Тренд пошуку "Терикон"

Джерело: Букви

В останню неділю серпня в Донецьку традиційно відзначають День міста. Цьогоріч свято припадає на 30 серпня. Уже понад 12 років Донецьк перебуває під російською окупацією, однак до початку агресії РФ місто було одним із найбільших промислових і фінансових центрів України.

До 2014 року економіку Донецька формували близько 200 промислових підприємств із загальним обсягом виробництва понад 50 млрд гривень. У місті також працювали понад 20 тисяч підприємств малого та середнього бізнесу, де були зайняті близько 180 тисяч людей.

До Дня міста Центр протидії інформаційній агресії та окупації опублікував добірку про Донецьк, яким його пам’ятають містяни: фонтани влітку, перші холоди й “пайти”, “тормозки”, прогулянки біля Кальміусу, терикони за вікном, концерти світових зірок та “Донбас Арена”.

 

Посмотреть эту публикацию в Instagram

 

Публикация от Центр протидії інформаційній агресії та окупації (@ctrprotydii)

Однією з помітних подій у сучасній історії міста стало відкриття “Донбас Арени” 29 серпня 2009 року. Тоді в Донецьку виступила Бейонсе. Це був перший концерт американської співачки в Україні. Її виступ на відкритті стадіону зібрав десятки тисяч глядачів.

 

Посмотреть эту публикацию в Instagram

 

Публикация от UNITED24 (@u24.gov.ua)

У 2012 році Донецьк став одним із міст-господарів Чемпіонату Європи з футболу. Матчі Євро-2012 проходили на “Донбас Арені”, зокрема тут відбувся один із півфіналів турніру.

Як з’явився Донецьк

Території, на яких розташований сучасний Донецьк, почали заселяти запорозькі козаки ще у XVII столітті. Наприкінці XVIII століття тут також оселялися донські козаки.

Відлік історії сучасного міста ведуть від 1869 року, коли валлійський промисловець Джон Юз розпочав будівництво металургійного заводу та робітничого селища Юзівка. Саме цей рік вважають датою заснування Донецька.

У 1917 році Юзівка отримала статус міста. У 1924 році її перейменували на Сталіно – на честь радянського диктатора Йосипа Сталіна. У 1932 році місто стало адміністративним центром Сталінської області.

До початку Другої світової війни населення міста швидко зростало. У 1941 році тут жили близько пів мільйона людей, а в 1978 році Донецьк став містом-мільйонником.

У 1961 році Сталіно отримало сучасну назву – Донецьк. Після проголошення незалежності України у 1991 році місто залишалося адміністративним центром Донецької області та одним із найбільших міст країни.

Російська окупація Донецька

Проросійські та сепаратистські рухи на Донеччині активізувалися ще у 2000-х роках. Зокрема, у Донецьку діяла організація “Донецька республіка”, представники якої виступали за відокремлення регіону від України та створення так званої “Донецької федеративної республіки”.

Попри заборону діяльності організації, її представники продовжували проводити проросійські акції та співпрацювати з іншими сепаратистськими рухами.

Навесні 2014 року, після початку російської агресії проти України, ситуація в Донецьку різко загострилася. Попри проукраїнські мітинги та спротив частини місцевих жителів, упродовж 2014 року місто опинилося під контролем підтримуваних Росією збройних формувань так званої “ДНР”.

Окремою сторінкою російсько-української війни стала оборона Донецького аеропорту. Бої за нього тривали 242 дні – з 26 травня 2014 року до 22 січня 2015-го. Українські військові утримували старий і новий термінали під постійними штурмами та обстрілами російських і проросійських сил. У січні 2015 року після підриву нового термінала та значних руйнувань українські захисники залишили аеропорт. За час оборони загинули 97 українських військових, близько 500 були поранені. Захисників ДАП назвали “кіборгами”, а 20 січня в Україні офіційно вшановують їхню пам’ять.

У листопаді 2014 року Донецьк офіційно внесли до переліку тимчасово окупованих населених пунктів України. Українська влада відтоді не має контролю над містом.

• Україна в межах спеціального етапу обміну повернула 10 військовослужбовців, які вважалися зниклими безвісти. Про це повідомив президент Володимир Зеленський.

Запис 30 серпня Донецьк відзначає День міста: яким він був до російської окупації спершу з'явиться на Букви.

Айдар, Серебрянський ліс, Святогірськ – ці назви часто чуємо у хроніках війни. І мало хто згадує, що Айдар – це не лише полк, а також  "біла ріка" – річка на Луганщині з живописними крейдяними горами на правому березі та реліктовими заплавними дібровами. Її долина входить  до територій Смарагдової мережі. Ще один "смарагд" – крейдяні Святі Гори, які відомі насамперед через відомий православний монастир у Святогірську на правому березі Сіверського Донця. І хоча святиня належала до УПЦ МП це не вберегло її від російських обстрілів…Нацпарк Святі Гори, фото: НПП "Святі Гори"За оцінками ліквідованого на сьогодні Міндовкілля, через дії окупантів під загрозою знищення перебувають майже 200 територій (2,9 млн га) Смарагдової мережі – значна частина природоохоронної мережі Європи. Їх збереження важливе для рідкісних у Європі видів і природних оселищ. Натомість ці "смарагди", які за Бернською конвенцією мали б бути захищенні від будь-якої діяльності людини, яка впливає на природні середовища нині потерпають від пожеж, спричинених бойовими діями, частково заміновані чи перериті окопами. Утім, найбільш прикро, що природні дива України, на офіційне внесення яких до Смарагдової мережі Європи природозахисники витрачали роки, залишались невідомими для більшості українців. Східні області традиційно позиціонували як індустріальні, тож їх рідко включали у туристичні маршрути жителі інших регіонів."Таких крейдяних гір немає ніде в світі" Донбас асоціюється з насамперед з шахтами і териконами. Насправді там спражньої природи значно більше, ніж в інших регіонах, каже голова правління Української природоохоронної групи Олексій Василюк.  "Я з північної частини України, але мені завжди була найцікавіша природа сходу: насамперед Луганщина. Донецький кряж, де ти можеш стояти, дивитися в бінокль і бачити степи до обрію – щонайменше 150 км вдалечінь. Так само оці крейдяні гори, які тягнуться вздовж всіх річок Північної Луганщини, кілометрів  що 300. Такого ніде в світі немає", – каже Олексій Василюк. Святогірськ до повномасштабного вторгення фото: НПП "Святі Гори"Як не дивно, але саме те, що регіон розвивався як індустріальний, а не аграрний (за винятком півдня Донеччини) допомогло зберегти велику частину територій - степи, кургани, балки."На що поділяється територія? Населені пункти, ліси, поля. А там населений пункт, шахта і все. Це лише 26% Луганщини, а вона величезна. Але область не розвивалась як аграрна, тому Луганщині на приклад природи значно більше, ніж на Київщині або Львівщині", – каже Олексій Василюк. За його словами, перших заповідників Асканія Нова на Херсонщині і Пам’ятка Пеняцька на Львівщині, які були створені ще в XІX ст. Але уже більшість заповідників були створені саме у межах нинішнього Донбасу.  "Найбільше книжок про заповідні території завжди видавала Донеччина. Але хто їх бачив? Бо донести, наприклад, до жителів Львівщини чи Івано-Франківщини, яка класна природа на Донеччині, мала не Донеччина, а держава в цілому. Так само жителям Донеччини теж треба було розказати, які класні території на Львівщині, Волині чи в Карпатах. Так само зі Смарагдовою мережею. Важливо не просто, який статус має територія, а знати, яка там природа", – каже природоохоронець. Степ – найбагатша екосистема у світіПоловецькі степи, Дике Поле – також недооцінені смарагди південно-східної частини України."Нас з покоління в покоління привчали, що степ – це ж якась пустка, тому нема нічого поганого в тому, щоб його розорати і посадити. Але саме степ є найбагатшою за кількістю видів екосистемою. На квадратному метрі степу може бути до 120 видів рослин. В жодному тропічному лісі, ніде на планеті жодна інша екосистема не порівняється за кількістю видів на квадратний метр з зі степом, – каже Олексій Василюк. – Навіть кліматичні конвенції не враховують, що найбільший природний інструмент вилучення вуглецю з атмосфери – це степи. Тому що степи накопичують в чорноземі вуглець. І 40% світового вуглецю, який законсервований на поверхні Землі – у грунтах під степами".Половецький степ, фото: НПП "Меотида"За словами природоохоронця, річ у тім, що авторами більшості кліматичних конвенції є люди з північної Європи, а там степів немає. І загалом Україна – єдине місце у Європі, де ще можна побачити справжній степ. "Якщо подивитись списки тварин і рослин, задля яких створюється Смарагдова мережа чи та сама Natura 2000, то кожен третій вид – степовий. І його охороняти можна тільки у нас. До речі, у Червоній книзі України теж кожен третій вид і рослин і тварин степовий", – каже він.Водночас прибережні та степові заповідники півдня зазнають нищівного впливу війни. Національний парк "Меотида" біля Маріуполя повністю сплюндрований. Острів Джарилгач, об'єкти Кінбурнській косі, на біосферний заповідник Асканія-Нова горіли безліч разів."Вздовж річки Сіверський Донець повний апокаліпсис"З хороших новин – не усі об’єкти Смарагдової мережі втрачені, які опинились на тимчасово окупованій територій чи у зоні бойових дій втрачені. "Крим, південь Луганщини з найбільшими в Україні степами, які були окуповані ще у 2014 році серйозно не постраждали. Так, є випадки, коли вирубували дерева чи хтось збудував собі котедж на заповідній території. Але ця шкода не співмірна з тією, якої зазнає природа у зоні активних бойових дій.  Протягом кількох років, до 2022 року фронт проходив по річці Сіверській Донець. І от тут от повний апокаліпсис", – розповідає Олексій Василюк.Знищений Серебрянський ліс, фото: Національна гвардія УкраїниЗа його словами, майже всі ліси Сходу України – це широчезний лісовий пояс вздовж річки Сіверський Донець. Ще один лісовий пояс – вздовж річки Оскіл (притока Донця). Усі ці ліси практично знищені. Це майже 400 тис. га."Там майже повністю згорів національний парк Святі гори. Нехай це не найбільш цінний заповідних на сході, але він найбільш відомий. Там раніше можна було раніше бачити ліси до обрію з цих величезних крейдяних гір. Тепер це все перетворилося  на безкрайні якісь піски. І насправді це трохи інтригує – чи зможе природа відновити те, що там було в минулому. Адже ті ліси насправді часто були рукотворні, але їх садили так давно, що вже на початку XX століття були дискусії між науковцями, що тут природнє, а що ні", – каже Олексій Василюк.Заповідні святогірські ліси після пожежі, фото: НПП "Святі Гори"Наразі науковці не поспішають називати знищені об’єкти Смарагдової мережі повністю втраченими, оскільки "Каховське диво" продемонструвало, наскільки природа може бути непередбачуваною. Усі водосховища на Дніпрі, хоч і були рукотворними, є об’єктами Смарагдової мережі насамперед тому, що вони важливі для міграції птахів. Однак, за словами Олексія Василюка, на місці Каховського водосховища нині утворилась значно цінніша екосистема, аніж було саме водосховище. Натомість на Оскільському водосховищі, дамбу якого підірвали у 2022, дива не сталось. Тому спрогнозувати, скільки часу потрібно природі, аби відновитись на тій чи іншій території, яка постраждала внаслідок війни, важко. Так само як неможливо спрогнозувати, як саме вона відновиться.   Чому збереження територій Смарагдової мережі важливе для євроінтеграції УкраїниСмарагдова мережа (мережа Емеральд) – це мережа територій особливого природоохоронного інтересу (Areas of Special Conservation Interest, ASCI), створена в рамках Бернської конвенції про охорону дикої флори і фауни та природних середовищ існування. І збереження об’єктів мережі – один з обов’язків України, безпосередньо пов’язаний з вступом України до ЄС. Це фактично підготовчий етап до виконання вимог ЄС щодо Natura 2000, до якої включають виключно природоохоронні території країн, що є членами ЄС.Як поясню Олексій Василюк, на те, аби ту чи іншу природоохоронну територію включили до Смарагдової мережі, часто йдуть роки. Однак українським природоохоронцям вдалось домогтись затвердження великої кількості об’єктів.На сьогодні Смарагдова мережа України налічує 538 територій,  загальною площею близько 12,2 млн гектарів. Це 15,8% від усієї території країни. З них 377 територій (майже 8 млн га уже затверджені Бернською конвенцією, а 161 територія (4,3 млн га) номіновані. Однак у спеціальній резолюція Бернської конвенції 2019 року прирівняла рівень відповідальності України за збереження номінованих нею територій до вже затверджених. При цьому за заподіяння шкоди об’єктам мережі Україну можуть притягнути до відповідальності. Принаймні щодо територій, які підконтрольні Україні.На жаль, Верховна Рада досі не ухвалила закону про Смарагдову мережу, хоча документ зареєстрований ще у 2020 році. А без відповідного законодавства захищати території Смарагдової мережі від забудови (в тому числі вітряками) чи розорювання вкрай важко."Важливо розуміти, що збереження територій Смарагдової мережі має забезпечувати Україна своїм коштом. Натомість природоохоронні заходи у рамках Natura 2000 фінансуватиме уже ЄС. І це величезні кошти. При цьому перехід до Natura 2000 не буде автоматичним – він потребуватиме розробки нового пакету обґрунтувань та документації, обсяг якої в 20–30 разів перевищує вимоги для Смарагдової мережі. І буде прикро, якщо мережа Natura 2000 буде значно меншою, ніж Смарагдова мережа України.  І ці втрати можуть бути не лише через війну, а й через те, що Україна не виконує свій обов'язок щодо захисту об'єктів мережі на підконтрольній території", - каже Олексій Василюк. Водночас Україні також важливо фіксувати воєнні збитки, завданні правоохоронному фонду, в тому числі об'єктам Смарагдової мережі. І йдеться не лише про схід України.  Дунайський біосферний заповідник постійно палає через обстріли сусідніх портів, а унікальний Деснянсько-старогутський національний парк на Сумщині практично знищений постійними обстрілами та пожежами. У Чорнобильському заповіднику систематично спалахують масштабні пожежі вздовж кордону, які можуть бути пов'язані з диверсіями.  Водночас геодезист та картограф Андрій Грачов, який створив інтерактивний атлас територій Смарагдової мережі України, у коментарі Еспресо зазначив, що Україні складно буде зафіксувати екологічні втрати від війни, бо не все було чітко зафіксовано і описано. "Десять років тому, коли я за власною ініціативою створював атлас Смарагдової мережі, зіткнувся з тим, що не усі природоохоронні території були винесені в натурі. Часом у нас створюють заповідних і зазначають "біля села такого-то". Але біля – це в який бік? Мають бути чіткі координати. Наприклад, в наслідок пожежі на Луганщині згорів віковий дуб – пам’ятка природи. А як це потім зафіксувати, якщо у документах не було чітких координат – широти, довготи", – каже він.За словами Андрія Грачова, проблема у тім, що і віднесення об’єктів до Смарагдової мережі, і фіксацією екологічних збитків від війни це насамперед заслуга природоохоронних організацій та екоактивістів-волонтерів. Але має бути єдина база, де б вносили докази воєнного екоциду, збитки, завдані довкіллю, зокрема, природоохоронним територіям. А головне, щоб був чіткий алгоритм фіксації цих збитків, аби ці документи потім могли стати доказами у міжнародних судах.Цей матеріал створено в межах проєкту Інститутом масової інформації за підтримки Міністерства закордонних справ Нідерландів. Зміст публікації не відображає офіційну позицію ІМІ та Королівства Нідерланди.

«Без повного зібрання творів не можна прочитати поета вповні»
Віра Агеєва: Ми нарешті матимемо повне зібрання Василя Стуса. З одного боку, треба радіти, з іншого боку, те, що його досі немає, — це діагноз нашій культурі, тому що це означає, що Василь Стус досі не є у свідомості нації. Василь Стус не лише дисидент, борець за Україну, жертовний і самозречений герой. Він найбільший український поет другої половини ХХ століття.
Богдана Романцова: У колі шістдесятників він точно найглибший, найбільш інтелектуальний та інтертекстуальний. І мені здається, що іноді велич постаті Стуса, його майже христологічний чин, дещо затуляє Стуса як митця. 
Людям ніби страшно доторкнутися до нього, вони забувають, що він вправний літературознавець, прекрасний перекладач і людина, яка ввела нас у коло європейської поезії на високому рівні.
Те, що з’являються його тексти, — для мене прекрасний знак. Мені дещо шкода, що класики, які пішли від нас, тільки зараз до нас приходять. Процес почався, але трохи запізно.
Перший том «Повного зібрання творів Василя Стуса» виданий завдяки компанії МХП і Благодійному фонду «МХП-Громаді», у партнерстві з видавництвом «Смолоскип» і СтусЦентром.
Руслана Брянська: За словами сина поета, Дмитра Стуса, твори його батька сьогодні не надто впливають на літературний процес в Україні, тому що вони є недосконало пізнаними українським народом. Чи це так, на вашу думку?  
Віра Агеєва: Це не так. Принаймні від 1989 року було кілька видань, були добрі інтерпретації Михайлини Коцюбинської, яка знала Стуса та була з ним у Київському клубі творчої молоді. 
Стус — канонізований класик: хронологічно це останнє ім’я, яке абсолютно канонізоване. Я люблю жартувати, що в українців найлітературніші у світі гроші [зображення Василя Стуса буде розміщено на новій банкноті номіналом 2000 гривень, яку НБУ планує ввести в обіг 4 вересня 2026 року — ред.].
Навіть якби Стус не мав героїчної біографії, він присутній своїми текстами. Річ у тім, що без повного зібрання творів не можна прочитати поета вповні. У нас із повними зібраннями творів просто катастрофа. Навіть якщо є радянські видання, то вони, як правило, цензуровані. Коли я була тісно долучена до видання 14-томника Лесі Українки, я відчувала намацально, який бруд інтерпретації ми з неї зчищали, якою вона інакшою поставала.  
У першому томі «Повного зібрання творів» ми бачимо формування Стуса. Багато текстів взагалі ніколи не публікувалися з різних причин. Я теж багато що прочитала вперше. Вражає, як рано він мав цю ідентичність, розуміння себе поза епохою, своєї недолученості до цієї епохи. Ми любимо говорити: «60-ті, відлига, свобода». Це була дуже ілюзорна свобода, вона була на короткому повідку, буквально 2-3 роки, — ідеологія ж нікуди не дівалася. 
До речі, у ранніх речах Стус дуже іронічний, саркастичний. Є там вірш про те, що: «О партія моя, люблю тебе без меж, за те, що ти нівроку дихать не даєш». Стус це розумів від початків. Він справді пішов на Голгофу, люди не обирають це як бажаний шлях. Історія поставання Василя Стуса, як ніяк, у місті Сталіно, це історія про те, що пам’ять не можна знищити. Українську культурну пам’ять зачистити не вдалося, попри всі розстріли та Сандармох [лісове урочище в Республіці Карелія, де у 1930-х роках органи НКВС розстріляли понад 9500 осіб 58 національностей — ред.]. 
«Стус боявся обовванення в радянській ситуації»
Богдана Романцова: Я бачу пряму спадкоємність Стуса від Шевченка, а чи пов’язане з постановленням Стуса вшанування Леся Курбаса, Миколи Куліша, яке вони влаштовували пізніше? Чи завжди ось ця лінія 20-тих була настільки важлива для нього?  
Віра Агеєва: Мені подобається один сатиричний вірш: ліричний герой ніби веде Шевченка, показує йому Україну — це очевидно діалог радянського голосу з голосом Шевченка. «Ось Україна квітне, в нас у 40 разів збільшилось виробництво сталі, у нас збудовано в 100 разів більше тощо. Ось Донецьк, дивіться, як тут все гарно. Ви український поет, тільки скажіть, що ви ж російську ще не забули, ви в Ленінграді жили, ви краще скажіть російською». Врешті Шевченко ніби відповідає: «Іди ти до бісової матері». Це добра ілюстрація того, як почувався зовсім молодий Василь Стус.
Повертаюся до питання про значення 20-х років, і не лише для Стуса. Шістдесятники — по-своєму обділене покоління, вони піднялися на краю культурної прірви. За ними — Сандермох. Що вчив Стус на філфаці у Сталіно в 50-ті роки? Основним текстом із теорії літератури була стаття Леніна, партійна література, можливо, якісь статті Маркса. Причому ця біда стосувалась не лише української літератури, а й зарубіжної літератури, тому що все цензурувалось.  
Тичина знищений — потім Стус напише знаменитий «Феномен доби», де характеризує Тичину, який занепадає, для нього це дзеркало, в яке він сам дивиться, він не хоче стати таким. Це страх стати радянським бовваном.
Є також Рильський, є Бажан. Бажан за поетикою ближче Стусові. Ці двоє поетів були для них всіх дуже важливими. Стус не був біографічно близьким до когось, але текстово — так.
Богдана Романцова: Бажан і Рильський змогли повернутися, а Тичина не зміг.
Віра Агеєва: Не зміг, тому що він себе знищив як поета. Тому що, з моєї точки зору, Тичина щиро хотів бути голосом українського радянського народу. І він себе зламав. Стус про це й пише у «Феномені доби». Коли Тичина почав говорити від імені народу, він почав говорити з порожнечі, з нічого. 
Бажан і Рильський пристосовувалися, писали «відчіпного». Коли Максим Рильський писав «Боротьба за цукровий буряк. Варта більш, як борня з вітряками» або «На сонці мертві та бліді. Твої ієрогліфи-тайни, Хвала залізу і руді. Живіть і радуйтесь, комбайни». Це абсолютний стьоб. 
Для Стуса потрібні були так само літературні батьки, як для всіх.  І ось є постійний клуб «Творча молодість» і знаменитий КТМ [Клуб творчої молоді — ред.] на Інститутській в тодішньому Жовтневому палаці. У тому самому Жовтневому палаці, у підвалах якого розстрілювали українських письменників, де утримували Підмогильного, катували Куліша. І ось вони збираються, починають відновлювати зв’язок з 20-ими.
А що в них було? У них був соцреалізм, була епіграма «Тож хай живе соцреалізм»  Любомира Дмитерка. Народжені в 10-ті із несамовитою люттю накинулись на шістдесятників. Найбільшим гріхом вважався гріх формалізму, тому що «для народу треба по-простому, а ви пишете складно». Молодь цих «батьків» зневажає. 
У Клубі творчої молоді Стус був дуже активний. Вечір Курбаса, вечір Куліша — це вечори, які перетворювалися в національні маніфестації.
Богдана Романцова: Тоді література завжди була політичною, навіть якщо ти хотів писати якось «безсторонньо», це було неможливо.
Стус не став «агітковим», він лишився дуже глибоким. Мене у Стусі найбільше дивує, що він з одного боку абсолютний класик і представляє «голос народу», а з другого боку він ніде не спрощує, не намагається загравати з читачем.  
Віра Агеєва: Мені трошки страшно від словосполучення «поет — голос народу». 
Богдана Романцова: Так, звучить завжди, ніби поет має виголошувати низку дуже «безпечних» істин.
Віра Агеєва: Давайте краще говорити «голос нації».
Руслана Брянська: Думаю, у моменті поети і письменники не розуміють, що вони голос нації, це швидше зрозуміють вже нащадки.
Віра Агеєва: Стус розумів. У нас є тільки двоє поетів такого ґатунку: це Шевченко і Стус. Схожі за біографією, схожі багато в чому.
«Поезію Стуса в тюрмі живлять тільки спогади»
Віра Агеєва: Стус мав визнання, принаймні в колі ровесників. Він був аспірантом інституту літератури — це дуже високий статус, це благополучна кар’єра, це можливість працювати з літературою. Це могло бути тихе культурництво на маргінесі.
Стус цього всього зрікається. Коли він повертається після першого ув’язнення, вже зрозуміло, що він у тюремній камері почувається вільнішим, ніж у Києві. Він повертається додому, це 1980 рік. І він каже: «Нерідна чужина». «Краще нерідна чужина, ніж рідна чужина. Яка нестерпна рідна чужина».
У цьому ж році накладає на себе руки Григір Тютюнник. У зошиті Стуса є запис: «Я розумію, чому він це зробив. Але я такий вибір не зроблю. Треба стояти до кінця». Що далі, то легше говорити про героїзм, але цей героїзм має зворотний бік, який Стус дуже пильно прописав. Він розуміє свою вину перед матір’ю, батьком, сестрою, сином, дружиною.
Богдана Романцова: У них із дружиною стосунки майже повністю в листах. Він каже: «Моя Попелюшко, тримай голову високо». Але скільки вони були разом насправді…
Віра Агеєва: Він лишає родину. Він відчуває цей гріх перед ними. Сина намагається виховувати в листах. 
У Стусовій поезії дуже проникливо це написано. У якийсь момент він із дружиною бачиться один раз на рік на кілька хвилин. І ось він розуміє, що вже не пам’ятає обличчя дружини, сина. 
Є його вірші з етапів: «А навколо тьма і тьмуща, тільки чорна водь і чорна пуща». Його поезію в тюрмі живлять тільки спогади. Але ці спогади виблякають, втрачають барви, об’ємність.
Стус не знає, що буде з його віршами. Їх завчають на пам’ять. Їх на папері дрібненько переписують і кидають за колючий дріт. Він же не знає, що Шевельов видає в Нью-Йорку «Палімпсести» [п’ята збірка поезій Василя Стуса, яка вийшла у 1986 році в Нью-Йорку, вже по смерті автора — ред.].
У нього мусив бути розпач, що все марно, що це все ніхто ніколи не прочитає. І попри це він пише і пише, щодалі краще і краще.
Богдана Романцова, Руслана Брянська та Віра Агеєва. Фото: Громадське радіо
Руслана Брянська: Що для Стуса було найважливішим? Протистояти системі чи все ж таки його поезія?  
Богдана Романцова: Мені здається, що поезія безумовно. Він мислить себе в поетичному світі. Понад те, він шукає собі співрозмовників у поетичному світі.
Мені здається, для нього це був спосіб проговорювати, спосіб мислити, а головне спосіб шукати у світі — де їх маленька щопта — голоси з різних епох, щоб продовжити цей великий полілог. І він постійно в цьому процесі створення. Бо якби поезія не була для нього аж настільки важливою, він справді б не писав, не знаючи, чи він буде виданий, чи він отримає визнання. Для нього це був якийсь самоцінний чин із достатньо раннього віку.  
Віра Агеєва: Насправді ваше питання важливе і неправильне. Стус був поетом, який не міг реалізувати себе, пишучи те, що вимагала система. Звичайно, для нього поезія була найважливішою. Він не політичний діяч, йому не про політику йдеться. Однак всі його ровесники, які лишилися на волі, так чи інакшесплатили за цю свободу, віддавши частину свого таланту.
Пристосуванство — це говорити не своїм голосом. Поет може стати великим лише тоді, коли він говорить від себе. Стус зберіг талант, обравши тюремну камеру. Тобто немає розмежування, що було важливіше. Такий поет не міг відбутися в Києві зсередини радянської системи.  
Для Стуса поезія — це свобода. Київ такої свободи не давав. На відміну від Уренгоя [на будівництві дороги «Салехард — Ігарка» біля смт Уренгой у 1949-1953 роках працювало кілька тисяч ув’язнених — ред.].
«Донбас — простір, куди втікали від несвободи»
Богдана Романцова: Я знаєте, про що хотіла поговорити: часто незаслужено оминають батьків Стуса. Говорять про дружину, про сина. Але ж батьки, ймовірно, теж справили вплив. Бо це родина, яка переїхала з Вінниччини, опинилася в новому середовищі, яка уникла завдяки цьому колгоспізації.  
У багатьох листах потім Стус пише: «як казала моя мама», «як кажуть на Вінниччині». Дуже багато ще й на рівні лексики і традицій цього потягу до коріння. Який вплив батьки мали на нього?
Віра Агеєва: Не знаю, наскільки це можна простежити. У листах видно ось цю втечу. Донбас як простір, куди втікали від несвободи. Нам це зараз дивно чути, зважаючи на те, що з Донбасом зараз і було попередні 30 років. Однак туди втікали. У середовищі шістдесятників дуже багато, як я кажу, «донецьких пацанів». Дзюба, Стус, Світличний, Надійка Світлична.  
Стус формувався в цьому середовищі. Очевидно, що у родини мала бути українська застановленість, зв’язок з Україною, зв’язок із Вінниччиною. Сестра його самовіддано намагається полегшити його долю, а отже, поділяє його погляди. 
Для мене Стус дуже гарно вміє передати кольористику навколо. У нього є вірш про дитинство — повоєнне, сіре, злиденне дитинство. Донбаські терикони, сірий краєвид. І єдиною яскравою барвою було яблуко «Циганка». Яскраво-червоне яблуко, яке можна було тримати в руках. Це побачено очима дитини, майбутнього поета. Ось це яскраво-червоне яблуко як виклик цьому сірому всьому довкола. 
Богдана Романцова: Він урбаністичний поет, абсолютно міський автор. Думаю, це якоюсь мірою впливає.  
Віра Агеєва: Шістдесятники назагал плекали урбанізм. Хоча більшість з них народжені в селі, у них сільське дитинство. Коли Стус орієнтується на Рильського чи Бажана, він орієнтується на урбаністичну поезію.  
Богдана Романцова: Справді щасливим, здається, Стус став у Києві, коли знайшов своє невеличке коло, якого тримався. 
Віра Агеєва: Звичайно. Це невеличка щопта, яка дуже затишна для нього. До 1965-го, коли почалися арешти, 4 чи 5 років були найщасливішими роками Стуса.
І це ще той ранній Стус, який вірить, що «нам воздасться в славі». Він говорить від імені «ми». Далі він буде говорити «я». У Києві Стус нарешті має доступ до бібліотеки, є спілкування. Це зараз здається, що літературні вечори — це щось абсолютно буденне. Літературні вечори в Клубі творчої молоді були маніфестаціями. Це поети, які збирали великі зали. Це поезія, яка звучала.
Тоді ще тінь Голгофи не висіла, тому що була ще віра в те, що щось змінюється.
Богдана Романцова: Це й інші митці, не лише поети. Там Алла Горська, Опанас Заливаха, які творять визначні речі. Алла Горська стала для Стуса таким milestone, і його вірш на похороні [вірш «Ярій, душе. Ярій, а не ридай…», присвячений Аллі Горській — ред.] вже звучить як дуже добре артикульована позиція.
Віра Агеєва: Так, якраз позиція у них у всіх була. І вони ще вірили, що зможуть. Врешті, ці всі соцреалісти були такими сірими, нікчемними і ніякими. До 1965 року ж репресій не було, вони ще вірять, що можна щось змінити. Тоді ж починає виходити том Миколи Зерова, Євгена Плужника. Це було культурне диво.
На цю надію вказує, як на мене, «Інтернаціоналізм чи русифікація?» Івана Дзюби, який він адресував владі. Хрущов сказав на 20-му з’їзді, що зі сталінізмом покінчено. Вони і повірили Хрущову. 
Звісно, старші розуміли, що повернення може бути. Молоді вірили, що вони зможуть переконати: «Це наша Україна, це наша влада, це народна влада». І, ймовірно, що якраз під час акції в кінотеатрі «Україна» на прем’єрі «Тіні забутих предків», заздалегідь спланованої, коли вони вийшли на сцену і сказали: «Ми проти арештів, хто проти арештів, встаньте», — ось це момент, коли ілюзії почали зникати. Це вже пряме протистояння системі. І потім смерть Алли Горської, яка була абсолютним потрясінням для них. Тоді кожен у певний момент робив вибір, і Стус зробив найрадикальніший.  
Богдана Романцова: Я була дуже здивована, коли дізналася з книжки Радомира Мокрика [мова про його «Бунт проти імперії» — ред.], що Стус не був посвячений у цей план. І коли він після Чорновола встає і проговорює цю фразу, це була абсолютна імпровізація. Це був порох природний. 
Віра Агеєва: Стус завжди був протестним, як згадують про нього вже на зоні. Він ніколи не змовчував, завжди йшов на пролом.
Руслана Брянська: Він був на похороні Горської, коли всім казали не йти туди. Він знав, що туди йти не можна, але пішов.
Богдана Романцова: Він сказав: «Сьогодні ти, а завтра я».
Віра Агеєва: Стус весь час себе ставив як мішень. Це був його вибір. Оце героїзм, оце чин. Такі люди є. Врешті героєм не може бути кожен. Це той, який має подвійне народження: людське і божественне. Стус таким був, Стус таким себе зробив.
Є люди, на яких можна лише рівнятися. Таким був Шевченко. У Стуса, до речі, Шевченківських алюзій достатньо багато. Очевидно, що він, шукаючи для себе суто життєвого взірця, обирав Шевченка. Шевченко ж теж міг лишитися: він був успішним художником, добре заробляв як портретист. Він міг добре жити в Петербурзі і не мати клопотів, малювати українські сюжети. І ще при цьому відчувати себе українцем, як багато хто відчував. Але Шевченко обирає те, що він обрав.
У Стуса вибір схожий. Врешті він міг свою українську спрагу втамувати скромно, видаючи класиків літератури, пишучи якісь там невеликі твори, перекладаючи. Однак він максималіст. Він йде на такий чин.
Може це для того, щоб ми бачили взірці. Не знаю. Я боюся завжди говорити про таку долю. Завжди дуже боїшся фальшу. Дуже боїшся пафосу, який відторгує.
Поет не повинен підтверджувати свою поезію долею, але Стус це зробив. Це поезія підтверджена долею. «Своїм життям до себе дорівнятися» [рядок з «Лісової пісні» Лесі Українки — ред.].
Стус і Шевченко. Нікого третього ми не поставимо аж так високо. Багато поетів і митців платили так чи так, щоб зберегти дар.
«Поет не повинен підтверджувати свою поезію долею, але Стус це зробив»
Віра Агеєва: Чим важливий перший том «Повного зібрання творів Василя Стуса»: він дає побачити, з одного боку, як швидко поет формувався, а з іншого боку, побачити ці етапи. Він не одразу постав тим генієм і героєм. Він формується. Стус не міг би бути таким, як він був, якби не знаходився в середовищі шістдесятництва. Якби не Клуб творчої молоді. Якби не прочитані в ньому тексти. У нього були літературні батьки, літературне середовище.  
Стус перекладає Рільке, хоча міг перекладати когось простішого. Стус не ставить перед собою простих завдань. Для нього Рільке важливий як форма творення.
Богдана Романцова: Стус дуже модерний поет. Він багато виписувався в цих перекладах. Видно, як він шукає. Видно слова, які він знаходить. Стусів словник поетичний.
Віра Агеєва: Так. І одна з ознак великого поета — це те, що він міняє поетичну мову. Як на мене, у нас після Бажана поетичну мову змінив саме Стус. Він дуже складний. Не лише в сенсі метафорики і того, як він бачить світ, а і в тому, що  він свідомо виборсується з клітки соцреалізму.
Соцреалізм — це така зараза, яка погана не лише тим, що не дає щось зробити, загрожує тюрмою, але він ще й дає модель дуже спрощеного письма.  Соцреалізм — це про те, щоб говорити просто від імені влади до народу, ось чому формалізм так лякав літературних батьків.
Стус свідомо плекає складність. Він вишукує словникові слова.  
Богдана Романцова: Він не боїться неологізмів.
Віра Агеєва: Він розрубує слова, розрубує рядки. Він дуже ускладнює синтаксис. Він свідомо позбувається цієї простоти, яка для нього гріховна. Бо ця простота — це гріх проти поезії.
Богдана Романцова: Для мене отака складність, інтелектуалізм, пошук, — це радше про 80-ті, ніж про 60-ті. Коли ти свідомо заглиблюєшся, дуже нашаровуєш багато всього. Стус при цьому належить до шістдесятників.
Віра Агеєва: Стус формально ближче до Римарука, ніж до Драча чи Павличка.
Богдана Романцова: Чому тоді ми називаємо його шістдесятником? Суто через хронологію? Мені завжди здавалося, що ця система не дуже досконала.
Віра Агеєва: Вона взагалі недосконала. Цей поділ на десятиліття… У якийсь момент сама мова збунтувалася: коли вийшли дев’яностики, долгоносики, там вже стало очевидно, що вже сама мова не дозволяє цього робити. Стус трохи молодший, він трохи пізніше, і не так яскраво ніби дебютує. 
Усесвіт — не спить. Він ворушиться, во-
втузиться, тузаний хвацько під боки
мороками спогадів. Луняться кроки,
це, Господи, сяєво. Це — торжество […].
Ось цей синтаксис, який абсолютно заворожує, — це не ямб, і не хорей, це зовсім інший синтаксис. 
Руслана Брянська: І звернення до Бога, як і в Шевченка.
Віра Агеєва: Стус — релігійний поет. Ми про це мало говоримо, але це так. Чи це християнський Бог, не знаю. Знов-таки, коли він каже про Київ, як про «нестерпну рідну чужину», — це місто під небом зі шкла і бетону. Це безнебий світ.  
У Стуса багато апеляцій до трансцендентного. І це ще одне, чого не могло бути: у будь-якому київському видавництві слово «бог» викреслили б на етапі першого редагування. Велика поезія не може не бути трансцендентною поезією. Це ще один рівень свободи, який він отримав у камері.
Руслана Брянська: Насамкінець хочу запитати саме про перший том «Повного зібрання творів Василя Стуса». Тут всі твори поета не відредаговані, вони написані так, як їх писав Стус. Є навіть незавершена редакція тексту за чорновим автографом. 
Віра Агеєва: Треба подивитися на формат видання: це повне зібрання творів, тут немає слова академічне. Я розумію чому. Академічне видання передбачає коментування і публікацію всіх редакцій.
У поета є багато редакцій, багато варіантів, для того, щоб зрозуміти, як рухалася поетична дуга і глибоко заглибитися в поезію, потрібні всі варіації. Це те, що зроблено у першому томі «Повного зібрання творів Василя Стуса». Ці варіанти — це безцінно. У культурах, які вже змогли це собі дозволити, кожен рядок, кожне слово, написане генієм, зберігається, воно мусить бути архівоване. 
У збірці є коментарі, однак видавці скромно написали, що це просто повне зібрання. Насправді це полегшений стандарт академічного видання, і це дуже добре, що воно є.
Богдана Романцова: Абсолютно підтримую. У таких випадках я думаю про те, що частина віршів Стуса дійшли тому, що його колеги по нещастю, співкамерники, їх просто завчали. І ми не знаємо, наскільки точно вони все відтворили, наскільки він сам точно потім це згадав. Тому цей образ палімпсестів, мені здається, ключовий для розуміння Стуса і в цьому томі, і в усіх наступних.
Видання 1 тому «Повного зібрання творів Василя Стуса» реалізоване завдяки компанії МХП та Благодійному фонду «МХП-Громаді» у партнерстві з видавництвом «Смолоскип» та СтусЦентром.
 
Запис «Нарешті ми матимемо повне зібрання творів Стуса»: літературні критикині про перший том, який вийшов завдяки МХП  спершу з'явиться на Громадське радіо.

Її готували не тільки в родинах шахтарів

Масштабна кіноподія відбудеться в одному з найбільших кінотеатрів Норвегії — Drammen kino (мережа Nordisk Kino). Оновлена програма налічує 11 унікальних сеансів і охоплює різноманітні жанри: від історичних екшнів та документалістики до гучних анімаційних хітів.Офіційне відкриття фестивалю відбудеться 22 серпня. Фільмом-відкриттям стане тепла сімейна комедія "Мій карпатський дідусь" режисера Зази Буадзе. Також у програмі заявлені норвезька прем'єра драми "Будинок “Слово”. Нескінчений роман", історичний фільм "Червоний", "Скажене весілля" та інші.Окремий фокус організатори зробили на дитячому та сімейному кіно: глядачі побачать стрічки "Мавка. Лісова пісня", "Сторожова застава", "Микита Кожум’яка" та "Іван Сила".Аби залучити норвезьку родинну аудиторію, справжній хіт української анімації "Мавка. Лісова пісня" буде показано одночасно у двох версіях — українською з субтитрами та у повному норвезькому дубляжі. Крім того, документальна стрічка "Терикони" також отримала норвезькі субтитри спеціально для показів у Норвегії."В умовах повномасштабної війни питання культурної видимості України за кордоном має не лише мистецьке, а й надважливе дипломатичне значення. Наша мета — представити Україну не лише в новинах, але й як країну з потужною, сучасною культурою, водночас давши можливість тисячам українців у Норвегії відчути зв'язок із домом", — зазначають організатори.Завдяки партнерській підтримці, у межах фестивалю відбудуться зустрічі з творцями кіно.Глядачі матимуть змогу поспілкуватися з режисером Михайлом Іллєнком, який представить свій гіт "Той, хто пройшов крізь вогонь" і три нові короткометражні роботи, та акторкою театру і кіно Риммою Зюбіною (після показу драми "Гніздо горлиці"). Також відбудеться ексклюзивне цифрове включення та Q&A з режисером і актором Віктором Андрієнком після показу фільму "Іван Сила".