Це був мій перший робочий день на стажуванні в Стамбулі. Невеличкий хмарочос зі словом «плаза» в назві. Бізнес-атмосфера. Суворий діловий дрес-код. Керівниця мого відділу пояснювала мені завдання:
— Ти будеш робити це й це, ось це й ось це.
— Так. Добре. Так. Добре, — кивала я.
— А знаєш що, — раптом промовила вона, — ти можеш сказати: «Ні, я не буду».
— Та чого?.. — не зрозуміла я.
— Просто пам’ятай, що можеш.

Можливо, саме заради цього уроку доля й затівала моє стажування. Що ж, ви знову попросили, і я розповім вам про мій Стамбул.

Я прожила там понад рік,  якщо рахувати сумарно. Насправді я була там уривками по 2–3 місяці, бо треба було це все якось ув’язувати з навчанням в університеті та фінансовими ̶н̶е̶можливостями. За цей час я якраз  встигла попрацювати у фінансовому холдингу, а також у Комерційній палаті Стамбула.

У фінансовому холдингу було весело. Ми з колегами досі вітаємо одне одного  з днями народження й основними святами. Хоча робота, якщо відверто, була нудна: папери, звірити цифри, перекласти, переперевірити, проставити номер, підшити… Квадратна голова наприкінці робочого дня… Утім, усе довкола трудового процесу було чудовим. Керівниця відділу на той час була вагітна. Якось вона серед робочого дня поїхала на УЗД на чужій машині. Ну, переплутала, з ким не буває. Це помітив охоронець на парковці аж тоді, коли вона повернулася. Вона сама волала з того, й ми волали разом із нею. А в той самий мій перший робочий день за обідом її заступник вивернув на себе соус. Простона білу сорочку й вишукану краватку.
— Бачиш, як, — реготали вони, поки офіціант запшикував плями на одязі спеціальним спреєм. — Ми постійно неохайно їмо, з нами всі вже  відмовилися ходити на обід. От довелося стажерку взяти.

Там я також дізналася, що в ліфті можна їхати 10 хвилин.

У Комерційній палаті завдання були цікавіші. Ми робили  дослідження. Стажерів виявилося багато, і то з різних країн. Дуркували ми тут менше, натомість були інші бонуси. По-перше, тераса на верхньому поверсі з казковим видом на Босфор. По-друге, неймовірна їдальня. За три місяці, що я там була, жодну страву не готували двічі. Фантастично смачно. Здогадуюся, що кухарі вважали, що моя стрункість — це їхня професійна ганьба, і мені інколи діставалися подвійні порції. Я страшенно тішилася. По-третє, коли я ввечері виходила з роботи, то дорогою до зупинки транспорта в повітрі пахло смаженою рибою (тільки-тільки з моря) і цибулею. І це було так особливо.

Вечорама я наминала кебаби й гуляла берегом Босфора. На вихідних — відвідувала музеї, набережні, парки, базари, острови, нічні клуби, знову музеї… Завжди навколо купа людей з усіх країн світу, цікаве спілкування. Попри спеку й місцями нестерпний трафік, мені дуже подобалося місто.

А ще я там познайомилася із жінкою з Туркменістану. Вони приїхала до  Стамбула на нелегальну й тяжку роботу — доглядала лежачого хворого. Жінка заощаджувала кожну копійку, усе відправляла додому. Там у неї з бабусею залишився маленький син. Вона хотіла, щоб він мав усе. Все-все. Не гірше, ніж в інших. Плакала за ним, тікала в роботу, розуміла, що пропускає його дитинство, рахувала дні до повернення (а вона приїхала на три роки). Водночас боялася поліції і мріяла, щоб її впіймали і  депортували .

— Я не знаю, чому Стамбул називають гарним, — сказала вона мені . — Я нічого гарного тут не бачу.

Хоча з усіма місцевими ми говорили англійською, турецьку мову я вчила. Вона мені давалася тяжко, але заняття за заняттям, репетитор за репетитором, підручник за підручником… І потім я вже ходила на співбесіди, де по годині часу розмовляла  тільки турецькою. Так, якийсь період я думала, що хочу там жити, і шукала роботу на довгий термін. Проте тоді чомусь всі-всі-всі численні двері, у які я стукала, виявлялися зачиненими. Якось не складалося. Потім я вирішила, що якщо не йде, то й не треба. Спочатку трохи тужила за містом, відтак минув час, я опинилася у Львові, почала жити тут. Зрозуміла, що мені тут добре, і перестала сумувати за Стамбулом .