Моя прабабуся не вміла читати і писати. Так ніколи і не навчилася. Вона росла без батьків, вони рано померли, тож її років з 5 віддали працювати до панів. У школу вона не ходила, не до того було. Потім, коли вона була дорослою, у селі робили спроби ліквідувати безграмотність, але у бабусі тоді були маленькі діти, і знову їй було не до навчання.

Утім вона дуже хотіла, щоби вчилися діти, онуки і правнуки. Зі свого боку для цього зробила можливе і неможливе. Бачила, що з освітою загалом легше.

Прабабуся дожила до 101 року, і я добре її пам’ятаю. Коли я крутилася біля неї, то я була якраз у тому віці, коли дитяча енергія б’є через край. А баба Устя вже була така старенька… Це навіть складно описати. Люди ближче до ста років зовсім інакші робляться. Не схожі на людей, скажімо, у 80 років.

Баба тоді вже ходила з паличкою, і мало. Попри це вона вміла мене розважити. Ми з нею бавилися у гру. Вона була лисиця, а я — лисеня. Ми вдавали, що вона збирається на полювання, а я лишуся вдома сама, і мушу вміти заховатися, якщо прийде вовк. Я бігала по хаті і залізала під стільці, ставала за шторами тощо. Але прабабуся все гукала, що видно мою лапку, хвостик, вушко… Так тривало до тих пір, поки я не залізала у ліжко і не накривалася ковдрою. Тільки тоді я вважалася надійно захованою. А якщо ти вже там — все, гарних снів. Лайфхак від прабабусі, як вкласти дитину спати.

Цю нашу з нею гру я перетворила на казку про лисенятко, яке дуже хоче мати ковзани, але боїться лишатися вдома саменьке.

Англійською ця казка вже продається на Амазоні, українською — очікується.

#granny_ustias_tales