На цій світлині мені шість років, а моє плаття — блакитне і з котиком, а значить, божественої краси — легенько зашито по поясу. Мама зашила. Купила на виріст і зашила, щоби через рік розпустити шов, а плаття стало довшим і я змогла носити його ще.

Тримаю ляльку. Її привезли із Чернігівської области родичі моєї прабабусі. Подарунок. Якщо ляльку взяти за руку, то вона починала крокувати. У такий спосіб я з нею обійшла чи не половину кримьского містечка, де тоді жила.

Котик на сукенці має пікалку, і я користуюся будь-якою нагодою створити вау-ефект на оточення. Підходиш така, те да се, аж поки не почуєш: «Ой, яке в тебе платтячко», а я тоді тиць! — «А воно ще пікати вміє!»

Дорослі тоді здавалися мені такими диваками. Майже ніколи не мають часу на найкраще, що є у світі, — на ігри! Не носять одяг з котиками. Не цікавляться мультиками. Красивою сріблястою фарбою фарбують лише огорожу на цвинтарі. Море називають «Чорним», а воно синє. Розмовляють зі мною писклявими голосами й запитують дурню.