Це приблизно 1926 рік. Сфотографовано, ймовірно, у м. Прилуки або поруч. По центру — моя прабаба Устя. Їй десь 30 років, але в неї за плечима вже багато всього, а попереду ще більше.

Вона вже давно сирота. Працює від дитинства, з 5 років. Уже вдова. Сама ростить двох дітей — і їй тяжко. Немає на кого лишати їх щодня, коли йде на роботу в полі. Лишає самих — і скільки працює, стільки думає, як там вони…

Грошей дуже бракує, але вона старається. Придумує усякі підробітки. Хоча народилася в селі й живе в селі, але вдягнута по-міському. По-сучасному. І в дітей гарні вельветові сукенки. У селі її знають як дружню та винахідливу.

Що в неї попереду?
Скоро їй із ревнощів спалять хату — і вона з доньками опиниться на вулиці.
Потім народить третю дитину.
Потім голодомор.
Вона за склянку пшона купить швацьку машинку, навчиться так-сяк шити, щось зароблятиме — і вони знову виживуть.
Але відразу після голодомору почнеться епідемія дизентерії і третя дитина помре.
А на могилі не буде таблички, бо баба Устя так і не вміє читати й писати.
А потім війна.
І народження онуки. А потім ще двох.
А потім баба Устя продасть хату й корову й переїде до дітей у Крим.
На гроші від хати й корови куплять камінь і почнуть будувати хату.
Народження онука.
Ось вона стає на захист онука, коли його сварять батьки.
Народження правнуків.
Й ось бабі Усті майже сто — і вона розповідає мені казки й заплітає волосся.
Ось грандіозна вечірка, бо ми святкуємо її століття.
Ось вона зовсім слабенька й така маленька, як пташечка.
Ось похорон.
Ось поминки.
Ось я виросла.
І сідаю писати книжку про неї і про моє дитинство біля неї.

Баба Устя народилась 27 вересня 1895 року. Сьогодні їй було б 130 років. Якось так вийшло, що якраз під цей день вийшла книжка «Це я така в бабу Устю».

З неї ви дізнаєтесь, що що би не сталося, дожити до ста років — це варіант.