Сюжет про Нільса та диких гусей знайомий багатьом завдяки ряданському мультфільму з дитинства. Принаймні так було в мене. Я дивилася його багато разів, але те, що ця історія починалася з книжки шведської письменниці Сельми Лагерлеф, дізналася вже дорослою. Будь ласка, не подумайте, що я сумую за «ковбасою по 2.20». Зовсім ні. Я занадто молода для такої ностальгії й занадто мало вірю у дешеве і безкоштовне. Але сам мультфільм я дуже любила.

Мені здається, він дуже відрізнявся від усього, що тоді показували дітям. По-перше, він був повнометражним, і його крутили рідко, лише на особливі свята. По-друге, він був весь змістовний. Хоча пригоди персонажів подекуди перегукувалися з нашим Івасиком-Телесиком, загалом вони сприймалися як несподівані сюжетні повороти. По-третє — темна кольорова гама. Холодні північні відтінки, усе таке не по-дитячому серйозне. Це мені лестило: діти ж понад усе хочуть, щоб їх сприймали як дорослих.

Моя улюблена сцена — про статуї-велетні, що оживають. Мене заворожували пряжки на їхньому взутті. Через багато років я приїхала до Праги й довго розглядала фігури на Карловому мосту. Мені здавалося, що вони дуже схожі на тих героїв і теж потенційно могли б ожити. Принаймні в уяві.

Книжку я взяла до рук ще пізніше, коли несподівано для себе опинилася...

(продовження у коментарях)