Search trend "Втрати Ворога На 5 Вересня 2026 Року"

На фронті протягом минулої доби, 31 серпня, відбулося 210 бойових зіткнень. Найактивніше російські окупанти наступали на Південно-Слобожанському, Костянтинівському та Покровському напрямках, втративши у боях 1440 військових.

Про це йдеться в ранковому зведенні Генштабу ЗСУ 1 вересня, пише Рубрика.

Атаки російської армії

Вчора противник завдав 93 авіаційних удари, під час яких скинув 319 керованих авіабомб. Крім того, загарбники застосували 10 947 дронів-камікадзе та здійснили 2872 обстріли населених пунктів і позицій наших військ.

На Сумщині артилерійських обстрілів ворога зазнали населені пункти Мала Корчаківка, Яструбщина, Писарівка, Кучерівка, Уланове та Бачівськ. Крім того, авіаційного удару зазнав район населеного пункту Кореньок.

Успіхи українських військових

За минулу добу авіація, ракетні війська і артилерія Сил оборони уразили:

• три райони зосередження живої сили противника,
• одну артилерійську систему,
• три пункти управління безпілотних літальних апаратів,
• один вузол зв'язку.

Втрати ворога за 31 серпня 2026 року: знищено 1 440 російських військових, 1 775 БПЛА, 71 артилерійських систем.

Фото: Міноборони

За даними Генерального штабу ЗСУ, загальні бойові втрати противника з 24.02.22 по 01.09.26 орієнтовно склали

Особовий склад:

• військовослужбовці ‒ близько 1 489 640 ( 1 440) осіб.

Бронетехніка і автомобілі:

• танки ‒ 12 320 ( 4);
• бойові броньовані машини ‒ 25 257 ( 2);
• спеціальна техніка ‒ 4 623 ( 2);
• автомобільна техніка та автоцистерни ‒ 142 332 ( 412);
• наземні робототехнічні комплекси ‒ 2 452 ( 10).

Артилерія і ППО:

• артилерійські системи ‒ 48 954 ( 71);
• РСЗВ ‒ 2 079;
• засоби ППО ‒ 1 597.

Повітряні цілі:

• літаки ‒ 440;
• гелікоптери ‒ 354;
• БПЛА оперативно-тактичного рівня ‒ 492 177 ( 1 775);
• крилаті ракети ‒ 5 060.

Флот:

• кораблі/катери ‒ 35;
• підводні човни ‒ 2.

Інформація уточнюється та доповнюється.

Ситуація на напрямках фронту

• На Північно-Слобожанському і Курському напрямках минулої доби ворог штурмових дій не проводив.
• На Південно-Слобожанському напрямку українські підрозділи відбили 16 атак противника. Загарбники намагалися просунутися в районах Стариці та Вовчанських Хуторів, а також у напрямках Чугунівки, Хатнього, Малої Вовчої, Довгенького та Охрімівки.
• На Куп'янському напрямку ворог один раз атакував у напрямку Глушківки.
• Спроби вклинитися в нашу оборону відбито на Лиманському напрямку, де окупанти шість разів атакували в районах Діброви та Ставків, а також у напрямках Новоселівки та Дробишевого.
• На Слов'янському напрямку противник здійснив дві штурмові дії в районі Озерного та у напрямку Кривої Луки.
• На Краматорському напрямку минулої доби ворог штурмових дій не проводив.
• На Костянтинівському напрямку зафіксовано 20 атак. Загарбники вели штурмові дії в районах Костянтинівки та Іллінівки, а також у напрямках Новоселівки та Павлівки.
• Найбільшу кількість штурмових дій зафіксовано на Покровському напрямку, де наші захисники зупинили 45 атак. Ворог виявляв активність у районах Білицького, Сергіївки та Удачного, а також здійснював штурми у напрямках Софіївки, Вільного, Кучерового Яру, Дорожнього, Степів, Шевченка, Василівки, Муравки, Новопавлівки, Ганнівки та Добропілля.
• На Олександрівському напрямку минулої доби ворог штурмових дій не проводив.
• На Гуляйпільському напрямку окупанти шість разів атакували у напрямках Косівцевого, Воздвижівки та Цвіткового.
• На Оріхівському напрямку наші захисники зупинили одну спробу противника просунутися вперед у напрямку Малої Токмачки.
• На Придніпровському напрямку минулої доби ворог штурмових дій не проводив.
• На Волинському та Поліському напрямках ознак формування наступальних угруповань ворога не виявлено.

↓Читайте також ЗСУ на Харківщині зачистили ще 2 кв. км лісу біля Куп'янська та просуваються на захід від Дворічної Сили оборони уразили об'єкти рф із ударними дронами та знищили "Бук-М3", – Генштаб У рф заявили про атаки дронів на НПЗ у Нижньогородській області та склад Wildberries у Котовську

The post Генштаб оновив дані про ситуацію на фронті: минулої доби відбулося 210 боєзіткнень, росія втратила 1440 військових appeared first on Рубрика.

Валентина Троян: 5 серпня 2026 року на Донеччині загинув Олексій Юков — керівник пошукового загону «Плацдарм», один із засновників сучасного руху з евакуації тіл загиблих в Україні.
Автомобіль, яким він повертався після вилучення тіл з лінії зіткнення, підірвався на ворожій міні. Людина, яка понад чверть століття поверталася до загиблих воїнів і цивільних, аби привезти їх додому, сама заплатила за цей обов’язок найвищу ціну. 
Загибель Олексія — величезна втрата для всієї країни та пошукового руху. Тож цей випуск ми присвячуємо пошуковцям: хто ці люди, у чому їхня місія, і як з часів Другої світової війни через події 2014 року до нинішнього повномасштабного вторгнення Росії змінювалася їхня смертельно небезпечна робота. 
Пошук полеглих в Україні триває вже не одне десятиліття. Проте за цей час принципи, методи, правові механізми та самі умови цієї надважкої роботи змінилися докорінно.
Те, що колись починалося як громадський та дослідницький рух з увічнення пам’яті солдатів Другої світової війни, у 2014 році раптово перетворилося на екстрену волонтерську евакуацію з “сірої зони” безпосередньо під час активних бойових дій. А з початком повномасштабного вторгнення 2022 року пошук полеглих остаточно трансформувався у системну державну операцію, яка виконується в умовах високотехнологічної війни, постійних мінних загроз та застосування безпілотників.
За кожним прізвищем у зведеннях про зниклих безвісти стоїть родина, яка місяцями чи роками чекає на єдине сповіщення. Повернення тіла додому – це не просто процесуальний ланцюг або формальне виконання експертиз. Це право кожної людини на гідне поховання, і держава та пошуковці мають це право забезпечити. 
Сьогодні ми детально розберемо три ключові етапи: чим жив і як функціонував пошуковий рух до 2014 року, який незворотний злам стався після початку російської агресії на Донбасі та з якими надскладними викликами пошуковці, криміналісти та держава зіштовхуються сьогодні.
До 2014 року в Україні існував сформований і цивілізований пошуковий рух, повністю орієнтований на дослідження подій Другої світової війни. Це була мережа громадських організацій, краєзнавчих загонів та офіційних об’єднань, серед яких найпотужнішими були Всеукраїнська громадська організація “Союз «Народна пам’ять” та численні регіональні групи.
Саме в цих об’єднаннях формували свої навички та методику фахівці, які згодом стали основою сучасного евакуаційного руху. Зокрема, ідеться про пошуковий загін “Плацдарм” під керівництвом Олексія Юкова, який роками працював на сході України.
Головним завданням пошуковців у той період було віднайти неупокоєні останки радянських і німецьких солдатів, які лежали в землі ще з 1941–1945 років. Імена встановлювали за залишками солдатських ебонітових медальйонів, нагородними знаками, підписаними особистими речами або за архівними реєстрами безповоротних втрат частин. Після експертиз урочисто перепоховували на меморіальних цвинтарях.
Це була мирна, планова та академічна робота, що ґрунтувалася на дослідженні архівних документів, карт бойових дій та традиційних польових археологічних методах. Пошуковці мали достатньо часу, щоб ретельно вивчити кожен квадратний метр місцевості. Єдиним ворогом був час, який поступово руйнував рештки та паперові вкладиші медальйонів у ґрунті. 
Усі роботи проводилися у безпечному середовищі, без загрози артилерійських обстрілів чи мінування території. Методологія була відпрацьована роками: розкопки, фіксація в журналі спостережень, антропологічна експертиза та пошук родичів через архіви. Проте 2014 рік миттєво і кардинально змінив усі ці підходи.
Із початком російської агресії у 2014 році досвідчені цивільні пошуковці раптово опинилися перед викликом, до якого ніхто не був готовий. Після запеклих боїв під Іловайськом, Савур-Могилою, Лутугиним та в Донецькому аеропорту на полях боїв залишалися сотні загиблих українських військовослужбовців.
На той момент офіційні військові структури не мали юридичних чи фізичних можливостей виїжджати на непідконтрольні території. Потрібно було негайно діяти у «сірій зоні» та на території, контрольованій незаконними збройними формуваннями. Цю критичну прогалину закрили волонтерські гуманітарні місії, основу яких склали ті самі пошуковці з цивільного руху.
Найвідомішим прикладом стала гуманітарна місія «Чорний тюльпан» під керівництвом Ярослава Жилкіна, а також загін «Плацдарм» Олексія Юкова. Ці люди виїжджали на небезпечні території без зброї, без бронежилетів, на звичайних цивільних білих мікроавтобусах з індексом «1500» на бортах. Робота трималася виключно на складних і крихких локальних домовленостях про «режим тиші», які проросійські бойовики часто порушували.
Пошуковці працювали в умовах стиснутих термінів, під загрозою полону чи під раптового мінометного обстрілу. Вони самостійно знаходили місця тимчасових поховань, ексгумували тіла бійців, збирали фрагменти та особисті речі та транспортували до моргів на підконтрольній Україні території.
Усвідомивши, що без державної системи не обійтися, у вересні 2014 року Генеральний штаб Збройних Сил України започаткував спеціальний проєкт «Евакуація 200» при Управлінні цивільно-військового співробітництва. Держава узяла на себе централізовану координацію, виділення транспорту, супровід та передачу тіл судово-медичним експертам. Це був важливий перехід від чистого волонтерства до системної військово-цивільної співпраці.
Після повномасштабного вторгнення 2022 року евакуація тіл остаточно перетворилася на високоризикову саперну та розвідувальну операцію. У рамках відмови від радянських військових термінів проєкт отримав нову назву — «На щиті», на честь давнього традиційного вислову про воїна, що повертається зі щитом або на щиті. 
Сьогодні жодні гуманітарні домовленості з противником безпосередньо на лінії зіткнення неможливі. Тіла вилучають безпосередньо у зоні активного вогню під цілодобовим ризиком ударів артилерії, мінометів та системного застосування FPV-дронів, які полюють на евакуаційні групи.
Найнебезпечнішим фактором сьогодення стало свідоме замінування решток. Російські військові під час відступу або у «сірій зоні» систематично залишають під тілами загиблих українських захисників гранати без чеки, розтяжки чи протипіхотні міни. Через це кожна операція вилучення починається з обов’язкового саперного огляду та «зривання» тіла з укриття за допомогою гака-кішки з довгої відстані.
На тимчасово окупованих територіях Донеччини та Луганщини ситуація ще складніша. Під час боїв за Маріуполь, Сєвєродонецьк, Рубіжне та Попасну тисячі цивільних і військових ховали у дворах житлових будинків, на дитячих майданчиках та узбіччях. Після захоплення цих міст окупаційні адміністрації провели хаотичні зачистки таких поховань, вивозячи тіла вантажівками до масових траншей у Мангуші чи Старому Криму без відбору ДНК-зразків чи маркування, аби приховати масштаби воєнних злочинів.
Оскільки фізична діяльність українських пошуковців в окупації наразі неможлива, ключову роль відіграє цифрове підпілля. Місцеві жителі приховано фіксують точні GPS-координати, фотографії та деталі стихійних могил і передають їх через захищені чат-боти. Ці дані заносяться до державних реєстрів для проведення ексгумацій одразу після деокупації.
Коли ж тіла повертаються на підконтрольну територію в рамках репатріаційних обмінів, розпочинається складний процес ідентифікації. Головним інструментом є молекулярно-генетичний аналіз через ДНК-базу ДНДЕКЦ МВС України. Фахівці бюро судово-медичної експертизи відбирають зразки, які порівнюють із профілями родичів, що дозволяє повертати ім’я навіть у найскладніших випадках.
Окремої уваги заслуговує питання дій окупаційних адміністрацій та місцевих колаборантів щодо пошуку полеглих. Системної, планової чи гуманітарної діяльності у цьому напрямі представники окупаційних «органів влади» не здійснюють. Пошукові роботи чи ексгумація з їхнього боку мають виключно вибірковий характер і проводяться лише тоді, коли цього вимагають пропагандистські завдання або технологічні потреби зачистки територій.
У більшості випадків так звані «пошукові заходи» окупантів організовують для постановочних відеосюжетів російських медіа, де заздалегідь сформовано необхідний наратив. В інших ситуаціях вилучення решток з-під завалів або з тимчасових могил у дворах відбувається під час масового знесення пошкодженого житлового фонду, наприклад у Маріуполі чи Сєвєродонецьку. У таких випадках рештки вивозять на міські сміттєзвалища або до загальних номерованих траншей разом із будівельним сміттям без ідентифікації чи вилучення ДНК-матеріалу.
Водночас на тимчасово окупованих територіях сформувався тіньовий ринок, де місцеві колаборанти, представники окупаційної «поліції» та контрольовані ними ритуальні служби наживаються на горі родин. Зафіксовано непоодинокі випадки, коли за надання бодай якоїсь інформації про місце знаходження тіла, за допуск на територію мору чи дозвіл самостійно викопати рештки рідних із представників сімей вимагають значні суми грошей.
Для окупаційної влади проведення повноцінної, прозорої та системної пошукової роботи є фундаментально невигідним. Офіційна фіксація кожного знайденого тіла цивільного громадянина чи українського військовослужбовця документально спростовує заяви про «відсутність втрат серед мирного населення» та створює пряму доказову базу для міжнародних судових інстанцій щодо вчинення воєнних злочинів.
Якщо ДНК-збігу немає одразу, тіло тимчасово ховають під обліковим номером на спеціально відведених секціях цвинтарів. Проте процес ідентифікації не зупиняється ні на день. Як тільки експертиза підтверджує збіг із біологічними зразками родичів, відбувається ексгумація та перепоховання воїна з усіма військовими honors на рідній землі.
Справа Олексія Юкова та сотень інших пошуковців доводить: шлях від мирних розкопок до сучасної системи «На щиті» — це перш за все вияв найвищої поваги до людського життя та пам’яті.
Незмінним залишається головний принцип: пошук, ідентифікація та відновлення імен триватимуть доти, доки останній полеглий захисник і цивільний громадянин не повернеться додому.
 
Запис «Поки останній не повернеться додому»: пошуковий рух від 1945 до сьогодні спершу з'явиться на Громадське радіо.

15 серпня 2026 року Варшава влаштувала найбільший військовий парад у своїй сучасній історії: тисячі військових, сотні одиниць техніки, літаки й кораблі. Не вистачало тільки одного – нащадків тих, без кого свято взагалі не існувало б. Більше про цей польський парадокс розповість Еспресо. Парад без запрошенняДень Війська Польського 15 серпня 2026 року, фото: Kancelaria Prezydenta RP15 серпня Польща відзначала День Війська Польського – річницю Варшавської битви 1920 року, тієї самої, яку історики й публіцисти охрестили "Дивом на Віслі". Цього року святкування вийшло справді небувалим: у Варшаві на Віслостраді пройшли близько двох тисяч військових, понад 300 одиниць наземної техніки, понад 60 літаків і гелікоптерів. У Гдині та Гданську паралельно відбувся морський парад – понад 20 кораблів, а безпеку заходу забезпечували ще близько 9 тисяч військовослужбовців. Президент Кароль Навроцький того дня встиг присвоїти генеральські й адміральські звання 21 офіцеру, а прем'єр Дональд Туск говорив про прагнення Польщі уникнути війни.До параду долучилися військові США, Канади, Австралії, Литви, Естонії, Швеції, Румунії – а найчисельніший іноземний контингент представила Франція, зокрема підрозділ Іноземного легіону.Українців серед них не було. Міністерство оборони України ще за кілька днів до цього офіційно підтвердило: запрошення на парад Київ не отримував. Пресслужба Міноборони Польщі пояснила це буденно – усталених правил щодо переліку гостей немає, а окремі підрозділи ЗСУ не брали участі у варшавській дефіляді ні у 2022-му, ні у 2023-му, ні у 2024-му, ні у 2025-му, бо, за логікою Варшави, під час війни українським військовим краще виконувати бойові завдання, ніж марширувати парадами за кордоном. Аргумент по-своєму логічний. Проблема лише в тому, що саме цей парад – історично не байдужий для українців. Бо це свято річниці події, в якій українська зброя була не масовкою, а однією з причин перемоги."Диво", яке починалося зі спільного походу на КиївПольсько-український парад на Хрещатику, 9 травня 1920, фото: ВікіпедіяЩоб зрозуміти іронію ситуації, варто повернутися на сто шість років назад. Навесні 1920 року Юзеф Пілсудський і Симон Петлюра підписали союзницьку угоду – так звані Варшавські угоди, які були суперечливим, та все ж: Польща визнавала УНР, натомість Україна погоджувалася на польський контроль над частиною Галичини й Волині. Разом польсько-українські війська рушили на схід, і вже 7 травня 1920-го спільними зусиллями звільнили Київ від більшовиків, відкинувши Червону армію за Дніпро.Однак цей тріумф виявився недовгим. Уже за місяць, 6 червня, союзники залишили Київ і почали відступ – Червона армія перейшла в контрнаступ і покотилася на захід через Полісся, Поділля й Галичину аж до польської території. У липні більшовицькі війська прорвалися до Львова, а армія Тухачевського розгорнула наступ на Варшаву. Над самим існуванням молодої польської держави, яка щойно відродилася після 123 років поділів, нависла реальна загроза знову канути в Лету. Замостя: дванадцять днів, які виграли ВаршавуМарко Безручко (другий зліва на передньому плані) й Симон Петлюра (крайній справа) під час військового параду в Києві 9 травня 1920 року, фото: з фондів Centralne Archiwum WojskoweСаме тоді на історичну сцену виходить постать, про яку в самій Польщі сьогодні згадують значно рідше, ніж вона того заслуговує, а часом і применшують, кажучи, що поляки самі справилися. Тож, його ім’я – полковник, згодом генерал-хорунжий Армії УНР Марко Безручко.Поки польське командування готувало контрудар під Варшавою, більшовицьке командування кинуло в обхід, у тил польському фронту, 1-шу Кінну армію Семена Будьонного – близько 20-25 тисяч шабель, кінні тачанки з кулеметами, десятки гармат. Завдання Будьонного було прорватися через Замостя й Люблін і вийти на Варшаву з тилу, замкнувши оточення. Зупинити цю лавину мав гарнізон Замостя – 6-та Січова стрілецька дивізія Безручка разом із польським 31-м полком, загалом трохи більш як 3 тисячі багнетів проти майже 25-тисячного кінного корпусу.Дванадцять днів облоги – з середини серпня до початку вересня 1920 року – гарнізон Замостя утримував місто, не даючи кінноті Будьонного вийти на оперативний простір і з'єднатися з рештою більшовицьких сил. Саме в ці дні під Варшавою розгорнувся успішний польський контрнаступ – армія Тухачевського зазнала поразки, а трохи згодом, на початку вересня, під Комаровом уже сама кіннота Будьонного була розбита польськими кавалерійськими та піхотними частинами. Штурм Замостя, під яким Будьонний поніс важкі втрати, фактично зламав ударну силу його армії й позбавив більшовиків шансів дотягнутися до польської столиці з півдня. За цю операцію Безручко та його заступник Всеволод Змієнко 5 жовтня 1920 року отримали звання генерал-хорунжих.Простіше кажучи: поки поляки перегруповувалися й били Тухачевського під Варшавою, українські воїни цих кілька вирішальних днів тримали фронт у Замості й не пускали до польської столиці другий кулак більшовицького наступу. Без цього "диво" на Віслі цілком могло не відбутися. Принаймні, так трактують українські історики героїчну постать Безручка.Подяка по-варшавськомуФінал цієї спільної кампанії виявився менш зворушливим, ніж її середина. Восени 1920-го Польща сіла за стіл перемовин із більшовицькою Росією – і в жовтні уклала перемир'я, а в березні 1921-го підписала Ризький мирний договір, за яким територію Правобережної України фактично поділили між Польщею та більшовицькою Росією, а про союзника УНР – просто "забули". 35-тисячне українське військо, яке ще вчора билося пліч-о-пліч із поляками, було роззброєне й інтерноване в польських таборах.Варшавський договір 1920 року, який мав стати основою польсько-української державності, на практиці виявився разовим використанням українських армій проти спільного і значно сильнішого ворога – з подальшим списанням союзника з рахунків, щойно він виконав свою функцію. Формулювання жорстке, але саме так це сьогодні у більшості описують українські історики, коли говорять про долю армії УНР після 1920 року.Свято, яке заснував брат митрополитаГенерал, граф Станіслав Шептицький, фото: radiosvobodaА тепер – деталь, яка цього серпня набуває особливої іронії. Дату 15 серпня як офіційний День Війська Польського запровадив зовсім не Пілсудський. Це зробив генерал Станіслав Шептицький – рідний брат глави Української греко-католицької церкви митрополита Андрея Шептицького. У 1923 році, обіймаючи посаду міністра військових справ Польщі, Станіслав Шептицький своїм наказом №126 від 4 серпня 1923 року встановив 15 серпня як "День Вояка"– на честь річниці "пам'ятної поразки більшовицької навали під Варшавою". Саме цей наказ і започаткував традицію, яку сьогодні продовжує сучасне польське Свято Війська Польського.Виходить доволі цікава картина. Адже свято, яке цього року відбулося без українців, започаткував чоловік, чий рідний брат очолював Українську греко-католицьку церкву і чиє прізвище в Україні асоціюється насамперед із митрополитом Андреєм та УГКЦ – чи не найбільш проукраїнською церквою. Як святкували разом – і як забули заразУ міжвоєнній Польщі про українську складову перемоги 1920 року, м'яко кажучи, воліли не наголошувати. Політика щодо українських земель у складі II Речі Посполитої в ті роки була далекою від союзницької риторики часів походу на Київ. Після Другої світової війни саме свято на кілька десятиліть узагалі зникло з календаря – у соціалістичній Польщі "буржуазну" перемогу над Червоною армією не відзначали.Повернулося воно вже після 1989 року, а тема спільної польсько-української боротьби проти більшовиків почала повертатися в публічний простір ще пізніше – переважно після падіння СРСР, коли з'явилася змога говорити не лише про болючі сторінки взаємних міжетнічних трагедій, а й про сторінки, які поляків та українців об'єднують, а не роз'єднують.У 2007 році у Польщі відбувся перший великий сучасний парад, тоді Україна участі не брала. Однак вже у 2008 році українські військові вперше взяли участь у параді до Дня Війська Польського. Тим самим польська влада визнала вагомий внесок українців у цій перемозі. У 2010-х ця тенденція стала помітнішою на офіційному рівні, особливо після анексії Росією Криму та початку АТО. Зокрема, була інформація, що у 2016 році український підрозділ брав участь. А у 2017 році не лише українські воїни були присутні, а також тодішнього міністра оборони України Степана Полторака прийняли у Варшаві з неабиякою теплотою: він провів переговори з польським колегою Антонієм Мацеревичем, а разом вони поклали вінки до могил вояків Армії УНР на варшавському православному кладовищі "Воля". У 2023 році, вже під час повномасштабної війни, президент Анджей Дуда під час святкових заходів вшанував пам'ять воїнів УНР, які загинули в боях проти більшовиків, і в промові прямо казав про те, що незалежні Україна й Білорусь життєво важливі для безпеки самої Польщі, тим самим засвідчуючи живучість доктрини Ґедройця.Тобто ще кілька років тому пам'ять про 1920-й працювала як місток, що поєднував два народи. Але останні два роки з приходом до влади Карла Навроцького, цей місток чомусь виявився не потрібен.2026-й: наймасштабніший парад і найпомітніша відсутністьДень Війська Польського 15 серпня 2026 року, фото: Kancelaria Prezydenta RPФормально в польському Міноборони наполягають, що відсутність українського підрозділу – не жест неповаги. Речник відомства Януш Сеймей пояснював, що Україну на святкуванні представляли дипломати й військові аташе, а самих військових не запрошують, бо в країні триває війна. Аналітик Польського інституту міжнародних справ (PISM) Даніель Шеліговський додав до цього ширший контекст: окремі підрозділи ЗСУ не брали участі у варшавському параді жодного разу з 2022 року, а на сам захід традиційно запрошують лише кілька іноземних контингентів – більшість союзників Польщі в параді взагалі не бере участі.Пояснення логічне саме доти, доки не згадати, з якої саме нагоди цей парад проводиться. Частина польських публіцистів і громадських діячів це й підкреслила. Громадський діяч із Komitet Obrony Demokracji Пшемислав Вішнєвський публічно закликав польську владу включити до параду почесний підрозділ ЗСУ як символ польсько-українського союзу – і як відповідь на російську пропаганду. Цей допис зібрав 10 тисяч коментарів. Журналіст Єжи Вуйцік у коментарі порталу "Наш вибір" сформулював цю думку ще показовіш. За його словами, Україна з початку повномасштабного вторгнення фактично захищає й територію Польщі, а сама відсутність українського підрозділу на параді – це ще одна межа, яку перейшла польська сторона на тлі загального погіршення двосторонніх відносин. Він також нагадав, що лише за місяць до цього, 14 липня, українські військові пройшли парадом на Єлисейських Полях у Парижі – з нагоди Дня взяття Бастилії, як почесні гості поряд із президентом Макроном і за особистої присутності Володимира Зеленського, а українські пілоти пілотували французькі Mirage 2000.Український історик Олександр Зінченко відреагував на ситуацію ще коротше й точніше –написав, що цього року Польща "вдруге зрадила солдатів генерала Марка Безручка, посмертно".Володимир Зеленський тим часом, попри відсутність запрошення, публічно привітав Польщу зі 106-ю річницею Варшавської битви й нагадав про спільну боротьбу проти більшовицького наступу. Тим самим нагадуючи і показуючи польській стороні, з ким насправді велася тоді і зараз боротьба поляків. День Війська Польського 15 серпня 2026 року, фото: Kancelaria Prezydenta RPДо речі, варто згадати, що у соцмережах миттєво з’явилися "сенсації" про те, що на військовій машині президента Карла Навроцького, якою він їхав під час параду, були "українські" номери UA. Ці букви то були, але в них інше розшифрування. Це фейк старий, бо польські військові номери починаються з літери U, а UA – один із кодів для певних типів техніки. Те саме писали ще про Дуду у 2023-му. Російський сегмент любить такі збіги. Показово, що і цю дрібницю встигли перетворити на привід посперечатися про Україну – притому що йдеться про звичайну службову абревіатуру.Контекст, у якому все це відбуваєтьсяПарад без українців стався не у вакуумі. Усього за кілька тижнів до нього, у червні 2026-го, президент Кароль Навроцький позбавив Володимира Зеленського найвищої державної нагороди Польщі – ордена Білого Орла, який той отримав ще від Анджея Дуди. Формальним приводом став український указ про присвоєння одному з військових підрозділів імені Героїв УПА, хоча й сам Зеленський, і незалежні спостерігачі вказували на реальну причину – наближення парламентських виборів у Польщі та бажання Навроцького заробити електоральні бали на тлі непростих стосунків між президентом і урядом Дональда Туска. У відповідь низка українських політиків – від Кирила Буданова до Леоніда Кучми, Віктора Ющенка й Петра Порошенка – оголосили про відмову від власних польських нагород. У липні Навроцький під час заходів пам'яті Волинської трагедії закликав парламент заборонити в Польщі використання червоно-чорного прапора, а Варшава дедалі наполегливіше буквально кричить про визнання Волинської трагедії геноцидом, а всю тему ОУН-УПА ставить таким боком, що або забудьте їх , або ми Україну не пустимо до ЄС.Тобто на всьому цьому антиукраїнському тлі відсутність українського підрозділу на параді виглядає не випадковістю, а ще одним, цілком системним епізодом у ряду жестів, у яких актуальна польська національна політика воліє наголошувати на болючих сторінках спільної історії – і воліє не помічати сторінок, де поляки й українці билися за одну справу й перемагали разом.Але іронія цієї історії в тому, що якби не українська зброя під Замостям у ті дванадцять серпневих днів 1920 року, міжвоєнна Польща цілком могла не відбутися в тому вигляді, у якому ми її знаємо, а разом з нею, можливо, і сама традиція Дня Війська Польського. Сто шість років по тому Польща провела найбільший парад в історії своєї сучасної армії – на тлі війни, у якій Україна знову, як і тоді, стримує спільного ворога, тільки цього разу сама з фронтом завдовжки в тисячу кілометрів. І знову, як і тоді, подяка виявилася вибірковою.Читайте також: Від Катині до Волині: російський слід в еволюції польської історичної травми

За добу війни РФ втратила 1210 своїх солдатів

Нові цифри демонструють масштаб російських втрат, однак незалежні дослідники застерігають: реальні показники можуть бути набагато вищими.
Як зазначає медіа BBC News.
За даними Генштабу ЗСУ станом на ранок 7 серпня втрати Росії від повномасштабного вторгнення в Україну оцінюються приблизно у 1 455 420 військовослужбовців, з яких 1 210 загинули за останню добу.
Поточні дані Генштабу та оцінки зовнішніх джерел
Українське командування також оприлюднило дані щодо російської військової техніки станом на той самий час:
танки – 12 247 ( 1 за останню добу)
бойові броньовані машини – 25 098 ( 11)
артилерійські системи – 47 522 ( 67)
РСЗВ – 2 008 ( 2)
засоби ППО – 1 550 ( 3)
літаки – 439
гелікоптери – 354
наземні робототехнічні комплекси – 2 152 ( 14)
БпЛА оперативно‑тактичноного рівня – 447 855 ( 1 589)
крилаті ракети – 5 007
кораблі/катери – 34
підводні човни – 2
автомобільна техніка й автоцистерни – 131 068 ( 386)
спеціальна техніка – 4 502 ( 6)
Росія офіційно свої втрати не розкриває. Востаннє називалася кількість загиблих у вересні 2022 року – 5 937.
Російська служба британського мовника BBC спільно з виданням Медіазона на липень цього року встановила імена, прізвища й інші дані майже 235 тисяч загиблих військовослужбовців РФ. Реальна їхня кількість, за словами дослідників, може бути значно більшою – за оцінками НАТО, до півмільйона.
Київ тривалий час не публікував втрат, заявляючи, що дані розкриватимуться після війни; зараз ця інформація час від часу озвучується президентом України Володимиром Зеленським. 30 липня він в інтерв’ю Fox News повідомив, що Україна зазнала приблизно 50 тисяч загиблих та близько 400 тисяч поранених, також згадано значну кількість зниклих безвісти.
За результатами дослідження американського Центру стратегічних і міжнародних досліджень, оприлюдненого 1 липня, сумарні втрати вбитими та пораненими обох сторін від початку повномасштабного вторгнення перевищили два мільйони.
У світлі різних підрахунків зберігається висока непевність щодо реальних цифр, але явно видно масштабність втрат обох сторін, що підтверджується даними різних інформаційних джерел і досліджень.
Можливо, вам буде цікаво:
За добу 5 серпня на фронті відбулося 261 бойове зіткнення. Найзапекліші бої точилися на Костянтинівському та Покровському напрямках, де відбили по 29 штурмів.
Генштаб ЗСУ повідомив про 170 бойових зіткнень за добу. Найбільше атак ворог здійснив на Покровському напрямку, де окупанти зазнали 39 втрат.
Генштаб ЗСУ повідомив про втрати російської армії станом на 6 серпня 2026 року: за добу знищено 1330 військових і понад 2300 одиниць техніки.
The post Генштаб оцінив втрати Росії у 1 455 420 військових, за добу загинули 1 210 first appeared on Межа. Новини України..