Ukrainians news about Репортаж

У Києво-Печерській лаврі вдруге пройшли театралізовані екскурсії присвячені історії відбудови та зростання лаври у ХVІІІ ст. Захід організувало творче об'єднання "Ніч в Університеті". Глядачі змогли побачити театралізовані виступи, відтворені за архівними документами тих часів, а саме - майстерню Олімпія Галика, підготовку до приїзду імператриці Єлизавети І та її візит. Також побували у закритій Всіхсвятській церкві. Як пройшла унікальна екскурсія, читайте у репортажі Gаzеtа.uа. НЕЗВИЧНІ ЕКСКУРСІЇ Відвідувачів зустрічають біля входу до Лаври. Кожного фіксують у списку і видають квиток. Поруч - стіл з обережно розкладеними листівками. За ним сидить Олександра, яка займається каліграфією і скорописом ХVІІІ ст. Підписує листівку за вільний донат на збір для Президентської бригади ім. Богдана Хмельницького. Екскурсії "Ніч у Києво-Печерській лаврі. Бароко" мають п'ять локацій. - Лавра - це те, що людям треба побачити. Для мене дуже показовою була історія, коли минулого року ми прийшли сюди домовлятися про те, щоб вперше потрапити. Це була наша велика мрія, - каже Олександра Іванова менеджерка з партнерств і комунікацій об'єднання "Ніч в Університеті". - Раніше ми сюди не приходили, бо тут було заселення московських попів і московської пропаганди. А минулого року заступниця директора сказала нам, що їхня мета - привести українців. Ми зробили це минулого року і ось прийшли знову. У чорному костюмі стоїть Олексій Руденко, руки тримає за спиною. Він - засновник об'єднання і наразі діючий військовослужбовець. Незважаючи на військову службу, Олексій продовжує брати участь в екскурсіях, а під час виконання завдань - тримає зв'язок онлайн. Згадує історію, як усе починалося: у 2016 році студпарламент університету ім. Тараса Шевченка запропонував студентам-історикам провести екскурсію для першокурсників. Тоді з'явилася ідея зробити це театралізовано - в костюмах. Це вже був не виняток із правила, а послідовний проєкт - Там було багато насправді про що розповідати - про бій під Крутами, про навчання в університеті Святого Володимира. І тоді це все робилося як одноразовий проєкт, але ми побачили, що дуже відгукнулось людям, вони ніколи такого не бачили, - розповідає занурюючись у спогади Олексій. - Ми ще кілька днів там відтирали руки і одяг від запаху гасу, бо в нас тоді газові лампи були. Побачивши зацікавленість людей студенти продовжили проводити подібні екскурсії і згодом вийшли за межі університету. - Це вже був не виняток із правила, а послідовний проєкт. Згодом нам пішли на зустріч заповідники. Зокрема, Софія Київська, а потім інші. Так ми вибудували партнерство з багатьма інституціями, - каже Олексій Руденко. СТРАТЕГІЧНЕ ЗНАЧЕННЯ Печерський монастир був заснований майже за 100 років до заснування Москви. Навіть після приєднання України до Московського царства, Лавра зберігала свою самобутність. У ХVІІІ столітті попри тиск з боку імперської влади, ченці намагалися писати українською мовою і всіляко чинили супротив цензурі друку. Для того, щоб провести екскурсії команда вичитала багато джерел, літописів, спогадів, архівних документів. Зокрема засновник об'єднання розповів, що залучили літературу, наукові праці по історії лаври і з них компонували матеріал. Також використовували звіти з археологічних розкопок, які проходили на території лаври. - У 1686-88 роках Київський митрополит перейшов з підпорядкування Константинополю Москві. І ми, власне, показували цю подію на наших ночах у Лаврі рік тому. А тепер ми вже показуємо події після того, як це сталося, - говорить Олексій Руденко. - Лавра, щоправда, намагалася іменувати себе все ще під Ставропігією, тобто під автономним управлінням Константинопольського патріарха, але коли вони одного разу видали "Місяцеслов" з таким формулюваням то у них забрали, реквізували всі книги, які були видані і наказали впредь іменуватися Ставропігії всєросійського патріарха. І в подальшому цензура у ХVІІІ столітті тільки погіршувалася. Географічне розташування Лаври також мало стратегічне значення. Вона знаходилася неподалік від кордонів Речі Посполитої, що сприяло розвитку торгівлі та, зокрема, контрабанди. Існують свідчення про участь монахів у контрабанді алкоголю та книг, що було зумовлено різницею в законодавстві між Московією та Річчю Посполитою. - Різні цікаві моменти, які ми знайшли в документах і хочемо розповісти, щоб показати, що це справжні люди, що вони теж жили так само, як ми. Це не люди з книг, не люди з ікон. В них були свої проблеми, - розповідає Олександра Іванова. - Наприклад, хтось міг викрасти бочку вина або перевіз її незаконно. І це теж справжнє життя, яке треба показувати, аби люди розуміли, що історія - така сама, як і ми. Ми також живемо в історії. ВНЕСОК ІВАНА МАЗЕПИ Перед початком театралізованої вистави екскурсовод проводить коротку інструкцію відвідувачам: вимкнути звук на телефоні, не вмикати спалах під час фото та відео і повідомити, якщо комусь стане погано. - Питання: хто був першим ігуменом Києво-Печерського монастиря? - звертається до людей гід. Та сама і відповідає. - Першим ігуменом Печерського монастиря був преподобний Варлаам, - відає відвідувачам гід Анастасія Гусак тримаючи в руці металевий ліхтар із теплим вогником. Печерський монастир отримав статус Лаври у 1169 році. Вагомий внесок у розбудову обителі зробив гетьман обох берегів Іван Мазепа. Саме при ньому будувалися численні важливі об'єкти: оновлюється Успенський собор, зводяться мури навколо Лаври, чотири вежі й три в'їзні брами. З-поміж них - і Всіхсвятська церква. Однак після поразки Мазепи для Лаври настали складні часи. У 1810 році в Києві спалахує чума. Володимирський дівочий монастир, що розташовувався на місці нинішнього Арсеналу, було перенесено до Флорівського монастиря, в район, який тоді називали Нос на Ходорі. Історія - така сама, як і ми. Ми також живемо в історії - Після цього Лавра довго боролася, аби повернути собі ці землі. Після Мазепи гетьманом обирають Івана Скоропадського, стародубського полковника. - розповідає гід, - Він, на відміну від багатьох, не піддався московській пропаганді. Скоропадський не називав Мазепу зрадником, а просто "колишнім гетьманом", дотримуючись певної нейтральності в оцінках. У цей самий час колишня столиця - Батурин - лежала в руїнах, і так тривало аж до 1826 року. Натомість новим адміністративним центром стає Глухів, значно ближчий до кордонів Московії. Після смерті Скоропадського царська влада створює Малоросійську колегію - адміністративний орган, що контролював справи в Україні. І тривалий час гетьмана взагалі не обирали. Лише в 1727 році цю посаду обіймає ще один соратник Мазепи - Данило Апостол. Незважаючи на складнощі Києво-Печерський монастир залишається осередком українського бароко. У ньому діяли іконописні майстерні, друкарня, господарські структури, а економіка продовжувала зростати. Лавра складалася з чотирьох монастирів: головного Печерського, а також Ближніх і Дальніх печер. Крім того, вона мала численні приписні монастирі по всій території України - в межах Київського, Ніжинського, Слобідського полків, а також навіть на території Білорусі. Анастасія Гусак запрошує всіх на територію. З усіх сторін розташовані старовинні будівлі Києво-Печерського монастиря. Під час короткої зупинки біля Микитівського больничного монастиря гід розповідає про пожежу в квітні 1718 року. - В свідченнях йдеться, що через свічку починається велика пожежа. Вона охоплює і Успенський собор, і друкарню, і також інші приміщення. Які були теорії щодо цієї пожежі? Вважали, що це могла бути Московія, - продовжує гід Анастасія. - Але з іншого боку вважали, що це зробила Лавра. Тому що Московія тоді хотіла дуже великий податок збирати з Лаври. А після пожежі вони вже потім писали і царю, і Івану Скоропадському, що їм потрібні гроші на відновлення. Анастасія розповідає, що перед пожежею в стінах Успенського собору була захована одна скарбниця, яка містила 25 кг золота і 300 кг срібла. Також були чутки про таємну казну, яку також переховували монахи від московитів. - Одним з найсумніших насправді наслідків поразки Мазепи, окрім того, що було загальний занепад і те, що Пьотр І не хотів фінансувати Лавру, це була також цензура. З 1720 року московити наказали писати про те, що ми керуємося лише всеросійським патріархом. Окрім цього почали сильно цензурувати тексти, щоб не було інших якихось наречий, тобто мається на увазі української мови та вилучати тексти друковані до 1720-х років, - каже гід. Всі ці дії відбувалися в добу бароко, яке було яскравим в лаврі. Воно квітнуло тут в архітектурі, живописі, малярстві. Тут існували майстерні під керівництвом ченців-малярів. І в них були свої учні-молодики. Учнями могли бути як духовенство так і міщани і селяни. - З таких відомих персонажів - це був якраз Олімпій Галик. Він керував майстернею в Лаврі з 1744 по 1755 роки. Саме лаврські митці розписали Тройську надбрамну церкву, біля якої ми тільки що були, - продовжує Анастасія. - Вони малювали не тільки ікони, а і різні портрети, як духовних діячів так і світських і таку цікаву річ, як кубушки (ескізи або замальовки портретів, ікон, тобто меншого масштабу картинки. - Gаzеtа.uа). ЧІТКА ІЄРАРХІЯ Перша сцена театралізованої екскурсії розгортається в майстерні Олімпія Галика. Всередині розташовані мольберти з полотнами за якими працюють учні. Тут відтворюються події візиту генерального курунджи Миколи Каненко, який розповідає про приїзд імператриці Єлизавети. Він наказує намалювати її портрет. У 1763 році всі ремісничі майстерні, що діяли на території Києво-Печерської лаври, були об'єднані в одну спільну майстерню та школу. Вона продовжувала функціонувати ще понад 150 років. Основу становила лаврська економіка - господарство. На той час Лавра була одним із найвпливовіших економічних гравців у всій Гетьманщині. В її володінні перебувало близько 3 тис. кв. км орних земель - більше, ніж площа тодішнього Герцогства Люксембург. Додатково монастир володів ще лісами. Керівництво лаврськими маєтками було чітко структуроване: економ зовнішній відповідав за контроль над зовнішніми активами та земельними угіддями, тоді як економ внутрішній опікувався будівлями, ремеслами та внутрішніми господарськими справами монастиря. Рухаючись дорогами лаври приходимо на місце наступної театралізованої вистави. За розкладеними столами сидять не просто актори, а економ Лаври Саватія та віт одного з маєтків Терентія. Також селяни лаверських маєтностей і Либідський бровар. Тут розповідають про господарство Лаври, "невідомі" культури, такі як картопля. Дегустують квас. До складу господарства Лаври входили 250 млинів, 5 скляних заводів, 21 винокурня, численні броварні (зокрема відомий Ливицький бровар), а також свічкові, цегельні заводи та вапнярні. Загалом, на лаврське господарство працювало від 45 до 65 тисяч осіб. Лише в Гетьманщині Лаврі належало понад 200 шинків, з яких 17 - у самому Києві. Спочатку працівники Лаври не відробляли панщини, однак згодом її було впроваджено в обмеженому вигляді: один день на тиждень взимку і два дні влітку, що було суттєво м'якше, ніж у більшості регіонів Російської імперії. Тут вирощували жито, ячмінь, пшеницю, овес, гречку, овочі та хміль. Особливе місце займали так звані турецькі боби - квасоля. Лавра використовувала застарілі методи обробки землі, допускала внутрішні спекуляції та мала власну економічну політику. - Зокрема, монастир активно заохочував селян купувати більше горілки на свята і весілля - саме у лаврських шинках. При цьому лавра закуповувала горілку у держави за міркою 14,5 кварт (приблизно 14 літрів), а продавала місцевому населенню за 12-квартовою міркою, залишаючи собі понад 2 літри прибутку з кожного продажу, - розповідає гід Анастасія. - Крім прибутку від торгівлі, Лавра отримувала значні доходи з податків, які стягувала із селян. Лише впродовж 30 років, починаючи з 1854 року, від лаври втекло понад 800 сімей і часто вони йшли до гайдамаків або козаків. ВІЗИТ ЄЛИЗАВЕТИ Із розвитком масштабного господарства зросла і потреба в обліку майна та землеволодінь. Для цього в Лаврі було створено спеціальний архів, у якому зберігалися документи про право власності на землю, будівлі та виробництва. У 1770-х роках у Лаврі навіть було офіційно запроваджено посаду архіваріуса. Устави в Лаврі діяли суворі. В ченці брали тільки чоловіків старше 30 років, неодружених з відсутністю судимостей чи боргів. Селяни мали надавати письмовий дозвіл від поміщика. Кандидати проходили трирічний випробувальний термін - "іскус", але випускникам Могилянської академії дозволяли скорочений термін у півроку. Всі нові монахи фіксувалися в списках, які передавалися до Синоду. Після пожежі у 1730- х роках поновили активну відбудову лаврської дзвіниці. Архітектор Йоганн-Готфрід Шедель добудував дзвіницю у 1744 році. Її висота - 96,5 м, і вона залишалась найвищою будівлею Києва понад 200 років. Будівництво тривало 13 років через землетруси та переробку креслень. Її відкриття приурочили до приїзду імператриці Єлизавети І. Приїзд імператриці якраз і продемонстрували на третій локації театралізованої екскурсії, яку розмістили серед дворів Лаври. Лавра активно готувалась: будувались тріумфальні в'їзди, розписували храми, готували портрети. Візит імператриці став шансом для козацької старшини добитись політичних поступок через її фаворита - Олексія Розумовського. - Окрім цього, по приїзду імператриці спускався вирізьблений з дерева янкул з хрестом в одній руці і також з паперами, з документами в іншій руці, саме при її в'їзді до території Печерську. Окрім цього, звісно, вони хотілося б здобутися того, щоб була менша цензура, - говорить гід, - Було підготовлено відповідні звернення, зокрема за підписом Григорія Сковороди. Формально гетьманство було відновлено лише у 1747 році, а гетьманом став Кирило Розумовський у 1750-му. Після візиту Єлизавета І виділила 18 000 карбованців на реконструкцію та розвиток. Завдяки клопотанням Олексія Розумовського ще 5 000 карбованців було спрямовано на підмурівку Києво-Печерської фортеці. Монастир добився послаблення цензури друку і полегшення постригу для бажаючих стати ченцями. ЗАТОПЛЕНІ ПЕЧЕРИ У 17301740-х роках Лавра стикнулася з серйозною проблемою - зсувами ґрунтів і підтопленням печер. Для вирішення ситуації було створено спеціальну інженерну комісію, яку очолив французько-російський інженер Данило (Даніель) Де Баскет. У 1745 році він розробив перший генеральний план Києва, де запропонував укріпити береги садінням дерев і затопленням човнів біля узбережжя. Довго не виділяють кошти і роботи починаються аж в 1753 році і тривають 12 років, поки не починають робити кам'яний фундамент, щоб підкріпити береги. Також Лавра постійно наражалася на ризик через розташовані поруч порохові склади Києво-Печерської фортеці. У 1741 році одна з таких споруд загорілася, викликавши тривогу серед ченців. Сама Лавра тоді належала до Київ-Печерської фортеці, тобто до певної фортифікаційної зони. І в неї було пару бастіонів, зокрема Різдвяний. - Є така річ, як пристріляння. Інколи випробовують гармати, чи вони добре стріляють з певної позиції. Саме так з Різдвяного бастіону гармата влучає прямо в церкву Різдва Богородиці і тоді постраждали певні вікна, - продовжує гід перед входом у сади Лаври, - Вони вирішили це більше не робити. Але через деякий час вони забули і знову влучили в церкву Різдва Богородиці. На наступній локації, що розташувалася в монастирських садах відвідувачам повідали про зусилля архімандрита Йосипа повернути Вознесенський (Флорівський) монастир до складу Києво-Печерської лаври. Серед важливих персон присутні архімандрит Йосип, черниці Флорівського монастиря, інженер Данило Де Баскет, а також обер комендант київського Костюрина. Останню театралізовану виставу показали у Всіхсвятскій церкві, яка закрита на реставрацію. - Церква є яскравим прикладом барокової архітектури часів Мазепи. Під контролем Москви багато змінилося в українському церковному обряді. В першу чергу тепер не обирався Київський митрополит, його обирав Синод, - продовжує гід піднімаючись сходами до церкви, - Окрім цього було відкинуто присягу молодих під час вінчання, а Євангеліє тепер читалося під час служби не обличчям до парафіян, а спиною. Це були одне з нововведень в повсякденний обряд, який відбувся якраз через контроль московитів. Після початку правління Єкатерини ІІ почалося вилучення майна у церков і монастирів. У Лаври забрали Кловський палац, який належав друкарні. Спершу його перетворили на склад провіанту, згодом - на шпиталь, а потім - на першу чоловічу гімназію в Києві. У 1764 році Кирила Розумовського змусили зректися гетьманства, і на цьому завершилась доба Гетьманщини. Коли є відпустки, наші актори намагаються вирватися і прийти На останній локації відтворили події 1773 року і розповіли про життя двох монахів, які жили якраз на ХVІІІ століття. Лаврського монаха Єпіфанія затримали на кордоні з Річчю Посполитою з контрабандним вином. Він стверджував, що це було замовлення братії, але старша братія і архімандрит заперечували оскільки він мав не ввести вино, а вивести книжки на територію Замостяна. На його захист виступив монах Єремія, який тоді поширював по Києву листівки та вірші з критикою Лаври. Глядачам продемонстрували скликання Духовного собору - найвищого органу монастиря, що складався з 12 старших ченців. Там і вирішили долю обох монахів. ВОЛОНТЕРИ Команда "Ніч в Унівеситеті" складається з 80 людей. Це як актори, так і модератори, фотографи, дизайнери тощо. Проєкт волонтерський, тому більшість виконують свою роботу на безоплатній основі. Зокрема багато учасників захищають Україну на фронті. - В нас багато дуже хлопців та дівчат служать, насправді. Анна одна з акторів, зараз закінчує четвертий курс і вже більше двох років служить в українській добровольчій армії, - доповнює Олександра, - Тому, коли є відпустки, наші актори намагаються вирватися і прийти. Під час проведення другого вечора екскурсій об'єднання дізналося, що один з акторів Назар Малік, який грав з найперших екскурсій у 2016 році, а у 2024 долучився до війська - загинув 22 травня на Покровському напрямку. - Назара складно було не помітити. Він був смішним і дотепним, і хоч не всі його розуміли, складно не погодитися з тим, яку велику частину в нашому проєкті він становив. Товариш, друг, брат і син, знавець військової історії та озброєння, імпровізатор, жартівник, почесний амбасадор Масандри, людина з чи не найбільшою кількістю шинелей без ґудзиків і петлиць з гримерки, а з 2024 року - офіцер Збройних Сил України, - написало об'єднання "Ніч в Університеті" в своєму Теlеgrаm-каналі.

У Києво-Печерській лаврі вдруге пройшли театралізовані екскурсії присвячені історії відбудови та зростання лаври у ХVІІІ ст. Захід організувало творче об'єднання "Ніч в Університеті". Глядачі змогли побачити театралізовані виступи, відтворені за архівними документами тих часів, а саме - майстерню Олімпія Галика, підготовку до приїзду імператриці Єлизавети І та її візит. Також побували у закритій Всіхсвятській церкві. Як пройшла унікальна екскурсія, читайте у репортажі Gаzеtа.uа. НЕЗВИЧНІ ЕКСКУРСІЇ Відвідувачів зустрічають біля входу до Лаври. Кожного фіксують у списку і видають квиток. Поруч - стіл з обережно розкладеними листівками. За ним сидить Олександра, яка займається каліграфією і скорописом ХVІІІ ст. Підписує листівку за вільний донат на збір для Президентської бригади ім. Богдана Хмельницького. Екскурсії "Ніч у Києво-Печерській лаврі. Бароко" мають п'ять локацій. - Лавра - це те, що людям треба побачити. Для мене дуже показовою була історія, коли минулого року ми прийшли сюди домовлятися про те, щоб вперше потрапити. Це була наша велика мрія, - каже Олександра Іванова менеджерка з партнерств і комунікацій об'єднання "Ніч в Університеті". - Раніше ми сюди не приходили, бо тут було заселення московських попів і московської пропаганди. А минулого року заступниця директора сказала нам, що їхня мета - привести українців. Ми зробили це минулого року і ось прийшли знову. У чорному костюмі стоїть Олексій Руденко, руки тримає за спиною. Він - засновник об'єднання і наразі діючий військовослужбовець. Незважаючи на військову службу, Олексій продовжує брати участь в екскурсіях, а під час виконання завдань - тримає зв'язок онлайн. Згадує історію, як усе починалося: у 2016 році студпарламент університету ім. Тараса Шевченка запропонував студентам-історикам провести екскурсію для першокурсників. Тоді з'явилася ідея зробити це театралізовано - в костюмах. Це вже був не виняток із правила, а послідовний проєкт. - Там було багато насправді про що розповідати - про бій під Крутами, про навчання в університеті Святого Володимира. І тоді це все робилося як одноразовий проєкт, але ми побачили, що дуже відгукнулось людям, вони ніколи такого не бачили, - розповідає занурюючись у спогади Олексій. - Ми ще кілька днів там відтирали руки і одяг від запаху гасу, бо в нас тоді газові лампи були. Побачивши зацікавленість людей студенти продовжили проводити подібні екскурсії і згодом вийшли за межі університету. - Це вже був не виняток із правила, а послідовний проєкт. Згодом нам пішли на зустріч заповідники. Зокрема, Софія Київська, а потім інші. Так ми вибудували партнерство з багатьма інституціями, - каже Олексій Руденко. СТРАТЕГІЧНЕ ЗНАЧЕННЯ Печерський монастир був заснований майже за 100 років до заснування Москви. Навіть після приєднання України до Московського царства, Лавра зберігала свою самобутність. У ХVІІІ столітті попри тиск з боку імперської влади, ченці намагалися писати українською мовою і всіляко чинили супротив цензурі друку. Для того, щоб провести екскурсії команда вичитала багато джерел, літописів, спогадів, архівних документів. Зокрема засновник об'єднання розповів, що залучили літературу, наукові праці по історії лаври і з них компонували матеріал. Також використовували звіти з археологічних розкопок, які проходили на території лаври. - У 1686-88 роках Київський митрополит перейшов з підпорядкування Константинополю Москві. І ми, власне, показували цю подію на наших ночах у Лаврі рік тому. А тепер ми вже показуємо події після того, як це сталося, - говорить Олексій Руденко. - Лавра, щоправда, намагалася іменувати себе все ще під Ставропігією, тобто під автономним управлінням Константинопольського патріарха, але коли вони одного разу видали "Місяцеслов" з таким формулюваням то у них забрали, реквізували всі книги, які були видані і наказали впредь іменуватися Ставропігії всєросійського патріарха. І в подальшому цензура у ХVІІІ столітті тільки погіршувалася. Географічне розташування Лаври також мало стратегічне значення. Вона знаходилася неподалік від кордонів Речі Посполитої, що сприяло розвитку торгівлі та, зокрема, контрабанди. Існують свідчення про участь монахів у контрабанді алкоголю та книг, що було зумовлено різницею в законодавстві між Московією та Річчю Посполитою. - Різні цікаві моменти, які ми знайшли в документах і хочемо розповісти, щоб показати, що це справжні люди, що вони теж жили так само, як ми. Це не люди з книг, не люди з ікон. В них були свої проблеми, - розповідає Олександра Іванова. - Наприклад, хтось міг викрасти бочку вина або перевіз її незаконно. І це теж справжнє життя, яке треба показувати, аби люди розуміли, що історія - така сама, як і ми. Ми також живемо в історії. ВНЕСОК ІВАНА МАЗЕПИ Перед початком театралізованої вистави екскурсовод проводить коротку інструкцію відвідувачам: вимкнути звук на телефоні, не вмикати спалах під час фото та відео і повідомити, якщо комусь стане погано. - Питання: хто був першим ігуменом Києво-Печерського монастиря? - звертається до людей гід. Та сама і відповідає. - Першим ігуменом Печерського монастиря був преподобний Варлаам, - відає відвідувачам гід Анастасія Гусак тримаючи в руці металевий ліхтар із теплим вогником. Печерський монастир отримав статус Лаври у 1169 році. Вагомий внесок у розбудову обителі зробив гетьман обох берегів Іван Мазепа. Саме при ньому будувалися численні важливі об'єкти: оновлюється Успенський собор, зводяться мури навколо Лаври, чотири вежі й три в'їзні брами. З-поміж них - і Всіхсвятська церква. Однак після поразки Мазепи для Лаври настали складні часи. У 1810 році в Києві спалахує чума. Володимирський дівочий монастир, що розташовувався на місці нинішнього Арсеналу, було перенесено до Флорівського монастиря, в район, який тоді називали Нос на Ходорі. Історія - така сама, як і ми. Ми також живемо в історії. - Після цього Лавра довго боролася, аби повернути собі ці землі. Після Мазепи гетьманом обирають Івана Скоропадського, стародубського полковника. - розповідає гід, - Він, на відміну від багатьох, не піддався московській пропаганді. Скоропадський не називав Мазепу зрадником, а просто "колишнім гетьманом", дотримуючись певної нейтральності в оцінках. У цей самий час колишня столиця - Батурин - лежала в руїнах, і так тривало аж до 1826 року. Натомість новим адміністративним центром стає Глухів, значно ближчий до кордонів Московії. Після смерті Скоропадського царська влада створює Малоросійську колегію - адміністративний орган, що контролював справи в Україні. І тривалий час гетьмана взагалі не обирали. Лише в 1727 році цю посаду обіймає ще один соратник Мазепи - Данило Апостол. Незважаючи на складнощі Києво-Печерський монастир залишається осередком українського бароко. У ньому діяли іконописні майстерні, друкарня, господарські структури, а економіка продовжувала зростати. Лавра складалася з чотирьох монастирів: головного Печерського, а також Ближніх і Дальніх печер. Крім того, вона мала численні приписні монастирі по всій території України - в межах Київського, Ніжинського, Слобідського полків, а також навіть на території Білорусі. Анастасія Гусак запрошує всіх на територію. З усіх сторін розташовані старовинні будівлі Києво-Печерського монастиря. Під час короткої зупинки біля Микитівського больничного монастиря гід розповідає про пожежу в квітні 1718 року. - В свідченнях йдеться, що через свічку починається велика пожежа. Вона охоплює і Успенський собор, і друкарню, і також інші приміщення. Які були теорії щодо цієї пожежі? Вважали, що це могла бути Московія, - продовжує гід Анастасія. - Але з іншого боку вважали, що це зробила Лавра. Тому що Московія тоді хотіла дуже великий податок збирати з Лаври. А після пожежі вони вже потім писали і царю, і Івану Скоропадському, що їм потрібні гроші на відновлення. Анастасія розповідає, що перед пожежею в стінах Успенського собору була захована одна скарбниця, яка містила 25 кг золота і 300 кг срібла. Також були чутки про таємну казну, яку також переховували монахи від московитів. - Одним з найсумніших насправді наслідків поразки Мазепи, окрім того, що було загальний занепад і те, що Пьотр І не хотів фінансувати Лавру, це була також цензура. З 1720 року московити наказали писати про те, що ми керуємося лише всеросійським патріархом. Окрім цього почали сильно цензурувати тексти, щоб не було інших якихось наречий, тобто мається на увазі української мови та вилучати тексти друковані до 1720-х років, - каже гід. Всі ці дії відбувалися в добу бароко, яке було яскравим в лаврі. Воно квітнуло тут в архітектурі, живописі, малярстві. Тут існували майстерні під керівництвом ченців-малярів. І в них були свої учні-молодики. Учнями могли бути як духовенство так і міщани і селяни. - З таких відомих персонажів - це був якраз Олімпій Галик. Він керував майстернею в Лаврі з 1744 по 1755 роки. Саме лаврські митці розписали Тройську надбрамну церкву, біля якої ми тільки що були, - продовжує Анастасія. - Вони малювали не тільки ікони, а і різні портрети, як духовних діячів так і світських і таку цікаву річ, як кубушки (ескізи або замальовки портретів, ікон, тобто меншого масштабу картинки. - Gаzеtа.uа). ЧІТКА ІЄРАРХІЯ Перша сцена театралізованої екскурсії розгортається в майстерні Олімпія Галика. Всередині розташовані мольберти з полотнами за якими працюють учні. Тут відтворюються події візиту генерального курунджи Миколи Каненко, який розповідає про приїзд імператриці Єлизавети. Він наказує намалювати її портрет. У 1763 році всі ремісничі майстерні, що діяли на території Києво-Печерської лаври, були об'єднані в одну спільну майстерню та школу. Вона продовжувала функціонувати ще понад 150 років. Основу становила лаврська економіка - господарство. На той час Лавра була одним із найвпливовіших економічних гравців у всій Гетьманщині. В її володінні перебувало близько 3 тис. кв. км орних земель - більше, ніж площа тодішнього Герцогства Люксембург. Додатково монастир володів ще лісами. Керівництво лаврськими маєтками було чітко структуроване: економ зовнішній відповідав за контроль над зовнішніми активами та земельними угіддями, тоді як економ внутрішній опікувався будівлями, ремеслами та внутрішніми господарськими справами монастиря. Рухаючись дорогами лаври приходимо на місце наступної театралізованої вистави. За розкладеними столами сидять не просто актори, а економ Лаври Саватія та віт одного з маєтків Терентія. Також селяни лаверських маєтностей і Либідський бровар. Тут розповідають про господарство Лаври, "невідомі" культури, такі як картопля. Дегустують квас. До складу господарства Лаври входили 250 млинів, 5 скляних заводів, 21 винокурня, численні броварні (зокрема відомий Ливицький бровар), а також свічкові, цегельні заводи та вапнярні. Загалом, на лаврське господарство працювало від 45 до 65 тисяч осіб. Лише в Гетьманщині Лаврі належало понад 200 шинків, з яких 17 - у самому Києві. Спочатку працівники Лаври не відробляли панщини, однак згодом її було впроваджено в обмеженому вигляді: один день на тиждень взимку і два дні влітку, що було суттєво м'якше, ніж у більшості регіонів Російської імперії. Тут вирощували жито, ячмінь, пшеницю, овес, гречку, овочі та хміль. Особливе місце займали так звані турецькі боби - квасоля. Лавра використовувала застарілі методи обробки землі, допускала внутрішні спекуляції та мала власну економічну політику. - Зокрема, монастир активно заохочував селян купувати більше горілки на свята і весілля - саме у лаврських шинках. При цьому лавра закуповувала горілку у держави за міркою 14,5 кварт (приблизно 14 літрів), а продавала місцевому населенню за 12-квартовою міркою, залишаючи собі понад 2 літри прибутку з кожного продажу, - розповідає гід Анастасія. - Крім прибутку від торгівлі, Лавра отримувала значні доходи з податків, які стягувала із селян. Лише впродовж 30 років, починаючи з 1854 року, від лаври втекло понад 800 сімей і часто вони йшли до гайдамаків або козаків. ВІЗИТ ЄЛИЗАВЕТИ Із розвитком масштабного господарства зросла і потреба в обліку майна та землеволодінь. Для цього в Лаврі було створено спеціальний архів, у якому зберігалися документи про право власності на землю, будівлі та виробництва. У 1770-х роках у Лаврі навіть було офіційно запроваджено посаду архіваріуса. Устави в Лаврі діяли суворі. В ченці брали тільки чоловіків старше 30 років, неодружених з відсутністю судимостей чи боргів. Селяни мали надавати письмовий дозвіл від поміщика. Кандидати проходили трирічний випробувальний термін - "іскус", але випускникам Могилянської академії дозволяли скорочений термін у півроку. Всі нові монахи фіксувалися в списках, які передавалися до Синоду. Після пожежі у 1730- х роках поновили активну відбудову лаврської дзвіниці. Архітектор Йоганн-Готфрід Шедель добудував дзвіницю у 1744 році. Її висота - 96,5 м, і вона залишалась найвищою будівлею Києва понад 200 років. Будівництво тривало 13 років через землетруси та переробку креслень. Її відкриття приурочили до приїзду імператриці Єлизавети І. Приїзд імператриці якраз і продемонстрували на третій локації театралізованої екскурсії, яку розмістили серед дворів Лаври. Лавра активно готувалась: будувались тріумфальні в'їзди, розписували храми, готували портрети. Візит імператриці став шансом для козацької старшини добитись політичних поступок через її фаворита - Олексія Розумовського. - Окрім цього, по приїзду імператриці спускався вирізьблений з дерева янкул з хрестом в одній руці і також з паперами, з документами в іншій руці, саме при її в'їзді до території Печерську. Окрім цього, звісно, вони хотілося б здобутися того, щоб була менша цензура, - говорить гід, - Було підготовлено відповідні звернення, зокрема за підписом Григорія Сковороди. Формально гетьманство було відновлено лише у 1747 році, а гетьманом став Кирило Розумовський у 1750-му. Після візиту Єлизавета І виділила 18 000 карбованців на реконструкцію та розвиток. Завдяки клопотанням Олексія Розумовського ще 5 000 карбованців було спрямовано на підмурівку Києво-Печерської фортеці. Монастир добився послаблення цензури друку і полегшення постригу для бажаючих стати ченцями. ЗАТОПЛЕНІ ПЕЧЕРИ У 17301740-х роках Лавра стикнулася з серйозною проблемою - зсувами ґрунтів і підтопленням печер. Для вирішення ситуації було створено спеціальну інженерну комісію, яку очолив французько-російський інженер Данило (Даніель) Де Баскет. У 1745 році він розробив перший генеральний план Києва, де запропонував укріпити береги садінням дерев і затопленням човнів біля узбережжя. Довго не виділяють кошти і роботи починаються аж в 1753 році і тривають 12 років, поки не починають робити кам'яний фундамент, щоб підкріпити береги. Також Лавра постійно наражалася на ризик через розташовані поруч порохові склади Києво-Печерської фортеці. У 1741 році одна з таких споруд загорілася, викликавши тривогу серед ченців. Сама Лавра тоді належала до Київ-Печерської фортеці, тобто до певної фортифікаційної зони. І в неї було пару бастіонів, зокрема Різдвяний. - Є така річ, як пристріляння. Інколи випробовують гармати, чи вони добре стріляють з певної позиції. Саме так з Різдвяного бастіону гармата влучає прямо в церкву Різдва Богородиці і тоді постраждали певні вікна, - продовжує гід перед входом у сади Лаври, - Вони вирішили це більше не робити. Але через деякий час вони забули і знову влучили в церкву Різдва Богородиці. На наступній локації, що розташувалася в монастирських садах відвідувачам повідали про зусилля архімандрита Йосипа повернути Вознесенський (Флорівський) монастир до складу Києво-Печерської лаври. Серед важливих персон присутні архімандрит Йосип, черниці Флорівського монастиря, інженер Данило Де Баскет, а також обер комендант київського Костюрина. Останню театралізовану виставу показали у Всіхсвятскій церкві, яка закрита на реставрацію. - Церква є яскравим прикладом барокової архітектури часів Мазепи. Під контролем Москви багато змінилося в українському церковному обряді. В першу чергу тепер не обирався Київський митрополит, його обирав Синод, - продовжує гід піднімаючись сходами до церкви, - Окрім цього було відкинуто присягу молодих під час вінчання, а Євангеліє тепер читалося під час служби не обличчям до парафіян, а спиною. Це були одне з нововведень в повсякденний обряд, який відбувся якраз через контроль московитів. Після початку правління Єкатерини ІІ почалося вилучення майна у церков і монастирів. У Лаври забрали Кловський палац, який належав друкарні. Спершу його перетворили на склад провіанту, згодом - на шпиталь, а потім - на першу чоловічу гімназію в Києві. У 1764 році Кирила Розумовського змусили зректися гетьманства, і на цьому завершилась доба Гетьманщини. Коли є відпустки, наші актори намагаються вирватися і прийти. На останній локації відтворили події 1773 року і розповіли про життя двох монахів, які жили якраз на ХVІІІ століття. Лаврського монаха Єпіфанія затримали на кордоні з Річчю Посполитою з контрабандним вином. Він стверджував, що це було замовлення братії, але старша братія і архімандрит заперечували оскільки він мав не ввести вино, а вивести книжки на територію Замостяна. На його захист виступив монах Єремія, який тоді поширював по Києву листівки та вірші з критикою Лаври. Глядачам продемонстрували скликання Духовного собору - найвищого органу монастиря, що складався з 12 старших ченців. Там і вирішили долю обох монахів. ВОЛОНТЕРИ Команда "Ніч в Унівеситеті" складається з 80 людей. Це як актори, так і модератори, фотографи, дизайнери тощо. Проєкт волонтерський, тому більшість виконують свою роботу на безоплатній основі. Зокрема багато учасників захищають Україну на фронті. - В нас багато дуже хлопців та дівчат служать, насправді. Анна одна з акторів, зараз закінчує четвертий курс і вже більше двох років служить в українській добровольчій армії, - доповнює Олександра, - Тому, коли є відпустки, наші актори намагаються вирватися і прийти. Під час проведення другого вечора екскурсій об'єднання дізналося, що один з акторів Назар Малік, який грав з найперших екскурсій у 2016 році, а у 2024 долучився до війська - загинув 22 травня на Покровському напрямку. - Назара складно було не помітити. Він був смішним і дотепним, і хоч не всі його розуміли, складно не погодитися з тим, яку велику частину в нашому проєкті він становив. Товариш, друг, брат і син, знавець військової історії та озброєння, імпровізатор, жартівник, почесний амбасадор Масандри, людина з чи не найбільшою кількістю шинелей без ґудзиків і петлиць з гримерки, а з 2024 року - офіцер Збройних Сил України, - написало об'єднання "Ніч в Університеті" в своєму Теlеgrаm-каналі.

Неподалік столиці розташоване село Бобриця - одне із найстаріших на Київщині. Місцеві називають його "казковим" через яскраву історію, велику кількість скульптур, чистоту та кінофестиваль, який проводився тут до початку повномасштабної війни. З 2015-го у Бобриці діє унікальний для України механізм оплати послуг з благоустрою. Кожен мешканець має право добровільно вирішувати, чи буде платити і скільки саме. Як живуть люди в одному з найкращих сіл держави та як місцеві виявили, що організатор масштабного кінофестивалю пов'язаний із Москвою та має там бізнес, читайте у репортажі Gаzеtа.uа. СОРТУВАННЯ СМІТТЯ ТА ГАЗОНИ У центрі Бобриці - простора площа з брукованими доріжками, декоративними кулями замість обмежувачів і акуратно підстриженими деревами. У четвер тут особливо людно - ринковий день. Уздовж площі розгортаються ряди різнокольорових наметів: жовті, зелені, сині. За прилавками - місцеві та приїжджі продавці з овочами, зеленню, домашнім сиром, медом, розсадою квітів і банками олії, що блищать на сонці. Навпроти серед сосен на дитячому майданчику у тіні граються діти. Поруч - купол місцевої церкви, який видно майже з кожного кута. Раз на місяць у центрі проводять ярмарки. Переважно благодійні. За площею "розкинувся" сквер, засаджений декоративними кущами й густим газоном. Чути гуркіт газонокосарки - місцеві комунальники підстригають траву. Бобриця - село в передмісті Києва, частина Білогородської громади Бучанського району. Розташоване між сосновими лісами й полями, за двадцять кілометрів від столиці. Тут немає стихійних звалищ, занедбаних узбіч чи розбитих лавок - натомість охайні газони й вуличне мистецтво. Бобрицю називають "казковим селом" - і не лише за скульптури, що прикрашають площі та майданчики, а передусім за спосіб життя, який тут вдалося побудувати спільними зусиллями. Село простягається від центру аж до меж із Бояркою.Територія збільшувалася з роками: завдяки садовим товариствам і новим поселенням, які поступово інтегрувались у село. Комунальники двічі на тиждень - у вівторок і суботу - забирають сміття по чіткому графіку. Для цього використовують два трактори з причепами. Замість звичних баків - фірмові мішки з логотипом КП "Бобриця", які мешканці купують за встановленою сільрадою ціною: сортувальні - 15 грн за великий мішок, для несортованого сміття - 48 грн. - Комунальне підприємство обслуговує все село, включно з масивами біля Боярки. Мішки виставляють у визначені дні - і їх одразу забирають, - пояснює Роман Іваненко, один із засновників благодійного фонду "Розвиток та благоустрій". Цей фонд сприяв реалізації низки проектів та впровадження системи благоустрою села. Роман був одним із ідейних натхненників проєкту "Казкове село - Бобриця". Із Романом Іваненком зустрічаємося поблизу офісу комунального підприємства. Чоловік вітається з кожним перехожим та час від часу відволікається на дзвінки. Зараз він є депутатом Білогородської сільської ради та очолює постійну комісію з питань соціально-економічного розвитку, підприємництва, житлово-комунального господарства, благоустрою населених пунктів, транспорту, зв'язку, туризму та екології. Це працює - як теорія розбитих вікон - Коли в тебе отак усе впорядковано, то воно головне - це культура. Якщо скрізь чисто, газон підстрижений, клумби доглянуті, тебе просто стримує кинути сміття. Ну як? Не можна ж. А коли це така тотальна культура, яка на кожному кроці тобі нагадує, що тут чисто, то вона на підсвідомість діє. Це працює - як теорія розбитих вікон. Якщо десь безлад, люди не стримуються. А якщо навпаки - порядок, охайність, тоді люди шукають такі самі рішення, щоб відповідати середовищу, - пояснює Іваненко. У 2015 році в Бобриці запровадили унікальний для українських сіл механізм - добровільний договір на благоустрій. Це не податок і не обов'язкова плата - мешканці самі вирішують, чи долучатися, і яку суму вони можуть внести щомісяця. Кошти йдуть на прибирання, косіння, вивіз сміття, утримання територій загального користування. - Станом на зараз таких договорів - близько 300. Хтось платить 150 гривень, дехто - 600. Є й бабусі, які приносять по 50 гривень. Але суть не в сумі, а в участі, - наголошує Іваненко. У Бобриці добре працюють чати та соцмережі. Якщо хтось викидає сміття в непередбаченому місці, мешканці можуть відкрити мішок, знайти документ з іменем - і оприлюднити. Це дає результат. Як зізнається директор комунального підприємства Володимир Будкевич, процес ще не ідеальний. За його словами, лише 30-40% мешканців дотримуються сортування. Решта користується лише загальним пакетом або лишає сміття біля зупинок у дні збору. Проблема - у звичках. Люди плутають пластик, викидають змішані відходи, хоча деякі, особливо ті, хто жив за кордоном, звикли навіть мити тару. Зараз інфраструктура села виглядає зовсім інакше, ніж 10-15 років тому, наголошує Будкевич. - Тоді не було ні автоматичного поливу, ні газонів, ні скверів. А тепер ми самі садили дерева, зробили зупинки, частину розписали - на одній, до речі, зображено двох бобрів. Технічне забезпечення громади зросло: нині комунальне підприємство має два великі й два малі трактори, а також газонокосарки й тримери. Раз на рік у селі проводять місячник благоустрою - люди збираються невеликими групами, прибирають території, а потім техніка забирає зібране сміття. - Гості, туристи, знайомі приїжджають і кажуть, що вражені: чисто, охайно, сквери, статуї - є де прогулятись і відпочити. Це найкраща оцінка нашої роботи, - додає Будкевич. ТУРИСТИЧНИЙ ЦЕНТР Бобриця - одне з найдавніших сіл у передмісті Києва. За офіційною версією, воно засноване 1648 року, у розпал національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького. Свою назву село отримало, ймовірно, від бобрів, які водилися у місцевих лісах і долинах. Через село протікає однойменна річка - Бобриця - притока Ірпеня. У ХVІІ столітті ці землі входили до складу Білогородської сотні, що охороняла кордон Гетьманщини по лінії річки Ірпінь. У самій Бобриці діяли три козацькі редути. На місці сучасного садового товариства "Дружба-2" стояв пост козака Куйовди. Ще один форпост - біля Щигльової гори, де нині ліс - охороняв козак Іван Ігнатенко. Третім редутом командував Філон Потапенко - на місці давньої княжої пристані. Їх вважають засновниками козацького хутора, з якого згодом виросло повноцінне село. Нині у Бобриці проживає близько 3000 людей. Будинки тут переважно приватні, є котеджні вулиці, а також дачі й кілька багатоквартирних домів. Біля населеного пункту розташований каскад із семи ставків. Біля будівлі старостату, що навпроти офісу підприємства, тиша і порядок. Уздовж дороги - акуратно підстрижені туї, яскраві кущі спіреї, що стоять у білому цвіті. Бордюри пофарбовані, пішохідний перехід виділяється свіжими смугами. Трохи далі - простора галявина, де рівнено підстрижена трава. Навіть молоді дерева стоять у лунках, з яких обережно вигрібали бур'ян. - Тут була стара розвалена хата, чагарники, - пригадує Роман Іваненко. - Ми її розібрали у 2015 році, спільнокоштом - 120 тисяч гривень. На цьому місці громада планує збудувати туристично-інформаційний центр, двоповерхову кубічну будівлю, що стане новим місцем збору для мешканців. Це приватні скульптури, які стоять на сільській землі Роман пропонує прогулятися селом. Проходимо скульптурний парк, засаджений зеленим газоном з автоматичною системою поливу. Його створили у 2015 році в межах першого міжнародного скульптурного симпозіуму. Експозиція відкрита для всіх. - Це моя приватна ініціатива, - пояснює Роман Іваненко. - Оцей скульптурний симпозіум ми проводили в п'ятьох. Це приватні скульптури, які стоять на сільській землі, і ми просто їх експонуємо. Перший симпозіум провели ще восени 2015 року - фактично до того, як громада почала свої перші великі трансформації. З того часу відбулося вже три скульптурні симпозіуми. Вартість одного творіння сягає понад $4 тис. - Тут представлені топові українські скульптори. Є двоє іноземців - грузин і румун.. Скульптури розташовані на трьох майданчиках - тут, біля озера, і на в'їзді до села. Ще одна - не доставлена. Сподіваюся, наступного року проведемо новий симпозіум. Якщо буде фінансування. Бо зараз війна, і все трохи інакше. Мені казали: "Що ти робиш? Це ж зламають!" А я кажу: "Давайте довіряти людям". І от пройшло майже десять років - і все на місці. "КАЗКОВЕ СЕЛО" Дорогою помічаємо чисті й охайно облаштовані узбіччя. На деяких перехрестях стоять світлофори, а на поворотах - обмежувачі швидкості. У селі встановили нові зупинки громадського транспорту, деякі розмалювали автентичними візерунками, та камери відеоспостереження. Завдяки цьому, запевняють місцеві, у селі стало значно безпечніше. - У 2006-му придбав землю у Бобриці й почав зводити будинок, - веде далі Роман Іваненко. - До цього мешкав у Києві. Я тоді ще не знав нічого про це село - просто відчував, що хочу ближче до природи, подалі від міської метушні. Згодом Роман Іваненко брав участь у Революції Гідності. Пізніше це стане головною мотивацією створити "казкове село". - Я тоді дрова возив, точно пам'ятаю. У мене була Аudі, і я щодня в багажник клав дрова, бензин - і на Майдан. Їздити туди було квестом - машини перевіряли. А ще пам'ятаю патрулі по Києву - тоді ловили тітушок, була якась апка, через яку передавали координати. І пам'ятаю той день, коли були розстріли. Ми тоді воду носили в Жовтневий палац, там був госпіталь. Після подій на Майдані він остаточно вирішив, що мрії про гідну країну, заради яких гинули люди на Інститутській, мають втілитися бодай на місцевому рівні. - Пам'ятаю той день - люди лежать накриті білими простирадлами. І я розумію: вони загинули за мрію. І от думаю: якщо вони могли віддати життя, то я ж точно можу хоча б щось зробити, щоб ця мрія не лишилася просто мрією, - пригадує Роман. Уже наступного року, з початком децентралізації, він прийшов до сільради з пропозицією зробити Бобрицю прикладом сучасного українського села. З підтримкою тодішнього голови та інших небайдужих мешканців, у 2015-му вони розробили стратегічне бачення і навіть затвердили його рішенням сільради. Так у селі розпочалася велика трансформація. - Спочатку ніхто не вірив. Пішли по хатах, пояснювали. Першим проєктом була центральна площа. Ми зробили не тимчасово, а "назавжди". І підсвітка закладена, і місце під пам'ятник засновникам села, - показує він на вимощену площу. Цю площу назвали Стражницькою - на честь козацького хутора Стража, з якого історично й постала Бобриця. Облаштували лавки з термодерева, бруківку виклали на зразок витинанки. Якщо придивитися - вимальовується візерунок у вигляді бобрів. - Це все - бобри, просто по-різному розкладені. Викладали вручну по схемі, плитку з графітового і сірого відтінків. От і вийшла така площа зі змістом, - усміхається Роман. - Тут зараз збираються на щомісячні ярмарки. Ми залучаємо людей, які щось роблять своїми руками - маленьких виробників. Купили спеціальні білі намети. Є сцена й фудкорт. Коли люди бачать зв'язок між своїми діями і реальними змінами, довіра зростає Ще одним кроком, який запустив відчутні зміни у селі, стало збільшення місцевого бюджету у майже пʼять разів. - Тоді почала діяти реформа місцевих бюджетів, - пояснює Роман Іваненко. - Основним джерелом надходжень був єдиний податок. Я мав зареєстрований ФОП - надавав консультаційні послуги в рамках свого бізнесу - і просто перереєстрував його сюди. Ще кілька людей зробили так само. Ми пояснили: "Ось податки, які ми платимо, ось мрії, які ми маємо - і ось результат". Коли люди бачать зв'язок між своїми діями і реальними змінами, довіра зростає. І процес набирає швидкості. Зміни торкалися не лише інфраструктури. Колись біля школи стояла огорожа заввишки два з половиною метри. Зрештою громада вирішила: краще зробити простір відкритим, замінивши темну огорожу на прозору, легку. - Ми поділили паркан навпіл. Частина пішла на школу, решта - навколо дитячого майданчика, - усміхається Роман. - Просто, правда? Але такі дрібниці змінюють сприйняття світу дитиною. Поки в селі функціонує лише початкова школа та приватний дитячий садок. До повномасштабного вторгнення тут почали будувати більшу, але зупинилися на проєкті комбінованої школи-садка першого ступеня. Однак після початку Великої війни проєкт призупинили. - У нас приблизно 140 дітей. Але повноцінну школу будувати нерентабельно. Краще компенсувати поїздки до великої школи в Білогородці, де є предметні вчителі, заміна на випадок хвороби, - пояснює Роман. - Тут ми запланували нормальний садок-школу для дітей до четвертого класу. Проєкт передбачає демонтаж старої будівлі школи 1930-х років - вона давно не відповідає сучасним нормам. На її місці планують звести новий комплекс, який з'єднає функції бібліотеки, класів, дитсадка в одному просторі. "НІЯКИХ ТАУНХАУСІВ" - За освітою я економіст. А з 2009 по 2012 рік навчався у бізнес-школі у Словенії. Це був МВА, уже після базової освіти в Україні. І от це навчання мене справді сильно змінило. Я побачив інший світ, іншу модель взаємодії в суспільстві. І частину цього світогляду ми втілили тут, у Бобриці, - розповідає Роман. Ідея розвитку села базується на захисті природи як основного ресурсу. Щоб уникнути хаотичної забудови, за прикладом деяких приміських районів, у Бобриці сформували бачення майбутнього: ніяких таунхаусів, логістичних складів, зміни генерального плану чи ділення ділянок. Натомість - рекреаційний напрямок, готелі, спорт, медичні послуги, індивідуальна зайнятість. - Ми прописали в концепції, що природа - це головна цінність. От є вулиця Соснова, там утримують коней, проводять спортивні змагання. Є й готелі, і апарт-комплекси, які з'явилися завдяки нашій активності. Люди заробляють тут, не нищачи те, що має бути збережене, - пояснює він. Чимало мешканців села працюють віддалено: айтівці, юристи, самозайняті. Деякі мають офіси в Києві, але мешкають тут і сплачують податки за місцем проживання. - У нас тут навіть кілька людей із офісу Місrоsоft купили ділянки. Їм сподобалася ідея "казкового села", і вони просто передавали це один одному. Побудували будинки - тепер живуть тут, - каже Іваненко. На території села з'явились інформаційні стенди про природу, рекреаційні локації, розвивалися місцеві бізнеси. За словами Романа, після того, як Бобрицю чітко позиціонували як природоорієнтовану і відкриту, тут зʼявилися два готелі. Обидва - результат інвестицій від людей, які вже жили у селі. Багато ініціатив у Бобриці реалізували через створений мешканцями фонд розвитку. Частину проєктів фінансували через сільську раду, інші - спільнокоштом, через донати. Поблизу житлових вулиць у Бобриці працює невелике фермерське господарство, яке спеціалізується на вирощуванні сезонних овочів і фруктів. Ряди дерев простягаються просто посеред села. Господарі мають теплиці, де з весни ростуть огірки, томати, баклажани. Влітку збирають черешні, абрикоси, груші та яблука. Усі культури вирощуються без використання агрохімікатів. МУЗЕЙ ІСТОРІЇ ТА ВІЙНА Повертаємося до скульптурного парку. Поруч із алеєю облаштували Музей етносу та історії села. Всередині у вузьких проходах між стелажами - ікони, праски, ткацьке знаряддя, військові шапки, хрестильні хустки, старі фотографії. На стінах - портрети мешканців села, деякі які воювали в обох світових війнах. Є полиці зі скринями й дрібними предметами побуту, підсвіченими теплим світлом. - Тут усе, що змогли - те й поставили. Просто зносили речі, хто що мав. Є щось бобрицьке, є таке, що навіть не знаємо, звідки. Наприклад, ось ця червона піч французької компанії. Що вона тут робить? Хтозна. Але її хтось приніс - значить, вона для когось важлива. Найбільше місцеві пишаються частиною зі старими фотографіями. Є тут знімки й періоду Першої світової, коли селяни були змушені воювати під чужими прапорами. У другій кімнаті музею - експозиція ікон та домашніх речей, що стоять у кутах, як колись у сільських хатах. Місцева команда планує відтворити справжню бобрицьку хату зі старим хатнім начинням. У сільському бюджеті вже передбачили кошти на ескізний проєкт і готують архітектурний конкурс. Один проєкт планують реалізувати коштом громади, інший - за підтримки грантів. До 2022-го в Бобриці встигли провести навіть кінофестиваль - у партнерстві з власником Fіlm.uа. Але нині цю ініціативу поставили на паузу. - Був у нас такий житель, Сергій, - пригадує Роман Іваненко. - Колишній росіянин, мешкав тут, входив до правління нашого фонду. Коли почалася велика війна, ми всі - п'ятеро членів правління - за кілька днів скинулися й витратили близько двох мільйонів гривень на перші бронежилети й амуніцію для ТРО. А він за два дні до вторгнення виїхав за кордон. Відмовився долучитися, а згодом ми з'ясували, що в нього досі діє бізнес у Москві. Ми повністю виключили його з усіх комунікацій. Він намагався віджартуватись, але було все очевидно. Тож кінофестиваль, який ми разом проводили, теж довелось відкласти. У перші дні повномасштабного вторгнення громада діяла самотужки. Закупівлі засобів захисту, пошук амуніції, логістика через кордон - усе трималося на ініціативі небайдужих. - Тоді бронежилетів просто не було. Якось через сьомі руки в Польщі знайшов 75 сертифікованих бронепластин, - каже Іваненко. - А от самі жилети нам пошив Андре Тан у Дніпрі. Написав: "Можеш пошити?". А він залюбки погодився. Ми оплатили матеріали, і десь 11 березня передали ТРО перші 75 комплектів. За 6 км звідси була лінія фронту Бронепластини доповнили спеціальними протиударними вставками, перевірили на стрільбищі. Закуповували форму в країнах Балтії, шукали все, що було доступно на натівських складах. - У ті дні тут все літало, - пригадує Роман. - За шість кілометрів звідси була лінія фронту. Над нами літали гелікоптери, літаки. Одного разу щось велике впало недалеко від мого дому, біля колишніх іподромних полів. Вирва - метрів п'ять углиб. Але самій Бобриці пощастило - загиблих не було. Наразі громада підтримує військових. Постійно проводяться збори коштів спільними зусиллями місцевої влади та мешканців села. - Наші односельчани також захищають Україну на фронті. На ярмарку сьомого числа будемо збирати на підрозділ, де служить один із наших - треба 100-150 тисяч гривень на спеціальний акумулятор. Постійно якісь збори відбуваються. Якщо звертаються з частини, ми купуємо. Зазвичай просять РЕБи або дрони - ті, що літають і щось несуть, або FРV. У рік, за словами співрозмовника, з місцевого бюджету на потреби армії витрачається понад 50 млн грн. МОЛОДЬ І СПОКІЙНЕ ЖИТТЯ На зупинці на виїзді з Бобриці сидить Слава - мешканка села, яка переїхала сюди з Києва понад десять років тому. Розповідає, що оселилася тут у 2011-му, коли вийшла на пенсію. - Хотілося вже спокою. Побудували тут будинок, оселилися, - каже вона. - З того часу вже 10 років, але як раніше було, не пам'ятаю. Сміття тоді точно не вивозили. Жінка користується послугами комунального підприємства - купує фірмові пакети, у які складає сміття. - Великі берем, - пояснює. - Але не сортую. Та й мало хто в селі сортує. Каже, що її не можна назвати надто активною мешканкою - живе на краєчку села, більше займається господарством. Згадує, що в селі побільшало молоді. - Тут багато хто з Києва побудувався. Молодь переїжджає, старих уже менше, - говорить Слава. - Мені подобається, що чисто в центрі, площу зробили. Великих покупок не робить на місцевому ринку - продукти бере в Києві, коли навідує дітей. - Тут хіба щось по дрібницях, - пояснює. - Та й магазин у селі малий. От якщо б побудували великий, було б добре. Каже, що загалом життя в селі тихе. З незручностей - відсутність аптеки. - Якщо щось треба - їздимо в Білогородку, - додає. - Але в цілому добре. Спокійно. До зупинки підходять ще дві жінки - Віра Іванівна й Тетяна. Кажуть, живуть у Бобриці не перший рік, сортують сміття, підтримують благоустрій. - Це нормально. Все від нас залежить, як воно буде, - говорить одна з них. - А хотілося б, щоб хлопці наші повернулися, щоб ми могли спокійно лягати спати. Оце найголовніше. А все інше - люди гарні, повітря свіже. Пояснюють, що їхні діти зараз будуються в селі. Самі переїхали з Борисполя. - У дітей тут будинок, ще не добудували. А ми біля них, - каже Тетяна. - Тут недалеко до Києва, тому діти переїхали. Раніше зранку трамваєм добиралися, зручно було. Зараз маршруткою. Виходить, найкраще місце для життя - ліс, озера, і недалеко від столиці. Жінки кажуть, що розваги в селі є - іноді приїздять артисти, проводять ярмарки, частину коштів з яких передають на армію. - Ми допомагаємо. Не завжди на ярмарки ходимо, але підтримуємо, чим можемо, - каже Віра Іванівна. - Правда, аптеки досі немає. Але обіцяли, що вже роблять. Чекаємо. І багато вуличних собак. Теж кажуть, що будуть якось боротися з цим. Натомість радіють, що в селі є медичний кабінет. Туди кілька разів на тиждень приїжджають лікарі. Розмова переривається рухом транспорту - жінки підводяться й готуються до поїздки. Вечір у Бобриці тихий. Сонце повільно сідає за обрій, підсвічуючи верхівки дерев і дахи будинків. Повз зупинку проїжджають місцеві на велосипедах, десь у дворі чути голоси дітей. Жінки сідають в маршрутку №749, яка сполучає село з Києвом через Білогородку. Курсує транспорт щопівгодини.

"Блошиний" ринок на Почайні з'явився ще у 2000-х. Із часом він розрісся у масштабний осередок вуличної торгівлі, який відомий і за межами Києва. Нині "барахолка" у столиці - це місце, де можна відшукати практично будь-яку ретро-річ і не тільки. Тут продають одяг, взуття, електроніку, інструменти, книги і навіть антикваріат. Як працює стихійний ринок на Почайні, хто там скуповується та які ціни виставляють продавці - дізнавалася кореспондентка Gаzеtа.uа. ПІОНЕРСЬКИЙ ЗНАЧОК Перед входом на "блошиний" ринок висить стара затерта вивівка: "Києвская барахолка". На базарі гамірно. А через юрби людей повільно намагаються проїхати автівки. Ринку не видно ні кінця, ні краю. Біля коробок з книжками сидить жінка в камуфляжній куртці синьо-жовтих кольорів. - Де закінчується барахолка? - питаємо. - Будете довго йти. А потім ще розвилка йде аж до рельс і далі. Тому - зручне взуття, водичка, бутерброд і вперед!, - відповідає російською. На десятках розкладених столів можна побачити безліч товару: техніка, прикраси, посуд. По праву сторону чоловіки, що продають ювелірку та біжутерію - активно підраховують зароблені гроші. По сусідству продавець сидить на маленькій табуретці й пропонує придбати різного роду значки. ⁃ В яку ціну значки? Ну вот этот, комсомольський? - один з покупців розглядає річ, яка сподобалася його доньці. - Це піонерський. Віддам за 30 гривень, - відказує торговець та розповідає історію знаку. На товари рідко де вказані ціни. Деякі продавці спочатку оцінюють допитливим поглядом покупця, а потім називають вартість. Багато з торговців продають кришталеві вази та салатники. Все розкладене так, щоб кожен товар можна було розгледіти. ДОРОГОЦІННЕ НЕ В МОДІ На столі з червоною скатертиною викладено різноманітний товар: статуетки, фужери, срібло, іграшки, старовинні книги з мистецтва, конверти тощо. Продавець Ігор торгує сам. Хоча маю ще компаньйона зізнається. - Дуже багато товару не викладено, немає куди, - усміхається. - У нас абсолютно різний товар. Щось окремо виділити важко. Але знаємо, що на все знайдеться свій покупець. Комусь потрібен посуд, комусь - прикраси. Продавати дорогоцінні речі немає сенсу, то навіть показувати не буду, продовжує чоловік. - Тут свої колекції виставлять бєсполєзно, ти його не продаси за реальні гроші. Все, що більш-менш коштовне - не продається на базарі в нинішній час, - каже Ігор, - Все дороге - краще продfвати в інтернеті, на еВаy, Еtsy, аукціонах. Тут же рух, розмови, продажі, але не великі гроші. Найбільше Ігор продає годинників. Постійно їх відшукую, реставрую, зізнається. Більш коштовні продає онлайн. - Але і тут є цікаві позиції, - показує екземпляри на прилавку. - Це "Ракети", випущені у 1990-ті. Кожен зі своїм унікальним, кам'яним циферблатом. Їх зробили менше 100 штук. Віддаю за 2700 гривень. А ось це - "Ренесанс" з 1980-х. Коштують 2000. Але повторюсь, що товари в ціновому діапазоні від $100 і вище - не викладаю. Бо люди хочуть їх забирати ледь не безкоштовно. Часто до мене приходять люди і пропонують свої товари. - У мене, як у будь-якому бізнесі, є закупівельна ціна і власна невелика націнка. Я заробляю чесно. У мене немає такого, що одна ціна для одного, інша - для іншого. Для всіх однаково: чи це іноземець, чи українець. Тут продали брошку з брильянтами за п'ятнадцять тисяч доларів До Ігоря підходить пара. Купують старовинну новорічну іграшку за 250 гривень. Чоловік швиденько відраховує решту. - Серед продавців і покупців тут ходять легенди про неймовірні товари, які колись були продані, - розповідає Ігор. - Є історія, що тут продали брошку з брильянтами за п'ятнадцять тисяч доларів! Покупець просто підійшов та відрахував гроші. Але це - поодинокі випадки. Колись Ігор теж не продавав, а приходив на барахолку звичайним відвідувачем. - Раніше я спеціально приїжджав - ще до ковіду, до війни. Приїжджав здебільшого в суботу, дуже рано. Ходив, вишукував&hеllір; Було азартно і цікаво. Ігор переконаний, що барахолка набагато краща за сучасні речові магазини. - Що таке барахолка? Це круче, ніж ти зайшов в антикварний салон! В салоні в тебе ніхто не купить, а тут зосереджені абсолютно різні категорії аутсайдерів, - наостанок додає і йде відповідати на питання покупця. СТАТУЕТКИ І ПЛАТІВКИ Ринок тягнеться через вулицю Вербова і до залізничних колій. Через великий натовп людей - місця для проходу не багато. Біля деяких розкладок зібралися черги, зокрема попит тут на прикраси, старовинні речі чи хрустальні вироби. - Сігарети і гарячі пиріжки, - кричить жінка в шляпі з квітковим принтом. Вона протягом день пересувається ринком з однієї сторони в іншу, пропонуючи товар. За 5 хвилин повільної ходи опиняємося в антикварному осередку. Жінка в синій жилетці, якій на вигляд біля 60 років - продає рідкісний посуд. - Бачите, який він красивий, незвичайний, - нахвалює товар. - Потроху покупці питають, але не беруть. Я не засуджую, адже сама така. Навіть не пам'ятаю, коли останній раз щось собі тут брала. Раніше було всім легше і краще, але потім прийшли кацапи і зіпсували все і всім. Жінка на ринку вже 13 років. В колекції має статуетки та сервізи з Чехії, України, Китаю тощо. ЦІни абсолютно різні - від 200 гривень на фужери і до 4200 на колекційні вази. На питання про вартість оренди місця на ринку, продавці відповідають мовчанням. Тільки деякі відмахуються: "Платимо скільки платимо". Прийшли кацапи і зіпсували все і всім З лівого боку антикварного ряду стоїть стіл завалений коробками з обережно складеними музичними платівками. Починаючи від Івана Пановського до Лани дель Рей - є на будь-який смак. Ціни абсолютно різні: від 450 гривень і вище. Біля одного з прилавків підлітки питають про ціну вази. Не купують. - Ну зато то блюдечко ми прям класне взяли, - каже один юнак іншому проходячи далі. ВІД ПРИКРАС ДО ГВІЗДКІВ Серед техніки тут можна знайти ретро фотоапарати, старі телефони, магнітоли в машини. Також на ринку продають військову форму і елементи амуніції. - Девушка, медалі надо? - запитує чоловік в продавчині прикрас і дістає з карману дві почорнілі відзнаки, - В Прилуках їх задешево хочуть забрати. То я в Київ і привіз. - Так вони і правда дешеві. Мені не треба, - відповідає продавчиня Наталя в червоній куртці. Вона продає тут прикраси більше 5 років. В своєму арсеналі має як вінтажні так і сучасні речі з різних матеріалів: срібло, золото. - Це бурштин, це перламутр, ще в позолоті є ,- показує на прикраси, - Це вінтажний браслет. Жемчуг тут штучний, але позолочена застібка, виробник - Чехословаччина. Товар жінка зберігає в орендованому контейнері. З собою не возить. Наталя має й іншу роботу. Бо продаючи тут речі - багато не заробиш, зізнається. - Ціни у мене абсолютно різні. Є і за 5 тисяч речі, а є за 100 гривень - на любий гаманець. Ось це наприклад справжня мушля, - показує на перламутрове намисто з закрученою мушлею. - За п'ять тисяч так собі купують, не дуже часто. А дешеві речі люди дуже люблять. У кінці павільйонів починаються ятки з усім підряд: шурупи, гвіздки, секс-іграшки, виделки, календарики.За павільйонами - люди торгують просто неба, розклавши товари на ковдрах. Лежать картини, кухонне приладдя. Жінка ліворуч продає обережно розкладені ляльки в плівках. Поруч із нею чоловік розклав алюмінієвий посуд. Його сусід розмістив в коробках плати, а в ящику зі скла - телефони. - Нащо вони тут їдуть, якщо не можуть тут пролізти?- жаліється дівчинка матері на автівки, які рухаються через весь ринок. Ця зона доступна для проїзду, проте проїхати таку кількість людей і яток - важко. Пройшовши ряди контейнерів і павільйонів ринок розгалужується. Продавці стоять поодинці або невеликими групами біля розкладних столиків, ящиків. В коробці на землі - іграшки по "10 грн". Біля машини чоловік розклав кілька картонних коробок, у яких перемішані скляні стакани. Із них стирчить вивіска: "Все по 50". Поруч жінка приміряє ковбойські чоботи. А на іншому боці проходу - чоловік виклав свої товари. Поруч із купкою одягу в нього є і пікантна річ - надувна секс-лялька. ДИКЕ ПОЛЕ Йдучи в іншу сторону опиняємося біля залізничних колій. Тут панує атмосфера хаосу, оскільки відсутні столи, палатки чи організована структура. Продавці розкладають свій товар просто на тканину, плівку чи старі ковдри, або навіть на рейки. Запах пилу, вологи, металу, старих речей змішується з сигаретним димом. Покупці - це здебільшого пенсіонери, перекупники, молоді компанії людей. Продавці ж пропонують їм дешеві товари. Люди приносять усе, що можуть продати: від старих іграшок, косметики, дрібної електроніки - до одягу, предметів побуту, посуду. Під самими рейками розкладена чорно-сіра плівка. На ній - купа таблеток. Термін придатності дізнатися нереально, бо немає упаковок. Серед розсипаних блістерів можна розгледіти знайомі назви: "Ібупрофен", "Цитрамон", "Стрепсілс". Є декілька розірваних коробочок із мазями, старі бинти, засоби для інгаляції, ампули з невідомим вмістом. На деяких зашарпаних і брудних ковдрах розкладено взуття, насадки для душу, підставки під електричні чайники тощо. Є ковдри з накиданими на них ляльками і зламаними іграшками. Деякі розкладки просто неба більш організовані: амуніція для катання на роликах та спортивні товари, на іншому полотні рюкзаки і сумки. Серед десятків розкладених полотен стоять машини, власники яких також пропонують товар. Біля однієї з таких в дитячих бігунках - маленька дитина. Ціни тут умовні. Якщо щось зацікавило - запитуєш. Також можна взяти щось за обміном.

У Києві 23 травня на Байковому цвинтарі поховали телеведучого і військовогоо Максима Неліпу. Прощання із ним проходило у Центрі культури і мистецтв Київського політехнічного інституту. Максим Неліпа загинув 12 травня під час виконання бойового завдання. З перших днів повномасштабного вторгнення він пішов до війська - спершу в тероборону, згодом став командиром розвідувального взводу в складі Сухопутних військ. На початку 2025 року дістав поранення, але після лікування повернувся на фронт. Кореспондентка Gаzеtа.uа побувала на прощанні з бійцем, поспілкувалася з його друзями й рідними. БАГАТО СПІВАВ Близько 10:40 біля Центру культури і мистецтв КПІ збираються люди. Вони стають напівколом на площі перед будівлею. Тримають у руках квіти - червоні троянди й гвоздики, хризантеми синього з жовтим кольорів. Перед входом виставили обмежувальні стовпчики, за якими вже вишикувалися військові у пікселі й цивільні - у чорному траурному вбранні. Усі мовчки стежать за катафалком, що вже підʼїхав на подвірʼя. Шестеро військових спускаються сходами з труною на плечах. Попереду несуть хрест та портрет Максима Неліпи. Повільно проходять майданчиком і минають людей, що схилилися на коліно перед загиблим захисником. Попрощатися з бійцем прийшли колеги та друзі. Серед них Віталій Козловський, Олександр Педан, Марічка Падалко, Костянтин Грубич, Андрій Чивурін, Андрій Джеджула, Анатолій Анатоліч та інші. Усі уважно стежать за процесією, а згодом - стають у чергу на вхід до зали, де вже розпочалася церемонія прощання. - Ми були в теплих, близьких стосунках. У нас спільний кум наших дітей, - розповідає Анатолій Анатоліч, стоїть у чорній футболці біля дверей. З Максимом його пов'язували багаторічні дружні й професійні стосунки. - Знайомі ще з середини двотисячних. Спочатку це було суто по роботі - Макс тоді вів популярну лотерею і, коли йшов з шоу, запропонував мені замінити його. Так ми й познайомилися. У нього був кабінет - такий, як у професора з "Назад у майбутнє" Далі вони почали спілкуватися родинами. Були постійно на зв'язку. - Як на мене, це один із найкращих ведучих періоду розквіту українського телебачення. Дуже талановитий. А в побуті - веселий. Ми часто збиралися в них удома, у Макса й Томи, - згадує шоумен із сумною посмішкою. - Він усе робив руками. У нього був кабінет - такий, як у професора з "Назад у майбутнє", повно всіляких речей. Ми, чоловіки, збиралися там, поки всі інші сиділи на кухні, і Макс показував, що зробив сам. Від хвилювання трохи стишує голос. Після паузи додає: - І він багато співав. Макс - це дуже талановита людина. Мені дуже шкода. І того, як складалася його кар'єра останні роки. Але найбільше - що його більше немає, - додає Анатолій Анатоліч і поспішає зайти всередину. Максим Неліпа народився 16 жовтня 1976 року в Києві. Навчався в Київському політехнічному інституті, де був активним учасником студентського життя. Саме тут почалася його творча кар'єра - з участі в КВК. Пізніше став капітаном команди "Ковбої Політеху", яка виступала в телеефірах. Поруч із будівлею стоїть Святослав Ковтун - товариш Максима ще зі студентських років. Разом навчались у КПІ й заснували команду КВК "Ковбої Політеху". - Ми подали оголошення, що хочемо створити команду КВК. Макс тільки вступив до КПІ й прийшов на перегляд. Потроху здружилися, сформували колектив і почали виступати, - згадує, як усе починалося Ковтун. - А потім - як у всіх: університет закінчився, хтось пішов у роботу, хтось - у сім'ю. А Макс - у шоу-бізнес, на телебачення. З початком повномасштабної війни, каже Ковтун, Максим одним із перших пішов до ТРО, а згодом - до ЗСУ. Про його рішення служити дізнався вже після того, як друг підписав контракт. - Я пам'ятаю, що він хвилювався - чи візьмуть. Тоді ж усі стояли в чергах, а він переживав, що можуть не прийняти. Але все ж таки його взяли. Після деокупації Київщини, здається, підписав контракт. Ми з ним спілкувалися, він приїжджав до мене в КПІ. Посиділи, посміялися. Він був оптимістом. Чи день чорний, чи день білий - він завжди з гумором. Перед початком повномасштабної війни Максим працював інженером-програмістом. Технічна сторона в ньому завжди була помітна, розказує Святослав. - У нього було ДНК інженера. Завжди щось підкрутити, щось спаяти - це було в нього в крові. І в ЗСУ він цим теж займався, вихвалявся, що щось нестандартне зробив. Його цікавило все - і дрони, і техніка, - говорить Ковтун. - Він мені розповідав про моноколесо - що використовував його на передку. Казав: "Тихенько під'їхав, навів дрончика, зробив свою справу - і тихенько поїхав. Це ж не машина, не бронетранспортер. По лісу виїхав - і все". Вчився на ньому їздити, падав, але навчився. У нього була така інженерна жилка - справжній технар. ПОПУЛЯРНИЙ ВЕДУЧИЙ У залі на першому поверсі Центру культури - відкрита труна з тілом Максима Неліпи. Поряд - світлини: на одній він у військовій формі, на іншій - у смокінгу з метеликом, із часів телеефірів. За труною стоять військові у формі, з почесними стрічками через плече. Біля них - державний прапор та вінки. У центрі праворуч від труни - композиція з білих квітів. З обох боків поруч із покійним розклали оберемки червоних троянд. У залі тихо. Присутні стоять у кілька рядів, мовчки та з опущеним поглядом. У 2000-х роках Максим Неліпа став одним із найвідоміших телеведучих країни. Вів популярні шоу на центральних телеканалах - "Програй мільйон", "Хто там?", "Народна зірка", брав участь у "Танцях з зірками" та з'являвся в розважальних проєктах. Поза екраном захоплювався технікою, майстрував речі власноруч, цікавився музикою. Після початку повномасштабного вторгнення у 2022 році Неліпа добровільно пішов до війська. Спочатку служив у територіальній обороні, згодом - у Сухопутних військах ЗСУ. Став командиром розвідувального взводу. Пройшов низку бойових ротацій, отримав поранення на початку 2025 року, переніс кілька операцій. Після реабілітації повернувся до служби. На церемонії - голова Верховної Ради Руслан Стефанчук. Він одним із перших підходить до труни й без слів кладе червоні троянди. Згодом слово бере Андрій Гаврушкевич - ветеран, помічник ректора КПІ з питань ветеранської політики. Каже, що говорити важко. Починає із спогаду про студентські роки Максима. - Він дійсно випромінював життя й енергію. Справжній КПІшник. Ми всі такі - енергійні, загартовані. Але найбільше хочу сказати як ветеран: мужність - це не слова, а рішення. І Максим це рішення прийняв у перші дні, - Гаврушкевич стоїть біля мікрофона, трохи хвилюється. - Міг бути в іншому місці, але вирішив іти. Бо любив свободу й хотів її захистити. У залі стоїть тиша. - Коли кажуть, що до втрат звикаєш - повірте, ні, - продовжує Андрій Гаврушкевич. - Кожна втрата ще болючіша. Але поки ворог прийшов на нашу землю - ми не можемо зупинитись. Шана до загиблих - це не лише пам'ять, а й щоденні дії. Або ти на фронті, або для фронту - до повної перемоги. Бо інакше це дістанеться нашим дітям. Вклоняюся перед Максимом як людина, ветеран, батько, чоловік і син. Ім'я Максима Неліпи назавжди залишиться в пам'яті історії України. І в історії КПІ - окремим світлим рядком. Слава Україні! - Героям Слава! - в унісон відповідають присутні. СКЛАДНІ ОПЕРАЦІЇ Люди по черзі підходять до труни, затримуються на кілька секунд, залишають квіти, прикладають руку або хрестяться. Дехто мовчки торкається труни. Інші стають навколішки, нахиляються, прикладають чоло до краю. У залі чути мелодію скрипки і час від часу - приглушене схлипування. - Ми спілкувались за два дні до того, як це сталось. Як завжди - про службу, про самопочуття, - розповідає брат загиблого Андрій Неліпа. - Він недавно переніс складні операції, але вже відновлювався. Хоча міг залишитися на реабілітації, принципово повернувся в підрозділ. Побратими вмовляли його трохи відпочити, підлікуватись. Але він не хотів кидати свою справу. Про завдання Максима брат говорить обережно. Деякі речі не можна розголошувати, зізнається. - Він служив у дуже важливому підрозділі. Займався тим, що робив "бавовну" нашим бл*дським сусідам, так званим, - каже різко Андрій. - І буде продовжувати, але тепер уже з неба. Справу Макса не зупинити. Сьогодні на церемонії - його побратими, представники полку. Він дуже пишався, що потрапив саме туди. Багато з того, що радує вас у новинах, - це їхня робота Військова справа не була мрією Максима з дитинства, але він із першого дня повномасштабного вторгнення пішов до ТРО. Згодом уже в лавах ЗСУ став командиром взводу аеророзвідки. Загинув під час виконання бойового завдання. - Він ніколи не хотів робити військову кар'єру. Але коли почалась повномасштабна війна - не вагався ні хвилини. Ми разом хотіли йти, просто я за станом здоров'я не зміг пройти ВЛК. А він пройшов, - згадує він. - Потім - поетапно, від підрозділу до підрозділу, поки не потрапив у крилатий полк безпілотних систем. Багато з того, що радує вас у новинах, - це їхня робота. Просто не можна було казати, що саме до цього причетний. Максим займався інженерними розробками: налаштовував дрони, допрацьовував програмне забезпечення, координував збірку. У нього була ціла технічна база, яку передали іншим підрозділам після загибелі. - Його неможливо було відірвати від справи. Він кашляв, хворів - ми просили відпочити, але він не слухав. Востаннє зміг поспати нормально на Великдень, під час так званого "перемирʼя". І ще раз - коли випала пауза після обстрілів. Тоді зателефонував мамі. Андрій згадує, що інженерна жилка в Максима проявлялась із дитинства. - Він пішов у батька. Наш тато, Володимир Іванович, міг зробити щось із нічого. Макс був такий самий - у нього були "шаловливі ручки", як ми жартували. Постійно щось вигадував, ремонтував. Але за характером - пішов у діда: полковника, артилериста, який був життєрадісним і гумористичним. І от Макс - це така вибухова суміш, - із посмішкою розповідає Андрій. - Він був людиною, яка могла вирішити будь-яке питання. Але ніколи не користувався цим для себе, а допомагав іншим. Андрій згадує їхнє з братом дитинство й каже, що Максим завжди був "як блискавка": енергійний, кмітливий, нестримний. - Я іноді бив його по голові енциклопедією, бо він просто не зупинявся, - поринає у спогади він. - Дуже незвичайна дитина. Але всюди був як свій. Його в будь-якій компанії одразу сприймали, як ніби він там давно. Він так вмів - на молекулярному рівні влитись. Є один випадок, який родина згадує досі. - Маленьким загубився на ВДНГ. Поїхали туди з родичами, і він десь зник. Шукали, а проходили роми - і він пішов за ними. Вони його не образили, навпаки, прийняли. Він просто підходив і починав спілкуватися - і все. Уже свій, - додає чоловік. Після прощання присутні виходять надвір. Вони стають обабіч стовпчиків, утворюючи коридор. Військові повільно закручують кришку на труну - метал скрипить. Звучить гімн України. У цей момент двоє військовослужбовців розгортають над труною державний прапор. Військові виходять із будівлі. Попереду несуть портрет усміхненого бійця. За ним - труну, накриту українським стягом. Колона рухається повільно. Присутні стоять на одному коліні, а коли піднімаються - лунають оплески. Максима Неліпу поховали на Байковому кладовищі. Йому було 48 років. У військового залишилася родина, зокрема син, який зараз проходить службу в армії Ізраїлю.

Байкерський фестиваль "Дорога до перемоги" пройшов у Білій Церкві. На ньому збирали допомогу для 32-ї окремої механізованої бригади, яка воює на Покровському напрямку. Був проведений чемпіонат по скидам із дронів, турнір зі страйкболу, лицарські бої, виступали рок-гурти. Серед учасників було чимало діючих бійців ЗСУ. Як проходив захід та що на ньому говорили про реальний стан справ на фронті, дізнавалася кореспондентка Gаzеtа.uа. ГОЛОВНА ЦІЛЬ На фестиваль, який проходив біля міста - люди поступово сходяться в обід. На вході до локації припаркований червоний мотоцикл Fаzеr 600, який розігрували за донат у мінімум 500 грн. Неподалік у шатрі торгують байкерськими куртками. Є ятки з різними сувенірами, банданами. - Основна ціль - це допомога Збройним силам України. Цей івент - це як майданчик для спілкування цивільних і військових. Ми будемо проводити в різних регіонах такі заходи, акумулювати кошти і купувати мотоцикли для військових, - каже Олександр Стогнієнко, засновник громадської організації "Об'єднаний байкерський фронт", яка і підготувала захід. Подібні фестивалі проводять двічі на рік: у травні та вересні. Вхід - безкоштовний, але є можливість зробити пожертву на потреби ЗСУ. - У нас є громадська організація, є членські внески - 300 грн. Ми на на них купуємо деталі і за рахунок цього відновлюються мотоцикли, - продовжує Олександр Стогнієнко, - Левова частка витрат - це мої кошти. Військові кажуть, що мотоцикли на фронті допомагають. В них набагато важче влучити і на них можна швидше проїхати місто. Пахне вуличною їжею. Для гостей готують шашлики та різні закуски. Пиво продають по 50 грн за 0,5 л. Увагу привертають байкери, які колонами заїжджають на локацію. Одягнені у шкіряні куртки з емблемами власних мотоклубів, вони паркуються та ідуть до сцени слухати пісня у виконанні запрошених рок-гуртів. Час від часу у мікрофони оголошують про початок аукціонів. Розігрують, зокрема, прапор України з підписом Валерія Залужного, використаний РПГ з автографом генерал-лейтенанта Сергія Наєва. До намету 32-ї бригади вишикувалася чимала черга із бажаючих взяти участь в турнірі зі скидів із дронів. Замість бойової частини до безпілотника воїни кріплять кульку з водою. Задача учасників - підняти дрон у повітря та влучити "зарядом" у визначену ціль. Переможцям пропонують фірмові чашки, використані гільзи, футболки, чарки. Боєць з позивним "Луг" проводить інструктаж кожному з учасників. Після чого слідкує за точністю скидів. - Ці дрони використовуються на бойових завдання, - каже "Луг" з прикритим обличчям. - В нас є багато різноманітних дронів. Для розвідки є Маvіс 3 Рrо, Маvіс Іntеrрrіsе денний, Іntеrрrіsе нічний. Прошка коштує до 120 тисяч, Денний десь до 150 тисяч. А є такі, що до 200 тис. гривень дотягують. Йому 24 роки, мобілізувався понад рік тому. Раніше брав участь безпосередньо в боях, а зараз - вчить новобранців керувати дронами. Дрони - це така штука, що їх завжди не вистачає 32-га бригада отримує безпілотники переважно від волонтерів. Також військові самі відкривають збори. - Заряд на дрон роблять за допомогою 3D принтер. Переважно, проводяться збори на плати для скиду. А так волонтери роблять їх безкоштовно, - веде далі "Луг". - Дрони - це така штука, що їх завжди не вистачає. Чим більше дронів і людей, які вміють ними керувати - тим краще. Для того, щоб навчитися керувати дроном визначених рамок немає, все залежить від людини. Навчання може бути коротким, або ж тривати 1-2 місяці і більше. Через посилення дощу люди розходяться, щоб дочекатися своєї черги, адже в дощ скиди не проводять. Натомість можна відвідати польової кухні, яку бригада розмістила навпроти своєї палатки. Сьогодні пригощають картоплею та гречкою з м'ясом, салатом з капусти та яблуневим компотом. СИТУАЦІЯ НА ФРОНТІ Біля польової кухні, де гостей пригощають картоплею та гречкою з м'ясом і салатом - зустрічаємо старшого офіцера відділення психологічної підтримки персоналу 32-ї ОМБР 27-річного Богдана на позивний "Інтелігент". У бригаді він служить з травня 2024 року. До цього був у складі 93-ї окремої механізованої бригади "Холодний Яр". Розпитуємо "Інтелігента" за бойовий досвід. Він відразу пригадує важкий бій на Бахмутському напрямку. - Будучи на позиціях в Бахмуті, ми були по інший берег річки. Противник підірвав мости і повністю контролював вогнем переїзд через дамбу. І ми уже розуміли, що скоріш за все вже і відступити не зможемо. У нас шлях - тільки вперед, - пригадує "Інтелігент". - Але потім дуже швидко бригада зреагувала та зробила переїзд через річку, що дало можливість підвозити до нас боєприпаси і провізію. Тоді ще не була так добре розвинута структура безпілотних систем і не було можливості постійно дронами доставляти. Стосовно ситуації на фронті військовий каже, що у ворога є певні переваги. - В них є можливість мобілізувати людей за рахунок того, що в них є певна категорія, які живуть дуже бідно. Їм пропонують просто великі кошти, - говорить "Інтелігент". - Вони можуть отримати до п'яти - десяти тисяч доларів. Виплачують і за підписання контракту, якщо я не помиляюсь - 5 млн рублів. Для РФ це дуже багато. Військовий переконаний, що переговори неминуче призведуть до якогось рішення, але на його думку це станеться ближче до осені - зими. - Поки у Росії буде можливість активно наступати - вони будуть перемовини затягувати, відкладати момент, коли доведеться прийняти якесь остаточне рішення. Все для того, щоб захопити більше територій та знищити українців, - каже "Інтелігент". - Навіть, якщо ми підемо на ці умови (РФ вимагає віддати їй повністю чотири області. - Gаzеtа.uа), але в нас не буде ніяких безпекових гарантій, то це буде просто пауза між війною. Треба розуміти, що це "потім" дуже швидко настане. РФ тримається, але це мильна булька, яка скоро вибухне Коментуючи ситуацію в Росії, він зазначає, що там також не все просто: у РФ проблеми з фінансами не лише через мобілізацію, а й через великі витрати на підтримку економіки, яка розвалюється. - Вона тримається, але це мильна булька, яка скоро вибухне. Мені здається, що Росії конче необхідно досягти мирних угод саме до кінця року. Вони боротимуться до осені, поки не почнеться така ж погода, як зараз у нас. А потім - місяць-два і вони загрузнуть. Фронт зупиниться і тоді вже будуть підписані угоди, - каже військовослужбовець. - А як ставитеся до нинішньої системи мобілізації в Україні? - питаємо. - Не знаю, яка система буде кращою, - знизує плечима Богдан. - Але одне із рішень - перехід до корпусної системи управління в армії. Це б дало можливість об'єднувати неукомплектовані бригади. Це складно реалізувати, бо є облік майна, документація, нюанси. Знайти баланс важко. Але коли буде корпус - він сам командуватиме, сам проводитиме ротації, - продовжує воїн, - Корпус бачитиме, якій бригаді складно і де мало людей. Він виводитиме такі підрозділи, а на їхнє місце ставитиме більш укомплектовані бригади, більш боєздатні. Таким чином фронт можна буде регулювати. Але я не скажу, що в нас великий брак людей. Просто деяким бригадам потрібно давати час на відновлення. ДОРОГА АМУНІЦІЯ Неподалік намету 32-ї ОМБР встановлене імпровізоване поле для лицарських боїв. Сьогодні тут змагаються команди з двох київських клубів: "Айна Бера" та "Панзир". По дві сторони поля стоять учасники запрошених клубів і контролюють процес бою. Після "лицарів" гості фестивалю можуть взяти участь в поєдинку. Їм дають справжні лицарські шоломи, м'які мечі та щити. Амуніція команди "Айна Бера" відповідає ХІV - ХV століттю, коли лицарі заковувалися в повні лати, які забезпечували безпечний захист. Член клубу 23-річний Олександр розповідає, що його амуніція коштує біля $ 2 тис. Важить від 25 до 30 кг. - Ціна залежить від того, наскільки підігнана під людину амуніція. Чим вона дорожча і більш анатомічна - тим зручніше рухатись і менше відчувається вага, - каже Олександр. - І так само впливає матеріал: сталь або титан. Важлива і його товщина. Тренування в клубі проводять 2-3 рази на тиждень. Змагання проводяться в теплу пору року. - Ми одягаємо обладунки, виїжджаємо в парк, або на певні заходи, - каже Олександр. - Змагаємося в турнірних номінаціях. Різні види зброї, різні види номінацій. Тривають вони певну кількість часу, або до певних виконання певних умов. Турнірні номінації один на один зазвичай тривають хвилину і під час цієї хвилини бійці набивають один по одному очки. За певними умовами удар має бути сильний, акцентований. Один із способів посадити людину - це зробити їй боляче В масових номінаціях система інша. Основна задача - це команда на команду, три на три, п'ять на п'ять, десять на десять і так далі, додає чоловік. Основна мета - це повалити суперника на три точки опори. Якщо людина сіла - вона вибула з бою і бій продовжується або до останньої людини, або до співвідношення 3:1. - Звичайно це боляче. Один із способів посадити людину - це зробити їй боляче, щоб вона сама захотіла сісти, - веде далі Олександр. - Удари нанесені залізною зброєю по залізних обладунках - відчуваються. Все ж таки, коли обладунки, ще в історичному контексті вироблялись, то їх ціль була захистити власника від смертельного поранення, але не захистити його від болю. Місячний внесок у клубі - 1000 гривень. Половина суми - це за членство, половина - за тренування. - Наші клуби переживають не самі найлегші часи. Порівняно з тим, що було 4-5 років тому. Якщо на тренуванні було в середньому по до 30 людей, то зараз в межах 10-20, - каже Олександр. За межами фестивалю охочі переночувати посеред поля - облаштовують наметове містечко. Чекають на диско-саунд, який розпочнеться після 23:00.

Байкерський фестиваль "Дорога до перемоги" пройшов у Білій Церкві. На ньому збирали допомогу для 32-ї окремої механізованої бригади, яка воює на Покровському напрямку. Був проведений чемпіонат по скидам із дронів, турнір зі страйкболу, лицарські бої, виступали рок-гурти. Серед учасників було чимало діючих бійців ЗСУ. Як проходив захід та що на ньому говорили про реальний стан справ на фронті, дізнавалася кореспондентка Gаzеtа.uа. ГОЛОВНА ЦІЛЬ На фестиваль, який проходив біля міста - люди поступово сходяться в обід. На вході до локації припаркований червоний мотоцикл Fаzеr 600, який розігрували за донат у мінімум 500 грн. Неподалік у шатрі торгують байкерськими куртками. Є ятки з різними сувенірами, банданами. - Основна ціль - це допомога Збройним Силам України. Цей івент - це як майданчик для спілкування цивільних і військових. Ми будемо проводити в різних регіонах такі заходи, акумулювати кошти і купувати мотоцикли для військових, - каже Олександр Стогнієнко, засновник громадської організації "Об'єднаний байкерський фронт", яка і підготувала захід. Подібні фестивалі проводять двічі на рік: у травні та вересні. Вхід - безкоштовний, але є можливість зробити пожертву на потреби ЗСУ. - У нас є громадська організація, є членські внески - 300 грн. Ми на на них купуємо деталі і за рахунок цього відновлюються мотоцикли, - продовжує Олександр Стогнієнко, - Левова частка витрат - це мої кошти. Військові кажуть, що мотоцикли на фронті допомагають. В них набагато важче влучити і на них можна швидше проїхати місто. Пахне вуличною їжею. Для гостей готують шашлики та різні закуски. Пиво продають по 50 грн за 0,5 л. Увагу привертають байкери, які колонами заїжджають на локацію. Одягнені у шкіряні куртки з емблемами власних мотоклубів, вони паркуються та ідуть до сцени слухати пісня у виконанні запрошених рок-гуртів. Час від часу у мікрофони оголошують про початок аукціонів. Розігрують, зокрема, прапор України з підписом Валерія Залужного, використаний РПГ з автографом генерал-лейтенанта Сергія Наєва. До намету 32-ї бригади вишикувалася чимала черга із бажаючих взяти участь в турнірі зі скидів із дронів. Замість бойової частини до безпілотника воїни кріплять кульку з водою. Задача учасників - підняти дрон у повітря та влучити "зарядом" у визначену ціль. Переможцям пропонують фірмові чашки, використані гільзи, футболки, чарки. Боєць з позивним "Луг" проводить інструктаж кожному з учасників. Після чого слідкує за точністю скидів. - Ці дрони використовуються на бойових завдання, - каже "Луг" з прикритим обличчям. - В нас є багато різноманітних дронів. Для розвідки є Маvіс 3 Рrо, Маvіс Іntеrрrіsе денний, Іntеrрrіsе нічний. Прошка коштує до 120 тисяч, Денний десь до 150 тисяч. А є такі, що до 200 тис. гривень дотягують. Йому 24 роки, мобілізувався понад рік тому. Раніше брав участь безпосередньо в боях, а зараз - вчить новобранців керувати дронами. Дрони - це така штука, що їх завжди не вистачає 32-га бригада отримує безпілотники переважно від волонтерів. Також військові самі відкривають збори. - Заряд на дрон роблять за допомогою 3D принтер. Переважно, проводяться збори на плати для скиду. А так волонтери роблять їх безкоштовно, - веде далі "Луг". - Дрони - це така штука, що їх завжди не вистачає. Чим більше дронів і людей, які вміють ними керувати - тим краще. Для того, щоб навчитися керувати дроном визначених рамок немає, все залежить від людини. Навчання може бути коротким, або ж тривати 1-2 місяці і більше. Через посилення дощу люди розходяться, щоб дочекатися своєї черги, адже в дощ скиди не проводять. Натомість можна відвідати польової кухні, яку бригада розмістила навпроти своєї палатки. Сьогодні пригощають картоплею та гречкою з м'ясом, салатом з капусти та яблуневим компотом. СИТУАЦІЯ НА ФРОНТІ Біля польової кухні, де гостей пригощають картоплею та гречкою з м'ясом і салатом - зустрічаємо старшого офіцера відділення психологічної підтримки персоналу 32-ї ОМБР 27-річного Богдана на позивний "Інтелігент". У бригаді він служить з травня 2024 року. До цього був у складі 93-ї окремої механізованої бригади "Холодний Яр". Розпитуємо "Інтелігента" за бойовий досвід. Він відразу пригадує важкий бій на Бахмутському напрямку. - Будучи на позиціях в Бахмуті, ми були по інший берег річки. Противник підірвав мости і повністю контролював вогнем переїзд через дамбу. І ми уже розуміли, що скоріш за все вже і відступити не зможемо. У нас шлях - тільки вперед, - пригадує "Інтелігент". - Але потім дуже швидко бригада зреагувала та зробила переїзд через річку, що дало можливість підвозити до нас боєприпаси і провізію. Тоді ще не була так добре розвинута структура безпілотних систем і не було можливості постійно дронами доставляти. Стосовно ситуації на фронті військовий каже, що у ворога є певні переваги. - В них є можливість мобілізувати людей за рахунок того, що в них є певна категорія, які живуть дуже бідно. Їм пропонують просто великі кошти, - говорить "Інтелігент". - Вони можуть отримати до п'яти - десяти тисяч доларів. Виплачують і за підписання контракту, якщо я не помиляюсь - 5 млн рублів. Для РФ це дуже багато. Військовий переконаний, що переговори неминуче призведуть до якогось рішення, але на його думку це станеться ближче до осені - зими. - Поки у Росії буде можливість активно наступати - вони будуть перемовини затягувати, відкладати момент, коли доведеться прийняти якесь остаточне рішення. Все для того, щоб захопити більше територій та знищити українців, - каже "Інтелігент". - Навіть, якщо ми підемо на ці умови (РФ вимагає віддати їй повністю чотири області. - Gаzеtа.uа), але в нас не буде ніяких безпекових гарантій, то це буде просто пауза між війною. Треба розуміти, що це "потім" дуже швидко настане. РФ тримається, але це мильна булька, яка скоро вибухне Коментуючи ситуацію в Росії, він зазначає, що там також не все просто: у РФ проблеми з фінансами не лише через мобілізацію, а й через великі витрати на підтримку економіки, яка розвалюється. - Вона тримається, але це мильна булька, яка скоро вибухне. Мені здається, що Росії конче необхідно досягти мирних угод саме до кінця року. Вони боротимуться до осені, поки не почнеться така ж погода, як зараз у нас. А потім - місяць-два і вони загрузнуть. Фронт зупиниться і тоді вже будуть підписані угоди, - каже військовослужбовець. - А як ставитеся до нинішньої системи мобілізації в Україні? - питаємо. - Не знаю, яка система буде кращою, - знизує плечима Богдан. - Але одне із рішень - перехід до корпусної системи управління в армії. Це б дало можливість об'єднувати неукомплектовані бригади. Це складно реалізувати, бо є облік майна, документація, нюанси. Знайти баланс важко. Але коли буде корпус - він сам командуватиме, сам проводитиме ротації, - продовжує воїн, - Корпус бачитиме, якій бригаді складно і де мало людей. Він виводитиме такі підрозділи, а на їхнє місце ставитиме більш укомплектовані бригади, більш боєздатні. Таким чином фронт можна буде регулювати. Але я не скажу, що в нас великий брак людей. Просто деяким бригадам потрібно давати час на відновлення. ДОРОГА АМУНІЦІЯ Неподалік намету 32-ї ОМБР встановлене імпровізоване поле для лицарських боїв. Сьогодні тут змагаються команди з двох київських клубів: "Айна Бера" та "Панзир". По дві сторони поля стоять учасники запрошених клубів і контролюють процес бою. Після "лицарів" гості фестивалю можуть взяти участь в поєдинку. Їм дають справжні лицарські шоломи, м'які мечі та щити. Амуніція команди "Айна Бера" відповідає ХІV - ХV століттю, коли лицарі заковувалися в повні лати, які забезпечували безпечний захист. Член клубу 23-річний Олександр розповідає, що його амуніція коштує біля $ 2 тис. Важить від 25 до 30 кг. - Ціна залежить від того, наскільки підігнана під людину амуніція. Чим вона дорожча і більш анатомічна - тим зручніше рухатись і менше відчувається вага, - каже Олександр. - І так само впливає матеріал: сталь або титан. Важлива і його товщина. Тренування в клубі проводять 2-3 рази на тиждень. Змагання проводяться в теплу пору року. - Ми одягаємо обладунки, виїжджаємо в парк, або на певні заходи, - каже Олександр. - Змагаємося в турнірних номінаціях. Різні види зброї, різні види номінацій. Тривають вони певну кількість часу, або до певних виконання певних умов. Турнірні номінації один на один зазвичай тривають хвилину і під час цієї хвилини бійці набивають один по одному очки. За певними умовами удар має бути сильний, акцентований. Один із способів посадити людину - це зробити їй боляче В масових номінаціях система інша. Основна задача - це команда на команду, три на три, п'ять на п'ять, десять на десять і так далі, додає чоловік. Основна мета - це повалити суперника на три точки опори. Якщо людина сіла - вона вибула з бою і бій продовжується або до останньої людини, або до співвідношення 3:1. - Звичайно це боляче. Один із способів посадити людину - це зробити їй боляче, щоб вона сама захотіла сісти, - веде далі Олександр. - Удари нанесені залізною зброєю по залізних обладунках - відчуваються. Все ж таки, коли обладунки, ще в історичному контексті вироблялись, то їх ціль була захистити власника від смертельного поранення, але не захистити його від болю. Місячний внесок у клубі - 1000 гривень. Половина суми - це за членство, половина - за тренування. - Наші клуби переживають не самі найлегші часи. Порівняно з тим, що було 4-5 років тому. Якщо на тренуванні було в середньому по до 30 людей, то зараз в межах 10-20, - каже Олександр. За межами фестивалю охочі переночувати посеред поля - облаштовують наметове містечко. Чекають на диско-саунд, який розпочнеться після 23:00.

Байкерський фестиваль "Дорога до перемоги" пройшов у Білій Церкві. На ньому збирали допомогу для 32-ї окремої механізованої бригади, яка воює на Покровському напрямку. Був проведений чемпіонат по скидам із дронів, турнір зі страйкболу, лицарські бої, виступали рок-гурти. Серед учасників було чимало діючих бійців ЗСУ. Як проходив захід та що на ньому говорили про реальний стан справ на фронті, дізнавалася кореспондентка Gаzеtа.uа. ГОЛОВНА ЦІЛЬ На фестиваль, який проходив біля міста - люди поступово сходяться в обід. На вході до локації припаркований червоний мотоцикл Fаzеr 600, який розігрували за донат у мінімум 500 грн. Неподалік у шатрі торгують байкерськими куртками. Є ятки з різними сувенірами, банданами. - Основна ціль - це допомога Збройним Силам України. Цей івент - це як майданчик для спілкування цивільних і військових. Ми будемо проводити в різних регіонах такі заходи, акумулювати кошти і купувати мотоцикли для військових, - каже Олександр Стогнієнко, засновник громадської організації "Об'єднаний байкерський фронт", яка і підготувала захід. Подібні фестивалі проводять двічі на рік: у травні та вересні. Вхід - безкоштовний, але є можливість зробити пожертву на потреби ЗСУ. - У нас є громадська організація, є членські внески - 300 грн. Ми на на них купуємо деталі і за рахунок цього відновлюються мотоцикли, - продовжує Олександр Стогнієнко, - Левова частка витрат - це мої кошти. Військові кажуть, що мотоцикли на фронті допомагають. В них набагато важче влучити і на них можна швидше проїхати місто. Пахне вуличною їжею. Для гостей готують шашлики та різні закуски. Пиво продають по 50 грн за 0,5 л. Увагу привертають байкери, які колонами заїжджають на локацію. Одягнені у шкіряні куртки з емблемами власних мотоклубів, вони паркуються та ідуть до сцени слухати пісня у виконанні запрошених рок-гуртів. Час від часу у мікрофони оголошують про початок аукціонів. Розігрують, зокрема, прапор України з підписом Валерія Залужного, використаний РПГ з автографом генерал-лейтенанта Сергія Наєва. До намету 32-ї бригади вишикувалася чимала черга із бажаючих взяти участь в турнірі зі скидів із дронів. Замість бойової частини до безпілотника воїни кріплять кульку з водою. Задача учасників - підняти дрон у повітря та влучити "зарядом" у визначену ціль. Переможцям пропонують фірмові чашки, використані гільзи, футболки, чарки. Боєць з позивним "Луг" проводить інструктаж кожному з учасників. Після чого слідкує за точністю скидів. - Ці дрони використовуються на бойових завдання, - каже "Луг" з прикритим обличчям. - В нас є багато різноманітних дронів. Для розвідки є Маvіс 3 Рrо, Маvіс Іntеrрrіsе денний, Іntеrрrіsе нічний. Прошка коштує до 120 тисяч, Денний десь до 150 тисяч. А є такі, що до 200 тис. гривень дотягують. Йому 24 роки, мобілізувався понад рік тому. Раніше брав участь безпосередньо в боях, а зараз - вчить новобранців керувати дронами. Дрони - це така штука, що їх завжди не вистачає 32-га бригада отримує безпілотники переважно від волонтерів. Також військові самі відкривають збори. - Заряд на дрон роблять за допомогою 3D принтер. Переважно, проводяться збори на плати для скиду. А так волонтери роблять їх безкоштовно, - веде далі "Луг". - Дрони - це така штука, що їх завжди не вистачає. Чим більше дронів і людей, які вміють ними керувати - тим краще. Для того, щоб навчитися керувати дроном визначених рамок немає, все залежить від людини. Навчання може бути коротким, або ж тривати 1-2 місяці і більше. Через посилення дощу люди розходяться, щоб дочекатися своєї черги, адже в дощ скиди не проводять. Натомість можна відвідати польової кухні, яку бригада розмістила навпроти своєї палатки. Сьогодні пригощають картоплею та гречкою з м'ясом, салатом з капусти та яблуневим компотом. СИТУАЦІЯ НА ФРОНТІ Біля польової кухні, де гостей пригощають картоплею та гречкою з м'ясом і салатом - зустрічаємо старшого офіцера відділення психологічної підтримки персоналу 32-ї ОМБР 27-річного Богдана на позивний "Інтелігент". У бригаді він служить з травня 2024 року. До цього був у складі 93-ї окремої механізованої бригади "Холодний Яр". Розпитуємо "Інтелігента" за бойовий досвід. Він відразу пригадує важкий бій на Бахмутському напрямку. - Будучи на позиціях в Бахмуті, ми були по інший берег річки. Противник підірвав мости і повністю контролював вогнем переїзд через дамбу. І ми уже розуміли, що скоріш за все вже і відступити не зможемо. У нас шлях - тільки вперед, - пригадує "Інтелігент". - Але потім дуже швидко бригада зреагувала та зробила переїзд через річку, що дало можливість підвозити до нас боєприпаси і провізію. Тоді ще не була так добре розвинута структура безпілотних систем і не було можливості постійно дронами доставляти. Стосовно ситуації на фронті військовий каже, що у ворога є певні переваги. - В них є можливість мобілізувати людей за рахунок того, що в них є певна категорія, які живуть дуже бідно. Їм пропонують просто великі кошти, - говорить "Інтелігент". - Вони можуть отримати до п'яти - десяти тисяч доларів. Виплачують і за підписання контракту, якщо я не помиляюсь - 5 млн рублів. Для РФ це дуже багато. Військовий переконаний, що переговори неминуче призведуть до якогось рішення, але на його думку це станеться ближче до осені - зими. - Поки у Росії буде можливість активно наступати - вони будуть перемовини затягувати, відкладати момент, коли доведеться прийняти якесь остаточне рішення. Все для того, щоб захопити більше територій та знищити українців, - каже "Інтелігент". - Навіть, якщо ми підемо на ці умови (РФ вимагає віддати їй повністю чотири області. - Gаzеtа.uа), але в нас не буде ніяких безпекових гарантій, то це буде просто пауза між війною. Треба розуміти, що це "потім" дуже швидко настане. РФ тримається, але це мильна булька, яка скоро вибухне Коментуючи ситуацію в Росії, він зазначає, що там також не все просто: у РФ проблеми з фінансами не лише через мобілізацію, а й через великі витрати на підтримку економіки, яка розвалюється. - Вона тримається, але це мильна булька, яка скоро вибухне. Мені здається, що Росії конче необхідно досягти мирних угод саме до кінця року. Вони боротимуться до осені, поки не почнеться така ж погода, як зараз у нас. А потім - місяць-два і вони загрузнуть. Фронт зупиниться і тоді вже будуть підписані угоди, - каже військовослужбовець. - А як ставитеся до нинішньої системи мобілізації в Україні? - питаємо. - Не знаю, яка система буде кращою, - знизує плечима Богдан. - Але одне із рішень - перехід до корпусної системи управління в армії. Це б дало можливість об'єднувати неукомплектовані бригади. Це складно реалізувати, бо є облік майна, документація, нюанси. Знайти баланс важко. Але коли буде корпус - він сам командуватиме, сам проводитиме ротації, - продовжує воїн, - Корпус бачитиме, якій бригаді складно і де мало людей. Він виводитиме такі підрозділи, а на їхнє місце ставитиме більш укомплектовані бригади, більш боєздатні. Таким чином фронт можна буде регулювати. Але я не скажу, що в нас великий брак людей. Просто деяким бригадам потрібно давати час на відновлення. ДОРОГА АМУНІЦІЯ Неподалік намету 32-ї ОМБР встановлене імпровізоване поле для лицарських боїв. Сьогодні тут змагаються команди з двох київських клубів: "Айна Бера" та "Панзир". По дві сторони поля стоять учасники запрошених клубів і контролюють процес бою. Після "лицарів" гості фестивалю можуть взяти участь в поєдинку. Їм дають справжні лицарські шоломи, м'які мечі та щити. Амуніція команди "Айна Бера" відповідає ХІV - ХV століттю, коли лицарі заковувалися в повні лати, які забезпечували безпечний захист. Член клубу 23-річний Олександр розповідає, що його амуніція коштує біля $ 2 тис. Важить від 25 до 30 кг. - Ціна залежить від того, наскільки підігнана під людину амуніція. Чим вона дорожча і більш анатомічна - тим зручніше рухатись і менше відчувається вага, - каже Олександр. - І так само впливає матеріал: сталь або титан. Важлива і його товщина. Тренування в клубі проводять 2-3 рази на тиждень. Змагання проводяться в теплу пору року. - Ми одягаємо обладунки, виїжджаємо в парк, або на певні заходи, - каже Олександр. - Змагаємося в турнірних номінаціях. Різні види зброї, різні види номінацій. Тривають вони певну кількість часу, або до певних виконання певних умов. Турнірні номінації один на один зазвичай тривають хвилину і під час цієї хвилини бійці набивають один по одному очки. За певними умовами удар має бути сильний, акцентований. Один із способів посадити людину - це зробити їй боляче В масових номінаціях система інша. Основна задача - це команда на команду, три на три, п'ять на п'ять, десять на десять і так далі, додає чоловік. Основна мета - це повалити суперника на три точки опори. Якщо людина сіла - вона вибула з бою і бій продовжується або до останньої людини, або до співвідношення 3:1. - Звичайно це боляче. Один із способів посадити людину - це зробити їй боляче, щоб вона сама захотіла сісти, - веде далі Олександр. - Удари нанесені залізною зброєю по залізних обладунках - відчуваються. Все ж таки, коли обладунки, ще в історичному контексті вироблялись, то їх ціль була захистити власника від смертельного поранення, але не захистити його від болю. Місячний внесок у клубі - 1000 гривень. Половина суми - це за членство, половина - за тренування. - Наші клуби переживають не самі найлегші часи. Порівняно з тим, що було 4-5 років тому. Якщо на тренуванні було в середньому по до 30 людей, то зараз в межах 10-20, - каже Олександр. За межами фестивалю охочі переночувати посеред поля - облаштовують наметове містечко. Чекають на диско-саунд, який розпочнеться після 23:00.

Байкерський фестиваль "Дорога до перемоги" пройшов у Білій Церкві. На ньому збирали допомогу для 32-ї окремої механізованої бригади, яка воює на Покровському напрямку. Був проведений чемпіонат по скидам із дронів, турнір зі страйкболу, лицарські бої, виступали рок-гурти. Серед учасників було чимало діючих бійців ЗСУ. Як проходив захід та що на ньому говорили про реальний стан справ на фронті, дізнавалася кореспондентка Gаzеtа.uа. ГОЛОВНА ЦІЛЬ На фестиваль, який проходив біля міста - люди поступово сходяться в обід. На вході до локації припаркований червоний мотоцикл Fаzеr 600, який розігрували за донат у мінімум 500 грн. Неподалік у шатрі торгують байкерськими куртками. Є ятки з різними сувенірами, банданами. - Основна ціль - це допомога Збройним Силам України. Цей івент - це як майданчик для спілкування цивільних і військових. Ми будемо проводити в різних регіонах такі заходи, акумулювати кошти і купувати мотоцикли для військових, - каже Олександр Стогнієнко, засновник громадської організації "Об'єднаний байкерський фронт", яка і підготувала захід. Подібні фестивалі проводять двічі на рік: у травні та вересні. Вхід - безкоштовний, але є можливість зробити пожертву на потреби ЗСУ. - У нас є громадська організація, є членські внески - 300 грн. Ми на на них купуємо деталі і за рахунок цього відновлюються мотоцикли, - продовжує Олександр Стогнієнко, - Левова частка витрат - це мої кошти. Військові кажуть, що мотоцикли на фронті допомагають. В них набагато важче влучити і на них можна швидше проїхати місто. Пахне вуличною їжею. Для гостей готують шашлики та різні закуски. Пиво продають по 50 грн за 0,5 л. Увагу привертають байкери, які колонами заїжджають на локацію. Одягнені у шкіряні куртки з емблемами власних мотоклубів, вони паркуються та ідуть до сцени слухати пісня у виконанні запрошених рок-гуртів. Час від часу у мікрофони оголошують про початок аукціонів. Розігрують, зокрема, прапор України з підписом Валерія Залужного, використаний РПГ з автографом генерал-лейтенанта Сергія Наєва. До намету 32-ї бригади вишикувалася чимала черга із бажаючих взяти участь в турнірі зі скидів із дронів. Замість бойової частини до безпілотника воїни кріплять кульку з водою. Задача учасників - підняти дрон у повітря та влучити "зарядом" у визначену ціль. Переможцям пропонують фірмові чашки, використані гільзи, футболки, чарки. Боєць з позивним "Луг" проводить інструктаж кожному з учасників. Після чого слідкує за точністю скидів. - Ці дрони використовуються на бойових завдання, - каже "Луг" з прикритим обличчям. - В нас є багато різноманітних дронів. Для розвідки є Маvіс 3 Рrо, Маvіс Іntеrрrіsе денний, Іntеrрrіsе нічний. Прошка коштує до 120 тисяч, Денний десь до 150 тисяч. А є такі, що до 200 тис. гривень дотягують. Йому 24 роки, мобілізувався понад рік тому. Раніше брав участь безпосередньо в боях, а зараз - вчить новобранців керувати дронами. Дрони - це така штука, що їх завжди не вистачає 32-га бригада отримує безпілотники переважно від волонтерів. Також військові самі відкривають збори. - Заряд на дрон роблять за допомогою 3D принтер. Переважно, проводяться збори на плати для скиду. А так волонтери роблять їх безкоштовно, - веде далі "Луг". - Дрони - це така штука, що їх завжди не вистачає. Чим більше дронів і людей, які вміють ними керувати - тим краще. Для того, щоб навчитися керувати дроном визначених рамок немає, все залежить від людини. Навчання може бути коротким, або ж тривати 1-2 місяці і більше. Через посилення дощу люди розходяться, щоб дочекатися своєї черги, адже в дощ скиди не проводять. Натомість можна відвідати польової кухні, яку бригада розмістила навпроти своєї палатки. Сьогодні пригощають картоплею та гречкою з м'ясом, салатом з капусти та яблуневим компотом. СИТУАЦІЯ НА ФРОНТІ Біля польової кухні, де гостей пригощають картоплею та гречкою з м'ясом і салатом - зустрічаємо старшого офіцера відділення психологічної підтримки персоналу 32-ї ОМБР 27-річного Богдана на позивний "Інтелігент". У бригаді він служить з травня 2024 року. До цього був у складі 93-ї окремої механізованої бригади "Холодний Яр". Розпитуємо "Інтелігента" за бойовий досвід. Він відразу пригадує важкий бій на Бахмутському напрямку. - Будучи на позиціях в Бахмуті, ми були по інший берег річки. Противник підірвав мости і повністю контролював вогнем переїзд через дамбу. І ми уже розуміли, що скоріш за все вже і відступити не зможемо. У нас шлях - тільки вперед, - пригадує "Інтелігент". - Але потім дуже швидко бригада зреагувала та зробила переїзд через річку, що дало можливість підвозити до нас боєприпаси і провізію. Тоді ще не була так добре розвинута структура безпілотних систем і не було можливості постійно дронами доставляти. Стосовно ситуації на фронті військовий каже, що у ворога є певні переваги. - В них є можливість мобілізувати людей за рахунок того, що в них є певна категорія, які живуть дуже бідно. Їм пропонують просто великі кошти, - говорить "Інтелігент". - Вони можуть отримати до п'яти - десяти тисяч доларів. Виплачують і за підписання контракту, якщо я не помиляюсь - 5 млн рублів. Для РФ це дуже багато. Військовий переконаний, що переговори неминуче призведуть до якогось рішення, але на його думку це станеться ближче до осені - зими. - Поки у Росії буде можливість активно наступати - вони будуть перемовини затягувати, відкладати момент, коли доведеться прийняти якесь остаточне рішення. Все для того, щоб захопити більше територій та знищити українців, - каже "Інтелігент". - Навіть, якщо ми підемо на ці умови (РФ вимагає віддати їй повністю чотири області. - Gаzеtа.uа), але в нас не буде ніяких безпекових гарантій, то це буде просто пауза між війною. Треба розуміти, що це "потім" дуже швидко настане. РФ тримається, але це мильна булька, яка скоро вибухне Коментуючи ситуацію в Росії, він зазначає, що там також не все просто: у РФ проблеми з фінансами не лише через мобілізацію, а й через великі витрати на підтримку економіки, яка розвалюється. - Вона тримається, але це мильна булька, яка скоро вибухне. Мені здається, що Росії конче необхідно досягти мирних угод саме до кінця року. Вони боротимуться до осені, поки не почнеться така ж погода, як зараз у нас. А потім - місяць-два і вони загрузнуть. Фронт зупиниться і тоді вже будуть підписані угоди, - каже військовослужбовець. - А як ставитеся до нинішньої системи мобілізації в Україні? - питаємо. - Не знаю, яка система буде кращою, - знизує плечима Богдан. - Але одне із рішень - перехід до корпусної системи управління в армії. Це б дало можливість об'єднувати неукомплектовані бригади. Це складно реалізувати, бо є облік майна, документація, нюанси. Знайти баланс важко. Але коли буде корпус - він сам командуватиме, сам проводитиме ротації, - продовжує воїн, - Корпус бачитиме, якій бригаді складно і де мало людей. Він виводитиме такі підрозділи, а на їхнє місце ставитиме більш укомплектовані бригади, більш боєздатні. Таким чином фронт можна буде регулювати. Але я не скажу, що в нас великий брак людей. Просто деяким бригадам потрібно давати час на відновлення. ДОРОГА АМУНІЦІЯ Неподалік намету 32-ї ОМБР встановлене імпровізоване поле для лицарських боїв. Сьогодні тут змагаються команди з двох київських клубів: "Айна Бера" та "Панзир". По дві сторони поля стоять учасники запрошених клубів і контролюють процес бою. Після "лицарів" гості фестивалю можуть взяти участь в поєдинку. Їм дають справжні лицарські шоломи, м'які мечі та щити. Амуніція команди "Айна Бера" відповідає ХІV - ХV століттю, коли лицарі заковувалися в повні лати, які забезпечували безпечний захист. Член клубу 23-річний Олександр розповідає, що його амуніція коштує біля $ 2 тис. Важить від 25 до 30 кг. - Ціна залежить від того, наскільки підігнана під людину амуніція. Чим вона дорожча і більш анатомічна - тим зручніше рухатись і менше відчувається вага, - каже Олександр. - І так само впливає матеріал: сталь або титан. Важлива і його товщина. Тренування в клубі проводять 2-3 рази на тиждень. Змагання проводяться в теплу пору року. - Ми одягаємо обладунки, виїжджаємо в парк, або на певні заходи, - каже Олександр. - Змагаємося в турнірних номінаціях. Різні види зброї, різні види номінацій. Тривають вони певну кількість часу, або до певних виконання певних умов. Турнірні номінації один на один зазвичай тривають хвилину і під час цієї хвилини бійці набивають один по одному очки. За певними умовами удар має бути сильний, акцентований. Один із способів посадити людину - це зробити їй боляче В масових номінаціях система інша. Основна задача - це команда на команду, три на три, п'ять на п'ять, десять на десять і так далі, додає чоловік. Основна мета - це повалити суперника на три точки опори. Якщо людина сіла - вона вибула з бою і бій продовжується або до останньої людини, або до співвідношення 3:1. - Звичайно це боляче. Один із способів посадити людину - це зробити їй боляче, щоб вона сама захотіла сісти, - веде далі Олександр. - Удари нанесені залізною зброєю по залізних обладунках - відчуваються. Все ж таки, коли обладунки, ще в історичному контексті вироблялись, то їх ціль була захистити власника від смертельного поранення, але не захистити його від болю. Місячний внесок у клубі - 1000 гривень. Половина суми - це за членство, половина - за тренування. - Наші клуби переживають не самі найлегші часи. Порівняно з тим, що було 4-5 років тому. Якщо на тренуванні було в середньому по до 30 людей, то зараз в межах 10-20, - каже Олександр. За межами фестивалю охочі переночувати посеред поля - облаштовують наметове містечко. Чекають на диско-саунд, який розпочнеться після 23:00.

Байкерський фестиваль "Дорога до перемоги" пройшов у Білій Церкві. На ньому збирали допомогу для 32-ї окремої механізованої бригади, яка воює на Покровському напрямку. Був проведений чемпіонат по скидам із дронів, турнір зі страйкболу, лицарські бої, виступали рок-гурти. Серед учасників було чимало діючих бійців ЗСУ. Як проходив захід та що на ньому говорили про реальний стан справ на фронті, дізнавалася кореспондентка Gаzеtа.uа. ГОЛОВНА ЦІЛЬ На фестиваль, який проходив біля міста - люди поступово сходяться в обід. На вході до локації припаркований червоний мотоцикл Fаzеr 600, який розігрували за донат у мінімум 500 грн. Неподалік у шатрі торгують байкерськими куртками. Є ятки з різними сувенірами, банданами. - Основна ціль - це допомога Збройним Силам України. Цей івент - це як майданчик для спілкування цивільних і військових. Ми будемо проводити в різних регіонах такі заходи, акумулювати кошти і купувати мотоцикли для військових, - каже Олександр Стогнієнко, засновник громадської організації "Об'єднаний байкерський фронт", яка і підготувала захід. Подібні фестивалі проводять двічі на рік: у травні та вересні. Вхід - безкоштовний, але є можливість зробити пожертву на потреби ЗСУ. - У нас є громадська організація, є членські внески - 300 грн. Ми на на них купуємо деталі і за рахунок цього відновлюються мотоцикли, - продовжує Олександр Стогнієнко, - Левова частка витрат - це мої кошти. Військові кажуть, що мотоцикли на фронті допомагають. В них набагато важче влучити і на них можна швидше проїхати місто. Пахне вуличною їжею. Для гостей готують шашлики та різні закуски. Пиво продають по 50 грн за 0,5 л. Увагу привертають байкери, які колонами заїжджають на локацію. Одягнені у шкіряні куртки з емблемами власних мотоклубів, вони паркуються та ідуть до сцени слухати пісня у виконанні запрошених рок-гуртів. Час від часу у мікрофони оголошують про початок аукціонів. Розігрують, зокрема, прапор України з підписом Валерія Залужного, використаний РПГ з автографом генерал-лейтенанта Сергія Наєва. До намету 32-ї бригади вишикувалася чимала черга із бажаючих взяти участь в турнірі зі скидів із дронів. Замість бойової частини до безпілотника воїни кріплять кульку з водою. Задача учасників - підняти дрон у повітря та влучити "зарядом" у визначену ціль. Переможцям пропонують фірмові чашки, використані гільзи, футболки, чарки. Боєць з позивним "Луг" проводить інструктаж кожному з учасників. Після чого слідкує за точністю скидів. - Ці дрони використовуються на бойових завдання, - каже "Луг" з прикритим обличчям. - В нас є багато різноманітних дронів. Для розвідки є Маvіс 3 Рrо, Маvіс Іntеrрrіsе денний, Іntеrрrіsе нічний. Прошка коштує до 120 тисяч, Денний десь до 150 тисяч. А є такі, що до 200 тис. гривень дотягують. Йому 24 роки, мобілізувався понад рік тому. Раніше брав участь безпосередньо в боях, а зараз - вчить новобранців керувати дронами. Дрони - це така штука, що їх завжди не вистачає 32-га бригада отримує безпілотники переважно від волонтерів. Також військові самі відкривають збори. - Заряд на дрон роблять за допомогою 3D принтер. Переважно, проводяться збори на плати для скиду. А так волонтери роблять їх безкоштовно, - веде далі "Луг". - Дрони - це така штука, що їх завжди не вистачає. Чим більше дронів і людей, які вміють ними керувати - тим краще. Для того, щоб навчитися керувати дроном визначених рамок немає, все залежить від людини. Навчання може бути коротким, або ж тривати 1-2 місяці і більше. Через посилення дощу люди розходяться, щоб дочекатися своєї черги, адже в дощ скиди не проводять. Натомість можна відвідати польової кухні, яку бригада розмістила навпроти своєї палатки. Сьогодні пригощають картоплею та гречкою з м'ясом, салатом з капусти та яблуневим компотом. СИТУАЦІЯ НА ФРОНТІ Біля польової кухні, де гостей пригощають картоплею та гречкою з м'ясом і салатом - зустрічаємо старшого офіцера відділення психологічної підтримки персоналу 32-ї ОМБР 27-річного Богдана на позивний "Інтелігент". У бригаді він служить з травня 2024 року. До цього був у складі 93-ї окремої механізованої бригади "Холодний Яр". Розпитуємо "Інтелігента" за бойовий досвід. Він відразу пригадує важкий бій на Бахмутському напрямку. - Будучи на позиціях в Бахмуті, ми були по інший берег річки. Противник підірвав мости і повністю контролював вогнем переїзд через дамбу. І ми уже розуміли, що скоріш за все вже і відступити не зможемо. У нас шлях - тільки вперед, - пригадує "Інтелігент". - Але потім дуже швидко бригада зреагувала та зробила переїзд через річку, що дало можливість підвозити до нас боєприпаси і провізію. Тоді ще не була так добре розвинута структура безпілотних систем і не було можливості постійно дронами доставляти. Стосовно ситуації на фронті військовий каже, що у ворога є певні переваги. - В них є можливість мобілізувати людей за рахунок того, що в них є певна категорія, які живуть дуже бідно. Їм пропонують просто великі кошти, - говорить "Інтелігент". - Вони можуть отримати до п'яти - десяти тисяч доларів. Виплачують і за підписання контракту, якщо я не помиляюсь - 5 млн рублів. Для РФ це дуже багато. Військовий переконаний, що переговори неминуче призведуть до якогось рішення, але на його думку це станеться ближче до осені - зими. - Поки у Росії буде можливість активно наступати - вони будуть перемовини затягувати, відкладати момент, коли доведеться прийняти якесь остаточне рішення. Все для того, щоб захопити більше територій та знищити українців, - каже "Інтелігент". - Навіть, якщо ми підемо на ці умови (РФ вимагає віддати їй повністю чотири області. - Gаzеtа.uа), але в нас не буде ніяких безпекових гарантій, то це буде просто пауза між війною. Треба розуміти, що це "потім" дуже швидко настане. РФ тримається, але це мильна булька, яка скоро вибухне Коментуючи ситуацію в Росії, він зазначає, що там також не все просто: у РФ проблеми з фінансами не лише через мобілізацію, а й через великі витрати на підтримку економіки, яка розвалюється. - Вона тримається, але це мильна булька, яка скоро вибухне. Мені здається, що Росії конче необхідно досягти мирних угод саме до кінця року. Вони боротимуться до осені, поки не почнеться така ж погода, як зараз у нас. А потім - місяць-два і вони загрузнуть. Фронт зупиниться і тоді вже будуть підписані угоди, - каже військовослужбовець. - А як ставитеся до нинішньої системи мобілізації в Україні? - питаємо. - Не знаю, яка система буде кращою, - знизує плечима Богдан. - Але одне із рішень - перехід до корпусної системи управління в армії. Це б дало можливість об'єднувати неукомплектовані бригади. Це складно реалізувати, бо є облік майна, документація, нюанси. Знайти баланс важко. Але коли буде корпус - він сам командуватиме, сам проводитиме ротації, - продовжує воїн, - Корпус бачитиме, якій бригаді складно і де мало людей. Він виводитиме такі підрозділи, а на їхнє місце ставитиме більш укомплектовані бригади, більш боєздатні. Таким чином фронт можна буде регулювати. Але я не скажу, що в нас великий брак людей. Просто деяким бригадам потрібно давати час на відновлення. ДОРОГА АМУНІЦІЯ Неподалік намету 32-ї ОМБР встановлене імпровізоване поле для лицарських боїв. Сьогодні тут змагаються команди з двох київських клубів: "Айна Бера" та "Панзир". По дві сторони поля стоять учасники запрошених клубів і контролюють процес бою. Після "лицарів" гості фестивалю можуть взяти участь в поєдинку. Їм дають справжні лицарські шоломи, м'які мечі та щити. Амуніція команди "Айна Бера" відповідає ХІV - ХV століттю, коли лицарі заковувалися в повні лати, які забезпечували безпечний захист. Член клубу 23-річний Олександр розповідає, що його амуніція коштує біля $ 2 тис. Важить від 25 до 30 кг. - Ціна залежить від того, наскільки підігнана під людину амуніція. Чим вона дорожча і більш анатомічна - тим зручніше рухатись і менше відчувається вага, - каже Олександр. - І так само впливає матеріал: сталь або титан. Важлива і його товщина. Тренування в клубі проводять 2-3 рази на тиждень. Змагання проводяться в теплу пору року. - Ми одягаємо обладунки, виїжджаємо в парк, або на певні заходи, - каже Олександр. - Змагаємося в турнірних номінаціях. Різні види зброї, різні види номінацій. Тривають вони певну кількість часу, або до певних виконання певних умов. Турнірні номінації один на один зазвичай тривають хвилину і під час цієї хвилини бійці набивають один по одному очки. За певними умовами удар має бути сильний, акцентований. Один із способів посадити людину - це зробити їй боляче В масових номінаціях система інша. Основна задача - це команда на команду, три на три, п'ять на п'ять, десять на десять і так далі, додає чоловік. Основна мета - це повалити суперника на три точки опори. Якщо людина сіла - вона вибула з бою і бій продовжується або до останньої людини, або до співвідношення 3:1. - Звичайно це боляче. Один із способів посадити людину - це зробити їй боляче, щоб вона сама захотіла сісти, - веде далі Олександр. - Удари нанесені залізною зброєю по залізних обладунках - відчуваються. Все ж таки, коли обладунки, ще в історичному контексті вироблялись, то їх ціль була захистити власника від смертельного поранення, але не захистити його від болю. Місячний внесок у клубі - 1000 гривень. Половина суми - це за членство, половина - за тренування. - Наші клуби переживають не самі найлегші часи. Порівняно з тим, що було 4-5 років тому. Якщо на тренуванні було в середньому по до 30 людей, то зараз в межах 10-20, - каже Олександр. За межами фестивалю охочі переночувати посеред поля - облаштовують наметове містечко. Чекають на диско-саунд, який розпочнеться після 23:00.

Реабілітаційні заняття для військових проводять на Київському іподромі. Проєкт реалізується у співпраці з організацією "Київ Мілітарі Хаб", яка займається підтримкою ветеранів та діючих військовослужбовців. Заняття включають верхову їзду та роботу з психологами. Такі активності допомагають зменшити тривожність, повернути відчуття тіла й відновити довіру до оточення, кажуть організатори. Кожного тижня на іподромі тренується кілька груп, а кількість охочих зростає. Кореспондентка Gаzеtа.uа побувала на одному з таких занять і дізналася, як зараз живе Київський іподром та чим займаються там військові та ветерани. ЦЕНТР ВИПРОБУВАНЬ Бетонна трибуна Київського іподрому розтягується вздовж доріжки на кількадесят метрів. Її дах винесено вперед і тримається на рядах колон. Фасад будівлі трохи зношений - облущена штукатурка, тріщини, подекуди видно іржаві конструктивні елементи. У нижній частині розташовані кілька лав і два мобільні туалети. Вікна засклені, частина з них замінена на сучасні пластикові. Перший київський іподром з'явився ще у ХІХ столітті - на Печерську, в районі сучасної площі Лесі Українки. У ті часи це була не лише спортивна, а й культурна подія: скачки збирали міську еліту, а тоталізатор приваблював азартну публіку. Іподром став візитівкою Києва. Однак у другій половині ХХ століття через розширення міста й потребу в більшій території іподром вирішили перенести. Нову локацію обрали на південній околиці столиці - в районі Теремків. У 1969 році на проспекті Глушкова запрацював сучасний Київський іподром. У радянські часи він був важливим центром випробувань рисистих коней. Тут щотижня проводили офіційні заїзди, працював тоталізатор, функціонувала широка мережа конярських господарств, пов'язаних з іподромом. Сучасний іподром на просп. Глушкова займає 38 га. На новому місці звели центральну трибуну - архітектурну пам'ятку з унікальною конструкцією: з будь-якої точки відкривається повний огляд на бігову доріжку, навіть на її повороти. - Центральна будівля - це пам'ятка архітектурної спадщини. Вона спроєктована без жодного стовпа, що заважає огляду. Видно все: і прямі, і повороти, - каже директор іподрому Святослав Коваленко. Зустрічає в кабінеті на другому поверсі старої адмінбудівлі іподрому. Святослав Коваленко разом із командою працюють на іподромі з липня 2024 року. На території - десять стайнь, господарські будівлі, гуртожиток для працівників і великий критий манеж. Тут тримають понад триста коней - рисаків і верхових. Іподром не має власних коней, лише здає місця в оренду племінним господарствам і приватним власникам, які привозять сюди своїх тварин на тренування й випробування. Якщо кінь біжить швидко, попит на нього зростає - Приблизно половина наших коней - рисаки, інша половина - верхові. Серед порід - орловські, французькі, українські тощо. Французький рисак - це бренд, - розповідає Святослав. - У Франції іподроми є в кожному місті, працює тоталізатор, ставки. Але й наші українські показують дуже гідні результати. Іподром сьогодні працює передусім як місце випробувань. Заїзди проходять у запряжних візках - коні біжать риссю, їх оцінює суддівська колегія. На основі результатів визначають, які тварини мають найкращі селекційні якості. Дані заносять у племінні реєстри - саме вони впливають на ціну тварин. - Випробування - це спосіб оцінити жвавість, витривалість, генетичний потенціал. Результати потрібні не тільки для розведення, а й для продажу - і в Україні, і за кордоном. Якщо кінь біжить швидко, попит на нього зростає. Стартова ціна може бути 20 тисяч гривень. А далі - без обмежень. Є скакуни, які коштують сотні тисяч. ТОТАЛІЗАТОР І ВІЗИТІВКА МІСТА Заробляє іподром переважно з оренди. Крім стайнь, тут діють тренувальні поля, траса довжиною два кілометри та єдине в Україні зелене конкурно-виїздкове поле. У літній сезон щонеділі відбуваються заїзди - відкриті, без квитків, але й без офіційних запрошень. - Ми нікого не запрошуємо спеціально, бо не маємо ресурсів забезпечити належні умови, зокрема під час тривог, - ділиться Святослав. - Головний корпус теж давно потребує ремонту. Але є постійні відвідувачі - вони приходять щотижня. Бігаємо з червня до кінця жовтня. Колись, коли працював тоталізатор, проводили заїзди навіть узимку. До 1995 року на іподромі працював тоталізатор. Тоді змагання проводили й у холодну пору. - Коли тоталізатор перестав працювати, зник і стимул. Стало менше змагань, менше охочих. А якщо не збирається достатньої кількості учасників, то й проводити недоцільно. Відновити тоталізатор, за його словами, можна - але на це потрібні кошти й ліцензія. Колись усе було просто: люди приходили в головний корпус, ставили на улюблених коней. - Тепер усе інакше. Потрібно програмне забезпечення, щоб люди мали доступ, щоб усе було візуалізовано. А ще - приміщення. Закон вимагає, щоб це все відбувалося саме в іподромі, а наш головний корпус у поганому стані. Іподрому зараз не до таких витрат. У нас завдання інше - вижити, зберегти те, що є, надавати послуги власникам коней. Коли Святослава питають, яким би він хотів бачити іподром у майбутньому, він показує теку, що завжди лежить перед його очима на робочому столі. Там є візуалізації омріяної реконструкції, а також фотографії дубайського іподрому. - Це, звісно, мрія. Там двоповерхові конюшні, сучасна інфраструктура. Такий проєкт у нас поки лише як ідея. Але ми працюємо і над реальними речами - тими, що підкріплені кошторисами. Бо іподром, я вважаю, міг би стати візитівкою міста. В Україні лише два - у Києві й Одесі. Наш - більший. Повномасштабне вторгнення іподром переживає важко. - У перші дні люди рятували родини. Коней залишали. Тварини лишалися без кормів, без догляду. А кінь - це не машина. Його не заженеш у гараж. Треба годувати, поїти, прибирати щодня. Потім частина повернулася, компенсували витрати. Але ті дні були дуже складні. Сьогодні на іподромі працює 45 людей. Двоє з них - на фронті. Директор щодня обходить територію, заходить до стайнь. - Як зайшов - то вже не вийдеш просто так. Щось даси, когось погладиш, - сміється. - А вони ж розуміють. Якщо одного починаєш годувати - інші копитами в двері стукають. Вони знають, що їхня черга теж настане. З грудня 2024 року на Київському іподромі діє безкоштовна програма занять з верхової їзди для військових та ветеранів. Її ініціювали працівники іподрому як спосіб підтримки захисників у період повномасштабної війни. Партнером проєкту став "Київ Мілітарі Хаб" - саме через нього відбувається набір і реєстрація учасників. Заняття проводять досвідчені майстри-наїзники, іподром надає всю інфраструктуру. Люди приходять і повторно. Хтось навіть просто погодувати коней - Підписали меморандум з "Київ Мілітарі Хабом", почали з одного дня занять на тиждень. Тепер уже два. Люди приходять і повторно. Хтось навіть просто погодувати коней, погладити. Це - теж терапія, - наголошує директор. За словами Коваленка, деякі військові на перших заняттях узагалі не говорять. Але після кількох зустрічей - починають відкриватися. Відтепер на заняттях також регулярно присутній психолог. - Саме в той момент, коли вони злазять із коня, з'являється бажання говорити. І якщо є психолог поруч - це правильно. Бо людині є що розповісти, чим поділитися, - додає директор. Керівництво іподрому має амбітні плани - відновити тоталізатор, запустити гастрономічні зони, провести ремонт трибун і полотна, щоб повернути публіці інтерес до перегонів. Як зразок наслідування згадують французький іподром "Вінсенн", де ставки, глядачі й фан-сектори окремих коней роблять кожен біговий день справжньою подією. Сьогодні, попри відсутність бюджетного фінансування, команда поступово відновлює об'єкти, проводить регулярні випробування та залучає ветеранів до безкоштовної реабілітації. У планах - збільшити кількість коней для занять, впорядкувати інфраструктуру й зробити простір відкритим для мешканців Києва. НАЩАДКИ ЧЕМПІОНІВ Біля воріт іподрому - одноповерхова будівля з написом "Наррy Ноrsе". Асфальт перед входом пошкоджений, місцями просів і подекуди поріс травою. Поряд - бетонні сходи зі стертою фарбою, що ведуть на верхній рівень трибун. Біля головного корпусу знайомимося з 45-річним Олександром Ставицьким. Він - наїзник і виріс тут, у гуртожитку. Його батько приїхав на іподром за розподілом після училища, а мати - влаштувалась сюди на роботу, бо її запросила подруга. Познайомилися, отримали кімнату в гуртожитку - і залишилися. - Мій батько навчався на наїзника у Воронезькій області - це тоді була єдина школа на весь союз. Після навчання його направили в Перм на практику, а згодом - сюди. Мама ж - із Київщини. Приїхала просто дізнатися про роботу, і їй одразу дали ключі від кімнати. Отак усе й почалось. Спочатку, каже, особливого потягу до коней не було. Але в якийсь момент усе змінилось. Почав кататись верхи, потім - у качалках. Згодом спробував конкур, виїздку, почав тренувати коней для перегонів - і залишився. - У чотири роки батько посадив мене на коня після заїзду - тоді його треба було "відшагати", дати відновити дихання, пульс, - згадує Олександр, посміхаючись. - Уже в шість я сам катався на спокійних конях. Є навіть фото - я маленький, без сідла, біля стайні. Із тих пір - я тут. Сьогодні він живе в гуртожитку на території іподрому разом із родиною. Каже, що знає майже всіх коней, особливо рисаків, які беруть участь у перегонах. Раніше - знав кожного до найменших деталей. - Колись я знав кожну кличку, родовід, звідки кінь - із якого господарства. Навіть яка жвавість у кого. Зараз трохи менше - коней багато, але тих, хто бігає - практично всіх знаю. Ціни на скакунів, за його словами, коливаються від умовно доступних до захмарних. - У нас жартували: коні стоять трохи дорожче за "Жигулі" і трохи дешевше за "Ягуар". Але якщо кінь від чемпіонських батьків - ціна може стартувати і з 150 тисяч євро. Були такі. У Європі таке потомство розбирають ще до народження, - розказує він. На старий іподром, що був ще на Печерську, ходила інтелігенція За головною трибуною іподром поступово переходить у відкриті тренувальні майданчики. Один із них обгороджений низьким дерев'яним парканом. Усередині - пісок, кілька кольорових бар'єрів і сліди кінських копит. На фоні - лінія тополь, за нею - житлові багатоповерхівки та крани новобудов. - На старий іподром, що був ще на Печерську, ходила інтелігенція. Співаки, актори, поети. Приїжджали театри, щось там у конюшнях показували, сиділи з людьми. Вони не просто дивились - вони цікавились кіньми, їздили верхи, виступали, - згадує чоловік, оглядаючи велике поле. Тут займаються як власники коней, так і вершники-орендарі. На одному з майданчиків інструктор допомагає дівчині сісти в сідло. У кількох метрах - інший плац із перешкодами для конкуру. Уздовж ґрунтової доріжки гуляють кури - їх тримають працівники іподрому. Подекуди між кущами видно господарські дрібниці - старі колоди, дерев'яні стовпи. Олександр Ставицький не лише працює з кіньми, а й допомагає проводити заняття для військових. Через стан здоровʼя він перейшов на адміністративну працю і з перших днів долучився до ініціативи. - Зустрічав хлопців, показував їм, де що знаходиться, проводив територією. Хтось із протезом, когось треба підтримати при посадці на коня чи коли злізає,- пояснює Ставицький. - Іноді приходять хлопці, в яких і руки не слухаються, і травми серйозні, і координація порушена. Пам'ятаю одного з опіками на обличчі - замкнений, нікуди не хотів ходити. Але після першої ж поїздки - наче інша людина. Усмішка, легкість, він раптом почав розмовляти. Розповідає, що для багатьох це перший досвід спілкування з кіньми, а для когось - повернення до дитячої мрії. - Є ті, хто з дому не виходив. Хто приходив просто поговорити. Але після верхової їзди - в очах блиск. Коні мають оцю силу - справжню, природну, щиру. Ти сідаєш, і відчуваєш її всім тілом. Це впливає, навіть якщо ти цього не помічаєш. ДІМ НА ІПОДРОМІ Дорогою до тренувального майданчика проходимо поле для змагань. Олександр показує скакові доріжки - піщану, ґрунтову, шлакову. - Та, що перша - це піщана скакова й найдовша. Далі - ґрунтова, з навізного чорнозему. А ось ця, шлакова - вона всепогодна. Тут дренажна система, вода йде в люки, поверхня не слизька навіть після дощу. Не рветься, не зривається. А для верховиків зробили окремі майданчики - бо багато хто тримає тут коней і займається конкуром, подоланням перешкод. Пояснює, що графік у всіх різний: хтось приїжджає у свій час, хтось у штаті - працює з 8:00. - У штатних працівників день починається рано. Уже о сьомій усі тут. У нас як - кожен хоче глянути, як кінь почувається, чи все гаразд. Це не просто робота - це стиль життя, - додає чоловік. Олександр зізнається - занепокоєння щодо майбутнього іподрому відчуває постійно. - З 95-го року я тут офіційно працюю. І весь цей час періодично виникають чутки: перенесуть, забудують, знесуть, - розподить руками. - Зараз ми комунальне підприємство, підпорядковуємось КМДА. Раніше були в системі Міністерства сільського господарства. У найважчі роки були й без зарплат чи підтримки. І тоді кожен виживав як міг. Хтось тримав курей. Хтось приносив своє сіно. Територія - ніби в центрі міста, але живемо як у селі. І в цьому є свій затишок. Додає, що якби не люди, які справді люблять цю справу - іподрому вже не було б. - Це треба любити. Бо інакше - ніяк. Тут не про гроші, а про любов. Про біль, коли кінь хворіє. Про гордість, коли він перемагає. Про те, щоб зберегти цю справу, навіть якщо весь світ каже, що вона не потрібна, - каже він. У радянські часи, коли тут працював тоталізатор - єдина дозволена державою форма гри на гроші, іподром ставав місцем зустрічі людей з грошима. - Ігра в тоталізатор була дійсно крутим моментом. Це була єдина азартна гра, яка була дозволена державою. Картёжники, казино - все це було підпільне, всі ховалися. А от прийти поставити ставку на іподром - це було легально, відкрито. Купити не так дорого, як утримувати Ставицький згадує, як і сам робив ставки. Але спершу - ще дитиною - просто вказував дорослим, на кого варто поставити. - Я був малий, вже трошки обізнаний у рисистих бігах. І дядьки-ігроки мені казали: "Малий, на кого поставити?". Я щось сказав, а ця комбінація виявилась виграшною. Вони мене прозвали "фартовим". Казали: "Де цей фартовий малий, іди підскажи", - розповідає Олександр. Одного разу він назвав пару коней, які прийшли в заїзді разом - і це принесло б виграш понад 200 рублів. На той момент - більше, ніж дві місячні зарплати. Але білет загубили, шукали по трибуні - не знайшли. Заходимо до стайні - напівтемне приміщення з масивними дерев'яними дверима, облупленими від часу. Стіни всередині пофарбовані навпіл - зелений низ, біла верхівка. Металеві грати денників, у яких тримають коней, вкриті шаром пилу від тирси й сіна. Олександр зупиняється біля білого коня з заплетеною в коси гривою. - Коли кінь не годиться ні на розведення, ні на бігову кар'єру - його намагаються продати, - каже він. - Заводу тримати його вже не вигідно, а тут - тим паче. Такі коні часто потрапляють до рук любителів. Їх називають хобі-класом. Але купити не так дорого, як утримувати. Якщо це спортивний кінь, то хоча б п'ять-шість кілограмів овса на день. Сіна - мінімум п'ять кілограмів, а може й до десяти. І це ще без усяких добавок, моркви, яблук, гранул. Якщо порахувати все, то в місяць - від 8000 гривень. А якщо ще амуніція, сідло, тренер, поїздки - то витрати набагато більші. БОЙОВІ ВИХОДИ "ІРБІСА" Ми заходимо на майданчик, прихований між деревами. Тут, у затишку зелені, військові по черзі тренуються. Один верхи, інший - спостерігає з боку, хтось сидить зі психологом у тіні. Манеж невеликий, але достатній для того, щоб опанувати рівновагу, звикнути до коня. Уздовж - старий дерев'яний паркан, за яким густо ростуть кущі та дерева. У дальньому кутку стоять два стільці. На одному з них - військовий у формі, поруч із ним - психолог. Їхня розмова триває паралельно з тренуванням. Серед вершників у пікселі - боєць з позивним "Ірбіс". Йому 45, служить у Нацгвардії. Замість того, щоб просто відіспатись, цього дня обрав тренування з кіньми. - Перший раз, коли їхав, помітив, що постійно посміхаюсь. А зараз, вдруге, вже з'явилось відчуття спокою, умиротворення. Я відчуваю ритм коника. І він мене відчуває. У цей момент всі думки, всі переживання - ніби зникають, - каже Ірбіс, не відриваючи погляду від гнідого коня, що спокійно переступає копитами. На рукаві бійця шеврон підрозділу. До війни він ніколи не сидів у сідлі, але завжди тягнувся до тварин. Колись мав досвід контакту з дельфінами - каже, що і ті, й інші тонко відчувають людину. - Після першого заняття я наступного дня просто їв і спав. Такого зі мною не було ніколи. І не було страху. Ваня, інструктор, був поруч, допомагав. А сьогодні вже сказали: "Хай сам". Це кайф, - не стримує широку посмішку військовий. - Їдеш - і під тобою така жива сила. Розумна істота. Відчуття, що ти в тандемі з чимось більшим - із природою. Я приходжу сюди не просто кататись. Можливо, тікаю від самотності. Але кінь - дуже крутий перемикач. Він справді допомагає. Після ротацій він повертається на базу під Вишгородом. Говорить, що зараз у частині тривають навчання, хтось їде на схід, хтось повертається з передової - усе працює, як конвеєр. - Я вже мав чотири ротації. І чесно скажу: мені тут, у тилу, іноді навіть важче. На передовій усе просто. Є робота, згуртованість, взаємопідтримка. А тут - відчуття незавершеності. Війна триває. І навіть коли ти спиш, тривога всередині не зникає, - рукою Ірбіс тримає повід. Бойові виходи згадує уривками. Як півроку був на позиціях під Серебрянським лісом, як від вибуху танкового снаряду просто не пам'ятає, як упав. Чи приліт в гармату, коли побратими були в бліндажі й дивом вціліли. Командир сказав, що ми тримали один з найскладніших напрямків - тоді все стало на місця Каже: фізично не так важко стріляти, як носити снаряди на 800 м. Тягнули хто як міг - на плечах, на колесиках, тачках. Іноді земля була така мокра, що вибухи просто не спрацьовували. - Нам пощастило. Були контузії, але без тяжких поранень. Коли командир сказав, що ми тримали один з найскладніших напрямків - тоді все стало на місця. Але ми були злагодженою командою. Це велике щастя, - очі "Ірбіса" хмурнішають від згадок про роботу на фронті. Він пішов на війну не з першого дня, але добровільно - коли усвідомив, що не може інакше. Після двох тижнів роздумів просто звернувся у військкомат. Артилерист за спеціальністю, ще зі строкової. Потрапив у новостворену батарею, проходив злагодження на одній гарматі, потім на іншій. Про тих, хто досі не на війні, "Ірбіс" говорить спокійно. Каже: не засуджує, бо сам не пішов у перші дні - потребував часу, щоб дозріти до рішення. Він вважає, що справжній захист - це усвідомлений вибір, а не тиск чи страх. Тому краще, щоб людина прийняла рішення самостійно, щиро, без примусу. Тоді й служба буде іншою. - У мене був товариш, який 24 лютого взяв рюкзак і одразу пішов. А я - через два тижні. Досі думаю: значить, так треба було. Кожному фрукту свій час дозріти. І навіть якщо хтось ухиляється - ми не знаємо, що в нього всередині, яка боротьба там точиться. Коли запитуємо про можливе припинення війни, говорить просто: не можна поступатись територіями. - Якщо раз віддати - потім прийдуть ще. Мир має стояти на чесності, триманні слова. Ми боронимо свою землю. Треба стояти на своєму, - каже наостанок він. Навколо тихо, лише чути, як хрумтить під копитами пісок. Військові заходять на поле, сідають у сідло, вчаться керувати конем, тримати спину рівно. Повітря насичене вологим запахом землі й шерсті. Коли кінь проходить поруч, піднімається легка хмара пилу.

Реабілітаційні заняття для військових проводять на Київському іподромі. Проєкт реалізується у співпраці з організацією "Київ Мілітарі Хаб", яка займається підтримкою ветеранів та діючих військовослужбовців. Заняття включають верхову їзду та роботу з психологами. Такі активності допомагають зменшити тривожність, повернути відчуття тіла й відновити довіру до оточення, кажуть організатори. Кожного тижня на іподромі тренується кілька груп, а кількість охочих зростає. Кореспондентка Gаzеtа.uа побувала на одному з таких занять і дізналася, як зараз живе Київський іподром та чим займаються там військові та ветерани. ЦЕНТР ВИПРОБУВАНЬ Бетонна трибуна Київського іподрому розтягується вздовж доріжки на кількадесят метрів. Її дах винесено вперед і тримається на рядах колон. Фасад будівлі трохи зношений - облущена штукатурка, тріщини, подекуди видно іржаві конструктивні елементи. У нижній частині розташовані кілька лав і два мобільні туалети. Вікна засклені, частина з них замінена на сучасні пластикові. Перший київський іподром з'явився ще у ХІХ столітті - на Печерську, в районі сучасної площі Лесі Українки. У ті часи це була не лише спортивна, а й культурна подія: скачки збирали міську еліту, а тоталізатор приваблював азартну публіку. Іподром став візитівкою Києва. Однак у другій половині ХХ століття через розширення міста й потребу в більшій території іподром вирішили перенести. Нову локацію обрали на південній околиці столиці - в районі Теремків. У 1969 році на проспекті Глушкова запрацював сучасний Київський іподром. У радянські часи він був важливим центром випробувань рисистих коней. Тут щотижня проводили офіційні заїзди, працював тоталізатор, функціонувала широка мережа конярських господарств, пов'язаних з іподромом. Сучасний іподром на просп. Глушкова займає 38 га. На новому місці звели центральну трибуну - архітектурну пам'ятку з унікальною конструкцією: з будь-якої точки відкривається повний огляд на бігову доріжку, навіть на її повороти. - Центральна будівля - це пам'ятка архітектурної спадщини. Вона спроєктована без жодного стовпа, що заважає огляду. Видно все: і прямі, і повороти, - каже директор іподрому Святослав Коваленко. Зустрічає в кабінеті на другому поверсі старої адмінбудівлі іподрому. Святослав Коваленко разом із командою працюють на іподромі з липня 2024 року. На території - десять стайнь, господарські будівлі, гуртожиток для працівників і великий критий манеж. Тут тримають понад триста коней - рисаків і верхових. Іподром не має власних коней, лише здає місця в оренду племінним господарствам і приватним власникам, які привозять сюди своїх тварин на тренування й випробування. Якщо кінь біжить швидко, попит на нього зростає - Приблизно половина наших коней - рисаки, інша половина - верхові. Серед порід - орловські, французькі, українські тощо. Французький рисак - це бренд, - розповідає Святослав. - У Франції іподроми є в кожному місті, працює тоталізатор, ставки. Але й наші українські показують дуже гідні результати. Іподром сьогодні працює передусім як місце випробувань. Заїзди проходять у запряжних візках - коні біжать риссю, їх оцінює суддівська колегія. На основі результатів визначають, які тварини мають найкращі селекційні якості. Дані заносять у племінні реєстри - саме вони впливають на ціну тварин. - Випробування - це спосіб оцінити жвавість, витривалість, генетичний потенціал. Результати потрібні не тільки для розведення, а й для продажу - і в Україні, і за кордоном. Якщо кінь біжить швидко, попит на нього зростає. Стартова ціна може бути 20 тисяч гривень. А далі - без обмежень. Є скакуни, які коштують сотні тисяч. ТОТАЛІЗАТОР І ВІЗИТІВКА МІСТА Заробляє іподром переважно з оренди. Крім стайнь, тут діють тренувальні поля, траса довжиною два кілометри та єдине в Україні зелене конкурно-виїздкове поле. У літній сезон щонеділі відбуваються заїзди - відкриті, без квитків, але й без офіційних запрошень. - Ми нікого не запрошуємо спеціально, бо не маємо ресурсів забезпечити належні умови, зокрема під час тривог, - ділиться Святослав. - Головний корпус теж давно потребує ремонту. Але є постійні відвідувачі - вони приходять щотижня. Бігаємо з червня до кінця жовтня. Колись, коли працював тоталізатор, проводили заїзди навіть узимку. До 1995 року на іподромі працював тоталізатор. Тоді змагання проводили й у холодну пору. - Коли тоталізатор перестав працювати, зник і стимул. Стало менше змагань, менше охочих. А якщо не збирається достатньої кількості учасників, то й проводити недоцільно. Відновити тоталізатор, за його словами, можна - але на це потрібні кошти й ліцензія. Колись усе було просто: люди приходили в головний корпус, ставили на улюблених коней. - Тепер усе інакше. Потрібно програмне забезпечення, щоб люди мали доступ, щоб усе було візуалізовано. А ще - приміщення. Закон вимагає, щоб це все відбувалося саме в іподромі, а наш головний корпус у поганому стані. Іподрому зараз не до таких витрат. У нас завдання інше - вижити, зберегти те, що є, надавати послуги власникам коней. Коли Святослава питають, яким би він хотів бачити іподром у майбутньому, він показує теку, що завжди лежить перед його очима на робочому столі. Там є візуалізації омріяної реконструкції, а також фотографії дубайського іподрому. - Це, звісно, мрія. Там двоповерхові конюшні, сучасна інфраструктура. Такий проєкт у нас поки лише як ідея. Але ми працюємо і над реальними речами - тими, що підкріплені кошторисами. Бо іподром, я вважаю, міг би стати візитівкою міста. В Україні лише два - у Києві й Одесі. Наш - більший. Повномасштабне вторгнення іподром переживає важко. - У перші дні люди рятували родини. Коней залишали. Тварини лишалися без кормів, без догляду. А кінь - це не машина. Його не заженеш у гараж. Треба годувати, поїти, прибирати щодня. Потім частина повернулася, компенсували витрати. Але ті дні були дуже складні. Сьогодні на іподромі працює 45 людей. Двоє з них - на фронті. Директор щодня обходить територію, заходить до стайнь. - Як зайшов - то вже не вийдеш просто так. Щось даси, когось погладиш, - сміється. - А вони ж розуміють. Якщо одного починаєш годувати - інші копитами в двері стукають. Вони знають, що їхня черга теж настане. З грудня 2024 року на Київському іподромі діє безкоштовна програма занять з верхової їзди для військових та ветеранів. Її ініціювали працівники іподрому як спосіб підтримки захисників у період повномасштабної війни. Партнером проєкту став "Київ Мілітарі Хаб" - саме через нього відбувається набір і реєстрація учасників. Заняття проводять досвідчені майстри-наїзники, іподром надає всю інфраструктуру. Люди приходять і повторно. Хтось навіть просто погодувати коней - Підписали меморандум з "Київ Мілітарі Хабом", почали з одного дня занять на тиждень. Тепер уже два. Люди приходять і повторно. Хтось навіть просто погодувати коней, погладити. Це - теж терапія, - наголошує директор. За словами Коваленка, деякі військові на перших заняттях узагалі не говорять. Але після кількох зустрічей - починають відкриватися. Відтепер на заняттях також регулярно присутній психолог. - Саме в той момент, коли вони злазять із коня, з'являється бажання говорити. І якщо є психолог поруч - це правильно. Бо людині є що розповісти, чим поділитися, - додає директор. Керівництво іподрому має амбітні плани - відновити тоталізатор, запустити гастрономічні зони, провести ремонт трибун і полотна, щоб повернути публіці інтерес до перегонів. Як зразок наслідування згадують французький іподром "Вінсенн", де ставки, глядачі й фан-сектори окремих коней роблять кожен біговий день справжньою подією. Сьогодні, попри відсутність бюджетного фінансування, команда поступово відновлює об'єкти, проводить регулярні випробування та залучає ветеранів до безкоштовної реабілітації. У планах - збільшити кількість коней для занять, впорядкувати інфраструктуру й зробити простір відкритим для мешканців Києва. НАЩАДКИ ЧЕМПІОНІВ Біля воріт іподрому - одноповерхова будівля з написом "Наррy Ноrsе". Асфальт перед входом пошкоджений, місцями просів і подекуди поріс травою. Поряд - бетонні сходи зі стертою фарбою, що ведуть на верхній рівень трибун. Біля головного корпусу знайомимося з 45-річним Олександром Ставицьким. Він - наїзник і виріс тут, у гуртожитку. Його батько приїхав на іподром за розподілом після училища, а мати - влаштувалась сюди на роботу, бо її запросила подруга. Познайомилися, отримали кімнату в гуртожитку - і залишилися. - Мій батько навчався на наїзника у Воронезькій області - це тоді була єдина школа на весь союз. Після навчання його направили в Перм на практику, а згодом - сюди. Мама ж - із Київщини. Приїхала просто дізнатися про роботу, і їй одразу дали ключі від кімнати. Отак усе й почалось. Спочатку, каже, особливого потягу до коней не було. Але в якийсь момент усе змінилось. Почав кататись верхи, потім - у качалках. Згодом спробував конкур, виїздку, почав тренувати коней для перегонів - і залишився. - У чотири роки батько посадив мене на коня після заїзду - тоді його треба було "відшагати", дати відновити дихання, пульс, - згадує Олександр, посміхаючись. - Уже в шість я сам катався на спокійних конях. Є навіть фото - я маленький, без сідла, біля стайні. Із тих пір - я тут. Сьогодні він живе в гуртожитку на території іподрому разом із родиною. Каже, що знає майже всіх коней, особливо рисаків, які беруть участь у перегонах. Раніше - знав кожного до найменших деталей. - Колись я знав кожну кличку, родовід, звідки кінь - із якого господарства. Навіть яка жвавість у кого. Зараз трохи менше - коней багато, але тих, хто бігає - практично всіх знаю. Ціни на скакунів, за його словами, коливаються від умовно доступних до захмарних. - У нас жартували: коні стоять трохи дорожче за "Жигулі" і трохи дешевше за "Ягуар". Але якщо кінь від чемпіонських батьків - ціна може стартувати і з 150 тисяч євро. Були такі. У Європі таке потомство розбирають ще до народження, - розказує він. На старий іподром, що був ще на Печерську, ходила інтелігенція За головною трибуною іподром поступово переходить у відкриті тренувальні майданчики. Один із них обгороджений низьким дерев'яним парканом. Усередині - пісок, кілька кольорових бар'єрів і сліди кінських копит. На фоні - лінія тополь, за нею - житлові багатоповерхівки та крани новобудов. - На старий іподром, що був ще на Печерську, ходила інтелігенція. Співаки, актори, поети. Приїжджали театри, щось там у конюшнях показували, сиділи з людьми. Вони не просто дивились - вони цікавились кіньми, їздили верхи, виступали, - згадує чоловік, оглядаючи велике поле. Тут займаються як власники коней, так і вершники-орендарі. На одному з майданчиків інструктор допомагає дівчині сісти в сідло. У кількох метрах - інший плац із перешкодами для конкуру. Уздовж ґрунтової доріжки гуляють кури - їх тримають працівники іподрому. Подекуди між кущами видно господарські дрібниці - старі колоди, дерев'яні стовпи. Олександр Ставицький не лише працює з кіньми, а й допомагає проводити заняття для військових. Через стан здоровʼя він перейшов на адміністративну працю і з перших днів долучився до ініціативи. - Зустрічав хлопців, показував їм, де що знаходиться, проводив територією. Хтось із протезом, когось треба підтримати при посадці на коня чи коли злізає,- пояснює Ставицький. - Іноді приходять хлопці, в яких і руки не слухаються, і травми серйозні, і координація порушена. Пам'ятаю одного з опіками на обличчі - замкнений, нікуди не хотів ходити. Але після першої ж поїздки - наче інша людина. Усмішка, легкість, він раптом почав розмовляти. Розповідає, що для багатьох це перший досвід спілкування з кіньми, а для когось - повернення до дитячої мрії. - Є ті, хто з дому не виходив. Хто приходив просто поговорити. Але після верхової їзди - в очах блиск. Коні мають оцю силу - справжню, природну, щиру. Ти сідаєш, і відчуваєш її всім тілом. Це впливає, навіть якщо ти цього не помічаєш. ДІМ НА ІПОДРОМІ Дорогою до тренувального майданчика проходимо поле для змагань. Олександр показує скакові доріжки - піщану, ґрунтову, шлакову. - Та, що перша - це піщана скакова й найдовша. Далі - ґрунтова, з навізного чорнозему. А ось ця, шлакова - вона всепогодна. Тут дренажна система, вода йде в люки, поверхня не слизька навіть після дощу. Не рветься, не зривається. А для верховиків зробили окремі майданчики - бо багато хто тримає тут коней і займається конкуром, подоланням перешкод. Пояснює, що графік у всіх різний: хтось приїжджає у свій час, хтось у штаті - працює з 8:00. - У штатних працівників день починається рано. Уже о сьомій усі тут. У нас як - кожен хоче глянути, як кінь почувається, чи все гаразд. Це не просто робота - це стиль життя, - додає чоловік. Олександр зізнається - занепокоєння щодо майбутнього іподрому відчуває постійно. - З 95-го року я тут офіційно працюю. І весь цей час періодично виникають чутки: перенесуть, забудують, знесуть, - розподить руками. - Зараз ми комунальне підприємство, підпорядковуємось КМДА. Раніше були в системі Міністерства сільського господарства. У найважчі роки були й без зарплат чи підтримки. І тоді кожен виживав як міг. Хтось тримав курей. Хтось приносив своє сіно. Територія - ніби в центрі міста, але живемо як у селі. І в цьому є свій затишок. Додає, що якби не люди, які справді люблять цю справу - іподрому вже не було б. - Це треба любити. Бо інакше - ніяк. Тут не про гроші, а про любов. Про біль, коли кінь хворіє. Про гордість, коли він перемагає. Про те, щоб зберегти цю справу, навіть якщо весь світ каже, що вона не потрібна, - каже він. У радянські часи, коли тут працював тоталізатор - єдина дозволена державою форма гри на гроші, іподром ставав місцем зустрічі людей з грошима. - Ігра в тоталізатор була дійсно крутим моментом. Це була єдина азартна гра, яка була дозволена державою. Картёжники, казино - все це було підпільне, всі ховалися. А от прийти поставити ставку на іподром - це було легально, відкрито. Купити не так дорого, як утримувати Ставицький згадує, як і сам робив ставки. Але спершу - ще дитиною - просто вказував дорослим, на кого варто поставити. - Я був малий, вже трошки обізнаний у рисистих бігах. І дядьки-ігроки мені казали: "Малий, на кого поставити?". Я щось сказав, а ця комбінація виявилась виграшною. Вони мене прозвали "фартовим". Казали: "Де цей фартовий малий, іди підскажи", - розповідає Олександр. Одного разу він назвав пару коней, які прийшли в заїзді разом - і це принесло б виграш понад 200 рублів. На той момент - більше, ніж дві місячні зарплати. Але білет загубили, шукали по трибуні - не знайшли. Заходимо до стайні - напівтемне приміщення з масивними дерев'яними дверима, облупленими від часу. Стіни всередині пофарбовані навпіл - зелений низ, біла верхівка. Металеві грати денників, у яких тримають коней, вкриті шаром пилу від тирси й сіна. Олександр зупиняється біля білого коня з заплетеною в коси гривою. - Коли кінь не годиться ні на розведення, ні на бігову кар'єру - його намагаються продати, - каже він. - Заводу тримати його вже не вигідно, а тут - тим паче. Такі коні часто потрапляють до рук любителів. Їх називають хобі-класом. Але купити не так дорого, як утримувати. Якщо це спортивний кінь, то хоча б п'ять-шість кілограмів овса на день. Сіна - мінімум п'ять кілограмів, а може й до десяти. І це ще без усяких добавок, моркви, яблук, гранул. Якщо порахувати все, то в місяць - від 8000 гривень. А якщо ще амуніція, сідло, тренер, поїздки - то витрати набагато більші. БОЙОВІ ВИХОДИ "ІРБІСА" Ми заходимо на майданчик, прихований між деревами. Тут, у затишку зелені, військові по черзі тренуються. Один верхи, інший - спостерігає з боку, хтось сидить зі психологом у тіні. Манеж невеликий, але достатній для того, щоб опанувати рівновагу, звикнути до коня. Уздовж - старий дерев'яний паркан, за яким густо ростуть кущі та дерева. У дальньому кутку стоять два стільці. На одному з них - військовий у формі, поруч із ним - психолог. Їхня розмова триває паралельно з тренуванням. Серед вершників у пікселі - боєць з позивним "Ірбіс". Йому 45, служить у Нацгвардії. Замість того, щоб просто відіспатись, цього дня обрав тренування з кіньми. - Перший раз, коли їхав, помітив, що постійно посміхаюсь. А зараз, вдруге, вже з'явилось відчуття спокою, умиротворення. Я відчуваю ритм коника. І він мене відчуває. У цей момент всі думки, всі переживання - ніби зникають, - каже Ірбіс, не відриваючи погляду від гнідого коня, що спокійно переступає копитами. На рукаві бійця шеврон підрозділу. До війни він ніколи не сидів у сідлі, але завжди тягнувся до тварин. Колись мав досвід контакту з дельфінами - каже, що і ті, й інші тонко відчувають людину. - Після першого заняття я наступного дня просто їв і спав. Такого зі мною не було ніколи. І не було страху. Ваня, інструктор, був поруч, допомагав. А сьогодні вже сказали: "Хай сам". Це кайф, - не стримує широку посмішку військовий. - Їдеш - і під тобою така жива сила. Розумна істота. Відчуття, що ти в тандемі з чимось більшим - із природою. Я приходжу сюди не просто кататись. Можливо, тікаю від самотності. Але кінь - дуже крутий перемикач. Він справді допомагає. Після ротацій він повертається на базу під Вишгородом. Говорить, що зараз у частині тривають навчання, хтось їде на схід, хтось повертається з передової - усе працює, як конвеєр. - Я вже мав чотири ротації. І чесно скажу: мені тут, у тилу, іноді навіть важче. На передовій усе просто. Є робота, згуртованість, взаємопідтримка. А тут - відчуття незавершеності. Війна триває. І навіть коли ти спиш, тривога всередині не зникає, - рукою Ірбіс тримає повід. Бойові виходи згадує уривками. Як півроку був на позиціях під Серебрянським лісом, як від вибуху танкового снаряду просто не пам'ятає, як упав. Чи приліт в гармату, коли побратими були в бліндажі й дивом вціліли. Командир сказав, що ми тримали один з найскладніших напрямків - тоді все стало на місця Каже: фізично не так важко стріляти, як носити снаряди на 800 м. Тягнули хто як міг - на плечах, на колесиках, тачках. Іноді земля була така мокра, що вибухи просто не спрацьовували. - Нам пощастило. Були контузії, але без тяжких поранень. Коли командир сказав, що ми тримали один з найскладніших напрямків - тоді все стало на місця. Але ми були злагодженою командою. Це велике щастя, - очі "Ірбіса" хмурнішають від згадок про роботу на фронті. Він пішов на війну не з першого дня, але добровільно - коли усвідомив, що не може інакше. Після двох тижнів роздумів просто звернувся у військкомат. Артилерист за спеціальністю, ще зі строкової. Потрапив у новостворену батарею, проходив злагодження на одній гарматі, потім на іншій. Про тих, хто досі не на війні, "Ірбіс" говорить спокійно. Каже: не засуджує, бо сам не пішов у перші дні - потребував часу, щоб дозріти до рішення. Він вважає, що справжній захист - це усвідомлений вибір, а не тиск чи страх. Тому краще, щоб людина прийняла рішення самостійно, щиро, без примусу. Тоді й служба буде іншою. - У мене був товариш, який 24 лютого взяв рюкзак і одразу пішов. А я - через два тижні. Досі думаю: значить, так треба було. Кожному фрукту свій час дозріти. І навіть якщо хтось ухиляється - ми не знаємо, що в нього всередині, яка боротьба там точиться. Коли запитуємо про можливе припинення війни, говорить просто: не можна поступатись територіями. - Якщо раз віддати - потім прийдуть ще. Мир має стояти на чесності, триманні слова. Ми боронимо свою землю. Треба стояти на своєму, - каже наостанок він. Навколо тихо, лише чути, як хрумтить під копитами пісок. Військові заходять на поле, сідають у сідло, вчаться керувати конем, тримати спину рівно. Повітря насичене вологим запахом землі й шерсті. Коли кінь проходить поруч, піднімається легка хмара пилу.

У ніч на 24 квітня Росія завдала масованого удару по Києву. Застосовано щонайменше 11 балістичних ракет, зокрема північнокорейські КN-23, а також дрони-камікадзе та крилаті ракети. Одна з балістичних ракет влучила в житловий масив у Святошинському районі. Найбільших руйнувань зазнала двоповерхова будівля, яку ракета зруйнувала майже повністю. Пошкоджено також житлові будинки поблизу. Відомо про щонайменше 12 загиблих, понад 90 людей постраждали Серед травмованих - щонайменше шестеро дітей. На місці удару тривають аварійно-рятувальні роботи. До ліквідації наслідків залучено понад 70 рятувальників, кінологів, техніку ДСНС та комунальних служб. Кореспондентки Gаzеtа.uа побували на місці трагедії та дізналися про наслідки російського ракетного удару, а також поспілкувалися з очевидцями та постраждалими. ШУКАЮТЬ РОДИЧІВ Дорогою до епіцентру вибуху минаємо житлові вулиці з понівечиними будинками. Більшість будівель мають від двох до пʼяти поверхів. Вони стоять без вікон, з побитими фасадами й дірками в даху. На балконах - розірвані штори, а біля під'їздів - купи скла та побутових речей. У дворах гамірно. Із вікон надвір вилітають уламки, з дахів із тріском на асфальт падає шифер - комунальники, волонтери та мешканці прибирають завали в квартирах. Під ногами - бите скло, зім'яті віконні рами, уламки меблів, штори, змішані з землею. Балістична влучила у старий двоповерховий житловий будинок. Більша частина будівлі вщент зруйнована - від підʼїзду лишилися тільки бетонні сходи та купи битої цегли. Чути гарчання техніки та звук робочих інструментів. Робота рятувальників на місці трагедії не зупиняється ще від другої години ночі. Територія оточена стрічками, між завалами працюють у касках - хтось тягне дерев'яні балки, хтось обстежує приміщення з собаками. - Після другої години ночі, якщо не помиляюсь, рятувальники безперервно продовжують проводити аварійну пошуково-рятувальну та пошуково-аварійні роботи, - каже Павло Петров, речник ГУ ДСНС у Києві. - Наразі у нас залучені кінологічні відділення, також працюють психологи разом з людьми, які шукають тут своїх родичів. Станом на ранок рятувальникам вдалося врятувати 17 осіб. Постраждали понад 70 - 43 госпіталізовані, серед них діти. Є вісім підтверджених загиблих. Ще одне тіло чекає на ідентифікацію. - Тут більше 15 одиниць техніки різноманітної, а також більше 70 чоловік особового складу, плюс працює кінологічне відділення, - зазначає Петров. - Я зараз бачив, як відпочивала собака, я питаю у кінолога: "А скільки вона працює?" Він каже: "З 2:30 і працювала". Знову піде. Серед уламків рятувальники регулярно зупиняються на "хвилини тиші" - прислухаються, кличуть. Саме так вдалося знайти 29-річного чоловіка, який відгукнувся на голоси. Його обережно витягли з-під уламків і передали медикам. Хлопець відгукнувся, почали з ним контактувати - У певний період часу рятувальники припиняють роботу, починають гукати і слухати уважно. І от саме під час такої хвилини вони і почули, що хлопець відгукнувся, почали з ним контактувати, знайшли приблизно де він, відкопали, дізналися, у якому він положенні, - додає речник. Психологічна допомога тут так само необхідна, як і фізична. Понад 30 людей уже звернулись до психологів, серед них - батьки дітей, яких досі шукають під завалами. - Роботи продовжуються і досі. Тут працюють психологи, особливо з батьками отих дітей, яких наразі шукають рятувальники, - каже Петров. "СПОДІВАЄМОСЯ, ЩО ЖИВІ" Біля зруйнованого під'їзду - старенька жінка на стільці. Вона мовчки тримає в руках палицю й ганчірку. За її спиною - авто з вибитими шибками, накрите старим килимом. Поруч снують сусіди - несуть пакети, роздивляються уламки, говорять тихо й уривками. Діти стоять поруч із дорослими, притискаючись до ніг. Біля огороджувальної стрічки збирається натовп підлітків. Юнаки та дівчата нервово спостерігають за роботою рятувальників та підбігають ближче, як тільки зʼявляються якісь новини. - У цьому будинку живе наш однокласник з родиною. Усі вони там - він, сестра, тато й мама. Ми від самого ранку тут чекаємо, доки їх врятують. Ми ось перейшли в 11 клас, - говорить знервовано хлопець. Його очі почервоніли чи то від пилу, чи то від сліз. - З ними немає звʼязку і ми всі дуже хвилюємося. Але сподіваємося, що живий. 28-річна Світлана з донькою на руках спостерігає за розбором завалів. В чотирьохповерховому будинку, де мешкала родина вибило вікна і пошкодило дах. - У нас в під'їзді старі звичайні вікна, не пластикові - вилетіли всі. Дах зруйновано там, де наша квартира. І так затікала вода, - розповідає жінка, - а зараз там дирка. І я переживаю, що буде затікати в квартиру, бо передають дощі, а в мене маленька дитина. Родина мешкає на найвищому поверсі. Світлана каже, що спочатку почула різкий звук, встигла добігти до коридору - і пролунав вибух. - У квартирі все ціле. Одне вікно, яке було на провітрюванні, його вирвало, але воно закривається. Сама основна проблема - це дах, який буде протікати, - додає вона. Рятувальники працюють безупинно, залазять на покрівлі, обережно ступаючи по крихких уламках. Частина даху провалилася, вікна й балкони - вирвані вибуховою хвилею. Одна з багатоповерхівок навпроти перетворилась на скелет - зовнішні стіни ще стоять, але всередині - порожнеча. Зламані балки, обгорілі дерев'яні конструкції, уламки цегли й труби валяються просто в квітучих деревах. Під завалами - потрощене авто. Сусіди приносять воду, ковдри, допомагають один одному з речами. На стелі однієї з уцілілих квартир ще висить люстра - її видно крізь вибите вікно. Там досі стоїть холодильник з десятками магнітів. Біля вантажівки - черга. Там роздають панелі ДСП. Люди передають одне одному пакунки з речами, розбирають купи одягу, шукають документи, ліки. ПРИЦІЛЬНИЙ УДАР На першому поверсі будинку, що навпроти зруйнованої двоповерхівки, мешкає 22-річна Валерія. Вночі вона була вдома разом з родиною. Усі спали, а прокинулись вже після удару - коли вибуховою хвилею вибило шибки, зізнається. - Ми прокинулись, коли все повилітало. Вікна, двері, весь дім задрижав. Ми мешкаємо на першому поверсі. Укриття у нашому будинку не було, - каже дівчина. - Колись намагалися зробити підвал як сховище, але потім його переробили, і нічого нормального з того не вийшло. У будинку навпроти, за її словами, загинула ціла родина - батько, мати, бабуся. 13-річну доньку дістали з-під завалів живою, у неї - політравма. Зараз дівчинка перебуває у лікарні після операції. - У тій сім'ї є ще старша сестра і брат. Їм двадцять два і двадцять один, але їх у момент удару не було вдома, - говорить Валерія. Пожежі після удару не було. Усе, що пам'ятає - густий пил, крізь який нічого не видно. Швидка приїхала майже миттєво - менше ніж за десять хвилин після виклику. Якби ще щось здетонувало - нас би просто не стало - Мені здається, вибух був настільки сильний, що якби ще щось здетонувало - нас би просто не стало. Після того ще чули вибухи, але вже не такі, - згадує дівчина. У цьому районі, каже, живе багато літніх людей і корінних киян. Більшість квартир - приватні. Її родина мешкає в трьохкімнатній. - Поки ніхто не сказав, що буде далі. Кажуть, приїде якась комісія. Але де ночувати, куди діватися тим, у кого більше нема дому? Це ж десятки зруйнованих квартир. І ніхто не готовий до цього, - знизує плечима Валерія. Тримає за повідок великого лабрадора, що стомлено спить поблизу. Біля місця удару - лише стадіон, університет, житлові будинки. Постраждала також школа - від вибухової хвилі вибило шибки у пластикових вікнах. - Думаю, що це був прицільний удар по цивільній інфраструктурі. Бо в нас тут нічого військового немає, - обурюється Валерія. Чоловіки закривають вікна дошками. У дворах працюють десятки комунальників - оперативно прибирають уламки, складають цеглу й скло у рядна й мішки. - Та все вибило - металеві двері з ноги рівняв. Добре, що всі живі і здорові!... Немає тут вікон, тріщини в стінах, - емоційно каже чоловік розмовляючи по телефону. Найближче укриття знаходиться в школі №96. Через вікна без шибок видно шкільні дошки, парти, навчальні плакати. Тут організували й пункт допомоги постраждалим. У навчальний заклад місцеві й волонтери зносять воду, їжу, ліки. ЗАПАХ ГАЗУ Й ДІРКИ У СТІНАХ За вщент зруйнованим будинком стоїть цегляна пʼятиповерхівка. У тіні щойно зазеленілих дерев валяються уламки, стоять зімʼяті й машини без скла. Будинок після ракетного удару залишився без вікон, балконів і дверей. У садках червоним майорять тюльпани. За стрічкою стоїть чоловік, на вигляд років 60. Біля ніг поставив величезний пакет. У пʼятиповерхівці живе його друг. - Він вдома, але нас туди не пускають. Ми хотіли допомогти, щось прибрати в хаті туди-сюди, але стоїмо і дивимось, - каже сивоволосий чоловік. - Вночі всіх виводили, а зараз вже не пускають, бо з даху все скидають, для безпеки. - Як думаєте, що буде з цими будинками? - питаємо. - А людей куди? Хто зараз буде будувати? Дах зроблять, вікна і двері поставлять, а далі - як хочете. Людям треба десь жити. У кого є за що, може хоч якийсь ремонт зробити. А у кого нема за що? А на суботу дощі, хоч би дах відремонтували, - відказує розгублено. Про події ночі розповідає ще один мешканець постраждалого будинку. Чоловік виносить на двір зимові куртки, бушлат, трохи вцілілих продуктів і складає все на дитячу гойдалку поблизу. Він був удома з самого початку тривоги. Каже, від моменту сирени до вибуху минуло не більше десяти хвилин. - Ми щось встигли зрозуміти, але вже було пізно, - каже чоловік. - А зараз що буде - ще не знаємо. Поки цими питаннями не займаємося. Газ скипів із труби - її розірвало Після вибуху у квартирі панував повний безлад. Частину речей знищено, дещо залишилось, але головна небезпека була в іншому. - Газ скипів із труби - її розірвало. У квартирі стояв запах газу, дихати було нічим. Крім пилу ще й газ "допомагав". Наразі чоловік ще не знає, куди буде переміщена його родина, і чи отримає вона тимчасове житло. Але впевнений: найголовніше - що всі живі. Більшість будинків тут - зведені після Другої світової війни. Є "сталінки", "хрущовки" та тимчасові панельні двоповерхівки, які тутешні мешканці називають "бараками", які будували для тимчасового проживання. Кияни отримували тут квартири переважно від заводу "Антонов". Поруч із двоповерхівкою стоїть жінка. На шиї звʼязка ключів, щось безперервно перевіряє в телефоні. Позаду - авто, накрите килимом замість даху, і розбиті вікна. Навколо - сусіди, які мовчки роздивляються уламки своїх квартир. Люди ходять, хитаючись від втоми, тримають у руках телефони, документи, пакунки. Жінка чекає новин від своїх друзів - родину, яка проживала тут понад 25 років. - Вони самі вибрались, самі. Просто дивом. Їх не діставали - вони самі якось вийшли. Я не знаю, що їх урятувало. Квартиру привалило. Вони ледве вийшли, - каже вона схвильовано. - Вони тут живуть, скільки я пам'ятаю. Чи купували квартиру, чи отримували - я не знаю. Але це був їхній дім. На тлі уламків стоїть червоний автомобіль із розбитими вікнами. Уся територія розчищена для роботи спецслужб. Люди за стрічкою дивляться на зруйнований фасад - там, де ще вчора були квартири, сьогодні чорні дірки у стінах. Мовчазна метушня, багато пилу, різкий запах дерева, що горіло. Рятувально-пошукові роботи тривають. Наразі відомо про 12 загиблих, серед них, і 17-річний хлопець, порятунку якого від самого ранку чекали однокласники. 90 людей постраждали, із яких 44 - у лікарнях столиці. У Києві 25 квітня оголосили Днем жалоби за загиблими внаслідок сьогоднішньої атаки Росії.

У ніч на 24 квітня Росія завдала масованого удару по Києву. Застосовано щонайменше 11 балістичних ракет, зокрема північнокорейські КN-23, а також дрони-камікадзе та крилаті ракети. Одна з балістичних ракет влучила в житловий масив у Святошинському районі. Найбільших руйнувань зазнала двоповерхова будівля, яку ракета зруйнувала майже повністю. Пошкоджено також житлові будинки поблизу. Відомо про щонайменше 12 загиблих, понад 90 людей постраждали Серед травмованих - щонайменше шестеро дітей. На місці удару тривають аварійно-рятувальні роботи. До ліквідації наслідків залучено понад 70 рятувальників, кінологів, техніку ДСНС та комунальних служб. Кореспондентки Gаzеtа.uа побували на місці трагедії та дізналися про наслідки російського ракетного удару, а також поспілкувалися з очевидцями та постраждалими. ШУКАЮТЬ РОДИЧІВ Дорогою до епіцентру вибуху минаємо житлові вулиці з понівечиними будинками. Більшість будівель мають від двох до пʼяти поверхів. Вони стоять без вікон, з побитими фасадами й дірками в даху. На балконах - розірвані штори, а біля під'їздів - купи скла та побутових речей. У дворах гамірно. Із вікон надвір вилітають уламки, з дахів із тріском на асфальт падає шифер - комунальники, волонтери та мешканці прибирають завали в квартирах. Під ногами - бите скло, зім'яті віконні рами, уламки меблів, штори, змішані з землею. Балістична влучила у старий двоповерховий житловий будинок. Більша частина будівлі вщент зруйнована - від підʼїзду лишилися тільки бетонні сходи та купи битої цегли. Чути гарчання техніки та звук робочих інструментів. Робота рятувальників на місці трагедії не зупиняється ще від другої години ночі. Територія оточена стрічками, між завалами працюють у касках - хтось тягне дерев'яні балки, хтось обстежує приміщення з собаками. - Після другої години ночі, якщо не помиляюсь, рятувальники безперервно продовжують проводити аварійну пошуково-рятувальну та пошуково-аварійні роботи, - каже Павло Петров, речник ГУ ДСНС у Києві. - Наразі у нас залучені кінологічні відділення, також працюють психологи разом з людьми, які шукають тут своїх родичів. Станом на ранок рятувальникам вдалося врятувати 17 осіб. Постраждали понад 70 - 43 госпіталізовані, серед них діти. Є вісім підтверджених загиблих. Ще одне тіло чекає на ідентифікацію. - Тут більше 15 одиниць техніки різноманітної, а також більше 70 чоловік особового складу, плюс працює кінологічне відділення, - зазначає Петров. - Я зараз бачив, як відпочивала собака, я питаю у кінолога: "А скільки вона працює?" Він каже: "З 2:30 і працювала". Знову піде. Серед уламків рятувальники регулярно зупиняються на "хвилини тиші" - прислухаються, кличуть. Саме так вдалося знайти 29-річного чоловіка, який відгукнувся на голоси. Його обережно витягли з-під уламків і передали медикам. Хлопець відгукнувся, почали з ним контактувати - У певний період часу рятувальники припиняють роботу, починають гукати і слухати уважно. І от саме під час такої хвилини вони і почули, що хлопець відгукнувся, почали з ним контактувати, знайшли приблизно де він, відкопали, дізналися, у якому він положенні, - додає речник. Психологічна допомога тут так само необхідна, як і фізична. Понад 30 людей уже звернулись до психологів, серед них - батьки дітей, яких досі шукають під завалами. - Роботи продовжуються і досі. Тут працюють психологи, особливо з батьками отих дітей, яких наразі шукають рятувальники, - каже Петров. "СПОДІВАЄМОСЯ, ЩО ЖИВІ" Біля зруйнованого під'їзду - старенька жінка на стільці. Вона мовчки тримає в руках палицю й ганчірку. За її спиною - авто з вибитими шибками, накрите старим килимом. Поруч снують сусіди - несуть пакети, роздивляються уламки, говорять тихо й уривками. Діти стоять поруч із дорослими, притискаючись до ніг. Біля огороджувальної стрічки збирається натовп підлітків. Юнаки та дівчата нервово спостерігають за роботою рятувальників та підбігають ближче, як тільки зʼявляються якісь новини. - У цьому будинку живе наш однокласник з родиною. Усі вони там - він, сестра, тато й мама. Ми від самого ранку тут чекаємо, доки їх врятують. Ми ось перейшли в 11 клас, - говорить знервовано хлопець. Його очі почервоніли чи то від пилу, чи то від сліз. - З ними немає звʼязку і ми всі дуже хвилюємося. Але сподіваємося, що живий. 28-річна Світлана з донькою на руках спостерігає за розбором завалів. В чотирьохповерховому будинку, де мешкала родина вибило вікна і пошкодило дах. - У нас в під'їзді старі звичайні вікна, не пластикові - вилетіли всі. Дах зруйновано там, де наша квартира. І так затікала вода, - розповідає жінка, - а зараз там дирка. І я переживаю, що буде затікати в квартиру, бо передають дощі, а в мене маленька дитина. Родина мешкає на найвищому поверсі. Світлана каже, що спочатку почула різкий звук, встигла добігти до коридору - і пролунав вибух. - У квартирі все ціле. Одне вікно, яке було на провітрюванні, його вирвало, але воно закривається. Сама основна проблема - це дах, який буде протікати, - додає вона. Рятувальники працюють безупинно, залазять на покрівлі, обережно ступаючи по крихких уламках. Частина даху провалилася, вікна й балкони - вирвані вибуховою хвилею. Одна з багатоповерхівок навпроти перетворилась на скелет - зовнішні стіни ще стоять, але всередині - порожнеча. Зламані балки, обгорілі дерев'яні конструкції, уламки цегли й труби валяються просто в квітучих деревах. Під завалами - потрощене авто. Сусіди приносять воду, ковдри, допомагають один одному з речами. На стелі однієї з уцілілих квартир ще висить люстра - її видно крізь вибите вікно. Там досі стоїть холодильник з десятками магнітів. Біля вантажівки - черга. Там роздають панелі ДСП. Люди передають одне одному пакунки з речами, розбирають купи одягу, шукають документи, ліки. ПРИЦІЛЬНИЙ УДАР На першому поверсі будинку, що навпроти зруйнованої двоповерхівки, мешкає 22-річна Валерія. Вночі вона була вдома разом з родиною. Усі спали, а прокинулись вже після удару - коли вибуховою хвилею вибило шибки, зізнається. - Ми прокинулись, коли все повилітало. Вікна, двері, весь дім задрижав. Ми мешкаємо на першому поверсі. Укриття у нашому будинку не було, - каже дівчина. - Колись намагалися зробити підвал як сховище, але потім його переробили, і нічого нормального з того не вийшло. У будинку навпроти, за її словами, загинула ціла родина - батько, мати, бабуся. 13-річну доньку дістали з-під завалів живою, у неї - політравма. Зараз дівчинка перебуває у лікарні після операції. - У тій сім'ї є ще старша сестра і брат. Їм двадцять два і двадцять один, але їх у момент удару не було вдома, - говорить Валерія. Пожежі після удару не було. Усе, що пам'ятає - густий пил, крізь який нічого не видно. Швидка приїхала майже миттєво - менше ніж за десять хвилин після виклику. Якби ще щось здетонувало - нас би просто не стало - Мені здається, вибух був настільки сильний, що якби ще щось здетонувало - нас би просто не стало. Після того ще чули вибухи, але вже не такі, - згадує дівчина. У цьому районі, каже, живе багато літніх людей і корінних киян. Більшість квартир - приватні. Її родина мешкає в трьохкімнатній. - Поки ніхто не сказав, що буде далі. Кажуть, приїде якась комісія. Але де ночувати, куди діватися тим, у кого більше нема дому? Це ж десятки зруйнованих квартир. І ніхто не готовий до цього, - знизує плечима Валерія. Тримає за повідок великого лабрадора, що стомлено спить поблизу. Біля місця удару - лише стадіон, університет, житлові будинки. Постраждала також школа - від вибухової хвилі вибило шибки у пластикових вікнах. - Думаю, що це був прицільний удар по цивільній інфраструктурі. Бо в нас тут нічого військового немає, - обурюється Валерія. Чоловіки закривають вікна дошками. У дворах працюють десятки комунальників - оперативно прибирають уламки, складають цеглу й скло у рядна й мішки. - Та все вибило - металеві двері з ноги рівняв. Добре, що всі живі і здорові!... Немає тут вікон, тріщини в стінах, - емоційно каже чоловік розмовляючи по телефону. Найближче укриття знаходиться в школі №96. Через вікна без шибок видно шкільні дошки, парти, навчальні плакати. Тут організували й пункт допомоги постраждалим. У навчальний заклад місцеві й волонтери зносять воду, їжу, ліки. ЗАПАХ ГАЗУ Й ДІРКИ У СТІНАХ За вщент зруйнованим будинком стоїть цегляна пʼятиповерхівка. У тіні щойно зазеленілих дерев валяються уламки, стоять зімʼяті й машини без скла. Будинок після ракетного удару залишився без вікон, балконів і дверей. У садках червоним майорять тюльпани. За стрічкою стоїть чоловік, на вигляд років 60. Біля ніг поставив величезний пакет. У пʼятиповерхівці живе його друг. - Він вдома, але нас туди не пускають. Ми хотіли допомогти, щось прибрати в хаті туди-сюди, але стоїмо і дивимось, - каже сивоволосий чоловік. - Вночі всіх виводили, а зараз вже не пускають, бо з даху все скидають, для безпеки. - Як думаєте, що буде з цими будинками? - питаємо. - А людей куди? Хто зараз буде будувати? Дах зроблять, вікна і двері поставлять, а далі - як хочете. Людям треба десь жити. У кого є за що, може хоч якийсь ремонт зробити. А у кого нема за що? А на суботу дощі, хоч би дах відремонтували, - відказує розгублено. Про події ночі розповідає ще один мешканець постраждалого будинку. Чоловік виносить на двір зимові куртки, бушлат, трохи вцілілих продуктів і складає все на дитячу гойдалку поблизу. Він був удома з самого початку тривоги. Каже, від моменту сирени до вибуху минуло не більше десяти хвилин. - Ми щось встигли зрозуміти, але вже було пізно, - каже чоловік. - А зараз що буде - ще не знаємо. Поки цими питаннями не займаємося. Газ скипів із труби - її розірвало Після вибуху у квартирі панував повний безлад. Частину речей знищено, дещо залишилось, але головна небезпека була в іншому. - Газ скипів із труби - її розірвало. У квартирі стояв запах газу, дихати було нічим. Крім пилу ще й газ "допомагав". Наразі чоловік ще не знає, куди буде переміщена його родина, і чи отримає вона тимчасове житло. Але впевнений: найголовніше - що всі живі. Більшість будинків тут - зведені після Другої світової війни. Є "сталінки", "хрущовки" та тимчасові панельні двоповерхівки, які тутешні мешканці називають "бараками", які будували для тимчасового проживання. Кияни отримували тут квартири переважно від заводу "Антонов". Поруч із двоповерхівкою стоїть жінка. На шиї звʼязка ключів, щось безперервно перевіряє в телефоні. Позаду - авто, накрите килимом замість даху, і розбиті вікна. Навколо - сусіди, які мовчки роздивляються уламки своїх квартир. Люди ходять, хитаючись від втоми, тримають у руках телефони, документи, пакунки. Жінка чекає новин від своїх друзів - родину, яка проживала тут понад 25 років. - Вони самі вибрались, самі. Просто дивом. Їх не діставали - вони самі якось вийшли. Я не знаю, що їх урятувало. Квартиру привалило. Вони ледве вийшли, - каже вона схвильовано. - Вони тут живуть, скільки я пам'ятаю. Чи купували квартиру, чи отримували - я не знаю. Але це був їхній дім. На тлі уламків стоїть червоний автомобіль із розбитими вікнами. Уся територія розчищена для роботи спецслужб. Люди за стрічкою дивляться на зруйнований фасад - там, де ще вчора були квартири, сьогодні чорні дірки у стінах. Мовчазна метушня, багато пилу, різкий запах дерева, що горіло. Рятувально-пошукові роботи тривають. Наразі відомо про 12 загиблих, серед них, і 17-річний хлопець, порятунку якого від самого ранку чекали однокласники. 90 людей постраждали, із яких 44 - у лікарнях столиці. У Києві 25 квітня оголосили Днем жалоби за загиблими внаслідок сьогоднішньої атаки Росії.

У травні пройдуть перші поховання полеглих воїнів на Національному військовому меморіальному кладовищі, яке добудовують у лісі біля села Мархалівка на Київщині. Із самого початку зведення цвинтаря супроводжувалося скандалами. Спершу - проти виступили місцеві мешканці та активісти. На мітингах вони заявляли, що затверджену Кабміном територію під цвинтар - не можна забудовувати, бо це знищить ліс та завдасть шкоди екосистемі. Підтримали місцевих і ряд екологічних організацій. Попри це, у лютому цьогоріч прем'єр-міністр Денис Шмигаль доручив Міндовкіллю та Міністерству у справах ветеранів, підготувати документи для виключення ділянки з охоронного статусу. Напруга зросла і після виходу розслідування Віhus.Іnfо, яке висвітлило потенційні зловживання під час виділення землі для будівництва цвинтаря. Йшлося, зокрема, про маніпуляції з межами громад, розподілом ділянок і прозорістю ухвалених рішень. За результатами розслідування кількох посадовців Київської міської адміністрації було звільнено. Нині частина активістів, селян, військових та родичів загиблих - вимагають призупинити добудову цвинтаря та провести архітектурний конкурс. Переможець мав би врахувати екологічні аспекти зведення некрополю. Кореспондентки Gаzеtа.uа побували у Мархалівці та поспілкувалися з місцевими мешканцями. СМАРАГДОВА МЕРЕЖА - Усе життя це був наш Боярський, - каже житель Мархалівки Петро, стишуючи голос. Сидить на передньому сидінні маршрутки, що поволі наближається до села. - Колись тут були болота, озера, ми дітворою знали кожну ямку. А тепер - вони все осушили, рівень води понизили. Бо треба, бачте, їм людей ховати. А живим як? Хоча кладовище межує із Мархалівкою - офіційно територія під ним відноситься до селища Гатного. Сам ліс належить до Смарагдової мережі - це землі, що мають природоохоронне значення в Європі. Вони засаджувалися в межах зобов'язань, які взяла на себе Україна, ратифікувавши Бернську конвенцію "Про охорону дикої флори і фауни та природних середовищ існування". Її головна мета - зберегти рідкісні або зникаючі види тварин і рослин, а також природні оселища, які є важливими на європейському рівні. На таких територіях діють обмеження на забудову, вирубку лісу, осушення боліт. Петро пригадує, як колись вода у лісі розходилась у різні боки - частина йшла в болота, інша - в озера. А нині, за його словами, напрям течій змінився. Будівельники проклали дренаж - місцями до п'яти метрів углиб - і воду спрямували до села Віта-Поштова. - У нас пів села користувалося джерелами. У криницях вода впала вже на два метри. Літа ще не було, а вже колодязі пересохли, - обурюється Петро. - Улітку що буде? Люди залишаться без води, а якщо вона й зʼявиться, то така, що й пити страшно - через ті труби, що лежатимуть просто у воді, ще й з трупними стоками. Каже, що на цій території проходять підземні річки, які могли бути порушені під час земляних робіт. - Якщо вода підніметься, стоки можуть піти в озера й криниці, - додає він. - А тут же низина, точка збору. То для чого було це місце вибирати? В нас є два кладовища в селі. І вода там глибоко, не дістає. А тут - усе порушили. Петро згадує, як торік почали вирубувати ліс. Старі дерева вивозили ночами, людей на територію будівництва не пускали, хоча були спроби протестів. Куди деревина поділась - ніхто не знає - Старий ліс уже вирубали, фурами вивозили. Залишився лише молодняк. Куди деревина поділась - ніхто не знає, - знизує плечима чоловік. У селі з повагою ставляться до військових, запевняє. Багато місцевих чоловіків наразі захищають Україну на фронті. Є й загиблі - їх ховають на місцевих кладовищах. - Біля своїх, як заведено. А хто ж захоче везти сюди? Тепер не знаємо, як воно буде далі. Петро просить водія зупинити автобус над дорогою. З одного боку тягнеться село, з іншого - розкинувся старий сосновий ліс. - Але це тільки тут видно дерева. Якщо пройти трохи вглиб - усе вже вирубали, - запевняє. ПРАЦЬОВИТИЙ НАРОД Мархалівка - село за 15 кілометрів на південь від Києва, розташоване між сосновими лісами та сільськими пагорбами. Має багату історію, що сягає часів Київської Русі. Археологічні дослідження виявили поблизу села три стародавні поселення періоду ранньої залізної доби. Уперше воно згадується в універсалі гетьмана Івана Мазепи від 1690 року під назвою Мархелювка - тоді ці землі було передано Київській митрополії. За іншою версією, у часи Речі Посполитої вони належали маршалку Будаївського повіту, і саме від цього титулу могла походити назва села. - Село засноване в 1711 році, - переповідає свою версію історії села Петро і повільно рушає тротуаром в бік вирубаного лісу. - Зі Звенигородки був монах, служив у Києві. Йому дали оцей наділ землі. Це були монастирські землі. Петро розповідає, що монаха звали Маркел. Сам він не мав права одружуватись, тому наділ передав брату й сестрі. Від його імені поселення спочатку називалось Маркелівка, потім - Маркалівка, а згодом зʼявилася сучасна назва села - Мархалівка. У селі нині живе багато людей, каже чоловік. А от із місцевим самоврядуванням стало складніше. - Село тепер об'єднане, голова - у Глевасі. У нього багато сіл. То руки сюди не доходять. А раніше у нас своя сільрада була. Біля в'їзду до лісу на новій асфальтованій дорозі стоять кілька чоловіків і молода жінка з малюком у візку. Петро називає їх активістами. За ними - накидані шини, сухе гілля й принесений звідкись зелений шлагбаум. - Місцеві. Борються з першого дня. Але поліція їх туди не пускала, сутички були. Зараз трохи послабили, дорогу вже прорізали, - додає Петро. Мешканці чергують тут від ранку до вечора. Деякі щойно повернулися з акції протесту під Офісом президента. Кажуть - марно. Президент прийому не веде - Ми постояли, але нам сказали, що воєнний стан і президент прийому не веде. Ну, ми листа передали - та й усе&hеllір;, - каже активістка Тетяна Яковська. Вона - переселенка з Донбасу. Її родина втратила будинок в Авдіївці і у 2023 році переїхала на Київщину. Сама Тетяна - росіянка за походженням, але каже: "В Авдіївці стала бандерівкою". Ідея будівництва кладовища саме в Гатненській громаді є абсурдною, переконана. - На мою думку і на думку матерів загиблих воїнів, треба будувати регіональні кладовища і фінансувати саме в них, - аргументує. - Сюди ніхто не буде їхати, це далеко, тут траса і весь час затори. Жінці 65 років, вона активно займається волонтерством і бере участь в акціях протесту. Допомагає військовим і згадує, як в травні минулого року почала розповідати їм про вирубку лісу. - Я коли почала їм скидати, що відбувається - вони були в шоці. Це військові з усіх напрямків, - каже Тетяна, - Розумієте, тут велика корупційна складова. По-перше, вирізають ліс стверджуючи, що це чагарник, але який же це чагарник, як це молоді дерева! Вже більше тисячі кубометрів вивезли. За словами Тетяни, місцеві чергували біля ділянки, де лежали зрубані колоди. Їх вивозили вночі зерновозами. Поліція фіксувала, але нічого не зробила. - У мене на очах змінювали номери автівок, які вивозили деревину, - каже вона. - Ставили чорні. Але все це фіксувала Чабанська поліція. Я в них питала: а де справа? Чому мене не викликають, якщо я написала десь пʼять заяв. Мені кажуть: усе збираємо в папочку. Рік це все тягнеться, - обурюється Тетяна. ПРОЄКТ НВМК Проєкт Національного військового меморіального кладовища (НВМК), розроблений Міністерством у справах ветеранів України, передбачає створення комплексу на земельній ділянці площею понад 260 га. Основні елементи проєкту містять військове кладовище, церемоніальну площу, будинок трауру, крематорій, музейно-виставковий комплекс, адміністративні та господарські будівлі, транспортну інфраструктуру та рекреаційну зону. Місцева мешканка Галина - одна з тих, хто постійно бере участь у протестах проти будівництва кладовища. Її син боронить Україну на фронті. Жінка згадує, як одного разу її забрали в поліцію просто з лісу. - У нас в лісі був герб і вшановуючи пам'ять всіх полеглих - я з корзинкою в руках стала перед гербом виконувати гімн України. Навіть не спом'янулася, як мене загрузили в поліцейську машину і повезли у фастівський РОВД, - каже тендітна кучерява жінка. Про те, що тут будуть будувати меморіальне кладовище, місцеві дізналися випадково. - Це було близько 20:00 - приїхав трактор і почав корчувати ділянку. Позбігалися люди і почали питати, що ж відбувається. Попередньо ніхто нічого не казав, не було громадських слухань, - каже Галина показуючи на нову дорогу, де колись росли молоді сосни. Жителі Мархалівки занепокоєні тим, що будівництво ведеться на болотистій території. Тут високий рівень ґрунтових вод, і, за словами людей, отруйні речовини з поховань можуть потрапити в колодязі та свердловини. Усе розповзеться, як картковий будинок - По закону дренажу на кладовищі бути не повинно. Це по санітарним нормам. Вони кажуть: "Зробимо дренаж, буде басейн, і все буде випаровуватись." Як може випаровуватись басейн, у який постійно надходитиме вода? - обурюється Тетяна. - Щоб це працювало, потрібна безперервна відкачка. Тут всюди пісок, немає глини. Вони намагаються опустити дренаж на три метри, але й там - пісок. Немає фільтрації. Місцеві кажуть, що на ділянку навезли тонни землі, щоб підняти рівень, але це, на їхню думку, ситуацію не змінить. - Ось зараз поставили паркан, засипали територію, підняли рівень, але як тільки будівництво завершиться і паркан приберуть - усе розповзеться, як картковий будинок. Це ж як пісочниця. Ми не проти кладовища - воно потрібне, але зробіть все правильно!, - каже місцева активістка. СУДОВІ ПРОЦЕСИ Й ЦІННИЙ ЛІС До дороги підʼїжджає активістка Людмила Морозова. Жінка переїхала сюди з чоловіком та дітьми в 2020 році. Коли в 2024-му році почалося будівництво, вона почала активно допомагати місцевим і стала учасницею ГО "Мархалівка. Підтримка". Сідаємо в автомобіль і прямуємо до будівельного майданчика. Дорогою Людмила ділиться деталями: - Замовником і розробником проєкту є Міністерство ветеранів. Архітектор - Сергій Дербін. Прийняли закон №3505, який скасував усі державні будівельні норми. А саме в них, у п'ятій главі, йшлося про кладовища і крематорії. Там були посилання на СНіПи - санітарні норми і правила. І чітко прописано: якщо високі ґрунтові води - будівництво заборонене, - пояснює вона. - Але тепер це скасовано. Тобто, населені пункти, які навколо, позбавили конституційного права на захист свого власного життя. Населені пункти в цій місцевості не мають централізованої системи водопостачання, чи каналізації. В таких умовах будівництво кладовища є неприпустимим, додає активістка. - Ми вже виграли три суди. Перемогли в першій інстанції, оскаржили постанову №225, яка дозволяла вирубку "чагарників" і "застарілих дерев". Але під цією постановою вирубали 32 гектари цінного лісу, - каже Людмила. - Формально - на потреби ЗСУ, але деревина не була маркована, і вирубкою займалися люди без відповідної кваліфікації, без лісничих паспортів. Постанову №225 ГО змогли оскаржити в адміністративному та шостому окружному апеляційному судах. Рішення набрало чинності, і вирубка лісу мала би припинитися. Однак, за словами Людмили, вона триває. Водночас Кабмін подав касаційну скаргу, намагаючись оскаржити рішення, яке підтвердило, що це - природоохоронна зона. Поблизу місця будівництва у ряд стоять вантажівки. Територія огороджена, вхід заборонено. Тому рухаємося через густий сосновий ліс. Із землі повсюди стирчить вирване коріння дерев. Викопані канави для відведення ґрунтових вод, які вже перетворилися на болота. - Коли копали перші котловани, будівельники були в шоці - скрізь вода. Вони самі казали: "Ми не знаємо, що з цим робити." Єдиний вихід - все бетонувати. Але куди подінеться ця вода? Вона ж десь вийде. І ніхто не знає - де саме. Це реальні екологічні ризики, - каже Людмила. - На цьому не можна заробляти. Якщо вважаєте, що тут можливо будувати - зробіть усе прозоро. Покажіть оцінку впливу на довкілля, зробіть гідрологію. А далі - ще гірше. Уся ця вода потече вниз Ми підходимо до центрального колектора, що виходить із території НВМК і веде в напрямку так званого "басейну", де, за планом, вода повинна випаровуватись. Це магістраль, якою має стікати централізована вода із тих гектарів, які зараз знаходяться під похованням. Біля люків уже видно ознаки несправності - деякі забилися піском і не працюють. - Вони просто розтечуться. Ви самі бачите, як тече вода. Труби вже забиті. А далі - ще гірше. Уся ця вода потече вниз, до Юрівки, Боярки, Конча-Заспи. А там - озера, і це швидко опиниться в Дніпрі, - каже Людмила, вказуючи на бурлячу воду у відкритому колодязі. - Тут немає централізованого водопостачання, ні кранів, ні фільтрації. Це фактично початок річки - вона бере початок тут і стікає вниз. Громада провела власні дослідження. Було зроблено 10 свердловин - у восьми з них рівень води перевищує допустимі норми. У середньому - вода стоїть на глибині до 2 м, а під час дощів піднімається ще на 0,5 м. Активістка каже, що місцева влада погодилася з будівництвом, а на заперечення місцевих мешканців ніхто не реагує. Підходимо до зони активного будівництва. За бетонним парканом - десятки працівників у спецодязі викладають плитку. Ділянка площею 2 га, яка ще недавно була лісом, перетворилася на масштабне будівництво. СТАРІ ДЕРЕВА - Оце дивіться, - 61-річний місцевий житель Олександр показує рукою на розриту лінію землі між соснами, - це центральний колектор. Йде просто з території поховань. Веде на ставок - той, що вони назвали "випарювальним". Старущенко казав: мовляв, природним способом вода випаровуватиметься, щоб зекономити. А ви подивіться самі. Це ж абсурд. Стоїмо в лісі за кількасот метрів від майбутнього кладовища. Уздовж стовбурів - свіжа піщана траншея, з якої вже пробивається волога. Тече вузький струмок, сходить униз, у бік бетонної конструкції - водовідвідної, з виходом у ставок. - Тут, де ми стоїмо, завжди була вода. Яр - природного походження. Раніше тут струмок був, далі - ставок. А вони прокопали глибше, щоб зібрати все в одну точку. І тепер тече, - говорить чоловік. На його обличчі вже посивілі вуса. Колись закручені на кінцях, зараз вільно спадають на підборіддя. - Навіть тепер, коли нема дощів. А уявіть, що буде, коли тут зʼявляться могили. Ставок виглядає глухим. Лише бетонний жолоб веде до нього від кладовища. Іншого виходу не видно. - Там, на Південному кладовищі, усе забетоноване. Тіло - у бетоні, в піску - розклад 140 днів. А тут дренаж - це два дні. Усе отруєння піде в ґрунти. Піде в усе. Вони самі прискорили те, що потім людям боком вийде. Олександр нахиляється, піднімає грудку землі - волога, глиниста. Поруч - берези й вільха. - Подивіться, які тут дерева ростуть. Це ж болото. Тут не можна було нічого робити. А вони взяли, торф вичистили, продали. І все засипали землею. Насипали два метри, щоб підняти рівень. Каже, він не місцевий - переїхав у 1991-му. Але в лісі працював. Допомагав садити, прокошував молоді посадки. Дерева поруч пофарбовані - частина з них, схоже, вже позначена під вирубку. Подекуди на стовбурах - сліди механічного зняття кори. Навколо - зрізане гілля, уламки коріння, свіже руде насипання з піску. - Оці сосни - їх садили в 1922 році. Сто років. А тепер кажуть - чагарники. "Чистять" ліс. Молодці. Син Олександра загинув на війні. Йому було 26 років. Похований на місцевому кладовищі. - Я сказав: не дам перепоховати. Не дай Боже. Він цей ліс садив разом зі мною. Якщо хтось доторкнеться до його могили - я підірву гранату. Бо це вже не просто земля. Це памʼять. І вона тут. - Та ви самі бачите, - долучається до розмови односельчанин Олександр Наботов. Чоловік і зупиняється біля насипу, - вивозять усе безконтрольно. Скільки деревини тут зрізали - ніхто конкретно не знає. А куди пішли гроші? У ЗСУ? Чи в чиюсь кишеню? Каже, чути звинувачення, що місцеві протестують, бо "не поважають військових". Зупиняється, вдивляється кудись убік. Ми стоїмо на колінах, коли труни проїжджають - Ви що! Ми стоїмо на колінах, коли труни проїжджають. Ми своїх ховаємо. Але ж не так. Не в болото, - додає Наботов. - На ці 7 мільярдів гривень можна було викупити будь-яке поле. Прийдіть до фермера, скажіть: от гроші - дайте ділянку. Кожен би погодився. А навіщо тоді знищувати ліс? Ми не проти кладовища. Але не тут. Тут болото. Ми з самого початку казали - тут вода. Він говорить повільно, з паузами. Здається, говорить не вперше. Каже, вони вимірювали обʼєм води в колодязях - за вісім секунд витікало десять літрів. За добу - більше ста тисяч. І ця вода кудись іде. - Раніше ставок був повен, зараз - рівень упав. Це означає, вода не туди стікає. Йде під землею. І проходить якраз через те місце, де буде кладовище. Ми не знаємо, куди точно. Але бачимо - вона є. Значить, і далі потече. Показує маршрут підземних річок - одна йде до Ірпеня, інша повертає в бік Дніпра. - Тут не одне джерело. Тут - мережа. І що потрапить у неї, піде далі. І ніхто вже не зупинить. БОЯТЬСЯ ТИСКУ Біля перекритої дороги з активістами спілкується Катерина Пряникова - депутатка Глевахівської громади. Каже, про будівництво Національного військового кладовища місцевих депутатів не повідомляли заздалегідь. - Ми знали, що буде меморіал у Гатненській громаді, але ніхто й гадки не мав, що йдеться саме про цей ліс, - говорить вона. - Думали, що мова про поле - отам, де високовольтна лінія, біля заправки. Там справді височина, суха ділянка, яка б підійшла для такого проєкту. А що це саме ця територія - не знали. Вона показує на вузьку смугу молодняка між дорогою і відкритим ґрунтом. - Це те, що лишилось. Те, що не встигли дорізати. На жаль, 1 квітня сюди вже завезли сині вагончики. Почали різати. Залишилися молоді дерева, але ми хоч це змогли зупинити. Зі слів Пряникової, дорога, що нині прокладена через ліс, раніше була піщаною. Її засипали, підняли рівень. Вона каже, що від межі забудови до Південного кладовища - 2,5 кілометри. Вимірювала особисто. - А як так вийшло, що ця ділянка опинилася у складі Гатенської громади? Якщо логічно дивитись, вона мала б або залишитися за Бояркою, або перейти до нашої, Глевахівської. А вони передали її в Гатне. Це перше порушення, - говорить жінка. Каже, що офіційних відповідей на ці питання немає. Основні запити - на Міндовкілля, на державні інстанції - надсилали громадські організації. Вона ж займалась дорожньою частиною - перевантаженням і неправильно встановленими тимчасовими знаками. - Усі робили, що могли. Хтось писав за воду, хтось за межі, хтось за екологію. Але системної відповіді - не було. Спершу йшлося про 137 тис. захоронень, але згодом цифру зменшили. - Можливо, побачили, що не так усе просто. Бо це не просто ліс. Тут вода, тут ґрунт, тут усе рухається. Серед депутатів громади Катерина - єдина, хто відкрито підтримав протест. - Бояться. Хтось далеко, когось це не стосується. Але багато хто боїться тиску - що знімуть із посади, притиснуть. Згадує, що спершу, коли люди тільки почали виходити, були провокації. - Приходили тітушки. Погрожували. Зараз цього нема. Але з'явились інші. Наприклад, замдиректор НВМК - він постійно розказує, які ми тут "погані". Що ми заважаємо, підбурюємо. А ми просто відстоюємо своє. У Мархалівці живе близько 3,5 тис. людей, зареєстровано - 1700. Під час Великої війни частина виїхала, але незначна. Більшість працюють у Києві або найближчих містечках. Попри невеликі розміри, тут функціонує державна Мархалівська гімназія. Там навчається близько 120 учнів. Також при гімназії діє дитячий садок з однією різновіковою групою. Крім державного закладу, у селі працює приватна початкова школа, що надає початкову освіту та має дошкільне відділення. "ЕКОЛОГІЧНА КАТАСТРОФА" Громадська організація намагається не допустити перших поховань, які планують провести вже цьогоріч на початку травня. На думку активістів, поховання на території з високими ґрунтовими водами загрожує не лише довкіллю, а й життю людей - могили можуть розмиватися. - Все одразу погниє і просто все перетвориться в жижу, ми ж туди вже потім не заліземо ніколи. І це все просто піде в річки, - каже активістка Людмила. Організація залучила до досліджень незалежних експертів. - У нас є гідрогеологи. Вони самі зголосилися допомогти. Кажуть, що ми на порозі екологічної катастрофи. Спочатку постраждають 14 громад довкола, а далі - Київ, річки, крани. Це буде як чума ХХІ століття, - пояснює Людмила. На думку активістки існують значно кращі рішення - зокрема, створення регіональних кладовищ. - Традиційні поховання мають бути по районах - там, де живуть люди. Уявіть: день народження, роковини, гробки - і вся Україна має їхати в одне місце? Це ж абсурд. Люди мають ховати героїв там, де ті жили. Це повинні бути невеликі, але облаштовані кладовища, - каже вона. - А ще: у плані - 137 тисяч традиційних поховань. Ми навіть не маємо стільки загиблих! І більшість уже похована. Це лише традиційні поховання - ще є колумбарії. Скільки років ми плануємо воювати? Це що - вся країна має лягти? Це ж ненормально. Людмила переконана, що значно доречнішим було б створення Національного меморіального комплексу в центрі столиці. - Навіть якщо це буде в Києві - як у Парку Слави. Зробіть пам'ятники, монументи, колумбарії - достойно, красиво, - говорить дорогою Людмила, - А не в болоті, в лісі. Подивіться на Південне кладовище: там теж лежать герої. Воно в такому стані, що просто жах. Його ж теж мали продовжити, але не продовжили - через високі ґрунтові води. Тобто там не подовжили, бо не можна, а тут рубати, будувати можна. ВІДПОВІДЬ МІНДОВКІЛЛЯ У листопаді минулого року громадська організація "Мархалівка. Підтримка" звернулась до Міністерства захисту довкілля з приводу будівництва Національного військового меморіального кладовища на території лісу, що входить до Смарагдової мережі. Відповідь надійшла 8 листопада 2024 року. "Зазначені земельні ділянки займають частину території Смарагдової мережі UА0000338 Рryіrріnnyа аnd Сhеrnесhyі Fоrеst, що становить 4,38% від загальної площі 6094,74 гектара", - йдеться в офіційному листі Міндовкілля. Міністерство підтвердило, що проєкт кладовища справді зачіпає природоохоронну територію, однак запевнило, що масштабне втручання не передбачене. "Проєкт Національного військового меморіального кладовища передбачає максимальне збереження екосистем", - зазначено в документі. За даними Мінветеранів, безпосередньо під будівництво планують вилучити 13 гектарів лісу. Це, як наголосили у відомстві, "становить 0,2% від території Смарагдової мережі". Згідно з поясненнями Міндовкілля, планується видалення лише "аварійних, сухостійних і фаунних" дерев, а загальний відсоток вирубки не перевищить 10% зелених насаджень на ділянці. У відповіді також ідеться про міжнародні зобов'язання України. Зазначається, що Смарагдова мережа створюється відповідно до Бернської конвенції, до якої Україна приєдналась ще у 1996 році. Там само нагадується, що кожна держава-учасниця зобов'язана ухвалювати "необхідні законодавчі та адміністративні заходи для забезпечення охорони природних середовищ існування". "У своїй політиці планування забудови і розвитку територій договірні сторони мають враховувати потреби охорони природних територій", - цитує Міндовкілля положення Конвенції. У міністерстві підкреслили, що ситуація перебуває в полі міжнародної уваги. "Питання щодо української частини Смарагдової мережі, розташованої на території Київської області, буде винесено на засідання Бюро Бернської конвенції у 2025 році", - йдеться у відповіді.

У травні пройдуть перші поховання полеглих воїнів на Національному військовому меморіальному кладовищі, яке добудовують у лісі біля села Мархалівка на Київщині. Із самого початку зведення цвинтаря супроводжувалося скандалами. Спершу - проти виступили місцеві мешканці та активісти. На мітингах вони заявляли, що затверджену Кабміном територію під цвинтар - не можна забудовувати, бо це знищить ліс та завдасть шкоди екосистемі. Підтримали місцевих і ряд екологічних організацій. Попри це, у лютому цьогоріч прем'єр-міністр Денис Шмигаль доручив Міндовкіллю та Міністерству у справах ветеранів, підготувати документи для виключення ділянки з охоронного статусу. Напруга зросла і після виходу розслідування Віhus.Іnfо, яке висвітлило потенційні зловживання під час виділення землі для будівництва цвинтаря. Йшлося, зокрема, про маніпуляції з межами громад, розподілом ділянок і прозорістю ухвалених рішень. За результатами розслідування кількох посадовців Київської міської адміністрації було звільнено. Нині частина активістів, селян, військових та родичів загиблих - вимагають призупинити добудову цвинтаря та провести архітектурний конкурс. Переможець мав би врахувати екологічні аспекти зведення некрополю. Кореспондентки Gаzеtа.uа побували у Мархалівці та поспілкувалися з місцевими мешканцями. СМАРАГДОВА МЕРЕЖА - Усе життя це був наш Боярський, - каже житель Мархалівки Петро, стишуючи голос. Сидить на передньому сидінні маршрутки, що поволі наближається до села. - Колись тут були болота, озера, ми дітворою знали кожну ямку. А тепер - вони все осушили, рівень води понизили. Бо треба, бачте, їм людей ховати. А живим як? Хоча кладовище межує із Мархалівкою - офіційно територія під ним відноситься до селища Гатного. Сам ліс належить до Смарагдової мережі - це землі, що мають природоохоронне значення в Європі. Вони засаджувалися в межах зобов'язань, які взяла на себе Україна, ратифікувавши Бернську конвенцію "Про охорону дикої флори і фауни та природних середовищ існування". Її головна мета - зберегти рідкісні або зникаючі види тварин і рослин, а також природні оселища, які є важливими на європейському рівні. На таких територіях діють обмеження на забудову, вирубку лісу, осушення боліт. Петро пригадує, як колись вода у лісі розходилась у різні боки - частина йшла в болота, інша - в озера. А нині, за його словами, напрям течій змінився. Будівельники проклали дренаж - місцями до п'яти метрів углиб - і воду спрямували до села Віта-Поштова. - У нас пів села користувалося джерелами. У криницях вода впала вже на два метри. Літа ще не було, а вже колодязі пересохли, - обурюється Петро. - Улітку що буде? Люди залишаться без води, а якщо вона й зʼявиться, то така, що й пити страшно - через ті труби, що лежатимуть просто у воді, ще й з трупними стоками. Каже, що на цій території проходять підземні річки, які могли бути порушені під час земляних робіт. - Якщо вода підніметься, стоки можуть піти в озера й криниці, - додає він. - А тут же низина, точка збору. То для чого було це місце вибирати? В нас є два кладовища в селі. І вода там глибоко, не дістає. А тут - усе порушили. Петро згадує, як торік почали вирубувати ліс. Старі дерева вивозили ночами, людей на територію будівництва не пускали, хоча були спроби протестів. Куди деревина поділась - ніхто не знає - Старий ліс уже вирубали, фурами вивозили. Залишився лише молодняк. Куди деревина поділась - ніхто не знає, - знизує плечима чоловік. У селі з повагою ставляться до військових, запевняє. Багато місцевих чоловіків наразі захищають Україну на фронті. Є й загиблі - їх ховають на місцевих кладовищах. - Біля своїх, як заведено. А хто ж захоче везти сюди? Тепер не знаємо, як воно буде далі. Петро просить водія зупинити автобус над дорогою. З одного боку тягнеться село, з іншого - розкинувся старий сосновий ліс. - Але це тільки тут видно дерева. Якщо пройти трохи вглиб - усе вже вирубали, - запевняє. ПРАЦЬОВИТИЙ НАРОД Мархалівка - село за 15 кілометрів на південь від Києва, розташоване між сосновими лісами та сільськими пагорбами. Має багату історію, що сягає часів Київської Русі. Археологічні дослідження виявили поблизу села три стародавні поселення періоду ранньої залізної доби. Уперше воно згадується в універсалі гетьмана Івана Мазепи від 1690 року під назвою Мархелювка - тоді ці землі було передано Київській митрополії. За іншою версією, у часи Речі Посполитої вони належали маршалку Будаївського повіту, і саме від цього титулу могла походити назва села. - Село засноване в 1711 році, - переповідає свою версію історії села Петро і повільно рушає тротуаром в бік вирубаного лісу. - Зі Звенигородки був монах, служив у Києві. Йому дали оцей наділ землі. Це були монастирські землі. Петро розповідає, що монаха звали Маркел. Сам він не мав права одружуватись, тому наділ передав брату й сестрі. Від його імені поселення спочатку називалось Маркелівка, потім - Маркалівка, а згодом зʼявилася сучасна назва села - Мархалівка. У селі нині живе багато людей, каже чоловік. А от із місцевим самоврядуванням стало складніше. - Село тепер об'єднане, голова - у Глевасі. У нього багато сіл. То руки сюди не доходять. А раніше у нас своя сільрада була. Біля в'їзду до лісу на новій асфальтованій дорозі стоять кілька чоловіків і молода жінка з малюком у візку. Петро називає їх активістами. За ними - накидані шини, сухе гілля й принесений звідкись зелений шлагбаум. - Місцеві. Борються з першого дня. Але поліція їх туди не пускала, сутички були. Зараз трохи послабили, дорогу вже прорізали, - додає Петро. Мешканці чергують тут від ранку до вечора. Деякі щойно повернулися з акції протесту під Офісом президента. Кажуть - марно. Президент прийому не веде - Ми постояли, але нам сказали, що воєнний стан і президент прийому не веде. Ну, ми листа передали - та й усе&hеllір;, - каже активістка Тетяна Яковська. Вона - переселенка з Донбасу. Її родина втратила будинок в Авдіївці і у 2023 році переїхала на Київщину. Сама Тетяна - росіянка за походженням, але каже: "В Авдіївці стала бандерівкою". Ідея будівництва кладовища саме в Гатненській громаді є абсурдною, переконана. - На мою думку і на думку матерів загиблих воїнів, треба будувати регіональні кладовища і фінансувати саме в них, - аргументує. - Сюди ніхто не буде їхати, це далеко, тут траса і весь час затори. Жінці 65 років, вона активно займається волонтерством і бере участь в акціях протесту. Допомагає військовим і згадує, як в травні минулого року почала розповідати їм про вирубку лісу. - Я коли почала їм скидати, що відбувається - вони були в шоці. Це військові з усіх напрямків, - каже Тетяна, - Розумієте, тут велика корупційна складова. По-перше, вирізають ліс стверджуючи, що це чагарник, але який же це чагарник, як це молоді дерева! Вже більше тисячі кубометрів вивезли. За словами Тетяни, місцеві чергували біля ділянки, де лежали зрубані колоди. Їх вивозили вночі зерновозами. Поліція фіксувала, але нічого не зробила. - У мене на очах змінювали номери автівок, які вивозили деревину, - каже вона. - Ставили чорні. Але все це фіксувала Чабанська поліція. Я в них питала: а де справа? Чому мене не викликають, якщо я написала десь пʼять заяв. Мені кажуть: усе збираємо в папочку. Рік це все тягнеться, - обурюється Тетяна. ПРОЄКТ НВМК Проєкт Національного військового меморіального кладовища (НВМК), розроблений Міністерством у справах ветеранів України, передбачає створення комплексу на земельній ділянці площею понад 260 га. Основні елементи проєкту містять військове кладовище, церемоніальну площу, будинок трауру, крематорій, музейно-виставковий комплекс, адміністративні та господарські будівлі, транспортну інфраструктуру та рекреаційну зону. Місцева мешканка Галина - одна з тих, хто постійно бере участь у протестах проти будівництва кладовища. Її син боронить Україну на фронті. Жінка згадує, як одного разу її забрали в поліцію просто з лісу. - У нас в лісі був герб і вшановуючи пам'ять всіх полеглих - я з корзинкою в руках стала перед гербом виконувати гімн України. Навіть не спом'янулася, як мене загрузили в поліцейську машину і повезли у фастівський РОВД, - каже тендітна кучерява жінка. Про те, що тут будуть будувати меморіальне кладовище, місцеві дізналися випадково. - Це було близько 20:00 - приїхав трактор і почав корчувати ділянку. Позбігалися люди і почали питати, що ж відбувається. Попередньо ніхто нічого не казав, не було громадських слухань, - каже Галина показуючи на нову дорогу, де колись росли молоді сосни. Жителі Мархалівки занепокоєні тим, що будівництво ведеться на болотистій території. Тут високий рівень ґрунтових вод, і, за словами людей, отруйні речовини з поховань можуть потрапити в колодязі та свердловини. Усе розповзеться, як картковий будинок - По закону дренажу на кладовищі бути не повинно. Це по санітарним нормам. Вони кажуть: "Зробимо дренаж, буде басейн, і все буде випаровуватись." Як може випаровуватись басейн, у який постійно надходитиме вода? - обурюється Тетяна. - Щоб це працювало, потрібна безперервна відкачка. Тут всюди пісок, немає глини. Вони намагаються опустити дренаж на три метри, але й там - пісок. Немає фільтрації. Місцеві кажуть, що на ділянку навезли тонни землі, щоб підняти рівень, але це, на їхню думку, ситуацію не змінить. - Ось зараз поставили паркан, засипали територію, підняли рівень, але як тільки будівництво завершиться і паркан приберуть - усе розповзеться, як картковий будинок. Це ж як пісочниця. Ми не проти кладовища - воно потрібне, але зробіть все правильно!, - каже місцева активістка. СУДОВІ ПРОЦЕСИ Й ЦІННИЙ ЛІС До дороги підʼїжджає активістка Людмила Морозова. Жінка переїхала сюди з чоловіком та дітьми в 2020 році. Коли в 2024-му році почалося будівництво, вона почала активно допомагати місцевим і стала учасницею ГО "Мархалівка. Підтримка". Сідаємо в автомобіль і прямуємо до будівельного майданчика. Дорогою Людмила ділиться деталями: - Замовником і розробником проєкту є Міністерство ветеранів. Архітектор - Сергій Дербін. Прийняли закон №3505, який скасував усі державні будівельні норми. А саме в них, у п'ятій главі, йшлося про кладовища і крематорії. Там були посилання на СНіПи - санітарні норми і правила. І чітко прописано: якщо високі ґрунтові води - будівництво заборонене, - пояснює вона. - Але тепер це скасовано. Тобто, населені пункти, які навколо, позбавили конституційного права на захист свого власного життя. Населені пункти в цій місцевості не мають централізованої системи водопостачання, чи каналізації. В таких умовах будівництво кладовища є неприпустимим, додає активістка. - Ми вже виграли три суди. Перемогли в першій інстанції, оскаржили постанову №225, яка дозволяла вирубку "чагарників" і "застарілих дерев". Але під цією постановою вирубали 32 гектари цінного лісу, - каже Людмила. - Формально - на потреби ЗСУ, але деревина не була маркована, і вирубкою займалися люди без відповідної кваліфікації, без лісничих паспортів. Постанову №225 ГО змогли оскаржити в адміністративному та шостому окружному апеляційному судах. Рішення набрало чинності, і вирубка лісу мала би припинитися. Однак, за словами Людмили, вона триває. Водночас Кабмін подав касаційну скаргу, намагаючись оскаржити рішення, яке підтвердило, що це - природоохоронна зона. Поблизу місця будівництва у ряд стоять вантажівки. Територія огороджена, вхід заборонено. Тому рухаємося через густий сосновий ліс. Із землі повсюди стирчить вирване коріння дерев. Викопані канави для відведення ґрунтових вод, які вже перетворилися на болота. - Коли копали перші котловани, будівельники були в шоці - скрізь вода. Вони самі казали: "Ми не знаємо, що з цим робити." Єдиний вихід - все бетонувати. Але куди подінеться ця вода? Вона ж десь вийде. І ніхто не знає - де саме. Це реальні екологічні ризики, - каже Людмила. - На цьому не можна заробляти. Якщо вважаєте, що тут можливо будувати - зробіть усе прозоро. Покажіть оцінку впливу на довкілля, зробіть гідрологію. А далі - ще гірше. Уся ця вода потече вниз Ми підходимо до центрального колектора, що виходить із території НВМК і веде в напрямку так званого "басейну", де, за планом, вода повинна випаровуватись. Це магістраль, якою має стікати централізована вода із тих гектарів, які зараз знаходяться під похованням. Біля люків уже видно ознаки несправності - деякі забилися піском і не працюють. - Вони просто розтечуться. Ви самі бачите, як тече вода. Труби вже забиті. А далі - ще гірше. Уся ця вода потече вниз, до Юрівки, Боярки, Конча-Заспи. А там - озера, і це швидко опиниться в Дніпрі, - каже Людмила, вказуючи на бурлячу воду у відкритому колодязі. - Тут немає централізованого водопостачання, ні кранів, ні фільтрації. Це фактично початок річки - вона бере початок тут і стікає вниз. Громада провела власні дослідження. Було зроблено 10 свердловин - у восьми з них рівень води перевищує допустимі норми. У середньому - вода стоїть на глибині до 2 м, а під час дощів піднімається ще на 0,5 м. Активістка каже, що місцева влада погодилася з будівництвом, а на заперечення місцевих мешканців ніхто не реагує. Підходимо до зони активного будівництва. За бетонним парканом - десятки працівників у спецодязі викладають плитку. Ділянка площею 2 га, яка ще недавно була лісом, перетворилася на масштабне будівництво. СТАРІ ДЕРЕВА - Оце дивіться, - 61-річний місцевий житель Олександр показує рукою на розриту лінію землі між соснами, - це центральний колектор. Йде просто з території поховань. Веде на ставок - той, що вони назвали "випарювальним". Старущенко казав: мовляв, природним способом вода випаровуватиметься, щоб зекономити. А ви подивіться самі. Це ж абсурд. Стоїмо в лісі за кількасот метрів від майбутнього кладовища. Уздовж стовбурів - свіжа піщана траншея, з якої вже пробивається волога. Тече вузький струмок, сходить униз, у бік бетонної конструкції - водовідвідної, з виходом у ставок. - Тут, де ми стоїмо, завжди була вода. Яр - природного походження. Раніше тут струмок був, далі - ставок. А вони прокопали глибше, щоб зібрати все в одну точку. І тепер тече, - говорить чоловік. На його обличчі вже посивілі вуса. Колись закручені на кінцях, зараз вільно спадають на підборіддя. - Навіть тепер, коли нема дощів. А уявіть, що буде, коли тут зʼявляться могили. Ставок виглядає глухим. Лише бетонний жолоб веде до нього від кладовища. Іншого виходу не видно. - Там, на Південному кладовищі, усе забетоноване. Тіло - у бетоні, в піску - розклад 140 днів. А тут дренаж - це два дні. Усе отруєння піде в ґрунти. Піде в усе. Вони самі прискорили те, що потім людям боком вийде. Олександр нахиляється, піднімає грудку землі - волога, глиниста. Поруч - берези й вільха. - Подивіться, які тут дерева ростуть. Це ж болото. Тут не можна було нічого робити. А вони взяли, торф вичистили, продали. І все засипали землею. Насипали два метри, щоб підняти рівень. Каже, він не місцевий - переїхав у 1991-му. Але в лісі працював. Допомагав садити, прокошував молоді посадки. Дерева поруч пофарбовані - частина з них, схоже, вже позначена під вирубку. Подекуди на стовбурах - сліди механічного зняття кори. Навколо - зрізане гілля, уламки коріння, свіже руде насипання з піску. - Оці сосни - їх садили в 1922 році. Сто років. А тепер кажуть - чагарники. "Чистять" ліс. Молодці. Син Олександра загинув на війні. Йому було 26 років. Похований на місцевому кладовищі. - Я сказав: не дам перепоховати. Не дай Боже. Він цей ліс садив разом зі мною. Якщо хтось доторкнеться до його могили - я підірву гранату. Бо це вже не просто земля. Це памʼять. І вона тут. - Та ви самі бачите, - долучається до розмови односельчанин Олександр Наботов. Чоловік і зупиняється біля насипу, - вивозять усе безконтрольно. Скільки деревини тут зрізали - ніхто конкретно не знає. А куди пішли гроші? У ЗСУ? Чи в чиюсь кишеню? Каже, чути звинувачення, що місцеві протестують, бо "не поважають військових". Зупиняється, вдивляється кудись убік. Ми стоїмо на колінах, коли труни проїжджають - Ви що! Ми стоїмо на колінах, коли труни проїжджають. Ми своїх ховаємо. Але ж не так. Не в болото, - додає Наботов. - На ці 7 мільярдів гривень можна було викупити будь-яке поле. Прийдіть до фермера, скажіть: от гроші - дайте ділянку. Кожен би погодився. А навіщо тоді знищувати ліс? Ми не проти кладовища. Але не тут. Тут болото. Ми з самого початку казали - тут вода. Він говорить повільно, з паузами. Здається, говорить не вперше. Каже, вони вимірювали обʼєм води в колодязях - за вісім секунд витікало десять літрів. За добу - більше ста тисяч. І ця вода кудись іде. - Раніше ставок був повен, зараз - рівень упав. Це означає, вода не туди стікає. Йде під землею. І проходить якраз через те місце, де буде кладовище. Ми не знаємо, куди точно. Але бачимо - вона є. Значить, і далі потече. Показує маршрут підземних річок - одна йде до Ірпеня, інша повертає в бік Дніпра. - Тут не одне джерело. Тут - мережа. І що потрапить у неї, піде далі. І ніхто вже не зупинить. БОЯТЬСЯ ТИСКУ Біля перекритої дороги з активістами спілкується Катерина Пряникова - депутатка Глевахівської громади. Каже, про будівництво Національного військового кладовища місцевих депутатів не повідомляли заздалегідь. - Ми знали, що буде меморіал у Гатненській громаді, але ніхто й гадки не мав, що йдеться саме про цей ліс, - говорить вона. - Думали, що мова про поле - отам, де високовольтна лінія, біля заправки. Там справді височина, суха ділянка, яка б підійшла для такого проєкту. А що це саме ця територія - не знали. Вона показує на вузьку смугу молодняка між дорогою і відкритим ґрунтом. - Це те, що лишилось. Те, що не встигли дорізати. На жаль, 1 квітня сюди вже завезли сині вагончики. Почали різати. Залишилися молоді дерева, але ми хоч це змогли зупинити. Зі слів Пряникової, дорога, що нині прокладена через ліс, раніше була піщаною. Її засипали, підняли рівень. Вона каже, що від межі забудови до Південного кладовища - 2,5 кілометри. Вимірювала особисто. - А як так вийшло, що ця ділянка опинилася у складі Гатенської громади? Якщо логічно дивитись, вона мала б або залишитися за Бояркою, або перейти до нашої, Глевахівської. А вони передали її в Гатне. Це перше порушення, - говорить жінка. Каже, що офіційних відповідей на ці питання немає. Основні запити - на Міндовкілля, на державні інстанції - надсилали громадські організації. Вона ж займалась дорожньою частиною - перевантаженням і неправильно встановленими тимчасовими знаками. - Усі робили, що могли. Хтось писав за воду, хтось за межі, хтось за екологію. Але системної відповіді - не було. Спершу йшлося про 137 тис. захоронень, але згодом цифру зменшили. - Можливо, побачили, що не так усе просто. Бо це не просто ліс. Тут вода, тут ґрунт, тут усе рухається. Серед депутатів громади Катерина - єдина, хто відкрито підтримав протест. - Бояться. Хтось далеко, когось це не стосується. Але багато хто боїться тиску - що знімуть із посади, притиснуть. Згадує, що спершу, коли люди тільки почали виходити, були провокації. - Приходили тітушки. Погрожували. Зараз цього нема. Але з'явились інші. Наприклад, замдиректор НВМК - він постійно розказує, які ми тут "погані". Що ми заважаємо, підбурюємо. А ми просто відстоюємо своє. У Мархалівці живе близько 3,5 тис. людей, зареєстровано - 1700. Під час Великої війни частина виїхала, але незначна. Більшість працюють у Києві або найближчих містечках. Попри невеликі розміри, тут функціонує державна Мархалівська гімназія. Там навчається близько 120 учнів. Також при гімназії діє дитячий садок з однією різновіковою групою. Крім державного закладу, у селі працює приватна початкова школа, що надає початкову освіту та має дошкільне відділення. "ЕКОЛОГІЧНА КАТАСТРОФА" Громадська організація намагається не допустити перших поховань, які планують провести вже цьогоріч на початку травня. На думку активістів, поховання на території з високими ґрунтовими водами загрожує не лише довкіллю, а й життю людей - могили можуть розмиватися. - Все одразу погниє і просто все перетвориться в жижу, ми ж туди вже потім не заліземо ніколи. І це все просто піде в річки, - каже активістка Людмила. Організація залучила до досліджень незалежних експертів. - У нас є гідрогеологи. Вони самі зголосилися допомогти. Кажуть, що ми на порозі екологічної катастрофи. Спочатку постраждають 14 громад довкола, а далі - Київ, річки, крани. Це буде як чума ХХІ століття, - пояснює Людмила. На думку активістки існують значно кращі рішення - зокрема, створення регіональних кладовищ. - Традиційні поховання мають бути по районах - там, де живуть люди. Уявіть: день народження, роковини, гробки - і вся Україна має їхати в одне місце? Це ж абсурд. Люди мають ховати героїв там, де ті жили. Це повинні бути невеликі, але облаштовані кладовища, - каже вона. - А ще: у плані - 137 тисяч традиційних поховань. Ми навіть не маємо стільки загиблих! І більшість уже похована. Це лише традиційні поховання - ще є колумбарії. Скільки років ми плануємо воювати? Це що - вся країна має лягти? Це ж ненормально. Людмила переконана, що значно доречнішим було б створення Національного меморіального комплексу в центрі столиці. - Навіть якщо це буде в Києві - як у Парку Слави. Зробіть пам'ятники, монументи, колумбарії - достойно, красиво, - говорить дорогою Людмила, - А не в болоті, в лісі. Подивіться на Південне кладовище: там теж лежать герої. Воно в такому стані, що просто жах. Його ж теж мали продовжити, але не продовжили - через високі ґрунтові води. Тобто там не подовжили, бо не можна, а тут рубати, будувати можна. ВІДПОВІДЬ МІНДОВКІЛЛЯ У листопаді минулого року громадська організація "Мархалівка. Підтримка" звернулась до Міністерства захисту довкілля з приводу будівництва Національного військового меморіального кладовища на території лісу, що входить до Смарагдової мережі. Відповідь надійшла 8 листопада 2024 року. "Зазначені земельні ділянки займають частину території Смарагдової мережі UА0000338 Рryіrріnnyа аnd Сhеrnесhyі Fоrеst, що становить 4,38% від загальної площі 6094,74 гектара", - йдеться в офіційному листі Міндовкілля. Міністерство підтвердило, що проєкт кладовища справді зачіпає природоохоронну територію, однак запевнило, що масштабне втручання не передбачене. "Проєкт Національного військового меморіального кладовища передбачає максимальне збереження екосистем", - зазначено в документі. За даними Мінветеранів, безпосередньо під будівництво планують вилучити 13 гектарів лісу. Це, як наголосили у відомстві, "становить 0,2% від території Смарагдової мережі". Згідно з поясненнями Міндовкілля, планується видалення лише "аварійних, сухостійних і фаунних" дерев, а загальний відсоток вирубки не перевищить 10% зелених насаджень на ділянці. У відповіді також ідеться про міжнародні зобов'язання України. Зазначається, що Смарагдова мережа створюється відповідно до Бернської конвенції, до якої Україна приєдналась ще у 1996 році. Там само нагадується, що кожна держава-учасниця зобов'язана ухвалювати "необхідні законодавчі та адміністративні заходи для забезпечення охорони природних середовищ існування". "У своїй політиці планування забудови і розвитку територій договірні сторони мають враховувати потреби охорони природних територій", - цитує Міндовкілля положення Конвенції. У міністерстві підкреслили, що ситуація перебуває в полі міжнародної уваги. "Питання щодо української частини Смарагдової мережі, розташованої на території Київської області, буде винесено на засідання Бюро Бернської конвенції у 2025 році", - йдеться у відповіді.

Із 1 вересня в країні стартує нова модель військової підготовки: замість строкової служби - базовий вишкіл для всіх громадян віком від 18 до 25 років. Він триватиме кілька місяців і завершуватиметься постановкою на облік у ТЦК. Тим часом підприємства, які хочуть зберегти бронювання своїх працівників, мали до 31 березня підтвердити свою критичність. Інакше ті можуть бути мобілізовані на загальних підставах. Влада наполягає, що без нової хвилі поповнення фронту говорити про ротації чи масове повернення військових - передчасно. Під стінами київських ТЦК щодня збираються люди: одні приходять добровільно чи за відстрочками, другі - з повістками, треті - провести рідних в навчальні центри. Кореспондентки Gаzеtа.uа біля київських ТЦК поговорили з людьми, які туди йдуть. Розпитали їх за мотивацію служити, відношення до потенційного перемир'я тощо. ЖІНКИ У ВІЙСЬКУ Під дверима Шевченківського ТЦК - кілька людей. Хтось прийшов за довідкою, хтось - за повісткою, а дехто просто підтримати родича. Валентина - одна з небагатьох, хто не уникає розмови. Вона - діюча військова, у відпустці з фронту. - Прийшла по особистих справах. Я служу на Харківському напрямку, штурмовий підрозділ. Ситуація там&hеllір; складна, але стабільна у своїй складності. Як було, так і є. Те, що тут говорять про якесь можливе перемир'я, - там не відчувається, - каже вона. Валентина пішла у військо добровільно ще у 2022 році. Каже, просто пішла - і все, без зайвих роздумів. - Я з Білогородки. Обрала штурмову - бо подобається. Не було страшно. У війську ставлення до жінок і чоловіків однакове. Якщо ти військовослужбовець - то військовослужбовець. І крапка. Говорячи про мобілізацію, її погляд стає жорсткішим. Каже, що не розуміє тих, хто ховається. - Якби всі йшли служити, не було б стільки "двохсотих". Дуже багато жінок зараз у війську. Вони не прячуться. А здорові хлопці - ховаються, качаються в спортзалах, але зробити крок - не можуть. Просто я їх не розумію. А беруть зараз кого завгодно - калік забирають, тих, хто не зміг "відкупитись". Це не нормально. А якби кожен зробив свій вибір чесно, нам усім було б легше. Про відео з інтернету, де чоловіків хапають на вулицях, говорить стримано. - Я такого не бачила. На моїх очах нічого подібного не було, - зізнається Валентина і поспіхом йде, коли її кличе працівник ТЦК. Під ногами - мокрий асфальт, навколо військкомату висить стрічка. Прохід до приміщення охороняє працівник ТЦК. Поруч - протитанкові їжаки, а двері огороджені мішками з піском. Всередину пускають за електронною чергою. Стороннім вхід - заборонено. 20-річна Юлія тримає руки в кишенях, бежева куртка в плечах промокла від мряки. Був звичайним працівником, а броню лишили тільки майстрам - Хлопця мобілізували. Повістку вручили через роботу - подзвонили, сказали, що якісь "неполадки" у військкоматі. Він пішов - а там вже дали бойову повістку. Хоч у нього все було оновлено: штрих-код, ВЛК пройдено, - розповідає Юлія. - Раніше мав бронювання, бо працював на заводі. Але він був звичайним працівником, а броню лишили тільки майстрам. Як тільки зняли - одразу викликали. Час від часу зиркає на двері, у які заходять чоловіки. Сьогодні чоловіка мають відправити на навчання. Юлія прийшла, щоб побути поруч. - Ми не встигли ні до чого підготуватись. Я студентка, вчуся на соціального працівника. А він просто намагався жити, працювати. Зараз їде на навчання. Підрозділ ще не знаємо. Частину спорядження купували самі. Наколінники, рукавиці - вийшло понад 2000 грн. - У знайомого був 46-й розмір, а дали 58-й. Якщо буде не по ньому - купуватимемо самі. Але все дуже дорого. Юлія переселенка з Чернігівської області. Приїхала до Києва в 2023-му, до сестри. Її хлопцю - 28 років. Коли той сказав, що дали бойову повістку, вона не стрималась - була істерика. - Він був обмежено придатний раніше. Але потім - уже придатний. І якогось іншого варіанту не залишилось. Він сказав: "Ну, дали - значить, піду". І я теж намагаюсь прийняти, - додає вона. - Але він не переховувався, ми завжди були "в системі", з оновленими даними. Дівчина не відводить погляд від дверей ТЦК. Каже, прийшла о 9:00 і чекає вже понад дві години. У військкоматі все суворо - телефони здають, стоять металошукачі, охорона. - Не знаю, яке ставлення там. Не пускають. Але у Сквирі, звідки ми, він прийшов просто "оновити дані" - а йому дали бойову. То як ви думаєте, яке ставлення? Про пільги для добровольців до 25 років, Юлія говорить твердо: хай хлопці хоча б трохи поживуть спокійно. - Побачать молодість, щось відчують. Бо зараз можуть просто відправити в найгірше. Нащо? - різко відказує жінка. - Якщо забирають всіх підряд, не дивлячись на стан здоров'я - це неправильно. Але сама свідком чогось подібного не була. Просто чую. Коли питаємо про майбутнє, її плечі опускаються. - Хотілося б вірити, що все це скоро закінчиться. Але надії - майже нема. Думаю про найгірше, але сподіваюсь на краще, - додає наостанок. Чоловіки стоять у черзі під щільними кронами туй і ялинок. Серед них також військовослужбовці з пораненнями. Дехто спирається на милиці або тростину, однак також чекають разом з усіма. ДОБРОВОЛЕЦЬ Вулиця до Соломʼянського територіального центру комплектування не відрізняється чимось особливим - типовий київський спальний район: п'ятиповерхівки, криві бордюри, автівки вздовж тротуару. Але що ближче до будівлі ТЦК - на очі впадають масивні протитанкові їжаки, потемнілі від дощу й заіржавілі. Далі - кілька покришок, деякі з них повні сміття й недопалків, притулені до бетонних блоків. Це імпровізований укріплений вхід, який розпочинається ще на розі вулиці. У провулку дорога перекрита - встановили блокпост. На виході з ТЦК - чоловік у темно-синій куртці. Швидко йде до синьої автівки, припаркованої під тротуаром і вже збирається їхати. Називається Олександром, але прізвище називати відмовляється. Колишній держслужбовець, зізнається. Йому 45 років. Він доброволець і щойно завершив трирічний контракт у теробороні. Тепер знову збирається до війська - цього разу хоче в Нацгвардію. - У березні контракт закінчився. Я служив у 112-й бригаді з початку повномасштабного вторгнення. Спершу в Києві, загалом - Харків, Миколаїв, Бахмут, Херсон. Не сидів на місці. Був всюди, де треба. І зараз продовжую. Бо що ще робити?, - розповідає Олександр. ТЦК - це лише виконавці. Вони просто крайні Ситуацію з мобілізацією Олександр оцінює жорстко, але переконує, що ухилянтів багато - і їх треба ловити. - Але не "відловлювати", як у ТіkТоk. Треба пояснювати. Закон є - його треба виконувати. Не можеш служити - допомагай матеріально. Але допомагай. Каже, всі ці історії з відео про "бусифікацію" - результат браку комунікації. - Люди бояться не повістки. Люди бояться невідомого. Їм треба пояснити: ось що буде, ось що далі, ось твоя роль. А не хапати на вулиці. Треба не лякати, а роз'яснювати. Якщо люди знатимуть, що на них чекає - буде менше паніки, - переконує військовий. - ТЦК - це лише виконавці. Вони просто крайні. Виходять з приміщення - і шеврони знімають, бо вже люди на них косо дивляться. А це неправильно. Вся відповідальність - не на них, а на керівництві, яке ці накази спускає. Хочеш перемоги? Пояснюй. Не женись за статистикою. На фронті, каже Олександр, нічого не змінилось. Переговори, останні політичні заяви, новини в ефірах - усе це лишається десь за лінією вогню. - Як був бардак, так і є. Усе по-старому. Хлопці стоять і не вірять у "перемир'я". Усі розуміють - якщо зараз зупинитись, буде пауза. Те, що пропонують - не в наших інтересах. Це не мир, це пауза. Потім знову прийдуть, як після Першої світової. Люди втратили забагато, щоб погодитися. Якщо Зеленський це підпише - піде за "руським кораблем". На "нулі" триває і війна, і внутрішній відбір. Тих, хто не готовий психологічно, не саджають в окопи. Олександр переконаний, що ключова задача тилу - не тільки давати людей, а й готувати, пояснювати, комунікувати. Бо навіть найміцніший фронт тримається на тому, що відбувається за його спиною. Війна не закінчиться найближчим часом, каже чоловік. Триватиме ще не менше двох років. - Трамп просуває свої економічні інтереси. Це не про нас. Вони можуть тиснути на Зеленського, але не на армію, - говорить Олександр. - Усе залежить від того, як нам даватимуть зброю. Бо без неї буде партизанщина. Як у 2022 році - коктейлі "Молотова", мисливські карабіни, ДФТГ. Люди самі тоді вставали. Не треба було ніякої централізованої мобілізації - були образи Бучі, Харкова, Маріуполя. І цього вистачало, щоб брати зброю. Якщо буде необхідність, упевнений - люди знову піднімуться. ЗАЙВА БЮРОКРАТІЯ Люди йдуть тротуарами повз - хтось із торбами, хтось із теками документів чи медичними картками. Поруч - кілька військових пʼють каву. Хтось виходить з військкомату мовчки. Чоловік у чорній розхристаній куртці біжить: "Вибачаюся, поспішаю на ВЛК", - відказує. Хлопець у куртці кольору хакі з батьком та братом швидко йдуть до авто. Каже, що поспішає, але пояснює: поки не військовий - але вже за крок до цього. - Прийшов сам, добровільно. Бо хочу сам зробити цей вибір, - говорить Максим, 24 роки. - А не чекати, поки хтось вирішить за мене, коли мені стане 25. Я не через пільги якісь тут, просто прийшов час. Знайшов для себе підрозділ, який мені підходить. І вирішив не тягнути. Пора. Уже вдруге за день до Соломʼянського ТЦК йде 57-річний Олег. Прізвище відмовляється називати, просить не фотографувати. Він афганець, має посвідчення учасника бойових дій ще з радянських часів. Уже тиждень ходить до цього військкомату - оновлює дані. Каже, що найважче - не комісія, не висновки лікарів, а папери. - Я вже неділю сюди ходжу. Потрібен обліковий документ, а щоб його отримати - треба пройти всі круги ада. І 101-й кабінет, і все інше. В мене є посвідчення УБД, є старий радянський військовий квиток. Але ж тоді в мене прізвище було написане російською, а зараз - українською. І все - дані не збігаються, не визнають. Кажуть: треба все оновлювати. Олег не служить зараз, але після проходження ВЛК його визнали придатним за категорією Б. Це означає, що може згодитися в логістиці, охороні, зв'язку, медичній частині. Сліпий, хворий, але придатний - Сліпий, хворий, але придатний, - іронізує він. - Я взагалі зв'язківець за фахом, командир командно-штабних машин - рівень полку, дивізії. Коли почалась повномасштабна війна, до ТЦК не пішов не тому, що ховався, а тому що було не до того: - Ми барикади будували, дітей евакуювали. Я в Тарасівці був, хоча квартира в Києві. Облікова картка в них на мене була, дані були. Просто чекав, що якщо вже буде дуже треба - то викличуть. Пенсію, на яку мав право як ветеран, теж не оформив вчасно. Лише коли поховав батька, зустрів побратимів, ті й сказали: "Та ти вже давно мав би пенсію отримувати". Про повторний наступ на Київ не вірить. Росіяни не осилять, сміється. - Я економіст, маю дві вищі освіти. Слідкую не за газетами, а за тими, з ким колись бізнес вів. У них там усе сиплеться. Вони зараз просто блефують. Якщо не можеш перемогти - створюй вигляд, що перемагаєш. Але це довго не триває. Вірю, що війна може закінчитись уже цього року. Але у нас в країні гайки закручують, бо інакше не виживеш. Європа не знає, чого хоче: сьогодні чотири країни "за", завтра - дев'ять "проти". А в нас війна. Тут не до довгих дебатів. А у них - демократія, все через консенсус. І як результат - затягування. До ТЦК, каже, багато хто не хоче йти - бо людей не мотивують. Однак останній тиждень бачив у військкоматі та на ВЛК багато молоді. - Тобто ініціатива з пільгами працює - і це правильна стратегія. Давно пора було так зробити. Я сам у свій час писав два рапорти, щоб піти служити. А зараз система радянська. Все на "закрутити гайки". Але це не працює. - У 80-х я повернувся з Афганістану й хотів вступити до університету. Не пройшов - ну, дві війни, сільська школа. Але пішов на підготовче. Приніс посвідчення УБД - і тоді сказали: "О, нам такі хлопці потрібні". Це і є мотивація. Пільги для військових - нині здебільшого формальні, запевняє. - Ну от кому потрібні комунальні знижки, якщо в тебе ще нема своєї квартири? Дайте доступ до навчання, до вузів, до нормального старту в житті. Бачив серед добровольців і дівчат. І вважає, що кожен може воювати. Але не через "муштру", а через вибір. - Ми маємо бути, як Ізраїль. Але до тієї системи нам ще далеко. У нас усе досі тримається на хабарях. Але шанс щось змінити є. Останні події після приходу до влади Трампа чоловіка не здивували. - Це логічно з точки зору економіки. Бо у США - гігантський зовнішній борг. Більше 37 трильйонів доларів. Але не Міжнародному банку, як всі думають. А тим, хто купив їхні державні цінні папери. А це - весь світ, - посміхається і прибирає з обличчя пасма вже посивілого волосся. - Якщо ми не розуміємо, як у світі працюють гроші нас продадуть. І не свої. А чужі. Питання лише - чиї гроші зайдуть у цю країну. Українських олігархів уже міняють на західних. І вся різниця в тому, хто буде отримувати прибуток. А не в тому, що система стане чеснішою. ПОМИЛКОВИЙ РОЗШУК Живої черги біля Соломʼянського ТЦК майже немає. Однак там вишиковуються ті, хто зареєструвався завчасно. Онлайн-запис - на місяць уперед. Потрапити всередину можна, якщо довго чекати або з повісткою, або з поліцією. Зустрічаємо Костянтина. Йому 30. Чоловік непридатний до служби, бо має діабет першого типу - тяжка форма. - Мені виписали повістку. Прийшов по ній, пройшов ВЛК, зареєстрував результат. І тут кажуть - я в розшуку, бо ще не з'явився за&hеllір; іншою повісткою. Якою?! Виявляється, вона заднім числом на три місяці раніше. Але ж я все оновлював. Дані подавав ще, коли тільки зʼявився "Резерв+". Поліція мене зупиняла - нічого не казали. У ТЦК - теж. А тут - на тобі. Юридичний відділ пообіцяв "передивитися" справу. Але черги в ТЦК - гігантські. Коли майже вистояв - уже обідня перерва. Сказали "погуляти годинку". - Там все як у лотереї. Черга не жива, не електронна - якась напівміфічна. Є дві - для тих, хто вперше, і для повторних. Повторні сидять, поки справу знайдуть і комусь передадуть. Можуть одразу покликати, а можуть день не чіпати. Я бачив, як витягують справи з верху стопки - значить, щось "зверху надійшло". Велика частина абсурду - це саме проходження ВЛК. - Сидиш по шість-сім годин під дверима одного лікаря. Запису немає. Просто сидиш. Або проходиш, або - приходь завтра. Або за місяць. І ще питання - чи тебе взагалі знайдуть у системі. Солом'янський - це взагалі "елітний" ТЦК. Записатись туди - як на концерт Його направили в Солом'янський ТЦК, хоча повістка була з Оболонського. - Солом'янський - це взагалі "елітний" ТЦК. Записатись туди - як на концерт. Опівночі відкривають запис на місяць наперед. Все розлітається. Я, щоб записатися на одну довідку, реєструвався ще 1 березня, - обурюється Костянтин. - Перша ВЛК - не штатна. Потім твоя справа йде на штатну ВЛК, звідти - на центральну. І тільки звідти - назад у ТЦК. І цей весь шлях, мені сказали, може зайняти до пів року. А оригінали документів усі віддав. А ще є така штука: якщо ти "обмежено придатний", але в якийсь момент змінилась інструкція - тебе можуть поставити "придатним" і все. Без пояснень. Костянтин у чергах також зустрічав чоловіків із подібною ситуацією. Процес може тривати від кількох тижнів до кількох місяців. А іноді - до пів року. Увесь цей час людина, формально непридатна до служби, залишається "у процесі". Її дані можуть не оновитися в системі вчасно, і навіть буває - можуть внести у список "ухилянтів" через неузгодженість між датами повісток та рішенням ВЛК. Після обіду люди один за одним зникають за постом. Хтось приходить із повісткою, хтось просто намагається владнати документи. Однак добровольців тут зустрінеш рідко, каже один із працівників ТЦК. - Вони були у 2022 році, - додає роздратовано.

Із 1 вересня в країні стартує нова модель військової підготовки: замість строкової служби - базовий вишкіл для всіх громадян віком від 18 до 25 років. Він триватиме кілька місяців і завершуватиметься постановкою на облік у ТЦК. Тим часом підприємства, які хочуть зберегти бронювання своїх працівників, мали до 31 березня підтвердити свою критичність. Інакше ті можуть бути мобілізовані на загальних підставах. Влада наполягає, що без нової хвилі поповнення фронту говорити про ротації чи масове повернення військових - передчасно. Під стінами київських ТЦК щодня збираються люди: одні приходять добровільно чи за відстрочками, другі - з повістками, треті - провести рідних в навчальні центри. Кореспондентки Gаzеtа.uа біля київських ТЦК поговорили з людьми, які туди йдуть. Розпитали їх за мотивацію служити, відношення до потенційного перемир'я тощо. ЖІНКИ У ВІЙСЬКУ Під дверима Шевченківського ТЦК - кілька людей. Хтось прийшов за довідкою, хтось - за повісткою, а дехто просто підтримати родича. Валентина - одна з небагатьох, хто не уникає розмови. Вона - діюча військова, у відпустці з фронту. - Прийшла по особистих справах. Я служу на Харківському напрямку, штурмовий підрозділ. Ситуація там&hеllір; складна, але стабільна у своїй складності. Як було, так і є. Те, що тут говорять про якесь можливе перемир'я, - там не відчувається, - каже вона. Валентина пішла у військо добровільно ще у 2022 році. Каже, просто пішла - і все, без зайвих роздумів. - Я з Білогородки. Обрала штурмову - бо подобається. Не було страшно. У війську ставлення до жінок і чоловіків однакове. Якщо ти військовослужбовець - то військовослужбовець. І крапка. Говорячи про мобілізацію, її погляд стає жорсткішим. Каже, що не розуміє тих, хто ховається. - Якби всі йшли служити, не було б стільки "двохсотих". Дуже багато жінок зараз у війську. Вони не прячуться. А здорові хлопці - ховаються, качаються в спортзалах, але зробити крок - не можуть. Просто я їх не розумію. А беруть зараз кого завгодно - калік забирають, тих, хто не зміг "відкупитись". Це не нормально. А якби кожен зробив свій вибір чесно, нам усім було б легше. Про відео з інтернету, де чоловіків хапають на вулицях, говорить стримано. - Я такого не бачила. На моїх очах нічого подібного не було, - зізнається Валентина і поспіхом йде, коли її кличе працівник ТЦК. Під ногами - мокрий асфальт, навколо військкомату висить стрічка. Прохід до приміщення охороняє працівник ТЦК. Поруч - протитанкові їжаки, а двері огороджені мішками з піском. Всередину пускають за електронною чергою. Стороннім вхід - заборонено. 20-річна Юлія тримає руки в кишенях, бежева куртка в плечах промокла від мряки. Був звичайним працівником, а броню лишили тільки майстрам - Хлопця мобілізували. Повістку вручили через роботу - подзвонили, сказали, що якісь "неполадки" у військкоматі. Він пішов - а там вже дали бойову повістку. Хоч у нього все було оновлено: штрих-код, ВЛК пройдено, - розповідає Юлія. - Раніше мав бронювання, бо працював на заводі. Але він був звичайним працівником, а броню лишили тільки майстрам. Як тільки зняли - одразу викликали. Час від часу зиркає на двері, у які заходять чоловіки. Сьогодні чоловіка мають відправити на навчання. Юлія прийшла, щоб побути поруч. - Ми не встигли ні до чого підготуватись. Я студентка, вчуся на соціального працівника. А він просто намагався жити, працювати. Зараз їде на навчання. Підрозділ ще не знаємо. Частину спорядження купували самі. Наколінники, рукавиці - вийшло понад 2000 грн. - У знайомого був 46-й розмір, а дали 58-й. Якщо буде не по ньому - купуватимемо самі. Але все дуже дорого. Юлія переселенка з Чернігівської області. Приїхала до Києва в 2023-му, до сестри. Її хлопцю - 28 років. Коли той сказав, що дали бойову повістку, вона не стрималась - була істерика. - Він був обмежено придатний раніше. Але потім - уже придатний. І якогось іншого варіанту не залишилось. Він сказав: "Ну, дали - значить, піду". І я теж намагаюсь прийняти, - додає вона. - Але він не переховувався, ми завжди були "в системі", з оновленими даними. Дівчина не відводить погляд від дверей ТЦК. Каже, прийшла о 9:00 і чекає вже понад дві години. У військкоматі все суворо - телефони здають, стоять металошукачі, охорона. - Не знаю, яке ставлення там. Не пускають. Але у Сквирі, звідки ми, він прийшов просто "оновити дані" - а йому дали бойову. То як ви думаєте, яке ставлення? Про пільги для добровольців до 25 років, Юлія говорить твердо: хай хлопці хоча б трохи поживуть спокійно. - Побачать молодість, щось відчують. Бо зараз можуть просто відправити в найгірше. Нащо? - різко відказує жінка. - Якщо забирають всіх підряд, не дивлячись на стан здоров'я - це неправильно. Але сама свідком чогось подібного не була. Просто чую. Коли питаємо про майбутнє, її плечі опускаються. - Хотілося б вірити, що все це скоро закінчиться. Але надії - майже нема. Думаю про найгірше, але сподіваюсь на краще, - додає наостанок. Чоловіки стоять у черзі під щільними кронами туй і ялинок. Серед них також військовослужбовці з пораненнями. Дехто спирається на милиці або тростину, однак також чекають разом з усіма. ДОБРОВОЛЕЦЬ Вулиця до Соломʼянського територіального центру комплектування не відрізняється чимось особливим - типовий київський спальний район: п'ятиповерхівки, криві бордюри, автівки вздовж тротуару. Але що ближче до будівлі ТЦК - на очі впадають масивні протитанкові їжаки, потемнілі від дощу й заіржавілі. Далі - кілька покришок, деякі з них повні сміття й недопалків, притулені до бетонних блоків. Це імпровізований укріплений вхід, який розпочинається ще на розі вулиці. У провулку дорога перекрита - встановили блокпост. На виході з ТЦК - чоловік у темно-синій куртці. Швидко йде до синьої автівки, припаркованої під тротуаром і вже збирається їхати. Називається Олександром, але прізвище називати відмовляється. Колишній держслужбовець, зізнається. Йому 45 років. Він доброволець і щойно завершив трирічний контракт у теробороні. Тепер знову збирається до війська - цього разу хоче в Нацгвардію. - У березні контракт закінчився. Я служив у 112-й бригаді з початку повномасштабного вторгнення. Спершу в Києві, загалом - Харків, Миколаїв, Бахмут, Херсон. Не сидів на місці. Був всюди, де треба. І зараз продовжую. Бо що ще робити?, - розповідає Олександр. ТЦК - це лише виконавці. Вони просто крайні Ситуацію з мобілізацією Олександр оцінює жорстко, але переконує, що ухилянтів багато - і їх треба ловити. - Але не "відловлювати", як у ТіkТоk. Треба пояснювати. Закон є - його треба виконувати. Не можеш служити - допомагай матеріально. Але допомагай. Каже, всі ці історії з відео про "бусифікацію" - результат браку комунікації. - Люди бояться не повістки. Люди бояться невідомого. Їм треба пояснити: ось що буде, ось що далі, ось твоя роль. А не хапати на вулиці. Треба не лякати, а роз'яснювати. Якщо люди знатимуть, що на них чекає - буде менше паніки, - переконує військовий. - ТЦК - це лише виконавці. Вони просто крайні. Виходять з приміщення - і шеврони знімають, бо вже люди на них косо дивляться. А це неправильно. Вся відповідальність - не на них, а на керівництві, яке ці накази спускає. Хочеш перемоги? Пояснюй. Не женись за статистикою. На фронті, каже Олександр, нічого не змінилось. Переговори, останні політичні заяви, новини в ефірах - усе це лишається десь за лінією вогню. - Як був бардак, так і є. Усе по-старому. Хлопці стоять і не вірять у "перемир'я". Усі розуміють - якщо зараз зупинитись, буде пауза. Те, що пропонують - не в наших інтересах. Це не мир, це пауза. Потім знову прийдуть, як після Першої світової. Люди втратили забагато, щоб погодитися. Якщо Зеленський це підпише - піде за "руським кораблем". На "нулі" триває і війна, і внутрішній відбір. Тих, хто не готовий психологічно, не саджають в окопи. Олександр переконаний, що ключова задача тилу - не тільки давати людей, а й готувати, пояснювати, комунікувати. Бо навіть найміцніший фронт тримається на тому, що відбувається за його спиною. Війна не закінчиться найближчим часом, каже чоловік. Триватиме ще не менше двох років. - Трамп просуває свої економічні інтереси. Це не про нас. Вони можуть тиснути на Зеленського, але не на армію, - говорить Олександр. - Усе залежить від того, як нам даватимуть зброю. Бо без неї буде партизанщина. Як у 2022 році - коктейлі "Молотова", мисливські карабіни, ДФТГ. Люди самі тоді вставали. Не треба було ніякої централізованої мобілізації - були образи Бучі, Харкова, Маріуполя. І цього вистачало, щоб брати зброю. Якщо буде необхідність, упевнений - люди знову піднімуться. ЗАЙВА БЮРОКРАТІЯ Люди йдуть тротуарами повз - хтось із торбами, хтось із теками документів чи медичними картками. Поруч - кілька військових пʼють каву. Хтось виходить з військкомату мовчки. Чоловік у чорній розхристаній куртці біжить: "Вибачаюся, поспішаю на ВЛК", - відказує. Хлопець у куртці кольору хакі з батьком та братом швидко йдуть до авто. Каже, що поспішає, але пояснює: поки не військовий - але вже за крок до цього. - Прийшов сам, добровільно. Бо хочу сам зробити цей вибір, - говорить Максим, 24 роки. - А не чекати, поки хтось вирішить за мене, коли мені стане 25. Я не через пільги якісь тут, просто прийшов час. Знайшов для себе підрозділ, який мені підходить. І вирішив не тягнути. Пора. Уже вдруге за день до Соломʼянського ТЦК йде 57-річний Олег. Прізвище відмовляється називати, просить не фотографувати. Він афганець, має посвідчення учасника бойових дій ще з радянських часів. Уже тиждень ходить до цього військкомату - оновлює дані. Каже, що найважче - не комісія, не висновки лікарів, а папери. - Я вже неділю сюди ходжу. Потрібен обліковий документ, а щоб його отримати - треба пройти всі круги ада. І 101-й кабінет, і все інше. В мене є посвідчення УБД, є старий радянський військовий квиток. Але ж тоді в мене прізвище було написане російською, а зараз - українською. І все - дані не збігаються, не визнають. Кажуть: треба все оновлювати. Олег не служить зараз, але після проходження ВЛК його визнали придатним за категорією Б. Це означає, що може згодитися в логістиці, охороні, зв'язку, медичній частині. Сліпий, хворий, але придатний - Сліпий, хворий, але придатний, - іронізує він. - Я взагалі зв'язківець за фахом, командир командно-штабних машин - рівень полку, дивізії. Коли почалась повномасштабна війна, до ТЦК не пішов не тому, що ховався, а тому що було не до того: - Ми барикади будували, дітей евакуювали. Я в Тарасівці був, хоча квартира в Києві. Облікова картка в них на мене була, дані були. Просто чекав, що якщо вже буде дуже треба - то викличуть. Пенсію, на яку мав право як ветеран, теж не оформив вчасно. Лише коли поховав батька, зустрів побратимів, ті й сказали: "Та ти вже давно мав би пенсію отримувати". Про повторний наступ на Київ не вірить. Росіяни не осилять, сміється. - Я економіст, маю дві вищі освіти. Слідкую не за газетами, а за тими, з ким колись бізнес вів. У них там усе сиплеться. Вони зараз просто блефують. Якщо не можеш перемогти - створюй вигляд, що перемагаєш. Але це довго не триває. Вірю, що війна може закінчитись уже цього року. Але у нас в країні гайки закручують, бо інакше не виживеш. Європа не знає, чого хоче: сьогодні чотири країни "за", завтра - дев'ять "проти". А в нас війна. Тут не до довгих дебатів. А у них - демократія, все через консенсус. І як результат - затягування. До ТЦК, каже, багато хто не хоче йти - бо людей не мотивують. Однак останній тиждень бачив у військкоматі та на ВЛК багато молоді. - Тобто ініціатива з пільгами працює - і це правильна стратегія. Давно пора було так зробити. Я сам у свій час писав два рапорти, щоб піти служити. А зараз система радянська. Все на "закрутити гайки". Але це не працює. - У 80-х я повернувся з Афганістану й хотів вступити до університету. Не пройшов - ну, дві війни, сільська школа. Але пішов на підготовче. Приніс посвідчення УБД - і тоді сказали: "О, нам такі хлопці потрібні". Це і є мотивація. Пільги для військових - нині здебільшого формальні, запевняє. - Ну от кому потрібні комунальні знижки, якщо в тебе ще нема своєї квартири? Дайте доступ до навчання, до вузів, до нормального старту в житті. Бачив серед добровольців і дівчат. І вважає, що кожен може воювати. Але не через "муштру", а через вибір. - Ми маємо бути, як Ізраїль. Але до тієї системи нам ще далеко. У нас усе досі тримається на хабарях. Але шанс щось змінити є. Останні події після приходу до влади Трампа чоловіка не здивували. - Це логічно з точки зору економіки. Бо у США - гігантський зовнішній борг. Більше 37 трильйонів доларів. Але не Міжнародному банку, як всі думають. А тим, хто купив їхні державні цінні папери. А це - весь світ, - посміхається і прибирає з обличчя пасма вже посивілого волосся. - Якщо ми не розуміємо, як у світі працюють гроші нас продадуть. І не свої. А чужі. Питання лише - чиї гроші зайдуть у цю країну. Українських олігархів уже міняють на західних. І вся різниця в тому, хто буде отримувати прибуток. А не в тому, що система стане чеснішою. ПОМИЛКОВИЙ РОЗШУК Живої черги біля Соломʼянського ТЦК майже немає. Однак там вишиковуються ті, хто зареєструвався завчасно. Онлайн-запис - на місяць уперед. Потрапити всередину можна, якщо довго чекати або з повісткою, або з поліцією. Зустрічаємо Костянтина. Йому 30. Чоловік непридатний до служби, бо має діабет першого типу - тяжка форма. - Мені виписали повістку. Прийшов по ній, пройшов ВЛК, зареєстрував результат. І тут кажуть - я в розшуку, бо ще не з'явився за&hеllір; іншою повісткою. Якою?! Виявляється, вона заднім числом на три місяці раніше. Але ж я все оновлював. Дані подавав ще, коли тільки зʼявився "Резерв+". Поліція мене зупиняла - нічого не казали. У ТЦК - теж. А тут - на тобі. Юридичний відділ пообіцяв "передивитися" справу. Але черги в ТЦК - гігантські. Коли майже вистояв - уже обідня перерва. Сказали "погуляти годинку". - Там все як у лотереї. Черга не жива, не електронна - якась напівміфічна. Є дві - для тих, хто вперше, і для повторних. Повторні сидять, поки справу знайдуть і комусь передадуть. Можуть одразу покликати, а можуть день не чіпати. Я бачив, як витягують справи з верху стопки - значить, щось "зверху надійшло". Велика частина абсурду - це саме проходження ВЛК. - Сидиш по шість-сім годин під дверима одного лікаря. Запису немає. Просто сидиш. Або проходиш, або - приходь завтра. Або за місяць. І ще питання - чи тебе взагалі знайдуть у системі. Солом'янський - це взагалі "елітний" ТЦК. Записатись туди - як на концерт Його направили в Солом'янський ТЦК, хоча повістка була з Оболонського. - Солом'янський - це взагалі "елітний" ТЦК. Записатись туди - як на концерт. Опівночі відкривають запис на місяць наперед. Все розлітається. Я, щоб записатися на одну довідку, реєструвався ще 1 березня, - обурюється Костянтин. - Перша ВЛК - не штатна. Потім твоя справа йде на штатну ВЛК, звідти - на центральну. І тільки звідти - назад у ТЦК. І цей весь шлях, мені сказали, може зайняти до пів року. А оригінали документів усі віддав. А ще є така штука: якщо ти "обмежено придатний", але в якийсь момент змінилась інструкція - тебе можуть поставити "придатним" і все. Без пояснень. Костянтин у чергах також зустрічав чоловіків із подібною ситуацією. Процес може тривати від кількох тижнів до кількох місяців. А іноді - до пів року. Увесь цей час людина, формально непридатна до служби, залишається "у процесі". Її дані можуть не оновитися в системі вчасно, і навіть буває - можуть внести у список "ухилянтів" через неузгодженість між датами повісток та рішенням ВЛК. Після обіду люди один за одним зникають за постом. Хтось приходить із повісткою, хтось просто намагається владнати документи. Однак добровольців тут зустрінеш рідко, каже один із працівників ТЦК. - Вони були у 2022 році, - додає роздратовано.

У селі Рожни, що на Київщині, розташована теплиця, у якій цілий рік вирощують цитрусові, банани, ананаси, папаю та десятки інших тропічних культур. Власник теплиці - Анатолій Патій, 72-річний інженер за освітою, який понад 40 років займається селекцією рослин і розробкою енергоефективних тепличних систем. Його теплиця побудована за запатентованою технологією "термоса" і функціонує без постійного опалення. Основу бізнесу складає вирощування і продаж саджанців, адаптованих до кімнатних умов. Кореспондентки Gаzеtа.uа побували на фермі, поспілкувалися з власником і дізналися, як вирощують тропічні культури в теплиці. "ПОЦІЛУНОК СОНЦЯ" Тепло вдаряє в обличчя одразу, щойно заходиш до теплиці. На вулиці ще прохолодно, а всередині - справжнісіньке літо. У теплиці, яку власник Анатолій Патій назвав "Банановою фермою" пахне квітами й трохи парфумами. - Ми з вами зараз у теплиці типу "Термос". Тут ми не топимо ні вдень, ні вночі - зараз усередині 25 градусів тепла без жодного опалення, - Анатолій Патій стоїть поміж апельсинових дерев, тримаючи пальцями квітучу гілку. Йому 72, він носить просту картату сорочку. - Форточки відкриті, провітрюється, але все тримається завдяки конструкції. Це і є особливість теплиці "Термос" - вона не впускає холод і не випускає тепло. На перший погляд ця теплиця більше нагадує шматочок тропіків, ніж традиційне українське сільське господарство. Усередині панує вологий мікроклімат, а замість звичних для нашого регіону овочів та ягід тут вирощують цитрусові, банани та ананаси. Зелене листя апельсинів і лимонів переплітається між собою, утворюючи в приміщенні грайливі тіні. Гілля під вагою плодів звисає майже до землі. Технологію Патій запатентував ще у 1995 році в Німеччині. Каже, що продав понад 800 проєктів в Україні, країнах СНД і ще 30 - у Європі. За цією системою будують не лише теплиці, а й житлові будинки, магазини, гаражі. Товщина стіни - 25 см, що, за його словами, відповідає 3,5 м цегли. - Але ми продаємо не просто проєкти, - додає він. - Ми реалізуємо готовий бізнес. Франшизу. Бізнес на саджанцях, які тут же й вирощуємо. Доглядати за рослинами Анатолію допомагає дружина. Плоди екзотичних рослин чоловік не продає, натомість зосередився на реалізації саджанців. - Я вивів сорти, які прекрасно себе почувають у кімнатних умовах. Робимо так звані "дерева-сади" - це коли на одному дереві прищеплені різні цитрусові, - показує чоловік різні плоди, що висять на сусідніх гілках. - На одній ростуть апельсини, на іншій - мандарини. Оскільки всі цитрусові родичі, їх можна зрощувати разом. У мене є дерева з чотирма-шістьма видами плодів одночасно. Смак у них не такий кислий, як у магазинних Серед десятків сортів тут є і лимон "Київський", який Патій вивів ще у 1994 році. Плоди цього сорту сягають до півтора кілограма. - Він прекрасно росте в кімнаті, має широкий листовий апарат, і не надто кислий. Це мій авторський сорт, - додає Анатолій. - Подивіться на розмір плоду цього лимону - навіть невеликий має солідну вагу. А були й більші - по півтора кілограма. Смак у них не такий кислий, як у магазинних. Схрестив помело з турецьким лимоном. У тому ж році винахідник написав книжку про цей сорт. Назвав її "Поцілунок сонця". - У дитинстві мені подарували апельсин - я тоді був у першому класі. І я бігав по селу, показував, розповідав, що його поцілувало сонце. Батько мій, агроном, сказав мені: "Дитино, не бігай - з'їж, а зернятко посій". Я так і зробив. Через 20 років дерево заплодоносило. Хоч Анатолій закінчив інститут цивільної авіації, усе ж повернувся до землі. - Батько агроном, а я пішов іншим шляхом, але, як бачите, усе одно до цього прийшов. Пам'ятаю, як перед ринком "Юність" грузин продавав саджанці - лимона, апельсина, мандарина. Поруч поставив також дерево з плодами. Я був інженером, мав 140 рублів зарплати. А потім побачив, як він за дві години заробив стільки, скільки я за рік. Тоді й вирішив серйозно цим займатися. КОКО ШАНЕЛЬ І "ДЕРЕВА-САДИ" Одна частина теплиці відведена під цитрусові дерева. Тут ростуть мандарини та апельсини, чиї гілки буквально прогинаються під вагою яскраво-помаранчевих плодів. Листя соковито-зелене, місцями ще можна помітити білі квіти. - Квіти апельсина - з них Коко Шанель зробила легендарний парфум Сhаnеl №5. Їхній аромат тут відчувається одразу, тільки зайдеш. У традиціях Іспанії та Італії, коли дівчина виходить заміж, їй у волосся вплітають вінок з цих квітів, - розповідає Анатолій. Повітря тут сповнене солодкого запаху цитрусових, що змішується з легкою вологою землі. Уздовж стін стоять вазони з молодими деревцями й горщики з саджанцями. - Але є одна проблема: їх катастрофічно не вистачає. Люди розкуповують усе. Саджанці - це живий бізнес. Чим довше росте рослина - тим більше вона коштує. Якщо ви не продали огірки - вони згниють. А якщо не продали саджанець за 400 гривень, то за два місяці він уже коштує 1500, - пояснює Патій. - Бувало великі дерева й за $1000 продавав. Окрім цитрусових, у теплиці ростуть інжир, гранат, оливкове дерево, лавровий лист. А деякі види витримують навіть до 33 градусів морозу. Інжир, наприклад, Патій схрестив із шовковицею, отримавши морозостійкий крупноплідний сорт. - Це результат 25 років роботи, - каже він. - Але воно того варте. Усе починалося з однокімнатної квартири, де він вирощував і розмножував перші саджанці. - Я поїхав у Москву, знайшов 12 книжок, де описувалося, як в Україні вирощували екзотику. Виявилось, що в нас були теплиці по півтора кілометра довжиною. Ми експортували 3000 пудів ананасів. А потім прийшли більшовики - і все зруйнували. Потім були експерименти з прищепленням, а далі - наукові дослідження. Ідею відновити втрачену культуру Анатолій реалізовує вже понад 25 років. - Я ж захотів усе це повернути в Україну. І придумав теплицю "Термос", - у глибині приміення Анатолій Патій показує дерево, на якому росте одразу шість видів цитрусових. - Ось тут у мене мандарини, на другій гілці - лайм, далі - апельсин, ще далі - грейпфрут. А ось тут - лимон. Причому оранжевий. Схрестив турецький лимон з апельсином. В апельсині ж вітаміну С більше, ніж у лимоні. Вийшов такий собі кисло-солодкий гібрид - дуже смачний. "Дерева-сади" - екзотичні мікси для кімнат, балконів, а іноді й для зимових садів. Особливо цінують такі дерева заможні клієнти. Голландія на цьому заробляє 160 мільярдів євро на рік! - Є люди, які хочуть маленьке деревце - для підвіконня. А є багаті люди, які мають зимові сади, і їм треба щось велике. Для них я використовую метод повітряного укорінення. Беру велику гілку, зрізаю кору, обгортаю мохом, землею, пакетом - і за три місяці отримую готове дерево. Висаджую в горщик і продаю. Це вже інша ціна. Патій переконаний: бізнес на саджанцях - недооцінене джерело доходу в Україні. - Голландія на цьому заробляє 160 мільярдів євро на рік! Це більше, ніж чотири бюджети України. А країна в них у кілька разів менша, - додає він. У теплиці ростуть також псідіум суничний, що цвіте безперервно, і дає ароматні плоди зі смаком ананаса і полуниці. Є і лайм, який цвіте п'ять разів на рік, лимон київський - сім, апельсин - два-три. - Усі ці сорти я виводив роками. Ананас, наприклад, - це 25 років наукової роботи. А ось цей - найбільший у світі, виросте до 15 кілограмів, - показує Патій на рослину міцним високим литям одразу за проходом у сусіднє приміщення. За зеленню видніється величезний продовгуватий ананас. НАЙНИЖЧИЙ У СВІТІ БАНАН У цій частині теплиці ще тепліше - справжній куточок джунглів. Величезні широкі листки бананових дерев створюють густу тінь, а між ними звисають грона ще зелених плодів. Колючі листки вибиваються з вазонів, а вглиб теплиці можна побачити ще молоді рослини. Особливе місце займає банан. - Усі ці сорти я створював спеціально для вирощування в кімнатах. Ось, наприклад, суперкарликовий банан. Він витримує посуху, - каже господар. - Спочатку зменшив висоту з 3,5 метра до 2,5, потім до 1,5. А тепер є такі, що можна лежачи зривати банани. Цей сорт витримує посуху до дев'яти місяців. Ідеальний для кімнат. Бананові саджанці, за його словами, розлітаються. Ціни - від 500 грн, але попит настільки високий, що Патій просто не встигає вирощувати потрібну кількість. - Мені треба 40-50 тисяч саджанців на рік. До війни ще більше було. А зараз ТіkТоk, інтернет, програми знімають. Уже понад 100 телеканалів побували тут, навіть китайське Сіньхуа приїжджало. Суперкарликовий банан - найнижчий у світі. Виведений у 2005 році. Серед тропічної зелені - монстери. Вони дають плід, який на Мальдівах і Майорці називають "бананас", каже власник. - На вигляд - як ананас, а всередині - як банан. Найсмачніший плід у світі, - переконує. Світло м'яко проходить крізь стіни, не обпікаючи листя. Поруч росте папая. І не одна. Вона тут жовтіє, дає плоди, і навіть "змінює стать". - Один рік дає жіночі плоди, інший - гермафродитні, а третій рік - взагалі нічого. Чоловічі квітки йдуть. І так може бути на кожній гілці. Міняються ролями, - каже Патій. - З плодів ми варили варення, сто банок - усе розкупили. У сусідньому кутку - кавове дерево з червоними плодами, що вже почали опадати. З одного дерева можна зібрати близько 700 г бобів. Із них можна варити каву. Теплиця, за його словами, споживає у 15 разів менше тепла, ніж звичайна. Навіть взимку всередині не доводиться топити. Сонце нагріває приміщення, а котел господар вмикає максимум на 15 хв. - Батареї холодні, а тут тепло. Різниця колосальна. У звичайній теплиці 70% тепла йде в небо. У мене - лише 5-7%. Вологість він контролює ручним обприскуванням. Усе інше - робота природного мікроклімату. А грунти - лісові, легкі, підібрані індивідуально для кожного виду. Поради щодо вирощування Патій викладає на своєму сайті: відео, консультації, рецепти ґрунтів, підказки. Він не тільки продає саджанець, а навчає і консультує. - Наприклад, банан. Не нижче +15. Але чим тепліше - тим краще. Не ставте під батарею. Ставте на підвіконня, притіняйте тюлем. І він ростиме. І через рік-два вже дасть плоди. Інжир, за словами Патія, можна висаджувати навіть надворі. Але є нюанс - боїться весняних заморозків. - Зате жодна муха чи комар не залетить у ваш дім, якщо є інжир. Він виділяє фітонциди, вбиває комах. Але ніякої шкоди тваринам ці рослини не несуть, - запевняє винахідник. "РЕКЛАМА - ЦЕ ВАШ ПІДВІКОННИК" При відповідному масштабі теплиця здатна давати до 14 т фруктів. Але сам Патій робить ставку не на урожай, а на саджанці. - Роботи тут удесятеро менше, ніж із помідорами, - знизує плечима Анатолій Патій. - А прибутковість - у рази вища. За роки існування бананової ферми власник розвинув повноцінну мережу - теплиці за його проєктами будують по всій Україні. - У мене купують по-різному: і по одному саджанцю, і по 20. Буває, хтось будує теплицю за моїм проєктом і одразу бере великий гурт рослин - щоб з чогось почати. Бо цей бізнес окупає теплицю за рік. Помідори, для порівняння, - за п'ять-шість років. У теплиці Патія росте й мурайя - рослина, яку він називає "деревом імператора Хірохіто". - У нього ж була купа діагнозів при народженні. Лікарі сказали - не проживе й п'яти років, а дожив до 101-го. Завдяки мураї. Вона омолоджує клітини, підвищує імунітет. З листя роблять відвари, ягоди їдять. І тільки у 2000 році французькі вчені відкрили речовину, яка відповідає за це омолодження. Через зміну клімату, каже Патій, деякі культури вже можна вирощувати у відкритому ґрунті - юку, лавровий лист. - Раніше юка росла тільки в Криму, а тепер - спокійно у нас. Лавровий витримує до -15, а в нас цієї зими було максимум -8. Хто знає, може, через сто років і апельсини будемо вирощувати на вулиці. Смартфон з'явився завдяки цитрусовим Патій переконаний: фрукти не набридають, бо мають сильну імуномодулюючу дію. Завдяки тому, що їсть вирощені на "Банановій фермі" плоди, майже не хворіє. - Ми навіть варення з папаї варили - з додаванням апельсина, щоб прибрати запах гарбуза. Цитрусові зберігають вітамін С навіть після термообробки. Особливо в шкірці. Кумкват - взагалі їдять повністю, він дуже вітамінний. Смартфон, до речі, з'явився завдяки цитрусовим, - додає Патій напівжартома. - В Японії в офісах ставили цитрусові - і ті, хто з ними працював, краще вирішували задачі. Провели експеримент - і з'ясували, що аромат цитрусових знижує кількість помилок у десять разів. А далі - вже історія. Усміхається, проводить далі. Розповідає, як банани вбирають пил, як діють на організм цитрусові ефірні олії. - Цитрусові не просто очищують повітря - вони вбивають 99% бактерій. Навіть золотистий стафілокок. Банан - ще й природний барометр. Якщо вранці каплі роси на листі - буде дощ. За 40-50 кілометрів хмара стоїть, а він уже відчуває. У теплиці власник часто проводить екскурсії - 200 грн для дорослого, 100 для дітей. До 6 років - безкоштовно. Люди приїжджають з різних куточків України. Можна побачити не тільки рослини, а й картини дружини Патія - створені без фарб і пензля, лише з висушених рослин. Перші продажі саджанців були без інтернету. Один чоловік із Житомира купив мандарин - через три роки мав 110 плодів. Розповів друзям - ті купили ще. - Тоді у нас купили по 5 рослин 40 людей. Це й була реклама. Бо найбільша реклама - це ваш підвіконник. Зараз Патій має сайт і сторінки в соцмережах. Надсилає саджанці "Новою поштою" - навіть взимку, якщо погода дозволяє. Рослини в горщиках пакують в картон, підписують "верх/низ". - Ми все розповідаємо, консультуємо, - каже він. - Якщо щось не вдається - люди дзвонять, ми підказуємо. І все пояснюємо, щоб не загубити рослину, - каже наостанок Анатолій. Поки прощаємось, бере до рук молодий саджанець банана, перевіряє вологість ґрунту, легенько притискає землю навколо стебла. Зриває квіти з деяких рослин і оглядає теплицю. Коли виходиш на двір, перше, що б'є в груди - холодне повітря. За стінами, знову березень, сірі хмари і ще тьмяна трава.

У селі Рожни, що на Київщині, розташована теплиця, у якій цілий рік вирощують цитрусові, банани, ананаси, папаю та десятки інших тропічних культур. Власник теплиці - Анатолій Патій, 72-річний інженер за освітою, який понад 40 років займається селекцією рослин і розробкою енергоефективних тепличних систем. Його теплиця побудована за запатентованою технологією "термоса" і функціонує без постійного опалення. Основу бізнесу складає вирощування і продаж саджанців, адаптованих до кімнатних умов. Кореспондентки Gаzеtа.uа побували на фермі, поспілкувалися з власником і дізналися, як вирощують тропічні культури в теплиці. "ПОЦІЛУНОК СОНЦЯ" Тепло вдаряє в обличчя одразу, щойно заходиш до теплиці. На вулиці ще прохолодно, а всередині - справжнісіньке літо. У теплиці, яку власник Анатолій Патій назвав "Банановою фермою" пахне квітами й трохи парфумами. - Ми з вами зараз у теплиці типу "Термос". Тут ми не топимо ні вдень, ні вночі - зараз усередині 25 градусів тепла без жодного опалення, - Анатолій Патій стоїть поміж апельсинових дерев, тримаючи пальцями квітучу гілку. Йому 72, він носить просту картату сорочку. - Форточки відкриті, провітрюється, але все тримається завдяки конструкції. Це і є особливість теплиці "Термос" - вона не впускає холод і не випускає тепло. На перший погляд ця теплиця більше нагадує шматочок тропіків, ніж традиційне українське сільське господарство. Усередині панує вологий мікроклімат, а замість звичних для нашого регіону овочів та ягід тут вирощують цитрусові, банани та ананаси. Зелене листя апельсинів і лимонів переплітається між собою, утворюючи в приміщенні грайливі тіні. Гілля під вагою плодів звисає майже до землі. Технологію Патій запатентував ще у 1995 році в Німеччині. Каже, що продав понад 800 проєктів в Україні, країнах СНД і ще 30 - у Європі. За цією системою будують не лише теплиці, а й житлові будинки, магазини, гаражі. Товщина стіни - 25 см, що, за його словами, відповідає 3,5 м цегли. - Але ми продаємо не просто проєкти, - додає він. - Ми реалізуємо готовий бізнес. Франшизу. Бізнес на саджанцях, які тут же й вирощуємо. Доглядати за рослинами Анатолію допомагає дружина. Плоди екзотичних рослин чоловік не продає, натомість зосередився на реалізації саджанців. - Я вивів сорти, які прекрасно себе почувають у кімнатних умовах. Робимо так звані "дерева-сади" - це коли на одному дереві прищеплені різні цитрусові, - показує чоловік різні плоди, що висять на сусідніх гілках. - На одній ростуть апельсини, на іншій - мандарини. Оскільки всі цитрусові родичі, їх можна зрощувати разом. У мене є дерева з чотирма-шістьма видами плодів одночасно. Смак у них не такий кислий, як у магазинних Серед десятків сортів тут є і лимон "Київський", який Патій вивів ще у 1994 році. Плоди цього сорту сягають до півтора кілограма. - Він прекрасно росте в кімнаті, має широкий листовий апарат, і не надто кислий. Це мій авторський сорт, - додає Анатолій. - Подивіться на розмір плоду цього лимону - навіть невеликий має солідну вагу. А були й більші - по півтора кілограма. Смак у них не такий кислий, як у магазинних. Схрестив помело з турецьким лимоном. У тому ж році винахідник написав книжку про цей сорт. Назвав її "Поцілунок сонця". - У дитинстві мені подарували апельсин - я тоді був у першому класі. І я бігав по селу, показував, розповідав, що його поцілувало сонце. Батько мій, агроном, сказав мені: "Дитино, не бігай - з'їж, а зернятко посій". Я так і зробив. Через 20 років дерево заплодоносило. Хоч Анатолій закінчив інститут цивільної авіації, усе ж повернувся до землі. - Батько агроном, а я пішов іншим шляхом, але, як бачите, усе одно до цього прийшов. Пам'ятаю, як перед ринком "Юність" грузин продавав саджанці - лимона, апельсина, мандарина. Поруч поставив також дерево з плодами. Я був інженером, мав 140 рублів зарплати. А потім побачив, як він за дві години заробив стільки, скільки я за рік. Тоді й вирішив серйозно цим займатися. КОКО ШАНЕЛЬ І "ДЕРЕВА-САДИ" Одна частина теплиці відведена під цитрусові дерева. Тут ростуть мандарини та апельсини, чиї гілки буквально прогинаються під вагою яскраво-помаранчевих плодів. Листя соковито-зелене, місцями ще можна помітити білі квіти. - Квіти апельсина - з них Коко Шанель зробила легендарний парфум Сhаnеl №5. Їхній аромат тут відчувається одразу, тільки зайдеш. У традиціях Іспанії та Італії, коли дівчина виходить заміж, їй у волосся вплітають вінок з цих квітів, - розповідає Анатолій. Повітря тут сповнене солодкого запаху цитрусових, що змішується з легкою вологою землі. Уздовж стін стоять вазони з молодими деревцями й горщики з саджанцями. - Але є одна проблема: їх катастрофічно не вистачає. Люди розкуповують усе. Саджанці - це живий бізнес. Чим довше росте рослина - тим більше вона коштує. Якщо ви не продали огірки - вони згниють. А якщо не продали саджанець за 400 гривень, то за два місяці він уже коштує 1500, - пояснює Патій. - Бувало великі дерева й за $1000 продавав. Окрім цитрусових, у теплиці ростуть інжир, гранат, оливкове дерево, лавровий лист. А деякі види витримують навіть до 33 градусів морозу. Інжир, наприклад, Патій схрестив із шовковицею, отримавши морозостійкий крупноплідний сорт. - Це результат 25 років роботи, - каже він. - Але воно того варте. Усе починалося з однокімнатної квартири, де він вирощував і розмножував перші саджанці. - Я поїхав у Москву, знайшов 12 книжок, де описувалося, як в Україні вирощували екзотику. Виявилось, що в нас були теплиці по півтора кілометра довжиною. Ми експортували 3000 пудів ананасів. А потім прийшли більшовики - і все зруйнували. Потім були експерименти з прищепленням, а далі - наукові дослідження. Ідею відновити втрачену культуру Анатолій реалізовує вже понад 25 років. - Я ж захотів усе це повернути в Україну. І придумав теплицю "Термос", - у глибині приміення Анатолій Патій показує дерево, на якому росте одразу шість видів цитрусових. - Ось тут у мене мандарини, на другій гілці - лайм, далі - апельсин, ще далі - грейпфрут. А ось тут - лимон. Причому оранжевий. Схрестив турецький лимон з апельсином. В апельсині ж вітаміну С більше, ніж у лимоні. Вийшов такий собі кисло-солодкий гібрид - дуже смачний. "Дерева-сади" - екзотичні мікси для кімнат, балконів, а іноді й для зимових садів. Особливо цінують такі дерева заможні клієнти. Голландія на цьому заробляє 160 мільярдів євро на рік! - Є люди, які хочуть маленьке деревце - для підвіконня. А є багаті люди, які мають зимові сади, і їм треба щось велике. Для них я використовую метод повітряного укорінення. Беру велику гілку, зрізаю кору, обгортаю мохом, землею, пакетом - і за три місяці отримую готове дерево. Висаджую в горщик і продаю. Це вже інша ціна. Патій переконаний: бізнес на саджанцях - недооцінене джерело доходу в Україні. - Голландія на цьому заробляє 160 мільярдів євро на рік! Це більше, ніж чотири бюджети України. А країна в них у кілька разів менша, - додає він. У теплиці ростуть також псідіум суничний, що цвіте безперервно, і дає ароматні плоди зі смаком ананаса і полуниці. Є і лайм, який цвіте п'ять разів на рік, лимон київський - сім, апельсин - два-три. - Усі ці сорти я виводив роками. Ананас, наприклад, - це 25 років наукової роботи. А ось цей - найбільший у світі, виросте до 15 кілограмів, - показує Патій на рослину міцним високим литям одразу за проходом у сусіднє приміщення. За зеленню видніється величезний продовгуватий ананас. НАЙНИЖЧИЙ У СВІТІ БАНАН У цій частині теплиці ще тепліше - справжній куточок джунглів. Величезні широкі листки бананових дерев створюють густу тінь, а між ними звисають грона ще зелених плодів. Колючі листки вибиваються з вазонів, а вглиб теплиці можна побачити ще молоді рослини. Особливе місце займає банан. - Усі ці сорти я створював спеціально для вирощування в кімнатах. Ось, наприклад, суперкарликовий банан. Він витримує посуху, - каже господар. - Спочатку зменшив висоту з 3,5 метра до 2,5, потім до 1,5. А тепер є такі, що можна лежачи зривати банани. Цей сорт витримує посуху до дев'яти місяців. Ідеальний для кімнат. Бананові саджанці, за його словами, розлітаються. Ціни - від 500 грн, але попит настільки високий, що Патій просто не встигає вирощувати потрібну кількість. - Мені треба 40-50 тисяч саджанців на рік. До війни ще більше було. А зараз ТіkТоk, інтернет, програми знімають. Уже понад 100 телеканалів побували тут, навіть китайське Сіньхуа приїжджало. Суперкарликовий банан - найнижчий у світі. Виведений у 2005 році. Серед тропічної зелені - монстери. Вони дають плід, який на Мальдівах і Майорці називають "бананас", каже власник. - На вигляд - як ананас, а всередині - як банан. Найсмачніший плід у світі, - переконує. Світло м'яко проходить крізь стіни, не обпікаючи листя. Поруч росте папая. І не одна. Вона тут жовтіє, дає плоди, і навіть "змінює стать". - Один рік дає жіночі плоди, інший - гермафродитні, а третій рік - взагалі нічого. Чоловічі квітки йдуть. І так може бути на кожній гілці. Міняються ролями, - каже Патій. - З плодів ми варили варення, сто банок - усе розкупили. У сусідньому кутку - кавове дерево з червоними плодами, що вже почали опадати. З одного дерева можна зібрати близько 700 г бобів. Із них можна варити каву. Теплиця, за його словами, споживає у 15 разів менше тепла, ніж звичайна. Навіть взимку всередині не доводиться топити. Сонце нагріває приміщення, а котел господар вмикає максимум на 15 хв. - Батареї холодні, а тут тепло. Різниця колосальна. У звичайній теплиці 70% тепла йде в небо. У мене - лише 5-7%. Вологість він контролює ручним обприскуванням. Усе інше - робота природного мікроклімату. А грунти - лісові, легкі, підібрані індивідуально для кожного виду. Поради щодо вирощування Патій викладає на своєму сайті: відео, консультації, рецепти ґрунтів, підказки. Він не тільки продає саджанець, а навчає і консультує. - Наприклад, банан. Не нижче +15. Але чим тепліше - тим краще. Не ставте під батарею. Ставте на підвіконня, притіняйте тюлем. І він ростиме. І через рік-два вже дасть плоди. Інжир, за словами Патія, можна висаджувати навіть надворі. Але є нюанс - боїться весняних заморозків. - Зате жодна муха чи комар не залетить у ваш дім, якщо є інжир. Він виділяє фітонциди, вбиває комах. Але ніякої шкоди тваринам ці рослини не несуть, - запевняє винахідник. "РЕКЛАМА - ЦЕ ВАШ ПІДВІКОННИК" При відповідному масштабі теплиця здатна давати до 14 т фруктів. Але сам Патій робить ставку не на урожай, а на саджанці. - Роботи тут удесятеро менше, ніж із помідорами, - знизує плечима Анатолій Патій. - А прибутковість - у рази вища. За роки існування бананової ферми власник розвинув повноцінну мережу - теплиці за його проєктами будують по всій Україні. - У мене купують по-різному: і по одному саджанцю, і по 20. Буває, хтось будує теплицю за моїм проєктом і одразу бере великий гурт рослин - щоб з чогось почати. Бо цей бізнес окупає теплицю за рік. Помідори, для порівняння, - за п'ять-шість років. У теплиці Патія росте й мурайя - рослина, яку він називає "деревом імператора Хірохіто". - У нього ж була купа діагнозів при народженні. Лікарі сказали - не проживе й п'яти років, а дожив до 101-го. Завдяки мураї. Вона омолоджує клітини, підвищує імунітет. З листя роблять відвари, ягоди їдять. І тільки у 2000 році французькі вчені відкрили речовину, яка відповідає за це омолодження. Через зміну клімату, каже Патій, деякі культури вже можна вирощувати у відкритому ґрунті - юку, лавровий лист. - Раніше юка росла тільки в Криму, а тепер - спокійно у нас. Лавровий витримує до -15, а в нас цієї зими було максимум -8. Хто знає, може, через сто років і апельсини будемо вирощувати на вулиці. Смартфон з'явився завдяки цитрусовим Патій переконаний: фрукти не набридають, бо мають сильну імуномодулюючу дію. Завдяки тому, що їсть вирощені на "Банановій фермі" плоди, майже не хворіє. - Ми навіть варення з папаї варили - з додаванням апельсина, щоб прибрати запах гарбуза. Цитрусові зберігають вітамін С навіть після термообробки. Особливо в шкірці. Кумкват - взагалі їдять повністю, він дуже вітамінний. Смартфон, до речі, з'явився завдяки цитрусовим, - додає Патій напівжартома. - В Японії в офісах ставили цитрусові - і ті, хто з ними працював, краще вирішували задачі. Провели експеримент - і з'ясували, що аромат цитрусових знижує кількість помилок у десять разів. А далі - вже історія. Усміхається, проводить далі. Розповідає, як банани вбирають пил, як діють на організм цитрусові ефірні олії. - Цитрусові не просто очищують повітря - вони вбивають 99% бактерій. Навіть золотистий стафілокок. Банан - ще й природний барометр. Якщо вранці каплі роси на листі - буде дощ. За 40-50 кілометрів хмара стоїть, а він уже відчуває. У теплиці власник часто проводить екскурсії - 200 грн для дорослого, 100 для дітей. До 6 років - безкоштовно. Люди приїжджають з різних куточків України. Можна побачити не тільки рослини, а й картини дружини Патія - створені без фарб і пензля, лише з висушених рослин. Перші продажі саджанців були без інтернету. Один чоловік із Житомира купив мандарин - через три роки мав 110 плодів. Розповів друзям - ті купили ще. - Тоді у нас купили по 5 рослин 40 людей. Це й була реклама. Бо найбільша реклама - це ваш підвіконник. Зараз Патій має сайт і сторінки в соцмережах. Надсилає саджанці "Новою поштою" - навіть взимку, якщо погода дозволяє. Рослини в горщиках пакують в картон, підписують "верх/низ". - Ми все розповідаємо, консультуємо, - каже він. - Якщо щось не вдається - люди дзвонять, ми підказуємо. І все пояснюємо, щоб не загубити рослину, - каже наостанок Анатолій. Поки прощаємось, бере до рук молодий саджанець банана, перевіряє вологість ґрунту, легенько притискає землю навколо стебла. Зриває квіти з деяких рослин і оглядає теплицю. Коли виходиш на двір, перше, що б'є в груди - холодне повітря. За стінами, знову березень, сірі хмари і ще тьмяна трава.