Ukrainians news about Репортаж

Із 1 вересня в країні стартує нова модель військової підготовки: замість строкової служби - базовий вишкіл для всіх громадян віком від 18 до 25 років. Він триватиме кілька місяців і завершуватиметься постановкою на облік у ТЦК. Тим часом підприємства, які хочуть зберегти бронювання своїх працівників, мали до 31 березня підтвердити свою критичність. Інакше ті можуть бути мобілізовані на загальних підставах. Влада наполягає, що без нової хвилі поповнення фронту говорити про ротації чи масове повернення військових - передчасно. Під стінами київських ТЦК щодня збираються люди: одні приходять добровільно чи за відстрочками, другі - з повістками, треті - провести рідних в навчальні центри. Кореспондентки Gаzеtа.uа біля київських ТЦК поговорили з людьми, які туди йдуть. Розпитали їх за мотивацію служити, відношення до потенційного перемир'я тощо. ЖІНКИ У ВІЙСЬКУ Під дверима Шевченківського ТЦК - кілька людей. Хтось прийшов за довідкою, хтось - за повісткою, а дехто просто підтримати родича. Валентина - одна з небагатьох, хто не уникає розмови. Вона - діюча військова, у відпустці з фронту. - Прийшла по особистих справах. Я служу на Харківському напрямку, штурмовий підрозділ. Ситуація там&hеllір; складна, але стабільна у своїй складності. Як було, так і є. Те, що тут говорять про якесь можливе перемир'я, - там не відчувається, - каже вона. Валентина пішла у військо добровільно ще у 2022 році. Каже, просто пішла - і все, без зайвих роздумів. - Я з Білогородки. Обрала штурмову - бо подобається. Не було страшно. У війську ставлення до жінок і чоловіків однакове. Якщо ти військовослужбовець - то військовослужбовець. І крапка. Говорячи про мобілізацію, її погляд стає жорсткішим. Каже, що не розуміє тих, хто ховається. - Якби всі йшли служити, не було б стільки "двохсотих". Дуже багато жінок зараз у війську. Вони не прячуться. А здорові хлопці - ховаються, качаються в спортзалах, але зробити крок - не можуть. Просто я їх не розумію. А беруть зараз кого завгодно - калік забирають, тих, хто не зміг "відкупитись". Це не нормально. А якби кожен зробив свій вибір чесно, нам усім було б легше. Про відео з інтернету, де чоловіків хапають на вулицях, говорить стримано. - Я такого не бачила. На моїх очах нічого подібного не було, - зізнається Валентина і поспіхом йде, коли її кличе працівник ТЦК. Під ногами - мокрий асфальт, навколо військкомату висить стрічка. Прохід до приміщення охороняє працівник ТЦК. Поруч - протитанкові їжаки, а двері огороджені мішками з піском. Всередину пускають за електронною чергою. Стороннім вхід - заборонено. 20-річна Юлія тримає руки в кишенях, бежева куртка в плечах промокла від мряки. Був звичайним працівником, а броню лишили тільки майстрам - Хлопця мобілізували. Повістку вручили через роботу - подзвонили, сказали, що якісь "неполадки" у військкоматі. Він пішов - а там вже дали бойову повістку. Хоч у нього все було оновлено: штрих-код, ВЛК пройдено, - розповідає Юлія. - Раніше мав бронювання, бо працював на заводі. Але він був звичайним працівником, а броню лишили тільки майстрам. Як тільки зняли - одразу викликали. Час від часу зиркає на двері, у які заходять чоловіки. Сьогодні чоловіка мають відправити на навчання. Юлія прийшла, щоб побути поруч. - Ми не встигли ні до чого підготуватись. Я студентка, вчуся на соціального працівника. А він просто намагався жити, працювати. Зараз їде на навчання. Підрозділ ще не знаємо. Частину спорядження купували самі. Наколінники, рукавиці - вийшло понад 2000 грн. - У знайомого був 46-й розмір, а дали 58-й. Якщо буде не по ньому - купуватимемо самі. Але все дуже дорого. Юлія переселенка з Чернігівської області. Приїхала до Києва в 2023-му, до сестри. Її хлопцю - 28 років. Коли той сказав, що дали бойову повістку, вона не стрималась - була істерика. - Він був обмежено придатний раніше. Але потім - уже придатний. І якогось іншого варіанту не залишилось. Він сказав: "Ну, дали - значить, піду". І я теж намагаюсь прийняти, - додає вона. - Але він не переховувався, ми завжди були "в системі", з оновленими даними. Дівчина не відводить погляд від дверей ТЦК. Каже, прийшла о 9:00 і чекає вже понад дві години. У військкоматі все суворо - телефони здають, стоять металошукачі, охорона. - Не знаю, яке ставлення там. Не пускають. Але у Сквирі, звідки ми, він прийшов просто "оновити дані" - а йому дали бойову. То як ви думаєте, яке ставлення? Про пільги для добровольців до 25 років, Юлія говорить твердо: хай хлопці хоча б трохи поживуть спокійно. - Побачать молодість, щось відчують. Бо зараз можуть просто відправити в найгірше. Нащо? - різко відказує жінка. - Якщо забирають всіх підряд, не дивлячись на стан здоров'я - це неправильно. Але сама свідком чогось подібного не була. Просто чую. Коли питаємо про майбутнє, її плечі опускаються. - Хотілося б вірити, що все це скоро закінчиться. Але надії - майже нема. Думаю про найгірше, але сподіваюсь на краще, - додає наостанок. Чоловіки стоять у черзі під щільними кронами туй і ялинок. Серед них також військовослужбовці з пораненнями. Дехто спирається на милиці або тростину, однак також чекають разом з усіма. ДОБРОВОЛЕЦЬ Вулиця до Соломʼянського територіального центру комплектування не відрізняється чимось особливим - типовий київський спальний район: п'ятиповерхівки, криві бордюри, автівки вздовж тротуару. Але що ближче до будівлі ТЦК - на очі впадають масивні протитанкові їжаки, потемнілі від дощу й заіржавілі. Далі - кілька покришок, деякі з них повні сміття й недопалків, притулені до бетонних блоків. Це імпровізований укріплений вхід, який розпочинається ще на розі вулиці. У провулку дорога перекрита - встановили блокпост. На виході з ТЦК - чоловік у темно-синій куртці. Швидко йде до синьої автівки, припаркованої під тротуаром і вже збирається їхати. Називається Олександром, але прізвище називати відмовляється. Колишній держслужбовець, зізнається. Йому 45 років. Він доброволець і щойно завершив трирічний контракт у теробороні. Тепер знову збирається до війська - цього разу хоче в Нацгвардію. - У березні контракт закінчився. Я служив у 112-й бригаді з початку повномасштабного вторгнення. Спершу в Києві, загалом - Харків, Миколаїв, Бахмут, Херсон. Не сидів на місці. Був всюди, де треба. І зараз продовжую. Бо що ще робити?, - розповідає Олександр. ТЦК - це лише виконавці. Вони просто крайні Ситуацію з мобілізацією Олександр оцінює жорстко, але переконує, що ухилянтів багато - і їх треба ловити. - Але не "відловлювати", як у ТіkТоk. Треба пояснювати. Закон є - його треба виконувати. Не можеш служити - допомагай матеріально. Але допомагай. Каже, всі ці історії з відео про "бусифікацію" - результат браку комунікації. - Люди бояться не повістки. Люди бояться невідомого. Їм треба пояснити: ось що буде, ось що далі, ось твоя роль. А не хапати на вулиці. Треба не лякати, а роз'яснювати. Якщо люди знатимуть, що на них чекає - буде менше паніки, - переконує військовий. - ТЦК - це лише виконавці. Вони просто крайні. Виходять з приміщення - і шеврони знімають, бо вже люди на них косо дивляться. А це неправильно. Вся відповідальність - не на них, а на керівництві, яке ці накази спускає. Хочеш перемоги? Пояснюй. Не женись за статистикою. На фронті, каже Олександр, нічого не змінилось. Переговори, останні політичні заяви, новини в ефірах - усе це лишається десь за лінією вогню. - Як був бардак, так і є. Усе по-старому. Хлопці стоять і не вірять у "перемир'я". Усі розуміють - якщо зараз зупинитись, буде пауза. Те, що пропонують - не в наших інтересах. Це не мир, це пауза. Потім знову прийдуть, як після Першої світової. Люди втратили забагато, щоб погодитися. Якщо Зеленський це підпише - піде за "руським кораблем". На "нулі" триває і війна, і внутрішній відбір. Тих, хто не готовий психологічно, не саджають в окопи. Олександр переконаний, що ключова задача тилу - не тільки давати людей, а й готувати, пояснювати, комунікувати. Бо навіть найміцніший фронт тримається на тому, що відбувається за його спиною. Війна не закінчиться найближчим часом, каже чоловік. Триватиме ще не менше двох років. - Трамп просуває свої економічні інтереси. Це не про нас. Вони можуть тиснути на Зеленського, але не на армію, - говорить Олександр. - Усе залежить від того, як нам даватимуть зброю. Бо без неї буде партизанщина. Як у 2022 році - коктейлі "Молотова", мисливські карабіни, ДФТГ. Люди самі тоді вставали. Не треба було ніякої централізованої мобілізації - були образи Бучі, Харкова, Маріуполя. І цього вистачало, щоб брати зброю. Якщо буде необхідність, упевнений - люди знову піднімуться. ЗАЙВА БЮРОКРАТІЯ Люди йдуть тротуарами повз - хтось із торбами, хтось із теками документів чи медичними картками. Поруч - кілька військових пʼють каву. Хтось виходить з військкомату мовчки. Чоловік у чорній розхристаній куртці біжить: "Вибачаюся, поспішаю на ВЛК", - відказує. Хлопець у куртці кольору хакі з батьком та братом швидко йдуть до авто. Каже, що поспішає, але пояснює: поки не військовий - але вже за крок до цього. - Прийшов сам, добровільно. Бо хочу сам зробити цей вибір, - говорить Максим, 24 роки. - А не чекати, поки хтось вирішить за мене, коли мені стане 25. Я не через пільги якісь тут, просто прийшов час. Знайшов для себе підрозділ, який мені підходить. І вирішив не тягнути. Пора. Уже вдруге за день до Соломʼянського ТЦК йде 57-річний Олег. Прізвище відмовляється називати, просить не фотографувати. Він афганець, має посвідчення учасника бойових дій ще з радянських часів. Уже тиждень ходить до цього військкомату - оновлює дані. Каже, що найважче - не комісія, не висновки лікарів, а папери. - Я вже неділю сюди ходжу. Потрібен обліковий документ, а щоб його отримати - треба пройти всі круги ада. І 101-й кабінет, і все інше. В мене є посвідчення УБД, є старий радянський військовий квиток. Але ж тоді в мене прізвище було написане російською, а зараз - українською. І все - дані не збігаються, не визнають. Кажуть: треба все оновлювати. Олег не служить зараз, але після проходження ВЛК його визнали придатним за категорією Б. Це означає, що може згодитися в логістиці, охороні, зв'язку, медичній частині. Сліпий, хворий, але придатний - Сліпий, хворий, але придатний, - іронізує він. - Я взагалі зв'язківець за фахом, командир командно-штабних машин - рівень полку, дивізії. Коли почалась повномасштабна війна, до ТЦК не пішов не тому, що ховався, а тому що було не до того: - Ми барикади будували, дітей евакуювали. Я в Тарасівці був, хоча квартира в Києві. Облікова картка в них на мене була, дані були. Просто чекав, що якщо вже буде дуже треба - то викличуть. Пенсію, на яку мав право як ветеран, теж не оформив вчасно. Лише коли поховав батька, зустрів побратимів, ті й сказали: "Та ти вже давно мав би пенсію отримувати". Про повторний наступ на Київ не вірить. Росіяни не осилять, сміється. - Я економіст, маю дві вищі освіти. Слідкую не за газетами, а за тими, з ким колись бізнес вів. У них там усе сиплеться. Вони зараз просто блефують. Якщо не можеш перемогти - створюй вигляд, що перемагаєш. Але це довго не триває. Вірю, що війна може закінчитись уже цього року. Але у нас в країні гайки закручують, бо інакше не виживеш. Європа не знає, чого хоче: сьогодні чотири країни "за", завтра - дев'ять "проти". А в нас війна. Тут не до довгих дебатів. А у них - демократія, все через консенсус. І як результат - затягування. До ТЦК, каже, багато хто не хоче йти - бо людей не мотивують. Однак останній тиждень бачив у військкоматі та на ВЛК багато молоді. - Тобто ініціатива з пільгами працює - і це правильна стратегія. Давно пора було так зробити. Я сам у свій час писав два рапорти, щоб піти служити. А зараз система радянська. Все на "закрутити гайки". Але це не працює. - У 80-х я повернувся з Афганістану й хотів вступити до університету. Не пройшов - ну, дві війни, сільська школа. Але пішов на підготовче. Приніс посвідчення УБД - і тоді сказали: "О, нам такі хлопці потрібні". Це і є мотивація. Пільги для військових - нині здебільшого формальні, запевняє. - Ну от кому потрібні комунальні знижки, якщо в тебе ще нема своєї квартири? Дайте доступ до навчання, до вузів, до нормального старту в житті. Бачив серед добровольців і дівчат. І вважає, що кожен може воювати. Але не через "муштру", а через вибір. - Ми маємо бути, як Ізраїль. Але до тієї системи нам ще далеко. У нас усе досі тримається на хабарях. Але шанс щось змінити є. Останні події після приходу до влади Трампа чоловіка не здивували. - Це логічно з точки зору економіки. Бо у США - гігантський зовнішній борг. Більше 37 трильйонів доларів. Але не Міжнародному банку, як всі думають. А тим, хто купив їхні державні цінні папери. А це - весь світ, - посміхається і прибирає з обличчя пасма вже посивілого волосся. - Якщо ми не розуміємо, як у світі працюють гроші нас продадуть. І не свої. А чужі. Питання лише - чиї гроші зайдуть у цю країну. Українських олігархів уже міняють на західних. І вся різниця в тому, хто буде отримувати прибуток. А не в тому, що система стане чеснішою. ПОМИЛКОВИЙ РОЗШУК Живої черги біля Соломʼянського ТЦК майже немає. Однак там вишиковуються ті, хто зареєструвався завчасно. Онлайн-запис - на місяць уперед. Потрапити всередину можна, якщо довго чекати або з повісткою, або з поліцією. Зустрічаємо Костянтина. Йому 30. Чоловік непридатний до служби, бо має діабет першого типу - тяжка форма. - Мені виписали повістку. Прийшов по ній, пройшов ВЛК, зареєстрував результат. І тут кажуть - я в розшуку, бо ще не з'явився за&hеllір; іншою повісткою. Якою?! Виявляється, вона заднім числом на три місяці раніше. Але ж я все оновлював. Дані подавав ще, коли тільки зʼявився "Резерв+". Поліція мене зупиняла - нічого не казали. У ТЦК - теж. А тут - на тобі. Юридичний відділ пообіцяв "передивитися" справу. Але черги в ТЦК - гігантські. Коли майже вистояв - уже обідня перерва. Сказали "погуляти годинку". - Там все як у лотереї. Черга не жива, не електронна - якась напівміфічна. Є дві - для тих, хто вперше, і для повторних. Повторні сидять, поки справу знайдуть і комусь передадуть. Можуть одразу покликати, а можуть день не чіпати. Я бачив, як витягують справи з верху стопки - значить, щось "зверху надійшло". Велика частина абсурду - це саме проходження ВЛК. - Сидиш по шість-сім годин під дверима одного лікаря. Запису немає. Просто сидиш. Або проходиш, або - приходь завтра. Або за місяць. І ще питання - чи тебе взагалі знайдуть у системі. Солом'янський - це взагалі "елітний" ТЦК. Записатись туди - як на концерт Його направили в Солом'янський ТЦК, хоча повістка була з Оболонського. - Солом'янський - це взагалі "елітний" ТЦК. Записатись туди - як на концерт. Опівночі відкривають запис на місяць наперед. Все розлітається. Я, щоб записатися на одну довідку, реєструвався ще 1 березня, - обурюється Костянтин. - Перша ВЛК - не штатна. Потім твоя справа йде на штатну ВЛК, звідти - на центральну. І тільки звідти - назад у ТЦК. І цей весь шлях, мені сказали, може зайняти до пів року. А оригінали документів усі віддав. А ще є така штука: якщо ти "обмежено придатний", але в якийсь момент змінилась інструкція - тебе можуть поставити "придатним" і все. Без пояснень. Костянтин у чергах також зустрічав чоловіків із подібною ситуацією. Процес може тривати від кількох тижнів до кількох місяців. А іноді - до пів року. Увесь цей час людина, формально непридатна до служби, залишається "у процесі". Її дані можуть не оновитися в системі вчасно, і навіть буває - можуть внести у список "ухилянтів" через неузгодженість між датами повісток та рішенням ВЛК. Після обіду люди один за одним зникають за постом. Хтось приходить із повісткою, хтось просто намагається владнати документи. Однак добровольців тут зустрінеш рідко, каже один із працівників ТЦК. - Вони були у 2022 році, - додає роздратовано.

Із 1 вересня в країні стартує нова модель військової підготовки: замість строкової служби - базовий вишкіл для всіх громадян віком від 18 до 25 років. Він триватиме кілька місяців і завершуватиметься постановкою на облік у ТЦК. Тим часом підприємства, які хочуть зберегти бронювання своїх працівників, мали до 31 березня підтвердити свою критичність. Інакше ті можуть бути мобілізовані на загальних підставах. Влада наполягає, що без нової хвилі поповнення фронту говорити про ротації чи масове повернення військових - передчасно. Під стінами київських ТЦК щодня збираються люди: одні приходять добровільно чи за відстрочками, другі - з повістками, треті - провести рідних в навчальні центри. Кореспондентки Gаzеtа.uа біля київських ТЦК поговорили з людьми, які туди йдуть. Розпитали їх за мотивацію служити, відношення до потенційного перемир'я тощо. ЖІНКИ У ВІЙСЬКУ Під дверима Шевченківського ТЦК - кілька людей. Хтось прийшов за довідкою, хтось - за повісткою, а дехто просто підтримати родича. Валентина - одна з небагатьох, хто не уникає розмови. Вона - діюча військова, у відпустці з фронту. - Прийшла по особистих справах. Я служу на Харківському напрямку, штурмовий підрозділ. Ситуація там&hеllір; складна, але стабільна у своїй складності. Як було, так і є. Те, що тут говорять про якесь можливе перемир'я, - там не відчувається, - каже вона. Валентина пішла у військо добровільно ще у 2022 році. Каже, просто пішла - і все, без зайвих роздумів. - Я з Білогородки. Обрала штурмову - бо подобається. Не було страшно. У війську ставлення до жінок і чоловіків однакове. Якщо ти військовослужбовець - то військовослужбовець. І крапка. Говорячи про мобілізацію, її погляд стає жорсткішим. Каже, що не розуміє тих, хто ховається. - Якби всі йшли служити, не було б стільки "двохсотих". Дуже багато жінок зараз у війську. Вони не прячуться. А здорові хлопці - ховаються, качаються в спортзалах, але зробити крок - не можуть. Просто я їх не розумію. А беруть зараз кого завгодно - калік забирають, тих, хто не зміг "відкупитись". Це не нормально. А якби кожен зробив свій вибір чесно, нам усім було б легше. Про відео з інтернету, де чоловіків хапають на вулицях, говорить стримано. - Я такого не бачила. На моїх очах нічого подібного не було, - зізнається Валентина і поспіхом йде, коли її кличе працівник ТЦК. Під ногами - мокрий асфальт, навколо військкомату висить стрічка. Прохід до приміщення охороняє працівник ТЦК. Поруч - протитанкові їжаки, а двері огороджені мішками з піском. Всередину пускають за електронною чергою. Стороннім вхід - заборонено. 20-річна Юлія тримає руки в кишенях, бежева куртка в плечах промокла від мряки. Був звичайним працівником, а броню лишили тільки майстрам - Хлопця мобілізували. Повістку вручили через роботу - подзвонили, сказали, що якісь "неполадки" у військкоматі. Він пішов - а там вже дали бойову повістку. Хоч у нього все було оновлено: штрих-код, ВЛК пройдено, - розповідає Юлія. - Раніше мав бронювання, бо працював на заводі. Але він був звичайним працівником, а броню лишили тільки майстрам. Як тільки зняли - одразу викликали. Час від часу зиркає на двері, у які заходять чоловіки. Сьогодні чоловіка мають відправити на навчання. Юлія прийшла, щоб побути поруч. - Ми не встигли ні до чого підготуватись. Я студентка, вчуся на соціального працівника. А він просто намагався жити, працювати. Зараз їде на навчання. Підрозділ ще не знаємо. Частину спорядження купували самі. Наколінники, рукавиці - вийшло понад 2000 грн. - У знайомого був 46-й розмір, а дали 58-й. Якщо буде не по ньому - купуватимемо самі. Але все дуже дорого. Юлія переселенка з Чернігівської області. Приїхала до Києва в 2023-му, до сестри. Її хлопцю - 28 років. Коли той сказав, що дали бойову повістку, вона не стрималась - була істерика. - Він був обмежено придатний раніше. Але потім - уже придатний. І якогось іншого варіанту не залишилось. Він сказав: "Ну, дали - значить, піду". І я теж намагаюсь прийняти, - додає вона. - Але він не переховувався, ми завжди були "в системі", з оновленими даними. Дівчина не відводить погляд від дверей ТЦК. Каже, прийшла о 9:00 і чекає вже понад дві години. У військкоматі все суворо - телефони здають, стоять металошукачі, охорона. - Не знаю, яке ставлення там. Не пускають. Але у Сквирі, звідки ми, він прийшов просто "оновити дані" - а йому дали бойову. То як ви думаєте, яке ставлення? Про пільги для добровольців до 25 років, Юлія говорить твердо: хай хлопці хоча б трохи поживуть спокійно. - Побачать молодість, щось відчують. Бо зараз можуть просто відправити в найгірше. Нащо? - різко відказує жінка. - Якщо забирають всіх підряд, не дивлячись на стан здоров'я - це неправильно. Але сама свідком чогось подібного не була. Просто чую. Коли питаємо про майбутнє, її плечі опускаються. - Хотілося б вірити, що все це скоро закінчиться. Але надії - майже нема. Думаю про найгірше, але сподіваюсь на краще, - додає наостанок. Чоловіки стоять у черзі під щільними кронами туй і ялинок. Серед них також військовослужбовці з пораненнями. Дехто спирається на милиці або тростину, однак також чекають разом з усіма. ДОБРОВОЛЕЦЬ Вулиця до Соломʼянського територіального центру комплектування не відрізняється чимось особливим - типовий київський спальний район: п'ятиповерхівки, криві бордюри, автівки вздовж тротуару. Але що ближче до будівлі ТЦК - на очі впадають масивні протитанкові їжаки, потемнілі від дощу й заіржавілі. Далі - кілька покришок, деякі з них повні сміття й недопалків, притулені до бетонних блоків. Це імпровізований укріплений вхід, який розпочинається ще на розі вулиці. У провулку дорога перекрита - встановили блокпост. На виході з ТЦК - чоловік у темно-синій куртці. Швидко йде до синьої автівки, припаркованої під тротуаром і вже збирається їхати. Називається Олександром, але прізвище називати відмовляється. Колишній держслужбовець, зізнається. Йому 45 років. Він доброволець і щойно завершив трирічний контракт у теробороні. Тепер знову збирається до війська - цього разу хоче в Нацгвардію. - У березні контракт закінчився. Я служив у 112-й бригаді з початку повномасштабного вторгнення. Спершу в Києві, загалом - Харків, Миколаїв, Бахмут, Херсон. Не сидів на місці. Був всюди, де треба. І зараз продовжую. Бо що ще робити?, - розповідає Олександр. ТЦК - це лише виконавці. Вони просто крайні Ситуацію з мобілізацією Олександр оцінює жорстко, але переконує, що ухилянтів багато - і їх треба ловити. - Але не "відловлювати", як у ТіkТоk. Треба пояснювати. Закон є - його треба виконувати. Не можеш служити - допомагай матеріально. Але допомагай. Каже, всі ці історії з відео про "бусифікацію" - результат браку комунікації. - Люди бояться не повістки. Люди бояться невідомого. Їм треба пояснити: ось що буде, ось що далі, ось твоя роль. А не хапати на вулиці. Треба не лякати, а роз'яснювати. Якщо люди знатимуть, що на них чекає - буде менше паніки, - переконує військовий. - ТЦК - це лише виконавці. Вони просто крайні. Виходять з приміщення - і шеврони знімають, бо вже люди на них косо дивляться. А це неправильно. Вся відповідальність - не на них, а на керівництві, яке ці накази спускає. Хочеш перемоги? Пояснюй. Не женись за статистикою. На фронті, каже Олександр, нічого не змінилось. Переговори, останні політичні заяви, новини в ефірах - усе це лишається десь за лінією вогню. - Як був бардак, так і є. Усе по-старому. Хлопці стоять і не вірять у "перемир'я". Усі розуміють - якщо зараз зупинитись, буде пауза. Те, що пропонують - не в наших інтересах. Це не мир, це пауза. Потім знову прийдуть, як після Першої світової. Люди втратили забагато, щоб погодитися. Якщо Зеленський це підпише - піде за "руським кораблем". На "нулі" триває і війна, і внутрішній відбір. Тих, хто не готовий психологічно, не саджають в окопи. Олександр переконаний, що ключова задача тилу - не тільки давати людей, а й готувати, пояснювати, комунікувати. Бо навіть найміцніший фронт тримається на тому, що відбувається за його спиною. Війна не закінчиться найближчим часом, каже чоловік. Триватиме ще не менше двох років. - Трамп просуває свої економічні інтереси. Це не про нас. Вони можуть тиснути на Зеленського, але не на армію, - говорить Олександр. - Усе залежить від того, як нам даватимуть зброю. Бо без неї буде партизанщина. Як у 2022 році - коктейлі "Молотова", мисливські карабіни, ДФТГ. Люди самі тоді вставали. Не треба було ніякої централізованої мобілізації - були образи Бучі, Харкова, Маріуполя. І цього вистачало, щоб брати зброю. Якщо буде необхідність, упевнений - люди знову піднімуться. ЗАЙВА БЮРОКРАТІЯ Люди йдуть тротуарами повз - хтось із торбами, хтось із теками документів чи медичними картками. Поруч - кілька військових пʼють каву. Хтось виходить з військкомату мовчки. Чоловік у чорній розхристаній куртці біжить: "Вибачаюся, поспішаю на ВЛК", - відказує. Хлопець у куртці кольору хакі з батьком та братом швидко йдуть до авто. Каже, що поспішає, але пояснює: поки не військовий - але вже за крок до цього. - Прийшов сам, добровільно. Бо хочу сам зробити цей вибір, - говорить Максим, 24 роки. - А не чекати, поки хтось вирішить за мене, коли мені стане 25. Я не через пільги якісь тут, просто прийшов час. Знайшов для себе підрозділ, який мені підходить. І вирішив не тягнути. Пора. Уже вдруге за день до Соломʼянського ТЦК йде 57-річний Олег. Прізвище відмовляється називати, просить не фотографувати. Він афганець, має посвідчення учасника бойових дій ще з радянських часів. Уже тиждень ходить до цього військкомату - оновлює дані. Каже, що найважче - не комісія, не висновки лікарів, а папери. - Я вже неділю сюди ходжу. Потрібен обліковий документ, а щоб його отримати - треба пройти всі круги ада. І 101-й кабінет, і все інше. В мене є посвідчення УБД, є старий радянський військовий квиток. Але ж тоді в мене прізвище було написане російською, а зараз - українською. І все - дані не збігаються, не визнають. Кажуть: треба все оновлювати. Олег не служить зараз, але після проходження ВЛК його визнали придатним за категорією Б. Це означає, що може згодитися в логістиці, охороні, зв'язку, медичній частині. Сліпий, хворий, але придатний - Сліпий, хворий, але придатний, - іронізує він. - Я взагалі зв'язківець за фахом, командир командно-штабних машин - рівень полку, дивізії. Коли почалась повномасштабна війна, до ТЦК не пішов не тому, що ховався, а тому що було не до того: - Ми барикади будували, дітей евакуювали. Я в Тарасівці був, хоча квартира в Києві. Облікова картка в них на мене була, дані були. Просто чекав, що якщо вже буде дуже треба - то викличуть. Пенсію, на яку мав право як ветеран, теж не оформив вчасно. Лише коли поховав батька, зустрів побратимів, ті й сказали: "Та ти вже давно мав би пенсію отримувати". Про повторний наступ на Київ не вірить. Росіяни не осилять, сміється. - Я економіст, маю дві вищі освіти. Слідкую не за газетами, а за тими, з ким колись бізнес вів. У них там усе сиплеться. Вони зараз просто блефують. Якщо не можеш перемогти - створюй вигляд, що перемагаєш. Але це довго не триває. Вірю, що війна може закінчитись уже цього року. Але у нас в країні гайки закручують, бо інакше не виживеш. Європа не знає, чого хоче: сьогодні чотири країни "за", завтра - дев'ять "проти". А в нас війна. Тут не до довгих дебатів. А у них - демократія, все через консенсус. І як результат - затягування. До ТЦК, каже, багато хто не хоче йти - бо людей не мотивують. Однак останній тиждень бачив у військкоматі та на ВЛК багато молоді. - Тобто ініціатива з пільгами працює - і це правильна стратегія. Давно пора було так зробити. Я сам у свій час писав два рапорти, щоб піти служити. А зараз система радянська. Все на "закрутити гайки". Але це не працює. - У 80-х я повернувся з Афганістану й хотів вступити до університету. Не пройшов - ну, дві війни, сільська школа. Але пішов на підготовче. Приніс посвідчення УБД - і тоді сказали: "О, нам такі хлопці потрібні". Це і є мотивація. Пільги для військових - нині здебільшого формальні, запевняє. - Ну от кому потрібні комунальні знижки, якщо в тебе ще нема своєї квартири? Дайте доступ до навчання, до вузів, до нормального старту в житті. Бачив серед добровольців і дівчат. І вважає, що кожен може воювати. Але не через "муштру", а через вибір. - Ми маємо бути, як Ізраїль. Але до тієї системи нам ще далеко. У нас усе досі тримається на хабарях. Але шанс щось змінити є. Останні події після приходу до влади Трампа чоловіка не здивували. - Це логічно з точки зору економіки. Бо у США - гігантський зовнішній борг. Більше 37 трильйонів доларів. Але не Міжнародному банку, як всі думають. А тим, хто купив їхні державні цінні папери. А це - весь світ, - посміхається і прибирає з обличчя пасма вже посивілого волосся. - Якщо ми не розуміємо, як у світі працюють гроші нас продадуть. І не свої. А чужі. Питання лише - чиї гроші зайдуть у цю країну. Українських олігархів уже міняють на західних. І вся різниця в тому, хто буде отримувати прибуток. А не в тому, що система стане чеснішою. ПОМИЛКОВИЙ РОЗШУК Живої черги біля Соломʼянського ТЦК майже немає. Однак там вишиковуються ті, хто зареєструвався завчасно. Онлайн-запис - на місяць уперед. Потрапити всередину можна, якщо довго чекати або з повісткою, або з поліцією. Зустрічаємо Костянтина. Йому 30. Чоловік непридатний до служби, бо має діабет першого типу - тяжка форма. - Мені виписали повістку. Прийшов по ній, пройшов ВЛК, зареєстрував результат. І тут кажуть - я в розшуку, бо ще не з'явився за&hеllір; іншою повісткою. Якою?! Виявляється, вона заднім числом на три місяці раніше. Але ж я все оновлював. Дані подавав ще, коли тільки зʼявився "Резерв+". Поліція мене зупиняла - нічого не казали. У ТЦК - теж. А тут - на тобі. Юридичний відділ пообіцяв "передивитися" справу. Але черги в ТЦК - гігантські. Коли майже вистояв - уже обідня перерва. Сказали "погуляти годинку". - Там все як у лотереї. Черга не жива, не електронна - якась напівміфічна. Є дві - для тих, хто вперше, і для повторних. Повторні сидять, поки справу знайдуть і комусь передадуть. Можуть одразу покликати, а можуть день не чіпати. Я бачив, як витягують справи з верху стопки - значить, щось "зверху надійшло". Велика частина абсурду - це саме проходження ВЛК. - Сидиш по шість-сім годин під дверима одного лікаря. Запису немає. Просто сидиш. Або проходиш, або - приходь завтра. Або за місяць. І ще питання - чи тебе взагалі знайдуть у системі. Солом'янський - це взагалі "елітний" ТЦК. Записатись туди - як на концерт Його направили в Солом'янський ТЦК, хоча повістка була з Оболонського. - Солом'янський - це взагалі "елітний" ТЦК. Записатись туди - як на концерт. Опівночі відкривають запис на місяць наперед. Все розлітається. Я, щоб записатися на одну довідку, реєструвався ще 1 березня, - обурюється Костянтин. - Перша ВЛК - не штатна. Потім твоя справа йде на штатну ВЛК, звідти - на центральну. І тільки звідти - назад у ТЦК. І цей весь шлях, мені сказали, може зайняти до пів року. А оригінали документів усі віддав. А ще є така штука: якщо ти "обмежено придатний", але в якийсь момент змінилась інструкція - тебе можуть поставити "придатним" і все. Без пояснень. Костянтин у чергах також зустрічав чоловіків із подібною ситуацією. Процес може тривати від кількох тижнів до кількох місяців. А іноді - до пів року. Увесь цей час людина, формально непридатна до служби, залишається "у процесі". Її дані можуть не оновитися в системі вчасно, і навіть буває - можуть внести у список "ухилянтів" через неузгодженість між датами повісток та рішенням ВЛК. Після обіду люди один за одним зникають за постом. Хтось приходить із повісткою, хтось просто намагається владнати документи. Однак добровольців тут зустрінеш рідко, каже один із працівників ТЦК. - Вони були у 2022 році, - додає роздратовано.

У селі Рожни, що на Київщині, розташована теплиця, у якій цілий рік вирощують цитрусові, банани, ананаси, папаю та десятки інших тропічних культур. Власник теплиці - Анатолій Патій, 72-річний інженер за освітою, який понад 40 років займається селекцією рослин і розробкою енергоефективних тепличних систем. Його теплиця побудована за запатентованою технологією "термоса" і функціонує без постійного опалення. Основу бізнесу складає вирощування і продаж саджанців, адаптованих до кімнатних умов. Кореспондентки Gаzеtа.uа побували на фермі, поспілкувалися з власником і дізналися, як вирощують тропічні культури в теплиці. "ПОЦІЛУНОК СОНЦЯ" Тепло вдаряє в обличчя одразу, щойно заходиш до теплиці. На вулиці ще прохолодно, а всередині - справжнісіньке літо. У теплиці, яку власник Анатолій Патій назвав "Банановою фермою" пахне квітами й трохи парфумами. - Ми з вами зараз у теплиці типу "Термос". Тут ми не топимо ні вдень, ні вночі - зараз усередині 25 градусів тепла без жодного опалення, - Анатолій Патій стоїть поміж апельсинових дерев, тримаючи пальцями квітучу гілку. Йому 72, він носить просту картату сорочку. - Форточки відкриті, провітрюється, але все тримається завдяки конструкції. Це і є особливість теплиці "Термос" - вона не впускає холод і не випускає тепло. На перший погляд ця теплиця більше нагадує шматочок тропіків, ніж традиційне українське сільське господарство. Усередині панує вологий мікроклімат, а замість звичних для нашого регіону овочів та ягід тут вирощують цитрусові, банани та ананаси. Зелене листя апельсинів і лимонів переплітається між собою, утворюючи в приміщенні грайливі тіні. Гілля під вагою плодів звисає майже до землі. Технологію Патій запатентував ще у 1995 році в Німеччині. Каже, що продав понад 800 проєктів в Україні, країнах СНД і ще 30 - у Європі. За цією системою будують не лише теплиці, а й житлові будинки, магазини, гаражі. Товщина стіни - 25 см, що, за його словами, відповідає 3,5 м цегли. - Але ми продаємо не просто проєкти, - додає він. - Ми реалізуємо готовий бізнес. Франшизу. Бізнес на саджанцях, які тут же й вирощуємо. Доглядати за рослинами Анатолію допомагає дружина. Плоди екзотичних рослин чоловік не продає, натомість зосередився на реалізації саджанців. - Я вивів сорти, які прекрасно себе почувають у кімнатних умовах. Робимо так звані "дерева-сади" - це коли на одному дереві прищеплені різні цитрусові, - показує чоловік різні плоди, що висять на сусідніх гілках. - На одній ростуть апельсини, на іншій - мандарини. Оскільки всі цитрусові родичі, їх можна зрощувати разом. У мене є дерева з чотирма-шістьма видами плодів одночасно. Смак у них не такий кислий, як у магазинних Серед десятків сортів тут є і лимон "Київський", який Патій вивів ще у 1994 році. Плоди цього сорту сягають до півтора кілограма. - Він прекрасно росте в кімнаті, має широкий листовий апарат, і не надто кислий. Це мій авторський сорт, - додає Анатолій. - Подивіться на розмір плоду цього лимону - навіть невеликий має солідну вагу. А були й більші - по півтора кілограма. Смак у них не такий кислий, як у магазинних. Схрестив помело з турецьким лимоном. У тому ж році винахідник написав книжку про цей сорт. Назвав її "Поцілунок сонця". - У дитинстві мені подарували апельсин - я тоді був у першому класі. І я бігав по селу, показував, розповідав, що його поцілувало сонце. Батько мій, агроном, сказав мені: "Дитино, не бігай - з'їж, а зернятко посій". Я так і зробив. Через 20 років дерево заплодоносило. Хоч Анатолій закінчив інститут цивільної авіації, усе ж повернувся до землі. - Батько агроном, а я пішов іншим шляхом, але, як бачите, усе одно до цього прийшов. Пам'ятаю, як перед ринком "Юність" грузин продавав саджанці - лимона, апельсина, мандарина. Поруч поставив також дерево з плодами. Я був інженером, мав 140 рублів зарплати. А потім побачив, як він за дві години заробив стільки, скільки я за рік. Тоді й вирішив серйозно цим займатися. КОКО ШАНЕЛЬ І "ДЕРЕВА-САДИ" Одна частина теплиці відведена під цитрусові дерева. Тут ростуть мандарини та апельсини, чиї гілки буквально прогинаються під вагою яскраво-помаранчевих плодів. Листя соковито-зелене, місцями ще можна помітити білі квіти. - Квіти апельсина - з них Коко Шанель зробила легендарний парфум Сhаnеl №5. Їхній аромат тут відчувається одразу, тільки зайдеш. У традиціях Іспанії та Італії, коли дівчина виходить заміж, їй у волосся вплітають вінок з цих квітів, - розповідає Анатолій. Повітря тут сповнене солодкого запаху цитрусових, що змішується з легкою вологою землі. Уздовж стін стоять вазони з молодими деревцями й горщики з саджанцями. - Але є одна проблема: їх катастрофічно не вистачає. Люди розкуповують усе. Саджанці - це живий бізнес. Чим довше росте рослина - тим більше вона коштує. Якщо ви не продали огірки - вони згниють. А якщо не продали саджанець за 400 гривень, то за два місяці він уже коштує 1500, - пояснює Патій. - Бувало великі дерева й за $1000 продавав. Окрім цитрусових, у теплиці ростуть інжир, гранат, оливкове дерево, лавровий лист. А деякі види витримують навіть до 33 градусів морозу. Інжир, наприклад, Патій схрестив із шовковицею, отримавши морозостійкий крупноплідний сорт. - Це результат 25 років роботи, - каже він. - Але воно того варте. Усе починалося з однокімнатної квартири, де він вирощував і розмножував перші саджанці. - Я поїхав у Москву, знайшов 12 книжок, де описувалося, як в Україні вирощували екзотику. Виявилось, що в нас були теплиці по півтора кілометра довжиною. Ми експортували 3000 пудів ананасів. А потім прийшли більшовики - і все зруйнували. Потім були експерименти з прищепленням, а далі - наукові дослідження. Ідею відновити втрачену культуру Анатолій реалізовує вже понад 25 років. - Я ж захотів усе це повернути в Україну. І придумав теплицю "Термос", - у глибині приміення Анатолій Патій показує дерево, на якому росте одразу шість видів цитрусових. - Ось тут у мене мандарини, на другій гілці - лайм, далі - апельсин, ще далі - грейпфрут. А ось тут - лимон. Причому оранжевий. Схрестив турецький лимон з апельсином. В апельсині ж вітаміну С більше, ніж у лимоні. Вийшов такий собі кисло-солодкий гібрид - дуже смачний. "Дерева-сади" - екзотичні мікси для кімнат, балконів, а іноді й для зимових садів. Особливо цінують такі дерева заможні клієнти. Голландія на цьому заробляє 160 мільярдів євро на рік! - Є люди, які хочуть маленьке деревце - для підвіконня. А є багаті люди, які мають зимові сади, і їм треба щось велике. Для них я використовую метод повітряного укорінення. Беру велику гілку, зрізаю кору, обгортаю мохом, землею, пакетом - і за три місяці отримую готове дерево. Висаджую в горщик і продаю. Це вже інша ціна. Патій переконаний: бізнес на саджанцях - недооцінене джерело доходу в Україні. - Голландія на цьому заробляє 160 мільярдів євро на рік! Це більше, ніж чотири бюджети України. А країна в них у кілька разів менша, - додає він. У теплиці ростуть також псідіум суничний, що цвіте безперервно, і дає ароматні плоди зі смаком ананаса і полуниці. Є і лайм, який цвіте п'ять разів на рік, лимон київський - сім, апельсин - два-три. - Усі ці сорти я виводив роками. Ананас, наприклад, - це 25 років наукової роботи. А ось цей - найбільший у світі, виросте до 15 кілограмів, - показує Патій на рослину міцним високим литям одразу за проходом у сусіднє приміщення. За зеленню видніється величезний продовгуватий ананас. НАЙНИЖЧИЙ У СВІТІ БАНАН У цій частині теплиці ще тепліше - справжній куточок джунглів. Величезні широкі листки бананових дерев створюють густу тінь, а між ними звисають грона ще зелених плодів. Колючі листки вибиваються з вазонів, а вглиб теплиці можна побачити ще молоді рослини. Особливе місце займає банан. - Усі ці сорти я створював спеціально для вирощування в кімнатах. Ось, наприклад, суперкарликовий банан. Він витримує посуху, - каже господар. - Спочатку зменшив висоту з 3,5 метра до 2,5, потім до 1,5. А тепер є такі, що можна лежачи зривати банани. Цей сорт витримує посуху до дев'яти місяців. Ідеальний для кімнат. Бананові саджанці, за його словами, розлітаються. Ціни - від 500 грн, але попит настільки високий, що Патій просто не встигає вирощувати потрібну кількість. - Мені треба 40-50 тисяч саджанців на рік. До війни ще більше було. А зараз ТіkТоk, інтернет, програми знімають. Уже понад 100 телеканалів побували тут, навіть китайське Сіньхуа приїжджало. Суперкарликовий банан - найнижчий у світі. Виведений у 2005 році. Серед тропічної зелені - монстери. Вони дають плід, який на Мальдівах і Майорці називають "бананас", каже власник. - На вигляд - як ананас, а всередині - як банан. Найсмачніший плід у світі, - переконує. Світло м'яко проходить крізь стіни, не обпікаючи листя. Поруч росте папая. І не одна. Вона тут жовтіє, дає плоди, і навіть "змінює стать". - Один рік дає жіночі плоди, інший - гермафродитні, а третій рік - взагалі нічого. Чоловічі квітки йдуть. І так може бути на кожній гілці. Міняються ролями, - каже Патій. - З плодів ми варили варення, сто банок - усе розкупили. У сусідньому кутку - кавове дерево з червоними плодами, що вже почали опадати. З одного дерева можна зібрати близько 700 г бобів. Із них можна варити каву. Теплиця, за його словами, споживає у 15 разів менше тепла, ніж звичайна. Навіть взимку всередині не доводиться топити. Сонце нагріває приміщення, а котел господар вмикає максимум на 15 хв. - Батареї холодні, а тут тепло. Різниця колосальна. У звичайній теплиці 70% тепла йде в небо. У мене - лише 5-7%. Вологість він контролює ручним обприскуванням. Усе інше - робота природного мікроклімату. А грунти - лісові, легкі, підібрані індивідуально для кожного виду. Поради щодо вирощування Патій викладає на своєму сайті: відео, консультації, рецепти ґрунтів, підказки. Він не тільки продає саджанець, а навчає і консультує. - Наприклад, банан. Не нижче +15. Але чим тепліше - тим краще. Не ставте під батарею. Ставте на підвіконня, притіняйте тюлем. І він ростиме. І через рік-два вже дасть плоди. Інжир, за словами Патія, можна висаджувати навіть надворі. Але є нюанс - боїться весняних заморозків. - Зате жодна муха чи комар не залетить у ваш дім, якщо є інжир. Він виділяє фітонциди, вбиває комах. Але ніякої шкоди тваринам ці рослини не несуть, - запевняє винахідник. "РЕКЛАМА - ЦЕ ВАШ ПІДВІКОННИК" При відповідному масштабі теплиця здатна давати до 14 т фруктів. Але сам Патій робить ставку не на урожай, а на саджанці. - Роботи тут удесятеро менше, ніж із помідорами, - знизує плечима Анатолій Патій. - А прибутковість - у рази вища. За роки існування бананової ферми власник розвинув повноцінну мережу - теплиці за його проєктами будують по всій Україні. - У мене купують по-різному: і по одному саджанцю, і по 20. Буває, хтось будує теплицю за моїм проєктом і одразу бере великий гурт рослин - щоб з чогось почати. Бо цей бізнес окупає теплицю за рік. Помідори, для порівняння, - за п'ять-шість років. У теплиці Патія росте й мурайя - рослина, яку він називає "деревом імператора Хірохіто". - У нього ж була купа діагнозів при народженні. Лікарі сказали - не проживе й п'яти років, а дожив до 101-го. Завдяки мураї. Вона омолоджує клітини, підвищує імунітет. З листя роблять відвари, ягоди їдять. І тільки у 2000 році французькі вчені відкрили речовину, яка відповідає за це омолодження. Через зміну клімату, каже Патій, деякі культури вже можна вирощувати у відкритому ґрунті - юку, лавровий лист. - Раніше юка росла тільки в Криму, а тепер - спокійно у нас. Лавровий витримує до -15, а в нас цієї зими було максимум -8. Хто знає, може, через сто років і апельсини будемо вирощувати на вулиці. Смартфон з'явився завдяки цитрусовим Патій переконаний: фрукти не набридають, бо мають сильну імуномодулюючу дію. Завдяки тому, що їсть вирощені на "Банановій фермі" плоди, майже не хворіє. - Ми навіть варення з папаї варили - з додаванням апельсина, щоб прибрати запах гарбуза. Цитрусові зберігають вітамін С навіть після термообробки. Особливо в шкірці. Кумкват - взагалі їдять повністю, він дуже вітамінний. Смартфон, до речі, з'явився завдяки цитрусовим, - додає Патій напівжартома. - В Японії в офісах ставили цитрусові - і ті, хто з ними працював, краще вирішували задачі. Провели експеримент - і з'ясували, що аромат цитрусових знижує кількість помилок у десять разів. А далі - вже історія. Усміхається, проводить далі. Розповідає, як банани вбирають пил, як діють на організм цитрусові ефірні олії. - Цитрусові не просто очищують повітря - вони вбивають 99% бактерій. Навіть золотистий стафілокок. Банан - ще й природний барометр. Якщо вранці каплі роси на листі - буде дощ. За 40-50 кілометрів хмара стоїть, а він уже відчуває. У теплиці власник часто проводить екскурсії - 200 грн для дорослого, 100 для дітей. До 6 років - безкоштовно. Люди приїжджають з різних куточків України. Можна побачити не тільки рослини, а й картини дружини Патія - створені без фарб і пензля, лише з висушених рослин. Перші продажі саджанців були без інтернету. Один чоловік із Житомира купив мандарин - через три роки мав 110 плодів. Розповів друзям - ті купили ще. - Тоді у нас купили по 5 рослин 40 людей. Це й була реклама. Бо найбільша реклама - це ваш підвіконник. Зараз Патій має сайт і сторінки в соцмережах. Надсилає саджанці "Новою поштою" - навіть взимку, якщо погода дозволяє. Рослини в горщиках пакують в картон, підписують "верх/низ". - Ми все розповідаємо, консультуємо, - каже він. - Якщо щось не вдається - люди дзвонять, ми підказуємо. І все пояснюємо, щоб не загубити рослину, - каже наостанок Анатолій. Поки прощаємось, бере до рук молодий саджанець банана, перевіряє вологість ґрунту, легенько притискає землю навколо стебла. Зриває квіти з деяких рослин і оглядає теплицю. Коли виходиш на двір, перше, що б'є в груди - холодне повітря. За стінами, знову березень, сірі хмари і ще тьмяна трава.

У селі Рожни, що на Київщині, розташована теплиця, у якій цілий рік вирощують цитрусові, банани, ананаси, папаю та десятки інших тропічних культур. Власник теплиці - Анатолій Патій, 72-річний інженер за освітою, який понад 40 років займається селекцією рослин і розробкою енергоефективних тепличних систем. Його теплиця побудована за запатентованою технологією "термоса" і функціонує без постійного опалення. Основу бізнесу складає вирощування і продаж саджанців, адаптованих до кімнатних умов. Кореспондентки Gаzеtа.uа побували на фермі, поспілкувалися з власником і дізналися, як вирощують тропічні культури в теплиці. "ПОЦІЛУНОК СОНЦЯ" Тепло вдаряє в обличчя одразу, щойно заходиш до теплиці. На вулиці ще прохолодно, а всередині - справжнісіньке літо. У теплиці, яку власник Анатолій Патій назвав "Банановою фермою" пахне квітами й трохи парфумами. - Ми з вами зараз у теплиці типу "Термос". Тут ми не топимо ні вдень, ні вночі - зараз усередині 25 градусів тепла без жодного опалення, - Анатолій Патій стоїть поміж апельсинових дерев, тримаючи пальцями квітучу гілку. Йому 72, він носить просту картату сорочку. - Форточки відкриті, провітрюється, але все тримається завдяки конструкції. Це і є особливість теплиці "Термос" - вона не впускає холод і не випускає тепло. На перший погляд ця теплиця більше нагадує шматочок тропіків, ніж традиційне українське сільське господарство. Усередині панує вологий мікроклімат, а замість звичних для нашого регіону овочів та ягід тут вирощують цитрусові, банани та ананаси. Зелене листя апельсинів і лимонів переплітається між собою, утворюючи в приміщенні грайливі тіні. Гілля під вагою плодів звисає майже до землі. Технологію Патій запатентував ще у 1995 році в Німеччині. Каже, що продав понад 800 проєктів в Україні, країнах СНД і ще 30 - у Європі. За цією системою будують не лише теплиці, а й житлові будинки, магазини, гаражі. Товщина стіни - 25 см, що, за його словами, відповідає 3,5 м цегли. - Але ми продаємо не просто проєкти, - додає він. - Ми реалізуємо готовий бізнес. Франшизу. Бізнес на саджанцях, які тут же й вирощуємо. Доглядати за рослинами Анатолію допомагає дружина. Плоди екзотичних рослин чоловік не продає, натомість зосередився на реалізації саджанців. - Я вивів сорти, які прекрасно себе почувають у кімнатних умовах. Робимо так звані "дерева-сади" - це коли на одному дереві прищеплені різні цитрусові, - показує чоловік різні плоди, що висять на сусідніх гілках. - На одній ростуть апельсини, на іншій - мандарини. Оскільки всі цитрусові родичі, їх можна зрощувати разом. У мене є дерева з чотирма-шістьма видами плодів одночасно. Смак у них не такий кислий, як у магазинних Серед десятків сортів тут є і лимон "Київський", який Патій вивів ще у 1994 році. Плоди цього сорту сягають до півтора кілограма. - Він прекрасно росте в кімнаті, має широкий листовий апарат, і не надто кислий. Це мій авторський сорт, - додає Анатолій. - Подивіться на розмір плоду цього лимону - навіть невеликий має солідну вагу. А були й більші - по півтора кілограма. Смак у них не такий кислий, як у магазинних. Схрестив помело з турецьким лимоном. У тому ж році винахідник написав книжку про цей сорт. Назвав її "Поцілунок сонця". - У дитинстві мені подарували апельсин - я тоді був у першому класі. І я бігав по селу, показував, розповідав, що його поцілувало сонце. Батько мій, агроном, сказав мені: "Дитино, не бігай - з'їж, а зернятко посій". Я так і зробив. Через 20 років дерево заплодоносило. Хоч Анатолій закінчив інститут цивільної авіації, усе ж повернувся до землі. - Батько агроном, а я пішов іншим шляхом, але, як бачите, усе одно до цього прийшов. Пам'ятаю, як перед ринком "Юність" грузин продавав саджанці - лимона, апельсина, мандарина. Поруч поставив також дерево з плодами. Я був інженером, мав 140 рублів зарплати. А потім побачив, як він за дві години заробив стільки, скільки я за рік. Тоді й вирішив серйозно цим займатися. КОКО ШАНЕЛЬ І "ДЕРЕВА-САДИ" Одна частина теплиці відведена під цитрусові дерева. Тут ростуть мандарини та апельсини, чиї гілки буквально прогинаються під вагою яскраво-помаранчевих плодів. Листя соковито-зелене, місцями ще можна помітити білі квіти. - Квіти апельсина - з них Коко Шанель зробила легендарний парфум Сhаnеl №5. Їхній аромат тут відчувається одразу, тільки зайдеш. У традиціях Іспанії та Італії, коли дівчина виходить заміж, їй у волосся вплітають вінок з цих квітів, - розповідає Анатолій. Повітря тут сповнене солодкого запаху цитрусових, що змішується з легкою вологою землі. Уздовж стін стоять вазони з молодими деревцями й горщики з саджанцями. - Але є одна проблема: їх катастрофічно не вистачає. Люди розкуповують усе. Саджанці - це живий бізнес. Чим довше росте рослина - тим більше вона коштує. Якщо ви не продали огірки - вони згниють. А якщо не продали саджанець за 400 гривень, то за два місяці він уже коштує 1500, - пояснює Патій. - Бувало великі дерева й за $1000 продавав. Окрім цитрусових, у теплиці ростуть інжир, гранат, оливкове дерево, лавровий лист. А деякі види витримують навіть до 33 градусів морозу. Інжир, наприклад, Патій схрестив із шовковицею, отримавши морозостійкий крупноплідний сорт. - Це результат 25 років роботи, - каже він. - Але воно того варте. Усе починалося з однокімнатної квартири, де він вирощував і розмножував перші саджанці. - Я поїхав у Москву, знайшов 12 книжок, де описувалося, як в Україні вирощували екзотику. Виявилось, що в нас були теплиці по півтора кілометра довжиною. Ми експортували 3000 пудів ананасів. А потім прийшли більшовики - і все зруйнували. Потім були експерименти з прищепленням, а далі - наукові дослідження. Ідею відновити втрачену культуру Анатолій реалізовує вже понад 25 років. - Я ж захотів усе це повернути в Україну. І придумав теплицю "Термос", - у глибині приміення Анатолій Патій показує дерево, на якому росте одразу шість видів цитрусових. - Ось тут у мене мандарини, на другій гілці - лайм, далі - апельсин, ще далі - грейпфрут. А ось тут - лимон. Причому оранжевий. Схрестив турецький лимон з апельсином. В апельсині ж вітаміну С більше, ніж у лимоні. Вийшов такий собі кисло-солодкий гібрид - дуже смачний. "Дерева-сади" - екзотичні мікси для кімнат, балконів, а іноді й для зимових садів. Особливо цінують такі дерева заможні клієнти. Голландія на цьому заробляє 160 мільярдів євро на рік! - Є люди, які хочуть маленьке деревце - для підвіконня. А є багаті люди, які мають зимові сади, і їм треба щось велике. Для них я використовую метод повітряного укорінення. Беру велику гілку, зрізаю кору, обгортаю мохом, землею, пакетом - і за три місяці отримую готове дерево. Висаджую в горщик і продаю. Це вже інша ціна. Патій переконаний: бізнес на саджанцях - недооцінене джерело доходу в Україні. - Голландія на цьому заробляє 160 мільярдів євро на рік! Це більше, ніж чотири бюджети України. А країна в них у кілька разів менша, - додає він. У теплиці ростуть також псідіум суничний, що цвіте безперервно, і дає ароматні плоди зі смаком ананаса і полуниці. Є і лайм, який цвіте п'ять разів на рік, лимон київський - сім, апельсин - два-три. - Усі ці сорти я виводив роками. Ананас, наприклад, - це 25 років наукової роботи. А ось цей - найбільший у світі, виросте до 15 кілограмів, - показує Патій на рослину міцним високим литям одразу за проходом у сусіднє приміщення. За зеленню видніється величезний продовгуватий ананас. НАЙНИЖЧИЙ У СВІТІ БАНАН У цій частині теплиці ще тепліше - справжній куточок джунглів. Величезні широкі листки бананових дерев створюють густу тінь, а між ними звисають грона ще зелених плодів. Колючі листки вибиваються з вазонів, а вглиб теплиці можна побачити ще молоді рослини. Особливе місце займає банан. - Усі ці сорти я створював спеціально для вирощування в кімнатах. Ось, наприклад, суперкарликовий банан. Він витримує посуху, - каже господар. - Спочатку зменшив висоту з 3,5 метра до 2,5, потім до 1,5. А тепер є такі, що можна лежачи зривати банани. Цей сорт витримує посуху до дев'яти місяців. Ідеальний для кімнат. Бананові саджанці, за його словами, розлітаються. Ціни - від 500 грн, але попит настільки високий, що Патій просто не встигає вирощувати потрібну кількість. - Мені треба 40-50 тисяч саджанців на рік. До війни ще більше було. А зараз ТіkТоk, інтернет, програми знімають. Уже понад 100 телеканалів побували тут, навіть китайське Сіньхуа приїжджало. Суперкарликовий банан - найнижчий у світі. Виведений у 2005 році. Серед тропічної зелені - монстери. Вони дають плід, який на Мальдівах і Майорці називають "бананас", каже власник. - На вигляд - як ананас, а всередині - як банан. Найсмачніший плід у світі, - переконує. Світло м'яко проходить крізь стіни, не обпікаючи листя. Поруч росте папая. І не одна. Вона тут жовтіє, дає плоди, і навіть "змінює стать". - Один рік дає жіночі плоди, інший - гермафродитні, а третій рік - взагалі нічого. Чоловічі квітки йдуть. І так може бути на кожній гілці. Міняються ролями, - каже Патій. - З плодів ми варили варення, сто банок - усе розкупили. У сусідньому кутку - кавове дерево з червоними плодами, що вже почали опадати. З одного дерева можна зібрати близько 700 г бобів. Із них можна варити каву. Теплиця, за його словами, споживає у 15 разів менше тепла, ніж звичайна. Навіть взимку всередині не доводиться топити. Сонце нагріває приміщення, а котел господар вмикає максимум на 15 хв. - Батареї холодні, а тут тепло. Різниця колосальна. У звичайній теплиці 70% тепла йде в небо. У мене - лише 5-7%. Вологість він контролює ручним обприскуванням. Усе інше - робота природного мікроклімату. А грунти - лісові, легкі, підібрані індивідуально для кожного виду. Поради щодо вирощування Патій викладає на своєму сайті: відео, консультації, рецепти ґрунтів, підказки. Він не тільки продає саджанець, а навчає і консультує. - Наприклад, банан. Не нижче +15. Але чим тепліше - тим краще. Не ставте під батарею. Ставте на підвіконня, притіняйте тюлем. І він ростиме. І через рік-два вже дасть плоди. Інжир, за словами Патія, можна висаджувати навіть надворі. Але є нюанс - боїться весняних заморозків. - Зате жодна муха чи комар не залетить у ваш дім, якщо є інжир. Він виділяє фітонциди, вбиває комах. Але ніякої шкоди тваринам ці рослини не несуть, - запевняє винахідник. "РЕКЛАМА - ЦЕ ВАШ ПІДВІКОННИК" При відповідному масштабі теплиця здатна давати до 14 т фруктів. Але сам Патій робить ставку не на урожай, а на саджанці. - Роботи тут удесятеро менше, ніж із помідорами, - знизує плечима Анатолій Патій. - А прибутковість - у рази вища. За роки існування бананової ферми власник розвинув повноцінну мережу - теплиці за його проєктами будують по всій Україні. - У мене купують по-різному: і по одному саджанцю, і по 20. Буває, хтось будує теплицю за моїм проєктом і одразу бере великий гурт рослин - щоб з чогось почати. Бо цей бізнес окупає теплицю за рік. Помідори, для порівняння, - за п'ять-шість років. У теплиці Патія росте й мурайя - рослина, яку він називає "деревом імператора Хірохіто". - У нього ж була купа діагнозів при народженні. Лікарі сказали - не проживе й п'яти років, а дожив до 101-го. Завдяки мураї. Вона омолоджує клітини, підвищує імунітет. З листя роблять відвари, ягоди їдять. І тільки у 2000 році французькі вчені відкрили речовину, яка відповідає за це омолодження. Через зміну клімату, каже Патій, деякі культури вже можна вирощувати у відкритому ґрунті - юку, лавровий лист. - Раніше юка росла тільки в Криму, а тепер - спокійно у нас. Лавровий витримує до -15, а в нас цієї зими було максимум -8. Хто знає, може, через сто років і апельсини будемо вирощувати на вулиці. Смартфон з'явився завдяки цитрусовим Патій переконаний: фрукти не набридають, бо мають сильну імуномодулюючу дію. Завдяки тому, що їсть вирощені на "Банановій фермі" плоди, майже не хворіє. - Ми навіть варення з папаї варили - з додаванням апельсина, щоб прибрати запах гарбуза. Цитрусові зберігають вітамін С навіть після термообробки. Особливо в шкірці. Кумкват - взагалі їдять повністю, він дуже вітамінний. Смартфон, до речі, з'явився завдяки цитрусовим, - додає Патій напівжартома. - В Японії в офісах ставили цитрусові - і ті, хто з ними працював, краще вирішували задачі. Провели експеримент - і з'ясували, що аромат цитрусових знижує кількість помилок у десять разів. А далі - вже історія. Усміхається, проводить далі. Розповідає, як банани вбирають пил, як діють на організм цитрусові ефірні олії. - Цитрусові не просто очищують повітря - вони вбивають 99% бактерій. Навіть золотистий стафілокок. Банан - ще й природний барометр. Якщо вранці каплі роси на листі - буде дощ. За 40-50 кілометрів хмара стоїть, а він уже відчуває. У теплиці власник часто проводить екскурсії - 200 грн для дорослого, 100 для дітей. До 6 років - безкоштовно. Люди приїжджають з різних куточків України. Можна побачити не тільки рослини, а й картини дружини Патія - створені без фарб і пензля, лише з висушених рослин. Перші продажі саджанців були без інтернету. Один чоловік із Житомира купив мандарин - через три роки мав 110 плодів. Розповів друзям - ті купили ще. - Тоді у нас купили по 5 рослин 40 людей. Це й була реклама. Бо найбільша реклама - це ваш підвіконник. Зараз Патій має сайт і сторінки в соцмережах. Надсилає саджанці "Новою поштою" - навіть взимку, якщо погода дозволяє. Рослини в горщиках пакують в картон, підписують "верх/низ". - Ми все розповідаємо, консультуємо, - каже він. - Якщо щось не вдається - люди дзвонять, ми підказуємо. І все пояснюємо, щоб не загубити рослину, - каже наостанок Анатолій. Поки прощаємось, бере до рук молодий саджанець банана, перевіряє вологість ґрунту, легенько притискає землю навколо стебла. Зриває квіти з деяких рослин і оглядає теплицю. Коли виходиш на двір, перше, що б'є в груди - холодне повітря. За стінами, знову березень, сірі хмари і ще тьмяна трава.

Американський благодійник Делл Лой Хансен збудував у Мощуні будинки для родин, які втратили житло через війну. Його фонд "Місія Хансена в Україні" допомагає постраждалим від агресії РФ. Мощун - село, яке одне з перших зустріло ворога на підступах до Києва. У лютому-березні 2022 року тут точилися запеклі бої: будинки палали, а мешканці рятувалися, як могли. Коли російські війська відступили, від села залишилися лише руїни - понад 85% будівель було знищено або пошкоджено, а дороги, електромережі та водопостачання виведені з ладу. Кореспондентка Gаzеtа.uа побувала в Мощуні та нових будинках. І дізналася, як сьогодні живе село. ВІДНОВИЛИ 206 БУДИНКІВ - Ви можете проговорювати, якою може бути ванна кімната, зручності. Є можливість доплатити, щоб збільшити площу будинку, - про умови благодійної програми з відновлення житла розповідає працівниця старостату Анна Заіка місцевій мешканці Мощуна. - Ви хочете два санузла? Жінка сидить у довгому пальті напівоберта й гортає документи. Шапку не знімає. - У мене є родичі - племінниці з дітьми. Коли до мене будуть приїжджати, то накладно з одним санузлом, - пояснює їй односельчанка, на вигляд близько 60 років. До будинку культури, що водночас є й адмінбудівлею, часто приходять жителі. Відбудова села триває, а більшість людей - потребує допомоги. Благодійний фонд "Місія Хансена в Україні" підтримує родини, чиї будинки були зруйновані або пошкоджені внаслідок війни. У межах програми "Фенікс" фонд співпрацює з державною програмою "єВідновлення", додаючи до суми державного сертифіката додаткове фінансування, необхідне для повноцінного завершення будівництва, ремонту та облаштування благоустрою. Ця сума може досягати $30 тис. на кожен будинок. - Поки з допомогою виходить 80 квадратів, - додає працівниця фонду Ірина. - Щоб збільшити до ста - треба доплатити ще понад 8 тис. доларів. Поки погоджуємо, можете ще подумати. У селі наразі проживає близько 1000 людей. До повномасштабного вторгнення населення складало 1200 осіб. Одна родина має статус внутрішньо переміщених осіб. - Біда Гостомельської громади в тому, що не створюються системні рішення, - пояснює Ірина. - Якщо заходить приватний донор, то максимум - не заважають. Однак є населені пункти, які самостійно докладають зусиль до відновлення й розвитку. Зараз USАІD закрив енергетичні програми. Тому будемо шукати донорів, щоб оновити у Мощуні й енергетику. Освітлення й електрифікацію відновили завдяки тому, що Аня, Вадим і Мирослава тут написали у всі можливі інстанції. У громадах є бюджети. Тут питання у доцільності їхнього використання. Станом на березень 2024 року у Мощуні вдалося відновити 206 житлових будинків. Протягом 2022 року за кошти резервного фонду державного бюджету було відремонтовано майже 60 будинків, де замінили вікна, двері та відновили покрівлі. Міжнародні партнери долучилися до облаштування тимчасового житла - у дворогосподарствах мешканців встановили модульні будинки. Окрім житлової забудови, у Мощуні вдалося частково відновити соціальну інфраструктуру. Було відремонтовано будинок культури, облаштовано пункт здоров'я та організовано автобусне сполучення. Завдяки ініціативі "Місія Хансена в Україні" у Мощуні збудували шість нових будинків для родин, які втратили своє житло через війну. Це дозволило деяким мешканцям повернутися до нормального життя у власних оселях. ЗАЇЗД ДО ВЕЛИКОДНЯ - Ми ще не завезли все. Але плануємо до Великодня заїхати. Замовили сестрі тюлі нові, - Віра і Юрій Ющенки зустрічають на порозі свого нового будинку - одноповерхове житло з персиковими фасадами й широкими вікнами. Для будівництва використовували піноблоки. - Тут стіни дебелі й ремонт хороший. Заходять у просторий сучасний будинок. Обоє виглядають схвильованими, уважно оглядають кожен куточок свого майбутнього дому. - Два місяці будували. У серпні залили фундамент, а в жовтні готово було, - розказує 54-річний Юрій Петрович. - Ще не все готово, не зібрали до кінця меблі. Кухня, диван і стіл були. У вітальні на підлозі - кульки синьо-жовтого забарвлення. Залишилися ще з дня завершення будівництва. Кухня-студія світла, з новими меблями та технікою. Поруч стоїть генератор - тимчасова необхідність. У березні 2022-го ворожий снаряд влучив у їхній будинок. Удар прийшовся у самий центр будівлі. Усе розірвало на шматки, зізнається 42-річна Віра. З того часу родина мешкає в модульному будинку, який встановили за рахунок благодійника Делл Лоя Хансена. - Уже два роки, слава Богу, як живемо. То трохи обжили. Поставили на Рождество 25 грудня. Якби знали, що приїдете, то підготувалися, - Віра Ющенко запрошує у модульний будинок, де живе з чоловіком та донькою Діаною. Поспіхом прибирає зі столу ще теплі від чаю чашки. - Сразу не жили, бо не треба було каналізацію зробити й воду провести. Скважину до серпня провели, бо стара згоріла. Одягнена в просту, але зручну темну кофтину. Волосся зібране у високий пучок. Віра родом із Закарпаття, але після одруження з чоловіком живуть у Мощуні. До повномасштабного вторгнення Ющенки проживали у великому будинку з чотирма кімнатами. Якраз закінчили ремонт - замінили підлогу, затягнули стіни. Зараз родина має дві окремі кімнати, простору кухню й ванну кімнату. Усередині тепло й пахне деревом, яким обшиті стіни. Простора кухня, оформлена у світлих тонах і оснащена сучасними меблями та побутовою технікою - газова плита, витяжка, холодильник, мікрохвильова піч. На стінах - мармурові кахлі, а над робочою зоною акуратно розташовані ножі та кухонне приладдя. Крізь вікно, прикрите рожевими фіранками, пробивається м'яке світло. По квартирах чужих ходили - Тут була кухня, холодильник, диван. У комнаті - шкаф, кровать, стіл і ще багато всього. Як для того, що все згоріло - то шикарно, - розказує Віра. - Ми вже мєлочі добавили. До цього ж по квартирах чужих ходили. Спальні кімнати прості, але затишні. Дерев'яні стіни прикрашені особистими фотографіями. У господарській спальні висить годинник, а поруч килим, лежать серветки з вишивкою. На вікні - напівпрозорі фіранки з мереживом. - Я поки уют собі не зроблю, то не перейду в будинок. Уже в нову хату сестрі заказала тюль. Сюди тоже сразу купила все, що мені треба, - посуду, каструлі. Убрала, позастеляла й зайшла у хату як в готель. Не можу в бардакові, така я є, - сміється господиня. - Скільки того життя. СПОРОЖНІЛЕ СЕЛО Мощун - невелике село на Київщині за 7 км від столиці. На початку березня російські війська, просуваючись з боку Бучі та Гостомеля, намагалися прорвати оборону Києва через Мощун. Зайшли в село 26 лютого. Росіяни не очікували побачити супротив у такому маленькому населеному пункті. Однак із перших днів, окрім ЗСУ, опір чинили й місцеві мешканці. Саме тут українські захисники зупинили ворога, і село стало місцем тривалих бойових зіткнень. Авіаудари, артилерійські обстріли та вуличні бої перетворили Мощун на лінію фронту. - Ми виїхали 28 лютого з донькою через Горенку. Уже горіли хати в Мощуні, табличок не було дорогою. А чоловік зостався, бо мати була лежача на тій стороні села, - згадує Віра. - Ухажував за нею. Село фактично спорожніло. Більшість мешканців евакуювалися, а ті, хто залишився, ховалися у підвалах. - Утром 6 березня він її покормив, грубу протопив, а на обід вона згоріла&hеllір; Тоді у Мощуні вже нікого не було, даже воєнних - повиїжджали всі. Усе кипіло, горіло. На вечір чоловік ще окопи копав, а як вертався, то хотів удостовіритися, чи дійсно хата згоріла. Його вже воєнні, що у лісі були, не пускали. Але лісником робить, то все тут знає і любими б способами пішов до мамки. До батьківського дому Юрій не доїхав близько 200 м. Росіяни вискочили з лісу й почали стріляти по машині. - "Ниву" обстріляли. Але був поруч янгол-охоронець, вочевидь. Бо під номерами був газовий балон - номера прошиті кулями, а до бака всього 15 сантиметрів. І пасажирське сидіння прострілене. Коли по ньому відкрили вогонь, то сразу й не поняв. Але ж побачив, що хата згоріла, а в ній - мати&hеllір; Жодної кісточки не знайшли, нічого взагалі. Це від фосфору так горить, ним всюди били. Там тільки дві пружинки з ліжка знайшли і все. - Я машину кинув біля лісництва. Номер прострелили і у двері попали, у кришу, а коли тікав - то ще і в зад, - додає Юрій. Юрій вибіг з машини й кинувся тікати в ліс. Хотів пішки дістатися Пущі-Водиці, але дорогою підібрали українські військові. Довезли до місцевої школи, а потім - до Оболонського району столиці. Звідти чоловік виїхав до родини на Закарпаття. - 8 березня приїхав до нас. Звʼязку не було з ним до цього. Я думала, що вже живого його нема&hеllір; У мене свекруха, мабуть, відчувала таке. Бо казала: "Як буде війна, то знай, що все в житті наживне. Головне - щоб чоловік у тебе залишився". У травні вже викликали на роботу сюди. Я двора не узнала - тільки погреб всередині вцілів До середини березня українські військові почали контрнаступ, вибиваючи ворога з позицій. Російські війська змушені були відступати, але перед цим знищили значну частину інфраструктури. До 29 березня Збройні сили України повністю зачистили село від окупантів. - Як сусід скинув, що тут залишилося, то не хотіла повертатися, - зізнається Віра. - Я двора не узнала - тільки погреб всередині вцілів, але штукатурка обгоріла. У сусіда три хати було у дворі - тож нічого немає. Документи у нас всі згоріли тоже. Але там роботи не було, а хати дуже сильно в ціні піднялися. Як жити? Тут проробив лісником 31 рік, то й вернулися. Близько 85% будинків у Мощуні були знищені або сильно пошкоджені. Електромережі, дороги, водопостачання - були виведені з ладу. У лісі поблизу села були залишки ворожої техніки, нерозірвані снаряди та окопи, залишені окупантами. Деякі будинки обікрали мародери. - Мати вважається зниклою безвісти. Оскільки не змогли провести експертизу, - додає жінка. Відновлення села почалося відразу після звільнення. Завдяки волонтерам, державним програмам та міжнародним благодійним ініціативам частину осель вдалося відбудувати. НОВИЙ БУДИНОК - Ми раніше жили в обичному залізному вагончику. Ну, такому, що на будівництвах часто ставлять, щоб робітники жили, - 31-річна Наталя Онищенко спирається на новий деревʼяний стіл у вітальні-студії. На підлозі біля кухонної зони розкидані іграшкові автомобілі її сина. - У новому будинку ми з грудня. Від підписання документів і до того, як заїхали, пройшло всього чотири місяці. На місці новобудови колись стояв великий двоповерховий будинок. У ньому жили всією родиною, згадує Наталя. - З сімʼєю брата чоловіка й батьками, - додає. - По ньому було два чи три прильоти&hеllір; І взагалі нічого не осталося. - Ми з чоловіком, і двоє його хлопців, - пояснює Анна Заіка і знайомить з рідними. - А ми зараз у модульному будинку. Вагончик стоїть поруч із теперішньою терасою - компактна споруда з металевого профілю, утеплена монтажною піною, яка місцями проступає на стиках панелей. Має темні металеві двері та геть малі пластикові вікна. На даху видно димар - у холодну пору вагончик господарі опалювали буржуйкою. Поруч стоїть старий холодильник просто неба. Позаду також напівкругла металева споруда - модульний будинок, який надали волонтери. Господарі називають його "курінь". - Це пінопластове. Воно почало цвісти, усе сиріло. Потім нам поставили цей вагончик, і ми перейшли сюди. Два роки в ньому прожили, - каже Онищенко. - Привикали потроху. Ну, там просто - коли світла не було, ми буржуйку підпалювали. Готували на газовому балоні, а то і на кострі. На подвірʼї холодно й сіро, удалині видніються залишки зруйнованих будівель. Чоловік Наталії пропонує зайти в новий будинок. - Тільки почали обживати, - каже Петро Заіка. Проводить екскурсію й показує їхню з дружиною спальню. Кімната оформлена у світлих тонах. Велике вікно з білими фіранками, у центрі - двоспальне ліжко, застелене ковдрою. Над узголів'ям висить сімейне фото, а в кутку стоїть синій дитячий стільчик. У синовій кімнаті на ліжку охайно розкладені м'які іграшки, а поруч лежить дитяча книга. На підлозі - багато різнокольорових автівок, які аккуратно зібрані в зелений органайзер. На задньому плані - вікно, крізь яке видно двір, а поруч із ним розташований диван, застелений зеленою пледом. На дивані спокійно дрімає кіт. Ми думали, що вони сюди не підуть, а коли прийшли - то було пізно - Ми виїхали з Мощуна лише 5 березня. Малому на той момент було всього 18 днів, - розказує Наталя. - Ми думали, що вони сюди не підуть, а коли прийшли - то було пізно. Прилітали ракети, будинок у сусідки загорівся. Росіяни були в іншій стороні, на дачах. А коли по вулиці вже рухалися танки, то наважилися виїжджати. Ховалися у погребі, а вдень у хату - їсти готувати. Тоді ще був газ. Як виїхали, то вже 10 березня сказали, що будинка вже немає. Сімʼя родом із Мощуна. До останнього не вірили, що отримають такий будинок, зізнається Наталя. - Дитині є де розігнатися, - додає. Після деокупації в село почали повертатися мешканці. Наталія розповідає, що люди стали більш згуртованими. Будинок функціонує за рахунок електроенергії. За комунальні послуги минулого місяця родина заплатила близько 17 тис. грн. Найбільше - за опалення. - Цього місяця зекономили, то буде 10 тисяч. Але й морозів сильних не було, а то б і по 20 тисяч платили. Навесні плануємо поставити дровʼяний котел, - говорить Онищенко. - Ми тут живемо утрьох. Братові чоловіка Павлу також вдалося взяти участь у програмі - їхній будинок по-сусідству. З РОСІЄЮ ДИПЛОМАТІЯ БЕЗСИЛЬНА Історія Мощуна сягає кількох століть, хоча точна дата заснування невідома. Поселення виникло як частина навколокиївських сіл, мешканці яких займалися землеробством, лісництвом та ремеслами. У різні періоди історії Мощун був тісно пов'язаний із Києвом, особливо як постачальник сільськогосподарської продукції. У ХІХ-ХХ століттях село розвивалося як частина Київського повіту. Під час Другої світової війни село, як і вся Київщина, пережило нацистську окупацію. У післявоєнний період поступово відновлювалося, а згодом стало частиною передмістя столиці. До початку повномасштабного вторгнення село мало розвинену інфраструктуру - школу, декілька магазинів, поштове відділення та будинок культури, що одночасно виконував функції адміністративної будівлі. Ці будівлі були зруйновані окупантами. Наразі крамниці відновили роботу. Однак дітей доводиться возити на навчання в сусідні населені пункти. Щогодини з Мощуна курсує маршрутка до Києва. Більшість дошкільнят у селі виховуються вдома. Батькам дорого возити у садок, каже Анна Заіка. - Усе дорожчає. Світло знов підніметься в ціні. І спробуй тепер отопити такий будинок, - каже жінка. - У селі жінки переважно працюють у садках, школах або медсестрами. Чоловіки - лісниками, але їх не так багато у селі осталося, бо пішли воювати. Більше 50 людей на фронті. Спершу роздавати повістки приїжджали, а потім почали на пошту відправляти. У Мощуні планують збудувати ще понад 30 будинків. На програму можуть податися лише постраждалі мешканці, у яких була приватизована земля. Щоб будинок можна було ввести в експлуатацію. Частину коштів на відновлення виділяє держава, решту - фінансує Делл Лой Хансен. Тих грошей, що дають на відбудову, недостатньо для будівництва - У мене згорів будинок, у якому проживала родина з пʼяти осіб. Мені можуть дати 60 квадратів, бо тих грошей, що дають на відбудову, недостатньо для будівництва. Держава виділяє 33 717 гривень 46 копійок за квадратний метр. По-перше, індекс інфляції не буде ж діяти, а ще ж треба докупити меблі, сантехніку. Хансен додає до $30 тисяч, - розповідає Заіка. У Мощуні відновили пункт здоровʼя. Працюють фельдшер і медсестра, а раз у тиждень приїжджає сімейний лікар. У будинку культури відкрили художні виставки, а також простір для дітей. Іноді для жителів села проводять тренінги з домедичної допомоги. Над селом щоночі літають ворожі шахеди. На щастя, завдяки роботі українських захисників, прильотів не було. Після пережитого Україна не має поступатися територіями, переконана вона. - Я вважаю, що зараз кожен набиває ціну собі, - говорить Анна. - Але хочеться, щоб перемогою все закінчилося. Стільки хлопців уже загинуло. За що? Щоб зараз ми поступилися? З Росією не вийде дипломатії. Бо цей Путін - неадекватний. Це і так зрозуміло. ТУШКІВКА НА ФРОНТ У невеликому, але жвавому кабінеті сільради кипить робота - на трьох письмових столах розкладені документи, стоять ноутбуки. Полиці заставлені нагородами й подяками від військових. Староста села Вадим Жердецький привітно запрошує сісти навпроти. Разом із ним у кабінеті працюють помічниці - Мирослава та Анна Заіка. Вадим Жердецький - корінний мешканець Мощуна в сьомому поколінні. У 2022 році ми вперше зустріли його серед руїн села. Тоді Вадим був одним із тих, хто не виїхав, а залишився, щоб захищати село від окупантів і допомагати землякам. Стоячи на тлі обгорілих будинків і вирв від снарядів, він розповідав про ворожі обстріли, про людей, які загинули, про ті жахи, які випали на долю села. Під час російського вторгнення в лютому 2022 року його будинок був зруйнований внаслідок обстрілів. Йому з родиною дивом вдалося врятуватися. Незважаючи на це, він активно долучився до оборони й гуманітарної допомоги для місцевих жителів та військових. - Онуку виносив з будинку під час обстрілів. То вона потім сказала: "Дєд, не переживай. Папа повбиває кацапів - і збудуємо новий", - розповідає Вадим схвильовано. - І я почав креслити план будинку. Зробив архітектурний проєкт. Будинок збудували, а той відремонтували з допомогою. Є люди з любовʼю в серці. Оце такий і Делл Лой Хансен. Сьогодні ми знову зустріли Жердецького - уже не серед руїн, а у сільській раді, де він виконує обов'язки старости з 2023 року. На цій посаді він координує процеси відновлення села, співпрацює з волонтерами та міжнародними партнерами для відбудови інфраструктури та житлових будинків. - Зараз усі обʼєднуються. Робимо тушонку на фронт, допомагаємо місцевим, - говорить Вадим. - Нам зараз не вистачає головного - перемоги й повернення додому всіх захисників. Просто не треба опускати голову ні перед ким, особливо зараз. Колись покинуті вулиці знову наповнюються життям - діти грають біля нових будинків, у дворах чути голоси, а мешканці об'єднуються, щоб зробити своє село ще кращим.

14 березня 2014-го 500 бійців Самооборони Майдану вирушили до тренувального центру, ставши до лав Сил оборони України. Вони першими стримували російську навалу на Сході. За ними добровольцями у військо пішли тисячі хлопців і дівчат. Відтоді саме 14 березня ми відзначаємо День добровольця. Їх і зараз чимало йде до ЗСУ. Велика частина - це молодь, яка цілеспрямовано обирає військові спеціальності, пов'язані з сучасними технологіями. Як добровольців вчать управляти безпілотними системами у спеціальній школі Сухопутних військ, читайте у репортажі на Gаzеtа.uа. КОЖЕН ХЛОПЕЦЬ ВОЮВАТИМЕ Лісосмуга край поля - пошарпана зимовими вітрами. Біля неї з підвітряного боку покладено дерев'яний щит з намальованою літерою "Н", обведеної колом. Це - імпровізований злітно-посадковий майданчик для квадрокоптерів. - Йду на посадку! - чутно голос одного з курсантів. - Приймаю! - відповідає інший. Двоє курсантів входять до складу екіпажу безпілотника Маvіс-3. Завершують виконання навчального завдання: тривалий політ в умовах сильного вітру в ручному режимі, без використання автоматичної стабілізації. "Мавік" повільно знижується до бійців, похитуючись від поривів вітру. Молодий чоловік у пікселі з нашивкою-позивним "Троль" простягає руку і обережно приймає дрон: - Пташка в мене! - каже. Його побратим на позивний "Лугано" за мить вимикає коптер і підіймає очі від пульта. Хлопці замінюють акумулятор і передають дрон, пульт і кейс з аксесуарами наступній парі літунів. Сідають під лісосмугою, де найменше дошкуляє вітер. - Мені 20 років. Прийшов служити за контрактом, - зізнається "Троль". - Це не був якийсь злам в моєму житті: я довгий час зважував усі за і проти. Думав, як до цього поставляться рідні. І вирішив: піду служити, як відзначу 20-річчя. Кремезний неголений "Троль" - виглядає значно дорослішим за свої роки. І так само по-дорослому озвучує своє ставлення до поповнення українського війська. Такий "качок" чи то боїться, чи то соромиться військових - З 2022 року слідкую за фронтом: як він просувається - на нашу користь чи не дуже. Спілкуюся зі знайомими, які служать. В мене ж є друзі у війську. А ще - хрещений батько і дядько, - веде далі доброволець. - І як би це не звучало погано, хлопці на фронті закінчуються. Дехто загинув, чимало отримали поранення або зіткнулися із проблемами зі здоров'ям. Вони повертаються в цивільне життя. Тому хтось їх має замінии. Боєць замовкає. І після паузи озвучує головне. - Кожен чоловік мав би усвідомити, що на нашу землю прийшов ворог. І його треба знищувати. Розумію, що кожному хлопцю потрібно буде взяти зброю до рук. Але в наших містах я бачив багатьох, хто цього ще не зрозумів. Зокрема, оті "мажори", що викрасовуються на дорогих машинах з "блатними" номерами, ходять до залів. Всім своїм способом життя демонструють, що цілком здорові. Але такий "качок" чи то боїться, чи то соромиться військових. Розвертається і йде подалі, побачивши навіть не представників ТЦК, а бійців у зношеному "пікселі", які приїхали з фронту і просто сидять п'ють каву... Найбільше в армії "Тролю" подобаються дві речі: рівність між побратимами і доступ до сучасних технологій. - Дрони дуже мені близькі. Все своє життя я проводив за комп'ютером, грав у різні "шутери"; пульт або джойстик відчуваю як власне продовження. Керувати "Мавіком" мені набагато легше, ніж умовному мобілізованому солдату, якщо він раніше в цивільному житті не "літав". І в сучасній війні дрони - це найважливіше. Це "очі в небі" для піхоти і арти. Це зброя, яка з одного влучання може знищити ворожу СП-шку (спостережний пункт ред.), яка може залетіти в будинок з "орками" і рознести його зсередини". ХОЛОДНИЙ РОЗУМ "Лугано" - високий і міцний воїн. Пульт від дрона в його великих руках здається іграшковим. До підписання контракту хлопець працював керівником охорони на приватному підприємстві. Чимало його колег пішли до війська з 2022 року. Один служить у підрозділі РУБпАК в одній з єгерських бригад Сухопутних військ. Він і покликав "Лугано" до себе. - З початком повномасштабного вторгнення роботи в бізнесі стало менше, - визнає боєць. - А ще щодня дивишся в новинах, як від російських ракетних ударів страждають цивільні, дорослі й діти... Тож маємо йти і захищати свою Батьківщину від всякої нечисті. Це, в принципі, і є моя мотивація. "Лугано" подав заявку через спеціалізовану рекрутингову платформу Drоnе Fоrсе, яка й направила його на базову загальновійськову підготовку, а потім - на опанування "безпілотного" фаху в школу БпЛА. - Що я думаю про те, що за кілька тижнів влучатиму по російських окупантах? Вважаю, що на ворога треба дивитися з холодним розумом. Це допоможе не "затрьохсотитися" (не бути пораненим. - Gаzеtа.uа) в перші дні. А далі, з хорошим командиром, з отриманими знаннями і досвідом - все буде добре. Ставатиме більше і більше "хороших" росіян", - усміхається "Лугано". - Нам тут треба все всотувати як губка. Інструктори - це люди, які по 10-11 років на війні. Вони вижили, мають бойовий досвід, знають, як на фронті краще діяти. І діляться цим з нами. Вони досі в проміжках між викладанням бувають на "бойових". Тому вчать нас не за "совковою" книжкою, як росіян. На фронті постійно змінюється ситуація, з'являється щось нове, інструктори передають це все нам. Це неймовірно цінно. НАВЧАННЯ ПІД ЧАС БОЙОВИХ ДІЙ Інструктор кличе курсантів, щоб показати нюанси роботи з дроном в умовах періодичної дії РЕБ - пристроїв радіоелектронної боротьби. Ролі розподілені: один боєць орієнтується на місцевості за програмою у планшеті, інший - "на рації": відповідає за зв'язок групи з командиром. Третій - керує дроном. Зараз пульт в руках у інструктора на позивний "Джексон": він веде "Мавік" над полями і перелісками. Кожну свою дію пояснює курсантам. За кілька хвилин кожен з них по черзі візьме пульт і повторить побачене і почуте. "Джексон" на війні майже 11 років: пішов добровольцем на самому початку. Пальці, якими він керує пультом - в численних шрамах від травм і поранень. Але конкретики про його минулі місця служби та бойові завдання просить не озвучувати. Його мета нині - дати новобранцям максимум знань і навичок для застосування квадрокоптера на полі бою. Це найбільш універсальний дрон цієї війни, основна "робоча конячка" - "Мавіку" потрібно буде пам'ятник поставити після війни! - емоційно говорить "Джексон", доки його учні складають дрони і запаковують їх у кейси після заняття. - Тому що це найбільш універсальний дрон цієї війни, основна "робоча конячка". Він виконує цілий спектр завдань як щодо розвідки, так і по знешкодженню пі...рів (окупантів. - Gаzеtа.uа), працюючи як ударна система переднього краю. Нинішні оператори квадрокоптерів можуть спиратися на досвід багатьох років війни, і це зменшує ризик помилок, говорить інструктор. - Спочатку ми просто нічого не знали. Навчалися прямо під час бойових дій. І так, поступово, вдосконалювали роботу з дронами для підтримки штурмів, для розвідки, для скидів... Навчилися не втрачати дрон без потреби, запускати його на дальшу відстань, зокрема і за рахунок ретрансляторів... Я хочу, щоб мої курсанти не повторювали наш шлях спроб і помилок, а засвоїли те, що знаємо ми. "Джексон" визначає головною ціллю та місією операторів БпЛА саме захист піхоти: - Мавік" може виявляти і знищувати живу силу ворога, яка рухається до наших позицій, - говорить інструктор. - Я вважаю, що саме піхота - це боги війни. Тому підтримка хлопців, які сидять в окопах - це головне завдання для пілота "Мавіка". ДРОНИ АТАКУВАТИМУТЬ ПОВІТРЯНІ ЦІЛІ - Я пішов до ЗСУ відносно недавно, майже рік тому, - каже "Музикант", який отримав позивний за те, чим займався в цивільному житті. - За військовим фахом я стрілець-зенітник. Ми з побратимами на Покровському напрямку працювали спершу як оператори ПЗРК, а потім, коли підрозділ трохи отримав "лящів" від окупантів - і як піхота. Стрілецькі бої там були зранку до вечора... "Музикант" насунув "балаклаву" попід самі очі, споряджає свій FРV-дрон перед вильотом. Роль навчальних боєприпасів на ньому виконають банка з енергетиком та шоколадка, які будуть доставлені на сусідню локацію, де навчається інший екіпаж. - У нас у бригаді формується взвод, який працюватиме дронами по повітряних цілях. Тут я здобуваю базовий фах оператора FРV, а далі вже в підрозділі відпрацюємо всі нюанси переслідування та збиття ворожих БПЛА. "Музикант" завершує розповідь і одягає VR-окуляри. Його дрон здіймає пилюку, запускаючи ротори, та шугає вперед і вгору. У школі БпЛА Сухопутних військ зустрічаються воїни-добровольці різних поколінь: ті, хто прийшли до війська сьогодні та здобувають свій перший військовий фах. І ті, кого їхній підрозділ направив на "підвищення кваліфікації": наприклад, колишній оператор ПТРК опановує дрон-"бомбер", колишній стрілець-розвідник тепер вчиться розвідувати за допомогою дрона-"крила". І ті, й інші, навчаються в інструкторів, у кого за плечима - роки бойового досвіду, який ще й регулярно оновлюється. Школа БпЛА Сухопутних військ готує, зокрема, пілотів "Мавіків" та операторів FРV, екіпажі розвідувальних дронів типу "крило" та важких мультикоптерів-"бомберів". Рекрутингова платформа Drоnе Fоrсе - забезпечує цей потік добровольців до війська та опікується ними на всіх етапах підготовки. Організувати навчальний процес операторів безпілотних систем - це досить складно і дорого. І тут допомогла підтримка активної частини суспільства. Школа створена як підрозділ Сухопутних військ ЗС України, але до її розгортання долучився фонд компетентної допомоги армії "Повернись живим", який разом з небайдужими українцями та бізнесом вклався в проєкт на понад 37 млн грн. Ці кошти перетворені на 8 навчальних аудиторій, 2 модульні класи, 75 симуляторів, тренувальні борти, 3 мікроавтобуси, 3 майстерні з ремонту, резервне живлення, звʼязок та інше.

Павлоград - перше місто на Дніпропетровщині, яке може атакувати ворог у разі повної окупації сусідньої Донеччини. Цей населений пункт є важливим форпостом, від якого відкривається дорога до Дніпра, кажуть військові. Попри періодичні "прильоти" ракет і ударних дронів - Павлоград намагається жити відносно мирним життям. Тут працюють школи, дитсадки та різні підприємства. Відкриваються кафе та кав'ярні. З початком повномасштабної війни сюди переїхали біля 20 тис. переселенців. Як живуть люди у місті, яке ризикує першим зустріти окупантів на Дніпропетровщині - дізнавалися кореспондентки Gаzеtа.uа. ВИРУЄ ЖИТТЯ Потяг прибуває на станцію Павлоград-1. З Києва сюди курсує всього один рейс - причіпні вагони відʼєднують від основного складу, що прямує до Запоріжжя. Від вокзалу до міста - кілька кілометрів. Пасажири викликають таксі або йдуть чекати маршрутки на зупинці, що над дорогою. На парковці вокзалу виглядають пасажирів приватні таксі, однак можна викликати водія і за допомогою популярних служб таксі. Від вокзалу до центру міста поїздка у 10 хв обійдеться в 130-150 грн, залежно від попиту на таксі в місті. Павлоград розташований на Дніпропетровщині - десь за 100 км від Покровська. Це найближче до лінії фронту велике місто. Географічне положення робить його ключовим пунктом оборони, адже воно між Дніпром, Запоріжжям, Донецьком та Харковом. - Я думаю, що росіяни захочуть захопити Павлоград. Вони від нас не відчепляться. Це я зрозумів ще на фронті, - говорить таксист Ігор, із яким знайомимося на вокзалі. Чоловік влітку звільнився зі служби - оформив опіку над матірʼю. До цього воював у складі 110-ї ОМБр. - А зараз, коли вони підходять до Павлограда, мені здається, що я вже не виїду звідси. Напевно, буду тут воювати. Ігор зупиняє авто поруч із відкритим торговельним центром. Показує кіоск, де любить купувати шаурму й кебаби. У ресторани не ходить, бо це дорого. У Павлограді від самого ранку вирує життя. Діти бігають на майданчиках, пари прогулюються в місцевих ТЦ, сидять у ресторанах. На алеї, попри мороз, відпочивають літні люди - обговорюють ранкові покупки і ціни. У мережевих супермаркетах молоко коштує приблизно 51 грн за літр, хліб - близько 38 грн за буханку, філе курятини - від 176 грн/кг. Однак у приватних магазинах ціни інколи вищі - приблизно на 10-15%. Фасована картопля коштує приблизно 39,95 грн за кілограм, морква - 26,89 грн/кг, буряк - 16,39 грн/кг, капуста - 29,95 грн/кг, а цибуля - від 14,29 грн/кг і вище. На ринку вартість продуктів у лютому зросла у середньому на 5-10 грн, запевняють місцеві. Більшість будинків - багатоповерхівки. Приватні помешкання розташовані переважно на околицях міста. У центрі - церква, поруч - кіоск з релігійною літературою.Там чимало книг, що були видані у Москві. На вулицях і в магазинах часто чути російську. Біля новенького фастфуду прогулюється жінка з донькою та мопсом, одягнена в яскраву фіолетову куртку. Говорить, що з початком війни життя в Павлограді змінилося. - Я працюю в торгівлі - у галузі канцтоварів. Серед клієнтів в основному військові, - вдумливо відповідає Рената Архіпова. - Дитина навчається онлайн. Є і школи, які працюють офлайн, бо є укриття. Але їх мало і ще вони - з тією сторони міста, де були вибухи. Трішки лячно. 6 вересня 2024 року росіяни вдарили по Павлограду п'ятьма балістичними ракетами "Іскандер". Постраждало 58 містян, одна людина загинула. Вибухи у місті чують і зараз, але в основному вони лунають із сусідньої Донеччини, де цілодобово ідуть бої. Загалом з початку Великої війни російська армія здійснила 43 ракетні удари по Павлоградському району, 30 - безпосередньо по місту. Рената Архіпова повернулася в Україну після повномасштабного вторгнення. До цього вона була на заробітках у Польщі. Донька цей час жила з бабусею. Наразі мешкають утрьох. - Я до війни ще виїхала на заробітки, хотіла спробувати. А потім вже повернулася, бо дитина тут із мамою. Вона старшого покоління і не дуже хоче виїжджати. Хоча сидить на чемоданах, - розповідає жінка. - У центрі живемо, то для нас плюс - все поряд. Я не трачу гроші, наприклад, на проїзді. Однак коли у мене народилася дитина, я зіштовхнулася з тим, що маленьких не беруть на додаткові гуртки. На вулиці лунає сигнал повітряної тривоги. Загроза балістики. Павлоградці особливо не зважають на небезпеку. У місцевому ЦУМі на вході висить повідомлення: "Під час тривоги ТЦ не працює!". Проте двері відчиненні і відвідувачі спокійно заходять всередину. Рената каже, що вона з родиною не ховається. Бо живе у відносно спокійному районі. Ми звикли до всього, що відбувається в країні - Морально ми звикли до всього, що відбувається в країні. У випадках, коли є саме балістика на місто - закриваємось у квартирі. А от люди, які у гарячих точках були інколи кажуть: "Чого ви тікаєте, дівчата? Ми таке вже бачили". Попри загрозу боїв за Павлоград - кількість населення у місті майже не змінилася. До того ж після 24 лютого 2022-го сюди переїхали біля 20 тис. переселенців.Через це значно зросли ціни на нерухомість, каже Архіпова. - Якщо моніторити всі пабліки міста, то багато людей кожного дня дають оголошення: "Зніму квартиру або дім". На фоні війни все подорожчало. Ціни зросли на купівлю житла, на оренду - взагалі мовчу. Людяності нуль. Кілька тижнів тому Рената допомагала подрузі знайти квартиру в місті. Її чоловіка-військового перевели сюди. Однак квартиру підшукати так і не змогли. - У центрі за однушку, там де тільки одне спальне місце на дивані, хотіли 8000 - це без комунальних послуг. І вони зняли в Дніпрі двушку за 6000. Люди наживаються на військових. Ось я, наприклад, живу в центрі. У нас декілька квартир, які посуточно здаються. І вони в два рази точно подорожчали - мінімум 1000 за сутки. Про те, що ворог доволі близько, Рената намагається не думати. Каже, що всі в головах тримають запасні плани. Але поки люди масово місто не покидають. - Ми просто відганяємо ці думки та надіємося, що поки ворог дойде до нас - все закінчиться, - зізнається Рената. - Лячно не тільки за себе, а за дітей. Бачиш іноді, як вони реагують на тривоги&hеllір; У найгіршому випадку будемо виїжджати, але куди - не знаю. У мене дитина каже: "Я не хочу жити в Росії". РІЗНІ ЛЮДИ У центрі міста над дорогою - алея героїв. Тут встановили фото загиблих захисників, а на галявині рідні й побратими військових ставлять прапорці. Між синьо-жовтими стягами лежить пуста коробка з-під ліків від серцевого болю. Багато друзів Ренати зараз на фронті. На алеї є фото її однокласника. Найбільш страшно в Павлограді увечері. Чути, як збивають дрони або ракети. Проте серйозних "прильотів" останнім часом не було, зізнається Архіпова. - Лякає те, що у нас - завод (хімічне підприємство працює на території Павлограда. - Gаzеtа.uа), - каже Рената, ховаючи від морозу руки в кишені. - Якщо туда дійсно попаде щось, то це не тільки міста не буде, а й цілої області! Але ж ми розуміємо всі, що якщо ми навіть кудись виїдемо, то ми мало кому потрібно. - У місті проводять мобілізаційні заходи чи більшість чоловіків тут - військові? - питаємо. - Я ТЦК не бачу. Може, вони ходять в той період, коли я на роботі, - відказує жінка. Рената каже, що дуже хоче припинення вогню і завершення війни. - У мене є близькі люди, які воювали. Є такі, що втратили не тільки батьків, а й дітей. Тож хочеться закінчення. А потім сидиш і думаєш - а за що тоді скільки років боролися? - з сумом говорить Архіпова. - Якщо буде заморозка, то будемо неначе на пороховій бочці сидіти. У якийсь момент все може повторитися. Біля центральної площі стоїть жінка в рожевій куртці і розглядає портрети загиблих воїнів. У неї червоні очі від сліз, на голові - чорна хустка. - Я не місцева і тільки приїхала, у мене загинув син, - на видиху каже жінка. - 16 числа ми поховали його тут. Чекаємо запит з частини, бо немає статусу, що він військовий. Хоча всі бумаги прийшли. Опізнали його по тату.... Жінка розповідає, що вона вже на пенсії, отримує 3000 грн. Має молодшого сина й зараз переживає, щоб його не мобілізували. - Квартиру знімати треба. Тож, меншому хочемо оформити відстрочку по загиблому. Бо оренда 11 тисяч коштує, а він на роботу не може вийти, - додає вона. Більшість містян працюють на заводах. Сьогодні Павлоград - важливий промисловий центр, відомий вугледобувною галуззю, машинобудуванням і оборонною промисловістю. Завдяки своєму стратегічному положенню він є значним транспортним вузлом, з'єднуючи схід і центр України. Хтось уже виїжджає, а хтось тільки збирає валізи - Я думаю, що все буде добре, і вони не дійдуть до Павлограда, - з упевненістю говорить жінка з рівною поставою та портфелем для документів у руці. Вона держслужбовиця, однак посаду не називає. - Люди налаштовані по-різному. Хтось уже виїжджає, а хтось тільки збирає валізи. Ми з родиною весь час тут. Якщо буде прям дуже спекотно, тоді поїдемо. Я вірю в допомогу, вірю в перемогу. Чоловік Людмили зараз на фронті. Виконує бойові завдання на Покровському напрямку. - Якщо можливі переговори, я би хотіла, бо реально вже всі втомилися. Скільки дітей без батьків, жінок без синів. І ви ж самі бачите скільки людей воюють, а скільки - сидять в кафе. МІСТО З БАГАТОЮ ІСТОРІЄЮ Павлоград - заснований у 1770 році як козацьке поселення під назвою Матвіївка, він швидко розвивався завдяки вигідному розташуванню. У 1779 році тут було створено військову фортецю Луганське, а вже у 1784 році місто отримало свою нинішню назву - Павлоград. Наразі триває дискусія щодо можливого перейменування міста. Український інститут національної пам'яті (УІНП) вважає, що назва походить від імені сина імператриці Катерини ІІ Павла І та підлягає деколонізації. Серед варіантів нової назви розглядають історичну назву Матвіїв, під якою поселення існувало до ХVІІІ століття. Місцева влада заперечує цю версію, вимагаючи офіційних доказів, і стверджує, що місто назване на честь апостола Павла. - Середня зарплата у нас близько 15 тисяч гривень, - розказує жінка у береті й довгому вовняному пальті. - Але цього не вистачає на життя у місті. Якщо родина найменше з трьох людей - то це тільки на житло й комуналку, хіба ще трохи продуктів. Якщо ж дітям треба на гуртки чи одяг новий - то цього вже дуже мало. Більше заробляють ті, хто на підприємствах. У ХХ столітті Павлоград перетворився на потужний промисловий центр, насамперед завдяки відкриттю вугільних шахт у Західному Донбасі. Сьогодні Павлоград залишається важливим промисловим центром, де основні підприємства зосереджені навколо вугільної, машинобудівної та хімічної промисловості. Напруга відчувається весь час - Люди бояться - місцеві й переселенці. Однак ніякої паніки, ажіотажу чи масової евакуації я не бачу. Ті люди, які мають дітей чи можливість виїхати за кордон, роблять це. Однак це не схоже на паніку, - розповідає керівниця місцевого волонтерського центру і "Міжнародного благодійного фонду "Жива"" Аліна Кривсун. Волонтерський центр допомагає внутрішньо переміщеним особам від початку повномасштабного вторгнення. Забезпечують людей одягом, побутовими речами, засобами гігієни, продуктами, меблями, матрацами тощо. - На нас не позначилося припинення фінансування США, адже ми волонтерський центр, - пояснює Кривсун. - Ми отримуємо підтримку від місцевих мешканців та всіх українців. Зараз працюємо на базі чотирьох приміщень, які орендували пізніше за власні з мамою кошти. Так само платимо за комунальні. Я залишаюся в місті й продовжую працювати, поки є змога. Тут вся моя родина. Напруга відчувається весь час війни. Якось посилено у звʼязку з останніми новинами волонтери не готуються, та і в місті їх не так багато. З початком бойових дій видобуток вугілля в регіоні зменшився через безпосередню загрозу для працівників та пошкодження інфраструктури. Деякі шахти опинилися на лінії фронту, що ускладнило їхню роботу. У Павлограді проживає понад 110 тис. людей. Проте, через відсутність офіційних даних за 2025 рік, точна чисельність населення на цей період може відрізнятися. ІСТОРІЯ "ЛУНИ" - Мій брат пішов на війну одразу в перші дні повномасштабного вторгнення. А я ще чекав два місяці. Мені сказали: "Сиди, ми тобі зателефонуємо". Місяць минув, я прийшов знову, і цього разу вже забрали. Це було перед літом, - розповідає вже ввечері ветеран Ігор, з яким знайомимося у місті. Замовляє каву без цукру у кафе. - Прийшов у воєнкомат сам, а мені записали "загальна мобілізація". Добровольці мали б більше прав. Але з іншого боку - якщо усіх записати добровольцями - грошей не вистачить на виплати. Незадовго до початку Великої війни Ігор повернувся в Україну з-за кордону, де довгий час жив і працював. Однак коли Росія почала широкомасштабний наступ - вирішив добровільно вступити у військо. Пройшов навчання у Старичах, після чого потрапив до 110-ї бригади та був відправлений на Донбас. Служив у різних населених пунктах, зокрема в Покровську та Авдіївці, де перебував у напівоточенні під час загострення бойових дій. Його підрозділ закривав стратегічні дороги, опинившись під інтенсивними обстрілами. - Всі поїхали на Донбас. Ми прибули у Покровськ, де нас поділили по автобусах. Когось в один, когось в інший. Потім нас розподілили по позиціях. Стояли на дорозі за 7 км від Донецька, - згадує чоловік. - Це було Т-подібне перехрестя, і воно було заблоковане. Ми закривали дорогу. Коли почалося оточення Авдіївки, я вже був там у напівоточенні. Тоді всі знали, що кільце скоро замкнеться. Але наказу на відхід не було. Ігор був піхотинцем. Росіяни намагалися просуватися переважно вночі. Однак на початку служби, згадує захисник, не мав тепловізора. Тому побачити ворога було складно. Дорогу освітлював місяць, який і допомагав відбивати атаки окупантів. Після таких нічних боїв - побратими дали Ігорю позивний "Луна". - Я пам'ятаю, як наш старший по позиції показав мені скрін: "Дивись, ми в червоній зоні". І справді - нас жорстко обстрілювали. Тоді почали бити танками. Це страшна річ. Снаряд летить, як у пістолета, але спершу влучає і тільки потім - чуєш звук. Виходили ми вночі. Ніхто нас не виводив, ми самі знали, коли і як треба. На найважчих напрямках Ігор спершу воював з досвідченими солдатами. Однак згодом, його приставили до новачків, які були мобілізовані примусово. І це був найстрашніший період. Бо ці люди часто панікували і наражали усіх на небезпеку, згадує воїн. - Ми виїжджали на позиції і ставили на чергування. Ти три години, потім я три години, потім знову ти. А коли починається бій - виходимо разом. І отак три години стріляєш, три відпочиваєш місяць чи два поспіль. На другому тижні вже не відчуваєш страху - влучать чи ні, все одно. Це жахливо виснажує. Літом +40, а вночі в полі - холодно, доводиться одягати зимову куртку. Вони вночі заходили групами. Ми сиділи в посадці, танки туди не заїдуть, вони можуть тільки стріляти. А коли починається бій, немає часу думати - встаєш і стріляєш. Чим більше нас відкриється вогнем, тим більше вони боятимуться йти вперед, бо подумають, що нас ще більше. Продукти видавали командирам рот, які розподіляли їх між бійцями. Окрім сухпайків, військові самі готували їжу: приносили казанки, використовували овочі та консерви, які передавали волонтери. Щоб ворог не виявив їхні позиції, бійці обдирали кору з гілок і її розпалювали. Так не було зайвого диму, який міг привернути увагу. Варили на передовій навіть борщ з квасолею. Під час боїв "Луна" отримав поранення в спину та голову. На тілі зосталися шрами від осколків. Під час лікування мав статус "позаштатного" військового із зарплатою близько 500 грн. Подав у суд, але справа затягнулася. - Я чекав, чекав, а потім зрозумів, що немає сенсу. Потім повернувся на службу, цього року зміг оформити опіку, - каже "Луна", відводячи погляд. - У мене навіть мама дізналася про моє поранення випадково. Я приїхав у відпустку, у мене футболка була, а вона побачила дірку. Каже: "А що це у тебе?". Я відповів: "Та об сучок зачепився". Але вона знайшла документи зі знімками, де були поранення. Тут більшість за Януковича були й "Партію регіонів" Старший брат Ігоря перебуває на Запорізькому напрямку. Часто надсилає відео, показує окопи, зізнається "Луна". - У 2014-му ще хотів йти воювати, але мама відмовляла. Тут же більшість за Януковича були й "Партію регіонів"&hеllір; Коли я прийшов з фронту, мама сказала мені: "Якщо росіяни прийдуть, виходь на город, але направо не йди, тільки наліво", - згадує чоловік. - Я запитав, чому, а вона відповіла: "Бо там через кілька хат сусід, а його сестра живе в Москві. Якщо що - здасть". Тому й зараз, думаю, є багато ждунів. Родина ветерана завжди була налаштована патріотично, але "ніхто в груди себе не бив". - Знаєте, як раніше - в одній сім'ї хтось підтримував Януковича, хтось - Ющенка. Мої батьки свого часу голосували за Януковича, бо думали, що він "свій" і зробить більше для нашого регіону. Тоді багато хто голосував так, особливо не задумуючись, - каже Ігор. - Але згодом вони змінили думку. Мама казала: "Янукович Крим здав і втік, Донбас продав і залишив напризволяще". А зараз усі говорять про переговори. Чи буде результат? Хтозна&hеllір; Зараз "Луна" працює в службі таксі. Однак жаліється, що заробити водієм з теперішніми цінами на бензин дуже важко. - Сиджу у мами на шиї, - каже жартома і мимоволі нервово оглядається. - Я навіть не знаю, як працювати і що робити. Бо все ще не закінчено.

Павлоград - перше місто на Дніпропетровщині, яке може атакувати ворог у разі повної окупації сусідньої Донеччини. Цей населений пункт є важливим форпостом, від якого відкривається дорога до Дніпра, кажуть військові. Попри періодичні "прильоти" ракет і ударних дронів - Павлоград намагається жити відносно мирним життям. Тут працюють школи, дитсадки та різні підприємства. Відкриваються кафе та кав'ярні. З початком повномасштабної війни сюди переїхали біля 20 тис. переселенців. Як живуть люди у місті, яке ризикує першим зустріти окупантів на Дніпропетровщині - дізнавалися кореспондентки Gаzеtа.uа. ВИРУЄ ЖИТТЯ Потяг прибуває на станцію Павлоград-1. З Києва сюди курсує всього один рейс - причіпні вагони відʼєднують від основного складу, що прямує до Запоріжжя. Від вокзалу до міста - кілька кілометрів. Пасажири викликають таксі або йдуть чекати маршрутки на зупинці, що над дорогою. На парковці вокзалу виглядають пасажирів приватні таксі, однак можна викликати водія і за допомогою популярних служб таксі. Від вокзалу до центру міста поїздка у 10 хв обійдеться в 130-150 грн, залежно від попиту на таксі в місті. Павлоград розташований на Дніпропетровщині - десь за 100 км від Покровська. Це найближче до лінії фронту велике місто. Географічне положення робить його ключовим пунктом оборони, адже воно між Дніпром, Запоріжжям, Донецьком та Харковом. - Я думаю, що росіяни захочуть захопити Павлоград. Вони від нас не відчепляться. Це я зрозумів ще на фронті, - говорить таксист Ігор, із яким знайомимося на вокзалі. Чоловік влітку звільнився зі служби - оформив опіку над матірʼю. До цього воював у складі 110-ї ОМБр. - А зараз, коли вони підходять до Павлограда, мені здається, що я вже не виїду звідси. Напевно, буду тут воювати. Ігор зупиняє авто поруч із відкритим торговельним центром. Показує кіоск, де любить купувати шаурму й кебаби. У ресторани не ходить, бо це дорого. У Павлограді від самого ранку вирує життя. Діти бігають на майданчиках, пари прогулюються в місцевих ТЦ, сидять у ресторанах. На алеї, попри мороз, відпочивають літні люди - обговорюють ранкові покупки і ціни. У мережевих супермаркетах молоко коштує приблизно 51 грн за літр, хліб - близько 38 грн за буханку, філе курятини - від 176 грн/кг. Однак у приватних магазинах ціни інколи вищі - приблизно на 10-15%. Фасована картопля коштує приблизно 39,95 грн за кілограм, морква - 26,89 грн/кг, буряк - 16,39 грн/кг, капуста - 29,95 грн/кг, а цибуля - від 14,29 грн/кг і вище. На ринку вартість продуктів у лютому зросла у середньому на 5-10 грн, запевняють місцеві. Більшість будинків - багатоповерхівки. Приватні помешкання розташовані переважно на околицях міста. У центрі - церква, поруч - кіоск з релігійною літературою.Там чимало книг, що були видані у Москві. На вулицях і в магазинах часто чути російську. Біля новенького фастфуду прогулюється жінка з донькою та мопсом, одягнена в яскраву фіолетову куртку. Говорить, що з початком війни життя в Павлограді змінилося. - Я працюю в торгівлі - у галузі канцтоварів. Серед клієнтів в основному військові, - вдумливо відповідає Рената Архіпова. - Дитина навчається онлайн. Є і школи, які працюють офлайн, бо є укриття. Але їх мало і ще вони - з тією сторони міста, де були вибухи. Трішки лячно. 6 вересня 2024 року росіяни вдарили по Павлограду п'ятьма балістичними ракетами "Іскандер". Постраждало 58 містян, одна людина загинула. Вибухи у місті чують і зараз, але в основному вони лунають із сусідньої Донеччини, де цілодобово ідуть бої. Загалом з початку Великої війни російська армія здійснила 43 ракетні удари по Павлоградському району, 30 - безпосередньо по місту. Рената Архіпова повернулася в Україну після повномасштабного вторгнення. До цього вона була на заробітках у Польщі. Донька цей час жила з бабусею. Наразі мешкають утрьох. - Я до війни ще виїхала на заробітки, хотіла спробувати. А потім вже повернулася, бо дитина тут із мамою. Вона старшого покоління і не дуже хоче виїжджати. Хоча сидить на чемоданах, - розповідає жінка. - У центрі живемо, то для нас плюс - все поряд. Я не трачу гроші, наприклад, на проїзді. Однак коли у мене народилася дитина, я зіштовхнулася з тим, що маленьких не беруть на додаткові гуртки. На вулиці лунає сигнал повітряної тривоги. Загроза балістики. Павлоградці особливо не зважають на небезпеку. У місцевому ЦУМі на вході висить повідомлення: "Під час тривоги ТЦ не працює!". Проте двері відчиненні і відвідувачі спокійно заходять всередину. Рената каже, що вона з родиною не ховається. Бо живе у відносно спокійному районі. Ми звикли до всього, що відбувається в країні - Морально ми звикли до всього, що відбувається в країні. У випадках, коли є саме балістика на місто - закриваємось у квартирі. А от люди, які у гарячих точках були інколи кажуть: "Чого ви тікаєте, дівчата? Ми таке вже бачили". Попри загрозу боїв за Павлоград - кількість населення у місті майже не змінилася. До того ж після 24 лютого 2022-го сюди переїхали біля 20 тис. переселенців.Через це значно зросли ціни на нерухомість, каже Архіпова. - Якщо моніторити всі пабліки міста, то багато людей кожного дня дають оголошення: "Зніму квартиру або дім". На фоні війни все подорожчало. Ціни зросли на купівлю житла, на оренду - взагалі мовчу. Людяності нуль. Кілька тижнів тому Рената допомагала подрузі знайти квартиру в місті. Її чоловіка-військового перевели сюди. Однак квартиру підшукати так і не змогли. - У центрі за однушку, там де тільки одне спальне місце на дивані, хотіли 8000 - це без комунальних послуг. І вони зняли в Дніпрі двушку за 6000. Люди наживаються на військових. Ось я, наприклад, живу в центрі. У нас декілька квартир, які посуточно здаються. І вони в два рази точно подорожчали - мінімум 1000 за сутки. Про те, що ворог доволі близько, Рената намагається не думати. Каже, що всі в головах тримають запасні плани. Але поки люди масово місто не покидають. - Ми просто відганяємо ці думки та надіємося, що поки ворог дойде до нас - все закінчиться, - зізнається Рената. - Лячно не тільки за себе, а за дітей. Бачиш іноді, як вони реагують на тривоги&hеllір; У найгіршому випадку будемо виїжджати, але куди - не знаю. У мене дитина каже: "Я не хочу жити в Росії". РІЗНІ ЛЮДИ У центрі міста над дорогою - алея героїв. Тут встановили фото загиблих захисників, а на галявині рідні й побратими військових ставлять прапорці. Між синьо-жовтими стягами лежить пуста коробка з-під ліків від серцевого болю. Багато друзів Ренати зараз на фронті. На алеї є фото її однокласника. Найбільш страшно в Павлограді увечері. Чути, як збивають дрони або ракети. Проте серйозних "прильотів" останнім часом не було, зізнається Архіпова. - Лякає те, що у нас - завод (хімічне підприємство працює на території Павлограда. - Gаzеtа.uа), - каже Рената, ховаючи від морозу руки в кишені. - Якщо туда дійсно попаде щось, то це не тільки міста не буде, а й цілої області! Але ж ми розуміємо всі, що якщо ми навіть кудись виїдемо, то ми мало кому потрібно. - У місті проводять мобілізаційні заходи чи більшість чоловіків тут - військові? - питаємо. - Я ТЦК не бачу. Може, вони ходять в той період, коли я на роботі, - відказує жінка. Рената каже, що дуже хоче припинення вогню і завершення війни. - У мене є близькі люди, які воювали. Є такі, що втратили не тільки батьків, а й дітей. Тож хочеться закінчення. А потім сидиш і думаєш - а за що тоді скільки років боролися? - з сумом говорить Архіпова. - Якщо буде заморозка, то будемо неначе на пороховій бочці сидіти. У якийсь момент все може повторитися. Біля центральної площі стоїть жінка в рожевій куртці і розглядає портрети загиблих воїнів. У неї червоні очі від сліз, на голові - чорна хустка. - Я не місцева і тільки приїхала, у мене загинув син, - на видиху каже жінка. - 16 числа ми поховали його тут. Чекаємо запит з частини, бо немає статусу, що він військовий. Хоча всі бумаги прийшли. Опізнали його по тату.... Жінка розповідає, що вона вже на пенсії, отримує 3000 грн. Має молодшого сина й зараз переживає, щоб його не мобілізували. - Квартиру знімати треба. Тож, меншому хочемо оформити відстрочку по загиблому. Бо оренда 11 тисяч коштує, а він на роботу не може вийти, - додає вона. Більшість містян працюють на заводах. Сьогодні Павлоград - важливий промисловий центр, відомий вугледобувною галуззю, машинобудуванням і оборонною промисловістю. Завдяки своєму стратегічному положенню він є значним транспортним вузлом, з'єднуючи схід і центр України. Хтось уже виїжджає, а хтось тільки збирає валізи - Я думаю, що все буде добре, і вони не дійдуть до Павлограда, - з упевненістю говорить жінка з рівною поставою та портфелем для документів у руці. Вона держслужбовиця, однак посаду не називає. - Люди налаштовані по-різному. Хтось уже виїжджає, а хтось тільки збирає валізи. Ми з родиною весь час тут. Якщо буде прям дуже спекотно, тоді поїдемо. Я вірю в допомогу, вірю в перемогу. Чоловік Людмили зараз на фронті. Виконує бойові завдання на Покровському напрямку. - Якщо можливі переговори, я би хотіла, бо реально вже всі втомилися. Скільки дітей без батьків, жінок без синів. І ви ж самі бачите скільки людей воюють, а скільки - сидять в кафе. МІСТО З БАГАТОЮ ІСТОРІЄЮ Павлоград - заснований у 1770 році як козацьке поселення під назвою Матвіївка, він швидко розвивався завдяки вигідному розташуванню. У 1779 році тут було створено військову фортецю Луганське, а вже у 1784 році місто отримало свою нинішню назву - Павлоград. Наразі триває дискусія щодо можливого перейменування міста. Український інститут національної пам'яті (УІНП) вважає, що назва походить від імені сина імператриці Катерини ІІ Павла І та підлягає деколонізації. Серед варіантів нової назви розглядають історичну назву Матвіїв, під якою поселення існувало до ХVІІІ століття. Місцева влада заперечує цю версію, вимагаючи офіційних доказів, і стверджує, що місто назване на честь апостола Павла. - Середня зарплата у нас близько 15 тисяч гривень, - розказує жінка у береті й довгому вовняному пальті. - Але цього не вистачає на життя у місті. Якщо родина найменше з трьох людей - то це тільки на житло й комуналку, хіба ще трохи продуктів. Якщо ж дітям треба на гуртки чи одяг новий - то цього вже дуже мало. Більше заробляють ті, хто на підприємствах. У ХХ столітті Павлоград перетворився на потужний промисловий центр, насамперед завдяки відкриттю вугільних шахт у Західному Донбасі. Сьогодні Павлоград залишається важливим промисловим центром, де основні підприємства зосереджені навколо вугільної, машинобудівної та хімічної промисловості. Напруга відчувається весь час - Люди бояться - місцеві й переселенці. Однак ніякої паніки, ажіотажу чи масової евакуації я не бачу. Ті люди, які мають дітей чи можливість виїхати за кордон, роблять це. Однак це не схоже на паніку, - розповідає керівниця місцевого волонтерського центру і "Міжнародного благодійного фонду "Жива"" Аліна Кривсун. Волонтерський центр допомагає внутрішньо переміщеним особам від початку повномасштабного вторгнення. Забезпечують людей одягом, побутовими речами, засобами гігієни, продуктами, меблями, матрацами тощо. - На нас не позначилося припинення фінансування США, адже ми волонтерський центр, - пояснює Кривсун. - Ми отримуємо підтримку від місцевих мешканців та всіх українців. Зараз працюємо на базі чотирьох приміщень, які орендували пізніше за власні з мамою кошти. Так само платимо за комунальні. Я залишаюся в місті й продовжую працювати, поки є змога. Тут вся моя родина. Напруга відчувається весь час війни. Якось посилено у звʼязку з останніми новинами волонтери не готуються, та і в місті їх не так багато. З початком бойових дій видобуток вугілля в регіоні зменшився через безпосередню загрозу для працівників та пошкодження інфраструктури. Деякі шахти опинилися на лінії фронту, що ускладнило їхню роботу. У Павлограді проживає понад 110 тис. людей. Проте, через відсутність офіційних даних за 2025 рік, точна чисельність населення на цей період може відрізнятися. ІСТОРІЯ "ЛУНИ" - Мій брат пішов на війну одразу в перші дні повномасштабного вторгнення. А я ще чекав два місяці. Мені сказали: "Сиди, ми тобі зателефонуємо". Місяць минув, я прийшов знову, і цього разу вже забрали. Це було перед літом, - розповідає вже ввечері ветеран Ігор, з яким знайомимося у місті. Замовляє каву без цукру у кафе. - Прийшов у воєнкомат сам, а мені записали "загальна мобілізація". Добровольці мали б більше прав. Але з іншого боку - якщо усіх записати добровольцями - грошей не вистачить на виплати. Незадовго до початку Великої війни Ігор повернувся в Україну з-за кордону, де довгий час жив і працював. Однак коли Росія почала широкомасштабний наступ - вирішив добровільно вступити у військо. Пройшов навчання у Старичах, після чого потрапив до 110-ї бригади та був відправлений на Донбас. Служив у різних населених пунктах, зокрема в Покровську та Авдіївці, де перебував у напівоточенні під час загострення бойових дій. Його підрозділ закривав стратегічні дороги, опинившись під інтенсивними обстрілами. - Всі поїхали на Донбас. Ми прибули у Покровськ, де нас поділили по автобусах. Когось в один, когось в інший. Потім нас розподілили по позиціях. Стояли на дорозі за 7 км від Донецька, - згадує чоловік. - Це було Т-подібне перехрестя, і воно було заблоковане. Ми закривали дорогу. Коли почалося оточення Авдіївки, я вже був там у напівоточенні. Тоді всі знали, що кільце скоро замкнеться. Але наказу на відхід не було. Ігор був піхотинцем. Росіяни намагалися просуватися переважно вночі. Однак на початку служби, згадує захисник, не мав тепловізора. Тому побачити ворога було складно. Дорогу освітлював місяць, який і допомагав відбивати атаки окупантів. Після таких нічних боїв - побратими дали Ігорю позивний "Луна". - Я пам'ятаю, як наш старший по позиції показав мені скрін: "Дивись, ми в червоній зоні". І справді - нас жорстко обстрілювали. Тоді почали бити танками. Це страшна річ. Снаряд летить, як у пістолета, але спершу влучає і тільки потім - чуєш звук. Виходили ми вночі. Ніхто нас не виводив, ми самі знали, коли і як треба. На найважчих напрямках Ігор спершу воював з досвідченими солдатами. Однак згодом, його приставили до новачків, які були мобілізовані примусово. І це був найстрашніший період. Бо ці люди часто панікували і наражали усіх на небезпеку, згадує воїн. - Ми виїжджали на позиції і ставили на чергування. Ти три години, потім я три години, потім знову ти. А коли починається бій - виходимо разом. І отак три години стріляєш, три відпочиваєш місяць чи два поспіль. На другому тижні вже не відчуваєш страху - влучать чи ні, все одно. Це жахливо виснажує. Літом +40, а вночі в полі - холодно, доводиться одягати зимову куртку. Вони вночі заходили групами. Ми сиділи в посадці, танки туди не заїдуть, вони можуть тільки стріляти. А коли починається бій, немає часу думати - встаєш і стріляєш. Чим більше нас відкриється вогнем, тим більше вони боятимуться йти вперед, бо подумають, що нас ще більше. Продукти видавали командирам рот, які розподіляли їх між бійцями. Окрім сухпайків, військові самі готували їжу: приносили казанки, використовували овочі та консерви, які передавали волонтери. Щоб ворог не виявив їхні позиції, бійці обдирали кору з гілок і її розпалювали. Так не було зайвого диму, який міг привернути увагу. Варили на передовій навіть борщ з квасолею. Під час боїв "Луна" отримав поранення в спину та голову. На тілі зосталися шрами від осколків. Під час лікування мав статус "позаштатного" військового із зарплатою близько 500 грн. Подав у суд, але справа затягнулася. - Я чекав, чекав, а потім зрозумів, що немає сенсу. Потім повернувся на службу, цього року зміг оформити опіку, - каже "Луна", відводячи погляд. - У мене навіть мама дізналася про моє поранення випадково. Я приїхав у відпустку, у мене футболка була, а вона побачила дірку. Каже: "А що це у тебе?". Я відповів: "Та об сучок зачепився". Але вона знайшла документи зі знімками, де були поранення. Тут більшість за Януковича були й "Партію регіонів" Старший брат Ігоря перебуває на Запорізькому напрямку. Часто надсилає відео, показує окопи, зізнається "Луна". - У 2014-му ще хотів йти воювати, але мама відмовляла. Тут же більшість за Януковича були й "Партію регіонів"&hеllір; Коли я прийшов з фронту, мама сказала мені: "Якщо росіяни прийдуть, виходь на город, але направо не йди, тільки наліво", - згадує чоловік. - Я запитав, чому, а вона відповіла: "Бо там через кілька хат сусід, а його сестра живе в Москві. Якщо що - здасть". Тому й зараз, думаю, є багато ждунів. Родина ветерана завжди була налаштована патріотично, але "ніхто в груди себе не бив". - Знаєте, як раніше - в одній сім'ї хтось підтримував Януковича, хтось - Ющенка. Мої батьки свого часу голосували за Януковича, бо думали, що він "свій" і зробить більше для нашого регіону. Тоді багато хто голосував так, особливо не задумуючись, - каже Ігор. - Але згодом вони змінили думку. Мама казала: "Янукович Крим здав і втік, Донбас продав і залишив напризволяще". А зараз усі говорять про переговори. Чи буде результат? Хтозна&hеllір; Зараз "Луна" працює в службі таксі. Однак жаліється, що заробити водієм з теперішніми цінами на бензин дуже важко. - Сиджу у мами на шиї, - каже жартома і мимоволі нервово оглядається. - Я навіть не знаю, як працювати і що робити. Бо все ще не закінчено.

Війна змінюється. Тож адаптація нашого війська до нових умов - стає питанням виживання. Разом із опануванням нових видів зброї, "друге дихання" на навчальних полігонах отримала і незмінна класика крупнокаліберний кулемет. Він здатний зупиняти бронетехніку, приземляти ворожі дрони, прикривати піхотинців в обороні та наступі. А з використанням спеціального програмного забезпечення, безпілотних технологій та навчання у віртуальній реальності - ефективність кулеметного розрахунку зростає в рази. Як вчать користуватися кулеметом під час базової загальновійськової підготовки в одному з навчальних центрів, читайте у репортажі на Gаzеtа.uа. ВІРТУАЛЬНІ ЧЕРГИ Солдат у зношеному пікселі готується до бойового завдання: вмикає всі системи та одягає окуляри доданої реальності - VR. Зосереджується. Сьогодні він стежитиме за землею і небом: має знищувати все, що летить, біжить або їде в бік його позиції. Його знаряддя не ударні дрони, якими часто керують з використанням VR-окулярів. Боєць береться за ручки макету крупнокаліберного кулемета ДШКМ, обвішаного численними датчиками. Ними обладнана і платформа, на якій стоїть кулеметна турель. Поруч монітори показують карту місцевості та дублюють пейзаж, який кулеметник бачить у віртуальній реальності. Так виглядає тренажер, на якому відпрацьовують роботу кулеметного розрахунку курсанти одного з навчальних центрів. Інструктор з вогневої підготовки, запускає програму-симулятор та командує: "До бою!". Першим у небі з'являється ворожий безпілотник "Шахед". Кулеметник трохи присідає, підіймаючи ствол ДШКМ вгору, та приземляє дрон двома "віртуальними" чергами. З протилежного боку чути лопотіння вертолітних гвинтів. Боєць розвертає кулемета, пальцем перемикає електронний приціл і прошиває борт російського Ка-52 кулями. На моніторі спалахує вибух: ціль знищено. Тим часом з боку ворожих позицій наростає ревіння дизелів. Програма імітує, як просто на кулеметника суне бронемашина, а за нею - вантажівка з російським десантом. Зрешечені кулеметними чергами, вони займаються і вибухають. Солдат швидко "перезаряджає" кулемет-тренажер, бо в небі з'являється нова ворожа ціль. Це російська військова частина в окупованому Криму Тренажером керує сержант ЗСУ, який служить інструктором з вогневої підготовки. Він сидить за ноутбуком, на якому відкрита мапа з місцевістю, що слугує віртуальним полем бою. Мапа на екрані не секретна, каже сержант. Це російська військова частина в окупованому Криму. В тренажер внесені околиці реальних ворожих об'єктів біля фронту і в глибині окупованих територій. До кулемету підходять інші бійці. По черзі відпрацьовують вогонь по цілях на землі та небі. Тренажер моделює різні бойові ситуації. Курсанти відпрацьовують влучання в повітряні й наземні цілі, вчаться змінювати дальність та прицілюватись правильно, описує вправу сержант-інструктор. В процесі ми їх коригуємо, і так у бійців напрацьовуються навички влучання в ціль. УНІВЕРСАЛЬНІ ЛІКИ Інструктор згадує свій досвід на фронті. Розповідає, чим корисний крупнокаліберний кулемет у реальному бою. Кулемет може як прикривати українські позиції, так і задіюватися в наступальному бою. Калібр 12,7 міліметрів здатний працювати по укріпленнях, легкоброньованих цілях. Наприклад, ми знищували російські бронеавтомобілі з протитанковим комплексом, говорить інструктор. Кулеметний розрахунок може також працювати як елемент ППО, прикриваючи в небі певний сектор. Враховуючи досвід бойових дій, ми створюємо на тренажері відповідні сценарії для курсантів. У даному тренажері відтворений кулемет, який стоїть на кузові пікапа. Тому ця зброя є "мобільною" здатна прямувати у той, звідки і очікується ціль. Крупнокаліберний кулемет це універсальна, потужна та далекобійна "класика", яка не старіє. Він дістає ворога на відстані понад два кілометри. Його не може зупинити ані РЕБ, ані погана погода. А от він сам здатен впоратися з різними цілями, додає сержант. Піхотинців із цією зброєю, вчать маскувати позиції та оперативно їх змінювати Водночас в бою кулеметні розрахунки стають одними з пріоритетних цілей для ворожих дронів і артилерії. Тому піхотинців із цією зброєю, вчать маскувати позиції та оперативно їх змінювати. Додатково бійці тренуються працювати із дальніх позицій коли до ворога більша відстань. Це дозволяє краще убезпечувати кулеметників. Їхній вогонь коригується за картинкою та координатами, що передає дрон. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Показали зброю, яку воїни захопили в РФ: історії успішних операцій ЗСУ На полігоні бійці вчаться працювати з кулеметом не тільки на тренажері. Час від часу чути, як від стрільбища неподалік лунають черги та одиночні постріли з кулемету калібру 12,7 мм. ДОСВІД ІНСТРУКТОРІВ Молодий боєць з позивним "Вікінг" та дотепним шевроном "Необмежено придатний" наводить "Дашку" (народна назва кулемету ДШКМ. Gаzеtа.uа) на ціль дерев'яний щит, який видніється за кількасот метрів. Перевіряє, чи надійно стоїть тринога. Враховує відстань, посуваючи прицільну планку. Відступає трохи назад, корпус нахиляє вперед і завмирає, тримаючи "ворога" у прицілі. За пару секунд інструктор дає команду: "Вогонь по готовності!". Коротка черга глушить навіть крізь навушники, а ударна хвиля б'є у груди. З мішені розлітаються тріски та сніговий пил. За секунду чутно приглушені відстанню звуки влучань. Давай, я потримаю стрічку. Патрон вкладаємо сюди, "Вікінг" удвох зі старшим побратимом перелаштовують зброю, бо переходять до наступної вправи вогню одиночними пострілами без кулеметної стрічки. Іноді ця навичка може врятувати життя. Наприклад, вона дозволяє продовжувати вогонь в разі дрібних несправностей кулемета, які виникли просто під час бою. Хлопці роблять все, не знімаючи рукавичок. Бо ствол кулемета після інтенсивної стрільби стає гарячим. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "В цьому році війна закінчиться" - боєць "Крим" розповів про службу у поліції, зачистки і свій бізнес Мої побратими вже мають досвід збиття "Шахедів" Це відділення бійців сьогодні спробує кілька варіантів ведення вогню з ДШКМ на різні дистанції: на десятьох вони мають кілька годин та ящик набоїв. Нам дуже допомагає фронтовий досвід наших інструкторів. Вони знають, як поводитися з кулеметом, розуміють всю специфіку його використання в бою, курсант на позивний "Шершень" закінчує вправи та ділиться враженнями, доки наступний кулеметний розрахунок готується до стрільби. У своєму підрозділі я буду спеціалізуватися переважно на повітряних цілях. І це навчання (теорія, тренажери та реальні стрільби. Gаzеtа.uа) допомагає зрозуміти нюанси, як саме з кулемета знищувати розвідувальні, ударні безпілотники та все інше, що запускає в небо ворог. Мої побратими вже мають досвід збиття "Шахедів". Але не з кулемета, а з ПЗРК. У цивільному житті "Шершень" займався бджільництвом. Нині за сотнею його вуликів приглядає дружина. Боєць порівнює координацію армійського підрозділу з тим, як поводиться бджолиний рій. Нам та нашим командирам варто подивитися на бджіл: на те, як вони дбають про оборону свого вулика. Наприклад, є бджолині породи, в яких матка залучає до оборони вулика не декілька десятків бджіл, а все своє сімейство. За свій дім всі стоять як один, стверджує "Шершень". Вечоріє. Частина бійців навчальної групи збирає відстріляні гільзи у спорожнілий ящик від набоїв. Інші обережно складають важкого кулемета та його триногу. Ввечері "Дашку" ретельно почистять, бо на ранок на кулеметні стрільби вирушає наступна група курсантів. ПОТРІБНА КЛАСИКА Російсько-українська війна це постійні зміни тактики сторін та нові технічні рішення. Але в цьому змаганні технологій деякі речі залишаються незмінною "класикою". Один з яскравих прикладів це крупнокаліберні кулемети. ЗСУ використовують кілька моделей великокаліберних кулеметів: НСВТ "Утьос" українське військо має на озброєнні й радянську версію, і трофейні зразки російської модифікації "Корд", і аналоги, вироблені в Україні; ДШК, у просторіччі "Дашка" (зокрема, ДШКМ та інші модифікації) старий, але досі ефективний концепт. Окремі країни НАТО продовжують його виробництво, тож Україна використовує і західні, й радянські версії; Кожен із кулеметів має свою специфіку Вrоwnіng М2 цей американський кулемет і набої до нього Україна отримує від західних партнерів. Відзначається високою точністю та довговічністю, часто використовується мобільними вогневими групами ППО для збиття "Шахедів". Кожен із кулеметів має свою специфіку, але всі вони активно використовуються на автотранспорті та броньованих платформах, у фортифікаціях, а в полегшених модифікаціях із засідок для протидії снайперам, гранатометним та мінометним розрахункам російських загарбників.

З початку повномасштабної війни у Збройні сили України мобілізувалися чимало підприємців. Частина залишили свої бізнеси на близьких, інші - вимушені були їх закрити. Gаzеtа.uа розповідає про підприємства українців, які захищали або продовжують захищати державу на передовій. В одному з попередніх текстів ми розповідали про велику ягідну ферму в селі Нові Озеряни на Житомирщині. У цьому матеріалі ми розповімо про меблевий цех, відкритий колишнім бійцем полку поліції особливого призначення. Із 34-річним Денисом ми поговорили не тільки про його бізнес, а й про війну, мобілізацію та бачення того, як нинішній конфлікт спровокований РФ може завершитися. СВІЙ ЦЕХ - Хтось може сказати, що війна - це героїзм. Але для мене це про біль і втрати. Більше восьми років я служив. Був у Авдіївці - у полку поліції особливого призначення. Ми займалися зачистками, патрулюванням, забезпечували порядок там, де інші боялися навіть показатися. Коли почалася повномасштабна війна, я думав, що все це не про мене, що я вже своє відслужив. Але як залишитися осторонь, коли твоя країна у вогні? - спираючись на робочий стіл розказує 34-річний ветеран Денис із позивним "Крим". Прийшов на роботу в куртці й хутряній шапці. Цех компанії "Dеn Wооd" розташований в Ірпені на території "промзони". Всередині великої майстерні пахне деревом. Сьогодні тут тихо. На столі акуратно розкладені креслення, фрагменти матеріалів для демонстрації. У залізному кейсі - палітри кольорів і документи. На цегляній стіні - рекламний банер з контактами виробництва. Денис - кримчанин та колишній військовослужбовець. Цей цех він відкрив у 2023-му. Всередині прохолодно, але в кутку стоїть піч, яку запалюютьза потреби. В основному приміщенні більшість площі займають верстати, на яких працюють майстри. Попід стінами - заготовлені пласти майбутніх кухонних поверхонь та інших виробів для замовників. Денис розповідає, що ще з юності хотів займатися деревом. Справу з меблями мав задовго до запуску своєї майстерні. За освітою Денис столяр, як і його батько. Зараз вони працюють разом. - Я з 14 років працюю з деревом. На перший мопед собі так заробив. Для цього на токарному станку я зробив тоді триста балясин (балясина фігурний стовпчик-опора для поручнів. - Gаzеtа.uа) для драбини. Зрозумів, що треба в цьому напрямку рухатися. Бо якщо вдається, то слід використовувати це. Раніше цех мав зовсім інший вигляд. Це було пусте приміщення без вікон, але Денис разом з працівниками почав його облаштовувати. Закупили верстати, зробили вихід на другий поверх, де обладнали кабінет і ще кілька кімнат для зручностей. - Знизу в нас кухонька там, - вказує праворуч "Крим", - Там ще кімнатка для конструктора, або проєктувати щось можна. Наразі майстри зосереджені на виробах із ДСП та МДФ - сходи, ліжка, столи, меблі. У майбутньому Денис планує розширюватися і брати більш серйозні проєкти. Матеріали для роботи власник закуповує переважно українського виробництва. Поки що працює в межах Бучанського району. Іноді спеціалісти виїжджають до Києва. Чоловік народився у Криму. Там і вступив у професійно-технічний заклад на столяра. Зі своєю теперішньою дружиною ветеран познайомився під час навчання. Зараз подружжя виховує двох дітей - сина та дочку. Людей змушували швидко здавати гривні - У 2014 році, коли почалась анексія, я ще був у Криму. Пам'ятаю, як усе змінювалося: на ринку вже були ціни в гривнях і рублях, людей змушували швидко здавати гривні, казали, що все переходить на рублі. Я пережив референдум, але зрозумів, що залишатися там не можу. Коли до його рідного міста прийшла окупаційна влада, вирішив піти на фронт. Вступив у добровольчий батальйон полку поліції особливого призначення. Займалися преважно "зачистками". Виявляли зрадників і колаборантів. У 2018 році родина переїхала до Ірпеня. До цього мешкали у Василькові та навіть у Межигірʼї. - Ми з дружиною та сином жили там два роки в гостьовому будиночку, нас туди волонтери поселили, - згадує чоловік. - У мене малий виріс у тих садах. Згодом батьки нам допомогли і ми придбали квартиру в Ірпені. Згодом чоловік, як держслужбовець - взяв відпустку по догляду за дитиною. У 2020-му звільнився зі служби і вирішив розвивати власну справу. - Я спочатку півроку попрацював у Бучі на виробництві дверей, як пішов зі служби, - пояснює Денис. - Зрозумів, що можу більше. Якщо вийде, буду працювати, як ні - повернуся на службу. Уже за рік Денис вступив до бізнес-школи, яку організувала місцева благодійна організація. Там вчили фінансуванню, таргетингу і всьому, що може допомогти в створенні власної справи. Денису вдалося розробити бізнес-проєкт. - Я тоді отримав грант у розмірі 1000 доларів. Цього вистачило, щоб купити просто ручний інструмент - шуруповерт, дрелі, лобзик, болгарку - усе, що треба. Продав машину, купив комп'ютер, щоб можна було проєктувати. І якось воно пішло. До цього в мене був гараж у Бучі, маленький. Я зробив там першу кухню, потім шафу. Зрозумів, що замало місця й треба щось змінювати. Згодом Денис відкрив новий цех площею 70 м кв - неподалік від теперішньої майстерні. - Він був холодний, металевий. Але для початку, напевно, таке має бути. Найняв одного хлопця, щоб спробувати працювати вдвох, бо одному важко. Ставити кухню, наприклад, помічник у будь-якому випадку треба. Дірки свердлити, піднімати шафи і все інше. НОВИЙ ДІМ За тиждень до повномасштабного вторгнення з Криму приїхав батько Дениса. Назад він так і не повернувся. У 2023 році з тимчасово окупованої території вдалося виїхати й матері. Зараз сімʼя живе в Ірпені. - Батьки радіють, що виїхали, але все одно хочуть додому. Бо ж багато років там прожили, мають будинок, столярний цех. Ми жили в такому провінційному селищі, мали спокійне життя. Коли почалася окупація, то намагалися відсторонитися від цього. Налаштовані патріотично, з усіма знайомими проросійськими одразу обрізали всі звʼязки. Рідні нема - вони всі ватніки. Щоб хату не спалили, жили тихо й майже нікому не виказували свою думку. Ірпінь став для ветерана новим домом. У Крим жити Денис вже не повернеться, бо там не залишилося нікого з близьких. - Так, хіба що на море. Багато друзів і знайомих, з якими виріс, стали зрадниками. Вони переприсягнули новій владі, і з ними мені немає про що говорити. Якби повернувся, то лише разом із СБУ, щоб показати, хто винен. Думав, що війни уже не буде Чоловік спирається на станок. Навпроти ще один - старенький, але якісний італійський. Теплі промені ламп падають на його смагляве обличчя й густу чорну бороду. У лютому 2022 року ветеран залишив бізнес і пішов на фронт. Звʼязався зі своїми побратимами, відправив у безпечне місце дружину, дітей і батька. - Я вже й поставив хрест. Думав, що війни уже не буде, - каже з іронією "Крим". - Я був у своєму стартапі, думав, як правильно його розвивати, як людей знайти, бо роботи не було. А потім усе змінилось. Вранці Гостомель бомблять, я прокинувся й дзвоню хлопцям. Кажуть: "А ми вже у військкоматі". Наступного дня Денис пішов у центр комплектування. Зброї, одягу й амуніції не було. Усе дали побратими, згадує. - Хлопці все дали. І по Ірпеню були, і на Бучу ходили, - розповідає ветеран. - Не хочу даже казать, що було&hеllір; Чудом вижили. Але як зараз памʼятаю, як саме двіжуха, бомбардування було, а морожені креветки їв з коробки великої. Вони вже підтанули, а я тоді дуже їсти хотів. Чоловік знав, що росіяни не зможуть дійти до столиці й не затримаються довго на ще тоді окупованих територіях. Дні минали дуже швидко, каже Денис. - Я не знав, яке число навіть. Спали спершу максимум по одній-дві години за добу. Бувало, що й по дві доби без сну. Холодно було дуже тоді, - говорить ветеран. - А ми майже нічого не мали. У мене три шапки було, три пари шкарпеток. Ноги мокрі у ботінках, які десь взагалі просто знайшов. З ніг тече - а воно ж холодно. Пішли в "Жираф" і знайшли жіночі прокладки. Вкладали у взуття, щоб вбирали вологу. Блокпост "Жираф" в Ірпені став одним із символів спротиву під час оборони міста в 2022 році. Відігравав ключову роль у захисті підходів до Києва, адже контролював одну з головних транспортних артерій, що вели до столиці. Саме тут зупинялися ворожі колони, а українські військові та тероборона утримували позиції навіть під безперервними обстрілами. Серед захисників Ірпеня на шляху до Києва був також Денис. - Цивільні виходили під обстрілами, снайпера працювали, - розказує чоловік коротко. - Автомат, гранати - усе було. Мисливці повиходили зі своєю зброєю, із дробовиками йшли на кацапів. Старі дядьки, які могли бути небоєздатними, але стояли до останнього. Це надихало: дивишся на них і розумієш, якщо вони стоять, то і ти повинен. Спочатку було важко, усі були трохи в шоці. Ми просто оборонялися, бо ніхто не очікував такого масштабу. Були плотні обстріли, під якими ти риєш окопи. Бруківка летіла в обличчя трохи. Не було ні броніків, ні касок. Хлопці у спортивних штанях, кросівках і з автоматом. Згодом почали підвозити екіпірування, допомагали волонтери й місцеві. Люди приносили гарячу їжу, теплі речі, медикаменти та облаштовували позиції. - Нас було 200 людей на балансі - різного віку. Мародерів багато було, крали в магазинах. Їжу віддавали їм, а спиртне розбивали - сухий закон. РОБОТА КИПИТЬ Попередня майстерня Дениса розташовувалася неподалік блокпоста. У перші дні російського вторгнення туди прилетів ворожий снаряд. Згодом зруйноване приміщення пограбували мародери - викрали дорогі інструменти. - Чесно, у той момент (під час бойових дій на Київщині. - Gаzеtа.uа) навіть про це не думав, бо займався обороною. Майно стало неважливим. Перед тим, як росіяни уходили, зміг туди попасти. А там уже місцеві встигли все покрасти. Але шкода не було&hеllір; Перевіз усе що лишилося цінне до знайомого в гараж. У кінці 2022 року чоловікові вдалося відновити виробництво вже на новому місці. Переважно своїм коштом. Щоб купити станки, Денисові довелося позичити гроші у друга. Зараз цех працює й клієнтів вистачає. - Робота кипить, - радіє чоловік. Працюють з 8:00 до 18:00. Проте чоловік зізнається, якщо є термінове замовлення затримується і допрацьовує. У передноворічний період працювали без вихідних. - У січні у меблярів взагалі тиша. Ринок меблів зараз переповнений. Багато тих, хто працює "гаражним" методом: замовили розпил, зібрали абияк на об'єкті, якість під сумнівом. Часто роблять "швидко-швидко", взяли гроші й пішли. А клієнт потім мучиться із зазорами, перекосами. Ми ж намагаємось дотримуватись чіткості: симетрія, геометрія, функціональність. Для мене це не просто меблі, це дизайн. У кожного майстра свій стиль, свої переваги, як у кав'ярнях зі смаком кави. Меблеве виробництво - це ціла наука, тут треба думати про ергономіку, зручність, геометрію, щоб усе було правильно. Можна зробити кухню, яка зовні красива, але розташування гарнітурів незручне. Зараз є багато рішень, аби гроші були. Чоловік планує розвивати й масштабувати свою справу. Але вже після війни, додає згодом. Хлопців вже багато своїх поховав - і більше не хочу - Я думаю, що в цьому році війна закінчиться, і у найближчий час, можливо, у перше півріччя. Не можу сказати, із чим це повʼязано, але я вірю в такий розвиток подій, - говорить Денис. - На мою думку, це будуть переговори й заморозка. Навіть на умовах замороженого конфлікту хочеться, щоб війна закінчилася&hеllір; Бо хлопців вже багато своїх поховав - і більше не хочу. Так само думають і побратими. Найважче було дивитися, каже Денис, як люди виїжджають, залишають свої домівки, і ти не розумієш, коли це закінчиться. У разі потреби він готовий повернутися до війська. Однак наразі головне для нього - родина. - Зараз мене не мобілізують, своє з 2014-го відслужив. Здоровʼя трохи віддав. Хлопці гинуть, а дехто в цей час жирує, мовляв: "Нащо воно мені нада". Я категорично не згоден з цим. Мої побратими там, де гаряче. Я знаю, що їм тяжко. Та й легко на війні ніколи не було. Десь більше забезпечення, десь менше. Багато людей, які приходять з війни, не можуть повернутися до нормального життя. Хтось відійде швидше, хтось повільніше, а хтось взагалі не відійде. Мене спершу теж "рвало" - тривожність, погані думки, тригерили звуки. Але час трохи лікує. Цей запах смерті, ти його памʼятаєш - запах поту, крові і г*мна. Мобілізація зараз - неефективна, бо в людей немає мотивації, обурюється він. Зокрема, через корупцію в державі. - На тих, хто не служить, можемо сказати "ухилянти" - і що з того? Це їхній вибір, примусити ж ми не можемо й засуджувати не нам. Засуджував, але я вже особисто всіх пробачив, - додає Денис і знімає шапку. - Яка може бути мотивація воювати у людей, якщо всіх на хабарях ловлять. Хто хоче гнити в холодному окопі, заробляти собі болячки, коли тут таке робиться і високопосадовці наживаються на війні? Зараз чоловік хоче, щоб Україна в майбутньому стала кращою, наповненою людьми, з гідним рівнем життя. На попередніх президентських виборах голосував за Володимира Зеленського. Розчарувався дуже, зізнається. - Особливо, коли почалася Велика війна. Г*внюк він конкретний і вся його шайка. Для цього я не йду на війну - щоб вижити й наших покарати. Знаю хлопців, які йому хочуть кадик вирвати. Але всьому свій час. А хто має відповідати за розмінування, підготовлену дорогу на Чорнобиль? Розумні люди це розуміють. Залужний толковий керівник, достойний бути президентом. Але можу помилятися. Він адекватна людина. І чомусь думаю, що він би пішов на вибори. Я трохи відволікаюся від політики, але якщо треба буде проголосувати - на цей раз уже зроблю правильний вибір. Зараз Денис рідко відчуває підтримку від цивільних. На ветеранів більшості людей стає байдуже, опускаючи очі каже він. - Люди гуляють, живуть своїм життям, їм все одно. Але є вдячні. Зазвичай це десь у фейсбуці пишуть: "Дай Боже вам здоров'я", і на цьому все. У нас, до речі, в Ірпені відкрився ветеран-простір. Там надають допомогу, і ми також у цій спільноті. Це хороша ініціатива, бо вона йде від місцевої влади й оборонців. - Щодо допомоги від держави - так, буває, військовим після повернення виплачують мізерні суми. Але я нічого не отримую, бо вже не служу. Мені це й не треба, бо я можу заробити. Є хіба що якісь пільги, але це дрібниці. З вулиці доноситься рев вантажівок. Денис вимикає компʼютер і каже наостанок, що через роботу часто бачить дітей, лише коли ті сплять. Часто допізна засиджується у майстерні. Поки замовлень небагато - намагається більше часу проводити з рідними.

З початку повномасштабної війни у Збройні сили України мобілізувалися чимало підприємців. Частина залишили свої бізнеси на близьких, інші - вимушені були їх закрити. Gаzеtа.uа розповідає про підприємства українців, які захищали або продовжують захищати державу на передовій. В одному з попередніх текстів ми розповідали про велику ягідну ферму в селі Нові Озеряни на Житомирщині. У цьому матеріалі ми розповімо про меблевий цех, відкритий колишнім бійцем полку поліції особливого призначення. Із 34-річним Денисом ми поговорили не тільки про його бізнес, а й про війну, мобілізацію та бачення того, як нинішній конфлікт спровокований РФ може завершитися. СВІЙ ЦЕХ - Хтось може сказати, що війна - це героїзм. Але для мене це про біль і втрати. Більше восьми років я служив. Був у Авдіївці - у полку поліції особливого призначення. Ми займалися зачистками, патрулюванням, забезпечували порядок там, де інші боялися навіть показатися. Коли почалася повномасштабна війна, я думав, що все це не про мене, що я вже своє відслужив. Але як залишитися осторонь, коли твоя країна у вогні? - спираючись на робочий стіл розказує 34-річний ветеран Денис із позивним "Крим". Прийшов на роботу в куртці й хутряній шапці. Цех компанії "Dеn Wооd" розташований в Ірпені на території "промзони". Всередині великої майстерні пахне деревом. Сьогодні тут тихо. На столі акуратно розкладені креслення, фрагменти матеріалів для демонстрації. У залізному кейсі - палітри кольорів і документи. На цегляній стіні - рекламний банер з контактами виробництва. Денис - кримчанин та колишній військовослужбовець. Цей цех він відкрив у 2023-му. Всередині прохолодно, але в кутку стоїть піч, яку запалюютьза потреби. В основному приміщенні більшість площі займають верстати, на яких працюють майстри. Попід стінами - заготовлені пласти майбутніх кухонних поверхонь та інших виробів для замовників. Денис розповідає, що ще з юності хотів займатися деревом. Справу з меблями мав задовго до запуску своєї майстерні. За освітою Денис столяр, як і його батько. Зараз вони працюють разом. - Я з 14 років працюю з деревом. На перший мопед собі так заробив. Для цього на токарному станку я зробив тоді триста балясин (балясина фігурний стовпчик-опора для поручнів. - Gаzеtа.uа) для драбини. Зрозумів, що треба в цьому напрямку рухатися. Бо якщо вдається, то слід використовувати це. Раніше цех мав зовсім інший вигляд. Це було пусте приміщення без вікон, але Денис разом з працівниками почав його облаштовувати. Закупили верстати, зробили вихід на другий поверх, де обладнали кабінет і ще кілька кімнат для зручностей. - Знизу в нас кухонька там, - вказує праворуч "Крим", - Там ще кімнатка для конструктора, або проєктувати щось можна. Наразі майстри зосереджені на виробах із ДСП та МДФ - сходи, ліжка, столи, меблі. У майбутньому Денис планує розширюватися і брати більш серйозні проєкти. Матеріали для роботи власник закуповує переважно українського виробництва. Поки що працює в межах Бучанського району. Іноді спеціалісти виїжджають до Києва. Чоловік народився у Криму. Там і вступив у професійно-технічний заклад на столяра. Зі своєю теперішньою дружиною ветеран познайомився під час навчання. Зараз подружжя виховує двох дітей - сина та дочку. Людей змушували швидко здавати гривні - У 2014 році, коли почалась анексія, я ще був у Криму. Пам'ятаю, як усе змінювалося: на ринку вже були ціни в гривнях і рублях, людей змушували швидко здавати гривні, казали, що все переходить на рублі. Я пережив референдум, але зрозумів, що залишатися там не можу. Коли до його рідного міста прийшла окупаційна влада, вирішив піти на фронт. Вступив у добровольчий батальйон полку поліції особливого призначення. Займалися преважно "зачистками". Виявляли зрадників і колаборантів. У 2018 році родина переїхала до Ірпеня. До цього мешкали у Василькові та навіть у Межигірʼї. - Ми з дружиною та сином жили там два роки в гостьовому будиночку, нас туди волонтери поселили, - згадує чоловік. - У мене малий виріс у тих садах. Згодом батьки нам допомогли і ми придбали квартиру в Ірпені. Згодом чоловік, як держслужбовець - взяв відпустку по догляду за дитиною. У 2020-му звільнився зі служби і вирішив розвивати власну справу. - Я спочатку півроку попрацював у Бучі на виробництві дверей, як пішов зі служби, - пояснює Денис. - Зрозумів, що можу більше. Якщо вийде, буду працювати, як ні - повернуся на службу. Уже за рік Денис вступив до бізнес-школи, яку організувала місцева благодійна організація. Там вчили фінансуванню, таргетингу і всьому, що може допомогти в створенні власної справи. Денису вдалося розробити бізнес-проєкт. - Я тоді отримав грант у розмірі 1000 доларів. Цього вистачило, щоб купити просто ручний інструмент - шуруповерт, дрелі, лобзик, болгарку - усе, що треба. Продав машину, купив комп'ютер, щоб можна було проєктувати. І якось воно пішло. До цього в мене був гараж у Бучі, маленький. Я зробив там першу кухню, потім шафу. Зрозумів, що замало місця й треба щось змінювати. Згодом Денис відкрив новий цех площею 70 м кв - неподалік від теперішньої майстерні. - Він був холодний, металевий. Але для початку, напевно, таке має бути. Найняв одного хлопця, щоб спробувати працювати вдвох, бо одному важко. Ставити кухню, наприклад, помічник у будь-якому випадку треба. Дірки свердлити, піднімати шафи і все інше. НОВИЙ ДІМ За тиждень до повномасштабного вторгнення з Криму приїхав батько Дениса. Назад він так і не повернувся. У 2023 році з тимчасово окупованої території вдалося виїхати й матері. Зараз сімʼя живе в Ірпені. - Батьки радіють, що виїхали, але все одно хочуть додому. Бо ж багато років там прожили, мають будинок, столярний цех. Ми жили в такому провінційному селищі, мали спокійне життя. Коли почалася окупація, то намагалися відсторонитися від цього. Налаштовані патріотично, з усіма знайомими проросійськими одразу обрізали всі звʼязки. Рідні нема - вони всі ватніки. Щоб хату не спалили, жили тихо й майже нікому не виказували свою думку. Ірпінь став для ветерана новим домом. У Крим жити Денис вже не повернеться, бо там не залишилося нікого з близьких. - Так, хіба що на море. Багато друзів і знайомих, з якими виріс, стали зрадниками. Вони переприсягнули новій владі, і з ними мені немає про що говорити. Якби повернувся, то лише разом із СБУ, щоб показати, хто винен. Думав, що війни уже не буде Чоловік спирається на станок. Навпроти ще один - старенький, але якісний італійський. Теплі промені ламп падають на його смагляве обличчя й густу чорну бороду. У лютому 2022 року ветеран залишив бізнес і пішов на фронт. Звʼязався зі своїми побратимами, відправив у безпечне місце дружину, дітей і батька. - Я вже й поставив хрест. Думав, що війни уже не буде, - каже з іронією "Крим". - Я був у своєму стартапі, думав, як правильно його розвивати, як людей знайти, бо роботи не було. А потім усе змінилось. Вранці Гостомель бомблять, я прокинувся й дзвоню хлопцям. Кажуть: "А ми вже у військкоматі". Наступного дня Денис пішов у центр комплектування. Зброї, одягу й амуніції не було. Усе дали побратими, згадує. - Хлопці все дали. І по Ірпеню були, і на Бучу ходили, - розповідає ветеран. - Не хочу даже казать, що було&hеllір; Чудом вижили. Але як зараз памʼятаю, як саме двіжуха, бомбардування було, а морожені креветки їв з коробки великої. Вони вже підтанули, а я тоді дуже їсти хотів. Чоловік знав, що росіяни не зможуть дійти до столиці й не затримаються довго на ще тоді окупованих територіях. Дні минали дуже швидко, каже Денис. - Я не знав, яке число навіть. Спали спершу максимум по одній-дві години за добу. Бувало, що й по дві доби без сну. Холодно було дуже тоді, - говорить ветеран. - А ми майже нічого не мали. У мене три шапки було, три пари шкарпеток. Ноги мокрі у ботінках, які десь взагалі просто знайшов. З ніг тече - а воно ж холодно. Пішли в "Жираф" і знайшли жіночі прокладки. Вкладали у взуття, щоб вбирали вологу. Блокпост "Жираф" в Ірпені став одним із символів спротиву під час оборони міста в 2022 році. Відігравав ключову роль у захисті підходів до Києва, адже контролював одну з головних транспортних артерій, що вели до столиці. Саме тут зупинялися ворожі колони, а українські військові та тероборона утримували позиції навіть під безперервними обстрілами. Серед захисників Ірпеня на шляху до Києва був також Денис. - Цивільні виходили під обстрілами, снайпера працювали, - розказує чоловік коротко. - Автомат, гранати - усе було. Мисливці повиходили зі своєю зброєю, із дробовиками йшли на кацапів. Старі дядьки, які могли бути небоєздатними, але стояли до останнього. Це надихало: дивишся на них і розумієш, якщо вони стоять, то і ти повинен. Спочатку було важко, усі були трохи в шоці. Ми просто оборонялися, бо ніхто не очікував такого масштабу. Були плотні обстріли, під якими ти риєш окопи. Бруківка летіла в обличчя трохи. Не було ні броніків, ні касок. Хлопці у спортивних штанях, кросівках і з автоматом. Згодом почали підвозити екіпірування, допомагали волонтери й місцеві. Люди приносили гарячу їжу, теплі речі, медикаменти та облаштовували позиції. - Нас було 200 людей на балансі - різного віку. Мародерів багато було, крали в магазинах. Їжу віддавали їм, а спиртне розбивали - сухий закон. РОБОТА КИПИТЬ Попередня майстерня Дениса розташовувалася неподалік блокпоста. У перші дні російського вторгнення туди прилетів ворожий снаряд. Згодом зруйноване приміщення пограбували мародери - викрали дорогі інструменти. - Чесно, у той момент (під час бойових дій на Київщині. - Gаzеtа.uа) навіть про це не думав, бо займався обороною. Майно стало неважливим. Перед тим, як росіяни уходили, зміг туди попасти. А там уже місцеві встигли все покрасти. Але шкода не було&hеllір; Перевіз усе що лишилося цінне до знайомого в гараж. У кінці 2022 року чоловікові вдалося відновити виробництво вже на новому місці. Переважно своїм коштом. Щоб купити станки, Денисові довелося позичити гроші у друга. Зараз цех працює й клієнтів вистачає. - Робота кипить, - радіє чоловік. Працюють з 8:00 до 18:00. Проте чоловік зізнається, якщо є термінове замовлення затримується і допрацьовує. У передноворічний період працювали без вихідних. - У січні у меблярів взагалі тиша. Ринок меблів зараз переповнений. Багато тих, хто працює "гаражним" методом: замовили розпил, зібрали абияк на об'єкті, якість під сумнівом. Часто роблять "швидко-швидко", взяли гроші й пішли. А клієнт потім мучиться із зазорами, перекосами. Ми ж намагаємось дотримуватись чіткості: симетрія, геометрія, функціональність. Для мене це не просто меблі, це дизайн. У кожного майстра свій стиль, свої переваги, як у кав'ярнях зі смаком кави. Меблеве виробництво - це ціла наука, тут треба думати про ергономіку, зручність, геометрію, щоб усе було правильно. Можна зробити кухню, яка зовні красива, але розташування гарнітурів незручне. Зараз є багато рішень, аби гроші були. Чоловік планує розвивати й масштабувати свою справу. Але вже після війни, додає згодом. Хлопців вже багато своїх поховав - і більше не хочу - Я думаю, що в цьому році війна закінчиться, і у найближчий час, можливо, у перше півріччя. Не можу сказати, із чим це повʼязано, але я вірю в такий розвиток подій, - говорить Денис. - На мою думку, це будуть переговори й заморозка. Навіть на умовах замороженого конфлікту хочеться, щоб війна закінчилася&hеllір; Бо хлопців вже багато своїх поховав - і більше не хочу. Так само думають і побратими. Найважче було дивитися, каже Денис, як люди виїжджають, залишають свої домівки, і ти не розумієш, коли це закінчиться. У разі потреби він готовий повернутися до війська. Однак наразі головне для нього - родина. - Зараз мене не мобілізують, своє з 2014-го відслужив. Здоровʼя трохи віддав. Хлопці гинуть, а дехто в цей час жирує, мовляв: "Нащо воно мені нада". Я категорично не згоден з цим. Мої побратими там, де гаряче. Я знаю, що їм тяжко. Та й легко на війні ніколи не було. Десь більше забезпечення, десь менше. Багато людей, які приходять з війни, не можуть повернутися до нормального життя. Хтось відійде швидше, хтось повільніше, а хтось взагалі не відійде. Мене спершу теж "рвало" - тривожність, погані думки, тригерили звуки. Але час трохи лікує. Цей запах смерті, ти його памʼятаєш - запах поту, крові і г*мна. Мобілізація зараз - неефективна, бо в людей немає мотивації, обурюється він. Зокрема, через корупцію в державі. - На тих, хто не служить, можемо сказати "ухилянти" - і що з того? Це їхній вибір, примусити ж ми не можемо й засуджувати не нам. Засуджував, але я вже особисто всіх пробачив, - додає Денис і знімає шапку. - Яка може бути мотивація воювати у людей, якщо всіх на хабарях ловлять. Хто хоче гнити в холодному окопі, заробляти собі болячки, коли тут таке робиться і високопосадовці наживаються на війні? Зараз чоловік хоче, щоб Україна в майбутньому стала кращою, наповненою людьми, з гідним рівнем життя. На попередніх президентських виборах голосував за Володимира Зеленського. Розчарувався дуже, зізнається. - Особливо, коли почалася Велика війна. Г*внюк він конкретний і вся його шайка. Для цього я не йду на війну - щоб вижити й наших покарати. Знаю хлопців, які йому хочуть кадик вирвати. Але всьому свій час. А хто має відповідати за розмінування, підготовлену дорогу на Чорнобиль? Розумні люди це розуміють. Залужний толковий керівник, достойний бути президентом. Але можу помилятися. Він адекватна людина. І чомусь думаю, що він би пішов на вибори. Я трохи відволікаюся від політики, але якщо треба буде проголосувати - на цей раз уже зроблю правильний вибір. Зараз Денис рідко відчуває підтримку від цивільних. На ветеранів більшості людей стає байдуже, опускаючи очі каже він. - Люди гуляють, живуть своїм життям, їм все одно. Але є вдячні. Зазвичай це десь у фейсбуці пишуть: "Дай Боже вам здоров'я", і на цьому все. У нас, до речі, в Ірпені відкрився ветеран-простір. Там надають допомогу, і ми також у цій спільноті. Це хороша ініціатива, бо вона йде від місцевої влади й оборонців. - Щодо допомоги від держави - так, буває, військовим після повернення виплачують мізерні суми. Але я нічого не отримую, бо вже не служу. Мені це й не треба, бо я можу заробити. Є хіба що якісь пільги, але це дрібниці. З вулиці доноситься рев вантажівок. Денис вимикає компʼютер і каже наостанок, що через роботу часто бачить дітей, лише коли ті сплять. Часто допізна засиджується у майстерні. Поки замовлень небагато - намагається більше часу проводити з рідними.

У Національному музеї історії України працює виставка "Скарби Криму. Повернення". Там представлено "скіфське золото" - колекцію древніх артефактів, за яку Україна понад 10 років судилася з РФ. 565 експонатів із чотирьох музеїв Криму і одного закладу Києва передали на виставку до Амстердаму перед окупацією Криму. Коли Росія захопила півострів - почала вимагати повернути коштовності. Натомість Україна звернулася до Нідерландів із закликом передати колекцію у Київ. У 2021-му Апеляційний суд Нідерландів постановив, що культурна спадщина належить саме народу України, а не музеям на тимчасово окупованих територіях. Пізніше "скіфське золото" передали Києву. Скарби перебуватимуть у Києві, допоки Крим визволять. Тоді перевезуть на півострів. Кореспондентки Gаzеtа.uа побували на виставці та розпитали про найцінніші експонати колекції. Також дізналися історії віднайдення цих коштовностей. ВИКРАДЕНА СПАДЩИНА Музей розташовано на території заповідника Києво-Печерська лавра. Квиток на виставку коштує 150 грн, пільговий для дітей, студентів і пенсіонерів - 80 грн. Додатково можна доплатити за послуги екскурсовода - 250 грн за групу до чотирьох людей. Якщо відвідувачів більше, то додатково необхідно сплатити по 50 грн за людину. Відвідувачів приходить чимало у вихідні дні. Могло бути би ще більше, але про виставку мало хто знає, кажуть музейники. - Музей не має зараз потужної реклами, - жаліються працівники. - На початку, коли виставку широко рекламували на телебаченні, а у метро висіли банери - потік відвідувачів був значно більшим. Перед входом зустрічає Оксана Ліфантій - провідна наукова співробітниця музею та кураторка виставки. Заводить у першу залу. На чорних стінах з обох сторін розмістили детальну інфографіку про історію переміщення експонатів, ключові дати судових справ та історію пошуків історичної спадщини. Праворуч - велика карта розкопок. - Якби в нас було більше часу, то можливо ми якось вигадливіше закріпили би предмети. Міністерство культури допомогло нам знайти спонсора. Від друку банерів, етикеток і всього іншого - це гроші меценатів, - зізнається Оксана Ліфантій і підходить до карти. - Часто цю колекцію називають "скіфське золото". Але золота зі скіфських курганів тут немає. Представлене золото походить із склепів пізніх скіфів. Предмети з колекції було знайдено на території сучасної України під час археологічних розкопок курганів, що належали скіфській цивілізації, зокрема у Криму. Ці артефакти датуються VІІІІІ ст. до нашої ери. - Ось тут на карті окремо помаранчевим відмічені пункти, де окупаційна влада продовжує розкопки й зараз. Ми не можемо це проконтролювати. Україна не знає, куди ці речі йдуть. Україна не знає, куди ці речі йдуть Центром експозиції першої зали є кам'яні акротерії - архітектурні деталі будівель або поховальних стел. А також один рельєф, виготовлений з мармуру. Його знайшли на території Таманського півострова (сучасна Росія. - Gаzеtа.uа) наприкінці ХІХ століття і датують часами Боспорського царства, коли столицею там був Пантікапей (сучасна Керч. - Gаzеtа.uа). - Артефакт оздоблений тамгою, яка символізувала владу правителя Тіберія Юлія Євпатора. Такі символи були рідкісними й використовувалися лише кількома правителями, - розказує Оксана. - Два акротерії зроблені з пісковика - м'яка порода каменю, з якої виготовлена більша частина кам'яної скульптури. Ймовірно, вироби були створені місцевими майстрами. Це - надмогильні стели. У лівому кутку зали біля дверей виставили сірий ящик із дорожніми позначками. У ньому й доставили акротерій. - Таких ящиків було дуже багато, вони займали цілий зал. Ми вирішили залишити один серед експонатів, як частину історії, - пояснює кураторка виставки. ПОВЕРНЕННЯ АРТЕФАКТІВ Кімнати в цій частині музею не мають вікон. Кроки відбиваються луною від високих стель. У наступній залі - найменшій з усіх - прохолодно. На підлозі стоїть зволожувач повітря. Тут представлені дерев'яні вироби, які потребують відповідного зберігання й особливих температурних умов. Вітрини яскраво підсвічуються, коштовні речі виблискують. Особливе місце серед експонатів займають дерев'яні лаковані шкатулки виготовлені в Китаї: дві трискладові і одна двоскладова. Їх знайшли в західному Криму. Предмети так добре збереглися, що можна розгледіти візерунки. - Це унікальна знахідка, бо до розкопок в 1990-х роках вважалося, що такі лаковані вироби не доходили далі Центральної Азії. Потім виявилося, що вони були в Криму, - із захватом розповідає Ліфантій. Шкатулки виготовлені з дерева та вкриті тонким шаром лаку, що захищає поверхню та надає їй блиску. Їх використовували для зберігання коштовностей, прикрас або інших цінностей, які належали представникам скіфської еліти. - Їх знайшли в 1996-1999-х роках, а змогли відреставрувати лише до 2010-го. Спочатку думали робити закордонну виставку в Японії, але Фукусіма (у 2011-му в цьому місті сталася аварія на АЕС. - Gаzеtа.uа) цьому завадила і виставку перенесли до Німеччини, - згадує науковиця початок закордонного турне "скіфського золота". - І відповідно підтягнули яскраві речі з цього ж могильника. Саме ці шкатулки посприяли тому, що експонати поїхали за кордон і не потрапили в окупацію (мова про те, що саме шкатулки зацікавили дослідників історії за кордоном. І завдяки їм там були організовані виставки. - Gаzеtа.uа). У 2014 році колекцію скіфських скарбів з кримських та київського музеїв передали до музею Алларда Пірсона в Амстердамі. Після анексії Криму Росія заявила про права на артефакти. Україна ж наполягала, що ці цінності є частиною державного фонду і не можуть бути передані разом із територією. Через апеляції Росії процес затягнувся - Пропагандистська російська машина на Заході працює дуже активно. Незаконні розкопки, які проводяться в окупованому Криму, спрямовані на те, щоб у науці закріпити уявлення про Крим як частину Росії, - каже кураторка виставки. Артефакти стали об'єктом тривалого судового розгляду. Україна, заручившись підтримкою юристів, істориків і музейних працівників, доводила у нідерландських судах, що скіфське золото належить державі, а не окупованій території. У 2016 році суд постановив повернути колекцію Україні, але через апеляції Росії процес затягнувся. Лише у 2021 році Апеляційний суд Амстердама остаточно визнав права України на артефакти. - Це була безперечно моральна перемога і революційна подія зі збереження спадщини, - каже Ліфантій. - Це рішення вважається першим такого роду в міжнародній судовій практиці, бо ухвалене під час активної фази війни. ЗВʼЯЗКИ Й БАГАТОГРАННІСТЬ КРИМУ Виставка демонструє історичну багатогранність Криму, запевняє науковиця. У кожну епоху півострів населяли різні народи. Вона також відображає тісні зв'язки Криму з материковими країнами й розвінчує хибне уявлення про те, що півострів "належить" якійсь одній нації. - Крим ніколи не був територією одного постійного етносу - його степи й узбережжя слугували прихистком для численних культур. Наприклад, домінування скіфів почалося з материкової України, але згодом їхні спільноти перемістилися в Крим, де знайшли новий дім. Ця історична взаємодія степового Криму та степової України створила глибокі зв'язки між регіонами, які простежуються й досі. Артефакти з Криму, зокрема ті, що знайдені у прибережній зоні та курганах - є свідченням цих зв'язків, каже Ліфантій. - Якщо копати, хто був перший, то знайдеш інший народ. І що - тоді греки мають захоплювати України, чи скіфи? Це показує абсурдність історичних спроб переділу вже існуючого розподілу землі. Ландшафт із курганами, античними руїнами й степами вплинув на формування українського етносу та культури, додає жінка. - Є багато етнографічних та археологічних експедицій в яких брали участь відомі письменники і надихались античною спадщиною. Навіть Шевченко брав участь в розкопках скіфських курганів. Ці артефакти - не просто пам'ятки історії. Вони є частиною ландшафту, який формував українську ідентичність. ЗОЛОТІ ВІНКИ Й ЖІНОЧЕ ПОХОВАННЯ За міцним склом вітрин у третій залі висять золоті прикраси, поховальні вінки з тоненьких золотих пелюсток та амулети. Збережені фрагменти зброї та фурнітура поясів пізніх скіфів. Також в одному з могильників знайшли рештки шовкової сорочки, виготовленої в Китаї. У кімнаті прохолодно. На підлозі стоять амфори. У вітринах - стародавній посуд для вина, зокрема патера. - За допомогою такого посуду, імовірно, робили узливання богам. Чим більш нарядніше та із зображенням богів - тим вірогідніше, що це був ритуальний посуд, - розповідає Оксана. Більшість могил були пограбовані і наразі збереглося мало золотих виробів, зізнається науковиця. - У цій вітрині - артефакти з парного жіночого поховання. Померлі, імовірно, мали значний вплив у своєму суспільстві. Примітно, що їхня могила була пограбована, як і багато інших поховань у цьому регіоні. Проте залишки артефактів свідчать про вправність майстрів і поховальні традиції. Грабіжники точно знали, де шукати цінності. І забрали все, що вважали найціннішим. Поховальні прикраси виготовлялися з тонкого матеріалу Серед речей - окислений ключ, який використовувався для відкривання шкатулки. Це свідчить про наявність у похованні предметів, які були важливими для власниць. - Цікаво, що більшість знайдених артефактів, таких як золоті накладки на очі та рот, поховальні вінки - виготовлялися виключно для поховання і не використовувалися за життя. Їхня фольга настільки тонка, що вона сильно пошкоджена через час і вагу ґрунту. Це підтверджує, що ці речі мали переважно символічне значення, хоча й виготовлялися зі справжнього золота, - розказує кураторка. - Порівняно з речами для повсякденного використання, які були міцними та добротними, поховальні прикраси виготовлялися з тонкого матеріалу й не призначалися для довготривалого використання. На тканині висять дві ажурні золоті пластинки з рослинним орнаментом. Накладки для очей і рота, а також вінки - дещо пошкоджені і м'яті. Серед унікальних експонатів виставки - частки сокири доби бронзи, що датуються ІІІ тисячоліттям до нашої ери. У виставці представлені також предмети з різноманітних матеріалів: дерево, срібло, бронза, кераміка. Прикраси, які робили з гальки та мушель. У скіфських коштовностях використовували дорогоцінні камені: аметисти, гранати, серделіти. Зустрічаються також рідкісні предмети зі слонової кістки. Оксана звертає увагу на амулет з чоловічої могили. - У цьому амулеті як вставку використали шматочок мушлі, який вмонтували в золоту оправу. Тобто, тут дуже багато різноманітних комбінацій. Оксана проводить в останню залу, яка до виставки була повністю заставлена ящиками. Тут найнижча температура й трохи тьмяне світло. Багато речей з одного поховання частково поїхали на виставку, а частково залишились в Криму, додає кураторка. - Часто питають: "Це ж все із Криму врятували?". Ні, не все, - розглядає залишки лука Оксана і з сумом в очах усміхається. - Дуже багато комплектів розірваних є. Навіть на прикладі напівдіви-напіврослини у центрі попереднього залу. Частина її камʼяних паростків лишилася в Керченському музеї. Тобто навіть шматок однієї скульптури розірваний між Україною і окупованою територією. Зараз у столиці - мала частина того, що зберігалося в Криму до окупації. РИМСЬКИЙ ПОСУД Серед експонатів - прикраси, пекторалі та предмети зброї. Грецькі колоністи, які заснували міста-держави, залишили по собі керамічні вироби, амфори й архітектурні деталі. Є прикраси для кінської збруї, виготовлені в різноманітних формах, часто із зображеннями голів тварин, таких як барани, хижі кішки чи вовки. Подібні прикраси були популярними серед варварських народів, особливо сарматів і аланів. - Вплив цих культур був настільки сильним, що навіть боспорські правителі адаптували їхні традиції. Помітно, що в аланських похованнях ІV століття нашої ери переважають срібні вироби, а золото зустрічається рідше, - Оксана переходить до вітрини поруч. - Серед знахідок є й посуд римської та провінційно-римської роботи. Зокрема, розписний грецький і римський посуд, датований V століттям до нашої ери є найдавнішими експонатами цієї колекції, яким понад 2,5 тис. років. Інший посуд із цієї вітрини належить до ІV століття. За склом стоять мармурові рельєфи та декрети, які слугували вшануванням видатних громадян античних міст. Один із них присвячений торговцю з Сінопи, який прославився своєю діяльністю в Херсонесі, збагативши поліс. Його досягнення увічнили у проксимічному декреті - почесному написі для іноземця. Рельєфи, створені на честь таких людей, зазвичай розміщували в центрі міста, щоб під час свят громада могла бачити і вшановувати їх. - Є декрет, присвячений історикові, який народився і працював у Херсонесі. Хоча його твори не збереглися, про його заслуги свідчать уламки мармурових плит, знайдені серед руїн. Вважається, що його також нагородили золотим вінком, оскільки його зобразили на декреті, - розказує Оксана Ліфантій. Окремий інтерес викликає предмет, імовірно, виготовлений зі слонової кістки, датований ІV століттям н.е. На ньому зображено богиню з дитиною на руках, що може нагадувати іконографічний прообраз, хоча він значно відрізняється від християнських традицій. У вітрині також представлено архітектурний декор із Херсонеса: карнизи, черепиця, зливи у вигляді левів та прості надгробки. Надгробні плити спочатку вважалися залишками поховань місцевого таврського населення, але їхня кількість вказує на те, що це були маркери для небагатих громадян Херсонеса. Науковиця проводить до двох надгробків - чоловіка та юнака-гімназиста. У той час дівчата здобували освіту вдома, адже для них не існувало спеціальних навчальних закладів. А от хлопці відвідували гімназії. Згідно з написом, цей юнак - Єрмадор, син Алкіма - не встиг стати повноправним членом суспільства, адже помер, перебуваючи ще у статусі учня. Надгробки закладали в середину стіни - Цікаво, що кольорові розписи на надгробках збереглися завдяки їхньому перевикористанню. Спочатку ці плити встановлювали над могилами, але в часи скрути їх використовували для будівництва оборонної стіни, - пояснює Ліфантій, показуючи на кольорові розписи стел. - Надгробки разом із деталями храмів та іншими залишками будівель закладали в середину стіни, щоб зміцнити її. Археологи, які досліджували цю стіну в 1960-х роках, виявили, що вона складалася з різноманітних матеріалів. Ймовірно, ці укріплення споруджували для захисту від пізніх скіфів. Закінчується виставка уламками посуду з написами, відомими як остракони. У Херсонесі, який найдовше в Криму зберігав демократичний устрій, такі черепки використовували для голосування, зокрема під час остракізму - вигнання небажаних громадян. Також вони слугували для записів чисел, магічних знаків, проклять, а ще - для передачі повідомлень між людьми або богам. "ЧОРНІ" АРХЕОЛОГИ Між залами неквапливо ходить жінка у довгій спідниці, светрі й жилеті з підкладкою з овчини. На шиї висять окуляри. У Національному музеї Галина Клименок працює доглядачкою понад 10 років. Її завдання - слідкувати за відвідувачами й підтримувати у залах оптимальні умови для зберігання експонатів. - Зараз тут вологість 53,1, а коли вона доходить до 55, то ми включаємо генератори, - розказує Галина Василівна. - Вони працюють як осушувачі. У залах із лакованими шкатулками та літографіями працюють зволожувачі, щоб вони не пересихали. Ми постійно слідкуємо за цими параметрами. Із відкриттям нової виставки всі працівники повернулися до роботи, що стало справжнім святом, зізнається жінка. - Знаєте, дуже позитивно відреагували на повернення цих скарбів в Україну. Ми ж не працювали на початку Великої війни, бо всі експонати евакуювали, а багато працівників залишилися без роботи, - каже доглядачка. - Коли почали відкривати тимчасові виставки, запросили працювати тих, хто найбільше потребував роботи. А вже з відкриттям цієї великої виставки змогли повернути всіх. Це була подвійна радість - і для нас, і для музею. Серед її улюблених експонатів - знаменита скіфська пектораль, чохол на акінак із грецькими сюжетами, а також вироби з пісковика, яких у музеї раніше майже не було. - Ми дуже боляче реагуємо на те, що Росія масово вивозить нашу культурну спадщину. Вони проводять розкопки некрополів без дотримання жодних наукових вимог, як чорні археологи, - додає вона схвильовано. - Потім забудовують території та намагаються представити все так, ніби це російська земля. Це просто нестерпно для нас, бо це наша робота, наша історія, за яку ми боролися стільки років. Науковці детально підготували стенди з інформацією, які дають змогу дізнатися всю історію навіть без екскурсійного супроводу. Виставку хвалять як українці, так і іноземні відвідувачі, додає. - Іноземці часто в шоці, коли бачать таку різноманітність експонатів. Їм дуже подобається. Раніше до нас приїжджали групи з Латинської Америки, Індії, Китаю, Японії, - каже наостанок Галина Василівна і йде в сусідню залу перевірити температуру. ЖЕРТВОПРИНОШЕННЯ Й ТОРГІВЛЯ - Більшість предметів на цій виставці мають свій контекст. Вони не знайдені випадково металошукачами чи людьми, які могли не повідомити про місце знахідки, а виявлені переважно освіченими людьми, - Оксана Ліфантій проводить до вітрини, у центрі якої невеликий черепок. На ньому ледь видно напис. На шматку стінки амфори тонко наскрябано: "Здрастуйте, відкрий мішок та візьми з мішка гроші". Амфору датують ІV століттям до нашої ери. - Цей текст, а особливо слово "мішок", що означає велику торбу грошей, свідчить про значну торгівельну операцію. Якби хтось побачив це під ногами, не звернув би уваги, - знизує плечима науковиця. - Але цей шматочок амфори дає неймовірно багато інформації про тогочасне життя. Кураторка виставки показує маленький мармуровий вівтарик. Його знайшли під час розкопок Херсонеського театру. У Причорномор'ї театри мали бути в кожному полісі, але збереглися рештки лише в Херсонесі. Це єдиний театр, від якого залишилися такі значущі сліди. Решта були розібрані або зруйновані. - Цей вівтар свідчить, що театр ремонтували за часів римських легіонів. Сам вівтар був споруджений на кошти римського легіонера, про що є напис: він доклався до ремонту театру та спорудив вівтар як дарунок богині Немезіді. Вівтар привезений з інших територій, і на ньому приносили жертви богині, - розповідає вона. - Це могли бути тварини, рослини, вино чи олія - усе, що люди вирощували або здобували. Люди намагалися заручитися прихильністю богів і вірили, що це принесе їм добробут - дощі, гарний врожай чи спокійне море. Музей працює щодня з 10:00 до 18:00, а каса зачиняється о 17:00. Купити квитки можна також онлайн. У залах спокій порушує тільки тихий голос екскурсовода й кроки відвідувачів, що зітхають, зачаровані красою кримських скарбів.

У Національному музеї історії України працює виставка "Скарби Криму. Повернення". Там представлено "скіфське золото" - колекцію древніх артефактів, за яку Україна понад 10 років судилася з РФ. 565 експонатів із чотирьох музеїв Криму і одного закладу Києва передали на виставку до Амстердаму перед окупацією Криму. Коли Росія захопила півострів - почала вимагати повернути коштовності. Натомість Україна звернулася до Нідерландів із закликом передати колекцію у Київ. У 2021-му Апеляційний суд Нідерландів постановив, що культурна спадщина належить саме народу України, а не музеям на тимчасово окупованих територіях. Пізніше "скіфське золото" передали Києву. Скарби перебуватимуть у Києві, допоки Крим визволять. Тоді перевезуть на півострів. Кореспондентки Gаzеtа.uа побували на виставці та розпитали про найцінніші експонати колекції. Також дізналися історії віднайдення цих коштовностей. ВИКРАДЕНА СПАДЩИНА Музей розташовано на території заповідника Києво-Печерська лавра. Квиток на виставку коштує 150 грн, пільговий для дітей, студентів і пенсіонерів - 80 грн. Додатково можна доплатити за послуги екскурсовода - 250 грн за групу до чотирьох людей. Якщо відвідувачів більше, то додатково необхідно сплатити по 50 грн за людину. Відвідувачів приходить чимало у вихідні дні. Могло бути би ще більше, але про виставку мало хто знає, кажуть музейники. - Музей не має зараз потужної реклами, - жаліються працівники. - На початку, коли виставку широко рекламували на телебаченні, а у метро висіли банери - потік відвідувачів був значно більшим. Перед входом зустрічає Оксана Ліфантій - провідна наукова співробітниця музею та кураторка виставки. Заводить у першу залу. На чорних стінах з обох сторін розмістили детальну інфографіку про історію переміщення експонатів, ключові дати судових справ та історію пошуків історичної спадщини. Праворуч - велика карта розкопок. - Якби в нас було більше часу, то можливо ми якось вигадливіше закріпили би предмети. Міністерство культури допомогло нам знайти спонсора. Від друку банерів, етикеток і всього іншого - це гроші меценатів, - зізнається Оксана Ліфантій і підходить до карти. - Часто цю колекцію називають "скіфське золото". Але золота зі скіфських курганів тут немає. Представлене золото походить із склепів пізніх скіфів. Предмети з колекції було знайдено на території сучасної України під час археологічних розкопок курганів, що належали скіфській цивілізації, зокрема у Криму. Ці артефакти датуються VІІІІІ ст. до нашої ери. - Ось тут на карті окремо помаранчевим відмічені пункти, де окупаційна влада продовжує розкопки й зараз. Ми не можемо це проконтролювати. Україна не знає, куди ці речі йдуть. Україна не знає, куди ці речі йдуть Центром експозиції першої зали є кам'яні акротерії - архітектурні деталі будівель або поховальних стел. А також один рельєф, виготовлений з мармуру. Його знайшли на території Таманського півострова (сучасна Росія. - Gаzеtа.uа) наприкінці ХІХ століття і датують часами Боспорського царства, коли столицею там був Пантікапей (сучасна Керч. - Gаzеtа.uа). - Артефакт оздоблений тамгою, яка символізувала владу правителя Тіберія Юлія Євпатора. Такі символи були рідкісними й використовувалися лише кількома правителями, - розказує Оксана. - Два акротерії зроблені з пісковика - м'яка порода каменю, з якої виготовлена більша частина кам'яної скульптури. Ймовірно, вироби були створені місцевими майстрами. Це - надмогильні стели. У лівому кутку зали біля дверей виставили сірий ящик із дорожніми позначками. У ньому й доставили акротерій. - Таких ящиків було дуже багато, вони займали цілий зал. Ми вирішили залишити один серед експонатів, як частину історії, - пояснює кураторка виставки. ПОВЕРНЕННЯ АРТЕФАКТІВ Кімнати в цій частині музею не мають вікон. Кроки відбиваються луною від високих стель. У наступній залі - найменшій з усіх - прохолодно. На підлозі стоїть зволожувач повітря. Тут представлені дерев'яні вироби, які потребують відповідного зберігання й особливих температурних умов. Вітрини яскраво підсвічуються, коштовні речі виблискують. Особливе місце серед експонатів займають дерев'яні лаковані шкатулки виготовлені в Китаї: дві трискладові і одна двоскладова. Їх знайшли в західному Криму. Предмети так добре збереглися, що можна розгледіти візерунки. - Це унікальна знахідка, бо до розкопок в 1990-х роках вважалося, що такі лаковані вироби не доходили далі Центральної Азії. Потім виявилося, що вони були в Криму, - із захватом розповідає Ліфантій. Шкатулки виготовлені з дерева та вкриті тонким шаром лаку, що захищає поверхню та надає їй блиску. Їх використовували для зберігання коштовностей, прикрас або інших цінностей, які належали представникам скіфської еліти. - Їх знайшли в 1996-1999-х роках, а змогли відреставрувати лише до 2010-го. Спочатку думали робити закордонну виставку в Японії, але Фукусіма (у 2011-му в цьому місті сталася аварія на АЕС. - Gаzеtа.uа) цьому завадила і виставку перенесли до Німеччини, - згадує науковиця початок закордонного турне "скіфського золота". - І відповідно підтягнули яскраві речі з цього ж могильника. Саме ці шкатулки посприяли тому, що експонати поїхали за кордон і не потрапили в окупацію (мова про те, що саме шкатулки зацікавили дослідників історії за кордоном. І завдяки їм там були організовані виставки. - Gаzеtа.uа). У 2014 році колекцію скіфських скарбів з кримських та київського музеїв передали до музею Алларда Пірсона в Амстердамі. Після анексії Криму Росія заявила про права на артефакти. Україна ж наполягала, що ці цінності є частиною державного фонду і не можуть бути передані разом із територією. Через апеляції Росії процес затягнувся - Пропагандистська російська машина на Заході працює дуже активно. Незаконні розкопки, які проводяться в окупованому Криму, спрямовані на те, щоб у науці закріпити уявлення про Крим як частину Росії, - каже кураторка виставки. Артефакти стали об'єктом тривалого судового розгляду. Україна, заручившись підтримкою юристів, істориків і музейних працівників, доводила у нідерландських судах, що скіфське золото належить державі, а не окупованій території. У 2016 році суд постановив повернути колекцію Україні, але через апеляції Росії процес затягнувся. Лише у 2021 році Апеляційний суд Амстердама остаточно визнав права України на артефакти. - Це була безперечно моральна перемога і революційна подія зі збереження спадщини, - каже Ліфантій. - Це рішення вважається першим такого роду в міжнародній судовій практиці, бо ухвалене під час активної фази війни. ЗВʼЯЗКИ Й БАГАТОГРАННІСТЬ КРИМУ Виставка демонструє історичну багатогранність Криму, запевняє науковиця. У кожну епоху півострів населяли різні народи. Вона також відображає тісні зв'язки Криму з материковими країнами й розвінчує хибне уявлення про те, що півострів "належить" якійсь одній нації. - Крим ніколи не був територією одного постійного етносу - його степи й узбережжя слугували прихистком для численних культур. Наприклад, домінування скіфів почалося з материкової України, але згодом їхні спільноти перемістилися в Крим, де знайшли новий дім. Ця історична взаємодія степового Криму та степової України створила глибокі зв'язки між регіонами, які простежуються й досі. Артефакти з Криму, зокрема ті, що знайдені у прибережній зоні та курганах - є свідченням цих зв'язків, каже Ліфантій. - Якщо копати, хто був перший, то знайдеш інший народ. І що - тоді греки мають захоплювати України, чи скіфи? Це показує абсурдність історичних спроб переділу вже існуючого розподілу землі. Ландшафт із курганами, античними руїнами й степами вплинув на формування українського етносу та культури, додає жінка. - Є багато етнографічних та археологічних експедицій в яких брали участь відомі письменники і надихались античною спадщиною. Навіть Шевченко брав участь в розкопках скіфських курганів. Ці артефакти - не просто пам'ятки історії. Вони є частиною ландшафту, який формував українську ідентичність. ЗОЛОТІ ВІНКИ Й ЖІНОЧЕ ПОХОВАННЯ За міцним склом вітрин у третій залі висять золоті прикраси, поховальні вінки з тоненьких золотих пелюсток та амулети. Збережені фрагменти зброї та фурнітура поясів пізніх скіфів. Також в одному з могильників знайшли рештки шовкової сорочки, виготовленої в Китаї. У кімнаті прохолодно. На підлозі стоять амфори. У вітринах - стародавній посуд для вина, зокрема патера. - За допомогою такого посуду, імовірно, робили узливання богам. Чим більш нарядніше та із зображенням богів - тим вірогідніше, що це був ритуальний посуд, - розповідає Оксана. Більшість могил були пограбовані і наразі збереглося мало золотих виробів, зізнається науковиця. - У цій вітрині - артефакти з парного жіночого поховання. Померлі, імовірно, мали значний вплив у своєму суспільстві. Примітно, що їхня могила була пограбована, як і багато інших поховань у цьому регіоні. Проте залишки артефактів свідчать про вправність майстрів і поховальні традиції. Грабіжники точно знали, де шукати цінності. І забрали все, що вважали найціннішим. Поховальні прикраси виготовлялися з тонкого матеріалу Серед речей - окислений ключ, який використовувався для відкривання шкатулки. Це свідчить про наявність у похованні предметів, які були важливими для власниць. - Цікаво, що більшість знайдених артефактів, таких як золоті накладки на очі та рот, поховальні вінки - виготовлялися виключно для поховання і не використовувалися за життя. Їхня фольга настільки тонка, що вона сильно пошкоджена через час і вагу ґрунту. Це підтверджує, що ці речі мали переважно символічне значення, хоча й виготовлялися зі справжнього золота, - розказує кураторка. - Порівняно з речами для повсякденного використання, які були міцними та добротними, поховальні прикраси виготовлялися з тонкого матеріалу й не призначалися для довготривалого використання. На тканині висять дві ажурні золоті пластинки з рослинним орнаментом. Накладки для очей і рота, а також вінки - дещо пошкоджені і м'яті. Серед унікальних експонатів виставки - частки сокири доби бронзи, що датуються ІІІ тисячоліттям до нашої ери. У виставці представлені також предмети з різноманітних матеріалів: дерево, срібло, бронза, кераміка. Прикраси, які робили з гальки та мушель. У скіфських коштовностях використовували дорогоцінні камені: аметисти, гранати, серделіти. Зустрічаються також рідкісні предмети зі слонової кістки. Оксана звертає увагу на амулет з чоловічої могили. - У цьому амулеті як вставку використали шматочок мушлі, який вмонтували в золоту оправу. Тобто, тут дуже багато різноманітних комбінацій. Оксана проводить в останню залу, яка до виставки була повністю заставлена ящиками. Тут найнижча температура й трохи тьмяне світло. Багато речей з одного поховання частково поїхали на виставку, а частково залишились в Криму, додає кураторка. - Часто питають: "Це ж все із Криму врятували?". Ні, не все, - розглядає залишки лука Оксана і з сумом в очах усміхається. - Дуже багато комплектів розірваних є. Навіть на прикладі напівдіви-напіврослини у центрі попереднього залу. Частина її камʼяних паростків лишилася в Керченському музеї. Тобто навіть шматок однієї скульптури розірваний між Україною і окупованою територією. Зараз у столиці - мала частина того, що зберігалося в Криму до окупації. РИМСЬКИЙ ПОСУД Серед експонатів - прикраси, пекторалі та предмети зброї. Грецькі колоністи, які заснували міста-держави, залишили по собі керамічні вироби, амфори й архітектурні деталі. Є прикраси для кінської збруї, виготовлені в різноманітних формах, часто із зображеннями голів тварин, таких як барани, хижі кішки чи вовки. Подібні прикраси були популярними серед варварських народів, особливо сарматів і аланів. - Вплив цих культур був настільки сильним, що навіть боспорські правителі адаптували їхні традиції. Помітно, що в аланських похованнях ІV століття нашої ери переважають срібні вироби, а золото зустрічається рідше, - Оксана переходить до вітрини поруч. - Серед знахідок є й посуд римської та провінційно-римської роботи. Зокрема, розписний грецький і римський посуд, датований V століттям до нашої ери є найдавнішими експонатами цієї колекції, яким понад 2,5 тис. років. Інший посуд із цієї вітрини належить до ІV століття. За склом стоять мармурові рельєфи та декрети, які слугували вшануванням видатних громадян античних міст. Один із них присвячений торговцю з Сінопи, який прославився своєю діяльністю в Херсонесі, збагативши поліс. Його досягнення увічнили у проксимічному декреті - почесному написі для іноземця. Рельєфи, створені на честь таких людей, зазвичай розміщували в центрі міста, щоб під час свят громада могла бачити і вшановувати їх. - Є декрет, присвячений історикові, який народився і працював у Херсонесі. Хоча його твори не збереглися, про його заслуги свідчать уламки мармурових плит, знайдені серед руїн. Вважається, що його також нагородили золотим вінком, оскільки його зобразили на декреті, - розказує Оксана Ліфантій. Окремий інтерес викликає предмет, імовірно, виготовлений зі слонової кістки, датований ІV століттям н.е. На ньому зображено богиню з дитиною на руках, що може нагадувати іконографічний прообраз, хоча він значно відрізняється від християнських традицій. У вітрині також представлено архітектурний декор із Херсонеса: карнизи, черепиця, зливи у вигляді левів та прості надгробки. Надгробні плити спочатку вважалися залишками поховань місцевого таврського населення, але їхня кількість вказує на те, що це були маркери для небагатих громадян Херсонеса. Науковиця проводить до двох надгробків - чоловіка та юнака-гімназиста. У той час дівчата здобували освіту вдома, адже для них не існувало спеціальних навчальних закладів. А от хлопці відвідували гімназії. Згідно з написом, цей юнак - Єрмадор, син Алкіма - не встиг стати повноправним членом суспільства, адже помер, перебуваючи ще у статусі учня. Надгробки закладали в середину стіни - Цікаво, що кольорові розписи на надгробках збереглися завдяки їхньому перевикористанню. Спочатку ці плити встановлювали над могилами, але в часи скрути їх використовували для будівництва оборонної стіни, - пояснює Ліфантій, показуючи на кольорові розписи стел. - Надгробки разом із деталями храмів та іншими залишками будівель закладали в середину стіни, щоб зміцнити її. Археологи, які досліджували цю стіну в 1960-х роках, виявили, що вона складалася з різноманітних матеріалів. Ймовірно, ці укріплення споруджували для захисту від пізніх скіфів. Закінчується виставка уламками посуду з написами, відомими як остракони. У Херсонесі, який найдовше в Криму зберігав демократичний устрій, такі черепки використовували для голосування, зокрема під час остракізму - вигнання небажаних громадян. Також вони слугували для записів чисел, магічних знаків, проклять, а ще - для передачі повідомлень між людьми або богам. "ЧОРНІ" АРХЕОЛОГИ Між залами неквапливо ходить жінка у довгій спідниці, светрі й жилеті з підкладкою з овчини. На шиї висять окуляри. У Національному музеї Галина Клименок працює доглядачкою понад 10 років. Її завдання - слідкувати за відвідувачами й підтримувати у залах оптимальні умови для зберігання експонатів. - Зараз тут вологість 53,1, а коли вона доходить до 55, то ми включаємо генератори, - розказує Галина Василівна. - Вони працюють як осушувачі. У залах із лакованими шкатулками та літографіями працюють зволожувачі, щоб вони не пересихали. Ми постійно слідкуємо за цими параметрами. Із відкриттям нової виставки всі працівники повернулися до роботи, що стало справжнім святом, зізнається жінка. - Знаєте, дуже позитивно відреагували на повернення цих скарбів в Україну. Ми ж не працювали на початку Великої війни, бо всі експонати евакуювали, а багато працівників залишилися без роботи, - каже доглядачка. - Коли почали відкривати тимчасові виставки, запросили працювати тих, хто найбільше потребував роботи. А вже з відкриттям цієї великої виставки змогли повернути всіх. Це була подвійна радість - і для нас, і для музею. Серед її улюблених експонатів - знаменита скіфська пектораль, чохол на акінак із грецькими сюжетами, а також вироби з пісковика, яких у музеї раніше майже не було. - Ми дуже боляче реагуємо на те, що Росія масово вивозить нашу культурну спадщину. Вони проводять розкопки некрополів без дотримання жодних наукових вимог, як чорні археологи, - додає вона схвильовано. - Потім забудовують території та намагаються представити все так, ніби це російська земля. Це просто нестерпно для нас, бо це наша робота, наша історія, за яку ми боролися стільки років. Науковці детально підготували стенди з інформацією, які дають змогу дізнатися всю історію навіть без екскурсійного супроводу. Виставку хвалять як українці, так і іноземні відвідувачі, додає. - Іноземці часто в шоці, коли бачать таку різноманітність експонатів. Їм дуже подобається. Раніше до нас приїжджали групи з Латинської Америки, Індії, Китаю, Японії, - каже наостанок Галина Василівна і йде в сусідню залу перевірити температуру. ЖЕРТВОПРИНОШЕННЯ Й ТОРГІВЛЯ - Більшість предметів на цій виставці мають свій контекст. Вони не знайдені випадково металошукачами чи людьми, які могли не повідомити про місце знахідки, а виявлені переважно освіченими людьми, - Оксана Ліфантій проводить до вітрини, у центрі якої невеликий черепок. На ньому ледь видно напис. На шматку стінки амфори тонко наскрябано: "Здрастуйте, відкрий мішок та візьми з мішка гроші". Амфору датують ІV століттям до нашої ери. - Цей текст, а особливо слово "мішок", що означає велику торбу грошей, свідчить про значну торгівельну операцію. Якби хтось побачив це під ногами, не звернув би уваги, - знизує плечима науковиця. - Але цей шматочок амфори дає неймовірно багато інформації про тогочасне життя. Кураторка виставки показує маленький мармуровий вівтарик. Його знайшли під час розкопок Херсонеського театру. У Причорномор'ї театри мали бути в кожному полісі, але збереглися рештки лише в Херсонесі. Це єдиний театр, від якого залишилися такі значущі сліди. Решта були розібрані або зруйновані. - Цей вівтар свідчить, що театр ремонтували за часів римських легіонів. Сам вівтар був споруджений на кошти римського легіонера, про що є напис: він доклався до ремонту театру та спорудив вівтар як дарунок богині Немезіді. Вівтар привезений з інших територій, і на ньому приносили жертви богині, - розповідає вона. - Це могли бути тварини, рослини, вино чи олія - усе, що люди вирощували або здобували. Люди намагалися заручитися прихильністю богів і вірили, що це принесе їм добробут - дощі, гарний врожай чи спокійне море. Музей працює щодня з 10:00 до 18:00, а каса зачиняється о 17:00. Купити квитки можна також онлайн. У залах спокій порушує тільки тихий голос екскурсовода й кроки відвідувачів, що зітхають, зачаровані красою кримських скарбів.

Ковзанка на Іподромі та "Зимова Країна" на ВДНГ - головні святкові локації Києва. Тут під час зимового сезону жителям і гостям столиці пропонують насичений відпочинок. Льодова арена на Іподромі займає площу у 6 тис. кв. м і є найбільшою в Україні. Вона входить до складу зимового містечка "Ялинка Добра" з ковзанкою, різдвяним ярмарком і тематичними фотозонами. "Зимова Країна" - це парк зимових розваг. Головною атракцією також є ковзанка площею 2,5 тис. кв. м із трибунами для глядачів і яскравим святковим освітленням. Кореспондентки Gаzеtа.uа побували на найпопулярніших зимових локаціях щоби поговорити з людьми та дізнатися, як українці відзначають свята та яким бачать прийдешній рік для України. ГІГАНТСЬКА КОВЗАНКА Цьогоріч на Іподромі знову відкрили зимову локацію з ковзанкою поруч із картингом. Попри святкові ятки, яскраві ліхтарі та прикрашену територію - настрій у більшості відвідувачів не надто веселий. Ковзанка у 6 тис. кв м - досі офіційно не відкрита. Продавці у ятках говорять, що майданчик запрацює, коли у столиці "ударять" стійкі морози. На меншій ковзанці поруч - багато людей. Більшість відвідувачів - діти. Дорослі стоять за межами льодової арени. На катку свою майстерність відпрацьовують і професійні фігуристки. Ціни на ковзанку стартують від 250 грн - це за пільговий і дитячий квиток. 350 грн вартує прохід для дорослих. За додаткові 200 грн на год. можна орендувати фігурку-помічника - додаткова опора у вигляді тваринок для дітей, які ще невпевнено почуваються на льоду. Продають каву, гарячий шоколад, какао, глінтвейн. Відвідувачам пропонують млинці, хот-доги, бургери, картоплю. В одній із яток можна придбати шаурму на вугіллі або чебуреки. Ціни за страви - від 90 до 300 грн. На території різдвяної казки встановили резиденцію Санта-Клауса. Він любʼязно запрошує всіх охочих всередину. - У вихідні дні людей приходить багато, а в будні малувато, - каже чоловік, називається Олександром. - Тут в резиденції можна зробити фото з Санта-Клаусом, або задонатити. Якщо батьки принесуть подарунок, я можу покласти його в мішок і подарувати дитині. Своїх не роздаю. Киянка Ірина приїхала на ковзанку з молодшою донькою. Жаліється, що ціни на розваги цьогоріч сильно виросли. - Та і сам "продуктовий кошик" стає дорожчим. Працюю інженеркою, зарплатня середня, то самі розумієте, - нарікає Ірина. Те, що робить наша влада - на голову не налазить А взагалі для мене нині головний пріоритет - троє дітей. Щоб підняти їх на ноги, потрібні гроші, каже вона. А також їм треба спокійне життя без війни. - А що думаєте про можливе перемир'я з РФ? - змінюємо тему розмови. - Перемирʼя з РФ лише затягне війну, - переконана Ірина. - Мій син служив і демобілізувався. І я не хочу, щоб його знову потім забрали на війну. Багато, хто з моїх знайомих когось втратили. Це дуже страшно&hеllір; Те, що робить наша влада - на голову не налазить. Жінка додає, що найбільше обурена високими зарплатами, які під час війни продовжують отримувати чиновники, судді тощо. - А на війну в цей час відправляють звичайних людей не обізнаних у військовій справі. Ті, хто навчалися і отримують військові пенсії чи квартири - сидять в тилу, - каже схвильовано. - Зараз немає лідера, який міг би піднімати країну. Можливо, Залужний би щось змінив&hеllір; Біля фудкортів зустрічаємо 25-річного Владислава, керівника філіалу компанії з продажу автотоварів. Згадуючи 2024-й він каже, що рік був надзвичайно важким. - Я був останній раз тут в 2020-му. З того часу тут багато, що змінилося. З'явилося більше активностей. Вражає, - додає чоловік. Біля ковзанки немає охорони. Також відвідувачі жартують, що й працівники ТЦК сюди не приходять. За політичним життям в країні Влад особливо не слідкує. Але переконаний - на можливих майбутніх виборах він віддасть перевагу кандидату-дипломату. - Президент представляє країну на міжнародній арені і він повинен мати навички дипломата, а не військового, - говорить він. - Думаю, що нашому президенту зараз вдається представляти країну, як буде надалі - покаже час. Владислав не має ні відстрочки, ні броні. Але воювати особливо не хочеться, зізнається. - Я бачив у новинах відео про "бусифікацію" людей, але особисто з цим не стикався. Дані оновив вчасно. Не хотілось би воювати, але розумію, що рано чи пізно - це може статися. Морально до цього готовий. Добровільно піду, якщо буде повторний напад на Київ. Хоча це малоймовірно. РЕЗУЛЬТАТИВНИЙ МИР Щороку з настанням зими територія ВДНГ перетворюється на масштабний тематичний парк "Зимова країна". Цьогоріч локація відзначає 10-річницю. Тут створюють атмосферу новорічних свят з різноманітними розвагами для дорослих і дітей. Ближче до вечора у вихідний день на ВДНГ зібралося багато людей. Сюди на свята відвідувачі зʼїжджаються з різних куточків України. На вході встановили велику ялинку - з різнокольоровими прикрасами й сценою внизу. Для дітлахів аніматори проводять конкурси. Навпроти ялинки золотом виблискує святкова карусель з яскравими ліхтарями. Найпопулярнішою локацією "Зимової країни" є велика ковзанка просто неба площею 2,5 тис. м кв. Вона розташована серед старих павільйонів і прикрашена навісом із гірлянд. Вартість катання - 390 грн, пільговий квиток коштує 270 грн. Для дітей до 4 років вхід безкоштовний. За огорожею над ковзанкою нависають батьки. Виглядають своїх дітей, щоб сфотографувати їх на льодовій арені. - Ми живемо в Київській області. Цього року вирішили приїхати з дітьми, щоб їх вигуляти. Найбільш необґрунтовані ціни - це на іграшки для дітей, - розповідає біля ковзанки 33-річний Євгеній. Взяв на руки сина, щоб показати арену. - Наприклад, м'які іграшки коштують 890 гривень. Настрою зустрічати Новий рік не було, святкували без зайвого розмаху через війну. До прогнозів щодо можливого припинення вогню у 2025 році чоловік ставиться скептично. - Головне - мир. Але важливо, щоб це було результативно. Просто припинення вогню нічого не вирішить, якщо воно не буде супроводжуватися перемогою. І ця перемога має бути на наших умовах. Зараз ми не в найкращій формі, але рішення мають ухвалювати всі громадяни, а не окремі люди, - каже Євгеній. - Я вважаю, що перш за все треба звертати увагу на населення, на їхній стан і мотивацію, а також на командування. Тоді й буде ефективною мобілізація. За 30 років не було підготовки людей, і тепер ми задаємося цими питаннями. Головна проблема мобілізації - корупція. І це не тільки в центрах комплектування, а й у державі загалом. За 30 років не було підготовки людей Поруч із ковзанкою облаштовані гірки для спуску на тюбінгах. Для тих, хто віддає перевагу активному відпочинку, тут є маршрути для прогулянок та зимові атракціони. Квиток на екстремальну карусель коштує 300 грн, автодром - 250 грн, у кімнату віртуальної реальності - 200 грн. Для учасників бойових дій вартість усіх розваг дешевша на 50 грн. Навколо майорять різнокольорові ліхтарі. Із яток, що розкидані на кожному кроці, доносяться запахи смаженого мʼяса, випічки з корицею. Ребра на вогні коштують 329 грн за 400 г, пʼянкий глінтвейн - від 130 грн, мариновані овочі - 162 грн. На ярмарку продають також сувеніри й льодяники. Для найменших відвідувачів "Зимової країни" створили спеціальні зони з інтерактивними шоу, творчими майстер-класами та ігровими майданчиками. Тут діти можуть зустріти Санту або зробити своїми руками новорічні іграшки. На території комплексу облаштовані фотозони у новорічному стилі. НОВА ЛОКАЦІЯ Цього року "Зимова країна" на ВДНГ відкрила нову локацію - "Теплу алеєю". Головна її особливість - обігрівачі, розташовані вздовж маршруту. Навіть у морозну погоду тут панує приємне тепло. Також встановили лавки з пледами і запалили ватру, на якій відвідувачі смажать маршмеллоу. "Тепла алея" прикрашена у святковому стилі - дерев'яні конструкції, оздоблені гірляндами, тепле світло ліхтарів і різдвяні ялинки. Відвідувачів зустрічають яскраві інсталяції та декорації. На локації відкрили ресторани з десертами й азійською кухнею. Локшину з морепродуктами продають за 350 грн, гостру капусту - за 150 грн. - За останні три роки, напевно, вперше на ВДНГ прийшов. У мене мама була тут минулого року і сьогодні зі мною приїхала. Вона казала, що з'явилося багато нових і цікавих локацій, яких раніше не було, - розповідає 29-річний Олег. Питає, чи може говорити російською. - Ми гуляли й ходили до фудкорту, який стилізований під китайську тематику, і там було дуже цікаво. Такого минулого року не було. Родина родом із Запоріжжя. Його мама живе там і досі, а Олег переїхав у столицю понад 10 років тому. - Мама приїхала до мене в гості, на свята. Постійно навідується на Новий рік. На ВДНГ можна погуляти приблизно за дві-три тисячі гривень на двох, - пояснює чоловік. - Це якщо щось смачненьке спробувати чи піти на атракціони. В цілому ціни зрозуміло, що вищі, ніж раніше. Але 2024 рік важким видався. Ціни на продукти ростуть постійно. Я працюю на двох роботах і отримую середню зарплату, але тяжко - особливо дорого коштує м'ясо. Учора була одна ціна, а сьогодні вже інша. За рік усе подорожчало приблизно на 50%. Чоловік розказує, що на життя у столиці впливає й війна. Маю проблеми зі здоровʼям, тому не придатний до військової служби, зізнається. - Щодо мобілізації та ситуації в країні, у мене ставлення негативне до всього цього. Представники ТЦК мене зупиняли, але все було спокійно, без конфліктів. Просили документи - показав, усе нормально. Ніяких проблем, як це показують у відео в інтернеті, коли "пакують" у буси, у мене не було, додає Олег. - Зараз жити складно. Три роки спостерігаю цю війну: боїшся виходити з дому, ракети летять, бахкає. Планувати щось наперед неможливо. Але я вважаю, що молодь повинна дозволяти собі відпочивати, адже життя триває. Мої друзі, які зараз воюють, говорять: "Відпочивай, тому що завтра може статися все, що завгодно". Сидіти вдома три роки - не варіант. Ми фізично не можемо перемогти - Як бачите майбутнє України у 2025 році? - питаємо. - Я бачу цей конфлікт як затягування удавки на горлі. Ми фізично не можемо перемогти, якщо врахувати співвідношення ресурсів: нас 30 мільйонів, а їх - набагато більше. Потрібно завершувати це, інакше замість людей на ВДНГ будуть стояти прапорці, - наголошує Олег і роззирається довкола. - У мене є родичі в Запорізькій області, яка зараз під окупацією. Всі вже дуже втомилися від цього. Головне, щоб припинили стріляти й люди не гинули. Території можна повернути дипломатичним шляхом, але не такими методами, як зараз. - У Запоріжжі зараз депресія, - обурюється мати чоловіка Світлана. - Люди намагаються хоч трохи розважитися, але їх одразу засуджують: "Ти пішов у ресторан? Лихий ти!" Що тепер, лягти й помирати? Навіть під час Другої світової війни проводили концерти й підтримували людей. У нас у місті вже немає ні підтримки від влади, ні ясності, як діяти далі, ні держави навіть. Постійно сирени - кожні 5-10 хвилин, іноді годинами. Постійний стрес, руйнування навколо - це важко. Вечір на ВДНГ наповнюється святковими вогнями. На катку звучить музика, діти сміються, а дорослі гріються гарячим глінтвейном. Атмосфера насичена - у повітрі пахне прянощами, солодкою ватою і теплими вафлями. Люди роблять фото біля яскравих локацій, обирають сувеніри для близьких і піднімають келихи.

Ковзанка на Іподромі та "Зимова Країна" на ВДНГ - головні святкові локації Києва. Тут під час зимового сезону жителям і гостям столиці пропонують насичений відпочинок. Льодова арена на Іподромі займає площу у 6 тис. кв. м і є найбільшою в Україні. Вона входить до складу зимового містечка "Ялинка Добра" з ковзанкою, різдвяним ярмарком і тематичними фотозонами. "Зимова Країна" - це парк зимових розваг. Головною атракцією також є ковзанка площею 2,5 тис. кв. м із трибунами для глядачів і яскравим святковим освітленням. Кореспондентки Gаzеtа.uа побували на найпопулярніших зимових локаціях щоби поговорити з людьми та дізнатися, як українці відзначають свята та яким бачать прийдешній рік для України. ГІГАНТСЬКА КОВЗАНКА Цьогоріч на Іподромі знову відкрили зимову локацію з ковзанкою поруч із картингом. Попри святкові ятки, яскраві ліхтарі та прикрашену територію - настрій у більшості відвідувачів не надто веселий. Ковзанка у 6 тис. кв м - досі офіційно не відкрита. Продавці у ятках говорять, що майданчик запрацює, коли у столиці "ударять" стійкі морози. На меншій ковзанці поруч - багато людей. Більшість відвідувачів - діти. Дорослі стоять за межами льодової арени. На катку свою майстерність відпрацьовують і професійні фігуристки. Ціни на ковзанку стартують від 250 грн - це за пільговий і дитячий квиток. 350 грн вартує прохід для дорослих. За додаткові 200 грн на год. можна орендувати фігурку-помічника - додаткова опора у вигляді тваринок для дітей, які ще невпевнено почуваються на льоду. Продають каву, гарячий шоколад, какао, глінтвейн. Відвідувачам пропонують млинці, хот-доги, бургери, картоплю. В одній із яток можна придбати шаурму на вугіллі або чебуреки. Ціни за страви - від 90 до 300 грн. На території різдвяної казки встановили резиденцію Санта-Клауса. Він любʼязно запрошує всіх охочих всередину. - У вихідні дні людей приходить багато, а в будні малувато, - каже чоловік, називається Олександром. - Тут в резиденції можна зробити фото з Санта-Клаусом, або задонатити. Якщо батьки принесуть подарунок, я можу покласти його в мішок і подарувати дитині. Своїх не роздаю. Киянка Ірина приїхала на ковзанку з молодшою донькою. Жаліється, що ціни на розваги цьогоріч сильно виросли. - Та і сам "продуктовий кошик" стає дорожчим. Працюю інженеркою, зарплатня середня, то самі розумієте, - нарікає Ірина. Те, що робить наша влада - на голову не налазить А взагалі для мене нині головний пріоритет - троє дітей. Щоб підняти їх на ноги, потрібні гроші, каже вона. А також їм треба спокійне життя без війни. - А що думаєте про можливе перемир'я з РФ? - змінюємо тему розмови. - Перемирʼя з РФ лише затягне війну, - переконана Ірина. - Мій син служив і демобілізувався. І я не хочу, щоб його знову потім забрали на війну. Багато, хто з моїх знайомих когось втратили. Це дуже страшно&hеllір; Те, що робить наша влада - на голову не налазить. Жінка додає, що найбільше обурена високими зарплатами, які під час війни продовжують отримувати чиновники, судді тощо. - А на війну в цей час відправляють звичайних людей не обізнаних у військовій справі. Ті, хто навчалися і отримують військові пенсії чи квартири - сидять в тилу, - каже схвильовано. - Зараз немає лідера, який міг би піднімати країну. Можливо, Залужний би щось змінив&hеllір; Біля фудкортів зустрічаємо 25-річного Владислава, керівника філіалу компанії з продажу автотоварів. Згадуючи 2024-й він каже, що рік був надзвичайно важким. - Я був останній раз тут в 2020-му. З того часу тут багато, що змінилося. З'явилося більше активностей. Вражає, - додає чоловік. Біля ковзанки немає охорони. Також відвідувачі жартують, що й працівники ТЦК сюди не приходять. За політичним життям в країні Влад особливо не слідкує. Але переконаний - на можливих майбутніх виборах він віддасть перевагу кандидату-дипломату. - Президент представляє країну на міжнародній арені і він повинен мати навички дипломата, а не військового, - говорить він. - Думаю, що нашому президенту зараз вдається представляти країну, як буде надалі - покаже час. Владислав не має ні відстрочки, ні броні. Але воювати особливо не хочеться, зізнається. - Я бачив у новинах відео про "бусифікацію" людей, але особисто з цим не стикався. Дані оновив вчасно. Не хотілось би воювати, але розумію, що рано чи пізно - це може статися. Морально до цього готовий. Добровільно піду, якщо буде повторний напад на Київ. Хоча це малоймовірно. РЕЗУЛЬТАТИВНИЙ МИР Щороку з настанням зими територія ВДНГ перетворюється на масштабний тематичний парк "Зимова країна". Цьогоріч локація відзначає 10-річницю. Тут створюють атмосферу новорічних свят з різноманітними розвагами для дорослих і дітей. Ближче до вечора у вихідний день на ВДНГ зібралося багато людей. Сюди на свята відвідувачі зʼїжджаються з різних куточків України. На вході встановили велику ялинку - з різнокольоровими прикрасами й сценою внизу. Для дітлахів аніматори проводять конкурси. Навпроти ялинки золотом виблискує святкова карусель з яскравими ліхтарями. Найпопулярнішою локацією "Зимової країни" є велика ковзанка просто неба площею 2,5 тис. м кв. Вона розташована серед старих павільйонів і прикрашена навісом із гірлянд. Вартість катання - 390 грн, пільговий квиток коштує 270 грн. Для дітей до 4 років вхід безкоштовний. За огорожею над ковзанкою нависають батьки. Виглядають своїх дітей, щоб сфотографувати їх на льодовій арені. - Ми живемо в Київській області. Цього року вирішили приїхати з дітьми, щоб їх вигуляти. Найбільш необґрунтовані ціни - це на іграшки для дітей, - розповідає біля ковзанки 33-річний Євгеній. Взяв на руки сина, щоб показати арену. - Наприклад, м'які іграшки коштують 890 гривень. Настрою зустрічати Новий рік не було, святкували без зайвого розмаху через війну. До прогнозів щодо можливого припинення вогню у 2025 році чоловік ставиться скептично. - Головне - мир. Але важливо, щоб це було результативно. Просто припинення вогню нічого не вирішить, якщо воно не буде супроводжуватися перемогою. І ця перемога має бути на наших умовах. Зараз ми не в найкращій формі, але рішення мають ухвалювати всі громадяни, а не окремі люди, - каже Євгеній. - Я вважаю, що перш за все треба звертати увагу на населення, на їхній стан і мотивацію, а також на командування. Тоді й буде ефективною мобілізація. За 30 років не було підготовки людей, і тепер ми задаємося цими питаннями. Головна проблема мобілізації - корупція. І це не тільки в центрах комплектування, а й у державі загалом. За 30 років не було підготовки людей Поруч із ковзанкою облаштовані гірки для спуску на тюбінгах. Для тих, хто віддає перевагу активному відпочинку, тут є маршрути для прогулянок та зимові атракціони. Квиток на екстремальну карусель коштує 300 грн, автодром - 250 грн, у кімнату віртуальної реальності - 200 грн. Для учасників бойових дій вартість усіх розваг дешевша на 50 грн. Навколо майорять різнокольорові ліхтарі. Із яток, що розкидані на кожному кроці, доносяться запахи смаженого мʼяса, випічки з корицею. Ребра на вогні коштують 329 грн за 400 г, пʼянкий глінтвейн - від 130 грн, мариновані овочі - 162 грн. На ярмарку продають також сувеніри й льодяники. Для найменших відвідувачів "Зимової країни" створили спеціальні зони з інтерактивними шоу, творчими майстер-класами та ігровими майданчиками. Тут діти можуть зустріти Санту або зробити своїми руками новорічні іграшки. На території комплексу облаштовані фотозони у новорічному стилі. НОВА ЛОКАЦІЯ Цього року "Зимова країна" на ВДНГ відкрила нову локацію - "Теплу алеєю". Головна її особливість - обігрівачі, розташовані вздовж маршруту. Навіть у морозну погоду тут панує приємне тепло. Також встановили лавки з пледами і запалили ватру, на якій відвідувачі смажать маршмеллоу. "Тепла алея" прикрашена у святковому стилі - дерев'яні конструкції, оздоблені гірляндами, тепле світло ліхтарів і різдвяні ялинки. Відвідувачів зустрічають яскраві інсталяції та декорації. На локації відкрили ресторани з десертами й азійською кухнею. Локшину з морепродуктами продають за 350 грн, гостру капусту - за 150 грн. - За останні три роки, напевно, вперше на ВДНГ прийшов. У мене мама була тут минулого року і сьогодні зі мною приїхала. Вона казала, що з'явилося багато нових і цікавих локацій, яких раніше не було, - розповідає 29-річний Олег. Питає, чи може говорити російською. - Ми гуляли й ходили до фудкорту, який стилізований під китайську тематику, і там було дуже цікаво. Такого минулого року не було. Родина родом із Запоріжжя. Його мама живе там і досі, а Олег переїхав у столицю понад 10 років тому. - Мама приїхала до мене в гості, на свята. Постійно навідується на Новий рік. На ВДНГ можна погуляти приблизно за дві-три тисячі гривень на двох, - пояснює чоловік. - Це якщо щось смачненьке спробувати чи піти на атракціони. В цілому ціни зрозуміло, що вищі, ніж раніше. Але 2024 рік важким видався. Ціни на продукти ростуть постійно. Я працюю на двох роботах і отримую середню зарплату, але тяжко - особливо дорого коштує м'ясо. Учора була одна ціна, а сьогодні вже інша. За рік усе подорожчало приблизно на 50%. Чоловік розказує, що на життя у столиці впливає й війна. Маю проблеми зі здоровʼям, тому не придатний до військової служби, зізнається. - Щодо мобілізації та ситуації в країні, у мене ставлення негативне до всього цього. Представники ТЦК мене зупиняли, але все було спокійно, без конфліктів. Просили документи - показав, усе нормально. Ніяких проблем, як це показують у відео в інтернеті, коли "пакують" у буси, у мене не було, додає Олег. - Зараз жити складно. Три роки спостерігаю цю війну: боїшся виходити з дому, ракети летять, бахкає. Планувати щось наперед неможливо. Але я вважаю, що молодь повинна дозволяти собі відпочивати, адже життя триває. Мої друзі, які зараз воюють, говорять: "Відпочивай, тому що завтра може статися все, що завгодно". Сидіти вдома три роки - не варіант. Ми фізично не можемо перемогти - Як бачите майбутнє України у 2025 році? - питаємо. - Я бачу цей конфлікт як затягування удавки на горлі. Ми фізично не можемо перемогти, якщо врахувати співвідношення ресурсів: нас 30 мільйонів, а їх - набагато більше. Потрібно завершувати це, інакше замість людей на ВДНГ будуть стояти прапорці, - наголошує Олег і роззирається довкола. - У мене є родичі в Запорізькій області, яка зараз під окупацією. Всі вже дуже втомилися від цього. Головне, щоб припинили стріляти й люди не гинули. Території можна повернути дипломатичним шляхом, але не такими методами, як зараз. - У Запоріжжі зараз депресія, - обурюється мати чоловіка Світлана. - Люди намагаються хоч трохи розважитися, але їх одразу засуджують: "Ти пішов у ресторан? Лихий ти!" Що тепер, лягти й помирати? Навіть під час Другої світової війни проводили концерти й підтримували людей. У нас у місті вже немає ні підтримки від влади, ні ясності, як діяти далі, ні держави навіть. Постійно сирени - кожні 5-10 хвилин, іноді годинами. Постійний стрес, руйнування навколо - це важко. Вечір на ВДНГ наповнюється святковими вогнями. На катку звучить музика, діти сміються, а дорослі гріються гарячим глінтвейном. Атмосфера насичена - у повітрі пахне прянощами, солодкою ватою і теплими вафлями. Люди роблять фото біля яскравих локацій, обирають сувеніри для близьких і піднімають келихи.

Ковзанка на Іподромі та "Зимова Країна" на ВДНГ - головні святкові локації Києва. Тут під час зимового сезону жителям і гостям столиці пропонують насичений відпочинок. Льодова арена на Іподромі займає площу у 6 тис. кв. м і є найбільшою в Україні. Вона входить до складу зимового містечка "Ялинка Добра" з ковзанкою, різдвяним ярмарком і тематичними фотозонами. "Зимова Країна" - це парк зимових розваг. Головною атракцією також є ковзанка площею 2,5 тис. кв. м із трибунами для глядачів і яскравим святковим освітленням. Кореспондентки Gаzеtа.uа побували на найпопулярніших зимових локаціях щоби поговорити з людьми та дізнатися, як українці відзначають свята та яким бачать прийдешній рік для України. ГІГАНТСЬКА КОВЗАНКА Цьогоріч на Іподромі знову відкрили зимову локацію з ковзанкою поруч із картингом. Попри святкові ятки, яскраві ліхтарі та прикрашену територію - настрій у більшості відвідувачів не надто веселий. Ковзанка у 6 тис. кв м - досі офіційно не відкрита. Продавці у ятках говорять, що майданчик запрацює, коли у столиці "ударять" стійкі морози. На меншій ковзанці поруч - багато людей. Більшість відвідувачів - діти. Дорослі стоять за межами льодової арени. На катку свою майстерність відпрацьовують і професійні фігуристки. Ціни на ковзанку стартують від 250 грн - це за пільговий і дитячий квиток. 350 грн вартує прохід для дорослих. За додаткові 200 грн на год. можна орендувати фігурку-помічника - додаткова опора у вигляді тваринок для дітей, які ще невпевнено почуваються на льоду. Продають каву, гарячий шоколад, какао, глінтвейн. Відвідувачам пропонують млинці, хот-доги, бургери, картоплю. В одній із яток можна придбати шаурму на вугіллі або чебуреки. Ціни за страви - від 90 до 300 грн. На території різдвяної казки встановили резиденцію Санта-Клауса. Він любʼязно запрошує всіх охочих всередину. - У вихідні дні людей приходить багато, а в будні малувато, - каже чоловік, називається Олександром. - Тут в резиденції можна зробити фото з Санта-Клаусом, або задонатити. Якщо батьки принесуть подарунок, я можу покласти його в мішок і подарувати дитині. Своїх не роздаю. Киянка Ірина приїхала на ковзанку з молодшою донькою. Жаліється, що ціни на розваги цьогоріч сильно виросли. - Та і сам "продуктовий кошик" стає дорожчим. Працюю інженеркою, зарплатня середня, то самі розумієте, - нарікає Ірина. Те, що робить наша влада - на голову не налазить А взагалі для мене нині головний пріоритет - троє дітей. Щоб підняти їх на ноги, потрібні гроші, каже вона. А також їм треба спокійне життя без війни. - А що думаєте про можливе перемир'я з РФ? - змінюємо тему розмови. - Перемирʼя з РФ лише затягне війну, - переконана Ірина. - Мій син служив і демобілізувався. І я не хочу, щоб його знову потім забрали на війну. Багато, хто з моїх знайомих когось втратили. Це дуже страшно&hеllір; Те, що робить наша влада - на голову не налазить. Жінка додає, що найбільше обурена високими зарплатами, які під час війни продовжують отримувати чиновники, судді тощо. - А на війну в цей час відправляють звичайних людей не обізнаних у військовій справі. Ті, хто навчалися і отримують військові пенсії чи квартири - сидять в тилу, - каже схвильовано. - Зараз немає лідера, який міг би піднімати країну. Можливо, Залужний би щось змінив&hеllір; Біля фудкортів зустрічаємо 25-річного Владислава, керівника філіалу компанії з продажу автотоварів. Згадуючи 2024-й він каже, що рік був надзвичайно важким. - Я був останній раз тут в 2020-му. З того часу тут багато, що змінилося. З'явилося більше активностей. Вражає, - додає чоловік. Біля ковзанки немає охорони. Також відвідувачі жартують, що й працівники ТЦК сюди не приходять. За політичним життям в країні Влад особливо не слідкує. Але переконаний - на можливих майбутніх виборах він віддасть перевагу кандидату-дипломату. - Президент представляє країну на міжнародній арені і він повинен мати навички дипломата, а не військового, - говорить він. - Думаю, що нашому президенту зараз вдається представляти країну, як буде надалі - покаже час. Владислав не має ні відстрочки, ні броні. Але воювати особливо не хочеться, зізнається. - Я бачив у новинах відео про "бусифікацію" людей, але особисто з цим не стикався. Дані оновив вчасно. Не хотілось би воювати, але розумію, що рано чи пізно - це може статися. Морально до цього готовий. Добровільно піду, якщо буде повторний напад на Київ. Хоча це малоймовірно. РЕЗУЛЬТАТИВНИЙ МИР Щороку з настанням зими територія ВДНГ перетворюється на масштабний тематичний парк "Зимова країна". Цьогоріч локація відзначає 10-річницю. Тут створюють атмосферу новорічних свят з різноманітними розвагами для дорослих і дітей. Ближче до вечора у вихідний день на ВДНГ зібралося багато людей. Сюди на свята відвідувачі зʼїжджаються з різних куточків України. На вході встановили велику ялинку - з різнокольоровими прикрасами й сценою внизу. Для дітлахів аніматори проводять конкурси. Навпроти ялинки золотом виблискує святкова карусель з яскравими ліхтарями. Найпопулярнішою локацією "Зимової країни" є велика ковзанка просто неба площею 2,5 тис. м кв. Вона розташована серед старих павільйонів і прикрашена навісом із гірлянд. Вартість катання - 390 грн, пільговий квиток коштує 270 грн. Для дітей до 4 років вхід безкоштовний. За огорожею над ковзанкою нависають батьки. Виглядають своїх дітей, щоб сфотографувати їх на льодовій арені. - Ми живемо в Київській області. Цього року вирішили приїхати з дітьми, щоб їх вигуляти. Найбільш необґрунтовані ціни - це на іграшки для дітей, - розповідає біля ковзанки 33-річний Євгеній. Взяв на руки сина, щоб показати арену. - Наприклад, м'які іграшки коштують 890 гривень. Настрою зустрічати Новий рік не було, святкували без зайвого розмаху через війну. До прогнозів щодо можливого припинення вогню у 2025 році чоловік ставиться скептично. - Головне - мир. Але важливо, щоб це було результативно. Просто припинення вогню нічого не вирішить, якщо воно не буде супроводжуватися перемогою. І ця перемога має бути на наших умовах. Зараз ми не в найкращій формі, але рішення мають ухвалювати всі громадяни, а не окремі люди, - каже Євгеній. - Я вважаю, що перш за все треба звертати увагу на населення, на їхній стан і мотивацію, а також на командування. Тоді й буде ефективною мобілізація. За 30 років не було підготовки людей, і тепер ми задаємося цими питаннями. Головна проблема мобілізації - корупція. І це не тільки в центрах комплектування, а й у державі загалом. За 30 років не було підготовки людей Поруч із ковзанкою облаштовані гірки для спуску на тюбінгах. Для тих, хто віддає перевагу активному відпочинку, тут є маршрути для прогулянок та зимові атракціони. Квиток на екстремальну карусель коштує 300 грн, автодром - 250 грн, у кімнату віртуальної реальності - 200 грн. Для учасників бойових дій вартість усіх розваг дешевша на 50 грн. Навколо майорять різнокольорові ліхтарі. Із яток, що розкидані на кожному кроці, доносяться запахи смаженого мʼяса, випічки з корицею. Ребра на вогні коштують 329 грн за 400 г, пʼянкий глінтвейн - від 130 грн, мариновані овочі - 162 грн. На ярмарку продають також сувеніри й льодяники. Для найменших відвідувачів "Зимової країни" створили спеціальні зони з інтерактивними шоу, творчими майстер-класами та ігровими майданчиками. Тут діти можуть зустріти Санту або зробити своїми руками новорічні іграшки. На території комплексу облаштовані фотозони у новорічному стилі. НОВА ЛОКАЦІЯ Цього року "Зимова країна" на ВДНГ відкрила нову локацію - "Теплу алеєю". Головна її особливість - обігрівачі, розташовані вздовж маршруту. Навіть у морозну погоду тут панує приємне тепло. Також встановили лавки з пледами і запалили ватру, на якій відвідувачі смажать маршмеллоу. "Тепла алея" прикрашена у святковому стилі - дерев'яні конструкції, оздоблені гірляндами, тепле світло ліхтарів і різдвяні ялинки. Відвідувачів зустрічають яскраві інсталяції та декорації. На локації відкрили ресторани з десертами й азійською кухнею. Локшину з морепродуктами продають за 350 грн, гостру капусту - за 150 грн. - За останні три роки, напевно, вперше на ВДНГ прийшов. У мене мама була тут минулого року і сьогодні зі мною приїхала. Вона казала, що з'явилося багато нових і цікавих локацій, яких раніше не було, - розповідає 29-річний Олег. Питає, чи може говорити російською. - Ми гуляли й ходили до фудкорту, який стилізований під китайську тематику, і там було дуже цікаво. Такого минулого року не було. Родина родом із Запоріжжя. Його мама живе там і досі, а Олег переїхав у столицю понад 10 років тому. - Мама приїхала до мене в гості, на свята. Постійно навідується на Новий рік. На ВДНГ можна погуляти приблизно за дві-три тисячі гривень на двох, - пояснює чоловік. - Це якщо щось смачненьке спробувати чи піти на атракціони. В цілому ціни зрозуміло, що вищі, ніж раніше. Але 2024 рік важким видався. Ціни на продукти ростуть постійно. Я працюю на двох роботах і отримую середню зарплату, але тяжко - особливо дорого коштує м'ясо. Учора була одна ціна, а сьогодні вже інша. За рік усе подорожчало приблизно на 50%. Чоловік розказує, що на життя у столиці впливає й війна. Маю проблеми зі здоровʼям, тому не придатний до військової служби, зізнається. - Щодо мобілізації та ситуації в країні, у мене ставлення негативне до всього цього. Представники ТЦК мене зупиняли, але все було спокійно, без конфліктів. Просили документи - показав, усе нормально. Ніяких проблем, як це показують у відео в інтернеті, коли "пакують" у буси, у мене не було, додає Олег. - Зараз жити складно. Три роки спостерігаю цю війну: боїшся виходити з дому, ракети летять, бахкає. Планувати щось наперед неможливо. Але я вважаю, що молодь повинна дозволяти собі відпочивати, адже життя триває. Мої друзі, які зараз воюють, говорять: "Відпочивай, тому що завтра може статися все, що завгодно". Сидіти вдома три роки - не варіант. Ми фізично не можемо перемогти - Як бачите майбутнє України у 2025 році? - питаємо. - Я бачу цей конфлікт як затягування удавки на горлі. Ми фізично не можемо перемогти, якщо врахувати співвідношення ресурсів: нас 30 мільйонів, а їх - набагато більше. Потрібно завершувати це, інакше замість людей на ВДНГ будуть стояти прапорці, - наголошує Олег і роззирається довкола. - У мене є родичі в Запорізькій області, яка зараз під окупацією. Всі вже дуже втомилися від цього. Головне, щоб припинили стріляти й люди не гинули. Території можна повернути дипломатичним шляхом, але не такими методами, як зараз. - У Запоріжжі зараз депресія, - обурюється мати чоловіка Світлана. - Люди намагаються хоч трохи розважитися, але їх одразу засуджують: "Ти пішов у ресторан? Лихий ти!" Що тепер, лягти й помирати? Навіть під час Другої світової війни проводили концерти й підтримували людей. У нас у місті вже немає ні підтримки від влади, ні ясності, як діяти далі, ні держави навіть. Постійно сирени - кожні 5-10 хвилин, іноді годинами. Постійний стрес, руйнування навколо - це важко. Вечір на ВДНГ наповнюється святковими вогнями. На катку звучить музика, діти сміються, а дорослі гріються гарячим глінтвейном. Атмосфера насичена - у повітрі пахне прянощами, солодкою ватою і теплими вафлями. Люди роблять фото біля яскравих локацій, обирають сувеніри для близьких і піднімають келихи.

Буковель - один з найвідоміших українських гірськолижних курортів, який щороку відвідують сотні тисяч туристів. Приїжджає багато іноземців. Попри популярність, серед українського суспільства вкорінилася думка, що відпочинок у Буковелі - набагато дорожчий за туристичну поїздку за кордон. Також з початком повномасштабної поширилася думка, що курорт - це чи не єдине місце в Україні, куди не приїжджають представники ТЦК. А на під'їздах до Буковелю немає жодного блок-посту. Чи дійсно це так і які ціни на відпочинок у Буковелі цьогоріч, дізнавалася кореспондентка Gаzеtа.uа. ДИКА ПРИРОДА Найближча до Буковелю залізнична станція - "Татарів". Тут біля єдиної платформи на туристів чатують таксисти й водії маршруток. Машина до курорту обійдеться в 600-700 грн за пів години дороги. Дешевше обійдеться маршрутне таксі від Буковеля - 100 грн з людини. До житла о 06:00 на пікапі везе місцевий мешканець Микола. Одягнений у легку чорну куртку. Чоловік кілька років працює таксистом, однак розповідає, що на територію курорту пускають не всіх водіїв. - Тут немає приватних таксі. Біля вокзалу стоять тільки ті, хто заплатив. Так само у Буковель дозволяють в'їзд тільки тим водіям, які співпрацюють з курортом. Це організовує одна людина, їхній представник, - говорить Микола, не відриваючи очей від звивистої дороги. - За місяць десь 12 тисяч гривень віддаю. Але і заробити виходить. Буковель - найбільший гірськолижний курорт Україні неподалік села Поляниця Івано-Франківської області. Населений пункт має глибоке історичне коріння. Колись Поляниця була невеликим гуцульським селом, де мешканці доглядали худобу і поралися на землі. Завдяки мальовничим ландшафтам і вигідному розташуванню, місцевість поступово привернула увагу туристів. У 2000-х тут почалося створення сучасного курорту. До будівництва курорту тут було красивіше, згадує водій. Усе у приватній власності - Була дика природа. Й звірі водилися, а зараз уже хижаків не зустрінеш. Усе у приватній власності. Але добре хоч багато туристів їде і можна заробити, - веде далі Микола. - Хоча на всіх роботи все рівно не вистачає. Тому місцевих у Поляниці майже немає - повиїжджали на заробітки за кордон. Після зведення Буковелю - ціни на землю в Поляниці виросли у рази, підкреслює Микола. Тож частина селян змогли дорого продати земельні ділянки. - Є у нас тут гриби, ягоди. Цього року тільки рідше зустрічалися, бо погода погана була (засуха. - Gаzеtа.uа), - розповідає водій. Після початку повномасштабного вторгнення багато місцевих чоловіків пішли на фронт. Час від часу у села біля курорту - навідуються працівники ТЦК. Ходять по будинках, громадських місцях. Однак сам курорт - не чіпають, зізнається чоловік. - Колись хотіли блокпости поставити по селах. Але видно їм указ дали, що не треба, - ділиться він. - У Буковелі ж такі гроші крутяться, що там невигідно пускати ТЦК! Туристів менше не стало. Даже побільшало, бо чоловіки ж за кордон не виїдуть на відпочинок. Микола висаджує біля готелю, дістає валізи й залишає свій номер телефону. - Зателефонуєте, як треба буде назад їхати, - каже й тисне руку на прощання. Гірськолижний сезон у Буковелі розпочався на початку грудня. До 18-го числа ціни на житло й катання були більш вигідні. Після ж розпочинається "високий сезон" - і вартість на послуги курорту зростає. БАГАТО ПАФОСУ Буковель за останні роки зазнав змін у власності. Спочатку курорт належав компанії "Скорзонера", яку пов'язують із бізнесменами Ігорем Коломойським та Геннадієм Боголюбовим. У 2021 році структура власності змінилася. Новим власником курорту стало ТОВ "Буковель", що належить Захару Палиці, сину Ігоря Палиці - давнього партнера Коломойського, зокрема в нафтогазовому секторі. Як зазначав Ігор Палиця, його син і колишня дружина є єдиними власниками компанії та не пов'язані з бізнес-інтересами Коломойського. Забронювати помешкання у "низький" сезон (до 18 грудня. - Gаzеtа.uа) можна від 2 до 17 тис. грн. Часто у вартість входить сніданок і відвідування спа-центру. Пізніше вартість цих же номерів підвищують на 25-30%. Найдорожче жити у Буковелі у "новорічний сезон". Деякі готелі просять 20, 30 і навіть 40 тис. грн за ніч. Але можна знайти і бюджетні варіанти - від 3000 грн. У центрі курорту ще небагато людей. Більшість туристів приїхали відкривати сезон і покататися на лижах. Однак попри інформацію про запуск трас для катання - їх у день збору матеріалу так і не відкрили. - Я добирався машиною девʼять годин. По дорозі жодного разу на блокпостах не зупиняли. І поліція також, - розповідає 35-річний киянин Олександр. Стоїть біля головного підйомника у блакитній лижній куртці й сірих штанах. Приїхав на відпочинок із дружиною. - Єдине, що не подобається - це як Gооglе Марs прокладає маршрут - веде куди попало. Треба читати відгуки про траси, бо варіанти різні: одна через Хмельницький, інша через Вінницю. Нову трасу від Хмельницького до Житомира збудували. Можливо, назад так і поїду. Чоловік працює на оборонному підприємстві під Києвом майже рік. Має бронювання від мобілізації. Не був у відпустці близько 5 років. Тому і вирішив відпочити, зізнається. - Я вперше тут. Щодо Буковеля, чесно скажу - трохи дорого і багато пафосу. Немає стільки розваг, щоб виправдати ціни, які тут виставляють, - обурюється він. - Наприклад, ресторанні страви коштують по 300-500 гривень, хоча це звичайна українська кухня. За два дні з дружиною витратили майже тисячу доларів, і це ще без активного катання на лижах. Ціни - космос! ГУСТИЙ ТУМАН Ціни у ресторанах вищі, ніж у столиці. За деруни у закладах доведеться заплатити від 200 до 350 грн. Борщ зі сметаною та намазкою із сала коштує від 250 до 500 грн, традиційний банош з мачанками - 250-400 грн, грибна юшка - 150-250 грн, нарізка сала - 250-350 грн, оселедець - до 350 грн, овочеві салати - до 300 грн, гуцульський дерун з начинкою - близько 400 грн. Олександр розчарований, що не вдалося покататися у Буковелі. Тому мусив їхати на сусідній курорт Драгобрат. Там вперше став на лижі, зізнається. - Якщо ти вмієш кататися, то там супер, - говорить він. - Там мені дуже сподобалося, бо більш дика природа. Нема такого як тут, що виходиш - і все в отелях. Я приїхав у гори - хочу бачити їхню красу. Правда у Драгобраті теж не побачив краєвиди, бо був густий туман. Проблема цього курорту в тому, що туди неможливо добраться, адже нема нормальної дороги. Треба три тисячі в день з компанії платити, щоб піднятися й спуститися з гір. Їхати довго, бо розбите все. Якби вони проклали дорогу, то від туристів не було б відбою. Я б якби вмів кататися, то обирав би Драгобрат. Через війну спочатку було трохи незручно відпочивати. Совість мучила, додає наостанок чоловік. - Я думав, як можна відпочивати, коли в країні війна? Накручував себе сильно й дружині казав: "Які ресторани, які курорти?" Але потім зрозумів, що, якщо політики собі дозволяють дорогі курорти, я теж маю право просто видихнути. Стільки скандалів випливає, корупція! Он Порошенко спокійно поїхав до дітей в Англію, потім в Америку - це нормально? Чому ми не можемо поїхати на чотири ночі за рік відпочити? Я не був у відпустці з 2020 року. Психологічно це дуже допомагає. Навіть якщо не завжди комфортно чи ідеально, важливо хоча б ненадовго змінити обстановку. ТРАСИ І ТЮБІНГИ На курортному ярмарку продають шашлики, картоплю та інші смаколики. Борщ тут можна придбати за 165 грн, чебурек з мʼясом за 80 грн, шаурма коштує 185 грн, смажені на мангалі ребра - 145 грн за 100 гр, свинина - 185 грн. Глінтвейн у популярних закладах обійдеться в 180 грн за склянку. Подалі від центру можна знайти трохи нижчі ціни - від 60 до 100 грн. Біля ярмарку яскравими вогнями мерехтить новорічна ялинка. Повільно на бруківку падає лапатий сніг. Серед туристів багато молодих чоловіків, серед них - військові, що приїхали з сімʼями. Гірськолижні траси є головною "фішкою" Буковеля. У низький сезон катання коштує 1000 грн за день, тоді як у високий сезон - 1650 грн і більше. Такі витрати стають відчутним ударом по гаманцю, особливо якщо враховувати необхідність оренди спорядження, жаліються туристи. Ціна прокату лиж чи сноуборду варіюється від 300 до 750 гривень за день для дорослих і близько 250-300 гривень для дітей, але у святкові дні ця вартість помітно зростає. Люди купують тюбінги для себе й дітей, пішки піднімаються на невисокі пагорби й стрімголов спускаються схилами. Розвага популярна серед дітей і дорослих. Більшість пластмасових тюбінгів через кілька спусків ламаються, тому всюди валяються різнокольорові диски з тріщинами. До гірки підходить жінка з сином і донькою. Однією рукою діти тримають маму, а іншою - тюбінги. Родина приїхала з Києва. - У сина день народження, тому кожного року ми приїжджаємо до Буковеля як подарунок йому. Це вже четвертий раз. Очікували, що сезон катання відкриється раніше, але, на жаль, не вгадали, - розказує 41-річна Наталя. - Проте все одно плануємо трохи покататися. Загалом, тут є чим зайнятися: СПА-зони, прогулянки, колоритний базар, катання, милування природою. Це хороший відпочинок, хоч і дорогий. Класно, що є чим зайнятися. Цьогоріч витрати жінка вирішила не підраховувати на відпочинок, бо "дорого й не хочу засмучуватися". Однак упевнена, що ціни тут набагато вищі, ніж за кордоном. Найбільше у Буковелі грошей йде на проживання - Я нещодавно повернулася з Чехії. Ціни у ресторанах нижчі, ніж тут. Найбільше у Буковелі грошей йде на проживання, але ціни й на такі банальні речі, як кава чи чай - просто неймовірно високі! - розповідає Наталя. - Ми обрали Буковель, а не Драгобрат, через розвинену інфраструктуру. Тут усе зручно організовано. Я знаю, що вийду з дітьми і буде чим їх зайняти. Попри ситуацію в країні, відпочивати потрібно, переконує вона. Але не варто забувати і про підтримку армії. - Я розумію, що тим, хто на фронті - неприємно бачити, як інші відпочивають. Навіть мої знайомі військові обурюються, коли бачать, як хтось тусується. Але я вірю, що багато з тих, хто тут - також допомагають чи волонтерять. І тоді це виглядає цілком виправдано. У мене є друзі на війні і тому мені дуже боляче думати про втрати, зізнається жінка. - Я не підтримую ідею боротися "до останнього українця". Хотілося б, щоб конфлікт завершився і щоб знайшлися якісь компроміси, аби не втратити всіх наших чоловіків. Це дуже важливо для майбутнього країни, - додає вона і наздоганяє дітей, які вже побігли на гірку. ДРАГОБРАТ До курорту Драгобрат можна дістатися із села Ясіня. У центрі населеного пункту і біля дороги на високогірʼя від самого ранку чатують водії таксі. Підйомники там відкривають о 9:00. Автівки на різний смак - старенкі УАЗ, які ще називають "буханками" й сучасні пікапи. Доїхати вгору "низькою" машиною не вдасться. Щоб доїхати, доведеться заплатити 1500 грн. Так само вартує спуск. Водій пікапа просить пристебнути ремінь безпеки. Дорогою автівку кидає в різні боки. Шлях розмив талий сніг, і навіть досвідчені водії не намагаються обʼїхати ями. Таксист зупиняється біля "Скелі Вірності" й пропонує зробити фото. - Тут чотири власники підйомників. Той, що називається "Драгобрат", відкрили першим. Він стояв ще задовго до курорту, але не був такий популярний, - розказує водій. Імʼя називати відмовляється. - Підйомник викупив чоловік із Полтави. Приїхав сюди - і йому так сподобалося, що він вирішив залишитися й відкрити курорт. Почав його розвивати. Нещодавно він помер, на жаль. Драгобрат - найвищий гірськолижний курорт України, розташований на висоті близько 1700 м над рівнем моря. Його історія почалася ще за радянських часів, коли місце стало популярним серед альпіністів і любителів дикої природи через віддаленість і складність доступу. Курорт розташований на межі хвойних лісів та альпійських лугів, біля підніжжя гори Стіг (1707 м) і неподалік від вершини Близниця (1883 м). У 1990-х роках, Драгобрат почав розвиватися як туристичний курорт. З'явилися перші підйомники, невеликі бази відпочинку та траси для катання на лижах. Сьогодні це місце обирають досвідчені спортсмени, адже тут доступні фрірайд-траси. Це - природна, необлаштована для катання траса, призначена для лижників і сноубордистів, які віддають перевагу катанню по глибокому снігу або по складних природних ландшафтах. На таких трасах немає підготовленого покриття, і вони часто проходять через ліси, круті схили, кам'янисті ділянки чи навіть вузькі ущелини. - Я вже 5 років десь не катався на лижах. Нема коли через роботу, - зізнається таксист. - Влітку ми возимо людей на екскурсії на полонину або в походи. Проїхати тут невмілому водію важко. Часто доводиться витягувати машини із заметів або грязюки. Зараз багато їдуть з Буковеля, бо вони ж сезон не відкрили. Чим вище дорога - тим більше засніжені пейзажі за вікном. Так само густішає туман. Водій висаджує біля прокату - радянська будівля з деревʼяною вивіскою й магазином по сусідству. Через густий туман, який лижники називають "молоко", не видно жодного готелю поблизу. Лише четверо інструкторів у червоних куртках чекають відкриття трас. У невеликій теплій кімнаті важко розминутися із ще трьома людьми. Під стінами стоять сноуборди й лижі. Під лавками можна залишити взуття. Лижі можна орендувати за 200 грн, дошку - за 300 грн. У вартість входять черевики та кріплення. Ще у 100 грн обійдеться шолом, так само коштують окуляри. Без катання у Буковелі є чим зайнятися, але максимум на два дні Драгобрат у 2024 році залишається одним із найпопулярніших гірськолижних курортів України, приваблюючи туристів дикою природою. Також більшість відвідувачів переконують, що тут значно дешевше, ніж у Буковелі. Проживання у готелях чи приватних садибах стартує від 1000 грн за добу у низький сезон, тоді як у високий ціна може піднятися до 1400 грн і більше. Сучасних готелів тут майже нема. Багато закладів включають сніданок і вечерю у вартість. Разовий підйом на крісельному витягу коштує близько 200 грн, а на бугельному - 100 грн. Охочі провести більше часу на схилах можуть обрати пакетні скіпаси (абонементи), що включають так звану валюту "юніти", які списують за підйом. Безлімітні ж коштують близько 2500 грн. Підйом на крісельному витягу "Чайка" займає 12 хв. Видимість - не далі 30 м. На горі зовсім мало людей, а ті, хто піднявся - не ризикують швидко спускатися. До спуску готується 27-річний Ростислав у неонових салатових штанах. Він полюбляє кататися на борді, але в Драгобрат приїхав вперше. - Я їхав на сезон катання в Буковель, але не відкрили, - жаліється чоловік і сідає на землю, щоб прикріпити сноуборд. - Без катання там є чим зайнятися, але максимум на два дні: прогулятися по території, зайти в розважальні програми, наприклад, "Гуцул Ленд", піднятися на гору, походити й спуститися. Все, більше там робити нічого. Можна ще сходити в СПА, але це такий відпочинок, який можна організувати і в Києві. Система підйомників у Драгобраті скромніша, ніж у великих курортах, пояснює він. Вона складається з кількох бугельних і крісельних витягів, які обслуговуються різними власниками. Через це для кожного потрібно купувати окремий скіпас. Підйомники тут переважно старішого зразка, але вони функціональні та підходять для різного рівня катання. - Піднятися на Драгобрат на своїй машині неможливо, тому під горою стоять водії з позашляховиками. Вартість підйому висока. Якщо людей більше, то з кожного виходить приблизно по 350 гривень, а якщо двоє - треба чекати, поки збереться компанія, - говорить Ростислав. Із друзями чоловік обідав у закладі на горі. У меню колиби - традиційні страви української кухні. Борщ коштує 220 грн, грибна юшка - 200 грн. Серед головних страв деруни з грибним соусом обійдуться в 190 грн, а банош з бринзою - 200 грн, домашні ковбаски - 250 гривень і свинний стейк за 250 гривень. Салат з квашеної капусти коштує 80 грн, а вареники з картоплею - 150 грн. - Що стосується катання, то снігу тут багато завдяки висоті. Через сильний туман я майже нічого не побачив із трас і загальної краси. Усе стареньке: підйомники, спорядження, - додає він. - Зате працює. Чи поїхав би я ще раз? Напевно, спершу спробував би покататися в Буковелі, а тоді вирішив би. У порівнянні з Буковелем катання в Драгобраті може навіть вийти дорожчим. У Буковелі за цілий день можна взяти скіпас за 1000 гривень, а в Драгобраті за кілька підйомів ти витрачаєш ті ж самі гроші. Проживання, звісно, дешевше, але якщо говорити саме про катання, то вигода сумнівна. Під час катання Ростислав порізав палець. Медпункт сьогодні ще не працював, тому йому першу допомогу надали у місцевому готелі. Також чоловіка здивувало, що майже ніде немає блокпостів. - У мене немає відстрочки. А що робити? Весь час сидіти вдома неможливо. У мене є тимчасове посвідчення військовозобов'язаного, тому якщо служити, то в тилові служби. Але скоро на роботі маю отримати бронювання, - розказує він. - Щодо методів мобілізації, які зараз проводять, я бачив тільки відео, а в реальному житті не стикався. Можливо, забирають тих, хто знаходиться в розшуку або не оновив свої дані. Але якщо людина приходить у військкомат, то найчастіше вона виходить із повісткою. Він також гадає, що бойові дії можуть закінчиться наступного року. - Думаю, що все до цього йде. З'являється більше розмов з української сторони про готовність до перемир'я на справедливих умовах, а також про підтримку з боку США. На жаль, зараз в нашій армії багато "совкових" методів. Часто спеціалістів переводять у піхоту, навіть якщо вони могли б приносити більше користі в інших підрозділах. Є випадки, коли командири не цінують свій особовий склад. Я хотів би бачити Україну через 5-10 років технологічно розвиненою, членом ЄС і НАТО, з сильною економікою. Для цього важливо зміцнювати військову галузь, експортувати технології й відновлювати туристичну сферу, хоча на це знадобиться час через розмінування територій. На Драгобраті весь день густий туман ховає гори. Лапатий мокрий сніг ріже очі й прилипає до волосся. Туристи ледве знаходять шлях донизу, орієнтуватися доводиться інтуїтивно. На схилах чути сміх і вигуки, гул від падінь. - Сьогодні точно не для новачків, - жартує хтось у черзі до підйомника.

Різдво цьогоріч вдруге офіційно відзначається в Україні за новим церковним календарем - 25 грудня. Це рішення стало частиною відходу від радянської спадщини та наближення до європейських традицій. Для багатьох українців святкування в цей день символізує ідентичність та єдність. По всій країні відбулися урочисті богослужіння, які зібрали тисячі вірян. Кореспондентка Gаzеtа.uа побувала у храмах Києва й дізналася, про що там говорять прихожани і яким бачать майбутній рік для України. ПРИПИНЕННЯ ВОГНЮ Вранішнє сонце пробивається крізь фактурні вікна Михайлівського золотоверхого собору. Храм уже повен людей - у вишиванках, заквітчаних хустках. Пахне ладаном і чути тільки приглушений шепіт вірян, які заходять до храму, схиляючи голови для молитви. На амвоні вже стоять священники - у біло-срібному облаченні. Богослужіння з нагоди Різдва очолює предстоятель Православної церкви України митрополит Епіфаній. Починається літургія. Перші слова молитви лунають гучно і урочисто. Обабіч вівтаря на підвищеннях стоять оператори - службу транслюють наживо. Деякі віряни заходять у храм ненадовго. Запалюють свічки, від яких повітря стає мов тягучим і солодким. Схиляють голови, осіняють себе хрестом і виходять надвір. Церковний спів чути й на вулиці. До храму поспішають ішні прихожани. Багато людей ведуть дітей. Біля входу літня жінка одягає онуку шапку, відволікаючись від молитви. - Зараз свята, і, звичайно, піднесений настрій, чогось доброго чекаєш. Але бачите, в нас зараз такі обставини, що весь час плакати хочеться, - говорить 65-річна Валентина й на її очі накочуються сльози. - Я приїхала до дочки в гості з Рівненської області, уже тут місяць. Але й так кожної неділі ходжу до цього храму. Вчора в нас був Святвечір, сьогодні в гості підемо, вже до сутінків. Уранці Росія завдала масштабного ракетного удару по Україні. Однак Валентина запевняє, що у храмі їй було спокійно. - Щось у мене, видно, такий характер. А от дочка то вже подзвонила: "Мамо, йди додому або в метро". Вона дуже боїться, - зізнається вона. - Слава Богу, аби щось вже воно затихло. Хотілося би припинення вогню, але теж не хочеться віддавати нашої України нікому. Навіть і кусочка. А щодо цього Трампа, то на все Божа воля. Але по відчуттях щось він мені не дуже подобається. Хто за це відповість? Зеленський не чує, не бачить Хор відповідає на молитви співом, який розливається по храму. Голоси звучать гармонійно: "Святий Боже, святий Кріпкий, святий Безсмертний, помилуй нас!". Хтось заплющив очі, інші схилили голови до землі. Десь в іншому кутку собору - тихий дитячий плач. Мати вмить заспокоює маля. У лівій частині віряни вишикувалися в чергу на сповідь. - Я зустрічаю новий 2025 рік з надією на перемогу, завершення війни, - каже із сумом 66-річний Олександр Федорович. - Чи можлива зараз перемога збройним шляхом? Складно. Я вважаю, що в нас трошки неправильна влада і командири. Проблема саме в керівництві. Рішення якісь не ті. А те, що твориться з боєприпасами&hеllір; Хто за це відповість? Зеленський не чує, не бачить. Він справжній президент? Чи справжній головнокомандувач? Чоловік не впевнений, що у 2025 році можливе припинення вогню чи завершення війни. - Хотілося б цього, але однозначно відповісти не можу, тому що гинуть найкращі з українців. Найкращі вже загинули, бо вони пішли першими, стали на захист держави і державності. Але мова ж йде про те, що якщо перемир'я, то ті території залишаться. І не факт, що через кілька років ситуація не повториться. У цьому провина наших партнерів. Недостатня допомога і тиск - як з боку Європи, так і Сполучених Штатів. Я вважаю, того нелюда треба було зупиняти ще під час грузинських подій. Європа спить, так і не прокинулась. Штати далеко, у них свої інтереси, вони за океаном. Можливо, Трамп більш рішучий. Одне, що нас тримає, - це надія. "БЛАГОСЛОВЛЯЮ" Завершальна молитва. Епіфаній благословляє людей, піднімаючи хрест, і вітає вірян з Різдвом. Люди повільно розходяться під святкову музику церковних дзвонів. На виході ліворуч від брами за донат можна придбати домашню випічку - горішки, печиво, торти й тістечка. А також в асортименті розписані гільзи, дідухи, букети сухоцвітів, прикраси ручної роботи. На дрон для підрозділу, що на Харківському напрямку Волонтери збирають кошти ледь не щонеділі. 49-річна Тетяна Лопушанська з сестрою почали проводити ярмарки ще з початку повномасштабного вторгнення. Пізніше Епіфаній дозволив збирати донати біля Михайлівського монастиря. - Наші діти в пласті, і ми з ними включилися в цю історію ще з 2016 року. Коли почалася Велика війна, ми почали активно проводити збори. Потім на День Києва я кажу: давайте попросимо Епіфанія. У нас є досвід, вміємо і хочемо. І він сказав: "Супер, благословляю". Так ми почали тут проводити ярмарок. Ми тут щосуботи, щонеділі і по великих святах, - розказує Тетяна. - Багато коштів пішло на виробництво дронів. Починали двома сім'ями: моя сестра, я з племінниками і моя сім'я. А тепер у нас уже пів України: Харків, Львів, Глобине, Сарни, Рівне, Тернопіль. Діти-семінаристи дивляться на нас і питають: "А можна, ми будемо з вами?" Це круто. Останнім часом українці стали менше донатити, каже жінка. Випікають смаколики за свої кошти. Усе, що зібрали, віддають на потреби фронту. - Донатять зараз переважно військові, їхні сім'ї, сім'ї загиблих і волонтери. Учора, у Святвечір, отримали запит із фронту на мавіки, машину. Ми скинулися, але мені плакати хотілося. Дуже сумно, що є дві України: одна тут святкує біля ялинки, а інша - на фронті, - жаліється Лопушанська. - Ми не маємо права сидіти вдома. Я хочу перемоги. Якщо буде перемир'я, то всі смерті будуть даремні. Маємо рухатися, бо програє той, хто перший видихнеться. Дуже важливо для хлопців на фронті знати, що тут працюють люди. Вони не самі. Я вважаю, що кожен українець має знайти свою стежку в обороні. Хтось плете сітки, хтось працює логістом, хтось купує дрони. Тетяна відволікається - хтось хоче придбати печиво за донат. Готівку кидають у гільзу від снаряда. На прилавку волонтерки розвісили прапори, подаровані військовими. - Ми не можемо перемогти з цією владою. Вибори наче не на часі, але зараз при владі дуже багато випадкових людей, які не бажають перемоги. Мені дуже подобається Прокопенко. Це людина з бездоганним авторитетом. Він був би чудовим президентом, хоча навряд піде на вибори. Президент має бути патріотом і показувати приклад. Закон має діяти для всіх. Якщо вкрав - відповідай. СВЯТВЕЧІР І "ТИХА" ПЕРЕМОГА В Успенському соборі Києво-Печерської лаври на завершення літургії хор співає традиційні українські колядки. Віряни разом зі священниками виводять радісно "Добрий вечір тобі, пане господарю". Це вже третє Різдво у лаврі, коли в храмах молитви звучать українською. - Попри все, із позитивним настроєм все-таки дивимося у 2025 рік. Найголовніше - не зневіритись, вірити, що все буде добре і буде Україна, - наголошує 40-річна Людмила. Із чоловіком, сином і донькою фотографуються біля арок з гірляндами перед входом в собор. - Я не тільки ходжу щороку на службу, а й щонеділі. Але на такі великі свята вирішила прийти до Лаври. Приходиш і душа наповнюється, стає радісно. Дуже радісно, що ми можемо в такій святині насолоджуватися українськими піснями. До переходу Різдва на 25 грудня ставиться позитивно. Із 2014 року Людмила ходить тільки в українську церкву. Головне прийняти це в душі, і тоді перехід стає простим, додає. - До тих, хто святкує 7 січня, ставлюся з розумінням. Мої батьки живуть у Почаєві, і вони святкують 7 січня. Сподіваюся, рано чи пізно ми прийдемо до єдності, - каже вірянка, тримає білі китиці на хустці, які розхристує вітер. - У 2024-му настрій погіршився трохи, але я все одно вірю в перемогу. Це буде, певно, не ейфорічна перемога, а тиха й радісна, можливо, навіть на папері. Рано чи пізно ми прийдемо до єдності - Чи погодилась би на припинення вогню без повернення територій? - питаємо. - Дуже важко сказати. Говорила з мамою, яка похоронила сина. Вона сказала: "Скільки ми ще будемо хоронити? Інші теж хочуть жити. Батьки хочуть бути для своїх дітей, сини - повернутися до своїх матерів, жінки чекають", - переказує слова знайомої Людмила. - Навіть ті, хто похоронили близьких, починають думати, що можливо пора щось завершувати. Сьогодні у родини особливі традиції - зібратися в церкві. Святвечір проводять за всіма традиціями - 12 страв, дідух. - Я виросла на Західній Україні, тому ці традиції для мене незмінні. Після церкви телефонуємо бабусям, сестрам, тітям і дядям. Для нас Різдво - це сімейне, домашнє свято, а не для торгових центрів, - каже наостанок вірянка. Жінки у храмі тримають на руках дітей. Чоловіки зняли шапки. Біля вівтаря на столі лежать проскури у кошику з білою серветкою, поставили й кухоль з водою. За ним під стіною - Вертеп в оточенні різдвяних ялинок з мерехтливими вогниками. Вівтар прикрасили хвойними гілками з червоними кулями. СИНИ НА ПЕРЕДОВІЙ Не всі церкви Києво-Печерської лаври звільнили від служителів РПЦ. Поки не вдалося повернути храм Агапіта Печерського. Прохід на територію Нижньої лаври перекрили правоохоронці кілька місяців тому. Однак церква над дорогою відкрита. Різдво ж тут святкують 7 січня. Представники так званого "московського патріархату" відмовилися переходити на новий календар. - Чи проводять різдвяну службу сьогодні в церкві? - питаємо вірян біля воріт надворі. Усі здивовано хитають головою, мовляв: "Різдво 7 січня - тоді й приходьте". На вулиці мало людей. Час від часу з оберемками жовтих свічок із храму виходять прихожани. - Я з дитинства святкувала 7 січня. Зараз просто не розберу, що до чого, того й роблю, як було. До людей, які святкують 25 грудня, ставлюся з повагою. Бог один для всіх. Головне - вірити, - розказує 82-річна Валентина Куценко. - Я сама зараз. Двоє синів на передовій. У мене тільки онук зостався. Як його заберуть - то мені вже тільки помирать. А зараз ловлять всюди. Опікунство не дозволяють оформити. Кажуть, що тільки з першою групою. А я ж перехворіла онкологією, маю проблеми зі спиною, що ледь ходжу. Щавель рвали, щоб вижити, працювали за кусок хліба Однією рукою жінка спирається на ціпок, другою - на милицю. З важкістю одягає рюкзак на плечі і повільно крокує до автобусної зупинки. - Я з Харківської області. Переїхала в Київ, коли захворіла. А коли хотіла вертаться додому, то було вже пізно. Була домівка, хазяйство. А тепер усе розбите, нема нічого, - розповідає вірянка. - Я пережила вже одну войну. Хоч і мала була, а все помню. Казали: "Ось-ось закінчиться". А вона все йшла, а як закінчилась, ой&hеllір; почалась голодовка. Щавель рвали, щоб вижити, працювали за кусок хліба - а він такий гливкий. Штучно це зробили нам, бо, памʼятаю, урожай тоді гарний був, вродило. Старшому сину Валентини Куценко 56 років, молодшому - 49. Обидва перебувають під Покровськом. - Їсти важко, умови важкі. Син у землянці два на два, їсти - те, що волонтери привезуть. Але каже: "Все добре, не журись", - ділиться жінка. - Але я не готова я віддати території за мир. Віддаси раз - потім прийдуть за іншим. Українці - це працьовитий народ, ми тут стараємось, а вони хочуть усе готове. Валентина сідає в маршрутку. Їде в кімнату, яку для неї винайняв онук. На подвір'ї біля Успенського собору чути гул розмов і привітання. Люди обмінюються теплими словами, дехто загортається в тепле пальто. Діти бігають, сміючись,і зупиняються, щоб погріти руки біля батьків.

Різдво цьогоріч вдруге офіційно відзначається в Україні за новим церковним календарем - 25 грудня. Це рішення стало частиною відходу від радянської спадщини та наближення до європейських традицій. Для багатьох українців святкування в цей день символізує ідентичність та єдність. По всій країні відбулися урочисті богослужіння, які зібрали тисячі вірян. Кореспондентка Gаzеtа.uа побувала у храмах Києва й дізналася, про що там говорять прихожани і яким бачать майбутній рік для України. ПРИПИНЕННЯ ВОГНЮ Вранішнє сонце пробивається крізь фактурні вікна Михайлівського золотоверхого собору. Храм уже повен людей - у вишиванках, заквітчаних хустках. Пахне ладаном і чути тільки приглушений шепіт вірян, які заходять до храму, схиляючи голови для молитви. На амвоні вже стоять священники - у біло-срібному облаченні. Богослужіння з нагоди Різдва очолює предстоятель Православної церкви України митрополит Епіфаній. Починається літургія. Перші слова молитви лунають гучно і урочисто. Обабіч вівтаря на підвищеннях стоять оператори - службу транслюють наживо. Деякі віряни заходять у храм ненадовго. Запалюють свічки, від яких повітря стає мов тягучим і солодким. Схиляють голови, осіняють себе хрестом і виходять надвір. Церковний спів чути й на вулиці. До храму поспішають ішні прихожани. Багато людей ведуть дітей. Біля входу літня жінка одягає онуку шапку, відволікаючись від молитви. - Зараз свята, і, звичайно, піднесений настрій, чогось доброго чекаєш. Але бачите, в нас зараз такі обставини, що весь час плакати хочеться, - говорить 65-річна Валентина й на її очі накочуються сльози. - Я приїхала до дочки в гості з Рівненської області, уже тут місяць. Але й так кожної неділі ходжу до цього храму. Вчора в нас був Святвечір, сьогодні в гості підемо, вже до сутінків. Уранці Росія завдала масштабного ракетного удару по Україні. Однак Валентина запевняє, що у храмі їй було спокійно. - Щось у мене, видно, такий характер. А от дочка то вже подзвонила: "Мамо, йди додому або в метро". Вона дуже боїться, - зізнається вона. - Слава Богу, аби щось вже воно затихло. Хотілося би припинення вогню, але теж не хочеться віддавати нашої України нікому. Навіть і кусочка. А щодо цього Трампа, то на все Божа воля. Але по відчуттях щось він мені не дуже подобається. Хто за це відповість? Зеленський не чує, не бачить Хор відповідає на молитви співом, який розливається по храму. Голоси звучать гармонійно: "Святий Боже, святий Кріпкий, святий Безсмертний, помилуй нас!". Хтось заплющив очі, інші схилили голови до землі. Десь в іншому кутку собору - тихий дитячий плач. Мати вмить заспокоює маля. У лівій частині віряни вишикувалися в чергу на сповідь. - Я зустрічаю новий 2025 рік з надією на перемогу, завершення війни, - каже із сумом 66-річний Олександр Федорович. - Чи можлива зараз перемога збройним шляхом? Складно. Я вважаю, що в нас трошки неправильна влада і командири. Проблема саме в керівництві. Рішення якісь не ті. А те, що твориться з боєприпасами&hеllір; Хто за це відповість? Зеленський не чує, не бачить. Він справжній президент? Чи справжній головнокомандувач? Чоловік не впевнений, що у 2025 році можливе припинення вогню чи завершення війни. - Хотілося б цього, але однозначно відповісти не можу, тому що гинуть найкращі з українців. Найкращі вже загинули, бо вони пішли першими, стали на захист держави і державності. Але мова ж йде про те, що якщо перемир'я, то ті території залишаться. І не факт, що через кілька років ситуація не повториться. У цьому провина наших партнерів. Недостатня допомога і тиск - як з боку Європи, так і Сполучених Штатів. Я вважаю, того нелюда треба було зупиняти ще під час грузинських подій. Європа спить, так і не прокинулась. Штати далеко, у них свої інтереси, вони за океаном. Можливо, Трамп більш рішучий. Одне, що нас тримає, - це надія. "БЛАГОСЛОВЛЯЮ" Завершальна молитва. Епіфаній благословляє людей, піднімаючи хрест, і вітає вірян з Різдвом. Люди повільно розходяться під святкову музику церковних дзвонів. На виході ліворуч від брами за донат можна придбати домашню випічку - горішки, печиво, торти й тістечка. А також в асортименті розписані гільзи, дідухи, букети сухоцвітів, прикраси ручної роботи. На дрон для підрозділу, що на Харківському напрямку Волонтери збирають кошти ледь не щонеділі. 49-річна Тетяна Лопушанська з сестрою почали проводити ярмарки ще з початку повномасштабного вторгнення. Пізніше Епіфаній дозволив збирати донати біля Михайлівського монастиря. - Наші діти в пласті, і ми з ними включилися в цю історію ще з 2016 року. Коли почалася Велика війна, ми почали активно проводити збори. Потім на День Києва я кажу: давайте попросимо Епіфанія. У нас є досвід, вміємо і хочемо. І він сказав: "Супер, благословляю". Так ми почали тут проводити ярмарок. Ми тут щосуботи, щонеділі і по великих святах, - розказує Тетяна. - Багато коштів пішло на виробництво дронів. Починали двома сім'ями: моя сестра, я з племінниками і моя сім'я. А тепер у нас уже пів України: Харків, Львів, Глобине, Сарни, Рівне, Тернопіль. Діти-семінаристи дивляться на нас і питають: "А можна, ми будемо з вами?" Це круто. Останнім часом українці стали менше донатити, каже жінка. Випікають смаколики за свої кошти. Усе, що зібрали, віддають на потреби фронту. - Донатять зараз переважно військові, їхні сім'ї, сім'ї загиблих і волонтери. Учора, у Святвечір, отримали запит із фронту на мавіки, машину. Ми скинулися, але мені плакати хотілося. Дуже сумно, що є дві України: одна тут святкує біля ялинки, а інша - на фронті, - жаліється Лопушанська. - Ми не маємо права сидіти вдома. Я хочу перемоги. Якщо буде перемир'я, то всі смерті будуть даремні. Маємо рухатися, бо програє той, хто перший видихнеться. Дуже важливо для хлопців на фронті знати, що тут працюють люди. Вони не самі. Я вважаю, що кожен українець має знайти свою стежку в обороні. Хтось плете сітки, хтось працює логістом, хтось купує дрони. Тетяна відволікається - хтось хоче придбати печиво за донат. Готівку кидають у гільзу від снаряда. На прилавку волонтерки розвісили прапори, подаровані військовими. - Ми не можемо перемогти з цією владою. Вибори наче не на часі, але зараз при владі дуже багато випадкових людей, які не бажають перемоги. Мені дуже подобається Прокопенко. Це людина з бездоганним авторитетом. Він був би чудовим президентом, хоча навряд піде на вибори. Президент має бути патріотом і показувати приклад. Закон має діяти для всіх. Якщо вкрав - відповідай. СВЯТВЕЧІР І "ТИХА" ПЕРЕМОГА В Успенському соборі Києво-Печерської лаври на завершення літургії хор співає традиційні українські колядки. Віряни разом зі священниками виводять радісно "Добрий вечір тобі, пане господарю". Це вже третє Різдво у лаврі, коли в храмах молитви звучать українською. - Попри все, із позитивним настроєм все-таки дивимося у 2025 рік. Найголовніше - не зневіритись, вірити, що все буде добре і буде Україна, - наголошує 40-річна Людмила. Із чоловіком, сином і донькою фотографуються біля арок з гірляндами перед входом в собор. - Я не тільки ходжу щороку на службу, а й щонеділі. Але на такі великі свята вирішила прийти до Лаври. Приходиш і душа наповнюється, стає радісно. Дуже радісно, що ми можемо в такій святині насолоджуватися українськими піснями. До переходу Різдва на 25 грудня ставиться позитивно. Із 2014 року Людмила ходить тільки в українську церкву. Головне прийняти це в душі, і тоді перехід стає простим, додає. - До тих, хто святкує 7 січня, ставлюся з розумінням. Мої батьки живуть у Почаєві, і вони святкують 7 січня. Сподіваюся, рано чи пізно ми прийдемо до єдності, - каже вірянка, тримає білі китиці на хустці, які розхристує вітер. - У 2024-му настрій погіршився трохи, але я все одно вірю в перемогу. Це буде, певно, не ейфорічна перемога, а тиха й радісна, можливо, навіть на папері. Рано чи пізно ми прийдемо до єдності - Чи погодилась би на припинення вогню без повернення територій? - питаємо. - Дуже важко сказати. Говорила з мамою, яка похоронила сина. Вона сказала: "Скільки ми ще будемо хоронити? Інші теж хочуть жити. Батьки хочуть бути для своїх дітей, сини - повернутися до своїх матерів, жінки чекають", - переказує слова знайомої Людмила. - Навіть ті, хто похоронили близьких, починають думати, що можливо пора щось завершувати. Сьогодні у родини особливі традиції - зібратися в церкві. Святвечір проводять за всіма традиціями - 12 страв, дідух. - Я виросла на Західній Україні, тому ці традиції для мене незмінні. Після церкви телефонуємо бабусям, сестрам, тітям і дядям. Для нас Різдво - це сімейне, домашнє свято, а не для торгових центрів, - каже наостанок вірянка. Жінки у храмі тримають на руках дітей. Чоловіки зняли шапки. Біля вівтаря на столі лежать проскури у кошику з білою серветкою, поставили й кухоль з водою. За ним під стіною - Вертеп в оточенні різдвяних ялинок з мерехтливими вогниками. Вівтар прикрасили хвойними гілками з червоними кулями. СИНИ НА ПЕРЕДОВІЙ Не всі церкви Києво-Печерської лаври звільнили від служителів РПЦ. Поки не вдалося повернути храм Агапіта Печерського. Прохід на територію Нижньої лаври перекрили правоохоронці кілька місяців тому. Однак церква над дорогою відкрита. Різдво ж тут святкують 7 січня. Представники так званого "московського патріархату" відмовилися переходити на новий календар. - Чи проводять різдвяну службу сьогодні в церкві? - питаємо вірян біля воріт надворі. Усі здивовано хитають головою, мовляв: "Різдво 7 січня - тоді й приходьте". На вулиці мало людей. Час від часу з оберемками жовтих свічок із храму виходять прихожани. - Я з дитинства святкувала 7 січня. Зараз просто не розберу, що до чого, того й роблю, як було. До людей, які святкують 25 грудня, ставлюся з повагою. Бог один для всіх. Головне - вірити, - розказує 82-річна Валентина Куценко. - Я сама зараз. Двоє синів на передовій. У мене тільки онук зостався. Як його заберуть - то мені вже тільки помирать. А зараз ловлять всюди. Опікунство не дозволяють оформити. Кажуть, що тільки з першою групою. А я ж перехворіла онкологією, маю проблеми зі спиною, що ледь ходжу. Щавель рвали, щоб вижити, працювали за кусок хліба Однією рукою жінка спирається на ціпок, другою - на милицю. З важкістю одягає рюкзак на плечі і повільно крокує до автобусної зупинки. - Я з Харківської області. Переїхала в Київ, коли захворіла. А коли хотіла вертаться додому, то було вже пізно. Була домівка, хазяйство. А тепер усе розбите, нема нічого, - розповідає вірянка. - Я пережила вже одну войну. Хоч і мала була, а все помню. Казали: "Ось-ось закінчиться". А вона все йшла, а як закінчилась, ой&hеllір; почалась голодовка. Щавель рвали, щоб вижити, працювали за кусок хліба - а він такий гливкий. Штучно це зробили нам, бо, памʼятаю, урожай тоді гарний був, вродило. Старшому сину Валентини Куценко 56 років, молодшому - 49. Обидва перебувають під Покровськом. - Їсти важко, умови важкі. Син у землянці два на два, їсти - те, що волонтери привезуть. Але каже: "Все добре, не журись", - ділиться жінка. - Але я не готова я віддати території за мир. Віддаси раз - потім прийдуть за іншим. Українці - це працьовитий народ, ми тут стараємось, а вони хочуть усе готове. Валентина сідає в маршрутку. Їде в кімнату, яку для неї винайняв онук. На подвір'ї біля Успенського собору чути гул розмов і привітання. Люди обмінюються теплими словами, дехто загортається в тепле пальто. Діти бігають, сміючись,і зупиняються, щоб погріти руки біля батьків.

На Київщині працює унікальний підрозділ протиповітряної оборони, де більшість добровольців - жінки. Їх називають "Бучанськими відьмами". Вони проходять бойову підготовку, освоюють кулемети, працюють у мобільних вогневих групах і виходять на нічні чергування. Їхня ціль - дрони-камікадзе. Кореспондентка Gаzеtа.uа побувала на чергуванні підрозділу й поспілкувалася з доброволицями. Дізналася їхні історії, як вони вчаться збивати ворожі дрони і чому вирішили долучитися до "Бучанських відьом". ДОБРОВОЛИЦІ Біля штабу на світанку добровольці Бучанського ДФТГ збираються разом. Поки чекають командира - пʼють каву, спілкуються, виносять у двір важкі рюкзаки. Нова група готується заступити на добове чергування. Більшість військових тут - жінки. На плацу за штабом всі збираються на шикування. Одягнені у піксель, теплі шапки або кепки, добровольці стають у дві шеренги. Обличчя стомлені, але зосереджені. Про поточну ситуацію розповідає начальник штабу Бучанського ДФТГ полковник Андрій Верлатий - статний чоловік із суворим поглядом. Сьогодні він відʼїжджає на фронт, тому має обмаль часу. - На сьогоднішній день у підрозділі 150 осіб, із них 93 - жінки, близько 12 - чоловіки. Інші посади поки що вакантні, тому зараз ми проводимо доукомплектацію особового складу, - розповідає після шикування Верлатий. - Основна маса нових заявок - це жінки. Я розумію, що з огляду на підвищення мобілізаційних заходів в Україні, у нашому підрозділі, можливо, невдовзі всі 100% особового складу становитимуть жінки. Підрозділ Бучанського ДФТГ був сформований після початку повномасштабного вторгнення. На початку у його складі переважали чоловіки. - У той час ми фактично мали дві повні роти особового складу, і це все були чоловіки. Наразі всі чоловіки, які були в добровольчому формуванні, несуть службу в різних підрозділах ЗСУ та з честю виконують свої завдання, - підкреслив начальник штабу. - Частина бере участь у заходах протиповітряної оборони. За весь час існування нашого підрозділу ми збили сім шахедів: три чорних і чотири білих. Варто зазначити, що три з цих дронів були знищені жіночими або спільно з жіночими групами. Для виконання завдань "Бучанські відьми" використовують мобільні вогневі точки - пікапи, оснащені кулеметами "Максим". Їхнє основне завдання - патрулювання території та оперативне реагування на ворожі повітряні цілі, що становлять загрозу. У підрозділі служать жінки різного віку та професій. Вони поєднують бойову діяльність із повсякденним життям, роботою та сімейними обов'язками. Чергують доброволиці за графіком доба-три. - Через те, що у більшості з них є діти, вони не можуть повноцінно долучитися до ЗСУ. Але вони вмотивовані й таким чином роблять усе, щоб внести свою частку в захист країни, - наголошує Верлатий. - Багато дівчат, які доєднуються до підрозділу, проходять курс молодого бійця, починають розуміти службу й підписують контракт з підрозділами ЗСУ - в основному сухопутка або Нацгвардія. І ця тенденція тільки зростає. Сьогодні навіть у Покровську є дівчата, які виконують завдання по забезпеченню обладнання другої лінії оборони. Вони зголосилися піти добровольцями. Щоб вступити у підрозділ, найголовніше - бажання й мотивація, пояснює начальник штабу. А також - не мати відкритої карної справи й важких психічних захворювань. Починають розуміти службу й підписують контракт з підрозділами ЗСУ - Усе підтягується. Наприклад, "Валькірія" уже кулемет сама споряджає. У нас немає проблем з тим, щоб людина не дійшла до виконання завдань. Ніхто не перегружає, колектив завжди може допомогти, - додає Андрій Верлатий. - Але це звичайна служба. Єдине, що ви йдете не в казарму, а можете повернутися до своєї сімʼї. Також у підрозділі служать чоловіки, яких демобілізували. Це переважно бійці з пораненнями чи ампутаціями, які не можуть виконувати бойові завдання. Однак вони вмотивовані продовжувати захищати країну добровільно. Андрій Верлатий розповідає, що волонтери й територіальна громада підтримують підрозділ, зокрема допомагають з автівками. - Завдяки співпраці з мером і територіальною громадою, маємо одне з найбільш забезпечених добровольчих формувань в Україні, - наголошує він. - Допомагають також міста-побратими інших країн. Народна депутатка Ольга Василевська-Смаглюк запрошує для навчань закордонних досвідчених інструкторів, зокрема з Франції, які мали десятки виходів в Афганістані, Сирії. Їх дуже важко запросити, але таки вдається. СТРІЛЯТИ НА ВИПЕРЕДЖЕННЯ Після шикування жінки розходяться. Складають речі у пікап і мінівен, одягають бронежилети, беруть із собою зброю. Зі всією амуніцією доброволиця Лідія із позивним "Булочка" носить цивільний невеликий рюкзак. - Ноутбук сина потрібно занести в ремонт після чергування, - пояснює жінка. Лідія проживає в Бучанському районі. Вона долучилася до підрозділу, коли дізналася про набір у кінний патруль, але цей напрямок ще не був запущений. Замість цього Лідія обрала мобільну вогневу групу, яка спеціалізується на знищенні шахедів. - Я попросилася в групу МВГ - це мобільна вогнева група. Мені тут сподобалося, я тут із початку червня. Основна мотивація - захист країни, - наголошує жінка. - Багато чоловіків зараз йдуть на фронт, і я розумію, що хтось має залишатися тут, підтримувати спокій. Перший досвід поводження зі зброєю був для Лідії складним і хвилюючим. Вона зізнається, що раніше навіть не тримала автомат у руках. - До цього я зброї ніколи в руках не тримала. Коли вперше взяла автомат, руки трусилися, серце калатало. Навіть жартували, що мене до дерева прив'язати треба, щоб я не впала. Це було страшно, адже це не іграшка, - зізнається. - Але згодом я швидко освоїлася. Найбільше запамʼятолося чергування, коли ми виїхали на бойову позицію в поле, а все небо було червоне - шахеди летіли, ракети летіли. Ми були тоді групою, з кулеметом. Я тоді працювала з автоматом. Влучити в шахед складно: він летить зі швидкістю 180 км/год, треба стріляти на випередження, вираховувати траєкторію. Лідія не боялася за себе, проте хвилювалася, щоб усі цілі знищили й вони не могли завдати шкоди. - Страх був за те, що він може прилетіти в цивільний будинок, у дитячий садочок чи в лікарню. Ми не могли цього допустити, - каже вона спокійно і впевнено. - Наш командир казав, що у жінок є сильний інстинкт оберігання, і саме це стало основою для створення підрозділу. Мої діти у мене під захистом Нічні чергування також уже увійшли у звичку. Після служби жінка повертається до повсякденних справ. - Спочатку це важко, але організм адаптується. Головне - дотримуватися зміни: доба через три. Три доби вдома я сплю спокійно, міцно, - розказує доброволиця. - Але тут, на чергуванні, я постійно у бойовій готовності. "Булочка" виховує чотирьох дітей, наймолодшому - сім років, а найстаршому - сімнадцять. Діти звикли до її служби і підтримують її вибір. Вони пишаються тим, що їхня мама військова. - Мені з дитинства подобалася військова справа, тут є дисципліна, - говорить Лідія і наостанок додає, - Коли я на чергуванні, то відчуваю, що мої діти у мене під захистом. "ЗМОЖУ ДАТИ ВІДСІЧ" У сосновому лісі спокій порушують лише рівномірні кроки та стишені голоси. Перед чергуванням "Бучанські відьми" пройдуть чергове навчання зі злагодженості. Інструктор підпалює цигарку й чекає, поки жінки зберуться. - Перевірте, щоб в автоматах немає патронів, - дає вказівки з техніки безпеки він. Це - меткий чоловік низького зросту у темних тактичних окулярах. На підборіддя опустив чорний баф. Імені не називає та просить не фотографувати. Жінки стають рівним строєм, уважно слухаючи інструктора. Усі вдягнені в камуфляж, перед собою тримають зброю, на бронежилетах видніються шеврони. За ними простягається густий ліс, крізь який пробивається сонячне світло. Прохолодне повітря наповнене запахом хвої й свіжої землі. Кроки відлунюють глухо. У тиші чути, як клацає зброя. Між деревами вириті окопи й капоніри, височіють земляні насипи. - Готуємося! Зброю на огляд! - віддає команди інструктор. - Пусто! - відповідають жінки по черзі, виходячи зі строю, щоб перевірити автомати. Коли хтось збивається чи робить щось не так - група починає все знову. На полігоні встановили модульні будинки, лазню й кухню. Із коминів повільно клубочиться дим, зникаючи на сонці. Кілька будинків поставили колом, щоб вийшов внутрішній дворик. Там розмістили склад, накриття для дров, місце для відпочинку. Біля модулів поставили старі мʼякі крісла, столи й лавки. Подекуди імпровізовані ґанки прикрили покривалами, щоб не задувало холодне повітря. Нових завдань, гріючись на сонці, чекає мешканка Гостомеля Світлана. Вона лише нещодавно приєдналася до "Бучанських відьом". Жінка розповідає, що хотіла вступити до війська до Великої війни. Працює менеджеркою з обліку й поєднує постійну роботу зі службою. Якщо чергування припадає на робочий день, то колеги її підміняють. - Я побачила в інтернеті про підрозділ, побачила "Валькірію", Валентину, і вона мене дуже надихнула, - говорить Світлана, посміхаючись очима. - Думаю, якщо не можу бути на передовій, то хоча б тут можу допомогти. Хлопцям і дівчатам, які зараз на передовій, дуже складно, бо ворог наступає. Якщо, не дай Боже, знов на нас підуть з Білорусі, то я хоч буду знать, що зможу дати якусь відсіч і захистити людей. З кожним днем стаю сильнішою Під час чергувань Світлана виконує наземне патрулювання. У підрозділі є кулеметники, однак у разі необхідності вона може збити ціль з автомата. - Ми тренувалися стріляти по гелевому шарику, який піднімали на нитці. Він рухається від вітру, і ти вчишся влучати в рухому ціль. У мене вийшло з першого разу! Тут можна і жити, і спати. У нас є кухня - готують борщі, супи, плов, макарони. Є польова лазня, яку, за потреби, можна розтопити. Хоча це трапляється рідко, в основному влітку, - зазначає вона. - Під час чергувань намагаємося навчатися чомусь новому: стріляти, бігати, проходити смугу перешкод. Іноді буває фізично важко. Я до служби не тренувалася, але зараз відчуваю, що з кожним днем стаю сильнішою. Після огляду зброї доброволиці групою мають обстежити територію. Стають у пари, прикриваючи одна одну зі спини. Військові імітують пересування в бойовій обстановці. Усі сконцентровані, крокують злагоджено. Лише час від часу жінки тихо сміються, жартуючи між собою. Тепер інструктор дає команду штурмувати ворожі позиції. Жінки групою розходяться по лісу. Ступають тихо й обережно, лише чути поодинокий тріск сухих гілок під важкими чоботами. Олена "Акума" у спорядженні й касці підходить до ворожого окопу - її прикриває посестра. Напарниця кидає гранату в окоп. Потім Олена стає на коліно, прицілюючись із автомата. Жінки захоплюють ворожого командира. - Рухаємося тихо, - коментує тренер. "БОЙОВІ ВІДЬМИ" У перерві дівчата годують цуценят, що живуть тут, на позиції. Доброволиця Валентина "Валькірія" нахиляється до одного, простягаючи руку. Цуценя піднімається на задні лапи, легенько торкаючись її долоні. Валентині 51 рік. Якось вона дізналася про набір жінок до мобільної вогневої групи. І ось уже пʼять місяців служить у підрозділі. Валентина - ветеринарний лікар за освітою. Але вирішила змінити своє життя і присвятити себе захисту країни. - Навчаюся зараз володіти зброєю, кулеметами. Ми всі чергуємо, - розповідає жінка. - Зараз покинула роботу і зосередилася на вивченні тактичної медицини. Усе своє життя присвячую нашому підрозділу. Ми всі змінилися, бо змінилися реалії. Просто займатися своїм повсякденним життям не вийде, бо воно залежить від того, як хлопці стоять і боронять наші рубежі. Але у бійців залишилися тут сімʼї, діти, а сюди долітає ця св*лота, ці шахеди. Тому комусь потрібно тут стояти. До Великої війни Валентина жила звичайним життям, але російська окупація її селища змінила все. Вона з родиною пробула в окупації близько трьох тижнів. - Цього було достатньо, щоб побачити і почути всі жахи. Ми знали, що твориться в Бучі, що відбуваються розстріли, вбивають чоловіків і навіть дітей. Чекали, що і до нас прийдуть, бо їх було багато, - згадує "Валькірія" початок повномасштабного вторгнення. - Колони техніки йшли по нашому селищу. Ми не знали, що робити. Була тривожна валізка, запаси води, але сиділи, як жертви. У Валентини троє дітей. Через їхній будинок літали ворожі снаряди. У середині березня родина вирішила виїжджати. На шляху вони бачили зруйновані будинки, підбиту техніку та загиблих. - Ми їхали через два блокпости. Це було в середині березня, надворі -10, а навколо горіли будинки. Дитина бачила загиблих, але, здається, пам'ять стерла ці моменти. Тоді було дуже страшно. Ми бачили наших хлопців, яких було зовсім мало. Це не було так, як зараз - великі підрозділи. Там стояли по п'ятеро, по троє, хто у формі, хто в цивільному, - говорить вона здавленим від сліз голосом. - Нас їхало восьмеро в одній машині, з нами була собака. Ми взяли мінімум речей - більше забирали живих. Того дня нам пощастило: нашу колону не обстріляли, хоча ми проїжджали через два ворожих блокпости. Валентина зупиняє розповідь, щоб перевести подих від важких спогадів і зізнається, що після таких подій її життя змінилося назавжди. Пізніше вона вирішила долучитись до "Бучанських відьом", щоб захищати свою громаду. Командир дає наказ, орієнтири - і ми працюємо - Ми працюємо на чергуваннях, у темну пору доби виявляємо цілі акустично та за допомогою планшетів. Видно, як дрони підлітають, їхню швидкість і напрямок. Командир дає наказ, орієнтири, і ми працюємо, - пояснює "Валькірія". - Під час мого чергування таких випадків не було, але дівчатка, які були до нас, змогли збити три шахеди. Вони, мабуть, дізналися, що у нас тут такі підрозділи - такі "відьми", і тепер часто облітають нас. Назва "Бучанські відьми" виникла з перших днів існування підрозділу. Однією з перших жінок у групі була власниця шеврону із зображенням відьми. Їхній екіпаж стали називати "бойовими відьмами", а згодом ця назва поширилася на весь підрозділ. - Мої перші тренування далися важко. Жара, ми в броніках і зі зброєю. Треба було бігти по колоді, під якою прірва, - із посмішкою ділиться Валентина. - Інструктор допоміг, то я раз-другий - а потім: "Давайте ще". Зараз уже спокійно виконую завдання. Навчаємося на кожній ділянці, а сьогодні з групою буду як командир і працюватиму на планшеті. Є на чергуванні кулеметниця, помічник кулеметника, охорона периметру. У нічний час є людина, яка керує ліхтарями для моніторингу неба. ФЕЄРВЕРКИ І ПАНІЧНИЙ СТРАХ Після перерви жінки вирушають на вогневу позицію. Закидують у пікап спорядження, перевіряють на справність кулемет. Залазять у кузов, і як тільки той рушає - міцно тримаються руками за борти. Мотор пікапа працює гучно. Кузов хитається на дорозі. Раптом авто різко зупиняється, здіймаючи пісок і пил. Навколо розкинулось сухе й потріскане поле. Жінки швидко збирають кулемет, заливають всередину воду й заряджають набої. Помічниця кулеметниці Олена "Акума" розповідає про використання кулемета "Максим". - Кулемет "Максим" було створено у 1883 році, модернізовано у 1910 році, і зараз у нас зразок саме цього року. Це архаїчна зброя, але вона потужна, страшна і зла. Навіть наш президент відзначав, що мобільні вогневі групи, які використовують цю зброю, дуже ефективні, - говорить вона, зничуючи плечима. - Ми маємо дешеве знаряддя, яке може знищувати шахеди. Адже збивати їх ракетами Раtrіоt невигідно, це все одно що айфоном цвяхи забивати. Прицільна дальність кулемета становить до 1 км, ефективна - до 3 км. Швидкість пострілу - понад 600 куль за хвилину. Завдяки охолодженню водою "Максим" може стріляти майже безперервно. Проте Олена визнає, що використовувати цю зброю складно через її вагу, яка становить 27 кг без води, і ще більше - із водяним охолодженням. - Кулемет важкий, його доводиться переносити вдвох. Ми виїжджаємо на позиції, і вже на місці збираємо його, бо турель не витримала б наших доріг, - пояснює "Акума". - Ми переміщаємося по полях, по ямах, часто на великій швидкості. Робота мобільних вогневих груп передбачає оперативну реакцію на загрози. Групи не виїжджають на кожну повітряну тривогу чи ракетну небезпеку, оскільки їхнє завдання - збивати дрони. - Виявлено ворожу ціль! - голос командирки звучить різко, і військові швидко займають позиції. Рудоволоса військова повертає кулемет. "Акума" на платформі підводиться, щоб підстрахувати, а "Валькірія" біля пікапу моніторить інформацію у планшеті. - По виявленій цілі три корпуси вперед безперервним - вогонь! - постріл кулемета розрізає повітря, залишаючи сліди диму у повітрі. Після "знищення" цілі жінки розбирають зброю. Кулеметниця Тетяна зі співзвучним позивним "Таяна" важко дихаючи злазить з кузова авто. У бронежилеті працювати важко, зізнається, бо він не адаптований під жіноче тіло й важкий. Тому час від часу жінка припіднімає його, щоб зняти напругу. "Таяна" родом з Ірпеня, де й застала початок повномасштабного вторгнення. У підрозділі "Бучанські відьми" вона вже понад п'ять місяців. - Моя мотивація долучитися до підрозділу - це перемога. У мене діти живуть за кордоном через війну. Загинув чоловік, брат чоловіка, а мій племінник зник безвісти. Через усі переживання у матері стався інфаркт, і вона також померла&hеllір; - розповідає вона швидко, щоб приховати емоції. - Моє житло зруйнували на початку повномасштабного вторгнення, і я була змушена відправити дітей за кордон. Вони вже два з половиною роки там, і повернутися зможуть тільки після перемоги. Тому для мене перемога - це головне. На початку повномасштабного вторгнення з родиною вона перебувала всього за сто метрів від блокпоста "Жираф". Ховалися в офісному приміщенні, і в один із днів росіяни вдарили по цій будівлі. - Я собою прикривала дітей. У мене була тільки одна думка&hеllір; щоб діти не злякалися, коли будуть скидати моє тіло з себе. Я віддавала собі звіт, що можу більше не вийти, але моє головне завдання було, щоб діти залишилися живими, - каже вона. - Для дітей війна - це величезна психологічна травма. Коли ми опинилися в Іспанії, там у середині березня було національне свято. Вони запускали феєрверки безперервно. Але мої діти через пережите ховалися між ліжком і стінкою. Це був панічний страх. Цей підрозділ став для мене справжньою родиною Тетяна вивезла дітей, але у квітні 2022 року повернулася в Україну, щоб після деокупації Ірпеня та Бучі допомагати відновлювати міста. Спершу почала волонтерити, очолювала громадську організацію, яка допомагала родинам захисників і загиблих військових. - Війна пройшла по мені дуже боляче, але це тільки зміцнило моє бажання діяти. Після обстрілу в Костянтинівці, де я була волонтеркою, зрозуміла, що просто бути в тилу для мене недостатньо. Коли дізналася, що "Бучанські відьми" набирають дівчат, одразу зателефонувала. Пройшла співбесіду, підписала контракт - і тепер я тут. Цей підрозділ став для мене справжньою родиною. Всі дівчата тут більше, ніж сестри. Ми робимо важливу роботу: збиваємо шахеди, які несуть із собою біль і руйнування. Я не хочу, щоб вони приносили більше страждань. Ситуація на фронті зараз критична, каже наостанок "Таяна". - Боюсь, це не закінчиться швидко. Ми не віддамо їм своє, а вони не зупиняться на тому, що взяли, - пояснює доброволиця. - Для багатьох війна закінчилася. Я коли прийшла у підрозділ, то мала основну роботу, а добові чергувала тут. Від багатьох людей чула: "А нащо воно тобі треба?" або "Це твоє хобі - воно заважає". Ну якщо це моє хобі, то давайте всі такі, як я, кинемо його й побачимо, де ми будемо? Військові обережно зістрибують із платформи, прикривши брезентом кулемет. Завершився черговий день підготовки. У полі запанувала звична тиша. Лише на дорогах видно сліди від коліс. Військові збираються, піднімають з сухої трави рюкзаки, а вкритий пилом пікап чекає на наступний виїзд.