Дзеркало Тижня

Що мало бути пріоритетом соціального захисту в період війни? Швидка й усебічна допомога постраждалим від агресора, зокрема потерпілим від обстрілів працівникам критичної інфраструктури. Формально не беручи участі у війні, ці робітники працюють поруч зі смертю. Але ухвалений заради їхньої підтримки закон дав збій. Сотні потерпілих та їхніх родин хотіли отримати передбачену ним компенсацію, але зазнали невдачі через непрозорість процедур. Лише 16 червня набрала чинності постанова Кабміну, яка мала це виправити. Та є ризик, що поневіряння людей триватимуть і далі.

Вистраждана підтримка

Історію з підтримкою цивільних героїв війни можна описати так: хороша ідея, але зламаний механізм.У часи війни Україну облетіли імена людей, що стали символом незламності. Таких, як нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня працівник АТ «Укргазвидобування» Володимир Волошко, який через атаку рашистів отримав інвалідність І групи. Або як Анатолій Бабічев, провідник зі статусом «Національна легенда України», який втратив дружину-залізничницю і далі працює на благо пасажирів.Їх об’єднує не лише тяжка доля та відзнака президента, а й те, що їм відмовили в одноразовій грошовій допомозі (ОГД) для працівників об’єктів критичної інфраструктури (ОКІ) та членів їхніх сімей.Цю виплату запровадив ухвалений 20 березня 2023 року закон №2980-ІХ. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ Рада розширила право на допомогу в разі інвалідності чи загибелі на працівників критичної інфраструктури Органи Пенсійного фонду України мали призначати ОГД за шкоду життю та здоров’ю такого розміру:

особам з інвалідністю І групи — 800 тис. грн;особам з інвалідністю ІІ групи — 500 тис. грн;особам з інвалідністю ІІІ групи — 200 тис. грн;у разі загибелі (смерті) — 1 млн грн на користь родини.

Однак кількість отримувачів цих сум відносно мала. За статистикою від ПФУ, станом на 1 січня 2026 року було задоволено лише 37,4%, або 169 із 452 заяв, поданих на підставі закону №2980-ІХ.Через чиновницький безлад підприємства не вносили до Реєстру об’єктів критичної інфраструктури, а без цього органи ПФУ не визнавали потерпілих її працівниками — навіть зайнятих на залізниці, ТЕЦ чи в оборонці. Це — наймасовіша причина відмови. У такий абсурдний спосіб було «заощаджено» понад 80% виділених на це коштів у Держбюджеті-2025. Особливо розчаровувало те, що дізнатися про невключення ОКІ до непублічного Реєстру можна було лише після звернення до ПФУ.Багато хто не став миритись із таким станом речей, звернувшись до суду. Як свідчить моніторинг ГО «Соціальний рух», щонайменше 78 відмов у виплатах на цих підставах було оскаржено. Зазвичай суди визнають право на виплату, відхиляючи формальні доводи ПФУ. Водночас 29 позитивних рішень набрали законної сили, але жодного з них не виконано, нібито через брак фінансів.

Парламент згадав про робітників

Відновлення критичної інфраструктури: нестача грошей, «совок», корупція і плутанина Оприлюднення фактів несправедливості спонукало парламент у лютому поточного року ухвалити закон №4793-ІХ про поправки до закону №2980-ІХ. Зміни до статті 1 закону розширили коло осіб, на яких поширюється його дія. Право на відповідну ОГД матимуть вже не працівники об’єктів критичної інфраструктури, а (1) працівники операторів критичної інфраструктури, їхніх філій, представництв та (2) особи, постраждалі на об’єктах критичної інфраструктури.Оператором критичної інфраструктури визнається юридична особа, що здійснює управління об’єктом критичної інфраструктури. Приклад — АТ «Укрзалізниця» як юридична особа, діяльність якої підпадає під Перелік секторів критичної інфраструктури. Працівники усіх відокремлених підрозділів мають вважатися працівниками оператора. За логікою законодавця, ймовірність набуття статусу оператора критичної інфраструктури вища, бо порядок набуття статусу ОКІ занадто бюрократичний. На практиці внесення окремого суб’єкту з визначеною адресою до Реєстру могло тривати роками.

Результат 100-денної праці

Ще 25 лютого 2026 р. було внесено багатообіцяльні зміни до закону, але понад 100 днів вони висіли в повітрі. Уряду було доручено погодити підзаконні акти, які конкретизують порядок призначення допомоги, у місячний термін від дня опублікування закону №4793-ІХ. Проте визначений до 13 квітня дедлайн істотно порушили: постанову КМУ затвердили аж 10 червня. Затверджений текст відрізняється від оприлюдненого раніше проєкту. Тепер працівник ПФУ має звертатися до Держспецзв’язку, щоб перевірити, чи внесено підприємство або об’єкт до Реєстру критичної інфраструктури. Тобто право на виплату й далі залежить від реєстру, який не є відкритим для громадян.До 1 вересня ПФУ має забезпечити перегляд справ, у яких були відмови через відсутність статусу оператора / об’єкта критичної інфраструктури. В інтересах усіх громадян, які хочуть отримати виплату, — запитати в територіальному органі ПФУ, що було зроблено для перегляду справи. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ Шмигаль назвав, скільки разів РФ атакувала енергосистему України за чотири роки повномасштабної війни

Чи вирішить це проблему?

За даними Державної служби України з питань праці з початку вторгнення від бойових дій постраждали щонайменше 3554 працівники, з яких 986 — смертельно. Більшість із них травмувались на критичній інфраструктурі, тому ефективне виконання закону №2980-ІХ має виняткову цінність.Підхід Мінісоцполітики, відповідального за реалізацію закону, не є послідовним. Замість максимального сприяння в отриманні виплат людям, робота яких підпадає під Перелік секторів критичної інфраструктури, було впроваджено точкові зміни, з якими процес однаково нагадує лотерею. Нічого не сказано про долю тих громадян, які виграли суди. Скільки триватиме невиконання судових рішень, і як це можливо в країні, яка є кандидатом до ЄС? Також держава не взяла на себе обов’язку повідомити постраждалих від РФ, які отримали страхову виплату у зв’язку з нещасним випадком, про їхнє право на вищі виплати за законом №2980-ІХ.Отже, досягнуті зміни збільшують шанси скористатися допомогою за спеціальним законом, але, на жаль, не вирішують усіх болісних соціальних питань, спричинених ворожим вторгненням. Люди, трудовим подвигом яких пишається Україна, заслуговують на адекватні гарантії.

 Колись, іще до початку російської агресії 2014 року, я мав відверту розмову з одним впливовим російським бізнесменом. На запитання, чому його діти живуть і навчаються на Заході, а сам він володіє там дорогою нерухомістю, попри публічну антизахідну риторику, прозвучала максимально цинічна відповідь: Росія є місцем для заробітків, тоді як Захід — безпечним прихистком на випадок непередбачуваних обставин.Ця розмова добре ілюструє світогляд, у якому держава сприймається не як політична спільнота чи простір відповідальності, а як інструмент отримання вигоди. На жаль, така логіка інколи проявляється і в українських реаліях, особливо коли особи, наділені владними повноваженнями, приховують наявність другого громадянства або інших юридичних зв’язків з іноземними державами.Водночас варто відразу розставити акценти. Ця стаття не є критикою чи запереченням інституту множинного громадянства як такого. Навпаки, ухваливши закон №4502-ІХ, Україна рухається саме в цьому напрямку, легалізуючи множинне громадянство і як закономірний наслідок масової міграції українців за кордон, і як визнання внеску іноземців, котрі долучаються до захисту країни: несуть військову службу, надають гуманітарну допомогу чи в інший спосіб пов’язують свою долю з Україною.Питання в іншому: якими мають бути механізми контролю, декларування та відповідальності для тих, хто обіймає публічні посади й ухвалює рішення від імені держави? ВАС ЗАЦІКАВИТЬ Подвійні стандарти для подвійного громадянства

Подвійне громадянство у світі: норма, а не виняток

Згідно з міжнародними порівняльними дослідженнями у сфері громадянства, понад 70% держав світу тією чи іншою мірою толерують або прямо дозволяють множинне громадянство. Серед них — США, Велика Британія, Франція, Канада, Австралія тощо. Сам собою цей інститут не розглядають як загрозу національній безпеці.Причини такого підходу є системними. Глобальна мобільність, масова міграція, транскордонні сімейні та професійні зв’язки, а також зростання ролі діаспор призвели до того, що множинне громадянство у світі дедалі частіше сприймають як нормальну практику, а не як виняток.Водночас лояльність посадовця перевіряють не заборонами, а жорсткими процедурами: допуском до державної таємниці, моніторингом фінансових інтересів та обов’язковим декларуванням іноземного громадянства. Ключове питання — не наявність другого паспорта, а ефективність механізмів контролю для тих, хто реалізує владні повноваження від імені держави.Так, у США особи з подвійним громадянством можуть обіймати більшість державних посад. Конституція США прямо обмежує лише посаду президента (вимога nаturаl-bоrn сіtіzеn), тоді як для сенаторів і членів Палати представників установлено лише вимоги щодо тривалості громадянства (дев’ять і сім років відповідно) без жодної заборони на друге громадянство. На практиці подвійне громадянство мали, зокрема сенатор Тед Круз (канадське, від якого він офіційно відмовився 2014 року), конгресвумен Мішель Бахманн (швейцарське) та губернатор Каліфорнії Арнольд Шварценеггер (австрійське, яке він зберігав протягом усього часу перебування на посаді). Водночас для позицій, пов’язаних із доступом до секретної інформації, застосовують систему перевірок відповідно до директиви SЕАD-4, а кандидат зобов’язаний заповнити анкету SF-86, у якій задекларувати всі іноземні громадянства, паспорти та зв’язки з іншими державами. Приховування такої інформації є підставою для відмови в допуску.У Великій Британії державна служба поділяється залежно від чутливості функцій. Більшість адміністративних і соціально-економічних посад відкриті для осіб із множинним громадянством. Натомість так звані зарезервовані посади, пов’язані з національною безпекою, обороною, дипломатією та державною таємницею, доступні виключно для громадян Великої Британії та передбачають посилені процедури перевірки. Зеленський назвав перші країни, з якими Україна запровадить множинне громадянство В Ізраїлі множинне громадянство також є поширеним явищем і не заборонене як таке. Водночас для осіб, які претендують на вищі державні посади, а також для політичного керівництва застосовують додаткові запобіжники, спрямовані на мінімізацію конфлікту лояльності та забезпечення виключного зв’язку з державою. Наприклад, якщо особа з подвійним громадянством перемагає на виборах до Кнесету, вона не може скласти присягу й стати депутатом, доки офіційно й документально не запустить процедуру відмови від другого громадянства або не зробить усе можливе для розриву цього зв’язку.Втім, є й протилежна модель. 2017 року Верховний суд Австралії визнав недійсними повноваження кількох депутатів парламенту через наявність у них іншого громадянства, навіть якщо вони не користувалися ним або не знали про його існування.Отже, міжнародна практика демонструє різні моделі регулювання — від жорстких обмежень до ліберального підходу. Але спільним є одне: вирішальне значення має не сам факт другого громадянства, а його прозорість, належна оцінка ризиків у контексті конкретної посади, а також невідворотність наслідків за порушення обов’язку його декларування.

Україна й подвійне громадянство: правовий контекст

Донедавна Україна формально керувалася принципом єдиного громадянства, закріпленого у статті 4 Конституції України. Водночас реальна практика була значно складнішою: значна кількість громадян України мала паспорти інших держав, а в держави не було системного інструменту їх виявлення та обліку, тож вона фактично пропускала такі випадки крізь пальці.Проблема полягає не лише у відсутності заборон чи дозволів. Україна досі не створила дієвого механізму обміну інформацією з іншими державами щодо набуття громадянства, не має єдиного інструменту перевірки таких відомостей, а більшість процедур фактично ґрунтується на добросовісному декларуванні самою особою. За таких умов навіть формальна вимога повідомляти про інше громадянство не гарантує повноти та достовірності інформації.Зокрема 2018 року заступник глави МЗС України повідомив про видачу мешканцям Закарпаття угорських паспортів, кількість яких становила понад 100 тисяч. Цей приклад демонструє не лише масштаби поширення множинного громадянства в окремих регіонах України, а й відсутність у держави ефективних механізмів його виявлення та обліку. Відповідно достеменно оцінити поширеність такого явища серед осіб, які обіймають публічні посади, сьогодні практично неможливо.Як наслідок, українське суспільство неодноразово стикалося з резонансними прецедентами. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ Правозахисники закликають Зеленського ветувати закон про множинне громадянство: містить небезпечні норми для українців на ТОТ Зокрема значний суспільний резонанс спричинив скандал навколо виявлення російського громадянства у заступника голови Верховного суду, що продемонстрував потенційний доступ особи з громадянством держави-агресора до найвищого рівня судової влади та чутливої інформації.Окремі гучні кейси також стосувалися публічних осіб і політиків, стосовно яких виникали питання наявності громадянства інших держав. Незалежно від політичної оцінки таких випадків, спільною рисою є те, що інформація про іноземне громадянство зазвичай ставала відомою вже після набуття особою посади або політичного впливу.І тут можемо спостерігати й інші потенційні ризики, пов’язані з можливістю використання другого паспорта як юридичного щита від кримінального переслідування. Більшість держав світу (зокрема країни ЄС та Ізраїль) конституційно забороняють екстрадицію власних громадян іншим країнам. Практика останніх років демонструє, що окремі українські посадовці та колишні посадовці, щодо яких здійснюється кримінальне переслідування, протягом тривалого часу перебувають поза межами України. У таких випадках наявність іншого громадянства або стійкого правового статусу в іншій державі може додатково ускладнювати процедури їх повернення та притягнення до відповідальності.Отже, існування цієї «сірої зони» несе для України три ключові типи ризиків.Безпекові: виникає ризик доступу іноземних держав до чутливої інформації через осіб, які обіймають посади у владі, правоохоронних органах або судах.Юридичні: ускладнюється притягнення до відповідальності. Наявність другого громадянства або правового статусу за кордоном може створювати додаткові можливості для уникнення слідства та потенційної екстрадиції.Репутаційні: знижується довіра до держави. Суспільство сприймає як проблему ситуацію, коли державні рішення ухвалюють люди, які мають стійкі юридичні зв’язки з іншими державами, особливо державами-агресорами.Звісно, саме собою іноземне громадянство не є доказом наміру уникнути відповідальності. Однак для посадових осіб, які мають доступ до бюджетних ресурсів і процесу ухвалення державних рішень, прихований альтернативний правовий статус створює системний ризик.Розуміння цього ризику змушує принципово переосмислити державну політику. У цьому контексті легалізація множинного громадянства є ознакою зрілості та євроінтеграційного розвитку України. Це відповідь на два паралельні об’єктивні демографічні та соціальні процеси. Як отримати другий паспорт. Множинне громадянство — правда чи фейк? Йдеться про реакцію на глобальні демографічні виклики: за даними ООН, після повномасштабного вторгнення Росії 2022 року мільйони громадян України опинилися за кордоном. Станом на кінець 2025 року поза межами країни перебувало близько 5,9 мільйона українських біженців. Що довше триває війна, то більше серед них тих, хто набуває іноземного громадянства або вибудовує довгострокові правові зв’язки з державами перебування. Україна стратегічно зацікавлена у збереженні зв’язку з цими людьми, і множинне громадянство є головним містком для цього.Плюс — інститут множинного громадянства є критично важливим інструментом залучення людського капіталу ззовні. Україна гостро потребує спрощеної інтеграції для іноземців, які пов’язують свій чинний чи майбутній юридичний статус із нашою державою. Насамперед ідеться про іноземних добровольців, а також про закордонних інвесторів, технічних фахівців, волонтерів та експертів, готових долучитися до масштабних проєктів повоєнної відбудови. Дозволяючи їм зберігати перше громадянство, Україна отримує потужний інструмент глобального рекрутингу лояльних і високоефективних союзників, готових працювати на її розвиток.Водночас така відкритість щодо діаспори вимагає від держави значно вищого рівня інституційної спроможності. Легалізація множинного громадянства має супроводжуватися створенням ефективних механізмів контролю, які унеможливлять використання другого паспорта для приховування конфлікту інтересів, уникнення відповідальності чи збереження незаконно набутого майна.Для України це означає кілька конкретних кроків.По-перше, будь-яка особа, що претендує на посаду президента України, члена Кабінету міністрів (прем’єр-міністра, міністрів, їхніх заступників), державного службовця, судді, народного депутата, керівника державного підприємства або силових структур, зобов’язана офіційно задекларувати всі наявні громадянства та підстави їх набуття, незалежно від їхнього правового статусу в інших юрисдикціях.По-друге, приховування інформації про друге громадянство під час вступу на посаду або її обіймання має бути кваліфіковано як окремий склад правопорушення з чітко визначеними фінансовими та кримінальними наслідками.По-третє, для окремих категорій посад, зокрема у секторі безпеки, розвідки та оборони може бути обґрунтовано запровадження вимоги виключного громадянства України.По-четверте, для інших категорій посадовців наявність іноземного громадянства може допускатись, але лише за умови повної прозорості та регулярної перевірки з боку уповноважених органів. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ Україна визначила, з якими країнами діятиме множинне громадянство: коли закон почне діяти Водночас щодо осіб, які не обіймають публічних посад, передусім представників бізнесу, фахівців приватного сектору або громадян, не залучених до ухвалення державних рішень, держава не повинна встановлювати надмірних обмежень. У таких випадках множинне громадянство є частиною нормальної міжнародної мобільності та не потребує посиленого регуляторного контролю, окрім загальних вимог декларування у передбачених законом випадках.У сильній державі кількість паспортів у кишені посадовця не має значення — має значення те, чи може держава в будь-який момент перевірити, кому він насправді служить. Саме тому дискусія про множинне громадянство — не про лояльність чи патріотизм, а про те, чи здатна Україна побудувати інститути, які не покладаються на добросовісність, а унеможливлюють зловживання. Наразі — ні. Але саме зараз, коли закон ухвалено, а правила гри ще пишуться, є шанс зробити це правильно.

15 червня 2026 року Міністерство закордонних справ України повідомило про те, що Арбітражний трибунал виніс рішення по суті у справі України проти Російської Федерації щодо прав прибережної держави в Чорному морі, Азовському морі та Керченській протоці. Незважаючи на велику кількість заявлених позовних вимог, раніше поданих Україною до Арбітражного трибуналу, згадане повідомлення вітчизняного зовнішньополітичного відомства здивувало небагатослівністю. МЗС фактично зазначило, що Арбітражний трибунал (1) підтвердив статус Азовського моря та Керченської протоки як внутрішніх вод України та РФ, а також (2) установив, що РФ порушила свої зобов’язання у сфері захисту морського середовища. З огляду на важливе значення рішення Арбітражного трибуналу для національної безпеки України, я спробував проаналізувати його та поділитися деякими висновками і пропозиціями.

Що в сухому залишку?

На відміну від українського МЗС, Міністерство закордонних справ РФ 15 червня 2026 року оголосило про перемогу Росії у міжнародному арбітражі та опублікувало на своєму офіційному вебсайті розлогий коментар. Зокрема міністерство держави-агресора зазначило (далі — лише деякі цитати, перекладені з російської): «…Справа, що має велике геополітичне, міжнародно-правове та історичне значення, завершилася переконливою перемогою Російської Федерації. Численні вимоги України, яка звинуватила Росію у порушенні десятків статей Конвенції ООН з морського права, відхилено. …Провалилась і спроба України за підтримки країн Заходу оголосити Керченську протоку «міжнародною» з правом проходу суден будь-яких держав, включно з військовими кораблями. Вперше в історії в юридично обов’язковому рішенні офіційно визнано статус Керченської протоки та Азовського моря як внутрішніх вод, що є частиною суверенної державної території. …Російська сторона задоволена результатом розгляду. Це рішення арбітражу — відчутна поразка України та Заходу в розв’язаній ними «юридичній війні» проти Росії…». Удар у Керченській протоці: ВМС уразили катери РФ, які охороняли міст Огляд рішення свідчить про те, що всі позовні вимоги України щодо незаконного втручання РФ у судноплавство в Азово-Чорноморській акваторії, зокрема незаконного перешкоджання транзитному проходу в Керченській протоці, порушення мирного проходу в Чорному морі, перешкоджання судноплавству в Азовському морі до та з українських портів, а також вимоги щодо захоплення РФ двох самопідйомних бурових установок були відхилені Арбітражним трибуналом.Також було відмовлено у задоволенні вимог України щодо захисту підводної культурної спадщини, оскільки трибунал дійшов висновку, що Україна не змогла обґрунтувати свої твердження.Арбітражний трибунал відмовився покладати на РФ обов’язки щодо припинення й неповторення порушень морського права та не присудив Україні жодних грошових компенсацій за шкоду, завдану державою-агресором. Арбітраж відмовився ухвалювати рішення про демонтаж так званого Керченського мосту, повернення Росією Україні раніше захоплених і незаконно привласнених морських бурових установок тощо.Як «утішний приз» Арбітражний трибунал лише частково задовольнив вимоги України стосовно невиконання РФ зобов’язань із захисту морського середовища, водночас зазначивши, що й Україна не виконала належним чином свої обов’язки щодо співпраці з Росією у цій сфері.

Російський камбек трибуналу

На особливу увагу заслуговує те, що трибунал у мотивувальній частині свого рішення згадав про нібито збереження статусу внутрішніх вод Азовського моря та Керченської протоки після розпаду СРСР. Водночас арбітри не схотіли врахувати очевидне: Керченська протока має статус міжнародної. Фактично таке твердження про «внутрішній», а не міжнародний статус протоки є, м’яко кажучи, штучно вмонтованим до арбітражного документу російським наративом, який держава-агресор завзято просувала багато років.Отже, рішення Арбітражного трибуналу фактично не було ухвалено на користь України і є загрозою не лише для національної безпеки України та безпеки Чорноморського регіону, а й для міжнародного судноплавства. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ Україна має зробити перший крок до повернення Криму й Азовського моря, без нього нічого не буде Парадокс ситуації полягає ще й у тому, що один з арбітрів, професор Воган Лоу зі Сполученого Королівства, призначений до трибуналу за ініціативою МЗС України, під час винесення фінального рішення голосував синхронно з арбітром — громадянином Росії, якого призначила держава-агресор (кожна з держав призначила по одному арбітру, трьох інших було обрано за спеціальною процедурою). Одразу постає логічне питання: а чому МЗС не призначило українця?Та перейдімо до наступних питань.

Що не так?

Важливо зазначити: якщо «ділити» між Україною та РФ Азово-Керченську акваторію відповідно до чинних норм міжнародного права, зокрема Конвенції ООН з морського права, левова частка Азовського моря, а також Керч-Єнікальський канал, який є стратегічно важливим шляхом, що з’єднує Азовське море з Чорним, належать Україні.Схематичний розподіл морських просторів між Україною та РФ згідно з Конвенцією ООН з морського праваНадано Б. Устименком / ВlасkSеаNеwsВодночас той факт, що на частину Азовського моря поширюється суверенітет України, також визнаний міжнародною спільнотою. Ця обставина, серед іншого, підтверджується резолюцією Європейського парламенту «Про ситуацію в Азовському морі» від 25 жовтня 2018 року. Так, згідно з пунктом 4 цієї резолюції, Європейський парламент знову заявляє про підтримку незалежності й територіальної цілісності України і ще раз підтверджує суверенітет України над Кримським півостровом та частиною Азовського моря.До того ж Керченська протока є міжнародною та, відповідно, має бути відкритою для міжнародного судноплавства. У згаданому контексті важливо додати, що навіть Генеральна асамблея ООН, зокрема у своїх резолюціях від 2018, 2019, 2020 та 2021 років, прямо засуджувала обмеження Росією міжнародного судноплавства в Керченській протоці. РФ зменшила постачання пального через Керченський міст: в "АТЕШ" назвали причину Вчені зі світовим ім’ям також неодноразово наголошували на міжнародному статусі Керченської протоки. Як приклад додам, що один з найавторитетніших вчених-юристів сучасності Джеймс Краска прямо вказував на цю обставину (багато років тому я мав честь бути студентом професора Краски).

Міністерська глухота

Також змушений торкнутися питання власної комунікації з окремими представниками МЗС України щодо морської справи.На закритих урядових нарадах за участю представників МЗС я неодноразово прямо говорив про небезпеки, які несе морська справа для українських національних інтересів, а також попереджав про можливі негативні наслідки справи та закликав ужити певних заходів.Ба більше, керівництво МЗС замість того, щоби брати особисту участь в обговоренні стратегічно важливих для національної безпеки питань, як це чітко передбачено спеціальним порядком, установленим урядом, на засідання Міжвідомчої робочої групи з питань координації виконання Стратегії морської безпеки України відправляло замість себе клерків, дуже далеких від морських безпекових питань.Дійшло до того, що 18 листопада 2025 року очолюваний мною недержавний Інститут національної безпеки звернувся до керівництва й усіх членів цієї урядової Міжвідомчої робочої групи з офіційним листом, у якому було викладено чіткі прогнози щодо розвитку ситуації (які, на жаль, повністю підтвердилися). Але нас не почули, наші рекомендації проігнорували, зокрема МЗС України.

Що робити?

Утім, найважливіше зараз — почати терміново вживати належних заходів для мінімізації / нейтралізації негативних наслідків і недопущення некомпетентних дій чиновників у особливо чутливих для держави питаннях у майбутньому, а тому пропоную таке:Для захисту державного суверенітету України в морі необхідно якомога швидше ухвалити Закон України «Про територіальне море України в Азовському морі та Керченській протоці і північно-східній частині Чорного моря». Цей законопроєкт був розроблений вітчизняним експертним середовищем іще два роки тому. Морські експерти неодноразово закликали терміново ухвалити цей закон, зокрема на сторінках ZN.UА.Просити міністра оборони України Михайла Федорова вжити заходів для «перезапуску» роботи урядової Міжвідомчої робочої групи з питань координації виконання Стратегії морської безпеки України, яку він очолює за посадою. Необхідно налагодити системну та ефективну роботу цієї Групи над комплексними питаннями морської безпеки на високому урядовому рівні з активним залученням представників експертного середовища (ці експерти вже є в офіційному складі Групи).Утворити тимчасову слідчу комісію Верховної Ради України з питань розслідування можливих наслідків рішення Арбітражного трибуналу у справі України проти РФ щодо прав прибережної держави в Чорному морі, Азовському морі та Керченській протоці. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ Командування Чорноморського флоту РФ готуються вивести з Криму — «Атеш» Окрім усього зазначеного вище, слід додати, що в межах морських справ МЗС України було сплачено за юридичні послуги десятки мільйонів доларів бюджетних грошей. Достеменно відомо, що ставка деяких іноземних юристів сягала астрономічних 1700 дол. США за годину. Можливо, чиновникам із МЗС є сенс запропонувати таким юридичним фірмам, аби вони замість того, щоб безсовісно наживатися на українському народові, який перебуває в умовах повномасштабної війни, повернули суттєву частку отриманих від нас грошей на потреби ЗСУ?Замість висновку хочу зазначити, що ми обов’язково переможемо Росію як на політико-правовому фронті, так і на морі, але тільки якщо наведемо лад усередині власного державного апарату.

Німецький суд вирішив, що Gооglе відповідає за «брехню» свого АІ Оvеrvіеw — того самого ШІ, що замість списку посилань одразу видає користувачеві готову відповідь. Причиною став позов двох видавців, яких АІ Оvеrvіеw пов'язав із недоброчесними практиками, спираючись на інформацію про їхню діяльність у минулому. Хоча зараз ця діяльність  не дає підстав для таких висновків.Видавці вимагали виправити неправдиву інформацію і навіть надіслали листа з інформацією про припинення протизаконної діяльності, але в Gооglе відповіли відмовою. Рішення суду було простим: якщо лише розробник може змінити текст, який створює його ШІ, то саме він і відповідає за його зміст. Огляди ШІ Gооglе помиляються мільйони разів на годину: що показало дослідження Яким буде остаточне рішення суду — наразі невідомо, слухання тривають. Але головне вже сталося: суд уперше фактично поклав відповідальність за зміст відповіді генеративного ШІ не на алгоритм, а на компанію, яка його створила й контролює. Звучить як перемога здорового глузду. Насправді це діагноз — і не Gооglе, а праву, яке досі ремонтує цифрове майбутнє старими юридичними інструментами.Якщо за рішенням суду ШІ буде визнано винним у «брехні», то цей прецедент змусить переписувати правила гри для всієї індустрії — фактично в судочинстві буде відкрито нову сторінку в питанні відповідальності за генеративний штучний інтелект.

Спершу — про склад злочину

Перш ніж звинуватити когось у брехні, юрист робить нудну, але рятівну річ: розкладає діяння на класичні елементи складу правопорушення. По-перше, має бути суб’єкт правопорушення — фізична або юридична особа, яка усвідомлює свої дії й свідомо вводить інших в оману. По-друге, об’єкт посягання — права, честь чи ділова репутація іншої людини, яка постраждала. По-третє, сама дія — поширення неправдивої інформації, що завдала шкоди. І нарешті — намір. Адже брехня — це не випадкова помилка, а свідомий вчинок, коли той, хто бреше, знає істину, але навмисно її викривляє заради власної вигоди. Приберіть намір — і залишиться помилка, але це зовсім інша відповідальність.Тримайте ці чотири елементи в голові. Бо два з них починають «зникати», щойно замість людини перед нами постає штучний інтелект.

Хто злочинець?

Із наслідками все зрозуміло: згенерований Gооglе АІ Оvеrvіеw текст завдав шкоди діловій репутації двох видавців, безпідставно пов’язавши їх із шахрайством. Але хто злочинець? І отут починається найцікавіше.Перед нами Gооglе АІ Оvеrvіеw — лінгвістичний міксер, генератор, статистична машина, яка взяла шматки інформації, перемолола їх у своєму алгоритмічному шлунку й видала новий текст. Але якщо ШІ «бреше», то хто саме бреше? Модель? Сервер? Алгоритм? Інженер, який його навчав? Чи компанія, що випустила його у світ? Продакт-менеджер? Юрист Gооglе, який писав дисклеймер? СЕО, який зі сцени конференції обіцяв, що майбутнє пошуку — за штучним інтелектом? Чи, може, дата-центр? ВАС ЗАЦІКАВИТЬ Німецький суд визнав ОреnАІ винною у порушенні авторських прав Алгоритм не має мотиву. Він не прокидається зранку з думкою: «Сьогодні я зіпсую репутацію мюнхенському видавництву». Він не знає, що таке зла воля, не відчуває сорому й не має власного ставлення до істини — бо не має істини, яку можна було б зрадити. У нього є ваги, ймовірності й одна-єдина «мета» — вгадати наступний токен. Він не бреше так само, як калькулятор не бреше, коли через залиплу клавішу видає 2 2=5. У калькулятора немає наміру вас образити. У алгоритму — теж. Він генерує.Важлива деталь. Формально німецький суд не стверджував, що штучний інтелект «збрехав». Але заголовок, який публічно супроводжував судову справу, уже побіг попереду права: «Gооglе відповідає за брехню ШІ».

Старе право для нового світу

У цій історії сучасне право стикається з головною проблемою: воно намагається регулювати застосування генеративного штучного інтелекту юридичними категоріями, створеними задовго до його появи.Колись усе було простіше: є газета, є редактор, є автор і публікація, і як наслідок — потерпілий і суд. Потім прийшов Інтернет — і право зробило перший ковток валідолу, придумавши компроміс: пошукова система — не автор. Вона не зобов’язана перечитувати весь Інтернет, перш ніж показати посилання.Але поява АІ Оvеrvіеw все змінила. Тепер пошуковик — уже не бібліотекар, який мовчки показує полицю і каже: «Ось десять джерел, читайте самі». Він став екскурсоводом, редактором, конспектувальником і трохи самовпевненим телеведучим, який у відповідь на запит каже: «Ось відповідь». А в готовій відповіді з’являється репутаційна міна.І тут треба бути чесними: суддя не просто створив прецедент. Він побачив реальну діру. Якщо АІ Оvеrvіеw створює новий зміст, якого немає в джерелах, то потерпілий не може позиватися до джерела — джерело цього не писало. Не може позиватися до користувача — той лише ввів запит. Не може позиватися до «алгоритму» — алгоритм не є суб’єктом права, не має банківського рахунку й не платить судових витрат. Відповідачем залишається Gооglе. Gооglе подала до суду на масштабну китайську мережу: шахраї вкрали $1,9 мільярда за допомогою ШІ Проблема не в тому, що суд захистив видавців — це якраз правильно. Зрозуміло, чому відповідальність за цю ситуацію суд поклав на компанію, — це старе як світ правило: за укус собаки відповідає господар, а не собака. Проблема тонша: суддя залишає в рішенні слово «брехня» — категорію зі складу, де обов’язкові умисел і мета (це прерогатива суб’єкта — фізичної чи юридичної особи) — і застосовує її до сутності, в якої ні умислу, ні наміру, ні мети, ні почуттів немає за визначенням. У рішенні суду народжується юридичний кентавр — поєднання двох різних конструкцій: тіло — відповідальність за роботу цифрової системи, голова — поняття брехні, неможливе без умислу.Це ведмежа послуга: замість чесного визначення «дефектний продукт» суд каже «брехун» — і відчиняє двері, в які наступного разу неодмінно протиснеться спритніший адвокат із аргументом: якщо залізяка «бреше», то вона трохи суб’єкт. А це вже зовсім інша історія.

Колекція судових курйозів, або Як право вже не раз ремонтувало майбутнє молотком

Ця справа непоодинока. Останні роки подарували нам цілу колекцію рішень, коли старі категорії притягували до цифрової продукції — іноді влучно, іноді з тріском.Канада, 2024 рік. Пасажир Джейк Моффатт спитав чат-бота Аіr Саnаdа про знижку для тих, хто летить на похорон. Бот упевнено вигадав вигідну, але неіснуючу процедуру. Коли авіакомпанії виставили рахунок за наслідки, її юристи видали аргумент, гідний золотої рамки: мовляв, чат-бот — це «окрема юридична особа», яка сама відповідає за свої слова. Трибунал Британської Колумбії відповів зі стриманістю, від якої віє сарказмом: бот — це просто частина вашого сайту, і ви відповідаєте за все, що на ньому написано, хоч на статичній сторінці, хоч у вікні чату. Компанію зобов’язали відшкодувати збитки. Мораль перша: спроба корпорації кинути власного бота під автобус провалюється — відповідає той, хто бота запустив.Тепер — найсмачніша іронія. Той самий німецький правопорядок, який у справі Gооglе загравав зі словом «брехня ШІ», в інших справах тримає лінію із залізною послідовністю. У липні 2024-го Федеральний суд Німеччини (ВGН) у справі DАВUS постановив: штучний інтелект не може бути винахідником у патенті, бо винахідником може бути лише фізична особа. Те саме сказали Верховний суд Великої Британії (2023), Апеляційний суд США у справі Тhаlеr v. Vіdаl, Європейське патентне відомство, патентні офіси Австралії, Нової Зеландії, Японії. Скрізь одна логіка: ШІ — не суб’єкт, він не «винаходить», він обчислює, а право на патент має людина або взагалі ніхто.Отже, що ми маємо. Коли йдеться про права — патент, авторство, винагороду — суди твердо кажуть: ШІ — це алгоритм, об’єкт, тож відчепіться. Коли ж ідеться про провину — раптом зринає спокуса назвати висновок ШІ «брехнею», тобто діянням, притаманним виключно суб’єктам. Виходить чудова асиметрія: програмний продукт чи алгоритм — об’єкт, коли треба нагородити, і трохи суб’єкт, коли треба покарати. Як у мультфільмі — трохи їжак і трохи черепаха. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ Флорида судиться з ОреnАІ: компанію звинувачують в ігноруванні ризиків СhаtGРТ Те саме — з авторським правом. Відомство США відмовилося реєструвати твори, «створені» ШІ без людини: автором може бути лише людина. А ще раніше американські суди в анекдотичній справі «мавпячого селфі» (Nаrutо v. Slаtеr) постановили, що макака, яка натиснула на кнопку фотоапарата, не може володіти авторським правом на знімок — бо вона не є особою в розумінні закону. Якщо вже мавпі відмовили в суб’єктності, то моделі ШІ — й поготів.І, нарешті, справа Маtа v. Аvіаnса (Нью-Йорк, 2023). Двоє адвокатів подали до суду документ із посиланнями на шість судових рішень, які СhаtGРТ просто вигадав, — із назвами, цитатами й «процесуальною історією». Суддя Кевін Кастел оштрафував на 5000 доларів не СhаtGРТ, не сервер і не ОреnАІ, а живих юристів, які підписали папір не перевіривши. І це абсолютно правильно. Бо машина не була суб’єктом відповідальності. Суб’єктами були люди, які делегували машині свою професійну сумлінність — і програли.

Свобода слова для калькулятора

А тепер — вишенька на німецькому торті. У своєму рішенні суд зауважив: на АІ Оvеrvіеw не поширюється право на захист свободи слова як на журналістські чи авторські висловлювання. Адже АІ Оvеrvіеw — це лише додаткова функція пошукової системи, без якої Gооglе цілком може працювати. І тут виникає цікава суперечність — далі у тому самому судовому рішенні зазначено: оскільки АІ Оvеrvіеw здатний створювати «незалежні, нові та змістовні твердження», тобто генерувати власний текст, за його зміст відповідає Gооglе. Бідний ШІ: відповідати за свої слова йому можна, а мати право на захист слова — ні.У цієї справи є ще один вимір. Це майже ритуальна напруга між Європою та Віg Тесh — американськими технологічними гігантами на кшталт Gооglе, Аррlе, Меtа, Аmаzоn чи Місrоsоft. Американська модель — це швидкість, масштаб і нові сервіси. Європа відповідає на це правилами й штрафами та розмовляє з Віg Тесh інтонацією людини, яка точно знає: надмірна зручність зазвичай закінчується новими правилами. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ Нова ера хакерства: штучний інтелект за день знайшов уразливість і обвалив крипту на 50% Gооglе хотів зробити пошук зручнішим. Європейське право спитало: а хто відповідатиме, якщо ваша зручність когось публічно обмаже дьогтем? Питання правильне, але відповідь на нього дали мовою старих інституцій. Саме тому ця справа важлива не лише для Gооglе. Вона показує, що право вже навчилося знаходити відповідального. Але ще не навчилося описувати те, за що саме він відповідає.У справжньому цифровому праві формула звучала б інакше. Не «ШІ збрехав», а «оператор генеративної інформаційної системи допустив поширення недостовірного, машинно сформованого твердження, яке завдало або могло завдати шкоди охоронюваним правам та інтересам». Менш сенсаційно привабливий заголовок для ЗМІ — однак значно чесніший для права. У такому формулюванні алгоритм залишається алгоритмом, людина та корпорація — відповідальними організаторами технологічного процесу, а суд не перетворюється на театр, де сервер викликають свідком, а модель питають, чи визнає вона провину.Бо попередження «ШІ може помилятися» — це вже не правовий щит, а корпоративна листівка з побажанням удачі. Це приблизно як ресторан, що пише в меню: «Страви можуть бути отруйними, перевіряйте самостійно» — і щиро дивується претензіям санепідемстанції.Так, користувач має критично мислити. Але коли найбільший пошуковик світу ставить машинно сформовану відповідь на вершину інформаційної піраміди й надає їй авторитету глобального інформаційного шлюзу, він не може вдавати, що це просто випадкова записка, принесена вітром із третього сайту. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ ОреnАІ запускає функцію сповіщення близьких про суїцидальні думки користувачів СhаtGРТ Що мав би зробити законодавець? Замість того, щоби шукати в кожній помилці нейромережі «наклепника», — створити окремі правила для генеративного штучного інтелекту. Такі правила мають визначити, коли оператор відповідає за машинно сформований текст, як швидко він зобов’язаний реагувати на скарги й виправляти помилки, як перевіряється достовірність репутаційно чутливої інформації та як людина може ефективно захистити свої права.Справа Gооglе — це не лише історія про одну помилкову відповідь АІ Оvеrvіеw. Це перша серйозна спроба відповісти на запитання, що найближчими роками постане перед усіма: як захистити людину від помилок штучного інтелекту, не перетворюючи сам штучний інтелект на суб’єкта права. Очевидно, що нові технології потребують оновленого права.

Верховна Рада прийняла закон із красивою назвою про «удосконалення» перевірки декларацій доброчесності суддів, — тих самих, у яких судді щороку підтверджують, що майно відповідає доходам, рішень у конфлікті інтересів не ухвалювали чи не брали російське громадянство.Назва законопроєкту промовиста. Проблема лише в тому, що його зміст прямо протилежний. Законопроєкт № 13165-2 не посилює перевірку декларацій доброчесності суддів, а фактично перетворює її на формальність.Це мав бути один із євроінтеграційних кроків України. Він зафіксований у плані Ukrаіnе Fасіlіty, Дорожній карті з питань верховенства права, пріоритетах реформ Качка—Кос на 2026 рік і документах щодо переговорів за Розділом 23 про вступ до ЄС. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ На першому метрі марафону: як не застрягнути на півдорозі до Євросоюзу Європейські партнери вимагали розширити період перевірки суддів, уточнити зміст декларацій, деталізувати процедуру, строки, права та обов’язки учасників процесу і чітко визначити правові наслідки. Вся ця перевірка мала б бути за вирішальної участі міжнародних незалежних експертів.

Ці вимоги не з’явилися зі стелі

Європейська комісія вже три роки пише про корупційні ризики у Верховному суді (ВС) не тому, що раптом вирішила покопатися в переліку документів, які подають судді. Причина значно простіша — справа Всеволода Князєва.Після викриття ексголови Верховного суду на рекордному хабарі в 2,7 млн дол. стало очевидно, що йдеться не про одну людину і не про один хабар. Нещодавно у цій справі підозри отримали ще троє чинних суддів і один суддя ВС у відставці. І, судячи з матеріалів справи та публічних свідчень, — це точно не кінець історії.Прокурор Спеціалізованої антикорупційної прокуратури поки не захотів розкрити повний список суддів, на яких дав показання Князєв. Під час засідання почули хіба що про суддю  Верховного суду Олега Ткачука. Самого Князєва засудили до 5 років позбавлення волі та конфіскації майна, а от інших фігурантів, крім тих, хто вже отримав підозри, у межах кримінального провадження  притягнути буде непросто.А вони точно є. Олексій Гончар, який називає себе «касиром» Князєва, в інтерв’ю-сповіді описував не епізод, а систему. Роки продажу рішень у Верховному суді, «тарифи» за справи, передавання грошей. Про масштабність корупції у ВС свідчить заява Гончара про те, що Князєв інвестував 6–8 млн дол. у бізнес або хоча б факт, що Князєв перерахував на БФ «Повернись живим» 1,1 млн дол., яких, звісно, не було в його декларації.Саме для цього й потрібні декларації доброчесності. Це фактично єдиний інструмент, який зараз дозволяє оцінити корупційні ризики суддів Верховного суду як суддів, а не лише як потенційних фігурантів кримінальних проваджень.Логіка партнерів була очевидною. Після справи Князєва Україна мала посилити перевірку декларацій доброчесності, розширити період перевірки, уточнити зміст декларацій, прописати реальні наслідки і запустити перевірку суддів Верховного суду за участі незалежних міжнародних експертів.Тобто зробити так, щоб декларація доброчесності нарешті стала інструментом відповідальності. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ «Будинок на піску»: чим загрожує судовій реформі втрата міжнародних експертів

Що зробив парламент?

Практично все навпаки. За частиною важливих питань перевірку звузили до останнього року. Це прямо суперечить логіці вимоги щодо розширення періоду перевірки. Якщо суддя вперше подає декларацію у 2026 році, то частина ризикових подій, які відбулися раніше, як-от поїздка до РФ у 2024 році, просто випадає з поля зору.Із декларацій прибрали мало не половину змістовних питань. Зокрема про відповідність рівня життя офіційним доходам, повноту і достовірність майнових декларацій, люстраційні обмеження, випадки конфлікту інтересів, ухвалення рішень щодо учасників Майдану, втручання в правосуддя.Звісно, майнові декларації може перевіряти Національне агентство з питань запобігання корупції. Але всі розуміють, що його спроможність обмежена, а процедури часто тривають роками. Декларація доброчесності якраз і мала бути автономним інструментом, який дозволяє оцінити, чи може людина залишатися суддею, не чекаючи роками на інші процедури.Вищій кваліфікаційній комісії суддів (ВККС) заборонили додавати до декларації нові твердження. Хоча саме так після 2022 року в деклараціях з’являлися питання про російське громадянство, поїздки на окуповані території та зв’язки з державою-агресором.Процедуру теж «удосконалили» дуже своєрідно. Якщо перевірку не завершили за шість місяців, факт вважається непідтвердженим. У реальному житті це може працювати як автоматична індульгенція. Умовний член ВККС симпатизує судді: строки минають — і жодної відповідальності ні судді, ні члена ВККС.Ще одна новація дозволяє оскаржувати рішення ВККС у суді ще до того, як Вища рада правосуддя ухвалить рішення по суті. Це пряма дорога до затягування і спливу строків дисциплінарної відповідальності. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ Крок вліво, крок назад: шість ударів по реформі правосуддя А головна лазівка залишилася недоторканною. Відповідальність далі настає лише за умисне внесення неправдивих відомостей. Умисел довести практично неможливо.Це і є презумпція помилки для суддів. Суддя може написати неправду, не вказати важливий факт, приховати очевидну інформацію, а потім сказати стандартний набір фраз: «Забув», «Не знав», «Не зрозумів питання», «Не мав умислу».Звичайну людину незнання закону не звільняє від відповідальності. Для судді, який щодня тлумачить закон і вирішує долі людей, створюють режим особливої поблажливості. Якщо він бреше в декларації доброчесності, держава майже завжди готова повірити, що це просто помилка.Саме тому в законі потрібно було прямо передбачити відповідальність не лише за умисну брехню, а й за грубу недбалість. Якщо суддя як професійний юрист не перевірив очевидне, системно подавав неправдиві або неповні відомості, не вказував принципові факти про майно, зв’язки, громадянство, поїздки до Росії чи на окуповані території, це має бути серйозним дисциплінарним проступком.

Верховний суд і міжнародні експерти

Окрема історія — це перевірка суддів Верховного суду за участі міжнародних експертів. Європейська комісія, Дорожня карта, Ukrаіnе Fасіlіty, пріоритети Качка—Кос і критерії за Розділом 23 передбачають залучення незалежних міжнародних експертів до перевірки суддів Верховного суду.Що з’явилося в проголосованому законі?Лише доручення Кабміну протягом шести місяців розробити окремий законопроєкт про перевірку суддів Верховного суду за участі незалежних експертів.Слово «міжнародних» комітет з правової політики викинув із тексту. Так само, як і практично всі правки, які могли б виправити законопроєкт. Зміна правил Ukrаіnе Fасіlіty дозволить Україні не втратити гроші через необрання суддів ВАКС Тобто партнери просили розширити перевірку, а закон її звужує. Просили уточнити зміст декларацій, а закон прибирає важливі питання. Просили деталізувати процедуру, а закон створює автоматичну індульгенцію після шести місяців. Очікували реальних наслідків, а закон залишає стару лазівку про умисел. Говорили про міжнародних експертів, а слово «міжнародних» зникло. Тепер навіть якщо міжнародних експертів і залучать до перевірки суддів ВС, то відповідальності однаково легко уникнути.І все це Верховна Рада ухвалила 243 голосами.Особливо показово, що частина депутатів у залі критикувала текст, подавала правки, говорила правильні речі, а потім натиснула зелену кнопку за закон, який руйнує саму логіку перевірки декларацій доброчесності.У виступах — боротьба за європейські стандарти. У голосуваннях — підтримка імітації замість реформи.Окрема маніпуляція, яка ходила Верховною Радою, звучала так: якщо зараз не проголосувати за цей законопроєкт у будь-якому вигляді, Україна нібито вже 30 червня втратить гроші.Але це просто-напросто неправда. Якщо Україна не вклалася у дедлайн за Ukrаіnе Fасіlіty, це не означає, що парламент має за кілька днів проголосувати будь-який текст, аби тільки він називався «євроінтеграційним». Механізм передбачає час для виправлення невиконаних кроків після негативної оцінки Єврокомісії. Щодо декларацій доброчесності, така оцінка була датована 29 вересня 2025 року. Дванадцять місяців від цієї дати, сподіваюся, депутати здатні порахувати самостійно.І ще один міф, який активно розганяли серед нардепів: законопроєкт № 13165-2 нібито був потрібен для збільшення кількості посад у Вищому антикорупційному суді (ВАКС), а кошти, прив’язані до цього зобов’язання, буцімто скоро «згорять», бо йдуть в одному пакеті з деклараціями доброчесності.Кількість суддів ВАКС визначає Вища рада правосуддя. Відповідне рішення було ухвалене ще у 2023 році. Вища кваліфікаційна комісія вже фактично завершила конкурс на ці посади. Це інше зобов’язання, інший зміст і інша історія. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ Експертка назвала помилкою початок судової реформи в Україні з Верховного суду

Небезпечний прецедент

У залі засідань Верховної Ради це звучить як реформа. У звіті для партнерів це виглядає як виконаний крок. У пресрелізі можна написати, що Україна рухається до ЄС.Але якщо відкрити текст, виходить протилежне. Україна формально бере на себе зобов’язання, потім ухвалює рішення, яке їм суперечить. А європейські партнери можуть на це закрити очі, бо країні під час війни потрібні гроші.Україні справді потрібні гроші. Українці тримають фронт не лише для себе, а й для Європи. Але підтримка не має означати мовчазної згоди на імітацію реформ усередині країни.Влада дуже швидко читає такі сигнали, й імітація стане не разовою акцією, а конвеєром. Сьогодні це декларації доброчесності суддів. Завтра це може бути конкурс до важливого органу, дисциплінарна відповідальність, антикорупційна інституція або черговий запобіжник від політичного впливу.Цей закон має отримати президентське вето. Інакше про корупційні ризики в судовій владі напишуть ще не в одному звіті. Як у деклараціях доброчесності, так і у виконанні зобов’язань — завжди можна зробити вигляд, що не зрозуміли, про що йшлося, й просто помилилися. Головне, щоб тепер міжнародні партнери не помилилися і не зарахували нам цю імітацію як реформу.

Втручання в роботу ключових судових інституцій, хабарі та цитати про «політичну проституцію» — все це пряма асоціація з колишнім очільником Окружного адміністративного суду Києва (ОАСК) Павлом Вовком. Він став обличчям корупції у судовій системі України.Колеги з ОАСК сумлінно виконували доручення Вовка виносити тільки «правильні» рішення: забороняли протести під час Революції Гідності, допомагали корумпованим чиновникам уникати відповідальності, скасовували реформи, зокрема в армії, заходи з декомунізації та перейменування Російської православної церкви в Україні. А під час повномасштабного вторгнення навіть готували «легітимний» сценарій повернення Януковича до влади.Вовка та ще шістьох суддів ОАСК обвинувачують у створенні злочинної організації для захоплення державної влади та ухваленні замовних рішень за хабарі. Вищий антикорупційний суд розглядає справу з 2022 року. Але обвинувачені «оасківці» — майстри із затягування: відводи суддям, заміни адвокатів, системні неявки на засідання та потік різноманітних клопотань. І як тут не згадати про залучення ними адвоката з вадами зору та вимогу перекласти для нього 220 томів письмових матеріалів кримінального провадження шрифтом Брайля.Із теперішніми темпами вироку може не бути ще кілька років, а далі — розгляд в апеляції. Попри це, Вовк не є суддею вже понад рік, і це один із найяскравіших результатів судової реформи. Втім, уже 18 червня Велика палата Верховного суду має вирішити, чи залишиться це рішення чинним, чи Павло Вовк отримає шанс повернутися до суддівської практики.

Як Вовка звільнили до вироку суду

Реформована Вища рада правосуддя (ВРП) звільнила Вовка з посади судді 18 березня 2025 року. Ще кілька років тому уявити такий сценарій було неможливо. Вовк неодноразово впливав на попередній склад ВРП, аби наближені до нього судді ОАСК могли уникнути відповідальності. А після того, як НАБУ опублікувало таємні аудіозаписи з його кабінету — так звані плівки Вовка, — ВРП відмовилася відсторонити його від здійснення правосуддя, а записи НАБУ назвала інформаційною кампанією, спрямованою на підрив авторитету правосуддя. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ Європейський суд визнав неприйнятною скаргу ексголови ОАСК Павла Вовка проти України Ситуація змінилася після перезавантаження ВРП за участю міжнародних експертів. Саме це уможливило звільнення ексголови ОАСК, а також понад 70 інших суддів, які вчинили серйозні дисциплінарні порушення.

Ризики поновлення Вовка

Та роки зв’язків у системі не минають безслідно. Вовк активно намагається повернути собі мантію, а разом із нею і вплив на судову владу. Своє звільнення екссуддя оскаржує у Великій палаті Верховного суду (ВП ВС), яка свідомо зволікає з рішенням. Є три варіанти розвитку подій на наступному засіданні: звільнення Вовка залишать у силі, його поновлять або справу знову відкладуть. Ризик поновлення Вовка на посаді залишається високим, оскільки впродовж останніх років ВС уже неодноразово поновлював на посадах недоброчесних суддів, яких звільнила реформована ВРП. Крім того, навіть попри рекордний хабар у 2,7 млн дол. у справі Всеволода Князєва та інших суддів Верховного суду, очищення ВС так і не відбулося.За даними джерел Фундації DЕJURЕ, у Верховному суді вже були готові поновити Вовка на посаді. Однак увага громадськості та міжнародних партнерів не допустила цього сценарію. Саме тому судді ВП ВС вже понад рік по колу слухають ті самі аргументи сторін, ставлять ідентичні запитання й відкладають рішення, бо, вочевидь, мають занадто тісні зв’язки з Вовком і не бажають із ним прощатися. Водночас судді бояться продемонструвати свою реальну позицію, бо це ще більше актуалізує питання реформи ВС та очищення його від недоброчесних служителів Феміди.Ще донедавна основним ризиком у справі Вовка було те, що Верховний суд може змінити свою усталену практику та підхід ВРП щодо допустимості використання матеріалів негласних слідчих розшукових дій (НСРД) у межах дисциплінарного провадження. Інакше кажучи, можливості використовувати дані прослуховування, аби звільнити Вовка з посади. Якби Верховний суд в інтересах Вовка визнав, що матеріали НСРД не можна використовувати в дисциплінарних провадженнях, це могло б призвести до поновлення не лише його, а й понад 50 суддів, звільнених або поданих на звільнення через корупцію, наявність російських паспортів або колабораціонізм. Такий підхід запустив би ефект доміно для всієї дисциплінарної практики.Однак після свіжого рішення ВП ВС в аналогічній справі щодо судді Сергія Бурхана, якого спіймали на хабарі, цей ризик суттєво зменшився. У цьому рішенні Верховний суд дав чітку аргументацію, що використання матеріалів кримінального провадження у дисциплінарній процедурі є законним. Вовки. По сліду НАБУ Утім, це не робить такий сценарій геть нереальним. Останніми роками Верховний суд уже неодноразово поновлював на посадах звільнених недоброчесних суддів, наприклад, скандальну Інну Отрош-молодшу, яка виправдовувала окупацію Криму. Також ВС різко змінював свою багаторічну практику, зокрема у рішенні щодо судді Віталія Усатого, яке поставило під загрозу кваліфікаційне оцінювання близько 180 недоброчесних суддів і яке критикувала навіть Європейська комісія.

Процесуальна шпарина для Вовка та його соратників

Ба більше, лише за останні кілька тижнів Верховний суд уже двічі ставав на бік соратників Вовка з ОАСК, які також фігурували разом із ним на плівках.Зокрема минулого тижня Верховний суд скасував рішення про звільнення з посади судді Альони Мазур. За вказівкою Вовка 2019 року вона саботувала кваліфікаційне оцінювання, допомагала йому взяти під контроль Вищу кваліфікаційну комісію суддів, а також була в колегії суддів, яка задовольнила позов Суркісів і постановила стягнути на їхню користь понад мільярд гривень із націоналізованого ПриватБанку.Тексту рішення у справі Мазур наразі немає. Однак схоже на те, що ВС не розглянув по суті порушення судді, а скасував її звільнення з процесуальних підстав.Також на початку червня Касаційний адміністративний суд у складі Верховного суду ухвалив рішення на користь правої руки Вовка — Євгенія Аблова, відомого фразою «Шеф, давай что-то учудим». На перший погляд це рішення може здаватися технічним і другорядним. Утім, у ньому приховано бомбу сповільненої дії, яку можуть використати і сам Аблов, і Вовк, і багато інших суддів, яких звільнила ВРП.Ідеться про те, хто з членів ВРП має право брати участь у оскарженні рішення про подання судді на звільнення. Роками Вища рада правосуддя тлумачить закон так, що це питання не можуть розглядати ті члени Ради, які вже голосували за це рішення в дисциплінарній палаті ВРП. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ «Плівки Вовка»: НАБУ завершило розслідування і відкрило матеріали справи ОАСК Натомість Верховний суд раптово заперечив цю позицію та визнав незаконним відповідний пункт регламенту ВРП. ВС фактично заявив, що у пленарному складі ВРП під час вирішення питання про звільнення судді не можуть брати участь усі члени Дисциплінарної палати — незалежно від того, чи брали вони участь в ухваленні рішення чи були відсутні, наприклад хворіли того дня.Якщо Велика палата застосує таку логіку у справі Вовка, то наслідком цього стане висновок, що під час його звільнення з посади у ВРП не було необхідного кворуму. Саме через це нове тлумачення рішення у справі Вовка може зміститися з розгляду його кричущих порушень на формальне питання кворуму. Показово, що позов у цій справі подав саме Аблов. Подання позовів, щоб отримати «потрібне» рішення суду, — це стара схема Вовка та його підлеглих. У такий спосіб вони раніше блокували роботу ВККС.Найвища судова інстанція, яка мала б застосовувати закон крізь призму справедливості, верховенства права та очищення судової влади, у цій логіці ігнорує ці принципи. Натомість ВС може використати легалістичний підхід, який дасть змогу Вовку повернутися на посаду.

Гра в довгу: відкладання справи

Верховний Суд поставив крапку у справі про борг VАВ Банку перед НБУ Або ж Верховний суд знову відкладе розгляд справи Вовка. Вже впʼяте. Хоча незрозуміло, що саме суду ще потрібно досліджувати і що в цій справі досі залишається неясним. Суд може відкласти справу Вовка під приводом, що потрібно ще розглянути в апеляції справу за позовом Аблова щодо кворуму у ВРП. Це може затягнути процес іще приблизно на пів року, або й довше. А далі через «проблеми з кворумом» знесе рішення про звільнення Вовка.Навіть якщо після цього справа формально повернеться до ВРП, за цей час зміниться і сам склад Ради. До січня наступного року в 11 з 19 членів ВРП закінчуються повноваження. Цілком імовірно, що Вовк розробляє план, як до складу ВРП можуть зайти лояльні до нього судді. Тим більше, що зараз у Раді є щонайменше два члени — Сергій Бурлаков та Віталій Махінчук — які систематично голосують проти притягнення суддів ОАСК до відповідальності. Ще декілька членів ВРП можуть «перейти на темну сторону», якщо побачать, що маятник у складі Ради хитнувся на користь суддівської мафії.Засідання Верховного суду у справі Вовка 18 червня стане реальним тестом: на чиєму боці суд — корумпованих суддів чи очищення судової влади від них. Таким суддям, як Вовк, точно не місце у судовій владі держави, яка хоче бути членом ЄС. Але чи вважають так судді Верховного суду — побачимо в четвер, 18 червня о 10:00.

Верховна Рада України ухвалила в цілому законопроєкт №13165-2 про перевірку декларацій доброчесності суддів, який передбачає низку змін до деяких законів України. На засіданні 9 червня за нього проголосували 242 народні депутати.
«Це теж вимога Ukrаіnе Fасіlіty та пункт плану Качки-Кос. Прийняття розблоковує понад 300 млн євро від ЄС. Дедлайн сплив ще рік тому, в ІІ кварталі 2025-го», - нагадав народний депутат Ярослав Железняк.
Голова комітету з питань правової політики Денис Маслов запевнив, що в законопроєкті, який раніше критикували активісти, «зберегли баланс між підзвітністю та гарантіями незалежності суддів, а також виконали вимоги Ukrаіnе Fасіlіty».

ВАС ЗАЦІКАВИТЬ





«Будинок на піску»: чим загрожує судовій реформі втрата міжнародних експертів



Депутати подали кілька сотень поправок до законопроєкту, однак левову частку із них профільний комітет відхилив, а народні обранці не підтримали у залі парламенту.
Буквально минулого тижня законопроєкт розкритикували правники фундації DЕJURЕ. Там зазначили, що нова редакція законопроєкту не вирішує головну проблему — відповідальність за умисну брехню в декларації.
Згідно з ухваленим законопроєктом судді більше не зобов’язані підтверджувати відповідність рівня життя офіційним доходам. Автори законопроєкту вважають, що цим має займатись  виключно Національне агентство з питань запобігання корупції.
Із декларацій прибрали питання про порушення присяги, втручання у правосуддя, люстраційних заборон та рішень щодо учасників протестів під час Революції Гідності. Навіть якщо суддя приховає їх під час конкурсу, це навіть не вплине на його оцінку.
Відповідальність за порушення декларації настане лише тоді, коли неправдиві дані  в декларації доведуть у суді.
На перевірку даних у ВККС  передбачено лише шість місяців, після чого інформація про можливі порушення автоматично вважатиметься «непідтвердженою».
ВККС також втрачає можливість включати до декларації інші твердження, потрібні для перевірки доброчесності судді, як от питання про відвідини РФ.  Додатково заборонено перевіряти інформацію від анонімних заявників.
Із механізму випадає перевірка тверджень про родинні зв’язки. Тобто інформацію про родичів судді на посадах просто залишать без належної перевірки.
І що важливо, для більшості питань законопроєкт передбачає звітний період лише за один рік.
У матеріалі «Крок вліво, крок назад: шість ударів по реформі правосуддя» Михайло Жернаков і Ольга Ковальська проаналізували шість напрямів, де Україна замість руху вперед у сфері правосуддя отримала відкат. Чому це стало можливим — і чи є шанс розвернути систему читайте у матеріалі.

13 березня 2025 року Верховний суд України підтвердив резонансне рішення Київського окружного адміністративного суду: використання земель природно-заповідного фонду для кладовищ заборонено законом. Йшлося про розміщення Національного військового меморіального кладовища (НВМК) поблизу села Мархалівка Київської області. Верховний суд окремо наголосив: це рішення є остаточним і не підлягає оскарженню.Однак подальші події дедалі більше нагадують епізод із «Аліси в країні див»: оскільки рішення суду змінити не можна, наші можновладці вирішили змінити правила гри, себто… закон. Після рішення Верховного суду Верховна Рада підтримала правки до законопроєкту №13693, які фактично дозволяють змінювати цільове призначення земель для військових меморіальних кладовищ навіть на територіях Смарагдової мережі (про неї — далі. — О.С.). Саме ці правки стали новим етапом конфлікту навколо Мархалівки — вже не лише судового, екологічного та етичного (мова про повагу до пам’яті військових), а й політичного та правового.Тепер питання вже не лише в тому, де саме будувати НВМК. Йдеться про значно ширшу проблему: держава після остаточного рішення Верховного суду не переглядає сам проєкт, а переписує законодавчі норми, що стали підставою для такого рішення. Ба більше, у відповіді на запит ZN.UА Кабінет міністрів фактично дав зрозуміти: виконувати рішення суду як підставу для припинення поховань на НВМК та звільнення території уряд не вважає за потрібне.

Гра в королівський крокет у Верховній Раді

КМУ ще до остаточного рішення Верховного суду подав до парламенту проєкт закону №13693 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо місць поховання загиблих (померлих) осіб, які захищали незалежність, суверенітет та територіальну цілісність України». Якщо хтось наївно думає, що уряд вирішив прямо змінити статус земель природно-заповідного фонду навколо Мархалівки чи переписати норми Земельного кодексу, — він помиляється. В тексті законопроєкту йшлося про військові меморіальні кладовища загалом, військові ділянки на звичайних кладовищах — про що завгодно, тільки не про прямий дозвіл розміщувати кладовища на землях природно-заповідного фонду. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ Де ховати загиблих воїнів, або Хто зіштовхує ЗСУ з Верховним судом України Нагадаємо: ще 2023 року Верховна Рада ухвалила закон №3505, яким значно спростила процедури будівництва НВМК. Однак у тому ж законі чорним по білому було записано: «не допускається зміна цільового призначення земельних ділянок… на землях природно-заповідного фонду». На цю норму, зокрема, й спирався Верховний суд у справі НВМК.Проєкт №13693 виставили для громадського обговорення на сайті Мінветеранів, однак жодних особливих «підводних каменів» там, звісно, ніхто не побачив. Проте, як стало зрозуміло згодом, «безневинний законопроєкт» виявився вовком в овечій шкурі — він був лише прикриттям для зовсім інших змін.Вовчі зуби у вигляді правок вилізли за кілька днів до другого читання та перевернули догори дриґом і Земельний кодекс України, і закон №3505, і головне — міжнародні договори України. Порівняльна таблиця зайняла 204 сторінки й містила 1232 правки. Очікувано величезну кількість правок подала Мар’яна Безугла, але тут конкуренцію їй склала така ж відома «слуга народу» — голова Комітету ВРУ з питань соціальної політики та захисту прав ветеранів Галина Третьякова. Правки Третьякової №13, 14, 15, 16 фактично ідентичні й містять сакраментальну фразу: «Наявність на земельній ділянці території Смарагдової мережі та/або структурних елементів екомережі не є підставою для заборони зміни цільового призначення такої земельної ділянки для розміщення на ній військових меморіальних кладовищ».На трибуні Верховної Ради Галина Третьякова першою поставила на голосування правку №14 і підказала депутатам: голосуємо «як домовилися — зеленою». За правку проголосували 240 депутатів, жодного голосу «проти» чи «утримався» не було. Далі пані Третьякова поставила 16-ту правку, але підказала — тепер можна «жовтою», бо 14-ту вже проголосували. Сказано — зроблено. Решту правок на голосування взагалі не ставили, як то кажуть, справу зроблено й нема про що говорити. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ Кого зможуть поховати на  Національному військовому меморіальному кладовищі – пояснення Мінветеранів У підсумку з 304 народних обранців, що були в залі, 267 віддали голоси за законопроєкт (низької якості) в цілому. І скільки, на вашу думку, були проти? Нуль!Утримався один «слуга» (мабуть, проґавив «за»). Ще 36 народних «сміливців» просто не голосували.Отже, маємо наочний приклад «договірняку» у Верховній Раді — з опозиційних фракцій ні «Європейська солідарність» Петра Порошенка, ні «Батьківщина» Юлії Тимошенко, ні суперпринциповий «Голос» не знайшли сміливості назвати чорне чорним. За що вони «продалися», можна лише гадати…Верховна Рада УкраїниТак саме по-підлабузницьки усі фракції та групи ВР (не лише провладні, а й опозиційні) проголосували за термінову передачу закону на підпис президенту (ну, що тут додати…).

Мархалівський ліс як камінь спотикання для влади

Йдеться не просто про абстрактні зміни до законодавства. Саме Мархалівський ліс став причиною появи цього правового конфузу влади та епіцентром конфлікту навколо майбутнього Національного військового меморіального кладовища.Нагадаємо: у березні 2025 року Верховний суд підтвердив рішення Київського окружного адміністративного суду, який визнав незаконним розпорядження Київської ОВА про передачу понад 260 гектарів лісу поблизу Мархалівки під НВМК. Суд прямо зазначив: землі природно-заповідного фонду не можуть використовуватися для кладовищ. Саме розпорядження КОВА про надання та зміну цільового призначення земель і стало предметом судового спору, який у підсумку завершився його скасуванням.ZN.UА вже детально писало про екологічні та правові аспекти цього конфлікту: про Мархалівський ліс, рішення судів, позицію екологів та ризики для навколишніх населених пунктів.Спорудження Національного військового меморіального кладовища необхідне, заперечень нема. Але сам акт увіковічення пам’яті загиблих має відповідати тому моральному ідеалу, за який вояки віддали своє життя, — справедливості та свободі.Після рішень судів влада не запропонувала альтернативної території для НВМК. Натомість конфлікт навколо Мархалівського лісу фактично вже перейшов із площини екологічної та судової у політичну й законодавчу.

Юридичні фікції у Верховній Раді

Не треба думати, що влада наївно помилялася й не знала про те, що вдається до брутальних порушень. Юристи Верховної Ради прямо попереджали народних депутатів: «… відповідними нормами фактично передбачається … визнати будівництво Національного військового меморіального кладовища та прийняті щодо цього нормативно-правові акти і рішення такими, що відповідають зазначеній Конвенції, а відтак міжнародним зобов’язанням України, що, на нашу думку, є юридичною фікцією». ВАС ЗАЦІКАВИТЬ У Львові уніфікують місце поховань героїв України: вже показали фінальний проєкт меморіального комплексу Головне юридичне питання тут доволі просте: чи може парламент змінювати законодавчі норми для спростування винесеного судового рішення? Як на мене — ні. Може, доктор юридичних наук, академік правових наук і голова Верховної Ради Руслан Стефанчук мене поправить? Тоді треба поправити заодно і Конституцію України, згідно з якою закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Це прямо передбачено статтею 58 Конституції України.Інакше кажучи, навіть якщо парламент змінює закон зараз, це не означає автоматичного скасування правових наслідків уже ухвалених судових рішень. Тобто зміна закону не робить автоматично законними попередні рішення КМУ та КОВА щодо земель під НВМК. Саме тому конфлікт навколо Мархалівського лісу вже виходить за межі одного будівельного проєкту й стосується принципу обов’язковості виконання судових рішень. Fіаt іustіtіа, еt реrеаt mundus чи ні?

Головні актори та їхні ролі

Аби зрозуміти позицію всіх дійових осіб і виконавців у цій історії, ZN.UА звернулось із запитом до прем’єр-міністра Юлії Свириденко. Кабміну було поставлено головне запитання: чи скасували КМУ та КОВА свої рішення про надання земельної ділянки та зміну її цільового призначення для спорудження НВМК після рішення Верховного суду?Відповідь уряду була доволі прогнозованою. Кабмін змушений був визнати: ключові пункти розпорядження КОВА від 14 березня 2024 року №275 щодо передачі земель під НВМК судом визнано протиправними та скасовано. Фактично це означає, що понад 260 гектарів Мархалівського лісу вже не належать ДУ «НВМК».Однак виконувати рішення Верховного суду КМУ, вочевидь, не збирається. У відповіді ZN.UА Кабмін прямо вказав: «Зазначені судові рішення не містять зобов’язань для відповідача або ДУ «НВМК» щодо вчинення чи утримання від вчинення певних дій». Саме так у КМУ пояснюють відсутність рішень про зупинку робіт чи зміну локації військового меморіального кладовища. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ У Львові на Личаківському кладовищі вандали пошкодили понад 20 могил захисників, волонтерів і політв'язнів Критики проєкту наполягають: якщо суд визнав незаконною передачу земель під НВМК, держава має виконати це рішення та шукати іншу ділянку. Натомість уряд виходить із того, що саме собою судове рішення не містить прямої заборони на подальші дії щодо реалізації проєкту. (А може, Верховний суд іще має підлогу помити в Кабінеті міністрів?)Далі КМУ, звісно, посилається вже на «поправки Третьякової», тобто на те, що належність до Смарагдової мережі не є підставою для заборони зміни цільового призначення земельної ділянки під НВМК.Це і є відповідь КМУ на запитання, чи треба виконувати рішення Верховного суду.

До чого тут ЄС і що таке Смарагдова мережа

Історія навколо Мархалівського лісу давно вийшла за межі локального конфлікту навколо військового кладовища. Проблема в тому, що територія майбутнього НВМК пов’язана з міжнародними природоохоронними зобов’язаннями України в межах Бернської конвенції та Угоди про асоціацію з ЄС.У цивілізованому світі діє Бернська конвенція про охорону дикої флори та фауни і природних середовищ існування в Європі. На виконання цієї Конвенції Європейський Союз створив мережу Nаturа 2000, а Рада Європи — Смарагдову мережу, що діє як її доповнення поза межами ЄС. Україна також визначила власні території Смарагдової мережі, серед яких — Приірпіння та Чернечий ліс, тобто той самий Мархалівський ліс, де влада вирішила розмістити НВМК.Та якщо у нашої влади така коротка пам’ять, то є «свіжіші» міжнародні документи, які підготувала вже «зелена влада». В межах виконання Плану Ukrаіnе Fасіlіty передбачено заходи, що включають збереження біорозмаїття та гармонізацію законодавства України з правом ЄС (зокрема природоохоронним), що також стосується розширення Смарагдової мережі. Отже, на кону — 50 млрд євро, які пообіцяла Європа за умови виконання Плану Ukrаіnе Fасіlіty. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ Саботаж Ukrаіnе Fасіlіty. Чому Верховна Рада блокує мільярди ЄС для України Саме тому частина юристів та екологів вважає: проблема тут уже не лише екологічна чи локальна. Вона стосується довіри до здатності держави виконувати міжнародні зобов’язання та гарантувати незмінність правил після ухвалення політичних рішень. Щоб ніхто не сказав про Україну, як колись Бісмарк — про Росію: міжнародні договори, підписані нею, не варті паперу, на яких вони написані…

Прецедент точкових змін

Після рішення Верховного суду влада не пішла шляхом пошуку іншої території для НВМК. Натомість вона змінила законодавчі правила, які були основою судового рішення (просто змінила закон). Саме це і створює прецедент. Як на мене, гра в точкові зміни законодавства на потребу дня — річ украй небезпечна. Сьогодні це військове кладовище, завтра — хтозна…ZN.UА звернулося до офісу президента по коментар щодо ситуації навколо НВМК, змін до законодавства та подальшої долі проєкту. Формальної відповіді редакція не отримала, однак неформальна була вкрай промовистою — 25 травня на НВМК відбулося перепоховання останків одного з очільників Організації українських націоналістів Андрія Мельника.Ну що ж, кому бракує власного інтелекту, той користується штучним, а кому бракує власної політичної ваги, той користується чужою. Очевидно, що для укріплення хиткого статусу НВМК влада й ухвалила рішення «застовпити територію». Застовпити в буквальному сенсі — могилою національного масштабу. Хоча її вибір доволі контроверсійний, але тут ми заходимо на територію історичної політики, а нас цікавить політика сучасна. А щодо неї мусимо констатувати: президент України Володимир Зеленський не визнає й не збирається виконувати рішення Верховного суду України.

Якщо ваша компанія виконує контракти за бюджетні кошти, ви точно знаєте: участь у тендерах сьогодні автоматично прирівнюється до потрапляння в зону максимальних ризиків. Усі звикли до аксіоми: щойно приватний підрядник виграє великий конкурс, правоохоронні органи починають пильно вивчати кожен його крок, готуючи масштабні обвинувачення. Досі вважалося, що вийти з цієї гри без втрат майже неможливо, а контракти у сфері держзакупівель — це прямий крок до вироку.Проте реальність змінилася, і правила гри тепер диктують не силовики. Поки бізнес готується до гіршого, суперечність між судами та правоохоронцями несподівано пішла на користь підприємцям. Ефективний інструмент протидії тиску знайдено, і він лежить у площині актуальної судової практики.Подивімося трохи далі гучних обшуків і пресрелізів — чим закінчується розгляд таких справ у судах. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ Польський бізнес розкритикував тендери та корупцію в Україні Дедалі частіше силовики звинувачують бізнес у привласненні, розтраті майна або заволодінні ним шляхом зловживання службовим становищем за статтею 191 Кримінального кодексу України. Причому використовують цю статтю не для боротьби з корупцією, а як репресивний інструмент тиску на комерційний сектор.Сьогодні тиск на виконавців оборонних контрактів і постачальників для Міноборони досягнув свого піку. Правоохоронці масово заявляють про «розкрадання бюджетних коштів», арештовують рахунки та вилучають документацію. Слідство діє за шаблоном: звинувачує менеджмент компанії у завищенні цін чи невідповідності ДСТУ, створюючи тотальний репутаційний терор для підприємств оборонно-промислового комплексу та критичних галузей економіки.Однак у цій нібито безвихідній системі з’явилося світло в кінці тунелю. Це реальний судовий прецедент, який доводить: кримінальний тиск на бізнес можна і треба розбивати.Верховний суд у своїх свіжих рішеннях 2024–2026 років напрацював чітку і залізобетонну позицію. Якщо слідство звинувачує приватного підрядника у розтраті бюджету, але водночас «забуває» висунути обвинувачення чиновнику — розпоряднику цих коштів, така справа є юридично мертвою. Найвища судова інстанція послідовно виносить виправдувальний вирок за статтею 191 ККУ, оскільки у справі просто немає належного суб’єкта злочину (фігуранта, який мав спеціальні повноваження розпоряджатися державними грошима).У чому ж полягає юридичний абсурд, на який масово натрапляє український бізнес, і як захистити компанію від безпідставних звинувачень? ВАС ЗАЦІКАВИТЬ ВРУ ухвалила законопроєкт про публічні закупівлі. Норму про їх «закриття» вилучили

Гра в одні ворота, або Чому силовики «забувають» про чиновників

Класичний сценарій кримінального провадження у сфері держзакупівель сьогодні виглядає так. Приватна компанія виграє тендер, постачає товар чи виконує капітальний ремонт (наприклад, об'єкта енергетики або військового призначення), сторони підписують акти, здійснюється розрахунок. Згодом з'являється правоохоронний орган, який заявляє: вартість матеріалів було завищено, якість не відповідає ДСТУ, а отже, відбулося «розкрадання бюджетних коштів».Та замість того, щоб розслідувати дії державного замовника, який перевіряв, погоджував і підписував ці документи, слідство висуває обвинувачення винятково менеджменту приватної компанії або її постачальникам. Чиновники, які безпосередньо розпоряджалися бюджетом, дивним чином залишаються поза підозрою або фігурують у справі як «невстановлені особи».Для силовиків це зручно: бізнес більш уразливий до репутаційного терору, арешту рахунків і блокування роботи. Проте, з погляду права, такий підхід є абсолютно безперспективним, оскільки містить очевидну помилку — у справі просто немає належного фігуранта (суб’єкта злочину).

Позиція Верховного суду

Будь-який досвідчений адвокат з whіtе-соllаr сrіmе знає базову істину: заволодіти майном за статтею 191 КК України шляхом зловживання службовим становищем може лише той, кому це майно було ввірене або перебувало у його віданні. Тобто розпорядник бюджетних коштів. Приватний підприємець чи постачальник за визначенням не має таких владних повноважень щодо державних грошей. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ Публічні закупівлі в Україні: європейські директиви можуть спровокувати хаос На щастя для бізнесу, вища судова інстанція демонструє залізобетонну та послідовну позицію, яка руйнує шиті білими нитками звинувачення слідства:Захист підрядників у державних тендерах. Судова практика чітко вказує, що не можна притягнути керівника ТОВ чи ФОПа до відповідальності за цією статтею як одноосібного виконавця, якщо до справи не залучено належного суб'єкта. А ним є службова особа державного замовника, котра уповноважена розпоряджатися бюджетними коштами.Свіжі прецеденти. Розглядаючи справи щодо нібито завищення вартості під час постачання медичного обладнання міським лікарням або ремонту інфраструктурних об'єктів (зокрема, резонансні постанови ВС 2024–2026 років), суди послідовно ухвалюють виправдувальні вироки за статтею 191 ККУ для представників бізнесу. Судді прямо вказують на хибність кваліфікації дій підрядників без доведення вини розпорядника коштів.Утім, доки справа дійде до Верховного суду, компанія може роками перебувати під пресингом: з обшуками, судовими засіданнями та репутаційними втратами. Що в цей час відбувається з оборонним замовленням чи критичним імпортом — питання риторичне.

Як захистити бізнес від кримінального переслідування. Пам’ятка для СЕО

Якщо ваша компанія працює у секторах високого ризику — забезпечує потреби фронту, постачає критичні товари чи відбудовує інфраструктуру, захист бізнесу у кримінальних справах має стати частиною загальної операційної стратегії. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ Публічні інвестиції в Україні. Амбітна реформа стикається з реальністю Щоб не потрапити у пастку статті 191 ККУ, керівництву варто впровадити базові правила безпеки:

залізна калькуляція та аудит цін. Максимально детально документуйте та обґрунтовуйте ціноутворення (особливо в оборонній сфері, де прибуток жорстко регулюється державою). Залучайте незалежних експертів для підтвердження ринкової вартості товарів і послуг ще на етапі виконання контракту;фіксація кожного кроку. Кожна дія, зауваження, листування з держзамовником щодо специфікацій чи заміни матеріалів мають бути зафіксовані письмово або в офіційних реєстрах. Це ваш головний щит у майбутньому.

Кримінальний тиск на бізнес у сфері використання бюджетних коштів залишатиметься трендом ще тривалий час. Проте досвід і судова практика доводять: системна протидія правоохоронній репресії можлива. Головне — грати на випередження та вибудовувати контрстратегію захисту з першої хвилини взаємодії з державою.

Збройна агресія Росії прискорила процеси, які ще кілька років тому здавалися питанням далекого майбутнього. Один із них — цифровізація державного управління. Реєстри, що створювались як технічний інструмент обліку, поступово починають впливати на правовий статус людини.Це вже не просто бази даних, а частина нової адміністративної реальності, в якій автоматизована система здатна запускати серйозні правові наслідки швидше, ніж класична юридична процедура. Де ж проходить межа між необхідністю ефективного обліку в умовах війни та ризиком підміни правової процедури логікою цифрового адміністрування?

Повістка, якої позивач не отримав

Показовою в цьому контексті виглядає історія, яку розглянув Харківський окружний адміністративний суд у справі №520/30753/25. Позивач — українець, котрий багато років проживає за кордоном.Відкривши застосунок «Резерв », він побачив, що в реєстрі «Оберіг» його як військовозобов’язаного оголошено в розшук починаючи з 17 березня 2025 року — за ігнорування повістки про виклик до ТЦК. Для чоловіка це стало справжнім шоком.Згідно з матеріалами справи, харків’янин іще з 2021 року проживає в Естонії та має посвідку на постійне проживання. Про це він офіційно повідомив через застосунок «Резерв ». Однак у березні 2025 року на його українську адресу надіслали повістку, яку він фізично не міг отримати. Повістка повернулася з «Укрпошти», але в ТЦК вважали її належним чином врученою. Далі — автоматичне звернення до поліції через систему «Оберіг». ВАС ЗАЦІКАВИТЬ Помилка в даних в системі «Оберіг»: як внести зміни Намагаючись виправити помилку, позивач двічі — 14 та 17 жовтня 2025 року — подавав заяви через особистий кабінет військовозобов’язаного в «Резерв ». Він наголошував, що проживає поза межами України, та просив виключити з реєстру інформацію про його розшук. Однак автоматична система відхилила обидві заяви, оскільки в ТЦК не змогли їх опрацювати.«Оберіг» спрацював за принципом: відправлено — отже вручено. Саме це стало підставою для подання людини в розшук.Захистити свої права позивач зміг лише після того, як суд зобов’язав відповідача (ТЦК) «виключити відомості про порушення правил військового обліку з Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов’язаних та резервістів». І протягом усього цього часу — із березня 2025-го до березня 2026 року — тривала затяжна «війна нервів».Рішення Феміди стало довгоочікуваним завершенням річної боротьби із системою.Однак автоматичне внесення даних до реєстру може мати серйозні наслідки. З юридичного погляду, належне вручення повістки — ключовий елемент процедури. Якщо немає доказів того, що чоловік її отримав, неможливо говорити про порушення. Але цифрова система не враховує реальних життєвих обставин. Вона працює за алгоритмом, який не передбачає винятків. І що значно важливіше: система поступово починає штучно створювати вину людини, перекладаючи на неї весь тягар збору доказової бази. Якщо раніше саме державний орган мав довести факт належного повідомлення, то тепер громадянин дедалі частіше змушений сам спростовувати недостовірну інформацію, внесену до реєстру, причому без його відома. І це дуже небезпечний розворот адміністративної практики.

Цифровий облік: база даних чи джерело конфліктів?

Попри доволі промовисту назву, «Оберіг» не завжди виконує те, заради чого його створювали. Автоматично фіксуючи дані про військовозобов’язаних, він покликаний забезпечувати прозорий облік, оперативне оновлення інформації й ефективну комунікацію між державою та громадянами. Тобто йдеться про інструмент, який має мінімізувати помилки й гарантувати точність даних про людину. Замість ТЦК «Офіси резерву »: ЗМІ розповіли, як у Міноборони хочуть змінити систему Однак система обліку нерідко перетворюється на джерело конфліктів і правових колізій. Парадоксально, але факт: замість обіцяного захисту «Оберіг» може легко стати засобом тиску. На практиці це означає, що людина, яка перебуває за кордоном, може бути затримана після повернення в Україну через оголошення в розшук. І все це — без жодного протоколу чи постанови.Схожі історії, які часто трапляються поза межами судових процесів, лише посилюють цю тенденцію. Іноді проблеми виникають іще й через те, що дві системи — «Оберіг» та «Резерв » — працюють неузгоджено. Йдеться не про технічні дрібниці, а про системні вади, які безпосередньо впливають на долі людей.Нещодавно, наприклад, знайомий киянин поскаржився на ТЦК через те, що не зміг скористатися своїм законним правом супроводжувати дружину з інвалідністю другої групи під час поїздки до Чехії, де перебувають їхні діти-біженці.«Шлагбаум» виник не через рішення суду чи окрему постанову ТЦК, а саме через розбіжності між цифровими реєстрами: «Резерв » показував відстрочку від мобілізації (підстава — інвалідність дружини), але в системі «Оберіг» було зазначено застарілі дані про відстрочку, строк якої давно сплив. Як наслідок — позбавлення можливості виїзду, зруйновані плани родини та додатковий стрес для дружини, якій була потрібна допомога чоловіка.Ще один показовий випадок стосується священника, який не зміг вчасно отримати повістку: пошта повернула її назад до ТЦК. У цей час він перебував у тривалому службовому відрядженні в Німеччині, де його сім’я отримала статус біженців. Коли священник повертався в Україну, його вже оголосили в розшук, затримали на кордоні та зняли з поїзда, що прямував до Києва. Для дружини це стало справжнім ударом: вона всю ніч провела біля контрольно-пропускного пункту Нацгвардії у Львові, де утримували її чоловіка, намагаючись домогтися звільнення «ухилянта»… ВАС ЗАЦІКАВИТЬ Арахамія: Федоров планує зняти з розшуку мільйони "ухилянтів", але будуть й жорсткі обмеження Раніше такі історії були б неможливими. Адже для того, щоб оголосити людину в розшук, потрібна була ціла низка рішень, процедур, погоджень і документів. Тепер значну частину цих процесів інтегровано в цифрову систему, яка працює значно швидше за класичну бюрократію. І саме тут виникає фундаментальна проблема сучасної цифрової держави: технічна ефективність починає випереджати правову процедуру.З погляду держави це здається цілком логічним. В умовах війни потрібна оперативність. Потрібні швидкі рішення. Потрібна система, здатна миттєво реагувати на відсутність людини у військовому обліку. Але водночас постає інше питання: чи не починає держава поступово сприймати власний реєстр як безпомилкову істину в останній інстанції?Людина опиняється в ситуації, коли цифровий запис про неї апріорі сприймають як достовірніший, аніж її особисті пояснення. Якщо система показує статус «порушник», саме громадянин має доводити, що алгоритм помилився. А це вже зовсім інша модель держави — не сервісної, а каральної.У цьому проявляється одна з ключових проблем сучасної цифрової адміністрації. Вона дуже ефективна, коли все працює правильно. Але якщо система помиляється, механізм виправлення помилок не стає таким самим швидким і ефективним, як автоматичний облік. І тоді громадянин стикається не просто з військовою бюрократією, а з віртуальною стіною, де неможливо знайти конкретного відповідального за такі помилки.

Від процедури — до алгоритмів

Щоби зрозуміти глибину конфлікту навколо цифрових реєстрів, важливо згадати, як функціонувала класична бюрократична система. Десятиліттями її критикували за повільність, громіздкість і архаїчність. Держава вимагала довідок, підписів, печаток, підтвердження вручення, особистої присутності та безлічі проміжних процедур. Однак саме ця повільність парадоксально виконувала захисну функцію. Що має зробити держава, щоб залучити до оборони тих, хто боїться та сумнівається Між рішенням чиновника та правовими наслідками була ціла система рrосеdurаl sаfеguаrds — процедурних гарантій, що обмежували свавільне втручання держави в права людини. Правова модель будувалася навколо ідеї duе рrосеss — процедури як самостійної форми захисту. Держава могла бути неефективною, але була зобов’язана пройти послідовність юридичних дій, перш ніж обмежити права громадянина.Цифровізація поступово змінює саму природу цієї конструкції. Алгоритм не знає сумнівів, пауз чи невизначеності. Для системи є насамперед набір формальних ознак: повідомлення створено, відправлення зареєстровано, відповіді немає. Далі процес автоматично рухається вперед.Саме тут виникає фундаментальна проблема сучасної цифрової держави: швидкість обробки інформації починає витісняти класичну юридичну процедуру. Реєстр не аналізує життєвих обставин людини так, як це робить суд чи навіть чиновник. Система не замислюється, чи перебуває громадянин за кордоном, чи має фізичну можливість отримати листа, чи живе за місцем реєстрації або взагалі знає про існування повідомлення. Для алгоритму такі обставини стають другорядними порівняно із самим фактом відсутності реакції.Це принципово нова модель адміністративного управління. Якщо класична бюрократія була персоналізованою (хай і неефективною), то цифрова адміністрація стає безособовою. Держава дедалі частіше взаємодіє не з людиною як такою, а з її цифровим профілем.Формально йдеться лише про автоматизацію обліку. Але фактично відбувається значно глибший процес. Спочатку реєстр просто фіксує інформацію. Потім допомагає ухвалювати рішення. А згодом цифровий статус починає визначати ставлення держави до людини ще до повноцінного аналізу обставин.Такі процеси активно обговорюють далеко за межами України. У європейській та американській юридичній літературі дедалі частіше послуговуються поняттями аlgоrіthmіс gоvеrnаnсе та аutоmаtеd аdmіnіstrаtіvе dесіsіоn-mаkіng — це моделі, за яких автоматизовані системи починають безпосередньо впливати на правові наслідки для громадян. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ Нова «Павутина» і Ні-tесh мобілізація: як зробити захист країни привабливим Особливо чутливою ця проблема стає в умовах кризи та війни. Після терористичних атак 11 вересня США різко розширили цифрові механізми моніторингу та обміну даними між відомствами. Пандемія СОVІD-19 прискорила впровадження автоматизованого адміністрування в країнах Заходу. Практично всюди логіка була однаковою: криза вимагає швидкості. Але водночас виникає ризик еrоsіоn оf рrосеdurаl sаfеguаrds — розмивання процедурних гарантій.Україна сьогодні проходить схожий етап трансформації — лише в умовах повномасштабної війни. Масштаб мобілізаційних процесів потребує оперативності, централізованих реєстрів і швидкого обміну інформацією між відомствами. Держава об’єктивно потребує ефективних механізмів контролю.Водночас разом зі зростанням технічної ефективності постає значно складніше питання: чи не починає держава сприймати власний реєстр як остаточне джерело істини?У класичній правовій моделі реєстр завжди вважався допоміжним інструментом. Остаточне значення мали обставини конкретної справи, докази, пояснення людини та можливість судового контролю. Цифрова модель поступово змінює цей баланс. Якщо система показує статус «порушник», саме громадянин дедалі частіше змушений доводити, що алгоритм помилився. Виникає ризик своєрідної цифрової презумпції винуватості.Саме тому в європейському праві стільки уваги приділяють обмеженням аutоmаtеd dесіsіоn-mаkіng. Навіть у країнах із високорозвиненою цифровою адміністрацією зберігається принцип humаn оvеrsіght — обов’язкового людського контролю над системами, здатними впливати на права громадян. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ Полігон цифрової оборони. Як Україна будує одну з найстійкіших систем кібероборони в Європі Проблема в тому, що право поки не встигає за темпами цифровізації. Реєстри вже працюють за новою логікою, тоді як механізми захисту людини залишаються значно повільнішими. Як наслідок, саме суди поступово стають головним арбітром у конфлікті між алгоритмом і людиною.Суперечка навколо «Оберега» є не лише суперечкою про мобілізацію. Йдеться про майбутнє всієї моделі української держави: чи залишиться право механізмом захисту людини, чи поступово перетвориться на інструмент обслуговування цифрової системи влади…

Понад 15 тисяч поправок та пропозицій подали народні депутати до  проєкту нового Цивільного кодексу України, який парламент ухвалив у першому читанні 28 квітня, повідомив голова комітету Верховної Ради України з питань правової політики Денис Маслов.
«Це рекордна кількість. За останні два скликання парламенту законопроєктів із такою кількість поправок у Комітеті ще не було», - написав він та зазначив, що попереднім рекордом було 5 тисяч поправок до одного законопроєкту.
Зазначимо, що термін подання поправок до законопроєкту завершився ще 19 травня.

ВАС ЗАЦІКАВИТЬ





Петиція проти прийняття нового Цивільного кодексу за добу набрала понад 26 тисяч підписів



Ініціатором законопроєкту виступив голова Верховної Ради України Руслан Стефанчук та ціла група народних депутатів. Документ зареєстрували 9 квітня, а вже 28 квітня винесли для прийняття в першому читанні. Водночас законопроєкт, який ініціатори позиціонують як європізацію законодавства, зазнав чималої критики з боку юристів , правозахисників та суспільства.
Як вказують аналітики Громадської ініціативи «Голка» Юрій Мельник та Ірина Федорів, нова редакція Цивільного кодексу змінює базову логіку права власності: від можливості повернути вкрадене — до юридичного закріплення його втрати. Про те, як саме це працюватиме, вони пояснюють у статті «Як узаконити вкрадене: нова версія Цивільного кодексу».

У межах переговорів про вступ до ЄС Україна має виконати Дорожню карту з питань верховенства права. Один із її пріоритетів — посилення незалежності суддів і захист від втручання в їхню роботу. Від виконання цієї Дорожньої карти залежить хід переговорів про вступ України до ЄС у межах Кластера 1 «Основи процесу вступу до ЄС».Водночас незалежні суди — це не формальна вимога ЄС: від реальної незалежності суддів залежить насамперед довіра суспільства до судової системи.Минулого року Україна вперше взяла участь в опитуванні Європейської мережі рад правосуддя, що дає змогу порівняти оцінку суддівської незалежності з іншими європейськими країнами. Де Україна перебуває сьогодні? Як на цю оцінку впливають добір суддів, дисциплінарна система й умови роботи? І чи достатньо зроблено для захисту суддів від зовнішнього та внутрішнього тиску?

Що таке суддівська незалежність насправді

Незалежність судді є базовим компонентом системи стримувань і противаг. Вона означає, що суддя ухвалює рішення без тиску з боку, наприклад, влади чи сторін процесу, а лише на підставі Конституції, законів, принципу верховенства права та внутрішнього переконання, сформованого в межах судового процесу. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ Між реформою і контролем: як політична воля визначає майбутнє прокуратури Водночас суддівська незалежність не означає відсутності відповідальності за порушення закону. Вона має сенс лише тоді, коли поєднується з доброчесністю, етичними стандартами та зрозумілою мотивацією судових рішень. Тільки в сукупності ці складники є основою суспільної довіри до правосуддя.

Де Україна сьогодні: дані Європейської мережі рад правосуддя

У дослідженні Європейської мережі рад правосуддя (ЄМРП), яке оцінює рівень незалежності судової влади в країнах Європи, взяли участь близько 400 українських суддів. За його підсумками рівень суддівської незалежності в Україні оцінили в 5,9 бала з 10 — це найнижчий показник серед 30 країн-учасниць ЄМРП. Для порівняння, середній результат опитування становив 8,55 бала.Водночас ці дані потребують обережного прочитання: в Україні правосуддя здійснюють близько 4500 суддів, тож участь 400 респондентів не дає повністю репрезентативної картини. Але навіть із цим застереженням результат показує наявність системних проблем.Причини такої оцінки спонукають звернути увагу на прогрес розпочатих реформ, а також на обсяг викликів, які необхідно буде подолати на шляху до ЄС.

Добір суддів: результати роботи оновлених ВККС та ВРП й урок Польщі

Оцінки суддів у межах опитування ЄМРП свідчать про те, що кадрові рішення в Україні досі сприймаються як потенційно вразливі до впливу та не завжди ґрунтуються виключно на професійних якостях чи досвіді. Попри це, картина не є однозначно негативною: кожен другий суддя вважає процес призначень справедливим, третина вагається у своїх оцінках, і лише 15% прямо говорять про брак прозорості чи справедливості.2023 року Вища кваліфікаційна комісія суддів України — орган, що проводить конкурси на посади суддів, — відновила роботу після майже чотирирічної перерви. За цей час виник критичний кадровий дефіцит і тисячі вакантних місць. Щоб виправити ситуацію, було вперше запущено конкурс до апеляційних судів, нині одночасно проводяться конкурси до спеціалізованих антикорупційного й адміністративних судів, а також триває найбільший у сучасній українській історії конкурс на 1800 посад у місцевих судах.Конкурс передбачає багаторівневу оцінку професійної підготовки та доброчесності кандидатів: тестування, практичні завдання, перевірку декларацій та етики. Завдяки відновленню роботи ВРП та ВККС у 2024–2025 роках відбулися призначення 533 суддів першої інстанції, 71 — апеляційної, двох суддів Вищого антикорупційного суду й одного судді Верховного суду. Боротьба з корупцією в Україні: що потрібно зробити в 2026 році на думку аналітиків ТІ Ukrаіnе Водночас подолання кадрової кризи саме собою не дає очікуваного результату, якщо суспільство не довіряє органу, який здійснює призначення. Польський досвід показує: навіть масштабне заповнення вакансій не гарантує довіри, якщо орган призначення сприймається як політизований. Так, із 2018 року польська Рада правосуддя призначила близько 2700 суддів, фактично вплинувши на формування приблизно третини судової системи країни (що співмірно з кількістю вакантних посад в Україні). Однак такі призначення нерідко вважають скомпрометованими через склад органу призначення — більшість членів Ради правосуддя після змін до законодавства 2018 року почав призначати парламент.В Україні принципи та процедури формування органів суддівського врядування відповідають європейським стандартам: судді становлять більшість в органах, що виключає їх політизацію, а членів ВРП та ВККС добрали через відкриті конкурси за участю міжнародних експертів.Це поступово повертає довіру до їхніх рішень: як свідчить опитування ЄМРП, трохи більш як половина суддів вважають, що ВРП належно гарантує їхню незалежність, а половина опитаних довіряє процесу призначення суддів уперше.

Кадри й ресурси: незалежність не працює без умов

Розгляд справ у суді — це командна робота, адже суддя ухвалює рішення, але щоденну роботу забезпечують його помічники, секретарі судових засідань, працівники канцелярії та інші співробітники апарату суду.Найбільше нині бракує саме працівників апаратів. Майже всі суди першої та апеляційної інстанцій повідомляють про кадровий дефіцит, пов’язаний з умовами роботи. За даними Державної судової адміністрації, станом на 1 вересня 2025 року середня зарплата працівників апаратів після оподаткування становила від 12,8 тис. до 37,5 тис. грн.Водночас близько 70% суддів, які взяли участь в опитуванні, зазначили, що рівень суддівської винагороди також є чинником впливу на незалежність суду: фіксується значний розрив в оплаті праці між суддями різних інстанцій.Як наголошує ЄМРП, незалежність суддів тісно пов’язана з умовами їхньої роботи. Суддя може мати належні інституційні гарантії, але якщо йому бракує ресурсів для забезпечення справедливого розгляду, така незалежність фактично звужується.

Відповідальність суддів: чіткі правила замість інструменту тиску

До гарантій незалежності суддів належить і особливий порядок притягнення їх до дисциплінарної відповідальності. Скарги на суддів мають розглядатися без зайвих затримок, адже тривале очікування рішення саме собою може створювати тиск. Перелік можливих проступків має бути прозорим і зрозумілим, а покарання — співмірним. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ Крок вліво, крок назад: шість ударів по реформі правосуддя Після тривалої паузи в роботі ВРП накопичений масив дисциплінарних скарг став одним із найбільших викликів. Ситуацію змінило створення Служби дисциплінарних інспекторів наприкінці 2024 року: за перший рік роботи вони розглянули 10 382 скарги. Також з’явилася можливість визначати справи як пріоритетні: наприклад, ті, що можуть призвести до звільнення судді або мають високий суспільний інтерес.Окрім самих процедур, важливо мати чітко сформульовані підстави для притягнення суддів до відповідальності. За відсутності зрозумілих критеріїв будь-яка дисциплінарна система ризикує перетворитися на каральну. Це підтверджують і результати опитування ЄМРП: 39% українських суддів повідомляють, що остерігаються саме такого втручання у свою незалежність.Саме тому одним із заходів Дорожньої карти є точніше визначення дисциплінарних проступків, пов’язаних із поведінкою суддів. У березні 2025 року було зареєстровано відповідний законопроєкт, та робота над ним триває.Також уперше було оновлено Кодекс суддівської етики. Він визначає стандарти поведінки судді не лише для оцінки можливих порушень, а й для щоденної професійної практики. Зокрема суддя має діяти так, щоб із позиції «звичайної розсудливої людини» його поведінка не викликала обґрунтованих сумнівів у доброчесності.Добір суддів, визначені стандарти етики й дієва дисциплінарна система становлять значну частину внутрішніх чинників незалежності. Водночас оцінка стану суддівської незалежності неможлива без аналізу зовнішнього впливу на суддів, який як в Україні, так і у світі залишається поширеним явищем.

Спроби впливу на суддів: політики, правоохоронці, медіа

Зовнішній тиск охоплює як спроби впливу на судову систему загалом, так і втручання в роботу конкретного судді для вирішення окремої справи. Йдеться про погрози, корупційні пропозиції, маніпуляції з автоматизованим розподілом справ, спроби позапроцесуального спілкування, а в найнебезпечніших випадках — залякування чи фізичне насильство щодо суддів.В Україні за захист суддів від зовнішнього втручання відповідає Вища рада правосуддя. ВРП щороку фіксує різні форми тиску: виявлення засобів для негласного отримання інформації та пристроїв для відстеження місцезнаходження суддів, втручання в електронні системи суду, документи з погрозами тощо. Впродовж 2024 року до ВРП надійшло 224 повідомлення про втручання, й 2025 року цей показник залишився стабільно високим — 237 повідомлень. Сер Ентоні Хупер про судову реформу: «Обґрунтований сумнів змінив усе» Водночас нерідко повідомлення суддів не отримують належної реакції з боку прокуратури та правоохоронних органів. Так, механізм захисту залишається неповним: ВРП фіксує проблему, але без своєчасного розслідування й притягнення до відповідальності тиск не втрачає сили.Окремий вимір — публічний тиск. Коли політики, посадовці, медіа або анонімні Теlеgrаm-канали системно описують суди як апріорі залежні чи корумповані, це впливає не лише на репутацію конкретних суддів, а й на загальний рівень довіри до правосуддя.Журналістські розслідування та суспільний контроль необхідні в демократичній державі, а окремі судові рішення можуть викликати незгоду чи гостру дискусію. Проблема виникає тоді, коли критику підміняють кампаніями персонального тиску, публічним тавруванням судді або політичними сигналами щодо бажаного результату конкретної справи.У Франції ситуація подібна до української: Вища рада магістратури забезпечує інституційний захист суддів, публічно реагуючи на атаки проти суддів із боку політиків або кампанії дискредитації в медіа. За результатами опитування у Франції, 45% представників суддівського корпусу вважають, що саме в медійному середовищі найчастіше бракує поваги до суддівської незалежності. Як орган, відповідальний за незалежність суддів, Рада формує критерії розмежування допустимої критики судових рішень і тиску на суддю та наголошує на недопустимості персоналізованої критики.Однак незалежність суддів залежить не лише від процедур чи рішень рад правосуддя, а й від того, як політики, правоохоронці, медіа та суспільство загалом ставляться до судової влади: критично оцінюють роботу, але не підміняють суд публічним тиском.

Внутрішня залежність: голови судів і адміністративна вертикаль

Ще один важливий чинник суддівської незалежності — внутрішня незалежність судді всередині самої судової системи. Адже тиск може походити не лише від влади, сторін процесу чи медіа, а й від адміністративної ієрархії, яка впливає на щоденну роботу суду та кар’єру судді.Досвід Румунії показує, що концентрація рішень про призначення голів судів у руках центрального органу суддівського врядування може створювати ризик внутрішньої залежності: кар’єрні рішення сприймаються як пов’язані не лише з професійними якостями, а й із лояльністю до управлінської вертикалі.Для України ця проблема також не абстрактна. Протягом тривалого часу в судах існувала практика «вічних» голів судів, які роками зберігали неформальний вплив. Одним із важливих кроків для посилення внутрішньої незалежності стало запровадження правила, згідно з яким одна особа не може обіймати адміністративну посаду суду більш як два строки поспіль. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ Мільярди з Європи в обмін на реформи в Україні Водночас на практиці цю норму й досі намагаються оминати, наприклад, через дострокове складання повноважень із подальшим повторним обранням тощо.Обмеження строків перебування на адміністративних посадах, прозорі правила обрання голів судів і реальна роль суддівського самоврядування мають не менше значення, ніж захист від зовнішнього тиску. Інакше незалежність судді може залишатися формальною: зовні суддя захищений, але всередині системи залежить від неформальної ієрархії.

Що має змінитися

Україна вже зробила помітні кроки до посилення суддівської незалежності: відновлено роботу органів суддівського врядування, запущено масштабні конкурси, створено Службу дисциплінарних інспекторів, оновлено Кодекс суддівської етики.Суддівська незалежність потребує не лише формальних гарантій, а й управлінських рішень: достатніх ресурсів для судів, проактивного реагування органів суддівського врядування на проблеми, налаштування швидких та ефективних процедур.Вона формується також поведінкою політиків, які не мають перетворювати суддів на зручну мішень; правоохоронних органів, які повинні реагувати на втручання; медіа та соціальних мереж, які можуть бути інструментом контролю, але не мають використовувати суспільний резонанс для тиску.Тому посилення суддівської незалежності — це не про захист суддів від критики і не про створення закритої корпорації. Це про баланс: суддя має бути захищений від тиску, але не звільнений від відповідальності; судова система має бути автономною, але не відірваною від суспільної довіри; держава має виконувати вимоги ЄС, але передусім гарантувати людині справедливий суд.

Новини про поновлення на посаді чергового «вовка» легко створюють враження, що десятиліття судової реформи не змінили нічого. Але за гучними рішеннями, що спричиняють обурення, губиться інше — повільні, суперечливі, але реальні зміни в українській судовій системі.
Про те, як українські судді потрапили в залежність від політичної влади, чому судова реформа після Майдану була неминучою, а також про роль іноземних експертів у ній ми поговорили з Романом Куйбідою — експертом Центру політико-правових реформ та співавтором ключових законів, якими сьогодні живе українське правосуддя.
Із 2022 року Роман Куйбіда несе службу в лавах Збройних сил України. 2023 року він переміг у конкурсі на посаду члена Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, однак відмовився від посади на користь служби у війську.
Це інтерв’ю створено в межах проєкту «Обґрунтований сумнів» у партнерстві з громадською ініціативою «Голка».
— Романе, що вас привело в судову реформу?
— Коли я вступив на юридичний факультет, мене зацікавив принцип верховенства права. Це був рік після ухвалення Конституції України. Саме тоді я вперше звернув увагу на цей принцип. Почав читати підручники, але там була така каша, яку я не міг укласти в голові.
Вже на другому курсі вирішив дослідити цю тему й написав курсову роботу про верховенство права. Відкрив для себе першоджерела, зокрема Альберта Дайсі. У бібліотеці Вернадського мені винесли його книжку, видану на початку минулого століття англійською мовою. Уявіть, як я здивувався, коли побачив, що її сторінки навіть не були розрізані. Я був першим читачем за понад сотню років, хто це зробив. Осягнути її я тоді не зміг, бо англійська була заскладна, але окремі речі вловив.

ВАС ЗАЦІКАВИТЬ





П’ять причин дисфункції українського правосуддя



Згодом у бібліотеці Української правничої фундації я натрапив на американський юридичний словник. Там мене зачепила одна теза: суддя може вирішувати справу всупереч закону, якщо це потрібно для захисту прав людини. Моя викладачка показала цю курсову народному депутату Ігорю Коліушку, який тоді займався питаннями судочинства в профільному комітеті Верховної Ради. Він долучив мене до роботи над законопроєктами, я поступово занурився в тему глибше. Курсова перейшла в магістерську, а магістерська — в монографію (2004 року вийшла друком монографія Романа Куйбіди «Реформування правосуддя в Україні: стан і перспективи». — Г.Ч.). Звісно, в університеті я обрав для себе напрям правосуддя.
Мені вдалося поєднувати викладання у виші й науково-дослідницьку роботу в межах Центру політико-правових реформ.
— Ви не лише досліджували реформи, а й писали законопроєкти?
— Так, робота над текстами законопроєктів означала участь у численних дискусіях. Тоді було багато робочих груп із підготовки змін до процесуальних кодексів, судоустрою, статусу суддів — від так званої малої до великої судової реформи.
— Що це за реформи були?
— У Конституції 1996 року було передбачено, що протягом п’яти років від моменту її ухвалення має бути змінено те й те, але протягом цього часу нічого не робилося. Коли строк спливав, ухвалили пакет мінімальних змін — так звану малу судову реформу. Тоді вперше запровадили механізм, за яким голів судів обирали самі судді. Але це протрималося лише рік. Президент — Кучма на той час — намагався це право перебрати собі, і йому це, здається, вдалося. Влада завжди прагнула зберегти цей вплив.
Я не відчував, щоб судді сильно боролися. Вони завжди намагалися домовитись.
Велику судову реформу ініціював Віктор Шишкін (народний депутат України перших трьох скликань, у 2006–2015 роках — суддя Конституційного суду України, брав участь у розробленні Декларації про державний суверенітет України та Конституції України. — Г.Ч.). Він мав глобальніше бачення: намагався об’єднати в одному законі все, кодифікувати питання судоустрою, статусу суддів і повноцінно реалізувати ідеї, закладені в Конституції.
Реформу Шишкіна не підтримували судді. Спротив був дуже великий, зокрема з боку Верховного суду України. Звісно, ніхто не хоче сильно щось змінювати, якщо працює в цій системі.
— А коли, на вашу думку, в незалежній Україні почалася судова реформа? Після ухвалення Конституції?
— Я б не говорив про одну судову реформу. Це постійний процес удосконалення: можна реагувати виключно на проблеми, а можна формувати бачення й досягати його.

ВАС ЗАЦІКАВИТЬ





Реформа мапи судів: навіщо Україні оптимізувати судову мережу?



Після проголошення незалежності першим завданням було відірвати судову систему від радянської моделі й створити судову владу незалежної держави. Постало питання незалежності судів — раніше такого поняття не існувало, судді завжди були продовженням виконавчої влади.
— У своїй монографії 2004 року ви цитуєте Богдана Футея, який називав радянську судову систему командно-правовою. Отже, після проголошення незалежності був розрахунок, що достатньо просто змінити правила — й радянські судді, які звикли виконувати команди, розвернуться на 180 градусів і почнуть захищати права людини?
— Усе-таки від здобуття незалежності й до тієї-таки малої судової реформи минуло десять років, прийшло чимало нових суддів. Водночас коли з’являлася вакансія в місцевому суді, претендувати на посаду міг лише той, хто приносив лист від голови суду. Саме ця людина починала проходити перевірки та співбесіди.
Формальні процедури відбору існували, але вони були доволі ручними й багато в чому залежали від голів судів. Принести лист могла не випадкова людина, а та, яку підібрав для себе голова суду або яку хтось порекомендував.
Після п’яти років роботи суддів безстроково обирала Верховна Рада. Я був присутній на не одній співбесіді в комітеті й бачив, як депутати зводили рахунки із суддями за невигідні комусь рішення. Судді знали про це й намагалися бути максимально лояльними, щоб не втрапити в халепу.
Схожа ситуація була і з президентом: адміністрація мала дуже великий вплив на відбір суддів і призначення голів судів.
— Коли, на вашу думку, судді потрапили в політичну залежність?
— Це складне питання. Ймовірно, судова система завжди була в орбіті інтересів політиків, а згодом і олігархів. Протягом тривалого часу система була закритою: судові рішення не публікувалися, щоб можна було доказово говорити про глибину впливів. Тому й питання доброчесності постало відносно недавно.
Питання до суддів почали з’являтися тоді, коли система ставала прозорішою. Ми почали більше бачити й розуміти, що там не все так гладко. Раніше ходили чутки, що хтось узяв гроші, але підтвердити це було практично неможливо, навіть судове рішення не було можливості прочитати. Правоохоронні органи, ймовірно, мали такі докази, але зазвичай не давали їм руху, щоб мати слухняних суддів у своїй орбіті. Хоча були й поодинокі винятки — багато хто пам’ятає справу судді Ігоря Зварича, якого ЗМІ назвали «суддею-колядником».








В Україні головні судові інституції не мають стратегій: до чого це призводить





Закон «Про доступ до судових рішень», який ми свого часу готували, відслонив завісу над кухнею правосуддя. За часів Януковича ухвалили новий закон про судоустрій і статус суддів. Я входив до робочої групи, але вона була така, що Портнов і Лавринович збирали всіх членів, вислуховували, а потім робили щось своє. Потім у парламенті з’явився законопроєкт. У ньому було реалізовано багато наших ідей, але в такий спосіб, щоб мати контроль над судами, над тим, як формуються органи суддівського самоврядування. Тоді реформу подали суспільству як утілення європейських стандартів, а фактично її використали для консолідації інструментів впливу на суддів.
— Гадаєте, це тоді в судовій системі з’явилися неформальні групи впливу й виокремилися впливові судді, які почали давати вказівки, як і за кого голосувати на з’їздах?
— Я не виключаю, що це завжди було. Судді дослухалися до думок керівництва, до голів судів, бо багато хто завдячував їм кар’єрою. Для кожного судді голова суду — це провідник до судової системи. Але одна річ — дослухатися до думки авторитетного судді, і зовсім інша — коли намагаються реалізувати інтерес політичної влади.
Саме за часів Януковича система стала дуже ураженою політичними впливами, зосередженими в одних руках.
Щоб це перевірити, ми проаналізували дві категорії справ: спори проти президента у Вищому адміністративному суді й справи про обмеження свободи мирних зібрань.
— І що з’ясувалось?
— У спорах проти президента президент завжди вигравав, за винятком хіба що справ про позбавлення Степана Бандери, Романа Шухевича звань Героїв України, які присвоїв їм посмертно попередник Януковича — президент Ющенко.
У справах про обмеження свободи мирних зібрань я був вражений тим, наскільки судді зациклені на забороні. Там, де жодних заборон бути не може, вони забороняли. То спекотно на вулиці, тому це становить ризик для здоров’я людей, то холодно. Все забороняли під різними надуманими приводами.
— А чому судді так робили? Боялися наслідків із боку політичної влади?
— Ні, вони, вочевидь, були частиною цієї системи. І страх покарання теж був. Коли Янукович прийшов до влади 2010 року, показово звільнили досить багато суддів. Щоб продемонструвати, хто в домі господар.
Після цього аналізу ми вирішили провести навчання для суддів — як аргументувати рішення, як застосовувати практику Європейського суду з прав людини. Якось до мене підійшов один із суддів і сказав: «Ви нам розповідаєте, чому не можна забороняти мирні зібрання. А краще скажіть, як заборонити».

ВАС ЗАЦІКАВИТЬ





Конституційний суд: стагнація призначень чи шанс на перезапуск?



Мене це дуже вразило.
А після цих навчань ми знов аналізували рішення й побачили деякі незначні зміни в практиці окремих суддів, але загалом це майже ніяк не вплинуло. Щоправда, на свободу мирних зібрань ці курси вплинули, на жаль, із точністю до навпаки. Судді почали майже в кожному рішенні посилатися на практику ЄСПЛ, але застосовували її прямо протилежно до того, що там написано.
— А потім стався Майдан…
— Так. Гадаю, велике несприйняття з’явилося, коли суди стали інструментом придушення протестів. Це зумовило величезний запит на те, щоб такі судді не залишалися на посадах.
— Після 2014 року судову систему намагалися очистити й оновити. Чому значна частина старих суддів усе ж залишилася?
— Бо більшість претензій, які висували до суддів, так само можна було пред’явити й значній кількості членів Вищої кваліфікаційної комісії суддів (орган, відповідальний за перевірку суддів на професійність і доброчесність. — Г.Ч.). Вони оцінювали суддів за власними мірками.
Але не треба недооцінювати те, що сталося після 2015 року. Критерії, які напрацювала Громадська рада доброчесності (створена реформою 2016 року, бере участь в оцінюванні суддів і кандидатів на суддівські посади на доброчесність. — Г.Ч.), мали вплив на систему. Багато речей, які раніше вважалися нормальними, були чітко названі неприйнятними.
Наприклад, схему приватизації службового житла роками сприймали як норму — і судді, і члени ВККС.
Рішення залучити громадськість до реформи на той час було, мабуть, найреволюційнішим. Так, багато суддів, яких суспільство не хотіло б бачити на посадах, залишилися.
Треба розуміти, що в будь-якому разі судді — це віддзеркалення суспільства. І ті ганебні явища, які є в суспільстві, будуть і в судах.
— А як ви ставитеся до залучення іноземців? Адже ви мали досвід роботи з ними в Конкурсній комісії з обрання керівника Спеціалізованої антикорупційної прокуратури.
— Ті іноземці, з якими мені пощастило працювати в Конкурсній комісії, — це професіонали, в яких багато чого можна повчитися. Це була дуже цікава взаємодія, вони багато чого привносять.
Але сама модель мені не подобається.
— Чому?
— Бо за нормальних умов це самоприниження для України як держави, це свідчить про слабкість державних інституцій, недостатність суспільної довіри до них. Невже ми не можемо знайти в себе авторитетних людей, які можуть провести такі конкурси? Мені здається, що серед українців точно є чимало тих, хто міг би гідно виконувати цю роль.








Чому Україні потрібен новий Кримінальний кодекс





Водночас я розумію вимушеність цього кроку. Важко повірити, що політична влада чи суддівські структури призначать до такої комісії незалежну людину, а не слухняного виконавця їхньої волі. А в іноземців тут немає «своїх» кандидатів, на них складніше впливати, бо вони цінують свою репутацію й авторитет.
В умовах, які були, це загалом позитивний досвід. Проте сподіваюся, що незабаром потреба у залученні іноземців до різного роду конкурсних комісій в Україні відпаде.
— Із двох кандидатів-суддів Верховного суду, які не є кар’єрними суддями, а потрапили до системи після 2016 року, судді обрали до Вищої ради правосуддя менш прогресивного й сумнівнішого з погляду доброчесності.
Що має змінитись, аби судді голосували за гідних кандидатів з-поза системи?
— Гадаю, в суддівському середовищі завжди обиратимуть собі подібних. Це добре працюватиме там, де доброчесність, незалежність і справедливість є визначальними цінностями. На жаль, наразі є так, як є. Здебільшого це все ще гарні слова, якими, наче фіговим листком, покривають кругову поруку, свавілля та безвідповідальність.
— А з чого цей запит має з’явитися?
— З наполегливої роботи громадянського суспільства, оновлення правничої освіти, через зміну поколінь, поступову трансформацію судової системи. Ми бачимо, що простих і швидких рішень тут немає.
Загалом, гадаю, сталося найреволюційніше, що могло статися в цих умовах: кваліфікаційне оцінювання суддів, залучення громадськості, іноземних експертів. Врешті-решт, Вищий антикорупційний суд. Суддів притягають до відповідальності за хабарі, їм оголошують реальні строки — цього майже не було раніше.
Ці реформи були потрібні. Наші очікування завжди більші, ми завжди прагнемо досягати чогось на 100%. Але якщо ми досягаємо певного прогресу порівняно з тим, що було раніше, це теж позитивний результат. Однак на цьому не можна зупинятися.
Десь ми були ідеалістами, десь романтиками, десь думали, що все швидко зміниться. В реальності все повільніше, ніж хотілося б. Але результат однаково є.

ВАС ЗАЦІКАВИТЬ





Верховенство права: без стратегії, етики та гідності



Може, він не одразу видимий. В історичному вимірі, якщо ми подивимося на ці події, скажімо, за десять років, двадцять, то зможемо краще оцінити досягнуте.
— Романе, 2022 року ви подали документи на посаду члена Вищої кваліфікаційної комісії суддів. Але з початком повномасштабного вторгнення добровільно мобілізувалися до лав Збройних сил України. 2023-го вас обрали переможцем конкурсу, однак ви відмовились від подальшої участі через службу у війську. Чи шкодуєте про цей вибір?
Фото, надане інтерв'юйованим
— 2022-го ми ще були налаштовані на швидке закінчення війни — так працював медійний простір. Це й спонукало мене тоді податися на конкурс, адже для реалізації цілей судової реформи ще потрібно виконати багато роботи. Але не подолавши зовнішнього ворога, провести успішні реформи набагато складніше. 2023 року стало зрозуміло, що війна буде виснажливою. Тому довелося визначатися, керуючись внутрішнім відчуттям пріоритетів.
Я не шукав і не шукаю можливості звільнитися з війська в такий спосіб. Ми ще не закінчили війну перемогою.

У Києві відбувся Марш жінок, учасниці якого виступили проти ухваленого Верховною Радою в першому читанні проєкту нового Цивільного кодексу України. Акцію організували громадські ініціативи, які вимагають врахувати підготовлені правозахисниками правки до документа перед другим читанням. Про подію повідомляє фотокореспондент ZN.UА Василь Артюшенко.
Кілька сотень людей зібралися в Маріїнському парку. Учасниці тримали плакати та виголошували гасла, звертаючи увагу на положення законопроєкту, які, за їхніми словами, можуть вплинути на права різних груп населення. Організаторки зазначають, що аналогічні акції відбулися також в інших містах України.
За словами представниці ініціативної групи, громадський сектор передав народним депутатам узгоджений пакет правок, над яким працювали понад 75 організацій — правозахисні, екологічні, жіночі та медійні. Водночас ці пропозиції, за її словами, наразі не враховані.
Василь Артюшенко, ZN.UА


«Ми виходимо, щоб нагадати: за кожним юридичним пунктом стоять реальні права жінок, дітей та ЛГБТК± спільноти, якими ми не дозволимо знехтувати, ухваливши Цивільний кодекс у тому вигляді, в якому його представили до першого читання. Ми вимагаємо від авторів документа ознайомитися з поправками правозахисників і внести їх до законопроєкту до моменту другого читання. Ми вимагаємо від народних обранців перечитати всі рекомендації юристів і голосувати за новий Цивільний кодекс тільки в тому варіанті, який сьогодні вимагає суспільство», — заявили представниці громадських організацій «Марш Жінок» та «Інсайт».






ВАС ЗАЦІКАВИТЬ





Цивільний кодекс Стефанчука: ризики для медіа залишилися



Серед ключових зауважень до проєкту учасниці називають можливість неоднозначного трактування понять «моральність» і «доброзвичайність», що, на їхню думку, може впливати на судові рішення. Також увагу звертають на норми сімейного права, які, за оцінками активісток, можуть змінити підходи до розгляду справ про розлучення та визначення опіки над дітьми.
Василь Артюшенко, ZN.UА
Окремо учасниці згадують відсутність у проєкті положень щодо правового визнання одностатевих сімей. Крім того, звучать зауваження щодо можливих наслідків у сфері земельних відносин — зокрема йдеться про ризики ускладнення повернення земель у власність громад. Критика стосується і процедурних питань: активістки звертають увагу на обмежений термін для подання змін до документа обсягом понад 800 сторінок.
Василь Артюшенко, ZN.UА
Уряд заявляє, що документ перебуває на стадії доопрацювання. Віцепрем’єр-міністр з європейської та євроатлантичної інтеграції Тарас Качка повідомив, що між першим і другим читанням передбачено внесення правок і проведення додаткових обговорень. За його словами, частина зауважень стосується положень, які ще необхідно включити до тексту.
Передумовою протесту стало рішення парламенту від 28 квітня: Верховна Рада підтримала в першому читанні законопроєкт №15150, який передбачає оновлення цивільного законодавства. За документ проголосували 254 народні депутати.

ВАС ЗАЦІКАВИТЬ





Стефанчук трансформує Цивільний кодекс у «супермаркет правових можливостей». Чи буде дефіцит свободи слова?



Голова Верховної Ради Руслан Стефанчук, який є серед ініціаторів законодавчих змін, заявляв про намір доопрацювати проєкт до другого читання з урахуванням зауважень, що з’явилися після аналізу документа. Водночас пропозицію збільшити термін підготовки правок парламент не підтримав.
Василь Артюшенко, ZN.UА
Згідно з текстом законопроєкту, цивільне законодавство пропонується викласти у новій редакції під назвою «Кодекс права приватного». Документ структуровано у дев’ять книг, які регулюють особисті немайнові, речові, сімейні, спадкові та міжнародні приватні відносини. Його автори зазначають, що зміни спрямовані на модернізацію правового регулювання та узгодження з підходами Європейського Союзу.
У Головному науково-експертному управлінні Верховної Ради загалом підтримали напрям оновлення цивільного законодавства, однак висловили низку зауважень. Зокрема, йдеться про необхідність уточнення окремих норм для забезпечення правової визначеності та врахування положень Конституції України. Серед рекомендацій також — конкретизація норм щодо репродуктивних прав із зазначенням, що вони стосуються повнолітніх осіб.
Окремі аналітичні матеріали також звертають увагу на зміни у підходах до регулювання права власності. Йдеться про нові механізми, які, за оцінками авторів, можуть впливати на практику повернення майна. Детальніше про ці аспекти — у матеріалі «Як узаконити вкрадене: нова версія Цивільного кодексу», підготовленому аналітиками Громадської ініціативи «Голка» Юрієм Мельником та Іриною Федорів.

Призначення суддів Конституційного суду України (КСУ) та членів Вищої ради правосуддя (ВРП) без затримок — одна з десяти вимог плану Качки—Кос, який 2026 року має виконати Україна. Його узгодили у грудні 2025 року як пріоритетний план для України за напрямами верховенства права та боротьби з корупцією.Певний прогрес у призначенні членів ВРП відбувся у березні 2026 року, коли з’їзд суддів України проголосував за двох відібраних кандидатів. Проте за п’ять місяців після погодження плану Качки—Кос жодного призначення до КСУ так і не відбулося.Наразі в Конституційному суді працюють 13 суддів із 18. У листопаді 2026 року завершуються повноваження судді Віктора Городовенка (квота з’їзду суддів). А 2 березня й 24 вересня 2027 року — ще двох.Що відбувається в конкурсах до КСУ? Якими є перспективи призначення цього року нових суддів? Та головне — які ще нагальні проблеми потрібно вирішити, щоби зміцнити КСУ й виконати євроінтеграційні вимоги Дорожньої карти з питань верховенства права? Розбираємо далі.

Замість початку

Україна вже два з половиною роки добирає та призначає суддів Конституційного суду за новою процедурою. Процес тривалий, недосконалий, дорогий, але часто неефективний, адже конкурси відбуваються, а жодного переможця може й не бути. Так уже сталось у двох попередніх конкурсах за квотою з’їзду суддів і в одному — за квотою президента України. Або когось таки обирають, а суб’єкт призначення провалює голосування за них. Так було 2025 року, коли парламент не знайшов голосів за двох кандидатів за своєю квотою. Їх після попередньої перевірки, як того вимагає закон, рекомендувала Дорадча група експертів (ДГЕ).За весь час існування нової процедури призначили чотирьох нових суддів — двох (2025 року) за квотою президента та по одному від парламенту та з’їзду суддів (2024 року). ВАС ЗАЦІКАВИТЬ Вперше в історії: Кандидатка на посаду судді КСУ неналежно взаємодіяла з Дорадчою групою експертів Ба більше, 2025 року КСУ протягом шести місяців не виконував своїх функцій через відсутність кворуму. Тоді фактично працював лише сенат. Натомість президент і парламент зволікали з призначеннями. Але у підсумку президент свою функцію виконав, а парламент провалив голосування.Ймовірно, саме після цього й з’явилася вимога ЄС до України щодо «призначень без затримок».

Поточні конкурси

Триває новий добір за парламентською квотою на дві вакантні посади. Його результат стане відомим 6 травня, коли ДГЕ оцінить рівень компетентності кандидатів на посади суддів КСУ. Цього разу 10 осіб успішно пройшли оцінювання моральних якостей і потрапили на цей етап.Дорадча група експертів також із квітня перевіряє документи кандидатів за квотою з’їзду суддів. Тут на дві вакантні посади претендують 18 осіб. За інформацією ЛЗІ, співбесіди з ними відбудуться в липні. До вересня ДГЕ має сформувати список претендентів на призначення.Натомість конкурс на одну вакантну посаду судді КСУ за квотою президента досі не розпочато. Строки старту невідомі.Якщо обидва конкурси будуть успішними, влітку можливе призначення судді / суддів за квотою парламенту, а восени — за квотою з’їзду суддів.Щодо квоти президента — якщо не розпочати конкурсу протягом найближчих двох-трьох тижнів, призначень цього року навряд чи можна очікувати через складність і тривалість процедур. Водночас доцільно найближчими місяцями оголосити конкурс на відповідну вакансію з огляду на потребу в призначенні нового судді за цією ж квотою вже у березні 2027 року.Раніше ми вже писали, як потрібно переформатувати конкурсні процедури, аби пришвидшити результат. Але хура й досі там.

Резерв, якого немає

Деякі кандидати до КСУ, які зараз беруть участь у конкурсах, раніше вже отримували зелене світло від ДГЕ. Це актуалізує дискусію щодо необхідності формування списку резервних кандидатів, яких не було призначено з технічних причин. «Судді радше оберуть до Конституційного суду глухого і німого — але свого»: розмова з Володимиром Шаповалом Ідеться про ситуації, коли для ухвалення рішення суб’єктом призначення, наприклад, не було достатньої кількості претендентів на посаду. А саме: якщо вакансія лише одна, то за законом на неї має претендувати щонайменше двоє осіб. Такий кандидат мав би потрапляти до фіналу наступного конкурсу без необхідності проходити його повторно.Або ж коли вільних вакансій в одного із суб’єктів призначення менше, ніж гідних, на його думку, кандидатів (приміром, вакансія одна, а гідних претендентів — троє). Тоді такі особи могли б потрапляти на рік-два в кадровий резерв, а з нього без додаткових конкурсів — на розгляд інших суб’єктів призначення.Це б заощаджувало час, гроші, зусилля українських і міжнародних експертів у складі ДГЕ. А головне — не відбивало б охоту гідним кандидатам брати участь у конкурсах. Цифри свідчать, що охочих подаватися дедалі меншає. Натомість на конкурси по колу приходить багато тих, хто неодноразово отримував від ДГЕ червоне світло. Тож кандидати ніби є, а набрати хоча б по дві особи на одну вакансію важко, а часто — взагалі неможливо.Водночас на розгляді парламенту з минулого року перебуває законопроєкт №14149, який почасти розв’язує зазначені проблеми (хоч і в дещо інший спосіб). Однак деякі його положення розкритикувала Венеційська комісія, тож вони потребують змін, аби не просто успішно пройти голосування в сесійній залі, а й не зайти в конфлікт із нашими міжнародними партнерами.

«Штучний товар»

Тим, хто уважно відстежує всі добори суддів КСУ або ж бере в них активну участь, кожен новий конкурс нагадує день бабака. З двох причин: головна полягає в тому, що судді КСУ — це унікальні правники, по суті — «штучний товар». Недостатньо самого лише бажання, щоби швидко отримати незалежний та доброчесний склад суддів КСУ.Кожен відібраний суддя має відповідати надзвичайно високим професійним стандартам, бути не лише хорошим суддею чи добре писати складні тексти, а й мати стратегічне бачення. І також надвисокі внутрішні стандарти доброчесності й етики.Ба більше, важливою є незалежність судді безвідносно до того, хто його призначив. Він має бути рівновіддаленим від усіх гілок влади.І саме в цих деталях ховається диявол. Наприклад, члени ДГЕ питають кандидатів у судді КСУ про майно, яке їхні батьки набули 30 років тому. Або ж цікавляться, чи відвідував кандидат музичну школу (яке це взагалі має значення для судді КСУ?). Чи чому суддя Верховного суду вирішив піти на конкурс до КСУ. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ КС на гачку, або Чому важлива безперервна діяльність Конституційного суду Тут питання вже до Дорадчої групи експертів: кого, власне, вони хотіли б бачити кандидатом, якщо постають питання стосовно намірів деяких суддів ВС перейти до КСУ? Особливо якщо деякі з них пів життя працювали суддями вищих судів. То куди такі висококваліфіковані правники мають іти далі?Натомість хотілося б частіше чути від ДГЕ питання щодо того, як кандидат на посаду судді КСУ бачить вирішення таких давніх проблем, як політизація Конституційного суду. Або тривале зволікання з розглядом найрезонансніших конституційних подань, які по 5–10 років перебувають на розгляді в КСУ. Наприклад, що робити з питанням люстрації, стосовно якої вже давно висловився Європейський суд з прав людини, а КСУ досі неспроможний зробити те саме?Або ж питати про те, як потрібно переформатувати роботу КСУ, аби надалі не допускати розгляду справ десятиліттями. Список можна продовжувати.Саме це мала б з’ясовувати ДГЕ паралельно з питаннями щодо майна самого кандидата, його родини, батьків, бабів / дідів та навіть іноді «сусідів». А не вираховувати, скільки днів чоловік-кандидат провів у закордонному відрядженні. Члени ДГЕ або інших конкурсних комісій, наприклад, теж можуть тижнями перебувати у відрядженнях, проводячи співбесіди з кандидатами або готуючись до них. І ні в кого не викликає сумнівів їхня доброчесність.

Головні цифри

Протягом 2022–2025 років на розгляді в КСУ перебувало від 43 до 50 конституційних подань. На кінець 2025 року таких подань залишалося 48, 32 з них надійшли до КСУ до 2022 року.Від початку повномасштабного вторгнення й до 2025 року на розгляд КСУ надійшло 19 конституційних подань. У цей період також завершено розгляд 17 подань, більшість із яких (14) надійшли ще у 2015–2020 роках. Наприклад, ухвалу про закриття одного з проваджень, відкритого ще 2015 року, було постановлено лише 2022 року.Тобто за чотири роки війни дві третини конституційних подань не отримали вирішення. А це — найскладніші питання країни, від яких можуть залежати цілі сфери або ж існування окремих органів. Лише один кандидат із чотирьох пройшов відбір доброчесності до Конституційного Суду Наприклад, із 2020 року розглядають питання конституційності створення та функціонування Вищого антикорупційного суду (ВАКС). З огляду на те, що в Україні зараз утворено ще два вищі спеціалізовані суди (які розглядатимуть адміністративні справи за участю центральних органів виконавчої влади), ухвалення рішення щодо ВАКС не просто на часі, а роки на чотири прострочено.Також КСУ втягнуто в дискусію щодо участі міжнародних експертів у конкурсних комісіях. Останніх намагаються позбутися, маніпулюючи начебто втручанням у державний суверенітет. На часі вирішити це питання, навіть попри те, що зараз суддів КСУ добирають за участю міжнародних експертів.Значно кращою є ситуація з розглядом конституційних скарг. Від моменту, коли в Україні з’явилася можливість звернутися з ними до КСУ (30 вересня 2016 року), суб’єкти права на конституційну скаргу подали до суду понад 4500 конституційних скарг. Найбільше надійшло 2018 року (690), а найменше (з об’єктивних причин) — 2022 року (248). Перші рішення за результатами розгляду конституційних скарг КСУ почав ухвалювати 2019 року. Загалом таких рішень — 67.Питання у скаргах менш політизовані, ніж у конституційних поданнях. Тому й статистика їх розгляду в рази краща. Однак варто звернути увагу на те, скільки процесуального «сміття» надходить до КСУ. Більш як половина конституційних скарг не відповідає навіть формальним вимогам. Багато скаржників узагалі не розуміють справжньої ролі суду та суті такого інструменту, як конституційна скарга, тож намагаються влаштувати з КСУ «четверту» судову інстанцію.Навіть попри спроби завалити скаргами весь суд, запровадження інституту конституційної скарги 2016 року було правильним рішенням. КСУ належно виконує своє завдання.

Нагальні проблеми КСУ

Окрім уже згаданого, варто також звернути увагу на системні проблеми, до яких призводить функціонування Конституційного суду на межі кворуму. Як-от неможливість «зібрати» належну кількість голосів навіть за важливі й прогресивні рішення. Оскільки з 18 суддів останніми роками наявні лише 12–14, а кількість голосів «за» має бути хоча б 10, розгляд конституційних подань постійно відкладають. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ Україна має високі шанси цього року виконати умови щодо судової реформи для отримання майже 700 млн євро – експертка Деякі рішення навіть неможливо винести на обговорення. Однією з причин є небажання доповідача виносити на розгляд політично складне питання (і з цим наразі неможливо щось зробити). Механізмів примусового внесення таких питань у порядок денний немає. Водночас накопичення невирішених справ формує «зачароване коло»: нові справи й далі розподіляють між суддями, їх загальна кількість зростає, строки розгляду подовжують, судді на власний розсуд пріоритезують справи, надаючи перевагу найактуальнішим, на їхню думку. Однак якби й були механізми примусового постановлення в порядок денний, то як ухвалювати рішення, якщо суддя-доповідач, котрий володіє матеріалами краще за інших, не хоче навіть обговорювати такий кейс?Проблемою є також наявні відводи чи самовідводи суддів. З огляду на те, що деякі із суддів — колишні депутати, які часто голосували за те, що зараз необхідно розглядати на предмет конституційності, відбувається зрив кворуму. Одна річ, коли це один-два судді у відводах / самовідводах, якщо наявні 17–18 суддів. Та геть інша — якщо 12–13.Тож небажання призначати навіть відібраних кандидатів до КСУ (або ж зволікання з цим) по суті блокує ухвалення будь-якого рішення Конституційним судом.Нині очевидно, що КСУ функціонує як під внутрішнім, так і під зовнішнім політичним тиском. Тож для вирішення будь-яких справді важливих, але вкрай політизованих історій без призначення нових суддів він фактично заблокований. Так, у ньому можна отримати рішення про визнання неконституційною законодавчої «блохи». А от вирішити щось, про що за кілька хвилин буде 400 новин у медіа, неможливо.

Замість висновків

Ми не ставили собі за мету перерахувати всі наявні проблеми Конституційного суду. Для цього є тіньові звіти, які щороку пише коаліція громадських організацій за координації ЛЗІ та інші представники громадянського суспільства.Однак на цьому етапі вкрай важливо звернути увагу на політичний і кадровий складник. Не лише тому, що це вимога плану Качки—Кос. А тому, що від політично незалежного та внутрішньо стабільного КСУ, який працює належно, залежить баланс влади у країні, що воює. Україна має не лише вижити в битві зі скаженим ведмедем, а й убити внутрішніх драконів, які роками руйнують привабливість нашої країни, насамперед — для власних громадян, які вирішують виховувати дітей за кордоном, а також для наших союзників із Євросоюзу й НАТО, які вже не так упевнено говорять про швидкий вступ України хоча б до ЄС.

Дискусії в соціальних мережах про вільне та законне володіння зброєю, що активізувалися після трагічних подій у Києві 18 квітня, дещо скидаються, як на мене, на театр абсурду. Ворог із ракетами та гарматами стоїть на порозі дому, а мешканці цього дому сперечаються, що краще мати для власного захисту — травматичні пістолети чи газові балончики.Всезнаючі дописувачі соцмереж упевнені, що консьєржка в під’їзді чи президент на Банковій не пропустять ворога, й думати про загрозу принципово не бажають: якось воно буде, нехай без мене обійдуться.Проте сама поява цієї дискусії свідчить про значно глибшу проблему. Війна вже змінила українське суспільство: зброя давно перестала бути чимось екзотичним, питання особистої безпеки дедалі частіше виходить за межі довіри лише до держави, а мільйони людей отримали досвід війни — безпосередній чи опосередкований.І саме тому сьогодні йдеться вже не лише про право на самозахист. Насправді запитання значно ширше: чи здатна держава контролювати нову реальність під час війни та після її завершення? Якою буде модель безпеки країни і чи не перетвориться зброя з інструменту захисту на фактор внутрішньої нестабільності? Буданов проти легалізації зброї для цивільних: "Це ніколи не працювало" У політичній теорії держава визначається через одну ключову ознаку — монополію на силу. Точніше, на легітимне застосування сили. Саме це відрізняє державу від банди. Коли держава цю монополію втрачає — де-факто чи де-юре, — вона перестає бути державою в повному сенсі цього слова. Дискусія про вільний і законний обіг зброї — це, по суті, дискусія про те, чи готова українська держава поділитися цією монополією з громадянами. І якщо так, то на яких умовах і з якими наслідками.Однак слід чітко усвідомлювати: ця дискусія має сенс лише в одному випадку — якщо Україна залишиться вільною та незалежною.Спробуємо чесно подивитися на кілька ключових питань, без яких розмова про «вільну зброю» неможлива.

Чому українці хочуть мати зброю?

Які аргументи прихильників озброєння населення? Перший — конституційне право на захист: «Кожен має право захищати своє життя і здоров'я, життя і здоров'я інших людей від протиправних посягань». Про це йдеться у статті 27 Основного Закону України.Другий вагомий аргумент прихильників — невиконання державою обов’язку із захисту громадян, що покладається на неї Конституцією: «Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Обов'язок держави — захищати життя людини».На жаль, події 18 квітня показали це трагічно переконливо, коли в Голосіївському районі Києва Дмитро Васильченков відкрив стрілянину з карабіна на вулиці, вбивши кількох людей. Двоє патрульних поліцейських, які прибули на виклик, опинилися під вогнем — і не змогли ефективно протидіяти озброєному нападнику. Ця трагедія миттєво розпалила дискусію: чи міг озброєний цивільний зупинити стрільця там, де не впоралася поліція? ВАС ЗАЦІКАВИТЬ Клименко анонсував перевірку клінік, які видають довідки для отримання зброї Загальновідома інтерпретація тих подій, що шириться в соцмережах і звучить у публічних коментарях правоохоронців, така: поліцейські, почувши постріли, «почали тікати з місця події».При цьому мало хто звертає увагу на обставини — поліцейські виїхали не «на теракт», а на «побутову сварку». Поліцейська Анна Дудіна опинилася в тому місці лише через те, що в поліції Києва недокомплект у 60%. Тому її, штабного інспектора з квартирного обліку, періодично залучали до патрулювань.

Чи справді зброя надає захист?

Ще одне запитання: чи захищає ця легальна або нелегальна зброя від пограбувань чи замахів на життя? Тобто власне від того, що прибічники вільного володіння наводять як основний аргумент.Прихильники законного обігу зброї наполягають: сама наявність зброї вже є фактором стримування. Голова Української асоціації власників зброї Георгій Учайкін вважає, що проблема полягає не лише у зброї як такій, а в культурі поводження з нею, рівні підготовки та відповідальності власника. На його думку, озброєний громадянин в умовах війни може бути не лише джерелом ризику, а й елементом системи безпеки.Захисники вільного володіння зброєю також звертають увагу на іншу проблему: злочинний світ і без того давно озброєний, незалежно від законів і заборон. У цьому сенсі йдеться не лише про право на зброю, а й про право людини не залишатися беззахисною в ситуації, коли держава фізично не здатна гарантувати їй захист. Законопроєкт про зброю повинен розглядати оборонний, а не правоохоронний комітет: Веніславський назвав причину Особливо гостро це питання постало після початку повномасштабної війни, коли мільйони громадян отримали досвід поводження зі зброєю, а сама зброя перестала бути для суспільства чимось винятковим. Саме тому прихильники легалізації вважають, що проблема вже не в самому факті наявності зброї, а в тому, чи буде її обіг контрольованим і легальним.Але ж озброєний нападник і його жертва, навіть якщо вона озброєна, перебувають на принципово відмінних позиціях — перший готується до нападу, обирає ціль і зручний момент, натомість «ціль» не чекає нападу, не готова до нього психологічно. Нападник переважно давно і вправно володіє зброєю, служив в армії чи силових структурах, знаходиться в колах криміналітету чи в кроці від них. А що може протиставити йому людина, яка, можливо, і ранкової зарядки не робить, і пістолета багато місяців не витягала з-під піджака? По суті, це поєдинок професіонала та аматора, й останній навіть якщо і вийде переможцем із сутички,  то це буде радше винятком, а не правилом.Навіть якщо нападник не має вогнепалу, озброєна «жертва» опиняється на розтяжці допустимої самооборони — її дії мають відповідати ступеню загрози, а якщо вона перевищує його, то сама потрапляє під кримінальну відповідальність. Чи може людина адекватно оцінити ступінь загрози в стресовий момент нападу?Усі вже, мабуть, забули, як у подібну ситуацію потрапив відомий політик Сергій Пашинський у новорічну ніч 2017-го. Тоді під час конфлікту на дорозі він завдав поранення в ногу такому собі В’ячеславу Хімікусу з легального зареєстрованого Glосk 19. Що там сталося, достеменно невідомо, та чого було більше — криміналу чи політики, незрозуміло. Справа тягнулася понад чотири роки, зрештою Хімікус отримав 1,5 млн грн (!) компенсації та відмовився від обвинувачень на адресу Пашинського.Це, можна сказати, типовий приклад вирішення питання допустимої самооборони, але у нас перед очима більш свіжий — події 18 квітня в Голосіївському районі столиці. Це приклад невдалого протистояння підготовлених, хоч і недостатньо, поліцейських із табельною зброєю й озброєного та досвідченого неадеквата. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ "Треба ставити крапку": Зеленський висловився про легалізацію зброї Для прихильників легалізації ця історія стала аргументом на користь думки про неспроможність держави гарантувати безпеку громадян виключно силами поліції.«Наявність зброї, навіть якщо вона не використовується, може провокувати підвищення рівня агресії та готовності до конфлікту. Сама присутність зброї іноді знижує поріг застосування насильства. Тобто зброя у цивільному житті справді змінює психологію та манеру поведінки особи, є фактором і особистої безпеки, і суспільної небезпеки одночасно. Якщо у суспільстві певна частина населення є озброєною, а інша — ні, то виникає ситуація «нової нерівності». Озброєна сторона відчуває перевагу і може діяти більш зухвало у конфліктній ситуації», — пояснює українській соціолог Ігор Рущенко. Психологи та кримінологи називають це ефектом зброї.Отже, наявність зброї може не лише стримувати насильство, а й загострювати конфлікти.Те саме підтверджують і дослідження точних наук. Фізіологи ще 2006 року зробили висновок: взаємодія зі зброєю значно підвищує рівень тестостерону в крові, що часто корелює з посиленням агресивної поведінки.Водночас виявляється, що зброя небезпечна не лише для оточення, а й для її власника та його сім’ї. Більш як половина людей, що вкорочують собі віку в США, використовують саме зброю, а на самогубства припадає 60% смертей (!) від зброї.

Чи готове суспільство до зброї після війни?

Якщо відкинути пенсіонерів, дітей віком до 18 років, жінок, які переважно не схильні до володіння зброєю, та врахувати, що зараз із війни йде постійний прихований потік трофейної та (необлікованої) нашої зброї, то можна сміливо стверджувати — народ уже озброєний. Причому цілком достатньо, щоб у разі чого захиститися вдома або полякати сусіда.  Це підтверджують ледь не щоденні повідомлення ЗМІ про побутові конфлікти із застосуванням зброї та навіть гранат.Коли наші вояки, дасть Бог, повернуться додому, всім їм доведеться призвичаюватися до зовсім іншого життя в іншій системі цінностей і координат. Парадигма «зустрічний — ворог» має змінитися на геть протилежну: «зустрічний — брат».Однак уже зараз, коли військовики приїздять у відпустку і стикаються з життям у тилу, де назовні ніхто не переймається подіями на фронті, вони, ошелешені, називають цей спосіб життя грубо та емоційно — потребля_ство (перепрошую).Більшість із тих, хто повернеться, матиме воєнний синдром або, ще гірше, посттравматичний стресовий розлад (ПТСР) і потребуватиме значних зусиль і рідних, і всього суспільства для адаптації у «новому» житті. В українців офіційно на руках понад мільйон одиниць зброї та спецзасобів Після В’єтнаму США знадобилися роки, щоб усвідомити масштаб проблеми адаптації ветеранів. Нерозуміння суспільства, психологічна ізоляція та неможливість повернутися до мирного життя тоді й породили так званий ефект Рембо — людини, яка не знайшла свого місця після війни. Та повернулася на неї знову.Тому «озброєння країни», коли до неї повернуться сотні тисяч травмованих і фізично, і психологічно людей, є вкрай складним і небезпечним питанням. І проблема тут не лише у зброї як такій, а в тому, чи готові держава і суспільство до масштабної адаптації людей, що повернуться з війни.Ці люди гостро відчуватимуть кожну образу життя — від хамства в ЖЕКу до прихованої байдужості чиновників Мінветеранів, і так само гостро реагуватимуть на несправедливість. Розумієте, як, — як робили це на війні.

Чи здатна держава контролювати зброю?

У підсумку «станом на 1 квітня 2026 року на території держави зареєстровано 812 тисяч власників зброї та спеціальних засобів, у володінні яких перебуває 1 166 001 одиниця вогнепальної зброї та спеціальних засобів» — розповів глава Національної поліції Іван Вигівський.Однак це лише офіційно зареєстровані арсенали. Скільки ж насправді зброї на руках, не скаже ніхто. Так звані експерти можуть лише закочувати очі й казати: від 2 млн до… 5 млн, але без жодних обґрунтувань.При цьому з війни вже йде постійний прихований потік трофейної та необлікованої зброї. Тому питання вільного володіння включає також проблему легалізації вже наявної в населення зброї. Влада вже зробила крок у цьому напрямі — йде реєстрація зброї, яка потрапила до рук громадян неофіційно або яку роздавали без належного обліку в перші дні війни.Щодо травматики, то нею сьогодні офіційно можуть володіти судді, прокурори, народні депутати та просто пересічні громадяни. Останнім достатньо лише дістати (купити) десь «корочку журналіста», що, зрозуміло, теж нескладно. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ Після трагедії в Києві: чому система безпеки не встигає за загрозами Окрім суто безпекового, постає й потужний економічний фактор. Легалізація — це величезний ринок, обсяги якого вимірюватимуться мільярдами гривень. Однак без прозорих механізмів ліцензування та сертифікації навчальних центрів ми ризикуємо отримати чергову корупційну годівницю. Якщо держава в особі МВС перетворить видачу дозволів на бізнес для обраних (своїх) фірм, то замість безпеки ми отримаємо лише перерозподіл тіньових потоків, де право на захист купується, а не здобувається через навчання. Тут цілковита аналогія з купленими водійськими правами, тільки наслідки можуть бути набагато трагічнішими.Окреме питання — нагородна бойова зброя, обсягу якої офіційна статистика фактично не показує. Голова Української асоціації власників зброї Георгій Учайкін стверджує, що йдеться про десятки тисяч одиниць пістолетів, які роками видавалися через непрозору систему нагородження. На його думку, це створило в Україні фактично закриту касту привілейованих власників короткоствола — чиновників, депутатів, силовиків і наближених осіб, тоді як для більшості громадян право на таку зброю залишається недоступним. Усі в нас рівні, але деякі — рівніші.У такій ситуації дискусія про «вільну зброю» неминуче впирається не лише в питання безпеки, а й у питання рівності правил.Українська асоціація власників зброїНа думку Георгія Учайкіна, головний ризик полягає не в обігу зброї, а в тому, що держава не змогла створити прозору й однакову для всіх систему контролю. Саме тому дискусія про новий закон про зброю дедалі більше впирається не лише в питання права на самозахист, а й у питання довіри до самої держави та її інституцій.Той проєкт закону, що зараз знаходиться у Верховній Раді, Георгій Учайкін жорстко критикує саме за те, що він фактично консервує нинішню систему — разом із корупційними лазівками, які давали можливість отримувати зброю через фіктивні журналістські посвідчення. (Коротко кажучи, називає проект купкою старого лайна.) Показово, що саме на хвилі цієї дискусії в державному застосунку «Дія» з'явилося опитування під логотипом нинішнього міністра оборони Федорова. Понад мільйон респондентів вибрали один із трьох наперед сформульованих варіантів відповіді щодо володіння зброєю — і результат був оголошений «безпрецедентним кейсом прямої електронної демократії». Але це класичний приклад маніпулятивності такого формату: без відкритого обговорення, без висловлення різних позицій, без можливості поставити інші запитання та дати інші відповіді. Справжня демократія — це не кількість кліків, а якість дискусії. Після трагедії в Києві: що не працює в системі безпеки і як це змінити У тому, що зробили не так патрульні під час подій 18 квітня, мають розбиратися слідство та суд. Однак… Звалити всю провину на поліцейських, що опинилися в ситуації, до якої не були готові, ба більше, їх не готували, — дуже зручна позиція для керівництва МВС і Національної поліції: вони мають готових цапів-відбувайлів.Однак тут постає безліч інших запитань. Чи були поліцейські достатньо підготовлені та натреновані до дій у таких обставинах? Чи навчали їх техніки стрільби в натовпі? Чи існує така техніка взагалі? Чи підготовили їх психологічно до поєдинку з озброєним суперником? Чи є в Національній поліції курс скоротечного бою?Усі ці запитання — не до рядових патрульних, а до міністра Ігоря Клименка та голови Нацполіції Івана Вигівського. Чи почуємо ми відповіді? Чи будуть висновки з цієї історії? Чи перекладуть усю відповідальність на чергових, а міністр так і залишиться при своїй посаді?

Яку модель озброєння може обрати Україна?

Слід зазначити, що країни світу мають різний історичний досвід і практику у сфері володіння зброєю. Професор Ігор Рущенко наводить факти зниження злочинності у тих штатах США, де дозволено приховане носіння зброї, та, навпаки, зростання у Великій Британії, яка 1997 року запровадила заборону на носіння зброї.Остання ситуація, як на мене, закономірна: злочинний світ завжди насичений зброєю. Якщо йому не протиставляти зброї, то її використання зростає, — британська поліція вочевидь із цим не справилася. У нас, до речі, те саме — у злочинців зброя вже є, що підтверджують численні випадки їхнього затримання.Важливо також розрізняти право на володіння зброєю (зберігання вдома для самозахисту) та право на її носіння у громадських місцях. Світовий досвід свідчить, що основна дискусія точиться саме довкола прихованого носіння (соnсеаlеd саrry). Адже одна справа — рушниця у сейфі для захисту оселі, і зовсім інша — короткоствол під піджаком у метро чи супермаркеті. Саме формат носіння визначає поріг раптового насильства в побутових конфліктах. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ Глава МВС розповів, яким бачить закон про цивільну зброю У Швейцарії чи Фінляндії зброя у населення є, але там десятиліттями вибудовувалася культура поводження з нею: обов'язкова підготовка, соціальна відповідальність, довіра до інституцій. Зброя там є частиною культури безпеки, а не substіtutе для неї. Питання не в тому, скільки стволів на руках, а в тому, чи є в суспільстві парадигма, яка робить їхнє використання винятком, а не нормою.Ситуація зі зброєю в США та західному світі загалом, як на мене, є наслідком сторічних історичних процесів і капіталістичного способу розвитку на основі психології індивідуалізму — кожен відповідає сам за себе.На противагу цьому в українському соціумі завжди переважали сімейні та родинні цінності, взаємодопомога в спільнотах і побратимство.Що має вирішити закон про зброю? Передусім не як купити її, а як використовувати. Адже зброя не лише багато дозволяє, а й накладає обов’язки щодо забезпечення безпеки інших людей — так прямо написано в 27-й статті Конституції України.І це повинно стати наріжним каменем майбутнього закону. Власник зброї має бути готовим і фізично, і психологічно до її використання, а отже, має бути зобов’язаним регулярно проходити тренувальні збори та здавати заліки.Нагадаю, що у відомій Другій поправці до Конституції США йшлося не просто про право володіння зброєю, а про те, що це треба для безпеки суспільства. Буквально ця поправка звучить так: «Через те, що для безпеки вільної держави необхідне добре організоване ополчення, право народу мати і носити зброю не повинне обмежуватися». Це вже згодом Верховний суд США поширив це право на окремих громадян. Рада дозволила українцям зареєструвати знайдену вогнепальну зброю та використовувати її проти агресора Тому логічно, щоб у час війни всі, хто матиме власну зброю, були зобов’язані забезпечувати порядок і безпеку у своїх територіальних громадах. Їх слід об’єднати в загони ополчення, міліції — назвіть, як хочете, але вони мають нести чергування, патрулювання, а за необхідності вступати в бій із зовнішнім ворогом.За таких умов дискусія про «вільну зброю» вже перестає бути лише питанням індивідуального права. Вона стає питанням моделі безпеки держави та відповідальності суспільства.

Що буде, якщо держава нічого не змінить?

Проблема в тому, що зброя після війни нікуди не зникне — ні з рук, ні з голів. Сотні тисяч людей повернуться з досвідом, якого мирне суспільство банально не розуміє і не готове прийняти. І в цій ситуації держава повинна зробити вибір: або вона формує правила, створює інституції та будує довіру, або правила починає диктувати вулиця.І в такому разі питання вже не в тому, чи дозволити громадянам мати пістолет. Питання в тому, чи здатна буде держава після війни зберегти монополію не просто на силу, а й, власне, на керованість країни.

Недавно військова омбудсменка Ольга Решетилова заявила, що тільки в одній військовій частині було виявлено дві тисячі людей, які, ймовірно, є непридатними до служби за станом здоров’я.Здавалося б, така заява мала сприяти поверненню до цивільного життя й в економіку людей зі справжніми, а не липовими медичними діагнозами, які не дозволяють їм служити далі. Проте нічого подібного не сталося. Ба більше, навіть коли ти пройшов цей шлях до кінця, маєш усі підстави й навіть рішення суду, тебе не відпустять додому.Військовослужбовець, якого медкомісія ще 2023 року визнала непридатним до служби, не може звільнитися навіть після рішення суду на свою користь. Військова частина ігнорує документи, а виконавча служба фактично заморозила виконання рішення до завершення воєнного стану. Це лиш одна історія, яка показує системну проблему: держава не виконує власних судових рішень.Командир механізованого взводу старший лейтенант Костянтин уклав контракт зі Збройними силами України 2021 року. Вже за два роки, у квітні 2023-го, військово-лікарська комісія офіційно визнала його непридатним до військової служби з виключенням з обліку. Його стан здоров’я підтверджено свідоцтвом про хворобу: чоловік потребує постійного супроводу й фактично не здатний самостійно прибути до місця дислокації підрозділу. Попри це, військова частина зайняла жорстку позицію. Костянтина звинувачують у самовільному залишенні частини (СЗЧ) і вимагають особисто з’явитися для подання документів. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ Непридатність до військової служби: які ступені бувають Фактично право на звільнення узалежнено від вимоги, яку він фізично не може виконати.«Це ситуація, коли від людини вимагають неможливого. Стан здоров’я не дозволяє військовому прибути особисто, але саме це висувають як умову реалізації його права», — пояснює адвокатка Правозахисної групи «СІЧ» Ксенія Онищенко.У відповіді на виконання рішення суду зазначено, що до військової частини нібито не надходили належним чином оформлені документи, які підтверджують підстави для звільнення. Тому остання заявляє про «неможливість» ухвалити рішення щодо звільнення Костянтина.Водночас адвокатка пояснює, що рапорт було подано офіційно — поштою та через територіальний центр комплектування, а стан здоров’я військового унеможливлює його особисту присутність. Закон не містить безумовної вимоги щодо особистого прибуття до військової частини та подання рапорту в таких випадках.Кіровоградський окружний адміністративний суд став на бік Костянтина й зобов’язав військову частину повторно розглянути рапорт про звільнення за станом здоров’я. Втім, навіть після цього позиція відповідача не змінилася: аргументи залишилися ті самі.Далі було відкрито виконавче провадження. Здавалося б, саме на цьому етапі рішення суду має бути реалізоване. Однак і тут процес загальмував. Державний виконавець не лише не забезпечив виконання рішення, а й зупинив учинення виконавчих дій — до завершення воєнного стану. Фактично — на невизначений строк. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ Непридатний до військової служби з виключенням з військового обліку: процедура отримання статусу «Ситуація виглядає абсурдно: людина, офіційно визнана непридатною до служби й такою, що потребує супроводу, не може звільнитися; судове рішення на її користь не виконується; а саму її несправедливо звинувачують у порушенні військової дисципліни», — додає адвокатка.Наразі постанову про зупинення виконавчих дій оскаржують у суді. Також оскаржують дії державного виконавця, який відмовився забезпечити реальне виконання рішення.«Ігнорування субʼєктами владних повноважень (військовими частинами) рішення суду за таких обставин — непоодинокий випадок. Схожі ситуації виникають і в інших справах: як щодо звільнення військовослужбовців, так і щодо виплати належного грошового забезпечення», — пояснює Ксенія Онищенко.Навіть за наявності судових рішень і відкритих виконавчих проваджень їх виконання системно затягують або блокують.Ця історія ставить принципове питання: чи може воєнний стан бути виправданням для невиконання судових рішень? І де пролягає межа між державною необхідністю й правами конкретної людини? Незаконно записав у непридатні 17 чоловіків — ДБР повідомило про підозру працівнику ТЦК Справи військового Костянтина (№340/4756/25 — щодо звільнення, №340/986/26 — щодо виконавчої служби) виходять далеко за межі індивідуального випадку. Вони оприявнюють системну проблему: коли формальні підстави та процедурні бар’єри використовуються не для реалізації закону, а для уникнення його виконання.«Судові рішення, які набрали законної сили, є обов’язковими до виконання для всіх без винятку. Це прямо передбачено статтею 14 Кодексу адміністративного судочинства. Невиконання рішення тягне за собою юридичну відповідальність. Але на практиці ми бачимо протилежне: держава в особі своїх органів ігнорує ці норми, що підриває довіру до інституцій і б’є по її ж репутації», — каже Ксенія Онищенко.Серед справ адвокатки Ксенії Онищенко досі залишаються невиконаними:

№160/27728/24 — виплата допомоги на поховання;№520/31149/24 — виплати під час лікування та звільнення;№160/13852/25 — грошове забезпечення під час служби та звільнення;№340/4756/25 — звільнення за станом здоров’я;№160/26681/24, №160/21697/25 — виплати під час лікування;№160/14569/24 — грошове забезпечення;№520/11392/23 — виплати під час звільнення;№340/6471/24 — виплати під час лікування.

«Держава створила механізми для реалізації прав та соціальних гарантій своїх громадян, проте ключі від них сховала, — каже Ксенія Онищенко. — Права військових дуже легко порушити, але відновити — це складний процес і тривалий шлях, де військовий опиняється сам на сам із системою, якій простіше не визнавати помилок, аніж їх виправляти». ВАС ЗАЦІКАВИТЬ ​Військовий облік: чи будуть виключати з нього непридатних І це вже не лише юридична проблема. Це питання принципу: чи може держава вимагати від людини неможливого й водночас ігнорувати власні рішення?Р.S. Поки готувався цей матеріал, суд знову став на бік Костянтина. Постанову державного виконавця про зупинення виконання рішення визнали незаконною й скасували. Тепер виконавча служба має домогтися, щоб військова частина нарешті звільнила його зі служби за станом здоров’я.

Січень 2024 року. Десь у Великій Британії поліція відкриває кримінальне провадження. Потерпіла — дівчина віком до 16 років. Вона перебувала в імерсивній VR-грі у шоломі віртуальної реальності, коли кілька чоловічих аватарів атакували її аватара — медіа описали це як vіrtuаl gаng rаре. Фізичного дотику до тіла дитини не було. Але психологічна травма — задокументована й виражена.У поліції наголосили: в імерсивному середовищі дитина може переживати шкоду надзвичайно інтенсивно, й ця шкода є реальною. Назву платформи, ідентичності підозрюваних та процесуальний фінал справи публічно так і не було розкрито — кейс існує в інформаційному просторі насамперед як резонансний прецедент, а не як прозоро доведена до вироку історія. Та саме це й робить його таким промовистим: британське право про сексуальні злочини традиційно прив’язане до небажаного фізичного дотику, й розслідування впоралося не з браком доказів шкоди, а з невідповідністю старих правових дефініцій принципово новій формі насильства.Ця справа — не просто кримінальна хроніка. Це дзеркало, в якому право побачило власне безсилля.

Цифровий світ, реальна травма

Метавсесвіт — це не гра. Це паралельний вимір людського існування, де за допомогою шоломів віртуальної реальності, тактильних костюмів і сенсорних рукавичок мозок людини буквально переконується в тому, що навколишнє середовище є справжнім.Саме тут і лежить ключ до розуміння того, чому події у віртуальному просторі спричиняють цілком реальні наслідки. Сучасні VR-системи відстежують мікрорухи очей, фіксують пульс, реагують на розширення зіниць. Вони не просто показують картинку, а переконують нервову систему: те, що відбувається, справжнє. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ Віртуальна держава: як ШІ переписує суспільство й чи залишиться у людини право на вето? Цей феномен можна спробувати пояснити через концепцію, яку нейробіологи називають «ефектом Протея». Зовнішність аватара реально змінює хімію мозку людини: якщо вам дати високого й сильного аватара, ви підсвідомо починаєте поводитися агресивніше, рішучіше. Пульс змінюється. А якщо на вашого аватара нападають — мозок сприймає це як напад на вас.Жертва отримує викид кортизолу. Паніку. З погляду психіки це — загроза життю.Тим часом нападник сидить у затишній кімнаті й думає: «Я нікому не роблю боляче. Тут немає реальних тіл». Емпатія відключається повністю.

Коли закон гальмує перед стіною

Британський прецедент — це лише видимий пік айсберга. За оцінками аналітиків Сіtі, ринок метавсесвіту, який 2021 року становив 39 млрд дол., може сягнути 13 трлн дол. до кінця десятиліття. Дубай вже розробляє державну стратегію метавсесвіту для урядових послуг. Єгипет провів перший хакатон метавсесвіту. Країни від Японії до Індонезії активно впроваджують цю технологію.Але законодавство пасе задніх.Метавсесвіт — це не просто нові іграшки, а фундаментальний зсув, із яким правова система наразі не знає, що робити. Головні проблеми — географія і час.Уявіть: сервери віртуальної галереї стоять у Каліфорнії. Зловмисник перебуває в Ростові й використовує VРN. Жертва в цю мить перебуває в Токіо. Де стався злочин? Закони якої країни застосовувати? У юриспруденції багатьох держав злочин, скоєний вночі, є обтяжувальною обставиною — бо жертва вразливіша. Але ніч за чиїм часом? Для нападника в Ростові — день, для жертви в Токіо — глибока ніч. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ Цифрові судді, штучне суспільство і віртуальні громадяни: як ШІ змінює цивілізацію Метавсесвіт створив принципово нову концепцію місця злочину: поведінка одного аватара може мати наслідки одночасно в кількох місцях. Традиційне кримінальне право писалося для фізичних об’єктів. Воно не передбачало реальності, де злочин скоюють у «ніде» (тобто в цифровому просторі).

Нові злочини в старому одязі — й зовсім нові злочини

Дехто скаже: нічого нового, просто кіберзлочини в іншій обгортці. Але це не зовсім так.Так, схеми Понці (класичні фінансові піраміди) з криптовалютою, rug рull — коли проєкт просто зникає разом із грошима інвесторів — або відмивання грошей через NFТ-транзакції є по суті старими фінансовими злочинами в новому технологічному середовищі. Механіка стара.Проте є й нове. Так звані vіrtuаl-tо-рhysісаl аttасks — атаки від віртуального на фізичне — не мають аналогів в історії. Зловмисник, отримавши доступ до VR-шолома жертви, може змінити частоту мерехтіння зображення так, що очі бачитимуть одне, а вестибулярний апарат відчуватиме інше. Результат — нудота, сильне запаморочення, а в найгіршому випадку стробоскопічні ефекти можуть спровокувати епілептичний напад у людини з відповідним діагнозом. Хакерський злам буквально стає ударом по організму.Дослідники фіксують й іншу унікальну загрозу: масовий збір біометричних даних. Сучасні VR-системи постійно відстежують фізіологію користувача в реальному часі. Коли система має прямий доступ до ваших очей і вух — це вже не просто вторгнення в приватність. Це фізіологічна загроза.

Ким є аватар для закону?

Це, мабуть, найгостріше питання, яке ставить собі сучасна юриспруденція.Аватар — це ви? Чи це просто код, 3D-модель, яка не має правового статусу? А вас попереджали: як кіно нагнітало страхи навколо ШІ Традиційна відповідь: закон захищає тіло людини, а не її символ. Злочин зґвалтування передбачає фізичний контакт із живим тілом, а не з його цифровою проєкцією. Із цього погляду юридично кваліфікувати напад на аватара як зґвалтування неможливо без спеціального законодавства. Саме це й зробило британську справу 2024 року такою процесуально складною: відсутність не шкоди, а відповідного правового інструменту для її кваліфікації.Але дослідники наводять цікаві аналогії. Корпорація — це теж вигадка, папірець, але вона має рахунки й на неї можна подати до суду. Торговельне судно в морському праві часто є окремим суб’єктом: на нього можуть накласти арешт у порту, незалежно від того, де перебуває власник. Аватар може функціонувати так само. Заморозити активи аватара, заблокувати доступ до зон, посадити його у «віртуальну в’язницю» — для користувача це цілком реальне покарання: він втрачає прокачаного персонажа, всі токени, статус.У майбутньому правознавці, ймовірно, закликатимуть до надання аватарам обмеженої правосуб’єктності.

Що можна зробити вже зараз

Дослідники окреслюють два паралельні напрями: правовий і технологічний.На правовому фронті необхідне оновлення міжнародних угод про кіберзлочинність — зокрема Будапештської конвенції — або ухвалення нового глобального договору, який регулював би відповідальність провайдерів метавсесвіту. Без єдиних міжнародних стандартів метазлочинці користуватимуться правовими прогалинами між юрисдикціями, як зловмисники колись користувалися офшорними гаванями.На технологічному фронті є щось справді радикальне й водночас елегантне: вбудувати закон у сам код. Наприклад, фізично унеможливити наближення одного аватара до іншого на певну відстань без явної згоди. Код як невидима стіна — ти просто не зможеш здійснити харасмент, бо система не дозволить руху. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ Поки Україна розробляє стратегію ШІ, світ уже ділить вплив на нього Стосовно доказової бази — тут метавсесвіт парадоксально може виявитися кращим за реальний світ. Кожна дія у віртуальному просторі залишає цифровий слід: логи, транзакції, дані про кут огляду, швидкість рухів, тактильні дані. Суддя за десять років зможе буквально «зайти» на місце злочину в 3D і переглянути події з будь-якого кута. Двовимірні скриншоти не здатні передати масштаб того, що сталося в тривимірному просторі — але тривимірна реконструкція може.

На краю нового світу

Треба позбутися ілюзії, що віртуальне означає несправжнє. Втрачені через шахрайство заощадження, психологічні травми, фізіологічні напади руйнують життя реально, незалежно від того, в якому просторі були завдані.Ще одне питання чекає на свою відповідь. Ваш аватар — наразі маріонетка, що рухається лише тоді, коли ви тримаєте в руках «джойстик-контролер». Але штучний інтелект уже навчається аналізувати ваші паузи, реакції на стрес, фінансові рішення. Уявіть: ви знімаєте шолом, лягаєте спати — а ваш аватар залишається в мережі. Він торгує. Він спілкується. Він ухвалює рішення, маючи вашу зовнішність і ваш підпис. Якщо він учинить шахрайство на мільйони — хто сяде у в’язницю? За чинними законами, це будете саме ви.Британська кримінальна справа 2024 року — лише початок розмови, яку людству доведеться вести всерйоз. Межа між людиною та її цифровим двійником розчиняється просто зараз. І закон, схоже, ще не прокинувся.

18 квітня у Голосіївському районі Києва пролунали постріли. Семеро людей загинуло, щонайменше 14 — поранено. Двом поліцейським повідомлено про підозру в тому, що вони втекли з місця подій, залишивши цивільних у небезпеці. Цей теракт укотре здійняв хвилю обговорення реформи Національної поліції та її ефективність, як і минулі події у Врадіївці, Кривому Озері, Княжичах, Переяславі, Кагарлику… Кожен із цих випадків супроводжувався хвилею обурення та обіцянками змін. Жоден не став точкою системного перелому.Про те, що саме має змінитися в підготовці поліції та системі безпеки, ZN.UА вже писало раніше. Але справа не лише в рецептах. Ключове — чи здатна сама система ці зміни реалізувати.Після того, що сталося, міністр внутрішніх справ Ігор Клименко доручив голові Нацполіції Івану Вигівському провести службове розслідування щодо дій поліцейських і надати всю інформацію у Державне бюро розслідувань (ДБР). Також було відсторонено від посад цілу вертикаль керівництва патрульної поліції Києва. Міністр Клименко також зазначив, що протоколи реагування та підготовка представників органів правопорядку мають бути переглянуті з урахуванням ризику використання громадянами зброї та боєприпасів. Патрульні мають бути готові, що в них можуть кинути, як мінімум, гранату: Клименко анонсував посилення підготовки поліції Це передбачатиме і зміни у системі підготовки патрульних. Ігор Клименко знову підтримав ідею закону про цивільну зброю з обов’язковим навчанням і чіткою класифікацією різних її видів, над якою і так іде робота останніми роками в межах євроінтеграції. 27 квітня комітет ВРУ з питань правоохоронної діяльності створив робочу групу щодо цього, попри вже наявну у МВС, яка кілька років працює над цими питаннями. Важливо й те, що Україна пообіцяла Єврокомісії у Дорожній карті з верховенства права, що у грудні 2026 року зазначений законопроєкт таки буде ухвалено.Тим часом соцмережі та медіа наввипередки шукають, хто і як має понести відповідальність: «Клименка у відставку», «поліцейських за грати», «всіх переатестувати», «всіх на фронт» тощо. Однак в умовах повномасштабної війни, де внутрішня безпека залежить безпосередньо від поліції, такі рецепти є поверхневими і не сприятимуть практичним змінам. Вжити заходів — як кадрових, так і інституційних — однозначно потрібно.Однак проблема не лише в окремих помилках чи кадрових рішеннях. Питання в тому, як влаштована сама система. Щоб це зрозуміти, варто подивитися, як будувалася реформа поліції та де вона дала збій.

Процес заради процесу: коротко про реформу поліції

Трансформація пострадянської міліції в українську поліцію після Революції Гідності відбулася. Однак успіх патрульної поліції, яка є «вітриною» всієї реформи, тоді видали за реформу як таку. 2015 року її працівників із нуля набирали за конкурсом, ця ланка громадської безпеки справді відрізнялася від усіх інших. Інших міліціонерів протягом 2015–2016 років атестували, а після звільнення «грузинської команди» провели 2017 року консультативний конкурс на другого голову Нацполіції. На цьому масштабні кроки з реформування завершилися. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ МВС реформує підготовку поліції: перші 200 курсантів вирушають на полігон Від початку поліція не мала чіткого плану розвитку, а зміни впроваджувалися точково і нагадували радше ситуативне гасіння пожеж, ніж систему, об’єднану спільними цілями. Трансформація стосувалася більше поліції громадської безпеки, ніж кримінального блоку. Натомість невирішеними залишилися системні проблеми, які стосувалися катувань, незаконних затримань, свавілля чи, навпаки, безпорадності, нездатності захистити від злочину, ефективно його розслідувати. За офіційними даними, 7,7% колишніх міліціонерів були звільнені, половина з них поновилася через суд і отримала грошові компенсації. «Моя нова поліція» насправді здебільшого складалася з колишніх міліціонерів, які привнесли із собою інституційну пам’ять і неформальні практики роботи, заручниками яких Нацполіція залишається й досі.Це не просто інституційна проблема, це нова українська реальність повномасштабної війни. Зростання соціальної нерівності, виклики демобілізації, посттравматичні розлади, слабка ветеранська політика — усе це неминуче впливає на рівень насильницької злочинності. Наука кримінологія і досвід інших країн показують: після завершення війни ця тенденція лише посилюється. І саме до такої реальності система виявилася не готовою.Попри деклароване прагнення «деполітизувати» поліцію, тобто зменшити вплив міністра на її оперативне управління, Нацполіція так і залишилася залежною від МВС у не властивих для міністерства питаннях. Наразі ж посада голови Нацполіції — це цілковито рішення міністра внутрішніх справ, а на відсутність конкурсу як на проблему вказує Єврокомісія. Тож посада, яку зараз обіймає Іван Вигівський, досі залишається контрольованою очільником МВС. Ба більше, призначення всіх керівників територіальних органів та їхніх заступників теж погоджує міністр. Поліція будувала імідж з 2015 року, а зараз він руйнується через мобілізацію — голова Нацполу Натомість міністр внутрішніх справ мав би відповідати лише за формування державної політики, брати участь у засіданнях Кабінету міністрів, представляти бюджетні та нормотворчі питання, а голова Нацполіції — управляти самою поліцією. На практиці ж усі міністри одночасно займалися і політикою, і операційною діяльністю у поліції. Міністр — політичний висуванець, якого призначають народні депутати. А операційну діяльність поліції потрібно відмежувати від впливу політики.Під час повномасштабної війни поліція й надалі уникає гострих тем соціальної несправедливості. Наприклад, забезпечення правопорядку під час мобілізаційних заходів. Міністр Клименко прямо виступив проти того, щоб доручити здійснювати такі заходи поліцейським, які мають право законно застосовувати примус. Поліція мінімізує свою участь у цьому процесі, щоб не провокувати політичної кризи та нової хвилі вимог покарати саму поліцію. Тож увесь репутаційний негатив збирають на себе ТЦК.Цікаво, що навіть в умовах повномасштабної війни поліція зберігає суттєву підтримку суспільства, — соціологія свідчить, що довіра до поліції перебуває в межах 48% (Центр Разумкова, Rаtіng Grоuр). Значне схвалення також викликає безпосередня участь майже 10% поліцейських (за даними МВС) у бойових діях на фронті (підрозділ «Лють», стрілецькі підрозділи тощо), до того ж робота як на прифронтових територіях, так і в тилу пов’язана зі щоденним ризиком для життя.За законом про Нацполіцію 2015 року, основним показником ефективності діяльності поліції є довіра громадян до неї. На виконання цієї норми 2018 року було ухвалено постанову Кабміну, яка передбачала, що держава оголошуватиме тендер на такі заміри. До 2022 року незалежні соціологічні служби проводили відповідні дослідження, але із запровадженням воєнного стану тендери призупинили. Тоді також ішлося про 40 відсотків довіри. Але проблема в тому, що з року в рік різні соціологічні служби можуть застосовувати різні методології, що унеможливить порівняння результатів за одними критеріями. Постанову від 2018 року скасували у березні 2026-го. Натомість затвердили нову, відповідно до якої такі опитування мають проводитися щодо всіх органів кримінальної юстиції. Проблема з використанням соціологами різних методологій залишилася. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ Через кілька днів після теракту у Києві знову затримали чоловіка зі зброєю: подробиці від поліції Реформа системи органів правопорядку формально триває, зокрема, як частина євроінтеграційних зобов’язань України. Розділ 24 асquіs ЄС «Юстиція, свобода та безпека» безпосередньо вимагає посилити інституційну спроможність органів у боротьбі зі злочинністю, насамперед організованою.У світлі цього Нацполіція зараз планує перейти від боротьби з одиничними явищами до боротьби із системними випадками, організованою злочинністю. Йдеться про розвиток аналітичних спроможностей, включення поліції до системи кримінальної політики, впровадження європейської системи оцінки загроз організованої злочинності (SОСТА), зокрема у сфері кібербезпеки (ІОСТА), тощо. Частину євроінтеграційних заходів було відображено у першій Стратегії розвитку Нацполіції на 2026–2030 роки. Їхня реалізація має завершити реформу кримінального блоку. Зараз Україна перебуває в тій точці, де реформа нарешті може охопити те, що не вдалося зробити у 2015–2019 роках, а за жорсткої оцінки Єврокомісії з’являється шанс на якісні зміни.

Колективна відповідальність і кадрова криза

Некоректно вважати, що будь-які резонансні випадки за участю поліцейських мають автоматично призводити до відставки керівництва. Це може працювати у країнах усталених демократій, які мають ресурси і можливість практикувати широкі представницькі повноваження, наприклад, у Швейцарії. Але не в країні, яка перебуває у стані повномасштабної війни.За наслідками теракту 18 квітня у Києві відповідальність за підлеглих мали б нести керівництво патрульної поліції та Національної поліції загалом. Але якщо зараз звільнять Івана Вигівського, то новий голова Нацполіції буде таким же керівником просто тому, що це буде кандидатура міністра внутрішніх справ, його ставлеником з огляду на недеполітизованість поліції. Тобто зміна прізвища не означає зміни курсу органу. І це напряму впливає на здатність системи швидко й ефективно реагувати на кризові ситуації.Методи колективної відповідальності — це логіка політична, а не професійна. Політична розправа не є ознакою європейської поліції, яку ми хочемо мати. Тому набагато важливіше, яких системних кроків вжито, щоб запобігти подібній трагедії в майбутньому.При цьому охочих керувати поліцією на будь-якому рівні обмаль, а то й узагалі немає. Професійних кадрів очевидно не приваблюють низькі зарплати, постійний ризик бути звільненим не за результатами аудиту чи оцінки ефективності, а просто в межах «колективної відповідальності за підлеглих» тощо. Вигівський розповів, скільки поліцейських були на фронті, та пожалівся на проблеми у системі Масштаб проблеми підтверджує і керівництво самої Нацполіції. За словами її голови, некомплект у патрульній поліції становить близько 25%, а в Києві — ще більше. В таких умовах працівників змушені постійно залучати на підсилення, навіть якщо вони не мають достатнього досвіду роботи в реагуванні. Як визнав Іван Вигівський, одна з поліцейських, що опинилися в центрі подій 18 квітня, не працювала системно в таких нарядах.Накладається ще й проблема із кадрами, актуальна не лише для поліції, а й для всієї держслужби. Єврокомісія наголошує на необхідності меритократичного просування по службі — мають бути конкурси на керівні посади, включно з посадою очільника поліції. Наразі такі правила впроваджено щодо добору всіх керівників органів правопорядку, крім голови Нацполіції. Скасування цього винятку частково зменшить залежність Нацполіції від міністра внутрішніх справ.З конкурсом на керівні посади в поліцію складніше, адже їх там тисячі, і фізично організувати його майже неможливо, бо тоді необхідно створити безліч комісій. Логічно застосовувати конкурсну процедуру не на всі, а лише на вищі керівні посади й окремі посади середньої ланки. Натомість МВС згодне на конкурс лише за умови, щоб посади, на які він поширюється, визначалися у підзаконному акті за рішенням міністра. Але це створює ризик, що міністр обмежить конкурсний добір кількома невпливовими посадами. Найбільш збалансованим може бути підхід, за якого конкурсна процедура стосується насамперед високих керівних посад, а саме тих управлінців, чиї рішення мають системний вплив на роботу поліції загалом.Тож не варто очікувати швидкого розв’язання кадрових проблем, зокрема, якщо йдеться про конкурсні процедури. Відповіддю на наслідки теракту має стати посилення внутрішніх механізмів контролю: неупереджених службових розслідувань, встановлення підстав для дисциплінарної відповідальності керівників за неналежну організацію роботи підлеглих.

Офіс (не)простих рішень: що далі?

Проблеми в поліції, які підсвітив теракт у Голосіївському районі столиці, навряд чи можна розв’язати, ухваливши кілька ситуативних кадрових і політичних рішень. Натомість необхідно посилити інституційну спроможність органу. Це передбачає: деполітизацію системи управління, ефективний внутрішній контроль, оновлені протоколи реагування, професійну підготовку тощо. Комплекс цих змін зможе забезпечити баланс між правами громадян, їхньою безпекою й ефективністю органів правопорядку під час війни.Кримінальна відповідальність індивідуальна. «Поліцейські, які втекли» — кримінальне провадження за частиною 3 статті 367 Кримінального кодексу України, в межах якого Державне бюро розслідувань, вивчивши протоколи і процедури, дасть оцінку наявності складу злочину, і прокуратура скерує справу до суду.Відповідальність керівництва. У межах службового розслідування має бути досліджено питання наявності підстав для дисциплінарної відповідальності керівництва поліції — патрульної поліції Києва, голови Національної поліції та інших осіб, які організовували операцію з протидії теракту.Протоколи реагування. На терористичні акти із захопленням заручників протоколи мають бути вдосконалені. Так, КОРД виконав свою роботу, але якісна робота перемовників і спецпідрозділів, їхня взаємодія з патрульними, які прибувають першими на місце події, можуть допомогти зменшити кількість жертв до ліквідації терориста.Тактико-технічна підготовка. Навички застосування фізичної сили, спеціальних засобів і вогнепальної зброї мають відпрацьовуватися постійно. Кількість годин на це потрібно збільшити, зокрема на заняття з практичної стрільби, тобто із застосування ведення вогню в незвичних і екстремальних умовах. Недостатньо лише мати зброю, треба ще й володіти нею — бути готовим застосувати на законних критично необхідних підставах. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ Глава патрульної поліції йде у відставку після теракту у Києві Окремо слід виокремити критичну проблему — готовність поліцейських застосовувати зброю.Психологічна підготовка поліцейських. Саме її відсутність ми побачили 18 квітня: поліцейські втекли не лише через індивідуальні фактори, а й через системну неготовність діяти в ситуації, де застосування зброї неминуче тягне за собою розслідування. Застосування зброї в нашій правовій системі — апріорі проблема, хтось має за це понести покарання. Це має величезний психологічний стримувальний ефект, який ми побачили у дії. З кожним роком гасло «краще не застосувати, аби чогось не вийшло» у суспільстві у стані війни призводить до руйнування безпеки і правопорядку. Наразі за кожним фактом застосування зброї проводиться службове розслідування, але не завжди такі розслідування є об’єктивними. Судова практика щодо законного застосування зброї слабка порівняно із самообороною цивільних.Вдосконалення дозвільної системи. Необхідно, нарешті, ухвалити закон із чіткими правилами щодо зброї у цивільного населення (або законопроєкт №5708, або його доопрацьовану версію згаданими робочою/робочими групами). Необхідно навести лад у дозвільній системі — краще контролювати реєстрацію/перереєстрацію зброї, оцінку психічного стану особи, якій надається дозвіл, підготовку власників зброї, відстріл нарізної зброї тощо.Дещо із переліченого вже анонсував міністр Клименко. Але визначальними стануть не політичні заяви після резонансної трагедії, а здатність системи правопорядку реалізувати ці зміни на практиці. Тому ключове запитання: чи є ця інституційна спроможність? І поки деполітизація поліції залишається декларацією, а не нормою, межі реформи визначає не війна, а сама система.

Невтомний спікер парламенту Руслан Стефанчук вирішив зробити «косметичні правки» й переподати до Верховної Ради проєкт Цивільного кодексу. Якщо попередні дискусії навколо проєкту №14394 зосереджувалися передусім на свободі слова та правах медіа, то нинішня версія виводить проблему на інший рівень — зміну логіки набуття та захисту права власності в державі.Не дивно, що нову «квітневу» версію тягнуть на розгляд у «турборежимі» з порушенням регламенту вже цього тижня (проєкт №15150), хоча головний комітет надає висновок не пізніше, ніж за сім днів до розгляду на пленарному засіданні Ради. Документ, який впливає на життя кожного громадянина й має обсяг 803 сторінки, парламент розглядатиме менше, ніж за місяць від моменту реєстрації.Представниця Мін’юсту під час засідання правового комітету наголосила, що документ потребує щонайменше кількох тижнів на аналіз. Попередня версія отримала понад 200 сторінок зауважень. Що тоді казати про громадськість, яка не мала достатньо часу ознайомитися належним чином із текстом і виявити ризики?Заступниця міністра юстиції Олена Ференс наголошує, що найбільш спірною залишається книга дев’ята («Публічність прав цивільних»). Її Мін’юст у попередньому проєкті взагалі рекомендував виключити. Але Стефанчуку вона чомусь особливо дорога. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ Спроба закрити рота журналістам змінами в Цивільний кодекс не випадковість – Шабунін «Голка» проаналізувала її й виявила норми, що легалізують дерибан державної власності. Якщо парламент підтримає їх — повернути вкрадені землі чи пам’ятки у власність народу України буде неможливо. У цьому контексті мотиви перегляду Цивільного кодексу 2004 року, який діє трохи більш як 22 роки, стають зрозумілішими.Народна депутатка Наталя Піпа в пояснювальній записці до свого альтернативного проєкту акцентує увагу на тих самих ризиках і зазначає, що їх уже розкритикували Єврокомісія та Європарламент.

Цифровізація корупції — розправа з національною спадщиною

Суддя Верховного суду в Касаційному цивільному суді Василь Крат застерігає, що публічні речі, як-от Софія Київська чи Кловський палац, не можуть стати приватною власністю:«Важко уявити, що берег Чорного моря можна купити чи продати. Такі землі належать до публічних речей, які не можуть бути в обігу, — ніхто не може стати їхнім приватним власником. Якщо держава з тих чи інших причин «забуде» віднести певний стратегічний об’єкт до публічних речей, він автоматично стає таким, який можна отримати у приватну власність. Новий проєкт не має прямого визначення чи критеріїв, що є публічними речами, і не встановлює належних режимів охорони, гарантованих Конституцією».На жаль, у нас не тільки узбережжя, а й землі акваторії Чорного моря передавали у приватні руки. У кадастрі видно, що це море, але цільове призначення — під забудову. Тому з огляду на такі проблеми з наповненістю режимами охорони, достовірністю та інформативністю реєстрів запропоновані нововведення в Цивільному кодексі виглядають дивними.Наразі в оновленій версії Цивільного кодексу (проєкт №15150) приховано спробу підмінити реальність цифровою підробкою: інформація про пам’ятки має бути в реєстрі, інакше їх фактично не існує.Реєстр має об’єднати дані про обмеження у використанні земель та взаємодіяти з іншими державними базами. Водночас навіть на його наповнення відведено два роки, що свідчить про критичний стан даних. Новий Цивільний кодекс: хвиля критики за впровадження нових норм сімейного права Через хронічну неспроможність Мінкульту, місцевих рад і Держгеокадастру синхронізувати дані величезна кількість курганів, замковищ, пам’яток та історичних ареалів де-юре залишається порожнім місцем. Тобто жоден реєстратор чи нотаріус не побачить перешкод для виведення таких об’єктів із державної чи комунальної власності.Так, за даними Мінкульту, в Україні понад 65 тисяч пам’яток археології, а в кадастрі зафіксовано лише 5 тисяч. Решта 60 тисяч юридично вразливі: в кадастрі ці землі значаться як сільськогосподарські або під забудову.Якщо Стефанчук здійснить свої плани, то це знівелює позитивну практику Верховного суду, і дерибани лісів та узбереж легалізують, а пам’ятки, яких немає в реєстрах, залишать без захисту.Покупець тоді може просто заявити в суді: «У реєстрі пам’ятки не було — отже, я діяв добросовісно». І суд має взяти це до уваги.Спікер ходив шукати голоси до опозиційної фракції ЄСІрина Геращенко/Fасеbооk

Реєстр як інструмент маніпуляції строками давності

Проєкт запроваджує презумпцію знання відомостей реєстру — і це кардинально змінює логіку обчислення позовної давності. У поєднанні із загальними положеннями про позовну давність законотворець створює механізм, за якого будь-яка незаконна реєстрація стає незворотною за короткий час.Згідно з чинним законодавством та усталеною практикою Верховного суду, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа (зокрема й держава або громада в особі прокурора чи профільного органу) дізналася або могла дізнатися про порушення свого права. Проєкт нового кодексу радикально змінює цей баланс. Тепер «знати все, що є в реєстрі» — це обов’язок. Законодавець фактично ототожнює момент внесення запису до реєстру із моментом обізнаності про можливе порушення прав.Це означає: щойно реєстратор вносить запис про передачу частини лісу чи заповідника у приватну власність, розпочинається відлік позовної давності. Якщо за три роки держава не виявить це серед тисячі інших маніпуляцій, право на повернення майна вона втратить назавжди. У поєднанні з хронічною неспроможністю держави оперативно реагувати на такі порушення це створює ефект відкладеної безкарності: незаконні рішення не просто залишаються без наслідків — вони з часом стають юридично захищеними. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ Цивільний кодекс Стефанчука: ризики для медіа залишилися Такий підхід фактично нівелює можливість захищати інтереси держави та громад, адже більшість земельних і майнових злочинів викриваються за роки після їх скоєння. Запропоновані зміни суперечать усталеній практиці Верховного суду й фактично спрямовані на її нівелювання.Але перебіг строків — це лише один наслідок презумпції знання відомостей реєстру. Другий, глибший — це те, що відбувається з правами на публічні речі, які держава або громада взагалі не встигла зареєструвати.

Протиставність прав: як держава стає заручником власної недбалості

Концепція «протиставності» (стаття 1918), на перший погляд, виглядає як технічний юридичний термін. Насправді ж вона змінює логіку захисту права власності.Протиставність означає можливість завдяки публічності даних реєстру стверджувати про наявність права власності на нерухомість перед третіми особами. У поєднанні зі статтею 1919 проєкту №15150 це фактично перекладає ризики на власника: якщо права держави чи громад не було оприлюднено в реєстрі, воно не може бути захищене від третьої особи, яка діяла, спираючись на дані реєстру.Те саме стосується й приватного майна: якщо вашу квартиру чи ділянку, які ви не внесли до реєстру, хтось продасть і покупець внесе дані про себе до реєстру, ви не зможете повернути своє майно від того, хто, придбавши його не у вас, діяв добросовісно. Максимум, на що ви зможете розраховувати, — це на грошове відшкодування від шахрая-продавця. Звісно, якщо його знайдете.Для України, де процес реєстрації нерухомого майна і земель триває з 2013 року та супроводжується помилками й неповнотою даних, така законотворчість створює системний ризик. Значну частину обмежень і режимів охорони або не внесено до реєстру, або внесено фрагментарно. Як наслідок, велика кількість активів існує де-юре, але не існує в реєстрі де-факто. А отже, вони не матимуть у концепції Стефанчука повноцінного правового захисту.Це особливо критично для прибережних захисних смуг, лісів, історико-культурних земель і природно-заповідного фонду — більшість із них у кадастрі або не значаться, або внесені фрагментарно. Стефанчук трансформує Цивільний кодекс у «супермаркет правових можливостей». Чи буде дефіцит свободи слова? За таких умов принцип протиставності починає працювати проти держави та громад: усе, що не відображено в реєстрі, фактично втрачає можливість бути захищеним у відносинах із третіми особами. Це уможливлює просту модель розкрадання. Перша ланка — виведення об’єкта, який не має належної реєстрації. Друга — перепродаж і поява «добросовісного набувача», який формально спирається на дані реєстру. Саме тому Верховний суд давно відмовився вважати покупця добросовісним лише на підставі даних реєстру.У поєднанні з обмеженнями позовної давності це істотно звужує можливості держави та громад повернути активи. Довести, що набувач знав або міг знати про незаконність, стане значно складніше з урахуванням розширеного визначення його добросовісності.Оцінний характер цього поняття в запропонованій редакції ризикує перетворити судовий процес на формальну процедуру, де всі факти відходять на другий план, а ключовим стає виключно наявність запису про право власності в реєстрі. Тоді як Велика палата Верховного суду неодноразово зазначала, що не може вважатися добросовісною особа, яка знала чи могла знати про порушення порядку реалізації майна або знала чи могла знати про набуття нею майна всупереч закону.Це підтверджує і Головне науково-експертне управління Верховної Ради: запропоновані норми допускають позбавлення власника майна через придбання його добросовісним набувачем, що суперечить Конституції, Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод і Хартії основоположних прав Європейського Союзу.На системні ризики звертають увагу й профільні органи. Голова Держгеокадастру Дмитро Макаренко зазначає: «У разі ухвалення такої редакції може виникнути колізія та значні проблеми в правозастосуванні. Є ризик, що паралельне регулювання тих самих відносин різними законами призведе до конфліктів норм і судових спорів»У підсумку реєстр із інструменту обліку перетворюється на інструмент легалізації: не те, що є законним, потрапляє до нього, а те, що потрапило, набуває ознак законності. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ Соціальний діалог проти диктату. Як виправити помилки нового Трудового кодексу

Судова практика

Якщо вивчити судову практику, стає зрозумілою справжня мета «турборежиму». Останні кілька років Верховний суд веде складну, але послідовну боротьбу за повернення державі й громадам вкрадених лісів, узбереж та об’єктів культурної спадщини.Так, у березні цього року Велика палата вкотре підтримала свою позицію щодо посиленого захисту права державної та комунальної власності на об’єкти культурної спадщини й землі історико-культурного призначення (справа № 922/264/24).СкріншотЗаконодавча ініціатива виглядає як відповідь лобістів на ці успіхи в роботі третьої гілки влади. Їх вирішили «обнулити» на законодавчому рівні. Це створює прямий інституційний конфлікт: суд формує практику повернення незаконно відчуженого майна, тоді як законодавець намагається зробити такі рішення неможливими або юридично беззмістовними на користь дерибану.Так званий закон Мазепи передбачав обмеження можливостей держави та громад судитися за їхнє майно після того, як ним заволоділи приватні особи (результати поіменного голосування за цей закон можна переглянути в інструменті «Перезарядити країну»).Верховний суд, утім, установив іншу практику. Але новий кодекс іде далі: якщо недоброчесному набувачеві вдалося внести майно до реєстру через чорного реєстратора, держава та громади втрачають право судитися взагалі, без жодного строку давності. «Закон Мазепи» давав хоча б 10 років. Кодекс Стефанчука — нуль. Чому Україні потрібен новий Кримінальний кодекс Якщо землі водного фонду чи заповідники за законом взагалі не могли перебувати в приватній власності, то «добросовісність» покупця не є підставою для легалізації їх набуття. Покупець не може вважатися добросовісним, якщо він купує ділянку на березі річки чи посеред лісу, навіть якщо в реєстрі вона значиться як сільськогосподарські угіддя чи землі під забудову. Фізичні характеристики об’єкта мають значення та повинні враховуватися.Проєкт нового Цивільного кодексу спрямований на те, щоби зламати цей логічний підхід. Депутати, знаючи про прогалини реєстру, пропонують зробити реєстрацію прав «фактично неспростовною». Це спроба, з одного боку, позбавити суддів права на внутрішнє переконання й аналіз обставин справи, змусивши їх дивитися виключно на дані з реєстру. А з іншого — створити підстави для оперативної легалізації краденого та нових злочинних оборудок.Встановлюючи занадто жорсткі й деталізовані критерії добросовісності, законодавець намагається створити ситуацію, коли будь-який позов держави, громади чи прокурора про повернення пам’ятки, узбережжя чи лісу буде відхилений судом як такий, що «порушує принцип правової визначеності» та «очікування набувача».Йдеться не про окремі норми, а про зміну політики держави: від такої, що допускає захист прав на публічні речі, — до такої, що всупереч здоровому глузду легалізує приватну власність на майно, яке не могло стати приватним. Якщо Верховна Рада проголосує «за» — повернути вкрадені ліси, узбережжя й пам’ятки через суд стане юридично майже неможливим. Не тому, що закон це забороняє. А тому, що він зробить крадіжку законною.