Дзеркало Тижня

Україна щороку витрачає мільярди на здешевлення іпотеки, але майже не створює за ці кошти власного житлового фонду. Можливо, проблема не в обсязі грошей, а в тому, що ми обрали не ту інституцію і не той механізм. Варто уважніше подивитися на французький СDС Наbіtаt.Є просте запитання, яке варто поставити після кількох років роботи «єОселі»: що залишається державі після того, як вона витратила гроші на здешевлення іпотеки?Залишається кредитний портфель, фінансова вимога та певний соціальний ефект. Але не залишається головного — житлового активу.Квартира стає приватною власністю позичальника. Державна підтримка завершилася — і для наступної родини потрібно знову шукати бюджетний ресурс.Це не означає, що іпотека не потрібна. Потрібна. Але іпотека та соціальне житло вирішують різні проблеми. І саме тут Україні варто уважніше подивитися на французький досвід.Програму "єОселя" потрібно змінювати: Гетманцев про низьку доступність іпотеки для більшості українців

Французький урок: гроші працюють через житлову інституцію

У Франції існує інституція, якій важко знайти прямий аналог в Україні, — СDС Наbіtаt. Це дочірня структура державної фінансової групи Саіssе dеs Déрôts і водночас найбільший орендодавець країни: він одночасно будує, володіє та управляє житловим фондом. Станом на кінець 2025 року група управляла понад 573 тисячами житлових одиниць у Франції та на заморських територіях.І це не просто соціальне житло. СDС Наbіtаt працює з різними сегментами — соціальним, вільним орендним, студентським житлом і житлом для людей похилого віку. Тому це не «черговий забудовник». Це інституційний оператор житлових активів, для якого будинок — не кінцевий продукт на продаж, а довгостроковий актив.

Українська модель: держава субсидує попит

В Україні роль Укрфінжитла фактично сформувалася навколо іншої моделі: держава фінансує Укрфінжитло, яке за ці кошти фінансує банки для іпотечного кредитування позичальників.Цифри красномовні. За даними оператора програми, банки-партнери «єОселі» видали 28 тис. пільгових кредитів приблизно на 50 млрд грн. При цьому майже половину кредитів надано жителям Києва та Київської області, а 53% усіх позичальників — це сім’ї з однієї чи двох осіб, тобто без дітей.На придбання житла на вторинному ринку видано 54% із загальної кількості кредитів. Тобто державний інструмент субсидованої іпотеки припадав навіть не на створення нового житла, а на купівлю вже наявного.Проблема не в тому, що ця система не працює. Проблема в іншому: вона працює передусім як механізм підтримки попиту, а не як механізм формування житлового фонду.Київщина стала лідером за обсягом іпотечного кредитування в серпніІ тут виникає принципове питання державної політики: якщо держава витрачає 100 млрд грн, то що краще отримати в результаті?Варіант перший: 100 млрд грн на дешеву іпотеку для придбання приватних квартир.Варіант другий: 100 млрд грн на будівництво доступного орендного житла з десятків тисяч квартир, щоб створити публічний житловий фонд для довгострокової оренди, який генерує орендний саsh flоw з можливістю повторного інвестування у нове житло.У першому випадку гроші підтримують купівлю. У другому вони створюють капітал.

Війна зробила цю відмінність особливо важливою

Україна має мільйони людей, для яких проблема полягає не в тому, що іпотека надто дорога. Проблема в тому, що вони взагалі не можуть або не повинні зараз купувати житло.Внутрішньо переміщені особи. Люди, які втратили житло внаслідок руйнування. Сім'ї військовослужбовців. Ветерани. Працівники критичної інфраструктури. Молоді сім'ї без достатнього першого внеску. Фахівці, які переїжджають у міста, де треба швидко забезпечити житлом працівників.Для значної частини цих категорій правильним рішенням може бути не іпотека, а доступна довгострокова оренда. І це не просто соціальна допомога. Це інфраструктура відновлення країни.Іпотечний парадокс: чому більше грошей не означає більше житла

Чому таким оператором могло б стати Укрфінжитло

Укрфінжитло вже має те, чого бракувало б новоствореній інституції:

державне походження;значний фінансовий масштаб;досвід роботи з довгостроковими житловими інструментами;відносини з банківським сектором;цифрову інфраструктуру;досвід залучення інституційних і міжнародних партнерів.

У власному плануванні компанія вже говорить про розвиток співпраці зі Світовим банком, Європейським банком реконструкції та розвитку та Європейським інвестиційним банком. Тому питання не в тому, щоб створити ще одну державну установу. Питання в тому, чи можна змінити мандат уже наявної інституції.

Яким могло би бути «нове Укрфінжитло»

Я не пропонував би просто додати до «єОселі» ще одну програму. Потрібна зміна функції. Сьогодні Укрфінжитло — це інституція, яка допомагає громадянину отримати дешевшу іпотеку. А потенційно це національна інституція житлового фінансування та управління житловими активами, яка перетворює довгі гроші на довгостроковий житловий фонд. Це вже інша інституція, діяльність якої могла б мати щонайменше три напрями.Перший — іпотечне фінансування. Цього напряму не потрібно ліквідовувати. Навпаки, УФЖ може розвивати рефінансування іпотек, сек'юритизацію, соvеrеd bоnds та інші інструменти іпотечного ринку. Але субсидія відсоткової ставки має бути чітко відокремлена від фінансової діяльності самої інституції. Це бюджетна політика, а не банківська.«єОселя» на межі. Чому державна іпотека може стати проблемою вже 2027 рокуДругий — інвестиції в орендне житло: соціальне, доступне, житло для ВПО, ветеранів і військовослужбовців, працівників критичної інфраструктури, студентське та інше спеціалізоване. Але принципово це не просто фінансувати забудовника, а фінансувати конкретний житловий проєкт з окремим ескроу рахунком та окремим обліком, контрольованим фінансуванням з моніторингом будівництва, з прозорим розподілом ризиків.Третій — управління житловими активами. Саме цього найбільше бракує українській моделі. Після будівництва або придбання житло не повинно зникати з державної політики. Воно має залишатися частиною житлового портфеля. Його навіть можна передавати муніципальному оператору, але разом із чіткими обмеженнями:

житловий актив не можна продати, заставити чи використати для сторонніх зобов'язань — житло має залишатися соціальним або доступним орендним;орендні доходи мають використовуватися відповідно до чітко встановленого фінансового розподілу не як звичайні прибутки, а як джерело утримання та реінвестування.

При цьому така зміна власника не має означати втрату державою контролю над соціальною місією житлового активу.

Не треба копіювати СDС Наbіtаt

Україні не потрібна буквальна копія французької моделі. СDС Наbіtаt працює в іншій правовій, фінансовій і муніципальній системах. Але з французького досвіду можна взяти головний принцип: житлова політика повинна мати інституцію, здатну не лише фінансувати житло, а й накопичувати та управляти житловими активами.Це принципова відмінність від моделі, де держава постійно вливає гроші в попит, але не формує власного житлового капіталу.Мільйон іпотек під 3%. Три сценарії для житлового ринку України

Найважливіше — зробити гроші оборотними

Уявімо, що держава вкладає кошти у фонд доступного орендного житла. Побудовано будинок, в якому квартири здаються. Орендна плата покриває експлуатацію, ремонт, страхування та частину боргового обслуговування. Через певний час частина капіталу повертається у фінансовий контур і може бути використана для будівництва наступного будинку. Потім — ще наступного…Так формується оборотний житловий фонд. Не одноразова субсидія, а фінансовий механізм, який поступово збільшує житловий фонд. Саме цього Україні сьогодні критично бракує.

Чи означає це кінець «єОселі»?

Ні. Але означає кінець монополії однієї логіки. Україні потрібні і іпотека, і орендне житло.Для тих, хто може та хоче купити житло, потрібен нормально працюючий іпотечний ринок. Для тих, кому потрібне доступне житло, але хто не може або не повинен купувати його зараз, — масштабний сектор доступної оренди. Для держави та громад — житловий фонд, який не зникає після завершення чергової бюджетної програми. І для всього цього потрібні різні фінансові інструменти.Майже 1,5 млрд грн іпотеки за місяць: де банки видали найбільше кредитів

Можливо, ми поставили неправильне запитання?

Дискусія про Укрфінжитло часто зводиться до питання: скільки ще грошей потрібно дати на «єОселю»?Я поставив би інше: який житловий капітал Україна хоче мати через 10–20 років завдяки сьогоднішнім державним і міжнародним грошам?Це вже питання не програми. Це питання інституційного дизайну.Україна може й далі витрачати мільярди на здешевлення іпотеки. А може почати перетворювати довгі гроші ЄІБ, ЄС, Світового банку та державного бюджету на довгостроковий житловий актив країни.Можливо, саме тут має початися нова роль Укрфінжитла. Не «банк єОселі» чи ще один розподільник бюджетної субсидії, а українська інституція житлового фінансування та житлових активів — своєрідний міст між фінансами розвитку, муніципалітетами, будівельним сектором і людьми, яким потрібне житло.Тоді головним показником її роботи буде не кількість виданих іпотек, а скільки нових якісних доступних квартир Україна отримала у довгостроковий житловий фонд завдяки кожній гривні публічних грошей…

Закон №4963-ІХ імплементує європейські правила у сфері відновлюваної енергетики, і зміни масштабні: від нових правил для накопичувачів і енергетичних спільнот до однорангової торгівлі електроенергією і механізмів співпраці з іншими державами. Але для інвестора в нову генерацію одна з найважливіших змін інша: держава вперше намагається зробити строк реалізації проєкту, що генерує енергію з відновлюваних джерел енергії (ВДЕ), прогнозованим.Закон впроваджує зони прискореного розвитку відновлюваної енергетики, єдине вікно для проходження процедур і граничні строки отримання дозволів. У такій зоні всі дозвільні процедури мають займати не більш як 12 місяців, для офшорної вітроенергетики — 24 місяці. Для українського ринку це може бути значно важливішим, ніж здається.

Держава має заздалегідь відповісти на запитання «де будувати?»

Сьогодні девелопер енергетичного проєкту фактично сам збирає пазл із землі, містобудування, екології, приєднання до мереж та інших процедур. І на старті він не завжди може спрогнозувати, скільки часу займе весь процес. Новий підхід змінює цю логіку.Міністерство енергетики має провести картографування територій з урахуванням наявності відновлюваного ресурсу, майбутнього попиту і можливостей мереж. На цій основі мають визначити зони прискореного розвитку ВДЕ, інтегровані в містобудівну документацію.Пріоритет отримають території, де конфлікт між розвитком генерації й іншими інтересами потенційно менший: промислові майданчики, шахти, звалища, паркінги, деградовані землі, штучні водойми та інші вже освоєні території. Природоохоронні території і низка інших чутливих зон виключаються.Сонця забагато, а світла бракує: де застрягла зелена революціяДля інвестора сенс цієї моделі простий: частина питань, які сьогодні доводиться вирішувати для кожного проєкту окремо, мають бути опрацьовані державою ще до появи конкретного девелопера. Тобто інвестор отримує не просто ділянку на карті, а територію, щодо якої вже провели значну частину попередньої роботи.

12 місяців на проєкт

Другий важливий елемент — це строки. У зоні прискореного розвитку весь дозвільний цикл має вкладатися у 12 місяців, і кожен орган, залучений до дозвільної процедури, матиме до 30 днів на ухвалення свого рішення. Для проєктів поза такими зонами загальний строк становитиме 24 місяці, а строк для ухвалення окремого рішення — до 45 днів.Для деяких категорій строки ще коротші. Наприклад, для сонячних установок до 100 кВт передбачили 30 днів, для СЕС на дахах і фасадах — три місяці, а для заміни обладнання з приростом потужності не більш як 15%, якщо не потрібна оцінка впливу на довкілля, — три місяці.Важливо також те, що цей загальний строк охоплює не тільки класичні будівельні дозволи. Йдеться і про процедури приєднання до мереж, введення в експлуатацію, оцінку впливу на довкілля і, де це необхідно, користування надрами. Сам період виконання будівельних робіт до нього не входить.Це принципова зміна для економіки проєкту, адже інвестора цікавить, коли він зможе перейти від концепції до будівництва і генерації, а не скільки днів один державний орган видаватиме один документ.ДТЕК отримає €85 млн від американської DFС на розвиток енергосховищ в Україні

Єдине вікно і дорожня карта

Заяви щодо проєктів подаватимуться в електронній формі через контактні пункти: через «Дію» та/або Єдину державну електронну систему у сфері будівництва. Далі інформація має рухатися між органами всередині системи, а не разом із представником інвестора від установи до установи. Строки поширюватимуться і на організації, від яких залежить приєднання до мереж.Одна з проблем українського ринку полягає в необхідності зрозуміти саму послідовність процедур: куди звертатися, який документ отримувати першим, від чого залежить наступний етап і де можуть виникнути затримки.Закон передбачає, що Міненерго має оприлюднити українською й англійською мовами посібник із проходження процедур, і фактично це має стати дорожньою картою реалізації ВДЕ-проєкту в Україні.Для іноземного інвестора така передбачуваність може бути не менш важливою, ніж окрема податкова чи тарифна пільга.

Однак є одна проблема

На папері модель виглядає логічно: територія, визначена для розвитку ВДЕ, строки, єдине вікно і перелік процедур. Проте між законом і реальною можливістю отримати всі необхідні рішення за 12 місяців залишається великий пласт практичної роботи.Як Україні побудувати нову енергосистему без технологічного хаосуПотрібно визначити самі зони, затвердити необхідні урядові порядки, інтегрувати їх у містобудівну документацію, налаштувати обмін даними між державними системами й операторами мереж. Окреме питання — наслідки порушення встановлених строків.Закон визначає, скільки має тривати процедура, але не створює універсального механізму, за якого відсутність рішення органу автоматично означатиме позитивну відповідь. На відміну від цього, європейське регулювання для окремих малих сонячних установок використовує саме механізм мовчазної згоди.Тому пункт про 12 місяців наразі не гарантує, що проєкт справді пройде весь шлях за рік.

Накопичувачі: менше ризику подвійної оплати

Ще одна зміна, яка має безпосередній економічний ефект для нових проєктів, стосується установок зберігання енергії.НКРЕКП оновить правила для власників домашніх сонячних електростанційРаніше формулювання законодавства давало змогу розраховувати плату за нестандартне приєднання накопичувача окремо для потужності відбору й відпуску електроенергії. Новий закон передбачає інший принцип: плата має визначатися за більшою з двох величин — потужністю заряджання або розряджання. Для накопичувача на 20 МВт це означає розрахунок, виходячи з 20 МВт, а не фактичне подвоєння потужності для цілей плати за приєднання. Національна комісія, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг (НКРЕКП), має привести свої акти у відповідність до нового правила.На тлі потреби України в маневровій потужності й децентралізованій енергетиці це не технічна поправка. Приєднання є суттєвою частиною САРЕХ (тобто капітальних витрат) таких проєктів, і правила його розрахунку безпосередньо впливають на інвестиційну модель.

Продавати електроенергію зможе ширше коло осіб

Ще один блок змін стосується розподіленої генерації. Закон впроваджує спільноти у сфері ВДЕ. Громадяни, малий і середній бізнес та органи місцевого самоврядування зможуть об'єднуватися, щоб разом виробляти, споживати, зберігати й продавати відновлювану енергію. Це може бути, наприклад, ОСББ зі спільною СЕС або громада з власним енергетичним проєктом.Паралельно з'являється правова основа для рееr-tо-рееr торгівлі, коли власник відновлюваної генерації зможе продавати надлишок іншому споживачу за погодженою ціною, самостійно або через посередника. Фізично електроенергія й надалі передаватиметься мережами оператора, тому питання тарифів, небалансів, обліку й роботи агрегаторів нікуди не зникають.Як Україні збудувати найстійкішу енергосистему ЄвропиТут, як і з прискореними зонами, головна робота починається після ухвалення закону. І від того, які правила встановить НКРЕКП, залежатиме, чи стане новий механізм реальною економічною моделлю.І для інвестора головним тестом буде не кількість нових інструментів у законодавстві. Усе доволі просто: чи можна буде відкрити карту, побачити територію, придатну для проєкту, зрозуміти необхідні процедури, розрахувати строк їхнього проходження й закласти його у фінансову модель.Якщо 12 місяців у зоні прискореного розвитку стануть реальним строком, а не законодавчим орієнтиром, це змінить одну з найпроблемніших характеристик українських енергетичних проєктів — непрогнозованість девелопменту.

15 жовтня 2026 року Верховна Рада скасувала звільнення від сплати ПДВ для міжнародних посилок вартістю до 150 євро. Нові правила запрацюють не раніше 1 липня 2027 року і лише після окремого рішення уряду, але їхнє ухвалення є однією з умов бюджетної підтримки України з боку Європейського Союзу і Міжнародного валютного фонду.Ця новина звучить як суто внутрішня податкова історія, проте вона є частиною значно ширшого процесу. Упродовж 2026 року рішення про скасування безмитної посилки ухвалили й у ЄС, а США скасували її ще наприкінці серпня 2025 року. Модель, на якій виросли Теmu, Shеіn і АlіЕхрrеss, втрачає головну перевагу одразу на трьох ринках, і варто розібратися, кому це вигідно й хто зрештою за це заплатить.

Як Європейський Союз скасував безмитний поріг для дрібних посилок

Звільнення від мита для відправлень вартістю до 150 євро діяло в ЄС з 2008 року й задумувалося як спрощення для митниць, яким не було сенсу оформлювати кожну дрібницю. Ситуацію змінили глобальні маркетплейси. За даними Єврокомісії, 2024 року до ЄС надійшло близько 4,6 млрд дрібних посилок, 91% із них — із Китаю, а 2025 року їх кількість зросла ще на 26% і сягнула 5,8 млрд одиниць. Комісія також оцінює, що близько 65% таких посилок декларуються із заниженою вартістю. Рада ЄС погодила запровадження фіксованого мита у грудні 2025 року, а 11 лютого 2026 року формально його ухвалила: мито 3 євро діє з 1 липня 2026 року до 1 липня 2028 року. Після цієї дати має запрацювати єдине митне сховище даних ЄС, і дрібні товари обкладатимуть митом за звичайними ставками.Марченко: Ситуація контрольована, але виконання міжнародних зобов’язань — поза нашим контролемФіксоване мито стягується не з посилки, а з кожної товарної позиції за митним класифікатором. Як пояснює сама Єврокомісія, п'ять футболок в одному пакунку обійдуться покупцеві в 3 євро мита, а три футболки й годинник — уже в 6 євро. До мита додається новий збір за митне оброблення в розмірі 2 євро, який також нараховується за кожну товарну позицію. Держави ЄС мають почати його застосовувати не пізніше 1 листопада цього року. На відміну від мита, цей збір не має кінцевої дати й застосовується незалежно від вартості замовлення.Окремі держави вирішили не чекати спільного рішення: Італія з початку 2026 року стягує власний збір 2 євро з відправлення, Франція з 1 березня запровадила податок на дрібні посилки. Румунія бере 25 леїв (майже 5 євро) з кожної посилки вартістю до 150 євро з-поза ЄС. Цей збір не замінює європейського мита, а додається до нього, тому з липня румунський покупець сплачує і 3 євро за кожну товарну позицію, і 25 леів за посилку. Чи збережуть румунський збір після того, як з 1 листопада почне діяти загальноєвропейський збір 2 євро, чи скасують або переглянуть його, наразі невідомо.Поспіх Брюсселя має і зовнішню причину. Після того, як США закрили власний безмитний поріг, частина китайських посилок, що втратили американського покупця, попрямувала до Європи. Європа стала для платформ зручною заміною американського ринку, тоді як рівноцінної заміни самій Європі вони вже не мають. Офіційно ЄС обґрунтовує мито необхідністю забезпечити чесну конкуренцію з європейськими продавцями, захистити права споживачів і боротися з митним шахрайством. Є і мотив, про який говорять менше: мито належить до власних ресурсів бюджету ЄС, тому три чверті надходжень від нього спрямовуються до загальноєвропейського бюджету, а державам, митниці яких виконують роботу зі стягнення, залишається лише чверть.

Чому 3 євро мита для дешевого товару важать більше, ніж для дорогого

«Попереду бідність»: у «Новій пошті» попередили про наслідки ПДВ на посилкиФіксована ставка однакова для будь-якого товару, але не для будь-якого покупця. Для речі за 100 євро мито 3 євро означає подорожчання на 3%, для речі за 10 євро — вже на 30%, а саме товари за кілька євро становлять основу асортименту Теmu і Shеіn. За інформацією грецького видання Grееk Сіty Тіmеs, після 1 липня кількість відправлень із Китаю скоротилася на 14–18%, проте середня задекларована вартість посилки зросла з 8,82 до 11,47 євро. Покупці не відмовилися від китайських товарів, а почали замовляти за один раз більше однотипних речей, щоб розподілити мито на дорожчий кошик, через що загальна вартість імпорту може навіть не зменшитися.Мито з фіксованою ставкою за своєю природою регресивне, бо відносно більше платить той, чия покупка менша, а найменші покупки роблять домогосподарства з невисокими доходами, для яких маркетплейс давно став заміною звичайного магазину. Європейські споживчі організації реформу все ж підтримали, адже роками скаржилися на небезпечні іграшки, косметику й електроніку з таких посилок, а очільник Європейської організації споживачів (ВЕUС) Агустін Рейна прямо визнав, що митниці не впоралися з цим потоком. Щодо мита, то аргумент про безпеку слабкий, адже її забезпечує не мито, а перевірка, і для цього ЄС розвиває окремі інструменти, насамперед санкції за Актом про цифрові послуги. У травні 2026 року Єврокомісія оштрафувала Теmu на 200 млн євро, оскільки платформа неналежним чином оцінила ризики продажу незаконних товарів, зокрема зарядних пристроїв та іграшок, які не пройшли перевірок на безпечність. У лютому Комісія відкрила провадження щодо Shеіn, зокрема через продаж незаконних товарів, а з 2028 року платформи, які систематично пропускають небезпечні товари, ризикуватимуть штрафом до 6% вартості свого річного імпорту до ЄС.

Куди переїжджають склади китайських платформ після запровадження мита ЄС

Найважливіший наслідок нового мита помітний не на митниці, а в логістиці. Фіксоване мито 3 євро стягують із посилки, яка перетинає кордон ЄС окремо, а за товар, ввезений великою партією на європейський склад, сплачують звичайне мито один раз, і далі його доставляють покупцеві вже всередині єдиного ринку. Китайські платформи підготувалися до цього заздалегідь. Shеіn розбудовує великий логістичний центр у Вроцлаві, Теmu ще на початку 2025 року ставив мету відвантажувати близько 80% європейських замовлень із місцевих складів і, за галузевими оцінками, лише за останній рік відкрив десять складів у восьми європейських державах. Аmаzоn, який відповів китайським конкурентам власним сервісом дешевих товарів Аmаzоn Наul, повідомив, що 97% його відправлень у ЄС уже виконують із європейських складів.Податок на міжнародні посилки: у Мінфіні спростували міфи щодо змінДля бюджету така зміна корисна, бо великі партії проходять звичайне митне оформлення зі сплатою мита і ПДВ за повними ставками, а польські й інші європейські складські та транспортні компанії отримують нові замовлення і робочі місця. Для європейського виробника одягу чи побутових товарів виграш значно скромніший: китайський товар залишається на полиці, от тільки полиця тепер стоїть у Польщі, а не в Китаї. Мито змінює форму китайської присутності на ринку ЄС, проте не обов'язково її масштаб.

Що змінить для українського покупця скасування пільги на посилки до 150 євро

В Україні пільга була щедрішою, ніж у ЄС. У Євросоюзі ПДВ сплачують із будь-якої посилки незалежно від її вартості ще з липня 2021 року, коли скасували неоподатковуваний поріг 22 євро, і до цього літа звільнення діяло лише щодо мита, тоді як в Україні посилки вартістю до 150 євро не обкладали ні митом, ні ПДВ. 2025 року в Україну надійшло 75,6 млн міжнародних відправлень на 167,3 млрд грн, з яких товари на суму приблизно 93 млрд грн, або майже 56% загальної вартості, перетнули кордон без сплати податків. За даними Державної митної служби, 74% відправлень, або 55,7 млн посилок, надійшли з Китаю, а обсяг відправлень Теmu до України за рік збільшився у 3,5 разу. Міжнародні доставки «Нової пошти» за той самий рік зросли з 19 до 29 млн посилок. 2025 року 90% найбільших отримувачів посилок становили фізичні особи, і цей факт найкраще пояснює проблему: під виглядом особистих покупок в Україну заходять комерційні партії, штучно подрібнені до вартості 150 євро.Ухвалений законопроєкт переносить на Україну європейську модель 2021 року, а не нинішнє європейське мито. ПДВ нараховуватимуть на кожну посилку, а обов'язок сплачувати його до бюджету покладають на маркетплейс. Поріг 150 євро для ввізного мита зберігають, без ПДВ залишаються некомерційні відправлення від однієї фізичної особи іншій вартістю до 45 євро, а також окремі товари для військових. Для українського покупця дрібні закордонні покупки подорожчають приблизно на 20%, проте навіть після реформи він платитиме менше, ніж європеєць, який до ПДВ сплачує ще 3 євро мита за кожну товарну позицію і 2 євро збору за митне оброблення.Податкові надходження до бюджету України: які галузі найбільше сплатили податківУряд очікує близько 10 млрд грн додаткових надходжень щороку, хоча недоотримані через пільгу податки 2025 року оцінювали у 18,6 млрд грн. Офіційна аргументація скасування пільги збігається з європейською майже дослівно: усунення дискримінації національного виробника, чесна конкуренція, боротьба з тіньовим імпортом. Відмінність полягає в іншому: ЄС ухвалював своє рішення без зовнішнього примусу.

Хто виграє і хто платить за кінець безмитної посилки в ЄС і в Україні

Виграють від нових правил національні продавці й виробники, які нарешті зможуть конкурувати з іноземними платформами на рівних умовах, а також загальноєвропейський бюджет. У межах ЄС додаткові економічні вигоди отримують також учасники внутрішнього логістичного ринку: складські комплекси, транспортні компанії та оператори, які забезпечують доставку товарів безпосередньо кінцевим споживачам. В Україні ця логіка діє інакше, бо українські правила не створюють податкового стимулу ввозити товар великими партіями: посилка до 150 євро звільнена від мита, тоді як велика партія — ні. Перенести склади ближче до покупця платформи можуть хіба що заради швидкості доставки, і тоді постане питання, чи запропонують українські логісти такі склади раніше за польських конкурентів. Платить насамперед покупець, особливо той, хто купував найдешевше, а втрачають поштові оператори, які будували стратегію під потік китайських посилок: «Укрпошта» ще у січні 2025 року оголосила про стратегічне партнерство з Теmu.Нові вимоги США до міжнародних посилок: що зміниться для клієнтів "Укрпошти"Європейський досвід перших місяців показує, що кінець безмитної посилки не зупиняє китайського товару, а змінює шлях, яким він потрапляє до покупця, і перерозподіляє витрати між покупцем, бюджетом і логістами. Для України цей досвід важливий насамперед в адмініструванні: ПДВ, який має сплачувати маркетплейс, надійде до бюджету лише тоді, коли платформи зареєструються і звітуватимуть. Інакше частина посилок піде сірими каналами, під виглядом подарунків від фізичних осіб до 45 євро або через карго-перевізників, і за реформу заплатить той, хто купує на офіційних платформах, а не той, хто ввозить товар в обхід податків.Не менш важливе питання, про яке в дискусії про посилки зовсім не згадують, стосується вступу до ЄС. З переходом на спільну митну політику ЄС український покупець платитиме вже не лише ПДВ, а й європейське мито та збір за митне оброблення, і три чверті митних надходжень спрямовуватимуть до бюджету ЄС. Ухвалене 15 жовтня рішення є першим, але явно не останнім кроком до правил, за якими з часом купуватимуть усі українці.

Нещодавно уряд Корецького затвердив план дій на 2026 рік. 260 сторінок — і жодної конкретики щодо ключових антикорупційних реформ. Це демонструє урядові пріоритети.Також пріоритети виконавчої влади демонструє й проєкт бюджету на 2027 рік, який передбачає, до прикладу, на телемарафон — 1,6 млрд грн. Натомість 0 грн фінансування на діяльність Централізованої закупівельної організації (ЦЗО), яка через прозорі процедури вже заощадила на будівельних закупівлях десятки мільйонів гривень і в перспективі може економити сотні мільйонів.Для наочності: річне фінансування ЦЗО становить 2% від видатків на телемарафон — лише 36 млн грн.Чому пріоритети уряду не ті й скільки може втратити бюджет на розпорошених закупівлях — в аналітиці та цьому матеріалі.

Реформа будівельних закупівель на паузі

Україна потребує сотень мільярдів доларів на відновлення, але реформа, покликана заощаджувати гроші на закупівлях, сама залишилася без фінансування. За результатами перших процедур Централізована закупівельна організація Агентства відновлення заявила про 52,8 млн грн економії. Водночас у державному бюджеті на 2026 рік не передбачили коштів, необхідних для її повноцінної роботи.Ціна виживання: як закриватимуть діру в Державному бюджеті-2026За даними швидкої оцінки збитків, станом на кінець 2025 року прямі збитки України від російської агресії становили 195,1 млрд дол. Відновлення таких масштабів потребує великих ресурсів, а ефективність використання кожної гривні бюджету чи допомоги донорів безпосередньо залежить від чесного розподілу коштів.Чому ж організація, створена для прозоріших і конкурентніших закупівель, не може масштабувати свою роботу?

Кінець ручного контролю: навіщо створили ЦЗО

1 квітня 2025 року Кабмін ухвалив рішення про створення Централізованої закупівельної організації у сфері будівництва. ЦЗО створили як експериментальну модель при ДП «Інфраструктурні проєкти» Агентства відновлення. Відтоді ЦЗО провела 18 процедур закупівель, уклала 16 договорів і зекономила 52,8 млн грн.Однак у державному бюджеті не передбачили коштів на її роботу 2026 року. На 2027 рік фінансування також відсутнє в зареєстрованому проєкті держбюджету.Кадрова ситуація не менш критична: станом на середину 2026 року роботу підприємства фактично забезпечувала лише одна людина. Повноцінну команду так і не вдалося сформувати.

Від тендерів в областях до єдиних правил: як змінилися закупівлі відбудови

До появи ЦЗО система закупівель у сфері відбудови працювала за класичним децентралізованим принципом.У старій схемі кожна регіональна служба самостійно готувала документацію, встановлювала вимоги до учасників і визначала переможця. На практиці це означало десятки дрібних центрів ухвалення рішень, розпорошеність бюджетів і закриті місцеві ринки.Як приклад — закупівлі в Запорізькій області. Служба відновлення та розвитку інфраструктури у Запорізькій області оголосила тендер на відбудову пошкодженого обстрілом будинку на понад 200 млн грн. Утім, уже за кілька днів торги довелося скасувати: в Агентстві відновлення помітили, що ціни на будматеріали в кошторисі суттєво завищені, а про жодну економію бюджету не йдеться.Цей випадок наочно показав, що окремі регіональні закупівлі контролювати складніше, оскільки Агентство відновлення може надавати лише рекомендації та фактично не впливає на рішення місцевих служб.Сім ризиків і п’ять завдань для Кабміну КорецькогоСаме для того, щоб зламати цю практику, створили ЦЗО. Замість десятків регіональних замовників з'являється один механізм, який:

професіоналізує закупівлі: тендерами займаються профільні закупівельники та аналітики;стандартизує процедури: єдині, прозорі тендерні умови й вимоги для всіх;мінімізує корупційні ризики: прибирає прямий контакт між місцевими службами та обраними ними підрядниками;економить бюджет: завдяки агрегації замовлень і відкритій конкуренції держава отримує суттєво нижчі ціни завдяки великим обсягам.

Мільйони зекономили, але великих тендерів не почали: перші результати реформи

Попри те, що це експериментальна модель, перші результати роботи ЦЗО засвідчили: централізований підхід справді здатний оптимізувати державні витрати. Завдяки відкритим процедурам і стандартизації вимог вдалося збити ціни там, де раніше бюджети часто списували за завищеною планкою.ЦЗО провела 18 процедур торгів і уклала 16 договорів на 129,8 млн грн. Завдяки відкритій конкуренції вдалося зекономити 52,8 млн грн — майже третину від початкової вартості.Попри перші результати, за весь період функціонування ЦЗО так і не провела жодної закупівлі безпосередньо будівельних робіт чи капітального ремонту. Усі процедури стосувалися супутніх послуг — переважно технічного нагляду та експертизи проєктів.Корецький: у бюджеті-2027 не вистачає 32,6 млрд доларівУтім, навіть у цьому «простішому» сегменті організації довелося зіштовхнутися зі спротивом. Так, у вересні 2025 року оголосили тендер на закупівлю технічного нагляду за будівництвом пункту пропуску «Бронниця–Унгурь» на Вінниччині вартістю понад 1,85 млн грн. Щоб забезпечити відкриту конкуренцію, ЦЗО вийшла на ринкові консультації з бізнесом. За даними джерел, це спровокувало протидію Міжнародної гільдії інженерів-консультантів, яка контролює сертифікацію фахівців і роками визначала доступ компаній до державних замовлень.Цей кейс засвідчив: відкривати ринок складно навіть на допоміжних послугах. Перехід же до самого будівництва потребує у рази більшої інституційної спроможності — десятків інженерів, кошторисної експертизи та складного юридичного супроводу. Проте замість розширення штату та виділення коштів на нові функції організацію фактично залишили на межі виживання.

Без грошей, команди й керівника: що блокує реформу

Перші результати ЦЗО показали, що модель може працювати. Та щоб здійснювати більше закупівель і перейти до великих будівельних проєктів, організації потрібні люди, техніка та гроші.На 2026 рік ЦЗО потребувала фінансування у розмірі 28,5 млн грн для формування команди та запуску повноцінної роботи. Як стало відомо з відповіді державного підприємства «Інфраструктурні проєкти» (яке виконує функції ЦЗО) на запит Антикорупційного центру «МЕЖА», Агентство відновлення неодноразово подавало бюджетні пропозиції щодо фінансування організації на 2026 рік під час підготовки державного кошторису.Однак цих запитів не врахували, тож Міністерство фінансів не заклало видатків на діяльність організації 2026 року.Це запустило ланцюгову реакцію, яка заблокувала розвиток інституції.Центральна закупівельна організація зіткнулася з кадровим голодом: нестача коштів унеможливила формування повноцінної команди та закриття ключової посади постійного директора (мінімальні 16 працівників проти однієї людини). Директор Володимир Левкович, якого обрали за результатами конкурсу, у червні 2026 року звільнився, і нині підприємство очолює виконувач обов’язків директора. Це також ускладнило повноцінний запуск корпоративного управління та формування наглядової ради, що своєю чергою спричинило кризу в управлінні: пауза у фінансуванні завадила створити повноцінну наглядову раду й запустити корпоративне врядування.Найамбітніший урядовий план останніх років. І найзручніша лазівка його не виконатиЯк наслідок, довелося відкласти розвиток технічної бази: закупівля ІТ-інфраструктури та аналітичних модулів відійшла на другий план перед питанням виживання.Водночас у серпні 2026 року Агентство відновлення знову подало бюджетний запит — цього разу на 36 млн грн для роботи ЦЗО 2027 року. Проте в зареєстрованому проєкті закону про державний бюджет на 2027 рік фінансування ЦЗО при Агентстві відновлення наразі не передбачено взагалі.

Ціна економії на реформі: що буде із закупівлями

У квітні 2027 року завершується дворічний експериментальний період, під час якого ЦЗО мала запустити операційну діяльність і напрацювати інституційну спроможність.Організація досі не отримала можливості перевірити свою модель на найбільших закупівлях — будівництві та капітальних ремонтах. Тобто держава фактично ще не перевірила, наскільки великою може бути економія від централізованих закупівель відбудови.Сьогодні перед Кабміном і Міністерством фінансів стоїть конкретний вибір: забезпечити ЦЗО ресурсом для реального тесту на масштабних проєктах чи дозволити реформі зникнути.Є два можливі сценарії.Сценарій 1. ЦЗО продовжує роботу.Уряд Корецького фінансує організацію, призначає постійного директора, формує команду та наглядову раду. ЦЗО отримує можливість здійснювати великі закупівлі будівельних робіт і капітальних ремонтів. У такому разі держава отримує робочий інструмент контролю цін і можливість оцінити ефект централізації на системному рівні.Сценарій 2. Експеримент завершують.Якщо фінансування не з’явиться, у квітні 2027 року експеримент може закінчитися без переходу до повноцінної моделі. Закупівлі знову залишаться переважно на рівні регіональних служб, а разом із цим повернуться і ризики, які реформа мала зменшити: розпорошені торги, вибіркові вимоги під «своїх», штучно занижена конкуренція та систематичні переплати за будматеріали.Реформа держуправління під час війни: чи готовий новий уряд змінити систему?Ситуація ускладнюється й зміною керівництва Агентства відновлення. У липні 2026 року тодішній голова Агентства Сергій Сухомлин, який був одним із ключових ініціаторів запуску реформи централізованих закупівель, подав заяву про звільнення на тлі формування нового уряду. 4 вересня Кабінет міністрів звільнив його з посади та призначив головою Агентства Івана Федорова.Тепер постає окреме питання: чи залишиться розвиток ЦЗО серед пріоритетів Агентства за нового керівництва?Зрештою, питання не лише у 28–36 млн грн, необхідних для роботи ЦЗО. Навіть за нинішніх обмежених можливостей організація заявила про 52,8 млн грн економії на проведених закупівлях.Якщо модель уже показала результат, чому держава не дає їй можливості перевірити себе на великих закупівлях відбудови? І чи справді відсутність фінансування — лише питання бюджетних пріоритетів?Варто зазначити, що до проєкту держбюджету на 2027 рік народні депутати подали 5236 поправок — рекордну кількість за останні 24 роки. Розгляд бюджету дає парламенту можливість порушити питання фінансування ЦЗО.Чи знайдеться серед тисяч бюджетних поправок місце для реформи, яка заявила про мільйонну економію, але досі не отримала шансу перевірити свою модель на великих проєктах відбудови?Уряд і парламент мають визначитися: забезпечити ЦЗО фінансуванням, командою та постійним керівником чи дозволити експерименту завершитися у квітні 2027 року, так і не перевіривши, на яку економію здатні централізовані закупівлі будівництва.

Українська влада знову взялася за реформу державної служби. У парламенті просувається законопроєкт №13478-1, покликаний відновити конкурсний добір на державні посади і змінити кадрові процедури. Уряд декларує намір перезапустити реформу державного управління, яка триває вже десять років. Цього разу виконання зобов’язань перед ЄС пов’язане ще й із фінансуванням.За роки політичного втручання в кадрові рішення, призначень без відкритої конкуренції та ручного управління українська державна служба втратила значну частину своєї інституційної стійкості. Під час великої війни це вже не лише проблема якості державного апарату. Від спроможності уряду ухвалювати й виконувати рішення залежить здатність країни забезпечувати оборону, використовувати ресурси і протистояти виснаженню.Чи здатен новий законопроєкт змінити систему державної служби і чому без реформування самого уряду, міністерств та їхніх функцій повноцінна реформа державного управління залишиться незавершеною?Держслужба для своїх. Що робити з реформою?

Новий старт старої реформи

Нагадаю, що відповідно до першої редакції Стратегії реформування державного управління України на 2016–2020 роки (співрозробником якої був я) реформу мали завершити до кінця 2020 року.Йшлося про системну перебудову роботи міністерств, підготовки урядових рішень, добору державних службовців і надання послуг громадянам. Головна мета — створити професійну систему управління, здатну ефективно працювати незалежно від зміни урядів.Одним із ключових елементів реформи стало запровадження інституту державних секретарів міністерств. Це була вже друга спроба створити в Україні такий інститут: перша, за президентства Леоніда Кучми, завершилася невдачею. Державні секретарі мали забезпечити професійне управління апаратом міністерств і його стабільну роботу незалежно від зміни політичного керівництва. Проте й друга спроба не дала очікуваного результату.Ще одним важливим елементом реформи стало створення директоратів у міністерствах, які мали стати осередками розроблення державної політики і стратегічного планування. Однак і ця новація не виправдала очікувань. Замість формування політики директорати часто занурювалися в поточну роботу, їхні функції дублювали старі департаменти, а суттєва різниця в оплаті праці нових фахівців із питань реформ і решти держслужбовців породжувала внутрішні конфлікти. Зрештою, після скорочення фінансової підтримки і реорганізацій директорати значною мірою втратили свою початкову роль і стали частиною звичайної міністерської бюрократії.Руйнівного удару по реформі завдала пандемія СОVІD-19, коли, по суті, скасували призначення державних службовців за конкурсом. Після початку повномасштабного вторгнення ця практика продовжилася в умовах воєнного стану. Тож один із базових принципів реформи — відкритий конкурсний добір на основі професійних якостей — перестав повноцінно працювати, а можливості політичного впливу на кадрові призначення розширилися.Українська сага перезавантажень органів влади. Чому заміна людей не завжди гарантує реформу інституційНещодавно чинний прем’єр Сергій Корецький на першому засіданні Координаційної ради КМУ з питань реформування державного управління під його головуванням заявив, що «уряд визначив конкретні кроки для вдосконалення системи державного управління». (Добре, що Раду очолив прем’єр, адже саме голова уряду має бути лідером цієї «реформи реформ»). Нібито знову йдеться про комплексний перегляд системи держуправління, цифровізацію, скорочення вакантних посад, перегляд кількості заступників міністрів і реформування професійного навчання держслужбовців.З відомих заявлених кроків реформи (Координаційна рада Кабінету міністрів із питань реформування державного управління відновила роботу і на засіданні вже розглянула детальний план реформи) — обмеження кількості заступників міністрів (давно час, а то в деяких міністерствах з них можна формувати окрему колону на параді до Дня Незалежності) і скорочення кількості посад державної служби на 4000 одиниць завдяки вакансіям. Але все це технічні заходи, а не реформа.

Чому реформа так і не відбулася

Тому що вона не була і не є пріоритетною та бажаною для влади як такої, а не тільки чинної, яка довела це небажання до абсолюту. Адже «ручне» управління державними органами та призначення лояльних і слухняних посадовців на політичні посади, керівниками державних органів і підприємств є бажаними і зручними у парадигмі, в якій українська держава живе понад 30 років: влада є найбільшим ресурсом для збагачення. Завжди це скромно пояснювалося «відсутністю політичної волі».За часів президентства Кучми, Ющенка, Януковича і Порошенка між політичними партіями більшості в парламенті ділилися не тільки політичні портфелі, а й посади в державних органах і підприємствах, які слугували засобами збагачення для посадовців і їхніх політичних патронів. Саме з часів Кучми сформувалися корупційні піраміди, які наступні уряди (хіба що крім уряду Гончарука, який прийшов на хвилі нового демократичного президента Зеленського і якого система швидко позбулася) відтворювали із заздрісною послідовністю.Для монобільшості й ділитися з кимось не було потреби: корупційні піраміди повернулися. «Нафтогаз», «Енергоатом», Міненерго, Мін'юст, ДБР, Мінінфраструктури знову стали «розмінною монетою» людей на формальних чи неформальних топпосадах у владі. І тільки гучні скандали й корупційні провадження змусили чинного президента позбутися чергових «любих друзів» та їхніх призначенців.Чому реформа ДБР стала умовою євроінтеграції – пояснення експертаФормально повноваження щодо призначення міністрів залишаються за Верховною Радою, а кадрові рішення щодо державної служби — за відповідними органами і посадовими особами. Однак концентрація влади в руках президента і його оточення не усунула неформального впливу на кадрові призначення.Хоча в урядах Дениса Шмигаля і Юлії Свириденко з’явилися міністерства і підпорядковані їм органи, (майже) не заражені вірусом корупції й кумівства (Мінцифри, Міносвіти часів Лісового, Мінекономіки тощо), одночасно відбулася управлінська деградація органів, відповідальних за реформу державного управління (Секретаріат КМУ як «центр уряду») і державної служби (Національне агентство України з питань державної служби, яке у 2015–2018 роках було драйвером реформи).Якщо в наданні адміністративних послуг і їхній цифровізації Україна просунулася дуже добре, то реформу держслужби, КМУ, центральних органів виконавчої влади, стратегічного планування і формування політики можна назвати провальною.Показова ситуація зі стратегічним плануванням. У серпні 2025 року уряд схвалив Концепцію національної системи стратегічного планування. Однак законопроєкту, який мав визначити правила її роботи, не схвалили в запланований строк — до червня 2026 року. Тобто уряд визначив напрям змін, але не забезпечив їхньої реалізації. Я вже не кажу про програми діяльності урядів. Кабмін Свириденко майже рік — від початку роботи 17 липня 2025 року до зміни уряду 16 липня 2026 року — працював без схваленої Радою Програми діяльності, хоча сам затвердив її 10 вересня 2025 року.Щодо функціонального обстеження міністерств, то це якась «чорна скринька» для кожного уряду. Обстеження має показати, чи відповідають завдання, повноваження і ресурси державних органів їхнім функціям і що потрібно змінити. Майже кожен уряд наймає для цього поважну організацію (переважно за донорські кошти), отримує звіт, знайомиться і — нічого! Адже далі потрібно змінювати структуру уряду, реформувати Секретаріат КМУ, міністерства та інші центральні органи виконавчої влади. А це — надскладне завдання.Маркер Ukrаіnе Fасіlіty: в Україні готуються повернути конкурси на посади в публічній службіЄдиний прем’єр-міністр, який справді здійснив реформу КМУ, — сумнозвісний Микола Азаров. У 2011–2012 роках він замовив у МсКіnsеy функціональний аналіз державних органів, за результатами якого структуру тодішнього уряду змінили, причому досить грамотно (це пізніше відзначали й міжнародні експерти). Відтоді зміни в структурі уряду тільки погіршували її та функціонал міністерств і урядових органів.Очевидно, що таку складну і значущу для країни реформу може провести лише прем’єр-міністр. Але для цього мало провести функціональне обстеження — потрібно на його основі запустити і, головне, швидко (щоб уникнути хаосу) провести реформу самого уряду. Заявлена реформа і про це? Не факт.

Що змінює законопроєкт

Нещодавно профільний комітет парламенту рекомендував ухвалити законопроєкт №13478-1, зареєстрований ще 16 липня 2025 року, в другому читанні і в цілому, а 6 жовтня це оприлюднили офіційно. І він виключно про держслужбу, а не про реформу системи держуправління загалом.Головна новела — відновлення конкурсів як основного механізму обіймання посад державної служби і служби в органах місцевого самоврядування. Законопроєкт також передбачає конкурси на посади, які вже обійняли без конкурсного відбору, але водночас допускає можливість залишити чинного службовця без оголошення нового конкурсу.Питання полягає не лише в тому, чи повернуться конкурси, а й у тому, що відбудеться з посадовцями, які вже обійняли посади без конкурсного відбору. Якщо закон дасть можливість залишати їх на посадах без відкритої перевірки професійної відповідності, виникає ризик, що кадрові рішення, ухвалені за винятковими процедурами, фактично закріплять на постійній основі.Серед інших новел законопроєкту — посилення вимог до доброчесності кандидатів і державних службовців, підвищення значення результатів щорічного оцінювання для кар’єрного просування, скасування кандидатського і кадрового резервів (які так і не запрацювали — одні розмови про наміри), а також зміни в роботі Комісії з питань вищого корпусу державної служби.Спроможна державна служба в Україні: бігти не можна зупинитисьНа окрему увагу заслуговує можливість спочатку проводити внутрішній конкурс і лише за відсутності переможця відкривати його для інших кандидатів. З одного боку, це створює можливості для кар’єрного зростання чинних державних службовців. З іншого — за умов політичного контролю над кадровими рішеннями така процедура може звузити доступ до державної служби для професіоналів ззовні і законсервувати вже сформовані кадрові команди.Ніхто не заважає державному службовцю подаватися на відкритий конкурс на будь-яку посаду в його ж організації, маючи перевагу над зовнішніми кандидатами. Якщо зовнішній кандидат за своїми професійними якостями перемагає внутрішнього, державна служба від цього тільки виграє. На жаль, у цьому питанні переміг, на мою думку, консервативний підхід.Водночас скептики скажуть, що будь-який конкурс за бажання можна обійти або провести під заздалегідь визначеного кандидата. Такі ризики існують завжди. Але це не аргумент проти конкурсів. Це аргумент за прозорі правила, незалежний контроль і відповідальність за їхнє порушення. Адже йдеться не лише про процедуру добору, а й про поступову зміну управлінської культури, в якій професійність і доброчесність мають важити більше за особисту лояльність. І формувати такі правила й цінності потрібно вже зараз, навіть якщо сама система ще не готова їх повністю дотримуватися.До того ж ми будуємо цифрову державу. Приберіть суб’єктивний чинник на етапі оцінювання професійних компетентностей, але залиште його суб’єкту призначення (для цього конкурсна комісія може пропонувати для призначення до трьох найкращих кандидатів, які успішно пройшли оцінювання, — комплементарності у нашому житті ще ніхто не скасовував) — і проблема вирішиться. Як колись подолали корупцію під час вступу до вишів за допомогою ЗНО.Окремі винятки з конкурсного добору пропонують для територій бойових дій і тимчасової окупації. Серед названих автором положень також — пріоритет ветеранів і формування кадрових резервів.Отже, законопроєкт №13478-1 може стати важливим кроком до відновлення професійної державної служби. Але ми вже розуміємо, що сам факт повернення конкурсів ще не гарантує зміни кадрових практик. Вирішальним буде те, наскільки відкритими залишаться процедури добору, хто контролюватиме їхнє проведення і чи зможуть нові правила обмежити політичний вплив на призначення.У прокуратурі перевіряють кадрові рішення Кравченка та тимчасово відмовилися від призначень без конкурсуОднак є й інше питання: чому професійні і доброчесні люди часто не готові йти на державну службу? Крім умов роботи, політичної залежності та можливості впливати на рішення, значення має і репутація державної служби. За високої суспільної недовіри (на тлі розслідувань антикорупційних органів щодо керівників деяких державних органів і найближчого оточення президента) людина ризикує отримати тавро корупціонера вже через сам факт призначення до нинішньої команди влади. До цього додається статус політично значущої особи (ПЕП) для визначених законом посадовців, що передбачає посилений фінмоніторинг і може створювати додаткові труднощі у відносинах із банками. Як забезпечити дієвий контроль і відповідальність та водночас залучати до державного управління компетентних і доброчесних людей — тема для окремої глибокої розмови, яка вже назріла в суспільстві.

Європейський стимул і перспективи

Виникає запитання: чому саме зараз (а не рік тому, як передбачалося) дійшла черга до цього законопроєкту? Відповідь проста — вимоги (побажання) ЄС. Відновлення mеrіt-bаsеd rесruіtmеnt (добір на державну службу на основі професійних заслуг і компетентностей) — формально закріплений захід Плану України в межах Ukrаіnе Fасіlіty, і він прив’язаний до регулярних виплат ЄС. На кону понад 500 млн євро фінансування від ЄС.А ЄС після років поблажливості зараз обрав жорстку позицію: спочатку реформи, потім кошти. Але отримати кошти за виконання умов ЄС і справді змінити систему державного управління — не одне й те саме.Експерти розповіли, чому важливо було підтримати системний законопроєкт №13150-2 про місцеві держадміністраціїЗаконопроєкт №13478-1 не вирішує іншої, не менш важливої, частини реформи державного управління — реформування самого уряду, міністерств і системи підготовки та реалізації державних рішень.Звісно, системну реформу уряду можна відкладати (тепер її завершення обіцяють до 2030-го, і, мабуть, для цього будуть окремі законопроєкти). А поки тасувати міністерства, з’єднувати й роз’єднувати їх, як політично заманеться Банковій. Але, на моє переконання, ні успішний рух до ЄС, ні розвиток України неможливі без формування інституційної спроможності виконавчої влади ефективно керувати державою та здійснювати необхідні реформи під час війни і після неї.

Уявіть матір двох дітей, яка з 2025 року отримує пілотну виплату базової соціальної допомоги (БСД). У липні 2027-го пілот закінчується. Закон, який Верховна Рада ухвалила 13 жовтня, запрацює лише 1 січня 2028-го. Пів року без жодної системи, яка б підтримувала БСД.«За» проголосували 247 народних депутатів, міністр соціальної політики назвав це стартом нової системи. Але старт має дату, і вона красномовна: 2028 рік. На сайті Верховної Ради оприлюднено текст проєкту і порівняльну таблицю другого читання, проте фінальна редакція закону ще очікує підпису президента. А розмір допомоги, коефіцієнти й правила продовження залежатимуть не лише від закону, а й від майбутнього бюджету та урядових постанов.Інакше кажучи, закон визначає право на допомогу, але не те, якою вона буде. Тому питання не в тому, чи хороший це закон. А в тому, чи буде чим, кому і як його виконувати.

Реформа, яка щоразу починається спочатку

2014 року Україна взяла у Світового банку 300 млн дол. на «Модернізацію системи соціальної підтримки населення». Обіцяли створити реєстри й Е-Sосіаl, розвинути соціальні послуги, закрити старі інтернати, допомогти дітям і вразливим родинам.2020 року Рахункова палата підбила підсумок: за п’ять років основної мети не досягнуто. Не використано 140,1 млн дол., на деінституціалізацію освоїли лише близько чверті запланованих коштів, жодного інтернату не реформовано. Аудитори назвали це системним провалом, а не технічною затримкою. Окремі цифрові рішення таки запрацювали. Але найважче, а саме інтернати, єдина система даних і стійка інфраструктура соціальних послуг, лишилося недоробленим.Базова соцдопомога: кому можуть призначити виплатуЯ писала про це тоді, і текст мав назву «Вічний кредит, або як Україна за гроші Світового банку систему соціального захисту реформує». Це була не метафора, а констатація: позика є, відсотки йдуть, а реформа щоразу переноситься. Через шість років ця формула знову звучить актуально.Гроші відтоді надходили регулярно: ще 300 млн на наслідки СОVІD-19, потім проєкт ІNSРІRЕ на 1,2 млрд для 29 видів виплат. 2026-го Світовий банк схвалив SРІRІТ на 880 млн дол. (860 млн позики і 20 млн гранту). Один із напрямів проєкту — та сама єдина базова соціальна допомога, а ухвалення закону міністр назвав умовою для залучення 200 млн. Тобто БСД — це не лише соціальна реформа, а й частина угоди про зовнішнє фінансування. І якщо гроші прийдуть раніше, ніж бюджет, кадри й дієва інфраструктура, БСД ризикує стати квитком, який не гарантує поїздки.

Історія відтермінувань

БСД мала з’явитися ще 2024 року. Потім законопроєкт переносили на 1 січня 2026-го і врешті зняли з розгляду. Новий №15094, зареєстрований 20 березня 2026 року, обіцяв старт із 2027-го. Фактична дата — 2028-й. За два роки старт зсунули тричі.Пілот триває з 2025 року: понад 22 тисячі сімей, близько 68 тисяч людей, до 1 липня 2027 року. Між завершенням експерименту й початком дії закону пів року. Чи продовжать пілот, щоб родини не лишилися без підтримки в цьому розриві, невідомо. Якщо перехід не передбачать окремо, наша героїня опиниться між двома системами: стара вже закрилася, нова ще не відкрилася.

Умова перша: гроші

У чинному пілоті базова величина становить 4 500 грн, це приблизно на 35–40% більше за прожитковий мінімум для однієї особи 2026 року. 100% цієї суми отримують перший член сім’ї, кожна дитина й особа з інвалідністю І–ІІ групи, 70% — інші члени сім’ї. Для родини з двома дорослими й двома дітьми розрахункова база становить 16 650 грн до врахування доходів.Українці можуть отримати 19 400 грн допомоги: хто має право та як подати заявуАле ухвалений закон цих параметрів не закріплює. У порівняльній таблиці другого читання немає ні 4 500 грн, ні коефіцієнтів 100 і 70%, ні обговорюваного комітетом мінімуму близько 4 тис. грн. Базову величину щороку визначатиме закон про держбюджет, а допомогу рахуватимуть як різницю між нею і доходами сім’ї. Тож майбутні виплати не обов’язково повторюватимуть пілот.Є й гарантія: БСД не може бути меншою за загальний обсяг державної підтримки, яку сім’я отримувала на день звернення. Нинішні отримувачі захищені від зменшення допомоги під час переходу. Для нових — рівень підтримки залежатиме від щорічних бюджетних рішень.Бюджетного орієнтира для масштабування поки немає: 2026 року на БСД передбачено 9,2 млрд грн, у проєкті бюджету на 2027-й — така сама сума. Закон запрацює 2028-го, і про окреме збільшення фінансування під його реальний масштаб поки не чутно.

Умова друга: послуги, які мають бути поруч

Саму БСД, за повідомленням Мінфіну, планують фінансувати з державного бюджету, а соціальні послуги, які мають її супроводжувати, лишаться на громадах. Держава платить, громада надає послуги, а родина має отримати і те, і те водночас.І тут виникає ризик. Громади вже мають проблеми з платежами: за даними Асоціації міст, з 9 вересня казначейство не проводить частини платежів, зокрема на соціальну інфраструктуру. У Львові, за інформацією ZN.UА, станом на 12 жовтня лишалися непроведеними майже 2 900 платежів на понад 1 млрд грн, хоча кошти в місті були. Дитина з інвалідністю може мати право на асистента чи соціальний супровід, але якщо громада не може вчасно оплатити видатків, послуга не з’явиться.Соцдопомога замість пенсії: хто може оформитиОкремий ризик — сама виплата. Після ухвалення закону під повідомленням міністра Дениса Улютіна отримувачі писали про затримки чергових виплат БСД. Офіційних даних про масштаб затримок немає, а скарги стосуються іншої ланки: Пенсійного фонду, Казначейства й банківської системи. Але вони показують головне: БСД може бути правильною за формулою і не працювати, якщо гроші не доходять до родини вчасно. Для малозабезпеченої сім’ї затримки виплати — це відкладені ліки, борг за комуналку або позика до наступної виплати.

Умова третя: люди

Новій системі потрібен соціальний менеджер: людина, яка оцінить потреби сім’ї, складе індивідуальний план і вестиме випадок. Норматив — один менеджер на 10 тисяч мешканців, до 10 випадків на місяць.З 2026 року оклади соцпрацівників підвищили в 2,5 раза, соціальний менеджер має отримувати 20 607 грн. Це справжній плюс. Але ЮНІСЕФ фіксує кадровий голод у частині громад, а на деокупованих територіях — перевантаження й вигорання. Дослідницька служба Верховної Ради ще на етапі підготовки закону вказувала, що в багатьох громадах немає ані інституційної спроможності, ані самої посади соціального менеджера.За систему соціальних послуг відповідає Національна соціальна сервісна служба. Вона забезпечує методичну підтримку надавачів і розвиток стандартів, а після 2028 року має допомогти перетворити БСД із виплати на супровід. Але вона не формує місцевих бюджетів і не забезпечує громад кадрами, тож не може гарантувати, що така посада буде в кожній з них.Уявіть родину, де батько після поранення не може працювати, мати доглядає двох дітей, а старша дитина хронічно хвора. Їй потрібні не лише гроші, а й реабілітація, допомога з працевлаштуванням, послуга для дитини. Якщо менеджера немає або в нього сорок випадків замість десяти, родина отримає формулу замість підтримки.

Умова четверта: правила й довіра

Соціальна політика в ручному режимі: хто відповість за затримки виплат дітямРодини для БСД планують виявляти автоматично, через електронні реєстри й державні інформаційні ресурси. Ідея зрозуміла: менше паперів і черг. Але під час війни реєстри майна й доходів неповні. Помилкова відмова через застарілі дані — це не технічна похибка, а відсутня допомога для конкретної родини.Уряд зможе постановами визначати, коли допомогу, призначену на шість місяців, автоматично продовжать ще на шість. Але підстави для припинення й призупинення краще закріпити в законі: від цього залежить, чи зможе людина оскаржити рішення.Кожен дорослий член родини має погодитися на обробку даних і соціальний контракт. Для працездатних це зазвичай означає пошук роботи, навчання або співпрацю з центром зайнятості. Що буде, якщо людина цього не виконає, поки не зрозуміло.Є й ризик «пастки бідності»: кожна зароблена гривня зменшує допомогу на гривню. Якщо родина отримує 10 тис. грн БСД, а один із її членів починає заробляти 4 тис. грн, виплата впаде до 6 тис. Нова зарплата вплине на допомогу не одразу, бо її перераховують за доходами попередніх трьох місяців, але згодом робота може виявитися невигідною. Без перехідного періоду система ризикує карати за спробу заробити.

Хто виграє, а хто ризикує

Найбільше від уніфікації можуть виграти малозабезпечені сім’ї з дітьми, яким доводилося окремо оформлювати кілька видів допомоги. Для них БСД може означати менше бюрократії та підтримку не лише грошима, а й послугами.«Зимова підтримка»: чи враховується при оформленні субсидіїАле комусь перехід дасться важче. Родини, які отримують і БСД, і субсидію, ризикують побачити, що зростання однієї виплати зменшує іншу. Працездатні люди, які не можуть швидко знайти роботу, опиняться під тиском соціального контракту. А ті, чиї дані в реєстрах неповні, отримають відмову не тому, що не мають права на допомогу, а тому, що система їх «не бачить».

Що має статися, щоб БСД не лишилася на папері

По-перше, закон мають підписати й оприлюднити у фінальній редакції. По-друге, треба вирішити, що буде з пілотом після 1 липня 2027 року: якщо його не продовжать, тисячі родин опиняться між системою, що закрилася, і системою, яка ще не відкрилася.Далі йдуть громади: вони мають не лише право надавати соціальні послуги, а й можливість їх оплачувати. І нарешті потрібні зрозумілі правила: за яких умов допомогу продовжать, як її можна оскаржити і чому працевлаштування не має одразу позбавляти родину підтримки.Бюджет-2028 стане остаточним тестом: чи буде в ньому сума, яка збереже хоча б наближений до пілотного рівень допомоги. Але до нього ще далеко.Закон не обов’язково залишиться на папері. Але папір — це, найімовірніше, те, що першими отримають громади й родини. Долю реформи вирішать не 247 голосів у залі, а те, чи зможе держава довести до кінця реформу, яку починає вже не вперше.

У квітні 2023 року уряд запустив експериментальний проєкт комплексного відновлення шести населених пунктів, які постраждали внаслідок російської агресії. Його задум був амбітним: не просто відремонтувати окремі будинки чи дороги, а комплексно відновити та трансформувати постраждалі міста і села до кінця 2025 року.Експеримент формально завершився, а комплексне відновлення — ні.За два з половиною роки повністю відбудувати не вдалося жоден із відібраних населених пунктів. Із сотень об’єктів завершили 80 — трохи більше як десяту частину від актуальної потреби. Одне село фактично випало із проєкту ще на початку, а в іншому — будівельні роботи так і не розпочалися.Що завадило експерименту досягти поставленої мети та що буде з незавершеною відбудовою далі — розповідаємо про висновки дослідження ТІ Ukrаіnе щодо урядового експерименту з комплексної відбудови.Без суттєвого прогресу та з туманними перспективами. Статус експерименту з комплексної відбудови

Фініш експерименту без завершення відбудови

На старті 2023 року до експерименту включили 295 об’єктів із шести населених пунктів:

селища Бородянки та села Мощуна (випало з проєкту у перший рік) у Київській області;міста Тростянця на Сумщині;села Посад-Покровського, що розташоване на межі Херсонської та Миколаївської областей;села Циркунів на Харківщині;села Ягідного Чернігівської області.

Згодом перелік об’єктів неодноразово змінювали, і масштаб проєкту фактично подвоївся. Але темпи робіт не встигали за зростанням планів.Станом на кінець травня 2026 року найбільше об’єктів завершили в Ягідному (36 із 119) і Бородянці (33 із 77). У Посад-Покровському, де зосередили майже чотири сотні об’єктів, завершили лише 10. У Тростянці повністю завершеним можна вважати один із чотирьох великих інфраструктурних об’єктів, у Циркунах — жодного.Чому комплексне відновлення постраждалих населених пунктів на паузіВодночас низька частка завершених об’єктів не всюди означає відсутність робіт. У Посад-Покровському, наприклад, будівництво тривало на понад 300 об’єктах — житлі, соціальній інфраструктурі, дорогах та інженерних мережах. Село перейшло до масштабної будівельної фази, але через обсяг відбудови до завершення ще далеко.У Бородянці прогрес помітніший — відновили понад 40% об’єктів. Проте й тут темпи суттєво різнилися залежно від замовника, а щодо частини договорів залишалося невирішеним питання фінансування.Тож експеримент дав окремі видимі результати, але головної мети — комплексно відновити відібрані населені пункти у визначений строк — не досяг.

Гроші, яких постійно доводилося чекати

Визначальним чинником затримок стало фінансування — не лише його обсяг, а передусім непередбачуваність.У 2023 і 2024 роках рішення про виділення коштів уряд ухвалював лише в серпні, а фактично доступними для замовників вони ставали ще пізніше. Через це затримувалися закупівлі й оплата виконаних робіт, частину будівництва призупиняли, а окремі договори розривали.Загалом у 2023–2025 роках на комплексне відновлення фактично спрямували 3,99 млрд грн — приблизно третину очікуваної вартості проєкту. Причому 2,93 млрд грн, або 73% усіх видатків, припали саме на 2025 рік. Тобто більшу частину фінансування експеримент отримав тоді, коли часу на його завершення практично не залишалося.Завершення самого експерименту проблеми не вирішило. На продовження робіт 2026 року передбачили ще 1,94 млрд грн, однак станом на кінець травня коштів знову не довели до розпорядників. Це спричинило затримки з оплатою договорів, а на Сумщині — і їхнє розірвання.До серпня фінансування зрештою виділили. Водночас для завершення всіх об’єктів у наступні роки, за оцінкою Агентства відновлення, додатково знадобиться ще приблизно 4,92 млрд грн.На відновленні Бородянки намагалися вкрасти 250 млн гривень — депутат

Умови для підрядників

Затягування проєкту позначилося й на закупівлях. За останній рік проєкту замовники уклали договорів на понад 2 млрд грн.До того ж зросла частка прямих договорів. Однак 93% таких закупівель за сумою стосувалися додаткових робіт у підрядників, які вже виконували основний договір. Для тривалого будівництва, де виникає потреба коригувати проєктну документацію, це прогнозований сценарій.Показовішою стала динаміка конкуренції. У перший рік експерименту у відкритих торгах у середньому брали участь 3,6 учасника, у другий — 2,25, а на завершальному етапі — лише 1,5.Разом із конкуренцією скорочувалася й умовна економія: з 21% у перший рік до 7,5% у другий і 2,37% на завершальному етапі.Про складнощі в реалізації проєкту свідчить доля вже укладених договорів. Станом на липень 2026 року розірвали приблизно 9,5% контрактів за закупівлями перших двох років. Для аналогічних закупівель у Рrоzоrrо цей показник становив 3,66%. Майже у 43% випадків строки договорів продовжували — приблизно вдвічі частіше, ніж у середньому для аналогічних закупівель.Це радше характеризує середовище, в якому доводилося працювати підрядникам: затримки фінансування, коригування документації, додаткові роботи та постійне перенесення строків. Такі системні проблеми реалізації експериментального проєкту із кожним роком робили участь у ньому менш привабливою для бізнесу.

Чому відновлення не стало по-справжньому комплексним

Уряд спрямує понад 3 млрд грн на відбудову ВишневогоФінансування було найвідчутнішою, але не єдиною проблемою. Сам дизайн експерименту мав суттєві прогалини. Він не вимагав обов’язкового розроблення комплексних планів відновлення, не встановлював єдиних критеріїв відбору населених пунктів і не визначав, що на практиці означає принцип «відбудувати краще, ніж було».У результаті масштаби робіт суттєво різнилися: від сотень об’єктів у Посад-Покровському до двох у Циркунах. Мощун узагалі фактично випав із проєкту ще на початковому етапі. Комплексне відновлення значною мірою перетворилося на паралельну реалізацію сотень окремих будівельних проєктів.До цього додалися проблеми з передачею функцій замовника щодо приватного житла, численні коригування проєктної документації та обмежений досвід регіональних служб відновлення у будівництві житла й соціальної інфраструктури.Частина затримок мала також об’єктивні причини: обстріли, повторне пошкодження об’єктів, повітряні тривоги, відключення електроенергії, дефіцит працівників і логістичні проблеми. У Циркунах безпекова ситуація взагалі не дозволила перейти від проєктування до будівництва.Однак значної частини проблем можна було б уникнути завдяки кращому плануванню, своєчасному фінансуванню та чіткішому розподілу відповідальності.

Експеримент завершили. Що далі?

Завершення експерименту не означає припинення відбудови. Незавершені роботи перевели у формат публічного інвестиційного проєкту, розрахованого на чотири роки. Він охоплює п’ять населених пунктів і 591 об’єкт.Такий формат потенційно краще відповідає реальному масштабу завдання. Комплексне відновлення важко вмістити у короткий експеримент із щорічним погодженням фінансування. Проєктування, експертизи, закупівлі, будівництво та введення об’єктів в експлуатацію потребують довшого горизонту.Мільярди на відбудову: як не профінансувати проєкти, що шкодять довкіллюПублічний інвестиційний проєкт також краще поєднується із середньостроковим бюджетним плануванням, а інформація про нього має відображатися у DRЕАМ. Це дасть можливість простежувати різні етапи реалізації — від технічних рішень і контрактів до фактичного прогресу робіт.Для проєкту, якому протягом кількох років бракувало повної та своєчасної публічної інформації, це крок уперед. Але нова управлінська рамка сама собою нічого не добудує. Якщо фінансування знову надходитиме із запізненням, строки переноситимуть, а пріоритетність об’єктів залишатиметься нечіткою, чотирирічний проєкт ризикує успадкувати ті самі проблеми. Тому уряду важливо забезпечити прогнозоване фінансування, визначити реалістичний графік завершення об’єктів і разом із громадами встановити їхню пріоритетність.

Оцінка експерименту і робота над помилками

Окремо залишається питання оцінки самого експерименту. Ще навесні 2025 року уряд ініціював його аналіз із залученням міжнародних експертів. Але інформації про результати такої оцінки у відкритому доступі немає, а Агентство відновлення на наш запит щодо неї не відповіло. Тож обіцяний аналіз варто оприлюднити — або провести, якщо цього досі не зробили.Перший офіційний аудит експерименту нещодавно провела Рахункова палата. Вона встановила, що проєкт не досяг поставлених цілей — його реалізація здійснювалася без належної стратегічної, організаційної та фінансової основи, в умовах неузгодженого нормативного регулювання, невідповідності між повноваженнями та відповідальністю координаторів.Однак назвати експеримент цілковито безрезультатним було б неправильно.Більшість проєктів відбудови на 2026 рік не пройшли незалежну перевірку екологічних ризиків — експерткаУ Бородянці та Ягідному відновили десятки житлових та інфраструктурних об’єктів. У Посад-Покровському роботи розгорнулися на сотнях об’єктів. У Тростянці частину інфраструктури відновили, а за іншими проєктами створили основу для продовження робіт. Тобто експеримент запустив відбудову, яку тепер можна продовжувати. Але як експеримент із комплексного відновлення він заявленої мети не досяг.Можливо, головним результатом експерименту став саме цей досвід. Він показав, що комплексну відбудову не можна організувати як набір сотень окремих об’єктів із непередбачуваним щорічним фінансуванням. Для неї потрібні цілісне планування територій, участь громад, підготовлені до старту проєкти, стабільне фінансування та чітка відповідальність за кінцевий результат.Сам задум комплексного відновлення від цього не став менш актуальним. Навпаки, останні три роки показали, яких саме передумов бракувало, щоб ця концепція запрацювала. Тепер головне — не перенести старих проблем експерименту в новий чотирирічний проєкт разом із незавершеними об’єктами.Цю публікацію підготовлено за фінансової підтримки Норвегії. Її зміст є виключною відповідальністю Тrаnsраrеnсy Іntеrnаtіоnаl Ukrаіnе і жодним чином не відображає поглядів уряду Норвегії.

Перехід на Міжнародні стандарти оцінки майна — не українська примха. Це одна з вимог, пов’язаних із реформуванням ринку та наближенням української системи до міжнародних правил, зокрема в межах співпраці зі Світовим банком і МВФ. Вона є умовою надання чималих кредитів Україні.Слід визнати: попередній законопроєкт застряг, бо справді багато в чому залишався в «радянському» розумінні оцінки, хоча його писали вже за часів незалежності.Новий законопроєкт №13435 «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» — це спроба змінити ситуацію. І тут не можна не погодитися: від непотрібної сертифікації/ліцензування оціночних компаній відмовляються, орієнтиром мають стати Міжнародні та Європейські стандарти оцінки.Як повернути глузд у продажі нерухомості та вдосконалити оцінку майна

Диявол криється в деталях

Однак разом із новими правилами чомусь залишилися старі підходи до регулювання оцінки. Тож виникає просте запитання: а чи наближає нас це до цивілізованого ринку незалежної оцінки?Чого ж не вистачає? Перше, чого бракує цій реформі, — демократії.Оцінювача хочуть зобов’язати бути членом саморегулівної громадської організації (СРО). Причому незалежно від того, хоче він цього чи ні. Хоча й Конституція України, здається, має іншу думку про свободу об’єднань.Та навіть якщо відкласти це питання, виникає інша проблема: якщо вже всіх оцінювачів примусово зробили членами професійної спільноти та зобов'язали їх сплачувати внески до цієї спільноти, то чому їм не дали можливості самим обрати власне керівництво?Законопроєкт пропонує представницьку модель: оцінювачі об’єднуються в СРО, СРО делегують представників, а вже представники формують органи Національної палати оцінювачів. Тобто сам оцінювач до виборчої скриньки фактично не доходить.Євроінтеграція: вітчизняний законопроєкт про оцінку майна списаний із російського закону?Можна сказати: «Ну і що?». Але йдеться не просто про те, хто сидітиме у кріслі голови професійної організації. А про те, наскільки незалежним буде сам оцінювач. Незалежність оцінювача — це вже не корпоративна забавка професії. Від неї залежать якість оцінки, рішення банків, інвесторів, держави та, зрештою, економічні процеси в країні.Якщо професія називається саморегулівною, постає логічне запитання: а де в ній самоврядування самих професіоналів?

Шість уже за столом, а новому — закон

І тут є ще одна деталь, яка чомусь залишається поза кадром. Законопроєкт встановлює для нової СРО планку — не менш як 15% усіх оцінювачів із чинними кваліфікаційними свідоцтвами. Водночас організації, які вже мають статус СРО, отримують його за перехідними положеннями без проходження цієї процедури наново й без планки в 15%.Тобто для тих, хто вже всередині системи, двері фактично залишаються відчиненими. А тому, хто захоче створити нову організацію, спочатку треба привести до неї щонайменше 15% сертифікованих оцінювачів.Подивімося на це просто арифметично. У Державному реєстрі близько 2,8 тисячі оцінювачів, а в переліку членів СРО — близько 56% цієї кількості. Решта, приблизно 44%, сьогодні не входять до жодної з наявних СРО.Уявімо, що завтра ці люди вирішили створити сьому СРО. Чому вони мають зібрати 15% усіх оцінювачів, тоді як шість уже наявних організацій такого бар’єра не долають?Ба більше, якщо навіть просто поділити нинішні 56% між шістьма СРО, отримаємо в середньому близько 9,3% на одну організацію. Це, звичайно, не відображає реальної чисельності кожної СРО, але дуже добре показує абсурдність самої конструкції: вже визнані організації можуть залишатися частиною системи, навіть якщо кожна окремо не досягає нового порога, а новий учасник має спочатку подолати 15-відсотковий бар’єр. А якщо він збере всі 44%, то що буде з тими, хто вже «за столом»?Українські банки розкриватимуть більше інформації про капітал і ліквідність — рішення НБУА тепер найцікавіше. Саме представники цих СРО формують конференцію, яка обирає керівні органи Національної палати оцінювачів. Тобто система, яку законопроєкт називає професійним самоврядуванням, починається не з прямого волевиявлення всіх оцінювачів, а з організацій, які вже отримали статус і представництво. І де тут демократія?

Відповідальність

Крім того, виникає ще одна проблема — відповідальність.У цивілізованій економіці оцінювач — радник. Він професійно визначає вартість, обґрунтовує її, пояснює методику й припущення. Але рішення, що робити з цією оцінкою, ухвалює замовник або інший уповноважений користувач.Наш законопроєкт і тут має свою логіку: оцінювач відповідає за результат своєї роботи.А замовник? Замовник ухвалює рішення. І це вже принципова відмінність.У Фонді державного майна це добре видно навіть на практиці: оцінку можна замовити, перевірити, не погодитися з нею, замовити іншу, але використати її як один із документів для ухвалення рішення без змін. Але ж оцінка — це професійне судження, про що законопроєкт говорить, однак звучить це все «на папері», а не в реальності. У реальності оцінювач має відповідати за рішення, якого ніколи не ухвалював.Українським компаніям стане простіше залучати кредити: НБУ змінив вимоги до заставиОкрім того, тиск на оцінювача, коли оцінюють заставу, може чинити замовник через неоплату його роботи, доки не отримає потрібної йому цифри. І замість того, щоб зобов'язати банки платити за роботу оцінювачу напряму грошима замовників, законопроєкт цементує стару систему фактичної залежності оцінювача від замовника.Дуже показовим є нещодавній український приклад — справа Приватбанку проти Ігоря Коломойського. Високий суд Лондона відхилив звіти про оцінку, підготовлені українськими оцінювачами та раніше схвалені банком і міжнародною аудиторською компанією, через невідповідність Міжнародним стандартам оцінки та інші недоліки.Проте суд не застосував санкцій до оцінювачів. Натомість санкції застосували до відповідача, який замовив і використав ці оцінки для отримання кредитів.Це дуже важливий принцип: оцінювач дає професійне судження щодо вартості. А відповідальність за рішення про те, як цю оцінку використовувати, несе той, хто це рішення ухвалює.

Оцінювачі НБУ

Щодо оцінювачів Національного банку, то тут законопроєкт залишає те, що дуже нагадує маленьку, але потенційно дуже небезпечну корупційну шпаринку. Працівникам НБУ дозволяють проводити оцінку, зокрема в системі, де сам НБУ є регулятором банків. Тобто людина може опинитися в ситуації, коли її роботодавець одночасно є регулятором того банку, чиї активи вона оцінює.А хто контролюватиме Національний банк у такій ситуації?Можливо, це звучить як жарт, але наслідки тут зовсім не смішні. Бо оцінка застави для рефінансування — це не академічна вправа. Від її результату можуть залежати рішення регулятора, обсяг фінансування і фактично вартість ризику для банківської системи.Саме тому питання незалежності оцінювача тут має бути не менш важливим, ніж його професійна кваліфікація. Не можна одночасно бути і тим, хто оцінює, і тим, хто контролює, і тим, хто ухвалює рішення на підставі власної оцінки.І це вже не питання зручності для чиновників. Це питання конфлікту інтересів, яке чітко розкрите як у європейських (Базель 3), так і в американських документах (Федеральна резервна система).Активів знайшли на мільярди, але ніхто не знає, де вони, — два роки реформи АРМАУ більшості розвинених країн не існує законів, які детально регулювали б професійну діяльність оцінювачів, а роль держави обмежується входом у професію — складанням кваліфікаційного іспиту та видачею кваліфікаційного свідоцтва/ліцензії фізичній особі. Далі професію регулює саме професійне середовище.Тому законопроєкт «Про оцінку майна…» мав би внести такі зміни, які справді наближають нас до цивілізованого світу.1. Забезпечити реальне професійне самоврядування й право всіх оцінювачів напряму обирати голову Національної палати оцінювачів і членів Ради. Представницька система не має підміняти пряме волевиявлення професіоналів.2. Не перекладати відповідальності із замовника на оцінювача за ухвалене замовником рішення.3. Не втручатися у регулювання професійної діяльності оцінювачів. Держава не повинна визначати систему представництва оцінювачів, порядок формування їхніх професійних органів та інші питання внутрішнього життя професії.4. Не робити винятку для Нацбанку і не дозволяти співробітникам НБУ проводити оцінку майна комерційних банків для взяття його в заставу або для цілей рефінансування.5. Залишити за державою лише контроль за входом у професію — проведення кваліфікаційного іспиту та видачу кваліфікаційного свідоцтва фізичній особі.Такий підхід дав би змогу перетворити законопроєкт №13435 не просто на новий закон про оцінку, а на справжню реформу професії — реформу, яка зробить українського оцінювача незалежнішим, а отже, і більш об'єктивним у своїх судженнях, а не просто відповідальнішим перед державою.

Новий закон про публічно-приватне партнерство (ППП) часто називають проривом, який нарешті запустить ринок інвестицій. Хоча я оцінюю ці перспективи стриманіше, визнаю його важливі зміни: повноваження щодо ухвалення більшості рішень передано на рівень місцевого самоврядування, а для невеликих, допорогових, проєктів вартістю до 5,6 млн євро запроваджено спрощений механізм ініціювання. Це мало дозволити громадам запускати проєкти ППП простіше, швидше та з меншими витратами.Однак закон має й недоліки. Його застосування складне для органів публічної влади, яким бракує досвіду у сфері ППП, а значну кількість питань досі не врегульовано підзаконними актами, з підготовкою яких Мінекономіки не поспішає. Суттєвою помилкою вважаю й виключення можливості приватної ініціативи. У підсумку замість очікуваного прискорення залучення бізнесу до відновлення інфраструктури на умовах ППП відбулося, навпаки, сповільнення.

Реформа ПІМ: ефективна модель, яка через невдале впровадження стала гальмом для малих ППП

Схвалення постанови №1051 «Деякі питання підготовки проєктів публічно-приватного партнерства та удосконалення процесу управління публічними інвестиціями» суттєво погіршило умови для запуску малих проєктів ППП, докорінно змінивши та встановивши надмірні вимоги до їхньої підготовки. Під гаслом інкорпорації ППП у систему управління публічними інвестиціями (ПІМ) модель, закладену у новий закон про ППП, було повністю зруйновано.Публічні інвестиції в Україні. Амбітна реформа стикається з реальністюОдразу зазначу: я підтримую загальний напрям реформи публічних інвестицій. ППП мають бути інтегровані в єдину систему оцінки й ухвалення інвестиційних рішень у межах ПІМ. Це відповідає найкращим міжнародним практикам. Водночас таку масштабну реформу в українських реаліях слід впроваджувати фахово та обережно, з урахуванням інституційної спроможності публічної влади. Не менш важливо залучати до розроблення правового регулювання фахівців із глибокими теоретичними знаннями та практичним досвідом, які розуміють специфіку роботи органів місцевого самоврядування та управління містами й громадами.На жаль, у реформуванні системи публічних інвестицій відбувається протилежне. У результаті більшість підзаконних актів відірвана від реалій територіального та інфраструктурного розвитку. Вони надмірно складні, містять суперечливі й нелогічні положення, а подекуди встановлюють вимоги, виконання яких без додаткових роз’яснень видається практично неможливим. Ба більше, окремі підзаконні акти встановлюють вимоги, яких прямо не передбачають закони, на виконання яких їх ухвалено. Постанова №1051 є яскравим прикладом такого підходу.Недоліки та численні неузгодженості цього документа обсягом понад 100 сторінок заслуговують на окремий детальний аналіз. У межах цієї статті зосереджуся лише на ключових нововведеннях постанови та їхніх потенційних наслідках.

З позитивного

Відтепер концептуальні записки про здійснення ППП мають готуватися щодо всіх публічних інвестиційних проєктів (ПІП), стосовно яких за результатами галузевої оцінки визначено можливість реалізації на умовах ППП.Такий підхід цілком логічний. Бюджетних коштів і ресурсів МФО недостатньо для того, щоб самостійно забезпечити потреби України у відновленні та розвитку інфраструктури. Тому, якщо існує реальна можливість залучити до реалізації таких проєктів приватний капітал, нею потрібно користуватися.Два мільярди громадам на розкручування проєктів з інвесторами і прохання не жебрати

А тепер — про негатив

Закон про ППП передбачає двоетапну процедуру ініціювання проєкту публічно-приватного партнерства:1)       підготовка концептуальної записки;2)       розроблення техніко-економічного обґрунтування (ТЕО).Концептуальна записка має на меті обґрунтувати доцільність або недоцільність застосування механізму ППП щодо конкретного проєкту.Для спрощення підготовки та запуску малих проєктів законом передбачено таку модель:

для допорогових проєктів ТЕО готувати не потрібно — рішення про доцільність або недоцільність ППП ухвалюється на підставі аналізу концептуальної записки;якщо проєкт не є допороговим, застосовується двоетапна процедура — у цьому разі концептуальна записка має обґрунтувати необхідність проведення детальнішого дослідження умов ППП у формі ТЕО.

Реформи в дії: Кабмін передає майно закритих шахт громадам для залучення інвесторівУ постанові №1051 встановлено різні вимоги до концептуальної записки залежно від вартості проєкту. Тобто фактично передбачено підготовку двох різних документів: одного — для допорогових ППП, іншого — для решти проєктів. Натомість закон передбачає підготовку єдиної концептуальної записки як для допорогових, так і для понадпорогових проєктів ППП, а Кабінету міністрів делегує повноваження лише визначити вимоги до її змісту та порядку проведення її аналізу. Однак постанова не просто деталізує положення закону, а фактично змінює передбачений ним підхід до підготовки концептуальної записки.А далі — ще цікавіше.Вимоги до концептуальної записки для допорогових, тобто малих, проєктів ППП не лише суттєво ширші за вимоги до аналогічного документа для понадпорогових проєктів (див. табл.), а й значно обтяжливіші за ті, що раніше висувалися до підготовки ТЕО проєктів ДПП за попереднім законодавством.Порівняння вимог для допорогових і понадпорогових проєктів ППППри цьому для підготовки концептуальної записки допорогового проєкту ППП (попереднього інвестиційного ТЕО ПІП із 34 додатковими підрозділами) малим і середнім громадам доведеться керуватися трьома постановами КМУ, трьома наказами Мінфіну та п’ятьма наказами Мінекономіки, чотири з яких на сьогодні ще не затверджені.Єдиним «привілеєм» для громад залишається скорочений до 45 днів строк розгляду концептуальної записки замість 90. Утім, сумнівно, що за цей час можна якісно опрацювати настільки об’ємний і складний документ.Мільярди без виконавців. Чому громади можуть стати головним бар’єром для відбудови та вступу до ЄС

Ціна «спрощення» для громад

Передбачити наслідки застосування цієї постанови нескладно — для малих і середніх територіальних громад процес ініціювання проєктів ППП суттєво ускладниться і подорожчає, а його тривалість значно збільшиться.Багаторічні зусилля народних депутатів, спрямовані на спрощення та пришвидшення запуску малих проєктів ППП, фактично зведені нанівець і дали результат, прямо протилежний задуманому: замість стимулювання розвитку малих ППП громади отримали складну та обтяжливу процедуру, яка для багатьох із них може виявитися непосильною.Окрема проблема — втрата вже вкладених часу та ресурсів. За понад дев’ять місяців дії нового закону про ППП деякі громади вже розпочали підготовку проєктів і витратили на це людські та бюджетні ресурси. Раптова поява нових вимог змусила їх фактично переглядати вже виконану роботу та пристосовувати її до нових правил.

Коли правила пишуть без тих, хто ними користуватиметься

Гроші є — правил немає: як громади «воюють» у «сірій зоні»На жаль, проєкт постанови розробляли без належної прозорості та публічного обговорення. Мінекономіки не оприлюднило його, пославшись на відсутність впливу на бізнес. Дуже сумнівна аргументація, адже передбачені постановою процедури безпосередньо впливають на здатність громад ініціювати й реалізовувати ППП і, відповідно, на можливості бізнесу брати в них участь. До того ж, за європейськими принципами належного регулювання, безпосередній вплив регуляторного акта на бізнес не є обов’язковою умовою для його оприлюднення та залучення зацікавлених сторін до його підготовки.Також залишається таємницею, хто саме розробив цей документ і запропонував, без перебільшення, «геніальну» ідею підготовки двох різних концептуальних записок залежно від вартості проєкту, перетворивши механізм, покликаний спростити запуск малих ППП, на додатковий бюрократичний бар’єр для громад.Консультації із зацікавленими сторонами та громадськістю, оприлюднення їхніх зауважень і забезпечення зворотного зв’язку — усталена практика розроблення регуляторних актів у цивілізованих країнах і мінімальна умова для того, щоб нові правила були не лише юридично коректними, а й практично здійсненними. Але ми, схоже, знову обираємо інший шлях…

За понад чотири роки Україні вдалося стягнути в дохід держави понад 5 тисяч російських активів — нерухомості, транспорту, корпоративних прав, коштів тощо. Гроші від їхньої реалізації мають працювати на користь України.Станом на липень 2026 року завдяки санкційному механізму до державного бюджету вже надійшло понад 8,6 млрд грн. Гроші, отримані від конфіскацій, мали б забезпечити відновлення зруйнованої інфраструктури та компенсацію шкоди постраждалим від війни. Але як насправді працює цей механізм і наскільки він ефективний? ВАС ЗАЦІКАВИТЬ Кремль пояснив захоплення активів Nеstlé та Аuсhаn

Від виявлення до аукціону

За весь час дії механізму 262 активи реалізували або передали на потреби оборони, 146 готують до продажу, а понад 3500 перебувають в управлінні відповідних органів, зокрема Фонду державного майна (ФДМУ).Тrаnsраrеnсy Іntеrnаtіоnаl Ukrаіnе Найбільшу частку — 168 — передали на потреби оборони. З 75 активів стягнуті кошти та доходи від цінних паперів зарахували до державного бюджету, а ще у двох випадках стягнули права вимоги російських компаній до України. Також реалізували 17 активів, серед яких підприємства, квартири та одне нежитлове приміщення.До п’яти найбільших проданих активів належать:1) ТОВ «АЕРОК» — 1,89 млрд грн;2) АТ «Вінницяпобутхім» — 608 млн грн;3) ПАТ «Пентопак» — 103 млн грн;4) ТОВ «Інвестагро» — 27 млн грн;5) квартира пропагандиста Артемія Лєбєдєва — 13,5 млн грн.Відповідно до санкційного законодавства, з особи можуть стягнути активи, лише якщо вона загрожує нацбезпеці, суверенітету чи територіальній цілісності України. Що важливо, це стосується не лише росіян, а й громадян України, які так чи інакше підтримують дії РФ. Суд Відня дозволив Rаіffеіsеn претендувати на заморожені активи російської компанії Активи, які підлягають стягненню, проходять доволі складний шлях: уповноважені державні органи виявляють їх, РНБО блокує, а президент вводить рішення про санкції в дію. Після цього Мін’юст подає позов до Вищого антикорупційного суду, який з'ясовує, чи вчиняла особа або підтримувала збройну агресію і чи справді володіє або розпоряджається виявленим майном.Потім актив передають Фонду державного майна або іншому органу за рішенням Кабміну. ФДМУ обстежує актив і вирішує, що з ним робити: залишити в себе в управлінні, реалізувати або передати іншому управителю, наприклад, держпідприємству чи на потреби оборони. Так, двигуни й інші деталі повітряних засобів російського авіавиробника ПАТ «Авіаційний комплекс ім. С.В. Ільюшина» у березні цього року передали Укроборонпрому.Якщо ФДМУ вирішує реалізувати актив, то розпочинається підготовка до аукціону. Для малих об’єктів стартову ціну встановлює аукціонна комісія, а для великих підприємств — додатково затверджує уряд. Далі оголошення про продаж об'єкта публікують у системі «Рrоzоrrо.Продажі», де протягом місяця (для великих активів — до трьох місяців) будь-хто може ознайомитися з ним і подати заявку.Тrаnsраrеnсy Іntеrnаtіоnаl Ukrаіnе Усі аукціони через Рrоzоrrо.Продажі проводять відкрито, а переможця визначає електронна система за принципом найвищої запропонованої ціни.Кошти, отримані від санкційного майна, перераховують до спеціальної частини державного бюджету — Фонду ліквідації наслідків збройної агресії. Ці гроші не йдуть до загального бюджету, їх спрямовують на:

компенсацію знищеного або пошкодженого житла (програма «єВідновлення»);відновлення об’єктів інфраструктури, пов’язаних із наданням комунальних послуг: водо-, електро- та теплопостачання, а також водовідведення.

ВАС ЗАЦІКАВИТЬ Заморожені активи Росії опинилися під новим юридичним ризиком: що вирішив суд у Бельгії

Чому саме аукціон, а не пряма передача на потреби постраждалих?

По-перше, завдяки торгам ціна активу може суттєво зрости. По-друге, спрямування коштів до Фонду ліквідації наслідків збройної агресії дасть змогу забезпечити житлом одразу кілька сімей. Якщо ми говоримо про нерухоме майно, наприклад, то один із нещодавніх кейсів — продаж дворівневої квартири російського пропагандиста Артемія Лєбєдєва за 13,5 млн грн. Передати помешкання площею майже 140 кв. м у власність однієї сім’ї було б економічно недоцільно.

Що гальмує механізм?

Попри прозорість аукціонів, реалізація конфіскованих активів — це тривалий і кропіткий процес. За попередні два роки Фонду держмайна вдалося продати лише 17 активів: шість — 2024 року, п’ять — 2025-го та шість — цього року. Водночас проблеми з активами розпочинаються одразу ж після ухвалення судом рішення про стягнення.Ключовою перепоною для отримання контролю над конфіскованими активами є численні арешти та обтяження. Наприклад, у межах підготовки до приватизації лише щодо одного активу — підсанкційного заводу «АЕРОК» — скасували 14 арештів у різних кримінальних провадженнях. Процес скасування арештів досить тривалий: їх можуть розглядати в різних судах, зокрема й у кримінальних провадженнях, і так гальмувати подальшу підготовку до реалізації. Водночас проблема з арештами та обтяженнями характерна для 70% конфіскованих підприємств (або часток у них), які розташовані на підконтрольній Україні території. Санкції, заморожені активи та "рух" всередині РФ: Каллас пояснила, чому Москва змушена зважати на інтереси Заходу Однією з основних проблем на етапі аналізу є недоступність інформації, зокрема відсутність фінансової документації про активи після їхньої передачі. Це може виникати через приховування, вилучення або навіть знищення інформації попередніми власниками. Так було з тим самим «АЕРОК» або Демурінським гірничо-збагачувальним комбінатом. Відновлення документів може тривати до двох-трьох місяців, що також сповільнює процедуру.Ця проблема особливо стосується активів, розташованих на тимчасово окупованих територіях. Зараз їх щонайменше 135 — точну кількість визначити неможливо, оскільки місце розташування частини об’єктів невідоме. Також понад третина конфіскованих компаній (або тих, у яких конфісковано частину акцій) розташована на території, наближеній до зони бойових дій.Додає складнощів і низька інвестиційна привабливість частини стягнутих активів: якщо йдеться про підприємство з великими боргами, незавершеними судовими справами чи фактично без майна або на межі банкрутства, покупців на аукціоні може просто не знайтися.Раніше ми писали про колишнє аграрне підприємство російського титанового магната Міхаїла Шелкова, яке держава змогла продати лише з четвертої спроби — після зниження боргового навантаження та зняття обтяжень із майна. Інший приклад — ТОВ «Інвестиційний союз «Либідь»», яке володіє ТРЦ Осеаn Рlаzа. Уже після конфіскації державою частки підприємства з'ясувалося, що в нього є борг понад 200 млн дол. перед компанією, пов'язаною із колишніми власниками. Через це довелося подавати окремий позов про стягнення в дохід держави права вимоги за цим боргом.Трапляються навіть випадки, коли від підприємства залишилася лише юридична особа, а будь-які інші активи відсутні. Приблизно у 20% підприємств, розташованих на підконтрольній Україні території, за даними ФДМУ, немає майна. Через це такі активи фактично втрачають інвестиційну привабливість для подальшої реалізації. Серед них — деякі колишні підприємства російських олігархів Євтушенкова, Деріпаски, Усманова. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ Україні потрібна швидша реакція Європи щодо російських репарацій — Тhе Wаshіngtоn Роst Якщо перший аукціон з продажу активу не завершується успішно, проводять повторні торги зі зниженою стартовою ціною відповідно до законодавства. У такому разі інвестори також можуть торгуватися й підвищувати вартість об’єкта. Окремої підготовки потребують і великі або стратегічні активи — для продажу цілого підприємства чи складного майнового комплексу необхідно значно більше часу, ніж для продажу квартири чи автомобіля.Насамкінець — юридичні ризики, пов'язані з недовірою інвесторів до самого механізму конфіскації та побоюванням згодом втратити придбане майно. Тут закон передбачає запобіжник: якщо особа отримала актив за результатами продажу на електронному аукціоні з приватизації, позбавити її цього майна не можна.Що ж до самих підсанкційних осіб, то більшість із них намагається оскаржувати рішення, ухвалені в першій інстанції Вищим антикорупційним судом, але левова частка цих рішень залишається чинною. Винятки трапляються тоді, коли стягнене майно виявляється власністю третіх осіб, не пов'язаних із підсанкційною особою, — у таких випадках апеляційний суд може частково змінити рішення. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ Американці не люблять слова "репарації", тому кажуть про компенсацію. Але головне, щоб РФ віддала нам гроші — Зеленський У жовтні цього року заплановано два аукціони з продажу великих санкційних активів: уже згаданого вище Демурінського гірничо-збагачувального комбінату та «Мотордеталь-Конотоп» — підприємства-виробника деталей для двигунів внутрішнього згоряння, яке належало сенатору РФ Сєргєю Калашнікову. Стартова ціна — 1,82 млрд та 415 млн грн відповідно.Особливістю обох аукціонів стане реалізація пулу активів — одразу кількох пов'язаних в одному лоті об'єктів (корпоративних прав і прав вимог). Можливість об'єднувати активи в пули з’явилася в травні цього року, і вона має підвищити їхню інвестиційну привабливість і спростити підготовку до продажу. Тож жовтневі аукціони стануть тестом для нової моделі продажу санкційних активів.

14 липня 2026 року Верховна Рада ухвалила за основу законопроєкт №15294, який у публічному просторі переважно називають законопроєктом про декриміналізацію порнографії. За нього проголосував 231 народний депутат. Станом на сьогодні документ лише готується до другого читання, а отже, чинне кримінальне законодавство ще не змінилося.Проте головне питання вже зараз полягає не лише в тому, чи має держава карати повнолітню людину за створення та продаж контенту іншій повнолітній людині. Набагато складніше запитання звучить так: «Що відбудеться наступного дня після декриміналізації?».Держава сьогодні сперечається про моральність контенту, хоча після декриміналізації їй доведеться відповідати зовсім на інші запитання: хто є платником податків, який КВЕД застосовується, як працює фінансовий моніторинг і хто несе відповідальність перед споживачем цифрових послуг. Саме вони визначать, чи стане новий сегмент цифрової економіки легальним бізнесом, чи залишиться у «сірій зоні».Україна зараз обговорює лише зміни до Кримінального кодексу, хоча справжнє питання — створення правил функціонування нового цифрового ринку. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ Часткова декриміналізація порнографії: розбираємось у причинах і наслідках

Декриміналізувати — не означає легалізувати

Передусім варто відділити юридичний зміст законопроєкту від політичних заголовків. Законопроєкт не легалізує порнографію чи діяльність платформ на кшталт ОnlyFаns. Він лише звужує сферу кримінальної відповідальності за окремі добровільні дії між повнолітніми, водночас посилюючи відповідальність за злочини, пов’язані з дитячою порнографією та сексуальною експлуатацією дітей.Простіше кажучи, закон відповідає лише на одне запитання — за що не каратимуть. Але він не пояснює, як після цього законно працювати: не встановлює правил ведення бізнесу, оподаткування, підтвердження повноліття учасників чи взаємодії з банками.Водночас передчасно говорити про податкові надходження до бюджету, адже декриміналізація може створити лише передумови для формування ринку. Реальний фіскальний ефект залежатиме від кількості українських авторів контенту, обсягу їхніх доходів, обраної системи оподаткування, можливості працювати як ФОП, ефективності податкового адміністрування, банківського комплаєнсу та готовності учасників працювати легально. Саме тому після змін до Кримінального кодексу держава наступним кроком має запропонувати комплексне правове регулювання зазначеного ринку. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ Поставлено крапку у резонансній справі про дитячу порнографію - Офіс Генпрокурора

Чому статус-кво є юридично суперечливим?

Сьогодні держава фактично перебуває у парадоксальній ситуації.З одного боку, створення й розповсюдження певного контенту може кваліфікуватися за статтею 301 Кримінального кодексу України. З іншого — податкові органи отримують інформацію про виплати українським користувачам від іноземних цифрових платформ і вимагають декларування відповідних доходів.Наприклад, усталена практика податкової за декілька останніх років систематично визначає дохід, отриманий моделями ОnlyFаns, як іноземний, який підпадає під обов’язкове декларування. Крім того, ДПС будує свою позицію на даних, отриманих у межах міжнародного обміну податковою інформацією, що, на думку контрольного органу, саме собою є достатнім аргументом для податкових донарахувань.Однак Верховний суд поставив під сумнів таку логіку податкової (постанова Верховного суду від 17 червня 2026 року у справі №240/22077/25 та від 25 червня 2026 року у справі №560/9531/25) та наголосив, що контрольний орган може використовувати дані, отримані в межах міжнародного обміну податковою інформацією, але самі собою вони не є достатніми для визнання податкових донарахувань без з’ясування інших обставин, які входять до предмета доказування. Хакери заявили про масштабний витік даних з ОnlyFаns: 340 мільйонів записів під загрозою? Як наслідок, постає модель, за якої держава може одночасно розглядати діяльність моделей ОnlyFаns як потенційно кримінально карану та вимагати сплати податків із доходів від цієї «незаконної» діяльності.Податок із доходу не легалізує джерело його походження. Проте сама конструкція, за якої держава оподатковує економічний результат і водночас криміналізує базову операцію, є ознакою неузгодженості правового регулювання.

А що з КВЕД?

Сам собою КВЕД не є дозволом на діяльність і не визначає її законності. Класифікатор лише систематизує економічні процеси для статистики, реєстрації та податкового адміністрування. Чинний КВЕД-2010 не містить окремого виду діяльності для сrеаtоr есоnоmy. Наявні КВЕДи (59.11, 74.20, 63.12 тощо) лише почасти охоплюють таку діяльність, тому держава має або офіційно роз’яснити можливість їх застосування, або створити новий технологічно нейтральний КВЕД.Раціональніше створити технологічно нейтральний вид діяльності, наприклад, «створення та комерційне поширення авторського цифрового контенту через онлайн-платформи», який могли б використовувати й інші учасники сrеаtоr есоnоmy.

Що та як продаватиме автор контенту для дорослих?

Модель ОnlyFаns закликала Зеленського декриміналізувати порно – петиція На цифрових платформах можна реалізовувати різні за правовою природою послуги: доступ до контенту за підпискою, окремі фото чи відео, персоналізований контент, онлайн-трансляції, платне спілкування, ліцензії на використання авторського контенту, рекламні інтеграції, партнерські виплати та інші способи монетизації. Тому такі послуги не слід автоматично спрощувати до одного універсального поняття «інформаційних» послуг, адже залежно від змісту вони можуть містити елементи ліцензійних договорів, договорів про надання послуг чи створення твору на замовлення. Наприклад, передача невиключного права доступу до авторського відео може містити елементи ліцензійного договору, а персоналізоване відео — елементи договору про створення твору на замовлення. Онлайн-трансляція може бути послугою, що споживається в режимі реального часу.Від правильної правової кваліфікації правовідносин залежатиме й належне документальне оформлення діяльності. Легальний бізнес потребуватиме належного договірного оформлення: оферти, правил користування платформою, документів щодо авторських прав, згоди учасників, підтвердження віку та політики обробки персональних даних тощо. Особливе значення матиме письмова згода всіх учасників зйомки, яка має визначати обсяг дозволеного використання контенту, строки, територію поширення, цифрові платформи, можливість відкликання згоди та інші суттєві умови.

Податкові наслідки та банківський фінмоніторинг

Податкові наслідки залежатимуть від юрисдикції платформи та моделі її роботи. Законодавство наразі не визначає, що саме вважати доходом автора контенту: фактично отриману винагороду чи всю суму, сплачену користувачем до утримання комісії платформи. Від цього залежатимуть база оподаткування, податкове навантаження та можливість застосовувати спрощену систему оподаткування. Водночас навіть після декриміналізації автори можуть стикатись із запитами банків у межах фінансового моніторингу щодо законності діяльності, походження коштів і документів, які підтверджують джерело доходу. Саме тому повноцінне функціонування такого ринку потребує не лише змін до Кримінального кодексу, а й чітких правил оподаткування, банківського комплаєнсу та фінансового моніторингу. Так само потребує законодавчого врегулювання можливість застосування спрощеної системи оподаткування. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ Х дозволяє розміщувати на платформі контент для дорослих

Досвід Великої Британії та США

У публічній дискусії іноземний досвід часто зводять до твердження, що в Європі та США контент для дорослих дозволений. Насправді правове регулювання є значно складнішим. Досвід Великої Британії та США свідчить, що добровільне створення контенту повнолітніми саме собою не означає відсутності державного контролю. Натомість діє система чітких правил щодо захисту дітей, заборони примусу, торгівлі людьми, поширення контенту без згоди, перевірки віку, захисту персональних даних, оподаткування та фінансової звітності. У цих країнах автори цифрового контенту зазвичай сплачують податки за загальними правилами підприємницької діяльності або працюють як самозайняті особи.

Що далі?

Законопроєкт №15294 є лише першим кроком. Він відповідає на запитання, за що більше не каратимуть, але не пояснює, як працюватиме новий ринок. Якщо держава справді прагне вивести цю сферу з тіні та створити передумови для стабільних податкових надходжень, наступним кроком має стати комплексне правове регулювання: визначення правил діяльності, її оподаткування, договірного оформлення та взаємодії з банками. Інакше декриміналізація ризикує залишитися тільки зміною до Кримінального кодексу, а не початком формування нового легального сегмента цифрової економіки. Легальний бізнес виникає не тоді, коли держава перестає карати, а тоді, коли вона встановлює зрозумілі правила роботи.

Президент Володимир Зеленський заявив про повернення повноцінного декларування доходів і майна для правоохоронців та представників Сил безпеки, які не беруть участі в бойових діях. За його словами, нові правила мають забезпечити реальний контроль за майновим станом і способом життя силовиків, які перебувають у тилу.
«Буде рішення, що поверне декларування для правоохоронців і Сил безпеки, які не на війні, в такому обсязі, який гарантовано дозволить дійсно реально контролювати майновий стан і спосіб життя правоохоронців», — заявив президент.
Він також повідомив, що провів нараду щодо подальших законодавчих кроків і пояснив, чому це питання важливе саме зараз.
«Є голосування за закони, які у зобов'язаннях України перед партнерами. Це кошти для державного бюджету нашої країни. Дефіцит суттєвий, і кожне рішення, яке дефіцит заповнює, справді допомагає нам, допомагає стійкості України, нашій обороні», — сказав Зеленський.
Відновлення та розширення антикорупційного декларування, зокрема закриття можливостей для чиновників у тилу уникати контролю, вже кілька років є обов'язковою умовою в домовленостях України з Міжнародним валютним фондом та в межах програми Ukrаіnе Fасіlіty Європейського Союзу. Зокрема, йдеться про закриття можливостей для чиновників у тилу уникати контролю.
Паралельно Зеленський повідомив, що обговорив із прем'єр-міністром Сергієм Корецьким перевірку всіх керівників центральних органів виконавчої влади, як призначених, так і виконувачів обов'язків.
Йдеться про відомства з високими корупційними ризиками. Серед них податкова служба, Агентство з розшуку та менеджменту активів (АРМА) та низка державних інспекцій.
Декларування призупинили одразу після початку повномасштабного вторгнення Росії у лютому 2022 року. Причин було дві. Відкриті реєстри могли розкрити ворогу інформацію про місцеперебування посадовців та їхніх родин, а також дані про нерухомість і транспорт. Тисячі чиновників, правоохоронців і військових пішли на фронт або опинилися на окупованих територіях і фізично не могли готувати та подавати звіти. Парламент дозволив посадовцям звітувати лише добровільно.

ВАС ЗАЦІКАВИТЬ





В Україні завершилась кампанія із декларування доходів. До НАЗК подали понад 630 тисяч декларацій



У жовтні 2023 року набув чинності закон № 3384-ІХ, який офіційно відновив електронне декларування в Україні. Для військових і правоохоронців, які безпосередньо беруть участь у відсічі агресії, зробили виняток. Їм відтермінували подання декларацій до завершення воєнного стану, щоб вони могли зосередитися на службі.
Однак той самий закон створив сіру зону. Частина співробітників силових відомств формально належала до «силового блоку», але фактично перебувала в тилу та не брала участі в бойових діях, тому могли не подавати декларації. Окремі питання щодо доступу до декларацій силовиків при цьому залишаються актуальними, що показує історія з декларацією колишнього керівника ОП Андрія Єрмака.

Чи можна вважати громаду ветерансько-дружньою, якщо у неї є місцева програма підтримки ветеранів, відповідальний працівник і перелік послуг, але сам ветеран не знає, куди звернутися, не може отримати актуальну інформацію чи змушений по кілька разів ходити до різних установ із тим самим питанням?Формально потрібні інструменти можуть існувати. Але для людини вони не діятимуть.Тому готовність громади до повернення ветеранів і ветеранок не можна вимірювати лише кількістю ухвалених програм, створених посад або проведених заходів. Основним критерієм має стати реальний досвід людини: наскільки легко вона отримує необхідну інформацію, чи може скористатися послугою, як із нею спілкуються, чи враховують її потреби та чи довіряє вона місцевим інституціям. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ Країна ветеранів. Чи готова Україна перейти від утримання до самозарадності

Повернення відбувається не в абстрактну державу

Після закінчення служби людина повертається не просто в цивільне життя. Вона повертається до конкретного міста, селища чи села.Саме в громаді ветеран чи ветеранка оформлює документи, шукає роботу, звертається по медичну чи психологічну допомогу, планує навчання, запускає власний бізнес, вирішує житлові питання та налагоджує соціальні зв’язки. Тут із місцевими установами взаємодіють і члени ветеранських родин.Тому те, наскільки громади здатні працювати з ветеранською спільнотою, безпосередньо впливає на якість реінтеграції.Проблема в тому, що сьогодні ми не маємо системного інструменту, що дав би змогу побачити, як цей процес відбувається на практиці. Є окремі статистичні показники, звіти, програми та приклади успішних рішень. Але вони не завжди відповідають на головне запитання: що насправді відчуває людина під час взаємодії з громадою?Наявність послуги ще не гарантує її доступності. Наявність відповідального працівника не забезпечує якісної консультації. Опублікована програма не допомагає, якщо про неї важко дізнатися, її умови незрозумілі або для одержання підтримки потрібно подолати занадто складний шлях. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ «Не має досвіду»: військові та активісти розкритикували призначення Кіма міністром у справах ветеранів

Потрібно вимірювати не наміри, а досвід

Щоб громади могли покращувати свою роботу, їм потрібні не лише загальні рекомендації, а й об’єктивні дані про власні сильні та слабкі сторони.Саме для цього необхідно створити Індекс досвіду ветерана в громаді — Vеtеrаn Ехреrіеnсе Іndех.Його ключова відмінність полягає в поєднанні двох типів інформації. З одного боку — відкриті адміністративні дані про програми, сервіси, відповідальних фахівців, інфраструктуру та місцеві рішення. З іншого — результати незалежного опитування ветеранів і ветеранок, які безпосередньо користуються цими можливостями.Це дасть змогу виявити розрив між тим, що існує на папері, і тим, як система працює для людини.Наприклад, громада може повідомляти про доступність певної послуги. Але опитування може показати, що ветерани не знають про неї, не розуміють процедури отримання, не можуть знайти актуальні контакти або вже мали негативний досвід звернення. У такому разі проблема не у відсутності самої послуги, а в інформуванні, організації процесу, доступності чи якості взаємодії.Індекс має охоплювати чотири взаємопов’язані напрями: інституційну спроможність громади, досвід отримання послуг, доступність і безбар’єрність, а також довіру та якість взаємодії.Такий підхід допоможе перейти від загальних оцінок до конкретних відповідей: де саме виникає бар’єр, кого він стосується і що потрібно змінити.

Порівнювати потрібно порівнюване

Однакові вимоги до великого міста та невеликої сільської громади не дадуть об’єктивної картини. Вони мають різні бюджети, кадрові можливості, інфраструктуру та кількість жителів.Тому Індекс передбачає окреме порівняння міських, селищних і сільських громад. Це дасть змогу оцінювати їх серед подібних за типом, бачити реалістичні орієнтири та знаходити практики, які можна відтворити в порівнюваних умовах.Йдеться не про рейтинг заради рейтингу і не про публічне покарання тих, хто отримав нижчий результат. Мета оцінювання — дати громадам інструмент для розвитку.Кожна громада має отримати власний аналітичний профіль: які рішення вже працюють, де є прогалини та які зміни можуть найбільше вплинути на досвід ветеранів. Для громад, готових до поглибленої роботи, мають бути розроблені індивідуальні дорожні карти.Логіка проста: спочатку проводимо вимірювання та порівняльний аналіз, потім формуємо дорожню карту, впроваджуємо зміни й повторно оцінюємо результати.Лише повторне вимірювання дасть змогу зрозуміти, чи впроваджені рішення справді змінили досвід людей, а не просто збільшили кількість заходів у звіті. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ Чому ветерани й публічна служба досі не готові одне до одного

Відзнака має підтверджувати результат

У межах концепту також передбачено відзнаку «Ветерансько-дружня громада» з трьома рівнями зрілості.Однак така відзнака не має перетворитися на черговий статус, який можна отримати один раз і надалі використовувати в комунікаціях. Вона має підтверджуватися даними, досвідом ветеранів і готовністю громади регулярно переглядати власні підходи.Ветерансько-дружня громада — це не та, що назвала себе такою. Це громада, у якій ветеран або ветеранка може отримати зрозумілу інформацію, доступну та якісну послугу, коректне ставлення й реальну можливість впливати на рішення, що стосуються ветеранської політики.Тому рівень зрілості громади має бути не нагородою за добрі наміри, а відображенням її поточної спроможності та орієнтиром для подальшого розвитку.

Ветерансько-дружність має стати вимірюваною

Україні потрібна ветеранська політика, що спирається не лише на кількість програм і витрачених коштів, а й на зміни в житті людей.Ми маємо знати, чи зміг ветеран отримати допомогу. Скільки часу йому для цього знадобилося. З якими бар’єрами він стикнувся. Чи повернеться він до цієї установи знову. Чи порадить звернутися туди побратиму або посестрі. Чи відчув він повагу та довіру під час взаємодії.Саме такі запитання показують реальну якість роботи системи.Ветерансько-дружня громада починається не з правильного формулювання у стратегії та не з урочистого вручення відзнаки. Вона починається з досвіду конкретної людини.І якщо ми хочемо, щоб громади справді були готовими до повернення ветеранів і ветеранок, цей досвід потрібно не припускати, а системно вимірювати, аналізувати та змінювати.

Україна знову змінила інституційну конструкцію регіональної політики: після перебування у складі об’єднаного міністерства питання розвитку громад і територій повернули окремому відомству. Але саме собою створення міністерства ще не означає появи сильної регіональної політики.Цього разу ставки значно вищі. Війна й відбудова накладаються на підготовку України до членства в ЄС, де регіональна політика, політика згуртованості та здатність працювати зі структурними фондами потребують не лише профільного органу, а й координації рішень різних міністерств, стратегічного планування, відповідних кадрів і зрозумілих механізмів фінансування.Чи має нове міністерство достатній політичний мандат та інструменти для такого завдання? Які функції воно має реально виконувати, щоб не стати черговим результатом адміністративної реорганізації? І що Україні потрібно змінити в системі управління регіональним розвитком, аби громади й регіони були готові до правил і можливостей ЄС?

Чому чергова реорганізація нічого не гарантує

Із 2007 року орган, відповідальний за державну регіональну політику, пережив уже шість трансформацій: його створювали, об’єднували з іншими відомствами, змінювали назву та знову виокремлювали. Остання реорганізація відбулась у липні 2026 року, коли напрями інфраструктури та регіональної політики знову розділили. Постійна зміна конфігурації не сприяла формуванню стійкої професійної інституції, здатної послідовно формувати та координувати політику регіонального розвитку. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ Як бажання ручного розподілу коштів знищує прозорість у регіональному розвитку та відносинах з ЄС Офіційної оцінки повної вартості чергової реорганізації у відкритому доступі немає. Проте її ціна не зводиться до нових вивісок і переоформлення документів. Це формування апарату, передача майна, бюджетних програм і договорів, відновлення команд та втрата часу на новий розподіл повноважень. Водночас лише 2026 року через систему публічних інвестицій має бути розподілено 111,5 млрд грн, а загальні потреби України у відновленні на наступне десятиліття вже оцінюють у 588 млрд дол. Тому навіть кількамісячна втрата керованості може коштувати державі значно більше, ніж сама адміністративна реорганізація.Водночас, попри постійні трансформації самого міністерства, в Україні сформували рамкове законодавство для регіонального розвитку, досить подібне до європейського. Запроваджена система стратегічного планування на всіх рівнях адміністративно-територіального устрою загалом створила проєвропейську рамку планування розвитку.Проте міністерство так і не стало координаційним органом, який забезпечує синхронізацію різних галузевих політик на територіях. Так само не вдалося впровадити аналіз територіального впливу рішень міністерств, відомств та уряду.Це не абстрактна управлінська проблема. За оцінкою RDNА4, близько 72% прямих збитків припадало лише на шість областей — Донецьку, Харківську, Луганську, Запорізьку, Херсонську та Київську. За таких територіальних диспропорцій однакове для всієї країни рішення у сфері житла, транспорту, енергетики чи соціальної інфраструктури може не зменшувати, а поглиблювати нерівність між територіями. Саме тому урядові рішення мають проходити оцінку територіального впливу.Не запрацювала повною мірою й створена система стратегічного планування — через відсутність державних програм регіонального розвитку та стабільного й прогнозованого фінансування політики.У попередні роки ці проблеми передусім знижували ефективність державної регіональної політики. Тепер їхня ціна зростає: від спроможності цієї системи залежить уже не лише внутрішній розвиток територій, а й готовність України працювати за правилами регіональної політики ЄС. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ Оновлення Державної стратегії регіонального розвитку. Що профільне міністерство і Кабмін повинні врахувати насамперед

Чому цього разу ціна помилки значно вища

Україна перебуває у стані війни й водночас у прискореному темпі готується до вступу до Європейського Союзу.На цьому етапі, коли наша країна прагне якомога швидше закрити переговорні кластери, адаптація її законодавства та інституцій до вимог розділу 22 «Регіональна політика та координація структурних інструментів» потребуватиме значних зусиль і висококваліфікованих спеціалістів. Адже йдеться не лише про погодження законодавства із нормами ЄС, а й про спроможність держави планувати регіональний розвиток, програмувати використання коштів, управляти ними та контролювати їх використання.Це особливо важливо з огляду на майбутню участь України в політиці згуртованості ЄС та доступ до структурних фондів. Для громад і регіонів це означає необхідність працювати в системі, де стратегічне планування, визначення пріоритетів, підготовка проєктів і їхнє фінансування мають бути пов’язані між собою.Саме тут виникає проблема з реформою публічного інвестування, впровадженою у 2025–2026 роках. Під час її реалізації належно не врахували інтересів регіонального розвитку та підходів політики згуртованості. Як наслідок, виникли нові труднощі у фінансуванні регіонального розвитку та ризики для майбутнього доступу громад і регіонів до коштів структурних фондів ЄС.Варто зазначити, що широко розрекламована реформа управління публічними інвестиціями (УПІ) фактично підміняє логіку розвитку — від бачення й стратегії до завдань і програм — набором проєктів. Це не відповідає європейським підходам, за яких проєкт є лише одним з інструментів розв’язання проблеми й не обов’язково передбачає створення основних фондів. Український підхід концентрується навколо проєктів: бюджетним коштом мають фінансувати проєкти, що випливають не з програм, а із самостійних «середньострокових планів пріоритетних публічних інвестицій». Їхнє формування не передбачає ні широкої громадської участі, ні логіки реалізації стратегій через програми. «Спільне майбутнє»: досвід п’яти громад, важливий для всієї країни Наслідки цієї зміни вже можна вимірювати не лише кількістю нових процедур. 2025 року до Єдиного проєктного портфеля публічних інвестицій увійшло 787 проєктів, 304 з них було визначено пріоритетними, а фінансування з капітального бюджету отримали 92. Отже, спосіб формування портфеля та критерії відбору безпосередньо визначають, які потреби громад будуть профінансовані, а які залишаться тільки у стратегіях і планах.Додатковим ударом для регіонального розвитку стала зміна суті Державного фонду регіонального розвитку (ДФРР), який із джерела фінансування регіонального розвитку перетворили на програму публічних інвестицій.ZN.UАЧи є в Україні центральний орган виконавчої влади, спроможний забезпечити виконання цього комплексу завдань? І чи здатне новоутворене міністерство стати таким органом? Для цього потрібні політична підтримка, належне кадрове забезпечення та розуміння ролі міністерства в підготовці нашої країни до роботи з європейськими фондами.Схоже завдання постало перед Польщею під час підготовки до вступу до ЄС. 1996 року вона створила Управління Комітету європейської інтеграції (UКІЕ) — надвідомчий орган під керівництвом прем’єр-міністра зі значними повноваженнями, який згодом став основою для утворення спеціалізованого Міністерства регіонального розвитку.UКІЕ отримало можливість перевіряти урядові законопроєкти на відповідність праву ЄС (асquіs соmmunаutаіrе). Усередині відомства сформували команду аналітиків і юристів, які спеціалізувалися на європейському праві та переговорах із Брюсселем. Міністерство регіонального розвитку, своєю чергою, розробило правила управління коштами європейських фондів для воєводств.Польща вступила до ЄС 2004 року, а європейські структурні фонди стали одним із важливих інструментів її регіонального розвитку. Польський досвід у цьому контексті важливий передусім як приклад того, що підготовка до європейської регіональної політики потребує не лише законодавчих змін, а й інституції, здатної координувати роботу різних органів влади. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ Як науковці допомагають громадам знайти рішення для сталого розвитку

Міністерство є. Чи є в нього важелі?

Зниження статусу урядовця, який відповідає за регіональний розвиток, із рівня віцепрем’єра до міністра може створити додаткові складнощі у координаційній роботі міністерства.Адже регіональна політика є багатосекторальною й передбачає узгодження діяльності різних міністерств і відомств на територіях. Рішення у сфері економіки, фінансів, інфраструктури, енергетики, освіти чи соціальної політики по-різному впливають на розвиток конкретних регіонів і громад. Тому статус профільного міністра — це питання не лише його місця в урядовій ієрархії, а й спроможності забезпечувати таку міжвідомчу координацію.Одним з її інструментів є Міжвідомча координаційна комісія з питань регіонального розвитку. Її робота має забезпечувати узгодження діяльності органів виконавчої влади у формуванні та реалізації державної регіональної політики. Відповідно до постанови Кабінету міністрів України від 16 вересня 2015 року №714 (зі змінами), комісію за посадою очолює віцепрем’єр-міністр з відновлення України — міністр розвитку громад та територій.Натомість міністр новоутвореного міністерства не є за посадою віцепрем’єром, що може істотно обмежити координаційні можливості відомства. Тому постанова потребує змін.Окремий напрям, який потребує координації, — міжнародна технічна допомога. В Україні діє багато проєктів у сферах регіонального розвитку, місцевого самоврядування та відновлення територій, однак їхня діяльність не завжди узгоджена між собою та з державними пріоритетами. Міністерство мало б забезпечувати таку координацію, щоб міжнародні ресурси не створювали паралельних систем планування та реалізації політики. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ Спроможність має ціну. Чому громадам потрібен доступ до компетенцій Отже, проблема не в наявності окремого міністерства, а в його політичному мандаті та інструментах впливу на рішення інших органів влади.

Що потрібно змінити

Для посилення координаційної ролі міністерства необхідно переглянути статус і повноваження Міжвідомчої координаційної комісії з питань регіонального розвитку. Вона має стати майданчиком реального узгодження проєктів урядових актів, щодо яких між міністерствами є розбіжності та які впливають на розвиток територій, а також стратегічних документів — від секторальних стратегій до програми діяльності уряду.Окремим завданням має стати координація програм міжнародної технічної допомоги у сферах регіонального розвитку, місцевого самоврядування та публічного управління. Міністерство має зіставляти їх із державними пріоритетами, усувати дублювання та забезпечувати спрямування ресурсів на виконання регіональних стратегій.Не менш важливо впровадити оцінку територіального впливу урядових рішень. Для цього необхідно внести зміни до Регламенту Кабінету міністрів України: проєкти актів, що мають територіальний вплив, не слід розглядати без відповідної оцінки та перевірки їх узгодженості з європейськими підходами до політики згуртованості. Це потребуватиме належного кадрового забезпечення міністерства.Стратегічне планування на всіх рівнях має бути безпосередньо пов’язане з державними програмами регіонального розвитку, стабільним фінансуванням і системою публічних інвестицій.Окремого перегляду потребує зв’язок регіональної політики з новою системою публічних інвестицій. Потрібно вивести проєкти регіонального розвитку із заплутаних процедур, передбачених реформою УПІ, а ДФРР трансформувати не в програму публічних інвестицій, а у фінансову установу. Вона могла б не лише розподіляти бюджетні кошти між регіонами, а й акумулювати ресурси з різних джерел та надавати позики місцевим бюджетам для співфінансування проєктів, які реалізовуватимуть коштом ЄС. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ У повоєнній відбудові Україні важливо використовувати територіальний капітал громад: чому та як це зробити  Усі ці зміни мають перетворити нове міністерство з галузевого відомства на центр координації регіонального розвитку та підготовки України до політики згуртованості ЄС.Отже, питання сьогодні не в тому, чи потрібне Україні окреме міністерство громад і територій. Воно вже є, хоча після чергової реорганізації ще тільки формує власну інституційну спроможність. І на це знову витрачають час, якого в держави нині небагато. Головне питання — чи стане міністерство органом, здатним координувати регіональну політику, підготувати Україну до роботи з європейськими фондами та виконати завдання, заради якого його створили. 

Повномасштабна війна суттєво змінила транспортні потреби України. Внутрішня міграція, зміна логістичних маршрутів, необхідність швидкого відкриття нових рейсів і забезпечення мобільності населення потребують сучасної, гнучкої й ефективної системи організації пасажирських перевезень. Водночас доступ до ринку й надалі регулюється конкурсною моделлю, сформованою за інших економічних умов, яка дедалі менше відповідає сучасним викликам.
Громадська спілка «Асоціація автомобільного транспорту України», узагальнивши практичний досвід ліцензованих перевізників з усіх регіонів держави, дійшла висновку, що внутрішній ринок пасажирських перевезень потребує не окремих змін, а комплексної реформи. Її основою має стати перехід від конкурсної системи до заявницького принципу доступу на ринок, коли право здійснювати внутрішні перевезення визначатиметься не рішенням конкурсної комісії, а відповідністю перевізника вимогам законодавства.

ВАС ЗАЦІКАВИТЬ





Львів, Одеса, Дніпро, Харків, Київ — п’ять економік, які так і не стали однією країною



Конкуренція є фундаментом ринкової економіки. Вона стимулює інвестиції, оновлення рухомого складу, підвищення безпеки та якості транспортних послуг. Проте в чинній моделі перевізники часто конкурують не за довіру пасажира, а за право отримати маршрут шляхом проходження складних адміністративних процедур. Значні ресурси спрямовуються на підготовку конкурсної документації та проходження погоджень замість розвитку підприємств, впровадження сучасних технологій і підвищення якості перевезень.
Крім того, чинна (конкурсна) система створює додаткове адміністративне навантаження, знижує оперативність ухвалення рішень, ускладнює відкриття нових маршрутів і не забезпечує необхідної гнучкості в умовах швидких змін транспортних потреб країни. Будь-яка система, що значною мірою залежить від адміністративних рішень, також породжує ризики неоднакового застосування законодавства та негативно впливає на інвестиційну привабливість галузі.
Сучасна роль держави полягає не у визначенні переможців конкурсів, а у встановленні однакових правил для всіх учасників ринку, контролі за їхнім дотриманням і забезпеченні безпеки перевезень. Якщо перевізник має чинну ліцензію, технічно справні транспортні засоби, кваліфікований персонал, виконує вимоги законодавства та відповідає встановленим критеріям, відсутні об’єктивні підстави для проходження додаткової конкурсної процедури.
Саме тому Асоціація пропонує перейти до заявницького принципу доступу до ринку. Його суть полягає в тому, що перевізник через електронний кабінет подає заяву про намір здійснювати перевезення за визначеним маршрутом, після чого інформаційна система автоматично перевіряє відомості за державними реєстрами: наявність ліцензії, відповідність транспортних засобів установленим вимогам, необхідні документи та інші передбачені законодавством критерії. За умови їхнього дотримання право на здійснення перевезень формується автоматично, без проведення конкурсу та без ухвалення суб’єктивних рішень посадовими особами.

ВАС ЗАЦІКАВИТЬ





Коли Україна відкриє небо. Можливості й перепони для повернення цивільної авіації



Такий підхід не послаблює державного контролю, а навпаки, робить його ефективнішим. Органи влади зосереджуються на виконанні своїх основних функцій: контролі за безпекою перевезень, дотриманням ліцензійних умов, технічним станом транспортних засобів, режимом праці водіїв та якістю транспортних послуг, забезпечуючи прозорі й рівні правила роботи для всіх учасників ринку.
Водночас реформа має враховувати різну природу комерційних і соціальних перевезень. Комерційні маршрути повинні функціонувати за ринковими принципами, коли перевізники конкурують якістю послуг, безпекою, комфортом і вартістю перевезень, а остаточний вибір робить пасажир. Натомість соціальні маршрути, які забезпечують транспортне сполучення малонаселених або віддалених громад і є економічно нерентабельними, мають організовуватися за моделлю публічного замовлення.
У такій моделі органи державної влади або місцевого самоврядування визначають потребу у транспортному сполученні, формують умови надання послуг, встановлюють вимоги до їхньої якості та компенсують перевізнику економічно обґрунтовані витрати. Саме суспільство через державний або місцеві бюджети повинно фінансувати виконання соціальної функції, а не перекладати цього обов’язку на комерційних перевізників.
Такий підхід відповідає європейській практиці, забезпечує стабільне транспортне сполучення незалежно від рівня пасажиропотоку та дає можливість чітко розмежувати державне регулювання й ринкову конкуренцію. В умовах децентралізації саме територіальні громади найкраще розуміють транспортні потреби своїх жителів і можуть визначати необхідні соціальні маршрути, обсяги фінансування та вимоги до перевезень.
Запровадження цифрових інструментів, відкритих реєстрів, електронного кабінету перевізника, автоматизованої перевірки документів і цифрового контролю за виконанням перевезень забезпечить прозорість процедур, мінімізує людський фактор і значно скоротить адміністративні витрати як для держави, так і для бізнесу.

ВАС ЗАЦІКАВИТЬ





Найамбітніший урядовий план останніх років. І найзручніша лазівка його не виконати



Перехід до заявницького принципу створить зрозумілі, однакові та передбачувані правила роботи. Перевізники зможуть спрямовувати ресурси не на проходження складних конкурсних процедур, а на оновлення автобусного парку, впровадження сучасних технологій, підвищення безпеки та покращення сервісу. Це сприятиме інвестиційній привабливості галузі, розвитку добросовісної конкуренції, створенню нових робочих місць і збільшенню податкових надходжень.
Найбільшу користь від реформи отримає пасажир. Саме він, а не адміністративний орган, має визначати успішність перевізника. Конкуренція за довіру пасажирів стимулюватиме підприємства підвищувати якість обслуговування, дотримуватися графіків руху, оновлювати рухомий склад, впроваджувати цифрові сервіси та забезпечувати високі стандарти безпеки.
***
Отже, перехід від конкурсної моделі до заявницького принципу є  зміною не лише процедури доступу до ринку, а й самої філософії державного регулювання. Держава має забезпечувати рівні правила, ефективний контроль і безпеку перевезень, а право здійснювати господарську діяльність повинно залежати виключно від відповідності перевізника вимогам законодавства.
Така модель поєднує цифровізацію, дерегуляцію й ефективний державний нагляд, відповідає європейським принципам функціонування транспортного ринку та створює баланс інтересів держави, бізнесу, територіальних громад і пасажирів. Саме така реформа здатна забезпечити розвиток сучасного, прозорого та конкурентного ринку внутрішніх пасажирських перевезень в Україні.

Для підготовки цього тексту ZN.UА спілкувалося на умовах анонімності із представниками Державіаслужби, Украероруху, українських аеропортів, а також військовими та ізраїльськими експертами галузі.Ми наївно сподіваємося, що цивільні авіаперельоти повернуться в наше життя, щойно налагодиться безпекова ситуація. Ми назавжди забудемо про добові переїзди до аеропортів сусідніх країн, про непривітних прикордонників і годинні очікування. Ми щасливі повернемося в «Бориспіль», з яким пов'язано стільки спогадів про зустрічі та розставання перед гейтами, де на стійках реєстрації — SkyUр та Wіndrоsе, а на перонах стоять літаки МАУ із синіми соколами в жовтих колах.На жаль, так уже не буде. Українська цивільна авіація важко переживає тривалий простій і може не пережити, якщо терміново не взятися до роботи. Так, попри війну. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ Найамбітніший урядовий план останніх років. І найзручніша лазівка його не виконати Україна — одна з небагатьох темних плям на Flіghtrаdаr. Крім нас, чорніють лише непридатні для польотів Гімалаї. У світі зараз триває з пів сотні воєн — рекорд із часів Другої світової, тож мимоволі задумуєшся: чому небо в країнах, які переживають схожу біду, не закрите? Як працюють аеропорти Ізраїлю, чому практично не зупинявся аеропорт Янгона та як Іран уже частково відкрив свій повітряний простір для транзитних рейсів?Не тому, що ми скучили за небом, хоча дуже. Не тому, що мусимо добу їхати до аеропорту  Шопена замість години до «Борисполя». І не тому, що організувати логістику в багатомільйонній країні без авіації неможливо.Тому що простій — смерть для галузі, яка активно розвивалася, створювала робочі місця, додану вартість і була маркером цивілізованого суспільства. Що довше українська цивільна авіація в летаргії, то менше від неї лишається.Ми вже лишилися без національного перевізника: «Авіалінії Антонова» — вантажний перевізник, якому пасажирський напрямок доведеться починати з нуля. МАУ — банкрути, а їхні літаки більше не полетять. Wіndrоsе має за кордоном два літаки, тим і працює, аналогічно — SkyUр. Чи не в найкращому стані Skylіnе, що зберегла з десяток бортів в активній роботі та обслуговує чартерні напрямки в інших країнах. Але навіть повернувшись, на національного перевізника вона не замахнеться — на це потрібні десятки мільярдів доларів.Ми лишилися й без більшості аеропортів. До 24 лютого 2022 року в Україні працювало 14 аеропортів, шість із яких — «Бориспіль», «Львів», «Одеса», «Жуляни», «Харків», «Запоріжжя» — обслуговували 98% трафіку і генерували близько 2,5 млрд євро доходів (див. рис. 1–2). Наразі працюють лише «Бориспіль» і «Львів». «Харків» і «Жуляни» пошкоджені частково, «Одеса» й «Запоріжжя» зазнали суттєвих руйнувань. «Прильоти» були й по «Львову» з «Борисполем», відмінність лише в тому, що ці летовища державні, зберегли часткове фінансування, можуть одразу усувати пошкодження та загалом продовжують утримувати частково персонал і функціональність. Решті ж, навіть за умови відкриття неба, знадобляться роки на відновлення, пошук фахівців і, головне, інвестицій.Разом з інфраструктурою ми стрімко втрачаємо кваліфікований персонал. У «Жулянах», «Харкові», «Одесі», «Запоріжжі» та «Львові» бракує від половини до двох третин персоналу. Майже повністю вдалося зберегти працівників «Борисполя», але й там є відплив — то більший, що довше не працює аеропорт. Наприклад, «Бориспіль» домовився про співпрацю з Київським авіаційним інститутом, запропонувавши студентам майже дві сотні вакансій. Зустрічалися, мотивували молодь — і за результатами найняли вісьмох людей. Небажання працювати у фактично мертвій галузі зрозуміле.На рисунку 3 видно темп, яким відновлювався пасажиропотік головного аеропорту країни після ковідного локдауну: два роки, щоб вийти на дві третини допандемічного рівня — за наявності величезного відкладеного попиту, готової інфраструктури й без жодних безпекових ризиків.Диво, що після 52 місяців простою галузі ми досі маємо два аеропорти з інфраструктурою, яка працює, і збережених фахівців. Але вічно це диво не триватиме. Тим паче загроза з боку Росії нікуди не подінеться ні із завершенням гарячої фази війни, ні з підписанням будь-якого документа, що її фіналізує, — будь-яке зниження безпекових стандартів залишиться відкладеним у часі ризиком.Тож наче не так уже й принципово чекати завершення війни, щоб починати повертатися до цивільних польотів. Ідеї такі вже озвучувалися, завдання ставилися, робочі групи створювалися, досвід Ізраїлю переймався. Але… не летить.Щоб зрозуміти, чому, ми ознайомилися з концепцією підготовки до відкриття неба, причому вона розрахована як на старт уже зараз, буквально в умовах війни, так і на запуск після її «завершення». І тут не обійтися без лапок: варіативність завершення вкрай широка, Корейська війна юридично триває вже 76 років.

Поетапно стати на крило

Йдеться про дуже обережний і поступовий перехід до обмеженої роботи. Перший етап — технічні рейси з евакуації тих літаків, що застрягли в Україні після повномасштабного вторгнення. Тест системи управління ризиками, який заразом знизить страхові ризики та дасть можливість власникам зберегти літаки в робочому стані. Приклад МАУ, чиї літаки без обслуговування вже ніколи не полетять, доводить, як це важливо.Кілька таких вильотів і навіть один приліт уже здійснили. Першими ластівками стали турецькі військово-транспортні літаки, які привезли в Україну гуманітарну допомогу в ніч проти 24 лютого 2022 року й застрягли тут через закриття повітряного простору. Їх повернення до Туреччини готували вісім місяців.Далі підготовка займала щораз менше часу, і нині система готова до умовної регулярності таких польотів. Ризики помірні — літаків небагато, пасажирів вони не везтимуть, зате координація між усіма учасниками, задіяними в процесі, перевіряється на практиці.Майже всі, з ким ми спілкувалися, насамперед згадували аеропорт «Львів» як стартовий майданчик для пробних польотів. Аргумент суто географічний — він ближче до західного кордону. Щоправда, у разі масштабування експерименту цей же аргумент працює на користь «Борисполя»: відстань від львівського летовища до кордону настільки мала, що значною мірою нівелює перевагу перельоту як економії часу. Усе ж до «Борисполя» ближче добиратися з усіх регіонів, крім західних. Крім того, ситуація із захистом, укриттями, інфраструктурою, персоналом і резервним живленням у «Борисполі» краща. А базова готовність до роботи — вища.Загалом готовність аеропортів різна й упирається в інвестиційні потреби (див. таблицю) — не надмірні, але неможливі без упевненості інвесторів, що тут узагалі хтось літатиме. Наскільки все це готове насправді, ілюструє відповідь Державіаслужби на офіційний запит ZN.UА (див. документ): перевірки готовності тривають, але фінального висновку ще немає. Тобто цифри в таблиці — це те, що вже порахували, але не фіналізували.

Необхідні інвестиції для відновлення операційної готовності аеропортів, млн грн

 АеродромТермінал«Бориспіль»Інфраструктура готова до операційної роботи«Львів»«Жуляни»258,299,5«Харків»94,8114,2«Одеса»75,0100«Запоріжжя»89,2107,4Дані на березень 2026 року, скориговані відповідно до Звіту про стан аеропортової галузі 2023 року.Другий етап — відкриття простору для медеваків під прапором ООН та іншими атрибутами гуманітарної місії. Перехід можливий лише після успішного першого етапу, коли координацію доведено до ідеалу: тут ризикує вже не лише екіпаж, а й поранені пасажири.Третій етап — разові чартерні рейси й поступове розширення маршрутної мережі. Звучить нескладно, доки не замислишся, як влаштований захист аеропорту системами ППО. Зенітно-ракетні комплекси захищають аеропорт на всі 360 градусів, доки з нього нічого не вилітає, а щойно літак підіймається — цей сектор більше не захищений, робота ППО в ньому небезпечна, і в цей момент вразливі й літак, і сам аеропорт. Що більше таких секторів, то слабший базовий захист. Тому поступовість тут — ключовий фактор.Фахівці галузі кажуть, що інциденти неминучі — важливо навчитися правильно на них реагувати, поступово збільшуючи навантаження на систему керування ризиками.Протидія загрозам виглядатиме так: ще до вильоту Об'єднаний центр командування, оператор і аеропорт оцінюють небезпеки — від воєнних до погодних. На зльоті й посадці, найризикованіших відрізках, екіпаж у реальному часі тримає зв'язок із центром, а військові перебувають у стані готовності. Під час польоту, уже після набору висоти, зв'язок і оцінка ризиків тривають. Якщо щось трапляється, цивільний диспетчер передає керування військовому колезі, який відводить літак у безпечний сектор, і далі вступає ППО. У режимі польоту такий маневр можливий і умовно безпечний. Інша справа — зліт і посадка: ці 15–20 і без того ризикованих хвилин в умовах повітряної загрози стають найризикованішими.Лише після успішного третього етапу можна переходити до фінальної стадії — регулярних перевезень. Це буде дуже обмежене сполучення: не більше двох рейсів на годину, тільки вдень, лише за ідеальних погодних умов. Але це вже повноцінний крок до нормального життя, важливий сигнал для авіарегулятора, страховиків і перевізників — і для людей. А головне — крок до відновлення галузі: відпрацювавши систему управління ризиками в одному аеропорту, її можна масштабувати на інші. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ Україна-2042. Стратегія за два мільйони, розчарувань на мільярди, перспективи нульові Так, у нас наразі вже нема кому літати, але охочі знайдуться, навіть попри воєнні загрози. Україна — цікавий ринок із населенням щонайменше у 25 мільйонів, із прогнозовано стабільним попитом на перельоти до/з країн ЄС «до родичів на свята», з величезним відкладеним попитом і цілковитою відсутністю конкуренції з боку місцевих перевізників. Дуже цікавий ринок, особливо для компаній із країн з політичним імунітетом від російських атак, як-от Китай, Туреччина чи ОАЕ. Ба більше, вони зацікавлені у співпраці, й переговори з такими перевізниками тривають, от тільки веде їх не уряд.

Мінімальна вмотивованість за високих ризиків

Уряд застряг на підготовці Стратегічної концепції, як без неї. Документ ще в роботі, але нам вдалося ознайомитися з робочим варіантом. Попри назву, документ стратегічного кута огляду не дає. Втім, по-перше, він ще в роботі й може бути доповнений; по-друге, його цінність — у консолідації всіх можливих загроз, без усунення яких навіть технічна евакуація порожнього літака неможлива.Найслабше місце — координація. Причому за будь-яких сценаріїв розвитку. Процес потребує тісної взаємодії багатьох відповідальних: військових, Державіаслужби, Украероруху, аеропорту, екіпажу, авіакомпанії, страхувальника, лізингодавця та, зрештою, уряду, за яким фінальне рішення. Що більше відповідальних, то менше координації, а зацікавленість учасників дуже різна.Військові, якщо буде наказ, його виконають. Але сприймають відкриття неба для цивільних перельотів як зубний біль під час мігрені: відповідальність шалена, будь-який неуспіх — їхній, усі здобутки — чиїсь.Державіаслужба — на бюджетному утриманні, на яке завантаженість повітряного простору не впливає. Украерорух від неї відрізняється лише джерелом фінансування — донорськими коштами, тож коматоз галузі його теж не бентежить. Уряд згадує про ідею щоразу, як про неї згадує президент. Але будемо відверті: і для творців «єБачка», і для їхніх наступників завдання надто комплексне. Насправді зацікавлені у відкритті хоч якихось перельотів тільки самі аеропорти, яким несила бачити занепад галузі.Отже, ми підходимо з мінімальною вмотивованістю до завдання запобігти максимуму ризиків. Перелік не вичерпний, але вже достатній для скепсису.Інформаційні. Під цим текстом збереться чимало коментарів про небезпеку польотів під час війни. На зустрічі з передання ізраїльського досвіду українським урядовцям один із представників Ізраїлю справедливо зауважив, що залізничні перевезення «під шахедами» мало чим відрізняються від авіаперельотів за тих самих умов. Ба більше, в поїзді зазвичай людей значно більше, а маневреність поїзда практично нульова. Але ж Укрзалізниця працює.Бо земля близько, для пасажирів безцінна навіть примарна можливість «вискочити і пересидіти в лісосмузі» атаку безпілотників. В авіації такої можливості немає, люди здебільшого бояться літати навіть за найсприятливіших умов. Що вже казати про реалії сьогодення. Не використати цього страху в ІПСО неможливо, і наслідки не забаряться.Кібератаки. Системи управління повітряним рухом, навігаційне обладнання, бронювання квитків — усе це цілі. Досить на кілька годин вивести з ладу зв'язок диспетчера з бортом чи систему ідентифікації — і про перельоти можна забути, навіть якщо жоден «Шахед» не підлетить до аеропорту. Гібридна війна не потребує ракети там, де вистачає одного фішингового листа.Енергетичні. Далеко не всі аеропорти мають достатні системи резервного живлення. Диспетчерська вежа без електрики — миттєва зупинка всього руху, за яку відповідає вже не пілот і не військові, а генератор, який не встигли купити чи обслужити. Ворог б'є по енергетиці системно, і аеропорт тут така сама точка вразливості, як підстанція чи котельня. Наразі лише одне летовище має вдосталь резервного живлення на екстрений випадок.Страхові та лізингові. Більшість страховиків і лізингодавців уникатимуть воєнних ризиків. Але хтось таки літає над Ізраїлем, близькосхідними країнами, Іраном і навіть Сомалі. У них воєнні ризики вже давно прораховані й вони до них готові. Так, напевно, Lufthаnsа чи Аіr Frаnсе в Україну не підуть. Але ми вже згадували, що зацікавитися нашим ринком можуть компанії з «політичним імунітетом» до росіян — з КНР, Туреччини, ОАЕ та, може, й зі США. Утім, на офіційний запит ZN.UА щодо проблем страхування в профільному міністерстві відповіли обтічно: триває взаємодія з міжнародними брокерами щодо перерахунку обсягів страхування з урахуванням воєнних ризиків — без конкретних умов чи назв партнерів.З відповідальністю все чіткіше: за безпеку польоту юридично відповідає авіаперевізник (стаття 10 Повітряного кодексу), а розслідувати інцидент буде експертна установа, яка провини не встановлює — це прерогатива слідства і суду. Утім, перший інцидент надовго відлякне як пасажирів, так і тих перевізників, що згодяться тут працювати. Тож ми підходимо до головної групи ризиків.Воєнні. Головна загроза — не підступний ворог: реагування на неї відпрацьовується до дрібниць. А от що робити з frіеndly fіrе — питання. Вогонь по своїх через помилку ідентифікації супроводжує всі війни. Сучасні технології зводять його до мінімуму, але не дають стовідсоткових гарантій. Особливо за наявності мобільних вогневих груп із переносними ПЗРК. Так, на крейсерській висоті великого літака «з плеча» не вразити, але є зльоти й посадки. Коли Михайло Федоров очолив Міноборони, його приголомшила як величезна кількість мобільних вогневих груп, так і мінімальна їхня керованість. А що робити з «гаражним РЕБом», який винахідники-раціоналізатори взагалі можуть випробовувати, не ставлячи до відома військове командування? Аеропорти підтверджують — такі випадки є та завдали їм чимало клопоту.Тут координація — буквально безцінна складова.Координатор процесу існує. Цього літа з'явився новий орган — Міжвідомчий центр координації використання повітряного простору та діяльності цивільних аеропортів, що об'єднав дев'ять відомств — від Служби зовнішньої розвідки та ГУР Міноборони до Нацполіції й Нацгвардії. Що ширше представництво на нараді, то менше шансів, що вона щось вирішить, зате відповідальність розмазується найтоншим із можливих шарів.На пряме запитання ZN.UА про конкретні кількісні показники, які уряд вважав би доказом достатнього зниження ризику, у Мінрозвитку конкретики не дали: Державіаслужба із робочою групою з представників ЦОВВ, правоохоронних і розвідувальних органів «постійно оцінює» рівень загрози.Важливо: Україна самостійно ухвалює рішення про відновлення цивільних польотів.

Коли Україна може відкрити небо, на думку ІКАО

ІКАО має методичні рекомендації (Dос 10084), як держави повинні ухвалювати рішення про відновлення цивільних авіаперевезень над зонами конфліктів. Документ дає чіткий алгоритм, який ми маємо застосувати.Хто ухвалює рішення. Відповідальність — на державі, яка обслуговує повітряний рух у власному просторі: рішення про відкриття неба не потребує «дозволу ззовні». Україна сама відстежує рівень загрози, створює цивільно-військовий орган для нагляду за спільним використанням простору та обмінюється розвідданими із сусідніми державами та ІКАО.Головний принцип — не разове рішення, а безперервний цикл. Замість очікування «миру» ІКАО пропонує постійний моніторинг: збір інформації про загрозу, оцінку вразливості, напрацювання рішень та їхній перегляд у разі змін.Критерії безпечного відновлення польотів — ознаки, за якими можна судити про зниження ризику, навіть якщо загроза не зникла повністю:

стійке зниження інтенсивності бойових дій, підтверджене припиненням ударів по аеропортах;відведення засобів ураження великої дальності від маршрутів і аеродромів або, навпаки, розгортання надійної ППО з чіткими протоколами;перемовини й режим припинення вогню, підкріплені реальними діями: відведенням військ, зняттям бойової готовності з авіації та ППО, гарантіями безпеки;спроможність аеронавігаційних служб видавати оперативні повідомлення, оновлювати документацію, відновлювати диспетчерське обслуговування та стеження за повітряним рухом;справність інфраструктури аеропортів;оновлений план дій на випадок надзвичайних ситуацій;поетапне відновлення без інцидентів: спершу внутрішні рейси чи суміжний простір, лише потім повне відкриття.

Відкриття має бути поетапним, а не одномоментним. ІКАО застерігає: навіть за сприятливих умов держави запроваджують тимчасові обмеження (за висотою, маршрутами, типами рейсів), які поступово звужують чи розширюють залежно від накопиченої довіри.Попри те, що весь повітряний простір України офіційно віднесений до конфліктної зони з високим ризиком і закритий для всіх, крім державних суден, ІКАО не вимагає повного зникнення загрози з боку Росії — лише зниження ризику до прийнятного рівня, підтвердженого вимірюваними показниками. На жаль, ми не бачили їх у жодному документі, проєкті чи офіційній відповіді.Тобто теоретично цивільна авіація може відновитися й без формального завершення війни — за умови стійкого тренду на деескалацію, дієвої системи ідентифікації повітряних суден і поетапного контрольованого відкриття простору. Так, з деескалацією останнім часом складно, як і з ППО, що прямо впливає на бажання військових відкривати небо цивільним.Утім, це не причина не готуватися взагалі. Буквально що раніше ми почнемо, то більше залишиться від української цивільної авіації.Роботи чимало — від інфраструктури й персоналу до переговорів із перевізниками, страховиками та лізингодавцями. Паралельно цілком реально відпрацьовувати координацію на спорадичних технічних та евакуаційних рейсах за згаданим поетапним планом. Це суттєво зекономить час на повернення до нормальної роботи та підживить галузь, яка на межі, хоча може генерувати мільярдні прибутки.Ми вже залишилися без національного перевізника, літаків, великої кількості цінних фахівців і значної частини інфраструктури. Погодьтеся, ситуація варта більшої уваги, ніж мляві щоквартальні засідання без очевидного поступу. Уряд мусить докласти максимум зусиль, щоб не втратити всього остаточно.

У 2022–2024 роках правоохоронці активно «штормили» оборонні компанії. Потім настало затишшя: кількість кримінальних проваджень за стттею191 Кримінального кодексу України у сфері мілтеху зменшилася в рази. Ніби галузь отримала негласний імунітет: можливо, держава усвідомила її критичну важливість для фронту, а можливо, існувала пряма політична вказівка не чіпати оборонного сектора. Однак 2025-го та на початку 2026 року такі справи виникали точково й значно рідше, ніж у гарячий період 2022–2024 років.Логіка проста і водночас тривожна: українські оборонні компанії за кілька років великої війни перетворилися зі стартапів і волонтерських ініціатив на системних гравців великого ринку з мільйонними контрактами, інвестиціями й тисячами співробітників. Масштабування виробництва призвело до посиленої уваги правоохоронних органів, бо, виявляється, до них теж можна прийти.Мотиви такої уваги можуть бути різними — від розслідування реальних порушень до спроб тиску, перерозподілу контрактів або впливу на власників бізнесу. Проте загальна тенденція очевидна: оборонну галузь почали сприймати як звичайний великий бізнес із податковими ризиками, пов’язаними контрагентами та підозрами у змовах. Державний оборонний контракт у цій системі став окремою й особливо зручною точкою входу для кримінальних проваджень. 

Нова хвиля тиску на мілтех

У липні 2026 року великими оборонними виробниками прокотилася хвиля обшуків. Найрезонанснішим епізодом стали обшуки в одного з найбільших українських виробників Vyrіy Іndustrіеs. Масштаб операції став сигналом для всього сектора: період негласного імунітету для оборонних виробників, схоже, завершився. 

Що правоохоронці ставлять у провину виробникам

Правоохоронці йдуть перевіреним класичним шляхом — тим, який вони вміють відпрацьовувати роками: державні оборонні контракти, коли підприємство постачає армії свою продукцію за бюджетні кошти.На тактичному рівні це виглядає просто. Правоохоронці приходять з обшуком, паралізують роботу підприємства і в результаті нібито демонструють суспільству публічний сигнал: раз прийшли, значить, до компанії є обґрунтовані претензії. Хоча на цьому етапі їхньої обґрунтованості ще ніхто не довів. Утім, пояснити логіку деяких дій складно.Водночас сам факт обшуку вже створює для підприємства репутаційні, операційні та фінансові проблеми. Фактично компанія змушена доводити свою добросовісність уже після того, як її роботу частково або повністю паралізували.На стратегічному рівні в основі більшості претензій лежить одна й та сама догма: маржинальність за оборонним контрактом не має перевищувати 25%. І слідство намагається довести, що калькуляція собівартості продукції, яку зробив бізнес, є завищеною, а отже, компанія завдала державі збитків.Слідчі детально аналізують, що саме компанія включила у вартість виробу. Якщо правоохоронці вважають, що частину витрат включили необґрунтовано, то різницю можуть трактувати як збитки, завдані державі. Однак проблема полягає в тому, що виробництво оборонної продукції значно складніше за просту формулу «вартість комплектуючих плюс націнка». Компанії витрачають кошти на розроблення, тестування, сертифікацію, логістику, утримання команди, оренду приміщень, безпеку виробництва та адаптацію виробів до потреб конкретних підрозділів.Більшість суперечок зазвичай розвивається за такими основними сценаріями.Адміністративні та непрямі витрати (зарплата персоналу, оренда, логістика, юридичний супровід чи обслуговування обладнання тощо). Спір про те, чи можна їх включати до собівартості продукції. Те, що для бізнесу є необхідними витратами на виробництво, у кримінальному провадженні може трактуватися як штучне завищення ціни.Ринкова ціна комплектуючих. Слідство перевіряє, чи закуповувала компанія компоненти за ринковими цінами, або ж, можливо, свідомо переплачувала пов’язаній структурі (пов’язаному з компанією ФОПу або пов’язаному підприємству), щоб потім якимось чином отримати з цього вигоду.Особливу увагу привертають операції з пов’язаними компаніями, закордонними постачальниками. Правоохоронці можуть припускати, що виробник свідомо купував комплектуючі дорожче в підконтрольної структури, щоб вивести частину коштів або збільшити собівартість кінцевого продукту.Легалізація коштів. Далі слідство намагається «дотягнути» справу до відмивання — досліджує, як компанія використовує зароблені гроші, шукає фіктивні операції чи операції з ФОПами, перевіряючи, чи стоять за ними реальні послуги.Класичну, давно відпрацьовану на цивільному бізнесі, схему мислення просто переносять на галузь, яка живе за зовсім іншими правилами. 

Проблема не в тому, що перевіряють, а в тому, як

Якщо оцінювати загалом усі кримінальні провадження та претензії до компаній мілтеху, які є зараз, то це виглядає як явно некваліфікована робота.Правоохоронці системно не враховують специфіки оборонного виробництва:

не орієнтуються у вимогах ДСТУ та військових стандартах;намагаються інкримінувати податкові порушення, по суті, не розуміючи механіки та ставок оподаткування в цій ніші;застосовують класичні підходи, сформовані під час розслідування справ за статтею 191 ККУ, до специфічної ніші оборонного сектора.

Тобто мислять категоріями «якщо гроші перераховано, повернути їх не можна». Але оборонний ринок давно живе за іншою логікою: тут перемагає той, хто здатний зробити якісний виріб дешевше і продати його через маркетплейс чи інший канал держзакупівлі, а не той, хто одного разу зафіксував ціну й більше до неї не повертається.Показовий приклад — механізм зміни ціни за тривалим контрактом. Вартість комплектуючих для дронів може і зростати, і падати протягом дії контракту. Щоб врахувати такі коливання, договори передбачають механізми повернення невикористаних коштів державі або постачання додаткової кількості товару на суму, що залишилася після зниження фактичної вартості. Це нормальна узгоджена практика галузі. Але слідство цього не розуміє й трактує подібні розрахунки як ознаку схеми, а не як штатний фінансовий механізм оборонного контракту.Така некваліфікованість — не тільки проблема бізнесу. Вона підтверджується й ззовні: у публічному полі навколо справ Vyrіy Іndustrіеs та «Української бронетехніки» фіксують обшуки без ухвал суду, супровід анонімними телеграм-каналами, які знали деталі ще до офіційної комунікації правоохоронців, «викривальні» матеріали від структур на кшталт ГО «Нон-Стоп Україна» — усе це більше нагадує інформаційний тиск, ніж об’єктивне розслідування. 

Враження «великого розподілу ринку»

Сукупність усіх цих факторів — некваліфіковані претензії, тактика паралічу роботи через обшук замість точкового доказування, інформаційний супровід через анонімні канали, справи, які «живуть» роками незалежно від доказової бази, — створює відчуття, що держава ініціювала великий перерозподіл ринку саме тоді, коли це найменше потрібно. Галузь щойно почала виходити на міжнародні контракти, залучати іноземних партнерів та інвестиції, і кожен новий обшук б'є не лише по конкретній компанії, а й по довірі до українського мілтеху загалом. 

Що робити компаніям уже зараз

Готуватися потрібно на обох рівнях одночасно.На тактичному — підготовка до самого факту обшуку. Команда повинна знати алгоритм поведінки під час слідчих дій, документи й техніка мають бути організовані так, щоб їх можливе вилучення не зупиняло виробництва. Кожен день простою в мілтеху — це втрати фронту.На стратегічному рівні — превентивний аудит кримінальних ризиків. Хоч як дивно це звучить для сектора, для якого швидкість постачання, якість виробу й безперебійна підтримка фронту завжди були пріоритетнішими за бюрократичне оформлення кожного кроку, саме документальна дисципліна зараз стає питанням виживання бізнесу. Часто підприємство ухвалює правильні бізнес-рішення, але оформлює їх так, що за документами у слідства з'являється формальна підстава для претензій. Навіть якщо по суті компанія не зробила нічого протиправного.Правовий захист і комплаєнс для мілтеху — це вже не розкіш і не другорядна витрата, а базова умова того, щоб залишитися в грі на ринку, який щойно навчився заробляти й саме тому став цікавим не лише інвесторам, а й правоохоронцям.

Коли йдеться про євроінтеграцію, урядовці зазвичай звітують про відсотки гармонізованого законодавства та складні макроекономічні критерії. Проте справжня готовність держави до вступу до Європейського Союзу вимірюється значно простішими речами — здатністю захистити життя та здоров'я власних громадян. Саме охорона здоров'я та якість довкілля є тим безкомпромісним лакмусовим папірцем, який показує Брюсселю нашу реальну, а не паперову євроінтеграційну зрілість.Однак саме тут Україна ризикує спіткнутися на шляху до членства. Одним із наріжних каменів цієї системи є Директива 2014/40/ЄС, яка детально регулює процеси виробництва, презентації та продажу тютюнових і пов'язаних із ними виробів. Головна мета цього масштабного європейського документа — встановити єдині, безкомпромісні правила для держав-членів, спрямовані на захист населення, насамперед дітей і молоді, від руйнівної шкоди тютюну та нікотину. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ Кіно та сигарети. Що втратили фільми разом із тютюновим димом

За що Брюссель може нас «похвалити»

Протягом останніх кількох років Україна продемонструвала вражаючу динаміку і зробила суттєвий крок назустріч суворим європейським стандартам. Головним рушієм цієї реформи стало ухвалення базового антитютюнового закону №1978-ІХ, який заклав основу для масштабної адаптації положень Директиви 2014/40/ЄС.Найпомітнішим і візуально відчутним досягненням стало впровадження сучасних європейських вимог до маркування тютюнової продукції. Відтепер, як і в будь-якій країні ЄС, на пачках сигарет потрібно розміщувати реалістичні комбіновані медичні попередження (страхітливі фотоілюстрації хвороб разом із попереджувальним текстом), що займають щонайменше 65% площі пачки.Окрім цього, український законодавець значно розширив інструментарій захисту: запровадив суворі вимоги до повного розкриття інформації про склад тютюнової продукції та інгредієнти; встановив чіткі правила щодо електронних сигарет і контейнерів для заправки; цілком заборонив продаж сигарет із характерними смаковими ароматизаторами (фруктовими, ментоловими тощо), які традиційно використовувалися індустрією як маркетинговий гачок для залучення підлітків до куріння.Водночас відбулася докорінна реформа законодавства щодо захисту населення від пасивного куріння. Україна кардинально розширила перелік громадських і робочих місць, які мають бути на 100% вільними від тютюнового диму. Найважливішим кроком тут стало  юридичне прирівнювання електронних сигарет, вейпів і новітніх пристроїв для нагрівання тютюну (ТВЕНів) до класичних сигарет. Будь-які ілюзії щодо «безпечного куріння» електронок у приміщеннях зруйнували на законодавчому рівні, що  відповідає рекомендаціям Всесвітньої організації охорони здоров'я (ВООЗ).Особливе місце у стратегії бездимного майбутнього посідає сфера освіти. Стаття 13 закону України №2899-ІV безапеляційно забороняє куріння, включно з використанням будь-яких електронних пристроїв і кальянів, у закладах освіти та на всій їхній території. Проте держава пішла далі: оновлений Закон України «Про освіту» поклав на кожного педагогічного працівника почесний, але водночас суворий юридичний обов'язок — власним прикладом формувати у дітей і студентів прагнення до здорового способу життя. Тобто вчитель чи професор більше не має права демонструвати нікотинову залежність, адже його авторитет є інструментом виховання. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ П’ять кроків до ЄС: чому героїзму недостатньо для вступу України до Євросоюзу

Хімічна пастка у шкільних портфелях

Утім, написати якісний європейський закон — це лише половина справи; набагато складніше забезпечити його неухильне виконання на практиці. Аналітичні звіти Центру громадського здоров'я (ЦГЗ) демонструють тривожну тенденцію. Попри солідну нормативну базу, у закладах громадського харчування (барах, ресторанах, нічних клубах) та на зупинках громадського транспорту і надалі фіксують масові порушення заборони куріння.Крім того, останні роки ознаменувалися агресивним вибухом популярності нових нікотинових продуктів, які часто залишаються поза фокусом чинного законодавства. Особливе занепокоєння викликають яскраві одноразові електронні сигарети на тисячі затяжок, дизайн і смаки яких очевидно орієнтовані на молодь, а також продукти на основі синтетичного нікотину й нікотинові подушечки (паучі), які підлітки вживають непомітно для дорослих просто під час уроків.Офіційна експертно-аналітична позиція МОЗ щодо електронних сигарет і вейпів, а також дослідження ЦГЗ України щодо негативного впливу на здоров'я дітей і молоді максимально чіткі: електронні сигарети не можна вважати безпечними виробами, особливо коли йдеться про дітей і молодь. Для неповнолітніх вони становлять високий ризик швидкого формування нікотинової залежності та негативного впливу на здоров'я. Це високотехнологічна пастка, яка завдає колосальної шкоди дитячому організму, провокує швидке формування важкої залежності, токсичні ураження легеневої тканини та розлади центральної нервової системи.Досвід країн ЄС доводить: жоден крок із посилення антитютюнового регулювання не дається легко. Кожна спроба обмежити продаж чи рекламу нікотину супроводжується колосальним за масштабами й фінансуванням лобізмом з боку транснаціональних тютюнових корпорацій.Так, під час ухвалення Директиви 2014/40/ЄС гіганти індустрії розгорнули масштабну юридичну війну, оскаржуючи її норми в судах і запевняючи, що обмеження ароматизаторів і великі графічні попередження знищать конкуренцію, порушать права інтелектуальної власності та призведуть до краху економіки. Проте Суд Євросоюзу ухвалив історичне рішення, повністю відхиливши позови тютюнових компаній і підтвердивши абсолютну законність та пропорційність Директиви.Суд чітко зафіксував фундаментальний принцип європейського права: захист життя та здоров'я людей має безумовний пріоритет над будь-якими комерційними, фінансовими чи корпоративними інтересами. Цей урок надзвичайно повчальний для українського політикуму та суспільства, де лобісти й досі намагаються гальмувати корисні ініціативи під виглядом «турботи про наповнення бюджету». ВАС ЗАЦІКАВИТЬ Євроінтеграція в освіті очима 190 тисяч учителів, батьків і управлінців

Гармонізація з європейськими стандартами

Україна вже довела, що здатна ухвалювати прогресивні рішення у сфері контролю над тютюном. Наша нормативна база стала значно ближчою до стандартів ЄС. Проте, щоб завершити цей шлях і виграти війну за здоров’я нації, громадянське суспільство та експертне середовище мають об’єднатися навколо адвокації чотирьох стратегічних напрямів.Передусім необхідно ліквідувати законодавчі прогалини щодо синтетичного нікотину та нікотинових подушечок (паучів), а також суттєво посилити регулювання обігу одноразових електронних сигарет. Насамперед ідеться про повну заборону їхнього продажу неповнолітнім, дієвий контроль за дотриманням вікових обмежень, заборону маркетингових практик, орієнтованих на дітей і молодь, а також врахування екологічних ризиків, пов'язаних з утилізацією літієвих батарей.Водночас потрібно негайно реанімувати державний контроль: повернути Держпродспоживслужбі право на реальні перевірки за скаргами громадян, запровадити дієвий моніторинг закладів і суттєво підвищити штрафи для порушників. Не менш важливий безкомпромісний захист дітей — від перекриття неконтрольованого продажу нікотинових гаджетів в Інтернеті до суворого дотримання бездимного середовища в закладах освіти та формування культури «власного прикладу» серед педагогів.І нарешті, Україна повинна діяти на випередження, тримаючи руку на пульсі оновлень Єврокомісії та синхронізуючи своє законодавство з новітніми підходами ЄС без багаторічних затримок. Євроінтеграція — це не одноразова акція з голосування за красиві законопроєкти, а щоденна спроможність держави захищати своїх громадян.

У найтяжчі часи, коли ринок сам не дає ради викликам, держави вмикають свої потужні «насоси», а саме — промоційні банки та установи розвитку. Вони мобілізують внутрішні ресурси, міжнародну допомогу і приватний капітал, поступово створюючи умови для відновлення та зростання.Мірилом їхньої ефективності є не освоєні бюджетні кошти, а те, що залишилося після їхнього використання: робочі місця, нове житло, дороги, виробництва, експорт, інвестиції.Україна опинилася саме в такій ситуації. Потреба в установах розвитку очевидна, і вони в нас уже є. Але виникає незручне запитання: чи справді вони виконують функцію розвитку, заради якої створювалися?

Коли «насос» перетворюється на касу

Є просте правило економічної політики: в умовах надзвичайного ризику приватний капітал стає надто обережним. Банки не готові брати на себе довгострокові й воєнні ризики, інвестори теж не фінансують проєктів із горизонтом у десять років, якщо незрозуміло, хто нестиме перший збиток.Саме тут і потрібна установа розвитку.Її завдання — не замістити собою ринок, а зробити можливим те, чого ринок сам зробити не може: взяти на себе частину ризику, структурувати проєкти, надати гарантії, залучити міжнародні ресурси й повернути в економіку приватні гроші. Інвестиції в Україну гальмує влада різних рівнів У Німеччині цю роль відіграє КfW, у Польщі — ВGК, у Франції — Вріfrаnсе та Саіssе dеs Déрôts. Це не просто «державні банки, які видають дешеві кредити». Це архітектори фінансового ринку. Їхня головна функція — перетворювати державний ресурс і довіру до держави на значно більший обсяг інвестицій.Україна вже має елементи такої системи. Є Укрфінжитло, через яке реалізується «єОселя». Є Держмолодьжитло. Є Національна установа розвитку (НУР), створена на базі колишнього Фонду розвитку підприємництва.З 1 січня 2026 року НУР офіційно запрацювала. Закон «Про Національну установу розвитку» визначає її як неприбуткову фінансову установу з особливим статусом, покликану сприяти економічному та соціальному розвитку й відновленню України. Закон передбачає фінансування, гарантування, реалізацію програм розвитку та підтримку тих цільових груп, які через недосконалість ринку не можуть отримати фінансування на доступних умовах. Тобто на папері ми вже майже прийшли до європейської моделі.Однак є проблема — українська фінансова архітектура значною мірою залишилася старою.Держава виділяє бюджетні кошти, установи запускають пільгове кредитування або компенсацію ставки, кошти доходять до кінцевого отримувача, і на цьому фінансовий ланцюг часто закінчується. Це не розвиток, а простий розподіл ресурсу.У справжній моделі розвитку бюджетна гривня має бути лише першим внеском у значно більший фінансовий ланцюг. Держава може надати гарантію, покрити перші втрати (fіrst-lоss), забезпечити дешеве довгострокове фондування, структурувати портфелі. А далі в систему повинні зайти банки, міжнародні фінансові організації, інвестори та ринок капіталу. Голову Держагентства з відновлення Сухомлина планують звільнити — депутат Одна гривня державного ризику має породжувати кілька гривень інвестицій. Інакше ми не залучаємо приватного капіталу, а витісняємо його.

«єОселя»: житлова програма чи інструмент відновлення?

Найпоказовіший приклад — житло.В Україні мільйони людей втратили житло або були змушені залишити свої домівки. Особливо це стосується жителів окупованих і зруйнованих промислових регіонів. Для них житло — це не просто фінансовий актив, це умова інтеграції в нову громаду, повернення до нормального життя і, зрештою, відновлення економіки територій, які прийняли переселенців. Саме тому державна іпотека могла б бути не лише житловою, а й регіональною та промисловою політикою.Проте статистика «єОселі» демонструє значну концентрацію кредитування в Києві та Київській області. Сам собою цей факт не означає, що програма неправильна. Але він порушує принципове запитання: чи використовує держава дефіцитний довгостроковий ресурс там, де його суспільна віддача максимальна?Якщо людина у відносно благополучному регіоні могла б отримати ринкову іпотеку, але додатково отримує значну державну субсидію, держава фактично допомагає профінансувати житлову операцію.А якщо та сама гривня допомагає інженеру з Бахмута придбати житло в громаді, де потрібні працівники, споживачі, діти в школах і платники податків, це вже зовсім інша економічна віддача. «єОселя» на межі. Чому державна іпотека може стати проблемою вже 2027 року Один кредит — це квартира. Але переїзд людини з окупованої території — це також новий працівник, ще один платник податків, споживач, попит на послуги та людський капітал для громади.Отже, питання не лише в тому, скільки іпотек видано. Питання в тому, яку економіку ми відновлюємо за допомогою цих іпотек.

НУР: установа розвитку чи ще один оператор програм?

З Національною установою розвитку ситуація ще цікавіша. Закон орієнтує її на кредитоспроможні підприємства, які мають потенціал для розвитку української економіки або працюють у пріоритетних сферах, але через недосконалість ринку не можуть отримати доступне фінансування. Це дуже близько до класичного мандата промоційного банку. Ба більше, закон закладає для НУР саме модель другого рівня — роботу через банки-партнери, а не пряме кредитування. Тобто правильну логіку вже прописано; питання лише в тому, чи не сповзе виконання назад до звичного роздавання коштів.Однак тоді виникає запитання: релокаційні гранти й ваучери існують, а де масштабний фінансовий інструмент — портфельні гарантії, fіrst-lоss, довге фондування для підприємств, які переміщують виробництво зі сходу України?Підприємство з Харкова, Запоріжжя, Донецької чи Луганської області може потребувати обладнання, нових приміщень, найму людей і кредиту на 7–10 років.Комерційний банк, звісно, бачить іншу картину: недостатнє забезпечення, довгий строк окупності та воєнний ризик.І тут має з'явитися Національна установа розвитку. Але не зі своїми кредитами, а взяти на себе перші 10–20% портфельного ризику, а банки профінансують решту. Може також гарантувати частину портфеля релокованих виробництв. Може разом із ЄІБ, ЄБРР, Світовим банком та іншими партнерами залучити довгостроковий ресурс і передати його банкам-партнерам. Може зробити ще безліч корисних речей… Нацбанк погіршив прогноз зростання ВВП: як це вплине на розвиток економіки? Це і є фінансова інженерія розвитку: портфельні гарантії, fіrst-lоss, довгострокове фондування, структурування портфелів, залучення міжнародного капіталу тощо. Тобто не просто компенсувати відсоткову ставку, а створити фінансовий продукт, якого без державного втручання взагалі ніколи не виникне. Саме в цьому полягає робота установи розвитку.

Не кожна бюджетна гривня однаково корисна

Україна має величезну кількість програм державної підтримки. Частина з них реально працює. Наприклад, за даними Мінекономіки, у межах програми «Зроблено в Україні», зокрема через «Доступні кредити 5–7–9%», станом на 13 липня 2026 року за час повномасштабної війни видано 121,7 тис. кредитів на 473,6 млрд грн.Та проблема в іншому.Чи вимірюємо ми результат цих програм за єдиною логікою?Бюджет може одночасно субсидувати виробництво, торгівлю, енергетику, житло, мікробізнес і десятки інших напрямів. Кожна програма може формально бути успішною. Але суспільство має отримувати відповідь на інше запитання: що ми отримали на одну гривню державного ресурсу?Скільки створено робочих місць? Скільки квадратних метрів житла? Скільки нових виробничих потужностей? Скільки експорту? Скільки приватного капіталу залучено? Скільки підприємств зі сходу відновили роботу?Без таких показників ми приречені рахувати не результат, а «освоєння». І тут виникає ще одна небезпека.Якщо держава роками компенсує різницю між ринковою та пільговою ставкою, але не створює механізму виходу підприємства на нормальне ринкове фінансування, ми отримуємо замість інструменту розвитку постійну бюджетну залежність. Підтримка має бути мостом до ринку, а не заміною ринку.

Найнебезпечніше те, що ми не бачимо повної картини

Окремо «єОселя» може здаватися логічною, як і програма «5–7–9» чи грантові програми. Але держава повинна бачити їх як єдиний портфель державного ризику, бо бюджет, державні гарантії, та й донорські кошти — це обмежений ресурс.Якщо кожна інституція створює власну програму, держава може не побачити головного: скільки коштів вона витратила на субсидування одного й того самого ризику і скільки приватного капіталу могла б залучити замість цього.Європейська логіка принципово інша.КfW використовує державну кредитоспроможність для створення дешевого довгострокового ресурсу, який через банківську систему доходить до позичальника. Програма «5-7-9%»: уряд знизив ставку для агровиробників ВGК працює з банками, муніципалітетами, інфраструктурними й експортними проєктами, а також державними та європейськими програмами.Французька модель додає довгостроковий інституційний капітал та інвестиції у промисловий і технологічний розвиток.Тому питання для України не в тому, скільки державних банків ми маємо. Питання в тому, чи має Україна системну політику відновлення та розвитку.

Що потрібно зробити?

Перше — перестати оцінювати установи за обсягом виданих коштів.КРІ мають вимірювати суспільний ефект: робочі місця, житло, виробничі об'єкти, експорт, приватний капітал, інвестиції в регіони. Не «видано 10 млрд грн», а «залучено 30 млрд грн приватних інвестицій і створено 15 тисяч робочих місць».Друге — відокремити соціальну політику від фінансової інженерії.Якщо держава хоче зробити іпотеку доступною певній категорії громадян, тоді це нормальна соціальна політика. Але не обов'язково десятиліттями фінансувати весь кредит із бюджету. Держава може компенсувати соціальну частину ризику або ставки, тоді як довгий ресурс має приходити з фінансового ринку.Третє — перетворити НУР з оператора програм на справжній промоційний інститут.Закон уже дає для цього основу: кредити, гарантії, роботу з міжнародними фінансовими організаціями, підтримку цільових груп й оцінку ефективності програм. Потрібно перейти від логіки: «Ось наш бюджет. Кому дамо пільговий кредит?» до логіки: «Який ринковий провал ми усуваємо і скільки приватного капіталу залучимо на одну державну гривню?».Четверте — створити єдину систему установ розвитку.Не обов'язково негайно об'єднувати НУР, Укрфінжитло і Держмолодьжитло в одну юридичну особу. Це навіть може бути помилкою. Потрібні спільний стратегічний мандат, єдина політика ризику, єдині принципи роботи з міжнародними фінансовими організаціями та єдина система оцінки результатів. Державні фінанси не в змозі суттєво вплинути на розвиток економіки України – експерт А всередині можуть працювати спеціалізовані «вікна»: житло, інфраструктура, промисловість, МСБ, енергетика, зелений перехід.П'яте — створити ринковий вихід для державних програм.Особливо це важливо для житла. Держава не повинна роками накопичувати на власному балансі портфелі пільгових іпотек. Потрібен ланцюг: гарантія → формування портфеля → сек'юритизація (соvеrеd bоnds) → приватний капітал.Тоді державний ресурс перестає бути одноразовою бюджетною витратою і стає револьверним фінансовим інструментом.Шосте й головне — Україна входить у період, коли грошей завжди буде менше, ніж потреб. Потреби відновлення вимірюватимуться сотнями мільярдів доларів. Бюджет цього не витягне. Міжнародна допомога також.Тому нам не потрібна держава, яка намагається власними грошима профінансувати всю економіку. Нам потрібна держава, яка вміє структурувати проєкти, брати на себе частину ризику та залучати приватний капітал. У цьому й полягає сенс установи розвитку. Бо це не гаманець держави. Це її інвестиційний насос, який має збирати ресурси з бюджету, міжнародної допомоги та державних гарантій і проштовхувати їх через фінансову систему в економіку, збільшуючи їх на кожному наступному етапі.Якщо одна гривня державного капіталу породжує 3, 5 чи 10 гривень інвестицій, тоді система працює. Якщо ж на вході ми маємо 100 млрд грн державного ресурсу, а на виході — черговий пакет пільгових кредитів, які держава десятиліттями повинна субсидувати, то це вже не установа розвитку, це просто дорогий бюджетний розподільник.І, можливо, саме зараз настав момент перестати звітувати, скільки грошей ми роздали, і нарешті почати замислюватися, що змінилося завдяки цим грошам.

Група Європейського інвестиційного банку (ЄІБ) надала Україні позику у 50 млн євро, доповнену грантом ЄС у розмірі 50 млн євро, на будівництво соціального житла. Ці 100 млн євро від Європейського інвестиційного банку та Європейської комісії — не просто чергова міжнародна допомога. Це шанс для України докорінно змінити правила фінансування житлового будівництва. От тільки чи використає цей шанс українська влада?Насправді ЄІБ та Єврокомісія пропонують Україні не лише гроші. Вони пропонують нову модель фінансування — нові правила гри.І саме тут криється головний ризик.Ми можемо взяти ці правила і... непомітно перетворити їх на стару систему.

У нас не криза грошей — у нас криза фінансової архітектури

Десятиліттями Україна сперечається, хто винен у кризі житлового будівництва: забудовники, банки, місцева влада, суди, політики.Насправді проблема не в тому, що в Україні бракує грошей. Проблема в тому, як вони рухаються, потрапляючи у систему фінансування житлобудівництва, де покупець — не покупець, а інвестор, інвестує він не у квадратні метри, а у права вимоги.Ми побудували систему, в якій навіть добросовісний забудовник змушений використовувати механізми, які зовні нагадують фінансову піраміду. Не тому, що він шахрай. А тому, що система не залишила йому іншого джерела ліквідності. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ Україна залучить понад 251 млн євро на житлові програми — Кулеба У більшості європейських країн кожен будинок, який зводиться, живе власним фінансовим життям. Його гроші не можуть піти на інший об'єкт, і його борги не можуть покриватися продажами в іншому проєкті. Саме тому банк фінансує не будівельну компанію, а конкретний будівельний проєкт.В Україні все навпаки: один житловий комплекс часто фінансує інший. І поки продажі тривають — система працює. Щойно продажі сповільнюються — валиться не один будинок, а за принципом доміно валиться увесь ланцюг.Саме цю хворобу роками намагаються лікувати пільговою іпотекою, компенсацією відсоткової ставки чи черговою «унікальною» державною програмою. Але жодна з них не лікувала причину — усі паліативно лікували симптоми.

Проєктне фінансування — це не про гроші

Це про довіру до грошового потоку конкретного проєкту, який юридично і фінансово відокремлений від усього іншого бізнесу забудовника. Саме такого розділення в Україні практично немає. Тому банк або кредитує компанію під заставу й особисті гарантії власника, або не кредитує взагалі. А забудовник змушений перекривати касові розриви коштами покупців інших об'єктів. І робить він це не тому, що хоче, а тому, що іншого джерела ліквідності система йому не дала. Саме тому будь-який зовнішній шок — війна, повітряні тривоги, падіння попиту чи навіть звичайний сезонний спад продажів — миттєво передається всім проєктам.Це не випадковість — це конструкція системи. Бо довіра — це найцінніший ресурс, який втрачається за один цикл банкрутств і відновлюється роками.

У чому шанс?

Пілотна програма ЄІБ та ЄС із будівництва соціального житла вперше пропонує Україні не чергову компенсацію відсоткової ставки. Вона пропонує проєктне фінансування: відокремлені рахунки, окремий моніторинг, окрему відповідальність за кожний конкретний об'єкт. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ «єОселя» на межі. Чому державна іпотека може стати проблемою вже 2027 року Для ЄІБ це лише пілотний проєкт соціального житла. А для України це перевірка на значно важливіші речі: чи здатні наші інституції працювати за правилами проєктного фінансування?Якщо ні, проблема буде не в соціальному житлі. Вона проявиться в кожному майбутньому проєкті — житловому, муніципальному чи інфраструктурному.

Найбільший ризик

Найбільший ризик цієї програми полягає зовсім не в тому, що вона не отримає фінансування.Найбільший ризик — що її буде реалізовано за старими українськими правилами.Тоді проєктне фінансування непомітно перетвориться на звичайне бюджетне фінансування будівництва, а міжнародні партнери зроблять висновок, що модель не працює.Хоча насправді не спрацює не модель, а інституції, які мали б забезпечити її виконання.Саме тут прихована головна тема цієї історії.ЄІБ інвестує не лише у соціальне житло. Він інвестує у здатність українських інституцій виконувати правила. Саме це і є найціннішим активом будь-якого ринку капіталу. Гроші можна виділити один раз, а інституції і довіра будуються десятиліттями.Тому питання сьогодні звучить набагато ширше, ніж може здатися: чи готова українська нормативна та інституційна система прийняти проєктне фінансування? Чи вона неминуче «перекодує» його у сумнозвісну модель фінансування забудовника? ВАС ЗАЦІКАВИТЬ Житло для одного мільйона сімей: влада хоче змінити програму державної іпотеки під 3% Ці питання нікого не звинувачують, але саме від відповіді на них залежить, чи стане цей проєкт початком нової архітектури українського ринку житла або ж залишиться ще одним успішно освоєним донорським міжнародним проєктом.Можливо, через кілька років ці 100 млн євро згадуватимуть не тому, що за них побудували кілька сотень квартир. Їх згадуватимуть тому, що саме тоді Україна або перейшла до справжнього проєктного фінансування, або остаточно втратила цей шанс.Тоді питання полягатиме вже не в тому, скільки грошей готові надати міжнародні партнери.Питання буде іншим: чи здатна Україна працювати за правилами, без яких великі інвестиції просто не приходять.100 млн євро — це не ліки. Це тест на те, чи готовий хворий організм України прийняти нову модель фінансування. Бо навіть найсильніший антибіотик не допоможе, якщо його приймають за старою схемою.