Дзеркало Тижня

Повномасштабна війна суттєво змінила транспортні потреби України. Внутрішня міграція, зміна логістичних маршрутів, необхідність швидкого відкриття нових рейсів і забезпечення мобільності населення потребують сучасної, гнучкої й ефективної системи організації пасажирських перевезень. Водночас доступ до ринку й надалі регулюється конкурсною моделлю, сформованою за інших економічних умов, яка дедалі менше відповідає сучасним викликам.
Громадська спілка «Асоціація автомобільного транспорту України», узагальнивши практичний досвід ліцензованих перевізників з усіх регіонів держави, дійшла висновку, що внутрішній ринок пасажирських перевезень потребує не окремих змін, а комплексної реформи. Її основою має стати перехід від конкурсної системи до заявницького принципу доступу на ринок, коли право здійснювати внутрішні перевезення визначатиметься не рішенням конкурсної комісії, а відповідністю перевізника вимогам законодавства.

ВАС ЗАЦІКАВИТЬ





Львів, Одеса, Дніпро, Харків, Київ — п’ять економік, які так і не стали однією країною



Конкуренція є фундаментом ринкової економіки. Вона стимулює інвестиції, оновлення рухомого складу, підвищення безпеки та якості транспортних послуг. Проте в чинній моделі перевізники часто конкурують не за довіру пасажира, а за право отримати маршрут шляхом проходження складних адміністративних процедур. Значні ресурси спрямовуються на підготовку конкурсної документації та проходження погоджень замість розвитку підприємств, впровадження сучасних технологій і підвищення якості перевезень.
Крім того, чинна (конкурсна) система створює додаткове адміністративне навантаження, знижує оперативність ухвалення рішень, ускладнює відкриття нових маршрутів і не забезпечує необхідної гнучкості в умовах швидких змін транспортних потреб країни. Будь-яка система, що значною мірою залежить від адміністративних рішень, також породжує ризики неоднакового застосування законодавства та негативно впливає на інвестиційну привабливість галузі.
Сучасна роль держави полягає не у визначенні переможців конкурсів, а у встановленні однакових правил для всіх учасників ринку, контролі за їхнім дотриманням і забезпеченні безпеки перевезень. Якщо перевізник має чинну ліцензію, технічно справні транспортні засоби, кваліфікований персонал, виконує вимоги законодавства та відповідає встановленим критеріям, відсутні об’єктивні підстави для проходження додаткової конкурсної процедури.
Саме тому Асоціація пропонує перейти до заявницького принципу доступу до ринку. Його суть полягає в тому, що перевізник через електронний кабінет подає заяву про намір здійснювати перевезення за визначеним маршрутом, після чого інформаційна система автоматично перевіряє відомості за державними реєстрами: наявність ліцензії, відповідність транспортних засобів установленим вимогам, необхідні документи та інші передбачені законодавством критерії. За умови їхнього дотримання право на здійснення перевезень формується автоматично, без проведення конкурсу та без ухвалення суб’єктивних рішень посадовими особами.

ВАС ЗАЦІКАВИТЬ





Коли Україна відкриє небо. Можливості й перепони для повернення цивільної авіації



Такий підхід не послаблює державного контролю, а навпаки, робить його ефективнішим. Органи влади зосереджуються на виконанні своїх основних функцій: контролі за безпекою перевезень, дотриманням ліцензійних умов, технічним станом транспортних засобів, режимом праці водіїв та якістю транспортних послуг, забезпечуючи прозорі й рівні правила роботи для всіх учасників ринку.
Водночас реформа має враховувати різну природу комерційних і соціальних перевезень. Комерційні маршрути повинні функціонувати за ринковими принципами, коли перевізники конкурують якістю послуг, безпекою, комфортом і вартістю перевезень, а остаточний вибір робить пасажир. Натомість соціальні маршрути, які забезпечують транспортне сполучення малонаселених або віддалених громад і є економічно нерентабельними, мають організовуватися за моделлю публічного замовлення.
У такій моделі органи державної влади або місцевого самоврядування визначають потребу у транспортному сполученні, формують умови надання послуг, встановлюють вимоги до їхньої якості та компенсують перевізнику економічно обґрунтовані витрати. Саме суспільство через державний або місцеві бюджети повинно фінансувати виконання соціальної функції, а не перекладати цього обов’язку на комерційних перевізників.
Такий підхід відповідає європейській практиці, забезпечує стабільне транспортне сполучення незалежно від рівня пасажиропотоку та дає можливість чітко розмежувати державне регулювання й ринкову конкуренцію. В умовах децентралізації саме територіальні громади найкраще розуміють транспортні потреби своїх жителів і можуть визначати необхідні соціальні маршрути, обсяги фінансування та вимоги до перевезень.
Запровадження цифрових інструментів, відкритих реєстрів, електронного кабінету перевізника, автоматизованої перевірки документів і цифрового контролю за виконанням перевезень забезпечить прозорість процедур, мінімізує людський фактор і значно скоротить адміністративні витрати як для держави, так і для бізнесу.

ВАС ЗАЦІКАВИТЬ





Найамбітніший урядовий план останніх років. І найзручніша лазівка його не виконати



Перехід до заявницького принципу створить зрозумілі, однакові та передбачувані правила роботи. Перевізники зможуть спрямовувати ресурси не на проходження складних конкурсних процедур, а на оновлення автобусного парку, впровадження сучасних технологій, підвищення безпеки та покращення сервісу. Це сприятиме інвестиційній привабливості галузі, розвитку добросовісної конкуренції, створенню нових робочих місць і збільшенню податкових надходжень.
Найбільшу користь від реформи отримає пасажир. Саме він, а не адміністративний орган, має визначати успішність перевізника. Конкуренція за довіру пасажирів стимулюватиме підприємства підвищувати якість обслуговування, дотримуватися графіків руху, оновлювати рухомий склад, впроваджувати цифрові сервіси та забезпечувати високі стандарти безпеки.
***
Отже, перехід від конкурсної моделі до заявницького принципу є  зміною не лише процедури доступу до ринку, а й самої філософії державного регулювання. Держава має забезпечувати рівні правила, ефективний контроль і безпеку перевезень, а право здійснювати господарську діяльність повинно залежати виключно від відповідності перевізника вимогам законодавства.
Така модель поєднує цифровізацію, дерегуляцію й ефективний державний нагляд, відповідає європейським принципам функціонування транспортного ринку та створює баланс інтересів держави, бізнесу, територіальних громад і пасажирів. Саме така реформа здатна забезпечити розвиток сучасного, прозорого та конкурентного ринку внутрішніх пасажирських перевезень в Україні.

Для підготовки цього тексту ZN.UА спілкувалося на умовах анонімності із представниками Державіаслужби, Украероруху, українських аеропортів, а також військовими та ізраїльськими експертами галузі.Ми наївно сподіваємося, що цивільні авіаперельоти повернуться в наше життя, щойно налагодиться безпекова ситуація. Ми назавжди забудемо про добові переїзди до аеропортів сусідніх країн, про непривітних прикордонників і годинні очікування. Ми щасливі повернемося в «Бориспіль», з яким пов'язано стільки спогадів про зустрічі та розставання перед гейтами, де на стійках реєстрації — SkyUр та Wіndrоsе, а на перонах стоять літаки МАУ із синіми соколами в жовтих колах.На жаль, так уже не буде. Українська цивільна авіація важко переживає тривалий простій і може не пережити, якщо терміново не взятися до роботи. Так, попри війну. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ Найамбітніший урядовий план останніх років. І найзручніша лазівка його не виконати Україна — одна з небагатьох темних плям на Flіghtrаdаr. Крім нас, чорніють лише непридатні для польотів Гімалаї. У світі зараз триває з пів сотні воєн — рекорд із часів Другої світової, тож мимоволі задумуєшся: чому небо в країнах, які переживають схожу біду, не закрите? Як працюють аеропорти Ізраїлю, чому практично не зупинявся аеропорт Янгона та як Іран уже частково відкрив свій повітряний простір для транзитних рейсів?Не тому, що ми скучили за небом, хоча дуже. Не тому, що мусимо добу їхати до аеропорту  Шопена замість години до «Борисполя». І не тому, що організувати логістику в багатомільйонній країні без авіації неможливо.Тому що простій — смерть для галузі, яка активно розвивалася, створювала робочі місця, додану вартість і була маркером цивілізованого суспільства. Що довше українська цивільна авіація в летаргії, то менше від неї лишається.Ми вже лишилися без національного перевізника: «Авіалінії Антонова» — вантажний перевізник, якому пасажирський напрямок доведеться починати з нуля. МАУ — банкрути, а їхні літаки більше не полетять. Wіndrоsе має за кордоном два літаки, тим і працює, аналогічно — SkyUр. Чи не в найкращому стані Skylіnе, що зберегла з десяток бортів в активній роботі та обслуговує чартерні напрямки в інших країнах. Але навіть повернувшись, на національного перевізника вона не замахнеться — на це потрібні десятки мільярдів доларів.Ми лишилися й без більшості аеропортів. До 24 лютого 2022 року в Україні працювало 14 аеропортів, шість із яких — «Бориспіль», «Львів», «Одеса», «Жуляни», «Харків», «Запоріжжя» — обслуговували 98% трафіку і генерували близько 2,5 млрд євро доходів (див. рис. 1–2). Наразі працюють лише «Бориспіль» і «Львів». «Харків» і «Жуляни» пошкоджені частково, «Одеса» й «Запоріжжя» зазнали суттєвих руйнувань. «Прильоти» були й по «Львову» з «Борисполем», відмінність лише в тому, що ці летовища державні, зберегли часткове фінансування, можуть одразу усувати пошкодження та загалом продовжують утримувати частково персонал і функціональність. Решті ж, навіть за умови відкриття неба, знадобляться роки на відновлення, пошук фахівців і, головне, інвестицій.Разом з інфраструктурою ми стрімко втрачаємо кваліфікований персонал. У «Жулянах», «Харкові», «Одесі», «Запоріжжі» та «Львові» бракує від половини до двох третин персоналу. Майже повністю вдалося зберегти працівників «Борисполя», але й там є відплив — то більший, що довше не працює аеропорт. Наприклад, «Бориспіль» домовився про співпрацю з Київським авіаційним інститутом, запропонувавши студентам майже дві сотні вакансій. Зустрічалися, мотивували молодь — і за результатами найняли вісьмох людей. Небажання працювати у фактично мертвій галузі зрозуміле.На рисунку 3 видно темп, яким відновлювався пасажиропотік головного аеропорту країни після ковідного локдауну: два роки, щоб вийти на дві третини допандемічного рівня — за наявності величезного відкладеного попиту, готової інфраструктури й без жодних безпекових ризиків.Диво, що після 52 місяців простою галузі ми досі маємо два аеропорти з інфраструктурою, яка працює, і збережених фахівців. Але вічно це диво не триватиме. Тим паче загроза з боку Росії нікуди не подінеться ні із завершенням гарячої фази війни, ні з підписанням будь-якого документа, що її фіналізує, — будь-яке зниження безпекових стандартів залишиться відкладеним у часі ризиком.Тож наче не так уже й принципово чекати завершення війни, щоб починати повертатися до цивільних польотів. Ідеї такі вже озвучувалися, завдання ставилися, робочі групи створювалися, досвід Ізраїлю переймався. Але… не летить.Щоб зрозуміти, чому, ми ознайомилися з концепцією підготовки до відкриття неба, причому вона розрахована як на старт уже зараз, буквально в умовах війни, так і на запуск після її «завершення». І тут не обійтися без лапок: варіативність завершення вкрай широка, Корейська війна юридично триває вже 76 років.

Поетапно стати на крило

Йдеться про дуже обережний і поступовий перехід до обмеженої роботи. Перший етап — технічні рейси з евакуації тих літаків, що застрягли в Україні після повномасштабного вторгнення. Тест системи управління ризиками, який заразом знизить страхові ризики та дасть можливість власникам зберегти літаки в робочому стані. Приклад МАУ, чиї літаки без обслуговування вже ніколи не полетять, доводить, як це важливо.Кілька таких вильотів і навіть один приліт уже здійснили. Першими ластівками стали турецькі військово-транспортні літаки, які привезли в Україну гуманітарну допомогу в ніч проти 24 лютого 2022 року й застрягли тут через закриття повітряного простору. Їх повернення до Туреччини готували вісім місяців.Далі підготовка займала щораз менше часу, і нині система готова до умовної регулярності таких польотів. Ризики помірні — літаків небагато, пасажирів вони не везтимуть, зате координація між усіма учасниками, задіяними в процесі, перевіряється на практиці.Майже всі, з ким ми спілкувалися, насамперед згадували аеропорт «Львів» як стартовий майданчик для пробних польотів. Аргумент суто географічний — він ближче до західного кордону. Щоправда, у разі масштабування експерименту цей же аргумент працює на користь «Борисполя»: відстань від львівського летовища до кордону настільки мала, що значною мірою нівелює перевагу перельоту як економії часу. Усе ж до «Борисполя» ближче добиратися з усіх регіонів, крім західних. Крім того, ситуація із захистом, укриттями, інфраструктурою, персоналом і резервним живленням у «Борисполі» краща. А базова готовність до роботи — вища.Загалом готовність аеропортів різна й упирається в інвестиційні потреби (див. таблицю) — не надмірні, але неможливі без упевненості інвесторів, що тут узагалі хтось літатиме. Наскільки все це готове насправді, ілюструє відповідь Державіаслужби на офіційний запит ZN.UА (див. документ): перевірки готовності тривають, але фінального висновку ще немає. Тобто цифри в таблиці — це те, що вже порахували, але не фіналізували.

Необхідні інвестиції для відновлення операційної готовності аеропортів, млн грн

 АеродромТермінал«Бориспіль»Інфраструктура готова до операційної роботи«Львів»«Жуляни»258,299,5«Харків»94,8114,2«Одеса»75,0100«Запоріжжя»89,2107,4Дані на березень 2026 року, скориговані відповідно до Звіту про стан аеропортової галузі 2023 року.Другий етап — відкриття простору для медеваків під прапором ООН та іншими атрибутами гуманітарної місії. Перехід можливий лише після успішного першого етапу, коли координацію доведено до ідеалу: тут ризикує вже не лише екіпаж, а й поранені пасажири.Третій етап — разові чартерні рейси й поступове розширення маршрутної мережі. Звучить нескладно, доки не замислишся, як влаштований захист аеропорту системами ППО. Зенітно-ракетні комплекси захищають аеропорт на всі 360 градусів, доки з нього нічого не вилітає, а щойно літак підіймається — цей сектор більше не захищений, робота ППО в ньому небезпечна, і в цей момент вразливі й літак, і сам аеропорт. Що більше таких секторів, то слабший базовий захист. Тому поступовість тут — ключовий фактор.Фахівці галузі кажуть, що інциденти неминучі — важливо навчитися правильно на них реагувати, поступово збільшуючи навантаження на систему керування ризиками.Протидія загрозам виглядатиме так: ще до вильоту Об'єднаний центр командування, оператор і аеропорт оцінюють небезпеки — від воєнних до погодних. На зльоті й посадці, найризикованіших відрізках, екіпаж у реальному часі тримає зв'язок із центром, а військові перебувають у стані готовності. Під час польоту, уже після набору висоти, зв'язок і оцінка ризиків тривають. Якщо щось трапляється, цивільний диспетчер передає керування військовому колезі, який відводить літак у безпечний сектор, і далі вступає ППО. У режимі польоту такий маневр можливий і умовно безпечний. Інша справа — зліт і посадка: ці 15–20 і без того ризикованих хвилин в умовах повітряної загрози стають найризикованішими.Лише після успішного третього етапу можна переходити до фінальної стадії — регулярних перевезень. Це буде дуже обмежене сполучення: не більше двох рейсів на годину, тільки вдень, лише за ідеальних погодних умов. Але це вже повноцінний крок до нормального життя, важливий сигнал для авіарегулятора, страховиків і перевізників — і для людей. А головне — крок до відновлення галузі: відпрацювавши систему управління ризиками в одному аеропорту, її можна масштабувати на інші. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ Україна-2042. Стратегія за два мільйони, розчарувань на мільярди, перспективи нульові Так, у нас наразі вже нема кому літати, але охочі знайдуться, навіть попри воєнні загрози. Україна — цікавий ринок із населенням щонайменше у 25 мільйонів, із прогнозовано стабільним попитом на перельоти до/з країн ЄС «до родичів на свята», з величезним відкладеним попитом і цілковитою відсутністю конкуренції з боку місцевих перевізників. Дуже цікавий ринок, особливо для компаній із країн з політичним імунітетом від російських атак, як-от Китай, Туреччина чи ОАЕ. Ба більше, вони зацікавлені у співпраці, й переговори з такими перевізниками тривають, от тільки веде їх не уряд.

Мінімальна вмотивованість за високих ризиків

Уряд застряг на підготовці Стратегічної концепції, як без неї. Документ ще в роботі, але нам вдалося ознайомитися з робочим варіантом. Попри назву, документ стратегічного кута огляду не дає. Втім, по-перше, він ще в роботі й може бути доповнений; по-друге, його цінність — у консолідації всіх можливих загроз, без усунення яких навіть технічна евакуація порожнього літака неможлива.Найслабше місце — координація. Причому за будь-яких сценаріїв розвитку. Процес потребує тісної взаємодії багатьох відповідальних: військових, Державіаслужби, Украероруху, аеропорту, екіпажу, авіакомпанії, страхувальника, лізингодавця та, зрештою, уряду, за яким фінальне рішення. Що більше відповідальних, то менше координації, а зацікавленість учасників дуже різна.Військові, якщо буде наказ, його виконають. Але сприймають відкриття неба для цивільних перельотів як зубний біль під час мігрені: відповідальність шалена, будь-який неуспіх — їхній, усі здобутки — чиїсь.Державіаслужба — на бюджетному утриманні, на яке завантаженість повітряного простору не впливає. Украерорух від неї відрізняється лише джерелом фінансування — донорськими коштами, тож коматоз галузі його теж не бентежить. Уряд згадує про ідею щоразу, як про неї згадує президент. Але будемо відверті: і для творців «єБачка», і для їхніх наступників завдання надто комплексне. Насправді зацікавлені у відкритті хоч якихось перельотів тільки самі аеропорти, яким несила бачити занепад галузі.Отже, ми підходимо з мінімальною вмотивованістю до завдання запобігти максимуму ризиків. Перелік не вичерпний, але вже достатній для скепсису.Інформаційні. Під цим текстом збереться чимало коментарів про небезпеку польотів під час війни. На зустрічі з передання ізраїльського досвіду українським урядовцям один із представників Ізраїлю справедливо зауважив, що залізничні перевезення «під шахедами» мало чим відрізняються від авіаперельотів за тих самих умов. Ба більше, в поїзді зазвичай людей значно більше, а маневреність поїзда практично нульова. Але ж Укрзалізниця працює.Бо земля близько, для пасажирів безцінна навіть примарна можливість «вискочити і пересидіти в лісосмузі» атаку безпілотників. В авіації такої можливості немає, люди здебільшого бояться літати навіть за найсприятливіших умов. Що вже казати про реалії сьогодення. Не використати цього страху в ІПСО неможливо, і наслідки не забаряться.Кібератаки. Системи управління повітряним рухом, навігаційне обладнання, бронювання квитків — усе це цілі. Досить на кілька годин вивести з ладу зв'язок диспетчера з бортом чи систему ідентифікації — і про перельоти можна забути, навіть якщо жоден «Шахед» не підлетить до аеропорту. Гібридна війна не потребує ракети там, де вистачає одного фішингового листа.Енергетичні. Далеко не всі аеропорти мають достатні системи резервного живлення. Диспетчерська вежа без електрики — миттєва зупинка всього руху, за яку відповідає вже не пілот і не військові, а генератор, який не встигли купити чи обслужити. Ворог б'є по енергетиці системно, і аеропорт тут така сама точка вразливості, як підстанція чи котельня. Наразі лише одне летовище має вдосталь резервного живлення на екстрений випадок.Страхові та лізингові. Більшість страховиків і лізингодавців уникатимуть воєнних ризиків. Але хтось таки літає над Ізраїлем, близькосхідними країнами, Іраном і навіть Сомалі. У них воєнні ризики вже давно прораховані й вони до них готові. Так, напевно, Lufthаnsа чи Аіr Frаnсе в Україну не підуть. Але ми вже згадували, що зацікавитися нашим ринком можуть компанії з «політичним імунітетом» до росіян — з КНР, Туреччини, ОАЕ та, може, й зі США. Утім, на офіційний запит ZN.UА щодо проблем страхування в профільному міністерстві відповіли обтічно: триває взаємодія з міжнародними брокерами щодо перерахунку обсягів страхування з урахуванням воєнних ризиків — без конкретних умов чи назв партнерів.З відповідальністю все чіткіше: за безпеку польоту юридично відповідає авіаперевізник (стаття 10 Повітряного кодексу), а розслідувати інцидент буде експертна установа, яка провини не встановлює — це прерогатива слідства і суду. Утім, перший інцидент надовго відлякне як пасажирів, так і тих перевізників, що згодяться тут працювати. Тож ми підходимо до головної групи ризиків.Воєнні. Головна загроза — не підступний ворог: реагування на неї відпрацьовується до дрібниць. А от що робити з frіеndly fіrе — питання. Вогонь по своїх через помилку ідентифікації супроводжує всі війни. Сучасні технології зводять його до мінімуму, але не дають стовідсоткових гарантій. Особливо за наявності мобільних вогневих груп із переносними ПЗРК. Так, на крейсерській висоті великого літака «з плеча» не вразити, але є зльоти й посадки. Коли Михайло Федоров очолив Міноборони, його приголомшила як величезна кількість мобільних вогневих груп, так і мінімальна їхня керованість. А що робити з «гаражним РЕБом», який винахідники-раціоналізатори взагалі можуть випробовувати, не ставлячи до відома військове командування? Аеропорти підтверджують — такі випадки є та завдали їм чимало клопоту.Тут координація — буквально безцінна складова.Координатор процесу існує. Цього літа з'явився новий орган — Міжвідомчий центр координації використання повітряного простору та діяльності цивільних аеропортів, що об'єднав дев'ять відомств — від Служби зовнішньої розвідки та ГУР Міноборони до Нацполіції й Нацгвардії. Що ширше представництво на нараді, то менше шансів, що вона щось вирішить, зате відповідальність розмазується найтоншим із можливих шарів.На пряме запитання ZN.UА про конкретні кількісні показники, які уряд вважав би доказом достатнього зниження ризику, у Мінрозвитку конкретики не дали: Державіаслужба із робочою групою з представників ЦОВВ, правоохоронних і розвідувальних органів «постійно оцінює» рівень загрози.Важливо: Україна самостійно ухвалює рішення про відновлення цивільних польотів.

Коли Україна може відкрити небо, на думку ІКАО

ІКАО має методичні рекомендації (Dос 10084), як держави повинні ухвалювати рішення про відновлення цивільних авіаперевезень над зонами конфліктів. Документ дає чіткий алгоритм, який ми маємо застосувати.Хто ухвалює рішення. Відповідальність — на державі, яка обслуговує повітряний рух у власному просторі: рішення про відкриття неба не потребує «дозволу ззовні». Україна сама відстежує рівень загрози, створює цивільно-військовий орган для нагляду за спільним використанням простору та обмінюється розвідданими із сусідніми державами та ІКАО.Головний принцип — не разове рішення, а безперервний цикл. Замість очікування «миру» ІКАО пропонує постійний моніторинг: збір інформації про загрозу, оцінку вразливості, напрацювання рішень та їхній перегляд у разі змін.Критерії безпечного відновлення польотів — ознаки, за якими можна судити про зниження ризику, навіть якщо загроза не зникла повністю:

стійке зниження інтенсивності бойових дій, підтверджене припиненням ударів по аеропортах;відведення засобів ураження великої дальності від маршрутів і аеродромів або, навпаки, розгортання надійної ППО з чіткими протоколами;перемовини й режим припинення вогню, підкріплені реальними діями: відведенням військ, зняттям бойової готовності з авіації та ППО, гарантіями безпеки;спроможність аеронавігаційних служб видавати оперативні повідомлення, оновлювати документацію, відновлювати диспетчерське обслуговування та стеження за повітряним рухом;справність інфраструктури аеропортів;оновлений план дій на випадок надзвичайних ситуацій;поетапне відновлення без інцидентів: спершу внутрішні рейси чи суміжний простір, лише потім повне відкриття.

Відкриття має бути поетапним, а не одномоментним. ІКАО застерігає: навіть за сприятливих умов держави запроваджують тимчасові обмеження (за висотою, маршрутами, типами рейсів), які поступово звужують чи розширюють залежно від накопиченої довіри.Попри те, що весь повітряний простір України офіційно віднесений до конфліктної зони з високим ризиком і закритий для всіх, крім державних суден, ІКАО не вимагає повного зникнення загрози з боку Росії — лише зниження ризику до прийнятного рівня, підтвердженого вимірюваними показниками. На жаль, ми не бачили їх у жодному документі, проєкті чи офіційній відповіді.Тобто теоретично цивільна авіація може відновитися й без формального завершення війни — за умови стійкого тренду на деескалацію, дієвої системи ідентифікації повітряних суден і поетапного контрольованого відкриття простору. Так, з деескалацією останнім часом складно, як і з ППО, що прямо впливає на бажання військових відкривати небо цивільним.Утім, це не причина не готуватися взагалі. Буквально що раніше ми почнемо, то більше залишиться від української цивільної авіації.Роботи чимало — від інфраструктури й персоналу до переговорів із перевізниками, страховиками та лізингодавцями. Паралельно цілком реально відпрацьовувати координацію на спорадичних технічних та евакуаційних рейсах за згаданим поетапним планом. Це суттєво зекономить час на повернення до нормальної роботи та підживить галузь, яка на межі, хоча може генерувати мільярдні прибутки.Ми вже залишилися без національного перевізника, літаків, великої кількості цінних фахівців і значної частини інфраструктури. Погодьтеся, ситуація варта більшої уваги, ніж мляві щоквартальні засідання без очевидного поступу. Уряд мусить докласти максимум зусиль, щоб не втратити всього остаточно.

У 2022–2024 роках правоохоронці активно «штормили» оборонні компанії. Потім настало затишшя: кількість кримінальних проваджень за стттею191 Кримінального кодексу України у сфері мілтеху зменшилася в рази. Ніби галузь отримала негласний імунітет: можливо, держава усвідомила її критичну важливість для фронту, а можливо, існувала пряма політична вказівка не чіпати оборонного сектора. Однак 2025-го та на початку 2026 року такі справи виникали точково й значно рідше, ніж у гарячий період 2022–2024 років.Логіка проста і водночас тривожна: українські оборонні компанії за кілька років великої війни перетворилися зі стартапів і волонтерських ініціатив на системних гравців великого ринку з мільйонними контрактами, інвестиціями й тисячами співробітників. Масштабування виробництва призвело до посиленої уваги правоохоронних органів, бо, виявляється, до них теж можна прийти.Мотиви такої уваги можуть бути різними — від розслідування реальних порушень до спроб тиску, перерозподілу контрактів або впливу на власників бізнесу. Проте загальна тенденція очевидна: оборонну галузь почали сприймати як звичайний великий бізнес із податковими ризиками, пов’язаними контрагентами та підозрами у змовах. Державний оборонний контракт у цій системі став окремою й особливо зручною точкою входу для кримінальних проваджень. 

Нова хвиля тиску на мілтех

У липні 2026 року великими оборонними виробниками прокотилася хвиля обшуків. Найрезонанснішим епізодом стали обшуки в одного з найбільших українських виробників Vyrіy Іndustrіеs. Масштаб операції став сигналом для всього сектора: період негласного імунітету для оборонних виробників, схоже, завершився. 

Що правоохоронці ставлять у провину виробникам

Правоохоронці йдуть перевіреним класичним шляхом — тим, який вони вміють відпрацьовувати роками: державні оборонні контракти, коли підприємство постачає армії свою продукцію за бюджетні кошти.На тактичному рівні це виглядає просто. Правоохоронці приходять з обшуком, паралізують роботу підприємства і в результаті нібито демонструють суспільству публічний сигнал: раз прийшли, значить, до компанії є обґрунтовані претензії. Хоча на цьому етапі їхньої обґрунтованості ще ніхто не довів. Утім, пояснити логіку деяких дій складно.Водночас сам факт обшуку вже створює для підприємства репутаційні, операційні та фінансові проблеми. Фактично компанія змушена доводити свою добросовісність уже після того, як її роботу частково або повністю паралізували.На стратегічному рівні в основі більшості претензій лежить одна й та сама догма: маржинальність за оборонним контрактом не має перевищувати 25%. І слідство намагається довести, що калькуляція собівартості продукції, яку зробив бізнес, є завищеною, а отже, компанія завдала державі збитків.Слідчі детально аналізують, що саме компанія включила у вартість виробу. Якщо правоохоронці вважають, що частину витрат включили необґрунтовано, то різницю можуть трактувати як збитки, завдані державі. Однак проблема полягає в тому, що виробництво оборонної продукції значно складніше за просту формулу «вартість комплектуючих плюс націнка». Компанії витрачають кошти на розроблення, тестування, сертифікацію, логістику, утримання команди, оренду приміщень, безпеку виробництва та адаптацію виробів до потреб конкретних підрозділів.Більшість суперечок зазвичай розвивається за такими основними сценаріями.Адміністративні та непрямі витрати (зарплата персоналу, оренда, логістика, юридичний супровід чи обслуговування обладнання тощо). Спір про те, чи можна їх включати до собівартості продукції. Те, що для бізнесу є необхідними витратами на виробництво, у кримінальному провадженні може трактуватися як штучне завищення ціни.Ринкова ціна комплектуючих. Слідство перевіряє, чи закуповувала компанія компоненти за ринковими цінами, або ж, можливо, свідомо переплачувала пов’язаній структурі (пов’язаному з компанією ФОПу або пов’язаному підприємству), щоб потім якимось чином отримати з цього вигоду.Особливу увагу привертають операції з пов’язаними компаніями, закордонними постачальниками. Правоохоронці можуть припускати, що виробник свідомо купував комплектуючі дорожче в підконтрольної структури, щоб вивести частину коштів або збільшити собівартість кінцевого продукту.Легалізація коштів. Далі слідство намагається «дотягнути» справу до відмивання — досліджує, як компанія використовує зароблені гроші, шукає фіктивні операції чи операції з ФОПами, перевіряючи, чи стоять за ними реальні послуги.Класичну, давно відпрацьовану на цивільному бізнесі, схему мислення просто переносять на галузь, яка живе за зовсім іншими правилами. 

Проблема не в тому, що перевіряють, а в тому, як

Якщо оцінювати загалом усі кримінальні провадження та претензії до компаній мілтеху, які є зараз, то це виглядає як явно некваліфікована робота.Правоохоронці системно не враховують специфіки оборонного виробництва:

не орієнтуються у вимогах ДСТУ та військових стандартах;намагаються інкримінувати податкові порушення, по суті, не розуміючи механіки та ставок оподаткування в цій ніші;застосовують класичні підходи, сформовані під час розслідування справ за статтею 191 ККУ, до специфічної ніші оборонного сектора.

Тобто мислять категоріями «якщо гроші перераховано, повернути їх не можна». Але оборонний ринок давно живе за іншою логікою: тут перемагає той, хто здатний зробити якісний виріб дешевше і продати його через маркетплейс чи інший канал держзакупівлі, а не той, хто одного разу зафіксував ціну й більше до неї не повертається.Показовий приклад — механізм зміни ціни за тривалим контрактом. Вартість комплектуючих для дронів може і зростати, і падати протягом дії контракту. Щоб врахувати такі коливання, договори передбачають механізми повернення невикористаних коштів державі або постачання додаткової кількості товару на суму, що залишилася після зниження фактичної вартості. Це нормальна узгоджена практика галузі. Але слідство цього не розуміє й трактує подібні розрахунки як ознаку схеми, а не як штатний фінансовий механізм оборонного контракту.Така некваліфікованість — не тільки проблема бізнесу. Вона підтверджується й ззовні: у публічному полі навколо справ Vyrіy Іndustrіеs та «Української бронетехніки» фіксують обшуки без ухвал суду, супровід анонімними телеграм-каналами, які знали деталі ще до офіційної комунікації правоохоронців, «викривальні» матеріали від структур на кшталт ГО «Нон-Стоп Україна» — усе це більше нагадує інформаційний тиск, ніж об’єктивне розслідування. 

Враження «великого розподілу ринку»

Сукупність усіх цих факторів — некваліфіковані претензії, тактика паралічу роботи через обшук замість точкового доказування, інформаційний супровід через анонімні канали, справи, які «живуть» роками незалежно від доказової бази, — створює відчуття, що держава ініціювала великий перерозподіл ринку саме тоді, коли це найменше потрібно. Галузь щойно почала виходити на міжнародні контракти, залучати іноземних партнерів та інвестиції, і кожен новий обшук б'є не лише по конкретній компанії, а й по довірі до українського мілтеху загалом. 

Що робити компаніям уже зараз

Готуватися потрібно на обох рівнях одночасно.На тактичному — підготовка до самого факту обшуку. Команда повинна знати алгоритм поведінки під час слідчих дій, документи й техніка мають бути організовані так, щоб їх можливе вилучення не зупиняло виробництва. Кожен день простою в мілтеху — це втрати фронту.На стратегічному рівні — превентивний аудит кримінальних ризиків. Хоч як дивно це звучить для сектора, для якого швидкість постачання, якість виробу й безперебійна підтримка фронту завжди були пріоритетнішими за бюрократичне оформлення кожного кроку, саме документальна дисципліна зараз стає питанням виживання бізнесу. Часто підприємство ухвалює правильні бізнес-рішення, але оформлює їх так, що за документами у слідства з'являється формальна підстава для претензій. Навіть якщо по суті компанія не зробила нічого протиправного.Правовий захист і комплаєнс для мілтеху — це вже не розкіш і не другорядна витрата, а базова умова того, щоб залишитися в грі на ринку, який щойно навчився заробляти й саме тому став цікавим не лише інвесторам, а й правоохоронцям.

Коли йдеться про євроінтеграцію, урядовці зазвичай звітують про відсотки гармонізованого законодавства та складні макроекономічні критерії. Проте справжня готовність держави до вступу до Європейського Союзу вимірюється значно простішими речами — здатністю захистити життя та здоров'я власних громадян. Саме охорона здоров'я та якість довкілля є тим безкомпромісним лакмусовим папірцем, який показує Брюсселю нашу реальну, а не паперову євроінтеграційну зрілість.Однак саме тут Україна ризикує спіткнутися на шляху до членства. Одним із наріжних каменів цієї системи є Директива 2014/40/ЄС, яка детально регулює процеси виробництва, презентації та продажу тютюнових і пов'язаних із ними виробів. Головна мета цього масштабного європейського документа — встановити єдині, безкомпромісні правила для держав-членів, спрямовані на захист населення, насамперед дітей і молоді, від руйнівної шкоди тютюну та нікотину. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ Кіно та сигарети. Що втратили фільми разом із тютюновим димом

За що Брюссель може нас «похвалити»

Протягом останніх кількох років Україна продемонструвала вражаючу динаміку і зробила суттєвий крок назустріч суворим європейським стандартам. Головним рушієм цієї реформи стало ухвалення базового антитютюнового закону №1978-ІХ, який заклав основу для масштабної адаптації положень Директиви 2014/40/ЄС.Найпомітнішим і візуально відчутним досягненням стало впровадження сучасних європейських вимог до маркування тютюнової продукції. Відтепер, як і в будь-якій країні ЄС, на пачках сигарет потрібно розміщувати реалістичні комбіновані медичні попередження (страхітливі фотоілюстрації хвороб разом із попереджувальним текстом), що займають щонайменше 65% площі пачки.Окрім цього, український законодавець значно розширив інструментарій захисту: запровадив суворі вимоги до повного розкриття інформації про склад тютюнової продукції та інгредієнти; встановив чіткі правила щодо електронних сигарет і контейнерів для заправки; цілком заборонив продаж сигарет із характерними смаковими ароматизаторами (фруктовими, ментоловими тощо), які традиційно використовувалися індустрією як маркетинговий гачок для залучення підлітків до куріння.Водночас відбулася докорінна реформа законодавства щодо захисту населення від пасивного куріння. Україна кардинально розширила перелік громадських і робочих місць, які мають бути на 100% вільними від тютюнового диму. Найважливішим кроком тут стало  юридичне прирівнювання електронних сигарет, вейпів і новітніх пристроїв для нагрівання тютюну (ТВЕНів) до класичних сигарет. Будь-які ілюзії щодо «безпечного куріння» електронок у приміщеннях зруйнували на законодавчому рівні, що  відповідає рекомендаціям Всесвітньої організації охорони здоров'я (ВООЗ).Особливе місце у стратегії бездимного майбутнього посідає сфера освіти. Стаття 13 закону України №2899-ІV безапеляційно забороняє куріння, включно з використанням будь-яких електронних пристроїв і кальянів, у закладах освіти та на всій їхній території. Проте держава пішла далі: оновлений Закон України «Про освіту» поклав на кожного педагогічного працівника почесний, але водночас суворий юридичний обов'язок — власним прикладом формувати у дітей і студентів прагнення до здорового способу життя. Тобто вчитель чи професор більше не має права демонструвати нікотинову залежність, адже його авторитет є інструментом виховання. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ П’ять кроків до ЄС: чому героїзму недостатньо для вступу України до Євросоюзу

Хімічна пастка у шкільних портфелях

Утім, написати якісний європейський закон — це лише половина справи; набагато складніше забезпечити його неухильне виконання на практиці. Аналітичні звіти Центру громадського здоров'я (ЦГЗ) демонструють тривожну тенденцію. Попри солідну нормативну базу, у закладах громадського харчування (барах, ресторанах, нічних клубах) та на зупинках громадського транспорту і надалі фіксують масові порушення заборони куріння.Крім того, останні роки ознаменувалися агресивним вибухом популярності нових нікотинових продуктів, які часто залишаються поза фокусом чинного законодавства. Особливе занепокоєння викликають яскраві одноразові електронні сигарети на тисячі затяжок, дизайн і смаки яких очевидно орієнтовані на молодь, а також продукти на основі синтетичного нікотину й нікотинові подушечки (паучі), які підлітки вживають непомітно для дорослих просто під час уроків.Офіційна експертно-аналітична позиція МОЗ щодо електронних сигарет і вейпів, а також дослідження ЦГЗ України щодо негативного впливу на здоров'я дітей і молоді максимально чіткі: електронні сигарети не можна вважати безпечними виробами, особливо коли йдеться про дітей і молодь. Для неповнолітніх вони становлять високий ризик швидкого формування нікотинової залежності та негативного впливу на здоров'я. Це високотехнологічна пастка, яка завдає колосальної шкоди дитячому організму, провокує швидке формування важкої залежності, токсичні ураження легеневої тканини та розлади центральної нервової системи.Досвід країн ЄС доводить: жоден крок із посилення антитютюнового регулювання не дається легко. Кожна спроба обмежити продаж чи рекламу нікотину супроводжується колосальним за масштабами й фінансуванням лобізмом з боку транснаціональних тютюнових корпорацій.Так, під час ухвалення Директиви 2014/40/ЄС гіганти індустрії розгорнули масштабну юридичну війну, оскаржуючи її норми в судах і запевняючи, що обмеження ароматизаторів і великі графічні попередження знищать конкуренцію, порушать права інтелектуальної власності та призведуть до краху економіки. Проте Суд Євросоюзу ухвалив історичне рішення, повністю відхиливши позови тютюнових компаній і підтвердивши абсолютну законність та пропорційність Директиви.Суд чітко зафіксував фундаментальний принцип європейського права: захист життя та здоров'я людей має безумовний пріоритет над будь-якими комерційними, фінансовими чи корпоративними інтересами. Цей урок надзвичайно повчальний для українського політикуму та суспільства, де лобісти й досі намагаються гальмувати корисні ініціативи під виглядом «турботи про наповнення бюджету». ВАС ЗАЦІКАВИТЬ Євроінтеграція в освіті очима 190 тисяч учителів, батьків і управлінців

Гармонізація з європейськими стандартами

Україна вже довела, що здатна ухвалювати прогресивні рішення у сфері контролю над тютюном. Наша нормативна база стала значно ближчою до стандартів ЄС. Проте, щоб завершити цей шлях і виграти війну за здоров’я нації, громадянське суспільство та експертне середовище мають об’єднатися навколо адвокації чотирьох стратегічних напрямів.Передусім необхідно ліквідувати законодавчі прогалини щодо синтетичного нікотину та нікотинових подушечок (паучів), а також суттєво посилити регулювання обігу одноразових електронних сигарет. Насамперед ідеться про повну заборону їхнього продажу неповнолітнім, дієвий контроль за дотриманням вікових обмежень, заборону маркетингових практик, орієнтованих на дітей і молодь, а також врахування екологічних ризиків, пов'язаних з утилізацією літієвих батарей.Водночас потрібно негайно реанімувати державний контроль: повернути Держпродспоживслужбі право на реальні перевірки за скаргами громадян, запровадити дієвий моніторинг закладів і суттєво підвищити штрафи для порушників. Не менш важливий безкомпромісний захист дітей — від перекриття неконтрольованого продажу нікотинових гаджетів в Інтернеті до суворого дотримання бездимного середовища в закладах освіти та формування культури «власного прикладу» серед педагогів.І нарешті, Україна повинна діяти на випередження, тримаючи руку на пульсі оновлень Єврокомісії та синхронізуючи своє законодавство з новітніми підходами ЄС без багаторічних затримок. Євроінтеграція — це не одноразова акція з голосування за красиві законопроєкти, а щоденна спроможність держави захищати своїх громадян.

У найтяжчі часи, коли ринок сам не дає ради викликам, держави вмикають свої потужні «насоси», а саме — промоційні банки та установи розвитку. Вони мобілізують внутрішні ресурси, міжнародну допомогу і приватний капітал, поступово створюючи умови для відновлення та зростання.Мірилом їхньої ефективності є не освоєні бюджетні кошти, а те, що залишилося після їхнього використання: робочі місця, нове житло, дороги, виробництва, експорт, інвестиції.Україна опинилася саме в такій ситуації. Потреба в установах розвитку очевидна, і вони в нас уже є. Але виникає незручне запитання: чи справді вони виконують функцію розвитку, заради якої створювалися?

Коли «насос» перетворюється на касу

Є просте правило економічної політики: в умовах надзвичайного ризику приватний капітал стає надто обережним. Банки не готові брати на себе довгострокові й воєнні ризики, інвестори теж не фінансують проєктів із горизонтом у десять років, якщо незрозуміло, хто нестиме перший збиток.Саме тут і потрібна установа розвитку.Її завдання — не замістити собою ринок, а зробити можливим те, чого ринок сам зробити не може: взяти на себе частину ризику, структурувати проєкти, надати гарантії, залучити міжнародні ресурси й повернути в економіку приватні гроші. Інвестиції в Україну гальмує влада різних рівнів У Німеччині цю роль відіграє КfW, у Польщі — ВGК, у Франції — Вріfrаnсе та Саіssе dеs Déрôts. Це не просто «державні банки, які видають дешеві кредити». Це архітектори фінансового ринку. Їхня головна функція — перетворювати державний ресурс і довіру до держави на значно більший обсяг інвестицій.Україна вже має елементи такої системи. Є Укрфінжитло, через яке реалізується «єОселя». Є Держмолодьжитло. Є Національна установа розвитку (НУР), створена на базі колишнього Фонду розвитку підприємництва.З 1 січня 2026 року НУР офіційно запрацювала. Закон «Про Національну установу розвитку» визначає її як неприбуткову фінансову установу з особливим статусом, покликану сприяти економічному та соціальному розвитку й відновленню України. Закон передбачає фінансування, гарантування, реалізацію програм розвитку та підтримку тих цільових груп, які через недосконалість ринку не можуть отримати фінансування на доступних умовах. Тобто на папері ми вже майже прийшли до європейської моделі.Однак є проблема — українська фінансова архітектура значною мірою залишилася старою.Держава виділяє бюджетні кошти, установи запускають пільгове кредитування або компенсацію ставки, кошти доходять до кінцевого отримувача, і на цьому фінансовий ланцюг часто закінчується. Це не розвиток, а простий розподіл ресурсу.У справжній моделі розвитку бюджетна гривня має бути лише першим внеском у значно більший фінансовий ланцюг. Держава може надати гарантію, покрити перші втрати (fіrst-lоss), забезпечити дешеве довгострокове фондування, структурувати портфелі. А далі в систему повинні зайти банки, міжнародні фінансові організації, інвестори та ринок капіталу. Голову Держагентства з відновлення Сухомлина планують звільнити — депутат Одна гривня державного ризику має породжувати кілька гривень інвестицій. Інакше ми не залучаємо приватного капіталу, а витісняємо його.

«єОселя»: житлова програма чи інструмент відновлення?

Найпоказовіший приклад — житло.В Україні мільйони людей втратили житло або були змушені залишити свої домівки. Особливо це стосується жителів окупованих і зруйнованих промислових регіонів. Для них житло — це не просто фінансовий актив, це умова інтеграції в нову громаду, повернення до нормального життя і, зрештою, відновлення економіки територій, які прийняли переселенців. Саме тому державна іпотека могла б бути не лише житловою, а й регіональною та промисловою політикою.Проте статистика «єОселі» демонструє значну концентрацію кредитування в Києві та Київській області. Сам собою цей факт не означає, що програма неправильна. Але він порушує принципове запитання: чи використовує держава дефіцитний довгостроковий ресурс там, де його суспільна віддача максимальна?Якщо людина у відносно благополучному регіоні могла б отримати ринкову іпотеку, але додатково отримує значну державну субсидію, держава фактично допомагає профінансувати житлову операцію.А якщо та сама гривня допомагає інженеру з Бахмута придбати житло в громаді, де потрібні працівники, споживачі, діти в школах і платники податків, це вже зовсім інша економічна віддача. «єОселя» на межі. Чому державна іпотека може стати проблемою вже 2027 року Один кредит — це квартира. Але переїзд людини з окупованої території — це також новий працівник, ще один платник податків, споживач, попит на послуги та людський капітал для громади.Отже, питання не лише в тому, скільки іпотек видано. Питання в тому, яку економіку ми відновлюємо за допомогою цих іпотек.

НУР: установа розвитку чи ще один оператор програм?

З Національною установою розвитку ситуація ще цікавіша. Закон орієнтує її на кредитоспроможні підприємства, які мають потенціал для розвитку української економіки або працюють у пріоритетних сферах, але через недосконалість ринку не можуть отримати доступне фінансування. Це дуже близько до класичного мандата промоційного банку. Ба більше, закон закладає для НУР саме модель другого рівня — роботу через банки-партнери, а не пряме кредитування. Тобто правильну логіку вже прописано; питання лише в тому, чи не сповзе виконання назад до звичного роздавання коштів.Однак тоді виникає запитання: релокаційні гранти й ваучери існують, а де масштабний фінансовий інструмент — портфельні гарантії, fіrst-lоss, довге фондування для підприємств, які переміщують виробництво зі сходу України?Підприємство з Харкова, Запоріжжя, Донецької чи Луганської області може потребувати обладнання, нових приміщень, найму людей і кредиту на 7–10 років.Комерційний банк, звісно, бачить іншу картину: недостатнє забезпечення, довгий строк окупності та воєнний ризик.І тут має з'явитися Національна установа розвитку. Але не зі своїми кредитами, а взяти на себе перші 10–20% портфельного ризику, а банки профінансують решту. Може також гарантувати частину портфеля релокованих виробництв. Може разом із ЄІБ, ЄБРР, Світовим банком та іншими партнерами залучити довгостроковий ресурс і передати його банкам-партнерам. Може зробити ще безліч корисних речей… Нацбанк погіршив прогноз зростання ВВП: як це вплине на розвиток економіки? Це і є фінансова інженерія розвитку: портфельні гарантії, fіrst-lоss, довгострокове фондування, структурування портфелів, залучення міжнародного капіталу тощо. Тобто не просто компенсувати відсоткову ставку, а створити фінансовий продукт, якого без державного втручання взагалі ніколи не виникне. Саме в цьому полягає робота установи розвитку.

Не кожна бюджетна гривня однаково корисна

Україна має величезну кількість програм державної підтримки. Частина з них реально працює. Наприклад, за даними Мінекономіки, у межах програми «Зроблено в Україні», зокрема через «Доступні кредити 5–7–9%», станом на 13 липня 2026 року за час повномасштабної війни видано 121,7 тис. кредитів на 473,6 млрд грн.Та проблема в іншому.Чи вимірюємо ми результат цих програм за єдиною логікою?Бюджет може одночасно субсидувати виробництво, торгівлю, енергетику, житло, мікробізнес і десятки інших напрямів. Кожна програма може формально бути успішною. Але суспільство має отримувати відповідь на інше запитання: що ми отримали на одну гривню державного ресурсу?Скільки створено робочих місць? Скільки квадратних метрів житла? Скільки нових виробничих потужностей? Скільки експорту? Скільки приватного капіталу залучено? Скільки підприємств зі сходу відновили роботу?Без таких показників ми приречені рахувати не результат, а «освоєння». І тут виникає ще одна небезпека.Якщо держава роками компенсує різницю між ринковою та пільговою ставкою, але не створює механізму виходу підприємства на нормальне ринкове фінансування, ми отримуємо замість інструменту розвитку постійну бюджетну залежність. Підтримка має бути мостом до ринку, а не заміною ринку.

Найнебезпечніше те, що ми не бачимо повної картини

Окремо «єОселя» може здаватися логічною, як і програма «5–7–9» чи грантові програми. Але держава повинна бачити їх як єдиний портфель державного ризику, бо бюджет, державні гарантії, та й донорські кошти — це обмежений ресурс.Якщо кожна інституція створює власну програму, держава може не побачити головного: скільки коштів вона витратила на субсидування одного й того самого ризику і скільки приватного капіталу могла б залучити замість цього.Європейська логіка принципово інша.КfW використовує державну кредитоспроможність для створення дешевого довгострокового ресурсу, який через банківську систему доходить до позичальника. Програма «5-7-9%»: уряд знизив ставку для агровиробників ВGК працює з банками, муніципалітетами, інфраструктурними й експортними проєктами, а також державними та європейськими програмами.Французька модель додає довгостроковий інституційний капітал та інвестиції у промисловий і технологічний розвиток.Тому питання для України не в тому, скільки державних банків ми маємо. Питання в тому, чи має Україна системну політику відновлення та розвитку.

Що потрібно зробити?

Перше — перестати оцінювати установи за обсягом виданих коштів.КРІ мають вимірювати суспільний ефект: робочі місця, житло, виробничі об'єкти, експорт, приватний капітал, інвестиції в регіони. Не «видано 10 млрд грн», а «залучено 30 млрд грн приватних інвестицій і створено 15 тисяч робочих місць».Друге — відокремити соціальну політику від фінансової інженерії.Якщо держава хоче зробити іпотеку доступною певній категорії громадян, тоді це нормальна соціальна політика. Але не обов'язково десятиліттями фінансувати весь кредит із бюджету. Держава може компенсувати соціальну частину ризику або ставки, тоді як довгий ресурс має приходити з фінансового ринку.Третє — перетворити НУР з оператора програм на справжній промоційний інститут.Закон уже дає для цього основу: кредити, гарантії, роботу з міжнародними фінансовими організаціями, підтримку цільових груп й оцінку ефективності програм. Потрібно перейти від логіки: «Ось наш бюджет. Кому дамо пільговий кредит?» до логіки: «Який ринковий провал ми усуваємо і скільки приватного капіталу залучимо на одну державну гривню?».Четверте — створити єдину систему установ розвитку.Не обов'язково негайно об'єднувати НУР, Укрфінжитло і Держмолодьжитло в одну юридичну особу. Це навіть може бути помилкою. Потрібні спільний стратегічний мандат, єдина політика ризику, єдині принципи роботи з міжнародними фінансовими організаціями та єдина система оцінки результатів. Державні фінанси не в змозі суттєво вплинути на розвиток економіки України – експерт А всередині можуть працювати спеціалізовані «вікна»: житло, інфраструктура, промисловість, МСБ, енергетика, зелений перехід.П'яте — створити ринковий вихід для державних програм.Особливо це важливо для житла. Держава не повинна роками накопичувати на власному балансі портфелі пільгових іпотек. Потрібен ланцюг: гарантія → формування портфеля → сек'юритизація (соvеrеd bоnds) → приватний капітал.Тоді державний ресурс перестає бути одноразовою бюджетною витратою і стає револьверним фінансовим інструментом.Шосте й головне — Україна входить у період, коли грошей завжди буде менше, ніж потреб. Потреби відновлення вимірюватимуться сотнями мільярдів доларів. Бюджет цього не витягне. Міжнародна допомога також.Тому нам не потрібна держава, яка намагається власними грошима профінансувати всю економіку. Нам потрібна держава, яка вміє структурувати проєкти, брати на себе частину ризику та залучати приватний капітал. У цьому й полягає сенс установи розвитку. Бо це не гаманець держави. Це її інвестиційний насос, який має збирати ресурси з бюджету, міжнародної допомоги та державних гарантій і проштовхувати їх через фінансову систему в економіку, збільшуючи їх на кожному наступному етапі.Якщо одна гривня державного капіталу породжує 3, 5 чи 10 гривень інвестицій, тоді система працює. Якщо ж на вході ми маємо 100 млрд грн державного ресурсу, а на виході — черговий пакет пільгових кредитів, які держава десятиліттями повинна субсидувати, то це вже не установа розвитку, це просто дорогий бюджетний розподільник.І, можливо, саме зараз настав момент перестати звітувати, скільки грошей ми роздали, і нарешті почати замислюватися, що змінилося завдяки цим грошам.

Група Європейського інвестиційного банку (ЄІБ) надала Україні позику у 50 млн євро, доповнену грантом ЄС у розмірі 50 млн євро, на будівництво соціального житла. Ці 100 млн євро від Європейського інвестиційного банку та Європейської комісії — не просто чергова міжнародна допомога. Це шанс для України докорінно змінити правила фінансування житлового будівництва. От тільки чи використає цей шанс українська влада?Насправді ЄІБ та Єврокомісія пропонують Україні не лише гроші. Вони пропонують нову модель фінансування — нові правила гри.І саме тут криється головний ризик.Ми можемо взяти ці правила і... непомітно перетворити їх на стару систему.

У нас не криза грошей — у нас криза фінансової архітектури

Десятиліттями Україна сперечається, хто винен у кризі житлового будівництва: забудовники, банки, місцева влада, суди, політики.Насправді проблема не в тому, що в Україні бракує грошей. Проблема в тому, як вони рухаються, потрапляючи у систему фінансування житлобудівництва, де покупець — не покупець, а інвестор, інвестує він не у квадратні метри, а у права вимоги.Ми побудували систему, в якій навіть добросовісний забудовник змушений використовувати механізми, які зовні нагадують фінансову піраміду. Не тому, що він шахрай. А тому, що система не залишила йому іншого джерела ліквідності. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ Україна залучить понад 251 млн євро на житлові програми — Кулеба У більшості європейських країн кожен будинок, який зводиться, живе власним фінансовим життям. Його гроші не можуть піти на інший об'єкт, і його борги не можуть покриватися продажами в іншому проєкті. Саме тому банк фінансує не будівельну компанію, а конкретний будівельний проєкт.В Україні все навпаки: один житловий комплекс часто фінансує інший. І поки продажі тривають — система працює. Щойно продажі сповільнюються — валиться не один будинок, а за принципом доміно валиться увесь ланцюг.Саме цю хворобу роками намагаються лікувати пільговою іпотекою, компенсацією відсоткової ставки чи черговою «унікальною» державною програмою. Але жодна з них не лікувала причину — усі паліативно лікували симптоми.

Проєктне фінансування — це не про гроші

Це про довіру до грошового потоку конкретного проєкту, який юридично і фінансово відокремлений від усього іншого бізнесу забудовника. Саме такого розділення в Україні практично немає. Тому банк або кредитує компанію під заставу й особисті гарантії власника, або не кредитує взагалі. А забудовник змушений перекривати касові розриви коштами покупців інших об'єктів. І робить він це не тому, що хоче, а тому, що іншого джерела ліквідності система йому не дала. Саме тому будь-який зовнішній шок — війна, повітряні тривоги, падіння попиту чи навіть звичайний сезонний спад продажів — миттєво передається всім проєктам.Це не випадковість — це конструкція системи. Бо довіра — це найцінніший ресурс, який втрачається за один цикл банкрутств і відновлюється роками.

У чому шанс?

Пілотна програма ЄІБ та ЄС із будівництва соціального житла вперше пропонує Україні не чергову компенсацію відсоткової ставки. Вона пропонує проєктне фінансування: відокремлені рахунки, окремий моніторинг, окрему відповідальність за кожний конкретний об'єкт. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ «єОселя» на межі. Чому державна іпотека може стати проблемою вже 2027 року Для ЄІБ це лише пілотний проєкт соціального житла. А для України це перевірка на значно важливіші речі: чи здатні наші інституції працювати за правилами проєктного фінансування?Якщо ні, проблема буде не в соціальному житлі. Вона проявиться в кожному майбутньому проєкті — житловому, муніципальному чи інфраструктурному.

Найбільший ризик

Найбільший ризик цієї програми полягає зовсім не в тому, що вона не отримає фінансування.Найбільший ризик — що її буде реалізовано за старими українськими правилами.Тоді проєктне фінансування непомітно перетвориться на звичайне бюджетне фінансування будівництва, а міжнародні партнери зроблять висновок, що модель не працює.Хоча насправді не спрацює не модель, а інституції, які мали б забезпечити її виконання.Саме тут прихована головна тема цієї історії.ЄІБ інвестує не лише у соціальне житло. Він інвестує у здатність українських інституцій виконувати правила. Саме це і є найціннішим активом будь-якого ринку капіталу. Гроші можна виділити один раз, а інституції і довіра будуються десятиліттями.Тому питання сьогодні звучить набагато ширше, ніж може здатися: чи готова українська нормативна та інституційна система прийняти проєктне фінансування? Чи вона неминуче «перекодує» його у сумнозвісну модель фінансування забудовника? ВАС ЗАЦІКАВИТЬ Житло для одного мільйона сімей: влада хоче змінити програму державної іпотеки під 3% Ці питання нікого не звинувачують, але саме від відповіді на них залежить, чи стане цей проєкт початком нової архітектури українського ринку житла або ж залишиться ще одним успішно освоєним донорським міжнародним проєктом.Можливо, через кілька років ці 100 млн євро згадуватимуть не тому, що за них побудували кілька сотень квартир. Їх згадуватимуть тому, що саме тоді Україна або перейшла до справжнього проєктного фінансування, або остаточно втратила цей шанс.Тоді питання полягатиме вже не в тому, скільки грошей готові надати міжнародні партнери.Питання буде іншим: чи здатна Україна працювати за правилами, без яких великі інвестиції просто не приходять.100 млн євро — це не ліки. Це тест на те, чи готовий хворий організм України прийняти нову модель фінансування. Бо навіть найсильніший антибіотик не допоможе, якщо його приймають за старою схемою.

При уважному розгляді основні заходи, запропоновані авторами дослідження/програми «Українська економіка майбутнього», є згубними для нашої економіки та призводять до економічної катастрофи.Світовий банк і Київська школа економіки на замовлення уряду України розробили економічний сценарій-прогноз під багатообіцяючою назвою «Українська економіка майбутнього». ZN.UА вказало на огріхи цього документа ще на етапі його розробки, наголосивши, що оновлений уряд не повинен публікувати це дослідження без ґрунтовної переробки. Втім, він таки побачив світ, що підтверджує — урядовців у цьому документі все влаштовує. У деяких аспектах, таких як аналіз інноваційної екосистеми, він справді виконаний ґрунтовно й містить адекватні рекомендації (щоправда, ключову роль спрощеної системи оподаткування в секторі інновацій ретельно проігноровано). Однак немає сенсу зупинятися на них, оскільки сам макроекономічний фундамент містить кричущі помилки, що роблять усе інше малорелевантним.

Перша помилка: посилання на досвід країн Центрально-Східної Європи

Перша помилка, яку постійно повторюють іноземні радники, починаючи з 1990-х, — це використання країн Центрально-Східної Європи як бази для порівняння.Почнемо з якості інститутів — чинника, яким тридцять років тому нехтували, бо не вміли вимірювати його кількісно. Тепер у дослідженні купа графіків, що ілюструють драматичне відставання України в цій сфері, а праці, які доводять вирішальний внесок інститутів у економічне зростання, удостоїлися Нобелівської премії. Проте жодних висновків із цього в дослідженні не зроблено, крім звичних закликів боротися з корупцією (важливою, але не головною проблемою) і покращувати верховенство права шляхом здійснення судової реформи. Причому в оптимістичному сценарії чомусь вважається, що реформи принесуть результат негайно, а так не буває.Верховенство права — справді головна проблема: за цим показником Україна перебуває десь посередині між Болгарією (найгіршою в Євросоюзі) та… Афганістаном. Зрозуміло, що за такого стану верховенства права і при цьому без конфуціанської меритократії зростання на 6% неможливе, як і вступ до Європейського Союзу. Але у визначеннях верховенства права, наприклад із Британської енциклопедії, або того самого індикатора Світового банку, який автори широко використовують, навіть не йдеться про судову систему за всієї її необхідності. Насправді поняття верховенства права набагато ширше й глибше, тому його встановлення потребує комплексного підходу на кшталт того, що допоміг свого часу Грузії, єдиній із пострадянських (не Балтійських) країн, наздогнати за цим показником хоча б Болгарію. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ Як уряду вивести економіку України на траєкторію зростання: п'ять пропозицій від економіста Дуже дивно й сумно, що Світовий банк, який колись був піонером дослідження інститутів, так грубо знехтував їхньою ключовою роллю. Але Україна не може рівнятися з країнами, що вступили до ЄС у 2000-х, ще й за цілою низкою суто економічних чинників. Наприклад, на відміну від розквіту промислового аутсорсингу 1990-х, зараз дешева робоча сила в промисловості стрімко втрачає свої переваги на тлі роботизації. Не кажучи вже про ризики безпеки, яких тоді не було.

Друга помилка: фіскальна консолідація

Друга, фатальна за своїми можливими наслідками, помилка — це заклик до фіскальної консолідації нібито в ім’я зростання. Автори аргументують це величезним державним боргом України (формально понад 100% від ВВП) і посиланнями на літературу, що доводить його згубність для економіки. Але як рецепт пропонують подальше зростання податкового тиску — з нинішніх 37% від ВВП (що вже надзвичайно багато для країни з такою якістю державного управління і більше, ніж було до повномасштабної війни) до 42–45% з одночасним скороченням соціальних виплат до 11% від ВВП (стільки зараз витрачається лише на виплату пенсій) або навіть менше, що є нереальним.Приклади економік, які зростали хоча б на 3% на рік за такого податкового навантаження, є виключно у Скандинавії з її зразковими, найкращими у світі інститутами. Свого часу, тридцять років тому, сам Світовий банк, коли там працювали згадані вище колеги, виявив дуже глибоку й правильну закономірність: високі податки можуть собі дозволити країни з високою якістю державного управління. Крім того, існує купа літератури, яка доводить гнітючий вплив податків на економічне зростання, принаймні після певного рівня (близько 30% ВВП, що перерозподіляється через державні фінанси), який Україна перед великою війною перевищувала на третину і більше.Отже, якщо чесно врахувати вплив пропонованого підвищення податків на темпи економічного зростання, то, напевно, виявиться, що вони у результаті обнуляться, якщо не підуть у мінус. Відповідно, модель, найімовірніше, розвалиться, а проблема з виплатою боргу лише поглибиться. Зокрема, прогноз ґрунтується на припущеннях про те, що в Україну повернуться від 1,9 до 3,1 мільйона мігрантів (тобто практично всі, хто виїхав саме через війну) і масово надходитимуть іноземні капітали. Але як це узгоджується з пропозицією встановити один із найвищих у світі рівнів оподаткування за умови якості інститутів суттєво нижче середньої (а їх неможливо швидко покращити)? Україна могла б зростати на 5% щороку: аналітик розкритикував економічну політику Кабміну Це означає, що завдання виплати боргу, яким він описаний у дослідженні, власними силами просто не вирішити. Так само, до речі, як і завдання оборони від ворога, чия економіка перевершує нашу в 12 разів, а військові витрати становлять приблизно весь наш ВВП без урахування грантів. Зрозуміло, що всім хотілося б, щоб Україна стала фінансово самодостатньою, але це можливо лише або в разі кардинальних змін по той бік нашого кордону на півночі та сході, або через покоління — у разі «економічного дива». Для якого своєю чергою однією з передумов є низькі податки. І кредиторам у довгостроковій перспективі вигідніше послабити тиск зараз (попри всю політичну непопулярність цього в їхніх країнах), але отримати поруч сильну й самодостатню економіку з великим ринком, здатну сплачувати борги.Дещо втішає те, що автори не врахували принаймні двох моментів, які суттєво знижують гостроту проблеми боргу. Ймовірно, якщо їх належним чином врахувати, то і результати моделі, і, відповідно, рекомендації виглядатимуть істотно по-іншому.По-перше, реальний борг приблизно на чверть нижчий, ніж номінальний, тому що ЕRА та всю позику в розмірі 90 млрд євро, ще не виділену, не доведеться повертати з бюджету України: вони забезпечуються доходами від заморожених російських активів або підлягають виплаті лише за рахунок можливих репарацій. Також на фактично безповоротній основі видано кілька дрібніших кредитів.По-друге, борг гальмує економічне зростання не сам по собі, а через бюджетне навантаження, що створюється його обслуговуванням, і, відповідно, податки. Але у випадку України партнери надавали нам кошти під дуже низькі відсотки та з величезними пільговими періодами, тому зовнішній борг створює помірне бюджетне навантаження. Левова частка припадає на виплати за внутрішнім боргом, з яких своєю чергою більше двох третин повертаються до бюджету у вигляді перерахувань прибутку Національного банку України (близько третини ОВГЗ) і держбанків (ще більше половини). Крім того, цю частину можна за сприятливих умов перекредитувати під менші відсотки або перевести у зовнішній борг і вмовити кредиторів частково списати його, як зробила неодноразово згадана авторами дослідження Польща на початку 1990-х.І вже геть відірваними від реалій виглядають способи, якими автори пропонують підвищити податки. Тут і прогресивний податок на доходи фізичних осіб — граблі, на які Україна вже наступала двічі і двічі відмовлялася, бо воно себе не виправдовувало; і фактичне скасування спрощеної системи оподаткування (ССО), яке автори чомусь називають «детінізацією» і сподіваються отримати від нього 3–5% від ВВП у вигляді додаткових надходжень. Навіть якби раптом увесь легальний мікробізнес почав сплачувати податки за загальною системою, це дало б не більш як 2% від ВВП замість нинішніх 1%. Насправді ж логічно припустити, що він відреагує так само, як на «реформу» Азарова, — половина піде в «тінь», тоді ефект для бюджету буде в кращому разі нульовим. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ Українська економіка може потрапити під вплив РФ після завершення активної фази війни — дослідження ЕSСU

Третя помилка: «пріоритетні сектори економіки» як драйвер зростання

Третя помилка — це підтримка «пріоритетних секторів» як точок зростання. Світовий бнк уже колись наступав на ці граблі, підтримуючи індустріальну (галузеву) політику в країнах Латинської Америки та не лише. Тоді справа закінчилася борговою кризою 1980-х років і знаменитим «Вашингтонським консенсусом», ухваленим за її результатами. На жаль, нове покоління, схоже, забуло цей урок. Можна погодитися з рекомендацією пріоритетно розчищати можливості для експорту тих секторів, які автори вважають найперспективнішими. Але категорично неприпустимо заохочувати схильність нашого уряду до протекціонізму та витрачання грошей платників податків на стимулювання «вітчизняного виробника» у будь-якій формі: це якраз те, на чому погоріли міжнародні кредитори у 60–70-х роках минулого століття. До речі, у відповідній частині дослідження відсутні будь-які фінансові оцінки, а шкода: це саме ті статті витрат, які можна було б безболісно скасувати для економії бюджетних витрат.Цьому є альтернатива. Україна, ймовірно, може створити своє «економічне диво», як вже створила «військово-інноваційне», але для цього потрібно створити для економіки, насамперед для інноваційного сектора (не тільки ІТ), сприятливі безпекові, інституційні та податкові умови.Передусім треба вирішити питання безпеки. Якщо наші партнери категорично не хочуть допустити «великих потрясінь» на території РФ, то їм, як і нам, доведеться мати справу з Росією, яка претендує на велич. А це означає, що для того щоб Україна залишалася стабільною, їм доведеться розщедритися на утримання великої професійної армії «коаліції охочих» — якщо не суто української, то здебільшого. Це не буде «допомога Україні, яка знижує податки», це будуть витрати на їхню власну безпеку. Як Україні з’їхати з колії бідності Усі реформи треба замість формальної гармонізації з ЄС зосередити на створенні передумов для радикального покращення інституцій, насамперед на встановленні верховенства права, як це детально обґрунтовано та описано в аналітичній праці «САSЕ Україна». Адже для того щоб європейські норми працювали, вони мають спиратися на достатньо добре вкорінені «європейські принципи», інакше буде, як із загальною податковою системою, що її свого часу теж запозичили з «найкращих європейських практик». Тому спочатку принципи, а вже потім — норми, там, де вони створюють дискреційні можливості. Такі норми (зокрема, податкові) необхідно відкласти навіть не просто до вступу в Євросоюз, а ще далі — з перехідним періодом. Саме на цьому мають насамперед наполягати українські переговірники. Зокрема, у податковій сфері, включно з детінізацією, необхідні реформи разом із фіскально-відповідальним зниженням податків описано у Дорожній карті Економічної експертної платформи.І, нарешті, місце застарілої галузевої політики має зайняти політика конкурентоспроможності. У дослідженні правильно зазначено, що на сьогодні конкурентні переваги України у сфері інновацій (а це єдиний можливий драйвер зростання у постіндустріальному світі) значною мірою ґрунтуються на спадщині асиметричного розвитку в період СРСР, і ця спадщина невблаганно тане. Саме тут потрібна активна роль держави. Але головне — не чіпати спрощеної системи оподаткування, поки що єдиний елемент політики конкурентоспроможності, однаково важливий для всіх галузей сфери інновацій, а не лише для ІТ.Зрозуміло, що всього цього буде важко досягти, але принаймні цей шлях веде до привабливого майбутнього — на відміну від описаного у дослідженні.

20 липня 2026 року Виконавча рада МВФ завершила перший перегляд Програми розширеного фінансування для України та затвердила виділення чергового траншу в розмірі 690 млн дол. США. Звіт персоналу, на основі якого Виконавча рада ухвалювала рішення, вказує, що одразу кілька критеріїв і структурних маяків виконання програми не було реалізовано, насамперед через невчасне ухвалення Верховною Радою необхідних законопроєктів у сфері оподаткування.
Причина цих затримок очевидна — зобов'язання, які взяла на себе українська влада в рамках співпраці з МВФ, спрямовані насамперед на розширення податкової бази та вилучення грошей з економіки, а не на розвиток економіки. Головний парадокс полягає у тому, що ці заходи не лише непопулярні серед населення, а й, як показує статистика самого Фонду, не матимуть значного фіскального ефекту.
В умовах продовження збройної агресії РФ складно очікувати на швидкі темпи відновлення української економіки, однак поточна політика української влади, яку було узгоджено з МВФ, призводить лише до подальшої стагнації та збільшення податкового навантаження на українців.
Доказом слугує макроекономічна ситуація, на тлі якої було узгоджено новий пакет зобов'язань. Реальний ВВП у першому кварталі 2026 року скоротився на 0,6% у річному вимірі , що в поєднанні з падінням ВВП у четвертому кварталі 2025-го наближає економіку до стану рецесії. Із початку липня 2026 року Росія суттєво інтенсифікувала удари по портовій інфраструктурі та судноплавству в Чорному морі й на Дунаї: за оцінками Асоціації аграріїв України, країна втратила близько третини потужності морського експорту зерна, а альтернативні маршрути не в змозі компенсувати цю втрату. Якщо додати до цього повітряні атаки РФ на критичну інфраструктуру, а також тривожні ознаки того, що новий уряд не встигне провести належну підготовку до зими, підстав очікувати на покращення ситуації немає.

ВАС ЗАЦІКАВИТЬ





Не плутати стабілізацію з відновленням: експерт звернувся до уряду Корецького



Саме тому прогноз зростання на весь 2026 рік МВФ переглянув у бік зниження — до 1–1,6%, що суттєво нижче від 2,2%, які ще у червні прогнозував ЄБРР. Інфляційний прогноз на кінець року переглянуто вгору одразу на 3%, до 10,5%, унаслідок зростання цін на паливо та невизначеність через воєнний конфлікт на Близькому Сході. У відповідь Національний банк України призупинив монетарне пом'якшення й дав сигнал про можливе підвищення облікової ставки. Дефіцит бюджету без урахування грантів прогнозується на рівні 2 148 млрд грн, або 21% ВВП, — це на 1,75% вище, ніж закладалося на етапі затвердження програми МВФ для України.
За таких умов український уряд у рамках співпраці з МВФ бере на себе зобов'язання не щодо здійснення економічних реформ, дерегуляції чи стимулювання інвестицій, а щодо подальшого розширення бази оподаткування бізнесу та громадян. Тобто на найближчі роки уряд планує передусім мобілізацію податкових надходжень і посилення адміністративного контролю. Хоча, здавалося б, ще у травні обговорювалася стратегія «Економіка майбутнього» з планами економічного зростання 6% на рік.
Перше зобов'язання української влади, найчутливіше з політичного погляду, стосується спрощеної системи оподаткування. Програма співпраці з МВФ підтверджує відверто шкідливе для української економіки рішення про скасування пільги зі сплати ПДВ для ФОП. Наразі планується перенести його імплементацію на один рік: законодавчі зміни очікуються до квітня 2027 року, набуття чинності — з 1 січня 2028-го. Причина перенесення визнається прямо: парламент не ухвалює законодавчих змін через занепокоєння малого бізнесу високою вартістю адміністрування ПДВ. Дослідження Світового банку, наведене в тому ж звіті МВФ, вказує, що середня вартість адміністрування ПДВ для українського платника становить близько 3300 дол. на рік — це найдорожчий в адмініструванні податок у країні. Три з п'яти головних проблем, які представники малого й середнього бізнесу під час опитувань вказують у взаємодії з державою, стосуються саме податкового адміністрування. Відповідно, скасування звільнення від ПДВ завдасть значного удару по українському малому та середньому бізнесу.








Держфінмоніторинг готує нову податкову амністію: що відомо





Також до кінця 2026 року очікуються законопроєкти про обмеження штучного дроблення бізнесу, заборону повертатися на спрощену систему після переходу на загальну, обмеження використовувати єдиний податок для розрахунків із теперішніми чи колишніми роботодавцями. 2027 року заплановано виключити частину видів діяльності з другої групи платників єдиного податку з переведенням у третю групу та підвищити ставку для платників третьої групи, що надають послуги, до 10%.
У цьому контексті звіт МВФ справедливо вказує на існуючі проблеми податкового адміністрування. Із понад 30 млн трансакцій, які щомісяця перевіряє система моніторингу податкових накладних, 99,8% проходять автоматично, однак решта — близько 50 тис. накладних щомісяця — блокується для ручної перевірки, зачіпаючи приблизно 8 тисяч платників. Торік у судах перебувало 22,5 тисячі справ про блокування накладних, і зазвичай близько 92% таких справ суди вирішують на користь платника податків. Ще красномовнішими є показники документальних перевірок: 2024 року порушення було зафіксовано під час 93,4% перевірок, за результатами яких донараховано 123,8 млрд грн, але фактично стягнено лише 4,1 млрд грн — близько 3,3% від нарахованої суми. При цьому 44% результатів адміністративного оскарження однаково повторно оскаржуються в судах, і майже половина таких позовів проти податкової служби задовольняється. Наведені показники свідчать про неефективність податкової служби, яка замість сервісних функцій насамперед створює значні витрати часу й коштів для бізнесу та держави за мінімального фіскального результату.
Друге зобов'язання у рамках співпраці з МВФ стосується оподаткування банківського сектора. 2027 року податок на надприбутки банків стягуватиметься четвертий рік поспіль, за ставкою 50% податку на прибуток. Показово, що звіт персоналу Фонду прямо характеризує цей інструмент як проблемний: його повторне застосування закріплює економічні викривлення, стимулює поведінку банків, спрямовану на мінімізацію бази оподаткування, і обмежує їхню здатність нарощувати капітал, необхідний для кредитування та майбутньої повоєнної відбудови. Іншими словами, МВФ визнає шкідливість інструменту, але водночас включає очікуваний дохід від нього до розрахунку бюджету на наступний рік.

ВАС ЗАЦІКАВИТЬ





Україна-2042. Стратегія за два мільйони, розчарувань на мільярди, перспективи нульові



Нарешті, українська влада вивчає можливості зберегти військовий збір навіть після завершення дії воєнного стану. Наразі передбачається, що надбавка у 5% до податку на доходи фізичних осіб має припинити дію через три роки після завершення бойових дій. Але вже зараз українська влада розглядає варіант заміни цього збору на «податок на відновлення», параметри якого визначатимуться уже після завершення війни. Остаточного рішення на цей момент не ухвалено, однак про зниження навантаження на фонд оплати праці можна забути. Практичний наслідок для мільйонів працівників полягає в тому, що підвищене воєнне оподаткування заробітних плат стане постійною складовою повоєнної податкової системи.
Далі цікавіше. За підрахунками МВФ, сукупний фіскальний ефект нового податкового пакета на 2027 рік, згідно з Бюджетною декларацією на 2027–2029 роки, у звіті оцінено лише в 1,1% ВВП: 0,3% — від банківського податку, 0,1 — від оподаткування доходів цифрових платформ, 0,1 — від скасування пільги на посилки, що ввозяться поштою, 0,3 — від подальшого вирівнювання акцизів на паливо й тютюн зі стандартами ЄС, 0,1 — від заходів із підвищення комплаєнсу та ще 0,3% — «повоєнний ефект», тобто завершення дії окремих пільг воєнного стану.
Натомість практичні наслідки для економіки матимуть мультиплікативний характер. Бізнес відчує посилення податкового адміністрування саме в той момент, коли Національний банк уже сигналізує про можливе підвищення облікової ставки через інфляцію, тобто вартість кредитування найближчим часом лише зростатиме. Відповідно, банківський сектор обмежуватиме кредитування економіки через податок на прибуток, компенсуючи це можливістю заробляти через схему з «депозитними сертифікатами». Експортноорієнтовані сектори економіки, передусім аграрний, тим часом втрачатимуть спроможність продати продукцію через російську блокаду портів та обстріли інфраструктури. Додатковий ризик формується з боку видатків: щоб уникнути дефіциту фінансування, влада взяла на себе постійне зобов'язання компенсувати будь-які нові видаткові потреби, зокрема пенсійні, офсетними заходами — економією на капітальних видатках, внутрішніми запозиченнями або мобілізацією додаткових короткострокових доходів. За умов, коли основним джерелом таких «додаткових доходів» слугує саме посилення тиску на працюючий бізнес, імовірність підвищення податків вже цієї осені може стати реальністю.








Чи вистоїть Київ наступної зими? Під ударами зовні та підніжками зсередини





Другий істотний ризик пов'язаний із підготовкою до зими. Плани забезпечення стійкості енергосистеми на опалювальний сезон спираються переважно на двосторонню донорську допомогу. Якщо відповідні кошти не буде залучено або освоєно із затримкою до початку зими, існує великий ризик повернення дефіциту електроенергії з відповідними наслідками для промислового виробництва.
Третій ризик має репутаційний характер і, на жаль, циклічну природу. Затримки з ухваленням законодавства вже призвели до перенесення виконання структурних маяків МВФ. Подальше відставання від графіка може уповільнити виділення траншів не лише від МВФ, а й у межах позики на 90 млрд євро від Європейського Союзу, що звузить фіскальний простір. Формується замкнене коло: недовиконання реформ провокує поспішні фіскальні рішення, а ті своєю чергою ще більше ускладнюють виконання структурних реформ, погіршуючи бізнес-клімат.
Об'єктивної альтернативи співпраці з МВФ у України немає: вона залишається критично важливою опорою фінансової стабільності в умовах війни. Тож питання не стоїть у площині «продовжувати цю співпрацю чи ні», а полягає в тому, яку економічну модель Україна вибудує в її рамках найближчими роками. Якщо під «реформами» й надалі розумітимуть передусім посилення адміністрування та нарощування фіскального навантаження, а не зниження регуляторних бар'єрів для бізнесу та прискорення зростання, то Україна ризикує увійти в повоєнний період із податковою системою, яка не стимулюватиме, а гальмуватиме відновлення. Проблема полягає в тому, що відновлювати країну будуть не податкові інспектори, а той самий бізнес, якому зараз так активно закручують гайки.

У корупціонера чи пособника російського режиму заарештували завод, елітну віллу або тисячі гектарів землі. Що далі? За логікою, це майно має бути збережене: завдяки передачі в управління або ж продажу на прозорому аукціоні (у разі, коли воно швидко втрачає вартість). І цим процесом завідує Агентство з розшуку та менеджменту активів (АРМА).Та чи справляється воно зі своєю місією?Здавалося б, 2024–2025 роки мали нарешті щось змінити для Агентства. Нові закони, гучні обіцянки та спроби запустити прозорі правила гри. Команда Аналітичного центру Інституту законодавчих ідей зазирнула за лаштунки публічної діяльності органу та провела ґрунтовний аналіз: Тіньовий звіт діяльності АРМА. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ АРМА з 2016 року продукує або корупційні скандали, або катастрофічну неефективність — Радіна

Реформа на папері

За два роки держава нарешті оновила процедури відбору управителів і виконала одне із зобов’язань України за ініціативою ЄС Ukrаіnе Fасіlіty.Однак більшість із цих змін запрацювали лише наприкінці 2025 року або взагалі цьогоріч. Тож на практиці реформа все ще буксує, тому навіть обережний оптимізм розбивається об реальність.

Чому реформа загальмувала на старті?

Керівний вакуум: перший конкурс на посаду голови АРМА провалився, а повторний тільки нещодавно оголосили. Таким чином, орган без постійного керівництва майже рік.Кадровий голод: у центральному апараті вакантною залишається кожна четверта посада, а на місцях бракує фахівців.Грошовий дефіцит: на оцінку та збереження всього арештованого майна країни 2026 року виділили лише 3 млн грн, коли потрібно в рази більше.

 Активи розшукали, а що далі?

Розшукувати активи АРМА вдається добре. Тут статистика справді вражає:

2024 року опрацювали 5 449 запитів від правоохоронців;2025 року — вже 5 562 звернення.

Лише за один рік фахівці Агентства виявили понад 47 тис. об’єктів нерухомості, 20 тис. автомобілів, десятки мільярдів гривень і корпоративні права на понад 50 млрд грн. Проте тут починається найцікавіше. Щойно актив знайдено, його подальший шлях губиться. Систему держзвітності побудовано так, що пересічний громадянин не має шансів дізнатися, скільки виявлених об’єктів заарештували, скільки передали в управління, а скільки конфіскували та продали. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ Рік реформи АРМА. Розшукали активів на мільярди, але арештували лише 2% Відсутність чіткої статистики не дає змоги встановити, на якому етапі система втрачає актив і який орган відповідає за затримку.В ідеальному світі державна звітність має охоплювати повний ланцюг за такою схемою: виявлено → арештовано → передано в управління → реалізовано або конфісковано → отримано економічний результат.Такий облік повинен стати основою як публічної звітності, так і міжвідомчої координації.

Мільярди в бюджеті: перемога чи маніпуляція статистикою?

2025 року АРМА відзвітувало про рекордні надходження від управління активами — 2,178 млрд грн (проти 1,5 млрд 2024-го). Звучить, як перемога, втім, ця сума має величезний дисбаланс усередині. Виходить, що фінансовий результат забезпечили не прозорі конкурси та ефективний менеджмент АРМА, а кілька великих нафтогазових активів, які Кабмін передав за спеціальною процедурою визначеним державою управителям.За інформацією АРМА, мінімум 20 тис. активів можуть бути передані в управління, натомість вони простоюють або приносять бюджету копійки. Ба більше, навіть після підписання договорів з управителями майно часто місяцями не передається фізично. Середній термін очікування — близько місяця, але бувають і кричущі випадки. Наприклад, нежитлове приміщення на вулиці Павлівській у Києві передавали 409 днів! У деяких випадках представники АРМА просто не можуть зайти на об’єкти. Так, їх не пустили у маєток колишнього міністра МВС Віталія Захарченка, блокували доступ до Будинку профспілок, а конкурс щодо відомого київського ТРЦ «Гулівер» розтягнувся на понад рік і завершився нічим.

Аукціони: продається лише кожен п’ятий лот

Продаж арештованого майна — ще одна болюча точка. 2025 року АРМА прозвітувало про 184 електронні аукціони, що принесли 411 млн грн. Але результативність торгів становила скромні 22%, адже лише 41 аукціон завершився успішною угодою. Конкурсна комісія оголосила повторний конкурс на посаду голови АРМА Решта 143 спроби закінчилися нічим через відсутність покупців чи скасування. Крім того, через постійні повторні виставлення за 184 торгами ховалося лише 100 реальних лотів.Конкуренція майже нульова — зазвичай на торги приходив лише один учасник. Найяскравіший приклад — епічна сага з продажем 460 гектарів землі на Закарпатті. Аукціон оголошували дев’ять разів! А коли землю нарешті продали, результати довелося скасувати через те, що покупець потенційно пов’язаний із колишнім власником-корупціонером. 

Цифровий тупик і закордонні вілли

У Єдиному державному реєстрі активів, арештованих у кримінальному провадженні, значиться понад 421 тис. об’єктів і активів. Проте ця гігантська база даних досі не працює як повноцінна система моніторингу та контролю. АРМА навіть не може автоматично порахувати, з якої кількості майна зняли арешт суди або скільки грошей зараз реально заблоковано на рахунках.Схожа ситуація і на міжнародній арені. Агентство повідомляло про знахідки за кордоном: 2025 року виявили 16 банківських рахунків на понад 6 млн дол., вілли та частки в іноземних компаніях. Але скільки з цих грошей реально конфіскували та повернули в Україну? Публічна статистика про це мовчить, бо механізм повернення грошей досі юридично не налаштований.Виходить, що система краще працює на етапі пошуку, ніж на завершальних етапах повернення. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ Компанія-управитель Будинку профспілок в Києві заборгувала державі 7,5 млн гривень, але АРМА байдуже — Радіна

Резюме: що треба зробити, аби система працювала?

Реформа АРМА 2024–2025 років створила непоганий фундамент на папері. Проте без зміни підходів вона ризикує перетворитися на імітацію бурхливої діяльності. Щоб арештоване майно приносило користь країні, яка воює, критичним є виконання таких рекомендацій.Завершити кадрове реформування: обрати голову АРМА та призначити заступників для чіткого виконання всіх функцій органу.Врегулювати фінансування: забезпечити належне бюджетне фінансування з боку держави з урахуванням позитивних результатів у діяльності АРМА. Впровадити наскрізну статистику: перейти від звітування за окремими показниками до прозорого відстеження всього життєвого циклу активу: виявлено → арештовано → передано в управління → реалізовано/конфісковано.Модернізувати Єдиний реєстр: усунути технічні обмеження реєстру, інтегрувати його з іншими держреєстрами та уніфікувати облік активів.Оптимізувати управління активами: внести зміни до Кримінального процесуального кодексу для кращої співпраці з правоохоронцями (щоб зменшити потік нерелевантних активів) і запустити процедуру відбору управителів простих активів.Підвищити якість реалізації: оцінювати аукціони не лише за сумою, а й за рівнем конкуренції та причинами зриву торгів. Заблокувати доступ до конкурсів для осіб, пов'язаних із власниками.Гармонізувати законодавство та посилити міжнародне співробітництво: адаптувати норми до Директиви ЄС 2024/1260 та націлити міжнародну взаємодію на кінцевий результат — реальне повернення активів. В «пральню Міндіча» їздили голова АРМА Дума та нові щасливі власники арештованих активів – УП Виконання більшої частини рекомендацій, як і успіх у результаті, є відповідальністю самого Агентства. Інша ж частина неможлива без втручання центральних органів влади країни, таких як Верховна Рада, Кабінет міністрів, Офіс генерального прокурора та інші правоохоронні органи.Суспільство, експертне середовище та міжнародні партнери врешті оцінюватимуть ефективність АРМА не за кількістю проведених зустрічей чи оголошених торгів, а за реальним фінансовим результатом і кількістю майна, яке справді почало працювати на державу. Від такої оцінки залежить і подальше збільшення фінансування органу або навпаки.

Поштовхом до написання цієї статті стала аналітична записка «Муніципальні ППП в Україні: як залучити приватний капітал у відбудову громад», що піднімає вкрай актуальну тему і заслуговує на широке професійне обговорення. То що ж насправді заважає громадам залучати приватний капітал і чому публічно-приватне партнерство (ППП) досі залишається теорією, а не практикою пошуку інвесторів?

Практика реалізації проєктів ППП в Україні

Результати застосування механізму ППП в Україні є невтішними. Відповідно до інформації, яка щорічно оновлюється на вебсайті Мінекономіки, протягом останніх шести років в Україні було укладено лише 13 договорів ППП. Майже всі інші з близько 200 договорів, відображених у звітності, було укладено ще на початку 2000-х років. Станом на 01.01.2026 близько 60% від загальної кількості укладених договорів (а саме — 114) не виконуються, 57 були припинені або строк їхньої дії закінчився, ще 11 призупинені у зв’язку з воєнними обставинами. Таким чином, на стадії реалізації перебувають лише 19 проєктів ППП.Порівняємо цю ситуацію з деякими країнами Центральної Азії.

Казахстан. Закон про державно-приватне партнерство (ДПП) ухвалено 2015 року. Станом на березень 2026-го в країні реалізовувалося 1257 договорів ДПП на загальну суму 7,1 млрд дол. Найбільше проєктів у сферах освіти (712), охорони здоров’я (22) та енергетики і комунальних послуг (169).Узбекистан. Закон про ДПП схвалено 2019 року. Станом на початок цього року реалізується 2798 договорів на загальну суму 31,1 млрд дол., у тому числі 1850 мікропроєктів ППП. Пріоритетними сферами є освіта (316 договорів), будівництво (99) і культура (85).

Для порівняння, в Україні закон про ДПП, воно ж ППП, було ухвалено 2010 року. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ Громадам розширили повноваження для відновлення пошкоджених будинків

Доступність інформації

Незважаючи на те, що Мінекономіки відповідно до свого ж наказу здійснює моніторинг договорів, укладених у рамках ППП, ані на його сайті, ані на сайтах інших органів публічної влади неможливо знайти більш-менш притомну інформацію про проєкти ППП. Узагалі незрозуміло, які договори було укладено протягом останніх шести років (особисто я знаю лише про дві портові концесії).Ще більше запитань викликають проєкти, які роками не реалізуються. Зокрема, незрозуміло, чому майже 60% укладених договорів залишаються невиконаними, публічні партнери не реагують на порушення договірних зобов’язань і не ініціюють розірвання таких договорів, а Мінекономіки не аналізує причин цієї ситуації та не вживає заходів для усунення виявлених проблем.Така інформаційна закритість негативно впливає на рівень довіри бізнесу до держави, перешкоджає поширенню успішних практик, формуванню конкурентного середовища та, зрештою, стримує розвиток інституту ППП в Україні.У цьому контексті закономірно постає запитання: чому в Україні досі немає прозорої системи аналізу та оприлюднення інформації про проєкти ППП, попри успішний міжнародний досвід і можливість запровадити її без значних організаційних чи технологічних зусиль? Наприклад, як це зроблено у Казахстані, де на вебсайті Центру ДПП будь-який користувач може завантажити Ехсеl-файл із детальною інформацією про всі 1257 проєктів, що реалізуються в країні. База даних містить відомості про статус кожного проєкту, його потужність, вид конкурсної процедури, майно, передане в межах ДПП (рухоме й нерухоме), форму партнерства, державного та приватного партнерів, обсяг залучених інвестицій, а також посилання на вебсайт державного партнера або організатора конкурсу.

Правове регулювання

Державі потрібен приватний партнер. Чи розуміє це держава? Законодавство, що регулює питання здійснення ППП в Україні, неідеальне. Певні норми можна було б більш чітко сформулювати, існує багато дублюючих одна одну норм у законах про ППП і про концесію. Але я не казала б, що у наших законах є «термінологічна розмитість» або присутні норми, які заважали б використовувати механізм ППП на практиці. Скажу більше, наші закони набагато кращі та відкривають більше можливостей для інновацій при структуруванні проєктів ППП, ніж законодавство Казахстану чи Узбекистану, де цей механізм успішно застосовується.Не можу погодитися з думкою, що практичне застосування ППП значною мірою стримується складністю та тривалістю процедур ініціювання проєктів. Передбачені законом процедури є чіткими, послідовними та логічно структурованими, а їхній зміст загалом відповідає найкращим міжнародним практикам.З власного практичного досвіду можу зазначити, що затримки, які часто виникають під час ініціювання та запуску проєктів ППП, переважно зумовлені неналежним виконанням вимог законів, зокрема, недотриманням органами публічної влади встановлених законодавством строків, а також відсутністю дієвого контролю й механізмів відповідальності за такі порушення.Проблема полягає в іншому — до сьогодні на виконання нового закону про ППП не ухвалено жодного підзаконного акта, хоча до завершення строку, визначеного його Прикінцевими положеннями, залишається лише три місяці. Йдеться щонайменше про 14 постанов Кабінету міністрів України та п’ять наказів Мінекономіки.Жоден із проєктів цих нормативних актів, якщо вони справді перебувають на стадії розроблення, не був оприлюднений для експертного та громадського обговорення. У результаті професійна спільнота та бізнес позбавлені можливості долучитися до підготовки нормативних рішень ще на етапі їх формування та своєчасно виявити потенційні прогалини чи недоліки запропонованих підходів з урахуванням свого практичного досвіду.

Інституційна спроможність громад

Низький рівень обізнаності представників територіальних громад із питань ППП, а також брак практичного досвіду його застосування є одними з ключових перешкод для ефективного впровадження цього механізму в Україні. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ Мільярди без виконавців. Чому громади можуть стати головним бар’єром для відбудови та вступу до ЄС Останнім часом здійснюються кроки для посилення інституційної спроможності громад у сфері ППП. Водночас наразі складно назвати їх системними. Вони фінансуються різними донорами, реалізуються відокремлено один від одного, орієнтовані здебільшого на великі громади та базуються на різних, не завжди узгоджених, методичних підходах до навчання. Крім того, багато таких програм здійснюється експертами, які не мають практичного досвіду підготовки та реалізації проєктів ППП. Як наслідок, громадам часто пропонуються суто теоретичні моделі та загальні рекомендації, що можуть бути недостатньо адаптованими до реальних умов їхньої діяльності, а інколи складними або взагалі непридатними для практичного застосування.Громади поки не готові самостійно готувати якісні концептуальні записки чи ТЕО навіть для нескладних проєктів ППП. Тому ключову роль у цьому процесі мають відігравати професійні радники.Відповідно до закону радників можна залучати:

за підтримки МФО та донорів, які реалізують програми технічної допомоги у сфері ППП;громадами самостійно, шляхом фінансування за рахунок коштів місцевого бюджету.

Водночас на практиці існують суттєві обмеження для використання обох механізмів. МФО та донори зазвичай зосереджують свою підтримку на масштабних проєктах і великих містах. Натомість залучення радників коштом місцевих бюджетів навіть для тих громад, які мають відповідні фінансові можливості, фактично заблоковане завдяки «покращенню» 2022 року постанови Кабміну, що встановлює порядок залучення радників. Вона містить численні внутрішні суперечності, колізії із законами України, методологічні недоліки і навіть «математичні» неузгодженості. Як наслідок, за чотири роки з моменту схвалення змін до неї жодна територіальна громада не змогла застосувати цей порядок на практиці.За таких умов розраховувати на широке впровадження механізму ППП, особливо у малих і середніх громадах, навряд чи можливо.Варто зазначити, що до набрання чинності новим законом про публічно-приватне партнерство бізнес мав можливість ініціювати проєкти ППП шляхом подання незапрошених пропозицій (англ. unsоlісіtеd рrороsаls). Під час доопрацювання законопроєкту перед голосуванням у Верховній Раді цю процедуру було вилучено без належного обговорення з експертами та оцінки можливих наслідків для розвитку ринку ППП. Європейський альянс представив план посилення ролі громад у відбудові України Між тим цей механізм широко застосовується на ранніх етапах розвитку ППП, коли держава ще формує інституційну спроможність і не має достатнього досвіду у цій сфері. Можливість бізнесу пропонувати економічно обґрунтовані пропозиції про здійснення ППП, спираючись на власну експертизу та ресурси, успішно використовується в багатьох країнах. Зокрема, у Казахстані близько 40% проєктів ДПП ініційовано приватним бізнесом, а в Киргизстані — майже 80%. Для України цей інструмент міг би стати важливим стимулом розвитку ринку ППП, однак таку можливість було втрачено.

Страх адміністративної та кримінальної відповідальності

Однією з реалій сьогодення також є неготовність органів місцевого самоврядування ухвалювати нетрадиційні рішення у сфері ППП через побоювання адміністративної або кримінальної відповідальності. Водночас ППП за своєю природою є інноваційним механізмом, який ґрунтується на пошуку нових нестандартних підходів до вирішення суспільно важливих завдань. Якщо пливти за течією та робити лише так, як завжди, нічого не відбуватиметься, і ми залишимося там, де ми є.Цю проблему можна та потрібно розв’язувати з допомогою:

залучення до структурування проєктів ППП кваліфікованих радників, які зможуть обґрунтувати відповідність запропонованих рішень вимогам законодавства, принципам належного врядування та публічному інтересу;забезпечення максимальної прозорості процедур і належного документування всіх прийнятих рішень;підтримки громад з боку Мінекономіки, міжнародних партнерів і донорів у разі безпідставних звинувачень щодо рішень, схвалених при ініціюванні проєктів ППП.

Це не вичерпний перелік проблем, які стримують розвиток ППП в Україні. Проблеми, пов’язані з інтеграцією ППП до системи управління публічними інвестиціями я планую розглянути в наступній статті. Інші — детально висвітлено в повній версії аналізу поточної ситуації, розміщеному на вебсайті Академії публічно-приватного партнерства.

Україна стоїть перед важливим вибором: продовжувати фінансувати застарілу систему поводження з відходами за рахунок місцевих бюджетів і населення або модернізувати її за допомогою європейської моделі розширеної відповідальності виробника, яка вже десятиліттями успішно працює в країнах Європейського Союзу. Довідка ZN.UАРозширена відповідальність виробника (РВВ, або ЕРR — Ехtеndеd Рrоduсеr Rеsроnsіbіlіty) — це принцип екологічної політики, згідно з яким компанія, що виробляє або імпортує товари в упаковці, несе повну відповідальність за управління відходами від них наприкінці життєвого циклу. Головна мета цього підходу — перекласти фінансовий і фізичний тягар збору й утилізації сміття з плечей міст, громад і платників податків на плечі самого бізнесу.Сьогодні впровадження РВВ є не лише екологічним питанням. Для України це питання економічного розвитку, залучення інвестицій, створення нових робочих місць і виконання міжнародних зобов’язань у рамках європейської інтеграції.

Що таке РВВ і хто за неї платить

Система розширеної відповідальності виробника базується на принципі «забруднювач платить». Це означає, що виробники та імпортери товарів у пакованні фінансують збирання, сортування та перероблення відходів паковання після того, як продукція потрапляє до споживача.На відміну від нинішньої моделі, де значна частина витрат покладається на територіальні громади та населення через тариф на послугу з управління побутовими відходами, система РВВ переносить фінансову відповідальність на тих, хто вводить паковання в обіг. При цьому фінансування здійснюється без залучення коштів державного бюджету.За оцінками, щороку на ринок України надходить понад 2,5 млн тонн паковання, що згодом стає відходами. Для забезпечення їхнього збирання та перероблення виробники мають спрямовувати до системи РВВ близько 15–16 млрд грн щороку після виходу системи на повну потужність. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ Послуги з вивезення сміття у більшості міст надаються поза вимогами закону — експерт Для порівняння: сьогодні все населення України через тариф на послугу з управління побутовими відходами сплачує близько 10–12 млрд грн на рік. Тобто впровадження РВВ дасть можливість залучити в систему управління відходами додатковий фінансовий ресурс, який перевищуватиме нинішні платежі громадян за вивезення побутових відходів.Фактично йдеться про створення нового джерела фінансування обсягом до 16 млрд грн щороку, яке буде спрямоване на розвиток інфраструктури роздільного збирання, сортування та перероблення відходів, а не покриватиметься за рахунок місцевих бюджетів або додаткового навантаження на платників податків.

Мільярдні інвестиції без навантаження на бюджет

Однією з головних переваг РВВ є те, що вона створює стабільне джерело фінансування для розвитку інфраструктури управління відходами.Для запуску повноцінної системи в Україні необхідно:

встановити понад 110 тисяч контейнерів для роздільного збирання;закупити спеціалізований транспорт;побудувати понад 300 сучасних сортувальних ліній;розвинути переробні потужності для відходів паковання;створити цифрові системи обліку потоків відходів.

Сукупний інвестиційний потенціал системи оцінюється у 1,5–2,5 млрд євро. Це приватні інвестиції, які можуть бути залучені без додаткового навантаження на державний бюджет.

Як РВВ вплине на ВВП України

Економічний ефект від впровадження РВВ виходить далеко за межі сфери управління відходами.За розрахунками, у середньостроковій перспективі система здатна забезпечити:

додатковий приріст ВВП на рівні 0,8–1,5%;збільшення валового внутрішнього продукту на 2,5–5 млрд дол. США щороку;створення від 50 до 80 тисяч нових робочих місць.

Цей ефект формується завдяки створенню нових підприємств, розвитку переробної промисловості, виробництву продукції з вторинної сировини, розширенню логістичної інфраструктури та залученню інвестицій у регіони.Фактично РВВ створює новий сектор циркулярної економіки, який працює всередині країни та генерує додану вартість.

Детінізація та додаткові податки

Ще одним важливим наслідком стане виведення з «тіні» значної частини ринку. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ «Сміттєвий» тариф. Чому ми платимо за реформу, яка не відбулася Створення реєстрів виробників, обов’язкової звітності та систем електронного обліку дасть змогу легалізувати значну частину операцій із відходами та вторинною сировиною. Навіть детінізація 5–10% ринку товарів у пакованні може забезпечити додатковий офіційний товарообіг у розмірі 80–150 млрд грн щороку.Очікуваний додатковий фіскальний ефект для державного та місцевих бюджетів оцінюється на рівні 35–70 млрд грн щорічно.

Зобов’язання України перед Європейським Союзом

Питання РВВ є не лише внутрішньою реформою.Україна взяла на себе зобов’язання щодо наближення законодавства до права Європейського Союзу в рамках Угоди про асоціацію з ЄС. Система розширеної відповідальності виробника є базовим елементом європейської політики управління відходами та передбачена вимогами законодавства ЄС щодо паковання та відходів паковання.Тому впровадження РВВ є не просто бажаним кроком, а необхідною умовою виконання Україною своїх євроінтеграційних зобов’язань.

Чому рішення досі не ухвалене

Попри очевидні економічні, екологічні та соціальні переваги, впровадження повноцінної системи розширеної відповідальності виробника в Україні фактично саботується вже понад 25 років.Протягом усього цього часу бізнес, територіальні громади, експерти та міжнародні партнери наголошують на необхідності запровадити в Україні європейську модель РВВ. Однак замість реальних рішень країна отримує нескінченні робочі групи, наради, круглі столи, презентації концепцій і чергові проєкти документів, які роками припадають пилом у чиновницьких кабінетах.Сьогодні реалізація принципу розширеної відповідальності виробника фактично застрягла в Міністерстві економіки, довкілля та сільського господарства України та комітеті Верховної Ради України з питань екологічної політики та природокористування. Державні органи багато років декларують підтримку європейських підходів, циркулярної економіки та виконання зобов'язань перед Європейським Союзом, але так і не спромоглися забезпечити ухвалення та реалізацію ефективної моделі РВВ.Поки чиновники продовжують дискутувати, Україна щороку втрачає мільярди гривень потенційних інвестицій, десятки тисяч майбутніх робочих місць і можливість створити сучасну переробну промисловість. Водночас мільйони тонн цінних відходів продовжують захоронюватися на полігонах або працювати на економіки інших держав. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ Полігони працюють, але закон не виконується: що не так із реформою відходів Особливо цинічною виглядає ситуація з огляду на те, що РВВ не потребує жодної бюджетної підтримки. Навпаки, система здатна залучити до 2,5 млрд євро приватних інвестицій, створити до 80 тисяч нових робочих місць, забезпечити додаткові податкові надходження та збільшити ВВП України на мільярди доларів щороку. Проте замість запуску одного з найбільш ефективних економічних механізмів післявоєнного відновлення держава продовжує відкладати рішення.Фактично сьогодні головною перешкодою для впровадження РВВ в Україні є не відсутність законодавчих рішень, не відсутність інвесторів і не відсутність міжнародної підтримки. Головною проблемою залишається відсутність політичної волі перейти від багаторічних розмов до конкретних дій.

Час переходити від дискусій до рішень

Система РВВ — це не лише про сміття та екологію. Це про нові заводи, нові робочі місця, додатковий ВВП, наповнення бюджетів і виконання зобов’язань перед Європейським Союзом.Україна має всі передумови для запуску сучасної європейської системи управління відходами паковання. Питання полягає вже не в тому, чи потрібна країні РВВ, а в тому, наскільки швидко держава зможе ухвалити необхідні рішення та відкрити шлях для інвестицій, створення десятків тисяч робочих місць і щорічного приросту ВВП на мільярди доларів.

Постанова Верховного суду від 25 червня 2026 року у справі №910/7614/25 важлива не через розмір штрафу, а через підхід до доказування антиконкурентних узгоджених дій у публічних закупівлях. ТОВ «Сагена» оскаржувало рішення Антимонопольного комітету, який встановив змову під час закупівлі ДСП «Чорнобильська АЕС» на Рrоzоrrо та наклав штраф у розмірі 33 тис. грн. Суди всіх інстанцій, включно з Верховним судом, залишили рішення АМКУ в силі.Справа не виглядає масштабною: штраф некритичний, резонансу немає. Але саме такі справи формують реальні правила для ринку. Верховний суд підтвердив: змову в торгах необов'язково доводити прямим документом чи листуванням — достатньо сукупності непрямих доказів, якщо вона не виглядає випадковою. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ НБУ оштрафував «Укрпошту» на 2,5 млн грн: що порушила держкомпанія

П'ять деталей, які склались у картину змови

АМКУ і суди спиралися не на один факт, а на послідовність елементів, які разом сформували картину узгодженості.Перший елемент, кадровий. У період проведення закупівлі одна особа перебувала у трудових відносинах із ТОВ «Сагена» на посаді технічного директора та водночас була єдиним засновником, кінцевим бенефіціарним власником і керівником іншого учасника торгів. За висновками судів, це створювало умови для обізнаності щодо господарської діяльності обох учасників і потенційного обміну інформацією.Другий елемент, цифровий. Обидва учасники подавали пропозиції через один електронний майданчик і заходили в аукціон з однієї ІР-адреси. З цієї ж ІР-адреси, за встановленими судами обставинами, у близькі проміжки часу здійснювалося керування банківськими рахунками учасників, а також подавалася фінансова звітність. Податкова бачить закордонні рахунки українців: що змінилося у 2026 році Третій елемент, документальний. АМКУ встановив, що один і той самий файл у складі тендерних пропозицій мав однакову назву та одного автора в метаданих. Для бізнесу це виглядає як технічна дрібниця, але для антимонопольної справи це може стати частиною доказової конструкції.Четвертий елемент, поведінковий. Обидва учасники завантажили свої тендерні пропозиції в один день і в близький проміжок часу — з різницею у 22 хвилини, хоча період подання документів тривав із 21 червня до 7 липня 2022 року. Сам по собі такий збіг не доводить змови, але в поєднанні з іншими обставинами він перестає бути нейтральним.П'ятий елемент, господарський. Між учасниками закупівлі в період проведення процедури існували господарські відносини щодо оплати за послуги ремонту. Позивач заперечував, що сам факт договору не означає автоматичної змови, але суди оцінили ці відносини не ізольовано, а як частину ширшої картини, що зменшувала невизначеність поведінки між учасниками торгів.Кожен факт окремо має нейтральне пояснення. Разом вони склали для АМКУ і суду зовсім іншу картину. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ Публічні закупівлі з неціновими критеріями: в Держаудитслужбі та АМКУ розповіли, що перевіряють Закон визначає антиконкурентні узгоджені дії як такі, що можуть призвести до обмеження конкуренції, — окремо названо спотворення результатів торгів. Доводити реальні збитки чи фактичне усунення конкурента необов'язково: досить факту погодженої поведінки. Раніше бізнес вважав достатнім не домовлятися про ціну й не узгоджувати переможця. Сьогодні цього мало: потрібно дивитися на всю інфраструктуру участі в торгах — хто готує документи, з якого офісу та ІР вони подаються, чи є спільні працівники, консультанти або бухгалтери.ІР-адреса, метадані файлу чи час завантаження документів здаються технічними дрібницями, але в антимонопольній справі отримують інше значення: вони показують, що учасники мали умови для обміну інформацією й не діяли автономно. Це особливо стосується груп компаній, дилерських мереж і пов'язаних бізнесів, які виходять на одну закупівлю через різних юросіб. Фраза «ми не пов'язані» більше не працює як захист — потрібен документальний доказ незалежної підготовки пропозиції.Реальний ризик ширший за 33 тис. грн штрафу з цієї справи:

штраф за антиконкурентні узгоджені дії може сягати 10% доходу компанії за останній звітний рік;факт порушення потрапляє до окремого державного реєстру, пов’язаного із цілями публічних закупівель;формується репутаційний ризик: банки, донори та інвестори дедалі частіше дивляться на історію комплаєнсу, а не лише на фінансові показники.

ВАС ЗАЦІКАВИТЬ "Сліпі зони" закриваються: БЕБ посилює контроль за імпортом і продажем авто

Шість кроків, щоб не потрапити до реєстру

Перший крок — попередній аntіtrust-sсrееnіng перед участю в закупівлі. Не складний юридичний висновок на десятки сторінок, а перевірка, чи немає між потенційними учасниками спільних працівників, бенефіціарів, директорів, бухгалтерів, юристів, офісів, ІР-адрес чи господарських відносин, що потім можуть виглядати як координація.Другий крок — відокремити процес підготовки тендерної пропозиції. Компанія має чітко знати, хто створив документи, хто формував ціну, хто перевіряв технічну частину і хто подавав пропозицію через майданчик. У великих компаніях це питання внутрішнього контролю, у малому й середньому бізнесі — елементарної дисципліни.Третій крок — цифрова гігієна. Подання пропозицій різних компаній з одного офісу, одного комп'ютера, однієї ІР-адреси чи через одного адміністратора створює ризик, який потім важко пояснювати. Це не означає, що кожен такий факт автоматично є порушенням, але компанія повинна мати чітке й документально підтверджене пояснення. Чим Рrоzоrrо відрізняється від європейських аналогів, або як заробляти більше Четвертий крок — урегулювати роботу із зовнішніми консультантами. Один бухгалтер, юрист чи тендерний спеціаліст для кількох компаній може бути нормальною практикою, але в одній закупівлі це створює конфліктний ризик. Потрібні окремі команди, окремі папки, заборона обміну інформацією між клієнтами і письмові підтвердження від консультанта.П'ятий крок — виважено відповідати на вимоги АМКУ. Верховний суд підтвердив, що Антимонопольний комітет може збирати інформацію не лише після формального початку справи, а й на етапі виявлення ознак порушення, і ця інформація може отримати статус доказу.Шостий крок — не пропустити строків оскарження. Закон передбачає двомісячний строк на оскарження рішення АМКУ до господарського суду з дня його одержання, і цей строк не підлягає поновленню. Після отримання рішення час працює не на бізнес — потрібно одразу готувати позов і докази незалежності.Головний висновок: бізнесу не варто боятися кожного збігу, але треба вміти пояснювати свої процеси. Якщо компанія діє незалежно, це має бути видно з документів, цифрових слідів і логіки ухвалення рішень. У закупівлях уже недостатньо подати правильну пропозицію — потрібно бути готовим довести, що її підготовлено самостійно.

Цей текст — розлоге пояснення, чому ми не сумуватимемо за Юлією Свириденко і стримано ставимося до приходу у владу Олександра Кравченка – нового міністра економіки. Водночас цей текст — чудовий приклад для Сергія Корецького, як точно робити не треба, якщо не хочеш, щоб і твоя відставка сприймалась як полегшення.У розпорядженні редакції є проєкт Стратегії економічного розвитку України на 2027–2042 роки. Це не фінальний документ, робота над ним триває, утім, він має цілісну структуру, загалом завершений вигляд, і наявних 50 із лишком сторінок достатньо для висновку про те, якою ж уряд бачить Україну майбутнього. Якщо коротко — такою ж, як зараз.Зараз економіка України ледь жевріє. Бачити на власні очі, як РФ худне, ми можемо лише завдяки підтримці країн-партнерів. Навіть за цієї, поза сумніву, вагомої допомоги ми маємо:

зниження економічної активності та виробництва, насамперед в енергетиці, легпромі, машинобудуванні;погіршення прогнозу зростання реального ВВП до 1,3% на кінець 2026 року;збільшення дефіциту поточного рахунку за січень—квітень 2026 року аж до 14,4 млрд дол., тоді як рік тому він був 9,3 млрд дол.;розширення дефіциту держбюджету до 21% ВВП;пришвидшення інфляції, яка, за прогнозами, до кінця року має сягнути 9,4%.

Загалом тримаємось, але від розвитку дуже далекі. Що гірше — передумов для розвитку маємо обмаль, і жодна з них не нова: агроекспорт, відбудова зруйнованого житла та інфраструктури, відновлення енергетики, сяка-така торгівля. Хоч би як ми мріяли збудувати після війни нову Україну, за такої бази однаково відбудуємо те, що було. Власне, тому кожна чергова стратегія економічного розвитку варта уваги. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ Нацбанк погіршив прогноз зростання ВВП: як це вплине на розвиток економіки?

МсКіnsеy Шредінгера

Хай би якими наївними були ці сподівання, ми щораз шукаємо в цих документах проривні ідеї, сміливі рішення, нестандартні підходи та якісне прогнозування. Все, що дасть можливість українській економіці стрибнути у майбутнє, а не повзти роками до своїх же показників зразка 2021-го.Документ у нас на руках публічно анонсувався і на офіційному сайті стратегії, і на засіданні Ради з підтримки підприємництва при президентові як спільний доробок українського уряду, Світового банку, КSЕ і самих МсКіnsеy. Джерело ZN.UА в уряді говорить, що участь МсКіnsеy у створенні стратегії коштувала близько 2 млн дол. донорських грошей, пошуком яких особисто опікувалася Христя Фріланд. Тож очікування були на кожен долар із цих двох мільйонів.Утім, у самому документі офіційно визнано лише внесок Світового банку, який надавав «аналітичну підтримку». МсКіnsеy ж фігурує лише раз як один із можливих учасників дорадчого органу для залучення капіталу, а не як розробник аналітики. Решти взагалі не згадали.Попри це, участь МсКіnsеy та керівника її українського офісу Олександра Кравченка у підготовці документу була ключовою. Він був членом основної проєктної команди, а загалом до написання стратегії долучилися десятки зо два працівників МсКіnsеy. Робоча презентація МсКіnsеy, із якою ми мали можливість ознайомитися, за структурою, цілями та завданнями ідентична проєкту стратегії, який ми описуємо. З яких причин МсКіnsеy не згадують у авторах сказати важко. З одного боку якість продукту настільки низька, що їм могло бути соромно ставити під ним свій підпис. З іншого – не соромно було брати гроші за відвертий непотріб.Найгірше те, що Олександра Кравченка на посаду міністра економіки рекомендував особисто новий прем'єр Сергій Корецький, через впевненість у його винятковому візіонерстві, кваліфікованості та нестандартних поглядах на економічний розвиток.То як же бачить Україну новий міністр економіки?

Стратегічний мінімум

Стратегія є наступною ітерацією Нацекономстратегії-2030, яку уряд також розробляв спільно зі Світовим банком. Вона передбачає три етапи реалізації: негайні реформи до завершення активної фази війни, середньострокові — у рік після війни (прогнозовано 2027-й) і масштабне зростання впродовж 3–5 років після війни.Драйверами економічного зростання мають стати:

продуктивність — з 1,3 до 5% на рік;інвестиції — з 16 до 24% ВВП;людський капітал — чистий приплив на ринок праці 3,1 мільйона осіб.

Стратегічні цілі:

макроекономічна стабільність;поліпшення бізнес-середовища;відновлення та модернізація критичної інфраструктури;збільшення кваліфікованої робочої сили.

Кожна ціль містить ключові завдання, сяк-так деталізовані до конкретних пропозицій. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ Як Україні з’їхати з колії бідності Пріоритетні сектори економіки: транспорт, ІТ, важке машинобудування, оборонна промисловість, АПК, будматеріали, електронні компоненти, критичні сировинні матеріали, відновлювана енергетика.Загалом усе в дусі урядової політики останніх років: мріємо не масштабно, цілимося у найближчі мішені, розвиваємо те, що і так розвивається.До деталей прискіпуватися не будемо, це все ж не фінальний документ. Але радимо розробникам уважніше ставитися до даних про рівень тінізації економіки, рівень безробіття, показники зростання приватних інвестицій, інфляційні цілі та цільові орієнтири держборгу. Бо наразі є відчуття, що навіть не всі міністерства цей документ бачили і цифри перевіряли.Недбалість у деталях можна пробачити, якщо ключові ідеї — геніальні, проривні чи хоча б багатообіцяючі. У цьому ж разі жодних поблажок не буде.У доволі абстрактних описах того, а що ж конкретно ми маємо зробити, щоб досягти бажаного, — взагалі нічого нового. Усі пропозиції умовно діляться на три групи.Перша — ініціативи, які вже реалізуються, як-от «Реформа БЕБ» (тягнеться з 2021-го), смарт-спеціалізація регіонів (почалася ще 2016-го) чи Міжнародна консультативна рада з інвестицій (діє з травня цього року).Друга — роками «недороблені» ініціативи, наприклад, урегулювання боргу за «зеленим» тарифом, автоматичне відшкодування ПДВ чи ратифікація Конвенції ОЕСР про боротьбу з підкупом.Третя — вічні реформи, які роками перебувають на етапі обговорення, зокрема, новий Трудовий кодекс, запуск обов'язкового накопичувального рівня пенсійної системи чи відкриття ринку залізничних перевезень.За логікою, далі документ мав би пояснити, що завадило вже діючим ініціативам стати проривними, що заважає доробити «недороблене» і з яких причин не злітають «вічні реформи». Бажано з прогнозом вимірюваних ефектів від реалізації всіх цих потужних планів. Та де там.

Купа питань без відповідей

Структуровано документ погано, тому ми для вас зробили таблицю (див. нижче), яка має відображати зв'язки між цілями, завданнями та урядовими пропозиціями.Із таблиці видно, що зв'язки ці мерехтливі, а пропозиції вкрай розмиті й не є відповідями на запитання: як саме нам досягти бажаного? Як нам підвищити детінізацію, якщо в пропозиціях у нас ризик-орієнтований контроль, конкурентна політика і реєстр «дропів». Усе це вже існує і не допомагає.Як нам залучити інвестиції, якщо у пропозиціях уже наявний UkrаіnеІnvеst і вічні ідеї про розвиток фінсектора та зменшення присутності держави. А ключова проблема зі страхуванням воєнних ризиків навіть не визнається, просто констатується, що ось у нас Експортно-кредитне агентство страхує експортні контракти. Користуйтеся, не заляпайтесь. А якщо ви раптом не експортер, то це ваші проблеми.Стратегія економічного розвитку України на 2027–2042 рокиЯк конкретно новий Трудовий кодекс, пенсійна реформа та інтеграція ветеранів дадуть змогу збільшити робочу силу на 3 мільйони людей? Що передбачає розширення участі України у програмі «Горизонт Європа», якщо вона вже зараз доступна нашим учасникам, із усім супроводом від офісу підтримки до менторства? Що конкретно передбачає «розширення доступу українських товарів і послуг на зовнішні ринки» — яких товарів і послуг, на які саме ринки і чому?Добре, що ми вписали корпоративне управління як один із кроків, що забезпечує ефективність держави. Всі так роблять. А чого ж такого нашому корпоративному управлінню не вистачає, щоб у майбутньому усякі «василі веселі» не погоджували одноосібно наглядових рад у держкомпаніях?Чудово, що ми вкотре згадали про важливість конкурентної політики. А можна ще аналіз, що зараз заважає АМКУ працювати як належить?Прекрасно, що поруч із реформою БЕБ з'явилася реформа Держфінмоніторингу. А можна уточнити, вона передбачатиме реформу самого органу? Чи, як і раніше, лише порядки його взаємодії з іншими контролерами, які ніколи не працюватимуть як слід, допоки голова Фінмону призначається, а не обирається? ВАС ЗАЦІКАВИТЬ Мінфін розкрив, на що Україна витратила понад 2,2 трлн грн за пів року Можна продовжувати довго, у тексті протиріч більше, ніж суголосся: дерегуляції поруч із суперзарегульованими нормами ЄС, прогресивний ПДФО як інструмент детінізації, зростання приватних інвестицій у бізнес за незмінного попиту на ОВДП і таке інше. Ми жахнулися б, але вже звикли.***Ви ж знаєте, хто робить одне й те саме, сподіваючись на інший результат?Ця стратегія — черговий доказ глибокої кризи в українському держуправлінні: ті самі пропозиції, той самий брак деталей, та сама відсутність сміливості.З таким інструментарієм нормальних темпів зростання не буде, буде, як зараз, поки партнери нас підтримуватимуть, і гірше, ніж зараз, коли втомляться це робити. Втім, коли пріоритетні галузі називають окремим абзацом на початку документа і жодного разу не згадують у конкретних діях — зрозуміло, що економіка для авторів взагалі не пріоритет, так, рубрика для звітності.Прикро, що кадрова криза в Україні настільки глибока, що такий рівень стратегування відкриває шлях до міністерського крісла, а не забуття.Щоб опинитися у майбутньому, Україні потрібна ракета чи принаймні літак. А український уряд укотре обирає поїзд і колію виключно 1520 мм.

В українській політиці після Революції Гідності сформувалася проста й зрозуміла для суспільства формула реформування держави: якщо орган влади працює погано, потрібно перевірити його працівників, звільнити недоброчесних і набрати нових. Саме за цією логікою будувалися люстрація, переатестація працівників міліції, оцінювання суддів, атестація прокурорів, а сьогодні — перезавантаження Бюро економічної безпеки (БЕБ) та митних органів.Для суспільства така модель виглядає переконливою: орган працює погано — звільняємо негідників і залишаємо чесних. Однак за останні 12 років Україна пройшла щонайменше дев’ять масштабних кампаній очищення та перезавантаження державних інституцій. І цей досвід дає підстави поставити важливе питання: чи справді проблема державних органів полягає лише в людях, чи все ж таки в самих інституціях, правилах їхньої роботи та системі управління?

Кадрове очищення як рецепт реформ

Починаючи з Революції Гідності, в Україні намагалися й намагаються посилити якість роботи окремих (чи й усіх) органів влади через оцінювання (атестацію) їхніх службовців.Наразі в системі державної влади одночасно тривають кваліфікаційне оцінювання всіх суддів; атестація всіх прокурорів; одноразова атестація всіх працівників Бюро економічної безпеки; одноразова атестація всіх посадових осіб Державної митної служби.Зокрема експерти так описують процеси змін у БЕБ: «Є й інша проблема: сама атестація фактично відсуває основну роботу органу на другий план. Працівники готуються до тестів, збирають документи, беруть відпустки. Як наслідок, частина функцій Бюро опиняється «на паузі» — замість розслідувань і аналітики ресурси витрачаються на внутрішній процес перезавантаження».Схожу оцінку висловлюють і народні депутати, які наголошують, що одночасна переатестація понад тисячі працівників та проведення нових конкурсів об’єктивно уповільнюють роботу органу. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ Мільярди з Європи в обмін на реформи в Україні Але цей приклад і складнощі в роботі БЕБ водночас не зупиняють від пропозицій щодо повної переатестації, наприклад, працівників іншого органу — Державного бюро розслідувань (ДБР). Лунають також ідеї про проведення чергової переатестації поліціянтів, посадових осіб податкових органів, службовців Державної служби фінансового моніторингу тощо.

Дев’ять хвиль перезавантаження

Щоб оцінити реалістичність і ефективність проведення та завершення цих процедур, пропонуємо поглянути на дев’ять основних етапів української історії очищення органів влади (у хронологічному порядку). Варто зазначити, що наведені нижче приклади не є тотожними за змістом і правовою природою. Частина з них стосується масових атестацій і переатестацій службовців, частина — люстраційних механізмів, а частина — кадрового перезавантаження або формування нових державних інституцій.Однак усі ці випадки об’єднує спільна логіка реформування: спроба підвищити ефективність роботи державного органу насамперед через заміну людей. Водночас між цими механізмами є суттєві відмінності. Атестації та переатестації спрямовані на перевірку чинних службовців; люстрація — на усунення осіб через їхнє минуле; формування нових органів передбачає відбір з нуля. Різною є й міра успіху: Національному агентству з питань запобігання корупції (НАЗК) вдалося оновити керівництво за три місяці, тоді як оцінювання суддів триває понад десятиліття. Саме тому порівняльний аналіз цих кампаній має на меті не їх ототожнення, а виявлення спільного системного патерну: в жодному з випадків кадрова зміна сама собою не стала достатньою умовою інституційної реформи.Масові перевірки та переатестаціїСудді. Одразу після Революції Гідності 8 квітня 2014 року Верховна Рада України ухвалила Закон про відновлення довіри до судової влади. Він передбачав спеціальну перевірку суддів, причетних до політичних переслідувань під час мирних протестів, Тимчасовою спеціальною комісією при Вищій раді юстиції протягом одного року. До завершення цієї процедури було ухвалено Закон про забезпечення права на справедливий суд від 12 лютого 2015 року, яким уже передбачено проведення первинного кваліфікаційного оцінювання всіх суддів Вищою кваліфікаційною комісією суддів України.Процедуру оцінювання суддів на відповідність обійманій посаді було закріплено на конституційному рівні на підставі Закону про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя) від 2 червня 2016 року. За оцінками експертів, близько третини всіх суддів (3000) звільнилися з посад, щоби не проходити оцінювання.А вже 2026 року з’явилися проміжні критерії (bеnсhmаrks), виконання яких необхідне для вступу України до ЄС, і серед них — досягнення прогресу в оцінюванні чинних суддів (23.2.4).Процес тривалістю в 12 років досі не добіг кінця, і навіть для повноцінної європейської інтеграції Європейська комісія не вимагає його завершити, а лише «досягнути прогресу».Працівники міліції. На підставі нового Закону про Національну поліцію від 2 липня 2015 року на базі управлінь Міністерства внутрішніх справ було утворено новий орган виконавчої влади — поліцію. А працівники міліції (органів внутрішніх справ) могли перейти на службу до поліції й отримати статус поліціянтів після проходження переатестації. Конкурс на посаду генпрокурора та реформа ДБР: без чого неможливий рух до ЄС Незважаючи на широку долученість представників громадськості до цієї переатестації, її результати стали глибоким розчаруванням — лише близько 5,8–7,7% колишніх міліціонерів не пройшли цієї процедури. Значна частина звільнених міліціонерів змогла також поновитися на посадах за результатами рішень адміністративних судів через недосконалість прописаних положень чи недоліків у роботі атестаційних комісій.Згодом і Конституційний суд України визнав неконституційним положення закону про можливість звільнення працівників міліції через непроходження атестації.Прокурори. Закон про першочергові заходи з реформи органів прокуратури від 19 вересня 2019 року передбачав проходження атестації всіма прокурорами. Близько 20% прокурорів не пройшли цієї процедури. Однак певну кількість було поновлено на посадах на підставі рішень адміністративних судів, до того ж Конституційний суд України тричі визнавав неконституційними окремі положення зазначеного закону.Як і щодо суддів, проміжний критерій (bеnсhmаrks), виконання якого необхідне для вступу України до ЄС, передбачає досягнення прогресу в атестації прокурорів (23.2.4).Працівники Бюро економічної безпеки України. Закон про удосконалення роботи Бюро економічної безпеки України від 20 червня 2024 року передбачив проведення одноразової атестації всіх працівників БЕБ. Це питання було одним із наріжних у процесі обговорення, підготовки та ухвалення закону, який тривав близько півтора року. Спочатку була депутатська ініціатива про перезавантаження Бюро (реєстр. №9080 від 3 березня 2023 року), потім — удосконалений проєкт про першочергові заходи з реформування Бюро (реєстр. №10088) і непідтримка урядового законопроєкту в першому читанні 23 лютого 2024 року через відсутність у ньому процедур переатестації.Про оцінювання процесу переатестації працівників БЕБ, який триває, вже йшлося вище.Посадові особи митних органів. Процес підготовки й ухвалення 17 вересня 2024 року Закону про встановлення особливостей проходження служби в митних органах та проведення атестації посадових осіб митних органів розпочався ще 2021 року з подання урядового законопроєкту №6490 та підготовки депутатського варіанту 6490-д від 6 квітня 2023 року.Процес атестації митників стартував 14 травня 2026 року й триватиме ще, відповідно, 18 місяців і 36 місяців (залежно від посад).Люстраційні механізмиПублічні службовці. 16 вересня 2014 року було ухвалено Закон про очищення влади, що передбачав люстрацію осіб (публічних службовців), які сприяли узурпації влади президентом В.Януковичем, а також осіб, які працювали в органах КДБ і комуністичній партії протягом радянського періоду нашої історії. Для таких осіб передбачалася заборона обіймати будь-які державні посади (крім виборних) протягом 10 років. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ «Перезавантаження» БЕБ: чи здатна інституція позбутися спадку податкової міліції — і коли На початку 2015 року з-під дії закону дозволили виводити вищий офіцерський склад, аби залучити його до підвищення обороноздатності держави. 2018 року така можливість відкрилася для всіх учасників бойових дій на сході держави.За весь час дії зазначених заборон перевірку пройшли мільйони (!) осіб, але до Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України «Про очищення влади» (в народі — Реєстру люстрованих), було включено відомості максимум про 900 службовців.Певну кількість осіб було виключено з цього Реєстру на підставі рішень адміністративних судів, а також рішень Європейського суду з прав людини, який установив, що окремі положення та процедури цього закону не відповідають європейським стандартам захисту прав людини.Формування або перезавантаження інституційПрацівники Державного бюро розслідувань. Утворення нового органу правопорядку на підставі закону від 12 листопада 2015 року на виконання вимог Конституції про позбавлення прокуратури функції досудового слідства передбачало «відсіювання» слідчих органів прокуратури та оперативників інших органів, а не пряме їх переведення до нового Бюро.Так, закон визначав, що на початку формування ДБР слідчі прокуратури мають становити не більш як 30% особового складу, інші слідчі — не більш як 19%, інші правники (без досвіду роботи в органах розслідування) — не менш як 51%. 60% оперативних співробітників мали становити особи, які раніше не працювали в оперативних підрозділах.Але таке квотування на рівні закону, вочевидь, не спрацювало, тому що проміжний критерій (bеnсhmаrks) 24.3.1, виконання якого необхідне для вступу України до ЄС, передбачає впровадження комплексного закону про реформу ДБР за значної участі незалежних експертів, визначених міжнародними партнерами.Державні службовці категорії «А». Закон про перезавантаження влади від 19 вересня 2019 року було ухвалено в один день із законом про першочергові заходи з реформування органів прокуратури. Він ліквідував самостійність державних службовців категорії «А» й підпорядкував їх політично мотивованим рішенням прем’єр-міністра України та/або міністрів. Ідеться про державного секретаря Кабінету міністрів України, його заступників, державних секретарів міністерств, керівників та заступників керівників центральних органів виконавчої влади (служб, агентств та інспекцій).Це мало наслідком масове звільнення службовців і кардинально погіршило стабільність усієї державної служби у її відносинах із політиками. Коли реформи стають декорацією: урок закону про декларації доброчесності суддів Керівництво Національного агентства з питань запобігання корупції. Закон про забезпечення ефективності інституційного механізму запобігання корупції від 2 жовтня 2019 року передбачив дострокове припинення повноважень членів НАЗК, керівника та заступників керівника апарату НАЗК.За три місяці було проведено конкурс і 15 січня 2020 року призначено нового голову агентства.

Чому держава знов і знов повертається до переатестацій?

Українська політика вже понад десять років повертається до переатестації як універсального інструменту реформування державних інституцій. Вона добре працює як політичний сигнал суспільству: демонструє рішучість влади та створює відчуття оновлення. Однак значно рідше відповідає на питання, чому інституція стала неефективною. Проблема часто полягає не лише в людях, а й у правилах роботи органу, його підпорядкуванні, системі стимулів та механізмах відбору керівництва. Тому переатестація нерідко стає не змістом реформи, а її замінником, залишаючи незмінними причини, які зрештою знову породжують запит на чергове «перезавантаження».

Що показали 12 років перезавантажень?

Основні висновки вже проведених процедур оцінювання, атестації та переатестації службовців такі.Тривалість процедур. Процеси оцінювання чи переатестації в багатьох випадках тривають роками, а іноді й понад десятиліття. Тому зазвичай ніколи не збігається коло осіб, які формують ідею, планують ці процеси, виписують правила, впроваджують на практиці та захищають отримані результати в судах. Найпоказовішим прикладом є кваліфікаційне оцінювання суддів, яке розпочалося 2015 року й досі не завершене. Водночас навіть проміжні критерії вступу України до Європейського Союзу не вимагають його завершення, а лише досягнення прогресу.Великі витрати ресурсів. Проведення масштабних процедур оцінювання та переатестації потребує значних організаційних, кадрових і фінансових ресурсів. Крім того, такі процеси часто відволікають органи влади від виконання їхніх основних функцій. Як показує приклад Бюро економічної безпеки, працівники спрямовують значну частину часу та ресурсів на проходження внутрішніх процедур замість того, щоб виконувати безпосередні завдання органу. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ Рік реформи АРМА. Розшукали активів на мільярди, але арештували лише 2% Судовий перегляд результатів. Результати оцінювання, атестацій і переатестацій регулярно стають предметом розгляду адміністративних судів, Конституційного суду України та Європейського суду з прав людини. Частину звільнених осіб було поновлено на посадах за рішеннями судів, а окремі положення законів, які регулювали такі процедури, визнано неконституційними або такими, що не відповідають європейським стандартам захисту прав людини.Відсутність гарантій результату. Досвід дев’яти хвиль кадрового перезавантаження не дає підстав стверджувати, що кожна наступна переатестація автоматично забезпечує кращий результат.

Що робити далі?

Узагальнення результатів дев’яти хвиль кадрового перезавантаження не означає, що від таких процедур слід повністю відмовитися. Однак накопичений досвід свідчить про необхідність виваженішого підходу до їх застосування.Насамперед варто завершити вже розпочаті процедури оцінювання та переатестації, які в окремих випадках тривають роками й навіть понад десятиліття.Не менш важливим є повернення довіри до відкритих конкурсів як механізму добору керівників і службовців на державні посади. Досвід конкурсного відбору до НАБУ, НАЗК, БЕБ, органів суддівського врядування — за участі незалежних комісій — показує, що саме така модель здатна забезпечити легітимність призначень і мінімізувати ризик політичного впливу. Саме конкурсний відбір, а не постійне перезавантаження вже сформованих колективів, має залишатися основним способом оновлення публічної служби.Окремої уваги потребують механізми внутрішнього контролю та дисциплінарної відповідальності. Ефективність роботи органів влади значною мірою залежить не лише від первинного відбору кадрів, а й від здатності системи своєчасно реагувати на порушення та професійні недоліки вже під час проходження служби. Для цього необхідні дієві дисциплінарні комісії з чіткими процедурами, а також регулярна зовнішня оцінка ефективності органу загалом — а не лише окремих його працівників.Водночас особливу увагу слід приділяти гарантіям незалежності конституційних органів, для яких стабільність і захист від політичного впливу є необхідною умовою належного функціонування.

Цього літа парламент має затвердити нову Антикорупційну стратегію — документ, який визначатиме пріоритети держави у боротьбі з корупцією до 2030 року. Там зафіксовані основні проблеми, які треба подолати, та чого ми хочемо досягнути за цей час. У стратегії є розділ і про публічні закупівлі — він побудований на основі дослідження корупційних ризиків у сфері, яке команда DОZОRRО ТІ Ukrаіnе підготувала на запит Національного агентства з питань запобігання корупції.Та перш ніж ми перейдемо до обговорення самих проблем, треба згадати два важливі нюанси. По-перше, не всі проблеми, про які ми дізнаємося з Рrоzоrrо, — це недоліки саме закупівель. Візьмемо до прикладу історію, коли 2022 року у Коломиї намагалися закупити величезну металеву писанку за 600 тис. грн. Навіть якби закупівлю провели бездоганно, чи потрібна була взагалі місту тоді та фігура? Чи не краще було б спрямувати гроші на щось інше? Це вже питання до того, як розподіляється бюджет, а не до самої закупівлі. До речі, після громадського розголосу закупівлю скасували, а писанку місто отримало в подарунок.По-друге, не всі порушення у сфері — це обов’язково корупція. Люди, які відповідають за закупівлі, теж можуть помилятися, щось не встигати, недосконало знати законодавство. У багатьох органах і установах людей банально бракує, тож комусь доводиться здійснювати закупівлі на додачу до основної роботи. Ще й за дуже невелику доплату. Це все впливає на якість.Під час дослідження ми виявили понад сотню проблем і слабких місць у сфері, від маленьких і точкових до масштабних. Тож аби далі не порівнювати холодного з квадратним, відсіяли ті недоліки, які геть не стосуються корупції, та згрупували решту. Після консультацій та обговорень з експертною спільнотою в нас залишилося п’ять пріоритетних проблем. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ Публічні закупівлі знову хочуть «прикрити»

Дискримінація та надмірні вимоги

Це величезне поле для творчості тих замовників, які хочуть згрішити. Можна виписати вимоги до товару так, що підходитиме продукція лише одного виробника. Можна дати дуже мало часу на подачу пропозицій, щоб, крім свого підрядника, ніхто просто не встигнув на той тендер. Або ж просити 100500 довідок, ставити умову поставити товар протягом кількох годин і ще багато іншого. Наприклад, у закупівлях вугілля ми зустрічали вимоги, щоб бізнес надав сертифікат про рівень володіння державною мовою та експертний висновок компетентних органів про кон’юнктуру ринку (все ще намагаємося зрозуміти, що тут хотів побачити замовник). Подібна дискримінація неминуче призводить до зростання цін — у тих самих закупівлях вугілля, де ми знайшли незаконні обмеження, замовники переплачували в середньому 40%.Зарегулювати правила так, щоб у замовників не було можливості висувати дискримінаційні вимоги, не варіант, бо тоді вони і нормальних умов під свої потреби не зможуть встановити. Тому тут треба точково виправити критичні моменти і допомогти бізнесу з оскарженням закупівель, а Антимонопольному комітету — із розглядом таких скарг. Це дасть можливість і зберегти гнучкість для свідомих замовників, і посилити протидію недобросовісним. А ще ми пропонуємо більше електронізувати тендерну документацію, щоб заточки в тендерах було швидше і простіше знаходити.

Зловживання зміною договорів

Ця проблема частково продовжує попередню. Після того, як не дуже совісний замовник вписав купу складних умов у тендер, щоб туди більше ніхто не прийшов, наступний крок — це змінити умови договору зі своїм підрядником на більш привабливі. Взагалі контракти не можна змінювати як завгодно, для цього теж є низка правил і обмежень. Вони допомагають уникнути ситуацій, коли виконання договору безпідставно затягується, а ціни в ньому зростають. Але як уже можна здогадатися, не всі цих правил дотримуються. Та й самі правила неідеальні. Третя закупівельна революція. Чого чекати від нового Закону «Про публічні закупівлі» До чого можуть призвести махінації з додатковими угодами, які змінюють умови першого контракту, добре ілюструє історія закупівлі дизеля для «Укрзалізниці». 2024 року Вищий антикорупційний суд виніс вирок і засудив начальника управління однієї з філій УЗ на три роки позбавлення волі та керівника приватної компанії — на понад п’ять за безпідставні підвищення цін у договорах. Через них залізниця зазнала збитків на майже 103 млн грн.Тут ми пропонуємо удосконалити правила, щоб було менше сліпих зон: як саме треба укладати договір і як його можна змінювати. Щоб вони були більш зрозумілими і для замовників, і для бізнесу, і для органів контролю та судів. А ще потрібно розвивати електронний контрактинг — він дасть змогу частково відсікти можливість вносити зміни в договір тоді, коли це робити не можна, і автоматизовано відстежувати решту змін.

Зловживання прямими закупівлями

Під час повномасштабної війни у низці випадків уряд дозволив укладати контракти на великі суми без тендерів, напряму: просто підписуєш договір і звітуєш про нього на Рrоzоrrо. З одного боку, такий механізм дав можливість швидко підписувати контракти в критичних ситуаціях. З іншого — деякі замовники трактують такі винятки надто вільно і укладають прямі договори там, де варто було б провести повноцінні конкурентні торги. До прикладу, у Кривому Розі в листопаді 2024 року уклали прямий контракт на 77 млн грн на ремонт тепломереж. Його обґрунтували нагальною потребою, адже ось-ось мала настати зима. Але, як виявила Держаудитслужба, цей ремонт включили у план ще в липні 2024-го, тож часу все спланувати і провести тендер було більш ніж достатньо.Та й загалом, якщо порівнювати ситуацію на початку повномасштабного вторгнення і зараз, сфера закупівель уже значно стабільніша. Тож перелік підстав для прямих контрактів треба суттєво скоротити. Водночас слід публікувати більше документів, які обґрунтовують використання прямих договорів, а також розробити чіткі рекомендації, як замовникам розраховувати їхню вартість, щоб не переплачувати. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ Публічні закупівлі з неціновими критеріями: в Держаудитслужбі та АМКУ розповіли, що перевіряють

Недостатня ефективність контролю

Хоч би якою гарною була електронна система закупівель і хоч би якими продуманими зробити правила, людського фактора ніхто не скасовував. Повністю унеможливити порушення не вдасться, тож важливо вчасно й ефективно їх виявляти. У публічних закупівлях украй важливу роль у цьому відіграє Державна аудиторська служба. Вона здійснює моніторинг закупівель і має можливість досить рано вловити порушення.На жаль, на практиці аудитори часто починають свої моніторинги запізно. У таких випадках негативні наслідки порушення часто вже настали і виправити щось дуже складно. Таке сталося з моніторингом закупівлі укриття на Дніпропетровщині — договір уклали в червні 2023 року, а моніторинг почали у липні 2024-го. Тож хоча аудитори знайшли порушення і зобов’язали замовника розірвати контракт, було вже пізно. На той момент підрядник виконав усі роботи, а реконструйоване ним укриття прийняли і визнали придатним. Торік частка превентивних моніторингів зросла з 20 до понад 30%, але до ідеального варіанта нам усе ж треба попрацювати.Щоб досягнути цієї бажаної точки Б, треба буде більше моніторингів починати на ранніх етапах, визначити достатньо часу на їхнє проведення і оптимізувати їхню процедуру, можливо, навіть запровадити обов’язковий моніторинг найбільших закупівель. Додатково варто закріпити конкретні способи усунення порушень залежно від їхнього типу та запровадити прискорену процедуру судового оскарження висновків Держаудитслужби.

Важко притягнути порушників до відповідальності

Публічні закупівлі в Україні: європейські директиви можуть спровокувати хаос Мало знайти порушення, і якщо людина його не усунула, треба притягнути її до відповідальності. Адже без реальних наслідків порушники і надалі ігноруватимуть правила — коли це нічим не загрожує, навіщо їх дотримуватися? Із притягненням до відповідальності виникало чимало проблем: і неможливість отримати доступ до персональних даних порушників, щоб скласти на них протоколи, і короткі строки розгляду справ у судах, і застарілий перелік порушень у законодавстві, і недостатня в чомусь робота аудиторів. Тож за 2024 рік за результатами моніторингів закупівель до суду передали тільки 211 протоколів. Із них до відповідальності суд притягнув лише 67 осіб. Водночас у частині випадків суд обмежився усним зауваженням або не підтвердив правопорушення.Ми вважаємо, що ця проблема потребує глибшого дослідження, щоб напрацювати справді ефективні рішення. Однак наразі варто насамперед оновити перелік порушень у Кодексі про адміністративні правопорушення та інтегрувати Рrоzоrrо із судовими реєстрами.Побороти ці проблеми — завдання не з простих, це довгий шлях. І він почався не сьогодні й не вчора. Приміром, за останні роки Антимонопольному комітету вдалося мінімізувати деякі види дискримінаційних вимог, як-от вимога замовника надати йому зразки товару або якісь підписані ним же документи. Або ж торік Держаудитслужба доклала зусиль, щоб покращити ситуацію з якістю моніторингів і притягненням порушників до відповідальності. У більшості з описаних вище проблем Україна не унікальна, і простих швидких рішень тут теж не буде. Але крок за кроком за наступні п’ять років ми можемо зробити так, щоб закупівлі були чеснішими і справедливішими.Цю публікацію підготовлено за підтримки Європейського Союзу. Її вміст є виключною відповідальністю Тrаnsраrеnсy Іntеrnаtіоnаl Ukrаіnе і не обов’язково відображає погляди Європейського Союзу.

Станом на 2026 рік потенційна спроможність українського оборонно-промислового комплексу оцінюється приблизно у 55 млрд дол. на рік. Водночас внутрішній попит залишається значно нижчим за виробничі можливості галузі. 2025 року український ОПК був недозавантажений щонайменше на 40%. За таких умов експорт стає не лише економічним інструментом розвитку, а й необхідною умовою збереження виробничих потужностей, технологічних команд і темпів інновацій.Україна вже сформувала одну з найдинамічніших dеfеnsе-tесh екосистем у світі, поєднавши виробничу базу, швидкість технологічної адаптації та унікальний досвід сучасної війни. Західні партнери мають масштабні виробничі потужності, фінансові ресурси, глобальні ланцюги постачання та доступ до міжнародних ринків. Поєднання цих переваг може створити нову модель оборонної співпраці, вигідну для всіх сторін.Водночас виробникам бракує чіткої дорожньої карти, визначених процедур, прогнозованих строків ухвалення рішень і прозорих критеріїв погодження експорту, що загрожує ризиком втрати унікального вікна можливостей для виходу на міжнародні ринки.2025 року глобальні оборонні витрати досягнули рекордних 2,88 трлн дол. і продовжують зростати. Питання в тому, чи зможуть українські виробники отримати частину цього пирога або ж їхню нішу швидко заповнять конкуренти.

Український dеfеnsе-tесh став глобальним брендом

Показово, що український досвід уже виходить далеко за межі країни. У квітні 2026 року на виставці в Берліні українські підприємства представили сім дронових систем і наземний роботизований комплекс ТеrМіt для логістики й евакуації, розроблених у межах українсько-німецької виробничої кооперації. Уряд запустив Вrаvе Іntеrnаtіоnаl для розвитку оборонних інновацій — Свириденко Іноземні компанії дедалі частіше використовують Україну як середовище для тестування та вдосконалення власних технологій. Зокрема, американська компанія Реrеnnіаl Аutоnоmy випробовувала в Україні свій комплекс Меrорs, який згодом почали використовувати для протидії іранським ударним дронам. Однією з головних переваг таких систем є їхня економічна ефективність: вартість одного дрона-перехоплювача становить близько 15 тис. дол. із потенціалом зниження до менш як 10 тис. при масштабуванні виробництва, тоді як ціна одного Shаhеd оцінюється у 30–50 тис. дол.Інший приклад — українська програмна платформа SkyМар, яку було розгорнуто на американській авіабазі в Саудівській Аравії. Система з картами та відеопотоками, яку українські інженери запустили 2022 року для виявлення загроз, тепер активно використовується для виявлення загроз іранських безпілотників, а також для координації роботи дронів-перехоплювачів і контратак.Такі приклади свідчать про значно ширший процес. Сучасна війна фактично зруйнувала традиційні уявлення про військову перевагу. Дорогі платформи та високовартісне озброєння більше не гарантують домінування на полі бою. Натомість дедалі більшого значення набувають швидкість адаптації, масовість виробництва, цифровізація управління та здатність створювати асиметричні рішення з високою ефективністю за помірну ціну.Головною конкурентною перевагою залишається поєднання трьох факторів: реального бойового досвіду, доведеної ефективності та відносно низької вартості.Водночас між потенціалом українського ОПК і його виходом на світовий ринок залишається суттєвий бар'єр. Навіть якщо українська компанія успішно проходить відбір у міжнародних програмах і знаходить іноземного замовника, це ще не означає, що вона зможе виконати контракт.2026 року щонайменше два українські приватні виробники безпілотників вийшли до фіналу американської програми Реntаgоn Drоnе Dоmіnаnсе. Проте навіть такий результат не гарантує комерційної реалізації проєктів, адже без відповідних дозволів від української держави компанії не можуть фізично поставити продукцію іноземному замовнику. У результаті виробники успішно конкурують на зовнішніх ринках, але стикаються з обмеженнями в межах своєї країни. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ З початку війни українська оборонна промисловість зросла у 50 разів — Міноборони Головна проблема, яку визнають самі виробники, — модель отримання експортних повноважень.

Як працює експортний лабіринт?

Якщо ще восени 2025 року сама ідея експорту українського озброєння фактично сприймалася як неприйнятна, то вже 2026-го необхідність запуску такого механізму почали відкрито визнавати на державному рівні. 20 квітня 2026 року президент України затвердив своїм указом положення про Міжвідомчу комісію із питань військово-промислової політики та оборонних технологій при Раді нацбезпеки і оборони. За цей час вдалося частково відновити роботу системи експортного погодження та розглянути понад 200 заявок від виробників. Та щоб не маніпулювати фактами й не маскувати реальної відсутності експорту, варто сказати, що, попри часткове відновлення роботи системи експортного погодження, переважна частина заявок завершилася відмовами за виключенням тимчасового вивезення продукції для демонстрацій чи участі у виставках.Тобто формально механізм експорту існує. Однак на практиці навіть продаж невеликої партії FРV-дронів для випробувань чи навчання в країні-партнері потребує проходження складної багаторівневої процедури погодження.

Перший етап — це отримання права на здійснення експортних операцій. Процедура передбачає внесення компанії до відповідної постанови Кабінету міністрів України, що навіть у найкращому разі може займати близько пів року. Для галузі, яка живе в ритмі технологічних змін, це надто довго.Після цього пакет документів подається до Державної служби експортного контролю України. Здійснивши первинну перевірку, служба передає матеріали на розгляд до Міжвідомчої комісії, де фактично ухвалюється остаточне рішення щодо можливості експорту.До складу комісії входять представники багатьох державних органів і силових структур. Кожен учасник надає власний висновок щодо ризиків, доцільності та безпекових аспектів конкретного контракту. Така система покликана мінімізувати ризики (бо, звісно, держава має контролювати чутливу сферу), але велика кількість учасників робить процес тривалим, складним і часто непередбачуваним для бізнесу.Після рішення комісії документи знову повертаються до Держекспортконтролю, яка вже офіційно видає дозвіл або відмову. Проблема полягає в тому, що самі рішення комісії є закритими. Якщо компанія отримує відмову, вона зазвичай не розуміє причин: проблема може бути в документах, у позиції окремих відомств або в зауваженнях спецслужб. Виробник фактично залишається в інформаційному вакуумі без чіткого розуміння, що саме потрібно виправити для повторної подачі заявки.

Саме цю непрозорість представники оборонної індустрії називають одним із головних бар’єрів для розвитку експорту. Jоіnt Рrоduсts. Як Україна та її партнери створюють нову модель оборонного виробництва Однією зі спроб модернізувати систему стала поява спеціального режиму Dеfеnsе Сіty. Його концепція передбачає спрощення доступу до зовнішніх ринків для резидентів шляхом прямої взаємодії з Держекспортконтролем без необхідності окремого багатомісячного отримання спеціальних експортних повноважень. Проте більшість виробників і надалі працюють за чинною процедурою, визначеною законодавством про експорт товарів військового та подвійного призначення.Українські компанії навчилися створювати технології зі швидкістю сучасної війни, тоді як державні механізми їхнього виходу на міжнародні ринки досі працюють за логікою мирного часу. Технологічні можливості та глобальний попит зростають значно швидше, ніж регуляторні рішення.

Контроль чи заборона?

Відкриття експорту не означає безконтрольного продажу зброї за кордон і тим більше виведення продукції, необхідної для української оборони.Пріоритетом держави безумовно залишається забезпечення власної армії та формування достатніх запасів озброєння в умовах триваючої російської агресії. Експорт стосуватиметься виключно надлишкової продукції, тобто тієї, якої не змогли законтрактувати ані українська держава, ані міжнародні партнери в інтересах українських Сил оборони.Не менш важливо й те, що експортна політика не може бути однаковою для всіх категорій продукції. Ринок давно потребує розмежування між продукцією приватних виробників, яка може постачатися за спрощеними процедурами, та стратегічно чутливими категоріями озброєнь, що мають залишатися під окремим державним і політичним контролем. Передусім це стосується ракетних технологій, систем протиповітряної оборони, боєприпасів та окремих категорій товарів подвійного призначення.Світовий ринок озброєнь давно працює саме за такою логікою. Його структура залишається висококонцентрованою: близько 70% світового експорту контролюють лише кілька держав. Лідером залишаються Сполучені Штати, на які припадає понад 40% глобального експорту озброєнь (у 2021–2025 роках, за даними SІРRІ). До найбільших експортерів також належать Франція (майже 10%), Німеччина (близько 6%) та Італія (5%). Успіх цих країн ґрунтується не лише на якості продукції, а й на поєднанні внутрішніх державних замовлень, довгострокових контрактів, розвиненої технологічної бази та системної політичної підтримки експорту. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ Українська мала ППО. Клас зброї, якого не існувало до 2022 року і який тепер хочуть купити всі На цьому тлі Україна має унікальну можливість зайняти власну нішу. Але для цього держава повинна забезпечити виробникам прогнозовані правила, скорочення строків розгляду заявок, серійні довгострокові контракти, доступ до міжнародної інфраструктури та глобальних ланцюгів постачання. Без цього навіть найкращі технології ризикують залишитися локальним успіхом, тоді як світовий ринок продовжать освоювати інші гравці.

Держава несе відповідальність за дитину-сироту або позбавлену батьківського піклування. Дитина не повинна залишатися сам на сам із небезпекою чи байдужістю дорослих.Реформа інтернатної системи триває в Україні понад два десятиліття. Попри нові підходи, деінституалізацію та кілька хвиль змін, головної мети дотепер не досягнуто: система залишається предметом гострих суперечок, а кількість критики не зменшується.Поштовхом до цього інтерв’ю стало останнє засідання Тимчасової слідчої комісії (ТСК) Верховної Ради під головуванням народного депутата Павла Сушка, присвячене можливим порушенням прав дітей. Обговорення трагічних випадків, пов’язаних із несвоєчасним вилученням дітей із небезпечного середовища, швидко перетворилося на чергову суперечку між прихильниками та противниками інтернатної системи.Під час засідання з вуст головуючого неодноразово лунали тези, які раніше озвучувала Людмила Волинець. Це породило закономірне запитання: чи справді знана експертка із захисту прав дитини сьогодні підтримує повернення до інтернатної системи, чи її критика стосується насамперед помилок і дисбалансів самої реформи, й народний депутат просто додав своє, дуже специфічне бачення проблеми, надмірною емоційністю та маніпуляціями виключивши можливість конструктивного діалогу?Що насправді відбувається в дитячій сфері; чому згасають сімейні форми влаштування дітей; що не так із реформою, чи винні в цьому громадські організації і яким є вихід із ситуації, — про це ми говорили з експерткою із захисту прав дитини, авторкою та однією з рушійних сил реформи інтернатної системи початку 2000-х Людмилою Волинець.

Реформа без відповідального

— Людмило Семенівно, хоч вам не подобається це запитання, але не можу його не поставити. Як ви оцінюєте результати останнього засідання ТСК із захисту прав дитини? Якою мала б бути його мета й чого насправді досягнуто? Чому, на вашу думку, дискусія замість обговорення причин смертей дітей, їх аналізу перетворилася на загострення війни між захисниками та противниками реформи деінституалізації?— Мені взагалі не подобається тональність, яка сьогодні превалює в розмові про реформу, оцінку результатів, успіху й неуспіху. Це мало нагадує розмову про реформу і взагалі реформу.І це стосується не тільки ТСК і народних депутатів. Обидві сторони дуже часто некоректні в розмові — і ті, хто реформує систему, і ті, хто її оцінює. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ «Я зрозуміла, що вже доросла, але ніколи не жила в родині». Чому інтернати — не місце для дітей — Одна з головних тез, що прозвучали на ТСК, — це те, що внаслідок реформи кількість випадків загрози життю та здоров’ю дітей збільшилася. Дітей несвоєчасно вилучають із небезпечних сімей, бо їх нема куди дівати. Якими є справжні причини?— Сьогодні відбувається непропорційне скорочення потрібних дітям форм влаштування. У виступах перед Кабміном дуже поважні люди заявляли: не хочете, щоб дітей влаштовували до будинків дитини, — ліквідуйте будинки дитини.Як на мене, це помилковий погляд. Будь-які типи закладів або форми влаштування знищувати можна тільки після того, як у дітей зникне в них потреба.Сьогодні, наприклад, гучно закликають влаштовувати вилучених дітей у патронат, а не до ЦСПРД (центрів соціальної та психологічної реабілітації дітей. — А.К.). Цей пріоритет виписано й у законі. Безумовно, там, де є патронат (а це 25% громад), ця норма працюватиме. Але в 75% громад патронату просто немає. І знищувати там ЦСПРД — біда.Якщо сьогодні майже в половині територіальних громад немає жодної сімейної форми — ані прийомної сім’ї (ПС), ані дитячого будинку сімейного типу (ДБСТ), а патронат має лише кожна третя-четверта громада, то куди влаштовувати дітей?Крім того, минулого року ми пережили передачу повноважень від району до громади. Але цей процес не аналізують. Більше говорять про слабо діагностовані соціальні послуги.— Якщо ситуація справді суттєво погіршилася, то хто, на вашу думку, має нести за це відповідальність?— Хороше запитання. Очевидно, що частина людей скаже: «Держава». Причому це слово дуже часто вживають у незрозумілому контексті — це хтось десь там високо, не я.Ще 2022 року було проголосовано закон №7087, який ішов дуже важко. Найважче — позиція про те, що голова територіальної громади зобов’язаний нести відповідальність за соціальне становище дітей у своїй громаді. Це зміни до статті 34 Закону «Про місцеве самоврядування в Україні».Щодо міських громад це питання було вирішено ще 2006 року. А от сільські та селищні ради тільки виявляли дітей, усім іншим займався район.Зі згаданим законом усе дуже показово: його підтримували громадські організації, експертиза ЮНІСЕФ, але вже чотири роки він лежить в офісі президента непідписаним. Точно знаю, що Мінсоцполітики висловилося категорично проти і зробило все, аби заблокувати його підписання.Можна сказати, що винен той, хто ухвалив рішення не підписувати цей закон. Можна — що винні ті, хто сьогодні робить реформу, бо не наполягають на цьому. А можна покласти відповідальність на голів громади. І це дуже цікава характеристика реформи, коли за жодне питання ви не знайдете персонального відповідального.Якщо в державі відбулася децентралізація, то не можуть діти випадати з її контексту. Інше питання, що в цій децентралізації є складніші речі, про які не дуже хочуть говорити. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ Касьянова про вирішення проблеми інтернатної системи: "Потрібно розбудовувати систему підтримки сім’ї" — Наприклад?— Чому сьогодні не децентралізовано виплати державної допомоги сім’ям з дітьми? Я особисто вважаю, що без цього реформа стосовно дітей нам навряд чи вдасться. Це єдиний вид таких серйозних виплат, які досі призначає центральний орган і його територіальні органи на місцях. Як децентралізувати виплати з бюджету до місцевих органів влади — дуже складна тема з огляду на тотальну недовіру з боку бюджетного фінансування.Після передачі цих виплат Пенсійному фонду ми вже майже рік переживаємо болісні процеси. Фонд отримав так багато повноважень, що в якийсь момент просто не зміг їх опрацювати, і водночас важко усвідомлював те, що сім’ї з дітьми, які отримують державну допомогу, — це дещо відмінне від сімей, які виховують дітей-сиріт та позбавлених батьківського піклування.За останні десять років усю логіку фінансових документів було змінено на те, що прийомні батьки та батьки-вихователі мають самостійно, без участі служби у справах дітей (ССД), органу опіки та піклування «досягати» виплат на дітей, яких їм довірили виховувати. Самостійно шукати та подавати документи, вистоювати в чергах тощо. Коли на початку року ми порушили питання про те, що після рішення про створення сім’ї та влаштування туди дітей ССД зобов’язана зайти в переговори з Пенсійним фондом і співпрацювати з ним задля того, щоб діти регулярно отримували виплати, то наразилися на шалений спротив: «Ми зайняті, нам не до того».

Прийомні сім’ї та дитячі будинки сімейного типу: від підтримки до контролю

— Гадаю, це не єдина, але одна з причин того, що і патронат, і сімейні форми виховання зараз не розвиваються, і навіть навпаки.— Патронат — узагалі окрема розмова, при тому що зараз цю форму вживають у синонімічному ряду з ПС та ДБСТ. Принаймні якщо дивитися на практику, як це реалізується.Причин того, що кількість прийомних сімей та дитячих будинків сімейного типу зменшується, насправді дуже багато. І вони індивідуальні. ПС та ДБСТ створювалися зовсім не з тією метою, з якою зараз експлуатуються нормативно. Аби зрозуміти, що з ними відбувається, потрібно проаналізувати причини, з яких ці сім’ї ліквідовували протягом минулого року. Не тоді, коли батьки досягли пенсійного віку або всі діти виросли до 18 років. Такого аналізу, на жаль, я не бачила.— Гадаю, ви аналізували причини.— Не пам’ятаю, коли робила аналіз — до чи під час повномасштабної війни. 60% ПС та ДБСТ були розформовані органами опіки та піклування раніше за юридичний термін через конфліктні стосунки з батьками. Основна причина: прийомні сім’ї та дитячі будинки сімейного типу залишилися сам на сам із проблемами дітей під жорстким контролем держави замість належної підтримки. Наприклад, минулого року сім’ї пережили візити правоохоронних органів.Коли наприкінці 1990-х ми розробляли ідею ПС і реанімували ДБСТ, то розглядали їх як сім’ї, що здійснюють догляд за дітьми за збереження підтримки з боку органу опіки та піклування. Тобто держава створює сім’ю, виконує позасімейні повноваження, а батьки несуть відповідальність за соціалізацію дитини. Так у світі розвивається фостеринг — обов’язково із соціальним супроводом і підтримкою сім’ї, коли у дитини виникає складна проблема, яку батьки не здатні вирішити.Зараз ідею існування прийомних сімей змінено. Є території, де органи опіки та піклування співпрацюють із сім’ями, але в тотальній більшості вони просто контролюють. Це — по-перше.А по-друге, сьогодні намагаються ліквідувати поняття «місце походження» дитини-сироти або позбавленої батьківського піклування. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ Країна вдів і сиріт: як війна змінила демографічну карту України Усиновлення й опіка не мають територіальних обмежень, а ПС і ДБСТ повинні мати. У сім’ї, створені територіальним органом опіки та піклування, мають влаштовувати дітей, які походять із цієї території.Зараз цей принцип порушено. У нас «екстериторіальність» — куди влаштували, туди влаштували. Хоча вся система захисту дітей (забезпечення житлом і багато інших питань) побудована на тому, з якої території дитина походить. І вона розвалюється.— Про цю проблему ви казали давно.— Так, і далі спостерігаю за тим, як систему безжально ламають, нічого не пропонуючи на заміну.Раптом у законопроєкті Мінсоцу читаю: «Місцем походження дитини-сироти є громада, у якої з дитиною склалися довірливі стосунки». Це — катастрофа, а не юридичний термін!Чи розуміють ті, хто сьогодні змінює поняття «місце походження» дитини-сироти, що це визначення, зокрема, примушувало громаду помітити дитину? Тобто якщо дитина у вас, ваш суд позбавив батьківських прав щодо неї, то ви далі несете відповідальність за цю дитину, ви отримуєте ці повноваження від держави. А що таке «довірливі стосунки»?Було б дуже бажано, щоб кожен, хто приходить реформувати систему, бачив не один пункт у законодавстві, який треба змінити, а всю систему.Я категорично не можу погодитись із тим, що в Україні кількість дітей-сиріт і позбавлених батьківського піклування щороку зменшується на півтори-дві тисячі. Не знаходжу адекватної відповіді, чому так відбувається.— Повернімося до причин, чому ПС та ДБСТ не розвиваються.— Останніми роками до цих сімей занадто часто ставляться як до закладів. Коли я чую, що в нас є вільні місця в ПС і ДБСТ (мовляв, багато прийомних сімей, де виховується лише одна дитина, а має бути четверо, а середня кількість дітей у ДБСТ — шестеро, а має бути десятеро), то мені дуже хочеться пояснити: ПС та ДБСТ — не заклади, де є вільні місця. Визначальним тут є ресурс людей, які створили ці сім’ї. Ресурс із погляду виховання тих або інших дітей із їхніми особливостями.Один із головних принципів, який закладався від початку, — це взаємопідбір батьків і дітей. На жаль, зараз його мінімізовано й зведено до простого запитання: «Візьмете цю дитину?».Колись ми боролися за те, щоб сімей було більше, бо це давало можливість краще влаштовувати дітей, для них був більший вибір щодо спроможності батьків. Зараз кількість сімей скорочується. Відповідно погіршується якість влаштування дітей. Неякісне влаштування дітей — серйозна проблема й одна з причин того, що вони вибувають із сімей раніше за юридично передбачений вік. До речі, сьогодні ніхто не назве вам цифру, скільки таких випадків.Зараз повертають дітей з-за кордону. Кажуть, що повертати можна тільки в сім’ю. Отже, треба терміново. А потім мені неофіційно телефонують батьки і кажуть: «Я не справляюся, починаю втрачати контроль над тими дітьми, яких виховую вже сім років»…— З іншого боку, якщо в прийомній сім’ї одна дитина, і на більше сім’я не погоджується, то чи не є це прихованим усиновленням?— Менш як половина дітей можуть бути усиновленими. Щоб говорити про приховане усиновлення, потрібно знати конкретну ситуацію в конкретній сім’ї. Тут не може бути узагальнення.Але влаштовувати в кожну ПС максимально, до чотирьох дітей — не менш катастрофічно. Адже ПС — не те саме, що ДБСТ. Є багато особливостей з погляду їх організації, зокрема забезпечення. Наприклад, передбачається, що прийомні батьки ще й мають працювати. В Україні презентували єдину онлайн-платформу про усиновлення та сімейні форми виховання дітей До законодавства вже двічі намагалися внести зміни, до пуття їх навіть не сформулювавши. Спочатку хотіли перейменувати ДБСТ на ПС. Потім — назвавши ДБСТ прийомною сім’єю, визначити кількість дітей від одного до восьми і зробити спеціалізовані сім’ї. І знову в законопроєктах все це прописано так, що не працюватиме, спроможності сім’ям не додасть, лише створить додаткові проблеми.— Тоді давайте пояснимо: яку логіку ви закладали, коли створювали і ПС, і ДБСТ, які зараз намагаються змішати в одну форму?— ПС і ДБСТ мають спільну категорію дітей, але різну логіку: ПС ближчі до звичайної біологічної родини, а ДБСТ — до багатодітної. Вони відрізняються і за кількістю дітей, і за соціальними гарантіями, зокрема щодо житла та пенсійного забезпечення.Коли ми осучаснювали ДБСТ, то враховували те, що в Україні було чимало багатодітних сімей, які, на жаль, часто перебували на межі позбавлення батьківських прав. Ми не допускали, щоб дітей з однієї сім’ї розділяли. Було чітко виписано правила: сім’я (від п’яти до десяти дітей) формується протягом року. Зараз, зокрема через деформацію принципу «місця походження» дитини-сироти чи позбавленої батьківського піклування, дітей з однієї родини часто розміщують у різних сім’ях, що руйнує родинні зв’язки.Пропозиції ліквідувати ДБСТ звучали не раз. Проте на сьогодні вони залишаються фактично єдиною формою, яка дає змогу не розділяти великі сімейні групи дітей.— Зупинімося трохи на патронаті. Він довго не розвивався. Зараз наче трохи почав. Що з ним не так? Це об’єктивні умови чи помилка на етапі задуму?— Патронат запозичено з країни, де є сімейні суди. Тому в системі органу опіки та піклування йому дуже дискомфортно. Це — перше.Друге. Я вважаю помилкою, коли патронат позиціонують як підтримку дитини, а не її батьків. Виникає конфлікт між прийомними сім’ями, ДБСТ і патронатом. ПС/ДБСТ — це форми для підтримки дітей, які втратили батьківське піклування. А сенс патронату, на мій погляд, — підтримати батьківський потенціал і допомогти біологічній родині відновити сімейне виховання дитини.Ще я дуже важко сприймаю позицію, коли професійні вимоги до патронату підміняють емоціями та почуттями — наприклад любов’ю.— Ну, якщо виходити з думки, що свою роботу треба любити, то чом би й ні?— Любов не завадить, але це дещо інша категорія, на мій погляд. Патронат має вберегти дитину від небезпеки, у якій вона на той момент перебуває.Патронат не варто подавати як панацею від усіх бід: це більше шкодить, аніж приносить користі. Коли з’ясувалося, що навіть за великих фінансових вкладень і тренінгів патронатні сім’ї вдалося створити лише у третині громад, уже треба було думати, що не так. Зараз частину патронатних сімей сформовано на базі прийомних, які вмовили стати патронатними. Мене дуже насторожує, що в багатьох випадках патронат сприймають як прийомну сім’ю. У громадах, де є патронат, але немає прийомних сімей і ДБСТ, за найнижчими оцінками, 60% дітей не повертаються до біологічної родини, а переходять далі до системи державного захисту. Є випадки, коли дітей виводили з патронату, влаштовували до інтернату, а звідти знову повертали в патронат. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ «Зимова підтримка» коштом сиріт — держава із липня не виплачує гроші більшості прийомних сімей Проте державного аналізу руху дітей у патронаті немає. Патронат від початку розвивається як інтелектуальний проєкт однієї громадської організації, який викликає питання і щодо проблем співпраці з місцевими органами, і щодо балансу впливів, і щодо того, хто має нести відповідальність за результати.

Успішні приклади, яких система не повторює

— Яких альтернативних форм нам зараз бракує, на вашу думку?— Насамперед потрібно повернути якість створення сімей — прийомних, ДБСТ, опікунських. Щороку приблизно 300 опікунів помирають через вік (!). Тобто діти ще не виросли, а опікуни вже померли.Перш ніж говорити про нові форми, потрібно побачити реальні потреби дітей, зокрема з аутодеструктивними порушеннями, психічними вадами та іншими психіатричними захворюваннями. В тому числі таких «сімейних» дітей, тому що на сьогодні є проблема й у біологічних сім’ях. Потрібно також визначитись, які заклади нам справді потрібні.Згідно зі стратегією, за трансформацію інтернатних закладів сьогодні відповідають Держдіти. Ви що-небудь чули від них про це? Замість системних відповідей ми часто бачимо лише істерики проти інтернатів.— Ну, казати, що інтернати сьогодні закривають, — теж не зовсім правда.— Інтернатні заклади справді закривають. Наприклад, було 82 ЦСПРД, а тепер — 66. Будинки дитини зникли як юридична форма, натомість з’явилися паліативні центри й діти в лікарнях. НСЗУ навіть запровадило окремий, 84-й пакет фінансування для дітей, які потребують тривалого спостереження в лікарні, хоча формально там зазначено, що ці діти не мають захворювань.До речі, ТСК розбирала цю проблему кілька засідань тому. Тобто у нас сьогодні досить велика кількість дітей перебуває в лікарнях як у формі влаштування. А звідки ж вони там узялися, якщо нічого не ліквідовано і кількість дітей-сиріт і позбавлених батьківського піклування зменшується?— Але ж діти в лікарнях — це не сьогоднішня проблема. Вони перебували там багато років.— Ні, це сьогоднішня проблема, яка загострилася після ліквідації будинків дитини. Схожа ситуація вже була до 2004 року, поки не почали створювати центри матері і дитини.Тоді в лікарнях теж перебувало по 15–20 дітей — або на утриманні, або в очікуванні місця в будинку дитини. Мені шкода, що проблему «діти живуть у лікарнях» подають як суцільний успіх. Насправді такі дії не мають нічого спільного з інтересами дитини.— Ну, дивіться, є успішний приклад у Харкові Романа Марабяна та його паліативного центру «Гіппократ», трансформованого з колишнього дитбудинку. В Дніпрі є Центр соціальної підтримки сімей та дітей «Добре вдома». Чому цього не масштабують, не розвивають по всій країні, на вашу думку? Відсутність доступу до медицини, прив’язані немовлята та жахливі умови: Офіс Омбудсмана заявив про нестерпне середовище у дитбудинках Миколаївщини — Хороше питання. Будинки дитини регулювалися Законом «Про дошкільну освіту», туди було внесено зміни. За наполяганням народних депутатів там з’явилися перехідні положення про те, що будинки дитини трансформуються в центри соціальної підтримки сімей з дітьми — це «Добре вдома» — та центри паліативної допомоги — це «Гіппократ» Марабяна. Так і було про це написано. А от чому вони створюються не такі — у мене відповіді немає. Пан Марабян це зробив, чому не роблять інші? Це, очевидно, питання до виконавчої гілки влади. За трансформацію інтернатних закладів (одним із видів яких, медико-соціальним, були будинки дитини) відповідають Держдіти. А контролювати це має Нацсоцслужба.Є величезне питання щодо виконання вже прописаного в законодавстві.До речі, міністр охорони здоров’я Віктор Ляшко заявляє, що всі будинки дитини реорганізував у паліативні центри. І він правий — це написано в Законі «Про дошкільну освіту». Але чи всі будинки дитини треба було реорганізовувати в паліативні центри? Можливо, десь більше потрібні, наприклад, центри матері і дитини? Їх як було 16 до війни, так і залишилося. Щодо якості їхньої роботи — окреме питання. До речі, Мінсоцполітики, відповідаючи за ці заклади, жодного разу не дослідило, що там зараз — як відбувається влаштування, якими є потреби, скільки цих потреб реалізовано. Хоча статистику щодо кількості наданих послуг збирає регулярно.Жодного разу Мінсоцполітики не виявило зацікавленості в тому, щоб у нас виникали центри матері і дитини. А це, до речі, один із серйозних складників реформи в ЄС, де під час реорганізації будинків дитини завжди виникали такі центри як супутня форма підтримки сім’ї з новонародженою дитиною.— Є «Місто добра» — недержавна організація, яка, здається, поєднує багато різних форм. Про неї зараз багато говорять. Чому не масштабують? Я просто не можу зрозуміти: якщо успішні приклади є, чому вони не поширюються? Бракує грошей, бажання?— Щоб «Місто добра» стало практикою, яка поширюється, потрібно провести дуже складну роботу. Передусім перевести ідею Марти Левченко на спроможності й регулювання держави. З погляду юридичної форми, «Місто добра» — це благодійний фонд, який існує завдяки недержавним донорським коштам. Чи має право благодійний фонд утримувати дітей-сиріт та позбавлених батьківського піклування?— Мені здається, ні.— От. І таких питань дуже багато. Для масштабування досвіду пані Марти потрібно визначити юридичну форму цього закладу, написати положення (так, щоб не вбити зміст), визначити порядок фінансування та співфінансування. Недавно пані Марта казала, що одна паліативна дитина обходиться у 100 тисяч гривень на місяць, тоді як за пакетом НСЗУ передбачено 32 тисячі, тобто є розрив близько 70 тисяч гривень. Тому треба чітко визначити, як це може фінансувати держава, адже «Місто добра» функціонує коштом спонсорів, не державного бюджету. Питання в тому, хто може це сьогодні зробити? За повноваженнями зобов’язаний Мінсоц — якщо це буде соціальний заклад, або МОЗ — якщо медико-соціальний або медичний. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ Захист дітей чи масове стеження: експерт розкритикував перевірку віку в інтернеті

Закон є. Виконання немає

— Повернімося до невилучення дітей із небезпечних сімей. Як реагування на домашнє насильство впливає на реформу деінституалізації? І що треба зробити, щоб законодавство у сферах охорони дитинства й запобігання насильству пов’язати у виконанні на польовому рівні?— За моїми спостереженнями, Закон «Про запобігання та протидію домашньому насильству» дуже активно пропрацював перші три роки свого існування, але з початком повномасштабної війни фактично перестав діяти на місцях. Я не бачу, щоб хтось системно працював над його впровадженням, інакше б ми не втрачали дітей. Досить згадати трагедію в Радомишлі: у батька було понад 20 приводів до поліції, але жодного разу він не пройшов навчання як кривдник (бо їх немає), і жодна з передбачених законом структур громади не втрутилася вчасно. Поки батько не вбив доньку більш як двадцятьма ударами ножа.Формально є і статті закону, і підзаконні акти, але в реальній практиці це не працює. Особливо складною стає ситуація, коли кривдник має ПТСР або бойовий досвід.— Що можна зробити?— Просто виконувати закон. Для цього і Мінсоцполітики має працювати інакше, і міністр не має говорити, що не впливає на голів громад.У нас багато постанов про протидію домашньому насильству, але вони не виконуються. Проблема ще й у тому, що в Україні близько 70% регулювання припадає на підзаконні акти. І якщо вони погано прописані й не виконуються, то зміна самого закону мало що дасть.Наприклад, Мінсоц підготував «комплексний» закон, який на місцях ніхто не зможе виконати, бо він одночасно передбачає 150 видів діяльності. А в 52% громад у ССД працює лише одна людина. Поки держава не відновить працездатну вертикаль управління і зв’язок між центром і громадами, місцевий рівень просто не потягне цих завдань.— У контексті патронату ви згадали про сімейні суди, на яких узагалі-то цю форму й побудовано. Це утопія чи шанс зараз?— На початку повномасштабної війни на найвищому рівні справді обговорювали, що без сімейних судів система захисту прав дитини ризикує бути неефективною, а євроінтеграція — неповною.Ми розглядали сімейний суд не як окрему нову інституцію, а як передачу судовій гілці влади тих рішень, які нині ухвалює орган опіки та піклування. У ЄС такого органу в нашому розумінні немає. Адміністративні рішення сприймаються як рангом нижчі, ніж судові. І саме в цьому — одна з ключових відмінностей. Але потім тему закрили як надто дорогу для України, і зараз вона залишається тільки в розмовах суддівської спільноти.Тому потреба в сімейних судах катастрофічна, але виникнення сімейних судів, що розглядатимуть рішення стосовно дітей, які сьогодні є адміністративними (наприклад, влаштування до ПС, ДБСТ тощо), — це наразі утопія.— Законодавчі та нормативні норми суперечать одне одному, виконувати їх на місцях неможливо... Що тоді? Повернення до інтернатів?— Звідки ви все це взяли? Як ви вважаєте, з усім тим комплексом норм і правил, які вже виписані в законі, зокрема за моєю безпосередньою участю, чи можна сьогодні повернутися до інтернатів?— Ну, почнімо з того, що насправді вони поки що нікуди не зникали. Хоча свого часу були мрії, що до 2026 року у нас їх вже не буде.— Для мене питання інтернат — не інтернат було вирішено ще 2005 року. Я відповіла на нього своїм життям і всім, що написала донині в законодавстві. А от хто і як реалізує те, що написано в законах, хто і що сьогодні робить із прийомними сім’ями, яким я присвятила 20 років свого життя, — це інша справа. Кількість дітей, що перебувають в інтернатах, скорочується – Держслужба у справах дітей Проблема нинішнього етапу реформи полягає в тому, що немає людей на посадах, які розуміють, що таке реформа стосовно дітей, і немає людей на посадах, які вміють реформи робити. Сьогодні вся реформа спирається на активність громадських організацій. А громадські організації просто не здатні виписати законодавство. Не тому, що вони погані, а тому, що не вміють цього робити.— Чи можна в усьому звинувачувати громадські організації? Чи вони мають аж такий вплив на політику, яку формує держава?— Так, можна звинувачувати. Беремо всі постанови Кабміну, ухвалені, наприклад, за останні три роки. І починаємо розбиратися — не хто поставив підпис, а хто їх писав. Дуже часто це громадські організації. І вони мають за це відповідати.На центральному рівні створено дивну модель. Згідно з положенням, Координаційний центр сімейних форм виховання як національний координатор дитячої гарантії є лише дорадчим органом, без штатного розпису, тобто фактично працює на громадських засадах. Отже, держава не призначила окремого виконавчого органу (або особи), який би ніс пряму відповідальність за реформу. Тоді постає питання: хто за неї відповідає? Координаційний центр сімейних форм виховання, який мав би скеровувати діяльність Мінсоцу, МОН і МОЗ, але не має повноцінної управлінської сили? Чи Мінсоцполітики, яке, як записано, скеровує діяльність Координаційного центру? Чи може в таких умовах розвиватися стратегія, реформа загалом?Окрім того, громадські організації є виконавцями стратегії за згодою і входять до національної ради. То чому до них не може бути претензій?— Принаймні тепер я розумію вашу точку зору.Чи потрібно зараз відновлювати міждержавне усиновлення, на вашу думку? Його було заморожено на час повномасштабної війни, яка триває вже п’ятий рік і кінця їй наразі не видно. А недавно в Італії в обхід України усиновили українських дітей, евакуйованих туди через війну.— Останнє — це не питання міждержавного усиновлення.— А проте такий факт є.— Я б таких узагальнень не робила. Це один випадок, по-перше. По-друге, рівно через тиждень після початку війни на одному із засідань Координаційного штабу з питань захисту дітей під час війни я одразу сказала: нам треба утриматись від того, щоб направляти дітей до Італії, ми їх звідти не повернемо. Ця країна завжди була дуже охоча до українських дітей — італійці вважають, що емоційно вони дуже наближені до них. Найвищі посадові особи в Італії, з якими я свого часу зустрічалася, казали: якщо ваша дитина потрапила до Італії, то ми маємо право її влаштовувати так, як вважаємо за потрібне.Випадок, що стався недавно, — це ситуація, яка назрівала вже давно. Аби зрозуміти, що відбулося в Італії, треба розібратися з кожною дитиною, вивезеною в пошуках тимчасового захисту до цієї країни.— Як щодо відновлення міждержавного усиновлення загалом?— Аби зараз взагалі щось про це говорити, мені треба було б отримати доступ до бази даних ЄІАС «Діти» й проаналізувати всіх дітей, які стоять на обліку як такі, що підлягають усиновленню; проаналізувати всіх дітей, які вивезені з України й там осиротіли тощо. Це шмат роботи Мінсоцполітики, який воно зобов’язане було б виконати й проінформувати суспільство. Проте, крім урочистих проголошень, що ми повернули стільки-то дітей, більше нічого не відбувається. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ Понад 67% українців переконані, що інтернатні заклади потребують реформування – СОС Дитячі Містечка — Наразі базу належно не ведуть?— Базу ведуть так, як ведуть, і дуже серйозно приховують від будь-якого контролю або ознайомлення з нею. Можу сказати, що були спроби її знищити, але завдяки попередній ТСК та Комітету гуманітарної політики цього вдалося уникнути.

Як реформа втратила дитину

— На вашу думку, в чому полягає головний системний збій усіх реформ у дитячій сфері: в моделі, управлінні, фінансуванні чи відсутності політичної волі? Чому ми досі так і не змогли побудувати якусь цілісну систему підтримки дитини та сім’ї в громаді?— По-перше, тому що в децентралізації не було враховано інтереси дитини. Основний її етап відбувся 2019 року, а ми досі не можемо зобов’язати голову територіальної громади займатися дітьми. Тобто на місцях немає належно уповноваженого ефективного виконавця.По-друге. Минулого року відбулася процедура передачі справ дітей-сиріт та позбавлених батьківського піклування від районного рівня на рівень громади. Це було здійснено так, як не можна й не треба.По-третє. Немає децентралізації повноважень, не відбулося децентралізації коштів на виплати державної допомоги сім’ям із дітьми. І все це тримає не Мінсоц, а інші реформи. Зокрема бюджетного процесу, судової гілки влади, це ще окремо.По-четверте. Занадто часто змінюються керівники міністерства. І кожен приходить зазвичай без базових знань у темі захисту дітей.По-п’яте. 2011 року в заключних спостереженнях Комітету ООН з прав дитини в Україні було зауваження, що ліквідація Мінсім’ї, молоді та спорту призведе до того, що значні обсяги практик буде втрачено, а кадровий потенціал вимито. Так і сталося. Ми втратили професіоналів. І історичну пам’ять — як і чому виникла ця система.По-шосте. Катастрофічна помилка — те, що кожен наступний етап реформи в нас знищує попередній. Не дореформаційний (коли не було постанов 866 і 905, Закону Фельдмана, прийомних сімей, соціальних гуртожитків тощо), а попередній. Знищуєте основу — не отримуєте результату. Потрібно на щось спиратися.По-сьоме. Щодо політичної волі. Вона є. Але мають бути ще професіонали, команда, здатна забезпечувати політичну волю результатами. На жаль, у нас такої команди немає. Держдітей очолює керівник, який має рік стажу на зовсім іншій посаді із зовсім іншими функціями. Потім приходить наступний, який так само не має інституційної пам’яті й необхідної підготовки.Термін перебування міністра на посаді — максимум два роки. Приходить наступний і починає боротися з попередником. То яких результатів ми очікуємо?— Це загальна проблема, не тільки в дитячій темі.— Безумовно. З іншого боку, тема є унікальною, бо це пряма відповідальність держави за життя дітей. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ Заглушені голоси дітей в інтернатах — Чому нам досі не вдається побудувати реальну співпрацю між державою, громадами, громадським сектором і професійною спільнотою у сфері захисту дітей? Навіть попри те, що є люди, які мають досвід, компетенції та бажання і готовність змінювати систему? У чому головна причина: конкуренція, недовіра, відсутність спільного бачення, політичний вплив чи сама архітектура системи?— По-перше, різні обсяги знань і вмінь. Будувати державну політику — це не стільки виголошувати слогани, скільки важко працювати над законодавством. Творити його, а не правити. Катастрофа в тому, що немає тих, хто вміє системно бачити одне завдання за іншим. І немає тих, хто здатний перепрацювати свій досвід і висловити пропозицію щодо законодавства.По-друге, вони між собою розмовляти не вміють. Ні доводити, ні аргументувати, ні погоджуватися. Є тільки моя думка, решта — неправильні. Якщо не так, отже, ти — за інтернати. Забагато в цій реформі не професійного, а особистого.І по-третє, неправильна система фінансування реформи, неправильний розподіл ресурсів міжнародної допомоги, вона позадержавна за збереження відповідальності держави за результат.— Що могло б стати точкою об’єднання для реальних змін у сфері?— Коли всі учасники згадають, що доцільність їхньої роботи визначається лише тим, як почувається дитина в конкретній громаді. І як цю громаду (хоче вона чи ні) примусити робити так, щоб дитині було краще.На жаль, на цьому етапі реформи ми абсолютно втратили дитину. Нагадаю, що логіка процесу (згідно із законами та постановами 866 і 905) починається з виявлення дитини, а далі — того, що потрібно з нею робити. Про форми влаштування йшлося аж наприкінці.Зараз реформатори вирішили почати (саме почати, а не продовжити) з форм влаштування та соціальних послуг. Дітей тут немає. Це зовсім інша реформа. З іншими цінностями, ідеалами, порядком. Але її намагаються реалізувати по законодавству, яке написано від дитини. Тому все це, на мій погляд, приречене.

Ви відповідальний споживач послуг управління побутовими відходами і вчасно сплачуєте за послуги? А чи знали ви, що виконавці послуг управління побутовими відходами здійснюють свою діяльність поза законом.Звучить абсурдно, але саме такого висновку можна дійти, якщо уважно прочитати Закон України «Про управління відходами» та проаналізувати, як він виконується в українських громадах.Більшість громадян сумлінно сплачують рахунки за вивезення побутових відходів. Вони переконані, що отримують послугу від підприємства, визначеного відповідно до закону, а органи місцевого самоврядування забезпечили належну організацію всієї системи. Проте реальність виявляється зовсім іншою. Як вирішити проблему сміття і нелегальних звалищ: рекомендації Держекоінспекції Новий Закон України «Про управління відходами» запровадив принципово нову модель організації послуг управління побутовими відходами. Центральним елементом цієї моделі став адміністратор послуги управління побутовими відходами. Саме через нього громада повинна організовувати надання послуги, збирати гроші за послугу від споживачів, забезпечувати договірні відносини та функціонування всієї системи.Іншими словами, після набрання чинності законом громади були зобов'язані привести свої системи управління відходами у відповідність до нових вимог. Для цього необхідно було створити адміністратора послуги, визначити його повноваження, укласти нові договори з виконавцями або провести нові конкурси відповідно до нових законодавчих вимог.А тепер — найцікавіше.Станом на сьогодні фактично лише місто Черкаси повноцінно реалізувало вимоги закону щодо створення та функціонування адміністратора послуги управління побутовими відходами. Решта громад України цього не зробили. Від маленьких сіл до багатомільйонного Києва система і надалі працює за старими правилами, які були сформовані ще до ухвалення нового закону.

Що це означає на практиці?

Це означає, що підприємства, які сьогодні здійснюють збирання, перевезення та захоронення побутових відходів, працюють поза тією моделлю організації послуги, яку прямо вимагає чинний закон. Громади не створили передбаченого законом механізму управління послугою, але виконавці продовжують надавати послуги так, ніби законодавство не змінилося.Таким чином виникає юридичний парадокс. Закон встановив новий порядок організації послуги. Громади його не виконали. Але послуги продовжують надаватися. Відповідно, діяльність виконавців здійснюється в системі, яка не відповідає вимогам чинного законодавства.Особливо показовою є ситуація з полігонами. В Україні офіційно за дозволом працюють чотири полігони видалення побутових відходів. Проте навіть наявність такого дозволу не вирішує проблеми. Полігон може мати необхідний документ на здійснення операцій, але якщо він не працює в системі, організованій через адміністратора послуги, передбаченого законом, залишається відкритим питання про законність його функціонування. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ Сміттєва реформа зрушила з місця У підсумку маємо доволі дивну ситуацію. Громадяни справно оплачують послуги. Підприємства отримують кошти. Органи місцевого самоврядування звітують про виконання своїх повноважень. Але закон, який визначив нові правила функціонування всієї системи, фактично не виконаний на більшій частині території України.І це вже не проблема окремого перевізника чи полігону.Це проблема державного управління, коли центральні органи влади не реагують на явне порушення закону.Я навіть наведу вам приклад, як Міністерство розвитку громад прямо визначає проблему у відповіді на запит від сільської ради від 2024 року:«З метою уникнення неузгодженості норм закону щодо визначення адміністратора послуги з управління побутовими відходами Верховною Радою України зареєстровано проєкт закону України від 18.09.2023 за №10066 «Про упаковку та відходи упаковки», поданого Кабінетом міністрів України, яким, зокрема, пропонується частину першу статті 32 Закону України «Про управління відходами» викласти в такій редакції: «1. У територіальних громадах з чисельністю населення понад 500 тисяч осіб рішенням міської, сільської, селищної ради визначається адміністратор послуги з управління побутовими відходами. В інших територіальних громадах також може бути визначений адміністратор послуги з управління побутовими відходами рішенням міської, сільської, селищної ради».Але найцікавіше те, що міністерство цим листом фактично повідомляє, що звертатиметься до Державної екологічної інспекції (ДЕІ): щодо недопущення повторних випадків зобов’язання визначення адміністратора послуги з управління побутовими відходами до встановлення чіткого законодавчого регулювання, повідомивши всі територіальні та міжрегіональні територіальні органи ДЕІ України.Фактично міністерство не заперечує існування проблеми. Навпаки, своїм листом воно визнає, що громади масово не виконують вимог закону, і пропонує контролюючим органам тимчасово не реагувати на це порушення до внесення змін до законодавства. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ Зрив будівництва сміттєпереробного заводу у Львові: міська влада вимагає від польського банку сплатити 3,6 млн євро Хочу тільки нагадати, що проєкт закону України від 18.09.2023 за №10066 «Про упаковку та відходи упаковки» відкликаний. Тобто його в Верховній Раді вже нема, відповідно, змін теж нема…Таким чином Україна вкотре демонструє класичний підхід до реформ: спочатку ухвалюється невдалий закон, потім звітується про його європейський характер, а після цього роками ігнорується його практичне виконання. У результаті вся країна опиняється в ситуації, коли закон формально діє, але система продовжує жити за старими правилами.

Тариф на послугу управління побутовими відходами

Виникає ще одне цікаве питання.Якщо після 2024 року у вашій громаді підвищували тариф на послугу управління побутовими відходами, то варто поцікавитися: хто саме його розрахував?Згідно із Законом України «Про управління відходами», саме адміністратор послуги повинен здійснювати розрахунок середньозваженого тарифу та подавати його на затвердження органу місцевого самоврядування.Та якщо адміністратора не створено або створено, але він не працює, то хто тоді виконує його повноваження?Виходить доволі цікава ситуація. Закон визначив, що тариф повинен розраховувати адміністратор. Адміністратора немає. Але тарифи продовжують переглядатися та підвищуватися.Тому якщо після 2024 року тариф для населення розраховував і подавав на затвердження безпосередньо виконавець послуги, а не адміністратор, то така процедура прямо суперечить вимогам Закону України «Про управління відходами». Відповідно, і самі тарифи були затверджені всупереч закону. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ На Київщині промисловими відходами засмітили 10 га землі

А за що саме ми платимо?

У цій ситуації виникає ще одне незручне питання.Держава та органи місцевого самоврядування вимагають від громадян своєчасно оплачувати послуги управління побутовими відходами. Справедливо: послуга споживається, відходи вивозяться, система потребує фінансування.Однак чи має право влада вимагати від громадян бездоганного виконання своїх обов'язків, якщо сама роками не виконує вимог закону?Фактично споживач оплачує не лише вивезення сміття. Він оплачує функціонування всієї системи управління побутовими відходами, яка має бути організована відповідно до Закону України «Про управління відходами».Якщо громада не створила адміністратора послуги, не організувала нової моделі управління та не привела договірні відносини у відповідність до закону, то виникає закономірне запитання: чи отримує громадянин саме ту послугу, яка передбачена чинним законодавством?Особливо цинічною виглядає ситуація, коли боржникам нараховуються штрафні санкції, подаються позови до суду та вимагається безумовна оплата послуг. Тобто від громадянина вимагають стовідсоткового дотримання закону, тоді як сама система надання послуги може роками функціонувати з порушенням законодавчих вимог.Виходить дивна модель правової держави: громадянин повинен виконувати закон безумовно, а орган місцевого самоврядування може відкладати його виконання на невизначений термін.І якщо вже говорити про відповідальність, то першими звітувати за невиконання Закону «Про управління відходами» повинні не споживачі, а ті органи влади, які були зобов'язані забезпечити його реалізацію. Уряд дозволив тимчасові сміттєзвалища, але є вимоги Таким чином виходить, що Закон України «Про управління відходами» сьогодні перебуває в унікальній ситуації. Він формально діє на всій території держави, але фактично не виконується більшістю органів, які зобов'язані забезпечити його реалізацію. При цьому саме громадяни продовжують фінансувати систему, яка існує всупереч правилам, встановленим цим законом.***Якщо громада не створила адміністратора послуги управління побутовими відходами, не привела договірних відносин у відповідність до вимог Закону України «Про управління відходами» та не сформувала нової системи управління, то діяльність виконавців фактично здійснюється поза вимогами чинного законодавства. А це означає, що проблема полягає не лише в окремих підприємствах, а в бездіяльності органів влади, які своїм невиконанням закону зробили незаконною роботу всієї системи управління побутовими відходами в більшості громад України.Найбільший парадокс реформи полягає в тому, що громадяни продовжують фінансувати систему, яку сама держава не спромоглася привести у відповідність до власного закону. Фактично суспільство оплачує не результат реформи, а наслідки її невиконання.

18 червня минає рік, як було ухвалено закон про реформу Агентства з розшуку та менеджменту активів (АРМА). Час проаналізувати, що змінилося після ухвалення нового закону та що цікавого ми побачили у звіті АРМА за 2025 рік.Оптимізація роботи Агентства — потреба не нова, на ній тривалий час наголошували і експерти, і міжнародні партнери. Тож ухвалення нового закону мало системно трансформувати саму логіку процесів управління арештованими активами.Зміни в підході до роботи помітні у звіті Агентства за 2025 рік, хоча тут треба враховувати, що частина даних у ньому — це результати роботи за старими правилами, а частина включає ті поступові зміни, які відбувалися після ухвалення реформи.Водночас, як ми вже писали раніше, саму реформу ще не реалізовано повністю: ключові підзаконні акти ухвалені із запізненням, а нові механізми відбору управителів через Рrоzоrrо лише починають запускатися щодо складних активів. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ Конкурсна комісія оголосила повторний конкурс на посаду голови АРМА Однак перший звіт однаково дає найбільш актуальні дані про те, як саме працює Агентство, тож погляньмо на ці дані через призму тих же питань, які ми ставили торік.

Виявлення та розшук: більше запитів, менше виявлених одиниць

2025 року АРМА отримало 9 468 звернень про виявлення та розшук активів, тобто спостерігаємо зростання на 20% порівняно з 2024-м (7 865).При цьому кількість фактично виявлених активів за низкою категорій упала. Земельних ділянок виявлено 29 тис. проти 107 тис. 2024-го, що ми відзначали тоді як аномалію. Натомість зросли показники за виявленими грошовими коштами — 36,5 млрд грн проти 8,3 млрд грн, корпоративними правами — 58,5 млрд грн проти 35,9 млрд грн, і особливо за віртуальними активами — 1,29 млн USDТ проти 2,4 тис. USDТ, зростання у понад 530 разів.АРМАПринципово новим став блок звіту, де АРМА публічно визнає структурний розрив між розшуканими та арештованими активами. Адже частка розшуканого АРМА майна, яке потім було арештоване, становить лише 2%. У звіті, зокрема, пояснюється, що відомості про розшукані активи, які готує АРМА, не можна використовувати як докази у кримінальному провадженні.Окремо Агентство вказує, що частина запитів про розшук майна надходить у провадженнях, де взагалі не передбачається конфіскація або ж можливості для спеціальної конфіскації. А інформація про розшукані активи використовується стороною обвинувачення у межах статті 93 Кримінального процесуального кодексу України, яка регулює суто правила збирання доказів. Тобто АРМА в певних випадках функціонує як сервіс довідок про майно для правоохоронців. АРМА з 2016 року продукує або корупційні скандали, або катастрофічну неефективність — Радіна Окрім цього, 2025 року АРМА направило 639 міжнародних запитів проти 383 у 2024 році ( 66%). Вражаючі цифри, але постає питання про якість кожного запиту та результативність закордонного треку інституції загалом. Так, АРМА у звіті деталізує, що за кордоном виявлено 366 одиниць нерухомості, 88 транспортних засобів, 5,9 млн дол., корпоративні права на 924,86 млн грн в еквіваленті. Але скільки з цього арештовано та які з цих рішень визнано іноземними компетентними органами — невідомо.Звісно, такі рішення іноземних суб’єктів залежать не виключно від АРМА, але для аналізу ситуації у сфері повернення активів (а в Агентства є такі функції) бракує інформації про арешт відповідних активів за кордоном.

Управління активами: нових договорів більше, але основні доходи — за старими

Торік ми писали, що АРМА уклало лише сім договорів управління при 33 оголошених конкурсах. 2025-го маємо уже 40 договорів управління за 38 ухвалами. Формально це прорив, але разом із цим спостерігаємо 27 договорів, що продовжують діяти з попередніх років, і саме вони залишаються основним джерелом надходжень до державного бюджету.АРМАТак, лише один договір — з «Укрнафтою» щодо активів «Укрнафтобуріння», укладений ще у червні 2023-го, — забезпечив 1,074 млрд грн надходжень до бюджету з 1,54 млрд грн за договорами управління загалом. Тобто приблизно 70% річного показника прибутків генерує один актив. А от на всі 38 нових договорів 2025 року припадає лише 2,5% надходжень (38,7 млн грн).Показники з реалізації активів 2025 року теж суперечливі. З одного боку, Агентство організувало 184 аукціони, з яких успішними виявився лише 41 (приблизно 22%). Тобто майже чотири з п'яти аукціонів результату не дали. Це потребує окремого пояснення як щодо якості формування лотів, так і щодо стартових цін і привабливості активів.Ключова ж річ, яка не потрапила до звіту, — це що на час його публікації так і не було запущено нових механізмів відбору управителів через Рrоzоrrо, хоча вони мали запрацювати ще 30 січня 2026 року. Це означає, що загалом передача активів управителям за новими правилами суттєво затримується.

Контроль за управителями: спостерігаємо кількісне зростання, проте питання щодо якості залишаються

За 2024 рік АРМА провело лише десять виїзних перевірок управителів, і це був один із ключових показників, які ми критикували. 2025-го вже маємо 38 виїзних перевірок і 348 камеральних, тобто разом 386 заходів контролю. За результатами: 27 приписів управителям і п’ять виявлених фактів неналежного управління.АРМАЦе помітне покращення в контексті динаміки. Але в абсолютному вимірі 38 виїзних перевірок на тлі того, що загалом АРМА передано в управління 34 тис. активів, вартість яких становить 10,7 млрд грн, — скромна цифра.Крім того, звіт не розкриває, як саме трактувалися результати перевірок: скільки приписів привели до фактичної зміни поведінки управителя, скільки договорів розірвано через неефективність. А скандальний кейс компанії «КАМпаритет», коли торговельні центри здавали у суборенду за цінами, що втричі перевищували задекларовані доходи, у звіті не згадується взагалі. Хоча його окремо обговорювали на антикоркомітеті, й Агентство вже 2026 року підтвердило порушення та заявило про намір розірвати угоди з цією компанією. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ Цифри без змісту — АРМА демонструє успіхи, не виконуючи своєї місії

Інвентаризація: нарешті встановлена фінальна кількість активів в управлінні АРМА

Перехідні положення нового закону про АРМА зобов'язали орган за шість місяців провести ідентифікацію усіх активів, переданих йому в управління до набрання чинності законом. У звіті Агентство повідомляє, що за результатами суцільної інвентаризації облік охоплює 60 274 активи, з яких 20 753 мають високий потенціал для управління. Сюди віднесли також ті активи, які готуються до конкурсних процедур або вже визначені як привабливі для передачі в управління та реалізації.При цьому Агентство досі не послуговується терміном «пул активів», який дає змогу зрозуміти, скільки одиниць майна фактично є в складі працюючого бізнесу, який можна об’єднати під це поняття. На практиці ж це призводить до того, що зрозуміти інформацію, скільки економічно привабливих бізнесів ховається під цифрою 20 753 одиниці активів, зі звіту досить складно.АРМАТак, 2025 року управителям за договорами передали 1703 активи, а за всі роки загалом АРМА передавало управителям 34 062 активи. При цьому оцінка цих 1703 активів — 5,3 млрд грн, а оцінка всіх — 10,7 млрд грн. Виходить, що вартість майже 5% переданих 2025 року в управління активів становить приблизно 50% вартості всіх. Тут може бути гіпотеза про те, що в попередні роки в управління передавалися переважно невартісні активи.Загалом масив активів, щодо яких Агентство має повноваження вчиняти якісь дії, становить 94 тис. одиниць. Із них 34 тис. уже передані управителям за договорами (1703 у 2025 році), 60 тис. — не передані (20 тис. з них мають високий потенціал для управління).АРМАОкремою проблемою стала робота з «ускладненими» активами: зі 100 звернень АРМА до прокурорів про неможливість ефективно ними управляти відповіді надійшли лише на 32, з яких позитивно вирішено питання лише щодо п’яти. Тобто 95% кейсів, де АРМА вже визнало актив проблемним для управління, залишаються невирішеними при залученні сторони обвинувачення. І розв’язати цю проблему слід через внесення змін до КПК України, на чому ми вже раніше наголошували. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ АРМА не підписало протокол торгів щодо продажу землі на Боржаві оточенню Льовочкіна ***За останній рік обсяг процесів усередині АРМА суттєво зріс. Агентство розробляє підзаконні акти, проводить інвентаризацію активів, веде їхній розшук і формує політику повернення. Не всі завдання вдалося вирішити, але поступ помітний.Попри це, спостерігаючи за результатами роботи АРМА, ми хотіли б бачити реальні результати ефективності повернення активів. А це можна простежити, зокрема, при зіставленні результатів розшуку, арешту, ефективного управління та конфіскації майна. Крім цього, із наявних даних звіту незрозуміло, як саме запрацювала нова система відбору управителів, бо з моменту ухвалення закону ще не відбулося жодного такого аукціону. Та й договори управління, зібрані у звіті, були укладені за старими процедурами.Саме тому ключовим завданням для АРМА сьогодні ми бачимо зміну самої логіки розшуку та управління майном. На нашу думку, наступний звіт має демонструвати не лише обсяг виконаної роботи, а й конкретні досягнення у масштабах усієї системи. Тим паче що посилатися на старі правила вже не матиме сенсу.

На тлі переатестації, браку кадрів і повноважень, а також навіть скандалів усередині системи Бюро економічної безпеки (БЕБ) дедалі частіше заявляє про себе. Заявляє викриттями у сферах, де держава роками втрачала мільярди.Із останніх: схеми на митниці, на відбудові ТЕС після прильотів, операції з припинення нелегального обігу вейпів, мереж фальшивих паспортів і банкнот, ліквідації грального бізнесу.Тільки за минулий місяць гіганти-ритейлери електроніки заявили про вихід із схем дроплення на ФОПи, про відшкодування збитків держави та перехід до прозорої корпоративної моделі управління з детінізацією податків. Це швидкий економічний результат після викриття.Гучні справи в БЕБ з’явилися так масово після прозорого конкурсу, посиленої уваги міжнародників і громадянського суспільства.Однак парадокс у тому, що ці результати БЕБ показує в умовах, які складно назвати нормальними для інституції з такими очікуваннями. Триває переатестація працівників, кадровий склад обмежений, територіальна мережа працює не в повному обсязі, повноважень бракує, а фінансування покриває лише частину реальних потреб. І саме на цей орган держава фактично покладає частину завдання з пошуку десятків мільярдів гривень у тіньовій економіці. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ БЕБ потребує статусу незалежного правоохоронного органу — голова Антикорупційного центру

Держава розраховує на 60 мільярдів від детінізації. Чи зможе БЕБ їх знайти?

2026 року Україна витрачає майже вдвічі більше, ніж заробляє: видатки бюджету перевищують 4,7 трлн грн, доходи — на рівні 2,9 трлн. Закривати прірву у майже два трильйони новими податками на бізнес економічно ризиковано.Тому держава робить ставку на детінізацію економіки — крок, щоб змусити тіньовий бізнес платити в офіційний спосіб і повною мірою.Саме детінізація визначена одним із системних пріоритетів Національної стратегії доходів до 2030 року. Вперше в бюджеті України на 2026 рік на це виділено окремий рядок — 60 млрд грн очікуваних надходжень. Джерела: більш ефективна митниця та боротьба з тіньовими схемами в зовнішньоекономічній діяльності.Хто має знайти ці кошти? Насамперед Бюро економічної безпеки як орган, створений 2021 року для протидії економічним злочинам.Створення БЕБ мало на меті перехід від силового тиску на бізнес до аналітично орієнтованої моделі роботи. Передбачалося, що Бюро замінить податкову міліцію, яка займалася поборами з бізнесу, а також економічні підрозділи СБУ та Національної поліції, забезпечивши функціонування єдиного спеціалізованого органу у сфері економічної безпеки.Водночас уже менш як через рік після офіційного початку роботи Бюро Верховна Рада України у грудні 2022 року створила Тимчасову слідчу комісію з питань розслідування можливих порушень законодавства посадовими особами БЕБ.Ситуація виявилася настільки критичною, що перезавантаження БЕБ стало однією з умов подальшого фінансування України за програмою МВФ. 2024 року було ухвалено закон, який передбачив незалежний конкурсний відбір директора БЕБ за участю міжнародних експертів і переатестацію працівників Бюро.Втім, навіть реалізація цієї реформи супроводжувалася значним спротивом. Попри проведення конкурсу, нового директора БЕБ було призначено лише у серпні 2025 року після тривалого зволікання з боку уряду та суттєвого суспільного тиску.

БЕБ 2.0: великі очікування без реальних інструментів

Важливо одразу чесно констатувати: із призначенням нового керівника інституційні проблеми БЕБ не зникають автоматично. Корпоративна культура, що формувалася роками, не змінюється разом із табличкою на дверях директорського кабінету, а значна частина системних викликів залишається актуальною. «Не можна нескінченно гасити пожежі»: у БЕБ висловилися про ринок вейпів Ба більше, саме призначення нового директора запустило окремий процес, передбачений законом, — переатестацію всього трудового колективу БЕБ, тобто понад тисячі працівників. Це необхідне і фактично неминуче очищення інституції, але водночас і додаткове навантаження: нове керівництво отримало завдання «з коліс» організувати масштабну багатоетапну процедуру, тоді як працівники — готуватися до атестації та проходити її без припинення поточної роботи.Часу на це обмаль. Атестаційні комісії розпочали роботу лише у лютому 2026 року, а весь процес має завершитися вже у лютому 2027-го.І це лише один із аспектів проблеми. Не менш важливим залишається питання повноважень БЕБ: чи достатньо в органу інструментів для того, щоб реально впливати на тіньову економіку навіть за умови повністю оновленого та доброчесного колективу?Досі існують три головні проблеми, які впливають на роботу БЕБ: недостатні повноваження, відсутня єдина інформаційна система і… гроші. Немає достатніх повноважень.Навіть повністю оновлений колектив зіткнеться з іншою проблемою: БЕБ досі працює зі зв'язаними руками.Процесуальні повноваження — це не технічна деталь, це основа будь-якого реального розслідування. Важко уявити ефективну боротьбу з контрабандою без права безперешкодного доступу до митних зон або розслідування фінансових схем без доступу до інформації від страхових компаній чи учасників ринків капіталу.Саме цих інструментів БЕБ і позбавлене, на відміну від Національного антикорупційного бюро, Державного бюро розслідувань і Служби безпеки України, які такими повноваженнями користуються в повному обсязі.Антикорупційний центр "Межа" Немає єдиної інформаційної системи.Інтегруючи в режимі реального часу дані від Державної податкової, Державної митної служб, Мінцифри, МВС, АРМА та інших органів, система мала б забезпечити перехід від реагування на вже скоєне до проактивного аналізу ризиків.Натомість сьогодні Бюро змушене працювати за іншою логікою: щоб перевірити підприємство, детективи змушені щоразу надсилати окремі запити до різних утримувачів реєстрів і чекати відповіді. Для органу, покликаного не лише розслідувати злочини, а й системно впливати на середовище їхнього виникнення, це фундаментальне операційне обмеження. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ Не можна оцінювати ефективність роботи БЕБ лише за цифрами зі звіту про роботу протягом 2025 року — експерт При цьому 2024 року підрозділи БЕБ були змушені закупити ліцензії на комерційну аналітичну систему YоuСоntrоl на 2,7 млн грн у приватної компанії, яка і є агрегатором інформації з тих державних реєстрів, до яких БЕБ повинно б мати безперешкодний прямий доступ. Немає грошей і людей.Не менш показовою є ситуація з ресурсним забезпеченням БЕБ: потреби фінансуються тільки на 18%, а замість 4000 працівників є лише 1123.За даними Рахункової палати, потреби Бюро у коштах задовольняються в середньому лише на 18%. Саме хронічне недофінансування стало однією з причин того, що сьогодні функціонують тільки 9 із 24 територіальних управлінь БЕБ, тоді як у значній частині регіонів повноцінна діяльність єдиного спеціалізованого органу з протидії економічній злочинності залишається обмеженою.Проблема посилюється і штучним обмеженням кадрової спроможності Бюро. Попри те, що Закон України «Про Бюро економічної безпеки України» передбачає граничну чисельність органу у 4000 працівників, законами про державний бюджет на 2024–2026 роки встановлювалася інша гранична чисельність: 1400 осіб 2024 року та 2000 осіб 2025-го і 2026-го. Фактично норма спеціального закону була обмежена щорічними бюджетними законами. Як наслідок, фактична чисельність співробітників БЕБ сьогодні не перевищує 1200 осіб, причому в межах поточної переатестації вже звільнено 245 працівників.

Що вже працює — перші результати

Попри процесуальні та інституційні обмеження, в межах яких функціонує Бюро економічної безпеки України, а також проведення переатестації всього кадрового складу, БЕБ уже сьогодні демонструє конкретні результати у сфері детінізації економіки.Ринок пального. Одним із найбільш показових напрямів стала боротьба з нелегальним ринком пального. 2025 року виявлено 538 автозаправних станцій з ознаками незаконної діяльності. У низці регіонів кількість тіньових АЗС скоротилася у кілька разів, а в Києві їх фактично ліквідовано. Наслідком таких заходів стало не лише припинення діяльності незаконних об'єктів, а й зростання надходжень до бюджету: за оцінками БЕБ, додатковий фіскальний ефект становив близько 23 млрд грн. Через вибірковий підхід уряду до оплати праці БЕБ досі залишається критично неукомплектованим — експерт Сигарети й алкоголь. Не менш показовими є результати у сферах обігу тютюнових виробів та алкогольної продукції, які традиційно належать до найбільш ризикових сегментів тіньової економіки. 2025 року частка нелегального ринку сигарет скоротилася до 15,9%, тоді як 2023-го вона становила 21,8%. Водночас легальний виторг тютюнової галузі зріс до 152,5 млрд грн. На ринку алкоголю та спирту обсяг вилученої незаконної продукції збільшився майже у сім разів, а детінізація забезпечила зростання легального виторгу на 15,9% і додатковий фіскальний ефект для бюджету.Добровільне відшкодування несплачених податків. 2025 року за матеріалами БЕБ до суду скеровано 187 проваджень щодо суб'єктів господарювання, які добровільно відшкодували несплачені податки та штрафні санкції. У результаті до державного бюджету надійшло понад 3,2 млрд грн.

Що треба зробити

По-перше, для завершення реформи БЕБ необхідно ухвалити законодавчі зміни, передбачені законопроєктом №14207-1. Запропоновані ним зміни спрямовані на усунення ключових інституційних і процесуальних обмежень Бюро, розширення доступу до інформації, посилення аналітичних спроможностей і забезпечення ефективнішого виконання покладених на орган функцій.По-друге, Бюро не наділене низкою процесуальних, оперативно-розшукових та інформаційно-аналітичних повноважень, якими користуються інші правоохоронні органи. Додатковими факторами залишаються відсутність передбаченої законом єдиної інформаційної системи, хронічне недофінансування та штучне обмеження кадрової чисельності всупереч вимогам спеціального закону.При тому БЕБ демонструє перші результати навіть в умовах обмежених ресурсів і незавершеної реформи. Скорочення нелегального ринку пального, алкоголю та тютюну, а також практика добровільного відшкодування несплачених податків підтверджують наявність значного потенціалу детінізації економіки та збільшення бюджетних надходжень.По-третє, подальше інституційне посилення БЕБ потребує політичної волі та підтримки міжнародних партнерів. Досвід попередніх етапів реформи свідчить, що найбільш важливі зміни у сфері економічної безпеки ставали можливими за активної участі Європейського Союзу та МВФ, шляхом встановлення конкретних вимог як передумови отримання фінансування. Лише поєднання належного ресурсного забезпечення, законодавчого посилення повноважень БЕБ і міжнародної підтримки дасть можливість реалізувати потенціал детінізації економіки та забезпечити додаткові бюджетні надходження, на які розраховує держава.