Дзеркало Тижня

«Не нарікай на зливу. Шукай у небі веселку!».
Так говорив вуйко Дезьо
Вітру не було. Тож під хмару ми прийшли самі. Праворуч синіло небо, ліворуч світило сонце, позаду — біла хмара, з-під якої ми й дісталися сюди поміж гаражі. Просто перед нами височіли дерева, але серед гілок і листя проглядало ясне небо. До вулиці нам залишалося пройти якихось сто метрів через скверик, у якому росте черемша. Але з хмари над нами почали падати краплі дощу.
Ми сховалися під дашок над воротами гаражу і почали роздивлятися цю чудасію. Власне, дощу не було, були в повітрі окремі краплі води, що не справляли враження якоїсь спільноти, гурту, що його можна було б визначити як дощ. Краплі були велетенські, немовби черешня по сто сорок гривень, коли повсюди її продають вже по сто. Це нас розслабило: довкола все було сонячним, веселим, гамірним. До всього в небі літали ластівки, тому ми не повірили в дощ.
А даремно. Бо ж за мить опинились у літній зливі. Дашок нас трохи ховав, та з кущів, листя дерев і сусіднього гаражу полетіли дрібні бризки води. Згодом стежка, якою ми мали вийти на вулицю, перетворилася на стрімкий рівчак. Ми поволі починали мокнути, але довкола нічого не змінювалося: вітру не було, сіра хмара стояла просто над нами, праворуч і ліворуч світило сонце, а в небі літали ластівки. Складалося враження, ніби цю зливу, наче спектакль, замовив хтось саме для нас і по наші душі. Ще якоїсь миті сюжет нашого безнадійного очікування пожвавили сойки, які почали ганяти сороку. Але та стрімко пірнула в густу аличу, і галас одразу затих, усе знов огорнув монотонний шум зливи.

ВАС ЗАЦІКАВИТЬ





Оповідь Мольфара



Спочатку я казав Олі, що цей дощ ненадовго. Потім я казав, апелюючи до ластівок, що так довго не триватиме. А коли ми під гаражем опинилися на острівці серед стрімкого потоку, запропонував уявити, що це ми молоді, гуляємо разом, як колись у юності: що б вона подумала тоді, якби злива заскочила нас удвох серед кущів і гаражів? Оля мовчки взяла мене за руку і повела рівчаком води до дороги.
Сто метрів до асфальту ми йшли обіруч, не обираючи шляху, бо це була марна справа — ми брели по гульки у воді. Дощ ущух. Сіра хмара, що висіла над нами, посунулася трохи набік і стала блідою. Сонце почало пекти в плечі — як-не-як сонцеворот. Мої босоніжки швидко перестали чвакати. Призьба на Frіеdrісh Рlаtz, до якої ми, власне, і йшли пити каву, на диво, виявилася сухою. Я ще подумав, що це сонце її висушило, а потім згадав, що дощ був вертикальним, а лавочка — під дашком. Та коли чекав на каву, вирішив, що тут такої зливи могло й не бути. Це просто ми з Олею потрапили в локальний сюжет вершечку літа.
Ластівки над нами продовжували кружляти, без шуму дощу їхній свист став виразним, я прислухався до його нових інтонацій якогось нечуваного досі завзяття і пильно глянув у небо. Так і є — це ластів’ята стали на крило.
Оля сиділа боса, дивилась, як підіймається пара над її босоніжками. Вочевидь, згадувала нашу мандрівку під зливою. А я вирішив переказати їй забутий тест, який часом використовують психологи. Його називають «Горнятко кави».
Уявіть собі, що ви тримаєте в руці горнятко з кавою. Аж раптом хтось (щось) вас штовхає під лікоть. Це цілком випадкова дія.
Що ви зробите в ту ж мить?

ВАС ЗАЦІКАВИТЬ





Хаос, який завжди з тобою. Чому відчуття безладу так лякає?



Психологи пояснюють, що поштовх — це дія, яка ніяк від вас не залежить, ви не керуєте цією обставиною, що відбулася. А от ваш відгук буде красномовним. Він відображатиме те, чим «наповнені» ви. Це й буде ваша психологічна «кава». Це може бути гнів, обурення, жаль, розпач тощо. Але ж ситуація вимушена і не вами створена чи обрана. До речі, реакція може бути й іншою: іронічною, самоіронічною, співчутливою, глузливою або ж безтурботною тощо.
Такі прояви — красномовне свідчення того психологічного стану, в якому ви перебуваєте. Це і є «ваша кава», яку ви вживаєте щомиті.
Коли я все це переповів Олі, вона глибоко зітхнула, а я зрозумів, що думає вона зараз не про зливу, рівчак і мокрі босоніжки.
Вгадуючи мої здогади, вона гірко мовила: «Війна нас усіх не те що штурхає під руку чи штовхає в спину — вона нас збиває з ніг». Та за мить Оля посміхнулася: «Але попри все, маємо не розхлюпати нашу «каву», зберегти горнятко й не втратити смаку».
З магазину саме вийшла продавчиня і подала нам стаканчики з кавою. Ми почали дякувати, а вона засміялася: «Ви тут на призьбі, як мокрі горобці на тину. Сохніть».