Дзеркало Тижня

Новини про поновлення на посаді чергового «вовка» легко створюють враження, що десятиліття судової реформи не змінили нічого. Але за гучними рішеннями, що спричиняють обурення, губиться інше — повільні, суперечливі, але реальні зміни в українській судовій системі.
Про те, як українські судді потрапили в залежність від політичної влади, чому судова реформа після Майдану була неминучою, а також про роль іноземних експертів у ній ми поговорили з Романом Куйбідою — експертом Центру політико-правових реформ та співавтором ключових законів, якими сьогодні живе українське правосуддя.
Із 2022 року Роман Куйбіда несе службу в лавах Збройних сил України. 2023 року він переміг у конкурсі на посаду члена Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, однак відмовився від посади на користь служби у війську.
Це інтерв’ю створено в межах проєкту «Обґрунтований сумнів» у партнерстві з громадською ініціативою «Голка».
— Романе, що вас привело в судову реформу?
— Коли я вступив на юридичний факультет, мене зацікавив принцип верховенства права. Це був рік після ухвалення Конституції України. Саме тоді я вперше звернув увагу на цей принцип. Почав читати підручники, але там була така каша, яку я не міг укласти в голові.
Вже на другому курсі вирішив дослідити цю тему й написав курсову роботу про верховенство права. Відкрив для себе першоджерела, зокрема Альберта Дайсі. У бібліотеці Вернадського мені винесли його книжку, видану на початку минулого століття англійською мовою. Уявіть, як я здивувався, коли побачив, що її сторінки навіть не були розрізані. Я був першим читачем за понад сотню років, хто це зробив. Осягнути її я тоді не зміг, бо англійська була заскладна, але окремі речі вловив.

ВАС ЗАЦІКАВИТЬ





П’ять причин дисфункції українського правосуддя



Згодом у бібліотеці Української правничої фундації я натрапив на американський юридичний словник. Там мене зачепила одна теза: суддя може вирішувати справу всупереч закону, якщо це потрібно для захисту прав людини. Моя викладачка показала цю курсову народному депутату Ігорю Коліушку, який тоді займався питаннями судочинства в профільному комітеті Верховної Ради. Він долучив мене до роботи над законопроєктами, я поступово занурився в тему глибше. Курсова перейшла в магістерську, а магістерська — в монографію (2004 року вийшла друком монографія Романа Куйбіди «Реформування правосуддя в Україні: стан і перспективи». — Г.Ч.). Звісно, в університеті я обрав для себе напрям правосуддя.
Мені вдалося поєднувати викладання у виші й науково-дослідницьку роботу в межах Центру політико-правових реформ.
— Ви не лише досліджували реформи, а й писали законопроєкти?
— Так, робота над текстами законопроєктів означала участь у численних дискусіях. Тоді було багато робочих груп із підготовки змін до процесуальних кодексів, судоустрою, статусу суддів — від так званої малої до великої судової реформи.
— Що це за реформи були?
— У Конституції 1996 року було передбачено, що протягом п’яти років від моменту її ухвалення має бути змінено те й те, але протягом цього часу нічого не робилося. Коли строк спливав, ухвалили пакет мінімальних змін — так звану малу судову реформу. Тоді вперше запровадили механізм, за яким голів судів обирали самі судді. Але це протрималося лише рік. Президент — Кучма на той час — намагався це право перебрати собі, і йому це, здається, вдалося. Влада завжди прагнула зберегти цей вплив.
Я не відчував, щоб судді сильно боролися. Вони завжди намагалися домовитись.
Велику судову реформу ініціював Віктор Шишкін (народний депутат України перших трьох скликань, у 2006–2015 роках — суддя Конституційного суду України, брав участь у розробленні Декларації про державний суверенітет України та Конституції України. — Г.Ч.). Він мав глобальніше бачення: намагався об’єднати в одному законі все, кодифікувати питання судоустрою, статусу суддів і повноцінно реалізувати ідеї, закладені в Конституції.
Реформу Шишкіна не підтримували судді. Спротив був дуже великий, зокрема з боку Верховного суду України. Звісно, ніхто не хоче сильно щось змінювати, якщо працює в цій системі.
— А коли, на вашу думку, в незалежній Україні почалася судова реформа? Після ухвалення Конституції?
— Я б не говорив про одну судову реформу. Це постійний процес удосконалення: можна реагувати виключно на проблеми, а можна формувати бачення й досягати його.

ВАС ЗАЦІКАВИТЬ





Реформа мапи судів: навіщо Україні оптимізувати судову мережу?



Після проголошення незалежності першим завданням було відірвати судову систему від радянської моделі й створити судову владу незалежної держави. Постало питання незалежності судів — раніше такого поняття не існувало, судді завжди були продовженням виконавчої влади.
— У своїй монографії 2004 року ви цитуєте Богдана Футея, який називав радянську судову систему командно-правовою. Отже, після проголошення незалежності був розрахунок, що достатньо просто змінити правила — й радянські судді, які звикли виконувати команди, розвернуться на 180 градусів і почнуть захищати права людини?
— Усе-таки від здобуття незалежності й до тієї-таки малої судової реформи минуло десять років, прийшло чимало нових суддів. Водночас коли з’являлася вакансія в місцевому суді, претендувати на посаду міг лише той, хто приносив лист від голови суду. Саме ця людина починала проходити перевірки та співбесіди.
Формальні процедури відбору існували, але вони були доволі ручними й багато в чому залежали від голів судів. Принести лист могла не випадкова людина, а та, яку підібрав для себе голова суду або яку хтось порекомендував.
Після п’яти років роботи суддів безстроково обирала Верховна Рада. Я був присутній на не одній співбесіді в комітеті й бачив, як депутати зводили рахунки із суддями за невигідні комусь рішення. Судді знали про це й намагалися бути максимально лояльними, щоб не втрапити в халепу.
Схожа ситуація була і з президентом: адміністрація мала дуже великий вплив на відбір суддів і призначення голів судів.
— Коли, на вашу думку, судді потрапили в політичну залежність?
— Це складне питання. Ймовірно, судова система завжди була в орбіті інтересів політиків, а згодом і олігархів. Протягом тривалого часу система була закритою: судові рішення не публікувалися, щоб можна було доказово говорити про глибину впливів. Тому й питання доброчесності постало відносно недавно.
Питання до суддів почали з’являтися тоді, коли система ставала прозорішою. Ми почали більше бачити й розуміти, що там не все так гладко. Раніше ходили чутки, що хтось узяв гроші, але підтвердити це було практично неможливо, навіть судове рішення не було можливості прочитати. Правоохоронні органи, ймовірно, мали такі докази, але зазвичай не давали їм руху, щоб мати слухняних суддів у своїй орбіті. Хоча були й поодинокі винятки — багато хто пам’ятає справу судді Ігоря Зварича, якого ЗМІ назвали «суддею-колядником».








В Україні головні судові інституції не мають стратегій: до чого це призводить





Закон «Про доступ до судових рішень», який ми свого часу готували, відслонив завісу над кухнею правосуддя. За часів Януковича ухвалили новий закон про судоустрій і статус суддів. Я входив до робочої групи, але вона була така, що Портнов і Лавринович збирали всіх членів, вислуховували, а потім робили щось своє. Потім у парламенті з’явився законопроєкт. У ньому було реалізовано багато наших ідей, але в такий спосіб, щоб мати контроль над судами, над тим, як формуються органи суддівського самоврядування. Тоді реформу подали суспільству як утілення європейських стандартів, а фактично її використали для консолідації інструментів впливу на суддів.
— Гадаєте, це тоді в судовій системі з’явилися неформальні групи впливу й виокремилися впливові судді, які почали давати вказівки, як і за кого голосувати на з’їздах?
— Я не виключаю, що це завжди було. Судді дослухалися до думок керівництва, до голів судів, бо багато хто завдячував їм кар’єрою. Для кожного судді голова суду — це провідник до судової системи. Але одна річ — дослухатися до думки авторитетного судді, і зовсім інша — коли намагаються реалізувати інтерес політичної влади.
Саме за часів Януковича система стала дуже ураженою політичними впливами, зосередженими в одних руках.
Щоб це перевірити, ми проаналізували дві категорії справ: спори проти президента у Вищому адміністративному суді й справи про обмеження свободи мирних зібрань.
— І що з’ясувалось?
— У спорах проти президента президент завжди вигравав, за винятком хіба що справ про позбавлення Степана Бандери, Романа Шухевича звань Героїв України, які присвоїв їм посмертно попередник Януковича — президент Ющенко.
У справах про обмеження свободи мирних зібрань я був вражений тим, наскільки судді зациклені на забороні. Там, де жодних заборон бути не може, вони забороняли. То спекотно на вулиці, тому це становить ризик для здоров’я людей, то холодно. Все забороняли під різними надуманими приводами.
— А чому судді так робили? Боялися наслідків із боку політичної влади?
— Ні, вони, вочевидь, були частиною цієї системи. І страх покарання теж був. Коли Янукович прийшов до влади 2010 року, показово звільнили досить багато суддів. Щоб продемонструвати, хто в домі господар.
Після цього аналізу ми вирішили провести навчання для суддів — як аргументувати рішення, як застосовувати практику Європейського суду з прав людини. Якось до мене підійшов один із суддів і сказав: «Ви нам розповідаєте, чому не можна забороняти мирні зібрання. А краще скажіть, як заборонити».

ВАС ЗАЦІКАВИТЬ





Конституційний суд: стагнація призначень чи шанс на перезапуск?



Мене це дуже вразило.
А після цих навчань ми знов аналізували рішення й побачили деякі незначні зміни в практиці окремих суддів, але загалом це майже ніяк не вплинуло. Щоправда, на свободу мирних зібрань ці курси вплинули, на жаль, із точністю до навпаки. Судді почали майже в кожному рішенні посилатися на практику ЄСПЛ, але застосовували її прямо протилежно до того, що там написано.
— А потім стався Майдан…
— Так. Гадаю, велике несприйняття з’явилося, коли суди стали інструментом придушення протестів. Це зумовило величезний запит на те, щоб такі судді не залишалися на посадах.
— Після 2014 року судову систему намагалися очистити й оновити. Чому значна частина старих суддів усе ж залишилася?
— Бо більшість претензій, які висували до суддів, так само можна було пред’явити й значній кількості членів Вищої кваліфікаційної комісії суддів (орган, відповідальний за перевірку суддів на професійність і доброчесність. — Г.Ч.). Вони оцінювали суддів за власними мірками.
Але не треба недооцінювати те, що сталося після 2015 року. Критерії, які напрацювала Громадська рада доброчесності (створена реформою 2016 року, бере участь в оцінюванні суддів і кандидатів на суддівські посади на доброчесність. — Г.Ч.), мали вплив на систему. Багато речей, які раніше вважалися нормальними, були чітко названі неприйнятними.
Наприклад, схему приватизації службового житла роками сприймали як норму — і судді, і члени ВККС.
Рішення залучити громадськість до реформи на той час було, мабуть, найреволюційнішим. Так, багато суддів, яких суспільство не хотіло б бачити на посадах, залишилися.
Треба розуміти, що в будь-якому разі судді — це віддзеркалення суспільства. І ті ганебні явища, які є в суспільстві, будуть і в судах.
— А як ви ставитеся до залучення іноземців? Адже ви мали досвід роботи з ними в Конкурсній комісії з обрання керівника Спеціалізованої антикорупційної прокуратури.
— Ті іноземці, з якими мені пощастило працювати в Конкурсній комісії, — це професіонали, в яких багато чого можна повчитися. Це була дуже цікава взаємодія, вони багато чого привносять.
Але сама модель мені не подобається.
— Чому?
— Бо за нормальних умов це самоприниження для України як держави, це свідчить про слабкість державних інституцій, недостатність суспільної довіри до них. Невже ми не можемо знайти в себе авторитетних людей, які можуть провести такі конкурси? Мені здається, що серед українців точно є чимало тих, хто міг би гідно виконувати цю роль.








Чому Україні потрібен новий Кримінальний кодекс





Водночас я розумію вимушеність цього кроку. Важко повірити, що політична влада чи суддівські структури призначать до такої комісії незалежну людину, а не слухняного виконавця їхньої волі. А в іноземців тут немає «своїх» кандидатів, на них складніше впливати, бо вони цінують свою репутацію й авторитет.
В умовах, які були, це загалом позитивний досвід. Проте сподіваюся, що незабаром потреба у залученні іноземців до різного роду конкурсних комісій в Україні відпаде.
— Із двох кандидатів-суддів Верховного суду, які не є кар’єрними суддями, а потрапили до системи після 2016 року, судді обрали до Вищої ради правосуддя менш прогресивного й сумнівнішого з погляду доброчесності.
Що має змінитись, аби судді голосували за гідних кандидатів з-поза системи?
— Гадаю, в суддівському середовищі завжди обиратимуть собі подібних. Це добре працюватиме там, де доброчесність, незалежність і справедливість є визначальними цінностями. На жаль, наразі є так, як є. Здебільшого це все ще гарні слова, якими, наче фіговим листком, покривають кругову поруку, свавілля та безвідповідальність.
— А з чого цей запит має з’явитися?
— З наполегливої роботи громадянського суспільства, оновлення правничої освіти, через зміну поколінь, поступову трансформацію судової системи. Ми бачимо, що простих і швидких рішень тут немає.
Загалом, гадаю, сталося найреволюційніше, що могло статися в цих умовах: кваліфікаційне оцінювання суддів, залучення громадськості, іноземних експертів. Врешті-решт, Вищий антикорупційний суд. Суддів притягають до відповідальності за хабарі, їм оголошують реальні строки — цього майже не було раніше.
Ці реформи були потрібні. Наші очікування завжди більші, ми завжди прагнемо досягати чогось на 100%. Але якщо ми досягаємо певного прогресу порівняно з тим, що було раніше, це теж позитивний результат. Однак на цьому не можна зупинятися.
Десь ми були ідеалістами, десь романтиками, десь думали, що все швидко зміниться. В реальності все повільніше, ніж хотілося б. Але результат однаково є.

ВАС ЗАЦІКАВИТЬ





Верховенство права: без стратегії, етики та гідності



Може, він не одразу видимий. В історичному вимірі, якщо ми подивимося на ці події, скажімо, за десять років, двадцять, то зможемо краще оцінити досягнуте.
— Романе, 2022 року ви подали документи на посаду члена Вищої кваліфікаційної комісії суддів. Але з початком повномасштабного вторгнення добровільно мобілізувалися до лав Збройних сил України. 2023-го вас обрали переможцем конкурсу, однак ви відмовились від подальшої участі через службу у війську. Чи шкодуєте про цей вибір?
Фото, надане інтерв'юйованим
— 2022-го ми ще були налаштовані на швидке закінчення війни — так працював медійний простір. Це й спонукало мене тоді податися на конкурс, адже для реалізації цілей судової реформи ще потрібно виконати багато роботи. Але не подолавши зовнішнього ворога, провести успішні реформи набагато складніше. 2023 року стало зрозуміло, що війна буде виснажливою. Тому довелося визначатися, керуючись внутрішнім відчуттям пріоритетів.
Я не шукав і не шукаю можливості звільнитися з війська в такий спосіб. Ми ще не закінчили війну перемогою.

У Києві відбувся Марш жінок, учасниці якого виступили проти ухваленого Верховною Радою в першому читанні проєкту нового Цивільного кодексу України. Акцію організували громадські ініціативи, які вимагають врахувати підготовлені правозахисниками правки до документа перед другим читанням. Про подію повідомляє фотокореспондент ZN.UА Василь Артюшенко.
Кілька сотень людей зібралися в Маріїнському парку. Учасниці тримали плакати та виголошували гасла, звертаючи увагу на положення законопроєкту, які, за їхніми словами, можуть вплинути на права різних груп населення. Організаторки зазначають, що аналогічні акції відбулися також в інших містах України.
За словами представниці ініціативної групи, громадський сектор передав народним депутатам узгоджений пакет правок, над яким працювали понад 75 організацій — правозахисні, екологічні, жіночі та медійні. Водночас ці пропозиції, за її словами, наразі не враховані.
Василь Артюшенко, ZN.UА


«Ми виходимо, щоб нагадати: за кожним юридичним пунктом стоять реальні права жінок, дітей та ЛГБТК± спільноти, якими ми не дозволимо знехтувати, ухваливши Цивільний кодекс у тому вигляді, в якому його представили до першого читання. Ми вимагаємо від авторів документа ознайомитися з поправками правозахисників і внести їх до законопроєкту до моменту другого читання. Ми вимагаємо від народних обранців перечитати всі рекомендації юристів і голосувати за новий Цивільний кодекс тільки в тому варіанті, який сьогодні вимагає суспільство», — заявили представниці громадських організацій «Марш Жінок» та «Інсайт».






ВАС ЗАЦІКАВИТЬ





Цивільний кодекс Стефанчука: ризики для медіа залишилися



Серед ключових зауважень до проєкту учасниці називають можливість неоднозначного трактування понять «моральність» і «доброзвичайність», що, на їхню думку, може впливати на судові рішення. Також увагу звертають на норми сімейного права, які, за оцінками активісток, можуть змінити підходи до розгляду справ про розлучення та визначення опіки над дітьми.
Василь Артюшенко, ZN.UА
Окремо учасниці згадують відсутність у проєкті положень щодо правового визнання одностатевих сімей. Крім того, звучать зауваження щодо можливих наслідків у сфері земельних відносин — зокрема йдеться про ризики ускладнення повернення земель у власність громад. Критика стосується і процедурних питань: активістки звертають увагу на обмежений термін для подання змін до документа обсягом понад 800 сторінок.
Василь Артюшенко, ZN.UА
Уряд заявляє, що документ перебуває на стадії доопрацювання. Віцепрем’єр-міністр з європейської та євроатлантичної інтеграції Тарас Качка повідомив, що між першим і другим читанням передбачено внесення правок і проведення додаткових обговорень. За його словами, частина зауважень стосується положень, які ще необхідно включити до тексту.
Передумовою протесту стало рішення парламенту від 28 квітня: Верховна Рада підтримала в першому читанні законопроєкт №15150, який передбачає оновлення цивільного законодавства. За документ проголосували 254 народні депутати.

ВАС ЗАЦІКАВИТЬ





Стефанчук трансформує Цивільний кодекс у «супермаркет правових можливостей». Чи буде дефіцит свободи слова?



Голова Верховної Ради Руслан Стефанчук, який є серед ініціаторів законодавчих змін, заявляв про намір доопрацювати проєкт до другого читання з урахуванням зауважень, що з’явилися після аналізу документа. Водночас пропозицію збільшити термін підготовки правок парламент не підтримав.
Василь Артюшенко, ZN.UА
Згідно з текстом законопроєкту, цивільне законодавство пропонується викласти у новій редакції під назвою «Кодекс права приватного». Документ структуровано у дев’ять книг, які регулюють особисті немайнові, речові, сімейні, спадкові та міжнародні приватні відносини. Його автори зазначають, що зміни спрямовані на модернізацію правового регулювання та узгодження з підходами Європейського Союзу.
У Головному науково-експертному управлінні Верховної Ради загалом підтримали напрям оновлення цивільного законодавства, однак висловили низку зауважень. Зокрема, йдеться про необхідність уточнення окремих норм для забезпечення правової визначеності та врахування положень Конституції України. Серед рекомендацій також — конкретизація норм щодо репродуктивних прав із зазначенням, що вони стосуються повнолітніх осіб.
Окремі аналітичні матеріали також звертають увагу на зміни у підходах до регулювання права власності. Йдеться про нові механізми, які, за оцінками авторів, можуть впливати на практику повернення майна. Детальніше про ці аспекти — у матеріалі «Як узаконити вкрадене: нова версія Цивільного кодексу», підготовленому аналітиками Громадської ініціативи «Голка» Юрієм Мельником та Іриною Федорів.

Призначення суддів Конституційного суду України (КСУ) та членів Вищої ради правосуддя (ВРП) без затримок — одна з десяти вимог плану Качки—Кос, який 2026 року має виконати Україна. Його узгодили у грудні 2025 року як пріоритетний план для України за напрямами верховенства права та боротьби з корупцією.Певний прогрес у призначенні членів ВРП відбувся у березні 2026 року, коли з’їзд суддів України проголосував за двох відібраних кандидатів. Проте за п’ять місяців після погодження плану Качки—Кос жодного призначення до КСУ так і не відбулося.Наразі в Конституційному суді працюють 13 суддів із 18. У листопаді 2026 року завершуються повноваження судді Віктора Городовенка (квота з’їзду суддів). А 2 березня й 24 вересня 2027 року — ще двох.Що відбувається в конкурсах до КСУ? Якими є перспективи призначення цього року нових суддів? Та головне — які ще нагальні проблеми потрібно вирішити, щоби зміцнити КСУ й виконати євроінтеграційні вимоги Дорожньої карти з питань верховенства права? Розбираємо далі.

Замість початку

Україна вже два з половиною роки добирає та призначає суддів Конституційного суду за новою процедурою. Процес тривалий, недосконалий, дорогий, але часто неефективний, адже конкурси відбуваються, а жодного переможця може й не бути. Так уже сталось у двох попередніх конкурсах за квотою з’їзду суддів і в одному — за квотою президента України. Або когось таки обирають, а суб’єкт призначення провалює голосування за них. Так було 2025 року, коли парламент не знайшов голосів за двох кандидатів за своєю квотою. Їх після попередньої перевірки, як того вимагає закон, рекомендувала Дорадча група експертів (ДГЕ).За весь час існування нової процедури призначили чотирьох нових суддів — двох (2025 року) за квотою президента та по одному від парламенту та з’їзду суддів (2024 року). ВАС ЗАЦІКАВИТЬ Вперше в історії: Кандидатка на посаду судді КСУ неналежно взаємодіяла з Дорадчою групою експертів Ба більше, 2025 року КСУ протягом шести місяців не виконував своїх функцій через відсутність кворуму. Тоді фактично працював лише сенат. Натомість президент і парламент зволікали з призначеннями. Але у підсумку президент свою функцію виконав, а парламент провалив голосування.Ймовірно, саме після цього й з’явилася вимога ЄС до України щодо «призначень без затримок».

Поточні конкурси

Триває новий добір за парламентською квотою на дві вакантні посади. Його результат стане відомим 6 травня, коли ДГЕ оцінить рівень компетентності кандидатів на посади суддів КСУ. Цього разу 10 осіб успішно пройшли оцінювання моральних якостей і потрапили на цей етап.Дорадча група експертів також із квітня перевіряє документи кандидатів за квотою з’їзду суддів. Тут на дві вакантні посади претендують 18 осіб. За інформацією ЛЗІ, співбесіди з ними відбудуться в липні. До вересня ДГЕ має сформувати список претендентів на призначення.Натомість конкурс на одну вакантну посаду судді КСУ за квотою президента досі не розпочато. Строки старту невідомі.Якщо обидва конкурси будуть успішними, влітку можливе призначення судді / суддів за квотою парламенту, а восени — за квотою з’їзду суддів.Щодо квоти президента — якщо не розпочати конкурсу протягом найближчих двох-трьох тижнів, призначень цього року навряд чи можна очікувати через складність і тривалість процедур. Водночас доцільно найближчими місяцями оголосити конкурс на відповідну вакансію з огляду на потребу в призначенні нового судді за цією ж квотою вже у березні 2027 року.Раніше ми вже писали, як потрібно переформатувати конкурсні процедури, аби пришвидшити результат. Але хура й досі там.

Резерв, якого немає

Деякі кандидати до КСУ, які зараз беруть участь у конкурсах, раніше вже отримували зелене світло від ДГЕ. Це актуалізує дискусію щодо необхідності формування списку резервних кандидатів, яких не було призначено з технічних причин. «Судді радше оберуть до Конституційного суду глухого і німого — але свого»: розмова з Володимиром Шаповалом Ідеться про ситуації, коли для ухвалення рішення суб’єктом призначення, наприклад, не було достатньої кількості претендентів на посаду. А саме: якщо вакансія лише одна, то за законом на неї має претендувати щонайменше двоє осіб. Такий кандидат мав би потрапляти до фіналу наступного конкурсу без необхідності проходити його повторно.Або ж коли вільних вакансій в одного із суб’єктів призначення менше, ніж гідних, на його думку, кандидатів (приміром, вакансія одна, а гідних претендентів — троє). Тоді такі особи могли б потрапляти на рік-два в кадровий резерв, а з нього без додаткових конкурсів — на розгляд інших суб’єктів призначення.Це б заощаджувало час, гроші, зусилля українських і міжнародних експертів у складі ДГЕ. А головне — не відбивало б охоту гідним кандидатам брати участь у конкурсах. Цифри свідчать, що охочих подаватися дедалі меншає. Натомість на конкурси по колу приходить багато тих, хто неодноразово отримував від ДГЕ червоне світло. Тож кандидати ніби є, а набрати хоча б по дві особи на одну вакансію важко, а часто — взагалі неможливо.Водночас на розгляді парламенту з минулого року перебуває законопроєкт №14149, який почасти розв’язує зазначені проблеми (хоч і в дещо інший спосіб). Однак деякі його положення розкритикувала Венеційська комісія, тож вони потребують змін, аби не просто успішно пройти голосування в сесійній залі, а й не зайти в конфлікт із нашими міжнародними партнерами.

«Штучний товар»

Тим, хто уважно відстежує всі добори суддів КСУ або ж бере в них активну участь, кожен новий конкурс нагадує день бабака. З двох причин: головна полягає в тому, що судді КСУ — це унікальні правники, по суті — «штучний товар». Недостатньо самого лише бажання, щоби швидко отримати незалежний та доброчесний склад суддів КСУ.Кожен відібраний суддя має відповідати надзвичайно високим професійним стандартам, бути не лише хорошим суддею чи добре писати складні тексти, а й мати стратегічне бачення. І також надвисокі внутрішні стандарти доброчесності й етики.Ба більше, важливою є незалежність судді безвідносно до того, хто його призначив. Він має бути рівновіддаленим від усіх гілок влади.І саме в цих деталях ховається диявол. Наприклад, члени ДГЕ питають кандидатів у судді КСУ про майно, яке їхні батьки набули 30 років тому. Або ж цікавляться, чи відвідував кандидат музичну школу (яке це взагалі має значення для судді КСУ?). Чи чому суддя Верховного суду вирішив піти на конкурс до КСУ. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ КС на гачку, або Чому важлива безперервна діяльність Конституційного суду Тут питання вже до Дорадчої групи експертів: кого, власне, вони хотіли б бачити кандидатом, якщо постають питання стосовно намірів деяких суддів ВС перейти до КСУ? Особливо якщо деякі з них пів життя працювали суддями вищих судів. То куди такі висококваліфіковані правники мають іти далі?Натомість хотілося б частіше чути від ДГЕ питання щодо того, як кандидат на посаду судді КСУ бачить вирішення таких давніх проблем, як політизація Конституційного суду. Або тривале зволікання з розглядом найрезонансніших конституційних подань, які по 5–10 років перебувають на розгляді в КСУ. Наприклад, що робити з питанням люстрації, стосовно якої вже давно висловився Європейський суд з прав людини, а КСУ досі неспроможний зробити те саме?Або ж питати про те, як потрібно переформатувати роботу КСУ, аби надалі не допускати розгляду справ десятиліттями. Список можна продовжувати.Саме це мала б з’ясовувати ДГЕ паралельно з питаннями щодо майна самого кандидата, його родини, батьків, бабів / дідів та навіть іноді «сусідів». А не вираховувати, скільки днів чоловік-кандидат провів у закордонному відрядженні. Члени ДГЕ або інших конкурсних комісій, наприклад, теж можуть тижнями перебувати у відрядженнях, проводячи співбесіди з кандидатами або готуючись до них. І ні в кого не викликає сумнівів їхня доброчесність.

Головні цифри

Протягом 2022–2025 років на розгляді в КСУ перебувало від 43 до 50 конституційних подань. На кінець 2025 року таких подань залишалося 48, 32 з них надійшли до КСУ до 2022 року.Від початку повномасштабного вторгнення й до 2025 року на розгляд КСУ надійшло 19 конституційних подань. У цей період також завершено розгляд 17 подань, більшість із яких (14) надійшли ще у 2015–2020 роках. Наприклад, ухвалу про закриття одного з проваджень, відкритого ще 2015 року, було постановлено лише 2022 року.Тобто за чотири роки війни дві третини конституційних подань не отримали вирішення. А це — найскладніші питання країни, від яких можуть залежати цілі сфери або ж існування окремих органів. Лише один кандидат із чотирьох пройшов відбір доброчесності до Конституційного Суду Наприклад, із 2020 року розглядають питання конституційності створення та функціонування Вищого антикорупційного суду (ВАКС). З огляду на те, що в Україні зараз утворено ще два вищі спеціалізовані суди (які розглядатимуть адміністративні справи за участю центральних органів виконавчої влади), ухвалення рішення щодо ВАКС не просто на часі, а роки на чотири прострочено.Також КСУ втягнуто в дискусію щодо участі міжнародних експертів у конкурсних комісіях. Останніх намагаються позбутися, маніпулюючи начебто втручанням у державний суверенітет. На часі вирішити це питання, навіть попри те, що зараз суддів КСУ добирають за участю міжнародних експертів.Значно кращою є ситуація з розглядом конституційних скарг. Від моменту, коли в Україні з’явилася можливість звернутися з ними до КСУ (30 вересня 2016 року), суб’єкти права на конституційну скаргу подали до суду понад 4500 конституційних скарг. Найбільше надійшло 2018 року (690), а найменше (з об’єктивних причин) — 2022 року (248). Перші рішення за результатами розгляду конституційних скарг КСУ почав ухвалювати 2019 року. Загалом таких рішень — 67.Питання у скаргах менш політизовані, ніж у конституційних поданнях. Тому й статистика їх розгляду в рази краща. Однак варто звернути увагу на те, скільки процесуального «сміття» надходить до КСУ. Більш як половина конституційних скарг не відповідає навіть формальним вимогам. Багато скаржників узагалі не розуміють справжньої ролі суду та суті такого інструменту, як конституційна скарга, тож намагаються влаштувати з КСУ «четверту» судову інстанцію.Навіть попри спроби завалити скаргами весь суд, запровадження інституту конституційної скарги 2016 року було правильним рішенням. КСУ належно виконує своє завдання.

Нагальні проблеми КСУ

Окрім уже згаданого, варто також звернути увагу на системні проблеми, до яких призводить функціонування Конституційного суду на межі кворуму. Як-от неможливість «зібрати» належну кількість голосів навіть за важливі й прогресивні рішення. Оскільки з 18 суддів останніми роками наявні лише 12–14, а кількість голосів «за» має бути хоча б 10, розгляд конституційних подань постійно відкладають. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ Україна має високі шанси цього року виконати умови щодо судової реформи для отримання майже 700 млн євро – експертка Деякі рішення навіть неможливо винести на обговорення. Однією з причин є небажання доповідача виносити на розгляд політично складне питання (і з цим наразі неможливо щось зробити). Механізмів примусового внесення таких питань у порядок денний немає. Водночас накопичення невирішених справ формує «зачароване коло»: нові справи й далі розподіляють між суддями, їх загальна кількість зростає, строки розгляду подовжують, судді на власний розсуд пріоритезують справи, надаючи перевагу найактуальнішим, на їхню думку. Однак якби й були механізми примусового постановлення в порядок денний, то як ухвалювати рішення, якщо суддя-доповідач, котрий володіє матеріалами краще за інших, не хоче навіть обговорювати такий кейс?Проблемою є також наявні відводи чи самовідводи суддів. З огляду на те, що деякі із суддів — колишні депутати, які часто голосували за те, що зараз необхідно розглядати на предмет конституційності, відбувається зрив кворуму. Одна річ, коли це один-два судді у відводах / самовідводах, якщо наявні 17–18 суддів. Та геть інша — якщо 12–13.Тож небажання призначати навіть відібраних кандидатів до КСУ (або ж зволікання з цим) по суті блокує ухвалення будь-якого рішення Конституційним судом.Нині очевидно, що КСУ функціонує як під внутрішнім, так і під зовнішнім політичним тиском. Тож для вирішення будь-яких справді важливих, але вкрай політизованих історій без призначення нових суддів він фактично заблокований. Так, у ньому можна отримати рішення про визнання неконституційною законодавчої «блохи». А от вирішити щось, про що за кілька хвилин буде 400 новин у медіа, неможливо.

Замість висновків

Ми не ставили собі за мету перерахувати всі наявні проблеми Конституційного суду. Для цього є тіньові звіти, які щороку пише коаліція громадських організацій за координації ЛЗІ та інші представники громадянського суспільства.Однак на цьому етапі вкрай важливо звернути увагу на політичний і кадровий складник. Не лише тому, що це вимога плану Качки—Кос. А тому, що від політично незалежного та внутрішньо стабільного КСУ, який працює належно, залежить баланс влади у країні, що воює. Україна має не лише вижити в битві зі скаженим ведмедем, а й убити внутрішніх драконів, які роками руйнують привабливість нашої країни, насамперед — для власних громадян, які вирішують виховувати дітей за кордоном, а також для наших союзників із Євросоюзу й НАТО, які вже не так упевнено говорять про швидкий вступ України хоча б до ЄС.

Дискусії в соціальних мережах про вільне та законне володіння зброєю, що активізувалися після трагічних подій у Києві 18 квітня, дещо скидаються, як на мене, на театр абсурду. Ворог із ракетами та гарматами стоїть на порозі дому, а мешканці цього дому сперечаються, що краще мати для власного захисту — травматичні пістолети чи газові балончики.Всезнаючі дописувачі соцмереж упевнені, що консьєржка в під’їзді чи президент на Банковій не пропустять ворога, й думати про загрозу принципово не бажають: якось воно буде, нехай без мене обійдуться.Проте сама поява цієї дискусії свідчить про значно глибшу проблему. Війна вже змінила українське суспільство: зброя давно перестала бути чимось екзотичним, питання особистої безпеки дедалі частіше виходить за межі довіри лише до держави, а мільйони людей отримали досвід війни — безпосередній чи опосередкований.І саме тому сьогодні йдеться вже не лише про право на самозахист. Насправді запитання значно ширше: чи здатна держава контролювати нову реальність під час війни та після її завершення? Якою буде модель безпеки країни і чи не перетвориться зброя з інструменту захисту на фактор внутрішньої нестабільності? Буданов проти легалізації зброї для цивільних: "Це ніколи не працювало" У політичній теорії держава визначається через одну ключову ознаку — монополію на силу. Точніше, на легітимне застосування сили. Саме це відрізняє державу від банди. Коли держава цю монополію втрачає — де-факто чи де-юре, — вона перестає бути державою в повному сенсі цього слова. Дискусія про вільний і законний обіг зброї — це, по суті, дискусія про те, чи готова українська держава поділитися цією монополією з громадянами. І якщо так, то на яких умовах і з якими наслідками.Однак слід чітко усвідомлювати: ця дискусія має сенс лише в одному випадку — якщо Україна залишиться вільною та незалежною.Спробуємо чесно подивитися на кілька ключових питань, без яких розмова про «вільну зброю» неможлива.

Чому українці хочуть мати зброю?

Які аргументи прихильників озброєння населення? Перший — конституційне право на захист: «Кожен має право захищати своє життя і здоров'я, життя і здоров'я інших людей від протиправних посягань». Про це йдеться у статті 27 Основного Закону України.Другий вагомий аргумент прихильників — невиконання державою обов’язку із захисту громадян, що покладається на неї Конституцією: «Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Обов'язок держави — захищати життя людини».На жаль, події 18 квітня показали це трагічно переконливо, коли в Голосіївському районі Києва Дмитро Васильченков відкрив стрілянину з карабіна на вулиці, вбивши кількох людей. Двоє патрульних поліцейських, які прибули на виклик, опинилися під вогнем — і не змогли ефективно протидіяти озброєному нападнику. Ця трагедія миттєво розпалила дискусію: чи міг озброєний цивільний зупинити стрільця там, де не впоралася поліція? ВАС ЗАЦІКАВИТЬ Клименко анонсував перевірку клінік, які видають довідки для отримання зброї Загальновідома інтерпретація тих подій, що шириться в соцмережах і звучить у публічних коментарях правоохоронців, така: поліцейські, почувши постріли, «почали тікати з місця події».При цьому мало хто звертає увагу на обставини — поліцейські виїхали не «на теракт», а на «побутову сварку». Поліцейська Анна Дудіна опинилася в тому місці лише через те, що в поліції Києва недокомплект у 60%. Тому її, штабного інспектора з квартирного обліку, періодично залучали до патрулювань.

Чи справді зброя надає захист?

Ще одне запитання: чи захищає ця легальна або нелегальна зброя від пограбувань чи замахів на життя? Тобто власне від того, що прибічники вільного володіння наводять як основний аргумент.Прихильники законного обігу зброї наполягають: сама наявність зброї вже є фактором стримування. Голова Української асоціації власників зброї Георгій Учайкін вважає, що проблема полягає не лише у зброї як такій, а в культурі поводження з нею, рівні підготовки та відповідальності власника. На його думку, озброєний громадянин в умовах війни може бути не лише джерелом ризику, а й елементом системи безпеки.Захисники вільного володіння зброєю також звертають увагу на іншу проблему: злочинний світ і без того давно озброєний, незалежно від законів і заборон. У цьому сенсі йдеться не лише про право на зброю, а й про право людини не залишатися беззахисною в ситуації, коли держава фізично не здатна гарантувати їй захист. Законопроєкт про зброю повинен розглядати оборонний, а не правоохоронний комітет: Веніславський назвав причину Особливо гостро це питання постало після початку повномасштабної війни, коли мільйони громадян отримали досвід поводження зі зброєю, а сама зброя перестала бути для суспільства чимось винятковим. Саме тому прихильники легалізації вважають, що проблема вже не в самому факті наявності зброї, а в тому, чи буде її обіг контрольованим і легальним.Але ж озброєний нападник і його жертва, навіть якщо вона озброєна, перебувають на принципово відмінних позиціях — перший готується до нападу, обирає ціль і зручний момент, натомість «ціль» не чекає нападу, не готова до нього психологічно. Нападник переважно давно і вправно володіє зброєю, служив в армії чи силових структурах, знаходиться в колах криміналітету чи в кроці від них. А що може протиставити йому людина, яка, можливо, і ранкової зарядки не робить, і пістолета багато місяців не витягала з-під піджака? По суті, це поєдинок професіонала та аматора, й останній навіть якщо і вийде переможцем із сутички,  то це буде радше винятком, а не правилом.Навіть якщо нападник не має вогнепалу, озброєна «жертва» опиняється на розтяжці допустимої самооборони — її дії мають відповідати ступеню загрози, а якщо вона перевищує його, то сама потрапляє під кримінальну відповідальність. Чи може людина адекватно оцінити ступінь загрози в стресовий момент нападу?Усі вже, мабуть, забули, як у подібну ситуацію потрапив відомий політик Сергій Пашинський у новорічну ніч 2017-го. Тоді під час конфлікту на дорозі він завдав поранення в ногу такому собі В’ячеславу Хімікусу з легального зареєстрованого Glосk 19. Що там сталося, достеменно невідомо, та чого було більше — криміналу чи політики, незрозуміло. Справа тягнулася понад чотири роки, зрештою Хімікус отримав 1,5 млн грн (!) компенсації та відмовився від обвинувачень на адресу Пашинського.Це, можна сказати, типовий приклад вирішення питання допустимої самооборони, але у нас перед очима більш свіжий — події 18 квітня в Голосіївському районі столиці. Це приклад невдалого протистояння підготовлених, хоч і недостатньо, поліцейських із табельною зброєю й озброєного та досвідченого неадеквата. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ "Треба ставити крапку": Зеленський висловився про легалізацію зброї Для прихильників легалізації ця історія стала аргументом на користь думки про неспроможність держави гарантувати безпеку громадян виключно силами поліції.«Наявність зброї, навіть якщо вона не використовується, може провокувати підвищення рівня агресії та готовності до конфлікту. Сама присутність зброї іноді знижує поріг застосування насильства. Тобто зброя у цивільному житті справді змінює психологію та манеру поведінки особи, є фактором і особистої безпеки, і суспільної небезпеки одночасно. Якщо у суспільстві певна частина населення є озброєною, а інша — ні, то виникає ситуація «нової нерівності». Озброєна сторона відчуває перевагу і може діяти більш зухвало у конфліктній ситуації», — пояснює українській соціолог Ігор Рущенко. Психологи та кримінологи називають це ефектом зброї.Отже, наявність зброї може не лише стримувати насильство, а й загострювати конфлікти.Те саме підтверджують і дослідження точних наук. Фізіологи ще 2006 року зробили висновок: взаємодія зі зброєю значно підвищує рівень тестостерону в крові, що часто корелює з посиленням агресивної поведінки.Водночас виявляється, що зброя небезпечна не лише для оточення, а й для її власника та його сім’ї. Більш як половина людей, що вкорочують собі віку в США, використовують саме зброю, а на самогубства припадає 60% смертей (!) від зброї.

Чи готове суспільство до зброї після війни?

Якщо відкинути пенсіонерів, дітей віком до 18 років, жінок, які переважно не схильні до володіння зброєю, та врахувати, що зараз із війни йде постійний прихований потік трофейної та (необлікованої) нашої зброї, то можна сміливо стверджувати — народ уже озброєний. Причому цілком достатньо, щоб у разі чого захиститися вдома або полякати сусіда.  Це підтверджують ледь не щоденні повідомлення ЗМІ про побутові конфлікти із застосуванням зброї та навіть гранат.Коли наші вояки, дасть Бог, повернуться додому, всім їм доведеться призвичаюватися до зовсім іншого життя в іншій системі цінностей і координат. Парадигма «зустрічний — ворог» має змінитися на геть протилежну: «зустрічний — брат».Однак уже зараз, коли військовики приїздять у відпустку і стикаються з життям у тилу, де назовні ніхто не переймається подіями на фронті, вони, ошелешені, називають цей спосіб життя грубо та емоційно — потребля_ство (перепрошую).Більшість із тих, хто повернеться, матиме воєнний синдром або, ще гірше, посттравматичний стресовий розлад (ПТСР) і потребуватиме значних зусиль і рідних, і всього суспільства для адаптації у «новому» житті. В українців офіційно на руках понад мільйон одиниць зброї та спецзасобів Після В’єтнаму США знадобилися роки, щоб усвідомити масштаб проблеми адаптації ветеранів. Нерозуміння суспільства, психологічна ізоляція та неможливість повернутися до мирного життя тоді й породили так званий ефект Рембо — людини, яка не знайшла свого місця після війни. Та повернулася на неї знову.Тому «озброєння країни», коли до неї повернуться сотні тисяч травмованих і фізично, і психологічно людей, є вкрай складним і небезпечним питанням. І проблема тут не лише у зброї як такій, а в тому, чи готові держава і суспільство до масштабної адаптації людей, що повернуться з війни.Ці люди гостро відчуватимуть кожну образу життя — від хамства в ЖЕКу до прихованої байдужості чиновників Мінветеранів, і так само гостро реагуватимуть на несправедливість. Розумієте, як, — як робили це на війні.

Чи здатна держава контролювати зброю?

У підсумку «станом на 1 квітня 2026 року на території держави зареєстровано 812 тисяч власників зброї та спеціальних засобів, у володінні яких перебуває 1 166 001 одиниця вогнепальної зброї та спеціальних засобів» — розповів глава Національної поліції Іван Вигівський.Однак це лише офіційно зареєстровані арсенали. Скільки ж насправді зброї на руках, не скаже ніхто. Так звані експерти можуть лише закочувати очі й казати: від 2 млн до… 5 млн, але без жодних обґрунтувань.При цьому з війни вже йде постійний прихований потік трофейної та необлікованої зброї. Тому питання вільного володіння включає також проблему легалізації вже наявної в населення зброї. Влада вже зробила крок у цьому напрямі — йде реєстрація зброї, яка потрапила до рук громадян неофіційно або яку роздавали без належного обліку в перші дні війни.Щодо травматики, то нею сьогодні офіційно можуть володіти судді, прокурори, народні депутати та просто пересічні громадяни. Останнім достатньо лише дістати (купити) десь «корочку журналіста», що, зрозуміло, теж нескладно. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ Після трагедії в Києві: чому система безпеки не встигає за загрозами Окрім суто безпекового, постає й потужний економічний фактор. Легалізація — це величезний ринок, обсяги якого вимірюватимуться мільярдами гривень. Однак без прозорих механізмів ліцензування та сертифікації навчальних центрів ми ризикуємо отримати чергову корупційну годівницю. Якщо держава в особі МВС перетворить видачу дозволів на бізнес для обраних (своїх) фірм, то замість безпеки ми отримаємо лише перерозподіл тіньових потоків, де право на захист купується, а не здобувається через навчання. Тут цілковита аналогія з купленими водійськими правами, тільки наслідки можуть бути набагато трагічнішими.Окреме питання — нагородна бойова зброя, обсягу якої офіційна статистика фактично не показує. Голова Української асоціації власників зброї Георгій Учайкін стверджує, що йдеться про десятки тисяч одиниць пістолетів, які роками видавалися через непрозору систему нагородження. На його думку, це створило в Україні фактично закриту касту привілейованих власників короткоствола — чиновників, депутатів, силовиків і наближених осіб, тоді як для більшості громадян право на таку зброю залишається недоступним. Усі в нас рівні, але деякі — рівніші.У такій ситуації дискусія про «вільну зброю» неминуче впирається не лише в питання безпеки, а й у питання рівності правил.Українська асоціація власників зброїНа думку Георгія Учайкіна, головний ризик полягає не в обігу зброї, а в тому, що держава не змогла створити прозору й однакову для всіх систему контролю. Саме тому дискусія про новий закон про зброю дедалі більше впирається не лише в питання права на самозахист, а й у питання довіри до самої держави та її інституцій.Той проєкт закону, що зараз знаходиться у Верховній Раді, Георгій Учайкін жорстко критикує саме за те, що він фактично консервує нинішню систему — разом із корупційними лазівками, які давали можливість отримувати зброю через фіктивні журналістські посвідчення. (Коротко кажучи, називає проект купкою старого лайна.) Показово, що саме на хвилі цієї дискусії в державному застосунку «Дія» з'явилося опитування під логотипом нинішнього міністра оборони Федорова. Понад мільйон респондентів вибрали один із трьох наперед сформульованих варіантів відповіді щодо володіння зброєю — і результат був оголошений «безпрецедентним кейсом прямої електронної демократії». Але це класичний приклад маніпулятивності такого формату: без відкритого обговорення, без висловлення різних позицій, без можливості поставити інші запитання та дати інші відповіді. Справжня демократія — це не кількість кліків, а якість дискусії. Після трагедії в Києві: що не працює в системі безпеки і як це змінити У тому, що зробили не так патрульні під час подій 18 квітня, мають розбиратися слідство та суд. Однак… Звалити всю провину на поліцейських, що опинилися в ситуації, до якої не були готові, ба більше, їх не готували, — дуже зручна позиція для керівництва МВС і Національної поліції: вони мають готових цапів-відбувайлів.Однак тут постає безліч інших запитань. Чи були поліцейські достатньо підготовлені та натреновані до дій у таких обставинах? Чи навчали їх техніки стрільби в натовпі? Чи існує така техніка взагалі? Чи підготовили їх психологічно до поєдинку з озброєним суперником? Чи є в Національній поліції курс скоротечного бою?Усі ці запитання — не до рядових патрульних, а до міністра Ігоря Клименка та голови Нацполіції Івана Вигівського. Чи почуємо ми відповіді? Чи будуть висновки з цієї історії? Чи перекладуть усю відповідальність на чергових, а міністр так і залишиться при своїй посаді?

Яку модель озброєння може обрати Україна?

Слід зазначити, що країни світу мають різний історичний досвід і практику у сфері володіння зброєю. Професор Ігор Рущенко наводить факти зниження злочинності у тих штатах США, де дозволено приховане носіння зброї, та, навпаки, зростання у Великій Британії, яка 1997 року запровадила заборону на носіння зброї.Остання ситуація, як на мене, закономірна: злочинний світ завжди насичений зброєю. Якщо йому не протиставляти зброї, то її використання зростає, — британська поліція вочевидь із цим не справилася. У нас, до речі, те саме — у злочинців зброя вже є, що підтверджують численні випадки їхнього затримання.Важливо також розрізняти право на володіння зброєю (зберігання вдома для самозахисту) та право на її носіння у громадських місцях. Світовий досвід свідчить, що основна дискусія точиться саме довкола прихованого носіння (соnсеаlеd саrry). Адже одна справа — рушниця у сейфі для захисту оселі, і зовсім інша — короткоствол під піджаком у метро чи супермаркеті. Саме формат носіння визначає поріг раптового насильства в побутових конфліктах. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ Глава МВС розповів, яким бачить закон про цивільну зброю У Швейцарії чи Фінляндії зброя у населення є, але там десятиліттями вибудовувалася культура поводження з нею: обов'язкова підготовка, соціальна відповідальність, довіра до інституцій. Зброя там є частиною культури безпеки, а не substіtutе для неї. Питання не в тому, скільки стволів на руках, а в тому, чи є в суспільстві парадигма, яка робить їхнє використання винятком, а не нормою.Ситуація зі зброєю в США та західному світі загалом, як на мене, є наслідком сторічних історичних процесів і капіталістичного способу розвитку на основі психології індивідуалізму — кожен відповідає сам за себе.На противагу цьому в українському соціумі завжди переважали сімейні та родинні цінності, взаємодопомога в спільнотах і побратимство.Що має вирішити закон про зброю? Передусім не як купити її, а як використовувати. Адже зброя не лише багато дозволяє, а й накладає обов’язки щодо забезпечення безпеки інших людей — так прямо написано в 27-й статті Конституції України.І це повинно стати наріжним каменем майбутнього закону. Власник зброї має бути готовим і фізично, і психологічно до її використання, а отже, має бути зобов’язаним регулярно проходити тренувальні збори та здавати заліки.Нагадаю, що у відомій Другій поправці до Конституції США йшлося не просто про право володіння зброєю, а про те, що це треба для безпеки суспільства. Буквально ця поправка звучить так: «Через те, що для безпеки вільної держави необхідне добре організоване ополчення, право народу мати і носити зброю не повинне обмежуватися». Це вже згодом Верховний суд США поширив це право на окремих громадян. Рада дозволила українцям зареєструвати знайдену вогнепальну зброю та використовувати її проти агресора Тому логічно, щоб у час війни всі, хто матиме власну зброю, були зобов’язані забезпечувати порядок і безпеку у своїх територіальних громадах. Їх слід об’єднати в загони ополчення, міліції — назвіть, як хочете, але вони мають нести чергування, патрулювання, а за необхідності вступати в бій із зовнішнім ворогом.За таких умов дискусія про «вільну зброю» вже перестає бути лише питанням індивідуального права. Вона стає питанням моделі безпеки держави та відповідальності суспільства.

Що буде, якщо держава нічого не змінить?

Проблема в тому, що зброя після війни нікуди не зникне — ні з рук, ні з голів. Сотні тисяч людей повернуться з досвідом, якого мирне суспільство банально не розуміє і не готове прийняти. І в цій ситуації держава повинна зробити вибір: або вона формує правила, створює інституції та будує довіру, або правила починає диктувати вулиця.І в такому разі питання вже не в тому, чи дозволити громадянам мати пістолет. Питання в тому, чи здатна буде держава після війни зберегти монополію не просто на силу, а й, власне, на керованість країни.

Недавно військова омбудсменка Ольга Решетилова заявила, що тільки в одній військовій частині було виявлено дві тисячі людей, які, ймовірно, є непридатними до служби за станом здоров’я.Здавалося б, така заява мала сприяти поверненню до цивільного життя й в економіку людей зі справжніми, а не липовими медичними діагнозами, які не дозволяють їм служити далі. Проте нічого подібного не сталося. Ба більше, навіть коли ти пройшов цей шлях до кінця, маєш усі підстави й навіть рішення суду, тебе не відпустять додому.Військовослужбовець, якого медкомісія ще 2023 року визнала непридатним до служби, не може звільнитися навіть після рішення суду на свою користь. Військова частина ігнорує документи, а виконавча служба фактично заморозила виконання рішення до завершення воєнного стану. Це лиш одна історія, яка показує системну проблему: держава не виконує власних судових рішень.Командир механізованого взводу старший лейтенант Костянтин уклав контракт зі Збройними силами України 2021 року. Вже за два роки, у квітні 2023-го, військово-лікарська комісія офіційно визнала його непридатним до військової служби з виключенням з обліку. Його стан здоров’я підтверджено свідоцтвом про хворобу: чоловік потребує постійного супроводу й фактично не здатний самостійно прибути до місця дислокації підрозділу. Попри це, військова частина зайняла жорстку позицію. Костянтина звинувачують у самовільному залишенні частини (СЗЧ) і вимагають особисто з’явитися для подання документів. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ Непридатність до військової служби: які ступені бувають Фактично право на звільнення узалежнено від вимоги, яку він фізично не може виконати.«Це ситуація, коли від людини вимагають неможливого. Стан здоров’я не дозволяє військовому прибути особисто, але саме це висувають як умову реалізації його права», — пояснює адвокатка Правозахисної групи «СІЧ» Ксенія Онищенко.У відповіді на виконання рішення суду зазначено, що до військової частини нібито не надходили належним чином оформлені документи, які підтверджують підстави для звільнення. Тому остання заявляє про «неможливість» ухвалити рішення щодо звільнення Костянтина.Водночас адвокатка пояснює, що рапорт було подано офіційно — поштою та через територіальний центр комплектування, а стан здоров’я військового унеможливлює його особисту присутність. Закон не містить безумовної вимоги щодо особистого прибуття до військової частини та подання рапорту в таких випадках.Кіровоградський окружний адміністративний суд став на бік Костянтина й зобов’язав військову частину повторно розглянути рапорт про звільнення за станом здоров’я. Втім, навіть після цього позиція відповідача не змінилася: аргументи залишилися ті самі.Далі було відкрито виконавче провадження. Здавалося б, саме на цьому етапі рішення суду має бути реалізоване. Однак і тут процес загальмував. Державний виконавець не лише не забезпечив виконання рішення, а й зупинив учинення виконавчих дій — до завершення воєнного стану. Фактично — на невизначений строк. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ Непридатний до військової служби з виключенням з військового обліку: процедура отримання статусу «Ситуація виглядає абсурдно: людина, офіційно визнана непридатною до служби й такою, що потребує супроводу, не може звільнитися; судове рішення на її користь не виконується; а саму її несправедливо звинувачують у порушенні військової дисципліни», — додає адвокатка.Наразі постанову про зупинення виконавчих дій оскаржують у суді. Також оскаржують дії державного виконавця, який відмовився забезпечити реальне виконання рішення.«Ігнорування субʼєктами владних повноважень (військовими частинами) рішення суду за таких обставин — непоодинокий випадок. Схожі ситуації виникають і в інших справах: як щодо звільнення військовослужбовців, так і щодо виплати належного грошового забезпечення», — пояснює Ксенія Онищенко.Навіть за наявності судових рішень і відкритих виконавчих проваджень їх виконання системно затягують або блокують.Ця історія ставить принципове питання: чи може воєнний стан бути виправданням для невиконання судових рішень? І де пролягає межа між державною необхідністю й правами конкретної людини? Незаконно записав у непридатні 17 чоловіків — ДБР повідомило про підозру працівнику ТЦК Справи військового Костянтина (№340/4756/25 — щодо звільнення, №340/986/26 — щодо виконавчої служби) виходять далеко за межі індивідуального випадку. Вони оприявнюють системну проблему: коли формальні підстави та процедурні бар’єри використовуються не для реалізації закону, а для уникнення його виконання.«Судові рішення, які набрали законної сили, є обов’язковими до виконання для всіх без винятку. Це прямо передбачено статтею 14 Кодексу адміністративного судочинства. Невиконання рішення тягне за собою юридичну відповідальність. Але на практиці ми бачимо протилежне: держава в особі своїх органів ігнорує ці норми, що підриває довіру до інституцій і б’є по її ж репутації», — каже Ксенія Онищенко.Серед справ адвокатки Ксенії Онищенко досі залишаються невиконаними:

№160/27728/24 — виплата допомоги на поховання;№520/31149/24 — виплати під час лікування та звільнення;№160/13852/25 — грошове забезпечення під час служби та звільнення;№340/4756/25 — звільнення за станом здоров’я;№160/26681/24, №160/21697/25 — виплати під час лікування;№160/14569/24 — грошове забезпечення;№520/11392/23 — виплати під час звільнення;№340/6471/24 — виплати під час лікування.

«Держава створила механізми для реалізації прав та соціальних гарантій своїх громадян, проте ключі від них сховала, — каже Ксенія Онищенко. — Права військових дуже легко порушити, але відновити — це складний процес і тривалий шлях, де військовий опиняється сам на сам із системою, якій простіше не визнавати помилок, аніж їх виправляти». ВАС ЗАЦІКАВИТЬ ​Військовий облік: чи будуть виключати з нього непридатних І це вже не лише юридична проблема. Це питання принципу: чи може держава вимагати від людини неможливого й водночас ігнорувати власні рішення?Р.S. Поки готувався цей матеріал, суд знову став на бік Костянтина. Постанову державного виконавця про зупинення виконання рішення визнали незаконною й скасували. Тепер виконавча служба має домогтися, щоб військова частина нарешті звільнила його зі служби за станом здоров’я.

Січень 2024 року. Десь у Великій Британії поліція відкриває кримінальне провадження. Потерпіла — дівчина віком до 16 років. Вона перебувала в імерсивній VR-грі у шоломі віртуальної реальності, коли кілька чоловічих аватарів атакували її аватара — медіа описали це як vіrtuаl gаng rаре. Фізичного дотику до тіла дитини не було. Але психологічна травма — задокументована й виражена.У поліції наголосили: в імерсивному середовищі дитина може переживати шкоду надзвичайно інтенсивно, й ця шкода є реальною. Назву платформи, ідентичності підозрюваних та процесуальний фінал справи публічно так і не було розкрито — кейс існує в інформаційному просторі насамперед як резонансний прецедент, а не як прозоро доведена до вироку історія. Та саме це й робить його таким промовистим: британське право про сексуальні злочини традиційно прив’язане до небажаного фізичного дотику, й розслідування впоралося не з браком доказів шкоди, а з невідповідністю старих правових дефініцій принципово новій формі насильства.Ця справа — не просто кримінальна хроніка. Це дзеркало, в якому право побачило власне безсилля.

Цифровий світ, реальна травма

Метавсесвіт — це не гра. Це паралельний вимір людського існування, де за допомогою шоломів віртуальної реальності, тактильних костюмів і сенсорних рукавичок мозок людини буквально переконується в тому, що навколишнє середовище є справжнім.Саме тут і лежить ключ до розуміння того, чому події у віртуальному просторі спричиняють цілком реальні наслідки. Сучасні VR-системи відстежують мікрорухи очей, фіксують пульс, реагують на розширення зіниць. Вони не просто показують картинку, а переконують нервову систему: те, що відбувається, справжнє. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ Віртуальна держава: як ШІ переписує суспільство й чи залишиться у людини право на вето? Цей феномен можна спробувати пояснити через концепцію, яку нейробіологи називають «ефектом Протея». Зовнішність аватара реально змінює хімію мозку людини: якщо вам дати високого й сильного аватара, ви підсвідомо починаєте поводитися агресивніше, рішучіше. Пульс змінюється. А якщо на вашого аватара нападають — мозок сприймає це як напад на вас.Жертва отримує викид кортизолу. Паніку. З погляду психіки це — загроза життю.Тим часом нападник сидить у затишній кімнаті й думає: «Я нікому не роблю боляче. Тут немає реальних тіл». Емпатія відключається повністю.

Коли закон гальмує перед стіною

Британський прецедент — це лише видимий пік айсберга. За оцінками аналітиків Сіtі, ринок метавсесвіту, який 2021 року становив 39 млрд дол., може сягнути 13 трлн дол. до кінця десятиліття. Дубай вже розробляє державну стратегію метавсесвіту для урядових послуг. Єгипет провів перший хакатон метавсесвіту. Країни від Японії до Індонезії активно впроваджують цю технологію.Але законодавство пасе задніх.Метавсесвіт — це не просто нові іграшки, а фундаментальний зсув, із яким правова система наразі не знає, що робити. Головні проблеми — географія і час.Уявіть: сервери віртуальної галереї стоять у Каліфорнії. Зловмисник перебуває в Ростові й використовує VРN. Жертва в цю мить перебуває в Токіо. Де стався злочин? Закони якої країни застосовувати? У юриспруденції багатьох держав злочин, скоєний вночі, є обтяжувальною обставиною — бо жертва вразливіша. Але ніч за чиїм часом? Для нападника в Ростові — день, для жертви в Токіо — глибока ніч. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ Цифрові судді, штучне суспільство і віртуальні громадяни: як ШІ змінює цивілізацію Метавсесвіт створив принципово нову концепцію місця злочину: поведінка одного аватара може мати наслідки одночасно в кількох місцях. Традиційне кримінальне право писалося для фізичних об’єктів. Воно не передбачало реальності, де злочин скоюють у «ніде» (тобто в цифровому просторі).

Нові злочини в старому одязі — й зовсім нові злочини

Дехто скаже: нічого нового, просто кіберзлочини в іншій обгортці. Але це не зовсім так.Так, схеми Понці (класичні фінансові піраміди) з криптовалютою, rug рull — коли проєкт просто зникає разом із грошима інвесторів — або відмивання грошей через NFТ-транзакції є по суті старими фінансовими злочинами в новому технологічному середовищі. Механіка стара.Проте є й нове. Так звані vіrtuаl-tо-рhysісаl аttасks — атаки від віртуального на фізичне — не мають аналогів в історії. Зловмисник, отримавши доступ до VR-шолома жертви, може змінити частоту мерехтіння зображення так, що очі бачитимуть одне, а вестибулярний апарат відчуватиме інше. Результат — нудота, сильне запаморочення, а в найгіршому випадку стробоскопічні ефекти можуть спровокувати епілептичний напад у людини з відповідним діагнозом. Хакерський злам буквально стає ударом по організму.Дослідники фіксують й іншу унікальну загрозу: масовий збір біометричних даних. Сучасні VR-системи постійно відстежують фізіологію користувача в реальному часі. Коли система має прямий доступ до ваших очей і вух — це вже не просто вторгнення в приватність. Це фізіологічна загроза.

Ким є аватар для закону?

Це, мабуть, найгостріше питання, яке ставить собі сучасна юриспруденція.Аватар — це ви? Чи це просто код, 3D-модель, яка не має правового статусу? А вас попереджали: як кіно нагнітало страхи навколо ШІ Традиційна відповідь: закон захищає тіло людини, а не її символ. Злочин зґвалтування передбачає фізичний контакт із живим тілом, а не з його цифровою проєкцією. Із цього погляду юридично кваліфікувати напад на аватара як зґвалтування неможливо без спеціального законодавства. Саме це й зробило британську справу 2024 року такою процесуально складною: відсутність не шкоди, а відповідного правового інструменту для її кваліфікації.Але дослідники наводять цікаві аналогії. Корпорація — це теж вигадка, папірець, але вона має рахунки й на неї можна подати до суду. Торговельне судно в морському праві часто є окремим суб’єктом: на нього можуть накласти арешт у порту, незалежно від того, де перебуває власник. Аватар може функціонувати так само. Заморозити активи аватара, заблокувати доступ до зон, посадити його у «віртуальну в’язницю» — для користувача це цілком реальне покарання: він втрачає прокачаного персонажа, всі токени, статус.У майбутньому правознавці, ймовірно, закликатимуть до надання аватарам обмеженої правосуб’єктності.

Що можна зробити вже зараз

Дослідники окреслюють два паралельні напрями: правовий і технологічний.На правовому фронті необхідне оновлення міжнародних угод про кіберзлочинність — зокрема Будапештської конвенції — або ухвалення нового глобального договору, який регулював би відповідальність провайдерів метавсесвіту. Без єдиних міжнародних стандартів метазлочинці користуватимуться правовими прогалинами між юрисдикціями, як зловмисники колись користувалися офшорними гаванями.На технологічному фронті є щось справді радикальне й водночас елегантне: вбудувати закон у сам код. Наприклад, фізично унеможливити наближення одного аватара до іншого на певну відстань без явної згоди. Код як невидима стіна — ти просто не зможеш здійснити харасмент, бо система не дозволить руху. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ Поки Україна розробляє стратегію ШІ, світ уже ділить вплив на нього Стосовно доказової бази — тут метавсесвіт парадоксально може виявитися кращим за реальний світ. Кожна дія у віртуальному просторі залишає цифровий слід: логи, транзакції, дані про кут огляду, швидкість рухів, тактильні дані. Суддя за десять років зможе буквально «зайти» на місце злочину в 3D і переглянути події з будь-якого кута. Двовимірні скриншоти не здатні передати масштаб того, що сталося в тривимірному просторі — але тривимірна реконструкція може.

На краю нового світу

Треба позбутися ілюзії, що віртуальне означає несправжнє. Втрачені через шахрайство заощадження, психологічні травми, фізіологічні напади руйнують життя реально, незалежно від того, в якому просторі були завдані.Ще одне питання чекає на свою відповідь. Ваш аватар — наразі маріонетка, що рухається лише тоді, коли ви тримаєте в руках «джойстик-контролер». Але штучний інтелект уже навчається аналізувати ваші паузи, реакції на стрес, фінансові рішення. Уявіть: ви знімаєте шолом, лягаєте спати — а ваш аватар залишається в мережі. Він торгує. Він спілкується. Він ухвалює рішення, маючи вашу зовнішність і ваш підпис. Якщо він учинить шахрайство на мільйони — хто сяде у в’язницю? За чинними законами, це будете саме ви.Британська кримінальна справа 2024 року — лише початок розмови, яку людству доведеться вести всерйоз. Межа між людиною та її цифровим двійником розчиняється просто зараз. І закон, схоже, ще не прокинувся.

18 квітня у Голосіївському районі Києва пролунали постріли. Семеро людей загинуло, щонайменше 14 — поранено. Двом поліцейським повідомлено про підозру в тому, що вони втекли з місця подій, залишивши цивільних у небезпеці. Цей теракт укотре здійняв хвилю обговорення реформи Національної поліції та її ефективність, як і минулі події у Врадіївці, Кривому Озері, Княжичах, Переяславі, Кагарлику… Кожен із цих випадків супроводжувався хвилею обурення та обіцянками змін. Жоден не став точкою системного перелому.Про те, що саме має змінитися в підготовці поліції та системі безпеки, ZN.UА вже писало раніше. Але справа не лише в рецептах. Ключове — чи здатна сама система ці зміни реалізувати.Після того, що сталося, міністр внутрішніх справ Ігор Клименко доручив голові Нацполіції Івану Вигівському провести службове розслідування щодо дій поліцейських і надати всю інформацію у Державне бюро розслідувань (ДБР). Також було відсторонено від посад цілу вертикаль керівництва патрульної поліції Києва. Міністр Клименко також зазначив, що протоколи реагування та підготовка представників органів правопорядку мають бути переглянуті з урахуванням ризику використання громадянами зброї та боєприпасів. Патрульні мають бути готові, що в них можуть кинути, як мінімум, гранату: Клименко анонсував посилення підготовки поліції Це передбачатиме і зміни у системі підготовки патрульних. Ігор Клименко знову підтримав ідею закону про цивільну зброю з обов’язковим навчанням і чіткою класифікацією різних її видів, над якою і так іде робота останніми роками в межах євроінтеграції. 27 квітня комітет ВРУ з питань правоохоронної діяльності створив робочу групу щодо цього, попри вже наявну у МВС, яка кілька років працює над цими питаннями. Важливо й те, що Україна пообіцяла Єврокомісії у Дорожній карті з верховенства права, що у грудні 2026 року зазначений законопроєкт таки буде ухвалено.Тим часом соцмережі та медіа наввипередки шукають, хто і як має понести відповідальність: «Клименка у відставку», «поліцейських за грати», «всіх переатестувати», «всіх на фронт» тощо. Однак в умовах повномасштабної війни, де внутрішня безпека залежить безпосередньо від поліції, такі рецепти є поверхневими і не сприятимуть практичним змінам. Вжити заходів — як кадрових, так і інституційних — однозначно потрібно.Однак проблема не лише в окремих помилках чи кадрових рішеннях. Питання в тому, як влаштована сама система. Щоб це зрозуміти, варто подивитися, як будувалася реформа поліції та де вона дала збій.

Процес заради процесу: коротко про реформу поліції

Трансформація пострадянської міліції в українську поліцію після Революції Гідності відбулася. Однак успіх патрульної поліції, яка є «вітриною» всієї реформи, тоді видали за реформу як таку. 2015 року її працівників із нуля набирали за конкурсом, ця ланка громадської безпеки справді відрізнялася від усіх інших. Інших міліціонерів протягом 2015–2016 років атестували, а після звільнення «грузинської команди» провели 2017 року консультативний конкурс на другого голову Нацполіції. На цьому масштабні кроки з реформування завершилися. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ МВС реформує підготовку поліції: перші 200 курсантів вирушають на полігон Від початку поліція не мала чіткого плану розвитку, а зміни впроваджувалися точково і нагадували радше ситуативне гасіння пожеж, ніж систему, об’єднану спільними цілями. Трансформація стосувалася більше поліції громадської безпеки, ніж кримінального блоку. Натомість невирішеними залишилися системні проблеми, які стосувалися катувань, незаконних затримань, свавілля чи, навпаки, безпорадності, нездатності захистити від злочину, ефективно його розслідувати. За офіційними даними, 7,7% колишніх міліціонерів були звільнені, половина з них поновилася через суд і отримала грошові компенсації. «Моя нова поліція» насправді здебільшого складалася з колишніх міліціонерів, які привнесли із собою інституційну пам’ять і неформальні практики роботи, заручниками яких Нацполіція залишається й досі.Це не просто інституційна проблема, це нова українська реальність повномасштабної війни. Зростання соціальної нерівності, виклики демобілізації, посттравматичні розлади, слабка ветеранська політика — усе це неминуче впливає на рівень насильницької злочинності. Наука кримінологія і досвід інших країн показують: після завершення війни ця тенденція лише посилюється. І саме до такої реальності система виявилася не готовою.Попри деклароване прагнення «деполітизувати» поліцію, тобто зменшити вплив міністра на її оперативне управління, Нацполіція так і залишилася залежною від МВС у не властивих для міністерства питаннях. Наразі ж посада голови Нацполіції — це цілковито рішення міністра внутрішніх справ, а на відсутність конкурсу як на проблему вказує Єврокомісія. Тож посада, яку зараз обіймає Іван Вигівський, досі залишається контрольованою очільником МВС. Ба більше, призначення всіх керівників територіальних органів та їхніх заступників теж погоджує міністр. Поліція будувала імідж з 2015 року, а зараз він руйнується через мобілізацію — голова Нацполу Натомість міністр внутрішніх справ мав би відповідати лише за формування державної політики, брати участь у засіданнях Кабінету міністрів, представляти бюджетні та нормотворчі питання, а голова Нацполіції — управляти самою поліцією. На практиці ж усі міністри одночасно займалися і політикою, і операційною діяльністю у поліції. Міністр — політичний висуванець, якого призначають народні депутати. А операційну діяльність поліції потрібно відмежувати від впливу політики.Під час повномасштабної війни поліція й надалі уникає гострих тем соціальної несправедливості. Наприклад, забезпечення правопорядку під час мобілізаційних заходів. Міністр Клименко прямо виступив проти того, щоб доручити здійснювати такі заходи поліцейським, які мають право законно застосовувати примус. Поліція мінімізує свою участь у цьому процесі, щоб не провокувати політичної кризи та нової хвилі вимог покарати саму поліцію. Тож увесь репутаційний негатив збирають на себе ТЦК.Цікаво, що навіть в умовах повномасштабної війни поліція зберігає суттєву підтримку суспільства, — соціологія свідчить, що довіра до поліції перебуває в межах 48% (Центр Разумкова, Rаtіng Grоuр). Значне схвалення також викликає безпосередня участь майже 10% поліцейських (за даними МВС) у бойових діях на фронті (підрозділ «Лють», стрілецькі підрозділи тощо), до того ж робота як на прифронтових територіях, так і в тилу пов’язана зі щоденним ризиком для життя.За законом про Нацполіцію 2015 року, основним показником ефективності діяльності поліції є довіра громадян до неї. На виконання цієї норми 2018 року було ухвалено постанову Кабміну, яка передбачала, що держава оголошуватиме тендер на такі заміри. До 2022 року незалежні соціологічні служби проводили відповідні дослідження, але із запровадженням воєнного стану тендери призупинили. Тоді також ішлося про 40 відсотків довіри. Але проблема в тому, що з року в рік різні соціологічні служби можуть застосовувати різні методології, що унеможливить порівняння результатів за одними критеріями. Постанову від 2018 року скасували у березні 2026-го. Натомість затвердили нову, відповідно до якої такі опитування мають проводитися щодо всіх органів кримінальної юстиції. Проблема з використанням соціологами різних методологій залишилася. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ Через кілька днів після теракту у Києві знову затримали чоловіка зі зброєю: подробиці від поліції Реформа системи органів правопорядку формально триває, зокрема, як частина євроінтеграційних зобов’язань України. Розділ 24 асquіs ЄС «Юстиція, свобода та безпека» безпосередньо вимагає посилити інституційну спроможність органів у боротьбі зі злочинністю, насамперед організованою.У світлі цього Нацполіція зараз планує перейти від боротьби з одиничними явищами до боротьби із системними випадками, організованою злочинністю. Йдеться про розвиток аналітичних спроможностей, включення поліції до системи кримінальної політики, впровадження європейської системи оцінки загроз організованої злочинності (SОСТА), зокрема у сфері кібербезпеки (ІОСТА), тощо. Частину євроінтеграційних заходів було відображено у першій Стратегії розвитку Нацполіції на 2026–2030 роки. Їхня реалізація має завершити реформу кримінального блоку. Зараз Україна перебуває в тій точці, де реформа нарешті може охопити те, що не вдалося зробити у 2015–2019 роках, а за жорсткої оцінки Єврокомісії з’являється шанс на якісні зміни.

Колективна відповідальність і кадрова криза

Некоректно вважати, що будь-які резонансні випадки за участю поліцейських мають автоматично призводити до відставки керівництва. Це може працювати у країнах усталених демократій, які мають ресурси і можливість практикувати широкі представницькі повноваження, наприклад, у Швейцарії. Але не в країні, яка перебуває у стані повномасштабної війни.За наслідками теракту 18 квітня у Києві відповідальність за підлеглих мали б нести керівництво патрульної поліції та Національної поліції загалом. Але якщо зараз звільнять Івана Вигівського, то новий голова Нацполіції буде таким же керівником просто тому, що це буде кандидатура міністра внутрішніх справ, його ставлеником з огляду на недеполітизованість поліції. Тобто зміна прізвища не означає зміни курсу органу. І це напряму впливає на здатність системи швидко й ефективно реагувати на кризові ситуації.Методи колективної відповідальності — це логіка політична, а не професійна. Політична розправа не є ознакою європейської поліції, яку ми хочемо мати. Тому набагато важливіше, яких системних кроків вжито, щоб запобігти подібній трагедії в майбутньому.При цьому охочих керувати поліцією на будь-якому рівні обмаль, а то й узагалі немає. Професійних кадрів очевидно не приваблюють низькі зарплати, постійний ризик бути звільненим не за результатами аудиту чи оцінки ефективності, а просто в межах «колективної відповідальності за підлеглих» тощо. Вигівський розповів, скільки поліцейських були на фронті, та пожалівся на проблеми у системі Масштаб проблеми підтверджує і керівництво самої Нацполіції. За словами її голови, некомплект у патрульній поліції становить близько 25%, а в Києві — ще більше. В таких умовах працівників змушені постійно залучати на підсилення, навіть якщо вони не мають достатнього досвіду роботи в реагуванні. Як визнав Іван Вигівський, одна з поліцейських, що опинилися в центрі подій 18 квітня, не працювала системно в таких нарядах.Накладається ще й проблема із кадрами, актуальна не лише для поліції, а й для всієї держслужби. Єврокомісія наголошує на необхідності меритократичного просування по службі — мають бути конкурси на керівні посади, включно з посадою очільника поліції. Наразі такі правила впроваджено щодо добору всіх керівників органів правопорядку, крім голови Нацполіції. Скасування цього винятку частково зменшить залежність Нацполіції від міністра внутрішніх справ.З конкурсом на керівні посади в поліцію складніше, адже їх там тисячі, і фізично організувати його майже неможливо, бо тоді необхідно створити безліч комісій. Логічно застосовувати конкурсну процедуру не на всі, а лише на вищі керівні посади й окремі посади середньої ланки. Натомість МВС згодне на конкурс лише за умови, щоб посади, на які він поширюється, визначалися у підзаконному акті за рішенням міністра. Але це створює ризик, що міністр обмежить конкурсний добір кількома невпливовими посадами. Найбільш збалансованим може бути підхід, за якого конкурсна процедура стосується насамперед високих керівних посад, а саме тих управлінців, чиї рішення мають системний вплив на роботу поліції загалом.Тож не варто очікувати швидкого розв’язання кадрових проблем, зокрема, якщо йдеться про конкурсні процедури. Відповіддю на наслідки теракту має стати посилення внутрішніх механізмів контролю: неупереджених службових розслідувань, встановлення підстав для дисциплінарної відповідальності керівників за неналежну організацію роботи підлеглих.

Офіс (не)простих рішень: що далі?

Проблеми в поліції, які підсвітив теракт у Голосіївському районі столиці, навряд чи можна розв’язати, ухваливши кілька ситуативних кадрових і політичних рішень. Натомість необхідно посилити інституційну спроможність органу. Це передбачає: деполітизацію системи управління, ефективний внутрішній контроль, оновлені протоколи реагування, професійну підготовку тощо. Комплекс цих змін зможе забезпечити баланс між правами громадян, їхньою безпекою й ефективністю органів правопорядку під час війни.Кримінальна відповідальність індивідуальна. «Поліцейські, які втекли» — кримінальне провадження за частиною 3 статті 367 Кримінального кодексу України, в межах якого Державне бюро розслідувань, вивчивши протоколи і процедури, дасть оцінку наявності складу злочину, і прокуратура скерує справу до суду.Відповідальність керівництва. У межах службового розслідування має бути досліджено питання наявності підстав для дисциплінарної відповідальності керівництва поліції — патрульної поліції Києва, голови Національної поліції та інших осіб, які організовували операцію з протидії теракту.Протоколи реагування. На терористичні акти із захопленням заручників протоколи мають бути вдосконалені. Так, КОРД виконав свою роботу, але якісна робота перемовників і спецпідрозділів, їхня взаємодія з патрульними, які прибувають першими на місце події, можуть допомогти зменшити кількість жертв до ліквідації терориста.Тактико-технічна підготовка. Навички застосування фізичної сили, спеціальних засобів і вогнепальної зброї мають відпрацьовуватися постійно. Кількість годин на це потрібно збільшити, зокрема на заняття з практичної стрільби, тобто із застосування ведення вогню в незвичних і екстремальних умовах. Недостатньо лише мати зброю, треба ще й володіти нею — бути готовим застосувати на законних критично необхідних підставах. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ Глава патрульної поліції йде у відставку після теракту у Києві Окремо слід виокремити критичну проблему — готовність поліцейських застосовувати зброю.Психологічна підготовка поліцейських. Саме її відсутність ми побачили 18 квітня: поліцейські втекли не лише через індивідуальні фактори, а й через системну неготовність діяти в ситуації, де застосування зброї неминуче тягне за собою розслідування. Застосування зброї в нашій правовій системі — апріорі проблема, хтось має за це понести покарання. Це має величезний психологічний стримувальний ефект, який ми побачили у дії. З кожним роком гасло «краще не застосувати, аби чогось не вийшло» у суспільстві у стані війни призводить до руйнування безпеки і правопорядку. Наразі за кожним фактом застосування зброї проводиться службове розслідування, але не завжди такі розслідування є об’єктивними. Судова практика щодо законного застосування зброї слабка порівняно із самообороною цивільних.Вдосконалення дозвільної системи. Необхідно, нарешті, ухвалити закон із чіткими правилами щодо зброї у цивільного населення (або законопроєкт №5708, або його доопрацьовану версію згаданими робочою/робочими групами). Необхідно навести лад у дозвільній системі — краще контролювати реєстрацію/перереєстрацію зброї, оцінку психічного стану особи, якій надається дозвіл, підготовку власників зброї, відстріл нарізної зброї тощо.Дещо із переліченого вже анонсував міністр Клименко. Але визначальними стануть не політичні заяви після резонансної трагедії, а здатність системи правопорядку реалізувати ці зміни на практиці. Тому ключове запитання: чи є ця інституційна спроможність? І поки деполітизація поліції залишається декларацією, а не нормою, межі реформи визначає не війна, а сама система.

Невтомний спікер парламенту Руслан Стефанчук вирішив зробити «косметичні правки» й переподати до Верховної Ради проєкт Цивільного кодексу. Якщо попередні дискусії навколо проєкту №14394 зосереджувалися передусім на свободі слова та правах медіа, то нинішня версія виводить проблему на інший рівень — зміну логіки набуття та захисту права власності в державі.Не дивно, що нову «квітневу» версію тягнуть на розгляд у «турборежимі» з порушенням регламенту вже цього тижня (проєкт №15150), хоча головний комітет надає висновок не пізніше, ніж за сім днів до розгляду на пленарному засіданні Ради. Документ, який впливає на життя кожного громадянина й має обсяг 803 сторінки, парламент розглядатиме менше, ніж за місяць від моменту реєстрації.Представниця Мін’юсту під час засідання правового комітету наголосила, що документ потребує щонайменше кількох тижнів на аналіз. Попередня версія отримала понад 200 сторінок зауважень. Що тоді казати про громадськість, яка не мала достатньо часу ознайомитися належним чином із текстом і виявити ризики?Заступниця міністра юстиції Олена Ференс наголошує, що найбільш спірною залишається книга дев’ята («Публічність прав цивільних»). Її Мін’юст у попередньому проєкті взагалі рекомендував виключити. Але Стефанчуку вона чомусь особливо дорога. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ Спроба закрити рота журналістам змінами в Цивільний кодекс не випадковість – Шабунін «Голка» проаналізувала її й виявила норми, що легалізують дерибан державної власності. Якщо парламент підтримає їх — повернути вкрадені землі чи пам’ятки у власність народу України буде неможливо. У цьому контексті мотиви перегляду Цивільного кодексу 2004 року, який діє трохи більш як 22 роки, стають зрозумілішими.Народна депутатка Наталя Піпа в пояснювальній записці до свого альтернативного проєкту акцентує увагу на тих самих ризиках і зазначає, що їх уже розкритикували Єврокомісія та Європарламент.

Цифровізація корупції — розправа з національною спадщиною

Суддя Верховного суду в Касаційному цивільному суді Василь Крат застерігає, що публічні речі, як-от Софія Київська чи Кловський палац, не можуть стати приватною власністю:«Важко уявити, що берег Чорного моря можна купити чи продати. Такі землі належать до публічних речей, які не можуть бути в обігу, — ніхто не може стати їхнім приватним власником. Якщо держава з тих чи інших причин «забуде» віднести певний стратегічний об’єкт до публічних речей, він автоматично стає таким, який можна отримати у приватну власність. Новий проєкт не має прямого визначення чи критеріїв, що є публічними речами, і не встановлює належних режимів охорони, гарантованих Конституцією».На жаль, у нас не тільки узбережжя, а й землі акваторії Чорного моря передавали у приватні руки. У кадастрі видно, що це море, але цільове призначення — під забудову. Тому з огляду на такі проблеми з наповненістю режимами охорони, достовірністю та інформативністю реєстрів запропоновані нововведення в Цивільному кодексі виглядають дивними.Наразі в оновленій версії Цивільного кодексу (проєкт №15150) приховано спробу підмінити реальність цифровою підробкою: інформація про пам’ятки має бути в реєстрі, інакше їх фактично не існує.Реєстр має об’єднати дані про обмеження у використанні земель та взаємодіяти з іншими державними базами. Водночас навіть на його наповнення відведено два роки, що свідчить про критичний стан даних. Новий Цивільний кодекс: хвиля критики за впровадження нових норм сімейного права Через хронічну неспроможність Мінкульту, місцевих рад і Держгеокадастру синхронізувати дані величезна кількість курганів, замковищ, пам’яток та історичних ареалів де-юре залишається порожнім місцем. Тобто жоден реєстратор чи нотаріус не побачить перешкод для виведення таких об’єктів із державної чи комунальної власності.Так, за даними Мінкульту, в Україні понад 65 тисяч пам’яток археології, а в кадастрі зафіксовано лише 5 тисяч. Решта 60 тисяч юридично вразливі: в кадастрі ці землі значаться як сільськогосподарські або під забудову.Якщо Стефанчук здійснить свої плани, то це знівелює позитивну практику Верховного суду, і дерибани лісів та узбереж легалізують, а пам’ятки, яких немає в реєстрах, залишать без захисту.Покупець тоді може просто заявити в суді: «У реєстрі пам’ятки не було — отже, я діяв добросовісно». І суд має взяти це до уваги.Спікер ходив шукати голоси до опозиційної фракції ЄСІрина Геращенко/Fасеbооk

Реєстр як інструмент маніпуляції строками давності

Проєкт запроваджує презумпцію знання відомостей реєстру — і це кардинально змінює логіку обчислення позовної давності. У поєднанні із загальними положеннями про позовну давність законотворець створює механізм, за якого будь-яка незаконна реєстрація стає незворотною за короткий час.Згідно з чинним законодавством та усталеною практикою Верховного суду, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа (зокрема й держава або громада в особі прокурора чи профільного органу) дізналася або могла дізнатися про порушення свого права. Проєкт нового кодексу радикально змінює цей баланс. Тепер «знати все, що є в реєстрі» — це обов’язок. Законодавець фактично ототожнює момент внесення запису до реєстру із моментом обізнаності про можливе порушення прав.Це означає: щойно реєстратор вносить запис про передачу частини лісу чи заповідника у приватну власність, розпочинається відлік позовної давності. Якщо за три роки держава не виявить це серед тисячі інших маніпуляцій, право на повернення майна вона втратить назавжди. У поєднанні з хронічною неспроможністю держави оперативно реагувати на такі порушення це створює ефект відкладеної безкарності: незаконні рішення не просто залишаються без наслідків — вони з часом стають юридично захищеними. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ Цивільний кодекс Стефанчука: ризики для медіа залишилися Такий підхід фактично нівелює можливість захищати інтереси держави та громад, адже більшість земельних і майнових злочинів викриваються за роки після їх скоєння. Запропоновані зміни суперечать усталеній практиці Верховного суду й фактично спрямовані на її нівелювання.Але перебіг строків — це лише один наслідок презумпції знання відомостей реєстру. Другий, глибший — це те, що відбувається з правами на публічні речі, які держава або громада взагалі не встигла зареєструвати.

Протиставність прав: як держава стає заручником власної недбалості

Концепція «протиставності» (стаття 1918), на перший погляд, виглядає як технічний юридичний термін. Насправді ж вона змінює логіку захисту права власності.Протиставність означає можливість завдяки публічності даних реєстру стверджувати про наявність права власності на нерухомість перед третіми особами. У поєднанні зі статтею 1919 проєкту №15150 це фактично перекладає ризики на власника: якщо права держави чи громад не було оприлюднено в реєстрі, воно не може бути захищене від третьої особи, яка діяла, спираючись на дані реєстру.Те саме стосується й приватного майна: якщо вашу квартиру чи ділянку, які ви не внесли до реєстру, хтось продасть і покупець внесе дані про себе до реєстру, ви не зможете повернути своє майно від того, хто, придбавши його не у вас, діяв добросовісно. Максимум, на що ви зможете розраховувати, — це на грошове відшкодування від шахрая-продавця. Звісно, якщо його знайдете.Для України, де процес реєстрації нерухомого майна і земель триває з 2013 року та супроводжується помилками й неповнотою даних, така законотворчість створює системний ризик. Значну частину обмежень і режимів охорони або не внесено до реєстру, або внесено фрагментарно. Як наслідок, велика кількість активів існує де-юре, але не існує в реєстрі де-факто. А отже, вони не матимуть у концепції Стефанчука повноцінного правового захисту.Це особливо критично для прибережних захисних смуг, лісів, історико-культурних земель і природно-заповідного фонду — більшість із них у кадастрі або не значаться, або внесені фрагментарно. Стефанчук трансформує Цивільний кодекс у «супермаркет правових можливостей». Чи буде дефіцит свободи слова? За таких умов принцип протиставності починає працювати проти держави та громад: усе, що не відображено в реєстрі, фактично втрачає можливість бути захищеним у відносинах із третіми особами. Це уможливлює просту модель розкрадання. Перша ланка — виведення об’єкта, який не має належної реєстрації. Друга — перепродаж і поява «добросовісного набувача», який формально спирається на дані реєстру. Саме тому Верховний суд давно відмовився вважати покупця добросовісним лише на підставі даних реєстру.У поєднанні з обмеженнями позовної давності це істотно звужує можливості держави та громад повернути активи. Довести, що набувач знав або міг знати про незаконність, стане значно складніше з урахуванням розширеного визначення його добросовісності.Оцінний характер цього поняття в запропонованій редакції ризикує перетворити судовий процес на формальну процедуру, де всі факти відходять на другий план, а ключовим стає виключно наявність запису про право власності в реєстрі. Тоді як Велика палата Верховного суду неодноразово зазначала, що не може вважатися добросовісною особа, яка знала чи могла знати про порушення порядку реалізації майна або знала чи могла знати про набуття нею майна всупереч закону.Це підтверджує і Головне науково-експертне управління Верховної Ради: запропоновані норми допускають позбавлення власника майна через придбання його добросовісним набувачем, що суперечить Конституції, Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод і Хартії основоположних прав Європейського Союзу.На системні ризики звертають увагу й профільні органи. Голова Держгеокадастру Дмитро Макаренко зазначає: «У разі ухвалення такої редакції може виникнути колізія та значні проблеми в правозастосуванні. Є ризик, що паралельне регулювання тих самих відносин різними законами призведе до конфліктів норм і судових спорів»У підсумку реєстр із інструменту обліку перетворюється на інструмент легалізації: не те, що є законним, потрапляє до нього, а те, що потрапило, набуває ознак законності. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ Соціальний діалог проти диктату. Як виправити помилки нового Трудового кодексу

Судова практика

Якщо вивчити судову практику, стає зрозумілою справжня мета «турборежиму». Останні кілька років Верховний суд веде складну, але послідовну боротьбу за повернення державі й громадам вкрадених лісів, узбереж та об’єктів культурної спадщини.Так, у березні цього року Велика палата вкотре підтримала свою позицію щодо посиленого захисту права державної та комунальної власності на об’єкти культурної спадщини й землі історико-культурного призначення (справа № 922/264/24).СкріншотЗаконодавча ініціатива виглядає як відповідь лобістів на ці успіхи в роботі третьої гілки влади. Їх вирішили «обнулити» на законодавчому рівні. Це створює прямий інституційний конфлікт: суд формує практику повернення незаконно відчуженого майна, тоді як законодавець намагається зробити такі рішення неможливими або юридично беззмістовними на користь дерибану.Так званий закон Мазепи передбачав обмеження можливостей держави та громад судитися за їхнє майно після того, як ним заволоділи приватні особи (результати поіменного голосування за цей закон можна переглянути в інструменті «Перезарядити країну»).Верховний суд, утім, установив іншу практику. Але новий кодекс іде далі: якщо недоброчесному набувачеві вдалося внести майно до реєстру через чорного реєстратора, держава та громади втрачають право судитися взагалі, без жодного строку давності. «Закон Мазепи» давав хоча б 10 років. Кодекс Стефанчука — нуль. Чому Україні потрібен новий Кримінальний кодекс Якщо землі водного фонду чи заповідники за законом взагалі не могли перебувати в приватній власності, то «добросовісність» покупця не є підставою для легалізації їх набуття. Покупець не може вважатися добросовісним, якщо він купує ділянку на березі річки чи посеред лісу, навіть якщо в реєстрі вона значиться як сільськогосподарські угіддя чи землі під забудову. Фізичні характеристики об’єкта мають значення та повинні враховуватися.Проєкт нового Цивільного кодексу спрямований на те, щоби зламати цей логічний підхід. Депутати, знаючи про прогалини реєстру, пропонують зробити реєстрацію прав «фактично неспростовною». Це спроба, з одного боку, позбавити суддів права на внутрішнє переконання й аналіз обставин справи, змусивши їх дивитися виключно на дані з реєстру. А з іншого — створити підстави для оперативної легалізації краденого та нових злочинних оборудок.Встановлюючи занадто жорсткі й деталізовані критерії добросовісності, законодавець намагається створити ситуацію, коли будь-який позов держави, громади чи прокурора про повернення пам’ятки, узбережжя чи лісу буде відхилений судом як такий, що «порушує принцип правової визначеності» та «очікування набувача».Йдеться не про окремі норми, а про зміну політики держави: від такої, що допускає захист прав на публічні речі, — до такої, що всупереч здоровому глузду легалізує приватну власність на майно, яке не могло стати приватним. Якщо Верховна Рада проголосує «за» — повернути вкрадені ліси, узбережжя й пам’ятки через суд стане юридично майже неможливим. Не тому, що закон це забороняє. А тому, що він зробить крадіжку законною.

Як колишній керівник правоохоронних органів України і Грузії хочу прокоментувати трагедію, яка сталася в Києві 18 квітня цього року. Я не даватиму оцінки діям поліції на місці події чи їхнього керівництва. Йдеться про інше — що саме має змінитись, аби такі теракти не повторювалися.

Поліція — не фронт

Вважаю, що заяви окремих громадян України про те, що всіх поліціянтів треба негайно відправити в зону бойових дій, аби вони там набули досвіду, неправильні. Захист незалежності й територіальної цілісності України, згідно з Конституцією, є обов’язком кожного громадянина. Та водночас кожен громадянин має займатися своєю справою. Національна поліція насамперед повинна гарантувати безпеку в тилу, адже без надійного та безпечного тилу не може бути міцного фронту. Теракт у Києві: Арахамія заперечив розгляд у Раді питання відставки голови МВС До того ж у військового на фронті й поліціянта в тилу різні місії під час зіткнення з озброєним противником: військовий має просто швидко вбити ворога, а поліціянт, згідно з чинним законодавством, повинен знешкодити злочинця і зробити це так, аби не постраждали сторонні громадяни. А для цього всі співробітники поліції, хоч би яку посаду вони обіймали і які службові обов’язки виконували, повинні мати високий рівень тактико-спеціальної підготовки.

Підготовка поліції: системна прогалина

На мій погляд, для досягнення цієї мети треба зробити таке:

розробити окрему програму підготовки для всіх поліціянтів, а не лише особового складу спецпідрозділів, аби навчити їх запобіганню й протидії терористичним атакам на цивільне населення;створити в Києві окремий центр підготовки поліціянтів-інструкторів, які мають великий бойовий і службовий досвід; після проходження цієї підготовки їх направлятимуть в обласні територіальні центри Національної поліції України для навчання особового складу поліції на місцях. Такий досвід був у поліції Грузії під час реформування;підготовка поліціянтів у територіальних органах має тривати від одного до трьох місяців і складатися з вогневої, тактико-спеціальної, медичної, психологічної, інженерної та інших дисциплін;після проходження підготовки поліціянт складає іспити й отримує сертифікат державного зразка, без якого не може бути допущений до виконання службових обов’язків у своєму підрозділі;треба внести зміни до законодавства, наказів та інструкцій МВС і Національної поліції України, які б захищали поліціянта у разі правомірного застосування ним вогнепальної зброї; тоді поліціянти не вагатимуться, чи відкривати вогонь у відповідь на дії озброєних злочинців, оскільки не боятимуться можливих негативних правових наслідків для себе;співробітник поліції на будь-якій посаді та з будь-якою вислугою повинен бути в гарній формі, тобто мати високий рівень професійної підготовки, особливо в підрозділах, які працюють на вулицях;що два роки співробітники поліції мають проходити перепідготовку й атестацію, аби підтвердити свій рівень кваліфікації.

Тероризм: провал превенції

Також хочу наголосити: таким терористичним атакам краще запобігати, щоб не допускати загибелі значної кількості людей. Зараз усі звинувачення в недбалості сиплються на поліцію, але тут варто говорити й про недоліки в роботі підрозділів СБУ, відповідальних за боротьбу з тероризмом. Саме вони мали б відстежити цього злочинця — за його активністю в соцмережах, біографією та контактами — й провести необхідні оперативні заходи, щоб запобігти цьому злочину. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ Усю вертикаль патрульної поліції Києва знято з посад після теракту. Можуть бути й інші звільнення Я вважаю, що в Україні треба створити окрему структуру у складі СБУ для боротьби з тероризмом, спираючись на досвід інших країн. У тому вигляді, в якому вона існує зараз, ця система не відповідає рівню загроз. Тероризм — це окремий дуже складний і небезпечний вид зазіхання на життя і здоров’я громадян для досягнення політичної або ідеологічної мети. Україна зараз — у зоні найвищого ризику терористичних атак і перебуватиме в цьому стані ще дуже довго.Водночас потрібно усвідомлювати: в умовах війни зростання кількості подібних злочинів є передбачуваним і, хай як це звучить, закономірним. Світова практика показує, що після завершення воєн рівень насильницьких злочинів, у тому числі із застосуванням зброї, суттєво зростає. Саме тому поліція вже зараз має готуватися до цієї хвилі — системно, професійно і на випередження. Це не питання реакції, а питання готовності до реальності, яку неможливо уникнути.

Зброя для цивільних: відсутність правил

Убивство цивільних у столиці України знов актуалізувало дискусію в суспільстві про надання громадянам дозволу на володіння короткоствольною вогнепальною зброєю для самозахисту. Однак цю проблему треба розглядати в ширшому аспекті. В Україні чомусь досі нема нормативного акту, який має вищу юридичну силу, тобто закону, який би регулював обіг зброї для цивільного населення. Зараз його регулює наказ №622 МВС України, тобто відомчий документ, який не має вищої юридичної сили. Буданов проти легалізації зброї для цивільних: "Це ніколи не працювало" У Грузії закон про обіг вогнепальної зброї було ухвалено ще 1994 року. Якби в Україні існував такий закон, у якому було б чітко прописано, хто має право отримати дозвіл на зброю, а також порядок перевірки кандидата на його отримання та контролю над власниками зброї, — упевнений, що злочинець, який убив і поранив стільки людей, ніколи б не отримав дозволу на зброю, з якої він скоїв убивства. Україна — єдина країна в Європі, яка не має спеціального закону, що регулює обіг зброї і боєприпасів для цивільного населення.Теракт у центрі Києва оприявнив не лише проблему підготовки поліції, а й системні провали держави у сфері безпеки — від превенції тероризму до регулювання обігу зброї. Без комплексних змін — у підготовці поліціянтів, роботі спецслужб і законодавстві — такі трагедії можуть стати не винятком, а новою нормою.

Виконання міжнародних екологічних зобов’язань — питання репутації країни, тому чиновники мають забезпечити, щоби бізнес їх не порушував. Але історія зі спорудженням вітроелектростанції на полонині Руна створює інше враження: держава фактично допомагає ці зобов’язання обходити.Унікальність ситуації в тому, що порушення природоохоронних вимог прикриває не профільне міністерство, а Державна інспекція архітектури та містобудування (ДІАМ) — структура, яку роками подають як одну з найуспішніших реформ у містобудуванні.Проблеми ж значно глибші. Це стало видно під час виїзного засідання комітетів Верховної Ради з питань євроінтеграції та екології, де голова ДІАМ Олександр Новицький пояснював позицію комітета й переконував депутатів у законності дій інспекції.Логіка інвесторів проста: що вища вітроелектростанція (ВЕС) у Карпатах, то сильніший вітер і більший прибуток. Але Карпати займають лише 3,5% території України, а їхні високогір’я — це унікальні екосистеми, які не можна забудовувати, орієнтуючись лише на фінансові інтереси. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ Біг на місці під час війни: уряд знову об’єднує та ліквідує міністерства Ключовий інструмент захисту — Закон України «Про оцінку впливу на довкілля» (ОВД), ухвалений на виконання Орхуської конвенції та директиви ЄС. Тому будь-які маніпуляції з ОВД — це удар не лише по екології, а й по міжнародній репутації України.Тож коли група компаній «Вітрові парки України» вирішила будувати ВЕС на полонині Руна, вона очікувано стикнулася з екологами. Мінекології зупинило розгляд ОВД до рішення суду, але забудовник розпочав роботи через серію зареєстрованих ДІАМ повідомлень про «фундаменти під ВЕУ ВЕС «Полонина Руна» класу наслідків СС1 та будівництво під’їзної дороги».ДІАМ двічі відмовила у призначенні позапланової перевірки будівництва за зверненнями екологів. Мовляв, порушень немає. Держекоінспекція перевірку провела, але посилалася на позицію ДІАМ і написала, що порушень процедури ОВД немає.Тож головне питання залишилося відкритим: чи справді державний контроль спрацював, чи навпаки — став механізмом для обходу закону?

Порушення 1. Чи може фундамент бути окремим об’єктом будівництва та вводитися в експлуатацію?

Голова ДІАМ Олександр Новицький стверджував, що так, може, бо «немає єдиного визначення об’єкта будівництва» й інспектори «не знайшли норм, які це забороняють». Твердження виглядають як свідоме введення депутатів в оману або некомпетентність керівництва ДІАМ.Голова ДІАМ Олександр НовицькийДержавна інспекція архітектури та містобудування УкраїниУ державних будівельних нормах зафіксовано, що фундамент — це підземна частина споруди, яка передає навантаження на основу. Тобто фундамент не може бути окремою спорудою, адже є її конструктивною частиною. Законодавство визначає також, що об’єктами нового будівництва можуть бути лише будівлі, споруди та їх комплекси. Фундамент може бути окремим об’єктом лише в разі реконструкції чи капремонту вже наявної споруди, але не нового будівництва. Отже:

фундамент не може вводитися в експлуатацію як окрема споруда;право власності може реєструватися лише як на об’єкт незавершеного будівництва, але не як на окрему споруду.

Порушення в цій історії стосується саме ДІАМ. Новицький намагався перекласти відповідальність на орган архітектури сільради, мовляв, містобудівні умови та обмеження (МУО) видали «на фундаменти». Але головний архітектор не мав права відмовити — якщо пакет документів подано, то законодавство передбачає лише одну підставу для відмови: невідповідність намірів містобудівній документації. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ ДТЕК будує нові ВЕС загальною потужністю в 1150 МВт — СЕО компанії Тімченко Отже, МУО не створюють правових підстав для будівництва фундаменту як самостійної споруди. Вони лише підтверджують очевидне — що споруда електростанції матиме фундамент.Проте важливим є не лише те, що ДІАМ допустила порушення, а й те, яку офіційну позицію орган займає щодо ключових питань регулювання будівництва.

Порушення 2. Чи можна будувати фундаменти під вітрогенератори без оцінки впливу на довкілля?

Олександр Новицький запевняв депутатів, що закон не вимагає ОВД для будівництва фундаментів — а лише для встановлення самих вітрогенераторів. Але в законі немає поділу «фундамент / вітрогенератор» — обидва є частинами одного об’єкта: процедуру мають проходити вітрові парки та вітрові електростанції — тобто весь комплекс споруд, включно з турбінами, фундаментами й дорогами.На полонині Руна зводять саме вітроелектростанцію, й фундаменти є її складником. Це зазначено у звіті з ОВД, поданому забудовником. Отже, навіть якби фундамент можна було трактувати як окрему споруду, його будівництво можливе лише після позитивного висновку ОВД.Посилання ДІАМ на те, що вони «не знали» про комплексність об’єкта, неспроможні: в документах, які інспекція сама реєструвала, прямо зазначено, що йдеться про споруди ВЕС «Полонина Руна».

Порушення 3. Чи могли фундаменти під ВЕУ «Полонина Руна» належати до класу СС1?

Будівництво поділяється на три класи наслідків (відповідальності) залежно від можливих результатів руйнування будівлі чи споруди. Найнижчий — СС1, найвищий — СС3. Закон «Про регулювання містобудівної діяльності» встановлює окремі загальні вимоги. Серед них: якщо об’єкт підлягає ОВД, він не може бути класу наслідків СС1.Будівельний майданчик на полонині РунаSаvеРіkuy / fасеbооkГолова ДІАМ наполягав на тому, що фундаменти під вітрогенератори не належать до об’єктів, які підлягають ОВД, а тому можуть мати клас наслідків СС1. Але клас визначається не лише загальними нормами Закону, а й Державними стандартами України, які посадовці ДІАМ зобов’язані знати.За ДСТУ, такі фундаменти належать до СС2 за двома критеріями — незалежно від процедури ОВД. Економічний збиток.Граничний збиток для СС1 — 20 млн грн.Собівартість одного вітрогенератора 5,2 МВт — понад 200 млн грн, а за ДСТУ економічний збиток від його руйнування — близько 50 млн грн. Це одразу переводить об’єкт у СС2. Припинення роботи об’єктів енергетики.Вітрогенератор — об’єкт енергетики. За ДСТУ це місцевий або регіональний рівень, а для полонини Руна — саме регіональний (Схема планування Закарпаття, 2013). Це також СС2. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ В Україні запущено велику ВЕС. Вважаєте, гроші на вітер? Клас наслідків має ключове значення:

СС1 — повна дерегуляція, будівництво починається за повідомленням, експертиза не потрібна.СС2–СС3 — обов’язкова експертиза та дозвіл на будівельні роботи.

Отже, штучне заниження класу до СС1 автоматично робить будівництво самочинним.

Чи є недоліки законодавства, що призвели до такої ситуації?

Олександр Новицький запевняв депутатів, що недоліків законодавства немає. Формально — так: у випадку полонини Руна ДІАМ порушувала закон, а не діяла в межах «лазівок». Але низка недоліків законодавства справді спрощує можливість таких порушень.Неузгодженість містобудівного законодавства та Закону «Про оцінку впливу на довкілля».По-перше, містобудівне законодавство не враховує ОВД під час проведення підготовчих робіт. Без висновку з ОВД забудовник може подати повідомлення й розпочати вирубку, земляні роботи та зміни ландшафту — навіть на цінних природоохоронних територіях.По-друге, більшість об’єктів, що підлягають ОВД, — це комплекси споруд, але закон не дає визначення «комплексу». Порядок проєктування описує його як сукупність будівель і споруд за єдиною документацією, але не встановлює вимог щодо проєктування технологічно пов’язаних об’єктів саме як комплексу.Це дає змогу забудовникам дробити комплекс на окремі об’єкти, жонглюючи назвами й подаючи їх як незалежні споруди. Недобросовісному чиновнику достатньо цього, щоб «не помітити», що ОВД необхідна.Повна дерегуляція для будівництва класу СС1.Для СС1 держава фактично покладається на чесність забудовника:

будівництво починається на підставі одного повідомлення;експертиза не потрібна;ДІАМ «вірить на слово».

Єдиний запобіжник — автоматичні перевірки в Єдиній державній електронній системі у сфері будівництва (ЄДЕССБ), які мали б відстежувати наявність висновку ОВД і правильність визначення класу наслідків. Це передбачено Додатком 2 до Порядку ведення ЄДЕССБ. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ ДТЕК будує на Миколаївщині вітроелектростанцію за 450 млн евро Але, як показав випадок полонини Руна, Мінцифри за п’ять років так і не реалізувало цих перевірок, і система фактично не контролює відповідності даних.Дискреційні повноваження під час призначення позапланових перевірок.Стаття 41 Закону «Про регулювання містобудівної діяльності» дозволяє, але не зобов’язує здійснювати позапланові перевірки для підтвердження достовірності даних у повідомленні (протягом трьох місяців). ДІАМ ніколи їх не проводить, зате регулярно порушує закон і повертає повідомлення на доопрацювання — хоча не має таких повноважень.Громадська ініціатива "Голка"У випадку «Полонини Руна» реєстрація повідомлень відбулася за процедурою, тому формально претензій до ДІАМ на цьому етапі бути не може. Порушення почалися пізніше — коли ДІАМ відмовила екоорганізаціям у позапланових перевірках, а далі її голова фактично вводив в оману народних депутатів, захищаючи незаконне будівництво.

Що вилетить зі скриньки Пандори, відчиненої незаконною позицією ДІАМ?

Голова екологічного комітету Олег Бондаренко слушно зауважив: позиція ДІАМ «відчиняє скриньку Пандори» для майбутніх порушень природоохоронного законодавства. Бо шкоди природним комплексам завдає не лише робота нового об’єкта, а й сам процес будівництва — дороги, вирубки, земляні роботи. Саме це має оцінювати ОВД. Але ДІАМ фактично дозволяє обходити процедуру оцінки впливу на довкілля, розглядаючи комплексний об’єкт як набір «окремих споруд».Прес-служба Верховної Ради УкраїниТакий підхід дає забудовникам можливість маскувати реальні параметри проєкту: змінювати назви об’єктів, ділити єдиний технологічний комплекс на частини, кожна з яких окремо не підпадає під ОВД. Інспекція має достатні повноваження, щоб це зупинити, — але не робить цього.Порушення Україною Орхуської конвенції та Директиви 2011/92/ЄС — це удар не лише по екології, а й по економіці. Процедура ОВД покликана мінімізувати ризики, коли проєкт після десятків мільйонів інвестицій доводиться зупиняти через порушення. Саме на цьому наголошував 2016 року виконавчий секретар Європейської економічної комісії ООН Крістіан Бак, вимагаючи якнайшвидшого ухвалення українського закону про ОВД.Корупційні ризики зростають. Якщо будівництво почали без ОВД, забудовник, який уже вклав великі кошти, шукатиме способи «домовитися», щоб уникнути негативного висновку Мінекології. Це створює величезні корупційні стимули й тисне на державні органи.Та позиція ДІАМ є не менш небезпечною і для містобудівного та земельного законодавства. Інспекція де-факто дозволяє розбивати будівлі та споруди на частини й визначати для них окремий клас наслідків. Голова ДІАМ заявив депутатам, що фундамент — це окремий об’єкт, який можна вводити в експлуатацію. А отже, окремим «об’єктом» може стати і поверх будинку, і секція, і будь-яка частина споруди. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ План Кабміну з відновлюваної енергетики: до 2030 року в Україні мають з'явитися офшорні ВЕС і ГеоТЕС Це відкриває шлях до масового заниження класів наслідків до СС1 — найменш контрольованої категорії. Саме за такими принципами будувалися незаконні багатоповерхівки «Укогруп» Анатолія Войцехівського — до 2017 року, коли законодавство змінили, щоб унеможливити такі маніпуляції.Кому це вигідно? Від класу наслідків залежить усе:

хто контролює будівництво (ДІАМ чи місцеві ради);чи потрібна експертиза;якими є вимоги щодо міцності та безпеки.

Заниження класу до СС1 дає змогу забудовнику заощадити: вимоги щодо надійності для СС1 істотно нижчі, коефіцієнти безпеки можуть бути на 20% менші. Це прямо створює ризики для життя людей. Наслідки ми бачили під час землетрусу в Туреччині, де масове руйнування будівель стало результатом «економії на міцності».Легалізація «недобудів» і зловживання землею. Позиція ДІАМ дає можливість перетворювати незавершене будівництво на нібито готову споруду, вводити її в експлуатацію й реєструвати як об’єкт нерухомості. Після цього знести незаконний об’єкт майже неможливо.Далі стає можливим робити «реконструкцію» такого фундаменту — навіть без прав на землю. Тому забудовник, який «налив» бутафорський фундамент, легко може отримати землю, звести там багатоповерхівку або перетворити ділянку на комерційний актив.Право власності на «готову споруду» дає забудовнику додаткові важелі:

отримання землі без конкурсу;забудову без ДПТ і зонінгу;зміну цільового призначення в обхід містобудівної документації.

Отже, схема ДІАМ — це ідеальний інструмент для корупційних операцій із землею.

Що з цим робити?

Насправді виправити ключові прогалини законодавства нескладно. Наприклад, заборонити ділити комплекси на окремі будівлі та споруди для уникнення ОВД можна змінами до Порядку розроблення проєктної документації — на це потрібні місяці, а не роки. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ Скандал із забрудненням землі фабрикою «Епікур»: як екологічна справа може вплинути на міжнародну репутацію України Але цього не станеться, доки ДІАМ:

може безкарно ухвалювати незаконні рішення;блокує позапланові перевірки;а її голова вводить в оману депутатів і залишається на посаді.

Без очищення та реформи ДІАМ будь-які зміни в законодавстві залишаться на папері. Й скринька Пандори, яку відчинила інспекція, працюватиме на повну.

Під час зборів суддів Апеляційної палати Вищого антикорупційного суду України 26 листопада головою суду обрали Ігоря Панаіда, повідомила у четвер вранці пресслужба ВАКС.
«Під час зборів за результатами таємного голосування обрано Голову Апеляційної палати – суддю Ігоря Васильовича Панаіда», - йдеться у повідомленні.
У суді нагадали, що відповідно до законодавства, голову суду обирають строком на три роки, але не довше строку повноважень судді.

ВАС ЗАЦІКАВИТЬ





Реформа мапи судів: навіщо Україні оптимізувати судову мережу?



До цього головою Апеляційної палати ВАКС був Семенников Олександр Юрійович.
Ігор Васильович Панаід є суддею Апеляційної палати Вищого антикорупційного суду з початку його роботи у 2019 році. До цього працював суддею Чугуївського районного суду Харківської області. Раніше займався бізнесом та працював у міськраді Харкова.
У 2024–2025 роках тиск на суддів зріс у всіх формах: від стеження АіrТаg до кібератак і підроблених рішень. А ВРП фіксує: більшість цих інцидентів залишається без реальних наслідків. То хто захистить правосуддя, якщо правоохоронці — часто ні?  Про те, що відбувається за дверима судів, у статті «Від побиття до фальшивих заповітів, або Як тиснуть на українських суддів» пише керівник пресофісу Вищої ради правосуддя Володимир Гуржи.

Недовіра до суддів в Україні має різні причини. Це, зокрема, й те, що частина представників професії порушує етичні норми, й відомі ганебні факти корупції, які ми не можемо замовчувати. Ці кейси гучні й обурливі (достатньо згадати резонанс справи ексголови Верховного суду Князева, яку нині розглядає ВАКС), тому кидають стійку тінь на всю судову владу. Втім, дуже багато суддів сумлінно й чесно виконують свою роботу. І роблять це в умовах, геть не таких простих, як може здаватись іззовні.
На жаль, в українському публічному просторі є якесь дивне й одностороннє уявлення, що для «справедливого» (а насправді такого, що подобається) рішення на суддю обовʼязково потрібно тиснути. Чомусь людям здається, що іншими методами нормального рішення не отримати. Таку думку я іноді чую на публічних заходах, про це говорять люди, які вважають себе експертами або навіть борцями за чиїсь права. Але у спробах тиснути на суд можна з легкістю вичавити залишки здорового глузду із самого себе.








Справа Князєва: САП повідомила підозру пособнику





Погляньмо, що відбувається за дверима судів, не з чиїхось переказів, а з офіційних документів. Ми ознайомилися з оглядом рішень ВРП про вжиття заходів щодо забезпечення незалежності суддів та авторитету правосуддя за 2024 рік (огляд за 2025 рік буде пізніше) — і можемо показати багато незвичного, того, що йде врозріз із побутовими уявленнями про суд і суддів. Розгляньмо це не через складний юридичний аналіз, а як контекст, у якому доводиться працювати судам.
Заповіт як зброя. Інколи методи тиску демонструють нові вершини цинічного креативу. Так, суддя Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області розглядала справу про адміністративне правопорушення й отримала заяву про відвід. Підставою став долучений до матеріалів справи заповіт: чоловік фігурантки нібито «заповів» судді все своє майно. У документі було використано персональні дані судді, яких вона не розголошувала публічно.
Це насправді яскравий приклад витонченого адміністративного тероризму. Зловмисники використали інструменти права, щоби зруйнувати довіру до неупередженості суду та штучно створити конфлікт інтересів, змусивши суддю або самоусунутися, або працювати під постійним моральним тиском.
Фізичне насильство. Найочевиднішим проявом впливу є фізичне насильство. Судді звертаються щодо нападів безпосередньо в приміщеннях судів. Наприклад, у Придніпровському районному суді міста Черкаси відповідач у справі, не задоволений судовим рішенням, напав на суддю просто в залі засідань. Жінка отримала тілесні ушкодження та була змушена звернутися по медичну допомогу.
На жаль, це не поодинокі кейси — випадки погроз, образ і спроб фізичного тиску на суддів є досить численними. Такі дії спрямовані на те, щоби змусити суддю ухвалити конкретне рішення або утриматися від певних дій у справі. Навіть на лекціях у Нацшколі суддів одне з популярних запитань до мене: «Що робити, якщо скаржник лізе битися?».

ВАС ЗАЦІКАВИТЬ





Справа Князєва. Навіщо слідство пішло на угоду з адвокатом Горецьким і чому судді Верховного суду залишилися без підозр?



Фальшиві рішення. Зловмисники підробляють рішення та виконавчі листи, намагаючись надати своїм незаконним діям вигляду легітимності. Наприклад, до Тростянецького районного суду Сумської області надійшов запит на повний текст рішення, якого ніколи не існувало. До запиту додали копію резолютивної частини з підробленими підписами та печаткою, а зазначений у документі секретар у суді ніколи не працював.
ВРП фіксувала й інші схожі випадки в різних регіонах України. Особливо небезпечними є ті, де вимагають грошей, наприклад, справа в Малиновському районному суді Одеси. Людині, яку притягають до адмінвідповідальності, надіслали через Теlеgrаm фото нібито постанови про закриття справи, вимагаючи 20 тис. грн за таку послугу.
В іншому випадку в Смілянському міськрайонному суді Черкаської області виявили підроблений виконавчий лист, де було використано фальшиві дані. Суд офіційно підтвердив фальсифікацію, повідомивши виконавчу службу, що такого листа видано не було.
Підроблене рішення можуть використати проти вас. Хтось телефонує й просить назвати три цифри зі зворотного боку платіжної карти, а хтось робить рішення суду в редакторі. Тому ніколи не довіряйте скриншотам чи файлам у месенджерах, надісланим «посередниками». Перевіряйте наявність рішень у Єдиному державному реєстрі судових рішень — зазвичай вони з’являються там протягом двох-трьох днів.
Постійний нагляд. Випадок із суддею Солом’янського районного суду Києва доводить, що зловмисники не цураються новітніх технологій. Суддя отримала на телефон сповіщення про те, що разом із нею переміщується невідомий пристрій, за допомогою звукового сигналу виявила АіrТаg від Аррlе під бампером свого автомобіля й викликала поліцію, яка зафіксувала факт стеження.








Суддя Касаційного Верховного суду живе у чотиригектарному маєтку за мільйон доларів – Віhus.іnfо





Це елемент психологічного тиску, мета якого — повідомити судді, що за нею стежать, можуть спокійно підійти до машини й щось туди покласти, створити стан постійної тривоги. Незаконне стеження, за логікою, мали б кваліфікувати як порушення недоторканності приватного життя та втручання в діяльність судді, що передбачає кримінальну відповідальність.
Кібератаки. Господарський суд Одеської області зазнав масованої атаки через розсилку фішингових листів «Повістка до суду.dос». Невідомий вірусний код пошкодив доступ до серверної системи суду, що спричинило перерви в роботі й ризик витоку інформації. Ймовірно, відбулося незаконне втручання в роботу електронних систем і створено загрозу доступу до електронних ключів суддів, їхніх персональних даних і системи обліку документації.
В іншому випадку зловмисники зламали Теlеgrаm-акаунт судді Голосіївського районного суду Києва і від її імені розсилали з нього фейкові повідомлення. Це призвело до порушення таємниці листування та потенційної дискредитації репутації судді. Також було зафіксовано випадки погроз суддям у Fасеbооk або публікації повідомлень із їхніми персональними даними в Інтернеті.
Вища рада правосуддя систематично розглядає повідомлення суддів про втручання, кваліфікує дії як загрозу незалежності й авторитету правосуддя та передає матеріали до правоохоронних органів. Це важливий запобіжник, який сигналізує, що суддя не залишається наодинці з тиском. Утім, це здебільшого символічний акт, адже він впирається в те, наскільки ефективно правоохоронні органи розслідують ці випадки та притягають винних до відповідальності. Без реальних розслідувань система документування ризикує бути архівом проблем, а відчуття безкарності лише спонукатиме до нових атак.
А без захищеного судді, який не боїться ухвалювати непопулярні рішення, не буде й реальної відповідальності для тих, хто порушує закон, незалежно від їхнього статусу. Для цього бракує дещиці: захищеності від фізичного насильства, підробки документів, стеження та психологічного тиску, від спроб заволодіти ключами доступу до реєстрів тощо — це можна перелічувати годинами.

ВАС ЗАЦІКАВИТЬ





П’ять причин дисфункції українського правосуддя



Та що, якби за п’ять років ви відкрили стрічку новин і побачили: «Особу, яка встановила GРS-трекер судді, засуджено»? Або: «Підроблене рішення виявили за 10 хвилин завдяки автоматичній верифікації в реєстрі»? Або: «75% громадян довіряють судам, бо регулярно відвідують відкриті судові засідання й розуміють, як працює правосуддя»? Це не утопія, але для реалізації маємо будувати систему, де кожен захищений суддя означає захищеного громадянина. І це залежить від того, чи ви вимагаєте цих змін.
Що ви можете зробити просто зараз? Насамперед запитуйте політиків, чому вони критикують суди, але не пропонують конкретних заходів для підвищення їхньої безпеки, незалежності та спроможності. Що більше суспільство знає про позицію тих чи інших нардепів, чиновників або тих, хто дуже хоче ними стати, то менше простору для тиску й маніпуляцій. Бо часто найголосніші критики судів — це саме ті, кому незалежне правосуддя заважає найбільше. Необхідно підтримувати цю нудну, формальну структуру суду, бо якщо впаде вона, те, що прийде на її місце, буде значно жахливішим — це буде тиранія тих, хто «знає, як краще».

Чимало галасу наробила Верховна Рада, ухваливши в першому читанні законопроєкт №14005 «Про внесення змін до деяких законів України щодо спрощення виконавчого провадження через цифровізацію».«Чим цей законопроєкт відрізняється від попередніх? Тим, що в ньому ще прописали, що під час війни за борги можна забрати в людини єдине житло. Це завжди було табу!» — заявила лідерка фракції «Батьківщина» Юлія Тимошенко.Так це чи ні? Розбираємося. Але саме поставлене запитання змушує уважно придивитися до діяльності Департаменту державної виконавчої служби Мін’юсту, який працює за Законом «Про виконавче провадження». Адже в новелах цього закону ховається чимало підводних каменів чи, радше, скелетів у шафах.І турбує це нас не як юристів чи представників держави або приватних виконавчих компаній (які вже висловлювалися на сторінках ZN.UА), а як громадян, яких завтра може торкнутися кожна із цих «цифрових реформ».

Законодавче клонування

Новий законопроєкт фактично дублює урядовий №9363, поданий ще в червні 2023 року й провалений парламентом у серпні 2025-го. Через два тижні група депутатів подала аналогічний документ №14005 (назва змінилася лише порядком слів, зміст — ні), обґрунтувавши його «вимогами ЄС» із посиланням на індикатор 3.8 Ukrаіnе Fасіlіty Рlаn. Проте такого індикатора у Плані чи його публічних матеріалах немає.Проєкт змінює низку законів — про дорожній рух, нотаріат, банки, держреєстрацію речових прав тощо. Усі зміни спрямовані на недопущення відчуження коштів і майна боржника після відкриття виконавчого провадження. До цифровізації це має слабкий стосунок: єдині реєстри вже існують, державні виконавці ними й так користуються.Закон «Про виконавче провадження», до якого вносять більшість поправок, виглядає зовні пристойно, але накопичив близько пів сотні змін від 2016 року. Нові поправки пояснюють появою електронних грошей і зобов’язаннями перед ЄС у сфері цифровізації судової системи.Боржник — частина економіки, але все вирішує чиновник. Ключове у вимогах ЄС — створення умов для превентивної реструктуризації платоспроможних боржників, які опинилися у складному фінансовому становищі. Йдеться не про «покарання боржника», а про його збереження як елемента економічного ланцюга. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ Законопроєкт №9363: чому його не можна вважати реформою виконавчого провадження Автоматизована система виконавчого провадження існувала від самого початку і детально описана в статті 8 чинного закону. «Цифровізація», запропонована законопроєктом №14005, фактично зводиться до кількох технічних доповнень і не містить жодних нових підходів до захисту бізнесу чи боржників.План ЄС декларує усунення перешкод для ефективної реструктуризації, збереження робочих місць, технологій і виробництв. Проте в законопроєкті немає навіть базових механізмів для цього.Натомість найпростіше створити програму, яка автоматично, без участі державного чи приватного виконавця, накладатиме арешт на все майно й рахунки боржника при відкритті провадження, фактично дублюючи нинішню ручну практику. Це нелогічно: арешт має накладатися в межах суми боргу, але в чинному законі й у проєкті відсутні будь-які критерії чи обмеження.Нині це залежить від суб’єктивного рішення виконавця. Після ухвалення — залежатиме від програміста або чиновника Мін’юсту, який випише техзавдання. І знову без критеріїв. Це ключовий ризик, якого автори законопроєкту не врахували.

Скільки в Україні боржників?

З початку великої війни кількість боргів зросла майже на два мільйони й на початок 2025 року становить 8,86 млн виконавчих проваджень у Єдиному реєстрі боржників (ЄРБ).Із них 1,9 млн — штрафи за порушення правил дорожнього руху (як після несплати можна продовжувати їздити — питання відкрите), 1,8 млн — інші адміністративні правопорушення, 1,6 млн — стягнення на користь бюджету, зокрема податки. Борги за комунальні послуги — 727 тис. проваджень, хоча ця цифра виглядає заниженою: лише в Києві системних боржників за тепло та гарячу воду — близько 150 тис. Тому реальна кількість боржників вища.Причина проста: до ЄРБ потрапляють лише ті, щодо кого видано виконавчий документ і відкрито провадження. Аліменти та судовий збір разом дають близько 700 тис. проваджень. Найбільша ж група — понад 1,9 млн проваджень — не підпадає під жодну з перелічених категорій і належить, очевидно, до бізнесових і фінансових спорів. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ П’ять відповідей Мін’юсту щодо реформи виконавчого провадження та ролі лобістів Чи означає це, що кожен четвертий українець — боржник? Ні. ЄРБ фіксує не людей, а провадження, і одна особа може мати кілька таких записів. За неофіційною інформацією, упродовж десяти місяців 2025 року в органах Державної виконавчої служби (ДВС) підлягало виконанню 5,1 млн виконавчих документів на загальну суму 1,6 трлн грн. На офіційний запит ZN.UА до Мінюсту на момент публікації відповіді не надійшло.Та, незалежно від статистики, законодавство, яке охоплює мільйони громадян, має бути точним і чутливим до різних життєвих обставин. Виконавча служба повинна діяти не лише формально за законом, а й по справедливості, адже жоден закон не здатен врахувати всі нюанси.І тут виникає інше запитання: як саме закон визначає справедливість?

Як закон ставиться до боржника

Зрозуміло, що базовим є Закон «Про виконавче провадження» (далі — Закон). Але чи зачіпають пропоновані зміни ключові положення, насамперед механізм потрапляння до Єдиного реєстру боржників?Алгоритм виглядає так: особа, що виграла суд, але не отримала боргу, бере у суді виконавчий документ (такі документи можуть видавати 13 різних органів). На його підставі відкривається виконавче провадження, і воно вноситься до ЄРБ. І тут починаються сюрпризи.У законопроєкті №14005 (частина 5 статті 9) зазначено, що відомості про державні органи, органи місцевого самоврядування та банки не можуть бути внесені до ЄРБ. Що це означає? Якщо міністерство, сільська рада чи банк не виплатили зарплати чи не повертають депозиту, виконавча служба однаково не визнає їх боржниками. Логічного пояснення цьому немає.Далі. Виконавець за чинним законом наступного дня після отримання виконавчого документа відкриває провадження і зобов’язує боржника подати декларацію про доходи та майно (стаття 26). Повідомлення надсилається звичайним листом або кур’єром і вважається врученим за наявності підтвердження (стаття 28). ВАС ЗАЦІКАВИТЬ Борги за комуналку: чи можуть відібрати квартиру чи будинок А що робить виконавець паралельно? Одразу накладає арешт на кошти, електронні гроші та майно боржника. Усе це робиться через доступ до реєстрів майна, поліції та банківських рахунків — декларація боржника фактично не потрібна.Виникає логічна суперечність: навіщо повідомляти боржника, якщо все майно вже арештоване? Якщо коштів достатньо, виконавець автоматично списує борг і лише мав би повідомити про це. Але листи часто не доходять. Якщо коштів недостатньо, людина залишається без засобів для існування: готівки немає, картки заблоковані. Чи можна назвати таке ставлення держави цивілізованим?До того ж особа може ніколи не отримати повідомлення, адже майже третина українців живе не за місцем реєстрації. Тож людина може й не знати про штраф за перевищення швидкості, але в один момент виявити на касі, що картка «порожня». Вона й рада була б сплатити штраф, якби знала про нього.При цьому Закон проголошує, що виконавче провадження має здійснюватися на засадах справедливості, неупередженості, об’єктивності, гласності та відкритості (стаття 2). На практиці ж ці принципи часто нівелюються механікою автоматичного арешту.

Як виконавча служба поводиться з боржниками

На практиці ситуація виглядає значно гірше, ніж дозволяє закон. Переконався на власному досвіді, маючи справу із Святошинським відділом ДВС у Києві. Арешт накладають на всі картки одразу — зарплатні, пенсійні, ФОП-рахунки, навіть на порожню «картку киянина». Хоча стаття 70 Закону прямо обмежує це: не більш як 50% у випадку аліментів і 20% — від зарплати, пенсії чи стипендії.Виконавці ж традиційно «не знають», який рахунок є яким, посилаючись на банківську таємницю, й блокують усе повністю. Хоча стаття 52 забороняє арештовувати кошти на рахунках зі спецрежимом (зокрема ФОП).Південне міжрегіональне управління Мін'юсту навіть пояснює це технічними причинами: мовляв, банки не завжди можуть відкрити окремий рахунок для соцвиплат, тому зарплатні картки вважаються «звичайними».Позицію боржника захищає навіть Верховний суд, який посилається на Конвенцію про захист заробітної плати, Конвенцію про захист прав людини та Конституцію (стаття 43 — право на своєчасну винагороду за працю). Але державні виконавці ці норми часто ігнорують. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ Рахункова палата опублікувала звіт про аудит держборгу України Щоб повернути свої законні кошти, боржнику доведеться пройти принизливу процедуру:

взяти в банку виписку;довести, що на картку надходять саме соцвиплати;чекати, підпише чи не підпише керівництво розблокування рахунку.

Жодного чіткого порядку в нормативних актах немає — усе відбувається як виняток.Ще один яскравий приклад — принцип співмірності. За штраф у 640 грн виконавиця Святошинського відділу накладає арешт на авто вартістю під мільйон. Теоретично арешт можна зняти, але практично майже нереально. Керівництво радить або йти до суду (роки розгляду), або пригнати авто до відділу, де його опишуть і передадуть «на відповідальне зберігання». Їздити при цьому однаково неможливо — авто в розшуку, поліція може забрати його на штрафмайданчик будь-якої миті.Окрема проблема — коли судовий спір ще триває, а виконавче провадження вже відкрито. Між рішенням суду першої інстанції та відкриттям апеляції існує часовий лаг: формально рішення вже в силі, хоча справа фактично ще розглядається.Навіть якщо боржник подає виконавцю всі документи про відкриття апеляції, це нічого не гарантує. Реакція залежить від конкретного виконавця. Один скаже: «Судіться спокійно», інший — заблокує все майно негайно.У моєму випадку нова виконавиця з «блакитним татуюванням птаха» миттєво арештувала всі рахунки й активи, попри відсутність остаточного рішення. Аргументація проста й цинічна: «Зараз війна. Не заважайте наповнювати бюджет».Так виконавча служба перетворює закон, у якому записано принципи справедливості, неупередженості та пропорційності, на суто каральний механізм, що часто працює проти людини.

Чи буде комп’ютер забирати єдине житло?

Головний «страшний» пункт законопроєкту №14005 звучить так: якщо борг перевищує 20 мінімальних зарплат (тобто понад 160 тис. грн 2025 року), виконавча служба може звернути стягнення на єдине житло боржника та земельну ділянку під ним.Це викликало емоційну реакцію Тимошенко. Але важливий факт: ця норма дослівно повторює чинний закон і діє ще з 2016 року. Жодного «комп’ютера, який автоматично продаватиме житло», у законопроєкті немає. «Цифровізація» стосується лише обміну інформацією між реєстрами.Страшніше інше. Хто визначає ціну житла? За Законом, якщо сторони не домовилися, то вартість встановлює виконавець (стаття 57). Не сертифікований оцінювач, не незалежна експертиза — а саме виконавець. Поле для зловживань величезне, й цю норму знову залишили без змін. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ Борги за комуналку: постачальники послуг масово судяться з боржниками по всій Україні Отже, табу на продаж єдиного житла й раніше не існувало. А реальна проблема — не цифровізація, а нечіткість і брутальність статті 57: порядок оцінки, гарантії виселених, альтернативне житло — нічого не деталізовано. Без цього процедура виглядає варварською, незалежно від того, вручну вона проводиться чи в «цифровому» режимі.

Розділ скарг і пропозицій

Перше: Закон «Про виконавче провадження» справді потребує змін, але саме у базових положеннях, які визначають відносини між виконавцями та боржниками. Без цього жодна цифровізація не зробить систему справедливою.Друге: Міністерство юстиції повинне розробити чіткі підзаконні акти для державних і приватних виконавців. Сьогодні виконавча служба, на мою думку, перетворилася з органу правосуддя на механізм примусового викачування грошей. Якщо цю практику поєднати з цифровізацією, вона легко стане «цифровізованою інквізицією». Хто ніколи не мав боргів, нехай перший кине камінь.Третє: ухвалення законопроєкту №14005 — умова отримання фінансової допомоги ЄС у межах Ukrаіnе Fасіlіty. 4 листопада Рада ЄС схвалила п’ятий транш — понад 1,8 млрд євро. Без виконання програми Україна цих коштів не отримала б. Але саме зараз є шанс гуманізувати Закон «Про виконавче провадження» і прибрати його репресивні норми.

«Україна повинна терміново розпочати комплексну реформу адвокатури…» — уже третій рік поспіль Єврокомісія формулює це як окрему вимогу до України у звітах щодо розширення ЄС.Адвокатура — самоврядний і незалежний інститут, який має найвищий рівень автономії серед усіх інститутів правосуддя та професій із самоврядними функціями. Жоден державний орган не бере участі у формуванні органів адвокатського самоврядування, лише самі адвокати вирішують, кого допустити до професії, кого притягнути до дисциплінарної відповідальності і кого позбавити права на зайняття адвокатською діяльністю. На відміну від суддів чи прокурорів, в органах адвокатського самоврядування немає жодних представників судової влади, прокуратури чи виконавчої влади. Натомість адвокати мають бути представлені у Вищій раді правосуддя (ВРП) і Кваліфікаційно-дисциплінарній комісії прокурорів (КДКП). Це не вада, а, навпаки, фундаментальний принцип у системі правосуддя. Такий підхід гарантує, що адвокатура не перетвориться на продовження державної вертикалі та не залежатиме від політичних чи адміністративних впливів. Адже адвокатура має забезпечити незалежність кожного адвоката у його діяльності, особливо тоді, коли він протистоїть державним органам у суді та захищає людину від можливих зловживань владою.Однак водночас адвокатура виконує делеговані державою публічні функції, що потребує прозорості, доброчесності й підзвітності — таких самих, як у судів і прокуратури.Рамки діяльності адвокатури визначає закон, і за 13 років його застосування чітко видно прогалини, неузгодженості та часто відсутність реальних запобіжників проти зловживань. Саме ці вразливості й стали основою нинішньої кризи. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ «Знижка на війну» не безкінечна: ЄС вимагає від України пришвидшення реформ правосуддя З 2022 року адвокатура не виконує конституційно визначеного обов’язку — не делегує членів до ВРП і не виконує передбаченого законом делегування до КДКП. Це створило кадрову кризу в ключових органах правосуддя й поставило під загрозу продовження судової реформи. Можна припустити, що саме невиконання конституційної функції привернуло увагу Європейської комісії до проблем в адвокатурі.Паралельно розгортається внутрішня криза, яка є передвісником зовнішніх і напряму впливає на доступність і якість правничої допомоги та незалежність кожного адвоката, рівень довіри всередині професії та здатність адвокатури виконувати делеговані державою публічні функції. 2016 року адвокатуру включили до розділу Конституції «Правосуддя», прирівнявши її інституційну роль до судів і прокуратури, а отже, організація та принципи її діяльності мають відповідати тим самим вимогам, що й інших публічних інституцій. Коли оновлюється судова система, адвокатура не може залишатися поза змінами і має відповідати стандартам прозорості, підзвітності, відкритості процедур, демократичності внутрішнього управління. Нереформована ланка руйнує баланс усієї системи правосуддя й підриває довіру до здійснених перетворень.Саме тому Єврокомісія винесла реформу адвокатури в окремий пріоритет. Без модернізації цієї інституції неможливо завершити судову реформу, забезпечити сталий рух до ЄС і гарантувати незалежність правничої професії в Україні.

Які проблеми має адвокатура

Насамперед у системі формування органів адвокатського самоврядування (ОАС).Перша й найочевидніша проблема: надмірна тривалість перебування керівництва на посадах за законом і по факту. Закон обмежує строк п’ятьма роками й дозволяє лише два терміни поспіль, однак значна частина керівництва фактично працює вже понад 13 років, включно з головою Ради адвокатів України (РАУ), Національної асоціації адвокатів України (НААУ) і більшістю регіональних ОАС. У країнах ЄС органи самоврядування обирають на один-три роки з обов’язковою ротацією, що запобігає концентрації влади.НААУ стверджує, що вибори неможливі через воєнний стан. Але досвід інших самоврядних інституцій це спростовує: судді та прокурори провели конференції та збори в усіх регіонах України, де працюють суди і прокуратури. Попри це, конференції адвокатів, необхідні для оновлення органів управління, досі вважаються неможливими. Окремо стоїть проблема Києва, де ОАС відсутні, хоча це місто з більш як 10 тисячами адвокатів. Ця проблема тягнеться з далеких 2016–2017 років і мала фінальний акорд в січні 2022 року черговим скасуванням рішення конференції адвокатів Києва.У професійній спільноті давно обговорюють онлайн-голосування — логічний і безпечний інструмент в умовах війни. Більш амбітний варіант — створення єдиної цифрової виборчої системи для всіх самоврядних професій: адвокатів, суддів, прокурорів, приватних виконавців, арбітражних керуючих. Прозора платформа усунула б можливості для маніпуляцій і посилила б довіру. Технічно її міг би забезпечити незалежний державний орган, наприклад Мінцифри, який має необхідну експертизу. Один підпис президента — і конфлікт адвокатури та свободи слова стає реальністю Друга проблема — відкрите голосування. Закон не вимагає таємного голосування за керівні посади, тож вибори ОАС фактично проводяться відкрито підняттям рук, що створює ризики тиску й залежності та підриває довіру до результатів. Для порівняння: у суддів і прокурорів й інших самоврядних професій таємне голосування є обов’язковою нормою під час формування органів самоврядування.14 листопада пролунали чергові заперечення проти онлайн-голосування: голова НААУ та РАУ в Одесі заявила про РЕБи, що глушать, проблеми зі світлом та Інтернетом. Водночас серед причин неможливості провести вибори вчергове назвали й регіони з (потенційно) бойовими діями: Херсон, Одеса, Харків, Запоріжжя та інші, хоча сама подія відбувалася офлайн в Одесі, а раніше НААУ без проблем проводила масштабні заходи навіть у Харкові 2024 року на базі Юридичного університету. Це робить таку аргументацію щонайменше суперечливою.Третя — квотування та надмірна централізація. Рада адвокатів України повністю контролює визначення квот і висування делегатів, без методології й без можливості оскарження. Це дає змогу централізовано блокувати регіональні ініціативи. Показовим є випадок Хмельницької області, де регіональна рада вже три роки звертається до РАУ про скликання конференції для початку виборів, але РАУ системно відмовляє у затвердженні квот, фактично блокуючи виборчий процес.У результаті сформувалася надмірно централізована модель, у якій регіони не можуть самостійно ініціювати вибори навіть після закінчення повноважень. Тобто фактично в усіх регіонах ради та кваліфікаційно-дисциплінарні комісії адвокатури (КДКА) працюють із простроченим мандатом, а подекуди КДКА взагалі не можуть діяти через відсутність кворуму — дисциплінарні скарги вимушено передають до інших регіонів.Четверта — фінансова непрозорість. Адвокати вже четвертий рік не отримують жодної фінансової звітності від органів самоврядування. У Єдиному реєстрі адвокатів України (ЄРАУ) понад 70 тисяч адвокатів, з них більш як 47 тисяч — діючі. Річний внесок у 2024–2025 роках становив 3028 грн, що дає щонайменше 142 млн грн щороку, — і жодного звіту про використання цих коштів. Так триває вже чотири роки.І це лише членські внески. Додаються платежі за доступ до професії та оплата заходів підвищення кваліфікації, тож сукупні надходження значно більші. Саме тому і Єврокомісія, і Дорожня карта окремо наголошують: фінансове управління ОАС має стати прозорим, із регулярною публічною звітністю та незалежним аудитом.П’ята — застарілий механізм доступу до професії. Процес досі нагадує екзамен двадцятирічної давності: паперові білети, співбесіди, відсутність уніфікованих стандартів і гарантій об’єктивності. Процедура технологічно відстає від сучасних конкурсів для суддів чи навіть ЗНО. Не менш проблемною є відсутність критеріїв доброчесності та етики, а також «охолоджувальних» строків для колишніх суддів, прокурорів чи правоохоронців. На ІV Прикарпатському юридичному форумі суддя апеляції зауважив: «Бажаю адвокатам мати свою громадську раду доброчесності». Я не підтримую зовнішнього контролю, бо за умов оновлених правил ОАС професія здатна впоратися сама, але цей сигнал від судді ігнорувати не можна.Шоста — зловживання дисциплінарними механізмами, на які звертає увагу Єврокомісія. Система дисциплінарної відповідальності адвокатів має вбудовані вади, що нерідко перетворюють її на інструмент тиску. Є десятки кейсів вибіркового або репресивного застосування процедур — справи Донця, Костіна, Коломієць, Вишневського, Іванова та інших. Ці випадки детально описані у Тіньових звітах 2024–2025 років. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ Виклики адвокатури. Як захистити судові реєстри без шкоди для прав людини Однак ключова проблема — легітимність органів, що ухвалюють дисциплінарні рішення. КДКА працюють після завершення свого мандата з 2022 року, у п’яти регіонах дисциплінарні палати взагалі неповноважні через відсутність складу, а скарги передаються до інших областей. Це підриває законність рішень і довіру до системи.Не менш проблемним є втручання РАУ у роботу дисциплінарних органів. Рішення про призначення «в.о. голови» Вищої КДКА всупереч нормі закону, яка передбачає обрання керівництва лише з’їздом, виходить за межі повноважень і ставить під сумнів правомірність подальших рішень. Це створює небезпечний прецедент розмиття меж між управлінськими й дисциплінарними інституціями та посилює ризики вибіркового переслідування.В адвокатурі досі немає працюючого публічного реєстру дисциплінарних рішень. Формально його створено рішенням РАУ, фактично він не функціонує. На відміну від суддів і прокурорів, де реєстри відкриті для всіх, а розгляд скарг у суддів відбувається навіть онлані, адвокати не мають доступу до повної практики і не можуть передбачити ризиків притягнення, а громадяни — оцінити реакцію системи на порушення. Це створює простір для різних підходів у регіонах і вибіркових рішень.Сьома проблема— Вища школа адвокатури НААУ масово подає скарги на адвокатів. ВША масово подає скарги за «непідвищення кваліфікації», хоча такої підстави в законі немає. Адвокати повідомляють, що можна «надолужити» п’ять років навчання, фактично купивши 50 балів у ВША — приватної юридичної особи, яка має монопольне становище в сфері підвищення кваліфікації. За словами членів регіональних КДКА, навіть коли вони відмовляють у дисциплінарному покаранні, Вища КДКА нерідко скасовує їхні рішення. Через відсутність реєстру це неможливо перевірити, що лише підсилює відчуття тиску та нерівності сторін.

Чи буде реформа адвокатури

Партнери і держава бачать усі ці проблеми: тема реформи нарешті стала видимою на рівні стратегічних документів. Це результат багаторічної роботи аналітиків, експертних організацій, адвокатів та уряду. Уже другий рік поспіль коаліція громадських організацій за участю ГО «Адвокат майбутнього» аналізує стан адвокатури й формулює рекомендації у Тіньовому звіті, який виходить перед офіційним Звітом ЄК щодо розширення.Конкретні кроки реформування зафіксовано в Дорожній карті з питань верховенства права, затвердженій урядом. Адвокатура також увійде до Стратегії розвитку системи правосуддя та конституційного судочинства до 2029 року, яку готує офіс президента. Щорічний Звіт Єврокомісії щодо розширення доповнює цю рамку й визначає критерії, за якими оцінюватиметься прогрес. Разом ці документи формують чітке розуміння того, яких змін очікує ЄС.У цьогорічному Звіті Єврокомісія віднесла реформу адвокатури до завдань на 2026 рік і прямо наголосила: Україна має надати поштовх реформі адвокатури (аdvаnсе thе rеfоrms оf thе Ваr). Йдеться про формування органів самоврядування на основі прозорої процедури, яка заслуговує на довіру. Проведення конкурсу на членів ВРП. Також ЄК вимагає оновити всі ключові функції адвокатури: доступ до професії, підвищення кваліфікації, дисциплінарні процедури й підзвітність перед адвокатами. Ці рекомендації повторюються третій рік поспіль і щоразу супроводжуються фразою про відсутність прогресу. "Справа Борзих" вказує на глибоку кризу адвокатури України. ОП вона лише на руку Дорожня карта, ухвалена у травні 2025 року, пропонує детальний план дій і фактично розшифровує вимоги ЄС. Вона визначає стратегічну мету — прозора, підзвітна й професійна адвокатура. До четвертого кварталу 2026 року Мін’юст, Верховна Рада та НААУ мають забезпечити реформування органів самоврядування, запровадити регулярні вибори з можливістю проводити їх онлайн, підвищити прозорість управління, впровадити щорічну фінзвітність із незалежним аудитом, створити цифровізований іспит для доступу до професії та оновити систему підвищення кваліфікації й дисциплінарні процедури.Нові правила формування ОАС є ключовими. У всіх стратегічних документах — Тіньовому звіті, Звіті Єврокомісії та Дорожній карті — саме зміна процедури виборів стоїть першим пунктом. Вона має бути конкурентною, демократичною та відповідати сучасним вимогам і технологічним можливостям. Саме вона визначає легітимність, якість і підзвітність самоврядування. Нинішня модель є закритою, непрозорою й неконкурентною: адвокати фактично позбавлені реального вибору та участі, а старт виборів залежить від одного центру ухвалення рішень.

Якою є реакція НААУ на висновки Європейської комісії

Під час підготовки Тіньового звіту ми надіслали до Національної асоціації адвокатів України запит із проханням надати позицію щодо оцінок ЄК, дослівно процитувавши відповідні фрагменти. У відповідь НААУ заявила, що… не отримувала звітів Єврокомісії за 2023–2024 роки. Водночас ці документи не розсилаються окремо: вони публічні й офіційно оприлюднюються Кабміном. Така позиція виглядає щонайменше дивною, адже йдеться про ключові орієнтири євроінтеграції, за якими професійне самоврядування мало би стежити передусім.У психології заперечення — це небажання визнавати неприємну реальність, бо її прийняття потребувало б змін. У ситуації з адвокатурою ми бачимо те саме: не формальну «відповідь», а спробу заперечити існування проблем, які ЄС називає вже третій рік і про які говорять уряд і професійна спільнота. Поки Єврокомісія вимагає прозорості та оновлення, ключова інституція демонструє інституційне заперечення — небезпечне для всієї професії, адже реформи неможливі без визнання проблем. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ Риба гниє з голови: що не так з українською адвокатурою і як це виправити Саме тому сьогодні критично важливо чути адвокатів з усіх регіонів, практик і поколінь. Є адвокати і є адвокатура. Спільнота надзвичайно різноманітна, і ця різноманітність має бути силою, а не перетворюватися на слабкість через централізовану модель, яка блокує внутрішню дискусію. Так само, як у міжнародній політиці діє принцип «ні слова про Україну без України», у професії має діяти «ні слова про адвокатуру без адвокатів». Реформа — це не питання до однієї особи чи однієї ради, це питання до всієї професії. Нагадую, що в Україні понад 70 000 адвокатів.Щоб це стало можливим, потрібне головне — оновлення правил гри. Ключовим критерієм початку реформи є зміна правил обрання органів адвокатського самоврядування на сучасний, демократичний і прозорий спосіб. Без цього інші зміни не дадуть реального ефекту.Однак оновлення виборчих процедур — лише перший, хоч і визначальний крок. Далі мають бути реалізовані всі етапи Дорожньої карти. Якщо ж наступні вибори відбудуться за старими правилами, це означатиме не технічну помилку, а свідоме цементування старої моделі ще на одну п’ятирічну каденцію і фактичну інституційну стагнацію на роки наперед.

Згідно з статистикою, судам знадобиться до 40 років, щоб розглянути справи, зареєстровані лише за пів року.

Єдиний орган конституційної юрисдикції функціонує без повноцінного очільника з січня 2021 року.