Дзеркало Тижня

Перехід на Міжнародні стандарти оцінки майна — не українська примха. Це одна з вимог, пов’язаних із реформуванням ринку та наближенням української системи до міжнародних правил, зокрема в межах співпраці зі Світовим банком і МВФ. Вона є умовою надання чималих кредитів Україні.Слід визнати: попередній законопроєкт застряг, бо справді багато в чому залишався в «радянському» розумінні оцінки, хоча його писали вже за часів незалежності.Новий законопроєкт №13435 «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» — це спроба змінити ситуацію. І тут не можна не погодитися: від непотрібної сертифікації/ліцензування оціночних компаній відмовляються, орієнтиром мають стати Міжнародні та Європейські стандарти оцінки.Як повернути глузд у продажі нерухомості та вдосконалити оцінку майна

Диявол криється в деталях

Однак разом із новими правилами чомусь залишилися старі підходи до регулювання оцінки. Тож виникає просте запитання: а чи наближає нас це до цивілізованого ринку незалежної оцінки?Чого ж не вистачає? Перше, чого бракує цій реформі, — демократії.Оцінювача хочуть зобов’язати бути членом саморегулівної громадської організації (СРО). Причому незалежно від того, хоче він цього чи ні. Хоча й Конституція України, здається, має іншу думку про свободу об’єднань.Та навіть якщо відкласти це питання, виникає інша проблема: якщо вже всіх оцінювачів примусово зробили членами професійної спільноти та зобов'язали їх сплачувати внески до цієї спільноти, то чому їм не дали можливості самим обрати власне керівництво?Законопроєкт пропонує представницьку модель: оцінювачі об’єднуються в СРО, СРО делегують представників, а вже представники формують органи Національної палати оцінювачів. Тобто сам оцінювач до виборчої скриньки фактично не доходить.Євроінтеграція: вітчизняний законопроєкт про оцінку майна списаний із російського закону?Можна сказати: «Ну і що?». Але йдеться не просто про те, хто сидітиме у кріслі голови професійної організації. А про те, наскільки незалежним буде сам оцінювач. Незалежність оцінювача — це вже не корпоративна забавка професії. Від неї залежать якість оцінки, рішення банків, інвесторів, держави та, зрештою, економічні процеси в країні.Якщо професія називається саморегулівною, постає логічне запитання: а де в ній самоврядування самих професіоналів?

Шість уже за столом, а новому — закон

І тут є ще одна деталь, яка чомусь залишається поза кадром. Законопроєкт встановлює для нової СРО планку — не менш як 15% усіх оцінювачів із чинними кваліфікаційними свідоцтвами. Водночас організації, які вже мають статус СРО, отримують його за перехідними положеннями без проходження цієї процедури наново й без планки в 15%.Тобто для тих, хто вже всередині системи, двері фактично залишаються відчиненими. А тому, хто захоче створити нову організацію, спочатку треба привести до неї щонайменше 15% сертифікованих оцінювачів.Подивімося на це просто арифметично. У Державному реєстрі близько 2,8 тисячі оцінювачів, а в переліку членів СРО — близько 56% цієї кількості. Решта, приблизно 44%, сьогодні не входять до жодної з наявних СРО.Уявімо, що завтра ці люди вирішили створити сьому СРО. Чому вони мають зібрати 15% усіх оцінювачів, тоді як шість уже наявних організацій такого бар’єра не долають?Ба більше, якщо навіть просто поділити нинішні 56% між шістьма СРО, отримаємо в середньому близько 9,3% на одну організацію. Це, звичайно, не відображає реальної чисельності кожної СРО, але дуже добре показує абсурдність самої конструкції: вже визнані організації можуть залишатися частиною системи, навіть якщо кожна окремо не досягає нового порога, а новий учасник має спочатку подолати 15-відсотковий бар’єр. А якщо він збере всі 44%, то що буде з тими, хто вже «за столом»?Українські банки розкриватимуть більше інформації про капітал і ліквідність — рішення НБУА тепер найцікавіше. Саме представники цих СРО формують конференцію, яка обирає керівні органи Національної палати оцінювачів. Тобто система, яку законопроєкт називає професійним самоврядуванням, починається не з прямого волевиявлення всіх оцінювачів, а з організацій, які вже отримали статус і представництво. І де тут демократія?

Відповідальність

Крім того, виникає ще одна проблема — відповідальність.У цивілізованій економіці оцінювач — радник. Він професійно визначає вартість, обґрунтовує її, пояснює методику й припущення. Але рішення, що робити з цією оцінкою, ухвалює замовник або інший уповноважений користувач.Наш законопроєкт і тут має свою логіку: оцінювач відповідає за результат своєї роботи.А замовник? Замовник ухвалює рішення. І це вже принципова відмінність.У Фонді державного майна це добре видно навіть на практиці: оцінку можна замовити, перевірити, не погодитися з нею, замовити іншу, але використати її як один із документів для ухвалення рішення без змін. Але ж оцінка — це професійне судження, про що законопроєкт говорить, однак звучить це все «на папері», а не в реальності. У реальності оцінювач має відповідати за рішення, якого ніколи не ухвалював.Українським компаніям стане простіше залучати кредити: НБУ змінив вимоги до заставиОкрім того, тиск на оцінювача, коли оцінюють заставу, може чинити замовник через неоплату його роботи, доки не отримає потрібної йому цифри. І замість того, щоб зобов'язати банки платити за роботу оцінювачу напряму грошима замовників, законопроєкт цементує стару систему фактичної залежності оцінювача від замовника.Дуже показовим є нещодавній український приклад — справа Приватбанку проти Ігоря Коломойського. Високий суд Лондона відхилив звіти про оцінку, підготовлені українськими оцінювачами та раніше схвалені банком і міжнародною аудиторською компанією, через невідповідність Міжнародним стандартам оцінки та інші недоліки.Проте суд не застосував санкцій до оцінювачів. Натомість санкції застосували до відповідача, який замовив і використав ці оцінки для отримання кредитів.Це дуже важливий принцип: оцінювач дає професійне судження щодо вартості. А відповідальність за рішення про те, як цю оцінку використовувати, несе той, хто це рішення ухвалює.

Оцінювачі НБУ

Щодо оцінювачів Національного банку, то тут законопроєкт залишає те, що дуже нагадує маленьку, але потенційно дуже небезпечну корупційну шпаринку. Працівникам НБУ дозволяють проводити оцінку, зокрема в системі, де сам НБУ є регулятором банків. Тобто людина може опинитися в ситуації, коли її роботодавець одночасно є регулятором того банку, чиї активи вона оцінює.А хто контролюватиме Національний банк у такій ситуації?Можливо, це звучить як жарт, але наслідки тут зовсім не смішні. Бо оцінка застави для рефінансування — це не академічна вправа. Від її результату можуть залежати рішення регулятора, обсяг фінансування і фактично вартість ризику для банківської системи.Саме тому питання незалежності оцінювача тут має бути не менш важливим, ніж його професійна кваліфікація. Не можна одночасно бути і тим, хто оцінює, і тим, хто контролює, і тим, хто ухвалює рішення на підставі власної оцінки.І це вже не питання зручності для чиновників. Це питання конфлікту інтересів, яке чітко розкрите як у європейських (Базель 3), так і в американських документах (Федеральна резервна система).Активів знайшли на мільярди, але ніхто не знає, де вони, — два роки реформи АРМАУ більшості розвинених країн не існує законів, які детально регулювали б професійну діяльність оцінювачів, а роль держави обмежується входом у професію — складанням кваліфікаційного іспиту та видачею кваліфікаційного свідоцтва/ліцензії фізичній особі. Далі професію регулює саме професійне середовище.Тому законопроєкт «Про оцінку майна…» мав би внести такі зміни, які справді наближають нас до цивілізованого світу.1. Забезпечити реальне професійне самоврядування й право всіх оцінювачів напряму обирати голову Національної палати оцінювачів і членів Ради. Представницька система не має підміняти пряме волевиявлення професіоналів.2. Не перекладати відповідальності із замовника на оцінювача за ухвалене замовником рішення.3. Не втручатися у регулювання професійної діяльності оцінювачів. Держава не повинна визначати систему представництва оцінювачів, порядок формування їхніх професійних органів та інші питання внутрішнього життя професії.4. Не робити винятку для Нацбанку і не дозволяти співробітникам НБУ проводити оцінку майна комерційних банків для взяття його в заставу або для цілей рефінансування.5. Залишити за державою лише контроль за входом у професію — проведення кваліфікаційного іспиту та видачу кваліфікаційного свідоцтва фізичній особі.Такий підхід дав би змогу перетворити законопроєкт №13435 не просто на новий закон про оцінку, а на справжню реформу професії — реформу, яка зробить українського оцінювача незалежнішим, а отже, і більш об'єктивним у своїх судженнях, а не просто відповідальнішим перед державою.

Новий закон про публічно-приватне партнерство (ППП) часто називають проривом, який нарешті запустить ринок інвестицій. Хоча я оцінюю ці перспективи стриманіше, визнаю його важливі зміни: повноваження щодо ухвалення більшості рішень передано на рівень місцевого самоврядування, а для невеликих, допорогових, проєктів вартістю до 5,6 млн євро запроваджено спрощений механізм ініціювання. Це мало дозволити громадам запускати проєкти ППП простіше, швидше та з меншими витратами.Однак закон має й недоліки. Його застосування складне для органів публічної влади, яким бракує досвіду у сфері ППП, а значну кількість питань досі не врегульовано підзаконними актами, з підготовкою яких Мінекономіки не поспішає. Суттєвою помилкою вважаю й виключення можливості приватної ініціативи. У підсумку замість очікуваного прискорення залучення бізнесу до відновлення інфраструктури на умовах ППП відбулося, навпаки, сповільнення.

Реформа ПІМ: ефективна модель, яка через невдале впровадження стала гальмом для малих ППП

Схвалення постанови №1051 «Деякі питання підготовки проєктів публічно-приватного партнерства та удосконалення процесу управління публічними інвестиціями» суттєво погіршило умови для запуску малих проєктів ППП, докорінно змінивши та встановивши надмірні вимоги до їхньої підготовки. Під гаслом інкорпорації ППП у систему управління публічними інвестиціями (ПІМ) модель, закладену у новий закон про ППП, було повністю зруйновано.Публічні інвестиції в Україні. Амбітна реформа стикається з реальністюОдразу зазначу: я підтримую загальний напрям реформи публічних інвестицій. ППП мають бути інтегровані в єдину систему оцінки й ухвалення інвестиційних рішень у межах ПІМ. Це відповідає найкращим міжнародним практикам. Водночас таку масштабну реформу в українських реаліях слід впроваджувати фахово та обережно, з урахуванням інституційної спроможності публічної влади. Не менш важливо залучати до розроблення правового регулювання фахівців із глибокими теоретичними знаннями та практичним досвідом, які розуміють специфіку роботи органів місцевого самоврядування та управління містами й громадами.На жаль, у реформуванні системи публічних інвестицій відбувається протилежне. У результаті більшість підзаконних актів відірвана від реалій територіального та інфраструктурного розвитку. Вони надмірно складні, містять суперечливі й нелогічні положення, а подекуди встановлюють вимоги, виконання яких без додаткових роз’яснень видається практично неможливим. Ба більше, окремі підзаконні акти встановлюють вимоги, яких прямо не передбачають закони, на виконання яких їх ухвалено. Постанова №1051 є яскравим прикладом такого підходу.Недоліки та численні неузгодженості цього документа обсягом понад 100 сторінок заслуговують на окремий детальний аналіз. У межах цієї статті зосереджуся лише на ключових нововведеннях постанови та їхніх потенційних наслідках.

З позитивного

Відтепер концептуальні записки про здійснення ППП мають готуватися щодо всіх публічних інвестиційних проєктів (ПІП), стосовно яких за результатами галузевої оцінки визначено можливість реалізації на умовах ППП.Такий підхід цілком логічний. Бюджетних коштів і ресурсів МФО недостатньо для того, щоб самостійно забезпечити потреби України у відновленні та розвитку інфраструктури. Тому, якщо існує реальна можливість залучити до реалізації таких проєктів приватний капітал, нею потрібно користуватися.Два мільярди громадам на розкручування проєктів з інвесторами і прохання не жебрати

А тепер — про негатив

Закон про ППП передбачає двоетапну процедуру ініціювання проєкту публічно-приватного партнерства:1)       підготовка концептуальної записки;2)       розроблення техніко-економічного обґрунтування (ТЕО).Концептуальна записка має на меті обґрунтувати доцільність або недоцільність застосування механізму ППП щодо конкретного проєкту.Для спрощення підготовки та запуску малих проєктів законом передбачено таку модель:

для допорогових проєктів ТЕО готувати не потрібно — рішення про доцільність або недоцільність ППП ухвалюється на підставі аналізу концептуальної записки;якщо проєкт не є допороговим, застосовується двоетапна процедура — у цьому разі концептуальна записка має обґрунтувати необхідність проведення детальнішого дослідження умов ППП у формі ТЕО.

Реформи в дії: Кабмін передає майно закритих шахт громадам для залучення інвесторівУ постанові №1051 встановлено різні вимоги до концептуальної записки залежно від вартості проєкту. Тобто фактично передбачено підготовку двох різних документів: одного — для допорогових ППП, іншого — для решти проєктів. Натомість закон передбачає підготовку єдиної концептуальної записки як для допорогових, так і для понадпорогових проєктів ППП, а Кабінету міністрів делегує повноваження лише визначити вимоги до її змісту та порядку проведення її аналізу. Однак постанова не просто деталізує положення закону, а фактично змінює передбачений ним підхід до підготовки концептуальної записки.А далі — ще цікавіше.Вимоги до концептуальної записки для допорогових, тобто малих, проєктів ППП не лише суттєво ширші за вимоги до аналогічного документа для понадпорогових проєктів (див. табл.), а й значно обтяжливіші за ті, що раніше висувалися до підготовки ТЕО проєктів ДПП за попереднім законодавством.Порівняння вимог для допорогових і понадпорогових проєктів ППППри цьому для підготовки концептуальної записки допорогового проєкту ППП (попереднього інвестиційного ТЕО ПІП із 34 додатковими підрозділами) малим і середнім громадам доведеться керуватися трьома постановами КМУ, трьома наказами Мінфіну та п’ятьма наказами Мінекономіки, чотири з яких на сьогодні ще не затверджені.Єдиним «привілеєм» для громад залишається скорочений до 45 днів строк розгляду концептуальної записки замість 90. Утім, сумнівно, що за цей час можна якісно опрацювати настільки об’ємний і складний документ.Мільярди без виконавців. Чому громади можуть стати головним бар’єром для відбудови та вступу до ЄС

Ціна «спрощення» для громад

Передбачити наслідки застосування цієї постанови нескладно — для малих і середніх територіальних громад процес ініціювання проєктів ППП суттєво ускладниться і подорожчає, а його тривалість значно збільшиться.Багаторічні зусилля народних депутатів, спрямовані на спрощення та пришвидшення запуску малих проєктів ППП, фактично зведені нанівець і дали результат, прямо протилежний задуманому: замість стимулювання розвитку малих ППП громади отримали складну та обтяжливу процедуру, яка для багатьох із них може виявитися непосильною.Окрема проблема — втрата вже вкладених часу та ресурсів. За понад дев’ять місяців дії нового закону про ППП деякі громади вже розпочали підготовку проєктів і витратили на це людські та бюджетні ресурси. Раптова поява нових вимог змусила їх фактично переглядати вже виконану роботу та пристосовувати її до нових правил.

Коли правила пишуть без тих, хто ними користуватиметься

Гроші є — правил немає: як громади «воюють» у «сірій зоні»На жаль, проєкт постанови розробляли без належної прозорості та публічного обговорення. Мінекономіки не оприлюднило його, пославшись на відсутність впливу на бізнес. Дуже сумнівна аргументація, адже передбачені постановою процедури безпосередньо впливають на здатність громад ініціювати й реалізовувати ППП і, відповідно, на можливості бізнесу брати в них участь. До того ж, за європейськими принципами належного регулювання, безпосередній вплив регуляторного акта на бізнес не є обов’язковою умовою для його оприлюднення та залучення зацікавлених сторін до його підготовки.Також залишається таємницею, хто саме розробив цей документ і запропонував, без перебільшення, «геніальну» ідею підготовки двох різних концептуальних записок залежно від вартості проєкту, перетворивши механізм, покликаний спростити запуск малих ППП, на додатковий бюрократичний бар’єр для громад.Консультації із зацікавленими сторонами та громадськістю, оприлюднення їхніх зауважень і забезпечення зворотного зв’язку — усталена практика розроблення регуляторних актів у цивілізованих країнах і мінімальна умова для того, щоб нові правила були не лише юридично коректними, а й практично здійсненними. Але ми, схоже, знову обираємо інший шлях…

За понад чотири роки Україні вдалося стягнути в дохід держави понад 5 тисяч російських активів — нерухомості, транспорту, корпоративних прав, коштів тощо. Гроші від їхньої реалізації мають працювати на користь України.Станом на липень 2026 року завдяки санкційному механізму до державного бюджету вже надійшло понад 8,6 млрд грн. Гроші, отримані від конфіскацій, мали б забезпечити відновлення зруйнованої інфраструктури та компенсацію шкоди постраждалим від війни. Але як насправді працює цей механізм і наскільки він ефективний? ВАС ЗАЦІКАВИТЬ Кремль пояснив захоплення активів Nеstlé та Аuсhаn

Від виявлення до аукціону

За весь час дії механізму 262 активи реалізували або передали на потреби оборони, 146 готують до продажу, а понад 3500 перебувають в управлінні відповідних органів, зокрема Фонду державного майна (ФДМУ).Тrаnsраrеnсy Іntеrnаtіоnаl Ukrаіnе Найбільшу частку — 168 — передали на потреби оборони. З 75 активів стягнуті кошти та доходи від цінних паперів зарахували до державного бюджету, а ще у двох випадках стягнули права вимоги російських компаній до України. Також реалізували 17 активів, серед яких підприємства, квартири та одне нежитлове приміщення.До п’яти найбільших проданих активів належать:1) ТОВ «АЕРОК» — 1,89 млрд грн;2) АТ «Вінницяпобутхім» — 608 млн грн;3) ПАТ «Пентопак» — 103 млн грн;4) ТОВ «Інвестагро» — 27 млн грн;5) квартира пропагандиста Артемія Лєбєдєва — 13,5 млн грн.Відповідно до санкційного законодавства, з особи можуть стягнути активи, лише якщо вона загрожує нацбезпеці, суверенітету чи територіальній цілісності України. Що важливо, це стосується не лише росіян, а й громадян України, які так чи інакше підтримують дії РФ. Суд Відня дозволив Rаіffеіsеn претендувати на заморожені активи російської компанії Активи, які підлягають стягненню, проходять доволі складний шлях: уповноважені державні органи виявляють їх, РНБО блокує, а президент вводить рішення про санкції в дію. Після цього Мін’юст подає позов до Вищого антикорупційного суду, який з'ясовує, чи вчиняла особа або підтримувала збройну агресію і чи справді володіє або розпоряджається виявленим майном.Потім актив передають Фонду державного майна або іншому органу за рішенням Кабміну. ФДМУ обстежує актив і вирішує, що з ним робити: залишити в себе в управлінні, реалізувати або передати іншому управителю, наприклад, держпідприємству чи на потреби оборони. Так, двигуни й інші деталі повітряних засобів російського авіавиробника ПАТ «Авіаційний комплекс ім. С.В. Ільюшина» у березні цього року передали Укроборонпрому.Якщо ФДМУ вирішує реалізувати актив, то розпочинається підготовка до аукціону. Для малих об’єктів стартову ціну встановлює аукціонна комісія, а для великих підприємств — додатково затверджує уряд. Далі оголошення про продаж об'єкта публікують у системі «Рrоzоrrо.Продажі», де протягом місяця (для великих активів — до трьох місяців) будь-хто може ознайомитися з ним і подати заявку.Тrаnsраrеnсy Іntеrnаtіоnаl Ukrаіnе Усі аукціони через Рrоzоrrо.Продажі проводять відкрито, а переможця визначає електронна система за принципом найвищої запропонованої ціни.Кошти, отримані від санкційного майна, перераховують до спеціальної частини державного бюджету — Фонду ліквідації наслідків збройної агресії. Ці гроші не йдуть до загального бюджету, їх спрямовують на:

компенсацію знищеного або пошкодженого житла (програма «єВідновлення»);відновлення об’єктів інфраструктури, пов’язаних із наданням комунальних послуг: водо-, електро- та теплопостачання, а також водовідведення.

ВАС ЗАЦІКАВИТЬ Заморожені активи Росії опинилися під новим юридичним ризиком: що вирішив суд у Бельгії

Чому саме аукціон, а не пряма передача на потреби постраждалих?

По-перше, завдяки торгам ціна активу може суттєво зрости. По-друге, спрямування коштів до Фонду ліквідації наслідків збройної агресії дасть змогу забезпечити житлом одразу кілька сімей. Якщо ми говоримо про нерухоме майно, наприклад, то один із нещодавніх кейсів — продаж дворівневої квартири російського пропагандиста Артемія Лєбєдєва за 13,5 млн грн. Передати помешкання площею майже 140 кв. м у власність однієї сім’ї було б економічно недоцільно.

Що гальмує механізм?

Попри прозорість аукціонів, реалізація конфіскованих активів — це тривалий і кропіткий процес. За попередні два роки Фонду держмайна вдалося продати лише 17 активів: шість — 2024 року, п’ять — 2025-го та шість — цього року. Водночас проблеми з активами розпочинаються одразу ж після ухвалення судом рішення про стягнення.Ключовою перепоною для отримання контролю над конфіскованими активами є численні арешти та обтяження. Наприклад, у межах підготовки до приватизації лише щодо одного активу — підсанкційного заводу «АЕРОК» — скасували 14 арештів у різних кримінальних провадженнях. Процес скасування арештів досить тривалий: їх можуть розглядати в різних судах, зокрема й у кримінальних провадженнях, і так гальмувати подальшу підготовку до реалізації. Водночас проблема з арештами та обтяженнями характерна для 70% конфіскованих підприємств (або часток у них), які розташовані на підконтрольній Україні території. Санкції, заморожені активи та "рух" всередині РФ: Каллас пояснила, чому Москва змушена зважати на інтереси Заходу Однією з основних проблем на етапі аналізу є недоступність інформації, зокрема відсутність фінансової документації про активи після їхньої передачі. Це може виникати через приховування, вилучення або навіть знищення інформації попередніми власниками. Так було з тим самим «АЕРОК» або Демурінським гірничо-збагачувальним комбінатом. Відновлення документів може тривати до двох-трьох місяців, що також сповільнює процедуру.Ця проблема особливо стосується активів, розташованих на тимчасово окупованих територіях. Зараз їх щонайменше 135 — точну кількість визначити неможливо, оскільки місце розташування частини об’єктів невідоме. Також понад третина конфіскованих компаній (або тих, у яких конфісковано частину акцій) розташована на території, наближеній до зони бойових дій.Додає складнощів і низька інвестиційна привабливість частини стягнутих активів: якщо йдеться про підприємство з великими боргами, незавершеними судовими справами чи фактично без майна або на межі банкрутства, покупців на аукціоні може просто не знайтися.Раніше ми писали про колишнє аграрне підприємство російського титанового магната Міхаїла Шелкова, яке держава змогла продати лише з четвертої спроби — після зниження боргового навантаження та зняття обтяжень із майна. Інший приклад — ТОВ «Інвестиційний союз «Либідь»», яке володіє ТРЦ Осеаn Рlаzа. Уже після конфіскації державою частки підприємства з'ясувалося, що в нього є борг понад 200 млн дол. перед компанією, пов'язаною із колишніми власниками. Через це довелося подавати окремий позов про стягнення в дохід держави права вимоги за цим боргом.Трапляються навіть випадки, коли від підприємства залишилася лише юридична особа, а будь-які інші активи відсутні. Приблизно у 20% підприємств, розташованих на підконтрольній Україні території, за даними ФДМУ, немає майна. Через це такі активи фактично втрачають інвестиційну привабливість для подальшої реалізації. Серед них — деякі колишні підприємства російських олігархів Євтушенкова, Деріпаски, Усманова. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ Україні потрібна швидша реакція Європи щодо російських репарацій — Тhе Wаshіngtоn Роst Якщо перший аукціон з продажу активу не завершується успішно, проводять повторні торги зі зниженою стартовою ціною відповідно до законодавства. У такому разі інвестори також можуть торгуватися й підвищувати вартість об’єкта. Окремої підготовки потребують і великі або стратегічні активи — для продажу цілого підприємства чи складного майнового комплексу необхідно значно більше часу, ніж для продажу квартири чи автомобіля.Насамкінець — юридичні ризики, пов'язані з недовірою інвесторів до самого механізму конфіскації та побоюванням згодом втратити придбане майно. Тут закон передбачає запобіжник: якщо особа отримала актив за результатами продажу на електронному аукціоні з приватизації, позбавити її цього майна не можна.Що ж до самих підсанкційних осіб, то більшість із них намагається оскаржувати рішення, ухвалені в першій інстанції Вищим антикорупційним судом, але левова частка цих рішень залишається чинною. Винятки трапляються тоді, коли стягнене майно виявляється власністю третіх осіб, не пов'язаних із підсанкційною особою, — у таких випадках апеляційний суд може частково змінити рішення. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ Американці не люблять слова "репарації", тому кажуть про компенсацію. Але головне, щоб РФ віддала нам гроші — Зеленський У жовтні цього року заплановано два аукціони з продажу великих санкційних активів: уже згаданого вище Демурінського гірничо-збагачувального комбінату та «Мотордеталь-Конотоп» — підприємства-виробника деталей для двигунів внутрішнього згоряння, яке належало сенатору РФ Сєргєю Калашнікову. Стартова ціна — 1,82 млрд та 415 млн грн відповідно.Особливістю обох аукціонів стане реалізація пулу активів — одразу кількох пов'язаних в одному лоті об'єктів (корпоративних прав і прав вимог). Можливість об'єднувати активи в пули з’явилася в травні цього року, і вона має підвищити їхню інвестиційну привабливість і спростити підготовку до продажу. Тож жовтневі аукціони стануть тестом для нової моделі продажу санкційних активів.

14 липня 2026 року Верховна Рада ухвалила за основу законопроєкт №15294, який у публічному просторі переважно називають законопроєктом про декриміналізацію порнографії. За нього проголосував 231 народний депутат. Станом на сьогодні документ лише готується до другого читання, а отже, чинне кримінальне законодавство ще не змінилося.Проте головне питання вже зараз полягає не лише в тому, чи має держава карати повнолітню людину за створення та продаж контенту іншій повнолітній людині. Набагато складніше запитання звучить так: «Що відбудеться наступного дня після декриміналізації?».Держава сьогодні сперечається про моральність контенту, хоча після декриміналізації їй доведеться відповідати зовсім на інші запитання: хто є платником податків, який КВЕД застосовується, як працює фінансовий моніторинг і хто несе відповідальність перед споживачем цифрових послуг. Саме вони визначать, чи стане новий сегмент цифрової економіки легальним бізнесом, чи залишиться у «сірій зоні».Україна зараз обговорює лише зміни до Кримінального кодексу, хоча справжнє питання — створення правил функціонування нового цифрового ринку. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ Часткова декриміналізація порнографії: розбираємось у причинах і наслідках

Декриміналізувати — не означає легалізувати

Передусім варто відділити юридичний зміст законопроєкту від політичних заголовків. Законопроєкт не легалізує порнографію чи діяльність платформ на кшталт ОnlyFаns. Він лише звужує сферу кримінальної відповідальності за окремі добровільні дії між повнолітніми, водночас посилюючи відповідальність за злочини, пов’язані з дитячою порнографією та сексуальною експлуатацією дітей.Простіше кажучи, закон відповідає лише на одне запитання — за що не каратимуть. Але він не пояснює, як після цього законно працювати: не встановлює правил ведення бізнесу, оподаткування, підтвердження повноліття учасників чи взаємодії з банками.Водночас передчасно говорити про податкові надходження до бюджету, адже декриміналізація може створити лише передумови для формування ринку. Реальний фіскальний ефект залежатиме від кількості українських авторів контенту, обсягу їхніх доходів, обраної системи оподаткування, можливості працювати як ФОП, ефективності податкового адміністрування, банківського комплаєнсу та готовності учасників працювати легально. Саме тому після змін до Кримінального кодексу держава наступним кроком має запропонувати комплексне правове регулювання зазначеного ринку. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ Поставлено крапку у резонансній справі про дитячу порнографію - Офіс Генпрокурора

Чому статус-кво є юридично суперечливим?

Сьогодні держава фактично перебуває у парадоксальній ситуації.З одного боку, створення й розповсюдження певного контенту може кваліфікуватися за статтею 301 Кримінального кодексу України. З іншого — податкові органи отримують інформацію про виплати українським користувачам від іноземних цифрових платформ і вимагають декларування відповідних доходів.Наприклад, усталена практика податкової за декілька останніх років систематично визначає дохід, отриманий моделями ОnlyFаns, як іноземний, який підпадає під обов’язкове декларування. Крім того, ДПС будує свою позицію на даних, отриманих у межах міжнародного обміну податковою інформацією, що, на думку контрольного органу, саме собою є достатнім аргументом для податкових донарахувань.Однак Верховний суд поставив під сумнів таку логіку податкової (постанова Верховного суду від 17 червня 2026 року у справі №240/22077/25 та від 25 червня 2026 року у справі №560/9531/25) та наголосив, що контрольний орган може використовувати дані, отримані в межах міжнародного обміну податковою інформацією, але самі собою вони не є достатніми для визнання податкових донарахувань без з’ясування інших обставин, які входять до предмета доказування. Хакери заявили про масштабний витік даних з ОnlyFаns: 340 мільйонів записів під загрозою? Як наслідок, постає модель, за якої держава може одночасно розглядати діяльність моделей ОnlyFаns як потенційно кримінально карану та вимагати сплати податків із доходів від цієї «незаконної» діяльності.Податок із доходу не легалізує джерело його походження. Проте сама конструкція, за якої держава оподатковує економічний результат і водночас криміналізує базову операцію, є ознакою неузгодженості правового регулювання.

А що з КВЕД?

Сам собою КВЕД не є дозволом на діяльність і не визначає її законності. Класифікатор лише систематизує економічні процеси для статистики, реєстрації та податкового адміністрування. Чинний КВЕД-2010 не містить окремого виду діяльності для сrеаtоr есоnоmy. Наявні КВЕДи (59.11, 74.20, 63.12 тощо) лише почасти охоплюють таку діяльність, тому держава має або офіційно роз’яснити можливість їх застосування, або створити новий технологічно нейтральний КВЕД.Раціональніше створити технологічно нейтральний вид діяльності, наприклад, «створення та комерційне поширення авторського цифрового контенту через онлайн-платформи», який могли б використовувати й інші учасники сrеаtоr есоnоmy.

Що та як продаватиме автор контенту для дорослих?

Модель ОnlyFаns закликала Зеленського декриміналізувати порно – петиція На цифрових платформах можна реалізовувати різні за правовою природою послуги: доступ до контенту за підпискою, окремі фото чи відео, персоналізований контент, онлайн-трансляції, платне спілкування, ліцензії на використання авторського контенту, рекламні інтеграції, партнерські виплати та інші способи монетизації. Тому такі послуги не слід автоматично спрощувати до одного універсального поняття «інформаційних» послуг, адже залежно від змісту вони можуть містити елементи ліцензійних договорів, договорів про надання послуг чи створення твору на замовлення. Наприклад, передача невиключного права доступу до авторського відео може містити елементи ліцензійного договору, а персоналізоване відео — елементи договору про створення твору на замовлення. Онлайн-трансляція може бути послугою, що споживається в режимі реального часу.Від правильної правової кваліфікації правовідносин залежатиме й належне документальне оформлення діяльності. Легальний бізнес потребуватиме належного договірного оформлення: оферти, правил користування платформою, документів щодо авторських прав, згоди учасників, підтвердження віку та політики обробки персональних даних тощо. Особливе значення матиме письмова згода всіх учасників зйомки, яка має визначати обсяг дозволеного використання контенту, строки, територію поширення, цифрові платформи, можливість відкликання згоди та інші суттєві умови.

Податкові наслідки та банківський фінмоніторинг

Податкові наслідки залежатимуть від юрисдикції платформи та моделі її роботи. Законодавство наразі не визначає, що саме вважати доходом автора контенту: фактично отриману винагороду чи всю суму, сплачену користувачем до утримання комісії платформи. Від цього залежатимуть база оподаткування, податкове навантаження та можливість застосовувати спрощену систему оподаткування. Водночас навіть після декриміналізації автори можуть стикатись із запитами банків у межах фінансового моніторингу щодо законності діяльності, походження коштів і документів, які підтверджують джерело доходу. Саме тому повноцінне функціонування такого ринку потребує не лише змін до Кримінального кодексу, а й чітких правил оподаткування, банківського комплаєнсу та фінансового моніторингу. Так само потребує законодавчого врегулювання можливість застосування спрощеної системи оподаткування. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ Х дозволяє розміщувати на платформі контент для дорослих

Досвід Великої Британії та США

У публічній дискусії іноземний досвід часто зводять до твердження, що в Європі та США контент для дорослих дозволений. Насправді правове регулювання є значно складнішим. Досвід Великої Британії та США свідчить, що добровільне створення контенту повнолітніми саме собою не означає відсутності державного контролю. Натомість діє система чітких правил щодо захисту дітей, заборони примусу, торгівлі людьми, поширення контенту без згоди, перевірки віку, захисту персональних даних, оподаткування та фінансової звітності. У цих країнах автори цифрового контенту зазвичай сплачують податки за загальними правилами підприємницької діяльності або працюють як самозайняті особи.

Що далі?

Законопроєкт №15294 є лише першим кроком. Він відповідає на запитання, за що більше не каратимуть, але не пояснює, як працюватиме новий ринок. Якщо держава справді прагне вивести цю сферу з тіні та створити передумови для стабільних податкових надходжень, наступним кроком має стати комплексне правове регулювання: визначення правил діяльності, її оподаткування, договірного оформлення та взаємодії з банками. Інакше декриміналізація ризикує залишитися тільки зміною до Кримінального кодексу, а не початком формування нового легального сегмента цифрової економіки. Легальний бізнес виникає не тоді, коли держава перестає карати, а тоді, коли вона встановлює зрозумілі правила роботи.

Президент Володимир Зеленський заявив про повернення повноцінного декларування доходів і майна для правоохоронців та представників Сил безпеки, які не беруть участі в бойових діях. За його словами, нові правила мають забезпечити реальний контроль за майновим станом і способом життя силовиків, які перебувають у тилу.
«Буде рішення, що поверне декларування для правоохоронців і Сил безпеки, які не на війні, в такому обсязі, який гарантовано дозволить дійсно реально контролювати майновий стан і спосіб життя правоохоронців», — заявив президент.
Він також повідомив, що провів нараду щодо подальших законодавчих кроків і пояснив, чому це питання важливе саме зараз.
«Є голосування за закони, які у зобов'язаннях України перед партнерами. Це кошти для державного бюджету нашої країни. Дефіцит суттєвий, і кожне рішення, яке дефіцит заповнює, справді допомагає нам, допомагає стійкості України, нашій обороні», — сказав Зеленський.
Відновлення та розширення антикорупційного декларування, зокрема закриття можливостей для чиновників у тилу уникати контролю, вже кілька років є обов'язковою умовою в домовленостях України з Міжнародним валютним фондом та в межах програми Ukrаіnе Fасіlіty Європейського Союзу. Зокрема, йдеться про закриття можливостей для чиновників у тилу уникати контролю.
Паралельно Зеленський повідомив, що обговорив із прем'єр-міністром Сергієм Корецьким перевірку всіх керівників центральних органів виконавчої влади, як призначених, так і виконувачів обов'язків.
Йдеться про відомства з високими корупційними ризиками. Серед них податкова служба, Агентство з розшуку та менеджменту активів (АРМА) та низка державних інспекцій.
Декларування призупинили одразу після початку повномасштабного вторгнення Росії у лютому 2022 року. Причин було дві. Відкриті реєстри могли розкрити ворогу інформацію про місцеперебування посадовців та їхніх родин, а також дані про нерухомість і транспорт. Тисячі чиновників, правоохоронців і військових пішли на фронт або опинилися на окупованих територіях і фізично не могли готувати та подавати звіти. Парламент дозволив посадовцям звітувати лише добровільно.

ВАС ЗАЦІКАВИТЬ





В Україні завершилась кампанія із декларування доходів. До НАЗК подали понад 630 тисяч декларацій



У жовтні 2023 року набув чинності закон № 3384-ІХ, який офіційно відновив електронне декларування в Україні. Для військових і правоохоронців, які безпосередньо беруть участь у відсічі агресії, зробили виняток. Їм відтермінували подання декларацій до завершення воєнного стану, щоб вони могли зосередитися на службі.
Однак той самий закон створив сіру зону. Частина співробітників силових відомств формально належала до «силового блоку», але фактично перебувала в тилу та не брала участі в бойових діях, тому могли не подавати декларації. Окремі питання щодо доступу до декларацій силовиків при цьому залишаються актуальними, що показує історія з декларацією колишнього керівника ОП Андрія Єрмака.

Чи можна вважати громаду ветерансько-дружньою, якщо у неї є місцева програма підтримки ветеранів, відповідальний працівник і перелік послуг, але сам ветеран не знає, куди звернутися, не може отримати актуальну інформацію чи змушений по кілька разів ходити до різних установ із тим самим питанням?Формально потрібні інструменти можуть існувати. Але для людини вони не діятимуть.Тому готовність громади до повернення ветеранів і ветеранок не можна вимірювати лише кількістю ухвалених програм, створених посад або проведених заходів. Основним критерієм має стати реальний досвід людини: наскільки легко вона отримує необхідну інформацію, чи може скористатися послугою, як із нею спілкуються, чи враховують її потреби та чи довіряє вона місцевим інституціям. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ Країна ветеранів. Чи готова Україна перейти від утримання до самозарадності

Повернення відбувається не в абстрактну державу

Після закінчення служби людина повертається не просто в цивільне життя. Вона повертається до конкретного міста, селища чи села.Саме в громаді ветеран чи ветеранка оформлює документи, шукає роботу, звертається по медичну чи психологічну допомогу, планує навчання, запускає власний бізнес, вирішує житлові питання та налагоджує соціальні зв’язки. Тут із місцевими установами взаємодіють і члени ветеранських родин.Тому те, наскільки громади здатні працювати з ветеранською спільнотою, безпосередньо впливає на якість реінтеграції.Проблема в тому, що сьогодні ми не маємо системного інструменту, що дав би змогу побачити, як цей процес відбувається на практиці. Є окремі статистичні показники, звіти, програми та приклади успішних рішень. Але вони не завжди відповідають на головне запитання: що насправді відчуває людина під час взаємодії з громадою?Наявність послуги ще не гарантує її доступності. Наявність відповідального працівника не забезпечує якісної консультації. Опублікована програма не допомагає, якщо про неї важко дізнатися, її умови незрозумілі або для одержання підтримки потрібно подолати занадто складний шлях. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ «Не має досвіду»: військові та активісти розкритикували призначення Кіма міністром у справах ветеранів

Потрібно вимірювати не наміри, а досвід

Щоб громади могли покращувати свою роботу, їм потрібні не лише загальні рекомендації, а й об’єктивні дані про власні сильні та слабкі сторони.Саме для цього необхідно створити Індекс досвіду ветерана в громаді — Vеtеrаn Ехреrіеnсе Іndех.Його ключова відмінність полягає в поєднанні двох типів інформації. З одного боку — відкриті адміністративні дані про програми, сервіси, відповідальних фахівців, інфраструктуру та місцеві рішення. З іншого — результати незалежного опитування ветеранів і ветеранок, які безпосередньо користуються цими можливостями.Це дасть змогу виявити розрив між тим, що існує на папері, і тим, як система працює для людини.Наприклад, громада може повідомляти про доступність певної послуги. Але опитування може показати, що ветерани не знають про неї, не розуміють процедури отримання, не можуть знайти актуальні контакти або вже мали негативний досвід звернення. У такому разі проблема не у відсутності самої послуги, а в інформуванні, організації процесу, доступності чи якості взаємодії.Індекс має охоплювати чотири взаємопов’язані напрями: інституційну спроможність громади, досвід отримання послуг, доступність і безбар’єрність, а також довіру та якість взаємодії.Такий підхід допоможе перейти від загальних оцінок до конкретних відповідей: де саме виникає бар’єр, кого він стосується і що потрібно змінити.

Порівнювати потрібно порівнюване

Однакові вимоги до великого міста та невеликої сільської громади не дадуть об’єктивної картини. Вони мають різні бюджети, кадрові можливості, інфраструктуру та кількість жителів.Тому Індекс передбачає окреме порівняння міських, селищних і сільських громад. Це дасть змогу оцінювати їх серед подібних за типом, бачити реалістичні орієнтири та знаходити практики, які можна відтворити в порівнюваних умовах.Йдеться не про рейтинг заради рейтингу і не про публічне покарання тих, хто отримав нижчий результат. Мета оцінювання — дати громадам інструмент для розвитку.Кожна громада має отримати власний аналітичний профіль: які рішення вже працюють, де є прогалини та які зміни можуть найбільше вплинути на досвід ветеранів. Для громад, готових до поглибленої роботи, мають бути розроблені індивідуальні дорожні карти.Логіка проста: спочатку проводимо вимірювання та порівняльний аналіз, потім формуємо дорожню карту, впроваджуємо зміни й повторно оцінюємо результати.Лише повторне вимірювання дасть змогу зрозуміти, чи впроваджені рішення справді змінили досвід людей, а не просто збільшили кількість заходів у звіті. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ Чому ветерани й публічна служба досі не готові одне до одного

Відзнака має підтверджувати результат

У межах концепту також передбачено відзнаку «Ветерансько-дружня громада» з трьома рівнями зрілості.Однак така відзнака не має перетворитися на черговий статус, який можна отримати один раз і надалі використовувати в комунікаціях. Вона має підтверджуватися даними, досвідом ветеранів і готовністю громади регулярно переглядати власні підходи.Ветерансько-дружня громада — це не та, що назвала себе такою. Це громада, у якій ветеран або ветеранка може отримати зрозумілу інформацію, доступну та якісну послугу, коректне ставлення й реальну можливість впливати на рішення, що стосуються ветеранської політики.Тому рівень зрілості громади має бути не нагородою за добрі наміри, а відображенням її поточної спроможності та орієнтиром для подальшого розвитку.

Ветерансько-дружність має стати вимірюваною

Україні потрібна ветеранська політика, що спирається не лише на кількість програм і витрачених коштів, а й на зміни в житті людей.Ми маємо знати, чи зміг ветеран отримати допомогу. Скільки часу йому для цього знадобилося. З якими бар’єрами він стикнувся. Чи повернеться він до цієї установи знову. Чи порадить звернутися туди побратиму або посестрі. Чи відчув він повагу та довіру під час взаємодії.Саме такі запитання показують реальну якість роботи системи.Ветерансько-дружня громада починається не з правильного формулювання у стратегії та не з урочистого вручення відзнаки. Вона починається з досвіду конкретної людини.І якщо ми хочемо, щоб громади справді були готовими до повернення ветеранів і ветеранок, цей досвід потрібно не припускати, а системно вимірювати, аналізувати та змінювати.

Україна знову змінила інституційну конструкцію регіональної політики: після перебування у складі об’єднаного міністерства питання розвитку громад і територій повернули окремому відомству. Але саме собою створення міністерства ще не означає появи сильної регіональної політики.Цього разу ставки значно вищі. Війна й відбудова накладаються на підготовку України до членства в ЄС, де регіональна політика, політика згуртованості та здатність працювати зі структурними фондами потребують не лише профільного органу, а й координації рішень різних міністерств, стратегічного планування, відповідних кадрів і зрозумілих механізмів фінансування.Чи має нове міністерство достатній політичний мандат та інструменти для такого завдання? Які функції воно має реально виконувати, щоб не стати черговим результатом адміністративної реорганізації? І що Україні потрібно змінити в системі управління регіональним розвитком, аби громади й регіони були готові до правил і можливостей ЄС?

Чому чергова реорганізація нічого не гарантує

Із 2007 року орган, відповідальний за державну регіональну політику, пережив уже шість трансформацій: його створювали, об’єднували з іншими відомствами, змінювали назву та знову виокремлювали. Остання реорганізація відбулась у липні 2026 року, коли напрями інфраструктури та регіональної політики знову розділили. Постійна зміна конфігурації не сприяла формуванню стійкої професійної інституції, здатної послідовно формувати та координувати політику регіонального розвитку. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ Як бажання ручного розподілу коштів знищує прозорість у регіональному розвитку та відносинах з ЄС Офіційної оцінки повної вартості чергової реорганізації у відкритому доступі немає. Проте її ціна не зводиться до нових вивісок і переоформлення документів. Це формування апарату, передача майна, бюджетних програм і договорів, відновлення команд та втрата часу на новий розподіл повноважень. Водночас лише 2026 року через систему публічних інвестицій має бути розподілено 111,5 млрд грн, а загальні потреби України у відновленні на наступне десятиліття вже оцінюють у 588 млрд дол. Тому навіть кількамісячна втрата керованості може коштувати державі значно більше, ніж сама адміністративна реорганізація.Водночас, попри постійні трансформації самого міністерства, в Україні сформували рамкове законодавство для регіонального розвитку, досить подібне до європейського. Запроваджена система стратегічного планування на всіх рівнях адміністративно-територіального устрою загалом створила проєвропейську рамку планування розвитку.Проте міністерство так і не стало координаційним органом, який забезпечує синхронізацію різних галузевих політик на територіях. Так само не вдалося впровадити аналіз територіального впливу рішень міністерств, відомств та уряду.Це не абстрактна управлінська проблема. За оцінкою RDNА4, близько 72% прямих збитків припадало лише на шість областей — Донецьку, Харківську, Луганську, Запорізьку, Херсонську та Київську. За таких територіальних диспропорцій однакове для всієї країни рішення у сфері житла, транспорту, енергетики чи соціальної інфраструктури може не зменшувати, а поглиблювати нерівність між територіями. Саме тому урядові рішення мають проходити оцінку територіального впливу.Не запрацювала повною мірою й створена система стратегічного планування — через відсутність державних програм регіонального розвитку та стабільного й прогнозованого фінансування політики.У попередні роки ці проблеми передусім знижували ефективність державної регіональної політики. Тепер їхня ціна зростає: від спроможності цієї системи залежить уже не лише внутрішній розвиток територій, а й готовність України працювати за правилами регіональної політики ЄС. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ Оновлення Державної стратегії регіонального розвитку. Що профільне міністерство і Кабмін повинні врахувати насамперед

Чому цього разу ціна помилки значно вища

Україна перебуває у стані війни й водночас у прискореному темпі готується до вступу до Європейського Союзу.На цьому етапі, коли наша країна прагне якомога швидше закрити переговорні кластери, адаптація її законодавства та інституцій до вимог розділу 22 «Регіональна політика та координація структурних інструментів» потребуватиме значних зусиль і висококваліфікованих спеціалістів. Адже йдеться не лише про погодження законодавства із нормами ЄС, а й про спроможність держави планувати регіональний розвиток, програмувати використання коштів, управляти ними та контролювати їх використання.Це особливо важливо з огляду на майбутню участь України в політиці згуртованості ЄС та доступ до структурних фондів. Для громад і регіонів це означає необхідність працювати в системі, де стратегічне планування, визначення пріоритетів, підготовка проєктів і їхнє фінансування мають бути пов’язані між собою.Саме тут виникає проблема з реформою публічного інвестування, впровадженою у 2025–2026 роках. Під час її реалізації належно не врахували інтересів регіонального розвитку та підходів політики згуртованості. Як наслідок, виникли нові труднощі у фінансуванні регіонального розвитку та ризики для майбутнього доступу громад і регіонів до коштів структурних фондів ЄС.Варто зазначити, що широко розрекламована реформа управління публічними інвестиціями (УПІ) фактично підміняє логіку розвитку — від бачення й стратегії до завдань і програм — набором проєктів. Це не відповідає європейським підходам, за яких проєкт є лише одним з інструментів розв’язання проблеми й не обов’язково передбачає створення основних фондів. Український підхід концентрується навколо проєктів: бюджетним коштом мають фінансувати проєкти, що випливають не з програм, а із самостійних «середньострокових планів пріоритетних публічних інвестицій». Їхнє формування не передбачає ні широкої громадської участі, ні логіки реалізації стратегій через програми. «Спільне майбутнє»: досвід п’яти громад, важливий для всієї країни Наслідки цієї зміни вже можна вимірювати не лише кількістю нових процедур. 2025 року до Єдиного проєктного портфеля публічних інвестицій увійшло 787 проєктів, 304 з них було визначено пріоритетними, а фінансування з капітального бюджету отримали 92. Отже, спосіб формування портфеля та критерії відбору безпосередньо визначають, які потреби громад будуть профінансовані, а які залишаться тільки у стратегіях і планах.Додатковим ударом для регіонального розвитку стала зміна суті Державного фонду регіонального розвитку (ДФРР), який із джерела фінансування регіонального розвитку перетворили на програму публічних інвестицій.ZN.UАЧи є в Україні центральний орган виконавчої влади, спроможний забезпечити виконання цього комплексу завдань? І чи здатне новоутворене міністерство стати таким органом? Для цього потрібні політична підтримка, належне кадрове забезпечення та розуміння ролі міністерства в підготовці нашої країни до роботи з європейськими фондами.Схоже завдання постало перед Польщею під час підготовки до вступу до ЄС. 1996 року вона створила Управління Комітету європейської інтеграції (UКІЕ) — надвідомчий орган під керівництвом прем’єр-міністра зі значними повноваженнями, який згодом став основою для утворення спеціалізованого Міністерства регіонального розвитку.UКІЕ отримало можливість перевіряти урядові законопроєкти на відповідність праву ЄС (асquіs соmmunаutаіrе). Усередині відомства сформували команду аналітиків і юристів, які спеціалізувалися на європейському праві та переговорах із Брюсселем. Міністерство регіонального розвитку, своєю чергою, розробило правила управління коштами європейських фондів для воєводств.Польща вступила до ЄС 2004 року, а європейські структурні фонди стали одним із важливих інструментів її регіонального розвитку. Польський досвід у цьому контексті важливий передусім як приклад того, що підготовка до європейської регіональної політики потребує не лише законодавчих змін, а й інституції, здатної координувати роботу різних органів влади. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ Як науковці допомагають громадам знайти рішення для сталого розвитку

Міністерство є. Чи є в нього важелі?

Зниження статусу урядовця, який відповідає за регіональний розвиток, із рівня віцепрем’єра до міністра може створити додаткові складнощі у координаційній роботі міністерства.Адже регіональна політика є багатосекторальною й передбачає узгодження діяльності різних міністерств і відомств на територіях. Рішення у сфері економіки, фінансів, інфраструктури, енергетики, освіти чи соціальної політики по-різному впливають на розвиток конкретних регіонів і громад. Тому статус профільного міністра — це питання не лише його місця в урядовій ієрархії, а й спроможності забезпечувати таку міжвідомчу координацію.Одним з її інструментів є Міжвідомча координаційна комісія з питань регіонального розвитку. Її робота має забезпечувати узгодження діяльності органів виконавчої влади у формуванні та реалізації державної регіональної політики. Відповідно до постанови Кабінету міністрів України від 16 вересня 2015 року №714 (зі змінами), комісію за посадою очолює віцепрем’єр-міністр з відновлення України — міністр розвитку громад та територій.Натомість міністр новоутвореного міністерства не є за посадою віцепрем’єром, що може істотно обмежити координаційні можливості відомства. Тому постанова потребує змін.Окремий напрям, який потребує координації, — міжнародна технічна допомога. В Україні діє багато проєктів у сферах регіонального розвитку, місцевого самоврядування та відновлення територій, однак їхня діяльність не завжди узгоджена між собою та з державними пріоритетами. Міністерство мало б забезпечувати таку координацію, щоб міжнародні ресурси не створювали паралельних систем планування та реалізації політики. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ Спроможність має ціну. Чому громадам потрібен доступ до компетенцій Отже, проблема не в наявності окремого міністерства, а в його політичному мандаті та інструментах впливу на рішення інших органів влади.

Що потрібно змінити

Для посилення координаційної ролі міністерства необхідно переглянути статус і повноваження Міжвідомчої координаційної комісії з питань регіонального розвитку. Вона має стати майданчиком реального узгодження проєктів урядових актів, щодо яких між міністерствами є розбіжності та які впливають на розвиток територій, а також стратегічних документів — від секторальних стратегій до програми діяльності уряду.Окремим завданням має стати координація програм міжнародної технічної допомоги у сферах регіонального розвитку, місцевого самоврядування та публічного управління. Міністерство має зіставляти їх із державними пріоритетами, усувати дублювання та забезпечувати спрямування ресурсів на виконання регіональних стратегій.Не менш важливо впровадити оцінку територіального впливу урядових рішень. Для цього необхідно внести зміни до Регламенту Кабінету міністрів України: проєкти актів, що мають територіальний вплив, не слід розглядати без відповідної оцінки та перевірки їх узгодженості з європейськими підходами до політики згуртованості. Це потребуватиме належного кадрового забезпечення міністерства.Стратегічне планування на всіх рівнях має бути безпосередньо пов’язане з державними програмами регіонального розвитку, стабільним фінансуванням і системою публічних інвестицій.Окремого перегляду потребує зв’язок регіональної політики з новою системою публічних інвестицій. Потрібно вивести проєкти регіонального розвитку із заплутаних процедур, передбачених реформою УПІ, а ДФРР трансформувати не в програму публічних інвестицій, а у фінансову установу. Вона могла б не лише розподіляти бюджетні кошти між регіонами, а й акумулювати ресурси з різних джерел та надавати позики місцевим бюджетам для співфінансування проєктів, які реалізовуватимуть коштом ЄС. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ У повоєнній відбудові Україні важливо використовувати територіальний капітал громад: чому та як це зробити  Усі ці зміни мають перетворити нове міністерство з галузевого відомства на центр координації регіонального розвитку та підготовки України до політики згуртованості ЄС.Отже, питання сьогодні не в тому, чи потрібне Україні окреме міністерство громад і територій. Воно вже є, хоча після чергової реорганізації ще тільки формує власну інституційну спроможність. І на це знову витрачають час, якого в держави нині небагато. Головне питання — чи стане міністерство органом, здатним координувати регіональну політику, підготувати Україну до роботи з європейськими фондами та виконати завдання, заради якого його створили. 

Повномасштабна війна суттєво змінила транспортні потреби України. Внутрішня міграція, зміна логістичних маршрутів, необхідність швидкого відкриття нових рейсів і забезпечення мобільності населення потребують сучасної, гнучкої й ефективної системи організації пасажирських перевезень. Водночас доступ до ринку й надалі регулюється конкурсною моделлю, сформованою за інших економічних умов, яка дедалі менше відповідає сучасним викликам.
Громадська спілка «Асоціація автомобільного транспорту України», узагальнивши практичний досвід ліцензованих перевізників з усіх регіонів держави, дійшла висновку, що внутрішній ринок пасажирських перевезень потребує не окремих змін, а комплексної реформи. Її основою має стати перехід від конкурсної системи до заявницького принципу доступу на ринок, коли право здійснювати внутрішні перевезення визначатиметься не рішенням конкурсної комісії, а відповідністю перевізника вимогам законодавства.

ВАС ЗАЦІКАВИТЬ





Львів, Одеса, Дніпро, Харків, Київ — п’ять економік, які так і не стали однією країною



Конкуренція є фундаментом ринкової економіки. Вона стимулює інвестиції, оновлення рухомого складу, підвищення безпеки та якості транспортних послуг. Проте в чинній моделі перевізники часто конкурують не за довіру пасажира, а за право отримати маршрут шляхом проходження складних адміністративних процедур. Значні ресурси спрямовуються на підготовку конкурсної документації та проходження погоджень замість розвитку підприємств, впровадження сучасних технологій і підвищення якості перевезень.
Крім того, чинна (конкурсна) система створює додаткове адміністративне навантаження, знижує оперативність ухвалення рішень, ускладнює відкриття нових маршрутів і не забезпечує необхідної гнучкості в умовах швидких змін транспортних потреб країни. Будь-яка система, що значною мірою залежить від адміністративних рішень, також породжує ризики неоднакового застосування законодавства та негативно впливає на інвестиційну привабливість галузі.
Сучасна роль держави полягає не у визначенні переможців конкурсів, а у встановленні однакових правил для всіх учасників ринку, контролі за їхнім дотриманням і забезпеченні безпеки перевезень. Якщо перевізник має чинну ліцензію, технічно справні транспортні засоби, кваліфікований персонал, виконує вимоги законодавства та відповідає встановленим критеріям, відсутні об’єктивні підстави для проходження додаткової конкурсної процедури.
Саме тому Асоціація пропонує перейти до заявницького принципу доступу до ринку. Його суть полягає в тому, що перевізник через електронний кабінет подає заяву про намір здійснювати перевезення за визначеним маршрутом, після чого інформаційна система автоматично перевіряє відомості за державними реєстрами: наявність ліцензії, відповідність транспортних засобів установленим вимогам, необхідні документи та інші передбачені законодавством критерії. За умови їхнього дотримання право на здійснення перевезень формується автоматично, без проведення конкурсу та без ухвалення суб’єктивних рішень посадовими особами.

ВАС ЗАЦІКАВИТЬ





Коли Україна відкриє небо. Можливості й перепони для повернення цивільної авіації



Такий підхід не послаблює державного контролю, а навпаки, робить його ефективнішим. Органи влади зосереджуються на виконанні своїх основних функцій: контролі за безпекою перевезень, дотриманням ліцензійних умов, технічним станом транспортних засобів, режимом праці водіїв та якістю транспортних послуг, забезпечуючи прозорі й рівні правила роботи для всіх учасників ринку.
Водночас реформа має враховувати різну природу комерційних і соціальних перевезень. Комерційні маршрути повинні функціонувати за ринковими принципами, коли перевізники конкурують якістю послуг, безпекою, комфортом і вартістю перевезень, а остаточний вибір робить пасажир. Натомість соціальні маршрути, які забезпечують транспортне сполучення малонаселених або віддалених громад і є економічно нерентабельними, мають організовуватися за моделлю публічного замовлення.
У такій моделі органи державної влади або місцевого самоврядування визначають потребу у транспортному сполученні, формують умови надання послуг, встановлюють вимоги до їхньої якості та компенсують перевізнику економічно обґрунтовані витрати. Саме суспільство через державний або місцеві бюджети повинно фінансувати виконання соціальної функції, а не перекладати цього обов’язку на комерційних перевізників.
Такий підхід відповідає європейській практиці, забезпечує стабільне транспортне сполучення незалежно від рівня пасажиропотоку та дає можливість чітко розмежувати державне регулювання й ринкову конкуренцію. В умовах децентралізації саме територіальні громади найкраще розуміють транспортні потреби своїх жителів і можуть визначати необхідні соціальні маршрути, обсяги фінансування та вимоги до перевезень.
Запровадження цифрових інструментів, відкритих реєстрів, електронного кабінету перевізника, автоматизованої перевірки документів і цифрового контролю за виконанням перевезень забезпечить прозорість процедур, мінімізує людський фактор і значно скоротить адміністративні витрати як для держави, так і для бізнесу.

ВАС ЗАЦІКАВИТЬ





Найамбітніший урядовий план останніх років. І найзручніша лазівка його не виконати



Перехід до заявницького принципу створить зрозумілі, однакові та передбачувані правила роботи. Перевізники зможуть спрямовувати ресурси не на проходження складних конкурсних процедур, а на оновлення автобусного парку, впровадження сучасних технологій, підвищення безпеки та покращення сервісу. Це сприятиме інвестиційній привабливості галузі, розвитку добросовісної конкуренції, створенню нових робочих місць і збільшенню податкових надходжень.
Найбільшу користь від реформи отримає пасажир. Саме він, а не адміністративний орган, має визначати успішність перевізника. Конкуренція за довіру пасажирів стимулюватиме підприємства підвищувати якість обслуговування, дотримуватися графіків руху, оновлювати рухомий склад, впроваджувати цифрові сервіси та забезпечувати високі стандарти безпеки.
***
Отже, перехід від конкурсної моделі до заявницького принципу є  зміною не лише процедури доступу до ринку, а й самої філософії державного регулювання. Держава має забезпечувати рівні правила, ефективний контроль і безпеку перевезень, а право здійснювати господарську діяльність повинно залежати виключно від відповідності перевізника вимогам законодавства.
Така модель поєднує цифровізацію, дерегуляцію й ефективний державний нагляд, відповідає європейським принципам функціонування транспортного ринку та створює баланс інтересів держави, бізнесу, територіальних громад і пасажирів. Саме така реформа здатна забезпечити розвиток сучасного, прозорого та конкурентного ринку внутрішніх пасажирських перевезень в Україні.

Для підготовки цього тексту ZN.UА спілкувалося на умовах анонімності із представниками Державіаслужби, Украероруху, українських аеропортів, а також військовими та ізраїльськими експертами галузі.Ми наївно сподіваємося, що цивільні авіаперельоти повернуться в наше життя, щойно налагодиться безпекова ситуація. Ми назавжди забудемо про добові переїзди до аеропортів сусідніх країн, про непривітних прикордонників і годинні очікування. Ми щасливі повернемося в «Бориспіль», з яким пов'язано стільки спогадів про зустрічі та розставання перед гейтами, де на стійках реєстрації — SkyUр та Wіndrоsе, а на перонах стоять літаки МАУ із синіми соколами в жовтих колах.На жаль, так уже не буде. Українська цивільна авіація важко переживає тривалий простій і може не пережити, якщо терміново не взятися до роботи. Так, попри війну. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ Найамбітніший урядовий план останніх років. І найзручніша лазівка його не виконати Україна — одна з небагатьох темних плям на Flіghtrаdаr. Крім нас, чорніють лише непридатні для польотів Гімалаї. У світі зараз триває з пів сотні воєн — рекорд із часів Другої світової, тож мимоволі задумуєшся: чому небо в країнах, які переживають схожу біду, не закрите? Як працюють аеропорти Ізраїлю, чому практично не зупинявся аеропорт Янгона та як Іран уже частково відкрив свій повітряний простір для транзитних рейсів?Не тому, що ми скучили за небом, хоча дуже. Не тому, що мусимо добу їхати до аеропорту  Шопена замість години до «Борисполя». І не тому, що організувати логістику в багатомільйонній країні без авіації неможливо.Тому що простій — смерть для галузі, яка активно розвивалася, створювала робочі місця, додану вартість і була маркером цивілізованого суспільства. Що довше українська цивільна авіація в летаргії, то менше від неї лишається.Ми вже лишилися без національного перевізника: «Авіалінії Антонова» — вантажний перевізник, якому пасажирський напрямок доведеться починати з нуля. МАУ — банкрути, а їхні літаки більше не полетять. Wіndrоsе має за кордоном два літаки, тим і працює, аналогічно — SkyUр. Чи не в найкращому стані Skylіnе, що зберегла з десяток бортів в активній роботі та обслуговує чартерні напрямки в інших країнах. Але навіть повернувшись, на національного перевізника вона не замахнеться — на це потрібні десятки мільярдів доларів.Ми лишилися й без більшості аеропортів. До 24 лютого 2022 року в Україні працювало 14 аеропортів, шість із яких — «Бориспіль», «Львів», «Одеса», «Жуляни», «Харків», «Запоріжжя» — обслуговували 98% трафіку і генерували близько 2,5 млрд євро доходів (див. рис. 1–2). Наразі працюють лише «Бориспіль» і «Львів». «Харків» і «Жуляни» пошкоджені частково, «Одеса» й «Запоріжжя» зазнали суттєвих руйнувань. «Прильоти» були й по «Львову» з «Борисполем», відмінність лише в тому, що ці летовища державні, зберегли часткове фінансування, можуть одразу усувати пошкодження та загалом продовжують утримувати частково персонал і функціональність. Решті ж, навіть за умови відкриття неба, знадобляться роки на відновлення, пошук фахівців і, головне, інвестицій.Разом з інфраструктурою ми стрімко втрачаємо кваліфікований персонал. У «Жулянах», «Харкові», «Одесі», «Запоріжжі» та «Львові» бракує від половини до двох третин персоналу. Майже повністю вдалося зберегти працівників «Борисполя», але й там є відплив — то більший, що довше не працює аеропорт. Наприклад, «Бориспіль» домовився про співпрацю з Київським авіаційним інститутом, запропонувавши студентам майже дві сотні вакансій. Зустрічалися, мотивували молодь — і за результатами найняли вісьмох людей. Небажання працювати у фактично мертвій галузі зрозуміле.На рисунку 3 видно темп, яким відновлювався пасажиропотік головного аеропорту країни після ковідного локдауну: два роки, щоб вийти на дві третини допандемічного рівня — за наявності величезного відкладеного попиту, готової інфраструктури й без жодних безпекових ризиків.Диво, що після 52 місяців простою галузі ми досі маємо два аеропорти з інфраструктурою, яка працює, і збережених фахівців. Але вічно це диво не триватиме. Тим паче загроза з боку Росії нікуди не подінеться ні із завершенням гарячої фази війни, ні з підписанням будь-якого документа, що її фіналізує, — будь-яке зниження безпекових стандартів залишиться відкладеним у часі ризиком.Тож наче не так уже й принципово чекати завершення війни, щоб починати повертатися до цивільних польотів. Ідеї такі вже озвучувалися, завдання ставилися, робочі групи створювалися, досвід Ізраїлю переймався. Але… не летить.Щоб зрозуміти, чому, ми ознайомилися з концепцією підготовки до відкриття неба, причому вона розрахована як на старт уже зараз, буквально в умовах війни, так і на запуск після її «завершення». І тут не обійтися без лапок: варіативність завершення вкрай широка, Корейська війна юридично триває вже 76 років.

Поетапно стати на крило

Йдеться про дуже обережний і поступовий перехід до обмеженої роботи. Перший етап — технічні рейси з евакуації тих літаків, що застрягли в Україні після повномасштабного вторгнення. Тест системи управління ризиками, який заразом знизить страхові ризики та дасть можливість власникам зберегти літаки в робочому стані. Приклад МАУ, чиї літаки без обслуговування вже ніколи не полетять, доводить, як це важливо.Кілька таких вильотів і навіть один приліт уже здійснили. Першими ластівками стали турецькі військово-транспортні літаки, які привезли в Україну гуманітарну допомогу в ніч проти 24 лютого 2022 року й застрягли тут через закриття повітряного простору. Їх повернення до Туреччини готували вісім місяців.Далі підготовка займала щораз менше часу, і нині система готова до умовної регулярності таких польотів. Ризики помірні — літаків небагато, пасажирів вони не везтимуть, зате координація між усіма учасниками, задіяними в процесі, перевіряється на практиці.Майже всі, з ким ми спілкувалися, насамперед згадували аеропорт «Львів» як стартовий майданчик для пробних польотів. Аргумент суто географічний — він ближче до західного кордону. Щоправда, у разі масштабування експерименту цей же аргумент працює на користь «Борисполя»: відстань від львівського летовища до кордону настільки мала, що значною мірою нівелює перевагу перельоту як економії часу. Усе ж до «Борисполя» ближче добиратися з усіх регіонів, крім західних. Крім того, ситуація із захистом, укриттями, інфраструктурою, персоналом і резервним живленням у «Борисполі» краща. А базова готовність до роботи — вища.Загалом готовність аеропортів різна й упирається в інвестиційні потреби (див. таблицю) — не надмірні, але неможливі без упевненості інвесторів, що тут узагалі хтось літатиме. Наскільки все це готове насправді, ілюструє відповідь Державіаслужби на офіційний запит ZN.UА (див. документ): перевірки готовності тривають, але фінального висновку ще немає. Тобто цифри в таблиці — це те, що вже порахували, але не фіналізували.

Необхідні інвестиції для відновлення операційної готовності аеропортів, млн грн

 АеродромТермінал«Бориспіль»Інфраструктура готова до операційної роботи«Львів»«Жуляни»258,299,5«Харків»94,8114,2«Одеса»75,0100«Запоріжжя»89,2107,4Дані на березень 2026 року, скориговані відповідно до Звіту про стан аеропортової галузі 2023 року.Другий етап — відкриття простору для медеваків під прапором ООН та іншими атрибутами гуманітарної місії. Перехід можливий лише після успішного першого етапу, коли координацію доведено до ідеалу: тут ризикує вже не лише екіпаж, а й поранені пасажири.Третій етап — разові чартерні рейси й поступове розширення маршрутної мережі. Звучить нескладно, доки не замислишся, як влаштований захист аеропорту системами ППО. Зенітно-ракетні комплекси захищають аеропорт на всі 360 градусів, доки з нього нічого не вилітає, а щойно літак підіймається — цей сектор більше не захищений, робота ППО в ньому небезпечна, і в цей момент вразливі й літак, і сам аеропорт. Що більше таких секторів, то слабший базовий захист. Тому поступовість тут — ключовий фактор.Фахівці галузі кажуть, що інциденти неминучі — важливо навчитися правильно на них реагувати, поступово збільшуючи навантаження на систему керування ризиками.Протидія загрозам виглядатиме так: ще до вильоту Об'єднаний центр командування, оператор і аеропорт оцінюють небезпеки — від воєнних до погодних. На зльоті й посадці, найризикованіших відрізках, екіпаж у реальному часі тримає зв'язок із центром, а військові перебувають у стані готовності. Під час польоту, уже після набору висоти, зв'язок і оцінка ризиків тривають. Якщо щось трапляється, цивільний диспетчер передає керування військовому колезі, який відводить літак у безпечний сектор, і далі вступає ППО. У режимі польоту такий маневр можливий і умовно безпечний. Інша справа — зліт і посадка: ці 15–20 і без того ризикованих хвилин в умовах повітряної загрози стають найризикованішими.Лише після успішного третього етапу можна переходити до фінальної стадії — регулярних перевезень. Це буде дуже обмежене сполучення: не більше двох рейсів на годину, тільки вдень, лише за ідеальних погодних умов. Але це вже повноцінний крок до нормального життя, важливий сигнал для авіарегулятора, страховиків і перевізників — і для людей. А головне — крок до відновлення галузі: відпрацювавши систему управління ризиками в одному аеропорту, її можна масштабувати на інші. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ Україна-2042. Стратегія за два мільйони, розчарувань на мільярди, перспективи нульові Так, у нас наразі вже нема кому літати, але охочі знайдуться, навіть попри воєнні загрози. Україна — цікавий ринок із населенням щонайменше у 25 мільйонів, із прогнозовано стабільним попитом на перельоти до/з країн ЄС «до родичів на свята», з величезним відкладеним попитом і цілковитою відсутністю конкуренції з боку місцевих перевізників. Дуже цікавий ринок, особливо для компаній із країн з політичним імунітетом від російських атак, як-от Китай, Туреччина чи ОАЕ. Ба більше, вони зацікавлені у співпраці, й переговори з такими перевізниками тривають, от тільки веде їх не уряд.

Мінімальна вмотивованість за високих ризиків

Уряд застряг на підготовці Стратегічної концепції, як без неї. Документ ще в роботі, але нам вдалося ознайомитися з робочим варіантом. Попри назву, документ стратегічного кута огляду не дає. Втім, по-перше, він ще в роботі й може бути доповнений; по-друге, його цінність — у консолідації всіх можливих загроз, без усунення яких навіть технічна евакуація порожнього літака неможлива.Найслабше місце — координація. Причому за будь-яких сценаріїв розвитку. Процес потребує тісної взаємодії багатьох відповідальних: військових, Державіаслужби, Украероруху, аеропорту, екіпажу, авіакомпанії, страхувальника, лізингодавця та, зрештою, уряду, за яким фінальне рішення. Що більше відповідальних, то менше координації, а зацікавленість учасників дуже різна.Військові, якщо буде наказ, його виконають. Але сприймають відкриття неба для цивільних перельотів як зубний біль під час мігрені: відповідальність шалена, будь-який неуспіх — їхній, усі здобутки — чиїсь.Державіаслужба — на бюджетному утриманні, на яке завантаженість повітряного простору не впливає. Украерорух від неї відрізняється лише джерелом фінансування — донорськими коштами, тож коматоз галузі його теж не бентежить. Уряд згадує про ідею щоразу, як про неї згадує президент. Але будемо відверті: і для творців «єБачка», і для їхніх наступників завдання надто комплексне. Насправді зацікавлені у відкритті хоч якихось перельотів тільки самі аеропорти, яким несила бачити занепад галузі.Отже, ми підходимо з мінімальною вмотивованістю до завдання запобігти максимуму ризиків. Перелік не вичерпний, але вже достатній для скепсису.Інформаційні. Під цим текстом збереться чимало коментарів про небезпеку польотів під час війни. На зустрічі з передання ізраїльського досвіду українським урядовцям один із представників Ізраїлю справедливо зауважив, що залізничні перевезення «під шахедами» мало чим відрізняються від авіаперельотів за тих самих умов. Ба більше, в поїзді зазвичай людей значно більше, а маневреність поїзда практично нульова. Але ж Укрзалізниця працює.Бо земля близько, для пасажирів безцінна навіть примарна можливість «вискочити і пересидіти в лісосмузі» атаку безпілотників. В авіації такої можливості немає, люди здебільшого бояться літати навіть за найсприятливіших умов. Що вже казати про реалії сьогодення. Не використати цього страху в ІПСО неможливо, і наслідки не забаряться.Кібератаки. Системи управління повітряним рухом, навігаційне обладнання, бронювання квитків — усе це цілі. Досить на кілька годин вивести з ладу зв'язок диспетчера з бортом чи систему ідентифікації — і про перельоти можна забути, навіть якщо жоден «Шахед» не підлетить до аеропорту. Гібридна війна не потребує ракети там, де вистачає одного фішингового листа.Енергетичні. Далеко не всі аеропорти мають достатні системи резервного живлення. Диспетчерська вежа без електрики — миттєва зупинка всього руху, за яку відповідає вже не пілот і не військові, а генератор, який не встигли купити чи обслужити. Ворог б'є по енергетиці системно, і аеропорт тут така сама точка вразливості, як підстанція чи котельня. Наразі лише одне летовище має вдосталь резервного живлення на екстрений випадок.Страхові та лізингові. Більшість страховиків і лізингодавців уникатимуть воєнних ризиків. Але хтось таки літає над Ізраїлем, близькосхідними країнами, Іраном і навіть Сомалі. У них воєнні ризики вже давно прораховані й вони до них готові. Так, напевно, Lufthаnsа чи Аіr Frаnсе в Україну не підуть. Але ми вже згадували, що зацікавитися нашим ринком можуть компанії з «політичним імунітетом» до росіян — з КНР, Туреччини, ОАЕ та, може, й зі США. Утім, на офіційний запит ZN.UА щодо проблем страхування в профільному міністерстві відповіли обтічно: триває взаємодія з міжнародними брокерами щодо перерахунку обсягів страхування з урахуванням воєнних ризиків — без конкретних умов чи назв партнерів.З відповідальністю все чіткіше: за безпеку польоту юридично відповідає авіаперевізник (стаття 10 Повітряного кодексу), а розслідувати інцидент буде експертна установа, яка провини не встановлює — це прерогатива слідства і суду. Утім, перший інцидент надовго відлякне як пасажирів, так і тих перевізників, що згодяться тут працювати. Тож ми підходимо до головної групи ризиків.Воєнні. Головна загроза — не підступний ворог: реагування на неї відпрацьовується до дрібниць. А от що робити з frіеndly fіrе — питання. Вогонь по своїх через помилку ідентифікації супроводжує всі війни. Сучасні технології зводять його до мінімуму, але не дають стовідсоткових гарантій. Особливо за наявності мобільних вогневих груп із переносними ПЗРК. Так, на крейсерській висоті великого літака «з плеча» не вразити, але є зльоти й посадки. Коли Михайло Федоров очолив Міноборони, його приголомшила як величезна кількість мобільних вогневих груп, так і мінімальна їхня керованість. А що робити з «гаражним РЕБом», який винахідники-раціоналізатори взагалі можуть випробовувати, не ставлячи до відома військове командування? Аеропорти підтверджують — такі випадки є та завдали їм чимало клопоту.Тут координація — буквально безцінна складова.Координатор процесу існує. Цього літа з'явився новий орган — Міжвідомчий центр координації використання повітряного простору та діяльності цивільних аеропортів, що об'єднав дев'ять відомств — від Служби зовнішньої розвідки та ГУР Міноборони до Нацполіції й Нацгвардії. Що ширше представництво на нараді, то менше шансів, що вона щось вирішить, зате відповідальність розмазується найтоншим із можливих шарів.На пряме запитання ZN.UА про конкретні кількісні показники, які уряд вважав би доказом достатнього зниження ризику, у Мінрозвитку конкретики не дали: Державіаслужба із робочою групою з представників ЦОВВ, правоохоронних і розвідувальних органів «постійно оцінює» рівень загрози.Важливо: Україна самостійно ухвалює рішення про відновлення цивільних польотів.

Коли Україна може відкрити небо, на думку ІКАО

ІКАО має методичні рекомендації (Dос 10084), як держави повинні ухвалювати рішення про відновлення цивільних авіаперевезень над зонами конфліктів. Документ дає чіткий алгоритм, який ми маємо застосувати.Хто ухвалює рішення. Відповідальність — на державі, яка обслуговує повітряний рух у власному просторі: рішення про відкриття неба не потребує «дозволу ззовні». Україна сама відстежує рівень загрози, створює цивільно-військовий орган для нагляду за спільним використанням простору та обмінюється розвідданими із сусідніми державами та ІКАО.Головний принцип — не разове рішення, а безперервний цикл. Замість очікування «миру» ІКАО пропонує постійний моніторинг: збір інформації про загрозу, оцінку вразливості, напрацювання рішень та їхній перегляд у разі змін.Критерії безпечного відновлення польотів — ознаки, за якими можна судити про зниження ризику, навіть якщо загроза не зникла повністю:

стійке зниження інтенсивності бойових дій, підтверджене припиненням ударів по аеропортах;відведення засобів ураження великої дальності від маршрутів і аеродромів або, навпаки, розгортання надійної ППО з чіткими протоколами;перемовини й режим припинення вогню, підкріплені реальними діями: відведенням військ, зняттям бойової готовності з авіації та ППО, гарантіями безпеки;спроможність аеронавігаційних служб видавати оперативні повідомлення, оновлювати документацію, відновлювати диспетчерське обслуговування та стеження за повітряним рухом;справність інфраструктури аеропортів;оновлений план дій на випадок надзвичайних ситуацій;поетапне відновлення без інцидентів: спершу внутрішні рейси чи суміжний простір, лише потім повне відкриття.

Відкриття має бути поетапним, а не одномоментним. ІКАО застерігає: навіть за сприятливих умов держави запроваджують тимчасові обмеження (за висотою, маршрутами, типами рейсів), які поступово звужують чи розширюють залежно від накопиченої довіри.Попри те, що весь повітряний простір України офіційно віднесений до конфліктної зони з високим ризиком і закритий для всіх, крім державних суден, ІКАО не вимагає повного зникнення загрози з боку Росії — лише зниження ризику до прийнятного рівня, підтвердженого вимірюваними показниками. На жаль, ми не бачили їх у жодному документі, проєкті чи офіційній відповіді.Тобто теоретично цивільна авіація може відновитися й без формального завершення війни — за умови стійкого тренду на деескалацію, дієвої системи ідентифікації повітряних суден і поетапного контрольованого відкриття простору. Так, з деескалацією останнім часом складно, як і з ППО, що прямо впливає на бажання військових відкривати небо цивільним.Утім, це не причина не готуватися взагалі. Буквально що раніше ми почнемо, то більше залишиться від української цивільної авіації.Роботи чимало — від інфраструктури й персоналу до переговорів із перевізниками, страховиками та лізингодавцями. Паралельно цілком реально відпрацьовувати координацію на спорадичних технічних та евакуаційних рейсах за згаданим поетапним планом. Це суттєво зекономить час на повернення до нормальної роботи та підживить галузь, яка на межі, хоча може генерувати мільярдні прибутки.Ми вже залишилися без національного перевізника, літаків, великої кількості цінних фахівців і значної частини інфраструктури. Погодьтеся, ситуація варта більшої уваги, ніж мляві щоквартальні засідання без очевидного поступу. Уряд мусить докласти максимум зусиль, щоб не втратити всього остаточно.

У 2022–2024 роках правоохоронці активно «штормили» оборонні компанії. Потім настало затишшя: кількість кримінальних проваджень за стттею191 Кримінального кодексу України у сфері мілтеху зменшилася в рази. Ніби галузь отримала негласний імунітет: можливо, держава усвідомила її критичну важливість для фронту, а можливо, існувала пряма політична вказівка не чіпати оборонного сектора. Однак 2025-го та на початку 2026 року такі справи виникали точково й значно рідше, ніж у гарячий період 2022–2024 років.Логіка проста і водночас тривожна: українські оборонні компанії за кілька років великої війни перетворилися зі стартапів і волонтерських ініціатив на системних гравців великого ринку з мільйонними контрактами, інвестиціями й тисячами співробітників. Масштабування виробництва призвело до посиленої уваги правоохоронних органів, бо, виявляється, до них теж можна прийти.Мотиви такої уваги можуть бути різними — від розслідування реальних порушень до спроб тиску, перерозподілу контрактів або впливу на власників бізнесу. Проте загальна тенденція очевидна: оборонну галузь почали сприймати як звичайний великий бізнес із податковими ризиками, пов’язаними контрагентами та підозрами у змовах. Державний оборонний контракт у цій системі став окремою й особливо зручною точкою входу для кримінальних проваджень. 

Нова хвиля тиску на мілтех

У липні 2026 року великими оборонними виробниками прокотилася хвиля обшуків. Найрезонанснішим епізодом стали обшуки в одного з найбільших українських виробників Vyrіy Іndustrіеs. Масштаб операції став сигналом для всього сектора: період негласного імунітету для оборонних виробників, схоже, завершився. 

Що правоохоронці ставлять у провину виробникам

Правоохоронці йдуть перевіреним класичним шляхом — тим, який вони вміють відпрацьовувати роками: державні оборонні контракти, коли підприємство постачає армії свою продукцію за бюджетні кошти.На тактичному рівні це виглядає просто. Правоохоронці приходять з обшуком, паралізують роботу підприємства і в результаті нібито демонструють суспільству публічний сигнал: раз прийшли, значить, до компанії є обґрунтовані претензії. Хоча на цьому етапі їхньої обґрунтованості ще ніхто не довів. Утім, пояснити логіку деяких дій складно.Водночас сам факт обшуку вже створює для підприємства репутаційні, операційні та фінансові проблеми. Фактично компанія змушена доводити свою добросовісність уже після того, як її роботу частково або повністю паралізували.На стратегічному рівні в основі більшості претензій лежить одна й та сама догма: маржинальність за оборонним контрактом не має перевищувати 25%. І слідство намагається довести, що калькуляція собівартості продукції, яку зробив бізнес, є завищеною, а отже, компанія завдала державі збитків.Слідчі детально аналізують, що саме компанія включила у вартість виробу. Якщо правоохоронці вважають, що частину витрат включили необґрунтовано, то різницю можуть трактувати як збитки, завдані державі. Однак проблема полягає в тому, що виробництво оборонної продукції значно складніше за просту формулу «вартість комплектуючих плюс націнка». Компанії витрачають кошти на розроблення, тестування, сертифікацію, логістику, утримання команди, оренду приміщень, безпеку виробництва та адаптацію виробів до потреб конкретних підрозділів.Більшість суперечок зазвичай розвивається за такими основними сценаріями.Адміністративні та непрямі витрати (зарплата персоналу, оренда, логістика, юридичний супровід чи обслуговування обладнання тощо). Спір про те, чи можна їх включати до собівартості продукції. Те, що для бізнесу є необхідними витратами на виробництво, у кримінальному провадженні може трактуватися як штучне завищення ціни.Ринкова ціна комплектуючих. Слідство перевіряє, чи закуповувала компанія компоненти за ринковими цінами, або ж, можливо, свідомо переплачувала пов’язаній структурі (пов’язаному з компанією ФОПу або пов’язаному підприємству), щоб потім якимось чином отримати з цього вигоду.Особливу увагу привертають операції з пов’язаними компаніями, закордонними постачальниками. Правоохоронці можуть припускати, що виробник свідомо купував комплектуючі дорожче в підконтрольної структури, щоб вивести частину коштів або збільшити собівартість кінцевого продукту.Легалізація коштів. Далі слідство намагається «дотягнути» справу до відмивання — досліджує, як компанія використовує зароблені гроші, шукає фіктивні операції чи операції з ФОПами, перевіряючи, чи стоять за ними реальні послуги.Класичну, давно відпрацьовану на цивільному бізнесі, схему мислення просто переносять на галузь, яка живе за зовсім іншими правилами. 

Проблема не в тому, що перевіряють, а в тому, як

Якщо оцінювати загалом усі кримінальні провадження та претензії до компаній мілтеху, які є зараз, то це виглядає як явно некваліфікована робота.Правоохоронці системно не враховують специфіки оборонного виробництва:

не орієнтуються у вимогах ДСТУ та військових стандартах;намагаються інкримінувати податкові порушення, по суті, не розуміючи механіки та ставок оподаткування в цій ніші;застосовують класичні підходи, сформовані під час розслідування справ за статтею 191 ККУ, до специфічної ніші оборонного сектора.

Тобто мислять категоріями «якщо гроші перераховано, повернути їх не можна». Але оборонний ринок давно живе за іншою логікою: тут перемагає той, хто здатний зробити якісний виріб дешевше і продати його через маркетплейс чи інший канал держзакупівлі, а не той, хто одного разу зафіксував ціну й більше до неї не повертається.Показовий приклад — механізм зміни ціни за тривалим контрактом. Вартість комплектуючих для дронів може і зростати, і падати протягом дії контракту. Щоб врахувати такі коливання, договори передбачають механізми повернення невикористаних коштів державі або постачання додаткової кількості товару на суму, що залишилася після зниження фактичної вартості. Це нормальна узгоджена практика галузі. Але слідство цього не розуміє й трактує подібні розрахунки як ознаку схеми, а не як штатний фінансовий механізм оборонного контракту.Така некваліфікованість — не тільки проблема бізнесу. Вона підтверджується й ззовні: у публічному полі навколо справ Vyrіy Іndustrіеs та «Української бронетехніки» фіксують обшуки без ухвал суду, супровід анонімними телеграм-каналами, які знали деталі ще до офіційної комунікації правоохоронців, «викривальні» матеріали від структур на кшталт ГО «Нон-Стоп Україна» — усе це більше нагадує інформаційний тиск, ніж об’єктивне розслідування. 

Враження «великого розподілу ринку»

Сукупність усіх цих факторів — некваліфіковані претензії, тактика паралічу роботи через обшук замість точкового доказування, інформаційний супровід через анонімні канали, справи, які «живуть» роками незалежно від доказової бази, — створює відчуття, що держава ініціювала великий перерозподіл ринку саме тоді, коли це найменше потрібно. Галузь щойно почала виходити на міжнародні контракти, залучати іноземних партнерів та інвестиції, і кожен новий обшук б'є не лише по конкретній компанії, а й по довірі до українського мілтеху загалом. 

Що робити компаніям уже зараз

Готуватися потрібно на обох рівнях одночасно.На тактичному — підготовка до самого факту обшуку. Команда повинна знати алгоритм поведінки під час слідчих дій, документи й техніка мають бути організовані так, щоб їх можливе вилучення не зупиняло виробництва. Кожен день простою в мілтеху — це втрати фронту.На стратегічному рівні — превентивний аудит кримінальних ризиків. Хоч як дивно це звучить для сектора, для якого швидкість постачання, якість виробу й безперебійна підтримка фронту завжди були пріоритетнішими за бюрократичне оформлення кожного кроку, саме документальна дисципліна зараз стає питанням виживання бізнесу. Часто підприємство ухвалює правильні бізнес-рішення, але оформлює їх так, що за документами у слідства з'являється формальна підстава для претензій. Навіть якщо по суті компанія не зробила нічого протиправного.Правовий захист і комплаєнс для мілтеху — це вже не розкіш і не другорядна витрата, а базова умова того, щоб залишитися в грі на ринку, який щойно навчився заробляти й саме тому став цікавим не лише інвесторам, а й правоохоронцям.

Коли йдеться про євроінтеграцію, урядовці зазвичай звітують про відсотки гармонізованого законодавства та складні макроекономічні критерії. Проте справжня готовність держави до вступу до Європейського Союзу вимірюється значно простішими речами — здатністю захистити життя та здоров'я власних громадян. Саме охорона здоров'я та якість довкілля є тим безкомпромісним лакмусовим папірцем, який показує Брюсселю нашу реальну, а не паперову євроінтеграційну зрілість.Однак саме тут Україна ризикує спіткнутися на шляху до членства. Одним із наріжних каменів цієї системи є Директива 2014/40/ЄС, яка детально регулює процеси виробництва, презентації та продажу тютюнових і пов'язаних із ними виробів. Головна мета цього масштабного європейського документа — встановити єдині, безкомпромісні правила для держав-членів, спрямовані на захист населення, насамперед дітей і молоді, від руйнівної шкоди тютюну та нікотину. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ Кіно та сигарети. Що втратили фільми разом із тютюновим димом

За що Брюссель може нас «похвалити»

Протягом останніх кількох років Україна продемонструвала вражаючу динаміку і зробила суттєвий крок назустріч суворим європейським стандартам. Головним рушієм цієї реформи стало ухвалення базового антитютюнового закону №1978-ІХ, який заклав основу для масштабної адаптації положень Директиви 2014/40/ЄС.Найпомітнішим і візуально відчутним досягненням стало впровадження сучасних європейських вимог до маркування тютюнової продукції. Відтепер, як і в будь-якій країні ЄС, на пачках сигарет потрібно розміщувати реалістичні комбіновані медичні попередження (страхітливі фотоілюстрації хвороб разом із попереджувальним текстом), що займають щонайменше 65% площі пачки.Окрім цього, український законодавець значно розширив інструментарій захисту: запровадив суворі вимоги до повного розкриття інформації про склад тютюнової продукції та інгредієнти; встановив чіткі правила щодо електронних сигарет і контейнерів для заправки; цілком заборонив продаж сигарет із характерними смаковими ароматизаторами (фруктовими, ментоловими тощо), які традиційно використовувалися індустрією як маркетинговий гачок для залучення підлітків до куріння.Водночас відбулася докорінна реформа законодавства щодо захисту населення від пасивного куріння. Україна кардинально розширила перелік громадських і робочих місць, які мають бути на 100% вільними від тютюнового диму. Найважливішим кроком тут стало  юридичне прирівнювання електронних сигарет, вейпів і новітніх пристроїв для нагрівання тютюну (ТВЕНів) до класичних сигарет. Будь-які ілюзії щодо «безпечного куріння» електронок у приміщеннях зруйнували на законодавчому рівні, що  відповідає рекомендаціям Всесвітньої організації охорони здоров'я (ВООЗ).Особливе місце у стратегії бездимного майбутнього посідає сфера освіти. Стаття 13 закону України №2899-ІV безапеляційно забороняє куріння, включно з використанням будь-яких електронних пристроїв і кальянів, у закладах освіти та на всій їхній території. Проте держава пішла далі: оновлений Закон України «Про освіту» поклав на кожного педагогічного працівника почесний, але водночас суворий юридичний обов'язок — власним прикладом формувати у дітей і студентів прагнення до здорового способу життя. Тобто вчитель чи професор більше не має права демонструвати нікотинову залежність, адже його авторитет є інструментом виховання. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ П’ять кроків до ЄС: чому героїзму недостатньо для вступу України до Євросоюзу

Хімічна пастка у шкільних портфелях

Утім, написати якісний європейський закон — це лише половина справи; набагато складніше забезпечити його неухильне виконання на практиці. Аналітичні звіти Центру громадського здоров'я (ЦГЗ) демонструють тривожну тенденцію. Попри солідну нормативну базу, у закладах громадського харчування (барах, ресторанах, нічних клубах) та на зупинках громадського транспорту і надалі фіксують масові порушення заборони куріння.Крім того, останні роки ознаменувалися агресивним вибухом популярності нових нікотинових продуктів, які часто залишаються поза фокусом чинного законодавства. Особливе занепокоєння викликають яскраві одноразові електронні сигарети на тисячі затяжок, дизайн і смаки яких очевидно орієнтовані на молодь, а також продукти на основі синтетичного нікотину й нікотинові подушечки (паучі), які підлітки вживають непомітно для дорослих просто під час уроків.Офіційна експертно-аналітична позиція МОЗ щодо електронних сигарет і вейпів, а також дослідження ЦГЗ України щодо негативного впливу на здоров'я дітей і молоді максимально чіткі: електронні сигарети не можна вважати безпечними виробами, особливо коли йдеться про дітей і молодь. Для неповнолітніх вони становлять високий ризик швидкого формування нікотинової залежності та негативного впливу на здоров'я. Це високотехнологічна пастка, яка завдає колосальної шкоди дитячому організму, провокує швидке формування важкої залежності, токсичні ураження легеневої тканини та розлади центральної нервової системи.Досвід країн ЄС доводить: жоден крок із посилення антитютюнового регулювання не дається легко. Кожна спроба обмежити продаж чи рекламу нікотину супроводжується колосальним за масштабами й фінансуванням лобізмом з боку транснаціональних тютюнових корпорацій.Так, під час ухвалення Директиви 2014/40/ЄС гіганти індустрії розгорнули масштабну юридичну війну, оскаржуючи її норми в судах і запевняючи, що обмеження ароматизаторів і великі графічні попередження знищать конкуренцію, порушать права інтелектуальної власності та призведуть до краху економіки. Проте Суд Євросоюзу ухвалив історичне рішення, повністю відхиливши позови тютюнових компаній і підтвердивши абсолютну законність та пропорційність Директиви.Суд чітко зафіксував фундаментальний принцип європейського права: захист життя та здоров'я людей має безумовний пріоритет над будь-якими комерційними, фінансовими чи корпоративними інтересами. Цей урок надзвичайно повчальний для українського політикуму та суспільства, де лобісти й досі намагаються гальмувати корисні ініціативи під виглядом «турботи про наповнення бюджету». ВАС ЗАЦІКАВИТЬ Євроінтеграція в освіті очима 190 тисяч учителів, батьків і управлінців

Гармонізація з європейськими стандартами

Україна вже довела, що здатна ухвалювати прогресивні рішення у сфері контролю над тютюном. Наша нормативна база стала значно ближчою до стандартів ЄС. Проте, щоб завершити цей шлях і виграти війну за здоров’я нації, громадянське суспільство та експертне середовище мають об’єднатися навколо адвокації чотирьох стратегічних напрямів.Передусім необхідно ліквідувати законодавчі прогалини щодо синтетичного нікотину та нікотинових подушечок (паучів), а також суттєво посилити регулювання обігу одноразових електронних сигарет. Насамперед ідеться про повну заборону їхнього продажу неповнолітнім, дієвий контроль за дотриманням вікових обмежень, заборону маркетингових практик, орієнтованих на дітей і молодь, а також врахування екологічних ризиків, пов'язаних з утилізацією літієвих батарей.Водночас потрібно негайно реанімувати державний контроль: повернути Держпродспоживслужбі право на реальні перевірки за скаргами громадян, запровадити дієвий моніторинг закладів і суттєво підвищити штрафи для порушників. Не менш важливий безкомпромісний захист дітей — від перекриття неконтрольованого продажу нікотинових гаджетів в Інтернеті до суворого дотримання бездимного середовища в закладах освіти та формування культури «власного прикладу» серед педагогів.І нарешті, Україна повинна діяти на випередження, тримаючи руку на пульсі оновлень Єврокомісії та синхронізуючи своє законодавство з новітніми підходами ЄС без багаторічних затримок. Євроінтеграція — це не одноразова акція з голосування за красиві законопроєкти, а щоденна спроможність держави захищати своїх громадян.

У найтяжчі часи, коли ринок сам не дає ради викликам, держави вмикають свої потужні «насоси», а саме — промоційні банки та установи розвитку. Вони мобілізують внутрішні ресурси, міжнародну допомогу і приватний капітал, поступово створюючи умови для відновлення та зростання.Мірилом їхньої ефективності є не освоєні бюджетні кошти, а те, що залишилося після їхнього використання: робочі місця, нове житло, дороги, виробництва, експорт, інвестиції.Україна опинилася саме в такій ситуації. Потреба в установах розвитку очевидна, і вони в нас уже є. Але виникає незручне запитання: чи справді вони виконують функцію розвитку, заради якої створювалися?

Коли «насос» перетворюється на касу

Є просте правило економічної політики: в умовах надзвичайного ризику приватний капітал стає надто обережним. Банки не готові брати на себе довгострокові й воєнні ризики, інвестори теж не фінансують проєктів із горизонтом у десять років, якщо незрозуміло, хто нестиме перший збиток.Саме тут і потрібна установа розвитку.Її завдання — не замістити собою ринок, а зробити можливим те, чого ринок сам зробити не може: взяти на себе частину ризику, структурувати проєкти, надати гарантії, залучити міжнародні ресурси й повернути в економіку приватні гроші. Інвестиції в Україну гальмує влада різних рівнів У Німеччині цю роль відіграє КfW, у Польщі — ВGК, у Франції — Вріfrаnсе та Саіssе dеs Déрôts. Це не просто «державні банки, які видають дешеві кредити». Це архітектори фінансового ринку. Їхня головна функція — перетворювати державний ресурс і довіру до держави на значно більший обсяг інвестицій.Україна вже має елементи такої системи. Є Укрфінжитло, через яке реалізується «єОселя». Є Держмолодьжитло. Є Національна установа розвитку (НУР), створена на базі колишнього Фонду розвитку підприємництва.З 1 січня 2026 року НУР офіційно запрацювала. Закон «Про Національну установу розвитку» визначає її як неприбуткову фінансову установу з особливим статусом, покликану сприяти економічному та соціальному розвитку й відновленню України. Закон передбачає фінансування, гарантування, реалізацію програм розвитку та підтримку тих цільових груп, які через недосконалість ринку не можуть отримати фінансування на доступних умовах. Тобто на папері ми вже майже прийшли до європейської моделі.Однак є проблема — українська фінансова архітектура значною мірою залишилася старою.Держава виділяє бюджетні кошти, установи запускають пільгове кредитування або компенсацію ставки, кошти доходять до кінцевого отримувача, і на цьому фінансовий ланцюг часто закінчується. Це не розвиток, а простий розподіл ресурсу.У справжній моделі розвитку бюджетна гривня має бути лише першим внеском у значно більший фінансовий ланцюг. Держава може надати гарантію, покрити перші втрати (fіrst-lоss), забезпечити дешеве довгострокове фондування, структурувати портфелі. А далі в систему повинні зайти банки, міжнародні фінансові організації, інвестори та ринок капіталу. Голову Держагентства з відновлення Сухомлина планують звільнити — депутат Одна гривня державного ризику має породжувати кілька гривень інвестицій. Інакше ми не залучаємо приватного капіталу, а витісняємо його.

«єОселя»: житлова програма чи інструмент відновлення?

Найпоказовіший приклад — житло.В Україні мільйони людей втратили житло або були змушені залишити свої домівки. Особливо це стосується жителів окупованих і зруйнованих промислових регіонів. Для них житло — це не просто фінансовий актив, це умова інтеграції в нову громаду, повернення до нормального життя і, зрештою, відновлення економіки територій, які прийняли переселенців. Саме тому державна іпотека могла б бути не лише житловою, а й регіональною та промисловою політикою.Проте статистика «єОселі» демонструє значну концентрацію кредитування в Києві та Київській області. Сам собою цей факт не означає, що програма неправильна. Але він порушує принципове запитання: чи використовує держава дефіцитний довгостроковий ресурс там, де його суспільна віддача максимальна?Якщо людина у відносно благополучному регіоні могла б отримати ринкову іпотеку, але додатково отримує значну державну субсидію, держава фактично допомагає профінансувати житлову операцію.А якщо та сама гривня допомагає інженеру з Бахмута придбати житло в громаді, де потрібні працівники, споживачі, діти в школах і платники податків, це вже зовсім інша економічна віддача. «єОселя» на межі. Чому державна іпотека може стати проблемою вже 2027 року Один кредит — це квартира. Але переїзд людини з окупованої території — це також новий працівник, ще один платник податків, споживач, попит на послуги та людський капітал для громади.Отже, питання не лише в тому, скільки іпотек видано. Питання в тому, яку економіку ми відновлюємо за допомогою цих іпотек.

НУР: установа розвитку чи ще один оператор програм?

З Національною установою розвитку ситуація ще цікавіша. Закон орієнтує її на кредитоспроможні підприємства, які мають потенціал для розвитку української економіки або працюють у пріоритетних сферах, але через недосконалість ринку не можуть отримати доступне фінансування. Це дуже близько до класичного мандата промоційного банку. Ба більше, закон закладає для НУР саме модель другого рівня — роботу через банки-партнери, а не пряме кредитування. Тобто правильну логіку вже прописано; питання лише в тому, чи не сповзе виконання назад до звичного роздавання коштів.Однак тоді виникає запитання: релокаційні гранти й ваучери існують, а де масштабний фінансовий інструмент — портфельні гарантії, fіrst-lоss, довге фондування для підприємств, які переміщують виробництво зі сходу України?Підприємство з Харкова, Запоріжжя, Донецької чи Луганської області може потребувати обладнання, нових приміщень, найму людей і кредиту на 7–10 років.Комерційний банк, звісно, бачить іншу картину: недостатнє забезпечення, довгий строк окупності та воєнний ризик.І тут має з'явитися Національна установа розвитку. Але не зі своїми кредитами, а взяти на себе перші 10–20% портфельного ризику, а банки профінансують решту. Може також гарантувати частину портфеля релокованих виробництв. Може разом із ЄІБ, ЄБРР, Світовим банком та іншими партнерами залучити довгостроковий ресурс і передати його банкам-партнерам. Може зробити ще безліч корисних речей… Нацбанк погіршив прогноз зростання ВВП: як це вплине на розвиток економіки? Це і є фінансова інженерія розвитку: портфельні гарантії, fіrst-lоss, довгострокове фондування, структурування портфелів, залучення міжнародного капіталу тощо. Тобто не просто компенсувати відсоткову ставку, а створити фінансовий продукт, якого без державного втручання взагалі ніколи не виникне. Саме в цьому полягає робота установи розвитку.

Не кожна бюджетна гривня однаково корисна

Україна має величезну кількість програм державної підтримки. Частина з них реально працює. Наприклад, за даними Мінекономіки, у межах програми «Зроблено в Україні», зокрема через «Доступні кредити 5–7–9%», станом на 13 липня 2026 року за час повномасштабної війни видано 121,7 тис. кредитів на 473,6 млрд грн.Та проблема в іншому.Чи вимірюємо ми результат цих програм за єдиною логікою?Бюджет може одночасно субсидувати виробництво, торгівлю, енергетику, житло, мікробізнес і десятки інших напрямів. Кожна програма може формально бути успішною. Але суспільство має отримувати відповідь на інше запитання: що ми отримали на одну гривню державного ресурсу?Скільки створено робочих місць? Скільки квадратних метрів житла? Скільки нових виробничих потужностей? Скільки експорту? Скільки приватного капіталу залучено? Скільки підприємств зі сходу відновили роботу?Без таких показників ми приречені рахувати не результат, а «освоєння». І тут виникає ще одна небезпека.Якщо держава роками компенсує різницю між ринковою та пільговою ставкою, але не створює механізму виходу підприємства на нормальне ринкове фінансування, ми отримуємо замість інструменту розвитку постійну бюджетну залежність. Підтримка має бути мостом до ринку, а не заміною ринку.

Найнебезпечніше те, що ми не бачимо повної картини

Окремо «єОселя» може здаватися логічною, як і програма «5–7–9» чи грантові програми. Але держава повинна бачити їх як єдиний портфель державного ризику, бо бюджет, державні гарантії, та й донорські кошти — це обмежений ресурс.Якщо кожна інституція створює власну програму, держава може не побачити головного: скільки коштів вона витратила на субсидування одного й того самого ризику і скільки приватного капіталу могла б залучити замість цього.Європейська логіка принципово інша.КfW використовує державну кредитоспроможність для створення дешевого довгострокового ресурсу, який через банківську систему доходить до позичальника. Програма «5-7-9%»: уряд знизив ставку для агровиробників ВGК працює з банками, муніципалітетами, інфраструктурними й експортними проєктами, а також державними та європейськими програмами.Французька модель додає довгостроковий інституційний капітал та інвестиції у промисловий і технологічний розвиток.Тому питання для України не в тому, скільки державних банків ми маємо. Питання в тому, чи має Україна системну політику відновлення та розвитку.

Що потрібно зробити?

Перше — перестати оцінювати установи за обсягом виданих коштів.КРІ мають вимірювати суспільний ефект: робочі місця, житло, виробничі об'єкти, експорт, приватний капітал, інвестиції в регіони. Не «видано 10 млрд грн», а «залучено 30 млрд грн приватних інвестицій і створено 15 тисяч робочих місць».Друге — відокремити соціальну політику від фінансової інженерії.Якщо держава хоче зробити іпотеку доступною певній категорії громадян, тоді це нормальна соціальна політика. Але не обов'язково десятиліттями фінансувати весь кредит із бюджету. Держава може компенсувати соціальну частину ризику або ставки, тоді як довгий ресурс має приходити з фінансового ринку.Третє — перетворити НУР з оператора програм на справжній промоційний інститут.Закон уже дає для цього основу: кредити, гарантії, роботу з міжнародними фінансовими організаціями, підтримку цільових груп й оцінку ефективності програм. Потрібно перейти від логіки: «Ось наш бюджет. Кому дамо пільговий кредит?» до логіки: «Який ринковий провал ми усуваємо і скільки приватного капіталу залучимо на одну державну гривню?».Четверте — створити єдину систему установ розвитку.Не обов'язково негайно об'єднувати НУР, Укрфінжитло і Держмолодьжитло в одну юридичну особу. Це навіть може бути помилкою. Потрібні спільний стратегічний мандат, єдина політика ризику, єдині принципи роботи з міжнародними фінансовими організаціями та єдина система оцінки результатів. Державні фінанси не в змозі суттєво вплинути на розвиток економіки України – експерт А всередині можуть працювати спеціалізовані «вікна»: житло, інфраструктура, промисловість, МСБ, енергетика, зелений перехід.П'яте — створити ринковий вихід для державних програм.Особливо це важливо для житла. Держава не повинна роками накопичувати на власному балансі портфелі пільгових іпотек. Потрібен ланцюг: гарантія → формування портфеля → сек'юритизація (соvеrеd bоnds) → приватний капітал.Тоді державний ресурс перестає бути одноразовою бюджетною витратою і стає револьверним фінансовим інструментом.Шосте й головне — Україна входить у період, коли грошей завжди буде менше, ніж потреб. Потреби відновлення вимірюватимуться сотнями мільярдів доларів. Бюджет цього не витягне. Міжнародна допомога також.Тому нам не потрібна держава, яка намагається власними грошима профінансувати всю економіку. Нам потрібна держава, яка вміє структурувати проєкти, брати на себе частину ризику та залучати приватний капітал. У цьому й полягає сенс установи розвитку. Бо це не гаманець держави. Це її інвестиційний насос, який має збирати ресурси з бюджету, міжнародної допомоги та державних гарантій і проштовхувати їх через фінансову систему в економіку, збільшуючи їх на кожному наступному етапі.Якщо одна гривня державного капіталу породжує 3, 5 чи 10 гривень інвестицій, тоді система працює. Якщо ж на вході ми маємо 100 млрд грн державного ресурсу, а на виході — черговий пакет пільгових кредитів, які держава десятиліттями повинна субсидувати, то це вже не установа розвитку, це просто дорогий бюджетний розподільник.І, можливо, саме зараз настав момент перестати звітувати, скільки грошей ми роздали, і нарешті почати замислюватися, що змінилося завдяки цим грошам.

Група Європейського інвестиційного банку (ЄІБ) надала Україні позику у 50 млн євро, доповнену грантом ЄС у розмірі 50 млн євро, на будівництво соціального житла. Ці 100 млн євро від Європейського інвестиційного банку та Європейської комісії — не просто чергова міжнародна допомога. Це шанс для України докорінно змінити правила фінансування житлового будівництва. От тільки чи використає цей шанс українська влада?Насправді ЄІБ та Єврокомісія пропонують Україні не лише гроші. Вони пропонують нову модель фінансування — нові правила гри.І саме тут криється головний ризик.Ми можемо взяти ці правила і... непомітно перетворити їх на стару систему.

У нас не криза грошей — у нас криза фінансової архітектури

Десятиліттями Україна сперечається, хто винен у кризі житлового будівництва: забудовники, банки, місцева влада, суди, політики.Насправді проблема не в тому, що в Україні бракує грошей. Проблема в тому, як вони рухаються, потрапляючи у систему фінансування житлобудівництва, де покупець — не покупець, а інвестор, інвестує він не у квадратні метри, а у права вимоги.Ми побудували систему, в якій навіть добросовісний забудовник змушений використовувати механізми, які зовні нагадують фінансову піраміду. Не тому, що він шахрай. А тому, що система не залишила йому іншого джерела ліквідності. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ Україна залучить понад 251 млн євро на житлові програми — Кулеба У більшості європейських країн кожен будинок, який зводиться, живе власним фінансовим життям. Його гроші не можуть піти на інший об'єкт, і його борги не можуть покриватися продажами в іншому проєкті. Саме тому банк фінансує не будівельну компанію, а конкретний будівельний проєкт.В Україні все навпаки: один житловий комплекс часто фінансує інший. І поки продажі тривають — система працює. Щойно продажі сповільнюються — валиться не один будинок, а за принципом доміно валиться увесь ланцюг.Саме цю хворобу роками намагаються лікувати пільговою іпотекою, компенсацією відсоткової ставки чи черговою «унікальною» державною програмою. Але жодна з них не лікувала причину — усі паліативно лікували симптоми.

Проєктне фінансування — це не про гроші

Це про довіру до грошового потоку конкретного проєкту, який юридично і фінансово відокремлений від усього іншого бізнесу забудовника. Саме такого розділення в Україні практично немає. Тому банк або кредитує компанію під заставу й особисті гарантії власника, або не кредитує взагалі. А забудовник змушений перекривати касові розриви коштами покупців інших об'єктів. І робить він це не тому, що хоче, а тому, що іншого джерела ліквідності система йому не дала. Саме тому будь-який зовнішній шок — війна, повітряні тривоги, падіння попиту чи навіть звичайний сезонний спад продажів — миттєво передається всім проєктам.Це не випадковість — це конструкція системи. Бо довіра — це найцінніший ресурс, який втрачається за один цикл банкрутств і відновлюється роками.

У чому шанс?

Пілотна програма ЄІБ та ЄС із будівництва соціального житла вперше пропонує Україні не чергову компенсацію відсоткової ставки. Вона пропонує проєктне фінансування: відокремлені рахунки, окремий моніторинг, окрему відповідальність за кожний конкретний об'єкт. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ «єОселя» на межі. Чому державна іпотека може стати проблемою вже 2027 року Для ЄІБ це лише пілотний проєкт соціального житла. А для України це перевірка на значно важливіші речі: чи здатні наші інституції працювати за правилами проєктного фінансування?Якщо ні, проблема буде не в соціальному житлі. Вона проявиться в кожному майбутньому проєкті — житловому, муніципальному чи інфраструктурному.

Найбільший ризик

Найбільший ризик цієї програми полягає зовсім не в тому, що вона не отримає фінансування.Найбільший ризик — що її буде реалізовано за старими українськими правилами.Тоді проєктне фінансування непомітно перетвориться на звичайне бюджетне фінансування будівництва, а міжнародні партнери зроблять висновок, що модель не працює.Хоча насправді не спрацює не модель, а інституції, які мали б забезпечити її виконання.Саме тут прихована головна тема цієї історії.ЄІБ інвестує не лише у соціальне житло. Він інвестує у здатність українських інституцій виконувати правила. Саме це і є найціннішим активом будь-якого ринку капіталу. Гроші можна виділити один раз, а інституції і довіра будуються десятиліттями.Тому питання сьогодні звучить набагато ширше, ніж може здатися: чи готова українська нормативна та інституційна система прийняти проєктне фінансування? Чи вона неминуче «перекодує» його у сумнозвісну модель фінансування забудовника? ВАС ЗАЦІКАВИТЬ Житло для одного мільйона сімей: влада хоче змінити програму державної іпотеки під 3% Ці питання нікого не звинувачують, але саме від відповіді на них залежить, чи стане цей проєкт початком нової архітектури українського ринку житла або ж залишиться ще одним успішно освоєним донорським міжнародним проєктом.Можливо, через кілька років ці 100 млн євро згадуватимуть не тому, що за них побудували кілька сотень квартир. Їх згадуватимуть тому, що саме тоді Україна або перейшла до справжнього проєктного фінансування, або остаточно втратила цей шанс.Тоді питання полягатиме вже не в тому, скільки грошей готові надати міжнародні партнери.Питання буде іншим: чи здатна Україна працювати за правилами, без яких великі інвестиції просто не приходять.100 млн євро — це не ліки. Це тест на те, чи готовий хворий організм України прийняти нову модель фінансування. Бо навіть найсильніший антибіотик не допоможе, якщо його приймають за старою схемою.

При уважному розгляді основні заходи, запропоновані авторами дослідження/програми «Українська економіка майбутнього», є згубними для нашої економіки та призводять до економічної катастрофи.Світовий банк і Київська школа економіки на замовлення уряду України розробили економічний сценарій-прогноз під багатообіцяючою назвою «Українська економіка майбутнього». ZN.UА вказало на огріхи цього документа ще на етапі його розробки, наголосивши, що оновлений уряд не повинен публікувати це дослідження без ґрунтовної переробки. Втім, він таки побачив світ, що підтверджує — урядовців у цьому документі все влаштовує. У деяких аспектах, таких як аналіз інноваційної екосистеми, він справді виконаний ґрунтовно й містить адекватні рекомендації (щоправда, ключову роль спрощеної системи оподаткування в секторі інновацій ретельно проігноровано). Однак немає сенсу зупинятися на них, оскільки сам макроекономічний фундамент містить кричущі помилки, що роблять усе інше малорелевантним.

Перша помилка: посилання на досвід країн Центрально-Східної Європи

Перша помилка, яку постійно повторюють іноземні радники, починаючи з 1990-х, — це використання країн Центрально-Східної Європи як бази для порівняння.Почнемо з якості інститутів — чинника, яким тридцять років тому нехтували, бо не вміли вимірювати його кількісно. Тепер у дослідженні купа графіків, що ілюструють драматичне відставання України в цій сфері, а праці, які доводять вирішальний внесок інститутів у економічне зростання, удостоїлися Нобелівської премії. Проте жодних висновків із цього в дослідженні не зроблено, крім звичних закликів боротися з корупцією (важливою, але не головною проблемою) і покращувати верховенство права шляхом здійснення судової реформи. Причому в оптимістичному сценарії чомусь вважається, що реформи принесуть результат негайно, а так не буває.Верховенство права — справді головна проблема: за цим показником Україна перебуває десь посередині між Болгарією (найгіршою в Євросоюзі) та… Афганістаном. Зрозуміло, що за такого стану верховенства права і при цьому без конфуціанської меритократії зростання на 6% неможливе, як і вступ до Європейського Союзу. Але у визначеннях верховенства права, наприклад із Британської енциклопедії, або того самого індикатора Світового банку, який автори широко використовують, навіть не йдеться про судову систему за всієї її необхідності. Насправді поняття верховенства права набагато ширше й глибше, тому його встановлення потребує комплексного підходу на кшталт того, що допоміг свого часу Грузії, єдиній із пострадянських (не Балтійських) країн, наздогнати за цим показником хоча б Болгарію. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ Як уряду вивести економіку України на траєкторію зростання: п'ять пропозицій від економіста Дуже дивно й сумно, що Світовий банк, який колись був піонером дослідження інститутів, так грубо знехтував їхньою ключовою роллю. Але Україна не може рівнятися з країнами, що вступили до ЄС у 2000-х, ще й за цілою низкою суто економічних чинників. Наприклад, на відміну від розквіту промислового аутсорсингу 1990-х, зараз дешева робоча сила в промисловості стрімко втрачає свої переваги на тлі роботизації. Не кажучи вже про ризики безпеки, яких тоді не було.

Друга помилка: фіскальна консолідація

Друга, фатальна за своїми можливими наслідками, помилка — це заклик до фіскальної консолідації нібито в ім’я зростання. Автори аргументують це величезним державним боргом України (формально понад 100% від ВВП) і посиланнями на літературу, що доводить його згубність для економіки. Але як рецепт пропонують подальше зростання податкового тиску — з нинішніх 37% від ВВП (що вже надзвичайно багато для країни з такою якістю державного управління і більше, ніж було до повномасштабної війни) до 42–45% з одночасним скороченням соціальних виплат до 11% від ВВП (стільки зараз витрачається лише на виплату пенсій) або навіть менше, що є нереальним.Приклади економік, які зростали хоча б на 3% на рік за такого податкового навантаження, є виключно у Скандинавії з її зразковими, найкращими у світі інститутами. Свого часу, тридцять років тому, сам Світовий банк, коли там працювали згадані вище колеги, виявив дуже глибоку й правильну закономірність: високі податки можуть собі дозволити країни з високою якістю державного управління. Крім того, існує купа літератури, яка доводить гнітючий вплив податків на економічне зростання, принаймні після певного рівня (близько 30% ВВП, що перерозподіляється через державні фінанси), який Україна перед великою війною перевищувала на третину і більше.Отже, якщо чесно врахувати вплив пропонованого підвищення податків на темпи економічного зростання, то, напевно, виявиться, що вони у результаті обнуляться, якщо не підуть у мінус. Відповідно, модель, найімовірніше, розвалиться, а проблема з виплатою боргу лише поглибиться. Зокрема, прогноз ґрунтується на припущеннях про те, що в Україну повернуться від 1,9 до 3,1 мільйона мігрантів (тобто практично всі, хто виїхав саме через війну) і масово надходитимуть іноземні капітали. Але як це узгоджується з пропозицією встановити один із найвищих у світі рівнів оподаткування за умови якості інститутів суттєво нижче середньої (а їх неможливо швидко покращити)? Україна могла б зростати на 5% щороку: аналітик розкритикував економічну політику Кабміну Це означає, що завдання виплати боргу, яким він описаний у дослідженні, власними силами просто не вирішити. Так само, до речі, як і завдання оборони від ворога, чия економіка перевершує нашу в 12 разів, а військові витрати становлять приблизно весь наш ВВП без урахування грантів. Зрозуміло, що всім хотілося б, щоб Україна стала фінансово самодостатньою, але це можливо лише або в разі кардинальних змін по той бік нашого кордону на півночі та сході, або через покоління — у разі «економічного дива». Для якого своєю чергою однією з передумов є низькі податки. І кредиторам у довгостроковій перспективі вигідніше послабити тиск зараз (попри всю політичну непопулярність цього в їхніх країнах), але отримати поруч сильну й самодостатню економіку з великим ринком, здатну сплачувати борги.Дещо втішає те, що автори не врахували принаймні двох моментів, які суттєво знижують гостроту проблеми боргу. Ймовірно, якщо їх належним чином врахувати, то і результати моделі, і, відповідно, рекомендації виглядатимуть істотно по-іншому.По-перше, реальний борг приблизно на чверть нижчий, ніж номінальний, тому що ЕRА та всю позику в розмірі 90 млрд євро, ще не виділену, не доведеться повертати з бюджету України: вони забезпечуються доходами від заморожених російських активів або підлягають виплаті лише за рахунок можливих репарацій. Також на фактично безповоротній основі видано кілька дрібніших кредитів.По-друге, борг гальмує економічне зростання не сам по собі, а через бюджетне навантаження, що створюється його обслуговуванням, і, відповідно, податки. Але у випадку України партнери надавали нам кошти під дуже низькі відсотки та з величезними пільговими періодами, тому зовнішній борг створює помірне бюджетне навантаження. Левова частка припадає на виплати за внутрішнім боргом, з яких своєю чергою більше двох третин повертаються до бюджету у вигляді перерахувань прибутку Національного банку України (близько третини ОВГЗ) і держбанків (ще більше половини). Крім того, цю частину можна за сприятливих умов перекредитувати під менші відсотки або перевести у зовнішній борг і вмовити кредиторів частково списати його, як зробила неодноразово згадана авторами дослідження Польща на початку 1990-х.І вже геть відірваними від реалій виглядають способи, якими автори пропонують підвищити податки. Тут і прогресивний податок на доходи фізичних осіб — граблі, на які Україна вже наступала двічі і двічі відмовлялася, бо воно себе не виправдовувало; і фактичне скасування спрощеної системи оподаткування (ССО), яке автори чомусь називають «детінізацією» і сподіваються отримати від нього 3–5% від ВВП у вигляді додаткових надходжень. Навіть якби раптом увесь легальний мікробізнес почав сплачувати податки за загальною системою, це дало б не більш як 2% від ВВП замість нинішніх 1%. Насправді ж логічно припустити, що він відреагує так само, як на «реформу» Азарова, — половина піде в «тінь», тоді ефект для бюджету буде в кращому разі нульовим. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ Українська економіка може потрапити під вплив РФ після завершення активної фази війни — дослідження ЕSСU

Третя помилка: «пріоритетні сектори економіки» як драйвер зростання

Третя помилка — це підтримка «пріоритетних секторів» як точок зростання. Світовий бнк уже колись наступав на ці граблі, підтримуючи індустріальну (галузеву) політику в країнах Латинської Америки та не лише. Тоді справа закінчилася борговою кризою 1980-х років і знаменитим «Вашингтонським консенсусом», ухваленим за її результатами. На жаль, нове покоління, схоже, забуло цей урок. Можна погодитися з рекомендацією пріоритетно розчищати можливості для експорту тих секторів, які автори вважають найперспективнішими. Але категорично неприпустимо заохочувати схильність нашого уряду до протекціонізму та витрачання грошей платників податків на стимулювання «вітчизняного виробника» у будь-якій формі: це якраз те, на чому погоріли міжнародні кредитори у 60–70-х роках минулого століття. До речі, у відповідній частині дослідження відсутні будь-які фінансові оцінки, а шкода: це саме ті статті витрат, які можна було б безболісно скасувати для економії бюджетних витрат.Цьому є альтернатива. Україна, ймовірно, може створити своє «економічне диво», як вже створила «військово-інноваційне», але для цього потрібно створити для економіки, насамперед для інноваційного сектора (не тільки ІТ), сприятливі безпекові, інституційні та податкові умови.Передусім треба вирішити питання безпеки. Якщо наші партнери категорично не хочуть допустити «великих потрясінь» на території РФ, то їм, як і нам, доведеться мати справу з Росією, яка претендує на велич. А це означає, що для того щоб Україна залишалася стабільною, їм доведеться розщедритися на утримання великої професійної армії «коаліції охочих» — якщо не суто української, то здебільшого. Це не буде «допомога Україні, яка знижує податки», це будуть витрати на їхню власну безпеку. Як Україні з’їхати з колії бідності Усі реформи треба замість формальної гармонізації з ЄС зосередити на створенні передумов для радикального покращення інституцій, насамперед на встановленні верховенства права, як це детально обґрунтовано та описано в аналітичній праці «САSЕ Україна». Адже для того щоб європейські норми працювали, вони мають спиратися на достатньо добре вкорінені «європейські принципи», інакше буде, як із загальною податковою системою, що її свого часу теж запозичили з «найкращих європейських практик». Тому спочатку принципи, а вже потім — норми, там, де вони створюють дискреційні можливості. Такі норми (зокрема, податкові) необхідно відкласти навіть не просто до вступу в Євросоюз, а ще далі — з перехідним періодом. Саме на цьому мають насамперед наполягати українські переговірники. Зокрема, у податковій сфері, включно з детінізацією, необхідні реформи разом із фіскально-відповідальним зниженням податків описано у Дорожній карті Економічної експертної платформи.І, нарешті, місце застарілої галузевої політики має зайняти політика конкурентоспроможності. У дослідженні правильно зазначено, що на сьогодні конкурентні переваги України у сфері інновацій (а це єдиний можливий драйвер зростання у постіндустріальному світі) значною мірою ґрунтуються на спадщині асиметричного розвитку в період СРСР, і ця спадщина невблаганно тане. Саме тут потрібна активна роль держави. Але головне — не чіпати спрощеної системи оподаткування, поки що єдиний елемент політики конкурентоспроможності, однаково важливий для всіх галузей сфери інновацій, а не лише для ІТ.Зрозуміло, що всього цього буде важко досягти, але принаймні цей шлях веде до привабливого майбутнього — на відміну від описаного у дослідженні.

20 липня 2026 року Виконавча рада МВФ завершила перший перегляд Програми розширеного фінансування для України та затвердила виділення чергового траншу в розмірі 690 млн дол. США. Звіт персоналу, на основі якого Виконавча рада ухвалювала рішення, вказує, що одразу кілька критеріїв і структурних маяків виконання програми не було реалізовано, насамперед через невчасне ухвалення Верховною Радою необхідних законопроєктів у сфері оподаткування.
Причина цих затримок очевидна — зобов'язання, які взяла на себе українська влада в рамках співпраці з МВФ, спрямовані насамперед на розширення податкової бази та вилучення грошей з економіки, а не на розвиток економіки. Головний парадокс полягає у тому, що ці заходи не лише непопулярні серед населення, а й, як показує статистика самого Фонду, не матимуть значного фіскального ефекту.
В умовах продовження збройної агресії РФ складно очікувати на швидкі темпи відновлення української економіки, однак поточна політика української влади, яку було узгоджено з МВФ, призводить лише до подальшої стагнації та збільшення податкового навантаження на українців.
Доказом слугує макроекономічна ситуація, на тлі якої було узгоджено новий пакет зобов'язань. Реальний ВВП у першому кварталі 2026 року скоротився на 0,6% у річному вимірі , що в поєднанні з падінням ВВП у четвертому кварталі 2025-го наближає економіку до стану рецесії. Із початку липня 2026 року Росія суттєво інтенсифікувала удари по портовій інфраструктурі та судноплавству в Чорному морі й на Дунаї: за оцінками Асоціації аграріїв України, країна втратила близько третини потужності морського експорту зерна, а альтернативні маршрути не в змозі компенсувати цю втрату. Якщо додати до цього повітряні атаки РФ на критичну інфраструктуру, а також тривожні ознаки того, що новий уряд не встигне провести належну підготовку до зими, підстав очікувати на покращення ситуації немає.

ВАС ЗАЦІКАВИТЬ





Не плутати стабілізацію з відновленням: експерт звернувся до уряду Корецького



Саме тому прогноз зростання на весь 2026 рік МВФ переглянув у бік зниження — до 1–1,6%, що суттєво нижче від 2,2%, які ще у червні прогнозував ЄБРР. Інфляційний прогноз на кінець року переглянуто вгору одразу на 3%, до 10,5%, унаслідок зростання цін на паливо та невизначеність через воєнний конфлікт на Близькому Сході. У відповідь Національний банк України призупинив монетарне пом'якшення й дав сигнал про можливе підвищення облікової ставки. Дефіцит бюджету без урахування грантів прогнозується на рівні 2 148 млрд грн, або 21% ВВП, — це на 1,75% вище, ніж закладалося на етапі затвердження програми МВФ для України.
За таких умов український уряд у рамках співпраці з МВФ бере на себе зобов'язання не щодо здійснення економічних реформ, дерегуляції чи стимулювання інвестицій, а щодо подальшого розширення бази оподаткування бізнесу та громадян. Тобто на найближчі роки уряд планує передусім мобілізацію податкових надходжень і посилення адміністративного контролю. Хоча, здавалося б, ще у травні обговорювалася стратегія «Економіка майбутнього» з планами економічного зростання 6% на рік.
Перше зобов'язання української влади, найчутливіше з політичного погляду, стосується спрощеної системи оподаткування. Програма співпраці з МВФ підтверджує відверто шкідливе для української економіки рішення про скасування пільги зі сплати ПДВ для ФОП. Наразі планується перенести його імплементацію на один рік: законодавчі зміни очікуються до квітня 2027 року, набуття чинності — з 1 січня 2028-го. Причина перенесення визнається прямо: парламент не ухвалює законодавчих змін через занепокоєння малого бізнесу високою вартістю адміністрування ПДВ. Дослідження Світового банку, наведене в тому ж звіті МВФ, вказує, що середня вартість адміністрування ПДВ для українського платника становить близько 3300 дол. на рік — це найдорожчий в адмініструванні податок у країні. Три з п'яти головних проблем, які представники малого й середнього бізнесу під час опитувань вказують у взаємодії з державою, стосуються саме податкового адміністрування. Відповідно, скасування звільнення від ПДВ завдасть значного удару по українському малому та середньому бізнесу.








Держфінмоніторинг готує нову податкову амністію: що відомо





Також до кінця 2026 року очікуються законопроєкти про обмеження штучного дроблення бізнесу, заборону повертатися на спрощену систему після переходу на загальну, обмеження використовувати єдиний податок для розрахунків із теперішніми чи колишніми роботодавцями. 2027 року заплановано виключити частину видів діяльності з другої групи платників єдиного податку з переведенням у третю групу та підвищити ставку для платників третьої групи, що надають послуги, до 10%.
У цьому контексті звіт МВФ справедливо вказує на існуючі проблеми податкового адміністрування. Із понад 30 млн трансакцій, які щомісяця перевіряє система моніторингу податкових накладних, 99,8% проходять автоматично, однак решта — близько 50 тис. накладних щомісяця — блокується для ручної перевірки, зачіпаючи приблизно 8 тисяч платників. Торік у судах перебувало 22,5 тисячі справ про блокування накладних, і зазвичай близько 92% таких справ суди вирішують на користь платника податків. Ще красномовнішими є показники документальних перевірок: 2024 року порушення було зафіксовано під час 93,4% перевірок, за результатами яких донараховано 123,8 млрд грн, але фактично стягнено лише 4,1 млрд грн — близько 3,3% від нарахованої суми. При цьому 44% результатів адміністративного оскарження однаково повторно оскаржуються в судах, і майже половина таких позовів проти податкової служби задовольняється. Наведені показники свідчать про неефективність податкової служби, яка замість сервісних функцій насамперед створює значні витрати часу й коштів для бізнесу та держави за мінімального фіскального результату.
Друге зобов'язання у рамках співпраці з МВФ стосується оподаткування банківського сектора. 2027 року податок на надприбутки банків стягуватиметься четвертий рік поспіль, за ставкою 50% податку на прибуток. Показово, що звіт персоналу Фонду прямо характеризує цей інструмент як проблемний: його повторне застосування закріплює економічні викривлення, стимулює поведінку банків, спрямовану на мінімізацію бази оподаткування, і обмежує їхню здатність нарощувати капітал, необхідний для кредитування та майбутньої повоєнної відбудови. Іншими словами, МВФ визнає шкідливість інструменту, але водночас включає очікуваний дохід від нього до розрахунку бюджету на наступний рік.

ВАС ЗАЦІКАВИТЬ





Україна-2042. Стратегія за два мільйони, розчарувань на мільярди, перспективи нульові



Нарешті, українська влада вивчає можливості зберегти військовий збір навіть після завершення дії воєнного стану. Наразі передбачається, що надбавка у 5% до податку на доходи фізичних осіб має припинити дію через три роки після завершення бойових дій. Але вже зараз українська влада розглядає варіант заміни цього збору на «податок на відновлення», параметри якого визначатимуться уже після завершення війни. Остаточного рішення на цей момент не ухвалено, однак про зниження навантаження на фонд оплати праці можна забути. Практичний наслідок для мільйонів працівників полягає в тому, що підвищене воєнне оподаткування заробітних плат стане постійною складовою повоєнної податкової системи.
Далі цікавіше. За підрахунками МВФ, сукупний фіскальний ефект нового податкового пакета на 2027 рік, згідно з Бюджетною декларацією на 2027–2029 роки, у звіті оцінено лише в 1,1% ВВП: 0,3% — від банківського податку, 0,1 — від оподаткування доходів цифрових платформ, 0,1 — від скасування пільги на посилки, що ввозяться поштою, 0,3 — від подальшого вирівнювання акцизів на паливо й тютюн зі стандартами ЄС, 0,1 — від заходів із підвищення комплаєнсу та ще 0,3% — «повоєнний ефект», тобто завершення дії окремих пільг воєнного стану.
Натомість практичні наслідки для економіки матимуть мультиплікативний характер. Бізнес відчує посилення податкового адміністрування саме в той момент, коли Національний банк уже сигналізує про можливе підвищення облікової ставки через інфляцію, тобто вартість кредитування найближчим часом лише зростатиме. Відповідно, банківський сектор обмежуватиме кредитування економіки через податок на прибуток, компенсуючи це можливістю заробляти через схему з «депозитними сертифікатами». Експортноорієнтовані сектори економіки, передусім аграрний, тим часом втрачатимуть спроможність продати продукцію через російську блокаду портів та обстріли інфраструктури. Додатковий ризик формується з боку видатків: щоб уникнути дефіциту фінансування, влада взяла на себе постійне зобов'язання компенсувати будь-які нові видаткові потреби, зокрема пенсійні, офсетними заходами — економією на капітальних видатках, внутрішніми запозиченнями або мобілізацією додаткових короткострокових доходів. За умов, коли основним джерелом таких «додаткових доходів» слугує саме посилення тиску на працюючий бізнес, імовірність підвищення податків вже цієї осені може стати реальністю.








Чи вистоїть Київ наступної зими? Під ударами зовні та підніжками зсередини





Другий істотний ризик пов'язаний із підготовкою до зими. Плани забезпечення стійкості енергосистеми на опалювальний сезон спираються переважно на двосторонню донорську допомогу. Якщо відповідні кошти не буде залучено або освоєно із затримкою до початку зими, існує великий ризик повернення дефіциту електроенергії з відповідними наслідками для промислового виробництва.
Третій ризик має репутаційний характер і, на жаль, циклічну природу. Затримки з ухваленням законодавства вже призвели до перенесення виконання структурних маяків МВФ. Подальше відставання від графіка може уповільнити виділення траншів не лише від МВФ, а й у межах позики на 90 млрд євро від Європейського Союзу, що звузить фіскальний простір. Формується замкнене коло: недовиконання реформ провокує поспішні фіскальні рішення, а ті своєю чергою ще більше ускладнюють виконання структурних реформ, погіршуючи бізнес-клімат.
Об'єктивної альтернативи співпраці з МВФ у України немає: вона залишається критично важливою опорою фінансової стабільності в умовах війни. Тож питання не стоїть у площині «продовжувати цю співпрацю чи ні», а полягає в тому, яку економічну модель Україна вибудує в її рамках найближчими роками. Якщо під «реформами» й надалі розумітимуть передусім посилення адміністрування та нарощування фіскального навантаження, а не зниження регуляторних бар'єрів для бізнесу та прискорення зростання, то Україна ризикує увійти в повоєнний період із податковою системою, яка не стимулюватиме, а гальмуватиме відновлення. Проблема полягає в тому, що відновлювати країну будуть не податкові інспектори, а той самий бізнес, якому зараз так активно закручують гайки.

У корупціонера чи пособника російського режиму заарештували завод, елітну віллу або тисячі гектарів землі. Що далі? За логікою, це майно має бути збережене: завдяки передачі в управління або ж продажу на прозорому аукціоні (у разі, коли воно швидко втрачає вартість). І цим процесом завідує Агентство з розшуку та менеджменту активів (АРМА).Та чи справляється воно зі своєю місією?Здавалося б, 2024–2025 роки мали нарешті щось змінити для Агентства. Нові закони, гучні обіцянки та спроби запустити прозорі правила гри. Команда Аналітичного центру Інституту законодавчих ідей зазирнула за лаштунки публічної діяльності органу та провела ґрунтовний аналіз: Тіньовий звіт діяльності АРМА. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ АРМА з 2016 року продукує або корупційні скандали, або катастрофічну неефективність — Радіна

Реформа на папері

За два роки держава нарешті оновила процедури відбору управителів і виконала одне із зобов’язань України за ініціативою ЄС Ukrаіnе Fасіlіty.Однак більшість із цих змін запрацювали лише наприкінці 2025 року або взагалі цьогоріч. Тож на практиці реформа все ще буксує, тому навіть обережний оптимізм розбивається об реальність.

Чому реформа загальмувала на старті?

Керівний вакуум: перший конкурс на посаду голови АРМА провалився, а повторний тільки нещодавно оголосили. Таким чином, орган без постійного керівництва майже рік.Кадровий голод: у центральному апараті вакантною залишається кожна четверта посада, а на місцях бракує фахівців.Грошовий дефіцит: на оцінку та збереження всього арештованого майна країни 2026 року виділили лише 3 млн грн, коли потрібно в рази більше.

 Активи розшукали, а що далі?

Розшукувати активи АРМА вдається добре. Тут статистика справді вражає:

2024 року опрацювали 5 449 запитів від правоохоронців;2025 року — вже 5 562 звернення.

Лише за один рік фахівці Агентства виявили понад 47 тис. об’єктів нерухомості, 20 тис. автомобілів, десятки мільярдів гривень і корпоративні права на понад 50 млрд грн. Проте тут починається найцікавіше. Щойно актив знайдено, його подальший шлях губиться. Систему держзвітності побудовано так, що пересічний громадянин не має шансів дізнатися, скільки виявлених об’єктів заарештували, скільки передали в управління, а скільки конфіскували та продали. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ Рік реформи АРМА. Розшукали активів на мільярди, але арештували лише 2% Відсутність чіткої статистики не дає змоги встановити, на якому етапі система втрачає актив і який орган відповідає за затримку.В ідеальному світі державна звітність має охоплювати повний ланцюг за такою схемою: виявлено → арештовано → передано в управління → реалізовано або конфісковано → отримано економічний результат.Такий облік повинен стати основою як публічної звітності, так і міжвідомчої координації.

Мільярди в бюджеті: перемога чи маніпуляція статистикою?

2025 року АРМА відзвітувало про рекордні надходження від управління активами — 2,178 млрд грн (проти 1,5 млрд 2024-го). Звучить, як перемога, втім, ця сума має величезний дисбаланс усередині. Виходить, що фінансовий результат забезпечили не прозорі конкурси та ефективний менеджмент АРМА, а кілька великих нафтогазових активів, які Кабмін передав за спеціальною процедурою визначеним державою управителям.За інформацією АРМА, мінімум 20 тис. активів можуть бути передані в управління, натомість вони простоюють або приносять бюджету копійки. Ба більше, навіть після підписання договорів з управителями майно часто місяцями не передається фізично. Середній термін очікування — близько місяця, але бувають і кричущі випадки. Наприклад, нежитлове приміщення на вулиці Павлівській у Києві передавали 409 днів! У деяких випадках представники АРМА просто не можуть зайти на об’єкти. Так, їх не пустили у маєток колишнього міністра МВС Віталія Захарченка, блокували доступ до Будинку профспілок, а конкурс щодо відомого київського ТРЦ «Гулівер» розтягнувся на понад рік і завершився нічим.

Аукціони: продається лише кожен п’ятий лот

Продаж арештованого майна — ще одна болюча точка. 2025 року АРМА прозвітувало про 184 електронні аукціони, що принесли 411 млн грн. Але результативність торгів становила скромні 22%, адже лише 41 аукціон завершився успішною угодою. Конкурсна комісія оголосила повторний конкурс на посаду голови АРМА Решта 143 спроби закінчилися нічим через відсутність покупців чи скасування. Крім того, через постійні повторні виставлення за 184 торгами ховалося лише 100 реальних лотів.Конкуренція майже нульова — зазвичай на торги приходив лише один учасник. Найяскравіший приклад — епічна сага з продажем 460 гектарів землі на Закарпатті. Аукціон оголошували дев’ять разів! А коли землю нарешті продали, результати довелося скасувати через те, що покупець потенційно пов’язаний із колишнім власником-корупціонером. 

Цифровий тупик і закордонні вілли

У Єдиному державному реєстрі активів, арештованих у кримінальному провадженні, значиться понад 421 тис. об’єктів і активів. Проте ця гігантська база даних досі не працює як повноцінна система моніторингу та контролю. АРМА навіть не може автоматично порахувати, з якої кількості майна зняли арешт суди або скільки грошей зараз реально заблоковано на рахунках.Схожа ситуація і на міжнародній арені. Агентство повідомляло про знахідки за кордоном: 2025 року виявили 16 банківських рахунків на понад 6 млн дол., вілли та частки в іноземних компаніях. Але скільки з цих грошей реально конфіскували та повернули в Україну? Публічна статистика про це мовчить, бо механізм повернення грошей досі юридично не налаштований.Виходить, що система краще працює на етапі пошуку, ніж на завершальних етапах повернення. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ Компанія-управитель Будинку профспілок в Києві заборгувала державі 7,5 млн гривень, але АРМА байдуже — Радіна

Резюме: що треба зробити, аби система працювала?

Реформа АРМА 2024–2025 років створила непоганий фундамент на папері. Проте без зміни підходів вона ризикує перетворитися на імітацію бурхливої діяльності. Щоб арештоване майно приносило користь країні, яка воює, критичним є виконання таких рекомендацій.Завершити кадрове реформування: обрати голову АРМА та призначити заступників для чіткого виконання всіх функцій органу.Врегулювати фінансування: забезпечити належне бюджетне фінансування з боку держави з урахуванням позитивних результатів у діяльності АРМА. Впровадити наскрізну статистику: перейти від звітування за окремими показниками до прозорого відстеження всього життєвого циклу активу: виявлено → арештовано → передано в управління → реалізовано/конфісковано.Модернізувати Єдиний реєстр: усунути технічні обмеження реєстру, інтегрувати його з іншими держреєстрами та уніфікувати облік активів.Оптимізувати управління активами: внести зміни до Кримінального процесуального кодексу для кращої співпраці з правоохоронцями (щоб зменшити потік нерелевантних активів) і запустити процедуру відбору управителів простих активів.Підвищити якість реалізації: оцінювати аукціони не лише за сумою, а й за рівнем конкуренції та причинами зриву торгів. Заблокувати доступ до конкурсів для осіб, пов'язаних із власниками.Гармонізувати законодавство та посилити міжнародне співробітництво: адаптувати норми до Директиви ЄС 2024/1260 та націлити міжнародну взаємодію на кінцевий результат — реальне повернення активів. В «пральню Міндіча» їздили голова АРМА Дума та нові щасливі власники арештованих активів – УП Виконання більшої частини рекомендацій, як і успіх у результаті, є відповідальністю самого Агентства. Інша ж частина неможлива без втручання центральних органів влади країни, таких як Верховна Рада, Кабінет міністрів, Офіс генерального прокурора та інші правоохоронні органи.Суспільство, експертне середовище та міжнародні партнери врешті оцінюватимуть ефективність АРМА не за кількістю проведених зустрічей чи оголошених торгів, а за реальним фінансовим результатом і кількістю майна, яке справді почало працювати на державу. Від такої оцінки залежить і подальше збільшення фінансування органу або навпаки.

Поштовхом до написання цієї статті стала аналітична записка «Муніципальні ППП в Україні: як залучити приватний капітал у відбудову громад», що піднімає вкрай актуальну тему і заслуговує на широке професійне обговорення. То що ж насправді заважає громадам залучати приватний капітал і чому публічно-приватне партнерство (ППП) досі залишається теорією, а не практикою пошуку інвесторів?

Практика реалізації проєктів ППП в Україні

Результати застосування механізму ППП в Україні є невтішними. Відповідно до інформації, яка щорічно оновлюється на вебсайті Мінекономіки, протягом останніх шести років в Україні було укладено лише 13 договорів ППП. Майже всі інші з близько 200 договорів, відображених у звітності, було укладено ще на початку 2000-х років. Станом на 01.01.2026 близько 60% від загальної кількості укладених договорів (а саме — 114) не виконуються, 57 були припинені або строк їхньої дії закінчився, ще 11 призупинені у зв’язку з воєнними обставинами. Таким чином, на стадії реалізації перебувають лише 19 проєктів ППП.Порівняємо цю ситуацію з деякими країнами Центральної Азії.

Казахстан. Закон про державно-приватне партнерство (ДПП) ухвалено 2015 року. Станом на березень 2026-го в країні реалізовувалося 1257 договорів ДПП на загальну суму 7,1 млрд дол. Найбільше проєктів у сферах освіти (712), охорони здоров’я (22) та енергетики і комунальних послуг (169).Узбекистан. Закон про ДПП схвалено 2019 року. Станом на початок цього року реалізується 2798 договорів на загальну суму 31,1 млрд дол., у тому числі 1850 мікропроєктів ППП. Пріоритетними сферами є освіта (316 договорів), будівництво (99) і культура (85).

Для порівняння, в Україні закон про ДПП, воно ж ППП, було ухвалено 2010 року. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ Громадам розширили повноваження для відновлення пошкоджених будинків

Доступність інформації

Незважаючи на те, що Мінекономіки відповідно до свого ж наказу здійснює моніторинг договорів, укладених у рамках ППП, ані на його сайті, ані на сайтах інших органів публічної влади неможливо знайти більш-менш притомну інформацію про проєкти ППП. Узагалі незрозуміло, які договори було укладено протягом останніх шести років (особисто я знаю лише про дві портові концесії).Ще більше запитань викликають проєкти, які роками не реалізуються. Зокрема, незрозуміло, чому майже 60% укладених договорів залишаються невиконаними, публічні партнери не реагують на порушення договірних зобов’язань і не ініціюють розірвання таких договорів, а Мінекономіки не аналізує причин цієї ситуації та не вживає заходів для усунення виявлених проблем.Така інформаційна закритість негативно впливає на рівень довіри бізнесу до держави, перешкоджає поширенню успішних практик, формуванню конкурентного середовища та, зрештою, стримує розвиток інституту ППП в Україні.У цьому контексті закономірно постає запитання: чому в Україні досі немає прозорої системи аналізу та оприлюднення інформації про проєкти ППП, попри успішний міжнародний досвід і можливість запровадити її без значних організаційних чи технологічних зусиль? Наприклад, як це зроблено у Казахстані, де на вебсайті Центру ДПП будь-який користувач може завантажити Ехсеl-файл із детальною інформацією про всі 1257 проєктів, що реалізуються в країні. База даних містить відомості про статус кожного проєкту, його потужність, вид конкурсної процедури, майно, передане в межах ДПП (рухоме й нерухоме), форму партнерства, державного та приватного партнерів, обсяг залучених інвестицій, а також посилання на вебсайт державного партнера або організатора конкурсу.

Правове регулювання

Державі потрібен приватний партнер. Чи розуміє це держава? Законодавство, що регулює питання здійснення ППП в Україні, неідеальне. Певні норми можна було б більш чітко сформулювати, існує багато дублюючих одна одну норм у законах про ППП і про концесію. Але я не казала б, що у наших законах є «термінологічна розмитість» або присутні норми, які заважали б використовувати механізм ППП на практиці. Скажу більше, наші закони набагато кращі та відкривають більше можливостей для інновацій при структуруванні проєктів ППП, ніж законодавство Казахстану чи Узбекистану, де цей механізм успішно застосовується.Не можу погодитися з думкою, що практичне застосування ППП значною мірою стримується складністю та тривалістю процедур ініціювання проєктів. Передбачені законом процедури є чіткими, послідовними та логічно структурованими, а їхній зміст загалом відповідає найкращим міжнародним практикам.З власного практичного досвіду можу зазначити, що затримки, які часто виникають під час ініціювання та запуску проєктів ППП, переважно зумовлені неналежним виконанням вимог законів, зокрема, недотриманням органами публічної влади встановлених законодавством строків, а також відсутністю дієвого контролю й механізмів відповідальності за такі порушення.Проблема полягає в іншому — до сьогодні на виконання нового закону про ППП не ухвалено жодного підзаконного акта, хоча до завершення строку, визначеного його Прикінцевими положеннями, залишається лише три місяці. Йдеться щонайменше про 14 постанов Кабінету міністрів України та п’ять наказів Мінекономіки.Жоден із проєктів цих нормативних актів, якщо вони справді перебувають на стадії розроблення, не був оприлюднений для експертного та громадського обговорення. У результаті професійна спільнота та бізнес позбавлені можливості долучитися до підготовки нормативних рішень ще на етапі їх формування та своєчасно виявити потенційні прогалини чи недоліки запропонованих підходів з урахуванням свого практичного досвіду.

Інституційна спроможність громад

Низький рівень обізнаності представників територіальних громад із питань ППП, а також брак практичного досвіду його застосування є одними з ключових перешкод для ефективного впровадження цього механізму в Україні. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ Мільярди без виконавців. Чому громади можуть стати головним бар’єром для відбудови та вступу до ЄС Останнім часом здійснюються кроки для посилення інституційної спроможності громад у сфері ППП. Водночас наразі складно назвати їх системними. Вони фінансуються різними донорами, реалізуються відокремлено один від одного, орієнтовані здебільшого на великі громади та базуються на різних, не завжди узгоджених, методичних підходах до навчання. Крім того, багато таких програм здійснюється експертами, які не мають практичного досвіду підготовки та реалізації проєктів ППП. Як наслідок, громадам часто пропонуються суто теоретичні моделі та загальні рекомендації, що можуть бути недостатньо адаптованими до реальних умов їхньої діяльності, а інколи складними або взагалі непридатними для практичного застосування.Громади поки не готові самостійно готувати якісні концептуальні записки чи ТЕО навіть для нескладних проєктів ППП. Тому ключову роль у цьому процесі мають відігравати професійні радники.Відповідно до закону радників можна залучати:

за підтримки МФО та донорів, які реалізують програми технічної допомоги у сфері ППП;громадами самостійно, шляхом фінансування за рахунок коштів місцевого бюджету.

Водночас на практиці існують суттєві обмеження для використання обох механізмів. МФО та донори зазвичай зосереджують свою підтримку на масштабних проєктах і великих містах. Натомість залучення радників коштом місцевих бюджетів навіть для тих громад, які мають відповідні фінансові можливості, фактично заблоковане завдяки «покращенню» 2022 року постанови Кабміну, що встановлює порядок залучення радників. Вона містить численні внутрішні суперечності, колізії із законами України, методологічні недоліки і навіть «математичні» неузгодженості. Як наслідок, за чотири роки з моменту схвалення змін до неї жодна територіальна громада не змогла застосувати цей порядок на практиці.За таких умов розраховувати на широке впровадження механізму ППП, особливо у малих і середніх громадах, навряд чи можливо.Варто зазначити, що до набрання чинності новим законом про публічно-приватне партнерство бізнес мав можливість ініціювати проєкти ППП шляхом подання незапрошених пропозицій (англ. unsоlісіtеd рrороsаls). Під час доопрацювання законопроєкту перед голосуванням у Верховній Раді цю процедуру було вилучено без належного обговорення з експертами та оцінки можливих наслідків для розвитку ринку ППП. Європейський альянс представив план посилення ролі громад у відбудові України Між тим цей механізм широко застосовується на ранніх етапах розвитку ППП, коли держава ще формує інституційну спроможність і не має достатнього досвіду у цій сфері. Можливість бізнесу пропонувати економічно обґрунтовані пропозиції про здійснення ППП, спираючись на власну експертизу та ресурси, успішно використовується в багатьох країнах. Зокрема, у Казахстані близько 40% проєктів ДПП ініційовано приватним бізнесом, а в Киргизстані — майже 80%. Для України цей інструмент міг би стати важливим стимулом розвитку ринку ППП, однак таку можливість було втрачено.

Страх адміністративної та кримінальної відповідальності

Однією з реалій сьогодення також є неготовність органів місцевого самоврядування ухвалювати нетрадиційні рішення у сфері ППП через побоювання адміністративної або кримінальної відповідальності. Водночас ППП за своєю природою є інноваційним механізмом, який ґрунтується на пошуку нових нестандартних підходів до вирішення суспільно важливих завдань. Якщо пливти за течією та робити лише так, як завжди, нічого не відбуватиметься, і ми залишимося там, де ми є.Цю проблему можна та потрібно розв’язувати з допомогою:

залучення до структурування проєктів ППП кваліфікованих радників, які зможуть обґрунтувати відповідність запропонованих рішень вимогам законодавства, принципам належного врядування та публічному інтересу;забезпечення максимальної прозорості процедур і належного документування всіх прийнятих рішень;підтримки громад з боку Мінекономіки, міжнародних партнерів і донорів у разі безпідставних звинувачень щодо рішень, схвалених при ініціюванні проєктів ППП.

Це не вичерпний перелік проблем, які стримують розвиток ППП в Україні. Проблеми, пов’язані з інтеграцією ППП до системи управління публічними інвестиціями я планую розглянути в наступній статті. Інші — детально висвітлено в повній версії аналізу поточної ситуації, розміщеному на вебсайті Академії публічно-приватного партнерства.

Україна стоїть перед важливим вибором: продовжувати фінансувати застарілу систему поводження з відходами за рахунок місцевих бюджетів і населення або модернізувати її за допомогою європейської моделі розширеної відповідальності виробника, яка вже десятиліттями успішно працює в країнах Європейського Союзу. Довідка ZN.UАРозширена відповідальність виробника (РВВ, або ЕРR — Ехtеndеd Рrоduсеr Rеsроnsіbіlіty) — це принцип екологічної політики, згідно з яким компанія, що виробляє або імпортує товари в упаковці, несе повну відповідальність за управління відходами від них наприкінці життєвого циклу. Головна мета цього підходу — перекласти фінансовий і фізичний тягар збору й утилізації сміття з плечей міст, громад і платників податків на плечі самого бізнесу.Сьогодні впровадження РВВ є не лише екологічним питанням. Для України це питання економічного розвитку, залучення інвестицій, створення нових робочих місць і виконання міжнародних зобов’язань у рамках європейської інтеграції.

Що таке РВВ і хто за неї платить

Система розширеної відповідальності виробника базується на принципі «забруднювач платить». Це означає, що виробники та імпортери товарів у пакованні фінансують збирання, сортування та перероблення відходів паковання після того, як продукція потрапляє до споживача.На відміну від нинішньої моделі, де значна частина витрат покладається на територіальні громади та населення через тариф на послугу з управління побутовими відходами, система РВВ переносить фінансову відповідальність на тих, хто вводить паковання в обіг. При цьому фінансування здійснюється без залучення коштів державного бюджету.За оцінками, щороку на ринок України надходить понад 2,5 млн тонн паковання, що згодом стає відходами. Для забезпечення їхнього збирання та перероблення виробники мають спрямовувати до системи РВВ близько 15–16 млрд грн щороку після виходу системи на повну потужність. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ Послуги з вивезення сміття у більшості міст надаються поза вимогами закону — експерт Для порівняння: сьогодні все населення України через тариф на послугу з управління побутовими відходами сплачує близько 10–12 млрд грн на рік. Тобто впровадження РВВ дасть можливість залучити в систему управління відходами додатковий фінансовий ресурс, який перевищуватиме нинішні платежі громадян за вивезення побутових відходів.Фактично йдеться про створення нового джерела фінансування обсягом до 16 млрд грн щороку, яке буде спрямоване на розвиток інфраструктури роздільного збирання, сортування та перероблення відходів, а не покриватиметься за рахунок місцевих бюджетів або додаткового навантаження на платників податків.

Мільярдні інвестиції без навантаження на бюджет

Однією з головних переваг РВВ є те, що вона створює стабільне джерело фінансування для розвитку інфраструктури управління відходами.Для запуску повноцінної системи в Україні необхідно:

встановити понад 110 тисяч контейнерів для роздільного збирання;закупити спеціалізований транспорт;побудувати понад 300 сучасних сортувальних ліній;розвинути переробні потужності для відходів паковання;створити цифрові системи обліку потоків відходів.

Сукупний інвестиційний потенціал системи оцінюється у 1,5–2,5 млрд євро. Це приватні інвестиції, які можуть бути залучені без додаткового навантаження на державний бюджет.

Як РВВ вплине на ВВП України

Економічний ефект від впровадження РВВ виходить далеко за межі сфери управління відходами.За розрахунками, у середньостроковій перспективі система здатна забезпечити:

додатковий приріст ВВП на рівні 0,8–1,5%;збільшення валового внутрішнього продукту на 2,5–5 млрд дол. США щороку;створення від 50 до 80 тисяч нових робочих місць.

Цей ефект формується завдяки створенню нових підприємств, розвитку переробної промисловості, виробництву продукції з вторинної сировини, розширенню логістичної інфраструктури та залученню інвестицій у регіони.Фактично РВВ створює новий сектор циркулярної економіки, який працює всередині країни та генерує додану вартість.

Детінізація та додаткові податки

Ще одним важливим наслідком стане виведення з «тіні» значної частини ринку. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ «Сміттєвий» тариф. Чому ми платимо за реформу, яка не відбулася Створення реєстрів виробників, обов’язкової звітності та систем електронного обліку дасть змогу легалізувати значну частину операцій із відходами та вторинною сировиною. Навіть детінізація 5–10% ринку товарів у пакованні може забезпечити додатковий офіційний товарообіг у розмірі 80–150 млрд грн щороку.Очікуваний додатковий фіскальний ефект для державного та місцевих бюджетів оцінюється на рівні 35–70 млрд грн щорічно.

Зобов’язання України перед Європейським Союзом

Питання РВВ є не лише внутрішньою реформою.Україна взяла на себе зобов’язання щодо наближення законодавства до права Європейського Союзу в рамках Угоди про асоціацію з ЄС. Система розширеної відповідальності виробника є базовим елементом європейської політики управління відходами та передбачена вимогами законодавства ЄС щодо паковання та відходів паковання.Тому впровадження РВВ є не просто бажаним кроком, а необхідною умовою виконання Україною своїх євроінтеграційних зобов’язань.

Чому рішення досі не ухвалене

Попри очевидні економічні, екологічні та соціальні переваги, впровадження повноцінної системи розширеної відповідальності виробника в Україні фактично саботується вже понад 25 років.Протягом усього цього часу бізнес, територіальні громади, експерти та міжнародні партнери наголошують на необхідності запровадити в Україні європейську модель РВВ. Однак замість реальних рішень країна отримує нескінченні робочі групи, наради, круглі столи, презентації концепцій і чергові проєкти документів, які роками припадають пилом у чиновницьких кабінетах.Сьогодні реалізація принципу розширеної відповідальності виробника фактично застрягла в Міністерстві економіки, довкілля та сільського господарства України та комітеті Верховної Ради України з питань екологічної політики та природокористування. Державні органи багато років декларують підтримку європейських підходів, циркулярної економіки та виконання зобов'язань перед Європейським Союзом, але так і не спромоглися забезпечити ухвалення та реалізацію ефективної моделі РВВ.Поки чиновники продовжують дискутувати, Україна щороку втрачає мільярди гривень потенційних інвестицій, десятки тисяч майбутніх робочих місць і можливість створити сучасну переробну промисловість. Водночас мільйони тонн цінних відходів продовжують захоронюватися на полігонах або працювати на економіки інших держав. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ Полігони працюють, але закон не виконується: що не так із реформою відходів Особливо цинічною виглядає ситуація з огляду на те, що РВВ не потребує жодної бюджетної підтримки. Навпаки, система здатна залучити до 2,5 млрд євро приватних інвестицій, створити до 80 тисяч нових робочих місць, забезпечити додаткові податкові надходження та збільшити ВВП України на мільярди доларів щороку. Проте замість запуску одного з найбільш ефективних економічних механізмів післявоєнного відновлення держава продовжує відкладати рішення.Фактично сьогодні головною перешкодою для впровадження РВВ в Україні є не відсутність законодавчих рішень, не відсутність інвесторів і не відсутність міжнародної підтримки. Головною проблемою залишається відсутність політичної волі перейти від багаторічних розмов до конкретних дій.

Час переходити від дискусій до рішень

Система РВВ — це не лише про сміття та екологію. Це про нові заводи, нові робочі місця, додатковий ВВП, наповнення бюджетів і виконання зобов’язань перед Європейським Союзом.Україна має всі передумови для запуску сучасної європейської системи управління відходами паковання. Питання полягає вже не в тому, чи потрібна країні РВВ, а в тому, наскільки швидко держава зможе ухвалити необхідні рішення та відкрити шлях для інвестицій, створення десятків тисяч робочих місць і щорічного приросту ВВП на мільярди доларів.

Постанова Верховного суду від 25 червня 2026 року у справі №910/7614/25 важлива не через розмір штрафу, а через підхід до доказування антиконкурентних узгоджених дій у публічних закупівлях. ТОВ «Сагена» оскаржувало рішення Антимонопольного комітету, який встановив змову під час закупівлі ДСП «Чорнобильська АЕС» на Рrоzоrrо та наклав штраф у розмірі 33 тис. грн. Суди всіх інстанцій, включно з Верховним судом, залишили рішення АМКУ в силі.Справа не виглядає масштабною: штраф некритичний, резонансу немає. Але саме такі справи формують реальні правила для ринку. Верховний суд підтвердив: змову в торгах необов'язково доводити прямим документом чи листуванням — достатньо сукупності непрямих доказів, якщо вона не виглядає випадковою. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ НБУ оштрафував «Укрпошту» на 2,5 млн грн: що порушила держкомпанія

П'ять деталей, які склались у картину змови

АМКУ і суди спиралися не на один факт, а на послідовність елементів, які разом сформували картину узгодженості.Перший елемент, кадровий. У період проведення закупівлі одна особа перебувала у трудових відносинах із ТОВ «Сагена» на посаді технічного директора та водночас була єдиним засновником, кінцевим бенефіціарним власником і керівником іншого учасника торгів. За висновками судів, це створювало умови для обізнаності щодо господарської діяльності обох учасників і потенційного обміну інформацією.Другий елемент, цифровий. Обидва учасники подавали пропозиції через один електронний майданчик і заходили в аукціон з однієї ІР-адреси. З цієї ж ІР-адреси, за встановленими судами обставинами, у близькі проміжки часу здійснювалося керування банківськими рахунками учасників, а також подавалася фінансова звітність. Податкова бачить закордонні рахунки українців: що змінилося у 2026 році Третій елемент, документальний. АМКУ встановив, що один і той самий файл у складі тендерних пропозицій мав однакову назву та одного автора в метаданих. Для бізнесу це виглядає як технічна дрібниця, але для антимонопольної справи це може стати частиною доказової конструкції.Четвертий елемент, поведінковий. Обидва учасники завантажили свої тендерні пропозиції в один день і в близький проміжок часу — з різницею у 22 хвилини, хоча період подання документів тривав із 21 червня до 7 липня 2022 року. Сам по собі такий збіг не доводить змови, але в поєднанні з іншими обставинами він перестає бути нейтральним.П'ятий елемент, господарський. Між учасниками закупівлі в період проведення процедури існували господарські відносини щодо оплати за послуги ремонту. Позивач заперечував, що сам факт договору не означає автоматичної змови, але суди оцінили ці відносини не ізольовано, а як частину ширшої картини, що зменшувала невизначеність поведінки між учасниками торгів.Кожен факт окремо має нейтральне пояснення. Разом вони склали для АМКУ і суду зовсім іншу картину. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ Публічні закупівлі з неціновими критеріями: в Держаудитслужбі та АМКУ розповіли, що перевіряють Закон визначає антиконкурентні узгоджені дії як такі, що можуть призвести до обмеження конкуренції, — окремо названо спотворення результатів торгів. Доводити реальні збитки чи фактичне усунення конкурента необов'язково: досить факту погодженої поведінки. Раніше бізнес вважав достатнім не домовлятися про ціну й не узгоджувати переможця. Сьогодні цього мало: потрібно дивитися на всю інфраструктуру участі в торгах — хто готує документи, з якого офісу та ІР вони подаються, чи є спільні працівники, консультанти або бухгалтери.ІР-адреса, метадані файлу чи час завантаження документів здаються технічними дрібницями, але в антимонопольній справі отримують інше значення: вони показують, що учасники мали умови для обміну інформацією й не діяли автономно. Це особливо стосується груп компаній, дилерських мереж і пов'язаних бізнесів, які виходять на одну закупівлю через різних юросіб. Фраза «ми не пов'язані» більше не працює як захист — потрібен документальний доказ незалежної підготовки пропозиції.Реальний ризик ширший за 33 тис. грн штрафу з цієї справи:

штраф за антиконкурентні узгоджені дії може сягати 10% доходу компанії за останній звітний рік;факт порушення потрапляє до окремого державного реєстру, пов’язаного із цілями публічних закупівель;формується репутаційний ризик: банки, донори та інвестори дедалі частіше дивляться на історію комплаєнсу, а не лише на фінансові показники.

ВАС ЗАЦІКАВИТЬ "Сліпі зони" закриваються: БЕБ посилює контроль за імпортом і продажем авто

Шість кроків, щоб не потрапити до реєстру

Перший крок — попередній аntіtrust-sсrееnіng перед участю в закупівлі. Не складний юридичний висновок на десятки сторінок, а перевірка, чи немає між потенційними учасниками спільних працівників, бенефіціарів, директорів, бухгалтерів, юристів, офісів, ІР-адрес чи господарських відносин, що потім можуть виглядати як координація.Другий крок — відокремити процес підготовки тендерної пропозиції. Компанія має чітко знати, хто створив документи, хто формував ціну, хто перевіряв технічну частину і хто подавав пропозицію через майданчик. У великих компаніях це питання внутрішнього контролю, у малому й середньому бізнесі — елементарної дисципліни.Третій крок — цифрова гігієна. Подання пропозицій різних компаній з одного офісу, одного комп'ютера, однієї ІР-адреси чи через одного адміністратора створює ризик, який потім важко пояснювати. Це не означає, що кожен такий факт автоматично є порушенням, але компанія повинна мати чітке й документально підтверджене пояснення. Чим Рrоzоrrо відрізняється від європейських аналогів, або як заробляти більше Четвертий крок — урегулювати роботу із зовнішніми консультантами. Один бухгалтер, юрист чи тендерний спеціаліст для кількох компаній може бути нормальною практикою, але в одній закупівлі це створює конфліктний ризик. Потрібні окремі команди, окремі папки, заборона обміну інформацією між клієнтами і письмові підтвердження від консультанта.П'ятий крок — виважено відповідати на вимоги АМКУ. Верховний суд підтвердив, що Антимонопольний комітет може збирати інформацію не лише після формального початку справи, а й на етапі виявлення ознак порушення, і ця інформація може отримати статус доказу.Шостий крок — не пропустити строків оскарження. Закон передбачає двомісячний строк на оскарження рішення АМКУ до господарського суду з дня його одержання, і цей строк не підлягає поновленню. Після отримання рішення час працює не на бізнес — потрібно одразу готувати позов і докази незалежності.Головний висновок: бізнесу не варто боятися кожного збігу, але треба вміти пояснювати свої процеси. Якщо компанія діє незалежно, це має бути видно з документів, цифрових слідів і логіки ухвалення рішень. У закупівлях уже недостатньо подати правильну пропозицію — потрібно бути готовим довести, що її підготовлено самостійно.

Цей текст — розлоге пояснення, чому ми не сумуватимемо за Юлією Свириденко і стримано ставимося до приходу у владу Олександра Кравченка – нового міністра економіки. Водночас цей текст — чудовий приклад для Сергія Корецького, як точно робити не треба, якщо не хочеш, щоб і твоя відставка сприймалась як полегшення.У розпорядженні редакції є проєкт Стратегії економічного розвитку України на 2027–2042 роки. Це не фінальний документ, робота над ним триває, утім, він має цілісну структуру, загалом завершений вигляд, і наявних 50 із лишком сторінок достатньо для висновку про те, якою ж уряд бачить Україну майбутнього. Якщо коротко — такою ж, як зараз.Зараз економіка України ледь жевріє. Бачити на власні очі, як РФ худне, ми можемо лише завдяки підтримці країн-партнерів. Навіть за цієї, поза сумніву, вагомої допомоги ми маємо:

зниження економічної активності та виробництва, насамперед в енергетиці, легпромі, машинобудуванні;погіршення прогнозу зростання реального ВВП до 1,3% на кінець 2026 року;збільшення дефіциту поточного рахунку за січень—квітень 2026 року аж до 14,4 млрд дол., тоді як рік тому він був 9,3 млрд дол.;розширення дефіциту держбюджету до 21% ВВП;пришвидшення інфляції, яка, за прогнозами, до кінця року має сягнути 9,4%.

Загалом тримаємось, але від розвитку дуже далекі. Що гірше — передумов для розвитку маємо обмаль, і жодна з них не нова: агроекспорт, відбудова зруйнованого житла та інфраструктури, відновлення енергетики, сяка-така торгівля. Хоч би як ми мріяли збудувати після війни нову Україну, за такої бази однаково відбудуємо те, що було. Власне, тому кожна чергова стратегія економічного розвитку варта уваги. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ Нацбанк погіршив прогноз зростання ВВП: як це вплине на розвиток економіки?

МсКіnsеy Шредінгера

Хай би якими наївними були ці сподівання, ми щораз шукаємо в цих документах проривні ідеї, сміливі рішення, нестандартні підходи та якісне прогнозування. Все, що дасть можливість українській економіці стрибнути у майбутнє, а не повзти роками до своїх же показників зразка 2021-го.Документ у нас на руках публічно анонсувався і на офіційному сайті стратегії, і на засіданні Ради з підтримки підприємництва при президентові як спільний доробок українського уряду, Світового банку, КSЕ і самих МсКіnsеy. Джерело ZN.UА в уряді говорить, що участь МсКіnsеy у створенні стратегії коштувала близько 2 млн дол. донорських грошей, пошуком яких особисто опікувалася Христя Фріланд. Тож очікування були на кожен долар із цих двох мільйонів.Утім, у самому документі офіційно визнано лише внесок Світового банку, який надавав «аналітичну підтримку». МсКіnsеy ж фігурує лише раз як один із можливих учасників дорадчого органу для залучення капіталу, а не як розробник аналітики. Решти взагалі не згадали.Попри це, участь МсКіnsеy та керівника її українського офісу Олександра Кравченка у підготовці документу була ключовою. Він був членом основної проєктної команди, а загалом до написання стратегії долучилися десятки зо два працівників МсКіnsеy. Робоча презентація МсКіnsеy, із якою ми мали можливість ознайомитися, за структурою, цілями та завданнями ідентична проєкту стратегії, який ми описуємо. З яких причин МсКіnsеy не згадують у авторах сказати важко. З одного боку якість продукту настільки низька, що їм могло бути соромно ставити під ним свій підпис. З іншого – не соромно було брати гроші за відвертий непотріб.Найгірше те, що Олександра Кравченка на посаду міністра економіки рекомендував особисто новий прем'єр Сергій Корецький, через впевненість у його винятковому візіонерстві, кваліфікованості та нестандартних поглядах на економічний розвиток.То як же бачить Україну новий міністр економіки?

Стратегічний мінімум

Стратегія є наступною ітерацією Нацекономстратегії-2030, яку уряд також розробляв спільно зі Світовим банком. Вона передбачає три етапи реалізації: негайні реформи до завершення активної фази війни, середньострокові — у рік після війни (прогнозовано 2027-й) і масштабне зростання впродовж 3–5 років після війни.Драйверами економічного зростання мають стати:

продуктивність — з 1,3 до 5% на рік;інвестиції — з 16 до 24% ВВП;людський капітал — чистий приплив на ринок праці 3,1 мільйона осіб.

Стратегічні цілі:

макроекономічна стабільність;поліпшення бізнес-середовища;відновлення та модернізація критичної інфраструктури;збільшення кваліфікованої робочої сили.

Кожна ціль містить ключові завдання, сяк-так деталізовані до конкретних пропозицій. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ Як Україні з’їхати з колії бідності Пріоритетні сектори економіки: транспорт, ІТ, важке машинобудування, оборонна промисловість, АПК, будматеріали, електронні компоненти, критичні сировинні матеріали, відновлювана енергетика.Загалом усе в дусі урядової політики останніх років: мріємо не масштабно, цілимося у найближчі мішені, розвиваємо те, що і так розвивається.До деталей прискіпуватися не будемо, це все ж не фінальний документ. Але радимо розробникам уважніше ставитися до даних про рівень тінізації економіки, рівень безробіття, показники зростання приватних інвестицій, інфляційні цілі та цільові орієнтири держборгу. Бо наразі є відчуття, що навіть не всі міністерства цей документ бачили і цифри перевіряли.Недбалість у деталях можна пробачити, якщо ключові ідеї — геніальні, проривні чи хоча б багатообіцяючі. У цьому ж разі жодних поблажок не буде.У доволі абстрактних описах того, а що ж конкретно ми маємо зробити, щоб досягти бажаного, — взагалі нічого нового. Усі пропозиції умовно діляться на три групи.Перша — ініціативи, які вже реалізуються, як-от «Реформа БЕБ» (тягнеться з 2021-го), смарт-спеціалізація регіонів (почалася ще 2016-го) чи Міжнародна консультативна рада з інвестицій (діє з травня цього року).Друга — роками «недороблені» ініціативи, наприклад, урегулювання боргу за «зеленим» тарифом, автоматичне відшкодування ПДВ чи ратифікація Конвенції ОЕСР про боротьбу з підкупом.Третя — вічні реформи, які роками перебувають на етапі обговорення, зокрема, новий Трудовий кодекс, запуск обов'язкового накопичувального рівня пенсійної системи чи відкриття ринку залізничних перевезень.За логікою, далі документ мав би пояснити, що завадило вже діючим ініціативам стати проривними, що заважає доробити «недороблене» і з яких причин не злітають «вічні реформи». Бажано з прогнозом вимірюваних ефектів від реалізації всіх цих потужних планів. Та де там.

Купа питань без відповідей

Структуровано документ погано, тому ми для вас зробили таблицю (див. нижче), яка має відображати зв'язки між цілями, завданнями та урядовими пропозиціями.Із таблиці видно, що зв'язки ці мерехтливі, а пропозиції вкрай розмиті й не є відповідями на запитання: як саме нам досягти бажаного? Як нам підвищити детінізацію, якщо в пропозиціях у нас ризик-орієнтований контроль, конкурентна політика і реєстр «дропів». Усе це вже існує і не допомагає.Як нам залучити інвестиції, якщо у пропозиціях уже наявний UkrаіnеІnvеst і вічні ідеї про розвиток фінсектора та зменшення присутності держави. А ключова проблема зі страхуванням воєнних ризиків навіть не визнається, просто констатується, що ось у нас Експортно-кредитне агентство страхує експортні контракти. Користуйтеся, не заляпайтесь. А якщо ви раптом не експортер, то це ваші проблеми.Стратегія економічного розвитку України на 2027–2042 рокиЯк конкретно новий Трудовий кодекс, пенсійна реформа та інтеграція ветеранів дадуть змогу збільшити робочу силу на 3 мільйони людей? Що передбачає розширення участі України у програмі «Горизонт Європа», якщо вона вже зараз доступна нашим учасникам, із усім супроводом від офісу підтримки до менторства? Що конкретно передбачає «розширення доступу українських товарів і послуг на зовнішні ринки» — яких товарів і послуг, на які саме ринки і чому?Добре, що ми вписали корпоративне управління як один із кроків, що забезпечує ефективність держави. Всі так роблять. А чого ж такого нашому корпоративному управлінню не вистачає, щоб у майбутньому усякі «василі веселі» не погоджували одноосібно наглядових рад у держкомпаніях?Чудово, що ми вкотре згадали про важливість конкурентної політики. А можна ще аналіз, що зараз заважає АМКУ працювати як належить?Прекрасно, що поруч із реформою БЕБ з'явилася реформа Держфінмоніторингу. А можна уточнити, вона передбачатиме реформу самого органу? Чи, як і раніше, лише порядки його взаємодії з іншими контролерами, які ніколи не працюватимуть як слід, допоки голова Фінмону призначається, а не обирається? ВАС ЗАЦІКАВИТЬ Мінфін розкрив, на що Україна витратила понад 2,2 трлн грн за пів року Можна продовжувати довго, у тексті протиріч більше, ніж суголосся: дерегуляції поруч із суперзарегульованими нормами ЄС, прогресивний ПДФО як інструмент детінізації, зростання приватних інвестицій у бізнес за незмінного попиту на ОВДП і таке інше. Ми жахнулися б, але вже звикли.***Ви ж знаєте, хто робить одне й те саме, сподіваючись на інший результат?Ця стратегія — черговий доказ глибокої кризи в українському держуправлінні: ті самі пропозиції, той самий брак деталей, та сама відсутність сміливості.З таким інструментарієм нормальних темпів зростання не буде, буде, як зараз, поки партнери нас підтримуватимуть, і гірше, ніж зараз, коли втомляться це робити. Втім, коли пріоритетні галузі називають окремим абзацом на початку документа і жодного разу не згадують у конкретних діях — зрозуміло, що економіка для авторів взагалі не пріоритет, так, рубрика для звітності.Прикро, що кадрова криза в Україні настільки глибока, що такий рівень стратегування відкриває шлях до міністерського крісла, а не забуття.Щоб опинитися у майбутньому, Україні потрібна ракета чи принаймні літак. А український уряд укотре обирає поїзд і колію виключно 1520 мм.