Дзеркало Тижня

Держава несе відповідальність за дитину-сироту або позбавлену батьківського піклування. Дитина не повинна залишатися сам на сам із небезпекою чи байдужістю дорослих.Реформа інтернатної системи триває в Україні понад два десятиліття. Попри нові підходи, деінституалізацію та кілька хвиль змін, головної мети дотепер не досягнуто: система залишається предметом гострих суперечок, а кількість критики не зменшується.Поштовхом до цього інтерв’ю стало останнє засідання Тимчасової слідчої комісії (ТСК) Верховної Ради під головуванням народного депутата Павла Сушка, присвячене можливим порушенням прав дітей. Обговорення трагічних випадків, пов’язаних із несвоєчасним вилученням дітей із небезпечного середовища, швидко перетворилося на чергову суперечку між прихильниками та противниками інтернатної системи.Під час засідання з вуст головуючого неодноразово лунали тези, які раніше озвучувала Людмила Волинець. Це породило закономірне запитання: чи справді знана експертка із захисту прав дитини сьогодні підтримує повернення до інтернатної системи, чи її критика стосується насамперед помилок і дисбалансів самої реформи, й народний депутат просто додав своє, дуже специфічне бачення проблеми, надмірною емоційністю та маніпуляціями виключивши можливість конструктивного діалогу?Що насправді відбувається в дитячій сфері; чому згасають сімейні форми влаштування дітей; що не так із реформою, чи винні в цьому громадські організації і яким є вихід із ситуації, — про це ми говорили з експерткою із захисту прав дитини, авторкою та однією з рушійних сил реформи інтернатної системи початку 2000-х Людмилою Волинець.

Реформа без відповідального

— Людмило Семенівно, хоч вам не подобається це запитання, але не можу його не поставити. Як ви оцінюєте результати останнього засідання ТСК із захисту прав дитини? Якою мала б бути його мета й чого насправді досягнуто? Чому, на вашу думку, дискусія замість обговорення причин смертей дітей, їх аналізу перетворилася на загострення війни між захисниками та противниками реформи деінституалізації?— Мені взагалі не подобається тональність, яка сьогодні превалює в розмові про реформу, оцінку результатів, успіху й неуспіху. Це мало нагадує розмову про реформу і взагалі реформу.І це стосується не тільки ТСК і народних депутатів. Обидві сторони дуже часто некоректні в розмові — і ті, хто реформує систему, і ті, хто її оцінює. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ «Я зрозуміла, що вже доросла, але ніколи не жила в родині». Чому інтернати — не місце для дітей — Одна з головних тез, що прозвучали на ТСК, — це те, що внаслідок реформи кількість випадків загрози життю та здоров’ю дітей збільшилася. Дітей несвоєчасно вилучають із небезпечних сімей, бо їх нема куди дівати. Якими є справжні причини?— Сьогодні відбувається непропорційне скорочення потрібних дітям форм влаштування. У виступах перед Кабміном дуже поважні люди заявляли: не хочете, щоб дітей влаштовували до будинків дитини, — ліквідуйте будинки дитини.Як на мене, це помилковий погляд. Будь-які типи закладів або форми влаштування знищувати можна тільки після того, як у дітей зникне в них потреба.Сьогодні, наприклад, гучно закликають влаштовувати вилучених дітей у патронат, а не до ЦСПРД (центрів соціальної та психологічної реабілітації дітей. — А.К.). Цей пріоритет виписано й у законі. Безумовно, там, де є патронат (а це 25% громад), ця норма працюватиме. Але в 75% громад патронату просто немає. І знищувати там ЦСПРД — біда.Якщо сьогодні майже в половині територіальних громад немає жодної сімейної форми — ані прийомної сім’ї (ПС), ані дитячого будинку сімейного типу (ДБСТ), а патронат має лише кожна третя-четверта громада, то куди влаштовувати дітей?Крім того, минулого року ми пережили передачу повноважень від району до громади. Але цей процес не аналізують. Більше говорять про слабо діагностовані соціальні послуги.— Якщо ситуація справді суттєво погіршилася, то хто, на вашу думку, має нести за це відповідальність?— Хороше запитання. Очевидно, що частина людей скаже: «Держава». Причому це слово дуже часто вживають у незрозумілому контексті — це хтось десь там високо, не я.Ще 2022 року було проголосовано закон №7087, який ішов дуже важко. Найважче — позиція про те, що голова територіальної громади зобов’язаний нести відповідальність за соціальне становище дітей у своїй громаді. Це зміни до статті 34 Закону «Про місцеве самоврядування в Україні».Щодо міських громад це питання було вирішено ще 2006 року. А от сільські та селищні ради тільки виявляли дітей, усім іншим займався район.Зі згаданим законом усе дуже показово: його підтримували громадські організації, експертиза ЮНІСЕФ, але вже чотири роки він лежить в офісі президента непідписаним. Точно знаю, що Мінсоцполітики висловилося категорично проти і зробило все, аби заблокувати його підписання.Можна сказати, що винен той, хто ухвалив рішення не підписувати цей закон. Можна — що винні ті, хто сьогодні робить реформу, бо не наполягають на цьому. А можна покласти відповідальність на голів громади. І це дуже цікава характеристика реформи, коли за жодне питання ви не знайдете персонального відповідального.Якщо в державі відбулася децентралізація, то не можуть діти випадати з її контексту. Інше питання, що в цій децентралізації є складніші речі, про які не дуже хочуть говорити. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ Касьянова про вирішення проблеми інтернатної системи: "Потрібно розбудовувати систему підтримки сім’ї" — Наприклад?— Чому сьогодні не децентралізовано виплати державної допомоги сім’ям з дітьми? Я особисто вважаю, що без цього реформа стосовно дітей нам навряд чи вдасться. Це єдиний вид таких серйозних виплат, які досі призначає центральний орган і його територіальні органи на місцях. Як децентралізувати виплати з бюджету до місцевих органів влади — дуже складна тема з огляду на тотальну недовіру з боку бюджетного фінансування.Після передачі цих виплат Пенсійному фонду ми вже майже рік переживаємо болісні процеси. Фонд отримав так багато повноважень, що в якийсь момент просто не зміг їх опрацювати, і водночас важко усвідомлював те, що сім’ї з дітьми, які отримують державну допомогу, — це дещо відмінне від сімей, які виховують дітей-сиріт та позбавлених батьківського піклування.За останні десять років усю логіку фінансових документів було змінено на те, що прийомні батьки та батьки-вихователі мають самостійно, без участі служби у справах дітей (ССД), органу опіки та піклування «досягати» виплат на дітей, яких їм довірили виховувати. Самостійно шукати та подавати документи, вистоювати в чергах тощо. Коли на початку року ми порушили питання про те, що після рішення про створення сім’ї та влаштування туди дітей ССД зобов’язана зайти в переговори з Пенсійним фондом і співпрацювати з ним задля того, щоб діти регулярно отримували виплати, то наразилися на шалений спротив: «Ми зайняті, нам не до того».

Прийомні сім’ї та дитячі будинки сімейного типу: від підтримки до контролю

— Гадаю, це не єдина, але одна з причин того, що і патронат, і сімейні форми виховання зараз не розвиваються, і навіть навпаки.— Патронат — узагалі окрема розмова, при тому що зараз цю форму вживають у синонімічному ряду з ПС та ДБСТ. Принаймні якщо дивитися на практику, як це реалізується.Причин того, що кількість прийомних сімей та дитячих будинків сімейного типу зменшується, насправді дуже багато. І вони індивідуальні. ПС та ДБСТ створювалися зовсім не з тією метою, з якою зараз експлуатуються нормативно. Аби зрозуміти, що з ними відбувається, потрібно проаналізувати причини, з яких ці сім’ї ліквідовували протягом минулого року. Не тоді, коли батьки досягли пенсійного віку або всі діти виросли до 18 років. Такого аналізу, на жаль, я не бачила.— Гадаю, ви аналізували причини.— Не пам’ятаю, коли робила аналіз — до чи під час повномасштабної війни. 60% ПС та ДБСТ були розформовані органами опіки та піклування раніше за юридичний термін через конфліктні стосунки з батьками. Основна причина: прийомні сім’ї та дитячі будинки сімейного типу залишилися сам на сам із проблемами дітей під жорстким контролем держави замість належної підтримки. Наприклад, минулого року сім’ї пережили візити правоохоронних органів.Коли наприкінці 1990-х ми розробляли ідею ПС і реанімували ДБСТ, то розглядали їх як сім’ї, що здійснюють догляд за дітьми за збереження підтримки з боку органу опіки та піклування. Тобто держава створює сім’ю, виконує позасімейні повноваження, а батьки несуть відповідальність за соціалізацію дитини. Так у світі розвивається фостеринг — обов’язково із соціальним супроводом і підтримкою сім’ї, коли у дитини виникає складна проблема, яку батьки не здатні вирішити.Зараз ідею існування прийомних сімей змінено. Є території, де органи опіки та піклування співпрацюють із сім’ями, але в тотальній більшості вони просто контролюють. Це — по-перше.А по-друге, сьогодні намагаються ліквідувати поняття «місце походження» дитини-сироти або позбавленої батьківського піклування. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ Країна вдів і сиріт: як війна змінила демографічну карту України Усиновлення й опіка не мають територіальних обмежень, а ПС і ДБСТ повинні мати. У сім’ї, створені територіальним органом опіки та піклування, мають влаштовувати дітей, які походять із цієї території.Зараз цей принцип порушено. У нас «екстериторіальність» — куди влаштували, туди влаштували. Хоча вся система захисту дітей (забезпечення житлом і багато інших питань) побудована на тому, з якої території дитина походить. І вона розвалюється.— Про цю проблему ви казали давно.— Так, і далі спостерігаю за тим, як систему безжально ламають, нічого не пропонуючи на заміну.Раптом у законопроєкті Мінсоцу читаю: «Місцем походження дитини-сироти є громада, у якої з дитиною склалися довірливі стосунки». Це — катастрофа, а не юридичний термін!Чи розуміють ті, хто сьогодні змінює поняття «місце походження» дитини-сироти, що це визначення, зокрема, примушувало громаду помітити дитину? Тобто якщо дитина у вас, ваш суд позбавив батьківських прав щодо неї, то ви далі несете відповідальність за цю дитину, ви отримуєте ці повноваження від держави. А що таке «довірливі стосунки»?Було б дуже бажано, щоб кожен, хто приходить реформувати систему, бачив не один пункт у законодавстві, який треба змінити, а всю систему.Я категорично не можу погодитись із тим, що в Україні кількість дітей-сиріт і позбавлених батьківського піклування щороку зменшується на півтори-дві тисячі. Не знаходжу адекватної відповіді, чому так відбувається.— Повернімося до причин, чому ПС та ДБСТ не розвиваються.— Останніми роками до цих сімей занадто часто ставляться як до закладів. Коли я чую, що в нас є вільні місця в ПС і ДБСТ (мовляв, багато прийомних сімей, де виховується лише одна дитина, а має бути четверо, а середня кількість дітей у ДБСТ — шестеро, а має бути десятеро), то мені дуже хочеться пояснити: ПС та ДБСТ — не заклади, де є вільні місця. Визначальним тут є ресурс людей, які створили ці сім’ї. Ресурс із погляду виховання тих або інших дітей із їхніми особливостями.Один із головних принципів, який закладався від початку, — це взаємопідбір батьків і дітей. На жаль, зараз його мінімізовано й зведено до простого запитання: «Візьмете цю дитину?».Колись ми боролися за те, щоб сімей було більше, бо це давало можливість краще влаштовувати дітей, для них був більший вибір щодо спроможності батьків. Зараз кількість сімей скорочується. Відповідно погіршується якість влаштування дітей. Неякісне влаштування дітей — серйозна проблема й одна з причин того, що вони вибувають із сімей раніше за юридично передбачений вік. До речі, сьогодні ніхто не назве вам цифру, скільки таких випадків.Зараз повертають дітей з-за кордону. Кажуть, що повертати можна тільки в сім’ю. Отже, треба терміново. А потім мені неофіційно телефонують батьки і кажуть: «Я не справляюся, починаю втрачати контроль над тими дітьми, яких виховую вже сім років»…— З іншого боку, якщо в прийомній сім’ї одна дитина, і на більше сім’я не погоджується, то чи не є це прихованим усиновленням?— Менш як половина дітей можуть бути усиновленими. Щоб говорити про приховане усиновлення, потрібно знати конкретну ситуацію в конкретній сім’ї. Тут не може бути узагальнення.Але влаштовувати в кожну ПС максимально, до чотирьох дітей — не менш катастрофічно. Адже ПС — не те саме, що ДБСТ. Є багато особливостей з погляду їх організації, зокрема забезпечення. Наприклад, передбачається, що прийомні батьки ще й мають працювати. В Україні презентували єдину онлайн-платформу про усиновлення та сімейні форми виховання дітей До законодавства вже двічі намагалися внести зміни, до пуття їх навіть не сформулювавши. Спочатку хотіли перейменувати ДБСТ на ПС. Потім — назвавши ДБСТ прийомною сім’єю, визначити кількість дітей від одного до восьми і зробити спеціалізовані сім’ї. І знову в законопроєктах все це прописано так, що не працюватиме, спроможності сім’ям не додасть, лише створить додаткові проблеми.— Тоді давайте пояснимо: яку логіку ви закладали, коли створювали і ПС, і ДБСТ, які зараз намагаються змішати в одну форму?— ПС і ДБСТ мають спільну категорію дітей, але різну логіку: ПС ближчі до звичайної біологічної родини, а ДБСТ — до багатодітної. Вони відрізняються і за кількістю дітей, і за соціальними гарантіями, зокрема щодо житла та пенсійного забезпечення.Коли ми осучаснювали ДБСТ, то враховували те, що в Україні було чимало багатодітних сімей, які, на жаль, часто перебували на межі позбавлення батьківських прав. Ми не допускали, щоб дітей з однієї сім’ї розділяли. Було чітко виписано правила: сім’я (від п’яти до десяти дітей) формується протягом року. Зараз, зокрема через деформацію принципу «місця походження» дитини-сироти чи позбавленої батьківського піклування, дітей з однієї родини часто розміщують у різних сім’ях, що руйнує родинні зв’язки.Пропозиції ліквідувати ДБСТ звучали не раз. Проте на сьогодні вони залишаються фактично єдиною формою, яка дає змогу не розділяти великі сімейні групи дітей.— Зупинімося трохи на патронаті. Він довго не розвивався. Зараз наче трохи почав. Що з ним не так? Це об’єктивні умови чи помилка на етапі задуму?— Патронат запозичено з країни, де є сімейні суди. Тому в системі органу опіки та піклування йому дуже дискомфортно. Це — перше.Друге. Я вважаю помилкою, коли патронат позиціонують як підтримку дитини, а не її батьків. Виникає конфлікт між прийомними сім’ями, ДБСТ і патронатом. ПС/ДБСТ — це форми для підтримки дітей, які втратили батьківське піклування. А сенс патронату, на мій погляд, — підтримати батьківський потенціал і допомогти біологічній родині відновити сімейне виховання дитини.Ще я дуже важко сприймаю позицію, коли професійні вимоги до патронату підміняють емоціями та почуттями — наприклад любов’ю.— Ну, якщо виходити з думки, що свою роботу треба любити, то чом би й ні?— Любов не завадить, але це дещо інша категорія, на мій погляд. Патронат має вберегти дитину від небезпеки, у якій вона на той момент перебуває.Патронат не варто подавати як панацею від усіх бід: це більше шкодить, аніж приносить користі. Коли з’ясувалося, що навіть за великих фінансових вкладень і тренінгів патронатні сім’ї вдалося створити лише у третині громад, уже треба було думати, що не так. Зараз частину патронатних сімей сформовано на базі прийомних, які вмовили стати патронатними. Мене дуже насторожує, що в багатьох випадках патронат сприймають як прийомну сім’ю. У громадах, де є патронат, але немає прийомних сімей і ДБСТ, за найнижчими оцінками, 60% дітей не повертаються до біологічної родини, а переходять далі до системи державного захисту. Є випадки, коли дітей виводили з патронату, влаштовували до інтернату, а звідти знову повертали в патронат. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ «Зимова підтримка» коштом сиріт — держава із липня не виплачує гроші більшості прийомних сімей Проте державного аналізу руху дітей у патронаті немає. Патронат від початку розвивається як інтелектуальний проєкт однієї громадської організації, який викликає питання і щодо проблем співпраці з місцевими органами, і щодо балансу впливів, і щодо того, хто має нести відповідальність за результати.

Успішні приклади, яких система не повторює

— Яких альтернативних форм нам зараз бракує, на вашу думку?— Насамперед потрібно повернути якість створення сімей — прийомних, ДБСТ, опікунських. Щороку приблизно 300 опікунів помирають через вік (!). Тобто діти ще не виросли, а опікуни вже померли.Перш ніж говорити про нові форми, потрібно побачити реальні потреби дітей, зокрема з аутодеструктивними порушеннями, психічними вадами та іншими психіатричними захворюваннями. В тому числі таких «сімейних» дітей, тому що на сьогодні є проблема й у біологічних сім’ях. Потрібно також визначитись, які заклади нам справді потрібні.Згідно зі стратегією, за трансформацію інтернатних закладів сьогодні відповідають Держдіти. Ви що-небудь чули від них про це? Замість системних відповідей ми часто бачимо лише істерики проти інтернатів.— Ну, казати, що інтернати сьогодні закривають, — теж не зовсім правда.— Інтернатні заклади справді закривають. Наприклад, було 82 ЦСПРД, а тепер — 66. Будинки дитини зникли як юридична форма, натомість з’явилися паліативні центри й діти в лікарнях. НСЗУ навіть запровадило окремий, 84-й пакет фінансування для дітей, які потребують тривалого спостереження в лікарні, хоча формально там зазначено, що ці діти не мають захворювань.До речі, ТСК розбирала цю проблему кілька засідань тому. Тобто у нас сьогодні досить велика кількість дітей перебуває в лікарнях як у формі влаштування. А звідки ж вони там узялися, якщо нічого не ліквідовано і кількість дітей-сиріт і позбавлених батьківського піклування зменшується?— Але ж діти в лікарнях — це не сьогоднішня проблема. Вони перебували там багато років.— Ні, це сьогоднішня проблема, яка загострилася після ліквідації будинків дитини. Схожа ситуація вже була до 2004 року, поки не почали створювати центри матері і дитини.Тоді в лікарнях теж перебувало по 15–20 дітей — або на утриманні, або в очікуванні місця в будинку дитини. Мені шкода, що проблему «діти живуть у лікарнях» подають як суцільний успіх. Насправді такі дії не мають нічого спільного з інтересами дитини.— Ну, дивіться, є успішний приклад у Харкові Романа Марабяна та його паліативного центру «Гіппократ», трансформованого з колишнього дитбудинку. В Дніпрі є Центр соціальної підтримки сімей та дітей «Добре вдома». Чому цього не масштабують, не розвивають по всій країні, на вашу думку? Відсутність доступу до медицини, прив’язані немовлята та жахливі умови: Офіс Омбудсмана заявив про нестерпне середовище у дитбудинках Миколаївщини — Хороше питання. Будинки дитини регулювалися Законом «Про дошкільну освіту», туди було внесено зміни. За наполяганням народних депутатів там з’явилися перехідні положення про те, що будинки дитини трансформуються в центри соціальної підтримки сімей з дітьми — це «Добре вдома» — та центри паліативної допомоги — це «Гіппократ» Марабяна. Так і було про це написано. А от чому вони створюються не такі — у мене відповіді немає. Пан Марабян це зробив, чому не роблять інші? Це, очевидно, питання до виконавчої гілки влади. За трансформацію інтернатних закладів (одним із видів яких, медико-соціальним, були будинки дитини) відповідають Держдіти. А контролювати це має Нацсоцслужба.Є величезне питання щодо виконання вже прописаного в законодавстві.До речі, міністр охорони здоров’я Віктор Ляшко заявляє, що всі будинки дитини реорганізував у паліативні центри. І він правий — це написано в Законі «Про дошкільну освіту». Але чи всі будинки дитини треба було реорганізовувати в паліативні центри? Можливо, десь більше потрібні, наприклад, центри матері і дитини? Їх як було 16 до війни, так і залишилося. Щодо якості їхньої роботи — окреме питання. До речі, Мінсоцполітики, відповідаючи за ці заклади, жодного разу не дослідило, що там зараз — як відбувається влаштування, якими є потреби, скільки цих потреб реалізовано. Хоча статистику щодо кількості наданих послуг збирає регулярно.Жодного разу Мінсоцполітики не виявило зацікавленості в тому, щоб у нас виникали центри матері і дитини. А це, до речі, один із серйозних складників реформи в ЄС, де під час реорганізації будинків дитини завжди виникали такі центри як супутня форма підтримки сім’ї з новонародженою дитиною.— Є «Місто добра» — недержавна організація, яка, здається, поєднує багато різних форм. Про неї зараз багато говорять. Чому не масштабують? Я просто не можу зрозуміти: якщо успішні приклади є, чому вони не поширюються? Бракує грошей, бажання?— Щоб «Місто добра» стало практикою, яка поширюється, потрібно провести дуже складну роботу. Передусім перевести ідею Марти Левченко на спроможності й регулювання держави. З погляду юридичної форми, «Місто добра» — це благодійний фонд, який існує завдяки недержавним донорським коштам. Чи має право благодійний фонд утримувати дітей-сиріт та позбавлених батьківського піклування?— Мені здається, ні.— От. І таких питань дуже багато. Для масштабування досвіду пані Марти потрібно визначити юридичну форму цього закладу, написати положення (так, щоб не вбити зміст), визначити порядок фінансування та співфінансування. Недавно пані Марта казала, що одна паліативна дитина обходиться у 100 тисяч гривень на місяць, тоді як за пакетом НСЗУ передбачено 32 тисячі, тобто є розрив близько 70 тисяч гривень. Тому треба чітко визначити, як це може фінансувати держава, адже «Місто добра» функціонує коштом спонсорів, не державного бюджету. Питання в тому, хто може це сьогодні зробити? За повноваженнями зобов’язаний Мінсоц — якщо це буде соціальний заклад, або МОЗ — якщо медико-соціальний або медичний. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ Захист дітей чи масове стеження: експерт розкритикував перевірку віку в інтернеті

Закон є. Виконання немає

— Повернімося до невилучення дітей із небезпечних сімей. Як реагування на домашнє насильство впливає на реформу деінституалізації? І що треба зробити, щоб законодавство у сферах охорони дитинства й запобігання насильству пов’язати у виконанні на польовому рівні?— За моїми спостереженнями, Закон «Про запобігання та протидію домашньому насильству» дуже активно пропрацював перші три роки свого існування, але з початком повномасштабної війни фактично перестав діяти на місцях. Я не бачу, щоб хтось системно працював над його впровадженням, інакше б ми не втрачали дітей. Досить згадати трагедію в Радомишлі: у батька було понад 20 приводів до поліції, але жодного разу він не пройшов навчання як кривдник (бо їх немає), і жодна з передбачених законом структур громади не втрутилася вчасно. Поки батько не вбив доньку більш як двадцятьма ударами ножа.Формально є і статті закону, і підзаконні акти, але в реальній практиці це не працює. Особливо складною стає ситуація, коли кривдник має ПТСР або бойовий досвід.— Що можна зробити?— Просто виконувати закон. Для цього і Мінсоцполітики має працювати інакше, і міністр не має говорити, що не впливає на голів громад.У нас багато постанов про протидію домашньому насильству, але вони не виконуються. Проблема ще й у тому, що в Україні близько 70% регулювання припадає на підзаконні акти. І якщо вони погано прописані й не виконуються, то зміна самого закону мало що дасть.Наприклад, Мінсоц підготував «комплексний» закон, який на місцях ніхто не зможе виконати, бо він одночасно передбачає 150 видів діяльності. А в 52% громад у ССД працює лише одна людина. Поки держава не відновить працездатну вертикаль управління і зв’язок між центром і громадами, місцевий рівень просто не потягне цих завдань.— У контексті патронату ви згадали про сімейні суди, на яких узагалі-то цю форму й побудовано. Це утопія чи шанс зараз?— На початку повномасштабної війни на найвищому рівні справді обговорювали, що без сімейних судів система захисту прав дитини ризикує бути неефективною, а євроінтеграція — неповною.Ми розглядали сімейний суд не як окрему нову інституцію, а як передачу судовій гілці влади тих рішень, які нині ухвалює орган опіки та піклування. У ЄС такого органу в нашому розумінні немає. Адміністративні рішення сприймаються як рангом нижчі, ніж судові. І саме в цьому — одна з ключових відмінностей. Але потім тему закрили як надто дорогу для України, і зараз вона залишається тільки в розмовах суддівської спільноти.Тому потреба в сімейних судах катастрофічна, але виникнення сімейних судів, що розглядатимуть рішення стосовно дітей, які сьогодні є адміністративними (наприклад, влаштування до ПС, ДБСТ тощо), — це наразі утопія.— Законодавчі та нормативні норми суперечать одне одному, виконувати їх на місцях неможливо... Що тоді? Повернення до інтернатів?— Звідки ви все це взяли? Як ви вважаєте, з усім тим комплексом норм і правил, які вже виписані в законі, зокрема за моєю безпосередньою участю, чи можна сьогодні повернутися до інтернатів?— Ну, почнімо з того, що насправді вони поки що нікуди не зникали. Хоча свого часу були мрії, що до 2026 року у нас їх вже не буде.— Для мене питання інтернат — не інтернат було вирішено ще 2005 року. Я відповіла на нього своїм життям і всім, що написала донині в законодавстві. А от хто і як реалізує те, що написано в законах, хто і що сьогодні робить із прийомними сім’ями, яким я присвятила 20 років свого життя, — це інша справа. Кількість дітей, що перебувають в інтернатах, скорочується – Держслужба у справах дітей Проблема нинішнього етапу реформи полягає в тому, що немає людей на посадах, які розуміють, що таке реформа стосовно дітей, і немає людей на посадах, які вміють реформи робити. Сьогодні вся реформа спирається на активність громадських організацій. А громадські організації просто не здатні виписати законодавство. Не тому, що вони погані, а тому, що не вміють цього робити.— Чи можна в усьому звинувачувати громадські організації? Чи вони мають аж такий вплив на політику, яку формує держава?— Так, можна звинувачувати. Беремо всі постанови Кабміну, ухвалені, наприклад, за останні три роки. І починаємо розбиратися — не хто поставив підпис, а хто їх писав. Дуже часто це громадські організації. І вони мають за це відповідати.На центральному рівні створено дивну модель. Згідно з положенням, Координаційний центр сімейних форм виховання як національний координатор дитячої гарантії є лише дорадчим органом, без штатного розпису, тобто фактично працює на громадських засадах. Отже, держава не призначила окремого виконавчого органу (або особи), який би ніс пряму відповідальність за реформу. Тоді постає питання: хто за неї відповідає? Координаційний центр сімейних форм виховання, який мав би скеровувати діяльність Мінсоцу, МОН і МОЗ, але не має повноцінної управлінської сили? Чи Мінсоцполітики, яке, як записано, скеровує діяльність Координаційного центру? Чи може в таких умовах розвиватися стратегія, реформа загалом?Окрім того, громадські організації є виконавцями стратегії за згодою і входять до національної ради. То чому до них не може бути претензій?— Принаймні тепер я розумію вашу точку зору.Чи потрібно зараз відновлювати міждержавне усиновлення, на вашу думку? Його було заморожено на час повномасштабної війни, яка триває вже п’ятий рік і кінця їй наразі не видно. А недавно в Італії в обхід України усиновили українських дітей, евакуйованих туди через війну.— Останнє — це не питання міждержавного усиновлення.— А проте такий факт є.— Я б таких узагальнень не робила. Це один випадок, по-перше. По-друге, рівно через тиждень після початку війни на одному із засідань Координаційного штабу з питань захисту дітей під час війни я одразу сказала: нам треба утриматись від того, щоб направляти дітей до Італії, ми їх звідти не повернемо. Ця країна завжди була дуже охоча до українських дітей — італійці вважають, що емоційно вони дуже наближені до них. Найвищі посадові особи в Італії, з якими я свого часу зустрічалася, казали: якщо ваша дитина потрапила до Італії, то ми маємо право її влаштовувати так, як вважаємо за потрібне.Випадок, що стався недавно, — це ситуація, яка назрівала вже давно. Аби зрозуміти, що відбулося в Італії, треба розібратися з кожною дитиною, вивезеною в пошуках тимчасового захисту до цієї країни.— Як щодо відновлення міждержавного усиновлення загалом?— Аби зараз взагалі щось про це говорити, мені треба було б отримати доступ до бази даних ЄІАС «Діти» й проаналізувати всіх дітей, які стоять на обліку як такі, що підлягають усиновленню; проаналізувати всіх дітей, які вивезені з України й там осиротіли тощо. Це шмат роботи Мінсоцполітики, який воно зобов’язане було б виконати й проінформувати суспільство. Проте, крім урочистих проголошень, що ми повернули стільки-то дітей, більше нічого не відбувається. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ Понад 67% українців переконані, що інтернатні заклади потребують реформування – СОС Дитячі Містечка — Наразі базу належно не ведуть?— Базу ведуть так, як ведуть, і дуже серйозно приховують від будь-якого контролю або ознайомлення з нею. Можу сказати, що були спроби її знищити, але завдяки попередній ТСК та Комітету гуманітарної політики цього вдалося уникнути.

Як реформа втратила дитину

— На вашу думку, в чому полягає головний системний збій усіх реформ у дитячій сфері: в моделі, управлінні, фінансуванні чи відсутності політичної волі? Чому ми досі так і не змогли побудувати якусь цілісну систему підтримки дитини та сім’ї в громаді?— По-перше, тому що в децентралізації не було враховано інтереси дитини. Основний її етап відбувся 2019 року, а ми досі не можемо зобов’язати голову територіальної громади займатися дітьми. Тобто на місцях немає належно уповноваженого ефективного виконавця.По-друге. Минулого року відбулася процедура передачі справ дітей-сиріт та позбавлених батьківського піклування від районного рівня на рівень громади. Це було здійснено так, як не можна й не треба.По-третє. Немає децентралізації повноважень, не відбулося децентралізації коштів на виплати державної допомоги сім’ям із дітьми. І все це тримає не Мінсоц, а інші реформи. Зокрема бюджетного процесу, судової гілки влади, це ще окремо.По-четверте. Занадто часто змінюються керівники міністерства. І кожен приходить зазвичай без базових знань у темі захисту дітей.По-п’яте. 2011 року в заключних спостереженнях Комітету ООН з прав дитини в Україні було зауваження, що ліквідація Мінсім’ї, молоді та спорту призведе до того, що значні обсяги практик буде втрачено, а кадровий потенціал вимито. Так і сталося. Ми втратили професіоналів. І історичну пам’ять — як і чому виникла ця система.По-шосте. Катастрофічна помилка — те, що кожен наступний етап реформи в нас знищує попередній. Не дореформаційний (коли не було постанов 866 і 905, Закону Фельдмана, прийомних сімей, соціальних гуртожитків тощо), а попередній. Знищуєте основу — не отримуєте результату. Потрібно на щось спиратися.По-сьоме. Щодо політичної волі. Вона є. Але мають бути ще професіонали, команда, здатна забезпечувати політичну волю результатами. На жаль, у нас такої команди немає. Держдітей очолює керівник, який має рік стажу на зовсім іншій посаді із зовсім іншими функціями. Потім приходить наступний, який так само не має інституційної пам’яті й необхідної підготовки.Термін перебування міністра на посаді — максимум два роки. Приходить наступний і починає боротися з попередником. То яких результатів ми очікуємо?— Це загальна проблема, не тільки в дитячій темі.— Безумовно. З іншого боку, тема є унікальною, бо це пряма відповідальність держави за життя дітей. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ Заглушені голоси дітей в інтернатах — Чому нам досі не вдається побудувати реальну співпрацю між державою, громадами, громадським сектором і професійною спільнотою у сфері захисту дітей? Навіть попри те, що є люди, які мають досвід, компетенції та бажання і готовність змінювати систему? У чому головна причина: конкуренція, недовіра, відсутність спільного бачення, політичний вплив чи сама архітектура системи?— По-перше, різні обсяги знань і вмінь. Будувати державну політику — це не стільки виголошувати слогани, скільки важко працювати над законодавством. Творити його, а не правити. Катастрофа в тому, що немає тих, хто вміє системно бачити одне завдання за іншим. І немає тих, хто здатний перепрацювати свій досвід і висловити пропозицію щодо законодавства.По-друге, вони між собою розмовляти не вміють. Ні доводити, ні аргументувати, ні погоджуватися. Є тільки моя думка, решта — неправильні. Якщо не так, отже, ти — за інтернати. Забагато в цій реформі не професійного, а особистого.І по-третє, неправильна система фінансування реформи, неправильний розподіл ресурсів міжнародної допомоги, вона позадержавна за збереження відповідальності держави за результат.— Що могло б стати точкою об’єднання для реальних змін у сфері?— Коли всі учасники згадають, що доцільність їхньої роботи визначається лише тим, як почувається дитина в конкретній громаді. І як цю громаду (хоче вона чи ні) примусити робити так, щоб дитині було краще.На жаль, на цьому етапі реформи ми абсолютно втратили дитину. Нагадаю, що логіка процесу (згідно із законами та постановами 866 і 905) починається з виявлення дитини, а далі — того, що потрібно з нею робити. Про форми влаштування йшлося аж наприкінці.Зараз реформатори вирішили почати (саме почати, а не продовжити) з форм влаштування та соціальних послуг. Дітей тут немає. Це зовсім інша реформа. З іншими цінностями, ідеалами, порядком. Але її намагаються реалізувати по законодавству, яке написано від дитини. Тому все це, на мій погляд, приречене.

Ви відповідальний споживач послуг управління побутовими відходами і вчасно сплачуєте за послуги? А чи знали ви, що виконавці послуг управління побутовими відходами здійснюють свою діяльність поза законом.Звучить абсурдно, але саме такого висновку можна дійти, якщо уважно прочитати Закон України «Про управління відходами» та проаналізувати, як він виконується в українських громадах.Більшість громадян сумлінно сплачують рахунки за вивезення побутових відходів. Вони переконані, що отримують послугу від підприємства, визначеного відповідно до закону, а органи місцевого самоврядування забезпечили належну організацію всієї системи. Проте реальність виявляється зовсім іншою. Як вирішити проблему сміття і нелегальних звалищ: рекомендації Держекоінспекції Новий Закон України «Про управління відходами» запровадив принципово нову модель організації послуг управління побутовими відходами. Центральним елементом цієї моделі став адміністратор послуги управління побутовими відходами. Саме через нього громада повинна організовувати надання послуги, збирати гроші за послугу від споживачів, забезпечувати договірні відносини та функціонування всієї системи.Іншими словами, після набрання чинності законом громади були зобов'язані привести свої системи управління відходами у відповідність до нових вимог. Для цього необхідно було створити адміністратора послуги, визначити його повноваження, укласти нові договори з виконавцями або провести нові конкурси відповідно до нових законодавчих вимог.А тепер — найцікавіше.Станом на сьогодні фактично лише місто Черкаси повноцінно реалізувало вимоги закону щодо створення та функціонування адміністратора послуги управління побутовими відходами. Решта громад України цього не зробили. Від маленьких сіл до багатомільйонного Києва система і надалі працює за старими правилами, які були сформовані ще до ухвалення нового закону.

Що це означає на практиці?

Це означає, що підприємства, які сьогодні здійснюють збирання, перевезення та захоронення побутових відходів, працюють поза тією моделлю організації послуги, яку прямо вимагає чинний закон. Громади не створили передбаченого законом механізму управління послугою, але виконавці продовжують надавати послуги так, ніби законодавство не змінилося.Таким чином виникає юридичний парадокс. Закон встановив новий порядок організації послуги. Громади його не виконали. Але послуги продовжують надаватися. Відповідно, діяльність виконавців здійснюється в системі, яка не відповідає вимогам чинного законодавства.Особливо показовою є ситуація з полігонами. В Україні офіційно за дозволом працюють чотири полігони видалення побутових відходів. Проте навіть наявність такого дозволу не вирішує проблеми. Полігон може мати необхідний документ на здійснення операцій, але якщо він не працює в системі, організованій через адміністратора послуги, передбаченого законом, залишається відкритим питання про законність його функціонування. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ Сміттєва реформа зрушила з місця У підсумку маємо доволі дивну ситуацію. Громадяни справно оплачують послуги. Підприємства отримують кошти. Органи місцевого самоврядування звітують про виконання своїх повноважень. Але закон, який визначив нові правила функціонування всієї системи, фактично не виконаний на більшій частині території України.І це вже не проблема окремого перевізника чи полігону.Це проблема державного управління, коли центральні органи влади не реагують на явне порушення закону.Я навіть наведу вам приклад, як Міністерство розвитку громад прямо визначає проблему у відповіді на запит від сільської ради від 2024 року:«З метою уникнення неузгодженості норм закону щодо визначення адміністратора послуги з управління побутовими відходами Верховною Радою України зареєстровано проєкт закону України від 18.09.2023 за №10066 «Про упаковку та відходи упаковки», поданого Кабінетом міністрів України, яким, зокрема, пропонується частину першу статті 32 Закону України «Про управління відходами» викласти в такій редакції: «1. У територіальних громадах з чисельністю населення понад 500 тисяч осіб рішенням міської, сільської, селищної ради визначається адміністратор послуги з управління побутовими відходами. В інших територіальних громадах також може бути визначений адміністратор послуги з управління побутовими відходами рішенням міської, сільської, селищної ради».Але найцікавіше те, що міністерство цим листом фактично повідомляє, що звертатиметься до Державної екологічної інспекції (ДЕІ): щодо недопущення повторних випадків зобов’язання визначення адміністратора послуги з управління побутовими відходами до встановлення чіткого законодавчого регулювання, повідомивши всі територіальні та міжрегіональні територіальні органи ДЕІ України.Фактично міністерство не заперечує існування проблеми. Навпаки, своїм листом воно визнає, що громади масово не виконують вимог закону, і пропонує контролюючим органам тимчасово не реагувати на це порушення до внесення змін до законодавства. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ Зрив будівництва сміттєпереробного заводу у Львові: міська влада вимагає від польського банку сплатити 3,6 млн євро Хочу тільки нагадати, що проєкт закону України від 18.09.2023 за №10066 «Про упаковку та відходи упаковки» відкликаний. Тобто його в Верховній Раді вже нема, відповідно, змін теж нема…Таким чином Україна вкотре демонструє класичний підхід до реформ: спочатку ухвалюється невдалий закон, потім звітується про його європейський характер, а після цього роками ігнорується його практичне виконання. У результаті вся країна опиняється в ситуації, коли закон формально діє, але система продовжує жити за старими правилами.

Тариф на послугу управління побутовими відходами

Виникає ще одне цікаве питання.Якщо після 2024 року у вашій громаді підвищували тариф на послугу управління побутовими відходами, то варто поцікавитися: хто саме його розрахував?Згідно із Законом України «Про управління відходами», саме адміністратор послуги повинен здійснювати розрахунок середньозваженого тарифу та подавати його на затвердження органу місцевого самоврядування.Та якщо адміністратора не створено або створено, але він не працює, то хто тоді виконує його повноваження?Виходить доволі цікава ситуація. Закон визначив, що тариф повинен розраховувати адміністратор. Адміністратора немає. Але тарифи продовжують переглядатися та підвищуватися.Тому якщо після 2024 року тариф для населення розраховував і подавав на затвердження безпосередньо виконавець послуги, а не адміністратор, то така процедура прямо суперечить вимогам Закону України «Про управління відходами». Відповідно, і самі тарифи були затверджені всупереч закону. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ На Київщині промисловими відходами засмітили 10 га землі

А за що саме ми платимо?

У цій ситуації виникає ще одне незручне питання.Держава та органи місцевого самоврядування вимагають від громадян своєчасно оплачувати послуги управління побутовими відходами. Справедливо: послуга споживається, відходи вивозяться, система потребує фінансування.Однак чи має право влада вимагати від громадян бездоганного виконання своїх обов'язків, якщо сама роками не виконує вимог закону?Фактично споживач оплачує не лише вивезення сміття. Він оплачує функціонування всієї системи управління побутовими відходами, яка має бути організована відповідно до Закону України «Про управління відходами».Якщо громада не створила адміністратора послуги, не організувала нової моделі управління та не привела договірні відносини у відповідність до закону, то виникає закономірне запитання: чи отримує громадянин саме ту послугу, яка передбачена чинним законодавством?Особливо цинічною виглядає ситуація, коли боржникам нараховуються штрафні санкції, подаються позови до суду та вимагається безумовна оплата послуг. Тобто від громадянина вимагають стовідсоткового дотримання закону, тоді як сама система надання послуги може роками функціонувати з порушенням законодавчих вимог.Виходить дивна модель правової держави: громадянин повинен виконувати закон безумовно, а орган місцевого самоврядування може відкладати його виконання на невизначений термін.І якщо вже говорити про відповідальність, то першими звітувати за невиконання Закону «Про управління відходами» повинні не споживачі, а ті органи влади, які були зобов'язані забезпечити його реалізацію. Уряд дозволив тимчасові сміттєзвалища, але є вимоги Таким чином виходить, що Закон України «Про управління відходами» сьогодні перебуває в унікальній ситуації. Він формально діє на всій території держави, але фактично не виконується більшістю органів, які зобов'язані забезпечити його реалізацію. При цьому саме громадяни продовжують фінансувати систему, яка існує всупереч правилам, встановленим цим законом.***Якщо громада не створила адміністратора послуги управління побутовими відходами, не привела договірних відносин у відповідність до вимог Закону України «Про управління відходами» та не сформувала нової системи управління, то діяльність виконавців фактично здійснюється поза вимогами чинного законодавства. А це означає, що проблема полягає не лише в окремих підприємствах, а в бездіяльності органів влади, які своїм невиконанням закону зробили незаконною роботу всієї системи управління побутовими відходами в більшості громад України.Найбільший парадокс реформи полягає в тому, що громадяни продовжують фінансувати систему, яку сама держава не спромоглася привести у відповідність до власного закону. Фактично суспільство оплачує не результат реформи, а наслідки її невиконання.

18 червня минає рік, як було ухвалено закон про реформу Агентства з розшуку та менеджменту активів (АРМА). Час проаналізувати, що змінилося після ухвалення нового закону та що цікавого ми побачили у звіті АРМА за 2025 рік.Оптимізація роботи Агентства — потреба не нова, на ній тривалий час наголошували і експерти, і міжнародні партнери. Тож ухвалення нового закону мало системно трансформувати саму логіку процесів управління арештованими активами.Зміни в підході до роботи помітні у звіті Агентства за 2025 рік, хоча тут треба враховувати, що частина даних у ньому — це результати роботи за старими правилами, а частина включає ті поступові зміни, які відбувалися після ухвалення реформи.Водночас, як ми вже писали раніше, саму реформу ще не реалізовано повністю: ключові підзаконні акти ухвалені із запізненням, а нові механізми відбору управителів через Рrоzоrrо лише починають запускатися щодо складних активів. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ Конкурсна комісія оголосила повторний конкурс на посаду голови АРМА Однак перший звіт однаково дає найбільш актуальні дані про те, як саме працює Агентство, тож погляньмо на ці дані через призму тих же питань, які ми ставили торік.

Виявлення та розшук: більше запитів, менше виявлених одиниць

2025 року АРМА отримало 9 468 звернень про виявлення та розшук активів, тобто спостерігаємо зростання на 20% порівняно з 2024-м (7 865).При цьому кількість фактично виявлених активів за низкою категорій упала. Земельних ділянок виявлено 29 тис. проти 107 тис. 2024-го, що ми відзначали тоді як аномалію. Натомість зросли показники за виявленими грошовими коштами — 36,5 млрд грн проти 8,3 млрд грн, корпоративними правами — 58,5 млрд грн проти 35,9 млрд грн, і особливо за віртуальними активами — 1,29 млн USDТ проти 2,4 тис. USDТ, зростання у понад 530 разів.АРМАПринципово новим став блок звіту, де АРМА публічно визнає структурний розрив між розшуканими та арештованими активами. Адже частка розшуканого АРМА майна, яке потім було арештоване, становить лише 2%. У звіті, зокрема, пояснюється, що відомості про розшукані активи, які готує АРМА, не можна використовувати як докази у кримінальному провадженні.Окремо Агентство вказує, що частина запитів про розшук майна надходить у провадженнях, де взагалі не передбачається конфіскація або ж можливості для спеціальної конфіскації. А інформація про розшукані активи використовується стороною обвинувачення у межах статті 93 Кримінального процесуального кодексу України, яка регулює суто правила збирання доказів. Тобто АРМА в певних випадках функціонує як сервіс довідок про майно для правоохоронців. АРМА з 2016 року продукує або корупційні скандали, або катастрофічну неефективність — Радіна Окрім цього, 2025 року АРМА направило 639 міжнародних запитів проти 383 у 2024 році ( 66%). Вражаючі цифри, але постає питання про якість кожного запиту та результативність закордонного треку інституції загалом. Так, АРМА у звіті деталізує, що за кордоном виявлено 366 одиниць нерухомості, 88 транспортних засобів, 5,9 млн дол., корпоративні права на 924,86 млн грн в еквіваленті. Але скільки з цього арештовано та які з цих рішень визнано іноземними компетентними органами — невідомо.Звісно, такі рішення іноземних суб’єктів залежать не виключно від АРМА, але для аналізу ситуації у сфері повернення активів (а в Агентства є такі функції) бракує інформації про арешт відповідних активів за кордоном.

Управління активами: нових договорів більше, але основні доходи — за старими

Торік ми писали, що АРМА уклало лише сім договорів управління при 33 оголошених конкурсах. 2025-го маємо уже 40 договорів управління за 38 ухвалами. Формально це прорив, але разом із цим спостерігаємо 27 договорів, що продовжують діяти з попередніх років, і саме вони залишаються основним джерелом надходжень до державного бюджету.АРМАТак, лише один договір — з «Укрнафтою» щодо активів «Укрнафтобуріння», укладений ще у червні 2023-го, — забезпечив 1,074 млрд грн надходжень до бюджету з 1,54 млрд грн за договорами управління загалом. Тобто приблизно 70% річного показника прибутків генерує один актив. А от на всі 38 нових договорів 2025 року припадає лише 2,5% надходжень (38,7 млн грн).Показники з реалізації активів 2025 року теж суперечливі. З одного боку, Агентство організувало 184 аукціони, з яких успішними виявився лише 41 (приблизно 22%). Тобто майже чотири з п'яти аукціонів результату не дали. Це потребує окремого пояснення як щодо якості формування лотів, так і щодо стартових цін і привабливості активів.Ключова ж річ, яка не потрапила до звіту, — це що на час його публікації так і не було запущено нових механізмів відбору управителів через Рrоzоrrо, хоча вони мали запрацювати ще 30 січня 2026 року. Це означає, що загалом передача активів управителям за новими правилами суттєво затримується.

Контроль за управителями: спостерігаємо кількісне зростання, проте питання щодо якості залишаються

За 2024 рік АРМА провело лише десять виїзних перевірок управителів, і це був один із ключових показників, які ми критикували. 2025-го вже маємо 38 виїзних перевірок і 348 камеральних, тобто разом 386 заходів контролю. За результатами: 27 приписів управителям і п’ять виявлених фактів неналежного управління.АРМАЦе помітне покращення в контексті динаміки. Але в абсолютному вимірі 38 виїзних перевірок на тлі того, що загалом АРМА передано в управління 34 тис. активів, вартість яких становить 10,7 млрд грн, — скромна цифра.Крім того, звіт не розкриває, як саме трактувалися результати перевірок: скільки приписів привели до фактичної зміни поведінки управителя, скільки договорів розірвано через неефективність. А скандальний кейс компанії «КАМпаритет», коли торговельні центри здавали у суборенду за цінами, що втричі перевищували задекларовані доходи, у звіті не згадується взагалі. Хоча його окремо обговорювали на антикоркомітеті, й Агентство вже 2026 року підтвердило порушення та заявило про намір розірвати угоди з цією компанією. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ Цифри без змісту — АРМА демонструє успіхи, не виконуючи своєї місії

Інвентаризація: нарешті встановлена фінальна кількість активів в управлінні АРМА

Перехідні положення нового закону про АРМА зобов'язали орган за шість місяців провести ідентифікацію усіх активів, переданих йому в управління до набрання чинності законом. У звіті Агентство повідомляє, що за результатами суцільної інвентаризації облік охоплює 60 274 активи, з яких 20 753 мають високий потенціал для управління. Сюди віднесли також ті активи, які готуються до конкурсних процедур або вже визначені як привабливі для передачі в управління та реалізації.При цьому Агентство досі не послуговується терміном «пул активів», який дає змогу зрозуміти, скільки одиниць майна фактично є в складі працюючого бізнесу, який можна об’єднати під це поняття. На практиці ж це призводить до того, що зрозуміти інформацію, скільки економічно привабливих бізнесів ховається під цифрою 20 753 одиниці активів, зі звіту досить складно.АРМАТак, 2025 року управителям за договорами передали 1703 активи, а за всі роки загалом АРМА передавало управителям 34 062 активи. При цьому оцінка цих 1703 активів — 5,3 млрд грн, а оцінка всіх — 10,7 млрд грн. Виходить, що вартість майже 5% переданих 2025 року в управління активів становить приблизно 50% вартості всіх. Тут може бути гіпотеза про те, що в попередні роки в управління передавалися переважно невартісні активи.Загалом масив активів, щодо яких Агентство має повноваження вчиняти якісь дії, становить 94 тис. одиниць. Із них 34 тис. уже передані управителям за договорами (1703 у 2025 році), 60 тис. — не передані (20 тис. з них мають високий потенціал для управління).АРМАОкремою проблемою стала робота з «ускладненими» активами: зі 100 звернень АРМА до прокурорів про неможливість ефективно ними управляти відповіді надійшли лише на 32, з яких позитивно вирішено питання лише щодо п’яти. Тобто 95% кейсів, де АРМА вже визнало актив проблемним для управління, залишаються невирішеними при залученні сторони обвинувачення. І розв’язати цю проблему слід через внесення змін до КПК України, на чому ми вже раніше наголошували. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ АРМА не підписало протокол торгів щодо продажу землі на Боржаві оточенню Льовочкіна ***За останній рік обсяг процесів усередині АРМА суттєво зріс. Агентство розробляє підзаконні акти, проводить інвентаризацію активів, веде їхній розшук і формує політику повернення. Не всі завдання вдалося вирішити, але поступ помітний.Попри це, спостерігаючи за результатами роботи АРМА, ми хотіли б бачити реальні результати ефективності повернення активів. А це можна простежити, зокрема, при зіставленні результатів розшуку, арешту, ефективного управління та конфіскації майна. Крім цього, із наявних даних звіту незрозуміло, як саме запрацювала нова система відбору управителів, бо з моменту ухвалення закону ще не відбулося жодного такого аукціону. Та й договори управління, зібрані у звіті, були укладені за старими процедурами.Саме тому ключовим завданням для АРМА сьогодні ми бачимо зміну самої логіки розшуку та управління майном. На нашу думку, наступний звіт має демонструвати не лише обсяг виконаної роботи, а й конкретні досягнення у масштабах усієї системи. Тим паче що посилатися на старі правила вже не матиме сенсу.

На тлі переатестації, браку кадрів і повноважень, а також навіть скандалів усередині системи Бюро економічної безпеки (БЕБ) дедалі частіше заявляє про себе. Заявляє викриттями у сферах, де держава роками втрачала мільярди.Із останніх: схеми на митниці, на відбудові ТЕС після прильотів, операції з припинення нелегального обігу вейпів, мереж фальшивих паспортів і банкнот, ліквідації грального бізнесу.Тільки за минулий місяць гіганти-ритейлери електроніки заявили про вихід із схем дроплення на ФОПи, про відшкодування збитків держави та перехід до прозорої корпоративної моделі управління з детінізацією податків. Це швидкий економічний результат після викриття.Гучні справи в БЕБ з’явилися так масово після прозорого конкурсу, посиленої уваги міжнародників і громадянського суспільства.Однак парадокс у тому, що ці результати БЕБ показує в умовах, які складно назвати нормальними для інституції з такими очікуваннями. Триває переатестація працівників, кадровий склад обмежений, територіальна мережа працює не в повному обсязі, повноважень бракує, а фінансування покриває лише частину реальних потреб. І саме на цей орган держава фактично покладає частину завдання з пошуку десятків мільярдів гривень у тіньовій економіці. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ БЕБ потребує статусу незалежного правоохоронного органу — голова Антикорупційного центру

Держава розраховує на 60 мільярдів від детінізації. Чи зможе БЕБ їх знайти?

2026 року Україна витрачає майже вдвічі більше, ніж заробляє: видатки бюджету перевищують 4,7 трлн грн, доходи — на рівні 2,9 трлн. Закривати прірву у майже два трильйони новими податками на бізнес економічно ризиковано.Тому держава робить ставку на детінізацію економіки — крок, щоб змусити тіньовий бізнес платити в офіційний спосіб і повною мірою.Саме детінізація визначена одним із системних пріоритетів Національної стратегії доходів до 2030 року. Вперше в бюджеті України на 2026 рік на це виділено окремий рядок — 60 млрд грн очікуваних надходжень. Джерела: більш ефективна митниця та боротьба з тіньовими схемами в зовнішньоекономічній діяльності.Хто має знайти ці кошти? Насамперед Бюро економічної безпеки як орган, створений 2021 року для протидії економічним злочинам.Створення БЕБ мало на меті перехід від силового тиску на бізнес до аналітично орієнтованої моделі роботи. Передбачалося, що Бюро замінить податкову міліцію, яка займалася поборами з бізнесу, а також економічні підрозділи СБУ та Національної поліції, забезпечивши функціонування єдиного спеціалізованого органу у сфері економічної безпеки.Водночас уже менш як через рік після офіційного початку роботи Бюро Верховна Рада України у грудні 2022 року створила Тимчасову слідчу комісію з питань розслідування можливих порушень законодавства посадовими особами БЕБ.Ситуація виявилася настільки критичною, що перезавантаження БЕБ стало однією з умов подальшого фінансування України за програмою МВФ. 2024 року було ухвалено закон, який передбачив незалежний конкурсний відбір директора БЕБ за участю міжнародних експертів і переатестацію працівників Бюро.Втім, навіть реалізація цієї реформи супроводжувалася значним спротивом. Попри проведення конкурсу, нового директора БЕБ було призначено лише у серпні 2025 року після тривалого зволікання з боку уряду та суттєвого суспільного тиску.

БЕБ 2.0: великі очікування без реальних інструментів

Важливо одразу чесно констатувати: із призначенням нового керівника інституційні проблеми БЕБ не зникають автоматично. Корпоративна культура, що формувалася роками, не змінюється разом із табличкою на дверях директорського кабінету, а значна частина системних викликів залишається актуальною. «Не можна нескінченно гасити пожежі»: у БЕБ висловилися про ринок вейпів Ба більше, саме призначення нового директора запустило окремий процес, передбачений законом, — переатестацію всього трудового колективу БЕБ, тобто понад тисячі працівників. Це необхідне і фактично неминуче очищення інституції, але водночас і додаткове навантаження: нове керівництво отримало завдання «з коліс» організувати масштабну багатоетапну процедуру, тоді як працівники — готуватися до атестації та проходити її без припинення поточної роботи.Часу на це обмаль. Атестаційні комісії розпочали роботу лише у лютому 2026 року, а весь процес має завершитися вже у лютому 2027-го.І це лише один із аспектів проблеми. Не менш важливим залишається питання повноважень БЕБ: чи достатньо в органу інструментів для того, щоб реально впливати на тіньову економіку навіть за умови повністю оновленого та доброчесного колективу?Досі існують три головні проблеми, які впливають на роботу БЕБ: недостатні повноваження, відсутня єдина інформаційна система і… гроші. Немає достатніх повноважень.Навіть повністю оновлений колектив зіткнеться з іншою проблемою: БЕБ досі працює зі зв'язаними руками.Процесуальні повноваження — це не технічна деталь, це основа будь-якого реального розслідування. Важко уявити ефективну боротьбу з контрабандою без права безперешкодного доступу до митних зон або розслідування фінансових схем без доступу до інформації від страхових компаній чи учасників ринків капіталу.Саме цих інструментів БЕБ і позбавлене, на відміну від Національного антикорупційного бюро, Державного бюро розслідувань і Служби безпеки України, які такими повноваженнями користуються в повному обсязі.Антикорупційний центр "Межа" Немає єдиної інформаційної системи.Інтегруючи в режимі реального часу дані від Державної податкової, Державної митної служб, Мінцифри, МВС, АРМА та інших органів, система мала б забезпечити перехід від реагування на вже скоєне до проактивного аналізу ризиків.Натомість сьогодні Бюро змушене працювати за іншою логікою: щоб перевірити підприємство, детективи змушені щоразу надсилати окремі запити до різних утримувачів реєстрів і чекати відповіді. Для органу, покликаного не лише розслідувати злочини, а й системно впливати на середовище їхнього виникнення, це фундаментальне операційне обмеження. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ Не можна оцінювати ефективність роботи БЕБ лише за цифрами зі звіту про роботу протягом 2025 року — експерт При цьому 2024 року підрозділи БЕБ були змушені закупити ліцензії на комерційну аналітичну систему YоuСоntrоl на 2,7 млн грн у приватної компанії, яка і є агрегатором інформації з тих державних реєстрів, до яких БЕБ повинно б мати безперешкодний прямий доступ. Немає грошей і людей.Не менш показовою є ситуація з ресурсним забезпеченням БЕБ: потреби фінансуються тільки на 18%, а замість 4000 працівників є лише 1123.За даними Рахункової палати, потреби Бюро у коштах задовольняються в середньому лише на 18%. Саме хронічне недофінансування стало однією з причин того, що сьогодні функціонують тільки 9 із 24 територіальних управлінь БЕБ, тоді як у значній частині регіонів повноцінна діяльність єдиного спеціалізованого органу з протидії економічній злочинності залишається обмеженою.Проблема посилюється і штучним обмеженням кадрової спроможності Бюро. Попри те, що Закон України «Про Бюро економічної безпеки України» передбачає граничну чисельність органу у 4000 працівників, законами про державний бюджет на 2024–2026 роки встановлювалася інша гранична чисельність: 1400 осіб 2024 року та 2000 осіб 2025-го і 2026-го. Фактично норма спеціального закону була обмежена щорічними бюджетними законами. Як наслідок, фактична чисельність співробітників БЕБ сьогодні не перевищує 1200 осіб, причому в межах поточної переатестації вже звільнено 245 працівників.

Що вже працює — перші результати

Попри процесуальні та інституційні обмеження, в межах яких функціонує Бюро економічної безпеки України, а також проведення переатестації всього кадрового складу, БЕБ уже сьогодні демонструє конкретні результати у сфері детінізації економіки.Ринок пального. Одним із найбільш показових напрямів стала боротьба з нелегальним ринком пального. 2025 року виявлено 538 автозаправних станцій з ознаками незаконної діяльності. У низці регіонів кількість тіньових АЗС скоротилася у кілька разів, а в Києві їх фактично ліквідовано. Наслідком таких заходів стало не лише припинення діяльності незаконних об'єктів, а й зростання надходжень до бюджету: за оцінками БЕБ, додатковий фіскальний ефект становив близько 23 млрд грн. Через вибірковий підхід уряду до оплати праці БЕБ досі залишається критично неукомплектованим — експерт Сигарети й алкоголь. Не менш показовими є результати у сферах обігу тютюнових виробів та алкогольної продукції, які традиційно належать до найбільш ризикових сегментів тіньової економіки. 2025 року частка нелегального ринку сигарет скоротилася до 15,9%, тоді як 2023-го вона становила 21,8%. Водночас легальний виторг тютюнової галузі зріс до 152,5 млрд грн. На ринку алкоголю та спирту обсяг вилученої незаконної продукції збільшився майже у сім разів, а детінізація забезпечила зростання легального виторгу на 15,9% і додатковий фіскальний ефект для бюджету.Добровільне відшкодування несплачених податків. 2025 року за матеріалами БЕБ до суду скеровано 187 проваджень щодо суб'єктів господарювання, які добровільно відшкодували несплачені податки та штрафні санкції. У результаті до державного бюджету надійшло понад 3,2 млрд грн.

Що треба зробити

По-перше, для завершення реформи БЕБ необхідно ухвалити законодавчі зміни, передбачені законопроєктом №14207-1. Запропоновані ним зміни спрямовані на усунення ключових інституційних і процесуальних обмежень Бюро, розширення доступу до інформації, посилення аналітичних спроможностей і забезпечення ефективнішого виконання покладених на орган функцій.По-друге, Бюро не наділене низкою процесуальних, оперативно-розшукових та інформаційно-аналітичних повноважень, якими користуються інші правоохоронні органи. Додатковими факторами залишаються відсутність передбаченої законом єдиної інформаційної системи, хронічне недофінансування та штучне обмеження кадрової чисельності всупереч вимогам спеціального закону.При тому БЕБ демонструє перші результати навіть в умовах обмежених ресурсів і незавершеної реформи. Скорочення нелегального ринку пального, алкоголю та тютюну, а також практика добровільного відшкодування несплачених податків підтверджують наявність значного потенціалу детінізації економіки та збільшення бюджетних надходжень.По-третє, подальше інституційне посилення БЕБ потребує політичної волі та підтримки міжнародних партнерів. Досвід попередніх етапів реформи свідчить, що найбільш важливі зміни у сфері економічної безпеки ставали можливими за активної участі Європейського Союзу та МВФ, шляхом встановлення конкретних вимог як передумови отримання фінансування. Лише поєднання належного ресурсного забезпечення, законодавчого посилення повноважень БЕБ і міжнародної підтримки дасть можливість реалізувати потенціал детінізації економіки та забезпечити додаткові бюджетні надходження, на які розраховує держава.

Нещодавно робота над новим Митним кодексом просунулася на ще один крок — Кабінет міністрів України схвалив його проєкт, який повністю гармонізує українське законодавство з нормами ЄС. У світлі цих подій влада має засвоїти кілька уроків і перейняти досвід ефективної координації й консультативних процедур, щоб не повторювати помилок, які можуть надто дорого коштувати зацікавленим сторонам.Безумовно, у контексті митної реформи 2025 рік можна назвати одним із найбільш продуктивних за останній час. При цьому варто визнати, що обсяг змін за цей період створив безпрецедентне навантаження на всю митну систему, що відчули на собі основні стейкхолдери галузі. Протягом року в їхній взаємодії одночасно виявлялися як недоліки, так і певні успіхи.Отже, в цій статті ми й розглянемо головні аспекти, що потребують роботи над помилками, через призму наближення України до впровадження нового Митного кодексу. А з досягненнями координаційної платформи в митній сфері впродовж 2025 року ви можете ознайомитися в моніторинговому звіті Інституту аналітики та адвокації за посиланням.

Розрізнена система планування, що не враховує європейських реалій

Аналіз системи планувальних документів засвідчив її перевантаженість: щонайменше 29 стратегій, концепцій і планів є чинними та стосуються митної сфери. Загальною рамкою для них мала би слугувати Національна стратегія доходів до 2030 року, що, зокрема, охоплює й митну сферу, втім, насправді більшість інших документів існують паралельно, відірвано від неї. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ Детективи для митниці: Розслідування контрабанди хочуть передати новому підрозділу ДМС Лише 40% стратегічних документів містять аналіз реальних проблем галузі, а чіткі вимірювані показники радше виняток, ніж правило. Наприклад, у Середньостроковому плані реформування митних органів лише 19% заходів можна вважати вимірюваними, решта настільки розмиті, що оцінити прогрес неможливо. У підсумку маємо фрагментарність, дублювання завдань і розмиті пріоритети, що робить розвиток галузі вразливим до зовнішніх факторів.У цьому контексті особливої ваги набуває впровадження нового Митного кодексу. Воно має бути керованим і поетапним: передбачати чітко визначені стадії введення в дію окремих положень, встановлення перехідних умов для бізнесу та митних органів. Інакше виникає ризик втратити ті робочі переваги, які давала попередня версія кодексу, особливо якщо на момент переходу Україна ще не матиме членства в ЄС.Не менш важливою є синхронізація з Європейським Союзом як стратегічним партнером, інтеграції з яким Україна зараз прагне. ЄС уже розпочав власне глибоке оновлення митної системи, включно зі створенням Єдиного центру митних даних, формуванням Єдиного митного органу, розбудовою ІТ-компонентів, запровадженням концепції trust аnd сhесk операторів тощо. Жоден з українських стратегічних документів, зокрема й Національна стратегія доходів, наразі не враховує цих нових реалій. Саме тому критично важливими є регулярний перегляд планувальних документів, моніторинг не тільки внутрішнього впровадження, а й зовнішніх змін у митній архітектурі ЄС.

Законодавчі зміни — амбіції та реальні спроможності системи

Закон №3926-ІХ задумувався Мінфіном як останні зміни перед повною гармонізацією з Митним кодексом ЄС. Однак його введення в дію потребувало додаткових зусиль і створило певні труднощі. Передусім, аби інтегрувати зміни до законодавства, Кабмін і Мінфін форсовано розробили близько 30 підзаконних актів — постанов і наказів, з яких понад 20 набули чинності 2025 року. Органи влади фізично не встигали одночасно писати нові правила, погоджувати їх, комунікувати зміни бізнесу та пояснювати нові процедури самим митникам. Експертне середовище недостатньо залучалося на етапі проєктування, через що в документах виникли помилки. Все це в результаті призвело до дисбалансів у трактуванні норм на місцях і відчутного дефіциту практичних інструкцій. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ «Еволюційне очищення»: новий голова митниці анонсував залучення в систему людей із антикорупційним досвідом

Кейс: авторизації

Яскраво проявилося нерозуміння бізнесом нововведень на прикладі авторизацій для митних брокерів, митних складів, складів тимчасового зберігання (СТЗ). Це одна із вимог, яку було запроваджено законом №3926-ІХ.Митні брокери. Через невідповідність зазначених у документах даних ЄДР, відсутність або помилки в заповненні інформації ці суб’єкти отримали за 2025 рік більше відмов, ніж авторизацій. Із майже 2,5 тис. заяв 53% було відхилено. Цей тренд почав змінюватися в листопаді 2025 року — поступово кількість прийнятих заяв стала переважати над відмовами, і станом на кінець квітня 2026-го загальна кількість виданих митним брокерам авторизацій становило близько 2,7 тис. (див. рис.).ZN.UАМитні склади та СТЗ. Гіршою виявилася ситуація з митними складами та складами тимчасового зберігання: станом на 20.04.2026 авторизації вчасно не пройшли 139 митних складів і 107 складів зберігання. Майже 10 тис. тонн товарів «зависли» під митним контролем — їх необхідно переоформити, перемістити на авторизовані склади або повторно забезпечити митний контроль, що означає додаткові логістичні витрати, ризики затримок і фінансові втрати.

Консультації: важливі для громадськості, але не для влади

Спостерігається такий парадокс: Мінфін публікує проєкти актів, але у звітах про їхнє обговорення майже ніколи немає пропозицій від бізнесу та громадськості. Вони або не знають про можливість долучитися, або не вірять у її дієвість. Натомість після ухвалення актів активність різко зростає — стейкхолдери починають реагувати на проблеми, хоча їх можна було уникнути на етапі підготовки. Це підтверджує, що раннє залучення стейкхолдерів — не бюрократична забаганка, а засіб підвищити якість регулювання. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ Митний саботаж. Чому Україна залишилася без статистики зовнішньої торгівлі Відносно вдалим прикладом стало функціонування робочої групи з обговорення проєкту нового Митного кодексу. Представники 15 бізнес-асоціацій і громадських організацій завдяки живій дискусії могли уточнити європейські норми, збалансувати їх з українськими реаліями і відобразити у власних пропозиціях до тексту проєкту.Однак проявилися й слабкості цієї процедури: надто стислі терміни проведення консультацій, питання щодо юридичної сили напрацювань групи та дотримання повної процедури за постановою КМУ №996. До того ж у підході до організації консультацій забракло публічності та прозорості — Мінфін не оприлюднив висновків і коментарів робочої групи, так само відсутній для ознайомлення висновок Єврокомісії щодо проєкту нового Митного кодексу.

Нерозкритий потенціал громрад

Громадські ради при Держмитслужбі та Мінфіні наразі залишаються радше спостерігачами, ніж впливовими учасниками координації. Їхні рішення здебільшого зводяться до формального «взяти до уваги», а системного зворотного зв’язку щодо врахування їхніх пропозицій від органів влади бракує. Проте потенціал цих інституцій значно більший.На них варто поглянути під іншим кутом: як на своєрідний фільтр, через який проходили б усі проєкти нормативно-правових актів Держмитслужби та Мінфіну до їхнього ухвалення. Саме на базі громадських рад доцільно організовувати первинні публічні обговорення, фахові дискусії та збір позицій від бізнес-асоціацій і галузевих експертів. Це дало би змогу ще на етапі проєктування виявляти конфліктні моменти, неузгодженості та потенційні ризики, щоб запобігти можливим проблемам. У контексті нового Митного кодексу, який потребує постійного супроводу та адаптації практик до стандартів ЄС, така модель перетворила б ради на постійний інституційний майданчик координації між державою, бізнесом і громадськістю.Водночас не потрібно забувати про інший аспект — потребу оновити склад рад. Наразі воєнний стан забороняє цю процедуру, проте інші органи (Міноборони, НАБУ) вже змогли вирішити це завдання. Отож Кабміну варто вивчити це питання, адже без вмотивованих фахівців жодна інституційна модель не працюватиме на повну потужність. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ Митниця похвалилася результатами: кількість виявлених порушень зросла на 16% Отже, підсумуємо: 2025 рік продемонстрував, що висока динаміка митної реформи супроводжується помітним дисбалансом між швидкістю ухвалення рішень і глибиною їхнього узгодження. З одного боку, відбулися значущі законодавчі зрушення, а співпраця в межах робочої групи над проєктом нового Митного кодексу засвідчила результативність живого фахового діалогу. З іншого боку, система планування залишається перенасиченою різнорідними документами, які не враховують європейських реалій, що ускладнює визначення пріоритетів, а потенціал публічних консультацій і громадських рад поки не реалізований повною мірою.Попереду — новий Митний кодекс, і саме він стане вирішальним тестом на зрілість координаційної моделі. Його впровадження потребуватиме не лише якісного тексту, а й керованої етапності, синхронізації з митною реформою ЄС та постійного супроводу. Деякі виявлені прогалини можна залатати вже зараз через реалізацію пропозицій, що ми надали у звіті:

аудит стратегічної рамки;раннє залучення стейкхолдерів;цифровий портал практичних роз’яснень;прозорість і публічність консультацій.

Основним уроком є те, що стійкість реформи безпосередньо залежить від здатності вибудувати впорядковану систему стратегічного планування, забезпечити своєчасне залучення всіх стейкхолдерів, а також розвивати спільну інформаційно-аналітичну базу. Саме це, а не кількість ухвалених актів, і буде справжнім мірилом успіху, коли новий Митний кодекс із проєкту перейде до щоденної практики.Публікація підготовлена за підтримки Європейського Союзу. Її вміст є виключною відповідальністю ГО «Інститут аналітики та адвокації» та ГО «Технології прогресу» і не обов’язково відображає позицію Європейського Союзу.

Важливий крок до асоціації з ЄС, сучасні ефективні інструменти для закупівельників і нові антикорупційні запобіжники.Востаннє профільний Закон «Про публічні закупівлі» глобально оновлювали ще 2019 року. Після цього ми пережили СОVІD, чотири роки повномасштабного вторгнення, регулювання правил Кабміном, понад 45 змін до цих правил… Необхідність стабілізувати сферу й оновити профільний закон назрівала давно. Водночас повне узгодження наших закупівельних правил з європейськими — це вимога євроінтеграції.Законопроєкт №11520, він же новий Закон «Про публічні закупівлі», який Верховна Рада ухвалила під звуки повітряної тривоги в середу, 27 травня, закриває ці два важливих завдання.Це не просто чергові невеличкі зміни. Це повне оновлення правил — величезний талмуд, обсяг якого навіть люди, що над ним працювали, усвідомлювали не до кінця, поки не побачили роздрукованої версії закону, яку віддавали на підпис. Це без перебільшення чергова закупівельна революція. Насамперед революція, яка є великим кроком у напрямку ЄС. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ Публічні закупівлі з неціновими критеріями: в Держаудитслужбі та АМКУ розповіли, що перевіряють Наша команда DОZОRRО Тrаnsраrеnсy Іntеrnаtіоnаl Ukrаіnе була залучена до роботи над цим документом з 2024 року. Ми зупинилися рахувати суттєві зміни, які проадвокували, десь на сороковій пропозиції. Так само неможливо підрахувати всі ті години дискусій у робочій групі зі стейкхолдерами, в межах яких ми напрацьовували найкращі рішення і думали, як імплементувати європейські правила в українських реаліях.Звісно, ця третя версія Закону «Про публічні закупівлі» не була настільки на слуху, як перші дві, з об’єктивних причин. Армія та її потреби мають бути і є пріоритетом номер один. Однак ефективні закупівлі — це економія грошей, які можна передати на військо, а також забезпечення функціонування держави, за яку наші військові борються на фронті. Ну, і кожен крок у бік євроінтеграції — це підтримка і довіра до України від партнерів і, в довгостроковій перспективі, шлях у мирне європейське майбутнє.

Реформа, євроінтеграція і гроші

Ухвалення профільного закону, який буде повністю гармонізований з європейськими директивами, — це те, що від нас вимагають партнери вже не перший рік. Це стабільна рекомендація номер один у Звіті про розширення ЄС щодо України вже три роки поспіль. Це також вписали як маяк в Ukrаіnе Fасіlіty, а Світовий банк зробив це умовою отримання позики в 3,5 млрд дол., а також відкриття наступної програми підтримки.З погляду євроінтеграції, публічні закупівлі належать до першого переговорного кластера — Основ. Тобто це реформа, якої від нас очікують насамперед.Вона привносить багато хороших європейських практик і часткову зміну підходів. Передусім ідеться про нові способи закупівель, наприклад, відкриті рамкові угоди, за якими можна буде купувати не лише товари, а й послуги і роботи, про інноваційне партнерство, спільні закупівлі. Загалом європейські правила багато в чому гнучкіші. Публічні закупівлі в Україні: європейські директиви можуть спровокувати хаос Водночас робоча група намагалася зберегти надбання українських закупівель, адже в деяких питаннях наші практики перевершують європейські. З цікавого, в ЄС усе ще існують паперові тендери, натомість у новому законі ми зберегли 100% діджиталізації. Також для деяких речей ми передбачили поступовий перехід і окремі методики — детальні інструкції, які має розробити уряд. Наприклад, для нецінових критеріїв, яких в Україні раніше практично не застосовували.Загалом усі долучені до роботи над цим документом доклали неабияких зусиль, щоб це був не просто переклад європейських директив українською, а справді оновлення правил задля підвищення ефективності українських закупівель і частково полегшення життя тим, хто їх проводить і бере в них участь.

Зміни, яких (не) чекали замовники

За останні чотири роки люди, які, власне, проводять публічні закупівлі, мали дуже насичене і непередбачуване робоче життя. У профільну постанову уряду, яка регулює особливості закупівельних правил під час війни, вносили зміни понад 45 разів. Тобто в середньому майже щомісяця треба було бути готовим до нововведень, через які тобі потрібно перебудовувати свої процеси. Зрозуміло, чергові зміни замовники теж сприймають без особливого натхнення. Однак насправді новий закон покликаний саме стабілізувати правила.У ньому зберегли можливість для Кабміну на час дії воєнного стану визначати особливості закупівель. Однак, щоб дозволити щось купувати без тендерів, тепер треба буде погоджувати такі зміни з профільним комітетом Верховної Ради. І це має стати запобіжником, щоб додавання таких винятків було нечастим і їх вносили лише тоді, коли це справді необхідно. Загалом регулювання сфери має відбуватися за законом — це забезпечить стабільність і передбачуваність правил. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ Публічні інвестиції в Україні: нові правила вже діють, але стара практика ще живе Багато в чому новий закон має полегшити життя замовникам, зокрема, завдяки гнучкості європейських підходів. Він піднімає пороги і фіксує їх у євро. Фактично тепер можна буде більше купувати напряму. Також закупівлі через Рrоzоrrо Маrkеt стають необов’язковими для надпорогових сум. Останніми роками харчі, медичні товари і ліки, а також товари для НУШ можна було купувати лише через електронний каталог. Тепер замовник зможе обрати, як йому зручніше придбати необхідне. Натомість якщо каталог подобається, там можна буде закуповувати ще й послуги. Так само нові процедури — це не щось таке, що треба буде обов’язково всім застосовувати. Це просто ще кілька опцій. Водночас базового арсеналу інструментів замовника і принципів їхнього застосування новий закон кардинально не змінює. Є прямі закупівлі на маленькі суми, можливість використовувати маркет і відкриті торги для дороговартісних закупівель.Ще одне довгоочікуване нововведення — можна буде залучати закупівельників на аутсорсі. Це особливо важливо для маленьких замовників, наприклад, дитячого садочка десь у селі, де закупівлями займається бухгалтер із мінімальними доплатами. Але загалом за даними, які озвучила заступниця директора департаменту сфери публічних закупівель Мінекономіки Тетяна Мішта на минулорічному Рrоzоrrо Аwаrds, 90% замовників в Україні — маленькі. Раніше закупівлі могла проводити і, відповідно, нести за них відповідальність лише людина в штаті, — тепер ці послуги можна придбати у професійних закупівельників. Також більш чітко закріплено, що уповноважені особи не відповідатимуть за проведення прямих закупівель, лише за публікацію звітів про них.

Важливі зміни для бізнесу

Насамперед компанії отримають змогу відстоювати свої права в Антимонопольному комітеті України для закупівель, де це раніше було неможливо. 2025 року це була практично кожна друга конкурентна закупівля — всі, які проводили через Рrоzоrrо Маrkеt.Також компанії отримають більш комфортні умови участі в тендері: більше часу на підготовку пропозицій, машиночитні тендерні документації, можливість подавати альтернативну пропозицію, більше випадків, коли замовник має право дозволити виправити помилки в пропозиції, порівняно зі старим законом. Винні обоє або ніхто. Верховний суд про відповідальність замовника і підрядника у держзакупівлях Окремо потурбувалися про будівельну сферу, на яку припадає понад 20% суми контрактів у Рrоzоrrо у 2025–2026 роках. Тут тендерну документацію зобов’язали публікувати у форматах кошторисних програм, щоб бізнесу було зручно готувати свої документи.Також закон впровадив низку запобіжників, щоб замовники не висували надмірних вимог до бізнесу. А в закупівлях палива заборонили вимагати будь-які додаткові документи, не передбачені національним стандартом. Також закон забороняє вимагати у складі пропозицій паспорти громадян.Ще замовникам заборонили оголошувати ідентичну до попередньої закупівлю, допоки не скасували першої. Це має захистити бізнес від ситуації, коли замовник кидає закупівлю, в якій переміг небажаний учасник.

Що далі?

Важливо розуміти, що ухвалення закону — це не фінал. Ми ще маємо отримати фідбек щодо нього від Єврокомісії — наскільки він відповідає її вимогам. Найшвидше, ще доведеться вносити поправки. Фінально гармонізувати свої правила з європейськими ми зобов’язалися до вересня 2027 року.Окрім цього, закон вступить у дію через дев’ять місяців. Фактично це час, який ми маємо, щоб розробити підзаконні правила та впровадити необхідні технічні зміни в Рrоzоrrо.Окремий напрям — це комунікація змін. Важливо, щоб Мінекономіки знайшло ресурс пояснити замовникам, що це зміни не лише для євроінтеграції, але і для них. І головне — роз’яснило детально, як працювати за цими новими правилами до того, як вони набудуть чинності. Так само це треба донести до бізнесу та інших стейкхолдерів. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ Публічні закупівлі. Що змінилося на краще, а що — на гірше Підсумовуючи, менш гучна, але не менш важлива чергова історична зміна публічних закупівель в Україні розпочалася. Тішить те, що це ще один приклад успішної співпраці держави і громадського сектора. Чи це ідеальний закон? Звісно, ні, бо завжди все можна покращити. Але люди, які його писали, справді зробили все можливе, аби він усунув максимум наявних проблем і болів і справді посилив публічні закупівлі в Україні. І нещодавні новини про потенційне відкриття першого кластера в переговорах з ЄС, яке пророкують у червні, вказують, що ми на правильному шляху. Оскільки закупівлі якраз і належать до цього кластера, ухвалення цього закону як ніколи вчасне.Цю публікацію підготовлено за фінансової підтримки Європейського Союзу. Її вміст є виключною відповідальністю Тrаnsраrеnсy Іntеrnаtіоnаl Ukrаіnе і не обов’язково відображає погляди Європейського Союзу.

Нещодавно український уряд представив проєкт довгострокової стратегії розвитку України на 15 років під назвою «Економіка майбутнього». Документ, який розроблявся понад рік за підтримки Світового банку, вказує головними рушіями післявоєнного економічного зростання залучення приватного капіталу, конкуренцію і розвиток підприємництва. Стратегія передбачає, що ВВП зростатиме на 6% щорічно, частка інвестицій збільшиться до 24–30% ВВП і до рідної країни повернуться як мінімум 3,1 мільйона українців, що виїхали від війни за кордон.Планування післявоєнного економічного відновлення є правильним рішенням. Утім, «Економіка майбутнього» відтворює усталену традицію українських можновладців: за фасадом гучних цифр та обіцянок реформ відсутні дієві механізми їхньої реалізації. Показово, що новий документ навіть знижує планку амбіцій — 2023 року Юлія Свириденко тоді ще на посаді міністра економічного розвитку обіцяла, що за десять років український ВВП сягне 1 трлн дол. «Економіка майбутнього» при номінальному ВВП України 2025 року близько 207 млрд дол. із достатньо амбітними темпами зростання у 6% обіцяє лише 500 млрд дол. на початку 2040-х років. Справжня мета стратегії полягає в іншому. Схоже, що вона була розроблена не для внутрішнього використання, а насамперед для презентації міжнародним партнерам — Світовому банку, Міжнародному валютному фонду та Європейському Союзу. Через російську агресію Україна перебуває в стані глибокої залежності від зовнішнього фінансування, і кожен новий транш макрофінансової допомоги потребує демонстрації реформаторських намірів. Стратегічний документ із правильними словами й амбітними цифрами виконує саме цю функцію: він є сигналом платоспроможності не в економічному, а в політичному сенсі — засвідчує, що українська влада «розуміє завдання» і «рухається у правильному напрямку». Чи буде реалізовано стратегію, питання вторинне. Майже ніхто із чинних політиків чи посадовців міжнародних інституцій не буде при владі через п'ятнадцять років. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ 100 днів уряду Свириденко: між стабілізацією та стагнацією Країни, які досягали подібного довгострокового економічного зростання, зокрема Польща та держави Балтії, реалізовували економічну політику, спрямовану насамперед на розширення простору для приватної ініціативи. Її ключові елементи добре відомі: стабільні й передбачувані правила оподаткування, мінімум дискреційних повноважень у контролюючих органів, незалежна судова система як гарант права власності та вирішення спорів, а також відкрите економічне середовище без привілейованих груп.В Україні, навпаки, фіскальна та регуляторна політика останніх семи років рухалась у принципово іншому напрямі. Її концептуальною основою є екстрактивна модель відносин між державою і приватним сектором, за якої останній розглядається передусім як джерело бюджетних надходжень, а не як самостійний агент економічного розвитку. Провідним архітектором цього курсу є голова комітету Верховної Ради з питань фінансів, податкової та митної політики Данило Гетманцев, який послідовно просуває розширення бази оподаткування, посилення адміністрування та ліквідацію спрощеної системи оподаткування. Кульмінацією цього курсу стала Національна стратегія доходів до 2030 року, ухвалена наприкінці 2023-го як нібито вимога МВФ. Її реалізація призвела до найбільшого за всі роки незалежності зростання податкового навантаження та збільшення втручання контролюючих органів у діяльність бізнесу. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ Нацбанк погіршив прогноз зростання ВВП: як це вплине на розвиток економіки? Іншим фактором, який визначатиме реалізацію «Економіки майбутнього», є умови зовнішнього кредитування України. 28 травня Верховна Рада ратифікувала Угоду про отримання макрофінансової допомоги від ЄС у рамках Позики на підтримку України загальним обсягом до 90 млрд євро, з яких до 8,35 млрд євро передбачено як пряму бюджетну підтримку 2026 року. Меморандум про взаєморозуміння між Україною та ЄС, підписаний у Брюсселі 20 травня (за іронією, того самого дня, коли було презентовано стратегію уряду), містить юридично зобов'язуючі умови виплати кожного з трьох траншів. Ці вимоги є однозначними: мобілізація внутрішніх доходів, вдосконалення управління державними фінансами та гармонізація податкового законодавства з директивами ЄС. Зокрема, умовою третього траншу є реформа спрощеної системи оподаткування, мета якої — отримання додаткових надходжень і диференціація ставок для платників єдиного податку третьої групи. Це та сама реформа, яку підприємницька спільнота послідовно розцінює як системну загрозу для малого та середнього бізнесу.

Що насправді необхідно

Якщо відкинути декларативну оболонку і поставити питання прямо: що саме має змінитись, аби українська економіка зростала швидкими темпами?По-перше, необхідний повний перегляд поточної фіскальної політики. Чинна модель відносин між державою і бізнесом несумісна зі сценарієм, у якому приватний капітал є драйвером зростання. Нова концепція фіскальної політики має виходити з протилежного принципу: податкове середовище України повинне бути конкурентним інструментом залучення інвестицій, а не механізмом компенсації бюджетного дефіциту за рахунок бізнесу. Це означає низькі та стабільні податкові ставки, мінімум дискреційних повноважень у контролюючих органів і відмову від практики планових показників і тотальних перевірок. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ Як фіскальна політика-2026 гальмуватиме економічне відновлення України По-друге, потрібна кадрова реконфігурація економічного та фінансового блоків. Стратегія, що декларує пріоритет приватної ініціативи, не може реалізовуватися командою, яка сім років послідовно цю ініціативу обмежувала. Йдеться не про ротацію між різними установами, а про кардинальну заміну ключових позицій в економічному блоці Кабінету міністрів на людей, чия публічна позиція та практичний досвід відповідають задекларованій ліберальній моделі.По-третє, необхідна реальна, а не декларативна дерегуляція. «Економіка майбутнього» вказує на необхідність передбачуваного регуляторного середовища, однак передбачуваність вимірюється не обіцянками, а місцем країни у міжнародних індексах економічних свобод і рейтингах ділового клімату, таких як Frаsеr Іnstіtutе, WJР Rulе оf Lаw Іndех, ЕВА Іnvеstmеnt Аttrасtіvеnеss Survеy. Україна наразі посідає 143-тє місце серед 165 країн у рейтингу «Економічна свобода у світі за 2025 рік», по сусідству з африканськими державами та Росією. Реальна дерегуляція означає конкретні й незворотні кроки: скорочення переліку видів діяльності, що підлягають ліцензуванню; перехід від дозвільної до декларативної моделі для переважної більшості підприємницької діяльності, коли держава отримує повідомлення про початок роботи, а не видає дозволу на неї; запровадження повноцінного ризик-орієнтованого нагляду, за якого контролюючі органи перевіряють не всіх підряд, а лише тих, хто становить реальний ризик, за чіткими, публічними і незмінними критеріями.По-четверте, виконання зобов'язань перед ЄС у частині розбудови та незалежності антикорупційних органів. План «Качки—Кос», підписаний у грудні 2025 року після скандалу із законодавчими спробами підпорядкувати Національне антикорупційне бюро і Спеціалізовану антикорупційну прокуратуру Офісу генерального прокурора, містить конкретні вимоги: законодавче закріплення права САП здійснювати процесуальні дії без погодження з генпрокурором, запровадження прозорого конкурсного відбору керівника Державного бюро розслідувань із участю міжнародних експертів, а також перегляд процедури призначення генерального прокурора. Без дієвої антикорупційної інфраструктури, незалежної від виконавчої влади, прихід міжнародних інвесторів в Україну залишатиметься декларацією про наміри. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ Експертка назвала помилкою початок судової реформи в Україні з Верховного суду По-п'яте, потрібне незалежне судочинство як умова, без якої решта реформ втрачає сенс. Попри певний прогрес останніх років, українська судова система досі не забезпечує того, чого насамперед потребує інвестор: передбачуваного захисту права власності і реального виконання судових рішень. Інвестори заходять у країну тоді, коли впевнені, що контракт можна виконати через суд, а актив — захистити від політично мотивованого тиску чи рейдерів. В Україні ця впевненість наразі відсутня.Ці кроки не є відкриттям. Вони відомі українській владі, міжнародним партнерам і експертній спільноті вже не перший рік. Проблема не в браку експертизи, проблема полягає саме в браку політичної волі їх реалізовувати. Наразі українська влада має унікальний шанс: зовнішнє фінансування, міжнародну увагу і мандат від населення на реформи, які в мирний час були б неможливими. Цей шанс поступово звужується. Кожен рік без структурних змін — це відтворення тієї самої економічної пастки, з якої Україна не може вибратися вже десятки років. І для цього не потрібно писати чергові стратегії, які потім перетворюються на макулатуру.

Ека Ткешелашвілі була однією з ключових фігур реформ у Грузії після Революції троянд. Вона обіймала посади міністра юстиції, міністра закордонних справ, секретаря Ради нацбезпеки та віцепрем’єра в роки, коли Грузія здійснювала радикальну трансформацію своїх державних інституцій, правоохоронної та судової систем.
Після Революції гідності Ткешелашвілі очолила в Україні Антикорупційну ініціативу ЄС (ЕUАСІ), яка підтримувала розвиток антикорупційної інфраструктури, зокрема Вищого антикорупційного суду. Після повномасштабного вторгнення вона долучилася до міжнародних зусиль зі створення Спеціального трибуналу щодо злочину агресії РФ проти України.
Як формується політична воля? Якою є роль міжнародних експертів? Що пішло не так із реформами в Грузії? Чи можуть універсальні моделі судової реформи працювати в перехідних демократіях? Чому відповідальність за російську агресію має значення далеко за межами самої України?
На ці та інші питання Ека Ткешелашвілі відповідала в межах проєкту «Обґрунтований сумнів», створеного у співпраці з громадською організацією «Голка».
— Еко, після такої кар’єри в Грузії ви могли б займатися чим завгодно, але обрали Україну й досить невдячну роль — просування антикорупційної реформи. Чому?
— Коли в Грузії почали згортати свободи й почалося переслідування колишніх представників уряду, я зрозуміла, що можу дуже мало зробити для розвитку власної країни.
Те, що потягнуло мене до України, — це події після 2014 року. Крим, а потім усе, що було далі, відчувалось як дуже погане дежавю — але у збільшеному масштабі. Україна, яка завжди була близькою для нас, грузинів, і для мене особисто, стала новим фронтом. Збереження її незалежності та прагнення стати успішною європейською країною визначили ту боротьбу, до якої ми справді могли долучитися. І допомагаючи Україні, ми також допомагали Грузії, тому що успіх вашої країни — це те, що підтримує надію на успіх нашої.

ВАС ЗАЦІКАВИТЬ





Кабмін прибрав розробку Містобудівного кодексу з Антикорупційної стратегії на 2026-30 рр. — експерт



І я ніколи не замислювалася, чому саме антикорупція, — я знала з досвіду Грузії, як багато ця трансформація означала для економічного розвитку, для стійкості перед обличчям зовнішніх загроз.
— ЕUАСІ замислювалася не як типовий донорський проєкт, а як екосистема для підтримки антикорупційної реформи. З чого ви почали і що було найважливішим на цих початкових етапах?
— Я була, мабуть, нетиповим керівником для такого проєкту — не класичним менеджером із міжнародного розвитку, який звик дивитися на реформу ззовні. Я сама занадто довго перебувала на стороні отримувача допомоги, спрямовуючи її з різних міністерських посад із одним чітким питанням: як мені використати кожен ресурс якомога ефективніше, щоб досягти швидких і стійких результатів.
Навіть в антикорупції — складній сфері для тих, хто перебуває у владних кабінетах, — ви завжди знайдете акторів, які хочуть змін і можуть бути їхніми лідерами. Ми намагалися зрозуміти, що саме було потрібно в конкретний момент, у пріоритетному порядку і що принесе результати в короткостроковій перспективі у поєднанні з довгостроковою. Якщо реформа не дає відчутного результату в короткостроковій перспективі, вона швидко втрачає підтримку та політичний імпульс.
— Як ви долали опір із боку політичних акторів, зберігаючи водночас робочі відносини з владою?
— Найважливіше розуміти, що політичний клас ніколи не є монолітним організмом. Різні міністерства мають різні порядки денні, різних особистостей, різні розрахунки. Україна після Януковича справді різноманітна в цьому плані.
Завжди були актори, які щиро хотіли змін. Інші не були ідеологічно відданими, але розуміли, що підтримка реформи прагматично вигідна для них — це підтримувало їхню зацікавленість у процесі, давало їм політичний капітал. І так, були й сили, які працювали проти реформи. Завдання полягає в тому, щоб осягнути весь спектр: визначити лідерів, зрозуміти, як вони можуть бути частиною спільних зусиль, де хороший результат є вигідним для всіх, і потім побудувати коаліцію, достатньо широку, щоб проштовхнути те, що жоден актор не зміг би зробити самотужки. Саме це сталося з Вищим антикорупційним судом — туди-сюди, туди-сюди, але врешті-решт це вдалося. В Україні завжди будуть люди, готові боротися за те, у що вони вірять.
— Тобто ви хочете сказати, що політична воля не є найважливішим чинником?
— Політична воля — це те, що формується з часом, вона майже ніколи не дається просто так. Іноді вона дуже сильна, йде зверху й одразу запускає впровадження. Але частіше вона фрагментована.

ВАС ЗАЦІКАВИТЬ





«Ганебний абсурд»: в урядовому законопроєкті про Антикорупційну стратегію відсутні необхідні для вступу в ЄС норми



Мені не подобається, коли люди використовують політичну волю як міфічну категорію — або для виправдання всіх невдач («не було політичної волі»), або для пояснення всіх успіхів («була політична воля»). Правильне питання завжди таке: чому ця воля з’явилась або не з’явилась? Що її сформувало? Якщо ви замислитеся над цим, то краще зрозумієте, як формувати її в майбутньому.
Громадянське суспільство та медіа — важливі, але не єдині інструменти для формування політичної волі. Якщо ви тиснете лише ззовні, то можете створити оборонну позицію у політичного класу. Потрібно працювати з обох сторін одночасно — показуючи тим, хто всередині уряду, що вони отримують, а не лише те, що вони втрачають.
— Чи був міжнародний тиск найважливішим інгредієнтом успіху антикорупційної реформи та судової реформи, що послідувала за нею? Чи це був один із багатьох чинників?
— Один із чинників — і в деяких питаннях у критичні моменти, можливо, найважливіший. Але  ви не можете тиснути на суверенну країну нескінченно, бо тоді країна ніколи не розвиватиметься. Потрібно розставляти пріоритети для важелів тиску, щоб не витрачати політичного капіталу даремно.
Вищий антикорупційний суд є найяскравішим прикладом. Коли процес постійно гальмувався — в питаннях, як обиратимуть суддів, чи буде суд справді незалежним, — саме мережа точок тиску в критичний момент, включно зі створенням суду як умовою отримання фінансування від Міжнародного валютного фонду, виявилася вирішальною. Без цього тиску в той конкретний момент я не вірю, що суд був би створений у такому вигляді.
Але суд був створений не лише завдяки цьому тиску. Багато чого було зроблено раніше — підвищення обізнаності, залучення громадянського суспільства, участь акторів із парламенту та різних міністерств у процесі, НАБУ та САП, які вже мали авторитет. Якби не було якісних розслідувань та обвинувачень, ніхто б так сильно за суд не боровся.
І тут є інший бік. Неправильно думати, що всього можна досягти лише через міжнародний тиск, адже тоді місцеві актори починають бачити свою роль лише в тому, щоб переконувати міжнародних партнерів тиснути на власний уряд. Громадянське суспільство має спиратися не лише на міжнародний тиск, а й на зв’язок із виборцями та суспільством усередині країни. Без цього зв’язку ви стаєте просто гучним актором, чиє існування повністю залежить від зовнішнього фінансування.
— Чи був успіх ВАКС зумовлений саме залученням міжнародних експертів, чи комбінацією чинників — інституційним дизайном, політичним таймінгом, конкретними людьми, конкретними запобіжниками, які, можливо, нелегко відтворити?
— Комбінацією чинників. Але я однаково вважаю, що для деяких ключових посад залучення міжнародних експертів — із тією ж архітектурою вирішальної ролі — залишатиметься корисним для України ще протягом певного часу. Це створює простір для вищих шансів на незалежність під час відбору. І водночас — на кращу якість і доброчесність кандидатів.








Рішення уряду не дочекались: в Раді зареєстрували законопроєкт про антикорупційну стратегію до 2030 року





Після війни такого масштабу — особливо коли країна повертається до мирного життя, виборів і відбудови — політична боротьба неминуче стає набагато інтенсивнішою. Зберегти повну незалежність антикорупційних органів — НАБУ, САП, ВАКС, аби жоден із них не став інструментом вибіркового правосуддя чи політичних справ, буде надзвичайно важливо. Наявність міжнародних експертів у складі майбутніх відбіркових комісій зніме напругу та створить більше простору для незалежного й конструктивного процесу.
Міжнародні експерти знижують ризик звинувачень в упередженості або політичній заангажованості, оскільки перебувають поза українським політичним контекстом — і в моменти високої політичної напруги це має значення. До того ж вони часто обережніші та чітко дотримуються процедур і стандартів, здатних витримати юридичне оскарження, зокрема в ЄСПЛ. Саме завдяки такій експертизі вдалося досягти важливого прориву — зміщення стандарту оцінки доброчесності з «поза розумним сумнівом» до «обґрунтованого сумніву»: в оцінці доброчесності, на відміну від кримінальної справи, обґрунтованого сумніву може бути достатньо для дискваліфікації кандидата.
— Українські експерти поза системою з такими самими повноваженнями та запобіжниками — хіба вони не могли б досягти тих самих результатів?
— Можливо. І немає вимоги, щоб міжнародні донори номінували лише міжнародних експертів — це можуть бути й національні експерти. Ключове питання полягає в тому, як спроєктувати комісії, щоб забезпечити як реальну незалежність, так і суспільну довіру до цієї незалежності.
— Але донорам ніколи не подобалась ідея номінувати українських експертів. Чому?
— Дозвольте мені відповісти з власного прикладу. Я зараз не маю жодного політичного інтересу в грузинській політиці. Але я маю власні погляди на різних акторів — людей, за якими я спостерігала протягом років відкату грузинської демократії після 2012 року. Є люди, яким я б не довірила керівних посад — не обов’язково тому, що вони діяли незаконно, а тому, що вони або сприяли, або потурали захопленню держави Грузія режимом «Грузинської мрії» та радикальному розвороту на 180 градусів від євроатлантичної траєкторії.
Якби я сиділа у відбірковій комісії, ці упередження були б присутні. Я б намагалася бути чесною та професійною, але було б дуже важко повністю відсторонитися від власного досвіду. Жодна людина не може залишатися повністю об’єктивною в політичному контексті власної країни в час, коли ставки занадто високі. Змішана комісія — грузинські та негрузинські експерти — краще стримувала б ці упередження, водночас зберігаючи глибоке розуміння місцевого контексту.
Та, попри все, я не вважаю це постійною вимогою. У певний момент, коли українська політика нормалізується — після війни, після принаймні одного, в ідеалі двох раундів виборів, коли політичний ландшафт більше не перебуватиме в повоєнному стані, — аргументи на користь міжнародного залучення стануть набагато слабшими. Головне — не згортати міжнародного залучення передчасно з міркувань бюджетної зручності та не підтримувати це вічно як умову, нав’язану ззовні, а не як спільне розуміння з українськими акторами.

ВАС ЗАЦІКАВИТЬ





Корупція у Верховному Суді: ще одному підозрюваному визначили заставу



Важливо зазначити, що в Україні громадянське суспільство активно хотіло міжнародного залучення — це не було чимось нав’язаним із міжнародного боку. Якщо українські актори — громадянське суспільство, антикорупційні органи, держава — дійдуть чіткого консенсусу, що їм це більше не потрібно, міжнародна спільнота не матиме підстав наполягати.
Антикорупційна ініціатива ЄС / Fасеbооk
— Чи рекомендували б ви цю модель для Грузії, якщо відчиниться вікно можливостей?
— Грузія зараз є захопленою державою, де домінує один олігарх, пов’язаний із Росією. Інституції, побудовані в роки реформ, протягом певного часу підтримували ілюзію нормальності. Але коли ви маєте таке політичне захоплення, воно з часом руйнує все. Тож зараз ми маємо судову систему, якій із поважних причин повністю не довіряють, — і не лише судову систему, а й правоохоронні органи та органи безпеки також.
Коли прийдуть зміни — через вибори чи хоч як би вони прийшли, — повне системне перезавантаження державного управління буде неминучим. Не звільнення усіх підряд, а справді системна трансформація. Виклик полягає в тому, щоби зробити це без збоїв у наданні державних послуг. Коли функціональні інституції стають інструментами захопленого режиму, їх часто складніше реформувати, ніж будувати нові з нуля.
Я уважно спостерігаю за Угорщиною. Те, як країна-член ЄС намагається реформувати політично захоплені інституції, залишаючись у рамках європейських правових обмежень, буде надзвичайно важливим для таких країн, як Грузія.
І так, міжнародне залучення в трансформацію Грузії допомогло б консолідувати підтримку, а не фрагментувати її. Без цього кожне рішення може бути представлене як помста нового уряду старому. Із міжнародним залученням цей наратив стає набагато важче підтримувати.
— Наскільки міжнародні партнери та донори насправді рефлексують над результатами процесів, які вони проєктують і підтримують? І чи несуть вони відповідальність, коли очікувані результати не вдається досягти?
— Ми серйозно розмірковуємо над цими питаннями, зазвичай разом із партнерами. У процесі створення ВАКС наприклад, ми регулярно обговорювали не лише технічну експертизу, а й те, які люди та навички насправді змушують комісії працювати ефективно.
Для персоналу, який упроваджує проєкт, підзвітність є дуже прямою: якщо щось іде серйозно не так, це може вплинути на вашу посаду чи роботу. Для донорів підзвітність працює інакше. Навіть коли реформи не приносять очікуваних результатів, донори зазвичай можуть вказати на те, що вони надали фінансування, технічну експертизу, політичну підтримку та супровід протягом усього процесу. Оскільки інституційна реформа залежить від багатьох місцевих політичних та інституційних чинників, часто важко чітко приписати невдачу якомусь одному актору. Як наслідок, донори загалом стикаються з менш прямою відповідальністю за результати, ніж місцеві інституції чи проєктні команди, що впроваджують реформи.
На практиці, однак, ключова відповідальність все ж таки залишається на місцевих акторах, оскільки від них очікують лідерства в процесі, визначення пріоритетів та забезпечення того, щоб зовнішня допомога була належно сфокусована, скоординована та ефективно використана.








«Будинок на піску»: чим загрожує судовій реформі втрата міжнародних експертів





Один принцип, у який я твердо вірю, полягає в тому, що процес відбору ніколи не повинен відокремлюватися від інституційної підтримки, яка слідує за ним. Якщо ви вкладаєте значні кошти у створення сильного й авторитетного процесу відбору, але потім не забезпечуєте нову інституцію належною інфраструктурою, кадрами, операційною підтримкою й тривалим супроводом, більша частина цих інвестицій витрачається марно.
— Грузія пішла шляхом досить радикальної судової реформи, звільнивши більшість суддів. Україна обрала поступовіший шлях. Якщо оцінити обидва варіанти, що, на вашу думку, працює краще — радикальне перезавантаження чи поступова еволюція?
— У судовій владі я не дуже вірю в чисту еволюцію. Ви маєте бути радикальними щодо правильних речей — центрів тяжіння. Помилка України, на мій погляд, полягала в тому, що вона почала з Верховного суду без паралельного процесу реформування принаймні окремих судів першої та апеляційної інстанцій. Доки справа дійде до нього, все відбувається в судах нижчих інстанцій. Якщо система не змінюється знизу, ви не можете розраховувати на те, що Верховний суд у дивовижний спосіб змінить систему через свої рішення. Судова реформа має бути мережею паралельних процесів. І органи судового врядування є найважливішими центрами тяжіння — вони задають тон усій системі.
У Грузії ми не просто масово звільняли суддів. Ми перепроєктували саму судову архітектуру. Ми замінили пострадянську структуру судів на більш спеціалізовану систему, погоджену з європейськими стандартами, запровадили чіткіші інституційні та процедурні рамки та реформували органи судового врядування. Судді мали подавати заявки до нових судів через процес переприйняття на роботу, в якому доброчесність була центральним критерієм разом із професійною кваліфікацією та здатністю функціонувати в реформованій системі.
На відміну від реформи поліції, судова реформа рухається з іншою швидкістю. Юридична експертиза, судова культура та професійна спроможність формуються роками, що створює природні обмеження для того, як швидко можуть відбуватися зміни. Але це робить структурне перепроєктування ще важливішим, зокрема на рівні апеляційних судів та органів судового врядування, оскільки ці інституції формують те, як функціонує вся система, і встановлюють стандарти, які впливають на судову владу загалом.
Що пішло не так у Грузії з часом — і це важливо визнати — це те, що прокуратура стала інституційно набагато сильнішою, тоді як сторона захисту відставала. Як держава, так і донори вкладали значні кошти у зміцнення прокуратури: ресурси, навчання, інституційну спроможність, інструменти розслідування та професійний розвиток. Не було порівнянних інвестицій у зміцнення асоціації адвокатів чи покращення якості та спроможності адвокатів захисту.
Якби я могла повернутися назад, то зробила б набагато більший акцент на зміцненні сторони захисту, включно з асоціацією адвокатів та загальною якістю юридичного захисту. І я б наполягала на рішучішій реформі юридичної освіти — подвоїла б увагу до етики з першого дня. У США, коли ви вивчаєте право, розуміння того, що одне порушення етики може покласти край усій вашій кар’єрі, закарбовується з першого дня. Це стає частиною вашої професійної ДНК. Юридична освіта та професійна етика мають величезне значення. Сама собою інституційна реформа не є достатньою без незалежної й етичної юридичної професії. Я твердо в це вірю.

ВАС ЗАЦІКАВИТЬ





Реформування ВАКС та корупція: на що звернули увагу у Єврокомісії



— І Грузія, і Україна стикаються із впливовими групами всередині судової системи, що використовують суддівську незалежність як щит від підзвітності. Обидві країни також намагалися впроваджувати європейські стандарти судової реформи, але інколи це навіть зміцнювало позиції таких груп. Чи вважаєте ви, що судова реформа може ґрунтуватися на універсальних стандартах, чи вона завжди значною мірою залежить від контексту конкретної країни?
— Самі стандарти — це пункт призначення, а не дорожня карта. Судова незалежність — це стандарт; довічне призначення — це лише один із можливих механізмів для її захисту. Одна з постійних помилок, якої припускаються міжнародні актори, полягає в тому, що вони ставляться до конкретної інституційної моделі так, ніби вона сама собою є стандартом, а не одним із можливих шляхів його досягнення.
У періоди глибокої інституційної трансформації я з обережністю ставлюся до негайних довічних призначень суддів. На цьому етапі інституційна культура все ще розвивається, і неможливо повністю знати, як люди чи інституції функціонуватимуть у нових рамках. Якщо безвідкличні гарантії запровадити занадто рано, країни можуть зафіксувати структурні проблеми на десятиліття. Розсудливіший підхід полягає в тому, щоб почати з призначень на певний строк (строкових призначень) і поступово рухатися до сильніших гарантій у міру дозрівання системи.
Важливо не копіювати готової моделі, а будувати запобіжники, які справді працюють у політичній та інституційній реальності конкретної країни. Під час перехідних періодів міцний захист судової незалежності однаково залишається важливим: авторитетне судове врядування, справедливі механізми нагляду, прозорі процедури, інституційна безпека і, де це необхідно, міжнародна участь.
Немає нічого нелегітимного в тому, щоби проєктувати перехідні системи інакше, ніж у країнах зі старою демократією. Країни, що проходять через глибоку трансформацію, не мають розкоші покладатися на готові інституційні моделі. Ефективна реформа повинна відображати політичні реалії, інституційні слабкості та цілі реформи, специфічні для цього суспільства. Індивідуальний підхід (tаіlоr-mаdе) завжди кращий — тому що він розроблений під вашу конкретну конструкцію.
— Наскільки реалістичними вам здаються перспективи притягнення Росії до відповідальності за злочин агресії та за геноцид — як юридично, так і політично?
— Від самого початку я була залучена до зусиль із просування Спеціального трибуналу щодо злочину агресії через Міжнародний центр Нізамі Гянджеві, де я входжу до Ради піклувальників. На ранньому етапі ми об’єднали зусилля з колишнім прем’єр-міністром Великої Британії Гордоном Брауном, який став однією з ключових політичних фігур цієї ініціативи. Використовуючи наші зв’язки, ми допомогли створити початкову коаліцію прихильників — переважно зі Східної Європи, країн Північної Європи та Великої Британії.








Суддівська незалежність як умова переговорів із ЄС: де Україна сьогодні





На той час дуже мало людей вірили, що такий трибунал може стати реальністю. Але проєкти, подібні до цього, завжди починаються з невеликої групи людей, готових проштовхувати ідею, яку інші вважають неможливою. І те, де ми перебуваємо сьогодні — з інституційними структурами, механізмами збору доказів та зростанням міжнародної участі, — це вже далеко за межами того, чого більшість очікувала на початку.
Завжди існувала чітка юрисдикційна прогалина щодо злочину агресії. Без Спеціального трибуналу Росія, найімовірніше, взагалі уникла б відповідальності за цей злочин. Навіть якщо сам Путін ніколи фізично не постане перед судом, установлення юридичної відповідальності однаково має значення. Це зміцнює підґрунтя для репарацій, використання заморожених російських активів і створює історичний та юридичний запис, який не можна легко стерти.
Питання геноциду належить до компетенції МКС, і Україна разом із державами-партнерами продовжує працювати в цьому напрямі.
Я твердо вірю, що покарання Росії має значення не лише для України, а й для майбутнього самого міжнародного правопорядку. Принципи, встановлені після Нюрнберга, допомагали підтримувати певну глобальну стабільність протягом десятиліть. Сьогодні цей порядок, очевидно, переживає серйозну кризу, й підтвердження відповідальності за злочини такого масштабу має значення далеко за межами цієї війни.
І я гадаю, що важливо залишатись оптимістами, бо оптимізм — це те, що мобілізує до дій. Мало хто вірив, що Радянський Союз розпадеться. Багато хто досі сумнівається, що Росія може програти цю війну. Я вірю, що Росія програє цю війну. Реальне питання — не в тому, чи можливий такий результат, а в тому, яка робота виконується, щоб його наблизити.

Революція, про яку так довго говорили фантасти, відбулася. І це — Роботореволюція, причому антропоморфна.Уже тоді, коли андроїд Тіаngоng пробіг Пекінський напівмарафон, було зрозуміло, куди все рухається. А тепер такі роботи, як Fіgurе 01 та Ароllо, преспокійно працюють пліч-о-пліч із людьми на заводах ВМW і Меrсеdеs-Веnz, Grасе доглядає за людьми в госпіталях і будинках літніх людей, Dіgіt тягає ящики на складах Аmаzоn, а Аtlаs від Воstоn Dynаmісs цілісінький день сортує автозапчастини.І, звісно, хоч би що там говорив Маск зі своїм Орtіmus, китайці пруть, як паровий каток, вивалюючи на світовий ринок дедалі нові незліченні натовпи дедалі досконаліших «залізних людей». Тому що низька ціна, висока швидкість і опупєнний масштаб — це і є Китай.Вони побудували в провінції Гуандун перший у світі завод із масового виробництва антропоморфних роботів. Кожні 30 хвилин з конвеєра виходить черговий Кuаvо-5. Цілком собі повнорозмірний і дієздатний. Завод спроєктований під потужність 10 тисяч роботів на рік (це більше, ніж сукупні плани випуску кількох провідних американських компаній). Роботи сходять із конвеєра і одразу вирушають до замовників — в автомобільні концерни FАW Ноngqі, NІО і технологічний гігант Наіеr. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ Unіtrее представила першого у світі робота, яким керує людина зсередини: відео АgіВоt, UbТесh та інші клепають роботів, як гарячі пиріжки. При цьому китайські роботи дешеві, до біса дешеві. У той час як американські аналоги коштують від 30 до 150 тис. дол., китайська Unіtrее Rоbоtісs вивела на ринок модель гуманоїда R1 за шокуючою ціною — 5,9 тис. дол. Завдяки такій агресивній комерціалізації, Unіtrее лише за минулий рік відвантажила понад 5 500 гуманоїдних роботів по всьому світу, ставши найбільшим виробником на планеті та подавши заявку на ІРО в Шанхаї.І вона ж не одна така. Вони всі наче з ланцюга зірвалися. Поки ліві західні медіа (щоб вони були здорові) сперечаються про «гендерне різноманіття ШІ» та етику заміщення людини, Китай (типова жорстка прагматична система) просто завалює ринок дешевим та ефективним залізом. Китайська Система зрозуміла, де «корисність», і влила в цю галузь гігантські субсидії. В результаті понад 150 китайських компаній із виробництва гуманоїдів зараз контролюють близько 80–90% світового ринку реальних постачань роботів.2026 року в китайських ресторанах, японських лікарнях та на американських складах працюють десятки тисяч антропоморфних роботів. Не конвеєрні руки — істоти на двох ногах, із руками, з камерами замість очей.І при цьому та ж Unіtrее Rоbоtісs буквально нещодавно здійснила революцію в дистрибуції роботизованих навичок для свого гуманоїда Unіtrее Н1 (і новішого G1). Вони перетворили складні фізичні дії на аналог додатків для смартфона. Тепер через фірмову хмару на робота можна «накотити» оновлення, і він миттєво опановує складні патерни рухів: стрибки з переворотом, елементи кунг-фу, динамічні танці або делікатне поводження з крихкими предметами. Це вже просто як смартфон!2007 року Стів Джобс вийшов на сцену, заявив, що «перевинайшов телефон», і показав «телефон з інтернетом та іРоd в одному пристрої». Зал, звісно, аплодував, але ніхто тоді ще не зрозумів, що відбувається. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ Вчені створили робота, який перемагає найкращих гравців у пінг-понг Перший іРhоnе на 8 ГБ коштував 599 дол. Дорого, нішево, іграшка для ентузіастів. Через десять років смартфон був у кишені в половини людства. Через п'ятнадцять — став вашим гаманцем, лікарем, навігатором, щоденником, вікном у світ і головним співрозмовником. Він знає про вас більше, ніж ваша мати. Куди більше.З роботами відбувається те саме. Один в один. Крива здешевлення ідентична. 2020 року антропоморфний робот коштував сотні тисяч доларів — лабораторний екземпляр, штучний товар. Сьогодні ціна Unіtrее G1 — 16 тис. дол. (як уживана «беха») і продовжує падати. Через десять років це буде ціна холодильника. Через двадцять — мікрохвильовки. А може, значно швидше.Та є одна принципова відмінність від смартфона. Смартфон став вашим альтер-его в цифровому світі. Робот стане вашим альтер-его у фізичному. Він робитиме те, що робите ви, — руками, ногами, в реальному просторі. Поки ви спите, працюєте чи біс знає чим займаєтеся на іншому кінці планети.Хмарні оновлення Unіtrее — це, звісно, технічний апдейт. Але при цьому щось набагато більше. Момент, коли робот перестав бути залізом і став сервісом. Підпискою. Як Sроtіfy, тільки він виносить сміття і танцює джигу. І складає трусики «тижневка» за днями тижня.І отут айфонна паралель закінчується. Тому що далі починається дещо інше. Смартфон ніколи не дивився вам в очі. Це звучить, як дрібниця. Це не дрібниця. Це все.Людський мозок заточений під розпізнавання облич, жестів, поглядів — мільйони років еволюції вшили в нас цей сканер намертво. Коли щось рухається, як людина, дивиться, як людина, і говорить, як людина, — ми реагуємо на це, як на людину. Нічого не можемо з собою вдіяти. Нашій нейробіології глибоко плювати, що воно — не людина. Ми здатні антропоморфізувати хоч інопланетян, хоч тварин, хоч транспортні засоби. Та ми роботам-пилососам даємо імена! Знав я одного… здається, його звали «Ігорьок». Десятка найкращих гуманоїдних роботів за версією Fоrbеs Антропоморфність — це психологічна пастка, в яку ми падаємо добровільно і з задоволенням. Японці знали це давно. Перші експерименти з роботами-компаньйонами для літніх людей відбулися ще у 2000-х. Результат був однозначний: старі прив'язувалися. Розмовляли. Сумували, коли робота забирали на техобслуговування. Називали на ім'я. І то були примітивні машини за сьогоднішніми мірками.Тепер уявіть, що буде, коли робот не просто моргає за розкладом, а пам'ятає, що ви любите каву без цукру, знає, коли вам кепсько, і ніколи — ніколи! — не скаже вам нічого образливого. Так, він так запрограмований, і ви знаєте, що це просто рядки коду, але ваша підсвідомість скаже вам, що він просто добрий, душевний і надійний. Тому що коли ваша (ну, наша спільна) підсвідомість формувалася, жодного програмування не існувало.Чим це пахне? Смартфон захопив вашу увагу. Робот завоює ваше серце. Це принципово інший рівень проникнення в людську психіку. І ми до нього абсолютно не готові. Тому що воно спеціально зроблене так, щоб візуально викликати у нас симпатію.Воно не втомлюється. Не дратується. Не заглиблюється в себе після важкого дня. Не зраджує, не підводить, не засуджує. Воно пам'ятає все, що ви йому говорили, і ніколи не використає це проти вас.Воно підніме вашу матір після падіння о третій годині ночі — акуратно, без паніки, без дорікань. Воно витягне дитину з палаючої будівлі, коли пожежники ще в дорозі. Воно просидить поруч із вмираючим дідусем у хоспісі стільки, скільки треба, не рахуючи годин і не перевіряючи телефону. Все це вже тестується. Вже впроваджується.І ось тут парадокс, від якого не відмахнутися. Та сама істота, яка триматиме за руку вашу матір, в іншій конфігурації вбиватиме на війні. Методично, без страху, без втоми, без докорів сумління. Бойові роботи — це зовсім не окрема історія про далеке майбутнє. DАRРА фінансує програми автономних бойових систем уже понад десять років. Росія, Китай, Ізраїль — усі в цих перегонах. Антропоморфний робот-солдат — це не про «якщо», а про «коли». ВАС ЗАЦІКАВИТЬ Роботи-собаки за 0 тисяч: чому дата-центри масово переходять на автоматизовану охорону Одна й та сама істота. Один і той самий принцип. Різна прошивка. І дивіться, яка штука. Воно ж — як ми! Ми ж точно такі самі. Однією рукою любимо, іншою — палимо села і скидаємо бомби. Воно настільки таке ж, як ми, що стає моторошно. І, так, зрештою, воно страшніше за атомну бомбу. Тому що в атомної бомби не було обличчя, і вона не поривалася підіткнути вам ковдру й принести чай із бергамотом.Окей, давайте подивимося на це ширше. Кожна технологічна революція змінювала не просто інструменти — вона змінювала місце людини у світі. Сільськогосподарська революція перетворила мисливця на селянина. Промислова — селянина на робітника. Цифрова — робітника на оператора алгоритмів (ну, або на офісний планктон, кому як пощастило). Щоразу людина щось втрачала. Щоразу казала собі, що здобула більше.Робототехнічна революція відрізняється від усіх попередніх принципово. Уперше в історії технологія претендує не на окрему функцію людини, а на всю її функціональність цілком. Фізична праця. Емоційна праця. Бойова функція. Функція турботи. Функція компаньйона. Функція всього.

Що залишається?

Традиційна відповідь: творчість, емпатія, духовність. Ха. Ми вже бачили, як ШІ пише музику, малює картини й витягує людей із депресії ефективніше за середньостатистичного психотерапевта (який, схоже, тупо купив свій диплом, але менше з тим). Антропоморфний робот із мовною моделлю всередині закриває і це.Ось вам цивілізаційний парадокс на повний зріст. Система тисячоліттями намагалася перетворити людину на функцію — передбачувану, керовану, взаємозамінну. І от нарешті з'явився ідеальний результат. «Хороший хлопчик» із мрій психопатичних батьків, деспотичних завучів із виховної роботи, фанатичних релігійних діячів і хто там іще залишився неохопленим? Рабовласники? Армійські держиморди? Політики-харизмати? Розвиток штучного інтелекту несе дві потенційних загрози, і вони зовсім різні – вчений Робот — це і є абсолютний «хороший хлопчик». Він ніколи не збунтується. Ніколи не вигорить. Ніколи не поставить зайвого запитання. Він — те, чим Система завжди хотіла зробити нас. Ось-ось вона це отримає і просто помахає нам ручкою. Тому що в неї з'явиться інструмент, кращий за нас. Та й плювати. Ми й самі не пропадемо (не всі, але дехто).Однак давайте спустимося з цивілізаційних висот на рівень конкретного людського життя. Через десять років — може, раніше — у кожного з нас буде свій робот. Особистий. Наш. Він знатиме наш розпорядок, звички, слабкості. Він робитиме те, чого ми не хочемо робити, не встигаємо робити або не можемо. Він звільнить нас від усього механічного, рутинного, виснажливого.Меджик? Так. Але ні.Смартфон уже став продовженням нашого розуму — зовнішньою пам'яттю, навігатором, фільтром реальності. Ми вже не запам'ятовуємо номерів телефонів, не орієнтуємося без карти, не читаємо довгих текстів без сповіщень. Смартфон не просто допомагає нам, він поступово заміщує частину нас.Робот зробить те саме з нашим тілом і нашою присутністю у фізичному світі. Він стане нашим екзоскелетом. Нашим агентом. Нашим альтер-его, яке діє там, де нас немає (і вже не буде, судячи з усього).Якщо робот робить усе те, що ми робимо руками, то що залишається нам? Якщо він піклується про наших близьких краще, ніж можемо та встигаємо ми, яка наша роль у цих стосунках? Якщо він представляє нас у фізичному просторі, де закінчується він і починаємося ми?Смартфон поставив складні запитання про наш розум. Ми так затупили, що досі не відповіли. Робот поставить їх про нашу особистість. І часу на роздуми буде ще менше. Дивіться, яка штука. Так, можна скільки завгодно заспокоювати себе тим, що робот не зможе щиро імітувати емоції (любов, турботу, ніжність — що там ще у нас залишилося?). ВАС ЗАЦІКАВИТЬ Пентагон і Сlаudе: що за лаштунками конфлікту? Але все це — буллшит. Тому що ми самі все це імітуємо занадто часто. Ми занадто зайняті, втомлені, спустошені. Як і ті, кого ми любимо.Усі ми (разом із ними) звикли до імітацій. Тому роботи чудово впишуться в загальну канву. Просто тому, що ми так сильно хочемо обманюватися, що дозволяємо обманювати себе навіть егоїстичним, нарцисичним людям. А вже роботам таке точно буде під силу. Тому що ми живемо у світі своїх ілюзій і вперто продовжуємо вірити в те, у що хочемо.Тут починається найцікавіше. Наша ущербність — це, можливо, саме те, чого жодному роботу не виконати (ну, добре, я не був би настільки впевнений, але, гадаю, років десять-п'ятнадцять у нас ще є). Робот може імітувати турботу. Але він не може мати потребу в вас. Він може імітувати дружбу. Але він не може зрадити, а отже, не може й по-справжньому вибрати. Він може імітувати любов. Але він не вразливий. А без уразливості немає ні любові, ні довіри, ні справжньої близькості — тільки її якісна копія.Робот може виглядати ідеальним і поводитися ідеально. В цьому уся фішка. Так, такого дуже часто хочеться. Дуже часто, але не завжди. Тому що ми чудово знаємо: ідеального не буває. Це завжди якась довбана підстава.Так, звісно, це все — наслідки наших дитячих травм. Але вони свою справу зробили. Тому що тепер ми розуміємо цінність і важливість НЕІДЕАЛЬНОСТІ. Людські стосунки часто-густо нестерпні. Тому що люди все життя несуть свої травми та обрушують їх на тих, кого кохають. Повстання «роботів» не буде. Ми самі віддамо їм контроль над нашим життям Однак все те, що робить людські стосунки нестерпними — непередбачуваність, ірраціональність, біль, зрада, прощення, — це і є їхня цінність. Ці бісові емоційні гойдалки. Ці довбані драматургічні синусоїди. Саме тому, що інша людина може піти, її присутність щось означає. Саме тому, що вона може вас поранити (і ви її теж), її вибір залишитися — це справжній вибір. Робот залишиться завжди. Саме тому його присутність нічого не варта.Парадокс нашого найближчого майбутнього звучить так: що досконалішими стають машини поруч із нами, то ціннішим стає все живе, недосконале й непередбачуване в людях навколо нас. Наша ірраціональність, наша здатність до несподіваних рішень, наша готовність до живих — складних, болісних, непрогнозованих — зв'язків з іншими людьми.Наша щира, бісяча, така, що зводить з розуму, унікальна непередбачуваність. Це єдине, чого робот не замінить. Не тому, що не зможе прикинутися. А тому, що ми — якщо не остаточно втратимо здатність відчувати відмінність, — знатимемо, що це прикидання.Бо у цієї залізяки не було тата-алкоголіка й мами-терпіли, не було дружини-нарциски й начальника-довбодятла. Не було держави, яка має тебе, дітей, які ненавидять тебе, колег, сусідів і співгромадян, які вважають тебе конченим придурком.А у нас усе це неймовірне багатство є. Спасибі всім цим приголомшливим людям, хворим на всю голову, за те, що вони є в нашому житті. Тому що саме взаємодія з ними й робить нас НАМИ.

За даними дослідження Українського державного центру міжнародної освіти (УДЦМО) «Іноземні студенти в Україні під час війни (2022–2023)», 47% іноземних студентів, які перебували за кордоном, висловили бажання повернутися в Україну для продовження очного навчання. Це наявний резерв лояльного людського капіталу, який може відлякувати не лише війна, а й Державна міграційна служба (ДМС). У нинішньому вигляді вона є бюрократичним фільтром із вбудованими корупційними схемами. Нижче — чотири конкретні кроки, які перетворять її на інструмент залучення людей, а не їхнього відштовхування.

Крок перший: цифровізація й ліквідація дискреції

Державна міграційна служба побудована так, що кінцеве рішення залежить не від чітких критеріїв профілю мігранта, а від суб'єктивної оцінки посадовця. Де є дискреція, там є корупція. Щоб легально найняти іноземця, роботодавець проходить марафон через дві різні державні інституції: спочатку отримує дозвіл на застосування праці через центр зайнятості, потім посвідку на тимчасове проживання через ДМС. Дозвіл на роботу може бути анульований навіть заднім числом, наприклад, якщо роботодавець хоча б один місяць не сплачував ЄСВ, навіть під час дії воєнного стану. В усій столиці діє лише один центр, що опрацьовує документи для працевлаштування іноземців: «Черги, дуже маленьке приміщення, зовсім не підходить для нормальної країни, яка рухається в Європу». При цьому сама ДМС визнає, що штатна чисельність і кількість робочих станцій «обмежують кількість громадян, яких можна записати до електронної черги», тобто пропускна здатність системи свідомо занижена. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ У Міносвіти повідомили, скільки студентів не повертається з-за кордону з навчання Окрема проблема — це відсутність прозорих критеріїв відмови. Закон України «Про правовий статус іноземців» перелічує підстави для відмови у посвідці, але формулювання на кшталт «дані не підтверджують надану іноземцем інформацію» або «інші підстави, передбачені законом» залишають чиновнику широкий простір для суб'єктивного трактування. Немає публічного реєстру відмов, статистики по підставах та автоматичної перевірки рішення. Частка відмов 2024 року становила 10–13% від поданих заяв на імміграційний дозвіл.Подача заяв, відстеження статусу, отримання рішень мають відбуватися повністю онлайн без потреби фізично з'являтися до служби. Зразком є естонська Роlісе аnd Воrdеr Guаrd Воаrd. Через цю систему заява на посвідку на проживання подається онлайн, статус відстежується в особистому кабінеті, рішення ухвалюється протягом 90 днів, а картка виготовляється за 14–20 днів після схвалення. 2025 року Естонія пішла далі і законодавчо закріпила цифровізацію всіх міграційних процедур, паралельно посиливши вимоги до роботодавців. Окремий інструмент — програма е-Rеsіdеnсy: понад 126 500 осіб із 181 країни отримали цифрову ідентичність цілком онлайн, заснували 27 тис. компаній, які сплачують податки всередині країні — і все без фізичної присутності в країні. До речі, найбільша група власників е-Rеsіdеnсy — українці.В Україні зворотна ситуація. Дозвіл на імміграцію розглядається до року, і це офіційний термін, закріплений законодавчо. Подача документів виключно фізична, в черзі, через термінал або онлайн-запис, який у пікові місяці просто зникає. Сама ДМС визнає, що штатна чисельність і кількість робочих станцій обмежують кількість громадян, яких можна записати до електронної черги. Саме це і породжує корупцію: де є черга і непрозорість, там є попит на «прискорення» через хабар. Цифровізація процесу за естонською моделлю прибирає сам предмет корупції та необхідність значно розширюватися для збільшення пропускної здатності. Для підзвітності служби кількість поданих заяв, середній час розгляду та відсоток оскаржень мають публікуватися щомісяця у відкритому доступі. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ «Натовпи іноземців до нас не поїдуть»: Лібанова про міграцію в Україну

Крок другий: бальна система відбору мігрантів

Канада і Австралія десятиліттями доводять ефективність цього підходу. Кандидат отримує бали за вік, рівень освіти, знання мови, досвід роботи та наявність пропозиції від роботодавця. Критерії публічні, прохідний бал відомий заздалегідь, уся процедура відбувається через електронну систему. Рішення ухвалює алгоритм, а не інспектор.Австралія щороку формує список із 456 дефіцитних професій і під нього визначає квоти. У програмі на 2025–2026 роки закладено 185 тис. місць, 71% з яких — кваліфікована міграція. Україні потрібен аналогічний механізм, сформований на реальних потребах економіки: будівництво, медицина, ІТ, аграрний сектор. Перелік дефіцитних професій має щороку оновлюватися Мінекономіки на основі даних ринку праці.

Крок третій: аналітична функція ДМС

Зараз ДМС працює як реєстраційне вікно. Вона фіксує, хто приїхав, але не відповідає на запитання: скільки мігрантів потрібно країні, звідки, якого профілю і за який час? Натомість міграційна служба має стати центром аналітики міграційних потоків. Спільно з Мінекономіки та бізнес-асоціаціями ДМС повинна щороку формувати міграційний прогноз: кількість потрібних працівників, пріоритетні країни походження, профіль мігранта за освітою, досвідом і мовними компетенціями. Ці дані мають лягати в основу квот і пріоритетів відбору. Саме так це працює в Канаді та Австралії — і саме тому їхні системи ефективні. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ «Я не поїхав, бо разом із українцями маю боротися до перемоги»: чотири історії іноземних студентів в Україні

Крок четвертий: кадрове перезавантаження

Жодна цифровізація не спрацює, якщо всередині системи залишаться ті самі люди з тими самими стимулами. Відсутність перезавантаження міграційної служби коштує Україні мільйонів гривень. Резонансні випадки це підтверджують. Національне антикорупційне бюро повідомляло підозру колишньому керівнику ДМС Соколюку у розкраданні 88 млн грн, виділених на ремонт адміністративної будівлі. Розслідування щодо колишньої першої заступниці голови ДМС виявило схеми прямого продажу державних документів: посвідка на тимчасове проживання — 1 800 дол., громадянство — 30 000 дол. Паралельно процвітає тіньовий ринок фіктивних шлюбів для отримання посвідки на проживання. Наприклад, в Одесі така «послуга» коштує до 4 000 дол.Прецедентом для міграційної служби можуть стати митниця або податкова. У вересні 2024 року Верховна Рада ухвалила закон про перезавантаження Державної митної служби. Документ передбачає: прозорий конкурс на голову служби за участі міжнародних організацій; переатестацію всіх працівників протягом 18 місяців із призначення нового керівника; половину членів атестаційних комісій для керівних посад обирають міжнародники за пропозиціями бізнесу; підвищення зарплат на рівні закону. У вересні 2025 року Кабмін затвердив порядок атестації: три етапи — тест на знання законодавства, тест на логіку, співбесіда з оцінкою доброчесності — з відеофіксацією та публікацією результатів. Аналогічне перезавантаження заплановане для Державної податкової служби — конкурсний відбір керівництва з міжнародними експертами, переатестація всіх кадрів, гідні зарплати. Формула та сама: зовнішній контроль на вході прозора оцінка всередині ринкова винагорода на виході. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ Міграційна динаміка змінюється: українці частіше повертаються додому Державна міграційна служба потребує точно такої ж операції. Корупційні схеми з продажем посвідок по 1 800 дол. і громадянства по 30 000 дол. існують не тому, що в ДМС зібралися особливо погані люди, а тому що система не дає стимулів працювати інакше. Та сама модель із міжнародним конкурсом на голову, переатестацією кадрів, публічними КРІ та ринковими зарплатами має бути застосована до ДМС як умова її перетворення на сервісний хаб для людського капіталу.Реформована міграційна служба стане сигналом, що Україна готова конкурувати за людей, а не відганяти їх чергами та хабарями.

Україна входить у період глибокої трансформації, де ветеранська політика вперше стає не окремим напрямом соціального захисту, а одним із фундаментів майбутньої архітектури держави. Масштаб війни, рівень мобілізації суспільства, демографічні втрати та тривалість бойових дій формують нову реальність, у якій мільйони людей будуть пов'язані з наслідками війни ще десятиліттями.Станом на 2026 рік Україна перебуває у фазі формування нової моделі взаємодії між державою, суспільством і людьми з військовим досвідом. Після повномасштабного вторгнення 2022 року масштаби викликів змінили саму природу ветеранської політики: ветеранський сектор перетворився не на окрему соціальну категорію, а на один із ключових елементів суспільної структури.

Портрет ветерана

Єдиного портрета ветерана не існує. Це водночас молоді люди зі студентських аудиторій, досвідчені підприємці, держслужбовці, робітники, науковці, айтівці, люди передпенсійного віку та ті, хто втратив бізнес або професію через війну. Така соціальна неоднорідність унеможливлює застосування старих універсальних моделей підтримки, сформованих у пострадянський період.Змінилася і роль ветерана в суспільстві. Після 2022 року ветеран — уже не лише людина, що потребує реабілітації. Це новий суспільний суб'єкт із високим рівнем громадянської легітимності та самоорганізації. У багатьох громадах саме військові та ветерани стали ядром волонтерських, гуманітарних, безпекових та управлінських процесів. Війна формує новий тип громадянства, де особистий внесок у захист держави стає важливою складовою суспільного авторитету. Єдина ветеранська лінія: яка допомога надається Тому сучасна ветеранська політика більше не може будуватися виключно навколо системи пільг і компенсацій, закладеної на початку 1990-х. Повномасштабна війна, демографічна криза та економічне виснаження змушують Україну переходити від логіки пасивного утримання до логіки відновлення спроможності: здатності людини діяти, працювати, створювати економічну цінність і зберігати власну суб'єктність після повернення з фронту.У цьому контексті дедалі більшого значення набуває концепція самозарадності — здатності людини незалежно ухвалювати рішення та ефективно діяти в різних ситуаціях: у навчанні, роботі, особистому житті. Вона передбачає критичне мислення, відповідальність за власні вчинки, уміння планувати і водночас просити допомоги там, де вона потрібна.У контексті ветеранської політики самозарадність не означає відмови держави від відповідальності. Це модель, за якої система підтримки спрямована не лише на компенсацію втрат, а насамперед на створення умов для довгострокової економічної, соціальної та психологічної стійкості людини. Ця модель уже частково проявляється: цифровізація послуг, грантові програми для ветеранського бізнесу, ветеранські простори, програми перекваліфікації та працевлаштування свідчать про поступовий відхід від патерналізму. Проте ці зміни стикаються з глибшими структурними проблемами: кризою ринку праці, психологічною неготовністю суспільства, слабкою адаптацією інфраструктури та житловими проблемами.Головне запитання: чи здатна Україна збудувати модель, у якій мільйони людей із досвідом війни залишаться активними учасниками економіки та громадського життя, а не перетворяться на ізольовану групу постійної соціальної залежності. Це питання стосується економічної стійкості держави, демографічного майбутнього, стабільності ринку праці та здатності пройти післявоєнну трансформацію без глибоких внутрішніх розломів. Ветеранський бізнес: за даними банків, 40% ветеранів-підприємців – це жінки Самозарадність ветеранів слід розглядати не як окрему програму підтримки, а як елемент нового суспільного договору між державою, суспільством і людиною, яка пройшла через війну.

Перехід до моделі спроможності

За оцінками Міністерства у справах ветеранів, після завершення бойових дій і повної демобілізації ветеранська сфера може охоплювати до 5–6 мільйонів осіб. Виходячи з нинішньої чисельності населення на підконтрольній території — близько 29 мільйонів (за оцінками Інституту демографії НАН України), після війни кожен п'ятий або шостий громадянин буде прямо пов'язаний із наслідками бойових дій. За таких масштабів підхід виключно через компенсації та пільги неможливий.За оцінками КSЕ Іnstіtutе та міжнародних партнерів, сукупні потреби у відновленні обчислюються сотнями мільярдів доларів, окремі сценарії довгострокових втрат перевищують один трильйон. Навіть базовий макрофінансовий сценарій Національного банку України  передбачає понад 119 млрд дол. зовнішньої допомоги лише у 2025–2027 роках.Водночас різко зростає навантаження на соціальну систему. Бюджет Міністерства у справах ветеранів на 2026 рік — близько 18,9 млрд грн, на понад 6 млрд більше, ніж раніше. Збільшення фінансування свідчить про пріоритетність теми, однак структура видатків демонструє головну проблему: більшість ресурсів іде не на довгострокову інтеграцію, а на закриття критичних базових потреб. Близько 5,7 млрд грн — на житлові компенсації для найвразливіших категорій, 4 млрд — на будівництво Національного військового меморіального кладовища, майже 3 млрд грн — на систему фахівців із супроводу ветеранів.Ситуацію загострює демографічна криза: після війни значно менша кількість економічно активних громадян буде змушена одночасно утримувати оборону, відновлення, пенсійну систему, ветеранську сферу та соціальну інфраструктуру. Якщо мільйони людей із військовим досвідом залишатимуться економічно ізольованими, це спровокує довгострокову кризу — не лише бюджетну, а й соціальну. Як незрячі ветерани виборюють свої права Система спроможності повинна створювати умови для реального повернення людини до цивільного життя: через освіту, житлову стабільність, психологічне відновлення, професійну адаптацію, підтримку підприємництва та інтеграцію родини. Ветеранська політика перетворюється на ключовий механізм збереження людського капіталу держави після війни.

Чому реінтеграція не працює через окремі програми

Головна проблема дискусій про ветеранську політику — реінтеграцію досі зводять до набору окремих соціальних послуг. Але жодна ізольована ініціатива — грант, виплата, курс навчання — сама по собі не здатна розв’язати проблему повернення людини з війни.Людина не зможе стабільно працювати без житлової безпеки. Освіта не дасть результату без психологічного відновлення. Підприємництво не стане масовим явищем в умовах фінансової нестабільності та зруйнованих сімейних зв'язків. Після великих воєн успішною ставала не та держава, яка мала найбільше програм, а та, яка будувала цілісну систему переходу від війни до цивільного життя.Для України це питання матиме безпрецедентний масштаб: не десятки тисяч, а мільйони ветеранів. За таких умов ветеранська політика перетворюється на окремий напрям державного будівництва, що одночасно впливатиме на економіку, демографію, ринок праці, місцеве самоврядування, охорону здоров'я та політичну структуру країни. Перехід до цивільного життяОдин із найбільш недооцінених етапів реінтеграції — сам момент виходу людини з військової системи. Демобілізація для цивільного виглядає як «повернення додому», але для багатьох військових це різка втрата звичної структури життя, професійної ролі, системи взаємної підтримки та зрозумілого середовища.Роками людина живе в умовах високої відповідальності, постійного ризику та швидкого ухвалення рішень. Після демобілізації вона потрапляє в середовище повільної бюрократії, соціальної невизначеності та ринку праці, який не розуміє цінності її досвіду. Робота для ветеранів: де в Україні платять до 85 тисяч гривень У більшості західних моделей підготовка до цивільного життя починається ще до завершення служби. У Великій Британії система Саrееr Тrаnsіtіоn Раrtnеrshір супроводжує військовослужбовця в перехідний період, допомагаючи з житлом, освітою та пошуком роботи. У США аналогічні програми давно розглядаються як частина системи національної безпеки. Для України це питання матиме особливу вагу: без системного перехідного механізму країна ризикує одномоментно отримати сотні тисяч людей у стані фінансової нестабільності, психологічної дезорієнтації та втрати соціальної ролі. Освіта, економіка та новий людський капіталПісля великих воєн держави майже завжди використовували освіту як головний механізм довгострокової інтеграції ветеранів. Найвідоміший приклад — американський GІ Віll після Другої світової, що через доступ ветеранів до освіти фактично створив новий середній клас і став одним із фундаментів економічного зростання США в другій половині ХХ століття.Сучасний український виклик складніший. Частина ветеранів фізично не зможе повернутися до попередньої професії. Інші повернуться на ринок праці, кардинально змінений через цифровізацію, автоматизацію та розвиток оборонних технологій. Тому освіта більше не може бути формальною «перекваліфікацією» — йдеться про нову систему інтеграції людського капіталу після війни.Україна вже зараз отримує покоління людей із унікальним практичним досвідом кризового управління, логістики, командної роботи та ухвалення рішень. Значна частина військових набула навичок роботи з БпЛА, засобами зв'язку, цифровими системами та організацією складних процесів в умовах постійного ризику. Питання не лише в тому, як «працевлаштувати ветерана», а в тому, чи зможе держава інтегрувати цей людський потенціал у власний розвиток. Ветеран як новий суспільний і політичний суб'єктВійна вже змінює структуру суспільного авторитету. Якщо до повномасштабного вторгнення політична система будувалася переважно навколо медійності чи адміністративного впливу, то тепер дедалі більшої ваги набувають особиста відповідальність і здатність діяти. Ветеранський сектор потенційно стане одним із головних джерел оновлення українських інституцій. Уже зараз ветерани активніше приходять у місцеве самоврядування, громадський сектор, підприємництво та державне управління. Засоби реабілітації: як отримати ветеранам безкоштовно Частина людей із військовим досвідом після повернення претендуватиме не лише на економічну інтеграцію, а й на участь у формуванні правил функціонування держави — і це одночасно і можливість, і ризик. Можливість — у появі нового покоління лідерів із високим рівнем мотивації. Ризик — якщо система не створить умов для повноцінної інтеграції, зростатимуть соціальне відчуження, радикалізація та втрата довіри до інституцій. Реінтеграція ветеранів — це питання майбутньої стійкості всієї української політичної системи.

Психологічне відновлення та готовність суспільства

Одна з найбільших помилок — уявлення, що наслідки війни можна подолати кількома курсами реабілітації. Сучасна війна формує тривалі наслідки не лише для військового, а й для його родини, громади та суспільства загалом.Пострадянська модель реабілітації будувалася навколо короткострокового санаторного підходу. Сучасні міжнародні системи переходять до біопсихосоціальної моделі, де психологічний стан людини залежить не лише від лікування, а й від житлової стабільності, роботи та відчуття власного майбутнього.Для України проблема ускладнюється масштабом: після завершення бойових дій система зіткнеться з потенційно мільйонами людей, які потребуватимуть різного рівня психологічної підтримки. Тому психологічне відновлення виходить за межі медицини — йдеться про готовність суспільства в цілому: роботодавців, університетів, громад, місцевої влади.

Родина, громада та середовище довіри

Реінтеграцію проходить не лише ветеран, а й уся його родина. Тривалі розлуки, постійний стрес, фінансове виснаження та зміна ролей усередині сім'ї означають, що повернення з фронту не є автоматичним «поверненням до нормального». Міжнародний досвід дедалі більше розглядає сім'ю як повноцінного учасника ветеранської політики. У США та Великій Британії значна частина програм підтримки працює не лише з ветераном, а й із подружжям, дітьми та найближчим оточенням.Окреме значення матимуть громади. Саме на локальному рівні відбувається реальна інтеграція — через роботу, соціальні зв'язки, місцеву політику та щоденну взаємодію з людьми.

У держави не може бути «наших» чи «ваших» даних. Усі вони державні і мають слугувати її цілям. Утім, практика доводить зворотне. Кожен держорган має «свої» дані, тримається за них обома руками, як за найвищу цінність, і страшно не хоче ділитися. Подекуди до смішного, часом — до обурення. Ми ж наче прогресивна цифрова держава зі зразковою і справді дуже зручною «Дією» — буквально супермаркетом державних послуг. Але за цією вітриною — радянський сільмаг із порожніми полицями, продажами з-під поли, обліком в амбарних книгах, а головне, відвертим небажанням стати хоча б універсамом. Ми доведемо це на конкретному прикладі, і, попри тему, він не буде нудним: попереду сварки, інтриги, шантаж, саботаж і навіть трохи конспірології.
Восени минулого року Держстат перестав публікувати дані про зовнішню торгівлю товарами. Всяке буває, але місяць до місяця — і от за вікном травень 2026-го, а даних досі нема. Те, що мало кого занепокоїло на початку, наразі сильно напружує всіх, хто з цими даними працює, — від аналітиків і журналістів до Мінекономіки та НБУ, які їх використовують безпосередньо в роботі. Без цих даних неможливі ані макроекономічне планування, ані бюджетне, не працює адекватно контроль митних зборів та експортно-імпортної «тіні», буксує будь-яка державна аналітика і прогнози. Але паніки, як бачимо, нема.

ВАС ЗАЦІКАВИТЬ





Головна проблема нашої зовнішньої торгівлі — внутрішня



Ще більше напружує пояснення від Держстату, яке весь цей час висить на відповідній сторінці замість звичної інформації про зовнішню торгівлю:
«Держстат не отримав відповідно до Угоди про інформаційне співробітництво від Держмитслужби в повному обсязі адміністративні дані щодо митних декларацій... що унеможливлює вчасне формування та поширення інформації».
Тобто митниця раптом перестала надавати інформацію Держстату і саботує цю передачу досі. Це вже цікаво. Ще цікавіші версії, чому ж митники вдалися до цього саботажу.
Офіційна версія Митної служби спрощено звучить так. Буцімто служба, вкотре перечитуючи Митний кодекс, усвідомила, що буквально роками неправильно розуміла його статтю 452 і насправді може надавати Держстату лише деперсоніфіковану інформацію щодо експортно-імпортних операцій.
Власне, ця деперсоніфікація буквально унеможливлює для Держстата роботу із митними даними, бо його методологія передбачає отримання всього масиву деталізованих даних, а не куцої записки «за окремими напрямами відбулись окремі зміни». Найбільша претензія до цієї версії — часовий лаг у шість років, адже востаннє зміни до статті 452 вносилися 2020-го, і якщо у це пояснення повірити, то варто весь склад митної служби відправити на тест РІSА, що визначає вміння школярів розуміти прочитане.








До 90% рішень митниці суди визнають незаконними: спробу прибрати ключові зміни з антикорстратегії відбили





Та й сама постановка проблеми дивна: деталізовані дані про зовнішньоекономічну діяльність конкретних компаній приховують від Держстату, який регулярно збирає дані про діяльність компаній і фізосіб-підприємців для формування офіційної державної статистики. Тобто про баланси, фінрезультати, обсяги виробництва та персонал Держстату можна знати, а от хто скільки завіз чи вивіз з країни товарів — зась?
Утім, у кулуарах митної служби поширена інша версія причин саботажу — лист від СБУ, який буквально заборонив митникам поширювати недеперсоналізовані дані про поставки товарів. Мовляв, митні бази можна купити на кожному кроці, час це неподобство нарешті припинити.
По-перше, принципово нічого з листопада не змінилося, митні бази і досі можна легко купити на чорному ринку. По-друге, кожен, хто такі бази хоч раз бачив, підтвердить — вони саме митні, а не держстатівські. Відмінність є, «гурманам» суто митний набір даних кидається в око одразу, і ми завжди бачили тільки його у «злитих» базах.
До того ж наші джерела у СБУ підтверджують, що лист про обмеження від СБУ митна служба справді отримувала, але стосувався він не усіх товарів узагалі, а лише подвійного призначення. Це вичерпний і зрозумілий перелік, який точно не становить усього масиву даних, які митники перестали надавати Держстату.
Однак є і третя версія подій, ще більш кулуарна, а головне, підтверджена нами у різних не пов'язаних між собою джерелах: саботаж митниці — це помста.
Саме так, Державна митна служба мститься Держстату за небажання поділитися із митниками статистичними звітами конкретних виробників сої та ріпаку. Оце так поворот.

ВАС ЗАЦІКАВИТЬ





«Чорна каса» української митниці: у службі в існуванні схеми з сертифікатом ЕUR.1 звинуватили ЄС



Нагадаємо, що восени 2025 року було запроваджено 10% мито на експорт сої та ріпаку, але тих виробників, що експортують продукцію власного виробництва, від нього звільнили. З того моменту процес якісного моніторингу походження сої та ріпаку став справжнім головним болем держави, бо де є пільга, там одразу з'являються охочі її отримати незаконно. Тим і цікаві звіти, які виробники подають до Держстату, бо, на відміну від усіх інших звітів, їх зазвичай ніколи не занижують, — немає потреби. Отже, порівняння цих звітів із даними податкової чи Торгово-промислової палати справді було б цікавою вправою для митниці. І ми можемо лише сподіватися, що вдавалися б вони до цих порівнянь виключно із благими намірами. Але... за законом, Держстат не має права передавати статистичні звіти конкретних виробників.
Так, знову «ваша» і «наша» інформація, але в такому разі це має сенс, адже саме захищеність цих даних і відсутність прямих мотивів набрехати Держстату — запорука того, що дані будуть правильними, а країна оперуватиме точною інформацією. Тому на свідоме порушення закону Держстат не пішов, і буквально відразу надання даних від митниці припинилося. По суті, це шантаж на рівні держорганів, що триває більш як пів року без жодних наслідків для шантажистів.
Звісно, Держстат не сидить із сумним обличчям, а активно намагається знайти розумне рішення абсурдної проблеми. Почали із Дениса Шмигаля, який, будучи першим віцепрем'єром, відповідальний за все на світі, включно зі статистикою. Це був листопад минулого року. Шмигаль доручив Мінцифри розібратися в ситуації. Не розібралися. За усієї поваги до управлінського досвіду пана Шмигаля, Мінцифри точно не те міністерство, яке може вплинути на митну службу. Тут навіть доручення Мінфіну не факт що допомогло б. Тим паче весь цей час на офіційному рівні митниця наполягає, що причина у статті 452 Митного кодексу, а кодекс точно вищий за юридичною силою за якусь там Угоду про інформаційне співробітництво.








Митниця збільшила перерахування в держбюджет: які товари забезпечили найбільші надходження





Власне, через цю «офіційну» причину розв’язати проблему швидко, тобто просто поновити надання даних, уже не вийде. Так, у митниці тепер новий очільник, колишній детектив НАБУ Орест Мандзій. Але, з одного боку, ми впевнені, що обмін інформацією із Держстатом не має бути першочерговою його проблемою, а з іншого — досвідчені колеги-митники точно добіжать до нього першими зі своєю версією подій. Тож, попри всю неправомірність причин, через які ця ситуація склалася, вирішуватимуть її виключно у правовий спосіб.
Наразі триває спільна робота Держстату тепер уже із Мін’юстом, Мінфіном і Мінцифри, націлена на внесення поправок у статтю 452 Митного кодексу. Зрозуміло, що це нешвидкий процес, і прогноз, отриманий чиновниками від законодавців, — кінець цього року. Хто слідкував за виключною непродуктивністю українського парламенту останнім часом, розуміє — прогноз дуже оптимістичний. Увесь цей час країна житиме без офіційної статистики про зовнішню торгівлю.
У виграші, між іншим, буде лише митниця, що заварила цю кашу, адже відсутність цих даних, крім усього іншого, не дасть можливості аналітикам бачити реальну експортно-імпортну картину та оцінювати доброчесність митників не за результатами переатестацій, а за конкретними діями. Ось вам і дрібка конспірології.
Що маємо у сухому залишку? Насамперед підтвердження деградації у держуправлінні, за якої відсутність офіційної статистики понад пів року не стала інституційним скандалом. Маємо свідчення вкрай низької ваги Мінцифри та нездатності відомства вирішувати профільні завдання. Прямо за Пинзеником — хочете, щоб зникли яблука, створіть міністерство яблук. Та й уся історія загалом демонструє, що і масштаб проблем, і шляхи їхнього розв’язання — навіть не дрібні, а дріб’язкові. І урядова неспроможність усе виправити швидко і правильно лише погіршує ситуацію. Митна служба, винуватиця скандалу, не лише не понесе жодної відповідальності — вона єдина, хто виходить із цієї історії у виграші та без претензій. Зрештою, замість публічної порки й негайного відновлення передачі даних ми отримаємо чергові поправки до Митного кодексу, бо кодекси наші все стерплять. Не здивуюсь, якщо після їхнього ухвалення Держмитслужбі ще й подякують за плідну співпрацю.

Європейський Союз планує надати Україні кредит на 90 мільярдів євро (105 мільярдів доларів) в обмін на зміни в оподаткуванні, на яких наполягає МВФ. Ці вимоги застосовуватимуться до так званої макрофінансової частини кредиту у розмірі 8,4 мільярдів євро, інформує Вlооmbеrg.
Для отримання траншу депутатам доведеться ухвалити непопулярні рішення, зокрема запровадити оподаткування міжнародних посилок. За словами джерел, Україна має отримати першу виплату в червні, за нею буде друга, запланована на вересень, і третя — до кінця року після завершення реформ.
Як повідомили джерела, ця вимога відображає умову, висунуту МВФ для виділення ще одного траншу у розмірі 700 мільйонів доларів у рамках своєї програми допомоги.

ВАС ЗАЦІКАВИТЬ





Зміни в оподаткуванні: Кабмін схвалив законопроєкти про військовий збір і міжнародні посилки



Один з опозиційних депутатів, Ярослав Железняк, заявив Вlооmbеrg, що не бачить достатньої підтримки для вжиття цього заходу, для чого потрібно як мінімум 226 із 392 голосів.
Прес-секретар Міністерства фінансів України Дмитро Герасименя заявив агентству Вlооmbеrg, що уряд продовжує роботу над завершенням угоди про кредит із ЄС та його умовами до ратифікації парламентом.
Нагадаємо, у понеділок держави-члени ЄС погодили умови програми макрофінансової допомоги, заявив комісар з економіки Валдіс Домбровскіс у повідомленні Х.
«Програма зміцнить економічну та фінансову стійкість України, а також підтримає реформи та антикорупційні зусилля», — йдеться у повідомленні Домбровскіса.
У рамках чинної програми МВФ і за програмою підтримки Ukrаіnе Fасіlіty Україні потрібно виконати 18 зобов'язань, але український парламент за останні два тижні спромігся ухвалити лише шість. Посол ЄС в Україні Катаріна Матернова під час інтерв'ю редакторці відділу економіки ZN.UА Юлії Самаєвій прокоментувала затримки, пояснюючи, що три з шести ухвалених законів — важливі для розблокування надання 1,2 млрд євро в рамках Ukrаіnе Fасіlіty.

Голова парламентського податкового комітету Данило Гетманцев у межах Fіrst Аffоrdаblе Моrtgаgе Fоrum розповів, що в уряді розробляють програму іпотечного кредитування, яка дасть можливість забезпечити житлом близько мільйона сімей.Йдеться не про окремі зміни до програми «єОселя», а про потенційне формування нової фінансової архітектури, яка поєднає державні банки, законодавство про сек’юритизацію та облігації з покриттям, державні гарантії й бюджетні механізми і первинний ринок житла.

Чому ця тема заслуговує на увагу?

На сьогодні в банківській системі сформувався значний надлишок ліквідності. За приблизними оцінками, банки тримають близько 1,5 трлн грн у високоліквідних активах, зокрема, близько 0,9 трлн грн в ОВДП і майже 0,6 трлн грн у депозитних сертифікатах НБУ.Водночас кредитування реального сектору залишається обмеженим — обсяг працюючих корпоративних кредитів скоротився до рівня близько 8% ВВП. Значна частина нового кредитування підтримується державною програмою «5–7–9%», яка компенсує різницю між пільговою та ринковою ставками. Це означає, що в економіці є ресурси, але бракує достатньої кількості проєктів із прийнятним співвідношенням ризику та дохідності. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ Іпотека для безхатька. Приховані ризики та реальна вартість програми «єОселя» для позичальників Банки не потребують інструментів управління ліквідністю — вони вже і так гіперліквідні. Тому їхня пасивність щодо просування інструментів сек’юритизації означає, що вони самі не дуже хочуть брати на себе іпотечні ризики при 3-відсотковій ставці. Тому, найшвидше, закон просувають не для банків, а для якоїсь нової установи, щоб та могла випускати папери і продавати їх тим самим банкам під примусом або з регуляторними стимулами.Держава прямо або опосередковано контролює банки, на які припадає понад 60% активів банківської системи. Через корпоративні права, формування наглядових рад і затвердження стратегій уряд має суттєвий вплив на їхню поведінку. Це створює унікальні можливості для реалізації масштабних програм, але водночас потребує особливої уваги до питань ринковості, прозорості та управління ризиками.Окремі публічні заяви про можливість запустити програму «мільйон іпотек під 3%» свідчать про те, що житлова тема може стати одним із центральних елементів державної соціально-економічної політики. Якщо така програма справді розробляється, то йдеться про фінансовий проєкт безпрецедентного масштабу.Про це свідчить також переорієнтація «єОселі» на недобудови: анонс нової програми «мільйон іпотек» схожий на прямий механізм порятунку девелоперів із кризою продажів. Схема, за якою нова установа викуповує квартири у девелопера і продає їх в іпотеку населенню, є вигідною для обох сторін: девелопер отримує гроші та завершує будівництво, покупець отримує іпотеку під 3%. Проте ризик несуть держава і майбутній платник податків.Враховуючи значний лобістський вплив девелоперів у парламенті, просування закону про сек'юритизацію та нової іпотечної програми є частково лобістським проєктом девелоперської галузі.Навіть часткова реалізація такого задуму означатиме десятки, а потенційно, й сотні мільярдів гривень нових довгострокових зобов'язань. Саме законопроєкт «Про сек'юритизацію та облігації з покриттям» створює правову основу для залучення такого довгострокового фінансування під заставу іпотечних активів. У більшості європейських країн саме такі інструменти є фундаментом масштабного іпотечного ринку. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ Ваучер на придбання власного житла: хто може отримати 2 млн грн Однак показово, що українські банки наразі не демонструють значного практичного інтересу до цього інструментарію. Це може означати, що законодавча база створюється насамперед для майбутніх спеціалізованих установ або державних програм, а не для негайного використання комерційними банками.Теоретично нова модель може працювати у такий спосіб:

держава або спеціалізована установа фінансує придбання житла;банки видають іпотечні кредити позичальникам;кредити рефінансуються через «Українську фінансову житлову компанію» («Укрфінжитло») або іншу інституцію;портфелі кредитів використовуються як покриття для випуску цінних паперів;інвестори, у тому числі банки, купують ці інструменти.

Така конструкція може бути ефективною, якщо ризики належно оцінені, а строки активів і пасивів збалансовані; фіскальні зобов'язання є прозорими; програма не спотворює ринкової конкуренції.Для забудовників така програма могла б створити додатковий платоспроможний попит, особливо в умовах уповільнення продажів; для громадян — суттєво розширити доступ до власного житла; а для держави — стати важливим інструментом соціальної та економічної політики.Разом із тим необхідно уникнути ситуації, коли державна підтримка перетворюється на непрозоре субсидування окремих сегментів ринку без належної оцінки довгострокових наслідків.Перед запуском будь-якої масштабної програми доцільно публічно відповісти на такі запитання:

Який повний обсяг майбутніх бюджетних і квазіфіскальних зобов'язань, як ці зобов'язання відображатимуться у фінансовій звітності і які джерела покриття ризиків неплатежів?Чи узгоджено модель із вимогами Міжнародного валютного фонду та інших міжнародних партнерів?Як забезпечується конкурентний доступ учасників ринку й які механізми запобігання концентрації ризиків?

Сама ідея формування повноцінного вторинного іпотечного ринку є безумовно правильною. Україна справді потребує сучасних інструментів сек'юритизації та соvеrеd bоnds зі стандартизованими іпотечними продуктами, а також ефективних інститутів рефінансування. Без цього неможливо побудувати довгостроковий іпотечний ринок європейського типу. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ Державні компенсації за доступну іпотеку – допомога чи ілюзія? Насамперед успіх такої моделі залежить не від гучності політичних заяв, а від якості інституційного дизайну. Якщо програму буде побудовано на принципах прозорості, професійного управління ризиками та повного розкриття інформації, то вона може стати одним із ключових драйверів повоєнного відновлення.Якщо ж основний акцент буде зроблено на швидкому досягненні короткострокового політичного ефекту, існує ризик накопичення значних прихованих зобов’язань, які згодом доведеться покривати державі.Сукупність поточних сигналів свідчить про можливість сформувати в Україні нову масштабну систему державного іпотечного фінансування. Це може стати історичним кроком у розвитку житлової політики та фінансового ринку, але лише за умови, що всі ризики будуть чесно оцінені та суспільство буде чесно поінформоване про реальну вартість такої політики.Доступне житло — це стратегічно важлива мета. Проте, як і будь-яка масштабна фінансова програма, вона потребує не лише політичної волі, а й бездоганної фінансової архітектури.

Можна спрогнозувати такі сценарії подій

Сценарій 1. Викуп у девелоперів. Нова установа (або розширене «Укрфінжитло») викуповує квартири у девелоперів із проблемними недобудовами за заздалегідь узгодженими цінами, а потім продає їх населенню в іпотеку під 3%. Девелопери отримують гарантований збут і вирішення кризи продажів. Населення отримує «доступне житло».Програма запускається, видається кілька сотень тисяч іпотек, девелопери розпродають залишки, уряд отримує виборчий рейтинг. Після виборів відкривається повний масштаб фіскального зобов'язання — черговий «подарунок» наступному уряду або МВФ на переговорах.Сценарій 2. Масова іпотечна емісія через держбанки. Уряд, використовуючи корпоративні права на держбанки (60% ринку), зобов'язує або стимулює їх видавати іпотеки під 3% з компенсацією різниці через «Укрфінжитло»/бюджет. Закон про сек'юритизацію потрібен як юридична оболонка для «переупакування» цих кредитів — зняти їх із балансів банків і передати на «ринок» чи держструктуру.Міжнародні партнери (МВФ, Світовий банк, КfW) блокують або умовно гальмують схему через відсутність прозорої фіскальної звітності та порушення умов існуючих програм. Схема зависає на етапі узгодження. Проте навіть у цьому разі закон про сек'юритизацію може бути ухвалений як «заділ на майбутнє». ВАС ЗАЦІКАВИТЬ Доступна іпотека — черга за батоном чи власна пекарня? Сценарій 3. Комбінований. Нова установа емітує цінні папери (облігації з покриттям/сек'юритизація), які викуповують держбанки замість депозитних сертифікатів НБУ та ОВДП. Таким чином «заморожена» ліквідність переспрямовується в іпотечне кредитування через квазіринковий механізм. Банки формально «добровільно» беруть участь, але під тиском через наглядові ради.Під тиском міжнародних фінансових організацій та Нацбанку України програма переформовується у справжню дворівневу модель зі справжньою сек'юритизацією, ринковими ставками і соціальним таргетуванням. Девелопери отримують менше, ніж хотіли, але система стає стійкою.Найнебезпечніший сценарій — це не «відкрита» передвиборча роздача, а «сек'юритизаційна пастка»: банки під тиском через наглядові ради скуповують облігації нової установи, замінюючи ліквідні депозитні сертифікати НБУ на менш ліквідні іпотечні папери з прихованим державним ризиком. Коли настане ліквідний провал, держава буде змушена рятувати й установу, і банки одночасно, але вже в умовах постконфліктної нормалізації (сподіваємося), коли МВФ особливо уважно стежитиме за фіскальною дисципліною.

Законопроєкт №14387 «Про справедливу систему оплати праці в Україні» позиціонується ініціаторами як наріжний камінь нової економічної політики, покликаний внести прозорість і справедливість у хаотичну систему нарахування заробітних плат. Проте глибокий аналіз положень цього документа свідчить, що готуються масштабний наступ на права працівників і фактична відмова від європейських стандартів соціального діалогу під маскою євроінтеграції.

Концептуальна деструкція

Автори законопроєкту пропонують визнати таким, що втратив чинність, базовий Закон України «Про оплату праці» та виключити ключові статті Кодексу законів про працю (КЗпП), зокрема статті 96, 97 і 98. Цей крок означає ліквідацію цілісної системи правових гарантій, яка вибудовувалася десятиліттями. Замість гнучкого регулювання, що враховує специфіку різних галузей економіки, пропонується запровадити єдиний закон, який охоплює як державний сектор (публічну службу), так і приватний бізнес (див. табл. 1).Така «універсальність» є штучною та небезпечною. У країнах Європейського Союзу регулювання оплати праці чітко розділене за секторами. Публічний сектор потребує жорстких законодавчих рамок для запобігання корупції та політичному тиску на посадовців, тоді як приватний сектор — договірної свободи та економічної гнучкості. Намагання об’єднати ці дві реалії в одному акті призведе до того, що норми закону не працюватимуть ефективно ні для кого: бюджетна сфера страждатиме від занижених окладів, а приватний сектор буде змушений ігнорувати приписи, що не відповідатимуть ринковим реаліям. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ Нове в оплаті праці. Чи справедливі законодавчі пропозиції? Табл. 1. Основні новели законопроєкту №14387Механічне запозичення термінів на кшталт «грейдинг» (grаdіng) без належної адаптації до національного законодавства створює термінологічне перевантаження та правову невизначеність. Замість очікуваної прозорості ми отримуємо складну ієрархічну структуру, де реальний зміст соціальних гарантій розмивається новими поняттями, такими як «бенефіти від роботодавця» (еmрlоyее bеnеfіts).

«Таємниця зарплат» vs Директива ЄС

Законопроєкт №14387 містить норми, що прямо суперечать європейському вектору розвитку у сфері прозорості оплати праці. Стаття 6 проєкту пропонує надати роботодавцю право забороняти працівникам розкривати інформацію про власну заробітну плату третім особам через трудовий договір або правила поведінки. Автори проєкту обґрунтовують це конфіденційністю бізнес-процесів, проте наслідки такої закритості будуть фатальними для принципу рівності.Така норма є прямим порушенням Директиви (ЄС) 2023/970 Європейського парламенту та Ради від 10 травня 2023 року, яка, навпаки, зобов’язує держави-члени забезпечити прозорість оплати праці для подолання гендерного розриву. Європейські стандарти передбачають, що працівник має право знати рівень виплат у своїй категорії, щоб мати можливість захиститися від дискримінації (див. табл. 2).Заборона на добровільне розкриття інформації про зарплату дасть можливість роботодавцям встановлювати різну оплату за однакову працю, приховуючи це за грифом «секретності». Це не лише б’є по правах жінок, які статистично частіше отримують меншу винагороду, а й створює підґрунтя для фаворитизму та корупції всередині як приватних компаній, так і державних установ.Табл. 2. Порівняння європейського стандарту та пропозицій законопроєкту №14387 Систему оплати праці суддів хочуть змінити: суддя Марина Барсук попередила про неминучий хаос Відсутність прозорості унеможливлює реалізацію Конвенції Міжнародної організації праці №100 про рівне винагородження чоловіків і жінок за працю рівної цінності. Замість імплементації прогресивних норм Україна ризикує законсервувати систему «конвертів» і суб’єктивного розподілу благ роботодавцем.

Виплати нижче від мінімуму та система штрафів

Найбільш тривожною для кожного українського працівника є стаття 9 законопроєкту, яка де-факто легалізує виплату заробітної плати у розмірі, що є нижчим за мінімально встановлений державою рівень. Проєкт передбачає таку можливість у разі «невиконання норм виробітку, виготовлення браку чи з інших причин, передбачених законодавством, що мали місце з вини працівника».Ця норма є відверто антиконституційною та антисоціальною. Відповідно до статті 43 Конституції України, кожен має право на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Мінімальна заробітна плата — це державна гарантія, що не може залежати від суб’єктивної оцінки якості роботи роботодавцем. Надання права платити менше мінімуму за «брак» (критерії якого встановлює сам роботодавець) відкриває шлях до масових зловживань і встановлення системи фінансових штрафів, що прямо заборонено чинним КЗпП.Ба більше, формулювання «інші причини» створює безмежне поле для маніпуляцій. Працівник може опинитися у ситуації, коли після місяця роботи він отримає суму, недостатню навіть для фізичного виживання, оскільки роботодавець вирішив, що норм виробітку не було виконано у повному обсязі. Це перетворює трудові відносини на форму боргової залежності та нівелює саму суть поняття «мінімальна зарплата» як засобу забезпечення базових потреб людини.

Виконавчий табель і політизація оплати праці

Законопроєкт №14387 пропонує кардинально нову архітектуру оплати праці в публічному секторі через запровадження так званого Виконавчого табеля. Табель є додатком до закону, що встановлює максимальні річні розміри заробітної плати для політичних посад, суддів, прокурорів і вищих посадовців (див. табл. 3). ВАС ЗАЦІКАВИТЬ Гідна оплата праці в Україні: експерт розповів, що потрібно зробити владі та законодавцям Попри декларації про обмеження захмарних зарплат топчиновників (передбачається, що різниця між рівнями табеля не має перевищувати 30%), механізм його реалізації несе колосальні ризики. Головною проблемою є намагання підпорядкувати оплату праці суддів і прокурорів єдиній сітці, що затверджується Верховною Радою за поданням уряду.Суддівська винагорода, згідно з Конституцією, є гарантією незалежності судової влади і не може регулюватися загальними законами про оплату праці держслужбовців. Встановлення «граничних розмірів річного доходу» замість прозорих окладів, прив’язаних до прожиткового мінімуму, дає виконавчій владі інструмент фінансового тиску на суддів. Якщо парламент захоче покарати непокірну судову гілку, йому достатньо буде змінити цифри у Виконавчому табелі.Табл. 3. Структура Виконавчого табеля та пропоновані ліміти виплатОкрему увагу привертає право президента України своїм указом відносити до відповідного рівня Виконавчого табеля до 34 осіб на посадах публічної служби. Це створює систему прямого фаворитизму, де лояльність до глави держави може бути винагороджена переведенням на вищий рівень оплати праці без жодних об’єктивних критеріїв. Така норма повністю руйнує ідею професійної державної служби, заснованої на меритократії.

Кабмін як монопольний роботодавець

Законопроєкт №14387 завдає нищівного удару по принципах децентралізації та автономії місцевого самоврядування. Пропонується встановити, що стороною роботодавця у колективних угодах на державній службі є виключно Кабінет міністрів України. Міністерствам, державним установам та органам місцевого самоврядування прямо забороняється укладати колективні договори в частині, що регулює питання оплати праці.Це означає, що специфіка праці на місцях — у віддалених регіонах, у зонах зі складними умовами, у спеціалізованих агентствах — геть ігноруватиметься. Будь-які доплати, премії чи соціальні пакети, що раніше могли бути предметом переговорів між колективом і керівником установи, тепер залежатимуть від волі Кабміну. Таке звуження прав територіальних громад і державних органів самостійно визначати умови праці суперечить Європейській хартії місцевого самоврядування та позбавляє соціальний діалог на локальному рівні будь-якого сенсу. Україна є однією з найбільш нерівних країн Європи за оплатою праці: експерт назвав головні диспропорції Централізація переговорів у руках уряду призведе до того, що профспілки працівників держустанов втратять можливість впливати на реальну ситуацію в конкретних організаціях. Будь-яка вимога про підвищення окладів розбиватиметься об стіну «відсутності бюджетних призначень» на рівні всієї країни, навіть якщо конкретна установа має внутрішні резерви для заохочення персоналу.

Ризики для бюджетної сфери: освіта та медицина під загрозою

Профспілки працівників освіти і науки вже висловили рішучий протест проти законопроєкту №14387. Оскільки проєкт скасовує статтю 98 КЗпП, яка регулює оплату праці працівників установ, що фінансуються з бюджету, вчителі та лікарі втрачають чіткі законодавчі гарантії щодо своїх окладів.Автори проєкту стверджують, що нова система грейдів підтягне зарплати бюджетників, але реальних фінансових розрахунків у супровідних документах немає. Навпаки, запровадження граничних розмірів оплати праці та обмеження колективних договорів на місцях можуть призвести до заморожування зарплат освітян на нинішньому низькому рівні, позбавивши їх можливості боротися за кращі умови через галузеві угоди. Будь-які «бенефіти», обіцяні законопроєктом, навряд чи будуть доступні сільському вчителю чи медсестрі районної лікарні через централізацію управління виплатами в Києві.

Системна загроза під маскою справедливості

Законопроєкт №14387 від 19.01.2026 не є реформою у повному розумінні цього слова. Це спроба системного перегляду суспільного договору в Україні, де держава та великий капітал намагаються мінімізувати свої зобов’язання перед найманими працівниками. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ Через вибірковий підхід уряду до оплати праці БЕБ досі залишається критично неукомплектованим — експерт Впровадження цього законопроєкту у запропонованій редакції призведе до масової демотивації працівників публічної служби, посилення тінізації економіки у приватному секторі та зростання соціальної напруги. Замість справедливої системи Україна ризикує отримати правовий хаос, де єдиною гарантією працівника буде суб’єктивна воля роботодавця чи чиновника. Зазначений законопроєкт має бути відкликаний і докорінно перероблений на засадах реального соціального діалогу, з цілковитою повагою до Конституції України та міжнародних трудових стандартів.

Один із найскладніших об'єктів великої приватизації 2026 року — ТРЦ Осеаn Рlаzа у центрі Києва. Фонд державного майна вже планує виставити його на продаж.Комплекс збудували у 2010-х роках за участі структур, пов'язаних із російським бізнесом. Контроль над компанією-оператором здійснювався через багаторівневу офшорну модель — із кіпрськими й іншими іноземними компаніями та номінальними власниками.На початку 2023 року Вищий антикорупційний суд установив, що 66,65% корпоративних прав контролювали структури, пов'язані з олігархами Аркадієм та Ігорем Ротенбергами, і стягнув ці активи в дохід держави. ВАКС підтвердив: формальні юрисдикції та номінальні власники не приховують реальних бенефіціарів. Визначальним є не структура власності, а фактичний контроль над активом і його економічний зв'язок із підсанкційними особами.Особливість цього та деяких інших активів — 2024 року за додатковим позовом Мін'юсту суд передав державі ще й боргові права: вимогу повернення кредиту з нарахованими відсотками, а також права заставодержателя за договорами іпотеки й застави. Тобто російські співвласники колись надали ТРЦ кредит і взяли майно під заставу — і тепер ці боргові вимоги належать не їм, а державі. Загальна сума таких прав на момент стягнення перевищила 200 млн дол. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ Як українські власники ТРЦ Осеаn Рlаzа вирішили обдурити державу Тобто держава є одночасно і співвласником ТРЦ, і його кредитором. Це ставить Фонд держмайна перед непростим вибором: списати борг, продати боргові права окремо від самого ТРЦ або виставити все єдиним лотом. Останній варіант може в кілька разів збільшити номінальну вартість об'єкта і зробити його інвестиційно непривабливим.Яким шляхом піде ФДМУ? Публічно відповідь ще не озвучили. Однак продаж Осеаn Рlаzа — це своєрідний тест, від результату якого залежить успішність приватизації інших великих і унікальних об'єктів, що перейшли до держави внаслідок санкційної політики.

Хто може стати покупцем?

Управління активом і майбутню реалізацію Осеаn Рlаzа забезпечує ФДМУ. Згідно із Законом України «Про санкції», гроші від продажу таких активів зараховуються до державного бюджету України та спрямовуються до фонду ліквідації наслідків збройної агресії.Очевидно, що держава не є ефективним довгостроковим власником комерційної нерухомості. Такий актив потребує інвестицій, управління і ринкової логіки розвитку. Реальний пул потенційних покупців обмежений. Попри нешироке коло можливих інвесторів, на ринку обговорюють гравців, які можуть бути потенційно зацікавлені у придбанні Осеаn Рlаzа. Серед них:

українські девелопери та бізнес-групи. Медіа згадували інтерес низки українських гравців, зокрема інвестиційної компанії Drаgоn Саріtаl (засновник — Томаш Фіала), яка активно інвестує у комерційну нерухомість і має доступ до інституційного капіталу. Також інвестиційні структури, пов’язані з фінансовою групою ІСU, потенційно можуть розглядати актив як частину портфельної або партнерської інвестиції;Вагіф Алієв і ринок ТРЦ. Алієв — один із найочевидніших претендентів. Його група вже контролює Lаvіnа Маll, Вlосkbustеr Маll і реалізує проєкт Осеаn Маll поруч із Осеаn Рlаzа. Потенційне придбання створило б найбільший rеtаіl-кластер у Києві з вираженою операційною синергією. Водночас такий сценарій може викликати питання щодо концентрації ринку та потребуватиме оцінки з боку Антимонопольного комітету;«народна приватизація». Фонд Іnzhur публічно заявив про намір узяти участь у приватизації Осеаn Рlаzа. З цією метою створено спеціалізований інвестиційний фонд Іnzhur Осеаn, орієнтований на об’єднання коштів роздрібних інвесторів для участі в аукціоні ФДМУ. Такий підхід фактично формує модель «народної приватизації» і є нетиповим для українського ринку великих угод;міжнародні інвестори. Серед потенційних міжнародних гравців можуть бути міжнародні інвестиційні фонди, що спеціалізуються на активах із складною історією або в країнах із підвищеними ризиками. Їхня участь можлива за умов прозорої приватизації та чітко структурованої юридичної частини;поточні або пов’язані співвласники. На ринку також обговорюють, що до участі в приватизації можуть долучитися структури, пов'язані з колишніми або нинішніми українськими співвласниками Осеаn Рlаzа, — до 2023 року часткою 33,35% володів український бізнесмен Василь Хмельницький, однак у вересні 2023-го він продав цю частку своєму бізнес-партнеру Андрію Іванову. Втім, цей сценарій створює дискусію щодо формату продажу. Чому?

ВАС ЗАЦІКАВИТЬ Шлях до приватизації ТРЦ Осеаn Рlаzа відкрито: Україна націоналізувала борги перед Ротенбергами

Чому тільки велика приватизація?

Питання не лише в тому, хто купить актив, а й у тому, як саме відбуватиметься продаж. Якщо в приватизації братимуть участь чинні або пов’язані співвласники Осеаn Рlаzа, виникає питання переважного права: за загальним правилом, співвласник має пріоритет на викуп частки за тією ж ціною й на тих самих умовах, що й інші покупці. Це право спрямоване на захист стабільності відносин між співвласниками, щоб вони могли викупити частку і не допустити сторонніх у власність. Але таке право не працює, коли держава продає майно в межах приватизації.Приватизація регулюється Законом України «Про приватизацію державного і комунального майна», який вимагає продавати такі активи через відкриті аукціони. Жодних переваг для співвласників він не передбачає, оскільки ключовими принципами приватизації є рівність учасників, відкритість і максимізація ціни.Тому велика приватизація через аукціон — це базовий і фактично єдиний коректний механізм. У випадку Осеаn Рlаzа це ще й продовження санкційної політики: держава не просто продає актив, а конвертує його в дохід як форму компенсації за шкоду від агресії. Саме такий підхід забезпечує законність, довіру інвесторів і максимальний фінансовий результат для держави.

Чому при приватизації Осеаn Рlаzа потрібен інвестиційний скринінг?

Окремої уваги потребує підхід держави до перевірки потенційного покупця. У випадку Осеаn Рlаzа це критично з огляду на санкційне походження активу та складну історію власності. Без належного скринінгу існує ризик, що контроль над об’єктом може бути відновлений тими ж групами через номінальні структури, фонди або посередників. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ ФДМУ визначив вартість продажу Осеаn Рlаzа Водночас прозорий скринінг у такій угоді сформує довіру інвесторів і розширить коло якісних покупців.У цьому сенсі кейс Осеаn Рlаzа виходить за рамки окремої угоди і фактично стає орієнтиром для майбутніх продажів складних санкційних активів. Те, як держава вибудує процес відбору покупця, задасть стандарт для всього ринку.Приватизація Осеаn Рlаzа — це питання не лише ціни, а й якості капіталу. Без належного інвестиційного скринінгу держава ризикує фактично повернути актив тим самим гравцям.

Президент оголосив про початок нової армійської реформи: перегляд грошового забезпечення, спеціальні контракти із сумами до 400 тис. грн залежно від виконання бойових завдань, зміни в комплектуванні та перші кроки до визначених строків служби і поетапного звільнення тих, хто був мобілізований раніше. Здавалося б, чудова новина, адже армія не може триматися лише на моральному обов’язку, нескінченному терпінні та героїзмі людей, які вже роками перебувають у строю.

Право на виплату

Однак в українській політиці щодо умов проходження військової служби є неприємна закономірність. Щойно держава намагається швидко розв’язати проблему мотивації, вона часто створює нову — проблему справедливості. І що гучніше звучить нова обіцянка, то болючішим є запитання: чи не забудуть знову про тих, хто вже прийшов служити раніше, без привабливих обіцянок, гарантованого бонусу і персональної уваги державної машини?Найкращий приклад стабільності в тому — спроби вирішити проблему з мотивацією людей служити. Мова про історію з мільйоном гривень для молодих військових у межах так званого контракту 18–24. Ідея була зрозумілою: запропонувати молодим людям відчутний матеріальний стимул для вступу на військову службу. Але майже одразу після запуску програми медіапростір заповнили питання про справедливість для тих, хто прийшов служити раніше, а згодом до них додалися й перші практичні проблеми оформлення: дати, довідки, запити, повторні запити і мовчання частин. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ Проєкт «18–24» — апробація базового контракту, який можна буде запропонувати вже мобілізованим українцям — Паліса Так виникла абсурдна логіка: кращий захист і більше уваги з боку держави має не той, хто більше служив або більше ризикував, а той, чия воєнна біографія краще збіглася з датою ухвалення постанови.Та чому саме такий підхід: чим, з погляду держави, військовий, який, наприклад, пройшов Бахмут (2022–2023 роки), але звільнився до визначеної дати, чи військовий, який пізніше захищав Покровськ (друга половина 2025 року), принципово відрізняється від військового, період проходження служби якого формально потрапив у потрібну формулу?У результаті виникає найгірший для військової політики сигнал: доброволець програє першим. Той, хто не чекав спеціальних умов, виявляється менш захищеним, ніж той, хто прийшов пізніше, але вже в межах нової програми.

Процес оформлення

Ще один яскравий приклад — не лише право на виплату, а й сам процес її оформлення.З практичного досвіду оформлення документів для військовослужбовців видно, що проста ідея передбачуваної винагороди для української армії перетворилася на адміністративний марафон.Оскільки типова проблема полягає в тому, що попередні місця служби часто просто не відповідають навіть на офіційні запити поточної військової частини, виникло наступне питання: як військовослужбовець може самостійно зібрати документи для своєї виплати?Парадоксально, але, попри слова «соціальна підтримка» в назві, саме ТЦК та СП відмовилися надавати необхідні для виплати довідки на адвокатські запити, мотивуючи це тим, що вони відповідають лише на запити чинних військових частин, і водночас вимагали додаткову інформацію, яка не передбачена для отримання таких довідок: чи був військовослужбовець поранений, чи проходить він службу зараз тощо. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ Військово-облікові документи: які з них дозволяють не служити І це автоматично призводить до дискримінації: якщо військові відомства відмовляються відповідати адвокату діючого військовослужбовця, то що робити звільненому військовому? Що робити родині загиблого? Що робити членам сім’ї зниклого безвісти? Очевидно, що командир військової частини не буде місяцями збирати документи для цивільних заявників.

Форми довідок

Ще одна проблема процесу оформлення — це форми довідок про участь у бойових діях. З незрозумілої причини, для оформлення виплат за окремим рішенням Міністерства оборони була передбачена фактично окрема форма підтвердження участі.Тобто станом на сьогодні є вже принаймні три форми для підтверджене одного й того самого — факту та періоду безпосередньої участі в виконанні заходів з оборони й захисту держави. Є довідки про участь в антитерористичній операції. Є довідка про безпосередню участь відповідно до додатка 6 до постанови Кабінету міністрів №413. Є довідка про участь відповідно до окремого рішення міністра оборони №5601/уд. При цьому частини не завжди розуміють, яку саме довідку вони мають надати.На додачу до цього проблема ускладнюється тим, що в Міноборони фактично немає доступного переліку актуальних контактів військових частин і відомств, хоча йдеться про чинні електронні адреси для офіційного листування. Через це заявникам або адвокатам часто доводиться писати не безпосередньо до потрібного підрозділу, а саме через Міноборони. Проте міністерство пересилає звернення, але не контролює, чи отримав його адресат, чи розглянув, відповів чи проігнорував.Показовий приклад — ситуація з Хмельницьким зональним відділенням Військової служби правопорядку. Незважаючи на повторне звернення до Міноборони, дзвінки черговому та намагання додзвонитися у відділ звернень (безуспішні, бо за наданим самим черговим номером просто ніхто не бере слухавки), цей орган ігнорує запити як від військових частин, так і адвокатські. Суд зобов’язав звільнити — держава не виконує: як непридатного військового змушують служити Тож виникає ще одне запитання: навіщо для виплати взагалі потрібна окрема інформація від Військової служби правопорядку, якщо кожна військова частина й так повідомляє, чи притягувався військовослужбовець до відповідальності. У нормальній адміністративній системі держава не повинна перекладати на військового обов’язок доводити державі те, що держава вже знає або може перевірити сама.Саме так винагорода перетворюється на тест на витривалість у бюрократичному болоті. Якщо для оформлення виплати потрібні місяці листування, дзвінки безпосереднім виконавцям, повторні надсилання документів тільки вже за іншою формою, адвокатські запити й постійне нагадування органам, що вони взагалі мають відповідати, то система демотивує саме тих, кого мала підтримати.У цьому конкретному випадку тільки збір документів для виплати зайняв приблизно пів року від перших запитів командирів військових частин до отримання останньої відповіді на адвокатські запити (крім Хмельницького зонального відділення Військової служби правопорядку, яке продовжує все ігнорувати).Тобто держава вимагає від військовослужбовців суворого дотримання дисципліни (так, факт притягнення до кримінальної, адміністративної або дисциплінарної відповідальності позбавляє права на виплату), але сама не здатна забезпечити дисципліну власного документообігу.

Цифровізація

Окремий висновок із цієї історії стосується цифровізації. Парадокс у тому, що держава вже формує електронне посвідчення УБД, автоматично надаючи статус через Єдиний державний реєстр ветеранів війни без окремого ходіння по кабінетах. Але проблема паперових довідок від цього не зникає, бо в багатьох випадках людині потрібен не лише сам статус УБД, а й підтвердження конкретної підстави його набуття: періоду, категорії та факту безпосередньої участі у бойових діях.Оскільки статус УБД у різні періоди надавався за різними підставами, посвідчення саме по собі часто не відповідає на питання, яке на практиці ставить орган, що ухвалює рішення про надання певної пільги — від виділення земельної ділянки до безкоштовного навчання чи харчування. Тому правильний напрям цифровізації — не лише електронне посвідчення УБД, а й цифровізація інформації про участь у бойових діях. Тоді військовий, звільнений ветеран, родина загиблого або зниклого безвісти не повинні будуть місяцями полювати на паперову довідку, правильну форму й живу відповідь із попереднього місця служби. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ Паперова армія: тільки цифровізація без попередньої оптимізації бюрократії не підвищить ефективності військового управління Іншими словами, держава має перейти від логіки «принесіть довідку з частини» до логіки «держава сама бачить відомості про вашу службу».У такій моделі цифровізація стає способом прибирання головного адміністративного бар’єра: залежності права військового від паперової довідки, якої хтось може просто не видати, а хтось (як, наприклад, Пенсійний фонд) — просто не взяти до уваги, бо «не за тією формою».Тож найменше, що слід зробити перед запуском нової реформи, це провести аудит уже створених проблем за попередніми мотиваційними програмами — від рекрутингу з «обирай, де служиш» до контрактів 18–24.***Потрібно розуміти, що військовий дуже швидко бачить відмінність між державою, яка справді виконує обіцянку, і державою, яка оголошує обіцянки, а потім змушує доводити очевидне. Він бачить, чи працює система для нього або ж він сам має штовхати систему місяцями.Якщо нова реформа хоче бути реформою, а не черговою кампанією з красивою вивіскою, вона має початися з також одного неприємного висновку: держава вже заборгувала справедливість частині тих, хто прийшов служити раніше. І перш ніж обіцяти новим людям кращі умови, варто довести старим добровольцям, що першими бути не означає програти.

Євроінтеграція України — це не лише гучні заяви та політичні обіцянки. Насправді це складний процес, у центрі якого — гармонізація законодавства, тобто погодження наших законів із правилами Європейського Союзу. Саме цей шлях здатний відчинити двері повноцінному членству України в ЄС, і на сьогодні він не має альтернатив.На перший погляд, усе виглядає досить оптимістично: чиновники звітують про значний прогрес, європейські партнери час до часу його підтверджують. Та якщо придивитись уважніше, картина вже не така безхмарна. Часто зміни до законодавства виглядають радше формальністю для галочки, ніж продуманою реформою. Про наслідки думають згодом. А часом і взагалі не думають.Однак річ у тім, що гармонізація — це не сліпе копіювання європейських директив. Це їхня розумна адаптація до українських реалій. Насправді ж євроінтеграційні закони нерідко ухвалюють поспіхом: головне — якнайшвидше відзвітувати. Водночас майже не аналізують, як саме нові правила вплинуть на економіку, правову систему чи український бізнес. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ Поступова інтеграція замість швидкого вступу: Роlіtісо про те, як Брюссель планує зближувати Україну з ЄС Особливо гостро ці недоліки відчуваються у сфері технічного регулювання. Тут потрібні глибокі системні зміни, а не просто переклад документів із європейських мов українською. Інакше замість розвитку отримаємо нові труднощі. Яскравим прикладом є історія з упровадженням Технічного регламенту на косметичну продукцію. Вона чітко демонструє: без якісної адаптації навіть правильні ідеї можуть перерости в проблеми.

На ринку залишаться не всі

Вищезгаданий с, який набрав чинності в Україні 3 серпня 2024 року (з дворічним перехідним періодом), було затверджено постановою КМУ №65 іще від 20 січня 2021 року. В серпні 2026-го перехідний період завершується, й Технічний регламент уже остаточно мають почати використовувати всі гравці ринку — від виробників до дистриб’юторів. Тобто вже із серпня цього року на ринку косметики України залишаться тільки ті, хто встигне виконати всі нові вимоги.Новий український регламент гармонізований із Регламентом ЄС №1223/2009, скасовує санітарно-епідеміологічну експертизу та вводить поняття «відповідальної особи», яка, за задумом чиновників, має гарантувати безпечність продукції, створити та зберігати у себе файл із усією інформацією про кожен косметичний продукт (Рrоduсt Іnfоrmаtіоn Fіlе, РІF), а також здійснювати нотифікацію (реєстрацію) продукції в електронній системі українського уряду (на порталі Міністерства охорони здоров’я).Та загалом позитивний процес гармонізації українського законодавства із законодавством ЄС укотре стикається з недолугістю його втілення з боку вітчизняних чиновників. Цього разу постраждалою стороною можуть стати українські імпортери косметики. Імпортери косметики згодні, що чинні регуляторні норми в косметичній галузі застаріли, і їх необхідно змінити, щоб підвищити якість і безпечність косметичної продукції. Згодні вони і з тим, що ухвалення нового Технічного регламенту дасть змогу зробити косметичну продукцію безпечнішою, а також упорядкувати обов’язки й відповідальність усіх учасників ринку. На шляху до ЄС переробка має перемогти сировину Однак імпортери стверджують, що виконати вимоги нового регламенту було б технічно можливо в мирний час, а в умовах повномасштабної війни встановлені для них жорсткі вимоги можуть значно знизити надходження іноземної косметики до нашої країни або навіть повністю зупинити її імпорт. Водночас багато імпортерів, які працюють у білу, будуть змушені піти з ринку, а бюджет України внаслідок цього недоотримає надходження.Впровадження Технічного регламенту на косметичну продукцію — це не просто оновлення правил, а фактична зміна моделі доступу імпортної косметики на український ринок. Головна зміна — скасування санітарно-епідеміологічної експертизи та перехід до європейського підходу відповідальності. Для українських імпортерів косметики із серпня 2026 року мають змінитись обов’язки, документація та контроль над продукцією. Але частина положень нового регламенту виявилися критичними для імпортерів, а частину в нинішніх умовах триваючої повномасштабної війни з агресором виконати просто неможливо.

Відповідальна особа

Зокрема тепер для кожного продукту в Україні має бути визначено відповідальну особу — фізичну особу, яка нестиме повну відповідальність за безпечність і відповідність товару регламенту. Для імпортної косметики відповідальною особою за замовчуванням є імпортер, а точніше, його керівник.Особливо вражає коло обов’язків, покладених на відповідальну особу новим Технічним регламентом. Відповідальна особа зобов’язана створити файл інформації про кожен продукт. Зазвичай це дуже розлоге досьє, що місить інформацію про повний склад, методи виробництва та звіт про безпечність косметичного засобу. Отримати таку детальну технічну інформацію від іноземних брендів (особливо неєвропейських, наприклад, із Кореї чи США) буває дуже складно та дорого, а іноді й принципово неможливо, адже косметичні компанії ретельно охороняють секрети свого виробництва. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ Основні пріоритети на шляху до ЄС — відмова від бюрократії та модернізація інфраструктури — СЕО “Метінвесту” Відповідальна особа зобов’язана здійснити нотифікацію імпорту через державний портал МОЗ. Замість старого паперового висновку санепідемстанції кожен артикул імпортної продукції тепер потрібно буде реєструвати в електронній системі, тобто вручну вводити необхідну інформацію до бази даних на порталі міністерства. Іноді це сотні полів інформації, яку попередньо потрібно «кваліфіковано перекласти» з іноземної мови виробника українською. Особливо болісно це буде для компаній із широким асортиментом товарів.А ще відповідальна особа має скласти «Звіт про безпечність косметичного продукту» (Соsmеtіс Рrоduсt Sаfеty Rероrt, СРSR). Цей документ може підготувати лише кваліфікований експерт з оцінки безпечності з відповідною освітою. Пошук таких спеціалістів в Україні або ж оплата послуг закордонних лабораторій іще підвищить вартість виходу товару на ринок.Відповідальна особа також має виконати суворі вимоги щодо маркування. Інформація має відповідати вимогам українського законодавства та водночас — європейським правилам. Тим часом традиційне наклеювання української етикетки поверх іноземного тексту категорично відкидається. Це потребуватиме від імпортерів або перепакування товару, або замовлення спеціальних партій у виробника, що також дуже дорого й не завжди можливо.

Ймовірна альтернатива

Гармонізація законодавства через впровадження Технічного регламенту, що копіює Регламент ЄС 1223/2009, — безальтернативна умова євроінтеграції України. Однак є механізми, що могли б пом’якшити перехід на новий регламент для імпортерів. Ми створили групу підтримки України в процесі її інтеграції з ЄС – маршалок Сейму Польщі Наприклад, альтернативою нинішнім підходам вітчизняних чиновників до впровадження нового Технічного регламенту на косметичну продукцію могло б стати взаємне визнання результатів оцінки відповідності косметичних продуктів із закордонними партнерами. Щонайменше для європейської продукції доцільнішою була б не подвійна бюрократія, а чіткий механізм взаємного визнання реєстрації між європейським порталом СРNР (Соsmеtіс Рrоduсts Nоtіfісаtіоn Роrtаl) та українською електронною системою нотифікації (порталом МОЗ). Умовно це можна було б назвати промисловим безвізом.В ідеалі, якщо товар уже пройшов перевірку та нотифікацію в ЄС, Україні логічніше було б автоматично визнавати дані без повторного створення файлу інформації про кожен продукт нашими імпортерами та звіту про безпечність — українськими експертами. Замість повної процедури з нуля можна було б запровадити механізм, коли для косметичних товарів, які вже легально продаються в Євросоюзі, була б потрібна лише мінімальна нотифікація (без підготовки локального звіту про безпечність), оскільки вони вже відповідають ідентичному регламенту.Також доцільно було б дозволити частину інформації під час маркування товару (наприклад, повний склад і дані про відповідальну особу) подавати на упаковці через QR-коди. Це зняло б проблему переклеювання етикеток і розширення площі упаковки для перекладу. Пом’якшити перехід на новий Технічний регламент (в умовах війни) для імпортерів могло б створення національного реєстру експертів і лабораторій, а також державна підтримка в підготовці кадрів, здатних професійно готувати звіти про безпечність, що дало б змогу уникнути високої оплати послуг іноземних лабораторій.***На жаль, наші чиновники не звикли дослухатися до проблем підприємців. Звідси й проблеми, що виникають вряди-годи під час спроб адаптувати європейське та вітчизняне законодавство. Зараз Україна знов обрала шлях прямого копіювання іноземного законодавства, без урахування технічних і фінансових можливостей українських імпортерів. Це, ймовірно, є швидшим шляхом для вступу до ЄС, але найважчим для вітчизняного бізнесу. І вже геть незрозуміло, чому не змінився чиновницький підхід до вирішення питань під час війни.

Сучасні будівлі в Україні мають бути зручними, енергоощадними, ергономічними та... витримувати приліт. Адже роль фронтиру західної цивілізації вимагає від України принципової уваги до стійкості будівель — приватних помешкань, багатоквартирних будинків і промислових об'єктів.Як державне регулювання, програми відновлення та забудовники дають раду з воєнними викликами — у матеріалі Романа Івченка.

Як війна руйнує житло і комерційні будівлі в Україні

За чотири роки війни збитки від руйнувань в Україні перевищили 195 млрд дол. Найбільше постраждали житло, транспорт і енергетика.У багатьох містах сходу пошкоджено понад 90% будівель, а під ударами по всій країні можуть опинитися будь-які об’єкти — від житла до інфраструктури. Тому важливо розуміти, як різні типи будівель реагують на такі пошкодження.Один із найпоширеніших типів житла в містах України загалом і в Києві зокрема — будинки з великоформатних панелей («панельки»). На початку повномасштабного вторгнення майже 73% містян в Україні проживали саме у цих будинках, зведених у період масового індустріального будівництва в 1960-1980 роках.У 1990-2000 роках значну частину багатоповерхівок-новобудов займали цегляні будинки. А з 2010-го набули популярності монолітні та монолітно-каркасні новобудови, частка яких і надалі зростає серед сучасного міського житла в Україні. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ Війна підштовхнула до розвитку приватних домоволодінь Щодо промислових і комерційних об’єктів, то залежно від типу несучих конструкцій вони бувають із залізобетонним або сталевим каркасом, із цегляними несучими стінами, металевими або дерев’яними конструкціями. Вибір конструкції та поверховість залежать від призначення будівлі.Незалежно від типу будівлі пошкодитися у разі прильоту можуть усі її елементи — від фасаду й даху до внутрішніх стін. Ступінь руйнувань залежить від сили вибуху, адже потужні засоби ураження небезпечні для будь-яких споруд. Утім, плануючи придбати нерухомість — комерційну чи житлову, варто розуміти, які конструкції є потенційно вразливішими.ZN.UАУ житловому секторі найкращу стійкість продемонстрували монолітно-каркасні будинки. Будівлі з монолітним каркасом зберігають стійкість у момент і після влучання різних ворожих засобів (безпілотника, ракети, авіабомби).За словами викладача кафедри споруд спеціального призначення КНУБА Тараса Донця, який аналізував пошкодження різних типів будівель під час влучання, стійкість монолітного каркасу до обвалення зумовлена саме конструктивною системою будівлі. Адже, за вимогами державних будівельних норм, монолітний каркас повинен перерозподіляти навантаження в конструкціях будівлі навіть після повного або часткового руйнування розташованих поряд несучих елементів.«Панельки» підтвердили свою стійкість протягом десятиліть мирної експлуатації. Однак війна продемонструвала ризик найгіршого сценарію — суттєвого пошкодження несучих конструкцій, що призводить до повного чи часткового обвалу будинку. Чому, попри війну, нерухомість залишається об’єктом для інвестування Як виявили дослідники «Державного науково-дослідного інституту будівельних конструкцій», для панельних будинків особливо небезпечними є сильна хвиля або удари поруч — вони можуть пошкодити панелі й опори та довести будівлю до аварійного стану. А пряме влучання боєприпасу найчастіше робить будівлю непридатною.Для комерційної нерухомості один із найнебезпечніших факторів — пожежа, що значно посилює руйнування. Наприклад, у Харкові після влучання авіабомби в промислову будівлю сталася тривала пожежа: через неї металеві конструкції втратили захист, почали обвалюватися, і будівля повністю вигоріла.На відміну від металевих каркасів, конструктивний залізобетон менш сприйнятливий до пожеж. Каркас будівлі лишається непошкодженим, даючи можливість відновити її в майбутньому.ZN.UА

Як відновлюємо будинки, пошкоджені війною

Швидкість відновлення будь-яких типів будівель безпосередньо залежить від двох факторів: ступеня пошкоджень і складності демонтажу зруйнованих конструкцій, а також наявності фінансування. До прикладу, у Києві діє програма відновлення, в рамках якої місто відновлює понад 2500 постраждалих багатоповерхівок.Київські будинки відновлюють відповідно до технічних паспортів, за якими їх вводили в експлуатацію. Тобто старі будинки часто не отримують утеплення, інклюзивності чи навіть відновлення самовільно засклених балконів.Ключовим замовником відновлення житлових будинків у Києві є КП «Житлоінвестбуд-УКБ». Станом на січень 2026 року підприємство повністю відновило 30 об'єктів, ще 38 багатоквартирних будинків перебувають на різних етапах відновлення.У КМДА тривалі терміни пояснюють вимогами публічних закупівель: щоб розпочати роботи, потрібно пройти всі етапи — від інструментального обстеження, проєктних робіт, експертного звіту до вибору підрядної організації. За кілька місяців можна виконати косметичні чи часткові роботи з усунення легких пошкоджень вікон, дахів чи фасадів. Однак значні пошкодження, коли треба посилити конструкції, замінити системи, потребують часу та стабільного фінансування. Тим більше що «Житлоінвестбуд-УКБ» працює з різними конструктивними типами будівель — від радянських «панельок» до сучасних монолітно-каркасних. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ Децентралізація 2.0: життя в автономному будинку Приміром, у панельній дев’ятиповерхівці на вул. Мокрій, яка постраждала від ракетного обстрілу в січні 2024 року, ремонт триває вже третій рік.Натомість для ремонту монолітно-каркасної багатоповерхівки на вул. Митрополита Василя Липківського знадобилося 14 місяців (хоча безпосередньо роботи розпочалися у грудні 2023 року, а завершилися у грудні 2024-го). У будинок влучила ракета у червні 2023 року: монолітно-каркасна будівля встояла, і лавиноподібного обвалення конструкцій не відбулося.Ремонт пошкоджень від влучання «шахеда» в монолітно-каркасний будинок по пр. Валерія Лобановського тривав дев’ять місяців. У грудні 2023 року безпілотник влетів на технічний поверх будинку, зруйнував частину зовнішньої стіни, пошкодив частину даху, вікна та балкони в місцях загального користування й квартирах, а також зачепив інженерні мережі.У панельному будинку по бул. Вацлава Гавела від влучання російської ракети у червні 2025 року склався цілий під’їзд. Будинок обстежили, відновили комунікації, де можливо, і визначили, які під’їзди підлягають відбудові. Проєкт відновлення ще розробляється.

Нові стандарти: як Україна будує безпеку

У відповідь на нові безпекові виклики Україна переглядає свої вимоги до будівель, зокрема щодо захисних споруд і укриттів.Змінюються будівельні норми щодо захисних споруд (ДБН В.2.2-5:2023 «Захисні споруди цивільного захисту» зі Змінами 1 та 2): більше аварійних виходів, кращі системи вентиляції, водо- та електропостачання, посилені вимоги до пожежної безпеки. Будівництво в Україні почало відновлюватися з дивними особливостями - дані Держстату 2026 року було підписано закон №4778-ІХ, який вимагає обов’язкового будівництва укриттів для всіх нових об’єктів. Очікується, що це надасть імпульс подальшим змінам нормативної бази. Зміни стосуються новобудов, які з'являться лише через 3-4 роки після впровадження нових норм.«Нові вимоги висуваються до проєктів, які ще мають реалізуватися і перебувають на етапі проєктування. Тому наразі їх не дуже багато, але вони є», — розповів голова правління Української асоціації девелоперів Євген Фаворов.Наприклад, нові норми передбачають створення у складі житлових комплексів захисних споруд або споруд подвійного призначення, здатних зменшувати вплив небезпечних факторів під час воєнних дій чи надзвичайних ситуацій. На нинішньому етапі цю роль виконуватиме паркінг як приміщення подвійного призначення. За словами Фаворова, частина забудовників власним коштом уже перепроєктовує їх у нових проєктах з урахуванням додаткового обладнання (водо- та повітропостачання, наявності санвузлів, у тому числі для людей з інвалідністю, пандусів і місць для перебування людей).Із вибором конструктивних рішень забудовники та замовники визначаються самостійно, однак тенденції помітні. Серед столичних забудовників житла найпоширенішою стала монолітно-каркасна технологія. Початково ця технологія набула популярності завдяки можливості створювати більш гнучкі планувальні рішення й ефективно інтегрувати інженерні системи. Під час війни вона забезпечує будівлям високу стійкість до пошкоджень від влучань і, що досить важливо, швидше відновлення.Найбільший вітчизняний виробник будівельних матеріалів і один із найбільших девелоперів Києва «Ковальська» також концентрується на каркасному і монолітно-каркасному будівництві. У своєму виборі компанія апелює не лише до воєнних ризиків: конструктивний залізобетон у комерційній нерухомості користується попитом і через більшу економічну привабливість, можливість зводити будівлі за коротші терміни, а також через стійкість до впливу пожеж. У стійкості ж монолітного каркасу для житлової забудови компанії довелося переконатися на власному досвіді — у червні 2023-го ракета влучила у їхній ЖК по вул. Митрополита Василя Липківського. Тоді будівля встояла, а технічний стан дозволив повністю її відновити. У компанії зазначають, що монолітно-каркасна технологія будівництва забезпечує перерозподіл навантажень між несучими елементами навіть у разі часткового руйнування окремих конструкцій. Це підвищує стійкість будівлі та є особливо важливим в умовах ризику вибухових навантажень.Окрім законодавців, регуляторних органів і забудовників, на ситуацію впливають і покупці. За оцінкою Асоціації забудовників, вони дедалі більше уваги звертають саме на питання безпеки, тоді як вартість квадратного метра перестає бути чи не єдиним визначальним чинником під час купівлі житла.

Зміни до оформлення лікарняних уже встигли обрости страшилками про «каральний» Пенсійний фонд і лікарів, які нібито платитимуть за все самі. Чи справді все настільки драматично?Тема лікарняних знову опинилася в центрі уваги — набули чинності зміни до Закону України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування» (ЗУ №4683-ІХ). Якщо дуже коротко, держава не «скасувала лікарняних» і не вигадала нової «каральної» реальності для медиків, а уточнила механізм контролю. Так, обґрунтованість листків непрацездатності перевіряють уповноважені особи територіальних органів Пенсійного фонду, а для перевірки медичних висновків можуть залучати уповноважених лікарів. Порядок таких перевірок і вимоги до цих лікарів повинен визначити Кабмін. Закон також передбачає механізм реагування, якщо медичний висновок визнають необґрунтованим.Однак у соцмережах ці зміни вже встигли обрости драматичними трактуваннями, аж до того, що «тепер лікарі платитимуть за все з власної кишені», «Пенсійний фонд прийде за лікарями» і «тепер ніхто не випише лікарняного». Що ж, ситуація не настільки драматична, як її вже встигли подати. Лікарі не залишилися сам на сам із новими ризиками і вже точно не в тому масштабі, про який зараз так люблять писати.Соцмережі

Про зміни

По-перше, історія почалася не вчора, в Україні вже понад десять років намагаються подолати проблему лікарняних заднім числом. Йдеться, зокрема, про ті листки, які з’являються, тому що людині потрібно раптом кудись зникнути, виграти час, уникнути звільнення, слідчих дій чи іншої неприємної реальності. У нашій колективній пам’яті ця історія давно має свій дуже впізнаваний візуальний символ — високопосадовець під картатим пледом на ліжку у залі суду. І це ж не анекдот, а якраз та практика, з якою держава намагається боротися роками.Тому зміни, що набули чинності з 1 квітня 2026 року, — не якась нова атака на лікарів, а черговий етап: Пенсійному фонду просто дали чіткіший і швидший механізм контролю там, де йдеться про страхові виплати за тимчасову непрацездатність. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ Страховий стаж: чи впливає він на розмір виплат за лікарняним Друга річ, якої у нас уперто не хочуть проговорювати вголос: лікарняний листок — це не медична довідка, це документ іншої природи. Так, він народжується з медичного висновку, зі знань і професійного рішення лікаря. Але його наслідок дає людині право на соціальні гарантії та страхові виплати. Тобто в цій точці лікар працює як учасник системи соціального страхування. Тому тут з’являються Пенсійний фонд, контроль, перевірка обґрунтованості й питання коштів. Це не про недовіру до медицини як такої. Це про те, що система страхування хоче розуміти, за що саме вона платить.Безумовно, заклад охорони здоров’я згодом може вирішувати, що робити далі у своїх внутрішніх відносинах із працівником, який виписав некоректний лікарняний. Та проблема в тому, що значна кількість керівників медзакладів досі не вибудували нормальної внутрішньої системи підтримки для лікарів, не створили внутрішнього консультування, не налаштували перевірки спірних випадків. Не побудували елементарної аssіstаnсе-системи для ситуацій, де лікар сумнівається. А мали б. Бо лікарняний у фіналі однаково виходить від закладу. Якщо заклад не навчився працювати з цим як із документом страхового значення, проблеми неминуче будуть.Добре, що нинішні зміни не лише посилюють контроль, а й роблять процес більш зрозумілим. Раніше Пенсійний фонд фактично і так міг визнавати окремі лікарняні необґрунтованими. Тепер ця історія просто впорядкована: з чіткішою процедурою перевірки, із можливістю пояснити свою позицію, оскаржити дії Пенсійного фонду, зняти претензії там, де лікар або заклад діяли коректно. Тобто це не лише про «карати», а й про нормальну комунікацію між тим, хто формує документ для страхового випадку, і тим, хто платить за цим страховим випадком гроші українцям. І якраз цього пояснення сьогодні бракує всій системі.

Питання контролю

Варто розвести дві різні історії, які в публічному просторі часто зливають в одну. Перша — це відверта фальсифікація медичної документації, коли вигадуються записи, аналізи, висновки і вже на цій фіктивній основі з’являється лікарняний. Ця історія не стосується діяльності Пенсійного фонду.Друга історія — це коли сам лікарняний використовується як зручний інструмент затягнути час, наприклад, щоб не звільнили. Саме про цю другу категорію зараз і говорять найбільше. Бо лікарняний у таких випадках починає працювати не як захист у разі хвороби, а як спосіб виграти час або уникнути наслідків. Відповідач — Пенсійний фонд. Як пенсіонерам повернути свої гроші Тут важливо чесно сказати: Пенсійний фонд не заходить у цю тему з нуля. ЗУ №4683-ІХ прямо передбачає, що перевірку обґрунтованості видачі та подовження листків непрацездатності здійснюють посадові особи територіальних органів ПФУ, а якщо треба перевіряти саме медичні висновки, до цього залучаються уповноважені лікарі. Пенсійний фонд і Міністерство охорони здоров’я у своїх роз’ясненнях наголошують, що тут не з’явилася якась нова надбудова над системою, проте чіткіше розмежовано функції працівників ПФУ та уповноважених лікарів, а також деталізовано порядок дій і оскарження. Тобто значною мірою йдеться про впорядкування того, що вже працювало, але тепер отримало чіткішу законну рамку.Чому це робиться? Тому що Пенсійний фонд працює не з абстрактними паперами, а зі спільним страховим «кошиком». І коли система виплачує гроші за листком непрацездатності, вона має право перевірити, чи була для цього реальна підстава. Закон прямо передбачає: якщо медичний висновок визнають необґрунтованим, територіальний орган ПФУ повідомляє про порушення, а якщо за таким листком уже були здійснені страхові виплати, може звернутися з вимогою про компенсацію.Водночас заклад або лікар-ФОП мають право оскаржити таку вимогу, а територіальний орган зобов’язаний розглянути скаргу й ухвалити вмотивоване рішення.Тому лікарям я радила б не панікувати, а дуже тверезо подивитися на суть. Якщо лікарняний оформлений коректно, якщо є клінічна логіка, якщо не дописане заднім числом те, чого не було, то й підстав для колективного страху тут немає.А от у керівників медзакладів робота точно є. Саме менеджмент має пояснити лікарям, хто за що відповідає, де межа ризику, коли треба радитися з адміністрацією, як діяти у спірних ситуаціях. ВАС ЗАЦІКАВИТЬ Лікарняний під час мобілізації: хто має його оплачувати Попит завжди породжує пропозицію. Доки в суспільстві є запит на «рятівний» лікарняний у потрібний момент, доти будуть і спроби його десь «вирішити». Але коли йдеться про страхові виплати, це не чиясь приватна хитрість без наслідків. Це гроші зі спільного фонду. І кожна необґрунтована виплата — це не лише порушення правила, а й мінус для тих, хто справді має право на цю підтримку. Саме тому вся ця історія аж ніяк не про полювання на лікарів, а про спробу зробити систему трохи чеснішою і менш зручною для зловживань.

Хто заплатить

Коли у публічному просторі говорять про «штрафи для лікарів», це часто звучить так, ніби держава просто взяла й поклала фінансову відповідальність на кожного лікаря персонально. Але конструкція закону насправді інша. Якщо територіальний орган Пенсійного фонду встановлює, що медичний висновок про тимчасову непрацездатність був необґрунтованим, він звертається не одразу до «звичайного лікаря», а до закладу охорони здоров’я, чий лікар сформував такий висновок, або ж до лікаря-ФОП. Саме їм надсилається повідомлення про порушення, а якщо за таким лікарняним уже були виплати, то вимога про компенсацію відповідної суми. Закон прямо це прописує. Далі заклад або лікар-ФОП мають вибір: або компенсувати суму, або оскаржити вимогу. І це теж важливо, бо тут немає моделі «мовчки заплатили й розійшлися». Закон передбачає процедуру оскарження, а подана скарга зупиняє строки сплати компенсації та нарахування пені до моменту розгляду. Тобто це правова процедура з можливістю захистити свою позицію.А от уже після цього починається внутрішня історія самого закладу. Заклад охорони здоров’я або лікар-ФОП мають право вимагати компенсацію (тобто регресу) у лікаря, який сформував необґрунтований медичний висновок. Але саме право — це не автоматичний обов’язок. Іншими словами, лікарня може піти в регрес до працівника, а може й не піти. Це вже управлінське рішення конкретного закладу, а не якась універсальна кара для всіх. І саме тут медійна фраза «лікарі платитимуть зі своєї кишені» розсипається, адже закон набагато складніший і набагато менш прямолінійний, ніж його переказали в соцмережах. Електронний лікарняний: що є підставою для його формування Ба більше, навіть коли мова заходить про фінансові наслідки, це взагалі не історія про право людини на медичну допомогу як таке. Це інші правовідносини: між системою соціального страхування, закладом і тими, хто відповідає за обґрунтованість документа, що запускає страхову виплату. Саме тому я не драматизувала б це до рівня «лікар завтра діставатиме гроші з кишені за кожен спірний лікарняний». Така подача дуже зручна тільки для паніки.Чи є інший ризик? Так. І він цілком реальний. Після таких новин частина лікарів може просто піти у крайність: якщо все так небезпечно, то краще взагалі не видавати лікарняних або максимально уникати таких рішень. Але це вже шлях у протилежний, не менш токсичний, бік. Бо невидача обґрунтованого лікарняного — це пряме порушення прав пацієнта на отримання належного юридичного документа. І тут сам заклад ризикує отримати скарги на необґрунтовану відмову видачі лікарняного, втратити пацієнтів, а значить, і дохід. Тобто страх перед зловживаннями не може перетворитися на відмову нормально працювати з тими, хто справді має право на лікарняний.Тому головний висновок тут доволі простий: панікувати точно не варто. Так, правила стали жорсткішими до зловживань. Так, Пенсійний фонд отримав чіткіший механізм дій. Але це не означає, що тепер кожен лікар автоматично опиняється під загрозою особистого фінансового краху. Це означає інше — заклади мають нарешті навчитися управляти цими ризиками по-дорослому: консультувати лікарів, вибудовувати внутрішню перевірку, пояснювати межі відповідальності й не залишати медперсонал сам на сам із проблемами.