Search trend "День рідної мови"

Коли у світі святкується Міжнародний день рідної мови? Навіщо і коли було засноване свято та як святкується цей день в Україні

День святого Валентина відзначають 14 лютого. Його ще називають святом усіх закоханих. Це - гарна нагода висловити емоції та продемонструвати почуття. Теплі та романтичні привітання із Днем святого Валентина у листівках, віршах та прозі зібрала Gаzеtа.uа. Привітання із Днем святого Валентина у листівках ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: День святого Валентина: історія та традиції Привітання із Днем святого Валентина у віршах З Днем святого Валентина, Накриє щастя хай лавина, Чекають хай палкі зізнання, Взаємне, пристрасне кохання! Тобі бажаю в парі бути, Щоб не шукать червону руту, А берегти оте єдине Своє кохання, що не гине! *** В День святого Валентина Зичу, звісно, вам кохання, Хай звучать завжди солодкі, Ніжні, пристрасні зізнання. Хай кохання надихає, Рухає нехай до мрії, Бути в парі вам бажаю, Щастя вам у повній мірі. *** З Днем святого Валентина! Знайдеться хай половина, Щоб жили ви у любові, Мудрі, щирі та здорові. *** З Днем закоханих вітаю, Хай зігріє почуття, Потрапляй в полон любовний І не мрій про вороття. Пристрасті тобі бажаю, Ніжності і розуміння, Хай кохання дає силу, Мужність, віру і терпіння. Привітання із Днем святого Валентина у прозі З днем святого Валентина! Життя - це любов! Без любові немає життя, немає продовження роду. Ми любимо з самого народження - маму, тата, день і ніч, сонце і дощик, тепло і холод, життя. Любити і бути коханим - найбільше щастя, і іншого не треба! Нехай у житті буде любов, пристрасна, ніжна, ласкава, чуттєва, п'янка. Хай живе любов! Прийми мої привітання з Днем Валентина! *** Вітаю з Днем святого Валентина. Бажаю, щоб твоє серце щиро кохало та кохали тебе, щоб твоя любов спроможна була наповнити цей світ дивами та красою. Нехай не буде перешкод та сварок у відносинах з коханою людиною, нехай кожен день проходить з любов'ю до близьких і до самого життя. *** Вітаю з Днем святого Валентина та хочу побажати з любов'ю в серці зустрічати кожен день. Нехай твоє кохання квітне, наче троянда в саду, нехай твоя друга половина розділяє з тобою дні і радості, і невдачі, нехай пригоди твого життя будуть цікавими, веселими і романтичними. *** З Днем закоханих! Бажаю тобі романтичного настрою, безліч приємних вражень та яскравих емоцій. Відчувай та випромінюй любов! З Днем святого Валентина! Останній місяць зими принесе кілька важливих свят. Найголовніше для багатьох свято - День святого Валентина. У лютому українці також відзначають День військового журналіста України (16 лютого), 20 лютого - День Героїв Небесної Сотні, День початку російської агресії проти України, а 21 лютого - Міжнародний день рідної мови.

16 лютого в Україні відзначають День єднання. Це державне свято, яке почали проводити з 2022 року згідно з Указом президента України. День єднання українського народу: історія свята Свято встановили з метою посилення консолідації українського суспільства та зміцнення його стійкості в умовах зростання гібридних загроз. Ідея Дня єднання виникла на початку лютого 2022 року, коли з'явилася інформація про те, що саме 16 лютого Росія може здійснити повномасштабне вторгнення в Україну. У цей день українців закликали підняти державні прапори на будинках і спорудах. Це свято є символом єдності та солідарності українського народу в обличчі зовнішніх викликів та загроз. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: 12 найцікавіших фактів про українську мову: перевірте, чи ви це знаєте Президент Зеленський вказав, що це свято має об'єднати українців навколо національної ідеї та висловити протистояння російській пропаганді. Показати, що ми - єдиний народ. "Українці мають різний рівень доходів, професію і віросповідання, але всі вони люблять свій дім і хочуть жити в мирі", - зауважив тоді президент. У 2022 році в цей день у столиці розгорнули 200-метровий жовто-блакитний стяг, аналогічно гігантський прапор України з'явився і в Сєвєродонецьку. Та вже 24 лютого розпочалася повномасштабна війна, коли РФ напала на Україну. Як відзначати День єднання В День єднання всі державні та житлові будівлі по всій країні можуть підняти український прапор. Українці вітають один одного зі святом та приєднуються до святкування різними способами. 16 лютого можна прийти на роботу або на навчання в українській вишиванці або прикріпити до одягу синьо-жовту стрічку. Багато батьків також одягають у вишиванку своїх дітей. Останній місяць зими принесе кілька важливих свят. Найголовніше для багатьох свято: День святого Валентина. Воно щороку припадає на 14 лютого. Gаzеtа.uа розповість які державні та професійні свята відзначатимуть українці в лютому. Зокрема, варто пам'ятати, що 16 лютого - День єднання і День військового журналіста України, 20 лютого - День Героїв Небесної Сотні, День початку російської агресії проти України, а 21 лютого - Міжнародний день рідної мови.

Програма "Власні назви з Мирославою Барчук" - це серія розмов з українськими та західними інтелектуалами, письменниками, митцями, правозахисниками, де обговорюються, з одного боку, події та суспільні явища сьогодення, а з іншого – історичний контекст, який ці явища сформував.  Проєкт спільно створюють український ПЕН та телеканал "Еспресо". Сьогодні ми з Вами разом подивимося історичні архівні кадри, яким 30 років. Це кадри першого з'їзду першого конгресу українців у Російській Федерації, який відбувся у 1993 році. Частина цих кадрів буде продемонстрована сьогодні вперше за ось ці 32 роки, які минули з цієї події. Чому нам важливо показати вам ці кадри? Тому що вони дуже добре показують, як Росія за ці роки, за 30 років фактично стерла ідентичність багатомільйонної української діаспори у Російській Федерації. Відбувається у жовтні 1993-го року цей конгрес, і на цьому конгресі у Москві є дуже представницька делегація, така урядова і парламентська. Там віце-прем'єр, народні депутати, серед них дисиденти радянських часів: В'ячеслав Чорновіл, Михайло Горинь. Там же є Ви, Михайло Косів, літературознавець,  Володимир Яворівський і Микола Жулинський. Одним словом, представницька делегація. І нашу розмову я хочу почати із дуже, як на мене, важливих кадрів. Ви знімаєте на свою камеру. Отже, Ви знімаєте на Красній площі з Михайлом Косівим, як я сказала, відомим українським літературознавцем, теж громадським діячем і народним депутатом України, виходите на Красную площу і зустрічаєтеся з українцями. У нас є це відео.Розмова з відео:- А коли ви приїхали сюди? - Ну, ми вже скоро від'їжджаємо. Ще чотири дні на два тижні. - Чекайте, а ви так два тижні... А, вахтовим способом, методом? Так, як і на нафтовики, а потім два тижні вдома і знову. А як розраховуються з вами за пророблені дні, так? - Так, два тижні відпрацювали. Розрахунок і їдемо додому. - Ви їдете додому. Ну, а ми тут були, як ви, мабуть, чули, на першому конгресі українців Росії, утворюється така організація.- А ми зразу впізнали, начебто Косів, кажу. Ви знаєте, що для мене означає це відео, чому я вирішила почати з цих кадрів. Ці кадри про те, що українців у Росії, у Москві тоді було так багато. Не важливо, що це заробітчани. Тому що в цей час у Росії живе лише офіційно 5 мільйонів українців, насправді їх набагато більше. І це означає, це відео, що можна йти по Красній площі і зустріти своїх земляків. Отже, моє питання: з якими почуттями, з якими думками Ви тоді стояли на цій Красній площі, і чи Ви справді вірили, що можлива підтримка українства в Росії?Ярослав Кендзьор Пані Мирославо, коли наш комітет Верховної Ради тільки, як кажуть, розгортав свою роботу, коли ми отримали інформацію і запрошення про те, що українство, яке розсипане, розсіяне було по всій "необьятной родінє Совєтскому Союзу", що вони готуються нарешті об'єднатися в одну єдину потужну організацію, звісно, ми сформували таку урядово-парламентську делегацію, ви вже називали, велика делегація їхала. І ми їхали, без перебільшення, з певними надіями, адже 93-й рік, це вже позаду була вся ця історія із гекачепістами. Вже якісь дуже прогресивні і дуже обнадійливі промови і заяви робив тодішній президент Російської Федерації Єльцин. І в 91-му, пригадую, році, десь у листопаді, коли Єльцин був у нас, приїхав до Києва, як він клявся, як він переконував людей, киян, які прийшли на Майдан перед Верховною Радою. Там зібралися сотні-сотні людей, і він розказував, як тепер у дружбі, у любові будуть жити новітні, незалежні держави Україна і Російська Федерація.Вже не буде всіх цих злочинів, що були. Він називав злочини, які робив комуністичний режим Радянського Союзу. Він так чітко робив межу: то Радянський Союз, імперія була, зараз такого нічого і близько не повториться. Йому там аплодували, люди з вулиці просили частіше приїжджати до України. Вірили в російську демократію.Вірили в те, що насправді таке побратимство нарешті з Росією розпочнеться. І ті ж самі думки він повторив із трибуни Верховної Ради. Ці записи є. І ви знаєте, я завжди кажу, коли робив свою програму, я казав, що оці слова Єльцина до тяжкої глибокої рани дотулити - вона тут же загоїться. Такі вони були обнадійливі. Ну і десь ми все-таки знали, ті люди вже з певним досвідом політичним, що таке Росія, що змінити Росію буде дуже і дуже непросто. Але все-таки, думаю: все українство ось вирішило об'єднатися. З трибуни лунали цифри, що в Російській Федерації - одні називали цифру 15 мільйонів, навіть звучала цифра 20 мільйонів українців. Ми ж розуміємо, що навіть, якщо 20 мільйонів, а напевно, порахувати їх ніхто не може, і не всі признавалися до свого історичного українського коріння. І тому хотіли об'єднати 20 мільйонів чи 15, чи навіть 10 мільйонів, та скільки б там не було  в одну громаду, і щоб ця громада ожила. Якби ми мали у середовищі Російської Федерації таку підтримку із боку нашої української громади, то не все собі могла би в такому випадку дозволити кремлівська влада, бо розуміла би, що в середовищі їхньої держави є такий потужний аргумент, як українська діаспора. І ми з певною надією їхали. Хоч дуже швидко паростки цієї надії були цілком зруйновані. Навіть я відчула це в риториці тих людей, які виступали на з'їзді і українці, які представляли різні регіони Російської Федерації. Я просто хочу ще також нагадати, що коли Ви говорите про це утворення, яке створили українці, воно називалося "Об'єднання українців Росії". І воно було створене якраз напередодні, у 92-му році. І справді, тоді, власне, відділень цього "Об'єднання українців Росії", їх були десятки по різних областях, республіках Російської Федерації. Мене дуже зацікавив виступ Григорія Явлінського. Він вже тоді був депутатом держдуми Російської Федерації.Керівником партії "Яблуко".І він говорив про культурну автономію українців у Російській Федерації. Виступ з відео:Я хочу сказати, що моя власна точка зору на проблему України в Росії дуже проста. Я досі не розумію, чому не можна зробити перші кроки, щоб зробити українські школи. Я цього взагалі не розумію, що це за проблема? Можна дуже довго розмовляти про такі складні варіанти, про те, про все, та школу ж зробити, то ж нічого для того не треба - перше. Друге, як буде школа, то потрібна буде література. То можна привозити з України, як немає паперу в Росії. Що за проблема? Далі культурні центри, де люди можуть прийти поговорити про свою батьківщину, поговорити про російські проблеми,  про економіку, політику, про що хочеш. Почитати українські газети, це теж не проблема. Радіопередачі - можна мати раз на тиждень дві години, які говоритимуть українською мовою і розповідатимуть про Україну і телевізійні передачі. І це все для початку, це будуть справжні кроки. То ми будемо проводити політику культурної автономії в тому сенсі, що я зараз вам кажу. І мені здається, що це буде розумно, це буде головне, що треба робити. Отже, це той самий Григорій Явлінський, який сьогодні фактично зустрічається з Путіним, говорить по півтори години, закликає фактично до капітуляції України перед Російською Федерацією. Це той самий Явлінський, який зняв свою кандидатуру на виборах президента Російської Федерації для того, щоб допомогти Путіну і так далі. Що відбулося з цією людиною на вашу думку? І взагалі, які Ваші спогади ось з цього конгресу? Ви з ним говорили, які Ваші спогади про Явлінського зразка 93 року?Оце, зрештою може бути ілюстрацією, як ситуація на Московщині перемелює, коли ти там постійно проживаєш, коли ти ще десь там введений у владу якимось там депутатом чи чиновником. Московія, ця атмосфера тебе перемелює так, що ти стаєш отаким. Якщо і спочатку був нормальним чоловіком, то станеш таким, яким став Явлінський. Для мене от, власне, така генеза людини, яку вона переживає під тиском, пропагандою, так. І під таким тиском, асиміляцією по суті є історія з Кубанню і з Кубанським хором. На першому конгресі українців в Російській Федерації виступав Микола Тарнавський, який очолює, власне, українську громаду  на Кубані. І він розповідав вражаючі речі. Виступ з відео: До революції на Кубані була українська гімназія, був театр український, була просвіта. Прийшла більшовицька влада, вона в першу чергу сказала, що царський режим дуже мало виділяв поваги до української культури на Кубані. І тому почалася українізація. Зробили 240 українських шкіл, два технікуми українські, інститут український імені Скрипника, Північно-Кавказький в Краснодарі. І в 32-му році все це було заборонено, було заборонено постановою Сталіна і Молотова-Скрябіна. І ось досі ми живемо, можна сказати, за тими нормами, за тією постановою, її ніхто не скасував. Громади Кубані, українські громади, звернулися до президента Росії Єльцина з проханням скасувати цю постанову. Ми хотіли, щоб у тих людей, у яких є страх, які бояться прийти до нас в наше товариство, в наше об'єднання і сказати, що “я українець”, щоб не було у них того страху, тому що люди пам'ятають 30-ті роки, і вони досі бояться. І ось що ми отримали, нам прислали відписку. Ми, наприклад, хотіли б, щоб коли зняли фільм “А вже 200 літ” про Кубанських козаків, хотіли показати по телебаченню - ні, не дали, не пустили. Збирався приїхати хор Кошиця з Канади на Кубань - не пустили. Чим важливе це свідчення для нас в ситуації на Кубані, ми знаємо прекрасний приклад кубанського хору. Кубанський хор в 90-х, 2000-х приїжджав в Україну. Вони говорили навіть українською мовою, це балачка називалася, так, у побуті. Вони співали українських пісень, гімн України навіть співали. Але після вторгнення Російської Федерації в Крим і на схід України їхній керівник, його прізвище Захарченко, здається, він підтримав анексію Криму і отримував від Путіна нагороди і казав, що він молиться на Путіна.Ось яка історія стається з людьми, які несли цю ідентичність, але, власне, ось такий поворот в їхній долі стається.Вся ця інформація представників отих регіонів Російської Федерації мені нагадували свідчення на міжнародному суді супроти геноциду величезної національної спільноти, коли всі ніби під копірку: "Школи жодної нема, садочку жодного нема, газети нема, театру нема, нічого немає". Ми знаємо, скільки Україна зі свого бюджету тратила на оцю російськомовну частину освіти, культури і все, що з цим пов'язано.Всередині України. Всередині України, тобто це більше половину того загального бюджету в графі "культура", "мова" і все інше, "освіта". Більше половини бюджету ішло на російськомовну частину отої діяльності. Росія теж витрачала величезні кошти для України, але на розвиток російських шкіл і своєї культури. Тим часом, як українська влада дає колосальні кошти на розвиток російської культури, російської мови в Україні. Тим часом в кінці 80-х у Донецьку, Луганську, Чернігові, Сімферополі та Миколаєві не було вже жодної української школи. Така статистика. Остання школа з українською мовою навчання припинила свою роботу в Донецьку у 86-му році, і лише в 90-му році з великими труднощами вдалося відкрити дві школи в Донецьку. Одна при Донецькому університеті і ще одна школа №65, теж в Донецьку, де було 10 людей на одне місце, 10 дітей на одне місце в перший клас претендувало. Отже, ви пригадуєте ці часи, і як українська влада, власне, опікувалася на початку 90-х українськими школами на сході та й в центрі України?Ви назвали тут кілька прикладів. Я також порився у тих своїх архівних папках і трошки доповню вашу інформацію. Це надзвичайно промовиста статистика. У 14 обласних центрах України станом на 90-й рік, зокрема, Запоріжжя, Кіровоград, Миколаїв, Одеса, Сімферополь, Суми, Харків, Черкаси, Херсон, Чернігів і Київ було 1037 шкіл з російською мовою викладання. У процентному відношенні це було 94% російськомовних шкіл і 6% шкіл з українською мовою. Ну, такий ж аргумент, показати, покласти Єльцину на стіл матеріали, які засвідчують, скільки Україна тратить на потреби національно-культурні російськомовної частини суспільства нашого, і що тратить Росія на потреби української діаспори. Ніхто цього не робив.Чи могла українська держава тоді на початку 90-х, на початку 2000-х якимось чином допомогти нашій українській діаспорі, і чи українська держава пробувала це зробити?Керівництво української держави, частина, починаючи, наприклад,  Кравчук, Кучма - звичайно, для них ця проблема не існувала. Українство за межами України для них не існувало. Ющенко розумів важливість, він розумів важливість того закордонного українства, його можливості, якщо є тісні контакти, зв'язки з рідною державою, із керівництвом цієї держави. У нас була спроба, коли в 93-му році створено Міністерство національностей і міграції і Міністерство очолив Олександр Ємець, якщо пам'ятаєте. Який був присутній якраз на першому конгресі українців. Який був присутній на цьому, і він всі ці проблеми відчував. Але вся ця катастрофа з економікою на той час, ця інфляція шалена.Вона робила неможливим фінансово підтримати це. Абсолютно, абсолютно. Тобто керівництву було зовсім не до того, тим паче, що ще було велике нерозуміння того. Нам би впоратися і дати вижити тим українцям, що є в межах України, а займатися ще великою діаспорою на сході не було сили. Це була колосальна помилка української держави, українського керівництва. Тобто ми говоримо про те, що українська влада не те, що не могла помогти тоді, вона не бачила… Вона просто не хотіла цього.Вона не хотіла допомогти і не розуміла потреби, що потрібно допомогти діаспорі українській в Росії. Вона тут не могла забезпечити розвиток і функціонування української мови, української культури.Мене вразило свідчення представника Тюмені тоді на першому конгресі українців у Російській Федерації, який просто озвучує і дуже якось зріло і свідомо підходить, власне, до питання прав українців і захисту української культури в Російській Федерації. У нас є теж це свідчення.Виступ з відео:Пані та панове, шановні гості та делегати Конгресу, вітаю вас з Нового Уренгоя від імені товариства українців в Тюменській області "Єдина Родина", яке репрезентує 600 тисяч за офіційними даними українців. Освіта, національна освіта не може бути справою декількох ентузіастів, це має бути державною справою. Тому що бігати по сім'ях та збирати заяви бажаючих, щоб діти їх вивчали рідну мову - це є дурниця, мені здається. Тому що якщо є відповідна кількість українців, то відповідна кількість українських шкіл має бути, державних українських шкіл, так, як це є в Україні, наприклад. Це питання голоду, голоду інформаційного. Те, що ми отримуємо з наших російських газет, з телебачення та радіо, я вважаю, що це не можна навіть назвати інформацією. Навіть не просимо, вже просто вимагаємо. Перше - це трансляція програм українського радіо та телебачення. Друге - це вільна передплата українських видань та їхня своєчасна доставка. Може бути і телеграфом, як це робиться з російськими газетами в Україні. Тому що, коли отримуєш газету через три тижні, то вже не дуже цікаво читати, що там відбулося. І третє - надання часу на телебачення і радіо та створення українських програм та фінансування цих програм. Якщо ми будемо мати ще одне джерело інформації, то ми можемо вже співставляти та думати, де є правда, де є, ви бачите, брехня. Я хочу звернутися до наших українських народних депутатів демократичного напрямку, до пана Чорновола, пана Гориня, пана Яворівського, не знаю, прошу вас, покиньте ці ваші чвари, покиньте ці суперечки. Ви розумієте, напевно, так само, як і ми. Якщо ми, якщо зараз в Україні на цих виборах не переможуть демократичні сили, то це все. Це знов назад у світле майбутнє. І це останній той шанс, що наданий Україні для здобуття нормальної, незалежної, вільної, демократичної і заможної держави буде втрачено. Тобто, як казав Шевченко: "Підніміться, брати мої, молю вас, благаю". Може, почують мій голос в Україні? Я хочу звернутися до населення своєї Одеси рідної, до Донбасу, до Криму. Люди добрі, що ви робите з Україною? Нащо це вам потрібно? Якщо вам потрібна Україна сильна, то ці всі ваші дурниці про офіційну державну мову і так далі, і так далі. Не треба цим займатися. Але ж ми все ж таки є громадянами України, вибачте, Росії, думаю про Україну постійно, з нею ми зв'язали свою долю. І не з усім тим, з тією політикою, яка виходить від наших державних керівників щодо України, ми ніколи не погодимося з тим, щоби велич та могутність Росії досягалася через страждання та приниження народу України. Нехай державні мужі росіян це добре зрозуміють. Мене вражає рівень свідомості цієї людини, людина, яка живе в Тюмені чи Тюменській області, він розуміє, що він відповідає за 600 тисяч людей, він представляє, репрезентує ці 600 тисяч людей. І він говорить не лише про права українців в Російській Федерації, він звертається до своїх земляків, зокрема до одеситів і каже: "Зупиніться з російською мовою, захищайте своє, захищайте українську мову". І, власне, мене вразила оця остання фраза, що: "Ми громадяни Російської Федерації, але добробут і велич Російської Федерації не може забезпечуватися стражданням українців". Ці люди, де вони зараз? Очевидно, цим людям, зараз вони вже зрілого віку, їм 50-60 років. Чи ви слідкуєте, чи ви контактували з тими людьми далі після цього конгресу? Яка їхня доля? Ми обмінювалися тоді телефонами. адресами, просили, якщо буде можливість в когось побувати чи то в Києві, чи, зокрема, у Львові, бо про Львів дуже тепло згадували багато людей. Десь на початках ми контактували час від часу, якісь навіть послуги робили. І, зокрема, Карельська українська громада дуже активно спілкувалася з нами, бо вони вирішили в Сандармоху поставити пам'ятний знак про оцей страшний розстріл цієї величезної групи українських письменників. Оце розстріляне відродження українське. У нас є, пане Ярославе, ще одне свідчення Павла Поповича, радянського космонавта і це важковаговик. Це не просто якийсь представник локальної громади, це людина, яка мала великий статус. І він теж говорить дуже гостро про те, наскільки фальшивою є політика російська щодо української діаспори.Павло ПоповичВиступ з відео:Ще й сьогодні чимало державних і політичних діячів як Росії, та й України, стинають плечима, мовляв: "Розвивайтесь культурно, хто вам заважає. Ви ж самі не бажаєте відкривати своїх шкіл". А це, панове, лукаво і нісенітниця. Росіянам в Україні принаймні таких запитань не задають. Національно-культурного відродження росіяни України мають набагато більше, ніж самі українці. А з нас, бач, вимагають ентузіазму, ніби українці Росії не видобувають вугілля, нафту, газ, не варять сталь, не виробляють машини, не вирощують хліб, не служать в армії, не розвивають російську науку і культуру, не освоюють космічний простір тощо. Та вже не те, що за умов демократії українці Росії створили десятки національно-культурних осередків, недільних шкіл, за свої кошти видають газети, розвивають художню самодіяльність і проводять громадську роботу є яскравим свідченням того, що вони живі люди і заслужили людських прав і того, аби до них ставились, як до рівних, як до рівноправних. Отже, не може бути і мови про те, відкривати українські школи, гімназії, ліцеї в Росії, чи ні? Відкривати вищі навчальні заклади, чи ні? Фінансувати їх разом з українськими виданнями, чи ні? Мати українські театри, українські теле- радіопередачі, чи ні? Все це треба робити за державної підтримки і чим швидше, тим краще.І є ще одне свідчення, яке мене, власне, вразило метафоричністю. Ви зараз зрозумієте про що йдеться, це свідчення, виступ фактично представника Оренбургу, якого звати Михайло Чорний-Швець, він голова товариства Тараса Шевченка. І він розповідав про те, які проблеми в Оренбурзі в українців.Виступ з відео:Треба сказати, що в Оренбурзькім краї проживає 102 тисячі українців. Проблем у нас дуже багато, безумовно, уряд російський, я так думаю,  не дуже звертає на нас увагу. Справа в тому, що у товариства нема приміщення, де б ми могли, так би мовити, проводити свою роботу. До речі, недільна школа розташована в музеї-гауптвахті Тараса Григоровича Шевченка. Ви пам'ятаєте, що будучи в Оренбурзі в засланні Тарас Григорович був на гауптвахті. В отій гауптвахті ми відкрили школу, вона от працює вже другий рік. Нам потрібні вчителі. Нам потрібно, щоб держава на нас звернула увагу. Навіть у нас от посади до цього моменту нема. Треба так, як і в Україні, я думаю, там більшість, по-моєму, в містах і селах російських шкіл. А тут у нас щось до цього часу ці справи вирішуються дуже погано. Пане Ярославе, отже, це 93-й рік все, але мине час, мине буквально 20 років після цього і приходить Путін до влади і кажуть, що в 2008 році почали дуже сильно пресингувати українців. Саме у 2008 році, це пов'язують з тим, що українці підтримали грузинів під час під час нападу Росії. І кажуть, що тоді ж українцям почали забороняти відзначати річницю Голодомору і так далі. Як це було? Ви тоді в парламенті, тоді президент Ющенко. Як українська держава реагувала на оці тільки перші ластівки, коли починався тиск уже відвертий, не просто ігнорування, а відвертий тиск на українську громаду?Мушу з прикрістю великою сказати, що українська влада практично ніяк не реагувала. Я не пригадую якихось заяв таких серйозних політичних щодо становища української громади, української діаспори у Російській Федерації. Тому, якщо спочатку там звучали цифри 20 мільйонів, 15 мільйонів і все. Станом на сьогоднішній день там і мільйона уже офіційної статистики не буде. Все було заглушено, все було заборонено, все було знищено до кінця, була одна бібліотека і ту знищено. Це вже пізніше, але вони почали, власне, з оцього, в 2009 році було заборонене оце Об'єднання українців Росії. Так-так-так, і все, це була одна єдина на той час остання організація, яка була знята через суд.А вже потім культурний центр, бібліотека в Москві і так далі, і врешті було зачищено все. Що мене вразило, можливо, з усіх матеріалів, які ви дали з того конгресу, першого конгресу українців у Російській Федерації, мене вразило свідчення одного дуже цікавого чоловіка, ветерана УПА, який представляє українську громаду в Воркуті. А це Олексій Брись. Я хочу спочатку почати з того, щоби ми послухали, як цей чоловік розповідає про своє минуле. Репліка з відео:Я дійсно маю пряме відношення до УПА. Я один з тих, який починав рух на Волині і один з перших, який збройно виступив проти німців. Відтак мене звідти назначено корінним, і я був на поліських лісах, західних, від Володимира до Ковеля, оце була територія Турійських лісів, де стояв мій курінь. Таким чином я, мабуть, один з останніх командирів УПА такого чину, такого звання. Але в нас була справжня армія. Значить, в мене було три сотні, була кавалерійська частина, я пишаюсь завжди нею. І я був тоді ще молодим, і звичайно мені ці роки найбільш дорогі, що б більше не трапилось. Вже були різні події в житті. Я і в медичному інституті вчився, і закінчив я Ленінградський інститут гірничий, але для мене це здається все між іншим і так. А основне, що в моєму житті прозвучало і промайнуло - це моя участь в Українській повстанській армії.Отже, доля цього чоловіка і в його родини: його батько, матір і також бабуся були в німецькому концтаборі. Після звільнення з німецького концтабору, вони всі були репресовані радянською владою. Батько помер у Казахстані, мати померла у Воркуті. У цього чоловіка старший брат був убитий Гестапо. Молодший брат загинув у боях із чекістами. Його дружина, дружина Олексія Брися, відсиділа 10 років Норильських таборів. Він сам от зараз говорить, на той час 93-го року, він говорить як представник Воркути, і він ось таким чином описує те, що відбувається з  з українцями у Воркуті. Репліка з відео:Українці у Воркуті були домінуючою нацією. І коли почалося масове звільнення в 53-54-х роках, то Україна була там фактично єдиною нацією, яка мала повну свою перевагу у всьому. Українською мовою розмовляли всі на вулиці. Українці були всюди на робочих місцях домінуючої нації, тому що всі інші дуже швидко стали виїжджати. Українці, на жаль, залишались довго там. Частина тих людей, які змушені були залишитись, щоб заробити копійку і далі виїхати на Батьківщину. Через дуже багато різних обставин на сьогодні залишаються в дуже жахливому становищі. Щиро кажучи, вони на сьогодні приречені. Виїхати ніхто з них не може. Ми недавно хоронили одного повстанця, який пролежав 11 років в лікарні з раком горла. Жалюгідне було таке видовисько. Ми його чесно похоронили з почестями, ну і такими, на які ми здатні. І от тоді, власне, виникла в нас ідея створення Братства УПА. Що собою являє Україна в Воркуті на сьогоднішній день? На сьогодні ми організувалися, і зафіксовано це все, зареєстровано наше товариство і одне, і друге, і третє. І ми робимо всі заходи, щоб відродити або далі розповсюджувати свідомий оцей український дух серед населення, вважаючи і переконуючи всі установи офіційні, що це йде також на руку їм, тому що панує у Воркуті страшним бандитизм, страшне злодійство і падіння моралі. Ми вважаємо, що відродження моралі будь-якої нації, зокрема і української, є явищем позитивним і необхідним для будь-якої нації, де б українці не жили.Мине ще чверть століття, 25 років, аж поки український парламент у 2018 році не визнає усіх ветеранів УПА учасниками бойових дій. Але Олексій Брись не доживе до цього часу. Він помре у 2015 році. Я дуже Вам дякую, що ви десь в інтернеті знайшли, як закінчився життєвий шлях цього чоловіка. Я знаю, що в грудні 2022 року, вже після початку повномасштабного вторгнення, іменем Олексія Брися назвали вулицю у Луцьку. Це означає, що пам'ять його вшанована в Україні.Слава Богу, що пам'ятають люди. Я хочу закінчити цю розмову абсолютно якимось дивовижним відео. Ми почали з відео на Красній площі і завершимо якоюсь абсолютно пророчою розмовою Вашою із Михайлом Косівим на Красній площі. Взагалі ці кадри дуже цікаві, тому що падає дуже густий сніг, і Ви стоїте в центрі Москви і раптом…За спиною Мавзолей.За спиною Мавзолей і Кремль. І раптом Ви запитуєте його, Михайла Косіва, про те, чи він бачить загрозу в тому, що Росія претендує на українську історію? От у нас є цей запис.Відео:Вчора відкриття пам'ятника Київському князю Ярославу Мудрому. Під час відкриття пам'ятника жодного разу не було сказано слово, що це Київський князь Ярослав Мудрий. Було сказано, що це Вєлікій рускій князь. І виступаючи на відкритті пам'ятника Ярославу Мудрому, президент Росії Борис Єльцин сказав: “Мы должны учиться у Великого руского Ярослава Мудрого в плане собирания русских земель в плане устройства русского государства". Це справді тривожна подія. Якщо росіяни не навчаться шукати своїх власних національних коренів на своїй власній землі, на якій вони живуть, росіян чекає дуже незавидне майбутнє. Ну як можна шукати своїх пракоренів там, де цих коренів немає, де живе споконвіку інший народ, де інший народ має свою історію. Як можна це все привласнювати собі? Та ж мають росіяни своїх діячів історичних і мають їх немало і можуть ними, так би мовити, пишатися. Ні, обов'язково треба знову ж таки якось переварити в тому якомусь велетенському котлі те, що належить і сусідам. Як Ви могли тоді передчути те, що станеться за 20 і за 30 років? Ви серйозно відчували загрозу оцієї претензії на Ярослав Мудрого, Володимира і взагалі на історію Київської Русі? Той, хто хоч недосконало, але хоч в загальних рисах знає "откуда єсть і пошла зємля русская", знаєте. І той, хто знає історію Московії, і всю цю технологію її розростання, оце, як вони кажуть "собірание зємєль рускіх", воно ж не припинилося і до сьогоднішнього дня.Взагалі вся ця розмова і Ваша звучить сьогодні дуже пророче і як таке якесь відчуття і передбачення, причому ще і в центрі Москви на Красной площі. Пане Ярославе, я Вам дуже дякую, що Ви взагалі це зняли, зафіксували, тому що ці кадри, як я і казала, ці кадри надзвичайно важливі для того, щоб розуміти, що зробили росіяни із багатомільйонною українською діаспорою, яка могла б бути впливовою спільнотою в Російській Федерації.

Коли у світі святкується Міжнародний день рідної мови? Навіщо і коли було засноване свято та як святкується цей день в Україні

В останній місяць зими українці відзначають багато державних та професійних свят. У лютому вшановують День єднання. А також - День Державного герба України. 20 лютого - День Героїв Небесної Сотні. Публікуємо календар на кожний день. Зберігайте, щоб пам'ятати про особливі дні. Календар свят на лютий 2 лютого - Стрітення Господнє. 4 лютого - Всесвітній день боротьби проти раку. 6 лютого - Міжнародний день бармена. 9 лютого - Міжнародний день стоматолога. 11 лютого - День безпечного Інтернету; Всесвітній день хворого. 13 лютого - Всесвітній День радіо. 14 лютого - День Святого Валентина; День комп'ютерника. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Масниця-2025: коли очікувати особливого тижня перед Великим постом 15 лютого - Міжнародний день дітей, хворих на рак; День вшановування учасників бойових дій на території інших держав. 16 лютого - День єднання України. 19 лютого - День Державного герба України. 20 лютого - День Героїв Небесної Сотні; Всесвітній день соціальної справедливості. 21 лютого - Міжнародний день рідної мови. 22 лютого - Міжнародний день підтримки жертв злочинів. 24 лютого - початок повномасштабної війни Росії проти України. 25 лютого - День інженерно-авіаційної служби авіації ЗСУ. 26 лютого - День спротиву окупації Автономної Республіки Крим та міста Севастополя. Вихідні у лютому В Україні триває воєнний стан. Тому вихідні з нагоди свят скасовані. Традиційно українці відпочиватимуть лише у суботу та неділю, а саме 8 днів: 1, 2, 8, 9, 15, 16, 22 і 23 лютого. Водночас працюватимуть люди - 3, 4, 5, 6, 7, 10, 11, 12, 13, 14, 17, 18, 19, 20, 21, 24, 25, 26, 27 та 28 лютого. В останній місяць зими буде кілька важливих церковних свят. В лютому українці відзначають Стрітення Господнє, яке належить до числа найбільших дванадесятих церковних свят. Також вшановують перше і друге віднайдення голови Івана Хрестителя.

Усі мої уявлення про те, що я знала своє оточення, перевернулись догори дриґом. Цілком адекватні люди з раціональним мисленням перетворилися на свою протилежність, натомість вразливі, навіть емпати, що переймались кожною дрібницею, сприйняли 24 лютого спокійно і через годину чи кілька почали діяти, чи бодай осмислювати ситуацію, що склалася, і розглядати різні варіанти виходу з неї. Ніхто не знав, чи будуть бомбити Львів, і чи захоплять Київ найближчим часом. У кожному разі діяти імпульсивно, на самих емоціях,  було помилкою.  Саме на це сподівався ворог, напавши посеред ночі. Читайте також: "Непомічена" УкраїнаЯ відхилила пропозиції втікати до села чи навіть за кордон того ж дня, бо не люблю хаосу, і паніки, і  врешті нікуди не поїхала. Я не дозволила знищити свій сайт і закрити профіль у Фейсбуці, аби не стати відразу мішенню для  окупантів. Навпаки — з першого дня почала писати про війну, але без паніки, на прохання редакцій чи з власної волі. Я обурилась, коли мені запропонували скористатись моментом задля просування своєї творчості за кордоном – уявіть собі, пропонували навіть таку гидоту. Я думала про тисячі людей, у яких немає ні імені в літературі, ні грошей, ні найменшого сховку. Хіба можна радіти власній безпеці, коли інші беззахисні?  Перед такою загрозою ми всі рівні, без рівніших. Я не напилася, не вживала жодних заспокійливих, навіть не склала валізу. Раптом я зрозуміла, що мені нічого втрачати, геть нічого. В сенсі – речей. Я спокійно покинула б усе, крім своїх котів. І я знаю людей, які поводились так само. Просто не йшли туди, де атмосфера вкрай наелектризована, щоб витримали нерви, намагались впоратися зі страхом якомога непомітніше для близьких. Випромінювали спокій і він загусав довкола них, як в епіцентрі шторму.Читайте також: Менше меншовартостіАле це не означало, що зник страх. Він був, просто я розбавила його ненавистю. І кожен прожитий день я усвідомлювала як  успіх, як перемогу, щоб витримати ніч. Боятись потрібно — це спонукає до обережності  й пошуків виходу із ситуації. Страх мусить бути раціональним і продуктивним. Я вкотре подякувала Всесвіту, що моя інтуїція все ще зі мною.Але феномен страху досі залишився для мене не пізнаним, аж тільки недавно  вдалося трохи відсунути цю важку запону. Як би важко не було в це повірити, але допомогла мені в цьому "Хутірська філософія" Пантелеймона Куліша, написана ще наприкінці позаминулого століття. Того Куліша, над яким так знущались наші постмодерністи в 90 роки століття ХХ і зробили слово "хуторянство" такою самою лайкою, як і "націоналізм".Практично всі вони, сьогоднішні, як не опинились "випадково" за кордоном того фатального дня – 24 лютого 2022 року, то дали драпака у перші ж дні, аби  "просвіщати" європейців на тему з ким нам доводиться воювати та чому. Або залягли на дно і навіть не писнули ні слова. Я періодично навідую сторінку знайомого письменника, який за три роки жодного разу не згадав про війну на своїй сторінці, наче її немає. Бо то "не його війна". Хоча для окупантів немає "хороших" українців, хіба  ті, що співпрацюють з ними. Читайте також: Хоронителі пам'яті совкаТак-от, як би ми не ставилися до Куліша, чиї погляди на історію України часом мене розчаровують, але він дав підказку, ключ до таємниці зародження страху, надаючи  перевагу людям, які подібно до дерева, мають коріння і вміють брати поживу із землі. Чим ближчі ми до природи, тим стійкіші. Чим далі ми від схоластичної освіти, тим продуктивніші. Природа – найкраща вчителька. І ті, кому пощастило в дитинстві бігати босоніж і пізнавати світ всіма своїми чуттями,  у них немає страху. Вони не бояться втратити блага цивілізації, почати все з нуля, вони знають, як розпалювати вогонь, як знайти їжу, як збудувати собі прихисток, як не заблукати в лісі. І ці перші уроки перших років життя ніколи не зітруться з пам’яті. Навіть якщо тобі доводиться жити у мегаполісі. А якщо доведеться повернутись у рідні пенати,  ти  знайдеш там  спільну мову з людьми, які вміють брати поживу із землі й ніколи не покидали свого "хутора". І на щастя, у нас ще дуже багато таких людей, і  в цьому розгадка іншого феномену – нашої впертої боротьби, віри в перемогу. Бо наш страх – продуктивний і раціональний, як і безстрашність. Тому земля, яка дає нам їжу і душевну рівновагу,  священна і заслуговує на те, щоб за неї вмерти й при цьому отримати життя вічне.Читайте також: Щось спокійне, але не заспокійливеДалі Пантелеймон Куліш застерігає, що  за людську душу  йде шалена боротьба впливових сил, але ті, чиє серце чисте, можуть її навіть не помічати та спокійно собі пропливати між Сціллою та Харібдою.Дуже прикро, що найбільше вразливі маленькі українці, яких просто бомблять всім чужинським, потворними хтонічними породженнями уяви ремісників від масової культури як імпортної, так власного розливу, — подивіться чим наповнений контент в інтернеті й в книговиданні. Діти не знають ні українських казок, ні української класики, ніколи не чули народних дитячих пісень. Вони не розуміють хто вони й навіщо. Чи потрібно їм з ясел вчити англійську і не знати рідної мови навіть на рівні елементарного висловлення думки? Їм може бути страшно, вам не здається? Гадаєте, вони не відчувають, що у них забирають з-під ніг землю, яка могла б зробити їх сильними та безстрашними? Саме їхню справжню землю, аби вони не встигли її полюбити. Не любитимуть – не будуть захищати. Кому це вигідно? Питання риторичне. От і стануть, коли підростуть, неприкаяними,  зацькованими страхом номадами, які шукають тепле сите місце по всіх континентах. Вони зробили цей вибір, не обираючи – під тиском оточення, яке не спроможне дати їм гідного виховання та освіти, бо саме його ніколи не мало.Спеціально для Еспресо.Про авторку: Галина Пагутяк, письменниця, лауреатка Національної премії імені Тараса Шевченка.Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.

Стівен Чбоскі. Привіт, це Чарлі! або Переваги сором'язливих. – К.: РМ, 2024Цілком справедливо історію, розказану в цьому бестселері, вважають позачасовою для кожної молодої людини, якій треба зрозуміти, що вона не самотня. І це не дивно, коли з’являється роман, який стає наріжним каменем цілого покоління. Недаремно в екранізації книжки зіграли Лоґан Лерман та Емма Вотсон. Загалом "Привіт, це Чарлі! або Переваги сором’язливих" Стівена Чбоскі – це роман, в якому хтось обов’язково вгадає себе теперішніх, хтось згадає себе шістнадцятирічними, а хтось почне краще розуміти своїх дітей-підлітків. Утім, ніхто не залишиться байдужим. Адже насправді це роман про кожного з нас, про те, як це - почуватися щасливими і нещасними водночас, як ми вчимося дружити і любити, як розгадуємо себе і світ. "Чесно, я думаю, що світ був би кращим, якби було більше таких людей, як Чарлі", – вважає та сама Емма Вотсон, яка зіграла у фільмі. А що думає сам головний герой роману? "Чесно кажучи, не знаю, навіщо настрочив тобі аж так багато, - звіряється він. - Чому я взагалі взявся тобі це писати? Гадаю, тому, що завтра мій перший день у старшій школі, але йти туди мене щось зовсім не тягне. Повір: так хочеться переконатися, що хтось здатен почути й зрозуміти. Мені треба. знати, що такі люди насправді існують".Кирило Булаховський. Мова, що стала світовим трендом. – Л.: Апріорі, 2024Не дивно, що наступна книжка – про мову, якою ми хочемо, щоб нас почули, і за якою б ідентифікували. Тож "Мова, що стала світовим трендом" Кирила Булаховського – це унікальна книга про оселю нашого буття – українську мову. Саме про неї оригінально й захопливо розповідає автор, пропонуючи абсолютно новий, позбавлений стереотипів підхід. "Як би парадоксально й болісно це не звучало, - зауважує він, - але завдяки жорстокій і кривавій війні весь світ відкрив для себе, наче екзотичний острів в океані, Україну, українську націю й культуру. При цьому я в жодному разі не вважаю війну новими можливостями, що інколи від когось доводиться чути. Війна перекреслює людські долі, несе руйнування, страждання й смерть, які відгукуватимуться ще багато десятиріч після її закінчення. Просто за часів воєнного лихоліття об'єктивно змінюються обставини". Попри все у книжці немає води, ліричних відступів, пафосних слів – тільки конкретика, приправлена рясним фактажем. Адже з війною ми швидко перейшли від романтизму до реалізму. Тож не хочеться пустопорожньої балаканини, зайвих слів і довгих фраз, що часто буває в подібних популярних лінгвістичних роботах. Хочеться все по суті. Пропонована книга без винятку буде цікавою всім, хто прагне краще пізнати мову незламного українського народу. У ній нам нагадують, що українська мова стала світовим трендом. Українською заговорили, хай навіть ситуативно, відомі політики, громадські діячі, підприємці, актори, співаки, письменники, науковці й прості громадяни з різних країн світу. Вона стала топовою на популярних платформах з вивчення іноземних мов. Український народ продемонстрував свою мужність і хоробрість, якою надихнувся весь світ.Стефані Фу. Що знають мої кістки. – К.: Книголав, 2024Звіряння у цій книжці направду вражають, підтверджуючи тезу про те, що ми не самотні у своїх стражданнях. "Сукупність усіх аспектів змушує мене шаленіти від горя, - дізнаємося ми подробиці. - Роками я працювала над тим, щоб побудувати собі нове життя, щось дуже протилежне до того, як мене виховували. Але раптом тепер кожен конфлікт, з яким я стикнулась, кожна втрата, кожна невдача і помилка в моєму житті можуть бути простежені до їхнього кореня - мене. Я далеко не нормальна. Я – спільний знаменник у трагедіях мого життя. Я - хрестоматійний випадок психічного захворювання". Хай там як, але авторка книжки "Що знають мої кістки" Стефані Фу потерпала від психологічного й фізичного насильства з боку батьків та була покинута ними у підлітковому віці. Після років консультацій вона дізналась, що її панічні атаки та проблеми в стосунках у дорослому віці спричинені комплексним посттравматичним стресовим розладом, який виникає, коли травма накопичується протягом багатьох років. Тож авторка описує свій шлях зцілення та методи, до яких зверталась. Болісна й водночас надихаюча, ця книга є потужною терапевтичною розповіддю. Нам доводять: віднайти себе та повірити у власну цінність після травми - можливо. "Десять років я думала, що зможу втекти від свого минулого, - визнає авторка. - Але сьогодні я розумію, що в мене не виходить. Мені потрібно зробити щось інше". Що саме – дізнаємося, прочитавши цю книжку.Ігор Козловський. Стратегія людини: від думок до дії. – К.: Колесо життя, 2024"Будь-яка людина проходить через певні етапи формування своєї ідентичності, - нагадує автор цієї книжки. - Ці етапи починаються з того моменту, коли людина починає усвідомлювати себе. Не обов'язково як особистість. Просто усвідомлювати…". Загалом лекції відомого ученого, про які мова у книжці "Стратегія людини: від думок до дії" Ігоря Козловського сьогодні сприймаються набагато глибше, ніж ми відчували раніше. Кожна його фраза, кожен приклад – можливість зрозуміти те, що може повністю змінити життя і вивести його на вашу власну дорогу, до реалізації вашої головної місії. Незважаючи на зовнішні обставини і перешкоди. "Я вже давно переконався, що людина народжується у мандрівці, - зауважує автор. - Не все і не одразу даність, життя - процес. Деякі горизонти нелегко розгледіти, деякі кроки не кожному вдається зробити, до деяких обріїв дістатися важко. Аби зрушити з місця, необхідна особлива сила. Сила людині потрібна і для того, щоб дійти до бажаної мети. А відшукати їх можна лише у глибинах власного серця - і силу, і мету. Відвага ризикнути, вийти поза межі вже приборканих світів, що тісняться у незатишних лабіринтах індивідуального існування, дає змогу людині стати не лише відкривачем власного шляху, а й архітектором і будівничим, співтворцем цілого всесвіту людського буття. Бо ж досвід багатьох поколінь, міріади стежин і доль людства сконцентровані у вимірі конкретної людини. Головне - аби людина не завмерла на місці, не розпорошилася в мінливих парадигмах буденних реалій, а заглянула за лаштунки, до обріїв власного серця". Також з цієї книжки можна дізнатися про 12 кроків до власної ідентичності, зрозуміти, на які два головних питання треба відповісти, аби побудувати свою стратегію життя, усвідомити важливість зв’язків на всіх рівнях, а також побачити внутрішній світ людини з дуже неочікуваної сторони.Андрій Содомора. Від-hоmіn за hоmо-ном: античні суголосся. – Л.: Апріорі, 2024Автор цієї книжки пішов ще далі у пошуку "рідної" ідентичності, де не лише український менталітет вибудовує свої закони. Адже чужоземні слова і вислови, про які мова у книжці Андрія Содомори "Від-hоmіn за hоmо-ном: античні суголосся" наразі мають не чужорідний, а цілком український сенс. "Отже, таке сусідство аж ніяк не схиляє до думки про перехід із нашої абетки па латинку ("…й свого не цурайтесь"), - заспокоює автор. - Мова Котляревського, Шевченка, Франка, Лесі Українки має звучати гідно, не ховаючись під чужою їй одежею: наш обов'язок - захищати її, надто в глобалізаційну добу, від надмірного напливу "захожих" слів – етранжизмів". Таким чином, перед нами – спроба "озвучити" латинське слово, дзвін латини, звернути увагу на виняткову її стислість, тягу до гармонії, до гри слів (успадкували ще й романські мови), вказати на динаміку античного вислову в часовому зрізі, та українські, що з ним перегукуються, фразеологізми. Головне ж - нагадати, яким кривдним і несправедливим є вислів "мертва мова": хіба ж може бути мертвим те, в чому дух, душа, думка людини? Тож у цій книжці чи не вперше в нашій літературі поряд з українськими звучать вписані в тексти поетичних мініатюр латинські слова, вислови, афоризми. У їх гармонійному співзвуччі відлунюють започатковані ще в гомерівські часи вічні теми, в яких – жива тяглість людських думок, образів та почуттів. Тож читаймо "чуже", щоб не забувати про рідне!