Search trend "День української мови"

Зараз багато хто говорить про те, що існує загроза втрати єдності - загроза, яку ми вже не раз проходили, яку ми вивчали в школі, коли говорили про міжусобиці давньоруських князів, які призвели до поразки. І тому всі говорять про те, що є багато нових тріщин і суспільних розламів.Для мене єдність - це відчуття спільної долі, якоїсь спільної ідентичності. А з іншого боку, ми весь час говорили про те, принаймні до повномасштабного вторгнення, що в нас було кілька ідентичностей, кілька соціокультурних груп: українська державницька група, пострадянська з російськими цінностями і ті, яким плювати на все.Микола Рябчук казав про дві України: одна Україна - це Україна креольська, тобто така пострадянсько-російська, а інша Україна - це Україна аборигенна, тобто державницько-українська. Чи ти бачиш, що війна згладила оці протиріччя між цими двома чи трьома соціокультурними групами і чи ми зблизилися за час оцієї великої загрози?Фото: krymr.соm На першому етапі так. Тому що насправді тут треба пояснювати, що ідентичність, до якої ми апелюємо, - це доволі складний конструкт. І людина має множинну ідентичність зазвичай. Умовно, ми з тобою розуміємо, що, наприклад, ми жінки.І коли, якщо раптом в нашому просторі з'явиться якийсь "мужиковєд", Путін умовний, який почне розповідати жінкам загалом, що їхнє місце там десь на кухні в паранджі і народжувати дітей для того, щоб іти в бій… Наприклад, якщо в українському середовищі з'явилося б таке, ми б одразу об'єдналися як "ми, жінки, проти цього".Але навіть кожна з нас може мати іншу ідентичність, відмінну, при тому що ми спільно. От ми українці. Коли на початку удар був дуже сильний, ця ідентичність "ми українці" була спільною для всіх нас, тому що була наявною загроза винищення. Далі пішло: "ми прості люди", "ми не прості люди", "ми патріоти"  або "ми сюди нікого не кликали", "ми не проти Росії". Тобто люди почали міняти свою ідентичність. Наприклад, "я проста людина, я ніде не воював, в Майданах не брав участь - що мені боятися?".Фото: Gеtty Іmаgеs Я не вгадаю, що насправді апеляція до цієї ідентичності почалася ледь не в перші хвилини, коли деякі депутати писали про те, що тут іде захоплення Буча - Ірпінь, то не бійтеся їх, вони не проти мирних мешканців. Ну, тобто "ми прості мирні мешканці".До речі, мені здається, щось подібне говорив Арестович на початку - що росіяни не є загроза, російська армія не є загрозливою для мирного населення, всі ці речі. І людина одразу думає: так, мені страшно, але – я не майдановець, я можу перейти на російську мову, я можу там відкопати томік Лермонтова. Ну, тобто я проста людина, я ні в чому не брав участь.І ця ідентичність - через те, що в кожного з нас вона складна, - в ці розколи протиріччя між ідентичностями апелює російська пропаганда. Як-от, наприклад, військові - тил, і ми це бачимо, але і серед військових - штабні бійці і ті, хто воюють на передовій; хто воювали ще з 2014-го і ті, хто воюють з 2023-го; ті, хто воюють і вони просто солдати, - а тут, значить, якісь еліти. Ми все це бачимо.І тому дуже складно. Це дає можливість якраз морочити голову людям, виводити їх з-під основного, що насправді ідентичність і оця приналежність до тих чи інших груп або великих прошарків якраз обумовлена оцим питанням, що спільно простіше вирішити загальну непідйомну задачу.У мене те саме враження було від початку, з перших днів війни, коли ми всі дуже об'єдналися і мобілізувалися. І для мене є важливо тут те, що в перші дні ми себе асоціювали так, що ми увласнили державу. Можливо, вперше за довгі роки або і століття, коли держава завжди була окремо, а ми окремо, ми вперше відчули, що держава - це ми, що держава наша.Дуже добре про це Віталій Портников написав недавно. Можна перемогти націю двома способами: або на полі бою, або переконати людей, що держава і вони - це різні речі. Держава - це не вони. Є ми - а є якісь "ми прості люди", як ти кажеш. А є щось, що 1) корумповане, 2) нас розчарувало, 3) від нас далеке і окреме і так далі.Справа в тому, що це має історичне коріння. Ти абсолютно правильно кажеш, що до широкомасштабного вторгнення, коли стало просто очевидно кожному, що відбувається, кожна людина на тваринному рівні відчула, що "мене прийшли вбити". І "мене прийшли вбити, бо я українець".Фото: Gеtty Іmаgеs До цього дуже часто можна було спостерігати оце явище: ми прості люди, а там десь є політика, і це, мовляв, якісь інші люди. Тобто це не ми, це влада. От ми люди, ми українці, а це влада, це ніби взагалі якісь інопланетяни. Чому? Це все має пряме відношення до травматизації і це має пряме відношення до виживання.Умовно кажучи, коли держава імперська приходить, нав'язує, забирає мову, відправляє в Сибір або розстрілює по ярах, - вона чужа. Але травма полягає не тільки в тому, що це робить чужа держава, а в тому, що хтось приносить списки, хтось натисне на гачок, і це не завжди іноземний караул. Оцей момент - оце небажання усвідомити, що будь-яка окупація, будь-що чужинське і загарбницьке не просто вбиває нас, пригнічує нас - воно трансформує кожного з нас у щось таке, на що потім огидно дивитися на себе в дзеркало. Тому що кожен раз, коли ти мусиш усе розуміти, але мовчати. Так, не брати участь у "партсобраніях", не виступати там як передовик, але тим не менш опускати очі, розуміючи, що зараз відбувається. Ти кожен раз руйнуєш сам себе.І от ця руйнація від маленького в нас - це теж травма. Травма - не тільки ті кошмари, які нам приносила імперія. Травмою є те, як вижили наші пращури в цьому кошмарі.Стратегія виживання така.І це дуже важливо. Я була на міжнародній конференції щодо Голодомору, і там було багато виступаючих. Було багато іноземців, які теж говорили, такі речі, як наш Голодомор, - вони доволі типові для людства, що є жахливим. Десь відбувається геноцид, десь відбувається голод, тобто різні форми фізичного знищення переживають різні народи. І от всі про це говорили. І іноземці, які їздять, досліджують такі культури, вони говорять про це.Коли я почала говорити про те, що питання Голодомору на державному рівні, тобто як загальне усвідомлення, у нас відбувається всього лише з 2004 року, а тоді був 2014-2015-й, там 10-12 років, - усі були шоковані. Це те, чого не знали ці іноземці. Вони казали: ви в типовому стані, ви зараз переживаєте цю трагедію, ви її осмислюєте. Але коли вони усвідомили, що це осмислення на загальному рівні відбувається всього лише десяток років, - от тоді вони почали казати про нас із повагою, "ви так багато просунулися за 10 років в цьому осмисленні себе".І на чому найбільше наполягали спікери, спеціалісти з подібних тотальних загальнонаціональних травм, під час цієї конференції - вони говорили, що найбільша травма - це травма вижившого. Це те, що не проговорене в нас. Але це є те, що ми вже усвідомили масштаб трагедії, ми усвідомили, що це дідусі, бабусі комусь розказували, а комусь не розказували, якось жили в цьому. І ми не знаємо, як вони вижили. Оцей страх - дізнатися, як вони вижили, - це є те, що змушує цю травму повторюватися.І, в принципі, це є відповідь на твоє питання. Вона складна, вона заплутана. Але чому заходять всі ці речі - "я маленька людина", "байдуже, під яким прапором жити"? Да тому, що через те, що ми не усвідомили, як кожен з нас, умовно - колективний українець, вижив під московським караулом і чого це нам всім вартувало, підсвідомо люди намагаються сховатися в те саме, знову змиритися з окупантами, знову сказати: ні, окупанти - це неважливо, важливо, щоб не було корупції, наприклад, а війна - то другорядне.Це повторення. Бо суть будь-якої травми - це повторення. Наша травма - я наполягаю на тому, - не в тих трагедіях, що до нас застосовувала імперія. Наша травма в тому, що ми сотні років були змушені виживати в цих трагедіях і зазнали колосальної трансформації. І кожен крок, який зараз ми робимо у відповідь на тотальний біль, - це якраз скидати з себе все те, що раніше здавалося нам прийнятним, аби вижити. Ми не готові більше виживати такими конформістськими методами.Фото: з відкритих джерел Тобто у нас не вистачило часу проговорити, і проаналізувати, і чесно зізнатися собі, і чесно проговорити ці речі.Так. І це те, до чого апелюють так звані хороші русскіє. Що вони говорять? "Ми ж в одній країні", "Ну що ви розказуєте, що ви колонізовані? Як це? Хто вас ображав?", "А хто це робив - хіба не українці?", "Ми всі один народ". Вони навіть заперечують імперію, тому що очевидно, що ці практики принесла імперія. Це її практики покори, позбавлення ідентичності, але нам постійно закидають – ну так це ж українці були. Це ж і українці теж - чого ви розказуєте, що ви колонізовані? Саме в цю точку б'ють - цього неусвідомлення.Я колись писала статтю для газети "День". І в цій статті я написала свої враження, що те, що ми взагалі підняли зброю і почали так масово битися у 2022 році, отак от тотально, не думаючи, - це якраз через те, що свого часу все ж таки ми почали цю розмову про Голодомор, про тотальну трагедію, яка найближча.І до того були тотальні трагедії, і після того було вже, Буча за своїм конструктом - те ж саме винищення. Але те, що ми підняли Голодомор на державний щит, привело до того, що оце усвідомлення - ніколи знову - дуже читалося в українському суспільстві.Усвідомлення того, що може бути, коли немає власної держави.Згадай, які картинки, які фото постили українці після 2014 року в роковини Голодомору - зброя, колосся і "Ніколи знову". Тобто якщо ми здамося - нас заморять голодом, нас уб'ють. І це і є усвідомлення, що ми не звинувачуємо своїх пращурів - ні. Але ми нарешті в цей момент усвідомили, що якщо ми здамося, нас будуть убивати.А хоч одна нація в Європі здатна була б на такий опір, на який зараз здатні ми? Будь-яка - бельгійці, французи, поляки?Ні. Тому що для них стратегія виживання - це якраз здатися. І це те, що вони робили. Ні, вони здатні повоювати на імперському рівні – "хто з нас круче". "Ми - Америка" чи "велика Франція" -  за гонор вони готові. До речі, як і росіяни. Насправді вони воюють за гонор. От ми кажемо, вони воюють, щоб знищити нас. Так. Але для чого? Поки є ми, вони не можуть бути великими.І от за цей гонор, за цю велич і ведеться ця війна. До речі, я більш ніж певна, що якби зараз Сполучені Штати всією міццю взяли й пішли, умовно, на них, - ніхто б не пручався. Пам'ятаєш, як вони не пручалися проти цього бандюка Пригожина? Я думаю, що точно так вони зустрічали б і американську або китайську армію, без питань. Тому що там, де гонор, це теж дуже важливо, це абсолютно психологічний момент, він багато що пояснює.У психології є такі поняття, як "хибне Я" та "істинне Я". Є тонни книжок, які описують, що це таке, але є дуже просте пояснення, як це проявляється. Тобто, як розрізнити - я зараз з хибним Я чи реальним Я своїм комунікую? Тобто хибне Я і реальне, істинне Я - це такий конструкт, моє уявлення про себе, яке я транслюю назовні.То хибне Я росіянина - це велич Росії, так? Ти живеш в лайні, але тебе всі бояться.Хибне Я завжди таке. Завжди, де є порівняння кращий - гірший, я міг би краще, ви маєте краще, де є конкуренція у вигляді образів, наприклад "я краще тебе", чи "Боже, це ж ти краще мене" або "я могла би сказати зараз краще, краще пояснити". От там, де я знаходжуся в цьому, - я транслюю хибне Я. Суть хибного Я полягає в тому, що воно дуже стале, воно не реальне і воно змушує людину захищати його. Воно не може трансформуватися, воно не може розвиватися. Це така картинка мене, яка стримує мене, я боюся вийти за межі цієї картинки. Я дуже агресивно буду кидати всі свої ресурси, щоб довести: ну, якщо моє хибне Я - це я розумна, я буду боятися, наприклад, сказати щось.У росіян є хибне Я, бо будь-який нацизм - це хибне Я. Будь-який оцей "ми кращі за інших", "ми величніші за інших" - це класичне хибнення. І тому вони зараз захищають його. Від кого? Від нас. Бо поки є ми…Ми викриваємо їх.Так, велика частина їхнього хибного Я ґрунтується на нашому національному міфі. І поки є ми, вони не можуть бути в цій своїй хибній самості. Умовно, коли вони кажуть: "Володимир крєстіл Русь". Ну, алло, ну де він її "крєстіл"?"Русскій князь Ярослав Мудрий".Ну так, усі ці речі. То саме тому вони мають нас нищити. Це більше маніячество.Повернуся до розмови всередині суспільства, яка для мене має ще один вимір. Ти дуже правильно сказала, що в нас не вистачило часу проговорити оцю стратегію виживання, на яку були згодні покоління перед нами і яку багато з нас увібрали з молоком матері. Як казав Сверстюк, обережність, лінь і перечікування предків.Але є ще одне проговорення, яке для мене важливе, - це діалог, який, мені здається, дуже потрібен. Це діалог між "новонаверненими в українство" і "старонаверненими в українство". Що я маю на увазі?Я закінчила російську школу. Мене страшенно гнобили й булили в школі за моє українство - за моє ім'я, за мою українську мову, за моє українське середовище в родині і так далі. Я зараз товаришую з багатьма людьми, у яких цього не було в дитинстві, які мали комфортні умови в дитинстві, були російськомовними, були більшістю. Їм було добре, їхнє життя було чудове.І ось ці люди зараз мені говорять: Мирославо, ну, тобі нічого не вартувало бути україномовною і зараз говорити українською, добре володіти українською, добре знати українську історію, поезію, літературу. У тебе ж висіли рушники й Шевченко у вашій родині. А от ми виросли в Криму або в Донецьку і ми пройшли дуже тяжкий шлях українізації.І що я відчуваю в цьому? Що ті люди, які є моїми друзями і добрими знайомими чи колегами, знецінюють мій болісний досвід, мою травму дитинства. Тому що ці люди не розуміють, що я прожила в дитинстві, що я пройшла, що моя українськість мусила витримати.Те, що ти описуєш, - це чітка сторона. Ти кажеш: я мусила комунікувати назовні за межами родини, за межами близького кола з оцією імперською російськомовною парадигмою, для якої я була меншовартісна. І ця меншовартість, яку на мене транслювали, – відмовся, тоді ти станеш такою, як ми; ми, конєчно, подумаємо, який там у тебе акцент, як ти не так "г" сказала, ну, ми будемо тебе розглядати от як, але тим не менше майже станеш майже людиною. Тобто оця трансляція на тих, хто тримався українськості, була для них очевидна, трансляція їхньої меншовартості, яка йшла від цієї спільноти.З іншого боку, була частина тих, хто транслював на тебе це. Це частина якраз тих новонавернених, у яких ще батьки були в Україні. Просто вони відмовились. Це як манкурти, які більш завзяті, ніж навіть ті імперці, умовно, оці от "справжні росіяни", які могли бути менш ворожі до цього. Мені очевидно поталанило в цьому плані, бо в мене в родині була настільки клята ненависть до українського серед дорослих і я її чула, що я дуже рано зрозуміла, що це огидно.Це твій кримський досвід.Це ще вінницький. Я ж народилась у Вінниці, і мій дідусь був військовим. Він був одним із тих офіцерів, які свого часу запускали Капустин Яр, тому кожен раз, коли я слухаю про "Орешник", я розумію, що в Господа Бога дуже хороше почуття гумору. І от, я чула це - радянське, абсолютно російське офіцерйо, яке тут опинилося, вийшло в теплій Україні на пенсію. Я це чула. Для мене це був сором - от я про що.Тому коли ти говориш про лінію розколу - вона очевидна. І для того, щоб її не було, ці, колись новонавернені в советськість, українці мають відчути й зрозуміти, що з ними зробили, з їхніми батьками. А ті, хто належить або доєднує себе до імперців, які насаджували, мають  усвідомити: Боже, який жах. Тобто визнати реальність. Її треба визнати: не було ніякої радянської людини, от не було.Розумієш, у чому суть? До чого апелюють всі ці "ми були радянські люди" і "ми жили в радянській системі і говорили російською"? Стоп-стоп-стоп: у радянській системі були російські шовіністи, які вам розказували про радянську "общность", а самі відчували.І от коли ти бачиш це, ти розумієш. І ці "радянські", а їх більшість в Україні, мають зрозуміти: стоп, моїх батьків, моїх дідусів-бабусів усім цим позбавили мови, культури, мене позбавили можливості бути дотичним і вчити. І соромити не тебе за те, що тобі легко виявляється, а відчути злість на те, що з тобою зробили, з твоїми батьками зробили. Бо вони як тоді звинувачували таких, як ти, що ви націоналісти, що "вам що, складно говорити на загальнозрозумілій мові?", так і тепер вони знову продовжують.Насправді все це великий біль і великий сором.Саме тому це так багато емоцій викликає зараз, коли тільки починається розмова про мовне питання, про те, хто коли українізувався, хто коли та як прийшов до цього. Чи тобі не здається, що так само ці люди звикли бути у вищому становищі щодо аборигенів, щодо україномовних. І тому їм дуже тяжко позбутися відчуття певної статусності. Вони її втратили зараз, і так само й це додає до того, що ця розмова відверта викликає багато таких емоцій і багато, я би сказала навіть, агресії.Знаєш, я не бачила серед них колишньої статусності. Люди, які тоді належали до російсько-радянської інтелігенції, наприклад їхні батьки, - той же згаданий тобою Портников, умовно, - це єврейське походження, але очевидно не українство, очевидно, що його батьків з української мови не перевчали. Тобто у Портникова нема зверхності, зверніть увагу. Ну, нема.А от у тих, хто виїхав із села, перевчався, - це як Проня Прокопівна: щоб "по-городському, по-модньому". Ті, хто перевчався з української мови, відкинули своє коріння. Чому вони це робили? Ну, бо тут треба так, щоб тебе прийняли. Вони ж не були тут елітою. Еліта були комуністи, які з Москви спрямовані сюди.Окупаційна адміністрація.Вони ж не були окупаційною адміністрацією. І в науці вони не були окупаційною адміністрацією. Вони були тими, які навчені, новонавернені, мали схвалювати окупаційні порядки. І потім, коли окупаційна адміністрація зникла, - вони знову жертви. Що тоді вони "були змушені", що зараз вони "змушені": ну, пробач, я не все знаю, бо я був, бо я змушений, не змушуй мене.Тобто оця гра в жертву полягає в тому, що зазвичай в психології апеляція до того, що я жертва, - це спосіб сховатися від усвідомлення власної агресії. Тому що я не можу, наприклад, визнати, що тут я жорстока, тут я мстива, тут я заздрісна, - і я починаю думати: ні, я ж жертва.Ох, як це тонко. Дуже цікаво.Миросю, зверни увагу, ці мільйони людей - більшість із них українці. І тому їм не треба зізнаватися в дотичності до імперіалізму. Їм треба зізнаватися в дотичності до тих, хто свого часу намагався вижити при цьому.І це дуже складне визнання.Але яке це визнання? Ми не були елітою в цій країні, ми дійсно були колонізовані. Це треба визнати. Тобто відмовитися від дотичності до "великої русскої культури", яка тобі чужинська.І це ще одне визнання того, що вся твоя освіта мало чого варта, тому що якщо ти маєш імперського світу, а більше не маєш ніякої, значить, усе...Тому що від чого вони не можуть відмовитися - від усвідомлення унікальності і глибини української. Слухай, ти навіть не усвідомлюєш собі, як це красиво. От тепер я тобі це кидаю, бо ти в цьому жила і росла. Ти не могла це побачити. Для тебе це світ, в якому ти формувалася. А коли я для себе відкрила, прям відкрила, коли я стала готова, Лесю Українку, Ольгу Кобилянську, - Боже мой, я аж задохнулась від цього повітря. Це так красиво, це так глибоко. Я думаю: Боже, який затхлий був цей світ Достоєвського!Ні, я зараз не порівнюю. Але коли оце впало все, і ти бачиш українську культуру, українську історію, всю цю красу, ти бачиш цю архітектуру, кожен камінчик спостерігаєш - і ти в такому захопленні від краси того, що ти бачиш… Бо це як Атлантида, яка раптом постала перед тобою така не тронута, - і ти просто в якомусь такому...От у чому суть - що ті українці, які походять з цієї глибини, не можуть до цього доторкнутися тільки тому, що в них "ми радянські люди", "один народ", "все-таки Росія", "ми намагаємося якось співставити оцю радянську інтерпретацію імперської русскої культури і вот ету, яка з них краща, яка гірша, яка більш велика". І це не дозволяє їм просто, як дитині, відкрити двері в цей світ. Прекрасний світ.Мені б дуже хотілось порозумітися з такими людьми, тому що таких людей я знаю дуже багато, хотілося б з ними це прокомунікувати. Наприклад, мій колишній колега, якому я в 1999 році, коли ми їхали з ефіру, хотіла розповісти про Антонича, процитувати, - він просто віднікувався і казав: "Ой, ну, оставь меня, оставь меня, прекрати". І тепер я бачу, як цей же мій колега має свій канал, розповідає про українську літературу - в його інтерпретації, він там відносить до української літератури Булгакова теж. Мені б хотілося з ним про це поговорити. Мені б хотілося сказати: давай з тобою проговоримо те, що сталося за ці 30 років, бо для мене це важливо.Але я з деякими не можу. З кимось я можу, з деякими не можу, а мені здається, що здорово було б проговорити це. А скажи, будь ласка, час війни - це час для таких розмов? Тому що хтось може сказати, що те, що ми з тобою робимо, - це, навпаки, ніби поглиблення цих тріщин, те, що ми з тобою зараз зачіпаємо ці теми, - це ніби поглиблення суспільного розколу. Яка твоя думка - ми поглиблюємо чи ми проговорюємо і оздоровлюємо?Я вважаю, що треба говорити. Травма завжди мовчить. Треба говорити, треба сперечатися, треба вести дискусії щодо Булгакова, хоча Булгаков не потребує ніяких дискусій. До речі, зверніть увагу, - теж жертва. Що говорять нам росіяни у відповідь на Булгакова: ну, він же постраждав від Сталіна, він жертва. Тому все, що він говорив, робив, транслював і конструював, не має значення - він тут жертва. От коли ти жертва, тобі все прощається, будь-яка агресія.Мені щодо Булгакова дивно не відчування приниження гідності, коли ти читаєш текст Булгакова українофобний. Мені дивно, що люди не відчувають приниження від цього і абсолютно здорового відчуття обурення і злості. Тому що це щось, що болить і принижує.У цьому контексті я хочу запитати тебе, як ти сприймаєш ось це чіпляння далі за імперську спадщину, скажімо, цей сумнозвісний, як на мене, лист до ЮНЕСКО культурних діячів, який підписали абсолютно несподівані для мене люди, який був опублікований в італійському виданні Іl Fоglіо, - лист на захист імперської спадщини Одеси, імперського міфу Одеси про те, що пам'ятник Пушкіна не можна зносити.Мені дуже дивна така позиція зараз, особливо від одеситів, які страждають від ракет, від цих обстрілів, від культурного геноциду і від просто геноциду. Що це таке? Це якийсь стокгольмський синдром чи що це спрацьовує в людях, які є українцями?Це ідентифікація з агресором. Це теж психологічний механізм. Знову ж таки, психологія - це завжди метафора, так простіше пояснювати. Умовно, в родині, де є мати-жертва, яку б'ють, і батько-агресор, який б'є, дитина має дуже невеликий вибір. Або стати жертвою і бути поруч із нею побитою, або солідаризуватися з агресором, ідентифікувати себе з агресором і почати поводитися, як батько.І ми бачимо таких дітей, які садистують дітей в школах, - вони агресори. Тобто це єдиний спосіб вижити. От зараз ми маємо розуміти, що методи, якими діяла імперія, - геноцидні. Це геноцид - геноцид, який продовжений в поколіннях. І в поколіннях так само продовжений спосіб виживання - ідентифікувати себе з агресором, відмовитися від мови, відмовитися від своєї ідентичності. Намагатися робити вигляд, що ти належиш до племені загарбника, але загарбник прекрасно знає, що ні, це не так. Принижувати себе, відчувати, пробачати йому приниження, але потім повертатися і принижувати - це всі ці механізми. Тому для того, щоб це припинилося, Україна має перемогти.Суть полягає в тому, що Перемога для нас і буде моментом, точкою такого розквіту. Бо коли ми переможемо, до України доєднаються навіть ті, хто до неї не належить. І от зверни увагу, що коли Україна підняла зброю, до неї почали доєднуватися величезна кількість народів пригнічених, в тому числі російських, до речі. Ми помічаємо бурятів, які приходять, - але вони русскіє, вони вже про себе це говорять. Більше того, їм дозволили бути росіянами саме тому, що вони приходять і кажуть: я русскій, я не бурят. Вони ж наполягають саме на етнічності. Але це того вартує. Як? Ну от, бути таким катом, таким звіром.Але є і інша частина, яка доєднується, а Україна стала флагманом. Це теж цікавий такий феномен, коли в ООН-структурі, Конгресі корінних народів, величезна кількість корінних народів світу сподівається на Україну, на перемогу України. Чому? Бо корінні народи України, як-то кримські татари, і те, яку Україна проводить політику щодо  своїх корінних народів, - для більшості корінних народів світу це просто мрія.Вони бачать у нас якусь таку справжню, от такою мала б бути їхня материнська держава. Тобто багато малих і скривджених уже бачать нас як правдиве щось, істинне. Ну, такі, як ми є. Так само, як дуже легко доєднатися до українства, наприклад, представникам національних меншин.Бо це правда про Україну. Тут немає права крові, тут право почви було завжди. Українцем був той, хто піднімав за неї зброю. Це не етнічне походження, це готовність служити їй і вірі, захищати її і захищати православну віру. І це було тому, що козацькі спільноти - частина з них була чужинцями - ніхто не питав.Як ти оцінюєш загрозу, про яку написав недавно Володимир Єрмоленко, філософ, і цей пост дуже багато хто поширив? Володя говорив про загрозу оцього вірусу, який можуть вкинути як ІПСО російське, цього вірусу, оцього розбрату і напруження внутрішнього, яке не дасть нам перемогти саме через оці розлами, які, якщо навіть десь і з'являються, бо є багато тріщин. І ті, хто на фронті - хто не на фронті, хто в Україні - хто не в Україні, це різниця досвідів, хто належить до державної служби - не належить до державної служби і так далі. Наскільки серйозна загроза того, що оця внутрішня боротьба не дасть нам перемогти, об'єднатися і перемогти?Це велика загроза, і так було завжди: саме внутрішня боротьба призводила до падіння України завжди.Що тобі дає оптимізм думати, що цього разу цього не станеться? Мене це дуже лякає, тому я тебе запитую.Я бачу, що нарешті ми починаємо позбавлятися від ідеї рівності. Це дуже важливо. Я поясню. Оце правильно, є оцей розкол: ті, хто на фронті, - хто не на фронті. Ти ж розумієш, що і ти і я - ми не на фронті, ми це розуміємо. І я ніколи не поставлю себе рівною воїну в питанні, наприклад, воювати - не воювати. Це важливо. Багато хто з нас усвідомлює: це не розкол - це відмінності, як про те, що "чекай, спочатку гроші на зброю військовим, а потім давайте подумаємо про мою пенсію або мою зарплату".Тобто ми нарешті почали розставляти пріоритети, бо коли нам казали: ні-ні-ні, всі рівні, не треба розколу, ми однакові. Ми не однакові, це теж важливий момент. І це усвідомлення своєї неоднаковості, що ті українці, які зараз виїхали за кордон, - вони не гірші. Розумієш? Ще раз повертаємося, хибне Я - істинне Я. Хибне Я - це кращий і гірший.От там, де "українці, які виїхали за кордон, гірші за тих, хто залишився тут", - це хибне Я. А там, де українці, які виїхали за кордон, і вони це усвідомлюють, і ми це усвідомлюємо, що, наприклад, так, як їх утримують там, слава Богу, європейські країни, то ми не маємо зараз усі наші куці бюджети відправляти їм по 500 грн кожному з них, краще на зброю солдату, бо солдат на полі бою.І от всі ці речі коли ми не розглядаємо, ці лінії розколу, - це непогано. Ми нарешті маємо усвідомити, що є ті, хто борються, є ті, хто тил, хто допомагає тим, хто бореться, є ті, хто зараз тимчасова діаспора, хто лобіює тих, хто бореться, і тих, хто допомагає тим, хто бореться. От тоді ми стаємо єдними, коли ми нарешті усвідомлюємо кожен своє місце, кожен свою роль і перестаємо конкурувати. І перестаємо іти в цей лівацький дискурс рівності, коли, пробач, колаборант голосує "так що нам - примирятися з Путіним чи не примирятися", і воїн на передовій - це різні голоси.

Перш ніж ми перейдемо до обговорення всіх запланованих тем, я хочу для себе дещо прояснити. Як сталося, що Ви, народжений у Канаді, проживали в Торонто, а згодом переїхали до США, стали священником не просто Римо-Католицької Церкви, а саме Української Католицької Церкви, яку в Україні називають Греко-Католицькою?  Я розумію, що в околицях Торонто проживає багато українців, але вони все ж у меншості. Так само знаю, що там є українські церкви, але, знову ж таки, їх не так багато. Як так сталося, що Ви обрали саме цю Церкву? Чи були Ви якось пов’язані з нею раніше? Чи, можливо, маєте родинні або інші зв’язки з Україною?  І, зрештою, чому саме східний обряд?Джейсон Шарон, Фото: скріншот На той момент я мав стільки ж спільного з Україною, скільки з Мозамбіком, Руандою чи Індією. Я не мав жодного зв’язку з Україною. Але коли випадково відкрив її для себе, а випадковостей, як ми знаємо, не буває, адже за всім стоїть Бог, я був вражений і не міг натішитися цим відкриттям. Це було багатство і краса, яких я ніколи раніше не знав у своєму житті.  Я навчався на римо-католицького священника, коли у 1998 році поїхав до України викладати англійську мову в Українському католицькому університеті. Там мене глибоко зворушив український народ, який зазнав стількох страждань.Мене вразила глибина їхньої віри, багатство культури та безстрашні герої, які чинили опір жорстокій системі гноблення. Я зрозумів, що не можу просто захоплюватися цим здалеку — я повинен стати частиною цього.  Краса українських традицій набагато перевершує те, що ми маємо на Заході. Тут ми втратили своє коріння і відчуття напрямку, тоді як Україна зуміла зберегти ці давні й вічні істини. І у своїй щедрості українці прийняли мене з розпростертими обіймами.Отже, наскільки я розумію, перед вами не стояв вибір між католицизмом Західного чи Східного обряду. Ви вже свідомо обрали для себе служіння в Українській Греко-Католицькій Церкві, чи не так?Так, без жодного сумніву. Краса притягує душу. Захід, особливо після Французької революції, почав атакувати власні традиції, втрачаючи деякі з найпрекрасніших своїх надбань.  З якоїсь причини українська душа має особливу, глибоку прив’язаність до краси — ліричної краси в поезії, у пісні, в іконописі. Вона стає прихистком під час бурі. Я вважаю, що сьогодні Захід потребує України так само, як і Україна потребує Заходу на цьому етапі своєї історії.Скільки разів ви були в Україні?О, можливо, 10. Я прожив в Україні три роки наприкінці 1990-х, за часів президента Кучми, а потім виїхав приблизно у 2002 році. Повернувся лише у 2012-му.  Тоді багато хто вважав, що революції більше не буде, що шанс Помаранчевої революції втрачено і що Україна поступово скочується назад в орбіту Москви. Ніхто не міг передбачити, що вже за два роки, у 2014-му, Майдан змінить хід історії.  Сьогодні Україна веде епічну боротьбу за своє виживання.  Я повернувся в перший день війни, щоб урятувати 23 дітей-сиріт, а потім...Отче, ми ще детальніше поговоримо про це пізніше, а зараз я хотів би поставити вам ще одне запитання. Я знаю, що ви одружені з українкою. Розкажіть, будь ласка, кілька слів про вашу родину.Так, вона допомогла мені ще глибше полюбити Україну.  Коли я приїхав викладати англійську мову, я зустрів свою кохану дружину Галину, яка родом із Червоноградського району, з міста Соснівка. Ми одружилися у Львові, у Шевченківському гаю, і двоє з наших сімох дітей народилися на Львівщині. З того часу ми переїхали до Канади, а зараз живемо у США.  Завдяки її підтримці та натхненню я зміг стати священником Української Греко-Католицької Церкви.Нехай Бог благословить вашу родину.  Джейсон Шарон, Фото: скріншот Отче Шарон, давайте детальніше зупинимося на тому, що ви вже почали розповідати. Я б назвав це рятувальною операцією або місією порятунку. Ви згадали, що на початку російського вторгнення приїхали в Україну, щоб урятувати дітей-сиріт.  Розкажіть, будь ласка, більше про цю місію. Що саме відбувалося?На нашій парафії є багато американців, які не мають українського коріння. І от один з них хотів усиновити дитину з України.... І ми допомагали їм у процесі усиновлення. А потім почалася війна.  Один чоловік із нашої парафії разом із дружиною пообіцяли одній із цих дітей, що якщо з нею станеться біда, вони будуть поруч. І коли розпочалося повномасштабне вторгнення, цей чоловік, який не розмовляє українською і не має українського коріння, сказав: "Їхня боротьба — це і моя боротьба. Я їду рятувати цих сиріт".Діти опинились у зоні прямої загрози, на шляху наступу російських військ, що рухалися з півночі. Вони перебували в районі Києва, і у нас було зовсім мало часу для дій. Як ви знаєте, Юрію, в той момент тисячі людей намагалися евакуюватися з України і перетнути кордон із Польщею.  Ми не гаяли ні хвилини. Одразу вирушили в аеропорт, сіли на перший доступний рейс і вилетіли з Піттсбурга через Гельсінкі до Варшави. Щойно приземлилися, взяли таксі прямо з аеропорту і вирушили до кордону з Україною. Дорога зайняла три з половиною, можливо, чотири години, а може й більше – вже точно не пам’ятаю.Ми були чи не єдиними, хто їхав в Україну, за винятком ще однієї людини, тоді як сотні тисяч людей відчайдушно намагалися виїхати. У той момент ми зрозуміли, що це може стати нашим випробуванням, нашою місією.  Ніхто не знав, що чекає попереду, але ми вирішили, що наші особисті страхи та плани відходять на другий план. Головним було дістатися до дітей і виконати дану їм обіцянку — врятувати їх.  Ми молилися, щоб Бог вів нас і давав сили у цій справі.Скільки всього дітей вдалось врятувати?Там було 23 дітей-сиріт, а також близько 17 дітей разом із матерями. Вони не були сиротами, але, як і всі, прагнули якнайшвидше дістатися безпечного місця. Тож загалом наша група налічувала приблизно 45 осіб.Отже, після того як ви прибули до дитячого будинку і забрали дітей разом із матерями деяких із них, куди ви їх повезли далі?Так, Юрію, у той момент вибратися з країни було надзвичайно складно через величезний потік людей, які масово тікали через польський кордон. Єдиним реальним варіантом був автобус, оскільки їм надавався пріоритетний проїзд у зеленій зоні. Подорожувати власними автомобілями було нереально, адже у нас просто не було для цього ресурсів.  Я зміг зв’язатися з друзями, яких знав ще з часів викладання в Україні у 1999 році, і вони допомогли знайти автобус. Нам пощастило з водієм — справжнім героєм, який відмовився брати гроші за свою роботу. Ми сплатили лише за пальне.  Ми зрозуміли, що стояти в нескінченних чергах на польському кордоні — це не вихід. Тому ухвалили рішення їхати через Карпати до Словаччини. Саме туди ми й вирушили.Отже, ви поїхали до Словаччини, і де зараз ці діти?Тож зараз вони розкидані по різних місцях.  Ми дісталися Словаччини з наміром доправити дітей до США, де вони могли б залишатися зі своїм законним опікуном, поки триває війна.  У Кракові ми звернулися до українського консульства і зустрілися з послом. Ми пояснили, що хочемо зробити все в найкращих інтересах дітей і діяти виключно в межах закону.  Посол відповів: "Те, що ви зробили, — це величезна справа, і від імені України ми вам дуже вдячні. Але ви не можете вивезти цих дітей за кордон. Вони повинні залишатися недалеко від України".  Оскільки у законного опікуна 23 сиріт були родичі в Литві, дітей тимчасово розмістили там. Вони прожили в Литві майже рік, приблизно вісім місяців.  Коли ситуація дещо стабілізувалася, вони змогли повернутися до України. Відтоді їх влаштували в різні родини, які змогли подарувати їм любов, турботу і відчуття справжнього дому.Чи є можливість, що в майбутньому цих дітей усиновить американська родина? Наприклад, так само, як ту дитину, про яку ви згадували, яку усиновив член вашої церкви?Можливо, колись. Наскільки я розумію – зрештою і ви, і ваші глядачі знаєте це краще за мене. Як я розумію, іноземці не можуть всиновлювати дітей, поки триває війна. Як тільки війна закінчиться, тоді процес усиновлення може відновитися. Але поки триває війна - це неможливо.Ну, я сподіваюся, що після закінчення війни ці діти знайдуть родини. Можливо, в Україні, можливо, за кордоном, але я вірю, що вони отримають новий дім, адже вони цього справді потребують.  Отче, ще одне запитання щодо цієї рятувальної місії, якщо можна так її назвати. Ви нічого не згадали про свою доньку, але я бачив багато ваших інтерв’ю на YоuТubе, де ви розповідали, що вона теж брала в ній участь. Розкажіть, будь ласка, більше про її роль у цій місії.Це сталося без мого відома. Приблизно за день до мого повернення до Америки моя донька несподівано залишила навчання. Вона була студенткою університету, але без жодного попередження сіла на літак і вирушила до сиріт, щоб супроводжувати їх у Литву. Вона хотіла переконатися, що діти в безпеці, допомогти їхньому опікуну та підтримати Алана — людину, яка профінансувала і координувала значну частину цієї місії. Пізніше Алан ще близько десяти разів їздив в Україну, продовжуючи допомагати.  Так, це моя донька Софія — і я неймовірно нею пишаюся.  Згодом вона знову повернулася в Україну і вирушила до Литви, де допомагала багатьом людям. Їй також доводилося повертатися в Україну, щоб підтримати літніх людей, які не могли виїхати самостійно. Вона допомагала їм з ліками, документами та супроводжувала їх, щоб забезпечити безпечний перетин кордону.  Я безмежно пишаюся своєю донькою.І ми також дуже пишаємося вашою донькою. Насправді, ми захоплюємося всім, що ви робите для нас, отче.  Гаразд, давайте змінимо тему.  Вас запросили очолити молитву перед мітингом у Батлері, штат Пенсильванія, саме в той день, коли відбулася спроба замаху на Дональда Трампа, республіканського кандидата в президенти США. Як так сталося, що організатори обрали саме вас? Наскільки мені відомо, Дональд Трамп – протестант, євангеліст. Однак вони не запросили римо-католицького священника, який би представляв найбільшу християнську спільноту в США, і навіть не звернулися до євангельського пастора. Натомість вони обрали священника Української Греко-Католицької Церкви. Як так сталося?Так, пан Трамп не дурна людина. Він розумний і далекоглядний лідер, а його передвиборчий штаб добре поінформований. Вони знали, що Західна Пенсильванія має понад 130-річну історію української імміграції. Тож справа була не лише у мені.  На мітинг також запросили українського православного священика, щоб він відкрив захід. Іншого українського греко-католицького священика попросили провести молитву на іншому мітингу. З якихось причин вони вирішили запросити і мене.  Вони розуміють, що українські католики глибоко шанують традицію, і що в цьому регіоні проживає багато представників УГКЦ. Думаю, саме тому вони звернулися до мене. Вони хотіли показати, що поділяють ті самі цінності, що й українські християни, і прагнули, щоб це було відображено на всіх трьох їхніх головних мітингах у Західній Пенсильванії.Отче, за що Ви тоді молилися?Знаєте, я молився за те, щоб наша нація знову стала великою, але це можливо лише через Божу благодать. Саме завдяки Його милості наша країна буде захищена і повернеться на правильний шлях. А коли вона стане на цей шлях, ми зможемо допомогти і всьому світу знайти свій напрямок.  Але без Божої благодаті та Його Святого Духа наш народ не зможе подолати кризу, в якій він зараз перебуває. Нам конче необхідна ця благодать, щоб вистояти перед викликами, подолати насильство і напади, спрямовані проти нашої країни, наших родин і всього світу.  Ось про що я молився. І, з Божого провидіння, того дня сталося й дещо інше.Щодо дещо іншого, отче Шарон, чи можна сказати, що Бог врятував життя тодішнього кандидата в президенти США Дональда Трампа через вашу молитву?  Адже, як сказано в Посланні святого Якова (5:16): "Бо дуже могутня ревна молитва праведного!"Розумієте, ми, священики, лише нікчемні слуги. Ми як глиняні посудини, якими Бог користується за Своєю волею. Коли нас висвячують, ми даємо обітницю служити Йому так, як Він бажає, а не так, як хочемо ми.  Так, я вірю, що через підняті в молитві руки можуть відбуватися великі речі, і я переконаний, що саме це сталося того дня. Я не соромлюся про це говорити.  Про це я розповідав і людям у натовпі. Вони питали, чому я пішов трохи раніше, ще до самого пострілу, і я пояснив їм це в присутності представників ЗМІ та Секретних служб. Я сказав їм, що моя молитва, моя робота виконана, маючи на увазі, що я молився за його захист. Але їхнє завдання полягало в тому, щоб продовжувати молитися, адже молитва рятує людей, молитва рятує народи.  Я сказав їм, що вони повинні молитися, тому що там були ті, хто прагнув забрати його життя.Отче Шароне, чи мали Ви тоді нагоду бодай трішки поспілкуватися з Дональдом Трампом?Так, мав. Щодо нашої розмови: я не можу розкрити всіх деталей, але можу сказати, що ми говорили про Україну. Це була дуже коротка бесіда, яка тривала не більше кількох хвилин. Я сказав йому: "Пане Трамп, вам не віддали належне за те, що ви зробили для України під час вашої першої каденції. Ви надали ракети "Джавелін", які відіграли критичну роль у перші дні війни. Ви забезпечили доступ до навчань із військовими НАТО. Ви також передали малі кораблі для Чорного моря. Ви зробили багато важливих речей, і я вдячний вам за це. Хотів би попросити вас розглянути можливість продовження такої ж політики підтримки України під час вашого другого президентського терміну".  Він відповів: "Дякую". А потім додав: "Якби я був президентом, цієї війни ніколи б не сталося. Але щоб мати мир, необхідна сила. Ми хочемо, щоб Америка знову була сильною, щоб наші союзники були в безпеці".  Ось, власне, і вся наша розмова.Отче, ще одне питання щодо цієї події в Батлері, штат Пенсильванія.  Під час своєї інавгураційної промови 20 січня Дональд Трамп сказав:  "Лише кілька місяців тому в прекрасному полі Пенсильванії куля вбивці розірвала моє вухо. Але я відчував тоді, і ще більше вірю зараз, що моє життя було врятоване не просто так. Бог врятував мене, щоб зробити Америку знову великою".  Чи справді для цього, як гадаєте?Гадаю, що так. Я вірю, що Бог використовує людей так само, як Він використовував Кіра в Книзі пророка Ісаї, і як Він використовував багатьох правителів протягом історії для здійснення Своїх задумів. Я бачу це і в Дональді Трампі. Він, як і всі ми, є грішником, але я переконаний, що Бог використовує його для того, щоб зробити нашу країну та світ кращими, приймаючи закони, які захищають життя та сім'ю не лише в Сполучених Штатах, а й в усьому світі.  Він не фінансує аборти, що, на мою думку, глибоко пов'язано з ширшою моральною кризою сучасного світу. Ми маємо війну в Україні через аборти. Ми стоїмо перед загрозою ядерної війни через аборти. Йдеться про знецінення людського життя. Якщо утроба матері не є безпечним місцем, то ніде на Землі людське життя не може бути захищеним.  Я вірю, що Бог використовує його для поширення Євангелія життя і захисту прав сім'ї, і події того дня лише зміцнили цю віру в мені як у священнику. Я священик і засновник неприбуткової організації "Покрова Пресвятої Богородиці", яка поширює вчення про Марію як Покровительку. Ні Дональд Трамп, ні його команда не знали цього, коли запросили мене помолитися в той день. Проте у своїх проповідях я часто говорю про роль Марії як Покровительки.  Цей день мав також глибоке історичне значення, пов'язане з Пресвятою Дівою. 13 липня 1917 року вона з’явилася дітям-пастушкам у Фатімі і передала пророцтво про те, що якщо не діяти, Росія поширить свої блуди по всьому світу. Саме цього дня я говорив з Трампом про загрози, які несе Росія.  Прямо навпроти місця, де він виступав, розташована святиня, маленька Капличка, присвячена Матері Божій з Фатіми. Усе це відбувалося 13 липня, в день, який у римо-католицькому календарі є святом Марії – Містичної Троянди.Крім того, цю дату з Божою Матір’ю пов’язує ще одна подія. 13 травня 1981 року, у день свята Фатіми, куля влучила в Папу Івана Павла ІІ і ледь не забрала його життя. Це ще одне чудо, що пов’язує ці події з Фатімою та її посланням.Усі ці знаки свідчать про те, що Бог не просто бере участь у тому, що відбувається, особливе значення в цих подіях відіграє також і Богородиця. Вони є пророчими для світової історії. Україна стоїть у самому центрі цих подій, як і Америка, і ми живемо в часи, які мають виняткове значення.Пропоную кілька хвилин поговоримо про надії, які український народ покладає на Дональда Трампа. Чи вірите ви, що Дональд Трамп зможе сприяти припиненню жорстокої російської війни в Україні?Я твердо вірю в це, і моя переконаність не змінюється, навіть попри заяви деяких із найвідданіших прихильників Трампа в його оточенні. Дехто з них не підтримує Україну. Наприклад, Такер Карлсон і Джей Ді Венс висловлювали думки, які явно не є корисними. Інші представники консервативних медіа також не проявляли особливої підтримки Україні.  Однак два дні тому я слухав віцепрезидента Майка Пенса, і він, так само як і я після розмови з президентом Трампом, переконаний, що Трамп буде корисним для України. Він не є радикальним ізоляціоністом, як деякі люди в його колі.  Він вірить, що всі народи прагнуть процвітання і свободи, і саме цього він добивається. Україна — наш союзник, союзник у боротьбі за свободу, і я не вірю, що він залишить своїх союзників без підтримки. Я переконаний, що він сприйматиме відмову від союзника як прояв слабкості, подібно до того, що сталося в Афганістані за часів Байдена. Президент Трамп ніколи не захоче повторити цей сценарій, зрадивши своїх партнерів.  Саме тому я вірю, що, попри вплив декого з його оточення, він ухвалить власне рішення підтримати Україну, дотримуватися Будапештського меморандуму і подати світові чіткий сигнал: якщо ви є другом Сполучених Штатів, то Сполучені Штати залишаться вашим вірним союзником.І ми дуже сподіваємося, що він зможе завершити цю війну, і хочемо, щоб це сталося якнайшвидше. Але хто знає? Час покаже.  Ще одне питання. Зараз у Сполучених Штатах проживає багато українців, які були змушені тікати від війни — як на самому початку російського вторгнення, так і пізніше. Деякі з них, можливо, навіть живуть у районі, де ви служите як священик УГКЦ. Чи підтримує ваша церква контакт із цими людьми? Чи надаєте ви якусь допомогу біженцям з України, які зараз перебувають у США?Так, ми допомагаємо. Разом із дружиною ми спонсорували близько восьми людей, які приїхали сюди, і багато інших членів нашої громади також долучилися до підтримки біженців. Наша допомога зосереджена на тому, щоб вони могли якнайшвидше адаптуватися та стати на ноги.  Просто забезпечити їх усім необхідним недостатньо. Це не принесе їм справжньої користі, а навпаки, може позбавити їх почуття гідності. Ми вважаємо, що найкраща підтримка — це допомогти їм облаштуватися тут, поки триває війна, і надати необхідні ресурси для самостійного життя. Один із ключових аспектів цього процесу — вивчення мови. Саме цим займається моя дружина, яка щодня витрачає години, допомагаючи українцям освоювати англійську та інтегруватися в нове середовище.Ми також допомагаємо їм встановлювати контакти, і часто вони самі знаходять можливості для працевлаштування та житла. Оселившись, вони стають незалежними, і це дає їм справжнє відчуття гідності — знати, що вони використовують дари, дані їм Богом, щоб забезпечити свої сім’ї. Вони не потребують подачок, і ми не підтримуємо ідею простої роздачі милостині.  Ми допомагаємо, коли це дійсно потрібно, але ніколи не робимо за інших те, що вони можуть зробити самі. Наша роль полягає в тому, щоб допомогти їм дістатися сюди, знайти роботу, опанувати мову та облаштувати житло. Після цього вони самі стають на власні ноги. Саме це і є чудовою особливістю цієї країни — якщо ти готовий працювати, ти зможеш забезпечити себе і свою родину.  Зрештою, наша найбільша надія полягає в тому, що вони повернуться в Україну, щоб вона не зникла з лиця землі. Як ви знаєте, Україна переживає серйозну демографічну кризу. У довгостроковій перспективі країна не зможе відновитися, якщо її народ не повернеться на батьківщину. Ми тут, щоб допомогти в цей складний час, але для справжнього відродження потрібні інші нації, натхненні прикладом Америки, які мають піднятися і відновити свої землі. І тут найперше думаю про свою кохану Україну.Щиро дякую Вам, отче, за Вашу допомогу і підтримку, за все, що Ви робите для України та українського народу. Це справді гідно великої поваги.  Але дозвольте ще одне запитання. Ви знаєте, що в Україні ми часто чуємо, що люди на Заході втомилися від війни і хочуть, щоб вона якомога швидше закінчилася. Я їх розумію.  Але що думають і говорять про війну в Україні люди у Сполучених Штатах? Я маю на увазі християн, католиків — не лише римо-католиків, але й, наприклад, вірян УГКЦ. Як вони сприймають російську агресію зараз?Розпочну з того, що люди справді виснажені війною. Українці втомилися від війни. Втомилися всі. Тема війни вже не займає стільки місця в новинних стрічках, як у перші місяці. Тоді вона залишалася головною темою 90, 100, і навіть 120 днів поспіль. Тепер це вже не так.  Багато хто майже забув про війну в Україні, а ті, хто досі пам’ятає, відчувають глибоку втому. Вони хочуть, щоб усе це нарешті скінчилося. Це очевидно навіть через зменшення пожертв. Спочатку люди донатили великі суми, аби підтримати Україну, але зараз, на жаль, це поодинокі випадки. Військова втома реальна. Але, звісно, ніхто не відчуває її більше, ніж ті чоловіки й жінки, які служать у лавах української армії.  Водночас важливо розуміти, що насправді існують дві війни. Ви втомилися від однієї, а ми – від іншої. Є війна, яку всі бачать, війна, де Україна стікає кров’ю. Фізична війна.Але Україна також має усвідомлювати, що паралельно триває ще одна війна – культурна війна на Заході. Проти неї виступають Дональд Трамп та багато інших. Це війна проти гідності, проти сім’ї, проти природної людської сутності. І Україна не застрахована від цієї загрози. Вона вже насувається на ваш народ.  Це форма ідеологічної, культурної та релігійної війни. Я хвилююся за Україну, бо коли нинішня війна з Росією завершиться – а вона завершиться – люди всією душею ринуться до Заходу, не усвідомлюючи, що водночас вступають у нову боротьбу. Культурна війна вже охоплює Європу та Америку, і вона наздожене Україну. Є ризик, що суспільство некритично прийме ці руйнівні ідеологічні наративи, які підточують саму основу людської гідності. Ми бачимо це в нав’язуванні ідеології одностатевих шлюбів, атаках на гідність дітей та підриві батьківських прав.  Україна має бути готовою. Війна з Росією закінчиться, але тоді розпочнеться нове протистояння – ідеологічне та духовне. Це буде битва за сім’ю, за віру, за фундаментальні цінності. І вона може виявитися ще запеклішою.

Напевно, більшість українців до розпаду Радянського Союзу мали одну картину Криму, після 1991 року ландшафт Криму – людський, демографічний – змінився. Ви особисто пам’ятаєте, як виглядав Крим до того, коли кримські татари почали повертатися? Як ви помітили, що Крим стає іншим, що тут з’явилися нові люди? Коли ви звернули на це увагу?Я не можу сказати, що я часто бував у Криму. У дитинстві, коли мені було три-чотири роки, ми приїжджали до Криму та знімали кімнату в будиночку в Судаку. Люди, які там жили, казали нам, що це татарський будинок, що колись тут жили татари. Таким чином, про татарів я знав ще змалку – це був своєрідний міф. До того ж, видавались різні книги, в яких часто згадували про кримських татар, – починаючи від історій про античні часи, легенд Криму. Кримськотатарська нотка була присутня постійно.Через це я ще дитиною знав, що там існував народ, який кудись зник. Однак у нас було замало інформації про те, що відбувалося. Лише на початку 90-х стало відомо, що народ був депортований. Радянський Союз поширював міф про те, що кримські татари підтримали Гітлера, і тому їх виселили. Це видавалося мені абсурдним – як ціла нація могла підтримати Гітлера? І навіщо якимось татарам в Криму підтримувати Гітлера? У мене це не вкладалося в голові... Але я ще дитиною слухав "ворожі голоси»", як тоді казали. Насправді це були дружні голоси: "Голос Америки", Бі-Бі-Сі. Тому історія кримських татар була мені відома з юності, коли я почав слухати ці передачі. І тоді ж я дізнався про Мустафу Джемілєва.Я стежив за долею дисидентів, які були в увязненні – таких як В’ячеслава Чорновола, так і Мустафи Джемілєва. Так само я читав романи Олександра Солженіцина: "Архіпелаг ГУЛАГ", "Один день Івана Денисовича". Вже потім він став великим імперцем, а тоді він був політв’язнем і емігрантом, тобто людиною, яка постраждала від цієї системи. Отже, я знав про долю кримських татар саме з цих джерел – так само, як і про долю українців, які перебували в таборах. А коли ви познайомилися з Мустафою Джемілєвим? Коли відбувся ваш особистий контакт із ним? Які були ваші враження, сформовані на основі підліткових уявлень або вже пізнішого особистого досвіду? Важко сказати точно. Очевидно, коли я потрапив до парламенту, де і він був депутатом, я почав бачити його частіше, більше спілкувався. Але я ж працював політичним журналістом, тому знав усіх політиків того часу.Не можу сказати, що багато спілкувався з Мустафою Джемілєвим. Натомість були люди, які постійно контактували з кримськими татарами. Колишні дисиденти. Наприклад,  Мирослав Маринович. Для них Мустафа був символом стійкості й мужності. Вони ставилися до нього та до кримськотатарського народу з великою повагою, співчуттям і любов’ю. І я думаю, що від цих українських дисидентів ця повага передалася й мені. Чи було природним те, що кримськотатарський національний рух йшов пліч-о-пліч з українськими спершу  шістдесятниками, потім національно-демократичними партіями? Що Джемілєв і Григоренко, а згодом Чорновіл. Чи було цілком закономірно, що ці два народи та їхні лідери стали союзниками? Так, це було природним з багатьох причин. Як сказав мені один молодий кримський татарин: "Кримські татари – це українці мусульманської віри". У нас дуже багато спільного. Ми були сусідами, іноді воювали одне з одним, але так само разом боролися. Нас виховала одна культура.Попри існуючі стереотипи про мусульман як про надто традиційних і закритих людей, кримськотатарське суспільство мало свої особливості. Наприклад, у кримських татар було честю давати освіту дівчатам – на відміну від інших країн, де переважала мусульманська віра або інші фундаменталістські погляди.Їхні традиції та одяг тісно перепліталися з українськими. Багато кримськотатарських слів увійшли до нашої мови, і ми часто їх використовуємо. Так, їх часто називають турецькими, але насправді вони кримськотатарські. Тобто ми – сусіди, між якими відбувався взаємовплив. У нас є спільна велика державна історія. Кримські татари мають давнішу державну історію, ніж ми. Це також варто відзначити, адже вони мали Кримське ханство — могутню державу в той час, коли на наших землях існували лише протодержави, пропри те, що були їхніми союзниками.Тож ми походимо з однієї території, поділяємо спільні цінності, і саме тому я завжди стежив за цим. До того ж, цей народ зазнав геноциду. Для мене було великою честю бути автором першої постанови українського парламенту, яка визнала депортацію кримських татар геноцидом, хоча геноцид був і раніше.Так само, як українці пережили геноцид – Голодомор, так і кримські татари зазнали геноциду. Ми – дві нації, що пережили геноцид, жили разом і співіснували на одній землі. Саме тому ця тема завжди була для мене важливою. Очевидно, є паралелі із Західною Україною: ті ж самі депортації, повоєнне збереження ідентичності.Абсолютно вірно. В усіх, хто з Західної України, - а я із Західної України, - в кожній родині є історії про переселення. Одних депортували до Сибіру чи Росії, інших – на схід України або до на північні території Польщі. Немає такої родини в Західній Україні, де не було переселених родичів. І з тих чи інших причин – чи то антиукраїнська акція в польські часи, чи операція "Вісла", чи репресії з боку НКВД, або боротьба НКВД і КДБ з українцями. Чи це було пов’язано з німцями, які депортували українців на примусові роботи. Українці зазнали масових переселень, і багато з них сильно постраждали. До того ж, не лише українці – поляки, які мешкали в Західній Україні, також зазнали примусового виселення, так само як і українців виселяли поляки, а поляків – радянська влада.  Усі ці події так чи інакше стали злочинами Гітлера і Сталіна. У результаті від сталінських репресій постраждали всі – і ми, і кримські татари, і поляки, і всі народи, які жили на цій території.Є ще один цікавий момент. Коли після смерті Сталіна українці почали повертатися із заслання, за більш ліберального режиму Хрущова – у більшості випадків їм відмовляли у поверненні саме додому. Наприклад, вихідцям із Дрогобиччини чи Сокальщини дозволяли оселятися лише у Східній Україні. Кримським татарам, як цілій нації, взагалі заборонили повернення. Це дуже цікавий випадок. Як ви вважаєте, чому, наприклад, чеченцям та інгушам дозволили повернутися, а кримським татарам – ні? Вони стали єдиною депортованою нацією, якій навіть за часів горбачовської лібералізації та перебудови не дали можливості повернутися.  Чому саме вони викликали таку неприязнь у Москві? Чим вони так загрожували радянській владі?Вони мали історію державності, внутрішню силу, своїх героїв. Вони багато в чому дуже нагадують мені українців, ви абсолютно праві. Є ще одна паралель: під час перебудови кримські татари поїхали на Красну площу в Москву. Точно так само діяли підпільні вірні та священники Української греко-католицької церкви – вони теж їхали туди, голодували, зупинялися на Красній площі, щоб привернути увагу влади.Отже, ці дві групи діяли абсолютно однаково. На той час церкву уже дозволяли, а греко-католицька все ще була заборонена, її легалізували лише в період перебудови. Так само і цій, насправді, нечисленній нації, оскільки їх залишилося небагато, справді забороняли повертатися на батьківщину. Мабуть, тому, що вони зберегли свою ідентичність та цінності, які суперечили радянській ідеології, але насправді були глибоко європейськими. Мустафа ага, лідер кримськотатарського народу, завжди мав підтримку свого народу. Коли відбувалися суди над ним чи провокації, кримські татари з’їжджалися, щоб його захистити, навіть у радянські часи. Це були молоді люди, які вже тоді не боялися переслідувань, для них тоді було нормою демонструвати силу свого народу й не піддаватися страху. Я не знаю іншого народу, який у радянські часи виявляв таку сміливість. Коли читаєш про це, постає питання: як вони не боялися? Але вони це робили. І те саме вони зробили під час російської окупації: 26 лютого вони вийшли на площу з протестом, і були єдиними, хто відкрито захищав Україну та її інтереси. Вони тисячами зустрічали Мустафу агá, коли він повертався до Криму і не боялися, навіть коли Крим уже був окупованим. Вони справді сміливі й ціннісні. І саме цього боїться імперія.Цікавий момент: і комуністична влада, і згодом українська в особі того ж Януковича, і тепер кремлівська влада, постійно намагаються розколоти кримськотатарське суспільство, знайти зрадників, висмикнути окремих людей. Наприклад, Чийгоз розповідав, що йому буквально пропонували стати "кримськотатарським Кадировим". Вони також ініціювали репресивні процеси проти Меджлісу та Курултаю. Але, попри це, Меджліс все одно зберігає свою внутрішню легітимність для кримськотатарського народу, якій, мабуть, українці могли б позаздрити. Чому так? На якому рівні це відбувається? Чому кримські татари так міцно тримаються своєї єдності?У них дуже сильні інститути демократії, що є досить парадоксальним. Наприклад, під час створення національного руху їм вдалося об’єднати численні громадські та політичні кримськотатарські організації, які існували окремо, і згуртуватися заради спільної мети – національного відродження та майбутнього своєї нації. Мустафа ага тоді не був загальновизнаним лідером – його обрали представники цих організацій, хоча він очолював лише одну з них.  У них також є конкуренція, у тому числі політична, але вони шанують демократичні інститути, ставляться один до одного з повагою та дотримуються прав людини. Ніхто не намагається узурпувати владу. Це справді унікально, і я вважаю, що нам варто вчитися демократії у кримських татар. На вашу думку, чи вповні нині Меджліс представляє інтереси кримськотатарського народу? Чи є він легітимним представником цього народу, незважаючи на те, що більшість лідерів Меджлісу наразі проживають на неокупованій території України?Є лідери, які хотіли повернутися, але їх арештовували там. Наприклад, Наріман Джелял, який приїхав до Києва на міжнародний захід, знаючи, що його заарештують після повернення: його дійсно затримали. Згодом його передали Україні під час обміну, а нещодавно з’явилася інформація про його можливе призначення послом до Турецької Республіки. Він – надзвичайно інтелігентна, глибоко освічена молода людина, і це дуже позитивний крок.Так, я вважаю, що вони представляють інтереси народу. Це складно, адже частина лідерів справді відірвана від Криму, а сам народ розпорошений. Не варто забувати, що значна кількість кримських татар виїхала з Криму після 2014 року, а ще більше – після 2022-го, переважно до України та інших європейських країн. Їх дуже багато по всьому світу. Окрім того, є кримські татари, які змушені були тікати від росіян ще раніше. Наприклад, у Туреччині їх налічується мільйони.Безсумнівно, Меджліс є легітимним органом, що представляє інтереси цієї нації. У мене немає жодних сумнівів у цьому. Україна зробила надто мало, щоб запобігти тому, що сталося в Криму. Ми мали ще на початку надати кримським татарам національно-територіальну автономіюМи зволікали, адже в Україні, на жаль, досі існують сильні ксенофобські настрої. Навіть зараз у Верховній Раді багато хто боїться надавати кримським татарам автономію. Побутує безліч міфів, що вони нібито продадуть Крим Туреччині, зрадять Україну. Багато людей побоюються представників інших культур. Одним словом, ця ксенофобія та політична недалекоглядність і досі присутні в українському політикумі.  Але нам, безумовно, потрібно це змінювати, адже ми маємо реальну можливість повернути Крим законним шляхом – за підтримки кримськотатарського народу. Вони бачать Крим лише в складі України й лише в Україні бачать своє майбутнє. Це народ, який зазнав геноциду, народ, який знищує Росія, і який має право заявити світові, що це їхня земля. Саме тому ця територія не може залишатися окупованою.  Український політикум і влада або не використовують цей потенціал або роблять це недостатньо. Світ знає про це вкрай мало. Наше завдання – розповідати про це міжнародній спільноті, щоб захистити кримських татар від зникнення. Адже якщо Крим залишиться окупованим, їхня нація може зникнути. Насамперед, ми повинні боротися за їхні права та права кожного представника цього народу. Адже кримські татари, як і українці, поляки чи євреї, мають право на свою землю.Я розумію, що історія не має умовного способу, але тим не менше, якби українська влада надала кримськотатарську автономію саме в тому вигляді, в якому її просили ще в Москві в 1987 році, а не ту, яку фактично виборола партійна номенклатура в Криму у 1991, - це могло б стати гарантією того, що кримські татари не допустили б анексії Криму? Якби вони мали повноцінні політичні права на своїй землі, то стали б тим запобіжником, який зірвав би сценарій Москви?Дивіться, принаймні їх було б там більше, тому що набагато більше людей повернулося б. Їм не довелося б самостійно захоплювати землю та будувати на ній будинки, а вони б повноцінно брали участь в управлінні своєю землею. Для тих, хто повертався, були б забезпечені квартири, будинки, нормальні умови для життя.  А якби їх було більше, то 26 лютого їхня присутність на площі була б значно чисельнішою. Вони були єдиними, хто тоді вийшов на захист України. Більше людей стало б на захист держави, окупувати Крим було б набагато складніше, а можливо, і взагалі неможливо.  Ми не можемо точно сказати, як би розвивалися події, адже історія не має умовного способу. Але без сумніву, у такому разі Україна була б значно сильнішою.Але чому українська влада діяла саме так? Я не питаю про Януковича – це зрозуміло. Тоді і міністр оборони, і голова Служби безпеки фактично призначалися з Москви. Але ж Кравчук і Кучма були досвідченими політиками з великим бекграундом. Чому вони цього не розуміли?  Вони мали контакти з кримськими татарами, ті заходили до них у кабінет, пропонували різні варіанти. Чому ж українська влада тоді не зробила ставку на кримських татар?Вони справді зробили багато в той час. Вони дозволили кримським татарам повернутися, і я не можу їх засуджувати. Але вони так і не усвідомили повною мірою, наскільки важливо було надати кримськотатарському народу право управляти своєю землею в межах України.  Чому так сталося? По-перше, тому що тоді формувався новий олігархічний клас. Кожен із олігархів бачив Крим як свою вотчину.Вони хотіли привласнити найкращі землі, будувати на них елітне житло, створювати розважальні комплекси. Адже Крим – це справжня перлина, прекрасний курорт. Віддати його кримським татарам багатьом здавалося загрозливим.  Другий аспект – наша пострадянська ксенофобія. Вона була і залишається серед українців. Як я вже казав, навіть зараз я бачу її в українському парламенті. Ми досі не завжди сприймаємо інших. Ми набагато толерантніший народ, ніж усі наші сусіди. Я абсолютно переконаний, що в нас менше ксенофобії, ніж у росіян, які взагалі є народом, що знищує інші народи. Менше, ніж у поляків, серед яких ксенофобія теж існує, або угорців. Зрештою, вона є у всіх наших сусідів. Ми - демократичний і відкритий народ, але ще недостатньо, щоб повністю усвідомити: якщо ми говоримо про своє право на землю, на життя на ній, на свою культуру, то й інші народи, зокрема кримські татари, мають такі ж права.  Захищаючи їх, ми захищаємо себе і своє право. Якби ми від самого початку послідовно їх підтримували, то зараз могли б сильніше заявляти про себе на міжнародній арені у боротьбі проти російської агресії, яка заперечує наше право на існування.  Ми мали б бути лідерами у сфері захисту прав різних народів, особливо тих, для кого українська земля є корінною і рідною, як і для нас, зокрема для кримських татар.Ми вже вдруге торкаємося теми ксенофобії, і я з вами згоден – вона справді існує. Парадоксально, але якщо раніше її ретранслювали проросійські сили, то зараз ці наративи лунають уже від правих, навіть крайніх правих: у них є певний страх. Як, на вашу думку, кримські татари могли б спростувати цей страх? Адже існує побоювання, що якщо вони отримають автономію, то Україна вдруге втратить Крим, а півострів дрейфуватиме в бік Туреччини, яка зрештою забере його собі. Ці страхи є, будьмо відверті.По-перше, коли вони говорять про автономію, вони мають на увазі те, що в органах місцевого самоврядування кримські татари становитимуть до 30% представників. Вони навіть не претендують на більшість – їм важливо, щоб їхній голос був почутий.  Я вважаю, що цього замало, але вони кажуть, що більше не потягнуть, не впораються. Треба зрозуміти їхню мету та цілі. Це народ, який прагне зберегти свою культуру і віру. Вони розуміють, що можуть зробити це лише в Україні, тому що в іншому разі самі опиняться під загрозою асиміляції.  Так, їхня мова дуже близька до турецької, так само, як і їхня релігія. Але це не турецький народ. Це народ, що сформувався з представників різних етносів. Серед них є багато колишніх італійців, греків. Це колишня імперія. Італійці, генуезці там жили, вони стали великою частиною цього народу, так само як і греки, так само як і вірмени, так само, як і євреї. Це була багатонаціональна держава, справжня багатонаціональна спільнота. І саме такими є кримські татари. Навіть етнічно вони суттєво відрізняються від турків.  По-друге, їх там є занадто мало. По-третє, вони прагнуть свободи, і це важливий момент, який багато хто в Україні не розуміє або не відчуває. Кримські татари хочуть бути частиною України, служити в українській армії, працювати в українських силових структурах. Вони мріють захищати Україну.  Вони бачать свою роль подібною до тієї, яку колись виконували українські козаки для інших імперій. Або яку зараз виконують черкеси, наприклад, які свого часу були переселені в Йорданію. Це основа йорданського війська, або друзи, які сміливо воюють в ізраїльському війську. Вони для себе бачать таке майбутнє. Для них автономія – це не тільки збереження культури та віри, а й захист їхніх прав та їхнього народу через органи місцевого самоврядування. Це єдине, на що вони претендують, і це абсолютно справедливо.Але ми зараз чуємо багато спекуляцій. Втім, це триває постійно, просто зараз активізувалося. Мустафа-ага згадує, Чийгоз говорить про якийсь «турецький двір», мовляв, кримські татари представляють інтереси Туреччини.  Але з іншого боку, чому б Україні не скористатися цим фактором? Якщо кримські татари мають таку довіру в Анкарі та Стамбулі, чому не використати їх як українських послів?Питання не лише в послах. Наприклад, українсько-польські відносини є складними, але водночас Україна має найбільшу громаду іноземців саме в Польщі. Ще до повномасштабного вторгнення українці масово їхали туди працювати. Чому? Тому що мова близька, культура подібна. Попри всі непорозуміння, Польща залишається нашим найбільшим адвокатом у питаннях членства України в НАТО та інтеграції в Європейський Союз. Поляки підтримують ці процеси, тому що це відповідає їхньому державному інтересу, адже ми – близькі народи, і поляки цю близькість відчувають.  Так само турки і кримські татари є різними народами, але вони близькі народи. Їм легше знайти спільну мову. Існує так званий тюркський світ. Ніхто собі не уявляє, як ставляться до Мустафи Джемілєва в Туреччині. Вони ставляться до нього майже як до пророка. Вони йому руку цілують, - високі державні посадовці, лідери держави. В нас це скромний літній чоловік, який, скромненько в скромному піджаку, приходить в Раду. А для них це - духовний лідер.Це через його історію, через його страждання? Він є духовним лідером і мав би бути таким і для нас. Ми просто замало знаємо про нього. Це людина, яка боролася не лише за права свого народу – він повернув свій народ на рідну землю, він на це наважився і зробив це мирним шляхом. Він завжди виступав на захист інших народів. Він захищав чехів і словаків від радянського вторгнення в 1968 році. Протестував проти цього. Один з небагатьох. Він захищав афганців від радянського вторгнення. Він захищав єврейських дисидентів. Він завжди стояв на захисті незалежності України, підтримував Чорновола і багатьох українських політиків.  Ним захоплювалися навіть російські політики, зокрема академік Сахаров, який прагнув деімперіалізації та демократизації Росії. Це велика людина, яку ми недооцінюємо. І якщо кримськотатарський народ має такого лідера, це свідчить і про силу самого народу, про його чесноти, яких ми ще до кінця не бачимо і не розуміємо.  Але ці чесноти – і наші також, тому що кримські татари бачать себе частиною України. Вони вважають себе українцями кримськотатарського походження. Це важливо усвідомити всім.  А решта – ксенофобія, страхи, міфи – вони виникають лише через те, що кримські татари мають іншу мову, дещо іншу зовнішність, сповідують іншу віру. Це звичайна, природна ксенофобія недалекоглядних людей, яка дісталася нам у спадок від Російської імперії.Буквально останнє запитання про практичні кроки. Закон про корінні народи було ухвалено, він уже працює. Щодо визнання Меджлісу повноправним представником кримськотатарського народу та питання автономії.  Хто має ухвалювати ці рішення – Кабмін, Верховна Рада? Який зараз статус цих документів?Має їх ухвалювати Верховна Рада, Кабінет міністрів над ними працює. Більшість їх не виносить в зал, затягує ці процеси. Я вважаю, що це ганебно. Саме зараз ми маємо ухвалити всі необхідні закони. Чому? Тому що зараз багато говорять про перемовини, мир і можливе замороження конфлікту. Але що буде із цими землями? Що буде з Кримом?  Чи ми усвідомлюємо, що якщо Крим залишиться під контролем Росії, кримськотатарський народ буде знищений? І чи розуміємо, що це буде нашою відповідальністю? Адже ми, українці, не захистили їхні права і не зробили це питання глобальним.Ми можемо винести це питання на міжнародний рівень лише тоді, коли самі покажемо, що діємо. Коли ми визнали їхнє примусове виселення геноцидом, почали звертатися до світу – і вже десятки держав визнали цей факт. Буде ще більше, і так світ дізнається про кримських татар та їхні права.  І коли ми кажемо світові, що Крим – це частина України, тому що це українська і кримськотатарська земля, а не російська, то світ нас почує, бо ми захищаємо права нації. Але якщо ми мовчимо, то світ може заплющити очі.  Ніхто не зацікавлений у захисті прав кримськотатарського народу, у їхній національно-територіальній автономії більше, ніж ми, українці, хоча самі цього до кінця не усвідомлюємо. 

Програма "Власні назви з Мирославою Барчук" - це серія розмов з українськими та західними інтелектуалами, письменниками, митцями, правозахисниками, де обговорюються, з одного боку, події та суспільні явища сьогодення, а з іншого – історичний контекст, який ці явища сформував.  Проєкт спільно створюють український ПЕН та телеканал "Еспресо". Сьогодні ми з Вами разом подивимося історичні архівні кадри, яким 30 років. Це кадри першого з'їзду першого конгресу українців у Російській Федерації, який відбувся у 1993 році. Частина цих кадрів буде продемонстрована сьогодні вперше за ось ці 32 роки, які минули з цієї події. Чому нам важливо показати вам ці кадри? Тому що вони дуже добре показують, як Росія за ці роки, за 30 років фактично стерла ідентичність багатомільйонної української діаспори у Російській Федерації. Відбувається у жовтні 1993-го року цей конгрес, і на цьому конгресі у Москві є дуже представницька делегація, така урядова і парламентська. Там віце-прем'єр, народні депутати, серед них дисиденти радянських часів: В'ячеслав Чорновіл, Михайло Горинь. Там же є Ви, Михайло Косів, літературознавець,  Володимир Яворівський і Микола Жулинський. Одним словом, представницька делегація. І нашу розмову я хочу почати із дуже, як на мене, важливих кадрів. Ви знімаєте на свою камеру. Отже, Ви знімаєте на Красній площі з Михайлом Косівим, як я сказала, відомим українським літературознавцем, теж громадським діячем і народним депутатом України, виходите на Красную площу і зустрічаєтеся з українцями. У нас є це відео.Розмова з відео:- А коли ви приїхали сюди? - Ну, ми вже скоро від'їжджаємо. Ще чотири дні на два тижні. - Чекайте, а ви так два тижні... А, вахтовим способом, методом? Так, як і на нафтовики, а потім два тижні вдома і знову. А як розраховуються з вами за пророблені дні, так? - Так, два тижні відпрацювали. Розрахунок і їдемо додому. - Ви їдете додому. Ну, а ми тут були, як ви, мабуть, чули, на першому конгресі українців Росії, утворюється така організація.- А ми зразу впізнали, начебто Косів, кажу. Ви знаєте, що для мене означає це відео, чому я вирішила почати з цих кадрів. Ці кадри про те, що українців у Росії, у Москві тоді було так багато. Не важливо, що це заробітчани. Тому що в цей час у Росії живе лише офіційно 5 мільйонів українців, насправді їх набагато більше. І це означає, це відео, що можна йти по Красній площі і зустріти своїх земляків. Отже, моє питання: з якими почуттями, з якими думками Ви тоді стояли на цій Красній площі, і чи Ви справді вірили, що можлива підтримка українства в Росії?Ярослав Кендзьор Пані Мирославо, коли наш комітет Верховної Ради тільки, як кажуть, розгортав свою роботу, коли ми отримали інформацію і запрошення про те, що українство, яке розсипане, розсіяне було по всій "необьятной родінє Совєтскому Союзу", що вони готуються нарешті об'єднатися в одну єдину потужну організацію, звісно, ми сформували таку урядово-парламентську делегацію, ви вже називали, велика делегація їхала. І ми їхали, без перебільшення, з певними надіями, адже 93-й рік, це вже позаду була вся ця історія із гекачепістами. Вже якісь дуже прогресивні і дуже обнадійливі промови і заяви робив тодішній президент Російської Федерації Єльцин. І в 91-му, пригадую, році, десь у листопаді, коли Єльцин був у нас, приїхав до Києва, як він клявся, як він переконував людей, киян, які прийшли на Майдан перед Верховною Радою. Там зібралися сотні-сотні людей, і він розказував, як тепер у дружбі, у любові будуть жити новітні, незалежні держави Україна і Російська Федерація.Вже не буде всіх цих злочинів, що були. Він називав злочини, які робив комуністичний режим Радянського Союзу. Він так чітко робив межу: то Радянський Союз, імперія була, зараз такого нічого і близько не повториться. Йому там аплодували, люди з вулиці просили частіше приїжджати до України. Вірили в російську демократію.Вірили в те, що насправді таке побратимство нарешті з Росією розпочнеться. І ті ж самі думки він повторив із трибуни Верховної Ради. Ці записи є. І ви знаєте, я завжди кажу, коли робив свою програму, я казав, що оці слова Єльцина до тяжкої глибокої рани дотулити - вона тут же загоїться. Такі вони були обнадійливі. Ну і десь ми все-таки знали, ті люди вже з певним досвідом політичним, що таке Росія, що змінити Росію буде дуже і дуже непросто. Але все-таки, думаю: все українство ось вирішило об'єднатися. З трибуни лунали цифри, що в Російській Федерації - одні називали цифру 15 мільйонів, навіть звучала цифра 20 мільйонів українців. Ми ж розуміємо, що навіть, якщо 20 мільйонів, а напевно, порахувати їх ніхто не може, і не всі признавалися до свого історичного українського коріння. І тому хотіли об'єднати 20 мільйонів чи 15, чи навіть 10 мільйонів, та скільки б там не було  в одну громаду, і щоб ця громада ожила. Якби ми мали у середовищі Російської Федерації таку підтримку із боку нашої української громади, то не все собі могла би в такому випадку дозволити кремлівська влада, бо розуміла би, що в середовищі їхньої держави є такий потужний аргумент, як українська діаспора. І ми з певною надією їхали. Хоч дуже швидко паростки цієї надії були цілком зруйновані. Навіть я відчула це в риториці тих людей, які виступали на з'їзді і українці, які представляли різні регіони Російської Федерації. Я просто хочу ще також нагадати, що коли Ви говорите про це утворення, яке створили українці, воно називалося "Об'єднання українців Росії". І воно було створене якраз напередодні, у 92-му році. І справді, тоді, власне, відділень цього "Об'єднання українців Росії", їх були десятки по різних областях, республіках Російської Федерації. Мене дуже зацікавив виступ Григорія Явлінського. Він вже тоді був депутатом держдуми Російської Федерації.Керівником партії "Яблуко".І він говорив про культурну автономію українців у Російській Федерації. Виступ з відео:Я хочу сказати, що моя власна точка зору на проблему України в Росії дуже проста. Я досі не розумію, чому не можна зробити перші кроки, щоб зробити українські школи. Я цього взагалі не розумію, що це за проблема? Можна дуже довго розмовляти про такі складні варіанти, про те, про все, та школу ж зробити, то ж нічого для того не треба - перше. Друге, як буде школа, то потрібна буде література. То можна привозити з України, як немає паперу в Росії. Що за проблема? Далі культурні центри, де люди можуть прийти поговорити про свою батьківщину, поговорити про російські проблеми,  про економіку, політику, про що хочеш. Почитати українські газети, це теж не проблема. Радіопередачі - можна мати раз на тиждень дві години, які говоритимуть українською мовою і розповідатимуть про Україну і телевізійні передачі. І це все для початку, це будуть справжні кроки. То ми будемо проводити політику культурної автономії в тому сенсі, що я зараз вам кажу. І мені здається, що це буде розумно, це буде головне, що треба робити. Отже, це той самий Григорій Явлінський, який сьогодні фактично зустрічається з Путіним, говорить по півтори години, закликає фактично до капітуляції України перед Російською Федерацією. Це той самий Явлінський, який зняв свою кандидатуру на виборах президента Російської Федерації для того, щоб допомогти Путіну і так далі. Що відбулося з цією людиною на вашу думку? І взагалі, які Ваші спогади ось з цього конгресу? Ви з ним говорили, які Ваші спогади про Явлінського зразка 93 року?Оце, зрештою може бути ілюстрацією, як ситуація на Московщині перемелює, коли ти там постійно проживаєш, коли ти ще десь там введений у владу якимось там депутатом чи чиновником. Московія, ця атмосфера тебе перемелює так, що ти стаєш отаким. Якщо і спочатку був нормальним чоловіком, то станеш таким, яким став Явлінський. Для мене от, власне, така генеза людини, яку вона переживає під тиском, пропагандою, так. І під таким тиском, асиміляцією по суті є історія з Кубанню і з Кубанським хором. На першому конгресі українців в Російській Федерації виступав Микола Тарнавський, який очолює, власне, українську громаду  на Кубані. І він розповідав вражаючі речі. Виступ з відео: До революції на Кубані була українська гімназія, був театр український, була просвіта. Прийшла більшовицька влада, вона в першу чергу сказала, що царський режим дуже мало виділяв поваги до української культури на Кубані. І тому почалася українізація. Зробили 240 українських шкіл, два технікуми українські, інститут український імені Скрипника, Північно-Кавказький в Краснодарі. І в 32-му році все це було заборонено, було заборонено постановою Сталіна і Молотова-Скрябіна. І ось досі ми живемо, можна сказати, за тими нормами, за тією постановою, її ніхто не скасував. Громади Кубані, українські громади, звернулися до президента Росії Єльцина з проханням скасувати цю постанову. Ми хотіли, щоб у тих людей, у яких є страх, які бояться прийти до нас в наше товариство, в наше об'єднання і сказати, що “я українець”, щоб не було у них того страху, тому що люди пам'ятають 30-ті роки, і вони досі бояться. І ось що ми отримали, нам прислали відписку. Ми, наприклад, хотіли б, щоб коли зняли фільм “А вже 200 літ” про Кубанських козаків, хотіли показати по телебаченню - ні, не дали, не пустили. Збирався приїхати хор Кошиця з Канади на Кубань - не пустили. Чим важливе це свідчення для нас в ситуації на Кубані, ми знаємо прекрасний приклад кубанського хору. Кубанський хор в 90-х, 2000-х приїжджав в Україну. Вони говорили навіть українською мовою, це балачка називалася, так, у побуті. Вони співали українських пісень, гімн України навіть співали. Але після вторгнення Російської Федерації в Крим і на схід України їхній керівник, його прізвище Захарченко, здається, він підтримав анексію Криму і отримував від Путіна нагороди і казав, що він молиться на Путіна.Ось яка історія стається з людьми, які несли цю ідентичність, але, власне, ось такий поворот в їхній долі стається.Вся ця інформація представників отих регіонів Російської Федерації мені нагадували свідчення на міжнародному суді супроти геноциду величезної національної спільноти, коли всі ніби під копірку: "Школи жодної нема, садочку жодного нема, газети нема, театру нема, нічого немає". Ми знаємо, скільки Україна зі свого бюджету тратила на оцю російськомовну частину освіти, культури і все, що з цим пов'язано.Всередині України. Всередині України, тобто це більше половину того загального бюджету в графі "культура", "мова" і все інше, "освіта". Більше половини бюджету ішло на російськомовну частину отої діяльності. Росія теж витрачала величезні кошти для України, але на розвиток російських шкіл і своєї культури. Тим часом, як українська влада дає колосальні кошти на розвиток російської культури, російської мови в Україні. Тим часом в кінці 80-х у Донецьку, Луганську, Чернігові, Сімферополі та Миколаєві не було вже жодної української школи. Така статистика. Остання школа з українською мовою навчання припинила свою роботу в Донецьку у 86-му році, і лише в 90-му році з великими труднощами вдалося відкрити дві школи в Донецьку. Одна при Донецькому університеті і ще одна школа №65, теж в Донецьку, де було 10 людей на одне місце, 10 дітей на одне місце в перший клас претендувало. Отже, ви пригадуєте ці часи, і як українська влада, власне, опікувалася на початку 90-х українськими школами на сході та й в центрі України?Ви назвали тут кілька прикладів. Я також порився у тих своїх архівних папках і трошки доповню вашу інформацію. Це надзвичайно промовиста статистика. У 14 обласних центрах України станом на 90-й рік, зокрема, Запоріжжя, Кіровоград, Миколаїв, Одеса, Сімферополь, Суми, Харків, Черкаси, Херсон, Чернігів і Київ було 1037 шкіл з російською мовою викладання. У процентному відношенні це було 94% російськомовних шкіл і 6% шкіл з українською мовою. Ну, такий ж аргумент, показати, покласти Єльцину на стіл матеріали, які засвідчують, скільки Україна тратить на потреби національно-культурні російськомовної частини суспільства нашого, і що тратить Росія на потреби української діаспори. Ніхто цього не робив.Чи могла українська держава тоді на початку 90-х, на початку 2000-х якимось чином допомогти нашій українській діаспорі, і чи українська держава пробувала це зробити?Керівництво української держави, частина, починаючи, наприклад,  Кравчук, Кучма - звичайно, для них ця проблема не існувала. Українство за межами України для них не існувало. Ющенко розумів важливість, він розумів важливість того закордонного українства, його можливості, якщо є тісні контакти, зв'язки з рідною державою, із керівництвом цієї держави. У нас була спроба, коли в 93-му році створено Міністерство національностей і міграції і Міністерство очолив Олександр Ємець, якщо пам'ятаєте. Який був присутній якраз на першому конгресі українців. Який був присутній на цьому, і він всі ці проблеми відчував. Але вся ця катастрофа з економікою на той час, ця інфляція шалена.Вона робила неможливим фінансово підтримати це. Абсолютно, абсолютно. Тобто керівництву було зовсім не до того, тим паче, що ще було велике нерозуміння того. Нам би впоратися і дати вижити тим українцям, що є в межах України, а займатися ще великою діаспорою на сході не було сили. Це була колосальна помилка української держави, українського керівництва. Тобто ми говоримо про те, що українська влада не те, що не могла помогти тоді, вона не бачила… Вона просто не хотіла цього.Вона не хотіла допомогти і не розуміла потреби, що потрібно допомогти діаспорі українській в Росії. Вона тут не могла забезпечити розвиток і функціонування української мови, української культури.Мене вразило свідчення представника Тюмені тоді на першому конгресі українців у Російській Федерації, який просто озвучує і дуже якось зріло і свідомо підходить, власне, до питання прав українців і захисту української культури в Російській Федерації. У нас є теж це свідчення.Виступ з відео:Пані та панове, шановні гості та делегати Конгресу, вітаю вас з Нового Уренгоя від імені товариства українців в Тюменській області "Єдина Родина", яке репрезентує 600 тисяч за офіційними даними українців. Освіта, національна освіта не може бути справою декількох ентузіастів, це має бути державною справою. Тому що бігати по сім'ях та збирати заяви бажаючих, щоб діти їх вивчали рідну мову - це є дурниця, мені здається. Тому що якщо є відповідна кількість українців, то відповідна кількість українських шкіл має бути, державних українських шкіл, так, як це є в Україні, наприклад. Це питання голоду, голоду інформаційного. Те, що ми отримуємо з наших російських газет, з телебачення та радіо, я вважаю, що це не можна навіть назвати інформацією. Навіть не просимо, вже просто вимагаємо. Перше - це трансляція програм українського радіо та телебачення. Друге - це вільна передплата українських видань та їхня своєчасна доставка. Може бути і телеграфом, як це робиться з російськими газетами в Україні. Тому що, коли отримуєш газету через три тижні, то вже не дуже цікаво читати, що там відбулося. І третє - надання часу на телебачення і радіо та створення українських програм та фінансування цих програм. Якщо ми будемо мати ще одне джерело інформації, то ми можемо вже співставляти та думати, де є правда, де є, ви бачите, брехня. Я хочу звернутися до наших українських народних депутатів демократичного напрямку, до пана Чорновола, пана Гориня, пана Яворівського, не знаю, прошу вас, покиньте ці ваші чвари, покиньте ці суперечки. Ви розумієте, напевно, так само, як і ми. Якщо ми, якщо зараз в Україні на цих виборах не переможуть демократичні сили, то це все. Це знов назад у світле майбутнє. І це останній той шанс, що наданий Україні для здобуття нормальної, незалежної, вільної, демократичної і заможної держави буде втрачено. Тобто, як казав Шевченко: "Підніміться, брати мої, молю вас, благаю". Може, почують мій голос в Україні? Я хочу звернутися до населення своєї Одеси рідної, до Донбасу, до Криму. Люди добрі, що ви робите з Україною? Нащо це вам потрібно? Якщо вам потрібна Україна сильна, то ці всі ваші дурниці про офіційну державну мову і так далі, і так далі. Не треба цим займатися. Але ж ми все ж таки є громадянами України, вибачте, Росії, думаю про Україну постійно, з нею ми зв'язали свою долю. І не з усім тим, з тією політикою, яка виходить від наших державних керівників щодо України, ми ніколи не погодимося з тим, щоби велич та могутність Росії досягалася через страждання та приниження народу України. Нехай державні мужі росіян це добре зрозуміють. Мене вражає рівень свідомості цієї людини, людина, яка живе в Тюмені чи Тюменській області, він розуміє, що він відповідає за 600 тисяч людей, він представляє, репрезентує ці 600 тисяч людей. І він говорить не лише про права українців в Російській Федерації, він звертається до своїх земляків, зокрема до одеситів і каже: "Зупиніться з російською мовою, захищайте своє, захищайте українську мову". І, власне, мене вразила оця остання фраза, що: "Ми громадяни Російської Федерації, але добробут і велич Російської Федерації не може забезпечуватися стражданням українців". Ці люди, де вони зараз? Очевидно, цим людям, зараз вони вже зрілого віку, їм 50-60 років. Чи ви слідкуєте, чи ви контактували з тими людьми далі після цього конгресу? Яка їхня доля? Ми обмінювалися тоді телефонами. адресами, просили, якщо буде можливість в когось побувати чи то в Києві, чи, зокрема, у Львові, бо про Львів дуже тепло згадували багато людей. Десь на початках ми контактували час від часу, якісь навіть послуги робили. І, зокрема, Карельська українська громада дуже активно спілкувалася з нами, бо вони вирішили в Сандармоху поставити пам'ятний знак про оцей страшний розстріл цієї величезної групи українських письменників. Оце розстріляне відродження українське. У нас є, пане Ярославе, ще одне свідчення Павла Поповича, радянського космонавта і це важковаговик. Це не просто якийсь представник локальної громади, це людина, яка мала великий статус. І він теж говорить дуже гостро про те, наскільки фальшивою є політика російська щодо української діаспори.Павло ПоповичВиступ з відео:Ще й сьогодні чимало державних і політичних діячів як Росії, та й України, стинають плечима, мовляв: "Розвивайтесь культурно, хто вам заважає. Ви ж самі не бажаєте відкривати своїх шкіл". А це, панове, лукаво і нісенітниця. Росіянам в Україні принаймні таких запитань не задають. Національно-культурного відродження росіяни України мають набагато більше, ніж самі українці. А з нас, бач, вимагають ентузіазму, ніби українці Росії не видобувають вугілля, нафту, газ, не варять сталь, не виробляють машини, не вирощують хліб, не служать в армії, не розвивають російську науку і культуру, не освоюють космічний простір тощо. Та вже не те, що за умов демократії українці Росії створили десятки національно-культурних осередків, недільних шкіл, за свої кошти видають газети, розвивають художню самодіяльність і проводять громадську роботу є яскравим свідченням того, що вони живі люди і заслужили людських прав і того, аби до них ставились, як до рівних, як до рівноправних. Отже, не може бути і мови про те, відкривати українські школи, гімназії, ліцеї в Росії, чи ні? Відкривати вищі навчальні заклади, чи ні? Фінансувати їх разом з українськими виданнями, чи ні? Мати українські театри, українські теле- радіопередачі, чи ні? Все це треба робити за державної підтримки і чим швидше, тим краще.І є ще одне свідчення, яке мене, власне, вразило метафоричністю. Ви зараз зрозумієте про що йдеться, це свідчення, виступ фактично представника Оренбургу, якого звати Михайло Чорний-Швець, він голова товариства Тараса Шевченка. І він розповідав про те, які проблеми в Оренбурзі в українців.Виступ з відео:Треба сказати, що в Оренбурзькім краї проживає 102 тисячі українців. Проблем у нас дуже багато, безумовно, уряд російський, я так думаю,  не дуже звертає на нас увагу. Справа в тому, що у товариства нема приміщення, де б ми могли, так би мовити, проводити свою роботу. До речі, недільна школа розташована в музеї-гауптвахті Тараса Григоровича Шевченка. Ви пам'ятаєте, що будучи в Оренбурзі в засланні Тарас Григорович був на гауптвахті. В отій гауптвахті ми відкрили школу, вона от працює вже другий рік. Нам потрібні вчителі. Нам потрібно, щоб держава на нас звернула увагу. Навіть у нас от посади до цього моменту нема. Треба так, як і в Україні, я думаю, там більшість, по-моєму, в містах і селах російських шкіл. А тут у нас щось до цього часу ці справи вирішуються дуже погано. Пане Ярославе, отже, це 93-й рік все, але мине час, мине буквально 20 років після цього і приходить Путін до влади і кажуть, що в 2008 році почали дуже сильно пресингувати українців. Саме у 2008 році, це пов'язують з тим, що українці підтримали грузинів під час під час нападу Росії. І кажуть, що тоді ж українцям почали забороняти відзначати річницю Голодомору і так далі. Як це було? Ви тоді в парламенті, тоді президент Ющенко. Як українська держава реагувала на оці тільки перші ластівки, коли починався тиск уже відвертий, не просто ігнорування, а відвертий тиск на українську громаду?Мушу з прикрістю великою сказати, що українська влада практично ніяк не реагувала. Я не пригадую якихось заяв таких серйозних політичних щодо становища української громади, української діаспори у Російській Федерації. Тому, якщо спочатку там звучали цифри 20 мільйонів, 15 мільйонів і все. Станом на сьогоднішній день там і мільйона уже офіційної статистики не буде. Все було заглушено, все було заборонено, все було знищено до кінця, була одна бібліотека і ту знищено. Це вже пізніше, але вони почали, власне, з оцього, в 2009 році було заборонене оце Об'єднання українців Росії. Так-так-так, і все, це була одна єдина на той час остання організація, яка була знята через суд.А вже потім культурний центр, бібліотека в Москві і так далі, і врешті було зачищено все. Що мене вразило, можливо, з усіх матеріалів, які ви дали з того конгресу, першого конгресу українців у Російській Федерації, мене вразило свідчення одного дуже цікавого чоловіка, ветерана УПА, який представляє українську громаду в Воркуті. А це Олексій Брись. Я хочу спочатку почати з того, щоби ми послухали, як цей чоловік розповідає про своє минуле. Репліка з відео:Я дійсно маю пряме відношення до УПА. Я один з тих, який починав рух на Волині і один з перших, який збройно виступив проти німців. Відтак мене звідти назначено корінним, і я був на поліських лісах, західних, від Володимира до Ковеля, оце була територія Турійських лісів, де стояв мій курінь. Таким чином я, мабуть, один з останніх командирів УПА такого чину, такого звання. Але в нас була справжня армія. Значить, в мене було три сотні, була кавалерійська частина, я пишаюсь завжди нею. І я був тоді ще молодим, і звичайно мені ці роки найбільш дорогі, що б більше не трапилось. Вже були різні події в житті. Я і в медичному інституті вчився, і закінчив я Ленінградський інститут гірничий, але для мене це здається все між іншим і так. А основне, що в моєму житті прозвучало і промайнуло - це моя участь в Українській повстанській армії.Отже, доля цього чоловіка і в його родини: його батько, матір і також бабуся були в німецькому концтаборі. Після звільнення з німецького концтабору, вони всі були репресовані радянською владою. Батько помер у Казахстані, мати померла у Воркуті. У цього чоловіка старший брат був убитий Гестапо. Молодший брат загинув у боях із чекістами. Його дружина, дружина Олексія Брися, відсиділа 10 років Норильських таборів. Він сам от зараз говорить, на той час 93-го року, він говорить як представник Воркути, і він ось таким чином описує те, що відбувається з  з українцями у Воркуті. Репліка з відео:Українці у Воркуті були домінуючою нацією. І коли почалося масове звільнення в 53-54-х роках, то Україна була там фактично єдиною нацією, яка мала повну свою перевагу у всьому. Українською мовою розмовляли всі на вулиці. Українці були всюди на робочих місцях домінуючої нації, тому що всі інші дуже швидко стали виїжджати. Українці, на жаль, залишались довго там. Частина тих людей, які змушені були залишитись, щоб заробити копійку і далі виїхати на Батьківщину. Через дуже багато різних обставин на сьогодні залишаються в дуже жахливому становищі. Щиро кажучи, вони на сьогодні приречені. Виїхати ніхто з них не може. Ми недавно хоронили одного повстанця, який пролежав 11 років в лікарні з раком горла. Жалюгідне було таке видовисько. Ми його чесно похоронили з почестями, ну і такими, на які ми здатні. І от тоді, власне, виникла в нас ідея створення Братства УПА. Що собою являє Україна в Воркуті на сьогоднішній день? На сьогодні ми організувалися, і зафіксовано це все, зареєстровано наше товариство і одне, і друге, і третє. І ми робимо всі заходи, щоб відродити або далі розповсюджувати свідомий оцей український дух серед населення, вважаючи і переконуючи всі установи офіційні, що це йде також на руку їм, тому що панує у Воркуті страшним бандитизм, страшне злодійство і падіння моралі. Ми вважаємо, що відродження моралі будь-якої нації, зокрема і української, є явищем позитивним і необхідним для будь-якої нації, де б українці не жили.Мине ще чверть століття, 25 років, аж поки український парламент у 2018 році не визнає усіх ветеранів УПА учасниками бойових дій. Але Олексій Брись не доживе до цього часу. Він помре у 2015 році. Я дуже Вам дякую, що ви десь в інтернеті знайшли, як закінчився життєвий шлях цього чоловіка. Я знаю, що в грудні 2022 року, вже після початку повномасштабного вторгнення, іменем Олексія Брися назвали вулицю у Луцьку. Це означає, що пам'ять його вшанована в Україні.Слава Богу, що пам'ятають люди. Я хочу закінчити цю розмову абсолютно якимось дивовижним відео. Ми почали з відео на Красній площі і завершимо якоюсь абсолютно пророчою розмовою Вашою із Михайлом Косівим на Красній площі. Взагалі ці кадри дуже цікаві, тому що падає дуже густий сніг, і Ви стоїте в центрі Москви і раптом…За спиною Мавзолей.За спиною Мавзолей і Кремль. І раптом Ви запитуєте його, Михайла Косіва, про те, чи він бачить загрозу в тому, що Росія претендує на українську історію? От у нас є цей запис.Відео:Вчора відкриття пам'ятника Київському князю Ярославу Мудрому. Під час відкриття пам'ятника жодного разу не було сказано слово, що це Київський князь Ярослав Мудрий. Було сказано, що це Вєлікій рускій князь. І виступаючи на відкритті пам'ятника Ярославу Мудрому, президент Росії Борис Єльцин сказав: “Мы должны учиться у Великого руского Ярослава Мудрого в плане собирания русских земель в плане устройства русского государства". Це справді тривожна подія. Якщо росіяни не навчаться шукати своїх власних національних коренів на своїй власній землі, на якій вони живуть, росіян чекає дуже незавидне майбутнє. Ну як можна шукати своїх пракоренів там, де цих коренів немає, де живе споконвіку інший народ, де інший народ має свою історію. Як можна це все привласнювати собі? Та ж мають росіяни своїх діячів історичних і мають їх немало і можуть ними, так би мовити, пишатися. Ні, обов'язково треба знову ж таки якось переварити в тому якомусь велетенському котлі те, що належить і сусідам. Як Ви могли тоді передчути те, що станеться за 20 і за 30 років? Ви серйозно відчували загрозу оцієї претензії на Ярослав Мудрого, Володимира і взагалі на історію Київської Русі? Той, хто хоч недосконало, але хоч в загальних рисах знає "откуда єсть і пошла зємля русская", знаєте. І той, хто знає історію Московії, і всю цю технологію її розростання, оце, як вони кажуть "собірание зємєль рускіх", воно ж не припинилося і до сьогоднішнього дня.Взагалі вся ця розмова і Ваша звучить сьогодні дуже пророче і як таке якесь відчуття і передбачення, причому ще і в центрі Москви на Красной площі. Пане Ярославе, я Вам дуже дякую, що Ви взагалі це зняли, зафіксували, тому що ці кадри, як я і казала, ці кадри надзвичайно важливі для того, щоб розуміти, що зробили росіяни із багатомільйонною українською діаспорою, яка могла б бути впливовою спільнотою в Російській Федерації.

Про це й не тільки писали світові ЗМІ станом на ранок 28 січня.Як зупинка допомоги Трампом вдарила по підтримці УкраїниДональд Трамп, Фото: GеttyІmаgеsСеред неурядових організацій, яким припинили фінансування USАІD після рішення Трампа, опинилися ті, які займалися допомогою ветеранам та сферою охорони здоров'я, повідомляє Тhе Guаrdіаn.Замороження Дональдом Трампом зовнішньої допомоги США призвело до того, що численні гуманітарні проєкти в Україні залишилися без фінансування."Більшість проєктів отримали наказ зупинитися", – повідомило джерело в місії Агентства США з міжнародного розвитку (USАІD) в Україні.Організації в Україні, які підтримують ветеранів, місцеві ЗМІ та охорону здоров'я, є одними з тих, кому Вашингтон скоротив фінансування, в результаті чого багато невеликих місцевих ЗМІ та груп допомоги оголосили в соціальних мережах, що їм доведеться закритися. Зокрема, Ольга Кучер з Vеtеrаn Нub повідомила, що українська неурядова організація в понеділок була змушена призупинити роботу своєї філії у центральній частині Вінниці. Низка інших українських та міжнародних НУО також заявили, що заморожування вплинуло на їхню роботу.Державний секретар Трампа Марко Рубіо в п'ятницю наказав припинити практично всю зовнішню допомогу США, крім Ізраїлю та Єгипту, а адміністрація Трампа відправила співробітників в адміністративну відпустку, звинувативши їх у невиконанні цього наказу.Як одним ударом Росія знищила три покоління української родиниФото: ДСНС УкраїниПлюшеві ведмедики – великі і маленькі – скупчилися навколо могили Адама Бугайова, ніби складаючи йому товариство, починає свою розповідь ВВС.Але 17-місячний хлопчик не один. Його мати, 27-річна Софія Бугайова, похована разом з ним на похмурому і вітряному цвинтарі у Запоріжжі. Прабабуся Адама, 68-річна Тетяна Тарасевич, лежить у могилі поруч з ними.Усі троє загинули разом 7 листопада минулого року внаслідок російської атаки у війні, яка поглинула Україну з 2022 року. Але яка більше не домінує на міжнародному порядку денному, констатує видання.Деякі з останніх моментів життя Адама Тетяна зняла на відео на своєму телефоні. Вони вдвох з мамою Адама, Софією, були на прогулянці. Світловолосий, блакитноокий Адам одягнений у червону куртку та вовняну шапку з наліпкою Міккі Мауса спереду. "Не знімай шапку, – лагідно каже йому Тетяна, – змерзнеш". Але малюк все одно знімає. Годину потому усі троє вже були вдома, вони саме збирались перекусити, коли російська керована авіабомба розрізала їхній багатоповерховий будинок. Адам, Софія і Тетяна загинули разом з шістьма іншими мешканцями.Мати Софії, 46-річна Юлія Тарасевич, зараз щосили намагається продовжувати жити – без більшої частини своєї родини, без минулого і майбутнього."Я не знаю, як жити, – каже вона. – Це пекло на землі. Я втратила матір, доньку та онука за одну секунду".Поруч із нею батько Софії, 60-річний Сергій Лущай."Ми часто ходимо на цвинтар, – каже Юлія. – І будемо ходити до кінця життя, тому що це справді трохи полегшує нам душу".Щоразу, коли вони приїжджають, могил стає все більше, і вони тягнуться вдалину. За словами Юлії, кладовище розширюється "з приголомшливою швидкістю". Ряди синьо-жовтих прапорів, що позначають могили загиблих солдатів, пронизують похмуре сіре небо.У день нападу, в результаті якого загинули Софія, Тетяна та Адам, Юлія зателефонувала доньці із заходу України, де вона перебувала у робочій поїздці."Я просила її бути обережною. Бомби падали над містом з самого ранку. Вона відповіла: "Дякую, мамо, не хвилюйся. У нас все буде добре"", – згадує мати загиблої.Сергій був на роботі, коли почув, що щось сталося. Він також зателефонував доньці, але відповіді не отримав. Тоді в групі місцевих жителів у WhаtsАрр він побачив повідомлення: "Друзі, хто ще залишився під завалами?""Я поспішив додому, молячись всю дорогу, – розповідає він. – Але мої молитви були вже марні. Коли я приїхав, то побачив лише руїни. Я блукав у пошуках свого балкона. Не знаю, скільки минуло часу – дві чи три години – і я зрозумів, що нічого не залишилося, і ніякої надії на порятунок".У наступні дні з-під завалів дістали деякі речі – порцелянову чашку Софії, яка чомусь не розбилася, іграшкову рибку, з якою Адам грався у ванні, і маленьку червону курточку, в яку він був одягнений під час своєї останньої прогулянки. Тепер це сімейні скарби, разом із багатьма цінними спогадами."Щовечора, коли я повертався з роботи, я брав Адама на прогулянку, – розповідає Сергій. – Він дуже цікавився небом. Він показував мізинцем угору, а ми розповідали йому про нього. І він любив птахів".Після повномасштабного вторгнення Росії в Україну в лютому 2022 року Юлія забрала Софію в безпечне місце у Великій Британії. Молода жінка знайшла застосування своїм мовним навичкам, працюючи перекладачем для українських військових, яких тренували британські військові, але вона не могла залишатися далеко від України."Вона дуже сумувала за батьками, родичами та країною", – розповідає Юлія. Софія повернулася і згодом народила Адама в червні 2023 року. Вона також вивчала психологію, бо "знала, що багато людей в Україні потребують психологічної допомоги",  ділиться мати.Посеред свого горя Юлія знає, що незабаром Україна може опинитися під тиском, змушена вести переговори з ворогом, який так багато в неї відібрав.Президент Трамп повернувся до Білого Дому - зі зброєю в руках, наполягаючи на мирних переговорах між Москвою та Києвом. Але і Юлія, і Сергій переконані, що Україна повинна боротися далі. Юлія каже, що заяву Дональда Трампа про те, що він може закінчити війну за один день, було "смішно чути"."Росія – це агресор, який прийшов у нашу країну, зруйнував наші домівки і наші сім'ї, – каже Юлія. – Тому про жодне перемир'я чи мирні переговори не може бути й мови. Якщо ми залишимо цьому ненажері наші території і не помстимося за людей, яких ми втратили, ми ніколи не переможемо".Сергій каже, що єдиний контакт з росіянами на українській території має бути бойовий. Багато українців вважають, що навіть за умови припинення вогню Росія рано чи пізно повернеться за новими територіями – як це сталося у 2022 році, через вісім років після анексії Кримського півострова.Юлія визнає, що життя в інших країнах триває."Люди не можуть жити в постійному стресі, думаючи лише про нас, – відзначає вона. – Але я б хотіла, щоб вони пам'ятали, що поруч іде війна, де гинуть не лише солдати, а й мирні жителі".Вона хоче, щоб світ знав їхні імена. Адам Бугайов, Софія Бугайова та Тетяна Тарасевич.

Сьогодні ми будемо говорити про людину, яка подарувала українцям тисячі творів світової літератури. Якщо ви читали українською мовою "Дон Кіхота" Сервантеса, "Пані Боварі" Флобера чи "Лорку", скоріше за все, це був переклад Миколи Лукаша. Сьогодні ми говоримо про цього видатного перекладача із професором Максимом Стріхою. Важливо почати цю розмову про час, коли Микола Лукаш працював, коли він приходить в літературу і перекладацтво. 30-ті роки викосили не лише письменників, а й перекладачів. Я так розумію, Лукаш не підпадав під цей покос лише через вік? Микола Лукаш Він народився наприкінці 1919 року. Отже, з Розстріляним відродженням він розминувся. На історичний факультет Київського університету він вступив у 1937-му і дуже швидко вилетів.Потім він учителював на Київщині до початку радянсько-німецької війни. Потім – окупація, перебув у рідному Королевці, мало не вмерши. Потім – мобілізація до радянського війська, поранення, дослужував у Харкові і там навчався в педагогічному інституті іноземних мов за спеціальністю "французька філологія". Отже, цей час був дуже сумний для перекладу та української літератури загалом, адже багато імен було викошено. Переклад так само було викошено, залишилися уламки – Рильський, Бажан, хтось з другого ряду. А от далі фактично порожнє поле, на яке приходять багато хлопців комсомольського призову, які вже не мають ні того запасу культури, ні знань, ні мов, ні органічної української мови, що найгірше. І Лукаш тут буквально самозароджується, бо він не мав вчителів як таких. Наприклад, Григорій Кочур, великий друг Лукаша, був студентом Миколи Зерова і перебув у колі неокласиків. Натомість Лукаш почав перекладати десь у своєму Королевці. У шкільні роки робив дивовижно добрі переклади російських поетів Срібної доби, а першу частину "Фауста" він переклав до війни. Весь переклад було завершено у 1948 році, тобто йому не було ще і 30-ти. Правда, для того, щоб це прийшло до друку, знадобилося ще 7 років. І ось Лукаш, який не має постійної роботи, перебивається на випадкових заробітках, бо ж перебування на окупованій території це тоді було таке страшне тавро, якого не змити. Інакше він, напевно, захистив би кандидатську і став би шанованим доцентом, а потім професором Харківського університету, і, може, ми б не мали цього перекладача. Але цього йому не дали, і він намагається реалізуватися як перекладач. У 1953 році він друкує нічим не видатний роман "Перший удар" Андре Стіля, якого в СРСР друкували, бо він був ліваком і другом Радянського Союзу. Разом з тим паралельно Лукаш готує рецензію на перший том Українсько-російського словника, де помічає відсутність близько 600 вкрай необхідних українських слів. Лексикографія була його пристрастю впродовж усього життя.І паралельно уже тоді він стає в центрі всіляких історій про нещасливе і нерозділене кохання, через яке він залишився неодружений. Він входить в панораму Харкова як людина, яка не мала пальта, яка взимку ходила в лижному костюмі, як і в Києві. До речі, сюжет здається не апокрифічний, а правдивий. Так, у 1954 році було 150-ліття тоді ще Харківського університету імені М. Горького, і комусь спала на думку примха для іноземних гостей з країн народної демократії, щоб хтось виголосив промову латиною. Виявилося, що латиною здатний виголосити привітальну промову тільки Лукаш, але була одна проблема – він не мав костюму. Терміново мусили знайти для нього сорочку, краватку, піджака. Він виголосив цю промову, потім у нього все це забрали. Але в 1955 році стається злам в його долі. Виходять друком "Пані Боварі" і "Фауст". Тобто весь цей час його вважають диваком, якимось блаженним чоловіком.Так, таким ось маргіналом, який не має сталих заробітків, живе по якихось винайнятих кутках. І по цих кутках він робить ось ці фантастичні переклади. У 1955 році завдяки втручанню Максима Рильського рецензентом "Фауста" стає Леонід Первомайський – добрий поет, який натомість мав принципово інше уявлення про мову, якою треба перекладати. Він волів такої дистильованої, олітературненої української мови, і коли натрапляв на "Ходімо, пане-брате", він написав, що "тінь травистованого Енея стояла за спиною перекладача". Лукаш просто розгорнув місце оригіналу і показав німецькою "гербрудерком". Насправді, коли Лукаш експериментував, він завжди розумів, де він це робить. Тож завдяки підтримці Рильського, попри опір Первомайського, "Фауст" виходить, і це стає подією. А також, звичайно, і розкішна "Пані Боварі", яка стала дебютом в поезії і прозі. Тоді Лукаш стає знаменитим. Його приймають у спілку 1956 року, і це стає можливістю залишити Харків, який дедалі більше тоді втрачав риси українськості, та перебратися до Києва. Там йому як знаменитості пропонують очолити відділ поезії у новоствореному журналі "Всесвіт". Це, здається, єдині два роки, коли Лукаш мав якусь стабільну працю і мусив ходити у певні години на робоче місце. Загалом це було щось абсолютно невластиве для нього. Але живе він знову десь по кутках? Ні, він отримує від спілки квартиру. Причому перша квартира існує і досі, там живуть нащадки. На той момент там жив один дуже милий єврейський і радянський поет, українська поетеса-шістдесятниця і в третій кімнаті – Лукаш. Це була комуналка на три кімнати на вулиці Коцюбинського. Там Лукаш пробув 60 років. Кімната його ніколи не закривалася, туди можна було прийти, чекати, можна було що завгодно взяти або навпаки щось лишити.Микола Лукаш Це там він з кухні видалив газову плиту? Ні, це вже було на нинішній вулиці Омеляновича-Павленка, тодішній Суворова. З Григорієм Парфировичем Кочуром, його великим другом, старшим товаришем, людиною дуже відмінною у перекладацьких настановах, але дуже близькою. Я один раз був у Лукаша під час його останньої хвороби і бачив цю квартиру. Лукаш приймав нас, лежачи на металевому звичайному ліжку, які стояли по лікарнях і казармах. Була одна табуретка ще при цьому. На кухні плита була ліквідована за непотрібністю, бо коли у нього були гроші за гонорари, він раз на день ходив обідати до ресторану готелю "Дніпро", там були іноземні туристи і можна було почути мови. Ось чого він ходив туди. А я весь час думала, як він міг собі це дозволяти. Це був єдиний спосіб почути живі мови. Особливість українських перекладачів того часу – вони не мали живої мовної практики. Той самий Кочур перекладав з оригіналів 30 мов. Він блискуче читав цими мовами, знав ці культури, але говорити йому було складно, бо у нього ніколи не було живої мовної практики. Вона у нього була тільки з людьми з країн радянського табору, і то в Інтинському концтаборі, куди ці люди теж потрапляли. А Лукаш собі на такий спосіб цю практику все-таки забезпечував і був фантастично філологічно здібний. Він справді блискуче перекладав прозу.Що ви ще пам’ятаєте, коли проходили до Лукаша в квартиру на Суворова?Ось ці знамениті паки з його картками і книжками. Книжкових шаф не було, але натомість були мішки, які стояли скрізь: його картотека, виписки, папери, книжки. Насправді Лукаш був дуже освіченою людиною. Я мав величезну приємність свого часу і впорядковував його листування з Кочуром. У ньому Лукаш, можливо, як ніде, торкнувся своїх перекладацьких секретів. Лист 1964 року, коли починається переклад "Дон Кіхота", Лукаш пише з Ялти, з будинку відпочинку письменників. "Правда, ось уже четвертий день, як я знову почав уважно читати "Дон Кіхота", тож уже дещо знаю. Знаю, наприклад, як я перекладу назву страви, що їв преславний Ідальго. В оригіналі стоїть "дуелос і квебрантос" – дослівно "жалі і шкоди". Ну, не перекладеш українською мовою "жалі і шкоди". Коментатори пояснюють, у Манчі, дуже злиденному регіоні Іспанії, був звичай використовувати для домашніх потреб м'ясо і навіть потрощені кістки, що їх вовки пошарпали або тих, що зі скелі впали. М'ясо йшло звичайно на олію, а патрохи були єдиною скоромною стравою, дозволеною до вжитку в суботу, бо субота на честь перемоги над маврами біля Лас-Наваса з 1212 року була оголошена Пісним днем".Любимов – російський перекладач – переклав назву цієї страви як "яєчня з салом". Чому? Бо так було в попередньому російському перекладі, не знаю, чий він. Яєчня з салом фігурує не тільки в Козаченка і Кротевича, скандальний переклад 1955 року з російської, але і в Миколи Іванова – дуже талановитого перекладача, який до війни робив скорочений переклад з іспанської. Скорочений переклад теж дуже залежить від російських версій."Ускладненої небезпечним нахилом до надмірної архаїзації та українізації (він жартує сам із себе у зв'язку з пригодами з "Декамероном"), пропонуєм натомість шарпанину з овечої потрібки. Тут мені допоміг батько Котляревський, якого троянці їли, між іншим, за трібки бабу-шарпанину. Шарпанина була на Україні м'ясна і рибна. Голубий словник, шеститомник, перекладає цю назву "скабльонка", не знаю, чи це було цілком правильно. В усякому разі, страва така була, а назва шарпанина натякатиме на аварійне походження м'ясива й нутрощів". В усіх деталях Лукаш розбирає, чому він перекладає так. Який за цим стоїть огром знань. Зокрема, він знає, чому в Манчі їдять ці "жалі і шкоди". Він знає, що там була перемога над Маврами у 1212 році, на честь якої оголошено в суботу день, коли дозволена ця скромна страва. Він знає усі ці варіанти українські, польські, німецькі, як там перекладали. І нарешті він знає величезне підґрунтя українських текстів, у цьому випадку Котляревського, але дуже багато йому підказував Куліш, підказували барокові тексти, і от він от вибрав це.Максим Стріха, Фото: hrоmаdskе.rаdіо Я дуже раджу почитати це листування Кочура і Лукаша, тому що там не лише є цей чудовий уривок, процитований зараз. Там описується про нарости на копитах Русинанта, як він шукає у скотолічивніку, як їх назвати. Це розкіш. Це проблема, яку Лукаш гостро відчував: що робити, коли перекладаєш текст, який написано 700 років тому? Мусить бути якась дистанція від українського читача до цього тексту. Він не мусить сприйматися як текст, написаний вчора. Але яка дистанція, на що взоруватися? От Лукаш перекладав "Декамерон" – чудесний, фантастичний переклад. Текст написаний саме 700 років тому. У той час Україна ще переходила з-під влади Орди до влади Великого князівства Литовського, і з того часу у нас загалом залишилося кілька десятків суто сухих судових грамот. Але Лукаш вважав, що мову все одно можна реконструювати за якимись слідами. От яка вона була б, якби розвиток був інакший, якби ми розвивалися не з монгольською навалою, як Італія? Ось, як він переклав цей дуже симпатичний епізод, який чудово зроблений у фільмі Пазоліні, коли чернички по черзі вступають у стосунки з хлопцем, який вдавав з себе німого."Бачиш, – каже черничка, – вже по обіді, всі сестри, окрім нас, здається, сплять. Подивимося ще, чи нема кого де в саду. Та що ж, візьмемо його за руку і поведемо в той курінь, де він от дощу ховається. Одна ж нехай з ним буде, а друга на варті. А той Німтур такий дурний, що якої хочемо, такої і заграємо. Мазетто чув усі їхні розмови і ладен був їм хоч зараз догодити, ждав тільки, щоб котрась повела його з собою. Вони ж роздивилися скрізь гарненько і побачили, що ніхто за ними не стежить. Тоді та, що перша завела річ, підійшла до нього, розбудила, і він зразу став на прямі. Черничка взяла його за руку, приголубилась до нього і повела в курінь, а він тільки осміхався благовато. Там уже його не треба було довго просити, він залюбки вволив її волю. Вона ж була чесною товаришкою і своє діставши, пустила натомість другу. А Мазетто все строїв дурника і робив, що вони хотіли. Кількома наворотами пробували ще та і та, і перше ніж піти, чи добра у цього вершника сила, а згодом говорили між собою, що то справді втіха над усі утіхи, ще більше ніж їм сказано, і завжди шукали нагоди пожирувати і з ними". У моїх батьків є книжка 1964 року, це його перше видання. І от саме в цьому тексті я вперше побачила словосполучення "зайти в тяж". Якось я вирішила його вжити в школі на уроці української мови, а вчителька мені сказала, що такого немає. Тоді я показала книжку. Ви знаєте, часом це була проблема. Мені ще по-справжньому пощастило, бо одним з місць, де я отримував свій культурний експіріенс, була київська опера 70-х, яка була ще україномовною. "Лючія ді Ламмермур" йшла в геніальному перекладі Лукаша. Едгард співав: "У цій долині на могилі, де лежить мій батько вбитий, віроломній твоїй родині присягавсь я вічно мститись. Та доколи тебе зустрів, то забув про помсту й гнів". Він грався цими словами. Тим не менш, коли була команда, щоб його віватами зустрічали люди, то тодішні не надто освічені щодо української мови співаки обурювались, які такі вівати, це слово польське. Насправді тут треба було, щоб Ірина Молостова, яка, до речі, була, можливо, найбільшою українською оперною режисеркою ХХ століття і, до речі, етнічною росіянкою, залучила свого часу Лукаша до оперного перекладацтва. Коли Лукаш був тяжко хворий і працював дуже пиняво, як казав Кочур, вона все-таки змусила його закінчити "Дон Жуана". "Лючія ді Ламмермур" і "Дон Жуан" – це дві перлини оперного перекладацтва, які загалом є у світі.А я правильно пам'ятаю, що в 70-х не вказувалося, що це переклад Лукаша? Це була окрема історія. Коли Лукаша було виключено в 1973 році, він перетворився на не особу. Але вистава, поставлена в 1963 році, стала касовою, тож її зняти було неможливо. Якщо б це було в 30-ті роки, то скоріше б написали якесь інше ім'я. Однак це були 70-ті, і там вчинили по-іншому – перекладач просто не зазначався. І тільки в 1987 році, коли вже була Перебудова, ім’я Миколи Лукаша знову з'явилося в афіші. Ця ситуація сталася у мене на очах, я її добре пам'ятаю. У чому геніальність і новаторство Лукаша в перекладі "Дон Кіхота" чи "Декамерона"? Я пригадую, що до цього першого перекладу 1964 року вже є передмова Кочура. Він передбачає, що Лукаша будуть звинувачувати в архаїчності мови, тож намагається в передмові захистити його. Перед тим була ціла епопея. Насправді з'явився такий внутрішній рецензент, діалектолог на прізвищі Могила, який зажадав це все поправити. Я читав уривок, там була фраза "звівся на прямі". На які прямі? На ноги. І от всі такі речі, які є маркерами індивідуального стилю, хотіли знеособити, зробити таку усереднену мову, яка базується на джентельменському наборі основних трьох чи чотирьох тисяч слів словника. Лукаш же користувався значно ширшим набором, причому робив це завжди дуже доречно. От в Шиллера це, до речі, видно. Два тексти я б хотів порівняти. Перший – "Ода до радості". Це знаменита ода, гімн Євросоюзу, куди ми йдемо. "Радість гарна, іскро Божа, несказанно люба нам. Увійди, царице гожа, в твій присвітлий дивний храм. Все, що строго ділить мода, в'яжеш ти одним вузлом. Розквітає братня згода під благим твоїм крилом. Обнімітеся, мільйони, поцілуйтесь, мов брати. Вічний отче доброти, дай нам ласки і охорони". Тобто це високий стиль. Уявіть собі, як воно звучить під п'яту частину Дев'ятої симфонії Бетховена.І разом з тим той такий Шиллер, але зовсім інший вірш, написаний зовсім іншою німецькою мовою, – "Сільська серенада". Відповідно, він перекладений зовсім іншою українською мовою. "Дівко, виглянь у вікно! Коло твої хати я стою уже давно, як той пес проклятий. Тюжить дощ все дужче й дужче, я ізмок увесь, як хлющ, – ні рубця сухого... Не поміг і кобеняк, я від холоду закляк. Пожалій, небого! Чи тобі там не чутно? Ну ж бо, виглянь у вікно". Себто Лукаш справді володів всіма ресурсами української мови: від високої мови барокових спудеїв до ненормативної лексики. Коли йшлося про "Фауста", пам'ятаєте, Валентин там говорить Маргариті: "Коли вже ти зробилась …, треба славу відроблять". Для цього, до речі, оригінал Гете, звичайно, дає всі підстави. У книжці це слово було написано з трикрапкою?Природно ми все це даємо з трикрапками, як годиться. Але Лукаш в усьому цьому широчезному діапазоні чувся абсолютно вільним. Це не значить, що немає інших варіантів перекладу. Є дуже добрий приклад, як було перекладено "Осінню пісню" Поль Марі Верлена двома геніальними перекладачами – Лукашем і Кочуром. "Осіння пісня" вся побудована на музиці, на сонорних, все це заколисувальне. Лукаш зустрівся з цим. Українською мовою скрипка різко звучить. Що робити? Він навпаки вирішив прийти до цієї різкості і посилити: "Ячать хлипкі, хрипкі скрипки листопада… Їх тужний хлип у серця глиб просто пада". Водночас Кочур вирішив триматися сонорності, замінити скрипку на струни: "Неголосні млосні пісні струн осінніх серце тобі топлять в журбі, в голосіннях." Це був справді унікальний дует. Вони познайомилися у березні 1958 року, коли Кочур уже вийшов з концтабору, але ще мусив отримати північну пенсію, бо треба було з чогось жити. Він був заарештований після визволення Полтави в жовтні 1943 року і остаточно повернувся в Україну в 1959-му. В 1953 році він офіційно був уже вільнонайманим нормувальником. Власне, на ці гроші він жив до кінця життя, більше йому ніяких сталих сум не платили. Але в 58-му він приїздив до України і там зустрівся з Лукашем, який очолює цей відділ у Всесвіті, де треба його чимось заповнити. І вони одразу дружаться. Ось це листування показує, як розгортались їхні стосунки. Упродовж 60-х років вони разом були учасниками всіх найвагоміших українських перекладацьких проєктів.Вони встигають зробити "Верлену" і з Максимом Рильським, який, на жаль, умирає, і встигає перекласти лише 4 вірші. Дуже часто Лукаш перекладає, а Кочур пише передмови, як-от Шиллер і "Декамерон". Десь Кочур допомагає Лукашеві, бо той був більш практичний. Лукаш був зовсім артистичний, розкиданий, і це його іноді підводило. Він западав у розпач, у страшний психологічний стан. Лукаша страшно мітило те, що відбувалося. Він бачив дику русифікацію, загибель української культури, поступову, але тим не менше дуже зорієнтовану.І через те він логічно йшов до того дня березня 1973 року, коли з'явився до Кочура і сказав, що сьогодні написав листа куди треба, тобто голові президії Верховної Ради, прокурору, голові КДБ і так далі, на захист ув'язненого Івана Дзюби. Тут процитую: "Оскільки я поділяю погляди Дзюби на офіційно не існуюче у нас національне питання, я прошу дозволити відсидіти решту терміну за Дзюбу". На що Кочур сказав, що Дзюбу не випустять, а тебе посадять. На це Лукаш, блаженно посміхнувшись, сказав: "А я вже їх кинув". І це була фактично катастрофа. За тиждень, наприкінці березня їх обох виключили зі спілки письменників. Там була спеціальна постанова про тандем Кочур-Лукаш, який завдав дуже тяжкої шкоди українському перекладові. А в чому полягала шкода? Український переклад був завжди дуже небезпечний в усі часи. Емський акт 1876 року забороняв українську мову як таку. Твори на селянську тематику з дотриманням російського правопису і дуже складною цензурною процедурою все-таки дозволялися. Але українські переклади були заборонені за означенням.Імперія тут діяла дуже логічно. Бо література на місцевих наріччях може бути в імперії. Але коли на ці наріччя перекладають Байрона, Шекспіра, Біблію, – це вже не наріччя, це мова. І усі ці мови мають право на політичне визначення.До 1905 року друкування будь-яких перекладів в російській імперії заборонялися не за ознакою змісту, а просто за ознакою того, що вони не мали російські наріччя. Так само і в радянські часи була одна головна мова – російська. Зокрема, щоб вона була інструментом доступу до всіх скарбів світової культури, щоб ми це все отримували тільки через російське дзеркало, причому це була успішна політика. Я був у товаристві з однією дуже інтелігентною художницею, яка зізналася мені, що "Божественну комедію" Данте вона читала тільки російською. І через те завдання українських перекладачів було не лише ознайомлюватися з якимись невідомими текстами. Для ознайомлення на той час були ті ж самі російські перекладачі. Завдання було заманіфестувати, що ми не росіяни, що в нас є своя культура, свої переклади. У цих умовах треба було перекладати надзвичайно яскраво, сильно, щоб витримати конкуренцію з тими справді дуже непоганими російськими перекладачами. Так, бо нам весь час показували і переконували, що українська мова не здатна на те, аби нею перекладати.Що вона для діалогів Тарапуньки і Штепселя, але не для "Травіати" Верді чи "Фауста" Гете. Через те, коли Максим Рильський працював завлітом Київської опери і переклав сумарно 20 опер, з яких збереглася в авторській версії аж одна, і Лукаш, який все це перекладав, і Кочур, вони працювали не тільки на інформування читача, а й на націєтворення, на високий статус української культури, на те, щоб ми могли з'явитися в світ своїм блискучим "Декамероном". Росіяни не мають такого "Декамерона", поляки теж не мають, навіть англійці такого доброго не мають. Фактично, мова такої якості і такого класу, яку пропонували Лукаш, Кочур і Рильський – це був виклик радянській владі. Це був виклик системі. І система це дуже добре відчувала, бо на українських перекладачів справді падали репресії за репресією. 1937 року було знищено фактично 90% провідних українських перекладачів. Уціліли випадково одиниці. Наприкінці 50-х хтось повернувся з таборів, як Кочур, хтось вже почав з'являтися, як Лукаш, але ще довго це відчували. Ще однією великою реформою перекладу, яку запровадили Кочур і Рильський на початку 60-х років, стало те, що вони готували антологію чеської і словацької поезії. Всупереч тодішнім правилам вони вимагали, щоб всі переклади здійснювалися з чеських і словацьких оригіналів.Тодішнє правило було перекладати з російського перекладу або з підрядника. У 1955 році відбувся перекладацький дебют Лукаша з прекрасними віршами з "Дон Кіхота" у розкішному виданні, як на той час. Це було все, що було доброго. Проте функціонери спілки Козаченко і Кротевич зробили український переклад "Дон Кіхота" з російського перекладу Любімова. Причому перетягнули всі ці російські приказки. От Любімов іспанські приказки перекладав російськими, а вже ці українські псевдоперекладачі навіть не прагнули пошукати українських відповідних приказок, вони просто калькували російські. Більше того, вони не вважали, що це погано. На титульному аркуші стоїть переклад з російської. Начебто Сервантес це все написав російською. Це те, що поламали зусиллями Лукаша, Кочура, встиг допомогти Рильський. Велика роль була також Миколи Бажана. Він був останнім із уцілілих функціонерів системи, однак працював на цю культуру. Варто згадати ще одного перекладача, який мав дивовижну долю, бо його заарештували замість іншого. Це 1934 рік. Дуже талановитий молодий перекладач і поет, який знає східні мови, ним цікавиться Зеров. Всі ці люди знали багато мов, але Лукаш і Кочур – це переважно все-таки європейські мови, хоч Лукаш трошки вчив японську. І ось є перекладач Василь Мисик, який на додачу до англійської добре знав перську. В Амара Хаяма всі російські переклади і близько не підступають до Мисикових, бо Мисик перекладав з оригіналу. Але в 1934 році, коли починаються арешти, приходять до харківського будинку "Слово" заарештовувати Минка – такого цілком радянського прозаїка. Але Минка не було вдома, і щоб не йти просто з порожніми руками, стукаються в сусідні двері і забирають Мисика для з'ясування обставин. Наступного дня його викликають на допит, дають протокол: "Я, Минко Василь Федорович визнаю, що я ворог народу, хотів убити керівників партії держави". А він каже: "Я не Минко, я Мисик". Тільки на п'ятий раз він домігся того, що йому дали аркушик, на якому було написано: "Я, Мисик Василь Федорович, визнаю, що я ворог народу". Але йому дали якусь побутову статтю. Він був єдиний на процесі, який заявив, що не винуватий і спробував розказати цю історію. Вона була настільки безглузда, що навіть кривавий Василь Ульріх зажадав переглянути справу. Але система не відпускала його, тож пропустили по побутовій статті. Це було його перше щастя. Друге щастя, що на Соловках він не зізнався, що він письменник. Через те, коли всіх забрали на Сандармох і розстріляли, Мисик лишився і вийшов по закінченні п'ятирічного терміну. Однак після того він же не міг мати прописки, бо не мав роботи. Роботи не мав, бо не мав прописки. Перша дружина його кинула, бо кому треба репресований. Його мобілізували в радянське військо, потрапив в полон. Коли вже німці ліквідовували в'язнів концтаборів, брав участь у втечі. Вийшов на американську частину, де щирісенькою англійською сказав, що він є такий собі Мисик. Його відправили назад в СРСР. Радянська влада виявила до нього неймовірне милосердя. Йому дозволили спокутувати всі його тяжкі гріхи на посаді якогось обліковця Харківського трамвайно-тролейбусного депо аж до 1957 року. Звичайно, про якесь друкування мови не йшлося. Але, коли розпочалася Відлига, за сприяння Рильського в 1959-му з’явився "Бернс", зроблений спільно Мисиком і Лукашем. Мисик був рівноправний в цьому. Хоч говорили про тандем Кочур-Лукаш, але Мисика не можемо ставити за дужки. Просто він був весь час у Харкові, а там в той час українське життя уже пригасало, і ніхто там на нього не звертав уваги. Хоча це до певної міри йому і допомогло в 1973-му, коли тут Кочура з Лукашем було вигнано зі спілки письменників і заборонено друкуватися. Кочур це переніс, але Лукаш в силу його більш вразливої натури вже ніколи не відновився до цього, "Дон Кікота" він так і не закінчив. Анатоль Перепадя перепаді закрив конгеніально дві великі лакуни в другому томі. А от Мисик помер у власному ліжку в 1983 році. І відразу по тому вулицю, на якій він жив, партійна влада Харкова переіменувала всупереч несміливим петиціям місцевих письменників на вулицю Єсєніна. Історія про Мисика як історія про заборону на переклад і творчість Лукаша тривала 12 років, правильно? Трошки менше, фактично з 1979 року, коли Маланчука, секретаря ЦК з ідеології, посунули, з'явилися певні можливості для друку. Але повністю Лукаш був реабілітований тільки в 1988 році. А в 1988-му він вже помер. Ви казали, що Лукаш вже був хворий, але ви бачили ці цілі стопи цих карток. Я так розумію, що це і була ця лексикографічна його праця. Що з ними сталося? Вони якимось чином видані? Частина видана, хоч далеко не все. Частина – в архіві Інституту літератури. Є трошки Лукашевих паперів в Інституті літератури, те, що я отримав від Кочура, я передав туди, бо вони дуже просили. Але все це чекає вивчення, і, на жаль, не все збереглося. 

Один із найважливіших етапів вступної кампанії – складання НМТ. Такий формат оцінювання почали використовувати з початку повномасштабної війни, оскільки його вважають найбільш ефективним рішенням у сучасних реаліях. НМТ дозволяє створити справедливі умови для всіх абітурієнтів, незважаючи на їхнє місце проживання.Еспресо підготувало для вас інформацію про особливості проведення НМТ-2025: терміни реєстрації, графік проведення тестування та які предмети будуть включені до основних та додаткових блоків. Коли учасники мають зареєструватися на НМТ?У наказі МОН вже представлено точний Календарний план проведення національного мультипредметного тесту (НМТ) у 2025 році. Як зазвичай, тестування буде відбуватись в межах двох сесій – основної та додаткової. Основна буде проходити з 14 травня до 25 червня, а додаткова в липні – з 14 до 25 числа. Оскільки є основна та додаткова сесії, згідно з наказом передбачено також два етапи реєстрації для участі в НМТ. Зареєструватися на НМТ для проходження тестування в основну сесію, необхідно у період з 6 березня до 3 квітня. За необхідності, ці абітурієнти до 8 квітня матимуть можливість через персональні кабінети редагувати деяку інформацію, наприклад, змінити додатковий предмет або місце проведення тестування.Додатковий період, щоб зареєструватись на НМТ-2025 буде з 9 до 14 травня. Проте зробити це зможуть лише ті, хто підтвердить об’єктивні причини, через які не зміг зареєструватися під час основного періоду, а також люди, яким було відмовлено в реєстрації під час основного періоду. Внести корективи до своїх даних на персональній сторінці вони зможуть до 19 травня.НМТ-2025: календар проведення, Фото: УЦОЯОКоли учасники отримають запрошення на тестування та дати сесій?Уже з 4 травня всі учасники, які зареєструвались для участі в основній сесії НМТ зможуть завантажити запрошення через персональний кабінет. У цьому документі буде вказано дату, час та місце тестування. Для тих, хто бере участь у додаткових сесіях, можливість завантаження запрошень відкриється з 11 липня.В умовах війни безпека учасників тестування стає пріоритетом. Оскільки місце проведення тесту може стати мішенню для ворожих дій, інформація про локації тестувань не буде оприлюднена на веб-порталах чи в соцмережах. Це важливо для того, щоб уникнути потенційних загроз та забезпечити безпеку як абітурієнтів, так і організаторів. Бажано, щоб абітурієнти також дотримувались конфіденційності та не ділились цією інформацією, оскільки розголошення місць проведення може поставити під загрозу безпеку всіх учасників процесу.Результати тестування, які будуть трансформовані у шкалу 100–200 балів стануть відомі для учасників основних сесій до 4 липня. А результати додаткової сесії - до 30 липня.НМТ: предмети на вибір та обов'язкові Цьогоріч кардинальних змін у проведені тестування не передбачається. НМТ у 2025 році складатиметься з чотирьох предметів: три обов’язкові та один на вибір абітурієнта. До списку обов’язкових дисциплін входить:українська моваматематикаісторія УкраїниОстанній предмет "на вибір" абітурієнт відповідно обирає самостійно. Учасник може перевірити знання з української літератури, іноземної мови (англійська/німецька/французька/іспанська), хімії, географії, біології чи фізики. Який саме додатковий предмет абітурієнт хоче складати, він має вказати під час реєстрації для участі в НМТ.Вступ-2025, Фото: УЦОЯОЯк проходитиме НМТ у 2025 роціЯк і раніше, проходження тесту організовано так, що всі чотири предмети необхідно скласти за один день, але основні блоки розділені на два етапи. Протягом першого етапу, який триває 120 хвилин, абітурієнти мають виконати завдання із блоків української мови та математики. Потім невеличка перерва та другий етап, який також триває дві години. Тут учасники мають виконати завдання з історії України та предмета, який вони обрали самостійно.Після завершення всіх завдань НМТ, кожен учасник отримає відомості про кількість набраних балів за кожен окремий блок тесту. Для участі в конкурсному відборі для вступу у ВНЗ ці результати будуть переведені у шкалу від 100 до 200 балів, що забезпечить прозору та об’єктивну оцінку знань.Для кожної спеціальності передбачено застосування спеціальних коефіцієнтів, які коригуватимуть результати з кожного блоку НМТ. Величини цих коефіцієнтів будуть встановлені у Порядку прийому на навчання для здобуття вищої освіти у 2025 році.

Усі мої уявлення про те, що я знала своє оточення, перевернулись догори дриґом. Цілком адекватні люди з раціональним мисленням перетворилися на свою протилежність, натомість вразливі, навіть емпати, що переймались кожною дрібницею, сприйняли 24 лютого спокійно і через годину чи кілька почали діяти, чи бодай осмислювати ситуацію, що склалася, і розглядати різні варіанти виходу з неї. Ніхто не знав, чи будуть бомбити Львів, і чи захоплять Київ найближчим часом. У кожному разі діяти імпульсивно, на самих емоціях,  було помилкою.  Саме на це сподівався ворог, напавши посеред ночі. Читайте також: "Непомічена" УкраїнаЯ відхилила пропозиції втікати до села чи навіть за кордон того ж дня, бо не люблю хаосу, і паніки, і  врешті нікуди не поїхала. Я не дозволила знищити свій сайт і закрити профіль у Фейсбуці, аби не стати відразу мішенню для  окупантів. Навпаки — з першого дня почала писати про війну, але без паніки, на прохання редакцій чи з власної волі. Я обурилась, коли мені запропонували скористатись моментом задля просування своєї творчості за кордоном – уявіть собі, пропонували навіть таку гидоту. Я думала про тисячі людей, у яких немає ні імені в літературі, ні грошей, ні найменшого сховку. Хіба можна радіти власній безпеці, коли інші беззахисні?  Перед такою загрозою ми всі рівні, без рівніших. Я не напилася, не вживала жодних заспокійливих, навіть не склала валізу. Раптом я зрозуміла, що мені нічого втрачати, геть нічого. В сенсі – речей. Я спокійно покинула б усе, крім своїх котів. І я знаю людей, які поводились так само. Просто не йшли туди, де атмосфера вкрай наелектризована, щоб витримали нерви, намагались впоратися зі страхом якомога непомітніше для близьких. Випромінювали спокій і він загусав довкола них, як в епіцентрі шторму.Читайте також: Менше меншовартостіАле це не означало, що зник страх. Він був, просто я розбавила його ненавистю. І кожен прожитий день я усвідомлювала як  успіх, як перемогу, щоб витримати ніч. Боятись потрібно — це спонукає до обережності  й пошуків виходу із ситуації. Страх мусить бути раціональним і продуктивним. Я вкотре подякувала Всесвіту, що моя інтуїція все ще зі мною.Але феномен страху досі залишився для мене не пізнаним, аж тільки недавно  вдалося трохи відсунути цю важку запону. Як би важко не було в це повірити, але допомогла мені в цьому "Хутірська філософія" Пантелеймона Куліша, написана ще наприкінці позаминулого століття. Того Куліша, над яким так знущались наші постмодерністи в 90 роки століття ХХ і зробили слово "хуторянство" такою самою лайкою, як і "націоналізм".Практично всі вони, сьогоднішні, як не опинились "випадково" за кордоном того фатального дня – 24 лютого 2022 року, то дали драпака у перші ж дні, аби  "просвіщати" європейців на тему з ким нам доводиться воювати та чому. Або залягли на дно і навіть не писнули ні слова. Я періодично навідую сторінку знайомого письменника, який за три роки жодного разу не згадав про війну на своїй сторінці, наче її немає. Бо то "не його війна". Хоча для окупантів немає "хороших" українців, хіба  ті, що співпрацюють з ними. Читайте також: Хоронителі пам'яті совкаТак-от, як би ми не ставилися до Куліша, чиї погляди на історію України часом мене розчаровують, але він дав підказку, ключ до таємниці зародження страху, надаючи  перевагу людям, які подібно до дерева, мають коріння і вміють брати поживу із землі. Чим ближчі ми до природи, тим стійкіші. Чим далі ми від схоластичної освіти, тим продуктивніші. Природа – найкраща вчителька. І ті, кому пощастило в дитинстві бігати босоніж і пізнавати світ всіма своїми чуттями,  у них немає страху. Вони не бояться втратити блага цивілізації, почати все з нуля, вони знають, як розпалювати вогонь, як знайти їжу, як збудувати собі прихисток, як не заблукати в лісі. І ці перші уроки перших років життя ніколи не зітруться з пам’яті. Навіть якщо тобі доводиться жити у мегаполісі. А якщо доведеться повернутись у рідні пенати,  ти  знайдеш там  спільну мову з людьми, які вміють брати поживу із землі й ніколи не покидали свого "хутора". І на щастя, у нас ще дуже багато таких людей, і  в цьому розгадка іншого феномену – нашої впертої боротьби, віри в перемогу. Бо наш страх – продуктивний і раціональний, як і безстрашність. Тому земля, яка дає нам їжу і душевну рівновагу,  священна і заслуговує на те, щоб за неї вмерти й при цьому отримати життя вічне.Читайте також: Щось спокійне, але не заспокійливеДалі Пантелеймон Куліш застерігає, що  за людську душу  йде шалена боротьба впливових сил, але ті, чиє серце чисте, можуть її навіть не помічати та спокійно собі пропливати між Сціллою та Харібдою.Дуже прикро, що найбільше вразливі маленькі українці, яких просто бомблять всім чужинським, потворними хтонічними породженнями уяви ремісників від масової культури як імпортної, так власного розливу, — подивіться чим наповнений контент в інтернеті й в книговиданні. Діти не знають ні українських казок, ні української класики, ніколи не чули народних дитячих пісень. Вони не розуміють хто вони й навіщо. Чи потрібно їм з ясел вчити англійську і не знати рідної мови навіть на рівні елементарного висловлення думки? Їм може бути страшно, вам не здається? Гадаєте, вони не відчувають, що у них забирають з-під ніг землю, яка могла б зробити їх сильними та безстрашними? Саме їхню справжню землю, аби вони не встигли її полюбити. Не любитимуть – не будуть захищати. Кому це вигідно? Питання риторичне. От і стануть, коли підростуть, неприкаяними,  зацькованими страхом номадами, які шукають тепле сите місце по всіх континентах. Вони зробили цей вибір, не обираючи – під тиском оточення, яке не спроможне дати їм гідного виховання та освіти, бо саме його ніколи не мало.Спеціально для Еспресо.Про авторку: Галина Пагутяк, письменниця, лауреатка Національної премії імені Тараса Шевченка.Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.

Про це повідомляє "Читомо".Завідувачка відділу розповсюдження книжкових видань Вікторія Агеєва заявила виданню, що науково-виробниче підприємство "Видавництво "Наукова думка" припиняє свою діяльність за рішенням Національної академії наук України (НАН)."Видавництво "Наукова думка", якому 102 роки, ліквідовують. Книжок у нас більше ніхто не зможе купити", — сказала Агеєва.На сервісі моніторингу реєстраційних даних українських компаній "Опендатабот" зазначили, що 5 жовтня 2024 року ініціювали процедуру банкрутства щодо установи.Також зачиняється і книгарня, яка розташована по вулиці Терещенківська, та онлайн-магазин видавництва. Останній день роботи книгарні видавництва "Наукова думка" — 2 грудня 2024 року. Наразі проходить фінальний розпродаж літератури зі знижками до 75%.За словами Агеєвої, працівникам про звільнення повідомили за 2 місяці до припинення діяльності підприємства.Головою комісії з припинення стала заступниця директора з питань наукової та видавничої діяльності видавничого дому "Академперіодика" Олена Жук. Вона повідомила, що "Наукову думку" ліквідовують у межах процесу оптимізації від НАН.Видання, які залишилися в роботі, будуть завершені."Видавництво завершить усі процеси, пов’язані з державними замовленнями, адже ми маємо розуміти, чи бюджетні кошти використали за призначенням", — додала голова комісії.Видавництво "Наукова думка" — науково-виробниче підприємство, що входить до складу НАН України. Установу створили у 1922 році, а очолив редакцію український письменник, історик та філолог Агатангел Кримський. Останні кілька років видавництво випускало енциклопедії різних напрямів та словники з української мови.  

З початком російсько-української війни у 2014 році, Польща взялася активно підтримувати суверенітет і територіальну цілісність України. Окрім військової співпраці, Варшава стала одним із яскраво виражених представників Києва на європейській арені, тим самим створивши перешкоди для РФ в намаганнях дестабілізувати і окупувати нашу державу. Зі свого боку Росія активно намагається вплинути на ситуацію через інформаційні кампанії, які своєчасно запускає в залежності від інфоприводу, події чи резонансних заяв можновладців. Ключові наративи Кремля Осередок для поширення пропаганди, зокрема й антиукраїнської, РФ створювала в Польщі понад 15 років. За даними фахівчині з комунікацій Університету інформаційних технологій та менеджменту у Жешуві, українки за походженням Дельфіни Ертановської - сьогодні спостерігається найбільша хвиля дезінформації, фейкових новин і ненависті. Російські медіа активно намагаються створити негативний образ українських біженців у Польщі. Поширюється ідея, що українські мігранти начебто забирають робочі місця у поляків і тим самим знижують рівень заробітної плати, створюючи соціально-економічну напругу. Також Кремль "грає" й на питанні українізації Польщі. В країні активно поширюється наратив, що держава може "втратити свою ідентичність", приймаючи велику кількість українців. В той же час, пропаганда криміналізує українців, створює образ українців як "потенційної загрози", поширюючи фейкові історії про нібито високий рівень злочинності серед наших співгромадян. Біженців намагаються показати "екстремістами", що можуть становити загрозу внутрішній безпеці Польщі. На тлі цього все активніше просувається ще один наратив - втома від біженців. В намаганнях дискредитувати Україну як жертву агресії, пропагандисти також поширюють "меседж", що наша держава буцімто сама відповідальна за війну через недолугість політиків. Дуже часто Росія використовує й історичні конфлікти, аби посварити українців та поляків. Ці наративи розроблені для розпалювання ворожнечі між польським та українським народами, зниження рівня підтримки України у польському суспільстві та послаблення солідарності, необхідної для спільної протидії РФ. Загалом російська пропаганда напрочуд гнучка і вправно підлаштовується під будь-які інформаційні приводи. Основні канали та методи поширення дезінформації в Польщі Російська пропаганда використовує в Польщі вже звичні канали поширення пропаганди, локалізувавши їх. Активно використовуються соціальні мережі , як-от Fасеbооk, Тwіttеr, Теlеgrаm, де тиражуються фейкові новини, маніпулятивні відео та дезінформаційні меми. Фейкові акаунти та боти імітують місцевих громадян, що посилює вплив таких повідомлень. На відміну від України, найбільш популярною соціальною мережею для поширення дезінформації в Польщі є Fасеbооk, але наразі стрімкої популярності почав набирати Теlеgrаm. Як повідомила Дельфіна Ертановська в коментарі Gаzеtа.uа, це відбувається, бо компанія Меtа (володіє Fасеbооk та Іnstаgrаm. Gаzеtа.uа) почала блокувати фейки та дезінформацію, а в Теlеgrаm можна публікувати будь-що. Крім того, фахівчиня додала, що активно російська пропаганда використовує і відеохостинг Yоutubе. Там пропаганда поширюється через блогерів-ворожок, шарлатанів, які стверджують, що мають надздібності, псевдоекспертів тощо. Російська пропаганда використовує і відеохостинг Yоutubе В Польщі також працюють проросійські вебсайти, які поширюють антиукраїнські наративи та підривають національні та європейські цінності. До прикладу, РП одна з щонайменше 19 країн ЄС, в якій працює мережа російської дезінформації Рrаvdа. Усі веб-сайти кремлівської мережі Рrаvdа використовують одні й ті ж джерела, зокрема російські державні чи контрольовані ЗМІ, такі як ТАСС, РІА Новини, Лента.Ру, Царьград тощо. Також Теlеgrаm-канали російською мовою, які автоматично перекладаються на місцеві мови; рідше - авторитетні джерела, якщо інформацію можна подати під вигідним "соусом". Ще одним джерелом дезінформації в Польщі є політичні сили. Однією з партій, що чітко транслює ідеї Росії є "Конфедерація свободи і незалежності". До прикладу, її люблінський представник Рафал Меклер активно брав участь у лютневих антиукраїнських фермерських протестах, роздавав коментарі, поширював фото і відео. Як повідомила Дельфіна Ертановська, регіональні та місцеві (сільські) політики часто стоять за антиукраїнськими протестами. "Такі політики проводять зустрічі по маленьких містах та селах в місцевих будинках культури. Там піднімаються питання патріотизму, історичні питання та питання віри і цінностей", - наголосила фахівчиня. Інший політик від партії "Конфедерація свободи і незалежності" Гжегож Браун. Він також підтримує РФ і налаштовує суспільство на те, що з Росією необхідно налагоджувати близькі, партнерські стосунки. В червні 2024 року Гжегож Браун оприлюднив відео як невідомі знімають український прапор з кургану Костюшка в Кракові. Згодом він виклав пост з відео, в якому пообіцяв віднести прапор в українське консульство. Цікаво, що в дописі Гжегож Браун поставив декілька хештегів: "зупиніть українізацію Польщі", "дружина Брауна", "щоб Польща була Польщею". Одним з найбільш відомих польських політиків, що підтримує риторику Кремля, є ексдепутат Європейського парламенту Януш Корвін-Мікке Одним з найбільш відомих польських політиків, що підтримує риторику Кремля, є ексдепутат Європейського парламенту Януш Корвін-Мікке. За даними реєстру іноземних пропагандистів терористичного режиму Російської Федерації, який створила ОSІNТ-агенція Моlfаr, він дотримується чіткої позиції про те, що повалення режиму Януковича відбулося за прямого втручання США, збройний конфлікт в Україні спровокований не Росією, а США, виправдовує анексію Криму. Після 24 лютого 2022 року він на своїх сторінках в соціальних мережах писав, що саме Україна почала війну, що Україна стоїть за вбивствами людей, поширював фейки й діпфейки. Більш того, Януш Корвін-Мікке дуже добре володіє російською і навіть виступав на російському телебаченні. Ще одним проросійським "інфлюенсером" з Польщі є головний редактор інтернет-видання "Jеdnоdnіоwkа Nаrоdоwа", завідувач бібліотеки славістики філологічного відділення Університету м. Лодзь Адам Сміх. Він покладає відповідальність за авіакатастрофу малайзійського літака "Воеіng 777-200" на Україну, а в своїх публікаціях звинувачує керівництво України у героїзації "злочинців" ОУН-УПА. Це не поодинокі випадки, а чіткі антиукраїнські дії прихильників Кремля в сусідній країні. Вже звично для себе Росія також використовує церкву для поширення антиукраїнських наративів. На переконання фахівчині Дельфіни Ертановської, найбільш вразливі до російської пропаганди в Польщі саме релігійні люди, самотні люди, а також група людей віком від 18 до 35 років без вищої освіти, неодружені та фінансово неспроможні. В Польщі також зросли атаки російських і білоруських кібердиверсантів загалом, за даними фахівців, фіксується щонайменше 10 таких атак на день на різні організації. Однією з найзнаковіших стала атака на Академію військового мистецтва Польщі в липні 2023 року перед Самітом НАТО у Вільнюсі. Тоді було викрадено чималу базу інформації, включаючи персональну інформацію військових посадовців країни. Чергове загострення відносин між Києвом та Варшавою Точкою відліку нового періоду відносин було б логічно вважати протести польських фермерів, які мітингували за обмеження імпорту сільськогосподарської продукції з України на початку року. Хоча обурення польських фермерів щодо імпорту зерна мало реальне економічне підґрунтя, російська пропаганда активно використовувала ситуацію, щоб загострити конфлікт між країнами. В лютому аграрний рух переріс у політичну і відверто антиукраїнську акцію. Фермери використовували символіку СРСР, антиукраїнські лозунги та навіть плакат із закликом до російського диктатора Володимира Путіна "розібратися" з Україною, що є прямим виправданням військової агресії Кремля (наразі з цього приводу тривають суди - ред.). Тоді вже ексочільник МЗС України Дмитро Кулеба наголошував, що вдале загострення серед польських протестувальників на тему України результат роботи спецслужб РФ. Згодом Росія вдавалася до маніпуляцій на темі збиття російських об'єктів, що зайшли в повітряний простір Польщі. "Кремлівська пропаганда також фігурувала і у випадках порушення польського повітряного простору російською ракетою Х-55 та дроном Shаhеd. В інформаційний простір просувалися наративи про те, що це стається через те, що Польща допомагає Україні, зокрема й надає зброю. У такий спосіб Росія намагається поляризувати польське суспільство та посіяти розбрат ", - відзначила Ертановська. Прокремлівські пропагандисти не пропускають можливості маніпулювати Російська пропаганда останнім часом також активно використовує Волинську трагедію як інструмент для загострення польсько-українських відносин. Маніпуляція цією історичною темою допомагає пропаганді підсилювати націоналістичні настрої, провокувати недовіру та знижувати підтримку України серед поляків. В мережі росіяни поширюють фейки та дезінформацію, а прокремлівські пропагандисти не пропускають можливості маніпулювати цією чутливою темою. На переконання Дельфіни Ертановської, - це не що інше, як частина інформаційної війни проти України. Часто тему Волинської трагедії підіймає радикально налаштована частина суспільства, зокрема прихильники праворадикальних партій. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Нацгвардія обирає на тендерах найдорожче: силовики відхиляють пропозиції, які б зекономили мільйони "Дуже багато пропаганди наразі сфокусовано на Волинській трагедії. Влада в свою чергу часто згадує про це в ЗМІ, адже є "рабами" ситуації напередодні президентських виборів в Польщі в 2025 році. Я думаю, що такі суперечки найімовірніше будуть часто точитися до виборів, але це ніяк не пов'язано з головуванням Польщі в ЄС і майбутнім вступом сюди України", - прокоментувала ситуацію Дельфіна Ертановська. Протидія кремлівській пропаганді в Польщі Вдаючись до таких інформаційних кампаній, РФ все більше налаштовує польське суспільство проти України, що може сильно повпливати не тільки на відносини між країнами, а й на обороноздатність нашої держави. В середині вересня міністр оборони України Рустем Умєров і глава МЗС Польщі Радослав Сікорський обговорили роль польської сторони у розбудові української оборонної промисловості, зокрема можливості залучення ресурсів ЄС. Незважаючи на те, що така ініціатива з точки зору бізнесу та економіки була б дуже вигідною для обох країн для обох держав, на думку Дельфіни Ертановської, реакція громадян буде передбачуваною. "Польське суспільство надто маніпулюється російською пропагандою та інформаційною війною. Інформація про таку співпрацю виллється у лавину ненависті, критики та ненависницьких коментарів. Наразі в Польщі ще є велика група людей, яка бачить реальну загрозу з боку Росії, але не можна забувати, що з часом вона стає все менше", - коментувала фахівчиня раніше. Україні потрібно терміново діяти З огляду на це, Україні потрібно терміново діяти, аби не дати Росії впливати на суспільну думку громадян Польщі. Необхідно побудувати стійку інформаційну політику, яка б забезпечила швидке реагування на пропагандистські кампанії, викриваючи неправдиві повідомлення та спростовуючи фейки. Також важливими є просвітницькі кампанії, які роз'яснюватимуть реальний вплив України на польську економіку та сприятимуть формуванню більш збалансованої громадської думки. Співпраця з польськими медіа допоможе поширювати правдиву інформацію про Україну та зміцнювати польсько-українське партнерство. Україна може сприяти обміну між українськими та польськими журналістами. Крім того, робота з українською діаспорою є важливим ресурсом у протидії дезінформації. Українці, які працюють і живуть у Польщі, можуть допомогти пояснити полякам справжні причини та наслідки війни, знизити рівень напруження та сприяти розвінчанню міфів.

Яку спеціальність обрати та які бали потрібно мати, щоб потрапити на бюджет? З якими ІТ-компаніями співпрацюють українські університети? Які професії найчастіше здобувають студенти? Щоб дізнатися більше про ІТ-освіту в Україні, ми звернулися до 20 найбільших українських ІТ-вишів з рейтингу DОU. Ділимося інформацією від університетів, які погодилися надати дані про навчання майбутніх айтівців. Інформація про кількість місць, прохідні бали, можливості та ініціативи зібрана на 2024-2025 навчальний рік. ✅ Які ІТ-спеціальності можна обрати в українських вишах Найчастіше серед ІТ-спеціальностей трапляються «Комп’ютерні науки», «Інженерія програмного забезпечення» та «Комп’ютерна інженерія». Університет ІТ-спеціальності УКУ Бакалаврат: «Комп’ютерні науки» (додаткова спеціалізація «Робототехніка»), «ІТ та бізнес-аналітика», Магістратура: Програма з наук про даніДокторантура: РhD програма з інтелектуальних системСертифікатні програми: Інженерія даних, Аналітика даних, Продуктова аналітика, Сучасний С++ ХНЕУ 051 «Економіка (Економічна кібернетика)», 121 «Інженерія програмного забезпечення», 122 «Комп’ютерні науки», 124 «Системний аналіз (Управління складними системами)», 125 «Кібербезпека та захист інформації», 126 «Інформаційні системи та технології», 186 «Видавництво та поліграфія» КНУ ім. Шевченка «Прикладна математика», «Інженерія програмного забезпечення», «Системний аналіз та наука про дані» НаУКМА «Прикладна математика», «Комп’ютерні науки», «Інженерія програмного забезпечення», «Аналіз вразливостей інформаційних систем (кібербезпека)», «Автоматизація, комп’ютерно-інтегровані технології та робототехніка» ОНУ ім. Мечникова Галузь 12 «Інформаційні технології»: 122 «Комп’ютерні науки», 123 «Комп’ютерна інженерія», 126 «Інформаційні системи та технології» СумДУ Бакалаврат: «Прикладна математика», «Комп’ютерні науки», «Кібербезпека та захист інформації» Магістратура: «Прикладна математика», «Комп’ютерні науки» НТУУ «КПІ ім. І. Сікорського» F1 «Прикладна математика», F2 «Інженерія програмного забезпечення», F3 «Комп’ютерні науки», F4 «Системний аналіз та наука про дані», F5 «Кібербезпека та захист інформації», F6 «Інформаційні системи і технології», F7 «Комп’ютерна інженерія» ХНУРЕ 121 «Інженерія програмного забезпечення», 122 «Комп’ютерні науки», 123 «Комп’ютерна інженерія», 124 «Системний аналіз», 125 «Кібербезпека та захист інформації», 126 «Інформаційні системи та технології» НУ «Львівська політехніка» «Інженерія програмного забезпечення», «Комп’ютерні науки», «Комп’ютерні інженерія», «Системний аналіз», «Кібербезпека», «Інформаційні технології» ХНУ[м.Хмельницький] 121 «Інженерія програмного забезпечення», 122 «Комп’ютерні науки», 123 «Комп’ютерна інженерія», 125 «Кібербезпека та захист інформації», 126 «Інформаційні системи та технології», 174 «Автоматизація, комп’ютерно-інтегровані технології та робототехніка» ХАІ «Інженерія програмного забезпечення», «Комп’ютерні науки», «Комп’ютерна інженерія», «Системний аналіз», «Кібербезпека та захист інформації», «Інформаційні системи та технології» ХНУ ім. Каразіна 122 «Комп’ютерні науки», 123 «Комп’ютерна інженерія», 125 «Кібербезпека та захист інформації», 126 «Інформаційні системи та технології», 174 «Автоматизація та комп’ютерно-інтегровані технології та робототехніка», 176 «Мікро- та наносистемна техніка», 113 «Прикладна математика», 104 «Фізика та астрономія» НТУ «ХПІ» 121 «Інженерія програмного забезпечення», 122 «Комп’ютерні науки» (3 освітні програми), 123 «Комп’ютерна інженерія» (2 освітні програми), 124 «Системний аналіз», 125 «Кібербезпека», 126 «Інформаційні системи та технології», 113 «Прикладна математика», 186 «Видавництво та поліграфія» ✅ Умови вступу та кількість місць Щоб вступити на бакалаврат, обов’язково потрібно скласти НМТ (національний мультипредметний тест) з трьох дисциплін — української мови, математики та історії України. Четвертий предмет абітурієнти обирають самостійно. Це може бути іноземна мова, фізика, хімія, біологія, українська література або географія. Нижче наводимо прохідні бали, загальну кількість місць і форми навчання за ІТ-спеціальностями університетів. Ми розглядали вступ на бюджетну форму бакалаврату 2024 року. УКУ Прохідний бал — 150 Загалом є 120 місць. УКУ є приватним університетом і не має державних місць. Однак для студентів діє система стипендійної підтримки. Навчання відбувається офлайн, проте залежно від обставин можливий змішаний формат. ХНЕУ Прохідний бал — 160 Загалом є 550 місць, з них бюджетних — 150. Навчання відбувається онлайн. КНУ ім. Шевченка Прохідний бал — 152,5 Загалом є 420 місць, з них бюджетних — 292. Навчання відбувається у змішаному форматі. НаУКМА Прохідний бал — 154,7 Загалом є 246 місць, з них бюджетних — 143. Молодші курси (1 і 2) навчаються офлайн, старші — у змішаному форматі. ОНУ ім. Мечникова Прохідний бал — 152,8 Загалом є 65 місць, з них бюджетних — 14. Навчання відбувається у змішаному форматі. СумДУ Прохідний бал — 158,8 Загалом є 397 місць, з них бюджетних — 226. Переважно навчання відбувається онлайн. Офлайн навчаються студенти, які працюють з обладнанням або специфічним ПЗ. НТУУ «КПІ ім. І. Сікорського» Прохідний бал — 158,5 Загалом є 2650 місць, з них бюджетних — 1752 Навчання відбувається у змішаному форматі. ХНУРЕ Прохідний бал — 145 Загалом є 5660 місць, з них бюджетних — 1250 Навчання відбувається у змішаному форматі. НУ «Львівська політехніка» Прохідний бал — 158,6 Загалом є 2970 місць, з них бюджетних — 1485. Навчання відбувається онлайн. ХНУ [м. Хмельницький] Прохідний бал — 159,2 Загалом є 191 місце. Бюджетні місця визначаються за конкурсом на основі рейтингового списку. Навчання відбувається очно. ХАІ Прохідний бал — 158 Загалом є 970 місць, з них бюджетних — 271. Навчання відбувається онлайн, синхронно й асинхронно. ХНУ ім. Каразіна Прохідний бал — 150,3 Загалом є 400 місць, з них бюджетних — 102. Навчання відбувається у змішаному форматі. НТУ «ХПІ» Прохідний бал — 135,9 Загалом є 1050 місць, з них бюджетних — 567. Навчання відбувається онлайн. Бали та кількість місць за окремими спеціальностями можна знайти на сайті ЄДЕБО. ✅ Можливості для студентів Більшість опитаних університетів розповіли, що їхні студенти мають змогу стажуватися в українських ІТ-компаніях. А також проходити практику за кордоном, навчатися за обміном. Український католицький університет Стажування та практика. В УКУ третьокурсники повинні обов’язково пройти літню практику в компаніях-партнерах. Серед них Sіgmа Sоftwаrе, Іntеllіаs, N-іХ, Аvеngа та інші. У Sоftsеrvе та Еlеks випускники мають можливість співпрацювати з R&D-відділами. Минулого навчального року таке стажування пройшло 17 студентів. Студентські ініціативи, лабораторії, хакатони. В УКУ є лабораторія машинного навчання МLLаb. Там студенти працюють над алгоритмами машинного навчання і глибокого навчання. В університеті діє Лінукс-клуб, який ініціювали і проводять студенти. Незабаром стартує клуб з робототехніки, який очолять представники 3 та 4 курсів. За активну участь у цих ІТ-ініціативах студенти самі дбають про невеликі нагороди — книжки, дрібну техніку тощо. В УКУ діє і математичний клуб, який відвідує близько 50 людей. Його організатори проводять командні змагання серед студентів та міжуніверситетські турніри, до них зазвичай долучається більше учасників — 70-80 осіб. Студенти та викладачі готують семінари й лекції з математики. До прикладу, цього літа в кампусі УКУ відбулася міжнародна школа «Імовірність, геометрія і машинне навчання», яку організував ІСМU (Міжнародний центр математики в Україні) у співпраці з Факультетом прикладних наук УКУ. Це була міжнародна школа, участь брали студенти та науковці з усієї України. Викладали в тому числі науковці з-за кордону. Крім того, на факультеті є літні школи, зокрема у напрямах Dаtа Sсіеnсе, Масhіnе Lеаrnіng, бізнес-аналітики, ШІ, продакт-менеджменту та інших. Харківський національний економічний університет ім. Семена Кузнеця Стажування та практика. У Харківському національному економічному університеті студенти проходять практику в ІТ-компаніях Харкова — ЕРАМ, NІХ Sоlutіоns, Sіgmа Sоftwаrе, SоftSеrvе, Аkvеlоn, Сrеdіt Аgrісоlе Ваnk, Рrоgrаm Асе. Фахівці цих компаній проводять лекції та практичні заняття в університеті. Студентські ініціативи, лабораторії, хакатони. Студенти ХНЕУ беруть участь в програмі Місrоsоft ІТ Асаdеmy, де навчаються будувати майбутню кар’єру. В Академії проводять тренінги викладачі кафедри інформаційних систем — сертифіковані тренери Місrоsоft. Також в університеті діє ІВМ Сеntrе оf Іnnоvаtіvе Кnоwlеdgе — студентам читають дисципліни, зміст яких узгоджений з фахівцями ІВМ, і надали доступ до продуктів моделювання компанії. Ті, хто успішно склав дисципліну, отримує сертифікат. Студенти мають доступ до віртуального інклюзивного кампусу VІС, FАВLАВ з 3D-принтерами та станками з ЧПУ (числового програмного управління), SТЕАМ LАВ для експериментів і коворкінгу. Команди студентів стають призерами етапів Чемпіонату світу з програмування і представляють Україну в Південно-східному європейському регіоні (SЕЕRС). До повномасштабного вторгнення студенти ХНЕУ мали більше можливостей для участі у хакатонах з програмування. Розробляли проєкти від Місrоsоft, долучалися до ініціатив Дівчата SТЕМ та ShеВuіlds Ukrаіnе. Київський національний університет ім. Тараса Шевченка Стажування та практика. Університет Шевченка співпрацює із Sаmsung Україна, ЛУН, Rеvеnuе Grіd, GlоbаlLоgіс, SоftSеrvе, Міddlеwаrе, Lіmеstоnе Dіgіtаl, Іnfоsоft Glоbаl тощо, де студенти можуть проходити виробничу на науково-дослідну практику. Для бакалаврів спеціальності «Інформатика» є опція здобувати дуальну освіту спільно з SоftSеrvе. Магістерська програма «Математичні методи штучного інтелекту» сформована спільно з фахівцями компаній-партнерів університету. У ній міститься більше практики, а також є елементи дуальної освіти. Студентські ініціативи, лабораторії, хакатони. В КНУ ім. Шевченка співробітники факультету Комп’ютерних наук і кібернетики проводять хакатони для студентів. Також можна взяти участь у міждисциплінарних командних проєктах. Вони відбуваються щосеместру п’ятий рік поспіль. Цьогоріч запрошують студентів 3 та 4 курсів обрати теми з напряму «Теорія та технологія програмування». Крім того, в університеті є коворкінг ЧИТАЛКА, де влаштовують події. Наприклад, зустрічі зі спеціалістами з ІТ-компаній чи лекції від професорів інших вишів. Національний університет «Києво-Могилянська академія» Стажування та практика. В університеті є спільні дисципліни разом з ІТ-партнерами — ЕРАМ, SоftSеrvе, NеtСrасkеr, GlоbаlLоgіс, Gеnеsіs, ІnfоРulsе, Sіgmа Sоftwаrе, NІХ, Uklоn, Аjах тощо. Студенти можуть самостійно обрати опції стажування та практики серед тих, які пропонують ІТ-компанії. Студентські ініціативи. У НаУКМА є студентська організація FІDО, яка щотижня проводить конкурси, хакатони, освітні ініціативи. А також запрошує фахівців з ІТ-індустрії проводити лекції. Наприклад, останньою була лекція з деанонімізації зловмисників за допомогою ОSІNТ. Учасники FІDО розробляють ПЗ для університету, зокрема сайту вишу та факультетів, систем документообігу та звітування викладачів. В університеті є лабораторія факультету інформатики та гурток, що працює з FРV-дронами. Наприкінці року університет планує відкрити дві нові навчальні лабораторії — з електроніки та 3D-друку. Одеський національний університет ім. Мечникова Стажування та практика. ОНУ ім. Мечникова співпрацює з Управлінням кіберполіції та запрошує фахівців проводити профорієнтаційні лекції. У співпраці з ГО «Одеса ІТ Fаmіly» студенти брали участь в акселераторі стартапів. Студентські ініціативи, лабораторії, хакатони. На факультеті математики, фізики та інформаційних технологій є гуртки з програмування. А також навчально-науковий центр «РЕКС» — робототехніки, електроніки та комп’ютерних систем. Крім того, в університеті діє математична школа, проводять олімпіади з програмування. Наприклад, 26 жовтня цього року відбулася Міжнародна олімпіада зі спортивного програмування Рrоggy-Вuggy Соntеst від DаtаАrt. Сумський державний університет Стажування та практика. СумДУ співпрацює з ЕРАМ, МіndК, Аррtіmіzеd, РоrtаОnе, СРСS, Вrосоdеrs, SоftSеrvе, АМСВrіdgе, GlоbаlLоgіс і Харківським ІТ-кластером. Студенти університету відвідують лекції та воркшопи від фахівців цих компаній. Лекції можуть відбуватися в стінах університету або в самій компанії. Також ІТ-компанії проводять безплатно курси для студентів університету та організовують виробничу та переддипломну практику для них. Щорічно університет проводить «День кар’єри в ІТ», в якій беруть участь ІТ-компанії. Студентські ініціативи, лабораторії, хакатони. У СумДУ на кафедрі комп’ютеризованих систем управління створили відкритий майданчик для студентів усіх спеціальностей, де практикуються у напрямах електроніки, робототехніки, програмування мікроконтролерів, програмування промислових контролерів, 3D-друку та моделювання. Кафедра інформаційних технологій проводить курси для школярів старших класів ІТ4Тееns. Також у СумДУ діє стартап-центр Nеw Gеnеrаtіоn у складі Центру комп’ютерних технологій. Тут студенти можуть отримати інформаційну, організаційну, навчальну, технічну підтримку, якщо мають конкретний задум. Студенти факультету електроніки та інформаційних технологій розробили хелпдеск-систему, яка тепер впроваджена на рівні університету. За допомогою неї студенти звертають увагу адміністрації на проблеми, координуються. Кожен студент зі свого особистого кабінету може створити звернення-тикет, щоб розв’язати проблему або поставити запитання. Адміністратор розподіляє тикети по компетентних особах. НТУУ «КПІ ім. І. Сікорського» Стажування та практика. Київський політехнічний укладає договори з багатьма установами та організаціями, і студенти можуть у них проходити практику. Серед установ — Київський і Харківський ІТ-кластери, ЕРАМ, Sіgmа Sоftwаrе. Студенти також можуть самостійно обирати компанію для практики та погодити її з кафедрою. В університеті працює відділ профорієнтації — Центр розвитку кар’єри, де створили кар’єрний путівник з бажаними хард і софт-скілами. Студентські ініціативи, лабораторії, хакатони. Серед студентських ініціатив КПІ — артпростір «Вежа КПІ», де представлені художні твори студентів. Веlkа Sрасе — об’єднання студентів, аспірантів і молодих вчених. Відкрита лабораторія електроніки «Лампа», де студенти безплатно користуються обладнанням, щоб вивчати напрями сучасної електроніки. «Радіо КПІ», що звучить у студмістечку університету, та інші ініціативи. Студенти залучені до навчального та наукового процесу різноманітних лабораторій. Вони є на кожній кафедрі відповідно до тематик наукових робіт. Щорічно проводять кілька хакатонів спільно з українськими ІТ-компаніями, переможці отримують від компаній призи. Харківський національний університет радіоелектроніки Стажування та практика. У ХНУРЕ всі освітні ІТ-програми погоджені з компаніями-партнерами, серед яких ЕРАМ, GlоbаlLоgіс, SоftSеrvе, NІХ, Sіgmа Sоftwаrе й інші. Студенти можуть стажуватися в українських компаніях і за кордоном, а також взяти участь у програмах подвійних дипломів і Еrаsmus+. Хлопці-студенти до 22 років можуть долучитися до академічного стажування за кордоном на термін до одного семестру. Якщо мають належно оформлені військово-облікові документи. Усього за рік за програмами академічної мобільності виїжджали за кордон 171 студент ХНУРЕ. В українських компаніях-партнерах ХНУРЕ студенти 3 та 4 курсів бакалаврату й 2 курсу магістратури проходять практику, де залучаються до командних завдань, де вчаться працювати в колективі. Студентів ХНУРЕ запрошують у GL ВаsеСаmр від GlоbаlLоgіс з можливістю подальшого працевлаштування. Також можна пройти безплатну інтернатуру за напрямом Jаvа у компанії ТеаmDеv. У ХНУРЕ працює «Центр-Кар’єра», який проводить ярмарки вакансій і «Місяць професійного зростання», де учасники вчаться складати резюме та готуватися до співбесід на тренінгах. Студентські ініціативи, лабораторії, хакатони. Студенти ХНУРЕ беруть участь у міжнародному ігровому хакатоні Glоbаl Gаmе Jаm 2024 (у партнерстві з Харківським ІТ-кластером та Gаmеlоft), а також у Wіntеr ІТ Саmр від DаtаАrt. Університет проводить щорічну міжнародну олімпіаду зі спортивного програмування Іntеrnаtіоnаl Рrоgrаmmіng Рrоggy-Вuggy Тоwеl Соntеst. Та АІ Маrаthоn спільно з компанією GlоbаlLоgіс. Національний університет «Львівська політехніка» Стажування та практика. Студенти Львівської політехніки працюють над проєктами рrооf оf соnсерt від ІТ-компаній. Наприклад, для GlоbаlLоgіс. У політехніці є вісім освітніх програм, розроблених за підтримки Львівського ІТ-кластеру. Студенти цих програм мають додаткові умови до стажування в ІТ-компаніях, тобто їх супроводжують ментори від бізнесу. Стажування пройшло понад 100 студентів ІТ-спеціальностей цього року. На магістратурі є змога отримати два дипломи (диплом політехніки та закордонного університету Німеччини або Польщі). Зокрема, освітні магістерські програми спеціальності «Комп’ютерні науки» цьогоріч пройшли міжнародну акредитацію німецькою компанією Zеvа. Ця акредитація свідчить, що навчання відповідає вимогам європейської освіти. Також це стосується навчальних матеріалів і матеріальної бази. За програмою Еrаsmus+ студенти можуть семестрово навчатися в університетах Швеції, Фінляндії, Німеччини, Польщі, Великої Британії, Канади, Японії. Ці університети щорічно запрошують близько 50 студентів політехніки долучитися до міжнародних обмінів. Студентські ініціативи, лабораторії, хакатони. Львівська політехніка проводить навчання зі спортивного програмування для учнів та студентів зі всієї країни — АlgоLеоСаmр. Кафедра автоматизованих систем управління організовує для всіх охочих навчання з етичного використання ШІ та захисту персональних даних. Також у політехніці відбуваються олімпіади АСМ-ІСРС, школи з машинного навчання, комп’ютерного зору, bіg dаtа тощо. Цього літа студенти брали участь у Каgglе-змаганнях від ЕРАМ та хакатоні АІ fоr Dеfеnсе від Мінцифри та Вrаvе1. Щороку в університеті відбувається 10 змагань. Крім навчальних ініціатив, профком студентів Львівської політехніки проводить універсіади «Весна політехніки». Хмельницький національний університет Стажування та практика. ХНУ співпрацює з Хмельницьким ІТ-кластером, компаніями ЕРАМ, SоftSеrvе, Sіgmа Sоftwаrе, АМС Вrіfgе, SоftВіstrо, ЕLОGІС, Stfаlсоn.соm, ПАТ Укртелеком тощо. А також з департаментом кіберполіції Національної поліції України, науково-дослідним експертно-криміналістичним центром МВС України. У цих компаніях студенти ІТ-спеціальностей можуть пройти стажування та практику. Студентські ініціативи, лабораторії, хакатони. Студенти ХНУ беруть участь у хакатонах, організованих Хмельницьким ІТ-кластером. Наприклад, 12-13 жовтня відбувся хакатон з кібербезпеки. Також команда з факультету перемогла у хакатоні «Інновації для перемоги» 18-19 травня 2024 року. Харківський авіаційний інститут Стажування та практика. ІТ-кафедри ХАІ мають спільні освітні й науково-технологічні проєкти з Харківським ІТ-кластером та українськими компаніями Sіgmа Sоftwаrе, SоftSеrvе, ЕРАМ, NІХ, DіstrіbutеdLаb, ІІТ, «Вестрон», «Радій» тощо. Студенти можуть стажуватися в цих ІТ-компаніях та брати участь у міжнародних проєктах. А також проходити тренінги в університетах Швейцарії, Італії, Фінляндії, Австрії, Японії та Німеччини. Понад 120 студентів пройшли стажування і взяли участь у міжнародних проєктах. Близько 30% студентів ХАІ на перших курсах і 70% на старших курсах працюють і навчаються одночасно. Студентські ініціативи, лабораторії, хакатони. У Харківському авіаційному проходять Чемпіонат з інформаційних технологій для школярів ХАІ ІТ Сuр та ініціатива «Стань ІТ-студентом на один день», в межах якої старшокласники можуть відвідати пари на ІТ-кафедрах. Ще в університеті відбувається світовий ігровий хакатон Glоbаl Gаmіng Jаm. В ХАІ є лабораторії DеvОрs, кібербезпеки, індустріального інтернету речей та смартсистем, доповненої та віртуальної реальності тощо. У межах неформальної освіти впродовж восьми років на базі ХАІ постійно діє спеціальний освітній проєкт школа РrоfІТ. Проєкт має на меті зменшити різницю між академічною ІТ-освітою та вимогами ІТ-індустрії до спеціалістів. З 2016 року провели понад 300 заходів. Відкриті лекції проводили представники світових технологічних компаній, зокрема Gооglе, Аmаzоn, Fасеbооk, Аррlе. Харківський національний університет ім. В. Н. Каразіна Стажування та практика. Студенти Каразінського університету проходять обов’язкову практику в ІТ-компаніях, банківських установах або на підприємствах. Університет офіційно співпрацює з компанією NІХ. Фахівці компанії аналізують навчальні матеріали за спеціальністю «Комп’ютерні науки» і допомагають оновлювати їх. Стажуватися студенти також можуть в ЕРАМ, SоftSеrvе, Sіgmа Sоftwаrе. Університет працює над спільними проєктами з кібербезпеки з компанією Сhесk Роіnt Sоftwаrе Тесhnоlоgіеs і DАІ Glоbаl LLС. Навчально-науковий інститут комп’ютерних наук і штучного інтелекту має міжнародну програму обміну з Альпійсько-адріатичним університетом м. Клагенфурт, Австрія. Цього семестру одна студентка навчається в цьому університеті. Студентські ініціативи, лабораторії, хакатони. Для студентів ХНУ ім. Каразіна організовують ярмарки вакансій і зустрічі з представниками ІТ-компаній. У прифронтовому Харкові Каразінський університет продовжує працювати у змішаному форматі — очно та онлайн. Для студентів є безпечні простори, де можна проводити практичні заняття, зустрічі, майстер-класи, школи та хакатони. НТУ «Харківський політехнічний інститут» Стажування та практика. Харківський політехнічний співпрацює з ЕРАМ Systеms, GlоbаlLоgіс, SоftSеrvе, Luхоft, NІХ Sоlutіоns, Sіgmа Sоftwаrе, DаtаАrt. Тож студенти можуть проходити практику в цих компаніях. В Інституті комп’ютерних наук працює Інноваційний кампус, де студенти виконують спільні проєкти з елементами гейміфікації. 3 та 4 курси Інституту комп’ютерного моделювання виконують командні проєкти від компаній-партнерів (їхніх потенційних роботодавців). Також університет має власний Центр кар’єри. Студенти можуть стажуватися за кордоном за програмами Еrаsmus+, DААD та в університетах RWТН Аасhеn Unіvеrsіty, Оttо-vоn-Guеrісkе Unіvеrsіty Маgdеburg. Останній пропонує програму подвійних дипломів. Студентські ініціативи, лабораторії, хакатони. Виш проводить щорічний конкурс стартап-проєктів з незалежними експертами. Вони оцінюють інноваційність і комерційну привабливість робіт студентів. Група проєктів, що пройшла конкурсний відбір отримує грантове фінансування від Фонду Черновецького в межах освітньо-стипендіальної програми СІG R&D LАВ. Це дає можливість командам реалізувати ідеї на ранніх етапах, пройти через фазу розробки МVР та протестувати рішення на ринку. ✅ Які професії обирають випускники Університети, які відстежують працевлаштування студентів, розповіли, що найчастіше випускники ІТ-спеціальностей стають розробниками, тестувальниками, дата-аналітиками, проєктними менеджерами та фахівцями з кібербезпеки. Проте є й інші напрями. Наприклад, в КПІ випускники найчастіше обирають штучний інтелект та робототехніку. А в УКУ більш популярними є дизайн та Dаtа Sсіеnсе. Також колишні студенти засновують власні компанії. Випускники ХНЕУ загалом заснували ХОRUN.ІО, S-Раrk, @DАТАТОGО, WЕЕТЕАМ Grоuр, НІТРАЛАБС. У Львівській політехніці поділились, що їхні випускники мають компанії Sсаlаmаndrа, ВlасkТhrоn.АІ, «Соматік», Lіnkuр Studіо, Еmbrох Sоlutіоn, LіоnWооdSоftwаrе, Теtаlаb, ЕХТЕLА аnd Еntrерrеnеur. Раніше ми проаналізували вступну кампанію в українські університети та виокремили найцікавіші тенденції про дотичні до ІТ спеціальності.

В Українській суботній школі громади «Україно-Грецька Ініціатива» у грецькому місті Салоніки у суботу, 9 листопада, відбулося свято для кожного учня та учителя – День української писемності та мови.

Приводом для цього інтерв'ю журналу "Країна" став 150-річний ювілей видатного композитора ХХ століття Арнольда Шенберга. Серед українських піаністів Євген Громов є, мабуть, найбільш послідовним пропагандистом і виконавцем не тільки спадку Шенберґа, а й загалом музичного авангарду як українського, так і світового. - Чому Шенберґ актуальний в Україні?- У царині музики Шенберґ є титанічною постаттю, майже біблейським пророком, яка посідає місце поряд з Бахом, Моцартом, Бетховеном, Ваґнером. Шенберґ винайшов новітню техніку компонування, що стала одкровенням і вплинула на подальший розвиток європейської музики ХХ і ХХІ століть, як жодна інша. До того ж він ще й був вчителем, теоретиком, беззаперечним лідером так званої Нововіденської композиторської школи. Всесвітньо визнана віденська класична школа це Гайдн, Моцарт, Бетховен, але завдяки бурхливій діяльності Шенберґа на початку ХХ століття виникає ще й Друга або Нова віденська школа на чолі з самим Шенберґом, до котрого приєдналися два його видатні учні Антон фон Веберн і Альбан Берґ. Звісно, школа налічувала й інших композиторів, музикологів, виконавців. Ціла спільнота, що генерувала і ширила нові музичні ідеї, спричиняючи палку полеміку в мистецьких колах, що часто межувала зі скандалами, адже цю новітню естетику переважно не сприймали. То було напружене життя, вкрай драматичне, сповнене різноманітних негараздів, безгрошів'я, нерозуміння.Вже перед смертю Шенберґа прийшло наступне покоління композиторів, пов'язаних з міжнародними літніми курсами нової музики в німецькому Дармштадті, що проводилися з 1948 року, і де про себе гучно заявили П'єр Булез, Луїджі Ноно, Карлгайнц Штокгаузен та інші радикально налаштовані представники нової генерації повоєнного авангарду, що почали активно досліджувати і пропагувати творчість і теоретичні засади нововіденців. Але своїх студентів він ніколи не навчав тій техніці, яку сам винайшов, хоча багато з них цього прагнули. Шенберґ викладав консервативно і традиційно, виключно на прикладах великої німецької класичної музики. Шенберґ винайшов новітню техніку компонування - А як він, при такій відданості традиції, прийшов до авангарду?- Шенберґ розпочав торувати власний шлях як традиціоналіст і принциповий послідовник музики Брамса - зрозумілої, романтичної, дещо навіть сентиментальної. Проте майже від початку, особливо після знайомства з творчістю Ваґнера, з кожним наступним твором він почав розширювати поняття і межі тональності. І вже в Другому струнному квартеті, в останній його вокальній частині на вірші поета-символіста Штефана Ґеорґе, він цілковито відкинув систему класичної тональності. Тобто, музика втратила притаманні їй тональні зв'язки і пов'язану з ними функціональну гармонічну ієрархію в класико-романтичному розумінні. Це був історичний момент для всієї європейської музики.Зі зникненням тональних засад музики постала нагальна потреба віднайти новий метод організації музичного матеріалу, тож композиторська думка Шенберґа почала рухатися головним чином навпомацки. Зони невизначеності, дещо заплутаний тематичний розвиток, незвичне для непідготовленого вуха сучасника сонорне мерехтіння і дивне гармонічне забарвлення - миттєво усе стає непевним і розмитим, ніби в стані невагомості, коли земля йде з-під ніг. Подібно до імпресіонізму у музичному експресіонізмі Шенберґа пішли якісь плями, відблиски, світлотіні. Лише могутня композиторська інтуїція на межі прозріння і осяяння, захмарна майстерність і бездоганний музичний смак Шенберґа врятували його твори атонального періоду від повного інтонаційного хаосу і внутрішнього тематичного розпаду. До речі, Шенберґ саме в той час познайомився з Василем Кандинським, адже вони розвивалися паралельно і як митці, і як теоретики. Тоді ж Шенберґ написав трактат "Вчення про гармонію", 1910; а Кандинський "Про духовне в мистецтві", 1910. На Кандинського величезне враження справила музика Шенберґа тієї пори, про що свідчить листування митців. Шенберґ й сам малював, переважно автопортрети. Кандинський високо оцінював живописні роботи Шенберґа. - То в чому суть Шенберґової революції в музиці?- Оригінальну систему компонування винайшов він після внутрішнього споглядання і тривалої творчої перерви на початку 1920-х рр. Дістала авторську назву "Метод компонування з 12-ма лише між собою співвіднесеними тонами", більш відомий сьогодні як серійна додекафонія. Це доволі жорстка система з певними заборонами і пересторогами, але не жорсткіша, ніж, скажімо, в композиторів епохи Ренесансу чи раннього бароко.У шенберґівській системі немає "випадкових" звуків-тонів. За основу беруться усі 12 нот повна хроматична гамма. Вибудовується певний ряд з цих нот, за структурою подібний до теми, який може бути використаний в своєму основному вигляді з початку до кінця, в зворотному русі від кінця до початку - ракохід, у дзеркальному відображенні,оберненні, і обернені ракоходу. В доповнення існує так звана пермутаційна техніка груп, де окремі тони або сегменти ряду комбінуються і переставляються місцями. На сторонній погляд все це доволі хаотично-маніпулятивні процеси. Для пересічного слухача максимально ускладнюється процес розпізнання і усвідомлення звукових об'єктів, адже тут не існує традиційних мелодій і гармоній, які можна схоплювати на льоту, впізнавати, запам'ятовувати і навіть передчувати. Музика Шенберґа не зчитується свідомістю, що стикається з нею вперше. Як і не зчитується значною мірою з першого разу ізоритмічний мотет Данстейбла, хроматичний мадригал Джезуальдо, шестиколосний ричеркар Баха або ж Велика фуга Бетховена. Потрібна неабияка зацікавленість і певна попередня підготовка. Тут не існує традиційних мелодій і гармоній, які можна схоплювати на льоту, впізнавати, запам'ятовувати - Як це зрозуміти?- Потрібно мати аналітичний склад розуму і системне мислення. Всі структури, якими наповнена партитура Шенберґа, слід вміти аналізувати, намагаючись розібратись у конструктивній складовій твору, логіці побудови, особливостях форми, жанру. Все це досить непросто. Безумовно, в цьому сенсі творчість Шенберґа є елітарною. Скажімо, для виконавців середньої руки вона практично недоступна.А от слухач має можливість просто почути і відчути кінцевий результат. Музика Шенберґа несе в собі неймовірне напруження авторської думки і потужну енергетику. Нещодавно я виконував три монографічні концерти. Поряд з освіченими меломанами у залі були присутні й люди абсолютно непрофесійні, але враження, яке Шенберґ справляє при адекватній подачі, колосальне, ніхто не залишається байдужим. Це як у кіно: глядач не повинен розбиратися в тонкощах режисури, монтажу. Він просто дивиться фільм. Інша справа, якість уваги слухача, бажання і вміння слідкувати за плином музики, не відволікаючись. - Мені здається, що академічний авангард завдяки його такій зламаності, навіть химерності набагато більше відбиває картину свідомості сучасної людини. - Геніальний митець завжди випереджає свій час, навіть якщо він свідомо рухається у глибину віків. Нині свідомість пересічного слухача, розфокусована війнами, тотально перенасичена інформацією, що страждає від кліпового типу сприйняття, потребує перепочинку і прагне заспокоєння. Чому саме пізній Сильвестров сприймається широкими колами як бальзам на рани? Бо він знайшов тип емоції, який у помірному темпі, немовби лагідно притишує і непомітно заліковує свідомість слухача, повертає їй баланс і втрачену цілісність, дає змогу усвідомити і відчути речі, пов'язані перш за все з красою світу, з орфеїчною природою самої музики. А Шенберґ - це протилежність, це неймовірна конденсованість мови і лаконізм вислову, це експресіонізм з притаманною йому збентеженістю суперечливих почуттів, це розірваність буття і світосприйняття. Це там, де Перша світова війна, а де Перша, там і Друга, і от ми через 100 років знову маємо війну, ту ж розірваність свідомості, відчай, і врешті-решт той же експресіонізм. - Я давно чув від тебе нарікання, що з виконанням і викладанням модерністської музики в Україні не все добре. Ситуація не змінилася?- На жаль. Скажімо, виконання музики Шенберґа в Україні стаються рідко й не завжди вдало. Монографічну програму, на кшталт тої, що я граю тепер, почути неможливо. Це стосується не лише Шенберґа. А останнім часом ще й як не локдаун, то війна. Якби не це, молодь могла б вільно пересуватись, вчитися у справжніх майстрів-професіоналів. - То в чому надія?- У нас є дуже талановита молодь, і серед виконавців є обдаровані люди, які грають також і молодих авторів. Зараз національний репертуар певною мірою урізноманітнюється, останнім часом я бачу у симфонічних програмах призабуті твори українських авторів. Тепер пішло повальне відродження нашої музики. Інша річ, що інколи відроджують те, що, на мій погляд, можливо, і відроджувати не варто. А справді вартісні і змістовні твори все ще чекають свого виконання. І я не певен, що дочекаються. Інколи відроджують те, що, на мій погляд, можливо, і відроджувати не варто - Чому?- Бо в українській музиці багато провінційного і неактуального, причому неактуального вже тоді, коли воно писалося. Але ж колись авдиторія неодмінно насититься другорядними українськими авторами домодерної доби. А в нас є видатні сучасні зразки світового рівня. - Можна навести приклад?- Група "Київський авангард". Всі вони учні Бориса Лятошинського, якими я займаюся вже понад 30 років, а саме Валентин Сильвестров, а також Леонід Грабовський, Віталій Годзяцький, Володимир Загорцев і ще кілька митців, пов'язаних із переосмисленням спадку Шенберґа і його школи. Але через тиск та ідеологічні заборони це сталося у нас дещо пізніше, ніж у Західній Європі, на початку 1960-х. - А хто зробив перший крок?- Перший додекафонічний твір в Україні написав Сильвестров - "П'ять п'єс для фортеп'яно" (1961). Розпочалося з того, що молоді на той час українські композитори таємно прослуховували трансляції концертів міжнародного фестивалю "Варшавська осінь" і так дізналися про існування цілого пласту невідомої їм музики, що кардинально відрізнялась не лише від пануючого на той час в Україні фальшивого у своїй основі соцреалізму з добрим домішком доморощено-ходульного фольклоризму, але й від музики ще живих тоді корифеїв радянської музики на кшталт Лятошинського чи Шостаковича. Тоді на Заході ще жили похилого віку Стравінський і Даллапіккола, що в своїй пізній творчості відчували сильний вплив Шенберґа та його школи і до кінця життя працювали виключно в серійно-додекафонічній манері. Одночасно прийшло і повоєнне покоління авангардистів. Останнім здавалося, що саме ідеали, в тому числі й мистецькі, їх "дідів і батьків" і призвели до Світових воєн, а відтак підлягають тотальному перегляду. Французький екзистенціалізм у філософії, "нова хвиля" у кіні, а в музиці - Дармштадтська школа, що взяла за основу саме доробок Шенберґа і Веберна, фестивалі сучасної музики в Донауешингені, Парижі, Венеції, Варшаві, Загребі... Чи не усі молоді композитори прогресивного налаштування, несамовито і затято експериментуючи, палко бажали радикально змінити стару стилістику і поетику та виплекати нові нечувані раніше звукові світи. - А наші були нігілістами?- Наші нігілістами не були, у тому-то й справа. Українські композитори сприйняли шенберґівську мову, з її лексикою, граматикою, синтаксисом, а також похідними від неї, радше лірично, ніж формально-технологічно. І саме це вирізняє її серед інших і додає природності. Додекафонія Сильвестрова за своєю природою дуже лірична, прозора. Загалом, час існування українськоі додекафонії був досить нетривалим, але вона є напрочуд самобутньою і абсолютно унікальною, дуже прослуханою, наче внутрішньо проспіваною. Час існування українськоі додекафонії був досить нетривалим, але вона є напрочуд самобутньою і абсолютно унікальною - І як цей короткий експериментальний період вплинув на українське композиторство?- Наша музика свого часу досягла міжнародного рівня. І тривало це десь до початку 1970-х. Тоді українські композитори поступово почали відходити від авангарду, ще й тому, що в Україні ідеологічний тиск був набагато сильніший, ніж будь-де на теренах бувшого СРСР. Їхні твори авангардної направленості могли прозвучати тоді, за поодинокими виключеннями, за кордоном, що сприймалося офіційними колами і правлінням спілки композиторів як ідеологічна диверсія. Для авторів це означало вкрай скрутне андеграундне положення, в котрому всі вони мимоволі опинились. Крім неможливості виконати власні твори на батьківщині, додалася ще й абсолютна неможливість заробити творчістю бодай мінімальні кошти. Колом авторів групи "Київськоий авангард" скомпоновано низку шедеврів модерністично-авангардового спрямування. Їх в Україні майже не виконують. Виконуються ті ж Барвінський, Борткевич, Косенко, якісь другорядні композитори романтичної доби, а молодим музикантам ніхто мізки не вправляє відносно репертуарних пріоритетів. Все це свідчить про кричущі прогалини в нашій вищій музичній освіті. Змін на краще у цій царині годі очікувати. При цьому всі тепер один з-поперед одного, перечіпаючись, прагнуть грати щось українське. Коли почалося широкомасштабне вторгнення, до мене почали писали і телефонувати з університетів США, Британії, Франції: "Євгене, будь-ласка, дайте ноти творів українських композиторів, бо ми знаємо лише Чайковського, Рахманінова і Шостаковича". І мене кожного разу охоплював пекучий сором за культурну політику нашої держави. - А звідки така пристрасть саме до авангарду і модерну? Міг же обрати легший шлях і теж награвати романтиків?- Я в юності займався математикою паралельно з музикою. Тож мені була завжди цікава музика структуралістського спрямування. Мене завжди цікавили різні системи музичного компонування, я безперервно та настирливо штудіював і опановував науково-теоретичні і музикологічні праці. І тоді, до речі, я й Шенберґа якраз відкрив для себе. Його вибрані фортепіанні твори були видані в СРСР. Я просто взяв у бібліотеці ноти і почав грати. Років тринадцять мені було тоді, не міг як слід нічого усвідомити в тих нотах, але якось отак одразу припало до душі. А потім купляв якийсь НДРівський, угорський і чеський вініл і вже в 20 років я досить непогано знав не лише Нововіденську школу, а й повоєнний авангард.Логічно, щодо української музики в мене постало нагальне питання: "Ось у світі таке, а що в нас? Невже оця вся "развєсістая клюква", Верьовка, Вірський, народні мотиви - то і є вся українська музика?" Знаю, багато хто зі мною не погодиться. Але я вважаю, що надважливий модерністсько-авангардовий період у нас досі поза кадром. Тож я роками по крупицях збирав все те, що було і не було видано, знайомився особисто і спілкувався з композиторами, копіював рукописи, записи, занурювався, в текст і контекст. І вже десь в 25 років мені стало абсолютно все зрозуміло у вітчизняній музиці: що та як і хто є ху. - А можна назвати Сильвестрова нашим українським Шенберґом?- Навряд. З одного боку, він так само був тут перший, але у своїй естетиці і ранніх серійних творах тяжів більше до рафінованої прозорості пуантилізму Веберна. А от найближчим до Шенберґа був Володимир Загорцев - один з останніх учнів Лятошинського. До речі, йому цьогоріч виповнилося б 80 років. Планую в день ювілею Володимира зіграти концерт з усім його фортепіанним доробком. У Загорцева, як і у Шенберґа, дуже драматична і вкрай експресивна музика, в котрій переважають похмурі і навіть трагедійні настрої. Загорцев органічно поєднав впливи Лятошинського і власне шенберґіанство. У Загорцева, як і у Шенберґа, дуже драматична і вкрай експресивна музика, в котрій переважають похмурі і навіть трагедійні настрої - Як воно - бути академічним виконавцем після початку повномасштабної війни? Як змінилося твоє професійне життя?- Ніколи в житті не грав так багато концертів, як за останні три роки. Перші два тижні з самого початку вторгнення не міг нічого робити ні грати, ні читати, ні слухати. Але згодом почав опановувати себе. Перше, що прозвучало в моїй свідомості, були чомусь воєнні прелюдії Лятошинського, скомпоновані ним в моєму віці під час евакуації в Саратові, які я до того ніколи раніше не грав і не планував грати. Але коли мені почали безперервно пропонувати якісь концерти, я зрозумів, що потрібно грати багато, в тому числі і української музики. Торік я заграв в музеї Ханенків 20 монографічних авторських програм Сильвестрова - загалом 30 годин його фортепіанної музики, здебільшого світові прем'єри. Це був своєрідний безпрецедентний сильвестрівський фестиваль-маратон, що ще не мав аналогів. І, додам, не матиме в осяжному майбутньому. Навесні виконав монографічну авторську програму з творів Святослава Луньова до його 60-річчя. Продовжую просувати дорогі мені імена. В цьому сенсі війна мене максимально сконцентрувала. Взагалі й не пригадаю, коли я ще займався по 8-9 годин щоденно. Ну й потім: ось ювілеї Шенберґа й Загорцева крім мене, ніхто нічого тут не робитиме системно. Хотілося б також записати в студії фортепіанний доробок Загорцева, щоб він зажив власним життям як доконаний факт високої української музичної культури. Наступної весни відзначатиметься сторіччя П'єра Булеза і знов-таки, я чи не єдиний, хто його грає в цій країні на теперішній момент. Тобто, є низка речей, які повинен зробити особисто я. - То в чому краса роялю?- Це найбільш уніфікований і універсальний інструмент для пізнання музики. Йому підвладне чи не геть усе: оркестрова музика, камерна, вокальна. На ньому можна виконувати як оригінальні клавірні твори, так і різноманітні перекладення, транскрипції, аранжування. Тобто це взагалі наче той самий оркестр, але все робить одна людина власними десятьма перстами. В мене інколи складається таке враження, що я є продовженням цього інструменту, чи він - моїм. Це як у тій дитячій абсурдистській римі: " Дядечку, дядечку, що з тобою? Та нічого, плутаю піаніно з головою". Той світ, що виникає в череві рояля, абсолютно безмежний. Це справжній космос у ящику.

Порушники Закону про державну мову загрожують національній безпеці, особливо під час воєнного стану, каже уповноважений із захисту державної мови Тарас Кремінь Секретаріат уповноваженого із захисту державної мови розташований у самому центрі столиці. За словами Кременя, місце має значення. За сприяння Кабміну та наполегливості Тараса Кременя розташування офісу уповноваженого в центрі Києва, на Хрещатику, символізує провідну роль української мови в державі як чинник буття незламної нації. Перед інтерв'ю Тарас Кремінь проводить екскурсію відомством це два великі приміщення, розділені перегородками, в різних кінцях коридору. На дверях одного стікер "Тут говорять українською". За штатним розкладом у секретаріаті мовного омбудсмена мало би працювати, якби не війна, 50 осіб. Нині їх трохи більш як 30 разом із мобілізованими до Збройних сил України, а також кількома представниками уповноваженого по Україні. На полицях книжкової шафи в кабінеті не лише наукові праці з літературознавства, мовознавства й історії, словники, довідники та енциклопедії, а й Пересопницьке Євангеліє, Шевченківська енциклопедія, Енциклопедія сучасної України та книги віршів батька Дмитра Кременя Закон "Про забезпечення функціонування української мови як державної" запрацював п'ять років тому. Кожні пів року набувають чинності його положення. 16 липня 2024-го набрала чинності 25-та стаття закону, за якою всі друковані медіа у країні зобов'язані мати українськомовну версію. &еnsр;Була масштабна дезінформаційна кампанія мовляв, закон, як і його окремі норми, розколюватиме суспільство. Були політики, які намагалися звинуватити закон у намірах знищити бізнес, бо сфера обслуговування нібито не готова перейти на українську. Був час, коли всупереч закону телеканали транслювали фільми й серіали недержавною мовою. Засилля музики, книжок, газет, реклами, вивісок, оголошень, сайтів, інтернет-магазинів, екскурсій недержавною все це колись було нормою, яку не поспішали змінювати. Але ж весь світ знає, кому було вигідно зафіксувати двомовність, захистити "російськомовних громадян" і піти війною проти України. Наше суспільство, особливо з повномасштабним вторгненням, чітко знає, що означають державна мова, національна ідентичність, безпека й оборона. Упевнений, що мовний закон, як і створення нашої інституції, за ці п'ять років пройшов найбільші випробування і продемонстрував свою державницьку місію. Українізація, яка активізувалася 24 лютого 2022 року під бомбами й ракетами, неоднорідна. Більшість перейшла на спілкування українською, але навіть у столиці можна почути мову країни-агресора. Невже люди не бачать зв'язку між мовою та путінським "захистом" так званого російськомовного населення? &еnsр;Звісно, можна все списати на багаторічне зросійщення, що призвело до синдрому манкуртства, меншовартості. Є і проблема диглосії це про світоглядні пріоритети, національну самосвідомість і гідність. Тож для переважної більшості громадян України війна стала й мовним Рубіконом. Але для деяких чиновників ні. Ми й тепер маємо порушників закону серед керівників адміністрацій, депутатів, керівників комунальних установ. Я переконаний: період лагідної українізації минув, щойно набули чинності всі норми мовного закону. Тому початок наступальної українізації в умовах війни цілком природний і виправданий. Нам варто боротися із засиллям антиукраїнської пропаганди, когнітивного спотворення, шкідливих спроб применшити значення державної мови. Закон повинні виконувати всі Концепт наступальної українізації полягає в тому, щоб надати кращі законні можливості громадянам України захистити свої права й бути захищеними державою. Закон працює, і його повинні виконувати. Усе, що стосується нових можливостей розвитку, популяризації та поширення української мови, це питання Державної мовної програми, підтриманої урядом. Мої завдання як омбудсмена захищати українську мову як державну та право громадян України на інформацію і послуги державною мовою на всій території держави в усіх сферах суспільного життя. Водночас ми сприяємо й тому, щоб масштабувалися нові можливості для опанування державної мови, підвищенню правової культури, зміцненню мовної стійкості, утвердженню національних інтересів. За цим законом, людина, яка відмовляється вивчати мову, використовувати її в публічних місцях, фактично перебуває на маргінесі суспільного життя? &еnsр;Можливість призначення на визначені законом посади передбачає наявність сертифікату про рівень володіння державною мовою. Українська це запорука громадянства нашої держави, доступ до освітньої траєкторії та професійного зростання. Закон про мову поширюється на всі сфери, крім приватного спілкування і релігійного життя. Водночас що більше української буде в неофіційних сферах, то більше її буде в офіційних. Тобто якщо батьки частіше спілкуватимуться українською з дітьми вдома, спонукатимуть їх до читання, перегляду фільмів чи вистав, то більше її буде в садках і школах, на подвір'ях між дітьми та в інтернеті. Упевнений і в тому, що рівень присутності державної мови на регіональному рівні визначає збільшення частки української і у світі. Війна показала, що наші громадяни, опинившись за кордоном, стали на шлях українізації світу: відкривають школи, розмовні клуби, вимагають обслуговування рідною мовою. Українізація має бути наступальна і в Україні, і за кордоном. Бо наш шлях до Євросоюзу, на якому ми здобудемо статус української як мови ЄС, це про наш цивілізаційний, закріплений у Конституції України свідомий вибір. Якщо українська стане офіційною мовою ЄС, що це дасть? &еnsр;Україна неодмінно стане членом ЄС, а українська мова набуде статусу офіційної мови співтовариства. Гарантовано стане мовою діловодства та документообігу, мовою виступів і заяв, актів та резолюцій. Водночас це дасть доступність інформації та послуг українською на всій території ЄС від школи до університету, від муніципалітету до органів влади. І це нормально. Скажімо, для прикордонних областей України володіти мовами ЄС це питання доступу до нових можливостей. Так мої родичі із Закарпаття володіють щонайменше п'ятьма-шістьма мовами англійською та німецькою, які викладають у школі, а також угорською, словацькою, румунською, чеською. Хіба ж це погано в сучасному світі? Усе це потужний сигнал громадянам України, що в цьому багатомовному, глобальному світі володіння державною мовою, а також взаємодія з громадянами країн-членів ЄС це додаткові можливості для посилення нашої безпеки та оборони, акаде­мічної мобільності, міжнародної спів­праці, економічного зростання, транскордонних комунікацій. Антиреклама була нам на користь Хто сказав, що в Німеччині не володіють англійською мовою? Але німці базово забезпечили громадянам своєї країни права на німецьку мову в усіх сферах суспільного життя. Хто сказав, що французи в північних чи південних регіонах не спілкуються іншими мовами? Спілкуються, але насамперед вони дбають про чистоту, якість і вивчення мови, тому що захист мови від слів іншомовного походження (пуризм) це питання їхньої національної безпеки. Які інструменти впливу на суспільство має секретаріат уповноваженого із захисту державної мови? Розкажіть про ваш "пиріг" і "батіг"? &еnsр;У період лагідної українізації ми користувалися здебільшого пирогами. Напередодні набуття чинності 30-ї статті мовного закону 16 січня 2021 року ми зробили акцент на медійній складовій, проводили зустрічі, виступи, заяви, роз'яснювали людям, як працює закон, які інституції задовольняють їхні права, в яких сферах обов'язкова українська, як легше на неї перейти, які сфери охопить закон за певний період часу, куди звертатися, як зафіксувати порушення. Пів року ми мало не щодня говорили про важливість спілкування українською в супермаркетах, кав'ярнях, у центрах надання правових послуг, тренажерних залах, на заправках, на вулиці, якщо ви купуєте фрукти-овочі. Я працював із керівниками найбільших торговельних мереж, комунікував із бізнесом, неодноразово зустрічався з транснаціональними компаніями, Американською торговельною палатою в Україні, Європейською бізнес-­асоціацією, Українською ТПП, пояснюючи тисячам компаній пріоритети й норми мовного закону. Ірма Вітовська, Коzаk Sysеm, Ахтем Сеїтаблаєв на наше прохання знялися в соціальних роликах, які виготовив телеканал Еспресо. Ми погодили їх із Нацрадою з питань ТБ і радіомовлення і також безоплатно розмістили на провідних телеканалах. Тобто робили те, що мали робити. За особисті кошти ми друкували рекламу для бігбордів, оголошення в метро чи на зупинках громадського транспорту. Це був складний процес. Треба було досягти потрібних результатів. 16 січня 2021 року, в день, коли запрацювала 30-та стаття закону, інформація про важливість української мови у сфері обслуговування була третьою за статистикою запитів в Україні після інформації про вибори президента у США та пандемію. Українські ресурси писали про важливість українізації однієї з наймасовіших сфер, російські чи проросійські писали про знищення цим законом малого й середнього бізнесу, про Кременя як поліцая, про те, що закон порушує права російськомовних, що він іде супроти Хартії про міноритарні мови. Але ця антиреклама пішла на користь на нашу інституцію, яка пройшла становлення і завдяки суспільному резонансу, і завдяки запиту суспільства, і через протистояння з боку п'ятої колони, звернуло увагу суспільство. А "батіг"? &еnsр;Батіг це набуття чинності змін до Кодексу України про адміністративні правопорушення, за які ми штрафуємо. Восени 2022-го я наклав перший штраф на доцента авіаційного університету, відтоді в нас були сотні попереджень і десятки штрафів. Є дві опції в ­КУпАП попередження чи санкції. За перший проступок є можливість накласти попередження. Скажімо, зовнішню рекламу, вивіску чи оголошення, чи стартову сторінку інтернет-­ресурсу виконано недержавною мовою. Після попередження традиційно ситуація виправляється. Штраф наступний крок. Якщо порушення відбувається повторно, штрафуємо. 3400 гривень перший штраф, кожен наступний збільшується в геометричній прогресії 6800 гривень, і так далі. Є інтернет-ресурси, які ми штрафували тричі, від 3400 до 20&thіnsр;000 вони заплатили до місцевого бюджету. Українська мова стала голосом свободи у світі У нас є алгоритм взаємодії на випадок, якщо викликають поліцію за фактом порушення мовних прав громадян України, вона фіксує фото, відео і відповідно до процедури може передавати нам або здійснювати свої провадження. Якщо дія підпадає під Кримінальний кодекс це їхня парафія, якщо підпадає під дію мовного закону, передають матеріали нам. Російська пропаганда каже, що всі штрафи йдуть у наш бюджет. Насправді ці гроші поповнюють місцевий бюджет за місцем правопорушення. Те, що російська у прямому й у переносному значенні вбиває, бачимо, на жаль, мало не щодня. Двомовність так само вбиває. Вона, на жаль, зберігається в містах-мільйонниках. За шість місяців 2024-го до нас надійшло понад тисячу скарг. Серед таких міст-лідерів залишаються Київ, Одеса й Харків. Це говорить про те, що продовжуються порушення мовного закону, але водночас і те, що активність громадян зростає, вони вимагають у місцевої влади виконувати свої повноваження. Вимагають від мерів розібратися з вивісками, адже найбільше звернень стосується зовнішньої реклами, стартових сторінок інтернет-ресурсів, обслуговування, освіти й охорони здоров'я. Чи розробляєте ви якісь програми на майбутнє спільно з іншими державними інституціями для людей із деокупованих територій, які 10 років не чули української? &еnsр;Відповідно до закону про мову, кожен громадянин України зобов'язаний вільно володіти державною мовою. Це означає, що, звільнивши Севастополь, Донецьк, Луганськ, Мелітополь, Маріуполь й інші населені пункти, першими заходять Збройні сили України, далі правоохоронні органи, відновлюється діяльність органів державної влади, місцевого самоврядування, суддів, прокуратури тощо. Кожен із них зобов'язаний вільно володіти державною мовою, тобто здійснювати свої повноваження українською. Щоб на звільнених територіях не виникало мовних конфліктів, ми працюємо над посиленням присутності української у при­фронтових областях. Наприклад, на території Херсонської області разом із керівником ОВА Олександром Прокудіним розробили 37 місцевих мовних програм, які віддалено діють і на тимчасово окупованих територіях. Тобто є курси, збираємо літературу, готуємо вчителів, проводимо заходи з популяризації мови, культури, ідентичності. 64 мовні програми в кожній громаді Закарпаття. Недавно на запрошення керівництва Запоріжжя я взяв участь у розробці місцевої мовної програми. Наша мета: кожній громаді, особливо на півдні та сході, свою мовну програму. На окупованих територіях виросли діти, які ніколи не чули української мови, бо вони жили в "русском мире". Як їх перевчити? &еnsр;А як таке могло бути, що з моменту набуття мовного закону і навіть в умовах повномасштабного вторгнення пів мільйона школярів навчалося російською мовою чи вивчало російську як іноземну на території Дніпропетровської, Запорізької, почасти Харківської областей? Як так сталося, що в місцях компактного проживання болгар на півдні Одещини навчальний процес здійснювався російською мовою? Це ж нонсенс. А як так сталося, що з деокупа­цією частин Донецької та Луганської областей 2014 року громади продемонстрували найбільший рівень переходу закладів освіти на українську мову? Прекрасно пам'ятаю Сіверськодонецьк 2015-го, Волноваху, Краматорськ, Авдіївку, де ми проводили виїзні засідання нашого комітету, Маріуполь, Мелітополь, Нову Каховку, коли ще не було Закону "Про освіту". Я був один з авторів цього закону, де ми вперше в національному законодавстві визначили українську як обов'язкову мову освітнього процесу. Ми пояснювали, переконували, що українська мова дає можливість для професійного зростання, кар'єри, професійного вдосконалення. Тому ми повинні відійти від того, що там буде складно. Там справді є запит, і цей запит забезпечуватимемо в тій інфраструктурі, яку вибудовуємо вздовж лінії розмежування. Тим паче, в законі про мову нічого про перехідне законодавство не написано. Закон забезпечив нас підставами вимагати державної мови, але активісти на своєму рівні вирішують це питання в рамках закону, мають більше впливу. Як вважаєте? &еnsр;Кожен обирає для себе шлях. Ті, хто навчився захищатись і захищати, співпрацювати з нами й демонструвати приклад іншим, заслуговують на повагу. Громадські активісти це й ті, хто були на мовному Майдані, й ті, хто готували до голосування закон про мову, й ті, хто виступали на підтримку нашої інституції, щоб нарешті відбувся конкурс і призначили уповноваженого. Громадські активісти це й ті, які щорічно готували звіт до Дня української мови про стан української мови в Україні. Це тривало десяток років поспіль, ті, хто заявляли про порушення мовного закону або бачили ризики у виконанні мовного закону в контексті тих або тих проєктів. Це ті, хто працюють у громадському секторі за внутрішнім переконанням. Серед таких я назвав би Володимира Василенка на жаль, нині покійного, Тараса Шамайду, Сергія Оснача, Наталку Федечко, Святослава Літинського, Івана Капелюшника. З такими громадськими лідерами ми співпрацюємо, тож їхній досвід і конкретні дії слушні. Водночас мені важливе слово авторитетних закарпатців, особливо в контексті міжнародної мовної комунікації. Так мій приятель Вадим Сухаревський Герой України, командувач Сил безпілотних систем уродженець Берегова, а також поет і волонтер, директор Інституту Центральноєвропейської стратегії Андрій Любка ужгородець. Кожен із них надійний союзник нашої команди. Усі, хто зловживає питаннями державної мови, можуть нести загрозу національній безпеці та обороні, особливо під час воєнного стану. Тому, коли на окремі суспільно-­резонансні виступи чи заяви реагують правоохоронні органи або правозахисні організації, включаючи уповноваженого з прав людини, суспільство повинно почути відповідь: було порушення чи ні. Якби у вас була можливість зробити з офісу уповноваженого інституцію своєї мрії, які функції, важелі, повноваження, сфери додали б? &еnsр;Наявність у країні з єдиною державною мовою такої інституції, як наша, нонсенс. Такої посади немає в жодній країні, натомість у всіх країнах є інституції, які займаються дослідженнями, кодифікацією, стандартами, лексикологією, правописом. Тому, сподіваюся, що колись зникне потреба в захисті прав українців на українську мову. Але в умовах війни підтримка нашої інституції повинна бути одним із найбільших пріоритетів. Сьогодні ми потребуємо інституційної підтримки. Ми шукаємо потужних представників у всіх регіонах України. Нам треба можливість максимально комунікувати на міжнародному рівні. Важливо запустити державні мовні курси. Тому в перспективі я бачу Національний мовний центр, де має бути вільний доступ усім охочим до словників, термінологічних баз, іспитів, до всього, що становить основу української мови та її конституційного статусу. І це буде вільний простір, де кожен зможе відкрити для себе Україну, мову, культуру тощо. Питання української мови це питання нашого сталого майбутнього, тому що в ній дух національної пам'яті, нашої ідентичності й культури, наша боротьба, єдність і гідність. Українська мова в умовах бездержавності була носієм пам'яті, тому так багато портретів Шевченка було в домівках, а великий пласт українського фольклору, літератури та духовності про наші здобутки й перемоги. Прекрасно пам'ятаємо, наскільки важливо було толерувати українську мову та відстоювати національні інтереси в 19201930-ті, яку роль зіграло Розстріляне відродження, що обстоювали українські шістдесятники, яка роль національного дисидентства, про що мріяли українці світу. Але боротьба сьогодні вийшла на інший рівень, і вона повинна відбуватися з тією ж одержимістю і рішучістю, адже питання незалежності Української держави на порядку денному світу. Сьогодні чи не вперше українська мова стала не тільки явищем культурним, вона стала міцним голосом свободи у світі. І наше "Слава Україні!" викликає захоплення в багатьох людей світу. Нація незламних переможе, адже українська мова Героїв!

В Українському секторі у школі №220 у Тбілісі за підтримки посольство України в Грузії 28 жовтня відбувся святковий захід з нагоди Дня української писемності та мови, який об’єднав учнів і вчителів у любові до рідного слова та культури.