Ukrainians news about Оцінки

Минулого тижня сталася шокувальна, але очікувана подія. Адміністрація Трампа закрила бюджетне фінансування Vоісе оf Аmеrіса та "Радіо Свобода". У журналістському середовищі мало таємниць, але ми до останнього вірили, що Голос та Свобода вистоять. Адже їх було створено в часи найгостріших протистоянь між демократичним світом і тоталітарними режимами. Вони стали потужними інформаційними ресурсами, які протистояли цензурі, пропаганді та дезінформації Як усе почалося? "Голос Америки" з'явився 1942 року під час Другої світової війни. Спершу він був частиною Офісу воєнної інформації Сполучених Штатів Америки, а його перша трансляція вийшла німецькою мовою. Мета доносити правдиві новини до країн, де існувала жорстка цензура. Згодом, під час холодної війни, VОА почав віщати й іншими мовами. Українською зазвучав із 1949 року. Уявіть тільки: в ті часи репресій, гонінь та переслідувань можна було піймати радіохвилю свободи. Скількох українських патріотів та хвиля тримала на плаву? "Радіо Свобода" з'явилося 1950-го, спеціально для мовлення у країни, що перебували за залізною завісою. Його створення ініціював Конгрес США, підтвердив Гаррі Трумен 33-й президент США, а припинив 47-й президент Дональд Трамп. Та чомусь мені здається, що це його безславна сторінка історії. Обидва мовники тоді стали голосами свободи для мільйонів людей, які жили в умовах комуністичних і диктаторських режимів. Як усе продовжилося для нас? Три роки тому теж сталася шокувальна подія. Повномасштабна війна Росії проти України. Покадрово пам'ятаю перші воєнні ефіри на 5-му каналі: порожня столиця, повітряні тривоги та блокпости, обстріли та суцільний біль і страх. Доки наші колеги з інших каналів їхали з валізами до Львова, ми робили свою роботу: розповідали про події, боролися тією зброєю, яку мали голос в ефірі. Ми не стояли у пробках на виїзд із міста. Наша дорога була вільна. Саме ми показали атаку на Гостомель, колони російської бронетехніки під Києвом, ми робили включення з Херсона й показували, як українці зупиняють російські танки голими руками. У наших ефірах звучали оголошення: як допомогти теробороні, як можна евакуюватися з небезпечних місць, куди підвезти хліб та пальне. Саме в нашому ефірі Хливнюк на порожній Софійській площі заспівав "Червону калину". Однак. За два дні після того, як українські військові вигнали росіян із-під Києва, без попереджень та пояснень влада відключила 5-й канал із цифрового ефіру Т2. Це сталося 4 квітня 2022 року і триває й досі. З того часу 5-й канал оскаржує відключення в судовому порядку, намагаючись визнати бездіяльність відповідних державних органів протиправною. Проте судові засідання постійно переносять, що затягує процес поновлення мовлення. Але це в жодному разі нас не зламало. Просто нагадаю: ми це канал революцій та змін диктаторських систем. У період Помаранчевої революції 2004 року канал активно висвітлював демонстрації, давав слово протестувальникам і висвітлював події з перших уст. Це допомогло сформувати критичне ставлення до старих систем цензури та пропаганди. Під час Євромайдану 5-й канал транслював живі репортажі з центру подій, надаючи можливість громадськості бачити реальний стан справ. Мої колеги з місць подій розповідали про боротьбу за гідність, свободу та європейські цінності, що стало каталізатором для масштабних змін у країні. Ми правдиво висвітлюватимемо й наступні зміни в Україні. Нас не можна не помічати. Аудиторія 5-го каналу це переважно свідомі та критично мислячі українці, які шукають правдиву та незалежну інформацію. Серед глядачів каналу: молодь, яка активно цікавиться політичними подіями та реформами, знаходить у каналі надійне джерело новин; громадські діячі й інтелігенція, що цінують аналітичний підхід і глибокий аналіз подій. Незалежний характер контенту приваблює аудиторію не лише з великих міст та регіонів України, а й із-за кордону. Українці, які нині живуть у всіх куточках світу, хочуть знати правду про свою країну. Їх не влаштовує пропаганда "Єдиного марафону", яка вихваляє єдину "потужну позицію". Я довго чекала, доки колеги з усіх відділень "Радіо Свобода" та "Голосу Америки" почнуть протест, покажуть характер, скажуть своє вбивчо-гостре слово, почнуть пікет чи голодування, звернуться до своєї мільйонної аудиторії. Усі ці інструменти журналісти 5-го каналу в різні часи переслідувань використовували на повну. Але цього разу з голосом та свободою не сталося. Можливо, тому, що стабільне бюджетне фінансування та соціальний пакет зменшує бажання йти на барикади? А можливо, й тому, що наступний, 48-й, президент Америки зробить голос та свободу ще сильнішими? Просто треба почекати. Однак в Україні, незважаючи на зростання політичного тиску та спроби обмеження свободи слова, 5-й канал продовжує боротися за незалежну журналістику. Сьогодні він використовує сучасні технології: Інтернет-платформи та соціальні мережі. Завдяки активній присутності в онлайні канал має можливість оперативно доносити новини, проводити інтер­активні ефіри та залучати нову аудиторію. Мобільні репортажі та живі трансляції. Репортери на місцях подій регулярно публікують актуальні матеріали, що дає глядачам змогу отримувати інформацію прямо з епіцентру подій. Розслідувальна журналістика. Незалежні розслідування та аналітичні матеріали допомагають розкривати сутність подій, протистояти офіційним маніпуляціям і пропаганді. 5-й канал залишається символом свободи слова й незалежності української медіасфери. Його історія, відданість правді та постійна боротьба за демократичні цінності надихають багатьох українців і мене вже багато років. Горда бути частиною цього ефіру.

Я така екстравагантна, що й заміж виходила екстравагантно. У мене було четверо чоловіків. Двоє, на жаль, померли. Із першим чоловіком художником Остапом Патиком перед тим як одружитися, лише раз ходили в кіно. Мені було 17. Вони якось у майстерні з друзями цілу ніч сиділи й під ранок вирішили, що йому пора женитися. Вбрали вишиванки, прийшли до мене та й давай про куницю і дівицю говорити. А я погодилася, бо подумала, що стану старою дівою, як відмовлю. У нас було три весілля. Перше в українських строях, з кіньми, в Шевченківському гаю. На друге ми в загс приїхали в джинсах на мотоциклах. Третя забава була в лісі. Стріляли з козацької гармати. Після розлучення не змінювала прізвища на дівоче, бо треба було переробляти велику кількість документів. Тепер воно стало особистим брендом. Спілкуємося і з колишнім чоловіком, і з його теперішньою дружиною. Образ ідеального чоловіка для мене образ мого тата. Він перша скрипка і в оркестрі, і в житті: і зірка, і сім'янин, і все вміє в хаті зробити, і вчудити теж уміє. Мама його називає порядним батяром. На мотоциклі "Ява" вони з мамою, вагітною мною, їздили у Крим і назад. Вдячна батькові, що прийняв моє рішення не грати на скрипці після 18 років навчання музики. Відчувала, що підприємництво мені вдається краще. За відчуттям, мені 38. Я вся про енергію. Енергія нова валюта. Стараюся, щоб її рівень не понижувався в тілі нижче за 70 відсотків. Якщо нижче треба відпочивати. Бо нічого не можу створювати. Колись я виграла грін-карту й мала можливість жити в Америці. Пробула там неповних два роки і зрозуміла, що хочу бути в енергетичному полі України. Бракувало мого богемного оточення. З одного боку, українці за кордоном гуртуються, а з іншого усвідомлюють, що їхні діти, вже народжені там або які приїхали туди в малому віці, асимілюються. Щоб бути успішною у США і я мала б асимілюватися. У 24 роки мала відчуття перегною, який удобрює американську землю. 1996 року я не мала можливості дзвонити зі Штатів додому по відеозв'язку, тож у телефонних будках залишала 300 доларів на місяць тоді, як за житло платила 600. Енергія нова валюта Коли почалася війна, я придбала стареньку хатину на околиці села Буковець на Закарпатті, де вовки на подвір'я приходять. Ця земля і гори відновлюють мою енергію за 2 години. Із найменшою дитиною не біжимо в укриття під час повіт­ряної тривоги, бо його в нас немає поблизу. Ховаємося за диван. Допомагає психологічно. До третьої річниці повномасштабного вторгнення ми з командою "Зерна" привезли в Бельгію прем'єру перформансу, створеного за участю американських музикантів. Поєднує українську класику, народні пісні та колискові в сучасному аранжуванні зі звучанням електроніки та скрипки, а також відеоряд із кадрами наслідків війни. 24 лютого презентували в Європарламенті. Це моя культурна дипломатія. Люди поділяються на споживачів і творців. Перші прийшли в цей світ, щоб заробити гроші й щось за них купити. Другі мають мету бути кимось, а не мати щось. Неlісорtеr Vіеw це коли піднімаєшся над проблемою, над своїм життям. Мене перезавантажує, коли ходжу в гори й бачу горизонт. Це як живеш на першому поверсі й бачиш мало, але на 25-му вже бачиш більше. Так само працює і наш розум. Варто розширювати масштаби. Відколи Трамп став президентом, є фрустрація, ніби за нас вирішують нашу долю. Людина діє за певними патернами, сценаріями, які в неї утворилися в голові, і має той самий результат. Треба змінювати підсвідоме. Найкращу пораду в житті мені дала найстарша донька Устина піти в терапію. Це сталося у 48 років. Ухвалюю рішення, слухаючи своє тіло. Коли починає крутити живіт або не можу вдихнути, голова розболілася, отже щось відбувається не так. Навчилася говорити "Ні". Я в тих роках, коли ще сповнена енергії, але вже не можу витрачати час на непотрібне. Можу вимкнути фільм на третій хвилині або припинити спілкуватися з неприємною людиною. Між моєю старшою і молодшою дитиною різниця в 20 років. Я рано народила першу, і вона отримала від мене менше проявленої любові. Менше казала: "Я тебе люблю", "Ти найкраща у світі". Тепер шкодую про це. З молодшими все було по-іншому. За такої невизначеності у світі маємо перебувати у спокої, рівновазі, балансі, ресурсі і ще щось створювати. Важливий момент у вихованні прийняття. Треба, щоб дитина розуміла, що її ніхто не засудить за будь-який вибір, навіть якщо він буде невдалий. Я виросла в чудовій галицькій родині, але мої батьки з повоєнного покоління і передали мені переконання, з якими працюю в терапії. Наприклад, релігійне ставлення до грошей. Досить почути, що легше верблюду пройти крізь вушко голки, ніж багатому в Царство небесне, і все, гроші заробляти не треба, бо страшно, що Бог тебе не буде любити. Я несвідомо боялася заробляти. Коли винесла це на рівень свідомості, то зрозуміла, що гроші це ресурс, завдяки якому можу реалізувати багато добрих справ. Інше переконання з дитинства не проявлятися. Тато казав про українську інтелігенцію і Розстріляне відродження: "Голови понаставляли, їх постинали". В юності я собі шкодила тим, що бунтарка. Мама вчила мене економити, бо вона не знала, як навчити більше заробляти. А я, ніби на зло, була марнотратка. Навчилася ніжно говорити сама із собою. Кажу: "Слухай, ти така молодець. Христя, ти все зможеш". Бо якщо ти себе постійно критикуєш і кажеш, що ти безнадійна, то так воно й буде. У мене хороші стосунки з Богом. Це точно не бородатий старець, який мені щось дозволяє чи забороняє. Розумію свою віру в Бога на рівні енергії. Є купа наукових досліджень, що в різних емоцій можна поміряти рівень вібрацій. І найвищі вони в енергіях вдячності, любові божественних емоціях. А от у заздрості, безпорадності найнижчі. Вірю в концепцію структурованої води, що через медитацію, молитву, дихальні вправи можна врегулювати свій психоемоційний стан, свою воду всередині, з якої складаємося приблизно на 80 відсотків. Недарма кажуть, із рознервованої людини аж дим іде. Умію бути вдячна й навчила того своїх дітей. Наймолодша каже: "Мам, я вдячна за кожну фісташку". Це не тому, що нам їх важко купити, а тому, що розуміє, часи бувають різні. Фісташка це як образ чогось, що не купувалося щодня в гірші часи, а купували лише необхідне. Бідність чи достаток відчуваю не через кількість грошей, а через спроможність їх заробити. Нині не можу похвалитися великими статками, але почуваюся спроможною. У своїй компанії запровадила систему додаткової мотивації: внутрішню валюту такі круглі медальки з написами "Я молодець". 1 "молодець" 100 гривень. Наприкінці місяця співробітники міняють "молодці" на гроші. Токсичні люди не працюють у моїй команді. Не дозволяю, щоб забирали енергію в мене чи інших працівників. Не буває конструктивної критики. Вся критика руйнує тебе, якщо ти не просила про зворотний зв'язок і не готова її почути. Як прийде час, то вмру, треба тримати всі справи в порядку. В усіх українців нині є шанс померти не у старості чи від хвороби, а героями. Третій свій спортивний мотоцикл я продала, коли завагітніла третьою дитиною. Це вже про відповідальність і за дітей, і за колег, які зі мною працюють. Переживаю, щоб зі мною нічого не сталося. З тих же причин не йшла в соло-похід у гори. Розуміла, що розплодилося багато вовків, узяла провідника. Критика руйнує, якщо ти про неї не просила У нас живуть різні сутності: і жадібність, і гординя, і різні ображалки. Якщо цього не висловлювати, воно гнитиме всередині і шкодитиме. Юрій Покальчук колись казав: "Любов це "на", а не "дай". Ця фраза запала мені в душу. Якщо людина не вміє любити себе, то не вміє любити й когось. Буде упирем у стосунках. Стосунки це як поєднання двох перснів. Є спільний простір, але з обох боків кільця є і особистий. Важливо дати людині можливість бути собою і мати своїх друзів чи час побути самому. Любов це всепроникна сутність, яка наповнює все: простір, погляди, слова, тембр, голос. Це й відсутність страху втратити чи бути неприйнятим. Даю собі право на агресію. Але швидко відходжу. Просто кажу: "Міняю одну емоцію на другу". І дітей своїх так учу. Якщо тебе щось зачіпає із тебе щось стирчить. Значить, його можна якось облагородити, підстригти цей кущ, працювати над ним усе життя. Колись подивилася фільм "Лессі" про те, як собака через усю Шотландію біг до свого господаря, і відтоді мріяла про такого пса. Купила коллі у 48. За кілька місяців мене попросили взяти ще одного коллі, бо його господар виїхав за кордон. Третього собаку папільйона я купила наймолодшій доньці Вероніці на закінчення першого класу. Потім узяла собаку з Авдіївки, в якої від обстрілу відірвало ногу. Її прооперували й тепер бігає. П'ятий пес мого бойфренда наполовину лайка й наполовину вівчарка. Господар живе в Канаді, а собака зі мною. Нашу пару внук називає "бабця і її хлопець". У нас стосунки на відстані. Усе почалося рік тому, як приїхав до Львова й випадково зайшов до мене в шоурум сорочку купити. Для побудови гармонійних стосунків важливі спільні проєкти. Нині мій бойфренд скрипаль у спільному міжнародному перформансі. У батьків є кантичка (нотний зошит. Країна), яку почала писати ще моя бабця, а потім продовжив тато. Він зібрав туди ноти і слова всіх відомих у нашій родині українських колядок. Це наш великий скарб. На великі свята розгортаємо і співаємо.

Україна втрачає просвітницьку частину медіа й надію на незалежні засоби масової інформації Сполучені Штати скорочують "Голос Америки" та "Радіо Свобода" президент Дональд Трамп видав наказ про реорганізацію Агенції США з глобальних медіа. Ця агенція займається п'ятьма медіакорпораціями, що мовлять 49 мовами: "Радіо Вільна Європа/Радіо Свобода", "Голос Америки", "Радіо Вільна Азія" (RFА), Офіс мовлення на Кубу. Ці медіа вважають важливим інструментом дипломатії, а рішення про їх скорочення називають зрадою демократії та подарунком ворогам Америки. Значення "Радіо Свобода" та "Голосу Америки" для демократичних і недемократичних країн різне. Для України до 1991 року вони мали одне значення, а після розпаду Радянського Союзу інше. Я росла, коли "Голос Америки", "Радіо Свобода" та ВВС справді були голосами свободи і слухати їх було злочином. Та люди збиралися навколо радіо­приймача і слухали. Це залишиться великою частиною бренду цих радіостанцій. Створювали їх як інструменти контр­пропаганди. "Голос Америки" запрацював 1942 року на противагу німецьким пропагандистським каналам, які теж активно запускали по всьому світу, зокрема й у Латинській Америці. У повному сенсі ці ресурси не були пропагандою, бо будувалися як медіа. Тоді вважали, що найкращий спосіб рекламувати свободу показувати, як вона діє. Тому вони не вихваляли американського лідерства, а інформували, давали культурний контент. Їм дозволяли критикувати урядові рішення. Це вражало. Сказати, що ці медіа працювали бездоганно, не можна. Туди активно інфільтрували агентів СРСР. Плюс історично склалося так, що американські станції хилилися в лівий бік. Особ­ливо "Голос Америки", тоді як "Радіо Свобода" була більш новинна. Для СРСР це були ворожі голоси, а вони себе називали голосами свободи. Власне, в недемократичних державах, як-от країни Центральної Азії, Африки, вони таку саму роль грають і досі. Там вони перебувають в опозиції до авторитарної чи тоталітарної влади. В Україні ці медіа давно грають іншу роль. Вони швидше не залежний ні від олігархів, ні від політиків голос. Вони були маяком для журналістських стандартів. Лише один проєкт "Схеми" від "Радіо Свобода" чого вартий. Завдяки фінансуванню ці медіа мали можливість навчати й розвивати журналістів, формувати прошарок добре вишколених фахівців, прокачаних певними здібностями своєї професії. Цього бракуватиме. В Україні не бачу інших гравців, окрім міжнародних донорів, які були б зацікавлені повністю фінансувати незалежні медіа. В нас немає гравців, наділених відповідними ресурсами, щоб підтримувати такі медіа. Зі зникненням цих двох медійних майданчиків та інших проєктів, які фінансував, зокрема, уряд США, ми втрачаємо велику частку проєктів, які забезпечували присутність ідеалів незалежної журналістики в Україні. Вони не були ідеальні, але прагнули показувати, що журналістські стандарти існують, намагалися всіх підштовхувати до їх дотримання. А коли вони перестануть це робити, то залишаться тільки європейські проєкти. Однак між європейськими й американськими медіа та підходами є відмінність. В Європі стандарти трохи інші. Європа не дуже добре вміє працювати з незалежним, позапартійним впливом і контентом. Її медіа завжди мали ідеологічне, партійне забарвлення. У США цього вдавалося довго уникати, тоді як у Європі та Британії були традиційно трохи ліві чи праві медіа. Втрата "Голосу" і "Свободи" в недемократичних країнах відчуватиметься інакше, там суттєво зменшиться доступ до джерел незалежної інформації. Навіть якщо вони не мали там великої частки ринку, але були незалежним джерелом інформації. Україна ж втрачає просвітницьку частину медіа, надію на незалежні засоби масової інформації. Мотивацію Трампа у процесі закриття цих медіа, зокрема й загалом у міжнародній допомозі, на мій погляд, треба розуміти крізь призму його оточення, груп впливу навколо нього. Одна з таких груп лібертаріани. Вони хочуть зменшення ролі держави, більше свободи місцевому самоврядуванню. Республіканці рейганівського спрямування, але радикальніші. Друга група представники та прихильники Ілона Маска. Це люди з високотехнологічного великого бізнесу. Вони хочуть запобігти будь-якому регулюванню, потенційним обмеженням для їхнього бізнесу. Попередня влада демократів намагалася ввести більше регулювання, модерації на їхніх цифрових майданчиках, щоб вони брали на себе відповідальність за наслідки своєї роботи для суспільства. Зокрема йдеться про соціальні медіа. Починаючи від маніпуляції результатами виборів через приховану рекламу та фейковий контент і до самогубств підлітків. Є дослідження, що соціальні мережі погано впливають на ментальне здоров'я, зокрема підлітків. Порядок денний цієї групи певною мірою збігається з першою групою, яка хоче запобігти державному регулюванню та втручанню. Також вони хочуть знизити податки, особливо для корпорацій та фізичних осіб із високим доходом. Відповідно, це призводить до загрози наростання дефіциту бюджету США. І тому виникає запит порізати федеральні витрати, що цілком відповідає ідеології лібертаріанства, скорочення держави по максимуму. Третя група християнські консерватори. Якщо перші дві групи дають гроші, то третя голоси. Це найбільша група серед республіканців. Саме цей сегмент гарантував Трампу переконливу перемогу на праймериз. Ці люди проти лівої ідеології, вони проти політики рівності, інклюзії, різноманіття, ЛГБТ, гендерної політики. І от ці три сегменти перетинаються і відбувається скорочення державних витрат, які працюють на умовну ліву ідеологію. Тому очікувано, що міжнародна допомога перше, що зрізатимуть. Серед команди Трампа, респуб­ліканців Конгресу тут є консенсус. Помірковані республіканці переважно тепер мовчать. Тому й відбувається зрізання бюджетів міжнародної допомоги і зрізання фінансування каналів впливу, які про демократію та свободу. Це одна з перших статей бюджету, які Трамп намагається зменшити. Чи може тепер Єврокомісія перехопити фінансування? Не знаю, яка в них політика щодо цього питання. В Україні Єврокомісія інакше завжди працювала. На початках вони активно фінансували грантами хіба що "Європейську правду", яка пропагувала євроінтеграцію. Але "Європейська правда" давно з цих штанців виросла і стала повноцінним медіа про міжнародну політику. Решту вони підтримували у вигляді окремих грантових програм, які розподіляли між наявними медійними майданчиками. Нині вони можуть нарощувати такі гранти, але чи зможуть замістити "Радіо Свобода" та "Голос Америки"? Не думаю, що вони відроджуватимуть американські пропагандистські ресурси, які з'явилися 90 років тому. Щодо роботи з продукування фейків, боротьби з ними, як формувати медіа­освіченість молоді, то тут потрібно починати з дитячого садка і школи. Ми ж навчилися жити зі швидкісними дорогами, так само навчимося жити в сучасному інформаційному суспільстві, але не одразу. Це буде важко. Але я переконана, що медіа­освіченість неможлива у відриві від загальної компетенції та базових шкільних знань. Це аналітичне, критичне мислення, знання основ наук та здоровий глузд, накладені на медійну сферу. Без добре навчених школярів буде важко. Ключ у базовій освіті й відповідальному споживанні інформації. Хто цього не дотримується, страждатимуть, їх ошукуватимуть, вони переграватимуть політично й економічно. Це дещо схоже на інформаційний дарвінізм, але простих рішень тут немає. І "Радіо Свобода" та "Голос Америки" в цій сфері були не панацеєю, вони теж мали помилки. Але так склалося, що їхня діяльність збігалася з інтересами нашої держави на цьому етапі. США витрачали на всі закордонні проєкти майже $800 млн на рік. РФ витрачає вдвічі більше. Щодо КНР чітких даних ніде не бачила, але оцінно це до $2 млрд. Інформаційна війна у світі триватиме. Штати вирішили відступити. Можливо, це елемент їхньої прагматичності, коли вони хочуть стабільного світу, поділеного між трьома полюсами. Тому Вашингтон не проти китайського домінування в Азії, Росії, в Європі, а собі забере Гренландію й решту світу. Світ буде триполярний. Словом, де у США нині немає бажання боротися, там вони закривають ресурси. Так само в них немає бажання підтримувати Україну. От і шукають приводи, щоб не витрачати на неї своїх грошей.

Україна втратила контроль над 18% своєї території. Лише наполовину ми забезпечуємо фінансові потреби держави з власних джерел. Кілька мільйонів громадян виїхало з країни в західному напрямку. І ще пара мільйонів у східному. В сучасній Україні найнижчий у світі показник народжуваності й один із найвищих показник смертності. Наші професори отримують зарплату на рівні прибиральниць у супермаркеті, а штат академічних інститутів складається наполовину з пенсіонерів, а інша його частина з вакансій. Країна, з якою в нас найдовший кордон, відмовляє нам у праві називатися нацією і мати власну державу. А інша країна, що є гарантом безпеки північноатлантичного співтовариства, офіційно відмовляється гарантувати нам захист у майбутньому. Україна балансує на межі життя і смерті, чіпляючись за ілюзорні обіцянки геополітичного хижака більше не нападати й геополітичного лузера захищати свої майбутні "інвестиції". Чи доречно за цих умов говорити про якусь національну місію? Гегель говорив, що кожний народ має свою національну ідею і що всі ці національні ідеї є нічим іншим, як щаблями зростання Світового Духу, котрий у цих національних формах реалізовує універсальний зміст і спрямовує цивілізацію до ідеалу. Власне, наявність національної ідеї як специфічного ідейного внеску в історію цивілізації й відрізняє в гегелівській концепції "історичні" народи від "неісторичних". До числа останніх німецький філософ початку ХІХ ст. зараховував абсолютну більшість слов'янських народів, оскільки на той час у їхньому існуванні важко було збагнути якусь ідейну основу. Втім, із часів Гегеля багато що змінилося, на історичну арену вийшло багато народів, про яких у старій Європі до певного часу не чули й навіть не підозрювали про їх існування. Наприклад, повернулася з небуття польська державність. У часи Гегеля поляки досить драматично переживали свою втрату незалежності й утілювали власне розуміння націо­нальної ідеї не лише в повстання шляхти (1830-й, 1848-й, 1863 рік), але й у яскраві поетичні та філософські форми. Польська світова місія у візіях Бродзінського, Товянського, поезіях Адама Міцкевича, Юліуша Словацького уявлялася то за аналогією з Марією Магдалиною, що спокутує власні гріхи, то з самим Ісусом Христом, що терпить страждання за гріхи всього людства. Щоправда, після відновлення справжньої незалежності, яка стала можливою лише після розпаду соціалістичного табору, польська самобутність знайшла собі нове річище реалізації переважно у сфері дрібної комерції та трудової міграції у країни розвинутого Заходу. Але сьогодні перед лицем російської загрози і кризових явищ всередині європейського співтовариства Польща отримала шанс на лідерство в безпековій сфері та бере активну участь в оновленні принципів функціонування ЄС. От такий приклад для нас, як дочекатись і не змарнувати свого шансу. Українська ідея сьогодні гучно заявлена у світі як право нації бути, але поки що туманно відповідає на запитання: ким бути? Історія привела нас до ролі форпосту в захисті цінностей Вільного Світу від неоімперських зазіхань Москви. Ця місія конкретна й гостро актуальна, але її реалізація обумовлена багатьма ситуативними чинниками. По-перше, імперські амбіції та реваншизм сучасної Росії й нині багатьма в Європі сприймається досить скептично. Не кажучи вже про Америку. Росія у війні 20222025 років показала свою слабкість і сьогодні розглядається ключовими світовими гравцями, приблизно як Османська імперія другої половини ХІХ ст. початку ХХ ст.: "Хвора людина Європи". По-друге, нинішня ситуація може кардинально змінитися. Найімовірніше, стримування Росії залишиться важливим викликом для Європи в найближчі десятиріччя, і Україна гратиме в цьому важливу роль. Але не можна виключати також спроби "перезавантажень" у відносинах між Європою та Росією, а також можливість нової "перебудови" в самій Росії. Тому українську ідею, наше розуміння власної цивілізаційної місії треба будувати на більш тривкій світоглядній основі та глибшій історичній перспективі. А це означає, що для виконання свого призначення українці мають дати приклад не лише того, як героїчно захищати власний дім від зовнішнього нападника, але й того, як мудро облаштувати цей дім відповідно до власних уявлень про добро, розвиток і справедливість. Хоч би якою фантастичною здавалася ця перспектива "з окопів", саме вона надає сенсу всьому, що ми як нація силкуємося зробити й довести світові сьогодні.

Унікальний об'єкт у столиці занепадає, але збагачує групу людей У багатьох європейських столицях ринки є культовими атракціями та місцями паломництва туристів, як-от Маrсh&еасutе; Ваstіllе у Парижі чи Lа Воquеrіа в Барселоні. У Києві теж могло би бути таке місце Житній ринок. Він пережив зі столицею всі злети й падіння, сотні років був економічним центром і найвелелюднішим місцем Подолу. На честь 1500-ліття Києва 1980-го з'явилася нова будівля ринку. Він найстаріший ринок столиці, що продовжує діяти, та найбільший критий ринок у Європі. Але, замість того щоб стати гордістю міста, сьогодні він радше його ганьба. І столиця ніяк не може визначитися з його подальшою долею. "Країна" розбиралася чому Здається, більш занедбаного та непривабливого місця у столиці не знайти. "Шанхай МАФів, стеля тече, брудні вікна, високі ціни, зграї голубів, дешевий китайський одяг, так описує Житній ринок голова ГО "Рада з урбаністики Києва" Віталій Селик. Бетонні конструкції стелі руйнуються, з них крапає. Щоб підійти до продавчині, треба перестрибнути калюжу. Приміщення погано освітлене й холодне. Третина торгових місць на першому й на другому поверхах порожня. Третій поверх закритий: небезпечно. Чому унікальний об'єкт так занепав? Він не те що не приносить доходів, а генерує збитки. Як пояснити це? Приватизувати не можна орендувати Здається, столична влада готова була забути про Житній, але він періодично виринає в медіа, бо є відчайдухи, які намагаються вдихнути в ринок життя. Так сталося і 2024-го. Кухар Євген Клопотенко провів улітку й на початку осені кілька благодійних заходів на Житньому, збираючи кошти на ремонт даху. Організував громадські обговорення під девізом "Житній має жити". Подія була резонансна та спонукала КМДА створити робочу групу "з пошуку шляхів приведення будівлі критого ринку до належного технічного стану". До неї ввійшли четверо депутатів від фракції УДАР, 11 керівників департаментів КМДА, гендиректор КП "Житній ринок", інші фахівці та "аж" один представник громадськості Євген Клопотенко. Очолив групу Валентин Мондриївський, депутат від УДАРУ та заступник голови КМДА. Клопотенко розповів "Країні", що презентував на засіданні групи своє бачення майбутнього ринку, яке передбачає його порятунок шляхом державно-приватного партнерства, за аналогією з успішним відродженням Національного комплексу "Експо­центр України" колишньої ВДНГ. Але кухар опинився в меншості, група запропонувала меру столиці Віталієві Кличку рішенням Київради передати Житній у довгострокову оренду. Водночас з'явилась і альтернативна пропозиція від постійної комісії з питань бюджету, соціально-економічного розвитку та інвестиційної діяльності Київради на чолі з Тарасом Козаком про приватизацію ринку. На сьогодні є два проєкти рішення Київради про приватизацію та про передання ринку Житнього в оренду "концепція Клопотенка" й "варіант Козака". На пленарному засіданні Київрада наприкінці січня мала би поставити кому у фразі "приватизувати не можна орендувати". Але не поставила: мер Віталій Кличко заявив, що ринок залишиться ринком, і на тому депутати розійшлися. На пленарному засіданні 13 березня це питання навіть не значилося в порядку денному. Коли ж столична влада нарешті ухвалить рішення? І який варіант обере? Поки що не відомо. Хоча прихильники обох пропозицій не сидять склавши руки. Битва концепцій У разі передання в оренду врятувати Житній могли б інвестиції. Такий план як стратегію розвитку ринку ще 2018-го представив кандидат на посаду директора комунального підприємства Андрій Мукан. Директором він не став, але концепція розвитку середовища на основі європейських прикладів реконструкції ринків у Барселоні, Лондоні, Роттердамі та Валенсії досі є на сайті Київради. План розвитку "Житній має жити" від Євгена Клопотенка багато в чому повторює цей документ. Ключове: ринок залишається у власності міста, але в партнерстві з приватним бізнесом, так би мовити, за концепцією wіn-wіn. Прихильники цієї ідеї апелюють до того, що саме така схема допомогла вдихнути життя в ту саму ВДНГ і перетворити її на успішний комерційний проєкт. Столична влада тягне з рішенням Прихильники приватизації зробили свій хід наприкінці лютого. Інвестиційний фонд Іnzhur, яким володіє Андрій Журжій, із помпою представив свою концепцію. Яскрава презентація з картинками оновленого ринку, де є ідеальна чистота, інсталяції на стелі, фудкорт і кафе по периметру. Який варіант переможе? Оренда видається перспективнішою: ринок гарантовано залишається у власності міста, немає ризику знесення об'єкта та зведення на його місці чергової висотки, як це сталося із Сінним ринком. Однак ключовою проблемою для успішної реалізації цього варіанта є потреба в інвестуванні шалених грошей. Андрій Журжій на презентації зауважив: "Для відновлення Житнього ринку потрібно щонайменше 700 мільйонів гривень. Жоден орендар не буде вкладати гроші в об'єкт, який йому не належить". Такої ж думки і Ганна Бондар, народна депутатка, в. о. головного архітектора Києва у 20152016 роках: "Якщо мета зберегти і функцію, і унікальну будівлю, то оренда цього не гарантує". Як приклад вона наводить історію Сінного ринку, який здавали в оренду, а потім зруйнували та звели на його місці висотки. Архітекторка пропонує спочатку відремонтувати ринок за рахунок міста, а потім передати комусь із репутацією: "Це громадська будівля в комунальній власності. У міста є гроші". Це правда: в бюджеті Києва на кінець 2024 року невикористаними залишалися 29 млрд грн, повідомив на засіданні Київради голова постійної комісії Київради з питань бюджету Андрій Вітренко. Столична влада тягне з рішенням. І Житній продовжує працювати за найгіршим варіантом класичної оренди, занепадаючи з кожним роком. Чому цей варіант є таким? Бо в каламутній воді ловити комерційну рибку-вигоду значно цікавіше. А те, що вода ця каламутна, доводить історія багаторічної оренди, яка і є історією занепаду Житнього. Мусимо її розповісти. Договір оренди на непридатні приміщення Історія почалася в листопаді 2021-го. Київська міськдержадміністрація та комунальне підприємство "Житній ринок" провели відкритий аукціон на передання в оренду частини будівлі ринку. Перемогло ТОВ "Тан­джерін", яке володіє ресторанами під торговою маркою Таrаntіnо fаmіly. Однією з умов договору для орендаря було зобов'язання власним коштом провести капітальний ремонт будівлі та прилеглих територій. Сума оренди 1,2 млн грн на місяць. У травні 2022-го підписали договір на 15 років. На 4000 кв. м мали розміститися ресторани, продуктові магазини, ательє з ремонту одягу, хімчистка та багато іншого. Але повномасштабна війна внесла корективи. За постановою Кабміну з підтримки бізнесу, до серпня підприємство звільнили від орендної плати, а із серпня 2022-го на період дії воєнного стану оренду обмежили на 50%. Але "Танджерін" не сплатив жодного відсотка, бо вже з липня 2022 року не міг користуватися орендованим майном на Житньому ринку. Експлуатація приміщень була зупинена на виконання рішення Окружного адмінсуду Києва. Цьому передувала епопея за участю Держ­служби з надзвичайних ситуацій, яка встановила, що ринок експлуатується "з порушенням правил та норм пожежної і техногенної безпеки, які створюють загрозу життю та здоров'ю людей". Згодом комунальники звітували, що всі зауваження ліквідовано, але на ринку раптом сталася пожежа. У підсумку вже згаданий суд у травні 2022-го зупинив експлуатацію приміщень. Це був той самий травень, коли влада столиці уклала договір оренди з ТОВ "Танджерін", знаючи, що приміщення не придатні для оренди. Далі ще краще. У липні 2023-го КП "Житній ринок", незважаючи на те, що ринок не експлуатувався, звертається до Госпсуду Києва з позовом про стягнення з "Танджеріну" заборгованості орендної плати. Разом зі штрафними санкціями це 4,3 млн грн. Підприємці відповіли, що вважають себе звільненими від орендної плати через рішення суду. На що представник КП "Житній ринок" не знайшов кращого аргументу, ніж похвалитися тим, що не виконав рішення суду й не зупинив роботи ринку та й досі піддає життя людей ризику. Прогнозовано суд не задовольнив позову комунальників, встояло рішення і в апеляції. Тож на кінець лютого 2025 року договору між КП "Житній ринок" і ТОВ "Тан­джерін" не розірвано. Тим часом робоча група вирішує передати ринок в оренду і департамент промисловості та розвитку підприємництва КМДА в січні 2025-го видає проєкт рішення, яким рекомендує депутатам Київради передати вже всю будівлю Житнього ринку в оренду. Ключова умова для орендаря усунути згадані порушення пожежної безпеки. Іншою умовою, яка дивує, стало зобов'язання орендаря перевести всіх працівників підприємства до своєї юридичної особи зі збереженням посади та середнього заробітку. Погляньмо, наскільки ризикованим є перекидання комунального підприємства на плечі орендаря. Трохи про комунальний менеджмент За останні вісім років у КП "Житній ринок" змінилося вісім керівників. Нині ним керує Ігор Цеханський. Він, так би мовити, трикратний директор. 2014-го його звинуватили в отриманні хабаря і звільнили. Та прокуратура Подільського району довести це не змогла: касирка дала свідчення, що передані директором гроші вона хотіла покласти в касу, але завадила поліція. Цеханського виправдали й виплатили 250 тис. грн "морального відшкодування", а вимагав 2 млн грн. Він повернувся на посаду. У березні 2022-го стався другий скандал: депутат Київради вимагав $30 тис. хабаря під час "співбесіди" в одного з кандидатів на посаду заступника директора Житнього. Ігор Цеханський звільнився, перечекав скандал і наприкінці 2023-го знову повернувся на посаду. Навіть коли оперативники департаменту стратегічних розслідувань Нацполіції встановили, що на території Житнього павільйони та магазини продають контрафактний алкоголь, директор ринку в суді за обвинуваченням виробників підробленого алкоголю за статтею "Шахрайство" отримав статус&hеllір; потерпілого. Справа слухається в Печерському суді вже сім років. За вісім років змінилося вісім керівників Про те, як хазяйнують комунальники на Житньому, свідчить історія іншого директора КП "Житній ринок" ­Моламова Амана Мансура Огли. Він звільнився з посади у травні 2018-го. І саме того року з Житнього зникло майно на чверть мільйона гривень: дивани, комп'ютери, відеокамери, принтери і факси, холодильні вітрини та побутові холодильники, насоси майже 100 найменувань. Це зафіксували в жовтні 2018-го під час інвентаризації. У розтраті майна звинуватили заступника головного бухгалтера КП "Житній ринок". Щоправда, ніхто не задумався, куди поділося це майно. Далі була епопея, коли Подільський райсуд повертав обвинувальний акт Київській місцевій прокуратурі, прокуратура оскаржувала це в судах, доки заступника головного бухгалтера КП "Житній ринок" не звільнили від кримінальної відповідальності&hеllір; за строком давності. За зникнення майна на Житньому ніхто не відповів. Із листопада 2022-го Моламов як керівник іншого комунального підприємства разом із п'ятьма спільниками перебуває на лаві підсудних у справі про одержання 1,3 млн грн неправомірної вигоди за розміщення у столиці точок сезонної пересувної торгівлі. Давайте спробуємо скласти цей пазл. Ринок, який мав би приносити місту доходи, роками генерує для нього мінус: останні три роки КП "Житній ринок" закінчувало з мільйонними збитками. 2024-го вони сягнули 2,3 млн грн. Підприємство витрачає втричі більше, ніж заробляє: дохід за 2024 рік становив трохи більш як 9 млн грн, а на закупівлю послуг зі столичного бюджету витратили 24 млн грн. Майже 1 млн грн столичному бюджету коштували 10 охоронців від ТОВ "Кремень НП". Зарплата директора комунального підприємства, здавалось би, також скромна 19 тис. грн. І якщо врахувати, що в тій же справі про хабар за посаду заступника директора ринку фігурували 30 тисяч зелених, пазл розвалюється. Але, за декларацією, Ігор Цеханський 2023 року придбав квартиру за 1 млн грн і того ж року його батько-пенсіонер подарував сину автомобіль "Лексус" за пів мільйона гривень, то пазл непогано складається. Стає зрозуміло, чому Житній занепадає: те, що вбиває ринок і робить його ганьбою столиці, вигідно конкретним людям. Допоки? Замість післямови "Внаслідок зволікання керівництвом КП "Житній ринок" із реконструкцією будівлі ринку протягом 20172018 років не були освоєні кошти, передбачені Програмою економічного і соціального розвитку м. Києва, у розмірі 2,7 млн грн", йдеться у звіті аудиторів КМДА. Не освоїли і 1,5 млн грн 2024 року. В лютому 2025-го комунальники нарешті замовили ремонт покрівлі за 2 млн грн. Чому так пізно і так дешево: на 560 кв. м покрівлі 2 млн грн? Бо ж плити покрівлі містять азбест, який викликає особ­ливий вид раку легенів азбестоз. Коли пошкоджені плити скидатимуть із покрівлі ринку, азбестовий пил розлетиться по всьому Подолу. Нагадаю, в Україні в рамках узгодження законодавства з Євросоюзом, азбест заборонено з 2022-го. А це означає, що покрівлю на Житньому ринку треба не ремонтувати, а повністю замінити. "Житній має жити!" звертається до громадськості Євген Клопотенко. "Кияни, несіть свої кошти до нас, ставайте співвласниками Житнього ринку, і ми відродимо його славу!" закликає власник інвестиційного фонду Андрій Журжій. Уже майже три тисячі киян внесли на цю справу до фонду понад 30 млн грн. Але все це марні мрії, бо жодних прав на Житній у фонду немає, як і у відомого кухаря. Права є у столичної влади. Тож реальним вершителем долі Житнього залишається директор комунального підприємства, який під'їжджає до ринку "Лексусом", подарованим йому батьком-пенсіонером&hеllір; Передплатити журнал "Країна"

"Шість винищувачів Rаfаlе із ракетами Меtеоr відженуть російські бомбардувальники від лінії бойового зіткнення", каже авіаційний експерт Костянтин Криволап Україна від початку роботи над авіаційною коаліцією робила ставку на американські винищувачі F-16. Однак зовнішньополітична ситуація у світі змінилася. Чи означає це, що треба швидко переорієнтуватися на інший тип літаків? &еnsр;Американці контролюють ринок озброєнь так званою м'якою силою. Вони вкладаються в будь-яку серйозну військову розробку. І коли вони вкладаються в щось понад 10 відсотків, то в разі продажу виробу продавець має отримати дозвіл від американського Держдепу. І тільки Франція не підпадає під американські обмеження, бо ще за президента Шарля де Голля вони розробили стратегію військової незалежності. Мають власну ядерну зброю, свої літаки. Коли була спроба об'єднати найбільші європейські компанії в розробку й виготовлення літака Еurоfіghtеr, французи спочатку увійшли до спільного проєкту, але швидко вийшли, мотивуючи це тим, що їм потрібен інший літак. Хоча насправді Еurоfіghtеr і Rаfаlе вийшли схожими. Якщо нам нині треба буде сучасніший літак, то в Еurоfіghtеr багато американських комплектуючих, і можливо, доведеться просити ліцензію. А з французькими літаками така умова не потрібна. Якщо говорити про технічний бік, то рішення створити авіаційну коаліцію саме на базі винищувача F-16 було правильне. Це якісний літак із великою можливістю використання різних видів зброї. У комплектації Блок-7072 він мало чим поступається винищувачу 5-го покоління F-35. Якби політична ситуація у США не змінилася, то ніхто слова не сказав би. Тепер маємо дивитися в бік французького Rаfаlе. А це дорога машина і примхлива в обслуговуванні. Якщо підсумувати, то нам треба такі літаки, які виконуватимуть актуальне завдання. І не якісь теоретично потім, а практично зараз. От у Катару є ескадрилья Міrаgе, які мають можливість запускати ракети класу "повітря повітря" Меtеоr. Це ракета з прямоточними, а не твердопаливними двигунами, здатна летіти на максимальній швидкості на відстань 200300 кілометрів. Якби нам таку ракету, ми забули би про російські КАБи, якими вони бомблять передову. Нам би таку одну ескадрилью й питання можна вирішити. От такі літаки з таким озброєнням нам нині треба. Україні передали літаки F-16 в європейській версії МLU. В американській класифікації вона чому відповідає? &еnsр;Це Блок-1520. Це перші машини, які почали вироб­ляти наприкінці 1970-х на початку 1980-х у Нідерландах і Бельгії. Одночасно йшла робота над майбутньою модернізацією. Цей процес назвали МLU. Він розвивався паралельно розвитку F-16. Здається, у версії МLU 7.2 літак доводили до стану Блок-50. Експерти у своїх мріях розраховували саме на таку версію, бо це найбільша за кількістю F-16 версія у світі. Тобто ми маємо Блок-20, який у певній частині модернізовано до Блок-50. Літак оновлювали блоками. Можна зі старої версії Блок-15 витягнути начиння і, як у конструкторі лего, вставити найновіші блоки і ти вже маєш найновішу версію Блок 7072. Франція не підпадає під американські обмеження Що можуть наші літаки в цій версії? &еnsр;Нам треба вирішити основне питання відкидання російських носіїв керованих авіабомб на відстань більш як 100 кілометрів від лінії бойового зіткнення. Як навчають пілотів F-16? Спочатку це польоти вдень, потім уночі. Згодом вони вчаться літати за приладами. Коли ти вмієш керувати літаком, можеш називатися пілотом, але не винищувачем. А вже потім починається робота зі зброєю. Перший рівень збиття безпілотників і крилатих ракет. Тобто найпростіша справа функція ППО. Потім іде підтримка наземних операцій, і лише після неї патрулювання, де ти мусиш бути готовий включитися в найскладнішу операцію. Спочатку наші F-16 були налаштовані на збиття крилатих ракет і "шахедів". Потім почали підтримувати польоти наших МіГ-29 із французькими КАБами. Це було торік, коли розбивали понтони на річці Сейм у Курській області. Фактично вони підлітали до Сумщини на пристойній висоті й змушували росіян гасити свої радіолокаційні станції, бо мають на озброєнні протирадіолокаційні ракети. Після пуску КАБа МіГ-29 спускався на малу висоту й повертався додому. У цей час F-16 робив кілька невеличких кіл і прикривав від можливого удару МіГ-29. Тепер уже є підтримка сухопутних операцій зі знищенням об'єктів на землі, тобто бомбометання. Скільки іноземних літаків ми маємо? &еnsр;Нині є 17 машин F-16 і шість Міrаgе. Останніх до кінця року має бути 18 (19 березня президент Зеленський заявив про появу в Україні ще однієї партії F-16. Країна). До кінця березня Франція має завершити передання перших літаків Міrаgе-20005F. Вони повинні замінити як носії ракет Stоrm Shаdоw застарілі радянські бомбардувальники Су-24. У чому їх перевага? &еnsр;Ракети Stоrm Shаdоw можна програмувати на землі, а можна в повітрі. Коли до Су-24 причепили пілон для кріплення цих ракет, це вже було подвигом. Це як причепити реактивний двигун до "Запорожця". Тому ракета могла летіти лише туди, куди її запрограмували на землі. З появою Міrаgе з'явилася можливість наведення на ціль безпосередньо з кабіни. Чи можемо ми отримати ракети Меtеоr? &еnsр;Цих ракет вироблено не так багато, і їх іще не використовували. Очевидно, про це йтиметься. Нині основна ракета Міrаgе МІКА летить на 80 кілометрів. Радари на F-16, Міrаgе і МіГ-29 не відрізняються між собою. Французький радар Міrаgе трохи виграє за рахунок кращого оброблення сигналу та кращої розподільчої здатності на екрані. Тож він ліпше ідентифікує цілі, але залишається питання дальності від 90 до 120 кілометрів. Які радари мають літаки наших Повітряних сил? І які має ворог? &еnsр;У того ж МіГ-29 радар бачить на 6070 кілометрів. У Міrаgе та F-16 максимум 120 кілометрів. Є ще таке поняття, як радіопомітність. У F-16 це 23 метри, в Міrаgе від 4 до 5. У російського Су-35 23,5 метра залежно від кута випромінювання. Вся родина літаків Сухого Су-30, Су-34, Су-35 і навіть Су-57 має однакову платформу Су-27. Ще один нюанс: у літаків родини Су є спільна ознака широка морда. За рахунок цього росіяни ставлять у ці літаки великий за габаритами радар що він більший, то далі бачить. У літаків родини Су є спільна ознака широка морда У ворога стоїть радар "Ірбіс-2", і за рахунок свого великого розміру він бачить на 250 кілометрів, а в окремих випадках і на 300. Хоча якість зображення не дуже висока. Особливої переваги росіяни не мають. Та ж ракета "повітря повітря" Р-37М, яка здатна летіти на 200300 кілометрів, водночас не є швидкою. Вона страшна для повільних військових літаків бомбардувальників, транспортників. Якщо її вчасно виявить винищувач, то втече від неї на форсажі або на протиракетному маневрі. За лояльнішого президента Байдена нам давали літаки Fаlсоn без системи передання даних лінк-16. До того ж у старій модифікації й із застарілими ракетами. Тепер, очевидно, краще не буде. Виходить, F-16 за нинішньої ситуації здатні лише на функцію ППО? &еnsр;Це ганьба для американського керівництва. Що таке лінк-16? Це протокол обміну даними між приладами на борту. З 1980 року американці почали збирати все, що вони мали до цього з точки зору обміну інформацією між окремими військовими об'єктами: оптика супутників, літаки далекого радіолокаційного виявлення, наземні локаційні станції, дані радіотехнічної розвідки, дані на землі навіть від танків Аbrаms та бронетранспортерів Вrаdlеy. Цей обмін створює єдине інформаційне поле. Неоціненна якість цієї системи в тому, що вона може передавати інформацію як у вертикальному розрізі від найменших носіїв до найбільших, так і в горизонтальному рівні F-16 пролітає над якоюсь територією, а його система фіксує ворожу техніку. Командир взводу сухопутних військ бачить на своєму планшеті, що до нього наближається ворожий танк, і віддає команду артилеристам вразити його. Повертаючись до питання, скажу, що я навіть не уявляв, що таке можливо. Це ніби вам видали планшет Аррlе з крутим інтернетом, але забрали функцію простого зв'язку й ти мусиш передавати інформацію через дисковий телефон. Ця натовська система надавала пілоту великі повноваження, бо він бачив те, що бачать у штабі, й мав можливість самостійно вирішувати. В українських Повітряних силах донедавна пілот це руки й ноги центру керування, тобто вишки. Вони йому кажуть: лети на азимут такий-то, ешелон такий-то і приготуватися до використання певного озброєння. А американському пілоту кажуть: там є ціль і її треба вразити. Я трохи спрощую, щоб була зрозуміла система керування польотами. Пам'ятаєте, як минулої зими наш пілот F-16 збив чотири ракети, а потім додав іще дві, довівши кількість до шести? І всі були в захваті! А чому? Бо цей пілот ухвалив самостійне рішення. Тому відсутність системи, яка дає тобі інформаційну обізнаність та змогу стикуватися з іншими родами військ, іншими пілотами, отримувати від них інформацію, це великий мінус. За яких обставин ми втратили літак F-16? &еnsр;Під упливом радіоелектронної боротьби в системі ППО відбувся збій у програмі "свій чужий". Як мені пояснювали, в таких випадках мала б увімкнутися система обізнаності лінк-16 і тебе впізнають як свого. А цього не сталося, й ППО збило свого ж пілота. Досі не було жодного випадку знищення російських літаків винищувачами західного зразка. Коли очікувати на перші успіхи? &еnsр;Вони працюють, як і ми. Якщо Су-35 на великій висоті побачить випромінювання нашого локатора, то він запустить ракету Х-31П, яка погасить його раніше, ніж літак опиниться в зоні досяжності нашої ракети. А сам про всяк випадок увімкне форсаж і на швидкості вийде із зони ураження. Доки ми не матимемо ракети, яка летить на відстань 160180 кілометрів (та ж АІМ-120 у сучасних версіях), доти збиття не буде. Ми навіть підставлятимемо наших пілотів. А щоб мати можливість запуститися на 160180 кіломет­рів, треба відповідний радар. Ті, що в нас є на 90120 кілометрів, такого цілевказання не дадуть. Найновіші, 83-ї серії, які мають F-16 у версії Блок 7072 та F-35, коштують 2,5 мільйона доларів. Якби в нас були літаки дальнього радіолокаційного виявлення SААВ-340 АСS-890, які пообіцяла Швеція, то ракета з F-16 отримала б цілевказання. А без цього ніяк. Чи є в нас узагалі шанси, якщо противник має ракети "повітря повітря", які летять на відстань до 300 кілометрів? Узимку наш Су-27 збили з великої відстані. &еnsр;Так, наш літак збили з відстані 232 кілометри ракетою Р-37М. Я не думаю, що ці ракети справді летять на 300 кілометрів, як заявляють росіяни, але точно на понад 200. В нас немає належного зв'язку з радіотехнічною розвідкою, військами ППО й пілотами. Льотчик не бачив цієї ракети. Радар розташовано в передній напівсфері, й пілот не бачить, що діється позаду нього. Від цієї ракети можна втекти, бо вона не дуже швидка. Але це якщо її бачити. У F-16 стоїть система, яка бачить і передню, і задню напівсфери, й у разі перебування машини під випромінюванням автоматично може поставити теплові пастки або створити радіотехнічні перешкоди. У Су-27 нічого такого немає. Європейські лідери натякають, що можуть зняти всі обмеження на продаж зброї Україні, за винятком ядерної. Чи матимемо ми шанси отримати найновіший французький винищувач Rаfаlе? &еnsр;До всього треба дорости. Навіть не пілотам, а інфраструктурі, системі керування військами. Тоді можна собі дозволити Rаfаlе. Якщо цей винищувач буде з ракетою Меtеоr, то шести літаків нам цілком вистачить, щоби відігнати російські Су-34 і Су-35 від лінії бойового зіткнення. Те саме можуть зробити й Міrаgе. Росіяни боятимуться, бо їхні літаки збиватимуть. Три двійки Rаfаlе можуть організувати фактично цілодобове патрулювання неба. Наскільки Rаfаlе гідний суперник для того ж російського Су-35? &еnsр;Якщо з ракетою Меtеоr, то на дальніх дистанціях він легко зробить Су-35. Завдання росіян підібратися до нього якомога ближче, бо їхній СУ-35 більш маневровий літак. Якщо він підбереться до французького винищувача, то тоді зможе працювати швидкісними ракетами, а не Р-37М. Тобто на середніх і дальніх відстанях краще працюватиме Rаfаlе, а на короткій Су-35. Але я не думаю, що серед російських льотчиків знайдуться камікадзе, які спробують підібратися до Rаfаlе на коротку відстань. Швеція ще у травні пообіцяла надати нам два літаки дальнього радіолокаційного виявлення. Чи можуть вони змінити ситуацію в небі на нашу користь? &еnsр;Нам пообіцяли два літаки, Байден наполягав на одному. Зрештою зупинилися на двох. У жовтні були повідомлення, що наші фахівці почнуть навчання на цих літаках. Там нічого складного в керуванні немає, вони мало відрізняються від цивільних бортів. Думаю, наші за пів року вивчили б систему керування радіолокаційними засобами цих літаків. Інша річ, що без лінк-16 пілоти літака ДРЛВ телефонуватимуть пілотам F-16 й у режимі: "Вася, праворуч від тебе російський літак", даватимуть цілевказання. Тобто ці літаки не панацея. Повинно бути ухвалене комплексне стратегічне рішення про лінк-16, і тоді ми зробимо величезний крок уперед. Наш літак збили з відстані 232 кілометри Восени торік Швеція передала нам запчастини й обладнання для 14 винищувачів Grіреn. А в чому ці літаки гірші за F-16? &еnsр;Grіреn необхідний, щоб запускати ракети Таurus. Також має можливість працювати ракетою Меtеоr, але для цього потрібно отримати ці винищувачі в найновішій версії С або D. Grіреn вважається літаком покоління 4+, а Rаfаlе 4++. Якщо Rаfаlе коштує 120 мільйонів доларів, то Grіреn приблизно 60. Літак простий в обслуговуванні: приїхали хлопці, 20 хвилин попрацювали і він готовий до вильоту. Grіреn значно менше створює проблем, аніж той же Міrаgе. Але в разі поломки або регламентних робіт його треба буде везти на завод. Це, з одного боку, добре, бо не треба створювати інфраструктуру, як із F-16, а з іншого довга логістика. Але якщо оцінювати, то в моєму персональному рейтингу Grіреn №2 після F-16. Якщо раптом нам доведеться відмовитися від Fаlсоn, то, безумовно, на користь Grіреn. Хоч він і обмежений у використанні всього асортименту озброєння, яке є в F-16. Бо якщо викласти на землі все озброєння з F-16, то це буде половина футбольного поля понад 100 видів озброєння. А в Grіреn карний майданчик. Однак нам усього озброєння американського винищувача й не треба. Якщо Grіреn матиме ракету Меtеоr, то це вже буде половина справи. Нині маємо ледь не всі види західної артилерії й танків. Свого часу робилися спроби уникнути "різношерстя" в авіації. Однак вони, схоже, провалилися. Це добре чи погано? &еnsр;Думаю, це не так і погано. Коли в нашій свідомості почало ламатися ставлення до весільних дронів, бо вони, як виявилося, можуть бути бойовими, багато хто хотів мати одну уніфіковану модель. Щоб одні пропелери, одні двигуни, логістика легко працювала. Я закликав кістьми лягати, аби цього не допустити. На цьому етапі, коли лише відпрацьовують схеми, різноманіття найкращий подарунок. На лінії бойового зіткнення частоти змінюються тричі на день. Що швидше ти відреагуєш і випустиш потрібний дрон то краще. Потім будемо все уніфікувати. Різноманіття в авіації це диверсифікація. У бізнесі ти повинен мати не менш як трьох постачальників та трьох перевірених покупців. А закони бізнесу також написано кров'ю, як і військові статути. Якщо матимемо три літаки нехай будуть три. Чи здатна Україна виготовити бодай штурмовик власного виробництва? &еnsр;На таке запитання відповідаю просто: а ми маємо школу конструювання штурмовиків? У Радянському Союзі була школа Мікояна й Гуревича. Також Мясищева, Лавочкіна, Туполєва, Антонова. Кожна з цих шкіл спеціалізувалася зазвичай на чомусь вузькому. Якщо в тебе немає школи, то треба пройти весь той шлях, які проходили інші конструкторські бюро. Наша київська школа це транспортні літаки. Якщо ти починаєш розроб­ляти літак, то треба одночасно розвивати свою дилерську мережу, склади й логістику. Воює, як і раніше, дух Що таке штурмовик? Це не винищувач, це зовсім інші критерії. Це чотири-п'ять систем дублювання, бронювання, зовсім інші матеріали. Американський штурмовик А-10 до цього часу не постачають на експорт. Там цікава система сотового заповнення всіх місць, де можливе ураження. Його розбивають, роблять решето, але ця система дає йому змогу жити. І терміни його використання продовжують знову й знову. Так само досі літає Су-25. Я бачив, як після влучання в дірку можна засовувати руку, а літак живий. Йому розбивають один двигун, він на іншому долітає. Тому це інша школа. Звісно, якщо поставити завдання, то можна зробити. Там немає нічого феноменального. Роль авіації в цій війні. Її переоцінено чи недооцінено? &еnsр;У росіян була концепція домінування. Вони думали, що знищили українську авіацію першого дня війни. Але за 3040 хвилин до нападу всі наші літаки, навіть ті, які довго не літали, піднялися в повітря й були там доти, доки було пальне. А вороги тим часом бомбили майже всі аеродроми. Те саме було з ППО: всі стаціонарні станції були знищені. Мобільні поїхали. Тому ми зберегли зенітно-ракетні комплекси, зберегли авіацію. У перші дні росіяни вважали, що можуть літати безкарно. Але коли наш МіГ-29 збивав російський Су-35, це було щось неймовірне. І це знову до питання, який літак кращий? Якщо ти воюєш за себе, за свою родину та країну це одне. Якщо ти чужак, то летиш переляканим, бо боїшся, що тебе зіб'ють, інше. Маємо різні рівні мотивації. Воює, як і раніше, дух. Передплатити журнал "Країна"

У "новому світі без порядку" немає союзів і союзників, є лише великі сильні країни, які беруть те, що їм хочеться, і маленькі слабкі, які стають жертвами такої політики, каже викладач Києво-Могилянської бізнес-школи Валерій Пекар Дії президента США Дональда Трампа свідчать про зміни світового порядку. Куди рухатиметься світ і хто вказуватиме напрям? &еnsр;Традиційний світовий порядок, заснований на правилах і багатосторонніх домовленостях, закінчився. І це не примха однієї людини, а наслідок дії довгострокових трендів. У "новому світі без порядку" США не захищатимуть своїх союзників. У цьому світі немає взаємних зобов'язань, а старі договори можуть бути переглянуті в односторонньому порядку. Є лише великі сильні країни, які беруть те, що їм хочеться, і маленькі слабкі, які стають жерт­вами такої політики. Нові Сполучені Штати не хочуть стежити за порядком у світі. Вони не захищатимуть демократії, не поширюватимуть освіти, не розвиватимуть інституцій тощо. Нова Америка вірить у право сильного в мультиполярному світі. Ви кажете, що причина змін у світовій політиці не в особистості Трампа, а в американському суспільстві. Які зміни відбулися всередині США? &еnsр;Президент Дональд Трамп не є випадковістю. Він втілення трендів, що наростали багато років. Американці обрали Трампа, бо ці тренди їх реально зачепили. Ось лише кілька основних: &еnsр;ненависть до інституцій та істеблішменту, які відчуваються зверхніми, корумпованими, зосередженими на власних інтересах; &еnsр;ненависть до постмодерного порядку денного з його пріоритетами політкоректності, інклюзивності, прав меншин, "політики ідентичності", кліматичних змін тощо, що викликає відчуття руйнування традиційних соціальних структур; Трамп є втіленням трендів, що наростали багато років &еnsр;відчуття загрози через тиск технологічних змін, втрата орієнтиру американської мрії, соціальна фрустрація; &еnsр;антиглобалізм, прагнення повернути робочі місця до США; &еnsр;ізоляціонізм небажання бути в ролі світового захисника цінностей, витрачати гроші на це, незважаючи на те, що вільна захищена торгівля є основою процвітання США; &еnsр;експансіонізм у Західній півкулі, звідси всі ці претензії до Канади, Мексики, Панами, Гренландії; &еnsр;ненависть до Європи, Канади й Австралії, які примуд­ряються досягати вищого рівня життя: відчуття, що всі живуть за американський рахунок через незбалансовану торгівлю та менші витрати на безпеку; &еnsр;зростання впливу великих корпорацій на політику через фінансування та лобіювання; &еnsр;зміна ставлення до науки в умовах поширення альтернативних поглядів на світ та конспірологічних теорій. Нині вони прорвалися всі разом. Маємо справу з об'єктивною реальністю, а не із суб'єктивними вибриками. Персона лідера визначає конкретну форму проявів, але суть визначають тренди. Вони невблаганні. За ними стоять багатомільйонні організації й інтереси сотень мільйонів людей. Трамп робить рухи до зближення з Путіним. Чи можливе воно після того, як російська пропаганда роками ліпила із США ворога №1? &еnsр;Російська пропаганда може продати своєму населенню що завгодно. Це блискуче описав Орвелл у "1984": ніхто не пам'ятає, з ким воювала його країна раніше, бо всі вважають, що вона завжди воювала з тим, із ким нині. Чи готова Європа протидіяти російській агресії? &еnsр;Європа швидко прокидається. Рішення про створення й фінансування оборонного союзу, про відмову від закупівлі американських озброєнь ухвалюють так швидко, що за лічені тижні відбувся більший зсув, ніж за роки. Україна тривалий час намагалася пояснити ситуацію європейцям, але віцепрезиденту США у виступі на Мюнхенській безпековій конференції це вдалося за годину. Україна купила для Європи три роки, оплачені кров'ю, але та не скористалася цим подарунком. Це прикро, але важливіше те, що буде далі. Нами торгуватимуть Як у разі зближення США і РФ поведеться Китай? &еnsр;Китай, з одного боку, втілює одну з основних цілей своєї політики відірвати Європу від Америки. З іншого боку, нинішні зміни невигідні Китаю. Ідеться про торговельні війни, мілітаризацію Європи, про очевидні загрози режиму нерозповсюдження ядерної зброї адже тепер кожна країна, що має агресивного сусіда, думатиме, що лише ядерна зброя захистить її від вторгнення. Бажання перезавантажити відносини з Росією на початку каденції характеризує політику кожної нової американської адміністрації демократичної чи респуб­ліканської в останні понад 20 років. Жодного разу це не вдалося, відносини лише погіршувалися, але знов і знов робиться та сама помилка. Ще більшою американською помилкою є намагання відірвати РФ від Китаю, щоб зблизити із Заходом і використати проти Китаю. Такий собі "зворотний Ніксон", що нагадує вдалу спробу експрезидента США Річарда Ніксона відірвати Китай від СРСР, але ж тоді відносини між Пекіном і Москвою вже були напружені. Нині маємо протилежну ситуацію: Китай та РФ нерозривно пов'язані й нинішня війна призводить до суттєвого поглиб­лення російської залежності. Рівень інтеграції такий, що відірвати вже нічого не вдасться. У цих умовах пропозицію "хабарів" керівництва РФ Америці у вигляді великих економічних вигід від експлуатації російських ресурсів Китай розглядатиме як спробу васала втекти від пана. Наслідком буде подальша прискорена інтеграція, щоб такі втечі були неможливі. Як ви оцінюєте результати зустрічі української та американської делегацій у Саудівській Аравії? &еnsр;Україна та США повернулися в дипломатичне русло переговорів та зробили перший крок до миру, притому Київ не поступився щодо своїх червоних ліній (юридичне визнання окупованих територій російськими, демілітаризація у вигляді обмеження розміру та озброєнь ЗСУ, "денацифікація" у вигляді повернення російських агентів в український інформаційний та політичний простір. Країна). Америка також виграла: вона видається миротворцем та лідером процесу. Натомість Москва тепер у дипломатичному шпагаті, на момент цього інтерв'ю ще не зрозуміло, як воно далі буде. Погано те, що США все ще розглядають Україну як частину великої всеохопної угоди з РФ, тож нами торгуватимуть. Якого миру прагне Трамп? &еnsр;Будь-якого, аби якнайшвидше. Його влаштує і нетривале перемир'я, аби лише він видавався великим переговорником і миротворцем. Попервах здавалося, що капітуляція України на умовах Путіна повністю влаштовує американську адміністрацію. Але стійка позиція українського політичного керівництва й українського суспільства показала, що це неможливо. Тут треба зазначити, що Україну та її прагнення досить слабко розуміють на Заході. Чимало людей не може втямити, навіщо Україна віддає життя своїх кращих синів і дочок за зруйновані, сплюндровані території. Захід досить слабко розуміє прагнення України Це відображає повне нерозуміння Заходом цілей війни з обох боків. Чимало аналітиків, дипломатів, політичних лідерів упевнені, що РФ воює за території, які вважає своїми. Віддати їм ці території, та й кінець війні. Вони не розуміють, що мета Кремля не території, а знищення української державності й ідентичності. Вони не розуміють, що РФ не зупиниться, рушить далі на захід. До заяв Путіна про відновлення світового порядку часів СРСР ніхто не ставиться серйозно. Лише тепер найближчі до РФ та, відповідно, найбільш загрожені країни Центральної та Північної Європи починають розуміти, що все серйозно. Відповідно, мета війни для України збереження держави й нації. Капітуляція для нас не вихід, бо означає смерть. Чимало західних лідерів має перед очима приклад Другої світової війни, коли Париж капітулював, щоб зберегти життя французів. Але ж метою нацистського райху було виведення Франції з війни й отримання контролю над її промисловістю, а не знищення всіх французів чи перетворення їх на німців. Смерть чигала лише на французьких євреїв, решта могла залишатися живою та бути собою. Російсько-українська війна має екзистенційний характер. Тут більше підходить інша історична аналогія, відоб­ражена в цитаті ізраїльської прем'єрки Ґолди Меїр: "Ми маємо намір залишитися живими. Наші сусіди хочуть бачити нас мертвими. Це не те питання, яке залишає багато можливостей для компромісу". Що буде з НАТО в разі виходу з нього США? Чи зможе в такому разі об'єднана Європа створити нову ефективну систему безпеки? &еnsр;Так чи так Європі потрібен оборонний союз, і його перші обриси ми вже бачимо. Європейська економіка має достатньо ресурсів для власної безпеки, включаючи можливості виробництва. Водночас дві країни ЄС мають ядерну зброю, а для Німеччини її створення не є значною проблемою. Україна нарешті усвідомлює, що її головні союзники в Європі. Але і Європі час усвідомити, що їй потрібна Україна як щит. Ми маємо найбільшу армію на континенті, єдину армію, яка може стримувати РФ, яка вміє вести сучасну високотехнологічну війну. Європа потрібна Україні як тил, як джерело фінансової підтримки, зброї, технологій, інвестицій, політичної та моральної підтримки. Ми приречені бути разом. Європа без України не виживе. Україна не виживе без Європи. Ми в одному човні або разом випливемо, або разом потонемо. Чому Вашингтон проти вступу України в НАТО? &еnsр;Річ не в тому, що США скептичні щодо України, а в тому, що вони скептичні щодо НАТО. Ніхто не каже вголос, але всі підозрюють, що НАТО не працює. Очевидно, Альянс працює як військовий механізм: уміння десятків національних армій і флотів співпрацювати на рівні штабів та підрозділів є унікальною спроможністю, яку неможливо переоцінити. Водночас НАТО як політичний механізм викликає чимало підозр: чи не буде єдиною реакцією на напад на Європу "велике занепокоєння" США? Тому я не ставився би серйозно нині до заборони Україні вступати в НАТО. Подивимося, що буде за кілька років. Чому адміністрація Трампа вважає Україну перепоною для досягнення ідей США? &еnsр;Україна нині заважає США досягти двох важливих стратегічних цілей. По-перше, ослабити Європу, щоб вона стала роз'єднаною, не перетворилася на центр сили. Адже у світі права сильного що менше центрів сили, то краще. По-друге, посилити РФ, щоб вона не розвалилася й можна було використати її проти Китаю. Тож Україна є прикрою перешкодою, яка має бути покарана. Нам доведеться докласти чимало зусиль, щоб довести хибність цієї картини. І якщо першу з двох помилок варто залишити європейцям, то друга переважно наше завдання. Мусимо довести, що знаємо РФ краще за американців, які спираються на свої багатолітні "російські студії", що дають сильно викривлену москвоцентричну картину. Мусимо довести, що РФ ­колоніальна імперія, яка не має іншого майбутнього, крім агресивних воєн чи розпаду. Бо демократичний розвиток в імперії неможливий. Ми розуміємо, що будь-який мир із РФ тимчасовий, доки вона зберігає спроможність воювати. Імперія повертатиметься знову, усунувши попередні помилки, щоб остаточно вирішити "українське питання". Але це буде згодом, а тим часом Трамп може отримати Нобелівську премію й увійти в історію як великий миротворець. Такі випадки, коли лаври діставалися за короткочасне припинення війн, непоодинокі в історії ХХ століття. Який має бути вихід із цієї війни, щоб Україна збереглась і була в безпеці? &еnsр;Відповідь на це запитання дає Маніфест сталого миру, укладений десятками українських філософів, дипломатів, військових, економістів тощо на початку 2023 року. Україна буде в безпеці лише тоді, коли імперія припинить своє існування. Сьогодні це здається фантастикою, але імперії не вічні. Ще 100 років тому світ складався переважно з імперій, а нині більшості не існує. Можна сказати, що РФ остання велика імперія, такий собі останній динозавр, який живиться кров'ю інших, щоб подовжити своє нікчемне життя. Європі потрібна Україна як щит. Європа потрібна Україні як тил Російська імперія розпадалася двічі в ХХ столітті 1917 року, коли отримали свободу Польща й Фінляндія, та ненадовго країни Балтії, а також 1991 року. Розпадеться і втретє, адже війна надзвичайно ослаблює всі імперські "скрєпи". Це передусім економічні механізми перерозподілу бюджетів, страх перед силовиками, а також спільна ідентичність, спільна ідеологія, кар'єрний шлях регіональних чиновників тощо. Коли зв'язки послаблюються, потрібна лише якась ключова подія, щоб почався швидкий розпад. Це не обов'язково буде скоро, але це невідворотно. Як кажуть, імперія розпадається повільно, а потім раптово. Згадайте розпад СРСР протягом лише одного 1991 року або нещодавнє падіння режиму Асадів у Сирії 53-річне правління завершилося менш ніж за два тижні. Розуміючи ключову вразливість РФ її імперський характер, ми з друзями ще в перші дні повномасштабної війни створили рух, який нині оформлений як громадська організація "Деколонізація". Наша мета прискорити процес розпаду РФ, а отже, настання сталого миру. Ідея деколонізації РФ за три роки, зокрема й нашими зусиллями, але передусім зусиллями ЗСУ, перетворилася з маргінальної на мейнстрим, основний потік міжнародної політики. Жодна велика міжнародна конференція не обходиться тепер без обговорення деколонізації РФ, жоден серйозний аналітичний центр не може обійти цю тему. У першій половині 2024-го резолюції Європарламенту, ПАРЄ, Парламентської асамблеї ОБСЄ визначили, що деколонізація, деімперіалізація РФ є єдиним шляхом до демократичного розвитку та сталого миру. Це довгий шлях, але процес набув незворотності. Водночас важливо, яка Україна буде після війни. Чи вдасться повністю відновити здобутки демократії, згорнуті під час воєнного стану, та ще й у світі, в якому демократія вже не видається для багатьох великою цінністю? Чи вдасться відновити й примножити людський капітал основу для існування української нації й економіки? Відповіддю на ці й інші запитання є прискорена європейська інтеграція, яка вимагає демократичних реформ та економічної свободи. Хоч би яке буде майбутнє ЄС, ми залишаємося європейцями, і цей вибір обіцяє нам утілення наших прагнень. Передплатити журнал "Країна"

Рішення суддів близьке Розмови про можливе повернення Володимира Кличка періодично спливають у медіа та серед фанатів боксу. Нині чергова хвиля. Основна інтрига чи зможе 49-річний українець побити рекорд американця Джорджа Формана, який у 45 років став найстаршим чемпіоном світу в надважкій вазі? Або чи бодай зробить спробу замахнутися на рекорд? Зважаючи на актуальну фізичну форму Кличка-молодшого, його досвід і стиль ведення бою, теоретично він міг би зробити камбек. Але ризики величезні. Найбільш робочі варіанти для бою-повернення: 1) чемпіон ІВF, британець Даніель Дюбуа, 2) володар "регулярного" пояса WВА, болгарин Кубрат Пулєв, якого Володимир яскраво нокаутував понад 10 років тому; 34) володарі "тимчасових" титулів за версіями WВС і WВО, відповідно, німець Агіт Кабаєл і новозеландець Джозеф Паркер. З кожним із цих бійців у Володимира були б шанси на перемогу. Вихід на короля дивізіону й найкращого боксера світу незалежно від вагової категорії Олександра Усика залишмо за рамками аналізу в такого сценарію вкрай примарна ймовірність. Як і примарні перспективи у старшого з учасників такого бою. А от оцінити шанси на перемогу в гіпотетичному поєдинку праймових років Володимира Кличка й Олександра Усика варіант, що має більше сенсу. Праймові роки Володимира Кличка: 20062014. Пік кар'єри Володимира припав на часи, коли він домінував у хевівейті під керівництвом Емануеля Стюарда. Після смерті американського тренера в жовтні 2012-го Кличко провів п'ять успішних захистів, перемігши, зокрема, росіянина Повєткіна і згаданого вже Пулєва. Його стиль контроль дистанції за рахунок джеба, добра робота на ногах, потужний правий прямий, клінчі для уникнення ближнього бою і нівелювання темпу суперників. Володимир має один із найкращих джебів у історії хевівейту, відмінну фізичну форму й дисципліну. Праймові роки Олександра Усика: 2018 дотепер. Стиль Олександра побудовано на високому боксерському ІQ, роботі ніг, високому темпі та феноменальній витривалості. Усик майже не пропускає ударів, а його захист базується на постійному русі, нахилах і блоках. Уродженець Сімферополя по двічі перемагав елітних британців Ентоні Джошуа й Тайсона Ф'юрі. Кличко ж поступався обом. Але Володимир програв Ф'юрі та Джошуа вже на спаді кар'єри в 39 і 41 рік. Це вже був не той Кличко, який домінував у 2000-х. Та й у боксі твердження "А побив Б, а Б програв В, значить А сильніший за В" далеко не завжди працює. Усик і Кличко мають абсолютно різні стилі боксу. Олександр більш маневрений і технічний боксер. Тоді як Володимир славиться своєю силою удару й домінуванням за рахунок зросту та розмаху рук. Результат бою залежав би від того, чи зміг би Усик нейтралізувати переваги Кличка. Або ж Кличко зміг би використати свою силу й габарити для перемоги. Сценарій бою Перші раунди (14) Кличко зі старту бою намагається контролювати дистанцію своїм джебом. Він постійно працює лівою рукою, щоб не дати Усику наблизитися. Тактика Володимира спрацьовує тримати дальню дистанцію, пробивати джеб і, коли Усик наближається, клінчувати, навалюючись вагою. Усик розпочав бій з активного руху, уникаючи жорстких ударів, працює під різними кутами, щоб змусити Кличка промахуватися. Тактика Олександра використовувати обманні рухи, змушувати Кличка працювати з незручних позицій, атакувати швидкими серіями. До восьмого раунду у Володимира почали проявлятися перші ознаки втоми Невисокий темп дає певну перевагу Кличку на старті бою 39:37 на його користь. Середні раунди (58) Темп у поєдинку зростає. Усик починає краще підбирати дистанцію та пробивати комбінації. Кличко намагається стримати суперника за рахунок жорстких ударів правою, зловити Усика на контратаці, проте Олександр ухиляється і працює з різних кутів. Володимир намагається клінчувати, щоб сповільнити темп, заданий Олександром, тоді він найнебезпечніший. До восьмого раунду в Кличка почали проявлятися перші ознаки втоми через постійний рух Усика й багато промахів. Усик кращий у середині бою 39:37 на його користь. Після восьмого раунду рівновага на картках суддів 76:76. Пізні раунди (912) У Кличка відкривається друге дихання. На останніх хвилинах він ризикує, іде на фінішний штурм, щоб донести свій акцентований нокаутувальний удар правою. Але Усик витримує натиск і сам переграє Володимира за рахунок комбінацій, кутів, змушуючи того відступати і втрачати контроль над боєм. Останні раунди проходять під диктування Усика він швидший, мобільніший і має кращу витривалість. Володимир небезпечний до самого фінального гонга, але по-справжньому донести свою праву гармату йому не вдається. Усик забирає три чемпіонські раунди і весь бій 115:113. Кличко на піку форми був майже непереможний із винятковим контролем дистанції і потужною правою рукою. Це був би важкий бій для обох. Розмах рук, сила і клінчі могли би створити Усику серйозні проблеми. Але здатність Усика нівелювати недоліки габаритів і адаптуватися до будь-якого стилю, його високий ІQ, швидкість, робота ніг, захист і витривалість відкрили б йому шлях до перемоги за рішенням суддів. Близьким рішенням суддів.

Ми недооцінюємо руйнівного впливу соціальних мереж. Правильно їх було б називати "антисоціальні мережі". Вони виривають людину з реального суспільного життя і поміщають у "бульбашку", в якій вона перестає адекватно розуміти і сприймати світ. Наслідки повального перебування в соцмережах бачимо в політичному житті багатьох країн до влади приходять неадекватні люди. Користі від соцмереж значно менше, ніж шкоди. Демократії не можуть ними так оперувати, як це роблять диктатури. І Китай, і Росія навчилися успішно їх використовувати. Те, що їм не подобається, блокують на своїх територіях. Натомість на чужі землі запускають потрібне їм. Воєнний стан це ситуація з багатьма обмеженнями прав і свобод, але я був вільний і залишаюся вільним у тому, що стосується моєї творчості. Найголовніше нині не відновлення всіх свобод, а завершення війни. Вірю, що Україна досі має цей невичерпаний ресурс опору. Проблема буде в тому, де ми знайдемо суспільний консенсус щодо розуміння, що таке перемога. Є правильний бік історії і неправильний. Упевнений, що Україна на правильному. Я до фізичного болю пережив момент перемоги Дональда Трампа. Здається, ця брутальна, абсолютно архаїчна людина може нам тільки нашкодити. Людина це передусім свідомість, частка тієї Свідомості високої, яка над нами всіма. Важливо цю свідомість використати правильно, тобто пізнати себе. Напевно, людина народжується для самопізнання. Маю ще сім разів народитися і померти, щоб остаточно все осягнути. Я лише п'ятий раз живу. Нам дається 12 життів. Намагаюся спілкуватися з Творцем, але в мене немає якихось конкретних конфесійних образів. Вистачає думати про Нього в якихось філософських категоріях як про абсолют, вічний початок, те, що над усіма нами. Кожне віровчення зі своєю конкретикою не здається мені достатнім. Але, оскільки живу у країні, яка вважає себе християнською, то не заперечую, що наша традиційна ментальність близька до християнства. Бог це якийсь ідеальний комп'ютер із безмежною пам'яттю. Але ще і з любов'ю. За самовідчуттям наближаюся за віком до 50 років. До цього часу вже звільняєшся від залежностей, які забирали твій комфорт роками. Це й некомфортні люди, і їжа, і музика. 20 років тому перестав курити, хоч деколи хочеться, але стримуюся. Стараюся підтримувати тіло в життєздатному тонусі, щоб не загнивало, не полюбило лінощі. Коли письменник спить, то не зовсім відпочиває. Сновидіння це частина його роботи. Уві сні мені вдається побачити багато з того, що потім відтворюю в текстах. Письменництво для мене не зовсім професія. Це радше спосіб життя. Коли я закінчував школу, один старший чоловік радив мені вступати на філологічний до Львівського університету. Але я вирішив піти в Поліграфічний інститут, на журналістику. Найбільше остерігався університету через те, що всі його випускники мають ставати вчителями. Ми недооцінюємо руйнівного впливу соціальних мереж Нормальне родинне життя де дітям присвячуєш рівно стільки уваги, скільки можеш присвятити, й водночас не намагаєшся їм нічого нав'язувати. Треба відмовитися від будь-яких виховних методів і тоді буде хороше виховання. Нуль фізичного насильства це те, що я від своїх батьків передав своїм дітям. На мене, звісно, покрикували, але заслужено. Я вважав себе вокзальним хлопцем. Ми жили неподалік вокзалу. В'їлися в пам'ять запахи повних вагонів антрациту чи коксівного вугілля, розпечених сонцем шпал і рейок у літню спеку, диких квітів. У 8 років я вирішив випробувати силу свого удару ребром долоні. Вдарив сусідського хлопчика. Називали його в компанії Володька Малий, бо був низький зростом. Влучив в адамове яблуко, і він ніби задихатися почав. Я побіг по дорослих, думав, що він помре. Моя мама дала йому газованого напою з малиновим соком і йому стало краще. Може, симулював, але мені досі соромно за цей вчинок. Уперше поїхав за кордон 1968 року з мамою до родичів у Прагу, на шкільних канікулах. Я ніколи не бачив у нас хлопців із таким довгим волоссям, дівчат у таких мініспідницях, такої неймовірної архітектури. Люди дихали там повітрям свободи. Але за кілька тижнів туди поїхали радянські танки і я свідомо зненавидів країну, в якій народився і жив, Радянський Союз. Батьки брали книжки в бібліотеці на 10 днів, як дозволялося. Позмінно читали вголос, щоб встигнути прочитати обом. Це були романи Джека Лондона, Теодора Драйзера, Еріха Марії Ремарка. А з Тарасом Шевченком і Лесею Українкою мене більше знайомила бабуся, яка жила з нами. Мій батько більшу частину життя пропрацював як інженер-лісівник. Був фанат цієї справи. Міг отримати посаду лісничого, і це було б матеріально краще для нас. Але для цього треба було жити не в місті, а хоча б у районному центрі. Мама не хотіла залишати Станіслав (назва міста Івано-Франківськ до 1962 року. Країна), і я їй вдячний за це. Я не перехвалював би свого міста, але тут мій родовід, який я відстежив до часів прадіда, й усі лінії мого походження перетинаються тут. Це місце, де я працюю і відпочиваю. У дитячому віці на мене найбільше вплинула вже згадувана Прага, в дорослому Берлін. Колись усіма силами боровся, щоб після закінчення інституту залишитись у Львові. Але бюрократія працювала так, що не міг залишитися без прописки. Її отримати мав після того, як матиму роботу. А роботи не отримував, бо мав за півтора місяці йти до армії. Повернення до Франківська здавалося катастрофою, здавалося, нічого не досягнув за п'ять років навчання. Але все ж повернувся сюди вже з вагітною дружиною. Отримав роботу в друкарні і вже з літа почав працювати випусковим редактором. 17 листопада 1982 року в мене народилася донька Софія. А ще того дня був похорон генерального секретаря Брежнєва. Газета мала вийти з усіма некрологами і фотографіями. Мав перспективу служби в армії, тож надіявся, що народяться двійнята і це звільнить від служби. Із пологового подзвонили і сказали, що в мене дочка. А я питаю: "Скільки?" Відповідають здивовано: "Та одна". Виправдався, що мав на увазі, скільки важить. Любов єдина сила, що якось утримує все на плаву. Без неї життя втрачає не тільки сенс, а й перспективу. Егоцентризм притаманний усім. А любов це можливість вийти з цієї капсули, розірвати її. Тобто, коли долаєш своє его заради когось іншого, ламається залізобетонна конструкція в'язниці власного Я. І від цього збільшуються серце, об'єм грудей, ми стаємо більшими, ніж є. Фредерік Беґбедер вважає, що кохання живе три роки. У мене в романі "12 обручів" Артур Пепа вважає, що 12 років. Але, погодьтеся, тривалість кохання це насправді дурниця. Суспільні тренди працюють. Виник тренд на бездітність, і будуть такі пари, які всюди підкреслюватимуть своє чайлдфрі. Так влаштований світ, що люди різні й роб­лять різний вибір. Завдання політичної системи забезпечити можливість цього вибору всім. Крім злочинців, звісно. Маю ще сім разів народитися і померти, щоб остаточно все осягнути Культура це постійна робота над виправленням і вдосконаленням чогось. Там, де закінчується робота, наприклад над деревами в саду, починається занепад цього саду. Є навіть таке близьке слово культивування. Може бути культура садівництва, може бути культура мови, може бути культура гри у футбол. Важливо не зупинятися, а весь час розвивати й покращувати те, чим займаємося. Усвідомлюю, що скупердяй платить двічі, але не можу себе охарактеризувати як марнотратного. Хоча б тому, що фінанси обмежені. Але можу обережно сказати, що маю достаток у тому, що мені потрібно. У дитинстві розумів, що ми насправді доволі бідно живемо. Був період, коли ходив у тісному взутті, мусив перетерпіти, бо нову пару батьки не мали за що купити. Було відчуття несправедливості цього світу. Бідність коли ти змушений із тижня в тиждень, із місяця в місяць жити цією думкою: де взяти гроші. Відчуття звільнення почало виникати після перших публікацій, коли отримав гонорар за надруковані чотири-п'ять віршів. У радянський час бідність була захована, затушована начебто всі однакові, всі рівні, але, ближче придивившись, ти бачив, що навіть серед однокласників є багатші. Коли побував у когось в гостях і запитували потім: а що в них у хаті є, а телевізор якої марки? Мені важливі контакти з горами. Коли маю змогу, їду до Микуличина за 70 кілометрів від дому. Там прогулююся, дивлюся на лінію гір і намагаюся запам'ятати кожен такий момент.

"Сталевий дикобраз, неперетравний для потенційних загарбників", саме такою має стати Україна. І не сама, а за підтримки інших європейських держав. Заява звучить, як план. І озвучує його голова Єврокомісії на саміті в Лондоні, де зібралися ті, хто готовий до боротьби. Навіть за умов, що Сполучені Штати Америки вже не будуть поруч. То був, здається, січень 2022-го. Лічені тижні до вторгнення. Хтось не вірив, хтось навіть жартував, хтось готувався виїздити, а хтось, як і я, максимально плекав звичний ритм життя, ніби знаючи, що невдовзі все зміниться. На роботі, у відділі міжнародної інформації "5 каналу", я слухала пресконференцію двох високопосадовців держсекретаря США та генерального секретаря НАТО (на той час ці посади обіймали Ентоні Блінкен і Єнс Столтенберґ). Вони говорили про Україну, і вираз на їхніх обличчях був такий, що я чи не вперше справді злякалася. Адже зрозуміла дещо не з офіційних заяв і попереджень, а з живих людських емоцій, які свідчили про не просто "глибоку стурбованість", а майже античну, арістотелівську суміш жаху і співчуття. Я зняла навушники і сказала колегам: "Напад Росії неминуче станеться. І російська армія буде йти на Київ". Це читалося в очах Ентоні Блінкена та Єнса Столтенберґа. Не просто людей на високих посадах, а людей, які справді переймалися тим, що вони були в цьому абсолютно певні станеться після великого нападу. Росіяни візьмуть Київ за три дні, за розстрільними списками знищать тисячі українських політиків, військових, громадських діячів. І доки ті конатимуть, російська армія піде далі, на Львів і Ужгород, упритул до кордонів Європейського Союзу&hеllір; Але цього не сталося. Ми вистояли. Натомість хитатися і руйнуватися почав звичний світопорядок міжнародні норми й міжнародне право. Євроатлантична єдність, зв'язки, що видавалися непохитними, почали тріщати по швах. Однією з перших глибоких тріщин став виступ віцепрезидента США Джея Ді Венса на Мюнхенській конференції з безпеки. Друга людина в найбільшій досі демократії світу розносила вщент не агресивну війну Росії проти України, а&hеllір; європейських іще поки що союзників. Критикувала за порушення демократичних норм і цінностей. І саме це, за словами Венса, а не Росія чи Китай, є найбільшою загрозою для Європи, яка до того ж мала би сама більше витрачати на власну оборону, а не сподіватися на Сполучені Штати. Далі захиталися не лише зв'язки, але й логіка подій. Нова американська адміністрація почала ставити під сумнів цілком очевидні речі. Дональд Трамп заявляє, що "Україні не слід було починати війну", вимагає повернути астрономічні суми понад 300 мільярдів доларів, які начебто Штати позичили Україні для боротьби, і зрештою першим дзвонить Путіну, припиняючи багаторічну ізоляцію кремлівського диктатора. Кремлівські парії стають стороною діалогу Події розвиваються з блискавичною швидкістю. Кремлівські парії знову стають респектабельною стороною офіційного діалогу. У Саудівській Аравії без участі України проходять переговори між США та Росією. Білий дім не бачить проблем, що Україну не запросили на ці переговори. За словами Трампа, українці мали "три роки, аби домовитися з Росією". А на диктатора тягне вже не Путін, а Володимир Зеленський. Апофеозом стає небачений скандал в Овальному кабінеті 28 лютого. Протокольна зустріч перед офіційними переговорами перетворюється на цькування президента України. Зрештою, зірвано загадкову угоду про рідкісноземельні метали, скасовано спільну пресконференцію. Володимир Зеленський їде з Білого дому останнього дня зими, яка мала би стати найважчою для українців від початку російського вторгнення. Але не стала. Весна ж почалася з ключових зустрічей у Лондоні. На саміті під назвою "Забезпечуємо наше майбутнє" не лише лідери країн Європи. Долучився і прем'єр-міністр Канади Джастін Трюдо, і міністр закордонних справ Туреччини Хакан Фідан. Саме він наприкінці лютого заявив, що Туреччина підтримує членство України в НАТО. Учасники саміту за участі Володимира Зеленського говорили про конкретні кроки посиленої допомоги Україні, про розроблення плану стійкого миру і подальшої безпеки, яка не дасть Росії змоги напасти знову. Господар саміту, прем'єр Сполученого Королівства Кір Стармер підтвердив намір створити "коаліцію охочих" допомогти Україні захистити потенційну мирну угоду "чоботами на землі й літаками в небі". Також Велика Британія надає Україні 2 мільярди доларів для купівлі 5 тисяч зенітних ракет для систем ППО. Вироблятимуть їх у Белфасті, а це означає робочі місця для Сполученого Королівства. Усього за два дні після цього саміту Білий дім оголошує про призупинення всієї допомоги Україні. Питання зброї і ракет до систем протиповітряної оборони Раtrіоt стає нагальним як ніколи. А точніше як у лютому 2022-го, в перші дні російського вторгнення. Скорочення чи повна відсутність постачання зброї від США не лише виклик для України перевірити, як ми розширили власне виробництво за три роки гарячої війни. Але й виклик для Європи як розробляти нові ініціативи, як-от ініціатива Чехії із закупівлі снарядів для України. Як обходити спротив Угорщини та Словаччини, чиїх лідерів можна сміливо називати не лише друзями Путіна, але й друзями Трампа. А найперше як нарощувати власне виробництво. Уже готовий план має назву "Переозброєння Європи". Його представляє голова Єврокомісії Урсула фон дер Ляєн. Згідно з планом, на перебудову безпекової архітектури реально виділити 800 мільярдів євро. Кошти підуть і для підтримки України. Також зі зміною керівництва Пентагона не зникла, а продовжує працювати Контактна група з питань допомоги Україні у форматі "Рамштайн". Її започаткував попередній міністр оборони США Ллойд Остін. Тепер засідання "Рамштайну" очолює Велика Британія. Після Мюнхенської промови віцепрезидента США заклики до європейців активізуватися залунали ще гучніше, й зовні, й у самій Європі. Активізуватися найперше заради самих себе. Якщо в Україні американські Раtrіоt закривають бодай частково небо від російських "Кинджалів" та "Іскандерів", то для європейських держав відсутність партнерства із США може означати згортання ядерної парасольки, єдиної, що у змозі протистояти російському ядерному арсеналу. І ймовірну відмову активувати 5-ту статтю НАТО щодо колективної безпеки, де напад на одну країну Альянсу означає загрозу для всіх, а отже, і спільну оборону. Що буде, якщо до того часу Сполучені Штати взагалі вийдуть із Північноатлантичного альянсу, як це не раз погрожував зробити Дональд Трамп? Чи буде в Європи достатньо сил і ресурсів для захисту? Запитання постало нагально із тріщиною в євроатлантичній осі. Зі зламом старих зв'язків чи постануть нові? Чи стане Україна важливою, якщо не ключовою ланкою в новій системі європейської оборони? Адже й безпека України невіддільна від європейської. За умов найгіршого сценарію чи не стане повністю окупована Росією Україна плацдармом для російського вторгнення в Європу? Так, як плацдармом для російського вторгнення в Україну стала Білорусь. Також Україна під російським ­контролем стане ще одним майданчиком для міграційної кризи, яку Росія активно використовувала для гібридних атак на Литву та Польщу з боку ­Білорусі, і на Фінляндію з боку власного кордону. Попри це союзники закликають Україну й самі не втрачають надії відновити відносини зі Сполученими Штатами. Європейський мирний план для України планують обговорити і втілювати разом із Білим домом адміністрації Трампа. До термінового саміту між Європою та США закликає Джорджа Мелоні, чи не єдина з глав держав ЄС, хто був на інавгурації Трампа в ротонді Капітолію. За подальшу підтримку України виступає і чимало обурених курсом Дональда Трампа американських політиків та громадян. Дедалі рідше лунають заяви "ми будемо з вами стільки, скільки це буде потрібно". (Українці завжди запитували про завершення цієї фрази. Стільки, скільки буде потрібно для чого?) Нині, так само, як і тої страшної зими ­2022-го, виконуючи звичну роботу в надзвичайний час, я слухаю заяви і вдивляюся в обличчя світових політиків, але чекаю не емоцій, а рішень про чіткі дії. Дедалі частіше звучать конкретні цілі й терміни. Укладають угоди, виділяють фінансування. Обговорюють конфіскацію заморожених російських активів і появу в Україні іноземних миротворців. На кону й нові оборонні рішення, які, як відомо, люблять тишу. Чи буде цього достатньо для захисту Європи, до якої належить і Україна?

Сполучені Штати Америки будують новий тип відносин з Європою Головна тема в європейських та американських медіа нині обговорення зустрічі президентів США й України, Дональда Трампа й Володимира Зеленського, яка закінчилася суперечкою, зривом угоди про корисні копалини та поспішним від'їздом українського президента з Вашингтона. Для розуміння причин того, що сталося, слід усвідомити, що політичний курс Сполучених Штатів під керівництвом Дональда Трампа змінився ще до скандалу з Володимиром Зеленським. Суперечка стала лише епізодом відмови політики Білого дому від військової та політичної допомоги Україні зокрема і Європі загалом. Це в певному сенсі відмова від союзницьких та партнерських зобов'язань. І не варто думати, що якби Зеленський був запопадливий, то це щось кардинально змінило б. У подібній провокативній манері Дональд Трамп і віцепрезидент Джеймс Венс поводилися й під час візиту британського прем'єра Кіра Стармера 27 лютого. Були жарти про нього, про акцент, про його недоговороспроможність. Представниця ЄС із закордонних справ Кая Каллас під час візиту 2627 лютого до Вашингтона не зустрілася з державним секретарем США Марко Рубіо через "незбігання графіків": американський топдипломат не знайшов часу. Для розмови з польським президентом Анджеєм Дудою під час конференції консервативних політичних дій 22 лютого Дональд Трамп виділив лише 10 хвилин і, як через кальку, скопіював поведінку російського лідера Путіна, який теж постійно запізнювався. Тобто ставлення влади США до європейських глав держав далеко не партнерське. Це все слід розцінювати як заходи політичного тиску. І якщо європейські лідери прогинаються, це означає, що Трамп може будувати новий тип відносин із Європою. Конфлікт був запрограмований і вигідний обом Суперечка між президентами в Овальному кабінеті 28 лютого була вигідна і для Володимира Зеленського. Він чудово розумів, що відбувається. Обидва глави держав мають великий досвід роботи перед камерами, можуть грати словами. Вони були добре підготовлені для швидких і гострих відповідей. Грубість була з обох боків. Хочу нагадати передісторію, бо спочатку між США й Україною тривали переговори не лише щодо угоди про рідкісноземельні метали й інші копалини України, але йшлося й про інший договір, у якому повинні були зафіксувати гарантії безпеки. Зеленський хотів їх поєднати, а Трамп розвести: спочатку підписати договір про рідкісноземельні метали, а про безпеку говорити потім. Розуміючи, що віддавати американському президенту перший договір щодо надр і не отримати нічого за це тепер це втратити будь-яку можливість здобути гарантії, Зеленський у грубій манері напросився на зустріч у Білому домі. Хоча йому казали, щоб підписував удома й нема чого їхати у США. Володимир Зеленський через європейських партнерів, особливо через французького президента Еммануеля Макрона, наполіг на зустрічі у Вашингтоні. І там йому підготували пастку. Однак цей конфлікт, що був запрограмований і вигідний обом, пішов далі, ніж думав Трамп. Атакуючи Україну та Зеленського, він виставив себе в аморальному світлі. Вийшло, як у дзюдо: Трамп перекинув сам себе. Він підготував атаку, не розуміючи, що йому теж готують відповідь. І ось бачимо розкол між Сполученими Штатами та Європою. Поки що він не остаточний, але ще ж не вечір. У США люди вийшли на вулиці, й це не лише українці, почався величезний спротив у Конгресі. Так, там республіканців більше, ніж демократів на чотири голоси. Але я вже нарахував 10 республіканців, у яких вуха червоніють від того, що відбувається. Зеленський своєю поведінкою в Овальному кабінеті виграв простір для маневрів, інакше і він, і Україна були б затоптані. Розумію, що всі прагнуть миру, ясності й хочуть вірити, що "великий американський дядько" знає, як усе зробити. Але Трамп ніякого чіткого плану не має. Є лише бажання виконати свою обіцянку перед виборцями закінчити російсько-українську війну, і він готовий це зробити за рахунок України, Балтійських країн чи Європи загалом. Після цього в Лондоні був саміт європейських лідерів щодо України за участю Зеленського. Це продовження зустрічей у Макрона в Парижі. Це збіглося з "розвідкою боєм", яку Зеленський провів у Білому домі та яка скинула маски з двох американських хлопців. Не обговорити те, що сталося, було неможливо. На жаль, це нікуди не привело. Якісь гроші, ракети для ППО, риторичну підтримку Україна отримає. Але було чітко сказано, що без американців європейці нікуди не рушатимуть. Бо сучасна війна вимагає таких систем військово-технічної розвідки, яких у Європи немає. Навіть для успішної миротворчої операції діяти без сучасної розвідки згубно. Це може призвести до ескалації війни. Варто зазначити, що Зеленський явно готується до президентських виборів в Україні. У США він зміцнив свої рейтинги. Король Британії прийняв його. У тому одязі, який так не сподобався Трампу. Зеленський показав, що має хребет, не змінює своєї символіки, показує, що в його країні війна, навіть на зустрічі з королем. Як політичний консультант я це оцінюю високо. З усіх цих ігор Зеленський ви­йшов переможцем, а от як щодо миру для України поки що цього не скажу. Але оскільки Трамп довго готував авіаносець під назвою США до розвороту, то я не став би надто сподіватися, що він зможе домовитися з Путіним, як і звинувачувати Зеленського в руйнуванні миру. У цьому епізоді слід визнати політично правильну поведінку українського президента і його особисту перемогу.

Лише ледачий не написав останніми днями, як Україні важко буде вистояти після приходу до влади Трампа І лише той самий ледачий не наголосив, що все (чи майже все) залежатиме від нашої єдності. Хоч як банально, але це правда. І безумовно, ключову роль у цьому грає президент Зеленський. Хто, як не він, може подати приклад і поставити єдність над усе? Когнітивний дисонанс полягає в тому, що наскільки сильним у цьому він є на зовнішній арені, настільки ж бездарно завалює тест на єдність в Україні. Грубо кажучи, маємо два варіанти президента експортний та для внутрішнього користування. Той, що експортний, викликає не лише повагу, а й часто справді гордість за лідера країни згадаймо виступ у Мюнхені, ту саму розмову (попри всі нюанси) в Овальному кабінеті, останні переговори в Європі, і зрештою, заяви та дії в останні дні, коли, здавалося б, "усе пропало". А той, що для внутрішнього користування, суєтний, дріб'язковий, заздрісний, мстивий та злостивий. Як це поєднується в одній людині, тільки Богові відомо. Але вплинути на це може лише сам Зеленський. Що заважає йому зрештою покликати Петра Порошенка, стати з ним поруч, навіть обійняти (цілувати не обов'язково) і сказати ті самі сакраментальні слова. Так, ми ненавидимо один одного глибоко, натхненно, до шекспірівської пристрасті. Але сьогодні я першим подам Петрові Олексійовичу руку й ми нарешті закопаємо, принаймні до перемоги України, сокиру політичної війни. До речі, Порошенко вже подав приклад, розблокувавши трибуну парламенту та зробивши відповідну заяву про припинення тих самих політичних боїв в односторонньому порядку. Що натомість ми бачимо з боку Зеленського? Санкції, до того ж в одному списку з Медведчуком. Це про адекватність? Про єдність, до якої глава держави закликає щовечора та ледь не в кожному спічі? З Медведчуком усе зрозуміло. Але як поруч із Медведчуком можна поставити того ж Жеваго? На підставі чого? Тільки на підставі справи банку "Фінанси і кредит", у якій слідство роками не може довести провину власника банку? А як бути з тим фактом, що все це ніби покарання за "роботу" на агресора, тоді як країна-агресор першою наклала санкції на Жеваго? З чого б це вона удостоювала такої честі того, хто совісно "працює" на неї? А ще, якщо Костянтин Жеваго такий злочинець, чому його компанія Fеrrехро котується на Лондонській біржі там, у Європі, не можуть відрізнити добросовісного бізнесмена від афериста? І якщо Fеrrехро котується, а інших з України і близько не підпускають, може, те, що наша влада називає чорним, є білим і навпаки? Якщо він такий злодій і стільки всього накоїв, чому справді жодної справи досі не передано до суду? "Кейс Жеваго" загалом видається якоюсь постановкою в театрі абсурду. Той самий експортний варіант президента Зеленського пафосно й на найвищому рівні зустрічається з керівником найбільшого у світі інвестиційного фонду ВlасkRосk і палко закликає інвестувати в Україну. Але ж ВlасkRосk співвласник Fеrrехро. І як заявляє Fеrrехро, саме акції фонду, а не акції Жеваго конфісковують у рамках накладених санкцій. Що з цього приводу думає той президент, що для внутрішнього вжитку? Чи не відає він, випадково, хто віддав команду силовикам пресувати співвласника Fеrrехро? Нарешті ще одне. Фахові політологи та політтехнологи без тіні сумніву прогнозують, що керівник держави ні за яких обставин не піде на формування уряду національної єдності, хоча про це вже йдеться не перший рік. Але чому власне? Хай пробачать авторові цих рядків його наївність, але що заважає главі держави хоча б тепер, коли на кону стоїть існування самої держави, а отже, і його самого, піти на цей крок? Хай там що казали про тональність розмови, обрану в Овальному кабінеті, й інші можливі "промахи" президента, у сміливості кинути виклик самовпевненому Трампу на вершині його могутності Зеленському не відмовиш. І якщо, пане президенте, ви на це наважилися, може, й в іншому будете гідні експортного варіанта самого себе? Думай-те. Наважуй-теся.

Хто і як заробляє на захисних спорудах у столиці "Схеми" йдуть за грошима", каже герой однієї сучасної п'єси. Бум у будівництві укриттів по всій країні означає, що великі гроші сьогодні прийшли саме сюди. Тож і схеми та схематозники вже тут: як магнітом у цю царину притягнуло майстрів "розпилу" всіх ґатунків. Лише у столиці на укриття виділяють кілька мільярдів гривень. "Країна" дослідила 200 тендерів на укриття в Києві й чітко побачила знайому картину: невидимі, але очевидні домовленості між чиновниками та забудовниками, завищення цін, відсікання конкурентів та протягування всіма засобами своїх. Так би мовити, свій до свого по чуже. Тобто по державні кошти 2024 року в Києві біля шкіл та дитсадків виростали купи ґрунту: почалося будівництво захисних споруд. Перед початком навчального року провели 678 закупівель на 4,3 млрд грн, за даними Рrоzоrrо. За ці кошти мають відремонтувати, звести чи облаштувати 449 укриттів. Дві третини з них здадуть в експлуатацію наприкінці 2025-го. Дивимося, як це "працює". Замовники та їхні улюблені виконавці Здебільшого ремонти й будівни­цтва укриттів у столиці замовляли районні управління освіти, рідше навчальні заклади. Але зводять укриття державним коштом. Зазвичай районні управління освіти замовляють один із двох видів робіт капітальний або поточний ремонт укриття. Другий випадок означає, що підвальне приміщення освітнього закладу пристосовують під захисну споруду. Тут сума тендерних закупівель становить від одного до кількох мільйонів гривень. А от коли в тендері фігурує капітальний ремонт або будівництво підземного укриття з нуля, то суми злітають у космос і можуть сягати сотень мільйонів гривень. Ось трійка лідерів за кількістю закупівель: Дарницький район укладено 123 договори, Святошинський 101, Солом'янський 79, за даними Рrоzоrrо. Втім, за сумарною вартістю на першому місці Голосіївський район із 932 млн грн, на другому Дніпровський із 886 млн грн, на третьому Дарницький із 863 млн грн. І тут перша несподіванка. Нагадаємо, в умовах воєнного стану закупівля може бути неконкурентна. Тобто яка компанія подалася на тендер, та й перемогла. "Країна" з'ясувала, що в кожного райвно є свої улюб­ленці. Наприклад, управління освіти Дарницької райдержадміністрації 2024-го надало перевагу вінницькому ТОВ "Вінремсистемс" і уклало з ним за рік вісім договорів на 95,5 млн грн. Водночас "Вінремсистемс", подаючись на тендер, оголошений управлінням освіти Дарницької РДА, щоб підтвердити свою спроможність виконати проєкт, надає відгук від&hеllір; управління освіти Дарницької РДА. Тобто замовник сам собі рекомендує виконавця. Ще одна компанія фаворит дарницьких освітян зареєстроване на початку 2023-го у Львові ТОВ "БК "Житло-Експерт". Уже за кілька місяців фірма почала вигравати в тендерах, і здогадайтеся яких. Так, винятково в управління освіти Дарницької РДА. Звісно, улюблена компанія має, як то кажуть, режим найбільшого сприяння в замовника. Приміром, будівельники не встигли до початку навчального року здати укриття для школи №255. І які наслідки? Жодних. Управління не виставило штрафних санкцій, а лише уклало додаткову угоду та виплатило всю суму тендера. Загалом "БК "Житло-Експерт" отримало від управління освіти Дарницької РДА 2024 року 9,15 млн грн. В іншому районі міста інша історія. Шевченківська РДА перевагу на тендерах віддає винятково ТОВ "Київська домобудівна компанія". У матеріалах планового аудиту діяльності управління містобудування, архітектури та землекористування Шевченківської РДА як замовника, що їх дослідила "Країна", прописано сім зауважень до діяльності цього тандему. Основне завищення вартості робіт майже вполовину. "Під час капітального ремонту найпростішого укриття ліцею №38 встановлено завищення підрядною організацією обсягів та вартості виконаних будівельних робіт за грудень 2022-го в сумі 1,24 млн грн, або 40,73% вартості перевірених робіт", ідеться у звіті аудиторів. Така ось "націнка", майже в пів ціни, за дружбу замовника з виконавцем. 2023 року ТОВ "Київська домобудівна компанія" виграє в того ж замовника тендер на капітальний ремонт будівлі для розміщення в районі Центру комплексної реабілітації для осіб з інвалідністю. Тендер, заявили конкуренти, по суті був прописаний під переможця: в умовах заклали вимогу надати сертифікат відповідності на пісок, бетон, щебенево-піщані суміші й інше. І хоча інший учасник торгів конкурент справедливо зазначив, що законодавство не вимагає сертифікатів на цю продукцію, оскільки кожна партія має свій паспорт, вимог не змінили. "Київську домобудівну компанію" визнали переможцем, хоч вона запропонувала не найнижчу ціну та має в "активі" кримінальне провадження, зареєстроване в серпні 2024-го. Подільський районний суд 2 січня 2025 року розглянув клопотання прокурора Подільської окружної прокуратури Києва про арешт майна компанії. Проаналізований десяток закупівель переконав суд задовольнити клопотання прокурорів. І це не єдиний випадок, коли договори підписують із компаніями, що фігурують у кримінальних провадженнях. З одного боку, це не заборонено, адже вини бізнесу ще не доведено. Але замовники мали б задумуватися: чи не загрожують ці події реалізації проєкту. Ось управління освіти Голосіївської РДА, одного з районів чемпіонів за масштабами витрат, уклало угоду з ТОВ "І.Б.К. Девелопмент" на будівництво укриття в гімназії №236 на 231,9 млн грн. На тендер заявилися ще дві компанії, які запропонували значно нижчу ціну, але до їхньої документації в тендерного комітету знайшлися зауваження. Тож пропозиції відхилили. До документів "І.Б.К. Девелопмент" теж були зауваження, але, як кажуть в Одесі, відчуйте різницю: фірму оголосили переможцем і дали час на виправлення помилок. За фактом виконання проєкту, свідчать дані Dоzоrrо, ціни на будівельні матеріали в кошторисі значно перевищують ринкові, що свідчить про можливу переплату на понад 3,7 млн грн. Водночас, як і улюб­ленці освітян із Шевченківського району, фірма також може "похвалитися" численними кримінальними провадженнями. Наприклад, щодо капітального ремонту (це травень 2022-го) навчального корпусу ­Націо­нального університету біоресурсів і природокористування України в Києві, якого фірма не виконала, отримавши майже 30 млн грн. Якщо ж копнути ще глибше, бізнес-шляхи власників фірми перетиналися з досить цікавими постатями. Ці самі власники, Олександр Лук'янець і Віталій Жуківський, як пишуть аналітики Dоzоrrо, до вересня 2018 року були бенефіціарами АТ "Закритий недиверсифікований венчурний корпоративний інвестиційний фонд "Флеш". А невдовзі його власницею стає Наталія Гордієнко, мати екснардепа Сергія Кацуби й ексзаступника голови правління НАК "Нафтогаз України" Александра Кацуби. За­уважите: яке значення має, чия вона мати? Не скажіть. Вони обидва були підозрювані у причетності до закупівлі "вишок Бойка" за завищеною ціною. Александр Кацуба 2017-го, перебуваючи у статусі обвинуваченого в цій справі, пішов на угоду зі слідством визнав себе винним і отримав покарання: позбавлення волі на рік і п'ять місяців. Пізніше, 2024-го, його ­адвокати намагалися переглянути вирок (начебто засуджений обмовив себе під час укладання угоди зі слідством), але Шевченківський районний суд не задовольнив заяви захисника. Тож Александр Кацуба залишається засудженим за одну з найгучніших афер в історії сучасної України. Крім того, станом на 13 лютого 2025 року, він усе ще перебуває в реєстрі корупціонерів Національного агентства з питань запобігання корупції. Такі от репутаційні нюанси має фірма фаворит освітян Голосіївського району столиці. Будівельники з Донецька Ще одна історія. У серпні 2024-го управління освіти Святошинської РДА оголосило тендер на будівництво укриття для спеціалізованої школи №197 за більш як 140 млн грн. На тендер подалися три компанії, найвищу ціну запропонувало ТОВ "Укрбуд-проект-реконструкція". І саме його визнали переможцем. Здогадуєтеся чому? У двох інших претендентів знайшли недоліки в документації і їхні пропозиції відхилили. В "Укрбуд-проект-реконструкції" теж не все гладко було зауважень на три сторінки. Але їм чомусь надали вимогу про усунення недоліків. Чому? Пофантазуємо: на замовника справила враження бездоганна репутація фірми, її послужний список? Придивімося до цієї репутації та списку. Хоча фірму зареєстровано на Київ­щині, керівником ТОВ "Укрбуд-­проект-реконструкції" є Давід Кізіменко з Донецька. У будівельному бізнесі так чи так задіяно всю сім'ю Кізіменків Давіда, його брата Марка, їхню матір Аллу та їхнього батька Олега. І за кожним тягнеться кримінальний шлейф. Ба більше, за батьком звинувачення в держ­зраді. 2012 року він був заступником голови міськдерж­адміністрації Севастополя Володимира Яцуби. Нічим особливим Олег Кізіменко не виділявся з решти керівників міської адміністрації. Але після захоплення Севастополя росіянами лишився на тій же посаді при окупантах. За рік так званий губернатор Севастополя Сергій Міняйло звільнив його, як писав Центр журналістських розслідувань, за розкрадання бюджетних коштів на понад 45 млн руб. У вересні 2018-го Олег Кізіменко тікає з окупованого Криму і його заарештовують у Херсоні, підконтрольному Україні, за підозрою в державній зраді. У грудні того ж року засуджують умовно з випробувальним (!) терміном на один рік за м'якшою статтею сепаратизм. Тобто чиновник, який працював на високій посаді в окупаційній владі, відбувся фактично легким переляком. Та навіть після умовного вироку отримувати підряди людині з такою репутацією, очевидно, було б непросто. Тож 2020-го власником ТОВ "Укрбуд-­проект-реконструкція" стає син Олега Кізіменка Давід. І компанія, яка раніше не працювала з бюджетними коштами, починає стрімко вигравати один тендер за другим, активно заробляючи на держзакупівлях. Суми свідчать самі за себе: якщо 2021 року фірма виконала замовлень на 113 млн грн, то ­2024-го заробила на тендерах понад 304 млн грн. А загалом невелика фірма з Київщини стрімко наближається до свого першого мільярда: від 2021-го отримала на державних тендерах майже 890 млн грн. Водночас левова частка виграних тендерів завершилася кримінальними провадженнями. Скажімо, Зарічний районний суд Сум уже два роки розглядає кримінальні справи, де Давід Кізіменко є обвинуваченим. Обидві справи про заволодіння коштами, призначеними на відбудову знищеної окупантами інфраструктури в Сумській області. Серед об'єктів, які мали б відновити та відремонтувати за ці гроші, житлові будинки, об'єкти цивільної та критичної інфраструктури, мости й дороги. 2023 року слідчий звертався до Зарічного райсуду Сум із клопотанням узяти Давіда Кізіменка під варту із заставою майже в 1,5 млн грн, але суд обмежився особистими зобов'язаннями для підозрюваного. Тож він і далі активно перемагатиме в тендерах, споруджуючи укриття по всій країні. У Києві фірма "освоюватиме" згадані 140 млн грн на укритті для школи №197 та паралельно, за результатами нових тендерів, у селищі Велика Олександрівка на Херсонщині будуватиме ще одне укриття на 150 млн грн. Закупівля на сайті Рrоzоrrо, як ви здогадуєтеся, була неконкурентна. Такий собі аукціон без аукціону. Лавки з Тернополя для всієї України Тим часом управління освіти Дарницького району столиці в жовтні 2024-го оголосило тендер на закупівлю меблів для укриттів і захисних споруд цивільного захисту закладів освіти району. Ціна договору майже 7,5 млн грн. Можна було заплатити на пів мільйона менше. Таку пропозицію, зокрема, надало ТОВ "Санні Веллі", але перемогти не змогло, бо пропозиція явно була прописана під його конкурента. Однією з умов було надання виробником звіту від екологічного аудитора, виданого Міністерством захисту довкілля та природних ресурсів. "Вважаємо, що встановленою вимогою в тендерній документації здійснено порушення прав та законних інтересів потенційних учасників, а також порушено принципи добросовісної конкуренції серед учасників", заявив представник ТОВ "Санні Веллі". Але то був голос волаючого в пустелі: тендерний комітет відхилив пропозицію фірми і надав перевагу ТОВ "ЕНСО Груп" із Тернополя. Як зазначено в договорі, ціна однієї лавки 3260 грн, таких лавок, за умовами тендера, 2300. Що ж це за унікальний постачальник лавок із Тернополя? "Країна" з'ясувала: ТОВ "ЕНСО Груп" зареєстровано в грудні 2023-го, і вже за два місяці воно отримало свій перший контракт. Загалом 2024 року уклало 35 договорів на постачання меблів, але успішно завершило 13. Зате за рік компанія отримала десяток скарг за свою участь у тендерах. "Фортуна" з нарами та професійною кавоваркою Найдорожче укриття торік почали будувати для навчально-виховного комплексу №183 гімназії "Фортуна". Тендер оголосили на початку червня 2024-го. Заявлена вартість майже 300 млн грн. На тендер подалися чотири компанії, три з яких мають досвід будівництва укриттів. Замовник, управління освіти Дніпровської РДА, оголосило переможцем ТОВ "Констракшн Сіті К", яке заявило найвищу ціну 297,8 млн грн. Це був той єдиний учасник без досвіду спорудження укриттів. Ні заяви конкурента про відхилення його пропозиції через формальні помилки, ні моніторинг закупівлі аудиторами не змінили ситуації, і в серпні договір підписали. Що ж це за компанія? ТОВ "Констракшн Сіті К" зареєстровано в червні 2023-го, вже за півтора (!) місяця воно виграло свій перший тендер. А до кінця року отримало на 11,5 млн грн державних замовлень. 2024-го фірма з трьома працівниками заробила на державних підрядах удесятеро більше понад 100 млн грн. Втім, повернімося до "­Фортуни". "Країна" дослідила 1300 позицій підсумкової відомості, що є частиною кошторисної документації. Що ­планується ­закупити? 10 колективних аптечок для захисних ­споруд по 3,3 тис. грн кожна. На Rоzеtkа такий товар коштує по 2,6 тис. грн. Закуплять побутові електроплити й електрочайники по 1,3 тис. грн за кожен, тоді як у супермаркетах ціни на чайники стартують від 279 грн. Придбають 268 металевих нар за 4,18 млн грн, професійну кавоварку за 47,7 тис. грн і комплект меблів із вмонтованою мийкою за майже 80 тис. грн. Торік лікарня на Волині купила комплект меблів із вмонтованою мийкою за 19 тис. грн, тобто вчетверо дешевше. І як кажуть, вишенька на торті: 5,747 млн грн на покриття додаткових витрат, пов'язаних з інфляцією. Новий рік приніс нові тендери на спорудження та ремонт укриттів в освітніх закладах: на 2025-й на ці потреби уряд виділив у масштабах країни рекордні 6,2 млрд грн. "Розпил"-24 успішно завершився. Хай живе "розпил"-25? Р.S. "Країна" уважно стежитиме, що відбуватиметься з виділеними на укриття коштами вже в масштабах країни. Передплатити журнал "Країна"

Після війни сплеску народжуваності не станеться, вона залежатиме від економічної спроможності держави, каже демограф Олександр Гладун Наскільки серйозна нинішня демографічна криза в Україні? &еnsр;Війна вплинула на всі демографічні процеси народжуваність, смертність, міграцію. Перед повномасштабним вторгненням в Україні, включно з окупованими територіями, жили 42 мільйони осіб. Демографічна ситуація в Україні була кризова й до повномасштабного вторгнення, вона виникла ще на початку 1990-х. Максимум чисельності населення в нас був 1993 року 52 мільйони. Надалі невпинно скорочувався. Цьому сприяли три чинники: зниження рівня народжуваності, високий порівняно з іншими європейськими країнами рівень смертності, особливо чоловіків працездатного віку, та міграційні потоки. Українці спершу їздили за кордон працювати й поверталися це трудова тимчасова міграція. Але в частини людей вона поступово перетворилася на постійну. Після перепису населення 2001 року, за різними підрахунками, за кордоном залишилося від одного до двох мільйонів осіб. За 30 років чисельність населення зменшилася на 10 мільйонів. Це шалені темпи. Головним чинником цього до повномасштабної війни була зміна репродуктивної поведінки населення і стрімке скорочення рівня народжуваності. Із чим це найперше пов'язано? &еnsр;В усьому світі під час зростання економічних показників відбувається скорочення рівня і смертності, і народжуваності. Але з часом розвинена країна доходить до межі, за якою смертність перевищує народжуваність. Така ситуація майже в усій Європі. Демографічний вибух спостерігається лише в кількох країнах Африки. За прогнозами ООН, у 20502080-ті чисельність населення світу почне зменшуватися. Це закон суспільного розвитку, в межах якого існує і Україна. Але в нас ці процеси відбуваються швидше. Найперше на це вплинув чинник економіки. Під час економічних криз подружжя не наважується народжувати. Дитина нині є соціальною цінністю. Батьки вкладають у неї, доки вона не починає самостійного життя. Чи допомагатиме вона батькам, коли стане дорослою, сказати важко. 200 років тому були великі сім'ї, діти починали працювати в 57 років. Підрісши, утримували батьків. Тепер же дитина сама потребує часу та матеріальних ресурсів. Саме цього людям і не вистачає для виховання дітей. Більшість сучасних жінок вважає, що спершу треба здобути освіту й побудувати кар'єру, а тоді народжувати. Змінюються пріоритети й соціальні настанови, відповідно змінюється і репродуктивна поведінка. Дитина нині є соціальною цінністю Україна з кінця 1980-х живе в перманентній економічній кризі. Наші жінки скаржаться на низьку зарплату, малу допомогу в разі народження дитини, яку виплачують до 3 років, а у провідних європейських країнах до 1821. Коли в сім'ї народжується дитина, є загроза, що хтось втратить роботу. Якщо ж державну допомогу виплачують протягом 18 років, то люди менше бояться за робоче місце. Якщо з народженням першої дитини в сім'ї були економічні труднощі, ймовірність народження другої дитини зменшується. Також жінки називають проблему соціальної інфраструктури брак дошкільних дитячих закладів, відсутність гнучкого робочого графіка для поєднання роботи з вихованням, високі ціни на житло, через що сім'я середнього достатку мусить усе життя орендувати квартиру, і грошей на другу дитину не вистачає. Усе це призвело до того, що рівень народжуваності в Україні один із найнижчих у світі. Які проблеми є найбільш нагальними в українській демографії сьогодні? &еnsр;Після повномасштабного вторгнення це міграція. За даними Управління верховного комісара ООН у справах біженців, кількість наших воєнних мігрантів 6,8 мільйона. За даними прикордонної служби України 45 мільйонів. Із них 60 відсотків становлять жінки, приблизно третина діти до 18 років, решта люди працездатного віку. Особи старші 65 років 6 відсотків. Люди пенсійного віку залишаються в Україні, працездатні виїздять. Це викликає дефіцит робочих рук. Також маємо приблизно 4,6 мільйона внутрішньо переміщених осіб. Загалом місця постійного проживання залишили 10 мільйонів українців це майже 25 відсот­ків населення. Жодна країна не стикалася з таким масовим переміщенням людей. А в родинах переселенців народжується менше дітей. Ви згадували про "демографічне старіння", характерне для багатьох сучасних країн. Які причини й особливості старіння населення України? &еnsр;Старіння населення у світі свідчить про зростання рівня життя, відповідно підвищується його тривалість. Старіння характеризується збільшенням частки населення старше 65 років, тобто людей пенсійного віку. А через падіння народжуваності зменшується кількість людей до 18 років. Це суттєво впливає на соціальну інфраструктуру й економічний розвиток країни. Місця постійного проживання залишили десять мільйонів українців В Україні зростання кількості пенсіонерів створює навантаження на Пенсійний фонд, соціальні служби та медицину. Водночас знижується тиск на систему освіти через меншу кількість дітей. Тож із часом менше людей вийде на ринок праці, буде менше внесків до Пенсійного фонду. Уже тепер пенсійні внески не перекривають потреб фонду й він фінансується з бюджету. Це викликає проблеми з виплатою пенсій, через що підвищується пенсійний вік і зростають податки. Також змінюється статево-вікова структура суспільства. Менше дітей отже менше шкіл і дошкільних закладів. Міносвіти починає скорочувати кількість вузів. Відповідно, на ринку праці буде менше молоді, а в Пенсійний фонд надійде менше відрахувань. Якщо народжуваність збільшиться, зросте потреба в навчальних закладах, зміниться система охорони здоров'я. Повертаючись до питання міграції через війну наскільки тісним є зв'язок українців за кордоном зі своєю Батьківщиною? Який відсоток емігрантів готовий повернутися? &еnsр;Мігрантів слід розділити на дві категорії: ті, хто ви­їхав через війну, і ті, хто виїхав раніше. З другої категорії мало хто повернеться в Україну, в них немає мотивації для цього. Вони поїхали, бо їх не задовольняла ситуація у країні, а тепер іще більше труднощів. Щодо воєнних мігрантів тут багато чинників. Перший тривалість війни. Що довше вона триває, то менше людей повертається. Другий громадяни, які повернуться, шукатимуть житло й роботу. Чи знайдуть вони те, що відповідатиме їхнім потребам? Чи зможуть влаштувати дітей у навчальний заклад? Люди порівнюватимуть це з тим, що мали за кордоном. Слід врахувати, що багато європейських країн проводить активну політику інтеграції наших мігрантів, найперше через безкоштовні мовні курси. Також триває політика залучення на ринок праці людям пропонують роботу, щоб вони залишались і втягувалися в тамтешнє життя. Багато соціологічних служб у нас і за кордоном проводить опитування, чи планують люди повертатися. Результати приблизно такі: 25 відсотків кажуть, що не повернуться, ще 25 обов'язково повернуться, але після війни. 50 відсотків вагаються. Але ці рішення змінюються, і які будуть настрої на момент закінчення війни, сказати важко. Якщо повернуться 5060 відсотків, це буде добрий результат. Це також залежить від того, на яких умовах війна закінчиться. Я нині не бачу передумов для її закінчення чи навіть перемир'я. Путіну нема сенсу зупиняти війну почнуться соціальні й економічні проблеми, що можуть його знести. У рамках одного дослідження людей питали, чи готові вони повернутися в Україну в кордонах ­1991-го чи 2022 року. За перший варіант висловилося на 25 відсотків більше. Люди розуміють, що варіант із кордонами 2022 року це призупинення воєнних дій, і потім буде нова фаза війни. Як вплинули війна та виїзд українців за кордон на ринок праці в державі? &еnsр;На ринок праці суттєво вплинули дві речі виїзд ­людей за кордон і мобілізація. Тому багато підприємств має потребу в додаткових працівниках. З другого боку, дослідження Національного банку виявили, що частина підприємств скорочуватиме кількість працівників. Важко сказати, чим це викликано, але така ситуація існує. Залучення іноземців на ринок праці має бути точкове Спостерігається дефіцит робочої сили. Уряд намагається розв'язати цю проблему шляхом залучення іноземців, найперше представників Індії, Узбекистану, країн Середньої Азії. Але цю політику слід провадити обережно, враховуючи, як ці заробітчани впливатимуть на етнічний та соціальний склад населення України. Нам не потрібен надто великий потік заробітчан: якщо війна закінчиться чи призупиниться, то частина українців повернеться з-за кордону, частину демобілізують і їм також буде потрібна робота. До нас поїдуть люди з країн із нижчим економічним рівнем, що погоджуватимуться на нижчу зарплату. Наші ж люди на таку зарплату не погодяться, і це спровокує чергову хвилю міграції українців за кордон, пов'язану з наявністю конкурентів, готових працювати за мінімалку. Тому політика залучення іноземців на ринок праці має бути контрольована й дозована, навіть точкова. Остаточне рішення слід ухвалювати після війни, коли стабілізуються міграційні потоки. Масове завезення людей на роботу нині може негативно вплинути на майбутнє країни. Заступниця міністра соцполітики Дарія Марчак заявила про можливість залучення мігрантів із країн третього світу, зокрема молоді через освітні програми. Чи зможе це змінити демографічну ситуацію на краще? &еnsр;Є кілька складових міграційної політики. Перша надання політичного притулку. Ми допомагаємо людям, що зазнають репресій у РФ, інших країнах. Це більше гуманітарна місія, яку нині виконує більшість країн щодо українців. Друга складова ринок праці. Третя намагання залишити цих людей на постійне проживання для зміни демографічної ситуації. І це найскладніше питання. Ідеться про інтеграцію та асиміляцію інших етнічних груп. Навряд чи це можна зробити через вищу освіту. Приїздитимуть уже сформовані люди з конкретною метою навчання. Чи залишаться вони в Україні невідомо. Адаптації значно краще піддаються діти шкільного віку. Характерними є дії Росії, що вивозить наших дітей з окупованих територій у спеціальні дитячі табори й виховує в антиукраїнському дусі. Через освіту теж можна впливати, але невідомо, чи сприйме ця молодь українську культуру, чи створюватиме власні етнічні й культурні структури, і чи сприятиме це зміцненню України або навпаки її розхитуванню. Це велике й недосліджене питання. Після Другої світової війни західні країни почали проводити політику мультикультурності. Для відновлення Європи залучали іноземців, зокрема Німеччина завозила турків, сподіваючись, що вони попрацюють і поїдуть. Але цього не сталося. Держави не змогли адаптувати цих людей до свого культурного середовища. На початку 2010-х лідери західних країн Анґела Меркель, Девід Кемерон, Ніколя Саркозі заявили, що політика мультикультурності не спрацювала. Україна вийде з війни ослабленою економічно й демографічно. Ми й тепер слабка країна, що тримається за рахунок допомоги Заходу. Всередині нашого суспільства є релігійні та інші суперечності. Залучення великої кількості людей іншого етнічного походження не сприятиме зміцненню країни, навпаки може викликати протистояння між автохтонами й мігрантами. Я вважаю, що після закінчення війни треба почекати років 1015 і вже тоді вживати конкретних заходів. Мінекономіки заявило, що для повоєнного відновлення треба буде залучити 4,5 мільйона працівників приблизно 15 відсотків нинішнього населення України. Ми не зможемо адаптувати таку кількість людей. Вони створять паралельні структури зі своєю релігією, культурою, юрисдикцією. Треба усвідомити: яку країну ми хочемо бачити через 1015 років з автохтонним чи змішаним населенням? Західноєвропейські країни нині адаптують наших громадян, бо це спільний культурний простір. З Європи до нас ніхто не поїде. Поїдуть люди інших традицій. Адаптувати їх не зможемо. Ми не змогли навіть інтегрувати ВПО в нові громади. Мінсоцполітики розробило Стратегію демографічного розвитку України до 2040 року. Як її оцінюєте? &еnsр;Наш Інститут брав активну участь у розробленні цієї стратегії. Оцінюю її позитивно. Уже є план реалізації цієї стратегії до 2027 року. У ньому визначено заходи щодо кожної з шести цілей. Ми пропонували продовжити цю стратегію навіть до ­2050-го, на довжину покоління, бо демографічні процеси інерційні. Але в ній на перше місце поставлено саме питання міграції. У проєкті ж перед затвердженням на першому місці стояла народжуваність. Тобто уряд бачить розв'язання багатьох проблем саме через міграційні процеси. На мою думку, треба зосереджуватися на підвищенні народжуваності і тривалості життя. Ухил у міграційну компоненту означає, що уряд не бачить або не хоче бачити, як змінити ситуацію всередині країни. Якщо не заохочувати народжуваності та не сприяти зміцненню сім'ї, то за кілька поколінь відбудеться зміна етнічного складу населення країни. Щоб не відбувалося скорочення чисельності українців, треба, щоб 100 жінок у межах України народжували 220 дітей. На початку великого вторгнення вони наро­джували 116 дітей удвічі менше. Ми не піднімемося до рівня природного відтворення населення, цього не вдалося жодній країні Європи. Але досягти рівня провідних держав, наприклад Франції, де 100 жінок народжують 170180 дітей, для України цілком можливо. Для прикладу, в Південній Кореї нині 100 жінок народжують 72 дитини менше, ніж у нас під час війни. У Китаї 100 жінок народжують 100 дітей. В Японії та Італії 120 дітей, практично як у нас перед великою війною. На початку вторгнення всі опитування молодих сімей свідчили, що більшість із них була налаштована мати двох дітей. Також, якщо ми не приділятимемо уваги охороні здоров'я, в нас будуть високий рівень смертності й низька тривалість життя порівняно з європейськими країнами, де вона більша на 10 років. Верховна Рада пропонувала збільшити допомогу в разі народження дитини, але в бюджеті на 2025-й цього не заклали. В одному законопроєкті пропонували прив'язати розмір виплат до черговості народження дітей: на другу дитину виплачувати більше, на третю ще більше. Якщо приїдуть іноземці і народжуватимуть, то ми платитимемо допомогу їм, а не українцям. Треба вкладати у своїх громадян, їхнє здоров'я, в українську сім'ю. Також багато що залежатиме від політичного й економічного стану країни після війни. До яких нових суспільних викликів слід готуватися країні після війни? &еnsр;Бебі-буму не станеться. Його не було й у Радянському Союзі після Другої світової. Він був лише в розвинених країнах, найперше у США. В Україні після Другої світової були голод 19461947 років і вкрай погана економічна ситуація. Народжуваність зростала, але це був не бебі-бум, а реалізація відкладених народжень, так зване компенсаційне підвищення народжуваності. Люди не народжували під час війни, чекали на її закінчення. Таке підвищення триває три-п'ять років. У соціальному плані диференціація за рівнем життя зростає і тепер, а після війни збільшиться, що негативно вплине на народжуваність. Загалом повоєнна ситуація залежатиме від економічної спроможності держави, зокрема від того, чи продовжуватиме надходити фінансова допомога. Демографічна ситуація нині найбільше залежить від Збройних сил України, як і виживання держави Розколів у суспільстві не прогнозую. Регіональні особливості в Україні все більше стираються із переміщенням людей. Доведеться вирішувати певні питання на рівні територіальних громад, бо в них різний склад населення, різні проблеми й потреби. Їх розв'язання убезпечить державу від соціальних вибухів. Соціально-економічна політика має бути зважена і прорахована. Якою бачите демографічну ситуацію на найближчі 10 років? 2024-го ми розробили три варіанти прогнозу оптимістичний, песимістичний і середній. Основним критерієм був рік закінчення війни. В оптимістичному прогнозі це був 2025-й, у песимістичному 2028-й, у середньому 2026-й. Навіть у разі швидкого закінчення війни стрімкого підвищення народжуваності не очікується. Дещо покращиться ситуація зі смертністю, бо військові перестануть гинути. Але помирають не тільки на фронті відбувається загострення хронічних хвороб, у прифронтових містах люди не можуть отримати якісну меддопомогу. Демографічна ситуація нині найбільше залежить від ЗСУ, як і виживання держави. Передплатити журнал "Країна"

Відсутність дієвих планів перетворює відносини із Сполученими Штатами Америки на небезпечні для України, каже фінансовий аналітик Олексій КУЩ Між президентом США Дональдом Трампом та президентом України Володимиром Зеленським під час пресконференції в Овальному кабінеті 28 лютого сталася суперечка. Глави держав мали підписати угоду про надра, але Володимир Зеленський достроково залишив Білий дім. Що буде з нею тепер? &еnsр;Угода буде маркером геополітичної присутності США в Україні. Відновлення відносин почнуть із неї. Якщо відносини зіпсовано надовго, інтерес до угоди зникає. Тоді, ймовірно, подібну підпишуть Україна та Євросоюз. Він теж поставить в Україні свою геополітичну точку присутності. Такі угоди можуть бути з країнами, яких ми нині взагалі не розглядаємо. Коли наші еліти сваряться з американцями, то згадують про Пекін. Це стара звичка грати на протиріччях великих гравців. Із Туреччиною та Великою Британією теж. Можливо, з Польщею. Ми слабшаємо, а тому через певний час і Варшава може бути для нас сильним партнером. Угода про надра це серйозна історія? &еnsр;Так. В Україні є версії, що Трамп хоче задовольнити амбіції своїх виборців, а насправді йому байдуже до цих природних ресурсів. Я так не думаю. По-перше, Трампу не треба загравати з виборцями, бо вибори вже пройшли. Республіканці Трампа це трансформація держави в техностейт По-друге, угода показує зрушення американської політики до матеріальних речей. У демократів був більш ідеологічний ракурс політики, пов'язаний із ліберальною ідеологією та формуванням ліберального інтернаціоналу. Республіканці Трампа це трансформація держави в техностейт, знецінення ідеології, але посилення факторів матеріальних ресурсів. Перехід до техностейту це зміна політико-економічної моделі США? &еnsр;Техностейт це новий вид технократичного капіталізму, де політична влада концентрується в руках провідних технологічних корпорацій. Для них ключові інтереси ресурси, ринки збуту й технології. Хто побудує найуспішнішу модель, той і виграє глобальну боротьбу ХХІ століття. США та КНР нині паралельно будують свої техностейти. У Плані перемоги Володимира Зеленського є згадка про надра України на "трильйони доларів". Навіщо він це прописував? &еnsр;Думаю, наші політики ставили на те, що перемога республіканців у США не буде тотальна або ж узагалі на виборах президента переможе Камала Гарріс. Це план А. План В перетворити Трампа на Байдена. Створити умови, щоб він зайшов у колію Байдена. Це відбувалося шляхом апеляції до емоцій, але психотип Трампа такий, що він не ввійде в колію Байдена. Тому відсутність дієвих планів А та В перетворює відносини із США на небезпечні для України. Тепер похапцем формують якийсь план С. Чи можна говорити, що відтепер епоха тисяч меморандумів закінчується, а від України вимагають чогось конкретного? &еnsр;Ключова відмінність демократів від республіканців полягає в тому, що перші перебували у своєрідній "доктрині Брежнєва", тільки замість комуністичного інтернаціоналу був ліберальний. Будь-яка країна могла сказати, що будує модель ліберального трансгуманізму, провадить трансгендерну політику, й туди одразу йшли гранти, кредити, представників місцевої еліти брали на навчання у США. Свій потужний військово-промисловий комплекс це і є гарантія безпеки За Трампа Штати не платитимуть за те, що ви живете в їхній ідеологічній парадигмі. Трампу байдуже до ідеології, тепер ви маєте платити США за право бути поруч. Це і про продаж товарів на преміальному американському ринку, і про американську парасольку ядерної безпеки та механізми військового захисту. Трамп каже, що безпека це дорога послуга. Тому Білий дім почав роздавати "платіжні доручення" своїм союзникам по НАТО. Що взяти з України? &еnsр;От вони теж думають: "Що? Грошей немає". Вирішили, що візьмуть природними ресурсами. Це не про цінності, а комерція, виражена в тоннах, кубометрах чи доларах. Експрезидент США Джо Байден практикував риторику відкритих дверей НАТО без вступу, Дональд Трамп прямо говорить, що Україна не вступить в Альянс. Київ прагне гарантій безпеки. Як бути? &еnsр;Байден використовував метод скляних дверей. Україна билася, як дитина в аеропорту часом б'ється в такі двері. Трамп прямолінійний, його риторика не прикрита евфемізмами, недомовками. Це такий технократизм. У певному сенсі для України це може бути навіть корисно. Перестанемо вірити обіцянкам, будемо дорослішати, ставатимемо раціональнішими й далекогляднішими. Ми або вибудуємо свій технократизм, або програємо цю глобальну боротьбу, як програвали країни, які не змогли подолати феодалізм і перейти до капіталізму. Як Україні не повторити долі Речі Посполитої чи Молдавської держави, коли їх розірвали абсолютистські монархії? Ми ж не світова фігура, а країна, яка має підлаштовуватися під глобальні тенденції. &еnsр;Ми справді не світова фігура, але це треба осягнути на всіх щаблях суспільства. Багато українців думає, що ми в центрі всесвіту. Ключове це осягнення себе, як колись Фінляндія осягнула свою позицію у світі. І перестати просувати фантастичні ідеї, що ми "щит для Європи, форпост". Це калька польських міфів ХІХ століття. Нам треба перестати вірити в міф, що ми з населенням 25 чи 27 мільйонів людей, де незабаром понад половину буде пенсійного віку, можемо бути європейським муром. Потрібно відходити від активістської форми правління до експертно-мерітократичної. У нас нині активістська демократія, коли групи активістів самі себе уповноважують на слово останньої інстанції. Це антикорупційна боротьба, економічна або культурна політика. Нам потрібні фахові експертні групи, які не розказуватимуть, хто корупціонер чи чесна людина, а вибудують раціональні моделі для нашого розвитку. Але зробити це важко. Чому? &еnsр;Бо ми відмовилися від побудови власних інститутів управління, віддали все на аутсорс зовнішнім структурам. На певному етапі це здавалося корисним. Та потім країна почала втрачати самостійний напрям розвитку. Для мене символом цього стала ліквідація Національної академії держуправління. Це було намагання конструювати внут­рішні еліти. Звісно, там були цілком справедливі нарікання на якість освіти. Та якщо це за формою було неякісно зроблено, то це не означає, що по суті це було помилково. Внутрішню еліту, свою шляхту треба вирощувати. Чому Україна не може осягнути свою слабкість, коли всі показники печальні? &еnsр;Бо в нашій свідомості геополітичне середньовіччя. Цим пояснюється й популярність месіанських ідей і ухвалення політичних рішень, які призводять до трагічних наслідків. Може, ще відчуття реальної небезпеки створює так форму захисту. Тоді люди безкінечно розповідають про розвал Росії, парад на Красній площі. Тому ми так сильно відрізняємося від, скажімо, Фінляндії. У нас радше афективна політика. Це часом призводить до сплеску результатів, світ дивується, як можна таке зробити, але потім іде відкат до реальності. І тоді ми бачимо, що населення було 52 мільйони, а тепер 27 найбільше скорочення в Європі. Економіка роками бовтається між 180 мільярдів доларів до 200 мільярдів ВВП. Інфраструктуру зруйновано. А Фінляндія? &еnsр;У них ефективна політика. Вони раціонально використовують ресурси і внутрішні сили. Завдають ударів тільки в рамках наявних можливостей. Можуть вчасно зупинитися, коли втрати перевищують межі припустимого. Можуть формувати політику довгої волі. У нас же фінський сценарій багато років був синонімом образи. Але Фінляндія це розвинута економіка, член ЄС, а недавно долучилася до НАТО. Так, пізніше, ніж могла б у разі форсування цих подій, але ми ж не знаємо, чим це форсування для Фінляндії закінчилося б у 1950-х чи 1970-х. Тому для нас важливо зробити перехід від афективної політики до ефективної. Що робити Україні, які шляхи може обрати? &еnsр;Є кілька варіантів. Перший: вибудовувати свій техностейт, як це робить Туреччина, її ВВП перевершив трильйон доларів. Це складна економіка, високий рівень доданої вартості, низький рівень сировинних та аграрних секторів у структурі економіки. Ми можемо досягти ВВП у трильйон доларів, але не за 5 і не 10 років, а за три-чотири політичні цикли 20 років. Другий варіант: стати частиною іншого техностейту. Не в політичному значенні, а в інвестиційно-економічному. Інтегруватися в його геополітичний простір. Проблема в тому, що Європа цим курсом не рухається, а перетворюється на крамницю старожитностей Дікенса, переходить до формату сервісної економіки. Потрібне вміння бути надійним довгостроковим партнером Із малими техностейтами, як-от Туреччина, щільно інтегруватися не варто, бо в них не такий уже великий економічний простір, щоб із кимось ділитися. Треба спів­працювати з масштабними техностейтами, які можуть знайти для нас місце в глобальних ланцюгах доданої вартості. Їх два США та Китай. Якщо ні перший варіант, ні другий не будуть досягнуті, то в нас лишаєтся третій крок остаточне перетворення на сировинну економіку. Це відбуватиметься з поступовим зменшенням усіх основних параметрів: інфраструктура, енергетика, кількість населення. Повернення українців можливе лише в перших двох моделях. Сировинна модель не дасть великої кількості робочих місць і високих зарплат. Повертатися немає куди, якщо Україна експортує лише залізну руду, брухт, соняшникову олію та кукурудзу. Якщо нічого не робити, третя модель наше магістральне майбутнє? &еnsр;Так. Бо модель власного техностейту потребує вольових зусиль еліт. І бажано мати лідера, як Пак Чон Хі в Кореї (відомий як успішними реформами, що дали економіці Південної Кореї змогу стати однією з найкращих у світі та не повторити долі Південного В'єтнаму, так і жорсткими політичними репресіями. Країна). Друга модель потребує сильної дипломатії, і це не залежить прямо від нас. Захочуть нас бачити великі країни у своїх проєктах будемо там. Але можуть і не захотіти. Тут потрібне вміння маневрувати й бути надійним довгостроковим партнером. У другій моделі Помаранчева та Революція гідності, "електоральна революція" 2019 року чи будь-яка інша революція не вітається? &еnsр;Будь-які революції тоді небажані. Країна має забезпечити стабільність і спадковість рішень протягом 20 років щонайменше. Яка модель дає вищі гарантії безпеки? &еnsр;У нас багато людей не розуміє, що коли в Україні відбулася деіндустріалізація, то в такому тренді не можна побудувати ВПК світового рівня. ВПК потребує сотень і навіть тисяч суміжників та контрагентів із цивільних галузей економіки й підприємств подвійного призначення. ВПК це завжди вишенька на торті всього виробництва, як це є в Туреччині, Південній Кореї чи Ізраїлі. У цій моделі можемо виробляти власні зразки зброї. Свій потужний ВПК це і є гарантія безпеки. На друге місце я поставив би інвестиційну інтеграцію у великі техностейти, які матимуть в Україні свої інтереси. Щоб ця модель захищала, треба бути важливим як Тайвань для США. Тайвань важливий виробник мікрочипів. Тобто в нас у країні має випускатися щось важливе. Якщо ж цього немає, то треба робити мікс участі різних країн, як зробили Азербайджан чи Казахстан. Вони у свої енергетичні проєкти залучають, зокрема, турецькі, американські, китайські, британські, французькі компанії. Так вони диверсифікують і залежності, і гарантії безпеки. У нас проблема 2022 року була в тому, що Глобальний Південь не підтримав ізоляції РФ. Передовсім Індія та Китай. Вони створили альтернативний коридор для РФ, що дало їй змогу пережити санкції. А якби в Україні були китайські інвестиції, тоді агресія Росії отримала б іншу відповідь. І реакція Пекіна була б жорстка. До речі, аншлюс Білорусі Росією не відбувається, зокрема, тому, що в Білорусі зосереджені й виробництва, й китайські логістичні, транспортні шляхи в Європу. Москва боїться дратувати Пекін. Третя модель сировинна. Вона фактично не захищена перед зовнішньою агресією. Така країна може мати ефективну політику у вигляді активного нейтралітету, як Монголія чи Туркменістан. Це працює на тонкій межі, доки є компроміс між великими гравцями. Лише в рамках такого нейтралітету сировинній країні можна якось захищати свої інтереси. Передплатити журнал "Країна"

Українцем у часи совєцької окупації мене формувала батькова бібліотека. Знаходив там нарбутівську гривню доби УНР і перемальовував із неї тризуб. Школа й вулиця за совєтів були переважно москвомовні. Якось прийшов із прогулянки й заговорив російською. Мама запитала: "Ти що, мене не любиш?" Потім якось узяв бандуру й заграв пісню "Ах, только бы тройка не сбилась из круга". Бабуся запитала: "На бандурі й російською?" Я розплакався й кинув інструмент. Це був урок національної гідності на все життя. Мова формує людину. Важливо розрізняти, де наше, а де окупантське. З юності дивувала двоїстість реальності. З одного боку столиця Київ, а з другого Москва. Мій дід замість червоного прапора вивішував червоно-синій прапор УРСР, аби підкреслити, що українці не москалі. Коли я приїхав на перші вакації до Сум із прикарпатського Косова, переконував друзів: московський міф про бандерівців-зарізяк пропагандистська брехня. Сусідка ж сказала на це: "Та що про них говорити: у них там, у Косові й на Западній, нема совєцької власті. Навіть прапор мають не червоний, як у нас, а червоно-синій". Москва вдало будувала серед нас міжукраїнське провалля. Завжди відчував свою родову україноцентричність. Якось, 6-річний, їхав із мамою в Суми. Розмовляли в поїзді українською. Хтось почув і питає: "Националистика растите?" Мама була шокована, але гідно відрізала: "Я вам вирощу націоналіста". Здається, вдалося. Образна реакція на життя це і є мистецтво. Кобзарство це автентика серця. Поет-дисидент Степан Сапеляк познайомив мене зі скульптором Олесем Бадьом. Той привів до Миколи Будника, який став моїм учителем. Пощастило вчитися у відомого кобзаря Георгія Ткаченка. Найважливіше, що взяв від них, уміння не фальшувати. Жити так щиро, як співаю в піснях. Традиція це тяглість і сталість. Її націєтворча функція непорушна підвалина ідентичності. Запам'ятався козацький дух піднесення в лютому 2022-го. Він був міцніший за гармати. Для Москви він був несподівано сильний. Українці зібралися в кулак і почали діяти. Та, крім духу, потрібні технології. Армія невпинно українізується. Побратим Микола три роки тому був москвомовний. Колеги переконували: час переходити на українську. Він сприймав це як наругу над його свободою. Та на передку фраза "Братан, свои" може коштувати життя. Війна Миколу українізувала. Визнання кобзарства нематеріальним спадком людства перемога українського духу. Це наша культурна зброя у світі, бо засвідчує українську бутність упродовж століть. Немає малих і великих культур. Росія нав'язує іноземцям привабливу мистецьку ширму, що приховує найлютіші злочини світового терориста-маніяка. Москалі намагаються привласнити феномени нашої культури: борщ, вареники, гуцульський кептар і наддніпрянські строї. Чи колядування-щедрування та кобзарство-лірництво. Маємо ставити їм чіткий культурний кордон. Кобзарство це автентика серця Українці не мають грати російських композиторів. Євреї не виконують Вагнера в Ізраїлі. Треба триматися музичної гігієни. Універсальність культури в поєднанні традиційного та креативного, плеканні свого й запозиченні найкращого чужого. Враження урухомлюють емоцію. Емоції народжують думку. Слово відображує думку. Вчинок показник того, ким ти є. Наскільки вірний ідеям, які сповідуєш. Наскільки тримаєш слово. Сенс життя в реалізації місії, на яку покликаний. Хтось її відчуває, хтось ні. Побратим Андрій Козак робить дримби. Подарував мені й каже: це моя місія нести дримбу в люди. Розвага може стати сенсом, якщо несе традицію. Здавалося б, можна прожити й без дримби, але є потреба її створювати. Розвага не завжди безсенсова. Скажімо, національний танець. Ніби й розвага, але і спосіб збереження ідентичності. Частина культури. Людина це наче сукупність пісень. Кожна має свій характер. Хтось жартівливий, хтось задумливий. Насправді ми суміш емоцій. Хоча почергово домінує якась одна. Звідси й виникає: той жартун, а той лицар сумної подоби. Бог це той, хто дозволяє нам бути співтворцями. Для цього треба бути в гармонії з ним і з собою. Тоді твориш для себе, для людей і для нього. Найбільше ми від нього чекаємо розуміння й любові. Праведник це взірець морального життя, світоч-орієнтир, носій людяності та чеснот. Біля праведника не завжди солодко. Пророк Єремія був праведник, але говорив незручну правду. Смерть учить цінувати час і розпоряджатися ним. Чи це пошук сенсів, чи творчість і добродійництво людина обирає сама. Якщо збагнув, як використати час найдієвіше для розкриття свого потенціалу, ти щасливець. Астрономічний час тече однаково, та людина відчуває його по-різному. Коли запізнюєшся, він летить, як вихор. Коли чекаєш на лікаря нескінченно довго. Я озираюся в минуле, щоб жити майбутнім. Занурююся в колишнє, щоб пізнати досвід нації й передати традицію далі. Сказати: українці, ви співакціонери великої скарбниці. Почуваюся містком сучасності між минулим і майбутнім. Майбутнє можна обирати. Конструювати його в теперішньому своїми діями. Прийдешнє формується нині. Ми ковалі свого майбуття. Бог це той, хто дозволяє нам бути співтворцями Намагаюся не спинятися в духовному зростанні, розвивати інтелект, прощати ворогам. Росіяни мені більше, ніж вороги. Це потвори, тому я їх не прощаю. Вони навіть не чорти. Бо чорт в українській міфології свій. Його можна запрягти й поїхати по черевики для Оксани. Вороги мають спільні цінності й шанують їх. У нас із росіянами різне розуміння блага. Їхнє "загарбать і з собою взяти в домовину", за Шевченком. Вони підсвідомі некрофіли, людожерні імперці. Їхня мета, як писав Маяковський: "В одно истолочь", асимілювати. Вони ґвалтівники свободи, а ми її оборонці. Українці переважно волюнтаристи, бунтарі. Росіяни фаталісти. Росія це колективний Дубровський чи Безухов, герой, якому бракує харизми дійти до кінця. Україна радше граф Монте-Крісто. Свобода вибору для нас пріоритет. Тому й воюємо за неї. Росіяни безвольні та жорстокі, українці справедливі й емпатичні. Українець завжди сумнівається у своїй праведності. В "Думі про Олексія Поповича", де корабель потрапляє у шторм, отаман каже: "Я не праведник" і починає каятися. І ця його молитва-каяття рятує екіпаж від загибелі. Мораль: ти не вхопив Бога за бороду вдосконалюйся. Ти не святий, а грішний молись. Усвідомлення недосконалості ознака здорової людини. Українці це стихія. Природа. Росіяни ґвалтівники природи. Вони знищили свободу якутів, тувинців, ерзян і решти поневолених народів. А українців не змогли, тому й казяться. Націям треба мати точки повернення. Німці каялися за сподіяне Гітлером упродовж 13 років. Вони мали куди вертатися після покаяння до цивілізованої Німеччини, якої не забули. Куди вертатися Росії, я не знаю. 1917-го вони вдавали жертву. Називали себе народом-страждальцем, замість того щоб каятися перед народами, яких скривдили. Сталінізму й комунізму не засудили належно. Історія не знає умовності. Та якби міг опинитися в минулому й змінити його, спробував би вберегти Українську Народну Республіку. Хоч розумію: причини втрати держави об'єктивні. Передовсім незнання Заходу про нас як самобутню націю та неготовність відстояти нашу самостійність. Знаю, прості формули в історії не працюють. Маю друзів, які кажуть: якби при владі не було соціалістів Петлюри й Винниченка та лишився Скоропадський, Україна мала би державу. Не вірю, що це урятувало б ситуацію. Головне не повторювати помилок: щоб єдність перемогла розбрат і недовіру. Ми створені Богом бути українцями. Зі своєю мовою, культурою і державою. Без нас світ був би бідніший. Маємо виконувати свою місію. Наші матеріальна й нематеріальна спадщини стверджують те, що ми були і є. Тому їх треба берегти. ­2014-го в Пісках на Донеччині я з колегами вивіз бусиком цимбали з місцевого музичного куточка. Їх подарували цимбалісту Василеві Паланюку. Якби лишили там, їх знищила б російська зброя. Є люди, які рятують важливі артефакти, та вони діють несистемно. Тому в Збройних силах створено підрозділ із порятунку культурних цінностей. Давня українська музика була і є засобом становлення національної ідентичності. Намагаюся щоденно це доводити. На відміну від Західної Європи, давня українська музика та пісня в сучасній Україні виконують не лише естетичну та культурну функції. Вони беруть участь у формуванні модерної національної ідентичності. Українізація має бути інституційно-законодавча. Культурна сфера має її нести передовсім. У свідомості українця має закарбуватися: якісний продукт українськомовний. Культура має українізувати. Інакше жерла російських танків зроблять вибір за нас. І тоді аргументи "мне так удобней" і "я не успел выучить" не матимуть ваги. Гумор це рятівний човен у хитавиці життя Правда відкриває очі. Прозріння мотивує. Знімався в ролі кобзаря у "Поводирі" Олеся Саніна. Одну зі сцен знімали в Університеті Карпенка-Карого. Сиджу перед знімальною групою, яка далека від теми сліпих кобзарів та їхньої місії. Санін каже: "Зараз Тарас гратиме пісні зі свого репертуару, а ми виберемо найвідповіднішу". Заспівав думу тиша. Далі красивий кант, який завжди вражав. Жодної реакції. Вирішив заграти "Думу про Олексія Поповича". Це було для них потрясінням. Знімальна група мовчки встала й почала аплодувати. Санін каже: "Щойно ти мотивував їх. Вони зрозуміли, що саме знімають і про кого". Після цього актори перейшли в розмові на українську. Найбільше бракує друзів, яких не повернеш. Шкодую, що вони не почують новонаписаних і віднайдених мною творів. Їхні оцінка та сприйняття багато важили б. Гумор це рятівний човен у хитавиці життя. Я працеголік. Сприймаю відпочинок як зміну форм праці. Люблю море. Подорожувати та відкривати незнані світи. Найкращий відпочинок духовне збагачення в театрах, галереях і на концертах. Я доволі тонкосльозий. Можу розчулитися від поезії, вистави чи кінофільму, драматичної історії з фронту. Все пропускаю крізь призму емоцій. Почуватися щасливим мій постійний робочий стан. Навчив своїх дітей розраховувати на свої сили. Діти вчать мене бути цілеспрямованим. А ще поблажливішим і любити конкурентів. Кажуть: усі актори Голлівуду дружать між собою, а вкраїнці одне одного затоптують. Радять: якщо тебе хтось зачіпає чи плагіатить, візьми й познач його в соцмережах. Похвали. Гляди й він тебе похвалить, скаже: наслідую Компаніченка. Часом критикую деяких виконавців. Діти кажуть: не треба ти ж усе життя боровся, щоб ми мали мистецьке розмаїття. Мрію створити приватний музей. Щоб моя колекція музичних інструментів, ікон і картин була доступна широкому загалу. Адже все, що я роблю, для громади і спільної справи. А ще записати якнайбільше альбомів. Сольних та "Хореї Козацької" із симфонічним оркестром. Хочу встигнути це реалізувати. Багатьом доведеться полягти, бо свобода не дістається дешево. Та сонце слави ми вже запалили. Воно тільки яскравішатиме. Після перемоги заспіваю гімн України зі словами "Вже воскресла Україна", як співала колись капела Кошиця. Головне, перемогти.

Дональд Трамп запустив процеси, що призведуть до переформатування світової архітектури 17 лютого під час засідання Ради Безпеки ООН постійний представник Росії Василь Небензя заявив, що Україна має погодитися на перегляд територіальних кордонів. Здавалося б, нічого нового ми не почули. Росія устами всіх своїх офіційних спікерів постійно торочить про "територіальні реалії". Територіальні вимоги до України вже прозвучали в Ер-Ріяді на тлі початку "мирних переговорів" між Сполученими Штатами та Російською Федерацією. Це дещо суперечить запевненням президента США Дональда Трампа, що він про все домовився і що "Путін хоче миру". Відлітаючи в Саудівську Аравію для переговорів з американською делегацією, російський міністр закордонних справ Сергій Лавров також заперечив будь-які можливості "територіальних поступок" із боку Москви. Він дослівно повторив попередню вимогу кремлівського правителя Володимира Путіна, який у червні 2024 року заявив, що Україна має вивести свої війська й передати Росії неокуповані території в зазначених чотирьох українських областях, включених у російську конституцію. Також Кремль повторив свої вимоги, щоб Україна розпустила війська, продовжуючи посилатися на те, що Росія потребує "гарантій безпеки" на майбутнє. Путін не приховує, що розраховує на поступки не тільки з боку Києва, а й насамперед від Вашингтона. У намаганні порозумітися з Путіним адміністрація Трампа все більше втрачає союзників і видається слабкою. Особливо на тлі "непохитності" Росії. Але чи справді йдеться про нерозуміння ситуації? Ключовою темою на цьогорічній Мюнхенській безпековій конференції мала стати перспектива мирних переговорів про завершення війни РФ проти України. Очікувалося, що відбудеться обговорення спільної позиції США та ЄС щодо примушення Росії до миру. Проте у своїй промові американський віцепрезидент Джей Ді Венс ледь згадав Росію чи Україну. Його зухвала "атака" на Європу по суті зробила майбутні переговори між Білим домом і Кремлем безпековою загрозою для ЄС. Голова Єврокомісії Урсула фон дер Ляєн навіть змушена була застерегти США від "змови" з Кремлем за рахунок України. Вона також закликала Дональда Трампа працювати разом з європейцями заради досягнення "справедливого миру для України". Інші виступи європейських лідерів були ще менш стримані. Всі вони засудили зверхність, із якою віцепрезидент США поставився до європейської безпеки. Тож Мюнхенська промова Венса стала поворотним моментом. Багато присутніх на конференції слухало його промову в "приголомшеному мовчанні", як написало пізніше Rеutеrs. Поступки Росії, примус України до замирення без належних гарантій означають, що Київ перестане бути для неї загрозою. Якщо Трамп у своєму прагненні швидкого миру піде на ці путінські "демілітаризацію та денацифікацію України", він звільнить російських солдатів та російських зброярів для вирішення інших, уже європейських завдань. Саме про те, як підтримати Україну та забезпечити її спроможність протистояти Росії й говорили європейські лідери в Парижі. На скликаному французьким президентом Еммануелем Макроном екстреному засіданні спільною позицією було розуміння, що потрібно тиснути на Путіна, а не на Україну. І навіть якщо цей тиск у вигляді посилення санкцій та збільшення воєнних постачань Україні розпочнеться завтра, то, щоб домогтися від Путіна необхідної реакції, потрібен час. Для виграшу цього часу Європі доведеться збільшити свої вкладення не тільки у власну оборону, а й в обороноздатність України. Тому має рацію канцлер Німеччини Олаф Шольц, який закликає сконцентруватися на допомозі Україні й відкласти питання європейських миротворців як нині нереалістичне. Непрозорий натяк, який прозвучав у промові американського високопосадовця про те, що Європа залишається сам на сам із російською загрозою, змусив європейців переглянути роль України. Доки російська армія та воєнна промисловість повністю зав'язані на війні за донецькі хутори, Нарві, Любліну та Готланду нічого не загрожує. На сьогодні для Європи можливі тільки два варіанти розвитку подій. Або після закінчення російсько-української війни Москва втратить спроможність будь-­коли вести воєнні дії не в Україні, а взагалі скрізь, або Україна має отримати все необхідне для продовження опору, який своєю чергою має привести до того, що РФ втратить спроможність знову розпочати воєнні дії не тільки проти України, а загалом на Європейському континенті. Карколомна та беззаперечна поразка РФ у війні з Україною стає нашою спільною ціллю та спільною умовою безпеки. Таким чином, Україна та Європа принаймні економічно, політично та військово спроможна її частина стають союзниками в разі можливої "змови" між Трампом та Путіним. Після Мюнхенського МАGА-демаршу свій голос подав і Пекін. Виступаючи одразу після Венса, китайський міністр закордонних справ Ван І не тільки нагадав присутнім, що Китай ніколи не нав'язував Європі своїх правил та цінностей, а й вважає, що великодержавна зверхність шкодить економічній співпраці, на яку завжди націлювався Пекін. А вже наступного дня китайський дискурс посилився розтиражованим інтерв'ю такого собі "експерта" Жао Бо. Чому в лапках? Тому що раніше його завжди представляли як офіційного представника армії Китаю на міжнародних майданчиках. Іншими словами, "експертна думка" Жао Бо цілком корелюється з військово-­політичними планами китайської влади. За його словами, Пекін може надати колективні гарантії безпеки, спрямувати в Україну своїх миротворців та навіть почати відбудовувати зруйновану українську інфраструктуру. Адже, на думку Жао Бо, інших фінансово спроможних на це країн у світі просто немає. "Експерт" також натякнув, якби Китай попросили вплинути на війну в Україні, він погодився б, але це означатиме, що США на це не здатні. Ну, і звісно ж, пряма констатація намірів після зневажливого виступу американського віцепрезидента Китай активізує роботу з Європою. Очевидно, що все це є посилом у бік розгубленої Європи. Мовляв, визнайте, що єдиний, хто може вас врятувати, це Китай. Покличте на допомогу й далі вам навіть не доведеться витрачатися на переозброєння та відбудову України. Суцільний профіт! А щоб краще змалювати європейське майбутнє "контрольний у голову". Американський імідж стрімко погіршується через відмову від міжнародних зобов'язань. Тайвань буде китайський. І не факт, що мирним шляхом. Але якщо Пекіну доведеться воювати, то Європі варто замислитися над запитанням: з ким? Зі Сполученими Штатами? Чи з Європою, яка буде втягнута у війну, якщо вчасно не відійде від зухвалих трампістів на безпечну відстань? Офіційний представник китайської армії фактично повторив слова Путіна, адресовані свого часу Бараку Обамі під час спроби анексії Криму. "Ви готові померти за Нарву, містер президент?" І от через десяток років ідейний спонсор російської агресії проти України в особі китайського військового високопосадовця запитує європейських лідерів: "А ви, панове, готові померти за зобов'язання Трампа в Тайбеї? Тоді ще раз згадайте приниження, якому вас піддали американці у вашому ж Мюнхені". Миротворчий алюр Трампа запустив процеси, що спричинять переформатування світової архітектури. Сподіватимемося, що цього разу обійдеться без загальносвітової війни. Доки американський лідер у продовження політики Кіссінджера намагається посилити позиції США, розрахувавшись із Путіним за майбутній російський нейтралітет у американсько-китайському протистоянні неважливою для нього Україною, Пекін робить свій давно підготований хід: пропонує Європі безпеку від Росії. І Україну, якщо вона так необхідна для посилення європейської обороноздатності. Притому прямо говорить, що від європейців Пекіну потрібен тільки нейтралітет. Тоді як США вимагали б від них прямої участі в економічній, а згодом і гарячій війні з Піднебесною. Заради свого, а також європейського спокою Китай навіть готовий пожертвувати Росією. Тим паче, що вона вже застрягла в явно програшній війні з Україною, і толку тепер від неї небагато. Чи повірить Європа Пекіну? Звісно, ні. В жодному разі. Вони так само не можуть почуватися в безпеці за наявності китайських військ на своїх кордонах, як і російських. Провідні країни ЄС намагатимуться вийти у військовий та економічний суверенітет. А для цього їм потрібно, щоб Україна продовжувала відвертати на себе РФ. Саме тому, ніяке "здавання України" на сьогодні неможливе, хоч би що там собі планував Дональд Трамп. До того ж тільки-но американський президент побачить реальну картину, то почне докладати зусиль, щоб не допустити "пакту про ненапад" між Європою та Пекіном, який смертельно небезпечний для інтересів США. І от тоді він знову згадає про Україну. Адже ключ до занепокоєного своєю безпекою серця Європи лежить у Києві.

Україна заборгувала іноземним і вітчизняним кредиторам майже сім трильйонів гривень, що відповідає 88 відсоткам прогнозованого цьогорічного валового внутрішнього продукту На кінець 2024-го державний і гарантований державою борг України сягнув 6,98 трлн грн понад $166 млрд. Левова частка цієї суми заборгованість перед іноземними позикодавцями: міжнародними фінансовими інституціями, окремими державами і приватними кредиторами юридичними та фізичними особами. Ідеться про 5 трлн 50 млрд грн. Ще майже 1,93 трлн внутрішній борг. Лише за минулий рік заборгованість України зросла на 1,46 трлн грн. Розраховувати на скорочення держ­боргу країни, яка воює, нереально. Наші невійськові видатки майже повністю забезпечують грантові та кредитні кошти від міжнародних партнерів, а також зовнішні та внут­рішні комерційні позичання. Але чи можна було хоча б трохи обмежити позикові апетити, адже рано чи пізно борги доведеться віддавати? Оцінки неоднозначні. Хтось із політиків та експертів каже: обмежити залучення кредитів можна, навіть не затягуючи занадто туго пасків, скоротити натомість непріоритетні видатки. Як приклад, наводять витрати на "необов'язкові" як на такі часи інфраструктурні проєкти й фінансування низки державних відомств, для чиїх працівників, судячи з рівня зарплат, війни у країні ніби й немає. Інший аргумент нераціональне використання наявних грошей. Про що свідчать, приміром, десятки мільярдів неосвоєних гривень, накопичених на кінець 2024-го на рахунках територіальних громад. Цей ресурс можна було б спрямувати нашим захисникам. Або хоча б вчасно використовувати для місцевих програм, прискорювати обіг коштів, що сприяло б економічному розвитку, зменшенню субсидування з державного бюджету та принаймні опосеред­ковано впливало б на потреби країни в комерційних позичаннях. Проте більшість аналітиків переконана: радикально ситуації це не змінить, адже накопичення боргів держави під час війни річ об'єктивна. До повномасштабного російського вторгнення державний і гарантований державою борг становив майже 50% нашого внутрішнього валового продукту, а 2022-го, за прогнозами, мав би скоротитися до 45% ВВП. 2020-й і 2021 роки та перспектива на 2022-й були досить непогані, з погляду управління держборгом. Та коли почалася велика війна, сталося тотальне скорочення економіки. У перший рік ми втратили майже третину національного ВВП. Тож значно зменшилися бюджетні доходи. Водночас почали стрімко зрос­тати витрати, пов'язані з безпекою та обороною. Такі видатки, передбачені на 2025 рік, відповідають чверті нашого ВВП. Це у 13 разів більше, ніж середній показник у країнах членах НАТО, каже економіст, колишній радник президента Олег Устенко. Тож грошей на інші видатки катастрофічно не вистачає. Звідси потреба в безповоротній допомозі від партнерів, пільгових позиках від них та, оскільки й цей ресурс обмежений, у комерційних позичаннях. Тому всі ці роки, з нинішнім включно, Україні доводиться активно нарощувати борги. &еnsр;На кінець 2025 року співвідношення держборгу до ВВП може сягнути 100 відсотків (за розрахунками, під час підготовки бюджету-2025 ідеться не менш як про 97%. Країна). Тобто пропорція буде удвічі гірша, ніж на початку повномасштабної війни, прогнозує Олег Устенко. Водночас борги, співмірні з обсягами внутрішніх валових продуктів, має багато держав. Подекуди цей показник навіть вищий. Приміром, державний борг США майже 120% ВВП, Італії до 170%, Японії приблизно 230%. Інша справа, що обслуговувати заборгованість розвиненим країнам, зокрема завдяки довірі кредиторів та інвесторів, набагато простіше й дешевше. Позики, які вони беруть, мають досить тривалі терміни погашення, та видають їх під смішні відсотки часто менш як 1% річних. І навіть якщо з тих чи тих причин держава в якийсь момент не має вільних коштів, аби вчасно розрахуватися з позикодавцями, вона може миттєво перепозичити ресурс також на вигідних умовах. Для України умови кредитування на світових ринках позичань були куди жорсткіші навіть у кращі часи, що й казати про вплив на вартість позик воєнних ризиків. Тому важливим завданням є здешевлення боргу держави та максимальне розтермінування майбутніх виплат. &еnsр;Одна річ, коли ми говоримо про цифрові параметри боргу, інша коли йдеться про так звану боргову політику. У будь-якій країні вона покликана робити борг якомога довшим і якомога дешевшим. Бо що більше повернення боргів розтягнуте в часі, то легше для фінансової системи. Адже зменшується розмір щорічних виплат. Треба ж повертати не тільки відсотки, а й тіло кредиту. І для країни важливо повертати його меншими порціями. Тому й не дивно, що, коментуючи ситуацію з рекордним державним боргом, у Міністерстві фінансів наголошують на зусиллях, спрямованих якраз на збільшення терміну погашення вже взятих і нових позик і звісно ж, на їх здешевленні, пояснює Олег Устенко. Тенденція до подовження строків державного боргу та зниження його вартості простежується як протягом звітного періоду (2024 рік. Країна), так і в останні декілька років. Зокрема, з 2022-го середньозважена вартість державного та гарантованого державою боргу країни скоротилася в 1,5 разу із 7,79 відсотка до 5,09 відсотка, а середньозважена строковість збільшилася вдвічі із 6,27 року до 12,26 року. Поміж чинників, які сприяли поліпшенню ситуації з подальшим обслуговуванням державного боргу, збільшення в його структурі частки дешевого пільгового кредитування від міжнародних партнерів. Заступник директора Національного інституту стратегічних досліджень Ярослав Жаліло звертає увагу на врегулювання низки питань, пов'язаних із дорогою в обслуговуванні комерційною частиною боргу. &еnsр;Торік левову частку такої заборгованості реструктуризували. Досягли угоди з кредиторами, за якою частину боргу списали, частину перемістили в цінні папери з тривалими термінами погашення. Це дало змогу зменшити боргове навантаження. І тепер основ­ний приріст зовнішньої заборгованості відбувається майже винятково за рахунок дешевих суверенних або міжнародних кредитів. Важливим здобутком 2024 року стало розблокування питання фінансової підтримки України за рахунок прибутків від використання заморожених на Заході російських активів. Наприкінці грудня від Сполучених Штатів Америки надійшов $1 млрд забезпечений доходами від знерухомлених активів РФ. Повідомляється, що загалом у межах відповідної ініціативи G7 США мають передати Україні $20 млрд. Якщо втіленню планів ніщо не завадить, це значно здешевить обслуговування держборгу, адже завдяки такій безповоротній допомозі країні вдасться бодай частково замістити дорогі комерційні позичання. Ярослав Жаліло коментує: &еnsр;Треба розуміти, що формат боргу нашої країни нині дещо специфічний. Певна його частина кошти, які отримуємо в межах домовленостей про використання арештованих активів РФ. Нині це обліковується як борг. Але надалі передбачено механізм його списання за рахунок доходів, отриманих від обігу цих коштів. Тобто борг потенційно зменшуватиметься. Однак лише на обслуговування та повернення заборгованості, яку не вдалося реструктуризувати, в цьогорічному бюджеті передбачено понад 480 млрд грн. Для цього, а також для забезпечення більшості невійськових видатків Україна змушена буде вдаватися до нових позичань. Як передбачено бюджетом, загалом доведеться позичити приблизно 1,66 трлн грн (в еквіваленті) від зовнішніх кредиторів та 579 млрд від внутрішніх, через продаж облігацій внутрішніх державних позик. Тож навіть з урахуванням очікуваного пожвавлення надходження безповоротних позик, забезпечених доходами від знерухомлених росактивів, за підсумками цього року обсяг держборгу, вочевидь, оновить історичний рекорд. То за рахунок чого країна зможе якщо не повністю розрахуватися з боргами, то принаймні знову скоротити їх до умовно комфортних показників 4050% ВВП? На думку Олега Устенка, вже тепер у Міністерстві фінансів мають готувати нову реструктуризацію наших боргів. &еnsр;Одразу після війни перед країною стоятиме багато викликів і завдань. Поміж них скликання кредиторської конференції й обговорення можливих реструктуризації та змін нашої боргової політики. Але нині говорити про це публічно представникам влади не варто. Це ті перемовини, які завжди ведуть конфіденційно. Бо то чутлива тема і для кредиторів, і для України, і для світового ринку фінансів. Ярослав Жаліло також вважає, що в повоєнний період треба провести "боргові" переговори з усіма стейкхолдерами. Проте, хоч би які були результати цих перемовин, і Україна, і її кредитори, безумовно, зацікавлені в посиленні її економічних можливостей. &еnsр;Для України важливо сформувати ефективну, стійку економіку та забезпечити якісне повоєнне відновлення, щоб економіка була спроможна, зокрема, й обслуговувати заборгованість. Домовляючись про нову реструктуризацію, маємо також запропонувати кредиторам компенсацію можливої втрати прибутків, на які вони розраховували, коли позичали Україні гроші. І тут представники влади й деякі економісти кажуть про забезпечення першочергового доступу таких кредиторів та інвесторів до участі в українській відбудові. А після відомої заяви Дональда Трампа й до розроблення українських надр. Водночас важливо, щоб ішлося не про фізичне вивезення сировини, а про прихід сюди передових технологій, налагодження перероблення, залучення трудового ресурсу всього того, що робитиме таку співпрацю взаємовигідною. Ярослав Жаліло припускає імовірність домовленостей про погашення частини українського боргу за рахунок допуску міжнародних корпорацій до ведення бізнесу на території нашої країни, зокрема для видобування природних ресурсів. &еnsр;Велика має бути роль української влади в забезпеченні того, щоб це відбувалося в межах міжнародних норм. Бо коли ми говоримо про членство України в ЄС, ідеться і про впровадження європейських норм у поводженні з ресурсами. В Європі вимоги до видобувної промисловості досить жорсткі, каже Ярослав Жаліло. Україні також важливо скористатися позитивним мультиплікаційним ефектом інвестування у видобувну галузь. Ідеться про переробляння принаймні частини ресурсу на території країни, створення робочих місць, долучення місцевих супутніх сервісів і виробництв. &еnsр;Тобто має йтися не про висотування ресурсу, а про формування цілісних кластерів, які забезпечуватимуть ефективне використання певних українських природних ресурсів, говорить Ярослав Жаліло.

&еnsр;Ніколи не подумав би, що колись не віритиметься, що дожив до такого. І я зараз не про напад Росії. Президент однієї з наймогутніших держав повний неадекват, і ми залишилися за дорослих у цьому всьому, молодий військовий забирає ключі від "корча". Старенький позашляховик ВМW пригнали з Литви. Але є і плюси. Двоє мужиків із СЗЧ зателефонували та сказали, що хочуть повернутися. Ми всі ніби прокинулися. Треба вистояти, бо сподіватися немає на кого Всесвіт був по-своєму милосердний. Перед скандальними заявами Трампа надіслав вірус із високою температурою. Сприймати повідомлення про розпочату українцями війну й росіян, які воюють на 20% і просто не хочуть завдавати шкоди Києву чи цивільній інфраструктурі, через призму гарячки було якось навіть природно. Ніби все це марення і завтра ми прокинемося якщо не в здоровому світі, то принаймні нам буде легше. Але наступного дня краще не стало. Колишні світові поліцейські перейшли до погроз Зеленський без належної поваги відгукувався про Трампа. У ситуації, коли не можеш ні на що вплинути, рятують стабільні дрібні речі донат військовим, виконані робочі завдання, прибирання вдома, розмова з кимось своїм. Натхнення не здаватися дає мені Людочка, моє дзеркало у світ російської пропаганди, мій антиякір. Розумію, якщо опустимо руки, поведемося на путінські вимоги про вибори-перезавантаження, вкладені Трампові у вуста, Росія повернеться сюди саме через Людочок. Жертв інформаційної війни. З Людочкою ми познайомилися кілька років тому. Тоді вона збирала кошти на лікування доньки від складної форми раку. Експериментальні методи не допомогли. Доньку жінка втратила. Пізніше та сама хвороба забере в Людочки чоловіка й сестру. Тому завжди ставилися співчутливо і з розумінням тяжка доля жінці випала. Людочка продовжує жити в Миколаєві. Там могили рідних, старенька мати. Їй важко, але на переїзд вмовити не можемо. Та й ті варіанти житла чи роботи, які були ще рік-півтора тому, вже давно не актуальні. І Людочка продовжує вести сторінку у фейсбуку. Щодня постить фотографії доньки, цитати про біль і втрати. І щодня всю повістку російської пропаганди пости про "вбивства" в ТЦК, розкрадання гуманітарної допомоги, ненависть між українцями. Немає занадто абсурдних чи нелогічних повідомлень. Кілька тижнів тому як доказ мордувань у ТЦК у відео, поширеному Людочкою, було свідоцтво про смерть чоловіка 1930 року народження. Пізніше вона розповсюджувала пост із закритої сторінки про тіло, яке знищили в морзі так, що не залишилося жоднісінького доказу. Після того радісно ділилася новинами про те, як молоді уривається терпець, про теракти біля ТЦК. На зауваження, що Росія знищує виконавців, огризалася, що влада довела всіх. Можна було б подумати, що вона робить це на зарплаті. Але ні. Людочка просто корисна не дуже розумна жіночка. Дівчата, дружини й родички військових, намагалися достукатися приносили повідомлення про інфомаційну гігієну, пояснювали, як працює російське ІПСО. Закінчувалося все сварками і прокльонами з боку жіночок із коментарів, які так само свято вірять у все поширене. Двічі я писала, що за поширену дурню можуть бути і проблеми. А тоді здалася. Заходжу глянути, на що нині ставить Росія в інформаційній війні. Людочка вірить у Трампа. Росіяни розганяють тези про вміння американського президента вести перемовини й досягати результатів як бізнесмен, а не як політик. Правда, цієї повістки з реальними заявами і кроками Трампа Людочка не порівнює. Раз на кілька місяців з Італії отримуємо посилку з ліками й найнеобхіднішими засобами гігієни. Цього разу там усе для Людочки і її матері жінкам важко триматися, коли росіяни пошкодили генерацію електроенергії. &еnsр;Дякуємо за все. Сьогодні принесли гарячу їжу волонтери. Електрику ремонтують, уже краще, говоримо телефоном. Але хочу запитати, бо почула в черзі. Може таке бути, що Миколаїв віддадуть? Люди бояться. Заспокоювати не беруся. Трамп, його абсурдні заяви, підвищення ставок росіянами. Кажу, що воюємо і тримаємося. Уже кілька днів Людочка не ділиться російським ІПСО. Справа не в електро­енергії рецепти й малюнки, згенеровані ШІ, продовжують з'являтися. У четвер опублікувала новий пост: скрин переказу на збір для ЗСУ.

Є народи, які хворіють на зло, каже філософ Вахтанг Кебуладзе Чи є сучасна путінська Росія уособленням зла? &еnsр;Так, Росія завжди була проявом зла, від початку її створення і до скону сподіваюся, що це колись станеться. "Історія європейської цивілізації зменшення простору насильства, історія Росії максимальне його застосування". Ви згодні з цією тезою? &еnsр;Це теза мого друга, філософа Володимира Єрмоленка, стосується не лише Росії. Але вона найближче до нас, тому, на жаль, доводиться всю нашу історію жити поряд із цим проявом зла. Російське суспільство, якщо воно взагалі є, побудоване на радикальному насильстві й несе загрозу і нам, і Європі, і всьому людству. Що є коренем російського зла? &еnsр;Зло не має національного забарвлення. Є народи, які хворіють на зло. Оце "щеплення зла" відбулося від самого початку створення цього збоченого простору, який сього­дні називається Росією. Щоб здолати це зло, цивілізоване людство має деконструювати цю імперію. Чи вдасться це? Не певний. Коли? Не знаю. Але це єдиний порятунок від такої форми зла. Путінський режим історичний вивих, подібний до нацистського режиму в Німеччині? &еnsр;Путін і його режим яскравий прояв того, чим насправді є Росія. Чому Путін має шалену підтримку серед росіян? Вона не імітується вона є. Це органічний прояв російської форми зла. Сьогодні нарешті це стає очевидним навіть для тих, хто не бачив цього раніше. Чи можемо ми переконати світ у загрозі від Росії? &еnsр;Спочатку маємо переконати в цьому себе. На жаль, величезна кількість наших співвітчизників не сприймає Росію як зло. Вони перебувають у летаргійному сні, вважають злом Путіна чи Кремль. Тому спершу маємо досягнути консенсусу, що нашим ворогом і ворогом людства є Росія і все російське. А вже потім думати, як це транслювати світу. Як можна достукатися до таких людей? &еnsр;Говорити з ними про це. Ми не нацисти і не злочинці, ми не можемо катувати, вбивати чи ув'язнювати людей за їхні погляди, як це роблять росіяни сьогодні, та й зрештою робили завжди. Російський більшовизм таке саме зло, як німецький нацизм або італійський фашизм, а якщо йти глибше в історії Росії, то й там ми знайдемо ці прояви зла. Для нас натомість єдиний спосіб переконати людей показувати, ілюструвати, аргументувати, доводити. Чи вдасться нам це? Не знаю. Чи вистачить на це часу? Не знаю. Який буде майбутній світ? Не знаю. Чи переможе наше бачення того, чим є людство? Не знаю. Чи не скотиться людство до пекельної безодні зла, яку представляє насамперед Росія? Ми не гарантовані від цього ані в Україні, ані в Європі, ані у Сполучених Штатах. Ніде. Путін і його режим яскравий прояв російської форми зла Які ж аргументи можна знайти, щоб переконати людей у тому, що Росія зло? &еnsр;Аргументи надає сама Росія. Маємо це показувати, документувати, інформувати. Злочини, які росіяни коять на нашій землі й коїли завжди, самі за себе говорять, не треба нічого вигадувати. Буча й Маріуполь, Ірпінь та Ізюм, закатовані цивільні, письменники, вбиті діти, атака на Охматдит у Києві це нескінченна низка пекельних злочинів. Якщо когось це не переконує, то ці люди не розуміють, що таке зло, вони позбавлені емпатії, здатності співчувати горю інших людей. Це жахливо, але це реальність. Можливо, до цих людей у дім іще не прийшла війна? &еnsр;На жаль, це не так. Я нещодавно повернувся з Одеси, де був разом із ПЕН-клубом. 31 січня росіяни вдарили по центру Одеси, ракета влучила в прекрасний готель "Брістоль". Дякувати Богу, ніхто не загинув. Але в місті все одно стоїть Пушкін, і коли ти одеситам про це говориш, вони сприймають це неадекватно. Не знаю, що має статися, щоб люди зрозуміли: Росія це зло. Не Путін, не російська армія, яка є збіговиськом злочинців і садистів. Це все проєкція Російської імперії, російської літератури, російського способу життя. Це загроза і для росіян. Коли кажу про російськість, не маю на увазі, що треба знищувати самих росіян. Треба в якийсь спосіб трансформувати цей збочений триб життя, що формувався на їхній літературі, творчості тих-таки Пушкіна, Толстого, Достоєвського. Якщо це нам вдасться, є шанс на мирне людське життя. Якщо ні то нас поглине темрява цієї тіні цивілізації, як я називаю Росію. Чи можна вилікувати росіян від насильства, як свого часу від нацизму вилікувалася Німеччина? &еnsр;Цей рецепт не працює. Німеччина захворіла на жахливу недугу "нацизм", але німців можна було лікувати, апелюючи до їхніх геніїв даючи читати Ґете і Гельдерліна, Шиллера, Канта. Це генії людства. А чи можна лікувати росіян від зла, яке вони несуть у світ, даючи читати їм Пушкіна? Ні, це посилить хворобу, бо коріння їхньої нелюдяності саме у творчості російських письменників. Щоб росіяни вилікувалися від цієї форми зла, вони мають перестати бути тими, ким вони є. А це лячно втратити власну ідентичність, і вони за неї тримаються. Зло, що його вони несуть у світ, і зокрема на наші землі, це форма їхньої ідентичності. Лікувати їх треба це формула їх порятунку. Але чи готовий до цього світ? Не певен. Чи готові до цього ми, які потерпаємо від цього зла? Теж не певен. Однозначної відповіді немає. Чи можна було уникнути війни з Росією? Чи вона була неминуча? &еnsр;Невдячна справа говорити, яка могла би бути історія. Тут я погоджуюся з істориком Ярославом Грицаком, який зазначає, що це корисно не для того, щоб зрозуміти минуле, а щоб зрозуміти майбутнє. Спроби переосмислити те, що відбувалося в минулому, нічого вже не змінять. А от щоб зрозуміти, як нам поводитися далі, це могло би бути корисним. Тут є ще одна небезпека звинувачувати жертву у злочинах нападника. Ми, громадяни України, не винні, що Росія на нас напала. Так само, як зґвалтована українська жінка не винна в тому, що її зґвалтував російський солдат. Але маємо замислитися над тим, як нам далі жити в цьому світі, щоб це все було неможливим у ньому. І тут є домашнє завдання, якого ми не зробили дотепер. Маємо нарешті, якщо нам буде дарована можливість, побудувати такі державу й суспільство, де ніщо російське не сприйматиметься як рідне, бо воно є проявом зла. Це знов-таки не означає заклику до вбивства росіян чи спалення російських книжок це їхній метод. У нас є що захищати українська література, культура, мова, нарешті українська державність. Нам треба обстоювати своє. Якщо робитимемо це вправно, то є сподівання, що прийдешнє покоління житиме в іншому світі, де все російське не нестиме загрози. На жаль, від початку створення Української держави, яку ми остаточно отримали лише наприкінці ХХ століття, не було тотальної декомунізації та деколонізації нашого культурного й політичного простору. Якби це відбулося в 1990-ті, то ми жили б у іншій країні. Але чи могло тоді це відбутися? Мабуть, ні. Перший український парламент був комуністичний і перебував під сильним впливом жахливого історичного монстра на ім'я Совєтський Союз, який був однією з реінкарнацій Російської імперії. Чи є його симпатики в українському суспільстві? Є, і їх багато. Що з ними робити? Ми не можемо ув'язнювати людей лише за їхні погляди, якщо вони їх не просувають публічно й не нав'язують іншим. Але ці погляди небезпечні, вони отруйні та самовбивчі. Насамперед треба працювати з дітьми. Людей старшого, навіть мого покоління навряд чи переробиш докорінно. А от молоді можемо передати іншу візію. Мілітаризація суспільства неуникненна Якщо ми говоримо про кейс мови, то якою мовою говорити це вибір кожного. Але якщо ви говорите з власними дітьми в Україні російською ви занапащаєте їхнє майбутнє, в якому вони будуть вільні та гідні люди. Бо в будь-якій Росії людина ніколи не буде вільна й гідна. Росія це простір рабства, в якому ми можемо бути лише рабами рабів. Росіяни раби в себе вдома й несуть усім навколо різні форми рабства. Тому треба убезпечити власних дітей, прийдешні покоління від усього російського. Чи може Україна стати розмінною монетою у спробі США розбити російсько-китайський альянс? &еnsр;Чи можемо ми впливати на Дональда Трампа й зовнішню політику США? Мабуть, можемо. Як? Це питання до наших дипломатів і політиків. Я вважаю, що найголовніше для нас сьогодні це здобути внутрішню українську єдність, якої немає. Мене значно більше турбує те, що відбувається сьогодні в Києві, Одесі, Харкові, Львові, Дніпрі. Маємо усвідомити себе як певну політичну єдність, яка, до речі, може бути доволі розмаїта ми не нацистська й не ксенофобська держава, в нас є різні форми української ідентичності. Я теж не етнічний українець по одній лінії грек, по іншій грузин, але це не заважає мені бути громадянином України. Я кажу про іншу єдність політичну, про розуміння політики в ліберальному сенсі як спільної справи вільних і відповідальних людей. Чи розуміємо, що ми всі в одному човні, що єдиний спосіб вижити це перемогти Росію, спираючись на допомогу наших партнерів, але розраховуючи насамперед на власні сили? Якби я міг дати на це запитання однозначну відповідь, то і ставлення до нашої країни було б інше і в Євросоюзі, і в США, і по всьому світу. Завдяки чому маємо вистояти в цій війні? Одну умову ви вже озвучили єдність всередині суспільства. Які ще є компоненти незламності? &еnsр;Найперше, це європейська модель "єдності попри розбіжності". Відмінності аж ніяк не скасовують можливості об'єднання. По-друге, усвідомлення того, що єдиний можливий шлях для України європейський, трансатлантичний, західний. Інакше нас поглине Російська імперія, ця цивілізаційна тінь. Вона знову розпочне терор когось уб'ють, когось закатують, когось депортують чи змусять до еміграції. І знову на десятиліття будуть криваві землі, як називав Україну Тімоті Снайдер. Боюся, що усвідомлення цього в Україні немає. Я пацифіст, ніколи не хотів би воювати й опинитися в ситуації війни. На жаль, маємо усвідомити, що мілітаризація всього суспільства на роки неуникненна. Це не означає, що всі мають піти до армії. Формула проста, визначена Павлом Казаріним: "Або бути в ЗСУ, або підтримувати ЗСУ". Ключовим інститутом нашого суспільства сьогодні стає армія, і всі зусилля мають бути спрямовані в її напрямі. Для мене це болісний вибір, я не хотів би жити в такому світі. Але його нав'язала нам Росія. Тож внутрішня єдність із принципових питань, розуміння того, що Україна є органічною частиною західної цивілізації та мілітаризація всього суспільства, де підтримка армії є важливою складовою нашого щоденного життя, це основні компоненти незламності. І як я вже казав, очистити наше суспільне життя і культуру від усього російського. Це важливі фундаментальні зсуви в нашій освіті й вихованні. Комбінація всіх цих чинників може дати нам надію на перемогу, але не гарантувати її. Також ми маємо доносити нашим західним союзникам, що їхній прекрасний спосіб життя не гарантований, людство може перетворитися на великий концтабір і в такий спосіб вижити. Але я не хочу, щоб у такому світі жили мої нащадки. А Росія та інші авторитарні й тоталітарні режими пропонують саме такий світ. Передплатити журнал "Країна"