Ukrainians news about Оцінки

Майбутнього без теперішнього нема. Є завтрашні наслідки нинішніх дій. Усе не буде добре автоматично. Буде так, як ми зробимо. Живу в потягах Укрзалізниці. Лекції, виступи з метою підтримати український дух у військових і цивільних вимагають мобільності. Тож фраза "Рух це життя" для мене буквальна та близька. Почуваюся на 26,5. Називаю це психологічною молодістю. Є чимало ідей, які хочу втілити. Коли ти молодий духом, це дається легше. Втома мені не чужа. Маю п'ять оаз відновлення: духовні практики, фізичні вправи, книжки, музика і друзі. У дошкільному віці на мене вплинула "Сповідь" Аврелія Августина. Згодом вивчив напам'ять пів "Кобзаря" Шевченка. Після розвалу Союзу з'явилося багато книжок про життя святих. Вони теж мали на мене значний вплив. Молодість це завжди про горизонт. Якщо мерехтить мета попереду й маєш сили до неї рухатися, ти молодий. Щоправда, від утоми не втечеш у жодному віці. А ще ж потрібно і крізь війну прорватися. Життя це рух до мети, а не метушня. Завжди є мета більша за життя. Хочу бути корисний для інших. Особ­ливо сьогодні. Мова операційна система свідомості Найкращий учитель досвід. Люди невпинно конструюють реальність своїм ставленням до світу, до інших і до себе. Людина людині не вчитель, а радше співмандрівник у вагоні на ймення "Життя". Людина це досвід і мова. Пережитий досвід шукає мову, а засвоєна мова підтягує досвід. Мова операційна система свідомості, яка творить людину, а комунікація суспільство. Людина народжується і формується в мандрівці. Ширина досвіду і словник роблять нас такими, які ми є. Мова зроджується в горнилі історії. 20 років тому ви не почули би про безпілотники. Тепер це невіддільна частка української мови. Мова ширшає, коли за новими словами стоїть новий досвід. Наше націєтворення сповнене драм: голодомори, репресії, колективізація стали частиною мови. Ми це переживали і про це говорили. Структура має значення. Ми думаємо образами, які складаємо в речення. В українській мові є багато без­особових і пасивних речень, де немає підмета й суб'єкта. "Дощить". "Тарілка розбилася". Тарілка не суїцидниця, отже, хтось її розбив. Нам довго не давали бути собою. Ми були знеособлені. Це залишилося в мові. Час повертати й набувати суб'єктність, учитися брати відповідальність за себе. Свобода не гасло, вона потребує ресурсу, її слід заземлити. Мова дає людині змогу приручити реальність. Людина народжується в мову й там формується. Гайдеґґер мав рацію: мова дім буття. Зміна мови й особистого словника дають змогу рости над собою. Переписати себе на голову вищим. Ми не завжди обираємо шлях. Часом шлях обирає нас. Маємо бути готові до різних варіантів. Словник не просто набір слів. Це те, що прив'язує нас до світу й робить впізнаваними. Словник потребує спільноти, яка поділяє досвід і знаходить спільні ­значення на окреслення реальності. Коли дитині стає тісно в батьківському словнику, підлітком вона шукає приятелів і творить власний. Час це вхоплена словом реальність буття Часу немає. Існує тривалість руху. Для його приборкання та осягнення ми придумали час. Ментальний конструкт людини для опису тривалості руху. Час це вхоплена словом реальність буття. Зручна умовність, яка допомагає нам планувати дії. Час допомагає взаємодіяти зі світом та людьми й реагувати на виклики. Зрештою, виживати. Час це процес, а не об'єкт. Дієслово, а не іменник. Розділяю реальне й реальність. Перше те, що існує. Друге те, як ми про це говоримо. Особиста картина дійсності, в яку наша свідомість конвертує побачене й пережите. Реальність це приватизоване досвідом і мовою реальне. Гроші це умовність. Колективна згода, яка символізує працю, зусилля і ресурси, потрібні для виживання та розвитку. Метафора. Ми, українці, любимо поговорити. Говоріння корисне, коли за словами йде дія трансльоване буття. У словах можна заплутатись і навіть загубитися. Внаслідок історичних процесів ми заідеологізувалися. Свобода була для багатьох вдалим гаслом для мітингів, доки не довелося захищати її збройно. Війна дала відчути справжню цінність свободи. Мовленнєва свобода стала буттєвою. Свобода це спосіб існування. Відповідь на запитання "Як я є?" Змога безперешкодно реалізувати наше буття. Меж свободи не існує, крім кордонів свободи інших. Ставлення до життя нас або ізолює, або розкриває нашу свободу. Гідність ресурс свободи. Імперії, які панували над українцями, позбавили їх відчуття гідності. "Я малий українець, від мене нічого не залежить". Це хибне програмне забезпечення, заражене вірусом відчуження. Треба повернути людині здатність поважати себе. Сильніший має підтримати слабшого, зневіреного в собі. Людина, яка підсилює іншу, вияскравлює своє "я". Це найкращий прояв буття старлайтинг. Запалювання зір у людях. Буття це дар, але не даність. Його можна інвестувати в якісні проєкти. Твоє буття може приносити плід іншим, якщо ти до цього дозрів. Зрілість це здатність передавати життя. Становлення і служіння ведуть нас до зрілості. Стигла вишня може передати життя далі. Та для того щоб дозріти, треба спершу стати собою, реалізувати свій потенціал. Досягши цього, можеш ділитися ним з іншими. Це і є служіння турбота про спільне благо. Зріла людина почувається господарем своєї свободи. Тоді ти є собою і хтось може на тебе опертися. Маю три точки духовної опори: моє ставлення до світу, ставлення до інших людей та ставлення до себе. Люди, які відчувають брак часу чи грошей, роблять свою свободу заручницею того, що вони можуть мати. Насправді всі скарби в тобі, відкрий їх і будь господарем свого життя. Світ це можливість, створена любов'ю. Через нього вона промовляє до кожного. Не кожен чує. У світу можна вчитися. Його можна щодня перевідкривати по-новому. Головне вміти слухати та споглядати. Усе існує як система або не існує взагалі. Історія це наша пам'ять про зроблене предками. А ще наші дії, які, спираючись на пам'ять, творять сучасність. За лаштунками нашої історії стоїть людина вільна та гідна. Усупереч столітнім викликам, українці засівали лани, прокладали мости та запалювали зорі. Людину сприймають так, як вона себе усвідомила й реалізувала. Важливо не втомитися любити. Бачиш, що ближньому важко, підтримай словом чи усмішкою. Вислухай. Ми інвестуємо себе в тих, кого любимо. Коли їх не стає, зникає частинка нас. Замість неї лишається порожнеча. Її заповнити найважче. Шлях воїна це мандрівка до своєї суб'єктності. Коли ти вперся головою в мур власної реальності й переступаєш через нього, то стаєш воїном. Мандрівка починається за межами твого звичного, приборканого уявлення про світ, про інших і про себе. Воїн народжується тоді, коли горизонт і серце стають одним цілим. Для воїна світ можливість, люди команда, власна особа господар своєї свободи. Війна починається з накидання своєї правди іншим. Агресор каже: "Я вигадав правду. Мусите з нею жити". Війни починає той, хто втрачає зв'язок із людяністю і здатність бачити красу. Війни стаються від браку любові. Кулям не здолати любові. Вона сильніша. На війні люди шукають сенси. Коли у воїнів зникають люди-опори, з'являються духовні порожнечі, які треба заповнювати. Капелан може допомогти: слухати серцем і бути поруч. Висловлений біль не такий пекучий. Не існує універсально-втішальних слів. Кожному болить по-своєму. Не маю священницьких заготовок. Спершу визначаю тип рани, а тоді накладаю "пластир". Так працює душпастирська допомога. Треба вміти зчитувати людину й давати надію. Втім, надія не те, що ти кажеш, а те, що прожив. Якщо ви з бійцем в окопі поруч і тобі знайомий його біль, ти знайдеш доречні слова розради. Душевне зцілення і загоєння тривають довго. Чарівної словесної пігулки для миттєвого одужання немає. Потрібен час на проживання горя. Живемо у сповнений викликів час. Втрачаємо прекрасних людей. Це паралізує. Мусимо вийти з цього випробування сильнішими, а отже, чогось навчитися. Чого? Увласнити час. Повернути людині реальне його відчуття. Увласнити свою землю. Захистити свободу особистості, увласнити свою людську гідність. Маємо вчитися будувати мости, а не руйнувати. Увласнити свою державу. Найкраще це відбувається на полі бою. Час повернути собі вкрадене історією власну суб'єктність. Реальність для людини це текст. Нас формують тексти лідерів думок. Ми ними думаємо, говоримо й живемо. Справедливість це життя, яке відповідає істині. Рівень свободи, яка дає реалізувати людську гідність. У справедливому суспільстві панує мир, бо людині не треба воювати за те, щоб вона змогла себе реалізувати. Правду треба шукати. Це процес, мандрівка. Той, хто відмовляється шукати істину, приречений на конфлікт із самим собою. Людські можливості не безмежні, але великі. Хто обмежує ці можливості? Генетика й характер. А ще неправильні казки дитинства. Ми чомусь звикли до стереотипу: українці чемні-приязні хлібороби. Відкриймо підручник з історії й погляньмо, у скількох битвах українці брали участь і перемагали. Радянська пропаганда нас заколисала, та не приспала гена воїна він пробивається крізь десятиліття окупацій. Формула знешкодження церковного "русского мира" двоскладова: держава відповідає за безпеку нації та громадян. А громадяни дбають про культуру національної та особистої гідності без ворожих наративів. Слід унеможливити їхню появу як нежиттєздатних. Держава і Церква в Україні діють на партнерських засадах. Щоб не було бажання шукати свободи та гідності в "русском мире", національна безпека має перестати бути небезпечною. ПЦУ та УГКЦ родом із тієї ж хрещальної купелі князя Володимира. Нам нема чого ділити. Христос заповідав своїм учням єдність. Наша сила у свідомому єднанні. Маємо націлитися на цей горизонт і з довірою до Бога, а не з огляду на політичний контекст, іти до нього. Перспектива об'єднання лише питання часу для обопільного дозрівання й консенсусу. Бог неосяжний абсолют, явлений нам в особі Ісуса з Назарета. Це вічність, яка стає часом. Бог, який стає людиною. Сила, яка стає крихкістю і обіймає нашу людяність. За лаштунками руйнацій воєнного часу залишається зранена любов, якої не здолають ракети й кулі. Є вічність, якої не зламає час. Буття людини живе в мові, та є й позамовні досвіди, де можна зустріти Бога. Бог неосяжний абсолют, явлений нам в особі Ісуса Крихкість не єдина ознака людини. Людина не лише слабка, а й сильна. За лаштунками крихкості живуть дух і здатність любити. У них найкраще проявляється вічність. Тварини теж мають душу, але не раціональну за образом Бога, як людина. Не безсмертну. Вони мислять і відчувають, але це не нашого рівня мислення й відчуття. Особистість не духовна складова людини, а ціла людина, неповторна й конкретна єдність тіла й душі. Нема гріха в матеріалізованій свободі. Заробив, купив, зрадів це добре. Та треба бачити духовний сенс залаштунків матеріально здобутого. Гроші лише символ. Якщо людині бракує смаку життя, яким може поділитися з іншим, жодна сума не допоможе. Людина має зароб­ляти й використовувати надбане на реалізацію своєї свободи та допомоги тим, хто потребує. Цілісне життя потребує відкритості до духовного виміру буття. До відчуття відповідальності за себе й людей навколо. Світ і людина частина великого задуму люблячого Творця. Результат осмисленої волі Бога. Перемога це реалізована мрія. Щастя здатність стати собою і послужити іншим.

Під час війни не повинні існувати приватні енергетичні компанії, каже Юрій ГАВРИЛЕЧКО, економічний експерт, кандидат наук з державного управління Опишіть, будь ласка, стан української економіки на четвертому році повномасштабної війни. &еnsр;Якщо враховувати, що з 2014-го влада ігнорує війну з точки зору організації економічних процесів, то наша економіка перебуває в тому стані, в якому і має бути. Уряд і Мінекономіки продовжують ігнорувати чинне законодавство, зокрема Закон про мобілізацію та мобілізаційну підготовку, ухвалений ще 1993 року, що є одним із найякісніших. Переведення економіки на воєнні рейки це найперше визнання факту, що ми перебуваємо в особливому періоді. Він офіційно настав з ухваленням указу президента про воєнний стан ще на початку 2022-го. Після цього Мінекономіки мало провести оперативний аудит, скласти перелік наявних ресурсів, визначитися з напрямами державного фінансування, які видатки є обов'язковими. Також треба було перевести діяльність усіх органів влади на штатний розпис воєнного часу. Це передбачає структурну зміну державного управління, щоб воно відповідало стану війни. Нічого такого не зробили. Неможливо підходити до економіки воєнного стану з лекалами мирного часу. Будь-які речі, що їх роблять нині, апріорі шкідливі не тому, що погані, а тому, що не відповідають викликам часу. Потрібні гроші треба підвищувати податки? Ні, під час війни податки можна взагалі скасувати. Можна й варто націоналізувати галузі, від яких залежить обороноздатність країни, насамперед це енергетика й логістика. Під час війни не повинні існувати приватні енергетичні компанії. Неможливо здійснювати оперативне і стратегічне керівництво галуззю, коли є безліч агентів із власними інтересами. Бізнес диктує свої закони, війна свої. Підприємства ВПК можуть бути приватні, але там обов'язково має бути не лише державне замовлення, а й державний нагляд і контроль якості. А енергетику треба оперативно контролювати під час прильотів. Це неможливо зробити, коли центрів ухвалення рішень багато, він має бути один. Та сама ситуація з виробництвом і розподілом продовольства мовляв, бізнес сам себе порішає. А ціни на продукти карколомно зростають, і на полицях магазинів усе більше імпортних харчів. Єгипетська картоп­ля втричі дешевша за українську нонсенс. Польські молочні продукти та балтійський буряк також коштують менше. Це означає, що держава витрачає надцінний валютний ресурс на закупівлю продуктів, яких у нас має бути з надлишком. У містах знищують малі архітектурні форми під гаслами боротьби з контрабандою і контрафактом. Як наслідок малий та середній бізнес ліквідовують руками держави. Дрібні й середні виробники не цікаві мережам, ви не побачите їхньої продукції на полицях магазинів. Тому з кожним ліквідованим МАФом знищують п'ять-шість робочих місць у системі виробництва продуктів. Бізнес диктує свої закони, війна свої Коли в бізнесу немає можливості працювати в Україні, він починає працювати за кордоном. Торік Польща витратила на наших біженців майже 3 мільярди злотих державної допомоги, тоді як українці принесли до польського бюджету 15 мільярдів податків. Це є наслідком регуляторної діяльності уряду та парламенту. Ще важливий момент Нацбанк України робить усе, щоб заморозити розвиток української економіки. Бо можливість отримати до 23 відсотків річних депозитних сертифікатів Нацбанку робить для банків ­безглуздим процес кредитування бізнесу. Якщо гроші не ідуть у бізнес, а лежать у НБУ, це додатковий фактор інфляції. Нацбанк не може мати самостійних доходів, бо не надає банківських послуг, не кредитує бізнес він кредитує уряд, що сприяє зростанню інфляції. Маємо найбільші за всю історію України обсяги золотовалютних резервів і найнижчий курс гривні. І ці гроші не працюють на перемогу золотовалютний резерв, непотрібний всередині України, не витрачають на закупівлю зброї. Більшість проблем у нашій економіці створили парламент, уряд та Нацбанк, і вони лише зростають і загострюються. Чому не вдається перевести економіку на воєнні рейки? Хто відповідальний за це? &еnsр;Є якісний закон про мобілізаційну підготовку, що передбачає переведення економіки на воєнні рейки з початком особливого стану. За попереднього президента воєнний стан запроваджували на місяць. Нині він діє вже понад три роки. Що заважає ухвалити такий закон, я не знаю. Але наслідки того, що його не ухвалили, ми бачимо тепер. Переведення економіки на воєнні рейки не пов'язане з ухваленням цього закону. Механізм запровадження воєнного стану спокійно дає уряду змогу її перевести. Чому не переводять, питання до прем'єр-міністра та міністра економіки. Але якщо уряд чогось не робить отже, він не може це зробити, не вміє. Тому треба змінювати його на інший уряд, спроможний це здійснити. У березні 2022-го ухвалили зміни до Кримінального кодексу, що звільнили чиновників від кримінальної відповідальності за будь-які дії чи бездіяльність, якщо вони навіть завдали шкоди. Не можна вимагати від цього уряду працювати краще. Потрібен інший уряд. А який має бути цей інший уряд? &еnsр;Потрібно з'ясувати, що саме заважало працювати краще чинному уряду і які якості мають бути в іншого уряду, щоб не повторювати помилок. Спершу провести аналіз діяльності, потім за його результатами зробити висновки. Реальна інфляція за чотири роки сягнула 70 відсот­ків, що призвело до нерегульованого зростання цін. Як із цим боротися? &еnsр;Природа інфляції проста це перевищення державних видатків над державними доходами. У нас багато років поспіль відбувається виробнича інфляція через зростання рівня оподаткування і вартості енергоносіїв збільшується собівартість виробництва. Водночас у нас постійно дефіцитний бюджет. Нині це переважно через повномасштабне вторгнення, але основна причина під час війни жоден бюджет структурно не змінився. Бюджети з 2014-го до 2025-го однакові за структурою, з усіма видатками мирного часу. На потреби Міноборони виділяють значно більше коштів, але це кількісні зміни, а не структурні. Ми продовжуємо фінансувати непотрібні інституції, наприклад органи місцевого самоврядування тимчасово окупованих територій. Луганщину майже повністю окуповано, відповідно, всі обласні державні органи потрібно розформувати, а їхній штат перевести до державного кадрового резерву. Але ці органи існують і фінансують їх із бюджету. Торік Київ виділив 700 мільйонів гривень на озеленення. Усе це інфляційні кошти, які можна було б витратити на зброю і боєприпаси. Якщо уряд чогось не робить отже, не вміє Під час війни з інфляцією можна боротися через замороження цін, запровадження державної системи розподілу товарів, націоналізацію ключових галузей економіки і планового виробництва необхідних речей. Не вистачає не тоді, коли розподіляють, а тоді, коли щось зникає як у Запорізькій області зникло пів мільйона тонн гуманітарної допомоги, якої досі не знайдено. Залізничний вагон це 50 тонн. 10 тисяч вагонів кудись поділися. Є різні механізми розподілу. Є галузі, куди краще взагалі не лізти і вони працюватимуть. Доки держава не лізла у волонтерство воно працювало. Щойно почала його регулювати з'явилося безліч фактів корупції. Єдине, що мала робити держава, розслідувати випадки шахрайства й карати шахраїв. Світовий банк провів моніторинг умов життя в Україні. Доходи найменш забезпечених знизилися, найбільш забезпечених зросли. Чи не загрожує це соціальними заворушеннями? Чи є в держави ресурси для боротьби з бідністю? &еnsр;Так зазвичай буває, коли під час війни продовжують діяти ринкові механізми. Економіка воєнного часу не має нічого спільного з ринковою. Щодо соціальних заворушень не певен швидше люди продовжать голосувати ногами, тобто виїздитимуть з України. Рівень їхньої кваліфікації дає змогу працювати за фахом. Єдина умова знання мови. За три роки ті, хто хотів працювати, мову вивчили. В Європі криза структурного безробіття почалася набагато раніше, ніж в Україні. Структурне безробіття це коли людей вистачає, а належного рівня кваліфікації ні. Українці частково розв'язали проблему браку кваліфікованих кадрів. Для боротьби з відтоком людей треба вирішити ті проблеми, які створила чинна регуляторна політика, а потім говорити про ресурси. Щоб людина могла реалізуватися в Україні, потрібно створювати умови. У нас зазвичай нарікають на державні центри зайнятості. Нині є можливість перенавчання бюджетним коштом у навчальних закладах. Багато підприємців замовляє в центрів зайнятості таку послугу навчання майбутніх працівників під їхні робочі місця. Система є, але вона потребує адекватного державного маркетингу. А з цим погано найкращі ініціативи так і лишаються ініціативами, бо на їх просування теж потрібні кошти й фахівці, які спілкувалися б і з бізнесом, і з освітянами, і з безробітними. Щоб мотивувати людей повертатися, треба заздалегідь їм пояснити, що саме держава зробить для них. У Польщі ціни на товари майже такі самі, як в Україні, а зарплата вп'ятеро вища. В Україні є потенціал збільшення зарплати в ті самі п'ять разів. Для цього держава має перебудувати регуляторну й фіскальну систему в такий спосіб, щоб бізнесу було цікаво сплачувати заробітну плату, а не витрачати гроші на підкуп чиновників і захист від податкових перевірок. Для цього слід змінити регуляторну політику, побудувати адекватну фіскальну політику й заморозити це на найближчі 20 років. Тоді люди повернуться, бо якщо можна добре заробляти вдома, то навіщо їхати на чужину? Президент Володимир Зеленський доручив підготувати рішення щодо тривалого мораторію на перевірки бізнесу, щоб убезпечити його від тиску. Чи буде це втілене і які наслідки матиме? &еnsр;У президента є оперативний і ефективний механізм втілення в життя рішень РНБО через свої укази. Що заважає написати такий указ? Це можна вирішити за один день. Скільки втрачає держава, щоб перекрити негаразди від існування системи перевірок? Якщо ця система дає підвищення надходжень до бюджету на 50 відсот­ків жодних проблем. Якщо на пів відсотка її треба ліквідувати. В економіці все обраховується грошима. У нас уже був мораторій на перевірки бізнесу достатньо ефективний, але його швидко згорнули, бо чиновникам кортить заробити на бізнесі. Під час війни перевірки бізнесу мають бути лише на підприємствах ВПК, і тільки на тих, що виробляють продукцію, через експлуатацію якої на фронті виникли проблеми. Про інші перевірки можна забути. Десять тисяч вагонів кудись поділися Має бути чітка відповідь на запитання: те, що робить виконавча влада разом із законодавчою і судовою, підвищує спроможність країни до опору чи ні? Якщо підвищує, то є сенс робити це, якщо ні сенсу нема і фінансування треба припинити. Чи реально сподіватися на фінансову допомогу від США у світлі поведінки Дональда Трампа? &еnsр;Ми не знаємо нічого про поведінку Трампа і про мотивацію його діяльності. Жодних контактів у Держ­депу й нашого посольства немає. Нова адміністрація не сприймає ані посла, ані посольство. Допомога це коли тобі щось дарують. Чому США мають нам щось дарувати? Допомога в державних відносинах це результат тієї чи тієї політики. Очевидно, що адміністрація Трампа продовжить курс на ізоляцію США від розв'язання світових проблем, окрім тих, що є ­стратегічними для Вашингтона, як-от вступ в ірансько-ізраїльську війну. Ізраїль і США зв'язані союзницькими відносинами. У нас союзницького договору зі Штатами немає, то про яку допомогу йдеться? Уряд вкотре змінює бюджет посеред року. Як і 2024-го, він знову поклався на оптимістичні сценарії, які не справдилися через позицію США. Про що це свідчить? &еnsр;Перегляд бюджету нормальна практика, враховуючи рівень інфляції. А оптимістичні сценарії не справдилися через ідіотизм вітчизняного Мінфіну. У ньому немає фахівців з обрахунків. Якщо ти постійно помиляєшся, то ти фахівець із помилок. За європейськими стандартами, фахівець це той, хто присвятив певній роботі 5 тисяч годин поспіль. Якщо в уряду впродовж десятиліть планові прогнозні показники не збігаються з реальністю отже, в уряді є лише фахівці з помилок. Якщо Міністерство фінансів розраховує лише на американську допомогу це означає, що воно не вміє працювати. Це все одно, якби ви сьогодні почали розраховувати на те, що завтра виграєте мільйон у лотерею. Якщо цього не станеться, ви ж не обвинувачуватимете організаторів лотереї? Неможливо обраховувати бюджет, сподіваючись, що нам виділять гроші в подарунок. Бюджет не слід обраховувати, покладаючись на сподівання, це маячня. Якщо є домовленість про кредит або грант, її можна внести в розрахунок бюджету. В Мінфіні сподіваються, що в МЗС домовляться. Нічого не дивує в цій схемі? Не має одне міністерство сподіватися на те, що інше міністерство щось зробить. Є таке поняття крива Лаффера, що відображає залежність бюджетних доходів від податкових ставок. Якщо податки вищі від певного рівня, доходи бюджету починають падати, тому що бізнес або перестає працювати, або йде в тінь. В Україні підприємства, що є основними платниками податків, піти в тінь не можуть вони просто припиняють роботу. 26 червня Трамп підписав торговельну угоду з Китаєм і заявив про намір підписати аналогічну угоду з Індією. Водночас він розгортає торговельну війну з Канадою. Що означає така переорієнтація США із Заходу на Схід? Як вона вплине на світову економіку? &еnsр;Трамп другий президентський термін поспіль виконує те, що пообіцяв 2016-го, намагається повернути до США виробництво й нормальний освітній процес. Для цього він розпочав реформи в середній школі, його адміністрація веде війну з університетами. Ми це спри­ймаємо як наступ на вищу освіту, але більшість американського суспільства сприймає це позитивно, бо не розуміє, чому держава витрачає мільярди доларів на кредитування навчання за спеціальностями, роботи за якими немає в сучасному світі. Щоб повернути виробництво у США, потрібно не лише створити там привабливі умови, а й відновити систему підготовки кваліфікованих кадрів. Китайці й індійці як конкуренти не потрібні Трампу, тому торговельні війни, а також уся його діяльність, спрямовані на те, щоб прибрати зі світового ринку Всесвітню організацію торгівлі як регулювальний орган. І це йому вдалося, коли 2018 року США фактично заблокували арбітражну діяльність ВТО. Якщо постійно помиляєшся, то ти фахівець із помилок Китай вийшов на перше місце з виробництва у світі. Він конкурує за виробництво не зі Штатами, а з Індією. У КНР досить висока заробітна плата й об'ємний внут­рішній ринок, але індійці перебирають виробництво все більшої кількості товарів. В Індії доволі високий рівень освіти й нижча зарплата. На цих економічних суперечностях між Делі й Пекіном намагається грати Трамп, щоб повернути виробництво у США. Можливо, він домовився з Китаєм про поділ європейського ринку. Суттєво зростає євро, що в перспективі може вбити європейську економіку її товари стають неконкурентними на світовому ринку, в Європу зайде більше товарів із Китаю та США. Це може вдарити і по Штатах, бо збіднілі європейці будуть неспроможні купувати ці товари. Чи ослабить ірансько-ізраїльська війна економіку та військову міць Росії? &еnsр;Якщо ця війна триватиме й надалі, то так. Якщо нинішня пауза у воєнних діях зафіксується на тривалий час, то ні. Усі учасники війни Ізраїль, Іран і США оголосили про свою перемогу. Активні фази арабсько-­ізраїльських війн зазвичай довго не тривали. Якщо й тут активна фаза буде нетривала й почнеться підготовка до наступної війни, Іран витрачатиме більше ресурсів на роботу свого ВПК. І нам буде дещо легше через те, що зменшиться кількість шахедів, які прилітають до нас. Однак війна на виснаження створить більше проблем у російській економіці, ніж ірансько-ізраїльська війна. Як розвиватиметься економіка найближчі пів року? З якими показниками прийдемо до 2026-го? &еnsр;Падіння української економіки триватиме. Не бачу жодних шансів, що ситуація зміниться. Світова економіка перебуватиме у стагнації, бо ніхто не розуміє, куди рухатися далі в найближчі роки. Усі намагатимуться робити запаси на майбутнє, золото дорожчатиме, енергоносії дешевшатимуть. Усі країни збільшуватимуть оборонні замовлення. Чи пожвавить це економіку важко сказати. Але Європа слідом за США почне думати про власну систему освіти для підготовки кваліфікованих інженерів, що вироблятимуть зброю. Також дорожчатиме продовольство, як це завжди відбувається в нестабільні історичні періоди.

Росія може атакувати країну Балтії, копіюючи операцію Збройних сил України на Курщині, каже Пйотр Кульпа, екссекретар польської делегації парламентської асамблеї НАТО, ексзаступник міністра економіки Польщі Як оцінюєте результати саміту НАТО 2425 червня в Гаазі та геополітичні умови на час його проведення? &еnsр;Він відбувся на тлі суттєвих розбіжностей у підходах країн Альянсу, насамперед США, до глобальної безпеки. Найперше це стосується військової допомоги Україні. Друга ключова тема ставлення до Росії. Генеральний секретар НАТО Марк Рютте доклав чимало зусиль, аби замаскувати цю тріщину в єдності, й звідси така "картинка єдності" обіцянка витрачати на оборону 5 відсотків своїх ВВП країнами членами Альянсу. Але слід розуміти: якщо якась держава спроможна витрачати 5 відсотків ВВП на оборонний сектор, то НАТО їй потрібне значно менше. Вона сама спроможна себе захистити. Ідеться, звісно, не про невеликі економіки. Такий рівень витрат автоматично означає й збільшення попиту на озброєння передусім американське. Дональд Трамп сказав: "Мені подобається, коли європейці купують нашу зброю". Водночас у Альянсі виникають фундаментальні питання безпеки. Якщо запитати жителів країн НАТО, кого вони вважають найбільшою загрозою, частина скаже: Росію. Але в Данії чи Канаді дехто може бачити загрозу у США. А як щодо України? &еnsр;Сукупний ВВП країн членів НАТО перевищує 40 трильйонів доларів. Навіть 0,5 відсотка цієї суми це понад 200 мільярдів. Це вчетверо більше, ніж нинішній рівень зовнішньої допомоги Україні, що становить майже 50 мільярдів доларів. Але безпека Альянсу, точніше, європейських членів НАТО, тримається не лише на макроекономічних показниках. Значною мірою вона спирається на понад 120 бойових бригад Збройних сил України. Це стіна Європи. Для порівняння: на всьому континенті в європейських країнах НАТО сумарно налічується приблизно 200 бригад. Водночас змінюється природа війни. Ми входимо в епоху дроноцентричної війни, де безпілотники не лише розвідники, а головна ударна сила. Вони знищують техніку й піхоту, формують так звані кілзони простори смерті, де все, що рухається, підлягає знищенню. Входимо в епоху дроноцентричної війни Новітнє озброєння, зокрема дрони зі штучним інтелектом, здатне самостійно визначати і вражати ціль. Лінія фронту поступово трансформується з мобільного протистояння в мережу укріплених фортець, розділених мертвими просторами. Які наслідки це має для країн НАТО, особливо тих, що межують з Україною чи Росією? &еnsр;Україна зупинила наступ. Фронт завмер. Це означає паузу, яка відкриває вікно для переоцінки обставин. Згадаймо, торік Україна провела операції на території Курщини. Тож не можна заперечити, що в умовах глухого кута Росія спробує діяти дзеркально, але вже не проти України, а щодо НАТО. У такій ситуації США, ймовірно, не підуть на прямий конфлікт, пославшись на фактор ядерного стримування та небезпеку глобальної війни. Аргументи знайдуться. І це стане моментом істини: або НАТО працює, або ні. Припустімо, що Росія захопила частину Латвії чи Литви. Що вона далі робитиме? &еnsр;Спробує нав'язати переговори: мовляв, можемо відступити, але за умови виконання старих вимог. Серед них зміни на користь РФ, зокрема й коштом України. Це стане ударом по репутації НАТО. А як нині діють країни, що межують із Росією? &еnsр;Вони не чекають, що хтось прийде на допомогу. Балтія, Фінляндія, Польща укріплюють оборону, будують лінії захисту незалежно від позиції США. Вони заявили про готовність вийти з Оттавської конвенції про заборону протипіхотних мін. Вони шукають будь-який інструмент для захисту, бо мають перед очима приклад України: Збройні сили здатні стримувати Росію, навіть з обмеженими ресурсами. Та головна помилка недооцінювання часу, необхідного для підготовки території до війни. Україна втратила частини Запорізької та Херсонської областей саме через непідготовленість там до оборони. Питання допомоги Україні демонструє відсутність єдності Заходу Крім того, за старою доктриною, в разі вторгнення ворога країни члени НАТО перегруповуються й згодом виганяють його з території. Але всі бачили Бучу й Ірпінь. Ідея "перегрупування" неприйнятна для Польщі, Фінляндії, країн Балтії. Тому вони вже сьогодні укріп­люють прикордонні території. Що показала зустріч Дональда Трампа й Володимира Зеленського? &еnsр;Що є два різні Заходи. Трамп умовний Захід ситості, де комфорт важливіший за загрозу. Там жадібність переважає над страхом. І це проявляється в небажанні витрачати кошти на оборону не тільки України, а й загалом. Водночас США пропонують найкращу зброю, але вона й найдорожча. А Володимир Зеленський голос Заходу, який знає, що безпека потребує відданості. Це регіон Центральної, Північної та Східної Європи, де страх перед РФ сильніший за жадібність. І це породжує іншу філософію: купити не лише готове, а інвестувати у виробництво, розвиток, партнерство. Є приклади такого партнерства? &еnsр;Подивіться на Данію. Вона не лише передає зброю, а фінансує виробництво дронів в Україні. І робить це в безпрецедентному масштабі на душу населення. Також Норвегія, Литва, Німеччина розуміють, що допомога Україні дає їм нові озброєння, підходи, армію. Україна може масштабувати свої розробки. Бо в інтелекті та креативності вона випереджає Росію, але програє у промисловому масштабі. І лише разом із партнерами Центральної, Північної та Східної Європи можна подолати це відставання. Інвестиції в оборону мають стати спільними. Яке ключове питання допомоги Україні? &еnsр;Питання допомоги Україні демонструє відсутність єдності Заходу. Цинічна політика Трампа руйнує принцип колективної безпеки Альянсу. А це означає, що країни Балтії, Скандинавії, Польща, Румунія, Молдова, Україна а в майбутньому, можливо, й Білорусь мусять мати однаковий рівень безпеки. Інакше в майбутньому ми знову говоритимемо про "рух НАТО на схід" як про геополітичну помилку. Україна це колосальний воєнний досвід Що маєте на увазі? &еnsр;Такий критичний підхід до розширення НАТО був наприкінці 1990-х на початку 2000 років. Тоді був зруйнований принцип однакового статусу безпеки в регіоні. Для країн Балтії одні гарантії, для України інші. Є думки, що це було як "запрошення до війни". Подолати цей дисбаланс можна тільки через повноцінне залучення України до Заходу і до НАТО, і до ЄС. Крім того, коли Польща, Литва, Україна опиняються в єдиному безпековому просторі, ми перестаємо бути "молодшим партнером", який щось випрошує в Парижа, Берліна чи Вашингтона. Натомість стаємо союзниками з рівними правами. Це нове прочитання ідеї Міжмор'я? &еnsр;Я волію називати це Трансмор'ям. Бо йдеться тут не просто про культурні чи політичні цінності, а про спільні ризики та рівень безпеки. Це альянс, де потенційно присутні Скандинавські країни, Велика Британія, Канада, Україна, Молдова, Румунія. Його перевага у відсутності гегемона. Тут не може бути Трампа чи США як єдиного центру тяжіння. Так, Норвегія найбагатша, але саме тому вона може інвестувати у відновлення інфраструктури на просторі старого шляху "із варяг у греки" з'єднання Чорного та Балтійського морів. Польща та країни Балтії це економіки, що зростають. Україна це колосальний воєнний досвід. Неформальним лідером може бути Велика Британія завдяки історичному управлінському досвіду. І цей майбутній союз безпеки може стати реалістичною альтернативою тому, на що поступово перетворюються НАТО і США. Бо сьогодні Білий дім у своїй політичній свідомості бачить РФ як партнера вони мислять імперськими категоріями, часто спираються на романтику минулого. Мовляв, російська піхота допомогла перемогти Наполеона й Гітлера. Чи можна сказати, що саміт НАТО відбувався на тлі "перемоги" Трампа над Іраном після ізраїльсько-­іранського ракетного обміну? &еnsр;Відверто, Ізраїль це той, хто розгромив Іран. Тегеран втратив контроль над власним повітряним простором. Але головне що буде далі? Чи постачатиме Москва їм зброю? Сьогодні цього не видно, але все можливо. Може, Тегеран уже зрозумів, що у критичний момент Кремль його не підтримав. Але й наземна операція проти Ірану видається нереалістичною немає достатньої кількості військ для встановлення контролю над такою країною. Іран має ще одного партнера й покупця нафти Китай. Пекін гратиме свою гру чи показово триматиметься осторонь? &еnsр;Китай сьогодні ключовий гравець. Фактично жодна велика подія не відбувається без його мовчазної згоди. Від відносин між Пекіном і Білим домом залежить не лише глобальна ситуація, а й перебіг російсько-­української війни. Сучасна форма глобалізації приносила КНР очевидні дивіденди. Тепер США намагаються її переформатувати під власні інтереси і Китай на це реагує. Його стратегія залишатися осторонь конфліктів, не втручатися напряму, зосереджуватися на економіці. Але чи вигідно Пекіну, щоб США були втягнуті в низку локальних конфліктів і не могли зосередитися на самому Китаї? Цілком. НАТО має гарантувати безпеку своїх членів, але фактично його функції виконує Україна Ще одне: Китай єдина країна, яка потенційно може зупинити російську агресію проти України. Але не зупиняє. Чому? Бо агресія Росії сьогодні створює напруженість між США та Європою. І Китаю це вигідно. Водночас у Пекіні розуміють, що пряма атака РФ на ЄС змусить Європу схилитися до Трампа і тоді санкції проти Китаю можуть бути спільні від США та ЄС. А це для Пекіна неприпустимо. Вони вже мали досвід санкційної війни із США з 2018 року й добре розуміють ціну геоекономіки. Пекін грає в довгу. Тому нині ключові світові події розгортаються не лише на полі бою, а й за столом китайсько-американських переговорів. Що ж до Росії на чому вона тримається сьогодні? &еnsр;На нафті. Якби війна на Близькому Сході тривала, це підтримувало б ціни, а отже дало б Кремлю змогу фінансувати війну далі. Однак активний обмін ударами закінчився і її ціна знову знизилася. Водночас США дали дозвіл КНР на імпорт іранської нафти і це, на мій погляд, частина результату переговорів Вашингтона з китайцями. Також слід розуміти, що доступ КНР до ресурсів Близького Сходу дає Пекіну змогу диктувати умови Кремлю. Китай не зацікавлений у нових газогонах із РФ, він може фактично заблокувати ці проєкти або змусити Кремль продавати на китайських умовах. Повернімося до України: Єврокомісія пропонує старт переговорів про вступ України в Євросоюз, але на саміті ЄС 26 червня не ухвалили заяви про підтримку України. Чи можливий вступ України до ЄС без членства в НАТО? &еnsр;Скажу так: системи безпеки, покликані гарантувати порядок у світі, сьогодні працюють із серйозними збоями. Погляньмо на ООН, Росія й досі має право вето, що дісталося їй у спадок від СРСР. Організація не виконує базових функцій. Друге: безпека це базова потреба людини, а отже, й держави. І всі інституції мають відповідати цій потребі. НАТО сьогодні структура, покликана гарантувати безпеку своїх членів. Але фактично її функції виконує Україна. Із Євросоюзом аналогічна ситуація він уже без Британії, а це важливий компонент європейської ваги. Усі ці інституції мають пройти трансформацію. Вони повинні повернути собі роль справжніх центрів безпеки. Чи може Україна вступити до ЄС без членства в НАТО? Історія країн Центрально-Східної Європи показує: спочатку НАТО, потім Євросоюз. Бо безпека первинна. Спершу захист, потім економіка, інтеграція, промисловість. ЄС і задумувався як союз безпеки. Хоч про це часто забувають. А сьогодні ми якраз живемо в період глибокої трансформації у поглядах, структурі, підходах до безпеки. Які нині існують підходи до безпеки в Європі? &еnsр;Є принаймні три великі концепції. Перша франко-британська. Вона базується на тому, що Франція й Велика Британія володіють ядерною зброєю. І тому мають отримати особливі права в європейському ­безпековому просторі. Це погляд, який апелює до особ­ливого статусу й історичної ваги. Друга концепція німецька. Її просуває, зокрема, президентка Єврокомісії Урсула фон дер Ляєн. Вона передбачає мобілізацію 500 мільярдів євро на оборонну промисловість ЄС, централізацію виробництва озброєння під координацією Брюсселя. Тут Німеччина використовує важелі ЄС та власну економічну потугу й бере на себе роль гаранта безпеки для всієї Європи. Третя концепція Центральної та Східної Європи. Це Польща, Україна, країни Балтії, Скандинавія. Яка не виключає й участі Німеччини та Британії. Їхній принцип простий: не лише спільні цінності, а і спільні ризики й, відповідно, спільна відповідальність за оборону. І яка з цих моделей видається найбільш ефективною, з огляду на нинішню ситуацію? &еnsр;Історично перша модель франко-британська вже демонструвала слабкість. Вона не заперечує кулуарних домовленостей із Росією, як із "членом ядерного клубу". Німецька концепція ще небезпечніша. Адже історія показує, що Берлін неодноразово шукав компромісів із Москвою за рахунок інших країн тих, що розташовані між ними. Не забуваймо, саме Берлін десятиліттями фінансував Москву, бо купував газ і нафту. Ці кошти дали РФ змогу озброїтися, накопичити резерви у валюті й золоті. А сьогодні їх використовують проти України. Водночас Німеччина роззброювалася й навіть просила США вивести війська. Інша річ, що сьогодні вже про це забувають, а в черевики Меркель намагається стрибнути Трамп. А от третя група країн, які виступають за неподільність безпеки в Європі, виходить з іншої логіки. Усі повинні розвивати свої армії, допомагати партнерам, брати відповідальність. Тільки так можна досягнути стійкого миру. Скидається на те, ніби історичні розбіжності й далі визначають сучасну політику? &еnsр;Саме так. Історичні відмінності між Сходом і Заходом Європи сягають часів відкриття Америки. Відтоді Західна Європа розвивалася в напрямі капіталізму, особистої свободи, прав людини. Східна ж залишалася в системі авторитаризму, кріпацтва. Економічна модель базувалася на експорті сировини зерна та людей як робочої сили. Ці ментальні й політичні розриви все ще з нами. Принцип простий спільна відповідальність за оборону Третя концепція, про яку ми говорили, це спроба зламати цю нерівність, дати регіону нову роль. Але навіть тут виникають бар'єри. Наприклад, перед своїм відходом адміністрація Байдена запровадила обмеження, які фактично забороняють продаж сучасних чипів Україні, Польщі та країнам Балтії. Тобто нас технологічно прирікають залишатися в "другому ешелоні". І цю реальність треба змінювати. То в нас уже три Європи, як писав колись угорський історик Ено Сюч? &еnsр;Якщо йдеться про безпеку й загрози від РФ, то їх більше. Ще є Італія їй усе це справді менш цікаво. Вона не спри­ймає безпеку як щось першочергове. Є країни Західної Європи, де переважає небажання витрачати кошти на оборону. А є Центрально-Східна Європа, де домінує страх перед Росією. Маємо справу з різними зонами ризику. Цей поділ глибший, ніж просто геополітичні вектори. Це різні уявлення про те, що важливо, а що ні. Ви згадали Центральну Європу як єдність. Але, наприклад, Словаччина чи Угорщина не вписуються в цей страх перед Росією. &еnsр;Бо їх наглухо прикриває Україна. І є географічний чинник: російське вторг­нення до них без захоплення України малоймовірне. До того ж ці країни мають особливий менталітет це нації, які пережили історичні поразки у ХХ столітті. Це породжує загальну настороженість щодо ідеї оборони й участі в колективній безпеці. Тож справедливо говорити, що Європа сьогодні це п'ять різних Європ. І вони бачать безпекове майбутнє кожна по-своєму.

У маленькому селі на Чернігівщині дошка оголошень давно перетворилася на стіну пам'яті. Тут немає афіш чи реклами тільки фотографії хлопців, які не повернулися. Батьки приносять сюди свіжі ламіновані портрети, приколюють їх канцелярськими кнопками й час від часу замінюють, коли ті вицвітають від сонця. Ніякого граніту, офіційних промов чи фанфар. Лише люди, які пам'ятають тих, кого забрала війна Ми звикли говорити про пам'ять гучно: великі монументи, промови на річниці, державні укази. Але справжня культура пам'яті народжується не на парадних площах. Вона народжується на подвір'ях, у шкільних музеях і старих альбомах, де хтось старанно підписує: "Наш Сашко. Пішов у перші дні війни. Так і не знайшли&hеllір;" Там, де війна завжди ближча до порогу, ніж до екрана телевізора, люди не чекають сценаріїв чи фінансування. Вони самі стають літописцями. Ця тиха пам'ять не гірша й не краща за великі офіційні меморіали. Вона просто інша. І часто міцніша, бо народжується з болю, а не за розпорядженням згори. А ще саме ця "низова" пам'ять уже тепер формує хроніку, яка залишиться після нас. Тож маємо цінувати ці живі сторінки маленьких міст. Ці саморобні пам'ятні знаки, що з'явились і з'являються сьогодні в багатьох містечках і селах. На Харківщині, де російська армія лишила братські могили прямо у дворах багатоповерхівок, мешканці встановлювали дерев'яні хрести ще до офіційних ексгумацій. В Ізюмі чи Куп'янську люди записували імена похованих на дощечках, не бажаючи, щоб їхні сусіди зникли у статистиці. У школах Київщини Ірпінь, Буча, Гостомель з'явилися куточки пам'яті. Хтось з учителів історії збирає уламки, фотографії, листи з фронту. Діти носять фото старших братів і батьків, які загинули. Ці куточки не музейні експонати, а жива розмова про те, що сталося тут і тепер. А ще є сторінки пам'яті у фейсбуку, спільноти, де публікують історії про вбитих і зниклих. Такі групи є в багатьох селах Херсонщини й Запоріжжя. Поки там бракує грошей на пам'ятники, люди тримають цю пам'ять онлайн щоб не загубилася. Навіщо це нам усім? Адже, здавалося б, дрібниці: кілька фотографій, старий стенд у школі, дописи у соц­мережах. Але саме вони формують запас людяності. Це, зокрема, пам'ять, яка не дасть нікому змоги переписати історію. Бо там, де місцеві знають своїх героїв у обличчя, важче буде продати чужі міфи: "А він сам винен", "А їх ніхто не кликав". Бо люди пам'ятають. Бо є хтось, хто запалює свічку, оновлює дощечку, веде гугл-таблицю поховань як це було в Маріуполі, коли під обстрілами волонтери фіксували ім'я кожного загиблого у дворах. Пізніше ці списки стануть доказами для міжнародних судів. Громадські ініціативи типу "Жовтої стрічки" збирають свідчення про зниклих на окупованих територіях часто це єдине джерело інформації про долю людей. Як нам цього не втратити? Відомо, що пам'ять без догляду як старе дерево без коріння: трісне й упаде. Якщо не допомагати цим тихим літописцям учителям, бібліотекарям, сусідам, усе, що вони фіксують, може загубитися. Часто ці ініціативи тримаються на одній людині, її телефоні чи старому зошиті. І якщо ця людина виїде чи зникне, разом із нею піде цілий пласт правди. Тож нам потрібні не лише великі меморіали у столиці, потрібні ось ці маленькі осередки пам'яті в кожному селі. Потрібно підтримати цих людей, які вміють зберігати імена, історії, уламки. Підтримати книжками, архівами, грантами. Створювати архіви разом із громадами онлайн і офлайн. Але найперше просто не забувати, що ця "низова" пам'ять існує і живе. Журналісти, письменники, блогери усі ми, чиє слово має вплив, маємо поширювати ці історії. Бо навіть найтихіша історія одного подвір'я іноді промовляє гучніше за сотню офіційних гасел. Одного дня ми обов'язково збудуємо великі меморіали. Відкриємо величні музеї, напишемо книги та знімемо фільми. Але справжня пам'ять завжди починається з людей, які не дозволили стерти сліди. Бо "великі" пам'ятники важливі, але "малі" історії на місцях це те, чого ніколи не зітре жоден окупант. Тож поки є пам'ять на місцях, у нас є шанс залишитися живими й чесними.

Мікроменеджмент Зеленського й технічне лідерство з фронту шлях до прориву Президент України Володимир Зеленський у зверненні чітко окреслив нову загрозу: Росія активно інвестує в безпілотну складову війни та планує суттєво збільшити кількість дронів для ударів по українській території. Це не просто технологічне оновлення це стратегічна ставка на війну майбутнього, в якій безпілотники відіграють ключову роль. Як цьому протидіяти? Перше, що спадає на думку і що справді може працювати, це дрони-перехоплювачі. Але для цього недостатньо просто мати техніку. Потрібно створювати спеціалізовані підрозділи, готувати мобільні групи. У нас немає культури підготовки до таких завдань. А вона вимагає системної роботи тренувань, використання приманок, моделювання реальних ситуацій. Мені невідомо про державні закупівлі відповідних імітаторів чи про будь-які програми тренування мобільних груп. Раніше була ставка на виїзні мобільні групи, але як саме вони мали навчитися влучати в "шахеди" це питання залишалося без відповіді. І нині ситуація не змінилася. Підхід той самий: потрібні перехоплювачі, але їх немає. І за моїми спостереженнями, держава в цьому участі не бере вона просто чекає. Хоча знайти людей для таких підрозділів не проблема. Це відносно безпечна робота, не на лінії фронту. Оператор дрона-перехоплювача не перебуває під прямим вогнем. Звісно, потрібні й самі дрони-­перехоплювачі. Нібито вже є розуміння, якими вони мають бути: яка швидкість, тривалість польоту, вага бойової частини. Ці параметри вже більш-менш сформовані як консенсусне бачення. Це результат ініціативи людей, які мають реальний бойовий досвід полювання на "шахеди". Вони самі створюють прототипи. А держава очікує, що приватний сектор самостійно народить потрібні рішення. Ми кардинально відрізняємося від Росії. Бо російський тил це державна машина, яка бере участь у війні. Вони створили масштабне виробництво, постійно модернізують "шахеди", випускають нові покоління. У них працює повноцінний виробничий цикл, як і має діяти держава в умовах війни. А в нас цього немає. І я не бачу, щоб щось подібне з'являлося. Що ж потрібно? Ми вже в тій точці, коли ситуацію можна вирішити лише мікроменеджментом на рівні президента. Зеленський має ініціювати пілотний проєкт: як держава може брати участь у розв'язанні конкретного військового завдання через створення технічних рішень. У випадку протидії дроновому терору це може бути робоча група при Офісі президента. До неї мають увійти представники Мінфіну та Кабміну ті, хто керує бюджетом, Мінстратегпрому як розпорядника оборонних активів, Міноборони, Генштабу, а також ті, хто реально полює на "шахеди". Саме в такому форматі можна формувати необхідні рішення, які президент оформлював би в чіткі вказівки. Це вкрай потрібно вже три з половиною роки. Нині найкращий момент, щоб нарешті розпочати. Можливо, якщо все буде успішно, цей досвід варто буде покласти в основу так званої технологічної Ставки структури, яка під керівни­цтвом президента або Андрія Єрмака координувала б розвиток технологічних рішень для фронту. Така Ставка могла б займатися не лише дронами-перехоплювачами, а й шир­шим спектром технічних викликів. Чому цього досі не зроблено? Важко сказати. Чи можуть допомогти партнери? Так, але лише за умови, що ми самі чітко сформулюємо, що нам потрібно. А з цим проблема. Наші чиновники часто живуть у напівмирному світі, де не відчувається терміновості війни. Вони не здатні сформулювати предметні потреби, конкретні технічні вимоги, не кажучи вже про системні запити. Я переконаний, що Україні разом із партнерами варто створити інноваційний фонд, який не лише роздавав би гранти, а збирав би виробників, формував технічне завдання, координував масштабування. Ми зі свого боку дали б чіткі умови, що саме нам потрібно. Але сьогодні в Україні немає людини з таким баченням. На місці Зеленського я шукав би таку людину. Це може бути умовний Михайло Федоров, хоча він тепер, схоже, відійшов у тінь через політичні розклади. Можливо, Катерина Черногоренко вона як менеджер здатна показати результат. Можливо, хтось із команди Єрмака. Головне щоб це була людина з управлінським бекграундом, якій можна та варто допомогти провести необхідні закони, організувати виробництво, зняти бар'єри. І тоді це запрацює. Якщо ж ні ми й далі відставатимемо від Росії. До речі, європейці в цій сфері нас уже випереджають. У плані розробок вони рухаються вперед, ніби це їм доводиться боротися з "шахедами". Ми часом хизуємося, що в нас розвинений сектор дронів. Але без провідної ролі держави цей сектор працює, м'яко кажучи, не на повну силу. Будьмо чесні хоча б перед собою: в нас є проблема зі швидкістю реакції. І корінь цієї проблеми в неефективному державному менеджменті. Держава зосередила у своїх руках повноваження й колосальні фінансові ресурси, але не здатна їх ефективно використати. Без цих повноважень і ресурсів іншим гравцям важко щось зробити, важко навіть легалізувати новий зразок озброєння. Так, іноді щось неофіційно потрапляє у війська, але офіційно пройти всі етапи майже неможливо. Бар'єри всюди фінансові, часові, бюрократичні. І більшість державних чиновників працює в режимі мирного часу. Як створювати прототипи БПЛА, якщо держава сама не розуміє, що їй потрібно? А не розуміє вона тому, що вертикаль управління некомпетентна. Вертикаль управління некомпетентна Згадайте вислів про "весільні дрони", який боляче вдарив по репутації тодішнього міністра оборони Олексія Резнікова. Але Резніков не дурна людина. Найімовірніше, це йому сказали генерали. І ці генерали досі обіймають свої посади. Саме ці некомпетентні люди роками формували політику і продовжують це робити. Тому держава не здатна сформулювати, що їй потрібно. І тому все впирається у відносини з виробниками: "ви щось зробіть", але що саме незрозуміло. І це лише одна з великих проблем. І ми не вирішимо її без мікроменеджменту з боку Зеленського та Єрмака. Вони мають особисто зануритися в це питання. Можна створити інституцію, яка згодом працюватиме в автоматичному режимі як і мають працювати державні інституції. Але спочатку потрібно, щоб вони самі розклали ці процеси, оптимізували їх, створили модель. Де брати людей? З фронту. Саме там народжуються технічні лідери. Не чиновники створюють дрони-­перехоплювачі. А молоді командири, які беруть на себе відповідальність, санкціонують неофіційні розробки, випробування, перші партії. Дякувати Богові, у бригад є певний фінансовий ресурс, який можна витрачати на свої потреби. Є приклади 93 бригада, 3 штурмова. Там є технічні лідери. Їх треба підтримувати, давати більше автономії, доступу до державних ресурсів. Це найефективніший режим: повоював, передав виробнику, що треба змінити, отримав оновлену версію. Це постійна модернізація. А тилові чиновники мають слухати й допомагати. Передплатити журнал "Країна"

The Mission of «Sprava Hromad»is the support of our army. The key to victory at the front is the support of the army in the rear! Now again, as in 2014, the army needs our unity in matters of aid!Starting with basic things like clothing, and ending with high-precision equipment, such as optical-radio-electronic surveillance complexes, our community buys and supplies the troops with everything they need, which forms a new, more advanced army! In this process, we, Public Affairs, take over all the routine processes from "understanding what the military needs to beat the enemy" and ending with handing him the keys to the dream equipment! However, we can overcome this path only under one condition: only together with you!

Навантаження шкільного психолога сімсот дітей плюс батьки й викладацький склад, каже Ірина ГУБЕЛАДЗЕ, заступник директора Інституту соціальної та політичної психології Україна вступає в четвертий рік війни. Торік 87 відсотків громадян потрапляли щонайменше в одну стресову ситуацію, за даними опитування Київського міжнародного інституту соціології. Чи можна виробити імунітет до стресів? &еnsр;Певна адаптація, безумовно, відбувається. З одного боку, в людей виробляється стійкість, із другого є виснаження фізичне та психоемоційне. Це позначається на психічному стані. Нині українців, швидше, тривожать не так вибухи, не сам факт небезпеки, а психоемоційна втома та пов'язані з нею некон­трольовані сплески гніву й агресії, які дещо зміщують фокус уваги. На початку війни ми пережили стрес, але був і спалах ентузіазму й активності. Що змінилося тепер, коли війна стала буденністю? &еnsр;Порівняння з 2022 роком не про "хорошу" чи "правильну" реакцію. Тоді люди були у стані мобілізації, очікували, що от ми трошки активізуємося, натиснемо і все буде добре, війна закінчиться. Основний фокус був на нерозумінні тієї безпекової ситуації. Причиною цього став страх. На емоційний стан безпосередньо впливала небезпека, пов'язана з війною. Нині ми адаптувалися до цих небезпек і загроз. Кожен знайшов собі місце в суспільстві що він може робити для фронту чи не може. Але є інші подразники для психічного здоров'я напруженість, виснаження та конфлікти всередині суспільства, які так само виснажують і створюють нове відчуття загрози й небезпеки. І треба розуміти, що з цим робити. Але конфлікти в суспільстві були й до повномасштабної війни. &еnsр;Війна їх загострила. Нині ми емоційно реагуємо на будь-які мінімальні конфлікти з близькими людьми, друзями, колегами. Те, на що раніше не звернули б уваги, тепер викликає роздратування. У психології є поняття "вікно толерантності", це певні межі, в яких ми можемо реагувати на ситуацію. Коли ми виснажені, "вікно" звужується і ті самі події виводять нас за межі, ми не стримуємося, не можемо промовчати, відреагувати спокійніше. І це посилює конфліктність усередині суспільства. Чи можемо ще раз пережити сплеск активності й ентузіазму? &еnsр;Так, має бути нова, ще потужніша подія, щоб люди ще раз вийшли на це коло. Після ковіду нам здавалося, що вже нічого важчого не може бути. Але почалася повномасштабна війна. Тому умова, за якої суспільство знову переживе спалах активності, це має бути щось потужне та із зовсім іншої сфери. До речі, потужні добрі події теж можуть стати підставою для цього. Гнів на співгромадян це деструктивно і для людини, і для суспільства Які реакції домінують нині в суспільстві? &еnsр;Відчай і зневіра поєднуються з гнівом. Також суспільство намагається триматися на оптимізмі й вірі, не дуже яскравих порівняно з їх проявами 2022 року. Загальний настрій суспільства апатія, зневіра і злість. Але гнів часто є рушієм активності. &еnsр;Так, але питання в тому, на кого й куди спрямовано цей гнів і як людина дає собі раду з цим. Якщо його спрямовано на ворога Росію і це спонукає людину до активних дій, тоді це конструктивно. Якщо гнів спрямовано в бік співгромадян чи близьких людей, то це деструктивно і для людини, і для суспільства. Кого нині більше пасивних людей чи активних? &еnsр;Як це заміряти? Чи є абсолютно пасивні люди? Напевно є, але їх не більшість. Мабуть, у кожного з нас трапляються періоди, коли ми виснажуємось і вимикаємося. Це теж пасивність, але тимчасова. Це нормальний стан, особливо якщо людина, перепочивши, далі біжить свій марафон. Як змінилися підходи до психічного здоров'я в умовах війни? &еnsр;Насамперед змінилося ставлення людей до цього питання. До повномасштабного вторгнення це вважали сильно стигматизованою сферою не було заведено говорити про власні переживання та психоемоційні стани. Війна наче легалізувала звернення щодо проблем із психічним здоров'ям. Ми зрозуміли чи, швидше, "публічно визнали": це нормально, якщо ти почуваєшся не окей. Усе більше людей звертається по фахову ­допомогу, шукає і дає собі чесну відповідь, що їм ця допомога потрібна. Водночас маємо в цій сфері певні виклики щодо надавачів послуг. На жаль, у цій сфері є чимало дилетантів, які умовно стали фахівцями з психічного здоров'я після тримісячних курсів чи дводенного марафону або вирішили, що можуть уважно слухати людину й цього достатньо. Вислухати людину це добре й важливо, але це не про фахову психологічну допомогу. Відповідно, загострилися виклики, пов'язані з наданням цих послуг, із сертифікацією фахівців, з інституційним оформленням. Донедавна в нас не було навіть законодавчого поля, що регламентувало б діяльність у сфері психічного здоров'я. В Європі, США в цій сфері все чітко регламентовано, високий рівень вимог до фахівців і обов'язкова сертифікація. Ми тільки рухаємося в цей бік. Яка роль психологів у цій війні? Хто найбільше потребує їхньої допомоги військові чи цивільні? Дорослі, діти чи літні люди? &еnsр;Підхід психологів такий: до них може звернутися будь-хто з будь-яким рівнем проблеми. Якщо людина відчуває, що їй потрібна допомога, ми таку допомогу маємо надати. Немає більших чи менших проблем. Як показують дослідження, найбільше ознак посттравматичного стресового розладу та схильності до депресії у військових і ветеранів. Однак це не означає, що всі вони мають чи матимуть ПТСР. Насамперед говоримо про тих, хто повернувся додому чи вийшов на реабілітацію. Про психо­емоційний стан тих, хто наразі на передовій, говорити складно. У них можуть бути тривожні розлади, але вони в мобілізованому стані, що не дає змоги розслабитись і думати про своє психічне здоров'я. А от ті, хто повертається або йде на реабілітацію, якраз потрапляють у цю першу категорію. Жорстокість, що записується на відео й поширюється, це різновид задоволення Друга категорія біженці. Вони перебувають у безпечному місці, але ситуація невизначеності та зруйнованості старого життя викликає сильні переживання й можливі психоемоційні розлади. Третя категорія діти. Вони не ізольовані від інформаційного простору, батьки не завжди можуть пояснити, що відбувається. Діти значною мірою залежать від рішень і реакцій батьків. У силу ще незначного життєвого досвіду в них може не вистачати своїх відпрацьованих стратегій реагування на небезпечні ситуації і стрес, вони реагують так, як реагують дорослі. Через це діти вразливіші, хоча їхня психіка гнучкіша і стійкіша. Водночас вони успішніше опрацьовують травматичний досвід, якщо вчасно звернутися до фахівця. Легше переключаються, в них добре працюють уява і фантазія. Військові ж часто не бажають звертатися до психологів. Мають на це право, але ми не можемо допомогти тому, хто до нас не звертається, і це може мати сумні наслідки. Як загалом змінилося ставлення до психологів в Україні останніми роками? &еnsр;Ще зовсім недавно значна частина людей вважала, що коли ти звертаєшся до психолога, то ти психічно хворий. Багато хто не розумів різниці між психологом, психотерапевтом і психіатром. Із початком повномасштабної війни це питання унормувалося: вже не соромно йти до психолога. Нове покоління діти, підлітки вважає послуги психолога нормою. За останні три роки на них значно зріс попит і люди активніше звертаються по допомогу. Хто найперше має турбуватися про ментальне здоров'я дітей? &еnsр;Найперші контактні особи батьки. Але далеко не всі батьки можуть дати раду власним емоціям і потурбуватися про себе. Тож від розмов із ними може бути ще гірше. Звісно, проговорювати ту чи ту ситуацію мають батьки насамперед, але якщо вони відчувають, що не можуть зарадити дитині, краще звернутися до фахівця. Не треба перекладати цю проблему на школу, із цим має працювати не шкільний психолог, в якого навантаження понад 700 дітей плюс батьки й педагогічний колектив. Він може виконувати якісь нормативні заміри, але точно не зможе в індивідуальній роботі опрацьовувати переживання кожної дитини. Було багато дискусій про те, що треба підвищувати психологічну компетентність учителів. Однак це не означає, що вчителі мають стати психологами для дітей. Вони можуть розпізнати якісь тривожні сигнали, надати першу психологічну допомогу й далі спрямувати до фахівця. Зрештою, в наш час кожна доросла людина й навіть підліток має оволодіти навичками першої психологічної допомоги. Хвиля агресії та ненависті серед підлітків, що недавно збурила суспільство, це також наслідок війни? &еnsр;Підлітки загалом вирізняються сильною агресією. Недарма є багато програм із протидії булінгу, але вони не мають системного ефекту. Чи вплинула війна на загальний рівень агресії? Так, вплинула, зокрема й на підлітків. Але не лише війна в тому винна. Є система виховання в сім'ї, необмежений доступ до різних інформаційних ресурсів. Жорстокість, що записується на відео й поширюється, це різновид задоволення. Коли стає багато жорстокого контенту й узагалі жорстокості, в нашому сприйнятті розмивається межа, за якою насильницька поведінка має зупинятися. Як показує статистика, сім'ї дітей-агресорів часто є неблагополучними навіть не у фінансовому плані, а через відсутність емоційного контакту між батьками й дітьми. Любов там проявляється через фінансове забезпечення, а не спільно проведений час. Демонстративна агресивна поведінка часто пов'язана з тим, що діти прагнуть привернути увагу, щоб їх побачили, прийняли й визнали. Не визнають удома тоді визнають у поганій компанії. Там вони задовольняють потребу, яку не змогли задовольнити в нормальному оточенні. Як швидко військові, які повертаються з фронту, зможуть адаптуватися до мирного життя? Які є методи боротьби з посттравматичним синдромом? &еnsр;Щоб була можливість діагностувати посттравматичний стресовий розлад, має пройти певний час після виходу з травму­вальної ситуації. Щонайменше три місяці, хоча ознаки ПТСР можуть проявитися навіть за кілька років. Тут є багато факторів індивідуальна стійкість, соціальна підтримка, яка може бути чи не бути вдома. Наприклад, якщо повертаєшся в сім'ю, яка тебе чекає і любить, це підтримує. Коли ж сім'я до тебе збайдужіла, це ускладнює ситуацію. Велике значення мають настрої та підтримка як на рівні сім'ї, робочого місця, громади, так і на рівні суспільства в цілому. Також грає роль те, чи звертається військовий по фахову допомогу, чи сам намагається все вирішити і якось прожити, на жаль, не завжди в конструктивний спосіб. Наприклад, вживання алкоголю чи інших речовин може давати миттєве полегшення, ілюзію, що все вирішено, а насправді це лише ускладнює ситуацію. Чи принесе завершення війни психологічне полегшення? &еnsр;Багато залежить від того, чим вона закінчиться. Зупинка бойових дій не означає завершення інформаційної війни. Маємо великий ризик вийти у внутрішньодержавне протистояння і громадянську війну, якщо не навчимося чути одне одного й об'єднуватися навколо спільного ворога. Оці не спрямовані на ворога агресія і злість у суспільстві нікуди не зникнуть. Є питання: чи ми дамо їм раду, чи сваритимемося всередині країни. Уявімо цілком реалістичний сценарій, коли зупиняється війна й у країні відбуваються політичні вибори. Це завжди потужне й емоційно навантажене проти­стояння. Вибори треба проводити, але як це зробити з нижчим градусом емоційного навантаження, щоб люди спокійно пережили цей етап, я не знаю. Після війни невід­реагована агресія шукатиме виходу. Треба думати, що можемо запропонувати для її виходу. Можливо, волонтерський рух? Він буде потрібен і після війни. &еnsр;Безумовно. Відновлення країни тривалий процес. Будь-яка активність є конструктивним способом боротьби з негативними емоціями страхом, відчаєм, агресією. На жаль, не всі виявляють таку активність, дехто вдається до негативних форм поведінки, що лише поглиблює проблему. Яка роль медійного контенту в загальній травматизації? &еnsр;Ми нині проводимо дослідження, наскільки медіаконтент є травмувальним, що можна й не можна показувати людям. Дехто відповідально ставиться до того, що переглядає, дехто спеціально підсідає на жорстокий контент катування, вбивства. Це ненормально, бо розмивається межа чутливості й розуміння, де межа жорстокості. Ми вже маємо наслідки, коли людина не відчуває, що цей рівень жорстокості щодо інших неприпустимий. Коли стається чергова трагедія і виникає великий інформаційний сплеск, весь простір наповнений однаковою інформацією фото, відео і це ви­снажує. Бо психіка працює таким чином, що навіть у спостерігача виникають сильні емоційні й фізіологічні реакції, подібні до реакцій учасників події. Менш інтенсивні, але механізм реагування той самий. Уявіть, що їсте лимон, і організм одразу відреагує: з'явиться присмак кислого в роті, виділиться слина. Так само під час перегляду ми співпереживаємо постраждалим і мимоволі конструюємо в уяві образ: а якби я чи мої близькі опинилися в аналогічній ситуації? І тіло реагує на побачене, як на реальну загрозу. Це називається травма свідка, і вона також виснажує. Тіло реагує на побачене, як на реальну загрозу Один з інструментів інформаційної війни коли для української аудиторії спеціально викладають жорстокі відео, щоб морально дестабілізувати. Звісно, на війні відбуваються страшні речі, але коли вони доступні широкому загалу, це сильно вимотує всіх. Водночас соцмережі дають простір для колективного реагування коли всі відгукуються на якусь подію, то наче співпереживають з її учасниками. Але в нас іще зовсім складно з етикою поведінки в соцмережах, зокрема щодо поширення чутливого контенту. Коли активно поширюють відео катувань, розстрілів чи прильотів, ніхто не думає про близьких тих людей, які постраждали, про їхній біль. З травня 2022 року в Україні діє програма ментального здоров'я "Ти як?", започаткована Оленою Зеленською. Як оцінюєте цю ініціативу? Які результати її діяльності за ці три роки? &еnsр;Ця ініціатива зіграла позитивну інформаційну роль для популяризації та нормалізації питання звернення по психологічну допомогу. В її рамках розроблено й поширено прості психологічні техніки, що можуть допомогти ефективніше реагувати на стрес. Щодо змістової частини то це рамкова програма, яку наповнюють практичними речами інші громадські організації й ініціативи. Інформаційні кампанії, тренінги, розроблення методичних посібників відбуваються під егідою цієї програми. Завдяки їй люди сприймають як норму звернення до психолога. Це важливо коли люди приходять у групу підтримки, вони слухають інших і потім говорять: "Мені стало легше, бо я зрозумів/ла, що не лише в мене є проблеми". Це відчуття дає полегшення. 15 січня 2025 року Верховна Рада ухвалила Закон "Про систему охорони психічного здоров'я в Україні". Ваша думка про цей закон? &еnsр;Знаю людей, які безпосередньо розробляли цей закон. Я брала участь в обговоренні його дискусійних моментів. Не можна сказати, що він досконалий, але його ухвалення суттєвий крок до легалізації надання психологічних і психотерапевтичних послуг. Закон не розв'язує всіх питань, але робить важливі кроки у визнанні фаховості надавачів послуг у сфері психічного здоров'я. Лишилося чимало спірних питань щодо визнання дипломів, кваліфікацій, організації надання послуг тощо. Бо завдяки популяризації психології надання психологічних послуг часто сприймають як щось популярно-розважальне, а не як науку, яка вивчає (до того ж доволі точно) і впливає на одну з найтонших і найчутливіших матерій психіку людини. Українська система психічного здоров'я відстає від західної? &еnsр;Не можна сказати, що наша система психологічних послуг відстає. Маємо проблемну зону представленість на ринку людей без фахової спеціалізації. Це мінус. Але наші фахівці набагато кваліфікованіші, особливо у сфері психотравм, ПТСР. За 10 років ми накопичили великий досвід. Якщо ­2014-го з інших країн приїздили фахівці навчати наших психологів, то тепер ми все знаємо набагато краще за них. І це визнають і декларують самі іноземні колеги. Досвід, напрацьований нашими фахівцями, унікальний і конкурентний. Головне відділити фахівців від нефахівців, щоб останні не бралися за терапію чи роботу з травмами. Після війни матимемо накопичені злість, гнів, розпач, і їх треба буде кудись вивантажувати. Куди дівати цей негатив, щоб він нікому не зашкодив? &еnsр;Реагування в дітей і дорослих однакове негативну енергію виводити треба через тіло. Тому потрібні фізичні навантаження, починаючи від спорту, пробіжок, прогулянок, генерального прибирання, танців будь-чого, що допоможе зняти фізичну напруженість. Волонтерство і власний внесок у відбудову країни ідеальний варіант. Одразу й фізичне навантаження, відчуття залученості, важливості того, що ти робиш, єдності. Другий напрям творчість. Хтось малює, хтось шиє, куховарить, пише вірші й пісні. Деструктивна енергія перетікатиме у творчість. І звісно, психогігієна: сон, достатнє споживання води, нетоксичне спілкування. Якщо ми не спимо й не відпочиваємо достатню кількість часу, то виснажуємося, нервова система зношується і стає вразливою, частішають конфлікти й прояви агресії. Тому правил психогігієни мають дотримуватись і діти, і дорослі. Передплатити журнал "Країна"

Загиблих Героїв з поля бою евакуюють за будь-яку ціну. Окрім ціни інших життів "Попереду заміновано", хрипить рація. Ми зупиняємося на краю засніженої просіки. Ротний встиг отримати від суміжного підрозділу інформацію і вчасно попередив нашу групу евакуації про небезпеку. Я та ще четверо бійців вирішуємо йти в обхід через хащі. Розтягнулися вервечкою з дистанцією майже 10 метрів аби не дати шансу російському дрону покласти нас одним скидом. Поблукали трохи лісом, що кишить орками, але дісталися місця призначення. За тиждень між цих сосен мені поталанить менше, і я в темряві заскочу у ворожий окоп. Зараз ми скотилися у вириту в піску траншею. "Місцеві" махають, вказуючи, в який бік маємо просуватися, аби "забрати нашого". Слова "забрати нашого" звучать нестерпно буденно. Майже як "принести води" чи "передати цигарки". Тільки ціна тут інша. Іноді власне життя. Для мене це не просто наказ, це священний обов'язок. Остання шана тим, хто вже не повернеться. І єдина ниточка для рідних, які чекають хоч звістки, хоч тіла. Схиляюся над загиблим від мінометного обстрілу побратимом. Розстібаю блискавку бушлата, обережно в кишенях шукаю документи. Процеду­ра звична, хоча незвично в наш цифровий час було якось натрапити на пом'яте фото дівчини з підписом: "Чекаю, коханий". У такі миті броня холоднокровності й прагматизму, що наросла за місяці, дає тріщину. На мить. Бо розкисати нема коли. Попереду ще вантаження товариша на ноші. Дорога назад місиво з багнюки, побитого гілляччя та вирв. Там, куди ми ходимо з евакуаційною групою, ще нещодавно хтось дихав, сміявся, матюкався на орків, мріяв про гарячий душ і стріляв. Тепер тиша. Важка, оглушлива тиша тіла, з якого пішло життя. Цього разу свої кілька кілометрів моя евакуаційна група подолала без пригод. А так бувало не завжди. Молодшого лейтенанта із сусідньої роти вбив російський снайпер. Полег­лий був на відстані легкої пробіжки, але один із наших упав від ворожого пострілу в шию, наступна спроба дістатися до тіла й іще один боєць отримав кулю в плече. Не певен, що тіло офіцера змогли евакуювати й до цього часу. Вороже ДРГ відступило із захопленого нашого окопу, але чіпати вбитих товаришів нам забороняли: були відомі випадки замінувань тіл і загибелі евакуаційних груп. "Кішкою" підчеплюєш за бронік і тягнеш із сховку. Усі ці картини періодично виринають перед очима навіть на теперішній штабній роботі. Особливо, коли доводиться чути від родичів загиб­лих чи зниклих безвісти хлопців, що бригада нічого не робить для їхнього пошуку чи евакуації. Я ж голову на відсіч можу дати, що це неправда, бо ризикуючи своїм життям, не раз виносив із поля бою тіла вбитих товаришів. Вантажив у евакуаційний пікап і повертався на позиції. Тоді під нігтями суміш землі, попелу й того солодкуватого запаху, який в'їдається надовго. Про те, що загиблих не хочуть евакуювати, тим більше прикро чути молодшим сержантам Дмитрові й Олександру з нашого другого механізованого батальйону. Вони на евакуації з літа минулого року, з Торецька. Тепер на покровському напрямку. Починали, як і я, простими піхотинцями. Тепер за ними штатно закріплені посади механіків-водіїв медичного пункту. &еnsр;Виходимо евакуювати героїв із ношами або возиком удвох-утрьох, куди й танк носа не суне, каже 38-річний Дмитро. Повномасштабне вторгнення застало черкасця в Росії. З 2013-го працював в Ленінградській області на будівництві, одружився, народилися сини-двійнята, з якими вже давно не бачився навіть по відео­зв'язку. 2022-го через Вірменію й Молдову Дмитрові вдалося дістатися України й добровільно мобілізуватися. Його російська родина, м'яко кажучи, не зрозуміла такого вчинку. &еnsр;Чому пішки? Техніка вона ж ціль номер один, пояснює Дмитро. На нас трьох ну, може, три міни кинуть, від FРV в кущі можна пірнути. А на БТР там буде такий феєрверк, що й згадувати не захочеш. Заїхати, може, й заїдеш, а от виїхати це вже лотерея. Кожен вихід як спецоперація. Інформацію збираєш звідусіль. Дроноводи, командування підрозділу. Треба знати, кого, звідки, в якому стані забирати, що взагалі сталося. Дощ наш найкращий друг, бо "пташки" ворожі тоді не літають. Із собою мінімум. Автомат береш, бувало, що й відстрілюватися доводилося. Але магазинів один про запас, не більше. Краще кілька турнікетів зайвих чи рюкзак з їжею та водою: залишити тим, хто там, на позиціях. Вісім гранат на фіг не треба. Ми ж не штурмовики. Наше діло тиша та швидкість. Небезпека? Та вона тут за кожним кущем. Виходиш із бліндажа за 2 кілометри від нуля, і то вже стрьомно. Хтозна, чи той дрон на тебе дивиться, чи ні. Ніяких тобі червоних хрестів чи розпізнавальних знаків. Та вони й не дивилися б. Скотч кольоровий на формі оце й уся відмінність. Іноді дістати тіло нереально тижнями. Місяцями. Що треба? Перемир'я. Або наступ. Наступ найкраще. Що треба? Наступ найкраще Дмитро й Олександр згадують, що на початку липня 2024 року під час виконання бойового завдання біля селища Дружба на Донеччині від ворожого артилерійського обстрілу загинув Віталій Петухов. Через інтенсивні бої тіло батька трьох дітей не вдалося евакуювати одразу. Солдат був тимчасово внесений до списків зниклих безвісти. Майже два тижні тривало очікування можливості забрати героя. Лише в ніч на 13 липня евакуаційна група змогла дістатися до позиції та дістати тіло Віталія з підвалу згорілого вщент будинку. &еnsр;Ми не могли ніяк зрозуміти серед руїн, де вхід у цей підвал, згадує Дмитро. Знайшли. Але загиблий богатир понад 100 кілограмів. Учотирьох ледь його дістали. Ви­йшли з двору це теж уже непросте досягнення. Почали рухатися. Пройшли метрів 300 нас помітили. Почався мінометний обстріл. Ми зрозуміли, що шансів іти далі немає. Були змушені залишити його та сховатися. Днів через три спробували знову. Пронесли тіло ще 300400 мет­рів. І знову обстріл, знову довелося відступити. Ворог знав, де ми залишили тіло, й пильнував те місце. Проходить певний період часу увага до цього місця зменшується, тоді є можливість його забрати далі. Лише з третьої спроби вдалося винести героя до точки евакуації. Весь цей час переховуючись неподалік. Ворог навіть підпалив тимчасове укриття. У погребі охопленої вогнем хати довелося дихати через вологі ганчірки. Що жене туди, в саме пекло? Якщо йдемо за живим, пораненим, то все ясно. Врятувати. Якщо врятую совість чиста. І там, нагорі, може, зарахують. А якщо вже загиблий&hеllір; якщо є шанс забрати то я хоч рідних утішу. Щоб могли по-людськи поховати сина, чоловіка, батька. Емоції? Намагаєшся їх не пускати. Особливо, коли знав полеглого. Якщо все через себе пропускати, то що зі мною буде? Доводиться абстрагуватися. Є робота, і все. А потім дзвонять рідні: "Бригада нічого не робить! Ви їх там кидаєте!" Боляче це чути. Розуміємо їхній біль. Але ж і вони хай зрозуміють. &еnsр;Це не так, додає 50-річний Олександр, який до мобілізації працював бухгалтером у Переяславі на Київщині. На всіх рівнях намагаються щось зробити, евакуювати&hеllір; Але ж не кинеш іще людей під вогонь, щоб нових загиблих отримати. Про всіх знають, де хто лежить. І як тільки одразу забирають. Про людей не забувають. Просто чекають слушного моменту. Кожен вихід евакуаційної групи це тихий подвиг. Без пафосу, камер. Просто робота. Важка, страшна, але потрібна. І доки триває війна, її робитимуть. Ітимуть у темряву, під кулі. Щоб повернути своїх. За будь-яку ціну. Окрім ціни інших життів. Передплатити журнал "Країна"

Ворог націлений убивати нашу мотивацію, каже юрист і військовий Сергій Горбатюк Як на ситуацію на фронті та моральний стан військових вплинула перерва в наданні військової допомоги? &еnsр;На низових ланках війська це майже не позначилося. Однак без допомоги США буде складно. Найперше це стосується протиповітряної оборони та захисту міст. Щодо настроїв військових зневіри не було. Було розуміння, що є обіцянка президента США Дональда Трампа прийти до миру й немає чіткого плану, як це має відбуватися. Ніхто не хоче бачити, що мир тільки за рахунок України. Частина бійців категорична щодо продовження бойових дій, частина вважає, що через недостатнє укомплектування та забезпечення потрібне перемир'я. Все залежить від подальших кроків Білого дому. Серед військових є небажання, щоб припинилося постачання американської зброї. Європейські лідери обговорюють забезпечення української армії зброєю. Це дає моральну підтримку. Тому панічних настроїв немає. Чи вистачить допомоги від Європи для продовження повноцінних бойових дій? &еnsр;Є напрямки, де використовують тільки американську зброю і боєприпаси. Лідери ЄС начебто готові максимально забезпечити нас. Водночас європейська допомога не рівнозначна американській. Важлива не тільки безпосередня підтримка зброєю, а й продовження санкцій проти Росії та протидія спробам обійти їх. Тому важливо, щоб була комплексна діяльність і Європи, і Штатів. Чого найбільше потребує наша армія артилерійських снарядів, ракет, дронів? &еnsр;Армія потребує всього в комплексі. Сучасна війна це найперше використання дронів, повітряних і наземних. Але й без стрілецької та артилерійської зброї воювати неможливо. Тут важлива реакція керівництва країни та Збройних сил. Наприклад, дрони постійно вдосконалюють, бо це потреба й виконання бойового завдання, й виживання. Поліпшення відбуваються через допомогу волонтерів, через підприємства й організації, але це не завжди одразу підхоп­люють Міноборони й вище командування. Важливо, щоб військові частини могли доносити свої потреби й до них дослухалися. Панічних настроїв немає Війна 2025 року це вже не війна 2022-го. Те, наскільки швидко ЗСУ вдосконалюватимуть методи ведення бойових дій і застосовуватимуть нові види зброї, буде вирішальним на полі бою. У чому війна 2025 року відрізняється від війни 2022-го? &еnsр;Найперше використання дронів із розвідувальною метою та для ураження ворога. Це впливає і на бойові статути. Сьогодні в них зазначено, що кожен батальйон повинен мати командно-спостережний пункт на відстані 23 кілометри, з якого командир повинен бачити поле бою. Розвідувальні ж дрони цілодобово моніторять передову, тому перебування командного пункту на зазначеній відстані може призвести до втрат серед командування. Зміни до нормативних документів не встигають за розвитком подій. Нинішню війну називають війною дронів. Однак багато хто з військових каже, що саме через брак піхоти ми втрачаємо позиції. &еnsр;Дрони дають змогу певною мірою нівелювати перевагу ворога в живій силі. Але без піхоти, без бійців на передовій воювати неможливо. Командуванню необхідно берегти солдатів. Війна несе щоденну небезпеку їхнім життям. Але належним чином організоване управління може мінімізувати невиправдані втрати військових. Їм потрібне відчуття, що командування не кинуло їх напризволяще, думає, як зберегти їхні життя, аналізує можливості для виконання бойових завдань. Із цим пов'язане створення РЕБ-захисту, забезпечення розвідданими, зведення інженерно-захисних споруд. Суттєвий фактор, що викликає в багатьох небажання йти до війська, це розповіді військовослужбовців, коли вони не розуміли, для чого виконують завдання. Не можна недооцінювати ворога Усі розуміють, що війна це небезпека для життя і здоров'я, але коли давати людям відчуття, що тебе не покинуть, допоможуть і з навчанням, і з організацією захисту, і з розумінням, для чого й куди ти йдеш, то це суттєво вплинуло б на стан мобілізації. Коли я був у стрілецькому батальйоні, де ворог обстрілював майже щодня і вдавався до штурмових дій, ми не мали жодного загиблого й було небагато поранених. Найгірше, з точки зору війни, вбивається мотивація, казали ви в одному інтерв'ю. Чому так сталося? &еnsр;Я казав це на прикладі ситуації в батальйоні, де служив. Він складався з добровольців, які в лютому 2022-го стали до лав ЗСУ і два з половиною роки виконували бойові завдання без нарікань. Але нелогічні й невиправдані дії командування, яке хотіло використати батальйон для приховування своїх прорахунків, коли не доповідали про втрату позицій, призвели до великої кількості загиблих і поранених та небоєздатного стану батальйону. На початку 2022-го, попри раптовість вторгнення і відсутність достатнього озброєння, наступ відбили з незначними втратами території. Бо бійці були мотивовані захищати свою країну. Був фундамент, що дає Україні змогу триматися донині. Ворог теж аналізує ситуацію і робить висновки. Він націлений убивати нашу мотивацію. Командування ЗСУ має не давати жодного шансу, щоб це відбувалося. Потрібна реакція на протиправні дії командирів. Я жодного разу не чув, щоб командира, чиї накази призвели до невиправданих втрат, притягнули до відповідальності. Звісно, армія це ієрархія і дисципліна. Але вона тримається на конкретних військовослужбовцях. Головнокомандувач ЗСУ в липні 2024 року започаткував програму "Збереження життя військовослужбовців". На сайті Генштабу зазначили, що, коли є можливість зберегти життя військових, навіть втративши невелику позицію, командир має обирати цей варіант. Той, хто ставить бойові завдання, повинен створити умови для їх виконання. А інколи ставлять завдання, які у принципі неможливо виконати. Крім людських втрат, це також призводить до втрати мотивації, бійці не розуміють, за що гинуть. Про це дізнаються їхні родичі й друзі в тилу, які мали б іти в мобілізаційні пункти їм на допомогу. Велика кількість СЗЧ також пов'язана із втратою мотивації? &еnsр;Так. Я бачив, як військові, що прийшли добровольцями на початку війни, отримують наказ із незрозумілою метою, через який гинуть їхні побратими, і тоді самовільно залишають частини. Не страх, а бажання не загинути ні за цапову душу підштовхнуло до такого рішення. Згодом ці бійці просяться в іншу частину, бо не довіряють командуванню, але хочуть далі захищати країну. Звісно, є люди, які не бажають служити, тікають від мобілізації. Важливо розбирати кожен конкретний випадок. Але цього немає. В системі "Армія+" дозволили писати рапорти на переведення в інші частини. І є така підстава для переведення, як недовіра командиру. Було б важливо з'ясовувати, якщо в частині є випадки, коли військовий просить про переведення саме через недовіру командиру. В таких випадках військове командування мало б з'ясовувати, що сталося. Якщо є частини, де половина чи третина особового складу вдалася до СЗЧ або дезертирства, то треба розслідувати, чому люди тікають. Також мають бути реакція і відповідні перевірки в разі великої кількості загиблих під час виконання завдань. Безумовно, є завдання, коли ситуація на ділянці фронту призводить до втрат. Але це нескладно з'ясувати, вивчаючи бойові дії конкретного підрозділу. Якщо ухвалюватимуть рішення щодо командирів залежно від кількості СЗЧ і втрат, то це впливатиме і на якість бойових дій, і на кількість самовільного залишення частин. Розроблено програму з повернення після СЗЧ, але вона недосконала. По-перше, Державне бюро розслідувань недостатньо робить для притягнення до відповідальності реальних дезертирів не реєструють кримінальних проваджень, не оголошують у розшук. По-друге, всіх міряють однією міркою тих, хто залишив частину вимушено і хто цілеспрямовано. Коли хтось утік, а його повертають і закривають кримінальну справу, він тікає вдруге і втретє. А хто бажає повернутись і воювати в іншій частині, не може це зробити, бо постійно змінюються правила повернення. Людину можуть повернути в ту частину, яку вона залишила. Механізму ротації досі не вироблено. Чимало військових перебуває на передовій уже три роки. В якому стані вони нині? &еnsр;За стандартами НАТО, виконання бойових обов'язків має не перевищувати 45 діб. Ці стандарти ґрунтуються на наукових дослідженнях і практичному досвіді. У нас же військові мають лише відпустку по 15 діб двічі на рік. Бувають ситуації, коли військовий два з половиною роки виконував бойові завдання і потім зникає і пише: "Все, більше не можу". Відсутність відпочинку загострює наявні хвороби. А служать і 4060-річні. Найперше страждає хребет від носіння бронежилета. Люди вигоряють. Попри велику кількість складних ділянок фронту та недостатню укомплектованість, ротацію можна було б організувати хай і не на тривалий період. Знов-таки на прикладі свого батальйону я бачив: немає ротації тривалий час, на іншій ділянці фронту виникає критична ситуація, і виявляється, що можна зняти батальйон і перевести туди. Але цього не відбувається. А як щодо юридичної захищеності військових? Чи є механізм протидії некомпетентним наказам командирів? &еnsр;Я стикався із ситуацією, коли чітко зрозуміло, які є порушення під час віддання наказів, хто їх віддав і які наслідки вони мали. Вище керівництво, що ознайомлюється зі скаргами на командира, мало б одразу вживати заходів для притягнення його до відповідальності та зняття з посади. Я тривалий час пропрацював слідчим і не бачу реакції та навіть бажання розібратися в цій ситуації. Немає ідеальних людей, командири також помиляються. Систему характеризують не помилки, а реакція на них. А саме її немає. Навіть у таких моментах, як оскарження дій свого командира перед вищим начальством. Солдати не знають е-мейлів вищого командування, не мають куди відправити скаргу. Тому звертаються на гарячу лінію Міноборони. А звідти звернення тривалий час ідуть до тих, хто їх розглядає. Часто звернення розглядають ті, на кого скаржаться. І ті, на кого скаржаться, мають можливість помститися. Навіть додаток "Армія+", що суттєво спрощує подання рапортів, не може бути використаний для написання скарги, бо треба вводити ІD командира, якого не знають нижчі підрозділи. Тому подати рапорт зі скаргою на порушення прав військовослужбовця неможливо. Систему характеризують не помилки, а реакція на них На низових ланках є розуміння ведення бойових дій, яким неможливо поділитися. Міноборони створило пробний сайт для надання пропозицій військовими. Я туди наді­слав три пропозиції стосовно бюрократії та мотивації через нагородження не отримав жодної реакції. Багато ініціатив, покликаних захистити військового, використовують для заспокоєння суспільства й не застосовують на практиці. Залучення солдатів із КНДР, використання ослів на фронті це ознака виснаження російської армії? &еnsр;Не можна недооцінювати ворога. Так, у нього меншає техніки, це бачимо і з офіційних зведень Генштабу, і безпосередньо на лінії зіткнення. Це знову відповідь на запитання, чим війна 2025 року відрізняється від війни 2022-го. Наявну техніку ворог намагається мінімально використовувати, бо що ближче вона до передових рубежів, то більший ризик її втратити. У використанні тих самих ослів насправді немає нічого смішного. Це означає, що росіяни використовують усі можливості для продовження бойових дій ослів, мотоцикли, велосипеди. Бажання захоплювати нашу територію в них не зникає. Як, на вашу думку, розвиватимуться події 2025 року? &еnsр;Не треба бути пророком, варто проаналізувати попередні дії керівництва РФ і конкретно Путіна. У них усе будується на брехні та бажанні знищити Україну. Вони розуміють, що президент США хоче зупинити цю війну і протидіяти йому в цьому не можна. Тому ведуть переговори, вдають, що зацікавлені. Але, хоч би що вони говорили, хоч би яке враження створювали, бажання припинити знищувати Україну й українців у них немає. Сподіваюся, що керівни­цтво США це зрозуміє і зробить відповідні висновки: треба посилювати санкційний тиск, давати зброю і всіляко сприяти перемозі України. Звісно, є величезна втома й у військовослужбовців, і в суспільства. Багато хто підсвідомо бажає, щоб гаряча фаза війни припинилася. Керівництву країни й командуванню важливо найперше зрозуміти: ми маємо сподіватися на допомогу Європи і США та вести переговори, але водночас розраховувати на себе, вдосконалюватися. Будь-яке припинення вогню гратиме на користь Росії, особливо якщо почнуть послаблювати санкції. Наполягання Кремля на знятті обмежень щодо постачання добрив пояснюється тим, що складники добрив використовують для виготовлення вибухівки. Тобто Москва має намір воювати далі. Важливо, щоб адміністрація президента США зрозуміла: немає і не може бути віри Кремлю. Він робить усе, щоб роз'єднати західний світ і знищити Україну.

Як Україна отримала другий шанс для "прориву" На початку травня Україна та Сполучені Штати Америки підписали угоду про створення інвестиційного фонду партнерства у сфері корисних копалин. Це шанс, зокрема для "стратегічного" металу титану. Саме так його охарактеризував президент Володимир Зеленський у своєму указі 2021 року. Проте шанс буде змарновано, якщо не врахувати помилок Що маємо та як видобуваємо Титанова галузь України стратегічно важливий сектор економіки. Маємо майже 20 тис. родовищ титанових руд, які сукупно оцінюють у $7,5 трлн. Частка України в розвіданих запасах титанової руди у світовому масштабі досягає 20%. &еnsр;Титанова сировина не рідкість у світі, пояснює академік, почесний директор Інституту металофізики Академії наук Орест Івасишин. Це четвертий показник за запасами руд серед металів: залізо, алюміній, марганець і титан. Але дійти до чистого титану складно. Завдання відокремити всі корисні елементи й далі відновити титан у чистому вигляді, без кисню. Більшу частину концентрату титанових руд споживає хімічна галузь, яка виробляє пігменти й фарби, і майже 67% використовують у металургії. Але саме титан як метал має стратегічне значення. Держави, які вміли виготовити метал із титану й використати його для авіації та космосу, об'єдналися в Міжнародний титановий комітет. У ХХ ст. таких було шість: США, Франція, Німеччина, Японія, Велика Британія та СРСР тобто Україна, бо саме на її території є найбільші поклади ільменіту й рутилу, з яких отримують титан. Володіючи такими запасами, Україна має потужні підприємства з видобутку. Наймасштабніші Іршанський гірничозбагачувальний комбінат у Житомирській області та Вільногірський гірничо-металургійний комбінат на Дніпропетровщині. Хребет нашої титанової галузі Запорізький титаномагнієвий комбінат єдиний у Європі виробник титанової губки. Його побудували ближче до сировини та доступної електроенергії Дніпровської ГЕС. ЗТМК як хребет титанової промисловості На початку 2000-х для ЗТМК постала нагальна проблема реконструкція. Але держава як власниця підприємства була неспроможна вкладати в це кошти. Спочатку погляд звернули на Захід. Першими приїхали представники німецької компанії "Дойче Титан". У них не було металургії, але вже були вироби з титану. Вони намагалися домовитися з українськими урядовцями. Але відповіді від Міністерства промислової політики не дочекалися. Друга спроба відбулася 2005 року. Її намагалися реалізувати представники компанії Воеіng. Адже авіація є найбільшим споживачем титану він є у двигунах, шасі, інших деталях. Академік Івасишин, який супроводжував гостей до Запоріжжя, розповідає: Держава не підготувала завод до співпраці з Воеіng &еnsр;Я запропонував метод порошкової металургії. Інколи це вигідніше, ніж плавити зливок. Але нікому не вдавалося досягти високої якості виробу з порошку. Я винайшов унікальний варіант, за якого можна використовувати порошок гідриду титану. Стверджували, що цього не може бути, бо водень вважається найбільшим ворогом титану. Але ми використовуємо його тільки на початковій стадії, а на останній операції він зникає. Ми це довели, запатентували, знайшли союзників у США в особі корпорації Воеіng. 2009 року вони перевірили й заявили про готовність щорічно закуповувати майже 15 тисяч тонн порошку гідриду титану у ЗТМК і зробити комбінат своїм базовим виробництвом. Але держава не змогла підготувати підприємство до співпраці. Контракту не підписали. Воеіng налагодив співпрацю з Росією. Тим часом "хребет української титанової галузі" почувався все більш хворим. Держава мала рятувати ЗТМК. Порятунок побачили у приватизації. Титановий Фірташ, або Приватизація без хепіенду Історію приватизації Запорізького титаномагнієвого комбінату можна описувати як драму, детектив і ще в десяткові жанрів. Але в усіх варіантах головним персонажем буде український олігарх Дмитро Фірташ. 2012-го компанія "Толексіс Трейдінг Лімітед", що належить Grоuр DF, перемогла в конкурсі з відбору недержавних учасників ТОВ "Запорізький титаномагнієвий комбінат". 51% акцій став належати державі, а 49% олігарху, бенефіціару "Толексіс Трейдінг Лімітед". За ці відсотки компанія мала внести до статутного капіталу ЗТМК майже 720 млн грн та майже 160 млн як фінансове забезпечення технічної модернізації виробництва. Мав би бути хепіенд. Новий співвласник Дмитро Фірташ добився, що комбінатом керував його менеджмент, пообіцяв мільярди, щоб зробити підприємство технологічнішим. Але згодом все пішло не за планом. Що ж завадило? Насамперед електроенергія. Держава не готова була знизити ціни на електроенергію. Тож реконструкція була неможлива, вважають експерти. Інститут титану, який готовий був розробити цю реконструкцію, теж не дочекався грошей. Європа продовжує закуповувати титан у Росії Про другу причину "Країні" розповіло джерело, знайоме із ситуацією. Фірташа переконали, що для випуску титанової губки досить модернізувати тільки перший етап виробництва. Академік Івасишин відмову від повної реконструкції вважає помилкою, бо комбінат втратив те, за що його в Україні і Європі цінували, титанову губку. Протягом усього періоду управління ЗТМК групою Фірташа виробництво гідриду титану зупинили, обсяг виробництва титанової губки впав більш як удвічі. Але і шлак, який кинувся продавати комбінат, не пішов. Не додавали ентузіазму і кримінальні справи. "Країна" з'ясувала, що директора ЗТМК Володимира Сивака ­2016-го САП звинуватила у зловживанні службовим становищем і розтраті коштів на 492 млн грн. Справа тягнулася вісім років. За цей час Сивака виправдали у справі про розтрату всієї суми майже в пів мільйона грн, але звинуватили у зловживанні службовим становищем на 18 млн грн. Судиться із ЗТМК і Фірташ після того як держава звинуватила його в ­невиконанні інвестиційних зобов'язань та ініціювала повернення комбінату в державну власність. Представники олігарха звинувачують нове керівництво заводу в тому, що вони під час ковіду продавали продукцію за зниженими цінами, чим продукували збитки. У травні 2022-го Касаційний цивільний суд визнав законними рішення судів про розірвання договору зі створення ЗТМК, до статутного фонду якого держава внесла цілісний майновий комплекс комбінату. Фактично це означало повернення унікального підприємства у власність держави. Але процес цей триває досі. З початком повномасштабної російсько-української війни ЗТМК зупинив випуск титанової губки через брак хлору, що є основним компонентом виробництва. За даними аналітичної системи Опендатабот, 2024 рік підприємство закінчило з 212,5 млн грн збитків. Україна видобуває, а Росія заробляє Зазначимо, що успішний запуск ЗТМК сприяв розширенню виробництва титану в СРСР. Так з'явився титановий комбінат на Уралі. Верхнєсалдинське металургійне виробниче об'єднання, яке з 1957-го по 1990 рік було найбільшим постачальником напівфабрикатів із титану для аерокосмічної та військової промисловості, суднобудування в СРСР. Запроєктований комбінат був Інститутом титану із Запоріжжя. Під час проєктування усунули недосконалості ЗТМК. У чому недосконалість? З кожним новим етапом збільшувався об'єм титанового зливка. А економіка виробництва залежить саме від цього. ЗТМК був налаштований на реторти вагою 1 т. А росіяни видають за один цикл 10 т. Тож сьогодні РФ має фінальну частину виробництва готової продукції зі сплавів титану для світового аерокосмічного комплексу. Сучасні літаки Воеіng-787 Drеаmlіnеr та Аіrbus-380 не можуть обійтися без продукції з Уралу. Обидві компанії отримали аванс на замовлення понад 2000 літаків. Тож важко уявити, як діятимуть ці виробники в разі зриву постачання з Уралу. У Воеіng залежність від постачань із РФ становить 45%, у ЕАDS близько 60%, Воmbаrdіеr, Еmbrаyеr, РrаttWhіtnеy, RоllsRоyсе майже 100%. Така залежність виникла протягом останніх 10 років, відколи СП Воеіng Urаls Маnufасturіng розпочало відвантажувати продукцію на експорт. За даними експерта, з яким поговорила "Країна", 30% шасі для літаків Воеіng отримує з РФ. І змінити це важко, бо виробництво зав'язане на патент росіян. До речі, українці були дотичні до цього патенту, але втілити його на виробництві вдалося не нам. На початку березня 2022-го Воеіng призупинив закупівлю титану з Росії. Робота на основному устаткуванні неможлива, оскільки використання цих верстатів "обмежено експортними ліцензіями від уряду США та Японії". Експерт вважає, що інформація не зо­всім відповідає дійсності. США могли зупинити співпрацю в рамках СП, але заміну російському титану знайти нелегко. Тому він досі не під санкціями. Російський титан і санкції З початку великої війни 27 держав ЄС запровадили 17 пакетів санкцій проти РФ. Діють обмеження на торгівлю нафтою, вугіллям, деревиною та багатьма іншими ресурсами. Однак титан Європа продовжує закуповувати в Росії. 2022-го російський титан нарешті внес­ли в санкційні списки. Але це рішення заблокували Франція та інші країни члени ЄС: через залежність від російського титану найбільшого виробника літаків Аіrbus. У вересні 2023-го Бюро промисловості та безпеки міністерства торгівлі США внесло корпорацію "ВСМПО-Авісма" до так званого Еntіty Lіst як виробника зброї. Але ці обмеження не передбачають блокування діяльності компанії й зупинки придбання титану. Тож, як каже генеральний директор ТОВ ВКФ "Велта" Андрій Бродський, внесення російської компанії до Еntіty Lіst не заважає їм отримувати прибутки від титанової галузі. Півтора року під час війни титанову сировину вивозили до РФ У жовтні 2024-го американці під час зустрічі заступників міністрів фінансів країн G7 таки звернулися до союзників, аби розглянути запровадження санкцій проти російського паладію і титану. Але питання зависло. Звісно, в разі санкцій проти експорту титану з Росії більше уваги було б до українського титану. Але, щоб Воеіng зайшов на наш ринок після підписання з американцями угоди про корисні копалини, потрібні суттєві зрушення, а експерти оцінюють їх досить песимістично. &еnsр;Щоб Україна стала для Воеіng на місце Росії це не можна зробити за один день. У нас немає нічого, крім сировини, каже академік Орест Івасишин. Москва тримає їх на гачку, бо свого часу розробила сплав, що має унікальні властивості. Ніхто, крім Росії, не може виготовити великогабаритні деталі потрібної міцності. Нам іти до цього ще далеко, у кращому разі років 10. Титан у ланцюгу війни Але в основі багатьох досягнень росіян українська руда. Тож Україна під час війни зробила все, щоб заблокувати постачання титану в Росію. Це вдалося не одразу. Ось один з епізодів цієї боротьби. 24 лютого 2022 року в Україну вторг­лася не тільки армія РФ. Того ж дня до Дніпра приїхав Олександр Федосеєв, радник гендиректора російської металургійної корпорації "ВСМПО-­Авісма". Права рука власника ТОВ "Демурінський гірничозбагачувальний комбінат" Михайла Шелкова. Федосеєв мав організувати схему прихованого вивезення з України в РФ титанової сировини. І це йому вдалося. Півтора року схема працювала. У червні 2023-го СБУ заарештувала Федосеєва, пізніше ДБР встановить, що було створено злочинну організовану групу, до складу якої увійшли колишній директор ТОВ "Демурінський гірничо­збагачувальний комбінат", бенефіціар і директорка австрійської компанії й один із топменеджерів комбінату. Вищий антикорупційний суд ухвалить рішення про конфіскацію ТОВ "Демурінський гірничозбагачувальний комбінат". Але в Росію встигли переправити майже 11 т мінералів на майже $2 млн за даними СБУ. Ще один епізод допомоги ворогу стосується компанії "Мотор Січ". У березні цьогоріч Солом'янський районний суд Києва виніс вирок Олегу Дзюбі, заступнику директора зовнішньоторговельного департаменту АТ "Мотор Січ". Слідство встановило, що, отримавши вказівку від президента АТ "Мотор Січ" В'ячеслава Богуслаєва, саме Олег Дзюба налагодив через китайську компанію Сніnа Таly Аvіаtіоn Тесhnоlоgіеs Соrр постачання "запасних частин для ремонту двигунів літаків та гелікоптерів російського ЗАТ "Двигатели Владимир Климов Мотор Сич". За даними російського реєстру, 20% компанії належить АТ "Мотор Січ", а 50% російській корпорації "МіГ". Було поставлено запчастин, зокрема з титану, на понад 71 млн грн. Діяли також схеми, за якими частину концентрату експортували до європейських компаній у Польщі, Угорщині, Чехії та Словаччині, зареєстрованих росіянами, щоб зрештою надійти до російських металургійних підприємств, зокрема VSМРО-Аvіsmа. Але на сьогодні даних про такі постачання немає. А що з наукою? Війна вплинула і ще на одну структуру, пов'язану з титановим виробництвом, АТ "Інститут титану". Інститут, що проєктував титанове виробництво в Україні, РФ, Казахстані, Китаї, Ізраїлі й навіть Гватемалі, держава вирішила приватизувати. 2024-го Фонд держмайна двічі виставляв його на аукціон і не знайшов покупця. Вартість лота 76 млн грн. Не допомогло і зниження ціни вдвічі. Бо важко знайти покупця, якому знадобилася база відпочинку на березі Дніпра й пів сотні проєктувальників. "Країна" з'ясувала, що потенційних власників також стримують борги з виплати заробітної плати й незакриті договірні зобов'язання на чималі гроші. &еnsр;Цінність становить будівля в центрі міста й науково-технічна продукція у вигляді архівів, досліджень, сертифікатів, ліцензій, патентів, розповів "Країні" доктор технічних наук, професор Олександр Овчинніков. Уже під час війни Інститут титану підписав меморандум на проєктування титаномагнієвого комбінату у В'єтнамі. Ціна 3 млн євро. Науковці створили проєкт, але його не реалізували, бо замовнику потрібні були державні гарантії, яких інститут надати не міг. А держава вкотре схибила. Але, на щастя України, не схибили люди. Які роблять усе, щоб зберегти титанову індустрію у країні. Додає оптимізму й Інститут металофізики НАНУ, який співпрацює з колегами з Німеччини. &еnsр;Ми нині працюємо над упроваджен­ням технології методу МІМ (метал інжекшн-молдінг) для виготовлення деталей для двигунів безпілотників, розповідає почесний директор інституту Орест Івасишин. Ідея в тому, щоб зробити деталь, яка не вимагала б жодної додаткової механічної обробки. Коли процес дійде до промислового виробництва, це зменшить вартість деталей двигуна безпілотника. Також науковці з Інституту металофізики працюють над розробкою порошку для титанових імплантів. Це покращить наявні імпланти на 50 відсотків. Як вивести титанову галузь із кризи Угода із США про корисні копалини не панацея, але дає певні можливості для порятунку галузі та виведення її в лідери. Україна має сировинні ресурси, виробництво, науку та досвід. Потрібні інноваційні рішення, сучасний менеджмент та інфраструктура. Експерти кажуть, що насамперед необхідно провести повноцінну реконструкцію ЗТМК поновити виробництво титанової губки, впровадити сучасні технології. Маємо знайти рішення проблеми з електроенергією. Очищення від корупції та прозоре управління ще дві необхідні умови. І нарешті нам потрібні серйозні зусилля у сфері дипломатії та міжнародні зусилля в лобіюванні санкцій на російський титан. Констатуємо: Україна мала всі шанси стати світовим титановим гравцем іще в 2000-х. Але через байдужість держави, невмілу приватизацію, корупцію та прорахунки в менеджменті втратила їх. І ось тепер, попри війну, маємо нові можливості. Але цього разу шанс треба використати.

Я чутлива на слово. Якщо зачіпає якась фраза чи діалог, нотую. А потім у голові пишуться одночасно п'ять книжок. Уперше російську мову я почула в цирку. Гриміла музика, клоун звертався до дітей, ті йому відповідали. А я ні. Бо не розуміла, що відбувається, не розуміла навіть запитання. І почала плакати. Усе афіші, репліки, жарти було російською. Непідписані фотографії не мають ніякого сенсу, так казала моя тітка. Тому ми друкуємо та підписуємо всі знімки. Я паперова людина. На папері видно почерк, коли людина спішила чи хвилювалася, або в неї ручка закінчилася. Мене 6-річну мама навчила вести щоденник. За кілька років читаєш його і дивуєшся або розчаровуєшся. Мій рід це рід священника Петра Франца й історика Івана Крип'якевича, Льонгіна Цегельського, який був міністром ЗУНР і зачитував акт Злуки в Києві. Це рід воїнів УПА. Під час обшуку на робочому місці батька знайшли вірш Симоненка "Любіть Україну", і це стало початком жорстокого переслідування. Через зв'язки з В'ячеславом Чорноволом тата оголосили ворогом народу. Він не зрікся переконань, не "став зручним" заради спокою і тому не зміг захистити докторську з теми водневого двигуна. Йому доводилося змінювати роботу кожні пів року, бо колективи не мали права звикати до "неблагонадійного". На партійних зборах про нього казали: "Роман Іванович одною рукою будує комунізм, а другою витягає цеглини з цього муру". Найстрашніше для батька було, коли погрожували нас із сестрою забрати в сиротинець, бо, мовляв, він не зможе виховати дітей у радянському дусі. Це те саме нині Росія робить із нашими в'язнями психічно ламає. З роками розумієш, що дитина це дар. Мої діти були дуже активні, і щоб їх заспокоїти, ми з чоловіком придумали спосіб: переписувати тексти із книжок, які вони читали. У куті вони теж стояли. Але ми мудріли що старші ставали, то менше карали дітей. Наймолодша Міля вже не знає, що означає стояти в куті. Уперше російську мову я почула в цирку Казав мені один старший священник, що коли сивина покриє мою голову, то буду знати ще менше. Мудрість означає знати менше головою, але більше серцем і в руках мати якусь практику. Я виросла поруч із стрийком Даньом Богданом-Петром Крип'якевичем так ми називали брата мого тата, прикутого до ліжка через ускладнення після поліомієліту. Він проводив зі мною найбільше часу: навчав азів мов французької, англійської, латини, німецької, пояснював, що таке атоми, молекули, логіка, показував ребуси. У 12 років я допомагала за ним доглядати, як мама й тато. Але ніхто ніколи не скаржився. Важливо, коли дитина змалку бачить немічну людину. Я відчувала дволикість совєцької системи. Брати Горині Михайло й Богдан бували в нас у хаті, Іван Світличний із дружиною Льолею мешкали в нас якийсь час після ув'язнення. Удома зберігався архів Івана Крип'якевича. Тітка етнографиня, мама художниця, батько фізик, тусівка пластуни, лижники. Ми сплавлялися на байдарках, каяках, співали стрілецьких пісень. У школі я почала відвідувати своїх друзів і була в шоці, бо в них були "хрусталя, стєнка, коври і телевізор". У нас він теж був, але без серветок і фігурок. А в однокласників на телевізорі цілі вівтарі. Ми мали старі меблі, ті що тепер антикваріатом називають. У школі я знала, що не все можу розповідати. Брат моєї бабці Петро Скобельський загинув в УПА. Був лікарем, фактично парамедиком у криївці. Після одного бою залишився з пораненими побратимами. 1 травня їхню криївку виявили. НКВДисти розстріляли всіх і виклали тіла біля сільського клубу, змушували людей приходити й дивитися. Щороку 1 травня ми їздимо на його могилу в село Словіта на Львівщині. Мама садила мене малу собі на коліна й малювала. А я це сприймала як містерію на білому папері з'являються візерунки. Морок це класне місце, щоб шукати Бога Люблю малювати під музику, наприклад на якомусь концерті. Беру участь у музичних перформансах. Мені подобається, коли створюю щось і це транслюють на великому екрані. Наприклад, був концерт Соломії Чубай "Колискові для Олекси", я під час концерту малювала, й це показували на великому екрані. Я вільна художниця, мені завжди було байдуже, що скажуть люди. Українська інтелігенція безпорадні люди. Ніжні, дивні й переважно бідні. Але то є закваска суспільства. Їх мало, але якщо їх кинути в борошно й дати водички, то вони чинять якусь класну паску. Церква живий організм. Іноді люди її затискають у якісь свої обценьки. Є офіційна, а є жива церква. Жива має реагувати на всі виклики суспільства та бути там, де біль і страх, це наші капелани. Офіційна церква це консервативна ієрархія, яка повільно реагує на зміни. Лиш іноді вона буває жива. Бог не голова колгоспу, який сидить і записує в блокнот, хто прав у неділю, щоб покарати. Ісус їв із блудницями й ламав усі стереотипи. Нині він, певне, був би в гарячих точках. Морок це класне місце, щоб шукати Бога. Просто відкрити Євангеліє не всю Біблію з її об'ємним Старим Заповітом, а лише текст про життя Ісуса, це всього 2030 сторінок і прочитати. Там немає нічого, чого не змогла б зробити звичайна людина. Ісус не робив нічого недосяжного. Все просто: нагодувати голодного, дати води спраглому, відвідати хворого чи прийняти того, хто потребує. Батьки намагалися, щоб у мене не було вільного часу, водили на гуртки, спорт, шукали добрі товариства. Ще до появи Пласту та Спадщини ми знайомилися з родинами, де були такі цінності. Наприклад, у Брилинських ми слухали домашні концерти: Орест грав на віолончелі, Тарас на фортепіано, батько Богдан на скрипці, мама Люба співала. Після відкриття кордонів до нас почали приїжджати українці із Заходу вільні, цікаві. Після однієї такої зустрічі я відчула, ніби з мене вилетів птах. Вони виросли в іншій свободі, на контрасті з бетонною радянською дійсністю. А хлопці мого віку в Україні були або після Афгану, або затиснені в матріархальних родинах. У 20 я почала усвідомлювати себе як особистість і шукати свій шлях у житті. Це збіглося з відродженням нашої греко-католицької церкви. Багато дівчат мого віку тоді пішло в монастир. Я дивилася на них із захопленням, але думала, якщо стану черницею, то збожеволію, бо хотітиму мати дітей. У пошуках майбутнього чоловіка я точно знала: це не має бути художник, бо ми здохнемо з голоду. І це не має бути хтось набагато старший, як мій тато, який був старший за маму на 20 років. Тому коли до мене залицялися львівські кавалери поважного віку, одразу відмовляла. У нас із Михайлом море конфліктів. Після 30 років спільного життя ми щойно дозріли до сімейної терапії психолога. Хоча в нас є романтика, можемо їхати кудись, проводити час і ще не набридли одне одному. Французький письменник і богослов Мішель Куаст казав: "Якщо шукаєш тіло, то все життя шукатимеш досконаліші бо завжди знайдуться ті, чиє тіло краще за тіло твого чоловіка. Але якщо ти шукала рідну душу і знайшла, то це вже назавжди". Я вірю в Бога, який помер і воскрес. Вірю, що мій син Артемій пішов до Нього. Він завжди прагнув бути першим і всюди був ним: перший комп'ютер у сім'ї, перший скутер, перші поїздки в Америку, стрибки з парашутом. І так сталося, що він перший із нас опинився там. Мене підтримує думка, що це не кінець. Важливо дати можливість попрощатися з небіжчиком, навіть якщо тіло неціле. Мій знайомий отець Олександр Богомаз знайшов людяний спосіб, як допомогти родинам попрощатись із загиблими, коли тіла понівечені. Він першим дивиться на покійного й запитує рідню: "Хочете попрощатися з рукою?" і тоді, наприклад, лише рука лишається відкритою в домовині, решту накрито. Зберігаю снайперські рукавиці Артемія з останнього його перебування на фронті. Маю на стриху тарілочку, де лежать набої відстріляні, його літачок, зроблений на 3D-принтері. Є його кепка, і весь гардероб, який іще не наважилася комусь віддати. Маю його шеврон "Небонуті" від команди Аеrоtіm. Після похорону Артемія я попросила всіх його друзів принести фотографії. Отримала понад сотню знимок. Мій внутрішній голос чітко диктував, що робити спочатку, що потім, щоб нічого не забути. Так з'явився посмертний альбом фотографій Артемія. Дружба це коли людина мовчки здатна бути поруч у найтяжчі моменти. Одна така мудра жінка є в моєму житті лікарка Леся Рудавська, яка знала мою родину. Рятувала мене декілька разів, коли я була у кризі. Іноді просто слухала. Її улюблене слово тактовність. Ми часто її втрачаємо і починаємо повчати когось, хто не просив ніяких порад. Історія України це тканина, яку рвали і шматували багато разів. Вона може бути відновлена, але не шляхом повного замальовування чи ідеалізації. Як у реставрації ікон, можна залишити втрати видимими, закріпити й показати місця болю і трагедії. Так і в нашій історії мусять залишитися чорні, страшні місця, як-от Буча, Ірпінь чи прострелені кулею дерева на Майдані. Вони повинні нагадувати нам про пережите й водночас про цінність життя та миру. З оптимізмом дивлюся в майбутнє України, бо навіть у найважчі моменти народжуються позитивні зміни. Мусимо пам'ятати минуле, щоб збудувати краще майбутнє. Історія це тканина, яку рвали і шматували багато разів Фінанси це щось, що завжди текло повз мене. У нас була шухляда, де ми складали свої заробітки і звідки брали на всякі потреби, доки не почалася інфляція, яка з'їдала ті гроші. Люблю товариства, люблю пізнавати з різними людьми, тому, як маю зайві гроші, витрачаю їх на подарунки й каву разом. Найважливіше пронести крізь життя чистоту тієї внут­рішньої дитини, яка здатна любити й жити, не боячись кінця. Культура це слід, який залишає кожен із нас. Перші її прояви малюнки в печерах, посуд із глини. Українці мають надзвичайно цікаву культуру, і наша археологія, попри недостатнє дослідження, свідчить про її багатство і глибину. Скіфські пекторалі, Софія Київська з її величною Орантою щоразу промовляють до мене по-новому. Смерть це не щось далеке чи абстрактне, це те, що супроводжує нас усе життя. Я боялася смерті, хоча загрози не було. Але раптом могла накотити така хвиля: дивишся на свої пальці, руку й думаєш: це все колись лежатиме в землі, в дерев'яній коробочці. І це будеш ти, саме ти, і тебе більше не буде. Коли моя дитина пішла туди, смерть для мене стала іншою реальністю, я перестала її боятися.

Ветеран це частина громади, й він повертається до неї, каже колишній військовий Вадим Свириденко Що для вас було найголовніше за останній рік у плані реабілітації учасників бойових дій? &еnsр;Усі ті, хто потребують реабілітації, мали однозначно її отримати, не дивлячись на складність травми. У нас є нові виклики. Міністерства, відомства й усі, хто займаються цим, їх приймали. Реабілітація не стояла на місці. Весь час іде моніторинг, ухвалюють нестандартні рішення. Розкажіть про лікування комбінованих травм. &еnsр;Це такі ураження, де можуть бути ампутації, черепно-мозкові травми, втрата зору, контузії долучаються, уламкові поранення. Медики дивляться, що першочергово робити, щоб довезти до стабпункту, там уже надають первинну допомогу, далі госпіталь. А потім поступове відновлення. Не все так просто, тому що в госпіталі має працювати мультидисциплінарна команда, до якої входять усі лікарі, яких знаєте. Окрім педіатрів. Такі команди мають працювати в лікарнях усіх рівнів. Ми розуміємо, що хвороби наздоганятимуть бійців у мирний час. Варто зробити таку систему, щоб не доводилося продавати квартири, аби вилікуватися. Якщо це втрата зору, соціалізація має відбуватися ­якнайякісніше. Людині треба видати ціпок, ті гаджети, які допомагають орієнтуватися, навчати її освоювати простір навкруги. У якому стані нині психологічна допомога бійцям? І чи навчені азів психології соціальні менеджери? &еnsр;Психолог спілкується з пацієнтом. Це частина медичної допомоги. До того ж говоримо про мультидисциплінарну команду, коли кожен виконує свою частину роботи. З бійцем працюють місяць, два, три, а потім за пів року знову. У госпіталі має працювати мультидисциплінарна команда А соціальний менеджер займається проблемами, які бійцю у важкому стані не потрібно вирішувати: втрата документів, документи про поранення, проблеми якісь життєві. І за законодавством, він має надати роз'яснення, як що й куди рухається. Соціальні менеджери вперше з'явилися в Рівненській області? &еnsр;Так, пілотний проєкт почав працювати в Рівному. Ми побачили, що це правильний шлях. Відстежується кожен ветеран, його здоров'я, можливості. У 62 громадах обрали соціальних менеджерів когось із ветеранів, когось із соціальних служб. Вони проходили навчання в Острозькій академії, складали іспити. Виникла довіра між територіальною громадою і бійцем, державою і бійцем. І коли кажуть, що суспільство має піти до ветерана й розв'язати всі питання, цього не станеться, якщо ветеран не зробить хоч якихось кроків назустріч суспільству. З розумінням, що йому це потрібно. Є механізми, є проєкти розроблені, є ті самі соціальні менеджери ветеран має розуміти: якщо звернеться до того чи того фахівця, він отримає те, що йому потрібно. Нині це масштабується по всій Україні. Ми не забуваємо, що багато хто повернувся з інвалідністю, різним ступенем травм, з полону. До кожного треба свій підхід, своя програма. Тому це справді розв'язання питань на рівні територіальних громад. І тут мають бути залучені Міністерство ветеранів, Міністерство охорони здоров'я, Міністерство соціальної політики, депутати Верховної Ради. Сьогодні в нас суспільство поранене, це нам на десятиліття роботи. Восени торік відбувся міжнародний ветеранський форум "Ветерани: шлях додому". І спортивний фестиваль там був. &еnsр;Протягом року відбулося п'ять форумів і наприкінці року заключний у Львові. Спортивні фестивалі робили по всій Україні, їх теж було п'ять. Це ми говоримо не про великі досягнення і не про великий спорт. Бійці могли прийти подивитися, розслабитися, зробити якісь вправи, побути з людьми. І воно спрацювало: багато бійців, які були в собі замкнуті, почало спілкуватися, грати в петанк, піклбол, баскетбол на візочках. Ми плануємо на цей рік такі фестивалі робити в Житомирській області, Івано-Франківській, провести Карпати Уоmр це марш-кидок, де будуть три дистанції: 16, 32 і 48 кілометрів. Кілька років ми приїжджаємо на Саtеrаn Yоmр у Шотландії, де наші бійці беруть участь у марш-кидках 35, 62 і 75 кілометрів. Це міжнародні ветеранські змагання. Ми хотіли зробити в нас подібне, але не з такою складною дистанцією. Плануємо, що Карпати Yоmр відбуватимуться щороку і там ветерани збиратимуться, спілкуватимуться. Якщо з часом це будуть тисячі ветеранів, це буде прекрасно. Ідеться не тільки про важкопоранених, може долучитися будь-яка людина, ветеран чи цивільний, яка хоче підтримати, просто бути поряд. Був форум у Львові про спроможності громад у захисті прав та задоволенні потреб ветеранів. Чи все гаразд у громаді з ветеранами? &еnsр;Ветеран це частина громади, й він повертається до неї. Якщо ветеран важкопоранений, то громада має прийти до нього в хату, подивитися, в яких умовах він живе. Нормальна реакція громади виділення грошей, допомога, якась соціалізація. А якщо людина прийшла без травм, зрозуміло, що вона буде далі в цій громаді працювати, спілкуватися, приходити щодня на роботу, податки платити. Але ветерану теж треба допомогти: якась перекваліфікація або навчання, дати можливість допомагати іншим. Але без згоди ветерана, його бажання повернутися, цього ніколи не станеться. Тому ці шляхи мають перетнутися десь посередині. Карпати Уоmр це марш-кидок, де будуть три дистанції Людина, яка втратила зір, може працювати насправді продуктивно. Ми стільки разів бачили, що такі ветерани стають хорошими психологами. Соціальні програми, соціалізація мають удосконалюватися. Це стосується і цивільних, які можуть життя побудувати абсолютно по-іншому. Я давно бачив у Чехії реабілітаційні центри, де люди, які народжуються зі складними вадами, стають дизайнерами, ще якісь професії опановують. Тобто було б бажання такі програми розробляти. Ви брали участь у 49-му марафоні морської піхоти США? &еnsр;Я був із командою. 10 кілометрів біг, як завжди. Цілої дистанції не пробігаю, виконую свої завдання як тренер на дистанції, щоб хлопці не травмувалися, робили все правильно. Марафони це для мене підтримка як фізична, так і психологічна: треба тренуватися, бути у формі. Я допомагаю іншим і показую, що це можливо. Як справи у спортивного клубу ІRОN WАRRІОRS? &еnsр;Ходимо тренуватися до спортивного залу "Меридіан" у вівторок та четвер: піклбол, петанк, баскетбол на візочках. Там така атмосфера, що ми психологічно розвантажуємося. Немає великих навантажень, але це динаміка, рух, які відновлюють. Тому хочемо розширюватися. Мріємо про свій спортивний зал із різними видами спорту, який працюватиме з ранку до вечора, щоб там були психологи. Потім можна було би відправляти на якісь змагання, якщо є бажання бійця. І сім'ї можуть приходити. Ми прагнемо відновлювати й дивитися, як боєць іде по життю, яка фізкультурно-спортивна реабілітація в нього, яка підтримка вдома. Бо розуміємо, що якщо боєць поранений чи просто повернувся з війни, то з ним треба спілкуватися, дивитися, чи в нього стабільно все в житті, може, він сам захоче комусь допомагати. Війна буде нас наздоганяти в мирні часи. Кількість реабілітаційних центрів збільшилася останнім часом? &еnsр;Так. Будуватимуть центри, нові відділення. Ми нині боремося не за кількість центрів, а за якість. Тому тепер і пакети НСЗУ змінюються, і прагнемо, щоб була достатня кількість фахівців, щоб не було на одного реабілітолога 30 людей. На жаль, фахівців поки що недостатньо. Яка ситуація в нас із протезуванням? &еnsр;Держава повністю покриває вартість протезів. Черги є, тому що всі хочуть потрапити до фахового протезиста чи майстерні, але вони некритичні. У реабілітаційних центрах паралельно приходить протезист, розповідає, як відновлюватиметься боєць, як із ним працюватиме реабілітолог, щоб не просто дати протез, а ще й навчити ним користуватися, обслуговувати. І на сьогодні робимо великий крок уперед: протезисти почали вчитися у вищих навчальних закладах. Іще декілька років тому цим займалися протезні майстерні, які самі навчали. Це буде здорова конкуренція. Наш ринок отримає хороших якісних протезистів. Черги є, тому що всі хочуть потрапити до фахового протезиста Дніпровський протезний завод це потужне державне підприємство, яке виконує складні протезування. Нині по всій Україні багато хороших протезних установ: полтавський "Ортопед", запорізький "Ортотех". А ви надаєте перевагу яким протезам? &еnsр;У мене є і механічні, й електричні, й біонічні протези, й повсякденні, і спортивні. Це залежить від того, як ми навчилися ними користуватись і що робимо. Я завжди звертаюся до протезистів, ерготерапевтів, читаю літературу. До речі, в Полтаві "Ортопед" виготовляє багато приладів для ерготерапії. Наприклад, для хлопців і дівчат, які втратили кінцівки нижче ліктя і вище ліктя, щоб справді вони були самостійні й могли їсти без допомоги протеза, є спеціальні манжети, куди вставляють виделку, або спеціальні виделки. Така співпраця триває, ми весь час пробуємо ці предмети повсякденного обслуговування вдосконалювати. Чи продовжуєте займатися легкою атлетикою, футболом? &еnsр;Уже не так, як це було після поранення. Я тепер більше себе підтримую непрофесійно, щодня роблю якісь вправи, гантелі, відтискання. Інколи вибігаю на стадіон, а футбол просто люблю коли бачу м'яч, буцаю його із задоволенням. Тому це повсякденна підтримка, без якої не можна, тому що м'язи швидко втрачають фізичну форму й має бути створений м'язовий корсет.

У нас зовсім не розвинений ринок послуг у книговиданні, каже політик та експерт із маркетингових комунікацій Артем БІДЕНКО Чому книговидання і книгорозповсюдження важливе для України? &еnsр;Я люблю наводити простий приклад. На книжкові ярмарки або виставки обов'язково приїжджає українська еліта найвище політичне керівництво, актори, співаки. Президент і перша леді приходять на Книжковий арсенал, Форум видавців і показують, що вони читають. Цього не відбувається практично в жодних інших сферах. Коли виходить новий фільм, президент зазвичай не приїжджає на прем'єру. Це свідчить про те, що в людській свідомості читання асоціюється з чимось правильним, інтелектуальним, таким, що розвиває і підвищує тебе. Якщо ж говорити мовою наукових фактів, читання розвиває мозок, робота з текстом сприяє тому, як людина володіє асоціативним мисленням, наскільки в неї розвинене абстрактне, наскільки може відчувати себе в цьому світі. Популяризація читання це обов'язок держави в багатьох країнах. Освітні дослідження вивчають, як читають учні та студенти. Якщо читання або розуміння тексту падає, одразу б'ють на сполох щось не так із нашими навчальними програмами. Сьогодні, попри розвиток інноваційних комп'ютерних технологій, читання все одно перебуває в основі людського світосприйняття. В епоху цифровізації ми все одно читаємо з екранів, слухаємо аудіокниги й оперуємо певними текстами. А якщо піти ще глибше, в семіотику, то тексти основа нашого буття. Те, якими ми є в житті, визначається тим, як ми говоримо й читаємо. Ви сказали, що обов'язок держави популяризувати читання. Чи виконує цей обов'язок наша держава? &еnsр;Наші очільники демонструють велику прихильність до книжок і читання. На іміджевому рівні так і має бути: еліта повинна показувати пріоритети що важливо й куди рухатися. На рівні реалізації часто звучить критика, але будьмо чесні: наша держава, в якій не закрито багато потреб, усі сфери й усі галузі кажуть "Дай!", усе одно не забуває про читання. Існує державна програма з видання книжок, закупівлі їх для бібліотек, постійно обговорюється проблематика. Є група народних депутатів, яка вважає, що ця тема важлива, і ми дякуємо їм за це. Маємо ту проблему, яка стосується багатьох сфер, недостатню якість кадрів. Найперше в державному апараті, що менеджерять ці процеси й у своїй оцінці ризиків та наявних інструментів не можуть піднятися на вищий рівень і працювати з індустрією. Для багатьох це досі радянська сфера, в якій є бібліотеки та якісь видавці, що постійно просять гроші, вони ж бізнесмени й заробляють на цьому. Той фактор, що ця індустрія не лише бере, а й віддає готовий продукт, який можна використовувати, на жаль, мало хто розуміє. Ставлення до того, що держава має інвестувати в цю індустрію та отримувати більший результат, також немає. І саме в цьому проблема проблема менеджменту, проблема застарілих ціннісних орієнтирів та адвокації індустрії. Бо адвокація має відбуватися централізовано та ґрунтуватися найперше на популяризації читання, а вже тоді на формуванні фондів і на закупівлі. Зсув у бік "Давайте закупимо книжки" і спричинив ставлення "Що ж вони завжди просять?" Я постійно декларую і наголошую, що основне завдання перед нашою асоціацією (Українською асоціацією видавців і книгорозповсюджувачів. Країна) озвучувати й адвокатувати перед державою і навіть вимагати від неї кампаній із популяризації читання із залученням преси, відомих людей аж до президента. Треба демонструвати, що читання це класно, модно, особливо для молоді, яка сьогодні сидить у тіктоку. Там, до речі, теж є потужна спільнота блогерів, які популяризують читання. Еліта повинна показувати пріоритети І ще один важливий фактор, який у нас нерозвинений, це великий бізнес. За кордоном, найперше у Штатах, великі компанії та багаті люди вже більш як століття тому будували бібліотеки. Ці люди фінансують бібліотеки своїх університетів і шкіл. У нас цього, на жаль, немає. Бізнесу треба пояснювати: "Шановні, ваші очікування від кадрової політики, появи якісних менеджерів мають утілюватися в тому, що ви інвестуватимете в їхнє на­вчання, а книжки це база". Як оцінили б український книжковий ринок? Яке співвідношення пропозиції і попиту щодо книжки в українському суспільстві? &еnsр;Торік спостерігалося певне зростання кривої продажів відкривали магазини, купували книжки. Було відчуття, що є певні підстави для оптимізму, але воно виявилося хибним. Нині продажі сильно впали. Багато надрукованого лежить на складах, книжкові магазини викручуються з останніх сил. За моїми оцінками, пропозиція більша від попиту в кілька разів. Попит сьогодні формується сталими аудиторіями, які й так читають. Нові аудиторії залучаються слабко. Тому для ринку важливо знайти якісь механізми й отримати допомогу від держави, щоб змінюватися. Також у нас зовсім не розвинений ринок послуг у сфері книговидання. Мається на увазі ринок авторів, перекладачів, оформлювачів, дизайнерів. Низькі гонорари, й через це бути письменником вкрай невигідно. Це ненормально, авторство має бути індустрією. Це соціальний ліфт українець повинен знати, що, коли він талановитий і випишеться, в нього є перспектива стати новою Джоан Роулінґ хоча б на рівні України. Це означає нормально заробляти й забезпечувати себе. У нас на літературі заробляють одиниці, притому заробляють чисто на виживання. Ані Курков, ані Жадан не є багатими письменниками порівняно, наприклад, зі Стівеном Кінгом. У нас відсутні літературні агенти, і це теж проблема. Коли індустрія оформлюється, з'являються елементи, що підживлюють її. Це юристи, які займаються правами; це перекладачі, в яких є своя школа, вони вчаться і розв'язують якісь свої суперечки; це дизайнери, що опановують нові технології. Усе це у взаємодії з авторами й утворює живий організм. У нас це проявляється точково ми знаємо умовно до 10 дизайнерів. Видавництво "А-ба-ба-га-ла-ма-га" реалізувало обкладинку зі штучним інтелектом і все пропало. Хоча це можливість розвивати наявних дизайнерів, яких мало. Індустрія вимагає нового підходу, вона потребує інвестицій від бізнесу й держави. Інакше, коли в Україні почнеться відновлення, сюди рано чи пізно прийде якась велика група і скупить більшість видавництв та переробить їх на свій лад. Ані Курков, ані Жадан не є багатими письменниками порівняно, наприклад, зі Стівеном Кінгом П'ять років тому було опубліковане дослідження RеsеаrсhВrаndіng Grоuр про те, що 57 відсотків українців не прочитали за рік жодної книжки. Ці дані панічно ширилися в соцмережах. А потім порівняли ці цифри з даними інших країн, і виявилося, що в Польщі ще нижчий рівень там читає 38 відсот­ків населення. &еnsр;Сумніваюся в достовірності даних щодо рівня читання в Україні. Поки що це звичайні опитування, які засвідчують те, що люди декларують. Їх опитують щодо читання, і вони кажуть: "Звісно, я читаю по три книжки на місяць". Щоб точно знати рівень читання, реалізуються складні дослідницькі панелі, які враховують опитування, продажі, шелфтести у книгарнях (шелфтест тестування товару на основі онлайн-опитування, коли демонструються віртуальні моделі магазинних полиць. Країна). Це ком­плексний метод, яким займаються великі дослідницькі компанії. Наша асоціація також подає запит на грант щодо реалізації такої дослідницької панелі в Україні. Бо я зовсім не впевнений, що 40 відсотків українців читають. Маючи дітей, які вчаться в Україні, і знаючи, як відбувається навчання за кордоном, я можу порівнювати читання в українських школах значно слабше. Мало вчителів вміє правильно його викладати часто це є факультатив, стисле прочитання змісту книжки. І це знов-таки проблеми підготовки кадрів як готуються вчителі, а також проблема наявності книжок у бібліотеках. Як стимулювати молодь і підлітків більше читати? І як узагалі пробудити в українців любов до читання? &еnsр;Будь-яка стимуляція передбачає комплексні заходи. З одного боку, це має бути наявність продукту нам потрібна велика кількість цікавих і доступних книжок на будь-який смак. Тобто не тільки люди, які добре заробляють, повинні мати доступ до книжок, а й дітям у селах потрібна можливість піти і знайти останню книжку Жадана в сільській бібліотеці. Жадана я називаю як приклад може бути будь-який закордонний автор. Другий момент маркетинг товару. Має бути реклама товару. Читай і ти будеш модний, крутий, тебе любитимуть дівчата чи хлопці. Тобто це класична рекламна кампанія, що має тривати роками. Третій момент це локації. Нам потрібні книжкові супермаркети. Крім них, також повинні бути бібліотеки, спейси, книжкові клуби місця, де є можливість не купити книжку, а взяти її почитати. Четвертий підготовка тих, хто вчить читати, вчителів. Я вітаю реформу "Нова українська школа", її треба всіляко підтримувати і просувати, щоб учителі знали, як зацікавити дітей, щоб програма змінювалася, щоб у ній було більше цікавих книжок і менше нецікавих. Чи зріс в українців інтерес до читання під час повномасштабної війни на хвилі патріотичного піднесення? &еnsр;Однозначно зріс інтерес до читання і української літератури. Найбільше цьому сприяли відключення електропостачання, оскільки в тих умовах книжка виявилася доступною розвагою. Ковід також вплинув на зростання рівня читання. Плюс держава реалізувала кілька хороших програм наприклад, можливість купувати книжки за кешбек. Тому ситуація з читанням покращилася. Але читання це не еластичний продукт, воно не може розтягуватися до 100 відсотків аудиторії, має певні межі. Для його розширення треба використовувати інші методи, нові механізми. Які виклики стоять нині перед нашим книговидавництвом? &еnsр;Основний це світова економічна рецесія, що позначається на Україні. Заклик не змінюватися, залишитися в тому стані, в якому індустрія існує, не адаптуватися під виклики цифрової ери, а також під виклики війни й відбудови справляє згубний вплив. Коли ти не адаптуєшся, ти знищуєш сам себе. Адаптивність це важливий фактор. Чим книговидання важливе для вас? Яку книжку вам хотілося б прочитати сьогодні? &еnsр;Я люблю читати, в мене велика бібліотека. Цю любов мені прищепила мама. Часто читаю дві-три книжки паралельно. Мені було приємно займатися великим проєктом підтримки книговидання в Міністерстві інформаційної політики. Щорічно протягом кількох років ми добирали книжки для Сходу України. Я читав усіх претендентів, ми визначали, хто найкраще підходить. Це була драйвова історія, яка давала відчуття чогось корисного. Коли росіяни заходили в ті школи й викладали фото бібліотек з нашими книжками, виникало відчуття того, що ці книжки все ж були, люди могли їх читати. Це моя персональна історія інвестиція зусиль у те, що робить державу сильнішою. Щодо того, яку книжку я хотів би прочитати, я люблю "Бійцівський клуб" Чака Поланіка. Нині почав читати "Темну матерію" Блейка Крауча, бо подобається фантастика для розслаблення. Якщо люди звикли читати російською, то їм так зручно, і змінити це надзвичайно складно Яку роль грає книговидавництво у вашому житті? &еnsр;Не маю прямого стосунку до книговидавництва, я лише керівник Асоціації книговидавців. Видавництво я розглядаю як індустрію, так само, як зовнішню рекламу, з якою працював, чи як державну службу. Для мене це швидше система, в якій відбуваються певні процеси, і ключовий процес популяризація читання мені особисто цікавий. Чому багатьом українцям так важко дається відмова від російського контенту загалом і російської літератури зокрема? &еnsр;Тому що ті патерни поведінки, які закладають із наро­дження, важко викорінити. Якщо люди звикли читати зліва направо й чорним по білому, то саме так їм зручно. Якщо люди звикли читати російською, то їм так зручно, і змінити це надзвичайно складно. Мають минути роки, щоб людина у зрілому віці справді змінила щоденні звички. Тому ключову роботу варто вести з молодим поколінням саме їм потрібен цей продукт, і вони через умовні 10 років даватимуть своїм дітям українську книжку. Моя мама читає українською, але я розумію, що їй усе ж зручніше читати російською, тому підсвідомо вона вибере російськомовну книжку. Слава Богу, що тепер такий вибір значно менший. Це психологічний фактор якщо ми звик­ли їсти правою рукою, то важко перевчитися на ліву. Але можливо. До 30 років це та ключова аудиторія, з якою треба працювати, якщо ми захочемо змінити цінності в суспільстві. Старше покоління підтягуватиметься.

Упопулярній психології останнім часом багато говорять про синдром завченої безпорадності. Він виявляє себе в тому, що людина завчасно опускає руки перед труднощами, психологічно готується до поразки, оскільки не вірить у власні сили. Українському суспільству варто придивитися до ознак цього синдрому, оскільки на колективному рівні ми надто регулярно опиняємось у становищі лузера. Здобуття незалежності, Помаранчева революція, Євромайдан, контрнаступ&hеllір; Усе чомусь відбувається за схожою схемою: виклик відповідь ейфорія від перемоги і єдності втрата єдності й віри в успіх знову в ямі. Але синдром тут спрацьовує інший. Амбіцій і самовпевненості нам зазвичай позичати не доводиться. Бракує іншого підготовки. Постійна неготовність ставала причиною перманентних поразок українських сил та втрат, яких зазнала наша нація впродовж останніх двох десятиріч. Після Помаранчевої революції країну спіткала морально-політична катастрофа, яка була всім очевидна, а також інтелектуальна і стратегічна безпорадність, яка була зрозуміла далеко не всім. А втім, саме відсутність розуміння, що і як робити з економікою, зовнішньою і внутрішньою політикою, брак менеджменту, професійного аналізу та творчого синтезу призвели до краху "помаранчевої команди" навіть більшою мірою, ніж скандальні взаємини між Ющенком і Тимошенко. Історія повторилася після Революції гідності. Історія ще раз повторилася вже перед початком повномасштабної війни, коли країна приходила до тями після "електоральної революції" 2019 року. Ми постійно не готові та змушені хаотично й імпульсивно реагувати на черговий виклик сьогодення. Причини такої неготовності лежать одразу в кількох площинах. Частково вони зумовлені деякими рисами ментальності українців, описаними, зокрема, Остапом Вишнею в гуморесці "Чухраїнці". Справді, жартувати ми вміємо, але висновків робити поки що ні. Однак існує й цілком раціональне пояснення тому стану інтелектуальної та ідейної безпорадності, яка зводить нанівець наші успіхи й досягнення, здобуті напруженням волі та спалахами національного ентузіазму. Точніше, їх є декілька. Політики в Україні навчилися імітувати патріотизм і турботу про спільне благо, прикриваючи ними своє прагнення отримати інструменти влади, які надалі використовують для грабунку. Звісно, що за цих умов держава не може стати центром пошуку рішень, їх ухвалення й реалізації. Держава лишається транзитною точкою в перетворенні капіталу публічності на капітал тіньових статків. Інтелектуальне середовище в Україні залишається провінційним, вторинним у своїх уявленнях та ідеях та заробітчанським за своєю соціальною природою. У такому середовищі важливі ідеї можуть виникати, але не можуть розвиватися. На тлі спекуляцій, безпринципності й некомпетентності зростає конфліктність, яка виявляється в багатьох формах. Це й нетерпимість до іншої думки, й боротьба за місце під сонцем, і схильність до афекту там, де потрібні розважливість і раціональність. На жаль, усі ці риси та задавнені хвороби національного організму нікуди не зникли в умовах війни. Нині вони переходять у стадію загострення прямо на наших очах. Політичний сезон ще не почався, а на політичний ринок вже вийшли численні популісти із залежаним товаром радикальних гасел, простих рішень, страхів, ілюзій та безсоромного обману. Ми й надалі не готові думати власною головою, шукаємо зовнішніх учителів і чудодійні рецепти, які змінять наше життя, не змінюючи нас самих. Національна стратегія лишається заручником політичного піару, аналітичні інституції заручниками недофінансування або випадкових грантів, медійний простір заручником хайпу й політичних технологій. У цій війні ми остаточно виборюємо свою незалежність. Але в післявоєнних реаліях ми опиняємося на порозі нової доби, перед викликом найважливіших рішень, які визначатимуть українську ідентичність, форму та зміст української державності й наше місце в сучасному світі на майбутні десятиріччя. Знов не будемо готові?

П'ять випадків, коли Росія залякувала ядерним ударом Уранці 21 листопада російські війська атакували Україну балістичною ракетою, яку запустили з Астраханської області. Вдарили по критичній інфраструктурі Дніпра. Під вечір із відеозверненням виступив президент РФ Володимир Путін. Підтвердив застосування цього типу зброї. Сказав, що випустили її із системи "Орешник". Сучасні засоби протиповітряної оборони не можуть її перехопити, додав. Застосовування ракети назвав відповіддю на нещодавній обстріл Силами оборони території РФ американськими далекобійними ракетами АТАСМS. &еnsр;Тривають експертизи, щоб чітко встановити всі деталі та специфікації цієї ракети. У світі є системи протиповітряної оборони, здатні протидіяти таким загрозам. Росія має відчувати, що кожен крок, який вона робить для розширення війни, матиме для неї наслідки. Ми повинні послідовно робити все, щоб змусити її шукати миру. Цього можна досягти лише двома шляхами допомогою Україні та тиском на РФ, говорить президент Володимир Зеленський. Заступниця речника Пентагона Сабріна Сінгх підтвердила застосування Росією нового типу зброї. Це була експериментальна балістична ракета середньої дальності, каже. У її основі модель міжконтинентальної балістичної ракети РС-26 "Рубеж", яка здатна нести як звичайні, так і ядерні боєголовки. Незадовго до обстрілу Путін затвердив зміни в російській ядерній доктрині, які суттєво розширили принцип застосування ТЯЗ. Зробив це після інформації в ЗМІ, що президент США Джо Байден дозволив бити по Росії далекобійною зброєю 1. Міністр закордонних справ РФ Сергій Лавров пригрозив світу ядерною війною під час вересневого виступу на Генеральній асамблеї ООН в американському Нью-Йорку. Тоді заявив, що Захід намагається завдати Росії стратегічної поразки. А це неприпустимо через ядерний статус РФ. &еnsр;Я не говоритиму тут про безглуздість і небезпеку самої ідеї боротися до перемоги з ядерною державою, якою є Росія, каже російською Лавров. Такі спроби є небезпечними і можуть мати катастрофічні наслідки. З початку повномасштабного вторгнення Росія регулярно використовує метод ядерного шантажу. Він розрахований на залякування країн партнерів України та послаблення їхньої підтримки. 2. Влітку цьогоріч ядерною зброєю погрожував заступник міністра закордонних справ РФ Сергій Рябков. Мовляв, Захід недооцінив готовність Росії відстоювати власні інтереси всіма наявними в неї засобами. І це може мати фатальні наслідки для інших країн. Про це він сказав на конференції в Москві, коли відповідав на запитання про ядерні технології в час розвитку штучного інтелекту. &еnsр;За останні роки в галузі ядерного стримування створено таку основу, що дасть нам змогу забезпечити власну безпеку на десятиліття вперед, сказав російський чиновник. Рябков курує в російському МЗС питання ядерного стримування й двосторонніх відносин із США. 3. Вдарити ядерною зброєю по Нідерландах у червні цьогоріч закликав генерал-лейтенант та депутат Держ­думи РФ від путінської партії "Единая Россия" Андрій Гурульов. За його словами, саме в Нідерландах зберігається майже 60% усіх вуглеводнів Європи. &еnsр;Це жирна ціль із переліку тих, які нині існують. Ми чудово розуміємо, як завдати критично неприйнятної шкоди, щоб Європа стала на коліна, розмірковує в ефірі пропагандистської передачі Володимира Соловйова Гурульов. Це справа одного дня, з мінімальним використанням ядерних боєприпасів. Такі заяви від Гурульова звучать регулярно. У вересні 2022-го погрожував Німеччині та Великій Британії. &еnsр;Байден розмірковує про застосування нами ядерної зброї, говорить про наслідки для Росії. Україна в цьому випадку нецікава, нам там іще жити, цинічно заявляв представник російської влади. Задоволений ситий німецький бюргер повинен чітко розуміти: якщо раптом по Берліну буде завдано удару, то це викличе повний хаос у всій державі та її кончину. А якщо ми Британські острови перетворимо на марсіанську пустелю тактичною оперативною зброєю без ядерного потенціалу, то про які наслідки для нас можна говорити? Як вони свою п'яту статтю ухвалять, якщо від держави, яку треба б захистити, нічого не залишиться? Торік Гурульов закликав вдарити по Україні ТЯЗ, якщо Захід передасть їй свої винищувачі. Серед його останніх погроз вдарити ядерною зброєю по американській Алясці. &еnsр;Пряма загроза території головного нашого противника це ідеальний варіант, підсумовує російський депутат. 4. Торік, наприкінці січня, США оголосили новий пакет допомоги Україні. Серед вказаної зброї були далекобійні GLSDВ. Вони здатні бити на відстань до 150 км. У ЗМІ на той час почали обговорювати інформацію про використання ракет для деокупації Криму. У Пентагоні їх призначення не коментували. Лише зазначили, що Україна сама вирішуватиме, як звільняти власні території. Заступник голови Радбезу РФ Дмитро Медведєв одразу ж пригрозив "ударом відплати", якщо українці битимуть по військових об'єктах росіян в окупованому Криму. Натякав на ядерне озброєння й обіцяв, що "палатиме вся Україна". Такі заяви від Медведєва звучать часто. "Міжнародне право чітке. Україна може звільняти свої території, застосовуючи будь-які інструменти. Крим це Україна. Тому погрози офіційних осіб Росії про "удари відплати" це тільки фіксація наміру вчинення масових убивств і спроба лякати у традиційному стилі РФ", написав тоді у твіттері радник голови Офісу президента Михайло Подоляк. 5. Голова Державної думи Росії В'ячеслав Володін погрожував знищенням Польщі й України, якщо в останньої з'явиться ядерна зброя. Так відреагував за заяву ексміністра закордонних справ Польщі, депутата Європейського парламенту Радослава Сікорського влітку 2022-го. Останній тоді сказав, що США та Велика Британія, країни гаранти Будапештського меморандуму, за яким Україна відмовилася від свого ядерного статусу, повинні захистити український суверенітет та з власних арсеналів передати нашій державі ядерні боєголовки. "Сікорський провокує ядерний конфлікт у Центрі Європи. Він не думає про майбутнє ні України, ні Польщі. У разі реалізації його пропозицій цих країн не стане, як і Європи. Саме через таких, як Сікорський, необхідно звільнити Україну не лише від нацистської ідеології, а й демілітаризувати її, забезпечивши без'ядерний статус", написав у телеграмі представник російської влади Володін.

Від того, як працюють оператори безпілотних систем, залежить успіх на фронті, каже військовий Віктор Таран Повномасштабну війну, яку веде проти нас Росія, називають війною технологій. Які саме технології найбільше вплинули на хід воєнних дій? &еnsр;Світ увійшов у четверту індустріальну революцію, і її технології плавно перейшли у війну. Перша індустріальна революція це кораблі й гармати, друга танки й літаки, третя ракети, а четверта це роботехніка, 3D і GРS-навігація, кібербезпека та роботизовані системи широкого спектра застосування дрони. На початку повномасштабного вторг­нення Україна мала технології на рівні другої індустріальної революції танки, артилерію, боєприпаси. Армія, яка нам ді­сталась у спадок від СРСР, за роки незалежності успішно розпродавалася або знищувалася. Ми не готувалися до війни. І коли почалося повноцінне російське вторгнення, виявилося, що в нас мало засобів ураження, і наприкінці весни 2022 року почало критично не вистачати боєприпасів. Нас врятували наші союзники з НАТО, які стали масово передавати зброю та боєприпаси. Водночас ми шукали, що в нас є під руками. І це були дрони ті речі, завдяки яким українці ще донедавна знімали побутові історії, стали незамінним військовим атрибутом. Разом із дронами прийшли й інші технології. Зокрема 3D-друк, який застосовують у піхоті й ­тактичній медицині. Також почали послуговуватися системами ситуаційної обізнаності "Дельта", "Кропива", "Вежа". Так само сили оборони використовують кібербезпеку, що охороняє персональний простір. Ми воюємо технологіями четвертої індустріальної революції і трансформуємо ними світ. Тобто наша війна з Росією стала першою війною з масовим використанням новітніх технологій? &еnsр;Так. Не можна сказати, що раніше ніхто не використовував технологій для воєнних дій. Згадаємо війну між Азербайджаном і Вірменією за Нагірний Карабах 2010 року. Там активно застосовували "Байрактари" Азербайджан завдавав високоточних ударів по оборонних точках противника. Але це не було масово. Навесні 2022 року, коли почалося російське вторгнення, ішли танкові колони, виводили артилерію, піхота тримала оборону. Це була лінійна війна. Теперішню ситуацію аналітики НАТО називають сенсорною війною. Ми створюємо високомобільні точки, довкола яких будуються сили оборони. У їхній основі мобільні групи ударних безпілотників, танки виконують важливу, але допоміжну роль. Це повністю змінює логіку бойових дій на передовій перебувають дрони, поруч із ними засоби радіоелектронної безпеки та розвідки, щільність вогню набагато сильніша. Коли 2022 року ми починали воювати, то в нас була лінія, попереду неї сіра зона, а ззаду безпечний простір. Тепер попереду є зона 2030 кілометрів, де дрони знищують все й усіх, і така сама зона заглиблюється в тил. Ми не маємо тепер безпечної зони для евакуації та підвезення боєприпасів. Ми опинилися в ситуації, що потребує інших підходів. І цього треба вчитися, бо літають не дрони, а оператори. Від того, як працюють оператори безпілотних систем, і залежить успіх на фронті. За артилерією закріпилося прізвисько Богиня війни. Чи не претендують дрони на звання новітніх богів війни? &еnsр;Ні. Дрони не можуть виконувати ті завдання, які виконує артилерія. Дрон літає на відстань 1520 кілометрів. Артилерія б'є на 40 кілометрів. Дрон може принести 12 кілограми вибухівки, тоді як 152-міліметровий снаряд має бойову частину вагою 56 кілограмів, здатну прорвати зону оборони. Артилерію неможливо замінити, на фронті потрібні боєприпаси. На початку російського вторгнення в нас не було артилерійських снарядів. Навіть наші партнери не змогли надати потрібну нам кількість боєприпасів, вони не встигли так швидко перебудувати економіку, щоб виробляти їх. Надходили 1012 тисяч одиниць за тодішньої інтенсивності боїв це на день-два. Тому ми вимушено почали використовувати дрони як допоміжний засіб. Артилерія набагато потужніша, і вона була й залишається богинею війни. Артилерія залишається богинею війни Тобто з 2014 року дрони використовували як допоміжний засіб, а тепер їх оформили в повноцінний рід військ? &еnsр;Дрони найперше використовували як розвідники. До повномасштабного вторгнення інтенсивність бойових дій була менша, снарядів загалом вистачало. Тоді ми застосовували дрон "Фантом", що літав із зарядом акумулятора на значно меншу відстань. Такої кількості безпілотних систем, як тепер, 2014 року ще не було, ми тільки вчилися працювати з безпілотниками. Як змінювалася роль дронів із 2014-го до сьогодні? &еnsр;Після "Фантомів" з'явилися перший і другий "Мавіки" із зо­всім іншою камерою та системою навігації. Тому використання дронів змінилося якщо спершу це були розвідники, що лише інколи робили скиди, то з 2022 року вони стали повноцінними бойовими учасниками. Так само з FРV-дронами якщо у 20162017 роках їхнє використання було поодиноке, то з кінця 2022-го їх застосовують усюди. Станом на 2024 рік, Україна єдина країна у світі, що має командування Сил безпілотних систем, у яких є морські дрони, повноцінні наземні роботизовані системи. Ми починаємо створювати дрони, які виконують завдання на ураження на 500700 кілометрів. Цей шлях розвитку став можливим завдяки технологіям четвертої індустріальної революції нові чипи, системи навігації, супутники, принципово нова камера і, звісно, штучний інтелект це машинне навчання, цифрове розпізнавання камер, система наведення. Можливо, наша війна з Росією увійде в історію як війна нового типу, нового покоління? Як колись англо-бурська війна, де вперше використали кулемети й форму хакі? &еnsр;А також концтабори. Коли в березні 2022 року я з товаришем, позивний "Академік", задумав створити в Україні постійно активну систему навчання операторів БПЛА, ми про це точно не думали. Ми тоді були два старші лейтенанти, які мали мрію. На початку березня провели навчальний тренінг, здобули певні знання та навички й почали створювати школу. Учасники того тренінгу надалі заснували три школи Центр "Крук", Drоnаrіum та "Боривітер". Станом на 23 травня цьогоріч, ми навчили 20 тисяч операторів БПЛА. Внесок нашої школи більш як 8 тисяч. Це майже полк. Чи думали ми, що це якось змінить уявлення про війну чи сам спосіб її ведення? Ні, просто робили свою справу. Не знаю, як назвуть цю війну. Хтось уже називає її третім етапом Визвольної війни першим етапом були Визвольні змагання 19171922 років, другим боротьба УПА, а третій етап нині. Хтось називає війною за ідентичність, хтось вітчизняною. Степан Бандера ще у 1950-х писав, що після того, як Україна здобуде незалежність він вірив, що Радянський Союз розпадеться, її чекатиме нова агресія з боку Росії і це буде черговий етап Визвольної війни. Тому я не хотів би називати цю війну війною дронів вона ведеться за наше існування. Дрони це просто засіб. Якщо завтра їх не стане ми воюватимемо далі. Повноцінне протистояння і перші смерті серед українських військових були ще в березні 2014 року. Війна триває вже давно, тому не варто її називати війною дронів. Мені як людині з історичною освітою імпонує визначення "третій етап Визвольних змагань". Базова підготовка оператора займає від двох тижнів Скільки потрібно часу, щоб підготувати оператора дронів? &еnsр;Що довше, то краще. Але часу немає, тому в нашому центрі ми навчаємо операторів мультикоптерів два тижні, FРV два тижні, "крила" місяць. Цивільні можуть пройти скорочений курс два тижні на "крилі" й тиждень на мультикоптері. Оператори отримують сертифікати державного зразка, які є підставою для присвоєння військово-облікової спеціальності. Наш центр 2023 року перший отримав сертифікацію. Потім військові ще можуть пройти додаткове підвищення кваліфікації від тижня до двох. Тобто базова підготовка оператора займає від двох тижнів. Волонтерка Марія Берлінська заявила, що з кінця травня цього року ми почнемо все більше відставати від Росії в технічному плані. За її словами, росіяни скоро зможуть випускати понад тисячу "Шахедів" за добу. Чи зможемо ми наздогнати Росію? &еnsр;Це правда, кількість "Шахедів" з того боку зростає щодня. Чи дійде вона до тисячі на добу, не знаю. Об'єктивно ми маємо визнати, що росіяни здатні налагодити масове виробництво "Шахедів". Росія перевела майже 40 відсотків своєї економіки на військові рейки. Протистояти цьому можна лише через зміну державної парадигми. Оголошення переходу на виробництво того, що у пріоритеті для Сил оборони, перерозподіл фінансів і перебудова економіки. А також відверта розмова із суспільством. Це дискомфортно, неприємно. Але довкола Києва літають "Шахеди" і їх зустрічають мобільні вогневі групи. Завдання цих груп виконують добровольці, які вже не один рік приходять і працюють на машинах, кулеметах, чергують уночі й не отримують за це ні копійки. В Києві повно здорових чоловіків чому вони не хочуть записатися в добровольчі формування, раз на два тижні виходити на чергування? Щільність вогню була б така, що жоден "Шахед" не долетів би. І це не про мобілізацію, а про виконання громадянського обов'язку. Ми забули про війну. Таке вже було у 20152016 роках. "Шахеди" літатимуть, і єдиний варіант зупинити їх залучення кожного. Інакше не можна виграти війну зі 140-мільйонною країною, яку підтримують Китай, Іран, Білорусь, Північна Корея, частина країн Африки. Якщо ми хочемо це зупинити, треба включатися всім. Я розумію, що су­спільство втомилося за три роки, але росіяни не втомилися. Яка причина того, що Росія випереджає нас у виробництві та застосуванні дронів? Можливо, в чомусь слід переймати її досвід? &еnsр;Переймати її досвід треба давно, про це ще Ігор Луценко говорив. 2022 року ми намасштабували величезну кількість рішень. Необхідно було вибрати й реалізувати найбільш ефективні. Якби ми це зробили ­2023-го, то тепер мали б стандартизовані уніфіковані речі, які штампували б і масово застосовували б. Росіяни зробили ставку на дрони "Ланцет" і "Орлан". А в нас є "Дартс", "Скайхоппер", "Мрія 4.5.0", "Чаклун" це 1/10 того зоопарку, що літає. Вони всі ефективні, але відбувається певне розпорошення, а в цих умовах нам треба визначати пріоритети, ставити їх на потоки. Нам треба визначати пріоритети, ставити їх на потоки Економіку можна мобілізувати, якщо буде державна політика, інформаційна кампанія з поясненням, що працювати мають усі. Інакше не переможемо проти нас воює авторитарна країна, яка мобілізувала колосальні ресурси. Ще 2015 року було багато тез про те, що війна вигідна військовим і волонтерам. Насправді війна не вигідна нікому, але вона точно не зменшує обертів, а в росіян є ресурси, щоб воювати. Реальні переговори, дай Боже, щоб почалися наприкінці року. А до цього часу треба ще вистояти. Українські ентузіасти власноруч створюють дрони з підручних матеріалів. Якщо їх можна виготовити в домашніх умовах, що заважає налагодити їхнє масове серійне виробництво? У державного керівництва немає розуміння важливості розвитку безпілотних систем? &еnsр;Це питання треба ставити не військовим. Камишін (Олександр Камишін міністр із питань стратегічних галузей промисловості у 20232024 роках. Країна) ­2024-го заявив, що ми виготовили майже 2 мільйони дронів замість анонсованих 5 мільйонів. Наскільки я знаю, є проблема обмежених ресурсів. Виробники можуть створювати більше, але їм для цього потрібні кошти. Їх можна брати або з бюджету, або ж є величезні ресурси кредити Національного банку України, які можна було б перенаправити на виготовлення дронів. Також є можливість відкрити ринок збуту, щоб наші виробники продавали зброю за кордон, отримували прибуток і вкладали його у дрони. Варіантів багато, але чому це не робиться, які причини треба з'ясовувати в депутатів і чиновників. Моє завдання отримати дрон і навчити ним користуватися. Чи є в України необхідні потужності для виробництва безпілотників матеріали, устаткування, навчений персонал? &еnsр;Так, є. В Україні достатньо виробників, щоб задовольнити нашу потребу в дронах. Але я бачив виробників, які простоюють, у яких завантаженість виробництва становить 4050 відсотків. Вони теж не розуміють, чому їх не контрак­тують. Ключова причина відсутність єдиної державної стратегії на цьому полі. Урядової програми про перерозподіл ресурсів на період воєнного стану не існує. Чи можна сказати, що безпілотні системи здійснили технологічну революцію? &еnsр;Це занадто вузько. Технології четвертої індустріальної революції повністю змінюють світ той світ, у якому ми жили до 2022 року. Тепер він буде принципово інший. Дрони одна з частинок цієї революції. У наших телефонах повно додатків це так само індустріальна революція. GРS-навігатор це також революція. Кібербезпека індустріальна революція. Ми в новому світі він змінюється, він цікавий, тому давайте вчитися в ньому жити. Передплатити журнал "Країна"

Ситуація з безпекою у світі погіршуватиметься, каже Роман Безсмертний, політик і дипломат 2025 року відбулися значні зміни в міжнародній політиці: новий президент у Сполучених Штатах Америки, новий уряд у Німеччині, новий Папа у Ватикані. Як ці зміни впливають на Україну? Чи не витісняють вони питання українсько-російської війни з порядку денного? &еnsр;Війна все більше вражає інші держави й поширює свій вплив на людство. Теми російської агресії та близькосхідної війни стають невіддільними складовими міжнародних відносин і диктують зовнішню політику багатьох країн. Ці два вогнища однієї війни війни між віссю зла та несформованою коаліцією свободи й демократії визначають поведінку держав та їхніх лідерів. І це показник того, що ситуація з безпекою у світі погіршуватиметься. Без адекватних рішень людство впевненими темпами рухатиметься до континентальної та глобальної війни. Ще недавно принципом Німеччини було "триматися подалі від мілітаризму", а тепер вона збільшує фінансування армії та посилює підготовку війська. Британія також змінює свою військову доктрину. Європа готується до війни з Росією? &еnsр;Вона довго очікувала, що агресію Росії вдасться вгамувати іншим способом, але в лютому 2022 року Рубікон було перейдено. Країни ЄС нині на етапі швидкого зростання оборонно-промислового комплексу, пере­оснащення збройних сил у рамках НАТО. Це підготовка до протидії агресії Кремля, про яку необхідно говорити. Це гібридна війна, що йде проти переважної більшості європейських держав. РФ виношує плани ударів по країнах НАТО. Є різноманітні варіанти, найімовірніші з них відпрацьовують на навчаннях у районі Балтики. Ті, хто розуміє цю загрозу, починають швидкими темпами посилювати підготовку та збільшувати допомогу Україні. Бо ЗСУ сьогодні забезпечують час, вкрай необхідний європейським державам, щоб підготуватися до високо­ймовірної агресії Москви. Щодо можливих варіантів прояву такої агресії, то Євро­па нині сконцентрована на Балтиці, бо напруженість там зростає. У цієї напруженості є два вогнища. Перше для Росії це одне з джерел формування її мілітаристського бюджету, бо Балтика є ключовим каналом для постачання на чорний ринок тіньовим флотом нафти й нафтопродуктів. Друге нарощування сил у районі Балтики з боку Росії, що є повторенням ситуації, яка відбувалася на українсько-російському кордоні впродовж 20192021 років. Чи можна сподіватися, що згадувана вами "несформована коаліція свободи й демократії" оформиться в реальний антиросійський союз? &еnsр;Коаліція свободи й демократії має серйозне підґрунтя, щоб бути оформленою. Таким підґрунтям є формат "Рамштайн", що діє в межах технологічних необхідностей. Йому варто тільки доповнити вищий воєнно-політичний рівень, утворити об'єднаний штаб і сформувати відповідні підрозділи під його командуванням, а також спільний оборонно-промисловий комплекс. Чи є необхідність у формуванні окремих європейських збройних сил? Переконаний, що складовою коаліції мають бути спеціальні сили оборони Європи, невіддільною частиною яких повинні стати Збройні сили України. Балаканина про вступ України в НАТО втратить сенс Росія продовжує реалізовувати свій план зі знищення України та відновлення імперії. Важливо, щоб сили оборони Європи почали активно взаємодіяти між собою. За рік ми зрозуміємо, що вся балаканина про вступ України в НАТО втратить сенс. Ситуація може бути така, що Альянс запрошуватиме Україну до вступу. До цього все йде балачки президента США Дональда Трампа створюють серйозну загрозу для Європи. Тому європейцям треба всіляко дбати, щоб реалізувати те, про що каже посол України у Великій Британії, генерал Валерій Залужний, утворення оборонного альянсу Європи, в який увійшла б Україна, і формування на основі європейських армій сили протидії Росії. Виборчий цикл у сусідніх з Україною державах показав, що недружні до Києва політсили набирають вагу. Як зупинити радикалізацію європейського суспільства? &еnsр;За останні 1015 років кожна європейська країна проходила випробування і лівими, як Греція, і правими, як Нідерланди, радикальними силами. Європа це електоральна демократія, яка передбачає можливість приходу до влади різних сил у конституційних рамках. Тому вона допускає такі речі, як вихід у фінал президентських виборів Джордже Сіміона в Румунії або обрання сподіваюся, востаннє Віктора Орбана в Угорщині та повернення в політику Словаччини Роберта Фіцо після гучних звинувачень проти нього. Також слід пам'ятати, що є різні праві. Новий німецький канцлер Фрідріх Мерц належить до правоконсервативного крила, як і голова італійського уряду Джорджа Мелоні. Водночас і вони дотримуються єврооптимістичної позиції, хоча Мерц значно правіший за Ангелу Меркель. Важливо, щоб праві політичні сили не підігрували ні Путіну, як це роблять Орбан із Фіцо, ні Трампу. Бо ми бачили, як періодично Орбан кидається то виконувати доручення Москви й паскудити Україні, то виконувати доручення Трампа й руйнувати Європейський Союз. Чи є загроза тотального формування антиукраїнських сил? Ніколи не кажи "ніколи". З огляду на результати виборів у Польщі перемоги Кароля Навроцького з його особливими поглядами щодо України треба готуватися до гіршого варіанта, але сподіватися на краще. Маємо розуміти, що сповідувати певні погляди право кожного європейця. Інша річ наскільки ці погляди стають офіційними. У Молдові, Румунії, Португалії, Німеччині на останніх виборах перемогли здебільшого правоконсервативні сили, але не антиукраїнські. Власне, часто в людей на виборах одна поведінка, і зовсім інша біля керма. Вибори часом здіймають таку піну, і на ній стільки сміття підіймається, що за ним не бачиш істини. Треба відстежувати, яку політику провадить той чи той обранець. Якщо виходити з балансу держав членів ЄС, то ситуація сприятлива для України. Проти двох прихильників Москви Орбана й Фіцо маємо абсолютну більшість прихильників України. Путін розглядає переговори як засіб ведення війни Як можете прокоментувати перемогу Кароля Навроцького на президентських виборах у Польщі? &еnsр;Колишній мер Варшави Рафал Тшасковський мав серйозні шанси перемогти, кількість прихильників у нього й Навроцького була приблизно однакова. Польща розколота навпіл: половина за ліберально-консервативний шлях, половина за традиціоналістсько-консервативний. Перевага визначилася кількістю тих, хто прийшов на вибори. Якби активність молоді була вища переміг би Тшасковський. Функції президента Польщі чималі, але вони не визначають внутрішньої та зовнішньої політики. Тому виборці й поводяться досить флегматично. У Польщі політично активніша молодь, але дисципліна на виборах краща в людей старшого віку. Загалом же в Європі скрізь видно зростання популярності правих сил. 510 років тому цей правий ухил спостерігався на Півночі, а нині він скотився до Центральної Європи й, очевидно, покотиться далі на Південь, де нещодавно повністю домінували ліві. Це маятник електоральної демократії. Перевага Європи в тому, що вона об'єднана спільним інтересом громадян її держав. ЄС ухвалив 17-й пакет антиросійських санкцій, спрямований, зокрема, проти тіньового флоту РФ. Урсула фон дер Ляєн заявила про підготовку 18-го пакета, який вдарить по найбільших російських газопроводах. Чи можуть ці санкції зупинити агресора? &еnsр;Санкції підривають економіку ворога. Чи є вони визначальними? Ні. Санкційна політика неочікувана. Чи могли ми 2020 року уявити, що 2024-го російським банкам заборонять використання системи SWІFТ, не кажучи про енергетичні санкції, визначення ціни на сиру нафту? Санкції мають проміжний характер, але вони діють. Не говоритиму про їхню ефективність, бо винятки із санкцій створюють обхідні маневри для ворога. Фривольне дотримання санкцій багатьма європейськими столицями дає рашистській системі змогу уникати обмежень. Інакше як потрапляють європейські комплектуючі в РФ? А їх можна знайти в більшості ракет, які прилітають в Україну. Потрібні не тільки санкції, а й дисципліна їх виконання та покарання за недотримання. Тож санкції мають вплив, але не є визначальним фактором перемоги над ворогом. У Стамбулі відбулися переговори між РФ та Україною. Чи виправдали вони очікування Києва? Чи можна перемогти Росію за столом переговорів? &еnsр;Кремль не вважає міжнародні відносини й дипломатію інструментом вирішення питань. Він розглядає переговори як засоби ведення війни, мета якої відновлення контролю над Центральною та Східною Європою. Росія висловила дві тези, яких не чують у Вашингтоні. Перша теза: "Законні територіальні інтереси РФ" а це кордон впливу до 1991 року, тобто східний кордон колишньої Федеративної Республіки Німеччина. Друга теза: "Виведення військ НАТО зі Східної та Центральної Європи" тобто повернення Альянсу до кордонів 1991 року, виведення з Європи американських військ і ракетних комплексів. Москва трактує вступ України в НАТО як небезпеку для себе. Росія це чорна діра, що продукує війну і кров Ми входимо в декілька років, які потребуватимуть чітких і жорстких рішень, спрямованих на формування коаліції свободи і демократії, щоб подолати російську агресію і відновити світовий порядок. Чи створити новий порядок, що базуватиметься на нормах міжнародного права і статуті ООН. Або ж закласти нові інституції, які забезпечували б дотримання норм міжнародного права. Щодо подальших переговорів українська сторона має продумувати свою інформаційну політику, яка обслуговувала б цей процес. Після попередніх раундів в Ер-Ріяді, Джидді і Стамбулі інформаційний простір був забитий рашистськими наративами. До ведення переговорів, особливо їхнього інформаційного забезпечення, треба серйозно готуватися зосереджуватися не тільки на матерії переговорів, а й на інформуванні всього світу про їх перебіг. Очевидно, що приховування змісту документів із російського боку є бажанням подиктувати наративи. Коли наша сторона прибуває на переговори, вона не знає, що обговорюватиме. Можу запропонувати такі варіанти поведінки. Перший подякувати за надані матеріали та взяти паузу для ознайомлення з ними. Другий розцінювання запізнілого надання документів як крок до зриву переговорів і заява про це. Третій із російського боку на переговори приїздить склад, що може виконувати роль стенографістів або диверсантів і не відповідає рівню події. Україна ж представлена особами, що уповноважені ухвалювати рішення, бо обтя­жені політичною відповідальністю. Зробити заяву про непродуктивність російської делегації в цій ситуації абсолютно коректно. Щодо переговорної тактики має бути відпрацьована спільна позиція української делегації та європейських партнерів. Коли відбулася перша зустріч у Стамбулі, мене здивувало, що з українського боку ніхто не сказав про резолюції, ухвалені Генеральною асамблеєю ООН після початку так званої СВО. У них дано чітку оцінку російській агресії з 2014 року та рекомендації як світу реагувати на це. Зокрема є вказівки на необхідність надання допомоги Україні, додержання принципу територіальної цілісності й суверенітету. Шкода, що представники української делегації забули про це. Ми всі заскочені думками про безсилля ООН, але не вказувати ворогу на пряме порушення цих резолюцій підігрування тим, хто хоче імпотентності Генасамб­леї. Рашистські делегати останнім часом навіть підтримують нікчемні резолюції Вашингтона. Це свідчить про небезпечну ситуацію в Раді Безпеки ООН. Але резолюції Генасамблеї не можна ігнорувати й не використовувати як аргумент для відстоювання інтересів України. 15 червня в Канаді відбудеться саміт G7, 24 червня заплановано саміт НАТО в Гаазі. Чого можна очікувати Україні від цих заходів? &еnsр;До цих подій я додав би ще червневу зустріч Європейської ради. Всі вони дадуть відповідь на запитання: як розвиватиметься ситуація далі (розмовляємо з Романом Безсмертним на початку червня Країна)? Якщо "Велика сімка" й НАТО ухвалять резолюції, що стосуватимуться об'єднання сил і збільшення допомоги Україні, буде один варіант розвитку. Якщо ж ізоляціоністські підходи Вашингтона підіграють Кремлю, восени ми станемо свідками агресивних дій Кремля в районі Балтики. Москва затягує переговори у Стамбулі, щоб отримати сигнал: що буде на зібранні "сімки" й саміті НАТО. Від цього залежатиме її поведінка посилення чи гальмування агресії. Якщо "сімка" й НАТО продемонструють єдність у підтримці України та формування нової моделі глобальної безпеки, це означатиме, що московський фюрер завів себе у капкан йому доведеться катастрофу видавати за перемогу. Дональд Трамп на початку своєї каденції робив реверанси в бік Кремля, однак після масованих травневих атак по Україні заявив, що розчарувався в Путіні. Чи означає це, що Трамп дозрів до рішучих дій? &еnsр;Розраховувати можна лише на те, що в результаті зміни кадрів до керівництва США прийдуть фахові, підготовлені люди. Не вірю, що сам Трамп може радикально змінити позицію. Він не бачить себе в системі координат, які передбачають сильну дію разом з європейськими партнерами. З його відносин із Беньяміном Нетаньягу видно, що союзництво для нього не існує як цінність. Трампа цікавлять не так державні, як особисті інтереси. Що ж до дієвої допомоги Україні вона буде, якщо в результаті кадрових змін з'являться люди, які візьмуть на себе цю роботу, як це було під час першої каденції Трампа. Я довго не розумів, як Трамп прийняв рішення про надання допомоги "джавелінами". Але згодом дізнався, що він до цього не має стосунку. Що ж до спільних дій, то активність Хакана Фідана (міністр закордонних справ Туреччини. Країна) це прояв того, що Трамп передоручає Реджепу Ердогану частину своїх функцій. У процес вступає Туреччина, яка періодично дружить то з Мос­квою, то з Києвом. Мої політичні вчителі казали: "Ніколи не довіряйте людині, яка не усміхається". А Ердоган якраз не усміхається. Тому треба бути обережним, тим паче, що для Трампа кумирами є Ердоган, Путін і Кім Чен Ин. Захід усе ще вважає РФ демократичною країною, а масові випуски ракет по українських містах непорозумінням. Як можна змінити ставлення Заходу до країни-агресора й зняти з нього рожеві окуляри? &еnsр;Починаючи з ХVІІ століття Захід сприймав Росію як тоталітарну державу. В геополітичному розкладі це чорна діра, що продукує війну і кров. Вона завжди полювала на європейські держави. Настільки низькоінтелектуальне суспільство не може бути демократичне. Захід помиляється в тому, що конкурентне середовище в Росії можливе. І перехід від розвалу Радянського Союзу до ринкової моделі сприйняли як перехід на західну модель суспільних відносин. Тому й виникла ця ідея: Росія така, як ми, з нею можна говорити. У цю гру Америка не Захід! грала від Джорджа Буша-старшого з його промовою "Котлета по-київськи". Далі був Білл Клінтон ядерне роззброєння, Джордж Буш-­молодший спершу атака на Кремль, потім пом'якшення після 11 вересня, Барак Обама перезавантаження відносин. Джо Байден і Дональд Трамп спочатку хотіли "зустрітися й вирішити", але це зазнало краху. Але то все США, не колективний Захід. Президент Володимир Зеленський заявив, що сподівається на завершення війни в червні 2026 року. Чи є у президента реальні підстави говорити про конкретні терміни завершення війни? &еnsр;Я так зрозумів, що президент спирався на дані української розвідки. Є певні дії, в результаті яких війна може завершитись і в червні наступного року, і в інший час. Усе залежатиме від ключових акторів міжнародної політики. Якщо коаліція свободи й демократії буде сформована, це прискорить перемогу над тоталітаризмом. Якщо ні розтягуватиме війну в часі, утворюватиме її нові вогнища. Будь-який конфлікт ставатиме міжнародним. 2025 року російські втрати сягнуть мільйона осіб це в Європі. Кричущий, неприпустимий факт. Такі речі мають лягти в основу дій лідерів і Європи, і США. Цю війну не можна заморозити, вона не охолоджується. Якщо знизити напруженість по лінії Москва Київ, то напруженість по лінії Москва Брюссель буде така, що запалить і Київ. Якщо погасити напруженість по цій лінії, то лінія Москва Вашингтон запалить усю Європу. Цього не розуміють у багатьох столицях світу. І це впливає на часові рамки. Ще треба згадати небувалий технологічний стрибок у площині зброї цієї війни. Вона показує війну майбутнього. І це також впливає на часові рамки. Тому визначати ці рамки можна залежно від того, як світ реагуватиме на рашистську агресію. Якщо зволікатиме з реакцією, війна набере континентального, а тоді й глобального характеру. Політика стає заручницею призначених осіб Суспільству нав'язали модель двох думок офісно-президентської і неправильної. Ворожим ІПСО називають усе, що відрізняється від позиції влади. Чи справді це так? &еnsр;Причина цього слабкість політичної системи, яка за часів Віктора Януковича була зруйнована й не відродилася. Слабкість системи призводить до слабкості політичних партій, а це призводить до відсутності в політиці професіоналів. Їх відсутність веде до заміни функції представництва в державних органах, де замість політиків з'являються мародери й рекетири. Політика стає заручницею призначених осіб. Не треба жалітися на поведінку президента, коли у країні знищено політичну систему. Через це метастази розростаються по всьому державному організму. Спроба пояснити це війною змушує мене сказати: "Не знаєте, що робити, дивіться в Конституції". Але певні особи трактують Конституцію як хочуть. Це лягає на ґрунт низької правової культури. У результаті маємо, з одного боку, громаду людей, які прикривають свої дії війною, з іншого тих, кому нав'язують монополію на істину від влади. Але немає тих, хто фахово заявив би, що цього робити не можна незалежно від того, є стан війни чи немає, бо так прописано в Конституції. Це стосується не лише тиску на певних людей та інституції, а й усіх подій, що відбуваються в державі в бізнесі, економіці, фінансовій сфері. Передплатити журнал "Країна"

Влада повинна ухвалити рішення про контрнаступ. Якщо це відбудеться ми розіб'ємо ворога, каже доброволець Микола КОХАНІВСЬКИЙ Яка нині ситуація на вашій ділянці фронту? На якому напрямку перебуваєте? &еnsр;На двох напрямках східному та південно-східному. На одному постійно перебуваємо в боях, на іншому декілька разів заходили в зіткнення, виходили, зазнали втрат. Вистачає зброї? &еnsр;Бракує найкрутішої, про яку всі говорять. Це Jаvеlіn, NLАW. Нам бажано їх мати. Потрібні звичайні "Ігли" (переносний зенітно-ракетний комплекс. Країна) для збивання гелікоптерів і літаків, інші ПЗРК. Не вистачає протиповітряної та протитанкової зброї. У нас є СПГ і РПГ проти танків, але хотілося б мати сучасні комплекси. На жаль, зі зброєю є певні проблеми. Чим нині відрізняються підрозділи добровольців і Збройних сил України? &еnsр;Принципової різниці немає. Нинішня ситуація значно краща, ніж була 2014 року. Влада довіряє добровольцям хоча б стрілецьку зброю. Ми утворили Добровольче формування територіальної громади №25 ОУН. І це вже певний статус. Не отримуємо зарплати від держави, але решту вона нам гарантує. Добровольці більш вмотивовані за регулярні війська, бо це націоналісти, значна частина яких уже повоювала. Тепер вони прагнуть заходити в ЗСУ, бо там теж усе змінилося на краще. Збройні сили можуть провести вишкіл, надати зброю і соціальний захист. У добровольців є непереборне бажання бити ворога. Керівництво Збройних сил бажає воювати. У добровольців більша довіра до ЗСУ, ніж була. Вогонь зі стрілецької зброї ведуть за 3040 метрів Яка відмінність у теперішніх боях і на Донбасі раніше? &еnsр;Скажу про свій підрозділ. Ми піхота. Під Києвом окопувалися, намагалися вразити ворожі цілі. На Донбасі теж були в окопах, сиділи під обстрілами. Відмінність цієї війни від 2014-го вона динамічніша, активніша й жорсткіша. Буває так, що підрозділ зривають і кажуть: "Вам треба перекрити ділянку фронту, бо там планується танковий прорив". Люди заходять, швидко окопуються, а наступного ранку справді відбувається наступ. І починається заміс піхота, танки б'ють, вогонь зі стрілецької зброї в зоні видимості 3040 метрів. І це протягом години-двох. Тепер російська армія діє професійніше, ніж на початку повномасштабного вторгнення? &еnsр;Це помітно. Вони вже не ходять великими колонами, які наша артилерія на початках розбивала без особливих складнощів. Діють малими групами, намагаються закріпитися за будь-якої можливості. Шукають стики в нашій обороні й роблять це грамотно. У них уже немає такої зневаги до смерті, коли вони намагалися масштабно, одним махом усе в нас відібрати. Їм таки залили сала за шкуру, тому їхніх солдатів змушують воювати розумно. Я повоював до 2018-го й не очікував від ЗСУ такої хорошої роботи. З'явилися нові грамотні офіцери. Бачу вмотивованих солдатів. Якщо вже я, людина, яка воювала, недооцінював нашого війська то звідки ж москалям було знати, що в нас є армія, яка може дати гідну відсіч. Залишилося ще багато старих недоліків. Але це не те військо, що було 2014 року. Стало професійним, патріотичним і вмотивованим. Які має недоліки? &еnsр;Найперше паперова тяганина. Купу документів треба оформляти. У вищих ешелонах зберігається совєтчина. Її вже значно менше, українізація все ж відбувається. Але треба продовжувати боротьбу й остаточно її викорінити. Не хочу критикувати Збройні сили, бо знаю, як вони воюють, як ллється українська кров на фронті. Як далі розвиватимуться події у війні? &еnsр;Тепер є шанс перемогти. Уся нація стала на боротьбу з окупантом. Збройним силам не варто боятися добровольців. Людей, які приходять і просяться воювати, не варто відкидати, навіть якщо в них не все гаразд зі здоров'ям чи не той вік. Треба створювати для них окремі підрозділи. Хороший приклад подав головнокомандувач Валерій Залужний дозволив "Правому сектору" створити власний підрозділ зі своїми командирами. Можна так само організовувати інші. Зокрема ОУН. Ми можемо мобілізувати 500 людей і утворити власний батальйон. Треба створити підрозділи з тих, хто готовий іти в наступ. Маючи хорошу зброю, яку нам дає світ, можемо переходити в контратаку. Ми витримали паузу, обороняємося, все робимо правильно. Ворог не витримує, постійно атакує, але зазнає великих втрат. Треба готуватися до контрнаступу. Не можна постійно сидіти в обороні. В нас достатньо живої сили, щоб виснажити ворога. Зрозуміло, що атака непроста акція, супроводжується втратами. Має панувати закон, а не телефонне право Імовірний сценарій війни виснажити ворога, переходити в контрнаступ, замикати його в містах і селах. Вони обов'язково похитнуться. На деяких ділянках фронту це вже відбувається ми забираємо цілі селища. Бійців у нас вистачає, головне навчати їх. Керівництво повинно ухвалити рішення про контрнаступ. Якщо це відбудеться ми розіб'ємо ворога. Наскільки ймовірні так зване замороження й подальші переговори? &еnsр;Росія на це не пристане. Бо тоді їй доведеться віддати Маріуполь. І це означатиме її поразку. Вона поклала купу людей і по суті нічого не досягла. Програла в очах усього світу, виявивши звірячу жорстокість щодо нашого народу. Їй доведеться відводити війська без жодних здобутків. Для нас це в кожному разі була б перемога. Хоча й не остаточна маємо великі втрати, зруйновані міста й села. Але на цьому етапі це був би успіх. Однак це не зупинить конфлікту. Хтось повинен бути переможений і зникнути або Київ, або Москва. Що дасть Росії оголошення мобілізації, якщо таке відбудеться? &еnsр;Посилить її позиції. Вони однаково воюють у всіх війнах закидають своїх супротивників трупами і йдуть по них. Я не казав би, що позиція Росії остаточно програшна. Дякувати Богу, світ нині проти РФ. Маємо моральну та збройну підтримку. Але треба максимально бути мобілізованими й готуватися до війни. Держава має повністю стати на мілітарні рейки, доки повністю не знищимо московської імперії. Зарано казати, що ми перемогли. Це станеться тільки тоді, коли москаль піде з наших територій. Нам треба залишатися в бойовому стані, морально готуватися, вчитися воювати. Маємо робити свою роботу якісно щодня. Керівництво держави повинно робити її мілітарною, кожен українець має брати на себе відповідальність за звільнення свого народу й територій. Як оцінюєте дії влади під час повномасштабної війни? &еnsр;Президент поводиться непогано залишився у країні, з народом. Мотивує його воювати й боронити свою землю. Але є і помилки треба було більше уваги приділяти підготовці до війни. Влада має інтенсивніше розбиратися з п'ятою колоною. Давно треба заборонити Московський патріархат. Олігархи повинні сидіти за ґратами. Хороший приклад арешт Медведчука. Але цього замало. Усіх, хто роками грабував країну, представників ОПЗЖ і промосковських партій треба зачищати з політичного поля держави. Корупція також має бути поборена. Але найголовніше знищити проросійські сили. У цьому влада недопрацьовує. Помірковано ставиться до внутрішніх ворогів нашого народу. Це велика помилка. Весь час карали, саджали за ґрати націоналістів, а не тих, хто виходив 9 травня з колорадськими стрічками. Тепер ніби нарешті розвиднілося. Коли ми атакували московський бізнес, проти нас порушували справи й захищали його. До керівництва держави почала доходити необхідність вилучення московського бізнесу. Це трохи запізно. Треба інтенсивніше конфісковувати майно, ув'язнювати його представників. Запорука перемоги на фронті розбити ворога всередині. Це взаємопов'язано. Люди без навичок вступили в бій і перемогли Наскільки війна змінила наше суспільство? Чи стало воно більш українським? &еnsр;Так, стало. Я сам із південного сходу. Знаю багатьох людей, яких зачепили Революція гідності й війна на Донбасі. Але вони все одно залишилися з ватними поглядами. Нині частина України окупована, багато хто виїхав за кордон. Дивлюся на їхні дописи в соцмережах люди стали патріотами, почали цінувати Батьківщину, втративши її. Моляться за Україну і ЗСУ, мріють повернутися додому. Війна змінила суспільство, воно стало більш національним. На жаль, щоб українці відчули себе українцями, потрібна була війна. Чи стане вона остаточним щепленням від "русского мира"? &еnsр;Сподіватимемося. Але, щоб це закріпити, потрібне внутрішнє переконання українців у любові до Батьківщини, до Бога. Це має бути державною політикою. Усі проросійські канали, радіостанції й тих, хто віщає російською мовою, треба зачищати з ефіру. Державі слід постійно підживлювати українськість. Повинна розглядати народ не тільки як виборців і платників податків, а ще й як націю, яку треба захищати. Для цього необхідна жорстка внутрішня націоналізація. З початком війни активізувався волонтерський рух. Відчуваєте підтримку? &еnsр;Безумовно. Коли почалася війна, ми одразу поїхали туди, де з'явилися бойовики. Потім зареєстрували добровольче формування територіальної громади. Весь цей час тримаємося на волонтерах. Бронежилети, каски, форму, амуніцію, взуття для наших бійців, автомобілі все це нам дають вони. Ремонт машин, пальне так само. Нині чудовий момент відродження національного духу. Дякую українцям за їхню жертовність. За те, що дають нам можливість воювати. Ми надзвичайно солідарні тепер у боротьбі з московським окупантом. Волонтерський рух це наш другий фронт, що діє надзвичайно успішно. Як має розвиватися післявоєнна Україна? &еnsр;Коли люди, які пролили стільки крові за свободу, побачать, що влада продовжує робити все те, що й до війни, знову буде Майдан. Я цього не хочу. Бажаю, щоб після перемоги країна кардинально змінилася. Має панувати закон, а не телефонне право. Які були випадки під час війни, що вразили? &еnsр;Такий стався нещодавно. Наш підрозділ виїхав на передову й одразу вступив у бій. Мене приємно здивувало, що добровольці люди ще не дуже навчені не розгубились і відкрили вогонь по ворогу. Противник зайшов у село танками, вискочила спецура, але наші хлопці мужньо дали бій. Ворог відступив і два дні нещадно обстрілював зі злості. Хлопці не боялися, сходили в розвідку під страшним вогнем, під який потрапив і я. Побачили, де стоять їхні танки і БТРи, передали координати артилеристам. Ті під вечір накрили позиції, звідки вели вогонь москалі. Вони втекли, й настала тиша. Люди, які нещодавно прийшли, вмотивовані так, що навіть без навичок вступили в бій і перемогли. Так, на жаль, тоді зазнали втрат. Але в боях, коли ворог за 3040 метрів від тебе, майже неможливо їх уникнути. Підрозділ в одному з перших боїв проявив себе мужньо. Дві доби витримував шквал вогню. Хлопці голів не могли підняти, але не розгубилися. Ворог пішов, і обстріли зменшилися на тій ділянці фронту. Щоб регулярно читати всі матеріали журналу "Країна", оформіть передплату ОНЛАЙН. Також можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за "ковідну тисячу"

Люди, які захищають закон, права та свободи громадян, у будь-якому суспільстві належать до найбільш високооплачуваних фахівців. Україна не виняток. Наші судді та прокурори очолюють рейтинги із заробітків. Та завжди є запит на соціальну справедливість. Суспільство каже: окей, ці люди заслуговують на особливі умови оплати праці за ризики, напруженість та навантаження. Але вони не мають бути "особливі" там, де всі повинні бути рівні. І тут все непросто. От дві сьогоднішні історії про те, як, охороняючи закон, можна скористатися його прогалинами та суперечностями Пенсіонери-мільйонери, або Історія перша Працівники прокуратури рано виходять на пенсію. Та багато хто з них продовжує працювати на своїх посадах. І зрозуміло, отримувати пенсію. "Країна" придивилася, скільки пенсіонерів-працівників у керівництві столичної та обласних прокуратур. Чемпіоном виявилася Сумська обласна прокуратура. Її керівник і всі його заступники пенсіонери. Заступник керівника Сумської обласної прокуратури, 40-річний Олексій Ляшенко, з 36 років отримує пенсію. І якщо 2021-го це було 122 тис. грн, то за 2024 рік 801 тис. грн. Тобто майже всемеро більше. Аналогічно в решти заступників. У Харківській обласній прокуратурі немає керівника, але всі троє заступників пенсіонери-мільйонери. І вони очолюють список із 10 прокурорів із найвищими пенсіями за 2024 рік. Дані, що відображені в таблиці, взяті з їхніх декларацій. Як бачимо, троє лідерів списку до своєї доволі вагомої, як за українськими мірками, платні отримують понад 100 тис. грн пенсії щомісяця. Інші учасники рейтингу від 23 до 85 тис. грн. Диво великих пенсій, як то кажуть, рукотворне. За законодавством, розмір пенсії для тих, хто досягнув пенсійного віку, має становити 60% суми грошового забезпечення, але не більш як 10 прожиткових мінімумів 29,2 тис. грн. Та працівники прокуратури мають право на пенсію за вислугу років незалежно від віку за наявності 25 років вислуги, зокрема стажу роботи на посадах не менш як 15 років. Водночас прокурори з мільйонними зарплатами судяться з Пенсійним фондом за перерахунок своїх пенсій і збільшують їх багатократно. Так заступник керівника Харківської обласної прокуратури Станіслав Муратов 2024-го отримав понад 1,3 млн грн пенсії. Виплати почалися 2021-го, коли йому виповнилося 39 років, тоді розмір пенсії становив 244 тис. грн. А далі був суд, який зобов'язав ПФУ "призначити пенсію за вислугою років, зарахувати до неї навчання у вузі, що відповідає законодавству. До прокурорської вислуги років слід також зобов'язати зарахувати період роботи охоронцем", ідеться в рішенні Харківського адмінсуду. Працівники прокуратури особлива каста Перший заступник керівника ­Херсонської обласної прокуратури Олександр Михалік з лютого 2023-го отримує 73 тис. грн пенсії на місяць. 2023 року він використовує право за ст. 86 Закону "Про прокуратуру" і звертається до Головного управління ПФУ в Харківській області для встановлення пенсійного забезпечення. Отримує відмову. Звертається до Харківського окружного адмінсуду з адміністративним позовом. І отримує добро: рішенням від 3 липня 2023 року суд призначає йому виплату пенсії в повному обсязі без обмеження граничного розміру виплати та зобов'язує державу перерахувати позивачеві пенсію за вислугою років із розрахунку 90% розміру зарплати без обмеження максимального розміру зарплати. У чому тут сіль байки? Пенсію держслужбовців багато років встановлювали на рівні 90% заробітної плати, але потім відбулося кілька секвестрів пенсійних виплат для держ­чиновників. Спочатку 2011-го в рамках реформування пенсійної системи внесли зміни до законодавства, відповідно до яких пенсію призначають у розмірі 80% суми зар­плати. У березні 2014-го Законом "Про запобігання фінансовій катастрофі та створення передумов для економічного зростання в Україні" пенсії обмежили 70% зарплати, а наприкінці того ж року 60%, але не більш як 10 прожиткових мінімумів 29,2 тис. грн. Чому ж тоді суди масово ухвалюють рішення на користь прокурорів? Бо працівники прокуратури всі ці роки були й залишилися особливою кастою в державі. Спочатку отримували пенсії за Законом "Про прокуратуру" від 2001 року до 90% зарплати. У липні 2015-го набула чинності нова редакція Закону "Про прокуратуру": умови та порядок перерахунку призначених пенсій працівникам прокуратури мав визначати Кабмін. Тобто уряд мав розробити і схвалити підзаконний акт на зразок постанови, який передбачив би такий механізм. Але урядовці цього механізму не розробили й документа не схвалили. В результаті, починаючи з 2015-го, в Україні жоден закон не визначав ані умов, ані порядку перерахунку пенсій за вислугу років, призначених на підставі Закону "Про прокуратуру". Цим і скористалися прокурори, масово почали подавати позови до судів. І адмінсуди пішли їм назустріч. Прокурори дійшли навіть до Конституційного суду, доводячи, що обмеження для пенсії на рівні 60% зарплати, але не більш як 10 прожиткових мінімумів, тобто 29,2 тис. грн, мають діяти для всіх, але не для них. І Конституційний суд у грудні 2019-го визнав таким, що не відповідає Конституції України, положення частини 20 ст. 86 Закону "Про прокуратуру" 2015 року. Тобто не повинен уряд визначати рівень пенсійного забезпечення прокурорів. Як з'ясувала "Країна", третина прокурорів-пенсіонерів у керівництві обласних прокуратур скористалася методом і підвищила свої пенсії вдвічі-втричі. Приклад керівництва заохочує їхніх колег теж судитися за перерахунок пенсій. Позови вже подають навіть працівники, які вийшли на пенсію 10 років тому. Проблема настільки поширена, що на неї звернули увагу народні депутати. В грудні 2024-го в парламенті зареєстрували законопроєкт, який пропонує призначати пенсії працівникам прокуратури за вислугу років тільки після їх звільнення з органів прокуратури. Як це відбувається із суддями, які отримують пенсії в розмірі 50% грошового забезпечення тільки після відставки. У березні 2025-го документ винесли в сесійну залу на перше читання. Законопроєкт підтримали 223 народні обранці з необхідних 226. Документ відправили на доопрацювання. У квітні законопроєкт знову потрапив до сесійної зали, і депутати з другої спроби таки проголосували його в першому читанні. Основна норма про нарахування та виплату пенсій прокурорам лише після звільнення з прокуратури в ньому залишилася. Зауважимо, що законопроєкт підтримали всі відомства, крім одного Офісу генпрокурора. Півтора мільярда за ковід, або Історія друга Ви вже забули за ковід? А от судді ні. І вимагають розрахуватися з ними за обмежені зарплати під час карантину у квітні-серпні 2020 року. Тож держбюджету знадобиться 160 років, щоб виконати вже прийняті судові рішення виплатити суддям компенсацію 1,6 млрд грн. Як до цього дійшло? Судді районних, апеляційних, адміністративних, господарських судів позиваються до територіальних підрозділів Державної судової адміністрації України, щоб відсудити кошти, які держава зекономила на їхніх зарплатах під час коронавірусної кризи 2020-го. Але спочатку трохи теорії. Держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів згідно зі ст. 130 Конституції України. Відповідно, в держбюджеті окремо визначають видатки на утримання судів з урахуванням пропозицій Вищої ради правосуддя. Але Конституція не надає закону про Державний бюджет вищої юридичної сили стосовно інших законів. Як, наприклад, щодо Закону "Про судоустрій і статус суддів", який визначає розмір винагороди суддів. 2020 року Україна, як і більшість країн світу, змушена була реагувати миттєво, щоб зберегти життя своїх громадян. Пам'ятаєте, як запровадили карантин і з'явилися щоденні звіти про госпіталізованих і померлих? Причому тут судді? У квітні того року Верховна Рада внесла зміни до держбюджету на поточний рік, обмеживши до завершення карантину, запровадженого з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби СОVІD-19, доходи бюджетників десятьма розмірами мінімальної заробітної плати, встановленої на 1 січня 2020-го. Тобто не більш як 47&thіnsр;210 грн. За даними Центру демократії та верховенства права, середня заробітна плата в Україні на той момент становила 10&thіnsр;847 грн. А суддівські винагороди 2020 року коливалися в межах від 63 до 115 тис. грн плюс доплата за вислугу років до 80% суддівської винагороди. Після внесення цих змін до держбюджету голови судів як бюджетних установ почали видавати накази про урізання суддівської винагороди означеними 10 розмірами мінімальної зарплати. Це обурило суддівський корпус. Зокрема, Асоціація розвитку суддівського самоврядування у квітні 2020-го звернулася з листом до голови Верховного суду. Посилаючись на те, що "розглядаючи справи, пов'язані з порушенням правил карантину, санітарно-гігієнічних, санітарно-протиепідемічних правил, суди наражаються на небезпеку", Асоціація закликала голову Верховного суду звернутися до Конституційного суду щодо неконституційності норм про обмеження розмірів суддівських зарплат. Звісно, звернення не забарилося. Який був результат розгляду цього звернення? Прогнозований. Голова Верховного суду, якому обмежили виплати майже вдвічі, звертається до Конституційного суду, тобто до суддів, чия грошова винагорода зменшилася орієнтовно вп'ятеро, і запитує: чи правильно уряд їм усім обмежив суддівську винагороду? На чию користь буде рішення? Тож уже в серпні 2020-го Конституційний суд визнає неконституційними зміни до ст. 29 Закону "Про Державний бюджет України на 2020 рік", якими обмежили зарплати державних службовців. Рішення розв'язало руки служителям Феміди, і вже наприкінці 2020 року вони почали масово подавати позови з вимогою виплатити суддівську винагороду в повному розмірі. А до кінця 2020-го суди першої інстанції винесли 680 рішень на користь суддів. 2021-го кількість рішень, за даними аналітичної системи Ореndаtаbоt, перевалила за 2 тисячі. "Країна" дослідила десятки судових документів із різних регіонів України та склала рейтинг сум суддівських позовів. Судді судяться за недораховану винагороду Звісно, територіальні підрозділи Державної судової адміністрації подавали апеляції, але це нічого не вирішувало. Для прикладу, за п'ять місяців 2021-го до Восьмого апеляційного адмінсуду у Львові на апеляційний розгляд надійшло 92 рішення судів першої інстанції. І всі вони по суті встояли в апеляції: дві третини скарг залишили без задоволення, а судове рішення без змін, решту скарг задовольнили частково суд не визнав наказів про виплати в обмеженому розмірі злочинними, як вимагали позивачі, але зобов'язав виплатити заявлені суми. Загалом пошукова система Єдиного державного реєстру судових рішень видає понад 5 тис. документів за темою "судді судяться за недораховану винагороду". Процес триває й досі. За чотири місяці 2025 року маємо 79 нових рішень судів на користь суддів. Проблема, однак, у тому, що рішення є, а грошей немає. У бюджеті ДСА на 2023-й на виплати на виконання рішень судів заклали 1 млн грн, ­2024-го ця цифра виросла до 10 млн грн, таку ж суму закладено в бюджет 2025 року. Але це крапля в морі порівняно з реальними масштабами витрат. Щоб задовольнити всі рішення судів, ухвалені на користь суддів, із держбюджету треба витратити на це 1,654 млрд ­грн. Ці дані є у звіті ДСА за ­2024-й, який є в розпорядженні "Країни". Ці цифри озвучив тимчасовий виконувач обов'язків голови ДСА Максим Пампура й під час засідання Ради суддів України 6 березня 2025 ­року. Обуренню суддів не було меж. &еnsр;Якщо ми візьмемо борг ДСА перед нашими колегами в 1,6 мільярда й поділимо на цих 10 мільйонів, які виділено на 2025-й, то фактично потрібно 160 років, щоб погасити борг! емоційно порахував Костянтин Кобилянський, член Ради суддів, суддя Окружного адмінсуду Києва. Максим Пампура, тимчасовий виконувач обов'язків голови ДСА, відповів, що він щомісяця звертається до бюджетного комітету ВР і Мінфіну, але, на жаль, відповідь завжди однакова: усі ресурси спрямовуються на відсіч збройній агресії Росії. Така відповідь не задовольнила членів Ради суддів. Вони вимагали термінових змін у ситуації й навіть перейшли до погроз тимчасовому виконувачу обов'язків голови ДСА. На думку Костянтина Кобилянського, більшість суддів поки що толерантно ставиться до заборгованості ДСА перед ними й не подає на примусове виконання. Але всім може ввірватися терпець, дав зрозуміти він, і тоді чиновникам загрожують штрафи та кримінальна відповідальність. Насправді судді керуються зовсім не толерантністю, а цілком прагматичними міркуваннями. Вони ж бо чудово розуміють, що в разі примусового виконання хтось із чиновників отримає кримінальне провадження, хоча незрозуміло, як виплатити ці кошти, коли їх немає в бюджеті адміністрації. Але цей крок ніяк не конвертується в реальні гроші. До того ж на виплату суддям буде навіть менше, бо гроші у вигляді штрафів з ДСА України просто перекочують до бюджету Міністерства юстиції. Тобто суддям, щоб отримати відсуджену в держави копійку, доведеться жити навіть довше, ніж ті самі 160 років. Ситуація заплутана. Але створили її судді, які не можуть не розуміти обмеженості держбюджету країни під час війни. Втім, очевидно, впевненість у своїй особливості бере гору. До цієї святої впевненості додаються неабиякі апетити служителів Феміди. Апетити підштовхують до досить цинічної маніпуляції під час підрахунку компенсації. Адже добре відомо, що в період ковіду суди не працювали за звичним графіком розглядали лише термінові справи, запроваджували чергування суддів, дистанційний розгляд справ. Відповідно, практично всі судді відпрацьовували лише частину робочого часу. Але точного обліку цього часу не вели. Тепер же практично всі судді, подаючи свої позови, вказували дані про весь відпрацьований час. Звідси й захмарна цифра компенсації. Нарешті про моральний аспект цієї проблеми. Ніхто не зобов'язував суддів подавати позови під час війни, це лише право, яким вони могли скористатися. І скористалися. Є приклади суддів, які з початком повномасштабного вторгнення Росії в Україну відмовилися від своїх позовів. Але їх небагато. Наприклад, семеро суддів Волинського апеляційного суду, зокрема голова суду Василь Подолюк, у лютому 2022 року подали позови на загальну суму 2,7 млн грн. Ці справи Волинський окружний адміністративний суд почав розглядати за 10 днів до початку повномасштабного вторгнення РФ. Але так і не розглянув: до честі служителів Феміди, всі вони тоді, коли російські війська намагалися оточити Київ, подали заяви про відмову від позовів. Заяви датовано березнем 2022-го. І повторно до суду вони не зверталися. Та це виняток. Наприкінці травня судді зберуться в Києві на з'їзд. Питання невиконання рішень судів щодо виплат суддівської винагороди розглядатимуть одним із перших. Щось нам підказує: судді наполягатимуть на "короновірусних" компенсаціях. І апелюватимуть до справедливості.

Дух воїна плекав у собі з дитинства. Бачив себе партизаном у майбутній війні. Уявляв, як боротимусь і мене, зраненого, лікуватимуть медсестри. Ходив лісом і "бачив": тут заляжу в засідку, а звідти мене атакуватимуть. Дитячі фантазії здійснилися, коли був поранений під час оборони Серебрянського лісу. Дитиною грався у війну, дорослим відчув її залізний смак. Учителем історії не став, та пощастило стати трохи її творцем. Інтуїція буває рятівною. Іноді розумієш: зранку почнеться атака і вона починається. Ворог намагався оточити нашу спостережку. Дозорці відступили до нас і зав'язався бій між Невським і Макіївкою. Ми відбивалися з окопів без накриття. Перший ВОГ москальський мавік скинув віддалік. Я вистріляв вісім магазинів із калаша і взявся за кулемет. Як заряджав п'ятий постріл, ворожий дрон прицілився краще і ВОГ прилетів за метр від мене. Врятувало те, що я лежав боком до вибуху. Правий бік і голову посікло, але не розірвало. Відчув, ніби мандрую в інший світ. Утім, колеги перев'язали й ми дісталися евака. Піхота фундамент армії. Доки дрони замінять її, мине не одне десятиліття. Українці з підпільників стали регулярниками. Не партизанимо, й вірю, що не будемо. Воюємо повноцінно і з часом визволимо окуповані землі. Авторитети формують світогляд людини. Школярем знав хлопця, що пройшов Афганістан. Спортивний і спокійний Коля був моїм орієнтиром. Згодом дізнався про розгін мітингу саперними лопатками у Тбілісі, події у країнах Балтики. На мітингах Руху збагнув: Афган чужа нам війна. Дізнався про УПА, Шухевича, Бандеру, Голодомор і злочини НКВД-КГБ. Це спонукало вступити 1991-го в Братство вояків ОУН-УПА, а згодом в УНСО. Другим авторитетом був Анатолій Лупиніс. Спершу він здався мені бородатим дідом 55 років проти моїх 19. Та коли він захоплено розповів про війну у Придністров'ї, інтереси України на Дністрі та Кавказі, збагнув: Лупиніс провідник молодих патріотів. Згодом дізнався про його політичні ув'язнення. Усвідомив: дядя Толя крутіший за Колю-афганця. Захотів бути схожим на засновника УНСО. Далі ми були разом і в Абхазії, і в Чечні. Та й в Україні проходили по спільних кримінальних справах. Часом бійка формує не лише характер, а й біографію. Навесні 1996-го в харківському Палаці праці проходив з'їзд проросійської партії "Славянское единство". На цей гадючник прибули російські неофашисти від Олександра Баркашова та Володимира Жириновського. З'їзд планувався людей на 300. Ми зібрали 80 унсовців із Харківської та Донецької областей. Перетягли на свій бік кількох представників москворотої партії. Один із "поунсовлених" керівників харківських "слав'яноєдів" дав нам 30 лівих запрошень. Зайшли з Лупиносом у залу. Коли гадюки засичали ворожими виступами, Лупиніс підійшов до трибуни: "На правах українського патріота, який 23 роки відсидів за боротьбу з російською імперщиною, я ваш з'їзд закриваю". Дядя Толя зірвав прапор Росії та дістав український. Частина з нас стала біля Лупиноса й на виході із зали. Почалася сутичка. До нас через охорону прорвалися з вулиці ще 50 унсовців. За 15 хвилин, які нам дали битися без "Беркута", ми їх добряче пом'яли. Мене з найактивнішими заарештували. Місяць був у ізоляторі на Холодній горі. Дали рік умовно. Коли ризикуєш у битві за українську справу, ти щасливий. Відчуваєш: за тобою правда й біля тебе однодумці. Коли ризикуєш за ідею, ставиш особисте нижче за державницьке, командне. Ти можеш втратити життя, але це ціна битви за майбутнє. Ми варті раю, а не пекла, та за нього треба поборотись. Я суміш оптиміста з реалістом. Ніколи не був песимістом і фаталістом. Навіть ув'язнений за бійку з "Беркутом", коли розвалювалася моя сім'я. Коли УНСО рейдернув агент ФСБ Едуард Коваленко і я, вимотаний поїздками в холодному автозаку, захворів на туберкульоз, знав: мине три роки і ми з однодумцями вийдемо на свободу, а винних покарають. Авторитети формують світогляд людини Моя найбільша авантюра це вихід з Ічкерії. 1995-го ми з товаришем вибиралися з Чечні в Україну через Росію. На блокпосту біля Мінеральних Вод нас висадили з автобуса федерали. Легенда про те, що ми рибалки з Махачкали, була слабка. Врятував мій день народження. Молодий лейтенант побачив: ми з ним однолітки, а в мене ще й свято нині. Дав наказ не затримувати. Хоч міг приректи на смерть. Безнадія це коли наші діти тікатимуть з України і не розумітимуть батьків, які воюють проти окупантів. Людина це сума її виборів. Бути гідним воїном і битися за перемогу правди чи бути потерпілим від "злих дядьків із ТЦК". Вибір завжди є. Сила не лише в м'язах, а й у свідомості. Був три роки ув'язнений за спротив системі в акції "Україна без Кучми". Психологічно не зламатися помогли розмови з Лупиносом, Левком Лук'яненком, Юрієм Шухевичем, Василем Овсієнком, які згадував у камері та на зоні. Казав собі: якщо вони пройшли камери смертників і каральні психушки, я пройду цей гарт. Перші дев'ять місяців тримали в ізоляторі СБУ. В бібліотеці домінувала класика. Читав про подвиги опришків і козацтво. Перечитав "Кобзар". Слухав Українське радіо. Мав точку опори для долання ізоляції. Моє тіло полонили, та дух був вільний. Українська мова багата, бо має слова "воля" і "свобода". Можна позбавити людину свободи, кинувши за ґрати, та волі в неї не забереш. Якщо вона міцна духом. Воїн не має тікати від битви. Як командир іноді питаю солдата: "Чому ти боїшся? " "Я не впевнений у бійцях, з якими йду на бойове". Відповідаю: "Даю тобі надійного стрільця". Може сказати: "Не підходить". Тоді ходжу козирем: "Я йду з тобою". Ніби згоден, але зауважує: "Треба добрий тепловізор". Знаходжу. А він мені: "Позиція небезпечна". Кажу: "Ми натягнемо сітку від FРV". Аргументи вичерпуються і він згоден. Історичні паралелі пояснюють сучасність. Тепер маємо у війську обігрівачі, медеваки, стабпункти. У Грузії спершу не мали навіть підсумків до магазинів. Запихали їх і гранати в кишені. Броніки бачили хіба вві сні. Якщо прилетіло, молися. Побратим Олег Челнов знайшов у руїнах лікарні знеболювальне, обколов собі нагноєний зуб і вирвав його щипцями. Мене контузило від вибуху, й розірвалася барабанна перетинка, то я просто вату клав у вухо. А як було хлопцям під Крутами сто років тому? Важко не тільки переживати, а й озвучувати смерть побратима. Приїжджаю до матері загиблого, а вона питає: "А ти чого живий?" Військо має бути міццю. Європейські армії ще не готові воювати. Час кабінетних армійських кар'єр скінчився. Коли союзник стає ворогом, надійся на себе. Нового 1991-го після поразки може не бути. Імперії треба допомогти розсипатися зсередини. Смерть Росії у ній самій. Моя філософія на війні: найперше захищаю своїх рідних, потім своє місто, далі свою країну. Воюю, щоб наші нащадки не стали хохлами-яничарами, беземпатійними чортами, рабами-окупантами. Щоб їх ніхто не розукраїнив, не денацифікував. Місія людини принести більше добра в цей світ, навчити дітей робити добро ближньому. Мова словесна кров нації. Усвідомлення недосконалості ознака здорової людини. Смерть вчить людину цінувати час, встигнути найважливіше. Планую життя не далі, ніж на три місяці. Мої найбільші пристрасті футбол і гарні пісні. Поразки наших футболістів переживаю як особисте горе. Своє повоєння бачу активним. Створили з друзями організацію, яка займатиметься фермерством і будівництвом житла, працевлаштовуватиме ветеранів. Великий поступ складається з малих кроків. Страх долається важко й ніколи не зникає зовсім. Буває, четверо ведуть бій, а інша четвірка відсиджується в бліндажі. Часом треба крикнути, отямити, спрямувати. Вірю в закон бумеранга: хто зробив зло, його й отримає. У світі смердить третьою світовою. Вона може спалахнути окремими вогнищами: Україна, Тайвань, Африка. Масштабний конфлікт малоймовірний, бо це ядерне самознищення. Винуватці цих воєн відповідатимуть за злочини. Зі своїх 52 років воюю не так і багато. У Придністров'ї три місяці. В Абхазії п'ять. У Чечні два місяці. Разом 10. Поїздки 2014-го в "Айдар" ще кілька місяців. З 2015-го по квітень 2016-го на бойових позиціях. Далі мінські перемир'я й дембель. З 2022-го й донині три роки без перерв. Отже, п'ять років провоював. Як писав Лупиніс: "Життя триває, точиться війна". Людина це сума її виборів Я бачив смерть на відстані руки. Закривав очі побратимам. Найважче, коли їм по 1920 років. Вірю, що їхні смерті недаремні. Війна навчила мене терпіння й філософськості. Нині радість, завтра горе. Сьогодні ти тут, а завтра хтозна-де. Вчора був нормальний комбриг, а завтра прийде довбодятел. Не переймаюся цим і роблю добре свою роботу. Влада має бути чесна й україноцентрична. Повертати в сім'ю дитину, яка 11 років росла манкуртом, важко, але можливо. Щоб реукраїнізувати Донбас і Крим, треба вигнати звідти всю російську наволоч. Це буде важко, бо москалі та їхні прихвосні кричатимуть: "Це порушення прав". Треба матеріально зацікавити українців повертатися туди. Формули збереження кохання на війні немає. Складно не втратити стосунків в одній із посадок чи тиловій квартирі за три роки розлуки. Головне, щоб діти не бачили конфлікту між батьками. Бог це наша совість і пам'ять. Життя й історія рухаються спіраллю. Часом стається дежавю: 2022-го були нові бої під Крутами й ніжинська чи чернігівська тероборона зупинила колону москалів. Сором не дає розлюднитися. Українці стаєри. Маємо довге дихання. Згадаймо понад десятирічний чин УПА. Для партизанки це майже вічність. Проте ворог теж тримає довгі дистанції, азійці затяті. Виграє терплячіший і хитріший. Сучасний націоналізм великою мірою тримає фронт у цій війні. Причина короткої національної пам'яті українців у браку амбіції боротися за світову першість. Якби мали, відчували б чужі помилки, а головне свої. Ми приязні хлібороби, сприймаємо інших як добродіїв. Та світ ділиться на хижацькі нації і їхніх жертв. Зрада це спалення спільних мостів. Я щасливий у колі однодумців. Коли ростуть мої діти, які продовжують рід, це теж щастя. Впізнаю в них себе, бачу вогонь здорового авантюризму в очах. Задовольнятися малим слабкість. Коли думаємо: "О, все й так більш-менш добре", спиняємося в розвитку. ­Україна майже в тій точці розвитку, що і 100 років тому, але вже із союзниками. Бог випробовує нас, питає: повторите колишні помилки чи діятимете обачніше?

Початок існування світу це не хаос, який набув якихось інших проявів, він походить із вищої істини про те, що все творить любов. Теорія Великого вибуху, яку тепер вважають поясненням створення світу, зовсім не заперечує творчого втручання Бога, навпаки потребує Його. Природні еволюції не суперечать божественному створенню, бо передбачають, що живі істоти розвиватимуться. Забудьте про необхідність справляти враження. Це безглуздо, бо цінність життя визначається не успіхом і не схваленням інших, а тим, що є всередині нас. Я вірю, що диявол існує. Мабуть, його найбільший успіх у наш час полягає в тому, що він вселив нам, ніби його не існує, ніби все впорядковується в суто людській площині. Не дивлюся телевізора. Таку обітницю я дав Діві Марії 15 липня 1990 року. Я вірю в Бога, але не в католицького Бога, Я вірю в Ісуса Христа, його втілення. Ми бачимо глобалізацію байдужості. Існує культура конфлікту, яка змушує нас думати лише про себе. Змушує нас жити в мильних бульбашках, які, хоч і милі, але несуттєві. Я бачу Церкву як польовий госпіталь після битви. Немає сенсу питати важкопораненого, який у нього рівень холестерину чи цукру. Треба лікувати його рани. Потім займемося рештою. Правда може бути життєво важлива, але без любові вона нестерпна. Сповідь очищає душу грішника, вона не допомагає жертві. Вся наша Церква потребує прощення. Де наше смирення? Гріх це рана, а не пляма. Її потрібно лікувати, зцілювати. Прощення недостатньо. Пекла немає, є зникнення грішних душ. Душі померлих у гріху не караються. Ті, що каються, отримують прощення від Бога і входять до рангу душ, які Його споглядають, а ті, що не каються і тому не можуть бути прощені, зникають. Коли ніхто не винен, винні всі Нелегко довірити себе Божому милосердю. Я знаю, що Він має особливу здатність забувати наші помилки. Бог забуває, а я ні. Коли ніхто не винен, винні всі. Кожен крок, кожне зусилля, кожне випробування, кожне падіння і кожне піднесення має сенс у Божому задумі спасіння, оскільки Він хоче життя, а не смерті, і радості, а не болю для Свого народу. Божа радість прощати. Боже буття це милосердя. Кожна людина не тільки має свободу і право говорити те, що вона думає, заради спільного блага вона зобов'язана це робити. Бог це світло, яке освітлює темряву, хоча й не розчиняє її, і іскра божественного світла є в кожному з нас. Політика є найважливішим видом громадської діяльності і має своє власне поле дії, яке не є полем дії релігії. Нагадування Ісуса закликає кожного з нас ніколи не зупинятися на поверхні речей, особливо коли перед нами людина. Ми покликані зазирнути далі, зосередитися на серці, щоб побачити, наскільки кожна людина здатна на щедрість. Скандал це говорити одне, а робити інше. Це подвійне життя. Господь відкупив усіх нас кров'ю Христа. Усіх нас, а не тільки католиків. Усіх! Боже милосердя не має меж, якщо ви йдете до нього зі щирим і розкаяним серцем. Для тих, хто не вірить у Бога, питання полягає в тому, щоб слухатися свого сумління. Інтернет, зокрема, пропонує величезні можливості для зустрічей і солідарності, це щось справді добре, дар Божий. Релігія без містики це філософія У наш час глибоких змін Церква покликана запропонувати свій унікальний внесок, роблячи видимими знаки Божої присутності та близькості. Важливо знайомитися з людьми, слухати, розширювати коло ідей. Світ перетинають дороги, які то зближуються, то розходяться, але головне, що вони ведуть до Добра. Люблю містиків. Містику вдається відірватися від дій, фактів, цілей і навіть від душпастирської місії. І він піднімається, доки не досягне сопричастя з блаженствами коротких миттєвостей, але які наповнюють ціле життя. Містики були фундаментальні для Церкви. Релігія без містики це філософія. Серед вразливих, якими Церква хоче опікуватися з особливою любов'ю та турботою, є ненароджені діти найбеззахисніші та найневинніші з-поміж нас. Сьогодні намагаються позбавити їх людської гідності й робити з ними все, що заманеться, забирають їхні життя та ухвалюють закони, які нікому не дозволять стати на заваді цьому. Та захист ненародженого життя тісно пов'язаний із захистом усіх інших прав людини. Він передбачає переконання, що людина завжди є священною і недоторканною в будь-якій ситуації і на кожному етапі розвитку. Людина є самоціллю і ніколи не є засобом вирішення інших проблем. Тільки-но це переконання зникає, зникають і міцні та довговічні підвалини для захисту прав людини, які завжди залежатимуть від швидкоплинних примх сильних світу цього. Одного лише розуму достатньо, щоб визнати непорушну цінність кожного окремого людського життя, але якщо поглянути на це питання з точки зору віри, то "кожне порушення особистої гідності людини волає до Бога про помсту і є злочином проти Творця людини. Плач новонароджених дітей це найпрекрасніша музика й найкраща проповідь, які ми чуємо. Бо це крик надії, що життя триває, рухається вперед, що любов плідна. Діти мають право зростати в сім'ї з батьком і матір'ю, які здатні створити сприятливе середовище для розвитку й емоційної зрілості дитини. Сьогодні шлюб і сім'я переживають кризу. Ми живемо в культурі тимчасового, в якій усе більше людей відмовляється від шлюбу як су­спільного зобов'язання. Революція в моралі та звичаях часто відбувалася під прапором свободи, але насправді вона принесла духовне й матеріальне спустошення незліченній кількості людей, особливо найбідніших і найвразливіших. Права людини порушують не лише тероризмом, репресіями чи вбивствами, а й несправедливими економічними структурами, які створюють величезну нерівність. Тоді, як доходи меншості зростають у геометричній прогресії, зростає і прірва, що відділяє більшість від добробуту, яким користуються ці щасливі одиниці. Цей дисбаланс результат ідеологій, які захищають абсолютну автономію ринку та фінансових спекуляцій. Отже, вони заперечують право держави, покликаної пильнувати за загальним благом, здійснювати будь-яку форму контролю. Так народжується нова тиранія, невидима й часто віртуальна, яка в односторонньому порядку й невблаганно нав'язує власні закони і правила. Шлюб без сварок трохи нудний Необов'язково вірити в Бога, щоб бути хорошою людиною. У певному сенсі традиційне уявлення про Бога застаріло. Можна бути духовним, але не релігійним. Необов'язково ходити до церкви й давати гроші для багатьох природа може бути церквою. Деякі з найкращих людей в історії не вірять у Бога, тоді як деякі з найгірших вчинків були зроблені в Його ім'я. Бог завжди є нашим шанувальником, Він найстійкіший із фанів. Воскресіння Христа це не подія минулого, воно містить життєву силу, яка пронизала цей світ. Там, де все здається мертвим, раптово з'являються ознаки воскресіння. Це непереборна сила. Часто здається, що Бога не існує: скрізь навколо нас ми бачимо постійну несправедливість, зло, байдужість і жорстокість. Але також правда, що серед темряви завжди виникає щось нове. Життя рано чи пізно проривається вперто й переможно. Щодня в нашому світі краса народжується заново. Цінності завжди з'являються знову під новими масками, і всі, хто проповідує Євангеліє, є інструментами цієї сили. Діалог це набагато більше, ніж передавання істини. Він виникає із задоволення від розмови та збагачує тих, хто виражає свою любов одне до одного за допомогою слів. Це збагачення, яке полягає не в предметах, а в особах, які діляться собою в діалозі. Між ідеями та реальністю є постійна напруженість. Реальності просто існують, тоді як ідеї розроблені. Між ними має бути постійний діалог, щоб ідеї не відірвалися від реальності. Небезпечно зупинятися лише в царстві слів, образів і риторики. Реальність є більшою за ідеї. Це вимагає відмови від різних засобів маскування реальності: ангельських форм чистота, диктатура релятивізму, порожня риторика, цілі, більш ідеальні, ніж реальні, ознаки неісторичного фундаменталізму, етичні системи, позбавлені доброти, інтелектуальний дискурс, позбавлений мудрості. Задоволення від їжі необхідне для того, щоб ви зберігали своє здоров'я, а задоволення від сексу для того, щоб любов була прекрасніша і зберігала людський рід. Багато хто з молодих людей мертвий зсередини, бо живе без надії. Інші ж витрачають своє життя на поверхові речі, думаючи, що живуть, а насправді всередині вони вже мертві. Такий спосіб життя це цифровий нарцисизм. Не можна вбивати в ім'я Бога. Це блюзнірство. Волію радше бачити Церкву покалічену, поранену і брудну, бо вийшла на вулиці, ніж Церкву хвору через закритість і зручності, через зацикленість на власній безпеці. Коли відвідую в'язниці, то думаю: чому вони, а не я? Їхнє падіння могло бути моїм. Я не почуваюся кращим за них. Щоб піти за Ісусом, треба мати трохи відваги, треба наважитися поміняти диван на пару черевиків, що допоможуть ходити шляхами, які вам ніколи не снилися. Час, у якому живемо, потребує не диванної молоді, а молоді в черевиках, найкраще якісних. Держави мають бути світські, бо релігійні погано скінчать. Шлюб без сварок трохи нудний. Але є один секрет. Трапляється, що чоловік і дружина сваряться, іноді навіть літають тарілки. Але треба помиритися, доки не закінчився день. Для цього не треба слів, достатньо дружнього жесту, ніжності і примирення готове. Знаєте чому? Бо якщо не помиритеся до того, як ляжете спати, то небезпечною може бути холодна війна наступного дня. Виникає знеохочення. Тож сваріться, скільки хочете, але увечері миріться. Геній жінки необхідний там, де ухвалюють важливі рішення. Що було б, якби ми ставилися до Біблії, як до своїх мобільних телефонів? Якби носили її завжди із собою, поверталися по неї, коли забули, відкривали часто протягом дня; якби ми читали повідомлення Бога з Біблії, так, як читаємо повідомлення зі смартфона. Ніколи не будьте сумні. Християнин не може бути сумний! Люд Божий не потребує супергероїв. Він чекає на душ­пастирів, які можуть співчувати, можуть узяти за руку, зупинитися біля того, хто впав. Щоб не виникало перешкод між благанням про прощення і Божим милосердям, я дарую всім священникам у межах їхнього служіння право відпускати гріх аборту. Проблема зміни клімату нерозривно пов'язана з проблемами занепаду етики, моралі, духу рівності та соціальної справедливості. Склалася важка ситуація, наша планета страждає, але вікно можливостей усе ще відчинене. У нас поки що є час. Імперіям властиво ставити народи на друге місце Штучний інтелект лежить в основі епохальних змін, які ми переживаємо. Молімося, щоб прогрес робототехніки та штучного інтелекту завжди служив людині і був, скажімо так, людяним. Імперіям властиво ставити народи на друге місце. Задоволення приходить безпосередньо від Бога. Воно не католицьке, не християнське і не будь-яке інше. Воно просто божественне. Сексуальне насильство це жахливий злочин. Священник, який робить це, зраджує тіло Господа. Це як сатанинська меса. На нас чекають надія на нове життя й остаточно звільнений світ. Новий початок може здивувати нас, навіть якщо іноді це здається неможливим, тому що Христос переміг смерть. Текст укладено на основі висловлювань Папи ­Франциска в численних інтерв'ю різним виданням упродовж багатьох років