Ukrainians news about Оцінки

Загиблих Героїв з поля бою евакуюють за будь-яку ціну. Окрім ціни інших життів "Попереду заміновано", хрипить рація. Ми зупиняємося на краю засніженої просіки. Ротний встиг отримати від суміжного підрозділу інформацію і вчасно попередив нашу групу евакуації про небезпеку. Я та ще четверо бійців вирішуємо йти в обхід через хащі. Розтягнулися вервечкою з дистанцією майже 10 метрів аби не дати шансу російському дрону покласти нас одним скидом. Поблукали трохи лісом, що кишить орками, але дісталися місця призначення. За тиждень між цих сосен мені поталанить менше, і я в темряві заскочу у ворожий окоп. Зараз ми скотилися у вириту в піску траншею. "Місцеві" махають, вказуючи, в який бік маємо просуватися, аби "забрати нашого". Слова "забрати нашого" звучать нестерпно буденно. Майже як "принести води" чи "передати цигарки". Тільки ціна тут інша. Іноді власне життя. Для мене це не просто наказ, це священний обов'язок. Остання шана тим, хто вже не повернеться. І єдина ниточка для рідних, які чекають хоч звістки, хоч тіла. Схиляюся над загиблим від мінометного обстрілу побратимом. Розстібаю блискавку бушлата, обережно в кишенях шукаю документи. Процеду­ра звична, хоча незвично в наш цифровий час було якось натрапити на пом'яте фото дівчини з підписом: "Чекаю, коханий". У такі миті броня холоднокровності й прагматизму, що наросла за місяці, дає тріщину. На мить. Бо розкисати нема коли. Попереду ще вантаження товариша на ноші. Дорога назад місиво з багнюки, побитого гілляччя та вирв. Там, куди ми ходимо з евакуаційною групою, ще нещодавно хтось дихав, сміявся, матюкався на орків, мріяв про гарячий душ і стріляв. Тепер тиша. Важка, оглушлива тиша тіла, з якого пішло життя. Цього разу свої кілька кілометрів моя евакуаційна група подолала без пригод. А так бувало не завжди. Молодшого лейтенанта із сусідньої роти вбив російський снайпер. Полег­лий був на відстані легкої пробіжки, але один із наших упав від ворожого пострілу в шию, наступна спроба дістатися до тіла й іще один боєць отримав кулю в плече. Не певен, що тіло офіцера змогли евакуювати й до цього часу. Вороже ДРГ відступило із захопленого нашого окопу, але чіпати вбитих товаришів нам забороняли: були відомі випадки замінувань тіл і загибелі евакуаційних груп. "Кішкою" підчеплюєш за бронік і тягнеш із сховку. Усі ці картини періодично виринають перед очима навіть на теперішній штабній роботі. Особливо, коли доводиться чути від родичів загиб­лих чи зниклих безвісти хлопців, що бригада нічого не робить для їхнього пошуку чи евакуації. Я ж голову на відсіч можу дати, що це неправда, бо ризикуючи своїм життям, не раз виносив із поля бою тіла вбитих товаришів. Вантажив у евакуаційний пікап і повертався на позиції. Тоді під нігтями суміш землі, попелу й того солодкуватого запаху, який в'їдається надовго. Про те, що загиблих не хочуть евакуювати, тим більше прикро чути молодшим сержантам Дмитрові й Олександру з нашого другого механізованого батальйону. Вони на евакуації з літа минулого року, з Торецька. Тепер на покровському напрямку. Починали, як і я, простими піхотинцями. Тепер за ними штатно закріплені посади механіків-водіїв медичного пункту. &еnsр;Виходимо евакуювати героїв із ношами або возиком удвох-утрьох, куди й танк носа не суне, каже 38-річний Дмитро. Повномасштабне вторгнення застало черкасця в Росії. З 2013-го працював в Ленінградській області на будівництві, одружився, народилися сини-двійнята, з якими вже давно не бачився навіть по відео­зв'язку. 2022-го через Вірменію й Молдову Дмитрові вдалося дістатися України й добровільно мобілізуватися. Його російська родина, м'яко кажучи, не зрозуміла такого вчинку. &еnsр;Чому пішки? Техніка вона ж ціль номер один, пояснює Дмитро. На нас трьох ну, може, три міни кинуть, від FРV в кущі можна пірнути. А на БТР там буде такий феєрверк, що й згадувати не захочеш. Заїхати, може, й заїдеш, а от виїхати це вже лотерея. Кожен вихід як спецоперація. Інформацію збираєш звідусіль. Дроноводи, командування підрозділу. Треба знати, кого, звідки, в якому стані забирати, що взагалі сталося. Дощ наш найкращий друг, бо "пташки" ворожі тоді не літають. Із собою мінімум. Автомат береш, бувало, що й відстрілюватися доводилося. Але магазинів один про запас, не більше. Краще кілька турнікетів зайвих чи рюкзак з їжею та водою: залишити тим, хто там, на позиціях. Вісім гранат на фіг не треба. Ми ж не штурмовики. Наше діло тиша та швидкість. Небезпека? Та вона тут за кожним кущем. Виходиш із бліндажа за 2 кілометри від нуля, і то вже стрьомно. Хтозна, чи той дрон на тебе дивиться, чи ні. Ніяких тобі червоних хрестів чи розпізнавальних знаків. Та вони й не дивилися б. Скотч кольоровий на формі оце й уся відмінність. Іноді дістати тіло нереально тижнями. Місяцями. Що треба? Перемир'я. Або наступ. Наступ найкраще. Що треба? Наступ найкраще Дмитро й Олександр згадують, що на початку липня 2024 року під час виконання бойового завдання біля селища Дружба на Донеччині від ворожого артилерійського обстрілу загинув Віталій Петухов. Через інтенсивні бої тіло батька трьох дітей не вдалося евакуювати одразу. Солдат був тимчасово внесений до списків зниклих безвісти. Майже два тижні тривало очікування можливості забрати героя. Лише в ніч на 13 липня евакуаційна група змогла дістатися до позиції та дістати тіло Віталія з підвалу згорілого вщент будинку. &еnsр;Ми не могли ніяк зрозуміти серед руїн, де вхід у цей підвал, згадує Дмитро. Знайшли. Але загиблий богатир понад 100 кілограмів. Учотирьох ледь його дістали. Ви­йшли з двору це теж уже непросте досягнення. Почали рухатися. Пройшли метрів 300 нас помітили. Почався мінометний обстріл. Ми зрозуміли, що шансів іти далі немає. Були змушені залишити його та сховатися. Днів через три спробували знову. Пронесли тіло ще 300400 мет­рів. І знову обстріл, знову довелося відступити. Ворог знав, де ми залишили тіло, й пильнував те місце. Проходить певний період часу увага до цього місця зменшується, тоді є можливість його забрати далі. Лише з третьої спроби вдалося винести героя до точки евакуації. Весь цей час переховуючись неподалік. Ворог навіть підпалив тимчасове укриття. У погребі охопленої вогнем хати довелося дихати через вологі ганчірки. Що жене туди, в саме пекло? Якщо йдемо за живим, пораненим, то все ясно. Врятувати. Якщо врятую совість чиста. І там, нагорі, може, зарахують. А якщо вже загиблий&hеllір; якщо є шанс забрати то я хоч рідних утішу. Щоб могли по-людськи поховати сина, чоловіка, батька. Емоції? Намагаєшся їх не пускати. Особливо, коли знав полеглого. Якщо все через себе пропускати, то що зі мною буде? Доводиться абстрагуватися. Є робота, і все. А потім дзвонять рідні: "Бригада нічого не робить! Ви їх там кидаєте!" Боляче це чути. Розуміємо їхній біль. Але ж і вони хай зрозуміють. &еnsр;Це не так, додає 50-річний Олександр, який до мобілізації працював бухгалтером у Переяславі на Київщині. На всіх рівнях намагаються щось зробити, евакуювати&hеllір; Але ж не кинеш іще людей під вогонь, щоб нових загиблих отримати. Про всіх знають, де хто лежить. І як тільки одразу забирають. Про людей не забувають. Просто чекають слушного моменту. Кожен вихід евакуаційної групи це тихий подвиг. Без пафосу, камер. Просто робота. Важка, страшна, але потрібна. І доки триває війна, її робитимуть. Ітимуть у темряву, під кулі. Щоб повернути своїх. За будь-яку ціну. Окрім ціни інших життів. Передплатити журнал "Країна"

Ворог націлений убивати нашу мотивацію, каже юрист і військовий Сергій Горбатюк Як на ситуацію на фронті та моральний стан військових вплинула перерва в наданні військової допомоги? &еnsр;На низових ланках війська це майже не позначилося. Однак без допомоги США буде складно. Найперше це стосується протиповітряної оборони та захисту міст. Щодо настроїв військових зневіри не було. Було розуміння, що є обіцянка президента США Дональда Трампа прийти до миру й немає чіткого плану, як це має відбуватися. Ніхто не хоче бачити, що мир тільки за рахунок України. Частина бійців категорична щодо продовження бойових дій, частина вважає, що через недостатнє укомплектування та забезпечення потрібне перемир'я. Все залежить від подальших кроків Білого дому. Серед військових є небажання, щоб припинилося постачання американської зброї. Європейські лідери обговорюють забезпечення української армії зброєю. Це дає моральну підтримку. Тому панічних настроїв немає. Чи вистачить допомоги від Європи для продовження повноцінних бойових дій? &еnsр;Є напрямки, де використовують тільки американську зброю і боєприпаси. Лідери ЄС начебто готові максимально забезпечити нас. Водночас європейська допомога не рівнозначна американській. Важлива не тільки безпосередня підтримка зброєю, а й продовження санкцій проти Росії та протидія спробам обійти їх. Тому важливо, щоб була комплексна діяльність і Європи, і Штатів. Чого найбільше потребує наша армія артилерійських снарядів, ракет, дронів? &еnsр;Армія потребує всього в комплексі. Сучасна війна це найперше використання дронів, повітряних і наземних. Але й без стрілецької та артилерійської зброї воювати неможливо. Тут важлива реакція керівництва країни та Збройних сил. Наприклад, дрони постійно вдосконалюють, бо це потреба й виконання бойового завдання, й виживання. Поліпшення відбуваються через допомогу волонтерів, через підприємства й організації, але це не завжди одразу підхоп­люють Міноборони й вище командування. Важливо, щоб військові частини могли доносити свої потреби й до них дослухалися. Панічних настроїв немає Війна 2025 року це вже не війна 2022-го. Те, наскільки швидко ЗСУ вдосконалюватимуть методи ведення бойових дій і застосовуватимуть нові види зброї, буде вирішальним на полі бою. У чому війна 2025 року відрізняється від війни 2022-го? &еnsр;Найперше використання дронів із розвідувальною метою та для ураження ворога. Це впливає і на бойові статути. Сьогодні в них зазначено, що кожен батальйон повинен мати командно-спостережний пункт на відстані 23 кілометри, з якого командир повинен бачити поле бою. Розвідувальні ж дрони цілодобово моніторять передову, тому перебування командного пункту на зазначеній відстані може призвести до втрат серед командування. Зміни до нормативних документів не встигають за розвитком подій. Нинішню війну називають війною дронів. Однак багато хто з військових каже, що саме через брак піхоти ми втрачаємо позиції. &еnsр;Дрони дають змогу певною мірою нівелювати перевагу ворога в живій силі. Але без піхоти, без бійців на передовій воювати неможливо. Командуванню необхідно берегти солдатів. Війна несе щоденну небезпеку їхнім життям. Але належним чином організоване управління може мінімізувати невиправдані втрати військових. Їм потрібне відчуття, що командування не кинуло їх напризволяще, думає, як зберегти їхні життя, аналізує можливості для виконання бойових завдань. Із цим пов'язане створення РЕБ-захисту, забезпечення розвідданими, зведення інженерно-захисних споруд. Суттєвий фактор, що викликає в багатьох небажання йти до війська, це розповіді військовослужбовців, коли вони не розуміли, для чого виконують завдання. Не можна недооцінювати ворога Усі розуміють, що війна це небезпека для життя і здоров'я, але коли давати людям відчуття, що тебе не покинуть, допоможуть і з навчанням, і з організацією захисту, і з розумінням, для чого й куди ти йдеш, то це суттєво вплинуло б на стан мобілізації. Коли я був у стрілецькому батальйоні, де ворог обстрілював майже щодня і вдавався до штурмових дій, ми не мали жодного загиблого й було небагато поранених. Найгірше, з точки зору війни, вбивається мотивація, казали ви в одному інтерв'ю. Чому так сталося? &еnsр;Я казав це на прикладі ситуації в батальйоні, де служив. Він складався з добровольців, які в лютому 2022-го стали до лав ЗСУ і два з половиною роки виконували бойові завдання без нарікань. Але нелогічні й невиправдані дії командування, яке хотіло використати батальйон для приховування своїх прорахунків, коли не доповідали про втрату позицій, призвели до великої кількості загиблих і поранених та небоєздатного стану батальйону. На початку 2022-го, попри раптовість вторгнення і відсутність достатнього озброєння, наступ відбили з незначними втратами території. Бо бійці були мотивовані захищати свою країну. Був фундамент, що дає Україні змогу триматися донині. Ворог теж аналізує ситуацію і робить висновки. Він націлений убивати нашу мотивацію. Командування ЗСУ має не давати жодного шансу, щоб це відбувалося. Потрібна реакція на протиправні дії командирів. Я жодного разу не чув, щоб командира, чиї накази призвели до невиправданих втрат, притягнули до відповідальності. Звісно, армія це ієрархія і дисципліна. Але вона тримається на конкретних військовослужбовцях. Головнокомандувач ЗСУ в липні 2024 року започаткував програму "Збереження життя військовослужбовців". На сайті Генштабу зазначили, що, коли є можливість зберегти життя військових, навіть втративши невелику позицію, командир має обирати цей варіант. Той, хто ставить бойові завдання, повинен створити умови для їх виконання. А інколи ставлять завдання, які у принципі неможливо виконати. Крім людських втрат, це також призводить до втрати мотивації, бійці не розуміють, за що гинуть. Про це дізнаються їхні родичі й друзі в тилу, які мали б іти в мобілізаційні пункти їм на допомогу. Велика кількість СЗЧ також пов'язана із втратою мотивації? &еnsр;Так. Я бачив, як військові, що прийшли добровольцями на початку війни, отримують наказ із незрозумілою метою, через який гинуть їхні побратими, і тоді самовільно залишають частини. Не страх, а бажання не загинути ні за цапову душу підштовхнуло до такого рішення. Згодом ці бійці просяться в іншу частину, бо не довіряють командуванню, але хочуть далі захищати країну. Звісно, є люди, які не бажають служити, тікають від мобілізації. Важливо розбирати кожен конкретний випадок. Але цього немає. В системі "Армія+" дозволили писати рапорти на переведення в інші частини. І є така підстава для переведення, як недовіра командиру. Було б важливо з'ясовувати, якщо в частині є випадки, коли військовий просить про переведення саме через недовіру командиру. В таких випадках військове командування мало б з'ясовувати, що сталося. Якщо є частини, де половина чи третина особового складу вдалася до СЗЧ або дезертирства, то треба розслідувати, чому люди тікають. Також мають бути реакція і відповідні перевірки в разі великої кількості загиблих під час виконання завдань. Безумовно, є завдання, коли ситуація на ділянці фронту призводить до втрат. Але це нескладно з'ясувати, вивчаючи бойові дії конкретного підрозділу. Якщо ухвалюватимуть рішення щодо командирів залежно від кількості СЗЧ і втрат, то це впливатиме і на якість бойових дій, і на кількість самовільного залишення частин. Розроблено програму з повернення після СЗЧ, але вона недосконала. По-перше, Державне бюро розслідувань недостатньо робить для притягнення до відповідальності реальних дезертирів не реєструють кримінальних проваджень, не оголошують у розшук. По-друге, всіх міряють однією міркою тих, хто залишив частину вимушено і хто цілеспрямовано. Коли хтось утік, а його повертають і закривають кримінальну справу, він тікає вдруге і втретє. А хто бажає повернутись і воювати в іншій частині, не може це зробити, бо постійно змінюються правила повернення. Людину можуть повернути в ту частину, яку вона залишила. Механізму ротації досі не вироблено. Чимало військових перебуває на передовій уже три роки. В якому стані вони нині? &еnsр;За стандартами НАТО, виконання бойових обов'язків має не перевищувати 45 діб. Ці стандарти ґрунтуються на наукових дослідженнях і практичному досвіді. У нас же військові мають лише відпустку по 15 діб двічі на рік. Бувають ситуації, коли військовий два з половиною роки виконував бойові завдання і потім зникає і пише: "Все, більше не можу". Відсутність відпочинку загострює наявні хвороби. А служать і 4060-річні. Найперше страждає хребет від носіння бронежилета. Люди вигоряють. Попри велику кількість складних ділянок фронту та недостатню укомплектованість, ротацію можна було б організувати хай і не на тривалий період. Знов-таки на прикладі свого батальйону я бачив: немає ротації тривалий час, на іншій ділянці фронту виникає критична ситуація, і виявляється, що можна зняти батальйон і перевести туди. Але цього не відбувається. А як щодо юридичної захищеності військових? Чи є механізм протидії некомпетентним наказам командирів? &еnsр;Я стикався із ситуацією, коли чітко зрозуміло, які є порушення під час віддання наказів, хто їх віддав і які наслідки вони мали. Вище керівництво, що ознайомлюється зі скаргами на командира, мало б одразу вживати заходів для притягнення його до відповідальності та зняття з посади. Я тривалий час пропрацював слідчим і не бачу реакції та навіть бажання розібратися в цій ситуації. Немає ідеальних людей, командири також помиляються. Систему характеризують не помилки, а реакція на них. А саме її немає. Навіть у таких моментах, як оскарження дій свого командира перед вищим начальством. Солдати не знають е-мейлів вищого командування, не мають куди відправити скаргу. Тому звертаються на гарячу лінію Міноборони. А звідти звернення тривалий час ідуть до тих, хто їх розглядає. Часто звернення розглядають ті, на кого скаржаться. І ті, на кого скаржаться, мають можливість помститися. Навіть додаток "Армія+", що суттєво спрощує подання рапортів, не може бути використаний для написання скарги, бо треба вводити ІD командира, якого не знають нижчі підрозділи. Тому подати рапорт зі скаргою на порушення прав військовослужбовця неможливо. Систему характеризують не помилки, а реакція на них На низових ланках є розуміння ведення бойових дій, яким неможливо поділитися. Міноборони створило пробний сайт для надання пропозицій військовими. Я туди наді­слав три пропозиції стосовно бюрократії та мотивації через нагородження не отримав жодної реакції. Багато ініціатив, покликаних захистити військового, використовують для заспокоєння суспільства й не застосовують на практиці. Залучення солдатів із КНДР, використання ослів на фронті це ознака виснаження російської армії? &еnsр;Не можна недооцінювати ворога. Так, у нього меншає техніки, це бачимо і з офіційних зведень Генштабу, і безпосередньо на лінії зіткнення. Це знову відповідь на запитання, чим війна 2025 року відрізняється від війни 2022-го. Наявну техніку ворог намагається мінімально використовувати, бо що ближче вона до передових рубежів, то більший ризик її втратити. У використанні тих самих ослів насправді немає нічого смішного. Це означає, що росіяни використовують усі можливості для продовження бойових дій ослів, мотоцикли, велосипеди. Бажання захоплювати нашу територію в них не зникає. Як, на вашу думку, розвиватимуться події 2025 року? &еnsр;Не треба бути пророком, варто проаналізувати попередні дії керівництва РФ і конкретно Путіна. У них усе будується на брехні та бажанні знищити Україну. Вони розуміють, що президент США хоче зупинити цю війну і протидіяти йому в цьому не можна. Тому ведуть переговори, вдають, що зацікавлені. Але, хоч би що вони говорили, хоч би яке враження створювали, бажання припинити знищувати Україну й українців у них немає. Сподіваюся, що керівни­цтво США це зрозуміє і зробить відповідні висновки: треба посилювати санкційний тиск, давати зброю і всіляко сприяти перемозі України. Звісно, є величезна втома й у військовослужбовців, і в суспільства. Багато хто підсвідомо бажає, щоб гаряча фаза війни припинилася. Керівництву країни й командуванню важливо найперше зрозуміти: ми маємо сподіватися на допомогу Європи і США та вести переговори, але водночас розраховувати на себе, вдосконалюватися. Будь-яке припинення вогню гратиме на користь Росії, особливо якщо почнуть послаблювати санкції. Наполягання Кремля на знятті обмежень щодо постачання добрив пояснюється тим, що складники добрив використовують для виготовлення вибухівки. Тобто Москва має намір воювати далі. Важливо, щоб адміністрація президента США зрозуміла: немає і не може бути віри Кремлю. Він робить усе, щоб роз'єднати західний світ і знищити Україну.

Як Україна отримала другий шанс для "прориву" На початку травня Україна та Сполучені Штати Америки підписали угоду про створення інвестиційного фонду партнерства у сфері корисних копалин. Це шанс, зокрема для "стратегічного" металу титану. Саме так його охарактеризував президент Володимир Зеленський у своєму указі 2021 року. Проте шанс буде змарновано, якщо не врахувати помилок Що маємо та як видобуваємо Титанова галузь України стратегічно важливий сектор економіки. Маємо майже 20 тис. родовищ титанових руд, які сукупно оцінюють у $7,5 трлн. Частка України в розвіданих запасах титанової руди у світовому масштабі досягає 20%. &еnsр;Титанова сировина не рідкість у світі, пояснює академік, почесний директор Інституту металофізики Академії наук Орест Івасишин. Це четвертий показник за запасами руд серед металів: залізо, алюміній, марганець і титан. Але дійти до чистого титану складно. Завдання відокремити всі корисні елементи й далі відновити титан у чистому вигляді, без кисню. Більшу частину концентрату титанових руд споживає хімічна галузь, яка виробляє пігменти й фарби, і майже 67% використовують у металургії. Але саме титан як метал має стратегічне значення. Держави, які вміли виготовити метал із титану й використати його для авіації та космосу, об'єдналися в Міжнародний титановий комітет. У ХХ ст. таких було шість: США, Франція, Німеччина, Японія, Велика Британія та СРСР тобто Україна, бо саме на її території є найбільші поклади ільменіту й рутилу, з яких отримують титан. Володіючи такими запасами, Україна має потужні підприємства з видобутку. Наймасштабніші Іршанський гірничозбагачувальний комбінат у Житомирській області та Вільногірський гірничо-металургійний комбінат на Дніпропетровщині. Хребет нашої титанової галузі Запорізький титаномагнієвий комбінат єдиний у Європі виробник титанової губки. Його побудували ближче до сировини та доступної електроенергії Дніпровської ГЕС. ЗТМК як хребет титанової промисловості На початку 2000-х для ЗТМК постала нагальна проблема реконструкція. Але держава як власниця підприємства була неспроможна вкладати в це кошти. Спочатку погляд звернули на Захід. Першими приїхали представники німецької компанії "Дойче Титан". У них не було металургії, але вже були вироби з титану. Вони намагалися домовитися з українськими урядовцями. Але відповіді від Міністерства промислової політики не дочекалися. Друга спроба відбулася 2005 року. Її намагалися реалізувати представники компанії Воеіng. Адже авіація є найбільшим споживачем титану він є у двигунах, шасі, інших деталях. Академік Івасишин, який супроводжував гостей до Запоріжжя, розповідає: Держава не підготувала завод до співпраці з Воеіng &еnsр;Я запропонував метод порошкової металургії. Інколи це вигідніше, ніж плавити зливок. Але нікому не вдавалося досягти високої якості виробу з порошку. Я винайшов унікальний варіант, за якого можна використовувати порошок гідриду титану. Стверджували, що цього не може бути, бо водень вважається найбільшим ворогом титану. Але ми використовуємо його тільки на початковій стадії, а на останній операції він зникає. Ми це довели, запатентували, знайшли союзників у США в особі корпорації Воеіng. 2009 року вони перевірили й заявили про готовність щорічно закуповувати майже 15 тисяч тонн порошку гідриду титану у ЗТМК і зробити комбінат своїм базовим виробництвом. Але держава не змогла підготувати підприємство до співпраці. Контракту не підписали. Воеіng налагодив співпрацю з Росією. Тим часом "хребет української титанової галузі" почувався все більш хворим. Держава мала рятувати ЗТМК. Порятунок побачили у приватизації. Титановий Фірташ, або Приватизація без хепіенду Історію приватизації Запорізького титаномагнієвого комбінату можна описувати як драму, детектив і ще в десяткові жанрів. Але в усіх варіантах головним персонажем буде український олігарх Дмитро Фірташ. 2012-го компанія "Толексіс Трейдінг Лімітед", що належить Grоuр DF, перемогла в конкурсі з відбору недержавних учасників ТОВ "Запорізький титаномагнієвий комбінат". 51% акцій став належати державі, а 49% олігарху, бенефіціару "Толексіс Трейдінг Лімітед". За ці відсотки компанія мала внести до статутного капіталу ЗТМК майже 720 млн грн та майже 160 млн як фінансове забезпечення технічної модернізації виробництва. Мав би бути хепіенд. Новий співвласник Дмитро Фірташ добився, що комбінатом керував його менеджмент, пообіцяв мільярди, щоб зробити підприємство технологічнішим. Але згодом все пішло не за планом. Що ж завадило? Насамперед електроенергія. Держава не готова була знизити ціни на електроенергію. Тож реконструкція була неможлива, вважають експерти. Інститут титану, який готовий був розробити цю реконструкцію, теж не дочекався грошей. Європа продовжує закуповувати титан у Росії Про другу причину "Країні" розповіло джерело, знайоме із ситуацією. Фірташа переконали, що для випуску титанової губки досить модернізувати тільки перший етап виробництва. Академік Івасишин відмову від повної реконструкції вважає помилкою, бо комбінат втратив те, за що його в Україні і Європі цінували, титанову губку. Протягом усього періоду управління ЗТМК групою Фірташа виробництво гідриду титану зупинили, обсяг виробництва титанової губки впав більш як удвічі. Але і шлак, який кинувся продавати комбінат, не пішов. Не додавали ентузіазму і кримінальні справи. "Країна" з'ясувала, що директора ЗТМК Володимира Сивака ­2016-го САП звинуватила у зловживанні службовим становищем і розтраті коштів на 492 млн грн. Справа тягнулася вісім років. За цей час Сивака виправдали у справі про розтрату всієї суми майже в пів мільйона грн, але звинуватили у зловживанні службовим становищем на 18 млн грн. Судиться із ЗТМК і Фірташ після того як держава звинуватила його в ­невиконанні інвестиційних зобов'язань та ініціювала повернення комбінату в державну власність. Представники олігарха звинувачують нове керівництво заводу в тому, що вони під час ковіду продавали продукцію за зниженими цінами, чим продукували збитки. У травні 2022-го Касаційний цивільний суд визнав законними рішення судів про розірвання договору зі створення ЗТМК, до статутного фонду якого держава внесла цілісний майновий комплекс комбінату. Фактично це означало повернення унікального підприємства у власність держави. Але процес цей триває досі. З початком повномасштабної російсько-української війни ЗТМК зупинив випуск титанової губки через брак хлору, що є основним компонентом виробництва. За даними аналітичної системи Опендатабот, 2024 рік підприємство закінчило з 212,5 млн грн збитків. Україна видобуває, а Росія заробляє Зазначимо, що успішний запуск ЗТМК сприяв розширенню виробництва титану в СРСР. Так з'явився титановий комбінат на Уралі. Верхнєсалдинське металургійне виробниче об'єднання, яке з 1957-го по 1990 рік було найбільшим постачальником напівфабрикатів із титану для аерокосмічної та військової промисловості, суднобудування в СРСР. Запроєктований комбінат був Інститутом титану із Запоріжжя. Під час проєктування усунули недосконалості ЗТМК. У чому недосконалість? З кожним новим етапом збільшувався об'єм титанового зливка. А економіка виробництва залежить саме від цього. ЗТМК був налаштований на реторти вагою 1 т. А росіяни видають за один цикл 10 т. Тож сьогодні РФ має фінальну частину виробництва готової продукції зі сплавів титану для світового аерокосмічного комплексу. Сучасні літаки Воеіng-787 Drеаmlіnеr та Аіrbus-380 не можуть обійтися без продукції з Уралу. Обидві компанії отримали аванс на замовлення понад 2000 літаків. Тож важко уявити, як діятимуть ці виробники в разі зриву постачання з Уралу. У Воеіng залежність від постачань із РФ становить 45%, у ЕАDS близько 60%, Воmbаrdіеr, Еmbrаyеr, РrаttWhіtnеy, RоllsRоyсе майже 100%. Така залежність виникла протягом останніх 10 років, відколи СП Воеіng Urаls Маnufасturіng розпочало відвантажувати продукцію на експорт. За даними експерта, з яким поговорила "Країна", 30% шасі для літаків Воеіng отримує з РФ. І змінити це важко, бо виробництво зав'язане на патент росіян. До речі, українці були дотичні до цього патенту, але втілити його на виробництві вдалося не нам. На початку березня 2022-го Воеіng призупинив закупівлю титану з Росії. Робота на основному устаткуванні неможлива, оскільки використання цих верстатів "обмежено експортними ліцензіями від уряду США та Японії". Експерт вважає, що інформація не зо­всім відповідає дійсності. США могли зупинити співпрацю в рамках СП, але заміну російському титану знайти нелегко. Тому він досі не під санкціями. Російський титан і санкції З початку великої війни 27 держав ЄС запровадили 17 пакетів санкцій проти РФ. Діють обмеження на торгівлю нафтою, вугіллям, деревиною та багатьма іншими ресурсами. Однак титан Європа продовжує закуповувати в Росії. 2022-го російський титан нарешті внес­ли в санкційні списки. Але це рішення заблокували Франція та інші країни члени ЄС: через залежність від російського титану найбільшого виробника літаків Аіrbus. У вересні 2023-го Бюро промисловості та безпеки міністерства торгівлі США внесло корпорацію "ВСМПО-Авісма" до так званого Еntіty Lіst як виробника зброї. Але ці обмеження не передбачають блокування діяльності компанії й зупинки придбання титану. Тож, як каже генеральний директор ТОВ ВКФ "Велта" Андрій Бродський, внесення російської компанії до Еntіty Lіst не заважає їм отримувати прибутки від титанової галузі. Півтора року під час війни титанову сировину вивозили до РФ У жовтні 2024-го американці під час зустрічі заступників міністрів фінансів країн G7 таки звернулися до союзників, аби розглянути запровадження санкцій проти російського паладію і титану. Але питання зависло. Звісно, в разі санкцій проти експорту титану з Росії більше уваги було б до українського титану. Але, щоб Воеіng зайшов на наш ринок після підписання з американцями угоди про корисні копалини, потрібні суттєві зрушення, а експерти оцінюють їх досить песимістично. &еnsр;Щоб Україна стала для Воеіng на місце Росії це не можна зробити за один день. У нас немає нічого, крім сировини, каже академік Орест Івасишин. Москва тримає їх на гачку, бо свого часу розробила сплав, що має унікальні властивості. Ніхто, крім Росії, не може виготовити великогабаритні деталі потрібної міцності. Нам іти до цього ще далеко, у кращому разі років 10. Титан у ланцюгу війни Але в основі багатьох досягнень росіян українська руда. Тож Україна під час війни зробила все, щоб заблокувати постачання титану в Росію. Це вдалося не одразу. Ось один з епізодів цієї боротьби. 24 лютого 2022 року в Україну вторг­лася не тільки армія РФ. Того ж дня до Дніпра приїхав Олександр Федосеєв, радник гендиректора російської металургійної корпорації "ВСМПО-­Авісма". Права рука власника ТОВ "Демурінський гірничозбагачувальний комбінат" Михайла Шелкова. Федосеєв мав організувати схему прихованого вивезення з України в РФ титанової сировини. І це йому вдалося. Півтора року схема працювала. У червні 2023-го СБУ заарештувала Федосеєва, пізніше ДБР встановить, що було створено злочинну організовану групу, до складу якої увійшли колишній директор ТОВ "Демурінський гірничо­збагачувальний комбінат", бенефіціар і директорка австрійської компанії й один із топменеджерів комбінату. Вищий антикорупційний суд ухвалить рішення про конфіскацію ТОВ "Демурінський гірничозбагачувальний комбінат". Але в Росію встигли переправити майже 11 т мінералів на майже $2 млн за даними СБУ. Ще один епізод допомоги ворогу стосується компанії "Мотор Січ". У березні цьогоріч Солом'янський районний суд Києва виніс вирок Олегу Дзюбі, заступнику директора зовнішньоторговельного департаменту АТ "Мотор Січ". Слідство встановило, що, отримавши вказівку від президента АТ "Мотор Січ" В'ячеслава Богуслаєва, саме Олег Дзюба налагодив через китайську компанію Сніnа Таly Аvіаtіоn Тесhnоlоgіеs Соrр постачання "запасних частин для ремонту двигунів літаків та гелікоптерів російського ЗАТ "Двигатели Владимир Климов Мотор Сич". За даними російського реєстру, 20% компанії належить АТ "Мотор Січ", а 50% російській корпорації "МіГ". Було поставлено запчастин, зокрема з титану, на понад 71 млн грн. Діяли також схеми, за якими частину концентрату експортували до європейських компаній у Польщі, Угорщині, Чехії та Словаччині, зареєстрованих росіянами, щоб зрештою надійти до російських металургійних підприємств, зокрема VSМРО-Аvіsmа. Але на сьогодні даних про такі постачання немає. А що з наукою? Війна вплинула і ще на одну структуру, пов'язану з титановим виробництвом, АТ "Інститут титану". Інститут, що проєктував титанове виробництво в Україні, РФ, Казахстані, Китаї, Ізраїлі й навіть Гватемалі, держава вирішила приватизувати. 2024-го Фонд держмайна двічі виставляв його на аукціон і не знайшов покупця. Вартість лота 76 млн грн. Не допомогло і зниження ціни вдвічі. Бо важко знайти покупця, якому знадобилася база відпочинку на березі Дніпра й пів сотні проєктувальників. "Країна" з'ясувала, що потенційних власників також стримують борги з виплати заробітної плати й незакриті договірні зобов'язання на чималі гроші. &еnsр;Цінність становить будівля в центрі міста й науково-технічна продукція у вигляді архівів, досліджень, сертифікатів, ліцензій, патентів, розповів "Країні" доктор технічних наук, професор Олександр Овчинніков. Уже під час війни Інститут титану підписав меморандум на проєктування титаномагнієвого комбінату у В'єтнамі. Ціна 3 млн євро. Науковці створили проєкт, але його не реалізували, бо замовнику потрібні були державні гарантії, яких інститут надати не міг. А держава вкотре схибила. Але, на щастя України, не схибили люди. Які роблять усе, щоб зберегти титанову індустрію у країні. Додає оптимізму й Інститут металофізики НАНУ, який співпрацює з колегами з Німеччини. &еnsр;Ми нині працюємо над упроваджен­ням технології методу МІМ (метал інжекшн-молдінг) для виготовлення деталей для двигунів безпілотників, розповідає почесний директор інституту Орест Івасишин. Ідея в тому, щоб зробити деталь, яка не вимагала б жодної додаткової механічної обробки. Коли процес дійде до промислового виробництва, це зменшить вартість деталей двигуна безпілотника. Також науковці з Інституту металофізики працюють над розробкою порошку для титанових імплантів. Це покращить наявні імпланти на 50 відсотків. Як вивести титанову галузь із кризи Угода із США про корисні копалини не панацея, але дає певні можливості для порятунку галузі та виведення її в лідери. Україна має сировинні ресурси, виробництво, науку та досвід. Потрібні інноваційні рішення, сучасний менеджмент та інфраструктура. Експерти кажуть, що насамперед необхідно провести повноцінну реконструкцію ЗТМК поновити виробництво титанової губки, впровадити сучасні технології. Маємо знайти рішення проблеми з електроенергією. Очищення від корупції та прозоре управління ще дві необхідні умови. І нарешті нам потрібні серйозні зусилля у сфері дипломатії та міжнародні зусилля в лобіюванні санкцій на російський титан. Констатуємо: Україна мала всі шанси стати світовим титановим гравцем іще в 2000-х. Але через байдужість держави, невмілу приватизацію, корупцію та прорахунки в менеджменті втратила їх. І ось тепер, попри війну, маємо нові можливості. Але цього разу шанс треба використати.

Я чутлива на слово. Якщо зачіпає якась фраза чи діалог, нотую. А потім у голові пишуться одночасно п'ять книжок. Уперше російську мову я почула в цирку. Гриміла музика, клоун звертався до дітей, ті йому відповідали. А я ні. Бо не розуміла, що відбувається, не розуміла навіть запитання. І почала плакати. Усе афіші, репліки, жарти було російською. Непідписані фотографії не мають ніякого сенсу, так казала моя тітка. Тому ми друкуємо та підписуємо всі знімки. Я паперова людина. На папері видно почерк, коли людина спішила чи хвилювалася, або в неї ручка закінчилася. Мене 6-річну мама навчила вести щоденник. За кілька років читаєш його і дивуєшся або розчаровуєшся. Мій рід це рід священника Петра Франца й історика Івана Крип'якевича, Льонгіна Цегельського, який був міністром ЗУНР і зачитував акт Злуки в Києві. Це рід воїнів УПА. Під час обшуку на робочому місці батька знайшли вірш Симоненка "Любіть Україну", і це стало початком жорстокого переслідування. Через зв'язки з В'ячеславом Чорноволом тата оголосили ворогом народу. Він не зрікся переконань, не "став зручним" заради спокою і тому не зміг захистити докторську з теми водневого двигуна. Йому доводилося змінювати роботу кожні пів року, бо колективи не мали права звикати до "неблагонадійного". На партійних зборах про нього казали: "Роман Іванович одною рукою будує комунізм, а другою витягає цеглини з цього муру". Найстрашніше для батька було, коли погрожували нас із сестрою забрати в сиротинець, бо, мовляв, він не зможе виховати дітей у радянському дусі. Це те саме нині Росія робить із нашими в'язнями психічно ламає. З роками розумієш, що дитина це дар. Мої діти були дуже активні, і щоб їх заспокоїти, ми з чоловіком придумали спосіб: переписувати тексти із книжок, які вони читали. У куті вони теж стояли. Але ми мудріли що старші ставали, то менше карали дітей. Наймолодша Міля вже не знає, що означає стояти в куті. Уперше російську мову я почула в цирку Казав мені один старший священник, що коли сивина покриє мою голову, то буду знати ще менше. Мудрість означає знати менше головою, але більше серцем і в руках мати якусь практику. Я виросла поруч із стрийком Даньом Богданом-Петром Крип'якевичем так ми називали брата мого тата, прикутого до ліжка через ускладнення після поліомієліту. Він проводив зі мною найбільше часу: навчав азів мов французької, англійської, латини, німецької, пояснював, що таке атоми, молекули, логіка, показував ребуси. У 12 років я допомагала за ним доглядати, як мама й тато. Але ніхто ніколи не скаржився. Важливо, коли дитина змалку бачить немічну людину. Я відчувала дволикість совєцької системи. Брати Горині Михайло й Богдан бували в нас у хаті, Іван Світличний із дружиною Льолею мешкали в нас якийсь час після ув'язнення. Удома зберігався архів Івана Крип'якевича. Тітка етнографиня, мама художниця, батько фізик, тусівка пластуни, лижники. Ми сплавлялися на байдарках, каяках, співали стрілецьких пісень. У школі я почала відвідувати своїх друзів і була в шоці, бо в них були "хрусталя, стєнка, коври і телевізор". У нас він теж був, але без серветок і фігурок. А в однокласників на телевізорі цілі вівтарі. Ми мали старі меблі, ті що тепер антикваріатом називають. У школі я знала, що не все можу розповідати. Брат моєї бабці Петро Скобельський загинув в УПА. Був лікарем, фактично парамедиком у криївці. Після одного бою залишився з пораненими побратимами. 1 травня їхню криївку виявили. НКВДисти розстріляли всіх і виклали тіла біля сільського клубу, змушували людей приходити й дивитися. Щороку 1 травня ми їздимо на його могилу в село Словіта на Львівщині. Мама садила мене малу собі на коліна й малювала. А я це сприймала як містерію на білому папері з'являються візерунки. Морок це класне місце, щоб шукати Бога Люблю малювати під музику, наприклад на якомусь концерті. Беру участь у музичних перформансах. Мені подобається, коли створюю щось і це транслюють на великому екрані. Наприклад, був концерт Соломії Чубай "Колискові для Олекси", я під час концерту малювала, й це показували на великому екрані. Я вільна художниця, мені завжди було байдуже, що скажуть люди. Українська інтелігенція безпорадні люди. Ніжні, дивні й переважно бідні. Але то є закваска суспільства. Їх мало, але якщо їх кинути в борошно й дати водички, то вони чинять якусь класну паску. Церква живий організм. Іноді люди її затискають у якісь свої обценьки. Є офіційна, а є жива церква. Жива має реагувати на всі виклики суспільства та бути там, де біль і страх, це наші капелани. Офіційна церква це консервативна ієрархія, яка повільно реагує на зміни. Лиш іноді вона буває жива. Бог не голова колгоспу, який сидить і записує в блокнот, хто прав у неділю, щоб покарати. Ісус їв із блудницями й ламав усі стереотипи. Нині він, певне, був би в гарячих точках. Морок це класне місце, щоб шукати Бога. Просто відкрити Євангеліє не всю Біблію з її об'ємним Старим Заповітом, а лише текст про життя Ісуса, це всього 2030 сторінок і прочитати. Там немає нічого, чого не змогла б зробити звичайна людина. Ісус не робив нічого недосяжного. Все просто: нагодувати голодного, дати води спраглому, відвідати хворого чи прийняти того, хто потребує. Батьки намагалися, щоб у мене не було вільного часу, водили на гуртки, спорт, шукали добрі товариства. Ще до появи Пласту та Спадщини ми знайомилися з родинами, де були такі цінності. Наприклад, у Брилинських ми слухали домашні концерти: Орест грав на віолончелі, Тарас на фортепіано, батько Богдан на скрипці, мама Люба співала. Після відкриття кордонів до нас почали приїжджати українці із Заходу вільні, цікаві. Після однієї такої зустрічі я відчула, ніби з мене вилетів птах. Вони виросли в іншій свободі, на контрасті з бетонною радянською дійсністю. А хлопці мого віку в Україні були або після Афгану, або затиснені в матріархальних родинах. У 20 я почала усвідомлювати себе як особистість і шукати свій шлях у житті. Це збіглося з відродженням нашої греко-католицької церкви. Багато дівчат мого віку тоді пішло в монастир. Я дивилася на них із захопленням, але думала, якщо стану черницею, то збожеволію, бо хотітиму мати дітей. У пошуках майбутнього чоловіка я точно знала: це не має бути художник, бо ми здохнемо з голоду. І це не має бути хтось набагато старший, як мій тато, який був старший за маму на 20 років. Тому коли до мене залицялися львівські кавалери поважного віку, одразу відмовляла. У нас із Михайлом море конфліктів. Після 30 років спільного життя ми щойно дозріли до сімейної терапії психолога. Хоча в нас є романтика, можемо їхати кудись, проводити час і ще не набридли одне одному. Французький письменник і богослов Мішель Куаст казав: "Якщо шукаєш тіло, то все життя шукатимеш досконаліші бо завжди знайдуться ті, чиє тіло краще за тіло твого чоловіка. Але якщо ти шукала рідну душу і знайшла, то це вже назавжди". Я вірю в Бога, який помер і воскрес. Вірю, що мій син Артемій пішов до Нього. Він завжди прагнув бути першим і всюди був ним: перший комп'ютер у сім'ї, перший скутер, перші поїздки в Америку, стрибки з парашутом. І так сталося, що він перший із нас опинився там. Мене підтримує думка, що це не кінець. Важливо дати можливість попрощатися з небіжчиком, навіть якщо тіло неціле. Мій знайомий отець Олександр Богомаз знайшов людяний спосіб, як допомогти родинам попрощатись із загиблими, коли тіла понівечені. Він першим дивиться на покійного й запитує рідню: "Хочете попрощатися з рукою?" і тоді, наприклад, лише рука лишається відкритою в домовині, решту накрито. Зберігаю снайперські рукавиці Артемія з останнього його перебування на фронті. Маю на стриху тарілочку, де лежать набої відстріляні, його літачок, зроблений на 3D-принтері. Є його кепка, і весь гардероб, який іще не наважилася комусь віддати. Маю його шеврон "Небонуті" від команди Аеrоtіm. Після похорону Артемія я попросила всіх його друзів принести фотографії. Отримала понад сотню знимок. Мій внутрішній голос чітко диктував, що робити спочатку, що потім, щоб нічого не забути. Так з'явився посмертний альбом фотографій Артемія. Дружба це коли людина мовчки здатна бути поруч у найтяжчі моменти. Одна така мудра жінка є в моєму житті лікарка Леся Рудавська, яка знала мою родину. Рятувала мене декілька разів, коли я була у кризі. Іноді просто слухала. Її улюблене слово тактовність. Ми часто її втрачаємо і починаємо повчати когось, хто не просив ніяких порад. Історія України це тканина, яку рвали і шматували багато разів. Вона може бути відновлена, але не шляхом повного замальовування чи ідеалізації. Як у реставрації ікон, можна залишити втрати видимими, закріпити й показати місця болю і трагедії. Так і в нашій історії мусять залишитися чорні, страшні місця, як-от Буча, Ірпінь чи прострелені кулею дерева на Майдані. Вони повинні нагадувати нам про пережите й водночас про цінність життя та миру. З оптимізмом дивлюся в майбутнє України, бо навіть у найважчі моменти народжуються позитивні зміни. Мусимо пам'ятати минуле, щоб збудувати краще майбутнє. Історія це тканина, яку рвали і шматували багато разів Фінанси це щось, що завжди текло повз мене. У нас була шухляда, де ми складали свої заробітки і звідки брали на всякі потреби, доки не почалася інфляція, яка з'їдала ті гроші. Люблю товариства, люблю пізнавати з різними людьми, тому, як маю зайві гроші, витрачаю їх на подарунки й каву разом. Найважливіше пронести крізь життя чистоту тієї внут­рішньої дитини, яка здатна любити й жити, не боячись кінця. Культура це слід, який залишає кожен із нас. Перші її прояви малюнки в печерах, посуд із глини. Українці мають надзвичайно цікаву культуру, і наша археологія, попри недостатнє дослідження, свідчить про її багатство і глибину. Скіфські пекторалі, Софія Київська з її величною Орантою щоразу промовляють до мене по-новому. Смерть це не щось далеке чи абстрактне, це те, що супроводжує нас усе життя. Я боялася смерті, хоча загрози не було. Але раптом могла накотити така хвиля: дивишся на свої пальці, руку й думаєш: це все колись лежатиме в землі, в дерев'яній коробочці. І це будеш ти, саме ти, і тебе більше не буде. Коли моя дитина пішла туди, смерть для мене стала іншою реальністю, я перестала її боятися.

Ветеран це частина громади, й він повертається до неї, каже колишній військовий Вадим Свириденко Що для вас було найголовніше за останній рік у плані реабілітації учасників бойових дій? &еnsр;Усі ті, хто потребують реабілітації, мали однозначно її отримати, не дивлячись на складність травми. У нас є нові виклики. Міністерства, відомства й усі, хто займаються цим, їх приймали. Реабілітація не стояла на місці. Весь час іде моніторинг, ухвалюють нестандартні рішення. Розкажіть про лікування комбінованих травм. &еnsр;Це такі ураження, де можуть бути ампутації, черепно-мозкові травми, втрата зору, контузії долучаються, уламкові поранення. Медики дивляться, що першочергово робити, щоб довезти до стабпункту, там уже надають первинну допомогу, далі госпіталь. А потім поступове відновлення. Не все так просто, тому що в госпіталі має працювати мультидисциплінарна команда, до якої входять усі лікарі, яких знаєте. Окрім педіатрів. Такі команди мають працювати в лікарнях усіх рівнів. Ми розуміємо, що хвороби наздоганятимуть бійців у мирний час. Варто зробити таку систему, щоб не доводилося продавати квартири, аби вилікуватися. Якщо це втрата зору, соціалізація має відбуватися ­якнайякісніше. Людині треба видати ціпок, ті гаджети, які допомагають орієнтуватися, навчати її освоювати простір навкруги. У якому стані нині психологічна допомога бійцям? І чи навчені азів психології соціальні менеджери? &еnsр;Психолог спілкується з пацієнтом. Це частина медичної допомоги. До того ж говоримо про мультидисциплінарну команду, коли кожен виконує свою частину роботи. З бійцем працюють місяць, два, три, а потім за пів року знову. У госпіталі має працювати мультидисциплінарна команда А соціальний менеджер займається проблемами, які бійцю у важкому стані не потрібно вирішувати: втрата документів, документи про поранення, проблеми якісь життєві. І за законодавством, він має надати роз'яснення, як що й куди рухається. Соціальні менеджери вперше з'явилися в Рівненській області? &еnsр;Так, пілотний проєкт почав працювати в Рівному. Ми побачили, що це правильний шлях. Відстежується кожен ветеран, його здоров'я, можливості. У 62 громадах обрали соціальних менеджерів когось із ветеранів, когось із соціальних служб. Вони проходили навчання в Острозькій академії, складали іспити. Виникла довіра між територіальною громадою і бійцем, державою і бійцем. І коли кажуть, що суспільство має піти до ветерана й розв'язати всі питання, цього не станеться, якщо ветеран не зробить хоч якихось кроків назустріч суспільству. З розумінням, що йому це потрібно. Є механізми, є проєкти розроблені, є ті самі соціальні менеджери ветеран має розуміти: якщо звернеться до того чи того фахівця, він отримає те, що йому потрібно. Нині це масштабується по всій Україні. Ми не забуваємо, що багато хто повернувся з інвалідністю, різним ступенем травм, з полону. До кожного треба свій підхід, своя програма. Тому це справді розв'язання питань на рівні територіальних громад. І тут мають бути залучені Міністерство ветеранів, Міністерство охорони здоров'я, Міністерство соціальної політики, депутати Верховної Ради. Сьогодні в нас суспільство поранене, це нам на десятиліття роботи. Восени торік відбувся міжнародний ветеранський форум "Ветерани: шлях додому". І спортивний фестиваль там був. &еnsр;Протягом року відбулося п'ять форумів і наприкінці року заключний у Львові. Спортивні фестивалі робили по всій Україні, їх теж було п'ять. Це ми говоримо не про великі досягнення і не про великий спорт. Бійці могли прийти подивитися, розслабитися, зробити якісь вправи, побути з людьми. І воно спрацювало: багато бійців, які були в собі замкнуті, почало спілкуватися, грати в петанк, піклбол, баскетбол на візочках. Ми плануємо на цей рік такі фестивалі робити в Житомирській області, Івано-Франківській, провести Карпати Уоmр це марш-кидок, де будуть три дистанції: 16, 32 і 48 кілометрів. Кілька років ми приїжджаємо на Саtеrаn Yоmр у Шотландії, де наші бійці беруть участь у марш-кидках 35, 62 і 75 кілометрів. Це міжнародні ветеранські змагання. Ми хотіли зробити в нас подібне, але не з такою складною дистанцією. Плануємо, що Карпати Yоmр відбуватимуться щороку і там ветерани збиратимуться, спілкуватимуться. Якщо з часом це будуть тисячі ветеранів, це буде прекрасно. Ідеться не тільки про важкопоранених, може долучитися будь-яка людина, ветеран чи цивільний, яка хоче підтримати, просто бути поряд. Був форум у Львові про спроможності громад у захисті прав та задоволенні потреб ветеранів. Чи все гаразд у громаді з ветеранами? &еnsр;Ветеран це частина громади, й він повертається до неї. Якщо ветеран важкопоранений, то громада має прийти до нього в хату, подивитися, в яких умовах він живе. Нормальна реакція громади виділення грошей, допомога, якась соціалізація. А якщо людина прийшла без травм, зрозуміло, що вона буде далі в цій громаді працювати, спілкуватися, приходити щодня на роботу, податки платити. Але ветерану теж треба допомогти: якась перекваліфікація або навчання, дати можливість допомагати іншим. Але без згоди ветерана, його бажання повернутися, цього ніколи не станеться. Тому ці шляхи мають перетнутися десь посередині. Карпати Уоmр це марш-кидок, де будуть три дистанції Людина, яка втратила зір, може працювати насправді продуктивно. Ми стільки разів бачили, що такі ветерани стають хорошими психологами. Соціальні програми, соціалізація мають удосконалюватися. Це стосується і цивільних, які можуть життя побудувати абсолютно по-іншому. Я давно бачив у Чехії реабілітаційні центри, де люди, які народжуються зі складними вадами, стають дизайнерами, ще якісь професії опановують. Тобто було б бажання такі програми розробляти. Ви брали участь у 49-му марафоні морської піхоти США? &еnsр;Я був із командою. 10 кілометрів біг, як завжди. Цілої дистанції не пробігаю, виконую свої завдання як тренер на дистанції, щоб хлопці не травмувалися, робили все правильно. Марафони це для мене підтримка як фізична, так і психологічна: треба тренуватися, бути у формі. Я допомагаю іншим і показую, що це можливо. Як справи у спортивного клубу ІRОN WАRRІОRS? &еnsр;Ходимо тренуватися до спортивного залу "Меридіан" у вівторок та четвер: піклбол, петанк, баскетбол на візочках. Там така атмосфера, що ми психологічно розвантажуємося. Немає великих навантажень, але це динаміка, рух, які відновлюють. Тому хочемо розширюватися. Мріємо про свій спортивний зал із різними видами спорту, який працюватиме з ранку до вечора, щоб там були психологи. Потім можна було би відправляти на якісь змагання, якщо є бажання бійця. І сім'ї можуть приходити. Ми прагнемо відновлювати й дивитися, як боєць іде по життю, яка фізкультурно-спортивна реабілітація в нього, яка підтримка вдома. Бо розуміємо, що якщо боєць поранений чи просто повернувся з війни, то з ним треба спілкуватися, дивитися, чи в нього стабільно все в житті, може, він сам захоче комусь допомагати. Війна буде нас наздоганяти в мирні часи. Кількість реабілітаційних центрів збільшилася останнім часом? &еnsр;Так. Будуватимуть центри, нові відділення. Ми нині боремося не за кількість центрів, а за якість. Тому тепер і пакети НСЗУ змінюються, і прагнемо, щоб була достатня кількість фахівців, щоб не було на одного реабілітолога 30 людей. На жаль, фахівців поки що недостатньо. Яка ситуація в нас із протезуванням? &еnsр;Держава повністю покриває вартість протезів. Черги є, тому що всі хочуть потрапити до фахового протезиста чи майстерні, але вони некритичні. У реабілітаційних центрах паралельно приходить протезист, розповідає, як відновлюватиметься боєць, як із ним працюватиме реабілітолог, щоб не просто дати протез, а ще й навчити ним користуватися, обслуговувати. І на сьогодні робимо великий крок уперед: протезисти почали вчитися у вищих навчальних закладах. Іще декілька років тому цим займалися протезні майстерні, які самі навчали. Це буде здорова конкуренція. Наш ринок отримає хороших якісних протезистів. Черги є, тому що всі хочуть потрапити до фахового протезиста Дніпровський протезний завод це потужне державне підприємство, яке виконує складні протезування. Нині по всій Україні багато хороших протезних установ: полтавський "Ортопед", запорізький "Ортотех". А ви надаєте перевагу яким протезам? &еnsр;У мене є і механічні, й електричні, й біонічні протези, й повсякденні, і спортивні. Це залежить від того, як ми навчилися ними користуватись і що робимо. Я завжди звертаюся до протезистів, ерготерапевтів, читаю літературу. До речі, в Полтаві "Ортопед" виготовляє багато приладів для ерготерапії. Наприклад, для хлопців і дівчат, які втратили кінцівки нижче ліктя і вище ліктя, щоб справді вони були самостійні й могли їсти без допомоги протеза, є спеціальні манжети, куди вставляють виделку, або спеціальні виделки. Така співпраця триває, ми весь час пробуємо ці предмети повсякденного обслуговування вдосконалювати. Чи продовжуєте займатися легкою атлетикою, футболом? &еnsр;Уже не так, як це було після поранення. Я тепер більше себе підтримую непрофесійно, щодня роблю якісь вправи, гантелі, відтискання. Інколи вибігаю на стадіон, а футбол просто люблю коли бачу м'яч, буцаю його із задоволенням. Тому це повсякденна підтримка, без якої не можна, тому що м'язи швидко втрачають фізичну форму й має бути створений м'язовий корсет.

У нас зовсім не розвинений ринок послуг у книговиданні, каже політик та експерт із маркетингових комунікацій Артем БІДЕНКО Чому книговидання і книгорозповсюдження важливе для України? &еnsр;Я люблю наводити простий приклад. На книжкові ярмарки або виставки обов'язково приїжджає українська еліта найвище політичне керівництво, актори, співаки. Президент і перша леді приходять на Книжковий арсенал, Форум видавців і показують, що вони читають. Цього не відбувається практично в жодних інших сферах. Коли виходить новий фільм, президент зазвичай не приїжджає на прем'єру. Це свідчить про те, що в людській свідомості читання асоціюється з чимось правильним, інтелектуальним, таким, що розвиває і підвищує тебе. Якщо ж говорити мовою наукових фактів, читання розвиває мозок, робота з текстом сприяє тому, як людина володіє асоціативним мисленням, наскільки в неї розвинене абстрактне, наскільки може відчувати себе в цьому світі. Популяризація читання це обов'язок держави в багатьох країнах. Освітні дослідження вивчають, як читають учні та студенти. Якщо читання або розуміння тексту падає, одразу б'ють на сполох щось не так із нашими навчальними програмами. Сьогодні, попри розвиток інноваційних комп'ютерних технологій, читання все одно перебуває в основі людського світосприйняття. В епоху цифровізації ми все одно читаємо з екранів, слухаємо аудіокниги й оперуємо певними текстами. А якщо піти ще глибше, в семіотику, то тексти основа нашого буття. Те, якими ми є в житті, визначається тим, як ми говоримо й читаємо. Ви сказали, що обов'язок держави популяризувати читання. Чи виконує цей обов'язок наша держава? &еnsр;Наші очільники демонструють велику прихильність до книжок і читання. На іміджевому рівні так і має бути: еліта повинна показувати пріоритети що важливо й куди рухатися. На рівні реалізації часто звучить критика, але будьмо чесні: наша держава, в якій не закрито багато потреб, усі сфери й усі галузі кажуть "Дай!", усе одно не забуває про читання. Існує державна програма з видання книжок, закупівлі їх для бібліотек, постійно обговорюється проблематика. Є група народних депутатів, яка вважає, що ця тема важлива, і ми дякуємо їм за це. Маємо ту проблему, яка стосується багатьох сфер, недостатню якість кадрів. Найперше в державному апараті, що менеджерять ці процеси й у своїй оцінці ризиків та наявних інструментів не можуть піднятися на вищий рівень і працювати з індустрією. Для багатьох це досі радянська сфера, в якій є бібліотеки та якісь видавці, що постійно просять гроші, вони ж бізнесмени й заробляють на цьому. Той фактор, що ця індустрія не лише бере, а й віддає готовий продукт, який можна використовувати, на жаль, мало хто розуміє. Ставлення до того, що держава має інвестувати в цю індустрію та отримувати більший результат, також немає. І саме в цьому проблема проблема менеджменту, проблема застарілих ціннісних орієнтирів та адвокації індустрії. Бо адвокація має відбуватися централізовано та ґрунтуватися найперше на популяризації читання, а вже тоді на формуванні фондів і на закупівлі. Зсув у бік "Давайте закупимо книжки" і спричинив ставлення "Що ж вони завжди просять?" Я постійно декларую і наголошую, що основне завдання перед нашою асоціацією (Українською асоціацією видавців і книгорозповсюджувачів. Країна) озвучувати й адвокатувати перед державою і навіть вимагати від неї кампаній із популяризації читання із залученням преси, відомих людей аж до президента. Треба демонструвати, що читання це класно, модно, особливо для молоді, яка сьогодні сидить у тіктоку. Там, до речі, теж є потужна спільнота блогерів, які популяризують читання. Еліта повинна показувати пріоритети І ще один важливий фактор, який у нас нерозвинений, це великий бізнес. За кордоном, найперше у Штатах, великі компанії та багаті люди вже більш як століття тому будували бібліотеки. Ці люди фінансують бібліотеки своїх університетів і шкіл. У нас цього, на жаль, немає. Бізнесу треба пояснювати: "Шановні, ваші очікування від кадрової політики, появи якісних менеджерів мають утілюватися в тому, що ви інвестуватимете в їхнє на­вчання, а книжки це база". Як оцінили б український книжковий ринок? Яке співвідношення пропозиції і попиту щодо книжки в українському суспільстві? &еnsр;Торік спостерігалося певне зростання кривої продажів відкривали магазини, купували книжки. Було відчуття, що є певні підстави для оптимізму, але воно виявилося хибним. Нині продажі сильно впали. Багато надрукованого лежить на складах, книжкові магазини викручуються з останніх сил. За моїми оцінками, пропозиція більша від попиту в кілька разів. Попит сьогодні формується сталими аудиторіями, які й так читають. Нові аудиторії залучаються слабко. Тому для ринку важливо знайти якісь механізми й отримати допомогу від держави, щоб змінюватися. Також у нас зовсім не розвинений ринок послуг у сфері книговидання. Мається на увазі ринок авторів, перекладачів, оформлювачів, дизайнерів. Низькі гонорари, й через це бути письменником вкрай невигідно. Це ненормально, авторство має бути індустрією. Це соціальний ліфт українець повинен знати, що, коли він талановитий і випишеться, в нього є перспектива стати новою Джоан Роулінґ хоча б на рівні України. Це означає нормально заробляти й забезпечувати себе. У нас на літературі заробляють одиниці, притому заробляють чисто на виживання. Ані Курков, ані Жадан не є багатими письменниками порівняно, наприклад, зі Стівеном Кінгом. У нас відсутні літературні агенти, і це теж проблема. Коли індустрія оформлюється, з'являються елементи, що підживлюють її. Це юристи, які займаються правами; це перекладачі, в яких є своя школа, вони вчаться і розв'язують якісь свої суперечки; це дизайнери, що опановують нові технології. Усе це у взаємодії з авторами й утворює живий організм. У нас це проявляється точково ми знаємо умовно до 10 дизайнерів. Видавництво "А-ба-ба-га-ла-ма-га" реалізувало обкладинку зі штучним інтелектом і все пропало. Хоча це можливість розвивати наявних дизайнерів, яких мало. Індустрія вимагає нового підходу, вона потребує інвестицій від бізнесу й держави. Інакше, коли в Україні почнеться відновлення, сюди рано чи пізно прийде якась велика група і скупить більшість видавництв та переробить їх на свій лад. Ані Курков, ані Жадан не є багатими письменниками порівняно, наприклад, зі Стівеном Кінгом П'ять років тому було опубліковане дослідження RеsеаrсhВrаndіng Grоuр про те, що 57 відсотків українців не прочитали за рік жодної книжки. Ці дані панічно ширилися в соцмережах. А потім порівняли ці цифри з даними інших країн, і виявилося, що в Польщі ще нижчий рівень там читає 38 відсот­ків населення. &еnsр;Сумніваюся в достовірності даних щодо рівня читання в Україні. Поки що це звичайні опитування, які засвідчують те, що люди декларують. Їх опитують щодо читання, і вони кажуть: "Звісно, я читаю по три книжки на місяць". Щоб точно знати рівень читання, реалізуються складні дослідницькі панелі, які враховують опитування, продажі, шелфтести у книгарнях (шелфтест тестування товару на основі онлайн-опитування, коли демонструються віртуальні моделі магазинних полиць. Країна). Це ком­плексний метод, яким займаються великі дослідницькі компанії. Наша асоціація також подає запит на грант щодо реалізації такої дослідницької панелі в Україні. Бо я зовсім не впевнений, що 40 відсотків українців читають. Маючи дітей, які вчаться в Україні, і знаючи, як відбувається навчання за кордоном, я можу порівнювати читання в українських школах значно слабше. Мало вчителів вміє правильно його викладати часто це є факультатив, стисле прочитання змісту книжки. І це знов-таки проблеми підготовки кадрів як готуються вчителі, а також проблема наявності книжок у бібліотеках. Як стимулювати молодь і підлітків більше читати? І як узагалі пробудити в українців любов до читання? &еnsр;Будь-яка стимуляція передбачає комплексні заходи. З одного боку, це має бути наявність продукту нам потрібна велика кількість цікавих і доступних книжок на будь-який смак. Тобто не тільки люди, які добре заробляють, повинні мати доступ до книжок, а й дітям у селах потрібна можливість піти і знайти останню книжку Жадана в сільській бібліотеці. Жадана я називаю як приклад може бути будь-який закордонний автор. Другий момент маркетинг товару. Має бути реклама товару. Читай і ти будеш модний, крутий, тебе любитимуть дівчата чи хлопці. Тобто це класична рекламна кампанія, що має тривати роками. Третій момент це локації. Нам потрібні книжкові супермаркети. Крім них, також повинні бути бібліотеки, спейси, книжкові клуби місця, де є можливість не купити книжку, а взяти її почитати. Четвертий підготовка тих, хто вчить читати, вчителів. Я вітаю реформу "Нова українська школа", її треба всіляко підтримувати і просувати, щоб учителі знали, як зацікавити дітей, щоб програма змінювалася, щоб у ній було більше цікавих книжок і менше нецікавих. Чи зріс в українців інтерес до читання під час повномасштабної війни на хвилі патріотичного піднесення? &еnsр;Однозначно зріс інтерес до читання і української літератури. Найбільше цьому сприяли відключення електропостачання, оскільки в тих умовах книжка виявилася доступною розвагою. Ковід також вплинув на зростання рівня читання. Плюс держава реалізувала кілька хороших програм наприклад, можливість купувати книжки за кешбек. Тому ситуація з читанням покращилася. Але читання це не еластичний продукт, воно не може розтягуватися до 100 відсотків аудиторії, має певні межі. Для його розширення треба використовувати інші методи, нові механізми. Які виклики стоять нині перед нашим книговидавництвом? &еnsр;Основний це світова економічна рецесія, що позначається на Україні. Заклик не змінюватися, залишитися в тому стані, в якому індустрія існує, не адаптуватися під виклики цифрової ери, а також під виклики війни й відбудови справляє згубний вплив. Коли ти не адаптуєшся, ти знищуєш сам себе. Адаптивність це важливий фактор. Чим книговидання важливе для вас? Яку книжку вам хотілося б прочитати сьогодні? &еnsр;Я люблю читати, в мене велика бібліотека. Цю любов мені прищепила мама. Часто читаю дві-три книжки паралельно. Мені було приємно займатися великим проєктом підтримки книговидання в Міністерстві інформаційної політики. Щорічно протягом кількох років ми добирали книжки для Сходу України. Я читав усіх претендентів, ми визначали, хто найкраще підходить. Це була драйвова історія, яка давала відчуття чогось корисного. Коли росіяни заходили в ті школи й викладали фото бібліотек з нашими книжками, виникало відчуття того, що ці книжки все ж були, люди могли їх читати. Це моя персональна історія інвестиція зусиль у те, що робить державу сильнішою. Щодо того, яку книжку я хотів би прочитати, я люблю "Бійцівський клуб" Чака Поланіка. Нині почав читати "Темну матерію" Блейка Крауча, бо подобається фантастика для розслаблення. Якщо люди звикли читати російською, то їм так зручно, і змінити це надзвичайно складно Яку роль грає книговидавництво у вашому житті? &еnsр;Не маю прямого стосунку до книговидавництва, я лише керівник Асоціації книговидавців. Видавництво я розглядаю як індустрію, так само, як зовнішню рекламу, з якою працював, чи як державну службу. Для мене це швидше система, в якій відбуваються певні процеси, і ключовий процес популяризація читання мені особисто цікавий. Чому багатьом українцям так важко дається відмова від російського контенту загалом і російської літератури зокрема? &еnsр;Тому що ті патерни поведінки, які закладають із наро­дження, важко викорінити. Якщо люди звикли читати зліва направо й чорним по білому, то саме так їм зручно. Якщо люди звикли читати російською, то їм так зручно, і змінити це надзвичайно складно. Мають минути роки, щоб людина у зрілому віці справді змінила щоденні звички. Тому ключову роботу варто вести з молодим поколінням саме їм потрібен цей продукт, і вони через умовні 10 років даватимуть своїм дітям українську книжку. Моя мама читає українською, але я розумію, що їй усе ж зручніше читати російською, тому підсвідомо вона вибере російськомовну книжку. Слава Богу, що тепер такий вибір значно менший. Це психологічний фактор якщо ми звик­ли їсти правою рукою, то важко перевчитися на ліву. Але можливо. До 30 років це та ключова аудиторія, з якою треба працювати, якщо ми захочемо змінити цінності в суспільстві. Старше покоління підтягуватиметься.

The Mission of «Sprava Hromad»is the support of our army. The key to victory at the front is the support of the army in the rear! Now again, as in 2014, the army needs our unity in matters of aid!Starting with basic things like clothing, and ending with high-precision equipment, such as optical-radio-electronic surveillance complexes, our community buys and supplies the troops with everything they need, which forms a new, more advanced army! In this process, we, Public Affairs, take over all the routine processes from "understanding what the military needs to beat the enemy" and ending with handing him the keys to the dream equipment! However, we can overcome this path only under one condition: only together with you!

Упопулярній психології останнім часом багато говорять про синдром завченої безпорадності. Він виявляє себе в тому, що людина завчасно опускає руки перед труднощами, психологічно готується до поразки, оскільки не вірить у власні сили. Українському суспільству варто придивитися до ознак цього синдрому, оскільки на колективному рівні ми надто регулярно опиняємось у становищі лузера. Здобуття незалежності, Помаранчева революція, Євромайдан, контрнаступ&hеllір; Усе чомусь відбувається за схожою схемою: виклик відповідь ейфорія від перемоги і єдності втрата єдності й віри в успіх знову в ямі. Але синдром тут спрацьовує інший. Амбіцій і самовпевненості нам зазвичай позичати не доводиться. Бракує іншого підготовки. Постійна неготовність ставала причиною перманентних поразок українських сил та втрат, яких зазнала наша нація впродовж останніх двох десятиріч. Після Помаранчевої революції країну спіткала морально-політична катастрофа, яка була всім очевидна, а також інтелектуальна і стратегічна безпорадність, яка була зрозуміла далеко не всім. А втім, саме відсутність розуміння, що і як робити з економікою, зовнішньою і внутрішньою політикою, брак менеджменту, професійного аналізу та творчого синтезу призвели до краху "помаранчевої команди" навіть більшою мірою, ніж скандальні взаємини між Ющенком і Тимошенко. Історія повторилася після Революції гідності. Історія ще раз повторилася вже перед початком повномасштабної війни, коли країна приходила до тями після "електоральної революції" 2019 року. Ми постійно не готові та змушені хаотично й імпульсивно реагувати на черговий виклик сьогодення. Причини такої неготовності лежать одразу в кількох площинах. Частково вони зумовлені деякими рисами ментальності українців, описаними, зокрема, Остапом Вишнею в гуморесці "Чухраїнці". Справді, жартувати ми вміємо, але висновків робити поки що ні. Однак існує й цілком раціональне пояснення тому стану інтелектуальної та ідейної безпорадності, яка зводить нанівець наші успіхи й досягнення, здобуті напруженням волі та спалахами національного ентузіазму. Точніше, їх є декілька. Політики в Україні навчилися імітувати патріотизм і турботу про спільне благо, прикриваючи ними своє прагнення отримати інструменти влади, які надалі використовують для грабунку. Звісно, що за цих умов держава не може стати центром пошуку рішень, їх ухвалення й реалізації. Держава лишається транзитною точкою в перетворенні капіталу публічності на капітал тіньових статків. Інтелектуальне середовище в Україні залишається провінційним, вторинним у своїх уявленнях та ідеях та заробітчанським за своєю соціальною природою. У такому середовищі важливі ідеї можуть виникати, але не можуть розвиватися. На тлі спекуляцій, безпринципності й некомпетентності зростає конфліктність, яка виявляється в багатьох формах. Це й нетерпимість до іншої думки, й боротьба за місце під сонцем, і схильність до афекту там, де потрібні розважливість і раціональність. На жаль, усі ці риси та задавнені хвороби національного організму нікуди не зникли в умовах війни. Нині вони переходять у стадію загострення прямо на наших очах. Політичний сезон ще не почався, а на політичний ринок вже вийшли численні популісти із залежаним товаром радикальних гасел, простих рішень, страхів, ілюзій та безсоромного обману. Ми й надалі не готові думати власною головою, шукаємо зовнішніх учителів і чудодійні рецепти, які змінять наше життя, не змінюючи нас самих. Національна стратегія лишається заручником політичного піару, аналітичні інституції заручниками недофінансування або випадкових грантів, медійний простір заручником хайпу й політичних технологій. У цій війні ми остаточно виборюємо свою незалежність. Але в післявоєнних реаліях ми опиняємося на порозі нової доби, перед викликом найважливіших рішень, які визначатимуть українську ідентичність, форму та зміст української державності й наше місце в сучасному світі на майбутні десятиріччя. Знов не будемо готові?

П'ять випадків, коли Росія залякувала ядерним ударом Уранці 21 листопада російські війська атакували Україну балістичною ракетою, яку запустили з Астраханської області. Вдарили по критичній інфраструктурі Дніпра. Під вечір із відеозверненням виступив президент РФ Володимир Путін. Підтвердив застосування цього типу зброї. Сказав, що випустили її із системи "Орешник". Сучасні засоби протиповітряної оборони не можуть її перехопити, додав. Застосовування ракети назвав відповіддю на нещодавній обстріл Силами оборони території РФ американськими далекобійними ракетами АТАСМS. &еnsр;Тривають експертизи, щоб чітко встановити всі деталі та специфікації цієї ракети. У світі є системи протиповітряної оборони, здатні протидіяти таким загрозам. Росія має відчувати, що кожен крок, який вона робить для розширення війни, матиме для неї наслідки. Ми повинні послідовно робити все, щоб змусити її шукати миру. Цього можна досягти лише двома шляхами допомогою Україні та тиском на РФ, говорить президент Володимир Зеленський. Заступниця речника Пентагона Сабріна Сінгх підтвердила застосування Росією нового типу зброї. Це була експериментальна балістична ракета середньої дальності, каже. У її основі модель міжконтинентальної балістичної ракети РС-26 "Рубеж", яка здатна нести як звичайні, так і ядерні боєголовки. Незадовго до обстрілу Путін затвердив зміни в російській ядерній доктрині, які суттєво розширили принцип застосування ТЯЗ. Зробив це після інформації в ЗМІ, що президент США Джо Байден дозволив бити по Росії далекобійною зброєю 1. Міністр закордонних справ РФ Сергій Лавров пригрозив світу ядерною війною під час вересневого виступу на Генеральній асамблеї ООН в американському Нью-Йорку. Тоді заявив, що Захід намагається завдати Росії стратегічної поразки. А це неприпустимо через ядерний статус РФ. &еnsр;Я не говоритиму тут про безглуздість і небезпеку самої ідеї боротися до перемоги з ядерною державою, якою є Росія, каже російською Лавров. Такі спроби є небезпечними і можуть мати катастрофічні наслідки. З початку повномасштабного вторгнення Росія регулярно використовує метод ядерного шантажу. Він розрахований на залякування країн партнерів України та послаблення їхньої підтримки. 2. Влітку цьогоріч ядерною зброєю погрожував заступник міністра закордонних справ РФ Сергій Рябков. Мовляв, Захід недооцінив готовність Росії відстоювати власні інтереси всіма наявними в неї засобами. І це може мати фатальні наслідки для інших країн. Про це він сказав на конференції в Москві, коли відповідав на запитання про ядерні технології в час розвитку штучного інтелекту. &еnsр;За останні роки в галузі ядерного стримування створено таку основу, що дасть нам змогу забезпечити власну безпеку на десятиліття вперед, сказав російський чиновник. Рябков курує в російському МЗС питання ядерного стримування й двосторонніх відносин із США. 3. Вдарити ядерною зброєю по Нідерландах у червні цьогоріч закликав генерал-лейтенант та депутат Держ­думи РФ від путінської партії "Единая Россия" Андрій Гурульов. За його словами, саме в Нідерландах зберігається майже 60% усіх вуглеводнів Європи. &еnsр;Це жирна ціль із переліку тих, які нині існують. Ми чудово розуміємо, як завдати критично неприйнятної шкоди, щоб Європа стала на коліна, розмірковує в ефірі пропагандистської передачі Володимира Соловйова Гурульов. Це справа одного дня, з мінімальним використанням ядерних боєприпасів. Такі заяви від Гурульова звучать регулярно. У вересні 2022-го погрожував Німеччині та Великій Британії. &еnsр;Байден розмірковує про застосування нами ядерної зброї, говорить про наслідки для Росії. Україна в цьому випадку нецікава, нам там іще жити, цинічно заявляв представник російської влади. Задоволений ситий німецький бюргер повинен чітко розуміти: якщо раптом по Берліну буде завдано удару, то це викличе повний хаос у всій державі та її кончину. А якщо ми Британські острови перетворимо на марсіанську пустелю тактичною оперативною зброєю без ядерного потенціалу, то про які наслідки для нас можна говорити? Як вони свою п'яту статтю ухвалять, якщо від держави, яку треба б захистити, нічого не залишиться? Торік Гурульов закликав вдарити по Україні ТЯЗ, якщо Захід передасть їй свої винищувачі. Серед його останніх погроз вдарити ядерною зброєю по американській Алясці. &еnsр;Пряма загроза території головного нашого противника це ідеальний варіант, підсумовує російський депутат. 4. Торік, наприкінці січня, США оголосили новий пакет допомоги Україні. Серед вказаної зброї були далекобійні GLSDВ. Вони здатні бити на відстань до 150 км. У ЗМІ на той час почали обговорювати інформацію про використання ракет для деокупації Криму. У Пентагоні їх призначення не коментували. Лише зазначили, що Україна сама вирішуватиме, як звільняти власні території. Заступник голови Радбезу РФ Дмитро Медведєв одразу ж пригрозив "ударом відплати", якщо українці битимуть по військових об'єктах росіян в окупованому Криму. Натякав на ядерне озброєння й обіцяв, що "палатиме вся Україна". Такі заяви від Медведєва звучать часто. "Міжнародне право чітке. Україна може звільняти свої території, застосовуючи будь-які інструменти. Крим це Україна. Тому погрози офіційних осіб Росії про "удари відплати" це тільки фіксація наміру вчинення масових убивств і спроба лякати у традиційному стилі РФ", написав тоді у твіттері радник голови Офісу президента Михайло Подоляк. 5. Голова Державної думи Росії В'ячеслав Володін погрожував знищенням Польщі й України, якщо в останньої з'явиться ядерна зброя. Так відреагував за заяву ексміністра закордонних справ Польщі, депутата Європейського парламенту Радослава Сікорського влітку 2022-го. Останній тоді сказав, що США та Велика Британія, країни гаранти Будапештського меморандуму, за яким Україна відмовилася від свого ядерного статусу, повинні захистити український суверенітет та з власних арсеналів передати нашій державі ядерні боєголовки. "Сікорський провокує ядерний конфлікт у Центрі Європи. Він не думає про майбутнє ні України, ні Польщі. У разі реалізації його пропозицій цих країн не стане, як і Європи. Саме через таких, як Сікорський, необхідно звільнити Україну не лише від нацистської ідеології, а й демілітаризувати її, забезпечивши без'ядерний статус", написав у телеграмі представник російської влади Володін.

Від того, як працюють оператори безпілотних систем, залежить успіх на фронті, каже військовий Віктор Таран Повномасштабну війну, яку веде проти нас Росія, називають війною технологій. Які саме технології найбільше вплинули на хід воєнних дій? &еnsр;Світ увійшов у четверту індустріальну революцію, і її технології плавно перейшли у війну. Перша індустріальна революція це кораблі й гармати, друга танки й літаки, третя ракети, а четверта це роботехніка, 3D і GРS-навігація, кібербезпека та роботизовані системи широкого спектра застосування дрони. На початку повномасштабного вторг­нення Україна мала технології на рівні другої індустріальної революції танки, артилерію, боєприпаси. Армія, яка нам ді­сталась у спадок від СРСР, за роки незалежності успішно розпродавалася або знищувалася. Ми не готувалися до війни. І коли почалося повноцінне російське вторгнення, виявилося, що в нас мало засобів ураження, і наприкінці весни 2022 року почало критично не вистачати боєприпасів. Нас врятували наші союзники з НАТО, які стали масово передавати зброю та боєприпаси. Водночас ми шукали, що в нас є під руками. І це були дрони ті речі, завдяки яким українці ще донедавна знімали побутові історії, стали незамінним військовим атрибутом. Разом із дронами прийшли й інші технології. Зокрема 3D-друк, який застосовують у піхоті й ­тактичній медицині. Також почали послуговуватися системами ситуаційної обізнаності "Дельта", "Кропива", "Вежа". Так само сили оборони використовують кібербезпеку, що охороняє персональний простір. Ми воюємо технологіями четвертої індустріальної революції і трансформуємо ними світ. Тобто наша війна з Росією стала першою війною з масовим використанням новітніх технологій? &еnsр;Так. Не можна сказати, що раніше ніхто не використовував технологій для воєнних дій. Згадаємо війну між Азербайджаном і Вірменією за Нагірний Карабах 2010 року. Там активно застосовували "Байрактари" Азербайджан завдавав високоточних ударів по оборонних точках противника. Але це не було масово. Навесні 2022 року, коли почалося російське вторгнення, ішли танкові колони, виводили артилерію, піхота тримала оборону. Це була лінійна війна. Теперішню ситуацію аналітики НАТО називають сенсорною війною. Ми створюємо високомобільні точки, довкола яких будуються сили оборони. У їхній основі мобільні групи ударних безпілотників, танки виконують важливу, але допоміжну роль. Це повністю змінює логіку бойових дій на передовій перебувають дрони, поруч із ними засоби радіоелектронної безпеки та розвідки, щільність вогню набагато сильніша. Коли 2022 року ми починали воювати, то в нас була лінія, попереду неї сіра зона, а ззаду безпечний простір. Тепер попереду є зона 2030 кілометрів, де дрони знищують все й усіх, і така сама зона заглиблюється в тил. Ми не маємо тепер безпечної зони для евакуації та підвезення боєприпасів. Ми опинилися в ситуації, що потребує інших підходів. І цього треба вчитися, бо літають не дрони, а оператори. Від того, як працюють оператори безпілотних систем, і залежить успіх на фронті. За артилерією закріпилося прізвисько Богиня війни. Чи не претендують дрони на звання новітніх богів війни? &еnsр;Ні. Дрони не можуть виконувати ті завдання, які виконує артилерія. Дрон літає на відстань 1520 кілометрів. Артилерія б'є на 40 кілометрів. Дрон може принести 12 кілограми вибухівки, тоді як 152-міліметровий снаряд має бойову частину вагою 56 кілограмів, здатну прорвати зону оборони. Артилерію неможливо замінити, на фронті потрібні боєприпаси. На початку російського вторгнення в нас не було артилерійських снарядів. Навіть наші партнери не змогли надати потрібну нам кількість боєприпасів, вони не встигли так швидко перебудувати економіку, щоб виробляти їх. Надходили 1012 тисяч одиниць за тодішньої інтенсивності боїв це на день-два. Тому ми вимушено почали використовувати дрони як допоміжний засіб. Артилерія набагато потужніша, і вона була й залишається богинею війни. Артилерія залишається богинею війни Тобто з 2014 року дрони використовували як допоміжний засіб, а тепер їх оформили в повноцінний рід військ? &еnsр;Дрони найперше використовували як розвідники. До повномасштабного вторгнення інтенсивність бойових дій була менша, снарядів загалом вистачало. Тоді ми застосовували дрон "Фантом", що літав із зарядом акумулятора на значно меншу відстань. Такої кількості безпілотних систем, як тепер, 2014 року ще не було, ми тільки вчилися працювати з безпілотниками. Як змінювалася роль дронів із 2014-го до сьогодні? &еnsр;Після "Фантомів" з'явилися перший і другий "Мавіки" із зо­всім іншою камерою та системою навігації. Тому використання дронів змінилося якщо спершу це були розвідники, що лише інколи робили скиди, то з 2022 року вони стали повноцінними бойовими учасниками. Так само з FРV-дронами якщо у 20162017 роках їхнє використання було поодиноке, то з кінця 2022-го їх застосовують усюди. Станом на 2024 рік, Україна єдина країна у світі, що має командування Сил безпілотних систем, у яких є морські дрони, повноцінні наземні роботизовані системи. Ми починаємо створювати дрони, які виконують завдання на ураження на 500700 кілометрів. Цей шлях розвитку став можливим завдяки технологіям четвертої індустріальної революції нові чипи, системи навігації, супутники, принципово нова камера і, звісно, штучний інтелект це машинне навчання, цифрове розпізнавання камер, система наведення. Можливо, наша війна з Росією увійде в історію як війна нового типу, нового покоління? Як колись англо-бурська війна, де вперше використали кулемети й форму хакі? &еnsр;А також концтабори. Коли в березні 2022 року я з товаришем, позивний "Академік", задумав створити в Україні постійно активну систему навчання операторів БПЛА, ми про це точно не думали. Ми тоді були два старші лейтенанти, які мали мрію. На початку березня провели навчальний тренінг, здобули певні знання та навички й почали створювати школу. Учасники того тренінгу надалі заснували три школи Центр "Крук", Drоnаrіum та "Боривітер". Станом на 23 травня цьогоріч, ми навчили 20 тисяч операторів БПЛА. Внесок нашої школи більш як 8 тисяч. Це майже полк. Чи думали ми, що це якось змінить уявлення про війну чи сам спосіб її ведення? Ні, просто робили свою справу. Не знаю, як назвуть цю війну. Хтось уже називає її третім етапом Визвольної війни першим етапом були Визвольні змагання 19171922 років, другим боротьба УПА, а третій етап нині. Хтось називає війною за ідентичність, хтось вітчизняною. Степан Бандера ще у 1950-х писав, що після того, як Україна здобуде незалежність він вірив, що Радянський Союз розпадеться, її чекатиме нова агресія з боку Росії і це буде черговий етап Визвольної війни. Тому я не хотів би називати цю війну війною дронів вона ведеться за наше існування. Дрони це просто засіб. Якщо завтра їх не стане ми воюватимемо далі. Повноцінне протистояння і перші смерті серед українських військових були ще в березні 2014 року. Війна триває вже давно, тому не варто її називати війною дронів. Мені як людині з історичною освітою імпонує визначення "третій етап Визвольних змагань". Базова підготовка оператора займає від двох тижнів Скільки потрібно часу, щоб підготувати оператора дронів? &еnsр;Що довше, то краще. Але часу немає, тому в нашому центрі ми навчаємо операторів мультикоптерів два тижні, FРV два тижні, "крила" місяць. Цивільні можуть пройти скорочений курс два тижні на "крилі" й тиждень на мультикоптері. Оператори отримують сертифікати державного зразка, які є підставою для присвоєння військово-облікової спеціальності. Наш центр 2023 року перший отримав сертифікацію. Потім військові ще можуть пройти додаткове підвищення кваліфікації від тижня до двох. Тобто базова підготовка оператора займає від двох тижнів. Волонтерка Марія Берлінська заявила, що з кінця травня цього року ми почнемо все більше відставати від Росії в технічному плані. За її словами, росіяни скоро зможуть випускати понад тисячу "Шахедів" за добу. Чи зможемо ми наздогнати Росію? &еnsр;Це правда, кількість "Шахедів" з того боку зростає щодня. Чи дійде вона до тисячі на добу, не знаю. Об'єктивно ми маємо визнати, що росіяни здатні налагодити масове виробництво "Шахедів". Росія перевела майже 40 відсотків своєї економіки на військові рейки. Протистояти цьому можна лише через зміну державної парадигми. Оголошення переходу на виробництво того, що у пріоритеті для Сил оборони, перерозподіл фінансів і перебудова економіки. А також відверта розмова із суспільством. Це дискомфортно, неприємно. Але довкола Києва літають "Шахеди" і їх зустрічають мобільні вогневі групи. Завдання цих груп виконують добровольці, які вже не один рік приходять і працюють на машинах, кулеметах, чергують уночі й не отримують за це ні копійки. В Києві повно здорових чоловіків чому вони не хочуть записатися в добровольчі формування, раз на два тижні виходити на чергування? Щільність вогню була б така, що жоден "Шахед" не долетів би. І це не про мобілізацію, а про виконання громадянського обов'язку. Ми забули про війну. Таке вже було у 20152016 роках. "Шахеди" літатимуть, і єдиний варіант зупинити їх залучення кожного. Інакше не можна виграти війну зі 140-мільйонною країною, яку підтримують Китай, Іран, Білорусь, Північна Корея, частина країн Африки. Якщо ми хочемо це зупинити, треба включатися всім. Я розумію, що су­спільство втомилося за три роки, але росіяни не втомилися. Яка причина того, що Росія випереджає нас у виробництві та застосуванні дронів? Можливо, в чомусь слід переймати її досвід? &еnsр;Переймати її досвід треба давно, про це ще Ігор Луценко говорив. 2022 року ми намасштабували величезну кількість рішень. Необхідно було вибрати й реалізувати найбільш ефективні. Якби ми це зробили ­2023-го, то тепер мали б стандартизовані уніфіковані речі, які штампували б і масово застосовували б. Росіяни зробили ставку на дрони "Ланцет" і "Орлан". А в нас є "Дартс", "Скайхоппер", "Мрія 4.5.0", "Чаклун" це 1/10 того зоопарку, що літає. Вони всі ефективні, але відбувається певне розпорошення, а в цих умовах нам треба визначати пріоритети, ставити їх на потоки. Нам треба визначати пріоритети, ставити їх на потоки Економіку можна мобілізувати, якщо буде державна політика, інформаційна кампанія з поясненням, що працювати мають усі. Інакше не переможемо проти нас воює авторитарна країна, яка мобілізувала колосальні ресурси. Ще 2015 року було багато тез про те, що війна вигідна військовим і волонтерам. Насправді війна не вигідна нікому, але вона точно не зменшує обертів, а в росіян є ресурси, щоб воювати. Реальні переговори, дай Боже, щоб почалися наприкінці року. А до цього часу треба ще вистояти. Українські ентузіасти власноруч створюють дрони з підручних матеріалів. Якщо їх можна виготовити в домашніх умовах, що заважає налагодити їхнє масове серійне виробництво? У державного керівництва немає розуміння важливості розвитку безпілотних систем? &еnsр;Це питання треба ставити не військовим. Камишін (Олександр Камишін міністр із питань стратегічних галузей промисловості у 20232024 роках. Країна) ­2024-го заявив, що ми виготовили майже 2 мільйони дронів замість анонсованих 5 мільйонів. Наскільки я знаю, є проблема обмежених ресурсів. Виробники можуть створювати більше, але їм для цього потрібні кошти. Їх можна брати або з бюджету, або ж є величезні ресурси кредити Національного банку України, які можна було б перенаправити на виготовлення дронів. Також є можливість відкрити ринок збуту, щоб наші виробники продавали зброю за кордон, отримували прибуток і вкладали його у дрони. Варіантів багато, але чому це не робиться, які причини треба з'ясовувати в депутатів і чиновників. Моє завдання отримати дрон і навчити ним користуватися. Чи є в України необхідні потужності для виробництва безпілотників матеріали, устаткування, навчений персонал? &еnsр;Так, є. В Україні достатньо виробників, щоб задовольнити нашу потребу в дронах. Але я бачив виробників, які простоюють, у яких завантаженість виробництва становить 4050 відсотків. Вони теж не розуміють, чому їх не контрак­тують. Ключова причина відсутність єдиної державної стратегії на цьому полі. Урядової програми про перерозподіл ресурсів на період воєнного стану не існує. Чи можна сказати, що безпілотні системи здійснили технологічну революцію? &еnsр;Це занадто вузько. Технології четвертої індустріальної революції повністю змінюють світ той світ, у якому ми жили до 2022 року. Тепер він буде принципово інший. Дрони одна з частинок цієї революції. У наших телефонах повно додатків це так само індустріальна революція. GРS-навігатор це також революція. Кібербезпека індустріальна революція. Ми в новому світі він змінюється, він цікавий, тому давайте вчитися в ньому жити. Передплатити журнал "Країна"

Ситуація з безпекою у світі погіршуватиметься, каже Роман Безсмертний, політик і дипломат 2025 року відбулися значні зміни в міжнародній політиці: новий президент у Сполучених Штатах Америки, новий уряд у Німеччині, новий Папа у Ватикані. Як ці зміни впливають на Україну? Чи не витісняють вони питання українсько-російської війни з порядку денного? &еnsр;Війна все більше вражає інші держави й поширює свій вплив на людство. Теми російської агресії та близькосхідної війни стають невіддільними складовими міжнародних відносин і диктують зовнішню політику багатьох країн. Ці два вогнища однієї війни війни між віссю зла та несформованою коаліцією свободи й демократії визначають поведінку держав та їхніх лідерів. І це показник того, що ситуація з безпекою у світі погіршуватиметься. Без адекватних рішень людство впевненими темпами рухатиметься до континентальної та глобальної війни. Ще недавно принципом Німеччини було "триматися подалі від мілітаризму", а тепер вона збільшує фінансування армії та посилює підготовку війська. Британія також змінює свою військову доктрину. Європа готується до війни з Росією? &еnsр;Вона довго очікувала, що агресію Росії вдасться вгамувати іншим способом, але в лютому 2022 року Рубікон було перейдено. Країни ЄС нині на етапі швидкого зростання оборонно-промислового комплексу, пере­оснащення збройних сил у рамках НАТО. Це підготовка до протидії агресії Кремля, про яку необхідно говорити. Це гібридна війна, що йде проти переважної більшості європейських держав. РФ виношує плани ударів по країнах НАТО. Є різноманітні варіанти, найімовірніші з них відпрацьовують на навчаннях у районі Балтики. Ті, хто розуміє цю загрозу, починають швидкими темпами посилювати підготовку та збільшувати допомогу Україні. Бо ЗСУ сьогодні забезпечують час, вкрай необхідний європейським державам, щоб підготуватися до високо­ймовірної агресії Москви. Щодо можливих варіантів прояву такої агресії, то Євро­па нині сконцентрована на Балтиці, бо напруженість там зростає. У цієї напруженості є два вогнища. Перше для Росії це одне з джерел формування її мілітаристського бюджету, бо Балтика є ключовим каналом для постачання на чорний ринок тіньовим флотом нафти й нафтопродуктів. Друге нарощування сил у районі Балтики з боку Росії, що є повторенням ситуації, яка відбувалася на українсько-російському кордоні впродовж 20192021 років. Чи можна сподіватися, що згадувана вами "несформована коаліція свободи й демократії" оформиться в реальний антиросійський союз? &еnsр;Коаліція свободи й демократії має серйозне підґрунтя, щоб бути оформленою. Таким підґрунтям є формат "Рамштайн", що діє в межах технологічних необхідностей. Йому варто тільки доповнити вищий воєнно-політичний рівень, утворити об'єднаний штаб і сформувати відповідні підрозділи під його командуванням, а також спільний оборонно-промисловий комплекс. Чи є необхідність у формуванні окремих європейських збройних сил? Переконаний, що складовою коаліції мають бути спеціальні сили оборони Європи, невіддільною частиною яких повинні стати Збройні сили України. Балаканина про вступ України в НАТО втратить сенс Росія продовжує реалізовувати свій план зі знищення України та відновлення імперії. Важливо, щоб сили оборони Європи почали активно взаємодіяти між собою. За рік ми зрозуміємо, що вся балаканина про вступ України в НАТО втратить сенс. Ситуація може бути така, що Альянс запрошуватиме Україну до вступу. До цього все йде балачки президента США Дональда Трампа створюють серйозну загрозу для Європи. Тому європейцям треба всіляко дбати, щоб реалізувати те, про що каже посол України у Великій Британії, генерал Валерій Залужний, утворення оборонного альянсу Європи, в який увійшла б Україна, і формування на основі європейських армій сили протидії Росії. Виборчий цикл у сусідніх з Україною державах показав, що недружні до Києва політсили набирають вагу. Як зупинити радикалізацію європейського суспільства? &еnsр;За останні 1015 років кожна європейська країна проходила випробування і лівими, як Греція, і правими, як Нідерланди, радикальними силами. Європа це електоральна демократія, яка передбачає можливість приходу до влади різних сил у конституційних рамках. Тому вона допускає такі речі, як вихід у фінал президентських виборів Джордже Сіміона в Румунії або обрання сподіваюся, востаннє Віктора Орбана в Угорщині та повернення в політику Словаччини Роберта Фіцо після гучних звинувачень проти нього. Також слід пам'ятати, що є різні праві. Новий німецький канцлер Фрідріх Мерц належить до правоконсервативного крила, як і голова італійського уряду Джорджа Мелоні. Водночас і вони дотримуються єврооптимістичної позиції, хоча Мерц значно правіший за Ангелу Меркель. Важливо, щоб праві політичні сили не підігрували ні Путіну, як це роблять Орбан із Фіцо, ні Трампу. Бо ми бачили, як періодично Орбан кидається то виконувати доручення Москви й паскудити Україні, то виконувати доручення Трампа й руйнувати Європейський Союз. Чи є загроза тотального формування антиукраїнських сил? Ніколи не кажи "ніколи". З огляду на результати виборів у Польщі перемоги Кароля Навроцького з його особливими поглядами щодо України треба готуватися до гіршого варіанта, але сподіватися на краще. Маємо розуміти, що сповідувати певні погляди право кожного європейця. Інша річ наскільки ці погляди стають офіційними. У Молдові, Румунії, Португалії, Німеччині на останніх виборах перемогли здебільшого правоконсервативні сили, але не антиукраїнські. Власне, часто в людей на виборах одна поведінка, і зовсім інша біля керма. Вибори часом здіймають таку піну, і на ній стільки сміття підіймається, що за ним не бачиш істини. Треба відстежувати, яку політику провадить той чи той обранець. Якщо виходити з балансу держав членів ЄС, то ситуація сприятлива для України. Проти двох прихильників Москви Орбана й Фіцо маємо абсолютну більшість прихильників України. Путін розглядає переговори як засіб ведення війни Як можете прокоментувати перемогу Кароля Навроцького на президентських виборах у Польщі? &еnsр;Колишній мер Варшави Рафал Тшасковський мав серйозні шанси перемогти, кількість прихильників у нього й Навроцького була приблизно однакова. Польща розколота навпіл: половина за ліберально-консервативний шлях, половина за традиціоналістсько-консервативний. Перевага визначилася кількістю тих, хто прийшов на вибори. Якби активність молоді була вища переміг би Тшасковський. Функції президента Польщі чималі, але вони не визначають внутрішньої та зовнішньої політики. Тому виборці й поводяться досить флегматично. У Польщі політично активніша молодь, але дисципліна на виборах краща в людей старшого віку. Загалом же в Європі скрізь видно зростання популярності правих сил. 510 років тому цей правий ухил спостерігався на Півночі, а нині він скотився до Центральної Європи й, очевидно, покотиться далі на Південь, де нещодавно повністю домінували ліві. Це маятник електоральної демократії. Перевага Європи в тому, що вона об'єднана спільним інтересом громадян її держав. ЄС ухвалив 17-й пакет антиросійських санкцій, спрямований, зокрема, проти тіньового флоту РФ. Урсула фон дер Ляєн заявила про підготовку 18-го пакета, який вдарить по найбільших російських газопроводах. Чи можуть ці санкції зупинити агресора? &еnsр;Санкції підривають економіку ворога. Чи є вони визначальними? Ні. Санкційна політика неочікувана. Чи могли ми 2020 року уявити, що 2024-го російським банкам заборонять використання системи SWІFТ, не кажучи про енергетичні санкції, визначення ціни на сиру нафту? Санкції мають проміжний характер, але вони діють. Не говоритиму про їхню ефективність, бо винятки із санкцій створюють обхідні маневри для ворога. Фривольне дотримання санкцій багатьма європейськими столицями дає рашистській системі змогу уникати обмежень. Інакше як потрапляють європейські комплектуючі в РФ? А їх можна знайти в більшості ракет, які прилітають в Україну. Потрібні не тільки санкції, а й дисципліна їх виконання та покарання за недотримання. Тож санкції мають вплив, але не є визначальним фактором перемоги над ворогом. У Стамбулі відбулися переговори між РФ та Україною. Чи виправдали вони очікування Києва? Чи можна перемогти Росію за столом переговорів? &еnsр;Кремль не вважає міжнародні відносини й дипломатію інструментом вирішення питань. Він розглядає переговори як засоби ведення війни, мета якої відновлення контролю над Центральною та Східною Європою. Росія висловила дві тези, яких не чують у Вашингтоні. Перша теза: "Законні територіальні інтереси РФ" а це кордон впливу до 1991 року, тобто східний кордон колишньої Федеративної Республіки Німеччина. Друга теза: "Виведення військ НАТО зі Східної та Центральної Європи" тобто повернення Альянсу до кордонів 1991 року, виведення з Європи американських військ і ракетних комплексів. Москва трактує вступ України в НАТО як небезпеку для себе. Росія це чорна діра, що продукує війну і кров Ми входимо в декілька років, які потребуватимуть чітких і жорстких рішень, спрямованих на формування коаліції свободи і демократії, щоб подолати російську агресію і відновити світовий порядок. Чи створити новий порядок, що базуватиметься на нормах міжнародного права і статуті ООН. Або ж закласти нові інституції, які забезпечували б дотримання норм міжнародного права. Щодо подальших переговорів українська сторона має продумувати свою інформаційну політику, яка обслуговувала б цей процес. Після попередніх раундів в Ер-Ріяді, Джидді і Стамбулі інформаційний простір був забитий рашистськими наративами. До ведення переговорів, особливо їхнього інформаційного забезпечення, треба серйозно готуватися зосереджуватися не тільки на матерії переговорів, а й на інформуванні всього світу про їх перебіг. Очевидно, що приховування змісту документів із російського боку є бажанням подиктувати наративи. Коли наша сторона прибуває на переговори, вона не знає, що обговорюватиме. Можу запропонувати такі варіанти поведінки. Перший подякувати за надані матеріали та взяти паузу для ознайомлення з ними. Другий розцінювання запізнілого надання документів як крок до зриву переговорів і заява про це. Третій із російського боку на переговори приїздить склад, що може виконувати роль стенографістів або диверсантів і не відповідає рівню події. Україна ж представлена особами, що уповноважені ухвалювати рішення, бо обтя­жені політичною відповідальністю. Зробити заяву про непродуктивність російської делегації в цій ситуації абсолютно коректно. Щодо переговорної тактики має бути відпрацьована спільна позиція української делегації та європейських партнерів. Коли відбулася перша зустріч у Стамбулі, мене здивувало, що з українського боку ніхто не сказав про резолюції, ухвалені Генеральною асамблеєю ООН після початку так званої СВО. У них дано чітку оцінку російській агресії з 2014 року та рекомендації як світу реагувати на це. Зокрема є вказівки на необхідність надання допомоги Україні, додержання принципу територіальної цілісності й суверенітету. Шкода, що представники української делегації забули про це. Ми всі заскочені думками про безсилля ООН, але не вказувати ворогу на пряме порушення цих резолюцій підігрування тим, хто хоче імпотентності Генасамб­леї. Рашистські делегати останнім часом навіть підтримують нікчемні резолюції Вашингтона. Це свідчить про небезпечну ситуацію в Раді Безпеки ООН. Але резолюції Генасамблеї не можна ігнорувати й не використовувати як аргумент для відстоювання інтересів України. 15 червня в Канаді відбудеться саміт G7, 24 червня заплановано саміт НАТО в Гаазі. Чого можна очікувати Україні від цих заходів? &еnsр;До цих подій я додав би ще червневу зустріч Європейської ради. Всі вони дадуть відповідь на запитання: як розвиватиметься ситуація далі (розмовляємо з Романом Безсмертним на початку червня Країна)? Якщо "Велика сімка" й НАТО ухвалять резолюції, що стосуватимуться об'єднання сил і збільшення допомоги Україні, буде один варіант розвитку. Якщо ж ізоляціоністські підходи Вашингтона підіграють Кремлю, восени ми станемо свідками агресивних дій Кремля в районі Балтики. Москва затягує переговори у Стамбулі, щоб отримати сигнал: що буде на зібранні "сімки" й саміті НАТО. Від цього залежатиме її поведінка посилення чи гальмування агресії. Якщо "сімка" й НАТО продемонструють єдність у підтримці України та формування нової моделі глобальної безпеки, це означатиме, що московський фюрер завів себе у капкан йому доведеться катастрофу видавати за перемогу. Дональд Трамп на початку своєї каденції робив реверанси в бік Кремля, однак після масованих травневих атак по Україні заявив, що розчарувався в Путіні. Чи означає це, що Трамп дозрів до рішучих дій? &еnsр;Розраховувати можна лише на те, що в результаті зміни кадрів до керівництва США прийдуть фахові, підготовлені люди. Не вірю, що сам Трамп може радикально змінити позицію. Він не бачить себе в системі координат, які передбачають сильну дію разом з європейськими партнерами. З його відносин із Беньяміном Нетаньягу видно, що союзництво для нього не існує як цінність. Трампа цікавлять не так державні, як особисті інтереси. Що ж до дієвої допомоги Україні вона буде, якщо в результаті кадрових змін з'являться люди, які візьмуть на себе цю роботу, як це було під час першої каденції Трампа. Я довго не розумів, як Трамп прийняв рішення про надання допомоги "джавелінами". Але згодом дізнався, що він до цього не має стосунку. Що ж до спільних дій, то активність Хакана Фідана (міністр закордонних справ Туреччини. Країна) це прояв того, що Трамп передоручає Реджепу Ердогану частину своїх функцій. У процес вступає Туреччина, яка періодично дружить то з Мос­квою, то з Києвом. Мої політичні вчителі казали: "Ніколи не довіряйте людині, яка не усміхається". А Ердоган якраз не усміхається. Тому треба бути обережним, тим паче, що для Трампа кумирами є Ердоган, Путін і Кім Чен Ин. Захід усе ще вважає РФ демократичною країною, а масові випуски ракет по українських містах непорозумінням. Як можна змінити ставлення Заходу до країни-агресора й зняти з нього рожеві окуляри? &еnsр;Починаючи з ХVІІ століття Захід сприймав Росію як тоталітарну державу. В геополітичному розкладі це чорна діра, що продукує війну і кров. Вона завжди полювала на європейські держави. Настільки низькоінтелектуальне суспільство не може бути демократичне. Захід помиляється в тому, що конкурентне середовище в Росії можливе. І перехід від розвалу Радянського Союзу до ринкової моделі сприйняли як перехід на західну модель суспільних відносин. Тому й виникла ця ідея: Росія така, як ми, з нею можна говорити. У цю гру Америка не Захід! грала від Джорджа Буша-старшого з його промовою "Котлета по-київськи". Далі був Білл Клінтон ядерне роззброєння, Джордж Буш-­молодший спершу атака на Кремль, потім пом'якшення після 11 вересня, Барак Обама перезавантаження відносин. Джо Байден і Дональд Трамп спочатку хотіли "зустрітися й вирішити", але це зазнало краху. Але то все США, не колективний Захід. Президент Володимир Зеленський заявив, що сподівається на завершення війни в червні 2026 року. Чи є у президента реальні підстави говорити про конкретні терміни завершення війни? &еnsр;Я так зрозумів, що президент спирався на дані української розвідки. Є певні дії, в результаті яких війна може завершитись і в червні наступного року, і в інший час. Усе залежатиме від ключових акторів міжнародної політики. Якщо коаліція свободи й демократії буде сформована, це прискорить перемогу над тоталітаризмом. Якщо ні розтягуватиме війну в часі, утворюватиме її нові вогнища. Будь-який конфлікт ставатиме міжнародним. 2025 року російські втрати сягнуть мільйона осіб це в Європі. Кричущий, неприпустимий факт. Такі речі мають лягти в основу дій лідерів і Європи, і США. Цю війну не можна заморозити, вона не охолоджується. Якщо знизити напруженість по лінії Москва Київ, то напруженість по лінії Москва Брюссель буде така, що запалить і Київ. Якщо погасити напруженість по цій лінії, то лінія Москва Вашингтон запалить усю Європу. Цього не розуміють у багатьох столицях світу. І це впливає на часові рамки. Ще треба згадати небувалий технологічний стрибок у площині зброї цієї війни. Вона показує війну майбутнього. І це також впливає на часові рамки. Тому визначати ці рамки можна залежно від того, як світ реагуватиме на рашистську агресію. Якщо зволікатиме з реакцією, війна набере континентального, а тоді й глобального характеру. Політика стає заручницею призначених осіб Суспільству нав'язали модель двох думок офісно-президентської і неправильної. Ворожим ІПСО називають усе, що відрізняється від позиції влади. Чи справді це так? &еnsр;Причина цього слабкість політичної системи, яка за часів Віктора Януковича була зруйнована й не відродилася. Слабкість системи призводить до слабкості політичних партій, а це призводить до відсутності в політиці професіоналів. Їх відсутність веде до заміни функції представництва в державних органах, де замість політиків з'являються мародери й рекетири. Політика стає заручницею призначених осіб. Не треба жалітися на поведінку президента, коли у країні знищено політичну систему. Через це метастази розростаються по всьому державному організму. Спроба пояснити це війною змушує мене сказати: "Не знаєте, що робити, дивіться в Конституції". Але певні особи трактують Конституцію як хочуть. Це лягає на ґрунт низької правової культури. У результаті маємо, з одного боку, громаду людей, які прикривають свої дії війною, з іншого тих, кому нав'язують монополію на істину від влади. Але немає тих, хто фахово заявив би, що цього робити не можна незалежно від того, є стан війни чи немає, бо так прописано в Конституції. Це стосується не лише тиску на певних людей та інституції, а й усіх подій, що відбуваються в державі в бізнесі, економіці, фінансовій сфері. Передплатити журнал "Країна"

Влада повинна ухвалити рішення про контрнаступ. Якщо це відбудеться ми розіб'ємо ворога, каже доброволець Микола КОХАНІВСЬКИЙ Яка нині ситуація на вашій ділянці фронту? На якому напрямку перебуваєте? &еnsр;На двох напрямках східному та південно-східному. На одному постійно перебуваємо в боях, на іншому декілька разів заходили в зіткнення, виходили, зазнали втрат. Вистачає зброї? &еnsр;Бракує найкрутішої, про яку всі говорять. Це Jаvеlіn, NLАW. Нам бажано їх мати. Потрібні звичайні "Ігли" (переносний зенітно-ракетний комплекс. Країна) для збивання гелікоптерів і літаків, інші ПЗРК. Не вистачає протиповітряної та протитанкової зброї. У нас є СПГ і РПГ проти танків, але хотілося б мати сучасні комплекси. На жаль, зі зброєю є певні проблеми. Чим нині відрізняються підрозділи добровольців і Збройних сил України? &еnsр;Принципової різниці немає. Нинішня ситуація значно краща, ніж була 2014 року. Влада довіряє добровольцям хоча б стрілецьку зброю. Ми утворили Добровольче формування територіальної громади №25 ОУН. І це вже певний статус. Не отримуємо зарплати від держави, але решту вона нам гарантує. Добровольці більш вмотивовані за регулярні війська, бо це націоналісти, значна частина яких уже повоювала. Тепер вони прагнуть заходити в ЗСУ, бо там теж усе змінилося на краще. Збройні сили можуть провести вишкіл, надати зброю і соціальний захист. У добровольців є непереборне бажання бити ворога. Керівництво Збройних сил бажає воювати. У добровольців більша довіра до ЗСУ, ніж була. Вогонь зі стрілецької зброї ведуть за 3040 метрів Яка відмінність у теперішніх боях і на Донбасі раніше? &еnsр;Скажу про свій підрозділ. Ми піхота. Під Києвом окопувалися, намагалися вразити ворожі цілі. На Донбасі теж були в окопах, сиділи під обстрілами. Відмінність цієї війни від 2014-го вона динамічніша, активніша й жорсткіша. Буває так, що підрозділ зривають і кажуть: "Вам треба перекрити ділянку фронту, бо там планується танковий прорив". Люди заходять, швидко окопуються, а наступного ранку справді відбувається наступ. І починається заміс піхота, танки б'ють, вогонь зі стрілецької зброї в зоні видимості 3040 метрів. І це протягом години-двох. Тепер російська армія діє професійніше, ніж на початку повномасштабного вторгнення? &еnsр;Це помітно. Вони вже не ходять великими колонами, які наша артилерія на початках розбивала без особливих складнощів. Діють малими групами, намагаються закріпитися за будь-якої можливості. Шукають стики в нашій обороні й роблять це грамотно. У них уже немає такої зневаги до смерті, коли вони намагалися масштабно, одним махом усе в нас відібрати. Їм таки залили сала за шкуру, тому їхніх солдатів змушують воювати розумно. Я повоював до 2018-го й не очікував від ЗСУ такої хорошої роботи. З'явилися нові грамотні офіцери. Бачу вмотивованих солдатів. Якщо вже я, людина, яка воювала, недооцінював нашого війська то звідки ж москалям було знати, що в нас є армія, яка може дати гідну відсіч. Залишилося ще багато старих недоліків. Але це не те військо, що було 2014 року. Стало професійним, патріотичним і вмотивованим. Які має недоліки? &еnsр;Найперше паперова тяганина. Купу документів треба оформляти. У вищих ешелонах зберігається совєтчина. Її вже значно менше, українізація все ж відбувається. Але треба продовжувати боротьбу й остаточно її викорінити. Не хочу критикувати Збройні сили, бо знаю, як вони воюють, як ллється українська кров на фронті. Як далі розвиватимуться події у війні? &еnsр;Тепер є шанс перемогти. Уся нація стала на боротьбу з окупантом. Збройним силам не варто боятися добровольців. Людей, які приходять і просяться воювати, не варто відкидати, навіть якщо в них не все гаразд зі здоров'ям чи не той вік. Треба створювати для них окремі підрозділи. Хороший приклад подав головнокомандувач Валерій Залужний дозволив "Правому сектору" створити власний підрозділ зі своїми командирами. Можна так само організовувати інші. Зокрема ОУН. Ми можемо мобілізувати 500 людей і утворити власний батальйон. Треба створити підрозділи з тих, хто готовий іти в наступ. Маючи хорошу зброю, яку нам дає світ, можемо переходити в контратаку. Ми витримали паузу, обороняємося, все робимо правильно. Ворог не витримує, постійно атакує, але зазнає великих втрат. Треба готуватися до контрнаступу. Не можна постійно сидіти в обороні. В нас достатньо живої сили, щоб виснажити ворога. Зрозуміло, що атака непроста акція, супроводжується втратами. Має панувати закон, а не телефонне право Імовірний сценарій війни виснажити ворога, переходити в контрнаступ, замикати його в містах і селах. Вони обов'язково похитнуться. На деяких ділянках фронту це вже відбувається ми забираємо цілі селища. Бійців у нас вистачає, головне навчати їх. Керівництво повинно ухвалити рішення про контрнаступ. Якщо це відбудеться ми розіб'ємо ворога. Наскільки ймовірні так зване замороження й подальші переговори? &еnsр;Росія на це не пристане. Бо тоді їй доведеться віддати Маріуполь. І це означатиме її поразку. Вона поклала купу людей і по суті нічого не досягла. Програла в очах усього світу, виявивши звірячу жорстокість щодо нашого народу. Їй доведеться відводити війська без жодних здобутків. Для нас це в кожному разі була б перемога. Хоча й не остаточна маємо великі втрати, зруйновані міста й села. Але на цьому етапі це був би успіх. Однак це не зупинить конфлікту. Хтось повинен бути переможений і зникнути або Київ, або Москва. Що дасть Росії оголошення мобілізації, якщо таке відбудеться? &еnsр;Посилить її позиції. Вони однаково воюють у всіх війнах закидають своїх супротивників трупами і йдуть по них. Я не казав би, що позиція Росії остаточно програшна. Дякувати Богу, світ нині проти РФ. Маємо моральну та збройну підтримку. Але треба максимально бути мобілізованими й готуватися до війни. Держава має повністю стати на мілітарні рейки, доки повністю не знищимо московської імперії. Зарано казати, що ми перемогли. Це станеться тільки тоді, коли москаль піде з наших територій. Нам треба залишатися в бойовому стані, морально готуватися, вчитися воювати. Маємо робити свою роботу якісно щодня. Керівництво держави повинно робити її мілітарною, кожен українець має брати на себе відповідальність за звільнення свого народу й територій. Як оцінюєте дії влади під час повномасштабної війни? &еnsр;Президент поводиться непогано залишився у країні, з народом. Мотивує його воювати й боронити свою землю. Але є і помилки треба було більше уваги приділяти підготовці до війни. Влада має інтенсивніше розбиратися з п'ятою колоною. Давно треба заборонити Московський патріархат. Олігархи повинні сидіти за ґратами. Хороший приклад арешт Медведчука. Але цього замало. Усіх, хто роками грабував країну, представників ОПЗЖ і промосковських партій треба зачищати з політичного поля держави. Корупція також має бути поборена. Але найголовніше знищити проросійські сили. У цьому влада недопрацьовує. Помірковано ставиться до внутрішніх ворогів нашого народу. Це велика помилка. Весь час карали, саджали за ґрати націоналістів, а не тих, хто виходив 9 травня з колорадськими стрічками. Тепер ніби нарешті розвиднілося. Коли ми атакували московський бізнес, проти нас порушували справи й захищали його. До керівництва держави почала доходити необхідність вилучення московського бізнесу. Це трохи запізно. Треба інтенсивніше конфісковувати майно, ув'язнювати його представників. Запорука перемоги на фронті розбити ворога всередині. Це взаємопов'язано. Люди без навичок вступили в бій і перемогли Наскільки війна змінила наше суспільство? Чи стало воно більш українським? &еnsр;Так, стало. Я сам із південного сходу. Знаю багатьох людей, яких зачепили Революція гідності й війна на Донбасі. Але вони все одно залишилися з ватними поглядами. Нині частина України окупована, багато хто виїхав за кордон. Дивлюся на їхні дописи в соцмережах люди стали патріотами, почали цінувати Батьківщину, втративши її. Моляться за Україну і ЗСУ, мріють повернутися додому. Війна змінила суспільство, воно стало більш національним. На жаль, щоб українці відчули себе українцями, потрібна була війна. Чи стане вона остаточним щепленням від "русского мира"? &еnsр;Сподіватимемося. Але, щоб це закріпити, потрібне внутрішнє переконання українців у любові до Батьківщини, до Бога. Це має бути державною політикою. Усі проросійські канали, радіостанції й тих, хто віщає російською мовою, треба зачищати з ефіру. Державі слід постійно підживлювати українськість. Повинна розглядати народ не тільки як виборців і платників податків, а ще й як націю, яку треба захищати. Для цього необхідна жорстка внутрішня націоналізація. З початком війни активізувався волонтерський рух. Відчуваєте підтримку? &еnsр;Безумовно. Коли почалася війна, ми одразу поїхали туди, де з'явилися бойовики. Потім зареєстрували добровольче формування територіальної громади. Весь цей час тримаємося на волонтерах. Бронежилети, каски, форму, амуніцію, взуття для наших бійців, автомобілі все це нам дають вони. Ремонт машин, пальне так само. Нині чудовий момент відродження національного духу. Дякую українцям за їхню жертовність. За те, що дають нам можливість воювати. Ми надзвичайно солідарні тепер у боротьбі з московським окупантом. Волонтерський рух це наш другий фронт, що діє надзвичайно успішно. Як має розвиватися післявоєнна Україна? &еnsр;Коли люди, які пролили стільки крові за свободу, побачать, що влада продовжує робити все те, що й до війни, знову буде Майдан. Я цього не хочу. Бажаю, щоб після перемоги країна кардинально змінилася. Має панувати закон, а не телефонне право. Які були випадки під час війни, що вразили? &еnsр;Такий стався нещодавно. Наш підрозділ виїхав на передову й одразу вступив у бій. Мене приємно здивувало, що добровольці люди ще не дуже навчені не розгубились і відкрили вогонь по ворогу. Противник зайшов у село танками, вискочила спецура, але наші хлопці мужньо дали бій. Ворог відступив і два дні нещадно обстрілював зі злості. Хлопці не боялися, сходили в розвідку під страшним вогнем, під який потрапив і я. Побачили, де стоять їхні танки і БТРи, передали координати артилеристам. Ті під вечір накрили позиції, звідки вели вогонь москалі. Вони втекли, й настала тиша. Люди, які нещодавно прийшли, вмотивовані так, що навіть без навичок вступили в бій і перемогли. Так, на жаль, тоді зазнали втрат. Але в боях, коли ворог за 3040 метрів від тебе, майже неможливо їх уникнути. Підрозділ в одному з перших боїв проявив себе мужньо. Дві доби витримував шквал вогню. Хлопці голів не могли підняти, але не розгубилися. Ворог пішов, і обстріли зменшилися на тій ділянці фронту. Щоб регулярно читати всі матеріали журналу "Країна", оформіть передплату ОНЛАЙН. Також можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за "ковідну тисячу"

Люди, які захищають закон, права та свободи громадян, у будь-якому суспільстві належать до найбільш високооплачуваних фахівців. Україна не виняток. Наші судді та прокурори очолюють рейтинги із заробітків. Та завжди є запит на соціальну справедливість. Суспільство каже: окей, ці люди заслуговують на особливі умови оплати праці за ризики, напруженість та навантаження. Але вони не мають бути "особливі" там, де всі повинні бути рівні. І тут все непросто. От дві сьогоднішні історії про те, як, охороняючи закон, можна скористатися його прогалинами та суперечностями Пенсіонери-мільйонери, або Історія перша Працівники прокуратури рано виходять на пенсію. Та багато хто з них продовжує працювати на своїх посадах. І зрозуміло, отримувати пенсію. "Країна" придивилася, скільки пенсіонерів-працівників у керівництві столичної та обласних прокуратур. Чемпіоном виявилася Сумська обласна прокуратура. Її керівник і всі його заступники пенсіонери. Заступник керівника Сумської обласної прокуратури, 40-річний Олексій Ляшенко, з 36 років отримує пенсію. І якщо 2021-го це було 122 тис. грн, то за 2024 рік 801 тис. грн. Тобто майже всемеро більше. Аналогічно в решти заступників. У Харківській обласній прокуратурі немає керівника, але всі троє заступників пенсіонери-мільйонери. І вони очолюють список із 10 прокурорів із найвищими пенсіями за 2024 рік. Дані, що відображені в таблиці, взяті з їхніх декларацій. Як бачимо, троє лідерів списку до своєї доволі вагомої, як за українськими мірками, платні отримують понад 100 тис. грн пенсії щомісяця. Інші учасники рейтингу від 23 до 85 тис. грн. Диво великих пенсій, як то кажуть, рукотворне. За законодавством, розмір пенсії для тих, хто досягнув пенсійного віку, має становити 60% суми грошового забезпечення, але не більш як 10 прожиткових мінімумів 29,2 тис. грн. Та працівники прокуратури мають право на пенсію за вислугу років незалежно від віку за наявності 25 років вислуги, зокрема стажу роботи на посадах не менш як 15 років. Водночас прокурори з мільйонними зарплатами судяться з Пенсійним фондом за перерахунок своїх пенсій і збільшують їх багатократно. Так заступник керівника Харківської обласної прокуратури Станіслав Муратов 2024-го отримав понад 1,3 млн грн пенсії. Виплати почалися 2021-го, коли йому виповнилося 39 років, тоді розмір пенсії становив 244 тис. грн. А далі був суд, який зобов'язав ПФУ "призначити пенсію за вислугою років, зарахувати до неї навчання у вузі, що відповідає законодавству. До прокурорської вислуги років слід також зобов'язати зарахувати період роботи охоронцем", ідеться в рішенні Харківського адмінсуду. Працівники прокуратури особлива каста Перший заступник керівника ­Херсонської обласної прокуратури Олександр Михалік з лютого 2023-го отримує 73 тис. грн пенсії на місяць. 2023 року він використовує право за ст. 86 Закону "Про прокуратуру" і звертається до Головного управління ПФУ в Харківській області для встановлення пенсійного забезпечення. Отримує відмову. Звертається до Харківського окружного адмінсуду з адміністративним позовом. І отримує добро: рішенням від 3 липня 2023 року суд призначає йому виплату пенсії в повному обсязі без обмеження граничного розміру виплати та зобов'язує державу перерахувати позивачеві пенсію за вислугою років із розрахунку 90% розміру зарплати без обмеження максимального розміру зарплати. У чому тут сіль байки? Пенсію держслужбовців багато років встановлювали на рівні 90% заробітної плати, але потім відбулося кілька секвестрів пенсійних виплат для держ­чиновників. Спочатку 2011-го в рамках реформування пенсійної системи внесли зміни до законодавства, відповідно до яких пенсію призначають у розмірі 80% суми зар­плати. У березні 2014-го Законом "Про запобігання фінансовій катастрофі та створення передумов для економічного зростання в Україні" пенсії обмежили 70% зарплати, а наприкінці того ж року 60%, але не більш як 10 прожиткових мінімумів 29,2 тис. грн. Чому ж тоді суди масово ухвалюють рішення на користь прокурорів? Бо працівники прокуратури всі ці роки були й залишилися особливою кастою в державі. Спочатку отримували пенсії за Законом "Про прокуратуру" від 2001 року до 90% зарплати. У липні 2015-го набула чинності нова редакція Закону "Про прокуратуру": умови та порядок перерахунку призначених пенсій працівникам прокуратури мав визначати Кабмін. Тобто уряд мав розробити і схвалити підзаконний акт на зразок постанови, який передбачив би такий механізм. Але урядовці цього механізму не розробили й документа не схвалили. В результаті, починаючи з 2015-го, в Україні жоден закон не визначав ані умов, ані порядку перерахунку пенсій за вислугу років, призначених на підставі Закону "Про прокуратуру". Цим і скористалися прокурори, масово почали подавати позови до судів. І адмінсуди пішли їм назустріч. Прокурори дійшли навіть до Конституційного суду, доводячи, що обмеження для пенсії на рівні 60% зарплати, але не більш як 10 прожиткових мінімумів, тобто 29,2 тис. грн, мають діяти для всіх, але не для них. І Конституційний суд у грудні 2019-го визнав таким, що не відповідає Конституції України, положення частини 20 ст. 86 Закону "Про прокуратуру" 2015 року. Тобто не повинен уряд визначати рівень пенсійного забезпечення прокурорів. Як з'ясувала "Країна", третина прокурорів-пенсіонерів у керівництві обласних прокуратур скористалася методом і підвищила свої пенсії вдвічі-втричі. Приклад керівництва заохочує їхніх колег теж судитися за перерахунок пенсій. Позови вже подають навіть працівники, які вийшли на пенсію 10 років тому. Проблема настільки поширена, що на неї звернули увагу народні депутати. В грудні 2024-го в парламенті зареєстрували законопроєкт, який пропонує призначати пенсії працівникам прокуратури за вислугу років тільки після їх звільнення з органів прокуратури. Як це відбувається із суддями, які отримують пенсії в розмірі 50% грошового забезпечення тільки після відставки. У березні 2025-го документ винесли в сесійну залу на перше читання. Законопроєкт підтримали 223 народні обранці з необхідних 226. Документ відправили на доопрацювання. У квітні законопроєкт знову потрапив до сесійної зали, і депутати з другої спроби таки проголосували його в першому читанні. Основна норма про нарахування та виплату пенсій прокурорам лише після звільнення з прокуратури в ньому залишилася. Зауважимо, що законопроєкт підтримали всі відомства, крім одного Офісу генпрокурора. Півтора мільярда за ковід, або Історія друга Ви вже забули за ковід? А от судді ні. І вимагають розрахуватися з ними за обмежені зарплати під час карантину у квітні-серпні 2020 року. Тож держбюджету знадобиться 160 років, щоб виконати вже прийняті судові рішення виплатити суддям компенсацію 1,6 млрд грн. Як до цього дійшло? Судді районних, апеляційних, адміністративних, господарських судів позиваються до територіальних підрозділів Державної судової адміністрації України, щоб відсудити кошти, які держава зекономила на їхніх зарплатах під час коронавірусної кризи 2020-го. Але спочатку трохи теорії. Держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів згідно зі ст. 130 Конституції України. Відповідно, в держбюджеті окремо визначають видатки на утримання судів з урахуванням пропозицій Вищої ради правосуддя. Але Конституція не надає закону про Державний бюджет вищої юридичної сили стосовно інших законів. Як, наприклад, щодо Закону "Про судоустрій і статус суддів", який визначає розмір винагороди суддів. 2020 року Україна, як і більшість країн світу, змушена була реагувати миттєво, щоб зберегти життя своїх громадян. Пам'ятаєте, як запровадили карантин і з'явилися щоденні звіти про госпіталізованих і померлих? Причому тут судді? У квітні того року Верховна Рада внесла зміни до держбюджету на поточний рік, обмеживши до завершення карантину, запровадженого з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби СОVІD-19, доходи бюджетників десятьма розмірами мінімальної заробітної плати, встановленої на 1 січня 2020-го. Тобто не більш як 47&thіnsр;210 грн. За даними Центру демократії та верховенства права, середня заробітна плата в Україні на той момент становила 10&thіnsр;847 грн. А суддівські винагороди 2020 року коливалися в межах від 63 до 115 тис. грн плюс доплата за вислугу років до 80% суддівської винагороди. Після внесення цих змін до держбюджету голови судів як бюджетних установ почали видавати накази про урізання суддівської винагороди означеними 10 розмірами мінімальної зарплати. Це обурило суддівський корпус. Зокрема, Асоціація розвитку суддівського самоврядування у квітні 2020-го звернулася з листом до голови Верховного суду. Посилаючись на те, що "розглядаючи справи, пов'язані з порушенням правил карантину, санітарно-гігієнічних, санітарно-протиепідемічних правил, суди наражаються на небезпеку", Асоціація закликала голову Верховного суду звернутися до Конституційного суду щодо неконституційності норм про обмеження розмірів суддівських зарплат. Звісно, звернення не забарилося. Який був результат розгляду цього звернення? Прогнозований. Голова Верховного суду, якому обмежили виплати майже вдвічі, звертається до Конституційного суду, тобто до суддів, чия грошова винагорода зменшилася орієнтовно вп'ятеро, і запитує: чи правильно уряд їм усім обмежив суддівську винагороду? На чию користь буде рішення? Тож уже в серпні 2020-го Конституційний суд визнає неконституційними зміни до ст. 29 Закону "Про Державний бюджет України на 2020 рік", якими обмежили зарплати державних службовців. Рішення розв'язало руки служителям Феміди, і вже наприкінці 2020 року вони почали масово подавати позови з вимогою виплатити суддівську винагороду в повному розмірі. А до кінця 2020-го суди першої інстанції винесли 680 рішень на користь суддів. 2021-го кількість рішень, за даними аналітичної системи Ореndаtаbоt, перевалила за 2 тисячі. "Країна" дослідила десятки судових документів із різних регіонів України та склала рейтинг сум суддівських позовів. Судді судяться за недораховану винагороду Звісно, територіальні підрозділи Державної судової адміністрації подавали апеляції, але це нічого не вирішувало. Для прикладу, за п'ять місяців 2021-го до Восьмого апеляційного адмінсуду у Львові на апеляційний розгляд надійшло 92 рішення судів першої інстанції. І всі вони по суті встояли в апеляції: дві третини скарг залишили без задоволення, а судове рішення без змін, решту скарг задовольнили частково суд не визнав наказів про виплати в обмеженому розмірі злочинними, як вимагали позивачі, але зобов'язав виплатити заявлені суми. Загалом пошукова система Єдиного державного реєстру судових рішень видає понад 5 тис. документів за темою "судді судяться за недораховану винагороду". Процес триває й досі. За чотири місяці 2025 року маємо 79 нових рішень судів на користь суддів. Проблема, однак, у тому, що рішення є, а грошей немає. У бюджеті ДСА на 2023-й на виплати на виконання рішень судів заклали 1 млн грн, ­2024-го ця цифра виросла до 10 млн грн, таку ж суму закладено в бюджет 2025 року. Але це крапля в морі порівняно з реальними масштабами витрат. Щоб задовольнити всі рішення судів, ухвалені на користь суддів, із держбюджету треба витратити на це 1,654 млрд ­грн. Ці дані є у звіті ДСА за ­2024-й, який є в розпорядженні "Країни". Ці цифри озвучив тимчасовий виконувач обов'язків голови ДСА Максим Пампура й під час засідання Ради суддів України 6 березня 2025 ­року. Обуренню суддів не було меж. &еnsр;Якщо ми візьмемо борг ДСА перед нашими колегами в 1,6 мільярда й поділимо на цих 10 мільйонів, які виділено на 2025-й, то фактично потрібно 160 років, щоб погасити борг! емоційно порахував Костянтин Кобилянський, член Ради суддів, суддя Окружного адмінсуду Києва. Максим Пампура, тимчасовий виконувач обов'язків голови ДСА, відповів, що він щомісяця звертається до бюджетного комітету ВР і Мінфіну, але, на жаль, відповідь завжди однакова: усі ресурси спрямовуються на відсіч збройній агресії Росії. Така відповідь не задовольнила членів Ради суддів. Вони вимагали термінових змін у ситуації й навіть перейшли до погроз тимчасовому виконувачу обов'язків голови ДСА. На думку Костянтина Кобилянського, більшість суддів поки що толерантно ставиться до заборгованості ДСА перед ними й не подає на примусове виконання. Але всім може ввірватися терпець, дав зрозуміти він, і тоді чиновникам загрожують штрафи та кримінальна відповідальність. Насправді судді керуються зовсім не толерантністю, а цілком прагматичними міркуваннями. Вони ж бо чудово розуміють, що в разі примусового виконання хтось із чиновників отримає кримінальне провадження, хоча незрозуміло, як виплатити ці кошти, коли їх немає в бюджеті адміністрації. Але цей крок ніяк не конвертується в реальні гроші. До того ж на виплату суддям буде навіть менше, бо гроші у вигляді штрафів з ДСА України просто перекочують до бюджету Міністерства юстиції. Тобто суддям, щоб отримати відсуджену в держави копійку, доведеться жити навіть довше, ніж ті самі 160 років. Ситуація заплутана. Але створили її судді, які не можуть не розуміти обмеженості держбюджету країни під час війни. Втім, очевидно, впевненість у своїй особливості бере гору. До цієї святої впевненості додаються неабиякі апетити служителів Феміди. Апетити підштовхують до досить цинічної маніпуляції під час підрахунку компенсації. Адже добре відомо, що в період ковіду суди не працювали за звичним графіком розглядали лише термінові справи, запроваджували чергування суддів, дистанційний розгляд справ. Відповідно, практично всі судді відпрацьовували лише частину робочого часу. Але точного обліку цього часу не вели. Тепер же практично всі судді, подаючи свої позови, вказували дані про весь відпрацьований час. Звідси й захмарна цифра компенсації. Нарешті про моральний аспект цієї проблеми. Ніхто не зобов'язував суддів подавати позови під час війни, це лише право, яким вони могли скористатися. І скористалися. Є приклади суддів, які з початком повномасштабного вторгнення Росії в Україну відмовилися від своїх позовів. Але їх небагато. Наприклад, семеро суддів Волинського апеляційного суду, зокрема голова суду Василь Подолюк, у лютому 2022 року подали позови на загальну суму 2,7 млн грн. Ці справи Волинський окружний адміністративний суд почав розглядати за 10 днів до початку повномасштабного вторгнення РФ. Але так і не розглянув: до честі служителів Феміди, всі вони тоді, коли російські війська намагалися оточити Київ, подали заяви про відмову від позовів. Заяви датовано березнем 2022-го. І повторно до суду вони не зверталися. Та це виняток. Наприкінці травня судді зберуться в Києві на з'їзд. Питання невиконання рішень судів щодо виплат суддівської винагороди розглядатимуть одним із перших. Щось нам підказує: судді наполягатимуть на "короновірусних" компенсаціях. І апелюватимуть до справедливості.

Дух воїна плекав у собі з дитинства. Бачив себе партизаном у майбутній війні. Уявляв, як боротимусь і мене, зраненого, лікуватимуть медсестри. Ходив лісом і "бачив": тут заляжу в засідку, а звідти мене атакуватимуть. Дитячі фантазії здійснилися, коли був поранений під час оборони Серебрянського лісу. Дитиною грався у війну, дорослим відчув її залізний смак. Учителем історії не став, та пощастило стати трохи її творцем. Інтуїція буває рятівною. Іноді розумієш: зранку почнеться атака і вона починається. Ворог намагався оточити нашу спостережку. Дозорці відступили до нас і зав'язався бій між Невським і Макіївкою. Ми відбивалися з окопів без накриття. Перший ВОГ москальський мавік скинув віддалік. Я вистріляв вісім магазинів із калаша і взявся за кулемет. Як заряджав п'ятий постріл, ворожий дрон прицілився краще і ВОГ прилетів за метр від мене. Врятувало те, що я лежав боком до вибуху. Правий бік і голову посікло, але не розірвало. Відчув, ніби мандрую в інший світ. Утім, колеги перев'язали й ми дісталися евака. Піхота фундамент армії. Доки дрони замінять її, мине не одне десятиліття. Українці з підпільників стали регулярниками. Не партизанимо, й вірю, що не будемо. Воюємо повноцінно і з часом визволимо окуповані землі. Авторитети формують світогляд людини. Школярем знав хлопця, що пройшов Афганістан. Спортивний і спокійний Коля був моїм орієнтиром. Згодом дізнався про розгін мітингу саперними лопатками у Тбілісі, події у країнах Балтики. На мітингах Руху збагнув: Афган чужа нам війна. Дізнався про УПА, Шухевича, Бандеру, Голодомор і злочини НКВД-КГБ. Це спонукало вступити 1991-го в Братство вояків ОУН-УПА, а згодом в УНСО. Другим авторитетом був Анатолій Лупиніс. Спершу він здався мені бородатим дідом 55 років проти моїх 19. Та коли він захоплено розповів про війну у Придністров'ї, інтереси України на Дністрі та Кавказі, збагнув: Лупиніс провідник молодих патріотів. Згодом дізнався про його політичні ув'язнення. Усвідомив: дядя Толя крутіший за Колю-афганця. Захотів бути схожим на засновника УНСО. Далі ми були разом і в Абхазії, і в Чечні. Та й в Україні проходили по спільних кримінальних справах. Часом бійка формує не лише характер, а й біографію. Навесні 1996-го в харківському Палаці праці проходив з'їзд проросійської партії "Славянское единство". На цей гадючник прибули російські неофашисти від Олександра Баркашова та Володимира Жириновського. З'їзд планувався людей на 300. Ми зібрали 80 унсовців із Харківської та Донецької областей. Перетягли на свій бік кількох представників москворотої партії. Один із "поунсовлених" керівників харківських "слав'яноєдів" дав нам 30 лівих запрошень. Зайшли з Лупиносом у залу. Коли гадюки засичали ворожими виступами, Лупиніс підійшов до трибуни: "На правах українського патріота, який 23 роки відсидів за боротьбу з російською імперщиною, я ваш з'їзд закриваю". Дядя Толя зірвав прапор Росії та дістав український. Частина з нас стала біля Лупиноса й на виході із зали. Почалася сутичка. До нас через охорону прорвалися з вулиці ще 50 унсовців. За 15 хвилин, які нам дали битися без "Беркута", ми їх добряче пом'яли. Мене з найактивнішими заарештували. Місяць був у ізоляторі на Холодній горі. Дали рік умовно. Коли ризикуєш у битві за українську справу, ти щасливий. Відчуваєш: за тобою правда й біля тебе однодумці. Коли ризикуєш за ідею, ставиш особисте нижче за державницьке, командне. Ти можеш втратити життя, але це ціна битви за майбутнє. Ми варті раю, а не пекла, та за нього треба поборотись. Я суміш оптиміста з реалістом. Ніколи не був песимістом і фаталістом. Навіть ув'язнений за бійку з "Беркутом", коли розвалювалася моя сім'я. Коли УНСО рейдернув агент ФСБ Едуард Коваленко і я, вимотаний поїздками в холодному автозаку, захворів на туберкульоз, знав: мине три роки і ми з однодумцями вийдемо на свободу, а винних покарають. Авторитети формують світогляд людини Моя найбільша авантюра це вихід з Ічкерії. 1995-го ми з товаришем вибиралися з Чечні в Україну через Росію. На блокпосту біля Мінеральних Вод нас висадили з автобуса федерали. Легенда про те, що ми рибалки з Махачкали, була слабка. Врятував мій день народження. Молодий лейтенант побачив: ми з ним однолітки, а в мене ще й свято нині. Дав наказ не затримувати. Хоч міг приректи на смерть. Безнадія це коли наші діти тікатимуть з України і не розумітимуть батьків, які воюють проти окупантів. Людина це сума її виборів. Бути гідним воїном і битися за перемогу правди чи бути потерпілим від "злих дядьків із ТЦК". Вибір завжди є. Сила не лише в м'язах, а й у свідомості. Був три роки ув'язнений за спротив системі в акції "Україна без Кучми". Психологічно не зламатися помогли розмови з Лупиносом, Левком Лук'яненком, Юрієм Шухевичем, Василем Овсієнком, які згадував у камері та на зоні. Казав собі: якщо вони пройшли камери смертників і каральні психушки, я пройду цей гарт. Перші дев'ять місяців тримали в ізоляторі СБУ. В бібліотеці домінувала класика. Читав про подвиги опришків і козацтво. Перечитав "Кобзар". Слухав Українське радіо. Мав точку опори для долання ізоляції. Моє тіло полонили, та дух був вільний. Українська мова багата, бо має слова "воля" і "свобода". Можна позбавити людину свободи, кинувши за ґрати, та волі в неї не забереш. Якщо вона міцна духом. Воїн не має тікати від битви. Як командир іноді питаю солдата: "Чому ти боїшся? " "Я не впевнений у бійцях, з якими йду на бойове". Відповідаю: "Даю тобі надійного стрільця". Може сказати: "Не підходить". Тоді ходжу козирем: "Я йду з тобою". Ніби згоден, але зауважує: "Треба добрий тепловізор". Знаходжу. А він мені: "Позиція небезпечна". Кажу: "Ми натягнемо сітку від FРV". Аргументи вичерпуються і він згоден. Історичні паралелі пояснюють сучасність. Тепер маємо у війську обігрівачі, медеваки, стабпункти. У Грузії спершу не мали навіть підсумків до магазинів. Запихали їх і гранати в кишені. Броніки бачили хіба вві сні. Якщо прилетіло, молися. Побратим Олег Челнов знайшов у руїнах лікарні знеболювальне, обколов собі нагноєний зуб і вирвав його щипцями. Мене контузило від вибуху, й розірвалася барабанна перетинка, то я просто вату клав у вухо. А як було хлопцям під Крутами сто років тому? Важко не тільки переживати, а й озвучувати смерть побратима. Приїжджаю до матері загиблого, а вона питає: "А ти чого живий?" Військо має бути міццю. Європейські армії ще не готові воювати. Час кабінетних армійських кар'єр скінчився. Коли союзник стає ворогом, надійся на себе. Нового 1991-го після поразки може не бути. Імперії треба допомогти розсипатися зсередини. Смерть Росії у ній самій. Моя філософія на війні: найперше захищаю своїх рідних, потім своє місто, далі свою країну. Воюю, щоб наші нащадки не стали хохлами-яничарами, беземпатійними чортами, рабами-окупантами. Щоб їх ніхто не розукраїнив, не денацифікував. Місія людини принести більше добра в цей світ, навчити дітей робити добро ближньому. Мова словесна кров нації. Усвідомлення недосконалості ознака здорової людини. Смерть вчить людину цінувати час, встигнути найважливіше. Планую життя не далі, ніж на три місяці. Мої найбільші пристрасті футбол і гарні пісні. Поразки наших футболістів переживаю як особисте горе. Своє повоєння бачу активним. Створили з друзями організацію, яка займатиметься фермерством і будівництвом житла, працевлаштовуватиме ветеранів. Великий поступ складається з малих кроків. Страх долається важко й ніколи не зникає зовсім. Буває, четверо ведуть бій, а інша четвірка відсиджується в бліндажі. Часом треба крикнути, отямити, спрямувати. Вірю в закон бумеранга: хто зробив зло, його й отримає. У світі смердить третьою світовою. Вона може спалахнути окремими вогнищами: Україна, Тайвань, Африка. Масштабний конфлікт малоймовірний, бо це ядерне самознищення. Винуватці цих воєн відповідатимуть за злочини. Зі своїх 52 років воюю не так і багато. У Придністров'ї три місяці. В Абхазії п'ять. У Чечні два місяці. Разом 10. Поїздки 2014-го в "Айдар" ще кілька місяців. З 2015-го по квітень 2016-го на бойових позиціях. Далі мінські перемир'я й дембель. З 2022-го й донині три роки без перерв. Отже, п'ять років провоював. Як писав Лупиніс: "Життя триває, точиться війна". Людина це сума її виборів Я бачив смерть на відстані руки. Закривав очі побратимам. Найважче, коли їм по 1920 років. Вірю, що їхні смерті недаремні. Війна навчила мене терпіння й філософськості. Нині радість, завтра горе. Сьогодні ти тут, а завтра хтозна-де. Вчора був нормальний комбриг, а завтра прийде довбодятел. Не переймаюся цим і роблю добре свою роботу. Влада має бути чесна й україноцентрична. Повертати в сім'ю дитину, яка 11 років росла манкуртом, важко, але можливо. Щоб реукраїнізувати Донбас і Крим, треба вигнати звідти всю російську наволоч. Це буде важко, бо москалі та їхні прихвосні кричатимуть: "Це порушення прав". Треба матеріально зацікавити українців повертатися туди. Формули збереження кохання на війні немає. Складно не втратити стосунків в одній із посадок чи тиловій квартирі за три роки розлуки. Головне, щоб діти не бачили конфлікту між батьками. Бог це наша совість і пам'ять. Життя й історія рухаються спіраллю. Часом стається дежавю: 2022-го були нові бої під Крутами й ніжинська чи чернігівська тероборона зупинила колону москалів. Сором не дає розлюднитися. Українці стаєри. Маємо довге дихання. Згадаймо понад десятирічний чин УПА. Для партизанки це майже вічність. Проте ворог теж тримає довгі дистанції, азійці затяті. Виграє терплячіший і хитріший. Сучасний націоналізм великою мірою тримає фронт у цій війні. Причина короткої національної пам'яті українців у браку амбіції боротися за світову першість. Якби мали, відчували б чужі помилки, а головне свої. Ми приязні хлібороби, сприймаємо інших як добродіїв. Та світ ділиться на хижацькі нації і їхніх жертв. Зрада це спалення спільних мостів. Я щасливий у колі однодумців. Коли ростуть мої діти, які продовжують рід, це теж щастя. Впізнаю в них себе, бачу вогонь здорового авантюризму в очах. Задовольнятися малим слабкість. Коли думаємо: "О, все й так більш-менш добре", спиняємося в розвитку. ­Україна майже в тій точці розвитку, що і 100 років тому, але вже із союзниками. Бог випробовує нас, питає: повторите колишні помилки чи діятимете обачніше?

Початок існування світу це не хаос, який набув якихось інших проявів, він походить із вищої істини про те, що все творить любов. Теорія Великого вибуху, яку тепер вважають поясненням створення світу, зовсім не заперечує творчого втручання Бога, навпаки потребує Його. Природні еволюції не суперечать божественному створенню, бо передбачають, що живі істоти розвиватимуться. Забудьте про необхідність справляти враження. Це безглуздо, бо цінність життя визначається не успіхом і не схваленням інших, а тим, що є всередині нас. Я вірю, що диявол існує. Мабуть, його найбільший успіх у наш час полягає в тому, що він вселив нам, ніби його не існує, ніби все впорядковується в суто людській площині. Не дивлюся телевізора. Таку обітницю я дав Діві Марії 15 липня 1990 року. Я вірю в Бога, але не в католицького Бога, Я вірю в Ісуса Христа, його втілення. Ми бачимо глобалізацію байдужості. Існує культура конфлікту, яка змушує нас думати лише про себе. Змушує нас жити в мильних бульбашках, які, хоч і милі, але несуттєві. Я бачу Церкву як польовий госпіталь після битви. Немає сенсу питати важкопораненого, який у нього рівень холестерину чи цукру. Треба лікувати його рани. Потім займемося рештою. Правда може бути життєво важлива, але без любові вона нестерпна. Сповідь очищає душу грішника, вона не допомагає жертві. Вся наша Церква потребує прощення. Де наше смирення? Гріх це рана, а не пляма. Її потрібно лікувати, зцілювати. Прощення недостатньо. Пекла немає, є зникнення грішних душ. Душі померлих у гріху не караються. Ті, що каються, отримують прощення від Бога і входять до рангу душ, які Його споглядають, а ті, що не каються і тому не можуть бути прощені, зникають. Коли ніхто не винен, винні всі Нелегко довірити себе Божому милосердю. Я знаю, що Він має особливу здатність забувати наші помилки. Бог забуває, а я ні. Коли ніхто не винен, винні всі. Кожен крок, кожне зусилля, кожне випробування, кожне падіння і кожне піднесення має сенс у Божому задумі спасіння, оскільки Він хоче життя, а не смерті, і радості, а не болю для Свого народу. Божа радість прощати. Боже буття це милосердя. Кожна людина не тільки має свободу і право говорити те, що вона думає, заради спільного блага вона зобов'язана це робити. Бог це світло, яке освітлює темряву, хоча й не розчиняє її, і іскра божественного світла є в кожному з нас. Політика є найважливішим видом громадської діяльності і має своє власне поле дії, яке не є полем дії релігії. Нагадування Ісуса закликає кожного з нас ніколи не зупинятися на поверхні речей, особливо коли перед нами людина. Ми покликані зазирнути далі, зосередитися на серці, щоб побачити, наскільки кожна людина здатна на щедрість. Скандал це говорити одне, а робити інше. Це подвійне життя. Господь відкупив усіх нас кров'ю Христа. Усіх нас, а не тільки католиків. Усіх! Боже милосердя не має меж, якщо ви йдете до нього зі щирим і розкаяним серцем. Для тих, хто не вірить у Бога, питання полягає в тому, щоб слухатися свого сумління. Інтернет, зокрема, пропонує величезні можливості для зустрічей і солідарності, це щось справді добре, дар Божий. Релігія без містики це філософія У наш час глибоких змін Церква покликана запропонувати свій унікальний внесок, роблячи видимими знаки Божої присутності та близькості. Важливо знайомитися з людьми, слухати, розширювати коло ідей. Світ перетинають дороги, які то зближуються, то розходяться, але головне, що вони ведуть до Добра. Люблю містиків. Містику вдається відірватися від дій, фактів, цілей і навіть від душпастирської місії. І він піднімається, доки не досягне сопричастя з блаженствами коротких миттєвостей, але які наповнюють ціле життя. Містики були фундаментальні для Церкви. Релігія без містики це філософія. Серед вразливих, якими Церква хоче опікуватися з особливою любов'ю та турботою, є ненароджені діти найбеззахисніші та найневинніші з-поміж нас. Сьогодні намагаються позбавити їх людської гідності й робити з ними все, що заманеться, забирають їхні життя та ухвалюють закони, які нікому не дозволять стати на заваді цьому. Та захист ненародженого життя тісно пов'язаний із захистом усіх інших прав людини. Він передбачає переконання, що людина завжди є священною і недоторканною в будь-якій ситуації і на кожному етапі розвитку. Людина є самоціллю і ніколи не є засобом вирішення інших проблем. Тільки-но це переконання зникає, зникають і міцні та довговічні підвалини для захисту прав людини, які завжди залежатимуть від швидкоплинних примх сильних світу цього. Одного лише розуму достатньо, щоб визнати непорушну цінність кожного окремого людського життя, але якщо поглянути на це питання з точки зору віри, то "кожне порушення особистої гідності людини волає до Бога про помсту і є злочином проти Творця людини. Плач новонароджених дітей це найпрекрасніша музика й найкраща проповідь, які ми чуємо. Бо це крик надії, що життя триває, рухається вперед, що любов плідна. Діти мають право зростати в сім'ї з батьком і матір'ю, які здатні створити сприятливе середовище для розвитку й емоційної зрілості дитини. Сьогодні шлюб і сім'я переживають кризу. Ми живемо в культурі тимчасового, в якій усе більше людей відмовляється від шлюбу як су­спільного зобов'язання. Революція в моралі та звичаях часто відбувалася під прапором свободи, але насправді вона принесла духовне й матеріальне спустошення незліченній кількості людей, особливо найбідніших і найвразливіших. Права людини порушують не лише тероризмом, репресіями чи вбивствами, а й несправедливими економічними структурами, які створюють величезну нерівність. Тоді, як доходи меншості зростають у геометричній прогресії, зростає і прірва, що відділяє більшість від добробуту, яким користуються ці щасливі одиниці. Цей дисбаланс результат ідеологій, які захищають абсолютну автономію ринку та фінансових спекуляцій. Отже, вони заперечують право держави, покликаної пильнувати за загальним благом, здійснювати будь-яку форму контролю. Так народжується нова тиранія, невидима й часто віртуальна, яка в односторонньому порядку й невблаганно нав'язує власні закони і правила. Шлюб без сварок трохи нудний Необов'язково вірити в Бога, щоб бути хорошою людиною. У певному сенсі традиційне уявлення про Бога застаріло. Можна бути духовним, але не релігійним. Необов'язково ходити до церкви й давати гроші для багатьох природа може бути церквою. Деякі з найкращих людей в історії не вірять у Бога, тоді як деякі з найгірших вчинків були зроблені в Його ім'я. Бог завжди є нашим шанувальником, Він найстійкіший із фанів. Воскресіння Христа це не подія минулого, воно містить життєву силу, яка пронизала цей світ. Там, де все здається мертвим, раптово з'являються ознаки воскресіння. Це непереборна сила. Часто здається, що Бога не існує: скрізь навколо нас ми бачимо постійну несправедливість, зло, байдужість і жорстокість. Але також правда, що серед темряви завжди виникає щось нове. Життя рано чи пізно проривається вперто й переможно. Щодня в нашому світі краса народжується заново. Цінності завжди з'являються знову під новими масками, і всі, хто проповідує Євангеліє, є інструментами цієї сили. Діалог це набагато більше, ніж передавання істини. Він виникає із задоволення від розмови та збагачує тих, хто виражає свою любов одне до одного за допомогою слів. Це збагачення, яке полягає не в предметах, а в особах, які діляться собою в діалозі. Між ідеями та реальністю є постійна напруженість. Реальності просто існують, тоді як ідеї розроблені. Між ними має бути постійний діалог, щоб ідеї не відірвалися від реальності. Небезпечно зупинятися лише в царстві слів, образів і риторики. Реальність є більшою за ідеї. Це вимагає відмови від різних засобів маскування реальності: ангельських форм чистота, диктатура релятивізму, порожня риторика, цілі, більш ідеальні, ніж реальні, ознаки неісторичного фундаменталізму, етичні системи, позбавлені доброти, інтелектуальний дискурс, позбавлений мудрості. Задоволення від їжі необхідне для того, щоб ви зберігали своє здоров'я, а задоволення від сексу для того, щоб любов була прекрасніша і зберігала людський рід. Багато хто з молодих людей мертвий зсередини, бо живе без надії. Інші ж витрачають своє життя на поверхові речі, думаючи, що живуть, а насправді всередині вони вже мертві. Такий спосіб життя це цифровий нарцисизм. Не можна вбивати в ім'я Бога. Це блюзнірство. Волію радше бачити Церкву покалічену, поранену і брудну, бо вийшла на вулиці, ніж Церкву хвору через закритість і зручності, через зацикленість на власній безпеці. Коли відвідую в'язниці, то думаю: чому вони, а не я? Їхнє падіння могло бути моїм. Я не почуваюся кращим за них. Щоб піти за Ісусом, треба мати трохи відваги, треба наважитися поміняти диван на пару черевиків, що допоможуть ходити шляхами, які вам ніколи не снилися. Час, у якому живемо, потребує не диванної молоді, а молоді в черевиках, найкраще якісних. Держави мають бути світські, бо релігійні погано скінчать. Шлюб без сварок трохи нудний. Але є один секрет. Трапляється, що чоловік і дружина сваряться, іноді навіть літають тарілки. Але треба помиритися, доки не закінчився день. Для цього не треба слів, достатньо дружнього жесту, ніжності і примирення готове. Знаєте чому? Бо якщо не помиритеся до того, як ляжете спати, то небезпечною може бути холодна війна наступного дня. Виникає знеохочення. Тож сваріться, скільки хочете, але увечері миріться. Геній жінки необхідний там, де ухвалюють важливі рішення. Що було б, якби ми ставилися до Біблії, як до своїх мобільних телефонів? Якби носили її завжди із собою, поверталися по неї, коли забули, відкривали часто протягом дня; якби ми читали повідомлення Бога з Біблії, так, як читаємо повідомлення зі смартфона. Ніколи не будьте сумні. Християнин не може бути сумний! Люд Божий не потребує супергероїв. Він чекає на душ­пастирів, які можуть співчувати, можуть узяти за руку, зупинитися біля того, хто впав. Щоб не виникало перешкод між благанням про прощення і Божим милосердям, я дарую всім священникам у межах їхнього служіння право відпускати гріх аборту. Проблема зміни клімату нерозривно пов'язана з проблемами занепаду етики, моралі, духу рівності та соціальної справедливості. Склалася важка ситуація, наша планета страждає, але вікно можливостей усе ще відчинене. У нас поки що є час. Імперіям властиво ставити народи на друге місце Штучний інтелект лежить в основі епохальних змін, які ми переживаємо. Молімося, щоб прогрес робототехніки та штучного інтелекту завжди служив людині і був, скажімо так, людяним. Імперіям властиво ставити народи на друге місце. Задоволення приходить безпосередньо від Бога. Воно не католицьке, не християнське і не будь-яке інше. Воно просто божественне. Сексуальне насильство це жахливий злочин. Священник, який робить це, зраджує тіло Господа. Це як сатанинська меса. На нас чекають надія на нове життя й остаточно звільнений світ. Новий початок може здивувати нас, навіть якщо іноді це здається неможливим, тому що Христос переміг смерть. Текст укладено на основі висловлювань Папи ­Франциска в численних інтерв'ю різним виданням упродовж багатьох років

Результат війни в Україні визначальний для всієї архітектури європейської безпеки У своїх інавгураційних промовах новий канцлер Німеччини Фрідріх Мерц чітко заявляє, що Європа змінюється і змушена дбати про власну безпеку. Розповідає про нову безпекову політику, можливості, перспективи, зокрема й у контексті війни між Україною та Росією. Чи зможемо ми остаточно переорієнтуватися? І чи зможе це зробити Європа? З початку лютого цього року Європейський Союз опинився у вкрай складному становищі. Європейські держави передали свої безпекові питання до відання Сполучених Штатів ще з другої половини ХХ століття. І весь розвиток ЄС був тісно пов'язаний саме з наявністю цієї парасольки з боку Вашингтона. Нині все змінилося. По-перше, американці та європейці мають геть різні погляди на війну в Україні. Трамп намагається будь-що закінчити її якнайшвидше і з якнайбільшою користю для себе. Для Європи, яка межує з Росією і може бути безпосередньо залучена в цю війну, такий варіант уже зовсім неприйнятний. Бо ніхто не знає і не може дати гарантії, що Путін не нападе знову. Тож стратегія ЄС полягає насамперед у тому, щоб підготувати Європу до можливого великого конфлікту з Росією в майбутньому. Найчастіше згадується період у п'ять-десять років. Саме тому, як зазначають європейські експерти, війну в Україні принципово не можна завершувати здаванням територій Путіну та будь-якою формою капітуляції. Така позиція може нас обурювати, але стратегічно вона зрозуміла. Уже тепер росіяни будують залізниці, склади зброї тощо на кордонах із Польщею (у Калінінграді), Норвегією, Фінляндією, Естонією та Литвою. Саме балтійські і скандинавські політики найрішучіше вимагають змін в оборонній політиці ЄС. По-друге, відносини Європи із США вже тепер є ускладненими як із погляду військового, так і економічного. Запровадження нових тарифів для країн ЄС та подальша тарифна війна, цілком можливо, призведуть до закриття американського ринку для європейців і навпаки. До того ж Трамп досі мріє про Гренландію, яка належить Данії, а отже є частиною ЄС. Будь-які дії Сполучених Штатів із залученням війська в такому разі можуть призвести до кінця НАТО в тому вигляді, в якому ми його знаємо. І найголовніше США Дональда Трампа перестали дивитися на Європу як на екзистенційного союзника, який завжди за будь-яких умов значно ближчий, ніж просто партнер. Для нової американської влади, яка орієнтується на більш-менш рівний розподіл світу між різними центрами тяжіння з Китаєм, Росією тощо, Європейський Союз не лише не розглядається як партнер, а й є прямим конкурентом, якого потрібно максимально ослабити. Зрозуміло, що це змусило Європу потроху прокинутися. Оскільки небезпека війни нікуди не поділася, а місце "нацистів" у російському дискурсі замість американців посіли європейці. Мало не всі наші сусіди розпочали перевірку своїх можливостей. Німеччина проводить інвентаризацію укриттів та будує нові. Бундестаґ звернувся до великих німецьких компаній із проханням забезпечити можливе розгортання військ і техніки на східному кордоні НАТО. Протягом місяця після початку можливих бойових дій німці готові доправити туди до 35 тисяч солдатів і понад 200 літаків і кораблів. Франція перевіряє стратегічні сили стримування. Велика Британія оцінює ризики масованого нападу росіян та проблеми з реакцією на нього в режимі комп'ютерної симуляції. Латвія будує завод із виробництва великих боєприпасів, Литва розробляє плани евакуації та розширює дороги й логістику. Разом із Фінляндією, Естонією та Польщею розробляють проєкт "Стіна дронів". Проте найважливішою в захисті Європи була заява президента Франції. Емманюель Макрон запропонував, щоб Франція як ядерна держава гарантувала безпеку інших держав ЄС. Це може передбачати розміщення французької ядерної зброї в інших країнах, зокрема Німеччині. Адже самі німці не можуть володіти власною ядерною зброєю. Це передбачено Договором про остаточне врегулювання щодо Німеччини, укладеним під час возз'єднання країни 1990 року. Та розроблення ядерного потенціалу цілком можливе під парасолькою ЄС, і це зовсім не порушить зобов'язання, адже не Німеччина його розробляє. Незрозуміло, чи готова Європа виконувати роль США щодо війни в Україні. Попри всі "коаліції рішучих", європейці не готові ухвалювати серйозні рішення в цьому питанні. Знов-таки, є надія на нового канцлера Німеччини, проте спадок, який йому залишено, не надто оптимістичний. Водночас зрозуміло, що результат війни в Україні визначальний для всієї архітектури європейської безпеки. І саме він буде головним чинником, який зумовить розвиток Європи на багато десятиліть наперед. Є сильна підозра, що нова американська влада, не кажучи вже про російську, активно працюватиме над розвалом ЄС. Адже після цього всі угоди ЄС щодо безпеки та НАТО автоматично стануть нечинними, а великі держави отримають палітру невеликих країн замість одного сильного конкурента. Альтернативою в усіх цих проблемах могло би стати створення єдиної європейської армії, яка в перспективі цілком здатна впоратися з будь-якою російською загрозою. Проте це створює низку проблем. По-перше, незрозуміло, що буде з НАТО. І чи здатен Альянс захистити своїх членів у Європі. Навіть якщо нині відповідь позитивна, незрозуміло, чи не може статися так, що Трамп виведе Сполучені Штати з НАТО. Створення ж європейської армії без урахування чинника НАТО перетворює її по суті на конкурента Альянсу. Бо не можна планувати будь-які військові питання без конкретики щодо цього тільки через припущення, що НАТО немає і потрібно захищатися без нього. Україна має вступити в ЄС Єдина армія мусить мати згоду всіх країн ЄС, зокрема на єдине командування, єдиний штаб, підрозділи військ у різних регіонах тощо. Це вже наднаціональне питання, яке передбачає вторинність національного керівництва різних країн. Тому воно зіткнеться із запеклим опором у багатьох країнах ЄС. І сказати прямо, цей опір нині подолати не видається можливим. Бо хоч-не-хоч, Європейський Союз не держава. Навіть не конфедерація. Тому всі питання досі розв'язують національні уряди. Проте окремі країни не здатні воювати з Росією, а спільну армію ці країни очевидно заблокують. Тому це замкнуте коло. З другого боку, в європейських країнах дедалі більше говорять про "деамериканізацію Європи". Складають великі переліки товарів і послуг, брендів, які можна замінити європейськими. Враховуючи, що торговельний баланс між ЄС та США виразно на користь першого понад $150 млрд різниці, намагання американців підвищити тарифи або в інший спосіб штучно вплинути на цей процес призводить до карколомної відмови від американських товарів та їх бойкоту у країнах ЄС. Що знов-таки нищить американську торгівлю. У перспективі така політика з обох боків може стати вкрай корисною, знищивши СОТ і глобалізацію торгівлі загалом. Американці купуватимуть американське, європейці європейське, китайці китайське. Винятки здебільшого охоплюватимуть групи товарів, які або не виробляють у конкретному регіоні, або є сировинними, як-от нафта, газ, метали тощо. Тобто загалом це повернення до післявоєнних часів. Не факт, що саме так і буде, але тенденція простежується цілком зрозуміла. Тут варто поставити логічне запитання: чи українці вважають себе частиною Європи і чи готові купувати європейські товари як альтернативу американським і китайським? З мого досвіду спілкування, це вкрай сумнівно. Легко здогадатися про відповідь, якщо згадати, в якій валюті, крім гривні, українці здебільшого тримають заощадження у доларах чи євро. Навіть попри очевидне падіння долара останнього місяця баланс виразно не на користь європейської валюти. І от коли ми кажемо про "європейців" і "європейське", то тут ідеться і про українців. Україна принципово мусить якнайшвидше і якнайрадикальніше оформити свій вступ у ЄС. Річ у тім, що Україна в кожному разі змушена буде обирати блок, до якого належатиме. Бо лише в такому випадку ми забезпечимо універсальність можливої війни, а отже більшу безпеку для себе. Нині маємо лише три варіанти, два з яких умовно неприйнятні: ЄС, союз із Росією і союз із США. Союз із Росією за визначенням непри­йнят­ний, тому нема сенсу його розглядати. Союз зі Сполученими Штатами в нашому географічному розташуванні й теперішніх відносинах із Трампом видається неможливим. Теоретично союзником американців може бути хіба Велика Британія, яка, як здається, досі не визначилася зі своїм геополітичним майбутнім. Єдиний можливий варіант Європейський Союз. Або ми самі. Зрештою, ніхто з великих гравців, включно з Росією, не проти нашого вступу до ЄС. І цілком можливо, що розвиток єдиної оборонної політики ЄС може обхідним шляхом привести нас у перспективі до військового блоку. Тому, попри те, що ЄС досі розрізнений, Україна мусить зробити все від неї залежне, щоб приєднатися до Союзу і сприяти якнайглибшій інтеграції європейських країн. Відкриття першого кластера є життєво важливим для нас, як і детальна дорожня мапа процесу вступу. Очевидно, нам доведеться змагатися з теперішньою владою Угорщини та Словаччини, проте воно того варте. Попри всі проблеми, ЄС як альтернатива Трампу стає дедалі популярнішим серед інших країн. Ісландія буквально кілька днів тому закликала поновити переговори про вступ у ЄС. За інформацією обізнаних джерел, Туреччина навіть готова відправити миротворців в Україну в обмін на подальшу інтеграцію країни в ЄС. І це може бути рятівним колом для Європи, бо у випадку Туреччини військова потужність значно важливіша в цей період часу, ніж дотримання демократичних принципів усере­дині країни. Саме Туреччина в перспективі здатна "роз'яснити" Угорщині потребу вступу України. Ба навіть у Канаді розглядають можливе членство в ЄС, поки що неофіційно. Але сам факт цього фантастичний. Єдина Європа, яка охоплювала б території від Канади до Каспійського моря, а можливо, й Північної Африки, цілком могла би стати потужним гравцем на світовій арені. Але знов-таки це питання до рішучості європейських політиків і чітке дотримання стратегії. А отже, на нас чекає або ситуація, коли ЄС під сильним тиском США, Росії та Китаю розвалиться на низку держав орбанівського типу, або ж, навпаки, перетвориться на сильний політичний блок країн із потужною оборонною складовою. І тоді наш кордон із Росією буде кордоном Європи, який захищатимуть геть усі європейці. Передплатити журнал "Країна"

Трампу плювати на червоні лінії Києва, але не на спільну позицію України та Західної Європи, каже Олексій ПАНИЧ, філософ, культуролог, перекладач Як оцінюєте перші 100 днів президентства Дональда Трампа? &еnsр;Трамп намагався у своєму специфічному стилі рухатися від "перемоги" до "перемоги". Є приказка: в носорога поганий зір, але з його вагою це не його проблема. Для Трампа як бізнесмена це звичний стиль. Він не політик, який сім разів відміряє і один раз відріже. Його стратегія почати щось робити, а далі буде видно. Його специфічний стиль імпровізувати нагадує наш бізнес 1990-х. Спочатку наїзд із розрахунку, що інша сторона з переляку одразу поступиться. Якщо Трампа одразу не злякалися, він починає втілювати погрози. А далі від нього надходить пропозиція: якщо хочете, щоб я цього не робив, запропонуйте щось, я готовий домовлятися. Я вже порушив статус-кво. Але який буде новий? Тут можуть бути відступи, маневри, але важливий кінцевий результат, а не фонтан публічних декларацій. Це видно по договору між Вашингтоном та Києвом щодо надр і ресурсів. Усе остаточно! Але якщо ви продовжуєте опиратись і можете довести, що для мене не так і вигідно чіплятися за цю версію як остаточну, запропонуйте щось, може, й домовимося. Такий приблизно алгоритм дій за перші 100 днів президентства Трампа. Думаю, так триватиме наступні півтора року, тобто до парламентських виборів у США, коли зміниться частина Конгресу. Тоді, найімовірніше, там сформується демократична більшість. А доти ми приречені бачити такого Трампа. Зливання "мирного плану", де США визнають Крим російським. Чим це небезпечно? &еnsр;Трампу не хочеться тиснути на Путіна та псувати з ним стосунки, бо там проєкти бізнесові на порядки вигідніші, ніж те, що може запропонувати Україна. Для Путіна піддатися на тиск це втратити обличчя, практично стати на міліметр від втрати влади або якогось сумного фіналу свого президентства. Тому Трампу найпростіше для пристойності трошки на нього підтиснути, але кулуарно. Послухати пропозиції Путіна і викотити їх Україні з мінімальними поправками. Якщо Київ погодиться "прокатіло". Якщо ні "нє прокатіло". У принципі Трамп міг би й переступити через Україну, але тут є небезпека західні союзники. Чому це небезпека? &еnsр;По-перше: коли президент Володимир Зеленський написав, що Україна ніколи не визнає Крим російським, Трамп потім вибухнув, що це заважає переговорам, адже Зеленського ніхто не змушує визнавати Крим російським. І всі думають: а в чому ж тоді проблема? А вона в тому, що коли США визнають Крим російським, то зроблять це або з мовчазної згоди України, або попри декларовану незгоду України. І це велика відмінність. Якщо Україна промовчить, Москва та Вашингтон, наприклад, можуть внести резолюцію в Радбез ООН, де є мирне врегулювання і згадується російський Крим. І після того виникає ситуація, коли Європа Крим російським не визнає, але велика частина країн неєвропейських має величезну спокусу сказати: якщо США та Росія визнали, то ми теж. Це розкол світового співтовариства, якого категорично не хоче ЄС. Путін це розуміє, а для Трампа аби тепер мати успіх, а далі хоч трава не рости. Важливий кінцевий результат, а не фонтан публічних декларацій По-друге: для Білого дому важливі відносини із Західною Європою. На червоні лінії Києва Трампу плювати, але не на спільну позицію України та ЄС. Вашингтону потрібні союзники проти Китаю. Його головна ідея це глобальна боротьба проти КНР, яка хакнула систему світового порядку і торгівлі. У правовому полі, що створено після Другої світової війни, Пекін навчився так зловживати правилами, що це важко довести юридично. Повертаємося до Криму: якщо Трамп посвариться із Західною Європою, то це автоматично спричинить її певне зближення з КНР. Чого Пекін і прагне? &еnsр;КНР нині це та сумнозвісна мудра мавпа, що сидить і дивиться на боротьбу двох тигрів у долині. Тому Трампу не можна залишатися з Китаєм сам на сам, посварившись із рештою світу. У Західній Європі все одно найближчі геополітичні союзники США. Трамп мусить враховувати їхні позиції. Відповідно, пропозиції Путіна Трампу щодо України мають пройти фільтр, чи не буде спільного жорсткого вето в найбільших держав Європи Франції, Німеччини. США має ідею "з Росією проти Китаю", що Москва може допомогти Вашингтону у протистоянні з КНР. Чому є американці, які в це вірять? &еnsр;Цей наратив у США дивує наївністю. В Україні важко уявити, як мало можуть знати про Росію американські політики й аналітики. Трампісти, зациклені на своїх ідеях, як-от ­"ре­несанс християнської цивілізації", вбачають у Росії оплот релігійної ортодоксії. Для них РФ православна країна, яка має бути їхнім союзником. Для нас це дико звучить, бо Росія це країна, де релігію вже щонайменше 300 років повністю підпорядковано державі, але у США цього не розуміють. Я вперше приїхав у Штати у 19992000 роках, побував у провідних університетах Атлантичного узбережжя: Гарвард, Єль, Прінстон, Колумбія. Там багато разів чув розмови про російську "православну цивілізацію". Ніхто навіть не ставив цієї тези під сумнів, це було щось наче самозрозуміле. Впливовим був а для багатьох і досі є Самуель Хантінгтон, який прямим текстом пише, що Росія це "православна цивілізація" (1996-го Хантінгтон написав книжку "Зіткнення цивілізацій і перетворення світового ладу", де, зокрема, розглядав Україну як цивілізаційно "розколоту країну". Країна). Сполученим Штатам Америки потрібні союзники проти Китаю Американцям треба пояснювати, що, по-перше, православ'я це не тільки РФ. По-друге, Росія від часів Петра І це світський монарх на чолі духовної влади якщо не формально, то фактично. Американці знають викривлену картинку. Керуючись цими уявленнями, вони постійно перезавантажують стосунки з Москвою. Думають, що це не дуже правильна, але все ж таки християнська і європейська країна, яка духовно споріднена з ними, а не Китаєм. Це не так? &еnsр;Насправді все навпаки. В основі Російської імперії лежить тип політичної і правової культури, який прийшов до Великого князівства Московського від Орди. А в Золотої Орди звідки? З Китаю. Чингізиди створили гігантську імперію і раптом отримали проблему: а як цим величезним простором керувати? Власних управлінських практик у них не було; єдине, що вони могли зробити, це взяти китайський досвід і у спрощеному вигляді його адаптувати до своїх умов. А що таке китайський досвід? Ставимо намісника на територію, від якого вимагаємо дві речі підтримувати порядок і збирати податки. В усьому іншому хай робить, що хоче. Хіба це не "представник президента РФ у федеральному округу"? Але донести це трампістам важко. Різниця в нашому та їхньому баченні Росії це провалля, яке практично неможливо подолати в один стрибок. А в два й більше стрибків провалля не долають. Крім того, американцям важко дається думка, що хтось з якоїсь там України може щось знати про Росію, чого вони не знають. Наведу приклад. За всієї моєї поваги до Тімоті Снайдера й усього, що він робить для України, мушу зазначити: якщо заговорити з ним про розпад Росії, він або припиняє розмову, або ухиляється від прямої відповіді. Тут у нього ментальний блок. Звідки? &еnsр;На мій погляд, від його вчителя Хантінгтона, бо, за його теорією, Росія це "окрема цивілізація", а втрата окремої цивілізації це неповторна втрата для людства. Тому можна бачити злочини Росії в минулому чи теперішньому, але у "прекрасну Росію майбутнього" треба вірити. Це глибоко сидить в американців. Але ж навіть історія Сталіна та перезапуск РПЦ під час Другої світової це інструментальне використання бренду православ'я, щоб пояснити американцям лендліз для СРСР. Може, вони не хочуть це так бачити? &еnsр;Вони щиро бояться того, що прийде на заміну Росії. Для них немислимо уявити цю гігантську зону без жорсткого контролю з Москви. Бо тоді, мовляв, там буде страшний хаос, який закінчиться невідомо чим. Але той факт, що американці мислять у межах дихотомії "або авторитарна Москва, або хаос" це вже плід російського впливу. Про Сталіна можу сказати, що в нього перезапуск РПЦ був не лише для американців. Він почав трохи раніше загравати. На початку радянсько-німецької війни своє перше звернення він почав із "братів та сестер", а не з "товаришів". Це класичне звернення до релігійної громади, а не до атеїстів. І це було зорієнтовано на всі релігійні спільноти, загравали з усіма. Тоді на певний час мобілізували всіх, а щойно небезпека відійшла, почали закручувати гайки. Крім цивілізаційної теорії, є ще концепції "Центрально-Східної Європи". Там у провідних теоретиків угорець Єно Сюч, поляк Оскар Галецький Україна, за винятком Східної Галичини і з натяжкою Правобережної України, не входить у Центрально-Східну Європу. Ці дві популярні серед інтелектуалів США та Європи концепції на ментальній мапі залишають Україну поза НАТО і поза Європою, але в пакеті з Росією. Чи не є ці інтелектуальні концепції прикладною політичною отрутою для України, втіленням чого був, скажімо, відомий візит старшого Буша до Києва, де американський президент фактично агітував українців за новий союзний договір СРСР? &еnsр;Ця проблема походить від запитання "Де закінчується Європа?" На кожному етапі історичного розвитку ХХ століття відповідь на це запитання змінювалася, але кожна відповідь подавалася як остаточна. Ще за Гітлера німці вважали, і це була офіційна ідеологія нацистської Німеччини, що вони не належать до "гнилого Заходу". Вони, якщо й Європа, то принципово новий лад Європи, бо західніше "гнилі" ліберали, а східніше більшовицькі "орди". Після Другої світової "межі Європи" провели по лінії між НАТО та радянською зоною. Думали, що це назавжди, тоді Мілан Кундера ображався, що це "забута" Європа (Мілан Кундера чесько-французький письменник, свої погляди висловив в есе 1984 року "Трагедія Центральної Європи". Країна). У 1990-х Семюель Хантінгтон проводить кордон по Дніпру і каже, що Україна штучна країна, бо належить двом цивілізаціям. Лівий берег належить "православній цивілізації", тобто Росії, а правий берег із натяжкою, але належить Європі. Єдина країна за умов "цивілізаційного розколу" не дуже життєздатна. Україна ж нині пересуває кордон Європи від Карпат через Дніпро до своїх східних кордонів. Змиритися з цим одні можуть легко, як-от французький філософ Бернар Анрі-Леві, а комусь у Польщі, Словаччині чи Угорщині це важко. Для Віктора Орбана взагалі неприйнятно. Йому потрібна слабка й нейтральна Україна, якою можна по-хижацькому живитися. Та 2022 рік показав принаймні "контрольному пакету" країн ЄС, що Україна це справді Європа. Чимось ці дві теорії можна підважувати, щоб на Заході тези "Україна це Європа" не сприймали зі спротивом? Скажімо, модернізаційна теорія чи інший контрнаратив? &еnsр;Модернізаційний наратив це двосічна зброя, бо він може говорити, що Росія може модернізуватися і нормалізуватися як країна. Це небезпечно для нас, бо нам тоді скажуть, що разом із вашими "братами" й модернізуйтеся. А так не станеться, бо в одному пакеті треба брати культуру, історію та економіку. Тут варто розділяти країни, як це робить Олександр Еткінд в останній своїй книжці, на ті, що залежать від трудових здобутків своїх громадян, і ті, що паразитують на природних ресурсах. Бо це принципово інший лад життя, політична система, стосунки в суспільстві (Олександр Еткінд, британський та американський культуролог, у книжці Nаturе's Еvіl: А Сulturаl Ніstоry оf Nаturаl Rеsоurсеs досліджує зв'язок між природними ресурсами, державою та ідеями зла в історії. Країна). Росія останні п'ятдесят років це "бензоколонка з ракетами" Якщо не почати з того, що Росія останні 50 років це "бензоколонка з ракетами", то не зрозуміємо, чого від неї можна очікувати. Якщо РФ не збанкрутує через непомірні витрати, які навіть нафтою і газом не зможе покрити, вона ще певний час протримається як авторитарна хижацька держава. Доки у світі не відбудеться зелений перехід, стрімке зниження попиту на викопне паливо. За прогнозами, це років 1520. Росія останні 400 років торгувала зі світом сировиною, обмінюючи її на технологічну продукцію. І доки вона торгує сировиною, доти там буде авторитарна влада. Чому? &еnsр;Влада концентрується в тих, хто видобуває сировину, охороняє і контролює її продаж. На вершині цієї піраміди безпекові структури, які гарантують нафтогазовому сектору безпеку. Тому на чолі цієї ієрархії ФСБ і Путін особисто, а під ними банки, транспорт, термінали, видобуток. І ці кілька відсотків російського населення контролюють левову частку державних доходів. Така система збережеться найближчі 20 років, якщо не лусне від надмірних витрат. Якщо колеги на Заході хочуть її зберегти, треба мати на увазі, що мирна вона не буде. Адже доходи діляться нерівномірно, більшість людей там утриманці держави, але їх треба чимось зайняти, бо як утриманці вони дуріють, але в жодній іншій ролі вони цій державі насправді непотрібні. Тому Росії в нинішньому вигляді потрібна війна. Можна зайти з другого боку: доводити, що Росія це особливого типу колоніальна імперія. На цю тему є дослідження. Вони не є мейнстримом на Заході, але їх треба показувати партнерам, ширше й докладніше обговорювати. Заходу треба доводити, що краще й безпечніше нині виходити на контрольований демонтаж цієї структури, а не чекати, доки вона вибухне. Передплатити журнал "Країна"

В угоді про мінерали не прописано екологічної складової. Треба створювати власні замкнені технологічні цикли видобутку копалин, каже економіст Борис Кушнірук. Україна і Сполучені Штати Америки підписали угоду про мінерали, тобто угоду щодо економічного співробітництва та створення Фонду інвестицій у відновлення України. Чим це для нас корисно? &еnsр;Ідеться про спробу знайти модель співпраці з новою адміністрацією США, яка вимагає інших підходів, ніж президентства Джо Байдена. У нас є претензії до попередньої команди Білого дому. Вони не хотіли поразки України, та водночас не хотіли й поразки Росії. Тож давали нам зброю в обмежених обсягах і не завжди ту, якої ми потребували. Але давали безкоштовно. З адміністрацією президента Дональда Трампа все складніше. Їм потрібно, щоб принаймні зовні все відбувалося не так, як за Байдена. Тому нова адміністрація Білого дому намагається вибудовувати інакшу зовнішню політику. Наша пропозиція, щоб США брали участь у розробленні й видобуванні рідкісноземельних металів, була продиктована бажанням розпочати співпрацю. Але український уряд і президент припустилися помилки вони запропонували ідею, не наповнивши її змістом. Відповідно, склалася ситуація, коли американці почали наповнювати її змістом, який нас абсолютно не влаштовував, і це створювало напруженість. Також ми хотіли обміняти цю угоду на гарантії безпеки з боку США, але Штати цього не планували. І як показує час, жодні підписані угоди нічого не гарантують. Якщо укладається угода про безпеку, а сторона її не виконує, що тоді робити? Кому скаржитися, якщо на вас нападе Росія, а Вашингтон умиє руки? На жаль, безпекові складові нині формуються не так, як це було протягом багатьох десятиліть. Угода про мінерали створила формальний фон, що ми тепер не просто отримуємо від Штатів допомогу, а і США натомість отримують доступ до наших родовищ. Це ключова відмінність від співпраці, що була за адміністрації Байдена. Якщо розглядати угоду по пунктах, то вона точно не порушує української Конституції, не порушує Угоди про асоціацію, тому не є для нас проблемою в юридичному плані. Власне, копалини, що лежать у землі, не варті нічого. Щоб вони отримали якусь ціну, треба організувати розроблення, побудувати інфраструктуру, забезпечити видобуток, провести збагачення, а тоді вже виставити на продаж. І це реальні витрати. У розроблення корисних копалин треба вкладати великі кошти. Тому, коли говорять, як багато ресурсів у нашій землі, це доволі ілюзорні твердження. Кажуть: надра належать народу. Насправді народу належить лише різниця між доходом від продажу копалин і витратами, пов'язаними з їхнім видобутком. Ця різниця передається народу у вигляді так званих рентних платежів до держбюджету. Запропонували ідею, не наповнивши її змістом Слід зазначити, що угода із США про Інвестиційний фонд відбудови не передбачає, що вони мають щось брати з наявних родовищ, там ідеться лише про нові розробки. І тут ми підходимо до цікавої цифри: із наявних родовищ ми отримуємо рентні платежі від видобутку копалин це стаття держбюджету за цей рік 52 мільярди гривень. Якщо поділити цю суму навпіл буде 26 мільярдів. З точки зору США, ця сума мізерна. Це та сума, яку на рік могли б переказати в цей фонд. Якщо говоримо про нові родовища, на розроблення яких треба витратити купу коштів, то це ще дорожча справа. Якщо стосовно наявних родовищ усі основні витрати на видобуток уже зроблено, лишилися тільки витрати поточні, то нові родовища треба розробляти з нуля, а первинні витрати для фізичного видобутку найбільш суттєві. Спершу треба провести розвідку, потім пробні занурення чи справді в надрах є те, що вам потрібне, і чи достатній обсяг. Тільки після цього починається будівництво інфраструктури, щоб видобувати копалини, і якщо потрібно збагачувати. У чому суть процедури збагачення? Залізну руду видобувають не в чистому вигляді, а з домішками, що можуть становити до половини маси видобутого. Везти все це на металургійний комбінат безглуздо. Тому спочатку проводять збагачення, коли прибирають непотрібні домішки. Так само з рідкісноземельними металами. Вони не так рідкісноземельні, як розпорошені по великій кількості родовищ. Щоб їх відокремити й отримати в концентрованому вигляді, потрібні значні фінансові витрати. Притому деякі види копалин під час розроблення потребують складних хімічних процесів. І тут постає проблема екології. Чому Китай є одним із найбільших експортерів рідкісноземельних металів? Бо там нікого не цікавить громадська думка. Вирішили видобувати, а яка буде екологія на території видобутку цих металів, нікого не цікавить. Хоча хімічні процеси, що супроводжують цей видобуток, можуть обернутися хімічною катастрофою. В Європі і Штатах рідкісноземельних металів часто не видобувають не тому, що їх немає, а через можливі протести населення. Недоліком укладеної нами угоди про копалини є те, що в частині видобутку рідкісноземельних металів не прописано екологічної складової. А вона необхідна, особливо у плані дотримання українського законодавства. Важливо, щоб видобуток рідкісноземельних металів не створював екологічних загроз. Бо він може бути справді корисний для України. Наприклад, літій для створення акумуляторів, уранова руда для створення замкненого циклу виробництва ядерного палива, яке нам потрібне, щоб не залежати від зовнішніх факторів і забезпечувати паливом власні атомні станції. Раніше ми повністю залежали від "Рос­атома", тепер залежимо від "Вестінхауза" (японсько-американська електротехнічна та ядерно-енергетична компанія. Країна). Залежність від інших країн завжди проблематична. Нам треба створити власні замкнені цикли. А для цього слід не лише видобувати уранову руду в нас це роблять у Жовтих Водах, а на місці створити весь технологічний цикл, враховуючи екологічний фактор. А яку вигоду від цієї угоди отримають Сполучені Штати? &еnsр;У США особливих вигод від цієї угоди немає, крім того, що вони вчинили не так, як робив Байден. Мовляв, за його каденції Штати допомагали Україні, але нічого не мали натомість. А от тепер почнуть отримувати. Хоча особливих профітів у найближчому майбутньому очікувати не варто. Але ми вже тепер можемо формувати відповідні процедури, щоб визначати пріоритети, залучати американських фахівців-технологів для ефективнішої роботи. Замкнений цикл виробництва ядерного палива високотехнологічна річ, якої на коліні не зробиш. Тому з цієї точки зору Україні ця угода вигідна. Також у ній досить обмежено, але прописано, чим для нас важливі США зброєю. Краще, коли ми її отримуємо безоплатно, але якщо ні, то хоча б на платній основі, щоб наші європейські партнери могли купувати чи давати нам гроші на купівлю американського озброєння, щоб його постачання не зупинилося. Бо на сьогодні європейські компанії неспроможні забезпечити нас усім тим, що давали американці. Це найперше стосується протиповітряної оборони. Закладена в угоді норма, що надання зброї може вважатися внеском у фінансування Фонду відбудови України, для нас великий плюс. Коли Фонд заробить багато грошей, тоді ми зможемо повертати кошти, внесені США. Але це буде в далекій перспективі. А те, що ми знову отримуватимемо зброю, добра новина для України. Чи можна сказати, що ця угода поновлює військову допомогу США і наближає мир в Україні? &еnsр;Ні, вона не наближає миру напряму. Вона створює перед­умови для співпраці України із США. Якщо ця спів­праця відбуватиметься й у плані постачання зброї добре. Ще нещодавно у протрампівських американських ЗМІ лаяли Україну, але тепер усе змінилося: Україна тепер союзник, а Росія погана. Така зміна меседжів може опосередковано впливати на досягнення миру. Трамп припустився помилки, бажаючи якомога швидшого завершення війни, він виклав свої козирі Росії на стіл іще до початку переговорів. Саме через це в Путіна немає інтересу до припинення війни. Тому Кремль вестиме війну всю весну, літо й осінь. Коли він досягне чи не досягне певних результатів на кінець осені, тоді ми зможемо розпочати якийсь переговорний процес, бо Путін зрозуміє, що далі воювати не зможе. Особливо якщо Штати продовжуватимуть постачати зброю Україні. Лише в такому контексті ця угода наближає нас до миру. Щодо військової допомоги якщо раніше нам часто постачали зброю, яка нам була непотрібна, то тепер купуватимемо у Вашингтона найнеобхідніше, чого не зможемо купити дешевше в інших країн. І значно відповідальніше ставитимемося до того, що хочемо отримати від США. Як Кремль реагує на підписання цієї угоди між Києвом і Вашингтоном? &еnsр;У Москви знову змінилася концепція. Раніше США були ворогом, потім, коли прийшов Трамп, настала "вічна дружба", а тепер знову починається розворот до концепції "Америка найбільший ворог". Путін розраховує на те, що Трампу набридне займатися Європою Але Путін розраховує на те, що Трампу набридне займатися Європою. І тоді Росія завдасть їй воєнної поразки. Європейці відверто кажуть, що припинення бойових дій в Україні може створити ­передумови для нападу Росії на Європу. Воювати на два фронти Росія не наважиться, тому якщо вона завдасть поразки Україні або зупинить війну проти неї, то за деякий час спробує атакувати країни Балтії, найперше Сувальський коридор, пов'язаний із доступом до Калінінграда. Який вплив ця угода матиме на українську економіку? &еnsр;Деякі розроблення надр ми можемо розпочинати просто тепер, не чекаючи завершення бойових дій. Якщо ми щось починаємо фінансувати, то таким чином запускаємо технологічний цикл: гроші податки робоча сила. За цим стоїть вигода для України загалом. У цьому плані угода може мати позитивний вплив найближчим часом. Усе інше залежить від того, коли, на яких умовах і на якій точці завершаться бойові дії. Щоб ми знали, де можемо видобувати, де ні. Я вже казав про важливість виробництва ядерного палива, але запустити його можливо лише після завершення воєнних дій. Хоча певні кроки можна робити вже тепер. Те саме стосується видобутку літію для акумуляторів маємо створити їх виробництво в Україні, але в умовах війни це неможливо. Щоб налагодити виробництво літієвих акумуляторів, знадобиться 10 років. А за такий час вони можуть перестати бути найбільш ефективними. Уже почалося розроблення графенових акумуляторів графену у природі значно більше, ніж літію, видобувати його легше. Потреба в літії не зникне, але як складова акумуляторів він не матиме попиту. Проте нині літій актуальний, особливо для виробництва електромобілів. Передплатити журнал "Країна"

Навіть тепер не вважаю себе дорослим. Можемо їхати з дружиною в авто, я посигналю і привітаюся з незнайомою людиною. Катерина запитує: "Хто це?" Поняття не маю, відповідаю. Перший спогад: мені 7 років і я вже курю. З велосипеда ми, малеча, викрутили дзеркальце й поміняли у старшаків на сім червоних "Прилук". Біля будинку ріс бузок. Ми дітьми гралися в різні ігри. Хто програвав, розраховувався бузковим листям. Бабуся по батьковій лінії жила в Латвії. Я сідав на велосипед "Зайчик" і "їхав" до неї в гості. Доїжджав до свого друга Грицька отже, уже в "Латвії". Батько добре заробляв, доки не почав пити. Закінчив трагічно. Відморозив руки й ноги. Відрізали. Не скажу, що на мене це якось вплинуло, ми були далекі один від одного. Батьки розлучилися, коли мені було 7. Сприйняв це спокійно, жодних комплексів не мав. Мати жодного разу мене не карала. Хоча міг завіятися так, що рідні сестри до ночі шукали. Тому радий, що я найменший у сім'ї. Мав би молодшого брата, довелося б відповідати за нього. І він доношував би мої речі. Добре, що я не доношував. Сестри знущалися в дитинстві любили мені губи фарбувати. 2002-го приїхала бабуся з Латвії. Дала мені 5 доларів. Старша сестра попросила позичити. Не віддала досі. За фактичної відсутності батька виховував мене дід колишній прапорщик, учасник Другої світової. Аби нацисти не забрали його в Німеччину, пішов із партизанами в ліс. Завжди чекав мене на обід. Я з'являвся через раз. Дід ніколи не ображався. Перехиляв три чарчини по 50. Закушував салом. І тільки потім брався до основ­ної страви. Помер 87-річним. У школі улюбленими предметами були "Основи здоров'я", "Я і природа". У старших класах фізкультура. Ненавидів хімію. Мав трійку за дванадцятибальною системою. Учитель бігав за нами кількома проблемними учнями, які зривали дисципліну, кидався стільцями. Після хімії йшов урок "Основи здоров'я". Його вела класна керівничка. Замість заняття був "розбір польотів". Пісочила нас. Таким чином два уроки випадали. Це й була наша стратегія: один урок зірвано, на іншому наслідки. Мати жодного разу не карала Після дев'ятого класу директорка вручила мені свідоцтво і сказала йти на всі чотири сторони. Оцінки були нормальні, але поведінка охнути. Пішов в училище на маляра-штукатура. Заробляти почав із 10 років. Ходив на будівництво. Складав цеглу. Це ніхто не хотів робити. За 3 години мав 10 гривень. Ще були гроші, які дарували на день народження, а до того ходив колядувати, щедрувати та посівати. Купував мобільні телефони. Тепер терпіти їх не можу, бо постійно мушу бути на зв'язку. Коли у відпустці, їду в місце, де зв'язок не ловить, кайфую. Мріяв бути професійним футболістом. До ДЮСШ №11 пішов у 8 років. У "Металісті" сказали, що треба міцне фінансування екіпірування, роз'їзди. Прийняли в "Арсенал". Там теж треба було платити, але менше. Займався рік. Тренер нормальний дядько був. Скорочували бюджет, він подався в команду Харківського тракторного заводу. Можна було піти з ним, але ХТЗ найпринциповіший суперник ДЮСШ №11. Хоча пізніше займався у школі "Сходу" теж конкуренти "одинадцятих". Жалкую. Там тренер ідіот. Я зламав гомілку. Каже: продовжуй, після тренування підеш до лікаря. Закінчилося тим, що вісім місяців був у гіпсі. "Манчестер Юнайтед" клуб з історією, не те що "Манчестер Сіті". 1999-го МЮ виграв усі трофеї. Цього бачити у прямому ефірі не міг був надто малий. Але в записі неодноразово передивлявся головні матчі того сезону. Перший поєдинок наживо подивився 9-річним. МЮ грав у Мідлсбро (29 жовтня 2005 року. "Країна"). Горіли 0:4, коли за манкуніанців забив Роналду. Головою. Я ще подумав: "Який Роналдо? Він же в "Реалі" грає". Згодом дійшло, що то португальська майбутня зірка, а не колишня бразильська. 2010-го відкрив музичну студію. Записували там реп. Після того як не вийшло стати футболістом, хотів бути музикантом. Знову промах. Бо реп треба начитувати, виходячи із життєвого досвіду. А який він міг бути в мене 18-річного? Коли ностальгійний настрій, можу переслухати кілька пісень, які записували у студії. Хочу ще раз стати батьком Після училища пішов служити. Підписав річний контракт. Потрапив у 92-гу окрему штурмову бригаду. Там знайшов майбутнього кума. Отримував 2300 гривень. Паралельно халтурив як штукатур. За кілька днів роботи міг мати 5 тисяч гривень. Інститут танкових військ порадив чоловік сестри. 2020-го його закінчив і пішов у 59-ту бригаду. Спочатку був командиром взводу, згодом роти. ­2021-го її визнали найкращою в батальйоні, кубок дали. Усі військові відчували подих великої війни, обговорювали її. За три дні до повномасштабного вторгнення перебував у Кам'янці-Подільському на Хмельниччині. Займалися бойовою підготовкою з частиною роти. Інша була в Олешках Херсонської області. У планах мали навчання з канадськими інструкторами. 21 лютого заокеанських військових уже не було поїхали. Нам прийшло розпорядження терміново переїжджати до Олешків. 23 лютого наказали обдзвонити свій оперативний резерв тих, хто звільнився упродовж року. Їх треба було призвати найпершими. Увечері того дня я пив найсмачніше пиво у своєму житті. Вночі прокинувся в казармі. Навколо метушня. Чую: "Харків обстріляли "Градами". Думаю: "Що за дурня? Провокація?" Зателефонував мамі та старшій сестрі: "Виїжджайте з міста", кажу. Дружина з дитиною вже жили в Гайсині на Вінничині. Дзвонить колега, який був в Олешках, і каже: "Тут пек­ло, потрапили в оточення". Я відповів: "Старайтеся зберегти людей, зброю, техніку". Дочекався своїх, які вийшли з оточення, і почали збиратися на Миколаїв. Прибули в пункт постійної дислокації там отримав димові гранати. 5 березня був у Миколаєві. Імовірно, розминулися з ворожою колоною. Це добре, бо нам тоді не було чим навіть відстрілюватися. Найбільш напружений момент великої війни 6 квітня 2022 року. Поставили завдання: зайти в села Таврійське й Нова Зоря на Миколаївщині і тримати оборону. На другий день тут були сильні прильоти з арти ворога. Вважаю, тоді вдруге народився. Найбільший біль загибель побратима "Тарета" восени 2023-го, під час наступу ворога на Авдіївку Донецької області. 25 років. Перший двохсотий з мого підрозділу. Важке дитинство сирота. Але почуття гумору не втрачав. "Тарет" міг залишатися в "тиловій" зоні, але вирішив понести боєприпаси на бойову. Його дістав FРV-дрон. Похований у Кам'янському. Коли проїжджаю повз це місто, завжди сигналю. Коли запитують про смерть, перша думка: шкода, бо все тільки починається. У 18 ішов до армії, не маючи сім'ї. Тепер ситуація інша і страх більший. Друг це той, хто готовий допомогти, коли ти йому телефонуєш опівночі. Якщо пропонує перенести розмову на ранок не мій варіант. Не хочу звикати до людей. Бо вони помирають, зраджують, ідуть. Нині в мене не друзі побратими. Бо коли підемо в цивільне життя, де я митиму вікна, а він пастиме корів, то все припиниться. Не матимемо спільних завдань і тем для обговорення. З Катею разом учились у школі. Але стосунки зав'язалися, коли закінчив дев'ятий клас. Перше побачення мені 16. Написав пісню, узяв квіти й іграшкову білочку. Закинув її на дерево. Увімкнув пісню й поліз за білочкою. Вона оцінила, але очі були великі: пришелепкуватий чи що? Найбільше вдячний дружині, що терпить. Бо вдома я не живу. Навіть коли був курсантом пішов ще затемна, прийшов уже темно. Не скажу, що не докоряє. Цьогоріч на мій день народження приїхала Катя. Дарує шампунь і три пари білих шкарпеток. Я не те щоб образився, але здивувався. Краще нічого не дарувала б. І тут вона каже: "У тебе ніж негострий. Сходи в мою машину, візьми нормальний у бардачку". Я відкриваю бардачок, а там годинник за 8 тисяч гривень. От хитрюга! Дружину намагаюся балувати. Але в подарунку має бути сенс. Наприклад, кулончик із символом безкінечності аби бути разом до кінця. Купили частину будинку. Хочу його добудувати. Процес без мене йде повільніше, ніж хотілося б. Хочеться приїжджати в комфорт, бо нинішня квартира маленька. Жити у 30-тисячному містечку після мільйонника Харкова комфортно. Усе одно перевагами міста театрами, пафосними клубами не користувався. Уляна народилася в Харкові. Узяв її на руки й відчув: це той згорточок, за який ти тепер відповідаєш. Хочу, щоб донька була сильна й самостійна. Добре, якщо тато вирішить питання. Але краще без цього. Не дивлюся новин, у яких розповідають про загибель дітей. Не витримую. Хочу ще раз стати батьком. Але боюся: раптом дитина народиться з якоюсь болячкою? До грошей легко ставитися можна тоді, коли вони є. Не скнара, але на свій день народження не ставитиму дорогого віскі. Але якщо матеріальне стосується комфорту та сімейного побуту, не шкодуватиму. Краще купити якісну річ, ніж узяти фуфло. Щастя це будиночок біля моря, спокійна старість, човен, сітка. До окупації Щасливцевого (Генічеський район Херсонщини. Країна) любив відпочивати там. 2021-го навіть набрав піску звідти. Війна показала людей нутро кожного Люблю історичні оповідання Карлоса Руїса Сафона (іспанський письменник, помер 2020 року. Країна). Недавно купив "Лонтано" Жана-Крістофа Ґранже (французький автор, спеціалізується на детективах. Країна). Але читати ще не почав. Війна показала людей нутро кожного. Ношу хрестик, що його подарував воїн, який 2014-го вийшов з оточення в районі Луганська. До початку повномасштабної війни цей хрестик лежав. Із 24 лютого 2022-го він у мене на шиї. Хочу вірити, що існує той світ. Але, коли перейду в нього, боюся бути покараним через жарти на межі фолу. Коли бачу, що хлопці розбирають боєприпаси, перехрещую їх. Що таке перемога, дізнаємося тільки після закінчення війни. Нам точно не треба заходити у столицю тероросії, свого вистачає. Звалили б ці чорти з нашої землі і все було би прекрасно. Мені 29. За 10 років хочу жити й мати дві руки та дві ноги.

Викликів більше, ніж позитиву Перспективи українського експорту-2025, на жаль, невизначені. І річ не тільки у воєнних викликах. За­вдяки Силам оборони, що забезпечують роботу морського коридору, та налагодженню альтернативних логістичних маршрутів, нашим виробникам і трейдерам вдається ці виклики мінімізувати. Невпевненості додають геополітичні ризики. Передовсім те, що в Європі більшає прибічників відмови від продовження торговельних преференцій для української агропродукції після 5 червня, коли завершується дія попередніх домовленостей. А дехто навіть вимагає відмовитися від вільної торгівлі з Україною. Також почастішали заклики до секторальних обмежень для імпорту в Європу низки товарних груп, які не потрапляють під дію аграрних квот. Адже фермери в ЄС бояться конкуренції з боку потужних українських агрохолдингів, а чимало тамтешніх політиків із правого та лівого спектрів прагне заробити електоральні дивіденди, підтримуючи такі вимоги. І на тлі закликів, застережень, вимог та ультиматумів на адресу Європейської комісії, уповноваженої ухвалювати відповідні рішення, вряди-годи лунають лише поодинокі раціональні заяви, що підтверджують зацікавленість європейського споживача в постачанні продовольства з України. Враховуючи баланс сил, Єврокомісія, за даними Rеutеrs, планує обмежити імпорт українського цукру, після того як європейські виробники поскаржилися, що великі обсяги його постачання призвели до обвалу цін. Тож тамтешні фермери й переробники не витримують цінової конкуренції з українськими. Особливо чутлива ця тема для Франції лідерки європейського цукровиробництва. Торік обсяги експорту цукру з України досягли історичного максимуму понад 746 тис. т, за що виручили майже $420 млн. Але частка постачань у європейському напрямку, відверто кажучи, незначна. Проте навіть це налякало тамтешніх виробників. Про повну заборону постачання з нашої країни наразі не йдеться. Але, за словами комісара Єврокомісії з питань сільського господарства Крістофа Гансена, невдовзі обсяги імпорту стануть значно меншими. Також він підтвердив плани переглянути інші види імпорту з України, зокрема й постачання зернових. Євросоюз 2022 року надав Україні вільний доступ до своїх агроринків, щоб підтримати наш експорт в умовах великої війни та блокування Росією морських перевезень з українських портів. Деякий час постачання агропродукції в Європу взагалі не квотували та не обмежували. Проте під тиском європейських фермерів, особливо в сусідніх країнах, які вдалися до акцій протесту, Єврокомісія почала впроваджувати обмеження і запобіжники від можливого збільшення імпорту агротоварів з України. Тому вже торік збереження пільгового режиму торгівлі було під сумнівом. Європейці змогли домовитися про продовження преференцій до 5 червня 2025-го із щорічною пролонгацією, лише передбачивши додаткові запобіжники на вимогу противників вільного доступу української агропродукції на ринки ЄС. Поміж захисних механізмів обов'язок Єврокомісії запроваджувати квоти, щойно імпорт м'яса птиці, яєць, цукру, вівса, кукурудзи, крупів та меду з України перевищить обсяги постачань у попередні періоди. І ЄК у підсумку вдалася до квотування більшості з цих видів нашої агропродукції. Окремі країни Європи тим часом упроваджують власні обмеження на постачання агротоварів з України. Приміром, Польща, Угорщина, Словаччина та Болгарія максимально обмежили імпорт зернових. Чи не найменше загроз для української кукурудзи. Через її постійний дефіцит на європейських ринках у Євроспільноті відсутні мита на імпорт цієї культури, каже заступник міністра економіки, торговий представник України Тарас Качка. &еnsр;Європейський Союз імпортує більше кукурудзи, ніж ми можемо фізично експортувати. Водночас Україна в режимі автономних торговельних заходів дотримується обмежень на постачання кукурудзи до низки країн ЄС, що є парадоксальним і свідчить: це більше питання політики, ніж торгівлі, пояснює посадовець. Попри спроби обмежень агроімпорту з України в ЄС, торік обсяги взаємної торгівлі сільгосппродукцією зросли до $17 млрд. Частка нашого експорту $13 млрд. Це найвищий показник за час дії Угоди про асоціацію з Євросоюзом. Але з початку 2025-го, коли держави члени ЄС поновили переговори про продовження дії автономних торговельних заходів у відносинах з Україною, виникли побоювання, що скасування безмитної торгівлі вже за два місяці може стати реальністю. Хоча якраз брак часу для підготовки нової угоди, а рішення європейці мають ухвалити щонайпізніше в середині травня, може зіграти нам на користь. Аналітики вважають найімовірнішим сценарієм тимчасове продовження чинних правил. Та чи надовго? Адже на тлі цього ключового для українського агроекспорту виклику маємо й позитивні очікування, пов'язані зі збільшенням порівняно з торішніми показниками врожаю основних сільськогосподарських культур, а отже, з покращенням експортного потенціалу наступного маркетингового сезону з 1 липня 2025-го до 30 червня 2026 року. І це може ще більше налякати європейських фермерів та політиків лобістів їхніх інтересів. Цьогоріч обсяги виробництва сільгосппродукції можуть принаймні на 3% перевершити показники 2024-го, за оцінками Інституту аграрної економіки. Продукції рослинництва буде на 3,4% більше, ніж торік. Передовсім завдяки розширенню посівних площ під олійні, очікуваному збільшенню врожайності кукурудзи та покращенню агротехнологій. Але й тут усе, як мовиться, вилами по воді писано. Жодних погодних катаклізмів наприкінці 2024-го й на початку 2025 року не було, й озимина перезимувала добре левова частка посівів перебуває в хорошому стані. Та вже взимку аграрії й експерти звертали увагу на брак вологи для весняного пробудження рослин і для насіння, яке ляже в ґрунт під час посівної яровини. Березневе бездощів'я і заморозки на початку квітня лише посилили побоювання. Тому виконавчий директор Економічного дискусійного клубу Олег Пендзин радить з обережністю оцінювати плани на врожай. &еnsр;У березні Україна потерпала від посухи. Якщо й улітку буде аномальна спека, то про якесь покращення порівняно з украй невдалим для рослинництва попереднім роком ітися не може. Ми повернулися на традиційні ринки, але через поганий врожай 2024-го мали там не надто велике представництво. Однозначно сказати, що наступного маркетингового сезону ситуація покращиться, не можна. Тим паче, на тлі невизначеності з продовженням дії пільгового режиму торгівлі з ЄС, говорить Пендзин. Окремо звертає увагу на проблеми, пов'язані з напрямами нашого експорту. Хоча постачання Чорним морем здійснюють доволі активно, виробникам і трейдерам доводиться неабияк переплачувати за страхування безпекових ризиків. Це негативно впливає на прибутки аграріїв і обсяги експортної виручки для держави. Озимина перезимувала добре Економіст нагадує, що до активної фази бойових дій частка агроекспорту з України становила 35%, ще 40% показник металургії. Тепер же аграрний експорт це 67% нашого постачання за кордон. &еnsр;Не тому, що стало більше сільськогосподарської продукції, а тому що показники металургії стрімко впали. І з огляду на це маємо ще один негативний чинник велике від'ємне сальдо торговельного балансу. Ми надто залежні від імпорту, завозимо у 2,5 разу більше, ніж вивозимо. Тож ситуація в зовнішній торгівлі для України вкрай складна, додає Пендзин. Постачання металів і залізорудної сировини справді одна з ключових статей українського експорту. За цим напрямом теж варто говорити більше про виклики, ніж про здобутки. Адже через війну країна втратила левову частку потужностей. Багато з них повністю знищено, чимало підприємств опинилося в тимчасовій окупації. З приємного те, що на початку року металургійні підприємства на підконтрольній території наростили випуск сталі й чавуну. Скажімо, в січні-лютому чавуну виробили 1,14 млн т 108,4% проти показника перших двох місяців 2024-го, сталі 1,18 млн т, 109,9%, прокату 0,96 млн т, 106,3%. Більшість виробленого, як і видобутої руди, традиційно йде на експорт. Загалом 2024 року з України експортували майже 6 млн т чорних металів, на 22,6% більше, ніж 2023-го. Експорт напівфабрикатів зріс на 56,7%, сталевого прокату на 28,4%. Натомість експортні продажі металургійної сировини скоротилися на 6,3%. Надходження валютної виручки від постачання чорних металів за кордон перевищили $3 млрд це на 16,9% більше, ніж на рік раніше. Пожвавився й експорт залізорудної сировини. Обсяги постачання зросли із 17,7 до 33,7 млн т. Основні покупці Китай, Словаччина й Туреччина. Добрі новини про поліпшення виробничих показників підприємств галузі, певно, мають додати оптимізму й у питаннях експорту й експортної виручки. Так, після різкого падіння на початку великої війни нинішнє відновлення мізер, ми не зможемо завалити металургійною й залізорудною продукцією всю Європу чи пів Китаю. Але й кілька сотень мільйонів додатково зароблених на цьому доларів не будуть зайві. Проте й тут маємо додатковий виклик. На відміну від ринків агротоварів, ціни на більшість видів яких у світі стабільно високі, заробітки на продукції металургії критично залежать від кон'юнктури світових ринків. А там через розв'язані новою адміністрацією Білого дому торговельні війни ще та турбулентність. Та й інших проблем ніхто не скасовував. Олег Пендзин коментує: &еnsр;Тепер начебто відновлюється експорт залізної руди в Китай, але тут дається взнаки питання логістики. До війни майже весь металургійний експорт ішов через Маріуполь. Нині місто в окупації. А портову інфраструктуру на підконтрольних територіях методично обстрілює ворог. Плюс обстріли залізниці, видобувних підприємств. Та й загальна ситуація в економіці не додає оптимізму.

Підтримку України Сполучені Штати Америки перекладатимуть на Європу й зосередяться на Китаї з Іраном Дії президента США Дональда Трампа майже в усіх сферах зо­внішньої та внутрішньої політики сприймають у Штатах і поза ними як хаос. Під час виборів він говорив, що зупинить російсько-українську війну за 24 години. Звісно, це було неможливо, але він знав, що хочуть чути його виборці. Та серйозно не задумувався, яким чином це досягти. Тепер у Трампа є бажання закінчити війну, але немає жодного плану щодо цього. У діях його команди бачимо ознаку відсутності планування, немає навіть приблизної дорожньої карти. Він лише розуміє, що повинен змусити Україну та Росію зупинити бойові дії. Бо його виборці хочуть закінчення війни. Також немає стратегії Білого дому й у відносинах із Канадою, Гренландією, Данією. Є якісь ідеї, емоційні зрушення. А як це все реалізувати? Це все породжує хаос скрізь. Це й добре, й погано. Погано це через те, що тривають якісь переговори в Саудівській Аравії, відбуваються поїздки представників Трампа до Москви та Києва, але які там угоди є? І чи є якісь угоди? А якщо є, то які гарантії будуть? Цього ніхто не може зрозуміти. А добрим є те, що цей хаос стосується не лише України, а і Європи загалом. І це означає, що ніякого особ­ливого плану проти України Трамп не має. Просто його президентство розпочалося з процесів, до яких він не був готовий, але все одно розпочав. Наполеон казав, що потрібно вплутатися в бій, а там видно буде. Трамп нині перебуває на цьому етапі. Тому тривають дискусії щодо угод про надра, рідкісноземельні метали, родовища нафти чи газу, українські атомні електростанції. Усі хочуть демонструвати конструктивний підхід, але історія змін суті розмови в цій угоді між США й Україною свідчить, що Трамп не знає, про що домовлятися з Києвом. Це дії без плану. Це дії без плану Часто чую, зокрема з України, що це якась змова, що Трамп хоче допомогти Росії, Володимиру Путіну. Я з цим не згоден. Якби він хотів допомогти Росії, то зробив би це, але тихіше. Усе, що ми бачимо, це хаос, бо менеджмент президента США погано працює. Якщо читати, про що говорять у Білому домі, то усвідомлюємо, що там теж не розуміють, як їм діяти. Їхні заяви часто суперечать одна одній. Один спікер каже одне, другий інше. Це показує, що організація роботи Білого дому слабка. Водночас Трамп має багато амбіцій реалізувати реформи, про які говорив під час передвиборчої кампанії. Бо скоро буде 100 днів президентства і немає результатів. Якщо відштовхуватися від досвіду попереднього президентського терміну Трампа, то хаос триватиме ще якийсь час. Згодом відбудеться певна стабілізація політики. Не через те, що Дональд зміниться. Річ у тім, що економічна ситуація у США дедалі проблематичніша для нього. Інфляція турбує всіх. Виборці хочуть жити краще, а не бачити зростання цін. Гренландією увагу американців не відвернути, бо вони не розуміють, навіщо вона їм. Для американського громадянина важливі ціни на продукти, бензин, послуги. Тому хоч Трамп нині й фонтанує ідеями, йому доведеться сконцентруватися на тому, що цікаво пересічним американцям, які хочуть жити краще. Ні Гренландія, ні перейменування Мексиканської затоки на Американську великою мірою їх не цікавлять. Кому при здоровому глузді потрібні ці ігри зі змінами назв? Добре, хай буде Американська затока, але як покращилося моє життя? От це проблема. Тому рейтинг Трампа поволі падає. Соцопитування показують, що навіть МАGА (політичний рух, виник у США під час першої президентської кампанії Трампа 2016 року. Назва походить від передвиборчого гасла Маkе Аmеrіса Grеаt Аgаіn "Зробімо Америку знову великою". Країна), його електоральне ядро, досі підтримує Трампа, але не підтримує того, як він це все реалізовує. У президента є серйозні проблеми всередині США. Це відвертатиме його увагу від України та російсько-української війни. Думаю, що стосунки між президентами Зеленським і Трампом та віцепрезидентом США Джей Ді Венсом справді складні. Між ними із самого початку візиту була напруженість, тому так швидко виникла сварка. Шкода, що вони не зустрілися без преси. Бо якщо політики хочуть жорстко говорити між собою, це можна зрозуміти, але не треба робити це перед медіа. Нині здається, що Білий дім втягується у протистояння з усіма, але головний опонент і конкурент незмінний Китай. Його економічна сила наблизилася до американської, а за кількістю населення він більший за Штати. Зростання китайської економічної потуги турбує Вашингтон. Ще за президентства Барака Обами в плануванні Пентагона Китай, а не Росія, був визначений як головний потенційний ворог. Проблеми з Росією це європейська проблема. З погляду США, саме європейці мають контролювати і стримувати РФ. Водночас європейці не можуть бути тут помічниками США в питанні контролю за Китаєм, бо Європа далеко від КНР, у країн ЄС немає потужного військово-морського флоту. А у США є бази в Тихому океані. Ми ближче до КНР політико-­географічно. Тому Китай для Вашингтона головний пріоритет. Трамп про це говорить уже років 30. Однак нічого не зробив, окрім підвищення мита на китайські товари. Другий пріоритет Іран та Близький Схід. Тегеран фінансує терористичні угруповання, і це є проблемою для США. Крім того, Іран головний ворог Ізраїлю, а американці традиційно підтримують Єврейську державу. Тому підтримку України США перекладатимуть на країни Європи, а самі зосередяться на Китаї з Іраном. Хоча китайці уважно за всім спостерігають і відсутність американської підтримки України можуть трактувати як слабкість США. Але Трамп, на жаль, так не думає. Білий дім втягується у протистояння з усіма Ще одна річ нафта. Хоча Трамп говорить про зниження цін на нафту й нафтопродукти, але парадокс у тому, що нині у США ціни ще вищі. Він говорить про нові санкції проти Венесуели (заявив, що запровадить 25-відсоткові мита проти будь-якої країни, яка купує нафту й газ у Венесуели, а згодом повторив подібну погрозу щодо Росії, якщо вона не зупинить бойових дій проти України. Країна). Але чи не буде це все працювати на високі ціни на нафту й бензин? Те, що Трамп робить для припинення війни Росії проти України, щодо санкцій і тарифів проти Канади, Гренландії й обмеження проти Венесуели, які погрожують збільшити вартість бензину у США, це все працює проти нього. Рейтинг падає. Тому думаю, що скоро ми побачимо зміни в його політиці. Безлад іще кілька місяців спостерігатимемо, але довго він не може тривати. Бо вже наступного року відбудуться вибори до парламенту й республіканцям сподіватися на успіх у теперішньому темпі й без змін буде важко.