Search trend "коли день медика"

День медичного працівника 2025 в Україні втретє святкуватимуть наприкінці липня.

День медичного працівника в Україні – професійне свято лікарів, медсестер, фельдшерів, лаборантів, фармацевтів та всіх, хто присвятив своє життя медицині. Колись його традиційно святкували щороку в третю неділю червня. Повний текст новини

Липень багатий на професійні та державні свята. Цей місяць дарує змогу привітати знайомих із Днем медика, Національної поліції, бухгалтера чи працівника торгівлі. Gаzеtа.uа розповість, коли саме будуть офіційні вихідні, та які святкові дні варто відзначити у липні. Свята у липні 1 липня - День української архітектури, День держреєстратора, День слідчого 2 липня - День податківця 4 липня - День судового експерта, День Національної поліції України 7 липня - День військ ППО Збройних Сил України, День Військово-морських Сил України, День працівника природно-заповідної справи 11 липня - Всесвітній день народонаселення 12 липня - Всесвітній день бортпровідника 13 липня - День рибалки 15 липня - День миротворця, День Української Державності 16 липня - День бухгалтера 18 липня - Міжнародний день Нельсона Мандели 21 липня - День працівників металургійної та гірничодобувної промисловості ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Вітаємо медиків зі святом: найтепліші листівки зі щирими побажаннями 25 липня - День зубного техніка 26 липня - День системного адміністратора 27 липня - День медика 28 липня - День працівників торгівлі. Вихідні в липні У липні відпочиваємо вісім днів - 5-6, 12-13, 19-20, 26-27, а працюємо - 23, а саме: 1, 2, 3, 4, 7, 8, 9, 10, 11, 14, 15, 16, 17, 18, 21, 22, 23, 24 , 25, 28, 29, 30, 31. Поки триває повномасштабна війна та введений воєнний стан, додаткових днів відпочинку за державні свята в липні не має. У другий місяць літа українці відзначають багато церковних свят. У липні вшановуємо пророка Іллю, цілителя Пантелеймона та праведної Анни, матері Пресвятої Богородиці. Gаzеtа.uа підготувала церковний календар на кожний день. Зберігайте, щоб не загубити та не пропустити важливі свята.

Наступна історія про сержантку медичного пункту Інну Короленко. Бахмут - перша точка, де вона рятувала поранених. Працювала переважно у нічні зміни. Її бойовий досвід важкий, але вона з гордістю може сказати, що у її евакуаційній машині ніхто не помер. На фронті вона вчила французьку та грала на музичних інструментах. А після звільнення з війська потрапила у збірну Ігор нескорених від України. Інна Короленко - ветеранка російсько-української війни, сержантка медичного пункту 71-го батальйону. У 15 років жінка переїхала з Одеси до Львова і вчилася на факультеті міжнародних відносин та дипломатичної служби у Львівському національному університеті імені Івана Франка. Студентське життя було досить активне, адже тоді волонтерила у дитячих будинках, будинках престарілих, а також збирала допомогу для воїнів АТО."Я відвідувала шпиталь тричі на тиждень, - розповідає Інна Короленко. - Два рази у будні. Ми ходили по відділеннях, діставали військовим все, що потрібно для життя. Адже багато приїжджали навіть без речей першої необхідності. А вихідний день в мене був присвячений музиці. Ми кликали хлопців у  сквер біля шпиталю, я грала і всі інші співали".Так було до початку повномасштабної війни. А далі Інна ще й почала допомагати переселенцям. Вирішила створити гурток для дітей, куди батьки могли завести дітлахів і вирішувати свої "дорослі" справи. "Діти були різного віку. Цей момент мене трохи лякав. Адже, коли береш дітей однієї категорії, ти плануєш свій тренінг згідно цієї вікової категорії. А що робити, коли в тебе діти від трьох до 16? Я на той час я не уявляла. Але, зрештою, багато старших взяли собі по одному молодшому і разом розбилися на пари. Так ми й працювали, - каже Інна. - Я все життя в музиці, тому вирішила поєднати психологію і музику і вийшла музична терапія".  Втім Інна недовго пробула музичним терапевтом, адже вирішила долучитися до війська. Стала бойовим медиком. Перша точка, де рятувала поранених був Бахмут. "Там я відчула, що таке бойові дії. В мене таке враження, що за перші чотири зміни, в мене сталося все, що могло статися в бойового медика, - згадує військова. - Відпало колесо на машині. Ми евакуйовували на трьох колесах під обстрілами. Мені дали машину на евакуацію, у якій вже були пошкоджені колеса. Я на неї подивилась, думаю, добре, якщо ми доїдемо, це вже буде класно. Ми заводимось, виїжджаємо, а було дуже багато бруду, глини. Ми по цьому проїжджаємо, кладуть пораненого в багажник і колесо пробиває стінку, багажник, а іншої машини ми не маємо. У нас поранений кричить, ми веземо його на трьох колесах, під обстрілами. Я кричала в рацію, що машині гаплик, щоб хтось виїхав. На базі були ще два екіпажі і в результаті не виїхав ніхто. Як ми довезли, золотий водій насправді. Його звали гуманіст, нема в живих вже, на жаль. Другий випадок - нас з групою, яку вивели з позиції, засік дрон. Я їх доводила до машини. Ми заглохли посеред поля, де росіяни могли нас помітити просто небо. Я розумію, що машина, коли заводиться, в неї горять стопи. І, в принципі, бути у них  на прицілі не дуже приємно. Також  мене викликали на евакуацію, коли людину вже евакуювали і я приїхала просто в бій. Це був теж треш контент".Бойове чергувала в Інни переважно було вночі, а вдень за 36 годин потрібно було займатися іншою роботою: капати поранених, видавати таблетки, возити у лікарню і заповнювати документацію. "Як відбувається чергування? Я стою біля позиції на точці евакуації, коли триває бій і йде повідомлення про двохсотих, трьохсотих. Тоді ми з водієм їдемо забирати. Буде це одна людина, чи дві, чи три, чи п'ять, ми все одно забираємо. Навіть, якщо це дві ходки,чи більше, не важливо, - додає Інна. - Коли я їхала за двохсотими, були сумні випадки, коли ми не могли дістати от тіла. Це дуже "б'є" по голові, що не можеш дістати. Бувають різні випадки. Тривав бій, група зайшла, а вийшла не вся і ту позицію вже окупували. Послати ще людей, щоб дістати два тіла, ви отримаєте ще тіла, які не факт, що дістанете. Коли ти їдеш за трьохсотим, в тебе ще є ентузіазм і бажання, можливості його врятувати. А от найскладніше напевно їхати за загиблими. А ще складніше, коли його нема, коли не можеш передати рідним, щоб його нормально поховали. І ще складніше розуміти, що там перебувають тіла одного віку з тобою - 24, 25, 26 років".Але на фронті не рідко є щасливі і кумедні випадки. Інна гордиться, що в її машині ніхто не помер. "Ти розумієш - там твої люди, вони працюють. У тебе є своя робота, ти маєш теж працювати. І твоя робота має бути найкращою з усіх, тому що немає права на помилку, - наголошує Інна. - Розкажу про француза. Він вже, на жаль, загинув, але він був моїм щасливим випадком. Він перевівся до нас з інтернаціонального легіону. Стовідсотковий француз, він не розумів жодної мови, крім французької. І ця людина в підрозділі, ми мусимо якось адаптуватись, він мусить адаптуватись, щоб виконувати завдання. Коли він приїхав до нашого підрозділу, я відкрила всі свої старі підручники з французькою і намагалася з ним спілкуватись спочатку через перекладача, потім простими реченнями, а потім ми вже вільно спілкувались. І під Соледаром він дістав поранення. Коли я його забирала, почала говорити французькою базові речення, які медик питає при огляді пораненого. Водій на мене дивиться круглими очима і француз на мене дивиться круглими очима і починає до мене говорити українською.  " В мене все окей, давай доїдемо, я тобі спину покажу". Тобто я весь цей період вчила французьку, щоб в екстремальній ситуації, коли він буде говорити тільки французькою, порозумітися з ним, а він починає до мене говорити українською. Ми всі дуже сильно посміялись".Коли Інна перебувала у Соледарі, подала заявку на Ігри нескорених. Але не знала чи зможе поїхати, адже після боїв у Мар'їнці була у дуже поганому стані. Тож думала вже відмовлятися. Але випадок змінив думку Інни. "Мені було важко перебувати в оточенні людей, я постійно від них тікала, боялась мотоциклів, які проїжджають. Я в такому стані і тут трапився відбір. Я не могла встати з ліжка і вже думала відмовлятися. Але приїхав мій друг Сергій, забрав мене з лікарні і на відбіркових змаганнях був зі мною поруч. Це було дуже круто, коли у важкі моменти зі мною хтось буде, тому я погодилася. Після відбіркових мені знову дзвонить Сергій і каже. що я потрапила у збірну".Так Інна цього року взяла участь в Іграх нескорених у Канаді. "Змагання мене вразили. Я мала певні проблеми в перебуванні серед великої кількості людей, але до того часу я вже навчилася себе правильно розуміти, попереджати, бо я відчуваю, коли може статися напад, - розповідає про змагання Інна. - Було дуже класно відчувати себе частиною цієї команди. Я знаю, що вони мене майже не чули, не бачили, але я стала фанатом нашої збірної. Я читала про них в інтерв'ю. Мені було легше прочитати про них, ніж з ними говорити. Але я знаю про них все. І я ними дуже пишаюсь". Інна вже звільнилася з війська і зараз повертається у цивільне життя. Каже, спорт буде однією з його частин. А ще забрала свою кішку Кіру, яка чекала на неї три роки. Крім того долучилась до театру ветеранів у Києві."Мені це дуже подобається. Це дуже класний, гідний проект, в якому можна себе реалізувати як письменник, як драматург і як акторка. Це перше місце після звільнення з армії, куди я прийшла з власної ініціативи і мені захотілося тут залишитися. Мені нарешті класно серед більшої кількості людей", - підсумувала Інна. 

Наступна історія про бойову медикиню Марту Дем'янчук. Дівчина ще у 2018 році вирушила на війну. Спочатку добровольцем, а через кілька років підписала контракт із ЗСУМарта Дем'янчук – бойова медикиня розвідувального взводу однієї з бригад ЗСУ. На війну дівчина потрапила ще у 2018 році, коли їй виповнилося 18. Тоді поїхала на курси з тактичної медицини й через кілька місяців з добровольчим батальйоном вирушила на маріупольський напрямок. Широкине, Павлопіль – місця, в які до повномасштабної війни дівчина час від часу їздила рятувати військових. Фото: Марта на курсах такмеду"Я познайомилася з хлопцями з добровольчого підрозділу Ведмеді, – так про своє рішення стати на захист України розповідає Марта. – Це була неофіційна структура. Вони працювали як ДРГ. Вони мене підштовхнули почати займатися тактичною медициною. Побачили в мені хист. Хлопці воювали на Широкинському напрямку з 2016 року безперервно до 2022-го року. І на Азовсталі потрапили в полон. Половину групи наразі звільнили. А декілька хлопців ще залишаються в полоні". У цивільному житті Марта зовсім не цікавилася медициною. Навчалася у коледжі на праві, згодом здобула журналістську освіту. Займалася волонтерством, відкрила  в Івано-Франківську книгарню від видавництва, створеного ветеранами полку Азов. Рік працювала і все ж вирішила пов'язати своє життя з війною. "Я була дуже ідейно налаштована і готова до цього. Але не могла собі уявити, що це буде медицина, – дивується Марта. – Я нічого спільного з цим не мала. Навіть не уявляла, що бойовий медик – це людина без освіти. Насправді робота бойового медика – домедична допомога. Тобто медицини тут не багато. Перший свій курс, до якого дуже добре готувалася, не пройшла. Досить складно було, бо це щось нове, рух, дуже важко було. Але згодом наполегливою працею безсонними ночами все вийшло. І на той момент я не була ще стресостійкою. Тобто не вміла в стресових ситуаціях приймати правильні рішення. Але з часом все прийшло і зараз я вже навчаю".У 2020-му році Марта офіційно вступила у військо. Підписала контракт зі Збройними силами України. Вдалося приєднатися до розвідувальної роти бойовим медиком. Відтоді поєднала своє життя з війною."Першу співбесіду я не пройшла. Мені говорили: ти дівчина, тобі не підходить посада бойового медика, приходь іншим разом чи на якусь іншу посаду, – пригадує військова. – У мене було скерування у розвідувальну роту, вони якось так скептично ставилися до цього, враховуючи навіть те, що в мене вже був бойовий досвід та багато сертифікатів. Для мене це було трохи дивно. Але все одно через тиждень я прийшла і потрапила в бригаду". Ось уже 7 років  Марта у війську. У 2021 році взвод дівчини розформували й посада бойового медика зникла. Оскільки не любила паперової роботи, вивчилася на розвідницю. Нині мало хто може перевершити її в обізнаності щодо картографії, військової топографії, визначенні координат чи аналітиці. Тоді за лічені дні опанувала все. Втім інтенсивна робота дала свої наслідки. За якийсь час з позицій потрапила у лікарню з підозрою на інфаркт. Але після хвороби не змогла повноцінно відновитися. Адже почалася повномасштабна війна і її викликали на службу. 24 лютого Марта мала вперше чергувати на КПП."Я живу в Івано-Франківську і щодня доїжджала до місця служби, – розповідає Марта. –  Якраз тоді я прокинулася о п'ятій ранку, прочитала новини, була шокована. У нас завжди було шикування вранці, і на ньому кажуть — всі жінки можете йти. Жінки пішли, а я залишилася. Мені подобаються такі рухи. Я чергувала на КПП, в той день це було пекло. Тоді через частину пройшло більше тисячі мобілізованих. Наша бригада за три дні закрила всі потреби по особовому складу. Через декілька днів ми потрапили на Волинь. Там побули кілька днів  і далі поїхали на Житомирщину та Київщину". Марта постійно на фронті на Соледарському напрямку. Каже, їхню бригаду за цей час ще не виводили на відновлення. За цей час двічі була не у зоні бойових дій. Одного разу поїхала на кілька днів у відпустку додому, а інший – коли дістала поранення. А так – весь час рятує поранених."На Соледарському напрямку поранених було настільки багато, що медиків бракувало, – зазначає Марта. –  Тоді прості військові "300-ті" тягнули один одного. "Трьохсотий" міг тягнути "двохсотого". Не було навіть носилок, їх не вистачало. Дійшло до того, що наш начмед поїхав як евакуаційна група. Найскладніші поранення – відірвані кінцівки, тазові поранення, високі ампутації. Складність в тому, що ти не знаєш чого очікувати. Немає ніякого плану, кудись їдеш – як дорога в один кінець. Але згодом звикаєш". Марті доводиться виїжджати на бойові завдання за кількасот метрів від ворога. Ось як розповідає про один із бойових виїздів."Взимку треба було поїхати на одне завдання за сто метрів від наших позицій. Це було село, де через сто метрів ще одна хата. Там був спостережний пост противника, – розповідає Марта. – Вони звідти могли періодично вести вогонь по селу. Потрібно було зачистити цей дім або знищити разом з особовим складом. Там настільки мала відстань до ворога, що снаряди та міни перелітали. Чути стрілецький бій. Було страшно, але ти не можеш цього показати, бо потім тебе можуть не взяти. Я якось контролюю цей страх, в мене немає ступору. Я просто роблю те, що мені говорять".Під час нашої розмови Марта дивується, що росіяни дали змогу поговорити. Адже обстріли на її напрямку постійні. Кожен дім зруйнований авіацією, артилерією або фосфором. У їх дім теж були прильоти. Трирічний контракт у Збройних силах України у Марти перейшов вже у п'ятий рік служби. За свою роботу отримала нагороду "Золотий хрест" від Головнокомандувача Збройних сил України Валерія Залужного. Вона не планує покидати військо. А хоче продовжувати службу як офіцер у розвідці. Втім не в медицині. Каже, стало морально важко. Найближчим часом на демобілізацію не розраховує, але мріє повернутись додому зі своїм чоловіком, стати батьками і відкрити власну справу. Залишилось єдине - дочекатися нашої перемоги. 

Пані Ірино, за фахом ви вчитель-логопед. Як так, воно якось усе зовсім не пов’язане?У мене дві освіти: логопедична і ще я юрист. Виходила на Майдан я як комерційний директор із кабінету з секретаркою. Я от сьогодні тільки згадувала цей епізод, що, так, своє життя я дійсно змінила на Майдані повністю.Ми згадаємо той початок волонтерського такого життя з Майдану, яке там стартувало. Згадаємо все-все, що ви пройшли, поговоримо про те, чим ви сьогодні займаєтеся. Ну і ще так само розповімо, чому ви не любите оте прізвисько, яке до вас прилипло — Королева гуманітарки. Я сказала "Королева гуманітарки" - а ви так закотили очі. Чому не подобається це? Так, це придумали у свій час люди, коли ми, дійсно, на початку повномасштабної війни отримували фури, вагони, машини гуманітарної допомоги, яку потім після цього треба було ще розібрати. А жили ми в той час у госпіталі, тому що мій чоловік був начальником приймального відділення військового госпіталю. Власне, так, у цьому кабінеті там було завжди… Не те що 12 метрів - там неможливо було розвернутися, тому що постійно розбиралася якась гуманітарна допомога.У перші дні привозили такі реліктові речі, що ти там міг знайти йод 1945 року. Я не жартую. Ліки, які бабуся якась їла, так, у 1970 році, пів таблетки. Це теж не жарти. Були дуже класні речі, потрібні, але коли гуманітарна допомога не розібрана, вона ось так вся-вся у цих великих коробках.І перші місяці повномасштабної війни я займалася тим, що постійно щось сортувала, десь сиділа і сортувала, потім знаходила, ґуґлила, що це взагалі, і передавала медикам уже у госпіталі за необхідності. А коли я почула презентацію… Насправді, приймальне відділення — проєкт почався у 2022 році.І в цьому році я вже просто не жартую, що три роки буде, і це проєкт, який дуже важливий і дуже всім потрібний. І всі кажуть: так, так, ми підтримуємо. Але це дуже довга реалізація. Цей проєкт почався з того, що, коли ми приймали поранених, і, власне, наше приймальне відділення — це насправді реєстратура. Це приймальне відділення в госпіталі в Києві. ТакІ ви змінюєте його концепцію. Ми будуємо нове приймальне відділенняВоно розташовано в абсолютно іншому місці, навпроти старого приймального відділення. Ми поєднуємо хірургічний корпус існуючий, тому що це хірургічне приймальне відділення еmеrgеnсy, яке має бути просто за нормами обов’язково в кожному медичному закладі. Тобто ми не робимо нічого такого, ми просто повертаємо те, що має бути.Мають бути зручні туалети для того, щоб поранені самі могли до них дістатися, а не три сходинки там і повороти. Має бути місце, в якому поранений чекає лікаря, і він не чекає в коридорі, а чекає спокійно в палаті, де він може поспати, відпочити, помитися, тобто отримати нормальні, гідні умови.І найголовніше, що в одному приміщенні збираються всі фахівці, у них є свої кабінети, є медичне обладнання, і все це дозволяє провести обстеження в одному місці. Не треба поранених ганяти по великому госпіталю, а київський госпіталь дуже великий за розмірами. Це щось таке, що є за кордоном, але в нас такого немає?Так і у нас є. У нас навіть у сільських амбулаторіях, вибачте, вже до повномасштабної війни намагалися повністю зробити так, щоб еmеrgеnсy було обов’язково в кожній лікарні. Ну, мається на увазі лікарні, яка забезпечує медичні послуги для декількох сіл чи міста. Це обов’язкова умова. А військовий госпіталь, оскільки він розташований на історичній території, в історичних будівлях, пристосованих до поранених, не має бути таким, тому що приймальне відділення – це те, що перше бачить поранений, коли його доставляють.  Його привозять нашими евакуаційними вагонами, автобусами, гвинтокрилами чи машинами швидкої допомоги. І він перебуває певний час саме в цьому приймальному відділенні.Специфіка в тому, що поранених багато, операцій багато. І, наприклад, якщо потрібен травматолог, а він у цей час на операції, то пораненому просто доводиться чекати дві, три, чотири, п’ять годин. Ну, це краще робити, звісно, там, де він може відпочити, а не там, де люди ходять по голові. У вас ще багато проєктів, які почали з’являтися, відколи почалася війна, і це не тільки з 2022-го, а з 2014 року. Але спочатку був Майдан, так? Який з вас зробив волонтерку Революції Гідності. Так.Дуже багато людей навіть зараз кажуть про те, що от якби не було Майдану, не було би того всього, що почалося в 2014 році, тобто війни на Донбасі й анексії Криму, не було би повномасштабного вторгнення. Наука "аякбиологія", так? Ну, по-перше, ми б стали… Ми були б другою Білоруссю. Це наш був би шлях. Якби цього не було - то поступове поглинання, так. Ну, всі кажуть про те, що це був такий виклик. Янукович при владі — це був виклик українському народу, який шляхетний, який поважає себе, і, власне, вибрати із всіх фігур абсолютно неадекватну — це треба було вміти.Насправді наша історія, все йшло до того, що в будь-якому випадку Росія чи намагалася б нас поглинути, чи це була б війна. Подивімося на Грузію. Якщо хтось чинив спротив Росії — це була війна.Коли почався Майдан, що для вас було тою поворотною точкою, що ви сказали: все, я виходжу? Чи ви до того були такою патріотичною, активною людиною, якій залежало, що відбувається в країні, що треба ще робити якісь зміни, і ці зміни можу робити я?Ці зміни ми пробували робити у 2004 році. Я, власне, ветеран Майданівського руху. І тоді в мене був свій бізнес. І я всім своїм працівникам, у мене був невеликий колектив, але я їм просто сказала, що ви можете ходити на Майдан, я не буду…Це ще в часи Помаранчевої революції?Так, це під час Помаранчевої революції. А сама я особисто кожен день готувала якісь там десь 40–50 порцій їжі, машиною привозила на Майдан і годувала, спілкувалася. Тобто мій вклад був от таким. Ну і брала участь там. Це був трохи інший формат. Коли починалася Революція Гідності, я чесно наврочила сама собі, тому що сказала, що в цей раз давайте без мене.Тобто після Помаранчевої революції у вас було розчарування?Так, це було розчарування. Тому що здавалося дуже наївним, що тобі треба там постояти на Майдані місяць, так? І всі докорінні зміни самі собою стануться. Прийдуть тільки хороші люди, а погані підуть. Ну, життя — це не казка. Нам це все зараз підтверджено було. І я поступово-поступово дивилася, мені було шкода, я підтримувала морально, я дивилася стрими. І, звісно, все змінилося з побиття студентів.Коли дітей побили — це був просто абсолютно… Ми йшли пішки, я взяла свою меншу дитину і несла на руках, ми йшли пішки. Це дійсно був мільйон, який ішов. Київ ішов на Майдан. І стало зрозуміло, що ми цього не пробачимо, ми будемо боротися. А всі наступні кроки — ви самі пам’ятаєте, що воно насправді було таке підливання бензину у вогонь, і тому все це розгоралося.Те, що Росія скористалася слабкістю України, вона зробила все за всі роки незалежності, щоб у нас не було своєї власної армії, щоб у нас не було Служби безпеки, щоб у нас не було нічого свого. Тому що коли ми дивимося - це все інспіровані Росією люди, які розвалювали абсолютно все у нас. І ця вся міфологія про те, що українці лише сало їдять і сміються…Тому самі росіяни вважали, що ми спокійно складемо лапки, і це буде легкою прогулянкою. Ну, як підтвердив уже 2022 рік, вони тоді так і не зробили висновків. Вони все рівно вважали, що ми не будемо боротися, а ми проявили характер.Але в 2014 році деякі люди відразу з Майдану включились у війну.Так.Чи зі зброєю в руках, чи волонтерством, чи інформаційною якоюсь підтримкою, так? А хтось розвернувся і почав собі жити аs usuаl. Ну, так завжди...Чому ви вирішили продовжити? Чи це хтось за вас вирішив, чи просто сама доля так повела вас?Знаєте, так вийшло, що з 18 по 20 лютого я була на вулиці. Я до цього просто допомагала в терапевтичному... Ну, ми таку приймальню зробили й просто приймали велику кількість поранених соматичних. Міряли тиск, робили якісь призначені лікарями уколи, давали пігулки, які були призначені. За добу було до 400 пацієнтів, щоб ви просто розуміли. Ми ще вели записи. А 18-го вже було відчуття, всі розуміли. Я взяла вихідний на роботі за свій рахунок, ішла на Майдан, така дівчача, наївна: якщо я вдягну підбори й блакитне, щось таке легке, світле, то нічого не буде.Ну, от, я прийшла, і зате мені потім було дуже легко бачити, де я бігаю, тому що своє світле пальто я зняла, і мені дали бушлат розміру ХХL чи ХХХL, але в ньому було тепло. Він був червоний. Ну, це ніяк ні в чому не врятувало, але хоч його перепачкала, а не своє пальто.І ці три дні змінили мене абсолютно, тому що кожен день виходити було дуже страшно. Кажуть: як ти не боялася?  Я дуже боялася. Але я просто розуміла, що там є люди, їх там потім уже почали вбивати, і не можна не прийти, тому що коли ти не приходиш, ти даєш більше шансів Майдану бути переможеним. Куля тоді влучила, десь якраз у ці дні?Куля 18-го — так, це було на Садовій, там все палало. До того часу я нічого подібного в житті не переживала, тому що я там озирнулася — рожевий водомет, із нього рожева вода, блакитне небо і чорний дим. І все це разом… Просто така страшна картинка в центрі нашого мирного, чудового міста. Там уже були всі ті перестрілки, там закидалися “Молотова”. Ну, власне, я не думаю, що вони цілили прям спеціально. Вони просто стріляли, щоб нас відігнати. Я думала, що це вже почалася зачистка і вже дубинками б’ють. Потім озирнулися — ще нікого немає, ну і продовжували робити те, що робили.А потім почалася війна?Так. І я пішла у військкомат. Записуватися?Так, я пішла, написала в Шевченківський військкомат по місцю проживання. Прийшла туди. Це було після 1 березня, коли захопили Крим… Коли ці гвинтокрили летіли, і це була теж така страшна чергова картинка,черговий крок. Я прийшла, але вони так посміхнулися, сказали: "Дякуємо вам дуже, але жінок із маленькими дітьми ми поки не потребуємо".І я тоді, власне, знайшла своє місце, тому що ми знову приходили на Майдан, коли наші друзі-майданівці готувалися до відправки вже на фронт. І вони, власне, ще якийсь певний час жили там, на Майдані. Потім вони об’єднувалися з ВВ. І це основа була Нацгвардії, коли все це прям будувалося на твоїх очах.Я приходила до них, а потім почула, як хтось сказав, що у військовому госпіталі є поранені й там потрібна допомога. Я записалася і прийшла. Так, оце вже стало такою долею.І що спочатку робили?Абсолютно все. Я прийшла туди, запитала, подивилася — там була бабуся, їй було далеко за 80, вона була санітарочкою, мила підлогу, а поранених хлопців привозили. Я подивилася і почала їй допомагати. Мила двері, мила вікна, мила підлогу.Там стався такий момент, тому що тоді Андрій Пишний, який очолював Ощадбанк, теж хотів чимось допомогти пораненим. Він прийшов туди, а ми були трохи знайомі. Він просто не зрозумів, що це я, тому що я була в халаті, у рукавичках гумових. Він запитав: "Ірина, це ви?" Я кажу: "Так". А він: "Давайте щось придумаємо для поранених".Ну от, із цього ми почали думати, як можна дієво допомогти пораненим, коли на той час не було коштів ні на що. Ні на протезування, ні на ліки, ні на якісні дороговартісні антибіотики. Ні на забезпечення реанімаційних пацієнтів. Так народилися художньо-благодійні проєкти "Мистецтво, що рятує".На той час 50 важкопоранених отримали кошти, які вони уже могли на свій розсуд використовувати. У подальшому життя просто для нас принесло таке розуміння, що давати кошти людям просто так — це абсолютно неефективно.Людям треба забезпечити системні зміни і доступ до всіх необхідних послуг, але не 50 там, не 100, не відбирати, тому що це жахливо, важко, це морально важко. Відбирати, хто заслуговує на лікування?Відбирати, хто більше важко поранений, так, хто більше потребує підтримки — усі потребують. І тому до мене теж прийшло таке розуміння, що треба змінювати систему.Тому те, що зараз робиться, — я намагаюся не затуляти дірки, а змінити систему. І тоді ти, в принципі, розумієш, як із цими ж вагонами було. Це знову-таки три роки, у травні ми приїжджаємо на евакуацію з госпіталю. Дивимось, як перевозять поранених, а Укрзалізниця на той час — це ж теж таке швидке рішення було. Вони теж не розуміли, як перевозити поранених.І в плацкартних вагонах вирізали боковушки для того, щоб туди заїжджала каталка. Але уявіть собі: коли каталка туди заїжджає, треба ж іще поранених витягнути з цих маленьких, незручних купе. І на це було боляче дивитися, тому що завантаження-розвантаження поранених займало півтори години. І самим пораненим було дуже важко.Їх неможливо було лікувати нормально, тому що там немає де повісити крапельницю, не підійти до них, не перев’язати. Тому, от туди прийшовши, я так подивилася і кажу: "Ми якраз були з головним анестезіологом Збройних сил України Олександром Олександровичем Бугаєм, вони чергували у приймальному, це була така група, вони завжди чергували у приймальному". І я кажу йому: "Олександр Олександрович, давайте змінимо це".Ну, він так втомлено махнув рукою, типу, "нічого не вийде". Ну, я цей виклик сприйняла і сказала: "Добре". І, власне, завдяки знайомим, в інтернеті я попросила у людини, яка працювала на Укрзалізниці": "Дай мені, будь ласка, всіх топменеджерів контакти". Це — я говорю — для хорошої справи. І він зараз кожен раз сміється і каже: "Дійсно для хорошої справи". І я написала одне повідомлення. Це була субота. Ну, я була в госпіталі, як зараз пам’ятаю, це 12 травня. Я написала велике-велике повідомлення і почала всім розсилати. Олександр Камишін, у принципі, бо він тоді керував залізницею, відповів через хвилину. Я думаю, що він навіть не дочитав до кінця. Він мене набрав і запитав: "Ви хто?" Тобто він вас не знав?Взагалі, це просто чужий номер, де я написала: "Добрий день, я Ірина Солошенко. Ну, от маю пропозицію до вас: будь ласка, давайте змінимо евакуацію поранених". І він просто запитав: "Ви хто?" Я кажу: "Я волонтер". Була секундна пауза, ну, дійсно, там секунда. І він такий: "Добре"."А командування медичних сил у курсі, що ви збираєтесь вагони змінювати?" А мій чоловік стоїть там у кабінеті, дивиться на мене уважно. Він уже чує всю цю розмову. Я кажу: "Так". Збрехала я абсолютно чесно. І він каже: "Добре, давайте в понеділок", призначив час. "У понеділок ви, кого вважаєте потрібним від КМС, берете і приїжджаєте на робочу нараду".Я кладу слухавку щаслива, значить, там уже все. І кажу: "Сергію, мені треба до командувачки". А тоді пані Остащенко, була командувачкою. І він на мене подивився і каже: "Ну добре". У неділю я з нею зустрічалася, я пояснила, у чому, власне, ідея. На що вона, в принципі, запитала тільки одне: "Ви будете цим займатися?" Я кажу: "В сенсі?" Вона: "ну, в сенсі, це ви не мені задачі даєте, а ви це зробите…" Я кажу так, якщо я прийшла, то я це зроблю.Але далі на волонтерських засадах?А далі це була складна історія, тому що Укрзалізниця — це неможливо на волонтерських засадах. Укрзалізниця — ти не можеш купити вагон. Багато людей потім хотіли купити вагони і зробити... Я кажу: "Це чудово, побудуйте собі там якийсь окремий бам, так. Якесь щось там копайте". Тому що це єдина система, це єдина інфраструктура.Причому інфраструктура, яка рятує нашу країну зараз цілком і повністю, коли закрите небо, коли все це — наша артерія, нашої країни. І, власне, тому вони на своїх заводах ремонтували. Це була реконструкція. Ми ж не переробили нічого такого.Ми просто взяли порожній вагон, викинули все зайве, поставили туди... Спочатку ми робили реанімаційний вагон, просто туди привезли фізичну каталку, яка була зручною. Вона була пневматичною, піднімалася вгору, вниз і могла замінити ліжко, тому що коли ти ставиш туди велике ліжко, ти з'їдаєш простір. Вагон має свої розміри, і, так, треба було все це враховувати.І лікарі обов'язково мають реанімаційне місце з усіх боків обходити, тому що коли працюють із важким пораненим, коли якісь ускладнення, то потрібен підхід з усіх боків. Тому ми все це привезли. Олександр Олександрович крейдою почав малювати, де будуть розташовуватися умовні ліжка. Взяли більші матраци, ми їх просто трохи більше взяли. Ну, от так от народився цей перший реанімаційний вагон. І, власне, з цього вже потім пішли всі інші, яких зараз майже п’ять десятків. Чи ви підраховували кількість військових, яких ви цими вагонами евакуйовували, довозили, рятували в дорозі? Так, і це абсолютно вражаюча цифра. Коли я кажу "цифра", я просто уявляю людей, тому що цифра – це цифра. Не можна цифрами вимірювати ні загиблих, ні поранених, ні травмованих, тому що це – людина. Є, але ми не можемо зараз називати ці числа, тому що ворогам ми не поліпшуємо життя, не робимо його легшим. Але насправді я вам хочу сказати, що 70% усіх поранених евакуйовувалися хоча б раз вагонами.Тому це річ, яка дійсно змінила якість, змінила можливість перевозити важких поранених на такі відстані. Тому що коли були літаки санавіації – це одна справа. Коли було АТО – це одна справа. А коли у тебе більше тисячі кілометрів активного фронту, то ти швидких стільки не напасешся, тому що швидка – це один лікар, один анестезіолог, тобто повна бригада.А у нас ця повна бригада забезпечує п’ять важких поранених у поїзді. Тобто ми ресурси, яких у нас, на жаль, не так багато, дуже сильно економимо. Поранені, які хоча б раз були евакуйовані цими вагонами, інколи хочуть подякувати вам публічно, написати про це, але ви кажете: "Ні, не смійте". Це зайва скромність чи зайва обережність?Насправді ми вже десь рік розповідаємо про вагони, але просимо поранених не робити прямі включення, тому що зараз багато блогерів, тіктокерів, усіх інших. І тому, так, їм дуже хочеться, я розумію це бажання у захисників і захисниць, потрапивши у вагон, здивувавшись, що таке є, показати всім, усьому світу.Але ми просто пояснюємо, що евакуація пораненого — це така ж військова операція, як і всі інші, і тому, власне, ворог може завдати підступного удару. Тому ми дуємо на холодне, але нехай так буде. А раніше, насправді, так, у нас була така установка, ніхто ж не розумів терміни у війні. І була установка, що ми не розповідаємо про евакуацію взагалі. Вона є, вона працює, і цього достатньо.І тому, власне, коли перший поранений виклав красивий пост, до мене прибігли всі, хто знав, і сказали: "А що, можна вже тепер писати про евакуацію?" Я кажу: "Ні, не можна". Але, знаєте, от із такого спілкування, коли я приходила до пораненого, просила. Часто він був у госпіталі, на той час він якраз і був. Я прийшла до нього і кажу: "Класно доїхав?". Він каже: "Так". Я кажу: "Я ж теж хочу, щоб усі інші доїхали теж добре. Прибери, будь ласка".І тому, ну, от тоді було так. Зараз, у принципі, іноді я бачу, що там пости, хтось відео знімає. Там, наприклад, їде хлопчик без ноги, грається іграшкою, яка там висить. І воно і смішно, і сумно, і під музику Петрика П’яточкіна, так? Я зберігаю їх для себе, тому що для мене це завжди важливо.І, знаєте, от здавалося б, іграшка. Я просто... То так, як у немовляток, іграшки висять?Так, так, а вони висять, тому що от над кожним ліжком є гусак. Ну, щоб підтягнутися там зручно. Там місце для трьох крапельниць і гусак для підтягування. І тоді іноді там і медсестри, чи хтось там санітари, ці іграшки туди підвішують.Теж я перші рази думала: "Ну, якось іграшки, якось незручно дорослим", тому що наш вік солдата все-таки — це 47 років, щоб просто всі розуміли.Але ти бачиш, як вони ставляться до цих іграшок, це таке тепло, це така річ, яка абсолютно антивійна. І тому оце переключення так спрацьовує, що викликає сльози у когось, а це дуже корисно просто поплакати, свої емоції просто висловити. І минулого року теж знайома... Багато людей про це вже потім знали, розуміли все це. І вона написала, що її племінника зараз везуть у вагоні, і він грається тигриком. І він от прямо написав, що тигрик і був у нього, коли він був маленьким. І каже: "Я його як побачив, то розплакався нарешті, значить, і мені стало легше, і заснув".І, ну, тобто такий шматочок тепла — це обов’язково, тому що ми передаємо, вже просто як супровід пораненого, ми теж передавали і пакунок пораненого, і елементарні речі. Тому що найчастіше все згорає, найчастіше все лишається там, в окопі. І людина без нічого. І, ну, просто дати йому звичайні речі, це вже наш просто обов’язок.Тому я теж щаслива, що, наприклад, коли Міністерство оборони приймало вагони, а я завжди в кожному абсолютно... У кожному вагоні є така невелика ємність для води, для речей. Укрзалізниця доробила такий великий кишеньковий відсік. І я туди складала адаптивний одяг, якісь шкарпеточки, якісь цукерки, щось. І вона подивилася і запитала: "А що ви зазвичай даєте?" Ну, ми зробили перелік.Тобто, як коли ми купуємо квиток у плацкартний потяг, чи там, не знаю, хтось у СВ, людям дають пляшечку води тощо, то у вас теж є свій пакунок?Так, так, тільки для пораненого. І, в принципі, з цього Юрій Гудименко, пройшовши шлях пораненого сам, теж на цьому наполягав. І, власне, тепер уже все — Кабінет Міністрів прийняв постанови всі, і розробили вже, власне, вибрали, який адаптивний одяг буде.І буде "пакунок пораненого" — 30 компонентів, перелік речей від зубної пасти, зубної щітки, гребінця, Господи, паперу... Ну, тобто елементарних речей, які просто даються пораненому, щоб ніхто не шукав ніде, не біг там, не купував усе це.І тепер це буде просто передаватися, тому що швейна сотня ще з 14-го року шила цей адаптивний одяг. Починала з трусиків на зав’язках, потім усе трансформувалося. От, власне, те, що я передаю, щоб забезпечити, поки немає державної програми забезпечення. І там наші конструктори, власне, агенції "Ми однієї крові" розробили класні шорти-штани, я їх називаю. Пам’ятаєте, як оце перетворюється, так?У нас вони нормально перетворюються. І це дуже зручно, коли ти там у палаті в шортах, а на вулицю — там палити, чи там холодно, ти доєднав, і все — у тебе штани. Тому от такий теж комплект народився. Ну, воно ж усе так: коли ти хочеш щось робити, то ти шукаєш, як його зробити. Коли не хочеш — шукаєш привід сказати, чому це неможливо зробити.А от ви кажете: "Коли ти хочеш і коли не хочеш". Чому все-таки це прийшло в голову вам, як волонтерці, а не комусь, хто є у владі і міг би теж про таке подумати? Ну, мені складно про це сказати, тому що, в принципі, я ж кажу, що мої проєкти, які я реалізую, це не просто проєкти, це не штучно придумана історія. Це те, що я почула в госпіталі і те, що я запитала: "А чому нам це не змінити?" Тому що, знову-таки, ті ж апарати гемодіалізу, які зараз є в Київському військовому госпіталі в кожній реанімації, — це, власне, ідея, коли була нарада, вийшли всі завідувачі і казали про те, що зараз у реанімації певна кількість пацієнтів потребує гемодіалізу.А їх неможливо перевести, тому що вони не на ШВЛ. Вони на кисні, вони просто, якщо їх відключити, їхній стан ускладнюється і погіршується. І тому я просто кажу: "А чому ми не можемо поставити гемодіаліз у реанімаційній палаті?". Він уже невеликий цей апарат, допомагає двом пораненим. На мене подивилися, і один із лікарів сказав: "Та у нас немає". Я кажу: "Ну, а якщо будуть, то поставимо?". Так.На сьогодні всі реанімаційні відділення мають цей гемодіаліз. Я теж знаю цифру. Це, ну, прямо тисячі поранених, які вижили завдяки цьому. А коли у людини посттурнікетний синдром, і, власне, вона потребує гемодіалізу, то це прогностично один із найважчих станів, які є. Тобто це навіть гірше, ніж інфаркт чи інсульт, якщо невчасно провести гемодіаліз.Якщо вчасно — все. Людина абсолютно спокійно одужає, буде травмована, так, буде щось, але вона одужає. Ви не знаєте слова "неможливо", так?Я не хочу його знати, знаєте чому? Тому що, в принципі, я кожен раз для себе просто знайшла спокійну, нормальну фразу: "Мені буває важко, але в окопі набагато важче". Тому що, насправді, 2014-2015 рік — це були інші окопи, це була інша війна. Але я просто бачила, і я ніколи себе не порівнюю з тими, хто прийняв присягу і виконує завдання. Це набагато важче, тому що ти собі не належиш. Я тут можу свої ініціативи реалізовувати, боротися.Мені буває важко, так, я просто іноді дуже втомлююсь, демотивуюсь. Потім я їду на евакуацію, бачу поранених, розумію, що, в принципі, для кого і для чого це робиться. А коли у тебе є певне завдання, ти можеш просто сидіти і чекати свого часу, а коли час настане, ти не можеш звернутися і піти сказати, що не сьогодні. Тому я чудово знаю, що в окопі завжди важче. Тому, власне, не складаю руки.Але волонтери — це теж живі люди. Знаєте, такий був жарт, я не знаю, напевно, він заснований на якихось реальних історіях. Як в анекдоті писали, що жінка казала: "А коли я матиму теж свого персонального волонтера?"(Сміється) Ну, таке теж бувало, так, бувало. Знаєте, це людський фактор абсолютно. Той же військовий — ми робимо якийсь збірний образ, але зараз у війську знаходиться мільйон людей. Це дуже широке представлення всього нашого суспільства. Тому є абсолютно різні люди, і їхні родичі — це теж окрема історія. Тому коли я була прям волонтером-волонтером, так, тобто приходила, з’ясовувала, кому що потрібно, то я стикалася з різними випадками.І я завжди питала: "А ви не хочете поволонтерити? Тому що, ну, от ваша рідна людина...". Це ж я не закінчувала ніяких шкіл волонтерства, так, університет волонтерства. Я просто розумію, пропоную якісь шляхи, ви теж можете це зробити, але треба просто встати і піти зробити. І поки не вийде — доводити, пояснювати. Знову-таки, як це все робиться?Ти приходиш і пояснюєш людям, чому ти це робиш і що це змінить. Тому що зараз всі знають, що з донатами стало набагато важче, але я хочу сказати, що, ну, я особисто і ми в нашому благодійному фонді, переключаємося на бізнес, працюємо з бізнесом. І наш бізнес, він, взагалі, сімейний. І вони, коли розуміють, що це змінює, знову-таки, я люблю працювати з айтішниками, тому що їм все це дуже зрозуміло.От на прикладах. Ми приходимо в центр крові, показуємо: стоять шість екстракторів. Не буду брехати. Екстрактори — це такі апарати, які кров розділяють на еритроцитарну масу і тромбоцити. Тобто кров треба підвісити, зафіксувати, потім дивитися на ці позначки, розуміти час, коли проходять процеси, потім усе це вручну контролювати.Тобто це шість таких апаратів. Ми приходимо, він дивиться на них… Не знаю, вони, мабуть, ще до тієї війни, до Другої світової, десь от десь приблизно так. Ну, така вічна техніка. Приходить і каже: "Так що це за машина?" Я кажу: "Один екстрактор, який ви зараз придбаєте, замінить усі шість. Тобто одній людині треба буде бігати. Вона собі зафіксувала, час виставила і все. І він це робить все сам. Він сповіщає людину".Тобто ми звільняємо людину від можливості помилитися, тому що у цій екстракції крові, розділенні на компоненти, одна секунда, трохи температура вище — і все, все пропало.А кров для нас зараз абсолютно на вагу золота, тому що не буде крові — це перший етап лікування при важких пораненнях, мінно-вибухових ураженнях, атаках дронів, чим завгодно. У цій війні це першочергова необхідність — майже всім важким пораненим переливають кров. Тому це дуже важливо зробити, враховуючи прильоти в усі міста. Господи, у нас же зараз немає безпечних місць.Тому завжди треба мати запас, завжди треба мати ті апарати, які дуже швидко зроблять аналіз крові на сумісність, і тоді не буде жахливих помилок. Але тим не менше, ви жива людина, а ми бачимо зараз історії про те, що не всі волонтери витримують. У когось здоров'я просто не витримує і починає сипатися, так? І тоді вже ти мусиш ту маску спершу на себе натягнути, а вже потім допомагати іншим. Або є історії, що люди закінчують своє життя, бо просто не можуть витримати всього цього. Де ви шукаєте сили, щоб якось себе тримати в рівновазі? Бо, напевно, є ями, у які ви провалюєтесь. Є…Як ви з них вибираєтесь? Моя стіна — це моя сім'я. Ми всі займаємося одним і тим самим. У мене чоловік військовий медик, навіть не дивлячись на те, що його здоров'я дуже сильно посипалося, і для мене це дуже важко. І він міг би йти мобілізуватися, але він цього не робить. Він просто допомагає. Мій зять сам особисто пішов, він айтішник, якого б не хапали. Власне, у нього був би "білий квиток", якби він цього захотів. Він сам пішов. І він тільки недавно повернувся на ротацію. Моя сім'я — це всі люди, які займаються одним і тим же. Моя донька працює, донатить постійно. Моя менша донька завжди допомагала, вона просила мене: "Не розповідай, нехай мене пробачать". Вона допомагала на тих же вагонах прибирати. Ну, це люди, які працюють.Моя мама, якій зараз уже 77 років, вона працює для того, щоб донатити і допомагати. Тому у мене в сім'ї нема такого розуміння, що хтось каже: "Ну що, давайте ми до понеділка, а з понеділка нехай уже хтось інший". Тому от у нас такого немає. А коли, ну, дійсно, Господи, всі живі люди, буває дуже важко, — я люблю квіточки вирощувати, наприклад. І це мене дуже тримало. От ми, коли в госпіталі всі жили, у нас санітари... Жили у прямому значенні слова? Так, ми перші чотири місяці взагалі безвилазно жили, тобто ми виїжджали лише один раз, щоб подивитися що з будинком. А так ми, в принципі, жили постійно, тому що це ж... Це коли почалося повномасштабне? Так, це повномасштабне, з 24 лютого, так. А потім, давали можливість раз на місяць брати один вихідний. І ми тоді уже починали в будинок виїжджати. А до цього наші санітари прекрасні, вони посадили там... Це ж українці. Цибулька, значить, у нас там... (сміється)Ні, справді, у нас на приймальному відділенні були стрільбища, тому що всі вже зразу почали готуватися, всі стріляли. Були стрільбища, а між стрільбищем і приймальним відділенням — цибулька, огірочки, все, значить, там помідорчики. Я свої помідори, значить, із квартири принесла. Ну, вони, на жаль, не витягнули, тому що самому приймальному воно ж таке напівпідвальне приміщення, їм просто не вистачило світла. А я намагалася їх врятувати. Тому просте заземлення, прості речі і просте розуміння. У нас просто немає іншого вибору. Ну, якщо ми здаємося, краще ж не стає, правда ж? Ви згадали чоловіка свого — військового медика, який теж, як ви кажете, зараз має вже проблеми зі здоров'ям. У вас є lоvе stоry, яка сталася на тлі цих, як би це страшно не звучало, смертельних історій, бо їх у госпіталі теж вистачає. Як це відбулося?Ну, це насправді так і відбулося на тлі того, що у нас у реанімації на той час, у 2014 році, влітку, я просто прийшла в реанімацію і почала запитувати. Спочатку до мене так дуже обережно ставилися. Ну, тому що волонтери ж теж різні є. Хтось наобіцяє і пішов собі. Ну, це ж залежить від того, чи ти це зробиш, так. А тебе ж нічого не зобов'язує, окрім якогось внутрішнього чогось.У нас помер хлопчик, за нього дуже довго боролися. І я зайшла в кабінет до головного хірурга. І якось мені так було сумно. І там сиділи військові, і я так обняла їх усіх, так? І мій чоловік був серед них. Майбутній?Так, майбутній. А на нього це таке враження справило, що от я чогось прийшла, от просто їх обняла, і всім було сумно, і якось... І після цього ми почали з ним розмовляти, і це, ну, не знаю, таке враження, що ця людина в моєму житті була завжди. І у мене ж діти дорослі, молодшій донці було сім років, але, не знаю, вона дуже швидко його прийняла. Це абсолютно була людина, яку вона там батьком називає. Ну, і просто, знаєте, це, мабуть, от такі історії знаходження людей, мабуть, єдине світло, що є у війні, що ти можеш серед цього знайти якихось людей, з якими ти все життя потім чи товаришуєш, чи вони просто... Навіть якщо ти з ними дуже коротко бачився, вони вплинули на тебе абсолютно, і от вже їхнє життя для тебе слугує тим, що не дає тобі опустити руки.Але медики військові теж втомлюються. От зараз є бронювання цивільних медиків. Як ви до цього ставитеся?Знаєте, це дивне рішення. Ну, я скажу так, тому що я бачу медиків військових всі ці роки, не три повномасштабної (війни —ред.), а значно більше. І, власне, коли ні у кого війни не було, у більшості не було війни. У них вона була.У них були операції. Травматологи постійно складали кінцівки, щось робили. Тому ці роки теж накопичили втому, тому що я чудово розумію, що вони іноді по 16 годин в операційній. Тут 16 годин просто попрацюєш і ти вже втомлюєшся. А вони живуть у госпіталі.Ми вже перестали жити у госпіталі давним-давно, а травматологи дуже часто, якщо, наприклад, сім'я за кордоном, то все, він собі в кабінеті облаштувався. Каже: "Ну, а чому мені втрачати там пів години чи годину на добирання додому? Я тут посплю чи щось поконструюю". Заходиш у кабінет, у них, значить, конструкції, вони придумують усе це, як зафіксувати. Ну, інсульти, інфаркти.Це наслідок того, що, по-перше, вони через себе пропускають. Дійсно, важко бачити важких поранених постійно і розуміти, що когось ти не зміг врятувати. Це ж ти не можеш просто сказати: "Ну, так сталося". Це все пропускається через себе.У нас дуже часто в країні кажуть про єдність, але коли ви розповідаєте про людей, які включені у війну, зараз це більша кількість людей, так? А є люди, які собі далі живуть, так, ніби війни немає. Ну, так, десь там бувають обстріли, трохи там гримлять, вікна трусяться. Але, в принципі, якщо не дивитися у стрічку новин, то більш-менш можна жити. Чи є ця єдність? Я боюсь, що ми на грані того, що у цьому намаганні зробити для більшості більш-менш нормальні умови життя і розраховувати тільки на тих, хто вже задіяний у цій війні, ми можемо покласти дуже-дуже великий розкол.У будь-якому випадку, людина, яка тут ховалася весь час, не може зрозуміти того, хто на війні. Ну, не може він, коли прийде людина, яка по частинах своїх побратимів збирала під КАБами, все це витримувала, воювала, отримала важке поранення. Все одно має бути ротація тих же медиків військових.Чому всіх цивільних забронювали, так? А військові — вони вже в "карти програні", так? Ну, тобто ти вже все, ти військовий медик… Навіть якщо його мобілізували на той час — він був цивільним, його мобілізували.Але от навіть наші медики, які у евакуаційних вагонах, вони дуже втомилися, тому що уявити собі, що ти п'ять днів на тиждень проводиш у вагоні... Так, навіть просто поїхати у вагоні, а ти маєш прийняти рішення про лікування. Хтось ускладнився, так?Ти приймаєш це рішення за долі секунди, тому що це поїзд, треба прийняти: чи ти зупиняєш поїзд, перевантажуєш цього пораненого, передаєш, чи ти починаєш його лікувати, щось робиш, якісь дії, перев'язуєш. Це відповідальність. Це виснаження, це втома. І я теж до них приходжу і просто питаю, вони кажуть: "Дуже би хотілося, щоб наші друзі цивільні приходили на наше місце, а ми поверталися".Тому що вони в цей час втрачають свій фах. Тому що коли ти три роки перев'язуєш рани, то ти, як лікар високого рівня, поступово втрачаєш фах. Чому тоді було зроблене бронювання цивільних медиків? Це ж не вони самі собі придумали. У нас, в принципі, така дилема… Всі кажуть, що треба скорочувати медиків, тому що нам дійсно треба скорочувати велику кількість ліжок, якими ми все ще рахуємо, тому що реформа ще не дійшла до свого кінця. Вона почалася на первинці, якось вона була зроблена, але далі по другому рівню вона не пішла. Ми не можемо утримувати таку кількість лікарень, у яких не кваліфіковані лікарі вважаються фахівцями, так?Ми маємо робити операції, але у нас для цього мають бути дороги і доставка дуже швидка екстреною допомогою до лікарні, щоби коли ти потребуєш, тобі чудові хірурги зробили операцію. Але до цього треба доїхати 100 км. У нас 100 км іноді проїхати... Не доїдеш. Абсолютно, так. Ну, тому тут таке питання. У нас дійсно велика кількість медиків. Я абсолютно тут дуже поважаю цивільних лікарів, тому що, насправді, якби не цивільні… Вони витягають 70% всіх поранених, тому що у нас єдиний простір зараз медичний, і екстренка залучена, і всі лікарні, всі лікарі, і дякую всім за це. Але просто робити якусь ротацію, заміняти своїх друзів, з якими ви працюєте разом, і просто... Ну, ніхто не каже про те, що тебе там пошлють у сухопутку. Зараз посилають. Але слухайте, я недавно розмовляла з Андрієм Жолобом, військовим медиком, у цивільному житті травматологом. І він сказав, що було так, що він у свою медроту витягував з інших підрозділів, бо вони там були якимись піхотинцями. Він каже, це дурна робота — мікроскопом забивати цвяхи. Я теж чула таких історій багато, коли судинного хірурга кидають у піхоту.Ну, на початках повномасштабної війни було так, що якщо людина зголошувалася, її брали куди завгодно. Тобто, було таке, що професор був солдатом. Ну, їх от просто в ручному режимі потім вихоплювали і знаходили, і казали: "Господи, у нього ні фізичної кондиції, нічого немає для того, ну, нащо це робити?". Насправді, коли зараз у нас з мобілізацією великі проблеми.Так, у нас і з лікарень забирають регулярно, з госпіталів забирають регулярно. При тому, що там не вистачає персоналу, їхзабирають і відправляють на фронт, окрім ротації. Це правда, абсолютно. Тобто нічого ж не змінилося. Ну, тобі потрібна якась певна кількість людей. Де ти їх візьмеш, якщо мобілізація провалиться? Ти береш їх із середини системи. Тут щось ущільнюєш, там, десь дірки закриваєш.Тому треба завжди визначатися. Ми щось робимо, так? Чи не можна отак от ми і тут хороші, ми і тут, значить, зробимо, і все отак от працює. Тому що ті, хто зараз пішли добровольцями, вони ж теж вважають себе людьми, які зробили власний вибір, не побоялися всього цього. А зараз до них яке відношення? Ну, от яке у держави? Ну, все, ви молодці, давайте, воюйте.До якої межі? Ти або 300, або 200? Це ненормально. Може, ще комусь треба там написати есемеску, як ви? Такої впливовості, я боюсь, у мене немає. Хоч насправді президент був присутній на всіх проєктах. Він і вагони бачив, і приїздив у госпіталь, йому лікарі показували гемодіаліз.Правда, забули сказати, за рахунок кого воно сталося, але це не важливо, головне, щоб працювало. Я не знаю, я чесно вам скажу, я не знаю. Я просто дивлюся, що в турбулентності світовій, так? Нам треба просто дуже певно зараз визначитися і чесно говорити з людьми, тому що люди дорослі, люди, які прийняли рішення. А не запізно?Оцього я не знаю. Ну, є побоювання, що так, може бути запізно. І коли звинувачують тільки ТЦК, тільки ВЛК, тільки МСЕК. Я кажу, ніколи не буває це таким однобічним рухом. Коли є попит, є пропозиція. І коли уже така кількість тих рішень народжувалась саме так, то вибачте мене.Ну, знаєте, я вам чесно скажу, що коли от ми в приймальному жили, 50% до мене коли зверталися: а ти не можеш? Я кажу: "Ні, не те, що не можу. Я навіть на ВЛК не переходжу туди взагалі". Говорю: "Це просто, я туди взагалі ніякого відношення не маю. Це окрема історія. Я до цього нікого не поведу". Ну, це ж як українці, так? Треба, щоб по закону, але щоб через кума можна було трошки порішати.А коли ви на тлі цього всього чуєте розмови про те, що в Україні можливі вибори, і ми спостерігаємо за певними процесами, що і ці процеси якось вказують на те, що все-таки готуються до виборів. Чесно кажучи, я поки взагалі не розумію, як це зробити, куди ми дінемо мільйон військових, як ми зупинимо фронт, так? І як вони будуть голосувати, чи вони взагалі будуть позбавлені цього права?А може, вони би хотіли теж взяти участь у виборчій кампанії?Так, і вони, може... Люди казали: "Хлопці прийдуть, наведуть порядок".Наведуть порядок. І вони заслужили точно своїм вчинком, тим, що вони, в принципі, ризикуючи всім, пішли. У мене є друзі, які, власне, повернулися на протезах, вони воюють. Він міг спокійно списатися.Ні, він повернувся до своїх хлопців, він там уже там не розвідник, він займається дронами, але він повернувся. Хоча міг спокійно не повертатися. Ці люди абсолютно мають бути і змінювати цю країну, тому що це уже їхній вчинок величезний. Я не знаю, я технічно не розумію і не бачу.Про дрони, про ракети, про все, Господи, ну, про що ми говоримо. Ну, як при цьому можна в тих же школах розгорнути (виборчі дільниці – ред.), накопичити людей, коли балістика прилітає там за 50 секунд, 3 хвилини? Я не знаю, я цього не бачу.Який новий проєкт Ірина Солошенко готує? Є щось таке нове? Ні, насправді я зараз от роблю "Сила крові". Це справді те, що змінює, в принципі, повністю систему забезпечення кров'ю в Збройних силах України і взагалі в Силах оборони.У нас головний центр крові ЗСУ у Києві, а зараз відкриваємо філії, які теж потребують, власне, забезпечення.Я хочу сказати, дуже дякую всім, хто долучався, тому що від маленьких, але, ну, відірваних, розумію, що відірваних, від останнього грошей, до бізнесових грошей, які дійсно теж там знімалися з чогось і передавалися нам, бозайвих зараз не дуже багато. Дуже вдячна всім, тому що на більше 30 млн зараз уже передано медичного обладнання, воно уже все працює.Передали машину Fоrd, яка забезпечує такі донації. І зараз робимо трансформер, який буде забезпечуватися донаціями до 100 донацій крові за один виїзд. І цей проєкт, який я зараз якраз і реалізую.                 

Мій гість, який своє життя називає калейдоскопом, тому що хтось його знає як пластуна, хтось - як лідера гурту "Бетон", хтось - як лікаря-травматолога, а хтось - як бойового медика і ветерана. І це лише невелика частина його досягнень та вподобань — це Андрій Жолоб.Слухай, ну ветерани… (усміхається) Знаєш, я ще застала ті радянські часи, коли ветерани були обвішані медалями.Діди…Так! А тепер — борода, тут щось вибрите… (сміється) Що це взагалі таке?Знаєш, насправді, ми зараз, коли ходимо, особливо до дітей на національно-патріотичне виховання, там діти, деколи їхні батьки, – я весь час кажу, що ми трохи змінюємо стереотип ветеранів. Бо тепер ветерани — це молоді веселі хлопці з бородами, татуюваннями, дехто з протезами, але які радісно, а не пафосно розповідають про те, що "я льотчик", "я в танку горів" - ні, у нас просто звичайні історії, деколи страшні, але просто історії з війська, історії тих, хто не побоявся і пішов захищати державу.Тебе тягне туди -  назад на фронт? - Кожний божий день. Чому?Там якось воно дуже все по-чесному, відкрито. Небезпечно, звичайно, але якось дуже прямо, без навколишніх коливань, без всяких "але". З хлопцями я кожен день на зв'язку. Зараз, наприклад, ми з моїм зампотехом — головним техніком медичної роти — обговорюємо оформлення машини, яка на мене заїхала свого часу.У мене таке враження, що я досі у війську. Ми контактуємо, вирішуємо питання по волонтерці. У своїй медроті я є зараз, знаєш, такий собі консильєрі. Тобто я акумулюю всі зібрані від волонтерів кошти. Хлопці мені присилають чеки за ремонт реанімобілів, я їх проплачую. Вони мене самі чесно попросили, кажуть: "Васильович, не треба нам грошей, бо ми за них почнемо сваритися, що хтось їх неправильно використав". Тому у нас такі абсолютно довірчі стосунки, і справді в мене таке враження деколи, що я ще досі у війську.Чи це може бути якесь таке почуття вини, що тобі довелося за сімейними обставинами, серйозними сімейними обставинами піти з війська?Однозначно – так. Я з цим питанням до психотерапевта ходив, бо мене те почуття вини так жувало, як має бути, на повну.І скільки ти це пропрацьовував?Ну, кілька сеансів… Насправді, знаєш, я теж зауважую, що кожному потрібна своя кількість тих сеансів. Бо професійний психотерапевт, який має там, зокрема, військовий досвід, він знає чітко, як по точках впертися і де правильно натиснути. Мені вистачило буквально трьох сеансів для того, щоб мені…  Я не скажу прямо, що в мене все, мене відключило. Психотерапевт не для того придуманий. Психотерапевт — це як: ой, клубочок заплутався, нічого-нічого, я тобі допоможу його поволі розплутати, але розплутувати будеш сам. Я далі розплутую.Ті хлопці, з якими ти зараз спілкуєшся, через те, що ти є очільником Центру надання послуг учасникам бойових дій (дуже складно звучить), - вони також звертаються до психотерапевтів? Чи вже щось змінилося? Війна в нас 11-й рік. І я пам'ятаю, як на початку, у 2014 році, це ще була така дивина, що хтось, хто брав участь у бойових діях, може звернутися до психотерапевта, бо це трохи висміювалося. І було таким: "Ну, ти що - слабак? Не можеш сам впоратися? Ти ж мужик".Та у нас оцей "пацанячий треш" ще присутній, але він вже значно слабший. Оцей, типу брати на понт, такі "тюремні" настрої: "Вася, ти що - слабак, чи що?"Я насправді зробив фокус-групу, коли тільки прийшов на свою посаду. Зробив фокус-групу з ветеранів, що я у війську спілкувався зі своїми: як ми будемо далі діяти, як будемо планувати там умовно евакуацію, все решта. Я зібрав ветеранів і зробив там умовно анкетку і опитування. Так от, на першому місці серед побажань було стріляти. Саме тому у Львові готується відкриття великої стрільниці. Тому що ми це пропрацювали з управлінням спорту, з міською владою загалом. На другому місці (за опитуванням ветеранів, – ред.) було, що хочеться більше послуг психотерапевтів. І тут я зрозумів, що хлопчики нарешті плачуть.Принаймні, більше плачуть. Як воно правильно працює? А от, маю досвід своїх побратимів, яким я сказав, що я прийшов, отримав допомогу психотерапевта нашого центру, мені стало реально краще: "Братан, піди зроби так само, тому що я це пройшов". І мене він послухає. Свою жінку він не послухає. А мене послухає і піде.І саме таким методом нам треба, власне, хлопцям допомагати, бо, ну, моя би воля, я би взагалі це на державному рівні запровадив, щоб кожен з тих, хто демобілізовується, обов'язково проходив принаймні скринінг у психолога для того, щоб розуміти, в якому стані він повертається, тому що в когось можуть бути якісь нахили до суїцидів, в когось якісь особисті проблеми в сім'ї і так далі. Це все треба скринити, бо потім це рятувати, отак ловити, підхоплювати буде надзвичайно складно.Хлопчики плачуть... Про що хлопчики плачуть зараз?Та їм є про що поплакати. Не секрет, що в декого дружина, виїхавши на початку повномасштабної (війни, – ред.) з дітьми до Німеччини, знайшла собі успішного Ганса і сказала: "Знаєш, Васильку, мала я в одному місці твою армію і твоє патріотичне начало, мені життя хочеться пожити". Так, через це хлопчики будуть плакати. Я абсолютно це розумію, це нормально.Хлопчики будуть плакати через те, що в них наламалося все, що вони вибудовували для свого добробуту впродовж років. І тут цей бізнес впав. І ти після умовних 110–130 тисяч бойових повертаєшся, шукаючи роботу за 30 тисяч. Це дуже впливає на свідомість, та й на підсвідомість.Ти б знала, скільки хлопців далі продовжують по ночах воювати, знову ж таки, поки не підуть до психотерапевта.Ти маєш на увазі образно, так?Так, я свою жінку місяць тряс і кричав, де мій автомат. І махав руками на всі сторони, відбиваючись від русскіх, які прийшли до мене у сні.Тобто, так, я не є штурмовик, який безпосередньо на позиції виконував свої завдання, але 1,5 км, 2 км, 3 км від лінії бойового зіткнення ми свою роботу робили, медичну. І постійне відчуття загрози робить свій ефект на підсвідомості однозначно.Чи плачуть хлопчики тому, що зараз суспільство міняє своє ставлення до Збройних Сил України? На початку повномасштабного вторгнення кожен кричав: "Ми віримо в ЗСУ", "Дякуємо ЗСУ", а зараз ми чуємо думки про те, що "ми вас туди не відправляли", "а нащо ви туди пішли?", "а може, вже закінчувати війну?".Знаєш, я тобі скажу, насправді, якби це був виняток тільки нашої української ситуації, то я би, напевно, дивувався, шукав у тому проблеми. Я в дитинстві фільм "Рембо" дивився з Сильвестром Сталлоне, який, власне, показував оцю проблему в таких суперуспішних Сполучених Штатах Америки, де все для ветерана, все відкрито, все допоможемо і так далі. Але ж ні. Кожна війна і кожен ветеран тої війни є ображеним на цивільне суспільство, і це є нормально. Ну чого ж? Однокласників моєї доньки одної і другої тати водили два роки до школи, поки я мерз десь по розбитих будинках, поки я їздив на евакуацію по Донеччині, по Херсонщині, на Запоріжжі, в Роботиному і так далі. Хтось в той час міг собі комфортно жити. Я просто особисто розумію, що культивувати десь всередині в собі оцю таку злість і ненависть — воно якось непродуктивно, і воно псує мені любов до моєї сім'ї. Я на таке не маю часу.Але я розумію, що для декого це насправді дуже важливо. Знаєш, мій добрий друг, побратим Юрко Вовкогон сказав дуже гарну фразу: "От нам з тобою якось простіше з того всього виходити, бо для нас з тобою війна явно не була найяскравішою подією в житті".А якщо брати умовного фермера з Черкащини, з Житомирщини, який жив собі своє спокійне життя на "джон-дірі", їздив запрограмовано і обробляв землю. І тут він бачить ті "джон-діри" на Херсонщині спалені просто пачками, які залишаються на фермах. Він бачить ті розірвані в шмаття тіла. Та для нього це найяскравіша подія, яка його вражає, жахає, і він ніби умовно вимагає, щоб кожен з ним це пережив. Не воював — не мужик, і все решта. І я можу їх зрозуміти абсолютно. Просто я персонально це переживаю якось, не знаю, легше, лайтовіше.А що нам робити як суспільству з цим, ось з цією образою? Бо якщо вона накопичується, її рано чи пізно десь прориває в різних вчинках.Знаєш, насправді, суспільство саме готове більше ховатися від таких проблем. І, власне, ми тому нашим центром надання послуг учасникам бойових дій ходимо безперервно як на інтерв'ю, так і вчимо кожен з департаментів нашої міської ради і продовжуємо це робити — спілкуванню з ветеранами. Ми проводимо… Ми не робимо це теорією. Немає сенсу щось робити про ветеранів без самих ветеранів.Тобто ми приводимо ветеранів, ми розповідаємо, як у нас з'являються оті від агресії злі чорні тунелі, коли в тебе починає дуже сильно битися серце. І ти просто бачиш обличчя, скажімо так, свого кривдника — і все, тебе закриває. Це такий собі, дивний мабуть, стан афекту. У нас почали бізнеси просити прийти, їхнім працівникам розказати, що відбувається з ветеранами, в чому специфіка. А знаєш, у чому парадокс? Що всього-на-всього треба учтиво, з пошаною ставитися не тільки до ветеранів, а один до одного. Просто ветеран швидше зреагує. Виходить так, що війна йде на користь нашому суспільству.Вона вчить нас нарешті перестати зі зневагою ставитися до того, що хтось у черзі стоїть, не лізти поза чергою "я тільки запитати", не підрізати один одного на дорозі, бо тому що справді ветеран зреагує паршиво. Вона вчить, що поліція має з пошаною так само ставитися до кожного, не лише до ветерана, а до кожного. А ветерани — це просто такий, знаєш, як зараз палаючий факел, який може зробити пожежу. І насправді не можна говорити, що цивільне суспільство має зрозуміти ветеранів і рухатися... Це дві сторони, які рухаються один до одного. Бо не можна казати "Значить так, я герой війни" і вилізти в ресторані черевиками на білу скатертину - "Мені можна, бо я герой війни". Воно так не працює.А як тоді реагувати цивільному населенню, коли є ось такі фрази? Вони теж можуть траплятися. Бо ми ж не ідеальні, ніхто не ідеальний.Я тут скажу інакше: Концентрація ветеранів стає все більшою. І умовно, якщо тепер десь хтось із ветеранів, от йому починає щось палати, є дуже велика можливість, що з боку буде в натовпі ще один ветеран мінімум.Це так, як от, наприклад, у Техасі, з дозволеною вогнепальною зброєю, короткоствольною. Чому зменшилася кількість злочинів? Тому що злочинець, розуміючи, що він витягає пістолет, розуміє, що в нього теж хтось може стрельнути. Тому я думаю, що зараз наше велике завдання ветеранів — це один одного трошки підрегульовувати. Ми витягали один одного з найгірших ситуацій. Ми, ризикуючи своїм життям, витягали поранених з поля бою. Зараз ми всі трошки поранені.І ми маємо одне одному допомагати. Власне, в першу чергу, нагадую: як завжди при катастрофі в літаку — маску на себе, а вже потім допомагати своєму ближньому.Слухай, ти кажеш, що ветерани реагують на те, що хтось когось підрізав на дорозі або вчинив якусь несправедливість. Але є ж якісь ще речі, не тільки про ветеранів, а й про тих, хто ще зараз воює, але повертається, наприклад, в тил у відпустку. Якісь тригери, про які важко здогадатися. Я коли спілкувалася з глядачем моїм, який втратив на війні дві ноги, він мені сказав, що деколи навіть запах полуниці може спровокувати якісь спогади, якісь страшні. Чому полуниці?Я тобі скажу, я купив собі гель для душу, який в мене був у війську. Я коли позавчора прийняв з ним душ, у мене зразу всі оці евакуації, мотолеги, миття під дощовою водою — воно все розцвітає. Це нормально, воно тільки з часом може притупитися. Всі оці тригери, їхнє лікування — це час. Я от, наприклад, зараз спілкуюся не лише з ветеранами повномасштабної, але й з ветеранами АТО. У них це вже набагато все плавніше відбувається.Тобто тут тільки час лікує. І цей час, поки буде відбуватися лікування, оця загальна суспільна терапія — ми цей час маємо пройти з найменшими втратами. Оце найбільше завдання. Ми превентивно не запобіжимо тому, щоб раз-два, знаєш, і як на брошурках різних релігійних сект — і лягли разом Теля і Лев. Так не буде.Тому що тут ці всі можливості, ми маємо самі бути тим суперклеєм, який буде склеювати між собою ці дві абсолютно, здавалось би, різні соціальні верстви: тих, хто був у війську і має військовий досвід, і тих, хто не був. Треба прийняти, що між нами дійсно є прірва. Не треба казати, треба зробити так, щоб між нами не було прірви. Це розколина, це от уявіть собі, землетрус стався — все, ми роз'їхались.Ми, ветерани, ми на вас ображені, тому що ви не захотіли зробити те, що ми. Ми захищали і вас, і ваші сім'ї, і ще й свої сім'ї, поки ви з ними були тут і думали, як то не піти у військо. Ми не можемо бути не ображеними, тому що це знову ж таки про справедливість і несправедливість.Але всі повинні воювати?Насправді, як би то сказати, підсвідомо кожен ветеран хоче, щоб всі чоловіки пройшли те, що пройшов він.Свідомо воно так ніколи не буде, але підсвідомо так, кожен хоче там, щоб: "А що? А чого це ти? А що тобі бракує? А чого ти не сходив? Бо що?" Мені закидають деякі хлопці з бойових підрозділів: "Та ти не справжній ветеран. От я був на позиціях, а ви стояли там 1,5 км від позиції".І оці міряння ветеранства вони теж будуть, міряння геройством будуть, маніпуляції будуть. Просто до того треба ставитися з тим, що це є складова оцього такого великого рольового суспільства. Такого трохи дитячого, мушу сказати. Дитячого? Чому?Та наше суспільство досі любить грати в ігри. Загалом суспільство зараз споживацьке, воно любить грати в ігри, особливо в коментарях, в соцмережах, стереотипізувати. “Все погано. Місто нічого не робить для ветеранів. Держава всіх забула”. І всі підхоплюють: "Та, нічого не робить, нічого". А коли питаєш: "А ви зверталися?" — "Ні, ще не хватало того, щоб я звертався до вас за допомогою". Тобто в людей є оце таке: "я підліток, я образився, все, гримну дверима і піду, ви погані".Ти сказав про те, що для декого участь у війні, те, що потрапив на фронт, — це найбільший, найяскравіший, найсильніший якийсь момент в його житті. Ти зараз сказав: я музикант, але ти ще лікар-травматолог. Як донька лікаря-травматолога, я знаю, що то такі люди доволі цинічні, тому що вони часто стикаються зі складними ситуаціями, де немає часу на розпускання нюнь, а треба рятувати тут і зараз. Власне, бути лікарем-травматологом до того, як потрапити на лінію фронту, — це тобі допомагало? Твій досвід лікарський у тилу?Насправді, лікарі — це, мабуть, найпристосованіші до війни люди. Ми зразу приходимо, ми маємо своє місце. Умовно, якщо ти є зенітник, стрілець, гранатометник, тебе можуть відіслати на будь-яке завдання, ти можеш бути будь-де. Лікарі є в медичній складовій. Звичайно, що на початку війни особливо було багато лікарів, які не мали військової кафедри. Відповідно, їх могли застосовувати як стрільців, як гранатометників.Я особисто через рапорти з навчальних частин до себе в медроту витягав дуже крутих лікарів, які не мали кафедр. Я їх брав на посади фельдшерів, на посади медбратів, просто щоб сформувати класну команду. І насправді це застосування є дуже правильним, тому що, знаєш, є оця така класична фраза, що безглуздо мікроскопом забивати цвяхи. Я скажу, що дійсно абсолютно безсенсовно. Але чому ж тоді в нас так трапилось?Все залежить від командира, від командира на місці. Тобто якщо командир цікавиться і розбирається, що може та людина... Можливо, цей командир, знаєш, надто боїться, надто субординований, йому треба просто забити "штатку" по бойовій частині — і все, пішли на виконання.А я, як командир медроти, я, власне, розумів, що мені треба звернутися до мого командира бригади, який у мене був, Валерій Вікторович Скрет, надзвичайно адекватний, надзвичайно розумний командир, якому я дуже вдячний за те, що, в принципі, напевно, я навчився на тій війні виживати. І він мені у всьому цьому процесі підбору команди і підбору навіть евакуаційних авто допомагав. Справді, оця синергія, вона є дуже важлива.Кажуть, що американці, де вони брали участь у війнах, вони найперше розгортали польові шпиталі, а в росіян того немає, щоб був польовий шпиталь. Вони спочатку: “Йдіть повоюйте, а далі вже там будемо вас рятувати”. Як воно в нас? Ми почали з тобою з того, що ти ветеран, але без отих медалей, які..Так, в мене жодної нагороди немає (сміється).… (сміється) але з довгою бородою, такою панк-роківською, так? І ми часто чуємо, що маленька радянська армія не зможе перемогти велику радянську армію. Як воно в нас зараз є? Ми на якому етапі? Де ми застрягли? Туди ближче до американських якихось стандартів, чи натівських стандартів, чи ще десь там в совку?Ти знаєш, що найважливіше — що зараз уже от три роки повномасштабні (війни, – ред.), вчорашні солдати навчилися на сержантів, вчорашні сержанти пішли на офіцерські курси, ті, хто можуть дозволити собі відповідальність. І командирами зараз стають ті, хто вже пройшов пекло. Це набагато важливіше. Це найважливіше. Це вже люди з практики, а не люди, які вчилися за підручниками 1987 року, умовно, а дехто із 1967-го.Насправді я бачу, що, по відгуках моїх друзів, моїх побратимів, воно якісно змінюється дуже. Воно дуже якісно змінюється. Звичайно, є певні питання, зокрема, до бронювання повністю цивільних медиків. І в результаті зараз з госпіталів, з Дніпра, із Запоріжжя лікарів забирають в бойові бригади, тому що просто нестача медперсоналу. Тобто є отакі проблеми структурно-організаційні, які абсолютно непродумані. Але таки ми рухаємося в якомусь трошки кращому напрямку.Що ти робив для того, щоб у твоєму підрозділі не повторювалися якісь радянські практики?Та я жив, по-перше, зі своїм особовим складом. Я не був “значить так, я лейтенант, і я буду там спілкуватися тільки з офіцерським складом, все, шваль, живіть окремо”. Я жив з водіями. Я жив разом зі всіма в казармі, ми розрулювали свої якісь окремі конфлікти. Я хлопцям дістав РlаyStаtіоn і велику плазму для того, щоб бавитися в Моrtаl Коmbаt і Формулу 1.Я діставав постійно там приправи для кави, кавову машину. Ми зробили просто свій такий хлоп'ячий хороший побут. І все базувалося виключно на довірі. Тому що там, умовно, зранку, коли я просинався і ми їхали на свою зміну, я кажу: ну що, пацани, поїхали помирати? Всі зібралися і поїхали. То в нас дійсно був оцей такий раж. Звичайно, що всі втомилися.Всі втомилися, вже давно втомилися, але так от втомишся, такі американські гірки там. До речі, дуже цікавий такий прояв. Ти в якийсь певний момент думаєш: все, я більше не можу. Потім стається щось позитивне, ти рятуєш комусь руку, яку привезли на турнікеті, знаєш, і вже там питання ампутації було, але вдалося разом із судинними хірургами відновити кровообіг, пальчики потепліли. А рука відкрита - як риба на базарі, знаєш, продається.І ти дивишся, є пульсація, все, всі дивляться, посміхаються, радість. У тебе знову абсолютно такий стан піднесений. До наступного якогось моменту, коли ти знову починаєш сумувати за сім'єю, ти знову звалюєшся вниз. Оці американські гірки — це є звичайний стан військовослужбовця в армії.Те що тобі довелося пережити на передовій як лікареві, і те, що в тилу, - наскільки це різниця?Це неймовірна різниця. Все і будь-де краще, ніж на війні. Війна — це найгірше, що може з тобою статися. Ну, неприємно мати оце відчуття, коли по тобі танк працює, коли по тобі ракета прилітає. Такий дивний дуже стан. Я от згадую, коли ще на початку моєї служби ми тільки зайшли в роботу нашою бригадою в липні 2022 року на Інгулецький плацдарм. Це от напрямок там, де Снігурівка, Давидів Брід. І на нашу територію залетів російський літак і по нас гепнув по сусідству метрів 300 ракетою. Я досі пам'ятаю цей якийсь такий дивний стан вакууму. Ну, я тепер розумію, що ми там легко підконтужені були. Але саме прийняття того, що нас хочуть вбити...До того воно якось ну сприймається: приїхав на війну, там якісь воєнні, якісь машини, якісь танки їздять свої, ще щось. А от коли вже ти реально заходиш у те відчуття, що тебе хочуть вбити, воно зовсім інакше. Коли по тобі починають одночасно працювати танки і мінометка, а ти в той час із важко пораненими на землі лежиш, і тебе посипає штукатуркою з розбитих будинків — це ще один такий якийсь дивний ефект. Але, знову ж таки, кажу, це явно не найяскравіші спогади мого життя.А які найяскравіші?Найяскравіші? Народження моїх доньок, зрештою, знайомство з моєю дружиною, катання на лижах в Альпах, мій перший мотоцикл, перший секс, подорож автостопом Європою, Діснейленд у Парижі. Насправді, всього дуже багато.Чи ти зможеш повернутися до того такого життя, до повномасштабного вторгнення?Та нема в тому потреби. В мене воно зараз набагато цікавіше з моїм військовим досвідом. Тобто я тепер маю те, що я мав, а тепер ще й плюс військовий досвід. А найбільше, що я тепер маю, це я маю свободу дивитися людям в очі без сорому. Ну, я казав і буду казати, що військо звільняє зараз. Воно тебе звільняє від сумнівів. Зараз у мене є мій добрий друг музикант, якого мобілізували, і ми з ним спілкуємося. Він зараз якраз завершує БЗВП, базову загальновійськову підготовку. Я думаю, що ту абревіатуру вже кожен знає в Україні (сміється)....Так. І він каже: "Я реально почав нормально спати". І в мене були сумніви, в мене був сором, а чого то інші воюють, а я ні. Каже: все. І воно звільняє, твоя участь в армії. Звичайно, кажу, що це за умови, що ти дійсно знаходиш своє місце, а не ти просто є розмінною монетою.Ти згадав, що найяскравіший спогад — це народження доньок, знайомство з дружиною. Наскільки сім'я є важливою і підтримуючою в тому часі, коли чоловік є на фронті? І знову ж таки, порівнюючи з радянськими часами, деколи, коли пишуть спогади, якісь там: "От мій дідусь воював у радянській армії, і він ніколи не розповідав ніяких страшних історій". Ти своїми страшними історіями ділився зі своєю родиною?Я почну з того, що, вочевидь, страшні історії не розповідали, тому що там відбувалися абсолютно неадекватні речі по відношенню до свого особового складу, де там умовно офіцер своїх розстрілював і так далі. Ну, тобто не хотілося розповідати, бо було соромно в першу чергу.Коли окупаційна армія, яка заходила в Берлін, ґвалтувала все направо і наліво, ніби мстячись таким чином за окупацію свого краю. Зараз якось з тим всім значно простіше. Тобто я взагалі вважаю, що про війну треба розповідати. Ясно, що я не буду розповідати дітям третього класу про те, як я там кого оперував і де валялися руки і ноги і кишки по яких деревах.Їм цього абсолютно не потрібно, але сам сенс: чому ми це зробили, чому ми це далі робимо, чому протез — це нормально і це не є кусок металу, до якого прикручений Микола, це є Микола, в якого просто така специфічна нога. Це розказувати треба, цього соромитися взагалі не треба. Ну і плюс я теж розумію, що, коли я розповідаю про війну, зокрема, от я зараз у тебе на інтерв'ю, це для мене теж терапія.Я з себе теж відпускаю якісь такі, знаєш, речі, які потрошки, як пружини, вони в тебе потрошки скручуються, а коли ти про це говориш, говориш, ти це відпускаєш. Воно дуже важливо.Пацієнти часто цього не знають, а я знаю, бо, знову ж таки, в сім'ї лікарів народився, і в лікарів часто є докори сумління, або є такі, знаєш, перебирання: може, я би міг зробити ось так от, і тоді би ми врятували. А якби я попередив цю людину раніше приготуватися до тої операції, тоді би можна було ось так от зробити. І воно гризе зсередини. Деколи здається людям, що то просто поганий лікар. Але це ж життя, ми всі влаштовані по-різному, по-іншому, хоч ми ніби й всі схожі між собою, але організм у кожного з нас інший.Чи є в тебе ось ці докори, чи вони тебе наздоганяють, що якби я тоді зробив ось так от, міг врятувати, а тоді так от? Або в тебе є інші історії, і ті, кого ти врятував, зараз тобі телефонують, пишуть, не знаю, якось намагаються з тобою зв'язатися і подякувати?Насправді в стані отого якогось шоку бойового, хлопці, які потрапляють, ми з ними знайомимося на місці, говоримо, і далі контакт втрачається в більшості випадків. Тому що в нас не було такого, що ми там допомагали тільки своїй бригаді. Умовно, ми завжди заходили в співпрацю з медичними підрозділами різних бригад. Коли ми були на евакуації, ми допомагали всім, кого би не привезли.В когось була краща медична служба в підрозділі, в когось її майже взагалі не було. Ми пропрацьовували і евакуйовували всіх. Та, до речі, десь випадково в ТікТоку хтось нарветься на мій канал і пише: "А пам'ятаєш, я вийшов, а ти з мене осколок витягав?" Кажу чесно, не пам'ятаю, братан, але я радий, що ти мені це пишеш. Тобто це є. А з другого боку, в кожного лікаря є свій цвинтар.Докорів сумління я не маю, чесно тобі скажу, бо я з цивільного світу, напевно, маю докорів сумління. Там я ніколи не морозився від роботи і кидався повністю. От безпосередньо руками всередину пацієнта, затискаючи стегнові артерії, і так далі. І коли, ну, я пам'ятаю, дійсно, з важкими ампутаціями в нас, на еваку принаймні, троє людей, яких ми з проблемами витягали, дехто з відкритою черепно-мозковою травмою, з шматками мозку. Тобто ми їх довозили до лікарні живими, і вони буквально в приймальному відділенні помирали. Так, були афекти, але ми робили все. В нас не було такого, що "та то немає сенсу з ним працювати, він і так помре". Ні, ми качали всіх. Качали до останнього, хоч би що не відбувалося. А з іншого боку, на початку нашої роботи нашим обов'язком була ідентифікація тіл загиблих наших. Це теж з таких, знову ж таки, не найяскравіших, як для медика, це взагалі… Це просто робота, але така неприємна робота. Особливо, коли це, перепрошую, коли це літо, Херсонщина, і тобі привозять двотижневе тіло, яке треба опізнати, роздягнути, попробувати щось знайти, зрозуміти. Це складно.До цивільного лікарства ти би повернувся в Україні?Ні, це якщо отак, як би то сказати, по правилах життєвих всіх працювати, це фінансово невигідно.А кажуть, що ж лікарі, там у нас деколи є такі якісь рейтинги, хто найбільші якісь там корупціонери-хабарники, то там судді, лікарі. І лікарі добре живуть…Так, я не хочу, скажімо так, придумувати, як би то там з пацієнтом домовитися, щоб він саме оце купив, необхідне для операції, а мені за це були відсотки. Ну, до цього всього змушує наша система, яка не дає лікареві…Я в армії нарешті заробляв нормально як лікар. Я заробляв свої бойові 110–120 тисяч. Так має заробляти лікар. Все решта, що пропонується в нашій медицині, - це є приниження, а не заробіток. Тому лікарі змушені вдаватися до всяких хитрих маневрів, тому що, ну, а чого ж лікар з купою відповідальності за життя і здоров'я не має мати класну машину чи класну хату? Бо тому що що?Бо тому що уявний давав уявну обітницю Гіппократові або ще щось? Ну, це глупість. Тобто в нас, знову ж таки, в нас суспільство дуже не любить успішних і багатих. Тому що не можна таким бути, треба бути бідним і нещасним, як всі. Мене це не влаштовує, тому я готовий, щоб у мене сім'я нормально жила, займатися банально розвантаженням вагонів або ще щось.Ну, умовно, я ж там працюю собі ще ведучим, от, зокрема, на Галичині, на "FМ Галичина". Я буду щось робити таке для того, щоб заробити.До речі, про радіо "FМ Галичина", там Андрій Жолоб робить розмови з такими ж побратимами, як і він, де говорить дуже відверто про війну, без пафосу, без ось цього "віримо в ЗСУ", але дуже правдиво, тому слухайте, дивіться, можна в YоuТubе також дивитися, правда?Так.Так що така невеличка маленька реклама ще одного боку Андрія Жолоба, про який ми не поговорили, бо ти ще був радіоведучим так само і до повномасштабного вторгнення.Радіо — то моя велика любов.І добре, що воно тепер так, якось синергія є. І про війну, і про ветеранський досвід, і про радіо, зрештою. Зараз тривають всілякі розмови про мир, і рано чи пізно він буде, так? Чи не боїшся ти, що він буде не таким, як ми, українців, собі уявляємо? Бо ми чули про те, що мають бути кордони 1991 року. Але чи воно так зможе статися? Що хлопці, які воювали, хлопці, яких немає, а їхні родини скажуть: а для чого це все було? І вони вже це говорять. І що нам з цим робити? Що ти будеш відповідати своїм побратимам чи тим, хто приходить до тебе в центр, тим ветеранам?Я не уявляю. Я це буду робити по ходу, чесно скажу. Я розумію, що однозначно буде багато запитань в будь-якому випадку. Немає ідеального варіанту завершення цього всього. Сидіти і мріяти, що зараз прилетить чарівник, який все вирішить, і в нас дійсно будуть кордони 1991 року - ні, так не буде. Казати: а за що ті хлопці загинули? Ну, в першу чергу за те, щоб дійсно ми з тобою могли сидіти на інтерв'ю і говорити, щоб наші діти могли в школах вчитися. Вони не хотіли гинути. Ні в кого з нас нема отакої самопожертви, що я готовий іти і вмирати. Взагалі про таке ніхто не думав. Всі хотіли жити, всі планували, що вони будуть далі робити, а не планували цю операцію як останню. Але війна все коригує. Вмілі русскі війська, бо я однозначно скажу, що вони дуже вмілі. Вони роблять все для того, щоби знищувати нашу живу силу. Тому ветерани, мушу сказати, у великій своїй кількості розуміють все, в тому питанні, що швидше будуть сім'ї загиблих казати. Власне, не самі ветерани, а сім'ї загиблих, сім'ї зниклих безвісти. У них буде дуже багато питань.І так, нам, ветеранам, доведеться працювати, підтримувати нашому центру. Я сподіваюся, іншим центрам, які потроху створюються в інших містах, так само буде море, океан тієї роботи. Ну, але якщо від того відгороджуватися і думати, що воно само якось розсмокчеться і вирішиться, ну ні, ні в якому випадку, воно просто може зайти в жахливі наслідки.А скільки часу нам доведеться працювати як суспільству, співпрацювати з ветеранами, ти кажеш, це рух з двох боків один до одного, і скільки ветеранам із суспільством, щоб ми врешті-решт, як країна прожили, пережили цю травму війни?Нам треба буде постійно готовими бути до наступної диверсії, до наступної війни з боку Росії. Тобто, я думаю, що повноцінно ветеранами так і не вдасться нам бути. Ми будемо постійно таким собі більшим або меншим резервом, який має постійно готуватися до того, що Росія знову нападе. Нам не вдасться жити в спокої. У Росії, насправді, забаганки загарбання нашої держави, вони собі того не дозволять у житті відмовитися від того. А спілкування... Ну, на це підуть десятиліття, поки ми будемо мати затишшя.

Перше, що ми дізнались, - що рішення доставити кров за допомогою дрона не було спонтанним чи імпульсивним. Зі слів нашого співрозмовника, начальника медичного пункту 1-го батальйону 12-ї бригади спеціального призначення "Азов" Темного, цей алгоритм дій вони розробили перед тим, як зайти на Торецький напрямок, адже розуміли, що на них чекають "певні логістичні виклики"."Цей комплекс дій було розроблено на випадок, якщо у нас буде важкий поранений, який втратив велику кількість крові, але ми не можемо його евакуювати відразу. Така крововтрата називається "геморагічний шок", від цього помирають, тому час, за який треба надати допомогу, обмежений. Коли нам повідомили, що на наших позиціях є травмований з нашого підрозділу, який є у зміненому стані свідомості, має поранення в шию і перебуває в шоковому стані, нам довелося вибирати: або евакуювати зараз за допомогою техніки або піти на певний ризик і допомогти інакше",  — розповів "Еспресо" Темний.План готувався у комфортних умовах, проте реалізовувати його на практиці було складніше. На позиції разом з пораненим бійцем перебував бойовий медик, який теж дістав поранення — легку черепно-мозкову травму. Третім на тій же позиції був боєць, який мав легке осколкове поранення верхньої кінцівки. Загалом, розповідає Темний, того дня вони провели близько шести скидів з дрона, для того щоб провести цю операцію."Першим полетів внутрішньокістковий доступ, потім внутрішньовенний, який, на жаль, в тих умовах не вдалося поставити, проте ці дві процедури взаємозамінні, тож коли бойовий медик успішно його встановив, полетіли посилки з еритроцитарною масою та сухою плазмою крові, яка була вже замішана, підігріта та готова до переливання. Таким чином бійцю надали необхідну допомогу, яка врятувала життя, після чого ми почали готувати евакуацію",  — каже він.Як доставити такий вантажДоставлянням незвичної посилки займався військовий із позивним Тадаши, старший бойовий медик роти безпілотних систем 1-го батальйону 12-ї бригади "Азов", який паралельно виконує функції оператора БПЛА. Медик ділиться, що йому вже доводилося доставляти побратимам бинти, бандажі та ліки, проте до скиду крові довелося готуватись інакше."Щоб провести переливання крові, її обовʼязково треба нагріти. У тих умовах, у яких ми перебували, не було необхідного обладнання, тому, коли ми отримали команду почати підготовку операції, один із наших медиків почав гріти її з допомогою води та старої каструлі, яку ми знайшли в домі. Він кілька годин у таких умовах підтримував її сталу температуру, адже якби температурний режим порушили — кров довелось би викинути, її не можна повторно нагрівати", — сказав Тадаши.Холодильник для зберігання крові та компонентів у кейсеваці, фото: 12-та бригада "Азов"Сам медик "літає" невеликим дроном Маvіс, проте ділиться, що для успішного проведення операції довелось залучити операторів більших БПЛА Vаmріrе, які здатні доставляти важчі посилки. Поранений потребував значного обʼєму крові та плазми для порятунку життя, доставлення та трансфузія пройшли успішно.Темний розповідає, що коли на війні стаються такі вдалі історії, то цивільне населення починає активно здавати кров для потреб війська. Проте, зауважує він, час від часу трапляються перебої з кровопостачанням, адже ситуація мінлива. Інтегрувати потребу в крові у цивільне суспільство досі складно, але дефіцит донорів напряму впливає на ситуацію на полі бою."Кров для нас надзвичайно важлива, незалежно від того, де ви її здаєте: у Львові, в Дніпрі, в Харкові чи у Києві — все одно є великий шанс, що безпосередньо ця ваша кров опиниться в районі виконання бойових дій. Логістика крові в Україні налаштована добре й адаптується до потреб: якщо є "зайва" в Житомирі, то вона поїде в Дніпро, де вона потрібна", — розповів Темний.Використання переливання на догоспітальному етапіУ 2023 році вийшла постанова Кабінету Міністрів, яка легалізувала обіг крові у підрозділах сил безпеки та оборони. Раніше механізми були доволі "кустарними" — ділиться з "Еспресо" керівниця служби супроводу Ріна Рєзнік. З її слів, більшість підрозділів, які мали на балансі кров, отримували її з певними ускладненнями. Фактично не було прозорого механізму, як її взяти на баланс, як її списати та як за неї звітувати."І це була велика проблема, адже інших методів рідинної ресусцитації, тобто оновлення тої крові, яку поранений втратив, просто немає. Все те, що ми тривіально називаємо кровозамінниками, по факту ними не є. Кров ніщо не замінить, і у світі до цієї думки дійшли давно, але конкретно у нас не було механізмів поновлення крові на догоспітальному етапі. А туди входить і допомога бойового медика, етап евакуації та етап стабпункту. Тож нам дуже хотілося, щоб кров зʼявилась на всіх стабпунктах, але ми, формуючи цю постанову, думали й над тим, щоб дуже вмотивовані підрозділи могли використовувати трансфузію крові також раніше: і на етапі евакуації, і на етапі роботи бойового медика", — каже Ріна Рєзнік.Наступним кроком потрібно було легалізувати проведення переливання крові людьми без академічної медичної освіти. Темний ділиться, що, з його досвіду, цього можна навчити за один день. Зі слів Ріни, після прийняття постанови ситуація, першочергово на стабпунктах, кардинально змінилася."Досі найчастішою причиною смертності на догоспітальному етапі є наслідки критичної крововтрати. У багатьох людей чомусь є переконання, що саме за дії з кровʼю вони можуть понести юридичну відповідальність, але це міф. Загалом дуже складно якось зашкодити людині, правильно проводячи трансфузію крові. За час, відколи нам вдалося імплементувати цю практику, я точно можу сказати, що жодного негативного наслідку не було зафіксовано. Поки що ми не домоглися застосування крові на всіх стабпунктах, але ми до цього ідемо, і наш досвід використання крові на догоспітальному етапі вже переймають інші підрозділи", — каже пані Рєзнік.Ріна Рєзнік, керівниця служби супроводу, фото: 12-та бригада "Азов"Культура донації крові серед військовихРіна розповідає, що серед бійців "Азову" дуже великий відсоток людей донатить кров. З її слів, цю кров використовують не лише для потреб війська, а і передають у цивільну систему. Вона зізнається, що є однією з тих, хто бився за можливість переливання крові на догоспітальному етапі, адже це в рази збільшує шанси врятувати життя людині."Зараз холодильники з кровʼю є у всіх кейсеваках всіх батальйонів, весь евакуаційний транспорт кров має. А необхідність скидати її з дрона виникає лише тоді, коли в екіпажу немає можливості підʼїхати до поранених. Ми всі дуже вболівали за цей випадок, адже військовий отримав важке поранення в шию, а можливості евакуювати його відразу не було", — каже пані Ріна.З початком повномасштабної війни донорство крові стало викликом, на який суспільству потрібно відповідати разом. Центри для донації крові є у кожному місці, персонал охоче розповість як підготуватись до здачі, які є протипоказання та як часто можна здавати кров. Логістика крові в Україні налагоджена добре і мінімізує ризики того, що ваша донація буде марною. Всесвітній день донора крові щорічно відзначається 14 червня.

Перша історія про старшу бойову медикиню  Руслану Майданюк. Вона розповіла Еспресо про свій досвід порятунку поранених захисників.Руслана Майданюк - старша бойова медикиня одного з підрозділів десантно-штурмової бригади Збройних сил України. У військо вирушила у 18 років. Добровільно. Дівчина з дитинства хотіла бути військовою та допомагати людям. Після школи не вдалося вступити до Національної академії Державної прикордонної служби України імені Богдана Хмельницького. Тому вирушила у військкомат."Мене з дитинства всі називали бойовою. Мені подобалася вся ця строгість, дисципліна, яка є в армії. Там все має бути за статутом, там дисципліна. А у військкомат мене привів батько. Там всі спочатку думали, що він прийшов служити, а я за компанію. А він каже: "та ні, я дочку привів", - сміється Руслана Майданюк. - На мене дивилися такими круглими очима, що дитина, дівчина прийшла служити, коли чоловіки не хочуть служити".Фото: разом із батьком у війську У війську Руслані не відмовили. Втім, вона не одразу вирушила у зону бойових дій. Спочатку навчалася. Стала зв'язківицею. Але з часом також пройшла курси тактичної медицини. Ця справа більше сподобалася дівчині, тому стала бойовою медикинею."Мені подобається допомагати іншим людям. Мені подобалося те, що я маю знання і в будь-яку секунду можу допомогти комусь, - продовжує Руслана. - Я не скажу, що навчання давалося доволі важко.  Напевно складнішою була фізична підготовка - курс молодого бійця. Потім вже було фахове навчання. Але медицина давалася важче, ніж зв'язок." Фото: була інструктором у навчальному центрі тактичної медициниПісля навчання Руслана два роки викладала тактичну медицину майбутнім бойовим медикам і згодом потрапила у 72 механізовану бригаду. З ними виїхала на Авдіївський напрямок. За словами Руслани, тоді не було масованих обстрілів, але активно працювали снайпери. Досі пам'ятає свого першого пораненого. "Це був мій друг, головний сержант, - пригадує цей момент Руслана. - Я чергувала на зв'язку, бо навіть, якщо ти медик, то все одно  виконуєш також інші завдання в підрозділі. Мене викликали по станції, що у нас є трьохсотий. У мене трохи був шок. Все, що я встигла зробити, це доповіла командиру, схопила рюкзак, каску, забула за автомат, забула за станцію і побігла на пост до того пораненого. Єдина думка, яка в мене на той момент була, що з мене вирішили пожартувати і випробувати, чи дійсно я зможу надати допомогу  швидко. Коли вже прибула на пост,  то бачила, як інший хлопець виводив пораненого. Зрозуміла, що все не жарти, але тішило, що постраждалий йшов, не все було так серйозно. Знаєте, коли отримала першого пораненого, це в деякій мірі був шок. Але, коли зрозуміла, що вже відправила людину на евак, зробила все, що могла і відправила живою на евак - це, напевно, найкращі емоції. Я працювала автоматично. Ми забрали постраждалого з посту, віднесли в умовно безпечне місце до точки евакуації. І там я почала працювати. Я накладала турнікети,  ставила крапельниці. Потім приїхала машина евакуації, ми його переклали в машину і все. Я дуже добре пам'ятаю, як  повернулася назад в бліндаж - в мене були руки по лікоть в крові. Я сиділа в ступорі кілька хвилин. Потім отямилася і почала перебирати рюкзак, бо переживала, що, можливо, знову доведеться когось рятувати". В Авдіївці Руслана була до 2022 року. А на початку повномасштабного вторгнення переїхала в Щастя. вже була у складі 79 десантно-штурмової бригади. Відбили Щастинську ТЕС, але підрозділ російські війська почали обходити і брати в кільце. "Я на момент прориву і початку цих всіх обстрілів перебувала в управлінні і бачила, як рухалася колона з території ворога, - пригадує Руслана. -  І насправді, коли вони проїжджали міст, між нашою територією і їхньою - ми сподівалися, що міст був замінований і як тільки вони заїдуть, ми зможемо його підірвати. Але не здетонувало нічого, міст не підірвали і зав'язалися вуличні бої. Там почали ми нести перші втрати. І ступор був у всіх, насправді. Але всі отямилися і зрозуміли, що треба відправляти людей, треба рухатися і не дати можливості ворогу просунутися далі". Фосфор і хімічна зброя - найскладніше, від чого доводилося рятувати військових."Я бачила, як падає цей фосфор. Фосфор пропалює все. Тобто це така річ, яка виглядає, як феєрверк, який пливе по небу. Але насправді він має дуже важкі наслідки, - каже Руслана. -  Фосфорні боєприпаси пропалюють повністю тіло, кістки. І доки ти їх не дістанеш із тіла, вони димітимуть. У мене був один постраждалий,  який мав осколки в тілі і на цих осколках був фосфор. Я не знаю, що це був за снаряд. Там хлопця дуже сильно побило: була відірвана стопа, порване стегно. І окрім того, багато осколків просто позаходили в тулуб, в руки, в ноги. І ось на момент, коли мені його привезли в іншій машині, її відкрили, а там просто повно диму. Я до останнього не могла зрозуміти, що це таке. Коли ми навіть його переклали вже  в нашу евакуаційну машину і далі ввезли на стабілізаційний пункт, це все продовжувало диміти в його тілі. Деякі осколки, які були поверхневі, ми змогли дістати ще на ходу в машині, але глибокі я не маю права рухати. Я не хірург,  не можу цього робити.Фото: на бойових з пораненимЗа словами Руслани, коли окупанти прагнуть захопити якісь території, вони вдаються до тактики викурювання, тобто скидають хімічні речовини з дронів. "Іде детонація і хлопці дихали цим димом, він подразнював слизисті оболонки дихальних шляхів. Скидали щось таке, що виїдало очі. Щось змішували  із хлором, вони наскільки змішують оцю хімію, що не можна визначити якусь групу і до чогось її приписати. Зараз вони мішають цю хімію багато з чим. Хлопцям було  важко дихати, вони не могли зробити повний вдих, з'являлася сльозотеча, слинотеча. Найстрашніше, коли людині важко дихати і боїшся, що можеш її не довезти". Руслана зазначила, що росіяни використовують як саморобні дрони, так і вироблені в промислових масштабах. Раніше загарбники використовували один дрон на групу людей, а зараз використовують один безпілотник на одну людину. "Знаєте, медики - такі люди, які можуть один день взагалі не працювати, а іноді там може бути до десятка людей, а то й більше. 50 людей, до прикладу. У мене були ситуації, коли через мене до 20 людей могло пройти. Людей привозили машинами, я ними займалася, свого роду сортувала - хто важчий, хто легший, надавала допомогу і відправляла далі до стабілізаційного пункту. Я декілька разів потрапляла в ситуації, коли були масові евакуації. На Лиманському напрямку за шість годин чергування більше 50 людей вивезли. Там були 200 і 300, тому що травми були важкі". За свою роботу Руслана Майданюк отримала чимало нагород. Але має для себе найцінніші. "Найбільша нагорода для медика - це врятоване життя. Жодна нагорода з тим не зрівняється. Мене нагородили орденом "За мужність" ІІІ ступеня. Нагородження було від президента. У день десантно-штурмових військ нас викликали до Києва. Це мене здивувало, тому що мені до останнього не говорили, по яку нагороду я їду. Мені просто сказали: "Їдь, там буде нагородження". Я думала якусь грамоту дадуть. Але я здивувалася, що нагородження було від президента. Там також була людина, на яку я рівняюся, пан Залужний, залізний генерал. Мені було дуже приємно потиснути руку цій людині". Після завершення війни вона планує піти працювати на "швидкій" або в ДСНС."Я зараз паралельно з тим, що перебуваю на передовій, проходжу навчання на фельдшера. Я вчуся. Сподіваюся, що закінчу це навчання для того, щоб надалі також рятувати життя людям. Я думаю, що для мене рятувати життя, допомагати людям - це, напевно, те, чим я хочу займатися все своє життя", - розповіла Руслана.На її думку, повертатися в цивільне життя важко, але можливо, адже всі, хто став на захист Батьківщини, колись були цивільними."Так, ми вже забули, як це жити, не боячись, що тобі прилетить. Але якщо постаратися, я думаю, якось ми зможемо зорієнтуватися і звикнути до цивільного життя. Людина насправді звикає до всього. Але буде чимало проблем у плані сприйняття цивільного життя і цивільних людей і того, як будуть сприймати нас, як до нас ставатимуться. Тому що зараз уже є проблема зі сприйняттям військових", - сказала медикиня."Я не думаю, що залишуся в армії, однак планую надалі займатися медициною. Я хочу розвиватися, хочу знати більше й бути там, де буду потрібна", - додала вона.