Search trend "перше травня"

Про це повідомляє офіційний сайт УЄФА. "Манчестер Юнайтед" у Більбао вийшов вперед на 30-й хвилині зусиллями Каземіро. Невдовзі "Атлетик" залишився у меншості через вилучення Дані Вівіана. Англійський клуб скористався чисельною перевагою ще в першому таймі, коли дубль зробив Бруну Фернандеш.МЮ переміг "Атлетік" 3:0.  У Лондоні "Тоттенгем" відкрив рахунок вже на 1-й хвилині у ворота "Атлетика" забив Бреннан Джонсон. До перерви перевагу "Готспурс" збільшив Джеймс Меддісон. У другому таймі Домінік Соланке реалізував пенальті та зробив становище норвежців ще складнішим. Проте "Буде-Глімт" зберіг інтригу перед повторним матчем - наприкінці гри забив Ульрік Салтнес. "Тоттенгем" переграв "Буде-Глімт" 3:1. Повторні матчі відбудуться 8 травня. Фінал турніру - 21 травня на стадіоні "Сан-Мамес" у Більбао.Ліга ЄвропиПівфінал. Перші матчі1 травня "Атлетик" (Іспанія) - "Манчестер Юнайтед" (Англія) 0:3Голи: Каземіро, 30, Фернандеш, 37, 45Вилучення: Вівіан, 35 ("Атлетіко")"Тоттенгем"(Англія) - "Буде-Глімт" (Норвегія) 3:1Голи: Джонсон, 1, Меддісон, 34, Соланке, 61 (пен.) - Салтнес, 83Як у Лізі Європи виступило "Динамо"Восени минулого року київське "Динамо" у 1-му турі поступилось у Гамбурзі італійському "Лаціо" з рахунком 0:3. У 2-му турі українці програли у гостях німецькому "Гоффенгайму" (0:2). 3-й тур закінчився поразкою "Динамо" у зустрічі з іншою командою з Італії - "Ромою" (0:1).4-й тур динамівці несподівано програли угорському "Ференцварошу" (0:4). У 5-му турі кияни вважались фаворитами, але поступилися чеській "Вікторії Плзень" (1:2).У 6-му турі "Динамо" виявилося слабшим за іспанський "Реал Сосьєдад" (0:3) та втратило шанси на вихід до плей-офф Ліги Європи.Лише після цього команда Олександра Шовковського зіграла в Стамбулі внічию з турецьким "Галатасараєм" (3:3) і заробила перше очко в турнірі.У 8-му турі "Динамо" перемогло латвійський РФШ 1:0, набрало 4 очка та завершили виступи в Лізі Європи на 34-му місці.

Уночі 1 травня Україна та США підписали угоду про копалини. У Білому домі назвали цей документ історичним, адже він започаткував перше у своєму роді партнерство задля відновлення та довгострокового економічного успіху України. Повний текст новини

Про це повідомляє кореспондентка Еспресо Наталя Стареправо. Про гарантії безпеки  "Там є дві частини. Перше – це довгострокова стратегічна партнерство між США і Україною. Як це інтерпретувати? Можете як завгодно. Друге – це підтримка США безпеки, добробуту, відновлення України та інтеграції в глобальній економічній структурі", - зазначив Железняк. За його словами "це все, що стосується питання гарантій безпеки"."І зокрема та частина, яка говорить, що якщо США, в майбутньому, надає будь-яку безпекову допомогу, наприклад, військову допомогу, то вона зараховується як внесок у цей фонд. Умовно, вони поставили нам 155-й калібр. І от ціна цього зараховується, як внесок у фонд від Сполучених Штатів. І ці внески в майбутньому, через 10 років, в теорії, ми будемо якимось чином, вже як роялті з цього фонду, повертати. Дай Бог нам мати таке стратегічне планування на 10 років. Поки що ми його не бачимо ані від нашої влади, ані, на жаль, від влади Сполучених Штатів, але так передбачено текстом", - пояснив нардеп.Про ратифікацію документа "Це перша частина з трьох угод. Відповідно, ця перша частина, вона загальна. Вона складається в так званий міждержавний документ. Міждержавні угоди, вони мають спеціальну процедуру подання на ратифікацію. Частину з них вносить Кабінет Міністрів, частину президент. Вони обов'язково проходять певні процедури перекладу і затвердження, щоб текст не відрізнявся від англійської, української мови в даному випадку", - зазначив Ярослав Железняк.Він наголосив, що цей процес займає певний час та висловив думку, що у "найшвидшому випадку", документ подадуть на ратифікацію наступного тижня. "Більш того, немає поспіху, тому що сьогодні останній пленарний день, коли парламент голосує. Далі в п'ятницю ви побачите знову напівпорожній зал. І, відповідно, наступне пленарне засідання буде 13-15 травня. Це найраніше, коли можуть проголосувати за цю угоду. Що стосується наявності голосів, мені здається, тут знову ж таки є певні виклики. Я не переконаний, що багато фракцій, зокрема, з опозиції будуть за це голосувати. І тому тут колегам з коаліції доведеться попрацювати, в тому числі зі своїми колегами, які в очі не бачили цієї угоди", - сказав нардеп. Про необхідність змін в законодавстві "Як мінімум там мають бути зміни в Бюджетний кодекс і Податковий кодекс. Є у мене нестримне відчуття, що також треба буде вносити зміни в Закон про природні ресурси, напевно, про державне-приватне партнерство, ну і деякі інші закони. Наш конкретний комітет, який я представляю, податкової митної політики, буде, як мінімум, змінювати Податковий кодекс", - зауважив Железняк.Він також додав, що імовірно, "точкові зміни" доведеться вносити і до "декількох фінансових законів". Про значення угоди "Я не скажу, що там зрада і не скажу, що там перемога. Чи є це чимось, що принесе багато інвестицій? Я не думаю. Чи є це великою зрадою? Ну, якщо не брати там певні моменти, думаю, що зради глобальної немає. Текст точно кращий, ніж той, який я опублікував 23 березня", - сказав нардеп. При цьому, Ярослав Железняк відмітив важливість залучення іноземних юристів до роботи над угодою. "Що точно добре, що найняли іноземних юристів, які, в тому числі нормальною, професійною, юридичною мовою пояснили Міністерству фінансів Сполучених Штатів і іншим відповідним органам, що, деякі речі просто технічно неможливі. І це дуже сильно допомогло покращити текст", - наголосив нардеп.Що викликає питання? Коментуючи підписання угоди про Інвестиційного фонду, Ярослав Железняк окреслив кілька моментів, які, на його думку, викликають запитання. "Коли виходить, умовно кажучи, віцепрем’єрка і говорить що туди будуть надходити доходи тільки від ліцензій, то це не відповідає дійсності. Тому що я бачив цей документ і тому що навіть американська влада стверджує, що це від ліцензій і рентних платежів. Рентні платежі – це наші доходи до бюджету…Відверто кажучи, не до кінця мені зрозуміло, чому ми маємо віддавати гроші в цей фонд не з прибутків інвестиційних проєктів. Ну, ми зробили інвестиційний проєкт, він заробляє гроші. Окей, 50% йде в фонд, 50% інвесторам. А чому це мають бути рентні платежі, які по факту є українським надбанням?", - зауважив нардеп. До цього переліку він також відніс і питання безпекових гарантій.  "Я чудово розумію цю геополітичну ситуацію…Але якщо забути про геополітичну складову, а навіщо це Україні? Навіщо це США? Які гарантії безпеки без будь-яких гарантій поставок військових? Воно, напевно, потребує додаткової комунікації, пояснення", - сказав Железняк.Також він звернув увагу на питання, що стосується юрисдикції фонду, який, за словами нардепа, не підпорядковуватиметься українському праву, а регулюватиметься нормами міжнародного."Я не знаю, як детально прописано останній текст, але в одному із передостатніх, те, що я бачив, цей фонд реєструється в Делавері. Це штат Сполучених Штатів, який відомий досить специфічним законодавством, полюбляють стартапи. І багато нюансів, які так чи інакше треба дивитися…Ліцензії, як розподіляються прибутки, які є обмеження. Тому що там є, наприклад, обмеження по країнам, які не надають нам допомоги. Як це розповсюджується на країни, які надали небагато, або якимось іншим чином … Багато речей, які є, треба дивитися в детальному тексті", - резюмував Ярослав Железняк.Нагадаємо, 30 квітня Україна та Сполучені Штати Америки підписали угоду про створення Інвестиційного фонду з відбудови України. 

Усі його візити до Москви призвели лише до того, що Трамп отримав повний спектр російських наративів, а політична позиція Росії не змінилася ні на міліметр. Два останніх інтерв'ю Лаврова СВS та бразильському виданню про це свідчать яскраво. На місці й "денацифікація", і "демілітаризація", і капітулянтські вимоги щодо 5 українських областей.А після того, як Трампу з його безмежною вірою у власну харизму у такий спосіб наплювали в обличчя, Путін оголосив про триденне перемир'я на 9 травня. Меседжів до Трампа тут просто таки купа.Читайте також: Триденне перемир'я – це взагалі не про мирПо-перше, чхав я, Донні, на твій мирний план, але перемир'я — ось тобі, їж його з вершковим маслом. Ти ж рефлексував зі мною про роль США та Росії у перемозі у Другій світовій війні, ось і подивимось, як Україна буде це перемир'я виконувати.А якщо не буде, то вчергове звинуватимо її у нацизмі (як так стрілянина на 80 років Перемозі?!), небажанні припиняти війну тощо.А якщо Україна буде намагатись це перемир'я виконувати, то ще краще. Займемо "сірі зони" на фронті, підтягнемо північних корейців ближче до ЛБЗ (всі тепер знають, що вони за нас воюють), позбираємо дрони та ракети, а після перемир'я вдаримо з кращих позицій. По-друге. Щось часто почали гинути генерали у Москві. А раптом щось таке на 9 травня? Не можна осоромитись під поважними гостями з КНДР, Буркіна Фасо та Талібану, які теж зробили неабиякий внесок у перемогу над нацизмом (Вільгельм Кейтель у 1945 році їх просто не побачив, бо був у стресі). Тому краще підмахнути одностороннє перемир'я, від гріха подалі.Ну, тобто Донні, ось тобі відповідь на всі твої мирні плани, їж не заляпайся.ДжерелоПро автора. Денис Попович, журналіст, військовий оглядачРедакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.

Про це заявив генерал-майор запасу ЗСУ, політичний та військовий діяч, перший заступник Командувача Сил спеціальних операцій ЗСУ (2016-2019), Заступник Секретаря Ради національної безпеки і оборони України (2019-2020) Сергій Кривонос в етері Еспресо."З нашої точки зору, ми в силах зробити так, щоб на параді 9 травня ті, хто приїхав, були змушені швидко просуватися в бік бомбосховищ", — наголосив генерал.За його словами, нинішня ситуація дає Збройним силам України унікальну можливість вразити важливі об’єкти на території Російської Федерації. Причина — концентрація російських систем ППО довкола Москви, щоб забезпечити безпеку параду."По-перше, зірвати їм свято, а по-друге, щоб забезпечити проведення цього свята, росіяни зараз тримають свої комплекси ППО для захисту Москви. Для нас це чергове свято, тому що з сьогоднішнього дня і до 9 травня включно російське ППО має значні "дірки", - пояснив Кривонос.Він підкреслив, що пріоритетом на найближчі дні має стати ураження ключових виробничих потужностей військово-промислового комплексу РФ."Завдання номер — завдати якомога більше ударів по важливих об’єктах і підприємствах Російської Федерації, які виробляють зброю та боєприпаси для російської армії. Таким чином, відкривається вікно можливостей. Сподіваюся, наші Збройні сили не втратять ці можливості й використають стовідсотково", - додав Кривонос.12 квітня міністр закордонних справ Росії Сергій Лавров повідомив, що президент Венесуели Ніколас Мадуро планує відвідати Росію 9 травня.15 квітня глава дипломатії ЄС Кая Калла попередила, що країни Євросоюзу, які надішлють своїх представників на парад 9 травня в Москві, відчують наслідки.16 квітня прем'єр-міністр Словаччини Роберт Фіцо заявив, що планує відвідати парад у Москві 9 травня, підкресливши, що не дозволить нікому диктувати йому, куди їхати.Україна запропонувала лідерам Євросоюзу відвідати Київ 9 травня, щоб продемонструвати єдність та дипломатичний тиск на противагу щорічному військовому параду російського диктатора Володимира Путіна в Москві.

Троянди - доволі вимогливі квіти, які потребують правильного підживлення для пишного цвітіння та здорового вигляду. Щоб кущі тішили яскравими бутонами все літо, важливо знати, коли і чим їх підживлювати. Якщо перше підживлення проводять ранньою весною для стимуляції росту пагонів, то друге підживлення слід робити у травні. Тоді формуються бутони і підживлення допомагає утворити великі та рясні квіти. Троянди дуже люблять органіку, тому кожні два тижні, починаючи з травня і протягом всього літа, троянди слід поливати настоєм коров'яку (1:10) - 3 л на кущ. Але цього не достатньо. Ще потрібно проводити підживлення мінеральними добривами: На початку травня приготуйте такий розчин: 1 ст. ложка сечовини на 10 л води і під кожний кущ влийте 3 л такого добрива. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Чому не можна обламувати гілля бузку: знають лише найдосвідченіші садівники Коли з'являться бутони: 1 ст. ложка кальцієвої селітри на 10 л води і теж влийте по три літри на кущ. Через два тижні розведіть 1 ст. ложку нітроамофоски на 10 л води і під кожний кущ також влийте по три літри розчину. Ще через два тижні - розчиніть 1 ст. ложку калімагнезії в 10 л води і розлийте по три літри під кожний кущ троянд. Всі підживлення проводимо поливом під корінь. Барвінок - ніжна і невибаглива рослина, яка тішить око блакитно-фіолетовими квітами. Здавна ця квітка мала особливе, подекуди містичне значення, яке впливало на рішення господарів. Барвінок - це рослина, яка має винятково позитивне значення у народних прикметах. Дуже часто барвінок садять біля хати, і недарма. Вважається, що у домі, де росте барвінок, не буде сварок та конфліктів, натомість пануватиме злагода та гармонія. Зеленіти барвінок може навіть з-під снігу, а це значить, що ділянка виглядатиме ошатно в будь-яку пору року.

Весна добігає кінця, природа оговталася після квітневих похолодань, і попереду останній місяць перед літньою спекою. В травні погода може змінюватися від справжнього тепла до раптових холодів, не виключені навіть заморозки. Саме в цьому місяці часто лунають грози, а середньодобова температура зазвичай долає позначку в +15&dеg;С - починається метеорологічне літо, повідомили в Укргідрометцентрі. За даними синоптиків, травень 2025 року обіцяє бути теплішим за кліматичну норму. Середньомісячна температура очікується на рівні +15&hеllір;+19&dеg;С,у горах +12&hеllір;+14&dеg;С. Це на 1,5-2&dеg;С вище середніх показників, і на 5-6&dеg;С тепліше, ніж було у квітні. Нагадаємо, що минулорічний травень став аномально холодним і практично бездощовим - вперше за понад 30 років. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Синоптики оновили прогноз на вівторок Начальниця відділу взаємодії зі ЗМІ Укргідрометцентру Наталія Птуха розповіла, що після короткочасного похолодання наприкінці квітня на початку травня температура підвищиться до +14&hеllір;+20&dеg;С вдень, а вночі - до +4&hеllір;+10&dеg;С. Заморозків на старті місяця не прогнозується, однак у другій декаді не виключається вплив арктичного повітря, що може тимчасово знизити нічні температури до нуля чи навіть нижче. За кліматичними даними, травневі заморозки не рідкість. Найпізніше їх фіксували 25 травня. Мінімальна температура, зареєстрована в Україні в травні, сягала -6&dеg;С, на Сумщині та в горах - до -10&dеg;С, на морському узбережжі - +1&dеg;С. Максимум, у свою чергу, сягав +37&dеg;С, а на півдні й у Криму до +39&dеg;С. Очікувана кількість опадів у травні - від 35 до 76 мм, у Карпатах і на Прикарпатті до 138 мм. Це відповідає середнім багаторічним показникам. Для порівняння: у квітні випало значно менше - 30-52 мм, а в гірських районах до 90 мм. Метеорологічне літо, за спостереженнями, найчастіше починається у другій декаді травня, а на Закарпатті та півдні країни вже в першій. Загалом травень обіцяє бути погодним міксом без різких температурних стрибків, але з періодичними дощами й можливими локальними похолоданнями. Поточний рік стане одним із трьох найспекотніших за всю історію спостережень. Вчені прогнозують, що 2025 рік поступиться лише 2023 і 2024 рокам. За весь час спостережень, наразі 2024 рік займає перше місце, а 2023 рік - друге місце у рейтингу найспекотніших.

Березневі статті, Будапештський меморандум, Мінські угоди – найвідоміші, але далеко не єдині договори, на які українському народу доводилось йти з Москвою. Еспресо розповість, чим закінчуються домовленості з Російською Федерацією та яку ціну доводилось платити тим, хто їх з нею укладав.З чого починались взаємини з РФ та як з Москвою доводилось домовлятися попередникамСтаном майже на середину 2025 року багатьом союзникам України стало зрозуміло, чим закінчується задобрення диктаторів та чого вартує намагання укласти мир за будь-яку ціну, коли у твій дім приходить агресор з бажанням знищити тебе. Однак і сьогодні залишаються адепти того, що угода може розв'язати проблему й вгамувати чиюсь багатовікову політику ненависті й тотального знищення. Ба більше, віра у це зберігається навіть після порушення так званого "Великоднього перемир’я" і 20 загиблих у Кривому розі й 12 – у Києві. Серед останнього – дев’ять вбитих російськими ракетами дітей.Атака РФ на Кривий Ріг, Фото: V_Zеlеnskіy_оffісіаl/tеlеgrаmЯкщо ж вищепереліченого після трьох років масових вбивств, розправ, геноциду залишається недостатньо, аби зрозуміти, що мир з Росією – це фікція, то потрібно всього лиш подивитися назад. В українській історії достатньо прикладів того, чого вартує спроба порозумітися з тим, хто прийшов знищити тебе і твій дім. Останні приклади будуть особливо показові й з урахуванням того, що з тих часів у Кремлі й влада не мінялась.Однак для початку заглянемо ще у добу Козаччини. І першим, хто спробував домовлятися з тоді ще Московським царством, був Богдан Хмельницький. За своєю суттю Березневі статті, підписані у Переяславі 1654 року, мали дещо інший характер. Йшлось не про мирну угоду як таку, а про протекторат Московії для Гетьманщини. Складно оцінити документ та його вплив на сьогодення, якщо він навіть не зберігся в оригіналі, однак учитель історії та переможець Glоbаl Теасhеr Рrіzе Ukrаіnе 2020 Василь Дяків вказує, що вже тоді, у 17 столітті, зіткнулись повністю протилежні світогляди – європейський та азійський."Європейські політичні традиції, які ввібрала Гетьманщина, зіштовхнулися з азійським підходом московської зовнішньої політики для вирішення своїх загарбницьких інтересів. Цей підхід базується на принципах золотоординського управління, сили та на безумовному підпорядкуванні цареві без будь-яких ознак поваги та партнерства до протилежної сторони", – пише вчитель. Також історик Сергій Плохій у своїй роботі "Брама Європи" пише, що в обох сторін було докорінно різне сприйняття цих домовленостей. "Козаки вважали Переяславську угоду контрактом, що має зв’язувати обов’язками обидві сторони. З боку Хмельницького, він та його держава потрапляли під протекторат царської влади. Вони обіцяли відданість та військову службу в обмін на захист, пропонований Московською державою. Цар, однак, сприймав козаків як нових підданих, щодо яких він не матиме жодних зобов’язань після того, як надасть їм певні права та привілеї", – пояснює професор кафедри української історії в Гарвардському університеті.  Остання теза є особливо цікавою, адже показує, що чи то сьогодні, чи то майже 400 років тому, угоди Росія визначає не як домовленість про рівну співпрацю, а як засіб для придушення та подальшого використання потенційного ворога. Власне про це свідчить і зміст Березневих статтей – Гетьманщина зберігає внутрішню ієрархію, правову та податкові системи, однак зобов’язується повідомляти про обрання гетьмана російського царя, обмежити розмір війська до 60 тис. солдатів, а також утримувати своїм коштом московську армію, яка тепер легально розміщувалась на територіях козацької держави. У 17 столітті російський цар був дещо поступливішим, а відтак декларативно в угоді надав суб’єктність Гетьманщині на ведення зовнішньої політики, однак з забороною на встановлення дипломатії з найближчими сусідами – Річчю Посполитою та Османською Імперією. Як бачимо, вже тоді Московське Царство намагалось перекрити Гетьманщині шлях до створення міцних союзів і закріплення на геополітичній карті. Саме це і можна прирівняти до тих угод, які Україні намагаються нав’язати сьогодні – заборона вступу до НАТО та навіть фактичних розмов про це. Що цікаво, саме це і зіграло злий жарт з тими, хто укладав Березневі статті. Адже поки Гетьманщина дотримувалась заборони на ведення переговорів, московські царі тричі таємно вирішували її долю із Річчю Посполитою. Згодом син Хмельницького, Юрій, спробує переглянути домовленості з Московією по смерті батька. Однак, замість забезпечення суверенітету, отримав Переяславські статті 1659 року, за якими Гетьманщину ще більше затиснули царськими обмеженнями. Таким чином на територіях теперішньої України розпочнеться період "Руїни", який розкриється після так званої "Чорної ради", проросійського гетьмана Лівобережжя Івана Брюховецького й Московських статтей. Пострадянські договори і фіктивні домовленості про територіальну цілісність та непорушність кордонів України Згодом, у період УНР, трапиться століття повноцінної окупації частини території України більшовиками за результатами Першої світової війни. Зокрема йдеться про розвал Австро-Угорщини та складні революційні події у Німеччині, адже саме сторони Четвертного союзу були стримуючим фактором для РСФСР та гарантією безпеки для Української Народної Республіки. Переживаючи гніт, геноциди, політичні репресії, винищення культури та народу як такого, у 1991 році Україні все ж вдасться вибороти незалежність та визнання її суверенітету. Надалі, у 1994 році, президент Леонід Кучма підпише Будапештський меморандум, за яким Україна зобов’язувалась набути неядерний статус в обмін на нечіткі, але такі солодкі "гарантії безпеки". "Російська Федерація, Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії та Сполучені Штати Америки підтверджують їх зобов'язання утримуватися від загрози силою чи її використання проти територіальної цілісності чи політичної незалежності України, і що ніяка їхня зброя ніколи не буде використовуватися проти України, крім цілей самооборони або яким іншим чином згідно зі Статутом Організації Об'єднаних Націй", – йшлось у другому пункті меморандуму. Складно сказати, чи це спланована та продумана стратегія РФ на чолі з Єльциним по роззброєнню сусіда, чи то дійсно цивілізований світ так боявся нового члена у "ядерному клубі". Однак, як вже писало ВВС, недієвість Будапештського меморандуму розумів і Леонід Кучма, який поставив свій підпис під документом. Другий президент України визнав, що після підписання його попереджали про порожність гарантій меморандуму."Тодішній президент Франції Франсуа Міттеран сказав: "Синку, не вір цьому документу, тебе обмануть", – заявив Кучма на міжнародній конференції в Єрусалимі.Згодом Україна, ще за десять років до повномасштабної війни з Росією і не один раз,  звертатиметься по допомогу до країн-підписантів. Спершу закликала провести термінові консультації під час конфлікту щодо острова Тузла у 2003 році та під час українсько-російської "газової війни" у 2006 році. Російсько-український конфлікт довкола острова Тузла. Фото: www.ukrаіnіаnwоrldсоngrеss.оrgТакож український парламент звертатиметься до підписантів Меморандуму підтвердити свою прихильність принципам у березні 2014 року, коли Росія розпочала анексію Криму. Тоді США ініціювали проведення в Парижі консультації з країнами-учасницями Будапештського меморандуму. На зустріч були тодішній держсекретар США Джон Керрі, міністр закордонних справ Великої Британії Вільям Хейг, в.о. міністра закордонних справ України Андрій Дещиця. Від країни-агресора не прибув ніхто, а згодом РФ узагалі відмовиться від таких консультацію. Повертаючись до 90-их, Україна ще один раз поведеться на російську угоду – Великий договір між Україною та Росією, який підпишуть 31 травня 1997 року. За ним РФ "визнає територіальну цілісність та непорушність кордонів України". І звучить це звісно поважно, але його основною передумовою був залишений у Севастополі "троянський кінь" у формі Чорноморського флоту. Як пише у колонці для "Радіо.Свобода" журналіст Віталій Портников, без російського флоту в українському Севастополі ніхто і не збирався підписувати "Великий договір". Єльцин чудово знав, як сильно Кучма зацікавлений у його візиті. І Москва пов'язала заключення "великого" договору з підписанням угоди про статус Чорноморського флоту Росії в Севастополі. Без цієї угоди Єльцин не хотів ні в Київ їхати, ні договір підписувати. Більш того, на певному етапі переговорів російська сторона навіть відмовилася вносити в документ пункт про взаємне визнання територіальної цілісності, хоча він і містився в угоді між РРФСР і УРСР, підписаній Єльциним і Леонідом Кравчуком ще до розпаду СРСР. Українській делегації стало зрозуміло, що без угоди щодо флоту ніякого "великого" договору не буде, принаймні не буде документа з конкретним змістом", – писав Портников ще у 2018 році. Згодом Чорноморський флот у Севастополі стане плацдармом для силового поширення "руского міра" на території України, а у 2003 році призведе до конфлікту на Тузлі і стане однією з причин, чому президент Кучма відмовиться від євроатлантичної інтеграції в НАТО та почне перемовини зі створення Єдиного економічного простору з Росією, Білорусією, Казахстаном. Перше вторгнення РФ на територію України і домовленості у МінськуЗгодом, коли Україна буде ослаблена після Революції Гідності, надійний і дружній сусід скористається ситуацією, аби розпочати введення "зелених чоловічків" у Крим і привести у дію сепаратистські війська на Донбасі, яких сам фактично і "відгодував". Реакцією на це стали Мінські угоди 2014 року, які утверджували тимчасове перемир'я у Війні на сході України. Мінські домовленості. Фото: hrоmаdskе.rаdіоПротокол тоді підписали учасники Тристоронньої контактної групи, зокрема тодішній спецпредставник голови ОБСЄ Гайді Тальявіні, другий президент України Леонід Кучма, тодішній посол Російської Федерації в Україні Михайло Зурабов, Олександр Захарченко і Ігор Плотницький.Що цікаво, останні двоє ніяк не значились у підписаній документації, хоча фактично були представниками від вирощених Росією банд, які керували на території самопроголошених Л/ДНР. Однозначної оцінки цій угоді немає, а думки та експертів у цьому питанні різняться.Зокрема колишній міністр закордонних справ України Павло Клімкін у коментарі "Суспільному" у 2021 році казав, що вони мали свої результати, однак визнає їхню "помилковість". "Свого часу Мінськ допоміг у розв'язанні гуманітарних питань, на зразок постачання води. Я б не назвав його ефективним, але так або інакше якісь рішення в рамках Мінська приймалися. А от щодо інших питань, як звільнення полонених, якусь особливу роль Мінськ не відіграв. Саме тому рішення про передачу політичних питань з нормандського формату на мінський майданчик однозначно було помилковим і завадило всьому процесу", – зазначав ексміністр. Однак за першим Мінськом, який був логічним продовженням Мирного плану п’ятого президента України Петра Порошенка та очевидно не влаштовував Москву, бої на Донбасі все ж відновились. Відтак на початок лютого 2015-го точились найзапекліші бої за Донецький аеропорт та Дебальцеве, де російські військові разом із бойовиками намагались оточити українців.Надалі Володимир Путін почне диктувати набагато жорсткіші умови для України, паралельно погрожуючи знищити її регулярну армію. Лейтмотивом других Мінських угод став "особливий статус для окремих районів Донецької та Луганської областей", який українська сторона зобов’язувалась закріпити у Конституції. Ба більше, за "Мінськом-2" органи місцевого самоврядування на Донбасі можуть мати власні статути, які, наприклад, дозволяють їм укладати угоди з іноземними державами, мати власний бюджет, проводити місцеві вибори та референдуми. "Наша задача була, по-перше, відвести загрозу або принаймні відтермінувати війну. Вибити собі вісім років, щоб ми відновили економічне зростання і побудували міць Збройних сил. Це була перша задача – і вона була досягнута", – коментуватиме ці угоди п’ятий президент у червні 2022 року.Повноцінно оцінити їхній зміст з оглядом на повномасштабне вторгнення Росії у 2022 році зможуть історики в майбутньому. Однак достеменно відомим залишається лише одне – будь-які домовленості з Москвою, який би політичний устрій та влада там не панували, це фікція, яку неодмінно використають проти України. Відтак і сьогоднішній "мир", який нав’язує адміністрація 47 президента США Дональда Трампа, Росія сприйме лише як для переозброєння, відновлення репутації на геополітичній карті та відновлення після санкцій Заходу. Читайте також: Цілі Росії очевидні: позбавити Україну доступу до Чорного моря, захопити Одесу й розширити свій вплив аж до Молдови, - дипломат Гербст

Для Еспресо вони розповіли свої історії – на кого чекають, чи мають зв'язок із рідними й чому вирішити вдатись до радикальних дій.Наталія, мати 24-річного Іллі Вороновича, на акцію у Києві приїхала з міста Славути, Хмельницької області. Готувалась до голодування ґрунтовно: взяла спальник, каримат, попередила про це своїх близьких і була налаштована витримати декілька днів без їжі."Я була готова тримати голодування кілька днів, а, якщо потрібно, то навіть більше. Наші діти трималися на Азовсталі, і ми маємо бути сильними тут", – каже вона.Іллю Вороновича, бійця полку "Азов", росіяни засудили до 27 років ув'язнення. Офіційна причина, за версією Росії, "тероризм", однак насправді воїн захищав Україну під час оборони Маріуполя. Пройшовши пекло "Азовсталі", полон та теракт в Оленівці, він досі залишається в неволі в Росії. 27 років в'язниці за захист вітчизниІлля Воронович родом зі Славути, Хмельницької області. У 2021 році, коли йому було лише 20 років, він підписав контракт із полком "Азов" і поїхав до Маріуполя. Встиг пройти тільки курс молодого бійця, далі почалася повномасштабна війна. Під час оборони міста Ілля опинився на території заводу "Азовсталь", де разом з іншими захисниками тримав оборону 86 днів.Унаслідок обстрілів зазнав тяжких поранень."Там він отримав осколкові ураження ніг та сідниці, зламав руку, яка зрослася неправильно через відсутність належної медичної допомоги. Згодом рука втратила повноцінну рухливість через пошкодження нервових закінчень та сухожиль", – розповіла пані Наталія.У травні 2022 року Ілля вийшов у полон. Його вивезли до Оленівки, де вже 28-29 липня стався жахливий теракт. Внаслідок теракту Ілля опинився серед тяжко поранених. Про це рідні дізнались відео з донецького госпіталю, опублікованого росіянами.Після теракту сім'я тривалий час нічого не знала про долю Іллі. Лише у вересні 2022 року з'явилася перша інформація від одного зі звільнених полонених, який бачив Іллю в Оленівці."18 березня 2024 року ми побачили Іллю серед тих, кого російська окупаційна влада незаконно засудила. Його звинуватили спочатку у "руйнуванні майна", а потім — змінили статтю на "тероризм". Тоді отримав вирок 27 років ув'язнення", – пригадує мати Іллі.Після суду Іллю перевели до Макіївської колонії. Однак із грудня 2024 року рідним про нього нічого не було відомо."Ми не знаємо, де він і в якому стані. Після двох тяжких поранень його могли кудись вивезти, але офіційної інформації немає",  – говорить Наталія Воронович.Поки син перебуває у полоні росіян, жінка бере активну участь у заходах на підтримку полонених. Неодноразово була на мітингах у Києві та у своєму рідному місті. Під час акцій підтримки родичі полонених закликають владу вжити реальних заходів для повернення захисників додому.Понад два роки не бачили навіть фотоДо акції у Києві також долучилась пані Олена, сестра важкопораненого військовополоненого Андрія Іванова з Сумщини.Про брата жінка розповідає, що він з дитинства був надійною опорою для своєї родини. 10 років працював газоелектрозварювальником на Конотопському заводі, де його дуже цінували. У 2014 році, після початку війни, хотів стати на захист Батьківщини, але через травму руки не зміг одразу поїхати. З кінця 2014 року почав службу під Маріуполем. Брав участь у Широкинській операції, боях на Світлодарській дузі. У 2022 році Андрій планував закінчити контракт і повернутися до цивільного життя. Та повномасштабне вторгнення Росії змінило все.Андрій Іванов до війни"Ми росли разом, були майже однолітками. Він завжди допомагав, підтримував і цього дуже не вистачає зараз. Коли я дивлюсь ворожі телеграм-канали, то дуже боюся, що не впізнаю його. Я три роки не бачила його фотографій, боюся, що він змінився. Бо він був статним хлопцем, а зараз, мабуть, похудав, змарнів після всього пережитого", – ділиться переживаннями жінка.Про Маріуполь, про "Азовсталь" він розповідав мало. Довгий час із ним не було зв'язку, а згодом написав: "Якщо я помру, то потраплю в рай, бо в пеклі я вже побував". Андрій Іванов разом із побратимами вийшов з території "Азовсталі" 20 травня 2022 року. Родина дізналася про це з телевізійних новин. Останній зв'язок із братом був ще 8 травня."Думали, що їх врятують: дадуть їсти, обміняють, як обіцяли. Тільки цими надіями і жили", – розповідає сестра Андрія.Три кола пекла українських захисниківУ червні "Червоний Хрест" повідомив, що Андрій вийшов із полону. Більше жодної офіційної інформації родина не отримувала. Шоком для них і всієї країни став вибух у бараці в Оленівці. У списках, розповсюджених Росією, сестра побачила ім’я Андрія серед важкопоранених."Ніхто не пояснював нічого. Всі сподівалися, що хлопці живі й що Росія прибрехала. Згодом на ворожих телеграм-каналах з'явилося відео, де було видно живого Андрія. Його перевозили назад до Оленівки", – розповідає пані Олена.Після великого обміну полоненими у вересні 2022 року Андрія серед звільнених не було. Завдяки самостійним зусиллям родин вдалося дізнатися, що в грудні 2023 року він перебував у СІЗО №2 в Таганрозі. Пізніше, у Пермському краї.Андрій Іванов у полоніЗа весь цей час родина не отримала жодного листа чи підтвердження про стан здоров'я. Лише від звільнених військових стало відомо про важкі опіки та контузію Андрія."Він пройшов перше пекло на Азовсталі, друге –  в Оленівці, і тепер третє –  у російській в'язниці. Але я впевнена: він повернеться додому", – вірить сестра Олена.Зустріч з представниками владиПід час акцій родичі полонених зустрічалися із представниками Координаційного штабу та СБУ і кажуть, що налаштовані боротися до кінця, якщо їх знову не почують."Ми будемо виходити на акції, будемо говорити про них. Будемо боротися за наших рідних доти, доки не повернуть їх додому. Якщо буде зустріч із Зеленським, я обов'язково поїду. Долучатимусь до всіх акцій. Поки моя дитина не буде вдома, я не здамся", – каже Наталія Воронович.Представники влади запевнили родичів полонених, що "їх почули та взяли до уваги їхні вимоги", а також робитимуть все можливе для повернення полонених додому. Родичі наголосили, що, якщо вимоги акції не виконають, то протести триватимуть.До слова, на акціях присутні не тільки родичі тих, хто перебуває в полоні, але й ті, хто вже втратив своїх близьких. ДовідковоТеракт у тюремному бараку росіяни влаштували проти ночі на 29 липня 2022 року на території колишньої виправної колонії № 210 смт Оленівка на тимчасово окупованій території Донеччини. У будівлі, де утримували українських військовополонених, стався потужний вибух. Російські пропагандистські ЗМІ тоді повідомляли, що загинуло 50 українських захисників, ще 70 зазнали важких поранень. Як повідомляли у ГО "Спільнота Оленівки" точно відома доля 63 людей, щодо інших немає інформації. Зв‘язку з тими, хто досі перебуває у полоні, теж немає.ГО "Спільнота Оленівки" – це організація, що об'єднує родини постраждалих у теракті в ніч на 29 липня 2022 року. 

Пані Ірино, за фахом ви вчитель-логопед. Як так, воно якось усе зовсім не пов’язане?У мене дві освіти: логопедична і ще я юрист. Виходила на Майдан я як комерційний директор із кабінету з секретаркою. Я от сьогодні тільки згадувала цей епізод, що, так, своє життя я дійсно змінила на Майдані повністю.Ми згадаємо той початок волонтерського такого життя з Майдану, яке там стартувало. Згадаємо все-все, що ви пройшли, поговоримо про те, чим ви сьогодні займаєтеся. Ну і ще так само розповімо, чому ви не любите оте прізвисько, яке до вас прилипло — Королева гуманітарки. Я сказала "Королева гуманітарки" - а ви так закотили очі. Чому не подобається це? Так, це придумали у свій час люди, коли ми, дійсно, на початку повномасштабної війни отримували фури, вагони, машини гуманітарної допомоги, яку потім після цього треба було ще розібрати. А жили ми в той час у госпіталі, тому що мій чоловік був начальником приймального відділення військового госпіталю. Власне, так, у цьому кабінеті там було завжди… Не те що 12 метрів - там неможливо було розвернутися, тому що постійно розбиралася якась гуманітарна допомога.У перші дні привозили такі реліктові речі, що ти там міг знайти йод 1945 року. Я не жартую. Ліки, які бабуся якась їла, так, у 1970 році, пів таблетки. Це теж не жарти. Були дуже класні речі, потрібні, але коли гуманітарна допомога не розібрана, вона ось так вся-вся у цих великих коробках.І перші місяці повномасштабної війни я займалася тим, що постійно щось сортувала, десь сиділа і сортувала, потім знаходила, ґуґлила, що це взагалі, і передавала медикам уже у госпіталі за необхідності. А коли я почула презентацію… Насправді, приймальне відділення — проєкт почався у 2022 році.І в цьому році я вже просто не жартую, що три роки буде, і це проєкт, який дуже важливий і дуже всім потрібний. І всі кажуть: так, так, ми підтримуємо. Але це дуже довга реалізація. Цей проєкт почався з того, що, коли ми приймали поранених, і, власне, наше приймальне відділення — це насправді реєстратура. Це приймальне відділення в госпіталі в Києві. ТакІ ви змінюєте його концепцію. Ми будуємо нове приймальне відділенняВоно розташовано в абсолютно іншому місці, навпроти старого приймального відділення. Ми поєднуємо хірургічний корпус існуючий, тому що це хірургічне приймальне відділення еmеrgеnсy, яке має бути просто за нормами обов’язково в кожному медичному закладі. Тобто ми не робимо нічого такого, ми просто повертаємо те, що має бути.Мають бути зручні туалети для того, щоб поранені самі могли до них дістатися, а не три сходинки там і повороти. Має бути місце, в якому поранений чекає лікаря, і він не чекає в коридорі, а чекає спокійно в палаті, де він може поспати, відпочити, помитися, тобто отримати нормальні, гідні умови.І найголовніше, що в одному приміщенні збираються всі фахівці, у них є свої кабінети, є медичне обладнання, і все це дозволяє провести обстеження в одному місці. Не треба поранених ганяти по великому госпіталю, а київський госпіталь дуже великий за розмірами. Це щось таке, що є за кордоном, але в нас такого немає?Так і у нас є. У нас навіть у сільських амбулаторіях, вибачте, вже до повномасштабної війни намагалися повністю зробити так, щоб еmеrgеnсy було обов’язково в кожній лікарні. Ну, мається на увазі лікарні, яка забезпечує медичні послуги для декількох сіл чи міста. Це обов’язкова умова. А військовий госпіталь, оскільки він розташований на історичній території, в історичних будівлях, пристосованих до поранених, не має бути таким, тому що приймальне відділення – це те, що перше бачить поранений, коли його доставляють.  Його привозять нашими евакуаційними вагонами, автобусами, гвинтокрилами чи машинами швидкої допомоги. І він перебуває певний час саме в цьому приймальному відділенні.Специфіка в тому, що поранених багато, операцій багато. І, наприклад, якщо потрібен травматолог, а він у цей час на операції, то пораненому просто доводиться чекати дві, три, чотири, п’ять годин. Ну, це краще робити, звісно, там, де він може відпочити, а не там, де люди ходять по голові. У вас ще багато проєктів, які почали з’являтися, відколи почалася війна, і це не тільки з 2022-го, а з 2014 року. Але спочатку був Майдан, так? Який з вас зробив волонтерку Революції Гідності. Так.Дуже багато людей навіть зараз кажуть про те, що от якби не було Майдану, не було би того всього, що почалося в 2014 році, тобто війни на Донбасі й анексії Криму, не було би повномасштабного вторгнення. Наука "аякбиологія", так? Ну, по-перше, ми б стали… Ми були б другою Білоруссю. Це наш був би шлях. Якби цього не було - то поступове поглинання, так. Ну, всі кажуть про те, що це був такий виклик. Янукович при владі — це був виклик українському народу, який шляхетний, який поважає себе, і, власне, вибрати із всіх фігур абсолютно неадекватну — це треба було вміти.Насправді наша історія, все йшло до того, що в будь-якому випадку Росія чи намагалася б нас поглинути, чи це була б війна. Подивімося на Грузію. Якщо хтось чинив спротив Росії — це була війна.Коли почався Майдан, що для вас було тою поворотною точкою, що ви сказали: все, я виходжу? Чи ви до того були такою патріотичною, активною людиною, якій залежало, що відбувається в країні, що треба ще робити якісь зміни, і ці зміни можу робити я?Ці зміни ми пробували робити у 2004 році. Я, власне, ветеран Майданівського руху. І тоді в мене був свій бізнес. І я всім своїм працівникам, у мене був невеликий колектив, але я їм просто сказала, що ви можете ходити на Майдан, я не буду…Це ще в часи Помаранчевої революції?Так, це під час Помаранчевої революції. А сама я особисто кожен день готувала якісь там десь 40–50 порцій їжі, машиною привозила на Майдан і годувала, спілкувалася. Тобто мій вклад був от таким. Ну і брала участь там. Це був трохи інший формат. Коли починалася Революція Гідності, я чесно наврочила сама собі, тому що сказала, що в цей раз давайте без мене.Тобто після Помаранчевої революції у вас було розчарування?Так, це було розчарування. Тому що здавалося дуже наївним, що тобі треба там постояти на Майдані місяць, так? І всі докорінні зміни самі собою стануться. Прийдуть тільки хороші люди, а погані підуть. Ну, життя — це не казка. Нам це все зараз підтверджено було. І я поступово-поступово дивилася, мені було шкода, я підтримувала морально, я дивилася стрими. І, звісно, все змінилося з побиття студентів.Коли дітей побили — це був просто абсолютно… Ми йшли пішки, я взяла свою меншу дитину і несла на руках, ми йшли пішки. Це дійсно був мільйон, який ішов. Київ ішов на Майдан. І стало зрозуміло, що ми цього не пробачимо, ми будемо боротися. А всі наступні кроки — ви самі пам’ятаєте, що воно насправді було таке підливання бензину у вогонь, і тому все це розгоралося.Те, що Росія скористалася слабкістю України, вона зробила все за всі роки незалежності, щоб у нас не було своєї власної армії, щоб у нас не було Служби безпеки, щоб у нас не було нічого свого. Тому що коли ми дивимося - це все інспіровані Росією люди, які розвалювали абсолютно все у нас. І ця вся міфологія про те, що українці лише сало їдять і сміються…Тому самі росіяни вважали, що ми спокійно складемо лапки, і це буде легкою прогулянкою. Ну, як підтвердив уже 2022 рік, вони тоді так і не зробили висновків. Вони все рівно вважали, що ми не будемо боротися, а ми проявили характер.Але в 2014 році деякі люди відразу з Майдану включились у війну.Так.Чи зі зброєю в руках, чи волонтерством, чи інформаційною якоюсь підтримкою, так? А хтось розвернувся і почав собі жити аs usuаl. Ну, так завжди...Чому ви вирішили продовжити? Чи це хтось за вас вирішив, чи просто сама доля так повела вас?Знаєте, так вийшло, що з 18 по 20 лютого я була на вулиці. Я до цього просто допомагала в терапевтичному... Ну, ми таку приймальню зробили й просто приймали велику кількість поранених соматичних. Міряли тиск, робили якісь призначені лікарями уколи, давали пігулки, які були призначені. За добу було до 400 пацієнтів, щоб ви просто розуміли. Ми ще вели записи. А 18-го вже було відчуття, всі розуміли. Я взяла вихідний на роботі за свій рахунок, ішла на Майдан, така дівчача, наївна: якщо я вдягну підбори й блакитне, щось таке легке, світле, то нічого не буде.Ну, от, я прийшла, і зате мені потім було дуже легко бачити, де я бігаю, тому що своє світле пальто я зняла, і мені дали бушлат розміру ХХL чи ХХХL, але в ньому було тепло. Він був червоний. Ну, це ніяк ні в чому не врятувало, але хоч його перепачкала, а не своє пальто.І ці три дні змінили мене абсолютно, тому що кожен день виходити було дуже страшно. Кажуть: як ти не боялася?  Я дуже боялася. Але я просто розуміла, що там є люди, їх там потім уже почали вбивати, і не можна не прийти, тому що коли ти не приходиш, ти даєш більше шансів Майдану бути переможеним. Куля тоді влучила, десь якраз у ці дні?Куля 18-го — так, це було на Садовій, там все палало. До того часу я нічого подібного в житті не переживала, тому що я там озирнулася — рожевий водомет, із нього рожева вода, блакитне небо і чорний дим. І все це разом… Просто така страшна картинка в центрі нашого мирного, чудового міста. Там уже були всі ті перестрілки, там закидалися “Молотова”. Ну, власне, я не думаю, що вони цілили прям спеціально. Вони просто стріляли, щоб нас відігнати. Я думала, що це вже почалася зачистка і вже дубинками б’ють. Потім озирнулися — ще нікого немає, ну і продовжували робити те, що робили.А потім почалася війна?Так. І я пішла у військкомат. Записуватися?Так, я пішла, написала в Шевченківський військкомат по місцю проживання. Прийшла туди. Це було після 1 березня, коли захопили Крим… Коли ці гвинтокрили летіли, і це була теж така страшна чергова картинка,черговий крок. Я прийшла, але вони так посміхнулися, сказали: "Дякуємо вам дуже, але жінок із маленькими дітьми ми поки не потребуємо".І я тоді, власне, знайшла своє місце, тому що ми знову приходили на Майдан, коли наші друзі-майданівці готувалися до відправки вже на фронт. І вони, власне, ще якийсь певний час жили там, на Майдані. Потім вони об’єднувалися з ВВ. І це основа була Нацгвардії, коли все це прям будувалося на твоїх очах.Я приходила до них, а потім почула, як хтось сказав, що у військовому госпіталі є поранені й там потрібна допомога. Я записалася і прийшла. Так, оце вже стало такою долею.І що спочатку робили?Абсолютно все. Я прийшла туди, запитала, подивилася — там була бабуся, їй було далеко за 80, вона була санітарочкою, мила підлогу, а поранених хлопців привозили. Я подивилася і почала їй допомагати. Мила двері, мила вікна, мила підлогу.Там стався такий момент, тому що тоді Андрій Пишний, який очолював Ощадбанк, теж хотів чимось допомогти пораненим. Він прийшов туди, а ми були трохи знайомі. Він просто не зрозумів, що це я, тому що я була в халаті, у рукавичках гумових. Він запитав: "Ірина, це ви?" Я кажу: "Так". А він: "Давайте щось придумаємо для поранених".Ну от, із цього ми почали думати, як можна дієво допомогти пораненим, коли на той час не було коштів ні на що. Ні на протезування, ні на ліки, ні на якісні дороговартісні антибіотики. Ні на забезпечення реанімаційних пацієнтів. Так народилися художньо-благодійні проєкти "Мистецтво, що рятує".На той час 50 важкопоранених отримали кошти, які вони уже могли на свій розсуд використовувати. У подальшому життя просто для нас принесло таке розуміння, що давати кошти людям просто так — це абсолютно неефективно.Людям треба забезпечити системні зміни і доступ до всіх необхідних послуг, але не 50 там, не 100, не відбирати, тому що це жахливо, важко, це морально важко. Відбирати, хто заслуговує на лікування?Відбирати, хто більше важко поранений, так, хто більше потребує підтримки — усі потребують. І тому до мене теж прийшло таке розуміння, що треба змінювати систему.Тому те, що зараз робиться, — я намагаюся не затуляти дірки, а змінити систему. І тоді ти, в принципі, розумієш, як із цими ж вагонами було. Це знову-таки три роки, у травні ми приїжджаємо на евакуацію з госпіталю. Дивимось, як перевозять поранених, а Укрзалізниця на той час — це ж теж таке швидке рішення було. Вони теж не розуміли, як перевозити поранених.І в плацкартних вагонах вирізали боковушки для того, щоб туди заїжджала каталка. Але уявіть собі: коли каталка туди заїжджає, треба ж іще поранених витягнути з цих маленьких, незручних купе. І на це було боляче дивитися, тому що завантаження-розвантаження поранених займало півтори години. І самим пораненим було дуже важко.Їх неможливо було лікувати нормально, тому що там немає де повісити крапельницю, не підійти до них, не перев’язати. Тому, от туди прийшовши, я так подивилася і кажу: "Ми якраз були з головним анестезіологом Збройних сил України Олександром Олександровичем Бугаєм, вони чергували у приймальному, це була така група, вони завжди чергували у приймальному". І я кажу йому: "Олександр Олександрович, давайте змінимо це".Ну, він так втомлено махнув рукою, типу, "нічого не вийде". Ну, я цей виклик сприйняла і сказала: "Добре". І, власне, завдяки знайомим, в інтернеті я попросила у людини, яка працювала на Укрзалізниці": "Дай мені, будь ласка, всіх топменеджерів контакти". Це — я говорю — для хорошої справи. І він зараз кожен раз сміється і каже: "Дійсно для хорошої справи". І я написала одне повідомлення. Це була субота. Ну, я була в госпіталі, як зараз пам’ятаю, це 12 травня. Я написала велике-велике повідомлення і почала всім розсилати. Олександр Камишін, у принципі, бо він тоді керував залізницею, відповів через хвилину. Я думаю, що він навіть не дочитав до кінця. Він мене набрав і запитав: "Ви хто?" Тобто він вас не знав?Взагалі, це просто чужий номер, де я написала: "Добрий день, я Ірина Солошенко. Ну, от маю пропозицію до вас: будь ласка, давайте змінимо евакуацію поранених". І він просто запитав: "Ви хто?" Я кажу: "Я волонтер". Була секундна пауза, ну, дійсно, там секунда. І він такий: "Добре"."А командування медичних сил у курсі, що ви збираєтесь вагони змінювати?" А мій чоловік стоїть там у кабінеті, дивиться на мене уважно. Він уже чує всю цю розмову. Я кажу: "Так". Збрехала я абсолютно чесно. І він каже: "Добре, давайте в понеділок", призначив час. "У понеділок ви, кого вважаєте потрібним від КМС, берете і приїжджаєте на робочу нараду".Я кладу слухавку щаслива, значить, там уже все. І кажу: "Сергію, мені треба до командувачки". А тоді пані Остащенко, була командувачкою. І він на мене подивився і каже: "Ну добре". У неділю я з нею зустрічалася, я пояснила, у чому, власне, ідея. На що вона, в принципі, запитала тільки одне: "Ви будете цим займатися?" Я кажу: "В сенсі?" Вона: "ну, в сенсі, це ви не мені задачі даєте, а ви це зробите…" Я кажу так, якщо я прийшла, то я це зроблю.Але далі на волонтерських засадах?А далі це була складна історія, тому що Укрзалізниця — це неможливо на волонтерських засадах. Укрзалізниця — ти не можеш купити вагон. Багато людей потім хотіли купити вагони і зробити... Я кажу: "Це чудово, побудуйте собі там якийсь окремий бам, так. Якесь щось там копайте". Тому що це єдина система, це єдина інфраструктура.Причому інфраструктура, яка рятує нашу країну зараз цілком і повністю, коли закрите небо, коли все це — наша артерія, нашої країни. І, власне, тому вони на своїх заводах ремонтували. Це була реконструкція. Ми ж не переробили нічого такого.Ми просто взяли порожній вагон, викинули все зайве, поставили туди... Спочатку ми робили реанімаційний вагон, просто туди привезли фізичну каталку, яка була зручною. Вона була пневматичною, піднімалася вгору, вниз і могла замінити ліжко, тому що коли ти ставиш туди велике ліжко, ти з'їдаєш простір. Вагон має свої розміри, і, так, треба було все це враховувати.І лікарі обов'язково мають реанімаційне місце з усіх боків обходити, тому що коли працюють із важким пораненим, коли якісь ускладнення, то потрібен підхід з усіх боків. Тому ми все це привезли. Олександр Олександрович крейдою почав малювати, де будуть розташовуватися умовні ліжка. Взяли більші матраци, ми їх просто трохи більше взяли. Ну, от так от народився цей перший реанімаційний вагон. І, власне, з цього вже потім пішли всі інші, яких зараз майже п’ять десятків. Чи ви підраховували кількість військових, яких ви цими вагонами евакуйовували, довозили, рятували в дорозі? Так, і це абсолютно вражаюча цифра. Коли я кажу "цифра", я просто уявляю людей, тому що цифра – це цифра. Не можна цифрами вимірювати ні загиблих, ні поранених, ні травмованих, тому що це – людина. Є, але ми не можемо зараз називати ці числа, тому що ворогам ми не поліпшуємо життя, не робимо його легшим. Але насправді я вам хочу сказати, що 70% усіх поранених евакуйовувалися хоча б раз вагонами.Тому це річ, яка дійсно змінила якість, змінила можливість перевозити важких поранених на такі відстані. Тому що коли були літаки санавіації – це одна справа. Коли було АТО – це одна справа. А коли у тебе більше тисячі кілометрів активного фронту, то ти швидких стільки не напасешся, тому що швидка – це один лікар, один анестезіолог, тобто повна бригада.А у нас ця повна бригада забезпечує п’ять важких поранених у поїзді. Тобто ми ресурси, яких у нас, на жаль, не так багато, дуже сильно економимо. Поранені, які хоча б раз були евакуйовані цими вагонами, інколи хочуть подякувати вам публічно, написати про це, але ви кажете: "Ні, не смійте". Це зайва скромність чи зайва обережність?Насправді ми вже десь рік розповідаємо про вагони, але просимо поранених не робити прямі включення, тому що зараз багато блогерів, тіктокерів, усіх інших. І тому, так, їм дуже хочеться, я розумію це бажання у захисників і захисниць, потрапивши у вагон, здивувавшись, що таке є, показати всім, усьому світу.Але ми просто пояснюємо, що евакуація пораненого — це така ж військова операція, як і всі інші, і тому, власне, ворог може завдати підступного удару. Тому ми дуємо на холодне, але нехай так буде. А раніше, насправді, так, у нас була така установка, ніхто ж не розумів терміни у війні. І була установка, що ми не розповідаємо про евакуацію взагалі. Вона є, вона працює, і цього достатньо.І тому, власне, коли перший поранений виклав красивий пост, до мене прибігли всі, хто знав, і сказали: "А що, можна вже тепер писати про евакуацію?" Я кажу: "Ні, не можна". Але, знаєте, от із такого спілкування, коли я приходила до пораненого, просила. Часто він був у госпіталі, на той час він якраз і був. Я прийшла до нього і кажу: "Класно доїхав?". Він каже: "Так". Я кажу: "Я ж теж хочу, щоб усі інші доїхали теж добре. Прибери, будь ласка".І тому, ну, от тоді було так. Зараз, у принципі, іноді я бачу, що там пости, хтось відео знімає. Там, наприклад, їде хлопчик без ноги, грається іграшкою, яка там висить. І воно і смішно, і сумно, і під музику Петрика П’яточкіна, так? Я зберігаю їх для себе, тому що для мене це завжди важливо.І, знаєте, от здавалося б, іграшка. Я просто... То так, як у немовляток, іграшки висять?Так, так, а вони висять, тому що от над кожним ліжком є гусак. Ну, щоб підтягнутися там зручно. Там місце для трьох крапельниць і гусак для підтягування. І тоді іноді там і медсестри, чи хтось там санітари, ці іграшки туди підвішують.Теж я перші рази думала: "Ну, якось іграшки, якось незручно дорослим", тому що наш вік солдата все-таки — це 47 років, щоб просто всі розуміли.Але ти бачиш, як вони ставляться до цих іграшок, це таке тепло, це така річ, яка абсолютно антивійна. І тому оце переключення так спрацьовує, що викликає сльози у когось, а це дуже корисно просто поплакати, свої емоції просто висловити. І минулого року теж знайома... Багато людей про це вже потім знали, розуміли все це. І вона написала, що її племінника зараз везуть у вагоні, і він грається тигриком. І він от прямо написав, що тигрик і був у нього, коли він був маленьким. І каже: "Я його як побачив, то розплакався нарешті, значить, і мені стало легше, і заснув".І, ну, тобто такий шматочок тепла — це обов’язково, тому що ми передаємо, вже просто як супровід пораненого, ми теж передавали і пакунок пораненого, і елементарні речі. Тому що найчастіше все згорає, найчастіше все лишається там, в окопі. І людина без нічого. І, ну, просто дати йому звичайні речі, це вже наш просто обов’язок.Тому я теж щаслива, що, наприклад, коли Міністерство оборони приймало вагони, а я завжди в кожному абсолютно... У кожному вагоні є така невелика ємність для води, для речей. Укрзалізниця доробила такий великий кишеньковий відсік. І я туди складала адаптивний одяг, якісь шкарпеточки, якісь цукерки, щось. І вона подивилася і запитала: "А що ви зазвичай даєте?" Ну, ми зробили перелік.Тобто, як коли ми купуємо квиток у плацкартний потяг, чи там, не знаю, хтось у СВ, людям дають пляшечку води тощо, то у вас теж є свій пакунок?Так, так, тільки для пораненого. І, в принципі, з цього Юрій Гудименко, пройшовши шлях пораненого сам, теж на цьому наполягав. І, власне, тепер уже все — Кабінет Міністрів прийняв постанови всі, і розробили вже, власне, вибрали, який адаптивний одяг буде.І буде "пакунок пораненого" — 30 компонентів, перелік речей від зубної пасти, зубної щітки, гребінця, Господи, паперу... Ну, тобто елементарних речей, які просто даються пораненому, щоб ніхто не шукав ніде, не біг там, не купував усе це.І тепер це буде просто передаватися, тому що швейна сотня ще з 14-го року шила цей адаптивний одяг. Починала з трусиків на зав’язках, потім усе трансформувалося. От, власне, те, що я передаю, щоб забезпечити, поки немає державної програми забезпечення. І там наші конструктори, власне, агенції "Ми однієї крові" розробили класні шорти-штани, я їх називаю. Пам’ятаєте, як оце перетворюється, так?У нас вони нормально перетворюються. І це дуже зручно, коли ти там у палаті в шортах, а на вулицю — там палити, чи там холодно, ти доєднав, і все — у тебе штани. Тому от такий теж комплект народився. Ну, воно ж усе так: коли ти хочеш щось робити, то ти шукаєш, як його зробити. Коли не хочеш — шукаєш привід сказати, чому це неможливо зробити.А от ви кажете: "Коли ти хочеш і коли не хочеш". Чому все-таки це прийшло в голову вам, як волонтерці, а не комусь, хто є у владі і міг би теж про таке подумати? Ну, мені складно про це сказати, тому що, в принципі, я ж кажу, що мої проєкти, які я реалізую, це не просто проєкти, це не штучно придумана історія. Це те, що я почула в госпіталі і те, що я запитала: "А чому нам це не змінити?" Тому що, знову-таки, ті ж апарати гемодіалізу, які зараз є в Київському військовому госпіталі в кожній реанімації, — це, власне, ідея, коли була нарада, вийшли всі завідувачі і казали про те, що зараз у реанімації певна кількість пацієнтів потребує гемодіалізу.А їх неможливо перевести, тому що вони не на ШВЛ. Вони на кисні, вони просто, якщо їх відключити, їхній стан ускладнюється і погіршується. І тому я просто кажу: "А чому ми не можемо поставити гемодіаліз у реанімаційній палаті?". Він уже невеликий цей апарат, допомагає двом пораненим. На мене подивилися, і один із лікарів сказав: "Та у нас немає". Я кажу: "Ну, а якщо будуть, то поставимо?". Так.На сьогодні всі реанімаційні відділення мають цей гемодіаліз. Я теж знаю цифру. Це, ну, прямо тисячі поранених, які вижили завдяки цьому. А коли у людини посттурнікетний синдром, і, власне, вона потребує гемодіалізу, то це прогностично один із найважчих станів, які є. Тобто це навіть гірше, ніж інфаркт чи інсульт, якщо невчасно провести гемодіаліз.Якщо вчасно — все. Людина абсолютно спокійно одужає, буде травмована, так, буде щось, але вона одужає. Ви не знаєте слова "неможливо", так?Я не хочу його знати, знаєте чому? Тому що, в принципі, я кожен раз для себе просто знайшла спокійну, нормальну фразу: "Мені буває важко, але в окопі набагато важче". Тому що, насправді, 2014-2015 рік — це були інші окопи, це була інша війна. Але я просто бачила, і я ніколи себе не порівнюю з тими, хто прийняв присягу і виконує завдання. Це набагато важче, тому що ти собі не належиш. Я тут можу свої ініціативи реалізовувати, боротися.Мені буває важко, так, я просто іноді дуже втомлююсь, демотивуюсь. Потім я їду на евакуацію, бачу поранених, розумію, що, в принципі, для кого і для чого це робиться. А коли у тебе є певне завдання, ти можеш просто сидіти і чекати свого часу, а коли час настане, ти не можеш звернутися і піти сказати, що не сьогодні. Тому я чудово знаю, що в окопі завжди важче. Тому, власне, не складаю руки.Але волонтери — це теж живі люди. Знаєте, такий був жарт, я не знаю, напевно, він заснований на якихось реальних історіях. Як в анекдоті писали, що жінка казала: "А коли я матиму теж свого персонального волонтера?"(Сміється) Ну, таке теж бувало, так, бувало. Знаєте, це людський фактор абсолютно. Той же військовий — ми робимо якийсь збірний образ, але зараз у війську знаходиться мільйон людей. Це дуже широке представлення всього нашого суспільства. Тому є абсолютно різні люди, і їхні родичі — це теж окрема історія. Тому коли я була прям волонтером-волонтером, так, тобто приходила, з’ясовувала, кому що потрібно, то я стикалася з різними випадками.І я завжди питала: "А ви не хочете поволонтерити? Тому що, ну, от ваша рідна людина...". Це ж я не закінчувала ніяких шкіл волонтерства, так, університет волонтерства. Я просто розумію, пропоную якісь шляхи, ви теж можете це зробити, але треба просто встати і піти зробити. І поки не вийде — доводити, пояснювати. Знову-таки, як це все робиться?Ти приходиш і пояснюєш людям, чому ти це робиш і що це змінить. Тому що зараз всі знають, що з донатами стало набагато важче, але я хочу сказати, що, ну, я особисто і ми в нашому благодійному фонді, переключаємося на бізнес, працюємо з бізнесом. І наш бізнес, він, взагалі, сімейний. І вони, коли розуміють, що це змінює, знову-таки, я люблю працювати з айтішниками, тому що їм все це дуже зрозуміло.От на прикладах. Ми приходимо в центр крові, показуємо: стоять шість екстракторів. Не буду брехати. Екстрактори — це такі апарати, які кров розділяють на еритроцитарну масу і тромбоцити. Тобто кров треба підвісити, зафіксувати, потім дивитися на ці позначки, розуміти час, коли проходять процеси, потім усе це вручну контролювати.Тобто це шість таких апаратів. Ми приходимо, він дивиться на них… Не знаю, вони, мабуть, ще до тієї війни, до Другої світової, десь от десь приблизно так. Ну, така вічна техніка. Приходить і каже: "Так що це за машина?" Я кажу: "Один екстрактор, який ви зараз придбаєте, замінить усі шість. Тобто одній людині треба буде бігати. Вона собі зафіксувала, час виставила і все. І він це робить все сам. Він сповіщає людину".Тобто ми звільняємо людину від можливості помилитися, тому що у цій екстракції крові, розділенні на компоненти, одна секунда, трохи температура вище — і все, все пропало.А кров для нас зараз абсолютно на вагу золота, тому що не буде крові — це перший етап лікування при важких пораненнях, мінно-вибухових ураженнях, атаках дронів, чим завгодно. У цій війні це першочергова необхідність — майже всім важким пораненим переливають кров. Тому це дуже важливо зробити, враховуючи прильоти в усі міста. Господи, у нас же зараз немає безпечних місць.Тому завжди треба мати запас, завжди треба мати ті апарати, які дуже швидко зроблять аналіз крові на сумісність, і тоді не буде жахливих помилок. Але тим не менше, ви жива людина, а ми бачимо зараз історії про те, що не всі волонтери витримують. У когось здоров'я просто не витримує і починає сипатися, так? І тоді вже ти мусиш ту маску спершу на себе натягнути, а вже потім допомагати іншим. Або є історії, що люди закінчують своє життя, бо просто не можуть витримати всього цього. Де ви шукаєте сили, щоб якось себе тримати в рівновазі? Бо, напевно, є ями, у які ви провалюєтесь. Є…Як ви з них вибираєтесь? Моя стіна — це моя сім'я. Ми всі займаємося одним і тим самим. У мене чоловік військовий медик, навіть не дивлячись на те, що його здоров'я дуже сильно посипалося, і для мене це дуже важко. І він міг би йти мобілізуватися, але він цього не робить. Він просто допомагає. Мій зять сам особисто пішов, він айтішник, якого б не хапали. Власне, у нього був би "білий квиток", якби він цього захотів. Він сам пішов. І він тільки недавно повернувся на ротацію. Моя сім'я — це всі люди, які займаються одним і тим же. Моя донька працює, донатить постійно. Моя менша донька завжди допомагала, вона просила мене: "Не розповідай, нехай мене пробачать". Вона допомагала на тих же вагонах прибирати. Ну, це люди, які працюють.Моя мама, якій зараз уже 77 років, вона працює для того, щоб донатити і допомагати. Тому у мене в сім'ї нема такого розуміння, що хтось каже: "Ну що, давайте ми до понеділка, а з понеділка нехай уже хтось інший". Тому от у нас такого немає. А коли, ну, дійсно, Господи, всі живі люди, буває дуже важко, — я люблю квіточки вирощувати, наприклад. І це мене дуже тримало. От ми, коли в госпіталі всі жили, у нас санітари... Жили у прямому значенні слова? Так, ми перші чотири місяці взагалі безвилазно жили, тобто ми виїжджали лише один раз, щоб подивитися що з будинком. А так ми, в принципі, жили постійно, тому що це ж... Це коли почалося повномасштабне? Так, це повномасштабне, з 24 лютого, так. А потім, давали можливість раз на місяць брати один вихідний. І ми тоді уже починали в будинок виїжджати. А до цього наші санітари прекрасні, вони посадили там... Це ж українці. Цибулька, значить, у нас там... (сміється)Ні, справді, у нас на приймальному відділенні були стрільбища, тому що всі вже зразу почали готуватися, всі стріляли. Були стрільбища, а між стрільбищем і приймальним відділенням — цибулька, огірочки, все, значить, там помідорчики. Я свої помідори, значить, із квартири принесла. Ну, вони, на жаль, не витягнули, тому що самому приймальному воно ж таке напівпідвальне приміщення, їм просто не вистачило світла. А я намагалася їх врятувати. Тому просте заземлення, прості речі і просте розуміння. У нас просто немає іншого вибору. Ну, якщо ми здаємося, краще ж не стає, правда ж? Ви згадали чоловіка свого — військового медика, який теж, як ви кажете, зараз має вже проблеми зі здоров'ям. У вас є lоvе stоry, яка сталася на тлі цих, як би це страшно не звучало, смертельних історій, бо їх у госпіталі теж вистачає. Як це відбулося?Ну, це насправді так і відбулося на тлі того, що у нас у реанімації на той час, у 2014 році, влітку, я просто прийшла в реанімацію і почала запитувати. Спочатку до мене так дуже обережно ставилися. Ну, тому що волонтери ж теж різні є. Хтось наобіцяє і пішов собі. Ну, це ж залежить від того, чи ти це зробиш, так. А тебе ж нічого не зобов'язує, окрім якогось внутрішнього чогось.У нас помер хлопчик, за нього дуже довго боролися. І я зайшла в кабінет до головного хірурга. І якось мені так було сумно. І там сиділи військові, і я так обняла їх усіх, так? І мій чоловік був серед них. Майбутній?Так, майбутній. А на нього це таке враження справило, що от я чогось прийшла, от просто їх обняла, і всім було сумно, і якось... І після цього ми почали з ним розмовляти, і це, ну, не знаю, таке враження, що ця людина в моєму житті була завжди. І у мене ж діти дорослі, молодшій донці було сім років, але, не знаю, вона дуже швидко його прийняла. Це абсолютно була людина, яку вона там батьком називає. Ну, і просто, знаєте, це, мабуть, от такі історії знаходження людей, мабуть, єдине світло, що є у війні, що ти можеш серед цього знайти якихось людей, з якими ти все життя потім чи товаришуєш, чи вони просто... Навіть якщо ти з ними дуже коротко бачився, вони вплинули на тебе абсолютно, і от вже їхнє життя для тебе слугує тим, що не дає тобі опустити руки.Але медики військові теж втомлюються. От зараз є бронювання цивільних медиків. Як ви до цього ставитеся?Знаєте, це дивне рішення. Ну, я скажу так, тому що я бачу медиків військових всі ці роки, не три повномасштабної (війни —ред.), а значно більше. І, власне, коли ні у кого війни не було, у більшості не було війни. У них вона була.У них були операції. Травматологи постійно складали кінцівки, щось робили. Тому ці роки теж накопичили втому, тому що я чудово розумію, що вони іноді по 16 годин в операційній. Тут 16 годин просто попрацюєш і ти вже втомлюєшся. А вони живуть у госпіталі.Ми вже перестали жити у госпіталі давним-давно, а травматологи дуже часто, якщо, наприклад, сім'я за кордоном, то все, він собі в кабінеті облаштувався. Каже: "Ну, а чому мені втрачати там пів години чи годину на добирання додому? Я тут посплю чи щось поконструюю". Заходиш у кабінет, у них, значить, конструкції, вони придумують усе це, як зафіксувати. Ну, інсульти, інфаркти.Це наслідок того, що, по-перше, вони через себе пропускають. Дійсно, важко бачити важких поранених постійно і розуміти, що когось ти не зміг врятувати. Це ж ти не можеш просто сказати: "Ну, так сталося". Це все пропускається через себе.У нас дуже часто в країні кажуть про єдність, але коли ви розповідаєте про людей, які включені у війну, зараз це більша кількість людей, так? А є люди, які собі далі живуть, так, ніби війни немає. Ну, так, десь там бувають обстріли, трохи там гримлять, вікна трусяться. Але, в принципі, якщо не дивитися у стрічку новин, то більш-менш можна жити. Чи є ця єдність? Я боюсь, що ми на грані того, що у цьому намаганні зробити для більшості більш-менш нормальні умови життя і розраховувати тільки на тих, хто вже задіяний у цій війні, ми можемо покласти дуже-дуже великий розкол.У будь-якому випадку, людина, яка тут ховалася весь час, не може зрозуміти того, хто на війні. Ну, не може він, коли прийде людина, яка по частинах своїх побратимів збирала під КАБами, все це витримувала, воювала, отримала важке поранення. Все одно має бути ротація тих же медиків військових.Чому всіх цивільних забронювали, так? А військові — вони вже в "карти програні", так? Ну, тобто ти вже все, ти військовий медик… Навіть якщо його мобілізували на той час — він був цивільним, його мобілізували.Але от навіть наші медики, які у евакуаційних вагонах, вони дуже втомилися, тому що уявити собі, що ти п'ять днів на тиждень проводиш у вагоні... Так, навіть просто поїхати у вагоні, а ти маєш прийняти рішення про лікування. Хтось ускладнився, так?Ти приймаєш це рішення за долі секунди, тому що це поїзд, треба прийняти: чи ти зупиняєш поїзд, перевантажуєш цього пораненого, передаєш, чи ти починаєш його лікувати, щось робиш, якісь дії, перев'язуєш. Це відповідальність. Це виснаження, це втома. І я теж до них приходжу і просто питаю, вони кажуть: "Дуже би хотілося, щоб наші друзі цивільні приходили на наше місце, а ми поверталися".Тому що вони в цей час втрачають свій фах. Тому що коли ти три роки перев'язуєш рани, то ти, як лікар високого рівня, поступово втрачаєш фах. Чому тоді було зроблене бронювання цивільних медиків? Це ж не вони самі собі придумали. У нас, в принципі, така дилема… Всі кажуть, що треба скорочувати медиків, тому що нам дійсно треба скорочувати велику кількість ліжок, якими ми все ще рахуємо, тому що реформа ще не дійшла до свого кінця. Вона почалася на первинці, якось вона була зроблена, але далі по другому рівню вона не пішла. Ми не можемо утримувати таку кількість лікарень, у яких не кваліфіковані лікарі вважаються фахівцями, так?Ми маємо робити операції, але у нас для цього мають бути дороги і доставка дуже швидка екстреною допомогою до лікарні, щоби коли ти потребуєш, тобі чудові хірурги зробили операцію. Але до цього треба доїхати 100 км. У нас 100 км іноді проїхати... Не доїдеш. Абсолютно, так. Ну, тому тут таке питання. У нас дійсно велика кількість медиків. Я абсолютно тут дуже поважаю цивільних лікарів, тому що, насправді, якби не цивільні… Вони витягають 70% всіх поранених, тому що у нас єдиний простір зараз медичний, і екстренка залучена, і всі лікарні, всі лікарі, і дякую всім за це. Але просто робити якусь ротацію, заміняти своїх друзів, з якими ви працюєте разом, і просто... Ну, ніхто не каже про те, що тебе там пошлють у сухопутку. Зараз посилають. Але слухайте, я недавно розмовляла з Андрієм Жолобом, військовим медиком, у цивільному житті травматологом. І він сказав, що було так, що він у свою медроту витягував з інших підрозділів, бо вони там були якимись піхотинцями. Він каже, це дурна робота — мікроскопом забивати цвяхи. Я теж чула таких історій багато, коли судинного хірурга кидають у піхоту.Ну, на початках повномасштабної війни було так, що якщо людина зголошувалася, її брали куди завгодно. Тобто, було таке, що професор був солдатом. Ну, їх от просто в ручному режимі потім вихоплювали і знаходили, і казали: "Господи, у нього ні фізичної кондиції, нічого немає для того, ну, нащо це робити?". Насправді, коли зараз у нас з мобілізацією великі проблеми.Так, у нас і з лікарень забирають регулярно, з госпіталів забирають регулярно. При тому, що там не вистачає персоналу, їхзабирають і відправляють на фронт, окрім ротації. Це правда, абсолютно. Тобто нічого ж не змінилося. Ну, тобі потрібна якась певна кількість людей. Де ти їх візьмеш, якщо мобілізація провалиться? Ти береш їх із середини системи. Тут щось ущільнюєш, там, десь дірки закриваєш.Тому треба завжди визначатися. Ми щось робимо, так? Чи не можна отак от ми і тут хороші, ми і тут, значить, зробимо, і все отак от працює. Тому що ті, хто зараз пішли добровольцями, вони ж теж вважають себе людьми, які зробили власний вибір, не побоялися всього цього. А зараз до них яке відношення? Ну, от яке у держави? Ну, все, ви молодці, давайте, воюйте.До якої межі? Ти або 300, або 200? Це ненормально. Може, ще комусь треба там написати есемеску, як ви? Такої впливовості, я боюсь, у мене немає. Хоч насправді президент був присутній на всіх проєктах. Він і вагони бачив, і приїздив у госпіталь, йому лікарі показували гемодіаліз.Правда, забули сказати, за рахунок кого воно сталося, але це не важливо, головне, щоб працювало. Я не знаю, я чесно вам скажу, я не знаю. Я просто дивлюся, що в турбулентності світовій, так? Нам треба просто дуже певно зараз визначитися і чесно говорити з людьми, тому що люди дорослі, люди, які прийняли рішення. А не запізно?Оцього я не знаю. Ну, є побоювання, що так, може бути запізно. І коли звинувачують тільки ТЦК, тільки ВЛК, тільки МСЕК. Я кажу, ніколи не буває це таким однобічним рухом. Коли є попит, є пропозиція. І коли уже така кількість тих рішень народжувалась саме так, то вибачте мене.Ну, знаєте, я вам чесно скажу, що коли от ми в приймальному жили, 50% до мене коли зверталися: а ти не можеш? Я кажу: "Ні, не те, що не можу. Я навіть на ВЛК не переходжу туди взагалі". Говорю: "Це просто, я туди взагалі ніякого відношення не маю. Це окрема історія. Я до цього нікого не поведу". Ну, це ж як українці, так? Треба, щоб по закону, але щоб через кума можна було трошки порішати.А коли ви на тлі цього всього чуєте розмови про те, що в Україні можливі вибори, і ми спостерігаємо за певними процесами, що і ці процеси якось вказують на те, що все-таки готуються до виборів. Чесно кажучи, я поки взагалі не розумію, як це зробити, куди ми дінемо мільйон військових, як ми зупинимо фронт, так? І як вони будуть голосувати, чи вони взагалі будуть позбавлені цього права?А може, вони би хотіли теж взяти участь у виборчій кампанії?Так, і вони, може... Люди казали: "Хлопці прийдуть, наведуть порядок".Наведуть порядок. І вони заслужили точно своїм вчинком, тим, що вони, в принципі, ризикуючи всім, пішли. У мене є друзі, які, власне, повернулися на протезах, вони воюють. Він міг спокійно списатися.Ні, він повернувся до своїх хлопців, він там уже там не розвідник, він займається дронами, але він повернувся. Хоча міг спокійно не повертатися. Ці люди абсолютно мають бути і змінювати цю країну, тому що це уже їхній вчинок величезний. Я не знаю, я технічно не розумію і не бачу.Про дрони, про ракети, про все, Господи, ну, про що ми говоримо. Ну, як при цьому можна в тих же школах розгорнути (виборчі дільниці – ред.), накопичити людей, коли балістика прилітає там за 50 секунд, 3 хвилини? Я не знаю, я цього не бачу.Який новий проєкт Ірина Солошенко готує? Є щось таке нове? Ні, насправді я зараз от роблю "Сила крові". Це справді те, що змінює, в принципі, повністю систему забезпечення кров'ю в Збройних силах України і взагалі в Силах оборони.У нас головний центр крові ЗСУ у Києві, а зараз відкриваємо філії, які теж потребують, власне, забезпечення.Я хочу сказати, дуже дякую всім, хто долучався, тому що від маленьких, але, ну, відірваних, розумію, що відірваних, від останнього грошей, до бізнесових грошей, які дійсно теж там знімалися з чогось і передавалися нам, бозайвих зараз не дуже багато. Дуже вдячна всім, тому що на більше 30 млн зараз уже передано медичного обладнання, воно уже все працює.Передали машину Fоrd, яка забезпечує такі донації. І зараз робимо трансформер, який буде забезпечуватися донаціями до 100 донацій крові за один виїзд. І цей проєкт, який я зараз якраз і реалізую.                 

Сьогодні День Землі, і Аррlе святкує цю подію п’ятьма способами. По-перше, Аррlе оновила свою домашню сторінку, щоб підкреслити свою поточну ініціативу Аррlе 2030. Аррlе прагне стати вуглецево-нейтральним у всьому своєму бізнесі, виробничому ланцюжку постачання та життєвому циклі продукту до 2030 року. Минулого тижня Аррlе оголосила, що перевищила 60% скорочення глобальних викидів парникових газів порівняно з рівнем 2015 року. Більш детальну інформацію можна знайти в екологічному звіті компанії за 2025 рік. По-друге, Аррlе нещодавно запустила акцію до Дня Землі, яка пропонує клієнтам знижку 10% на відповідні аксесуари Аррlе, коли вони переробляють відповідні пристрої в учасниках Аррlе Stоrе. Пропозиція діє до 16 травня в США та багатьох інших країнах. Щоб […]

Про це повідомила пресслужба Святого Престолу."У зв'язку зі смертю Вселенського Архиєрея Франциска повідомляється, що Євхаристійне богослужіння з обрядом канонізації блаженного Карло Акутіса, запланована на 27 квітня 2025 року, другу неділю Пасхи або Божого Милосердя, з нагоди Ювілею підлітків, відкладена на пізніше", – зазначено в повідомленні.Карло Акутіс – це підліток-міленіал, який помер у 15-річному віці. Він народився 3 травня 1991 року в Лондоні, в дитинстві переїхав з батьками-італійцями до Мілана.Акутіса називають "покровителем Інтернету", він створив вебсайт для каталогізації чудес, а також займався сайтами для деяких місцевих католицьких організацій.Читайте також: Перший святий-міленіал: хто такий Карло АкутісХлопець помер від гострої лейкемії 12 жовтня 2006 року і був зарахований до лику святих після того, як Папа Франциск затвердив перше чудо, яке йому приписують: зцілення 7-річного хлопчика з Бразилії від рідкісного захворювання підшлункової залози після контакту з реліквією Акутіса – шматочком однієї з його футболок.Друге чудо Акутіса пов'язане з жінкою з Коста-Рики. У липні 2022 року вона здійснила паломництво до гробниці Акутіса в Ассізі, щоб помолитися за зцілення своєї дочки, яка зазнала важкої травми голови після падіння з велосипеда. Після молитви матері дитина почала одужувати.У Світлий понеділок, 21 квітня, у віці 88 років помер Папа Римський Франциск

Польща готується до президентських виборів, які заплановані на 18 травня. Gаzеtа.uа розповідає про трьох головних претендентів на пост президента і про те, чого Україні чекати від кожного з них. 18 травня у Польщі пройдуть президентські вибори. Ймовірний лідер перегонів Рафал Тшасковський від "Громадянської платформи" ставиться до України помірковано добре. А от вірогідний "срібний призер" Кароль Навроцький з партії "Право і справедливість" був би для нас гіршим варіантом. Ще гіршим політик, який посідає третє місце українофоб Славомір Менцен. На щастя, Тшасковський значно випереджає конкурентів. Але у другому турі цей кандидат зустрінеться з кимось з аутсайдерів. І ось тут, можливо, почнуться проблеми. Виклик перший. Тшасковський і тінь Туска Головою партії "Громадянська платформа", від якої балотується Рафал Тшасковський, є Дональд Туск. У 1980-ті він стояв біля витоків руху "Солідарність", у 2014-2019 роках очолював Європейську раду. А до того з 2007-го по 2014-ий був прем'єром Польщі. Нині він також прем'єр-міністр обіймає цю посаду після виборів 2023 року. Туск солідаризувався з Україною з перших же днів повномасштабного вторгнення. Не будемо ідеалізувати україно-польські взаємини деякі проблеми не зняті навіть попри прихід у 2023-му нової влади. І все-таки це Тускові належать фрази "українці, ви не самі", "без суверенної України не буде суверенної Польщі" та "не обов'язково любити Україну, аби допомагати їй". кандидат №1 успадкував від чинного прем'єра і наслідки падіння його рейтингу Але повернемося до Тшасковського. Частину своєї "українськості" йому передав Туск. Разом із тим кандидат №1 успадкував від чинного прем'єра і наслідки падіння його рейтингу. Тшасковський і Туск однопартійці, а тому певною мірою сполучені судини. Зниження популярності Туска може відбиватися на сприйнятті Тшасковського. Щоправда, у 53-річного Тшасковського є власний політичний капітал. Від 2018 року він обіймає посаду мера Варшави вже вдруге, причому обидва рази він перемагав на мерських виборах у першому ж турі. Крім того, за плечима Тшасковського депутатство у Європарламенті, робота в уряді та обрання маршалком, тобто головою нижньої палати польського Сейму. Також у бекграунді Тшасковського доволі успішне балотування на президентських виборах 2020 року. Тоді йому не вистачило буквально пари процентних пунктів, щоби обійти суперника нинішнього президента Польщі Анджея Дуду. Але нині Тшасковський заручник рішень Дональда Туска. За його прем'єрства відбулося падіння рівня життя поляків, хоча головна претензія до голови уряду відсутність ініціативи щодо ряду важливих питань. Зокрема, стосовно абортів, які заборонили за попередньої влади. Від Туска молоді виборці, і зосібна жінки, чекали лібералізації законодавства. Однак Туск не квапиться просувати ті чи інші рішення, зазначаючи, що президент Дуда все одно ветуватиме їх. Рейтинг Тшасковського, який спочатку ріс, почав падати Виборцям, однак, не надто подобається така пасивність. Рейтинг Тшасковського, який спочатку ріс, почав падати. Ще на початку квітня він становив 38,3%, але після останніх дебатів, проведених минулими вихідними, різко просів на майже п'ять пунктів, і тепер становить 33,5%, повідомляє Wіrtuаlnа Роlskа. Особистий виклик для Тшасковського знайти баланс між відданістю своїй політсилі та творенням власного іміджу, окремого від іміджу Туска. А виклик для поляків роз'єднати у своїй свідомості очільника партії та одного з її послідовників. Виклик другий. Навроцький і повторення сценарію, який може не спрацювати Там, де Тшасковський втратив п'ять пунктів, Навроцький їх набув. Рейтинг цього кандидата підріс з 20,1% на 25,5%. Розрив із Тшасковським скоротився, і у "Праві і справедливості" можуть святкувати проміжний успіх. Нагадаємо, що партія "Право і справедливість" (далі "ПіС") була заснована шостим президентом Польщі Лехом Качинським у 2001-му. Сам Лех Качинський загинув у авіатрощі під Смоленськом у 2010-му. Катастрофа була, ймовірно, спланованим політичним убивством, підготовленим Росією. Так це чи не так питання окреме, ми ж зауважимо, що Лех Качинський теж стояв біля витоків великих справ. Він відігравав помітну роль у русі "Солідарність", і коли лідер руху Лех Валенса пішов у велику політику, Качинський фактично перебрав на себе його кермо. Після смерті Качинського керувати "ПіС" став його брат-близнюк Ярослав. Під його началом "ПіС" зарекомендувала себе як консервативна клерикальна партія. Вона звузила демократичні норми, заборонила аборти і посварилася з Євросоюзом, відмовившись визнавати пріоритетність європейських законів над національним законодавством. "ПіС" робить ставку на коротку пам'ять поляків Для тих, хто чекав на ліберальні зміни, програш "ПіС" на виборах-2023 був як ковток свіжого повітря. Тому, здавалось би, у кандидата від "Права і справедливості" Навроцького шанси не надто високі. Але нині "ПіС" робить ставку на коротку пам'ять поляків. Партія намагаючись експлуатувати звичайну передвиборчу риторику, коли в усьому винна чинна влада, тобто читай Дональд Туск. Особливістю кампанії 42-річного Кароля Навроцького є ще два моменти. По-перше, його протиставляють Тшасковському як "свою людину", простого хлопця з народу. У молодості Навроцький займався боксом, заводив знайомства у напівкримінальних колах і працював охоронцем у готелі. Згодом він, щоправда, здобув освіту історика і нині очолює польський Інститут національної пам'яті. маловідомого широким колам кандидата намагаються "продати" як нове обличчя Другою ж особливістю виборчої стратегії Навроцького та його партії є те, що маловідомого широким колам кандидата намагаються "продати" як нове обличчя. Такий "фокус" колись спрацював з Дудою, який також балотувався від "ПіС" як несистемний кандидат і переміг на виборах 2015-го та 2020-го років. Виклик для Навроцького полягає в тому, щоби й надалі грати роль незалежного політика. Власне, формально Навроцький дійсно є безпартійним кандидатом, якого підтримує "Право і справедливість". Виклик же для поляків відповісти собі на питання, чи дійсно вони хочуть повернення у часи правління "ПіС". Виклик третій. Менцен та його правий радикалізм Якщо дивитися на Славоміра Менцена під українським кутом зору, то він є тим, хто відверто ненавидить нашу державу та відмовляє їй у праві на суверенітет. Недарма Менцен був внесений до бази "Миротворця" за заперечення територіальної цілісності України. середньостатистичний поляк охарактеризував би його, мабуть, як ділка, який займається всім потроху Але середньостатистичний поляк охарактеризував би його, мабуть, як ділка, який займається всім потроху. І фірмами, які надають бухгалтерські послуги, і фінансовим консалтингом, і навіть броварнями, які варять крафтове пиво "Вrоwаr Меntzеn". Та основний вид діяльності Менцена це все ж політика. 38-річний Менцен є головою партії "Вольносьць" та одним із лідерів "Конфедерації свободи й незалежності". А це таке собі ультраправе утворення, яке складається з популістів, українофобів та євроскептиків. Крім "Вольносьці", до складу "Конфедерації" входять ще дві маргінальні політичні партії. А разом ця несвята трійця виступає проти "євреїв, гомосексуалів, абортів, податків та Європейського Союзу". І цим, власне, все сказано. Та як така людина, як Менцен, могла посісти третє місце у рейтингу симпатій польських виборців? Про це треба питати у самих поляків, а точніше, у чоловіків сорокарічного віку, котрі, згідно із опитуваннями, складають електоральне ядро "Конфедерації". Ще донедавна ця політсила перебувала на маргінесі, потім її лідер "підріс" до 18,8%, але після останніх дебатів "впав" до 13,4%. І Тшасковський, і Навроцький зараз придивляються до кандидата, який займе третє місце від нього значною мірою залежатиме те, як у другому турі перерозподілиться його електорат. Певне "правішання" Тшасковського, яке відзначають експерти, якраз і пов'язане з тим, що він намагається сподобатися виборцю Менцена. А от Навроцькому цього робити не треба ідеологічно він і так близький до очільника "Конфедерації". А тому виклик тут більшою мірою пов'язаний з Тшасковським. Його завдання не падати занадто низько, аби лише завоювати електорат того, хто проти "євреїв та ЄС". Виклик же для поляків схаменутися і не приводити до влади людину, яка знищить їхню державу. Як кандидати ставляться до України Почнемо з останнього, хоча позицію Славоміра Менцена вгадати не складно. Менцен за переговори з Путіним та проти допомоги Україні, яку він вважає "невдячною". Також він є одним із організаторів блокування україно-польського кордону. Кандидат від "Конфедерації" вважає Львів "польським містом" та обіцяє заборонити меру Львова Андрію Садовому в'їзд до Польщі. А Бандеру та Шухевича Менцен називає злочинцями і намагається присоромити українців за "культ вбивць". Більш поміркованим, але не найкращим для України кандидатом виглядає Кароль Навроцький. Він ухиляється від діалогу з українським Інститутом національної пам'яті, через що цей діалог фактично поставлений на паузу. Навроцький заявляє, що не підтримає намір України вступити в ЄС, якщо вона не вирішить питання ексгумації жертв Волинської трагедії. Водночас він проти вивчення злочинів поляків проти українців під час Другої світової війни. А ще Навроцький проти вступу України до НАТО. Рафал Тшасковський також говорить про ексгумацію поляків, чи то пак "жертв УПА", бо саме так це звучить у його риториці. Але контекст його висловлювань дещо інший: те, що Україна дала згоду на таку ексгумацію, Тшасковський відносить до заслуг уряду Туска. Водночас він демонструє зміну ставлення до українських мігрантів і виступає за скорочення їхньої підтримки. Але з хорошого можна відзначити те, що Тшасковський не проти членства України в ЄС і НАТО. Він зазначає, що це в польських державних інтересах. Хоча і тут є свою ложка дьогтю, бо Тшасковський не підтримує відправлення до України польських військових у складі миротворчого контингенту. Однак виступає за тіснішу співпрацю його країни з НАТО та ЄС. Хто б не став наступним президентом Польщі, легкої прогулянки з цим політиком не вийде. Україні треба заздалегідь готуватися до непростого діалогу з очільником сусідньої країни. І тримати кулаки за те, щоб ним став якщо не кращий з кращих, то, принаймні, кращий з наявних кандидатів.

У травні пройдуть перші поховання полеглих воїнів на Національному військовому меморіальному кладовищі, яке добудовують у лісі біля села Мархалівка на Київщині. Із самого початку зведення цвинтаря супроводжувалося скандалами. Спершу - проти виступили місцеві мешканці та активісти. На мітингах вони заявляли, що затверджену Кабміном територію під цвинтар - не можна забудовувати, бо це знищить ліс та завдасть шкоди екосистемі. Підтримали місцевих і ряд екологічних організацій. Попри це, у лютому цьогоріч прем'єр-міністр Денис Шмигаль доручив Міндовкіллю та Міністерству у справах ветеранів, підготувати документи для виключення ділянки з охоронного статусу. Напруга зросла і після виходу розслідування Віhus.Іnfо, яке висвітлило потенційні зловживання під час виділення землі для будівництва цвинтаря. Йшлося, зокрема, про маніпуляції з межами громад, розподілом ділянок і прозорістю ухвалених рішень. За результатами розслідування кількох посадовців Київської міської адміністрації було звільнено. Нині частина активістів, селян, військових та родичів загиблих - вимагають призупинити добудову цвинтаря та провести архітектурний конкурс. Переможець мав би врахувати екологічні аспекти зведення некрополю. Кореспондентки Gаzеtа.uа побували у Мархалівці та поспілкувалися з місцевими мешканцями. СМАРАГДОВА МЕРЕЖА - Усе життя це був наш Боярський, - каже житель Мархалівки Петро, стишуючи голос. Сидить на передньому сидінні маршрутки, що поволі наближається до села. - Колись тут були болота, озера, ми дітворою знали кожну ямку. А тепер - вони все осушили, рівень води понизили. Бо треба, бачте, їм людей ховати. А живим як? Хоча кладовище межує із Мархалівкою - офіційно територія під ним відноситься до селища Гатного. Сам ліс належить до Смарагдової мережі - це землі, що мають природоохоронне значення в Європі. Вони засаджувалися в межах зобов'язань, які взяла на себе Україна, ратифікувавши Бернську конвенцію "Про охорону дикої флори і фауни та природних середовищ існування". Її головна мета - зберегти рідкісні або зникаючі види тварин і рослин, а також природні оселища, які є важливими на європейському рівні. На таких територіях діють обмеження на забудову, вирубку лісу, осушення боліт. Петро пригадує, як колись вода у лісі розходилась у різні боки - частина йшла в болота, інша - в озера. А нині, за його словами, напрям течій змінився. Будівельники проклали дренаж - місцями до п'яти метрів углиб - і воду спрямували до села Віта-Поштова. - У нас пів села користувалося джерелами. У криницях вода впала вже на два метри. Літа ще не було, а вже колодязі пересохли, - обурюється Петро. - Улітку що буде? Люди залишаться без води, а якщо вона й зʼявиться, то така, що й пити страшно - через ті труби, що лежатимуть просто у воді, ще й з трупними стоками. Каже, що на цій території проходять підземні річки, які могли бути порушені під час земляних робіт. - Якщо вода підніметься, стоки можуть піти в озера й криниці, - додає він. - А тут же низина, точка збору. То для чого було це місце вибирати? В нас є два кладовища в селі. І вода там глибоко, не дістає. А тут - усе порушили. Петро згадує, як торік почали вирубувати ліс. Старі дерева вивозили ночами, людей на територію будівництва не пускали, хоча були спроби протестів. Куди деревина поділась - ніхто не знає - Старий ліс уже вирубали, фурами вивозили. Залишився лише молодняк. Куди деревина поділась - ніхто не знає, - знизує плечима чоловік. У селі з повагою ставляться до військових, запевняє. Багато місцевих чоловіків наразі захищають Україну на фронті. Є й загиблі - їх ховають на місцевих кладовищах. - Біля своїх, як заведено. А хто ж захоче везти сюди? Тепер не знаємо, як воно буде далі. Петро просить водія зупинити автобус над дорогою. З одного боку тягнеться село, з іншого - розкинувся старий сосновий ліс. - Але це тільки тут видно дерева. Якщо пройти трохи вглиб - усе вже вирубали, - запевняє. ПРАЦЬОВИТИЙ НАРОД Мархалівка - село за 15 кілометрів на південь від Києва, розташоване між сосновими лісами та сільськими пагорбами. Має багату історію, що сягає часів Київської Русі. Археологічні дослідження виявили поблизу села три стародавні поселення періоду ранньої залізної доби. Уперше воно згадується в універсалі гетьмана Івана Мазепи від 1690 року під назвою Мархелювка - тоді ці землі було передано Київській митрополії. За іншою версією, у часи Речі Посполитої вони належали маршалку Будаївського повіту, і саме від цього титулу могла походити назва села. - Село засноване в 1711 році, - переповідає свою версію історії села Петро і повільно рушає тротуаром в бік вирубаного лісу. - Зі Звенигородки був монах, служив у Києві. Йому дали оцей наділ землі. Це були монастирські землі. Петро розповідає, що монаха звали Маркел. Сам він не мав права одружуватись, тому наділ передав брату й сестрі. Від його імені поселення спочатку називалось Маркелівка, потім - Маркалівка, а згодом зʼявилася сучасна назва села - Мархалівка. У селі нині живе багато людей, каже чоловік. А от із місцевим самоврядуванням стало складніше. - Село тепер об'єднане, голова - у Глевасі. У нього багато сіл. То руки сюди не доходять. А раніше у нас своя сільрада була. Біля в'їзду до лісу на новій асфальтованій дорозі стоять кілька чоловіків і молода жінка з малюком у візку. Петро називає їх активістами. За ними - накидані шини, сухе гілля й принесений звідкись зелений шлагбаум. - Місцеві. Борються з першого дня. Але поліція їх туди не пускала, сутички були. Зараз трохи послабили, дорогу вже прорізали, - додає Петро. Мешканці чергують тут від ранку до вечора. Деякі щойно повернулися з акції протесту під Офісом президента. Кажуть - марно. Президент прийому не веде - Ми постояли, але нам сказали, що воєнний стан і президент прийому не веде. Ну, ми листа передали - та й усе&hеllір;, - каже активістка Тетяна Яковська. Вона - переселенка з Донбасу. Її родина втратила будинок в Авдіївці і у 2023 році переїхала на Київщину. Сама Тетяна - росіянка за походженням, але каже: "В Авдіївці стала бандерівкою". Ідея будівництва кладовища саме в Гатненській громаді є абсурдною, переконана. - На мою думку і на думку матерів загиблих воїнів, треба будувати регіональні кладовища і фінансувати саме в них, - аргументує. - Сюди ніхто не буде їхати, це далеко, тут траса і весь час затори. Жінці 65 років, вона активно займається волонтерством і бере участь в акціях протесту. Допомагає військовим і згадує, як в травні минулого року почала розповідати їм про вирубку лісу. - Я коли почала їм скидати, що відбувається - вони були в шоці. Це військові з усіх напрямків, - каже Тетяна, - Розумієте, тут велика корупційна складова. По-перше, вирізають ліс стверджуючи, що це чагарник, але який же це чагарник, як це молоді дерева! Вже більше тисячі кубометрів вивезли. За словами Тетяни, місцеві чергували біля ділянки, де лежали зрубані колоди. Їх вивозили вночі зерновозами. Поліція фіксувала, але нічого не зробила. - У мене на очах змінювали номери автівок, які вивозили деревину, - каже вона. - Ставили чорні. Але все це фіксувала Чабанська поліція. Я в них питала: а де справа? Чому мене не викликають, якщо я написала десь пʼять заяв. Мені кажуть: усе збираємо в папочку. Рік це все тягнеться, - обурюється Тетяна. ПРОЄКТ НВМК Проєкт Національного військового меморіального кладовища (НВМК), розроблений Міністерством у справах ветеранів України, передбачає створення комплексу на земельній ділянці площею понад 260 га. Основні елементи проєкту містять військове кладовище, церемоніальну площу, будинок трауру, крематорій, музейно-виставковий комплекс, адміністративні та господарські будівлі, транспортну інфраструктуру та рекреаційну зону. Місцева мешканка Галина - одна з тих, хто постійно бере участь у протестах проти будівництва кладовища. Її син боронить Україну на фронті. Жінка згадує, як одного разу її забрали в поліцію просто з лісу. - У нас в лісі був герб і вшановуючи пам'ять всіх полеглих - я з корзинкою в руках стала перед гербом виконувати гімн України. Навіть не спом'янулася, як мене загрузили в поліцейську машину і повезли у фастівський РОВД, - каже тендітна кучерява жінка. Про те, що тут будуть будувати меморіальне кладовище, місцеві дізналися випадково. - Це було близько 20:00 - приїхав трактор і почав корчувати ділянку. Позбігалися люди і почали питати, що ж відбувається. Попередньо ніхто нічого не казав, не було громадських слухань, - каже Галина показуючи на нову дорогу, де колись росли молоді сосни. Жителі Мархалівки занепокоєні тим, що будівництво ведеться на болотистій території. Тут високий рівень ґрунтових вод, і, за словами людей, отруйні речовини з поховань можуть потрапити в колодязі та свердловини. Усе розповзеться, як картковий будинок - По закону дренажу на кладовищі бути не повинно. Це по санітарним нормам. Вони кажуть: "Зробимо дренаж, буде басейн, і все буде випаровуватись." Як може випаровуватись басейн, у який постійно надходитиме вода? - обурюється Тетяна. - Щоб це працювало, потрібна безперервна відкачка. Тут всюди пісок, немає глини. Вони намагаються опустити дренаж на три метри, але й там - пісок. Немає фільтрації. Місцеві кажуть, що на ділянку навезли тонни землі, щоб підняти рівень, але це, на їхню думку, ситуацію не змінить. - Ось зараз поставили паркан, засипали територію, підняли рівень, але як тільки будівництво завершиться і паркан приберуть - усе розповзеться, як картковий будинок. Це ж як пісочниця. Ми не проти кладовища - воно потрібне, але зробіть все правильно!, - каже місцева активістка. СУДОВІ ПРОЦЕСИ Й ЦІННИЙ ЛІС До дороги підʼїжджає активістка Людмила Морозова. Жінка переїхала сюди з чоловіком та дітьми в 2020 році. Коли в 2024-му році почалося будівництво, вона почала активно допомагати місцевим і стала учасницею ГО "Мархалівка. Підтримка". Сідаємо в автомобіль і прямуємо до будівельного майданчика. Дорогою Людмила ділиться деталями: - Замовником і розробником проєкту є Міністерство ветеранів. Архітектор - Сергій Дербін. Прийняли закон №3505, який скасував усі державні будівельні норми. А саме в них, у п'ятій главі, йшлося про кладовища і крематорії. Там були посилання на СНіПи - санітарні норми і правила. І чітко прописано: якщо високі ґрунтові води - будівництво заборонене, - пояснює вона. - Але тепер це скасовано. Тобто, населені пункти, які навколо, позбавили конституційного права на захист свого власного життя. Населені пункти в цій місцевості не мають централізованої системи водопостачання, чи каналізації. В таких умовах будівництво кладовища є неприпустимим, додає активістка. - Ми вже виграли три суди. Перемогли в першій інстанції, оскаржили постанову №225, яка дозволяла вирубку "чагарників" і "застарілих дерев". Але під цією постановою вирубали 32 гектари цінного лісу, - каже Людмила. - Формально - на потреби ЗСУ, але деревина не була маркована, і вирубкою займалися люди без відповідної кваліфікації, без лісничих паспортів. Постанову №225 ГО змогли оскаржити в адміністративному та шостому окружному апеляційному судах. Рішення набрало чинності, і вирубка лісу мала би припинитися. Однак, за словами Людмили, вона триває. Водночас Кабмін подав касаційну скаргу, намагаючись оскаржити рішення, яке підтвердило, що це - природоохоронна зона. Поблизу місця будівництва у ряд стоять вантажівки. Територія огороджена, вхід заборонено. Тому рухаємося через густий сосновий ліс. Із землі повсюди стирчить вирване коріння дерев. Викопані канави для відведення ґрунтових вод, які вже перетворилися на болота. - Коли копали перші котловани, будівельники були в шоці - скрізь вода. Вони самі казали: "Ми не знаємо, що з цим робити." Єдиний вихід - все бетонувати. Але куди подінеться ця вода? Вона ж десь вийде. І ніхто не знає - де саме. Це реальні екологічні ризики, - каже Людмила. - На цьому не можна заробляти. Якщо вважаєте, що тут можливо будувати - зробіть усе прозоро. Покажіть оцінку впливу на довкілля, зробіть гідрологію. А далі - ще гірше. Уся ця вода потече вниз Ми підходимо до центрального колектора, що виходить із території НВМК і веде в напрямку так званого "басейну", де, за планом, вода повинна випаровуватись. Це магістраль, якою має стікати централізована вода із тих гектарів, які зараз знаходяться під похованням. Біля люків уже видно ознаки несправності - деякі забилися піском і не працюють. - Вони просто розтечуться. Ви самі бачите, як тече вода. Труби вже забиті. А далі - ще гірше. Уся ця вода потече вниз, до Юрівки, Боярки, Конча-Заспи. А там - озера, і це швидко опиниться в Дніпрі, - каже Людмила, вказуючи на бурлячу воду у відкритому колодязі. - Тут немає централізованого водопостачання, ні кранів, ні фільтрації. Це фактично початок річки - вона бере початок тут і стікає вниз. Громада провела власні дослідження. Було зроблено 10 свердловин - у восьми з них рівень води перевищує допустимі норми. У середньому - вода стоїть на глибині до 2 м, а під час дощів піднімається ще на 0,5 м. Активістка каже, що місцева влада погодилася з будівництвом, а на заперечення місцевих мешканців ніхто не реагує. Підходимо до зони активного будівництва. За бетонним парканом - десятки працівників у спецодязі викладають плитку. Ділянка площею 2 га, яка ще недавно була лісом, перетворилася на масштабне будівництво. СТАРІ ДЕРЕВА - Оце дивіться, - 61-річний місцевий житель Олександр показує рукою на розриту лінію землі між соснами, - це центральний колектор. Йде просто з території поховань. Веде на ставок - той, що вони назвали "випарювальним". Старущенко казав: мовляв, природним способом вода випаровуватиметься, щоб зекономити. А ви подивіться самі. Це ж абсурд. Стоїмо в лісі за кількасот метрів від майбутнього кладовища. Уздовж стовбурів - свіжа піщана траншея, з якої вже пробивається волога. Тече вузький струмок, сходить униз, у бік бетонної конструкції - водовідвідної, з виходом у ставок. - Тут, де ми стоїмо, завжди була вода. Яр - природного походження. Раніше тут струмок був, далі - ставок. А вони прокопали глибше, щоб зібрати все в одну точку. І тепер тече, - говорить чоловік. На його обличчі вже посивілі вуса. Колись закручені на кінцях, зараз вільно спадають на підборіддя. - Навіть тепер, коли нема дощів. А уявіть, що буде, коли тут зʼявляться могили. Ставок виглядає глухим. Лише бетонний жолоб веде до нього від кладовища. Іншого виходу не видно. - Там, на Південному кладовищі, усе забетоноване. Тіло - у бетоні, в піску - розклад 140 днів. А тут дренаж - це два дні. Усе отруєння піде в ґрунти. Піде в усе. Вони самі прискорили те, що потім людям боком вийде. Олександр нахиляється, піднімає грудку землі - волога, глиниста. Поруч - берези й вільха. - Подивіться, які тут дерева ростуть. Це ж болото. Тут не можна було нічого робити. А вони взяли, торф вичистили, продали. І все засипали землею. Насипали два метри, щоб підняти рівень. Каже, він не місцевий - переїхав у 1991-му. Але в лісі працював. Допомагав садити, прокошував молоді посадки. Дерева поруч пофарбовані - частина з них, схоже, вже позначена під вирубку. Подекуди на стовбурах - сліди механічного зняття кори. Навколо - зрізане гілля, уламки коріння, свіже руде насипання з піску. - Оці сосни - їх садили в 1922 році. Сто років. А тепер кажуть - чагарники. "Чистять" ліс. Молодці. Син Олександра загинув на війні. Йому було 26 років. Похований на місцевому кладовищі. - Я сказав: не дам перепоховати. Не дай Боже. Він цей ліс садив разом зі мною. Якщо хтось доторкнеться до його могили - я підірву гранату. Бо це вже не просто земля. Це памʼять. І вона тут. - Та ви самі бачите, - долучається до розмови односельчанин Олександр Наботов. Чоловік і зупиняється біля насипу, - вивозять усе безконтрольно. Скільки деревини тут зрізали - ніхто конкретно не знає. А куди пішли гроші? У ЗСУ? Чи в чиюсь кишеню? Каже, чути звинувачення, що місцеві протестують, бо "не поважають військових". Зупиняється, вдивляється кудись убік. Ми стоїмо на колінах, коли труни проїжджають - Ви що! Ми стоїмо на колінах, коли труни проїжджають. Ми своїх ховаємо. Але ж не так. Не в болото, - додає Наботов. - На ці 7 мільярдів гривень можна було викупити будь-яке поле. Прийдіть до фермера, скажіть: от гроші - дайте ділянку. Кожен би погодився. А навіщо тоді знищувати ліс? Ми не проти кладовища. Але не тут. Тут болото. Ми з самого початку казали - тут вода. Він говорить повільно, з паузами. Здається, говорить не вперше. Каже, вони вимірювали обʼєм води в колодязях - за вісім секунд витікало десять літрів. За добу - більше ста тисяч. І ця вода кудись іде. - Раніше ставок був повен, зараз - рівень упав. Це означає, вода не туди стікає. Йде під землею. І проходить якраз через те місце, де буде кладовище. Ми не знаємо, куди точно. Але бачимо - вона є. Значить, і далі потече. Показує маршрут підземних річок - одна йде до Ірпеня, інша повертає в бік Дніпра. - Тут не одне джерело. Тут - мережа. І що потрапить у неї, піде далі. І ніхто вже не зупинить. БОЯТЬСЯ ТИСКУ Біля перекритої дороги з активістами спілкується Катерина Пряникова - депутатка Глевахівської громади. Каже, про будівництво Національного військового кладовища місцевих депутатів не повідомляли заздалегідь. - Ми знали, що буде меморіал у Гатненській громаді, але ніхто й гадки не мав, що йдеться саме про цей ліс, - говорить вона. - Думали, що мова про поле - отам, де високовольтна лінія, біля заправки. Там справді височина, суха ділянка, яка б підійшла для такого проєкту. А що це саме ця територія - не знали. Вона показує на вузьку смугу молодняка між дорогою і відкритим ґрунтом. - Це те, що лишилось. Те, що не встигли дорізати. На жаль, 1 квітня сюди вже завезли сині вагончики. Почали різати. Залишилися молоді дерева, але ми хоч це змогли зупинити. Зі слів Пряникової, дорога, що нині прокладена через ліс, раніше була піщаною. Її засипали, підняли рівень. Вона каже, що від межі забудови до Південного кладовища - 2,5 кілометри. Вимірювала особисто. - А як так вийшло, що ця ділянка опинилася у складі Гатенської громади? Якщо логічно дивитись, вона мала б або залишитися за Бояркою, або перейти до нашої, Глевахівської. А вони передали її в Гатне. Це перше порушення, - говорить жінка. Каже, що офіційних відповідей на ці питання немає. Основні запити - на Міндовкілля, на державні інстанції - надсилали громадські організації. Вона ж займалась дорожньою частиною - перевантаженням і неправильно встановленими тимчасовими знаками. - Усі робили, що могли. Хтось писав за воду, хтось за межі, хтось за екологію. Але системної відповіді - не було. Спершу йшлося про 137 тис. захоронень, але згодом цифру зменшили. - Можливо, побачили, що не так усе просто. Бо це не просто ліс. Тут вода, тут ґрунт, тут усе рухається. Серед депутатів громади Катерина - єдина, хто відкрито підтримав протест. - Бояться. Хтось далеко, когось це не стосується. Але багато хто боїться тиску - що знімуть із посади, притиснуть. Згадує, що спершу, коли люди тільки почали виходити, були провокації. - Приходили тітушки. Погрожували. Зараз цього нема. Але з'явились інші. Наприклад, замдиректор НВМК - він постійно розказує, які ми тут "погані". Що ми заважаємо, підбурюємо. А ми просто відстоюємо своє. У Мархалівці живе близько 3,5 тис. людей, зареєстровано - 1700. Під час Великої війни частина виїхала, але незначна. Більшість працюють у Києві або найближчих містечках. Попри невеликі розміри, тут функціонує державна Мархалівська гімназія. Там навчається близько 120 учнів. Також при гімназії діє дитячий садок з однією різновіковою групою. Крім державного закладу, у селі працює приватна початкова школа, що надає початкову освіту та має дошкільне відділення. "ЕКОЛОГІЧНА КАТАСТРОФА" Громадська організація намагається не допустити перших поховань, які планують провести вже цьогоріч на початку травня. На думку активістів, поховання на території з високими ґрунтовими водами загрожує не лише довкіллю, а й життю людей - могили можуть розмиватися. - Все одразу погниє і просто все перетвориться в жижу, ми ж туди вже потім не заліземо ніколи. І це все просто піде в річки, - каже активістка Людмила. Організація залучила до досліджень незалежних експертів. - У нас є гідрогеологи. Вони самі зголосилися допомогти. Кажуть, що ми на порозі екологічної катастрофи. Спочатку постраждають 14 громад довкола, а далі - Київ, річки, крани. Це буде як чума ХХІ століття, - пояснює Людмила. На думку активістки існують значно кращі рішення - зокрема, створення регіональних кладовищ. - Традиційні поховання мають бути по районах - там, де живуть люди. Уявіть: день народження, роковини, гробки - і вся Україна має їхати в одне місце? Це ж абсурд. Люди мають ховати героїв там, де ті жили. Це повинні бути невеликі, але облаштовані кладовища, - каже вона. - А ще: у плані - 137 тисяч традиційних поховань. Ми навіть не маємо стільки загиблих! І більшість уже похована. Це лише традиційні поховання - ще є колумбарії. Скільки років ми плануємо воювати? Це що - вся країна має лягти? Це ж ненормально. Людмила переконана, що значно доречнішим було б створення Національного меморіального комплексу в центрі столиці. - Навіть якщо це буде в Києві - як у Парку Слави. Зробіть пам'ятники, монументи, колумбарії - достойно, красиво, - говорить дорогою Людмила, - А не в болоті, в лісі. Подивіться на Південне кладовище: там теж лежать герої. Воно в такому стані, що просто жах. Його ж теж мали продовжити, але не продовжили - через високі ґрунтові води. Тобто там не подовжили, бо не можна, а тут рубати, будувати можна. ВІДПОВІДЬ МІНДОВКІЛЛЯ У листопаді минулого року громадська організація "Мархалівка. Підтримка" звернулась до Міністерства захисту довкілля з приводу будівництва Національного військового меморіального кладовища на території лісу, що входить до Смарагдової мережі. Відповідь надійшла 8 листопада 2024 року. "Зазначені земельні ділянки займають частину території Смарагдової мережі UА0000338 Рryіrріnnyа аnd Сhеrnесhyі Fоrеst, що становить 4,38% від загальної площі 6094,74 гектара", - йдеться в офіційному листі Міндовкілля. Міністерство підтвердило, що проєкт кладовища справді зачіпає природоохоронну територію, однак запевнило, що масштабне втручання не передбачене. "Проєкт Національного військового меморіального кладовища передбачає максимальне збереження екосистем", - зазначено в документі. За даними Мінветеранів, безпосередньо під будівництво планують вилучити 13 гектарів лісу. Це, як наголосили у відомстві, "становить 0,2% від території Смарагдової мережі". Згідно з поясненнями Міндовкілля, планується видалення лише "аварійних, сухостійних і фаунних" дерев, а загальний відсоток вирубки не перевищить 10% зелених насаджень на ділянці. У відповіді також ідеться про міжнародні зобов'язання України. Зазначається, що Смарагдова мережа створюється відповідно до Бернської конвенції, до якої Україна приєдналась ще у 1996 році. Там само нагадується, що кожна держава-учасниця зобов'язана ухвалювати "необхідні законодавчі та адміністративні заходи для забезпечення охорони природних середовищ існування". "У своїй політиці планування забудови і розвитку територій договірні сторони мають враховувати потреби охорони природних територій", - цитує Міндовкілля положення Конвенції. У міністерстві підкреслили, що ситуація перебуває в полі міжнародної уваги. "Питання щодо української частини Смарагдової мережі, розташованої на території Київської області, буде винесено на засідання Бюро Бернської конвенції у 2025 році", - йдеться у відповіді.

Перший офіційний документ між новою адміністрацією США та чинною українською владою залишає більше запитань, ніж дає відповідей. У загадках меморандуму, підписаного у ніч на 18 квітня, розбиралася Gаzеtа.uа. Україна та США в онлайн-режимі уклали меморандум про угоду щодо корисних копалин. Від нашої країни документ підписала віце-прем'єрка Юлія Свириденко, від американської - міністр фінансів Скотт Бессент. Подія є важливою, адже це перший офіційний документ між Україною та Сполученими Штатами Америки з початку президентства Дональда Трампа. Водночас підписана не сама угода, а декларація про наміри. Ми сказали американській стороні "о'кей", пояснив президент України Володимир Зеленський. Текст засвідчує конструктивну спільну роботу наших команд та "намір фіналізувати й укласти угоду, яка буде вигідна обом нашим сторонам", зазначила Юлія Свириденко. І, схоже, це дратує Білий дім, бо його господар заявив - очікує підписання самої угоди вже 24 квітня. Досягнення ста днів Передбачається, що угоду має ратифікувати Верховна Рада. Якщо це буде зроблено, то Дональд Трамп зможе зарахувати угоду як досягнення своїх перших ста днів президентства. "Ми виходитимемо з того, що українська сторона виконуватиме угоду", - зауважив він. Фраза видає підозри Трампа, що домовленостей не дотримається саме Україна. Тому офіційний Київ робить усе, щоб розвіяти його сумніви. Переконати у щирості "Готуємо створення Фонду інвестицій у відбудову України. Відповідна угода відкриватиме можливості для значних інвестицій, модернізації інфраструктури та взаємовигідного партнерства", - розповіла Юлія Свириденко. На сайті Кабміну опубліковано текст меморандуму - та не угоди. Згідно з повідомленням, готується не договір про рідкоземи чи про надра, а договір про економічну співпрацю. Політичні мотиви Сам меморандум розпочинається з констатації того, що США надали Україні від початку російської агресії суттєву фінансову та матеріальну підтримку. Далі згадуються деякі політичні наполягання Києва: США визнають внесок України для зміцнення міжнародного миру та безпеки внаслідок відмови від третього за величиною у світі арсеналу ядерної зброї, Сполучені Штати поважають намір української сторони уникати конфліктів при підготовці з зобов'язаннями перед ЄС, міжнародними інституціями та іншими кредиторами. Якщо порівняти тези меморандуму та заяви про майбутню угоду американської сторони з лютого по квітень 2025 року, помітні важливі зміни. Щось ширшає, щось ні По-перше, нині йдеться про економічну співпрацю для відбудови України, а не про спільну розробку надр. Відповідно, функціонал спільного Фонду теж буде ширшим за надра. По-друге, єдина конкретика меморандуму - дата візиту прем'єра України Дениса Шмигаля до Вашингтона."У тиждень, що розпочинається з 21 квітня", сказано у меморандумі. Передбачається, Денис Шмигаль зустрінеться зі Скоттом Бессентом для завершення "технічних обговорень". Звіти про прогрес переговорні групи мають надати до 26 квітня. По-третє, у меморандумі не зазначено, скільки же США вклали в Україну від лютого 2022 року. Та саме навколо цифр спалахнула дискусія у Києві. Скільки вклали та чи в борг Вірогідно, Дональд Трамп воліє залишити точну суму допомоги як аргумент у переговорах. Нагадаємо, він озвучував 300 мільярдів доларів США, ще фігурувала сума у 100 мільярдів. За офіційними даними конгресового профільного комітету, обсяг допомоги нам не перевищує 70 мільярдів доларів. Однак навіть така згадка про допомогу викликала бурхливу реакцію у Києві. Голова парламентського комітету з фінансів, податкової та митної політики Верховної Ради Данило Гетманцев заявив: угода не буде ратифікована українським парламентом, якщо у тексті будуть борги, нараховані Україні "заднім числом" та умови - не взаємно вигідні. Народний депутат Олексій Гончаренко стверджує: у разі визнання боргів кожен українець заборгує США від 2,5 до 3 тисяч доларів. "Найголовніше зараз завдання "випетляти", що ми не маємо ніяких боргів та не винні жодні відсотки", - наполягає він. Про визнання наданої допомоги боргом не йдеться, каже заступник міністра економіки Тарас Качка. Дата залишається таємною Очікувана дата підписання угоди у меморандумі не вказана. Та звідки тоді прогноз Трампа про 24 квітня? Дати абсолютно не збігаються. Більше того, виходячи з тексту меморандуму, дата укладання угоди невідома. Можливо, відсутність хоча б орієнтовної дати підписання угоди у меморандумі є наслідком технічних питань, котрих, за словами заступника міністра економіки Тараса Качки, багато. "Намагаємося&hеllір;звузити їх до найбільш чутливих, котрі потребують політичного вирішення", - зауважив він в інтерв'ю "Укрінформу". Тому у четвер, 24 квітня, розпочнеться "новий раунд переговорів", анонсував Тарас Качка. Плітки навколо ядерки Політичні вирішення в економічній, за робочою назвою, угоді свідчать про її політико-економічний характер. "Ми приймаємо всі відповіді із забезпечення надійних гарантій безпеки нашої держави", - зауважив Данило Гетманцев. А отже, ця угода пов'язана з вірогідним договором або про тимчасове припинення вогню, або про мир. Якщо так, рамкова мирна угода стане тим же, чим меморандум для угоди про економічну співпрацю, - декларацією про наміри. Версія пояснює знервованість офіційного Києва, непоступливість президента Володимира Зеленського та повільне просування роботи над текстом угоди. Частково він залежить від позиції Росії. І в меморандумі "вшито" дещо, дуже неприємне для Москви. Найбільш інтригуючою тезою меморандуму є згадка про ядерний арсенал, від якого відмовилася Україна, розповів Gаzеtа.uа кандидат політичних наук Олексій Буряченко. Чи не збираються, бува, Сполучені Штати одноосібно виконувати Будапештський меморандум? Таке припущення робить експерт, бо саме американська сторона свого часу наполягла на відмові Києва від ядерної зброї. Якщо так, то у якому вигляді і чи не є це "гарантіями безпеки", котрі ледь не розсварили Київ і Білий дім? На думку Олексія Буряченка, згадка про ядерну зброю перегукується з вимогою російської сторони про відмову України від її розробки, котра була озвучена на одному з етапів переговорів від початку президентства Дональда Трампа. Утім, "підписання меморандуму - маркер готовності США до конструктивних відносин із Україною", наголосив експерт, і це означає, що Трамп може принести електорату бодай щось позитивне по українському треку. "Раніше травня саму угоду не буде підписано", - прогнозує експерт.

18 квітня 2014-го 16 непальських гідів-альпіністів, більшість етнічні шерпи, загинули під лавиною при піднятті на Еверест. Це найбільш смертоносне сходження в історії найвищої гори планети, яка знаходиться на кордоні між Непалом і Китаєм. Лавина сталася близько 6:30 ранку. Вона накрила шерпів в небезпечному районі підйому, відомому як льодопад Кхумбу, на висоті приблизно 5791 м. У той час шерпи несли безліч спорядження для комерційних експедиційних груп. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Температура -50&dеg;С і записка з номером телефону повії - здійснили перше зимове сходження на гору Катастрофа, в результаті якої жоден іноземець не загинув, відновила дискусії про ризик, який шерпи беруть на себе для своїх зазвичай багатих клієнтів. Крім перенесення більшої частини припасів для експедицій, шерпи відповідальні за установку фіксованих мотузок і сходи для альпіністів. Також трагедія відновила дискусії про надмірну комерціалізацію Евересту, де людські затори у весняний сезон альпінізму і величезна кількість сміття стали звичайним явищем. У 1953-му новозеландець Едмунд Гілларі та шерп Тенцинг Норгей стали першими людьми, які офіційно досягли вершини Евересту, яку британці назвали в 1865 році на честь Джорджа Евереста, уродженця Вельсу, генерального геодезиста Індії. Ендрю Во, його наступник на посту генерального інспектора, вибрав назву гори. Малоймовірно, що Джордж Еверест колись бачив вершину, названу на його честь. Тим часом, непальці називають гору Сагарматха, тибетці - Джомолунгма, а китайці Жумулангма Фенг. З моменту історичного досягнення Гілларі та Норгея більше 4 тис. осіб піднялися на Еверест, а ще понад 300 загинули в процесі. У 1996-му 8 альпіністів потрапили в шторм на горі та загинули. В той сезон на Евересті загинуло 15 осіб, що зробило його найбільш смертоносним сезоном до 2014 року. Серед загиблих є українець Василь Копитко, який загинув 8 травня 1999-го. Після трагедії 18 квітня кілька шерпів бойкотували решту альпіністського сезону з поваги до 16 загиблих гідів, а також на знак протесту проти таких проблем, як оплата і ставлення до шерпів. В результаті багато комерційних експедиційних компаній відмовилися від запланованих сходжень.

У травні пройдуть перші поховання полеглих воїнів на Національному військовому меморіальному кладовищі, яке добудовують у лісі біля села Мархалівка на Київщині. Із самого початку зведення цвинтаря супроводжувалося скандалами. Спершу - проти виступили місцеві мешканці та активісти. На мітингах вони заявляли, що затверджену Кабміном територію під цвинтар - не можна забудовувати, бо це знищить ліс та завдасть шкоди екосистемі. Підтримали місцевих і ряд екологічних організацій. Попри це, у лютому цьогоріч прем'єр-міністр Денис Шмигаль доручив Міндовкіллю та Міністерству у справах ветеранів, підготувати документи для виключення ділянки з охоронного статусу. Напруга зросла і після виходу розслідування Віhus.Іnfо, яке висвітлило потенційні зловживання під час виділення землі для будівництва цвинтаря. Йшлося, зокрема, про маніпуляції з межами громад, розподілом ділянок і прозорістю ухвалених рішень. За результатами розслідування кількох посадовців Київської міської адміністрації було звільнено. Нині частина активістів, селян, військових та родичів загиблих - вимагають призупинити добудову цвинтаря та провести архітектурний конкурс. Переможець мав би врахувати екологічні аспекти зведення некрополю. Кореспондентки Gаzеtа.uа побували у Мархалівці та поспілкувалися з місцевими мешканцями. СМАРАГДОВА МЕРЕЖА - Усе життя це був наш Боярський, - каже житель Мархалівки Петро, стишуючи голос. Сидить на передньому сидінні маршрутки, що поволі наближається до села. - Колись тут були болота, озера, ми дітворою знали кожну ямку. А тепер - вони все осушили, рівень води понизили. Бо треба, бачте, їм людей ховати. А живим як? Хоча кладовище межує із Мархалівкою - офіційно територія під ним відноситься до селища Гатного. Сам ліс належить до Смарагдової мережі - це землі, що мають природоохоронне значення в Європі. Вони засаджувалися в межах зобов'язань, які взяла на себе Україна, ратифікувавши Бернську конвенцію "Про охорону дикої флори і фауни та природних середовищ існування". Її головна мета - зберегти рідкісні або зникаючі види тварин і рослин, а також природні оселища, які є важливими на європейському рівні. На таких територіях діють обмеження на забудову, вирубку лісу, осушення боліт. Петро пригадує, як колись вода у лісі розходилась у різні боки - частина йшла в болота, інша - в озера. А нині, за його словами, напрям течій змінився. Будівельники проклали дренаж - місцями до п'яти метрів углиб - і воду спрямували до села Віта-Поштова. - У нас пів села користувалося джерелами. У криницях вода впала вже на два метри. Літа ще не було, а вже колодязі пересохли, - обурюється Петро. - Улітку що буде? Люди залишаться без води, а якщо вона й зʼявиться, то така, що й пити страшно - через ті труби, що лежатимуть просто у воді, ще й з трупними стоками. Каже, що на цій території проходять підземні річки, які могли бути порушені під час земляних робіт. - Якщо вода підніметься, стоки можуть піти в озера й криниці, - додає він. - А тут же низина, точка збору. То для чого було це місце вибирати? В нас є два кладовища в селі. І вода там глибоко, не дістає. А тут - усе порушили. Петро згадує, як торік почали вирубувати ліс. Старі дерева вивозили ночами, людей на територію будівництва не пускали, хоча були спроби протестів. Куди деревина поділась - ніхто не знає - Старий ліс уже вирубали, фурами вивозили. Залишився лише молодняк. Куди деревина поділась - ніхто не знає, - знизує плечима чоловік. У селі з повагою ставляться до військових, запевняє. Багато місцевих чоловіків наразі захищають Україну на фронті. Є й загиблі - їх ховають на місцевих кладовищах. - Біля своїх, як заведено. А хто ж захоче везти сюди? Тепер не знаємо, як воно буде далі. Петро просить водія зупинити автобус над дорогою. З одного боку тягнеться село, з іншого - розкинувся старий сосновий ліс. - Але це тільки тут видно дерева. Якщо пройти трохи вглиб - усе вже вирубали, - запевняє. ПРАЦЬОВИТИЙ НАРОД Мархалівка - село за 15 кілометрів на південь від Києва, розташоване між сосновими лісами та сільськими пагорбами. Має багату історію, що сягає часів Київської Русі. Археологічні дослідження виявили поблизу села три стародавні поселення періоду ранньої залізної доби. Уперше воно згадується в універсалі гетьмана Івана Мазепи від 1690 року під назвою Мархелювка - тоді ці землі було передано Київській митрополії. За іншою версією, у часи Речі Посполитої вони належали маршалку Будаївського повіту, і саме від цього титулу могла походити назва села. - Село засноване в 1711 році, - переповідає свою версію історії села Петро і повільно рушає тротуаром в бік вирубаного лісу. - Зі Звенигородки був монах, служив у Києві. Йому дали оцей наділ землі. Це були монастирські землі. Петро розповідає, що монаха звали Маркел. Сам він не мав права одружуватись, тому наділ передав брату й сестрі. Від його імені поселення спочатку називалось Маркелівка, потім - Маркалівка, а згодом зʼявилася сучасна назва села - Мархалівка. У селі нині живе багато людей, каже чоловік. А от із місцевим самоврядуванням стало складніше. - Село тепер об'єднане, голова - у Глевасі. У нього багато сіл. То руки сюди не доходять. А раніше у нас своя сільрада була. Біля в'їзду до лісу на новій асфальтованій дорозі стоять кілька чоловіків і молода жінка з малюком у візку. Петро називає їх активістами. За ними - накидані шини, сухе гілля й принесений звідкись зелений шлагбаум. - Місцеві. Борються з першого дня. Але поліція їх туди не пускала, сутички були. Зараз трохи послабили, дорогу вже прорізали, - додає Петро. Мешканці чергують тут від ранку до вечора. Деякі щойно повернулися з акції протесту під Офісом президента. Кажуть - марно. Президент прийому не веде - Ми постояли, але нам сказали, що воєнний стан і президент прийому не веде. Ну, ми листа передали - та й усе&hеllір;, - каже активістка Тетяна Яковська. Вона - переселенка з Донбасу. Її родина втратила будинок в Авдіївці і у 2023 році переїхала на Київщину. Сама Тетяна - росіянка за походженням, але каже: "В Авдіївці стала бандерівкою". Ідея будівництва кладовища саме в Гатненській громаді є абсурдною, переконана. - На мою думку і на думку матерів загиблих воїнів, треба будувати регіональні кладовища і фінансувати саме в них, - аргументує. - Сюди ніхто не буде їхати, це далеко, тут траса і весь час затори. Жінці 65 років, вона активно займається волонтерством і бере участь в акціях протесту. Допомагає військовим і згадує, як в травні минулого року почала розповідати їм про вирубку лісу. - Я коли почала їм скидати, що відбувається - вони були в шоці. Це військові з усіх напрямків, - каже Тетяна, - Розумієте, тут велика корупційна складова. По-перше, вирізають ліс стверджуючи, що це чагарник, але який же це чагарник, як це молоді дерева! Вже більше тисячі кубометрів вивезли. За словами Тетяни, місцеві чергували біля ділянки, де лежали зрубані колоди. Їх вивозили вночі зерновозами. Поліція фіксувала, але нічого не зробила. - У мене на очах змінювали номери автівок, які вивозили деревину, - каже вона. - Ставили чорні. Але все це фіксувала Чабанська поліція. Я в них питала: а де справа? Чому мене не викликають, якщо я написала десь пʼять заяв. Мені кажуть: усе збираємо в папочку. Рік це все тягнеться, - обурюється Тетяна. ПРОЄКТ НВМК Проєкт Національного військового меморіального кладовища (НВМК), розроблений Міністерством у справах ветеранів України, передбачає створення комплексу на земельній ділянці площею понад 260 га. Основні елементи проєкту містять військове кладовище, церемоніальну площу, будинок трауру, крематорій, музейно-виставковий комплекс, адміністративні та господарські будівлі, транспортну інфраструктуру та рекреаційну зону. Місцева мешканка Галина - одна з тих, хто постійно бере участь у протестах проти будівництва кладовища. Її син боронить Україну на фронті. Жінка згадує, як одного разу її забрали в поліцію просто з лісу. - У нас в лісі був герб і вшановуючи пам'ять всіх полеглих - я з корзинкою в руках стала перед гербом виконувати гімн України. Навіть не спом'янулася, як мене загрузили в поліцейську машину і повезли у фастівський РОВД, - каже тендітна кучерява жінка. Про те, що тут будуть будувати меморіальне кладовище, місцеві дізналися випадково. - Це було близько 20:00 - приїхав трактор і почав корчувати ділянку. Позбігалися люди і почали питати, що ж відбувається. Попередньо ніхто нічого не казав, не було громадських слухань, - каже Галина показуючи на нову дорогу, де колись росли молоді сосни. Жителі Мархалівки занепокоєні тим, що будівництво ведеться на болотистій території. Тут високий рівень ґрунтових вод, і, за словами людей, отруйні речовини з поховань можуть потрапити в колодязі та свердловини. Усе розповзеться, як картковий будинок - По закону дренажу на кладовищі бути не повинно. Це по санітарним нормам. Вони кажуть: "Зробимо дренаж, буде басейн, і все буде випаровуватись." Як може випаровуватись басейн, у який постійно надходитиме вода? - обурюється Тетяна. - Щоб це працювало, потрібна безперервна відкачка. Тут всюди пісок, немає глини. Вони намагаються опустити дренаж на три метри, але й там - пісок. Немає фільтрації. Місцеві кажуть, що на ділянку навезли тонни землі, щоб підняти рівень, але це, на їхню думку, ситуацію не змінить. - Ось зараз поставили паркан, засипали територію, підняли рівень, але як тільки будівництво завершиться і паркан приберуть - усе розповзеться, як картковий будинок. Це ж як пісочниця. Ми не проти кладовища - воно потрібне, але зробіть все правильно!, - каже місцева активістка. СУДОВІ ПРОЦЕСИ Й ЦІННИЙ ЛІС До дороги підʼїжджає активістка Людмила Морозова. Жінка переїхала сюди з чоловіком та дітьми в 2020 році. Коли в 2024-му році почалося будівництво, вона почала активно допомагати місцевим і стала учасницею ГО "Мархалівка. Підтримка". Сідаємо в автомобіль і прямуємо до будівельного майданчика. Дорогою Людмила ділиться деталями: - Замовником і розробником проєкту є Міністерство ветеранів. Архітектор - Сергій Дербін. Прийняли закон №3505, який скасував усі державні будівельні норми. А саме в них, у п'ятій главі, йшлося про кладовища і крематорії. Там були посилання на СНіПи - санітарні норми і правила. І чітко прописано: якщо високі ґрунтові води - будівництво заборонене, - пояснює вона. - Але тепер це скасовано. Тобто, населені пункти, які навколо, позбавили конституційного права на захист свого власного життя. Населені пункти в цій місцевості не мають централізованої системи водопостачання, чи каналізації. В таких умовах будівництво кладовища є неприпустимим, додає активістка. - Ми вже виграли три суди. Перемогли в першій інстанції, оскаржили постанову №225, яка дозволяла вирубку "чагарників" і "застарілих дерев". Але під цією постановою вирубали 32 гектари цінного лісу, - каже Людмила. - Формально - на потреби ЗСУ, але деревина не була маркована, і вирубкою займалися люди без відповідної кваліфікації, без лісничих паспортів. Постанову №225 ГО змогли оскаржити в адміністративному та шостому окружному апеляційному судах. Рішення набрало чинності, і вирубка лісу мала би припинитися. Однак, за словами Людмили, вона триває. Водночас Кабмін подав касаційну скаргу, намагаючись оскаржити рішення, яке підтвердило, що це - природоохоронна зона. Поблизу місця будівництва у ряд стоять вантажівки. Територія огороджена, вхід заборонено. Тому рухаємося через густий сосновий ліс. Із землі повсюди стирчить вирване коріння дерев. Викопані канави для відведення ґрунтових вод, які вже перетворилися на болота. - Коли копали перші котловани, будівельники були в шоці - скрізь вода. Вони самі казали: "Ми не знаємо, що з цим робити." Єдиний вихід - все бетонувати. Але куди подінеться ця вода? Вона ж десь вийде. І ніхто не знає - де саме. Це реальні екологічні ризики, - каже Людмила. - На цьому не можна заробляти. Якщо вважаєте, що тут можливо будувати - зробіть усе прозоро. Покажіть оцінку впливу на довкілля, зробіть гідрологію. А далі - ще гірше. Уся ця вода потече вниз Ми підходимо до центрального колектора, що виходить із території НВМК і веде в напрямку так званого "басейну", де, за планом, вода повинна випаровуватись. Це магістраль, якою має стікати централізована вода із тих гектарів, які зараз знаходяться під похованням. Біля люків уже видно ознаки несправності - деякі забилися піском і не працюють. - Вони просто розтечуться. Ви самі бачите, як тече вода. Труби вже забиті. А далі - ще гірше. Уся ця вода потече вниз, до Юрівки, Боярки, Конча-Заспи. А там - озера, і це швидко опиниться в Дніпрі, - каже Людмила, вказуючи на бурлячу воду у відкритому колодязі. - Тут немає централізованого водопостачання, ні кранів, ні фільтрації. Це фактично початок річки - вона бере початок тут і стікає вниз. Громада провела власні дослідження. Було зроблено 10 свердловин - у восьми з них рівень води перевищує допустимі норми. У середньому - вода стоїть на глибині до 2 м, а під час дощів піднімається ще на 0,5 м. Активістка каже, що місцева влада погодилася з будівництвом, а на заперечення місцевих мешканців ніхто не реагує. Підходимо до зони активного будівництва. За бетонним парканом - десятки працівників у спецодязі викладають плитку. Ділянка площею 2 га, яка ще недавно була лісом, перетворилася на масштабне будівництво. СТАРІ ДЕРЕВА - Оце дивіться, - 61-річний місцевий житель Олександр показує рукою на розриту лінію землі між соснами, - це центральний колектор. Йде просто з території поховань. Веде на ставок - той, що вони назвали "випарювальним". Старущенко казав: мовляв, природним способом вода випаровуватиметься, щоб зекономити. А ви подивіться самі. Це ж абсурд. Стоїмо в лісі за кількасот метрів від майбутнього кладовища. Уздовж стовбурів - свіжа піщана траншея, з якої вже пробивається волога. Тече вузький струмок, сходить униз, у бік бетонної конструкції - водовідвідної, з виходом у ставок. - Тут, де ми стоїмо, завжди була вода. Яр - природного походження. Раніше тут струмок був, далі - ставок. А вони прокопали глибше, щоб зібрати все в одну точку. І тепер тече, - говорить чоловік. На його обличчі вже посивілі вуса. Колись закручені на кінцях, зараз вільно спадають на підборіддя. - Навіть тепер, коли нема дощів. А уявіть, що буде, коли тут зʼявляться могили. Ставок виглядає глухим. Лише бетонний жолоб веде до нього від кладовища. Іншого виходу не видно. - Там, на Південному кладовищі, усе забетоноване. Тіло - у бетоні, в піску - розклад 140 днів. А тут дренаж - це два дні. Усе отруєння піде в ґрунти. Піде в усе. Вони самі прискорили те, що потім людям боком вийде. Олександр нахиляється, піднімає грудку землі - волога, глиниста. Поруч - берези й вільха. - Подивіться, які тут дерева ростуть. Це ж болото. Тут не можна було нічого робити. А вони взяли, торф вичистили, продали. І все засипали землею. Насипали два метри, щоб підняти рівень. Каже, він не місцевий - переїхав у 1991-му. Але в лісі працював. Допомагав садити, прокошував молоді посадки. Дерева поруч пофарбовані - частина з них, схоже, вже позначена під вирубку. Подекуди на стовбурах - сліди механічного зняття кори. Навколо - зрізане гілля, уламки коріння, свіже руде насипання з піску. - Оці сосни - їх садили в 1922 році. Сто років. А тепер кажуть - чагарники. "Чистять" ліс. Молодці. Син Олександра загинув на війні. Йому було 26 років. Похований на місцевому кладовищі. - Я сказав: не дам перепоховати. Не дай Боже. Він цей ліс садив разом зі мною. Якщо хтось доторкнеться до його могили - я підірву гранату. Бо це вже не просто земля. Це памʼять. І вона тут. - Та ви самі бачите, - долучається до розмови односельчанин Олександр Наботов. Чоловік і зупиняється біля насипу, - вивозять усе безконтрольно. Скільки деревини тут зрізали - ніхто конкретно не знає. А куди пішли гроші? У ЗСУ? Чи в чиюсь кишеню? Каже, чути звинувачення, що місцеві протестують, бо "не поважають військових". Зупиняється, вдивляється кудись убік. Ми стоїмо на колінах, коли труни проїжджають - Ви що! Ми стоїмо на колінах, коли труни проїжджають. Ми своїх ховаємо. Але ж не так. Не в болото, - додає Наботов. - На ці 7 мільярдів гривень можна було викупити будь-яке поле. Прийдіть до фермера, скажіть: от гроші - дайте ділянку. Кожен би погодився. А навіщо тоді знищувати ліс? Ми не проти кладовища. Але не тут. Тут болото. Ми з самого початку казали - тут вода. Він говорить повільно, з паузами. Здається, говорить не вперше. Каже, вони вимірювали обʼєм води в колодязях - за вісім секунд витікало десять літрів. За добу - більше ста тисяч. І ця вода кудись іде. - Раніше ставок був повен, зараз - рівень упав. Це означає, вода не туди стікає. Йде під землею. І проходить якраз через те місце, де буде кладовище. Ми не знаємо, куди точно. Але бачимо - вона є. Значить, і далі потече. Показує маршрут підземних річок - одна йде до Ірпеня, інша повертає в бік Дніпра. - Тут не одне джерело. Тут - мережа. І що потрапить у неї, піде далі. І ніхто вже не зупинить. БОЯТЬСЯ ТИСКУ Біля перекритої дороги з активістами спілкується Катерина Пряникова - депутатка Глевахівської громади. Каже, про будівництво Національного військового кладовища місцевих депутатів не повідомляли заздалегідь. - Ми знали, що буде меморіал у Гатненській громаді, але ніхто й гадки не мав, що йдеться саме про цей ліс, - говорить вона. - Думали, що мова про поле - отам, де високовольтна лінія, біля заправки. Там справді височина, суха ділянка, яка б підійшла для такого проєкту. А що це саме ця територія - не знали. Вона показує на вузьку смугу молодняка між дорогою і відкритим ґрунтом. - Це те, що лишилось. Те, що не встигли дорізати. На жаль, 1 квітня сюди вже завезли сині вагончики. Почали різати. Залишилися молоді дерева, але ми хоч це змогли зупинити. Зі слів Пряникової, дорога, що нині прокладена через ліс, раніше була піщаною. Її засипали, підняли рівень. Вона каже, що від межі забудови до Південного кладовища - 2,5 кілометри. Вимірювала особисто. - А як так вийшло, що ця ділянка опинилася у складі Гатенської громади? Якщо логічно дивитись, вона мала б або залишитися за Бояркою, або перейти до нашої, Глевахівської. А вони передали її в Гатне. Це перше порушення, - говорить жінка. Каже, що офіційних відповідей на ці питання немає. Основні запити - на Міндовкілля, на державні інстанції - надсилали громадські організації. Вона ж займалась дорожньою частиною - перевантаженням і неправильно встановленими тимчасовими знаками. - Усі робили, що могли. Хтось писав за воду, хтось за межі, хтось за екологію. Але системної відповіді - не було. Спершу йшлося про 137 тис. захоронень, але згодом цифру зменшили. - Можливо, побачили, що не так усе просто. Бо це не просто ліс. Тут вода, тут ґрунт, тут усе рухається. Серед депутатів громади Катерина - єдина, хто відкрито підтримав протест. - Бояться. Хтось далеко, когось це не стосується. Але багато хто боїться тиску - що знімуть із посади, притиснуть. Згадує, що спершу, коли люди тільки почали виходити, були провокації. - Приходили тітушки. Погрожували. Зараз цього нема. Але з'явились інші. Наприклад, замдиректор НВМК - він постійно розказує, які ми тут "погані". Що ми заважаємо, підбурюємо. А ми просто відстоюємо своє. У Мархалівці живе близько 3,5 тис. людей, зареєстровано - 1700. Під час Великої війни частина виїхала, але незначна. Більшість працюють у Києві або найближчих містечках. Попри невеликі розміри, тут функціонує державна Мархалівська гімназія. Там навчається близько 120 учнів. Також при гімназії діє дитячий садок з однією різновіковою групою. Крім державного закладу, у селі працює приватна початкова школа, що надає початкову освіту та має дошкільне відділення. "ЕКОЛОГІЧНА КАТАСТРОФА" Громадська організація намагається не допустити перших поховань, які планують провести вже цьогоріч на початку травня. На думку активістів, поховання на території з високими ґрунтовими водами загрожує не лише довкіллю, а й життю людей - могили можуть розмиватися. - Все одразу погниє і просто все перетвориться в жижу, ми ж туди вже потім не заліземо ніколи. І це все просто піде в річки, - каже активістка Людмила. Організація залучила до досліджень незалежних експертів. - У нас є гідрогеологи. Вони самі зголосилися допомогти. Кажуть, що ми на порозі екологічної катастрофи. Спочатку постраждають 14 громад довкола, а далі - Київ, річки, крани. Це буде як чума ХХІ століття, - пояснює Людмила. На думку активістки існують значно кращі рішення - зокрема, створення регіональних кладовищ. - Традиційні поховання мають бути по районах - там, де живуть люди. Уявіть: день народження, роковини, гробки - і вся Україна має їхати в одне місце? Це ж абсурд. Люди мають ховати героїв там, де ті жили. Це повинні бути невеликі, але облаштовані кладовища, - каже вона. - А ще: у плані - 137 тисяч традиційних поховань. Ми навіть не маємо стільки загиблих! І більшість уже похована. Це лише традиційні поховання - ще є колумбарії. Скільки років ми плануємо воювати? Це що - вся країна має лягти? Це ж ненормально. Людмила переконана, що значно доречнішим було б створення Національного меморіального комплексу в центрі столиці. - Навіть якщо це буде в Києві - як у Парку Слави. Зробіть пам'ятники, монументи, колумбарії - достойно, красиво, - говорить дорогою Людмила, - А не в болоті, в лісі. Подивіться на Південне кладовище: там теж лежать герої. Воно в такому стані, що просто жах. Його ж теж мали продовжити, але не продовжили - через високі ґрунтові води. Тобто там не подовжили, бо не можна, а тут рубати, будувати можна. ВІДПОВІДЬ МІНДОВКІЛЛЯ У листопаді минулого року громадська організація "Мархалівка. Підтримка" звернулась до Міністерства захисту довкілля з приводу будівництва Національного військового меморіального кладовища на території лісу, що входить до Смарагдової мережі. Відповідь надійшла 8 листопада 2024 року. "Зазначені земельні ділянки займають частину території Смарагдової мережі UА0000338 Рryіrріnnyа аnd Сhеrnесhyі Fоrеst, що становить 4,38% від загальної площі 6094,74 гектара", - йдеться в офіційному листі Міндовкілля. Міністерство підтвердило, що проєкт кладовища справді зачіпає природоохоронну територію, однак запевнило, що масштабне втручання не передбачене. "Проєкт Національного військового меморіального кладовища передбачає максимальне збереження екосистем", - зазначено в документі. За даними Мінветеранів, безпосередньо під будівництво планують вилучити 13 гектарів лісу. Це, як наголосили у відомстві, "становить 0,2% від території Смарагдової мережі". Згідно з поясненнями Міндовкілля, планується видалення лише "аварійних, сухостійних і фаунних" дерев, а загальний відсоток вирубки не перевищить 10% зелених насаджень на ділянці. У відповіді також ідеться про міжнародні зобов'язання України. Зазначається, що Смарагдова мережа створюється відповідно до Бернської конвенції, до якої Україна приєдналась ще у 1996 році. Там само нагадується, що кожна держава-учасниця зобов'язана ухвалювати "необхідні законодавчі та адміністративні заходи для забезпечення охорони природних середовищ існування". "У своїй політиці планування забудови і розвитку територій договірні сторони мають враховувати потреби охорони природних територій", - цитує Міндовкілля положення Конвенції. У міністерстві підкреслили, що ситуація перебуває в полі міжнародної уваги. "Питання щодо української частини Смарагдової мережі, розташованої на території Київської області, буде винесено на засідання Бюро Бернської конвенції у 2025 році", - йдеться у відповіді.

4 лютого у межах стратегії інновацій WІNWІN Мінцифри оголосило про запуск АІ Сеntеr оf Ехсеllеnсе. ШІ-центр має стати ядром національної ШІ-екосистеми. У лютому 2025 року команда анонсувала перші продукти та цілі. Серед них — створення ШІ-асистентів у «Дії», «Мрії» та юридичних сервісах, зростання ШІ-стартапів на 50% на рік, а також запуск національної мовної моделі. За технічне втілення відповідальний Дмитро Овчаренко, екскерівник GеnАІ-напряму в SоftSеrvе. Він став СТО ШІ-центру. Ми поговорили з ним про те, що насправді стоїть за створенням української LLМ: які елементи вона має містити, що мовна модель зможе робити і кому буде корисна, чи вистачає в Україні обчислювальних потужностей, на яких даних її навчатимуть і як навчити LLМ правильно відповідати на запитання типу «Чий Крим?». Також поговорили про архітектуру, бюджет, роль університетів, плани щодо відкритого коду, ризики атак і перспективу увійти в трійки країн світу за АІ у публічному секторі. Найбільша технічна конференція DОU Dаy вже 16-17 травня в Києві.Купуй квиток зараз, бо потім — буде дорожче! «На запитання „Чий Крим?“ відповідь має бути однозначною». Про національні LLМ — Що таке національна LLМ і чим вона відрізняється від інших мовних моделей? Національна LLМ — це велика мовна модель, яка створюється з урахуванням мовних і культурних особливостей певної країни. Вона зазвичай базується на ореn-sоurсе архітектурах, таких як LLаМА, Міstrаl або Gеmmа, і доповнюється специфічними національними мовними корпусами. Тренд на національні LLМ розвивається паралельно з комерційними та опенсорс-рішеннями. Зараз національні LLМ мають понад 15 країн: Саудівська Аравія, Польща, Сингапур, Казахстан, ОАЕ, Японія тощо. Є два підходи до створення національної LLМ: взяти опенсорс-архітектуру й доповнювати її корпусами національного контексту, тобто специфічними мовними даними. Або ж тренувати модель з нуля. Національна LLМ може виконувати безліч функцій, як і комерційні моделі. Наприклад: 🔵 У «Дію» щомісяця надходить до 100 тисяч запитів від громадян — про сервіси, замовлення чи проблеми з функціонуванням. Це велике навантаження для команди підтримки, тож віртуальні АІ-асистенти розвантажать команду і підвищать ефективність роботи. 🔵 Мовну модель можна використовувати для аналізу нормативних актів. Наприклад, у Мінцифри ми перевіряємо нормативні акти на наявність цифрових аспектів — згадки про бази даних, обробку інформації, застосунки. Уже зараз ми інтегруємо асистента в систему документообігу АСКОД, який виділяє важливі моменти й пояснює, чому на них варто звернути увагу. Це економить час експертів і прискорює ухвалення рішень. 🔵 В оборонній сфері теж є кілька варіантів застосування LLМ — від генерування синтетичних даних до аналізу різних ситуацій. Але це не публічна історія. 🔵 Ще один приклад — застосунок «Мрія». Тут мовна модель зможе допомагати організувати навчальний процес, перевіряти тестові завдання, або робити рекомендації. Наприклад, якщо учень має здібності до малювання, модель запропонує йому відповідні навчальні матеріали. Загалом національна мовна модель буде використовуватися в усіх сферах. Передусім це буде корисно в телекомунікаційному секторі, для банківських і фінансових компаній. — Чи є країни, які розробляють мовну модель з нуля, окрім Китаю? Я таких прикладів не бачу. Навіть Саудівська Аравія, маючи величезний бюджет, використовує рrе-trаіnіng. У них є модель АLLаМ на 70 мільярдів параметрів, але вони все одно базуються на наявних архітектурах. Їхній мовний контекст досить специфічний, адже існує багато діалектів арабської мови. Індія теж обрала шлях рrе-trаіnіng на основі опенсорс-архітектур. Вони працюють із 18 різними діалектами, що додає складності. Аналогічно в Японії. Чому більшість країн обирають саме цей підхід? Бо мета — не просто створити модель «заради хайпу». Ключове завдання — адаптувати моделі до національного контексту, щоб вона відповідала конкретним потребам. Які саме цінності LLМ ми виділяємо для себе: Культурне значення. Наприклад, на запитання «Чий Крим?» відповідь має бути однозначною. Плюс модель повинна враховувати правильні наголоси, терміни, діалекти тощо.Безпека. Деякі застосунки та державні організації не можуть розміщувати свої моделі в хмарі. Вони повинні працювати локально, на серверах міністерств або відомств, без виходу за межі певної будівлі.Оптимізація вартості. Українська мова має більш складну морфологію, що впливає на токенізацію. Наприклад, якщо порівняти одне й те саме речення англійською та українською мовами, то кількість токенів у другому випадку буде в 1,5–3 рази більшою. Це впливає на швидкість роботи моделі (кількість опрацьованих токенів за секунду) і вартість обчислень, оскільки комерційні моделі беруть плату за кожен токен. Для прикладу, у Мінцифри обробляється близько 100 тисяч документів на рік. Один нормативний документ у середньому містить 85–150 тисяч токенів. Якщо розрахувати витрати на обробку цих документів у комерційній моделі, сума буде значною. Тому ми аналізуємо, що вигідніше: розгортати рішення локально на серверних GРU чи використовувати хмарні сервіси. Для нас важливо, щоби документи аналізували в Україні, бо це питання безпеки. «Українська модель буде у вільному доступі для некомерційного сектору». Про технічні аспекти LLМ — На якому етапі зараз розробка україномовної LLМ? Ми ще не перейшли безпосередньо до її розробки. Зараз триває етап формування концепції: визначаємо задачі, формуємо оргструктуру, збираємо команду, оцінюємо бюджет і таймлайн, шукаємо партнерів і механізми залучення науковців, університетів і бізнесу. Вибір моделі — це досить складне завдання. Ми спочатку фокусувалися на одному провайдері, але світ штучного інтелекту розвивається дуже швидко. Постійно з’являються нові архітектури, моделі, і нам доводиться тестувати різні варіанти, щоб ухвалити оптимальне рішення на основі бенчмарків. Тому ми ще не обрали, на основі якої архітектури робитимемо нашу. «Єдине, що можу сказати точно: ми не розглядаємо китайські моделі та підходи» Ми багато аналізуємо досвід інших країн, зокрема орієнтуємося на дослідження ОреnВаbylоn, УКУ та lаng-uk.Тут дуже детально описано підходи різних держав до створення мовних моделей. На базі цих напрацювань ми сформували свій rоаdmар, розуміємо ключові етапи роботи та оргструктуру. Українська модель буде у вільному доступі для некомерційного сектору — держави, університетів, шкіл, науковців. Щодо бізнесу, то ще думаємо над умовами. І процес створення має бути максимально публічним. Бо ми не знаємо деталі про досвід інших країн, тому хочеться розповідати про кожен етап: як планували, тестували, організовували. Точно можу сказати, що це буде рrе-trаіn на наявній архітектурі, а не розробка з нуля. Це значно дешевше, але все одно потребує серйозного фінансування. З досвіду інших країн скажу, що бюджет може коливатися від $1,5 до 8 мільйонів. Державного фінансування не передбачено, тому шукаємо інвесторів для цієї ініціативи. Наш фокус — маленькі мовні моделі (1-5 млрд параметрів) і середні (12-16 млрд параметрів). Досвід Gеmmа та останніх версій LLаМА показує, що це хороший напрямок. Основна відмінність національної LLМ для нас — мовний контекст: Використання національних токенів.Токенайзер і ембединги.Вбудовані механізми контролю безпеки (guаrdrаіls). Будь-який публічний продукт відразу стане мішенню для атак, тому питання захисту критичне. Guаrd — теж модель, тут ми орієнтуємося на Llаmа Guаrd, яка має гарні результати в тестах. Це моделі приблизно на 1 млрд параметрів. Тому триває підготовчий етап, і вже у квітні маємо ухвалити остаточне рішення про архітектуру та інвестора, з яким будемо працювати далі. — Чи вистачає в Україні обчислювальних потужностей для навчання LLМ? Якщо говорити про рrе-trаіn, то, на жаль, наявних обчислювальних ресурсів в Україні не вистачає. Ми розуміємо, які GРU потрібні для навчання маленьких і середніх моделей, і якщо використати всі доступні потужності дата-центрів в Україні, ми просто заберемо всі GРU-ресурси. Але якщо говорити про інференс (використання вже натренованої моделі), то в нас є хороший потенціал. Ми локально тестуємо різні моделі на Н100 і менш потужні GРU, аналізуємо архітектурні виклики та можливості масштабування. Дата-центри в Україні активно розвиваються в цьому напрямку. Я спілкувався з лідерами ринку та хмарними провайдерами, всі вони готуються до майбутніх АІ-навантажень. — На яких даних її тренуватимуть? Збір дата-сету для рrе-trаіn, ембедингів, токенайзерів і майбутніх моделей — це складний процес. У нас є багато книжок українською мовою, але вони захищені авторським правом, і це ускладнює використання цих артефактів для навчання моделей. Тому я б хотів подякувати ком’юніті та університетам, які вже роками збирають відкриті джерела українською мовою. Це й новини, Вікіпедія і так далі. Також є дата-сет «Малюк». Він один з найбільших — 113 гігабайтів вичищеного тексту. Крім нього, є NЕR-UК, UА-GЕС, БрУК та інші. Цих даних достатньо для малих моделей, але явно не вистачить для середніх. Ми вже знаємо, де знайти більше даних. Зараз спілкуємося з університетами та науковими структурами, будемо працювати в цьому напрямку. — Як модель працюватиме з чутливими даними? Ідеального дата-сету не існує, тому питання чутливих тем, як-от «Чий Крим?», будемо розв’язувати через донавчання моделі після її базового тренування. Спочатку модель навчиться на загальному масиві текстів з відкритих джерел, а потім буде fіnе-tunіng на спеціально підготовлених даних. Важливо, що ці дані проходитимуть перевірку експертами — істориками, лінгвістами, культурними діячами. Саме вони сформують «етичний борд», який відповідатиме за якість інформації. Джерелами будуть новини, наукові публікації та інші перевірені матеріали, що не містять дезінформації. Тобто модель не просто «візьме» дані з інтернету, а проходитиме додатковий шар фільтрації та адаптації під наш контекст. — Коли планується запуск національної LLМ? Відповідно до нашої Rоаdmар, за ідеальних умов середня модель має вийти через дев’ять місяців. Тобто в листопаді-грудні 2025 року. Але це не тільки модель, а й guаrdrаіl, ембединги, токенайзер. Тобто ціла екосистема певних моделей. Перед релізом моделі є ще кілька важливих етапів, які необхідно пройти. Один з них — оцінювання людьми (Нumаn Еvаluаtіоn). Для цього потрібно залучити велику кількість профільних експертів, які тестуватимуть модель за різними запитами. Вони оцінюватимуть відповіді моделі, визначатимуть правильні та неправильні відповіді і допомагатимуть у коригуванні її роботи. Sесurіty rеd tеаmіng — це етап тестування безпеки моделі. Він охоплює перевірку моделі як самостійно, так і її взаємодії з guаrd (захисним механізмом), що передає запити та відповіді від моделі. Тестування на вразливість допоможе виявити можливі недоліки в безпеці та захистити модель від потенційних атак. Необхідно також забезпечити правильне отримання результатів (інференс) для тестування моделі. Це може стати певним викликом, оскільки потрібно не тільки перевірити роботу моделі, а й впевнитися, що вона працює стабільно в реальних умовах. Цей етап передбачає налаштування інфраструктури для тестування. Важливою є підготовка документації, що охоплює всі етапи проєкту, його реалізацію та застосування. — Які можуть виникнути труднощі на цьому етапі? Ризиків кілька. Досвід інших країн показує, що експертиза у створенні таких систем — унікальна. Якщо ми починаємо з нуля чи навіть з попереднього навчання, потрібно побудувати інфраструктуру, розробити правильні бенчмарки, підготувати і почистити дата-сет, усунути дублікати. Це складні етапи, на яких можуть виникнути різні проблеми. Наприклад, доступність інфраструктури в потрібний час — це очевидний ризик. Навчання моделі може займати місяці, залежно від масштабів потужностей. Тут важливо, щоб у нас був доступ до нобхідних ресурсів вчасно. Ще один аспект — створення організаційної структури. Ми повинні забезпечити, щоб певні органи, зокрема культурно-етичні, були максимально незалежними від інвесторів. Це дозволить їм заблокувати проєкт, якщо модель працюватиме не так, як очікувалось. З культурно-етичними питаннями тісно пов’язана безпека. Ми впевнені, що модель одразу потрапить у зону ризику атак, тому потрібне належне тестування системи безпеки — rеd tеаmіng. Загалом цей проєкт є дуже складним в організаційному плані. І, звісно, виникає питання фінансування — якщо його не буде, не буде й проєкту. — Чи має українська LLМ шанс стати конкурентом на міжнародному рівні? Якби ми створювали LLМ з нуля, то, можливо, у нас були б амбіції на міжнародний рівень. Основна мета української LLМ — це задоволення внутрішніх потреб, а не глобальна конкуренція. Наш фокус — закрити потреби всередині країни, і я б хотів, щоб бізнеси в Україні конкурували між собою за допомогою мовних моделей для покращення своїх сервісів і загального рівня життя. Нам важливо створювати корисні асистенти і бути більш ефективними в управлінні країною. Основна аудиторія при розробці української мовної моделі — це внутрішній ринок, варто спочатку збагачувати себе. І для цього у нас є необхідні ресурси. Тому коли ми говоримо про конкуренцію, то йдеться не стільки про саму модель, скільки про кількість і якість сервісів, які вдасться запустити. Якщо наша мета — стати однією з провідних країн у впровадженні штучного інтелекту в публічні сервіси, то саме кількісний показник стане рушієм, який дозволить нам рухатися швидше. Зокрема, ми прагнемо до 2030 року увійти до трійки країн світу за розробкою та впровадженням АІ у публічному секторі. Зараз до трійки лідерів входять США, Сингапур і Велика Британія. У британців приблизно 200 АІ-сервісів в уряді. Нам потрібно рухатися в цьому напрямку. — Як впровадження національної LLМ вплине на ринок праці? Вплив буде комплексним. По-перше, це нові можливості для студентів і науковців, які зможуть долучитися до валідації даних, тестування моделей і їх застосування. Це також посилить роль університетів у підготовці АІ-фахівців. По-друге, це дасть поштовх розвитку бізнесу, адже компаніям доведеться адаптуватися до нових технологій, інтегрувати АІ-рішення та будувати АІ-стратегії. Це стосується не лише великих корпорацій, а й малого та середнього бізнесу. Крім того, АІ створить попит на нові спеціальності та змінить традиційні підходи до роботи в різних галузях. Ми очікуємо, що це призведе до зростання продуктивності компаній та їхньої конкурентоспроможності. Це також сприятиме розвитку локальних дата-центрів і клауд-провайдерів, що зміцнить АІ-експертизу в Україні. «Зараз у роботі вісім проєктів одночасно». Про АІ Сеntеr оf Ехсеllеnсе — Які функції покладені на АІ Сеntеr оf Ехсеllеnсе? Ключовий фокус центру — створення АІ-продуктів. В Мінцифри є окрема команда, яка займається правовими аспектами та формуванням політики. Ми з ними співпрацюємо. Наше основне завдання — дослідження та розробка (R&D), створення АІ-лабораторій, а також надання бізнесу та партнерам можливості створювати АІ-проєкти в Україні. — Які продукти в розробці, окрім LLМ? Паралельно з LLМ ми працюємо над іншими продуктами. Нині в роботі вісім проєктів одночасно: асистент для «Дії», Slасk-боти для різних питань, зокрема НR-кейси, створення ОКR, типові «питання-відповіді». Окрім того, ми як команда центру допомагаємо «Мрії» з АІ-кейсами. Їхній запуск планується до кінця року. — Під час презентації ви планували зростання стартапів на 50% в рік. Яким чином плануєте це реалізувати? По-перше, штучний інтелект привертає увагу. Багато великих технологічних компаній мають спеціальні грантові програми для АІ-продуктів. Наразі ми налагоджуємо стратегічні партнерства з цими компаніями, щоб полегшити доступ українських команд до таких грантів. Ми також співпрацюємо з університетами та плануємо організувати низку хакатонів протягом цього та наступних років. Будемо інформувати університети, команди та компанії про можливості отримання фінансування для їхніх проєктів. Створення АІ Сеntеr оf Ехсеllеnсе вже стало стимулом для співпраці з іншими країнами. Тепер вони розуміють, що можуть взаємодіяти з командою, яка спеціалізується на розвитку АІ-проєктів та продуктів як для державного сектору, так і для підтримки бізнесу в цій галузі. — Які компанії розглядаєте як інвесторів для LLМ? Наразі ця інформація під NDА. Можу сказати лише, що концептуально ми розглядаємо інвестиції від бізнесу і потенційне залучення інфраструктури провайдерів. Тут нам без підтримки великих гравців або суперкомп’ютерів університетів не обійтися. — Чи плануєте розширення команди в найближчому майбутньому? Залежить від цілей. Якщо ми побачимо, що з’явилася нова ціль і потрібно більше людей для її реалізації, то будемо розширюватися.

Еспресо розповість, що відомо про дії українських сил у Білгородські області РФ, для чого вони проводяться та які успіхи це принесло. Білгородщина та УкраїнаФото: Вікіпедія, Слобідська УкраїнаБілгородщина – це історико-географічний регіон, який охоплює сучасну Білгородську область Російської Федерації, розташовану на кордоні з Україною. Її площа становить близько 27,1 тисячі кв. км, тут проживає близько 1,5 млн людей. Адміністративним центром є місто Білгород, а сама область межує з українськими Сумською, Харківською та Луганською областями, що підкреслює її тісний зв’язок з українськими землями. Адже все це історична територія Слобідської України.Виникнення Білгородщини як заселеної території сягає часів Київської Русі, коли ці землі входили до складу Чернігівського князівства. У ранньому Середньовіччі тут проживали сіверяни — слов’янське плем’я, яке освоювало регіон разом із вихідцями з території сучасної Сумщини. Згодом, у ХVІ–ХVІІ століттях, ці землі стали частиною оборонної лінії Московського царства проти кочівників, а місто Білгород офіційно вважається заснованим у 1593 році. Проте історія регіону тісно пов’язана з українською колонізацією, адже значну роль у заселенні відіграли козаки та переселенці з українських земель, які шукали вільних земель.Важливо наголосити, що Білгородщина є етнічно та історично українською територією. Більша частина її земель (за винятком кількох північних районів) входила до української національної території, а в 1918 році Білгородський повіт навіть був частиною Української Народної Республіки та Української держави за гетьмана Скоропадського. Радянська влада у 1920-х роках остаточно передала ці землі до складу РРФСР, але це не скасовує їхнього українського коріння. Попередні вторгнення на БілгородщинуФото: Rеutеrs, представники "Російського добровольчого корпусу" біля Грайворона у 2023 роціВід початку повномасштабної війни, на українсько-російському кордоні тривають як артилерійські дуелі, так і робота ДРГ з обох сторін. Однак історія значних бойових дій у Білгородській області сягає щонайменше 2023 року, коли 22 травня озброєні групи, зокрема Легіон "Свобода Росії" та Російський добровольчий корпус (РДК), що діють у складі ЗСУ, перетнули кордон і здійснили успішний масштабний рейд у Грайворонському районі.Тоді було заявлено про захоплення кількох населених пунктів, таких як Козинка та Гора-Поділ, а також про просування до райцентру Грайворон. Ці дії, за словами представників Головного управління розвідки України, мали на меті створення "смуги безпеки" для захисту цивільного населення України від обстрілів із російської території. Російська влада назвала це вторгненням "української диверсійної групи", хоча офіційний Київ відмежувався від прямої причетності, наголошуючи, що операцію проводили виключно російські громадяни.Події 2023 року були епізодичними та не призвели до тривалого утримання території Білгородщини. Українські сили або пов’язані з ними групи швидко відступали після короткострокових рейдів. Утім, ситуація, що розгортається останніми тижнями цього року, має інший характер – це, фактично, перше зафіксоване просування Збройних сил України на кілька кілометрів углиб Білгородської області з подальшим закріпленням позицій.Дії на Курщині призвели до активних бойових дій на БілгородщиніЯк відомо, у серпні 2024 року українські війська розпочали масштабний наступ у Курській області, захопивши значні території. Тоді ж були спроби закріпитися і на Білгородщині, повідомляли у Wаshіngtоn Роst. Однак, після кількох місяців боїв, під тиском російських сил, підкріплених підрозділами з Північної Кореї, українські підрозділи були змушені відступити з Курщини, залишивши більшу частину зайнятих територій. ​ Читайте також: Тінь переговорів чи військова невдача: чому Україна виходить з Курщини. ПояснюємоУ відповідь на втрату позицій у Курщині, з середини березня українські сили почали нову операцію, цього разу в Білгородській області, фактично, за 11 км від точки проведення операції в Курській області.Першими про це повідомили російські військові блогери, пишучи про бої за такі села, як Демидовка, Поповка, Графовка, Прилесьє. Російське Міноборони 18 березня заявило, що підрозділи ЗСУ "зробили спробу вклинення" на територію РФ в західній частині Білгородської області в напрямку населених пунктів Демидовка і Прилесьє, кажучи про участь 200 українських солдатів та 29 одиниць військової техніки, а також що "не допустили прориву кордону". У той же день президент України Володимир Зеленський, виступаючи перед журналістами в Києві, фактично, підтвердив проведення операції. "Є операція: хтось вийшов, комусь здається, що хтось побіг, а десь в іншому куточку зайшов. Це абсолютно зрозумілі наші стратегічні кроки, допоки ворог на нашій території", - сказав президент.Також Зеленський зауважив, що українські війська здійснили "певні кроки" в Росії за межами Курської області, щоб послабити тиск на українські війська в цьому районі. Мета, за його словами, "зменшення скупчення" російських військ і операція відбулася "трохи нижче Курської області". 30 березня президент Зеленський пояснив, що Сили оборони України зберігають активність на російській території, щоб "не дати окупантам заходити в Сумську та Харківську області". Американський Інститут вивчення війни у своєму звіті від 24 березня відзначив, що ЗСУ "почали обмежені атаки на північному заході Білгородської області 18 березня". А вже наступного дня, 25 березня, моніторинговий проєкт Dеер Stаtе, який відстежує просування солдат на карті, позначив близько 13 кв. км території Білгородщини, яка межує з Сумщиною та Курщиною, як спірні землі, де ситуація невизначена. Загалом це лісиста місцина з малою кількістю населених пунктів. 31 березня Dеер Stаtе опублікував кадри ударів української авіації по військових об’єктах у Білгородській області РФ. У той же день мережею розлетілося відео знищення складу боєприпасів на Білгородщині. Ще раніше, 21 березня, Повітряні сили України ліквідували пункт управління російської прикордонної застави в Білгородській області, а, 24 березня Сили спецоперацій України повідомили, що у взаємодії з Головним управлінням розвідки Міноборони, Ракетними військами й артилерією знищили два ворожі вертольоти Ка-52 і два Мі-8 на Білгородщині. Крім цього повідомлялося про ще кілька успішних атак. Загалом за останні тижні значно почастішали українські удари по військових об’єктах Білгородщини. Керівник Центру протидії дезінформації при РНБО Андрій Коваленко ще 18 березня заявив, що росіяни підтягнули війська до кордону на Білгородщині, тому Сили оборони "діють і нівелюють загрози для території України". А 24 березня він, по суті, потворив ту ж заяву, відзначивши, що "захист прикордоння Сумщини триває" через "скупчення військ росіян на території РФ". На початку квітня, під час слухань у Сенатському комітеті США з питань Збройних сил, головнокомандувач Об'єднаних збройних сил НАТО в Європі генерал Крістофер Каволі підтвердив, що українська армія "зі змінним успіхом" веде бої в Білгородській області."У Білгородській області українці декілька тижнів тому здійснили невеликий контрнаступ у бік Росії. Тому в цьому районі досі тривають бої зі змінним успіхом", - зазначив Каволі і додав, що росіяни повністю не витіснили українські війська з Курської області.За неофіційними повідомленнями, українські війська використовували дрони, артилерію та інженерні підрозділи для прориву російських оборонних ліній, що призвело до захоплення частини території і створення оборонних позицій. Ця операція має також психологічний вплив на російське командування, щоб змусити перекинути частину сил для захисту власних кордонів, тим самим відтягнувши їх кількість з інших ділянок. Аналізуючи ситуацію, військовий експерт із фінської Вlасk Віrd Grоuр Еміль Кастехельмі, сказав у кінці березня Rеutеrs, що українські війська пробили перші російські оборонні укріплення та просунулися на глибину від 3 до 4 км. Також він додав, що малоймовірно, щоб вони здійснили серйозний прорив і загрожували будь-яким важливим російським матеріально-технічним маршрутам або містам в регіоні. "Немає належного елемента несподіванки, і російська присутність у цьому районі достатньо сильна… Українці теоретично можуть взяти ще кілька сіл із прикордонної зони, але це не те, що означає прорив – це був би невеликий тактичний успіх", – відзначив експерт.Що кажуть українські експерти скрін з відео роботи українських авіабомб по території БілгородщиниПопри тактичні успіхи, аналітики вважають, що українське просування в Білгородській області має обмежене стратегічне значення, оскільки глибина проникнення є відносно невеликою, а утримання позицій на ворожій території потребує значних ресурсів. Однак ця операція в котре демонструє здатність України проводити наступальні дії за межами власних кордонів, що може мати значення не лише для захисту українського прикордоння, але й для мирних переговорів.Майор запасу НГУ, ветеран російсько-української війни Олексій Гетьман в етері Еспресо заявив, що під час Білгородської операції українські Су-27 за підтримки Міrаgе та F-16 бомбардують мости за позиціями російських військ, ускладнюючи їх відступ і логістику. "Знищення мостів аналогічним чином слугувало початком Курської битви, яка призвела до значних успіхів. Операція є важливою і, скоріш за все, це спроба створити чергову санітарну або буферну зону вглиб території Російської Федерації", - зауважив він. За його словами, операція відкриває можливості для контрударів, адже росіяни, ймовірно, готують наступ навесні на Сумському, Харківському чи Запорізькому напрямках, що підтверджують розвіддані. Хоча Гетьман сумнівається у повномасштабному наступі РФ по всьому фронту через брак сил, тому ефективні операції можуть зосередитися на 2-3 напрямках.Як відзначив директор інформаційно-консалтингової компанії Dеfеnsе Ехрrеss Сергій Згурець, бойові дії на Курщині й Білгородщині мають "внутрішню взаємопов'язану інтригу"."Ми знаємо, що після виведення частини українських підрозділів з Курської області, наші війська організували нову лінію оборони. Частина бригад, які воювали на Курщині, здійснюють наступальні дії в районі низки сіл у Білгородській області", - каже експерт. Він додав, що на Білгородщині українські підрозділи 18 березня прорвали кордон, зазнавши втрат бронетехніки, захопили Демидівку та, ймовірно, Попівку, атакували Прилісся. Військові провели розмінування за допомогою радянської УР-77, відкривши проходи для наступу. Ситуація станом на кінець березняТакож Згурець наголошує, що дії на Білгородщині пов’язані з Курщиною: це спроба розтягнути сили РФ, унеможливити перекидання військ, ускладнити наступ на Сумщину та використання дронів противником, створивши невизначеність для росіян. Експерт зауважує, що ЗСУ діють до 2 км від лінії кордону, спираючись на логістику з України, що створює проблеми для ворога. "Противнику доведеться реагувати якимись діями: або накопичувати сили на цій ділянці, або вживати інших заходів. Хоча інших заходів, як вплинути на наших військових, у противника зараз немає", - резюмує аналітик. Військовий експерт, співробітник СБУ у 2004–2015 роках Іван Ступак зазначив в етері Еспресо, що операція ЗСУ на Білгородщині значно менша за масштаби, ніж операція в Курській області. "Йдеться не про наступ у напрямку Білгорода. Це обмежена операція, значно менша за масштаби, ніж операція в Курській області. Головною метою є відтягнення уваги збройних сил РФ та зменшення тиску на Сумщину, яка наразі страждає", - каже Ступак.За його словами, кілька сіл на півночі Сумщини вже перебувають під окупацією РФ, тому необхідно пом'якшити ворожий наступ, що триває, оскільки "ситуація дійсно дуже складна".Натомість військовий експерт, співголова ГІ "Права Справа" Дмитро Снєгирьов розповів Еспресо, що операції на території РФ не дали перекинути в Україну близько 70 тис. росіян. "Що дає Білгородська операція. Вже з Курського напрямку відтягнуто оперативні резерви, щобільше, заблоковане перекидання оперативних резервів самої Білгородщини для розширення театру бойових дій за рахунок Харківської, Сумської області. Оперативно-тактичне угруповання "Бєлгород" збройних сил країни-окупанта нараховує до 60 тисяч особового складу. Тобто рахуємо, росіяни не в змозі наразі перекинути на територію України приблизно до 70 тисяч з урахуванням Курського угруповання підрозділів власної армії. Це вартує того? На мою думку, більше ніж", - зазначив експерт.Читайте також: "Лінія дронів": що це і як Україна будує невидиму стіну проти ворога. Пояснюємо

На 29 травня було призначено перше засідання