Gazeta.ua

На краю нашого невеликого городу днів зо два тому викопано цибулю. А з нею разом вирвано й бур'янець, що ріс там за компанію. І стало те місце чисте й прибране, тільки трохи чорнобривців зосталося, цвітуть. Це той край грядок, що його видно, коли виходиш вранці з хати. І це сумно бачити, бо отаким увесь город стає десь аж у вересні, коли земля ліниво гріється на сонці, вільна од усього, що на ній росло. Можна перевести погляд правіше, де огірки й помідори, там іще літо, навіть не серпень, а ще наче трохи липня, багато жовтого цвіту й пахне молодим бадиллям городини. А отут, з лівого краю, таки вже вересень, нехай іще й не старий, а все одно сумно на душі, бо моїх вереснів у загашнику вже не стільки, як було колись. Тепер вони, немов жменя гривень у задній кишені, і їх перебираєш, перевіряєш, чи вистачить на маршрутку, щоб проїхати туди й назад дев'ять разів. Чогось я так вирішив, що дев'ять і поїздок, і вереснів. А в мене з арифметикою погано. Потім іще раз перевірив бачу, що помилився, виявилося, там вистачає на десять. Ото радості було аж на цілий день. Хоча різниця ж невелика. От воно й печально. Але в тій печалі є й багато чого доброго, от саме в тому взаємопроникненні літа й осені. Це схоже чимось на те, як ніби тобі ну, припустімо зустрічається дівчина із зовсім іншої пори року, ніж та пора, в якій ти живеш. Ти вже десь у кінці вересня, а вона тільки на початку червня. За всіма ознаками, це паралельні прямі, між якими нічого не може трапитись, але от воно бере й трапляється. А ти ж не настільки обачний чи розумний, щоб проігнорувати божий дар, хоч і знаєш, що це ненадовго. Може, тільки до післязавтра. Одначе в тебе такий великий досвід втрат, що ти навчився ставитися до всього, що маєш, як до вже втраченого. З тихою спокійною вдячністю. І це тебе рятує.

Є сни, що сняться на межі пробудження, і невідомо, де ти є в цей момент переходу там чи тут. От якраз такий сон був мені недавно. Бачу, ніби сажотруси викинули з димаря гніздо й звідти випали двоє галченят, сидять у траві, тріпочуть крильцями, просять їсти. І я прокинувся, але ще кілька десятків секунд був там, де галченята. І в ті секунди дуже багато всього вмістилося. Тут ось що дивовижно: ті галченята випали з гнізда давно, літ шістдесят тому, але я при цьому був той, що є тепер. Був трохи сердитий на себе за те, що знову вплутався в чужі клопоти, тоді як свого діла повно незробленого, відкладеного на завтра, на осінь, на той рік, як ото воно заведено у смішних людей мого віку. Зате я знаю, як і що робиться, коли щось отаке трапиться. Й за цих галченят спокійний. Ось дістану з майстерні картонну коробку з-під якогось китайського товару, щоб пташенята були недоступні нашим трьом котам. Якось наче мені й не дивно, що ця коробка опинилася в тому сні тоді таких коробок не було. А чим галченят годувати? Ну, от скоро поспіють шовковиці. А до того попрошу в баби сиру, яким вона годує курчат, вперемішку із порізаним зеленим споришем. Ось він у дворі росте. І тут мені стало гарно в цьому зникаючому сні. Бо якщо тут є баба, значить, десь близько є мати й батько і наша корова Малка, бо де ми без неї взяли б той сир і собі, й котам, і курчатам. І десь у мене за спиною стоїть укрита соломою наша стара повітка, в якій живе корова Малка червоної масті з білою мордою. Коли я бачив усе це то вже не спав. І був я тим старим, яким є тепер. У тому сні були всі наші хоч і невидимі. Не було тільки моїх двох нинішніх дітей. Можливо, через те, що люди в тому сні ще нічого про них не знали.

Недавно бачив солдата у вагоні метро. Глянути було на що. Високий, може, більш як двометровий, десь літ 30, лице обвітрене. Добре скроєний, уніформа сидить на ньому до ладу. Тільки дещо в ньому було не так. А саме загальмованість рухів, наче він тяжко випивший. Ми всі у вагоні так і подумали. Солдат стояв спиною до дверей і час од часу нахилявся та стискав праву ногу нижче коліна. За його зросту це незручно. Отож він поволі сів на підлогу, спершись плечима об двері. Звісив стрижену голову й тримав себе за ногу. Так притискають пробоїну в днищі човна. Кілька дівчат спурхнуло з місць, щоб він міг сісти по-людськи. Ні, показав рукою: не треба. Очей притому не розплющив, але ж якось бачив тих дівчат. Це наводило на думку, що, можливо, тут винен не алкоголь, а якийсь сильний знеболювальний препарат. Думаю, у вагоні не тільки мені сподобалася ця версія. Хоч би як там, солдат, здається, заснув на підлозі біля дверей, і весь вагон думав-гадав, куди той хлопець їде й чи не проспить зупинку свого призначення. Нам це було важливо з причин, глибших і загальніших, аніж оця дорожня пригода. І нам було печально. Бо ні ми не могли його врятувати, ні він нас. І тут за кілька секунд до наступної зупинки, де є перехід на іншу лінію метро, солдат підвів голову й розплющив очі. Рвучко встав і легко закинув на плече лямку здоровенної камуфляжної сумки, де, мабуть, умістилась би будь-яка з тих дівчат, що поступалися йому місцем. Він упевнено вийшов з вагона, припадаючи на праву ногу. Цей вихід був вартий аплодисментів. Вагон видихнув полегшено, бо в тому всьому немов читалось якесь провіщення, добрий знак, якого всі втомилися ждати. Знак, що все в нас буде добре бо той солдат зумів устати й рушити далі.

Колись давно на наш куток на канікули приїжджала до своєї тітки одна дівчина. Імені не називатиму, воно відоме, бо це історія з тих часів, коли дівчачі імена ще не повторялися й, коли про когось казали Людка чи Марія, всі знали, хто це, і ніхто не думав, що такі імена є ще в когось у світі. Уявіть: природна білявка з карими очима, вся така золотисто-смаглява. Тітка її доярка, і коли та дів­чина взувала кирзові чоботи й короткий чорний халат і йшла на ферму, то було щось королівське. Заговорити з нею здавалось неймовірним. Якось я їхав на велосипеді повз їхній двір і зупинився нібито перевірити, чи накачане колесо. Вона підійшла ззаду й сказала на вухо, щоб я передав привіт моєму однокласникові, що жив на тому кутку, куди я їхав. Сказала і легенько підштовхнула велосипед. Привіт тоді означав дуже багато. А вони двоє дуже личили одне одному. І якось після отого привіту, хоч про нього ніхто не знав, окрім нас трьох, усі повірили, що між цими двома вже все було. Він мовчав, але ж і не казав, що ні. Хлопців з нашого кутка це так заїло, що вони задумали набити фізіономію тому моєму однокласнику. Зібрались душ 10 наших, і я з ними, та з їхнього кутка душ 10. Це літо між сьомим і восьмим класом, усе серйозно. Вели довгі переговори в темряві над ставком, але так і не побились. Тепер з тих двох десятків нас зосталося двоє я і той однокласник. Він не ходить ногами, і я інколи навідую його. Якось говорили про неї. Виявилось, у них нічого не було. Він її один раз провів увечері з клубу додому і всю дорогу мовчав. А бач, нам тоді нічого не сказав, хоч діло могло дійти до грандіозного мордобою. Якийсь він на неї й досі сердитий. Каже, що вона нехороша, бо п'ять разів заміж ходила. І я почуваюся ніби винним. Так наче дарма йому колись од неї привіт передав.