Gazeta.ua

Вишита сорочка для багатьох сьогодні - це передусім святковий одяг, національний символ та набуток поколінь. Проте існує безліч українських сорочок, про які мало хто знає. Їхні назви могли залежати від крою, способу вишивання, регіону, призначення чи навіть вигляду рукавів.
Про маловідомі назви українських сорочок розповіла в Іnstаgrаm історикиня, адвокатка та етноблогерка Діана Чупрій, яка досліджує родоводи.
Деякі з цих назв сьогодні практично не використовують у повсякденному житті. Вони збереглися в музейних колекціях, локальних говірках та фразеологізмах.
Льоля
Льоля - це перша сорочечка для немовляти. Подібні форми назви існують у білоруській та деяких інших споріднених мовах.
Подекуди у давнину таку сорочку могли шити із сорочки матері. Назва збереглася і у фразеологізмах. У деяких регіонах можна було почути вислів "у льолі народитися" - за значенням він близький до більш відомого "у сорочці народитися".
Є й інший вислів - "бути в своїй льолі", тобто бути при своєму розумі.
Писана сорочка
"Писаними" вишивальниці називають сорочки, вишиті головним чином штапівкою чи стебнівкою. На полотні немов писачком вивели лінії та візерунки - звідси й назва.
Такі сорочки часто можна знайти у краєзнавчих музеях Середнього Подніпров'я - на Центральній та Південній Київщині, Черкащині та порубіжних територіях.
Якщо ваші предки походять із цих місцевостей, цілком імовірно, що вони могли вишивати саме такі сорочки.
Мальована сорочка
Назва "мальована сорочка" говорить сама за себе. Це сорочка з рослинним малюнком - квітами та листочками.
Вишивають такі візерунки колодочками - своєрідними "цеглинками" із певної кількості рівних за розміром стібків. Ними малюнок ніби розмальовують нитками, наче пензлем.
Ці барвисті сорочки можна побачити на Буковині та Західному Поділлі.
Заспульниця
Заспульниця - сорочка закарпатських долинянок із дуже пишним, густо вишитим прямокутним узором на рукавах - від плеча до ліктя.
Через особливість оздоблення таку сорочку називали ще "тяжким рукавом".
До гестки
Сорочка "з гесткою" або "до гестки" - це тип крою сорочки з кокеткою.
Такі сорочки стали модними відносно пізно - у ХХ столітті. Їхній крій імітував форму міських блуз, тому вони помітно відрізнялися від давніших традиційних варіантів.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Українські фразеологізми, які збагачують мовлення: що означають "з лихвою" та "з'їсти капелюха"
Чумачка
Чумачка - чоловіча сорочка дуже давнього тунікоподібного крою.
Існувала й сорочка-лоцманка. Вона переважно мала манжети та збори внизу. Обидва варіанти ще називають степовими сорочками.
Рукавівка
Рукавівка - сорочка з пишно зашитими рукавами, поширена на Гуцульщині та Покутті.
Її легко впізнати саме за рукавами. Характерного вигляду їм надає "кучерявий" шов.
Інколи рукавівку називають ще "рукав'єнкою".
Буденка
Буденка - проста повсякденна сорочка, яка могла бути взагалі не вишитою або мати мінімальне оздоблення.
Втім, у деяких регіонах, зокрема на Західному Поділлі, буденка за кількістю оздоблення цілком могла бути схожою на святкову сорочку.
Зазвичай буденку шили з полотна невисокої якості. Вона не мала пишних рукавів і була призначена для щоденного носіння.
До наших днів збереглися переважно святкові сорочки. Одна з причин - їх особливо берегли та рідко зношували, тому саме вони мали більше шансів пережити десятиліття.
Циркована
Циркована - насамперед буковинська сорочка, вишита циркою.
Цирка - це вид мережки на дрібному полотні. Буковинська цирка зазвичай блискуча, оскільки її вишивають шовком.
Циркована сорочка нерідко має вільний рукав без манжетів.
Хлоп'янка
Хлоп'янка - один із найдавніших типів крою української сорочки. Наприкінці ХІХ - на початку ХХ століття вона стала поширеною на Буковині, Західному Поділлі, зокрема у знаменитій борщівській сорочці, та Опіллі.
Станок у такій сорочці кроїли в перекидку. Через це крій нагадував чоловічу сорочку - звідси й назва "хлоп'янка".
Такий крій часто використовували і для циркованих сорочок, про які йдеться вище.

Раніше розповідали про те, що гуцули приділяють особливу увагу своєму вбранню, прикрашаючи його яскравими деталями, металевими оздобами та різноманітними аксесуарами. Така ж увага до деталей була й у весільному строї, де одним із головних елементів було чільце нареченої. Традиційне гуцульське чільце - головна прикраса, яку носили на чолі. Краєзнавець Павло Рибарук пояснював, що жіноче чільце було більшим за чоловіче, його оздоблювали фольгою, лелітками та намистинами. Прикраса була настільки важкою, що носити її було непросто, а сам процес її одягання був частиною складного обряду вбирання кнігині перед весіллям.