Search trend "серебрянський ліс"

Російські війська досягли часткового просування в районі Серебрянського лісництва на Луганщині. Скориставшись слабкими ділянками в українській обороні. Про це повідомили аналітики проєкту DеерStаtе. За їхніми даними, окупанти тривалий час здійснювали тиск на позиції Сил оборони та, врешті, зуміли виявити вразливості, які дозволили їм проникнути в глибину українських позицій і спробувати закріпитися. "Противник активно шукає слабкі місця, заходить у тил, де атакує навіть операторів дронів, які не очікували прямого бою", - зазначили аналітики. Таку ситуацію в DеерStаtе пов'язують із проблемами в зоні відповідальності однієї з бригад Територіальної оборони. Попри спроби стабілізувати ситуацію, перевага росіян у живій силі дозволяє їм час від часу просуватися вперед. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Через російські обстріли в Серебрянському лісі майже не залишилося тварин: військові показали відео Також повідомляється про посилений тиск на напрямку Григорівка - Серебрянка, де росіяни навіть застосовували техніку для штурмів. Проте українські оператори дронів швидко знешкодили її. "Єдиним варіантом для ворога залишається піхотний наступ. Втім, протягом останніх днів інтенсивність атак дещо зменшилась, ймовірно, через перегрупування", - вказують у DеерStаtе. Крім того, аналітики повідомили про зміни в районі сіл Торське та Зарічне. Російські сили регулярно намагаються проникнути до Торського та закріпитися там. Село залишається активною зоною бойових дій і може найближчим часом опинитися в "червоній зоні". Щодо Зарічного, то окупанти вже фіксувалися там, але поки йдеться лише про поодинокі спроби прориву. Серебрянський ліс розташований у Луганській області, недалеко від окупованої Кремінної. Його називають "легенями" Донбасу. Ворог намагається прорвати позиції Сил оборони на всіх ділянках Лиманського напрямку - від Роздолівки до Білогорівки. Фіксуються спроби штурмів в районах Білогорівки, Золотарівки та Верхньокам'янки. У DеерStаtе вважають, що росіяни намагаються прорватися до міста Сіверськ, щоб зрізати Сіверський виступ та зайти в тил Силам оборони в Серебрянському лісництві.

У мережі з'явилося відео, що демонструє жахливі наслідки російської окупації Луганщини. Серебрянський ліс випалений та знищений. Повний текст новини

У відео, яке показало Міноборони, видно, наскільки широким стало застосування оптоволокна на війні.

Аеророзвідники 63 окремої механізованої бригади ЗСУ оприлюднили відео, що демонструє безпрецедентні масштаби використання на фронті безпілотників на оптоволокні. Серебрянський ліс показаний вщерть оповитим оптоволокном від FРV-дронів, що свідчить про інтенсивність боїв та застосування нових технологій.

Воїни 63-ї окремої механізованої бригади Сухопутних військ Збройних сил України показали, як виглядає Серебрянський ліс у Луганській області, суцільно оповитий оптичним волокном.

Максим "Брат" Рубанець опинився на щиті.

Військова НГУ "Кудрява" з Франківська під час вторгнення РФ обороняла з побратимами Рубіжне, Сіверськодонецьк, Лисичанськ, Зайцеве, Бахмут, Курдюмівку, Озерянівку, Макіївку, Серебрянський ліс. Її історія — на Суспільному

Російські окупанти продовжують штурми Серебрянського лісництва. Українські військові розповіли, чого домагаються російські окупанти.

Поблизу заказника дуже пошкоджені унікальні соснові бори.

Наступна історія про начальницю їдальні у 100 окремій механізованій бригаді ЗСУ Людмилу. Вона повернулася з-за кордону, щоб годувати наших військових. Намагається зробити все по домашньому. А поруч з нею її друг та побратим кіт Гріджо. Кіт має назву від італійського слова сірий. А до чого тут Італія і що робить кіт у війську - читайте далі.  "Як харчуються військовослужбовці? Постійно: чи це обстріл, чи є вода, світло. У військових сніданок, обід, вечеря - за розкладом. Український борщ, мабуть, люблять найбільше. Котлети готуємо, рибу, відбивні, але український борщ ніхто не відміняв". Так розповідає про свою роботу військова Людмила. Вона у війську майже від початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Людмила родом із Ковеля, що поруч із кордоном з Білоруссю. На початку великої війни була загроза наступу з боку Білорусії. Її сестра старша - військова, у той час вже була на Сході. Тож довелося з її дітьми тікати за кордон. "Я розуміла, що дітей військових ніхто не пошкодує, та вони взагалі нічиїх дітей не шкодують. Тож ми спочатку поїхали в Польщу, а пізніше в Італію, - розповідає Людмила. - Там було добре: дуже гарне повітря, ставлення, не було проблем з проживанням, харчування, навіть розваги для дітей були, екскурсії. З часом ми звикли. Але діти хотіли додому, до мами. Тож ми через чотири місяці повернулися додому". Після повернення з Італії Людмилі запропонували піти у військо кухарем. У цивільному житті вона була співвласницею кафе, та й освіту має товарознавця продовольчих товарів. Тож кухня була близька їй. Так і долучилася до 100-ї окремої механізованої бригади. "Коли приїхала з Італії, до мене прибився котик. Але такий вимогливий, видно бойовий. Ми в той час з сусідкою  були на городі. Він заліз їй на плече, я принесла йому поїсти. І так прижився біля мене. Я вже розуміла, що це мій котик. Тому, коли йшла у військкомат, одразу сказала:  "Я піду з котом". Ми посміялися, хто як там сприйняв. Але так воно і було. Коли я забрала з собою Гріджо, він тихенько собі їхав і спав у машині", - каже про свій похід у військо Людмила. За словами Людмили, вона перші дні переживала, чи зможе приготувати їжі на велику кількість людей. Але у підрозділі усі поставилися з розумінням до Людмили. "На початку трохи виходило, трохи ні, але їли, - розповідає Людмила. - Ти розумієш, що воно не зовсім зварилося. Але нічого. Потім вже меню почали ускладнювати, бо вже знали скільки людей, що люблять. І, звісно, мій кіт зі мною їздить на роботу. Майже кожного дня, коли йому хочеться, то він їде. Якщо погана погода він бачить, то він, ну, собі спить тихенько в куточку, а, якщо йому хочеться зі мною на службу, чекає мене біля дверей. Я відкриваю двері, він виходить до машини й ми їдемо на роботу. Там він може на дивані полежати, по деревах полазити, пташок половити. І назад, як дуже хоче додому, то біля машини чекає мене". Вперше у зону бойових дій Людмила виїхала у Лиман та Серебрянський ліс. Каже, роботи було багато, лунали вибухи, але  готували на газовій плиті, була тепла вода. Бригада стояла 15 місяців на Лиманському напряму і не здали жодної позиції."У Серебрянському лісі дуже низько летів літак. Ми спочатку не зрозуміли, що це, бо були в приміщенні Але я пам'ятаю, що присіла від того. Він пролетів, а я дивлюся, біля мене два газових балони. Думаю, ото заховалася. Якби прилетіло, то точно б мене врятувало, - сміється Людмила. - Прилітає, прилітає недалечко, так. Буває, за кілька метрів прилітає.  Але, як кажуть, своє не почуєш, а якщо чуєш, значить не до тебе прилетіло".Робочий день у Людмили розпочинається о п'ятій ранку. Тож о четвертій вже мусить вставати, адже о 07:30 вже сніданок. "Ми стараємося зміни робити, щоб не кожного дня одна й та ж людина виходила о п'ятій ранку, замінюємо один одного, - розповідає про свою роботу Людмила. - Коли вже знаєш свою роботу, то простіше. Ми вже знаємо вподобання людей. Всі хочуть чогось домашнього. Тому ми намагаємося урізноманітнити наше харчування. Готуємо різну їжу: борщ, суп і міняємо, щоб не повторювалося або, щоб повторювалося раз на тиждень. В нас один є військовий, що не їсть гороху. То для нього друге, коли гороховий суп. Або хтось любить борщ з капусти, а хтось його не любить, а харчувати потрібно всіх. Тому ми постійно міняємо і готуємо на всі смаки. Часом готуємо голубці, але це рідко, може раз в тиждень, часом вареники, оладки. Щоб було по домашньому. Хоч воно й трохи складніше, але краще". Також організовували святкування Різдва та Пасхи на фронті. "Цього року ми з капеланом домовилися готували святий вечір. Кутю варили, 12 страв. І так вечеряли з усіма військовими, які були на локації, - розповідає Людмила. -  Так трошки відсвяткували. І Новий рік, і Водохреща. Звісно, не так, як вдома, але старалися, щоб не прийшло свято, як звичайний день. Ми, як одна сім'я тут і святкуємо разом свято".Людмила хочу повернутися до цивільного життя, але лише після нашої перемоги. Планує відкрити продуктовий магазин у своєму місті. "У себе в Ковелі хочу жити та працювати. Робота з людьми для мене не нова і з продуктами теж вмію працювати, - каже Людмила. - У мене проблем спілкування з цивільними немає. Я їм не розказую, що потрібно йти в армію. У кожного свій погляд на життя. Але до завершення війни я не планую піти з армії. Потрібно комусь працювати, людей не вистачає. Я вже цю роботу знаю. Одна справа, коли ти знаєш роботу, а інша, якщо нова людина приходить. Тому не планую залишати військо до завершення війни. Гріджо мій зі мною, сім'я зі мною".

Історію бійця оприлюднили на сторінці 100 окремої механізованої бригади. За час служби «Лихо» пройшов не один складний напрямок: Серебрянський ліс, Покровськ, а нині — Торецьк, де наводить жах...

Бахмут, Вовчанськ, Серебрянський ліс — прикордонник з Івано-Франківщини Василь Крам воював з 2022 року. Загинув у свій день народження — 24 грудня 2024. Його історія — у матеріалі

Олександр Півторацький — ветеран АТО та повномасштабного вторгнення, брав участь у деокупації Маріуполя від сепаратистів у 2014, був в оточенні в Іловайському котлі, був у полоні РФ, доєднався до Нацгвардії

Серебрянське лісництво назвати лісом не можна — всюди завалені дерева, нерозірвані снаряди та траншеї. Серебрянський ліс починається майже від Кремінної у Луганської області і простягається на понад 107 гектарів до Донеччини

Під час роботи з безпілотниками органи чуття потрібно з'єднати в одну злагоджену систему Естетика війни це яскраві плями у фільтрі камери нічного дрона. Смертоносні й водночас красиві, принаймні для мене. Родом я з Луганщини. До Києва переїхала після закінчення університету. За освітою філолог. На момент початку повномасштабного вторгнення 15 років працювала в медійній івент-компанії. Але після 24 лютого 2022-го в мене виник когнітивний дисонанс від того, що відбувається у країні та суспільстві й чим я маю займатися на своїй роботі. Тож почала думати, чим можу бути корисна у війську. На той момент не знайшла для себе адекватних причин цього не робити. Дітей у мене немає, батьки живі та здорові, дякувати Богу, можуть самі собі дати раду. Я зовсім не обтяжена якимись зайвими штуками, то чому чоловіки можуть боронити державу, інші жінки теж, а я маю сидіти в Києві? Звісно, батьки були не згодні з таким рішенням, але врешті-решт прийняли мій вибір. Потрібно лише бажання, бо якщо є мета і ти розумієш, що хочеш її досягнути, то неодмінно знайдеш ресурси й сили для цього. Коли вирішила, що мені потрібно бути в армії, виникло запитання: що саме я там робитиму? А ще мене тригерив сам процес вступу. Боялася, що ті, хто має відбирати, дивитимуться на мене й казатимуть: "Іди, дівчинко, звідси. Що ти вмієш? Ти тільки заважатимеш". Тому, щоб упевнитись у своїх силах, перед мобілізацією проходила вишколи, тренінги, складала списки своїх умінь, сильних і слабких сторін, добирала аргументацію, чому я маю бути там. Перше, що зробила, це знайшла в Києві військові вишколи для цивільних і пройшла їх. Таким чином намагалася зрозуміти, що собою являє військова служба і чи потягну я суто фізично всі ті навантаження. Чи готова морально та психологічно. Тобто приміряла на себе роль військової, будучи цивільною людиною. Як, напевно, і більшість жінок, які вирішують піти в армію, думала про спеціалізацію військового медика. Пройшла курси домедичної допомоги та декілька тренінгів із тактичної медицини. Проте одне випадкове знайомство визначило мій подальший шлях у війську. У однієї організаторки тренінгу виникла ідея, що можна робити жіночі підрозділи аеророзвідки. Вона шукала дівчат, які підтримали б ідею і захотіли цього навчитися. Це був початок 2023 року. Вирішила спробувати. Пішла на навчання, і на першому занятті, коли взяла до рук той пульт, у мене був повний розсинхрон лівої і правої рук, зору й голови. Тобто під час роботи з безпілотниками всі ці органи чуття потрібно з'єднати в одну злагоджену систему, а це зовсім не виходило. Загалом мало хто, крім, напевно, геймерів, може це зробити з першого разу. Майстерність з'являється з навичками. Особисто для мене людини, яка жодного разу в житті не тримала геймерського пульта в руках, це стало проєктом. Я ж сама з проєктного менеджменту. І от у мене є завдання, його потрібно розкласти на маленькі складові й вирішувати. А вже по ходу виконання цих маленьких завдань розбиратися, чи треба змінювати мету та підходи до її здійснення або взагалі варто змінювати дорогу. Та добре, що все вдалося. Якщо в тебе є мета і ти розумієш, що хочеш її досягнути, то ти неодмінно знайдеш ресурси й сили для цього Десь пів року знадобилося, щоб прийняти для себе правильне рішення. Після цивільних навчань із військової підготовки знайшла бригаду й отримала відношення до неї. Після чого пройшла базову загальну підготовку й вирушила на проходження подальшої служби. Місцем "бойового хрещення" став Серебрянський ліс. Потім Куп'янськ, після нього більш-менш спокійні Суми, а далі геть неспокійний Торецьк. Знала, що йду на посаду оператора аеророзвідки і що мені цього треба вчитися. От після базової загальновійськової підготовки були ще курси лідерства. І 1 жовтня 2023 року я приїхала до підрозділу після всіх навчань. Посадок я не штурмую, але працюю безпосередньо на лінії зіткнення. Складно фізично, морально, але справляємося. На війні не може бути легко. Як прийшла до армії, одразу вирішила, що не виділятимуся тим, що я жінка. Не знаю, правильно це з точки зору філософії й жіночої природи чи ні. Та мені було важливо інтегруватися. Також я повністю розуміла, що йду в чоловічий колектив. Тож на старті поставила заборону на якісь жіночі преференції для себе, на якесь поблажливе ставлення: зброю піднести, рюкзак, підсобити десь тощо. Одразу казала: все роблю сама. Якщо цього не робитиму, то однієї миті можу стати тягарем у колективі. Розумію, що можуть виникати різні випадки й та допомога буде потрібна тоді я, звісно, прийму її. Але в звичайних умовах під час виконання службових обов'язків, на тренуваннях додаткова увага мені не потрібна. Ми на війні, й у певний момент може щось статися з моїми побратимами, і я маю вміти, знати й робити абсолютно все, щоб зберегти і своє життя, і їхнє. Тобто ми всі в екіпажі маємо бути взаємопов'язані. Не зважаючи на те, жінка чи чоловік. Одразу казала: все роблю сама За весь час служби у своїй бригаді жодного разу не стикалася з проявами гендерної нерівності. Коли ми з маленького відділення почали рости у взвод, який складається з кількох відділень, мені одразу запропонували стати командиркою цього відділення. Жодного разу, як я приходила з якоюсь ініціативою чи пропозицією, мені не сказали: "Ми цього не робитимемо тільки тому, що ти жінка". Та й загалом більш як за рік у строю мені поки що не довелося зіткнутись із сексизмом. Хочеш в окопи і вмієш будь ласка. Пошук нових позицій вперед, мала. Командир їде на навчання і треба взяти на себе керування підрозділом на час його відсутності плюс. Або ж у процесі опинитися на гарячому напрямку й організувати там роботу кількох екіпажів. Звичайно, на початках майже всі одразу питали, що я тут забула. Але навіть це запитання здебільшого не дратувало, бо за ним відчувалася турбота, а не зверхність. Ті, хто запитували, розуміли, що на мене чекатиме далі. Але бачили, що я впахую нарівні з усіма, й погоджувалися з моїм правом бути тут. Бо кожен, хто тут, це допомога і плече іншим. І роботи вистачить на всіх. На війні немає поділу на жінок і чоловіків. Є робота, яку потрібно виконати. Це війна, і тут буває страшно. Та страхи різні, й боротися з ними потрібно по-різному. Для мене найважчий страх за інших. Коли побратими зараз у небезпеці, а я, скажімо, в умовній безпеці. Тоді намагаюся зробити так, щоб їх заспокоїти. Дати їм підтримку й інструменти. До прикладу, нещодавня ситуація з попередньої кампанії, в якій я була не в ролі члена екіпажу, а командиром взводу. Тож моє завдання полягало в тому, щоб організувати роботу всіх екіпажів, забезпечити необхідним. На той момент на лінії оборони з хлопцями я не була, а перебувала трохи далі. І тоді мені стало набагато страшніше, ніж якби я була на їхньому місці. Тому що це мої хлопці, я за них відповідаю, і головне завдання для мене щоб усі вони повернулися цілі й неушкоджені. Слава Богу, все вдалося. Коли ти безпосередньо на точці, то сидиш під землею, зазвичай це 35 метрів, залежно від того, який у тебе окоп чи бліндаж. По тобі можуть насипати росіяни, і страх теж є. Звісно, тіло реагує на ці прильоти, коли гупає близько, хоч не завжди усвідомлюєш, що тобі страшно. Та до всього звикаєш. Не розуміла, якого чорта вони в мене забирають паспорт Місяць без двох днів я спостерігала за Торецьком із повітря. Години-дні-тижні спостереження за тим, як росіяни знищують місто. Спостереження в режимі онлайн, 24/7, хоча здається, що всі 25/8, писала про свої відчуття в той час. Якщо прокручувати назад стрічку в альбомі з фото і відео, то виходить таке собі ретроспективне кіно. Руїни потрошку відновлюються, знову перетворюються спочатку на побиті будинки, потім на трохи пошарпані, і врешті-решт я бачу передмістя Торецька таким, яке воно було на початку активного наступу на цій ділянці. Добротні хати, море зелені біля кожної ті самі абрикоси, вишні, черешні, персики, горіхи з мого дитинства. Проте я радію кожному знищеному будинку, бо це означає, що ворога, який його зайняв, із великою імовірністю також знищено. Водночас мені гірко й боляче спостерігати цю панораму, бо кожен дім це згарки чийогось життя. І найдивніше, що ці два почуття жодним чином не суперечать і не заважають одне одному, наче в мені живуть дві різні людини. Часто через камеру дрона бачу людей, які продовжують жити в зоні бойових дій. Досі не можу зрозуміти тих, хто до останнього лишалися там. Коли Торецьк був майже знищений, то по Дружківці, яка від нього менш як за 10 кілометрів, щоденно прилітало. Дивлячись на все це, не розуміла, чого там досі є люди. Хочеш лишатися лишайся, але чого твої діти їздять на велосипеді там, де прилітає щохвилини? Або дивишся зверху прилітає в будинок, а поряд із ним дід картоплю копає. Для кого ти її копаєш? Наших чекаєш, щоб нагодувати, як звільнять? Чи "асвабадітєлєй" зустрічатимеш? До Києва переїхала задовго до початку АТО, а 2014 року, коли почалася "русская весна", я в собі повністю відрізала й забула Луганщину. Батьків перевезла, сестра переїхала з племінником і друзі всі найближчі. Там лише могили родичів лишилися. Мама питала, що з моїх речей забрати. Попросила лише альбом із моїми дитячими фотографіями. Тоді мала чуйку, що я навряд чи колись зможу повернутися додому. Була там востаннє на бабиному похороні. Це був червень. Пам'ятаю, як їхала з Алчевська, а там блокпости дивні. Не розуміла, чому маю їм пояснювати, що я тут роблю і якого чорта вони в мене забирають паспорт. Там маленькі містечка, всі одне одного знають, а на блокпостах стояли зовсім чужі, незнайомі люди. Та 2022 року все заграло по-іншому. Маю бажання повернутися на рідну землю. І я вірю, що так буде. Коли потрапила в підрозділ, нас було до 10 осіб, і це були люди, які прийшли з власної волі. Торік ми з відділення стали перетворюватися на взвод. Для його комплектації почалися активні пошуки й залучення мобілізованих. І ті, хто прийшов до нас за останні пів року, з розряду тих, хто готовий, але сам не піде. Мене чесно дивує, чому нині так важко йде процес мобілізації. Дивують закиди до держави, що хтось когось не забезпечує. Я не фахівець, але, напевно, можна говорити, що держава провалила певні комунікаційні процеси. Та в мене є своя думка щодо мобілізації. Я як громадянка маю права й обов'язки. Мої базові права якимось чином усе моє життя реалізовувалися, а тепер я маю виконати свої обов'язки перед державою, громадянкою якої я є. Хочеш щось змінювати почни із себе Чому діти мають лізти в цю сраку, якщо це наше завдання зробити все можливе й неможливе, щоб наступне покоління не знало війни. Так сталося, що війна випала нам і ми маємо її завершити. Кожній людині самій слід відшукати мотивацію виконати свій обов'язок перед державою. Ніхто не повинен танцювати з бубном перед вами, переконувати. Це має бути свідомий вибір кожного. Хочу, щоб кожен зрозумів, що в армії життя не закінчується. Для мене це робота, яку я нині обрала, будучи жінкою і маючи право цього не робити. Проте я щиро переконана, що оборона країни має стосуватися всіх громадян незалежно від статі. А наші люди повинні подорослішати, перестати чекати дива, що хтось прийде і все за них вирішить. Хочеш щось змінювати почни із себе. Хочеш щось в армії змінити приходь і змінюй. До того ж тепер порівняно з тим, коли я вирішила приєднатися до Збройних сил України, стало набагато легше. Створено багато рекрутингових центрів, безліч усіляких курсів для цивільних, починаючи з дронів і завершуючи снайперкою. У кожному разі, якщо навіть не у війську, ти маєш попіклуватися про безпеку свою і близьких. Тому курси володіння зброєю, самооборони й тактичної медицини слід пройти. А коли маєш усі ці знання, тоді прийде усвідомлення того, що можеш іти спокійно мінусувати русню. Передплатити журнал "Країна"

За 13 грудня на фронті російсько-української війни відбулося 190 бойових зіткнень. Держава-терорист завдала двох ракетних ударів, використавши 102 ракети, 31 авіаудару, скинувши при цьому 43 керовані авіабомби. Загарбники задіяли для ударів 376 дронів-камікадзе та здійснили майже 2500 обстрілів по позиціях наших військ і населених пунктах, йдеться в вечірньому зведенні Генерального штабу Збройних сил України. На Харківському напрямку росіяни один раз атакували позиції наших підрозділів в районі Вовчанська. КАБами ворог завдав авіаударів по Гранову та Вовчанських Хуторах. На Куп'янському напрямку ворог десять разів атакував поблизу Колісниківки, Богуславки, Загризового та Лозової. Противник завдав авіаударів по Новій Кругляківці та Богуславці. На Лиманському напрямку російські війська 24 рази атакували українських захисників в районах населених пунктів Греківка, Надія, Зелений Гай, Шийківка, Макіївка, Терни, Зарічне, Торське, Діброва, Григорівка та у напрямку Чернещини. Серебрянський ліс та Сергіївка були атаковані НАРами. На Сіверському напрямку відбувся один штурм в напрямку Білогорівки. Противник скинув КАБ на Сіверськ. На Краматорському напрямку відбулось п'ять атак в районі Часового Яру. На Торецькому напрямку ворог намагався дев'ять разів просунутися в Торецьку та в районі Диліївки.На Кримське ворог скинув два КАБи. На Покровському напрямку агресор 56 разів атакував наші позиції в районах населених пунктів Миролюбівка, Лисівка, Промінь, Даченське, Шевченко, Новий Труд, Зелене, Піщане та Пушкіне. На цьому напрямку окупанти втратили 306 військовослужбовців вбитими та пораненими, також були знищені дві одиниці автомобільної техніки окупантів. Українські захисники завдали значних пошкоджень ворожому танку. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: У ЗСУ заявили про масштабну трансформацію сухопутних військ На Курахівському напрямку зафіксовано 26 ворожих атак в районах Старих Тернів, Сонцівки, Зорі, Курахового, Дальнього, Дачного, Ганнівки та Успенівки. На Времівському напрямку противник атакував 34 рази в районах населених пунктів Трудове, Веселий Гай, Костянтинопільське, Сухі Яли, Благодатне, Сторожеве, Нескучне. Крім того ворог завдав авіаударів по Великій Новосілці та Зеленому Полю. На Придніпровському напрямку відбулося дві безрезультативні атаки. "Сили оборони України продовжують ведення операції на Курщині, де наші війська відбили 19 атак противника, ще три бойових зіткнення триває", - йдеться в повідомленні Генштабу. Минулої доби втрати російських загарбників склали 1390 осіб. Також українські воїни знешкодили п'ять танків, 31 бойову броньовану машину, шість артилерійських систем, 65 БпЛА оперативно-тактичного рівня та 50 автомобілів окупантів.