Геній прагматичних парадоксів: про нову збірку Ґ. К. Честертона
У молодому видавництві rеdundаnt рrеss вийшла невеличка збірка з десятьох есеїв видатного англійського письменника, мислителя, журналіста та християнського апологета Ґілберта Кіта Честертона (1874–1936) під загальною назвою «Фрагменти соціальних коментарів» зі вступним словом Анастасії Тарасової. Думки католицького мислителя Честертона настільки впливові навіть у наш час, що відомий сучасний філософ Славой Жижек, один із найпалкіших інтелектуальних шанувальників Честертона в сучасному лівому та психоаналітичному дискурсі, присвятив розбору ідей письменника окрему велику статтю під назвою «Від Йова до Христа: прочитання Честертона через апостола Павла». Аналізуючи Честертонову книгу «Ортодоксія», Жижек звертає увагу на найвищий, на його думку, парадокс, який помітив англієць. У момент розп’яття, коли Христос вигукує: «Боже мій, чому Ти мене покинув?», — сам Бог на мить стає атеїстом. Для Жижека цей честертонівський парадокс є прагматичним парадоксом того, що християнство — єдина релігія, яка містить у собі радикальний матеріалізм або так званий християнський атеїзм. Але це роздуми для окремого тексту, а поки я коротко пройдуся декількома з його есеїв, які щойно стали доступні українському читачеві.
Головна ідея тексту «Чому відродження філософії» (1928): найкраща причина для відродження філософії полягає в тому, що якщо людина не переймається формуванням власного усвідомленого світогляду, то з нею відбудуться жахливі речі. А саме — вона стане «практичною», почне «сліпо» вірити в «прогрес», працювати над «ефективністю» та довіриться еволюції. Міцний філософський фундамент є оберегом від ударів сліпої дурості, віри у випадковість долі, тваринних інстинктів, вічного безглуздого блукання життєвими стежками. Внутрішня опора, яку дає філософія, діє на противагу набору модних гасел, штампів, чужих несформованих думок, які в сучасному суспільстві використовуються як сурогат, дешеві замінники мислення замість справжнього мислення.
«Філософія — не більше, ніж сукупність думок, що були обдумані. Ми знаходимося під впливом або обдуманих думок, або необдуманих» (Честертон, «Чому відродження філософії?»)
У есеї «Про людину як спадкоємицю усіх віків» (1933) ідеться про те, що сучасна людина насправді є «спадкоємицею всього земного». То чому ж вона тоді поводиться так легковажно? Чому відірвана від минулого і не відвідує свої «історичні володіння», змушена задовольнятися лише майбутнім? Вона не зацікавлена в тому, щоб спускатися хоч у печери первісних людей, хоч у катакомби перших християн. «Вона більше довіряє не актуальним написам на гробових плитах, а модерним підручникам». Натомість задовольняється поверхневими та часто брехливими звітами сучасних «експертів». Головна думка Честертона полягає в тому, що той, хто відмовляється від історичного спадку заради сліпої віри в майбутнє, є марнотратом. На думку мислителя, людський розум сягає своєї найбільшої величі та ширини лише тоді, коли відчуває свою спорідненість з усім людством, пов’язуючи себе навіть із найдавнішими та найпримітивнішими епохами.
«Бути відрізаним від минулого і змушеним задовольнятися лише майбутнім, — це все одно, що бути несправедливо позбавленим свого спадку; й більш несправедливо було б лише радіти тому, що маєш, без змоги навіть дізнатися, що саме ти втратив» (Честертон, «Про людину як спадкоємицю усіх віків»)
Честертон також міркує про деяких сучасних письменників (романістів) та інститут сім’ї. Його інвектива спрямована на модних у його часи авторів (як-от Джордж Бернард Шоу чи Герберт Веллс), які таврували сім’ю як «задушливу клітку». Головний аргумент Честертона б’є в саму суть: сучасні письменники вважають сім’ю замалою для людини, тоді як насправді вона завелика для їхнього вузького інтелекту.
«Три типи людей» (1910) за Честертоном: народ, поети, професори/інтелектуали. Народ — а це більшість — тримає на собі світ завдяки здоровому глузду й чесній праці, але не вміє красномовно висловлюватися. Поети — тягар для своїх родин, але несуть благословення світу, бо здатні геніально озвучити приховані почуття звичайної людини. Натомість професори («інтелектуали») є справжнім прокляттям і лихом для суспільства через свою гординю, егоїзм, відірваність від справжнього життя.
«Життя відбувається не десь там, а десь тут. А ще це знов і знов нагадує, що життя за своєю природою по-справжньому захоплює і стимулює, лиш якщо протікає всупереч очікуванням» (Честертон, «Про деяких сучасних письменників та інститут сім’ї»)
В есеї «Лікарська помилка» (1910) Ґілберт Честертон наголошує: головна хиба сучасних політиків і реформаторів полягає в намаганні вилікувати суспільні хвороби (як-от кризу сім’ї чи бідність) до того, як вони визначать сам ідеал здорового суспільства. Якщо у звичайній медицині лікар точно знає, як виглядає здорове тіло, то соціальні «лікарі» пропонують радикальні ліки навпомацки, плутаючи діагностику з лікуванням і часто намагаючись знищити пацієнта замість його зцілити. Автор наголошує, що неможливо перебудувати світ, не маючи чіткого і незмінного уявлення про те, яким саме має бути людське щастя. Будь-який сучасний прогрес без фіксованого ідеалу перетворюється на сліпе й небезпечне блукання.
«А тепер — про найгіршу з усіх помилок, породжених фізіологічними метаформами: про практику вичерпно описувати соціальні хвороби й пропонувати соціальні засоби» (Честертон, «Одна лікарська помилка»)
Есе «Шлюб і його сучасний глузд» (1932) розвиває ідею, що шлюб не є інструментом досягнення індивідуального комфорту. Скоріш це вища форма життєвої пригоди. Йому притаманна постійна криза, яку двоє абсолютно несумісних за своєю природою людей — чоловік і жінка — свідомо зобов’язуються подолати. За Честертоном, «сучасний глузд» шлюбу полягає у відвазі прийняти виклик Іншого і зберегти малу фортецю свободи в хаотичному й мінливому світі. Бо шлюб, пише він, — це останній бастіон людської свободи й приватності, здатний захистити особистість від тотального контролю з боку держави чи капіталістичного ринку.
«Я бачив безліч охочих посперечатися про шлюб — іноді з палкою критикою, іноді зі стриманим заступництвом, та я жодного разу не чув, щоб хтось із них почав з прояснення, а що ж таке шлюб» (Честертон, «Шлюб і його сучасний глузд»)
Це не всі тексти Честертона, які ви можете прочитати в цій книзі. Далі ще актуальніше і цікавіше. Власне, я вважаю Честертона майстром парадоксів, які виводять нас із нашого комфортного інтелектуального середовища в ситуацію, де нам потрібно мислити, і то мислити критично. Честертон постійно використовував парадокси у своїх текстах. Вони були для нього не просто дотепними фігурами мови чи літературними прийомами, а найвищим інструментом тверезого здорового глузду та практичного пізнання істини. Попри все, світ, у якому ми живемо, є парадоксальним, тому лінійний, сухий раціоналізм не здатен його осягнути. Честертон протистояв «єресям» свого часу (детермінізму, матеріалізму, фаталізму) і використовував парадокс здорового глузду на захист віри, свободи та традиції. Для Честертона парадокс — це істина, яку поставили з ніг на голову, щоб на неї звернули увагу. Він вважав, що божевільний не той, хто втратив логіку, а той, хто втратив усе, крім логіки. Парадокси Честертона повертають людині здатність дивуватися очевидним речам, вириваючи її з лещат інтелектуальних догм і скеровуючи до практичної, життєвої мудрості.
Головна ідея тексту «Чому відродження філософії» (1928): найкраща причина для відродження філософії полягає в тому, що якщо людина не переймається формуванням власного усвідомленого світогляду, то з нею відбудуться жахливі речі. А саме — вона стане «практичною», почне «сліпо» вірити в «прогрес», працювати над «ефективністю» та довіриться еволюції. Міцний філософський фундамент є оберегом від ударів сліпої дурості, віри у випадковість долі, тваринних інстинктів, вічного безглуздого блукання життєвими стежками. Внутрішня опора, яку дає філософія, діє на противагу набору модних гасел, штампів, чужих несформованих думок, які в сучасному суспільстві використовуються як сурогат, дешеві замінники мислення замість справжнього мислення.
«Філософія — не більше, ніж сукупність думок, що були обдумані. Ми знаходимося під впливом або обдуманих думок, або необдуманих» (Честертон, «Чому відродження філософії?»)
У есеї «Про людину як спадкоємицю усіх віків» (1933) ідеться про те, що сучасна людина насправді є «спадкоємицею всього земного». То чому ж вона тоді поводиться так легковажно? Чому відірвана від минулого і не відвідує свої «історичні володіння», змушена задовольнятися лише майбутнім? Вона не зацікавлена в тому, щоб спускатися хоч у печери первісних людей, хоч у катакомби перших християн. «Вона більше довіряє не актуальним написам на гробових плитах, а модерним підручникам». Натомість задовольняється поверхневими та часто брехливими звітами сучасних «експертів». Головна думка Честертона полягає в тому, що той, хто відмовляється від історичного спадку заради сліпої віри в майбутнє, є марнотратом. На думку мислителя, людський розум сягає своєї найбільшої величі та ширини лише тоді, коли відчуває свою спорідненість з усім людством, пов’язуючи себе навіть із найдавнішими та найпримітивнішими епохами.
«Бути відрізаним від минулого і змушеним задовольнятися лише майбутнім, — це все одно, що бути несправедливо позбавленим свого спадку; й більш несправедливо було б лише радіти тому, що маєш, без змоги навіть дізнатися, що саме ти втратив» (Честертон, «Про людину як спадкоємицю усіх віків»)
Честертон також міркує про деяких сучасних письменників (романістів) та інститут сім’ї. Його інвектива спрямована на модних у його часи авторів (як-от Джордж Бернард Шоу чи Герберт Веллс), які таврували сім’ю як «задушливу клітку». Головний аргумент Честертона б’є в саму суть: сучасні письменники вважають сім’ю замалою для людини, тоді як насправді вона завелика для їхнього вузького інтелекту.
«Три типи людей» (1910) за Честертоном: народ, поети, професори/інтелектуали. Народ — а це більшість — тримає на собі світ завдяки здоровому глузду й чесній праці, але не вміє красномовно висловлюватися. Поети — тягар для своїх родин, але несуть благословення світу, бо здатні геніально озвучити приховані почуття звичайної людини. Натомість професори («інтелектуали») є справжнім прокляттям і лихом для суспільства через свою гординю, егоїзм, відірваність від справжнього життя.
«Життя відбувається не десь там, а десь тут. А ще це знов і знов нагадує, що життя за своєю природою по-справжньому захоплює і стимулює, лиш якщо протікає всупереч очікуванням» (Честертон, «Про деяких сучасних письменників та інститут сім’ї»)
В есеї «Лікарська помилка» (1910) Ґілберт Честертон наголошує: головна хиба сучасних політиків і реформаторів полягає в намаганні вилікувати суспільні хвороби (як-от кризу сім’ї чи бідність) до того, як вони визначать сам ідеал здорового суспільства. Якщо у звичайній медицині лікар точно знає, як виглядає здорове тіло, то соціальні «лікарі» пропонують радикальні ліки навпомацки, плутаючи діагностику з лікуванням і часто намагаючись знищити пацієнта замість його зцілити. Автор наголошує, що неможливо перебудувати світ, не маючи чіткого і незмінного уявлення про те, яким саме має бути людське щастя. Будь-який сучасний прогрес без фіксованого ідеалу перетворюється на сліпе й небезпечне блукання.
«А тепер — про найгіршу з усіх помилок, породжених фізіологічними метаформами: про практику вичерпно описувати соціальні хвороби й пропонувати соціальні засоби» (Честертон, «Одна лікарська помилка»)
Есе «Шлюб і його сучасний глузд» (1932) розвиває ідею, що шлюб не є інструментом досягнення індивідуального комфорту. Скоріш це вища форма життєвої пригоди. Йому притаманна постійна криза, яку двоє абсолютно несумісних за своєю природою людей — чоловік і жінка — свідомо зобов’язуються подолати. За Честертоном, «сучасний глузд» шлюбу полягає у відвазі прийняти виклик Іншого і зберегти малу фортецю свободи в хаотичному й мінливому світі. Бо шлюб, пише він, — це останній бастіон людської свободи й приватності, здатний захистити особистість від тотального контролю з боку держави чи капіталістичного ринку.
«Я бачив безліч охочих посперечатися про шлюб — іноді з палкою критикою, іноді зі стриманим заступництвом, та я жодного разу не чув, щоб хтось із них почав з прояснення, а що ж таке шлюб» (Честертон, «Шлюб і його сучасний глузд»)
Це не всі тексти Честертона, які ви можете прочитати в цій книзі. Далі ще актуальніше і цікавіше. Власне, я вважаю Честертона майстром парадоксів, які виводять нас із нашого комфортного інтелектуального середовища в ситуацію, де нам потрібно мислити, і то мислити критично. Честертон постійно використовував парадокси у своїх текстах. Вони були для нього не просто дотепними фігурами мови чи літературними прийомами, а найвищим інструментом тверезого здорового глузду та практичного пізнання істини. Попри все, світ, у якому ми живемо, є парадоксальним, тому лінійний, сухий раціоналізм не здатен його осягнути. Честертон протистояв «єресям» свого часу (детермінізму, матеріалізму, фаталізму) і використовував парадокс здорового глузду на захист віри, свободи та традиції. Для Честертона парадокс — це істина, яку поставили з ніг на голову, щоб на неї звернули увагу. Він вважав, що божевільний не той, хто втратив логіку, а той, хто втратив усе, крім логіки. Парадокси Честертона повертають людині здатність дивуватися очевидним речам, вириваючи її з лещат інтелектуальних догм і скеровуючи до практичної, життєвої мудрості.
Sky Shield: чи готова Франція захищати українське небо своїми літаками
Робін Гастальді, автор і викладач, та Філіпп Моро-Шевроле, фахівець із політичних комунікацій і викладач Інституту політичних наук Sсіеnсеs Ро, професійно займаються комунікаціями та є одними з координаторів французької ініціативи Sky Shіеld. Вона передбачає розгортання європейських бойових літаків над частиною території України, далеко від лінії фронту, для перехоплення російських дронів і ракет, спрямованих проти цивільного населення.
В інтерв’ю Тижню вони пояснюють суть цієї ініціативи, конкретні механізми її реалізації та політичні перешкоди, які досі гальмують її втілення.
— Що таке ініціатива Sky Shіеld?
Робін Гастальді: Ця ініціатива, яку просувають парламентарі, дослідники та експерти, має на меті створити європейський план захисту українського неба. Йдеться не про те, щоб охопити всю територію країни, а принаймні її частину, далеко від лінії фронту, щоб захистити цивільне населення України, водночас уникаючи прямого контакту з Росією.
Особливість французької ініціативи полягає в запитанні, яке ми поставили перед собою: як саме Франція могла б зробити цілком конкретний внесок? Сьогодні французькі Повітряно-космічні сили мають близько 200 бойових літаків. Ми пропонуємо розгорнути від 12 до 24 із них — Rаfаlе, можливо, разом із гелікоптерами, — для перехоплення дронів і балістичних ракет, наприклад над Львовом чи Одесою.
— Чому б не передати ці літаки безпосередньо Україні? І чи не може безпосередня участь французьких літаків у захисті українського неба бути розцінена як вступ Франції у війну проти Росії?
Робін Гастальді: Українські пілоти втомлені і мають обмежену кількість літаків, часто дуже старих. Інакше кажучи, українцям не дають сучасних літаків: іноді їм передають машини, яким по 50 років, а пілоти не мають достатньо часу ані тренуватися, ані відпочивати.
Ми хочемо, щоб французькі літаки піднімалися в повітря й допомагали українським силам перехоплювати дрони та крилаті ракети. Не йдеться ані про наближення до лінії фронту, ані про бомбардування російських позицій, ані про ведення війни проти Росії. Операція, яку ми описуємо, відповідає, наприклад, тому самому типу втручання, яке здійснювалося для захисту країн Перської затоки під час конфлікту з Іраном.
Літаки перехоплювали дрони та крилаті ракети, але ми при цьому не вступали у війну з Іраном. Ракети, які пролітали над Йорданією, прямуючи до Ізраїлю, також перехоплювали, і це не означало вступу у війну проти Ірану чи хуситів. Такі операції з перехоплення ракет і дронів самі по собі не є актами війни, і Іран, до речі, також не розглядав їх як такі.
— Ця ідея, яка могла б сприяти безпеці десятків мільйонів українських цивільних, видається привабливою. Що про неї думають військові експерти?
Робін Гастальді: До нашої групи входять військові експерти. Можу назвати Ксав’є Тітельмана, колишнього військового льотчика, або Орельєна Дюшена, військового експерта, дослідника та оглядача телеканалу LСІ, який відіграв ключову роль у налагодженні наших контактів із військовими. Відомі дослідники та експерти, як-от Мішель Гоя, який сам є колишнім військовим, також публічно висловилися на підтримку цієї ініціативи.
Генерал Венсан Депорт був одним із перших, хто підтримав її на європейському рівні. Але відтоді нашу петицію підписало багато інших високопоставлених військових, серед яких генерал Жан-Поль Паломерос, колишній начальник штабу Повітряних сил, генерал Філіпп Моралес, колишній командувач протиповітряної оборони та повітряних операцій і колишній генерал-майор Повітряних сил, генерал Жан-Поль Перрюш, колишній генеральний директор Військового штабу Європейського Союзу, віцеадмірал ескадри Дідьє Піатон, колишній заступник командувача морських сил НАТО, а також генерал Мішель Яковлефф, колишній заступник начальника штабу SНАРЕ. Серед підписантів також генерал Патрік Дютартр, генерал Жан-Жорж Брево, колишній командувач протиповітряної оборони та повітряних операцій Повітряних сил, і віцеадмірал Жан-Луї Вішо, колишній командувач французьких морських сил у Тихому океані.
Є багато інших. Дехто не міг зробити це публічно, зокрема чинні військовослужбовці та офіцери Повітряних сил, які, однак, надавали нам поради.
— Справді вражаючий список. Але як ви сьогодні бачите свою діяльність у Франції, щоб просувати цю ініціативу?
Філіпп Моро-Шевроле: Наша перша мета — домогтися, щоб Франція політично взяла на себе цю ініціативу, щоб вона справді стала частиною французької політики, а президент Емманюель Макрон чітко заявив про свою підтримку Sky Shіеld та готовність її реалізувати. Або навіть щоб сама Франція запропонувала втілити цей план разом із коаліцією охочих, адже тепер для цього склалися всі умови.
Як ми діємо? Ми спілкуємося з дипломатичною радою Єлисейського палацу та особистим військовим штабом президента Республіки. Таку саму роботу ми ведемо з політичними діячами, з якими зустрічаємося в парламенті, Сенаті, уряді чи в Єлисейському палаці. Усюди, де ми можемо донести нашу думку.
Крім того, ми маємо опитування, яке показує, що французи переважною більшістю підтримують цю ініціативу: понад 60 % висловлюються на ïï користь. Про це потрібно нагадувати, і ми регулярно це робимо, адже один з аргументів проросійських коментаторів, яких, на жаль, досить багато у французьких телевізійних студіях, полягає саме в тому, що ця підтримка нібито не має популярності, що французи більше не хочуть підтримувати Україну.
Це неправда. І ми маємо цифри, які це доводять. Підтримка Украïни залишається надзвичайно популярною у Франції, так само як у Сполучених Штатах та багатьох інших країнах. Люди стають на бік українців, тому що певною мірою ототожнюють себе з їхньою боротьбою.
— І саме тут виникає питання: якщо підтримка України настільки значна, чому вона не втілюється в конкретні дії? Чому цю ініціативу досі не реалізовано?
Філіпп Моро-Шевроле: Вона реалізується в тому сенсі, що ми поступово просуваємо її вперед. Ми бачимо прогрес. Але це відбувається повільно й важко. Тому що серед європейців існує — або, радше, дуже довго існував, адже тепер він починає зникати — певний комплекс: свого часу вони вважали, що програють пряме протистояння з Росією. Тож є також питання страху, який ми помічаємо в деяких наших співрозмовників.
Робін Гастальді: Я думаю, слід наголосити на успіху Росії в одному стратегічному аспекті. Це не лише стратегія зваблення: це стратегія страху, як ми щойно сказали. Це стримування. Російське стримування спрацювало надзвичайно ефективно.
Російська армія зазнала чимало поразок, російська економіка перебуває в поганому стані. Але те, що спрацювало, — це російське стримування. Від 2022 року, від перших днів війни, ми чули цей російський дискурс: «Якщо ви надішлете каску — це буде Третя світова війна. Якщо ви надішлете гвинтівку — ваші міста зрівняють із землею». І сьогодні нам дуже важко вийти з цієї схеми.
Ми говорили про президента Республіки. Сьогодні ми також спілкуємося з кандидатами на президентських виборах. І я думаю, що буде важливо зробити це також темою виборчої кампанії.
Читайте також: Президентські вибори 2027 року: яке місце України у французькій кампанії
Усі кандидати або майже всі — за винятком Жана-Люка Меланшона і, можливо, Марін Ле Пен — говоритимуть, що підтримують Україну, що симпатизують боротьбі українців, що поїдуть до України.
Але потім ми бачимо мало конкретики. І в цьому сьогодні полягає драма Франції: ми маємо риторику підтримки України, але за словами не йдуть дії.
Тож наша мета — сказати: якщо ви справді підтримуєте Україну, тоді підтримайте Sky Shіеld, підтримайте принцип прямого втручання.
— Ви згадали про ментальні блоки, які існують серед нинішніх французьких керівників. Як подолати їх у випадку кандидатів у президенти? Тим паче що Росія також намагається вплинути на ці вибори?
Філіпп Моро-Шевроле: Ми не зможемо заспокоїти всіх кандидатів, оскільки майстерність Росії полягає в тому, що вона має двох основних кандидатів на цих виборах: Марін Ле Пен і Жана-Люка Меланшона.
Парадокс полягає в тому, що населення не хоче підтримки Росії, але її можна нав’язати йому силоміць, підтримуючи — як Росія вміє це робити — вкрай поляризуючих, дуже популістських кандидатів, перед якими помірковані кандидати виявляються доволі беззбройними.
Друга сильна сторона Росії — змусити повірити, що вона ведмідь, хоча насправді, з погляду її нинішньої могутності, вона радше нагадує маленьку безпорадну тварину. Але вона зберігає цей образ ведмедя. Це паперовий тигр, який, однак, убиває людей цілком реально.
Щоб заспокоїти французів, потрібно сказати їм, що навіть у найгіршому випадку, якщо ми дійдемо до конфлікту, Росія не здатна його вести. Вона вже чотири роки насилу утримує свої позиції в Україні. Вона точно не буде здатна напасти на країну, що володіє ядерною зброєю, і тим більше на цілий континент.
Це просто неможливо. Росіяни здійснюють мікроагресії в Європі та активно їх висвітлюють. Але реальність полягає в тому, що у військовому плані вони неспроможні, тому що вони корумповані, тому що їхня інфраструктура застаріла і тому що сьогодні в особі України ми маємо одну з найбільших військових націй світу, чиї знання та досвід мають попит і викликають інтерес у всіх держав планети, за винятком, зрештою, Росії та тих, хто її підтримує.
Робін Гастальді: Я хотів би лише додати три дуже конкретні приклади, які стосуються переважно Сирії. У 2017 році група російських найманців намагається атакувати американські позиції, які захищають американці. Американці буквально знищують цих російських солдатів, їхні втрати становлять двісті осіб: жодних наслідків.
Приблизно в той самий час два російські бойові літаки були збиті під час двох окремих інцидентів турецькими Повітряними силами. Жодних наслідків: війни з Туреччиною не сталося.
Нарешті, зовсім нещодавно, у 2024 році, впав режим Башара аль-Асада — злочинний режим, який Росія всіма силами підтримувала. Під час його падіння було вбито кількох російських військових, зокрема операторів дронів. Росія не вступила у війну з новим режимом, а представників нового режиму запросили до Москви.
Чому я наводжу ці приклади? Тому що, коли Росії протистоять напряму, вона відступає. Росія хоче налякати. Росія нападає лише на тих, хто не хоче захищатися, хто справляє враження слабкого або такого, що не хоче воювати.
Якщо ми залучимо європейські літаки в українському небі, ми надішлемо подвійний сигнал. Перший: ми не дозволимо винищувати українців. Другий: російські погрози не працюють. І я думаю, що це найкращий спосіб прийти до миру.
Потрібно сказати: «Росія не зможе піти далі, тому що ми її зупинимо». І саме тоді, коли цей сигнал буде надіслано чітко, ми зможемо наблизитися до припинення вогню.
В інтерв’ю Тижню вони пояснюють суть цієї ініціативи, конкретні механізми її реалізації та політичні перешкоди, які досі гальмують її втілення.
— Що таке ініціатива Sky Shіеld?
Робін Гастальді: Ця ініціатива, яку просувають парламентарі, дослідники та експерти, має на меті створити європейський план захисту українського неба. Йдеться не про те, щоб охопити всю територію країни, а принаймні її частину, далеко від лінії фронту, щоб захистити цивільне населення України, водночас уникаючи прямого контакту з Росією.
Особливість французької ініціативи полягає в запитанні, яке ми поставили перед собою: як саме Франція могла б зробити цілком конкретний внесок? Сьогодні французькі Повітряно-космічні сили мають близько 200 бойових літаків. Ми пропонуємо розгорнути від 12 до 24 із них — Rаfаlе, можливо, разом із гелікоптерами, — для перехоплення дронів і балістичних ракет, наприклад над Львовом чи Одесою.
— Чому б не передати ці літаки безпосередньо Україні? І чи не може безпосередня участь французьких літаків у захисті українського неба бути розцінена як вступ Франції у війну проти Росії?
Робін Гастальді: Українські пілоти втомлені і мають обмежену кількість літаків, часто дуже старих. Інакше кажучи, українцям не дають сучасних літаків: іноді їм передають машини, яким по 50 років, а пілоти не мають достатньо часу ані тренуватися, ані відпочивати.
Ми хочемо, щоб французькі літаки піднімалися в повітря й допомагали українським силам перехоплювати дрони та крилаті ракети. Не йдеться ані про наближення до лінії фронту, ані про бомбардування російських позицій, ані про ведення війни проти Росії. Операція, яку ми описуємо, відповідає, наприклад, тому самому типу втручання, яке здійснювалося для захисту країн Перської затоки під час конфлікту з Іраном.
Літаки перехоплювали дрони та крилаті ракети, але ми при цьому не вступали у війну з Іраном. Ракети, які пролітали над Йорданією, прямуючи до Ізраїлю, також перехоплювали, і це не означало вступу у війну проти Ірану чи хуситів. Такі операції з перехоплення ракет і дронів самі по собі не є актами війни, і Іран, до речі, також не розглядав їх як такі.
— Ця ідея, яка могла б сприяти безпеці десятків мільйонів українських цивільних, видається привабливою. Що про неї думають військові експерти?
Робін Гастальді: До нашої групи входять військові експерти. Можу назвати Ксав’є Тітельмана, колишнього військового льотчика, або Орельєна Дюшена, військового експерта, дослідника та оглядача телеканалу LСІ, який відіграв ключову роль у налагодженні наших контактів із військовими. Відомі дослідники та експерти, як-от Мішель Гоя, який сам є колишнім військовим, також публічно висловилися на підтримку цієї ініціативи.
Генерал Венсан Депорт був одним із перших, хто підтримав її на європейському рівні. Але відтоді нашу петицію підписало багато інших високопоставлених військових, серед яких генерал Жан-Поль Паломерос, колишній начальник штабу Повітряних сил, генерал Філіпп Моралес, колишній командувач протиповітряної оборони та повітряних операцій і колишній генерал-майор Повітряних сил, генерал Жан-Поль Перрюш, колишній генеральний директор Військового штабу Європейського Союзу, віцеадмірал ескадри Дідьє Піатон, колишній заступник командувача морських сил НАТО, а також генерал Мішель Яковлефф, колишній заступник начальника штабу SНАРЕ. Серед підписантів також генерал Патрік Дютартр, генерал Жан-Жорж Брево, колишній командувач протиповітряної оборони та повітряних операцій Повітряних сил, і віцеадмірал Жан-Луї Вішо, колишній командувач французьких морських сил у Тихому океані.
Є багато інших. Дехто не міг зробити це публічно, зокрема чинні військовослужбовці та офіцери Повітряних сил, які, однак, надавали нам поради.
— Справді вражаючий список. Але як ви сьогодні бачите свою діяльність у Франції, щоб просувати цю ініціативу?
Філіпп Моро-Шевроле: Наша перша мета — домогтися, щоб Франція політично взяла на себе цю ініціативу, щоб вона справді стала частиною французької політики, а президент Емманюель Макрон чітко заявив про свою підтримку Sky Shіеld та готовність її реалізувати. Або навіть щоб сама Франція запропонувала втілити цей план разом із коаліцією охочих, адже тепер для цього склалися всі умови.
Як ми діємо? Ми спілкуємося з дипломатичною радою Єлисейського палацу та особистим військовим штабом президента Республіки. Таку саму роботу ми ведемо з політичними діячами, з якими зустрічаємося в парламенті, Сенаті, уряді чи в Єлисейському палаці. Усюди, де ми можемо донести нашу думку.
Крім того, ми маємо опитування, яке показує, що французи переважною більшістю підтримують цю ініціативу: понад 60 % висловлюються на ïï користь. Про це потрібно нагадувати, і ми регулярно це робимо, адже один з аргументів проросійських коментаторів, яких, на жаль, досить багато у французьких телевізійних студіях, полягає саме в тому, що ця підтримка нібито не має популярності, що французи більше не хочуть підтримувати Україну.
Це неправда. І ми маємо цифри, які це доводять. Підтримка Украïни залишається надзвичайно популярною у Франції, так само як у Сполучених Штатах та багатьох інших країнах. Люди стають на бік українців, тому що певною мірою ототожнюють себе з їхньою боротьбою.
— І саме тут виникає питання: якщо підтримка України настільки значна, чому вона не втілюється в конкретні дії? Чому цю ініціативу досі не реалізовано?
Філіпп Моро-Шевроле: Вона реалізується в тому сенсі, що ми поступово просуваємо її вперед. Ми бачимо прогрес. Але це відбувається повільно й важко. Тому що серед європейців існує — або, радше, дуже довго існував, адже тепер він починає зникати — певний комплекс: свого часу вони вважали, що програють пряме протистояння з Росією. Тож є також питання страху, який ми помічаємо в деяких наших співрозмовників.
Робін Гастальді: Я думаю, слід наголосити на успіху Росії в одному стратегічному аспекті. Це не лише стратегія зваблення: це стратегія страху, як ми щойно сказали. Це стримування. Російське стримування спрацювало надзвичайно ефективно.
Російська армія зазнала чимало поразок, російська економіка перебуває в поганому стані. Але те, що спрацювало, — це російське стримування. Від 2022 року, від перших днів війни, ми чули цей російський дискурс: «Якщо ви надішлете каску — це буде Третя світова війна. Якщо ви надішлете гвинтівку — ваші міста зрівняють із землею». І сьогодні нам дуже важко вийти з цієї схеми.
Ми говорили про президента Республіки. Сьогодні ми також спілкуємося з кандидатами на президентських виборах. І я думаю, що буде важливо зробити це також темою виборчої кампанії.
Читайте також: Президентські вибори 2027 року: яке місце України у французькій кампанії
Усі кандидати або майже всі — за винятком Жана-Люка Меланшона і, можливо, Марін Ле Пен — говоритимуть, що підтримують Україну, що симпатизують боротьбі українців, що поїдуть до України.
Але потім ми бачимо мало конкретики. І в цьому сьогодні полягає драма Франції: ми маємо риторику підтримки України, але за словами не йдуть дії.
Тож наша мета — сказати: якщо ви справді підтримуєте Україну, тоді підтримайте Sky Shіеld, підтримайте принцип прямого втручання.
— Ви згадали про ментальні блоки, які існують серед нинішніх французьких керівників. Як подолати їх у випадку кандидатів у президенти? Тим паче що Росія також намагається вплинути на ці вибори?
Філіпп Моро-Шевроле: Ми не зможемо заспокоїти всіх кандидатів, оскільки майстерність Росії полягає в тому, що вона має двох основних кандидатів на цих виборах: Марін Ле Пен і Жана-Люка Меланшона.
Парадокс полягає в тому, що населення не хоче підтримки Росії, але її можна нав’язати йому силоміць, підтримуючи — як Росія вміє це робити — вкрай поляризуючих, дуже популістських кандидатів, перед якими помірковані кандидати виявляються доволі беззбройними.
Друга сильна сторона Росії — змусити повірити, що вона ведмідь, хоча насправді, з погляду її нинішньої могутності, вона радше нагадує маленьку безпорадну тварину. Але вона зберігає цей образ ведмедя. Це паперовий тигр, який, однак, убиває людей цілком реально.
Щоб заспокоїти французів, потрібно сказати їм, що навіть у найгіршому випадку, якщо ми дійдемо до конфлікту, Росія не здатна його вести. Вона вже чотири роки насилу утримує свої позиції в Україні. Вона точно не буде здатна напасти на країну, що володіє ядерною зброєю, і тим більше на цілий континент.
Це просто неможливо. Росіяни здійснюють мікроагресії в Європі та активно їх висвітлюють. Але реальність полягає в тому, що у військовому плані вони неспроможні, тому що вони корумповані, тому що їхня інфраструктура застаріла і тому що сьогодні в особі України ми маємо одну з найбільших військових націй світу, чиї знання та досвід мають попит і викликають інтерес у всіх держав планети, за винятком, зрештою, Росії та тих, хто її підтримує.
Робін Гастальді: Я хотів би лише додати три дуже конкретні приклади, які стосуються переважно Сирії. У 2017 році група російських найманців намагається атакувати американські позиції, які захищають американці. Американці буквально знищують цих російських солдатів, їхні втрати становлять двісті осіб: жодних наслідків.
Приблизно в той самий час два російські бойові літаки були збиті під час двох окремих інцидентів турецькими Повітряними силами. Жодних наслідків: війни з Туреччиною не сталося.
Нарешті, зовсім нещодавно, у 2024 році, впав режим Башара аль-Асада — злочинний режим, який Росія всіма силами підтримувала. Під час його падіння було вбито кількох російських військових, зокрема операторів дронів. Росія не вступила у війну з новим режимом, а представників нового режиму запросили до Москви.
Чому я наводжу ці приклади? Тому що, коли Росії протистоять напряму, вона відступає. Росія хоче налякати. Росія нападає лише на тих, хто не хоче захищатися, хто справляє враження слабкого або такого, що не хоче воювати.
Якщо ми залучимо європейські літаки в українському небі, ми надішлемо подвійний сигнал. Перший: ми не дозволимо винищувати українців. Другий: російські погрози не працюють. І я думаю, що це найкращий спосіб прийти до миру.
Потрібно сказати: «Росія не зможе піти далі, тому що ми її зупинимо». І саме тоді, коли цей сигнал буде надіслано чітко, ми зможемо наблизитися до припинення вогню.
«Все життя на колесах»: історія закарпатця, який понад 20 років їздив на заробітки
Економічна ситуація на Закарпатті спонукала заробітчан їхати за кордон — туди, де множилися гроші, але ділилися сім’ї. Це історія про тугу за домом, реальність емігрантських буднів у Чехії, зміну ставлення до українських заробітчан після повномасштабного вторгнення, церкву як осердя спільноти та вибір наступного покоління. Василь Сойма з Лазів був трудовим мігрантом понад 20 років: жив між родиною в Україні та роботою в Європі. Нині він нарешті робить спробу заробляти вдома.
У лелечому гнізді
Зелений. Блакитний. Золотисто-медовий. Хвилі сільського пейзажу, колихані вітром, виблискують перед моїм оком. Липневий вечір. Земля буяє зеленню трав, які де-не-де скошені. Колись тут кожен куточок був доглянутим, а зараз — природа бере верх і дичавіє, адже людських рук на неї не стає. Багато сімей виїхало. Береги мілкої річки Тячівець порослі верболозами, від чого і походить назва села — Лазѝ.Лелеки в гнізді навпроти хати Василя. Фото авторкиСело на Закарпатті є частиною Тячівської міської громади, що на кордоні з Румунією. Центральна вулиця — Перемоги, мов звивисте тіло гірського плазуна лежить у ярах поміж горами і простягається аж на 15 кілометрів. Я прямую асфальтованою Перемогою до хати лазівчанина Василя. Суцільна, переривчаста, знов суцільна — осьова дорожня розмітка веде мене траєкторією на південь. Минаючи жовто-блакитний залізний міст, я зупиняюся поглядом на лінії горизонту — пухнаста, кучерява, місцями заокруглена, дуже нагадує овече руно, тільки зелене. Гори у цій місцевості не високі, тому густо вкриті листяними лісами: дубовими, буковими, грабовими. Таке собі лісове руно.Великий двоповерховий будинок з високим парканом стоїть на східному боці вулиці. Ліворуч та праворуч від нього тягнуться ряди сусідських будинків. Деякі трохи менші, одноповерхові, але здебільшого мають мінімум два поверхи, округлі еркери (невеликі башточки на фасаді), колоноподібні виступи, веранди чи просторі ґанки. Авжеж, майстри, які їх планували й будували, вони ж власники (переважно), заробляють на життя будівництвом та ремонтними роботами, тож логічно, що для власного помешкання стараються чи не найкраще і дають волю фантазії. Навпроти оранжевого будинку Василя бетонний стовп лінії електропередач, на верхівці якого лелеки звили гніздо. Двоє дорослих птахів щось порпають довгими дзьобами у своїй фактурній оселі. Не менш вправні майстри, ніж закарпатські заробітчани. Три невеличкі голови малих пташенят ледь виглядають із гнізда. Потребують батьківської опіки й присутності.Василь з дочкою Златою та сином Давидом. Фото авторкиНаближаючись до будинку, чую дитяче белькотіння. Брама на воротах прочинена, звідти несміливо визирають дві пари очей.— Привіт! Де ви там ховаєтесь? — вітаюся я до чотирирічної Злати та одинадцятирічного Василя.Мала миттю хапає брата за руку. Дві пари очей продовжують несміливо зиркати на мене і мій фотоапарат, який хвилину до цього ловив своїм дзеркальним оком лелечине гніздо. Крізь прочинену браму я заходжу у двір. Старша дочка Влада підмітає бетонне подвір’я, вітається зі мною. Владі 15, вона щойно закінчила середню школу і збирається вступати до медичного коледжу, щоб у майбутньому стати стоматологинею. Розумію, що допомагає матері глядіти молодших, адже коли просить брата провести мене до хати, той залюбки виконує прохання старшої сестри.Заробітчанська арифметика
Трудова еміграція після відновлення незалежності стала масовим явищем для життя пересічних сімей на Закарпатті. Гірський регіон, географія якого не сприяє ані масштабному вирощуванню сільськогосподарських культур, ані розвитку промисловості, яка б створила можливості для працевлаштування населення, опинився в ситуації, де безробіття стало повсюдним явищем.Чоловік середнього зросту, в спортивному одязі та домашніх капцях зустрічає мене у дверях.Василь з молодшим сином Давидом. Фото авторки— Дома я тепер працюю. Три тижні як повернувся з-за кордону. Думались ме довго, бо там [в Чехії — Авт.] ся все настроїло. Я там 10 году робив, з них 6 — офіційно. Переживав, чи вдасться щось дома налагодити з роботою, якщо повернуся в Україну, — каже Василь Сойма. — Ниє́ людей, ниє́ кому робити тут. Тому й вирішив спробувати дома. Цей місяць допрацюємо і я хочу видіти скільки заробляється.Василю 38 років. Більше половини життя чоловік працював на заробітках: 10 років у Москві, ще понад 10 — в Чехії. Він охочий до розмови і радий поділитися своєю історією, запрошує мене сісти на великий диван бежевого кольору у просторій вітальні, гукає дружину Оксану. Вона виходить з кухні, пропонує мені випити чаю і каже, що скоро принесе пончики з цукровою пудрою. Ґазди (господарі — Авт.) чекали на гостю. У вітальні прибрано, навіть дитячих іграшок нема, адже всі вони згромаджені великою купою під сходами у сусідній кімнаті, де чемно на дивані зі смартфонами в руках вмостилися діти. Знайомлюся з найменшим, Давидом, йому майже два. Він із цікавістю приглядається до мене, а потім ховає зашаріле личко у батькових руках.У всі часи сільське життя вимагало від людей певного набору навичок для виживання та облаштування мінімальних умов затишку — побудувати будинок, зробити ремонт всередині, впорядкувати двір і город. Тож свій перший досвід майбутньої роботи Василь отримав вдома від батька. Перша оплачувана робота була в рідному Тячеві, там допомагав на будівництві, маючи всього 16 років. Потім трапилося працювати в Одесі. Далі — за кордон.Для такої роботи не потрібно було закінчувати університет чи проходити спеціальні курси, цими знаннями ділилися між родичами, сусідами та знайомими, просто, без задньої думки. Хоча вищу освіту Василь таки отримав, у «кращих» українських традиціях.— Короче, все життя на колесах, — з присмаком суму, але прагматично підсумовує Василь. — А я ще й вчився, в мене є диплом. Тернопільський комерційний інститут.Питаю, чи економічний факультет.— Йооо, — сміється Василь. — Бакалавр. І Спеціаліст «Економіка. Підприємство». Коли я кажу в Чехії, що у мене вища освіта та ніко (ніхто — Авт.) мені не вірить. Коли чехи бачать диплом, одразу лаються «ty vоlе» (чеськ. дослівно — ти віл, використовується як лайка — Авт.). А я кажу: бачиш, оце я зі своїм дипломом тебе обробляю тут.І хоча ці, старі як світ, професії будівельника, маляра чи електрика в капіталістичному устрої утратили престижність, попит на них існує завжди і всюди. То здавалося б, чому ці без перебільшень базові навички середньостатистичних жителів села, не стали їхнім «хлібом» вдома? Проблема в тому, що довгі роки оплата праці серед робітничих професій в Україні залишається у кілька разів меншою ніж за кордоном.Арифметика заробітчанського життя проста: вдома заробляєш — витрачаєш — виходиш в нуль, це ще якщо пощастить знайти таку-сяку роботу.1-1=0За кордоном заробляєш вдвічі–втричі більше — приїжджаєш витрачати вдома — в залишку маєш гроші, які можеш відкласти для покупок, що виходять за рамки прожиткового мінімуму. Тобто трохи більше, ніж на хліб і воду. Така собі спроба досягти рівня життя середнього класу.2-1=1— Зараз в Чехії заробляють приблизно 60-65 тисяч чеських крон (>120 тисяч гривень) в місяць. 20 тисяч оренда квартири, 11 тисяч податки, близько 10 тисяч витрачається на харчі, інше — заробіток, який можна на щось відкласти. Якщо там живеш сам, то можеш відкласти більше 1 тисячі доларів у місяць. Якщо приїжджає сім’я до тебе за кордон — нич ни залишається, все йде на прожиток, — стверджує Василь. — Вдома розходи менші, але й заробітки менші. Проте є свої плюси, бо ти — дома. Дома спиш, живеш, дома жона і діти — всі вракашѝ (разом — Авт.). Ти у своєму будинку, за ним доглядаєш. А коли я на заробітках, то мушу платити, щоб чужі чоловіки ремонтували щось у моєму будинку, якщо треба. Одне добудував, друге — розвалюється. Будинок потребує догляду.Василь на Головному вокзалі в Празі, жовтень 2021 року (фото з архіву героя)Коли Василь тільки приїхав до Чехії, то жили вони по вісім чоловік в одній кімнаті. Дво- чи навіть триповерхові ліжка. Жили на обітовнях (чеськ. гуртожиток — Авт. ), щурі там такі величезні, ледь не як свині. У 12 кімнатах жило 52 людей. Кімнати п’ять на шість метрів. На всіх цих людей була одна пральна машинка, три душові, два бойлери, які нагрівали воду, по 100 літрів кожен. На людину десь 20-25 літрів води треба, тобто до десяти людей могли помитися теплою водою. Інші чекали. Бо з роботи всі приходили майже одночасно, від 17:00 до 19:00 вечора. Ну і бувало, чоловік потім сидів-чекав, поки нагріється вода, спітнілий за цілий день з роботи, шукав чим зайнятися, варив вечерю, наприклад, і його черга в душ доходила аж о першій-другій ночі. Але, звісно, в порівнянні з Росією це були квіточки. Там заробітчани не почувалися вільно. Ти був ніким і звати тебе ніяк. Приїжджаєш на вокзал і одразу міліція може зупинити. Навіть якщо в тебе все в порядку з документами, але вони кажуть заплатити, то мусиш дати 1000 рублів, бо ти українець. Там люди спали у металевих вагончиках. Милися на вулиці, навіть взимку. Тому в Європі різниця відчувалася одразу, це була та сама Європа, в якій реально краще. Омріяна. Цивілізована. Чоловіки стали до роботи, почали працювати швидко, гнати так само, як в Москві. Потім приходить чех на контроль і каже:— Якщо ви будете працювати і далі так, як зараз, то за три місяці на цьому будівництві роботи не буде. Все буде виконано. А ми цей об’єкт маємо здавати за рік.— Тоді ми зрозуміли, що тут все инак (інакше — Авт.), — каже Василь. — У Росії ми працювали на результат: чим швидше робиш, тим більше встигнеш — більший заробіток. В Чехії робота і оплата за години, там нема куди спішити. Бувало, приходить бригадир і забирає якийсь інструмент: будівельний рівень чи мастерок (кельм — Авт.), щоб ми не могли робити. Каже: беріть перерву хоч на годину, ідіть покуріть. А коли ти звик робити, то це складно. Як можна просто сидіти без діла? Але в Європі порядок, так і має бути, коли в тебе все офіційно. Головне — ти платиш податки і можеш бути спокійним, що в тебе все буде добре. Мені ся подобає, що в них такий порядок. От нам би так само в державі: хочеш робити — плати податки.Давид з кицькою Зефіркою. Фото авторкиРозмову перериває малий Давид з кицькою. Киця має сіамський окрас — світле кремове тіло, темні вуха, мордочка, хвіст і лапи. На шиї ошийник з маленьким дзвіночком. Це Зефірка.— Це Зефірка вже після банних процедур, — сміється Оксана. — Злата помила її, а потім кинула в пісок.Мала прибігає за братом і кицькою, позирає на мене з-під лоба.— Там трудно (сумно — Авт.) за сім’єю, за людьми своїми. Тут легко, тут добре, ти дома.— Тут сусіди тебе бачать на городі вже кличуть, вітаються, — жваво додає Оксана.— А там які сусіди? Там дикарство, — стверджує Василь. — Але я й там своїх сусідів знав, но а як, і мене знали. Коло нас там жила одразу одна бабка 80-річна, на поверсі ще одна бабка, професорка 85-річна, яка російською говорила, поверхом нижче діду десь 90 й бабі теж понад 80, все старики, восьмий і сьомий поверхи — все старики. На шостому і п’ятому я ни знав, хто жив. На першому і другому поверсі знав, бо там жили українці і кілька чехів. З 24 квартир, я знав сусідів з 12. З інших чотирьох під’їздів знав тих, з ким поряд паркувався. Але зранку в неділю ходили з дітьми гуляти, коли вони приїздили до мене, — ні душі на вулиці. Суцільне дикарство.Вдома краще
Запитую чи є щось таке у чеському менталітеті, що подобається і хотілося б наслідувати. Василь задумується. Піднімає брову і морщить лоба. Після довгої паузи відповідає:— Наші люди культурніші, порядніші, вихованіші. Нема такого, чого б ти хотів від них перейняти. Багато чому їм треба б повчитися у нас.Тривалий процес сезонної трудової міграції українців із Закарпатської області, який став для них нормою життя, пізніше утворив підґрунтя для нової хвилі еміграції після повномасштабного вторгнення. Величезна кількість сімей, чоловіки в яких все життя жили отак «на колесах», між Україною та ЄС, між домом та заробітками, виїхали повним складом після 2022 року. Деякі й досі живуть на дві країни, тільки тепер жінки їздять до чоловіків, а не навпаки. Хтось повернувся в Україну на зовсім, адже не витримує такий довгий час бути далеко від рідного дому.Василь на реконструкції Костелу Пресвятого Серця Господня на Виноградах, Прага, серпень 2019 року (фото з архіву героя)— Я б там жив. Якби ни було куди ся повертати. Якби не було збудованої хижі (хати — Авт.). Якби ни було влаштоване життя тут, вдома. Мені майже 40, та я б ризикнув там купити житло в кредит. Але я ни роблю цього через сім’ю, в першу чергу. Оксана давно мені казала, мовляв, пробуй шукати роботу вдома. Я боявся, а зараз рішив спробувати. Наразі працюю. Хто зна, може, за пів року-рік знову доведеться збирати ташки́ (сумки — Авт.), заводити корито і їхати, — жартує Василь. — Час покаже.Усмішка, як натягнута тятива, виразніє на його обличчі і мовби ховає за собою щось недосказане. За променем надії на краще ховається примирення, прийняття власної долі, ніби еміграція неминуча її частина.— Я туди ніколи не хотіла, — твердо додає дружина Оксана. Вона заходить до вітальні слідом за м’яким і солодкавим ароматом свіжої випічки, який опинився в кімнаті раніше за неї. В руках тримає тарілку з пончиками. Теплі брунатні колобочки, притрушені цукровою пудрою, мимоволі змушують рот наповнюватися слиною.Василь продовжує:— Вдома заробітки тяжкі, все руками, а там легше фізично. Ось жінка може піти поприбирати кілька разів на тиждень і вже на місяць матиме 25-30 тисяч крон. Там можна тоже відкласти, якщо роблять обоє з подружжя. Дітям там важко буде, особливо старшим. Малі ще, може, й втягнулися б.— Вася, чи хочеш до Чехії? — питає батько сина.— Нє, — ствердно відповідає малий.— А жити там?— Нєа.— Чого? А якби треба було?— Я б не поїхав, — щиро каже Василько і тягнеться за пончиком до білої тарелі.«Ти ся заряджаєш цим»
Василь — протестант. Відвідує Церкву Християн Сьомого Суботнього Дня. Це вагома частина його ідентичності, адже християнська спільнота цієї церкви це і основне коло спілкування, і люди, з якими вперше поїхав до Чехії, і ті, з ким за кордоном проводить малу крихту вільного часу.Біблії на полиці у вітальні. Фото авторки— Спочатку, коли я тільки поїхав, то нас було багато суботників (самоназва учасників цієї спільноти — Авт.) в одному гóроді й ми робили собі зібрання самі, по квартирах і будинках, — розповідає Василь і, з-під обтяжених втомою повік, у карих очах починає виблискувати радість.З часом за кордон почало приїжджати все більше людей з цієї церкви — в основному всі їхали в столицю, тому у Празі організували Дім Молитви. Спільнота доволі закрита, там усі свої, закарпатці, тільки з різних сіл і міст: Кричово, Теребля, Руське Поле, Тячів, Бедевля, Добрянське, Лази, Ільниця, Виноградово. Міша Чопик і Вася Куцин з Лазів перші ініціювали такі зібрання в Празі. Спершу збиралися в будинку Міші, потім орендували приміщення в готелі «ІLF». А вже у 2020 році почали орендувати великий конференц-зал на «Моdrý Раvіlоn», Прага-4 (назва району міста — Авт.). Зараз людей стало настільки багато, що зібрання проводять у двох місцях, бо важко знайти локацію, де всі б помістилися.— Але то треба, йти до церкви. Я розумію, може, ни кожен тиждень ся йшло, пóрас (іноді — Авт.) пропускаєш. Але там добре. Хочеться побачитися зі своїми. Коли приходиме, то наговоримеся так! Зібрання ся закінчує о 14:00, а ми нíґда (ніколи — Авт.) о 14:00 не йдемо, бувало, до 16:00-17:00 просто сидимо й спілкуємося. А звідти по дорозі ще заходимо до тестя й тещі в гості, бо вони теж на заробітках у Празі, то там аж до темної ночі ся засиджуємо. Це неймовірний позитив, ти ся заряджаєш цим. В церкві помолишся, почитаєш, побудеш собі із людьми. Може, це і є підтримка, відчуття дому. Ніби так і має бути.— 148 кілометрів в одну сторону, щоб потрапити на зібрання в суботу. Півтори години їзди. По да́льниці (чеськ. автомагістраль — Авт.) їдеш швидко, а вже у самому місті пробки. Ни такі, звісно, як в будні, бо чехи в суботу переважно відпочивають, а то напевно, ті, хто в суботу їздять, то все наші, — сміється Василь. — Наші деякі можуть працювати і сім днів на тиждень.2022
— Чехи знають, що ти з України. Вони, зазвичай, запитують звідки саме. Кажуть ага, Подкарпатська Русь. Вони знають, що це за регіон, що він був частиною Чехословаччини. Навіть місто Тячів деякі знають. І вони до тебе ставляться нормально, практично як до свого. До закарпатця можуть підійти, поговорити, все ок. До українців, які приїхали туди після 2022 року, ставлення вже інше. Раніше ти б ніде ни почув «забирайтеся до України». Навпаки, кликали на роботу, заохочували. Відколи поприїжджали люди, які сидять на соціальних виплатах як біженці і ни хочуть працювати — ніякої поваги до українців, тільки ненависть. Всі, хто туди їхав на заробітки раніше, — люди з головою і з руками, які вміли й хотіли робити. Зараз там купа наших на соціальних виплатах сидять, а ставлення погіршилося до всіх, навіть до працюючих. Сам знаю людей, у яких були такі випадки, що чехи їм казали: що ви тут забули, їдьте додому робити або йдіть воювати. Агресують на тих, хто ни знає мови, обзивають тупими, навіть в магазині може таке статися. До 2022 року ни було такого. Нас любили і поважали, казали, що українці трудолюбиві, підтримують економіку. Тепер йде мова про всіх українців, узагальнено. Раніше йшла мова більше про закарпатців, бо в основному працювали люди з нашого регіону…«Якби ж то і я міг…»
— Ніч тебе відправила на роботу, ніч тебе зустріла з роботи. Ти відпрацював свої 10-11-12 годин. Вночі пішов, вночі прийшов. Ще іноді по дві години добираєшся до тієї роботи. Офіційну зарплату ти отримуєш за вісім годин, у мене це 37 тисяч крон, все інше — в конверті, бо це понаднормові робочі години. Чеські роботодавці це толерують, бо їм вигідно. Збільшення продуктивності праці, нарощення ефективності виробництва чи будівництва. Самі ж чехи ни роблять так багато годин. Вони кажуть, що живуть вдома, а ни виживають. Їм ті кілька тисяч на місяць різниці ни складають.Пончики. Фото авторкиДавид прибігає і хапає з тарілки вже четвертий пончик. Не доїдає, але злизує пудру. Знов соромиться і ховається за батьковими плечами.— Владко, а ти чи хотіла б жити в Чехії? — питаюся в дівчинки.— Нєа. Там тяжко, треба мову вчити. Тут дома своє все.— А якби я сказав: збираємося і завтра їдемо? — питає батько.— Я б не поїхала, лишилася б вдома.— І що б ти дома робила?— Я б знайшла що робити.— Якби ж то і я так легко міг сказати, що залишаюся вдома, — з сумною усмішкою додає Василь. — От в мене є знайомий, який вже 24 роки живе в Чехії. Він недавно приїздив сюди в село як на дачу, на один тиждень. Каже, шо його дім там тепер. Але який то дім? Ти там все одно українець, а для них — чужинець.Репортаж написаний в рамках магістерського проєкту «Наші серед чужих»: цикл художніх репортажів про трудову еміграцію на Закарпатті Школи журналістики та комунікацій УКУЛюдмила Скокова: «Під час війни читання стає символічним актом спротиву»
Кожен із нас, мабуть, поклав у свій «тривожний наплічник» бодай одну книжку. Хтось обрав Біблію, хтось — любовний роман, хтось — збірку віршів. Так, читання не є тією обов’язковою умовою, яка визначає тривання біологічного життя людини. Але для її емпатичного, духовного, соціокультурного розвитку книжка — це, як то кажуть, must hаvе. Звісно, війна багато що перекроїла і змусила багатьох переглянути пріоритети. Але чи стосується це також і читання? Чи відмовилися українці від книжки, відклавши її «на потім», на час, коли настане мир? Про це та інше Тиждень говорить із Людмилою Скоковою, докторкою соціологічних наук, виконувачкою обов’язків завідувача відділу соціології культури й масової комунікації Інституту соціології НАН України.— Наскільки соціологи занурені у вивчення культурного дозвілля соціуму? Яке місце у ваших дослідженнях займає моніторинг того, як часто респонденти відвідують театри, кіно, виставки тощо?— Безперечно, такі дослідження є предметом нашого постійного зацікавлення. Але я хотіла б відзначити, що включеність людей у подібні практики, тобто дозвіллєва активність, відвідування культурних закладів тощо, залежить від різних соціокультурних чинників. Серед них — і індивідуальний ресурс людини, її так званий культурний капітал, тобто рівень освіти, сформовані смаки, готовність до сприйняття літератури, мистецтва тощо. А також і фінансовий та інфраструктурний чинники, тобто наявність за місцем проживання людини того-таки кінотеатру, музею чи бібліотеки.І тут населення поділяється на декілька груп або стилів культурного споживання. Перший з них — це низький рівень залученості до всіх цих занять. Коли на запитання «чим ви займалися у вільний час?» респондент відповідає «нічого не робив», «просто відпочивав» або ж «дивився телевізор», «спілкувався зі знайомими». Так відповідають до 54–66 % опитаних.Далі йде середній рівень споживання. Його демонструють 14–24 % респондентів. Тут уже додається і читання книжок, і походи в кіно. Тут бачимо ширший діапазон занять, так само як і на верхньому щаблі споживання культурного продукту (20–25 %). Середній та високий рівні більше характерні для молоді й осіб середнього віку, а також для людей освіченіших, заможніших і мешканців великих міст.— Війна поставила подібні дослідження на паузу?— Певною мірою так. Культуру в нас завжди вивчали не так прискіпливо, як бачення респондентами політичної й економічної ситуації. Але у час війни якраз зацікавленість культурою як продуцентом, транслятором смислів і цінностей стає наочнішою. Адже суспільство намагається осмислити те, що відбувається, в тому числі й зміни у самосприйнятті, у культурній ідентичності. Саме через це різні державні інституції та громадські організації починають частіше замовляти комерційним соціологічним центрам дослідження на ці теми.Додам, що у нас в Інституті соціології Національної академії наук України ще з початку 1990-х років проводиться моніторинг «Українське суспільство». Ми опитуємо респондентів за однаковою методикою, і в тому числі маємо блок питань, які стосуються культури. Тобто у нас накопичена дуже цікава емпірична база, яка дозволяє відстежувати динаміку культурних процесів. На жаль, у час війни вже немає періодичності, яка була раніше, хоча за декількома напрямками ми й далі отримуємо інформацію і порівнюємо з довоєнними даними.— І що показує динаміка довоєнних і воєнних процесів?— Приміром, ми ставили цікаве запитання — і у довоєнний період, і вже зараз: «Що вам здебільшого заважає активніше брати участь в культурному житті?». Приблизно кожен третій відповідав на нього так: «бракує часу», «незручний час культурних заходів», «складно добиратися до місця проведення».На другому місці була відповідь про те, що участь у культурних заходах надто дорога в фінансовому сенсі — недешеві квитки тощо. У 2020 році до чинників, що перешкоджали долученню до культурних процесів, додався ще й карантин у зв’язку з пандемією коронавірусу.Нині, у воєнний період, до 38 % респондентів як чинник, який заважає поринути у культурне життя, вказують наслідки бойових дій. І це виявляється найважливішим. Тобто люди зазначають як перешкоду обстріли, тривоги, комендантську годину тощо. І тут дуже значущою виявляється регіональна диференціація. Бо якщо у нас є регіони більш-менш безпечні порівняно з прифронтовою зоною, то природно, що й відповіді там відрізнятимуться.Буває й так, що ми пропонуємо респондентам додати свій варіант відповіді, залишаємо відкриту графу. Тоді вони часто пишуть — ще й зі знаками оклику! — що, мовляв, нині не до культури, бо гинуть люди. Або зазначають, що культурне дозвілля їм не по кишені, адже передусім вони перераховують кошти на ЗСУ. Ось у цьому й полягає різниця з довоєнним і нинішнім періодом.— А якщо говорити про читацькі практики, якими цифрами ви можете поділитися і які тенденції відзначити?— На жаль — і тут безвідносно до війни — слід констатувати, що починаючи з 1990-х років спостерігається тренд на зниження читання. От вам дві цифри з двох часових зрізів.
- 1994 рік: 38 % респондентів зазначають, що читають літературу постійно.2016 рік: про регулярне, щотижневе читання говорять лише 17 % опитаних.
- допомога армії (51 %),допомога ВПО (23 %),боротьба з корупцією (15 %),розвиток місцевої молоді (8 %),соціальний захист населення (7 %),сприяння бізнесу (6 %),проблеми культури (5 %).
- «Подбали про місце сховку» — відповіли 46 % респондентів;«знайшли роботу або додатковий заробіток» — 29 %;«здобули іншу освіту або підвищили кваліфікацію» — також 29 %.
Військовик, який уперше застосував ударний FPV-дрон: «Ворожий “Рубікон” не міг літати так далеко, як ми»
Неможливо уявити, щоб Сергій «Швайгер» Жуковін опинився осторонь цієї війни. Увесь його шлях із дитинства і до сьогодні пронизаний вивченням історії України та прагненням захистити її суверенітет. Він ніколи не шукав легких шляхів у цій боротьбі. Узяв до рук зброю — готовий бути піхотинцем. Лопату, бо треба копати — без проблем. Сів за пульт керування дроном — маєш показати свою ефективність і там.
Жуковін добре робить свою роботу у складі «Сігнуму» — батальйону безпілотних систем, який із квітня цього року входить до складу 59-ї бригади. Він втомився, та не має часу на відпочинок. Готовий працювати з будь-якої точки, аби війна закінчилася. Але визнає: до цього ще далеко.
Далі — пряма мова Сергія Жуковіна.
Пішов на війну 2016-го. Півтора місяця у складі Української добровольчої армії. Прикольно: можна було «стрілятися». Отримав перший досвід, знання, вміння і бойові навички. Уже тоді на полі бою були дрони — DJ «Фантом». Виконував розвідувальну функцію.
У цивільному житті я активно цікавився історією Другої світової війни. А ще — розкопками. Хотілося доторкнутися до того, що було багато років і навіть століть тому. Перенестися машиною часу. Вперше я побував на археологічних розкопках у старших класах школи. З шостого класу «поперло». Копати почав у дев’ятому: здебільшого рідний регіон, але і у Карпатах «ворушився». Відшукав золоту античну монету часів Стародавнього Риму. Таких у світі було знайдено сім. Хотілося б покопати в Австралії і на Балканах.
Зараз їжджу зрідка — раз на пів року. Насправді, якщо хочеш знайти щось суттєве, треба робити це щодня. Набуті навички знадобилися в армії: в картографії та навігації орієнтуюся дуже добре.
У дев’ятому класі сам спаяв металошукач. Після школи вступив у радіоелектронний технікум. Думав, буде цікаво. А там поставили телевізор «Оризон» 1983 року і кажуть: покажемо, як лагодити. Ні, думаю, дякую. Хоча технікум закінчив — чотири роки віддав. Потім — Український державний університет залізничного транспорту. Але заочно, «для галочки».
Саме навчання і сімейні обставини не дозволили долучитися до війни 2014-го. А я хотів. Був головою місцевого осередку Національного корпусу на малій батьківщині. Під час Євромайдану перебував на блокпості, контролював виїзд на Київ. А строкову не проходив через три проблеми з серцем. Дві переріс, одна залишилася і досі. Служити не прагнув: мав купу кентів, які пройшли строкову, і відгуки у них були стримані.
Мав відчуття, що почнеться «двіж», бо вивчав історію. Коли навчався в технікумі, до рідного міста, де жила бабуся, приїжджав тип звідти. То був 2011 рік. Русак класичний. Але парадокс: саме він «роздуплив» мене щодо ОУН-УПА, всього національно-визвольного руху України. Порекомендував фільм «Залізна сотня». Їздив по містечку з червоно-чорним прапорцем.
Перш ніж вступити до лав Української добровольчої армії, я пройшов п’ятиденний вишкіл — курс молодого бійця. Оцінили схвально.
Війна тоді була чудернацька. Мешкаєш у хаті в селі Широкине. Проходиш 200 метрів на край вулиці в поле, а там уже росіянці. Саме звідти нам прилітало з 82-го міномета. Мінські домовленості не діяли. Втратили двох побратимів від снайперського вогню: вони там орудували жорстко. Ми теж ходили у групі прикриття снайперів. Пам’ятаю Марину — колишню біатлоністку з Росії. Воювала на нашому боці: в шортах, з гвинтівкою.
Так тривало півтора місяця. То був винятковий досвід. Я мав усі можливості проявити себе як особистість. Прилаштували камеру через кабель, знайшли його в школі — 250 метрів. Пішли на край села. Вилізли на дерево, вдарили по противнику. Повернулися в хату і звідти по відео спостерігали, що там у них діється.
Там я бачив різних людей. І запам’ятав: якщо нормально робиш свою роботу, то і ставлення буде відповідне.
Коли залишав службу в УДА через сімейні причини, знав — повернуся. З іншого боку, з моїм ентузіазмом, гаряча голова — до повномасштабної війни міг не дожити. Ще 2019 року планував йти до побратима в «Азов». Готувався і напередодні 24 лютого 2022-го. За півтора тижня до трагічної дати відпочивав на Канарських островах. У той час лоукости уже поступово припиняли рейси до України. Для мене це було маркером початку великої війни. Хоча в Іспанії на пляжі познайомився з типом, який запевняв: «Нічого не трапиться. Можеш повірити: я служу у зовнішній розвідці». Ці слова засіли в голові і викликали певній сумнів.
15 лютого був удома. Коли почалося, був у теробороні. Дали гвинтівку 308 калібру. Завдання — забезпечити оборону рідного міста. Тоді ворог підійшов до Києва. Оперативної обстановки ніхто не знав. Думали, якщо такими темпами продовжиться наступ росіян, за чотири дні чекати їх тут — причому з двох боків. Охочих захищати місто було достатньо. Інша річ, що їх треба було вчити правильному поводженню зі зброєю. Але коли просування росіян зупинили, ми зрозуміли: тут «ловити» нічого, треба йти ближче до фронту.
Я мав спільних знайомих з адвокатом Віктором «Совою» Печерицею. Почалася повномасштабка — зв’язалися. «Сова» запропонував до них. На той час то був неофіційний підрозділ, який у травні 2022-го отримав назву «Сігнум». «Неофіційність» влаштовувала, бо у разі чого готові були повертатися на захист рідного міста.
Виставлялися на піхотних позиціях. Це Мазанівка, Краматорський район. «Передок», хоча поле розділяло нас і росіян. Це трохи рятувало. Хоча вороги заскакували в траншеї у 200 метрах від нас. Звідти ми нахабно працювали гранатометами. В Соледарі з гвинтівкою та побратимом, який мав кулемет, бігли «пострілятися» з русаками. Зайняли позицію в дитсадку. Ворогів бачили чудово.
Скиди з дронів були ще в 2016 році. Влітку 2020-го ми з побратимом пішли на риболовлю. Він літав на FРV. Тоді вперше прийшла думка щодо використання дрона як засобу ураження. Проте в той час організувати це було фінансово складно.
10 червня 2022 року таки вперше успішно застосували FРV-дрон як бойовий. Було три рекогностування. «Літали» до точки на «мавіках», бачили постійний рух ворога на відстані 300 метрів. Визначили, що ця ціль — «четверта хата, сині двері» — нам підходить. У підвалах росіяни живуть. Усередині — готують їжу. Полетіли — вразили, відео поширилося. Уже в жовтні виробники активно збирали дрони, зокрема «камікадзе».
Навесні 2023-го я «літав» у Бахмуті. Назустріч — ворожий танк. Треба поцілити FРV. Важко, втомлений після добової зміни. Треба бігти 600 метрів до іншої «точки», виставляти антену. Стріма немає, все всліпу: технічно ще важко було зрозуміти, як то все робити.
Дрони стали домінувати у цій війні з осені 2023-го. Перш ніж стати пілотом, я чимало побігав піхотинцем з автоматом. 2024-го здавалося несправедливим, що людина прийде в оператори дронів без «сухопутного» досвіду. Зараз так не скажу. Але дратує, коли одразу хочуть бути оператором на віддаленому керуванні без того, щоб попрацювати ближче до кіллзони.
Невдовзі можна буде «літати» зі Львова. Недавно я працював за пару сотень кілометрів від лінії фронту. Аби інтернет був якісним, до 100 мегабіт.
Протягом останніх двох місяців Росія активно атакує Україну реактивними шахедами. Рішення проти них поки немає. Усе в процесі: потрібні реактивні перехоплювачі на відповідній тязі. Вони розроблені. Але треба час на те, щоб випробувати їх у відповідних умовах.
Ні, реактивні шахеди не стали несподіванкою. Вони літали і пів року тому. Мій побратим збивав ці штуки ще на початку весни звичайним «Стінгом». Просто раніше летіли далеко на повну потужність — 240 км/год. Зараз — на великих швидкостях в районі лінії бойового зіткнення. Бо якщо летітиме повільно, все одно використає пів бака пального. Відповідно, краще пришвидшитися. Для них краще.
Трапляється, що летиш за шахедом, у якого швидкість 180. Ти його бачиш за кілометр. Тоді достатньо дати газу на 100 — обженеш і ліквідуєш.
2023 рік. Працювали у Бахмуті. Через поля — пряма видимість дев’ятиповерхівок міста. Спокійно працювали, нищили їх «пачками». У відповідь — нічого, хоча відстань до нас така ж сама. Пояснення одне: тоді росіяни мали обмаль дронів. А ті, що були, не мали ретрансляторів. Ворог ігнорував безпілотники до кінця весни 2024-го. Я міг під’їхати на відстань 2200 метрів, розкластися і працювати по росіянах. Пізніше вони зрозуміли цінність безпілотного компоненту і розвинули його.
Важко сказати, у кого нині дронова перевага. Треба оперувати повною статистикою: яка кількість бортів зайшла, яка втрачена. Росіяни мають багато екіпажів. У «Рубікона» їх 1300. Але ще півтора роки тому «рубіконівці» не «літали» так, як ми 2023-го, на 23–25 кілометрів. Серйозна дистанція, як для того часу.
Літаю у будь-яку погоду: дощ, сніг. Найгірше — це туман. Але якщо орієнтуєшся на місцевості, можна працювати.
Протидіяти КАБам складно. Треба визначити точку злету носіїв і ліквідувати її. Ми у Слов’янську ефективно збивали «крила» — розвідники. Лінія фронту — і в радіусі 30 метрів нічого не літає. Можна було б підтягнути засоби ППО і гатити, бо жоден засіб ніхто б не бачив. Так само можна і «клацати» і літаки-носії керованих авіабомб. Думаю, вони запускаються метрах в 30 від лінії фронту. Можливо, навіть ближче.
«Сігнум» зараз знищує ворота «крила» у 50 кілометрах від лінії бойового зіткнення. Нинішня кіллзона — 20 кілометрів. З’явився в цьому радіусі пішки чи на машині — тобі гаплик. Водночас не треба применшувати роль піхоти. Просто розумні піхотинці окопуються. А ще більше — ворог. Упевнений, вони активно копають, щоб «виринути» в нашому тилу.
Лінію фронту надалі уявляю так: з обох боків — буферна зона, яку контролюють оператори дронів.
Не бачу ознак закінчення війни найближчим часом. Тільки ідіоти вважають, що для цього треба вийти з Донецької області. Такий хід просто дозволив би Росії підійти ближче і вимагати більше.
Жуковін добре робить свою роботу у складі «Сігнуму» — батальйону безпілотних систем, який із квітня цього року входить до складу 59-ї бригади. Він втомився, та не має часу на відпочинок. Готовий працювати з будь-якої точки, аби війна закінчилася. Але визнає: до цього ще далеко.
Далі — пряма мова Сергія Жуковіна.
Пішов на війну 2016-го. Півтора місяця у складі Української добровольчої армії. Прикольно: можна було «стрілятися». Отримав перший досвід, знання, вміння і бойові навички. Уже тоді на полі бою були дрони — DJ «Фантом». Виконував розвідувальну функцію.
У цивільному житті я активно цікавився історією Другої світової війни. А ще — розкопками. Хотілося доторкнутися до того, що було багато років і навіть століть тому. Перенестися машиною часу. Вперше я побував на археологічних розкопках у старших класах школи. З шостого класу «поперло». Копати почав у дев’ятому: здебільшого рідний регіон, але і у Карпатах «ворушився». Відшукав золоту античну монету часів Стародавнього Риму. Таких у світі було знайдено сім. Хотілося б покопати в Австралії і на Балканах.
Зараз їжджу зрідка — раз на пів року. Насправді, якщо хочеш знайти щось суттєве, треба робити це щодня. Набуті навички знадобилися в армії: в картографії та навігації орієнтуюся дуже добре.
У дев’ятому класі сам спаяв металошукач. Після школи вступив у радіоелектронний технікум. Думав, буде цікаво. А там поставили телевізор «Оризон» 1983 року і кажуть: покажемо, як лагодити. Ні, думаю, дякую. Хоча технікум закінчив — чотири роки віддав. Потім — Український державний університет залізничного транспорту. Але заочно, «для галочки».
Саме навчання і сімейні обставини не дозволили долучитися до війни 2014-го. А я хотів. Був головою місцевого осередку Національного корпусу на малій батьківщині. Під час Євромайдану перебував на блокпості, контролював виїзд на Київ. А строкову не проходив через три проблеми з серцем. Дві переріс, одна залишилася і досі. Служити не прагнув: мав купу кентів, які пройшли строкову, і відгуки у них були стримані.
Мав відчуття, що почнеться «двіж», бо вивчав історію. Коли навчався в технікумі, до рідного міста, де жила бабуся, приїжджав тип звідти. То був 2011 рік. Русак класичний. Але парадокс: саме він «роздуплив» мене щодо ОУН-УПА, всього національно-визвольного руху України. Порекомендував фільм «Залізна сотня». Їздив по містечку з червоно-чорним прапорцем.
Перш ніж вступити до лав Української добровольчої армії, я пройшов п’ятиденний вишкіл — курс молодого бійця. Оцінили схвально.
Війна тоді була чудернацька. Мешкаєш у хаті в селі Широкине. Проходиш 200 метрів на край вулиці в поле, а там уже росіянці. Саме звідти нам прилітало з 82-го міномета. Мінські домовленості не діяли. Втратили двох побратимів від снайперського вогню: вони там орудували жорстко. Ми теж ходили у групі прикриття снайперів. Пам’ятаю Марину — колишню біатлоністку з Росії. Воювала на нашому боці: в шортах, з гвинтівкою.
Так тривало півтора місяця. То був винятковий досвід. Я мав усі можливості проявити себе як особистість. Прилаштували камеру через кабель, знайшли його в школі — 250 метрів. Пішли на край села. Вилізли на дерево, вдарили по противнику. Повернулися в хату і звідти по відео спостерігали, що там у них діється.
Там я бачив різних людей. І запам’ятав: якщо нормально робиш свою роботу, то і ставлення буде відповідне.
Коли залишав службу в УДА через сімейні причини, знав — повернуся. З іншого боку, з моїм ентузіазмом, гаряча голова — до повномасштабної війни міг не дожити. Ще 2019 року планував йти до побратима в «Азов». Готувався і напередодні 24 лютого 2022-го. За півтора тижня до трагічної дати відпочивав на Канарських островах. У той час лоукости уже поступово припиняли рейси до України. Для мене це було маркером початку великої війни. Хоча в Іспанії на пляжі познайомився з типом, який запевняв: «Нічого не трапиться. Можеш повірити: я служу у зовнішній розвідці». Ці слова засіли в голові і викликали певній сумнів.
15 лютого був удома. Коли почалося, був у теробороні. Дали гвинтівку 308 калібру. Завдання — забезпечити оборону рідного міста. Тоді ворог підійшов до Києва. Оперативної обстановки ніхто не знав. Думали, якщо такими темпами продовжиться наступ росіян, за чотири дні чекати їх тут — причому з двох боків. Охочих захищати місто було достатньо. Інша річ, що їх треба було вчити правильному поводженню зі зброєю. Але коли просування росіян зупинили, ми зрозуміли: тут «ловити» нічого, треба йти ближче до фронту.
Я мав спільних знайомих з адвокатом Віктором «Совою» Печерицею. Почалася повномасштабка — зв’язалися. «Сова» запропонував до них. На той час то був неофіційний підрозділ, який у травні 2022-го отримав назву «Сігнум». «Неофіційність» влаштовувала, бо у разі чого готові були повертатися на захист рідного міста.
Виставлялися на піхотних позиціях. Це Мазанівка, Краматорський район. «Передок», хоча поле розділяло нас і росіян. Це трохи рятувало. Хоча вороги заскакували в траншеї у 200 метрах від нас. Звідти ми нахабно працювали гранатометами. В Соледарі з гвинтівкою та побратимом, який мав кулемет, бігли «пострілятися» з русаками. Зайняли позицію в дитсадку. Ворогів бачили чудово.
Скиди з дронів були ще в 2016 році. Влітку 2020-го ми з побратимом пішли на риболовлю. Він літав на FРV. Тоді вперше прийшла думка щодо використання дрона як засобу ураження. Проте в той час організувати це було фінансово складно.
10 червня 2022 року таки вперше успішно застосували FРV-дрон як бойовий. Було три рекогностування. «Літали» до точки на «мавіках», бачили постійний рух ворога на відстані 300 метрів. Визначили, що ця ціль — «четверта хата, сині двері» — нам підходить. У підвалах росіяни живуть. Усередині — готують їжу. Полетіли — вразили, відео поширилося. Уже в жовтні виробники активно збирали дрони, зокрема «камікадзе».
Навесні 2023-го я «літав» у Бахмуті. Назустріч — ворожий танк. Треба поцілити FРV. Важко, втомлений після добової зміни. Треба бігти 600 метрів до іншої «точки», виставляти антену. Стріма немає, все всліпу: технічно ще важко було зрозуміти, як то все робити.
Дрони стали домінувати у цій війні з осені 2023-го. Перш ніж стати пілотом, я чимало побігав піхотинцем з автоматом. 2024-го здавалося несправедливим, що людина прийде в оператори дронів без «сухопутного» досвіду. Зараз так не скажу. Але дратує, коли одразу хочуть бути оператором на віддаленому керуванні без того, щоб попрацювати ближче до кіллзони.
Невдовзі можна буде «літати» зі Львова. Недавно я працював за пару сотень кілометрів від лінії фронту. Аби інтернет був якісним, до 100 мегабіт.
Протягом останніх двох місяців Росія активно атакує Україну реактивними шахедами. Рішення проти них поки немає. Усе в процесі: потрібні реактивні перехоплювачі на відповідній тязі. Вони розроблені. Але треба час на те, щоб випробувати їх у відповідних умовах.
Ні, реактивні шахеди не стали несподіванкою. Вони літали і пів року тому. Мій побратим збивав ці штуки ще на початку весни звичайним «Стінгом». Просто раніше летіли далеко на повну потужність — 240 км/год. Зараз — на великих швидкостях в районі лінії бойового зіткнення. Бо якщо летітиме повільно, все одно використає пів бака пального. Відповідно, краще пришвидшитися. Для них краще.
Трапляється, що летиш за шахедом, у якого швидкість 180. Ти його бачиш за кілометр. Тоді достатньо дати газу на 100 — обженеш і ліквідуєш.
2023 рік. Працювали у Бахмуті. Через поля — пряма видимість дев’ятиповерхівок міста. Спокійно працювали, нищили їх «пачками». У відповідь — нічого, хоча відстань до нас така ж сама. Пояснення одне: тоді росіяни мали обмаль дронів. А ті, що були, не мали ретрансляторів. Ворог ігнорував безпілотники до кінця весни 2024-го. Я міг під’їхати на відстань 2200 метрів, розкластися і працювати по росіянах. Пізніше вони зрозуміли цінність безпілотного компоненту і розвинули його.
Важко сказати, у кого нині дронова перевага. Треба оперувати повною статистикою: яка кількість бортів зайшла, яка втрачена. Росіяни мають багато екіпажів. У «Рубікона» їх 1300. Але ще півтора роки тому «рубіконівці» не «літали» так, як ми 2023-го, на 23–25 кілометрів. Серйозна дистанція, як для того часу.
Літаю у будь-яку погоду: дощ, сніг. Найгірше — це туман. Але якщо орієнтуєшся на місцевості, можна працювати.
Протидіяти КАБам складно. Треба визначити точку злету носіїв і ліквідувати її. Ми у Слов’янську ефективно збивали «крила» — розвідники. Лінія фронту — і в радіусі 30 метрів нічого не літає. Можна було б підтягнути засоби ППО і гатити, бо жоден засіб ніхто б не бачив. Так само можна і «клацати» і літаки-носії керованих авіабомб. Думаю, вони запускаються метрах в 30 від лінії фронту. Можливо, навіть ближче.
«Сігнум» зараз знищує ворота «крила» у 50 кілометрах від лінії бойового зіткнення. Нинішня кіллзона — 20 кілометрів. З’явився в цьому радіусі пішки чи на машині — тобі гаплик. Водночас не треба применшувати роль піхоти. Просто розумні піхотинці окопуються. А ще більше — ворог. Упевнений, вони активно копають, щоб «виринути» в нашому тилу.
Лінію фронту надалі уявляю так: з обох боків — буферна зона, яку контролюють оператори дронів.
Не бачу ознак закінчення війни найближчим часом. Тільки ідіоти вважають, що для цього треба вийти з Донецької області. Такий хід просто дозволив би Росії підійти ближче і вимагати більше.
Вмотивовані власним бажанням: як Науковий парк адитивних технологій Sikorsky Challenge зцілює душі й тіла ветеранів
Сьогодні Україна зіткнулася з безпрецедентним для сучасної Європи масштабом травматичних ампутацій, пов’язаних із війною. Ця проблема матиме наслідки й актуальність для української медицини, реабілітації, протезування та виробництва ще багато років.На цьому тлі розвиток українського виробництва протезів та ортезів, зокрема технологій 3D-сканування і 3D-друку, набуває стратегічного значення.«Проєкт із душею» — так називають Науковий парк адитивних технологій Sіkоrsky Сhаllеngе усі: і його творці, і ті, хто тут відновлює ментальне та фізичне здоров’я, здійснює наукові прориви у сфері протезування та робить життя людей з інвалідністю, передусім ветеранів та учасників бойових дій з ампутаціями, комфортнішим.Історія Наукового парку адитивних технологій Sіkоrsky Сhаllеngе при КПІ імені Ігоря Сікорського розпочалася два роки тому.Парк засновано в червні 2024 року. Це сучасний інклюзивний інноваційний простір, який об’єднує університетську науку, інженерію та 3D-друк для розвитку медичної інженерії, протезування і реабілітації.Основні напрями роботи Sіkоrsky Сhаllеngе:
- адитивне виробництво (впровадження 3D-друку та новітніх технологій);медична інженерія — розробка і виготовлення українських ортезів і реабілітаційних виробів.
Франсуа Грюневальд: «Українці суттєво змінили способи ведення війни»
Франсуа Грюневальд — інженер-агроном, доктор наук та автор книги «Україна: опір, солідарність, надія». Він є головою «Комітету медичної допомоги Україні», почесним головою групи URD та асоційованим дослідником Інституту ризиків Університету Гренобля.
Тиждень поспілкувався з Франсуа Грюневальдом про захист енергетичної інфраструктури в Україні, доступ до води й медичної допомоги, уроки української стійкості для Європи та перспективи співпраці у сфері сільського господарства.
– За ці чотири з половиною роки повномасштабної війни ви здійснили в Україні чимало місій. Чим відрізняється від попередніх Ваше нинішнє відрядження? Які завдання ставить собі Ваша команда?
– Дійсно, з 2020 року я відвідав Україну 15 разів. Об’їздив її з півдня на північ і зі сходу на захід. Це відрядження розпочалося в Одесі. Мене запросила українська асоціація об’єднань управителів багатоквартирних будинків та нерухомості, щоб я розповів про виклики, пов’язані з адаптацією України до кліматичних змін, зокрема до спекотних періодів, які в Україні, як і скрізь, перетворюються на санітарні та економічні катастрофи. Як адаптувати те, що ще тримається, і як краще відбудувати те, що було зруйновано, щоб протистояти цьому великому виклику майбутнього? Незважаючи на те, що війна ще не закінчилася, українці думають про майбутнє та його виклики.
Далі, від Миколаєва та Херсона до Сум та Харкова, метою місії було підготувати наш «Зимовий план» у співпраці з відповідними міністерствами, обласними та муніципальними органами влади. Ми зробили висновки з минулих зим, коли генератори не можна було встановити через брак відповідних кабелів, вони виходили з ладу через відсутність запасних частин тощо. Але насамперед ми пришвидшили підготовчі роботи. Через руйнування енергетичної інфраструктури — а ця тенденція, безсумнівно, ближче до зими лише посилюватиметься — ми маємо готуватися до важких часів. Я провів значну частину минулої зими в Україні й бачив, як люди страждали за температури –20, –25 °С
– Що потрібно зробити вже зараз, щоб допомогти Україні у відновленні та розвитку, а також підсилити можливість її вступу до ЄС?
– Найбільш нагальним завданням є «закриття повітряного простору України». Такі ініціативи, як «SkyShіеld», що користуються широкою підтримкою у Франції, Англії та скандинавських країнах, необхідно терміново втілити в життя, інакше ракети й надалі вбиватимуть людей та руйнуватимуть інфраструктуру, необхідну для виживання. На цьому етапі також потрібно підтримувати та зміцнювати зусилля, які дають змогу вистояти попри війну. Книга Unbrеаkаblе Кhеrsоn («Незламний Херсон»), що щойно вийшла друком, розповідає про те, як українці організувалися, щоб зміцнити стійкість. Це урок для всіх нас у Європі в умовах загрози.
Підзаголовок книги «Ukrаіnіаn Wаrtіmе rеsіlіеnсе: lеssоns fоr Еurоре» та пояснення, що надає мій друг, губернатор Олександр Прокудін, є чіткими: Україна, безперечно, потребує потужної підтримки Європи, але вона також може багато запропонувати Європі.
– Як Ви оцінюєте ситуацію в енергетичній галузі України і які заходи порадили б нам чимшвидше вжити?
– У енергетичній галузі існує чимало труднощів. Багато старих об’єктів інфраструктури було зруйновано та відремонтовано кілька разів, але зараз до них уже немає запасних частин. Росіяни знають розташування більшості електростанцій та підстанцій. Тому вони можуть легко їх бомбардувати. У рекомендаціях мого звіту про енергетику за 2023 рік, який було широко поширено серед українських владних органів, я вказав кілька ключових напрямків: захист, розподіл, диверсифікація, модулізація та створення запасів для можливості швидкої заміни та ремонту. Ці напрямки зараз лежать в основі стратегії міністерства та багатьох українських муніципалітетів. Зокрема здійснюється розподіл когенераційних установок у таких містах, як Харків, та впроваджуються гібридні системи «міський струм — генератори — сонячні батареї — екофлоу».
У зв’язку зі знищенням численних автозаправних станцій постачати паливо для генераторів стає дедалі важче, тому необхідно одночасно створювати його запаси (під належним захистом) та диверсифікувати джерела виробництва й зберігання електроенергії. Необхідно буде визначити «аварійні режими» для лікарень і соціальних установ, а також посилити енергоефективні системи життєзабезпечення навколо «пунктів незламності» та укриттів. У «Комітеті медичної допомоги Україні» ми працюємо над усіма цими складовими енергетичної стійкості. Однак очевидно, що потреба в ресурсах є надзвичайно великою.
Велику тривогу викликають в мене системи виробництва атомної електроенергії в Україні. Я провів ґрунтовне дослідження з нагоди 40-ї річниці Чорнобильської катастрофи і непокоюсь через високу вразливість АЕС до перебоїв у електропостачанні, що можуть завадити роботі систем охолодження реакторів. Найбільший ризик існує у Запоріжжі, але насправді він присутній на всіх АЕС України.
– В одному зі своїх останніх звітів Ви описуєте проблеми у сфері виробництва та постачання питної води, а також кажете про труднощі в царині охорони здоров’я. Чи могли б ви розповісти про це детальніше?
– У сучасному урбанізованому суспільстві доступ до питної води значною мірою залежить від складних систем «забір — очищення — розподіл — відведення стічних вод». Обстріл очисних споруд та електростанцій, які забезпечують їхнє функціонування, може спричинити масштабну санітарну катастрофу. Цього літа ми ледь уникли катастрофи, коли одна з електростанцій поблизу Києва була уражена ракетою, на щастя, не надто серйозно. Але міська влада та «Водоканали» сильно занепокоїлися. Ситуація з доступом до води, звісно, є критичною на півдні, де підземні горизонти складаються з солонуватих алювіальних відкладень із високим вмістом сірки та хлору. Воду доводиться доставляти здалеку, але росіяни бомбардують водопровідні мережі, або ж доводиться виробляти її на місці за допомогою дорогих технологій зворотного осмосу (технологія, схожа на опріснення).
У сфері охорони здоров’я ситуація з допомогою пораненим є дуже складною, зокрема через безпілотники, які ускладнюють їхню евакуацію. Незважаючи на дива, які постійно творять бойові медики — неймовірно відважні жінки та чоловіки, існують численні труднощі з допомогою пораненим, ризиками інфікування та медичними потребами людей із дуже важкими травмами. Разом із українськими партнерами я намагаюся вирішувати ці питання, підтримую численні центри іпотерапії, які намагаються використовувати неймовірну терапевтичну силу коней, щоб заспокоїти поранені тіла та душі, зломлені жахами війни.
– Як бачите ситуацію з управлінням відходами в Україні? Що можна зробити вже зараз, щоб її покращити?
– До війни Україна намагалася поставити до дії систему управління відходами, що передбачала відповідальність місцевих органів влади, залучення приватних підприємств та досить складне законодавство. На жаль, під час війни це питання аж ніяк не є пріоритетним. У багатьох громадах техніку та вантажівки, які використовувалися для збору та зберігання твердих відходів, було мобілізовано на фронт. Проте майже скрізь з’являються нові ініціативи, і міста України є неймовірно чистими, хоча кількість звалищ зростає. Більше занепокоєння у мене викликає питання величезних обсягів міських уламків, що накопичуються через жахливі обстріли у багатьох містах. Це стане одним із викликів майбутнього: перетворити ці мільйони тонн уламків на ресурси для відбудови!
– Як оцінюєте ризик залежності України від організацій, які фінансують допомогу Україні? Як цього уникнути?
– Допомога в Україні перетворилася на справжню галузь економіки, яка забезпечує роботою багатьох українців. Ми стали свідками значного психологічного стресу, що виник після раптового припинення проєктів, що фінансувалися USАІD, коли Дональд Трамп припинив діяльність цього американського агентства. Частково ця залежність виникає, коли немає взаємодії між менеджерами гуманітарної допомоги та українськими інституціями. Було втрачено багато можливостей, часто через провину міжнародних учасників. Я говорив про це ще у 2022 році.
– Чи усвідомлює Європа свою взаємозалежність з Україною, принаймні у сфері безпеки?
– Європа починає розуміти, що українці кардинально змінили способи ведення війни, і що ця динаміка закріпилася надовго. Широке застосування дронів, використання штучного інтелекту (навіть якщо наказ про нанесення удару все ще віддає людина), впровадження гнучких систем виробництва нової зброї з тісною та оперативною взаємодією між солдатами на фронті та інженерами в тилу — все це є частиною нової парадигми ведення бойових дій. Європейці все ще значно відстають, хоча й почали рухатися в цьому напрямку.
Саме в аграрній галузі я вбачаю перспективи пошуку нових можливостей взаємодоповнення. Франція та Європа залежать від американської кукурудзи та бразильської сої, причому остання виробляється за рахунок вирубки Амазонських джунглів. Розробка «Плану з білків» між Західною Європою та Україною стала б нагодою допомогти Європі позбутися згубної залежності, а Україні — диверсифікувати своє сільське господарство та ефективніше протидіяти наслідкам зміни клімату.
– Які інші важливі виклики для України бачите?
– До всього того, що чекає нас цієї зими, додається ще один важливий виклик — людська довіра. Вночі у метро чи в укриттях, на автобусних зупинках чи в приймальних лікарень у повітрі чути й втому, й гнів українців.
Довіра є одним із провідних чинників стійкості. Чи зберігають українці довіру до союзників? До європейців — так, до американців — ні. Чи існує довіра до фронту, його здатності тримати удар? Вона є, але всі знають, наскільки важко військовим і наскільки складним є життя родин чоловіків і жінок, які загинули на фронті. Довіра до керівництва? До часу міцна, вона була підірвана низкою корупційних скандалів та політичними рішеннями, що їх, у кращому разі, або неправильно зрозуміли, або погано роз’яснили.
У той же час сила української демократії, від Помаранчевої революції та Євромайдану аж до останніх протестів залишається потужною. Але українське суспільство вимагає ще більше: більше боротьби з корупцією, більше уваги до думки громадян. Єдність, що досі дозволяла країні витримувати страшні потрясіння, дещо послабла. Її обов’язково треба відновити! Та що б не сталося, за кілька тижнів я повертаюся в Україну!
Тиждень поспілкувався з Франсуа Грюневальдом про захист енергетичної інфраструктури в Україні, доступ до води й медичної допомоги, уроки української стійкості для Європи та перспективи співпраці у сфері сільського господарства.
– За ці чотири з половиною роки повномасштабної війни ви здійснили в Україні чимало місій. Чим відрізняється від попередніх Ваше нинішнє відрядження? Які завдання ставить собі Ваша команда?
– Дійсно, з 2020 року я відвідав Україну 15 разів. Об’їздив її з півдня на північ і зі сходу на захід. Це відрядження розпочалося в Одесі. Мене запросила українська асоціація об’єднань управителів багатоквартирних будинків та нерухомості, щоб я розповів про виклики, пов’язані з адаптацією України до кліматичних змін, зокрема до спекотних періодів, які в Україні, як і скрізь, перетворюються на санітарні та економічні катастрофи. Як адаптувати те, що ще тримається, і як краще відбудувати те, що було зруйновано, щоб протистояти цьому великому виклику майбутнього? Незважаючи на те, що війна ще не закінчилася, українці думають про майбутнє та його виклики.
Далі, від Миколаєва та Херсона до Сум та Харкова, метою місії було підготувати наш «Зимовий план» у співпраці з відповідними міністерствами, обласними та муніципальними органами влади. Ми зробили висновки з минулих зим, коли генератори не можна було встановити через брак відповідних кабелів, вони виходили з ладу через відсутність запасних частин тощо. Але насамперед ми пришвидшили підготовчі роботи. Через руйнування енергетичної інфраструктури — а ця тенденція, безсумнівно, ближче до зими лише посилюватиметься — ми маємо готуватися до важких часів. Я провів значну частину минулої зими в Україні й бачив, як люди страждали за температури –20, –25 °С
– Що потрібно зробити вже зараз, щоб допомогти Україні у відновленні та розвитку, а також підсилити можливість її вступу до ЄС?
– Найбільш нагальним завданням є «закриття повітряного простору України». Такі ініціативи, як «SkyShіеld», що користуються широкою підтримкою у Франції, Англії та скандинавських країнах, необхідно терміново втілити в життя, інакше ракети й надалі вбиватимуть людей та руйнуватимуть інфраструктуру, необхідну для виживання. На цьому етапі також потрібно підтримувати та зміцнювати зусилля, які дають змогу вистояти попри війну. Книга Unbrеаkаblе Кhеrsоn («Незламний Херсон»), що щойно вийшла друком, розповідає про те, як українці організувалися, щоб зміцнити стійкість. Це урок для всіх нас у Європі в умовах загрози.
Підзаголовок книги «Ukrаіnіаn Wаrtіmе rеsіlіеnсе: lеssоns fоr Еurоре» та пояснення, що надає мій друг, губернатор Олександр Прокудін, є чіткими: Україна, безперечно, потребує потужної підтримки Європи, але вона також може багато запропонувати Європі.
– Як Ви оцінюєте ситуацію в енергетичній галузі України і які заходи порадили б нам чимшвидше вжити?
– У енергетичній галузі існує чимало труднощів. Багато старих об’єктів інфраструктури було зруйновано та відремонтовано кілька разів, але зараз до них уже немає запасних частин. Росіяни знають розташування більшості електростанцій та підстанцій. Тому вони можуть легко їх бомбардувати. У рекомендаціях мого звіту про енергетику за 2023 рік, який було широко поширено серед українських владних органів, я вказав кілька ключових напрямків: захист, розподіл, диверсифікація, модулізація та створення запасів для можливості швидкої заміни та ремонту. Ці напрямки зараз лежать в основі стратегії міністерства та багатьох українських муніципалітетів. Зокрема здійснюється розподіл когенераційних установок у таких містах, як Харків, та впроваджуються гібридні системи «міський струм — генератори — сонячні батареї — екофлоу».
У зв’язку зі знищенням численних автозаправних станцій постачати паливо для генераторів стає дедалі важче, тому необхідно одночасно створювати його запаси (під належним захистом) та диверсифікувати джерела виробництва й зберігання електроенергії. Необхідно буде визначити «аварійні режими» для лікарень і соціальних установ, а також посилити енергоефективні системи життєзабезпечення навколо «пунктів незламності» та укриттів. У «Комітеті медичної допомоги Україні» ми працюємо над усіма цими складовими енергетичної стійкості. Однак очевидно, що потреба в ресурсах є надзвичайно великою.
Велику тривогу викликають в мене системи виробництва атомної електроенергії в Україні. Я провів ґрунтовне дослідження з нагоди 40-ї річниці Чорнобильської катастрофи і непокоюсь через високу вразливість АЕС до перебоїв у електропостачанні, що можуть завадити роботі систем охолодження реакторів. Найбільший ризик існує у Запоріжжі, але насправді він присутній на всіх АЕС України.
– В одному зі своїх останніх звітів Ви описуєте проблеми у сфері виробництва та постачання питної води, а також кажете про труднощі в царині охорони здоров’я. Чи могли б ви розповісти про це детальніше?
– У сучасному урбанізованому суспільстві доступ до питної води значною мірою залежить від складних систем «забір — очищення — розподіл — відведення стічних вод». Обстріл очисних споруд та електростанцій, які забезпечують їхнє функціонування, може спричинити масштабну санітарну катастрофу. Цього літа ми ледь уникли катастрофи, коли одна з електростанцій поблизу Києва була уражена ракетою, на щастя, не надто серйозно. Але міська влада та «Водоканали» сильно занепокоїлися. Ситуація з доступом до води, звісно, є критичною на півдні, де підземні горизонти складаються з солонуватих алювіальних відкладень із високим вмістом сірки та хлору. Воду доводиться доставляти здалеку, але росіяни бомбардують водопровідні мережі, або ж доводиться виробляти її на місці за допомогою дорогих технологій зворотного осмосу (технологія, схожа на опріснення).
У сфері охорони здоров’я ситуація з допомогою пораненим є дуже складною, зокрема через безпілотники, які ускладнюють їхню евакуацію. Незважаючи на дива, які постійно творять бойові медики — неймовірно відважні жінки та чоловіки, існують численні труднощі з допомогою пораненим, ризиками інфікування та медичними потребами людей із дуже важкими травмами. Разом із українськими партнерами я намагаюся вирішувати ці питання, підтримую численні центри іпотерапії, які намагаються використовувати неймовірну терапевтичну силу коней, щоб заспокоїти поранені тіла та душі, зломлені жахами війни.
– Як бачите ситуацію з управлінням відходами в Україні? Що можна зробити вже зараз, щоб її покращити?
– До війни Україна намагалася поставити до дії систему управління відходами, що передбачала відповідальність місцевих органів влади, залучення приватних підприємств та досить складне законодавство. На жаль, під час війни це питання аж ніяк не є пріоритетним. У багатьох громадах техніку та вантажівки, які використовувалися для збору та зберігання твердих відходів, було мобілізовано на фронт. Проте майже скрізь з’являються нові ініціативи, і міста України є неймовірно чистими, хоча кількість звалищ зростає. Більше занепокоєння у мене викликає питання величезних обсягів міських уламків, що накопичуються через жахливі обстріли у багатьох містах. Це стане одним із викликів майбутнього: перетворити ці мільйони тонн уламків на ресурси для відбудови!
– Як оцінюєте ризик залежності України від організацій, які фінансують допомогу Україні? Як цього уникнути?
– Допомога в Україні перетворилася на справжню галузь економіки, яка забезпечує роботою багатьох українців. Ми стали свідками значного психологічного стресу, що виник після раптового припинення проєктів, що фінансувалися USАІD, коли Дональд Трамп припинив діяльність цього американського агентства. Частково ця залежність виникає, коли немає взаємодії між менеджерами гуманітарної допомоги та українськими інституціями. Було втрачено багато можливостей, часто через провину міжнародних учасників. Я говорив про це ще у 2022 році.
– Чи усвідомлює Європа свою взаємозалежність з Україною, принаймні у сфері безпеки?
– Європа починає розуміти, що українці кардинально змінили способи ведення війни, і що ця динаміка закріпилася надовго. Широке застосування дронів, використання штучного інтелекту (навіть якщо наказ про нанесення удару все ще віддає людина), впровадження гнучких систем виробництва нової зброї з тісною та оперативною взаємодією між солдатами на фронті та інженерами в тилу — все це є частиною нової парадигми ведення бойових дій. Європейці все ще значно відстають, хоча й почали рухатися в цьому напрямку.
Саме в аграрній галузі я вбачаю перспективи пошуку нових можливостей взаємодоповнення. Франція та Європа залежать від американської кукурудзи та бразильської сої, причому остання виробляється за рахунок вирубки Амазонських джунглів. Розробка «Плану з білків» між Західною Європою та Україною стала б нагодою допомогти Європі позбутися згубної залежності, а Україні — диверсифікувати своє сільське господарство та ефективніше протидіяти наслідкам зміни клімату.
– Які інші важливі виклики для України бачите?
– До всього того, що чекає нас цієї зими, додається ще один важливий виклик — людська довіра. Вночі у метро чи в укриттях, на автобусних зупинках чи в приймальних лікарень у повітрі чути й втому, й гнів українців.
Довіра є одним із провідних чинників стійкості. Чи зберігають українці довіру до союзників? До європейців — так, до американців — ні. Чи існує довіра до фронту, його здатності тримати удар? Вона є, але всі знають, наскільки важко військовим і наскільки складним є життя родин чоловіків і жінок, які загинули на фронті. Довіра до керівництва? До часу міцна, вона була підірвана низкою корупційних скандалів та політичними рішеннями, що їх, у кращому разі, або неправильно зрозуміли, або погано роз’яснили.
У той же час сила української демократії, від Помаранчевої революції та Євромайдану аж до останніх протестів залишається потужною. Але українське суспільство вимагає ще більше: більше боротьби з корупцією, більше уваги до думки громадян. Єдність, що досі дозволяла країні витримувати страшні потрясіння, дещо послабла. Її обов’язково треба відновити! Та що б не сталося, за кілька тижнів я повертаюся в Україну!
Відкриється виставка до 85-их роковин трагедії в Бабиному Яру
Як повідомляє Міністерство культури України, 25 вересня о 15:00 у Центральному будинку художника в Києві відкриють виставковий проєкт «Свідок вічності». Експозиція присвячена вшануванню пам’яті жертв Бабиного Яру та переосмисленню цієї трагічної сторінки історії через засоби українського мистецтва.
Ідея та ініціатива створення проєкту належить заступниці голови Національної спілки художників України Ганні Яровій.
У межах виставки свої роботи представлять 60 митців — загалом близько 80 творів. Деякі з них художники підготували спеціально для цієї експозиції під час літньої артрезиденції.
Однією з ключових тем проєкту стало питання збереження історичної пам’яті в умовах, коли поступово відходить покоління людей, які безпосередньо пережили та бачили трагедію. Автори виставки прагнуть осмислити, як передавати пам’ять про такі події наступним поколінням, коли свідчення очевидців із живих розповідей перетворюються на архівні матеріали.
Виставка відбудеться за адресою: Київ, вулиця Січових Стрільців, 1-5.
Виставка триватиме до 4 жовтня.
Ідея та ініціатива створення проєкту належить заступниці голови Національної спілки художників України Ганні Яровій.
У межах виставки свої роботи представлять 60 митців — загалом близько 80 творів. Деякі з них художники підготували спеціально для цієї експозиції під час літньої артрезиденції.
Однією з ключових тем проєкту стало питання збереження історичної пам’яті в умовах, коли поступово відходить покоління людей, які безпосередньо пережили та бачили трагедію. Автори виставки прагнуть осмислити, як передавати пам’ять про такі події наступним поколінням, коли свідчення очевидців із живих розповідей перетворюються на архівні матеріали.
Виставка відбудеться за адресою: Київ, вулиця Січових Стрільців, 1-5.
Виставка триватиме до 4 жовтня.
Українська короткометражка здобула нагороду на 83-му Венеційському міжнародному кінофестивалі
Як повідомляє Міністерство культури України, короткометражна стрічка українського режисера Павла Шпегуна «Тиша» була відзначена спеціальною нагородою Аіrоnе dеllа Lаgunа – Іntеrnаtіоnаl Соllаtеrаl Аwаrd під час 83-го Венеційського міжнародного кінофестивалю. Цьогоріч нагородження відбувалося вперше, тому саме український фільм став першим лауреатом цієї відзнаки.
«Тиша» — дебютна режисерська робота Павла Шпегуна. Над створенням картини працювала українська кінопродакшен-компанія FоrеFіlms. Міжнародний прем’єрний показ фільму відбувся у конкурсній програмі короткометражних робіт Оrіzzоntі Shоrt Fіlms 83-го Венеційського міжнародного кінофестивалю за сприяння Українського інституту.
Аіrоnе dеllа Lаgunа – Іntеrnаtіоnаl Соllаtеrаl Аwаrd — це нова міжнародна кінематографічна відзнака, покликана сприяти розвитку молодих режисерів, підтримувати нестандартні способи роботи з кіномовою та привертати увагу до нових авторських голосів у національних кінематографіях. Нагороду отримують роботи, які демонструють самобутність задуму, експериментують із формою оповіді, вирізняються виразним візуальним стилем і порушують важливі для сучасного суспільства теми.
Цього року лауреата визначали серед учасників конкурсної секції Оrіzzоntі Венеційського кінофестивалю. У категорії короткометражних фільмів було представлено 13 робіт, створених кінематографістами з різних країн. Серед них була й українська стрічка «Тиша».
Фільм розповідає камерну психологічну історію, у центрі якої — людська близькість, переживання втрати та мовчання. Автори показують ситуацію, коли відсутність слів може виявитися промовистішою за будь-яку розмову.
Центральний персонаж стрічки Лука — молодий стендап-комік. Після невдалого виступу він зустрічає в барі таємничу дівчину. Вони залишаються разом на ніч і поступово діляться особистими переживаннями, говорять про самотність, душевний біль і втрати, яких зазнали. Водночас обоє намагаються не допустити надмірної емоційної близькості. Згодом розмова вичерпує себе, і героям більше нічого сказати одне одному. Тоді між ними виникає тиша, яка стає своєрідним продовженням їхньої розмови та передає те, що вже неможливо висловити словами.
«Тиша» — дебютна режисерська робота Павла Шпегуна. Над створенням картини працювала українська кінопродакшен-компанія FоrеFіlms. Міжнародний прем’єрний показ фільму відбувся у конкурсній програмі короткометражних робіт Оrіzzоntі Shоrt Fіlms 83-го Венеційського міжнародного кінофестивалю за сприяння Українського інституту.
Аіrоnе dеllа Lаgunа – Іntеrnаtіоnаl Соllаtеrаl Аwаrd — це нова міжнародна кінематографічна відзнака, покликана сприяти розвитку молодих режисерів, підтримувати нестандартні способи роботи з кіномовою та привертати увагу до нових авторських голосів у національних кінематографіях. Нагороду отримують роботи, які демонструють самобутність задуму, експериментують із формою оповіді, вирізняються виразним візуальним стилем і порушують важливі для сучасного суспільства теми.
Цього року лауреата визначали серед учасників конкурсної секції Оrіzzоntі Венеційського кінофестивалю. У категорії короткометражних фільмів було представлено 13 робіт, створених кінематографістами з різних країн. Серед них була й українська стрічка «Тиша».
Фільм розповідає камерну психологічну історію, у центрі якої — людська близькість, переживання втрати та мовчання. Автори показують ситуацію, коли відсутність слів може виявитися промовистішою за будь-яку розмову.
Центральний персонаж стрічки Лука — молодий стендап-комік. Після невдалого виступу він зустрічає в барі таємничу дівчину. Вони залишаються разом на ніч і поступово діляться особистими переживаннями, говорять про самотність, душевний біль і втрати, яких зазнали. Водночас обоє намагаються не допустити надмірної емоційної близькості. Згодом розмова вичерпує себе, і героям більше нічого сказати одне одному. Тоді між ними виникає тиша, яка стає своєрідним продовженням їхньої розмови та передає те, що вже неможливо висловити словами.
Від локальної традиції до культурної спадщини: Валентина Зусько і вишивка Любешівщини
Валентина Зусько — народна майстриня НСМНМУ, дослідниця та носійка традиції вишивки Любешівщини, що на Волині. Розпочавши з відновлення власної родинної спадщини та вишивки своєї бабусі, вона взялася за ширшу справу — відродження традицій цілого краю. Досліджена нею техніка «ретязь за контурами малюнка» увійшла до переліку нематеріальної культурної спадщини Волині, а відтворений нею традиційний костюм у 2025 році визнали найкращим на конкурсі в етнопарку «Ладомирія». У 2026-му роботу Валентини Зусько відзначили спеціальною нагородою «За унікальність».
В інтерв’ю Тижню Валентина Зусько розповідає про родинну пам’ять, автентичність і відродження локальної традиції.
— Валентино, якщо повернутися до початку: хто у вашій родині навчив вас дивитися на вишивку не просто як на рукоділля, а як на частину пам’яті?
— Ніхто. Вишивка просто була в хатах на іконах, на рамках, на Різдво й Паску під хліб, підризники на ліжках. Це була повсякденна норма інтерʼєру й традицій. Ми не дивились на це як частину памʼяті.
— Якою ви пам’ятаєте свою бабусю Анастасію? Вишивка була в її житті щоденною справою, святковим заняттям чи чимось більшим?
— За моєї пам’яті баба ніколи не вишивала при мені. І в нас говорять саме «баба». Помʼякшувальних форм слова не використовували ніколи.
— У вас збереглися фотографії вашої бабусі та інших жінок Любешівщини 1950-х років. Що ви сьогодні бачите на цих світлинах такого, чого не помічали б без досвіду дослідниці?
— Поставу, одяг, аксесуари, зачіски, вінки… Потім, вдивляючись більше, — традиції й обряди, розміщення малюнків на вишивці. Особливо звертаю увагу на те, чого вже не можу знайти в експедиціях, а чую лише з розповідей. Хочеться знайти й фотопідтвердження слів.
— Коли ви зрозуміли, що за старою сорочкою чи фотографією стоїть ціла історія, яку потрібно відновити?
— Коли побачила речі з Любешівщини в продажі в інтернеті. Будь-які спроби з’ясувати, кому вони належали, виявилися марними. Зазвичай продавці цього не фіксують і не діляться такою інформацією. Другим випадком була фотографія весілля з села Вʼязівне, на якій були присутні майже всі родини села. Наречена ще проживає в цьому селі, а всіх гостей на фото, в тому числі й нареченого, вже немає з нами. Всі одягнені в народні строї. Кожна пара на світлині — це історія роду, їхнього життя, родинні звʼязки, де проживали, як дружили родинами. Це дуже цікаво.
— Якби вам дали стару сорочку без жодних підписів, за якими ознаками ви могли б визначити, що вона походить саме з Любешівщини чи Волині?
— Основна ознака — це погрудна вишивка, в парі з маніжкою (планкою) візуально схожа на хрест. Комірець — виложистий або стійка. Усі сорочки виключно з комірами. Широка смуга підуставкового узору, а під нею нижче — три букети. Це основні ознаки, проте не всі сорочки мають однакове розміщення узору. Також кольори ниток, форма квітів тощо.
— Що в традиційній вишивці рідного краю сьогодні найважче зберегти: техніку, орнамент, матеріали чи саме знання про те, як і для чого це створювали?
— Орнаменти — це найважливіше. Кожна сорочка унікальна і в єдиному виконанні. Це саме стосується й хустин, фартухів, рушників. З техніками вишивки вже простіше, а от з тканням дуже складна ситуація. Також важливо знати як і для чого використовували ту чи іншу річ і яку саме вона мала локальну назву. Нещодавно записала, що святкову жилетку в селах Вʼязівне, Проходи, Великий Курінь називали «кітле(и)ця». Також в селі Залаззя наречена мала дві спідниці й два фартухи на два дні весілля. Червону — на перший день, білу — на другий. Вони мали нашиті стрічки або аплікації.
Ганна Любежаніна (у центрі) з двома дівчатами із села Проходи, В’язівне, Камінь-Каширщина, 1953 рік. Фото Валентина Зусько віднайшла у доньки Ганни Василівни. Імена дівчат по краях поки невідомі.
Також поки не можу знайти оригіналу весільного вінка, щоб побачити матеріал і форму квітів, хоча дослідила, що одна й та ж майстриня виготовляла і вінок і весільні ікони, в середині яких були паперові квіти. Саме в іконах бачу ці старі (1950–1990 років) ручної роботи квіти з паперу. Форму й матеріали також важливо бачити. Без цього фактично неможливо створити реконструкцію речі.
— Ви дослідили техніку «ретязь за контурами малюнка». Що стало для вас доказом, що це не просто особливий спосіб вишивання, а локальна традиція Любешівської громади?
— Масовість цього шва в старих вишитих речах Любешівщини. Фактично в кожному селі хоча б в одній хаті я знаходила речі, вишиті цією технікою. Складність дослідження полягала в тому, що цей шов не має локальної назви — називають просто «гладь». А є три основні художні шви, якими вишивали на Любешівщині. Гладь «в прикріп» — локальна назва «гладь піріколяна»(переколена, тобто має кріпку на стібку). Двобічна гладь (має різні види прокладання нитки) — локальна назва «гладь на два боки». А от назви «ретязя за контурами малюнка» немає. Але їх не розрізняють, а називають просто «гладь». Це на початку дуже збиває зі шляху і заплутує. Також в експедиціях записую, що жінки вміли, знають і так вишивали та дехто ще вишиває, але цю техніку вони називають «гладь». Щаслива, що вдалось дослідити.
— Скільки роботи стоїть за тим, щоб не просто описати, а офіційно внести віднайдену техніку до переліку нематеріальної культурної спадщини Волині?
— Це дуже тривалий, великий і матеріально затратний обʼєм роботи. Найскладніше було знайти носіїв, бо ж, як вище писала, майстрині називали шов узагальненою назвою. Завдяки Центру культури Любешівщини все вдалось. Але спочатку було дослідження старих вишитих речей, їхніх орнаментів і швів, якими вони вишиті. Саме тоді я й зрозуміла: «ретязь за контурами» — це особливість Любешівщини, і цю техніку, як і малюнки, які малювали для вишивання «ретязем по контуру», варто зберегти для майбутніх поколінь.
— Чи траплялося під час досліджень, що одна знайдена річ, фотографія чи розповідь повністю змінила ваше попереднє уявлення про місцеву вишивку?
— Це було п’ять рушників з однієї хати, й три з них вишиті різними швами гладі. Їх я передала до Музею Івана Гончара у Києві, а вони описали, що гладь «в прикріп» і «ретязь за контурами» — це просто гладь. Тоді я почала писати їм із проханням повторного перегляду, бо ж я бачила, що шви різні. Ця історія забрала майже рік часу.
Також згадую про «кітлицю». Записала аудіо в експедиції про святковий одяг і чую: «Нарадила кітлицю да пушла на музики». Перепитую — і так, далі цитата: «Камізельку з чого-нибудь шили, а кітлиця хороша, розшита лєнтами».
«Севрето» — це вид ткання, який був дуже поширений на Любешівщині. Віднайти локальну назву — справжнє щастя. Багато розповідають як ткали, а от показати ніхто поки не згодився. Позабували люди.
— Чи є річ або фотографія, знайдена вами за останні роки, яку ви назвали б своєю найважливішою знахідкою?
— Наразі це новий тканий килим і колекція з 12 весільних тканих вишитих севретяних рушників однієї нареченої. Унікальна знахідка, ще й з історією майстрині.
Також старі фотографії весілля — не лише з великими вінками наречених, а й із паперовими шитими шапками дружби й підкоровайшика. Мені надіслали на опрацювання світлину з весілля, де дружба в шапці «капчук» і з нагайкою. Єдина поки така. За нею послідувало ціле дослідження й описи, з чого шили, для чого й для кого, яка суть використання й звичаю носіння цієї шапки на весіллі.
— У 2025 році ваш відтворений автентичний костюм визнали найкращим. Що потрібно знати й уміти, щоб сьогодні відтворити костюм так, аби він був справді автентичним, а не просто стилізацією під минуле?
— По-перше, знати, з яких елементів складається костюм (стрій). Якими техніками вишито, якими нитками, на якій тканині та якими швами зшито. Якщо відтворення йде по світлині — які кольори ниток поширені локально в селі. Максимально зібрати описи свідків і, по можливості, фото подібних за описом речей. Мені було і простіше, й складно водночас. Я мала оригінал на опрацювання — це дуже спрощує роботу. Проблема в тому, що це була перша річ, яку я вишивала гладдю. Але, оцінюючи результат, точно можу сказати, що все вдалось якнайкраще.
— Чого ви категорично не дозволяєте собі додавати від себе, коли реконструюєте старий костюм?
— Я не реконструюю старі речі. Максимум — це відіпрати забруднення, але й це може бути проблемою, бо може «тікати» колір ниток/тканини. Старі пошкоджені речі зберігаю, як отримала — без втручань.
— Ви створюєте власні схеми для вишивання. Де для вас межа між збереженням народної спадщини й авторською творчістю?
— Коли за основу беру орнамент і, орієнтуючись на особливості розміщення малюнків, створюю схему, — це авторська схема за мотивами народних малюнків.
Коли ж річ пошкоджена з частково чи повністю втраченим узором (його частинами), і я фактично інтуїтивно малюю частини орнаменту — це також авторська схема за мотивами народних малюнків.
Коли можу замалювати з збереженої речі орнамент без будь-яких змін, маю цю річ на опрацювання фізичну (не по світлині), можу зберегти розмір кожної квітки/листка без змін — я авторка цифрової опрацьованої схеми речі, в орнаменту якої є автор і вишивальниця. Це можуть бути дві різні особи, а третя — колекціонер. А от власник авторських прав на давній малюнок, якщо, наприклад, сорочка не в статусі національного надбання чи офіційно не визнана сирітським твором, — ще інша особа. Оформлена в документ схема — це моя розробка, авторкою якої є я. Тут важливо розуміти різницю. Я не претендую на авторство орнаменту, а от його цифрового оформлення — так.
Валентина Зусько на Конкурсі з відтворення традиційних костюмів у етнопарку «Ладомирія», 6 вересня 2026 року. Фото: архів етнопарку «Ладомирія»
— Ваші схеми захищені авторським правом. Чому для майстрині, яка працює з народною традицією, важливе питання авторства?
— Згідно з Законом України «Про авторське право й суміжні права», всі твори автора захищає закон з моменту їх створення. Мені не потрібне додаткове документальне підтвердження, як-от «Сертифікат на твір». Достатньо метаданих, посилань на першоджерело публікації (дата/час) тощо. Також я їжджу в експедиції, записую аудіо, відео, роблю світлини автентики й записи свідків, з якими працюю, — усе це інтелектуальна власність.
Мої описи, світлини та відео до публікацій у соцмережах — результат моєї праці й досліджень, тож це також інтелектуальна власність. Я також є однією з шести випускниць ІР Асаdеmіс курсу «Роль інтелектуальної власності в збережені коду нації».
Дуже важливо поважати роботу авторів, зазначати їхні імена та всю відому інформацію про них, адже за цим — роки праці й досвіду. Вкрай некоректно брати чужі відео, текст, світлини, схеми й публікувати від свого імені — це порушення авторських прав. В наш час більше свідомих людей, і про це говорять частіше. Хоча після перемоги на конкурсі на найкращий відтворений стрій 2025 року, коли я опублікувала, що схеми захищено сертифікатами авторських прав — на мене вилили купу негативу. Здебільшого це недалекі люди, які не відрізняють патент від сертифіката авторських прав і не знають, коли річ переходить у статус національного надбання.
— Ви вкладаєте власні ресурси у збереження цієї спадщини, створили свій бренд. Що спонукає вас займатися цим далі, навіть коли така робота потребує значно більше часу й сил, ніж може повернути?
— Історія памʼятає імена. Деякі несправедливо забуті. Хтось має це робити. Якщо це можу робити я, то робитиму.
— Чи не існує небезпеки, що, популяризуючи традиційну вишивку, ми водночас перетворимо її на красивий декоративний бренд і втратимо її справжній зміст?
— Так, у тих, хто бездумно женеться за хайпом і тимчасовим прибутком. Усе-таки традиційна вишивка — це саме про традиції. Вона може стати красивим декоративним брендом при свідомому підході до її використання зі збереженням розуміння змісту.
— Якщо через сто років хтось відкриє ваші дослідження, фотографії та відтворені костюми, що ви хотіли б, щоб ця людина зрозуміла про жінок Любешівщини та їхню вишивку?
— Про таке я не думаю. Моя мета — зберегти їх, частково зі своїм почерком, щоб через 100 років нащадки людей з Любешівщини, які хочуть побачити, в яких строях ходили їхні прапра-, змогли мати таку можливість. А за бажання — і відтворити. Це важливо для мене.
Валентина Зусько — переможниця Конкурсу по відтворенню традиційних костюмів у етнопарку «Ладомирія» у 2025 році. На фото Володимир Щибря, етнолог, член журі та Володимир Дзьобак, голова ГО «Центр дослідження та відродження Волині». Фото: архів етнопарку «Ладомирія»
Під час запису інтервʼю для Тижня Валентина Зусько вкотре брала участь у Конкурсі традиційного костюма в етнопарку «Ладомирія». Цьогоріч вона отримала спеціальну відзнаку «За унікальність».
Валентина презентувала весільний стрій, створений на основі народних малюнків з с. Заріка (сорочка, фартух і хустина), с. Великий Курінь — відтворений вінок за світлиною, кітлиця та спідниця — з описів, записаних під час експедиції в с. В’язівне. Доповнила образ намистом з власної колекції: лускавки, молитковки та коралі. Також використала плетену волинську крайку у виконанні Тетяни Климчук.
В інтерв’ю Тижню Валентина Зусько розповідає про родинну пам’ять, автентичність і відродження локальної традиції.
— Валентино, якщо повернутися до початку: хто у вашій родині навчив вас дивитися на вишивку не просто як на рукоділля, а як на частину пам’яті?
— Ніхто. Вишивка просто була в хатах на іконах, на рамках, на Різдво й Паску під хліб, підризники на ліжках. Це була повсякденна норма інтерʼєру й традицій. Ми не дивились на це як частину памʼяті.
— Якою ви пам’ятаєте свою бабусю Анастасію? Вишивка була в її житті щоденною справою, святковим заняттям чи чимось більшим?
— За моєї пам’яті баба ніколи не вишивала при мені. І в нас говорять саме «баба». Помʼякшувальних форм слова не використовували ніколи.
— У вас збереглися фотографії вашої бабусі та інших жінок Любешівщини 1950-х років. Що ви сьогодні бачите на цих світлинах такого, чого не помічали б без досвіду дослідниці?
— Поставу, одяг, аксесуари, зачіски, вінки… Потім, вдивляючись більше, — традиції й обряди, розміщення малюнків на вишивці. Особливо звертаю увагу на те, чого вже не можу знайти в експедиціях, а чую лише з розповідей. Хочеться знайти й фотопідтвердження слів.
— Коли ви зрозуміли, що за старою сорочкою чи фотографією стоїть ціла історія, яку потрібно відновити?
— Коли побачила речі з Любешівщини в продажі в інтернеті. Будь-які спроби з’ясувати, кому вони належали, виявилися марними. Зазвичай продавці цього не фіксують і не діляться такою інформацією. Другим випадком була фотографія весілля з села Вʼязівне, на якій були присутні майже всі родини села. Наречена ще проживає в цьому селі, а всіх гостей на фото, в тому числі й нареченого, вже немає з нами. Всі одягнені в народні строї. Кожна пара на світлині — це історія роду, їхнього життя, родинні звʼязки, де проживали, як дружили родинами. Це дуже цікаво.
— Якби вам дали стару сорочку без жодних підписів, за якими ознаками ви могли б визначити, що вона походить саме з Любешівщини чи Волині?
— Основна ознака — це погрудна вишивка, в парі з маніжкою (планкою) візуально схожа на хрест. Комірець — виложистий або стійка. Усі сорочки виключно з комірами. Широка смуга підуставкового узору, а під нею нижче — три букети. Це основні ознаки, проте не всі сорочки мають однакове розміщення узору. Також кольори ниток, форма квітів тощо.
— Що в традиційній вишивці рідного краю сьогодні найважче зберегти: техніку, орнамент, матеріали чи саме знання про те, як і для чого це створювали?
— Орнаменти — це найважливіше. Кожна сорочка унікальна і в єдиному виконанні. Це саме стосується й хустин, фартухів, рушників. З техніками вишивки вже простіше, а от з тканням дуже складна ситуація. Також важливо знати як і для чого використовували ту чи іншу річ і яку саме вона мала локальну назву. Нещодавно записала, що святкову жилетку в селах Вʼязівне, Проходи, Великий Курінь називали «кітле(и)ця». Також в селі Залаззя наречена мала дві спідниці й два фартухи на два дні весілля. Червону — на перший день, білу — на другий. Вони мали нашиті стрічки або аплікації.
Ганна Любежаніна (у центрі) з двома дівчатами із села Проходи, В’язівне, Камінь-Каширщина, 1953 рік. Фото Валентина Зусько віднайшла у доньки Ганни Василівни. Імена дівчат по краях поки невідомі.
Також поки не можу знайти оригіналу весільного вінка, щоб побачити матеріал і форму квітів, хоча дослідила, що одна й та ж майстриня виготовляла і вінок і весільні ікони, в середині яких були паперові квіти. Саме в іконах бачу ці старі (1950–1990 років) ручної роботи квіти з паперу. Форму й матеріали також важливо бачити. Без цього фактично неможливо створити реконструкцію речі.
— Ви дослідили техніку «ретязь за контурами малюнка». Що стало для вас доказом, що це не просто особливий спосіб вишивання, а локальна традиція Любешівської громади?
— Масовість цього шва в старих вишитих речах Любешівщини. Фактично в кожному селі хоча б в одній хаті я знаходила речі, вишиті цією технікою. Складність дослідження полягала в тому, що цей шов не має локальної назви — називають просто «гладь». А є три основні художні шви, якими вишивали на Любешівщині. Гладь «в прикріп» — локальна назва «гладь піріколяна»(переколена, тобто має кріпку на стібку). Двобічна гладь (має різні види прокладання нитки) — локальна назва «гладь на два боки». А от назви «ретязя за контурами малюнка» немає. Але їх не розрізняють, а називають просто «гладь». Це на початку дуже збиває зі шляху і заплутує. Також в експедиціях записую, що жінки вміли, знають і так вишивали та дехто ще вишиває, але цю техніку вони називають «гладь». Щаслива, що вдалось дослідити.
— Скільки роботи стоїть за тим, щоб не просто описати, а офіційно внести віднайдену техніку до переліку нематеріальної культурної спадщини Волині?
— Це дуже тривалий, великий і матеріально затратний обʼєм роботи. Найскладніше було знайти носіїв, бо ж, як вище писала, майстрині називали шов узагальненою назвою. Завдяки Центру культури Любешівщини все вдалось. Але спочатку було дослідження старих вишитих речей, їхніх орнаментів і швів, якими вони вишиті. Саме тоді я й зрозуміла: «ретязь за контурами» — це особливість Любешівщини, і цю техніку, як і малюнки, які малювали для вишивання «ретязем по контуру», варто зберегти для майбутніх поколінь.
— Чи траплялося під час досліджень, що одна знайдена річ, фотографія чи розповідь повністю змінила ваше попереднє уявлення про місцеву вишивку?
— Це було п’ять рушників з однієї хати, й три з них вишиті різними швами гладі. Їх я передала до Музею Івана Гончара у Києві, а вони описали, що гладь «в прикріп» і «ретязь за контурами» — це просто гладь. Тоді я почала писати їм із проханням повторного перегляду, бо ж я бачила, що шви різні. Ця історія забрала майже рік часу.
Також згадую про «кітлицю». Записала аудіо в експедиції про святковий одяг і чую: «Нарадила кітлицю да пушла на музики». Перепитую — і так, далі цитата: «Камізельку з чого-нибудь шили, а кітлиця хороша, розшита лєнтами».
«Севрето» — це вид ткання, який був дуже поширений на Любешівщині. Віднайти локальну назву — справжнє щастя. Багато розповідають як ткали, а от показати ніхто поки не згодився. Позабували люди.
— Чи є річ або фотографія, знайдена вами за останні роки, яку ви назвали б своєю найважливішою знахідкою?
— Наразі це новий тканий килим і колекція з 12 весільних тканих вишитих севретяних рушників однієї нареченої. Унікальна знахідка, ще й з історією майстрині.
Також старі фотографії весілля — не лише з великими вінками наречених, а й із паперовими шитими шапками дружби й підкоровайшика. Мені надіслали на опрацювання світлину з весілля, де дружба в шапці «капчук» і з нагайкою. Єдина поки така. За нею послідувало ціле дослідження й описи, з чого шили, для чого й для кого, яка суть використання й звичаю носіння цієї шапки на весіллі.
— У 2025 році ваш відтворений автентичний костюм визнали найкращим. Що потрібно знати й уміти, щоб сьогодні відтворити костюм так, аби він був справді автентичним, а не просто стилізацією під минуле?
— По-перше, знати, з яких елементів складається костюм (стрій). Якими техніками вишито, якими нитками, на якій тканині та якими швами зшито. Якщо відтворення йде по світлині — які кольори ниток поширені локально в селі. Максимально зібрати описи свідків і, по можливості, фото подібних за описом речей. Мені було і простіше, й складно водночас. Я мала оригінал на опрацювання — це дуже спрощує роботу. Проблема в тому, що це була перша річ, яку я вишивала гладдю. Але, оцінюючи результат, точно можу сказати, що все вдалось якнайкраще.
— Чого ви категорично не дозволяєте собі додавати від себе, коли реконструюєте старий костюм?
— Я не реконструюю старі речі. Максимум — це відіпрати забруднення, але й це може бути проблемою, бо може «тікати» колір ниток/тканини. Старі пошкоджені речі зберігаю, як отримала — без втручань.
— Ви створюєте власні схеми для вишивання. Де для вас межа між збереженням народної спадщини й авторською творчістю?
— Коли за основу беру орнамент і, орієнтуючись на особливості розміщення малюнків, створюю схему, — це авторська схема за мотивами народних малюнків.
Коли ж річ пошкоджена з частково чи повністю втраченим узором (його частинами), і я фактично інтуїтивно малюю частини орнаменту — це також авторська схема за мотивами народних малюнків.
Коли можу замалювати з збереженої речі орнамент без будь-яких змін, маю цю річ на опрацювання фізичну (не по світлині), можу зберегти розмір кожної квітки/листка без змін — я авторка цифрової опрацьованої схеми речі, в орнаменту якої є автор і вишивальниця. Це можуть бути дві різні особи, а третя — колекціонер. А от власник авторських прав на давній малюнок, якщо, наприклад, сорочка не в статусі національного надбання чи офіційно не визнана сирітським твором, — ще інша особа. Оформлена в документ схема — це моя розробка, авторкою якої є я. Тут важливо розуміти різницю. Я не претендую на авторство орнаменту, а от його цифрового оформлення — так.
Валентина Зусько на Конкурсі з відтворення традиційних костюмів у етнопарку «Ладомирія», 6 вересня 2026 року. Фото: архів етнопарку «Ладомирія»
— Ваші схеми захищені авторським правом. Чому для майстрині, яка працює з народною традицією, важливе питання авторства?
— Згідно з Законом України «Про авторське право й суміжні права», всі твори автора захищає закон з моменту їх створення. Мені не потрібне додаткове документальне підтвердження, як-от «Сертифікат на твір». Достатньо метаданих, посилань на першоджерело публікації (дата/час) тощо. Також я їжджу в експедиції, записую аудіо, відео, роблю світлини автентики й записи свідків, з якими працюю, — усе це інтелектуальна власність.
Мої описи, світлини та відео до публікацій у соцмережах — результат моєї праці й досліджень, тож це також інтелектуальна власність. Я також є однією з шести випускниць ІР Асаdеmіс курсу «Роль інтелектуальної власності в збережені коду нації».
Дуже важливо поважати роботу авторів, зазначати їхні імена та всю відому інформацію про них, адже за цим — роки праці й досвіду. Вкрай некоректно брати чужі відео, текст, світлини, схеми й публікувати від свого імені — це порушення авторських прав. В наш час більше свідомих людей, і про це говорять частіше. Хоча після перемоги на конкурсі на найкращий відтворений стрій 2025 року, коли я опублікувала, що схеми захищено сертифікатами авторських прав — на мене вилили купу негативу. Здебільшого це недалекі люди, які не відрізняють патент від сертифіката авторських прав і не знають, коли річ переходить у статус національного надбання.
— Ви вкладаєте власні ресурси у збереження цієї спадщини, створили свій бренд. Що спонукає вас займатися цим далі, навіть коли така робота потребує значно більше часу й сил, ніж може повернути?
— Історія памʼятає імена. Деякі несправедливо забуті. Хтось має це робити. Якщо це можу робити я, то робитиму.
— Чи не існує небезпеки, що, популяризуючи традиційну вишивку, ми водночас перетворимо її на красивий декоративний бренд і втратимо її справжній зміст?
— Так, у тих, хто бездумно женеться за хайпом і тимчасовим прибутком. Усе-таки традиційна вишивка — це саме про традиції. Вона може стати красивим декоративним брендом при свідомому підході до її використання зі збереженням розуміння змісту.
— Якщо через сто років хтось відкриє ваші дослідження, фотографії та відтворені костюми, що ви хотіли б, щоб ця людина зрозуміла про жінок Любешівщини та їхню вишивку?
— Про таке я не думаю. Моя мета — зберегти їх, частково зі своїм почерком, щоб через 100 років нащадки людей з Любешівщини, які хочуть побачити, в яких строях ходили їхні прапра-, змогли мати таку можливість. А за бажання — і відтворити. Це важливо для мене.
Валентина Зусько — переможниця Конкурсу по відтворенню традиційних костюмів у етнопарку «Ладомирія» у 2025 році. На фото Володимир Щибря, етнолог, член журі та Володимир Дзьобак, голова ГО «Центр дослідження та відродження Волині». Фото: архів етнопарку «Ладомирія»
Під час запису інтервʼю для Тижня Валентина Зусько вкотре брала участь у Конкурсі традиційного костюма в етнопарку «Ладомирія». Цьогоріч вона отримала спеціальну відзнаку «За унікальність».
Валентина презентувала весільний стрій, створений на основі народних малюнків з с. Заріка (сорочка, фартух і хустина), с. Великий Курінь — відтворений вінок за світлиною, кітлиця та спідниця — з описів, записаних під час експедиції в с. В’язівне. Доповнила образ намистом з власної колекції: лускавки, молитковки та коралі. Також використала плетену волинську крайку у виконанні Тетяни Климчук.
Дитинство, черешні й тривоги: як освітні «вулики» Миколаївщини стають прихистком дитинства
У червні разом із письменницею Ольгою Купріян ми поїхали у два села Миколаївської області — Новогригорівку та Заводське. Там, у «Вуликах» від SаvЕD — освітніх просторах для дітей, чиї школи зруйнувала або назавжди змінила війна, — Ольга говорила зі школярами про письменництво, книжки й історії, які варто розповідати. Тут діти сміялись з оповідок про бобрів, сперечались про раків у сусідньому Ракові та прикрашали вуха черешнями замість сережок. А потім так само просто розповідали про знищену школу, втечу з села і страх, який не мав би жити в дитинстві.
«Швидка освітня допомога»
Вулик у ЗаводськомуВи знали, що найсолодші черешні — саме ті, які з плодоніжкою? Ця істина в Новогригорівці відома навіть семирічкам. Тому тареля з товстобокими налитими ягодами «з паличками» розлітається приблизно за три з четвертинкою хвилини. Ми сидимо за довгим столом, який складається зі зсунутих докупи чотирьох парт. Кілька третьо-, п’яти- та навіть першокласників у яскравих маєчках і вже навіть із несміливою червневою засмагою гучно обговорюють свої нагороди за художній конкурс та відкриття ярмарку в центрі села. Що може змусити дітей зібратись у школі на початку таких очікуваних літніх канікул? Відповідаю: вулики. Точніше, «Вулики» — освітні центри від благодійного фонду SаvЕD. Це локації, де діти можуть навчатися та бачитися наживо, навіть якщо їхня школа знищена або не може повноцінно працювати через близькість до фронту.«Вулики» дають дітям чи не найважливіше в умовах війни — можливість зустрічатися, спілкуватися з друзями та поступово повертатися до нормального життя після тривалого онлайн-навчання. Ці центри функціонують як своєрідна «швидка освітня допомога» для постраждалих громад. Простір забезпечено всім необхідним для комфортного перебування дітей і вчителів. Тут є нові зручні парти, доступ до сучасної техніки, створено інклюзивні умови і, з важливого — добре облаштовано укриття. Через брак уцілілих будівель такі локації часто відкривають у вже наявних приміщеннях — наприклад, розділяючи простір на різних поверхах із місцевою поліклінікою чи дитячим садком. Або в ліцеї й амбулаторії, як у Новогригорівці та Заводському, де побували ми.Миколаїв через вікно
6:20. На сонному пероні снують десятки людей, обвішані, наче ялинки, валізами й валізками, рюкзаками та сумочками. Під дебелою вивіскою «Миколаїв» бачу усміхнену білявку в етнодомівській вишиванці «Будинок “Слово”». Ольга Купріян — українська письменниця, літературна критикиня та літературознавиця. Вона привітно усміхається на моє львівське вітання.— Та можна без «пані» — просто Оля.Черешневі сережки (Новогригорівка)Але подумки до її імені я вперто додаю «пані»: є щось легке й водночас вишукане у її поставі, у сережках-феєчках, у м’якому усміхові.На майже порожній автостоянці на нас чекає Олексій — невисокий, дещо втомлений на вигляд чоловік за 50, який має відвезти нас до «Вуликів».— Я на суржику разгаварюю, то вже вибачайте, — доки вмощуємось у середніх літ «Тойоту», водій занурює нас у місцевий колорит. — Я мєсний, прожив тут всю жизнь. Думав в Київ поїхати: предлагали роботу, бронь. Але яке. Тут вся моя жизнь, друззя, знайомі дороги. Нащо мені кудись їхати.Миколаїв швидко прогортує зелені вулиці у вікні автівки. Ніяк не можу поєднати залиті сонцем простори й обличчя з дрібно побитими стінами багатоповерхівок. Місто — справжній південний воїн: втомлений, зранений, але з високо й сміливо піднятою головою.— Ми з вами щойно весь город проїхали. Попробуйте таке в Києві зробити. Тут швидкість життя інакша, — Олексій хитає головою.Їдемо у Заводське з паном ОлексіємРозповідає: займається ремонтом машин, часто «крутить» щось для військових.— У нас ще нормально. Прилітає, є тривоги. Але нам не звикать. Хіба з водою була біда, «повідкисали» крани (корозія через високий вміст солей у технічній воді, яка єдина була доступною певний час у цьому регіоні, — Авт.). Ну, і світла часто нема, але то таке. А от в Херсоні зараз тяжко. Я туди на своїй зеленій машині би точно не поткнувся, цвєт не цивільний, — Олексій тре сухою рукою мідну шкіру на шиї, — туди руські закидають молодих дроноводів, і ті трєніруються на місцевих жителях.За вікнами справжнє південне літо. Перші дні червня, а частина полів зріло жовтіють і нагинаються під важкуватими колосками. Сподіваюся, що вони не згорять від обстрілів і стануть винагородою працьовитим українським фермерам. А пухнаста ковила! А скільки маків! Густе степове повітря гарячою хвилею пробирається під шкіру крізь прочинені вікна. Південь лишається собою, нам — хіба підкорятись і знімати шари зайвого одягу.Новогригорівка: рецепти щастя
У «Вулику» в селі Новогригорівка, що за 80 кілометрів на північ від Миколаєва, на нас чекає зграйка «бджоленят». Сидять тихо: хто його зна, як поводитися, коли приїздить справжня письменниця. Збоку під вікном перешіптуються вчителі: кілька з них є наставниками, або, як заведено казати по-вуликівськи — тьюторами для малих. Це ті відповідальні дорослі, які організовують тут процес навчання та розваг: від тренінгів із фінансової грамотності та терапевтичних занять до ліплення з пластиліну та поробок із підручних матеріалів. Щотижня у «Вулику» бувають десятки дітей з Новогригорівки та навколишніх сіл, для яких цей простір стає місцем різностороннього розвитку й соціалізації. Наша поїздка сюди — частина курсу «Музи і мʼязи креативності» письменниць Олі Купріян та Марії Титаренко від фонду SаvЕD. Курс пройшли тьютори з дітьми із 26-х «Вуликів» на прифронтових територіях.Оля Купріян починає з козиря: дістає зі своїх торб оберемок кольорових книг і поруч з ними впевнено ставить на стіл зубате бобреня (з її книги «Боброго ранку! Правдива повістинка із життя бобрів»). Очі присутніх спалахують цікавістю.— Я пишу про дівчаток. І про бобрів. А ще, — Оля легким порухом поправляє білий комірець, розмальований за мотивами однієї з її книг маленькою читачкою, — я, здається, остання людина, яка знає як викликати … ґумову дупу!Не нудний урок (Новогригорівка)З цього моменту авдиторія повністю належить Олі. Говорять про те, що писати книжки — це так само, як робити домашку з математики: важко, але з часом починає виходити. Про те, чим прикликати скелета Васю та солодку корову (краще запастися фантиками від цукерок!). Про те, чи варто писати про кошеня, яке ніколи не знайдется.— Розкажіть мені, коли ви буваєте щасливі? — запитує Оля й уважно слухає кожного і кожну.— Коли їм торт. А особливо пельмені!— Коли скупилась на Теmu бісером.— Коли дивлюсь, як злітають літаки.— Коли спілкуюсь з подружками і мамою.— Коли приходить мир. Коли всі миряться.Потім усі разом — діти, тьютори та ми з Олею — куштуємо налиті соком черешні, тугі й червонобокі, на вигляд як воскові. Дітей лишається з десяток, решта побігли на подію місяця — ярмарок. Вони зі швидкістю світла розбирають черешні «з патичками» і сперечаються між собою, чи є в сусідньому Ракові раки. Більшість схиляються до думки, шо нема: привозні.Робимо з добрий десяток спільних фото, обіймаємось і заскакуємо в зелену «Тойоту», адже на нас чекає ще одна локація.Заводське: тривога і повітряні кульки
Ці діти бачили більше, ніж мали би, думаю я, поки Макс, світло-русявий уже майже дев’ятикласник (на цьому він наголошує) з «Вулика» проводить мені екскурсію територією.— Це ж не справжня наша школа, ви знаєте? — Макс зупиняється посеред білосніжного коридору і запитально оглядається на мене. — Це амбулаторія. Наша справжня школа була велика, там і молодші, і старші класи вчились. А на початку повномасштабної війни там засіли росіяни. Звідти якраз і почалось все. Потім її розбомбили. Повністю.Заводське — селище, розташоване за кілька десятків кілометрів на схід від Миколаєва. Донедавна воно було знане як «Первомайське», але від 2025 року отримало нову назву на честь цукрового заводу, який був одним з основних місць працевлаштування для кількох сусідніх населених пунктів. У 2022-му окупанти зруйнували основні його потужності. Протягом восьми місяців селище залишалося в зоні бойових дій і частково перебувало під окупацією. Внаслідок обстрілів усі місцеві заклади освіти були пошкоджені чи зруйновані. До лютого 2022 року в громаді мешкало понад 800 дітей, однак уже за рік залишилося всього близько 50.Коли у 2023-му мешканці почали повертатися, фонд SаvЕD створив освітній центр «Вулик» у приміщенні місцевої амбулаторії. Того ж року в підвалі сусіднього житлового будинку облаштували укриття. Згодом кількість дітей у громаді перевищила 200, тож освітній простір вирішили розширити. Для цього відремонтували другий поверх амбулаторії та створили там додаткові навчальні класи загальною площею 670 квадратних метрів.Попереду впевнено крокує подруга Макса і президентка школи Софія. Дівчинка по-господарськи відчиняє двері світлих кімнат «Вулика», легким, майже невидимим порухом ставить на місце неслухняні стільці.Макс і Софія (Заводське)— Мені було дуже страшно, коли ми виїжджали із селища, — Софія на мить замовкає і відводить погляд за вікно. Тоді встає й енергійно тягне за мотузку салатові ролети. Штори ліниво повзуть угору, і кімната враз світліє, ніби жовтий клубок тепла вкочується в неї.Софія задоволено повертається за парту. На ній підліткові, заледве зашнуровані «Венси», смугаста майка, широченні шорти нижче колін, на шиї — намисто з перлів. Те, що зовсім не вписується в образ — спокійний, занадто, як на п’ятнадцять, виважений погляд. Саме Софія вперше запросила Макса на заняття до «Вулика», вона — активна учасниця шкільних і позашкільних заходів у селищі.— Тоді, у двадцять другому, батько зібрав нас і каже: «Ми їдемо». Мама впиралась. Вона плакала, що нас ніхто ніде не жде. Тато таки вмовив. От ми їдемо, їдемо швидко. Майже на окраїні бачимо, що на вишці хтось стоїть і оглядає всіх. Батько помітив це і почав назад здавати. Не знали, чи не почнуть цілитись в нас. Таки розвернулись і поїхали іншою дорогою. І тут батьки кажуть: «Пригніться». Там на перехресті був труп. Я дуже злякалась.Діти показують руйнування селища (Заводське)Салатові, маркерового відтінку ролети — труп на роздоріжжі.Кольорові пуфи — нерозірваний снаряд посеред спортзали.Рожеві й жовті маєчки, черешні на вухах замість сережок — повітряна тривога. Брудно-сірі хвилі диму над селом.Тут обстріли часто, кажуть, летить з обох сторін. За звуками можна визначити, «наші» чи «орки». Але в укриття біжать одразу, натреновані: рядочок дітей та їхніх вчительок мерщій поструменів у сусіднє подвір’я.Очі усміхнені. Очі налякані. Очі допитливі. Очі примружені. Такі дорослі очі дітей, яким треба дитинство, яким і про яких треба писати казки. З якими треба гратись у козаків-розбійників, вчитись малювати гуашшю і просто бути поруч. Саме для цього і створені «Вулики». Підвал, у якому перечікуємо тривогу, стрічає нас привітно. Тут є вчительський стіл, зручні стільці для учнів, ба більше — він весь прикрашений паперовими квітками й серцями, а стеля обвішана кольоровими кульками. Хтось вочевидь хотів принести сюди жменю радості, яку складно знайти в такому місці.Ще однією «садівницею» радості стає Оля — у рожевій в маки сукні, як фея, вона легко привертає увагу маленьких слухачів і слухачок завдяки тесту на «бобрознавство». Здається, більшість дітей тут чудові знавці життєвих справ бобрів, а це не може не тішити. Ще один урок, який письменниця лишає дітям, — історія про те, як вона помилилась із зображенням літака «Мрія» на палітурці однієї зі своїх книг. Малі одразу помічають невідповідність:— «Мрія» має бути більш «пухла» й іншого кольору.Тривога. Сховище (Заводське)— Саме так! — Оля тішиться знаннями її авдиторії. — І знаєте, що найголовніше тут? Помилятись не страшно. Всі помиляються. Наступного разу буде ліпше.Здається, це чудовий урок, який варто почати засвоювати якнайраніше всім нам. Далі говоримо про мрії, про все улюблене, про дитячі ритуали й, звісно ж, про те, як стати справжніми письменниками й письменницями. Не здивуюсь, якщо так трапиться і з кимось із «вуличенят».14:15. Прощаючись, помічаємо в дворі школи дерево, що «цвіте» паперовими ангелами.— Діти зробили. Це ті, кого ми втратили. Тепер — ангелики, а нам тут — нагадування, — вчителька математики, тьюторка пані Світлана відповідає на неозвучене моє запитання.Оля кидає погляд на сіре важке приміщення амбулаторії, залите південним сонцем. Усміхається і міцно обіймає Світлану — трошки довше, ніж воно буває після першої зустрічі.Віє теплий південний вітер. Ангелики змахують крильцями й здіймаються у повітря. Кольорові підписи на їхніх паперових грудях на мить застигають у невагомості, все ще тримаючись мотузками за гілочки вишні. Так, ніби вони ніколи не були чимось виключно земним. Так, ніби ніколи не будуть лише на небі.Репортаж написано в рамках суспільно орієнтованого навчання Школа Журналістики та Комунікацій УКУ.«Провалу не сталося, але буде складно»: Володимир Омельченко про готовність енергосистеми до зими
Володимир Омельченко, директор енергетичних програм Центру Разумкова, розповів Тижню про підготовку української енергосистеми до зимового періоду, захист енергооб’єктів, розподілену генерацію та чи достатнім буде імпорт електроенергії.
— Після минулої зими, дуже складної для України, і на місцевому, і на загальнодержавному рівнях багато говорили про потребу посилити підготовку до зими 2026–2027 років. Чи ведеться реальна робота за заявленими напрямками, зокрема щодо розбудови розподіленої генерації?
— Підготовка до осінньо-зимового періоду триває. Безумовно, вона ще не досягла того рівня, якого нам хотілося б. Водночас я не поділяю думки критиків, які вважають, що все повністю провалено. Нещодавно повідомляли, що регіони на місцях підготувалися в середньому на 42–43 %, однак ці цифри досить умовні.
Насамперед почнемо із закачування газу в підземні сховища. План загалом виконано: до початку опалювального сезону у сховищах мало бути 14,6 млрд кубічних метрів газу. Цього показника вдалося досягти вже наприкінці серпня. І це, на мій погляд, позитив. Також у нас накопичено 2 млн тонн вугілля на складах. Цього достатньо для роботи теплових електростанцій.
Що стосується ремонтної кампанії, то ви знаєте, що теплової генерації разом із ТЕЦ відремонтовано близько 4 ГВт. Ще в ремонті перебуває значна частина потужностей — понад 2 ГВт. Їх також можуть ввести в експлуатацію до початку наступного року. Крім того, збудовано значну кількість розподіленої генерації. Це стосується і вітрової, і сонячної, і газової генерації. Є різні цифри та трактування. Але загалом я думаю, що на початок осіннього періоду можна буде підключити приблизно 1,5 ГВт потужностей розподіленої генерації. Зараз безпосередньо в мережі перебуває десь 700–800 МВт.
Ще певна потужність уже змонтована, але не підключена. І значною частиною газової розподіленої генерації просто ніхто не займається. Вона, можна сказати, лежить під парканом, оскільки в деяких регіонах не вистачає ні кваліфікованих спеціалістів, ні грошей, ні можливостей узагалі.
На сьогодні ми маємо 15 ГВт уже доступних потужностей за споживання близько 10 ГВт. Це, до речі, мінімум за всю історію України — настільки мало ми ще ніколи не споживали. А 15 ГВт у нас уже доступні з урахуванням можливості отримання імпорту електричної енергії. Це той позитив, який я можу перелічити. Уряд також заявляє, що до нового року у нас буде близько 20 ГВт потужностей у системі, включно з імпортом. За прогнозним споживанням у пікові години це буде близько 17 ГВт.
— Які недоліки процесу підготовки до зими?
— Потужностей начебто багато. Але ми знаємо, що Росія сьогодні має можливості зруйнувати основну нашу теплову генерацію, і ТЕЦ насамперед. Чому так? Тому що є доступна й верифікована інформація, що Росія збільшує виробництво балістичних ракет. З іншого боку, Україна цього року отримує втричі менше антибалістичних ракет-перехоплювачів. Тому, якщо Росії вдасться зруйнувати наші теплові генеруючі потужності великих електростанцій, у нас одразу з’явиться певний дефіцит потужності — на рівні приблизно 2 ГВт. Це негативний сценарій, і він абсолютно реалістичний. Не йдеться про дефіцит у 2 ГВт протягом цілого дня. Йдеться про пікові години, які буде важко чимось покрити.
Але найбільша загроза цього року полягає в теплозабезпеченні великих міст, насамперед Києва. Також можна говорити про Дніпро, Кривий Ріг, Одесу та Харків. Але найбільша загроза саме для Києва. Чому? Тому що ворог цього року концентрує свою увагу саме на Києві. Ми це бачимо.
Другий момент полягає в тому, що в Києві є три великі ТЕЦ — ТЕЦ-4, ТЕЦ-5 і ТЕЦ-6, — від яких критично залежать близько 2 млн мешканців. Тобто це справді серйозна ситуація. Якщо ці ТЕЦ будуть зруйновані, то незрозуміло, чим замінити і як компенсувати ці потужності.
Київ намагається щось будувати. На сьогодні, за заявами Київської міської адміністрації та «Київтеплоенерго», збудовано близько 60 МВт потужностей. Але цього зовсім недостатньо, щоб замінити великі ТЕЦ. Тому це найбільша загроза. Також під серйозною загрозою перебувають прифронтові регіони: насамперед Херсонщина, Сумщина, Запоріжжя та деякі інші. У Херсоні ситуація дуже складна: зруйновано ТЕЦ та велику кількість підстанцій. Приблизно те саме відбувається в окремих районах Сумщини. Ворог регулярно намагається атакувати Одеський регіон.
Тому, на мій погляд, особливо складною ситуація буде в прифронтових регіонах, у Києві, в Одеському регіоні та в Запорізько-Дніпровському індустріальному регіоні.
— Ви згадали, що основним методом захисту наших великих потужностей є засоби перехоплення балістичних та інших засобів повітряного нападу, якими росіяни атакують енергосистему і не тільки. А чи можливо захистити об’єкти за допомогою захисних споруд? І чи ведеться робота в цьому напрямку?
— Треба підкреслити, що захист може бути також непрямим — за рахунок розвитку розподіленої генерації. Але у нас її збудовано недостатньо. Можна було збудувати щонайменше втричі більше. Приблизно 1,5–1,8 ГВт газової розподіленої генерації може бути підключено. Але можна було спокійно збудувати близько 5 ГВт. Тоді ситуація була б зовсім іншою. Мені здається, що саме на цьому напрямку ми маємо серйозне недопрацювання.
Також ведеться інженерний захист. За повідомленнями міністра енергетики Дениса Шмигаля, наразі на понад двох сотнях об’єктів енергетичної інфраструктури збудовано захист другого інженерного рівня. Він захищає від дронів та уламків ракет. Тут передусім треба відзначити компанію «Укренерго», яка досягла найбільшого прогресу в захисті своїх об’єктів.
Також цим займаються інші компанії: теплова генерація, оператори систем розподілу та інші. Але там ситуація значно складніша, оскільки вони пізніше почали цю роботу. Треба розуміти, що повністю захистити всю енергосистему від балістичних ударів неможливо. Потрібно концентруватися на захисті основного обладнання на ключових вузлах енергосистеми.
— Ви сказали, що можна було збудувати втричі більше розподіленої генерації. А чому не збудували? Щось завадило чи потрібно було робити це раніше?
— Не збудували з багатьох причин. Спочатку думали, що війна швидко завершиться. Думали, що енергетичну інфраструктуру не обстрілюватимуть у таких масштабах. Тому, скажімо так, пошкодували грошей. Ми чули ті записи, де керівники енергетичних підприємств говорили, що їм було шкода коштів на цей захист.
Крім того, займалися доволі сумнівними проєктами на кшталт добудови третього і четвертого блоків Хмельницької АЕС під час війни. На мою думку, це повний нонсенс. Це відволікало і увагу, і кошти від розвитку розподіленої генерації, що було б значно ефективніше та реалістичніше. Також були різні нормативні неузгодженості й бюрократичні бар’єри, насамперед щодо підключення до мереж електричної енергії та природного газу. Є й питання інвестиційних можливостей, оскільки багато наших енергетичних компаній перебувають у складному фінансовому становищі. Та й загалом енергетика сьогодні не в найкращому стані.
Крім того, модель регулювання нашого енергоринку далека від досконалості, передусім через те, що більше генерує борги, ніж інвестиції. Тут можна згадати ту ж проблему з прайс-кепами. Усі ці питання накопичувалися і в підсумку призвели до того, що те, що можна було збудувати, так і не було збудовано.
— Будівництвом розподіленої генерації займаються переважно держава і місцева влада, чи тут є роль і приватного бізнесу?
— Тут дуже багато робить саме приватний бізнес. Насамперед це стосується когенераційних установок. Також активно почали розвиватися системи накопичення енергії. Уже зараз є близько 600 МВт таких систем. Вони теж підтримують енергосистему, роблять її більш стійкою та маневровою, що дуже важливо в нинішніх умовах.
Непогано розвивається вітрова генерація. Дуже високими темпами розвивається сонячна генерація, але взимку вона, на жаль, не може допомагати так ефективно, як улітку.
— Минулого року ми починали зиму з низькими граничними цінами, які посеред зими були підвищені. Після цього зріс імпорт. А з кінця весни цього року підвищення граничних цін було закріплено на довгостроковій основі. Чи означає це, що після остаточного закріплення вищих граничних цін ми не матимемо таких великих проблем із достатністю імпорту протягом прийдешньої зими?
— Я піднімаю це питання ще з початку повномасштабної агресії і навіть раніше. Йдеться про необхідність терміново змінити модель ринку електричної енергії України через маркет-каплінг і фактично привести параметри та принципи встановлення граничних цін до тих, які діють у Європейському Союзі. Маркет-каплінг означає комерційну сумісність ринків електричної енергії та газу з ринками Європейського Союзу.
Технічна сумісність у нас уже є. Ми повністю об’єднані з енергетичною системою Європейського Союзу з березня 2022 року. Але комерційної сумісності, тобто повноцінного маркет-каплінгу, поки що немає. І це теж одна з причин, чому інвестори не надто охоче вкладають кошти в Україну.
Тому навіть те підвищення прайс-кепів у ручному режимі, яке відбулося навесні після великої інформаційної кампанії та роботи експертів, також недосконале. Адже ціни на електроенергію можуть бути ще вищими через ситуацію у світовій енергетиці, кризу в Ормузькій протоці та події на Близькому Сході загалом. І може виникнути ситуація, коли навіть підвищені прайс-кепи не допоможуть.
Ми можемо знову повторити ситуацію попередніх років, коли за великого дефіциту електроенергії самі собі обмежували можливості її імпорту через недосконалу регуляторну політику НКРЕКП. Щоб цього не сталося, потрібно діяти проактивно. Напередодні зими слід змінити сам принцип встановлення прайс-кепів і відмовлятися від ручного режиму. У нас чиновники дуже люблять робити все в ручному режимі: керувати цінами, тарифами, ринками. Але від цієї практики вже час відмовлятися.
Потрібно досить швидко переходити до моделі встановлення прайс-кепів і маркет-каплінгу, яка працює в Європейському Союзі.
— Чи можемо ми взагалі повністю скасувати прайс-кепи, щоб модель була повністю ринковою?
— Повністю вони не скасовані навіть у Європейському Союзі. Просто там вони встановлені на такому рівні, що практично ніколи не досягаються. Тобто теоретично вони існують, а практично — ні. Їхній рівень приблизно у десять і більше разів вищий, ніж в Україні. Тому формально вони є, але фактично ними ніхто не регулює ринок у ручному режимі.
Там працює ринкова модель, регуляторні функції чітко визначені, а регулятори мінімально втручаються в роботу ринку. І роблять це так, щоб їхня присутність була майже непомітною. У нас же все навпаки. Регулятори працюють не точковими інструментами, а, умовно кажучи, кувалдою — через прайс-кепи та інші механізми, які в країнах Європи давно не застосовують у такому вигляді.
— Яким ви бачите найімовірніший сценарій перебігу подій протягом прийдешньої зими?
— Тут дуже багато невизначеностей. Треба знати, які у нас можливості протиракетної оборони, які можливості Росії щодо ураження цілей, потрібні різні розвідувальні дані. Потрібно детально розуміти, що саме захищено, а що ні. А це вже військова таємниця.
Найбільша проблема — забезпечення теплом та електроенергією. І не тільки в Києві, а й у Херсоні, в прифронтових містах загалом, майже всюди. В Одесі також можуть бути серйозні проблеми, оскільки це енергодефіцитний регіон.
Єдине, що можу сказати: в Ужгороді, Мукачеві, Чернівцях, Кам’янці-Подільському, у Львівському регіоні, на Івано-Франківщині та Тернопільщині великих проблем наразі не очікується.
— Після минулої зими, дуже складної для України, і на місцевому, і на загальнодержавному рівнях багато говорили про потребу посилити підготовку до зими 2026–2027 років. Чи ведеться реальна робота за заявленими напрямками, зокрема щодо розбудови розподіленої генерації?
— Підготовка до осінньо-зимового періоду триває. Безумовно, вона ще не досягла того рівня, якого нам хотілося б. Водночас я не поділяю думки критиків, які вважають, що все повністю провалено. Нещодавно повідомляли, що регіони на місцях підготувалися в середньому на 42–43 %, однак ці цифри досить умовні.
Насамперед почнемо із закачування газу в підземні сховища. План загалом виконано: до початку опалювального сезону у сховищах мало бути 14,6 млрд кубічних метрів газу. Цього показника вдалося досягти вже наприкінці серпня. І це, на мій погляд, позитив. Також у нас накопичено 2 млн тонн вугілля на складах. Цього достатньо для роботи теплових електростанцій.
Що стосується ремонтної кампанії, то ви знаєте, що теплової генерації разом із ТЕЦ відремонтовано близько 4 ГВт. Ще в ремонті перебуває значна частина потужностей — понад 2 ГВт. Їх також можуть ввести в експлуатацію до початку наступного року. Крім того, збудовано значну кількість розподіленої генерації. Це стосується і вітрової, і сонячної, і газової генерації. Є різні цифри та трактування. Але загалом я думаю, що на початок осіннього періоду можна буде підключити приблизно 1,5 ГВт потужностей розподіленої генерації. Зараз безпосередньо в мережі перебуває десь 700–800 МВт.
Ще певна потужність уже змонтована, але не підключена. І значною частиною газової розподіленої генерації просто ніхто не займається. Вона, можна сказати, лежить під парканом, оскільки в деяких регіонах не вистачає ні кваліфікованих спеціалістів, ні грошей, ні можливостей узагалі.
На сьогодні ми маємо 15 ГВт уже доступних потужностей за споживання близько 10 ГВт. Це, до речі, мінімум за всю історію України — настільки мало ми ще ніколи не споживали. А 15 ГВт у нас уже доступні з урахуванням можливості отримання імпорту електричної енергії. Це той позитив, який я можу перелічити. Уряд також заявляє, що до нового року у нас буде близько 20 ГВт потужностей у системі, включно з імпортом. За прогнозним споживанням у пікові години це буде близько 17 ГВт.
— Які недоліки процесу підготовки до зими?
— Потужностей начебто багато. Але ми знаємо, що Росія сьогодні має можливості зруйнувати основну нашу теплову генерацію, і ТЕЦ насамперед. Чому так? Тому що є доступна й верифікована інформація, що Росія збільшує виробництво балістичних ракет. З іншого боку, Україна цього року отримує втричі менше антибалістичних ракет-перехоплювачів. Тому, якщо Росії вдасться зруйнувати наші теплові генеруючі потужності великих електростанцій, у нас одразу з’явиться певний дефіцит потужності — на рівні приблизно 2 ГВт. Це негативний сценарій, і він абсолютно реалістичний. Не йдеться про дефіцит у 2 ГВт протягом цілого дня. Йдеться про пікові години, які буде важко чимось покрити.
Але найбільша загроза цього року полягає в теплозабезпеченні великих міст, насамперед Києва. Також можна говорити про Дніпро, Кривий Ріг, Одесу та Харків. Але найбільша загроза саме для Києва. Чому? Тому що ворог цього року концентрує свою увагу саме на Києві. Ми це бачимо.
Другий момент полягає в тому, що в Києві є три великі ТЕЦ — ТЕЦ-4, ТЕЦ-5 і ТЕЦ-6, — від яких критично залежать близько 2 млн мешканців. Тобто це справді серйозна ситуація. Якщо ці ТЕЦ будуть зруйновані, то незрозуміло, чим замінити і як компенсувати ці потужності.
Київ намагається щось будувати. На сьогодні, за заявами Київської міської адміністрації та «Київтеплоенерго», збудовано близько 60 МВт потужностей. Але цього зовсім недостатньо, щоб замінити великі ТЕЦ. Тому це найбільша загроза. Також під серйозною загрозою перебувають прифронтові регіони: насамперед Херсонщина, Сумщина, Запоріжжя та деякі інші. У Херсоні ситуація дуже складна: зруйновано ТЕЦ та велику кількість підстанцій. Приблизно те саме відбувається в окремих районах Сумщини. Ворог регулярно намагається атакувати Одеський регіон.
Тому, на мій погляд, особливо складною ситуація буде в прифронтових регіонах, у Києві, в Одеському регіоні та в Запорізько-Дніпровському індустріальному регіоні.
— Ви згадали, що основним методом захисту наших великих потужностей є засоби перехоплення балістичних та інших засобів повітряного нападу, якими росіяни атакують енергосистему і не тільки. А чи можливо захистити об’єкти за допомогою захисних споруд? І чи ведеться робота в цьому напрямку?
— Треба підкреслити, що захист може бути також непрямим — за рахунок розвитку розподіленої генерації. Але у нас її збудовано недостатньо. Можна було збудувати щонайменше втричі більше. Приблизно 1,5–1,8 ГВт газової розподіленої генерації може бути підключено. Але можна було спокійно збудувати близько 5 ГВт. Тоді ситуація була б зовсім іншою. Мені здається, що саме на цьому напрямку ми маємо серйозне недопрацювання.
Також ведеться інженерний захист. За повідомленнями міністра енергетики Дениса Шмигаля, наразі на понад двох сотнях об’єктів енергетичної інфраструктури збудовано захист другого інженерного рівня. Він захищає від дронів та уламків ракет. Тут передусім треба відзначити компанію «Укренерго», яка досягла найбільшого прогресу в захисті своїх об’єктів.
Також цим займаються інші компанії: теплова генерація, оператори систем розподілу та інші. Але там ситуація значно складніша, оскільки вони пізніше почали цю роботу. Треба розуміти, що повністю захистити всю енергосистему від балістичних ударів неможливо. Потрібно концентруватися на захисті основного обладнання на ключових вузлах енергосистеми.
— Ви сказали, що можна було збудувати втричі більше розподіленої генерації. А чому не збудували? Щось завадило чи потрібно було робити це раніше?
— Не збудували з багатьох причин. Спочатку думали, що війна швидко завершиться. Думали, що енергетичну інфраструктуру не обстрілюватимуть у таких масштабах. Тому, скажімо так, пошкодували грошей. Ми чули ті записи, де керівники енергетичних підприємств говорили, що їм було шкода коштів на цей захист.
Крім того, займалися доволі сумнівними проєктами на кшталт добудови третього і четвертого блоків Хмельницької АЕС під час війни. На мою думку, це повний нонсенс. Це відволікало і увагу, і кошти від розвитку розподіленої генерації, що було б значно ефективніше та реалістичніше. Також були різні нормативні неузгодженості й бюрократичні бар’єри, насамперед щодо підключення до мереж електричної енергії та природного газу. Є й питання інвестиційних можливостей, оскільки багато наших енергетичних компаній перебувають у складному фінансовому становищі. Та й загалом енергетика сьогодні не в найкращому стані.
Крім того, модель регулювання нашого енергоринку далека від досконалості, передусім через те, що більше генерує борги, ніж інвестиції. Тут можна згадати ту ж проблему з прайс-кепами. Усі ці питання накопичувалися і в підсумку призвели до того, що те, що можна було збудувати, так і не було збудовано.
— Будівництвом розподіленої генерації займаються переважно держава і місцева влада, чи тут є роль і приватного бізнесу?
— Тут дуже багато робить саме приватний бізнес. Насамперед це стосується когенераційних установок. Також активно почали розвиватися системи накопичення енергії. Уже зараз є близько 600 МВт таких систем. Вони теж підтримують енергосистему, роблять її більш стійкою та маневровою, що дуже важливо в нинішніх умовах.
Непогано розвивається вітрова генерація. Дуже високими темпами розвивається сонячна генерація, але взимку вона, на жаль, не може допомагати так ефективно, як улітку.
— Минулого року ми починали зиму з низькими граничними цінами, які посеред зими були підвищені. Після цього зріс імпорт. А з кінця весни цього року підвищення граничних цін було закріплено на довгостроковій основі. Чи означає це, що після остаточного закріплення вищих граничних цін ми не матимемо таких великих проблем із достатністю імпорту протягом прийдешньої зими?
— Я піднімаю це питання ще з початку повномасштабної агресії і навіть раніше. Йдеться про необхідність терміново змінити модель ринку електричної енергії України через маркет-каплінг і фактично привести параметри та принципи встановлення граничних цін до тих, які діють у Європейському Союзі. Маркет-каплінг означає комерційну сумісність ринків електричної енергії та газу з ринками Європейського Союзу.
Технічна сумісність у нас уже є. Ми повністю об’єднані з енергетичною системою Європейського Союзу з березня 2022 року. Але комерційної сумісності, тобто повноцінного маркет-каплінгу, поки що немає. І це теж одна з причин, чому інвестори не надто охоче вкладають кошти в Україну.
Тому навіть те підвищення прайс-кепів у ручному режимі, яке відбулося навесні після великої інформаційної кампанії та роботи експертів, також недосконале. Адже ціни на електроенергію можуть бути ще вищими через ситуацію у світовій енергетиці, кризу в Ормузькій протоці та події на Близькому Сході загалом. І може виникнути ситуація, коли навіть підвищені прайс-кепи не допоможуть.
Ми можемо знову повторити ситуацію попередніх років, коли за великого дефіциту електроенергії самі собі обмежували можливості її імпорту через недосконалу регуляторну політику НКРЕКП. Щоб цього не сталося, потрібно діяти проактивно. Напередодні зими слід змінити сам принцип встановлення прайс-кепів і відмовлятися від ручного режиму. У нас чиновники дуже люблять робити все в ручному режимі: керувати цінами, тарифами, ринками. Але від цієї практики вже час відмовлятися.
Потрібно досить швидко переходити до моделі встановлення прайс-кепів і маркет-каплінгу, яка працює в Європейському Союзі.
— Чи можемо ми взагалі повністю скасувати прайс-кепи, щоб модель була повністю ринковою?
— Повністю вони не скасовані навіть у Європейському Союзі. Просто там вони встановлені на такому рівні, що практично ніколи не досягаються. Тобто теоретично вони існують, а практично — ні. Їхній рівень приблизно у десять і більше разів вищий, ніж в Україні. Тому формально вони є, але фактично ними ніхто не регулює ринок у ручному режимі.
Там працює ринкова модель, регуляторні функції чітко визначені, а регулятори мінімально втручаються в роботу ринку. І роблять це так, щоб їхня присутність була майже непомітною. У нас же все навпаки. Регулятори працюють не точковими інструментами, а, умовно кажучи, кувалдою — через прайс-кепи та інші механізми, які в країнах Європи давно не застосовують у такому вигляді.
— Яким ви бачите найімовірніший сценарій перебігу подій протягом прийдешньої зими?
— Тут дуже багато невизначеностей. Треба знати, які у нас можливості протиракетної оборони, які можливості Росії щодо ураження цілей, потрібні різні розвідувальні дані. Потрібно детально розуміти, що саме захищено, а що ні. А це вже військова таємниця.
Найбільша проблема — забезпечення теплом та електроенергією. І не тільки в Києві, а й у Херсоні, в прифронтових містах загалом, майже всюди. В Одесі також можуть бути серйозні проблеми, оскільки це енергодефіцитний регіон.
Єдине, що можу сказати: в Ужгороді, Мукачеві, Чернівцях, Кам’янці-Подільському, у Львівському регіоні, на Івано-Франківщині та Тернопільщині великих проблем наразі не очікується.
Нащадок гетьмана Розумовського: «Українці б’ються як особистості, росіяни — як безликий колектив»
Домовилися зустрітися у парку Шевченка. Коли я вийшов з метро на станції «Університет», лунали постріли й десь гудів російський дрон. Біля пам’ятника я побачив чоловіка років шістдесяти у футболці поло й світлому піджаку. Чомусь одразу подумав, що це він. Чоловік виглядав трохи невиспаним, постійно озирався. Воно й не дивно після нічних ударів балістичними ракетами по місту. Так, це виявився він — Грегор Розумовський, нащадок гетьмана Кирила Розумовського.
Ми пішли до кав’ярні неподалік.
— Чому Кирилові Розумовському не вдалося зберегти суверенітет Гетьманщини? — Це запитання цікавить усіх, тож звучить одразу, щойно ми сіли за стіл.
— Бо він недостатньо слідував власній логіці. З моменту, як став гетьманом, він готував військо, впроваджував військові й логістичні реформи, готуючись до війни з Росією. У травні 1763 року мав розпочати війну за незалежність. І те, що не почав, виявилося його помилкою. Сьогодні нам складно сказати, чому Розумовський так вирішив. Важливо розуміти, що це рішення не було лише його, а ще й Генеральної ради. Частина ради підтримувала Кирила в русі до незалежності ще під час заколоту проти Єлизавети, що й привело його до гетьманства… До того ж він багато часу присвятив тому, щоб повернути в Гетьманщину прихильників Мазепи.
Грегор Розумовський народився в Німеччині в графській родині Андреаса та Доротеї Розумовських. Батьки були відомими журналістами. Мешкає у Відні, є громадянином Австрії. Має титул графа, а з 2002 року — голова роду Розумовських. Також він — резидент «Центру Розумовського. Nехus європейської інтеграції та розвитку України» та почесний президент Товариства мистецтва і культури Розумовського. У 2016 році заснував ініціативу «Rеаlіty Віtеs» з протидії російській пропаганді.
Далі говоримо про сьогодення.
— Як часто ви буваєте в Україні? Що вражає, дивує, запам’ятовується?
— Я так часто тут буваю, що дуже важко помітити точкові зміни. Але загальне враження щоразу, коли б не приїхав: Україна нагадує непорушну скелю.
З 2022 року росіяни атакували й атакують, а українці продовжують супротив.
— Сьогодні, 28 серпня, ви разом з киянами пережили обстріл балістичними ракетами…
(Якраз коли Грегор почав відповідати на це запитання, прозвучав сигнал оповіщення в його телефоні, а над парком Шевченка, де ми спілкувалися, пролетів шахед і впав поблизу станції «Олімпійська».)
— Дуже багато шкоди завдають ці атаки… Я теж починаю почуватися киянином після таких ночей.
— Ви порівняли Україну зі скелею. Як до цього ставляться громадяни європейських країн? Так само вірять у нашу державу?
— Є різні думки з цього приводу. Коли говориш із європейськими військовими, вловлюєш sіlеnt mеssаgе, «тихе повідомлення». Вони вважають, що до 2029 року їм потрібен час на переозброєння, щоб бути готовими до різних сценаріїв, зокрема й до конфлікту з Росією. Це цинічно. Але вони бачать боротьбу України як те, що дає їм можливість виграти час. А ще перевагою для них є те, що Україна послаблює Росію.
— Загальний обсяг фінансової підтримки України від Європейського Союзу на 2026–2027 роки становить 90 млрд євро в межах ініціативи Ukrаіnе Suрроrt Lоаn. Чи могла б Європа допомагати більше? І чи повинна?
— Є багато суперечок у європейських суспільствах щодо цього. Росіяни були дуже успішними в проникненні в політичні партії та течії. Ідеться переважно про праві партії: «Альтернатива для Німеччини», Національне об’єднання Ле Пен у Франції, Австрійська партія свободи, «Реформуй Об’єднане Королівство». Серед їхнього електорату вдалося створити наратив, що Росія для них — друг і потенційний союзник для їхніх політсил. Вони активно експлуатують типові для сучасних правих течій ксенофобію, антиглобалізм і антиамериканізм. Фокус на українських біженцях поділяється на два напрямки: з погляду жадібності та заздрощів. Мовляв, європейські бюджети витрачаються на українських біженців. А ще типу українці приїжджають на дорогих машинах і демонструють гарний рівень достатку, й це начебто підтверджує, що в Україні всі корумповані. Це добре працює, бо електорат правих сил — не дуже успішні люди, які відчувають цю різницю. Утім, наша перевага досі зберігається й полягає в тому, що до правих течій себе зараховують 27–30 % європейських виборців.
— Ле Пен переможе у першому та другому турі президентських виборів у Франції, запланованих на 2027 рік, якщо вірити деяким нещодавнім опитуванням.
— Попри рівень загроз, що його несе обрання Ле Пен, їй доведеться рахуватися з рештою країн Європи.
— Чи усвідомлюють у Європі ризики, якщо доведеться напряму протистояти Росії?
— Хто мислить, той прораховує. У 1991 році збройні сили Німеччини налічували 400 тисяч осіб. Їх скоротили понад удвічі й розпродали більшість обладнання. Щоб відновити чисельність, треба все повертати назад. Наприклад, 50 тисяч кімнат для персоналу. А ще зброю й екіпірування. Тобто масштабувати треба всю систему — логістику, харчування, одяг. До сьогоднішнього моменту вони не закупили жодної штурмової гвинтівки (уряд Німеччини розраховує, що на створення нового арсеналу далекобійної зброї, призначеної для стримування Росії, знадобиться майже 12 млрд євро, про що йдеться в документах німецького міністерства оборони, — повідомило видання Роlіtісо, — Ред.). І питання не лише в бюджетуванні, а в тому, скільки часу це займе. Політичне рішення про посилення армії ухвалили, але на практиці нічого не відбувається. Вони не готові протистояти Росії, якщо вона раптом опиниться в них на кордоні.
Серед скандинавських і балтійських країн є консенсус, що Україна має перемогти, а не просто не зазнати поразки. Німеччина та Франція бачать цю картину трохи інакше: прагнуть виграти час. Італія — особливий кейс. Як на мене, пані Мелоні, хоч і належить до правих політичних рухів, має особисті глибокі симпатії до України. Її ідеологія більш єврооптимістична, ніж у інших правих сил Європи.
Європа може робити вдесятеро більше для перемоги України. Потенціал для цього є. Наприклад, ракет Раtrіоt достатньо, щоб надати їх Україні.
— Розвідки держав Європи вважають, що РФ буде готова до атаки на певні країни НАТО вже 2027 року. Як ставляться до таких повідомлень громадяни та політики Євросоюзу?
— Політичні лідери європейських країн, особливо тих, що межують з Росією, усвідомлюють загрозу, але досі не ухвалили рішення, як діяти в цій парадигмі. У звичайних громадян є певна знервованість, але здебільшого — брак інформації.
Наприклад, нещодавно знайшли російський дрон з вибуховою частиною в німецькому аеропорту. Тобто сам факт німці визнають, але заперечують намір завдати шкоди чи щось підірвати (канцлер Німеччини Фрідріх Мерц підтвердив, що Берлін готує певні заходи у відповідь після інциденту з дроном, — Ред.).
— Міжнародний кримінальний суд у Гаазі ще у 2023 році видав міжнародні ордери на арешт президента Росії Владіміра Путіна. Це на майбутнє? В чому сенс таких рішень?
— Росія — спадкоємиця Радянського Союзу, який був одним із засновників Нюрнберзького трибуналу. Це створило прецедент: СРСР погодився з певною міжнародною законодавчою рамкою, зобов’язався дотримуватися визначених світових правил. Виходячи з цієї логіки, вони мали б дотриматися цього ордеру. Та, звісно, вони цього не зроблять. Лише після поразки або повного виснаження, коли іншого вибору не буде.
— Як ви бачите поразку Росії у цій війні?
— Це розпад російської імперії в її теперішньому вигляді та втрата впливу на пострадянський простір. Це розпад колоніальної системи, побудованої Ніколаєм І. Радянський Союз залишався в цій парадигмі, як і сучасна Російська Федерація. Механізми впливу на свої колонії та певні регіони — ті самі. Той же Лукашенка — васал Путіна, який платить данину в Москву… Такі люди, як він, насправді не дуже зацікавлені у перемозі РФ.
Україна була основною демонстрацією успіху російської колоніальної системи. Без України ця система не є справною. Їхнє намагання демонструвати вплив на Казахстан не буде таким ефективним без успіху в Україні.
— Чи можна говорити про якийсь успіх системи після викрадення Росією українських дітей чи катувань полонених? Чи може бути Росія для когось другом у Європі після цього всього?
— Проблема в тому, що широка громадськість майже не бачить цього у своєму медіапросторі. Україна не робить достатньо, щоб поширювати правду про ці злочини — в аспекті як їх кількості, так і історій кожної окремої викраденої дитини. Ні українська держава, ні європейські структури не роблять для цього достатньо. У мене є чотири доньки, й кожна для мене — окремий світ. Не можна мені сказати: «Я заберу у вас дві доньки, й у вас залишиться ще дві». Це я говорю про важливість кожного індивідуального кейсу.
— Чи цікавляться особисто у вас цим в Австрії?
— Я намагаюсь розповідати про це, наскільки можу. Але більше цікавляться тим, навіщо американці й НАТО втрутилися в історію з розширенням у 2013 році…
Погана інформованість багатьох країн про те, що відбувається в Україні, — величезна проблема. Російські джерела на Заході щодо цієї теми не безальтернативні, але найгучніші.
— Що для вас особисто означає Україна?
— Мій зв’язок з Україною магічний, — голос Грегора в цей момент, схоже, починає тремтіти. — Моя етнічна належність не є великою, але я не просто член родини Розумовських, я і є ця родина. Мій зв’язок з моїм предком Кирилом Розумовським глибоко особистий і магічний.
— Цьогоріч ви побували в розташуванні 93-ї бригади. Які враження лишилися?
— Це було у січні-лютому — неймовірно холодно. Дорога то замерзала, то розм’якала. Ми прибули в Краматорськ, і я відчув неймовірний контраст. Солдати й офіцери були неймовірно привітними. Я свого часу теж прослужив в армії кілька років, але ніколи не бачив такої приязні між солдатами й офіцерами.
— Чи відчули ви історичний зв’язок між теперішніми українськими воїнами і козаками часів Гетьманщини?
— Це в їхній крові й ментальності. Основна різниця між українцями й росіянами у тому, що українці б’ються як особистості, росіяни — як безликий колектив. Українці б’ються за своїх дітей, онуків і за майбутнє.
— Що казали військові, коли чули, що перед ними стоїть нащадок гетьмана?
— Мене дуже тепло вітали. Але це не моя заслуга, а моїх предків.
Ми пішли до кав’ярні неподалік.
— Чому Кирилові Розумовському не вдалося зберегти суверенітет Гетьманщини? — Це запитання цікавить усіх, тож звучить одразу, щойно ми сіли за стіл.
— Бо він недостатньо слідував власній логіці. З моменту, як став гетьманом, він готував військо, впроваджував військові й логістичні реформи, готуючись до війни з Росією. У травні 1763 року мав розпочати війну за незалежність. І те, що не почав, виявилося його помилкою. Сьогодні нам складно сказати, чому Розумовський так вирішив. Важливо розуміти, що це рішення не було лише його, а ще й Генеральної ради. Частина ради підтримувала Кирила в русі до незалежності ще під час заколоту проти Єлизавети, що й привело його до гетьманства… До того ж він багато часу присвятив тому, щоб повернути в Гетьманщину прихильників Мазепи.
Грегор Розумовський народився в Німеччині в графській родині Андреаса та Доротеї Розумовських. Батьки були відомими журналістами. Мешкає у Відні, є громадянином Австрії. Має титул графа, а з 2002 року — голова роду Розумовських. Також він — резидент «Центру Розумовського. Nехus європейської інтеграції та розвитку України» та почесний президент Товариства мистецтва і культури Розумовського. У 2016 році заснував ініціативу «Rеаlіty Віtеs» з протидії російській пропаганді.
Далі говоримо про сьогодення.
— Як часто ви буваєте в Україні? Що вражає, дивує, запам’ятовується?
— Я так часто тут буваю, що дуже важко помітити точкові зміни. Але загальне враження щоразу, коли б не приїхав: Україна нагадує непорушну скелю.
З 2022 року росіяни атакували й атакують, а українці продовжують супротив.
— Сьогодні, 28 серпня, ви разом з киянами пережили обстріл балістичними ракетами…
(Якраз коли Грегор почав відповідати на це запитання, прозвучав сигнал оповіщення в його телефоні, а над парком Шевченка, де ми спілкувалися, пролетів шахед і впав поблизу станції «Олімпійська».)
— Дуже багато шкоди завдають ці атаки… Я теж починаю почуватися киянином після таких ночей.
— Ви порівняли Україну зі скелею. Як до цього ставляться громадяни європейських країн? Так само вірять у нашу державу?
— Є різні думки з цього приводу. Коли говориш із європейськими військовими, вловлюєш sіlеnt mеssаgе, «тихе повідомлення». Вони вважають, що до 2029 року їм потрібен час на переозброєння, щоб бути готовими до різних сценаріїв, зокрема й до конфлікту з Росією. Це цинічно. Але вони бачать боротьбу України як те, що дає їм можливість виграти час. А ще перевагою для них є те, що Україна послаблює Росію.
— Загальний обсяг фінансової підтримки України від Європейського Союзу на 2026–2027 роки становить 90 млрд євро в межах ініціативи Ukrаіnе Suрроrt Lоаn. Чи могла б Європа допомагати більше? І чи повинна?
— Є багато суперечок у європейських суспільствах щодо цього. Росіяни були дуже успішними в проникненні в політичні партії та течії. Ідеться переважно про праві партії: «Альтернатива для Німеччини», Національне об’єднання Ле Пен у Франції, Австрійська партія свободи, «Реформуй Об’єднане Королівство». Серед їхнього електорату вдалося створити наратив, що Росія для них — друг і потенційний союзник для їхніх політсил. Вони активно експлуатують типові для сучасних правих течій ксенофобію, антиглобалізм і антиамериканізм. Фокус на українських біженцях поділяється на два напрямки: з погляду жадібності та заздрощів. Мовляв, європейські бюджети витрачаються на українських біженців. А ще типу українці приїжджають на дорогих машинах і демонструють гарний рівень достатку, й це начебто підтверджує, що в Україні всі корумповані. Це добре працює, бо електорат правих сил — не дуже успішні люди, які відчувають цю різницю. Утім, наша перевага досі зберігається й полягає в тому, що до правих течій себе зараховують 27–30 % європейських виборців.
— Ле Пен переможе у першому та другому турі президентських виборів у Франції, запланованих на 2027 рік, якщо вірити деяким нещодавнім опитуванням.
— Попри рівень загроз, що його несе обрання Ле Пен, їй доведеться рахуватися з рештою країн Європи.
— Чи усвідомлюють у Європі ризики, якщо доведеться напряму протистояти Росії?
— Хто мислить, той прораховує. У 1991 році збройні сили Німеччини налічували 400 тисяч осіб. Їх скоротили понад удвічі й розпродали більшість обладнання. Щоб відновити чисельність, треба все повертати назад. Наприклад, 50 тисяч кімнат для персоналу. А ще зброю й екіпірування. Тобто масштабувати треба всю систему — логістику, харчування, одяг. До сьогоднішнього моменту вони не закупили жодної штурмової гвинтівки (уряд Німеччини розраховує, що на створення нового арсеналу далекобійної зброї, призначеної для стримування Росії, знадобиться майже 12 млрд євро, про що йдеться в документах німецького міністерства оборони, — повідомило видання Роlіtісо, — Ред.). І питання не лише в бюджетуванні, а в тому, скільки часу це займе. Політичне рішення про посилення армії ухвалили, але на практиці нічого не відбувається. Вони не готові протистояти Росії, якщо вона раптом опиниться в них на кордоні.
Серед скандинавських і балтійських країн є консенсус, що Україна має перемогти, а не просто не зазнати поразки. Німеччина та Франція бачать цю картину трохи інакше: прагнуть виграти час. Італія — особливий кейс. Як на мене, пані Мелоні, хоч і належить до правих політичних рухів, має особисті глибокі симпатії до України. Її ідеологія більш єврооптимістична, ніж у інших правих сил Європи.
Європа може робити вдесятеро більше для перемоги України. Потенціал для цього є. Наприклад, ракет Раtrіоt достатньо, щоб надати їх Україні.
— Розвідки держав Європи вважають, що РФ буде готова до атаки на певні країни НАТО вже 2027 року. Як ставляться до таких повідомлень громадяни та політики Євросоюзу?
— Політичні лідери європейських країн, особливо тих, що межують з Росією, усвідомлюють загрозу, але досі не ухвалили рішення, як діяти в цій парадигмі. У звичайних громадян є певна знервованість, але здебільшого — брак інформації.
Наприклад, нещодавно знайшли російський дрон з вибуховою частиною в німецькому аеропорту. Тобто сам факт німці визнають, але заперечують намір завдати шкоди чи щось підірвати (канцлер Німеччини Фрідріх Мерц підтвердив, що Берлін готує певні заходи у відповідь після інциденту з дроном, — Ред.).
— Міжнародний кримінальний суд у Гаазі ще у 2023 році видав міжнародні ордери на арешт президента Росії Владіміра Путіна. Це на майбутнє? В чому сенс таких рішень?
— Росія — спадкоємиця Радянського Союзу, який був одним із засновників Нюрнберзького трибуналу. Це створило прецедент: СРСР погодився з певною міжнародною законодавчою рамкою, зобов’язався дотримуватися визначених світових правил. Виходячи з цієї логіки, вони мали б дотриматися цього ордеру. Та, звісно, вони цього не зроблять. Лише після поразки або повного виснаження, коли іншого вибору не буде.
— Як ви бачите поразку Росії у цій війні?
— Це розпад російської імперії в її теперішньому вигляді та втрата впливу на пострадянський простір. Це розпад колоніальної системи, побудованої Ніколаєм І. Радянський Союз залишався в цій парадигмі, як і сучасна Російська Федерація. Механізми впливу на свої колонії та певні регіони — ті самі. Той же Лукашенка — васал Путіна, який платить данину в Москву… Такі люди, як він, насправді не дуже зацікавлені у перемозі РФ.
Україна була основною демонстрацією успіху російської колоніальної системи. Без України ця система не є справною. Їхнє намагання демонструвати вплив на Казахстан не буде таким ефективним без успіху в Україні.
— Чи можна говорити про якийсь успіх системи після викрадення Росією українських дітей чи катувань полонених? Чи може бути Росія для когось другом у Європі після цього всього?
— Проблема в тому, що широка громадськість майже не бачить цього у своєму медіапросторі. Україна не робить достатньо, щоб поширювати правду про ці злочини — в аспекті як їх кількості, так і історій кожної окремої викраденої дитини. Ні українська держава, ні європейські структури не роблять для цього достатньо. У мене є чотири доньки, й кожна для мене — окремий світ. Не можна мені сказати: «Я заберу у вас дві доньки, й у вас залишиться ще дві». Це я говорю про важливість кожного індивідуального кейсу.
— Чи цікавляться особисто у вас цим в Австрії?
— Я намагаюсь розповідати про це, наскільки можу. Але більше цікавляться тим, навіщо американці й НАТО втрутилися в історію з розширенням у 2013 році…
Погана інформованість багатьох країн про те, що відбувається в Україні, — величезна проблема. Російські джерела на Заході щодо цієї теми не безальтернативні, але найгучніші.
— Що для вас особисто означає Україна?
— Мій зв’язок з Україною магічний, — голос Грегора в цей момент, схоже, починає тремтіти. — Моя етнічна належність не є великою, але я не просто член родини Розумовських, я і є ця родина. Мій зв’язок з моїм предком Кирилом Розумовським глибоко особистий і магічний.
— Цьогоріч ви побували в розташуванні 93-ї бригади. Які враження лишилися?
— Це було у січні-лютому — неймовірно холодно. Дорога то замерзала, то розм’якала. Ми прибули в Краматорськ, і я відчув неймовірний контраст. Солдати й офіцери були неймовірно привітними. Я свого часу теж прослужив в армії кілька років, але ніколи не бачив такої приязні між солдатами й офіцерами.
— Чи відчули ви історичний зв’язок між теперішніми українськими воїнами і козаками часів Гетьманщини?
— Це в їхній крові й ментальності. Основна різниця між українцями й росіянами у тому, що українці б’ються як особистості, росіяни — як безликий колектив. Українці б’ються за своїх дітей, онуків і за майбутнє.
— Що казали військові, коли чули, що перед ними стоїть нащадок гетьмана?
— Мене дуже тепло вітали. Але це не моя заслуга, а моїх предків.
Українська історія у світовому дискурсі | Джованна Броджі, Девід Сондерс
У новому випуску подкасту «Ідеї, які об’єднують книги» історик Віталій Михайловський розповідає про дві праці, які допомагають переосмислити місце України в історії Центрально-Східної Європи та зрозуміти, як формувалася українська культурна й інтелектуальна традиція.
- «Культурний поліморфізм українського світу» Джованни Броджі«Український вплив на російську культуру 1750–1850-ті роки» Девіда Сондерса
- як українська ранньомодерна культура формувалася в європейському інтелектуальному контексті; чому багатомовність і культурна багатошаровість є ключем до розуміння української історії; як вихідці з України впливали на розвиток освіти, культури й науки в Російській імперії; чому постаті Стефана Яворського, Феофана Прокоповича, Віктора Кочубея та Олександра Безбородька важливі для розуміння цього процесу; як українська історія поступово виокремлювалася з імперського наративу; чому присутність української історії в міжнародному академічному дискурсі є важливою для сучасної України.
Відображення й відлуння творчості Бориса Лятошинського
Виставка «Лятошинський. Відображення. Голос української музики у ХХ столітті», яка триває в «Українському Домі» в Києві до 20 вересня 2026 року, знайомить відвідувачів із творчим шляхом батька сучасної української камерної музики.Як говорити про музику, як розповісти про її історію, становлення та еволюцію, про пошуки та відкриття, особливо коли йдеться про камерну музику та оркестровку? Саме на цей виклик заповзялися відповісти музикантки та дослідниці Тетяна Гомон (кураторка архіву Лятошинського), Алла Загайкевич, Ірина Тукова у співпраці з культурним журналістом Олексієм Анановим. За кілька місяців напруженої праці вони підготували виставку, водночас масштабну та детальну, що розкриває історію та творчість батька сучасної української музики — Бориса Лятошинського.Кругле кам’яне приміщення «Українського Дому», що розташований у самому центрі Києва, вібрує й резонує звуками й чарує зображеннями. Відвідувач опиняється в полоні відблисків, відлунь та резонансів, що створюють просторову та часову глибину, здатну в нюансах відтворити дух і мистецьку атмосферу початку ХХ століття.Щоб розповісти про Лятошинського та допомогти зрозуміти його творчість, виставка розпочинається з опису інтелектуального та мистецького контексту його епохи. Аудіофрагменти таких творів, як Соната для фортепіано № 2: «Конкорд-Меса» (1916–1919) Чарльза Айвза, «Гармонія сфер» (1918) Руеда Лангеарда, «Пробудження міста» (1913) Луїджі Руссоло, а також «Вальс із 5 п’єс для фортепіано» (1923) Шенберга занурюють відвідувача в серце авангардистського всесвіту, нагадуючи йому, наскільки ця музика увібрала в себе звуки, а разом із ними — важку буденність, звідки вони походять. Ця музика революційно змінила ставлення до тону, ритму та тембру, ставши кристалізатором справжнього пошуку — як екзистенційного, так і алхімічного.На візуальному рівні, уривки з фільмів «Земля» (1930) Довженка, «Симфонія Донбасу» (1930), «Людина з камерою» (1929) Вертова, «Ескізи радянського міста» (1929) Дмитра Дальського ілюструють естетичний поворот у кіномистецтві, яке, хоч і було молодим, вже ламало лінійний підхід до розповіді, досліджувало ритмічні розриви та опрацьовувало візуальний матеріал у манері колажу та музичної партитури. У галузі образотворчого мистецтва твори Олександра Богомазова, Вадима Меллера, Хвостенко-Хвостова та Анатоля Петрицького свідчать про поступову абстракцію форм на шляху до створення кубофутуристичної естетики.Лятошинський працює у Ворзелі в 1967 році. Джерело: Кабінет-музей Бориса ЛятошинськогоНіщо не залишилося поза увагою: ані архітектура, ані театр, ані література, ані політика, ані предмети повсякденного вжитку, такі як радіоприймачі, звідки лунали голоси та думки з Західної Європи, ані стереоскопи, що давали змогу уявити себе в Римі, Парижі, Празі… Художня спадщина Лятошинського (1895–1968) формувалася саме в цій масштабній художній, політичній та технологічній круговерті.Борис Лятошинський народився в Житомирі в родині музикантів, з потужними впливами української та польської культури. Очевидний музичний талант проявився у нього вже змалку, і навіть навчання на юридичному факультеті в Києві його не затьмарили. Щойно майбутньому композиторові виповнилося 18 років, він почав відвідувати курси композиції у Рейнгольда Глієра. Між вчителем і учнем налагодилося активне листування – їхні листи, яких налічується понад 500, були зібрані та опубліковані Маріанною Копіцею та Ією Царєвич, прийомною дочкою Бориса Лятошинського та Маргарити Царєвич. (Епістолярна спадщина. Т. 1. Борис Лятошинський — Рейнгольд Глієр. Листи (1914–1956). К., 2002).Саме в цей час він закохується в музикантку Маргариту Царевич. Розвиваючи власну музичну кар’єру, Маргарита (яку також називали Марією) стала музою Бориса. Він присвятив їй кілька творів.Професором композиції в Київській консерваторії Лятошинський став у надзвичайно неспокійні та бурхливі роки, після Першої світової війни. Тоді, в січні 1921 року, іншого музиканта, – Миколу Леонтовича, автора, зокрема, знаменитої різдвяної мелодії Щедрик (Сhtсhеdryk, відома на Заході під назвою Саrоl оf thе Веlls), знайшли в калюжі крові після того, як він надав притулок агенту ЧК. Разом з іншими митцями, серед яких геніальний режисер Лесь Курбас та великий поет Павло Тичина, Лятошинський бере участь у створенні Музичного товариства, названого на честь вбитого музиканта. Кілька років по тому, у 1926 році, цю групу буде розпущено та звинувачено в українському націоналізмі та невідповідності цілям революційного пролетарського мистецтва.Для митців настали надзвичайно небезпечні часи. На них чекає депортація або вбивство, як це сталося з подружжям Курбасів, або, якщо пощастить вижити, їм випадає втратити душу та поставити талант на службу ідеології, як це сталося з Павлом Тичиною.Ситуація з Лятошинським не є настільки однозначною. Влада тримала композитора в постійній напрузі, просто забороняючи деякі твори, звинувачуючи автора у дрібнобуржуазному формалізмі, що небезпечний для революції, вимагаючи, щоб інші твори були перероблені, позбавлені своєї ідентичності та свободи, а потім, зрештою, вихваляючи деякі з них і нагороджуючи композитора Сталінською премією.Ось такий Дамоклів меч над головою: це усвідомлення, що кожна нота може спричинити або похвали, або агресію. Саме ця нестабільність, постійне очікування вердикту – не від публіки, не від колег – від влади, всемогутньої та примхливої, була одним з численних інструментів, за допомогою яких тоталітарна держава намагалася знищувати особистості.Один із залів виставки, власне, відображає цю психологічну напругу. Вона контрастує іншій залі, котра передає творчу сміливість та художню пристрасність 1920-х – 1930-х років. Тут фізично відчуваєш той руйнівний тиск, що придушив країни, котрі опинилися під радянським гнітом. У цій залі, яка майже повністю занурена в напівтемряву, лунає Електроакустичний твір Dеlіrіum, складений Аллою Загайкевич у 2026 році.Чернетка партитури Лятошинського. Джерело: Кабінет-музей Бориса Лятошинського. Фото: Анна і Лоран Шамп-МассартDеlіrіum — пряма технічна та духовна спадкоємиця перших шумових і додекафонічних творів — вдало передає цю атмосферу підозр, повної втрати зв’язку з реальністю, зізнань, вирваних під тортурами, та ненависті до всього, що прагне жити. Щоб краще передати божевільну атмосферу примхливої нестійкості, демонструються кілька кінофрагментів. Деякі з них узято з тих самих фільмів, що й ілюстрували творчу енергію більш раннього періоду, але цього разу вони відтворюють сцени руйнації, грабунку, покори та тріумфу Сталіна.З глибини залу делікатно відблискує партитура Симфонії № 2 Бориса Лятошинського. Цей твір став приводом до масштабної кампанії з дискредитації автора, звинувачень і вимог зректися своїх поглядів. Зрештою симфонію було офіційно заборонено.Незважаючи на стільки поневірянь, Лятошинський зумів залишитися вірним собі та залишити по собі унікальний художній спадок, просякнутий водночас як європейським імпресіонізмом та експресіонізмом, так і слов’янськими мотивами та ритмами. Вони виявляють себе атональною технікою, багатошаровою звуковою фактурою, напруженими акордами, бурхливою хроматикою, схильністю до дисонансів та складних гармоній. Його стиль, що наповнює традиційні форми енергією новаторського мистецтва, пройнятий надзвичайно інтенсивними емоціями, залишив глибокий, потужний вплив на українську музику.Творчий доробок Лятошинського містить твори для оркестру, хору, камерної музики, а також для фортепіано соло. Його спадок налічує близько ста творів, серед яких – дві опери, п’ять симфоній, а також численні симфонічні поеми, квартети, квінтети, тріо, сюїти, увертюри, сонати, балади, прелюдії та інші композиції.Література є головним джерелом натхнення автора, тож багато творів було створено за мотивами віршів Гейне, Верлена, Рильського, Уайльда, По, Шеллі, Сосюри, Метерлінка, Бальмонта та інших митців. Він також писав музику до театральних вистав та кінофільмів, таких як «Кармелюк» (режисер Фауст Лопатинський, 1931), «Іван» (режисер Олександр Довженко, 1932) та «Тарас Шевченко» (режисер Ігор Савченко, 1951).Серед найвизначніших творів композитора варто відзначити:
- Симфонію № 3 під назвою «Мир переможе війну», яку багато хто вважає шедевром;Симфонію № 2 з її похмурою атмосферою;симфонічну поему «Гражина», опус 58, натхненну віршем Міцкевича;«Похоронну прелюдію», написану в 1920 році, у день смерті батька композитора;«Відблиски» — цикл із семи мініатюр;оперу «Золотий обруч». Вона була написана в 1929 році за мотивами оповідання Івана Франка «Захар Беркут».
Нові погляди на українське село
Після апології села як осердя української культури в ХІХ столітті і спроб вийти за межі асоціативної пари «українське — сільське» у ХХ столітті, сьогодні настає час виважених оцінок ролі села як простору творення народного мистецтва.
Цьому сприяє низка культурних проєктів у різних галузях.
У Музеї Гончара триває виставка «Іванів Ковчег» про феномен приватного хатнього музею Івана Гончара, де знаходили опору дисиденти, інтелектуали й митці. Радянська ідеологія цілеспрямовано зводила народну культуру до застарілості та шароварництва. Натомість Гончар здійснив радикальну деконструкцію цього упередження, збираючи артефакти, що творили осереддя живої естетики та духовної свободи. Народний рушник, плахта чи хатня ікона в цьому просторі переставали бути лише речами селянського побуту і перетворювалися на елементи суверенної системи цінностей і втілення національної пам’яті в умовах тоталітарного тиску. На виставці можна побачити великі фотографії з приватного хатнього музею Івана Гончара з окремими експонатами, а разом з тим — самі ці експонати, сорочки, рушники, Мамаї… Ось вони — з їхньою шаленою енергетикою, завдяки ним розвивали надивленість у народній культурі різні покоління, від Василя Стуса до Оксани Забужко. Довершують задум відгуки цих-таки видатних відвідувачів приватного музею Івана Гончара. У країні, де не могло бути нічого ані приватного, ані національного, відвага й послідовність творця колекції вражають.
Виставку можна відвідати кілька разів, адже музей планує сім тематичних експозицій про окремі пласти спадщини з колекції Івана Гончара, які змінюватимуться що два тижні: «Простір свободи», «Спротив. Творчість», «Дух Мамая», «Правда і кривда. Історія», «Виміри буття. Рушник», «З роду в рід оберіг. Плахта», «Хата-небеса. Ікона».
Читайте також: Василь Стус як читач: модерна взаємодія з традицією в таборових умовах
Ще один простір, що занурює в сільську естетику, — це скансени. Найбільші — Музей просто неба в Пирогові та Шевченків гай у Львові — постали в застійних сімдесятих і відтоді відбули значну трансформацію і в експозиції, і в розумінні своєї місії, і в репертуарі заходів. На Великдень 1988 року молодіжне Товариство Лева вперше після радянської заборони почало відроджувати гаївки у саме львівському музеї просто неба. Пирогів відомий Святом хліба, приуроченим до жнив. А 5–6 вересня київський скансен запрошує на Енеїда-фест. За анонсом, «територія Музею просто неба перетвориться на живий всесвіт Котляревського: добу козацької звитяги та барокового шику». У програмі — театралізовані виступи, екскурси в ранньомодерну гастрономію, народні ремесла, музичні виступи, дитячі інтерактиви і дорослий лекторій. Прикметним є наголос організаторів на поєднанні народної і високої культури, які дійсно гармонійно співіснували в ранньомодерну добу.
Читайте також: Пирогів: концентрований національний пейзаж
Окрім національних скансенів, з’явилося чимало менших етнографічних музеїв зусиллями окремих поціновувачів народної культури. Скажімо, в селі Нові Петрівці діє невеликий етнографічний музей «Хутір Савки» з двома автентичними поліськими садибами ХVІІІ і ХІХ століть. Господиня, пані Оля, розповідає, як її чоловік Леонід Шилов розпочав цю сімейну справу в далекому 2003 році, ще до того, як народне стало брендом. Хата 1786 року (дата зведення традиційно вирізьблена на сволоці) стоїть на своєму місці, а другу хату 1854 року побудови перевезли з Коростенського району. Приватний музей засновник назвав на честь свого діда Сави, проте його речей збереглося небагато, більшість купували, формуючи колекцію. Нині господиня гостинно зустрічає відвідувачів, розповідає про перших гостей і показує, як пряли нитку, як працює ткацький верстат, як шили чоботи, як молотили снопи…
«Хутір Савки» розташований за два кілометри від Межигір’я — і про нього відомо значно менше, попри понад двадцятилітню історію. Це сусідство справляє враження іронічного жарту історії: поруч із кітчевою резиденцією із золотим унітазом тихо робить свою роботу родина, що заснувала сімейну справу зі збереження родової пам’яті, народної культури і національної спадщини.
Ще один вимір, що дає голос українському селу, — це етнографічні експедиції, зосібна ті, що оприлюднюють свої знахідки в популярних форматах. Проєкт зі збереження та популяризації традиційної культурної спадщини «ЕГЕ fіlms» викладає на своєму каналі двогодинні подкасти з бабусями і дідусями з різних регіонів України, які розповідають про своє життя в буремному ХХ столітті, про культуру свого села, про те, як що називалося, в які ігри бавилися діти, яких співали пісень.
Часом записи голосів бабусь набувають і книжкової форми, як у випадку видання «Баби-онучки» від Сrеаtіvе Wоmеn Рublіshіng. Це збірка, написана говірками з різних куточків України, у якій 32 авторки з різних регіонів презентували портрети своїх бабусь.
Ми спостерігаємо важливу культурну трансформацію: село перестає бути синонімом несмаку, знайомого за естетикою кліпів 2000-х (за дивним збігом обставин у 2004 році вийшли два «хіти», які крутили по телебаченню: «Сало» Михайла Поплавського і «А ми удвох» у виконанні Дмитра Гордона та Валерія Леонтьєва; тоді ще, здається, не було вислову «кров з очей», але він би пасував. А ще ж були огидні мюзикли з російською естрадою в головних ролях — «Ніч перед Різдвом», «Сорочинський ярмарок»…).
Втішно і справедливо, що широкий спектр сучасних ініціатив повертає українській народній культурі суб’єктність і глибину. Адже це те саме джерело енергії, з якого на початку ХХ століття черпав натхнення український авангард, знаходячи в селянському побуті чисту форму, колористичний вибух і надзвичайну естетичну силу. Врешті-решт, село постає тим, чим воно завжди й було підспудно — живим джерелом нашої візуальної та духовної самобутності, яке нарешті оцінене належно і без зверхності.
Цьому сприяє низка культурних проєктів у різних галузях.
У Музеї Гончара триває виставка «Іванів Ковчег» про феномен приватного хатнього музею Івана Гончара, де знаходили опору дисиденти, інтелектуали й митці. Радянська ідеологія цілеспрямовано зводила народну культуру до застарілості та шароварництва. Натомість Гончар здійснив радикальну деконструкцію цього упередження, збираючи артефакти, що творили осереддя живої естетики та духовної свободи. Народний рушник, плахта чи хатня ікона в цьому просторі переставали бути лише речами селянського побуту і перетворювалися на елементи суверенної системи цінностей і втілення національної пам’яті в умовах тоталітарного тиску. На виставці можна побачити великі фотографії з приватного хатнього музею Івана Гончара з окремими експонатами, а разом з тим — самі ці експонати, сорочки, рушники, Мамаї… Ось вони — з їхньою шаленою енергетикою, завдяки ним розвивали надивленість у народній культурі різні покоління, від Василя Стуса до Оксани Забужко. Довершують задум відгуки цих-таки видатних відвідувачів приватного музею Івана Гончара. У країні, де не могло бути нічого ані приватного, ані національного, відвага й послідовність творця колекції вражають.
Виставку можна відвідати кілька разів, адже музей планує сім тематичних експозицій про окремі пласти спадщини з колекції Івана Гончара, які змінюватимуться що два тижні: «Простір свободи», «Спротив. Творчість», «Дух Мамая», «Правда і кривда. Історія», «Виміри буття. Рушник», «З роду в рід оберіг. Плахта», «Хата-небеса. Ікона».
Читайте також: Василь Стус як читач: модерна взаємодія з традицією в таборових умовах
Ще один простір, що занурює в сільську естетику, — це скансени. Найбільші — Музей просто неба в Пирогові та Шевченків гай у Львові — постали в застійних сімдесятих і відтоді відбули значну трансформацію і в експозиції, і в розумінні своєї місії, і в репертуарі заходів. На Великдень 1988 року молодіжне Товариство Лева вперше після радянської заборони почало відроджувати гаївки у саме львівському музеї просто неба. Пирогів відомий Святом хліба, приуроченим до жнив. А 5–6 вересня київський скансен запрошує на Енеїда-фест. За анонсом, «територія Музею просто неба перетвориться на живий всесвіт Котляревського: добу козацької звитяги та барокового шику». У програмі — театралізовані виступи, екскурси в ранньомодерну гастрономію, народні ремесла, музичні виступи, дитячі інтерактиви і дорослий лекторій. Прикметним є наголос організаторів на поєднанні народної і високої культури, які дійсно гармонійно співіснували в ранньомодерну добу.
Читайте також: Пирогів: концентрований національний пейзаж
Окрім національних скансенів, з’явилося чимало менших етнографічних музеїв зусиллями окремих поціновувачів народної культури. Скажімо, в селі Нові Петрівці діє невеликий етнографічний музей «Хутір Савки» з двома автентичними поліськими садибами ХVІІІ і ХІХ століть. Господиня, пані Оля, розповідає, як її чоловік Леонід Шилов розпочав цю сімейну справу в далекому 2003 році, ще до того, як народне стало брендом. Хата 1786 року (дата зведення традиційно вирізьблена на сволоці) стоїть на своєму місці, а другу хату 1854 року побудови перевезли з Коростенського району. Приватний музей засновник назвав на честь свого діда Сави, проте його речей збереглося небагато, більшість купували, формуючи колекцію. Нині господиня гостинно зустрічає відвідувачів, розповідає про перших гостей і показує, як пряли нитку, як працює ткацький верстат, як шили чоботи, як молотили снопи…
«Хутір Савки» розташований за два кілометри від Межигір’я — і про нього відомо значно менше, попри понад двадцятилітню історію. Це сусідство справляє враження іронічного жарту історії: поруч із кітчевою резиденцією із золотим унітазом тихо робить свою роботу родина, що заснувала сімейну справу зі збереження родової пам’яті, народної культури і національної спадщини.
Ще один вимір, що дає голос українському селу, — це етнографічні експедиції, зосібна ті, що оприлюднюють свої знахідки в популярних форматах. Проєкт зі збереження та популяризації традиційної культурної спадщини «ЕГЕ fіlms» викладає на своєму каналі двогодинні подкасти з бабусями і дідусями з різних регіонів України, які розповідають про своє життя в буремному ХХ столітті, про культуру свого села, про те, як що називалося, в які ігри бавилися діти, яких співали пісень.
Часом записи голосів бабусь набувають і книжкової форми, як у випадку видання «Баби-онучки» від Сrеаtіvе Wоmеn Рublіshіng. Це збірка, написана говірками з різних куточків України, у якій 32 авторки з різних регіонів презентували портрети своїх бабусь.
Ми спостерігаємо важливу культурну трансформацію: село перестає бути синонімом несмаку, знайомого за естетикою кліпів 2000-х (за дивним збігом обставин у 2004 році вийшли два «хіти», які крутили по телебаченню: «Сало» Михайла Поплавського і «А ми удвох» у виконанні Дмитра Гордона та Валерія Леонтьєва; тоді ще, здається, не було вислову «кров з очей», але він би пасував. А ще ж були огидні мюзикли з російською естрадою в головних ролях — «Ніч перед Різдвом», «Сорочинський ярмарок»…).
Втішно і справедливо, що широкий спектр сучасних ініціатив повертає українській народній культурі суб’єктність і глибину. Адже це те саме джерело енергії, з якого на початку ХХ століття черпав натхнення український авангард, знаходячи в селянському побуті чисту форму, колористичний вибух і надзвичайну естетичну силу. Врешті-решт, село постає тим, чим воно завжди й було підспудно — живим джерелом нашої візуальної та духовної самобутності, яке нарешті оцінене належно і без зверхності.
Ольга Сагайдак: «Нам доведеться винайти якісь механізми, щоб обрахувати весь комплекс геноцидних злочинів проти України»
Ольга Сагайдак – голова правління Коаліції дієвців культури України, яку часто можна чути й бачити на міжнародних майданчиках, де обговорюється захист українських культурних цінностей. Наша розмова відбулась в Авіньйоні, де пані Ольга взяла участь у конференції «Українська культура в спротиві».– Пані Ольго, наскільки захищеною є сьогодні, на п’ятому році війни, наша культурна спадщина ? Чи в безпеці найцінніші її об’єкти? – Важливо розуміти, що ми говоримо про три групи об’єктів:
- рухома,нерухома,нематеріальна спадщина.
Від стародруків до розписів коштом Шептицького: репортаж з експедиції Підкамінщиною
Українські регіони дедалі частіше стають об’єктом наукового зацікавлення як автентичні осередки української культури, виплеканої століттями й не здеформованої новітніми впливами. Попри відсутність багатьох цивілізаційних вигод, такі місцини бережуть у собі живу духовну пам’ять українського народу.Підкамінщина — територія на сході Львівської області, сьогодні сформована в окрему Підкамінську територіальну громаду. Це історичне пограниччя спочатку Польської Корони і Великого князівства Литовського, згодом, відповідно, Руського і Волинського воєводств, а у довгому ХІХ столітті — Австро-Угорщини і Російської імперії. Таке пограниччя залишило слід на культурі цієї місцевості, зокрема сформувало оригінальну рецепцію релігійної культури, яка, особливо в ранньомодерний період, часто запозичувала волинські зразки і практики.Останнім часом дослідники частіше звертають увагу на сакральні пам’ятки Підкамінщини. Вже нормою стала не тільки концентрація дослідницької уваги виключно на Підкамінському домініканському монастирі як визначній архітектурній та історичній пам’ятці України і Центрально-Східної Європи, а й на менших, донедавна взагалі непримітних парафіяльних храмах. Пожвавленню наукового зацікавлення до цієї території неабияк сприяє щорічна наукова конференція для істориків і краєзнавців, а публікація збірників матеріалів дає можливість одразу вводити наші знахідки до наукового обігу.Дослідницькі пошуки виходять далеко за межі архівних і бібліотечних колекцій, адже ми стараємося щорічно проводити експедиції на Підкамінщині, завдяки яким вже вдалося віднайти чимало цікавого. Я цільово запрошую фахових спеціалістів: істориків, мистецтвознавців, архітекторів і реставраторів. Виявлені пам’ятки одразу впроваджуємо до наукового обігу. Зокрема, дослідження професора Володимира Александровича «Мистецька спадщина сільських церков Підкамінської околиці ХVІІІ століття: відкриття невідомого явища в історії української культури», чи ж реставратора Андрія Лінинського «Малярство сільської церкви в околицях Підкаменя: “реставрації” і проблеми збереження», які повністю побудовані на основі матеріалів, виявлених під час експедицій.У серпні цього року відбулася чергова дослідницька експедиція селами північно-східної і східної частин Підкамінської громади. У ній взяли участь мистецтвознавець, доктор історичних наук, провідний науковий співробітник відділу середніх віків Інституту українознавства імені Івана Крип’якевича НАН України професор Володимир Александрович; кандидат історичних наук, старший науковий співробітник Львівського відділення Інституту української археографії та джерелознавства НАН України Андрій Фелонюк; РhD, старший викладач кафедри історії Гуманітарного факультету УКУ Ігор Букало; РhD, місцевий краєзнавець Андрій Корчак.Читайте також: Найдинамічніша галузь історії України: конференція про ранньомодерну війну і церкву
Майстерні розписи церков і витончене малярство
Виконання окремих ікон Підкамінщини вражає майстерністю. Найдавніша збережена ікона цієї околиці походить із парафіяльної церкви села Голубиця, вона сьогодні зберігається в Підгорецькому василіянському монастирі і визнана чудотворною. За припущенням дослідниці Роксолани Косів, пам’ятку слід датувати серединою ХVІ століття і вона створена в місцевих малярських майстернях. Зрештою, професор Володимир Александрович зафіксував кілька малярів, які працювали безпосередньо у Підкамені у ХVІІ–ХVІІІ століттях. А в сусідніх містах, таких як Броди, Буськ чи Золочів, існували цілі малярські осередки.Експедиція дала цікавий результат: наприклад, у одній із церков св. Миколая вдалося виявити надзвичайно гарні модерні розписи храму в стилі сецесії початку ХХ століття. До речі, до його внутрішнього вистрою також був причетний митрополит Андрей Шептицький, адже після візитації у 1904 році він направив сюди здібних малярів зі Львова. Ймовірно, розписував храм хтось із представників «Краківської школи» іконопису, а фундовані митрополитом розписи належать до його ранніх ініціатив, буквально до одних із перших, після очолення Шептицьким митрополичої катедри.Захопливе враження справляє комплекс двох пар бічних і запристольного вівтарів у церкві Покрову Пресвятої Богородиці на Підкамінщині. Несподіванкою виявилося те, що у церкві, побудованій на початку ХХ століття, є ікони і вівтарі із середини ХVІІІ століття. Виявляється, їх придбали для новозбудованого храму в селі Лідихів на Волині, де, найімовірніше, бічні вівтарі змушені були розібрати під час синодальної уніфікації простору храмів у ХІХ столітті.Купівля в сусідньому Лідихові цих мистецьких речей вчергове свідчить про відносно жвавий рух на австрійсько-російському прикордонні і вказує на комунікацію українців по обидва боки кордону.Ікони вівтарів із Лідихова вражають майстерністю. Ймовірно, їх автора слід шукати серед малярів Почаївського василіянського монастиря середини ХVІІІ століття. Наявність хронологічно старших ікон у новіших храмах свідчить про потребу таких пошуків, незважаючи на вік церкви чи її конфесійну належність.Під час експедиції виявлено цілу низку пам’яток українського іконопису в церквах Підкамінщини, що яскраво демонструють різноманіття традиції. Для прикладу, у празничних рядах іконостасів вдалося зафіксувати три варіації малювання образу Успіння Пресвятої Богородиці. У більшості храмів, звичайно, намальоване канонічне зображення цього свята. А от у церкві св. Юрія у празничному ряд замість Успіння зображено менш поширену іконографію Внебовзяття Богородиці. Тим часом у храмі Великомученика Дмитрія, де іконостас походить із середини ХVІІІ століття, виявлено рідкісну іконографію Несення Тіла Богородиці.Читайте також: Про що розказують свята: політика й повсякденняНайбільше знахідок — у посторінкових записах на парафіяльних стародруках
Важливо розуміти, що ці парафії віддалені від освітніх та економічних центрів і від осередків книгодрукування. Проте вони вже у ХVІІ столітті були повністю укомплектовані потрібними для проведення Літургії книгами, про що свідчать не тільки збережені примірники, а й описи парафіяльних храмів під час тодішніх візитацій. Тільки в кількох випадках згадано про побутування рукописної книги, а в більшості богослужбові тексти на початку ХVІІІ століття вже були друкованими.Упродовж експедиції нам вдалося віднайти принаймні шість стародруків, виданих Львівським Ставропігійським братством у ХVІІ столітті. Саме із цієї друкарні походить найбільше видань ХVІІ століття на парафіях Підкамінщини. Звичайно, найпопулярнішим було Євангеліє 1690 року. Разом із книгами, що були виявлені в попередніх експедиціях, у громаді зафіксовано понад десять друків ХVІІ століття.Читайте також: Боротьба за книговидання в ранньомодерній Україні: конкуренція, прибутки, читачі, заборони Якщо книги ХVІІ століття були надруковані у Львові, то більшість видань ХVІІІ століття походять із Почаївської василіянської друкарні. Це можна пояснити близькістю до цього видавничого центру, адже відстань він Підкаменя до Почаєва становить усього 14 кілометрів. Серед почаївських видань найчастіше трапляються Євангеліє 1759 року (на більшості парафій), а також Мінеї, Служебники та інші видання. На одній із парафій вдалося віднайти Почаївський Богогласник 1791 року видання — унікальну пам’ятку української духовної пісні. Саме там опубліковано руською мовою іконославильну пісню на похвалу Підкамінської ікони Богородиці «Пречистая Діво, Мати Руського краю».Більшість стародруків мають дуже цінні дарчі записи від осіб, які їх придбали і передали до храму, часто з типовими формулюваннями на кшталт «за відпущення гріхів» або ж із засторогою про Страшний Суд для осіб, які наважаться викрасти цю цінну річ. Так, 20 березня 1699 року «обиватель наквашський» Даніель із дружиною Марією придбали до одного з храмів Євангеліє львівського друку 1690 року. Пожертва відбулася за тодішнього пароха Михаїла Крачевича і власника Підкамінського ключа маєтностей Юзефа Цетнера. Жертводавець одразу прописав пересторогу для можливих крадіїв: «хто б міг [цю книгу] від престолу віддалити, з тим я буду мати суд перед страшним суддею».Читайте також: Жіночі досвіди на маргінесах історії Києво-Печерської лаври Євангеліє 1690 року для сусідньої парафії 12 серпня 1701 року придбав «обиватель серетецький до храму Рождества Пресвятої Богородиці». Ця парафія тоді входила до володінь Потоцьких, зокрема в записі йдеться про Юзефа Потоцького. 14 березня 1762 року «обиватель немʼяцький» Григорій Ковальчук із дружиною Марією «за держави його милості пана Ігнатія Цетнера обозного коронного» придбали до одного з храмів Євангеліє 1759 року, видане в Почаєві.Не менш цінними для розширення знань з локальної історії стали супровідні записи, зроблені вже пізніше. Наприклад, у 1902 році Петро і Михайлина — парафіяни церкви св. Юрія в околицях Підкаменя — склали кошти на «переплет», або ж оправу для Євангелія. Що важливо, оправу здійснювали «за границею», тобто у підросійському Почаївському монастирі. Запис про це на сторінках Євангелія зробив о. Йосиф Застирець — зять одного з місцевих парохів, до речі, близький товариш Івана Франка.Кілька зафіксованих посторінкових нотаток на богослужбових книгах зроблено під час Першої світової війни. 7 вересня 1914 року дарчий запис для однієї з парафій здійснив намісник Києво-Печерської Лаври Амвросій для новоприбулого православного священника Федора Борецького. Справа в тому, що за російськими військовими одразу прибували православні священники, які ставали адміністраторами місцевих греко-католицьких парафій, примусово змушуючи вірян переходити на православ’я.Читайте також: Архієпископ Ігор Ісіченко: «Година зневаги та нищення ідеалів стала поштовхом для людей із почуттям гідності» Особливо цінним виявився комплекс богослужбових текстів з особистим підписом митрополита Андрея Шептицького. Справа в тому, що навесні-влітку 1904 року митрополит здійснив велику візитацію на Підкамінщину і сусідні парафії. Він зупинявся в кожному з храмів, спілкувався з парафіяльним духовенством і обдарованою молоддю, навіть згодом надавав стипендії для навчання закордоном. У червні 1904 року митрополит відвідав парафію Воскресіння Господнього в околицях Підкаменя й погодив використання тамтешніх стародруків, записавши на них: «Позваляю уживати». Частина записів митрополита заклеєна спеціальною стрічкою — ймовірно, так їх приховували від радянської влади.Окрім стародруків, принаймні на одній із парафій вдалося віднайти цілий парафіяльний архів першої половини ХХ століття з особистими документами репресованих у радянський час греко-католицьких священників, контрактами на виготовлення риз і богослужбового посуду, закупівлю книг. Під час експедиції також виявлено парафіяльні печатки, статути братств, другі примірники метричних книг тощо.Ці богослужбові книги й документи є не тільки важливими пам’ятками українського книжного мистецтва, а й неоціненим джерелом локальної історії. Як на мене, друге навіть набагато цікавіше. Це так звана культурна або соціальна історія книги, адже посторінкові записи дають можливість простежити історію самої пам’ятки і через неї — історію громади. Записи були різноманітними: від увіковічнення фундаторів до доволі буденних справ. Наприклад, у одній з попередніх експедицій ми виявили Євангеліє, де місцевий дяк детально занотував події 1915 року, коли в селі стояв фронт. А ось одна з моїх улюблених нотаток із книги у церкві Покрову Пресвятої Богородиці на Підкамінщині, де хтось із місцевих жителів українською і польською мовами записав: «Ryky, 1909. Пововиденію 3 дна у ночи Тенча Stоjаłа», тобто зафіксував унікальне природне явище — веселку у грудні, яка, за словами записувача, стояла аж три дні і три ночі.Читайте також: Як історія церкви пояснює історію України | Ігор Скочиляс, Володимир Маслійчук | Ідеї, які об’єднують книги Тож, без перебільшення, такі локальні, але водночас колоритні знахідки тільки доповнюють різноманітну і багату українську релігійну культуру. Парафії Підкамінської громади слугують яскравим прикладом спільного українського релігійного простору, який був єдиним, незважаючи на політичні і конфесійні кордони, і виявлені переміщення пам’яток є цьому яскравим підтвердженням. Я впевнений, що такі скарби можна віднайти у багатьох регіонах України, і вони зможуть показати ще більше різноманіття, багатогранність і багатство нашої культури.Криза на ринку палива: чого нам чекати восени та взимку
Цього літа ситуація на українському ринку пального черговий раз загострилася. Якими були причини нової кризи, чого варто очікувати до кінця року та що потрібно робити, щоб уникнути поглиблення проблем?
Війна на знищення тилів
Енергетична інфраструктура України була пріоритетною ціллю агресора з перших місяців широкомасштабної війни. Зокрема, росіяни методично обстрілювали наші нафтопереробні потужності, а найбільший український НПЗ (Кременчуцький) був остаточно виведений з ладу влітку 2025 року. Як наслідок, наш ринок палива став майже повністю залежним від імпорту.Починаючи з другого кварталу 2026 року Україна та Росія перейшли до етапу взаємного масштабного знищення тилових потужностей. Тож паливні ринки обох сторін опинилися під прицілом особливої уваги. Для нас перекриття чорноморських торговельних шляхів, знищення автозаправних станцій (АЗС), низка несприятливих зовнішніх чинників стали черговим випробуванням, якому ринок поки відносно успішно дає раду. Але що буде далі?Останнім часом багато було сказано про причини і поточний стан ринку, тож ми пройдемося по них побіжно. Натомість більше уваги приділимо тому, чого варто чекати восени-взимку та як варто діяти, щоб запобігти загостренню кризи.Галузь витримала потрійний удар
Погіршення ситуації на українському паливному ринку цього літа було спричинене російськими обстрілами, міжнародними чинниками, а також деякими діями держави.Російські атаки на портову інфраструктуру, судна й мости фактично паралізували морський канал постачання пального. Загроза нападу на кораблі та пов’язане з нею зростання ставок фрахту призвели до того, що продавці відмовилися заходити до портів Великої Одеси. На додачу через аномальну спеку відбулося критичне обміління Дунаю, призвівши до зменшення завантаження барж до 30–50 %.Відрізання морських шляхів змусило учасників ринку здійснювати переорієнтацію на сухопутні шляхи: залізницю та автотранспорт. Крім того, що доставка суходолом є набагато дорожчою, швидке зростання завантаженості доріг створило значні черги з бензовозів на західному кордоні.Усе це відбувалося на тлі чергового загострення на Близькому Сході, де після порушення меморандуму між США та Іраном ціни на нафту злетіли на початку липня від близько $70 до понад $90 за барель.У цій складній ситуації життя паливним компаніям ускладнив уряд. Із 1 липня набув чинності закон, що запроваджує стандарт бензину Е10 з вмістом біоетанолу 7 % і вище. Фактично це той самий А-95, але з біочасткою, яка, по суті, є сумішшю спирту з кукурудзою. Навіть без воєнних реалій подібні державні ініціативи ускладнюють життя всім учасникам ринку. Щонайменше вони збільшують витрати для продавців і ціну для покупців.Але головне: Е10 треба якось виготовити. Для цього потрібні спеціальні резервуари, установки змішування, які є дуже простими мішенями для дронів. Відповідно, ніхто в Україні не хотів його виготовляти, тож компанії АЗК були змушені купувати його за кордоном. А позаяк не всі виробники там готові робити саме цю суміш, утворився дефіцит. «Найцікавіше», що часто Е10 роблять з кукурудзи, яку за кордон раніше продали самі українці.Так чи так, український ринок зумів витримати цей потрійний удар. Як стверджує директор консалтингової групи «А 95» Сергій Куюн, нині дефіцит на ринку палива вдалося усунути: «Зараз усе добре, але щодо подальших сценаріїв є купа питань. Якщо стисло, то треба розраховувати на гірше (а сподіватися на краще, звісно). По цінах вочевидь буде стабільно: протягом майже всього серпня будуть заходити ресурси, законтрактовані на піку цін наприкінці липня. Про що можна говорити впевнено, то це про скасування прогнозу про 100 грн/л за дизпальне. Вже вдруге за пів року ми зупиняємось за крок до взяття цієї висоти».Запобігти загостренню кризи
Восени чинники літньої паливної кризи нікуди не подінуться. Найімовірніше, морські торговельні шляхи й надалі будуть заблокованими, росіяни зосередяться на знищенні не тільки складів, а й великої кількості окремих АЗС, а на Близькому Сході буде так само нестабільно.Вочевидь, головною проблемою надалі залишатиметься доставка пального та робота АЗС у наближених до фронту регіонах. Засновник групи компаній Рrіmе Дмитро Льоушкін пояснює, що проблема не в наявності палива, а в його транспортуванні: «Паливо є, його достатньо, канали постачання досить розгалужені. З цим проблем немає. Зараз ми стикаємося з проблемою, як це паливо доставити споживачеві: як його довезти бензовозом, щоб бензовоз не спалили, і як доставити, щоб споживач міг безпечно його придбати».Попри постійні атаки на окремі АЗС, поки учасники ринку не збираються відмовлятися від продажу пального на традиційних станціях. Як розповіли в «Укрнафті», на об’єктах з високим ризиком вживають інженерних заходів: захисні сітки від FРV-дронів, бетонні укріплення, габіони (сітчасті конструкції з міцного дроту, заповнені камінням, щебенем або піском) та мобільні укриття. Працівників на таких станціях забезпечують засобами захисту — касками та бронежилетами. Якщо безпечна робота стає неможливою, її тимчасово припиняють. Згортається «непаливна» складова АЗС (магазини й кафе), під час повітряних тривог продаж пального припиняється.Частина пошкоджених АЗС уже відновила роботу, позаяк підземні резервуари з пальним після влучань зазвичай залишаються придатними. Однак ремонт кожної пошкодженої станції вимагатиме значних витрат, які будуть закладатися у вартість товару.Для пом’якшення ситуації у майбутньому уряд обговорює створення запасів пального. Проте ця ідея не подобається продавцям, оскільки резервуари стануть пріоритетною ціллю для росіян. Генеральний директор групи компаній ОККО Василь Даниляк вважає, що створювати такі запаси можна лише у підземних резервуарах: «Фактично всі наші нафтобази з наземними резервуарами є цілями для ворогів. Тому робити запаси вкрай неправильно. Коли буде підземний парк, що зможе вмістити певний обсяг пального, тоді будемо ці запаси створювати».Ще одна озвучена пропозиція — тримати запаси у сусідніх країнах поблизу українських кордонів. Але це рішення не розв’язує проблеми швидкої доставки палива під час кризи: як і в липні-серпні, зростання попиту призведе до перевантаження сухопутних шляхів.Для запобігання поглиблення паливної кризи учасникам ринку варто вживати таких заходів:державі: створювати максимально сприятливі умови для продавців, відмовитися від директивних методів на зразок обов’язкових запасів, розглянути можливість зниження акцизів, сприяти створенню підземних сховищ;продавцям та імпортерам: підвищувати рівень безпеки паливної логістики, надалі диверсифікувати джерела постачання. Якщо держава допомагатиме, а не заважатиме, бізнес впорається з проблемами, як робив це з 2022 року;споживачам, домогосподарствам: подбати про власні запаси пального. Якщо на ринку трапиться надзвичайна ситуація, це допоможе уникнути ажіотажу. Черги на АЗС можуть стати мішенню для ворога, тож їх потрібно уникати.Росіяни вже не раз показували здатність знаходити нові способи нашкодити нашій економіці та зокрема паливно-енергетичній системі. Однак злагоджена робота всіх учасників ринку дозволить нам успішно протистояти ворогу.Війна на знищення набирає обертів
Позаяк пальне є пріоритетним елементом національної безпеки, Україна має зробити все, щоб захистити ринок від катастрофи. Імовірно, саме з міркувань захисту паливно-енергетичного комплексу відбулися нещодавні зміни в Кабінеті Міністрів, де прем’єром став уже колишній голова енергетичних компаній Сергій Корецький.Нині наявні всі ознаки того, що взаємна війна на знищення тилів тільки набирає обертів, тож нам потрібно готуватися до найгіршого. Втім, Сили Оборони України потурбуються про те, щоб ворог зазнавав набагато болючіших втрат, як це відбувається вже протягом тривалого часу.Росія створює альтернативу Starlink: чи зможе Україна її зупинити
Система Stаrlіnk стала однією з найважливіших технологічних переваг України у війні з Росією. Супутниковий зв’язок забезпечує військовим стабільний доступ до інтернету, що дозволяє підтримувати комунікацію між підрозділами, координувати дії на полі бою, передавати розвідувальні дані та, зокрема, керувати безпілотниками.
Після того, як доступ російських військ до Stаrlіnk був обмежений, Москва почала прискорювати створення власної супутникової мережі «Rаssvеt» — російського аналога системи Ілона Маска. Її потенційне розгортання могло би частково позбавити Росію залежності від іноземних технологій і водночас дати російським військам додатковий інструмент для управління безпілотниками та передачі даних.
Саме тому під час ударів по об’єктах у глибокому російському тилу Україна націлюється не лише на підприємства з переробки та експорту сировини чи величезні логістичні центри Wіldbеrrіеs, а й на об’єкти космічної промисловості. Напередодні українські керовані ракети вперше влучили на територію підприємства, що належить російському космічному агентству «Роскосмос». Ракетно-космічний центр «Прогрес» у Самарській області відповідає за виробництво та обслуговування ракет-носіїв типу «Союз» — це, безумовно, найважливіша модель російської космічної програми, адже завдяки ним необхідні для системи супутники виводяться у космос.
Таким чином, удар по «Прогресу» може мати значення далеко за межами звичайної атаки на російське оборонне підприємство. Він потенційно спрямований на інфраструктуру, від якої залежить подальше розгортання російської супутникової мережі. Чим більше супутників Москва зможе вивести на орбіту, тим ширшим і стабільнішим ставатиме покриття системи, а отже, тим більше можливостей вона матиме для її військового застосування.
Росія, однак, почала розбудовувати власну супутникову широкосмугову систему ще кілька років тому. Провідну роль у цьому проєкті відіграє приватна компанія Вurеаu 1440. Її залучення до проєкту є показовим, адже російське космічне агентство «Роскосмос» має неоднозначну репутацію у реалізації великих технологічних програм.
На відміну від державного агентства, Вurеаu 1440 позиціонує свою систему передусім як комерційний сервіс, хоча після початку повномасштабного вторгнення компанія отримує значну державну підтримку, а військове застосування технології дедалі частіше розглядається як один із ключових напрямів її розвитку.
Перші результати цієї роботи вже є. У березні цього року ракета «Союз» вивела на орбіту перші 16 супутників Вurеаu 1440, а в липні відбулася друга партія запусків. У перспективі Росія планує значно збільшити угруповання. Зокрема, Вurеаu 1440 заявляє про намір вивести у космос понад 250 додаткових супутників уже наступного року.
«Росія прискорено розгортає угруповання супутників “Rаssvеt”, випереджаючи строки, які закладала у власні плани», — заявляв в інтерв’ю «РБК-Україна» заступник начальника ГУР МОУ генерал-майор Вадим Скібіцький.
Утім, наразі говорити про повноцінного конкурента Stаrlіnk ще зарано. Швейцарське видання Dіе Nеuе Zürсhеr Zеіtung зазначає, що 30-40 супутників Вurеаu 1440, які нині перебувають на орбіті, навіть близько не забезпечують повного покриття. За словами експертів, над певною точкою наразі надійний зв’язок доступний лише два-три рази на день і лише протягом короткого періоду, у той час, коли Stаrlіnk спирається на понад 10 000 супутників.
Тому головне питання полягає не стільки у тому, чи здатна Росія вже сьогодні створити аналог Stаrlіnk, скільки у тому, чи зможе вона достатньо швидко наростити супутникове угруповання та забезпечити його необхідною наземною і ракетною інфраструктурою. Навіть якщо Вurеаu 1440 реалізує план із запуску понад 250 супутників наступного року, російська система все одно залишатиметься далеко позаду Stаrlіnk за масштабом. Проте для України проблема полягає в іншому: навіть частково функціональна російська мережа може поступово зменшити нинішню технологічну перевагу Києва на полі бою.
Однак для розгортання такої системи Росії потрібна не лише достатня кількість супутників, а й спроможність регулярно виводити їх на орбіту. Саме тому Україна може намагатися запобігти майбутнім запускам або принаймні відтермінувати їх.
«Для транспортування 250 супутників, як планує Вurеаu 1440 наступного року, необхідно щонайменше 15 ракетних запусків. Ще у січні представник “Роскосмосу” поскаржився, що потреба у ракетах “Союз” у найближчі роки на 50% перевищуватиме виробничі потужності заводу “Прогрес”. Українська атака на завод, можливо, ще більше загострила ситуацію», — повідомляє Dіе Nеuе Zürсhеr Zеіtung.
Після того, як доступ російських військ до Stаrlіnk був обмежений, Москва почала прискорювати створення власної супутникової мережі «Rаssvеt» — російського аналога системи Ілона Маска. Її потенційне розгортання могло би частково позбавити Росію залежності від іноземних технологій і водночас дати російським військам додатковий інструмент для управління безпілотниками та передачі даних.
Саме тому під час ударів по об’єктах у глибокому російському тилу Україна націлюється не лише на підприємства з переробки та експорту сировини чи величезні логістичні центри Wіldbеrrіеs, а й на об’єкти космічної промисловості. Напередодні українські керовані ракети вперше влучили на територію підприємства, що належить російському космічному агентству «Роскосмос». Ракетно-космічний центр «Прогрес» у Самарській області відповідає за виробництво та обслуговування ракет-носіїв типу «Союз» — це, безумовно, найважливіша модель російської космічної програми, адже завдяки ним необхідні для системи супутники виводяться у космос.
Таким чином, удар по «Прогресу» може мати значення далеко за межами звичайної атаки на російське оборонне підприємство. Він потенційно спрямований на інфраструктуру, від якої залежить подальше розгортання російської супутникової мережі. Чим більше супутників Москва зможе вивести на орбіту, тим ширшим і стабільнішим ставатиме покриття системи, а отже, тим більше можливостей вона матиме для її військового застосування.
Росія, однак, почала розбудовувати власну супутникову широкосмугову систему ще кілька років тому. Провідну роль у цьому проєкті відіграє приватна компанія Вurеаu 1440. Її залучення до проєкту є показовим, адже російське космічне агентство «Роскосмос» має неоднозначну репутацію у реалізації великих технологічних програм.
На відміну від державного агентства, Вurеаu 1440 позиціонує свою систему передусім як комерційний сервіс, хоча після початку повномасштабного вторгнення компанія отримує значну державну підтримку, а військове застосування технології дедалі частіше розглядається як один із ключових напрямів її розвитку.
Перші результати цієї роботи вже є. У березні цього року ракета «Союз» вивела на орбіту перші 16 супутників Вurеаu 1440, а в липні відбулася друга партія запусків. У перспективі Росія планує значно збільшити угруповання. Зокрема, Вurеаu 1440 заявляє про намір вивести у космос понад 250 додаткових супутників уже наступного року.
«Росія прискорено розгортає угруповання супутників “Rаssvеt”, випереджаючи строки, які закладала у власні плани», — заявляв в інтерв’ю «РБК-Україна» заступник начальника ГУР МОУ генерал-майор Вадим Скібіцький.
Утім, наразі говорити про повноцінного конкурента Stаrlіnk ще зарано. Швейцарське видання Dіе Nеuе Zürсhеr Zеіtung зазначає, що 30-40 супутників Вurеаu 1440, які нині перебувають на орбіті, навіть близько не забезпечують повного покриття. За словами експертів, над певною точкою наразі надійний зв’язок доступний лише два-три рази на день і лише протягом короткого періоду, у той час, коли Stаrlіnk спирається на понад 10 000 супутників.
Тому головне питання полягає не стільки у тому, чи здатна Росія вже сьогодні створити аналог Stаrlіnk, скільки у тому, чи зможе вона достатньо швидко наростити супутникове угруповання та забезпечити його необхідною наземною і ракетною інфраструктурою. Навіть якщо Вurеаu 1440 реалізує план із запуску понад 250 супутників наступного року, російська система все одно залишатиметься далеко позаду Stаrlіnk за масштабом. Проте для України проблема полягає в іншому: навіть частково функціональна російська мережа може поступово зменшити нинішню технологічну перевагу Києва на полі бою.
Однак для розгортання такої системи Росії потрібна не лише достатня кількість супутників, а й спроможність регулярно виводити їх на орбіту. Саме тому Україна може намагатися запобігти майбутнім запускам або принаймні відтермінувати їх.
«Для транспортування 250 супутників, як планує Вurеаu 1440 наступного року, необхідно щонайменше 15 ракетних запусків. Ще у січні представник “Роскосмосу” поскаржився, що потреба у ракетах “Союз” у найближчі роки на 50% перевищуватиме виробничі потужності заводу “Прогрес”. Українська атака на завод, можливо, ще більше загострила ситуацію», — повідомляє Dіе Nеuе Zürсhеr Zеіtung.
About news channel
Новини в Україні, економіка, політика, культура, новини в світі, об'єктивно та ексклюзивно про головні події в Україні та світі
All publications are taken from public RSS feeds in order to organize transitions for further reading of full news texts on the site.
Responsible: editorial office of the site tyzhden.ua.