Search trend "Національна Академія Наук України"

Учасниця російсько-української війни Тетяна Кучерява померла у  віці 39 років від раку IV стадії. Вона стала першою жінкою-танкісткою в Україні у 2015 році.

Про смерть військовослужбовиці повідомили її чоловік Олег Дундук та Харківський політехнічний інститут, де Тетяна здобувала вищу освіту.

Прощання з Тетяною Кучерявою відбулося в Гарнізонному храмі святих апостолів Петра і Павла у Львові.

У неї залишилися син, чоловік, мати, сестра та родина.

Що відомо про військовослужбовицю

Тетяна Кучерява родом із селища Шевченкове Харківської області. Вона закінчила військову кафедру при Військовому інституті танкових військ Харківського політехнічного інституту. Із 2011 року Тетяна проходила військову службу.

З початком російсько-української війни вона стала на захист України. Тетяна опанувала керування танком, а у 2015 році стала першою жінкою-танкісткою в Україні.

Фото: Фейсбук / прес-cлужба НТУ ХПІ

Окрім військової служби, Тетяна Кучерява захоплювалася психологією. Вона мала науковий ступінь кандидата психологічних наук.

У 2016 році Тетяна обіймала посаду заступника командира гуманітарного проєкту Управління цивільно-військового співробітництва Збройних сил України "Евакуація 200".

"Виконувала надзвичайно важливу місію з ексгумації, транспортування та передачі тіл загиблих українських військовослужбовців їхнім родинам. Згодом свій практичний і бойовий досвід передавала курсантам Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного", – розповіли у Львівській міській раді.

Останні дев'ять місяців Тетяна боролася з онкологією. Вона померла від раку IV стадії. В останньому повідомленні в соцмережах від 9 червня Тетяна писала, що її стан значно погіршився.

Фото: Фейсбук / прес-cлужба НТУ ХПІ

Тетяна Кучерява була нагороджена відомчими відзнаками Міністерства оборони України та Генерального штабу Збройних сил України.

Нагадаємо, раніше стало відомо про смерть продюсерки, кастинг-директорки та офіцерки відділення комунікацій у 10 окремій гірсько-штурмовій бригаді "Едельвейс" Вікторії Бобрової (Квітки).

А на Запорізькому напрямку під час виконання бойового завдання від удару дроном загинули дві військовослужбовиці з позивними "Кара" та "Лайза".

Також на фронті загинула медикиня підрозділу "Гострі картузи", волонтерка Марина Воронцова, якастала на шлях захисту України ще з 2014 року.

Крім того, на фронті під час виїзду на евакуацію за пораненими загинула медикиня добровольчого батальйону "Госпітальєри" Марія-Христина Двойнік із позивним "Альпака".

The post У Львові попрощалися з першою жінкою-танкісткою України Тетяною Кучерявою appeared first on Рубрика.

Століттями українська рукописна книжність залишалася привласненою імперськими наративами, а наші найцінніші пам’ятки осідали в закордонних фондах із хибною атрибуцією. Сьогодні українські дослідники спонукають світові інституції змінювати каталожні описи і переатрибутовувати манускрипти, а видавництво «Горобець» відтворює їх у факсимільних виданнях.

«Проєкт “Повертаємо в Україну культурну спадщину” започаткований 2009 року видавництвом “Горобець”, покликаний пропагувати середньовічну й модерну українську рукописну книгу за кордоном як історико-культурну й мовну писемну спадщину Русі-України, а також повернути у факсимільних копіях унікальні манускрипти, які з різних обставин опинилися протягом століть поза межами сучасної України. Переважна більшість українських середньовічних рукописів перебуває далеко від тих центрів, у яких вони були створені. Нині ці рукописи є безцінними доповненнями до книжкових зібрань Австрії, Німеччини, Італії, Польщі, Росії, Франції та інших країн. Наша місія — повернути Україні її глибинний писемний спадок та репрезентувати значення української культури у світі», — зазначає в коментарі для Тижня Ганна Горобець, директорка видавництва «Горобець», засновниця проєкту «Повертаємо в Україну культурну спадщину».

Про те, як науковці викривають імперські міфи славістики, за якими критеріями відбирають рукописи, де пролягає межа між реставрацією та факсиміле і як ці видання стають інструментом культурної дипломатії, розповідає команда проєкту — мовознавець Віктор Мойсієнко, кодиколог Людмила Гнатенко, фахівець з епіграфіки В’ячеслав Корнієнко та керівниця проєкту Ганна Горобець.

Деколонізація спадщини Русі

Віктор Мойсієнко, член-кореспондент НАН України, доктор філологічних наук, професор, завідувач кафедри української мови Житомирського державного університету ім. Івана Франка, ветеран ЗСУ

— У російській славістиці всі пам’ятки з Києва, Володимира на Волині, Галича як називали «древнерусскими» та «церковнославянскими русской редакции», так і продовжують називати. На жаль, і в закордонних славістичних осередках зміни в цьому річищі майже не відбуваються. Що потрібно зробити українським медієвістам, щоб закордонні вчені змінили погляд на спадкоємність Русі і України?

Віктор Мойсієнко: Відповідь на це питання з одного боку дуже проста — україністам потрібно ґрунтовно й кваліфіковано робити свою справу. Але є інший бік: уся світова славістика перебуває під тиском авторитету російських учених-медієвістів. І лише декому із західних учених вдається мислити поза цим тиском. Прозріння настає дуже повільно, і для цього мають бути вагомі докази української академічної спільноти.

Для початку кілька прописних істин.

1. На час становлення держави Русь — друга половина Х — перша ХІ століття — відбулось об’єднання руських племен навколо Києва. Можна по-різному оцінювати й трактувати близькість / віддаленість літописних племен полян, деревлян, сіверян, дулібів, уличів, тиверців, білих хорватів, але не можна заперечити їхню протоукраїнську етнографічно-культурно-мовну основу. Основу Руси, етно-мовне ядро на час її становлення й перетворення в державу складали русини, предки майбутніх українців. Загалом цього не заперечують і росіїсти (фахівці з дослідження російської культури, мови, історії). Термін «русисти» свідомо не вживаю, бо це інша сфера наукових досліджень — Русь, яка до Московії, майбутньої Росії, має не безпосередню, а відносну дотичність.
2. Схема, запропонована російськими славістами в ХІХ столітті, коли Україна й Білорусь не мали держав і були позбавлені права називатись окремим народом: праслов’яни до V–VI ст., спільносхіднослов’яни (давньоруська народність) від VІІ/VIІІІ до ХІІІ ст., росіяни, українці, білоруси від ХІV ст., — виявилася настільки живучою, що й досі ще в багатьох славістичних осередках її послідовно дотримуються.

Читайте також: Євген Джиджора: «Дослідників літератури ХІ–ХV століть усього декілька на всю країну»

Для представлення мовного минулого східнослов’янських мов необхідно уточнити терміни для називання народів і мов, які мешкали на теренах первісної Русі-України та розширеної внаслідок експансії на північ і схід великої Руси.

Позиція перша.

Оскільки в науковому славістичному світі назва «Русь» з огляду на необґрунтовані й зовсім невиправдані з погляду етно- та глотогенезу претензії російських славістів ототожнюється з назвою «Росія», то відповідно й усі похідні від цих хоронімів з подачі російських гуманітаріїв також тотожні: російською мовою Русь — русский, Россия — русский. Назви нашої країни «Україна» та нашого народу «українці» ніби виводять це геополітичне утворення за часові межі Русі як щось нове, пізніше, похідне. Тому аби щоразу українському медієвістові, пишучи про найдавніші періоди своєї історії, не подавати підсторінкове покликання з поясненням, що Україна — це та сама Русь, але назва вперше з’являється від кінця ХІІ століття, а утвердилася на позначення народу лише за козацької доби, то необхідно прийняти й утвердити термін для називання нашої країни для періоду становлення державності — «Русь-Україна». Звідси, відповідно, мають утвердитися й мовоназви для періоду ХІ–ХІІІ століть: для некнижної світської — «давньорусько-українська мова», для книжної — «церковнослов’янська мова давньорусько-української редакції».

Позиція друга.

Славістика ніколи не вийде з глухого кута, до якого завели російські мовознавці з теорією спільної для східних слов’ян давньоруської мови, якщо не усвідомимо очевидне: новгородці зі своєю мовою на час підкорення Руссю північних слов’янських та неслов’янських племен, тобто в Х–ХІ століттях, були окремим слов’янським етномовним феноменом, а не частиною давньоруської народності або ще більш абсурдніше — частиною простору російської мови, про яку в цей час не можемо нічого певного сказати. Якою була її структура, що було на теренах Залісся в час становлення й розквіту русько-української та новгородської писемності в ХІ–ХІІ століттях неповторного власне московського в мові і чи взагалі до XIV століття це неповторне як слов’янське на Московії було?

Тому, говорячи про найдавніший період руської писемності ХІ–ХІІІ століть та поширення книгописання разом із церковнослов’янською мовою доречно говорити про її дві редакції — давньорусько-українську та давньоновгородську. Це ж стосується й східнослов’янських мов як окремих структур: після розпаду праслов’янської мовної спільноти на теренах, де тепер мешкають східні слов’яни, від ІХ століття є всі підстави говорити про існування двох мов: протодавньоукраїнської та протодавньоновгородської, в основі яких лежали протослов’янські діалекти. Таким річищем, найімовірніше, розвивалася й білоруська мова, але, на жаль, наразі славістика не має в розпорядженні давньобілоруських пам’яток до XIІІ століття, які б засвідчували мовну окремішність білорусів. Щодо теренів постання російського етносу — Залісся / Московія — то в мовному плані про цей регіон сказати щось певне до XIV століття взагалі неможливо. Передовсім тому, що слов’янське населення там було в цілковитій меншості.

Читайте також: Поза тінню Росії: як Україна переосмислює спадщину Русі

Позиція третя.

На теренах Русі-України, Білорусі, Новгородщини поряд із церковнослов’янською мовою відповідних редакцій функціювала говіркова мова місцевого слов’янського населення, яка впродовж усього історичного розвитку співіснувала з церковнослов’янською. Нічого подібного не можемо сказати про мовну ситуацію на Заліссі / Московії. Від часу заснування на підкорених Руссю землях Залісся місцевих єпархій, безперечно, туди проникає й русько-українська писемність та відповідно церковнослов’янська мова давньорусько-української редакції. Чи було на теренах Ростовської, а пізніше Володимиро-Суздальської й Рязанської єпархій слов’янське населення, а якщо було, то в якому зіставленні з місцевим фіно-угорським — наразі питання дискусійне. Незаперечним є один факт: слов’янську говірку на терени підкореного Залісся / Московії принесли київські князі та священники разом зі своєю прислугою. Підставою для такого висновку є те, що на сьогодні ніхто із росіяністів не навів жодного мовного факту, жодної мовної місцевої говіркової риси з московських (не русько-українських — київських, галицько-волинських, не новгородсько-псковських, не білоруських — полоцьких, смоленських) пам’яток до XIV століття, які б давали підґрунтя для висновку про мовну слов’янську окремішність Московії. Тобто, від часу приєднання північно-східних земель Залісся до Русі аж до завоювання Новгорода відбувалася постійна русифікація Московії: культурно-мовна експансія передовсім Русі-України, а згодом і Новгорода та Білорусі на Московію.

Проте Новгород і новгородці не розвинулися до окремого територіально-мовного утворення й були поглинуті (знищені) Московією. Відтоді й припинився розвиток новгородців як окремого народу зі своєю самобутньою східнослов’янською мовою. Отже, Московія від XVІ століття становить поєднання напівслов’янських москвинів з окремим слов’янським народом — новгородськими словенами. Уся багатюща писемно-мовна спадщина Новгорода після московського завоювання проголошена московською. Московія завдяки Новгороду значно ослов’янилася. Тому від XVІ століття ми вже не говоримо про чотири східнослов’янські народи і відповідно чотири мови, а про три: русини або українці, литвини або білоруси й москвини або росіяни. Після завоювання слов’янського Новгорода вся подальша історія Московії була спрямована на завоювання й підпорядкування двох інших східнослов’янських народів — українців і білорусів. Тобто, після падіння Новгорода та підпорядкування внаслідок Переяславської угоди в XVІІ столітті Русі-України почалася московізація або в річищі перейменування Московії на Росію — росіїзація України й Білорусі.

Читайте також: У тисячолітніх руських літописах — код української ідентичності. Як його прочитати?

Які першочергові завдання стоять перед україністикою наразі?

1. Ґрунтовне й кваліфіковане дослідження своєї руської (не новгородської, не білоруської, не московської) писемної спадщини ХІ–ХІІІ століть та якнайширше оприлюднення результатів. Йдеться про видання писемних пам’яток, написаних або переписаних русинами-українцями передовсім найдавнішої доби становлення нашої державності — від ХІ століття. Над чим і працюють учасники проєкту «Повертаємо в Україну культурну спадщину».
2. Написання багатотомної академічної наукової праці «Українська писемність ХІ–ХІІІ ст.» із залученням провідних вітчизняних та закордонних славістів.
3. Укладання й видання багатотомного «Словника давньоукраїнської мови та церковнослов’янської русько-української редакції ХІ–XІV ст.».

Якщо видання окремої пам’ятки ще може бути посильне й такій приватній ініціативі, яку здійснюють учасники проєкту «Повертаємо в Україну культурну спадщину», то втілення другого й третього пунктів без підтримки держави неможливе. Це завдання для наукових установ НАН України, кафедр україністики університетів. Причому це треба робити негайно. Парадокс реформування вищої освіти, крім багатьох інших «позитивів», полягає і в тому, що з навчальних програм філологічних факультетів зникає предмет «Старослов’янська мова», а «Історія української мови» викладається з невеликою кількістю годин. За такого підходу ще два-три випуски українських філологів — і в Україні не буде фахівця, здатного прочитати пам’ятку української мови.

Пошук, атрибуція та цифровізація

Людмила Гнатенко, докторка історичних наук, старша наукова співробітниця відділу кодикології та кодикографії Інституту рукопису Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського

— Закордонним інституціям часто бракує розуміння українського походження рукописів у їхніх фондах. Наскільки зараз західні науковці та інституції готові до перегляду каталожних описів і відмови від усталеного імперського наративу, де східнослов’янська книжність за замовчуванням маркувалася як «російська»?

Людмила Гнатенко: Позиції західних науковців щодо цього питання поступово змінюються, на жаль, через війну РФ проти України, яка призвела до розуміння свідомою науковою спільнотою, що український народ є окремою нацією зі своєю давньою культурою й книжковою спадщиною.

Офіційна наука за замовчуванням продовжує використовувати імперські наративи спільної східнослов’янської спадщини й відповідно позначення рукописних пам’яток як давньоруських (= російських), або взагалі російських.

Західні інституції сьогодні ще не готові до перегляду каталожних описів і відмови від усталеного імперського російського й радянського наративу.

І це непросте питання, його вирішення безпосередньо не залежить від наукових інституцій. Відверто кажучи, закордонні наукові установи не будуть ініціювати зміни в суспільних поглядах щодо східнослов’янської спадщини. Вони зосереджені на вивченні своєї національної спадщини.

Розв’язання цієї проблеми потребує найперше державницького підходу самої України, дипломатичних та наукових зусиль щодо просування вирішення цього питання з країнами-зберігачами книг зі східнослов’янської спадщини. Це потребує змін в їхніх основних (юридичних, фахових) термінологічних положеннях щодо визначення самого поняття руський = російський, руська мова = російська мова, східнослов’янська (= російська) книжкова спадщина; визначення книг різного етнічного походження як руські (= російські). Відповідно, такі зміни потребують і зміни термінології, зафіксованої в закордонних енциклопедіях, словниках, підручниках тощо.

Читайте також: Як українська медієвістика пережила ХХ століття: колоніальна травма й інтелектуальна відвага

Сучасні фахові дослідження українських та західних вчених сприяють виокремленню давніх українських книг з т. зв. «спільного російського джерельного спадку». Та, на жаль, такі дослідження ще є одиничними.

Щоб це питання могло бути вирішене на міжнародному рівні, найперше українство має означити й зібрати свою давню культурну спадщину, безпосередньо писемну. Саме цьому сприяють сучасні електронні ресурси, такі як База даних УРК, які доступні з кожної країни світу й красномовно засвідчують національну належність книжкових джерел.

Саме для цього і створюється База даних українських рукописних книг XІ–XVI століть, яка з часом має наповнитися метаданими всіх виявлених книг українського походження. Щоб закордонні наукові інституції, інституції-зберігачі книг і дослідники мали змогу встановити, що певна збережена книга має саме українське, а не російське етнічне походження.

Створення Бази даних українських рукописних книг XІ–XVI століть спрямоване на деколонізацію давньої української спадщини.

— Як переконати іноземних утримувачів переатрибутувати рукопис як пам’ятку української писемності? Як «Флорентійський» (Луцький) Псалтир 1384 року став успішним прецедентом?

Людмила Гнатенко: Для цього закордонні фахівці повинні мати офіційні й наукові підстави. Цьому безпосередньо сприятиме й База даних УРК.

Щодо Луцького Псалтиря 1384 року, то в книзі зафіксовано його етнічне українське походження. Факсимільне видання рукопису видавництвом «Горобець» і його включення до Бази даних УРК посприяли тому, що на сьогодні в науковому обігу пам’ятка фіксується як українська, церковнослов’янської галицько-волинської мовної редакції, а не, як в імперських російських наукових каталогах і працях, давньоруської редакції (=російської), з вказівкою на галицько-волинські особливості.

Презентація Галицько Волинського Євангелія в НЗ Софія Київська

— Якщо пошук у державних бібліотеках спирається на каталоги, то як побудована робота з виявлення, атрибуції та отримання прав на копіювання пам’яток, що перебувають у закритих приватних зібраннях за кордоном?

Людмила Гнатенко: Залучення приватних зібрань є справою майбутнього. Але в нас вже сьогодні є зацікавлення деякими раритетними книгами у приватних, зокрема монастирських зібраннях, метадані яких включені до БД УРК. Зокрема, йдеться про Євангеліє XIV століття з румунського монастиря Путна.

Читайте також: Чи перевидають в Україні літературу від Русі до Гетьманщини: що читати

— На якій стадії наразі перебуває створення загального Реєстру української рукописної книги за кордоном, і за якими критеріями ви визначаєте черговість і пріоритетність видання пам’яток?

Людмила Гнатенко: У рамках багаторічного проєкту створюється База даних українських рукописних книг XІ–XVI століть, до якої вже включені книги, збережені як за кордоном, так і в Україні. Це необхідно для зібрання писемної спадщини та атрибуції книг. На кінець цього етапу роботи у проєкті, до Бази даних УРК буде включено метадані 1400 книг.

20 серпня 2024 у Вроцлаві, в Національному Закладі Оссолінських

Від початку проєкту основна увага приділена українським кириличним рукописним книгам, які зберігаються за межами України.

У проєктах 2025 та 2026 років, що здійснюються за грантової підтримки Українського культурного фонду, робота зосереджена на виявленні українських за походженням рукописів у книгосховищах РФ та Польші. В Росії наші національні рукописні раритети перебувають під фізичною й культурною анексією, ще й приховані під загальновизначеною фіксацією в каталогах, довідниках, наукових працях як давньоруські, руські (= російські).

Черговість видання пам’яток ми визначаємо за наявним атрибутивним комплексом метаданих, що засвідчують саме українське походження книги: точна дата й місце локалізації, мова (мовна редакція), письмо й художнє оздоблення, наявні записи книжників-писців та тогочасних державних і церковних діячів.

Пріоритет надаємо найдавнішим пам’яткам, але вже плануємо до видання й рукописи XV–XVI століть.

— Окрім випуску фізичних примірників, як проєкт розв’язує питання відкритого цифрового доступу для студентів та дослідників?

Людмила Гнатенко: Електронні копії факсимільних видань із дослідженнями вчених доступні на сайті «Українська рукописна книга», якщо видавництво отримало такий дозвіл від установи-зберігача рукопису.

Також для відкритого цифрового доступу до всіх зафіксованих у Базі даних УРК електронних копій книг студенти та дослідники можуть отримати електронну адресу розміщення книг на цифровому ресурсі установи, де зберігаються оригінали.

Наукова експертиза та природничі методи

В’ячеслав Корнієнко, доктор історичних наук, старший науковий співробітник, заступник генерального директора з наукової роботи Національного заповідника «Софія Київська». Дослідник та науковий упорядник книг проєкту. Започаткував онлайн-реєстр «База даних українських рукописних книг»

— Більшість відтворених пам’яток — це богослужбові книги, проте записи на берегах чи особливості створення (як у Лавришівському Євангелії) розкривають їх і як давні підручники, юридичні акти чи свідчення приватного життя. Як ви формуєте команду науковців під конкретний проєкт?

В’ячеслав Корнієнко: Дійсно, під час підготовки кожного проєкту дослідницька команда формується відповідно до специфіки кожного рукопису, який плануємо видати. Основу складають науковці, які досліджують ті чи ті аспекти рукопису. Вона практично незмінна у вивченні рукописів, написаних кирилицею: В’ячеслав Корнієнко, Людмила Гнатенко, Віктор Мойсієнко, Поліна Яницька. Дослідження цих науковців, відповідно, висвітлюють історію виявлення й вивчення манускрипту, його кодикологічних, мовних та мистецьких особливостей.

А вже до цієї основи долучаються інші фахівці, які здатні висвітлити деякі інші аспекти історії пам’ятки — літургійний, текстологічний, біографію пов’язаних із нею осіб тощо. Упорядники та відповідальні редактори на базі вивчення історіографії пам’ятки контактують із тими дослідниками, які вже її вивчали і мають із цієї теми наукові публікації, і запрошують узяти участь в проєкті. Головне, щоб це були нові дослідження, а не повторення вже давно опублікованих текстів. У разі публікації рукопису, написаного іншою мовою, наприклад, латиною, науковий редактор формує дослідницьку команду з урахуванням як наявних досліджень, так і потенційних можливостей науковців виконати ті чи і дослідницькі завдання. Наприклад, у виданому молитовнику Гертруди, що налічує надзвичайно багату бібліографію, головний акцент був зроблений на українському дискурсі пам’ятки та на перекладі написаних у Києві молитов Гертруди з латини на українську. Це було зроблено вперше — і так вони стали доступними українському читачеві.

— Яку роль відіграють природничі дослідження (аналіз складу чорнил, пігментів, структури паперу чи пергамену) для встановлення датування, локалізації та виявлення прихованих шарів тексту?

В’ячеслав Корнієнко: Для нашого проєкту надзвичайно важливо забезпечити можливість фахівцям безпосередньо побачити оригінал пам’ятки, що дозволяє краще простежити місця стертого тексту (як у випадку з Реймським Євангелієм). Водночас сучасні можливості сканування з високою роздільною здатністю дозволяють дослідити низку елементів — як-от послідовність накладання шарів фарби й висвітлення окремих тонів. Це надзвичайно важливо для дослідження художніх особливостей пам’ятки, адже дає змогу детально простежити етапи роботи середньовічного ілюмінатора. Можна виявити і деякі затерті тексти, зокрема й службового характеру. Наприклад, у Віденському октоїху це записи для переписувачів тексту з вказівкою, що переписувати, а чого не писати.

Важливу роль у дослідженні відіграють хіміко-технологічні аналізи чорнил та пігментів, проте такі роботи не завжди вдається провести. Адже українське видавництво не може забезпечити виконання таких досліджень на території країни, де ця пам’ятка зберігаються. Це можливо лише за наявності зацікавлення тих установ, у яких зберігаються ці пам’ятки. А вони не завжди хочуть це робити. Адже такі аналізи передбачають певне, хоч і невелике, втручання в цілісність пам’ятки (взяття частин чорнил та фарб, елементів пергамену). Там, де установа зацікавлена в дослідженні точними методами, такі дослідження проводяться й доволі успішно. Прикладом є наше видання Віденського октоїха, коли Австрійська національна бібліотека здійснила дуже цікаві й важливі дослідження — і їх результати були включені до наукової частини проєкту. Ці результати дозволили прояснити сенс деяких написів на берегах рукопису.

Поліграфічні технології та реставраційна естетика

— Де для вас пролягає межа між факсимільним відтворенням і реставраційно-видавничою реконструкцією? Що в пріоритеті відтворити точно, а коли доцільніше заповнити пошкодження?

В’ячеслав Корнієнко: Головним принципом видання факсимільного типу, якого ми дотримуємось в межах проєкту, є точне відтворення візуального образу сторінок. Для цього здійснюються і проби кольору — коли надруковані в кількох варіантах сторінки рукопису порівнюються з оригінальною пам’яткою, аби підібрати той баланс кольорів і тонів, який би відповідав її справжньому вигляду, передаючи колір пергамену й чорнил. Ми не «підтягуємо» вигляд сторінки зі слабким проявом тексту чи розмитим місцями — це все подається в тому вигляді, в якому наявне в оригіналі. А якщо такі місця потрібно реставрувати, то це подаватиметься саме в дослідницькій частині, у відтворенні тексту чи реконструкції мініатюри. Тож у факсимільній частині в пріоритеті — саме оригінальний вигляд пам’ятки, без додаткових доповнень.

— Як вирішується завдання відтворення оправи, якщо оригінальний оклад рукопису не зберігся, був втрачений або замінений у пізніші століття?

В’ячеслав Корнієнко: На сьогодні практично всі рукописи, які ми видавали, не мають первинних оправ, адже зазвичай за час використання пам’ятки оправа зношувалась, розтріпувались та рвалися шнури, якими зшивали аркуші пергамену. Внаслідок цього часто власники замовляли заміну оправи, і ця операція могла відбуватись не один раз. Виходячи з принципу повного відтворення вигляду пам’ятки, до факсимільної частини включені й фотографії наявної оправи рукопису, включаючи корінець та форзаци. Щодо історії самої оправи, якщо це можна чітко встановити, то в дослідницькій частині, в статті щодо історії рукопису та його кодикологічному описі потрібні відомості про неї наведені. А для обкладинки самого факсимільного видання художник виготовляє власний макет сучасної оправи, хоча й використовує давні зразки. Адже ми не імітуємо давнину, а видаємо сучасне книжкове видання, хоча й факсимільного типу.

Культурна дипломатія і представлення за кордоном

Ганна Горобець, директорка видавництва «Горобець», засновниця та керівниця проєкту «Повертаємо в Україну культурну спадщину»

— З якими юридичними й бюрократичними перешкодами ви стикаєтеся під час укладання угод про оцифрування, публікацію та право факсимільного відтворення рукописів із закордонними музеями й бібліотеками?

Ганна Горобець: Проєкт масштабний і багатогранний за своїми завданнями. Реалізується він поступово, набираючи в останні роки значних обертів завдяки гуманітарній політиці держави, грантовому фінансуванню Українського культурного фонду, значній підтримці меценатів і спонсорів, завзятості праці залучених до проєкту науковців та небайдужих до давньої української писемної культури людей, як в Україні, так і по всьому світові.

Повернення рукописів у вигляді факсимільних копій відбувається доволі повільно, на підготовку до друку та на саме видання факсимільного типу одного манускрипта витрачається два-три роки. Видавництво укладає офіційні домовленості щодо співпраці, отримуємо електронні копії рукописних пам’яток і дозвіл на їхню публікацію факсимільним типом. Потім триває наукова робота: факсимільні видання супроводжуються новітніми науковими дослідженнями залучених до проєкту фахівців: істориків, кодикологів, палеографів, філологів, мистецтвознавців. Багато часу займають переговорні процедури та отримання цифрових копій і дозволу на публікацію. Добре, якщо дозвіл на публікацію надається безкоштовно, в межах культурного обміну між країнами. Інколи право на публікацію досить вартісне. І тоді, окрім витрат на підготовку факсимільного видання і друку, видавництво сплачує певну суму за право на публікацію закордонним інституціям, де зберігаються рукописи українського походження, що значно збільшує собівартість видання.

Презентація Реймського Євангелія в Центрі Анни Київської у Франції

Бувають випадки, наприклад, коли видавництво «Горобець» і партнер проєкту «Національний заповідник «Софія Київська» отримали право на факсимільне відтворення Реймського Євангелія, що зберігається в Реймсі (Франція) за сприяння Посольства України у Франції і особисто Посла Олега Шамшура. Але і це ще не все. Так як бібліотека муніципальна, то щоб надати право на публікацію, на сесії міської ради голосували за надання Україні прав на публікацію легендарного Реймського Євангелія, або ж Біблії Анни Ярославни.

Читайте також: Література Русі в оптиці українських медієвістів, російських пропагандистів і західної академії

— На кого насамперед орієнтований проєкт — на закордонну спільноту для деколонізації нашої спадщини чи на українського читача? Які ключові меседжі про українську книжність ви прагнете донести і які головні практичні зміни у сприйнятті цих пам’яток в Україні та світі вже вдалося вибороти?

Ганна Горобець: Цінність проєкту полягає в тому, що він робить українську культурну спадщину зрозумілою, доступною і корисною сьогодні для людей як в Україні, так і за кордоном.

Проєкт збирає та впорядковує інформацію про давні українські рукописні книги XI-XIV століть і відкриває до неї доступ. Завдяки цьому не лише науковці, а й студенти, викладачі та всі зацікавлені можуть дізнатися більше про історію української культури з перевірених джерел. Він допомагає краще зрозуміти, що українська культура має глибоке коріння і розвивалася на наших землях протягом століть. Це важливо для формування усвідомлення власної історії та відповідального ставлення до неї. Проєкт робить українську літописну спадщину видимою у світі — через матеріали англійською мовою та представлення міжнародній науковій спільноті Бази даних українських рукописних книг XI–XVI століть, що розміщена на сайті «Українська рукописна книга». Це відкриває можливості для співпраці та зацікавлення Україною за кордоном.

Переклад і видання аналітичних досліджень англійською мовою знакових рукописів XI століття — Реймського і Турівського Євангелій — додають вагомих аргументів українській культурній дипломатії. У цих давніх манускриптах помітні мовні особливості київської редакції церковнослов’янських богослужбових книг, які збережені і в сучасній українській мові. І це свідчить про те, що в XI столітті хоч і переписували книги церковнослов’янською мовою, а розмовна мова була українська, подібна до сучасної. Тоді коли, Московія, яка претендує на літописну спадщину Русі-України, ще не скоро з’явиться на мапі світу.

Ми прагнемо донести правдиву і надзвичайно цікаву інформацію про культуру України-Русі до української та світової громадськості. Українці мають знати і пишатися своєю історією, багатовіковою культурою і традиціями. Європейці — знати, що рукописи часів Київської Русі, переписані на її теренах, є спадщиною сучасної української держави.

Проєкт має надзвичайну державну вагу, тому що він окреслює такі поняття як самоідентифікація нації, українська культура та історія, які впродовж століть у нас намагаються вкрасти. Вивчення давніх фоліантів, їх ідентифікація, визначення часу і місця створення, а також з’ясування обставин та шляху мандрівки до останнього місця зберігання збагачують культуру України. Тому й надалі видавництво повертатиме українцям рукописи у вигляді факсимільних видань, послуговуючись Базою даних українських рукописних книг XI–XVI століть, яку ми створили за підтримки Українського культурного фонду. Саме База даних допоможе усвідомити, якою насправді великою колекцією рукописних видань ми володіємо, навіть якщо вони зберігаються за кордоном. Головне, що їх переписували українці на землях наших пращурів. Ми можемо пишатися, що багато музеїв, бібліотек і університетів світу мають у своїх колекціях рукописні перлини родом з України.

— Як відбуваються презентації в місцях зберігання рукописів, яку реакцію це викликає серед зарубіжної наукової спільноти? Чи є випадки, коли іноземні інституції змінили опис манускрипта в своїх каталогах?

Початок роботи над Христинопільським Апостолом

Ганна Горобець: Безпосередньому розвитку, дієвості й результативності проєкту сприяє багаторічна культурно-дипломатична діяльність видавництва «Горобець», у рамках якої здійснюються не лише переговорні процедури для отримання копій та дозволів на їхнє відтворення, а і презентація вже надрукованих книг, особливо за кордоном, що репрезентує на високому культурному й науковому рівні ці пам’ятки саме як твори української середньовічної книжності, рукописну книгу як бренд української культури.

Це особливо важливо відзначити, адже у свідомості багатьох людей, особливо за кордоном, ще й досі українська середньовічна культура сприймається саме як російська, тому подібні презентаційні заходи викликають велике зацікавлення, а нерідко й здивування, бо руйнується міф про спільне минуле «трьох братніх народів» та утверджується безпосередня належність писемної спадщини Русі-України до сучасної української держави.

Географія наших презентацій доволі широка. З 2011 року видавництво регулярно представляє українську рукописну книжність на Франкфуртському книжковому ярмарку. За ці роки наші факсиміле побачили у Франції, Італії, Австрії, Польщі, Сербії, Білорусі та інших країнах.

26 жовтня 2019 р. в бібліотеці Карнегі у місті Реймс (Франція) відбулася презентація Реймського Євангелія

З-поміж найважливіших віх відзначу такі:

• Італія: Луцький Псалтир 1384 року ми презентували в Бібліотеці Лауренціана Медичі у Флоренції, Посольстві України в Римі та Консульстві в Мілані.
• Франція: у 2019 році в бібліотеці Карнегі у Реймсі та Центрі Анни Київської у Санлісі ми презентували Реймське Євангеліє.
• Австрія: того ж року в Університеті Відня відбулася презентація Віденського Октоїха — із залученням австрійських науковців, які проводили мультиспектральні й хімічні дослідження рукопису. Це стало важливою подією в межах Року української культури в Австрії.
• Польща: наші презентації у Кракові та Перемишлі не лише відкрили пам’ятки місцевій спільноті, а й допомогли налагодити контакти для пошуку Лавришівського Євангелія.

Особливими віхами стали дві аудієнції у Вселенського Патріарха Варфоломія I — у 2019 та 2024 роках, під час яких ми передали Його Всесвятості факсимільні видання наших манускриптів.

Прийом у Вселенського Патріарха Варфоломія

Презентації в провідних університетах і бібліотеках світу стають елементами дієвої культурної дипломатії, яка утверджує українську середньовічну книгу як окремий, самобутній бренд. Проєкт доносить до світової спільноти розуміння величезного внеску українського народу у скарбницю культурних і духовних цінностей людства.

27 серпня 2026 року минає 170 років від дня народження Івана Франка – видатного українського письменника, поета, публіциста, перекладача, громадського діяча та вченого. Франко народився в селі Нагуєвичі на Львівщині й став однією з ключових постатей української літератури та культури. Творча й наукова спадщина Франка справила значний вплив на розвиток української суспільної думки.

Іван Франко народився 27 серпня 1856 року в родині заможного коваля Якова Франка та Марії Кульчинської у селі Нагуєвичі Дрогобицького повіту. У дев’ять років втратив батька, а згодом, у 16 – матір. Вітчим, Григорій Гаврилик, підтримував дітей, і Франко зберігав із ним дружні стосунки все життя.

У 1862-1864 роках Іван навчався в початковій школі, де опанував основи математики, української, польської та німецької мов. За спогадами Михайла Коцюбинського, Франко, одягнений у простий селянський одяг, часто ставав об’єктом насмішок, але завдяки своїм здібностям закінчував навчальний рік найкращим учнем. З 1864 по 1867 рік він навчався у Дрогобицькій міській школі з німецькою мовою викладання, а з 1867 по 1875 рік – у Дрогобицькій гімназії імені Франца-Йосифа, де отримав похвальне свідоцтво.

У гімназії Франко виявив виняткові здібності: цитував напам’ять лекції, знав увесь “Кобзар” Тараса Шевченка, писав вірші польською мовою, перекладав античні тексти (Софокла, Евріпіда, “Слово о полку Ігоревім”), збирав фольклор і створював власну бібліотеку. Ці роки стали основою для його оповідань, таких як “Грицева шкільна наука” та “Олівець”.

У 1875 році Франко вступив на філософський факультет Львівського університету, де вивчав класичну філологію, українську мову та літературу. Того ж року він почав друкуватися в журналі “Друг” під псевдонімом “Джеджалик”. Активна участь у молодіжних гуртках і дискусіях про соціальну справедливість привернула увагу австрійської поліції, і в 1877 році його вперше заарештували за підозрою в антиурядовій діяльності. Франко згадував дев’ять місяців у в’язниці як “тортури”, адже його тримали в переповненій камері разом зі злочинцями.

Загалом Франка ув’язнювали чотири рази (1877, 1880, 1889, 1892) через його громадську діяльність. Після першого арешту його виключили з університету, але в 1878 році він ненадовго відновив навчання. У цей період Франко співпрацював із польськими соціал-демократами, ставши редактором газети “Praca”. Повну вищу освіту він здобув лише у 1893 році у Віденському університеті, захистивши докторську дисертацію з філософії.

З 1908 року здоров’я Франка погіршилося через ув’язнення та інтенсивну працю. Проте він продовжував писати, читати лекції та записувати фольклор. У 1913 році його 40-річний літературний ювілей відзначали в Україні та діаспорі.

Від 13 листопада 1915 до 1 квітня 1916 року (за іншими джерелами — 15 березня 1916 року) поет перебував у Притулку українських січових стрільців.

Іван Франко у притулку січових стрільців

Франко помер 28 травня 1916 року у Львові. Поховання на Личаківському цвинтарі зібрало тисячі людей, а в 1933 році на його могилі встановили пам’ятник із зображенням Каменяра.

Літературна та громадська діяльність

Франко залишив величезну творчу спадщину – понад 8 тисяч творів, зокрема поезію, прозу, драми, переклади, наукові праці українською, польською, німецькою та іншими мовами. Його найвідоміші твори – поетичні збірки “З вершин і низин”, “Зів’яле листя”, поема “Мойсей”, повість “Захар Беркут” і драма “Украдене щастя” – увійшли до шкільної програми. У 1882 році Франко переміг у конкурсі журналу “Зоря” з повістю “Захар Беркут”, написаною за шість тижнів.

Він також створив близько 50 дитячих казок, 20 з яких увійшли до збірки “Коли ще звірі говорили”, написаних для своїх дітей. Франко використовував народну творчість, додаючи гумор і мудрість у свої твори. Його драма “Украдене щастя” (1891–1893) отримала другу премію на конкурсі Львівського крайового виділу і стала класикою української літератури.

Франко знав 14 мов і перекладав твори від античності до початку ХХ століття, зокрема 75 текстів античної літератури. Його переклади супроводжувалися історичними коментарями, що сприяли популяризації світової культури в Україні. У 1898 році він очолив філологічну секцію Наукового товариства імені Шевченка, а також був співредактором “Літературно-наукового вісника”.

У громадському житті Франко був співзасновником Русько-Української радикальної партії (1890) і Національно-демократичної партії (1899), але згодом відійшов від політики, зосередившись на літературі та науці. У 1895 році його кандидатуру розглядали на посаду професора Львівського університету, але через судимості призначення не відбулося.

Франко залишив після себе понад 220 видань, включаючи 60 збірок. Його називали “титаном праці” та “академією в одній особі” за енциклопедичні знання. У 1916 році його номінували на Нобелівську премію з літератури, але смерть стала на заваді. Сучасники, зокрема Євген Маланюк, відзначали його велич: “Кожен, почувши ім’я Франка, здіймає шапку незалежно від свого місця народження”.

Цитати Івана Франка

“Ми мусимо навчитися чути себе українцями – не галицькими, не буковинськими, а українцями без офіційних кордонів. Здобувайте знання, гартуйте свою волю, виробляйте себе на свідомих громадян, повних любові до свого народу” (“Одвертий лист до галицької української молоді”, 1905).

“Треба насамперед просвітити нарід, а тільки тоді допускати до політики. – Жаль в такім разі, що наша конституція допускає анальфабетів до голосування, значит, в останній інстанції віддає в їх руки керму політики”.

“Не раз чоловік гадає, що не знати яка на нього біда впала, аж за день, за другий озирається, а воно вже йому на добро вийшло”.

“Яке ти маєш право бути вільним, коли твій народ у неволі? Яке ти маєш право вдовольняти свої примхи і любовні бажання, коли мільйони твого народу не мають чим вдовольнити найконечніших потреб життя?”.

“Закон! Розуміється, і ми чували дещо про закон, але ж надто добре знаємо, що закон – се теорія, що в книжці, на папері виглядає дуже гарно, а практика, жива дійсність має свої спеціальні закони, далеко не такі гладкі та заокруглені, а зате повні розгалужень, закарлюк та різнорідності”.

“… лихвар і ксьонз заглядають найліпше в людські душі. Обом люди говорять таке, чого не скажуть нікому іншому”.

“Який я декадент? Я син народа, Що вгору йде, хоч був запертий в льох. Мій поклик: праця, щастя і свобода, Я є мужик, пролог, не епілог”.

“Певно, певно, більшина тих, що йдуть шукати чудового діаманту, або збиваються з дороги в темнім лісі, або знаходять скляні черепки. Але се ще не значить, що діамантів і зовсім нема і що знайти їх зовсім неможливо”.

“І ласки панські, й панські жарти – Мужик все виніс на спині.”

“А у нас чи то вже натура така, чи такий здавна звичай, досить, що хто розбагатіє, той відвертає лице і серце від того люду, з якого він вийшов”.

“Мій патріотизм – се не сентимент, не національна гордість, то тяжке ярмо”.

“В якій мові вродився і виховався, тої без окалічення своєї душі не можеш покинути, так як не можеш замінятися з ким іншим своєю шкірою”.

“Лиш боротись – значить жить!”.

Треба “витворити з величезної етнічної маси українського народу українську націю, суспіьний культурний організм, здібний до самостійного культурного і політичного життя, відпорний на асиміляційну роботу інших націй…”

“Все, що йде поза рами нації, це або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити свої змагання до панування однієї нації над другою, або хворобливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими вселюдськими фразами покрити своє духовне відчуження від рідної нації”.

“Героїзмом можна назвати тільки таке діло, де мука і терпіння одиниці здобуває або окуплює добро цілого народу”.

• 27 серпня 2025 року, у річницю з дня народження українського письменника Івана Франка помер його правнук Петро Галущак.

Запис 170 років тому народився Іван Франко: життя, творчість і цитати поета спершу з'явиться на Букви.

Президент Володимир Зеленський присвоїв дипломатичний ранг голові Верховної Ради Руслану Стефанчуку. Відповідний указ №831/2026 від 25 серпня опубліковано на сайті Офісу президента.

“Присвоїти Руслану Стефанчуку дипломатичний ранг надзвичайного і повноважного посла”, — йдеться в указа.

Крім того, Зеленський присвоїв директору Дипломатичної академії України імені Геннадія Удовенка при МЗС Ігорю Осташу дипломатичний ранг надзвичайного і повноважного посланника другого класу.

Згідно із законом України «Про дипломатичну службу», ранг надзвичайного і повноважного посла України є вищим в Україні. Посадовець з таким рангом керує діяльністю посольства України, керівників інших закордонних дипломатичних установ у державі акредитації, а також делегацій України, які перебувають у цій державі. 

За даними руху «Чесно», Руслан Стефанчук є доктором юридичних наук, професором, а також членом-кореспондентом Національної академії правових наук України. 

ВАС ЗАЦІКАВИТЬ ВАКС обрав Стефанішиній запобіжний захід

Нагадаємо, 3 серпня Володимир Зеленський підписав указ №696/2026, яким звільнив Стефанішину з посади надзвичайного і повноважного посла України у Сполучених Штатах Америки. Через кілька днів НАБУ та САП оголосили підозру Стефанішиній у незаконному збагаченні та недостовірному декларуванні. Вищий антикорупційний суд призначив їй 6 млн грн застави. 

Серед можливих кандидатів на посаду посла раніше називали колишнього секретаря РНБО Рустема Умєрова та експрем’єрку Юлію Свириденко, однак Умєрова 3 серпня призначили головою Служби зовнішньої розвідки України, а нового посла у США поки не визначено. 

Тридцять п’ять років тому українці змогли вирватись із лап Російської імперії. Постала самостійна держава Україна, було відновлено тисячолітню незалежну державність українського народу. З’явилася надія на достойне життя на своїй землі в сім’ї вільних народів Європи і світу.

Чому Росія хоче нас знищити

Відтоді незалежна українська держава стала непробивним муром проти відродження й розширення Російської імперії та її експансії в Європу й у світ. Без України, чию історію росіяни крали, без освічених і працелюбних українців, без українців-воїнів у складі своєї армії Російська імперія існувати не може.

Та Російська імперія, хай би як вона себе називала, нікого не відпускає без крові. Московський агресор хоче знищити державну незалежність України, а з нею — українську ідентичність, мову, культуру, духовність. Хоче повернути нас у російське ярмо, щоб заволодіти ресурсами, перетворити українців на рабів та «остаточно розв’язати українське питання».

Лише завдяки титанічному подвигу воїнів і колосальному єднанню нації, коли світ давав незалежній Україні «три дні на падіння Києва й два тижні на падіння України» 2022 року, нам вдалося відвернути цей зловісний сценарій і дати відсіч орді.

Але ворог сильний і підступний. І своїх планів він не змінив.

Штампи й перекручення правдивої історії

Проте навіть у нинішніх умовах жорстокої війни з Росією в публічному просторі серед частини українського політикуму й громадян поширені неправдиві штампи й перекручення щодо новітньої історії здобуття державної незалежності України.

В одному ряду з маразматичними фразами Путіна та його сатрапів, що України немає, що це штучна держава, створена генштабом Німеччини й Владіміром Лєніним, поширюються нісенітниці доморощених «інтелектуалів», що незалежність нібито проголосила «колоніальна адміністрація», тому вона «несправжня», що незалежність нам з неба впала, тому державу треба перезаснувати.

Тут і твердження, що Акт проголошення незалежності ухвалили 24 серпня 1991 року «перелякані комуністи», а Радянський Союз нібито розвалили Єльцин, Кравчук і Шушкевич підписанням Біловезьких угод.

Ці та схожі фальсифікації легітимізують кремлівські прагнення знищити Україну, заперечують багатовікову тяглість державотворення українського народу й правдиву історію здобуття новітньої державної незалежності.

Тисячолітня й недавня історія Української державності

Український народ має тисячолітню історію державності й досвіду боротьби за неї. За тисячу років ми пройшли велетенський шлях від Скіфії-Сарматії, Київської держави князя-святителя Русі-України Володимира, його сина Ярослава Мудрого й до наших днів.

Ніколи не вщухало бажання українців мати власну незалежну соборну державу. Під час української революції початку XX століття на українських землях постало декілька національних держав: Українська Народна Республіка (УНР, 1917–1921), Українська Держава (1918), Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР, 1918–1919), Кубанська Народна Республіка (1918–1920). Та всі знищив російський агресор та окупувала російсько-більшовицька імперія, яка згодом назвала себе СРСР.

Час перебування України під поневоленням московської комуністично-радянської імперії зла — СРСР — був особливо важким: війни, окупації, масові голодомори, депортації, примусові асиміляції, репресії, тюрми, концтабори…

Та українці боролися. У середині ХХ століття це були державники та воїни Карпатської України (1939), Української Держави (1941), воїни Української повстанської армії (1942–1956), дисиденти, правозахисники, політичні в’язні російсько-радянських тюрем і таборів (1960–1990).

І тому боротьба українського народу за свободу й незалежність наприкінці 80-х — на початку 90-х років ХХ століття, яка завершилась вершинною перемогою — здобуттям повної державної незалежності й створенням самостійної держави Україна, стала продовженням тисячолітньої боротьби українців за власну незалежну державу.

Боротьба за Українську державність наприкінці 80-х — на початку 90-х років ХХ століття

У той час Російська імперія, яка тоді називала себе Радянським Союзом, зазнаючи поразки в глобальному військово-політичному й економічному протистоянні із Заходом, змушена була після десятиліть терору й репресій послабити режим, цензуру, запровадити елементи демократії та поступово відпускати політичних в’язнів.

Працівники Київського Авіазавод та мешканці Києва на демонстрації за демократичний закон про вибори, суверенітет України, права громадян

В Україну з російських концтаборів повернулися й продовжили боротьбу за державну незалежність Левко Лук’яненко, Степан Хмара, В’ячеслав Чорновіл, Олесь Шевченко, брати Михайло й Богдан Горині, подружжя Калинців — Ігор та Ірина, Генріх Алтунян, Богдан Ребрик, Левко Горохівський, Микола Горбаль, Мустафа Джемілєв, Євген Сверстюк, Йосиф Зісельс, Анатолій Лупиніс, Мирослав Маринович, Василь Овсієнко, Зеновій Красівський, Іван Гель, Микола Руденко, Євген Пронюк, Василь Лісовий, Микола Матусевич, Сергій Бабич і десятки їхніх соратників.

Своєю незламною позицією вони надихали на боротьбу за незалежність мільйони українців. Державницький, національно-визвольний, національно-культурний, робітничий, молодіжний, екологічний, громадянський рухи заволодівали настроями людей.

Провідну роль, особливо на заході й у центрі України, відігравали заснована колишніми політв’язнями Українська Гельсінська спілка й створений у вересні 1989 року Народний рух України. На сході України важливою формою протесту були робітничий і страйковий шахтарський рухи, які від економічних вимог швидко еволюціонували до підтримки ідеї суверенітету й державної незалежності України.

Люди відганяли страх, виступали на захист прав, свобод, людської та національної гідності, боролися за державність української мови, відродження духовності, за економічні права, екологічну безпеку — і так скидали із себе російсько-комуністичну облуду.

Особливе значення мала боротьба за справедливий закон про вибори. Керівна Комуністична партія вже тоді хотіла нав’язати партійні списки, зарезервувавши собі половину місць у Парламенті для нібито громадських організацій, якими тоді була сама Компартія та її сателіти. Але справедливий виборчий закон вдалося вибороти, що мало величезне значення для подальшої боротьби за державну незалежність України.

22 січня 1919 року, перша річниця проголошення державної незалежності Української Народної Республіки (УНР). Софійська площа в Києві. Проголошення Акта злуки Української Народної Республіки із Західно-Українською Народною Республікою (ЗУНР), об’єднання в єдину Соборну державу українських земель. А через 70 років, 21 січня 1990 року трьохмільйонний людський ланцюг з національними прапорами і гаслами, довжиною більше 700 кілометрів від Івано-Франківська, через Стрий (з відгалуженням на Закарпаття до Ужгорода), Львів, Тернопіль, Рівне, Житомир з величезним мітингом на Софійської площі показав прагнення українців до державної незалежності і єдності Українських земель.

21 січня 1990 року, напередодні 72-ї річниці проголошення державної незалежності УНР (22 січня 1918 року) і 71-ї річниці Дня злуки — об’єднання ЗУНР і УНР в єдину соборну Українську державу (22 січня 1919 року), організований Народним рухом тримільйонний людський ланцюг з національними прапорами й гаслами довжиною понад 700 кілометрів від Івано-Франківська, через Стрий (з відгалуженням на Закарпаття до Ужгорода), Львів, Тернопіль, Рівне, Житомир до Софійської площі в центрі Києва показав прагнення українців до державної незалежності та єдності українських земель.

Читайте також: Декларація про державний суверенітет України та боротьба за неї

На цьому тлі навесні 1990 року відбулися перші в СРСР демократичні вибори до Верховної Ради Української РСР. У 450 виборчих мажоритарних округах на альтернативних засадах у жорсткому протистоянні кандидатів були обрані народні депутати УРСР дванадцятого скликання — останнього в радянській Україні й першого в історії незалежної держави Україна. У виборах взяли участь 85 % виборців, що становило 31 мільйон осіб, а склад Верховної Ради оновився на 90 %.

Уперше за сім десятиліть новітньої української історії депутати Верховної Ради не були призначені згори керованою з Москви Комуністичною партією. Кожен з них, незалежно від політичних уподобань, особисто боровся і був обраний громадянами — виборцями свого округу, де зазвичай жив і працював і сам кандидат, і його сім’я. Тому абсолютна більшість депутатів дорожила довірою виборців і прагнула її виправдати.

15 травня 1990 року новообрана Верховна Рада Української РСР розпочала роботу на постійній основі, а не дводенними сесіями двічі на рік, як раніше. Саме цьому скликанню Верховної Ради судилося «поховати» УРСР і одночасно «народити» самостійну незалежну державу Україна.

15 травня 1990 року. Зал засідань Верховної Ради. Народні депутати слухають доповідь Голови ЦВК, який відкрив перше засідання новообраної Верховної Ради Української РСР дванадцятого скликання і повідомив, що Верховна Рада є законно обраною і правомочною. Тут і далі фото: Олександр Клименко, Олексій Хилюк

Опозиція та більшість

У Парламенті сформувалися дві великі депутатські групи. 8 червня 1990 року заявила про своє створення опозиційна Народна Рада зі 125 депутатами. Основою Народної Ради став Демократичний блок, депутатів якого на виборах підтримували Народний рух України, Українська Гельсінська спілка, Зелений світ, Товариство «Меморіал», Товариство української мови імені Тараса Шевченка, Громадянський фронт, робітничі та шахтарські страйкові комітети Донбасу. До Народної Ради також увійшла більшість депутатів Демократичної платформи в Компартії України, утвореної напередодні виборів.

До складу Народної Ради увійшов і 37-річний Іван Заєць, науковий співробітник Інституту економіки Академії наук України, член Народного руху України, один із його фундаторів. Народним депутатом його обрали виборці Святошинського виборчого округу № 17 міста Києва, де Іван Заєць змагався з двадцятьма трьома іншими кандидатами й переміг у другому турі, отримавши 59,96 % голосів виборців.

28 червня 1990 року про офіційне оформлення оголосила парламентська більшість «За суверенну радянську Україну». З 380 депутатів-комуністів у Верховній Раді в згадану більшість увійшло лише 239 осіб. Частина комуністів, які залишилися позафракційними, пізніше створили інші депутатські групи: «Незалежні», «Земля і воля», «Аграрії», «Промисловці».

В центрі —народний депутат України Олесь Шевченко (місто Київ) дискутує з Анатолієм Матвієнком — членом Президії, головою Комісії з питань молоді та спорту (Вінницька область).

35-річний Микола Шведенко, член Компартії України, директор Луганського обласного виробничого рибокомбінату, увійшов до складу депутатської більшості «За суверенну радянську Україну». Народним депутатом його обрали виборці Станично-Луганського виборчого округу № 72 Луганської області, де Микола Шведенко змагався з трьома іншими кандидатами й переміг у другому турі, отримавши 62,18 % голосів виборців.

Більшість, яку в народі називали «Група 239» за кількістю її членів, політично не була однорідною. Частина депутатів, крім запеклих ортодоксів, досить швидко почала перейматися державницькими, національно-демократичними ідеями, почуваючись більше українцями, а не орієнтованими на Росію комуністами.

Тому комуністи, формально переважаючи кількісно й адміністративно (а це були переважно керівники міністерств, відомств, великих підприємств, установ, організацій, колгоспів, радгоспів, відповідальні працівники партапарату), не домінували в Парламенті. До того ж завдяки суспільній підтримці й справедливій позиції першого Голови Верховної Ради Володимира Івашка опозиція пропорційно кількості депутатів у Народній Раді отримала керівництво в семи з двадцяти трьох парламентських Комісіях, голови яких стали членами Президії Верховної Ради, що мала тоді значні владні повноваження.

Опозиційні депутати, серед яких особливий авторитет мали колишні політв’язні російсько-радянських концтаборів, уміло використовували методи парламентської боротьби для пропагування державницьких цілей і роз’яснення їх політичним опонентам. Дискусії в Парламенті завдяки прямій трансляції роботи Верховної Ради першими каналами українського радіо й телебачення безпосередньо впливали на настрої українців і, за словами третього Голови Верховної Ради Івана Плюща, «творили незалежну Україну». Своєю чергою, процеси, що відбувалися в суспільстві, постійні мітинги тисяч людей біля будівлі Верховної Ради, державницьке налаштування значної частини новообраних органів місцевої влади сильно впливали на позицію парламентарів під час обговорення доленосних для України питань.

Народні депутати України — колишні політв’язні в оточені людей із квітами. Зліва направо — Левко Горохівський, Олесь Шевченко, Левко Лук’яненко, Степан Хмара, Михайло Горинь, Богдан Ребрик, Ірина Калинець, В’ячеслав Чорновіл, Богдан Горинь, Генріх Алтунян, Михайло Косів.

Тому від самого початку роботи нова Верховна Рада під впливом державницьких, національно-демократичних ідей і суспільних настроїв послідовно рухалася до проголошення суверенітету й державної незалежності України.

Продовження за посиланням.

Богдан Моркляник та Вікторія Рєзнікова офіційно стали народними депутатами. Про це повідомила Центральна виборча комісія. Обоє обранці представляють владну фракцію. 

"Під час сьогоднішнього засідання Комісія розглянула заяви і необхідні документи Богдана Моркляника й Вікторії Рєзнікової та відповідно до виборчого законодавства зареєструвала їх народними депутатами України, обраними на позачергових виборах народних депутатів України 21 липня 2019 року в загальнодержавному багатомандатному виборчому окрузі від політичної партії "Слуга народу", – йдеться у повідомленні. 

Богдан Моркляник та Вікторія Рєзнікова балотувалися за партійними списками. Вони були під 163 та 165 номерами відповідно. Народні депутати вже склали присягу у Верховній Раді. Це означає, що вони набули офіційних повноважень. 

Вікторія Рєзнікова народилася в Хмельницькому. За даними руху "Чесно", вона є викладачкою на науковицею. Рєзнікова стала народною депутаткою замість Віталія Безгіна, його призначили міністром у справах громад, територій та внутрішньо переміщених осіб України. До роботи в Парламенті обраниця працювала членом-кореспондентом Національної академії правових наук України та завідувала кафедрою економічного права та економічного судочинства Київського національного університету імені Тараса Шевченка. 

Богдан Моркляник також є викладачем та науковцем. Останніми роками він працював у освітній галузі. Зокрема, був заступником голови Національного агентства із забезпечення якості вищої освіти (НАЗЯВО). А у 2022 році мобілізувався до лав Збройних сил. За даними руху "Чесно", з 2018 до 2019 року Богдан Моркляник працював директором державної організації "Український національний офіс інтелектуальної власності та інновацій".

Крім того, Мар'яна Безугла знову увійшла у фракцію "Слуга народу", передає "5 канал". Про це під час пленарного засідання оголосив перший віцеспікер Верховної Ради Олександр Корнієнко.

"Пояснювала, чому повернулась у "Слугу народу": аби створити спецкомісію щодо військової юстиції, яку не може очолювати позафракційний нардеп, а також мати стабільне право брати участь у всіх нарадах, не мовчати там, звісно. Можливо, це тимчасово, – написала сама нардепка. 

Нагадаємо, що Верховна Рада України 18 серпня після перерви в засіданні не розглядатиме питання призначення міністра оборони та міністра закордонних справ, оскільки президент Володимир Зеленський наразі офіційно не вніс кандидатури до парламенту. Водночас у кулуарах не виключають появу відповідних подань найближчим часом. Про це повідомило "Суспільне" з посиланням на порядок денний парламенту та джерела серед народних депутатів.

• Підтримайте журналістів "5 каналу" на передовій.
• Підтримайте "5 канал" на "Патреоні".

Друзі, підписуйтеся на "5 канал" у Telegram. Хвилина – і ви в курсі подій. Також стежте за нами у мережі WhatsApp. Для англомовної аудиторії маємо WhatsApp англійською.

Під час пленарного засідання Верховної Ради 18 серпня присягу народних депутатів склали Вікторія Рєзнікова та Богдан Моркляник.

Про це свідчать трансляція засідання Верховної Ради та дані Центральної виборчої комісії.

Відомо, що ЦВК зареєструвала Рєзнікову та Моркляника народними депутатами 30 липня. Вони були обрані на позачергових парламентських виборах 21 липня 2019 року за загальнодержавним багатомандатним округом від партії “Слуга народу”.

У виборчому списку партії Моркляник був під №163, а Рєзнікова — під №165.

Як зазначає рух “Чесно”, Моркляник — науковець і викладач, професор Львівської політехніки. У 2016–2018 роках він працював радником першого віцепрем’єр-міністра — міністра економічного розвитку і торгівлі Степана Кубіва.

У 2018 році він став заступником голови Національного агентства із забезпечення якості вищої освіти. Після початку повномасштабного вторгнення, у березні 2022 року, його мобілізували до лав ЗСУ.

За інформацією “Чесно”, Рєзнікова має право на заняття адвокатською діяльністю, займається науковою та викладацькою роботою. Вона очолює кафедру економічного права та економічного судочинства КНУ імені Тараса Шевченка.

З 2018 року посадовиця входить до складу Науково-консультативної ради при Верховному Суді, а з 2021 року — до Науково-консультативної ради при Голові Верховної Ради.

Зокрема у 2025 році вона стала членом-кореспондентом Національної академії правових наук України.

Також слідкуйте за “Прямим” у Facebook, X, Telegram та Instagram.

The post У Раді з’явились два нових народних депутати: що про них відомо appeared first on Прямий.