Gazeta.ua

Під час війни не повинні існувати приватні енергетичні компанії, каже Юрій ГАВРИЛЕЧКО, економічний експерт, кандидат наук з державного управління Опишіть, будь ласка, стан української економіки на четвертому році повномасштабної війни. &еnsр;Якщо враховувати, що з 2014-го влада ігнорує війну з точки зору організації економічних процесів, то наша економіка перебуває в тому стані, в якому і має бути. Уряд і Мінекономіки продовжують ігнорувати чинне законодавство, зокрема Закон про мобілізацію та мобілізаційну підготовку, ухвалений ще 1993 року, що є одним із найякісніших. Переведення економіки на воєнні рейки це найперше визнання факту, що ми перебуваємо в особливому періоді. Він офіційно настав з ухваленням указу президента про воєнний стан ще на початку 2022-го. Після цього Мінекономіки мало провести оперативний аудит, скласти перелік наявних ресурсів, визначитися з напрямами державного фінансування, які видатки є обов'язковими. Також треба було перевести діяльність усіх органів влади на штатний розпис воєнного часу. Це передбачає структурну зміну державного управління, щоб воно відповідало стану війни. Нічого такого не зробили. Неможливо підходити до економіки воєнного стану з лекалами мирного часу. Будь-які речі, що їх роблять нині, апріорі шкідливі не тому, що погані, а тому, що не відповідають викликам часу. Потрібні гроші треба підвищувати податки? Ні, під час війни податки можна взагалі скасувати. Можна й варто націоналізувати галузі, від яких залежить обороноздатність країни, насамперед це енергетика й логістика. Під час війни не повинні існувати приватні енергетичні компанії. Неможливо здійснювати оперативне і стратегічне керівництво галуззю, коли є безліч агентів із власними інтересами. Бізнес диктує свої закони, війна свої. Підприємства ВПК можуть бути приватні, але там обов'язково має бути не лише державне замовлення, а й державний нагляд і контроль якості. А енергетику треба оперативно контролювати під час прильотів. Це неможливо зробити, коли центрів ухвалення рішень багато, він має бути один. Та сама ситуація з виробництвом і розподілом продовольства мовляв, бізнес сам себе порішає. А ціни на продукти карколомно зростають, і на полицях магазинів усе більше імпортних харчів. Єгипетська картоп­ля втричі дешевша за українську нонсенс. Польські молочні продукти та балтійський буряк також коштують менше. Це означає, що держава витрачає надцінний валютний ресурс на закупівлю продуктів, яких у нас має бути з надлишком. У містах знищують малі архітектурні форми під гаслами боротьби з контрабандою і контрафактом. Як наслідок малий та середній бізнес ліквідовують руками держави. Дрібні й середні виробники не цікаві мережам, ви не побачите їхньої продукції на полицях магазинів. Тому з кожним ліквідованим МАФом знищують п'ять-шість робочих місць у системі виробництва продуктів. Бізнес диктує свої закони, війна свої Коли в бізнесу немає можливості працювати в Україні, він починає працювати за кордоном. Торік Польща витратила на наших біженців майже 3 мільярди злотих державної допомоги, тоді як українці принесли до польського бюджету 15 мільярдів податків. Це є наслідком регуляторної діяльності уряду та парламенту. Ще важливий момент Нацбанк України робить усе, щоб заморозити розвиток української економіки. Бо можливість отримати до 23 відсотків річних депозитних сертифікатів Нацбанку робить для банків ­безглуздим процес кредитування бізнесу. Якщо гроші не ідуть у бізнес, а лежать у НБУ, це додатковий фактор інфляції. Нацбанк не може мати самостійних доходів, бо не надає банківських послуг, не кредитує бізнес він кредитує уряд, що сприяє зростанню інфляції. Маємо найбільші за всю історію України обсяги золотовалютних резервів і найнижчий курс гривні. І ці гроші не працюють на перемогу золотовалютний резерв, непотрібний всередині України, не витрачають на закупівлю зброї. Більшість проблем у нашій економіці створили парламент, уряд та Нацбанк, і вони лише зростають і загострюються. Чому не вдається перевести економіку на воєнні рейки? Хто відповідальний за це? &еnsр;Є якісний закон про мобілізаційну підготовку, що передбачає переведення економіки на воєнні рейки з початком особливого стану. За попереднього президента воєнний стан запроваджували на місяць. Нині він діє вже понад три роки. Що заважає ухвалити такий закон, я не знаю. Але наслідки того, що його не ухвалили, ми бачимо тепер. Переведення економіки на воєнні рейки не пов'язане з ухваленням цього закону. Механізм запровадження воєнного стану спокійно дає уряду змогу її перевести. Чому не переводять, питання до прем'єр-міністра та міністра економіки. Але якщо уряд чогось не робить отже, він не може це зробити, не вміє. Тому треба змінювати його на інший уряд, спроможний це здійснити. У березні 2022-го ухвалили зміни до Кримінального кодексу, що звільнили чиновників від кримінальної відповідальності за будь-які дії чи бездіяльність, якщо вони навіть завдали шкоди. Не можна вимагати від цього уряду працювати краще. Потрібен інший уряд. А який має бути цей інший уряд? &еnsр;Потрібно з'ясувати, що саме заважало працювати краще чинному уряду і які якості мають бути в іншого уряду, щоб не повторювати помилок. Спершу провести аналіз діяльності, потім за його результатами зробити висновки. Реальна інфляція за чотири роки сягнула 70 відсот­ків, що призвело до нерегульованого зростання цін. Як із цим боротися? &еnsр;Природа інфляції проста це перевищення державних видатків над державними доходами. У нас багато років поспіль відбувається виробнича інфляція через зростання рівня оподаткування і вартості енергоносіїв збільшується собівартість виробництва. Водночас у нас постійно дефіцитний бюджет. Нині це переважно через повномасштабне вторгнення, але основна причина під час війни жоден бюджет структурно не змінився. Бюджети з 2014-го до 2025-го однакові за структурою, з усіма видатками мирного часу. На потреби Міноборони виділяють значно більше коштів, але це кількісні зміни, а не структурні. Ми продовжуємо фінансувати непотрібні інституції, наприклад органи місцевого самоврядування тимчасово окупованих територій. Луганщину майже повністю окуповано, відповідно, всі обласні державні органи потрібно розформувати, а їхній штат перевести до державного кадрового резерву. Але ці органи існують і фінансують їх із бюджету. Торік Київ виділив 700 мільйонів гривень на озеленення. Усе це інфляційні кошти, які можна було б витратити на зброю і боєприпаси. Якщо уряд чогось не робить отже, не вміє Під час війни з інфляцією можна боротися через замороження цін, запровадження державної системи розподілу товарів, націоналізацію ключових галузей економіки і планового виробництва необхідних речей. Не вистачає не тоді, коли розподіляють, а тоді, коли щось зникає як у Запорізькій області зникло пів мільйона тонн гуманітарної допомоги, якої досі не знайдено. Залізничний вагон це 50 тонн. 10 тисяч вагонів кудись поділися. Є різні механізми розподілу. Є галузі, куди краще взагалі не лізти і вони працюватимуть. Доки держава не лізла у волонтерство воно працювало. Щойно почала його регулювати з'явилося безліч фактів корупції. Єдине, що мала робити держава, розслідувати випадки шахрайства й карати шахраїв. Світовий банк провів моніторинг умов життя в Україні. Доходи найменш забезпечених знизилися, найбільш забезпечених зросли. Чи не загрожує це соціальними заворушеннями? Чи є в держави ресурси для боротьби з бідністю? &еnsр;Так зазвичай буває, коли під час війни продовжують діяти ринкові механізми. Економіка воєнного часу не має нічого спільного з ринковою. Щодо соціальних заворушень не певен швидше люди продовжать голосувати ногами, тобто виїздитимуть з України. Рівень їхньої кваліфікації дає змогу працювати за фахом. Єдина умова знання мови. За три роки ті, хто хотів працювати, мову вивчили. В Європі криза структурного безробіття почалася набагато раніше, ніж в Україні. Структурне безробіття це коли людей вистачає, а належного рівня кваліфікації ні. Українці частково розв'язали проблему браку кваліфікованих кадрів. Для боротьби з відтоком людей треба вирішити ті проблеми, які створила чинна регуляторна політика, а потім говорити про ресурси. Щоб людина могла реалізуватися в Україні, потрібно створювати умови. У нас зазвичай нарікають на державні центри зайнятості. Нині є можливість перенавчання бюджетним коштом у навчальних закладах. Багато підприємців замовляє в центрів зайнятості таку послугу навчання майбутніх працівників під їхні робочі місця. Система є, але вона потребує адекватного державного маркетингу. А з цим погано найкращі ініціативи так і лишаються ініціативами, бо на їх просування теж потрібні кошти й фахівці, які спілкувалися б і з бізнесом, і з освітянами, і з безробітними. Щоб мотивувати людей повертатися, треба заздалегідь їм пояснити, що саме держава зробить для них. У Польщі ціни на товари майже такі самі, як в Україні, а зарплата вп'ятеро вища. В Україні є потенціал збільшення зарплати в ті самі п'ять разів. Для цього держава має перебудувати регуляторну й фіскальну систему в такий спосіб, щоб бізнесу було цікаво сплачувати заробітну плату, а не витрачати гроші на підкуп чиновників і захист від податкових перевірок. Для цього слід змінити регуляторну політику, побудувати адекватну фіскальну політику й заморозити це на найближчі 20 років. Тоді люди повернуться, бо якщо можна добре заробляти вдома, то навіщо їхати на чужину? Президент Володимир Зеленський доручив підготувати рішення щодо тривалого мораторію на перевірки бізнесу, щоб убезпечити його від тиску. Чи буде це втілене і які наслідки матиме? &еnsр;У президента є оперативний і ефективний механізм втілення в життя рішень РНБО через свої укази. Що заважає написати такий указ? Це можна вирішити за один день. Скільки втрачає держава, щоб перекрити негаразди від існування системи перевірок? Якщо ця система дає підвищення надходжень до бюджету на 50 відсот­ків жодних проблем. Якщо на пів відсотка її треба ліквідувати. В економіці все обраховується грошима. У нас уже був мораторій на перевірки бізнесу достатньо ефективний, але його швидко згорнули, бо чиновникам кортить заробити на бізнесі. Під час війни перевірки бізнесу мають бути лише на підприємствах ВПК, і тільки на тих, що виробляють продукцію, через експлуатацію якої на фронті виникли проблеми. Про інші перевірки можна забути. Десять тисяч вагонів кудись поділися Має бути чітка відповідь на запитання: те, що робить виконавча влада разом із законодавчою і судовою, підвищує спроможність країни до опору чи ні? Якщо підвищує, то є сенс робити це, якщо ні сенсу нема і фінансування треба припинити. Чи реально сподіватися на фінансову допомогу від США у світлі поведінки Дональда Трампа? &еnsр;Ми не знаємо нічого про поведінку Трампа і про мотивацію його діяльності. Жодних контактів у Держ­депу й нашого посольства немає. Нова адміністрація не сприймає ані посла, ані посольство. Допомога це коли тобі щось дарують. Чому США мають нам щось дарувати? Допомога в державних відносинах це результат тієї чи тієї політики. Очевидно, що адміністрація Трампа продовжить курс на ізоляцію США від розв'язання світових проблем, окрім тих, що є ­стратегічними для Вашингтона, як-от вступ в ірансько-ізраїльську війну. Ізраїль і США зв'язані союзницькими відносинами. У нас союзницького договору зі Штатами немає, то про яку допомогу йдеться? Уряд вкотре змінює бюджет посеред року. Як і 2024-го, він знову поклався на оптимістичні сценарії, які не справдилися через позицію США. Про що це свідчить? &еnsр;Перегляд бюджету нормальна практика, враховуючи рівень інфляції. А оптимістичні сценарії не справдилися через ідіотизм вітчизняного Мінфіну. У ньому немає фахівців з обрахунків. Якщо ти постійно помиляєшся, то ти фахівець із помилок. За європейськими стандартами, фахівець це той, хто присвятив певній роботі 5 тисяч годин поспіль. Якщо в уряду впродовж десятиліть планові прогнозні показники не збігаються з реальністю отже, в уряді є лише фахівці з помилок. Якщо Міністерство фінансів розраховує лише на американську допомогу це означає, що воно не вміє працювати. Це все одно, якби ви сьогодні почали розраховувати на те, що завтра виграєте мільйон у лотерею. Якщо цього не станеться, ви ж не обвинувачуватимете організаторів лотереї? Неможливо обраховувати бюджет, сподіваючись, що нам виділять гроші в подарунок. Бюджет не слід обраховувати, покладаючись на сподівання, це маячня. Якщо є домовленість про кредит або грант, її можна внести в розрахунок бюджету. В Мінфіні сподіваються, що в МЗС домовляться. Нічого не дивує в цій схемі? Не має одне міністерство сподіватися на те, що інше міністерство щось зробить. Є таке поняття крива Лаффера, що відображає залежність бюджетних доходів від податкових ставок. Якщо податки вищі від певного рівня, доходи бюджету починають падати, тому що бізнес або перестає працювати, або йде в тінь. В Україні підприємства, що є основними платниками податків, піти в тінь не можуть вони просто припиняють роботу. 26 червня Трамп підписав торговельну угоду з Китаєм і заявив про намір підписати аналогічну угоду з Індією. Водночас він розгортає торговельну війну з Канадою. Що означає така переорієнтація США із Заходу на Схід? Як вона вплине на світову економіку? &еnsр;Трамп другий президентський термін поспіль виконує те, що пообіцяв 2016-го, намагається повернути до США виробництво й нормальний освітній процес. Для цього він розпочав реформи в середній школі, його адміністрація веде війну з університетами. Ми це спри­ймаємо як наступ на вищу освіту, але більшість американського суспільства сприймає це позитивно, бо не розуміє, чому держава витрачає мільярди доларів на кредитування навчання за спеціальностями, роботи за якими немає в сучасному світі. Щоб повернути виробництво у США, потрібно не лише створити там привабливі умови, а й відновити систему підготовки кваліфікованих кадрів. Китайці й індійці як конкуренти не потрібні Трампу, тому торговельні війни, а також уся його діяльність, спрямовані на те, щоб прибрати зі світового ринку Всесвітню організацію торгівлі як регулювальний орган. І це йому вдалося, коли 2018 року США фактично заблокували арбітражну діяльність ВТО. Якщо постійно помиляєшся, то ти фахівець із помилок Китай вийшов на перше місце з виробництва у світі. Він конкурує за виробництво не зі Штатами, а з Індією. У КНР досить висока заробітна плата й об'ємний внут­рішній ринок, але індійці перебирають виробництво все більшої кількості товарів. В Індії доволі високий рівень освіти й нижча зарплата. На цих економічних суперечностях між Делі й Пекіном намагається грати Трамп, щоб повернути виробництво у США. Можливо, він домовився з Китаєм про поділ європейського ринку. Суттєво зростає євро, що в перспективі може вбити європейську економіку її товари стають неконкурентними на світовому ринку, в Європу зайде більше товарів із Китаю та США. Це може вдарити і по Штатах, бо збіднілі європейці будуть неспроможні купувати ці товари. Чи ослабить ірансько-ізраїльська війна економіку та військову міць Росії? &еnsр;Якщо ця війна триватиме й надалі, то так. Якщо нинішня пауза у воєнних діях зафіксується на тривалий час, то ні. Усі учасники війни Ізраїль, Іран і США оголосили про свою перемогу. Активні фази арабсько-­ізраїльських війн зазвичай довго не тривали. Якщо й тут активна фаза буде нетривала й почнеться підготовка до наступної війни, Іран витрачатиме більше ресурсів на роботу свого ВПК. І нам буде дещо легше через те, що зменшиться кількість шахедів, які прилітають до нас. Однак війна на виснаження створить більше проблем у російській економіці, ніж ірансько-ізраїльська війна. Як розвиватиметься економіка найближчі пів року? З якими показниками прийдемо до 2026-го? &еnsр;Падіння української економіки триватиме. Не бачу жодних шансів, що ситуація зміниться. Світова економіка перебуватиме у стагнації, бо ніхто не розуміє, куди рухатися далі в найближчі роки. Усі намагатимуться робити запаси на майбутнє, золото дорожчатиме, енергоносії дешевшатимуть. Усі країни збільшуватимуть оборонні замовлення. Чи пожвавить це економіку важко сказати. Але Європа слідом за США почне думати про власну систему освіти для підготовки кваліфікованих інженерів, що вироблятимуть зброю. Також дорожчатиме продовольство, як це завжди відбувається в нестабільні історичні періоди.

Росія може атакувати країну Балтії, копіюючи операцію Збройних сил України на Курщині, каже Пйотр Кульпа, екссекретар польської делегації парламентської асамблеї НАТО, ексзаступник міністра економіки Польщі Як оцінюєте результати саміту НАТО 2425 червня в Гаазі та геополітичні умови на час його проведення? &еnsр;Він відбувся на тлі суттєвих розбіжностей у підходах країн Альянсу, насамперед США, до глобальної безпеки. Найперше це стосується військової допомоги Україні. Друга ключова тема ставлення до Росії. Генеральний секретар НАТО Марк Рютте доклав чимало зусиль, аби замаскувати цю тріщину в єдності, й звідси така "картинка єдності" обіцянка витрачати на оборону 5 відсотків своїх ВВП країнами членами Альянсу. Але слід розуміти: якщо якась держава спроможна витрачати 5 відсотків ВВП на оборонний сектор, то НАТО їй потрібне значно менше. Вона сама спроможна себе захистити. Ідеться, звісно, не про невеликі економіки. Такий рівень витрат автоматично означає й збільшення попиту на озброєння передусім американське. Дональд Трамп сказав: "Мені подобається, коли європейці купують нашу зброю". Водночас у Альянсі виникають фундаментальні питання безпеки. Якщо запитати жителів країн НАТО, кого вони вважають найбільшою загрозою, частина скаже: Росію. Але в Данії чи Канаді дехто може бачити загрозу у США. А як щодо України? &еnsр;Сукупний ВВП країн членів НАТО перевищує 40 трильйонів доларів. Навіть 0,5 відсотка цієї суми це понад 200 мільярдів. Це вчетверо більше, ніж нинішній рівень зовнішньої допомоги Україні, що становить майже 50 мільярдів доларів. Але безпека Альянсу, точніше, європейських членів НАТО, тримається не лише на макроекономічних показниках. Значною мірою вона спирається на понад 120 бойових бригад Збройних сил України. Це стіна Європи. Для порівняння: на всьому континенті в європейських країнах НАТО сумарно налічується приблизно 200 бригад. Водночас змінюється природа війни. Ми входимо в епоху дроноцентричної війни, де безпілотники не лише розвідники, а головна ударна сила. Вони знищують техніку й піхоту, формують так звані кілзони простори смерті, де все, що рухається, підлягає знищенню. Входимо в епоху дроноцентричної війни Новітнє озброєння, зокрема дрони зі штучним інтелектом, здатне самостійно визначати і вражати ціль. Лінія фронту поступово трансформується з мобільного протистояння в мережу укріплених фортець, розділених мертвими просторами. Які наслідки це має для країн НАТО, особливо тих, що межують з Україною чи Росією? &еnsр;Україна зупинила наступ. Фронт завмер. Це означає паузу, яка відкриває вікно для переоцінки обставин. Згадаймо, торік Україна провела операції на території Курщини. Тож не можна заперечити, що в умовах глухого кута Росія спробує діяти дзеркально, але вже не проти України, а щодо НАТО. У такій ситуації США, ймовірно, не підуть на прямий конфлікт, пославшись на фактор ядерного стримування та небезпеку глобальної війни. Аргументи знайдуться. І це стане моментом істини: або НАТО працює, або ні. Припустімо, що Росія захопила частину Латвії чи Литви. Що вона далі робитиме? &еnsр;Спробує нав'язати переговори: мовляв, можемо відступити, але за умови виконання старих вимог. Серед них зміни на користь РФ, зокрема й коштом України. Це стане ударом по репутації НАТО. А як нині діють країни, що межують із Росією? &еnsр;Вони не чекають, що хтось прийде на допомогу. Балтія, Фінляндія, Польща укріплюють оборону, будують лінії захисту незалежно від позиції США. Вони заявили про готовність вийти з Оттавської конвенції про заборону протипіхотних мін. Вони шукають будь-який інструмент для захисту, бо мають перед очима приклад України: Збройні сили здатні стримувати Росію, навіть з обмеженими ресурсами. Та головна помилка недооцінювання часу, необхідного для підготовки території до війни. Україна втратила частини Запорізької та Херсонської областей саме через непідготовленість там до оборони. Питання допомоги Україні демонструє відсутність єдності Заходу Крім того, за старою доктриною, в разі вторгнення ворога країни члени НАТО перегруповуються й згодом виганяють його з території. Але всі бачили Бучу й Ірпінь. Ідея "перегрупування" неприйнятна для Польщі, Фінляндії, країн Балтії. Тому вони вже сьогодні укріп­люють прикордонні території. Що показала зустріч Дональда Трампа й Володимира Зеленського? &еnsр;Що є два різні Заходи. Трамп умовний Захід ситості, де комфорт важливіший за загрозу. Там жадібність переважає над страхом. І це проявляється в небажанні витрачати кошти на оборону не тільки України, а й загалом. Водночас США пропонують найкращу зброю, але вона й найдорожча. А Володимир Зеленський голос Заходу, який знає, що безпека потребує відданості. Це регіон Центральної, Північної та Східної Європи, де страх перед РФ сильніший за жадібність. І це породжує іншу філософію: купити не лише готове, а інвестувати у виробництво, розвиток, партнерство. Є приклади такого партнерства? &еnsр;Подивіться на Данію. Вона не лише передає зброю, а фінансує виробництво дронів в Україні. І робить це в безпрецедентному масштабі на душу населення. Також Норвегія, Литва, Німеччина розуміють, що допомога Україні дає їм нові озброєння, підходи, армію. Україна може масштабувати свої розробки. Бо в інтелекті та креативності вона випереджає Росію, але програє у промисловому масштабі. І лише разом із партнерами Центральної, Північної та Східної Європи можна подолати це відставання. Інвестиції в оборону мають стати спільними. Яке ключове питання допомоги Україні? &еnsр;Питання допомоги Україні демонструє відсутність єдності Заходу. Цинічна політика Трампа руйнує принцип колективної безпеки Альянсу. А це означає, що країни Балтії, Скандинавії, Польща, Румунія, Молдова, Україна а в майбутньому, можливо, й Білорусь мусять мати однаковий рівень безпеки. Інакше в майбутньому ми знову говоритимемо про "рух НАТО на схід" як про геополітичну помилку. Україна це колосальний воєнний досвід Що маєте на увазі? &еnsр;Такий критичний підхід до розширення НАТО був наприкінці 1990-х на початку 2000 років. Тоді був зруйнований принцип однакового статусу безпеки в регіоні. Для країн Балтії одні гарантії, для України інші. Є думки, що це було як "запрошення до війни". Подолати цей дисбаланс можна тільки через повноцінне залучення України до Заходу і до НАТО, і до ЄС. Крім того, коли Польща, Литва, Україна опиняються в єдиному безпековому просторі, ми перестаємо бути "молодшим партнером", який щось випрошує в Парижа, Берліна чи Вашингтона. Натомість стаємо союзниками з рівними правами. Це нове прочитання ідеї Міжмор'я? &еnsр;Я волію називати це Трансмор'ям. Бо йдеться тут не просто про культурні чи політичні цінності, а про спільні ризики та рівень безпеки. Це альянс, де потенційно присутні Скандинавські країни, Велика Британія, Канада, Україна, Молдова, Румунія. Його перевага у відсутності гегемона. Тут не може бути Трампа чи США як єдиного центру тяжіння. Так, Норвегія найбагатша, але саме тому вона може інвестувати у відновлення інфраструктури на просторі старого шляху "із варяг у греки" з'єднання Чорного та Балтійського морів. Польща та країни Балтії це економіки, що зростають. Україна це колосальний воєнний досвід. Неформальним лідером може бути Велика Британія завдяки історичному управлінському досвіду. І цей майбутній союз безпеки може стати реалістичною альтернативою тому, на що поступово перетворюються НАТО і США. Бо сьогодні Білий дім у своїй політичній свідомості бачить РФ як партнера вони мислять імперськими категоріями, часто спираються на романтику минулого. Мовляв, російська піхота допомогла перемогти Наполеона й Гітлера. Чи можна сказати, що саміт НАТО відбувався на тлі "перемоги" Трампа над Іраном після ізраїльсько-­іранського ракетного обміну? &еnsр;Відверто, Ізраїль це той, хто розгромив Іран. Тегеран втратив контроль над власним повітряним простором. Але головне що буде далі? Чи постачатиме Москва їм зброю? Сьогодні цього не видно, але все можливо. Може, Тегеран уже зрозумів, що у критичний момент Кремль його не підтримав. Але й наземна операція проти Ірану видається нереалістичною немає достатньої кількості військ для встановлення контролю над такою країною. Іран має ще одного партнера й покупця нафти Китай. Пекін гратиме свою гру чи показово триматиметься осторонь? &еnsр;Китай сьогодні ключовий гравець. Фактично жодна велика подія не відбувається без його мовчазної згоди. Від відносин між Пекіном і Білим домом залежить не лише глобальна ситуація, а й перебіг російсько-­української війни. Сучасна форма глобалізації приносила КНР очевидні дивіденди. Тепер США намагаються її переформатувати під власні інтереси і Китай на це реагує. Його стратегія залишатися осторонь конфліктів, не втручатися напряму, зосереджуватися на економіці. Але чи вигідно Пекіну, щоб США були втягнуті в низку локальних конфліктів і не могли зосередитися на самому Китаї? Цілком. НАТО має гарантувати безпеку своїх членів, але фактично його функції виконує Україна Ще одне: Китай єдина країна, яка потенційно може зупинити російську агресію проти України. Але не зупиняє. Чому? Бо агресія Росії сьогодні створює напруженість між США та Європою. І Китаю це вигідно. Водночас у Пекіні розуміють, що пряма атака РФ на ЄС змусить Європу схилитися до Трампа і тоді санкції проти Китаю можуть бути спільні від США та ЄС. А це для Пекіна неприпустимо. Вони вже мали досвід санкційної війни із США з 2018 року й добре розуміють ціну геоекономіки. Пекін грає в довгу. Тому нині ключові світові події розгортаються не лише на полі бою, а й за столом китайсько-американських переговорів. Що ж до Росії на чому вона тримається сьогодні? &еnsр;На нафті. Якби війна на Близькому Сході тривала, це підтримувало б ціни, а отже дало б Кремлю змогу фінансувати війну далі. Однак активний обмін ударами закінчився і її ціна знову знизилася. Водночас США дали дозвіл КНР на імпорт іранської нафти і це, на мій погляд, частина результату переговорів Вашингтона з китайцями. Також слід розуміти, що доступ КНР до ресурсів Близького Сходу дає Пекіну змогу диктувати умови Кремлю. Китай не зацікавлений у нових газогонах із РФ, він може фактично заблокувати ці проєкти або змусити Кремль продавати на китайських умовах. Повернімося до України: Єврокомісія пропонує старт переговорів про вступ України в Євросоюз, але на саміті ЄС 26 червня не ухвалили заяви про підтримку України. Чи можливий вступ України до ЄС без членства в НАТО? &еnsр;Скажу так: системи безпеки, покликані гарантувати порядок у світі, сьогодні працюють із серйозними збоями. Погляньмо на ООН, Росія й досі має право вето, що дісталося їй у спадок від СРСР. Організація не виконує базових функцій. Друге: безпека це базова потреба людини, а отже, й держави. І всі інституції мають відповідати цій потребі. НАТО сьогодні структура, покликана гарантувати безпеку своїх членів. Але фактично її функції виконує Україна. Із Євросоюзом аналогічна ситуація він уже без Британії, а це важливий компонент європейської ваги. Усі ці інституції мають пройти трансформацію. Вони повинні повернути собі роль справжніх центрів безпеки. Чи може Україна вступити до ЄС без членства в НАТО? Історія країн Центрально-Східної Європи показує: спочатку НАТО, потім Євросоюз. Бо безпека первинна. Спершу захист, потім економіка, інтеграція, промисловість. ЄС і задумувався як союз безпеки. Хоч про це часто забувають. А сьогодні ми якраз живемо в період глибокої трансформації у поглядах, структурі, підходах до безпеки. Які нині існують підходи до безпеки в Європі? &еnsр;Є принаймні три великі концепції. Перша франко-британська. Вона базується на тому, що Франція й Велика Британія володіють ядерною зброєю. І тому мають отримати особливі права в європейському ­безпековому просторі. Це погляд, який апелює до особ­ливого статусу й історичної ваги. Друга концепція німецька. Її просуває, зокрема, президентка Єврокомісії Урсула фон дер Ляєн. Вона передбачає мобілізацію 500 мільярдів євро на оборонну промисловість ЄС, централізацію виробництва озброєння під координацією Брюсселя. Тут Німеччина використовує важелі ЄС та власну економічну потугу й бере на себе роль гаранта безпеки для всієї Європи. Третя концепція Центральної та Східної Європи. Це Польща, Україна, країни Балтії, Скандинавія. Яка не виключає й участі Німеччини та Британії. Їхній принцип простий: не лише спільні цінності, а і спільні ризики й, відповідно, спільна відповідальність за оборону. І яка з цих моделей видається найбільш ефективною, з огляду на нинішню ситуацію? &еnsр;Історично перша модель франко-британська вже демонструвала слабкість. Вона не заперечує кулуарних домовленостей із Росією, як із "членом ядерного клубу". Німецька концепція ще небезпечніша. Адже історія показує, що Берлін неодноразово шукав компромісів із Москвою за рахунок інших країн тих, що розташовані між ними. Не забуваймо, саме Берлін десятиліттями фінансував Москву, бо купував газ і нафту. Ці кошти дали РФ змогу озброїтися, накопичити резерви у валюті й золоті. А сьогодні їх використовують проти України. Водночас Німеччина роззброювалася й навіть просила США вивести війська. Інша річ, що сьогодні вже про це забувають, а в черевики Меркель намагається стрибнути Трамп. А от третя група країн, які виступають за неподільність безпеки в Європі, виходить з іншої логіки. Усі повинні розвивати свої армії, допомагати партнерам, брати відповідальність. Тільки так можна досягнути стійкого миру. Скидається на те, ніби історичні розбіжності й далі визначають сучасну політику? &еnsр;Саме так. Історичні відмінності між Сходом і Заходом Європи сягають часів відкриття Америки. Відтоді Західна Європа розвивалася в напрямі капіталізму, особистої свободи, прав людини. Східна ж залишалася в системі авторитаризму, кріпацтва. Економічна модель базувалася на експорті сировини зерна та людей як робочої сили. Ці ментальні й політичні розриви все ще з нами. Принцип простий спільна відповідальність за оборону Третя концепція, про яку ми говорили, це спроба зламати цю нерівність, дати регіону нову роль. Але навіть тут виникають бар'єри. Наприклад, перед своїм відходом адміністрація Байдена запровадила обмеження, які фактично забороняють продаж сучасних чипів Україні, Польщі та країнам Балтії. Тобто нас технологічно прирікають залишатися в "другому ешелоні". І цю реальність треба змінювати. То в нас уже три Європи, як писав колись угорський історик Ено Сюч? &еnsр;Якщо йдеться про безпеку й загрози від РФ, то їх більше. Ще є Італія їй усе це справді менш цікаво. Вона не спри­ймає безпеку як щось першочергове. Є країни Західної Європи, де переважає небажання витрачати кошти на оборону. А є Центрально-Східна Європа, де домінує страх перед Росією. Маємо справу з різними зонами ризику. Цей поділ глибший, ніж просто геополітичні вектори. Це різні уявлення про те, що важливо, а що ні. Ви згадали Центральну Європу як єдність. Але, наприклад, Словаччина чи Угорщина не вписуються в цей страх перед Росією. &еnsр;Бо їх наглухо прикриває Україна. І є географічний чинник: російське вторг­нення до них без захоплення України малоймовірне. До того ж ці країни мають особливий менталітет це нації, які пережили історичні поразки у ХХ столітті. Це породжує загальну настороженість щодо ідеї оборони й участі в колективній безпеці. Тож справедливо говорити, що Європа сьогодні це п'ять різних Європ. І вони бачать безпекове майбутнє кожна по-своєму.

Майбутнього без теперішнього нема. Є завтрашні наслідки нинішніх дій. Усе не буде добре автоматично. Буде так, як ми зробимо. Живу в потягах Укрзалізниці. Лекції, виступи з метою підтримати український дух у військових і цивільних вимагають мобільності. Тож фраза "Рух це життя" для мене буквальна та близька. Почуваюся на 26,5. Називаю це психологічною молодістю. Є чимало ідей, які хочу втілити. Коли ти молодий духом, це дається легше. Втома мені не чужа. Маю п'ять оаз відновлення: духовні практики, фізичні вправи, книжки, музика і друзі. У дошкільному віці на мене вплинула "Сповідь" Аврелія Августина. Згодом вивчив напам'ять пів "Кобзаря" Шевченка. Після розвалу Союзу з'явилося багато книжок про життя святих. Вони теж мали на мене значний вплив. Молодість це завжди про горизонт. Якщо мерехтить мета попереду й маєш сили до неї рухатися, ти молодий. Щоправда, від утоми не втечеш у жодному віці. А ще ж потрібно і крізь війну прорватися. Життя це рух до мети, а не метушня. Завжди є мета більша за життя. Хочу бути корисний для інших. Особ­ливо сьогодні. Мова операційна система свідомості Найкращий учитель досвід. Люди невпинно конструюють реальність своїм ставленням до світу, до інших і до себе. Людина людині не вчитель, а радше співмандрівник у вагоні на ймення "Життя". Людина це досвід і мова. Пережитий досвід шукає мову, а засвоєна мова підтягує досвід. Мова операційна система свідомості, яка творить людину, а комунікація суспільство. Людина народжується і формується в мандрівці. Ширина досвіду і словник роблять нас такими, які ми є. Мова зроджується в горнилі історії. 20 років тому ви не почули би про безпілотники. Тепер це невіддільна частка української мови. Мова ширшає, коли за новими словами стоїть новий досвід. Наше націєтворення сповнене драм: голодомори, репресії, колективізація стали частиною мови. Ми це переживали і про це говорили. Структура має значення. Ми думаємо образами, які складаємо в речення. В українській мові є багато без­особових і пасивних речень, де немає підмета й суб'єкта. "Дощить". "Тарілка розбилася". Тарілка не суїцидниця, отже, хтось її розбив. Нам довго не давали бути собою. Ми були знеособлені. Це залишилося в мові. Час повертати й набувати суб'єктність, учитися брати відповідальність за себе. Свобода не гасло, вона потребує ресурсу, її слід заземлити. Мова дає людині змогу приручити реальність. Людина народжується в мову й там формується. Гайдеґґер мав рацію: мова дім буття. Зміна мови й особистого словника дають змогу рости над собою. Переписати себе на голову вищим. Ми не завжди обираємо шлях. Часом шлях обирає нас. Маємо бути готові до різних варіантів. Словник не просто набір слів. Це те, що прив'язує нас до світу й робить впізнаваними. Словник потребує спільноти, яка поділяє досвід і знаходить спільні ­значення на окреслення реальності. Коли дитині стає тісно в батьківському словнику, підлітком вона шукає приятелів і творить власний. Час це вхоплена словом реальність буття Часу немає. Існує тривалість руху. Для його приборкання та осягнення ми придумали час. Ментальний конструкт людини для опису тривалості руху. Час це вхоплена словом реальність буття. Зручна умовність, яка допомагає нам планувати дії. Час допомагає взаємодіяти зі світом та людьми й реагувати на виклики. Зрештою, виживати. Час це процес, а не об'єкт. Дієслово, а не іменник. Розділяю реальне й реальність. Перше те, що існує. Друге те, як ми про це говоримо. Особиста картина дійсності, в яку наша свідомість конвертує побачене й пережите. Реальність це приватизоване досвідом і мовою реальне. Гроші це умовність. Колективна згода, яка символізує працю, зусилля і ресурси, потрібні для виживання та розвитку. Метафора. Ми, українці, любимо поговорити. Говоріння корисне, коли за словами йде дія трансльоване буття. У словах можна заплутатись і навіть загубитися. Внаслідок історичних процесів ми заідеологізувалися. Свобода була для багатьох вдалим гаслом для мітингів, доки не довелося захищати її збройно. Війна дала відчути справжню цінність свободи. Мовленнєва свобода стала буттєвою. Свобода це спосіб існування. Відповідь на запитання "Як я є?" Змога безперешкодно реалізувати наше буття. Меж свободи не існує, крім кордонів свободи інших. Ставлення до життя нас або ізолює, або розкриває нашу свободу. Гідність ресурс свободи. Імперії, які панували над українцями, позбавили їх відчуття гідності. "Я малий українець, від мене нічого не залежить". Це хибне програмне забезпечення, заражене вірусом відчуження. Треба повернути людині здатність поважати себе. Сильніший має підтримати слабшого, зневіреного в собі. Людина, яка підсилює іншу, вияскравлює своє "я". Це найкращий прояв буття старлайтинг. Запалювання зір у людях. Буття це дар, але не даність. Його можна інвестувати в якісні проєкти. Твоє буття може приносити плід іншим, якщо ти до цього дозрів. Зрілість це здатність передавати життя. Становлення і служіння ведуть нас до зрілості. Стигла вишня може передати життя далі. Та для того щоб дозріти, треба спершу стати собою, реалізувати свій потенціал. Досягши цього, можеш ділитися ним з іншими. Це і є служіння турбота про спільне благо. Зріла людина почувається господарем своєї свободи. Тоді ти є собою і хтось може на тебе опертися. Маю три точки духовної опори: моє ставлення до світу, ставлення до інших людей та ставлення до себе. Люди, які відчувають брак часу чи грошей, роблять свою свободу заручницею того, що вони можуть мати. Насправді всі скарби в тобі, відкрий їх і будь господарем свого життя. Світ це можливість, створена любов'ю. Через нього вона промовляє до кожного. Не кожен чує. У світу можна вчитися. Його можна щодня перевідкривати по-новому. Головне вміти слухати та споглядати. Усе існує як система або не існує взагалі. Історія це наша пам'ять про зроблене предками. А ще наші дії, які, спираючись на пам'ять, творять сучасність. За лаштунками нашої історії стоїть людина вільна та гідна. Усупереч столітнім викликам, українці засівали лани, прокладали мости та запалювали зорі. Людину сприймають так, як вона себе усвідомила й реалізувала. Важливо не втомитися любити. Бачиш, що ближньому важко, підтримай словом чи усмішкою. Вислухай. Ми інвестуємо себе в тих, кого любимо. Коли їх не стає, зникає частинка нас. Замість неї лишається порожнеча. Її заповнити найважче. Шлях воїна це мандрівка до своєї суб'єктності. Коли ти вперся головою в мур власної реальності й переступаєш через нього, то стаєш воїном. Мандрівка починається за межами твого звичного, приборканого уявлення про світ, про інших і про себе. Воїн народжується тоді, коли горизонт і серце стають одним цілим. Для воїна світ можливість, люди команда, власна особа господар своєї свободи. Війна починається з накидання своєї правди іншим. Агресор каже: "Я вигадав правду. Мусите з нею жити". Війни починає той, хто втрачає зв'язок із людяністю і здатність бачити красу. Війни стаються від браку любові. Кулям не здолати любові. Вона сильніша. На війні люди шукають сенси. Коли у воїнів зникають люди-опори, з'являються духовні порожнечі, які треба заповнювати. Капелан може допомогти: слухати серцем і бути поруч. Висловлений біль не такий пекучий. Не існує універсально-втішальних слів. Кожному болить по-своєму. Не маю священницьких заготовок. Спершу визначаю тип рани, а тоді накладаю "пластир". Так працює душпастирська допомога. Треба вміти зчитувати людину й давати надію. Втім, надія не те, що ти кажеш, а те, що прожив. Якщо ви з бійцем в окопі поруч і тобі знайомий його біль, ти знайдеш доречні слова розради. Душевне зцілення і загоєння тривають довго. Чарівної словесної пігулки для миттєвого одужання немає. Потрібен час на проживання горя. Живемо у сповнений викликів час. Втрачаємо прекрасних людей. Це паралізує. Мусимо вийти з цього випробування сильнішими, а отже, чогось навчитися. Чого? Увласнити час. Повернути людині реальне його відчуття. Увласнити свою землю. Захистити свободу особистості, увласнити свою людську гідність. Маємо вчитися будувати мости, а не руйнувати. Увласнити свою державу. Найкраще це відбувається на полі бою. Час повернути собі вкрадене історією власну суб'єктність. Реальність для людини це текст. Нас формують тексти лідерів думок. Ми ними думаємо, говоримо й живемо. Справедливість це життя, яке відповідає істині. Рівень свободи, яка дає реалізувати людську гідність. У справедливому суспільстві панує мир, бо людині не треба воювати за те, щоб вона змогла себе реалізувати. Правду треба шукати. Це процес, мандрівка. Той, хто відмовляється шукати істину, приречений на конфлікт із самим собою. Людські можливості не безмежні, але великі. Хто обмежує ці можливості? Генетика й характер. А ще неправильні казки дитинства. Ми чомусь звикли до стереотипу: українці чемні-приязні хлібороби. Відкриймо підручник з історії й погляньмо, у скількох битвах українці брали участь і перемагали. Радянська пропаганда нас заколисала, та не приспала гена воїна він пробивається крізь десятиліття окупацій. Формула знешкодження церковного "русского мира" двоскладова: держава відповідає за безпеку нації та громадян. А громадяни дбають про культуру національної та особистої гідності без ворожих наративів. Слід унеможливити їхню появу як нежиттєздатних. Держава і Церква в Україні діють на партнерських засадах. Щоб не було бажання шукати свободи та гідності в "русском мире", національна безпека має перестати бути небезпечною. ПЦУ та УГКЦ родом із тієї ж хрещальної купелі князя Володимира. Нам нема чого ділити. Христос заповідав своїм учням єдність. Наша сила у свідомому єднанні. Маємо націлитися на цей горизонт і з довірою до Бога, а не з огляду на політичний контекст, іти до нього. Перспектива об'єднання лише питання часу для обопільного дозрівання й консенсусу. Бог неосяжний абсолют, явлений нам в особі Ісуса з Назарета. Це вічність, яка стає часом. Бог, який стає людиною. Сила, яка стає крихкістю і обіймає нашу людяність. За лаштунками руйнацій воєнного часу залишається зранена любов, якої не здолають ракети й кулі. Є вічність, якої не зламає час. Буття людини живе в мові, та є й позамовні досвіди, де можна зустріти Бога. Бог неосяжний абсолют, явлений нам в особі Ісуса Крихкість не єдина ознака людини. Людина не лише слабка, а й сильна. За лаштунками крихкості живуть дух і здатність любити. У них найкраще проявляється вічність. Тварини теж мають душу, але не раціональну за образом Бога, як людина. Не безсмертну. Вони мислять і відчувають, але це не нашого рівня мислення й відчуття. Особистість не духовна складова людини, а ціла людина, неповторна й конкретна єдність тіла й душі. Нема гріха в матеріалізованій свободі. Заробив, купив, зрадів це добре. Та треба бачити духовний сенс залаштунків матеріально здобутого. Гроші лише символ. Якщо людині бракує смаку життя, яким може поділитися з іншим, жодна сума не допоможе. Людина має зароб­ляти й використовувати надбане на реалізацію своєї свободи та допомоги тим, хто потребує. Цілісне життя потребує відкритості до духовного виміру буття. До відчуття відповідальності за себе й людей навколо. Світ і людина частина великого задуму люблячого Творця. Результат осмисленої волі Бога. Перемога це реалізована мрія. Щастя здатність стати собою і послужити іншим.

У маленькому селі на Чернігівщині дошка оголошень давно перетворилася на стіну пам'яті. Тут немає афіш чи реклами тільки фотографії хлопців, які не повернулися. Батьки приносять сюди свіжі ламіновані портрети, приколюють їх канцелярськими кнопками й час від часу замінюють, коли ті вицвітають від сонця. Ніякого граніту, офіційних промов чи фанфар. Лише люди, які пам'ятають тих, кого забрала війна Ми звикли говорити про пам'ять гучно: великі монументи, промови на річниці, державні укази. Але справжня культура пам'яті народжується не на парадних площах. Вона народжується на подвір'ях, у шкільних музеях і старих альбомах, де хтось старанно підписує: "Наш Сашко. Пішов у перші дні війни. Так і не знайшли&hеllір;" Там, де війна завжди ближча до порогу, ніж до екрана телевізора, люди не чекають сценаріїв чи фінансування. Вони самі стають літописцями. Ця тиха пам'ять не гірша й не краща за великі офіційні меморіали. Вона просто інша. І часто міцніша, бо народжується з болю, а не за розпорядженням згори. А ще саме ця "низова" пам'ять уже тепер формує хроніку, яка залишиться після нас. Тож маємо цінувати ці живі сторінки маленьких міст. Ці саморобні пам'ятні знаки, що з'явились і з'являються сьогодні в багатьох містечках і селах. На Харківщині, де російська армія лишила братські могили прямо у дворах багатоповерхівок, мешканці встановлювали дерев'яні хрести ще до офіційних ексгумацій. В Ізюмі чи Куп'янську люди записували імена похованих на дощечках, не бажаючи, щоб їхні сусіди зникли у статистиці. У школах Київщини Ірпінь, Буча, Гостомель з'явилися куточки пам'яті. Хтось з учителів історії збирає уламки, фотографії, листи з фронту. Діти носять фото старших братів і батьків, які загинули. Ці куточки не музейні експонати, а жива розмова про те, що сталося тут і тепер. А ще є сторінки пам'яті у фейсбуку, спільноти, де публікують історії про вбитих і зниклих. Такі групи є в багатьох селах Херсонщини й Запоріжжя. Поки там бракує грошей на пам'ятники, люди тримають цю пам'ять онлайн щоб не загубилася. Навіщо це нам усім? Адже, здавалося б, дрібниці: кілька фотографій, старий стенд у школі, дописи у соц­мережах. Але саме вони формують запас людяності. Це, зокрема, пам'ять, яка не дасть нікому змоги переписати історію. Бо там, де місцеві знають своїх героїв у обличчя, важче буде продати чужі міфи: "А він сам винен", "А їх ніхто не кликав". Бо люди пам'ятають. Бо є хтось, хто запалює свічку, оновлює дощечку, веде гугл-таблицю поховань як це було в Маріуполі, коли під обстрілами волонтери фіксували ім'я кожного загиблого у дворах. Пізніше ці списки стануть доказами для міжнародних судів. Громадські ініціативи типу "Жовтої стрічки" збирають свідчення про зниклих на окупованих територіях часто це єдине джерело інформації про долю людей. Як нам цього не втратити? Відомо, що пам'ять без догляду як старе дерево без коріння: трісне й упаде. Якщо не допомагати цим тихим літописцям учителям, бібліотекарям, сусідам, усе, що вони фіксують, може загубитися. Часто ці ініціативи тримаються на одній людині, її телефоні чи старому зошиті. І якщо ця людина виїде чи зникне, разом із нею піде цілий пласт правди. Тож нам потрібні не лише великі меморіали у столиці, потрібні ось ці маленькі осередки пам'яті в кожному селі. Потрібно підтримати цих людей, які вміють зберігати імена, історії, уламки. Підтримати книжками, архівами, грантами. Створювати архіви разом із громадами онлайн і офлайн. Але найперше просто не забувати, що ця "низова" пам'ять існує і живе. Журналісти, письменники, блогери усі ми, чиє слово має вплив, маємо поширювати ці історії. Бо навіть найтихіша історія одного подвір'я іноді промовляє гучніше за сотню офіційних гасел. Одного дня ми обов'язково збудуємо великі меморіали. Відкриємо величні музеї, напишемо книги та знімемо фільми. Але справжня пам'ять завжди починається з людей, які не дозволили стерти сліди. Бо "великі" пам'ятники важливі, але "малі" історії на місцях це те, чого ніколи не зітре жоден окупант. Тож поки є пам'ять на місцях, у нас є шанс залишитися живими й чесними.

Мікроменеджмент Зеленського й технічне лідерство з фронту шлях до прориву Президент України Володимир Зеленський у зверненні чітко окреслив нову загрозу: Росія активно інвестує в безпілотну складову війни та планує суттєво збільшити кількість дронів для ударів по українській території. Це не просто технологічне оновлення це стратегічна ставка на війну майбутнього, в якій безпілотники відіграють ключову роль. Як цьому протидіяти? Перше, що спадає на думку і що справді може працювати, це дрони-перехоплювачі. Але для цього недостатньо просто мати техніку. Потрібно створювати спеціалізовані підрозділи, готувати мобільні групи. У нас немає культури підготовки до таких завдань. А вона вимагає системної роботи тренувань, використання приманок, моделювання реальних ситуацій. Мені невідомо про державні закупівлі відповідних імітаторів чи про будь-які програми тренування мобільних груп. Раніше була ставка на виїзні мобільні групи, але як саме вони мали навчитися влучати в "шахеди" це питання залишалося без відповіді. І нині ситуація не змінилася. Підхід той самий: потрібні перехоплювачі, але їх немає. І за моїми спостереженнями, держава в цьому участі не бере вона просто чекає. Хоча знайти людей для таких підрозділів не проблема. Це відносно безпечна робота, не на лінії фронту. Оператор дрона-перехоплювача не перебуває під прямим вогнем. Звісно, потрібні й самі дрони-­перехоплювачі. Нібито вже є розуміння, якими вони мають бути: яка швидкість, тривалість польоту, вага бойової частини. Ці параметри вже більш-менш сформовані як консенсусне бачення. Це результат ініціативи людей, які мають реальний бойовий досвід полювання на "шахеди". Вони самі створюють прототипи. А держава очікує, що приватний сектор самостійно народить потрібні рішення. Ми кардинально відрізняємося від Росії. Бо російський тил це державна машина, яка бере участь у війні. Вони створили масштабне виробництво, постійно модернізують "шахеди", випускають нові покоління. У них працює повноцінний виробничий цикл, як і має діяти держава в умовах війни. А в нас цього немає. І я не бачу, щоб щось подібне з'являлося. Що ж потрібно? Ми вже в тій точці, коли ситуацію можна вирішити лише мікроменеджментом на рівні президента. Зеленський має ініціювати пілотний проєкт: як держава може брати участь у розв'язанні конкретного військового завдання через створення технічних рішень. У випадку протидії дроновому терору це може бути робоча група при Офісі президента. До неї мають увійти представники Мінфіну та Кабміну ті, хто керує бюджетом, Мінстратегпрому як розпорядника оборонних активів, Міноборони, Генштабу, а також ті, хто реально полює на "шахеди". Саме в такому форматі можна формувати необхідні рішення, які президент оформлював би в чіткі вказівки. Це вкрай потрібно вже три з половиною роки. Нині найкращий момент, щоб нарешті розпочати. Можливо, якщо все буде успішно, цей досвід варто буде покласти в основу так званої технологічної Ставки структури, яка під керівни­цтвом президента або Андрія Єрмака координувала б розвиток технологічних рішень для фронту. Така Ставка могла б займатися не лише дронами-перехоплювачами, а й шир­шим спектром технічних викликів. Чому цього досі не зроблено? Важко сказати. Чи можуть допомогти партнери? Так, але лише за умови, що ми самі чітко сформулюємо, що нам потрібно. А з цим проблема. Наші чиновники часто живуть у напівмирному світі, де не відчувається терміновості війни. Вони не здатні сформулювати предметні потреби, конкретні технічні вимоги, не кажучи вже про системні запити. Я переконаний, що Україні разом із партнерами варто створити інноваційний фонд, який не лише роздавав би гранти, а збирав би виробників, формував технічне завдання, координував масштабування. Ми зі свого боку дали б чіткі умови, що саме нам потрібно. Але сьогодні в Україні немає людини з таким баченням. На місці Зеленського я шукав би таку людину. Це може бути умовний Михайло Федоров, хоча він тепер, схоже, відійшов у тінь через політичні розклади. Можливо, Катерина Черногоренко вона як менеджер здатна показати результат. Можливо, хтось із команди Єрмака. Головне щоб це була людина з управлінським бекграундом, якій можна та варто допомогти провести необхідні закони, організувати виробництво, зняти бар'єри. І тоді це запрацює. Якщо ж ні ми й далі відставатимемо від Росії. До речі, європейці в цій сфері нас уже випереджають. У плані розробок вони рухаються вперед, ніби це їм доводиться боротися з "шахедами". Ми часом хизуємося, що в нас розвинений сектор дронів. Але без провідної ролі держави цей сектор працює, м'яко кажучи, не на повну силу. Будьмо чесні хоча б перед собою: в нас є проблема зі швидкістю реакції. І корінь цієї проблеми в неефективному державному менеджменті. Держава зосередила у своїх руках повноваження й колосальні фінансові ресурси, але не здатна їх ефективно використати. Без цих повноважень і ресурсів іншим гравцям важко щось зробити, важко навіть легалізувати новий зразок озброєння. Так, іноді щось неофіційно потрапляє у війська, але офіційно пройти всі етапи майже неможливо. Бар'єри всюди фінансові, часові, бюрократичні. І більшість державних чиновників працює в режимі мирного часу. Як створювати прототипи БПЛА, якщо держава сама не розуміє, що їй потрібно? А не розуміє вона тому, що вертикаль управління некомпетентна. Вертикаль управління некомпетентна Згадайте вислів про "весільні дрони", який боляче вдарив по репутації тодішнього міністра оборони Олексія Резнікова. Але Резніков не дурна людина. Найімовірніше, це йому сказали генерали. І ці генерали досі обіймають свої посади. Саме ці некомпетентні люди роками формували політику і продовжують це робити. Тому держава не здатна сформулювати, що їй потрібно. І тому все впирається у відносини з виробниками: "ви щось зробіть", але що саме незрозуміло. І це лише одна з великих проблем. І ми не вирішимо її без мікроменеджменту з боку Зеленського та Єрмака. Вони мають особисто зануритися в це питання. Можна створити інституцію, яка згодом працюватиме в автоматичному режимі як і мають працювати державні інституції. Але спочатку потрібно, щоб вони самі розклали ці процеси, оптимізували їх, створили модель. Де брати людей? З фронту. Саме там народжуються технічні лідери. Не чиновники створюють дрони-­перехоплювачі. А молоді командири, які беруть на себе відповідальність, санкціонують неофіційні розробки, випробування, перші партії. Дякувати Богові, у бригад є певний фінансовий ресурс, який можна витрачати на свої потреби. Є приклади 93 бригада, 3 штурмова. Там є технічні лідери. Їх треба підтримувати, давати більше автономії, доступу до державних ресурсів. Це найефективніший режим: повоював, передав виробнику, що треба змінити, отримав оновлену версію. Це постійна модернізація. А тилові чиновники мають слухати й допомагати. Передплатити журнал "Країна"

Навантаження шкільного психолога сімсот дітей плюс батьки й викладацький склад, каже Ірина ГУБЕЛАДЗЕ, заступник директора Інституту соціальної та політичної психології Україна вступає в четвертий рік війни. Торік 87 відсотків громадян потрапляли щонайменше в одну стресову ситуацію, за даними опитування Київського міжнародного інституту соціології. Чи можна виробити імунітет до стресів? &еnsр;Певна адаптація, безумовно, відбувається. З одного боку, в людей виробляється стійкість, із другого є виснаження фізичне та психоемоційне. Це позначається на психічному стані. Нині українців, швидше, тривожать не так вибухи, не сам факт небезпеки, а психоемоційна втома та пов'язані з нею некон­трольовані сплески гніву й агресії, які дещо зміщують фокус уваги. На початку війни ми пережили стрес, але був і спалах ентузіазму й активності. Що змінилося тепер, коли війна стала буденністю? &еnsр;Порівняння з 2022 роком не про "хорошу" чи "правильну" реакцію. Тоді люди були у стані мобілізації, очікували, що от ми трошки активізуємося, натиснемо і все буде добре, війна закінчиться. Основний фокус був на нерозумінні тієї безпекової ситуації. Причиною цього став страх. На емоційний стан безпосередньо впливала небезпека, пов'язана з війною. Нині ми адаптувалися до цих небезпек і загроз. Кожен знайшов собі місце в суспільстві що він може робити для фронту чи не може. Але є інші подразники для психічного здоров'я напруженість, виснаження та конфлікти всередині суспільства, які так само виснажують і створюють нове відчуття загрози й небезпеки. І треба розуміти, що з цим робити. Але конфлікти в суспільстві були й до повномасштабної війни. &еnsр;Війна їх загострила. Нині ми емоційно реагуємо на будь-які мінімальні конфлікти з близькими людьми, друзями, колегами. Те, на що раніше не звернули б уваги, тепер викликає роздратування. У психології є поняття "вікно толерантності", це певні межі, в яких ми можемо реагувати на ситуацію. Коли ми виснажені, "вікно" звужується і ті самі події виводять нас за межі, ми не стримуємося, не можемо промовчати, відреагувати спокійніше. І це посилює конфліктність усередині суспільства. Чи можемо ще раз пережити сплеск активності й ентузіазму? &еnsр;Так, має бути нова, ще потужніша подія, щоб люди ще раз вийшли на це коло. Після ковіду нам здавалося, що вже нічого важчого не може бути. Але почалася повномасштабна війна. Тому умова, за якої суспільство знову переживе спалах активності, це має бути щось потужне та із зовсім іншої сфери. До речі, потужні добрі події теж можуть стати підставою для цього. Гнів на співгромадян це деструктивно і для людини, і для суспільства Які реакції домінують нині в суспільстві? &еnsр;Відчай і зневіра поєднуються з гнівом. Також суспільство намагається триматися на оптимізмі й вірі, не дуже яскравих порівняно з їх проявами 2022 року. Загальний настрій суспільства апатія, зневіра і злість. Але гнів часто є рушієм активності. &еnsр;Так, але питання в тому, на кого й куди спрямовано цей гнів і як людина дає собі раду з цим. Якщо його спрямовано на ворога Росію і це спонукає людину до активних дій, тоді це конструктивно. Якщо гнів спрямовано в бік співгромадян чи близьких людей, то це деструктивно і для людини, і для суспільства. Кого нині більше пасивних людей чи активних? &еnsр;Як це заміряти? Чи є абсолютно пасивні люди? Напевно є, але їх не більшість. Мабуть, у кожного з нас трапляються періоди, коли ми виснажуємось і вимикаємося. Це теж пасивність, але тимчасова. Це нормальний стан, особливо якщо людина, перепочивши, далі біжить свій марафон. Як змінилися підходи до психічного здоров'я в умовах війни? &еnsр;Насамперед змінилося ставлення людей до цього питання. До повномасштабного вторгнення це вважали сильно стигматизованою сферою не було заведено говорити про власні переживання та психоемоційні стани. Війна наче легалізувала звернення щодо проблем із психічним здоров'ям. Ми зрозуміли чи, швидше, "публічно визнали": це нормально, якщо ти почуваєшся не окей. Усе більше людей звертається по фахову ­допомогу, шукає і дає собі чесну відповідь, що їм ця допомога потрібна. Водночас маємо в цій сфері певні виклики щодо надавачів послуг. На жаль, у цій сфері є чимало дилетантів, які умовно стали фахівцями з психічного здоров'я після тримісячних курсів чи дводенного марафону або вирішили, що можуть уважно слухати людину й цього достатньо. Вислухати людину це добре й важливо, але це не про фахову психологічну допомогу. Відповідно, загострилися виклики, пов'язані з наданням цих послуг, із сертифікацією фахівців, з інституційним оформленням. Донедавна в нас не було навіть законодавчого поля, що регламентувало б діяльність у сфері психічного здоров'я. В Європі, США в цій сфері все чітко регламентовано, високий рівень вимог до фахівців і обов'язкова сертифікація. Ми тільки рухаємося в цей бік. Яка роль психологів у цій війні? Хто найбільше потребує їхньої допомоги військові чи цивільні? Дорослі, діти чи літні люди? &еnsр;Підхід психологів такий: до них може звернутися будь-хто з будь-яким рівнем проблеми. Якщо людина відчуває, що їй потрібна допомога, ми таку допомогу маємо надати. Немає більших чи менших проблем. Як показують дослідження, найбільше ознак посттравматичного стресового розладу та схильності до депресії у військових і ветеранів. Однак це не означає, що всі вони мають чи матимуть ПТСР. Насамперед говоримо про тих, хто повернувся додому чи вийшов на реабілітацію. Про психо­емоційний стан тих, хто наразі на передовій, говорити складно. У них можуть бути тривожні розлади, але вони в мобілізованому стані, що не дає змоги розслабитись і думати про своє психічне здоров'я. А от ті, хто повертається або йде на реабілітацію, якраз потрапляють у цю першу категорію. Жорстокість, що записується на відео й поширюється, це різновид задоволення Друга категорія біженці. Вони перебувають у безпечному місці, але ситуація невизначеності та зруйнованості старого життя викликає сильні переживання й можливі психоемоційні розлади. Третя категорія діти. Вони не ізольовані від інформаційного простору, батьки не завжди можуть пояснити, що відбувається. Діти значною мірою залежать від рішень і реакцій батьків. У силу ще незначного життєвого досвіду в них може не вистачати своїх відпрацьованих стратегій реагування на небезпечні ситуації і стрес, вони реагують так, як реагують дорослі. Через це діти вразливіші, хоча їхня психіка гнучкіша і стійкіша. Водночас вони успішніше опрацьовують травматичний досвід, якщо вчасно звернутися до фахівця. Легше переключаються, в них добре працюють уява і фантазія. Військові ж часто не бажають звертатися до психологів. Мають на це право, але ми не можемо допомогти тому, хто до нас не звертається, і це може мати сумні наслідки. Як загалом змінилося ставлення до психологів в Україні останніми роками? &еnsр;Ще зовсім недавно значна частина людей вважала, що коли ти звертаєшся до психолога, то ти психічно хворий. Багато хто не розумів різниці між психологом, психотерапевтом і психіатром. Із початком повномасштабної війни це питання унормувалося: вже не соромно йти до психолога. Нове покоління діти, підлітки вважає послуги психолога нормою. За останні три роки на них значно зріс попит і люди активніше звертаються по допомогу. Хто найперше має турбуватися про ментальне здоров'я дітей? &еnsр;Найперші контактні особи батьки. Але далеко не всі батьки можуть дати раду власним емоціям і потурбуватися про себе. Тож від розмов із ними може бути ще гірше. Звісно, проговорювати ту чи ту ситуацію мають батьки насамперед, але якщо вони відчувають, що не можуть зарадити дитині, краще звернутися до фахівця. Не треба перекладати цю проблему на школу, із цим має працювати не шкільний психолог, в якого навантаження понад 700 дітей плюс батьки й педагогічний колектив. Він може виконувати якісь нормативні заміри, але точно не зможе в індивідуальній роботі опрацьовувати переживання кожної дитини. Було багато дискусій про те, що треба підвищувати психологічну компетентність учителів. Однак це не означає, що вчителі мають стати психологами для дітей. Вони можуть розпізнати якісь тривожні сигнали, надати першу психологічну допомогу й далі спрямувати до фахівця. Зрештою, в наш час кожна доросла людина й навіть підліток має оволодіти навичками першої психологічної допомоги. Хвиля агресії та ненависті серед підлітків, що недавно збурила суспільство, це також наслідок війни? &еnsр;Підлітки загалом вирізняються сильною агресією. Недарма є багато програм із протидії булінгу, але вони не мають системного ефекту. Чи вплинула війна на загальний рівень агресії? Так, вплинула, зокрема й на підлітків. Але не лише війна в тому винна. Є система виховання в сім'ї, необмежений доступ до різних інформаційних ресурсів. Жорстокість, що записується на відео й поширюється, це різновид задоволення. Коли стає багато жорстокого контенту й узагалі жорстокості, в нашому сприйнятті розмивається межа, за якою насильницька поведінка має зупинятися. Як показує статистика, сім'ї дітей-агресорів часто є неблагополучними навіть не у фінансовому плані, а через відсутність емоційного контакту між батьками й дітьми. Любов там проявляється через фінансове забезпечення, а не спільно проведений час. Демонстративна агресивна поведінка часто пов'язана з тим, що діти прагнуть привернути увагу, щоб їх побачили, прийняли й визнали. Не визнають удома тоді визнають у поганій компанії. Там вони задовольняють потребу, яку не змогли задовольнити в нормальному оточенні. Як швидко військові, які повертаються з фронту, зможуть адаптуватися до мирного життя? Які є методи боротьби з посттравматичним синдромом? &еnsр;Щоб була можливість діагностувати посттравматичний стресовий розлад, має пройти певний час після виходу з травму­вальної ситуації. Щонайменше три місяці, хоча ознаки ПТСР можуть проявитися навіть за кілька років. Тут є багато факторів індивідуальна стійкість, соціальна підтримка, яка може бути чи не бути вдома. Наприклад, якщо повертаєшся в сім'ю, яка тебе чекає і любить, це підтримує. Коли ж сім'я до тебе збайдужіла, це ускладнює ситуацію. Велике значення мають настрої та підтримка як на рівні сім'ї, робочого місця, громади, так і на рівні суспільства в цілому. Також грає роль те, чи звертається військовий по фахову допомогу, чи сам намагається все вирішити і якось прожити, на жаль, не завжди в конструктивний спосіб. Наприклад, вживання алкоголю чи інших речовин може давати миттєве полегшення, ілюзію, що все вирішено, а насправді це лише ускладнює ситуацію. Чи принесе завершення війни психологічне полегшення? &еnsр;Багато залежить від того, чим вона закінчиться. Зупинка бойових дій не означає завершення інформаційної війни. Маємо великий ризик вийти у внутрішньодержавне протистояння і громадянську війну, якщо не навчимося чути одне одного й об'єднуватися навколо спільного ворога. Оці не спрямовані на ворога агресія і злість у суспільстві нікуди не зникнуть. Є питання: чи ми дамо їм раду, чи сваритимемося всередині країни. Уявімо цілком реалістичний сценарій, коли зупиняється війна й у країні відбуваються політичні вибори. Це завжди потужне й емоційно навантажене проти­стояння. Вибори треба проводити, але як це зробити з нижчим градусом емоційного навантаження, щоб люди спокійно пережили цей етап, я не знаю. Після війни невід­реагована агресія шукатиме виходу. Треба думати, що можемо запропонувати для її виходу. Можливо, волонтерський рух? Він буде потрібен і після війни. &еnsр;Безумовно. Відновлення країни тривалий процес. Будь-яка активність є конструктивним способом боротьби з негативними емоціями страхом, відчаєм, агресією. На жаль, не всі виявляють таку активність, дехто вдається до негативних форм поведінки, що лише поглиблює проблему. Яка роль медійного контенту в загальній травматизації? &еnsр;Ми нині проводимо дослідження, наскільки медіаконтент є травмувальним, що можна й не можна показувати людям. Дехто відповідально ставиться до того, що переглядає, дехто спеціально підсідає на жорстокий контент катування, вбивства. Це ненормально, бо розмивається межа чутливості й розуміння, де межа жорстокості. Ми вже маємо наслідки, коли людина не відчуває, що цей рівень жорстокості щодо інших неприпустимий. Коли стається чергова трагедія і виникає великий інформаційний сплеск, весь простір наповнений однаковою інформацією фото, відео і це ви­снажує. Бо психіка працює таким чином, що навіть у спостерігача виникають сильні емоційні й фізіологічні реакції, подібні до реакцій учасників події. Менш інтенсивні, але механізм реагування той самий. Уявіть, що їсте лимон, і організм одразу відреагує: з'явиться присмак кислого в роті, виділиться слина. Так само під час перегляду ми співпереживаємо постраждалим і мимоволі конструюємо в уяві образ: а якби я чи мої близькі опинилися в аналогічній ситуації? І тіло реагує на побачене, як на реальну загрозу. Це називається травма свідка, і вона також виснажує. Тіло реагує на побачене, як на реальну загрозу Один з інструментів інформаційної війни коли для української аудиторії спеціально викладають жорстокі відео, щоб морально дестабілізувати. Звісно, на війні відбуваються страшні речі, але коли вони доступні широкому загалу, це сильно вимотує всіх. Водночас соцмережі дають простір для колективного реагування коли всі відгукуються на якусь подію, то наче співпереживають з її учасниками. Але в нас іще зовсім складно з етикою поведінки в соцмережах, зокрема щодо поширення чутливого контенту. Коли активно поширюють відео катувань, розстрілів чи прильотів, ніхто не думає про близьких тих людей, які постраждали, про їхній біль. З травня 2022 року в Україні діє програма ментального здоров'я "Ти як?", започаткована Оленою Зеленською. Як оцінюєте цю ініціативу? Які результати її діяльності за ці три роки? &еnsр;Ця ініціатива зіграла позитивну інформаційну роль для популяризації та нормалізації питання звернення по психологічну допомогу. В її рамках розроблено й поширено прості психологічні техніки, що можуть допомогти ефективніше реагувати на стрес. Щодо змістової частини то це рамкова програма, яку наповнюють практичними речами інші громадські організації й ініціативи. Інформаційні кампанії, тренінги, розроблення методичних посібників відбуваються під егідою цієї програми. Завдяки їй люди сприймають як норму звернення до психолога. Це важливо коли люди приходять у групу підтримки, вони слухають інших і потім говорять: "Мені стало легше, бо я зрозумів/ла, що не лише в мене є проблеми". Це відчуття дає полегшення. 15 січня 2025 року Верховна Рада ухвалила Закон "Про систему охорони психічного здоров'я в Україні". Ваша думка про цей закон? &еnsр;Знаю людей, які безпосередньо розробляли цей закон. Я брала участь в обговоренні його дискусійних моментів. Не можна сказати, що він досконалий, але його ухвалення суттєвий крок до легалізації надання психологічних і психотерапевтичних послуг. Закон не розв'язує всіх питань, але робить важливі кроки у визнанні фаховості надавачів послуг у сфері психічного здоров'я. Лишилося чимало спірних питань щодо визнання дипломів, кваліфікацій, організації надання послуг тощо. Бо завдяки популяризації психології надання психологічних послуг часто сприймають як щось популярно-розважальне, а не як науку, яка вивчає (до того ж доволі точно) і впливає на одну з найтонших і найчутливіших матерій психіку людини. Українська система психічного здоров'я відстає від західної? &еnsр;Не можна сказати, що наша система психологічних послуг відстає. Маємо проблемну зону представленість на ринку людей без фахової спеціалізації. Це мінус. Але наші фахівці набагато кваліфікованіші, особливо у сфері психотравм, ПТСР. За 10 років ми накопичили великий досвід. Якщо ­2014-го з інших країн приїздили фахівці навчати наших психологів, то тепер ми все знаємо набагато краще за них. І це визнають і декларують самі іноземні колеги. Досвід, напрацьований нашими фахівцями, унікальний і конкурентний. Головне відділити фахівців від нефахівців, щоб останні не бралися за терапію чи роботу з травмами. Після війни матимемо накопичені злість, гнів, розпач, і їх треба буде кудись вивантажувати. Куди дівати цей негатив, щоб він нікому не зашкодив? &еnsр;Реагування в дітей і дорослих однакове негативну енергію виводити треба через тіло. Тому потрібні фізичні навантаження, починаючи від спорту, пробіжок, прогулянок, генерального прибирання, танців будь-чого, що допоможе зняти фізичну напруженість. Волонтерство і власний внесок у відбудову країни ідеальний варіант. Одразу й фізичне навантаження, відчуття залученості, важливості того, що ти робиш, єдності. Другий напрям творчість. Хтось малює, хтось шиє, куховарить, пише вірші й пісні. Деструктивна енергія перетікатиме у творчість. І звісно, психогігієна: сон, достатнє споживання води, нетоксичне спілкування. Якщо ми не спимо й не відпочиваємо достатню кількість часу, то виснажуємося, нервова система зношується і стає вразливою, частішають конфлікти й прояви агресії. Тому правил психогігієни мають дотримуватись і діти, і дорослі. Передплатити журнал "Країна"

Загиблих Героїв з поля бою евакуюють за будь-яку ціну. Окрім ціни інших життів "Попереду заміновано", хрипить рація. Ми зупиняємося на краю засніженої просіки. Ротний встиг отримати від суміжного підрозділу інформацію і вчасно попередив нашу групу евакуації про небезпеку. Я та ще четверо бійців вирішуємо йти в обхід через хащі. Розтягнулися вервечкою з дистанцією майже 10 метрів аби не дати шансу російському дрону покласти нас одним скидом. Поблукали трохи лісом, що кишить орками, але дісталися місця призначення. За тиждень між цих сосен мені поталанить менше, і я в темряві заскочу у ворожий окоп. Зараз ми скотилися у вириту в піску траншею. "Місцеві" махають, вказуючи, в який бік маємо просуватися, аби "забрати нашого". Слова "забрати нашого" звучать нестерпно буденно. Майже як "принести води" чи "передати цигарки". Тільки ціна тут інша. Іноді власне життя. Для мене це не просто наказ, це священний обов'язок. Остання шана тим, хто вже не повернеться. І єдина ниточка для рідних, які чекають хоч звістки, хоч тіла. Схиляюся над загиблим від мінометного обстрілу побратимом. Розстібаю блискавку бушлата, обережно в кишенях шукаю документи. Процеду­ра звична, хоча незвично в наш цифровий час було якось натрапити на пом'яте фото дівчини з підписом: "Чекаю, коханий". У такі миті броня холоднокровності й прагматизму, що наросла за місяці, дає тріщину. На мить. Бо розкисати нема коли. Попереду ще вантаження товариша на ноші. Дорога назад місиво з багнюки, побитого гілляччя та вирв. Там, куди ми ходимо з евакуаційною групою, ще нещодавно хтось дихав, сміявся, матюкався на орків, мріяв про гарячий душ і стріляв. Тепер тиша. Важка, оглушлива тиша тіла, з якого пішло життя. Цього разу свої кілька кілометрів моя евакуаційна група подолала без пригод. А так бувало не завжди. Молодшого лейтенанта із сусідньої роти вбив російський снайпер. Полег­лий був на відстані легкої пробіжки, але один із наших упав від ворожого пострілу в шию, наступна спроба дістатися до тіла й іще один боєць отримав кулю в плече. Не певен, що тіло офіцера змогли евакуювати й до цього часу. Вороже ДРГ відступило із захопленого нашого окопу, але чіпати вбитих товаришів нам забороняли: були відомі випадки замінувань тіл і загибелі евакуаційних груп. "Кішкою" підчеплюєш за бронік і тягнеш із сховку. Усі ці картини періодично виринають перед очима навіть на теперішній штабній роботі. Особливо, коли доводиться чути від родичів загиб­лих чи зниклих безвісти хлопців, що бригада нічого не робить для їхнього пошуку чи евакуації. Я ж голову на відсіч можу дати, що це неправда, бо ризикуючи своїм життям, не раз виносив із поля бою тіла вбитих товаришів. Вантажив у евакуаційний пікап і повертався на позиції. Тоді під нігтями суміш землі, попелу й того солодкуватого запаху, який в'їдається надовго. Про те, що загиблих не хочуть евакуювати, тим більше прикро чути молодшим сержантам Дмитрові й Олександру з нашого другого механізованого батальйону. Вони на евакуації з літа минулого року, з Торецька. Тепер на покровському напрямку. Починали, як і я, простими піхотинцями. Тепер за ними штатно закріплені посади механіків-водіїв медичного пункту. &еnsр;Виходимо евакуювати героїв із ношами або возиком удвох-утрьох, куди й танк носа не суне, каже 38-річний Дмитро. Повномасштабне вторгнення застало черкасця в Росії. З 2013-го працював в Ленінградській області на будівництві, одружився, народилися сини-двійнята, з якими вже давно не бачився навіть по відео­зв'язку. 2022-го через Вірменію й Молдову Дмитрові вдалося дістатися України й добровільно мобілізуватися. Його російська родина, м'яко кажучи, не зрозуміла такого вчинку. &еnsр;Чому пішки? Техніка вона ж ціль номер один, пояснює Дмитро. На нас трьох ну, може, три міни кинуть, від FРV в кущі можна пірнути. А на БТР там буде такий феєрверк, що й згадувати не захочеш. Заїхати, може, й заїдеш, а от виїхати це вже лотерея. Кожен вихід як спецоперація. Інформацію збираєш звідусіль. Дроноводи, командування підрозділу. Треба знати, кого, звідки, в якому стані забирати, що взагалі сталося. Дощ наш найкращий друг, бо "пташки" ворожі тоді не літають. Із собою мінімум. Автомат береш, бувало, що й відстрілюватися доводилося. Але магазинів один про запас, не більше. Краще кілька турнікетів зайвих чи рюкзак з їжею та водою: залишити тим, хто там, на позиціях. Вісім гранат на фіг не треба. Ми ж не штурмовики. Наше діло тиша та швидкість. Небезпека? Та вона тут за кожним кущем. Виходиш із бліндажа за 2 кілометри від нуля, і то вже стрьомно. Хтозна, чи той дрон на тебе дивиться, чи ні. Ніяких тобі червоних хрестів чи розпізнавальних знаків. Та вони й не дивилися б. Скотч кольоровий на формі оце й уся відмінність. Іноді дістати тіло нереально тижнями. Місяцями. Що треба? Перемир'я. Або наступ. Наступ найкраще. Що треба? Наступ найкраще Дмитро й Олександр згадують, що на початку липня 2024 року під час виконання бойового завдання біля селища Дружба на Донеччині від ворожого артилерійського обстрілу загинув Віталій Петухов. Через інтенсивні бої тіло батька трьох дітей не вдалося евакуювати одразу. Солдат був тимчасово внесений до списків зниклих безвісти. Майже два тижні тривало очікування можливості забрати героя. Лише в ніч на 13 липня евакуаційна група змогла дістатися до позиції та дістати тіло Віталія з підвалу згорілого вщент будинку. &еnsр;Ми не могли ніяк зрозуміти серед руїн, де вхід у цей підвал, згадує Дмитро. Знайшли. Але загиблий богатир понад 100 кілограмів. Учотирьох ледь його дістали. Ви­йшли з двору це теж уже непросте досягнення. Почали рухатися. Пройшли метрів 300 нас помітили. Почався мінометний обстріл. Ми зрозуміли, що шансів іти далі немає. Були змушені залишити його та сховатися. Днів через три спробували знову. Пронесли тіло ще 300400 мет­рів. І знову обстріл, знову довелося відступити. Ворог знав, де ми залишили тіло, й пильнував те місце. Проходить певний період часу увага до цього місця зменшується, тоді є можливість його забрати далі. Лише з третьої спроби вдалося винести героя до точки евакуації. Весь цей час переховуючись неподалік. Ворог навіть підпалив тимчасове укриття. У погребі охопленої вогнем хати довелося дихати через вологі ганчірки. Що жене туди, в саме пекло? Якщо йдемо за живим, пораненим, то все ясно. Врятувати. Якщо врятую совість чиста. І там, нагорі, може, зарахують. А якщо вже загиблий&hеllір; якщо є шанс забрати то я хоч рідних утішу. Щоб могли по-людськи поховати сина, чоловіка, батька. Емоції? Намагаєшся їх не пускати. Особливо, коли знав полеглого. Якщо все через себе пропускати, то що зі мною буде? Доводиться абстрагуватися. Є робота, і все. А потім дзвонять рідні: "Бригада нічого не робить! Ви їх там кидаєте!" Боляче це чути. Розуміємо їхній біль. Але ж і вони хай зрозуміють. &еnsр;Це не так, додає 50-річний Олександр, який до мобілізації працював бухгалтером у Переяславі на Київщині. На всіх рівнях намагаються щось зробити, евакуювати&hеllір; Але ж не кинеш іще людей під вогонь, щоб нових загиблих отримати. Про всіх знають, де хто лежить. І як тільки одразу забирають. Про людей не забувають. Просто чекають слушного моменту. Кожен вихід евакуаційної групи це тихий подвиг. Без пафосу, камер. Просто робота. Важка, страшна, але потрібна. І доки триває війна, її робитимуть. Ітимуть у темряву, під кулі. Щоб повернути своїх. За будь-яку ціну. Окрім ціни інших життів. Передплатити журнал "Країна"

Ворог націлений убивати нашу мотивацію, каже юрист і військовий Сергій Горбатюк Як на ситуацію на фронті та моральний стан військових вплинула перерва в наданні військової допомоги? &еnsр;На низових ланках війська це майже не позначилося. Однак без допомоги США буде складно. Найперше це стосується протиповітряної оборони та захисту міст. Щодо настроїв військових зневіри не було. Було розуміння, що є обіцянка президента США Дональда Трампа прийти до миру й немає чіткого плану, як це має відбуватися. Ніхто не хоче бачити, що мир тільки за рахунок України. Частина бійців категорична щодо продовження бойових дій, частина вважає, що через недостатнє укомплектування та забезпечення потрібне перемир'я. Все залежить від подальших кроків Білого дому. Серед військових є небажання, щоб припинилося постачання американської зброї. Європейські лідери обговорюють забезпечення української армії зброєю. Це дає моральну підтримку. Тому панічних настроїв немає. Чи вистачить допомоги від Європи для продовження повноцінних бойових дій? &еnsр;Є напрямки, де використовують тільки американську зброю і боєприпаси. Лідери ЄС начебто готові максимально забезпечити нас. Водночас європейська допомога не рівнозначна американській. Важлива не тільки безпосередня підтримка зброєю, а й продовження санкцій проти Росії та протидія спробам обійти їх. Тому важливо, щоб була комплексна діяльність і Європи, і Штатів. Чого найбільше потребує наша армія артилерійських снарядів, ракет, дронів? &еnsр;Армія потребує всього в комплексі. Сучасна війна це найперше використання дронів, повітряних і наземних. Але й без стрілецької та артилерійської зброї воювати неможливо. Тут важлива реакція керівництва країни та Збройних сил. Наприклад, дрони постійно вдосконалюють, бо це потреба й виконання бойового завдання, й виживання. Поліпшення відбуваються через допомогу волонтерів, через підприємства й організації, але це не завжди одразу підхоп­люють Міноборони й вище командування. Важливо, щоб військові частини могли доносити свої потреби й до них дослухалися. Панічних настроїв немає Війна 2025 року це вже не війна 2022-го. Те, наскільки швидко ЗСУ вдосконалюватимуть методи ведення бойових дій і застосовуватимуть нові види зброї, буде вирішальним на полі бою. У чому війна 2025 року відрізняється від війни 2022-го? &еnsр;Найперше використання дронів із розвідувальною метою та для ураження ворога. Це впливає і на бойові статути. Сьогодні в них зазначено, що кожен батальйон повинен мати командно-спостережний пункт на відстані 23 кілометри, з якого командир повинен бачити поле бою. Розвідувальні ж дрони цілодобово моніторять передову, тому перебування командного пункту на зазначеній відстані може призвести до втрат серед командування. Зміни до нормативних документів не встигають за розвитком подій. Нинішню війну називають війною дронів. Однак багато хто з військових каже, що саме через брак піхоти ми втрачаємо позиції. &еnsр;Дрони дають змогу певною мірою нівелювати перевагу ворога в живій силі. Але без піхоти, без бійців на передовій воювати неможливо. Командуванню необхідно берегти солдатів. Війна несе щоденну небезпеку їхнім життям. Але належним чином організоване управління може мінімізувати невиправдані втрати військових. Їм потрібне відчуття, що командування не кинуло їх напризволяще, думає, як зберегти їхні життя, аналізує можливості для виконання бойових завдань. Із цим пов'язане створення РЕБ-захисту, забезпечення розвідданими, зведення інженерно-захисних споруд. Суттєвий фактор, що викликає в багатьох небажання йти до війська, це розповіді військовослужбовців, коли вони не розуміли, для чого виконують завдання. Не можна недооцінювати ворога Усі розуміють, що війна це небезпека для життя і здоров'я, але коли давати людям відчуття, що тебе не покинуть, допоможуть і з навчанням, і з організацією захисту, і з розумінням, для чого й куди ти йдеш, то це суттєво вплинуло б на стан мобілізації. Коли я був у стрілецькому батальйоні, де ворог обстрілював майже щодня і вдавався до штурмових дій, ми не мали жодного загиблого й було небагато поранених. Найгірше, з точки зору війни, вбивається мотивація, казали ви в одному інтерв'ю. Чому так сталося? &еnsр;Я казав це на прикладі ситуації в батальйоні, де служив. Він складався з добровольців, які в лютому 2022-го стали до лав ЗСУ і два з половиною роки виконували бойові завдання без нарікань. Але нелогічні й невиправдані дії командування, яке хотіло використати батальйон для приховування своїх прорахунків, коли не доповідали про втрату позицій, призвели до великої кількості загиблих і поранених та небоєздатного стану батальйону. На початку 2022-го, попри раптовість вторгнення і відсутність достатнього озброєння, наступ відбили з незначними втратами території. Бо бійці були мотивовані захищати свою країну. Був фундамент, що дає Україні змогу триматися донині. Ворог теж аналізує ситуацію і робить висновки. Він націлений убивати нашу мотивацію. Командування ЗСУ має не давати жодного шансу, щоб це відбувалося. Потрібна реакція на протиправні дії командирів. Я жодного разу не чув, щоб командира, чиї накази призвели до невиправданих втрат, притягнули до відповідальності. Звісно, армія це ієрархія і дисципліна. Але вона тримається на конкретних військовослужбовцях. Головнокомандувач ЗСУ в липні 2024 року започаткував програму "Збереження життя військовослужбовців". На сайті Генштабу зазначили, що, коли є можливість зберегти життя військових, навіть втративши невелику позицію, командир має обирати цей варіант. Той, хто ставить бойові завдання, повинен створити умови для їх виконання. А інколи ставлять завдання, які у принципі неможливо виконати. Крім людських втрат, це також призводить до втрати мотивації, бійці не розуміють, за що гинуть. Про це дізнаються їхні родичі й друзі в тилу, які мали б іти в мобілізаційні пункти їм на допомогу. Велика кількість СЗЧ також пов'язана із втратою мотивації? &еnsр;Так. Я бачив, як військові, що прийшли добровольцями на початку війни, отримують наказ із незрозумілою метою, через який гинуть їхні побратими, і тоді самовільно залишають частини. Не страх, а бажання не загинути ні за цапову душу підштовхнуло до такого рішення. Згодом ці бійці просяться в іншу частину, бо не довіряють командуванню, але хочуть далі захищати країну. Звісно, є люди, які не бажають служити, тікають від мобілізації. Важливо розбирати кожен конкретний випадок. Але цього немає. В системі "Армія+" дозволили писати рапорти на переведення в інші частини. І є така підстава для переведення, як недовіра командиру. Було б важливо з'ясовувати, якщо в частині є випадки, коли військовий просить про переведення саме через недовіру командиру. В таких випадках військове командування мало б з'ясовувати, що сталося. Якщо є частини, де половина чи третина особового складу вдалася до СЗЧ або дезертирства, то треба розслідувати, чому люди тікають. Також мають бути реакція і відповідні перевірки в разі великої кількості загиблих під час виконання завдань. Безумовно, є завдання, коли ситуація на ділянці фронту призводить до втрат. Але це нескладно з'ясувати, вивчаючи бойові дії конкретного підрозділу. Якщо ухвалюватимуть рішення щодо командирів залежно від кількості СЗЧ і втрат, то це впливатиме і на якість бойових дій, і на кількість самовільного залишення частин. Розроблено програму з повернення після СЗЧ, але вона недосконала. По-перше, Державне бюро розслідувань недостатньо робить для притягнення до відповідальності реальних дезертирів не реєструють кримінальних проваджень, не оголошують у розшук. По-друге, всіх міряють однією міркою тих, хто залишив частину вимушено і хто цілеспрямовано. Коли хтось утік, а його повертають і закривають кримінальну справу, він тікає вдруге і втретє. А хто бажає повернутись і воювати в іншій частині, не може це зробити, бо постійно змінюються правила повернення. Людину можуть повернути в ту частину, яку вона залишила. Механізму ротації досі не вироблено. Чимало військових перебуває на передовій уже три роки. В якому стані вони нині? &еnsр;За стандартами НАТО, виконання бойових обов'язків має не перевищувати 45 діб. Ці стандарти ґрунтуються на наукових дослідженнях і практичному досвіді. У нас же військові мають лише відпустку по 15 діб двічі на рік. Бувають ситуації, коли військовий два з половиною роки виконував бойові завдання і потім зникає і пише: "Все, більше не можу". Відсутність відпочинку загострює наявні хвороби. А служать і 4060-річні. Найперше страждає хребет від носіння бронежилета. Люди вигоряють. Попри велику кількість складних ділянок фронту та недостатню укомплектованість, ротацію можна було б організувати хай і не на тривалий період. Знов-таки на прикладі свого батальйону я бачив: немає ротації тривалий час, на іншій ділянці фронту виникає критична ситуація, і виявляється, що можна зняти батальйон і перевести туди. Але цього не відбувається. А як щодо юридичної захищеності військових? Чи є механізм протидії некомпетентним наказам командирів? &еnsр;Я стикався із ситуацією, коли чітко зрозуміло, які є порушення під час віддання наказів, хто їх віддав і які наслідки вони мали. Вище керівництво, що ознайомлюється зі скаргами на командира, мало б одразу вживати заходів для притягнення його до відповідальності та зняття з посади. Я тривалий час пропрацював слідчим і не бачу реакції та навіть бажання розібратися в цій ситуації. Немає ідеальних людей, командири також помиляються. Систему характеризують не помилки, а реакція на них. А саме її немає. Навіть у таких моментах, як оскарження дій свого командира перед вищим начальством. Солдати не знають е-мейлів вищого командування, не мають куди відправити скаргу. Тому звертаються на гарячу лінію Міноборони. А звідти звернення тривалий час ідуть до тих, хто їх розглядає. Часто звернення розглядають ті, на кого скаржаться. І ті, на кого скаржаться, мають можливість помститися. Навіть додаток "Армія+", що суттєво спрощує подання рапортів, не може бути використаний для написання скарги, бо треба вводити ІD командира, якого не знають нижчі підрозділи. Тому подати рапорт зі скаргою на порушення прав військовослужбовця неможливо. Систему характеризують не помилки, а реакція на них На низових ланках є розуміння ведення бойових дій, яким неможливо поділитися. Міноборони створило пробний сайт для надання пропозицій військовими. Я туди наді­слав три пропозиції стосовно бюрократії та мотивації через нагородження не отримав жодної реакції. Багато ініціатив, покликаних захистити військового, використовують для заспокоєння суспільства й не застосовують на практиці. Залучення солдатів із КНДР, використання ослів на фронті це ознака виснаження російської армії? &еnsр;Не можна недооцінювати ворога. Так, у нього меншає техніки, це бачимо і з офіційних зведень Генштабу, і безпосередньо на лінії зіткнення. Це знову відповідь на запитання, чим війна 2025 року відрізняється від війни 2022-го. Наявну техніку ворог намагається мінімально використовувати, бо що ближче вона до передових рубежів, то більший ризик її втратити. У використанні тих самих ослів насправді немає нічого смішного. Це означає, що росіяни використовують усі можливості для продовження бойових дій ослів, мотоцикли, велосипеди. Бажання захоплювати нашу територію в них не зникає. Як, на вашу думку, розвиватимуться події 2025 року? &еnsр;Не треба бути пророком, варто проаналізувати попередні дії керівництва РФ і конкретно Путіна. У них усе будується на брехні та бажанні знищити Україну. Вони розуміють, що президент США хоче зупинити цю війну і протидіяти йому в цьому не можна. Тому ведуть переговори, вдають, що зацікавлені. Але, хоч би що вони говорили, хоч би яке враження створювали, бажання припинити знищувати Україну й українців у них немає. Сподіваюся, що керівни­цтво США це зрозуміє і зробить відповідні висновки: треба посилювати санкційний тиск, давати зброю і всіляко сприяти перемозі України. Звісно, є величезна втома й у військовослужбовців, і в суспільства. Багато хто підсвідомо бажає, щоб гаряча фаза війни припинилася. Керівництву країни й командуванню важливо найперше зрозуміти: ми маємо сподіватися на допомогу Європи і США та вести переговори, але водночас розраховувати на себе, вдосконалюватися. Будь-яке припинення вогню гратиме на користь Росії, особливо якщо почнуть послаблювати санкції. Наполягання Кремля на знятті обмежень щодо постачання добрив пояснюється тим, що складники добрив використовують для виготовлення вибухівки. Тобто Москва має намір воювати далі. Важливо, щоб адміністрація президента США зрозуміла: немає і не може бути віри Кремлю. Він робить усе, щоб роз'єднати західний світ і знищити Україну.

Я чутлива на слово. Якщо зачіпає якась фраза чи діалог, нотую. А потім у голові пишуться одночасно п'ять книжок. Уперше російську мову я почула в цирку. Гриміла музика, клоун звертався до дітей, ті йому відповідали. А я ні. Бо не розуміла, що відбувається, не розуміла навіть запитання. І почала плакати. Усе афіші, репліки, жарти було російською. Непідписані фотографії не мають ніякого сенсу, так казала моя тітка. Тому ми друкуємо та підписуємо всі знімки. Я паперова людина. На папері видно почерк, коли людина спішила чи хвилювалася, або в неї ручка закінчилася. Мене 6-річну мама навчила вести щоденник. За кілька років читаєш його і дивуєшся або розчаровуєшся. Мій рід це рід священника Петра Франца й історика Івана Крип'якевича, Льонгіна Цегельського, який був міністром ЗУНР і зачитував акт Злуки в Києві. Це рід воїнів УПА. Під час обшуку на робочому місці батька знайшли вірш Симоненка "Любіть Україну", і це стало початком жорстокого переслідування. Через зв'язки з В'ячеславом Чорноволом тата оголосили ворогом народу. Він не зрікся переконань, не "став зручним" заради спокою і тому не зміг захистити докторську з теми водневого двигуна. Йому доводилося змінювати роботу кожні пів року, бо колективи не мали права звикати до "неблагонадійного". На партійних зборах про нього казали: "Роман Іванович одною рукою будує комунізм, а другою витягає цеглини з цього муру". Найстрашніше для батька було, коли погрожували нас із сестрою забрати в сиротинець, бо, мовляв, він не зможе виховати дітей у радянському дусі. Це те саме нині Росія робить із нашими в'язнями психічно ламає. З роками розумієш, що дитина це дар. Мої діти були дуже активні, і щоб їх заспокоїти, ми з чоловіком придумали спосіб: переписувати тексти із книжок, які вони читали. У куті вони теж стояли. Але ми мудріли що старші ставали, то менше карали дітей. Наймолодша Міля вже не знає, що означає стояти в куті. Уперше російську мову я почула в цирку Казав мені один старший священник, що коли сивина покриє мою голову, то буду знати ще менше. Мудрість означає знати менше головою, але більше серцем і в руках мати якусь практику. Я виросла поруч із стрийком Даньом Богданом-Петром Крип'якевичем так ми називали брата мого тата, прикутого до ліжка через ускладнення після поліомієліту. Він проводив зі мною найбільше часу: навчав азів мов французької, англійської, латини, німецької, пояснював, що таке атоми, молекули, логіка, показував ребуси. У 12 років я допомагала за ним доглядати, як мама й тато. Але ніхто ніколи не скаржився. Важливо, коли дитина змалку бачить немічну людину. Я відчувала дволикість совєцької системи. Брати Горині Михайло й Богдан бували в нас у хаті, Іван Світличний із дружиною Льолею мешкали в нас якийсь час після ув'язнення. Удома зберігався архів Івана Крип'якевича. Тітка етнографиня, мама художниця, батько фізик, тусівка пластуни, лижники. Ми сплавлялися на байдарках, каяках, співали стрілецьких пісень. У школі я почала відвідувати своїх друзів і була в шоці, бо в них були "хрусталя, стєнка, коври і телевізор". У нас він теж був, але без серветок і фігурок. А в однокласників на телевізорі цілі вівтарі. Ми мали старі меблі, ті що тепер антикваріатом називають. У школі я знала, що не все можу розповідати. Брат моєї бабці Петро Скобельський загинув в УПА. Був лікарем, фактично парамедиком у криївці. Після одного бою залишився з пораненими побратимами. 1 травня їхню криївку виявили. НКВДисти розстріляли всіх і виклали тіла біля сільського клубу, змушували людей приходити й дивитися. Щороку 1 травня ми їздимо на його могилу в село Словіта на Львівщині. Мама садила мене малу собі на коліна й малювала. А я це сприймала як містерію на білому папері з'являються візерунки. Морок це класне місце, щоб шукати Бога Люблю малювати під музику, наприклад на якомусь концерті. Беру участь у музичних перформансах. Мені подобається, коли створюю щось і це транслюють на великому екрані. Наприклад, був концерт Соломії Чубай "Колискові для Олекси", я під час концерту малювала, й це показували на великому екрані. Я вільна художниця, мені завжди було байдуже, що скажуть люди. Українська інтелігенція безпорадні люди. Ніжні, дивні й переважно бідні. Але то є закваска суспільства. Їх мало, але якщо їх кинути в борошно й дати водички, то вони чинять якусь класну паску. Церква живий організм. Іноді люди її затискають у якісь свої обценьки. Є офіційна, а є жива церква. Жива має реагувати на всі виклики суспільства та бути там, де біль і страх, це наші капелани. Офіційна церква це консервативна ієрархія, яка повільно реагує на зміни. Лиш іноді вона буває жива. Бог не голова колгоспу, який сидить і записує в блокнот, хто прав у неділю, щоб покарати. Ісус їв із блудницями й ламав усі стереотипи. Нині він, певне, був би в гарячих точках. Морок це класне місце, щоб шукати Бога. Просто відкрити Євангеліє не всю Біблію з її об'ємним Старим Заповітом, а лише текст про життя Ісуса, це всього 2030 сторінок і прочитати. Там немає нічого, чого не змогла б зробити звичайна людина. Ісус не робив нічого недосяжного. Все просто: нагодувати голодного, дати води спраглому, відвідати хворого чи прийняти того, хто потребує. Батьки намагалися, щоб у мене не було вільного часу, водили на гуртки, спорт, шукали добрі товариства. Ще до появи Пласту та Спадщини ми знайомилися з родинами, де були такі цінності. Наприклад, у Брилинських ми слухали домашні концерти: Орест грав на віолончелі, Тарас на фортепіано, батько Богдан на скрипці, мама Люба співала. Після відкриття кордонів до нас почали приїжджати українці із Заходу вільні, цікаві. Після однієї такої зустрічі я відчула, ніби з мене вилетів птах. Вони виросли в іншій свободі, на контрасті з бетонною радянською дійсністю. А хлопці мого віку в Україні були або після Афгану, або затиснені в матріархальних родинах. У 20 я почала усвідомлювати себе як особистість і шукати свій шлях у житті. Це збіглося з відродженням нашої греко-католицької церкви. Багато дівчат мого віку тоді пішло в монастир. Я дивилася на них із захопленням, але думала, якщо стану черницею, то збожеволію, бо хотітиму мати дітей. У пошуках майбутнього чоловіка я точно знала: це не має бути художник, бо ми здохнемо з голоду. І це не має бути хтось набагато старший, як мій тато, який був старший за маму на 20 років. Тому коли до мене залицялися львівські кавалери поважного віку, одразу відмовляла. У нас із Михайлом море конфліктів. Після 30 років спільного життя ми щойно дозріли до сімейної терапії психолога. Хоча в нас є романтика, можемо їхати кудись, проводити час і ще не набридли одне одному. Французький письменник і богослов Мішель Куаст казав: "Якщо шукаєш тіло, то все життя шукатимеш досконаліші бо завжди знайдуться ті, чиє тіло краще за тіло твого чоловіка. Але якщо ти шукала рідну душу і знайшла, то це вже назавжди". Я вірю в Бога, який помер і воскрес. Вірю, що мій син Артемій пішов до Нього. Він завжди прагнув бути першим і всюди був ним: перший комп'ютер у сім'ї, перший скутер, перші поїздки в Америку, стрибки з парашутом. І так сталося, що він перший із нас опинився там. Мене підтримує думка, що це не кінець. Важливо дати можливість попрощатися з небіжчиком, навіть якщо тіло неціле. Мій знайомий отець Олександр Богомаз знайшов людяний спосіб, як допомогти родинам попрощатись із загиблими, коли тіла понівечені. Він першим дивиться на покійного й запитує рідню: "Хочете попрощатися з рукою?" і тоді, наприклад, лише рука лишається відкритою в домовині, решту накрито. Зберігаю снайперські рукавиці Артемія з останнього його перебування на фронті. Маю на стриху тарілочку, де лежать набої відстріляні, його літачок, зроблений на 3D-принтері. Є його кепка, і весь гардероб, який іще не наважилася комусь віддати. Маю його шеврон "Небонуті" від команди Аеrоtіm. Після похорону Артемія я попросила всіх його друзів принести фотографії. Отримала понад сотню знимок. Мій внутрішній голос чітко диктував, що робити спочатку, що потім, щоб нічого не забути. Так з'явився посмертний альбом фотографій Артемія. Дружба це коли людина мовчки здатна бути поруч у найтяжчі моменти. Одна така мудра жінка є в моєму житті лікарка Леся Рудавська, яка знала мою родину. Рятувала мене декілька разів, коли я була у кризі. Іноді просто слухала. Її улюблене слово тактовність. Ми часто її втрачаємо і починаємо повчати когось, хто не просив ніяких порад. Історія України це тканина, яку рвали і шматували багато разів. Вона може бути відновлена, але не шляхом повного замальовування чи ідеалізації. Як у реставрації ікон, можна залишити втрати видимими, закріпити й показати місця болю і трагедії. Так і в нашій історії мусять залишитися чорні, страшні місця, як-от Буча, Ірпінь чи прострелені кулею дерева на Майдані. Вони повинні нагадувати нам про пережите й водночас про цінність життя та миру. З оптимізмом дивлюся в майбутнє України, бо навіть у найважчі моменти народжуються позитивні зміни. Мусимо пам'ятати минуле, щоб збудувати краще майбутнє. Історія це тканина, яку рвали і шматували багато разів Фінанси це щось, що завжди текло повз мене. У нас була шухляда, де ми складали свої заробітки і звідки брали на всякі потреби, доки не почалася інфляція, яка з'їдала ті гроші. Люблю товариства, люблю пізнавати з різними людьми, тому, як маю зайві гроші, витрачаю їх на подарунки й каву разом. Найважливіше пронести крізь життя чистоту тієї внут­рішньої дитини, яка здатна любити й жити, не боячись кінця. Культура це слід, який залишає кожен із нас. Перші її прояви малюнки в печерах, посуд із глини. Українці мають надзвичайно цікаву культуру, і наша археологія, попри недостатнє дослідження, свідчить про її багатство і глибину. Скіфські пекторалі, Софія Київська з її величною Орантою щоразу промовляють до мене по-новому. Смерть це не щось далеке чи абстрактне, це те, що супроводжує нас усе життя. Я боялася смерті, хоча загрози не було. Але раптом могла накотити така хвиля: дивишся на свої пальці, руку й думаєш: це все колись лежатиме в землі, в дерев'яній коробочці. І це будеш ти, саме ти, і тебе більше не буде. Коли моя дитина пішла туди, смерть для мене стала іншою реальністю, я перестала її боятися.

Ветеран це частина громади, й він повертається до неї, каже колишній військовий Вадим Свириденко Що для вас було найголовніше за останній рік у плані реабілітації учасників бойових дій? &еnsр;Усі ті, хто потребують реабілітації, мали однозначно її отримати, не дивлячись на складність травми. У нас є нові виклики. Міністерства, відомства й усі, хто займаються цим, їх приймали. Реабілітація не стояла на місці. Весь час іде моніторинг, ухвалюють нестандартні рішення. Розкажіть про лікування комбінованих травм. &еnsр;Це такі ураження, де можуть бути ампутації, черепно-мозкові травми, втрата зору, контузії долучаються, уламкові поранення. Медики дивляться, що першочергово робити, щоб довезти до стабпункту, там уже надають первинну допомогу, далі госпіталь. А потім поступове відновлення. Не все так просто, тому що в госпіталі має працювати мультидисциплінарна команда, до якої входять усі лікарі, яких знаєте. Окрім педіатрів. Такі команди мають працювати в лікарнях усіх рівнів. Ми розуміємо, що хвороби наздоганятимуть бійців у мирний час. Варто зробити таку систему, щоб не доводилося продавати квартири, аби вилікуватися. Якщо це втрата зору, соціалізація має відбуватися ­якнайякісніше. Людині треба видати ціпок, ті гаджети, які допомагають орієнтуватися, навчати її освоювати простір навкруги. У якому стані нині психологічна допомога бійцям? І чи навчені азів психології соціальні менеджери? &еnsр;Психолог спілкується з пацієнтом. Це частина медичної допомоги. До того ж говоримо про мультидисциплінарну команду, коли кожен виконує свою частину роботи. З бійцем працюють місяць, два, три, а потім за пів року знову. У госпіталі має працювати мультидисциплінарна команда А соціальний менеджер займається проблемами, які бійцю у важкому стані не потрібно вирішувати: втрата документів, документи про поранення, проблеми якісь життєві. І за законодавством, він має надати роз'яснення, як що й куди рухається. Соціальні менеджери вперше з'явилися в Рівненській області? &еnsр;Так, пілотний проєкт почав працювати в Рівному. Ми побачили, що це правильний шлях. Відстежується кожен ветеран, його здоров'я, можливості. У 62 громадах обрали соціальних менеджерів когось із ветеранів, когось із соціальних служб. Вони проходили навчання в Острозькій академії, складали іспити. Виникла довіра між територіальною громадою і бійцем, державою і бійцем. І коли кажуть, що суспільство має піти до ветерана й розв'язати всі питання, цього не станеться, якщо ветеран не зробить хоч якихось кроків назустріч суспільству. З розумінням, що йому це потрібно. Є механізми, є проєкти розроблені, є ті самі соціальні менеджери ветеран має розуміти: якщо звернеться до того чи того фахівця, він отримає те, що йому потрібно. Нині це масштабується по всій Україні. Ми не забуваємо, що багато хто повернувся з інвалідністю, різним ступенем травм, з полону. До кожного треба свій підхід, своя програма. Тому це справді розв'язання питань на рівні територіальних громад. І тут мають бути залучені Міністерство ветеранів, Міністерство охорони здоров'я, Міністерство соціальної політики, депутати Верховної Ради. Сьогодні в нас суспільство поранене, це нам на десятиліття роботи. Восени торік відбувся міжнародний ветеранський форум "Ветерани: шлях додому". І спортивний фестиваль там був. &еnsр;Протягом року відбулося п'ять форумів і наприкінці року заключний у Львові. Спортивні фестивалі робили по всій Україні, їх теж було п'ять. Це ми говоримо не про великі досягнення і не про великий спорт. Бійці могли прийти подивитися, розслабитися, зробити якісь вправи, побути з людьми. І воно спрацювало: багато бійців, які були в собі замкнуті, почало спілкуватися, грати в петанк, піклбол, баскетбол на візочках. Ми плануємо на цей рік такі фестивалі робити в Житомирській області, Івано-Франківській, провести Карпати Уоmр це марш-кидок, де будуть три дистанції: 16, 32 і 48 кілометрів. Кілька років ми приїжджаємо на Саtеrаn Yоmр у Шотландії, де наші бійці беруть участь у марш-кидках 35, 62 і 75 кілометрів. Це міжнародні ветеранські змагання. Ми хотіли зробити в нас подібне, але не з такою складною дистанцією. Плануємо, що Карпати Yоmр відбуватимуться щороку і там ветерани збиратимуться, спілкуватимуться. Якщо з часом це будуть тисячі ветеранів, це буде прекрасно. Ідеться не тільки про важкопоранених, може долучитися будь-яка людина, ветеран чи цивільний, яка хоче підтримати, просто бути поряд. Був форум у Львові про спроможності громад у захисті прав та задоволенні потреб ветеранів. Чи все гаразд у громаді з ветеранами? &еnsр;Ветеран це частина громади, й він повертається до неї. Якщо ветеран важкопоранений, то громада має прийти до нього в хату, подивитися, в яких умовах він живе. Нормальна реакція громади виділення грошей, допомога, якась соціалізація. А якщо людина прийшла без травм, зрозуміло, що вона буде далі в цій громаді працювати, спілкуватися, приходити щодня на роботу, податки платити. Але ветерану теж треба допомогти: якась перекваліфікація або навчання, дати можливість допомагати іншим. Але без згоди ветерана, його бажання повернутися, цього ніколи не станеться. Тому ці шляхи мають перетнутися десь посередині. Карпати Уоmр це марш-кидок, де будуть три дистанції Людина, яка втратила зір, може працювати насправді продуктивно. Ми стільки разів бачили, що такі ветерани стають хорошими психологами. Соціальні програми, соціалізація мають удосконалюватися. Це стосується і цивільних, які можуть життя побудувати абсолютно по-іншому. Я давно бачив у Чехії реабілітаційні центри, де люди, які народжуються зі складними вадами, стають дизайнерами, ще якісь професії опановують. Тобто було б бажання такі програми розробляти. Ви брали участь у 49-му марафоні морської піхоти США? &еnsр;Я був із командою. 10 кілометрів біг, як завжди. Цілої дистанції не пробігаю, виконую свої завдання як тренер на дистанції, щоб хлопці не травмувалися, робили все правильно. Марафони це для мене підтримка як фізична, так і психологічна: треба тренуватися, бути у формі. Я допомагаю іншим і показую, що це можливо. Як справи у спортивного клубу ІRОN WАRRІОRS? &еnsр;Ходимо тренуватися до спортивного залу "Меридіан" у вівторок та четвер: піклбол, петанк, баскетбол на візочках. Там така атмосфера, що ми психологічно розвантажуємося. Немає великих навантажень, але це динаміка, рух, які відновлюють. Тому хочемо розширюватися. Мріємо про свій спортивний зал із різними видами спорту, який працюватиме з ранку до вечора, щоб там були психологи. Потім можна було би відправляти на якісь змагання, якщо є бажання бійця. І сім'ї можуть приходити. Ми прагнемо відновлювати й дивитися, як боєць іде по життю, яка фізкультурно-спортивна реабілітація в нього, яка підтримка вдома. Бо розуміємо, що якщо боєць поранений чи просто повернувся з війни, то з ним треба спілкуватися, дивитися, чи в нього стабільно все в житті, може, він сам захоче комусь допомагати. Війна буде нас наздоганяти в мирні часи. Кількість реабілітаційних центрів збільшилася останнім часом? &еnsр;Так. Будуватимуть центри, нові відділення. Ми нині боремося не за кількість центрів, а за якість. Тому тепер і пакети НСЗУ змінюються, і прагнемо, щоб була достатня кількість фахівців, щоб не було на одного реабілітолога 30 людей. На жаль, фахівців поки що недостатньо. Яка ситуація в нас із протезуванням? &еnsр;Держава повністю покриває вартість протезів. Черги є, тому що всі хочуть потрапити до фахового протезиста чи майстерні, але вони некритичні. У реабілітаційних центрах паралельно приходить протезист, розповідає, як відновлюватиметься боєць, як із ним працюватиме реабілітолог, щоб не просто дати протез, а ще й навчити ним користуватися, обслуговувати. І на сьогодні робимо великий крок уперед: протезисти почали вчитися у вищих навчальних закладах. Іще декілька років тому цим займалися протезні майстерні, які самі навчали. Це буде здорова конкуренція. Наш ринок отримає хороших якісних протезистів. Черги є, тому що всі хочуть потрапити до фахового протезиста Дніпровський протезний завод це потужне державне підприємство, яке виконує складні протезування. Нині по всій Україні багато хороших протезних установ: полтавський "Ортопед", запорізький "Ортотех". А ви надаєте перевагу яким протезам? &еnsр;У мене є і механічні, й електричні, й біонічні протези, й повсякденні, і спортивні. Це залежить від того, як ми навчилися ними користуватись і що робимо. Я завжди звертаюся до протезистів, ерготерапевтів, читаю літературу. До речі, в Полтаві "Ортопед" виготовляє багато приладів для ерготерапії. Наприклад, для хлопців і дівчат, які втратили кінцівки нижче ліктя і вище ліктя, щоб справді вони були самостійні й могли їсти без допомоги протеза, є спеціальні манжети, куди вставляють виделку, або спеціальні виделки. Така співпраця триває, ми весь час пробуємо ці предмети повсякденного обслуговування вдосконалювати. Чи продовжуєте займатися легкою атлетикою, футболом? &еnsр;Уже не так, як це було після поранення. Я тепер більше себе підтримую непрофесійно, щодня роблю якісь вправи, гантелі, відтискання. Інколи вибігаю на стадіон, а футбол просто люблю коли бачу м'яч, буцаю його із задоволенням. Тому це повсякденна підтримка, без якої не можна, тому що м'язи швидко втрачають фізичну форму й має бути створений м'язовий корсет.