Gazeta.ua

Депутати голосують за багатомільйонні проєкти, суди роками тягнуть справи, а гори та полонини знищуються. Ландшафт Закарпаття останніми роками кардинально змінюється. У горах з'являються нові гіганти-вітряки, що генерують електроенергію. Багато екологів та місцевих жителів протестує, розслідувачі пишуть про нехтування законами під час будівництва. Натомість інші екологи, місцева влада та підприємці доводять, що це нові перспективи для регіону. "Країна" розбиралася, хто ближче до істини Чому в Карпатах і кому це вигідно На вершинах Карпат швидкість вітру може сягати 68 м/с, що оптимально для економічно ефективної генерації електроенергії. Тож Карпати є одним із найперспективніших регіонів для вітроелектростанцій. Ідея встановлення вітрових електростанцій у Карпатах виникла як частина курсу України на розвиток зеленої енергетики та зменшення залежності від викопного палива. По-перше, Закарпаття межує з ЄС, а це дає перевагу для експорту зеленої електроенергії. Саме через цей регіон планується (або вже йде) інтеграція українських електромереж з європейськими, тож надлишок енергії можна буде продавати. По-друге, це посилення енергетичної автономії західних регіонів. Після масованих обстрілів енергосистеми Закарпаття один із найстабільніших регіонів, де можливо зберегти та розвивати генерацію. А децентралізація енергогенерації ключ до енергобезпеки України в умовах війни. По-третє, це розвиток громади, додаткові надходження до місцевих бюджетів, розвиток інфраструктури, робочі місця для місцевого населення. Але в опонентів вітряків на Закарпатті є свої аргументи. Про природу, якої не відновити, і закони, які можна ігнорувати Противники вітрогенерації у промислових масштабах наголошують, що це шалений удар по унікальній природі регіону. Високогірні полонини навколо Воловця, Нижніх Воріт і Тур'ї Реметів є частиною Полонинського хребта. Тут збереглися незаймані полонини, луки, букові та хвойні ліси, а також рідкісні природні угруповання, які майже не зазнали техногенного впливу. А будівництво вітропарків передбачає розчищення лісів, прокладання доріг, технічну інфраструктуру, що фрагментує середовище існування диких тварин, зокрема ведмедів, рисей, оленів. Будівельні локації перетинатимуться з міграційними шляхами птахів, які можуть гинути від лопастей турбін. Воно постійно гуде й гуде, безперестанку. Реве над головою цілу добу Гірські громади цінують автентичність ландшафту. Вітропарки змінять краєвид Карпат і відштовхнуть туристів, які шукають дику природу або етнотуризм. Розслідувачі пишуть про небезпеку корупції та маніпуляцій навколо вітрогенерації, непрозорі процедури погодження проєктів, зокрема без належного екологічного аудиту, про слабку участь місцевих громад в ухваленні рішень. Багато екологів також б'є на сполох через порушення природоохоронного законодавства вітропарки будують у межах або поблизу національних парків, заказників, територій Смарагдової мережі, наприклад Свидовця чи Боржави. Це порушує не лише українські, а й міжнародні зобов'язання щодо охорони природи. Із Києва зрозуміти, що відбувається насправді на Закарпатті, непросто. Тож їду туди, щоб говорити з владою, бізнесом та експертами про вітрові електростанції на полонинах гір. Від турецьких мрій про вітропарк до нових гравців у горах Вітряки зустрічають ще на під'їзді до Ужгорода. На новому повороті дороги вітряк, наче гігант зі страшної казки, виринає із-за гори і нависає над дорогою так, що здається от зараз зачепить своїм крилом автобус. Спочатку один, потім ще вдалині, і ще. Нарахувала їх близько десятка вітряків. Ідею вітряків в Карпатах майже десять років тому принесли турецькі інвестори. Майбутній Воловецький вітропарк мав стати одним із найпотужніших відновлюваних джерел енергії на заході України, сказано на сайті компанії "Атлас Воловець Енерджи". Однак реалізацію цих планів було зупинено. Спочатку Закарпатська облдержадміністрація не погодила турецьким власникам необхідну документацію. Відповідно, міністерство захисту довкілля та природних ресурсів України не видало дозволу на реалізацію проєкту. Нарешті Верховний Суд відхилив касаційну скаргу ТОВ "Атлас Воловець Енерджи" на рішення Закарпатської облдержадміністрації. Судові рішення не дозволили реалізувати проєкт, і компанія, яка планувала масштабне будівництво, так і не розпочала його. Остаточне рішення ухвалено в червні 2025 року. Але ідея встановлення вітряків поблизу Воловця на висоті близько пів-тисячі метрів вказало шлях до встановлення їх на території Нижньоворітської громади, яка знаходиться трохи вище в горах. І це вже досить цікавий розвиток подій з багатьма несподіваними поворотами сюжету. Бо ініціативу підхопили вже місцеві гравці. І гравці дуже цікаві. Для будівництва вітряків на території Нижньоворітської громади нареєстрували цілу низку компаній. Всі вони юридично є товариствами і мають схожі назви, але відрізняються лише номерами: ТОВ "Нижні Ворота -1" і так далі аж до ТОВ "Нижні Ворота - 7". Згідно з даними аналітичної платформи Опендатабот директором перших шести товок є Ярослава Рішко - юристка з Ужгорода. Вона була також керівницею ТОВ "ВП Нижні Ворота - 7", але у 2025 році на цій посаді її змінив Ігор Проценко. Теж цікава людина. Згідно даних аналітичної системи Опендатабот, у 2020-2021 роках він був заступником прокурора Київської області. Ще один представник силових структур є власником компаній ТОВ "Нижні ворота-4" і ТОВ "Нижні ворота-6". Але повернемось до пані Рішко. До минулого року вона була керівником ТОВ "УК ІП Френдлі Віндтехнолоджі" на цьому посту її змінив Владислав Єременко, який є директором, можна сказати, основної компанії вітропарків - ТОВ "УК "Вітряні парки України", де власником є бізнесмен і екс- народний депутат України Максим Ефімов. Про нього трохи згодом Реве та стогне вітряк високий Як з'ясувала "Країна", деякі жителі продали свої паї, щоб на них встановили вітряки, інші ж пішли до суду, коли зрозуміли, що вони з'являться на пасовищах. Так на початку 2025 року жителька села Латірка подала позов до Закарпатського окружного адмінсуду на Нижньоворітську громаду та ТОВ "УК "Вітропарки України". У позові просила суд скасувати незаконне будівництво всіх вітряків в урочищах Бескид, Рубань і Цоцково. Адже ця земля є загальнодоступним пасовищем. "Це дає змогу випасати корів і заробляли гроші чесною працею", йдеться в позові. Є в ньому й заклик до односельців отямитися, а суд посприяти їх покаранню та повернути урочищу колишній вигляд. Ще одна важлива проблема, яку порушила позивачка, шум. Вітряки справді шумлять. Масштаб розбіжності більш як у 62 рази Оксана Губинець, жителька села Білосовиця, розповіла "Країні", як шум вітряків руйнує життя її родини: "Воно постійно гуде й гуде, безперестанку. Реве над головою цілу добу". Каже, що вікна мусить тримати зачиненими. Сьогодні працюють три вітряки. Коли проєкт реалізують, поряд із будинком Оксани Губинець їх працюватиме вісім. Жінка зверталася до представника компанії-забудовника, але їй відповіли, що всі дозволи отримано, й довести, що вітряки перевищують припустимий рівень шуму, їй навряд чи вдасться. Згодом я дізнаюся від екологині Оксани Станкевич-Волосянчук, що й інші місцеві жителі постійно скаржаться на шум від вітряків. "За доброго вітру люди в селі за 2 кілометри його чують", каже екологиня. Позивачка також просила зобов'язати ТОВ "УК "Вітропарки України" підписати угоди з жителями про те, що вітропарки не забруднять річки й ділянки, на якій розташовані. Але коли в суді реєстрували позов, у жительки села Латірка не взяли документів. А потім суд відхилив позов, бо ж нема документів позивачки! Доки це з'ясувалося, час було втрачено. А екологи вже фіксують забруднення території внаслідок роботи будівельної техніки. Саме після появи цієї техніки місцеві зіткнулися з борщівником Сосновського. Засилля цієї рослини на Закарпатті стало справжнім лихом. Ця небезпечна отруйна рослина заввишки до 3 метрів дає 1520 тисяч летючих насінин, які можуть прорости навіть через 10 років. На сайті Головного управління Держгеокадастру в Закарпатській області сказано, що необхідні заходи із захисту земель від заростання бур'янами покладено на власника землі та на місцеву владу. Судіть самі, чи це спрацює: адміністративна відповідальність від 850 до 1700 гривень. Неважко здогадатися, чи це потурбує Нижньоворітську громаду та її голову Івана Григу. Вони прийшли і три відсотки принесли На відео з відкриття першого вітряка в серпні 2024 року, розміщеному на фейсбук-сторінці інвестора, сільський голова звітував про економічну вигоду вітрового парку. Каже, що інвестори допомогли селу з ремонтом Центру адміністративних послуг і школі з комп'ютерами. А ще пів сотні селян працевлаштувалося на ВЕС і їх забронювали від військової служби. От і виходить, що місцеві власники просто продали ці гори&hеllір; за 1,5 млн грн на рік, які бюджет громади отримує від роботи одного вітряка. Такі дані "Країні" надало ТОВ "УК "Вітропарки України", що реалізовує проєкт. &еnsр;Цьогоріч ми завершуємо будівництво першої вітроелектростанції на Закарпатті, в Нижньоворітській громаді. Станом на початок липня, генерують електроенергію п'ять вітротурбін. Решта 11 турбін перебувають на різних етапах монтажних робіт і підключення до енергомережі. Після підключення до мережі та початку генерації всіх 16 вітротурбін до місцевого бюджету надійде понад 20 мільйонів гривень, повідомила заступниця директора із зв'язків з громадськістю та інформаційної політики ТОВ "УК "Вітропарки України" Ольга Поштак. &еnsр;Це перший приклад в Україні, де платять такі гроші громаді. Ніде нема, щоб платили 3 відсотки вартості виробленої електроенергії. Тільки оренда землі. Вони нам просто прийшли й на тарілці принесли, каже голова Нижньоворітської громади Іван Грига. Голова громади, по суті, підтвердив, що це заслуга ексголови Закарпатської ОДА, а нині заступника голови Офісу президента Віктора Микити, який опікується регіональною політикою. Якщо аргументи опонентів вітряків зрозумілі, то чим керуються селяни, які голосували за надання дозволу на будівництво за ті "тридцять срібняків", тобто 3%, що мають надходити на спеціальний рахунок виконкому сільської ради, незрозуміло. Бо, як з'ясувала "Країна", 2,83 млн грн просто лежать на рахунку. Є поширений міф серед прибічників будівництва ВЕС на високогір'ї. Під час перебування на Закарпатті я чула це від багатьох людей у різних варіантах від "менше платитимемо за електрику" до "зате ми не платитимемо зовсім". Запитала про це в голови Нижньоворітської громади й почула: "Які пільги? Коли через Карпати прокладали газогін, хіба закарпатці отримали пільги? Ні". І він має рацію. Бо систему енергопостачання влаштовано так, що все зливається в один казан і навіть не всеукраїнський. Пам'ятаєте, Україну підключено до європейської системи енергопостачання? Але хтось же ці міфи поширює та плекає ґрунт для інших зручних міфів. Наприклад, про те, що вигода від вітрогенерації довгострокова, а екологічна шкода скороминуча. На відкритті першого вітряка Іван Грига сказав: "А те, що розрили землю, то вона заросте". Знаєте, Іване Івановичу, скільки часу треба, щоб земля в Карпатах приросла на 1 сантиметр? Сторіччя. Деякі екологи називають локацію під ВЕС у Нижніх Воротах компромісною. Територія є відносно урбанізованою і пролягає вздовж дороги, тож значного негативного впливу на довкілля начебто не мало бути. Але це відкрило дорогу до знищення полонини Рівної, або, як її гарно називають місцеві, полонини Руни. Сільрада за, екологи проти І тут ключову роль зіграла ще одна громада Тур'є-Реметівська. Її сільська рада 2023 року дала дозвіл на розроблення проєктів землеустрою під об'єкти ВЕС щойно зареєстрованому ТОВ "Вітряний парк Турянський", де офіційно працює одна людина. Ця компанія, яка, згідно з даними аналітичної системи Опендатабот, ані копійки не заробила за 2023 рік, одразу переказала на рахунок розвитку Тур'є-Реметівської громади 3 млн грн. Дві третини депутатів цієї сільради 23 травня 2024-го затвердили детальний план території, який передбачає будівництво 30 вітряків на полонині Руні. Міжнародна благодійна організація "Екологія. Право, Людина" наполягала, що рішення ухвалили з порушеннями. У вересні 2024-го Закарпатський адмінсуд відкрив провадження про визнання протиправним та скасування рішення Тур'є-Реметівської сільської ради щодо детального плану території. Третіми особами до процесу залучили ТОВ "Вітряний парк Турянський" та Наталію Майстренко. Минув майже рік. Справа тягнеться завдяки ланцюжку клопотань на зразок долучити до справи Кабмін чи зробити експертизу про те, що територія гори є гірською територією. На щастя, знайшовся експерт, який визнав, що експертиза неможлива. Позитивний результат зняв би всі обмеження й виправдав би інші будівельні майданчики в горах. Увесь цей час у його розпорядженні було Пояснення щодо позову, надане третьою стороною в судовому процесі Наталією Майстренко, з якого випливає, що сільська рада вийшла за межі своїх повноважень. По-перше, розміщення ВЕС на території не відповідає регіональній стратегії розвитку Закарпатської області на 20212027 роки. По-друге, чинна схема планування території Закарпатської області не передбачає будівництва вітро­установок на території урочища Полонина Руна, більша частина якої є заказником "Соколові скелі". Усього цього суд чомусь не бачить. Тим часом Закарпатська облдерж­адміністрація, та, що зупинила вітроенергетиків із Туреччини, тут допомагає знайти обхідний маневр. У березні 2025 року ОДА провела тендер за 12 млн грн на внесення змін до Схеми планування території Закарпатської області в розділ "Охорона навколишнього середовища" без оприлюднення документації. Тож громадськість не може знати, які саме зміни в результаті внесли в документ. Та можна здогадатися, що вони не суперечитимуть появі нових вітряків на Закарпатті. І третє, Детальний план території мали розробити на 18 га. Але, згідно з поясненням щодо позову, наданим суду, площа території, на яку зробили план, 1128 га. Масштаб розбіжності більш, як у 62 рази! Суд продовжує розгляд справи. Але шансів, що він скасує спірне рішення Тур'є-Реметівської сільради, кажуть юристи, небагато. Посилаються зокрема, на те, що суд не підтримав позову громадської організації на його забезпечення. А на полонині Руні повним ходом іде будівництво першого вітряка. Хоч Міністерство довкілля ще в березні призупинило видання основного документа "Оцінка впливу на довкілля". Як повідомила "Країні" компанія-­забудовник, "будівництво на полонині Руна фундаментів та під'їзних доріг до ВЕУ ведеться за всіма правилами на підставі виданих та підтверджених раніше дозвільних документів від Державної інспекції архітектури і містобудування (ДІАМ)". На практиці це вилилось у твердження, що фундамент вітроустановки це не вітряк і на нього не потрібні інші дозвільні документи. Соцмережі публікують численні фото руйнування полонини, виїмку скельної породи і навіть залиття бетону. Та компанія "УК "Вітряні парки України" повідомила в запиті "Країні", що "про зведення самих вітроенергетичних установок наразі не йдеться". Але тоді що тут будується? Потік машин на полонину призвів до знищення дерев під лісову дорогу на виїзді з Жденієва та руйнування мосту на дорозі державного значення. Їду в Жденієво&hеllір; Був міст і нема 24 червня, о 18:00, між селом Підполоззя та селищем Жденієво раптово впав 34-метровий міст. Він є частиною автомобільної дороги державного значення Т-0710 "Нижні Ворота Ужок". У результаті жителі восьми населених пунктів Жденіївської громади залишилися без прямого сполучення. Цього ж дня зареєстрували кримінальне провадження за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 277 КК України. Це відповідальність за пошкодження шляхів сполучення, за значну матеріальну шкоду, яку спричинило руйнування мосту. Місцеві жителі неодноразово зауважували, що інтенсивний рух важкої техніки з камінням загрожує мосту. Камери відеоспостереження із системи моніторингу "Безпечне Закарпаття" свідчать: о 17:48 автомобіль марки МАN, завантажений кам'яним бутом рухався через міст у бік Жденієва. А за 10 хв. міст перетнула ще одна вантажівка, теж із кам'яним бутом. В ухвалі суду немає інформації, звідки возили кам'яний бут і як до цього причетні компанії, що будують вітроелектростанції. Сама компанія також заявляє: "До падіння ми точно не маємо стосунку". Але вже згадана траса Т-0710 збігається з логістичними потребами ТОВ "УК "Вітропарки України", які розпочали будівництво ВЕС на полонині Руні. Ще одна близька до них компанія ТОВ "Френдлі Логістик" зверталася до Служби відновлення та розвитку інфраструктури в Закарпатській області з питанням (увага!): чи можна провозити через цей міст великогабаритні вантажі? Чиновники запропонували компанії самостійно замовити експертизу, бо в бюджеті на обстеження додаткових коштів немає. Як думаєте, замовили? Когось із водіїв арештованих самоскидів визнають винним у руйнуванні мосту Нині досудове розслідування встановлює фактичні обставини руйнування мосту через річку Жденіївка, до якого можуть мати стосунок великовагові автомобілі, як через їх перевантаженість, так і через частоту руху. Загалом шість транспортних засобів арештовано й визнано речовими доказами у кримінальному провадженні. Однак, імовірно, що в подальшому когось із водіїв цих арештованих самоскидів визнають винним у руйнуванні мосту і йому доведеться сплатити чималий штраф. Гроші в нього знайдуться. Саме так відбувалося під час попередніх надзвичайних ситуацій. Наприклад, 20 вересня 2023 року в селі Латірка під час земляних робіт на будівництві ВЕС "Нижні Ворота-1" працівник Воловецького КП "Агрошляхбуд", керуючи кар'єрним самоскидом Vоlvо, рухався заднім ходом ґрунтовою дорогою, не дотримався правил безпеки й наїхав на пішохода, який від отриманих тяжких травм помер на місці. У результаті ніхто не став з'ясовувати, як було організовано роботу на будівельному майданчику і хто за це відповідав. Згідно з вироком Воловецького райсуду від 11 березня 2025 року, в усьому винен водій, який порушив правила дорожнього руху, що спричинило смерть пішохода. Але при тому за смерть людини його навіть не по­збавили прав на водіння автомобілем, не кажучи вже про реальний термін покарання. І звісно, ні компанія, чий працівник загинув, ні вдова загиблого позовів на відшкодування моральної шкоди не подавали. І звісно, компанія, яка будує вітряки, тут ні до чого. Ще один показовий випадок. Як видно з тексту вироку Воловецького райсуду 2 грудня 2024 року, підприємець підписав договір із ТОВ "УК "Вітряні парки України" на роботи з розширення та формування гірської дороги. Оператор екскаватора своєю чергою під час її будівництва в межах природо-заповідного фонду Закарпаття заказника "Привододільний" здійснив незаконне вирубування 240 дерев різних порід без відповідного дозволу. Свої дії він виконував із прямим умислом та порушенням екологічного законодавства, завдавши державі шкоди на понад 2 млн грн. У суді обвинувачений визнав провину, щиро розкаявся та відшкодував державі мільйонні збитки. Ось так екскаваторник спочатку з якогось дива раптом узяв і знищив понад дві сотні дерев. Але потім розкаявся, дістав із заначки 2 млн грн і відшкодував збитки. У результаті суд виніс вирок про умовне покарання. Але повернімося до зруйнованого мосту. Як повідомили "Країні" у Службі відновлення та розвитку інфраструктури області, граничний строк появи нового мосту жовтень. Погодьтеся, це доволі швидко. Як пояснюють у Службі, тимчасова переправа не витримає повноводної Жденіївки, а ще інвестору нагадаю, він не має жодного стосунку до руйнування мосту треба працювати. Хто ж є бенефіціарами вітрів Закарпаття? Компанії, які будують вітроелектростанції в Карпатах, пов'язані з екснардепом Максимом Єфімовим, який починав кар'єру промисловця на Донеччині та свого часу входив до Партії регіонів. Очолював парламентський Комітет з питань промислової політики та є засновником групи компаній, що спеціалізуються на енергетичних проєктах. Його вплив на політичному та бізнесовому рівні, за словами експертів і активістів, відіграв ключову роль у просуванні будівництва вітропарків, попри численні застереження екологів. Максим Єфімов і його мати Любов Єфімова, громадянка США, є також бенефіціарними власниками ТОВ "Френдлі Логістик", яке вже згадувалося в історії про міст. 2024-го кількість працівників компанії зросла майже вшестеро, а чистий прибуток, за даними аналітичної системи Опендатабот, становив майже 68 млн грн. У червні 2025-го компанія перереєструвалася з Донецької області в Закарпатську в село Тур'ї Ремети. Можна пригадати, що й у Києві на багатьох рівнях влади в масштабного "засівання" Закарпаття вітряками є свої потужні союзники. Приміром, уже згадуваний ексголова Закарпатської ОДА, а нині заступник голови Офісу президента Віктор Микита. Замість післямови Важко не погодитися з експертом Української природоохоронної групи Олексієм Василюком: "Проблема не сам вітряк, проблема його будівництво. Ніхто з правоохоронців не каже, що у принципі вітряки погана технологія. Так, класна технологія: вітер дме, крутить турбіну, утворюється електроенергія, нічого не треба вилучати з природи. Але факт його будівництва може нашкодити сильно". Саме це ми сьогодні бачимо на Закарпатті. Люди скаржаться на хащі борщівника, втрачені пасовища, знищені поля чорниці, пошкоджені дерева в лісі та брак води в регіоні. Влада ж рапортує про енергонезалежність для країни і заради цього готова продати гори. Передплатити журнал "Країна"

Не можна вірити в жодні проєкти за межами Європейського Союзу й НАТО, каже юрист Андрій Магера Українській державі виповнюється 34 роки. За цей час вона неодноразово змінювала політичний курс. Що заважало Україні обрати стабільний шлях розвитку? &еnsр;Є об'єктивні та суб'єктивні причини. До суб'єктивних я зараховую спадщину колишнього Радянського Союзу, коли 24 серпня 1991 року населення Української РСР перетворилося на український народ. Це був непростий період становлення нації, яке розтягнулося в часі. Радянське минуле не відпускало багатьох людей, що не могли зрозуміти, як це не дружити з Росією. Навіщо нам та Європа, це щось далеке й незрозуміле. Москва сприймалася як щось крутіше, ніж Київ. Люди не були готові зрозуміти, хто вони й де їхнє місце у світі. Об'єктивні ж причини полягають у тому, що Україну, на відміну від Балтійських республік, західний світ не сприймав як суб'єкта, дивився крізь московський окуляр. Як приклад неодноразові призначення західних послів спершу в Москву, а потім у Київ. Україну сприймали як трохи інакшу Росію. Це викликано тим, що в нас між двома світовими війнами не було державності. Ці два чинники накладалися один на одний і призводили до хитання позиції України, що чітко не могла визначити свій вектор розвитку. Чи перетворилася Україна остаточно з пострадянської республіки на державу нового типу? &еnsр;Ми вже на шляху формування сучасної української нації. Рушійними моментами були події 2004-го і 2014 року. ­2022-й дав багатьом людям остаточно зрозуміти, що Україна або буде вільна й демократична, або зникне, розчиниться в Росії. Для багатьох людей прийшло це розуміння, але не до всіх. Ми все ще на шляху до модерної нації, і цей процес поки що може бути зворотним. Якщо Україна опустить руки, ми можемо відкотитися назад. Або якщо влада захоче погратися в авторитаризм, використовуючи воєнний стан. Точки неповернення нами ще не пройдено? &еnsр;Так, не пройдено. Причина повномасштабне вторгнення Росії. Для України програма-мінімум зберегти свою суб'єктність, лишитися на політичній карті світу в будь-яких кордонах. Програма-максимум закріпившись на певній території, дочекатися слушного моменту, коли в Росії виникнуть внутрішні проблеми, й повернути свої території. Це буде непросто не тільки у військовому плані, а й у плані інтегрування тієї частини суспільства, яка перебувала під російською окупацією. Ми говоримо про 11 років окупації Криму та частини Донбасу, але не знаємо, скільки вони ще будуть окуповані і скільки поколінь виросте за цей час. Тут буде корисний досвід Литви, Латвії й Естонії, де чітко визначили громадян і негромадян нащадків окупантів. Цілком реальна ситуація, коли ми не зможемо давати український паспорт будь-кому, хто живе на українській території. За Кримінальним кодексом України, перетин державного кордону поза встановленими місцями є правопорушенням. Якщо на територію окупованих українських земель люди прибули не через легальні пункти пропуску, це означає, що вони перебувають тут незаконно. Українська держава має надати цим людям право вибору: або вони повертаються на історичну батьківщину без жодних правових наслідків, або Україна використовує всі засоби правового примусу щодо них. Є нюанси щодо дітей цих людей окупантів, які прибули на територію України, але навіть ці діти не мають права на громадянство. Якщо батько з Росії, а мама місцева, ми не зможемо відмовити цій дитині у статусі громадянина. Ми на шляху до модерної нації, і цей процес поки що може бути зворотним Питання вирішення долі людей, які жили на окупованих територіях, складне. Майже всі вони з російськими паспортами, але це не означає, що вони їх радо брали. Значна кількість людей за допомогою російського паспорта виживала на цій території. Особливо це стосується літніх людей, для яких іншого джерела виживання, крім пенсії, не існує і яких без російського паспорта не обслужать у медичних закладах. Українській державі після деокупації треба запровадити обов'язкові декларації або заяви для таких людей, що вони визнають примусове отримання російського громадянства й залишаються громадянами України. Окреме питання буде щодо тих, які працювали в окупаційних органах влади. Вони мають втратити українське громадянство через набуття російського. Росіяни використовують проти нас аргумент, нібито вихід України з СРСР був незаконний. Це має неабиякий вплив на європейські країни. Як нам боротися з цими закидами? &еnsр;Усі московські наративи спростовуються з трьох точок зору історичної, міжнародно-правової та конституційної. З історичної точки зору, Україна була окупована більшовицькою Росією. Хоча на нашій території існувала квазідержава у формі УРСР, але ми можемо говорити про окупацію. З міжнародно-правової точки зору, за Статутом Організації Об'єднаних Націй та Міжнародним пактом про громадянські й політичні права 1966 року, кожна нація має право на самовизначення. Конституційно-правова точка зору полягає в тому, що, станом на 24 серпня 1991-го, до Акту проголошення незалежності Україна перебувала у складі СРСР як союзна республіка. Згідно з радянською конституцією 1977 року, кожна республіка мала право на вільний вихід зі складу СРСР. Існували два шляхи виходу: перший через рішення Верховної Ради УРСР, другий через референдум. За Конституцією СРСР, найважливіші питання як союзного, так і республіканського значення виносили на референдум. Тому всі розмови пропагандистів про незаконний вихід України є дивними. Верховна Рада УРСР найвищий орган влади республіки ухвалила це рішення згідно з Конституцією СРСР. Акт проголошення незалежності був винесений на всеукраїнський референдум 1 грудня 1991 року. Тобто Україна використала аж два політичні інструменти для виходу з СРСР. Закидають іще одну річ начебто автономні республіки мали провести окремий референдум щодо виходу з Союзу у складі союзної республіки. Українська РСР у лютому 1991 року ухвалила закон про утворення Кримської АРСР, але цей процес не завершився аж до проголошення незалежності, бо остаточно затвердити рішення щодо створення автономної республіки мали в Москві. У Конституції СРСР немає жодних згадок про Кримську автономію, тому всі розмови про окремий референдум у Криму є неспроможними. Кримська автономія завдячує своєю появою лише Україні її утворено у складі незалежної держави. Можна також порушити питання: наскільки в історичному плані було законне саме утворення СРСР. &еnsр;Саме так. Перший серйозний аргумент можуть надати історики мала місце окупація території України. Однак я тотально не знецінював би існування Української РСР, бо заперечення правонаступництва України від неї означає, що ми маємо відмовитися від статусу заснов­ника ООН. Я не хотів би відмовлятися від міжнародних договорів та зв'язків, що їх мала УРСР. У Росії останні два десятиліття триває антинатовська істерія, мало хто згадує, що 1954 року СРСР подавав заявку на вступ до Північноатлантичного альянсу, а разом із ним і Українська РСР. Нам згадують, що в Декларації про суверенітет України ­1990-го був зазначений намір стати нейтральною державою, але про намір вступити до НАТО чомусь не згадують. Тобто підвалини євроінтеграції закладалися ще за радянських часів? &еnsр;Так. У нас у Конституції має бути згадка про те, що Україна є правонаступницею не лише УРСР, а й Української Народної Республіки, Української Держави, Карпатської України всіх державних утворень, що існували на її території. Шлях України до Європи пролягав у своєрідний спосіб через заявку на вступ до НАТО 1954 року, в яку, щоправда, вкладали пропагандистський намір. СРСР знав, що в Альянс його не приймуть, тому 1955-го утворив Варшавський договір мовляв, у НАТО не взяли, а від агресорів захищатися треба. Які уроки з минулого нам належить засвоїти, щоб не припускатися колишніх помилок? &еnsр;По-перше, не можна довіряти Росії, вона ніколи не говорить правду і приховує наміри. Її мета поневолення України, без якої вона не уявляє свого існування. По-друге, не поборювати самих себе ідеться про державницькі, проукраїнські сили. По-третє, надзвичайно важлива ідентичність українська мова, культура, історія, література. Якщо ми цього не збережемо, тоді виникне питання: чим ми відрізняємося від Росії? Росіяни, заходячи на нові окуповані території, одразу змінюють назви населених пунктів, вивіски й реклами, закривають українські школи. Водночас не слід кидатися у крайнощі. Є люди, які виховують своїх дітей російською, будучи етнічними українцями, діди або прадіди яких були українськомовні. Жоден громадянин України не може дорікати іншому, якою мовою той спілкується вдома чи з друзями. Є приватна і суспільна сфери життя. У приватній хай розмовляють хоч на есперанто. Нам також часто закидають тезу: чому ми маємо відмовлятися від російської мови? Росія не має на неї монополії. Насправді має російська саме звідти пішла і саме Росією нав'язувалася усім союзним республікам. Людина, потрапивши в місто, змушена була переходити на російську. Пам'ятаю, в перші роки незалежності в Києві, якби я у громадському транспорті заговорив українською, на мене усі озиралися б. І ще один урок не вірити в жодні проєкти за межами Європейського Союзу і НАТО, за межами західної цивілізації. Доводиться чути, що Захід на нас не чекає, а Росія нас убиває то, може, нам із Китаєм дружити? Абсолютно ні. Комуністичному Китаю ми не потрібні, а загравання з ним може зіпсувати відносини зі Сполученими Штатами хоч би як ми до них ставимося, але ця держава надає величезну допомогу Україні. Нам кажуть, що ми вступимо в ЄС через 10 років, але ж може бути, що за два-три роки скажуть, що ми вступимо за рік. Треба зціпити зуби й іти до мети. Хто не стукає тому не відчиняють. Найкращий спосіб зрозуміти молодь побачити її наживо "1991-го населення України тільки почало визрівати в український народ. З 2014 року народ почав транс­формуватися в націю", казали ви. Яка має бути українська нація? Який шлях маємо пройти, щоб остаточно нею стати? &еnsр;Нація характерна ознака того народу, який усвідомив себе як творець суверенної держави. Нація це коли житель Харкова читає в новинах, що Львів під атакою, і йому це болить. Єдність, відсутність суперечностей це ознаки нації. Існують регіональні відмінності, специфіка географічна й економічна, різний мовно-етнічний склад. Але ми маємо усвідомити себе політичною нацією. Після 2014-го та 2022 року процес становлення нації прискорився. Я моніторю соцмережі й бачу, як провокують міжрегіональну ворожнечу: ви підвищуєте орендну плату для переселенців, а ви чекали на росіян. Це пишуть або тролі, або недалекі люди під впливом тролів. У Росії ж політичної нації досі немає. Якби в Петербурзі стався якийсь катаклізм, москвичі тішилися б. Усіх, хто не може переїхати в Москву, вони вважають лузерами. У них Москва перший сорт, Петербург другий сорт, глибинка третій сорт, а останній сорт жителі окупованих територій. Молодь активно виходила на протести через дії влади, спрямовані проти антикорупційних органів. Як оцінюєте сучасну молодь, її захоплення ліволіберальними ідеями? Чи готова вона до розбудови держави? &еnsр;Найкращий спосіб зрозуміти молодь побачити її наживо. Першого дня протестів я побував на площі Івана Франка. Після цього в мене побільшало оптимізму. Молодь прогресивна, незашорена, знає, що таке свобода. Вони відчули свою причетність до громадського життя, відчули, що від них залежить майбутнє. Те, що молодь захоплюється ліберальними й лівими ідеями, це хвороба віку, природний етап розвитку особистості. Усі політичні погляди від соціалістичних до консервативних це нормальні, здорові ідеї. Нездоровими є лише крайні праві й ліві. Ні комунізму, ні фашизму не сприймаю це патологія. Що найбільше перешкоджає розвитку України як держави? &еnsр;Українське суспільство має швидше дорослішати, бо воно досі лишається інфантильним. Проводять соціологічні опитування щодо підтримки партій на парламентських виборах і називають партії, яких не існує. Можна по-різному ставитися до Валерія Залужного, Кирила Буданова чи Сергія Притули. Але ж партій, які вони очолюють, немає! Тобто людей цікавить лише прізвище однієї особи. Це мені нагадує парламентські вибори 2019 року, коли чимало виборців готові були голосувати хоч за табуретку аби лише вона була зеленою. До повномасштабного вторгнення процес дорослішання тривав відкриті кордони давали можливість побувати в інших країнах, побачити їхній рівень життя. Треба подякувати президенту Вікторові Ющенку, який 2005-го запровадив безвізовий режим для громадян Євросоюзу і США. Його критикували: нащо така однобокість, якщо українці не можуть виїхати без візи? Але це був далекоглядний крок громадяни вільного світу могли відвідувати Україну та спілкуватися з українцями. Це вплинуло на подальше отримання безвізового режиму з країнами ЄС. Навряд чи хтось у світі може побудувати ідеальну державу Щодо конструкції влади. Ми маємо гібридну форму республіки між президентською і парламентською. Змішана форма правління є в багатьох європейських країнах Польщі, Румунії, Франції, Португалії. Її переваги гнучкість і наявність здорової політичної конкуренції, якщо президент і прем'єр-міністр належать до різних політичних сил, що перешкоджає авторитаризму. Я проти того, щоб Україна змінювала форму правління. Для президентської моделі в нас немає сильних авторитетних судів. До парламентської моделі ми не готові, бо немає сильних ідеологічних партій. Тому має лишатися змішана модель, але її треба відкоригувати. Варто було б залучити до обговорення цієї теми науковців із тих країн, де також змішана форма республіки. Як віднайти баланс, коли президентська партія здобуває більшість у парламенті і формує однопартійний уряд? По-перше, спікером парламенту має бути депутат не з парламентської більшості. По-друге, мають припинитися повноваження Рахункової палати, а її новий склад щоб формувався винятково голосами меншості. По-третє, щоб 2/3 Ради національної безпеки були люди, призначені парламентом або за згоди парламенту. Тобто щоб існував механізм стримування президентської влади, який не допускає скочування в авторитаризм. Є ще варіант двопалатний парламент. Не кажу, що треба його створити негайно можливо, через 2030 років. Ідея в тому, що першу палату, яка обирається за пропорційною системою партій, стримує друга від територіальних громад. У президента не може бути таких величезних повноважень у внутрішній політиці. Йому треба зосередитися на зовнішній політиці та національній безпеці. Взагалі після завершення активних бойових дій Україна приречена на конституційну реформу. Конституція, ухвалена 1996 року, на той час була дуже прогресивною, але вона не встигає за подіями Україна надто швидко розвивається. Конституційна реформа має бути проведена за активної участі парламенту та затверджена на референдумі. Чи зможе Україна після перемоги у війні стати одним із лідерів демократичного світу? Або навіть взірцем новітньої демократії? &еnsр;Ми можемо бути прикладом для багатьох країн вільного світу. Таких масштабних бойових дій, таких втрат і руйнувань Європа не знала після Другої світової війни. Мужність українських військових, воля до перемоги, а також досвід ведення війни в сучасних умовах вражають. Зверніть увагу: літаки втратили ту роль, які відігравали ще в 1990-х. Ракети, безпілотники, дрони створюють зовсім іншу тактику бойових дій. Щодо врядування не впевнений, що ми сьогодні можемо показати якийсь приклад світу. Але історія свідчить післявоєнний період часто є вікном можливостей. Якщо ми виб'ємо для себе сприятливі умови фінансування, безвідсоткові кредити та знизимо податки на доходи, може статися бум розвитку українського бізнесу й економіки. Яким є ваше бачення ідеальної Української держави? Чи може воно втілитися в життя у найближчому майбутньому? &еnsр;Завдання держави не в тому, щоб створити рай, а щоб не допустити пекла. Навряд чи хтось у світі може побудувати ідеальну державу. Має бути справедливий баланс відповідальної держави й відповідального громадянина. Щоб громадянин усвідомлював свій вибір, коли йде голосувати, і брав на себе відповідальність на ті п'ять років, на які його партія прийшла до влади або кандидат став президентом. І щоб не було абсентеїстів, що взагалі не ходять на вибори. Також я за максимальне скасування будь-яких пільг пільги породжують зловживання. Треба створити сприятливіші умови для військових та їхніх дітей вони на це заслужили. Ветеранів треба адаптувати для післявоєнного суспільства, щоб вони могли себе реалізувати, не почувалися покинутими. І хоч як банально звучить "Закон один для всіх" так і має бути. Бо для багатьох війна є Клондайком, способом збагачення. Також народжуваність має перевищувати смертність. Хоч би як обтяжливо це буде для держави, не треба економити на дітях, бо діти це інвестиція в серйозні переваги через 2030 років. Інакше Україна буде приречена на трудову міграцію. Не впевнений, що ми досягнемо якогось ідеального стану, але якщо наближатимемося до нього, вважайте, що ми стали успішною державою. Передплатити журнал "Країна"

Депутати голосують за багатомільйонні проєкти, суди роками тягнуть справи, а гори та полонини знищуються. Ландшафт Закарпаття останніми роками кардинально змінюється. У горах з'являються нові гіганти-вітряки, що генерують електроенергію. Багато екологів та місцевих жителів протестує, розслідувачі пишуть про нехтування законами під час будівництва. Натомість інші екологи, місцева влада та підприємці доводять, що це нові перспективи для регіону. "Країна" розбиралася, хто ближче до істини Чому в Карпатах і кому це вигідно На вершинах Карпат швидкість вітру може сягати 68 м/с, що оптимально для економічно ефективної генерації електроенергії. Тож Карпати є одним із найперспективніших регіонів для вітроелектростанцій. Ідея встановлення вітрових електростанцій у Карпатах виникла як частина курсу України на розвиток зеленої енергетики та зменшення залежності від викопного палива. По-перше, Закарпаття межує з ЄС, а це дає перевагу для експорту зеленої електроенергії. Саме через цей регіон планується (або вже йде) інтеграція українських електромереж з європейськими, тож надлишок енергії можна буде продавати. По-друге, це посилення енергетичної автономії західних регіонів. Після масованих обстрілів енергосистеми Закарпаття один із найстабільніших регіонів, де можливо зберегти та розвивати генерацію. А децентралізація енергогенерації ключ до енергобезпеки України в умовах війни. По-третє, це розвиток громади, додаткові надходження до місцевих бюджетів, розвиток інфраструктури, робочі місця для місцевого населення. Але в опонентів вітряків на Закарпатті є свої аргументи. Про природу, якої не відновити, і закони, які можна ігнорувати Противники вітрогенерації у промислових масштабах наголошують, що це шалений удар по унікальній природі регіону. Високогірні полонини навколо Воловця, Нижніх Воріт і Тур'ї Реметів є частиною Полонинського хребта. Тут збереглися незаймані полонини, луки, букові та хвойні ліси, а також рідкісні природні угруповання, які майже не зазнали техногенного впливу. А будівництво вітропарків передбачає розчищення лісів, прокладання доріг, технічну інфраструктуру, що фрагментує середовище існування диких тварин, зокрема ведмедів, рисей, оленів. Будівельні локації перетинатимуться з міграційними шляхами птахів, які можуть гинути від лопастей турбін. Воно постійно гуде й гуде, безперестанку. Реве над головою цілу добу Гірські громади цінують автентичність ландшафту. Вітропарки змінять краєвид Карпат і відштовхнуть туристів, які шукають дику природу або етнотуризм. Розслідувачі пишуть про небезпеку корупції та маніпуляцій навколо вітрогенерації, непрозорі процедури погодження проєктів, зокрема без належного екологічного аудиту, про слабку участь місцевих громад в ухваленні рішень. Багато екологів також б'є на сполох через порушення природоохоронного законодавства вітропарки будують у межах або поблизу національних парків, заказників, територій Смарагдової мережі, наприклад Свидовця чи Боржави. Це порушує не лише українські, а й міжнародні зобов'язання щодо охорони природи. Із Києва зрозуміти, що відбувається насправді на Закарпатті, непросто. Тож їду туди, щоб говорити з владою, бізнесом та експертами про вітрові електростанції на полонинах гір. Від турецьких мрій про вітропарк до нових гравців у горах Вітряки зустрічають ще на під'їзді до Ужгорода. На новому повороті дороги вітряк, наче гігант зі страшної казки, виринає із-за гори і нависає над дорогою так, що здається от зараз зачепить своїм крилом автобус. Спочатку один, потім ще вдалині, і ще. Нарахувала їх близько десятка вітряків. Ідею вітряків в Карпатах майже десять років тому принесли турецькі інвестори. Майбутній Воловецький вітропарк мав стати одним із найпотужніших відновлюваних джерел енергії на заході України, сказано на сайті компанії "Атлас Воловець Енерджи". Однак реалізацію цих планів було зупинено. Спочатку Закарпатська облдержадміністрація не погодила турецьким власникам необхідну документацію. Відповідно, міністерство захисту довкілля та природних ресурсів України не видало дозволу на реалізацію проєкту. Нарешті Верховний Суд відхилив касаційну скаргу ТОВ "Атлас Воловець Енерджи" на рішення Закарпатської облдержадміністрації. Судові рішення не дозволили реалізувати проєкт, і компанія, яка планувала масштабне будівництво, так і не розпочала його. Остаточне рішення ухвалено в червні 2025 року. Але ідея встановлення вітряків поблизу Воловця на висоті близько пів-тисячі метрів вказало шлях до встановлення їх на території Нижньоворітської громади, яка знаходиться трохи вище в горах. І це вже досить цікавий розвиток подій з багатьма несподіваними поворотами сюжету. Бо ініціативу підхопили вже місцеві гравці. І гравці дуже цікаві. Для будівництва вітряків на території Нижньоворітської громади нареєстрували цілу низку компаній. Всі вони юридично є товариствами і мають схожі назви, але відрізняються лише номерами: ТОВ "Нижні Ворота -1" і так далі аж до ТОВ "Нижні Ворота - 7". Згідно з даними аналітичної платформи Опендатабот директором перших шести товок є Ярослава Рішко - юристка з Ужгорода. Вона була також керівницею ТОВ "ВП Нижні Ворота - 7", але у 2025 році на цій посаді її змінив Ігор Проценко. Теж цікава людина. Згідно даних аналітичної системи Опендатабот, у 2020-2021 роках він був заступником прокурора Київської області. Ще один представник силових структур є власником компаній ТОВ "Нижні ворота-4" і ТОВ "Нижні ворота-6". Але повернемось до пані Рішко. До минулого року вона була керівником ТОВ "УК ІП Френдлі Віндтехнолоджі" на цьому посту її змінив Владислав Єременко, який є директором, можна сказати, основної компанії вітропарків - ТОВ "УК "Вітряні парки України", де власником є бізнесмен і екс- народний депутат України Максим Ефімов. Про нього трохи згодом Реве та стогне вітряк високий Як з'ясувала "Країна", деякі жителі продали свої паї, щоб на них встановили вітряки, інші ж пішли до суду, коли зрозуміли, що вони з'являться на пасовищах. Так на початку 2025 року жителька села Латірка подала позов до Закарпатського окружного адмінсуду на Нижньоворітську громаду та ТОВ "УК "Вітропарки України". У позові просила суд скасувати незаконне будівництво всіх вітряків в урочищах Бескид, Рубань і Цоцково. Адже ця земля є загальнодоступним пасовищем. "Це дає змогу випасати корів і заробляли гроші чесною працею", йдеться в позові. Є в ньому й заклик до односельців отямитися, а суд посприяти їх покаранню та повернути урочищу колишній вигляд. Ще одна важлива проблема, яку порушила позивачка, шум. Вітряки справді шумлять. Масштаб розбіжності більш як у 62 рази Оксана Губинець, жителька села Білосовиця, розповіла "Країні", як шум вітряків руйнує життя її родини: "Воно постійно гуде й гуде, безперестанку. Реве над головою цілу добу". Каже, що вікна мусить тримати зачиненими. Сьогодні працюють три вітряки. Коли проєкт реалізують, поряд із будинком Оксани Губинець їх працюватиме вісім. Жінка зверталася до представника компанії-забудовника, але їй відповіли, що всі дозволи отримано, й довести, що вітряки перевищують припустимий рівень шуму, їй навряд чи вдасться. Згодом я дізнаюся від екологині Оксани Станкевич-Волосянчук, що й інші місцеві жителі постійно скаржаться на шум від вітряків. "За доброго вітру люди в селі за 2 кілометри його чують", каже екологиня. Позивачка також просила зобов'язати ТОВ "УК "Вітропарки України" підписати угоди з жителями про те, що вітропарки не забруднять річки й ділянки, на якій розташовані. Але коли в суді реєстрували позов, у жительки села Латірка не взяли документів. А потім суд відхилив позов, бо ж нема документів позивачки! Доки це з'ясувалося, час було втрачено. А екологи вже фіксують забруднення території внаслідок роботи будівельної техніки. Саме після появи цієї техніки місцеві зіткнулися з борщівником Сосновського. Засилля цієї рослини на Закарпатті стало справжнім лихом. Ця небезпечна отруйна рослина заввишки до 3 метрів дає 1520 тисяч летючих насінин, які можуть прорости навіть через 10 років. На сайті Головного управління Держгеокадастру в Закарпатській області сказано, що необхідні заходи із захисту земель від заростання бур'янами покладено на власника землі та на місцеву владу. Судіть самі, чи це спрацює: адміністративна відповідальність від 850 до 1700 гривень. Неважко здогадатися, чи це потурбує Нижньоворітську громаду та її голову Івана Григу. Вони прийшли і три відсотки принесли На відео з відкриття першого вітряка в серпні 2024 року, розміщеному на фейсбук-сторінці інвестора, сільський голова звітував про економічну вигоду вітрового парку. Каже, що інвестори допомогли селу з ремонтом Центру адміністративних послуг і школі з комп'ютерами. А ще пів сотні селян працевлаштувалося на ВЕС і їх забронювали від військової служби. От і виходить, що місцеві власники просто продали ці гори&hеllір; за 1,5 млн грн на рік, які бюджет громади отримує від роботи одного вітряка. Такі дані "Країні" надало ТОВ "УК "Вітропарки України", що реалізовує проєкт. &еnsр;Цьогоріч ми завершуємо будівництво першої вітроелектростанції на Закарпатті, в Нижньоворітській громаді. Станом на початок липня, генерують електроенергію п'ять вітротурбін. Решта 11 турбін перебувають на різних етапах монтажних робіт і підключення до енергомережі. Після підключення до мережі та початку генерації всіх 16 вітротурбін до місцевого бюджету надійде понад 20 мільйонів гривень, повідомила заступниця директора із зв'язків з громадськістю та інформаційної політики ТОВ "УК "Вітропарки України" Ольга Поштак. &еnsр;Це перший приклад в Україні, де платять такі гроші громаді. Ніде нема, щоб платили 3 відсотки вартості виробленої електроенергії. Тільки оренда землі. Вони нам просто прийшли й на тарілці принесли, каже голова Нижньоворітської громади Іван Грига. Голова громади, по суті, підтвердив, що це заслуга ексголови Закарпатської ОДА, а нині заступника голови Офісу президента Віктора Микити, який опікується регіональною політикою. Якщо аргументи опонентів вітряків зрозумілі, то чим керуються селяни, які голосували за надання дозволу на будівництво за ті "тридцять срібняків", тобто 3%, що мають надходити на спеціальний рахунок виконкому сільської ради, незрозуміло. Бо, як з'ясувала "Країна", 2,83 млн грн просто лежать на рахунку. Є поширений міф серед прибічників будівництва ВЕС на високогір'ї. Під час перебування на Закарпатті я чула це від багатьох людей у різних варіантах від "менше платитимемо за електрику" до "зате ми не платитимемо зовсім". Запитала про це в голови Нижньоворітської громади й почула: "Які пільги? Коли через Карпати прокладали газогін, хіба закарпатці отримали пільги? Ні". І він має рацію. Бо систему енергопостачання влаштовано так, що все зливається в один казан і навіть не всеукраїнський. Пам'ятаєте, Україну підключено до європейської системи енергопостачання? Але хтось же ці міфи поширює та плекає ґрунт для інших зручних міфів. Наприклад, про те, що вигода від вітрогенерації довгострокова, а екологічна шкода скороминуча. На відкритті першого вітряка Іван Грига сказав: "А те, що розрили землю, то вона заросте". Знаєте, Іване Івановичу, скільки часу треба, щоб земля в Карпатах приросла на 1 сантиметр? Сторіччя. Деякі екологи називають локацію під ВЕС у Нижніх Воротах компромісною. Територія є відносно урбанізованою і пролягає вздовж дороги, тож значного негативного впливу на довкілля начебто не мало бути. Але це відкрило дорогу до знищення полонини Рівної, або, як її гарно називають місцеві, полонини Руни. Сільрада за, екологи проти І тут ключову роль зіграла ще одна громада Тур'є-Реметівська. Її сільська рада 2023 року дала дозвіл на розроблення проєктів землеустрою під об'єкти ВЕС щойно зареєстрованому ТОВ "Вітряний парк Турянський", де офіційно працює одна людина. Ця компанія, яка, згідно з даними аналітичної системи Опендатабот, ані копійки не заробила за 2023 рік, одразу переказала на рахунок розвитку Тур'є-Реметівської громади 3 млн грн. Дві третини депутатів цієї сільради 23 травня 2024-го затвердили детальний план території, який передбачає будівництво 30 вітряків на полонині Руні. Міжнародна благодійна організація "Екологія. Право, Людина" наполягала, що рішення ухвалили з порушеннями. У вересні 2024-го Закарпатський адмінсуд відкрив провадження про визнання протиправним та скасування рішення Тур'є-Реметівської сільської ради щодо детального плану території. Третіми особами до процесу залучили ТОВ "Вітряний парк Турянський" та Наталію Майстренко. Минув майже рік. Справа тягнеться завдяки ланцюжку клопотань на зразок долучити до справи Кабмін чи зробити експертизу про те, що територія гори є гірською територією. На щастя, знайшовся експерт, який визнав, що експертиза неможлива. Позитивний результат зняв би всі обмеження й виправдав би інші будівельні майданчики в горах. Увесь цей час у його розпорядженні було Пояснення щодо позову, надане третьою стороною в судовому процесі Наталією Майстренко, з якого випливає, що сільська рада вийшла за межі своїх повноважень. По-перше, розміщення ВЕС на території не відповідає регіональній стратегії розвитку Закарпатської області на 20212027 роки. По-друге, чинна схема планування території Закарпатської області не передбачає будівництва вітро­установок на території урочища Полонина Руна, більша частина якої є заказником "Соколові скелі". Усього цього суд чомусь не бачить. Тим часом Закарпатська облдерж­адміністрація, та, що зупинила вітроенергетиків із Туреччини, тут допомагає знайти обхідний маневр. У березні 2025 року ОДА провела тендер за 12 млн грн на внесення змін до Схеми планування території Закарпатської області в розділ "Охорона навколишнього середовища" без оприлюднення документації. Тож громадськість не може знати, які саме зміни в результаті внесли в документ. Та можна здогадатися, що вони не суперечитимуть появі нових вітряків на Закарпатті. І третє, Детальний план території мали розробити на 18 га. Але, згідно з поясненням щодо позову, наданим суду, площа території, на яку зробили план, 1128 га. Масштаб розбіжності більш, як у 62 рази! Суд продовжує розгляд справи. Але шансів, що він скасує спірне рішення Тур'є-Реметівської сільради, кажуть юристи, небагато. Посилаються зокрема, на те, що суд не підтримав позову громадської організації на його забезпечення. А на полонині Руні повним ходом іде будівництво першого вітряка. Хоч Міністерство довкілля ще в березні призупинило видання основного документа "Оцінка впливу на довкілля". Як повідомила "Країні" компанія-­забудовник, "будівництво на полонині Руна фундаментів та під'їзних доріг до ВЕУ ведеться за всіма правилами на підставі виданих та підтверджених раніше дозвільних документів від Державної інспекції архітектури і містобудування (ДІАМ)". На практиці це вилилось у твердження, що фундамент вітроустановки це не вітряк і на нього не потрібні інші дозвільні документи. Соцмережі публікують численні фото руйнування полонини, виїмку скельної породи і навіть залиття бетону. Та компанія "УК "Вітряні парки України" повідомила в запиті "Країні", що "про зведення самих вітроенергетичних установок наразі не йдеться". Але тоді що тут будується? Потік машин на полонину призвів до знищення дерев під лісову дорогу на виїзді з Жденієва та руйнування мосту на дорозі державного значення. Їду в Жденієво&hеllір; Був міст і нема 24 червня, о 18:00, між селом Підполоззя та селищем Жденієво раптово впав 34-метровий міст. Він є частиною автомобільної дороги державного значення Т-0710 "Нижні Ворота Ужок". У результаті жителі восьми населених пунктів Жденіївської громади залишилися без прямого сполучення. Цього ж дня зареєстрували кримінальне провадження за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 277 КК України. Це відповідальність за пошкодження шляхів сполучення, за значну матеріальну шкоду, яку спричинило руйнування мосту. Місцеві жителі неодноразово зауважували, що інтенсивний рух важкої техніки з камінням загрожує мосту. Камери відеоспостереження із системи моніторингу "Безпечне Закарпаття" свідчать: о 17:48 автомобіль марки МАN, завантажений кам'яним бутом рухався через міст у бік Жденієва. А за 10 хв. міст перетнула ще одна вантажівка, теж із кам'яним бутом. В ухвалі суду немає інформації, звідки возили кам'яний бут і як до цього причетні компанії, що будують вітроелектростанції. Сама компанія також заявляє: "До падіння ми точно не маємо стосунку". Але вже згадана траса Т-0710 збігається з логістичними потребами ТОВ "УК "Вітропарки України", які розпочали будівництво ВЕС на полонині Руні. Ще одна близька до них компанія ТОВ "Френдлі Логістик" зверталася до Служби відновлення та розвитку інфраструктури в Закарпатській області з питанням (увага!): чи можна провозити через цей міст великогабаритні вантажі? Чиновники запропонували компанії самостійно замовити експертизу, бо в бюджеті на обстеження додаткових коштів немає. Як думаєте, замовили? Когось із водіїв арештованих самоскидів визнають винним у руйнуванні мосту Нині досудове розслідування встановлює фактичні обставини руйнування мосту через річку Жденіївка, до якого можуть мати стосунок великовагові автомобілі, як через їх перевантаженість, так і через частоту руху. Загалом шість транспортних засобів арештовано й визнано речовими доказами у кримінальному провадженні. Однак, імовірно, що в подальшому когось із водіїв цих арештованих самоскидів визнають винним у руйнуванні мосту і йому доведеться сплатити чималий штраф. Гроші в нього знайдуться. Саме так відбувалося під час попередніх надзвичайних ситуацій. Наприклад, 20 вересня 2023 року в селі Латірка під час земляних робіт на будівництві ВЕС "Нижні Ворота-1" працівник Воловецького КП "Агрошляхбуд", керуючи кар'єрним самоскидом Vоlvо, рухався заднім ходом ґрунтовою дорогою, не дотримався правил безпеки й наїхав на пішохода, який від отриманих тяжких травм помер на місці. У результаті ніхто не став з'ясовувати, як було організовано роботу на будівельному майданчику і хто за це відповідав. Згідно з вироком Воловецького райсуду від 11 березня 2025 року, в усьому винен водій, який порушив правила дорожнього руху, що спричинило смерть пішохода. Але при тому за смерть людини його навіть не по­збавили прав на водіння автомобілем, не кажучи вже про реальний термін покарання. І звісно, ні компанія, чий працівник загинув, ні вдова загиблого позовів на відшкодування моральної шкоди не подавали. І звісно, компанія, яка будує вітряки, тут ні до чого. Ще один показовий випадок. Як видно з тексту вироку Воловецького райсуду 2 грудня 2024 року, підприємець підписав договір із ТОВ "УК "Вітряні парки України" на роботи з розширення та формування гірської дороги. Оператор екскаватора своєю чергою під час її будівництва в межах природо-заповідного фонду Закарпаття заказника "Привододільний" здійснив незаконне вирубування 240 дерев різних порід без відповідного дозволу. Свої дії він виконував із прямим умислом та порушенням екологічного законодавства, завдавши державі шкоди на понад 2 млн грн. У суді обвинувачений визнав провину, щиро розкаявся та відшкодував державі мільйонні збитки. Ось так екскаваторник спочатку з якогось дива раптом узяв і знищив понад дві сотні дерев. Але потім розкаявся, дістав із заначки 2 млн грн і відшкодував збитки. У результаті суд виніс вирок про умовне покарання. Але повернімося до зруйнованого мосту. Як повідомили "Країні" у Службі відновлення та розвитку інфраструктури області, граничний строк появи нового мосту жовтень. Погодьтеся, це доволі швидко. Як пояснюють у Службі, тимчасова переправа не витримає повноводної Жденіївки, а ще інвестору нагадаю, він не має жодного стосунку до руйнування мосту треба працювати. Хто ж є бенефіціарами вітрів Закарпаття? Компанії, які будують вітроелектростанції в Карпатах, пов'язані з екснардепом Максимом Єфімовим, який починав кар'єру промисловця на Донеччині та свого часу входив до Партії регіонів. Очолював парламентський Комітет з питань промислової політики та є засновником групи компаній, що спеціалізуються на енергетичних проєктах. Його вплив на політичному та бізнесовому рівні, за словами експертів і активістів, відіграв ключову роль у просуванні будівництва вітропарків, попри численні застереження екологів. Максим Єфімов і його мати Любов Єфімова, громадянка США, є також бенефіціарними власниками ТОВ "Френдлі Логістик", яке вже згадувалося в історії про міст. 2024-го кількість працівників компанії зросла майже вшестеро, а чистий прибуток, за даними аналітичної системи Опендатабот, становив майже 68 млн грн. У червні 2025-го компанія перереєструвалася з Донецької області в Закарпатську в село Тур'ї Ремети. Можна пригадати, що й у Києві на багатьох рівнях влади в масштабного "засівання" Закарпаття вітряками є свої потужні союзники. Приміром, уже згадуваний ексголова Закарпатської ОДА, а нині заступник голови Офісу президента Віктор Микита. Замість післямови Важко не погодитися з експертом Української природоохоронної групи Олексієм Василюком: "Проблема не сам вітряк, проблема його будівництво. Ніхто з правоохоронців не каже, що у принципі вітряки погана технологія. Так, класна технологія: вітер дме, крутить турбіну, утворюється електроенергія, нічого не треба вилучати з природи. Але факт його будівництва може нашкодити сильно". Саме це ми сьогодні бачимо на Закарпатті. Люди скаржаться на хащі борщівника, втрачені пасовища, знищені поля чорниці, пошкоджені дерева в лісі та брак води в регіоні. Влада ж рапортує про енергонезалежність для країни і заради цього готова продати гори. Передплатити журнал "Країна"

Розмови про візію України в публічному просторі часто зводяться до конкуренції фантазій і побажань. Ці мрії, плани часто намагаються детально описати майбутнє. Але, власне, деталі передбачити найскладніше. Вони із завеликою кількістю змінних для прогнозів ховаються за тисячами чинників. Людські рішення, зміни обставин, зовнішні контексти всі вони впливають настільки, що описати конкретну картину стає неможливо. Набагато реальніше побачити, які фактори матимуть стратегічний вплив і який спектр їхньої дії. Нижче погляд на найвагоміші чинники 1. Стратегічна безпека Чинник, який найгостріше впливає на виживання України, це спроможність дати собі раду з екзистенційними викликами. Ці виклики формувалися століттями й випереджають за зрілістю новонароджену українську політичну суб'єктність. Історична неприсутність України у клубі сильних держав ставить саме існування України під сумнів, навіть якщо виявиться, що Росія крихкіша та вразливіша. Неготовність глобального світу, і західного зокрема, до самої ідеї поразки Росії, страх вакуумів, що виникнуть, оскомина від провальної зовнішньої підтримки Іраку й Афганістану, загроза посилення Китаю в Сибіру та виходу Піднебесної до Арктики всі ці страхи перевищують переваги відновлення України в кордонах 2013 року. Без поразки Росії та суду над великоросійським шовінізмом шанси на відродження агресивного імперіалізму в майбутньому високі. Це означає, що Україна в будь-якому сценарії муситиме залишатися добре озброєною, готовою до відсічі і з етикою, яка уможливлює і виживання, і життя одночасно. Спроможність змінити свою культуру і трансформувати державу під ці завдання, не отруїтися побічними ефектами мілітаризації визначить стартові позиції України в другій половині ХХІ століття. 2. Демографічна вразливість Навіть перемога над ­Росією не закінчить ланцюжка випробувань для України. Катастрофічна демографічна ситуація несе не менші загрози, ніж війна. Україна країна з ураженими всіма трьома демографічними компонентами: народжуваність низька, смертність висока, еміграція інтенсивна. Якщо кількість населення падає нижче певної межі зменшується спроможність підтримувати свою безпеку, економіку та ринки, державний сектор, а зрештою, і саму державність. Народжуваність погано піддається стимулюванню, швидке зменшення смертності коштує ресурсів, яких в Україні немає, а імміграції в Україну досі не концептуалізовано, суспільство й державні установи з підозрою ставляться навіть до доброзичливих чужинців. Україна мусить переосмислити демографічну політику й побудувати цілу систему приваблення та культурної адаптації. Тоді є шанс, що в ХХІІ столітті над Дніпром далі розмовлятимуть українською. 3. Уникнення спокуси ресентименту Злонаміреність і підступність Росії, зрадливість західних партнерів, відсутність співпереживання з боку упосліджених країн і брак справедливості всередині держави підштовхуватимуть величезні пласти українського суспільства до політики ображеності. Знайти комфорт у ролі жертви, яка завжди має рацію, коли світ довкола неправий, настільки ж просто, наскільки отруйно. Ресентимент матиме багато підстав. Молоді люди перед зростанням податків можуть захотіти помститися більшій кількісно когорті пенсіонерів за те, що ті не дотиснули свого часу пенсійну реформу. Ставлення західних суспільств до України як до витратного ресурсу, що охороняє їхню заможність і комфорт, може призвести до пасіонарного зриву в бік автократії. Молоді українці завтра, так само, як молоді німці сьогодні, можуть почати шукати свого локального Орбана кастинг уже у процесі. Доросліші й обтяжені відповідальностями вчорашні активісти картонкових протестів завтра можуть вирішити, що спектр їхніх інтересів у геть інших пріоритетах. 4. Технологічні загрози У країні, де стався Чорнобиль, нескладно давати приклад техногенних небезпек. Але ці загрози тільки наростатимуть. Уже завтра дронами керуватимуть не люди, а штучний інтелект. Сотні тисяч камер зовнішнього спостереження можуть видавати вбивчому ШІ місце розташування своїх жертв. Світ явно відходить від самообмежень у технологіях, від глобальних домовленостей про правила гри. Україна навіть сама є чинником прискорення цього позаетичного розвитку можливостей людства завдавати собі шкоди. Це все на тлі глобальних кліматичних змін, впливу соцмереж на ослаб­лення демократій, погіршення якості суджень виборців під розбещувальним впливом штучного інтелекту. Які перспективи? Україна несподівана країна для цілого світу. Наша життєстійкість виходить за шкалу вимірювання в розвинених країнах. Наша історична травмованість дала нам гарт, щоб не уві­йти в заціпеніння від шоку нової війни. Наша отруєність тоталітаризмом наразі не дає втратити демократію. Наша готовність виборювати свою суб'єктність від ліній фронту, через волонтерські мережі й до овальних кабінетів ­неочікувана навіть для друзів. Наша юнацька життєрадісність не дає депресії ковтнути суспільство та кинути його в морок травми. Наша вимушена глобальність дає шанси створити міжнародну присутність, що посилюватиме український голос у світі. Зрештою, доки розвинений світ охороняє свою м'якотілість, Україна готується до складного століття. Як суспільство ми вимушено здобули навичку сублімації зла в добро. Ми чинимо опір там, де інші піднімуть білий прапор. Тепер питання: чи вдасться зберегти добронаміреність юної української пасіонарності, чи вона зачерствіє новим цинізмом? Чи ми не отруїмося нововіднайденою силою? Чи вистачить духу бути самокритичними? Чи зможемо переконати закордонних українців, що досвід виживання в Україні підвищить їхні шанси й деінде, а тому треба бути в тісному зв'язку? Протистояння затягнулося, швидкої перемоги не буде, не буде п'янкої ейфорії. Виснажлива боротьба гартує новий український характер, хоч може його і зламати. У пошуках безпеки українці віднайшли суб'єктність. Тепер її треба захистити.

Четвертий рік повномасштабки вже 11-річної російсько-української війни в безперестанних боях на найгостріших ділянках не створює особливих умов для глибокого футуристичного мислення про майбутнє. Коли горизонт планування звужений до ще хоча б один раз: ще хоча б один світанок, одне горнятко кави, одна зустріч із рідними людьми. І все ж мислити варто. Бо це тотальна екзистенційна війна в усіх просторах і часах. Війна тепер і за минуле, і за майбутнє. Війна за зміст. "Садок вишневий коло хати", про який ми так мріяли на своєму окраїнному хуторі, неочікувано, але прогнозовано, став епіцентром світових подій, які можуть призвести чи вже привели до третьої світової війни. Хитку ілюзію стабільності постокупаційного періоду зруйновано вщент. Чи час нині мріяти. Саме нині й час. Україна може бути або Великою, або України не буде жодної. Це геополітична й історична аксіома. Щоб стати великими, треба бути готовими до великих вчинків та великих ідей. На шляху до нашої величі стоїть крайня світова кочова імперія. Правда в тому, що на одному геополітичному просторі не можуть співіснувати велика Україна й імперська Москва. А вона можлива лише така та імперська. Знищити Московію як імперію та відкрити шлях до природної організації її простору як сукупності справедливих державно-­національних утворень це єдино можлива мета сильної України. І лише на цьому шляху лежить втілення ідеї пасіонарної Великої України, потужного морального лідера світу, що захищає свободу нації та людини. Україна була і природним ­політичним кордоном Заходу, і досить часто місцем зіткнення цивілізацій. Як тепер модно казати, фронтиром. А ще землею, що не спри­ймала рабства й несвободи. Згадаймо наше природне вічове право, що було сильним важелем навіть у часи Київської імперії. Тут з'явилися перші виборні володарі й загалом завжди був природний осередок свободи. Тут іще до Французької революції в часи Гайдамаччини визріло гасло природної національної і соціальної справедливості "Україна без холопа і без пана". Бувши індивідуальною, Україна органічно вплітала в себе риси Заходу і Сходу, залишаючись завжди європейською, але дуже самобутньою частиною Європи. Колись у часи безпросвітної бездержавності Степан Ленкавський виклав короткий символ віри (Декалог) тогочасного покоління борців за незалежність, який розпочинався з максими "Здобудеш Українську державу або згинеш в боротьбі за неї", нині для забезпечення виживання Європи, збереження спокою, геополітичної рівноваги Україна мусить реалізувати 10-ту точку Декалогу. Поширити силу, славу, багатство і простір Української держави та Української нації. Сила ХХІ століття це час глибоких та драматичних світових трансформацій. Зміщується вектор геополітичного лідерства, руйнується традиційний світопорядок та нарощується новий, який виростає з права Сили. Після втрати США монополії на керування світом виникає безліч розломів, у яких народжуються нові регіональні лідери й неминуче з'являються невдахи. Мораль, міжнародне право, висловлення співчуття, обурень, запевнень і невиконаних зобов'язань усе це мотлох дискредитованих понять, правил та інституцій. Прекрасний світ новий це світ фізичного протистояння, новітнього варварства, конкуренції за традиційні ресурси й нових незвіданих викликів на зразок ШІ. Україна перебуває в одній із найважливіших світових точок розлому Гартленді, і щоб укотре не стати жертвою, мусимо стати сильними. Для цього необхідне гармонійне поєднання наших сильних сторін унікальної здатності нації до самоорганізації у критичних умовах, прямого народовладдя (вічевий, майданний спосіб організації обговорення та ухвалення рішень) та воєнно-політичної форми організації держави у кризових ситуаціях (наші най­успішніші форми державності власне такі й були: дружинна княжа державність, Військо Запорозьке як держава, УПА як армія-держава). Україна не острів, а серце зіткнення інтересів у Євразії. Тому сильна армія та мілітарний дух нації нині лежать на вістрі сили нації. Після московсько-української війни українська армія стане армією номер один у Європі. Водночас треба розв'язувати завдання з підготовки нації від дитячого виховання, військово-патріотичного вишколу молоді, загального військового вишколу населення до формування територіальної оборони та дієвого народного резерву. Основою сили нації, очевидно, є ідентичність. Наше завдання не повернутися до вишиванок, а наново прийти до них. Бо саме міцна ідентичність, історична укоріненість, традиції, віра є чинником збереження психологічного здоров'я нації. Силою української нації стає збереження органічних спільнот сім'ї, родини, роду. Це забезпечить і опір загрозі футурошоку та руйнування людської природи, і збереження органічності, історичності, солідарності. А врешті, розуміння національної місії та візії. Багатство Очевидно, що економіка й технологічний уклад теж є запоруками сили та багатства націй і держав. 31 рік грабіжницький олігархічний лад і сировинна економіка давили природний розвиток підприємницьких рис української нації. Вщент зруйнована війною економіка дає можливість побудувати економіку, яка працюватиме в солідарних інтересах нації. На засадах економічного націоналізму, вільної конкуренції всередині нації, елементів неопротекціонізму. Зі збереженням ефективного контролю за критичними ресурсами. Також чільними стають питання продовольчої безпеки й технологічної самодостатності критичних для життя нації ділянок. В умовах глобалізації та інтеграції розумна економічна самодостатність, фінансова спроможність, технологічний суверенітет і якість людського капіталу відіграють важливу роль. Потрібно використати інтеграційні переваги як точки зростання, водночас відстоювати здоровий внутрішній егоїзм. В умовах наростання глобального протистояння у світі, поглиблення ресурсної, енергетичної, продовольчої кризи важливою перевагою України стає багатство "кризових ресурсів" збіжжя, питної води. Багатство це не лише капітали, не лише ВВП на душу населення. Це розумний баланс інтересів держави й нації, контроль над стратегічними ресурсами та їхній запас, володіння ключовими технологіями. Розумна самодостатність, технології замкненого циклу у критичних для нації сферах. Так, наше багатство у стратегічному розміщенні, природних ресурсах, але найголовніше в людях. У синергії мізків, інноваційності та революційності українського підприємництва. Слава Україна нині стала світовим брендом незламності. Важливо, щоб бренд України й українця, української нації не став скороминущою модою, а був тривалим стилем. Нині розкручений бренд України та українців це можливість вбудувати Україну у світовий контекст. Поширити її культуру, зробити її модною від вишиванки до кобзарського мистецтва. А зрештою, змінити світ, запропонувати йому нашу візію. А ще головнішим є узмістовлення цього бренду. Просувати більше позитивної інформації, конкретних образів, героїки, диктувати елементи стилю. У чому суть слави України й українців? У здатності чинити подвиги, проявляти героїзм, ставати на прю з найсильнішим. А головне нести ідею свободи, самобутності. Ця слава всередині держави має бути вкорінена в культ героїв, ідеали національної єдності, самобутності, гордості за себе. Віра українців у себе це нині головний елемент Слави української нації. Простір Ціль номер один відновлення східного кордону України в рамках кордонів УНР та етнічного розселення українців з урахуванням історико-географічних факторів. Очевидно, необхідне визнання того факту, що московська імперія (в усіх її формах) анексувала значну частину українських етнічних територій та споконвічних земель, визнання окупації Української Народної Республіки та змагання до поновлення кордонів України в рамках УНР (в розмірі приблизно 1 млн кв. м). Однак в умовах глобалізації духовний простір націй не менш важливий, ніж фізичний. Наш духовний простір включає збереження, реконструкцію української ідентичності, відчуття важливості української екзистенції. А простір української пасіонарності має виходити за межі Української держави й нації. Творити нові сенси, вести за собою, модерувати простір від Дону до Уралу. Зрештою, межі духовного простору залежать лише від пасіонарності, віри та волі. Отож, російсько-українська війна дала українцям змогу зруйнувати межі внутрішнього рабства постгеноцидної і постколоніальної нації та зовнішні державні кордони (накреслені не нами, без нас і коштом наших територій). Нові кордони, місію, візію Великої України, "силу, славу, багатство і простір" визначати нам. Такий шанс для нації, напевне, дається рідко. Використаймо його гідно. Бо багато хто, щоб здобути Українську державу, загинув і гине в боротьбі за неї&hеllір; У підсумку головною цінністю і ресурсом Української держави є нація люди, об'єднані спільною історичною пам'яттю, загартовані спільною боротьбою та спільним баченням майбутнього. У час кризи держав, кризи природних кордонів, масових міграцій, віртуального світу здатність утримувати націю в єдиному знаменнику, спонука бути українцем залишається ключовим ресурсом. Пріоритетом державної політики має стати захист українців та збереження їхньої ідентичності, хоч би де ми перебували. Підтримка діаспори, заохочення повернення її додому, делегування особливих прав і повноважень для тих, хто воліє територіально жити на чужині, але залишатися частиною українського Всесвіту. Зберегти синергію української нації, зберегти й наново реконструювати українську самість та ідентичність головне завдання Української держави.

Закон зробив українську мовою обслуговування не лише в державних, а й у приватних структурах, каже історик і політолог Володимир Кулик Закону "Про забезпечення функціонування української мови як державної" виповнилося в липні шість років. Як оцінюєте його ефективність? &еnsр;Для України цей закон був революційний. Хоча по суті він лише повторює підхід, який діє в інших країнах. Ініціатори закону надихалися прикладами Квебека, Латвії, де національну мову зробили мовою за замовчуванням у всіх сферах суспільного життя. Чому це важливо саме для України? &еnsр;Бо мова це не тільки освіта чи державна служба. Сучасна держава не має повного контролю над усіма ділянками життя: приватний сектор, ринок, сфера послуг, медіа це величезний простір, де домінування мови колишньої імперської метрополії легко зберігається, якщо не втрутитися. Що з того, якщо у школі навчають українською, а на ринку праці переважає російська? Саме така була ситуація у Квебеку: в держсекторі впроваджували французьку, а приватні компанії продовжували працювати англійською. Яке завдання ставив перед собою цей закон? &еnsр;Закон зробив українську мовою обслуговування не лише в державних, а й у приватних структурах. Тобто, коли приходите до кіоску, магазину чи банку, до вас звертаються українською. І цей підхід спрацював. Ми це бачимо щодня: супермаркети, книгарні, точки продажу українська стала стандартом. Кінотеатри були українізовані ще раніше, іншим механізмом, але після ухвалення закону українська мова стала домінантною в публічному просторі загалом. Чи виконують закон однаково в усіх регіонах? &еnsр;Ні, не скрізь. На сході та півдні, в переважно російськомовних містах, забезпечити виконання закону складно. Якщо й надавач, і отримувач послуг хочуть спілкуватися російською, закон їм цього прямо не забороняє. Влада не зацікавлена в жорсткому дотриманні закону Але він захищає право кожного на обслуговування українською і тут працює механізм скарг. Це важливо: закон не лише встановлює норму, а й забезпечує інструмент її реалізації. Що саме змінив закон? &еnsр;Він чітко окреслив правила. Також запровадив санкції за порушення. І найважливіше створив механізм кон­тролю: інститут Уповноваженого із захисту державної мови. Це не суд, не прокуратура до нього можна звернутися просто, без адвоката. Уповноважений сам проводить перевірку, реагує на порушення. Цей механізм працює. У Києві, наприклад, мовна норма вже здається природною. Прийти в магазин і почути українську це стандарт. В Одесі, Харкові, Запоріжжі ще не скрізь так, але тенденція є. А які проблеми ви бачите у виконанні цього закону? &еnsр;Україна велика, а уповноважений працює здебільшого з порушеннями, на які є скарги. Системного нагляду поки що немає. По-друге, влада, схоже, не зацікавлена в жорсткому дотриманні закону. Термін Тараса Креміня, попереднього мовного омбудсмена, завершився, але його не продовжили. На мою думку, саме через те, що він вимагав реального, а не декоративного виконання закону. Нову уповноважену вже призначено. Які у вас очікування? &еnsр;Перші заяви Олени Івановської, на жаль, не надихають. Вона, зокрема, хоче прибрати згадку про російську мову з Конституції. Але це, як на мене, хибний головний фокус. Таку зміну провести складно потрібно 300 голосів у парламенті. І навіть якщо це зробити, це не замінить щоденного контролю за виконанням чинного закону. Тобто питання в тому, що важливіше символічні кроки чи реальні механізми? &еnsр;Саме так. У нас чимало добрих законів. Але якщо їх не виконують, якщо немає санкцій і відповідальних інституцій, то закон втрачає силу. Щодо Конституції, чи варто прибирати в ній згадку про російську мову? &еnsр;Це питання складне. З одного боку, Конституція Основний закон, і важливо, що в ній написано. З ­другого, ми розуміємо, що ця норма була політичним компромісом. Її скасування не гарантує змін у мовній практиці, а голосів для такого рішення, найімовірніше, не вистачить. До того ж така ініціатива може викликати відчуття дискримінації, навіть якщо воно буде юридично необґрунтоване. Я нині не займався би цією нормою. Натомість зосередився б на чіткому й неухильному виконанні чинного мовного законодавства. Голосування за Зеленського як протест проти українізації часів Порошенка Можна змінювати Конституцію, і мабуть, колись це буде доцільно. Але тільки на додаток до суворого виконання мовного закону, а не замість нього. Чому мовний закон іноді саботують, бо пряму фінансову вигоду не дотримуватися законодавства тут важко знайти? &еnsр;У нормальній державі так і діє: є норма вона працює автоматично. Коли йдеться про фінансові потоки, чиновники можуть ухилятися через власний інтерес. Але тут мовне питання, і прямої вигоди від саботажу немає. Не можна сказати, що державні службовці не володіють українською, це не так. На центральному рівні всі говорять державною мовою. Давно немає Авакова, який виступав "на слобожанском язикє". Так, є окремі фігури, як Труханов в Одесі. Але і він, і Терехов у Харкові вже змінили риторику й публічно здебільшого вживають українську. Я не бачу особистої зацікавленості в саботажі закону. Можливо, причина глибша в байдужості. У вкоріненому ставленні "какая разніца", з яким Зеленський прийшов до влади. Але й він змінився: тепер послідовно говорить українською, і рівень його мови помітно зріс. Але небажання чиновників підтримувати контрольні органи універсальне. Відомо, що мова та література були політичними інструментами в ХІХ та ХХ століттях. Чи залишається мова інструментом політики в ХХІ столітті? &еnsр;Безумовно. Найвиразніше це видно в багатомовних країнах. Я спеціально написав книжку українською про мовну політику у світі, щоб її читали тут. У ній аналізую Швейцарію, Бельгію, Фінляндію, а також держави, які не асоціюються з багатомовністю, наприклад США. Там усе не так просто. Приміром, коли телефонуєш до банку, тобі пропонують: англійською натисни 1, іспанською натисни 2. Це ринкова логіка: банк не хоче втрачати клієнтів. Так само й у лікарнях є перекладачі, бо не всі пацієнти володіють англійською. Іспанську можна почути й на роботі, й на вулиці. Це викликає незадоволення частини англомовних американців. Вони реагують традиційно: "понаїхали", "говоріть своєю мовою вдома". Тож виникає політичний тиск десятки штатів уже оголосили англійську офіційною, а на федеральному рівні така ініціатива теж має підтримку серед багатьох республіканців. Українська мова стала панівною в Україні і це породило спротив? &еnsр;Так. Ми бачимо це не лише у США, а й у Квебеку, Бельгії, Україні. Там, де носії пригнобленої мови є чисельною більшістю, вони раніше чи пізніше намагаються змінити закони й зробити свою мову панівною. В Україні довго домінувала російська, хоча більшістю залишалися українськомовні. І коли вони заявляють про своє право вживати свою мову в усіх ділянках, частина російськомовних відчуває себе ображеною. Саме з цим пов'язане голосування частини електорату за Володимира Зеленського як протест проти українізації часів Петра Порошенка. Але Зеленський нічого для них не зробив, як і Кучма, який 1994 року обіцяв надати російській мові офіційного статусу й не реалізував цього. Після війни можливі нові спроби політичної організації російськомовних не для захисту прав меншини, а для повернення втрачених привілеїв. Президента вони не оберуть, але пройти в парламент із гаслами про "захист російськомовного населення" зможуть. Чому російська важко вписується в Європейську хартію регіональних мов або мов меншин? &еnsр;Тут є парадокс. У законі про ратифікацію Хартії російськомовних громадян ніби визнали меншиною. Але сама Європейська хартія це інструмент для захисту мов, що зникають або обмежено вживані. Вона не про права людей, а про збереження мов як культурного надбання. Тож захисники російської мови вдалися до маніпуляції: використали міжнародний інструмент для закріплення особливого статусу колишньої панівної мови. Конституцію змінити не могли не було голосів. Тому пішли через закон Ківалова Колесніченка, формально спираючись на Хартію. І швидко російська мова отримала статус регіональної в південних і східних областях. Чи коректно використовувати Європейську хартію регіональних мов у випадку з російською мовою? &еnsр;Ні. Саме тому сьогодні з'являються ініціативи змінити закон про ратифікацію Хартії. Коли держава її ратифікує, вона сама визначає, які мови підтримувати й на якому рівні. Захисники російської спочатку прагнули надати їй максимального захисту. Потім знизили вимоги до середнього рівня і для прикриття додали ще 13 чи 15 мов. Але реальна мета саме російська. Підхід до мовної політики має бути не декларативний, а заснований на реаліях Обласні та місцеві ради швидко скористалися цією нормою й надали російській статусу регіональної. Ідея була така: якщо не можемо зробити її офіційною на рівні всієї країни, то закріпімо її там, де маємо більшість у радах. Чи завжди "російськомовний" означає "прибічник державної підтримки російської"? &еnsр;Соціологія показує, що багато хто з людей, які спілкуються російською, вважає рідною українську й підтримує розвиток української мови. Але Партія регіонів про це не згадувала й намагалася подати себе захисницею всього російськомовного населення. Але зрештою Конституційний суд скасував цей закон 2018 року. Що варто змінити сьогодні, щоб більше на ці граблі не наступати? &еnsр;Передусім вилучити російську з переліку мов, які підпадають під захист Хартії. Узагалі підхід до мовної політики має бути не декларативний, а заснований на реаліях. Наприклад, є мови, для вживання яких є інфраструктура: для угорської та румунської збережено систему освіти ще з радянських часів є педагоги, громади, культурні інституції. Там підтримка цілком можлива й ефективна. А от у випадку з греками Приазов'я чи гагаузами Бессарабії інша ситуація. Більшість членів цих меншин спілкується переважно російською. Тут немає умов для прямої мовної підтримки і підхід має бути гнучкий, а не зрівняльний. Який вигляд має мовна мапа України? Чи можна взагалі провести чіткі межі, як у інших країнах? &еnsр;Майже неможливо. Це одне з питань, яке я намагався розв'язати у своїй книжці "Мовна політика в багатомовних країнах. Закордонний досвід та його придатність для України". Я описав досвід 17 країн від Швейцарії до Алжиру й Індонезії. І дійшов висновку: країн, подібних до України, мало. Основна наша відмінність саме розмиті мовні межі. В Україні велика частина населення говорить двома мовами. У багатьох людей мовна практика не відповідає мовній ідентичності: вони кажуть, що їхня рідна мова українська, але в побуті використовують переважно російську. Поширене в останні роки явище публічна українська, приватна російська. Багатьох людей не можна однозначно віднести до тієї чи тієї групи. У Бельгії простіше: Валлонія говорить французькою, Фландрія фламандською (нідерландською). Лише Брюссель двомовний. У Швейцарії теж, за винятком кількох кантонів, більшість одномовна. Якщо ви переїжджаєте з франкомовного кантону до німецькомовного дитина йде в німецьку школу. Там усе зрозуміло: яка мова, чиї права. А в Україні навіть у межах однієї області мовний ландшафт строкатий. Міста часто російськомовні, села українськомовні. А в містах іще складніше: якщо 25 відсотків містян говорять іншою мовою, ніж більшість, це вже значна група, яку не можна ігнорувати й не давати їй жодних прав. Наш випадок унікальний для Європи. Тому в нас має бути інша модель. Яка має бути модель? &еnsр;На всій території України домінує українська, але для деяких категорій громадян, носіїв інших мов наприклад угорської чи російської слід передбачити право користуватися своєю мовою хоча б у певних сферах. Нині це непопулярна думка: більшість налаштована проти будь-яких поступок російській мові, вважаючи це загрозою сепаратизму й колаборації. І можливо, в умовах війни це справді не на часі. Який вигляд це може мати після війни? &еnsр;Не бачу великої проблеми, якщо після війни, наприклад у місцеві органи влади в Одесі, можна буде звертатися російською. Звісно, це не повинно бути на загальнонаціональному рівні й не може супроводжуватися жодним формальним статусом російської мови. Цю ідею дискредитовано за часів президентства Віктора Януковича, і вона не має підтримки в суспільстві. Так само я не вважаю загрозою, якби в Одесі були одна-дві російськомовні школи. Бо якщо є люди, які цього потребують, то демократична держава має забезпечити їм таке право. Але потрібно враховувати воєнний контекст: нині будь-які ініціативи щодо російської мови зустрічатимуть спротив і суспільне обурення. Чи не суперечитиме це ситуації в РФ і на окупованих територіях, де Москва знищує українську мову? &еnsр;Це правда: Росія знищує все українське. Але принцип симетричності "ми до вашої мови, як ви до нашої" не відповідає демократичній практиці. Важить не те, що робить інша держава, а те, як ми ставимося до власних громадян. Росія недемократична держава. Натомість завдання України пояснювати, що ми йдемо європейським шляхом. Є Фінляндія, яка забезпечує мовні права невеликої шведської меншини. Є школи й газети для угорців у Румунії та Словаччині. Якщо порівнювати нас не з Європою, а з постколоніальними країнами, то там теж видно унікальність України? &еnsр;У світовому масштабі ми вже не такі унікальні. У багатьох країнах Азії та Африки також немає чистих мовних мап. Там поширена двомовність: багато людей, крім рідної, знає також мову колишньої метрополії. У цьому сенсі ми ближчі до постколоніального простору, ніж до типових європейських національних держав. Тоді які міжнародні приклади можуть бути для нас повчальні? &еnsр;Квебек приклад того, як французька стала домінантною, навіть поруч з англомовною Америкою. У Бельгії фламандська більшість подолала диктат французької. У Латвії чи Естонії діяли радикальніше частині російськомовного населення не надали громадянства, аби реалізувати мовну політику більшості, що не завадило вступу в ЄС. Україна цим шляхом не пішла, й це добре. Наш шлях виконання чинного закону про мову. І грамотна комунікація: пояснення того, що йдеться не про дискримінацію російськомовного населення, а про реалізацію прав українськомовних громадян. Люди, які говорять російською, не завжди хочуть, щоб держава підтримувала саме цю мову. Вона мала переваги внаслідок імперського минулого, і цей спадок ми не зобов'язані зберігати.

"Навіть коли ми переможемо, що далі? Яка буде Україна?" Це запитання я чув не раз. Відчуття невизначеності та безнадії накриває сильніше, ніж страх перед ворогом. Багатьох бійців в окопах лякає думка про те, що після війни Україна буде знову така, як і всі роки попереднього державотворення, з брехнею, корупцією, фейковою демократією та соціальним розшаруванням. Натомість амбітна мрія, захоплива візія майбутнього могла би стати потужним чинником згуртування та мобілізації соціальної енергії, що так необхідно тепер. Успішними стають ті компанії та стартапи, які мають яскраву, захопливу ідею. Чемпіонами стають ті, хто про це мріє. За роки було чимало спроб сформулювати національну ідею, візію, план розвитку країни або "український прорив". Однак усі вони мали суттєвий недолік вони були надто раціональні. Вони не чіпляли, не надихали, не захоплювали, не створювали картинки, яку українці могли б відчути і прожити. 2012 року я спробував дати свою візію майбутнього у книжці "Омріяна Україна. Шлях до майбутнього", де запропонував нову політичну метафізику й окреслив дороговкази на майбутнє цивілізаційне лідерство України. За 13 років книжка надихнула десятки тисяч українців, але цього виявилося недостатньо, щоб подолати негативні тенденції. Нещодавно, в серпні цього року, вийшла фундаментальна дослідницька праця Валерія Примоста "Українське диво. Інструкція з реалізації". Окрім глибокого аналізу іноземного досвіду та вітчизняних помилок, автор дає ґрунтовні пропозиції щодо облаштування майбутньої Омріяної України. Восени цьогоріч заплановано презентації ще декількох робіт, які дадуть розуміння глобальної місії України у світі, бачення нової етики та нової ідеології для перемоги, цивілізаційного прориву та розквіту. Однак, для того щоб ідея опанувала масами, недостатньо розумних формулювань та визначень. Слова залишаться мертвими, якщо в них не повірять люди. Ідея має бути доступною всім без винятку незалежно від рівня освіти чи культури її мають сприймати не лише розумом, але й серцем. Цю ідею необхідно відчути, побачити, прожити. Карл Юнґ у своїй роботі "Про архетипи колективного несвідомого" писав, що саме символічні форми є визначальними для розвитку культури та формування поведінки людей. Архетипи як універсальні первинні образи та моделі поведінки, формують колективне несвідоме. Символи сприяють утворенню етносів, націй та створюють психічні й організаційні засади всього суспільного життя. Відтак візія майбутнього України має бути не набором сухих програм та законопроєктів. Україні майбутнього потрібні нові символічні форми, художні образи, нові осяжні архетипи. Чимало народів і країн визначає себе через асоціацію з певними тваринами, які стають національними архетипами. Ці потужні образи формують колективне несвідоме і закладають відповідні моделі поведінки. Архетипним символом США є білогривий орлан він зображений на банкнотах і державній символіці. Символічною твариною для Китаю є панда. Росія чітко асоціюється з ведмедем. У білорусів архетип зубр. В англійців лев, у французів півень, в італійців вовк. Що ж в України? Усе складно&hеllір; На це запитання не зміг відповісти навіть СhаtGРТ він запропонував як символічну тварину "козака на коні". В індивідуальних інтерв'ю з багатьма респондентами я отримував різноманітні пропозиції щодо нашого національного архетипу: вовк, сокіл, міфічний рарог. Але найбільше я отримав жартівливих відповідей, що архетипом України є свиня. Начебто риси цієї тварини найбільше відповідають характеру сучасного українства ­жадібність, неспроможність подивитися в майбутнє, як і нездатність свині "на небо глянути". Головне поїсти, інколи можна гучно рохкати. Але в підсумку свиню все одно пускають на м'ясо. Погодьтеся, навіть у вигляді жартів це болісна й неприємна аналогія. Візія України майбутнього потребує нового архетипного образу. Він має відповісти навіть не на те питання, ким ми є нині, а на виклик ким ми хочемо стати. Він має при­внести позитивні риси, ознаки та моделі поведінки, які резонуватимуть як на колективному, так і на індивідуальному рівні кожному українцю. І я пропоную у широкий вжиток такий архетип України майбутнього. Це лелека. Здавалося б, образ банальний. Його часто зображають на рушниках, згадують у фольклорі, малюють діти. Але ми ніколи не ставилися до цього образу як до психоісторичного ядра українців, як до моделі майбутніх себе. А дарма. По-перше, архетипна тварина має бути добре поширена в Україні, щоб люди її знали, зустрічали, взаємодіяли з нею. Можна обрати як архетип вовка або міфологічного птаха рарога. Але яка з того буде користь, якщо люди не знають поведінкових моделей і характеру тварини? Ми маємо бути в контакті з архетипом, постійно його зустрічати. По-друге, образ лелеки має колосальне міфологічне та культурне значення для українців як символ благословення, добробуту та миру. Здавна українці намагалися облаштувати поруч зі своєю домівкою місце для лелечого гнізда, сприймали лелеку як оберіг. По-третє, лелеки господарні птахи, що позитивно резонує з рисами українців. Облаштування власного гнізда, його збереження, передавання з покоління в покоління як символу тяглості традиції та пам'яті поколінь це те, що варто було б підсилити в українському колективному несвідомому. По-четверте, лелеки символ сімейних цінностей, вони утворюють стійкі пари й піклуються одне про одного, гармонійно розподіляють обов'язки хіба це не символ гендерного балансу? Водночас лелеки є позитивним демографічним символом, адже в міфах саме лелеки приносять дітей. По-п'яте, лелека безстрашна птаха, що відповідає характеру українців. Вони не бояться людей, уміло полюють, відчайдушно захищають своє гніздо. Ба більше, лелеки чи не єдині птахи, що не бояться вогню. Інколи вони приносять тліюче гілля з палаючих лісів, через що все гніздо згоряє. І наостанок, лелеки відлітають у теплі краї, але вони завжди повертаються на батьківщину, у своє гніздечко. Хіба це не є позитивним наративом для роботи з мільйонами українців, які виїхали за кордон від війни? Попереду велика робота з популяризації й осмислення цього образу Омріяної України у книжках, піснях, кіно. Також нам усім належить змінитися, щоб ми не були схожі на свиней чи вовків, натомість асоціювалися з елегантними та шляхетними лелеками. Тоді й Україна-лелека, сильна й гармонійна країна життя та любові, розправить крила, дивуватиме всіх своєю мудрістю та красою. Її політ стане прикладом для цілого світу.

Циклічність людського буття спонукає регулярно повертатися в точку початку, з якої зручно оглянути власне минуле й зазирнути в майбутнє. Для людини такою точкою найчастіше буває день народження, для держави, сформованої в контексті європейської республіканської традиції, День Незалежності Минулі 20 років, від Помаранчевої революції рахуючи, були в нашій історії емоційні. Бувало всякого від розпачу до ейфорії і навпаки. Змінювалися обличчя на екрані, змінювався сам екран. Партійні бренди, лідери на сцені, законопроєкти в парламенті, лексика на плакатах, партнери, союзники, вороги усе це пройшло в історії країни якимось калейдоскопом явищ і подій, які нікого не залишили байдужим. Політика в цей час зачіпала чутливі для кожного питання, які в більш спокійні епохи й у більш стабільних країнах не заведено особливо зачіпати. Бути чи не бути, битися чи боятися, рабство чи свобода, мова, історія, європейський вибір і відновлення імперії весь час випробовували наше сумління і наш характер, наше розуміння того, хто ми є і ким маємо бути. Власне, все те, за що ми боролися, про що сперечалися, чим не поступились у вирішальні моменти, й називається цінностями. Категорія цінностей стала популярною, якщо не центральною, в суспільно-­гуманітарних науках і в політичному дискурсі якраз останніх десятиріч. Сьогодні цінності демократії, європейські цінності це узагальнене вираження цілого комплексу уявлень, переконань і почуттів, на яких стоїмо й не даємо себе зрушити. Відданість певним цінностям це те, чого від нас очікують наші зовнішні партнери й чого вимагає від української влади наш народ, який загалом схильний їй багато що пробачати. Дехто навіть каже, що Україна воює за демократію чи за Об'єднану Європу. Звісно, що воює Україна за свою незалежність і своє право бути. Але якою їй бути й у чому полягає її незалежність питання, що вирішуються на основі цінностей. Цінності це завжди емоційно. Коли щось зачіпає, тригерить, значить справа в цінностях. І що важливо усвідомити, це зовсім не обов'язково про єднання і згоду. Часто це про конфлікт, непорозуміння, ворожнечу, розбрат і війну. Сучасні нації йшли до спільних цінностей довго й важко. Застосовувалися для цього різні формати й інструменти від теологічних диспутів і літературно-­критичних дискусій до гільйотин і етнічних чисток. Чому так відбувається? Адже, здавалося б, усі мають однакові або подібні життєві цінності. Усі хочуть, щоб було добре і щоб не відбувалося нічого поганого. Але розуміння того, який це "добре" має вигляд і звідки надходить загроза для його утвердження та існування, часом дуже відрізняється. Тому найзапеклішими є релігійні війни. Тому росіяни думали, що вони нас "звільняють", а наша війна за незалежність викликає емоційний резонанс у душах ірландців, австралійців, чехів. Власне, цінності найяскравіше виявляють себе тоді, коли їм щось загрожує. Загибель чорношкірого хлопця під час затримання його поліцією викликала у США реакцію у вигляді руху Вlасk lіvеs mаttеr. Розповіді російського телебачення про "нацистську хунту" в Києві спонукали мільйони жителів РФ співчувати "розбомбленому Донбасу" й підтримувати СВО. Усі війни апелюють до різниці в цінностях і абсолютизують загрози для їхнього існування. Так, цінності в нас різні, і це треба прийняти як факт. У досить широкому спектрі можливих цінностей кожен індивід і кожна спільнота обирає те, що йому/їй більше відгукується і пасує. Для когось це добробут, а для когось національна велич, для когось розвиток, а для когось традиція, для когось свобода, а для когось порядок. З унікального набору провідних цінностей та їхньої репрезентації у сфері релігії, ідеології та культури і складається те, що ми називаємо ідентичністю. От чому так важливо мати спільну ідентичність. Адже вона містить код спільного розуміння і спільного переживання цінностей, які творять націю і дають їй змогу тривати в часі та просторі. Але тут і полягає найбільша проблема. Єдину й загальнообов'язкову форму ідентичності, яка навіть у деталях відтворює ту саму систему культурних кодів, ідеологем і реакцій, сформувати складно. Це вдається в деяких релігійних спільнотах і тоталітарних режимах, хоча й там виникають свої єресі й відступники. У ліберальному суспільстві множинність ідентичностей є нормою, а ситуація постмодерну та плюралістична комунікація соціальних мереж це розмаїття ще більше поглиблює і навіть культивує. Тому ми можемо об'єднатися під спільними гаслами на Майдані й починаємо ворогувати під партійними прапорами вже на виході з нього. Тому ми не розуміємо, як можна продовжувати говорити російською мовою після нападу РФ, але толеруємо інвазію обсценної лексики в публічний дискурс. Когось тригерить матюк, а когось Пушкін, і добитися одноманітних реакцій у межах усього суспільства нам ніколи не вдасться, принаймні в тому масштабі країни, яку ми ще маємо на сьогоднішній день. Як же з цим бути? Як зберегти націо­нальну ідентичність і не впасти у вир взаємопоборювання? Рецепт відомий і винайдений не нами. Цінності, що об'єднують, повинні отримати максимальну репрезентацію в публічній сфері. Цінності, щодо яких дискутують, мають бути в центрі публічної політичної конкуренції. Непримиренні позиції та реакції мають бути остаточно витіснені у сферу приватності. Хоча саме їх політики витягнуть напоказ, щойно почнеться новий політичний сезон.

Третій бій проти Ф'юрі був би особливо принциповий Минулого місяця на стадіоні Wеmblеy в Лондоні Олександр Усик удруге переміг британця Даніеля Дюбуа та знову став абсолютним чемпіоном світу в надважкій вазі вже вдруге в цьому дивізіоні та втретє загалом у кар'єрі. Українцеві 38 років, і попереду в нього залишається обмежена кількість боїв один, можливо, два. Тож варто подумати, який міг би бути ідеальний епілог великої кар'єри Усика. Всесвітня боксерська організація (WВО) призначила Усику обов'язковий захист титулу проти Джозефа Паркера володаря пояса "тимчасового" чемпіона. Проте команда українця не виявляє зацікавлення в цій зустрічі, як і організатори Rіyаdh Sеаsоn та компанія Sеlа вони не мають наміру фінансувати цей бій. І це зрозуміло. Паркер хороший, витривалий боєць, ексчемпіон світу, який втратив титул WВО 2018 року. Відтоді він не провів жодного поєдинку, який став би значущою подією у світі боксу. Саудівські інвестори прагнуть масштабних шоу, які зупиняють час, і Паркер не є тим, хто продасть квитки. Він не володіє поясом, не має яскравої харизми чи потужної фанбази. Такий бій нічого не додасть до спадщини Усика. Тож логічним видається рішення відмовитися від зустрічі, залишивши титул WВО вакантним. Найважливіший і найяскравіший виклик для Усика третій бій із Тайсоном Ф'юрі. Очікується, що наступного року британець повернеться в ринг спеціально заради трилогії з українцем. Ф'юрі ім'я, що збирає стадіони й запалює соцмережі. Колишній король хевівейту, харизматичний шоумен, магніт для медіа. Попри дві поразки від Усика обидві за рішенням суддів він уперто стверджує, що не поступався. Саме в цьому й криється інтрига, яка виправдовує третій бій. Це шанс остаточно розставити всі крапки над "і". Побачити, як легенди завершують своє протистояння на найвищій ноті. Перемога у третій зустрічі подарує Усику непохитну спадщину місце серед найвеличніших. Після цього не залишиться простору для інтерпретацій і сумнівів. Окрім спортивного підтексту, є і політичний. Після появи Ф'юрі на боксерському івенті у Стамбулі, організованому скандальним путіністом Умаром Кремльовим, його заяви про бажання поїхати до Москви, а також публікації з проросійськими меседжами ця історія вийшла за межі спорту. Третій бій набуває символізму. Це буде шанс для Усика поставити фінальну крапку у протистоянні з боксером, який публічно ігнорує факти російської війни проти України. Мета стати триразовим чемпіоном світу. Другим в історії після Мухаммеда Алі Після можливого бою з Ф'юрі для Усика залишиться лише один сенсовий виклик. Один фінальний поєдинок. Мета стати триразовим чемпіоном світу в надважкій вазі. Усього лише другим в історії після Мухаммеда Алі. Якщо в часи Алі для цього потрібно було об'єднати два пояси, то тепер чотири. Усик уже залишав титул Міжнародної боксерської федерації (ІВF), щоб згодом зустрітися з його новим володарем у бою за звання абсолютного чемпіона. Після трилогії він може повторити цю історію цього разу вже з новим чемпіоном WВО. На горизонті британський талант, 20-річний Мозес Ітаума. Він привернув увагу після серії яскравих нокаутів, його вже порівнюють із молодим Майком Тайсоном. Туркі Аль-Шейх та інші впливові фігури боксу вважають Ітауму гідним суперником для Усика. 16 серпня Ітаума перший номер рейтингу WВО зустрінеться з ветераном Ділліаном Вайтом, колишнім топом дивізіону, який уже давно втратив мобільність і гостроту. Ітаума фаворит. І найімовірніше, пройде цей тест. Імовірно також, що отримає право зустрітися з Паркером за вакантний титул, у якому також буде фаворитом. І стане новою силою в над­важкій вазі. Бій Усика з Ітаумою це символічна зустріч поколінь. Молодий, потужний, голодний до перемог Ітаума проти досвідченого, мудрого, унікального Усика. Українець зустрінеться з тим, хто може стати новим королем дивізіону. І або переможе, або передасть естафету. Цей бій буде подією світового масштабу. Перемога зробить Усика триразовим чемпіоном у надважкій вазі, а разом з абсолютним статусом у крузервейті це подарує йому майже міфічну велич. Він отримає право піти непереможеним, на піку, без жодного "але".

Наш національний інтерес зберегти суверенітет й ідентичність та інвестувати в майбутнє, каже військовий Петро Охотін Які головні здобутки за 34 роки незалежності України? &еnsр;Основний здобуток ми відбулися як держава. Попри шалений тиск і пропаганду Росії, що Україна нібито неповноцінна держава, ми вистояли. Уперше таке звинувачення пролунало 2004 року від Олександра Дугіна в контексті Помаранчевої революції. Ми це спростували. 30, 40, навіть 50 років це небагато для національного становлення. Коли в Єгипті 1952-го до влади прийшли "вільні офіцери" і президентом став Мухаммед Нагіб, то казали, що це перший єгипетський правитель за 2500 років. Тож ми на початку шляху розвитку держави. Нині війна й ми втрачаємо території. Але згадайте Японію після Другої світової атомні бомбардування, програш, знищення традиційного способу життя. А тепер це одна з найдинамічніших країн. Згадайте Німеччину Перша світова, Друга світова, поділ на дві держави, об'єднання. І Німеччина відбулася. Яких помилок ми припустилися? &еnsр;Я не прихильник звинувачень у помилках. Людей, які перебували при владі, обрали законним чином, і вони відповідали соціальному замовленню українців і Леонід Кравчук, і Леонід Кучма, і Ющенко, і навіть Янукович. У нас були шалені випробування. Часто чую: "Що було б, якби ми обрали когось іншого?" Це вже ігри в альтернативну історію. Якби обрали В'ячеслава Чорновола, то могли піти шляхом колишніх радянських республік Балтії. Але були й країни, де обрали до влади дисидентів Звіада Ґамсахурдію в Грузії, Абульфаза Ельчибея в Азербайджані і це закінчилося громадянською війною та втратою територій на початку 1990-х. Соціальне замовлення формує політику й політиків Щодо закидів, що ми віддали ядерну зброю, тоді на Україну був шалений тиск, США бачили союзником Росію та Єльцина. На виборах йому допомагали американські політтехнологи. Імовірно, розраховували демократизувати РФ і тоді весь регіон. Місця для України з ядерною зброєю там не було. Обираючи між поганими й гіршими рішеннями, ми намагалися утримувати рівновагу. На якому етапі нашої незалежності Росія розпочала проти нас війну? &еnsр;Ми нині боремося за те, за що вся Європа почала боротися 1648-го, коли утворилася Вестфальська система (система міжнародних відносин після завершення Тридцятилітньої війни. Країна), коли замість релігійних починають домінувати національні державні інтереси, виникають держави-нації. У нас у цей час починаються гетьманська доба, Визвольна війна, серія націєтворчих заходів. Я вважаю, що корінь нашого конфлікту з Росією у ХVІІ столітті, коли люди, які тут жили, сказали: ми не поляки й не московити і не є Османською імперією. Україна розпочала боротьбу за національну державу тоді, коли національні держави з'явилися як факт. Як змінилося українське суспільство за час незалежності? &еnsр;Кожне нове покоління несе свої цінності. Не вірю, що в людей, народжених у СРСР, старі "прошивки", а в людей, народжених пізніше, інша "операційна система". Питання не в тому, яке в нас суспільство, а яким є соціальне замовлення, бо саме воно формує політику й політиків. Коли люди хотіли міцного господарника, проголосували за Кучму. Коли хотіли електоральної революції, проголосували за Зеленського. Це все йде від нас. Щоб політика була реалістична й давала плоди, нинішньому поколінню і наступним треба більше дбати про освіту. Я помітив цікаву тенденцію в біографіях ізраїльських політиків: Аріель Шарон після війни пішов навчатися. Тодішній президент Давид Бен-Гуріон фактично витягнув його з-за студентської парти й наказав створити спецпідрозділ 101, що мав нищити арабських диверсантів. Нинішній прем'єр Ізраїлю Беньямін Нетаньягу теж у перерві між військовою службою здобував освіту на Заході. Як змінилося ставлення Заходу до України за останні два роки? &еnsр;Треба пам'ятати, що армія і силові структури це озброєне знаряддя політики. Тож ми не можемо гарантувати, що буде далі. Побудова стратегії під час війни, а не тактики і красивих операцій, потребує опрацювання різних варіантів. Чи може бути негативний варіант із зупинкою допомоги від Заходу? Може. У мене є ­зб­ірка стенограм Генрі Кіссінджера, де він домовляється з радянським послом Анатолієм Добриніним про те, як виходитимуть американські війська. У результаті В'єтнам, на відміну від Кореї, не був поділений на зони впливу, а повністю відійшов комуністам. Тому наш національний інтерес зберегти суверенітет та ідентичність, інвестувати в майбутнє через стандартизацію освітніх, військових і бізнес-процесів під Захід. Бо Україна є західною цивілізацією. Треба ­мислити історично і стратегічно це основна теза для цьогорічного ювілею незалежності. Розколу українського суспільства немає А чи є таке мислення у нашої влади? &еnsр;Те, що, станом на літо 2025 року, ми є незалежною державою, маємо армію, тримаємо економіку й навіть не припинили соціальних виплат, свідчить, що Україна життєздатна. На рішення президента й головнокомандувача чинять великий вплив ресурси та міжнародна ситуація. Нині не можна сказати, що через чиїсь помилки в Україні все пішло не так. Країна довго була зациклена на своїх політичних процесах. Тоді як Росія розвивала такі видання, як "ИноСМИ", в нас усе оберталося навколо критики своїх політиків. Тепер суспільство розплачується за те, що не цікавилося тим, що було зовні. Проблема війни вирішується в системі міжнародної безпеки, а не лише тут. Наскільки українське суспільство заполітизоване? &еnsр;Чи можна звинуватити в заполітизованості ізраїльське суспільство часів війни за незалежність? Чи були аполітичними американці під час Громадянської війни? Нормально, коли за демократії люди політично активні. Але є проблеми розвиток соціальних мереж створює велику кількість неконтрольованих сигналів. Єдиним кроком для зменшення цього негативного впливу є покращення освіти, тобто зі школи закладати більше інформації про те, як працює суспільство та його інституції. На якому етапі війни ми перебуваємо нині? &еnsр;Це питання того, з ким у нас буде серйозна коаліція. Росія отримує допомогу від Північної Кореї, Ірану й Китаю. Із ким створюватимемо коаліцію ми? Я не знаю жодної країни, що самотужки може виграти війну проти кількох сильних коаліціантів. Ми нині у стані війни на виснаження. Стратегія виживання в цій війні справа не лише військових, а й економістів, політиків, демографів. Стратегія як така виникла наприкінці ХVІІІ століття, в епоху Просвітництва. Під час Першої світової війни вже відбувалося планування скільки людей мобілізовувати, коли їх відпускати, як це має взаємодіяти з економікою і виробництвом. Також є питання що ми хочемо бачити як результат війни. Людям, які очолюють армію і країну, треба ухвалювати важкі рішення, вони тримають ключі від історії. Їм треба визначати, що є Україна, яка вона буде, і мислити стратегічно. Найгірше, що може бути у війнах, це прив'язуватися до символів міст-героїв тощо. Потрібно думати про людей, націю та державу. Отже маємо утворити сильну військову коаліцію? &еnsр;Не лише військову, а й економічну. Питання війни це питання грошей. Це питання технологій хто матиме кращий доступ до штучного інтелекту, дешевших і якісніших технологій. Війна стає дорожчою і сконцентрованою на технологіях. Нам потрібні партнери. І вони є це Європейський Союз, конкретно Франція та Німеччина, які анонсують велике переозброєння. Але треба пам'ятати про свій державницький егоїзм, про власні інтереси. Інакше перетворимося на буфер між Заходом та агресивною Росією. Як змінювалися технології ведення війни з ­2022 року? &еnsр;У травні 2022 року я вперше відчув, що це таке, коли тебе атакують дрони. Стало очевидним, що треба змінювати підходи до маскування. А потім з'явилися дрони з тепловізорами. Остаточно зміни війни ми побачили 2023-го, коли відбувся контрнаступ і Росія почала запускати "Ланцети", що виводили з ладу дорогу західну техніку. Україна тоді показала себе як технологічна нація. Нині гостро стоїть питання ресурсів та інфраструктури для виробництва дронів. Потрібен замкнутий цикл: науково-дослідний інститут зв'язок із фронтом, щоб розуміти, які частоти й технології використовує суперник, технічне опрацювання виробництво, що оперативно реагує на зміни. Немає користі від РЕБа, створеного для глушіння частот, яких ворог уже не використовує. Потрібна стандартизація. Країни, чия армія перейшла на стандарти, були успішніші за ті, що працювали методами ополчення. Фронту потрібен сильний тил. Наскільки сильний він тепер? &еnsр;Люди, які залишилися в Україні, не є цивільними у класичному розумінні цього слова. Важко назвати цивільною людину, що переживає декілька бомбардувань за місяць. Якщо ви не виїхали, то так чи так є учасником економічного процесу, сплачуєте податки. Нині все українське су­спільство залучене у війну, навіть попри бажання окремих його членів. Щодо контрасту, на якому часто спекулюють у телеграм-каналах, мовляв, військові живуть у болоті, а цивільні ходять по ресторанах. З таким настроєм я повернувся після першої відпустки 2022-го у свій підрозділ на Донбасі. Тоді побратим Олег Заболотний, який пізніше зник безвісти, сказав: "Що вільніше почуваються цивільні там, то краще ми воюємо тут". Обов'язок військового дбати, щоб тил міг функціонувати. Щодо допомоги я не чув відмов від волонтерів. Треба максимально спростити життя для українських підприємців. Розколу українського суспільства, який так хочуть побачити росіяни, немає. Але чому ми все менше говоримо про перемогу? &еnsр;Бо конструкт перемоги, що в нас був на початку ­2022-го, мав вигляд 9 травня 1945 року, лише під іншими прапорами. Більшість людей, зокрема моє покоління, була вихована в дискурсі "великої перемоги". Тобто сприймаємо перемогу за лекалом радянського зразка. Є декілька визначень поняття "перемога", зокрема: "Перемога це мир, кращий за той, що був до війни". І тут відбувається усвідомлення, що в нас менше територій і менше людей. Але є приклади держав, що мали ще більші втрати, але потім встали на ноги Японія, Німеччина, Фінляндія. Остання втратила частину територій і до 1952 року виплачувала репарації СРСР. Але тепер Фінляндія член НАТО і має один із найвищих рівнів освіти. Туреччина, яка в Першій світовій втратила багато територій і важко переходила з імперії в республіку, нині є одним з потужних регіональних гравців. Історія не закінчується на тому, буде перемир'я чи ні. Ми нині робимо те, що не вдалося Богдану Хмельницькому 1654-го. Наше завдання не повторити відкату від західної цивілізації. Ми маємо стандартизуватися з ЄС і НАТО суспільством, освітою, законодавством та оборонними практиками. В українців завищені очікування від перемоги? &еnsр;Так, але в цьому немає великої проблеми. Головне не мріяти, а реалістично себе оцінювати. Будь-яке правильне рішення у стратегії спирається на спроможності. З розумінням спроможностей випливає пошук історичного моменту, коли можна зробити вирішальний крок. Нам треба концентруватися на державних інтересах. Кремль заявляє, що хоче подолати наслідки "геополітичної катастрофи" розпаду СРСР. Отже Росія для нас є перманентно конфліктною країною, бо не бачить нас як суверенну державу. Тому потрібно вибудовувати союзи з іншими державами, орієнтуючись на власні інтереси, а не на те, яка там влада і що говорять їхні лідери. Національні інтереси мають базуватися на фундаменті економіки й оборони. Наше завдання не повторити відкату від західної цивілізації В якій державі житиме покоління українців, народжених у часи війни? &еnsр;Москва мріє про Україну, в якій немає освіти, бідну й озлоблену, з екстремістськими поглядами і ксенофобією. Це дасть можливість пропаганді висвітлювати нас як екстремістську націю. Свого часу вони це зробили з Ічкерією. Російський інформпростір створив образ борців за незалежність Чечні як ваххабітів. Роздування ісламістської теми та провокації спецслужб дали їм змогу провести спецоперацію одночасно з операцією США проти талібів в Афганістані. Не думаю, що Путін змінив свої методички. Вони робитимуть ставку на розкол суспільства, його маргіналізацію та девальвацію освіти. Завдання української влади зберегти повагу до державних інституцій та держслужбовців, яких намагаються дискредитувати. Щодо бачення України майбутнього. Після призупинення війни в нас з'явиться час, щоб наздогнати втрачене. Так, як було до війни, не буде. Багато підприємств знищено. Треба залучати нові технології й забезпечити вихід на західний ринок. Потрібна еліта нової якості. Ставку слід робити на молодих, щоб вони здобували освіту в західних військових університетах. Посада державного чиновника має стати почесною. Щодо тих, хто виїхав за кордон, якщо повернеться хоча б 40 відсотків із новими навичками, то вже заради цього треба робити стандартизацію, іти в західний світ.