Gazeta.ua

Хто і як заробляє на захисних спорудах у столиці "Схеми" йдуть за грошима", каже герой однієї сучасної п'єси. Бум у будівництві укриттів по всій країні означає, що великі гроші сьогодні прийшли саме сюди. Тож і схеми та схематозники вже тут: як магнітом у цю царину притягнуло майстрів "розпилу" всіх ґатунків. Лише у столиці на укриття виділяють кілька мільярдів гривень. "Країна" дослідила 200 тендерів на укриття в Києві й чітко побачила знайому картину: невидимі, але очевидні домовленості між чиновниками та забудовниками, завищення цін, відсікання конкурентів та протягування всіма засобами своїх. Так би мовити, свій до свого по чуже. Тобто по державні кошти 2024 року в Києві біля шкіл та дитсадків виростали купи ґрунту: почалося будівництво захисних споруд. Перед початком навчального року провели 678 закупівель на 4,3 млрд грн, за даними Рrоzоrrо. За ці кошти мають відремонтувати, звести чи облаштувати 449 укриттів. Дві третини з них здадуть в експлуатацію наприкінці 2025-го. Дивимося, як це "працює". Замовники та їхні улюблені виконавці Здебільшого ремонти й будівни­цтва укриттів у столиці замовляли районні управління освіти, рідше навчальні заклади. Але зводять укриття державним коштом. Зазвичай районні управління освіти замовляють один із двох видів робіт капітальний або поточний ремонт укриття. Другий випадок означає, що підвальне приміщення освітнього закладу пристосовують під захисну споруду. Тут сума тендерних закупівель становить від одного до кількох мільйонів гривень. А от коли в тендері фігурує капітальний ремонт або будівництво підземного укриття з нуля, то суми злітають у космос і можуть сягати сотень мільйонів гривень. Ось трійка лідерів за кількістю закупівель: Дарницький район укладено 123 договори, Святошинський 101, Солом'янський 79, за даними Рrоzоrrо. Втім, за сумарною вартістю на першому місці Голосіївський район із 932 млн грн, на другому Дніпровський із 886 млн грн, на третьому Дарницький із 863 млн грн. І тут перша несподіванка. Нагадаємо, в умовах воєнного стану закупівля може бути неконкурентна. Тобто яка компанія подалася на тендер, та й перемогла. "Країна" з'ясувала, що в кожного райвно є свої улюб­ленці. Наприклад, управління освіти Дарницької райдержадміністрації 2024-го надало перевагу вінницькому ТОВ "Вінремсистемс" і уклало з ним за рік вісім договорів на 95,5 млн грн. Водночас "Вінремсистемс", подаючись на тендер, оголошений управлінням освіти Дарницької РДА, щоб підтвердити свою спроможність виконати проєкт, надає відгук від&hеllір; управління освіти Дарницької РДА. Тобто замовник сам собі рекомендує виконавця. Ще одна компанія фаворит дарницьких освітян зареєстроване на початку 2023-го у Львові ТОВ "БК "Житло-Експерт". Уже за кілька місяців фірма почала вигравати в тендерах, і здогадайтеся яких. Так, винятково в управління освіти Дарницької РДА. Звісно, улюблена компанія має, як то кажуть, режим найбільшого сприяння в замовника. Приміром, будівельники не встигли до початку навчального року здати укриття для школи №255. І які наслідки? Жодних. Управління не виставило штрафних санкцій, а лише уклало додаткову угоду та виплатило всю суму тендера. Загалом "БК "Житло-Експерт" отримало від управління освіти Дарницької РДА 2024 року 9,15 млн грн. В іншому районі міста інша історія. Шевченківська РДА перевагу на тендерах віддає винятково ТОВ "Київська домобудівна компанія". У матеріалах планового аудиту діяльності управління містобудування, архітектури та землекористування Шевченківської РДА як замовника, що їх дослідила "Країна", прописано сім зауважень до діяльності цього тандему. Основне завищення вартості робіт майже вполовину. "Під час капітального ремонту найпростішого укриття ліцею №38 встановлено завищення підрядною організацією обсягів та вартості виконаних будівельних робіт за грудень 2022-го в сумі 1,24 млн грн, або 40,73% вартості перевірених робіт", ідеться у звіті аудиторів. Така ось "націнка", майже в пів ціни, за дружбу замовника з виконавцем. 2023 року ТОВ "Київська домобудівна компанія" виграє в того ж замовника тендер на капітальний ремонт будівлі для розміщення в районі Центру комплексної реабілітації для осіб з інвалідністю. Тендер, заявили конкуренти, по суті був прописаний під переможця: в умовах заклали вимогу надати сертифікат відповідності на пісок, бетон, щебенево-піщані суміші й інше. І хоча інший учасник торгів конкурент справедливо зазначив, що законодавство не вимагає сертифікатів на цю продукцію, оскільки кожна партія має свій паспорт, вимог не змінили. "Київську домобудівну компанію" визнали переможцем, хоч вона запропонувала не найнижчу ціну та має в "активі" кримінальне провадження, зареєстроване в серпні 2024-го. Подільський районний суд 2 січня 2025 року розглянув клопотання прокурора Подільської окружної прокуратури Києва про арешт майна компанії. Проаналізований десяток закупівель переконав суд задовольнити клопотання прокурорів. І це не єдиний випадок, коли договори підписують із компаніями, що фігурують у кримінальних провадженнях. З одного боку, це не заборонено, адже вини бізнесу ще не доведено. Але замовники мали б задумуватися: чи не загрожують ці події реалізації проєкту. Ось управління освіти Голосіївської РДА, одного з районів чемпіонів за масштабами витрат, уклало угоду з ТОВ "І.Б.К. Девелопмент" на будівництво укриття в гімназії №236 на 231,9 млн грн. На тендер заявилися ще дві компанії, які запропонували значно нижчу ціну, але до їхньої документації в тендерного комітету знайшлися зауваження. Тож пропозиції відхилили. До документів "І.Б.К. Девелопмент" теж були зауваження, але, як кажуть в Одесі, відчуйте різницю: фірму оголосили переможцем і дали час на виправлення помилок. За фактом виконання проєкту, свідчать дані Dоzоrrо, ціни на будівельні матеріали в кошторисі значно перевищують ринкові, що свідчить про можливу переплату на понад 3,7 млн грн. Водночас, як і улюб­ленці освітян із Шевченківського району, фірма також може "похвалитися" численними кримінальними провадженнями. Наприклад, щодо капітального ремонту (це травень 2022-го) навчального корпусу ­Націо­нального університету біоресурсів і природокористування України в Києві, якого фірма не виконала, отримавши майже 30 млн грн. Якщо ж копнути ще глибше, бізнес-шляхи власників фірми перетиналися з досить цікавими постатями. Ці самі власники, Олександр Лук'янець і Віталій Жуківський, як пишуть аналітики Dоzоrrо, до вересня 2018 року були бенефіціарами АТ "Закритий недиверсифікований венчурний корпоративний інвестиційний фонд "Флеш". А невдовзі його власницею стає Наталія Гордієнко, мати екснардепа Сергія Кацуби й ексзаступника голови правління НАК "Нафтогаз України" Александра Кацуби. За­уважите: яке значення має, чия вона мати? Не скажіть. Вони обидва були підозрювані у причетності до закупівлі "вишок Бойка" за завищеною ціною. Александр Кацуба 2017-го, перебуваючи у статусі обвинуваченого в цій справі, пішов на угоду зі слідством визнав себе винним і отримав покарання: позбавлення волі на рік і п'ять місяців. Пізніше, 2024-го, його ­адвокати намагалися переглянути вирок (начебто засуджений обмовив себе під час укладання угоди зі слідством), але Шевченківський районний суд не задовольнив заяви захисника. Тож Александр Кацуба залишається засудженим за одну з найгучніших афер в історії сучасної України. Крім того, станом на 13 лютого 2025 року, він усе ще перебуває в реєстрі корупціонерів Національного агентства з питань запобігання корупції. Такі от репутаційні нюанси має фірма фаворит освітян Голосіївського району столиці. Будівельники з Донецька Ще одна історія. У серпні 2024-го управління освіти Святошинської РДА оголосило тендер на будівництво укриття для спеціалізованої школи №197 за більш як 140 млн грн. На тендер подалися три компанії, найвищу ціну запропонувало ТОВ "Укрбуд-проект-реконструкція". І саме його визнали переможцем. Здогадуєтеся чому? У двох інших претендентів знайшли недоліки в документації і їхні пропозиції відхилили. В "Укрбуд-проект-реконструкції" теж не все гладко було зауважень на три сторінки. Але їм чомусь надали вимогу про усунення недоліків. Чому? Пофантазуємо: на замовника справила враження бездоганна репутація фірми, її послужний список? Придивімося до цієї репутації та списку. Хоча фірму зареєстровано на Київ­щині, керівником ТОВ "Укрбуд-­проект-реконструкції" є Давід Кізіменко з Донецька. У будівельному бізнесі так чи так задіяно всю сім'ю Кізіменків Давіда, його брата Марка, їхню матір Аллу та їхнього батька Олега. І за кожним тягнеться кримінальний шлейф. Ба більше, за батьком звинувачення в держ­зраді. 2012 року він був заступником голови міськдерж­адміністрації Севастополя Володимира Яцуби. Нічим особливим Олег Кізіменко не виділявся з решти керівників міської адміністрації. Але після захоплення Севастополя росіянами лишився на тій же посаді при окупантах. За рік так званий губернатор Севастополя Сергій Міняйло звільнив його, як писав Центр журналістських розслідувань, за розкрадання бюджетних коштів на понад 45 млн руб. У вересні 2018-го Олег Кізіменко тікає з окупованого Криму і його заарештовують у Херсоні, підконтрольному Україні, за підозрою в державній зраді. У грудні того ж року засуджують умовно з випробувальним (!) терміном на один рік за м'якшою статтею сепаратизм. Тобто чиновник, який працював на високій посаді в окупаційній владі, відбувся фактично легким переляком. Та навіть після умовного вироку отримувати підряди людині з такою репутацією, очевидно, було б непросто. Тож 2020-го власником ТОВ "Укрбуд-­проект-реконструкція" стає син Олега Кізіменка Давід. І компанія, яка раніше не працювала з бюджетними коштами, починає стрімко вигравати один тендер за другим, активно заробляючи на держзакупівлях. Суми свідчать самі за себе: якщо 2021 року фірма виконала замовлень на 113 млн грн, то ­2024-го заробила на тендерах понад 304 млн грн. А загалом невелика фірма з Київщини стрімко наближається до свого першого мільярда: від 2021-го отримала на державних тендерах майже 890 млн грн. Водночас левова частка виграних тендерів завершилася кримінальними провадженнями. Скажімо, Зарічний районний суд Сум уже два роки розглядає кримінальні справи, де Давід Кізіменко є обвинуваченим. Обидві справи про заволодіння коштами, призначеними на відбудову знищеної окупантами інфраструктури в Сумській області. Серед об'єктів, які мали б відновити та відремонтувати за ці гроші, житлові будинки, об'єкти цивільної та критичної інфраструктури, мости й дороги. 2023 року слідчий звертався до Зарічного райсуду Сум із клопотанням узяти Давіда Кізіменка під варту із заставою майже в 1,5 млн грн, але суд обмежився особистими зобов'язаннями для підозрюваного. Тож він і далі активно перемагатиме в тендерах, споруджуючи укриття по всій країні. У Києві фірма "освоюватиме" згадані 140 млн грн на укритті для школи №197 та паралельно, за результатами нових тендерів, у селищі Велика Олександрівка на Херсонщині будуватиме ще одне укриття на 150 млн грн. Закупівля на сайті Рrоzоrrо, як ви здогадуєтеся, була неконкурентна. Такий собі аукціон без аукціону. Лавки з Тернополя для всієї України Тим часом управління освіти Дарницького району столиці в жовтні 2024-го оголосило тендер на закупівлю меблів для укриттів і захисних споруд цивільного захисту закладів освіти району. Ціна договору майже 7,5 млн грн. Можна було заплатити на пів мільйона менше. Таку пропозицію, зокрема, надало ТОВ "Санні Веллі", але перемогти не змогло, бо пропозиція явно була прописана під його конкурента. Однією з умов було надання виробником звіту від екологічного аудитора, виданого Міністерством захисту довкілля та природних ресурсів. "Вважаємо, що встановленою вимогою в тендерній документації здійснено порушення прав та законних інтересів потенційних учасників, а також порушено принципи добросовісної конкуренції серед учасників", заявив представник ТОВ "Санні Веллі". Але то був голос волаючого в пустелі: тендерний комітет відхилив пропозицію фірми і надав перевагу ТОВ "ЕНСО Груп" із Тернополя. Як зазначено в договорі, ціна однієї лавки 3260 грн, таких лавок, за умовами тендера, 2300. Що ж це за унікальний постачальник лавок із Тернополя? "Країна" з'ясувала: ТОВ "ЕНСО Груп" зареєстровано в грудні 2023-го, і вже за два місяці воно отримало свій перший контракт. Загалом 2024 року уклало 35 договорів на постачання меблів, але успішно завершило 13. Зате за рік компанія отримала десяток скарг за свою участь у тендерах. "Фортуна" з нарами та професійною кавоваркою Найдорожче укриття торік почали будувати для навчально-виховного комплексу №183 гімназії "Фортуна". Тендер оголосили на початку червня 2024-го. Заявлена вартість майже 300 млн грн. На тендер подалися чотири компанії, три з яких мають досвід будівництва укриттів. Замовник, управління освіти Дніпровської РДА, оголосило переможцем ТОВ "Констракшн Сіті К", яке заявило найвищу ціну 297,8 млн грн. Це був той єдиний учасник без досвіду спорудження укриттів. Ні заяви конкурента про відхилення його пропозиції через формальні помилки, ні моніторинг закупівлі аудиторами не змінили ситуації, і в серпні договір підписали. Що ж це за компанія? ТОВ "Констракшн Сіті К" зареєстровано в червні 2023-го, вже за півтора (!) місяця воно виграло свій перший тендер. А до кінця року отримало на 11,5 млн грн державних замовлень. 2024-го фірма з трьома працівниками заробила на державних підрядах удесятеро більше понад 100 млн грн. Втім, повернімося до "­Фортуни". "Країна" дослідила 1300 позицій підсумкової відомості, що є частиною кошторисної документації. Що ­планується ­закупити? 10 колективних аптечок для захисних ­споруд по 3,3 тис. грн кожна. На Rоzеtkа такий товар коштує по 2,6 тис. грн. Закуплять побутові електроплити й електрочайники по 1,3 тис. грн за кожен, тоді як у супермаркетах ціни на чайники стартують від 279 грн. Придбають 268 металевих нар за 4,18 млн грн, професійну кавоварку за 47,7 тис. грн і комплект меблів із вмонтованою мийкою за майже 80 тис. грн. Торік лікарня на Волині купила комплект меблів із вмонтованою мийкою за 19 тис. грн, тобто вчетверо дешевше. І як кажуть, вишенька на торті: 5,747 млн грн на покриття додаткових витрат, пов'язаних з інфляцією. Новий рік приніс нові тендери на спорудження та ремонт укриттів в освітніх закладах: на 2025-й на ці потреби уряд виділив у масштабах країни рекордні 6,2 млрд грн. "Розпил"-24 успішно завершився. Хай живе "розпил"-25? Р.S. "Країна" уважно стежитиме, що відбуватиметься з виділеними на укриття коштами вже в масштабах країни. Передплатити журнал "Країна"

Після війни сплеску народжуваності не станеться, вона залежатиме від економічної спроможності держави, каже демограф Олександр Гладун Наскільки серйозна нинішня демографічна криза в Україні? &еnsр;Війна вплинула на всі демографічні процеси народжуваність, смертність, міграцію. Перед повномасштабним вторгненням в Україні, включно з окупованими територіями, жили 42 мільйони осіб. Демографічна ситуація в Україні була кризова й до повномасштабного вторгнення, вона виникла ще на початку 1990-х. Максимум чисельності населення в нас був 1993 року 52 мільйони. Надалі невпинно скорочувався. Цьому сприяли три чинники: зниження рівня народжуваності, високий порівняно з іншими європейськими країнами рівень смертності, особливо чоловіків працездатного віку, та міграційні потоки. Українці спершу їздили за кордон працювати й поверталися це трудова тимчасова міграція. Але в частини людей вона поступово перетворилася на постійну. Після перепису населення 2001 року, за різними підрахунками, за кордоном залишилося від одного до двох мільйонів осіб. За 30 років чисельність населення зменшилася на 10 мільйонів. Це шалені темпи. Головним чинником цього до повномасштабної війни була зміна репродуктивної поведінки населення і стрімке скорочення рівня народжуваності. Із чим це найперше пов'язано? &еnsр;В усьому світі під час зростання економічних показників відбувається скорочення рівня і смертності, і народжуваності. Але з часом розвинена країна доходить до межі, за якою смертність перевищує народжуваність. Така ситуація майже в усій Європі. Демографічний вибух спостерігається лише в кількох країнах Африки. За прогнозами ООН, у 20502080-ті чисельність населення світу почне зменшуватися. Це закон суспільного розвитку, в межах якого існує і Україна. Але в нас ці процеси відбуваються швидше. Найперше на це вплинув чинник економіки. Під час економічних криз подружжя не наважується народжувати. Дитина нині є соціальною цінністю. Батьки вкладають у неї, доки вона не починає самостійного життя. Чи допомагатиме вона батькам, коли стане дорослою, сказати важко. 200 років тому були великі сім'ї, діти починали працювати в 57 років. Підрісши, утримували батьків. Тепер же дитина сама потребує часу та матеріальних ресурсів. Саме цього людям і не вистачає для виховання дітей. Більшість сучасних жінок вважає, що спершу треба здобути освіту й побудувати кар'єру, а тоді народжувати. Змінюються пріоритети й соціальні настанови, відповідно змінюється і репродуктивна поведінка. Дитина нині є соціальною цінністю Україна з кінця 1980-х живе в перманентній економічній кризі. Наші жінки скаржаться на низьку зарплату, малу допомогу в разі народження дитини, яку виплачують до 3 років, а у провідних європейських країнах до 1821. Коли в сім'ї народжується дитина, є загроза, що хтось втратить роботу. Якщо ж державну допомогу виплачують протягом 18 років, то люди менше бояться за робоче місце. Якщо з народженням першої дитини в сім'ї були економічні труднощі, ймовірність народження другої дитини зменшується. Також жінки називають проблему соціальної інфраструктури брак дошкільних дитячих закладів, відсутність гнучкого робочого графіка для поєднання роботи з вихованням, високі ціни на житло, через що сім'я середнього достатку мусить усе життя орендувати квартиру, і грошей на другу дитину не вистачає. Усе це призвело до того, що рівень народжуваності в Україні один із найнижчих у світі. Які проблеми є найбільш нагальними в українській демографії сьогодні? &еnsр;Після повномасштабного вторгнення це міграція. За даними Управління верховного комісара ООН у справах біженців, кількість наших воєнних мігрантів 6,8 мільйона. За даними прикордонної служби України 45 мільйонів. Із них 60 відсотків становлять жінки, приблизно третина діти до 18 років, решта люди працездатного віку. Особи старші 65 років 6 відсотків. Люди пенсійного віку залишаються в Україні, працездатні виїздять. Це викликає дефіцит робочих рук. Також маємо приблизно 4,6 мільйона внутрішньо переміщених осіб. Загалом місця постійного проживання залишили 10 мільйонів українців це майже 25 відсот­ків населення. Жодна країна не стикалася з таким масовим переміщенням людей. А в родинах переселенців народжується менше дітей. Ви згадували про "демографічне старіння", характерне для багатьох сучасних країн. Які причини й особливості старіння населення України? &еnsр;Старіння населення у світі свідчить про зростання рівня життя, відповідно підвищується його тривалість. Старіння характеризується збільшенням частки населення старше 65 років, тобто людей пенсійного віку. А через падіння народжуваності зменшується кількість людей до 18 років. Це суттєво впливає на соціальну інфраструктуру й економічний розвиток країни. Місця постійного проживання залишили десять мільйонів українців В Україні зростання кількості пенсіонерів створює навантаження на Пенсійний фонд, соціальні служби та медицину. Водночас знижується тиск на систему освіти через меншу кількість дітей. Тож із часом менше людей вийде на ринок праці, буде менше внесків до Пенсійного фонду. Уже тепер пенсійні внески не перекривають потреб фонду й він фінансується з бюджету. Це викликає проблеми з виплатою пенсій, через що підвищується пенсійний вік і зростають податки. Також змінюється статево-вікова структура суспільства. Менше дітей отже менше шкіл і дошкільних закладів. Міносвіти починає скорочувати кількість вузів. Відповідно, на ринку праці буде менше молоді, а в Пенсійний фонд надійде менше відрахувань. Якщо народжуваність збільшиться, зросте потреба в навчальних закладах, зміниться система охорони здоров'я. Повертаючись до питання міграції через війну наскільки тісним є зв'язок українців за кордоном зі своєю Батьківщиною? Який відсоток емігрантів готовий повернутися? &еnsр;Мігрантів слід розділити на дві категорії: ті, хто ви­їхав через війну, і ті, хто виїхав раніше. З другої категорії мало хто повернеться в Україну, в них немає мотивації для цього. Вони поїхали, бо їх не задовольняла ситуація у країні, а тепер іще більше труднощів. Щодо воєнних мігрантів тут багато чинників. Перший тривалість війни. Що довше вона триває, то менше людей повертається. Другий громадяни, які повернуться, шукатимуть житло й роботу. Чи знайдуть вони те, що відповідатиме їхнім потребам? Чи зможуть влаштувати дітей у навчальний заклад? Люди порівнюватимуть це з тим, що мали за кордоном. Слід врахувати, що багато європейських країн проводить активну політику інтеграції наших мігрантів, найперше через безкоштовні мовні курси. Також триває політика залучення на ринок праці людям пропонують роботу, щоб вони залишались і втягувалися в тамтешнє життя. Багато соціологічних служб у нас і за кордоном проводить опитування, чи планують люди повертатися. Результати приблизно такі: 25 відсотків кажуть, що не повернуться, ще 25 обов'язково повернуться, але після війни. 50 відсотків вагаються. Але ці рішення змінюються, і які будуть настрої на момент закінчення війни, сказати важко. Якщо повернуться 5060 відсотків, це буде добрий результат. Це також залежить від того, на яких умовах війна закінчиться. Я нині не бачу передумов для її закінчення чи навіть перемир'я. Путіну нема сенсу зупиняти війну почнуться соціальні й економічні проблеми, що можуть його знести. У рамках одного дослідження людей питали, чи готові вони повернутися в Україну в кордонах ­1991-го чи 2022 року. За перший варіант висловилося на 25 відсотків більше. Люди розуміють, що варіант із кордонами 2022 року це призупинення воєнних дій, і потім буде нова фаза війни. Як вплинули війна та виїзд українців за кордон на ринок праці в державі? &еnsр;На ринок праці суттєво вплинули дві речі виїзд ­людей за кордон і мобілізація. Тому багато підприємств має потребу в додаткових працівниках. З другого боку, дослідження Національного банку виявили, що частина підприємств скорочуватиме кількість працівників. Важко сказати, чим це викликано, але така ситуація існує. Залучення іноземців на ринок праці має бути точкове Спостерігається дефіцит робочої сили. Уряд намагається розв'язати цю проблему шляхом залучення іноземців, найперше представників Індії, Узбекистану, країн Середньої Азії. Але цю політику слід провадити обережно, враховуючи, як ці заробітчани впливатимуть на етнічний та соціальний склад населення України. Нам не потрібен надто великий потік заробітчан: якщо війна закінчиться чи призупиниться, то частина українців повернеться з-за кордону, частину демобілізують і їм також буде потрібна робота. До нас поїдуть люди з країн із нижчим економічним рівнем, що погоджуватимуться на нижчу зарплату. Наші ж люди на таку зарплату не погодяться, і це спровокує чергову хвилю міграції українців за кордон, пов'язану з наявністю конкурентів, готових працювати за мінімалку. Тому політика залучення іноземців на ринок праці має бути контрольована й дозована, навіть точкова. Остаточне рішення слід ухвалювати після війни, коли стабілізуються міграційні потоки. Масове завезення людей на роботу нині може негативно вплинути на майбутнє країни. Заступниця міністра соцполітики Дарія Марчак заявила про можливість залучення мігрантів із країн третього світу, зокрема молоді через освітні програми. Чи зможе це змінити демографічну ситуацію на краще? &еnsр;Є кілька складових міграційної політики. Перша надання політичного притулку. Ми допомагаємо людям, що зазнають репресій у РФ, інших країнах. Це більше гуманітарна місія, яку нині виконує більшість країн щодо українців. Друга складова ринок праці. Третя намагання залишити цих людей на постійне проживання для зміни демографічної ситуації. І це найскладніше питання. Ідеться про інтеграцію та асиміляцію інших етнічних груп. Навряд чи це можна зробити через вищу освіту. Приїздитимуть уже сформовані люди з конкретною метою навчання. Чи залишаться вони в Україні невідомо. Адаптації значно краще піддаються діти шкільного віку. Характерними є дії Росії, що вивозить наших дітей з окупованих територій у спеціальні дитячі табори й виховує в антиукраїнському дусі. Через освіту теж можна впливати, але невідомо, чи сприйме ця молодь українську культуру, чи створюватиме власні етнічні й культурні структури, і чи сприятиме це зміцненню України або навпаки її розхитуванню. Це велике й недосліджене питання. Після Другої світової війни західні країни почали проводити політику мультикультурності. Для відновлення Європи залучали іноземців, зокрема Німеччина завозила турків, сподіваючись, що вони попрацюють і поїдуть. Але цього не сталося. Держави не змогли адаптувати цих людей до свого культурного середовища. На початку 2010-х лідери західних країн Анґела Меркель, Девід Кемерон, Ніколя Саркозі заявили, що політика мультикультурності не спрацювала. Україна вийде з війни ослабленою економічно й демографічно. Ми й тепер слабка країна, що тримається за рахунок допомоги Заходу. Всередині нашого суспільства є релігійні та інші суперечності. Залучення великої кількості людей іншого етнічного походження не сприятиме зміцненню країни, навпаки може викликати протистояння між автохтонами й мігрантами. Я вважаю, що після закінчення війни треба почекати років 1015 і вже тоді вживати конкретних заходів. Мінекономіки заявило, що для повоєнного відновлення треба буде залучити 4,5 мільйона працівників приблизно 15 відсотків нинішнього населення України. Ми не зможемо адаптувати таку кількість людей. Вони створять паралельні структури зі своєю релігією, культурою, юрисдикцією. Треба усвідомити: яку країну ми хочемо бачити через 1015 років з автохтонним чи змішаним населенням? Західноєвропейські країни нині адаптують наших громадян, бо це спільний культурний простір. З Європи до нас ніхто не поїде. Поїдуть люди інших традицій. Адаптувати їх не зможемо. Ми не змогли навіть інтегрувати ВПО в нові громади. Мінсоцполітики розробило Стратегію демографічного розвитку України до 2040 року. Як її оцінюєте? &еnsр;Наш Інститут брав активну участь у розробленні цієї стратегії. Оцінюю її позитивно. Уже є план реалізації цієї стратегії до 2027 року. У ньому визначено заходи щодо кожної з шести цілей. Ми пропонували продовжити цю стратегію навіть до ­2050-го, на довжину покоління, бо демографічні процеси інерційні. Але в ній на перше місце поставлено саме питання міграції. У проєкті ж перед затвердженням на першому місці стояла народжуваність. Тобто уряд бачить розв'язання багатьох проблем саме через міграційні процеси. На мою думку, треба зосереджуватися на підвищенні народжуваності і тривалості життя. Ухил у міграційну компоненту означає, що уряд не бачить або не хоче бачити, як змінити ситуацію всередині країни. Якщо не заохочувати народжуваності та не сприяти зміцненню сім'ї, то за кілька поколінь відбудеться зміна етнічного складу населення країни. Щоб не відбувалося скорочення чисельності українців, треба, щоб 100 жінок у межах України народжували 220 дітей. На початку великого вторгнення вони наро­джували 116 дітей удвічі менше. Ми не піднімемося до рівня природного відтворення населення, цього не вдалося жодній країні Європи. Але досягти рівня провідних держав, наприклад Франції, де 100 жінок народжують 170180 дітей, для України цілком можливо. Для прикладу, в Південній Кореї нині 100 жінок народжують 72 дитини менше, ніж у нас під час війни. У Китаї 100 жінок народжують 100 дітей. В Японії та Італії 120 дітей, практично як у нас перед великою війною. На початку вторгнення всі опитування молодих сімей свідчили, що більшість із них була налаштована мати двох дітей. Також, якщо ми не приділятимемо уваги охороні здоров'я, в нас будуть високий рівень смертності й низька тривалість життя порівняно з європейськими країнами, де вона більша на 10 років. Верховна Рада пропонувала збільшити допомогу в разі народження дитини, але в бюджеті на 2025-й цього не заклали. В одному законопроєкті пропонували прив'язати розмір виплат до черговості народження дітей: на другу дитину виплачувати більше, на третю ще більше. Якщо приїдуть іноземці і народжуватимуть, то ми платитимемо допомогу їм, а не українцям. Треба вкладати у своїх громадян, їхнє здоров'я, в українську сім'ю. Також багато що залежатиме від політичного й економічного стану країни після війни. До яких нових суспільних викликів слід готуватися країні після війни? &еnsр;Бебі-буму не станеться. Його не було й у Радянському Союзі після Другої світової. Він був лише в розвинених країнах, найперше у США. В Україні після Другої світової були голод 19461947 років і вкрай погана економічна ситуація. Народжуваність зростала, але це був не бебі-бум, а реалізація відкладених народжень, так зване компенсаційне підвищення народжуваності. Люди не народжували під час війни, чекали на її закінчення. Таке підвищення триває три-п'ять років. У соціальному плані диференціація за рівнем життя зростає і тепер, а після війни збільшиться, що негативно вплине на народжуваність. Загалом повоєнна ситуація залежатиме від економічної спроможності держави, зокрема від того, чи продовжуватиме надходити фінансова допомога. Демографічна ситуація нині найбільше залежить від Збройних сил України, як і виживання держави Розколів у суспільстві не прогнозую. Регіональні особливості в Україні все більше стираються із переміщенням людей. Доведеться вирішувати певні питання на рівні територіальних громад, бо в них різний склад населення, різні проблеми й потреби. Їх розв'язання убезпечить державу від соціальних вибухів. Соціально-економічна політика має бути зважена і прорахована. Якою бачите демографічну ситуацію на найближчі 10 років? 2024-го ми розробили три варіанти прогнозу оптимістичний, песимістичний і середній. Основним критерієм був рік закінчення війни. В оптимістичному прогнозі це був 2025-й, у песимістичному 2028-й, у середньому 2026-й. Навіть у разі швидкого закінчення війни стрімкого підвищення народжуваності не очікується. Дещо покращиться ситуація зі смертністю, бо військові перестануть гинути. Але помирають не тільки на фронті відбувається загострення хронічних хвороб, у прифронтових містах люди не можуть отримати якісну меддопомогу. Демографічна ситуація нині найбільше залежить від ЗСУ, як і виживання держави. Передплатити журнал "Країна"

Відсутність дієвих планів перетворює відносини із Сполученими Штатами Америки на небезпечні для України, каже фінансовий аналітик Олексій КУЩ Між президентом США Дональдом Трампом та президентом України Володимиром Зеленським під час пресконференції в Овальному кабінеті 28 лютого сталася суперечка. Глави держав мали підписати угоду про надра, але Володимир Зеленський достроково залишив Білий дім. Що буде з нею тепер? &еnsр;Угода буде маркером геополітичної присутності США в Україні. Відновлення відносин почнуть із неї. Якщо відносини зіпсовано надовго, інтерес до угоди зникає. Тоді, ймовірно, подібну підпишуть Україна та Євросоюз. Він теж поставить в Україні свою геополітичну точку присутності. Такі угоди можуть бути з країнами, яких ми нині взагалі не розглядаємо. Коли наші еліти сваряться з американцями, то згадують про Пекін. Це стара звичка грати на протиріччях великих гравців. Із Туреччиною та Великою Британією теж. Можливо, з Польщею. Ми слабшаємо, а тому через певний час і Варшава може бути для нас сильним партнером. Угода про надра це серйозна історія? &еnsр;Так. В Україні є версії, що Трамп хоче задовольнити амбіції своїх виборців, а насправді йому байдуже до цих природних ресурсів. Я так не думаю. По-перше, Трампу не треба загравати з виборцями, бо вибори вже пройшли. Республіканці Трампа це трансформація держави в техностейт По-друге, угода показує зрушення американської політики до матеріальних речей. У демократів був більш ідеологічний ракурс політики, пов'язаний із ліберальною ідеологією та формуванням ліберального інтернаціоналу. Республіканці Трампа це трансформація держави в техностейт, знецінення ідеології, але посилення факторів матеріальних ресурсів. Перехід до техностейту це зміна політико-економічної моделі США? &еnsр;Техностейт це новий вид технократичного капіталізму, де політична влада концентрується в руках провідних технологічних корпорацій. Для них ключові інтереси ресурси, ринки збуту й технології. Хто побудує найуспішнішу модель, той і виграє глобальну боротьбу ХХІ століття. США та КНР нині паралельно будують свої техностейти. У Плані перемоги Володимира Зеленського є згадка про надра України на "трильйони доларів". Навіщо він це прописував? &еnsр;Думаю, наші політики ставили на те, що перемога республіканців у США не буде тотальна або ж узагалі на виборах президента переможе Камала Гарріс. Це план А. План В перетворити Трампа на Байдена. Створити умови, щоб він зайшов у колію Байдена. Це відбувалося шляхом апеляції до емоцій, але психотип Трампа такий, що він не ввійде в колію Байдена. Тому відсутність дієвих планів А та В перетворює відносини із США на небезпечні для України. Тепер похапцем формують якийсь план С. Чи можна говорити, що відтепер епоха тисяч меморандумів закінчується, а від України вимагають чогось конкретного? &еnsр;Ключова відмінність демократів від республіканців полягає в тому, що перші перебували у своєрідній "доктрині Брежнєва", тільки замість комуністичного інтернаціоналу був ліберальний. Будь-яка країна могла сказати, що будує модель ліберального трансгуманізму, провадить трансгендерну політику, й туди одразу йшли гранти, кредити, представників місцевої еліти брали на навчання у США. Свій потужний військово-промисловий комплекс це і є гарантія безпеки За Трампа Штати не платитимуть за те, що ви живете в їхній ідеологічній парадигмі. Трампу байдуже до ідеології, тепер ви маєте платити США за право бути поруч. Це і про продаж товарів на преміальному американському ринку, і про американську парасольку ядерної безпеки та механізми військового захисту. Трамп каже, що безпека це дорога послуга. Тому Білий дім почав роздавати "платіжні доручення" своїм союзникам по НАТО. Що взяти з України? &еnsр;От вони теж думають: "Що? Грошей немає". Вирішили, що візьмуть природними ресурсами. Це не про цінності, а комерція, виражена в тоннах, кубометрах чи доларах. Експрезидент США Джо Байден практикував риторику відкритих дверей НАТО без вступу, Дональд Трамп прямо говорить, що Україна не вступить в Альянс. Київ прагне гарантій безпеки. Як бути? &еnsр;Байден використовував метод скляних дверей. Україна билася, як дитина в аеропорту часом б'ється в такі двері. Трамп прямолінійний, його риторика не прикрита евфемізмами, недомовками. Це такий технократизм. У певному сенсі для України це може бути навіть корисно. Перестанемо вірити обіцянкам, будемо дорослішати, ставатимемо раціональнішими й далекогляднішими. Ми або вибудуємо свій технократизм, або програємо цю глобальну боротьбу, як програвали країни, які не змогли подолати феодалізм і перейти до капіталізму. Як Україні не повторити долі Речі Посполитої чи Молдавської держави, коли їх розірвали абсолютистські монархії? Ми ж не світова фігура, а країна, яка має підлаштовуватися під глобальні тенденції. &еnsр;Ми справді не світова фігура, але це треба осягнути на всіх щаблях суспільства. Багато українців думає, що ми в центрі всесвіту. Ключове це осягнення себе, як колись Фінляндія осягнула свою позицію у світі. І перестати просувати фантастичні ідеї, що ми "щит для Європи, форпост". Це калька польських міфів ХІХ століття. Нам треба перестати вірити в міф, що ми з населенням 25 чи 27 мільйонів людей, де незабаром понад половину буде пенсійного віку, можемо бути європейським муром. Потрібно відходити від активістської форми правління до експертно-мерітократичної. У нас нині активістська демократія, коли групи активістів самі себе уповноважують на слово останньої інстанції. Це антикорупційна боротьба, економічна або культурна політика. Нам потрібні фахові експертні групи, які не розказуватимуть, хто корупціонер чи чесна людина, а вибудують раціональні моделі для нашого розвитку. Але зробити це важко. Чому? &еnsр;Бо ми відмовилися від побудови власних інститутів управління, віддали все на аутсорс зовнішнім структурам. На певному етапі це здавалося корисним. Та потім країна почала втрачати самостійний напрям розвитку. Для мене символом цього стала ліквідація Національної академії держуправління. Це було намагання конструювати внут­рішні еліти. Звісно, там були цілком справедливі нарікання на якість освіти. Та якщо це за формою було неякісно зроблено, то це не означає, що по суті це було помилково. Внутрішню еліту, свою шляхту треба вирощувати. Чому Україна не може осягнути свою слабкість, коли всі показники печальні? &еnsр;Бо в нашій свідомості геополітичне середньовіччя. Цим пояснюється й популярність месіанських ідей і ухвалення політичних рішень, які призводять до трагічних наслідків. Може, ще відчуття реальної небезпеки створює так форму захисту. Тоді люди безкінечно розповідають про розвал Росії, парад на Красній площі. Тому ми так сильно відрізняємося від, скажімо, Фінляндії. У нас радше афективна політика. Це часом призводить до сплеску результатів, світ дивується, як можна таке зробити, але потім іде відкат до реальності. І тоді ми бачимо, що населення було 52 мільйони, а тепер 27 найбільше скорочення в Європі. Економіка роками бовтається між 180 мільярдів доларів до 200 мільярдів ВВП. Інфраструктуру зруйновано. А Фінляндія? &еnsр;У них ефективна політика. Вони раціонально використовують ресурси і внутрішні сили. Завдають ударів тільки в рамках наявних можливостей. Можуть вчасно зупинитися, коли втрати перевищують межі припустимого. Можуть формувати політику довгої волі. У нас же фінський сценарій багато років був синонімом образи. Але Фінляндія це розвинута економіка, член ЄС, а недавно долучилася до НАТО. Так, пізніше, ніж могла б у разі форсування цих подій, але ми ж не знаємо, чим це форсування для Фінляндії закінчилося б у 1950-х чи 1970-х. Тому для нас важливо зробити перехід від афективної політики до ефективної. Що робити Україні, які шляхи може обрати? &еnsр;Є кілька варіантів. Перший: вибудовувати свій техностейт, як це робить Туреччина, її ВВП перевершив трильйон доларів. Це складна економіка, високий рівень доданої вартості, низький рівень сировинних та аграрних секторів у структурі економіки. Ми можемо досягти ВВП у трильйон доларів, але не за 5 і не 10 років, а за три-чотири політичні цикли 20 років. Другий варіант: стати частиною іншого техностейту. Не в політичному значенні, а в інвестиційно-економічному. Інтегруватися в його геополітичний простір. Проблема в тому, що Європа цим курсом не рухається, а перетворюється на крамницю старожитностей Дікенса, переходить до формату сервісної економіки. Потрібне вміння бути надійним довгостроковим партнером Із малими техностейтами, як-от Туреччина, щільно інтегруватися не варто, бо в них не такий уже великий економічний простір, щоб із кимось ділитися. Треба спів­працювати з масштабними техностейтами, які можуть знайти для нас місце в глобальних ланцюгах доданої вартості. Їх два США та Китай. Якщо ні перший варіант, ні другий не будуть досягнуті, то в нас лишаєтся третій крок остаточне перетворення на сировинну економіку. Це відбуватиметься з поступовим зменшенням усіх основних параметрів: інфраструктура, енергетика, кількість населення. Повернення українців можливе лише в перших двох моделях. Сировинна модель не дасть великої кількості робочих місць і високих зарплат. Повертатися немає куди, якщо Україна експортує лише залізну руду, брухт, соняшникову олію та кукурудзу. Якщо нічого не робити, третя модель наше магістральне майбутнє? &еnsр;Так. Бо модель власного техностейту потребує вольових зусиль еліт. І бажано мати лідера, як Пак Чон Хі в Кореї (відомий як успішними реформами, що дали економіці Південної Кореї змогу стати однією з найкращих у світі та не повторити долі Південного В'єтнаму, так і жорсткими політичними репресіями. Країна). Друга модель потребує сильної дипломатії, і це не залежить прямо від нас. Захочуть нас бачити великі країни у своїх проєктах будемо там. Але можуть і не захотіти. Тут потрібне вміння маневрувати й бути надійним довгостроковим партнером. У другій моделі Помаранчева та Революція гідності, "електоральна революція" 2019 року чи будь-яка інша революція не вітається? &еnsр;Будь-які революції тоді небажані. Країна має забезпечити стабільність і спадковість рішень протягом 20 років щонайменше. Яка модель дає вищі гарантії безпеки? &еnsр;У нас багато людей не розуміє, що коли в Україні відбулася деіндустріалізація, то в такому тренді не можна побудувати ВПК світового рівня. ВПК потребує сотень і навіть тисяч суміжників та контрагентів із цивільних галузей економіки й підприємств подвійного призначення. ВПК це завжди вишенька на торті всього виробництва, як це є в Туреччині, Південній Кореї чи Ізраїлі. У цій моделі можемо виробляти власні зразки зброї. Свій потужний ВПК це і є гарантія безпеки. На друге місце я поставив би інвестиційну інтеграцію у великі техностейти, які матимуть в Україні свої інтереси. Щоб ця модель захищала, треба бути важливим як Тайвань для США. Тайвань важливий виробник мікрочипів. Тобто в нас у країні має випускатися щось важливе. Якщо ж цього немає, то треба робити мікс участі різних країн, як зробили Азербайджан чи Казахстан. Вони у свої енергетичні проєкти залучають, зокрема, турецькі, американські, китайські, британські, французькі компанії. Так вони диверсифікують і залежності, і гарантії безпеки. У нас проблема 2022 року була в тому, що Глобальний Південь не підтримав ізоляції РФ. Передовсім Індія та Китай. Вони створили альтернативний коридор для РФ, що дало їй змогу пережити санкції. А якби в Україні були китайські інвестиції, тоді агресія Росії отримала б іншу відповідь. І реакція Пекіна була б жорстка. До речі, аншлюс Білорусі Росією не відбувається, зокрема, тому, що в Білорусі зосереджені й виробництва, й китайські логістичні, транспортні шляхи в Європу. Москва боїться дратувати Пекін. Третя модель сировинна. Вона фактично не захищена перед зовнішньою агресією. Така країна може мати ефективну політику у вигляді активного нейтралітету, як Монголія чи Туркменістан. Це працює на тонкій межі, доки є компроміс між великими гравцями. Лише в рамках такого нейтралітету сировинній країні можна якось захищати свої інтереси. Передплатити журнал "Країна"

Українцем у часи совєцької окупації мене формувала батькова бібліотека. Знаходив там нарбутівську гривню доби УНР і перемальовував із неї тризуб. Школа й вулиця за совєтів були переважно москвомовні. Якось прийшов із прогулянки й заговорив російською. Мама запитала: "Ти що, мене не любиш?" Потім якось узяв бандуру й заграв пісню "Ах, только бы тройка не сбилась из круга". Бабуся запитала: "На бандурі й російською?" Я розплакався й кинув інструмент. Це був урок національної гідності на все життя. Мова формує людину. Важливо розрізняти, де наше, а де окупантське. З юності дивувала двоїстість реальності. З одного боку столиця Київ, а з другого Москва. Мій дід замість червоного прапора вивішував червоно-синій прапор УРСР, аби підкреслити, що українці не москалі. Коли я приїхав на перші вакації до Сум із прикарпатського Косова, переконував друзів: московський міф про бандерівців-зарізяк пропагандистська брехня. Сусідка ж сказала на це: "Та що про них говорити: у них там, у Косові й на Западній, нема совєцької власті. Навіть прапор мають не червоний, як у нас, а червоно-синій". Москва вдало будувала серед нас міжукраїнське провалля. Завжди відчував свою родову україноцентричність. Якось, 6-річний, їхав із мамою в Суми. Розмовляли в поїзді українською. Хтось почув і питає: "Националистика растите?" Мама була шокована, але гідно відрізала: "Я вам вирощу націоналіста". Здається, вдалося. Образна реакція на життя це і є мистецтво. Кобзарство це автентика серця. Поет-дисидент Степан Сапеляк познайомив мене зі скульптором Олесем Бадьом. Той привів до Миколи Будника, який став моїм учителем. Пощастило вчитися у відомого кобзаря Георгія Ткаченка. Найважливіше, що взяв від них, уміння не фальшувати. Жити так щиро, як співаю в піснях. Традиція це тяглість і сталість. Її націєтворча функція непорушна підвалина ідентичності. Запам'ятався козацький дух піднесення в лютому 2022-го. Він був міцніший за гармати. Для Москви він був несподівано сильний. Українці зібралися в кулак і почали діяти. Та, крім духу, потрібні технології. Армія невпинно українізується. Побратим Микола три роки тому був москвомовний. Колеги переконували: час переходити на українську. Він сприймав це як наругу над його свободою. Та на передку фраза "Братан, свои" може коштувати життя. Війна Миколу українізувала. Визнання кобзарства нематеріальним спадком людства перемога українського духу. Це наша культурна зброя у світі, бо засвідчує українську бутність упродовж століть. Немає малих і великих культур. Росія нав'язує іноземцям привабливу мистецьку ширму, що приховує найлютіші злочини світового терориста-маніяка. Москалі намагаються привласнити феномени нашої культури: борщ, вареники, гуцульський кептар і наддніпрянські строї. Чи колядування-щедрування та кобзарство-лірництво. Маємо ставити їм чіткий культурний кордон. Кобзарство це автентика серця Українці не мають грати російських композиторів. Євреї не виконують Вагнера в Ізраїлі. Треба триматися музичної гігієни. Універсальність культури в поєднанні традиційного та креативного, плеканні свого й запозиченні найкращого чужого. Враження урухомлюють емоцію. Емоції народжують думку. Слово відображує думку. Вчинок показник того, ким ти є. Наскільки вірний ідеям, які сповідуєш. Наскільки тримаєш слово. Сенс життя в реалізації місії, на яку покликаний. Хтось її відчуває, хтось ні. Побратим Андрій Козак робить дримби. Подарував мені й каже: це моя місія нести дримбу в люди. Розвага може стати сенсом, якщо несе традицію. Здавалося б, можна прожити й без дримби, але є потреба її створювати. Розвага не завжди безсенсова. Скажімо, національний танець. Ніби й розвага, але і спосіб збереження ідентичності. Частина культури. Людина це наче сукупність пісень. Кожна має свій характер. Хтось жартівливий, хтось задумливий. Насправді ми суміш емоцій. Хоча почергово домінує якась одна. Звідси й виникає: той жартун, а той лицар сумної подоби. Бог це той, хто дозволяє нам бути співтворцями. Для цього треба бути в гармонії з ним і з собою. Тоді твориш для себе, для людей і для нього. Найбільше ми від нього чекаємо розуміння й любові. Праведник це взірець морального життя, світоч-орієнтир, носій людяності та чеснот. Біля праведника не завжди солодко. Пророк Єремія був праведник, але говорив незручну правду. Смерть учить цінувати час і розпоряджатися ним. Чи це пошук сенсів, чи творчість і добродійництво людина обирає сама. Якщо збагнув, як використати час найдієвіше для розкриття свого потенціалу, ти щасливець. Астрономічний час тече однаково, та людина відчуває його по-різному. Коли запізнюєшся, він летить, як вихор. Коли чекаєш на лікаря нескінченно довго. Я озираюся в минуле, щоб жити майбутнім. Занурююся в колишнє, щоб пізнати досвід нації й передати традицію далі. Сказати: українці, ви співакціонери великої скарбниці. Почуваюся містком сучасності між минулим і майбутнім. Майбутнє можна обирати. Конструювати його в теперішньому своїми діями. Прийдешнє формується нині. Ми ковалі свого майбуття. Бог це той, хто дозволяє нам бути співтворцями Намагаюся не спинятися в духовному зростанні, розвивати інтелект, прощати ворогам. Росіяни мені більше, ніж вороги. Це потвори, тому я їх не прощаю. Вони навіть не чорти. Бо чорт в українській міфології свій. Його можна запрягти й поїхати по черевики для Оксани. Вороги мають спільні цінності й шанують їх. У нас із росіянами різне розуміння блага. Їхнє "загарбать і з собою взяти в домовину", за Шевченком. Вони підсвідомі некрофіли, людожерні імперці. Їхня мета, як писав Маяковський: "В одно истолочь", асимілювати. Вони ґвалтівники свободи, а ми її оборонці. Українці переважно волюнтаристи, бунтарі. Росіяни фаталісти. Росія це колективний Дубровський чи Безухов, герой, якому бракує харизми дійти до кінця. Україна радше граф Монте-Крісто. Свобода вибору для нас пріоритет. Тому й воюємо за неї. Росіяни безвольні та жорстокі, українці справедливі й емпатичні. Українець завжди сумнівається у своїй праведності. В "Думі про Олексія Поповича", де корабель потрапляє у шторм, отаман каже: "Я не праведник" і починає каятися. І ця його молитва-каяття рятує екіпаж від загибелі. Мораль: ти не вхопив Бога за бороду вдосконалюйся. Ти не святий, а грішний молись. Усвідомлення недосконалості ознака здорової людини. Українці це стихія. Природа. Росіяни ґвалтівники природи. Вони знищили свободу якутів, тувинців, ерзян і решти поневолених народів. А українців не змогли, тому й казяться. Націям треба мати точки повернення. Німці каялися за сподіяне Гітлером упродовж 13 років. Вони мали куди вертатися після покаяння до цивілізованої Німеччини, якої не забули. Куди вертатися Росії, я не знаю. 1917-го вони вдавали жертву. Називали себе народом-страждальцем, замість того щоб каятися перед народами, яких скривдили. Сталінізму й комунізму не засудили належно. Історія не знає умовності. Та якби міг опинитися в минулому й змінити його, спробував би вберегти Українську Народну Республіку. Хоч розумію: причини втрати держави об'єктивні. Передовсім незнання Заходу про нас як самобутню націю та неготовність відстояти нашу самостійність. Знаю, прості формули в історії не працюють. Маю друзів, які кажуть: якби при владі не було соціалістів Петлюри й Винниченка та лишився Скоропадський, Україна мала би державу. Не вірю, що це урятувало б ситуацію. Головне не повторювати помилок: щоб єдність перемогла розбрат і недовіру. Ми створені Богом бути українцями. Зі своєю мовою, культурою і державою. Без нас світ був би бідніший. Маємо виконувати свою місію. Наші матеріальна й нематеріальна спадщини стверджують те, що ми були і є. Тому їх треба берегти. ­2014-го в Пісках на Донеччині я з колегами вивіз бусиком цимбали з місцевого музичного куточка. Їх подарували цимбалісту Василеві Паланюку. Якби лишили там, їх знищила б російська зброя. Є люди, які рятують важливі артефакти, та вони діють несистемно. Тому в Збройних силах створено підрозділ із порятунку культурних цінностей. Давня українська музика була і є засобом становлення національної ідентичності. Намагаюся щоденно це доводити. На відміну від Західної Європи, давня українська музика та пісня в сучасній Україні виконують не лише естетичну та культурну функції. Вони беруть участь у формуванні модерної національної ідентичності. Українізація має бути інституційно-законодавча. Культурна сфера має її нести передовсім. У свідомості українця має закарбуватися: якісний продукт українськомовний. Культура має українізувати. Інакше жерла російських танків зроблять вибір за нас. І тоді аргументи "мне так удобней" і "я не успел выучить" не матимуть ваги. Гумор це рятівний човен у хитавиці життя Правда відкриває очі. Прозріння мотивує. Знімався в ролі кобзаря у "Поводирі" Олеся Саніна. Одну зі сцен знімали в Університеті Карпенка-Карого. Сиджу перед знімальною групою, яка далека від теми сліпих кобзарів та їхньої місії. Санін каже: "Зараз Тарас гратиме пісні зі свого репертуару, а ми виберемо найвідповіднішу". Заспівав думу тиша. Далі красивий кант, який завжди вражав. Жодної реакції. Вирішив заграти "Думу про Олексія Поповича". Це було для них потрясінням. Знімальна група мовчки встала й почала аплодувати. Санін каже: "Щойно ти мотивував їх. Вони зрозуміли, що саме знімають і про кого". Після цього актори перейшли в розмові на українську. Найбільше бракує друзів, яких не повернеш. Шкодую, що вони не почують новонаписаних і віднайдених мною творів. Їхні оцінка та сприйняття багато важили б. Гумор це рятівний човен у хитавиці життя. Я працеголік. Сприймаю відпочинок як зміну форм праці. Люблю море. Подорожувати та відкривати незнані світи. Найкращий відпочинок духовне збагачення в театрах, галереях і на концертах. Я доволі тонкосльозий. Можу розчулитися від поезії, вистави чи кінофільму, драматичної історії з фронту. Все пропускаю крізь призму емоцій. Почуватися щасливим мій постійний робочий стан. Навчив своїх дітей розраховувати на свої сили. Діти вчать мене бути цілеспрямованим. А ще поблажливішим і любити конкурентів. Кажуть: усі актори Голлівуду дружать між собою, а вкраїнці одне одного затоптують. Радять: якщо тебе хтось зачіпає чи плагіатить, візьми й познач його в соцмережах. Похвали. Гляди й він тебе похвалить, скаже: наслідую Компаніченка. Часом критикую деяких виконавців. Діти кажуть: не треба ти ж усе життя боровся, щоб ми мали мистецьке розмаїття. Мрію створити приватний музей. Щоб моя колекція музичних інструментів, ікон і картин була доступна широкому загалу. Адже все, що я роблю, для громади і спільної справи. А ще записати якнайбільше альбомів. Сольних та "Хореї Козацької" із симфонічним оркестром. Хочу встигнути це реалізувати. Багатьом доведеться полягти, бо свобода не дістається дешево. Та сонце слави ми вже запалили. Воно тільки яскравішатиме. Після перемоги заспіваю гімн України зі словами "Вже воскресла Україна", як співала колись капела Кошиця. Головне, перемогти.

Дональд Трамп запустив процеси, що призведуть до переформатування світової архітектури 17 лютого під час засідання Ради Безпеки ООН постійний представник Росії Василь Небензя заявив, що Україна має погодитися на перегляд територіальних кордонів. Здавалося б, нічого нового ми не почули. Росія устами всіх своїх офіційних спікерів постійно торочить про "територіальні реалії". Територіальні вимоги до України вже прозвучали в Ер-Ріяді на тлі початку "мирних переговорів" між Сполученими Штатами та Російською Федерацією. Це дещо суперечить запевненням президента США Дональда Трампа, що він про все домовився і що "Путін хоче миру". Відлітаючи в Саудівську Аравію для переговорів з американською делегацією, російський міністр закордонних справ Сергій Лавров також заперечив будь-які можливості "територіальних поступок" із боку Москви. Він дослівно повторив попередню вимогу кремлівського правителя Володимира Путіна, який у червні 2024 року заявив, що Україна має вивести свої війська й передати Росії неокуповані території в зазначених чотирьох українських областях, включених у російську конституцію. Також Кремль повторив свої вимоги, щоб Україна розпустила війська, продовжуючи посилатися на те, що Росія потребує "гарантій безпеки" на майбутнє. Путін не приховує, що розраховує на поступки не тільки з боку Києва, а й насамперед від Вашингтона. У намаганні порозумітися з Путіним адміністрація Трампа все більше втрачає союзників і видається слабкою. Особливо на тлі "непохитності" Росії. Але чи справді йдеться про нерозуміння ситуації? Ключовою темою на цьогорічній Мюнхенській безпековій конференції мала стати перспектива мирних переговорів про завершення війни РФ проти України. Очікувалося, що відбудеться обговорення спільної позиції США та ЄС щодо примушення Росії до миру. Проте у своїй промові американський віцепрезидент Джей Ді Венс ледь згадав Росію чи Україну. Його зухвала "атака" на Європу по суті зробила майбутні переговори між Білим домом і Кремлем безпековою загрозою для ЄС. Голова Єврокомісії Урсула фон дер Ляєн навіть змушена була застерегти США від "змови" з Кремлем за рахунок України. Вона також закликала Дональда Трампа працювати разом з європейцями заради досягнення "справедливого миру для України". Інші виступи європейських лідерів були ще менш стримані. Всі вони засудили зверхність, із якою віцепрезидент США поставився до європейської безпеки. Тож Мюнхенська промова Венса стала поворотним моментом. Багато присутніх на конференції слухало його промову в "приголомшеному мовчанні", як написало пізніше Rеutеrs. Поступки Росії, примус України до замирення без належних гарантій означають, що Київ перестане бути для неї загрозою. Якщо Трамп у своєму прагненні швидкого миру піде на ці путінські "демілітаризацію та денацифікацію України", він звільнить російських солдатів та російських зброярів для вирішення інших, уже європейських завдань. Саме про те, як підтримати Україну та забезпечити її спроможність протистояти Росії й говорили європейські лідери в Парижі. На скликаному французьким президентом Еммануелем Макроном екстреному засіданні спільною позицією було розуміння, що потрібно тиснути на Путіна, а не на Україну. І навіть якщо цей тиск у вигляді посилення санкцій та збільшення воєнних постачань Україні розпочнеться завтра, то, щоб домогтися від Путіна необхідної реакції, потрібен час. Для виграшу цього часу Європі доведеться збільшити свої вкладення не тільки у власну оборону, а й в обороноздатність України. Тому має рацію канцлер Німеччини Олаф Шольц, який закликає сконцентруватися на допомозі Україні й відкласти питання європейських миротворців як нині нереалістичне. Непрозорий натяк, який прозвучав у промові американського високопосадовця про те, що Європа залишається сам на сам із російською загрозою, змусив європейців переглянути роль України. Доки російська армія та воєнна промисловість повністю зав'язані на війні за донецькі хутори, Нарві, Любліну та Готланду нічого не загрожує. На сьогодні для Європи можливі тільки два варіанти розвитку подій. Або після закінчення російсько-української війни Москва втратить спроможність будь-­коли вести воєнні дії не в Україні, а взагалі скрізь, або Україна має отримати все необхідне для продовження опору, який своєю чергою має привести до того, що РФ втратить спроможність знову розпочати воєнні дії не тільки проти України, а загалом на Європейському континенті. Карколомна та беззаперечна поразка РФ у війні з Україною стає нашою спільною ціллю та спільною умовою безпеки. Таким чином, Україна та Європа принаймні економічно, політично та військово спроможна її частина стають союзниками в разі можливої "змови" між Трампом та Путіним. Після Мюнхенського МАGА-демаршу свій голос подав і Пекін. Виступаючи одразу після Венса, китайський міністр закордонних справ Ван І не тільки нагадав присутнім, що Китай ніколи не нав'язував Європі своїх правил та цінностей, а й вважає, що великодержавна зверхність шкодить економічній співпраці, на яку завжди націлювався Пекін. А вже наступного дня китайський дискурс посилився розтиражованим інтерв'ю такого собі "експерта" Жао Бо. Чому в лапках? Тому що раніше його завжди представляли як офіційного представника армії Китаю на міжнародних майданчиках. Іншими словами, "експертна думка" Жао Бо цілком корелюється з військово-­політичними планами китайської влади. За його словами, Пекін може надати колективні гарантії безпеки, спрямувати в Україну своїх миротворців та навіть почати відбудовувати зруйновану українську інфраструктуру. Адже, на думку Жао Бо, інших фінансово спроможних на це країн у світі просто немає. "Експерт" також натякнув, якби Китай попросили вплинути на війну в Україні, він погодився б, але це означатиме, що США на це не здатні. Ну, і звісно ж, пряма констатація намірів після зневажливого виступу американського віцепрезидента Китай активізує роботу з Європою. Очевидно, що все це є посилом у бік розгубленої Європи. Мовляв, визнайте, що єдиний, хто може вас врятувати, це Китай. Покличте на допомогу й далі вам навіть не доведеться витрачатися на переозброєння та відбудову України. Суцільний профіт! А щоб краще змалювати європейське майбутнє "контрольний у голову". Американський імідж стрімко погіршується через відмову від міжнародних зобов'язань. Тайвань буде китайський. І не факт, що мирним шляхом. Але якщо Пекіну доведеться воювати, то Європі варто замислитися над запитанням: з ким? Зі Сполученими Штатами? Чи з Європою, яка буде втягнута у війну, якщо вчасно не відійде від зухвалих трампістів на безпечну відстань? Офіційний представник китайської армії фактично повторив слова Путіна, адресовані свого часу Бараку Обамі під час спроби анексії Криму. "Ви готові померти за Нарву, містер президент?" І от через десяток років ідейний спонсор російської агресії проти України в особі китайського військового високопосадовця запитує європейських лідерів: "А ви, панове, готові померти за зобов'язання Трампа в Тайбеї? Тоді ще раз згадайте приниження, якому вас піддали американці у вашому ж Мюнхені". Миротворчий алюр Трампа запустив процеси, що спричинять переформатування світової архітектури. Сподіватимемося, що цього разу обійдеться без загальносвітової війни. Доки американський лідер у продовження політики Кіссінджера намагається посилити позиції США, розрахувавшись із Путіним за майбутній російський нейтралітет у американсько-китайському протистоянні неважливою для нього Україною, Пекін робить свій давно підготований хід: пропонує Європі безпеку від Росії. І Україну, якщо вона так необхідна для посилення європейської обороноздатності. Притому прямо говорить, що від європейців Пекіну потрібен тільки нейтралітет. Тоді як США вимагали б від них прямої участі в економічній, а згодом і гарячій війні з Піднебесною. Заради свого, а також європейського спокою Китай навіть готовий пожертвувати Росією. Тим паче, що вона вже застрягла в явно програшній війні з Україною, і толку тепер від неї небагато. Чи повірить Європа Пекіну? Звісно, ні. В жодному разі. Вони так само не можуть почуватися в безпеці за наявності китайських військ на своїх кордонах, як і російських. Провідні країни ЄС намагатимуться вийти у військовий та економічний суверенітет. А для цього їм потрібно, щоб Україна продовжувала відвертати на себе РФ. Саме тому, ніяке "здавання України" на сьогодні неможливе, хоч би що там собі планував Дональд Трамп. До того ж тільки-но американський президент побачить реальну картину, то почне докладати зусиль, щоб не допустити "пакту про ненапад" між Європою та Пекіном, який смертельно небезпечний для інтересів США. І от тоді він знову згадає про Україну. Адже ключ до занепокоєного своєю безпекою серця Європи лежить у Києві.

&еnsр;Ніколи не подумав би, що колись не віритиметься, що дожив до такого. І я зараз не про напад Росії. Президент однієї з наймогутніших держав повний неадекват, і ми залишилися за дорослих у цьому всьому, молодий військовий забирає ключі від "корча". Старенький позашляховик ВМW пригнали з Литви. Але є і плюси. Двоє мужиків із СЗЧ зателефонували та сказали, що хочуть повернутися. Ми всі ніби прокинулися. Треба вистояти, бо сподіватися немає на кого Всесвіт був по-своєму милосердний. Перед скандальними заявами Трампа надіслав вірус із високою температурою. Сприймати повідомлення про розпочату українцями війну й росіян, які воюють на 20% і просто не хочуть завдавати шкоди Києву чи цивільній інфраструктурі, через призму гарячки було якось навіть природно. Ніби все це марення і завтра ми прокинемося якщо не в здоровому світі, то принаймні нам буде легше. Але наступного дня краще не стало. Колишні світові поліцейські перейшли до погроз Зеленський без належної поваги відгукувався про Трампа. У ситуації, коли не можеш ні на що вплинути, рятують стабільні дрібні речі донат військовим, виконані робочі завдання, прибирання вдома, розмова з кимось своїм. Натхнення не здаватися дає мені Людочка, моє дзеркало у світ російської пропаганди, мій антиякір. Розумію, якщо опустимо руки, поведемося на путінські вимоги про вибори-перезавантаження, вкладені Трампові у вуста, Росія повернеться сюди саме через Людочок. Жертв інформаційної війни. З Людочкою ми познайомилися кілька років тому. Тоді вона збирала кошти на лікування доньки від складної форми раку. Експериментальні методи не допомогли. Доньку жінка втратила. Пізніше та сама хвороба забере в Людочки чоловіка й сестру. Тому завжди ставилися співчутливо і з розумінням тяжка доля жінці випала. Людочка продовжує жити в Миколаєві. Там могили рідних, старенька мати. Їй важко, але на переїзд вмовити не можемо. Та й ті варіанти житла чи роботи, які були ще рік-півтора тому, вже давно не актуальні. І Людочка продовжує вести сторінку у фейсбуку. Щодня постить фотографії доньки, цитати про біль і втрати. І щодня всю повістку російської пропаганди пости про "вбивства" в ТЦК, розкрадання гуманітарної допомоги, ненависть між українцями. Немає занадто абсурдних чи нелогічних повідомлень. Кілька тижнів тому як доказ мордувань у ТЦК у відео, поширеному Людочкою, було свідоцтво про смерть чоловіка 1930 року народження. Пізніше вона розповсюджувала пост із закритої сторінки про тіло, яке знищили в морзі так, що не залишилося жоднісінького доказу. Після того радісно ділилася новинами про те, як молоді уривається терпець, про теракти біля ТЦК. На зауваження, що Росія знищує виконавців, огризалася, що влада довела всіх. Можна було б подумати, що вона робить це на зарплаті. Але ні. Людочка просто корисна не дуже розумна жіночка. Дівчата, дружини й родички військових, намагалися достукатися приносили повідомлення про інфомаційну гігієну, пояснювали, як працює російське ІПСО. Закінчувалося все сварками і прокльонами з боку жіночок із коментарів, які так само свято вірять у все поширене. Двічі я писала, що за поширену дурню можуть бути і проблеми. А тоді здалася. Заходжу глянути, на що нині ставить Росія в інформаційній війні. Людочка вірить у Трампа. Росіяни розганяють тези про вміння американського президента вести перемовини й досягати результатів як бізнесмен, а не як політик. Правда, цієї повістки з реальними заявами і кроками Трампа Людочка не порівнює. Раз на кілька місяців з Італії отримуємо посилку з ліками й найнеобхіднішими засобами гігієни. Цього разу там усе для Людочки і її матері жінкам важко триматися, коли росіяни пошкодили генерацію електроенергії. &еnsр;Дякуємо за все. Сьогодні принесли гарячу їжу волонтери. Електрику ремонтують, уже краще, говоримо телефоном. Але хочу запитати, бо почула в черзі. Може таке бути, що Миколаїв віддадуть? Люди бояться. Заспокоювати не беруся. Трамп, його абсурдні заяви, підвищення ставок росіянами. Кажу, що воюємо і тримаємося. Уже кілька днів Людочка не ділиться російським ІПСО. Справа не в електро­енергії рецепти й малюнки, згенеровані ШІ, продовжують з'являтися. У четвер опублікувала новий пост: скрин переказу на збір для ЗСУ.

Україна заборгувала іноземним і вітчизняним кредиторам майже сім трильйонів гривень, що відповідає 88 відсоткам прогнозованого цьогорічного валового внутрішнього продукту На кінець 2024-го державний і гарантований державою борг України сягнув 6,98 трлн грн понад $166 млрд. Левова частка цієї суми заборгованість перед іноземними позикодавцями: міжнародними фінансовими інституціями, окремими державами і приватними кредиторами юридичними та фізичними особами. Ідеться про 5 трлн 50 млрд грн. Ще майже 1,93 трлн внутрішній борг. Лише за минулий рік заборгованість України зросла на 1,46 трлн грн. Розраховувати на скорочення держ­боргу країни, яка воює, нереально. Наші невійськові видатки майже повністю забезпечують грантові та кредитні кошти від міжнародних партнерів, а також зовнішні та внут­рішні комерційні позичання. Але чи можна було хоча б трохи обмежити позикові апетити, адже рано чи пізно борги доведеться віддавати? Оцінки неоднозначні. Хтось із політиків та експертів каже: обмежити залучення кредитів можна, навіть не затягуючи занадто туго пасків, скоротити натомість непріоритетні видатки. Як приклад, наводять витрати на "необов'язкові" як на такі часи інфраструктурні проєкти й фінансування низки державних відомств, для чиїх працівників, судячи з рівня зарплат, війни у країні ніби й немає. Інший аргумент нераціональне використання наявних грошей. Про що свідчать, приміром, десятки мільярдів неосвоєних гривень, накопичених на кінець 2024-го на рахунках територіальних громад. Цей ресурс можна було б спрямувати нашим захисникам. Або хоча б вчасно використовувати для місцевих програм, прискорювати обіг коштів, що сприяло б економічному розвитку, зменшенню субсидування з державного бюджету та принаймні опосеред­ковано впливало б на потреби країни в комерційних позичаннях. Проте більшість аналітиків переконана: радикально ситуації це не змінить, адже накопичення боргів держави під час війни річ об'єктивна. До повномасштабного російського вторгнення державний і гарантований державою борг становив майже 50% нашого внутрішнього валового продукту, а 2022-го, за прогнозами, мав би скоротитися до 45% ВВП. 2020-й і 2021 роки та перспектива на 2022-й були досить непогані, з погляду управління держборгом. Та коли почалася велика війна, сталося тотальне скорочення економіки. У перший рік ми втратили майже третину національного ВВП. Тож значно зменшилися бюджетні доходи. Водночас почали стрімко зрос­тати витрати, пов'язані з безпекою та обороною. Такі видатки, передбачені на 2025 рік, відповідають чверті нашого ВВП. Це у 13 разів більше, ніж середній показник у країнах членах НАТО, каже економіст, колишній радник президента Олег Устенко. Тож грошей на інші видатки катастрофічно не вистачає. Звідси потреба в безповоротній допомозі від партнерів, пільгових позиках від них та, оскільки й цей ресурс обмежений, у комерційних позичаннях. Тому всі ці роки, з нинішнім включно, Україні доводиться активно нарощувати борги. &еnsр;На кінець 2025 року співвідношення держборгу до ВВП може сягнути 100 відсотків (за розрахунками, під час підготовки бюджету-2025 ідеться не менш як про 97%. Країна). Тобто пропорція буде удвічі гірша, ніж на початку повномасштабної війни, прогнозує Олег Устенко. Водночас борги, співмірні з обсягами внутрішніх валових продуктів, має багато держав. Подекуди цей показник навіть вищий. Приміром, державний борг США майже 120% ВВП, Італії до 170%, Японії приблизно 230%. Інша справа, що обслуговувати заборгованість розвиненим країнам, зокрема завдяки довірі кредиторів та інвесторів, набагато простіше й дешевше. Позики, які вони беруть, мають досить тривалі терміни погашення, та видають їх під смішні відсотки часто менш як 1% річних. І навіть якщо з тих чи тих причин держава в якийсь момент не має вільних коштів, аби вчасно розрахуватися з позикодавцями, вона може миттєво перепозичити ресурс також на вигідних умовах. Для України умови кредитування на світових ринках позичань були куди жорсткіші навіть у кращі часи, що й казати про вплив на вартість позик воєнних ризиків. Тому важливим завданням є здешевлення боргу держави та максимальне розтермінування майбутніх виплат. &еnsр;Одна річ, коли ми говоримо про цифрові параметри боргу, інша коли йдеться про так звану боргову політику. У будь-якій країні вона покликана робити борг якомога довшим і якомога дешевшим. Бо що більше повернення боргів розтягнуте в часі, то легше для фінансової системи. Адже зменшується розмір щорічних виплат. Треба ж повертати не тільки відсотки, а й тіло кредиту. І для країни важливо повертати його меншими порціями. Тому й не дивно, що, коментуючи ситуацію з рекордним державним боргом, у Міністерстві фінансів наголошують на зусиллях, спрямованих якраз на збільшення терміну погашення вже взятих і нових позик і звісно ж, на їх здешевленні, пояснює Олег Устенко. Тенденція до подовження строків державного боргу та зниження його вартості простежується як протягом звітного періоду (2024 рік. Країна), так і в останні декілька років. Зокрема, з 2022-го середньозважена вартість державного та гарантованого державою боргу країни скоротилася в 1,5 разу із 7,79 відсотка до 5,09 відсотка, а середньозважена строковість збільшилася вдвічі із 6,27 року до 12,26 року. Поміж чинників, які сприяли поліпшенню ситуації з подальшим обслуговуванням державного боргу, збільшення в його структурі частки дешевого пільгового кредитування від міжнародних партнерів. Заступник директора Національного інституту стратегічних досліджень Ярослав Жаліло звертає увагу на врегулювання низки питань, пов'язаних із дорогою в обслуговуванні комерційною частиною боргу. &еnsр;Торік левову частку такої заборгованості реструктуризували. Досягли угоди з кредиторами, за якою частину боргу списали, частину перемістили в цінні папери з тривалими термінами погашення. Це дало змогу зменшити боргове навантаження. І тепер основ­ний приріст зовнішньої заборгованості відбувається майже винятково за рахунок дешевих суверенних або міжнародних кредитів. Важливим здобутком 2024 року стало розблокування питання фінансової підтримки України за рахунок прибутків від використання заморожених на Заході російських активів. Наприкінці грудня від Сполучених Штатів Америки надійшов $1 млрд забезпечений доходами від знерухомлених активів РФ. Повідомляється, що загалом у межах відповідної ініціативи G7 США мають передати Україні $20 млрд. Якщо втіленню планів ніщо не завадить, це значно здешевить обслуговування держборгу, адже завдяки такій безповоротній допомозі країні вдасться бодай частково замістити дорогі комерційні позичання. Ярослав Жаліло коментує: &еnsр;Треба розуміти, що формат боргу нашої країни нині дещо специфічний. Певна його частина кошти, які отримуємо в межах домовленостей про використання арештованих активів РФ. Нині це обліковується як борг. Але надалі передбачено механізм його списання за рахунок доходів, отриманих від обігу цих коштів. Тобто борг потенційно зменшуватиметься. Однак лише на обслуговування та повернення заборгованості, яку не вдалося реструктуризувати, в цьогорічному бюджеті передбачено понад 480 млрд грн. Для цього, а також для забезпечення більшості невійськових видатків Україна змушена буде вдаватися до нових позичань. Як передбачено бюджетом, загалом доведеться позичити приблизно 1,66 трлн грн (в еквіваленті) від зовнішніх кредиторів та 579 млрд від внутрішніх, через продаж облігацій внутрішніх державних позик. Тож навіть з урахуванням очікуваного пожвавлення надходження безповоротних позик, забезпечених доходами від знерухомлених росактивів, за підсумками цього року обсяг держборгу, вочевидь, оновить історичний рекорд. То за рахунок чого країна зможе якщо не повністю розрахуватися з боргами, то принаймні знову скоротити їх до умовно комфортних показників 4050% ВВП? На думку Олега Устенка, вже тепер у Міністерстві фінансів мають готувати нову реструктуризацію наших боргів. &еnsр;Одразу після війни перед країною стоятиме багато викликів і завдань. Поміж них скликання кредиторської конференції й обговорення можливих реструктуризації та змін нашої боргової політики. Але нині говорити про це публічно представникам влади не варто. Це ті перемовини, які завжди ведуть конфіденційно. Бо то чутлива тема і для кредиторів, і для України, і для світового ринку фінансів. Ярослав Жаліло також вважає, що в повоєнний період треба провести "боргові" переговори з усіма стейкхолдерами. Проте, хоч би які були результати цих перемовин, і Україна, і її кредитори, безумовно, зацікавлені в посиленні її економічних можливостей. &еnsр;Для України важливо сформувати ефективну, стійку економіку та забезпечити якісне повоєнне відновлення, щоб економіка була спроможна, зокрема, й обслуговувати заборгованість. Домовляючись про нову реструктуризацію, маємо також запропонувати кредиторам компенсацію можливої втрати прибутків, на які вони розраховували, коли позичали Україні гроші. І тут представники влади й деякі економісти кажуть про забезпечення першочергового доступу таких кредиторів та інвесторів до участі в українській відбудові. А після відомої заяви Дональда Трампа й до розроблення українських надр. Водночас важливо, щоб ішлося не про фізичне вивезення сировини, а про прихід сюди передових технологій, налагодження перероблення, залучення трудового ресурсу всього того, що робитиме таку співпрацю взаємовигідною. Ярослав Жаліло припускає імовірність домовленостей про погашення частини українського боргу за рахунок допуску міжнародних корпорацій до ведення бізнесу на території нашої країни, зокрема для видобування природних ресурсів. &еnsр;Велика має бути роль української влади в забезпеченні того, щоб це відбувалося в межах міжнародних норм. Бо коли ми говоримо про членство України в ЄС, ідеться і про впровадження європейських норм у поводженні з ресурсами. В Європі вимоги до видобувної промисловості досить жорсткі, каже Ярослав Жаліло. Україні також важливо скористатися позитивним мультиплікаційним ефектом інвестування у видобувну галузь. Ідеться про переробляння принаймні частини ресурсу на території країни, створення робочих місць, долучення місцевих супутніх сервісів і виробництв. &еnsр;Тобто має йтися не про висотування ресурсу, а про формування цілісних кластерів, які забезпечуватимуть ефективне використання певних українських природних ресурсів, говорить Ярослав Жаліло.

Є народи, які хворіють на зло, каже філософ Вахтанг Кебуладзе Чи є сучасна путінська Росія уособленням зла? &еnsр;Так, Росія завжди була проявом зла, від початку її створення і до скону сподіваюся, що це колись станеться. "Історія європейської цивілізації зменшення простору насильства, історія Росії максимальне його застосування". Ви згодні з цією тезою? &еnsр;Це теза мого друга, філософа Володимира Єрмоленка, стосується не лише Росії. Але вона найближче до нас, тому, на жаль, доводиться всю нашу історію жити поряд із цим проявом зла. Російське суспільство, якщо воно взагалі є, побудоване на радикальному насильстві й несе загрозу і нам, і Європі, і всьому людству. Що є коренем російського зла? &еnsр;Зло не має національного забарвлення. Є народи, які хворіють на зло. Оце "щеплення зла" відбулося від самого початку створення цього збоченого простору, який сього­дні називається Росією. Щоб здолати це зло, цивілізоване людство має деконструювати цю імперію. Чи вдасться це? Не певний. Коли? Не знаю. Але це єдиний порятунок від такої форми зла. Путінський режим історичний вивих, подібний до нацистського режиму в Німеччині? &еnsр;Путін і його режим яскравий прояв того, чим насправді є Росія. Чому Путін має шалену підтримку серед росіян? Вона не імітується вона є. Це органічний прояв російської форми зла. Сьогодні нарешті це стає очевидним навіть для тих, хто не бачив цього раніше. Чи можемо ми переконати світ у загрозі від Росії? &еnsр;Спочатку маємо переконати в цьому себе. На жаль, величезна кількість наших співвітчизників не сприймає Росію як зло. Вони перебувають у летаргійному сні, вважають злом Путіна чи Кремль. Тому спершу маємо досягнути консенсусу, що нашим ворогом і ворогом людства є Росія і все російське. А вже потім думати, як це транслювати світу. Як можна достукатися до таких людей? &еnsр;Говорити з ними про це. Ми не нацисти і не злочинці, ми не можемо катувати, вбивати чи ув'язнювати людей за їхні погляди, як це роблять росіяни сьогодні, та й зрештою робили завжди. Російський більшовизм таке саме зло, як німецький нацизм або італійський фашизм, а якщо йти глибше в історії Росії, то й там ми знайдемо ці прояви зла. Для нас натомість єдиний спосіб переконати людей показувати, ілюструвати, аргументувати, доводити. Чи вдасться нам це? Не знаю. Чи вистачить на це часу? Не знаю. Який буде майбутній світ? Не знаю. Чи переможе наше бачення того, чим є людство? Не знаю. Чи не скотиться людство до пекельної безодні зла, яку представляє насамперед Росія? Ми не гарантовані від цього ані в Україні, ані в Європі, ані у Сполучених Штатах. Ніде. Путін і його режим яскравий прояв російської форми зла Які ж аргументи можна знайти, щоб переконати людей у тому, що Росія зло? &еnsр;Аргументи надає сама Росія. Маємо це показувати, документувати, інформувати. Злочини, які росіяни коять на нашій землі й коїли завжди, самі за себе говорять, не треба нічого вигадувати. Буча й Маріуполь, Ірпінь та Ізюм, закатовані цивільні, письменники, вбиті діти, атака на Охматдит у Києві це нескінченна низка пекельних злочинів. Якщо когось це не переконує, то ці люди не розуміють, що таке зло, вони позбавлені емпатії, здатності співчувати горю інших людей. Це жахливо, але це реальність. Можливо, до цих людей у дім іще не прийшла війна? &еnsр;На жаль, це не так. Я нещодавно повернувся з Одеси, де був разом із ПЕН-клубом. 31 січня росіяни вдарили по центру Одеси, ракета влучила в прекрасний готель "Брістоль". Дякувати Богу, ніхто не загинув. Але в місті все одно стоїть Пушкін, і коли ти одеситам про це говориш, вони сприймають це неадекватно. Не знаю, що має статися, щоб люди зрозуміли: Росія це зло. Не Путін, не російська армія, яка є збіговиськом злочинців і садистів. Це все проєкція Російської імперії, російської літератури, російського способу життя. Це загроза і для росіян. Коли кажу про російськість, не маю на увазі, що треба знищувати самих росіян. Треба в якийсь спосіб трансформувати цей збочений триб життя, що формувався на їхній літературі, творчості тих-таки Пушкіна, Толстого, Достоєвського. Якщо це нам вдасться, є шанс на мирне людське життя. Якщо ні то нас поглине темрява цієї тіні цивілізації, як я називаю Росію. Чи можна вилікувати росіян від насильства, як свого часу від нацизму вилікувалася Німеччина? &еnsр;Цей рецепт не працює. Німеччина захворіла на жахливу недугу "нацизм", але німців можна було лікувати, апелюючи до їхніх геніїв даючи читати Ґете і Гельдерліна, Шиллера, Канта. Це генії людства. А чи можна лікувати росіян від зла, яке вони несуть у світ, даючи читати їм Пушкіна? Ні, це посилить хворобу, бо коріння їхньої нелюдяності саме у творчості російських письменників. Щоб росіяни вилікувалися від цієї форми зла, вони мають перестати бути тими, ким вони є. А це лячно втратити власну ідентичність, і вони за неї тримаються. Зло, що його вони несуть у світ, і зокрема на наші землі, це форма їхньої ідентичності. Лікувати їх треба це формула їх порятунку. Але чи готовий до цього світ? Не певен. Чи готові до цього ми, які потерпаємо від цього зла? Теж не певен. Однозначної відповіді немає. Чи можна було уникнути війни з Росією? Чи вона була неминуча? &еnsр;Невдячна справа говорити, яка могла би бути історія. Тут я погоджуюся з істориком Ярославом Грицаком, який зазначає, що це корисно не для того, щоб зрозуміти минуле, а щоб зрозуміти майбутнє. Спроби переосмислити те, що відбувалося в минулому, нічого вже не змінять. А от щоб зрозуміти, як нам поводитися далі, це могло би бути корисним. Тут є ще одна небезпека звинувачувати жертву у злочинах нападника. Ми, громадяни України, не винні, що Росія на нас напала. Так само, як зґвалтована українська жінка не винна в тому, що її зґвалтував російський солдат. Але маємо замислитися над тим, як нам далі жити в цьому світі, щоб це все було неможливим у ньому. І тут є домашнє завдання, якого ми не зробили дотепер. Маємо нарешті, якщо нам буде дарована можливість, побудувати такі державу й суспільство, де ніщо російське не сприйматиметься як рідне, бо воно є проявом зла. Це знов-таки не означає заклику до вбивства росіян чи спалення російських книжок це їхній метод. У нас є що захищати українська література, культура, мова, нарешті українська державність. Нам треба обстоювати своє. Якщо робитимемо це вправно, то є сподівання, що прийдешнє покоління житиме в іншому світі, де все російське не нестиме загрози. На жаль, від початку створення Української держави, яку ми остаточно отримали лише наприкінці ХХ століття, не було тотальної декомунізації та деколонізації нашого культурного й політичного простору. Якби це відбулося в 1990-ті, то ми жили б у іншій країні. Але чи могло тоді це відбутися? Мабуть, ні. Перший український парламент був комуністичний і перебував під сильним впливом жахливого історичного монстра на ім'я Совєтський Союз, який був однією з реінкарнацій Російської імперії. Чи є його симпатики в українському суспільстві? Є, і їх багато. Що з ними робити? Ми не можемо ув'язнювати людей лише за їхні погляди, якщо вони їх не просувають публічно й не нав'язують іншим. Але ці погляди небезпечні, вони отруйні та самовбивчі. Насамперед треба працювати з дітьми. Людей старшого, навіть мого покоління навряд чи переробиш докорінно. А от молоді можемо передати іншу візію. Мілітаризація суспільства неуникненна Якщо ми говоримо про кейс мови, то якою мовою говорити це вибір кожного. Але якщо ви говорите з власними дітьми в Україні російською ви занапащаєте їхнє майбутнє, в якому вони будуть вільні та гідні люди. Бо в будь-якій Росії людина ніколи не буде вільна й гідна. Росія це простір рабства, в якому ми можемо бути лише рабами рабів. Росіяни раби в себе вдома й несуть усім навколо різні форми рабства. Тому треба убезпечити власних дітей, прийдешні покоління від усього російського. Чи може Україна стати розмінною монетою у спробі США розбити російсько-китайський альянс? &еnsр;Чи можемо ми впливати на Дональда Трампа й зовнішню політику США? Мабуть, можемо. Як? Це питання до наших дипломатів і політиків. Я вважаю, що найголовніше для нас сьогодні це здобути внутрішню українську єдність, якої немає. Мене значно більше турбує те, що відбувається сьогодні в Києві, Одесі, Харкові, Львові, Дніпрі. Маємо усвідомити себе як певну політичну єдність, яка, до речі, може бути доволі розмаїта ми не нацистська й не ксенофобська держава, в нас є різні форми української ідентичності. Я теж не етнічний українець по одній лінії грек, по іншій грузин, але це не заважає мені бути громадянином України. Я кажу про іншу єдність політичну, про розуміння політики в ліберальному сенсі як спільної справи вільних і відповідальних людей. Чи розуміємо, що ми всі в одному човні, що єдиний спосіб вижити це перемогти Росію, спираючись на допомогу наших партнерів, але розраховуючи насамперед на власні сили? Якби я міг дати на це запитання однозначну відповідь, то і ставлення до нашої країни було б інше і в Євросоюзі, і в США, і по всьому світу. Завдяки чому маємо вистояти в цій війні? Одну умову ви вже озвучили єдність всередині суспільства. Які ще є компоненти незламності? &еnsр;Найперше, це європейська модель "єдності попри розбіжності". Відмінності аж ніяк не скасовують можливості об'єднання. По-друге, усвідомлення того, що єдиний можливий шлях для України європейський, трансатлантичний, західний. Інакше нас поглине Російська імперія, ця цивілізаційна тінь. Вона знову розпочне терор когось уб'ють, когось закатують, когось депортують чи змусять до еміграції. І знову на десятиліття будуть криваві землі, як називав Україну Тімоті Снайдер. Боюся, що усвідомлення цього в Україні немає. Я пацифіст, ніколи не хотів би воювати й опинитися в ситуації війни. На жаль, маємо усвідомити, що мілітаризація всього суспільства на роки неуникненна. Це не означає, що всі мають піти до армії. Формула проста, визначена Павлом Казаріним: "Або бути в ЗСУ, або підтримувати ЗСУ". Ключовим інститутом нашого суспільства сьогодні стає армія, і всі зусилля мають бути спрямовані в її напрямі. Для мене це болісний вибір, я не хотів би жити в такому світі. Але його нав'язала нам Росія. Тож внутрішня єдність із принципових питань, розуміння того, що Україна є органічною частиною західної цивілізації та мілітаризація всього суспільства, де підтримка армії є важливою складовою нашого щоденного життя, це основні компоненти незламності. І як я вже казав, очистити наше суспільне життя і культуру від усього російського. Це важливі фундаментальні зсуви в нашій освіті й вихованні. Комбінація всіх цих чинників може дати нам надію на перемогу, але не гарантувати її. Також ми маємо доносити нашим західним союзникам, що їхній прекрасний спосіб життя не гарантований, людство може перетворитися на великий концтабір і в такий спосіб вижити. Але я не хочу, щоб у такому світі жили мої нащадки. А Росія та інші авторитарні й тоталітарні режими пропонують саме такий світ. Передплатити журнал "Країна"

Немає дієвого механізму покарання за свідому неучасть у захисті Батьківщини Щоб зрозуміти суть подій на фронті, слід поставити під сумнів поширені нині тези щодо російсько-української війни. Принаймні щодо основного питання цієї війни забезпечення особовим складом. По-перше, я не вважаю, що більша кількість штурмовиків у росіян пояснюється лише більшою кількістю населення в РФ. Те, що ворог усе ще знаходить бійців, готових іти у криваві атаки, пояснюється не тільки більшою кількістю жителів Московщини! Звісно, фактор кількості населення не може не грати ролі, але він не є ультимативним. На ситуацію сильно впливає ставлення росіян до війни всезагальне схвалення її суспільством і владою. Але я хотів би звернути увагу на фінансову мотивацію. Так, російська влада центральна вкупі з місцевою готова платити своїм кондотьєрам від майже $15 тис. лише за згоду на річний контракт. Сума сильно відрізняється по регіонах. Але недавно в деяких із них вона сягнула $40 тис. На додачу до цього пересічний росіянин може заробити від $5 тис. і більше на місяць, перебуваючи в зоні активних бойових дій і не маючи ніяких навичок більше тих, що потрібні рядовим. Крім того, росіяни отримують доплату за кожен зайнятий кілометр української території. В українців стеля помісячної оплати $4 тис. на передовій, доплат з утримання позицій чи звільнення квадратних кілометрів України немає, служба в армії пожиттєва. Російська влада платить суттєво більше своїм громадянам, які добровільно йдуть на фронт, а також пропонує їм набагато гнучкіші умови для участі у так званій СВО і заробітку на війні. Теза, що в Росії в рази більше мобілізаційного ресурсу, виправдання провалу нашої мобілізації. Уявімо, якщо Україна використала б частину свого бюджету цілеспрямовано на найманців на умовах, близьких до тих, що пропонує ворог. Тобто якби запропонувала співставні суми одноразових виплат та помісячної винагороди. Я впевнений, що на світовому ринку найманців пропозиція воювати за Україну з такою оплатою зацікавила б величезну кількість потенційних солдатів. Звісно, необхідною умовою для масового притоку добровольців з-за кордону в Україну була б належна організація таких добровольчих підрозділів. Натомість у багатьох випадках іноземці незадоволені порядками української армії та відмовляють своїх колег від участі у війні саме через організаційні проблеми в силах оборони України. Тобто якщо платити хоча б на рівні росіян і організувати все як належить, то, можливо, проблеми з особовим складом в Україні будуть не такі гострі. Частину фінансового ресурсу на такі заходи можна було б узяти, оптимізувавши структуру нинішніх Збройних сил. І тут ми плавно переходимо до другої тези, яку необхідно спростувати, мовляв, замало в Збройних силах особового складу. Насправді питання не в кількості бійців, все значно складніше. У ЗСУ є дефіцит боєздатної піхоти й надлишок тилових посад. Це не означає, що слід заганяти всіх у піхоту, цього в жодному разі не треба робити. Відомі приклади бойових батальйонів, де 95% чи навіть 97% особового складу не здатні виконувати функції піхотинців. Хоча такі підрозділи заводять на фронт, щоб тримати ті чи ті ділянки саме присутністю особового складу на позиціях. Натомість особовий склад таких військових частин це здебільшого служби логістики, апарат штабу тощо. Часто з декількох сотень людей можуть воювати в кращому разі 10 або 20 осіб. Коли така номінально "боєготова" частина заходить на належну ділянку, вона, звісно, втримувати її не може і тому передбачувано провалюється після декількох спроб російського штурму. Притому нерідко ледь не весь батальйон у повному складі отримує бойові за перебування на передовій, доки через втрату нечисленних піхотинців підрозділ не виводять у тил. Тож в українців номінально достатньо людей у Збройних силах і, можливо, навіть більше ніж достатньо декого не завадило б узагалі скоротити. Мало якраз тих, хто хоче й може декілька діб утримувати посадку. Слід прагнути до скорочення потреби в піхоті Деякі бойові бригади виходять із цієї ситуації, організовують графік чергування в окопах на передовій серед представників тилових професій. Це краще, ніж те, що пропонує загальне правило: коли потрапив у піхоту, то воюєш, доки не настане 60 років або щось гірше. Правильна була б така організація сил, яка не давала б росіянам змоги вступати у стрілецькі бої з українською піхотою. Для цього необхідний комплекс тактичних і технічних заходів, який добре відомий і нині лише починає розгортатися. Це і створення відповідно оснащених безпілотних підрозділів, здатних швидко вражати противника на підступах. Також необхідно навчитися будувати відповідні сучасній війні укріплення й десятками, а може, й сотнями мільйонів постачати на фронт протипіхотні міни та інші такі засоби інженерної протидії м'ясним накатам противника. Слід прагнути до скорочення потреби в піхоті. Усі ресурси держави нині треба кинути на це. Ще одна поширена теза нібито в Україні лютує примусова мобілізація. У жодному разі не можу назвати нинішній стан речей примусом до служби в армії. Справді, ТЦК інколи ловить випадкових громадян на вулиці й відправляє в навчальні центри силоміць. Та якщо розібратись і подивитися на статистику, то реального покарання за неучасть в обороні країни в нас на сьогодні немає. Так, приміром, 2024 року порівняно з 2023-м лавиноподібно зросла кількість дезертирів і сзчшників. За офіційною статистикою, із 24 тисяч до майже 90 тисяч. Звісно, реальні цифри вищі, бо більшості повідомлень про ці кримінальні правопорушення органи досудового слідства не реєструють як кримінальні провадження. Так от, відсоток спроб держави притягнути через суд до кримінальної відповідальності цих утікачів 2024-го становить 3%. Тобто 97% тих, хто самовільно залишив позиції чи військові частини, уникають покарання. Інша цифра: за офіційними даними, в нас пів мільйона ухилянтів. Насправді їх набагато більше, але це лише ті, яких офіційно оголосили в розшук. За два попередні роки держава спробувала притягнути до кримінальної відповідальності 3451 особу, що становить менш як 1%. В обох випадках як з ухилянтами, так і сзчшниками передання справи до суду ще не є законним обвинувальним вироком щодо обвинуваченого. За належної майстерності адвокатів судовий процес можна затягнути на роки. Загальний висновок такий: в Україні нині немає належного механізму покарання за свідому неучасть у захисті Батьківщини. Тих хто перебуває у складі Збройних сил і належним чином ставиться до своїх обов'язків, слід вважати добровольцями, а не мобілізованими. Звісно, такий стан речей не піднімає їхнього морального духу. Вони бачать, як їхні безсовісні колеги тікають додому й живуть там, глузуючи з тих, хто залишився битися, й ніхто їх не притягує до кримінальної відповідальності й не розшукує. Схоже, заходи, що 2024 року узаконили пом'якшення ставлення до сзчшників і дезертирів, призвели до того, що цих категорій громадян побільшало в рази. Тож чи варто дивуватися, що маємо такий страшний дефіцит піхотинців на передовій? За відсутності мобілізації у справжньому значенні цього слова іншого результату не слід очікувати. Так, ТЦК інколи застосовує силу, але потім жоден механізм примусу не працює. Ніщо по факту не перешкоджає солдату тікати від свого обов'язку аж через Тису й до Північної Ірландії. Повертаємося ще на крок назад і робимо висновок, що Україна далека від виснаження війною. Просто за ці три роки несумлінні співгромадяни познаходили достатню кількість способів уникати служби в армії. Натомість держава, яка мусила б покращувати свою мобілізаційну політику, програє цим хитрунам. Якби в Україні була здібніша політика мобілізації, то свою винахідливість хитруни мали б застосовувати проти ворога. Натомість ухилянти перемогли. Вони змогли нав'язати свою волю країні. Рух ухилянтів перевищив кількісно тих, хто реально воює. Українська так звана еліта парламентарії, топбізнесмени, топспіваки, знані журналісти, громадські та мистецькі діячі своїм прикладом здебільшого пропагують неучасть у бойових діях. Більшість не приховує свого небажання служити, а натомість всіляко його виправдовує. Це історична аномалія, а не правило. Свого часу британський парламент у великій кількості своїх членів пішов на фронт і мав десятки загиблих. Ніхто не говорив, що це популізм. Це була необхідна жертва, щоб зберігалися довіра між владою і народом. У нас же навіть розмови про те, щоб показовим чином відправляти привілейовані верстви на фронт, відкидаються як неконструктивні. Але така "боротьба з популізмом" у поєднанні з дивовижною добротою влади та її силових органів поліції, ДБР до ухилянтів і дезертирів виливається в те, що на фронті нема кому воювати. Передплатити журнал "Країна"

Країни Балтії, Польща, Румунія можуть стати нашою новою опорою, каже Володимир Огризко, дипломат Чому Росія напала на Україну і чому це сталося саме 2022 року? &еnsр;Невеличке уточнення Росія напала на Україну 2014-го, понад 10 років тому. Причин було декілька. Головна полягала в тому, що на Заході не захотіли розуміти, що Росія незмінна і за своєю суттю є імперською державою. Друга причина те саме не хотіли розуміти й у нас. Таке ставлення породило в Росії відчуття безкарності. Не було реакції світу на те, що вона робила на своїй території влаштовувала геноцид чеченців під час другої російсько-чеченської війни. Не було реакції, коли Росія 2008-го напала на Грузію. Були сподівання, що з Путіним можна домовитися. У підсумку отримали спочатку 2014-й, а потім 2022 рік. Авторитарні режими роблять лише те, що їм дозволяють. І все-таки чому початком повномасштабної війни став 2022 рік, а не, скажімо, 2019-й або 2014-й, коли наша армія була не готова? &еnsр;Російська армія тоді так само не готувалася до великої війни. Агресія у Грузії чітко це продемонструвала. 2014-го Росія ще не була готовою до повномасштабної війни. Захопити Крим і розпочати війну на Сході України їй вдалося через те, що, по-перше, ми були психологічно не готові до спротиву, а по-друге на нас тиснули наші західні партнери, закликаючи не провокувати Путіна ще більше. Російський диктатор скористався цією ситуацією і відрізав український півострів. А 2022 рік став можливим тому, що Путін побачив: після захоплення частини України Захід почав накладати санкції на Росію, але ці санкції були примарні. Серйозної реакції на його дії не було йому дозволили робити те, що він хотів. Путін продовжував провокувати Захід, насамперед Німеччину, природним газом. Він наповнив Європу шпигунами й корисними ідіотами. І після років підготовчої роботи вирішив, що час настав і що знову не буде ніякої серйозної реакції з боку Заходу. Інших причин немає Путін зрозумів, що може йти далі, і пішов. Якщо шукати аналогії в історії, чи можна порівняти ситуацію 2022-го з обставинами 1938 року, які дали Гітлеру змогу розчленувати Чехословаччину? &еnsр;Я проти історичних аналогій у сучасній політиці, бо вони завжди хибують. Ті чи ті події відбувалися за різних історичних умов, були різні політичні гравці й інтереси. Спроба накласти одне на інше викривлює реальність. 1938-го ще не було Гельсінського заключного акта, підписаного 1975-го. Цей акт чітко та ясно задекларував, що віднині питання про кордони в Європі знімається з порядку денного. 1938 року ситуації була геть інша, тому й таке порівняння не підходить. Ми живемо у своїй політичній реальності, Німеччина жила у своїй. Єдине, що тут збігається, це боягузтво наших західних партнерів як тоді, так і тепер. Путін зрозумів, що може іти далі, і пішов Чи можна було цієї війни уникнути? Хто мав би найдужче до цього докластися Україна чи Захід? &еnsр;І Україна, і Захід мали б однаково докластися. Частина відповідальності лежить і на нас не слід забувати, що в України було стратегічне партнерство з Росією. Українці так само не хотіли бачити, що Росія це монстр, який чекає слушної нагоди, для того щоб знову показати свої пазурі. Не хотіли цього бачити й на Заході, тому що вірили у вигадану ними ж казку, ніби Росія може бути демократична. Демократія і Росія це дві паралельні прямі, що не перетинаються і ніколи не перетнуться. В російській історичній традиції демократії немає місця і ніколи не буде, допоки вся ця величезна територія буде об'єднана під московським проводом. Тому ця війна це спільна помилка, наша й західна. Якби на Заході дивилися на Росію без рожевих окулярів, то побачили б, що вона знову прямує в бік імперськості. Але не захотіли побачити. А в нас спрацювала та сама корупційна складова, яка давала Росії купувати і продавати українські активи оптом і вроздріб. Тому ми теж винні в тому, що ця війна стала можливою. Але чи був шанс уникнути війни або принаймні уникнути її переростання в повномасштабну? &еnsр;Єдиний шанс полягав у тому, щоб здатися і лягти під Росію, як Білорусь. Але українці собі такого шансу не малювали ніколи, бо наш національний характер відрізняється від російського. Поняття свободи для нас є визначальним. Можливо, зіграла роль зміна влади 2019 року? &еnsр;Не думаю, що це мало якесь принципове значення для Путіна. Він побачив, що попри зміну прізвищ президентів Україна розвертається й іде в бік Заходу і рано чи пізно цей рух пришвидшиться. Для Росії це принципово важливо, бо якщо Україна стане частиною Заходу, це буде заперечення імперськості самої Московії її історична назва, яку ми забули. Без України в неї немає псевдовеличі та псевдоісторії тих опор, на яких тримається російський міф. Московитська недоімперія завжди сприймала Україну як свою "окраїну". Іншої долі вони нам ніколи не прописували. Тому ця війна для Путіна стала останнім шансом повернути колесо історії назад. Та він обламав зуби. Але в режиму Путіна досі лишився запас міцності. Наскільки вистачить цього запасу? &еnsр;Запас міцності вимірюється кількома факторами економічною спроможністю країни, військовою міццю і настроями суспільства. Якщо брати перші два фактори тут тенденція для Росії є очевидно негативною. Незалежні експерти, які реально оцінюють стан російської економіки, роблять висновок, що коли санкції будуть збережені, а тим паче посилені, то 2025 рік стане для неї рубежем небезпечного етапу, на якому економіка припинить розвиватися. Наслідком економічної стагнації стане те, що можливостей фінансувати війну в Росії буде значно менше. А військовий фактор свідчить про те, що всі намагання Росії утриматися на цьому рівні війни не дають результатів. Комічний, але показовий приклад це віслюки на полі бою. Це сигнал того, що так звана друга армія світу перетворюється на армію віслюків. Третій фактор настрої суспільства залежить від перших двох. Пропаганда забиває мізки громадянам РФ постійно й успішно. Але коли політична ситуація для пересічних росіян стане нестерпно поганою хоча вони звикли жити в багні, це теж їхня історична традиція коли певну межу буде перейдено, тоді зміняться і настрої суспільства. Тому якщо ми говоримо про перспективи Росії як держави, яка ще начебто на плаву, то у світлі спільної позиції України й Заходу зовсім недалекі її перспективи є доволі сумними. Треба вести потужну дипломатичну роботу Що потрібно Україні для перемоги над Росією? Військова міць, дипломатична активність, єдність суспільства? &еnsр;Безумовно, всі ці фактори важливі. Якщо ми матимемо достатньо зброї і ця зброя надходитиме швидко й у великих обсягах, то ми буквально впродовж кількох місяців зможемо остаточно винищити військово-промисловий потенціал Росії на її європейській частині. Тоді вона втратить свою матеріальну базу в цій війні. Для цього треба вести потужну дипломатичну роботу. На неї мають бути націлені зусилля на всіх рівнях від президента до найнижчого чиновника. А єдність суспільства це запорука того, що ми не прокинемося одного дня знов у ситуації внутрішньополітичних чвар. Яку роль грають США на цьому етапі війни? Хто такий новий президент Дональд Трамп союзник, посередник чи людина, що переслідує власні інтереси? &еnsр;Відповідь на це запитання ми отримаємо найближчими тижнями. Поки що відповідати на нього неможливо й передчасно. Заява міністра оборони Рустема Умерова щодо готовності України до переговорів викликає серйозні запитання. На мою думку, ця позиція неадекватна. Цілісної картини дій нового американського президента поки що немає. Коли ми побачимо, що запропонує Трамп, для того щоб зупинити цю війну, поступитися агресору чи покарати його, буде зрозуміла його політична позиція. Обрання Трампа це рішення американського народу. Ми не можемо казати, що американці помилилися чи вчинили неправильно. Ми маємо прийняти цей вибір, бо він є результатом демократичного процесу. А вже виходячи з конкретних дій нової адміністрації, ми розумітимемо, наскільки ці дії відповідають нашим національним інтересам. Я завжди був прихильник наступальної логіки, яка нав'язує партнеру те, що є важливим для нас. Інше питання наскільки це можна реалізувати. Щонайменше слід вести активну зовнішню політику й намагатися просувати свої національні інтереси, доводити, що є принципи, яких треба дотримуватися, це азбука дипломатії. Якою Україна вийде з цієї війни? Як війна змінить Україну і світ? &еnsр;Поки що рано про це говорити. Ми нині на етапі, коли формується позиція адміністрації Трампа, а від неї багато залежить. Очевидно, що прихід нового американського президента запускає нові тенденції, які, на мою думку, є непоганими для України. Трамп відверто говорить Європі, частиною якої ми є: "Ваша безпека у ваших руках". Треба думати про те, яким чином об'єднана Європа, а це третій у світі економічний гравець із населенням 500 мільйонів людей може консолідуватись і стати потужним фактором міжнародних відносин. Усі чомусь забувають, що після Другої світової війни утворився Західноєвропейський союз. Щоправда, Північноатлантичний альянс перехопив ініціативу, після падіння соціалістичної системи в нього вступили всі європейські країни. Тому було вирішено, що існування двох паралельних структур зі схожими функціями непотрібне. Якщо нині американці демонструють, що вони не хочуть грати надзвичайну роль у російсько-українській війні, треба думати про інший спосіб захисту своїх інтересів. Це має бути потужна європейська військова одиниця. Західноєвропейський союз був прообразом Євросоюзу це була добре продумана, структурована організація, яка, щоправда, не розвинулась у щось подібне до НАТО. Але якщо нині історичні обставини змусять, то цю структуру можна буде взяти за зразок. На території Європи в України, що матиме одну з найпотужніших і найнасиченіших армій світу, будуть стратегічні партнери країни Балтії, Польща, Румунія, що можуть стати нашою новою опорою. Інші підтягнуться це питання національної безпеки. Не можна бути успішним, якщо ти постійно перебуваєш під загрозою. Цей тренд може призвести до появи потужної європейської системи безпеки, до певної міри автономної, але такої, що не буде втрачати зв'язку з Америкою. Трансатлантична солідарність має грати свою роль. Після закінчення війни Європу чекає новий порядок, як це було після Другої світової? Можливо, створення нової міжнародної організації на базі Організації Об'єднаних Націй, що віджила своє? &еnsр;На базі ООН нічого не можна створювати це організація, яка продемонструвала свою нежиттєздатність та імпотентність. Тому має постати нова структура, яка найперше охоплюватиме цивілізовані демократичні країни й базуватиметься на зрозумілих принципах дії. Мають бути чітко прописані як правила набуття членства, так і його позбавлення. Бо з теперішніх ЄС і НАТО неможливо вигнати країну, яка грає на користь агресора. Це треба переосмислити. Наступний великий етап європейської історії має стати часом самопізнання на новому витку розвитку. Без цього Європа не втримається. Що буде з післявоєнною Росією? Чи збереже вона цілісність, чи перетвориться, як СРСР, на ряд нових держав? Чи зникне російська загроза для України? &еnsр;Це питання нині стає актуальним. Щоб жити у спокої, треба усунути загрозу. Загроза в особі цілісної Росії, навіть із псевдодемократами на чолі, все одно зрештою виродиться в чергову недоімперію. Запитайте будь-якого російського демократа чи ліберала, який нині сидить на Заході, що вони думають про право на самовизначення народів, які живуть на території Російської Федерації? І ви почуєте, що такого права вони не повинні мати. Їхній світогляд мало чим відрізняється від путінського. Імперськість у головах московитів не може бути вивітрена нічим, окрім як розпадом самої конструкції під назвою "Росія". Коли ця конструкція під вагою власних проблем завалиться, а щодо цього в мене немає жодних сумнівів, тоді виникне нова історична реальність. Бо це найбільша за площею країна світу, це величезна територія, і коли на ній виникнуть нові держави, в наших західних партнерів постане питання: "Що з ними робити?" Знову буде реактивна політика замість креативної, бо для колективного Заходу розумніше й вигідніше мати план Б план контрольованого роз'єднання народів, що живуть у межах РФ, замість плану А "зачекаємо та подивимося, що станеться". Коли ж усе пустити за течією, це може мати неприємні наслідки. Якщо ж думати наперед, у перспективі а це якраз величезна проблема для західних політиків, бо вони живуть періодом чотирьох років, не більше, то очевидно, що коли замість одного ядерного монстра на величезній території буде нехай кільканадцять держав, вільних від ядерних амбіцій, що працюватимуть для власного добробуту й не створюватимуть загрози для інших, то від цього виграють усі. На жаль, для західних лідерів це вища математика. Не можна бути успішним, якщо ти постійно перебуваєш під загрозою Чи зможемо ми переконати Захід у правильності саме нашого погляду що нові демократичні держави на теренах імперії були би благом для всіх? &еnsр;З власного досвіду контактів із багатьма людьми, що себе зараховують до інтелектуально-політичної еліти Заходу, в мене складається враження, що вони не готові це прийняти. Для багатьох значно важливішим є питання: як утриматися при владі чи щонайменше не зробити неправильного кроку, щоб потрапити під приціл опозиції. Особисті інтереси беруть гору над системним баченням, над тим, що лежить на поверхні, але потребує інтелектуальних і практичних зусиль. Тому ситуація з Росією відсувається на задній план, а на перший виходять парламентські вибори. Це робить наших західних партнерів політично короткозорими, вони не хочуть бачити жодної перспективи. На жаль, це проблема всієї сучасної демократії. Яким є ваше бачення післявоєнної України? Як вона має розвиватися, в який бік рухатися? &еnsр;Напрямок руху України визначений у нашій Конституції це Європейський Союз і НАТО, або нова система європейської безпеки. Водночас Україна має озброїтися до зубів, щоб за будь-яких обставин дати відсіч агресору. Після того, що відбувається тепер, іншого варіанта немає. Наше членство в західних структурах ЄС і НАТО залежить від багатьох факторів. Якщо в Америці візьме гору та лінія, що Україна в Альянсі це загроза для Росії, а з Росією треба дружити, тоді ми не зможемо найближчими роками досягти цієї мети. Якщо ж гору візьме перспективне бачення, що Росія це загроза, якої треба нарешті позбутися, то ситуація буде зовсім інша. Щодо Європейського Союзу шансів увійти туди в нас значно більше, хоча сьогодні існують проросійські режими в Угорщині та Словаччині, які можуть довго чинити нам перепони на шляху до членства в ЄС. Бо без ратифікації парламентами цих країн воно буде неможливе. Але позиції і Фіцо, і Орбана не настільки потужні, і наступні вибори можуть змінити владу в цих двох країнах на адекватну і проєвропейську. Тоді шлях у ЄС для України буде відкритий. Передплатити журнал "Країна"