Search trend "Ігри розуму"

Sign up, for leave a comments and likes
News filter
These news items are translated using machine learning and machine translation technologies. We apologize for any inaccuracies or errors in the text. Switch to the Ukrainian language to read the news in the original.
The finest premiere of March 2024: new interesting movies
The entrance movie industry promises to be amazing: There's already a bunch of movies waiting for a bunch of film movies to draw attention to their unique narrative, talented acting and interesting film work. It is expected that this month will bring lots of interesting movies, including Ukrainian production. We made you top-10 of the most expected movies of different genre movies that will come out on big screens during March 2024. Ghostbusters: Kernel Empire (Ghostscript: Frozen Imire) Country: US Genre: A comedy, adventure, fiction, fantasy loved many generations of people, fantastic film about supernatural creatures. Ghostbusters: The empire crisis is the sequel to the famous "Ghostbusters" movie: From that world, "which was released in 2021 and impressed by the audience with its dynamic and plot turns. In the new part, the heroes of the different generations of the Huntsman are joined because they have to protect the planet from a new threat -- the Ice Age, which can cause an unprecedented scale of destruction. Imaginary friend (Imaginal) Country: US Genre: The horrors, when they come back to their home of their childhood, Jessica dreams that the walls that have ever given her happiness have become so comfortable for her family. However, when Alice's youngest daughter finds out the old soft teddy bear of Chicki, who once belonged to Jessica, everything changed. The child's ideas quickly become more terrifying and threatening. Even experts can't tell us a secret hiding in this stuffed toy. The Wing Friend was created by Blackhouse Productions, the producer of the tape became Jason Bram. Panda Kung Fu 4 (Kung Fu Panda 4) Country: USA, China Genre: The comedy, the cartoon movie, the adventurer, the family, the Chung Panda fantasy movie, is a animation film that has become popular among the viewers of all ages. The main hero, jolly and complex Po, has to take huge responsibility when his dream of becoming a great warrior. He becomes worthy of Master Shifu's apprentice and is struggling with the evil. It uses kung fu skill, resourcefulness and even humor to fight the enemy, hard work deserves to respect other warriors. It's not just entertaining, it's inspiring to achieve the impossible through faith and work on the team. On the fourth part of the legendary warrior Poe must find his successor and become the leader of the entire Vale of Myr. His path will meet new interesting characters, including the fox of the hearing, and the new superhero, the Hamelonz. I, Pobeda and Berlin Country: Ukraine Gendory: A comedy, an adventure in an insane '90s, a beginner's beginner musician named Kouzmich gets off on an extraordinary journey along with his friend Bard to Berlin. And all of this is happening a few days before your own long-term concert. The purpose of travel is to convert the yellow Pibida into a luxurious six-year-old Mercedes that belongs to the collector. Kouzmich made a promise to his lover that he would return home to his new car and his friends in the band to make the concert. But from the beginning, travel doesn't go as planned. But not only will this adventure bring the heroes of future impressions, but it will help to reveal their true meaning. Arrowheads (Soulain seulis) Country: France, Iceland, Belgium Genre: The drama, the propeller Ben and Laura, who have been together for five years, have gone into a fascinating fashion trip on the boat. In their way to South America, they decided to stop near the shores of Antarctica. But their dream suddenly stopped the storm. Now they're on a cold, deserted island cut off of civilization, and there's winter ahead. They're going to have to use all their skills not only to survive, but to save their love. Wild heart (Singerz) Country: Germany Gendari: An adventure, a family trip from town to village became a difficult challenge for the 11th year of Anna. But one day, her life changes dramatically when she meets a defective horse named Dick Heart. There's an incredible connection between them, almost magical connection. But soon the girl finds out that the life of a horse is at risk because of the helpless thieves who want to take all his tabs. Anne decides to confront the criminals and save his favorite. Then she realizes that there are real friends next to her, ready to help in a tough moment. Godzilla and Cong: New Empire (Godzilla x Kong: The New Emire) Country: US Genre: Fighter, adventure, treller, fantastic continue the epic film from Legendorial Pictures "Godzilla versus Kong." This time, a new mysterious force becomes a path between the mighty Kong and Godzilla, threatening not only their existence, but also around the world. The new part reveals the secrets of the origins of these great Tyanans, telling of the mysterious Island of the skull and the decisive battle that connected their fate to mankind forever. The taste of freedom of Country: Ukraine Gendory: The comedy, the tune of the movie movie "The Love of freedom," the main heroic Watch, is dreaming of a fancy kitchen, but works in a small cafe, making simple dishes. Once her life changes when she decides to go after the heart call and move to town to find a job in a fetish restaurant. There she accidentally shows up at Olga Franco's old book about the Ukrainian kitchen, which opens up a whole new world of exquisite and authentic cubinoria. From this moment on, Vera feels like she's finally on her way to fulfill her own dream about the high kitchen. Get married again (Nyveau départ) Country: France, Belgium Genari: comedy, melodramatic has been married for over 30 years. When their son went to Japan, Ellen realized that they and his wife had not been able to enjoy each other long ago. But the man noticed that his wife was not interested in continuing their relationship. A friend doesn't tolerate crisis and gives a divorce. Diana is looking for solace in terms of a young colleague Stefan, but the new love doesn't come out the way she expected. In the meantime, Ellen, although he didn't plan on looking for anyone new, easily and quickly finds a common language with different women. Green border (Zielona granica) Country: USA, France, Germany, Czech, Poland, Belgium, Turkey Drama among the suburban forests, which form a so-called green border between Belarus and Poland, refugees from the Middle East and Africa risk their lives trying to get to the European Union. Ukraine's invasion calls migrants to cross the border, promising easy way to the EU. And in the background of historical events, the fate of the main characters -- Julia activists, the young border hunter Yana, and the family refugees of Syria. The movie got a special prize from the jury at the University of Venice International Film Festival in 2023 and was nominated to the European Academy in three categories
we.ua - The finest premiere of March 2024: new interesting movies
How Russia kidnapped Crime. Explains historian Sergei Gromenko
Розмова відбулась на ютуб-каналі Каміла Грабчук | ЛЮДИ. Із дозволу пані Каміли ми наводимо текстову версію нижче. Сергій Громенко — кандидат історичних наук, експерт Українського інституту майбутнього. Він народився за кілька років до кінця радянської влади у Сімферополі, де закінчив школу та вступив на історичний факультет Таврійського національного університету. 2004-го вийшла його перша наукова стаття.  Якби не війна, я доріс би й до доктора наук, але 2014-му все пішло не так, як хотілося. Тому я й наголошую — зараз не 700 днів війни, а 10 років — адже війна почалась у далекому лютому 2014-го. Кілька мільйонів українців, серед яких є і я, відчули це на власній шкурі. З цього тексту ви дізнаєтесь: Як русифіковували Крим Що спричинило російсько-українську Холодну війну Чому Київ закривав очі на кримський сепаратизм Хто найбільше постраждав від автономії Криму Коли насправді почалась війна У чому винен Захід Чи варто очікувати четвертого Майдану Радянський період Почати варто з Другої Світової Війни. Внаслідок бойових дій, а особливо репресій, які здійснювали як нацисти, так і комуністи, Крим зазнав антропологічної катастрофи. Перед початком бойових дій його населяли приблизно 1 млн 200 тис. людей. Після залишилося приблизно 400 тисяч. Крим перетворився на пустку.  Одні корінні народи, передусім кримські татари, були депортовані в 1944-му році радянською владою, а інші, наприклад кримчаки (ред. спільнота єврейського населення, котрі говорять кримськотатарською мовою), майже всі загинули під час Голокосту на півострові. Кримчаки — стародавнє єврейське населення Криму. Фото: CJCC Зрештою, на 1945-й рік залишилися росіяни, трішки українців, можливо білорусів. Представників інших народів були лічені одиниці. І тоді ж, у 1944-45-му роках, починається масове переселення до Криму людей, які не мають жодного історичного зв'язку з півостровом. Крим масово у добровільно-примусовому порядку заселяли колгоспниками передусім з центральної Росії, також з України. Їм віддавали майно депортованих, надавали пільги, оплачували підйомні та, зрештою, упродовж кількох десятиліть, чисельність Криму вдалось відновити.  Але це вже був абсолютно інший Крим У 1948-му році в Криму майже не залишилося кримськотатарських і грецьких топонімів через третю хвилю перейменувань. Їх замінили всякі безликі російські назви, наприклад “Ізобільное”, “Счаслівое”, або “Цветочное”, які нічого ні для кого не означали.  Розпочалась тотальна русифікація. Росіян було найбільше у відсотковому відношенні. І очевидно, що мовою спілкування, стала російська.  Не було окремих українських сіл. Якщо в колгоспи й переселяли українські родини, то вони мешкали разом з російськими, тобто, русифікація відбувалася вже на етапі перемішування. Попри неідеальність радянської правової системи, передача Криму від Росії до України була законною. Фото: ілюстративне У 1954 році Крим передали зі складу Росії до складу Української СРР. Через багато років, російська пропаганда почне стверджувати, що передача відбулась незаконно, і порушила всі можливі норми радянського права. Але це абсолютна маячня! Насправді попри неідеальність радянської правової системи, передача Криму від Росії до України відбулася згідно з законами, які існували в Радянському Союзі. І якщо скасувати саме цю передачу, тоді потрібно скасувати ще й десятки інших адміністративних рішень такого ж роду.  Щобільше, те, що Крим належить Україні, було визнано Росією вже після розпаду Радянського Союзу. Понад 400 міжнародних і міждержавних договорів та урядових угод зафіксували, що Крим – це Україна.  Однак росіяни не цікавляться юридичною стороною, їм вигідно користуватись цією тезою, адже вона виправдовує політичні амбіції та агресію Росії. Проте люди, які де-юре жили у Радянській Україні не відчували цього: газети виходили російською мовою, а якщо і були українські, то як додатки з меншим накладом. Русифікація відбувалась по всьому Радянському Союзу, але в Криму вона була інтенсивнішою.  Крим це єдиний регіон України, де етнічних росіян було більше, ніж українців. Це те, що кардинально відрізняє Крим від Донбасу. Донбасу можна заявляти претензії, що, мовляв, там мешкають якісь денаціоналізовані, русифіковані українці, але з усім тим - це українці. А в Криму більшість - 60% - етнічні росіяни, причому з них три чверті були переселенцями або їхніми дітьми в першому поколінні. Їх абсолютно нічого не пов’язувало з Україною, вони не відчували якогось обов’язку перед цією державою.  Влада Криму не давала кримцям можливості будувати будинки, налагоджувати життя на рідній землі. Люди селилися в таборах біля півострова. Фото: український фотограф Олександр Клименко З 1989 року, коли депортація кримських татар була визнана недійсною та злочинною, почалося масове повернення. Місцева влада, звісно, ставила їм палки в колеса, але все ж таки кількасот тисяч людей упродовж декількох років повернулися. І їх не хотіли вписувати в оцю “пізньорадянську” модель розвитку Криму. В 1991-му році Крим був одним з тих регіонів, навколо якого почали сходитися хмари. Чи повторить Крим історію інших “проблематичних” регіонів Радянського Союзу? Нагірний Карабах, Осетія, Абхазія, от-от готувалось до “вибуху” Придністров'я. Крим був унікальним винятком у цій смузі нестабільності й не в останню чергу тому, що існував кримськотатарський національний рух.  Для кримських татар це був несправедливий рефрендум. Фото: ukrinform.ua 20 січня 1991 року в Криму відбувся референдум, на якому статус Криму було підвищено з області до Республіки. До Другої Світової Крим був автономною Республікою. Після війни, депортації кримських татар та заселення росіянами його понизили до області.  В 1991-му році Крим знову став республікою, а 12 лютого Верховна Рада України затвердила Кримську автономію в складі України. Кримські татари виступали проти, тому що це була змова комуністичної еліти Криму з державою Україна (фактично Українською соціалістичною Республікою). Місцеві еліти в Криму отримували своєрідну політичну недоторканність: російська мова і можливість контролювати внутрішні фінансові потоки залишалися. В мінусі залишались кримські татари, яким не дали національної автономії, тому що створили формально територіальну, а  по суті, російську автономію. Київ, своєю чергою, позбувався небезпеки цього вибухонебезпечного регіону.  Кримські татари проти референдуму. Фото з відкритих джерел Такі політичні ігри дали Україні фору приблизно на рік. Кримські еліти настільки задоволені своєю опозицією, що не протестували проти незалежності України. В Криму 54% проголосували за незалежність, тому що ситуація в Росії здавалася менш стабільною, ніж в Україні, в якій, на додачу до цього, була автономія. У 1992 році пакт був порушений, а в травні того ж року Крим оголосив фактично свою незалежність. Через два роки  з'явився й власний президент. Цей перший і, на щастя останній президент Криму - Юрій Мєшков - перевів Крим на московський час. Це, звісно, ані йому, ані його владі чи тим паче людям не додавало жодних бонусів. Холодна війна за Крим Період з 1992 по 1997 рік можна назвати Холодною війною за Крим.  1992 рік. В Севастополі ділять Чорноморський флот. Українські моряки вступають у рукопашні сутички з російськими, росіяни викидають українців з кораблів і казарм, засилають їх у гауптвахти чи на якісь далекі гарнізони.  Поки в Криму розквіт сепаратизму, в Москві парламент ухвалює рішення про визнання передачі Криму в 1954 нелегітимною. Через рік ухвалюють постанову, яка декларує Севастополь - “городом федерального значения РФ”.  Фото: Прихильники СРСР в Криму. Фото: ukrinform.ua 1993 рік. Українські піхотинці зіткнулися з російською береговою охороною, в результаті чого поранили трьох росіян. Звинувативши Україну в намаганні присвоїти собі Чорноморський флот, Росія запустила процес відокремлення Криму від України, роздаючи російські паспорти працівникам об'єктів Чорноморського флоту та ведучи антиукраїнську інформаційну кампанію по всій території Криму. 1994 рік. У квітні росіяни намагалися вивезти радіонавігаційне обладнання з Одеси на суді ЧФ «Челекен». Вранці 9 квітня зупинити «Челекен» відправили українські прикордонні катери. У повітря були підняті чотири штурмовики Су-25. Конфлікт ставав все більш небезпечним, і, щоб уникнути відкритого зіткнення, в Києві вирішили перевірити судно в Севастополі. Але росіяни перевантажили все обладнання на інші судна, і українці не змогли довести факт пограбування. Після цього у Крим, а особливо в Севастополь  вводять підрозділи Національної Гвардії (приблизно 60 тис. солдатів), щоб  запобігти заворушенням.  До 1997 року загроза війни зберігалась. Росія роздмухувала і підживлювала напруження. Нарешті стався програш Росії в Чеченській війні, який призвів до того, що в неї просто вже не вистачало ресурсів воювати проти України в Криму гібридно і тому в 1997 році нарешті був підписаний так званий “Большой договор” - 80% суден забрали росіяни. Це були найкращі кораблі. Ще частину Москва вкрала навіть не дочекавшись поділу. Найважливіший з них - “Адмірал Кузнецов”, який будували в Миколаєві. Вкраденими були літаки, які росіяни просто підіймати з аеродромів в Україні й перелітали в Росію. Фото: Фото: Борис Єльцин (зліва) і Леонід Кучма підписують «Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією», Київ, 31 травня 1997 року Якою була роль Заходу Американці разом з росіянами тиснули на Україну, щоб позбавити нас стратегічних бомбардувальників і ядерних ракет. Україна під західним тиском віддала Росії ракети, які зараз вбивають наших же людей.  Хочете сказати, що Захід не має за це жодної відповідальності нести? Жити й не здогадуватись, що Крим – це Україна В Криму розквіт сепаратизму. З Росії йдуть гроші — мільйони. Росія веде політику неоколоніалізму. Вона відкриває тут різні “дома русской культури”, розвішує всюди російські прапори, роздає паспорти.  Не було такого року, щоби не приїхав якийсь московський "балабол" з високим чином і не казав, що "Севастополь — русский город", "Русский Крым не отдадим" і т.д.. Навіть після того, як напруження зменшилось, залишились фестивалі на кшталт "Великое русское слово", де пушкіністи з усього світу збиралися в Криму, особливо на Південному березі, щоб випити, закусити та поговорити "о величии русской культури". Кримчанин міг жити й не здогадуватись, що Крим – це Україна, через абсолютне домінування російської мови.  Формально українців на півострові чверть, але на момент анексії у 2014, на території півострова працювали приблизно 600 шкіл, з яких лише одна була цілком україномовна - гімназія в Сімферополі. Ще в шістьох школах  викладання формально велось двома мовами: російською та українською.  Сепаратистські настрої в Криму Це — культурна катастрофа. На Крим не звертали увагу, а на ситуацію там київська влада закривала очі. Так, правильної політики не було ні на Донбасі, на в Криму, ні в умовній Кіровоградщині. Але Крим – єдиний регіон в Україні, в якому етнічних росіян більшість,  з тих 25% українців на півострові — половина денаціоналізована.  СБУ і міліція замість того, щоб викорінювати проросійських сепаратистів, вовком дивилися на кримськотатарських активістів, бо боялися, що вони будуть головною загрозою.  Конфлікт щодо острова Тузла У 2003 році Путіну потрібна була маленька "побєдоносна" війна, щоб консолідувати владу в парламенті.  Путін велів збудувати з російського берега до українського острова Тузла дамбу для того, щоб перекрити Керченську протоку і з'єднати Тузлу з російськими землями. Розпочали все тоді, коли Кучма поїхав в турне Латинською Америкою, з якого був змушений терміново повертатись.  Фото: Кучма на острові Тузла На щастя, в цьому конфлікті українці показали зуби та чітко стояли на позиції, що  Тузла належить Україні. На Тузлі встановили стаціонарний блокпост, збудували укріплення. Гармати з Керчі направили на російський бік і стріляли в бік російських прикордонників і будівничих. Зрештою, за 100 метрів від берега російська дамба зупинилася. Хоча в води українські, вони таки зайшли.  Путіну було потрібно, щоб це було азовські води були спільним володінням РФ і України, як врешті-решт стало, хоча найважливіше, що тоді Тузлу ми зберегли за собою, як і Керченську протоку. Якби тоді ми прогнулися і втратили Тузлу, російські вторгнення сталося б набагато раніше.  З мовчазної згоди Заходу По всьому Криму знаходилися воєнні містечка російської армії, і об'єкти, куди не пускали українських прикордонників, не кажучи вже про цивільних. У 2008 році Росія здійснювала агресію проти Грузії не тільки зі своєї території, а ще й з території України. Це колоніалізм в чистому вигляді. І тоді мало хто на це звернув увагу, але це факт. Україна була співучасником війни проти Грузії через це.  Фото: Зустріч Обами і Путіна Фото: Associated Press Коли війна в Грузії 2008 року закінчилася для Росії тріумфом, що зробили західні країни? Що зробив демократ Обама, на якого моляться сьогоднішні ліберали? Він не тільки пробачив Росію, але  й дозволив "перезавантажити" відносини. Росія, не отримавши покарання за агресією проти Грузії, втрутилася в війну в Сирії, де також не постраждала. Той самий Обама заявляв, що застосування хімічної зброї - це червона лінія, яку не можна переходити. Але коли Росія перейшла і її - ніякої реакції не було. Звісно, що у 2014 Путін пішов захоплювати й Крим, адже хто його міг зупинити? Захід систематично закривав очі на російську агресію. Якби ті санкції, які діють проти Росії зараз, були введені у 2014 році, цієї третьої фази війни російсько-української взагалі б не було.  Анексія Криму  Рішення про анексію Криму було ухвалено ще до остаточних сутичок на Майдані. 18 лютого, коли тільки починався мирний наступ Майдану на урядовий квартал, кримський спікер Володимир Константинов, відлітаючи до Москви на пресконференцію, оголошує, що “якщо там щось в Києві піде не так, то ми поставимо питання про статус Криму з 1954 року”. І це не єдина сепаратистська заява.Наступного дня, 19 лютого, Константинов зустрічається з Сергієм Шойгу, який ухвалює рішення про введення військ до Криму. Можливо, початково до Севастополя, але шанс був занадто жирним, щоб ним не скористатись. Тобто Путін постійно брехав про час ухвалення рішення. То він казав, що “нас там нет”, то, що це  відповідь на  праворадикальний терор. Останньою датою, яку він визнав,  було 22 лютого. Але це все брехня. Ввечері 19 лютого він був поінформований, і саме тому на медалі за повернення Криму стоїть дата 20 лютого.  Медаль за повернення Криму. Фото: radiosvoboda.org 20 лютого в Києві розстрілюють Небесну Сотню, Янукович веде переговори з лідерами опозиції, а російська воєнна машина вже починає діяти.  23 лютого було організоване народне віче в Севастополі, на якому народним мером Севастополя обирають російського громадянина -  Олексія Чалого. Це відвертий ляпас Україні, який демонструє наскільки глибоко Росія була вкорінена в Криму в цілому. Тим часом у Сімферополі починають формуватися загони проросійської самооборони, а на 26 лютого збирається позачергова сесія Верховної Ради Криму, на якій мають голосувати за те саме, що й в Севастополі: про статус, про росіян, про запрошення військ і т.д.  Акція біля пам'ятника Леніну в Сімферополі, 23 лютого 2014 року. Фото: Радіо Свобода Однак в цей день збирається великий мітинг під Верховною Радою Криму і завдяки потужній злуці кримськотатарського та українського національних рухів, Верховна Рада Криму не ризикнула проголосувати за сепаратистський закон.  Якби вони це зробили, ситуація в Криму зараз була б набагато гірша, бо це стало б можливим приводом для Європи визнавати Крим російським. Беззбройна анексія була зірвана, тому в ніч на 27 лютого російським військовим довелося захопили кримський парламент, і раду міністрів. Тоді, з 27 лютого, й почалася відкрита фаза війни. Україна зробила максимум, що могла, в тих умовах, адже досягти більшого, коли три чверті кримських силовиків зрадили присязі України, було просто неможливо. Війна почалася 20 лютого з рішення Росії захопити Севастополь і Крим, якщо вийде. 27 лютого це переросло у відкриту фаза, і потім росіяни пробували захопити всю Україну аж до самого 2 травня - до сутичок в Одесі.  Насправді ми вийшли з мінімальними втратами з цієї ситуації. Українці не відчували війну Україна вистояла. Навіть у 2014 році після правління Януковича і його російських посіпак вона виявилася міцнішою, ніж про неї думав світ, росіяни та самі українці. Так, ми програли перший етап з початку 2014 по 2015 - ми втратили територію Криму та частину Донбасу. Проте це було не настільки катастрофічно, адже плани Росії були значно масштабніші - розчленування України. Потім настав етап війни низької інтенсивності від других мінських домовленостей до 23-го лютого 22 року.  Війну вдалося нормалізувати. Обрання українцями Зеленського свідчить про те, що попередня влада впоралася з цим завданням. Українці не відчували війну настільки, що взялися боротися з внутрішніми проблемами: поганим президент, корупцією і т.д..  Мінськ, Білорусь, 11 лютого 2015 року Війна не відбивалася на українському суспільстві. Я був розчарованим в 19-му році, бо бачив, що загроза не зникла, а українці ставляться до неї надзвичайно легковажно. Мені хотілося б, щоб українці були ідеальними, такими, як в українських піснях. Щоб голосували розумом, а не серцем, бо серцями ми вже понаобирали.  З іншого боку, це не вина українців. Це тенденція. Подивімося на угорців і словаків, які, незважаючи ні на що - корупцію, убивства, зв'язок з Росією - все одно, обирають собі Орбана і Фіца. Чим це відрізняється від тих, хто обирає в Україні Януковича?  Сполучені Штати Америки — світоч демократії, переживають таку кризу, яку не бачили з 60-х років, з часів боротьби за громадянські права. Які перспективи? Я песимістичний реаліст. Якщо ми говоримо про необмежену в часі перспективу, то Крим, очевидно, повернеться до складу України. Але теперішня російська влада його просто так не відпустить. Ми бачимо, як з року в рік  доходи Росії падають, тому що її нафту і газ більше не купують. Росія дожилася до того, що мусить імпортувати куряче яйце.  Це, з одного боку, наче невелика втрата, але це дуже важливий індикатор, що "сверхвеличность и сверхдержавие" Росії навіть не можуть бути забезпечені яйцями. Радянський Союз, коли розпочав імпортувати продовольство зі Сполучених Штатів, ступив на шлях кінець.  Росія значно слабша за Радянський Союз. Вона була значно сильніше інтегрована в світ. І тепер, коли ці зв'язки розрубують — наслідки неминучі.  Росія втратила велетенські частки нафтового і газового ринків в Європі, а Китаю чи Індії потрбіно не так багато, як  росіяни сподівалися. Зрештою, колись перед новою владою в Росії постане питання про нормалізацію стосунків і першою умовою буде припинення бойових дій, а другою — повернення території.  Я не бачу такого внутрішнього ресурсу, який би дозволив Росії ще 30 років існувати в стані війни не проти України, а у протистояння з усім світом.  Я думаю, Росії залишилось недовго, якщо брати до уваги те, якими темпами витрачаються їхні ресурси і падає продаж нафти і газу закордон. Вона вже закуповує артилерійські снаряди і навіть стволи в Північній Кореї. Якщо вона вже не може сама себе забезпечувати воєнними технологіями, то очевидно, що справи її йдуть не найкращим чином і через два роки ми побачимо кардинальні переміни на полі бою. Фото: Нафтові резервуари у Клинцях Брянської області Росії після влучання українського безпілотника, 19 січня 2024 р. Фото: телеграм-канал губернатора Брянської області Олександра Богомаза AV BogomaZ через AP Теперішні українські удари по нафтових базах — це просто місяці прискорення падіння Росії, тому що іншого способу заробітку для неї, ніж торгівля газом та нафтою просто не існує. Песимізм в тому, що Росія набагато більше ресурсів зосередила і тому розпад станеться не завтра, але через 2 роки. Ми мусимо не впасти самі за цей час.  Історичний аналіз — це 10-12 років мінімум. Якщо подивитися на історію України останніх 30 років, то ми побачимо, як дуже повільно, але все-таки її демократизація і європейзація відбувається.  Електоральна мапа України з 1991 по 2014 рік показує цей прогрес. У 1991 році за європейські сили голосували тільки мешканці трьох західних областей, 1998 році вже весь захід України голосував за проєвропейські партії. У 2002-2004 відбувся розкол України на дві частини Ющенко-Янукович. Коли в 2014 році обирали Порошенка, тільки на неокупованих частинах Донбасу, він програв в першому турі.  Фото: Відхилення результатів голосування в громадах від загальноукраїнських на виборах президента 2004-2019 років (чим темніше, тим більше відхилення від результатів по країні). Джерело: Українська Правда Попри все, у 2019-й Україна голосує як єдина, за винятком Львівської області голосує як єдина. Оцей внутрішній поділ між українцями, про який так багато сперечалися, зникає. Україна більш згуртована, ніж була раніше і значно сильніше орієнтована на Захід, ніж на Схід. Жодна проросійська партія не має перспективи отримати владу. Тепер у нас боротьба не між Заходом і Сходом, а між популістами і технократами. Абсолютно нормальна ситуація для будь-якої європейської країни. Якби не війна, Україна зараз була би найєвропейськішою країною з усіх європейських.  Війна вносить свої корективи. Тому, безумовно, той, хто буде після Зеленського, отримає в спадок просто колосальні проблеми і під тиском розчарування в них також вилетить зі своєї посади з мінімальним рівнем довіри. Але наступники зможуть отримати вже набагато кращу ситуацію. По-іншому оцінюватимуть і Порошенка, і Зеленського. Ми не можемо дати остаточну оцінку Зеленському, тому що його каденція не завершилась. А без оцінки Зеленського ми не в силі оцінити каденцію Порошенка. Януковичу ми вже дали свій вирок. Доведеться ще трошки почекати перед тим, як давати остаточні висновки, і, сподіваюся, Зеленський це розуміє. А якщо не розуміє, то можу сказати, що після війни Україну чекає Майдан. Так само, як це відбулося в Японії в 1905 році. Японія перемогла Росію. але японці палили урядові будівлі, поліцейські відділки та церкви, бо їх не влаштовували результати миру. Вони були не співмірними з ресурсом, витраченим на здобуття. Постійні майдани — це погано? У Франції було чотири революції і ледь не сталося п'яти упродовж 200 років. Французи і частково іспанці проходять через таке надзвичайно часто. В деяких країнах революцій взагалі нема, тому що там влада випереджає реформами створення революційної ситуації. Наприклад, Данія, Швеція, Норвегія. Вони аналізують загальні настрої і на законодавчому рівні запобігають масовим протестам. На сході Європи чекають до останнього, провокуючи щораз сильніший спротив. Хочеться вірити, що четвертий майдан не буде більший, ніж Революція Гідності. Фото: Революція Гідності. Фото: DT.UA У нас мільйони людей зі зброєю і  навичками, тому владі варто розуміти: або реформи, або революція, з величезними наслідками.  Над текстовою версією працювала Рура Ольга
we.ua - How Russia kidnapped Crime. Explains historian Sergei Gromenko
How can you and how can civilians help? They've asked military agents
Напередодні 24 лютого ми поспілкувалися з айтівцями, які змінили цивільний фах на службу в ЗСУ. Наші співрозмовники — військові, які виконують завдання на фронті та в тилу; налаштовують зв’язок, управляють БПЛА, рятують поранених на передовій, займаються забезпеченням чи навчанням підрозділів і ходять у розвідку. Вони відверто діляться зі спільнотою власними переживаннями, здобутками, змінами у світогляді, міркуваннями про підтримку та порадами для цивільних про те, як допомогти війську. 🟢 Тарас, розвідник, молодший сержант🟢 Ірина Клейменова, бойова медикиня, операторка БПЛА🟢 Анатолій Шара, солдат ТрО🟢 Роман Тишкун, командир відділення безпілотних авіаційних комплексів морської піхоти🟢 Андрій, зв’язківець🟢 Сергій Корж, служить у Міноборони🟢 Олексій Санніков, заступник командира 131-го батальйону🟢 Дмитро, зв’язківець🟢 Марія Романова, майстриня групи технічного забезпечення в НГУ «Азов»🟢 Андрій, діловод🟢Андрій Баніт, командир відділення в 14-му полку безпілотних авіаційних комплексів Тарас, Automation QA / розвідник, молодший сержант «Війна упритул до противника є інтелектуальною» Мені вже було понад 25 років, коли я вступив на перший курс КПІ. І коли по завершенню я влаштовувався в ІТ, то шукав завдання, які могли бути застосовані у військовій сфері — для військово-промислового комплексу. Перед цим, у 2014-2016 роках, я брав участь в антитерористичній операції у складі добровольчого формування. Тож, маючи бойовий досвід, не хотів згубити користь від цього у цивільному житті. І працював у сфері embedded. Про здобутки та важливі моменти боротьби. На службі вже під час повномасштабної війни я займався частково інженерною справою, зв’язком, розвідкою. Для розвідника типова ділянка роботи — передній край наших позицій, «сіра зона» і тил ворога. Спектр завдань — від мінування до безпосереднього контакту з ворогом. Приємно усвідомлювати, що немає нічого неможливого, якщо докладати зусиль і хотіти виконувати свою роботу. Один з прикладів — якось я поставив протитанкову міну в тилу противника, і наступного дня пілот БПЛА, пролітаючи коптером, зафіксував, як ворог тягне за собою підірвану на моїй міні бронетехніку. Ще важливий для мене момент боротьби — я був в одному з підрозділів, які першими йшли в Харківський наступ у вересні 2022 року. Це був для мене дуже вагомий та успішний досвід. Про зміни у світогляді. Мій світогляд практично не змінився, оскільки я завжди почувався більше військовим, ніж айтівцем. Я досі цікавлюся ІТ, однак відчуваю, що знання сильно притупилися. Попри це замовив собі книжку з квантового програмування англійською мовою і у вільний час її читаю. На мій погляд, людина попри складні умови, ризик померти чи зазнати каліцтва має залишатися допитливою, цікавитися наукою, філософією, мистецтвом. Або принаймні однією із цих сфер. Якщо вдається в собі це зберегти, значить ви залишаєтеся собою і зможете подолати більшість перешкод. Тоді є розуміння, що ця війна — за цивілізаційний вибір, і є речі, окрім роботи чи служби, які підтримують у вас життя, піднімають дух і дають правильні орієнтири. Ще важливо сказати, що війна упритул до противника є інтелектуальною. Інтелект відіграє колосальну роль для виконання операцій, набагато більшу, аніж може видатися на перший погляд. Зокрема, у визначенні пріоритетів і таймінгу. Про те, що можуть робити цивільні, крім донатів. Моя основна порада для айтівців — не боятися розкривати себе. Необов’язково для цього кидати роботу й негайно йти в армію, хоча у війську направду велика потреба в людях. Треба до цього хоча б готуватися. Ознайомитися зі зброєю, спробувати постріляти в тирі, почати бігати, займатися спортом і розуміти, що рано чи пізно ситуація може стати критичною. І тоді попередня підготовка точно згодиться. Раджу моніторити вакансії від мілітарітех-компаній чи пропозиції концерну «Укроборонпром», вкладати свої знання і вміння в оборонний сектор. Ірина Клейменова, HR Generalist / бойова медикиня, операторка БПЛА «Моя норма — це болото, відсутність води чи світла, прильоти й „виходи“. Але мені так поки що нормально» Нині я перейшла з тероборони у штурмовий підрозділ, і мої завдання стали трішки небезпечнішими, але точно цікавішими та більш цінними. Я рятую поранених бійців (що вважаю роботою з наслідками російської агресії) і займаюся розвідкою (що має, власне, цьому запобігти). Мій підрозділ виконав немало крутих операцій з деокупації та оборони української землі. Цим дуже пишаємося. За моїми відчуттями армія стала ще більш професійною. «Навчися і виживи» — якось так :) Але людей критично бракує. Хтось втомився і навіть виснажений, хтось втратив здоровʼя чи найдорожче — життя. Якщо казати про себе — то я пишаюся тим, що жоден поранений не помер у моєму екіпажі, вдалося стабілізувати й вивезти сотні бійців. Про зміни. Я втомилася, але вочевидь недостатньо, щоб зупинитися. Обіцяла собі, що працюватиму, поки стане сил, здоровʼя і ненависті до росіян. Іноді я злюся на якісь рішення, як-от на звільнення головнокомандувача Збройних сил. Іноді захоплююся нашою армією, попри страшні дні, ми все ще сильні, щоб давати відсіч окупантам. Я стала більш акуратною і точною. Загубила «галицькі» манери й тепер ненавиджу смолтоки. Почала грати на електрогітарі :) Загалом світ звузився до чорного і білого, життя стало простішим. І біль відчувається гостріше, особливо коли втрачаєш побратимів. Моя норма — це болото, відсутність води чи світла, прильоти й «виходи». Але мені так поки що нормально. Про підтримку. Якщо мені вдається потрапити додому, я проводжу час із дітьми та друзями. Про війну в такі моменти говорити не хочеться, тому просто слухаю, як вони справляються зі всім у тилу. Ще люблю бувати на природі, де нікого немає, щоб тихо було. Як можуть допомогти цивільні. Всі без винятку українці, на мою думку, сьогодні мають бути з армією або для армії. Якщо вас ще не призвали, готуйтеся. Пройдіть курси з тактичної медицини, навчіться стріляти та пересуватися, орієнтуватися в офлайн-картах, водити машину тощо. В армії будуть усі. Якщо ж ви повернулися з фронту з різних причин, відпочивайте і відновлюйте сили. Бо після перемоги нас чекає ще багато роботи. Анатолій Шара, Machine Learning інженер / солдат ТрО «Я навчився сприймати ситуацію такою, як вона є, без емоційного нашарування» Вважаю здобутком те, що ми зберегли глузд, бо навантаження дуже високе, і втримали на плаву підрозділ. Є кістяк, який продовжує виконувати свої функції. Хлопці в бойовій готовності й часто виїжджають на передову. Проте по морально-психологічному стані б’є невизначеність. Невідомо, як довго кожен військовий має віддавати свій борг державі. Про зміни. Я по-справжньому збагнув, що не можна узагальнювати. Що українці різні, ситуації бувають різні. Це проста думка, водночас краще зрозуміла на прикладах. Я знаю айтівців, які титанічно стоять на передовій, і тих, хто втік з країни у незаконний спосіб. При цьому не можна сказати, що всі такі чи такі. У мене тепер мало друзів, з якими можна побачитися. З тими, хто втік за кордон і відкупився, я не спілкуюся. А інші — від аеророзвідників до танкістів, артилеристів — воюють на різних напрямках. Я навчився сприймати ситуацію такою, як вона є, без емоційного нашарування. Не прив’язуватися до людей, дуже болісно їх втрачати. Досі найважче не розуміти перспективи, ситуація динамічно змінюється, і ти не знаєш, не бачиш всієї картини. З одного боку, це дисциплінує, бо ти відповідаєш тільки за свою ділянку роботи, а з іншого — це створює психологічні бар’єри, коли не розумієш сповна, що відбувається. Оскільки я займаюся забезпеченням, специфіка моєї служби в тому, що я є містком, посередником між бійцем у гарячій точці та людиною, яка полюбляє пити смузі. І, по суті, треба якось поєднувати ці два світи, щоб кожен отримав те, що хоче. Я навчився бути беземоційним, знелюдненим. Це погана риса, але так реагує психіка. Вчишся людей сприймати як одиницю та один до одного не звикати, бо ніхто не знає, що буде за дві хвилини. Що можуть зробити цивільні, крім донатів. Не треба боятися армії. Цю державу, окрім нас, ніхто не захистить. Потрібно йти у військо й заміняти тих, хто нині там. Причому ніхто не каже, що одразу штурмовиком. Мені можуть закинути, що я не їжджу на бойові виїзди, але я не обирав собі посаду, так сталося з плином часу. Є багато адміністративної роботи, яку теж треба виконувати. І головне, що можна порадити суспільству, — прийняти, що в нас війна, це не щось далеке. Варто налаштуватися психологічно на боротьбу, щоб потім не вигоріти. Роман Тишкун, аналітик геоінформаційних систем, керівник служби містобудівного кадастру Рівного/ командир відділення безпілотних авіаційних комплексів морської піхоти «Я навчився працювати з тими людьми, які є, адже в армії ти не обираєш оточення» Нині я виконую обов’язки командира FPV-розрахунку. Ми працюємо на дронах-камікадзе, знищуємо окупантів, їхню техніку. По суті, працюємо на «нулі», під постійним артилерійським ураженням, але в недосяжності стрілецької зброї. Велике наше досягнення полягає навіть у тому, що взагалі вдалося сформувати підрозділ, оскільки він створювався вже на виїзді в зону бойових дій. Більша частина хлопців навіть ніколи «мавік» у руках не тримали. При цьому ми облаштували на лінії нашої оборони цілодобову аеророзвідку з мінімальною втратою дронів і максимально ефективною роботою. Про зміни. Змінилося моє оточення. Є люди, про існування яких я взагалі забув. Багато знайомих із цивільного життя байдужі до того, що відбувається в країні, пасивні, і мозок сам їх відкидає. Ще я навчився працювати з тими людьми, які є, адже в армії ти не обираєш оточення. Навчився вчити інших і вчитися сам. Тоді є результат. Про мотивацію. Ми працюємо на дронах-камікадзе, і немає чіткої моделі, як це має бути. Щодня треба щось пробувати, крутити, воно не вдається, починаєш все заново. І це дратує страшенно. Але є ворог, якого треба знищувати, тут немає що придумувати. Потрібно виконувати свою роботу, тоді продовжується боротьба. А опустити руки — я навіть не розглядав такого варіанту. Про відпочинок. У відпустці я проводжу час із сім’єю. Нещодавно приїхав додому — і першим ділом гайнули в гори кататися на сноуборді. Зустрічаюся з виробниками дронів, розробниками, треба розв’язати багато питань перед, тим як повернутися на фронт. Як можуть допомогти цивільні, крім донатів. Долучитися до збірки дронів. Це не означає, що треба самому збирати його. Є платформа «ДрукАрмія», де люди на 3D-принтері друкують запчастини, надсилають військовим. Військові можуть дати ТЗ, а цивільний — зробити креслення, видрукувати й передати. Думаю, у кожного є друзі у ЗСУ. Зателефонуйте, запитайте «Як би я міг долучитися?». Бо коли питаєш «Що тобі треба?», часто можна почути «Нічого». Краще формулювати: «А що вашому підрозділу треба? Можливо, ми вам щось будемо робити?». Хтось займається РЕБ, антидроновими рушницями, хтось ремонтує автомобілі для армії. Роботи непочатий край. Андрій, девопс, SRE / зв’язківець «Проявляйте більше реальної активності» Ми продовжуємо боротися. Тішить, що в армії з’явилося багато кваліфікованих спеціалістів на різних посадах. Якщо говорити про айтівців, то є цілі підрозділи, де служать суто розробники. Вони працюють за фахом, не ходять у формі й не бачать зброї. Особистим здобутком вважаю те, що вдалося підготувати солдатів, коли служив у бойовому підрозділі. Я навчив їх основ телекомунікацій, радіозв’язку. Часто спеціальність у військовому квитку та цивільні навички людини не збігаються. Тож викладацький і менторський досвід згодився. Ну й найголовніше — всі хлопці, якими я командував, живі. На війні швидше розумієш справжній характер людини. З великою повагою згадую свого командира батальйону, який багато зробив, щоб мобілізовані офіцери — а таких була більшість — безболісно «втягнулися». На жаль, він загинув під Бахмутом... Про зміни у світогляді. Погляд на світ у мене доволі цинічний, я спокійна та зважена людина, і похитнути мій світ важкувато. Тому суттєвих змін не відбулося. Хоча ні, став значно більше спілкуватися українською :) Що підтримує. Кохана дівчина та друзі. Коли йду у відпустку, намагаюся провідати батьків, які сильно хвилюються. Якомога більше часу проводжу наодинці. Те, що в армії немає особистого простору, — для мене одна з найголовніших проблем. Що можуть зробити цивільні. Не намагатися виплеснути на військових свій стрес, травми, яких завдала війна. Я особисто чув закиди про «повільний наступ», «бусики» і ТЦК, корупцію і ще купу звинувачень. Можна проявляти більше реальної активності. Коли чуєте про чергову зраду, як кума знайомого відправили на нуль без навчання та екіпірування — не треба скидати 100 грн на броник чи зробити репост і прогортати стрічку далі. Дізнавайтеся подробиці, телефонуйте на всі гарячі лінії, підіймайте галас. Іноді це працює. Іноді виявляється, що й проблеми не було. Стикався з обома варіантами. Про важливе. Думаю, усім варто по-справжньому збагнути, що ми воюємо за власне існування. Життя легшим від цього не стане, звісно. Але допоможе правильно розставляти акценти. Коли пішов до війська, здивувався, скільки людей написали слова підтримки, намагаються допомогти. Колеги, з якими я обмінявся кількома словами за шість років у компанії, люди, з якими відвідував спортзал, навіть однокласники знайшлися, яких я років 20 не бачив. Це приємно та зворушливо. Сергій Корж, .NET-розробник / служить у Міноборони «Я усвідомив, що немає жодної передбачуваності, і навчився з цим жити» На початку повномасштабної війни мене мобілізували й розподілили до полку охорони, призначивши командиром взводу. За деякий час я опинився в Акселераторі інноваційного розвитку Міністерства оборони. І ось буквально днями мене перевели в інший структурний підрозділ відомства, де я займатимуся інформаційними проєктами, боротимуся з українською паперовою армією. Команда займається речами, пов’язаними з мобілізацією, обліком особового складу, обліком зброї, рапортів. Усе те, що нині існує на папері за старими радянськими стандартами, будемо цифровізувати. Про зміни. За час служби я дізнався, що є доволі адаптивним. Я змінив три колективи та два місця перебування. А ще одного дня ти ночуєш вдома, потім з тридцятьма хлопцями в підвалі, а згодом знову у своєму ліжку. Зруйнувався мій сталий спосіб життя, однак я доволі легко пристосувався. При цьому треба сказати, що в мене був полегшений варіант армійського буття, якщо порівнювати з хлопцями на передку. Крім того, я усвідомив, що немає жодної передбачуваності, і навчився з цим жити. Що хотів би сказати важливого. Мені здається, нинішня велика проблема — погана комунікація. Люди між собою спілкуються так, що ніхто нічого не розуміє, і відбуваються затримки. А будь-яка затримка нині — це людське життя. У нас був приклад, коли один з виробників дронів хотів отримати допуск до експлуатації, і процес застопорився на кілька місяців. Коли втрутилася третя сторона, з’ясувалося, що жодних технічних проблем не було. Просто двоє співробітників з різних установ не порозумілися на особистісному рівні. А ще неефективність. Є процеси, які можна робити набагато якісніше і швидше, а вони не продумані. Наприклад, мене переводили з одного структурного підрозділу в інший за згодою обох командирів. Попри це переведення тривало три тижні. Можна б було зробити цифровий спосіб — застосунок з електронним ключем, де з одного боку надходить запит, а з іншого — можливість натиснути «так/ні» й підписати електронним ключем. Хотілося б, щоб дані «ходили» за людиною, бо мене на новому місці знову запитували «родина, дружина, діти?». Як можуть допомогти цивільні. Найкраще — йти служити. І йдеться не про те, щоб з автоматом лізти в окоп. Армія потребує багато людей загалом. І що більше в ній буде адекватних, розумних, то краще. Ще долучатися до команд, які виробляють військову техніку чи елементи до неї. Олексій Санніков, IT Project Manager/заступник командира 131-го батальйону «Для мене відкриття, що від людей треба вимагати виконання простих дій, які рятують їхні ж життя» У війську я з першого дня повномасштабної війни. За цей час займався військовим вишколом цивільних у громадській організації «Український Легіон», долучався до тероборони Києва як командир взводу. У складі зведеної роти брав участь в обороні Лисичанська, Сіверська, Бахмута, у Харківському контрнаступі у вересні 2022 року. Нині один з моїх прямих обов’язків — це підготовка особового складу. Пригадую, як на початку вторгнення мені дістався взвод людей, 95% яких взяли до рук зброю вперше в житті. Пощастило, що тоді на наших позиціях не велося активних дій, крім обстрілів, і в мене був час дати людям настанови, що робити далі. Мені прикро, що моїх особистих зусиль і зусиль моїх побратимів забракло, щоб розбудити українців раніше. З 2014 року я був упевнений, що росіяни розгорнуть повномасштабний наступ. Для мене основним здобутком є те, що ми продовжуємо боротьбу. У лютому 2022-го я вважав, що Україна зможе оборонятися лише кілька місяців. Потенціал противника у снарядах і техніці тоді значно перевищував наші запаси. З родиною я попрощався і вважав, що ми навряд чи вже побачимося. Після відступу росіян з-під Києва з’явилося сподівання, що я таки, може, виживу. Ці відчуття змінювалися щоразу, коли я опинявся в новій ситуації. Але найлегше морально було на самому початку, коли я, як за кодексом самурая, вважав свою долю визначеною. Про зміни у світогляді. Потрібно було переусвідомити себе. Ти вже не Project Manager, не «рубіст», не СТО. У тебе військовий фах — кулеметника, ПЗРКшника, командира взводу. Тож треба стати офігенним фахівцем у цій справі, увесь час навчатися та розвиватися. За цей час я змінився, зʼявилося розуміння, чому важливими й потрібними є армійська дисципліна і контроль особового складу. Раніше я часто керувався софт-скілами. Вважав, що з людьми треба говорити, переконувати, доносити інформацію, пояснювати. Але у війську, особливо під час війни, треба вміти віддавати накази та жорстко вимагати їх виконання. Для мене відкриття, що від людей треба вимагати виконання простих дій, які рятують їхні ж життя. Як можуть допомогти цивільні. Донати — це добре, але цивільні мають по-справжньому контролювати видатки місцевих бюджетів, впливати на цільові програми фінансування та вибивати підтримку для військових частин, що базуються у цих містах. Нині військові мусять докуповувати обладнання, яке не надають у ЗСУ: тепловізори, «мавіки», павербанки тощо. Також важливо удосконалювати облік військовозобов’язаних. Через те, що немає коректної інформації про людей у ТЦК, мобілізовують «кого спіймають» замість того, щоб відбирати за кваліфікацією та напрямами. Цивільним людям не варто розраховувати, що військові візьмуться наводити лад у державі після свого повернення — більшість займеться собою та родиною. Дмитро, сисадмін атомної електростанції / зв’язківець «Я змінив думку про багатьох людей довкола» На початку повномасштабної війни я потрапив у розвідку, виконував завдання на півночі країни. А потім долучився до 92-ї бригади, де помітили, що я розуміюся в ІТ. І вже у 2023-му я став займатися мережами, радіостанціями, загалом зв’язком. Я катаюся на завдання на «нуль», першу, другу лінії. Адже обладнання, щоб була взаємодія під підрозділами, треба ставити на різних ділянках. Серед особистих успіхів — були моменти, коли з певних причин довелося взяти на себе командування підрозділом. І, на щастя, все вдало завершилося. Навіть отримав нагрудний знак «Золотий хрест» від Валерія Залужного. Радію, що залишилася така пам’ять від колишнього головнокомандувача. Про те, що підтримує, і зміни. До армії я мав стосунок ще з 2017 року. Коли втомлювався від офісної роботи, взаємодії з керівництвом, я повертався у військо. Це мені допомагало переоцінити те, що я маю. Щодо змін, то я не впевнений, як повертатимусь у цивільне життя. Найімовірніше, зміню роботу. Мені важливо, щоб оточення, колектив не були байдужими до того, що відбувається в країні. Коли під час війни я читаю повідомлення від знайомих здорових чоловіків, які обдумують, що робити у вихідні... Я змінив думку про багатьох людей довкола. Що може порадити цивільним. Уже 10 років минуло, відколи почалася війна, повномасштабка йде в повну силу. І коли людина каже «я не вмію стріляти, я не знаю, що робити при пораненнях», це для мене звучить дико. Дуже раджу готуватися, навіть якщо не плануєте йти в армію. Марія Романова, Lead Designer в ELEKS / бойова медикиня, майстриня групи технічного забезпечення в НГУ «Азов» «За ці роки стала серйознішою, жорсткішою, радикальнішою» Після мобілізації я була бойовим медиком, потім тимчасово виконувала обовʼязки керівника медичної служби. Нещодавно перевелася на тилову посаду й зовсім про це не шкодую. Найбільше часу нині приділяю забезпеченню своєї бригади, а також працюю над проєктом «Тиловики Азову», у якому є співзасновницею. На мій погляд, не варто недооцінювати тилові посади й людей, які опікуються фандрейзингом. Без тилу фронт протримається недовго. Найбільшим своїм здобутком вважаю, що досі маю віру й сили допомагати близьким, бачити світло у всьому, що відбувається. Я пишаюся, що певний час була частиною 3-ї штурмової бригади, яка успішно просувалася на Бахмутському напрямку, виконала свої бойові завдання, повернулася на ротацію, а нині знову йде в бій. Але ще більше пишаюся людьми та командуванням бригади НГУ «Азов». Яка попри втрату всього озброєння та вихід у полон змогла відновитися та майже одразу повернутись у бій. Наразі ці титани в напрямку Кремінної. Мене захоплює їхня міць і згуртованість. Тож я готова недосипати, понаднормово працювати, аби було все необхідне для збереження їхніх життів та знищення ворога. Про світоглядні зміни. Коли я переглядаю свої фото до 2022 року, то бачу, що це була зовсім інша людина. З іншими переживаннями та цінностями, без такої великої відповідальності. Раніше я була готова переїхати за кордон. Але наразі не певна, чи зможу там спокійно співіснувати з людьми, які не розуміють, чому треба боротись за свої території, свій народ, не готові фінансово підтримувати воїнів. Мені болить однаково: і коли в Чернігові «прилітає» поблизу моєї квартири, і коли у Харкові «прилітає» біля незнайомої людини. Болить за українських дітей, яких росіяни вивозять, хоча це й не мої діти. Але болить так само за дітей в секторі Газа. За кордоном людей це так не тривожить, вони більш байдужі, є суто внутрішні переконання, заради яких вони готові щось робити. Я злюся через це. Відчуваю, що за ці роки стала серйознішою, жорсткішою, радикальнішою. Але це війна, психіка адаптується. Нам своє робити і доводити постійно світу, що «наша хата не скраю». Що підтримує. Щонайперше навчання. Нині я паралельно вчуся на клінічного психолога. Поки опановую різні напрями терапії — зцілююся й сама. Багато читаю про травмофокусовану терапію. Люблю читати книжки, де відбувається якась «жесть». Мені від цього стає легше: повертаюся в реальність, а тут не все так погано. Допомагає триматися партнер, листування з побратимами. Коли я знаю, що вони живі й у них все гаразд. Намагаюся повернутися до музики, гри на гітарі. Як можуть допомогти цивільні. Ми, тиловики, усіляко мотивуємо людей ставати фандрейзером: брати картку, відкривати збір на 50, 100, 200 тисяч і відправити певному підрозділу на забезпечення. Або ж безпосередньо долучатися до зборів нашого проєкту «Тиловики». Можна вести й інформаційну боротьбу. Ходити на протести, мітинги за кордоном, наголошувати на злочинах, які росія чинить проти українців. Нагадувати офлайн та у своїх соцмережах про українських полонених. Це прочитають й іноземці. Часом вони дивуються і питають: «А чому полон — це погано? Сидиш у камері й чекаєш, коли тебе визволять». А ти пояснюєш: «Ні, це катування. Це нелюдські умови» — і надаєш багато-багато доказів. Це теж важливо пояснювати для нашої перемоги та заради бійців, які нас боронили. Можна й просто фізично попрацювати. У нас були волонтери, які допомагали розкладати коробки, коли ми їхали на деокуповані території і бракувало рук. Є тисячі способів долучитися. Андрій, QA / діловод «Я вірю, що айтівці вносять покращення в армію» Коли я мобілізувався, моєму підрозділу була потрібна людина, котра могла б працювати з документами та швидко налагодити роботу з комп’ютерними системами. Про особисті перемоги. Армія — це дуже зарегульована структура, де на кожну дію прописаний наказ або є якийсь пункт у статуті. Обліки — яких десятки — ведуться в паперах. Наприклад, є такий журнал — добова відомість. І щодня в ньому треба заповнювати клітинки. Я вважаю своїм здобутком, що облік персоналу, облік документації, майна я одразу перевів в електронний вигляд. І можу дуже швидко надати дані, скільки у нас військовослужбовців, в якому вони стані, хто на лікарняному, які їхні посади, обов’язки. До того ти просто бачив клітинку й не розумів, що за нею стоїть. Люди, які розробляють військову операцію або оцінюють стан сектора, підрозділу, мають бачити реальні дані, не застарілі, не спотворені. Це багато на що впливає. Про зміни. Я став краще розбиратися в людях. Ми варимося у своїй тусовці й думаємо, що загалом люди довкола нас ось такі, а ось так вони мислять. Я здивувався, скільки є тих, хто готовий бездумно виконувати якусь роботу. Скільки є інертних і безініціативних. Дуже потрібні люди, які будуть брати відповідальність на себе, пропонувати рішення і братися за них. У своєму підрозділі я розподіляв обов’язки й час на виконання завдань, оскільки мав досвід. Як можуть допомогти цивільні. Долучатися до війська. Ніхто не зможе перекласти це на чиїсь плечі, бо інших плечей немає. Я вірю, що айтівці вносять покращення в армію. Я бачив, як два ІТ-фахівці у взводі налагодили навчання, «пробили» додаткові виїзди на стрільби, на освоєння зброї, пушили ідею розвитку, і це спрацьовувало. Андрій Баніт, Product Owner у GlobalLogic / командир відділення в 14-му полку безпілотних авіаційних комплексів «Важливо цивільним не поширювати вірус зради» За ці два роки у війську я пройшов від умовно Trainee до майже Middle. Наша армія тепер має набагато більше можливостей для нетворкінгу та зростання. Ми рухаємося в бік «розумної» війни, технологічності. Нещодавно взялися до створення нового роду військ — безпілотних систем, і це важливо, адже воювати мають роботи, а не люди. Цей перехід від радянської армії до армії майбутнього я спостерігаю на власні очі. На початку повномасштабки я потрапив у стрілецький батальйон піхотної бригади, де не було достатньо озброєння, техніки. У відділенні аеророзвідки нас було всього п’ятеро. Нас запхали в окопи, як би грубо це не звучало. Для завдань моєї групи це було неефективно, і, на радість, командування дослухалося. Ми виїжджали на бойові завдання, коригували артилерію, робили стрими для командування. Класно працювали, і штат аеророзвідки розширили до взводу. З’явилися мікроротації, адекватніші умови роботи. Люди, які успішні та ефективні в цивільному житті, здатні змінити навіть таке середовище, як армія. Про особисті здобутки та зміни у світогляді. Я не можу заглиблюватися в деталі, але скажу, що, коли вдається долучитися до ураження справді вагомої цілі, це дуже приємно. І підтверджує, що я зробив правильний вибір. Мої цінності не змінилися. Є вислів, який особливо відгукується. Сили оборони та загалом державний апарат — це величезний легасі-проєкт, який, на жаль, ніхто, крім нас, не перепише. Раніше я мислив себе окремо від абстрактного суспільства, держави. Жив своє чудове життя, і мене не дуже хвилювали проблеми з корупцією, ризики занедбання армії. Та я подорослішав і усвідомив, що не можна залишатися осторонь, це все наша спільна (і моя особиста) відповідальність. «Вигрібати» доведеться разом. Чим можуть допомогти цивільні. Щонайперше — залишатися в Україні, витрачати тут гроші, сплачувати податки та донатити. Розвивати культуру донатів довкола себе. Не чекати, поки вас змусять служити, і не грати в лотерею з ТЦК. Краще податися у військові частини й на позиції, які вам до душі, де ви зможете бути максимально ефективним. Важливо цивільним не поширювати вірус зради. Те, що людина пише й говорить в публічному просторі, впливає на інших і може зашкодити. Тому дуже помічним, на мою думку, є стоїцизм і розуміння того, що немає сенсу страждати через речі, на які ми не впливаємо. Натомість пропоную людині діяти там, де вона може щось змінити. Про підтримку та відпочинок. Нині військові можуть проводити відпустку за кордоном. Багато моїх друзів скористалися цією можливістю, і я теж цього чекаю. Здебільшого відпустку проводжу в Києві з коханою дівчиною. Приємно прогулятися Подолом, смачно поїсти — для мене це велике задоволення і приємна згадка про минуле життя. А ще звичний ритм в улюбленому місті дає надію, що все буде добре.
we.ua - How can you and how can civilians help? They've asked military agents
THE FRECTlON OF THE "Western wing."
Now, speaking of me, the most important thing was not to mention the violence of Putin or the beauty of illusions about him. The main thing is that global politicians have finally begun to talk about the bedroom of the silicon agency and the "useful idioces" in the developed democracy countries and the threat that this filtered into a healthy society has a perfectly reasonable chance of getting into the power of cubics. Yes, the former member of the House of Representatives, the Republic of Lose Chaney, commenting the reaction of Donald Trump to the death of Navalan, claimed the existence of the Desert Wings in his party: "We must take it seriously to what extent you now have a pontine wing in the Republican Party. I think the problem of this election cycle is that the prison ice of the Republican Party didn't take the Western ice of the White House. " And indeed, Trump, thinking about the killing of the Crown, never once mentioned Putin. On the contrary, he's talking about something... America. "Slow, unstable progress, in which rogue, radical forest politicians, prosecutor and judge lead us on the way to destroy," he said, measuring the anger on political opponents and the stepfather Fimid, who didn't push him very much, because he had something to do with Joe Byden: "What happened to Navar is another evidence of the violence of Putin. You can't cheat anyone. " And even yesterday, Putin was huddled by a crippled son. Read also: Why is Putin fighting in front of the State of Well? He's a fast-forward RF speaker saying, "In America, they'd like the president to have Putin. But they don't! We got him! And they have Bayden. You see, the punishment is for them. " Liz Chaney, by the word, the daughter of Dick Chaney, the former Vice President in George Bush administration, can be considered as if not the first victim of the radical followers of Trampa, who is the ideology of MAGA. It's by their insist that it's not only been taken away from the House of Representatives, but also by leadership in the Conference of the Republic. On the other hand, the fact of neutralizing a certain republic already indicates the impact and weight of the "tram" in the elephant camp. But despite the obvious bills with the wrongs, Liz Chaney has every reason to talk about the pointy wing in the Republican Party. And even what lies, so to speak, on the surface, confirms a sad conclusion to the American. Let's see what the Olympics in Congress is doing against a two-party bill for helping Ukraine as he is named Mike Johnson. And that line of politics, that Trump, that Johnson's Tump, is the opinion of Liz Chaney, the contention of what she calls a possible paying political opponent: "When you think of the Trump, which, for example, promises a repayment, what Putin did to Nawaya, is a repayment in a country where a leader does not obey the rule of law," says she. And now we have what we have. The Punic wing of the Republicans, dreaming of the West wing of the White House (and I'll remind you, there is a US president's office there), is already a major peace erasing, particularly in the war against Ukraine. The delay of the American aid - on the opinion of the War Institute - has increased offensive operations of the Russian army at least three directions. Read also: The Trump is occupied by the Chamberlain of Propitian, the anti-reference rhetoric of Trump, became an unexpected stone thrown in the silent shoulders of European policy, and had already gone circles. But I wouldn't really rely on the promises of Old Europe leaders ("new" about "the Baltia, Poland," the language is a separate language) that they will immediately take care of strengthening their powers. And the statement of European diplomacy by Joseph Borrell in Munich's security conference leaves a nasty taste of its ambiguity at all. Borrell said that, in the condition of the politics of Western democracy, "the situation will be solved in three months in the battlefield." Borrell or something knows, or had just been disappointed in his efforts to convince the allies of the need to continue the attempt of Russia. I don't think that the generalized diplomat was particularly influenced by the alcoholic mob of the assistant secretary of the Russian adviser of the Dimeter Medusen on nuclear strikes on European capital tables, if Mossiba drops to the borders of 1991... Borrel is beautifully oriented in the EU's political map, and signifies that there are many members of Trump who are less fan than MAGA. Sin is the price of the most militant mores, when the words are declared in them break into the wall of reality. Once again, when I mentioned Liz Chaney, I would say that her father once begat an interesting sensation: "If good speeches, appeal to reason or begging for compassion had the power to shake them down, terrorists would have disappeared long ago." And they don't disappear, and they get audacious and challenge democracy. And so, don't God, when in November the West wing of the White House buys a Punic wing of the Republican Party, don't forget Aaron Sorkin, a script of one-time show. "Just as the great American criminal said once, Willie Sutton to the question why he's robbing banks: "That's where the money is," said the author of "Western Wings." And the key is to reach all over the world. On a special note of the author, Igor Golic is a journalist Editor, not always sharing thoughts spoken by blogs
we.ua - THE FRECTlON OF THE
Charitable Foundation «Come Back Alive»
The "Come Back Alive" Foundation is close to the Ukrainian military. The front line of the Russian-Ukrainian war is not only the front. It is where the war for Ukraine is going on. In hospitals, in warehouses, landfills, in mass media, in offices. We supply and repair equipment, train soldiers and officers, help transform the Armed Forces, provide first-hand accounts of war and stem the flow of propaganda and disinformation. Provides the Ukrainian army with the most important tactical advantage.
we.ua - Charitable Foundation «Come Back Alive»
The "I thought the occupation wouldn't last. But it's been 10 years. "
"Чалівське ядро" В окупації Криму, за різними оцінками, брали участь понад 70 тисяч російських силовиків. За даними представника ГУР МО (української розвідки) Вадима Скібіцького, кадрових військовослужбовців було не менше ніж 12 тисяч, але більшу частину склали співробітники МВС, ФСБ, МНС та інших силових структур. У лютому 2014 року в Криму перебувало понад 20 тисяч українських військовослужбовців (дані за книжкою "Крим за завісою. Путівник зоною окупації" у pdf). У законодавстві України зафіксовано дату початку російської агресії - 20 лютого 2014 року. Ця ж дата зазначена на російських медалях "за повернення Криму" (на фото нижче).  І хоча всі ключові події відбувалися пізніше, у Сімферополі, де російські спецслужби намагалися встановити контроль над кримським парламентом, перші проросійські мітинги почалися в Севастополі. Саме в цьому місті мітингувальники "проголосували" за призначення севастопольського бізнесмена, громадянина Росії Олексія Чалого на посаду "народного мера" Севастополя. "Заколотники оголосили про намір установити контроль над правоохоронними органами влади в місті, закликали на допомогу Росію, розпочали запис добровольців у "загони самооборони"", - згадують автори книжки "Крим за завісою. Путівник зоною окупації". Журналістка видання "Проект" із Севастополя Катерина Рєзнікова в цих мітингах участі не брала — у професію прийшла вже після початку російської агресії і перебувала в декреті з двома маленькими дітьми, але впевнена, що Чалий інвестував багато зусиль у те, щоб Крим став російським. "Його знали як власника компанії "Таврида-Електрик". Його знали як мецената, як людину, яка багато робить для міста. Чесно скажу, до 2014 року це взагалі не відчувалося як якась токсична історія, як просування якихось кремлівських наративів. Але він із натхненням прийняв анексію Криму і вивів на площі людей, які пішли за ним абсолютно щиро. Безумовно, був і кістяк людей, які отримували за це гроші", — повертається в пам'яті до лютневих подій Резнікова. За її словами, у Севастополі у багатьох людей було російське громадянство і всі вони готові були фінансувати необхідні Москві спецоперації. Вона згадує про інтерв'ю з Олександром Аненковим — колишнім заступником міністра транспорту Росії, який оселився в Криму, володів земельними ділянками, готелем і поромною переправою. У ньому політик зізнавався, як безкоштовно возив поромною переправою військових для захоплення Криму. "Спілкуючись пізніше з людьми, які оточували Чалого, я з'ясувала, що активні збори його організації почали проводити ще у вересні-жовтні 2013 року. І в цій організації були явні "прокремлівські заводили" на кшталт російського політичного діяча Ольги Тимофєєвої", — розповідає журналістка. Фото: Катерина Рєзнікова. Фото Андрія Григор'єва "Чалівське ядро" сформувалося з особистих і ділових контактів призначеного мера Севастополя, впевнена Резнікова. Ці люди працювали на нього на "Тавриді", співпрацювали з ним в інших бізнес-проєктах (В'ячеслав Горєлов, Михайло Чалий, Ігор Соловйов), брали участь у його музейних і краєзнавчих проєктах (Катерина Алтабаєва, Тетяна Щербакова), або в медіа, яке фінансує Чалий, — як Сергій Кажанов. Так, перед захопленням парламенту Криму Кажанов запропонував соратникам "зідзвонюватися з усіма проросійськими організаціями" і "організувати спільну акцію з російськими прапорами". "А на місці виробимо план дій. Сімферополь живе окремим життям. Вони республіка. А наші соплежуї звикли кланятися Києву. Потрібно зробити величезний плакат — "Севастополь увійшов до складу Росії". І з ним вийти на Нахімова", — пропонував Кажанов у листуванні, яке має у своєму розпорядженні Еспресо. Ольга Тимофєєва у відповідь запропонувала йому звернутися по допомогу до Лаврова і Путіна: "Ми повинні переходити в наступ". Наприкінці січня 2014 року Чалий створив громадську організацію "Республіка Севастополь". В інтерв'ю російському державному агентству ТАСС за три роки після анексії Криму Чалий розповів про своє звернення до депутатів і президента України, яке назвав "Лист 69" — через кількість однодумців, які підписалися. У ньому він вимагав відмовитися від створення асоціації з ЄС. "Я розумів, що вони [українські політики] не поступляться, але я думав, що ми таким чином дамо шанс Російській Федерації розіграти свою карту", — відверто говорив "народний мер". Правозахисник Володимир Чекригін теж застав початок окупації в Севастополі. На анонс мітингу 23 лютого він спочатку "навіть не звернув уваги". "[На порядок денний] ставили якесь дурнувате питання. Не було такого: "Приходьте, будемо вирішувати долю міста" або щось глобальне. Просто черговий мітинг, які проводили десятки разів. А потім дізнаєшся, що в місті обрали народного мера — Чалого. Я про нього до цих подій дуже мало чув", — розповідав Чекригін. Активіст зазначив, що на проросійський мітинг він не ходив і був упевнений, що нелегітимні вибори мера в Криму і в столиці України ніхто не визнає. Тим більше, що в Севастополі не була передбачена посада мера, а був голова адміністрації. "Вони [сепаратисти] скористалися цим. Сказали: "Давайте відновимо справедливість! Чому Україна завжди позбавляла нас можливості вибрати мера?", — поділився Чекригін. Він також намагався підтримувати контакти з українськими військовими. З іншими активістами Євромайдану, які жили в Криму, вони намагалися оперативно реагувати на новини про захоплення військових частин, щоб стати там живим щитом. "Була ілюзія, що військові не будуть стріляти в цивільних. Але коли сталося захоплення штабу Чорноморського флоту, вони [сепаратисти] нагнали багато цивільних людей, по яких було видно, що це якісь козаки, байкери. Стало зрозуміло, що військові нас чіпати не будуть, а нас, під виглядом місцевого населення, розірвуть незрозумілі люди", — згадує правозахисник. 26 лютого Поки в Києві боролися за повалення Віктора Януковича, а в Севастополі вже проходили проросійські мітинги, у Сімферополі не припинялися мітинги на підтримку територіальної цілісності України. Наймасштабніший був 26 лютого, коли кримські депутати планували проголосувати за відділення Криму від України. Фото: Ельвіна Сейтбуллаєва. Фото надано автором Журналістка Ельвіна Сейтбуллаєва знімала ці події. У лютому 2014 року вона працювала журналістом на кримськотатарському телеканалі ATR і паралельно співпрацювала з центральними українськими каналами. "Я приїхала до парламенту. Там уже був мій колега Шевкет Наматуллаєв. Виходив у прямий ефір і розповідав, що відбувалося. За кілька годин біля Верховної ради Криму зібралося понад 10 тисяч кримських татар, приєдналися українці. У руках тримали українські та кримськотатарські прапори. Лунали гасла "Крим — це Україна". Атмосфера була неймовірна", — згадує журналістка. Коли стало відомо, що не зібрався кворум і депутати не провели сесію, всі учасники мітингу розійшлися, але пізно ввечері Ельвіні повідомили, що танки з триколорами їдуть у бік Сімферополя. Для підтвердження надіслали фотографії. До ранку кримський парламент і Радмін було захоплено, і вони перебували під повним контролем російського спецназу. "Ми приїхали на роботу в Сімферополь. Нас зібрали в редакції, дали всім завдання. Я поїхала висвітлювати захоплення Ради Міністрів. Над будівлею вже висів російський триколор, усередині перебували російські військові, але вона була оточена кримською поліцією. Серед поліцейських був знайомий із мого села. Він заборонив наближатися до будівлі — військові можуть відкрити вогонь. Було відчуття ніби знімають фільм, а ми — глядачі", — згадує Ельвіна. Мітинг біля будівлі Верховної Ради Криму журналіст Осман Пашаєв спостерігав у режимі онлайн по телевізору. У лютому 2014 року він був редактором корпункту кримськотатарського телеканалу ATR у Туреччині і знімав для телеканалу та інших медіаподії на Майдані. За його словами, вся увага тоді була прикута до загиблих на Майдані, але у людей "зріло передчуття чогось дуже нехорошого" в Криму. Він розповідає, що "легітимні" спроби захопити кримський парламент у Сімферополі були двічі: 21 і 26 лютого, але під тиском проукраїнських сил у Верховній Раді та Меджлісі кримських татар потрібні Москві політичні рішення не ухвалювалися. "Здавалося, що вже тоді, 26 лютого, було потиснуто руки і надійшла гарантія, що ніхто не буде проводити незаконний референдум. Вночі, о 5-й ранку, мені зателефонували мої керівники телеканалу ATR із Криму. Повідомили, що захопили Раду міністрів, Верховну Раду", - згадує Осман. 27 лютого журналіст на добу прилетів до Криму. Привіз бронежилети для журналістів одного британського телеканалу, яким допомагала його колега — Еміне Джеппар. "Поки їхав у бік Мар'їно в Сімферопольському районі — додому, до родичів, на мене нахлинули підліткові спогади, коли я бачив схожі події в Гудермесі та інших чеченських містах. І хоча в Сімферополі начебто не було війни, але ось це нагнітаюче відчуття мороку від міста мені запам'яталося. 28-го я встиг вилетіти до Києва — до того, як аеропорт Сімферополя, як і будівлі Верховної Ради та Радміну, захопили "зелені чоловічки"", - зазначив Осман. 28 лютого 2014 року в Києві відбулося засідання РНБО України у зв'язку з початком російської агресії в Криму. Тодішній голова СБУ Валентин Наливайченко повідомив керівництву України про те, що Сергій Аксьонов і Володимир Константинов взаємодіють із військовими Чорноморського флоту РФ, а військовослужбовці та правоохоронні органи порушують присягу Україні. Аеропорти і транспортна інфраструктура півострова були заблоковані переодягненими російськими військовими. Фото: Російські окупанти без опізнавальних знаків у Криму у 2014 році. Фото надано автором Наступного разу Осман Пашаєв потрапив до Криму за тиждень — 5 березня. Тоді літаки ще літали, але рейси часто скасовували. Осман прилетів літаком української авіакомпанії. Зняв квартиру поруч із будівлею Ради Міністрів, зібрав невелику команду, заснував медіапроєкт Crimea Open Channel і планував висвітлювати події в Криму. Усі, з ким Пашаєв спілкувався раніше, кого знав особисто — прес-секретарів чиновників, представників місцевих ЗМІ, колишніх однокурсників, — несподівано стали змінюватися, і він хотів це задокументувати. "Цей страшний перехід поступово відбувався в тому числі серед тих, хто серцем був проти Януковича. Мене стали звинувачувати, що я займаюся українською нацистською пропагандою", — зазначив Осман. Коли Осману відмовили в оренді квартири, де вони працювали, журналісти поїхали в готель знайомих у Ялті. Там вони перебували у квітні та на початку травня. "Української армії в Криму вже не було, кримські татари продовжували влаштовувати публічні акції вздовж доріг. Найдовше український прапор висів на будівлі Меджлісу кримських татар на вулиці Шмідта", - каже Осман. Журналістка Ельвіна Сейтбуллаєва вперше бачила російських військових та їхню техніку, але роботу вирішила не кидати. Разом зі знімальною групою їздила у військові частини — спершу в селі Перевальному Сімферопольського району, а потім у Новофедорівку в Сакському районі. Журналістів туди не пускали. "За словами військових, більша частина перейшла на бік Росії, тому що їх заманювали хорошими зарплатами і лякали подіями на Майдані. Ті, хто відмовлявся і зберіг вірність своїй державі, змушені були їхати", — переказує вона розмови з військовими. Під час зйомок одного з бліц-опитувань населення Ельвіну схопили люди у військовій формі разом з оператором і хотіли вести в "штаб самооборони". Журналісти показали прескарти, і їх відпустили. "Страху не було. Було редакційне завдання, і його потрібно було виконати. Паралельно з основною роботою ми ділилися матеріалами з колегами з центральних каналів, щоб донести інформацію, що Крим захоплюють озброєні росіяни", — розповіла Ельвіна. Фото: Акція кримчан проти окупації. Фото надано автором "Референдум" 1 березня Сергій Аксьонов звернувся до президента РФ Володимира Путіна і попросив сприяння "в забезпеченні миру і спокою на території півострова". 6 березня 2014 року Верховна Рада Криму, яку контролювали російські спецслужби і спецназ, звернулася до Путіна з проханням включити Крим до складу Росії як її суб'єкт. Ще через десять днів — 16 березня на півострові провели загальнокримський "референдум". Журналістка Ельвіна Сейтбуллаєва поїхала працювати в Бахчисарай і проїхалася зі знімальною групою кількома виборчими дільницями. На вході до кожної будівлі стояли озброєні люди. "Референдум проходив під дулами автоматів. Людей майже немає, у приміщенні так звана комісія з бюлетенями. Будь-хто міг прийти і проголосувати стільки, скільки він цього хотів, не було обмежень. Хтось забув паспорт. Члени комісії говорили: "Нічого, ми віримо вам на слово". Усі ці порушення відбувалися на наших очах", — розповідає Ельвіна. Меджліс кримських татар закликав увесь народ бойкотувати референдум. Жінки та чоловіки зібралися того дня в мечетях і голосувати не пішли. Володимир Чекригін із Севастополя теж не планував голосувати, але прийшов на виборчу дільницю заради інтересу. Він був останнім, хто прийшов по бюлетень на дільницю. У Чекригіна не було з собою паспорта, але виборчу комісію це не збентежило: йому видали бюлетень на підставі посвідчення з заводу, де він працював. Не стали перевіряти і прописку. "Я написав на бюлетені: "Слава Україні, смерть ворогам!". А потім мене по виходу з-за ширми зустрічає делегація і каже: "Це ж історичний момент! Ну покажіть, що ви за Росію!". І я ось думаю: "[Що буде,] якщо я зараз розгорну ось це все?". Запитав: "Що?" і поклав бюлетень в урну", — сміється Чекригін. Фото: Бюлетень із надписом "Слава Україні" на фейковому референдумі в Криму в 2014 році. Фото надано автором Офіс комуністичної партії Журналіст Осман Пашаєв зміг пропрацювати в Криму недовго. 18 травня 2014 року його і всіх журналістів проекту Crimea Open Channel затримали на площі Леніна в Сімферополі кілька озброєних людей із загонів самооборони. Про затримання вони встигли повідомити колег. "Найстрашніше, що через мене затримали ще кількох людей, які пішли за мною в клоаку аксьоновської самооборони на Кірова, 26. Це був офіс комуністичної партії. Мене не дуже сильно били, тільки кілька разів по ногах", — згадує Пашаєв. Осман вважає, що від тортур у будівлі на вулиці Кірова його врятувала миттєва реакція українських журналістів і політиків. "Я стояв обличчям до стіни більше чотирьох годин і чув по голосу, що дивитися на нас приходив Дмитро Полонський — він потім став міністром інформації Криму. З нами працював бойовик Самвел Мартоян і його люди, які тоді виконували брудну роботу. Але нас передали далі - у тимчасовий на той момент відділ поліції на Футболістів. Це була динамічна шоу-програма, знаєте, три години з тобою розмовляє один, потім інший. Змінюються вони, міняють тебе по кімнатах, хтось починає кричати і залякувати, хтось вмикає доброго поліцейського з посмішками і м'яким голосом", — розповідає Осман. Під час цього затримання журналіст і його команда позбулися всієї особистої та робочої техніки. Захищати його приїхали адвокати Еміль Курбедінов і Тейфук Гафаров, але від послуг останнього Пашаєв відмовився. "В офісі компартії, а потім у так званому відділі поліції в нас відібрали все: мобільні телефони, роутери, планшети, з яких ми стрімили, дві відеокамери. Одна належала телеканалу "Інтер", одна наша — мені її колега віддав для роботи", — перераховує Пашаєв. Формальним приводом для вилучення стали фотографії в одному з телефонів Пашаєва вбитих людей на Майдані. Він жив поруч — на Михайлівській, тож випадково виявився одним із перших журналістів, який ці тіла побачив. "Через ці фотографії Османа хотіли притягнути як свідка у кримінальній справі про "вбивство Беркута на Майдані". Журналісту видали повістку і відпустили. Фото: Осман Пашаєв. Фото Громадського радіо "Повістку я не підписав, але вони викликали понятих. Наступного дня я мав з'явитися до Слідчого комітету РФ на вулиці Треньова — як свідок. Я розумів, що в мене невеликий часовий люфт. Ми вп'ятьох сіли в машину і поїхали в бік адмінкордону. Адвокат Еміль Курбедінов чекав нас біля СК. До червня у росіян не було електронної системи на кордоні і такого контролю, як зараз, можливо тому нас швидко випустили. Коли я опинився в Херсонській області — видихнув. Подзвонив Емілю, що ми поїхали, і все", — розповідає Пашаєв. Пізніше він відкрив інше медіа про Крим і назвав його UA South. "Крим повністю окупований" До травня 2014 року ООН згорнула багато своїх проектів у Криму і зафіксувала, що майже 10 тис. жителів Криму виїхали в інші частини України, здебільшого в центральну і західну частини. Серед них були журналісти і правозахисники. "Влітку вже вимальовувалася картина, що Крим повністю окупований. Не було українських військових, не було українських медіа. На півострові йшла масова примусова паспортизація. Київський час перевели на московський", - розповідає Ельвіна. Російські документи журналістка вирішила не брати і прийняла рішення виїхати до Києва. Влаштувалася на український центральний телеканал "Інтер". Їй запропонували поїхати ближче до Криму — до Маріуполя, недалеко від міста йшли воєнні дії. "Тоді мені хотілося розповісти, що воюють усі і зокрема кримчани. Тому, коли приходила до військових, завжди запитувала, а хто тут із Криму? Так познайомилася з морпіхами з Криму, з військовим із Перевального. Я не була вдома з 23 серпня 2014 року. На той момент я думала, що окупація не триватиме роками. Але вона триває вже 10 років", — із сумом констатує Сейтбуллаєва. Правозахисник Павло Чекригін виїхав із Криму у вересні 2014 року і став співпрацювати з "Кримською правозахисною групою". За словами Чекригіна, якби на момент початку окупації люди з проукраїнськими поглядами в Криму змогли б об'єднатися, "все могло б скластися по-іншому", але подальше його перебування на півострові було небезпечним. Катерина Резнікова залишалася в Криму набагато довше за своїх колег — її робота, більшою мірою, була непублічною. "Я знала, що мій телефон прослуховують, що деякі мої кроки відстежують. За кілька місяців до повномасштабного вторгнення в місцевих телеграм-каналах з'явилися публікації, де називалося моє ім'я, де писали про те, ким я працюю. Я розуміла, що це загроза, але прийняла рішення залишатися в Криму", — пояснює журналістка. Однак плани змінилися 24 лютого 2022 року. Катерина прокинулася о четвертій годині ранку від шуму літаків, що злітали з місцевого аеродрому: "Аеродром розташований далеко від мого будинку, але, коли злітають штурмовики, цей гуркіт поширюється на все місто. Я дочекалася, поки мої рідні спокійно виспляться — це був останній такий ранок у Криму. І усвідомила, що, коли спецслужби та місцеві проросійські активісти оговтаються від шоку початку повномасштабної війни (ніхто до кінця в неї не вірив), вони будуть ще активніше працювати з такими, як я. Ми протягом кількох хвилин ухвалили рішення покинути Крим".
we.ua - The
In the future, the Ukrainian army will be ruled by the people who led the French army in the years of war, the Unsullied
Меседжі, які послав Путін за допомогою журналіста Карлсона на Захід, мали ключову задачу - підняття градуса істерії з метою стабілізації чи замороження. Відповідно, дуже добре вплітається в подібний сценарій так звана російська ядерна зброя в космосі. Звертаю увагу на папку з "документами Богдана Хмельницького". Якщо ви зараз відкриєте конгресову бібліотеку США, то ви знайдете ці документи. Ніякої необхідності немає для США у присутності документів Богдана Хмельницького й інших багатьох документів, які дуже часто використовує московський фюрер у дезінформаційних атаках в Україні. Ці документи там у надлишку, в достатній кількості є в копіях, а частина в оригіналах, тому що Америка про це завжди дбала і буде дбати. Що було у цій папці? Як ви розумієте, американський журналіст завжди супроводжується операторами, помічниками, тим більше особа Карлсона. Вручати певний документ ніякої необхідності не було, бо це була небезпека. Тому очевидно, що ми маємо в цьому випадку послання, а для кого воно було, не треба розшифровувати. Зрозуміло, що Трамп у розмовах обіцяв Карлсону не тільки посаду віцепрезидента, а й багато чого. Тепер щодо інших речей. Згадайте, що під час будь-яких агресій, чи в Грузії, чи в Україні, цьому передували певні історичні екскурси. І це означає, що Росія готується до атаки. Більше того складовою цієї атаки тепер вже була не тільки Україна, а й Польща, країни Балтії. Це означає, що тема війни, глобальної війни на Європейському континенті, не просто на порядку денному, а вона вже в суті подальших планів, відпрацьованих планів з точки зору тактичних кроків Росії на найближчі місяці, не роки. Помиляються європейські фахівці, коли говорять про 2, 3 чи 5 років. Якщо хтось думає, що це випадкове співпадіння - Карлсон і чергові страйки по Європі, загострення на Близькому Сході, скажу - ні. Всі ці місця дуже добре відпрацьовані ФСБ. Чи ми беремо Близький Схід - це споконвічна гра КДБ, чи ми беремо ліві або праві крайньорадикальні сили у будь-яких європейських державах - скрізь є ці корисні ідіоти КДБ, ФСБ, московського фюрера. І це почало дуже активно працювати. Зрозуміло, що на фоні цього одразу вилаштувалися дві рейки. Перша рейка - це теза про переговори, які нібито велися. Ніяких переговорів, навіть ніяких пропозицій ніхто ніколи не робив. А друга - це те, що Україна все вже, капут. І все це, якщо подивитися отак на стіл, на інформаційне меню, воно просто закрило всю іншу проблематику, всі інші моменти, які у світі є суперактуальними. До відома зазначу, що продовольча програма в африканських країнах так і не вирішена. Україна пробила коридор, але його недостатньо для того, щоб розв'язувати ці проблеми. Але зверніть увагу, про це нічого, ніби проблеми немає. Зараз фактично вся Центральна Африка горить війною після того, коли звідти витурили Пригожина. Взагалі з його загибеллю там почалися війни між його угрупованнями. Починаючи з Судану, Центральної Африки, скрізь виникли воєнні конфлікти, але про це навіть ніхто ніде нічого не говорить. Ситуація на Аравійському півострові вже зараз поставила на міну уповільненої дії всю світову економіку, це всі бачать по росту цін. Я вже не кажу про те, що на сьогодні 30% Європи залежить від скрапленого газу, який надходив через Суецький канал. Змушені доставляти через мис Доброї Надії, а це плюс 10-14 днів, що призводить до зростання тарифів. Тобто ці речі вже відійшли на другий план. А при цьому зрозуміло, що теми, які пов'язані з допомогою України, з посиленням оборонного промислового потенціалу Європи, взагалі не прослідковуються зараз активно у міжнародному інформаційному просторі. Звідси я вже бачу і рекомендую надалі виходити з тези "3/4 йде на вибори". І тут московський фюрер і вся оця братія корисних ідіотів буде використовувати цю ситуацію, щоб нав'язувати світу свій наратив. Це дуже небезпечна річ.   Інформація у нинішній ситуації не менш небезпечна, ніж кулі, міни, снаряди, ракети та все інше. Прокоментуйте оцей трикутник, у якому з одного боку Лавров почав розповсюджувати дезінформацію, що у РФ готові до якогось перемир'я, з другого боку - заява Трампа про те, що Байден здає Україну, а третій - маємо зміни в нашому Генштабі, заміну головкома ЗСУ. Перша річ, з якої я б пропонував розпочати, це з інтерв'ю посла Росії в ООН Небензі Стівену Сакуру, бо все інше навантажено трошки іншим змістом. Але це інтерв'ю я б пропонував усім, хто хоче зрозуміти, що таке журналістика, подивитися. Сакура - талановитий журналіст, він настільки грамотно провів інтерв'ю з Небензею, який виклав усе і був змушений говорити на питання, що взагалі не належали до його компетенції. Але він мусив говорити, тому що журналіст його просто атакував. І Небензя дуже чітко дав відповідь на запитання, що ніяких переговорів немає і найближчим часом бути не може. Тут ще є два факти, я хочу поставити тут жирнючу таку крапочку, щоб до цієї теми вже ніколи не вертатися. Московський фюрер завжди використовував глобальні речі, процеси, явища для початку різного роду військових акцій - олімпіади, економічні кризи й так далі. Згадайте, ми з вами говорили, коли почалася епідемія, я казав, що він не відмовиться, навпаки буде атакувати, а всі казали: ні, епідемія зупинить. У цьому році будуть вибори й буде певне провисання з перехідного періоду в США, але в цьому році ще й Олімпіада в Парижі. Про які переговори може йти мова? Тут же очевидно, що для фюрера - це момент. Він же в інтерв'ю Карлсону каже: от я до олімпіади підійду і тоді прийму рішення: чи давати полякам і балтам паузу, чи завдати удар. Там вже на лобі все було написано. Тему з переговорами пропоную зняти для тих, хто намагається її крутить, бо це просто дезінформація. Хоча, безумовно, московському фюреру дуже хотілося б інформаційно втягнути в цей процес і Трампа, і Байдена, і Україну, і європейських очільників. Тут маркером є Орбан, який квакнув щось про те, що Україні треба про Крим забути. Мене трошки потрясло те, що тут і сусідній президент Дуда теж підспівав. Я не можу зрозуміти, на яку сковороду його посадили. Очевидно, що його стосунки з Туском настільки нервуючі, що він змушений говорити речі, які з точки зору Польщі взагалі ні до чого. Але він для чогось це сказав і це ще один доказ того, що це абсолютно дезінформаційний трек стосовно переговорів. Як сюди вписується тема з Трампом і США? Щодо Трампа. Я доволі непогано знаю цю особу з точки зору його психофізичних характеристик. Усе, що він говорить - це вибори, якщо хочете, епатаж під час концерту. У США, особливо в розумінні Трампа, вибори - це свого роду культурологічна акція. І у нього від матері передалося, що він завжди намагається захопити весь простір. Очевидці й свідки розповідають про його маму, що коли вона вперше з'явилася у Нью-Йорку там зникли з радара всі світські левиці. І Трамп неодноразово, навіть під час виборів, повторює, що йому від мами передалася відкритість до людей. Він навіть паразитує на цій темі. І оце бажання захопити простір веде до нього і веде його. Він буде робити такі кульбіти, що ми навіть з вами придумати не можемо. Тепер, чому цей момент перевзування наступив, який збігся з призначенням Сирського? У житті Трампа є такий момент, де в офіційних біографіях написано, що, коли йому виповнилося 13 років, він у житті зустрівся зі складнощами. Що могло бути з юнаком у 50-60-ті роки? Ну, наркота, там всякі ці гангстерські забави. А батько, німець, віддав його у військову академію, де за рік Дональд став зразковим студентом. І як тільки буде говорити Буданов, Сирський, то Трамп дуже добре зрозуміє, що і коли говорить військовий. А коли йому поклали на стіл характеристики тих, хто сьогодні говорить від імені України, то він моментально почав крутити платівку. Тим більше, що це співпало з його "любов'ю" до Джозефа Байдена та демократів. Я переконаний, що ці кульбіти й далі будуть, ще й будуть крутитися і в інший бік. Зараз тримаються два повідомлення: що Трамп "врятує Україну", це я в лапки ставлю, а друге - Трамп змусить Україну здатись. А річ у тім, що для типажу такого як Трамп, то кращої ситуації і не давай. Він буде говорити що завгодно, зверніть увагу, навіть на персональному рівні. Адже родини Гейлі та Трампів були в дуже хороших стосунках, і хто як не Трамп призначав Ніккі Гейлі послом в ООН від США. Подивіться, що він зараз говорить, що чоловік пішов від неї, бо Трамп просто такий затятий сексист. Це дуже швидко вилетіло у простір. Ці моменти проглядаються і в особистих стосунках, також і у глобальних, регіональних, міждержавних стосунках. Тому я б пропонував, щоб у цьому випадку, якщо не можна розшифрувати одразу Трампа, то треба подивитись у деталі того дня, що відбувалося. Тільки-но він почув про заміну в Україні військових, то зрозумів, що щось там буде і моментально увімкнувся оцей його спогад про військову академію. Він через рік в академії уже отримував дипломи, навіть від тренера по футболу отримав стипендію, тому що він же бичара, даруйте, величезний. Це зараз йому 77 років і кучері такі, що він не знає, що з ними робити, а тоді був красень-юнак. І тут така ситуація – зальот у 13 років, даруйте за сленг. Ясно, що там його на місце поставили дуже швидко. А для німців муштра як підхід була завжди актуальною. Тим більше, що родина Трампів тільки по мамі з Шотландії, а всі вони німці, причому такі затяті німці. Дід його навіть утік з Німеччини через цю німецьку муштру. Тому треба розуміти, що тут є речі, які інформаційно накладаються. Але ніхто ж не буде копатись у цих речах, будуть дивитися на заголовки, а ці заголовки - дуже небезпечна зараза. Звідси ці тези про переговори, про позицію Трампа, які починають грати в інформаційному полі, нав'язуючи людям певні інформаційні потоки та вводячи їх у стан психологічної депресії, бо тут явно депресивний зміст, що все втрачено і нічого не буде. Ситуація в інформаційному плані потребує відстеження, особливо по цьому російському треку. Але я ще раз кажу: тут перша теза - глобальні вибори, друга - насправді колосальна небезпека для Європи. Ситуація зараз звелася до тези 2014-2022 років: усе в голові Путіна, він буде приймати рішення, чи під час Паризької олімпіади робити цей крок, чи, можливо, якимось чином вживати інші тактичні дії. Тепер перейдемо до теми з космосом та винесення ядерної зброї у космос. Що таке космічна індустрія Росії у нинішній ситуації, я думаю, всі зрозуміли після запуску на Місяць. Вона явно просіла, але нікуди не поділися тактичні інструменти, які вживав президент Рейган зі стратегічною оборонною ініціативою. Заміна головкома, начальника Генштабу. На вашу думку, чому саме зараз? І як можна потлумачити певний сигнал нового головкома Сирського, що слід готуватися до потужної оборонної кампанії? Насправді тема оборонної компанії проговорюється з листопада минулого року. Власне після наукової статті Залужного вже тоді стало зрозуміло, що Україна інформаційно готується до зміни тактики. Я не берусь аналізувати всю ситуацію, тому що я не є військовий, але, як показує нинішня статистика, цей підхід, проголошений ще тоді Залужним, був абсолютно правильним. Тепер щодо заміни. У цій ситуації дуже показовим є не те, що вже зроблено, а що не зроблено. Зверніть увагу на те, що звільнено цілий ряд дуже досвідчених офіцерів, вищих офіцерів, які фактично від капітана до генерала, починаючи з 2014 року, пройшли цю війну. Тобто це унікальний досвід, унікальні знання, це професіонали вищого ґатунку, але я щось не бачив жодного указу про їх призначення на якусь іншу роботу. Я вже казав комусь, що навіть диктатор Сталін міняв Малиновського на Жукова, Жукова на Тимошенка, Тимошенка на Рокосовського, бо розумів, наскільки неоціненний досвід несуть ці люди. Очевидно, що в цих кадрових змінах є інша річ, яка не розголошується. Я не буду розкривати свої думки, бо це, даруйте, догадки лише. Але в мене є своє розуміння, що насправді відбулося. І до моменту поки я не побачу указ президента, який би дав можливість переконатися, що унікальний, колосальний потенціал цієї плеяди вищих офіцерів буде служити й далі Україні, в мене буде внутрішня тривога щодо цих рішень. Я зараз кажу не про Сирського, не про тих, хто призначений, це табу для мене. Не хочу я чіпати цих людей. А якщо ці вищі офіцери ще опиняться десь в структурах НАТО, для мене це буде не тільки розуміння того, що нам зараз говорять і говорили, це неправда, а й дуже серйозна тривога стосовно подальшого розвитку подій. Немає в мене сумніву в тому, що й Олександр Сирський, і вся плеяда тих, хто прийшов, це такі ж підготовлені офіцери, які пройшли через великі бої, тактичні та стратегічні кроки цієї війни. Але, коли я дивлюся на фото, де вони поруч із президентом, то я хочу, щоб усі знали, що ці люди вже зараз знають, що з ними вчинять так, як вчинили з Залужним та іншими офіцерами. А це означає, що вони будуть розуміти, як вони мають працювати. Той, хто наштовхнув Верховного Головнокомандувача на подібні дії, залишив без відповідей питання: де буде працювати далі Залужний, як буде використовуватись його потенціал? Де буде працювати Шаптала (колишній начальник Генштабу Сергій Шаптала) і як буде використовуватись його потенціал? Де буде працювати Наєв (колишній командувач Об'єднаних сил ЗСУ Сергій Наєв) і як буде використовуватися його потенціал? Той насправді зробив дуже небезпечний для Верховного Головнокомандувача крок. В історії такі випадки траплялися, але Наполеон ніколи в житті від себе так просто не відштовхнув Нея (Мішель Амбруаз Франсуа Ней - відомий французький полководець, маршал Франції, учасник наполеонівських війн),  Мюрата (Йоахім Мюрат - французький воєначальник часів Наполеона, маршал Франції, адмірал Франції). А такі, як Чан Кайші (військовий і політичний діяч Китаю, президент Китайської Республіки, маршал і генералісимус), геніальні, унікальні офіцери вищого ґатунку, лідери держав просто берегли, як золото, такий кадровий потенціал, бо прекрасно розуміли, що таким речам в аудиторіях не навчають. Мені буде приємно, якщо я помилюсь у своїх прогнозах, але є мої догадки, про які я поки що буду мовчати, що не все так, як воно говориться президентом та інформаційно подається. І я навіть частково думаю про те, що очевидно, що Зеленського дезінформували як Верховного Головнокомандувача про багато речей. А якщо це ще притрушено його політичними вподобаннями і його політичними рефлексіями стосовно підтримки Залужного на політичному рингу, то можу сказати, що він має розуміти, як і всі українці, що ми будемо входити в епоху українських Ейзенхауерів (Дуайт Ейзенхауер - американський військовий і державний діяч, 34-й президент США (1953—1961), один із головних американських воєначальників Другої світової війни, головнокомандувач сил Антигітлерівської коаліції в Європі). А це означає, що хоче хтось чи не хоче, а все одно ми будемо мати на чолі держави тих, хто очолював українську армію в роки війни. Буде війна тривати ще кілька років чи десятиліть, це вже не так важливо з точки зору того, як коливається електоральний настрій суспільства. Але очевидний цей сценарій приходу українських Ейзенхауерів, за ними українських Кеннеді, які теж, до речі, воювали. І звідси найменше, що б хотілося мені, аби з часом було прояснено, що це всього-на-всього лише рішення, які мотивувалися певними політичними ревнощами стосовно підтримки або не підтримки тієї чи іншої команди.
we.ua - In the future, the Ukrainian army will be ruled by the people who led the French army in the years of war, the Unsullied
"Free" is the entire team. We must shake our asses: The leader of Marseille commented the match with Shahtan
According to RMC Sport. "It's like a virus. To eliminate this, you have to realize that what you're doing is not enough. We must, sorry, move our asses. Everybody knows we can do it 10 times better. When we really play football, we know how to make a difference. Let me be honest: It's starting to get crazy. "said Pierre-Omeryak Obama. According to Marseille, the best defense is an attack. "Full team on duty. I'm first. I have to be the first to defend myself as a madman not to let the needles through. We have to hold on to this mentality. I get the impression that as soon as we score, we start sitting back. And the best defense is an attack. So why don't you put your opponent five minutes after the fire? This is one of the ways to work before the second match against the Shamster, who will last a week go to the Velbrum, said the leader of the French club. On Thursday, 15th February, The Chahtarpiece took from Hamburg Marceli in the first match of 1 / 16 of the League of Europe. Game exited with result 2: 2
we.ua -
rump listening-down by a Chamberlain
Further experts argue that, indeed, their predictions differ in small time errors. For example, the sources of German Bild are convinced that Moscow will attack one of NATO countries in the future winter, and the Prime Union of Estonia Kia Kallus believes that the invasion should be expected in three to five years... The foresight of Wild is based on the expectations of American elections. I pray Putin will use the authority of uncertainty in Washington and the objective of the decisive blow. But I think Putin should wait for the evidence of American electronics, because it's possible that on the shores of the tomato would rule his potential union. On the weekends, the Guardian was quoted by Donald Trump, who, speaking on the scale of his Republican followers in South Carolina, announced that "Russia would encourage" Russia to attack the North Atlantic Alliance country, "which does not pay fees to join the NATO global trust. And notice that Donnie called "crime" is not a silicon dictator, but it's an election of partners who, in his opinion, don't contribute to common defense... Read also: Is Ukraine guilty of providing US assistance? You could, of course, schedule everything at the Tump Conference, head-to-head with the idea of his most radical fan of MAGA, make America a Grey Again. Teachers who carefully count the number of crazy pretending to be an impulsive American billionaire -- say he's forced to lie four thousand times a month in October of 2020. But there are more serious diagnosis. Matthieu Maximu says that Trump practices the style of bullshit - a style of a liar who does not mean hiding the truth. And this is what he's probably saying to his predecessor since the past century. In particular, the British prime minister Neville Chamberlain, whose efforts in Europe increased, like the yeast, the devilish phenomenon of Adolf Hitler. On September 30, 1938 in the conversation of Munich, which actually gave the Czechoslovakia to the Nazi Führer, Chamberlain said, "Control of the Czechoslovakia, which is now reached," I think, is just a prelude to a greater settlement, where all of Europe can find peace. "At the same day, Mr. Prime, the non-changing attribute of which the old-fashioned cylinder was, firmly determined that" again in our history the British Prime Minister returned from Germany, without being honest. I believe this is peace for our time. Thank you so much for your heart. Go home and make peace. " It took a while to sleep. Especially remembered snows from the Chamberlain of the Comwost, who two years after his advice attacked thousands of German bombers... Read also: Trump: But let's go back to today's "The Dark Ages," and Paul Chamberlain, and to Trump in particular. Its famous interpretation of Russian war against Ukraine as a problem that is not worth edible eggs. Everyone heard him once and twice to stop this war for 24 hours, and actually convince him that it was, this war, never would have been if the president of America had re-elected, in 2020. After all, and his claim to punish NATO for ungrateful and unpaid money to a shared budget, or to come out of the Alliance is also a major claim. But based on the constant returns to this subject, for Trump, this idea has turned into an idea of scratch. The truth is, the United States and the Civil States and Europe have weakened relief after Congress approved the law which forbids any president to decide whether to be America in a brick or not. About the blocks. The relationship of Trump to Merging, which is committed, quite sharply, by General Godfrey, the former US military commander in Europe. I quote: "Trump hates alliances. He hates the liability when he has to answer something. Mafizi, as he is, doesn't want anyone to limit his opportunity. He doesn't care about moral commitments. He's willing to throw all this away. " So, Trump, once again, I'll remind you that bullshit is a liar who doesn't mean to hide the truth, has found another way: To encourage Russia to war with the Alliance. I don't know how he, God, does it in practice. Although I know how Trump once tried to recruit President Zielenski's son of his political rival, Gunther Bayen... Well, there was this killer phrase about the same Zielenski: "This guy has no trouble at all." There's another problem: Or after the attack of the American Federada, would it depend on an unprecedented step to remove Donnie from participating in elections? The Appalant Court in Washington has already made the decision that the president has no immunity for legal prosecution in the case of possible attempts to hold power after the assault of Capitol in 2021. Now, the Supreme Court has to place a mark at the Colorado scandal, which prevents the Republicans from running 2024 elections. If Trump does win all of these cases, and he goes back to the White House, there will be a Mr. 's phrase in Neville Chamberlain's hat: "I, like my colleagues, recognize that no means can be complete treatment..." On a special note of the author, Igor Golic is a journalist Editor, not always sharing thoughts spoken by blogs
we.ua - rump listening-down by a Chamberlain
Politologist Ryerevich: The approach to war is fundamentally different from the vision of the Oblivion
This is what he said in the evening Espresso. "If you look at all the sayings of our military, many have done it, you know, anonymously, because they can't express very much their position, then they've been at least in the easy shock of the attack, in the sense that in Syrian at all respect to him and support him at the head command, he doesn't have some alternate vision of how the fighting should go. I mean, according to a large score, a person who was in the ignition, but it's fundamentally not different, in a large degree, at least in a strategic way, from the approaches that were in the Oblivion, "said the director of the law-force political programs. In his opinion, President of Ukraine, Vladimir Zielski couldn't speak to citizens about the release of Valeria Zulasanek. "When we pick up a clean military component and we talk about what we're talking about because of other things, and these are purely political. The point is that Ukraine's citizens, according to all the surveys and what we saw yesterday in the same social media, are not accepted at all, they think they're harmful and not supposed to be in the war. If the president had swagger but the real reason he could have explained in detail and understood that it would be accepted more or less asductive from the citizen's side, he would probably say that. And because he didn't have that kind of deposition in the format that we saw yesterday, "he summed up with Ravenswood. Liberation of Zulanka: According to January 29 on the net, information about the release of the head Commander ZW Valerious Zurasac. But the Presidium of the president of Ukraine Sergei Nicolaitators objected to this. Secretary of the Supreme Council Committee of National Security, Defense, and intelligence, Colonel St. Roman Constanco noted that the laws of power about Valerious Zurasac is a game with the people. And in ISW, the Russian propaganda used rumors of liberation or resignation of head Commander ZW for a lack of information operations at the center of Ukraine's internal affairs. February 1 in the CNN National column has emphasized the main tasks 2024 years for Ukraine's Defense Force, which may indicate his unwillingness to leave his position. In addition, WP has assumed that the US president Joe Bayen has not yet chosen to replace the President's head commander of the Oblivion of the president. In February 8, President Vladimir Zielski liberated the Chief Commander of the Armed Forces of Ukraine of Valerious Zasac, and it was appointed by General General Alexander Syrian
we.ua - Politologist Ryerevich: The approach to war is fundamentally different from the vision of the Oblivion
Every politician has the right to choose the path of political suicide, and Zielinski has no exception -
Велика інтрига. Справа не просто кадрова, а політична. Можливо, навіть геополітична - йдеться про посилення чуток щодо можливої відставки головнокомандувача ЗСУ генерала Валерія Залужного. Закордонна преса пише значно більше й детальніше, ніж українська. Назріває великий внутрішній конфлікт, який намагатимуться розхитувати з усіх боків, у першу чергу наш ворог. Я відразу публічно зреагував на цю ситуацію. Мені, як людині, яка знає Банкову, всі процеси, як там все відбувається, було зрозуміло, що питання відставки – це лише питання часу. Неминучість відставки мені абсолютно зрозуміла. І на логічне питання «А як же так? А що вони собі там думають?» я можу сказати, що кожен політик має конституційне право - в Україні й у світі – самому вибирати шлях політичного самогубства. І президент має це право – це його конституційне право. Скільки б ми з вами не аналізували pro and cons (за і проти, - ред.), десь рік тому, як сказали знавці з внутрішнього кола, Андрій - той самий Андрій Єрмак - звернув увагу президента й усіх друзів на рейтинги Залужного. І вони: тю, а ми якось і не думали, а дійсно, дивіться, що робиться. І ось пройшов рік, і нашіптування закінчилося цілком природним результатом. Рахувати, намагатися переконувати, сподіватися на якесь чудо я б не став. Тому що, повторюю, це конституційне право президента, він має таке право. Як пишуть західні медіа, конфлікт між вищим політичним керівництвом і вищим військовим – це практично неминуча річ: різні культури, різні амбіції, різне розуміння. Але в таких конфліктах завжди програють військові. Бо президент є президент – він призначає, він звільняє, тут нам нічого додати. Громадська думка, апеляції до західних партнерів? Західні партнери прореагували вустами речника Білого дому цілком передбачувано: це ваша внутрішня українська проблема. У мене вже була не одна розмова, перед вами я розмовляв із кореспондентами з Парижа, мав декілька розмов із західними аґенціями. Так, вони розуміють, вони стривожені, але в них приблизно така ж позиція – що це проблема внутрішньо українська, і вони сподіваються, що цю проблему з честю вирішать. Ризики ми теж чудово розуміємо. Але повторюю: ми тут із вами, такі розумні довгоносики, сидимо, я думаю, що там теж не всі дурні. У мене одне питання виникає: вони що – не передбачали варіант, що Залужний відмовиться підіграти й покласти заяву на стіл? Цього я точно не розумію, там же начебто комунікаційні піарники всі від Бога. Бо якщо стається витік, якщо відбулася розмова – а в мене нема сумніву, що розмова відбулася, – невже не можна було передбачити, що Залужний відмовляється, і не брати цей тиждень, про який CNN каже, що на цьому тижні ця відставка станеться? Для мене зрозуміло, що сценарій, напевно, не пішов так гладко, як хотілося, що це політична помилка, я не маю жодного сумніву. Я не розумію, на що сподіваються люди, які кажуть: а може, вони отямляться… Хто отямиться? У чому отямиться? Як ви собі уявляєте: от ви президент, я ваша військова права рука – головний радник з питань оборони, ви мене викликаєте, говорите мені про відставку, я відмовляюся, – а потім ми, наче нічого не сталося, продовжуємо співпрацювати? Так не буває. Так не буває в значно більш зрілих політичних інституціях, і очевидно так не може бути в тій атмосфері Банкової, яка зараз там панує, в цьому єрмачатнику, який рік тому почав говорити про амбіції. І знову в українській історії, історії українських президентів така ситуація неодноразово повторювалася. Коли, наприклад, умовно, заключення Тимошенко у в’язницю очевидно обіцяло стати крахом для Януковича. І він це розумів. Він мені, ще не будучи прем’єром, довго розказував, яку помилку зробив Кучма, коли свого опонента посадив у в’язницю. Ми не говоримо про в’язницю з Залужним, але ми говоримо про те, як ти дієш як президент з кимось, хто тобі не подобається. Янукович тоді чітко сказав, що найкращий спосіб нейтралізувати Тимошенко – це її просто не чіпати, бо вона, як рослинка без сонця, чахне в інформаційній блокаді. Він став потім президентом, посадив – і чим це закінчилось? Ситуація з Ющенком і Кучмою дуже схожа. В мене була розмова з Пінчуком, коли вже було зрозуміло, що справа йде до відставки. Я йому сказав: слухайте, ви відставляєте прем’єра, якому подобалося бути прем’єром, у відставку, зараз пройде кілька місяців, починаються парламентські вибори. Ми підемо на парламентські вибори. Ми точно виграємо ці вибори, і навіть Ющенко буде президентом. Навіщо ви це робите? Те, що мені, здавалося, було зрозуміло, - їм незрозуміло. Але ця історія повторюється. Я не кажу, що Залужний обов’язково зробить політичну кар’єру, я взагалі не знаю, який із нього політик. Він же дуже непублічний, він творіння нашої уяви. В українській історії часто так: то Луценко ставав таким, то Тігіпко був таким лідером, Кличко був, Арестович був - ще рік тому. Тобто ви бачите, що там невідомі траєкторії, тому ми з вами не можемо проєктувати подальшу долю. Але що цю ситуацію робить особливо вразливою – у нас війна. Так, це історія про війну, ми не можемо дозволити собі міряти цю ситуацію лише в категоріях політичного процесу. Тому що де-факто в нас політичний процес доволі стабільний – його майже нема. Тобто є питання урядові, питання канцелярії – це не про політику, а про певні функції, які виконуються. Але питання війни, питання відповідальності, яка ляже на дуже конкретних людей, котрі наважаться її на себе взяти. І крім головнокомандувача ЗСУ є ще й верховний головнокомандувач. Тут питання можуть з’явитись і у наших партнерів, без яких ми почуваємося не настільки добре, як із ними. По-перше, коли ми апелюємо до наших партнерів і кажемо: люди добрі, чим ви там займаєтеся? Скільки ви можете щось там узгоджувати, уникати ескалації – війна вже ломиться у ваші двері, а ви займаєтеся дурнею. Війна вже у нас в домі, а ми не відмовляємо собі в можливості займатися внутрішніми дурницями, створеними на досить рівному місці. Але якщо ми аналізуємо західних партнерів, то так, Залужний там має великий авторитет серед військового керівництва. Але в західних військових це табу, вони ці правила розуміють. Ми не Латинська Америка, у нас хунти не практикуються, наша практика відмінна, - і тому західні військові будуть працювати з тим, хто прийде на місце Залужного, навіть якщо їм це не подобається. Але що виникає? Зараз такий ключовий момент з цими всіма американськими танцями. Кому ми даємо аргумент на користь підтримки – не підтримки України точно? Ми, як завжди, створюємо проблему не для своїх опонентів, а для своїх друзів, це теж наша така сумнозвісна традиція – ускладнювати життя своїм друзям. Дискусія в конгресі, всілякі там Орбани з Фіцо в Європейському Союзі - потрібен певний час, щоб відродити ці стосунки, щоб ефективно запрацювала на особистісному рівні ця співпраця між новим командувачем і його колегами серед країн. Потрібен час, його в нас нема. І це відбувається в момент майже критичний, коли, скажімо, завтра приймаються рішення про фінансування України Європейським Союзом - я думаю, що неминуче воно буде позитивним. Я обережніше став з прогнозами американської допомоги, тому що там уже відверто, не маскуючись, почали говорити, що нам не можна цей договір підписувати, бо це подарунок Байдену, краще почекати, поки Трамп стане президентом, він прийде й усе «порішає». Вони навіть не почали це приховувати. Не знаю, чим це закінчиться, але ще тиждень тому були оптимістичніші сценарії, поступали сигнали, що майже домовилися. І було таке враження, що дійсно американські політики змагаються, хто краще підготується до викликів нелегальної міграції. Але, виявляється, мова взагалі не про міграцію – мова про те, що не можна опоненту політичному давати такий козир. Якщо ми йому дамо такий козир, - то з чим нам іти на вибори? Така приблизно логіка американських політичних еліт республіканців. Мало того, абсолютно вбило рішення оклахомського «обкому партії» республіканської, який пригрозив своєму сенатору за те, що той публічно підтримував необхідність договору і внесення пакету допомоги і Україні, й іншим. Як за зраду по відношенню до кандидата Трампа пригрозили йому зупинити фінансування. Для мене це вже називається «виходьте, кінцева зупинка». І тут встає прекрасний народний губернатор штату Техас. І відповідно, що 25 інших губернаторів, які підтримали його в нестримному бажанні використати американську Конституцію за призначенням: чий кордон – того й влада, чия влада – того й кордон. Ситуація в Штатах значно менш стабільна, ніж нам хотілося б чи нам видавалося. Спроєктуємо до того, що Трамп фактично програв усі вибори в 2020 році й досі їхніх результатів не визнавав. Зараз він фактично пригрозив, що у випадку, якщо його вимога не буде визнана, то ці 25 штатів - він реально пригрозив розколом країни. Це не громадянська війна, як намагається р*сня говорити. Але підірвавши основи демократії й не будучи покараним за те, що він фактично підтримав держпереворот, держзраду 6 січня, зараз він уже відверто закликає своїх прихильників зі зброєю в руках відстоювати свою правду. А правда в нього така: ви всі знаєте, що перемогу в мене вкрали, і далі по тексту. Тому зараз виявляється ситуація, коли ідемо на вибори і, незалежно від того, що там буде на виборах, можна впевнено прогнозувати, що далі буде з американською демократією. Подібних ризиків американська демократія не мала, напевно, з часу заснування держави. З часів Авраама Лінкольна подібного не було. Серйозний дуже розкол. І тут, у ситуації американської турбулентності, у нас з’являються нестримні, емоційні ініціативи. Хочеться вірити, що якось, може, піде не за сценарієм, який описував Гоголь у видатному творі «Як посварилися між собою Іван Іванович з Іваном Никифоровичем», де, що б не робилося, тріщина поглиблювалася. Це може мати наслідки у військовому командуванні. Генерали – це люди, які сприймають ситуацію крізь призму війни, смерті, забезпечення й довіри між собою, це така корпорація. І все це може їм не сподобатися. Цей фактор відверто аналізується в західних медіа. У тому, що серед українських військових авторитет Залужного дуже високий. Я його не знаю, ви його не знаєте, він непублічний. Але очевидно - ми з вами не в Збройних Силах, ми на власній шкірі не відчуваємо цей стиль. А вони відчувають і, зокрема, говорять, що спроби поставити командувача Сухопутних військ – абсолютно неприйнятна ситуація, хоча це фаворит Офісу президента й того самого Єрмака. Це серйозне питання. Ми не Латинська Америка, наші військові максимально патріотичні, вони виконуватимуть своє зобов’язання. Але особливість моделі нинішньої влади, цієї команди, яка прийшла на Банкову, – що вона ледве не щоденно заміряє суспільні настрої. І звичайно, в них там є певна програма, вона приблизно розгортатиметься за таким сценарієм, що після звільнення Залужного піде ціла емоційна кампанія, буря, тайфун інформаційний, який намагатиметься перекласти відповідальність не тільки на Залужного, а й на його команду - за звільненням головкома завжди йдуть його заступники. І буде ця спроба перекласти відповідальність. І до цієї спроби готово і суспільство, до цієї спроби готується влада. Але момент довіри точно не на стороні влади. Рано чи пізно в нас будуть вибори. Я стверджую, що наші військові будуть вірними присязі, вони не стануть підривати обороноздатність країни. Вони відстоюватимуть свою свободу, захищатимуть свої сім’ї, свою землю. Але прийде момент – момент виборів. Мене ваш французький колега намагався запитати, чи я не боюся повернення авторитаризму в Україні. І я вам чесно скажу, що в часи Януковича особисто я не боявся. Я бачив, що багато українців бачили – не те щоб ми недооцінювали, ми розуміли загрози, але для нас це не було питанням відступити, бо є загроза авторитаризму. Відповідальність є в кожній демократії: ти маєш піти на вибори і ти маєш отримати вотум довіри виборців. Тут у мене виникають серйозні проблеми, серйозні питання. Я не знаю, чим це закінчиться з погляду військової тактики. Гіпотетично – а може, буде щось краще, ми ж розуміємо, що проблем і в Міністерстві оборони вистачає, і військові вам скажуть, як багато там робиться не так.  Але відповідальність не вдасться перекласти ніяким Подолякам чи Єрмакам із плечей політиків на плечі військових – це точно не буде сприйняте суспільством. Усі розуміють, що військовим, для того щоб виконати поставлені перед ними завдання, треба мати ресурси. Якщо ви ставити їм завдання вибити ворога з території країни, але не забезпечите їх ресурсами, то, десь там було в одній із публікацій, що Залужний прямо сказав міністру оборони: забезпечення – це ваша задача, політична, моя задача – воювати тими ресурсами, які я маю в розпорядженні. Військові чудово розуміють, і тут немає якоїсь іншої можливості трактувати: не може Генеральний штаб, не може воєнком брати на себе проблеми з забезпеченням – ресурсним, мобілізаційним, військовим, політичним. Все можна робити, коли ти працюєш як команда. І, повторюю, оскільки команди вже такої немає, то я просто не уявляю собі можливості теоретичної співпраці між верховним головнокомандувачем і головнокомандувачем, коли в них уже відбулася така розмова. Путін їде до Ердогана найближчими тижнями. Ясно, що говоритимуть не лише про справи Кавказу й не лише про Близький Схід. Путін намагатиметься використовувати Ердогана у своїх цілях, а Ердоган діятиме симетрично. І, звісно, говоритимуть про чорноморський транзит. Ердоган забезпечив собі, напевне, останнє президентство – я не думаю, що навіть він думає, що він ще раз зможе піти на той термін. Це були найважчі перегони для нього, і він політично спокійний, тобто він може ризикувати. Та й що йому може запропонувати Путін? Не знаю. Але знаю, що йому може запропонувати Америка. Америка йому пропонує підписати контракти на поставку F-35, які зараз американці продали заклятим партнерам Туреччини по НАТО – грекам. І натомість американці очікують, що ті С-400, здається 8 дивізіонів, які Ердоган купив у Росії та які виявилися далеко не чудо-зброєю, можуть попасти в якусь третю країну, а потім – в Україну. Оце я бачу – що пропонує Америка й що має зважувати Ердоган. І я не розумію, що такого йому запропонує Путін, де в нього були б переваги. Я добре знаю ментальність турецьку, я свого часу очолював там турецько-українську міжурядову комісію. Турки - це дуже прагматичні люди, для них інтеграція – це розширення торгівлі. Вони мислять категоріями просування власного бізнесу, власних інтересів, розширення власних ринків. І тут, убийте мене, я не розумію, що може запропонувати Путін. Тому тут почалася серйозна боротьба, і ми вже бачимо, що пропонується. Ми бачимо, що відбувається напередодні візиту Путіна в Анкару: відверта інформація про можливість Ердогана здійснити свою мрію – закупити найсучаснішу авіацію, підписати вигідні контракти й зблизитися, якщо не політично, то торгово, з ЄС і покращити свої стосунки з НАТО. Це я бачу. Тобто це не про якісь миротворчі ініціативи Ердогана. Я зараз дуже слабко собі уявляю, навіщо то Ердогану. Та й що він може додати до того, що було? Свого часу він переконував, що цей кордон, цей транзит по Чорному морю, він виступив брокером, він вважав, що треба обов’язково запросити Росію. Росію запросили, але не в ту сторону й послали зовсім в іншому напрямку. Коридор працює, весь світ це визнав, Україна доказала. І Ердоган цьому не заважав. Створилася м’яка коаліція і Ердоган був у ній. Тобто ця карта знята – Україна фактично розблокувала і санкції на те, що Путін зможе якщо не повністю, то наполовину зруйнованим своїм флотом загрожувати, атакувати міжнародні танкери - ці шанси зараз зменшилися в рази. Для Ердогана це вже не гра. Я не розумію, що тут Ердоган може привнести додаткового. Позиція України цілком зрозуміла, ми теж розуміємо, що в нас можуть бути переговори, але після певних зусиль. Тому тут треба буде щось говорити на пресконференції, але якихось небитих козирних тузів у Ердогана теж зараз немає. Він може виступати з досить передбачуваними загальними закликами до того, що треба досягнути порозуміння. Але, з іншого боку, я не думаю, що він може, як Орбан чи Фіцо, повторювати мантру про те, що треба віддати росіянам окуповані території – це зовсім не в інтересах Ердогана. Ердоган – лише певний сегмент надзвичайно складної гри. Хотілося б вірити, що в теперішній ситуації ми можемо розраховувати на додаткову підтримку. Французи потішили ракетними системами. Британці стабільно тримаються. У США не знати що. З поляками ми немовби замирилися назад, і стабілізувалася ситуація з допомогою Дональда Туска. Німці платять і підтримують, і роблять це стабільно.  І які в нас козирні карти? Ситуація непроста, наші західні партнери також хотіли б отримувати зрозумілі для себе сигнали з нашого боку. Тут проблема – що вважати козирними картами. Я не кажу, що це є смертельним з точки зору інтересів України, але це точно значно ускладнює. Якщо ми вимірюємо кожен крок влади тим, чи він наближає нас до перемоги чи ускладнює нам шлях до перемоги, то нинішня ситуація ускладнює. Єдине, на що ми можемо сподіватися, на що я особисто сподіваюся, - це щодо тієї мантри, яку повторює президент на кожному кроці, що ми надійні партнери, ми обов’язково виконаємо все, що обіцяли, попри всі складнощі, ми обов’язково ці реформи проведемо, яка говориться Європейському Союзу й також НАТО. На своїх зустрічах з представниками НАТО і ЄС я кажу: зараз це треба  досить жорстко моніторити, не можна зараз робити вигляд, що ти віриш у якісь речі, які були проголошені, але не були зроблені. Українська влада зараз має відчути від суспільства, і вона це відчуває від суспільства – Князєву надонатили достатньо грошей, щоб він, бідолага, вийшов зі своєї камери, а це просто концентрований символ корупції в новоствореному, реформованому Верховному Суді. І такі речі відбуваються на кожному кроці, поза конкурсом призначаються люди. Тобто кидається відвертий виклик тому, що ми обіцяли робити, замість того щоб робити ті реформи, які ми обіцяли, за тими рецептами, які всім відомі, ми намагаємось імітувати їх. Нам кажуть: цього разу імітація не пройде. Їм чомусь здається, що можна через піартехнології просто перекласти відповідальність, що світ це просто проковтне, бо виходу немає. І ми маємо це розуміти – що це наше зобов’язання. Коли ми взяли на себе зобов’язання по європейській інтеграції, базові речі – це самоврядування, ці незалежні суди, балансування гілок влади, це невтручання однієї гілки влади в іншу, це судова реформа, це купа речей, які зараз не відбуваються. Але без прогресу в цьому напрямку, після того що ми там отримаємо політичне рішення про фінансування, це зовсім не означає, що ми автоматично отримуватимемо кошти, – подивіться на Орбана. Європейський Союз накопичив досвіду. Я думаю, Орбан буде першим прикладом того, що роблять з тими лідерами, які вже пообіцяли, стали членами ЄС, стали членами НАТО, але потім нахабно ігнорують усі ті обіцянки й порушують базові принципи. В Україні ці загрози теж нікуди не діваються. Люди, які стоять на чолі української влади, яким потрібні кошти, яким потрібна допомога, не можуть цього не розуміти. Я не знаю, де той больовий момент, коли Зеленський зрозуміє, що не можна на шістьох каліках тягнути країну. Якщо він вважає, що шість його радників – це те, на чому тримається Україна, то це колосальна помилка. Ніхто у світі так не вважає. Якщо він буде досі очікувати, що ті самі люди витягнуть країну… Вони її тягнуть, але зовсім не туди, на що сподівався б Зеленський, ця формула не працює. І це внутрішнє питання України, це питання її позиції. Але все голосніше говорить про це громадськість, говорять на тих зустрічах, які мають представники української влади з європейськими політиками, з американськими. І це питання спроможності української влади реально виконати обіцяне й спроможності української влади реально стати надійним партнером ЄС і НАТО. Бо з такою формою управління виникають питання. А що Вікторія Нуланд, заступниця держсекретаря США з політичних питань, привозила до Києва? Адже те, що могли сказати Байден і Блінкен, гадаю, вона озвучила. Дуже точно, я так учора вашим колегам і пояснював. Я маю досвід знайомства з Вікторією Нуланд, це «залізна леді» американської дипломатії, і вона характерна тим, що особливо слова не добирає. Ваш колега запитав: а може, там Блінкен мав бути? От якраз те, що не Блінкен, а Вікторія Нуланд, дає мені велику підставу, як і вам, розуміти, що вона приблизно говорила те, про що ми говоримо зараз з вами. От вона може такими самими словами дуже конкретно й дуже специфічно дати зрозуміти про наслідки ненадійного партнерства з боку України. Це та людина, яка має для цього досвід, наснагу й бажання. Вікторія Нуланд - саме той тип дипломата, і я думаю, що її візит, фактично непублічний, дуже багато говорить саме непублічністю. І момент, який підібраний для цього візиту, - дуже характерний і дуже вчасний. Тому я впевнений, що Зеленський почув речі, про які, можливо, з дипломатичних міркувань Блінкен навіть не став би говорити.
we.ua - Every politician has the right to choose the path of political suicide, and Zielinski has no exception -

What is wrong with this post?

Forgot password?
Captcha code

By clicking the "Register" button, you agree with the Public Offer and our Vision of the Rules