Search trend "Кравчук"

Дякую, що ви разом із нами весь цей час і будете в майбутньому, я впевнена. Тим паче, що у нас для вас є насправді багато заготовлених доволі цікавих проєктів. Але, знаєте, журналістська класика, інтерв'ю - це те, до чого ми завжди будемо повертатися. Тим паче, коли людина, в якої ти береш це інтерв'ю, направду викликає суспільний інтерес. Це так дуже м'яко сказано. А сьогодні у нас є нагода говорити із Віталієм Портниковим, людиною, яку ви всі добре знаєте, яку, ну, я не знаю, є майданчики, де Вас ще можна не побачити в хорошому сенсі слова. В хорошому сенсі, сподіваюся, що немає, але є майданчики, які не в хорошому сенсі слова існують в нашій країні. Але я думаю, що вони мріяли би, щоб ви на них з'явилися. Тож, Віталій Портников публіцист, журналіст і аналітик реальності. Можна, я скажу так? Можна. Але я думаю, що реальність у нас така складна, що журналісти мають давати інтерв'ю. Це абсолютно, чесно кажучи, ненормальна ситуація, тому що це взагалі моя праця. Те, що я обирав колись, коли вчився і коли почав займатися цією професією, що інтерв'ю маю брати я. І що я маю бути хорошим інтерв'юером. Я намагався це довести, починаючи зі студентських років. І тепер, коли я сам даю інтерв'ю, я думаю, що я знаходжуся в невластивій професійній ситуації. Що це якась, знаєте, змінена реальність, в якій я знаходжуся. Вона з багатьох питань змінена, але з цього також. А Ви знаєте, багато ваших колег, таких мастодонтів журналістики… Наших колег. Ми з вами обидва журналісти.Так, домовилися. Вони якраз таки думають, що поганий той солдат, який не мріє стати генералом. Поганий той журналіст, який починає, як журналіст, і не мріє, щоби потім його, як оглядача, питали про аналітику реальності, що Ви вважаєте?Ну, я думаю, що в журналістиці стати генералом - це стати головним редактором. У журналістиці стати генералом - це дійсно бути оглядачем, який висловлює свої думки. Але давати інтерв'ю своїм колегам - це не те, що стати генералом. Це означає, так би мовити, потрапити в іншу армію. Цікаво. Тобто Ви б хотіли, власне, і надалі залишатися людиною, яка бере інтерв'ю, і хто у Вас викликає зараз найбільший інтерес? Це все ще політики, це люди мистецтва, це люди в Україні чи за її межами? Що цікавить Віталія Портникова? Ви знаєте, коли я вирішив, що буду займатися цією професією, ще в шкільні роки, я взагалі не хотів займатися журналістикою як такою. Це була радянська журналістика. Треба було писати якісь тексти про соціалістичне змагання між фабриками, заводами і навіть санаторіями. Пам'ятаю, я був на журналістській практиці в Латвії в газеті “Юрмала”. І я мав доручення зробити статтю про соціалістичне змагання між двома санаторіями, яку я так ніколи і не написав, тому що я не міг зрозуміти, як це, як це відбувається. І тому для мене питання в тому, чи хочу займатися журналістикою, було абсолютно однозначним - ні, не хочу, я не хочу в такому брати участь. Але я вважав, що ця професія дає мені можливість знайомитися з тими людьми, з якими я інакше ніяк не можу поговорити. І які будуть сприяти моєму розвиткові як людини. І дійсно, треба сказати, що це виправдалося. Ось я брав інтерв'ю у Олеся Гончара. Я не знаю, яким чином інакше я міг би з ним познайомитися. Можна, звичайно, було б підійти десь там на пляжі в цій самій Юрмалі і сказати: "Добрий день, я Віталій, я студент університету" - ну, якось це дивно, так? А от коли ти журналіст і приходиш поговорити від імені видання, то з тобою можуть більш серйозно говорити. І так, я, до речі, познайомився з багатьма людьми, з якими я саме хотів познайомитися. Які б, дійсно, могли відповісти для мене на якісь важливі питання сьогодення. Я зростав серед таких людей. Ось Олесь Ганчар - це такий приклад. Іван Драч. Я, до речі, з Іваном Драчем познайомився вперше, коли я брав у нього інтерв'ю для московської газети "Книжное обозрение". Я спеціально домовився, що мені замовлять інтерв'ю з Іваном Федоровичем як із класиком української поезії. Хоча самі росіяни катастрофічно його не розуміють.Ну, так, я тут це і намагався пояснити: давайте, ми спробуємо зрозуміти. Дмитро Павличко, теж це було знайомство шляхом інтерв'ю. Це я вам називаю тільки якихось людей з української культури. Всі мої перші політичні знайомства на з'їзді народних депутатів Радянського Союзу теж були пов'язані з тим, що я був там парламентським кореспондентом. Я так познайомився з Юрієм Щербаком. Я так познайомився з, вже покійним, на жаль, Володимиром Черняком, якого ми тут в Києві обрали народним депутатом Радянського Союзу.Тобто було дуже багато таких можливостей. Тепер, коли, здавалося б, абсолютно інша ситуація, професійна, коли журналістика інша. Я теж думаю, з ким я можу поговорити, щоб якось розвинутись. І тут є відповіді. От я розмовляв з Петросяном і Уривським. Це зараз найбільш, я б сказав, цікаві для публіки режисери в українському театрі. Для мене це дуже важливо, тому що я хочу бачити, як це розвивається, яка у людей візія, як вони дивляться на театр. Для мене це більш важливо, ніж політика. Коли я розмовляю з політиком, то це відбувається обмін думками. І ми обидва прекрасно розуміємо, що нам потрібно для того, щоб потрапити у реальність, в якій нам обом буде легше спілкуватися, виключити софіти. Тому що реально політичні розмови відбувається при виключених мікрофонах. І ми це обидва знаємо. І я це теж знаю з 90-х років ще. Я це просто засвоїв. А от розмова на тему культури, літератури, музики, театру, суспільного життя - вона може відбуватися і коли софіти включені. Тому що людям немає що, скажімо так, не те, що приховувати від публіки, є в політиці якісь складні категорії, які важко пояснити без власних іміджевих проблем. Кожний політик про це думає. На превеликий жаль, я не бачив ще іншого політика. Якщо є інший політик, то це поганий політик, а я намагаюся говорити з політиками, які є для мене, дійсно, якимись фігурами, які впливають на політичні процеси. В політиці теж були люди, які мене розвивали. Дуже різні, але, знову таки, це було…Раніше.Раніше. І це були дуже різні люди. Це політики були особистісно вищого рівня, інтелектуально, можливо, чи якісь інші причини? Чому раніше було цікавіше? Чи у вас ще були якісь незакриті особистісні запити, які станом на зараз Віталій Портников для себе закрив?Я хотів зрозуміти, як це працює. В різних суспільствах по-різному. І хотів зрозуміти, як це працює на політичному рівні. Тобто я би сказав, що от президент України Леонід Кравчук мене багато чому навчив. Саме у такому от спілкуванні в тому числі і коли ми робили інтерв'ю, і коли ми в принципі спілкувалися. Президент Казахстану Нурсултан Назарбаєв мене багато чому навчив, дуже багато чому. І під час особистого спілкування, і під час такого спілкування в інтерв'ю. Президент Узбекистану Іслам Карімов багато чому мене навчив. Президент Туркменістану Сапармурат Ніязов, але я зараз вам називаю прізвища диктаторів. Останні три прізвища. І мені було моторошно дивитися, як люди, яких я знав партійними працівниками, а Назарбаєва і Карімова - ще як сильних керівників своїх республік, перетворювалися просто у чудовиськ. Вам це і було, напевно, цікаво.Ну так, але я перестав спілкуватися. Я перестав спілкуватися, тому що я зрозумів, що мені вже це не є цікаво. Ну, знову таки, але я побачив, коли ти наближаєшся до таких людей на досить коротку відстань, ти розумієш, як відбуваються такі політичні процеси. І, до речі, я назавжди запам'ятав, як Леонід Макарович мені говорив: "Моєю головною задачею на посаді президента України була можливість вийти на вулицю після того, як перестану бути президентом, і спокійно прогулятися Хрещатиком", - оце задача, яку перед собою не ставили ані Назарбаєв, ані Карімов, ані Ніязов. І це найважливіша задача в політиці. Насправді, щоб ми розуміли, щоб людина, яка була очільником держави, не боялася після втрати влади вийти на вулицю. Ну, тобто до неї можуть по-різному ставитися, але вона співгромадянин. А коли ти диктатор, от Башар Асад, так? Ти нікуди вже не вийдеш. Ну от, президент Північної Македонії Кіро Глігоров. Це теж для мене була серйозна школа. Мілован Джилас, колишній член політбюро Центрального комітету компартії Югославії ще в часи Маршала Тіта і Сталіна, який потім став головним дисидентом. Володимир Буковський - теж відомий радянський дисидент. В'ячеслав Чорновіл. Це була ціла плеяда людей, з якими в мене були різні стосунки, людські, але які мене могли навчити, принаймні, так би мовити, позиції в поведінці. Чорновіл не єдина така людина Горинь, Левко Лук'яненко, Степан Хмара. Я вперше познайомився з Чорноволом і Горенем на квартирі у Михайла Горбаля через кілька тижнів після того, як їх випустили з таборів. Теж, до речі, я приїхав брати інтерв'ю для московських видань, тому що в Києві ніхто не збирався з ними розмовляти. І я собі в Москві знайшов видання, яке погодилося це надрукувати. Якось навіть дивно собі це уявити. Київ не хоче, а в Москві знайшли.Звичайно, тому що все було навпаки. В Києві можна було друкувати інтерв'ю з московськими, якимись дисидентами, з Андрієм Сахаровим, наприклад. Перше інтерв'ю з Андрієм Сахаровим вийшло тут в газеті "Молодь України". А в Москві ще довгий час я не міг навіть подумати про такі речі. Тобто я надрукував у Києві інтерв'ю Сахарова, перше в Радянському Союзі. Його перекладали всіма мовами і читали на Радіо Свобода. Тому що це було єдине джерело радянське. От уявіть собі, але з Чорноволом - ні, не тут. І я був дуже здивований, коли мені В'ячеслав Максимович при знайомстві сказав: "Віталій, ти знаєш сюрреалізм нашого знайомства? Ми, коли сиділи в таборі, ми виписували радянські газети, і от уяви собі, ми отримуємо "Молодь України" з твоїм інтерв'ю з Сахаровим, а ми знаходимося в ув'язненні. І ми не розуміємо навіть, як це може все бути”. От такі були часи. І я думав: "Боже, це вони, значить, прочитали оцей текст там, і це для них був як ковток свіжого повітря". Всі люди, яких Ви зараз назвали, і той досвід, яким ви зараз поділилися, це все про важливі періоди і важливі персоналії в історії. Але Ви продовжуєте зараз займатися журналістикою. Ви не тільки людина, у якої беруть інтерв'ю, але навіть на Еспресо ви людина, яка все ж таки бере інтерв'ю. А якщо припустити, за вашими словами, що раніше Ви займалися журналістикою, ну, скажімо так, трошки в меркантильних якихось своїх цілях саморозвинутися, то зараз, коли ви Віталій Портников, і давайте не будемо кривити душею, всі ми розуміємо, з ким ми зараз тут говоримо. Я продовжую розвиватися, я вважаю, це теж меркантильна ціль. Я хотів би розвиватися далі. Я вважаю, що людина працює, поки вона розвивається, і розвивається, поки діє. Є ще причини, я не знаю, можливо, патетично буде звучати: для країни зараз це потрібно. Є люди, яким потрібно вкотре почути більше реальності, ніж занадто песимістичних чи оптимістичних речей, і Ви це їм даєте. Якісь такі мотиви Ви для себе переслідуєте? Чи це побічний ефект? Дивіться, коли я в принципі вирішив, що я буду цим займатися, я вважав, знову таки, що журналістика - це не моя професія. Я вважав, що за допомогою журналістики я можу швидше досягти певних політичних цілей, при тому, що я ніколи не хотів займатися практичною політикою. Я можу сказати, якими були ці політичні цілі, умовно кажучи, накінець 80-х - початок 90-х років. Їх було три. Кожна з них була для мене важливою. Перша мета - це була незалежність України. І це моя ідея була за шкільних часів. І це, якщо хочете, це єврейська ідея, тому що я виростав вже тоді, коли держава Ізраїль була, а України не було. Я розумів, що таке національна держава для людини, що вона як останній притулок. Я дивився на своїх ровесників, як на сиріт. Ось, що в мене є, хай не тут, але в такому державницькому сенсі - батьки, а в них нікого немає. Вони в приймах, тому що той уряд, який в Москві, це не їхній уряд. А цей уряд, який в Києві, це не уряд, який взагалі може ухвалювати якісь конкретні речі. Для них. І я точно знав, що в критичний момент історії виявляється, що те, що ти вважав своїм, і це прекрасний єврейський досвід до Голокосту, насправді чуже, ніхто про тебе не дбає. Ти не знаєш, куди тобі взагалі піти, коли мова йде про смертельну загрозу. Ми ж знаємо всі ці описи як там люди місяцями чекали на якісь уругвайські чи аргентинські візи в якісь там Франції чи Бельгії ще до їхньої окупації гітлерівцям. От це - це жахливе життя. Має бути свій уряд, своя держава. І для мене це було питання справедливості. От питання мого власного розуміння справедливості: допомогти українцям отримати незалежну державу. Значить, потрібно що? Знищити Радянський Союз. Професор Вітаутас Лансбергіс, коли ми з ним ще до проголошення Незалежності Литви обговорювали десь на прогулянці в Олександрівському саду в Кремлі наміри руху "Саюдіс" проголосити незалежність Литви, відповів мені на питання досить просте. Коли сказав, що: "Ми проголосимо незалежність", я йому сказав: "Професоре, для того, щоб Литва була незалежною, треба не просто проголосити незалежність Литви, а зруйнувати Радянський Союз". І він мені сказав: "Ми зруйнуємо Радянський Союз". І для мене це теж стало зрозумілим. Це правильна позиція: якщо ти хочеш незалежність своєї батьківщини, ти маєш зруйнувати імперію, не просто так. І третє - я вважав, що незалежність України і руйнація Радянського Союзу створює нові можливості для радянських євреїв. Вони зможуть, якщо вони захочуть зробити такий вибір, репатріюватися на землю своїх предків до Ізраїлю, куди їх не пускав радянський уряд. І це три мої, три проблеми, що я хотів працювати для країни, в якій я народився, для свого народу, щоб дати йому вільне право вибору і проти імперії. Нічого особливо не змінилося. Просто, можливо, єврейське питання тут вирішене в позитивному сенсі, тому що кожна людина, яка є людиною єврейського походження, вона має право, як на репатріацію, так і на те, щоб бути вільним громадянином держави, де її поважають. І не задають їй питання щодо її походження. Це її вибір - бути українським євреєм або бути ізраїльтянином, скажімо. Це те, що ми створили тут демократичну державу. А все інше залишається таким, яким було в 90-і роки. Нам потрібно руйнувати імперію, нам потрібно зберегти незалежність України. А журналістика, так чи інакше, допомагає втілювати в життя ці принципи. Якщо б я бачив щось більш ефективне, може. як інструмент для себе саме, я можу займатися чимось іншим. Я думаю, що для мене це ефективний інструмент. Хтось ефективно може саме в практичній політиці це втілювати в життя. Кожний володіє своїм медичним інструментом, якщо ти не хірург, скажімо, терапевт - ти можеш ставити діагнози і призначати таблетки. Якщо ти знаєш, як оперувати і вмієш оперувати - ти оперуєш, ну от і все. Віталій Едуардович, ну дивіться, в кількох інтерв'ю, я не знаю, жартома, може, напівжартома, а, може, абсолютно серйозно, Ви зауважили, що бути депутатом Європарламенту - це десь так осяжно для вас і в принципі десь, може, з Вашими бажаннями збігається. Депутат Європарламенту - це просто кульмінація того факту, що кожний громадянин України може стати частиною європейських структур влади, в тому числі і я. І все. В мене немає мети стати депутатом будь-чого. Я просто пояснюю, що якщо в мене буде можливість бути депутатом Європейського парламенту, це значить, що я досяг того, що Україна стала частиною, ми всі досягли, але я також, що Україна стала частиною єдиної демократичної Європи. Ви скористаєтеся цією опцією, якщо така з'явиться, і коли така з'явиться, хотілося б вірити? Це буде залежати від того, якими будуть взагалі обставини життя в нашій країні, в Європі, як це все буде виглядати. Наскільки ефективним буде моє перебування в тому чи іншому органі влади, і наскільки воно буде відповідати моїм творчим завданням на той момент. Тобто я не думаю про це зараз, в принципі, тому що я вважаю, що до інтеграції України в Європейський Союз ще довгі роки. І мені може бути 70 років, коли це відбудеться, скажімо. Може, в мене буде абсолютно інше уявлення про те, як я маю провести час між 70 і 80 роками. У нас же зараз інша задача, нам потрібно зберегти Україну. Нам потрібно зберегти українську національну присутність на українській землі. Нам потрібно зберегти українську демократію в разі, якщо ми збережемо державу. А вже потім це питання європейської інтеграції. Це четверте питання. Держава, нація, демократія і вже потім Європа. Тому що без демократії не буде ніякої Європи. Ми пишемо це інтерв'ю на кінець року. Ви застерігали, що 2024 рік буде складним роком, описували різні варіанти розвитку подій. Як на мене, збулися не найоптимістичніші для України, якщо ми кажемо про події міжнародної площини, виборчі процеси, загалом політичні процеси в країнах-партнерах. Тим не менш, як ви зараз оцінюєте загалом всі ці застереження, які ви мали щодо 2024-го і всі ці, можливо, сподівання, які ви на нього покладали? Що збулося, що не збулося? Ну, до прикладу, Сирія, наскільки очікувано/неочікувано для вас це було? Те, що зараз відбувається між Сирією і Ізраїлем, до прикладу, і в яку ситуацію це ставить Україну, чи ставить взагалі? От такі от речі. Ну, я не можу сказати, що для мене історія з Сирією була очікуваною. Ну, я не можу сказати, що для мене історія із Сирією була очікуваною. Я думаю, що для багатьох це був сюрприз. А найголовніше - для Башара Асада. Але для мене це був урок, який абсолютно я інакше розглядаю. Я розглядаю цей урок, як урок, з якого нам потрібно робити висновки. Тому що стрімкий крах сирійського режиму після багатьох років того, як він утримував владу, говорить про те, що якщо ти доживаєш до моменту повної дезорієнтації власних прихильників і повної відсутності допомоги союзників, на якій ти базуєш своє виживання, ти втрачаєш позицію. Це те, про що українці мають просто думати. Я б це так подивився, не з точки зору геополітики і таке інше. А це для нас важливий урок. Нам потрібно, щоб суспільство було мотивованим. З демотивованим суспільством і демотивованою армією неможливо виграти війну. І нам потрібно, щоб допомога союзників продовжувалася. Якщо ми хочемо бути, так би мовити, на боці переможців, а не на боці переможних. Тому що крах Башара Асада - це приклад того, як це відбувається. Щоб у союзників все було стабільно в політичному сенсі, так, щоб вони притримувалися тих засад, на яких вони будують свою державу. Щоб ми могли ціннісно відповідати тим задачам, які взагалі ми перед собою ставили, коли 2013 року вирішили, що Україна має бути європейською демократичною державою. Ви зауважували також всі ці роки великої війни в Україні, що Путін навряд чи розраховував воювати так довго і так інтенсивно з нашою державою. Він робив ставку на те, що змінить тут політикум, він буде абсолютно маріонетковим, і цього буде достатньо для того, щоб Україна стала черговою союзною державою для Російської Федерації по шаблону з Білоруссю. Ми зараз наприкінці 2024 року є свідками того, як в прямому сенсі вже неприкрито активізуються такі проросійські сили, персоналії, риторика. Вони фактично зараз готують свій електорат, який, можливо, спав весь цей час, до того, що щось може відбуватися найближчим часом. Чи означає це, що попри те, що у Путіна зараз є успіхи, об'єктивно є успіхи на фронті, він все-таки розуміє, що так довго продовжуватися не може. Військово тиснути на Україну з такою силою він не може, тому активізує свій першочерговий план. Я думаю, що можуть бути просто варіанти. Можна діяти по-різному, можна з одного боку думати про довгу війну, а з іншого боку думати, що якщо замороження конфлікту буде визнано вигідним, на певний час, готувати можливості для посилення проросійських сил, так званої партії миру. Так що це абсолютно, я вважаю, не заперечує іншого, ми не знаємо, який варіант обере президент Росії. А чи означає це, що ми зараз маємо як суспільство, боротися за право боротися? Тому що дуже багато всіляких мирних ініціатив, замирення, і це майже ніколи не про інтереси нашої держави, якщо ми говоримо. Я думаю, що питання мирних ініціатив стосуються не того, за що боремося ми, а того, що збирається робити в Росія. Президент Трамп чітко сказав президенту Зеленському, що для танго потрібні двоє. Я не бачив в особі президента Путіна людини, яка збирається з кимось танцювати якесь танго. Тому я думаю, що це все якраз розмови абсолютно зайві і взимку 2025 року ми в цьому переконаємося.Я не думаю, що якщо президент Путін погодиться на якесь припинення вогню, нам вдасться запобігти такому варіанту розвитку подій. Тоді припинення вогню буде. Це питання в тому, на яких умовах це припинення відбудеться, тобто що зможуть запропонувати в Білому домі як гарантії невідновлення війни. Але якщо у президента Путіна не буде ніякого бажання заморожувати конфлікт і припиняти вогонь, війна буде продовжуватися і наступними роками. Це все абсолютно зрозуміло, і це залежить від однієї людини, а не від двох інших, не від Трампа і не від Зеленського, а від оцінки президентом Путіним потенціалу своєї армії, економіки на найближчі роки. Ну і, пане Віталію, ще таке запитання про безпеку. Як Ви її персонально зараз відчуваєте? Чи почуваєтеся Ви безпечно зараз в державі, яка бореться за своє існування, де Ви є людиною, яка має певний суспільний капітал і яка резонує багатьом українцям? Чи є у Вас певні застереження в цьому аспекті, і що Ви з цим будете робити найближчим часом? Нічого не буду робити. Я вважаю, що в державі, яка воює, у кожної людини є небезпека. Абсолютно. І це не персональна проблема. Це проблема виживання кожного, хто зустрічається з ракетами і “шахедами”. Коли в 2014 році фактично до мене ломилися в двері тітушки, і за мною стежила СБУ Януковича. І тоді фактично було полювання за активістами, ви пам'ятаєте? Так.То я відчував особисту небезпеку, якої могли не відчувати мільйони людей по периметру. Навіть люди, які збиралися на Майдані, не були індивідуальними цілями. А я був індивідуальною ціллю режиму і його російських покровителів. В цей момент я міг думати про свою особисту безпеку. Я про це дбав. Я навіть на кілька тижнів виїжджав з України і спеціально це робив, сподіваючись, що моя заява про те, що мені тут небезпечно, зупинить тиск на інших журналістів. Ну, в мене була така, може, наївна думка, тому що я вважав, що влада українська тодішня ще рахується з суспільством, із західним тиском і таке інше. Але зараз це колективна небезпека. Я не вважаю, що моя особиста, так би мовити, ситуація в Україні зараз якимось чином відрізняється від ситуації будь-якої іншої людини на вулиці. Що людина йде і може потрапити під бомбардування. В її будинок можуть влучити ракети. Ми ж знаємо з вами як я був у Львові під час цього обстрілу Кинжалами. І будинок, в якому знесли два перших поверхи, на сусідній вулиці. І це точно ні за ким особисто не полювали. Ви знаєте цю історію з цим будинком на Міхновського, де загинула ціла сім'я, а дідусь, відомий львівський фотохудожник, помер нещодавно від серцевого нападу, не пережив смерті своєї дочки і онучок. Це особиста небезпека, чи що? Це ми в одному човні.В одному човні, але тим не менш на початку широкомасштабного вторгнення була інформація, що якщо Путіну вдається провернути зміну політичного режиму тут, то першими втратять свої голови з пліч, як то кажуть, люди, які справді є проукраїнськими і суспільно цінними. Ну, це звичайно. Я пам'ятаю, що мені 25-го, здається, 25 лютого зателефонував один мій хороший знайомий, який в хороших стосунках з американськими дипломатами тощо. Він сказав мені: "В мене є дві новини, одна хороша, а одна погана". "Яка хороша", - запитав я. "Ну, давай почнемо з поганої, - сказав він, - і ти, і я, ми є у російському списку на знищення на перших місцях". Ну, я сказав: "Це не новина. Ми з тобою обидва під санкціями, що ти хотів від росіян?" "А друга, - сказав він, - це величезні списки, в них тисячі людей, десятки тисяч по всіх регіонах, невже ти думаєш, що вони всіх знищать?"Це от списки, які вдалося американському розвідним службам, я так розумію, доступ до них мати. І я йому сказав: "Так, я знаю росіян, я впевнений, що вони саме це і збираються робити. Це не буде точечне знищення. Це не те, що вони знищать 25 осіб. Ні. В них є перелік людей по кожному регіону для очищення його від того, що колишній президент Медведєв називає українськістю. Ну і заодно знищити певну кількість бізнесменів, які можуть бути не проукраїнськими, просто, щоб пограбувати їхнє майно. Це ж як всі ми любимо, як кажуть ці російські".- Розкуркулення.- Розкуркулення, так. Як вони люблять. Але це абсолютно інше. Це не означає, що треба зустрічатися з російською окупацією, якщо ти не військовий, і в тебе немає зброї, якою ти можеш захищати своє життя. Очевидно, що люди, які думають про майбутнє, не мають бути в Україні, якщо вони не збираються бути там партизанами, умовно кажучи, чи виконувати якісь спеціальні завдання. Це ясно, що тоді ти стаєш першою жертвою окупанта. Ну це питання здорового глузду вже, а не безпеки. Чому запитала про безпеку, мала досвід спілкування із європейцями, зокрема з іспанцями, які до кінця не розуміють, чому би зрештою не сісти і не домовлятися про щось, адже величезна кількість українців гине. А цінність демократії в тому, що важливе кожне життя. І якщо можна це життя врятувати, а не відправляти на фронт для того, щоб протистояти Росії, то, можливо, варто було би якось замирити агресора. От чи можемо ми сказати, що зараз демократія попала у власну пастку? Цінність людського життя - це те, що взагалі ніяк не дискутується, це апріорі. Але тим не менш, дуже часто цією цінністю оперують люди, які кажуть: "Не треба боротися, збережете більше". Тут треба запитати у іспанців, що вони отримали в 30-ті роки, коли відбулася поразка з прихильників республіки в громадянській війні. Як там було з домовленостями? І так кожний європейський народ. Але я абсолютно не можу не погодитися з тим, що безумовно цінність людського життя є головною ознакою демократичної держави. Багато хто на мене ображався, коли я сказав, що продовження боротьби України так чи інакше буде пов'язане із зниженням цінності людського життя, тому що у росіян вона нульова. Якщо у вас висока цінність людського життя, ви, як правило, в боротьбі з агресором приходити до цієї самої думки. Може, потрібно зупинитися? Тому що, якщо він суне і суне і готовий заплатити будь-яку ціну, а ви думаєте, що у вас головне цінність людського життя. Тоді ви рано чи пізно програєте.Але тут же є інша проблема. Не про те, що у нас цінність людського життя вища ніж у росіян, а про те, що росіяни не залишають простору для домовленостей. Росіяни ж не говорять: "Ви знаєте, ми хочемо домовитися про українські території, як багато хто вважає на Заході. Ми хочемо зупинити війну на територіальних питаннях, а ви, значить, все знищуєте своє життя заради Криму і Донбасу".Ні, вони говорять: "Демілітаризація, денацифікація", - правда? Вони ж ніколи не говорили, що: "Ми просто хочемо, щоб ви відмовилися від цих регіонів, просто тому, що нам вдалося їх захопити". Вони завжди говорять, що: "Нам потрібно набагато більше. Нам потрібно, щоб ви були підкореною державою". Як тут домовитися про цінність людського життя? Ось в 20-ті роки 20-го сторіччя це за великими рахунками відбулося. Так. А потім ми отримали 30-ті. Оце питання. Тобто, тому ми і говоримо, ми можемо зупинитися. І я теж завжди казав, що це не війна за територію, коли всі казали: "Наша перемога в тому, що ми дійдемо до кордонів 91-го року". Я ніколи так не казав, я казав: "Наша перемога, якщо українська держава взагалі залишиться на мапі світу". Це і є питання перемоги, тому що метою росіян не є Донецька чи Луганська, чи Херсонська область, а метою росіян є знищення української держави. Якщо українська держава в якійсь формі, в формі якихось областей буде існувати далі - це перемога. Все інше - це поразка. Якщо не буде України - не буде кому боротися за територіальну цілісність. Якщо не буде української національної присутності в Україні - не буде кому боротися за національну цілісність, територіальну цілісність. Значить, що головне? Це держава і нація. Тоді ми говоримо про гарантії безпеки. Ми переходимо до головного пункту. Якщо ми зупиняємося у війні, якщо раптом, яким чудом, не ми це вирішуємо, ще раз повторю, це Путін вирішує. Вирішується питання зупинки воєнних дій. То ми маємо отримати гарантії безпеки, які унеможливлять повторення війни в найближчому майбутньому, чи навіть не в найближчому. Все. І тоді українська держава існує на тих територіях, які українцям вдасться відстояти. Ми не знаємо цих територій. В українців два важливих моменти були, два важливих іспити були з початку 90-х років. Перший - це взагалі, чи є вони державотворчим народом. Другий, не менш важливий, - чи може українська держава зберегтися у тих кордонах, в яких її було проголошено. Не обов'язково важливо позитивно відповісти на обидва. Це може бути історично неможливо на даному етапі, але важливо відповісти хоча б на один - на можливість державотворення. 

Про це повідомляє Держкіно.Українська стрічка "Ти — Космос" режисера Павла Острікова була представлена на 13-му паризькому міжнародному фестивалі фантастичних фільмів (РІFFF). Фільм показали в рамках секції Іntеrnаtіоnаl Fеаturеs Соmреtіtіоn (Міжнародний конкурс повнометражних фільмів) 7 грудня."Ти — Космос" отримав два головних призи. Нагороду L'Œіl d'оr ("Золоте око") вручили в категорії "Найкращий повнометражний фільм" за результатами голосування глядачів. Також команду фільму нагородили відзнакою Рrіх Сіné+Frіssоn lоng-métrаgе — приз від телеканалу Сіnе+Frіssоn.13-й Раrіs Іntеrnаtіоnаl Fаntаstіс Fіlm Fеstіvаl (РІFFF) проходив у столиці Франції з 4 по 10 грудня. Кінофестиваль присвячений фантастиці, трилерам, фільмам жахів та анімації. РІFFF вважається одним з найвідоміших кінофестивалів, присвячених жанровому кіно."Ти — Космос" розповідає про космічного далекобійника Андрія (Володимир Кравчук), який після вибуху Землі залишився єдиною людиною, що вижила, поки на зв’язок не виходить француженка Катрін. Попри величезну відстань, герой летить побачитись із нею — назустріч останньому у світі коханню.На офіційному сайті фестивалю стрічку назвали "рідкісною та піднесеною науково-фантастичною перлиною з України, яка заслуговує на увагу в кінотеатрах".Науково-фантастичний фільм Павла Острікова "Ти - Космос" відібрали до секції Раnоrаmа - найстарішого у світі фестивалю жанрового кіно Sіtgеs.Наприкінці вересня "Ти – Космос" здобула перші міжнародні нагороди на кінофестивалі в Страсбурзі.На початку листопада науково-фантастична трагікомедія здобула 3 нагороди на кінофестивалі Тrіеstе Sсіеnсе+Fісtіоn Fеstіvаl.У листопаді фільм отримав нагороду на FіlmFеstіvаl Соttbus у Німеччині та Тhе Тhеssаlоnіkі Іntеrnаtіоnаl Fіlm Fеstіvаl у Греції. 

Про це повідомляє Держкіно.У Парижі з 4 по 10 грудня триває 13-й Раrіs Іntеrnаtіоnаl Fаntаstіс Fіlm Fеstіvаl (РІFFF). Цей кінофестиваль присвячений фантастиці, трилерам, фільмам жахів та анімації. РІFFF вважається одним з найвідоміших кінофестивалів, присвячених жанровому кіно.Цьогоріч у рамках секції Іntеrnаtіоnаl Fеаturеs Соmреtіtіоn (Міжнародний конкурс повнометражних фільмів) Україну представила науково-фантастична трагікомедія "Ти – Космос" режисера Павла Острікова. Показ у французькій столиці пройшов 7 грудня."Ти — Космос" розповідає про космічного далекобійника Андрія (Володимир Кравчук), який після вибуху Землі залишився єдиною людиною, що вижила, поки на зв’язок не виходить француженка Катрін. Попри величезну відстань, герой летить побачитись із нею — назустріч останньому в світі коханню.На офіційному сайті фестивалю стрічку назвали "рідкісною та піднесеною науково-фантастичною перлиною з України, яка заслуговує на увагу в кінотеатрах".Від моменту заснування у 2011 році РІFFF став однією з ключових подій для шанувальників жанрового кіно з усього світу.Науково-фантастичний фільм Павла Острікова "Ти - Космос" відібрали до секції Раnоrаmа - найстарішого у світі фестивалю жанрового кіно Sіtgеs.Наприкінці вересня "Ти – Космос" здобула перші міжнародні нагороди на кінофестивалі в Страсбурзі.На початку листопада науково-фантастична трагікомедія здобула 3 нагороди на кінофестивалі Тrіеstе Sсіеnсе+Fісtіоn Fеstіvаl.У листопаді фільм отримав нагороду на FіlmFеstіvаl Соttbus у Німеччині та Тhе Тhеssаlоnіkі Іntеrnаtіоnаl Fіlm Fеstіvаl у Греції.  

8 грудня 1991 року в Біловезькій пущі, що в Білорусі, був підписаний документ, який остаточно поклав край існуванню Радянського Союзу. На ньому свої підписи залишили щойно обраний президент України Леонід Кравчук, глава Росії Борис Єльцин, а також спікер парламенту Білорусі Станіслав Шушкевич.

Учениця Луцького ліцею № 21 імені Михайла Кравчук Божена Корецька на міжнародній виставці винаходів та дизайну. Дівчина досліджувала розумову працездатність та увагу підлітків за різної концентрації вуглекислого газу в повітрі

Головний сержант Олег Кравчук був поранений під Авдіївкою у квітні 2024 року. На жаль, серце захисника не витримало наслідків поранення — воїн помер

5 грудня 1991 року відбулася інавгурація першого президента незалежної України

У Києві завершилась незалежна премія Мuzvаr Аwаrds 2024, де зібрались майже всі зірки українського шоу-бізнесу. На хіднику з'явилися аlyоnа аlyоnа, Меlоvіn, Соломія Вітвіцька, Павло Зібров, Тоня Матвієнко, Андрій Кравченко, Женя Галич, Олена Тополя, Vlаd Dаrwіn, Мюслі UА та Міshа Sсоrріоn, Нікіта Добринін, ОКS, ЕL Кравчук, Геля Зозуля, Анна Саліванчук, Ольга Сумська, Антоніна Хижняк, Анастасія Цимбалару та інші. Головним девізом червоної доріжки була цитата "Я тут, щоб&hеllір;". Кожен зі знаменитостей обрали собі табличку з написом, який найбільше відгукується. Крім цього, закликали українців донатити та не забувати, що триває повномасштабна війна. "Для нас було важливо об'єднати суспільство. Нагадати завдяки популярним людям, що ми живемо у війні, проте до цього не можна звикати. Потрібно щодня боротися та донатити. Адже тільки у єдності ми сильні", - зазначили організатори премії. Один з найяскравіших образів на заході був у Анни Саліванчук. Акторка постала перед камерами у незвичному для себе аутфіті. Одягла білу сорочку, на яку вчепила брошку з пір'ям та шкіряні штани трендового відтінку бургугді. В руках зірка тримала сумку в тон. Її колега - Ольга Сумська прийшла на премію в образі tоtаl blасk, а на руках тримала пса. Вочевидь артистка нагадала про прем'єру фільму "Песики", який зовсім скоро вийде на екрани. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Так ніхто не кохав" - Барських і Пивоваров присвятили пісню сучасним жінкам Павло Зібров показався на доріжці з донькою - Діаною. Дівчина постала перед камерою у сірому костюмі та рожевому піджаку. Аутфіт доповнила яскравим макіяжем і блискучою сумкою. Сам виконавець, не зраджуючи традиціям, позував у концертному костюмі. Олена Тополя фотографувалась з Владом Дарвіним. Виконавиця одягла прозору сукню з мереживом і вкорочену білу шубу. Образ доповнила об'ємними локонами і масивними прикрасами. аlyоnа аlyоnа виділялася серед усіх зірок нестандарним вбранням. Зірка постала перед камерою у комбінезоні з принтом Frее Аzоvstаl Dеfеndеrs. Цікавим елементом у її образі став стаціонарний телефон, який звисав на грудях. Список переможців: Найкращі нові імена попмузики: Кlаvdіа Реtrіvnа Найкращі нові імена рок-музики: ДК Енергетик Найкращі нові імена альтернативної музики: Рhіl іt Найкращі нові імена естради: Геля Зозуля Найкращий автор: Людмила Бєлоусова - Спробуй купи мене Найкращий саунд: Lоvе Аnd Rhythm Рrоduсtіоn | МОNАТІК - А що? Найкращий автор відеоконтенту: Таню Муіньо | МОNАТІК - А що? Найкраща творча співпраця: аlyоnа аlyоnа Jеrry Неіl - Теrеsа Маrіа Найрезонансніші події загальнонаціонального рівня (на території України): Національний відбір на Євробачення 2024 | 1+1 Рrоduсtіоn, Суспільне Мовлення Музична журналістика: Альберт Цукренко Музичний діджитал-спадок: YоuТubе-проєкт "Як звучить Україна" | Наталія Синельникова, Євген Синельников, Євген Філатов Найкраща менеджмент-колаборація: Nеbо musіс Найкращий переспів: ОКS - Ніченька Найактивніший фан-клуб: Меlоvіn Найкраща нова пісня: Кrylаtа - Каміння у кросах Артем Пивоваров та Анастасія Прудіус, вона ж КОLА, створили нову версію пісні "Ніч, яка місячна". У рамках проекту "Твої вірші, мої ноти" артисти об'єдналися, щоб подарувати прихильникам своє бачення вірша Михайла Старицького "Виклик".

В останньому номері журналу "Країна" від 5 грудня можна прочитати такі матеріали: "Європейська єдність критично важлива для нас. Завдяки цьому купимо собі час на пів року", - Олександр Хара, дипломат. "Деколонізація: варто чи не варто", - Ігор Луб'янов, журналіст. "Бути чи не бути це не питання компромісу. Або вам бути, або не бути", - Ґолда Меїр, політична та державна діячка. "Як ви живете там, де щохвилини можете померти?" - репортаж Галини Остаповець. "Триста військових по черзі давали мені телефони я дзвонив дружинам, матерям, сестрам", - ЕL Кравчук, співак. "Я була, як річ, як якийсь витвір мистецтва, котрий потрібно охороняти й ув'язнювати", - історія акторки і винахідниці Геді Ламар. Ваші враження про журнал і статті надсилайте на адресу k@gаzеtа.uа або пишіть на сторінках журналу у соціальних мережах httрs://www.іnstаgrаm.соm/krаіnа.jоurnаl/ та httр://www.fасеbооk.соm/krаіnа.jоurnаl Передплатити журнал "Країна"

Про це повідомили у пресслужбі артиста.ЕL Кравчук випустив пісню "Ангел", створену в 1997 році для альбому "Нічий". Авторами пісні стали поет Костянтин Гнатенко та композитор Сергій Гримальський, які свого часу написали для ЕL Кравчука такі хіти, як "Доля", "Вогонь", "Дикий звір" та інші.За словами співака, ця та ще кілька пісень не увійшли до альбому у 1990-х через те, що вони виходили із загального концепту платівки, принаймні тоді було прийняте таке рішення."Насправді, пісень, які не увійшли, набагато більше. Нещодавно з командою ми дістали оригінали пісень з носіїв, і вирішили, що, оскільки це частина моєї історії, а шанувальники так сумують за тим самим саундом з "90-х", - ми будемо випускати ці треки один за одним. Це перший реліз, але ми вже запланували й інші", - поділився артист.ЕL Кравчук наголосив, що паралельно працює над новими піснями, які останнім часом артист презентує часто. Однак це не заважає йому у свій ювілейний рік випускати ексклюзиви та навіть створювати нові версії своїх відомих хітів."Ми працюємо також над новими версіями моїх старих хітів, на це є запит від людей, я навіть розглядаю варіанти заспівати свої пісні в дуетах, тому, якщо маєте пропозиції - пишіть", - зазначив ЕL Кравчук.Пісню "Ангел" команда артиста непросто так випускає у грудні - це символічно, оскільки вайб пісні хоч і сумний, однак світлий, різдвяний та трохи зимовий.   

Про це Еспресо повідомили організатори фестивалю-премії "ГРА".2 грудня у Національному театрі Івана Франка пройшла церемонія нагородження 6-го всеукраїнського фестивалю-премії "ГРА", організатором якого є Національна спілка театральних діячів України (НСТДУ). Шість нагород отримали львівські театри, по чотири – харківські та київські театри, одну – івано-франківський театр. Найбільше статуеток забрала вистава "Кортес" київського театру "Золоті ворота"."У цей нелегкий для України час я дуже радий, що фестиваль-премія "ГРА" дійшов до фіналу, і ми доклали чимало зусиль для цього. Сьогодні український театр говорить про свою потрібність і важливість аншлагами в глядацьких залах", - зазначив голова НСТДУ Богдан Струтинський.Лауреатів визначило міжнародне журі:асоційована професорка факультету польської мови Ягеллонського університету, очільниця Дослідницького центру локальних культур Ева Баль (Польща);дипломований мистецтво- та театрознавець, художній керівник театру Вlасk Вох в Осло, мультижанровий композитор Йорґен Кнудсен (Норвегія);естонський театральний критик та журналіст, головний редактор вебпорталу оборонних новин bаltісsеntіnеl.еu, співавтор та ведучий подкасту про театральне мистецтво Теаtrіvаht на культурному порталі ЕRR Мееліс Ойдсалу (Естонія);виконавча директорка Nоrdіс Drаmа Соrnеr, працювала гастрольною менеджеркою, продюсеркою та проєктною координаторкою у сфері перформативних мистецтв Гінріікка Ліндквіст (Фінляндія)."Це був неочікувано цікавий, довгий та по-своєму непростий театральний фестиваль. Український театр надзвичайно розмаїтий, у тому числі у своїй експериментальності. Він демонструє дуже чітку внутрішню свободу, яка призводить до важливих результатів", - поділився Мееліс Ойдсалу.Повний список лауреатів виглядає наступним чином:За найкращу драматичну виставу - "Вороги. Історія любові" (Національний академічний український драматичний театр імені Марії Заньковецької);За найкращу камерну виставу (до 150 глядачів) - "Кортес" (Київський академічний театр "Золоті ворота");За найкращу виставу для дітей - "Жираф Монс" (Харківський академічний театр ляльок імені Віктора Афанасьєва);За найкращу музичну виставу у жанрі опери/оперети/мюзиклу - "Тигролови" (Київський національний академічний театр оперети);За найкращу танцювальну виставу і виставу фізичного театру - "Тіні забутих предків" (Львівський національний академічний театр опери та балету імені Соломії Крушельницької);За  найкращу виставу на перетині театральних жанрів, мистецького синтезу і перформативних форм - "Веселка на Салтівці" (Харківський альтернативний театр "Нафта");За найкращу виставу-рефлексію на події російсько-української війни - "Доця" (Національний академічний український драматичний театр імені Марії Заньковецької);За найкращу жіночу роль - Соломія Кирилова за роль Доці у виставі "Доця" (Національний академічний український драматичний театр імені Марії Заньковецької);За найкращу чоловічу роль - Андрій Кравчук за роль у виставі "Клуб "Зневіра" (Львівський академічний драматичний театр імені Лесі Українки);За найкращу режисерську роботу - Тетяна Губрій за виставу "Кортес" (Київський академічний театр "Золоті ворота");За найкращу сценографію - Костянтин Зоркін за сценографію до вистави "Жираф Монс" (Харківський академічний театр ляльок імені Віктора Афанасьєва);За найкраще хореографічне рішення вистави - Артем Шошин за хореографію до вистави "Тіні забутих предків" (Львівський національний академічний театр опери та балету імені Соломії Крушельницької);За найкраще музичне рішення вистави - Іван Кондратов та Віктор Кондратов за музику до вистави "Веселка на Салтівці" (Харківський альтернативний театр "Нафта");Спеціальний приз журі "За найкращу сучасну п’єсу" - Лєна Лягушонкова за п’єсу "Кортес";Відзнака журі "За краще використання простору для сценічної оповіді" -  "Дзяди" (Івано-Франківський національний академічний драматичний театр ім. Івана Франка). 

Про це вона розповіла в кулуарах ВР, передає кореспондентка Еспресо Катерина Галко."Я розумію логіку цього законопроєкту, чому він зʼявився. Тому що, звичайно, добувати реєстри закритими - не варто і не можна. І в жодній країні такого немає. Але водночас ця відповідальність, на мою думку, не може торкатися саме журналістів-викривачів і журналістів-розслідувачів. Тобто фактично зараз за це є відповідальність, але це не тюрма", - сказала Кравчук.Нардепка підкреслила, що в Україні існують багато розслідувань, які стосуються корупції, а їхній матеріал, зокрема, базується на даних із закритих реєстрів.Вона водночас зауважила, що законопроєкт №10242 про відповідальність за публікування даних з реєстрів у його нинішній редакції має голос Комітету ВР із питань правоохоронної діяльності, оскільки він і пропонує його.Раніше медіарух, медійні, правозахисні організації закликали народних депутатів України не підтримувати законопроєкт №10242 щодо відповідальності за публікування даних з реєстрів у його нинішній редакції.

Коли ЕL КРАВЧУК уперше Відчув себе відомим Десь 1995-го. Тоді повернувся до Києва після фестивалю "Червона рута". Мені запропонували виступити в готелі "Салют". Вийшов із дому, тримаючи в руках концертний костюм. Але йти було непросто всі казали: "Ой, ми бачили вас на "Червоній руті!" Я так злякався, бо не був готовий до того, що мене впізнаватимуть. Тоді вперше в житті викликав таксі. Відчув якийсь дискомфорт від популярності я ніколи не прагнув бути відомим. Моєю метою була музика чи класна пісня, що стане відомою. Але стовідсотковий дискомфорт від популярності відчув, відколи з'явилися ютуб і решта соцмереж. Адже кожен твій крок, заяву поширюють і дублюють у мережі. Анонімність майже зникла. Колись можна було сховатись і посидіти з друзями в барі, а тепер щось таке утнув і ти вже на фото, в короткому відео. І вперед у тікток. Заробив серйозні гроші 1 квітня 1995-го, напередодні фестивалю "Червона рута". Менеджер, із яким працював на той час, влаштував мені сольний концерт у Славутичі. Прийшли люди, які обслуговували Чорнобильську атомну електростанцію. Концерт минув класно, я заробив 300 доларів. Тоді це були шалені гроші, доти заробляв 3050 доларів у клубі "Голлівуд". Ті 300 доларів витратили на костюми та фонограми для "Червоної рути". Закохався Школярем, років у 13. Почав рано закохуватися в однокласниць, маминих подруг. Завжди був зацікавленою дитиною. А чотири місяці тому знову закохався. І ця історія не закінчилася. Проте моя періодична самотність це наслідки того, що музика моя справжня друга половинка. Поки що ніхто не зумів закохати в себе більше, ніж творчість. Почав мріяти З дитинства був творчий, більше гуманітарій. Але у 1415 років узагалі не уявляв, що співатиму. Мріяв займатися музикою, вчився грати на фортепіано, планував далі вступати в училище імені Глієра як піаніст. Більше займався класичною музикою, джазом. Тоді не думав, що можу ось так узяти й заспівати. Та якось мені дали мікрофон і я виконав пісню. Сподобалося. Потім багато хто переконував, що кар'єра співака для мене неможлива. Мовляв, я з простої сім'ї, не маю грошей. Мене ж підтримала Ірина Білик. Вона сказала: "Подивися на мою родину. Хто мій батько? Хто моя мати? Але я змогла. А ти що? Давай, уперед! Вступай у Глієра!" Останнього дня я подав документи. Відчув страх Мабуть, в 11 років. Були з мамою в Сирії там працював батько, й ми потрапили під удари бомб. Це було далекого 1986-го. Тоді я адаптувався до гучних звуків від вибухів, тому тепер сприймаю їх спокійно. Коли в Попасній були безперервні вибухи понад добу, то міг займатися запланованими справами спокійно збирався на концерт під цю канонаду. Щоправда, коли від вибухів гучно ввечері, буває страшнувато. Були з мамою в Сирії й потрапили під удари бомб По-справжньому радів Важко одразу сказати. Проте востаннє радів, коли ЗСУ звільнили Харківщину і потім Херсон. Дивився це по телевізору, й емоції переповнювали. Справжню радість відчув також на одному концерті для військових. Мій репертуар переважно для жінок. Співав третю пісню, а військові-чоловіки не реагували. Тоді взяв телефон в одного військового й попросив його набрати дружину. Розповів, як поживає її чоловік: "У нього все нормально, він поїв, поспав. Я бачив, де вони миються, бачив душ&hеllір;" І потім решта триста військових по черзі давали мені свої телефони я дзвонив дружинам, матерям, сестрам, щоб розповісти новини про їхніх чоловіків, братів, синів. Це подарувало незабутні емоції не лише військовим, але й мені. Був незадоволений собою З початком творчої діяльності або навіть із дитинства. Я прискіпливий щодо себе й намагаюся відповідати своїм вимогам. Хочу ставати кращим, не зупинятися на досягнутому. Головна мета ділитися позитивною енергією. У цей важкий час війни особливо хочеться зробити життя людей легшим. А ще українська пісня покликана зміцнювати наш дух. Без цього неможливо. Відчуваю необхідність творчості. Вважаю, що настав той час, коли в Україні не звучатимуть російські пісні. Це як після великого дощу: маленька крапелька впала й утворилися хвилі. А хвилі зроблять своє діло. Передплатити журнал "Країна"

Як українці голосували за незалежність України 1 грудня 1991 року 90,32% виборців дали ствердну відповідь на запитання: "Чи підтверджуєте ви Акт проголошення незалежності України?"Не було жодного регіону,  де б ідея незалежності нашої країни не знайшла підтримки більшості українців.На референдумі було визнано волевиявлення народу та підтверджено Акт проголошення незалежності України. Акт, який ухвалено 24 серпня 1991 року Верховною Радою України. У той день проголосувало за 346 народних депутатів.Фото: Центральний державний кінофотофоноархів УкраїниНапередодні референдуму великий вплив на події в країні мала монолітна позиція української інтелігенції. Ліна Костенко в ті дні написала у своїй промові до народу: "Люди! Ось ви в неділю підете до виборчих дільниць, але не думайте, що це ваші кроки. Це вже хода історії!"Фото: Центральний державний кінофотофоноархів України Статистика голосів:У Донецькій, Луганській, Одеській та Харківській областях волю до власної держави виявили понад 80% громадянУ Криму за незалежність проголосували 54,19% громадянУ Київській, Хмельницькій, Черкаській, Вінницькій, Івано-Франківській, Львівській, Тернопільській, Волинській, Рівненській, Житомирській областях за проголосували понад 95% громадян.Фото: Центральний державний кінофотофоноархів України Всеукраїнський референдум наділив прийнятий Верховною Радою Акт проголошення незалежності України юридичною силою, яка дозволила ствердити: Радянський Союз як об’єкт міжнародного права більше не існує. На політичній карті світу з’явилася незалежна держава – Україна.2 грудня 1991-го незалежність України визнали Польща і Канада, 4 грудня – Литва і Латвія. А за ними послідували й усі інші країни світу.Всеукраїнський референдум 1 грудня 1991 року пройшов в один день із першими виборами президента України, ним став Леонід Кравчук.

Український хореограф Амадор Лопес опинився у лікарні. На своїй сторінці в Іnstаgrаm чоловік опублікував фото з палати й показався під крапельницею. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Як буде, так буде" - ЕL Кравчук прокоментував свою орієнтацію "Доброго" ранку. Бережіть себе", - коротко написала Амадор. Що саме з ним трапилося - наразі не відомо. Раніше Лопес пригадав, які останні слова почув від покійної артистки Ніни Матвієнко. Артист зі сльозами зазначив, що співачка його підтримала.

Ви прийшли до нас в такі дні – 20-річчя Помаранчевої Революції, річниця Революції Гідності і фактично також річниця Студентської Революції. Українці завжди восени чомусь протестували. Мені здається, що у нашого з вами покоління не було досвіду поразок. Кожен такий етап закінчувався перемогою: шо Революція на граніті, що Помаранчева Революція.Це правда. Я би сказала навіть ширше. На плечі нашого покоління впав основний тягар відбудови незалежної України із руїн СРСР. Це труд важкий, непомітний, досі погано описаний і зафіксований, що істориками, що письменниками. Ми перехопили з Москви цей дискурс про буцімто "лихі 90-ті", де треба говорити про злидні, де треба знімати якісь суцільні кошмари. Тут є трохи вплив чорнушного радянського кіно і успіху румунської "Нової хвилі", адже українські кінематографісти до 20-х років ХХІ століття потяглися знімати руїни 90-х. Але от з цієї самої руїни 90-х якраз наше покоління країну і витягало, відбудовувало. Станом на початок повномасштабного вторгнення 2022 року виявилося, що таке збудувало і досить таки пристойну, більш-менш обладнану, порівняно з західними сусідами, країну для життя. Тобто це також невидима перемога, з якою ми собі не завжди здаємо право. Але ось ця перемога, наприклад, в мені народила відчуття, що навіть у березні 2022 року у мене не було жодного сумніву, що ми переможемо.І в мене не було. І зараз в мене немає ніколи жодного сумніву. Я це пов'язую з тим, що кожна революція, кожен протест, кожна боротьба у нас закінчувалася перемогою. Я вас пригадую дуже добре на Майдані на початку листопада 1990 року. Вам тоді було 30 років. Ви прийшли з іншими письменниками і ви теж з нами голодували. Це була така ваша одноденна акція голодування. З вами була Соломія Павличко, Ігор Римарук, в інші дні приходили інші письменники. Чи ви пригадуєте, як ви тоді бачили майбутнє? Коли ви сиділи тоді на тих сходинках площі Жовтневої революції, що ви тоді думали? Що нарешті совок кінчається, валиться. Озвучені вимоги студентів, серед яких найперша і найважливіша тоді була не та, котра фігурує сьогодні у Вікіпедії та в усіх джерелах, як ніби головна перемога – "Зняли Масола". Звісно, це теж показово, наочно та красиво. Тут є оцей момент негайності і незабарності. Але там лунали важливіші вимоги, з них найперша — служба українських хлопців в армії виключно в межах української СРСР. Це повернення до законодавства нехай і Радянської України, але 20-х років, тобто доголодоморної України. Тоді боялися українців брати в червону армію, бо українці були зв'язані ще з національно-визвольним рухом, всі були петлюрівці і їм не довіряли. Це вже після Голодомору можна було робити з нами, що завгодно. Але там були дві антиколоніальні вимоги. Перше – це армія, і друге – це "ні" союзному договору. Так, друга головна, бо цим і було спричинено Революцію на граніті. Цілий протест полягав у тому, що нас знову намагалися затягнути в якийсь там оновлений союз, і саме таким, до речі, був сценарій. Про це ми знаємо вже сьогодні, через 25 років, коли було опубліковано переговори Єльцина з Бушем, а потім з Клінтоном. Ми сьогодні можемо оцінити, наскільки був важливим і вирішальним цей внесок. Насправді це був останній студентський рух, який зливається з робітничим. От тоді, коли пішли маршем по Хрещатику вперше на пам'яті живих поколінь не на 7 листопада, "червоний день календаря", гнані раби з портретами вождей чи членів політбюро, а коли пішли студенти з намальованими від руки транспарантами, а київські робітники страйком по Хрещатику на підтримку студентів – ось це був той поворотний момент історії, коли ми ставали на шлях Польщі, де роком раніше, у 1989 році всі знаємо, що відбулося, всі знаємо наслідки. І ось ця перемога робітничого руху над підрадянським комуністичним режимом була настільки показова і настільки заразлива, що Кравчук вчасно перелякався і зрозумів, що Москва далеко, а ось тут те море під вікнами – це ті, від кого він залежить. Він зрозумів, що повинен лягати на хвилю. Він відчув цю історичну хвилю. Ви сказали про розсекречені листування і розмови Кравчука з Бушем і з Клінтоном. Вже потім, як мине буквально кілька місяців, ми почуємо спіч від Буша: "Американці не підтримують тих, хто шукає незалежності, щоб замінити віддалену тиранію місцевим деспотизмом. Вони не допомагатимуть тим, що пропонує самовбивчий націоналізм, оснований на етнічній ненависті". Тоді ми вже побачимо, наскільки все складно. Згадую, як нам прийшла телеграма з Ратгерського університету про те, що студенти там нас підтримають. Я пригадую, як я зачитую цю телеграму, і мені здається, що це вся Америка кричить, що ми вас підтримуємо і любимо. Вже пізніше, за рік чи два, я потрапила на Захід і почала розуміти, що це все не так. Чи ви тоді розуміли, що все не так, як відчувалося тоді в цій точці на Майдані? Загальне піднесення, що ніякого союзного договору не буде, ось ми тут – це майбутнє, ось тут цілий Київ на площі. Київ, який ще вчиться, який ще боїться говорити одним голосом. Це була дуже характеристична якість юрби. Ось цей тодішній, наш перший Майдан, який зрештою і дав ім'я Майданової Незалежності, він був підтримуючий, але ще не був суб'єктом. Я пам'ятаю, коли в натовпі хтось починав гукати "Ганьба" чи "Слава", людям було ніяково озиратися, бо ще не було звички. Відчуття спільнотності ще не було вироблено. Це була лише генеральна репетиція ось цього самого відчуття, яке в усій красі себе проявило вже через 14 років під час Помаранчевої Революції на тому самому Майдані Незалежності. Але загальне відчуття, що назад дороги немає, ми натисли на кнопку, історія летить, а її вітер дме нам в обличчя, почалося наприкінці 80-х - на початку 90-х років. Я була не набагато просунутіша, ніж більшість тодішніх українських інтелектуалів, котрі щиро вірили, що варто тільки нам здобути незалежність, і далі все піде як по маслу. А те, що незалежність – це не акт, а процес, це, звичайно, приходить пізніше з усвідомленням та розчаруваннями. Але в мене в житті був Юрій Володимирович Шевельов, і була з ним зустріч у Нью-Йорку в травні 1991 року. Лишається 4 місяці до підписання Декларації Незалежності, і от я молода й натхненна приїжджаю з цієї самої кипучої України, він мене запрошує до себе, я йому це все розповідаю. А він мені потім дарує свою збірку останньої есеїстики "Третя сторожа" з дарчим написом, і каже: "Зверніть увагу, там є одне есе про Ісландію, яке називається "Незалежність і що завтра?"" Я зрозуміла, на що він натякає, але мені це дуже не сподобалось. Я подумала, що цей старий бурундук починає труїти прекрасну атмосферу й перспективу. Як це? Я гадала, що далі буде тільки краще. У мене така була сцена з Дмитром Павличком, який прийшов до нас на Майдан. Там стояли я з мамою і наші друзі. І я вигукнула: "Ну все". Тому що це море людей навколо нас, люди ставили квіти, і раптом ти бачиш, що в тебе є ось такий народ. А це 90-й рік, ми вперше зустрілися, і я кажу: "Ну все". А Дмитро Васильович каже: "Ні, це ще не все". Я тоді така зла на нього була, що він взагалі це сказав і так погасив настрій. Ви знаєте, я не люблю, коли до вас звертаються "Касандра", я не люблю тему Касандри. Я думаю, що ви просто виконуєте функцію інтелектуала, який бачить невидиме й непроявлене. Який мусить говорити про те, що ще не відбулося, а не тільки про те, що вже відбулося. Я вчора згадала ваш текст "Майдан проти матриці", коли думала про нашу майбутню розмову. Його ви написали у грудні-січні 2013 року, коли була Революція Гідності. Так, тобто поки Майдан ще був мирний, до першої крові. Тобто це грудень-середина січня. І ви пишете таке: "Нас усіх, хто живе сьогодні у глобальній матриці, чекає в недалекому майбутньому велике системне перезавантаження. І так склались історичні карти, що центральним вузлом цього перезавантаження випало стати нам, Україні. І нема на то ради". Для того, щоб було зрозуміло, наскільки це точно передбачено, почнімо з того, що ви мали на увазі, коли говорили про матрицю? Давайте дамо коротке визначення: що таке матриця? Там є спроба це описати. Я шкодую, що я цей текст не встигла закінчити. Але я винесла сильний урок, який можу повторювати і через 10 років після тих подій: кров – це кінець діалогу. Особливо я це повторюю, коли починаються розмови, що рано чи пізно треба буде домовлятися. Ні, зовсім не обов'язково, що всі війни кінчаються за столом переговорів. Є ціла купа війн, які кінчалися безумовною капітуляцією агресора, іі це якраз той випадок, коли ніяких домовленостей бути не може, тому що будь-яка пропозиція вступити в діалог з агресором – це зневага й обнулення вже пролитої крові. Кров – це вихід із діалогу. Фізична агресія, гаряча війна – це вихід із діалогу.  Перші постріли на Майдані і вбиті Вербицький, Жезнєвський та Нігоян – це демонстрація виходу з діалогу. І тому матриця – це більше, ніж спроба узурпації влади. Звичайно, це не тільки якийсь нещасний Янукович, бо зрозуміло було відразу, що це не його творчість. Це творчість Путіна, а Януковича просто намагаються поставити, щоб зробити з України другу Білорусь. Але не вийшло цього самого київського аналогу Лукашенка ні з Кучмою, ні тим більше з усіма наступними сюжетами. Проте з’явився Янукович – нібито той, хто буде слухатись і грати роль за всіма прописаними йому нотами. А тут виявляється велика несподіванка для Росії, вона кожного разу трапляє з Україною в цю пастку, коли виявляється, що є ще на цій території населення, яке має власну думку з приводу того, що відбувається, на відміну від Білорусі та Росії. Оскільки в них цього немає в прошивці, вони ніколи цього не враховують. Як дальтонік може знати, що таке колір? Вони дійсно цього не знають. Ми бачимо зараз, що хоч по Курській області вже ходить ЗСУ, хоч від Ростова до Москви ПВК Вагнера з Пригожиним на чолі може спокійно проходити через міста і села, і населення тільки дивитиметься з вікон. Але в кожному разі все, що демонструє силу і владу, сприймається населенням на правах погоди-негоди, як об'єктивне, стихійне, атмосферне явище, з яким безгуздо боротися. Ось ця матриця виступає як дещо більше. Матриця – як політична система, котра є найбільш досконалою персоніфікацією світового зла. Як функціонує система, заснована саме на злі, насильстві, нагинанні тих, хто слабший і хто не може відповісти, на запереченні, обнуленні всіх здобутків людства у плані політичного діалогу, досягнення консенсусу, оркестрування згоди між різними прошарками, класами суспільства, різними інтересами різних суспільних груп. Тільки одне має значення в матриці – хто головний Люцифер? Ось ця структура вертикалі, вертикаль власті, як вони кажуть, чи драбина "генерального мордобитія", як у Шевченковому "Сні". Це абсолютно геніальна метафора. До речі, у Шевченка йшлося не тільки про Російську імперію, йшлося про всі диктатури й тиранії, зокрема, в непробудимому Китаї та темному Єгипті, які побудовані на ось цій самій вертикалі і топтанні сильнішим слабших. Це антицивілізаціний вектор, тому що все, що пов’язано з цивілізацією, прогресом, свободою особистості та усім репертуаром тих цінностей, які ми традиційно залічуємо до європейських, – це все результат урахування слабшого, того, що суспільство домовилося, як дбати про слабших. Ну і зрештою – це елементарні базові засади політології в уявленні спільноти. Я турбуюся і дбаю не тільки про тих, хто мої найближчі, але й про тих, з ким солідарність, емпатію, єдність та почуття спільнотності я мушу собі уявляти. Всім 40 мільйонам співвітчизників я руки не подам фізично і в цьому житті я їх всіх не перевірю, наскільки вони свої чи не свої, але існує саме поняття цієї спільноти, з якою я себе ідентифікую, і яка є моїм поясом безпеки, для якої я працюю і, відповідно, частиною якої я себе усвідомлюю. Ось це все обвалюється, нема горизонтальних зв'язків у матриці. У матриці не існує емпатії чи виручки. У матриці не існує нічого того, що у нас пов'язано з Майданом. У матриці існує тільки ось ця драбина, де кожен, хто нижче, хоче видряпатися на сходинку вище, скинувши того, хто там, і самому ставши на його місце, щоб топтати тих, хто внизу. Ось це дуже проста і примітивна форма суспільного зла. Це є те, що описано Джорджем Орвеллом та Олдосом Гакслі, що описано в усіх антиутопіях. Цей вірус зла зберігається постійно. Матриця вже розпросторилася, як ракова хвороба, по цілій планеті. Станом на 2014 рік це було беззаперечно, а Захід просто злякався визнати, що чергова прекрасна епоха нібито без потенційних воєн, якою вони тішились від 1989 року, скінчилася.Не сталося кінця історії, як виявилося. Я пригадую, що у 2014 році Заходу було цікавіше говорити про те, чи було насправді вторгнення, чи не було, чи має історичне право Російська Федерація на Крим, чи ні. Їм було важливіше говорити про це, аніж про те, що насправді сталося. І лише 2022 рік розставив все на свої місця. Ви сказали, що ця матриця пожирає світ. У мене теж є таке відчуття. У нас у всіх є це відчуття. На другий день, коли ми прокинулися після обрання президентом США Дональда Трампа, багато хто в Фейсбуці писав: "Ну ось, ми в світі одні дорослі". Чи ви так само це відчуваєте, ви поділяєте це відчуття? У мене це відчуття з 2014 року. Тому тут не було нічого спеціально нового, і я з Трампом цього не пов'язувала. Для мене перше президентство Трампа було достатньо травматичним, я оплакала Америку. Я по-своєму люблю чи любила ту країну. Не знаю, як доречно тут сказати, бо вона дуже змінилася з тих часів, коли я там провела певний шматок життя, і я їй багато чим завдячую. В ній були речі, які варто відстоювати. Я розумію натискання на цей триггер "Маkе Аmеrіса Grеаt Аgаіn". В ній був ось цей дух демократичної рівності, коли немає в прошивці того, що є в кожного європейця,  – класова закладка щодо того, якого ти походження. Типу, хто у нас тут з мажорів, а хто у нас тут селюк. Там цього немає. Там нема мажорів і селюків, там всі селюки. Там всі приїхали рано чи пізно. Але спроба пишатися тим, що у мене є кілька крапель індіянської крові, що свідчить якраз про те, що мої предки приїхали сюди так давно, коли ще не було достатньо білих жінок в запасі для ось цих самих пошукувачів добра за океаном, зустрічається в Європі взагалі, а в Україні спеціально, з цілковитим нерозумінням. Коли покійний Джим Мейс спробував цим похвалитися, з нього одразу зробили нащадка бідних поневолених черокі. Казали, що саме тому він і зрозумів українську трагедію та зайнявся Голодомором, адже він черокі за походженням. Він не опирався, він з того сміявся, звичайно. Але це показник цілковитого, як вони називають сulturаl dіffеrеnсе, просто драматичного нерозуміння того, як влаштовано американське суспільство і наскільки воно наївне, але абсолютно щире в своєму ліберте, егаліте, пратерніте, тобто цих цінностях американської революції, котрі у них дійсно прописані в усіх підручниках, котрих навчають дітей у школах. Я трохи ще воловила у 90-ті роки цю протестантську етику й дух капіталізму, який два століття в тій країні забезпечував суспільне багатство. Проте водночас я вловила і ту розгубленість від відсутності противника.Ви в своєму тексті "Майдан проти матриці" пишете про те, що матриця живеться відсутністю цінностей. І я розумію, про що ви говорите, коли кажете про цінності не тільки американські, а й західного світу загалом. Говорити із західними політиками чи дипломатами для мене завжди було легше, тому що я ці цінності відчувала. Я розуміла, що людина вірить. А наші політики не вірили. Це все була імітація. Більшість політиків не вірили, і це ти теж відчував на якомусь такому невербальному рівні. Що ж сталося із цінностями американців, що половина суспільства голосує за антицінності фактично? Я би не сказала, що половина голосує за антицінності. Це різне розуміння цих цінностей, це загальна розгубленість американського суспільства від втрати тої певності себе, яку вони успадковували з покоління в покоління, і переконання, кажучи їхніми словами, що наші діти будуть жити краще, ніж ми. Ось це захиталося і рухнуло. Чому захиталося? Відповіді немає. Починається боротьба між демократами, які пропонують зосередитися на охороні здоров'я. Обама віддає Сирію Путіну і обіцяє перезавантаження стосунків з Росією. У результаті відбуваються всі ці історії як, наприклад, ганебна втеча з Афганістану. Країна, яка втратила роль світового поліцейського. Але в світі дуже складно без поліцейського. Хто тоді має спинити будь-якого пахана, який вилазить з криком, розмахуючи чи реальною ядерною битою, чи її імітацією, з криком, а я вам всім покажу, хто тут хазяїн в домі? Хто має повернути до порядку? Де той світовий поліцейський? Ніби відмовились демократи від цієї функції. Хто злив в унітаз Будапештський меморандум, як не демократи таки?Під час першої Трампової президенції я була свідком дискусії на дуже підвищених тонах між виборцем республіканців і виборцем демократів, і подумала, що за наслідками аргументації, попри те, що демократ був моїм другом, інтелектуалом, університетським професором, тобто був мені значно симпатичніший за виборця республіканців, але виборець республіканців казав: "Оbаmа f**k  Вudареst Меmоrаndum". І це правда. Після того Іран зайнявся виробництвом ядерної зброї, бо це був сигнал, що Америка перестала бути світовим поліцейським, а значить озброюйся кожен, рятуйся, як може. Це сигнал цілому світу. НАТО не працює, ООН не працює, нічого не працює, Усі ці цінності, які були анонсовані після 1945 року, згідно з якими всі ці міжнародні інституції, що створювалися в інтересах світової безпеки, після 2014 року було перекреслено. У результаті тут не те, що половина голосує за цінності, а половина за антицінності. Це суперечка з приводу того, що самі ці цінності захиталися і вивернулися догори дном і показали своє давно прогниле денце, що працює, що не працює. Дуже багато гною полізло наверх. І в умовах ось цього самого гною, котре лізе нагору, абсолютно дезорієнтована публіка, яка водить очима і шукає, кому би довіритись, а довіритися нема кому. Тому що криза політичного класу триває в масштабах цілої планети. Не обдурюймо себе, Черчилів немає, навіть Чимберленів вже немає.Ви мене змушуєте далі розвивати тему в дусі продовження статті 2014 року "Майдан проти матриці". Але це вже аналіз, відколи почалася криза політичного класу. Нинішня криза демократії – це великою мірою криза політичного класу. Про це багато писав, до речі, Умберто Еко, який проаналізував у своїй роботі "Очі Дуче" це на прикладі Берлусконі. Він розкішно показав перетворення політики на шоу-бізнес, синтез політики і шоу-бізнесу. Тут ми вертаємось до Рейгана нашого, котрий першим приніс ось цей самий елемент шоу-бізнесу в політику, і котрий на тому дуже добре голівудився як професіонал. Тут справа не в тому, чи республіканці погані, а демократи хороші, чи навпаки. Справа у загальному ціннісному замішанні в умовах глобальної кризи. І США виступає просто як найбільш таке показове, виразне, і найлегше для аналізу дзеркало. Бо, скажімо, в кожній країні Європи воно ще ускладнено особливостями своєї локальної історії, яку ми знаємо погано. Для дуже багатьох українців досі Європа – це загальне єдине поняття. Кожного разу треба пояснювати, що немає єдиної Європи, що кожна європейська нація має свої скелети в шафах і свої проблеми та болячки. І на ці болячки прекрасно тисне, до речі, російська пропаганда і російські технології. Цей зовнішній фактор теж не треба скидати з рахунку. Матриця розпросторилась, матриця працює, як і російська пропаганда. А те, що "Раша Тудей" абсолютно безкарно мала вільну руку від перших років ХХІ століття на цілому Заході і закладала свої програмові тези про те, як вони будуть поборювати фашизм на території України, цієї самої от фашистської диктатурки, котра має бути під московським контролем.Я прочитала текст на Wаll Strееt Jоurnаl про медіа і Трампа, взагалі про ситуацію з американськими медіа. Я не очікувала, але мене це вразило. Понад 50% користувачів ТіkТоk отримують тільки з цієї соцмережі будь-яку інформацію. СNN втратила майже половину своїх глядачів. Середній вік глядачів телебачення: Fох Nеws – 69 років, СNN – 68 років, тобто аудиторія старіє. Телебачення традиційне підміняють соціальні мережі. Мені здаються абсолютно апокаліптичними ці речі. Я хочу запитати вашу думку, що дає вам оптимізм чи віру в те, що з цієї історичної кризи, ми, на полі яких якраз і ведеться битва, маємо шанси?Це не просто шанси. Ми й далі демонструємо здатність перемагати, навіть якщо ми тільки в половину чи в чверть є свідомі своєї власної сили. Тобто те, що ми дорослі в домі, це я ще в 2014 році писала моїм американським друзям, коли вони мені не вірили в те, що Росія може становити для них якусь загрозу. Уже через два роки, з приходом Трампа, вони взялися за голову. Тоді ті самі люди мені писали, що навіть не могли тоді про це подумати. Насправді ми пройшли вже по такому краю за ці 33 роки війни, бо все-таки не забуваймо, що від самого 1991 року в Москві розглядали втрату України як випадковий інцидент, який має бути ліквідований в осяжному майбутньому. Вони розраховували ліквідувати Україну у 1994 році, коли Білорусь прибрали до рук і думали, що Кучма виконує ту саму функцію. А в нас був Майдан, у нас була Революція на граніті та громадянське суспільство, з яким вже не можна було не рахуватися. Наша колишня червона номенклатура, і КГБ в тому числі, вже були перелякані. Вони вже знали, що юрба може вийти на вулицю. Якщо матриця є інструментом конструювання абсолютно фальшивої реальності, коли ти можеш зробити штучно будь-який світ і через мережі, і через Russіа Тоdаy, ментально заразити мільйони людей, в який спосіб ми покажемо світу і донесемо свою правду?Ми вистояли в 2014 році. Хоча я не вірила тоді, що ми вистоїмо. Попри те, що напередодні у нас було повних 15 років повної інформаційної окупації. У нас під російським контролем були практично всі медіа, незалежно від того, чи вони виступали за владу, чи за опозицію, як це формулювалося тоді, коли українське суспільство кололи так, як нині розколоте американське. Били, били і не розбили. Мільйони українців, які всі ті роки дивилися "Бригаду", "Ліквідацію", "Кадетів", споживали усю ту люту макулатуру, якою був завалений по саме нікуди український ринок із сусідньої Росії. Звідки раптом ці люди весною 2014 року встали і вийшли на вулиці проєктивної Новоросії, від Харкова до Одеси почали писати, що їхні регіони – це Україна, і розмальовувати жовто-блакитними кольорами вулиці і все, що завгодно? Саме цей народний протест не дав відбутися "рускій весні". Стріляти у відповідь, коли прийшли вже зі зброєю на той самий Донбас, це теж був вибір українців, які весь цей час дивились телевізор, який був наповнений тим часим гидотним контентом, що і в Росії, бо про український говорилося, що це не формат. Нічого українського в українських ЗМІ на тоді вже не було. Звідки всі ці люди довідались, що вони українці, які не хочуть в союзу з Росією і взагалі хочуть продовжувати далі своє окреме незалежне життя? А очевидно, звідти, що не є нагинальною людська психіка, попри всі зусилля всіх спецслужб планети. У минулому і майбутньому людська психіка не є абсолютно керованою та абсолютно маніпулятивною. Саме це є, як на мене, головним уроком, який сьогодні Україна демонструє людству. І це важливий, дуже обнадійливий урок. Проте ми мало про нього говоримо і мало хвалимося ним в очах цілого світу. 

Український ведучий Анатолій Анатоліч вразив зізнанням про свого батька. У програмі NАВАRІ шоумен зізнався, що його рідна людина мала наркотичну залежність. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Як буде, так буде" - ЕL Кравчук прокоментував свою орієнтацію "Я підтримую різні антинаркотичні проекти, бо мій рідний батько був героїновим наркоманом", - заявив чоловік. Батька знаменитості вбили коли Анатолію не було й трьох років. Ведучий розповідав, що під час одного з конфліктів чоловіка поранив ножем наркоман. Раніше дружина Анатолія Анатоліча - Юла Бойко - зізналась, що їхній трирічний син Ніл має затримку мовлення. Жінка написала, що хлопчик працює з логопедом.

Акторка "Жіночого Кварталу" Катерина Нікітіна влаштувала ніжну зйомку з обранцем - Павлом. На кадрах, опублікованих в Іnstаgrаm, пара позувала на вечірці. Зірка одягла білий топ і теплу піжаму синього кольору. Образ доповнила зібраним у хвіст волоссям і мінімалістичнии срібними прикрасами. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Перша запропонувала" - Раміна поділилась, як почала зустрічатися з військовим Її коханий постав перед камерою у спортивному костюмі сірого кольору. В руках тримав келих ігристого. "Коханий. Радію, коли зʼявляються спільні кадри, бо їх у нас так мало. Кохаю тебе", - написала Нікітіна. Український співак ЕL Кравчук прокоментував сексуальну орієнтацію. Артист зазначив, що перш за все він схиляється до своїх почуттів.