Search trend "Я і Фелікс"

Про це Еспресо повідомили у Соmріоns.Аgеnсy.У липні під Києвом команда Маmаs Fіlm Рrоduсtіоn почала знімати продовження комедійного фільму про родину Забіяк. Дистриб’ютором виступила незалежна українська компанія Grееn Lіght Fіlms."Крашанка 2.0. Квантовий парадокс" — це роуд-муві з домішками гумору та квантової фізики. Творці фільму планують показати подальше життя винахідника Івана Андрійовича. Він сконструює Машину Квантових Парадоксів, замасковану під старий бусик. І разом з онуком Мишком вирушить змінювати хід історії. Як це часто буває, все піде не зовсім так, як задумано: герої їхатимуть не лише по дорозі, а й між часами, сумнівами та спогадами."Пам’ятаєте, як Іван Андрійович з фільму "Крашанка" намагався змайструвати й змайстрував врешті-решт ракету з нічого? Як Оля сумнівалась, чи народжувати дитину під час війни? Як Мишко будував "торговельні" відносини з усіма членами родини? І як ми сміялися й ковтали сльози в залі, бо впізнавали себе в цих діалогах, вчинках, сварках, обіймах? А що з ними тепер? Відповідь — у "Крашанці 2.0", - поділились у команді фільму.Режисером виступив Тарас Дудар, сценаристами стали Юрій Микуленко, Богдан Циганок і Дмитро Григоренко, оператором-постановником — Костянтин Пономарьов."Порівняно з першою частиною, де глядачі 50% часу сміялися, а 50% — плакали, цього разу ми зробили акцент на сміх. Хоча поплакати та подумати все одно буде над чим", — уточнив режисер.фото: надане командою фільмуУ головних ролях зʼявляться Стас Боклан ("Поводир", "Правило бою", "Пульс"), Олеся Жураківська ("Перші ластівки", "Мама"), Дарʼя Легейда ("Наш дім у вогні", "Артистка"), Артур Логай ("Громада", "Песики"), Володимир Гладкий ("Я і Фелікс", "Дільничний з ДВРЗ") та інші актори, відомі глядачам з першої частини."Думаю, глядачам буде цікаво подивитися продовження історії про сім'ю Забіяк: що ж станеться далі з цими героями, які усім полюбилися", — поділився актор Стас Боклан.Перша частина фільму отримала хороші відгуки після виходу в кінотеатрах, а також на платформах Nеtflіх, Київстар ТБ та телеканалі ІСТV."Ми навіть знайшли піратський ресурс, де перша "Крашанка" дубльована російською мовою. Це дуже смішно, але я сказала, що, якщо вони хочуть подивитися наше кіно в Росії, нехай. Це абсолютно проукраїнське, класне кіно", — зазначила Алла Липовецька, генеральна продюсерка фільму та співзасновниця Маmаs Рrоduсtіоn. 

Про це він написав у thrеаds.Комік Фелікс Редька спричинив дискусію в соцмережах, заявивши, що не слід нацьковувати громадян на мовному ґрунті, оскільки Росія, на його думку, не знищувала українську мову."Росія знищувала укрмову" — пропагандистський штамп! Так робили майже всі держави в ХІХ-ХХ ст. Навіть у Бразилії закривали українські школи. Гугліть. Україна теж доєдналася б до тренду, але… ми не мали власної держави. Чому? Бо вічно с*ались і не могли між собою домовитися", - наголосив комік.Він також зазначив, що громадяни України, які послуговуються російською та українською мовами, мають бути союзниками. Утім обох він принизив в одному реченні."Москвороті" — ваші ситуативні союзники, шановні "мовнюки". Спершу — держава, потім — усе інше. Ціна с*ачів — втрата держави. А ціна втрати держави — ріки крові. Не нацьковуйте громадян між собою", - додав Редька.Такі думки викликали обурення частини користувачів соцмереж. Зокрема йому закидали суперечливість між його словами і тим, що він веде подкаст "Комік плюс історик"."Як можна вести подкаст про історію і так нічого не розуміти про Україну?". Так може в тому і справа, що я третій рік, з тижня в тиждень, читаю, вивчаю, спілкуюсь з науковцями. А ви формуєте свої позиції на… лозунгах в соцмережах?", - написав комік.Зрештою Редька підсумував, що вважає, що українці "не мали держави через розбрат, а вже в наслідок відсутності держави нашу культуру знищували росіяни"."Сьогодні російськомовні українці — даність, їх багато і нікуди вони так швидко, як комусь хочеться, не дінуться. Тиск — шлях до розʼєднання і втрати суверенітету. Втратимо суверенітет — втратимо українську культуру", - додав комік. 

Церемонія вручення Національної премії України імені Тараса Шевченка відбулася в Національній філармонії 9 березня. Цьогоріч лауреатів найвищої у країні відзнаки за вагомий внесок у розвиток культури та мистецтва визначили в семи з восьми номінацій. Серед них була одна нова "Декоративно-прикладне мистецтво". У категорії "Літературознавство та мистецтвознавство" переможця не обрали. Грошова винагорода становила 484&thіnsр;480 гривень. Про цьогорічних лауреатів розповідають члени комітету з Шевченківської премії ЛІТЕРАТУРА Поет Юрій Іздрик за книгу поезій "Колекція" Василь Кузан, письменник: Студенти різних регіонів України серед п'яти улюблених сучасних поетів називають Юрія Іздрика. Його цитують, на нього посилаються як на авторитет не тільки в літературі. Юрій Іздрик відомий не лише як поет і прозаїк, переможець конкурсу "Книга року ВВС-2009" зі збіркою оповідань "Таке". Його знають і як художника, учасника й організатора різних перформансів, актора, який знявся у фільмі Ірини Цілик "Я і Фелікс", редактора та видавця журналу "Четвер" разом із Юрієм Андруховичем. А його оголена фотосесія 2020 року спричинила скандал у нашому наскрізь пуританському суспільстві, яке свято сповідує подвійну мораль. Знімки увійшли до збірки віршів Nаkеd Оnе, що містила відверті світлини письменника, пози якого пародіювали класичні картини та скульптури. За це прогресивні українські жінки нагородили Юрка премією "Золотий ліфон" як най­сексуальнішого митця. У літературі Юрій Іздрик є представником "станіславського феномена", одним із тих авторів Івано-Франківщини, які зреалізували український варіант постмодернізму. Саме через призму цього напряму варто оцінювати творчість цього культового письменника й аж ніяк не з точки зору якогось там реалізму. А сучасний постмодернізм це процес творення літератури без дотримання будь-яких правил і меж, сповнений жанрових і стильових інсталяцій, пошуку нових форм вираження та засобів самореалізації, нової мови. Загальносвітові тенденції постмодернізму в Іздрика приправлено специфічними національними рисами іронією та сарказмом, підвищеною політизованістю, пошуком ідей, які мали б об'єднувати. Особливе місце в його творчості, зокрема в поезії, посідає стьоб знущально-агресивний, сповнений парадоксів, насмішкувато-іронічний метод у мистецтві, невіддільний від способу життя. Роздуми про існування людини, теми війни, релігійності, буденності та швидкоплинності буття й часу, мотиви віри у свої сили, Бога, любов і вірність сповнюють часто символічні тексти Іздрика. Нагромадження художніх тропів, зокрема незвичних, суперечливих, часто шокувальних порівнянь, епітетів, метафор, нанизування образів, довільне, інколи пародійне цитування відомих творів класиків, фрази з Біблії, музичні терміни, філософські категорії, елементи психоаналізу створюють певну текстову анархію. Вона дає змогу знаходити нові сенси, глибинні підтексти, надтексти, інтертексти. Письменник ніби створює простір і дає матеріал для тлумачення власних віршів, таким чином долучаючи читачів до процесу співтворення. Читання органічного й експериментального Іздрика з його протестом проти минулого та бажанням першим створити щось нове подібне до приймання контрастного душу: не всі до цього готові. Та й не кожному це потрібно. Саме тому Юрка або сприймають і люблять усім серцем, або відштовхують, не розуміють, проклинають та піддають суспільній анафемі. ПУБЛІЦИСТИКА ТА ЖУРНАЛІСТИКА Журналіст Павло Казарін за проєкт "Публіцистика воєнного часу в інтернет-виданні "Українська правда" Вадим Карп'як, журналіст: Хороша публіцистика завжди апелює до тонких моментів, зрозумілих людям конкретно в цей історичний момент. Ви можете нині прочитати прекрасні публіцистичні тексти 1990-х або Івана Франка. Вони стилістично чудові, але не сприймете й половини натяків, які давали автори. Адже вони реагували на ситуацію навколо та вживали метафори й порівняння, зрозумілі читачам того часу. Це цінність такої літератури та її прокляття. Павло Казарін володіє унікальною, мені здається, здатністю трохи розширяти часові межі публіцистики. Коли прочитаєте його книжку "Дикий Захід Східної Європи" 2021 року, здивуєтеся, наскільки актуальна. Хоча вона про 2014-й і трохи пізніше, але читається так, ніби написана буквально щойно. Тексти Павла це публіцистика чітких визначень, простих речень і глибоких думок. Якось в одному зі своїх есеїв він сказав, що завдання журналістики пояснювати країні саму себе. Виступаючи на врученні Шевченківської премії, Павло ще уточнив, що під час війни це також завдання постійно нагадувати та відстоювати цінності. Публіцистика Павла Казаріна це якраз про цінності. Про те, що за нинішніх умов ми легко можемо втратити орієнтири, шукаючи "своїх чужих". Але є якісь базові речі, основні для всіх людей, як-от гідність, що не девальвуються залежно від політичної чи геополітичної ситуації. КІНОМИСТЕЦТВО Режисер Олесь Санін, оператор Сергій Михальчук і композиторка Алла Загайкевич за повнометражний ігровий фільм "Довбуш" Андрій Халпахчі, кінознавець: Два роки поспіль українське кіно не отримувало Шевченківської премії. Комітет розглядав пропозиції та вважав, що немає гідного фільму. Щоправда, торік в іншій категорії "Публіцистика та журналістика" все ж нагородили авторів документальної стрічки "20 днів у Маріуполі". Цього року в номінації "Кіномистецтво" було подано тільки одну роботу. Це прикро й не зовсім зрозуміло, адже були й інші гідні кандидати. Могло би стати кілька претендентів, а так видавалося, що конкуренції немає. Олесь Санін, учень відомого режисера Леоніда Осики, продовжує традицію українського поетичного кіно. Він працює повільно та ретельно. "Довбуша", який вийшов на екрани 2023-го, теж робив довго п'ять років. Це цікавий феномен поєднання художньої вартості зі спрямованістю на широку аудиторію. Фільм не тільки майстерно знятий, а й зроблений для масового глядача, що важливо сьогодні для українського кіно. В Олеся Саніна яскрава зображувальна сторона те, що ми називаємо картинкою. Стрічка також має ритм, який тримає від початку до кінця. Це один із касових рекордсменів у національному прокаті (зібрав 68 млн грн, посів третє місце у списку найкасовіших українських фільмів після анімації "Мавка. Лісова пісня" та комедії "Я, ти, він, вона". Країна). Цікава сторона фільму в тому, що він не історичний у прямому значенні цього слова, а про міфічного героя. Зроблений на фольклорному матеріалі й історичних реаліях. Водночас сьогодні, безумовно, рефлексує про події війни, захист України та виборювання її свободи. Ці паралелі очевидні. Окрім режисури, ми відзначили роботу оператора Сергія Михальчука та музику композиторки Алли Загайкевич. Олесь Санін нині вже досвідчений режисер із певним доробком: його "Мамай" і "Поводир" також були помітними фільмами у вітчизняному кінопроцесі. Безумовно, це теж враховувалося. Але подавали на Шевченківську премію Саніна та його колег саме за "Довбуша", і комітет визнав їх гідними нагороди. МУЗИЧНЕ МИСТЕЦТВО Скрипалька Богдана Півненко за концертні програми 20192024 років і композитор Олександр Шимко за сакральну містерію "Вирій" для мішаного хору, автентичних голосів, сопрано та симфонічного оркестру на стародавні молитовні, біблійні та українські народні тексти Богдана Фроляк, композиторка: Сакральна містерія "Вирій", за яку відзначили композитора Олександра Шимка, це самобутній і масштабний твір. Прем'єра відбулася 2022 року у Вроцлавській філармонії силами українських і польських музикантів. Прекрасне виконання об'єднало на одній сцені Симфонічний оркестр Варшавської філармонії, Національну заслужену академічну капелу України "Думка", хор Вроцлавської філармонії, ансамбль автентичного співу "Божичі", солістів Тетяну Журавель та Андрія Ляшука. А диригував відомий польсько-український диригент, амбасадор української музики в Польщі та світі Роман Ревакович. Богдана Півненко, нагороджена за концертні програми 20192024 років, скрипалька-солістка, а також художня керівниця Національного ансамблю солістів "Київська камерата". Власне з цим камерним оркестром вона презентує українську музику за кордоном на високому рівні. Богдана постійно виступає з новими творами вітчизняних композиторів, які часто пишуть і присвячують їх саме їй. Вона є однією із знаних і впізнаваних представниць нашої музичної культури, яка невтомно працює на благо України. Вибір лауреатів є завжди важким, бо всі, хто пройшов до третього туру, були гідні нагороди. Ситуація в номінації "Музичне мистецтво" особливо складна через те, що вона об'єднує в собі композиторів і виконавців. Обирати важко, бо це насправді різні види діяльності. Також незрозуміло, що робити з представниками популярної музики, адже порівнювати її з академічною неможливо й недоречно. Другий рік поспіль нам вдається присудити дві премії в цій галузі за рахунок номінацій, в яких вона не була присуджена. Ми в комітеті постійно порушуємо питання про розділення категорії на дві "Композиторська творчість" і "Виконавське мистецтво". Колись так і було. ТЕАТРАЛЬНЕ МИСТЕЦТВО Режисер-постановник та автор лібрето Василь Вовкун за оперу "Лис Микита", балет "Тіні забутих предків", модерн-балет "Пізнай себе" й театралізовану кантату "Псальми війни" у Львівській національній опері Ганна Веселовська, театрознавиця: Лауреатом Шевченківської премії в театральному мистецтві став генеральний директор художній керівник Львівського національного театру опери та балету імені Соломії Крушельницької Василь Вовкун. Його відзначили як режисера-постановника сценічних творів, що отримали значний розголос і визнання у глядача та професійної критики, опери "Лис Микита" та балету "Тіні забутих предків", обидві прем'єри на музику композитора Івана Небесного. Крім того, Василя Вовкуна нагородили як автора лібрето та постанов­ника модерн-балету "Пізнай себе" на музику Дмитра Данова і театралізованої кантати "Псальми війни" на музику Євгена Станковича. Усі ці мистецькі події відбулись у Львівській національній опері протягом останніх п'яти років. Як наслідок творче обличчя поважного колективу істотно змінилося. Національне в репертуарі перестало бути еквівалентом провінційної шароварщини. Обраний Василем Вовкуном шлях змін вітчизняної оперної сцени, який він сам визначив як програму "Український прорив", розпочався ще в 1990-х. Тоді він як режисер-­постановник масштабних музично-театральних дійств робив перші спроби принципово змінити репертуарну оптику наших музичних театрів. А після того як 2017 року очолив Львівський театр опери та балету, ініційований ним "український прорив" таки здійснився. Не варто думати, що це був простий і безхмарний шлях. Але він став системним і результатним. Починаючи від відновлення легендарного твору Євгена Станковича "Коли цвіте папороть" і запрошення німецького режисера Андреаса Вайріха для постановки опери "Страшна помста" цього ж композитора до останніх мистецьких подій постановок новітніх українських опер і балетів. ВІЗУАЛЬНІ МИСТЕЦТВА Художниця Жанна Кадирова за персональну виставку "Траєкторії польотів" Віктор Сидоренко, художник: Мисткиня Жанна Кадирова отримала премію за персональну виставку "Траєкторії польотів", яка була експонована в РіnсhukАrtСеntrе у 20232024 роках і метафорично розкриває два горизонти України той, що походить із минулого, та інший, який рухає сьогодення. Під час розгляду робіт відбуваються не тільки експертиза й оцінювання самих творів, а й місця та ролі конкретного художника в суспільному просторі. Зважуються його популярність, затребуваність праці, сучасний характер творчості. Жанна Кадирова активна учасниця групи Р.Е.П., що виникла на хвилі Помаранчевої революції. Популярність їй принесла виставка "Діаманти" 2006 року в Центрі сучасного мистецтва при Києво-Могилянській академії, твори якої засвідчують прихильність до розроблення авторської техніки скульптури, "коштовні камені", зроблені з кахлів, цементу та монтажної піни. Жанна брала участь у чотирьох Венецій­ських бієнале, багато виставляється за кордоном. Кияни знають її скульптуру "Форма світла" на Пейзажній алеї. На прикладі виставки "Траєкторії польотів" спостерігаємо бажання художниці утвердити сучасного глядача в неодмінності перемоги, а майбутнього в тому, що мистецтво це теж зброя. Нагадаю, що її проєкт "Паляниця" зібрав понад 7 мільйонів гривень на підтримку Збройних сил України. ДЕКОРАТИВНО-ПРИКЛАДНЕ МИСТЕЦТВО Майстри петриківського розпису Валентина Карпець-Єрмолаєва, Андрій Пікуш, Марія Пікуш і Наталія Рибак за мистецький проєкт "Петриківський розпис: на захисті ідентичності" Віктор Сидоренко, художник: 2024 року в системі відзначення Шевченківською премією після довгої паузи з ініціативи президента України відновили номінацію "Декоративно-прикладне мистецтво". Повною мірою логічним є присудження премії за мистецький проєкт "Петриківський розпис: на захисті ідентичності". Нагороду отримали Валентина Карпець-Єрмолаєва, Андрій та Марія Пікуші, Наталія Рибак майстри української петриківки, що зародилася на Дніпровщині наприкінці ХІХ століття. Приємно пригадати, що, коли у стінах Національної академії мистецтв України торік відбувалася виставка майстрів декоративно-ужиткового мистецтва, зокрема й петриківки, вона набула неабиякого культурного розголосу. Художники щедро ділилися з охочими основами майстерності виконання петриківського розпису. Світове визнання петриківки пам'яткою нематеріальної культурної спадщини в поєднанні з її національним визнанням красномовно свідчить про значний інтерес мистецької спільноти до українських народних традицій та їх подальше плекання.

У польському Вроцлаві 30 березня відбудеться показ стрічки "Я і Фелікс".

"Від моменту отримання опікової травми повинно пройти мінімум чотири, а то і шість місяців, перед тим, як її починати лікувати. Тому, коли до нас влітку 2022 року почали звертатись перші пацієнти — ми були до цього готові, я знав, приблизно, коли це станеться. Власне, “Неопалимі” і почали діяти після першого звернення" - розповів Еспресо Олександр Туркевич, співзасновник проєкту, лікар дерматовенеролог та засновник Меdеstеt, на базі якої почала діяти програма.Олександр Туркевич, власне фотоЗа його словами, до початку повномасштабної війни займався тим самим, що і після 24-го лютого — лікував людей. Спеціалісти клініки у Львові допомагали пацієнтам з опіковими травмами та рубцями з 2003 року, проте з початком повномасштабної війни, кількість пацієнтів різко почала зростати."Спершу у програмі було вісім клінік. Проєкт “Неопалимі” повністю безкоштовний для людей, які отримали травми внаслідок війни, але не кожна клініка може займатись благодійністю, бо це дійсно дорого. Розумієте, я завжди кажу: щоб дозволити собі бути благодійником, треба дуже багато заробляти" - розповідає Туркевич.Зараз клінік-партнерів 32, і, за сподіваннями працівників, їхня кількість поступово зростатиме. Фінансувати таку масштабну програму може будь-хто охочий, та основну частину витрат взяли на себе бізнеси: українські та іноземні. Зі слів засновника, компанії-виробники ліків безкоштовно надають свою продукцію пацієнтам проєкту, аби він існував і надалі.Лікування військовихРеалізація ідеї стала новим викликом: у світі немає такої масової потреби лікування рубців та наслідків травм, отриманих внаслідок війни, як в Україні. Зі слів самого Олександра, у цивільному житті таких пацієнтів мало б бути ледь не десяток-два, а зараз їх рахують сотнями, і це число не зменшиться з часом.Керівниця комунікацій проєкту Христина Віхоть каже Еспресо, що світова практика завершується на стадії лікування опіку, подальшою реабілітацією і лікуванням рубців лікарі рідко опікуються. А це, своєю чергою, не лише питання візуальної естетики, адже деформовані внаслідок травми тканини можуть сковувати рухи людини, боліти, свербіти, видозмінюватись, рости й, таким чином, заважати повноцінному життю. Зі слів Христини, це і є однією з проблем, чому люди не звертають за такими послугами до клінік — не вірять, що їхній ситуації можливо зарадити. Вона ділиться, що багато пацієнтів-чоловіків вважають, що лікування рубця — це лише естетика, а тому навіть не пробують проходити лікування."Був у нас такий пацієнт, Фелікс, колишній військовий. У будинок, в підвалі якого вони ховалися, влучили “Градами” росіяни, Фелікс прокинувся від сильного удару й зрозумів, що горить спальник, руки, обличчя. Щоб хоч якось його врятувати, чоловік затулив його руками. Це допомогло, але вони постраждали дуже сильно — травми були глибокі та не дозволяли рухати руками. Наскільки я памʼятаю, Фелікса до нас привела дружина, сам він не вірив, що йому допоможуть.Тож, у нас він пройшов курс реабілітації, тепер живе-радіє, повернувся на роботу, користується руками", - каже вона.Фелікс Расько, фото з архіву ФеліксаЩе один пацієнт клініки, Іван Плахотя, поділився власною історією особисто. Сам він родом з Луганщини, з повноліття пішов служити і став звʼязківцем, початок повномасштабної війни зустрів за лічені кілометри від кордону, проте, з його слів, вони з побратимами пробули там недовго — вже 25 лютого їх вивели у безпечніше місто на Дніпропетровщині."Нас відправили до 24 бригади ЗСУ, спершу — на оборону Попасної, там вночі розбили. Поранення я отримав 24-го березня 2022 року, ми виходили на іншу позицію, а вона вже була замінована, я натрапив на розтяжку. Відходив пораненим, вночі, через дорогу, яка повністю прострілювалась. Там отримав кульове поранення спини", — розповів Еспресо Іван.Далі Іван описує шлях зі стабілізаційного пункту до найближчого шпиталю, звідки його, незабаром, перевезли до Львова. Виявилось, спершу, не до того госпіталю, але Іван цю історію згадує зі сміхом."Там я пролежав ще місяць, чи півтора, мені дали відпустку за станом здоровʼя, пропонували поїхати на реабілітацію, але я вирішив поїхати до сестри, у Хмельницький, де провів ще місяць. Потім я пройшов ВЛК і відслужив ще два роки”, — додав Плахотя.Іван Плахотя, фото: Вероніка НановськаПро "Неопалимих" він дізнався ще у шпиталі Держприкордонслужби, начальник хірургії розповів про проєкт і порадив звернутись, пройти обстеження. Наразі Іван перебуває на реабілітації вже понад рік, спершу він рідше відвідував процедури, адже ще перебував на службі. Зараз, з його слів, має змогу приходити частіше. Олександр Туркевич, тим часом жартує, що Іван приходить до них "позасмагати", а сам Іван ділиться планами на майбутнє: незабаром відкрити заклад харчування.Наймолодші пацієнтиІсторія кожного учасника "Неопалимих" — унікальна. Проте деякі з них особливо гостро повертають нас до реальності, у якій ми живемо. Серед інших — це історії дітей, які постраждали внаслідок війни.На очах маленької Ангеліни від ворожого обстрілу загинув тато, сама дівчинка дістала травми та, так званий, травматичний татуаж на обличчі. Як пояснюють медики клініки: ці темні плями — порохові відкладення, які утворюються під шкірою внаслідок такого роду травм. Прийомна мама Ангеліни, яку дівчинка вже кличе просто "мамою", сама знайшла програму, аби вилікувати донечку, якій, крім татуажу, пошкодило ноги. Протокол лікування було складено на кілька сеансів, проте видимі сліди на обличчі зникли після першої процедури. Попри скептичні прогнози щодо травмованих вибухом ніг — дівчинка вже бігає.Іnstаgrаm/оlеksаndr_turkеvyсhЧóму ми навчаємо світ?Олександр Туркевич часто їздить на закордонні конференції, аби поділитись зі світом історіями українських пацієнтів та спеціалістів, і, як виявилось, поділитись досвідом зі світом. Як він розповідає: іноземні спеціалісти часто звертаються до наших медиків, адже такого досвіду у створенні протоколів лікування опікових травм у них немає.Крім того, бізнеси допомагають "Неопалимим" не лише ліками: виробник лазерів Аsсlеріоn розробив безаналогову маніпулу для апарата, яку вперше протестували під час лікування рубця у програмі. Олександр розповідає, що саме такого роду маніпули, тобто деталі, дотепер не існувало у світі, вона здатна створювати значно потужніший заряд, при цьому, не нагріваючи саму зону лікування так сильно, як її попередники. Після створення протоколів лікування нашими медиками, Аsсlеріоn запустив маніпулу на ринок.фото: архів клініки МеdеstеtА що кажуть спеціалісти?Ярина Зборівська долучилась до команди проєкту майже одразу після його створення. Вона розповідає, що до того одинадцять років працювала фельдшеркою “Швидкої допомоги” та спеціалізувалась на катастрофах. Коли їй запропонували допомагати пацієнтам проєкту — довго не роздумувала.Зараз Ярина працює у клініці спеціалісткою з апаратної косметології, про свою роботу каже, що важливо враховувати багато факторів, адже лікування такого роду травм потребує особливої уваги."Надмірне нагрівання місця опіку може вплинути на нього негативно та спонукати до росту. Крім того, серед “неопалимих пацієнтів” трапляються люди з серйозними політравмами, і іноді, на лікування одного опіку потрібно використовувати всі три види лазерів", — розповіла вона Еспресо. фото: Анастасія ЗвіробійОкремо варто зазначити, що є протоколи лікування, які можливо виконувати лише у конкретних клініках програми, адже не кожна з них має необхідне устаткування. Наприклад, до Львова скеровують пацієнтів, які потребують лікування під седацією, тож до програми долучаються медики Західноукраїнського спеціалізованого дитячого медичного центру. У лікарні, на волонтерських засадах, надають операційну палату, а працівники-анестезіологи допомагають медикам клініки Меdеstеt.Комунікаційниця проєкту Христина ділиться планами: до програми незабаром долучаться волонтери-психологи, які працюватимуть, щоб полегшити процес реабілітації. Вона розповідає, що такий запит виник давно, адже деякі пацієнти готові ділитися своїми важкими історіями, а деяким потрібна допомога спеціалістів, аби до кінця прожити травму і відпустити її. Долучитись до фінансування проєкту “Неопалимі” може кожен, посилання на збір є у соцмережах проєкту у Fасеbооk та Іnstаgrаm.

Для початку поговоримо про допомогу та підтримку, яку ми отримуємо від вашої країни. Наскільки я розумію, основна частина цієї допомоги є гуманітарною. Що вже було надано і які подальші плани?По-перше, минуло вже три роки від початку повномасштабної військової агресії Росії проти України. Ще один рік смертей, руйнувань і людських страждань для українського народу, ще один рік війни в Європі.  Швейцарія підтримує Україну не лише з 2022 чи навіть 2014 року. Насправді ця підтримка розпочалася понад 30 років тому й охоплює широкий спектр інструментів, від співпраці у сфері розвитку та економічного зростання до гуманітарної допомоги, яка залишається одним із наших ключових пріоритетів.Останнім часом основна увага була  зосереджена на підготовці до холодів, особливо в енергетичному секторі. Значні зусилля були спрямовані на забезпечення резервного енергопостачання та опалення, модернізацію котелень і підтримку нових внутрішньо переміщених людей.  Протягом 2024-2028 років Швейцарія через Швейцарське агентство з розвитку та співробітництва (SDС) виділить 58,7 млн. швейцарських франків (68,1 млн доларів) на цифровізацію та розвиток регіонів в Україні, Фото: Прес-служба Мінцифри  Ми також співпрацюємо з водоканалами, щоб підвищити енергоефективність систем перекачування води. Це дозволило покращити водопостачання для майже двох мільйонів людей, які мешкають поблизу лінії фронту.У ширшому контексті гуманітарна підтримка Швейцарії охоплює значні внески до різних інституцій і гуманітарних фондів. Водночас ми реалізуємо проєкти безпосередньо у співпраці з місцевою владою та партнерами на місцях. Практично щотижня співробітники посольства, зокрема інженери, які спеціалізуються на водній інфраструктурі, виїжджають у прифронтові райони, щоб надавати необхідну підтримку.  Такий підхід, на мою думку, дозволяє нам ефективно реагувати на потреби тих, хто потребує допомоги найбільше. Ми також активно займаємося локалізацією гуманітарної допомоги, оскільки вважаємо важливим розширення можливостей місцевих організацій і волонтерів, що сприятиме сталості гуманітарної підтримки в Україні.  Як донор ми несемо відповідальність за підтримку та визнаємо внесок волонтерів, які виконують надзвичайно важливу роботу в найнебезпечніших районах, допомагаючи тим, хто цього найбільше потребує. Саме тому ми підтримуємо відповідні ініціативи, такі як страхування життя та здоров’я волонтерів.  Ми продовжуємо працювати у ключових сферах нашої експертизи, зокрема у водопостачанні, санітарії, гігієні та захисті. Одним із пріоритетів залишається гуманітарне розмінування, на яке Швейцарія вже виділила 100 мільйонів швейцарських франків (це приблизно 100 мільйонів євро) у 2023 році на чотирирічний період.  У цій сфері ми підтримуємо безпосередні зусилля з розмінування, забезпечуємо постачання необхідного обладнання та техніки, а також надаємо консультативну підтримку уряду. Це є ключовим елементом для подальшого відновлення країни.Пане посол, ви згадали про співпрацю з місцевою владою. Чи охоплює вона всю Україну, чи ви зосереджуєтеся на окремих областях або конкретних містах?У нас є визначені пріоритети відповідно до стратегії діяльності в Україні, зосереджуючись на регіонах із найбільшими потребами. Це означає, що ми не обмежуємося одним конкретним регіоном, а працюємо по всій країні – від заходу до центру і сходу. Ми регулярно подорожуємо, щоб оцінити ситуацію на місцях, краще зрозуміти конкретні потреби та взаємодіяти з місцевими громадами та партнерами.Якщо говорити мовою цифр, якою є загальна сума гуманітарної допомоги, наданої Швейцарією Україні за ці роки? Скільки це буде в доларах?Зважаючи на масштабні потреби, за останні три роки ми суттєво збільшили наш внесок, який наразі становить приблизно 630 мільйонів швейцарських франків. Це не лише гуманітарна допомога, а комплексний пакет співпраці. Ми й надалі плануємо розширювати цю підтримку в найближчі роки.Посол Швейцарії Фелікс Бауманн. Фото: Gеtty Іmаgеs Чи надає Швейцарія Україні фінансову підтримку, окрім гуманітарної допомоги?Швейцарія використовує широкий спектр інструментів підтримки. Окрім гуманітарної допомоги, ми співпрацюємо з міжнародними фінансовими установами, такими як Європейський банк реконструкції та розвитку і Світовий банк, зокрема в реалізації енергетичних проєктів. Це також є частиною нашого внеску у відновлення та розвиток України.Дякую за вашу підтримку. Однак у мене є запитання. Наскільки мені відомо, Швейцарська Конфедерація не надає Україні військової допомоги. Я розумію, що це зумовлено певними причинами, але чи могли б ви детальніше пояснити їх?Так, це правда. Швейцарія не надає військової допомоги, і причина цього досить проста — це юридичне питання. Наш закон про військові товари, а також принцип рівного ставлення до воюючих сторін у збройному конфлікті, закріплений у законі про нейтралітет, не дозволяють нам постачати військову допомогу.  Те саме стосується реекспорту зброї та боєприпасів третіми країнами, які раніше придбали їх у Швейцарії. Відповідно до чинного законодавства вони не можуть передавати їх далі без нашого схвалення.  Що стосується цього питання, то наразі у швейцарському парламенті тривають дискусії щодо можливих змін у цих положеннях.Давайте детальніше розглянемо це питання. Швейцарські банки відомі у всьому світі своєю надійністю, і багато міжнародних компаній зберігають там свої активи та кошти.  Російський бізнес також традиційно мав і досі має значні фінансові ресурси у швейцарських банках. Однак після повномасштабного вторгнення Росії в Україну в лютому 2022 року значна частина російських активів і коштів були заморожені відповідно до санкцій.  Чи існує ймовірність, що у майбутньому Швейцарія передасть ці активи Україні для післявоєнного відновлення? Дякую за це запитання, воно дає змогу детальніше пояснити ситуацію.  Перш за все, важливо розрізняти приватні російські активи та державні активи, що належать Центральному банку Росії.  Швейцарія заморозила 7,6 мільярда швейцарських франків у державних активах російського центрального банку, що є частиною міжнародних санкцій.Посол Швейцарії Фелікс Бауманн. Фото: Gеtty Іmаgеs Скільки це в доларах? В євро ця сума приблизно така ж – близько 7,6 мільярда.На цей момент у Швейцарії, як і в Європейському Союзі, немає правових підстав для конфіскації та передачі Україні ані приватних російських коштів легального походження, ані активів російського Центрального банку.Щодо активів російського Центрального банку, то в Європейському Союзі ухвалено рішення використовувати частину прибутків, отриманих від цих активів, які зберігаються в центральних депозитаріях цінних паперів в ЄС. Тобто це те, що зазвичай називають надзвичайними прибутками.У Швейцарії, як я вже згадував, ми також заморозили активи російського Центрального банку. Однак є важлива відмінність: у Швейцарії центральний депозитарій цінних паперів не зберігає російські державні активи. Натомість вони розміщені в комерційних і приватних банках, що означає, що вони не генерують подібних надзвичайних прибутків.Дякую, пане посол. Наскільки я розумію, ви привезли літературу про швейцарські програми підтримки України. Чи могли б ви розповісти про них детальніше?Так, Україна й надалі може розраховувати на підтримку Швейцарії.  Реконструкція та відновлення України є ключовим пріоритетом нашої зовнішньополітичної стратегії на найближчі чотири роки. Лише минулого тижня уряд Швейцарії схвалив нову програму, яка стане основою для нашої конкретної підтримки України в цьому періоді.  Минулого року було оголошено про намір виділити Україні 5 мільярдів швейцарських франків (близько 5 мільярдів євро) протягом наступних 12 років. Зокрема, на період 2025–2028 років передбачено фінансування у розмірі 1,5 мільярда франків. Ця програма зосереджена на трьох ключових напрямах. Перший пріоритет — економічне відновлення. Другий — підтримка ефективного надання державних послуг в Україні. Третій — захист цивільного населення та забезпечення миру. Це ключові напрями нашої роботи.  Ми маємо широкий спектр інструментів, які вже використовували та обговорювали раніше, зокрема гуманітарну допомогу, підтримку реформ, економічний розвиток, а також миротворчі та посередницькі ініціативи. Гнучке поєднання цих механізмів дозволяє нам ефективно адаптовувати підтримку до реальних потреб у різних регіонах України.Ми також можемо адаптовувати наш підхід відповідно до змін у ситуації та конкретних потреб різних регіонів України.  Одним із нових аспектів цієї програми є те, що близько третини загальної суми буде спрямовано на залучення швейцарського приватного сектору до відновлення України. Це дозволить залучити додаткову експертизу та створити додану вартість у процесі відбудови.  У цьому контексті перша віце-прем'єр-міністерка України Юлія Свириденко та наш міністр економіки підписали меморандум про взаєморозуміння в Давосі в січні цього року. Це важливий перший крок у реалізації підтримки для приватного сектору. На початковому етапі основна увага буде приділена швейцарським компаніям, які вже працюють в Україні та реагують на конкретні потреби, визначені українською стороною. Водночас ці компанії також робитимуть власний внесок у процес відновлення, зокрема шляхом створення нових робочих місць і надання можливостей для професійного навчання молоді.  Окрім цього, варто зазначити, що в Україні працює значна кількість швейцарських компаній.Чи продовжується ця співпраця під час війни?Саме так. Більшість компаній залишилися в Україні, незважаючи на всі виклики та труднощі. Це був непростий період, але вони довели свою стійкість, продовжуючи працювати, створювати робочі місця та сплачувати податки, тим самим підтримуючи економіку країни.  Більш того, деякі компанії не лише зберегли свою діяльність, а й продовжують інвестувати навіть в умовах війни. Наприклад, у Львівській та Волинській областях розширюються виробничі потужності.На завершення нашої розмови про цю програму: чи вона ще перебуває на етапі обговорення, чи вже офіційно затверджена?Цю програму офіційно затвердив швейцарський уряд цього місяця. Перед цим відбулися консультації з українськими міністерствами, партнерами та зацікавленими сторонами. Фінансування вже схвалене парламентом, тож тепер можна розпочинати її реалізацію.Пропоную поговорити про політичні питання. Швейцарія приймала Глобальний саміт миру, на якому обговорювали можливі шляхи мирного врегулювання війни. Чи вважаєте ви його успішним?  І чи може Швейцарія в майбутньому організувати ще один такий саміт миру, який справді допоможе покласти край війні в Україні? Чи все ще існує реальна можливість досягти мирного врегулювання шляхом переговорів із Росією?Так, 2024 рік став одним із найактивніших у нашій двосторонній співпраці. Відбулися дві зустрічі між нашими президентами, переговори з прем’єр-міністром, а також Саміт з питань миру в Бюргенштоці, який став ключовим моментом року. Це була одна з найважливіших дипломатичних ініціатив.  Тоді, у червні, відбулася перша серйозна спроба на високому рівні обговорити та знайти рішення до ключових питань, пов’язаних із війною.Водночас це була спроба об’єднати широку коаліцію країн з усього світу, і нам це вдалося — у конференції взяли участь 100 держав та міжнародних організацій.  Ця інклюзивність, яка знайшла своє відображення у спільному комюніке, стала одним із головних досягнень саміту. Навіть зараз вона має залишатися орієнтиром для подальших дискусій щодо майбутнього мирного процесу.  Що стосується ролі Швейцарії, ми готові підтримати будь-який діалог, спрямований на мирне врегулювання, якщо залучені сторони звернуться до нас по допомогу. Водночас Швейцарія залишатиметься активним учасником дипломатичних процесів незалежно від цього.  Наприклад, у 2026 році наша країна головуватиме в Організації з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ).Яка ваша особиста думка щодо мирних переговорів, зокрема дискусій, які наразі відбуваються в Саудівській Аравії? Чи вважаєте ви, що за допомогою таких перемовин можливо переконати Росію вивести свої війська з України та покласти край війні?Останні кілька днів принесли помітні зрушення та прискорення в цьому питанні.  Загалом сам факт того, що Сполучені Штати й Росія ведуть діалог на високому рівні, є позитивним сигналом, і ми сподіваємося, що це допоможе закласти основу для майбутнього мирного процесу.  Водночас для Швейцарії принципово важливо, щоб Україна була залучена до цих переговорів від самого початку, адже йдеться про її майбутнє.  Наша позиція залишається незмінною: ми продовжуємо підтримувати всеосяжний, справедливий і стійкий мир для України, що ґрунтується на міжнародному праві та гарантує її безпеку, зокрема відповідно до Статуту ООН.Європа також повинна брати активну участь у таких переговорах. Адже ніщо, що стосується Європи, не повинно вирішуватися без неї, чи не так?Минулорічний саміт у Бюргенштоці, як ми вже згадували, продемонстрував, що участь 100 країн дала змогу провести змістовну та інклюзивну дискусію.Гаразд, тепер до іншої теми. На початку 2022 року багато українців були змушені покинути свої домівки через війну, і дехто з них знайшов прихисток у Швейцарії. Скільки українських біженців наразі перебуває у вашій країні?Швейцарське суспільство проявило велику солідарність з українськими біженцями від початку війни у 2022 році, і ця підтримка залишається незмінною навіть через три роки.  Загалом до Швейцарії прибули понад 100 000 українців, однак нині ця кількість трохи менша, оскільки частина біженців повернулася, а деякі нові прибули. На цей момент у країні перебуває приблизно 68 000 українців зі спеціальним статусом захисту, і ця цифра залишається стабільною протягом останнього року.  Примітно, що близько 30% із них уже працевлаштовані та працюють у Швейцарії.Я також читав, що у Швейцарії обговорювали можливість надання урядом фінансової підтримки українцям для повернення додому. Чи це питання все ще залишається актуальним?Навіть зараз ми надаємо одноразову фінансову допомогу окремим людям і сім’ям, які вирішують повернутися в Україну. Дійсно, у Швейцарії відбувалися дискусії щодо можливих механізмів підтримки повернення біженців, проте наразі ще зарано ухвалювати конкретні рішення щодо цього. Спеціальний статус захисту для українців відповідно до рішення ЄС був продовжений до березня 2026 року.  Ми повністю усвідомлюємо, наскільки важливо для України, щоб її громадяни зрештою повернулися та зробили свій внесок у відновлення та відбудову країни.  Водночас повернення потребує не лише фінансової підтримки, а й безпеки, стабільності, можливостей для працевлаштування та розвиненої інфраструктури – зокрема, доступу до якісної освіти, громадського транспорту, медичних послуг та інших життєво важливих сфер.Ще одне питання на цю тему. Двоє моїх друзів наразі перебувають у Швейцарії. Вони були змушені виїхати через війну на початку 2022 року й отримали статус біженців. Однак вони відмовилися від будь-якої державної підтримки, вирішивши самостійно працювати, сплачувати податки та повністю покривати свої витрати.  Чи зможуть вони залишитися у Швейцарії після закінчення війни в Україні, чи будуть зобов’язані повернутися?Я не можу коментувати конкретну ситуацію, не знаючи всіх деталей. Однак загалом, якщо громадянин України чи будь-який іноземець працює у Швейцарії та сплачує податки, то, ймовірно, має посвідку на проживання. Це вже інший випадок.  Для біженців зі спеціальним статусом захисту ситуація складніша. З одного боку, якщо вони залишаються на тривалий період, то важливо сприяти їхній інтеграції: допомогти знайти роботу, вивчити мову, влаштувати дітей до школи у Швейцарії.  Водночас ми добре усвідомлюємо, наскільки важливо для України, щоб її громадяни повернулися після завершення війни.І останнє моє запитання на сьогодні – про саміт у Давосі. Наскільки я розумію, ви були там присутні, а саміт відбувся наприкінці січня. На вашу думку, наскільки він був важливим? Чи це було лише місце зустрічі європейських лідерів для дискусій, чи там також обговорювали та впроваджували конкретні практичні заходи?Всесвітній економічний форум у Давосі, – це щорічна зустріч, яка проводиться вже багато років. Він не був присвячений виключно Україні, хоча війна в Україні, безумовно, стала однією з ключових тем.  Щодо Швейцарії можу сказати, що в кулуарах форуму ми провели багато інтенсивних двосторонніх переговорів з Україною. Наші президенти знову зустрілися, як і міністри закордонних справ. Крім того, відбулася зустріч між першим віце-прем'єр-міністром України та нашим міністром економіки, про яку я вже згадував.  Ми підписали Меморандум про взаєморозуміння щодо залучення приватного сектору та провели низку інших зустрічей, зокрема на більш технічному рівні.  Принаймні для Швейцарії ця платформа стала можливістю для змістовних дискусій з українською владою з широкого кола питань, і, на мою думку, ми використали її максимально ефективно.Пане Посол, це ваш робочий кабінет. Як виглядає типовий робочий день посла Швейцарської Конфедерації в Україні?Так, це мій офіс, але я намагаюся проводити якомога більше часу поза його межами, оскільки вважаю, що основна роль посла – це зустрічі з людьми.  Я часто спілкуюсь із представниками української влади, бізнесу, громадянського суспільства, партнерами проєктів, а також діячами культури та освіти.  Який мій типовий робочий день? Це, мабуть, найскладніше питання за все інтерв’ю, адже поняття "типовий день" у моїй роботі фактично не існує – кожен день не схожий на попередній. Іноді це зустрічі з представниками влади, підписання угод або участь у заходах, пов’язаних із передачею обладнання чи техніки, яку надає Швейцарія. Інколи беру участь у церемоніях або різних офіційних заходах. Тож так, мої робочі дні завжди різні.Важливу роль відіграє й управління роботою посольства, особливо з огляду на зростання внеску Швейцарії в підтримку України в останні роки. Досягнення наших цілей неможливе без сильної та компетентної команди.  Як наслідок, за останні два роки штат посольства значно розширився. Я справді можу покладатися на високопрофесійну та віддану команду колег – як українських, так і швейцарських. Без їхньої наполегливості та відданості ми не змогли б досягти всього того, про що сьогодні говоримо.І все ж таки, якщо бути більш конкретним, основна робота посла відбувається тут, у посольстві, чи за його межами?Мабуть, приблизно порівну. Звичайно, багато зустрічей проходить у посольстві, де ми приймаємо гостей. Водночас я докладаю значних зусиль, щоб діяти поза його межами – відвідувати наших партнерів і бенефіціарів. Вважаю, що це надзвичайно важливо.Говорячи про "поза його межами": ви вже близько півтора року обіймаєте посаду посла в Україні - чи мали ви можливість подорожувати країною?Так, я подорожував Україною, і вважаю, що для послів надзвичайно важливо виїжджати за межі столиці.  З огляду на різноманітні реалії в різних регіонах, важливо розуміти місцеві потреби та долучатися до діалогу з органами влади й партнерськими організаціями по всій країні.  Я кілька разів відвідував Харків і Запоріжжя, а також багато східних областей, зокрема Дніпро, Херсонську область, Миколаїв, Одесу та Чернігів. Звичайно, побував і в центральній та західній частинах країни.Моя перша поїздка була до Вінниці, адже у нас там склалися давні партнерські відносини. До того ж, саме у Вінниці курсують цюріхські трамваї, які ви бачите на обкладинці, і вони вже кілька років є частиною міського транспорту.  Окрім цього, я також відвідував захід України, зокрема побував у Львові. Там наразі готують до запуску низькопідлогові трамваї з Берна, які незабаром почнуть курсувати містом.Я переконаний, що подорожувати країною надзвичайно важливо. Особливо в районах, наближених до лінії фронту, де я мав змогу зустрічатися з бенефіціарами наших проєктів. Ці моменти стали одними з найбільш емоційних за весь мій час роботи тут.  Зустрічі з людьми, які щиро висловлюють вдячність за отриману підтримку, мають величезне значення. Це не лише надихає, а й дозволяє мені на власні очі побачити, як робота, яку ми здійснюємо тут, у Києві, реально впливає на життя багатьох українців.

Про це Мусаєв написав у себе на ФБ."У 1987 році я служив у 6 Управлінні КДБ СРСР у Москві. Найбільш важливим напрямом роботи 6 Управління було вербування бізнесменів капіталістичних країн. Саме того року нашим Управлінням було завербовано 40-річного бізнесмена зі США Дональда Трампа на псевдо "Краснов", - повідомив відставний генерал з Казахстану.До своєї заяви Мусаєв прикріпив одну зі своїх минулих публікацій, в якій стверджує, що Трамп є особою, що "ідеально вербується":Читайте також: В перспективі може бути домовленість між Путіним і Трампом щодо питання розподілу сфер впливу, - генерал Мусаєв"Є таке поняття як вербуємість об'єкта. За своїм досвідом оперативної роботи в КДБ-КНБ можу точно сказати - Трамп відноситься до категорії людей, які ідеально вербуються. У мене немає сумнівів, що Росія має компромат на президента США, що протягом багатьох років Кремль просував Трампа на пост президента головної світової держави".У коментарях до допису генерал Мусаєв зазначив: "Сподіваюся й третій замах переживу".Чинна казахстанська влада вимагає від Австрії видати їй Мусаєва, але офіційний Відень вважає переслідування генерала політично вмотивованим й відмовляє в екстрадиції.Трамп і росіяни у 80-хУ січні 2021 року лондонська газета Тhе Guаrdіаn навела подробиці біографії Трампа щодо відвідин СРСР та Росії у вигляді основних думок з книги "Американський компромат: як КДБ культивував Дональда Трампа" (Аmеrісаn Коmрrоmаt: Ноw thе КGВ Сultіvаtеd Dоnаld Тrumр, аnd Rеlаtеd Таlеs оf Sех, Grееd, Роwеr аnd Тrеасhеry) журналіста Крейга Ангера (Сrаіg Ungеr) про нібито приналежність нинішнього американського лідера до радянської агентури.Ангер описує, як Трамп вперше з’явився на радарі росіян у 1977 році, коли він одружився зі своєю першою дружиною Іванною Зельнічковою, чеською моделлю. "Трамп став об’єктом шпигунської операції, яку контролювала розвідка Чехословаччини у співпраці з КДБ", - йшлося у матеріалі Тhе Guаrdіаn.Через три роки Трамп відкрив свою першу велику нерухомість, готель Grаnd Нyаtt Nеw Yоrk біля залізничного вокзалу Grаnd Сеntrаl. Трамп купив 200 телевізорів для готелю у радянського емігранта Семена (Сема) Кисліна, який був співвласником компанії Jоy-Lud Еlесtrоnісs на П'ятій авеню.За словами Ангера, Jоy-Lud контролювався КДБ. Кіслін натомість заперечує, що мав стосунок до радянського Комітету держбезпеки.Потім, у 1987 році, Трамп і Івана вперше відвідали Москву і Санкт-Петербург. Підприємця "підгодовували" розмовами про те, що він повинен піти в політику."Трамп був ідеальною ціллю у багатьох відношеннях: його марнославство, нарцисизм зробили його природною ціллю для вербування. Його вирощували протягом 40 років, аж до його обрання", - робив висновок Ангер.Про начебто як вербування Трампа саме у 87-му каже й Мусаєв.Відвідини Радянського Союзу Трампом, що мали місце у липні 1987 року, та його спілкування з Михайлом Горбачовим, тоді згадувалися у публікації Nеw Yоrk Тіmеs.Тrumр Тоwеr з апартаментами для ПутінаТоді ж, наприкінці 80-х, Трамп загорівся ідеєю побудови у Москві готеля-хмарочоса Тrumр Тоwеr, але вона так ніколи й не була реалізована. До цього проєкту Трамп і його люди повернулися у 2010-х. Згідно з повідомленням СNN, Фелікс Сатер та Майкл Коен розглядали можливість облаштування у Тrumр Тоwеr у Москва-Сіті ексклюзивного пентхауза, який планувалося подарувати Володимиру Путіну. Однак, пізніше від такого задуму довелося відмовитися.Дружба родини Іванки Трамп з родиною російського олігарха Романа Абрамовича2018 року американська агенція Вlооmbеrg писала про те, як Іванка Трамп та зять президента США Джаред Кушнер вже не один рік підтримують дружні стосунки з парою Роман Абрамович - Дар'я Жукова, які тоді постійно проживали у Сполучених Штатах.За даними авторів статті на сайті Вlооmbеrg, чоловіки зустрічалися зо 3-4 рази, тоді як їхні дружини приятелюють ціле десятиліття.2014 року подружжя Кушнерів на запрошення Жукової провело 4 дні у Росії. Вони навіть сиділи разом на благодійній вечері, присвяченій збору коштів для Московського єврейського музею, а Кушнер інвестував в онлайновий арт-бізнес, засновником якого є Жукова.nullТоді Іванка розмістила фотографії події в Іnstаgrаm і подякувала Жуковій за "незабутні чотири дні у Росії!".Познайомила ж Іванку та Дар'ю колишня дружина Руперта Мьордока, Венді Денг.За даними Тhе Веll, станом на 2017 рік брат президентського зятя - Джошуа Кушнер - це ключовий бізнес-партнер Жукової. У 2010 році фонд Джошуа Кушнера Тhrіvе Саріtаl, перерахувавши $1,5 млн, врятував від закриття стартап Жукової Аrtsy - онлайн-платформу для колекціонерів мистецтва.Абрамович раніше був переважно відомий як уповноважений родини першого президента РФ Бориса Єльцина, з початком повномасштабного вторгнення РФ фігурує у статусі неформального перемовника між Москвою, Києвом та Заходом.2022 року Абрамович потрапив під санкції і, як можна дізнатися з повідомлень ЗМІ, перебрався до Туреччини.

У Ліхтенштейні провели читання українських авторів Андрія Любки і Ірини Цілик, а також показали фільми "Я і Фелікс" та "Земля блакитна, ніби апельсин".

Про це повідомляється на сайті ВВС.Всесвітня служба ВВС склала список "100 жінок - 2024". Серед жінок, які увійшли до переліку, опинилися лауреатка Нобелівської премії миру Надія Мурад, активістка Жизель Пеліко, яка пережила зґвалтування, акторка Шерон Стоун, олімпійські спортсменки Ребека Андраде та Еллісон Фелікс, співачка Рей, художниця Трейсі Емін, кліматична активістка Аденіке Оладосу та письменниця Крістіна Рівера Гарса.До списку потрапили й дві українки - фермерка Ольга Олефіренко та засновниця центру Suреrhumаns Ольга Руднєва."Проєкт ВВС "100 жінок" визнає, яким непростим був цей рік для жінок, і відзначає тих, хто завдяки своїй стійкості прагне до змін, адже світ навколо них також змінюється. Як і у попередні роки, проєкт приділяє особливу увагу зміні клімату, і отже, до списку увійшли жінки, які борються з наслідками кліматичної кризи та допомагають своїм громадам подолати її вплив та адаптуватися до нього", - пояснили в ВВС.Фермерка Ольга Олефіренко розпочала свою діяльність у 2015 році, створивши ферму після смерті батька, що було його мрією."Купивши худобу, вона почала працювати, але незабаром зазнала фінансових труднощів і була змушена продати всіх тварин. Але вона не хотіла відмовлятися від прагнень свого батька-командувача спецназу ВМС, який загинув на передовій війни на Донбасі. Минулого року вона склала бізнес-план та подала заявку на фінансування від Українського фонду ветеранів - і досягла успіху", - описують історію Олефіренко.Вона змогла знову організувати ферму, цього разу зосередившись на модернізації, застосуванні нових сільськогосподарських технологій і створенні робочих місць для місцевої громади, у якій вона стала джерелом натхнення через свою ініціативність та лідерські якості.Засновниця центру Suреrhumаns Ольга Руднєва після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну прагнула допомогти пораненим на фронті."Людей, які втратили кінцівки на полі бою, часто сприймають як жертв, але для Руднєвої вони були "надлюдьми", які заслуговували на всю допомогу, яку вона тільки могла надати. Вона створила у Львові травматологічний центр Suреrhumаns, яким керує як генеральна директорка разом із командою спеціалістів", - зазначають у ВВС.Suреrhumаns займається протезуванням кінцівок, у ньому нещодавно відкрилося реабілітаційне відділення. За перші два роки роботи послугами центру скористалися понад 1 000 людей."Стійкість - це прокидатися щоранку під звуки сирен і продовжувати битися за свою країну. Це давати собі відповідь на запитання "для чого?", замість того, щоб застрягати на тому, "чому я?". Це знаходити способи зробити більше, маючи дедалі менше з кожним днем", - поділилась Ольга Руднєва. 

Ми поговорили із Софією про її пошук власного шляху в письменстві, створення "Амадоки" і плани на майбутнє Чи пам'ятаєте той ваш текст, який сприйняли як літературний? Дописали й подумали: "Так, здається, я письменниця". &еnsр;Я щось пробувала в ранні роки. Як кожна дитина, гралася в те, чим займається батько, тому намагалася складати історії, щойно навчилася писати. Але вперше мені здалося, що досягла чогось серйозного, коли завершила в 15 чи 16 років повість "Літо Мілени". Потім цей текст, можливо, навіть за порадою батька, я надіслала у видавництво "Смолоскип" на конкурс, де він отримав другу премію, і це теж стало поштовхом до усвідомлення, що справді щось виходить, інші люди на це реагують. Як це рости в родині відомого літератора? Ви правильно зауважили, що кожна дитина грається в те, чим займаються батьки. Але кожна дитина так само й бунтує проти батьків. Химерна родинна діалектика: з одного боку, він знаменитий поет і письменник і ви ним захоплюєтеся, з другого боку, вам хочеться йти своїм шляхом. &еnsр;Процес довжиною в життя&hеllір; Мені здається, що я з цим більш-менш розібралася для себе, щойно вийшла "Амадока". Тобто "Амадока" стала тим етапом, коли я по-справжньому повірила, що маю свій голос, що вже не потребую в болісному сенсі озиратися на батька. Можу тепер підтримувати зв'язок більше в діалогові, натхненні, гордості, дружбі. А до того мала різні пошуки: самозаперечення на певних етапах, внутрішню відмову від писання. Напевно, роман "Сьомга" (2007-го. Країна) і був тим бунтом. Але він не спрацював як повстання проти батьків. Тому що з ними в мене хоч і складна, але доброзичлива ситуація. Навіть коли я проти них бунтувала, від якихось підліткових вчинків, перших куштувань алкоголю чи занадто тривалих загулів до літературних експериментів, які не кожен читач міг зрозуміти, батьки завжди це приймали. Тому бунт не зовсім спрацьовував. І я мала підтримку. Ми підійшли до "Амадоки". То як у вас виникла ідея такого об'ємного й ускладненого твору? &еnsр;Вона почала визрівати ще під час роботи над "Фелікс Австрія", який був таким собі випробовуванням наскільки я здатна працювати з історичними темами. Але я все одно ніколи себе не розглядала як історичну романістку. Постійно усвідомлюю, що насамперед фантазую. Тобто дослідження є, але не як самоціль. Я завжди свідома своїх неточностей. Але, працюючи над "Фелікс Австрія", уявляла та конструювала певний світ, розуміючи його казковість і міфічність. Розповідала історію в певному сенсі досить солодку. І коли я читала матеріали, присвячені співіснуванню різних національних груп у тому-таки Станіславові, то розуміла, що у "Фелікс Австрія" демонструю згладжену, ідеалізовану картину. Зрештою, виникло та зросло бажання підійти до цього серйозніше й чесніше. Амадока" стала тим етапом, коли я повірила, що маю свій голос Паралельно відбувалися Майдан, Революція гідності, війна. Спостерігаючи за цим, я бачила неоднорідність різних частин України. А з другого боку, все більше людей говорило про свою історію, намагалося зрозуміти, звідки ця розрізненість походить. І так запускалися процеси об'єднання. Тож у мене виникла потреба намалювати широку картину цих різноманітних фрагментів, підійти на різних планах і на широкому історичному, і на інтим­ному, персональному. Спробувати всю цю відокремленість подолати конструкцією роману, що поступово виникав. Врешті я побачила, як воно може працювати. Хоча не знала, чи це вийде, особливо на початку. Мабуть, перелопатили гору архівів? &еnsр;Залежно, з ким і з чим порівнювати. Але так, довелося багато досліджувати й багато читати додаткову літературу. Були реальні історії, від яких відштовхувалися? &еnsр;Звичайно. Наприклад, у частині про неокласиків, яка ніби є спробою монографії, але й у лініях вигаданих персонажів Богдана, Романи, вже не кажучи про історію бабусі Богдана, про вигадані історії людей із Бучача. Усі ці долі вибудовані на реальних документах про Другу світову війну, Голокост, на свідченнях людей, яким удалося вижити в ті часи. Багато сторінок у "Амадоці" присвячено цілком реальній людині, саме життя якої здається пригодницьким романом, Домонтовичу. Чому він? &еnsр;Це була паралельна тема до моменту, коли в мене склалася цілісна конструкція "Амадоки". Я мріяла написати окремий роман про нього, тим паче, що там приваблива історія любовного трикутника. Усі ці інтриги, пов'язані з його подвійною службою в розвідках Третього Рейху й Радянського Союзу, маса таємниць і недомовок, ціла низка здогадок. Розкішний матеріал. Але я ніяк не могла знайти інтонацію для цієї оповіді. Робота постійно зупинялася. Проте, коли виник сучасний сюжет про чоловіка, який воював на Донбасі й утратив пам'ять, і про жінку, яка стверджує, що є його дружиною, та розповідає йому його власну історію, я побачила, яким чином долучити минуле і як усі мотиви підкреслюватимуть і наповнюватимуть один одного. Частина про Домонтовича, неокласиків і сталінські репресії приєднується неочевидним способом. Але це для мене є свідченням того, що часто історія, вже не кажучи про людську свідомість, працює нелінійно, несподіваними способами. В "Амадоці" ви ще виокремили цікавий тип жінок. Я на­звав би їх сильними мимоволі. Такий непростий типаж. Стикалися з ними особисто? &еnsр;Ці образи почасти спираються на жінок, за якими спостерігаю. Мені одразу спадають на думку мої бабусі, насправді різні, і до речі, вони походять із різних частин України. Одна з них, хоч і не росіянка, народилася на території Росії, але більшу частину життя прожила в Чернігові. Друга бабуся з Івано-Франківської області. Вони протилежні за темпераментами, але щодо кожної з них можна застосувати окреслення, яке ви згадали. Та я думаю про своїх подруг теж. Це, напевно, не тільки жінок стосується. Оскільки я сама жінка, то краще їх розумію. З чоловіками трохи інакше. Але думаю, що люди здебільшого стають сильними мимоволі, що насправді нечасто людині вдається зробити низку послідовних осмислених виборів. Швидше, якась ідеальна особа здатна на таке, хтось святий. Ми не можемо передбачити, як поводитимемося в тій чи тій ситуації. Переважно людина воліла б уникати цього геройства, просто жити нормальним життям. Але вибирати не випадає. Ми не можемо передбачити, як поводитимемося в тій чи іншій ситуації Нині теж, коли подорожую на Заході, мене запитують, чому я не виїхала з України, чому ми з донькою в Києві. А для мене це здається чимось настільки очевидним, що навіть складно пояснити чому. Бачу здивовані погляди, нерозуміння на обличчях, і як правило, звучить слово "геройство". Хоча для мене воно взагалі не описує ситуації. "Амадокою" ви когось роздратували? &еnsр;Упевнена, що роздратувала. Просто це роздратування мене не особливо зачепило, бо сама сатисфакція від роботи була така потужна, що роздратування деяких читачів цього задоволення не могло порушити. Але я знаю, що багато кому ускладнена структура роману не подобається, читачам складно переходити зі стилю на стиль, частина про неокласиків декому здається зайвою. Це нормально, завжди є невдоволені. Я радше мав на увазі те, що показуєте український опір 1940-х неоднорідним і неоднозначним. &еnsр;Мабуть. Я точно боялася цього, коли писала. Боялася, наприклад, агресії, пов'язаної з Голокостом, з визнанням того, що серед українців були причетні до нього. Що були різні досвіди й різні люди, які по-різному поводилися. Але я особисто не зіткнулася з цими відгуками. Впевнена, що вони є. Натомість люди висловлювали усно чи в листах, соцмережах, що це якраз потрібно, треба говорити про цю тему, називати речі своїми іменами. І це для мене стало приємним здивуванням. Але також я думаю, що ті, кого роздратували б моменти про упівців, співпрацю деяких українців з німцями, не так багато художньої літератури читають. Може, й на щастя. &еnsр;На щастя, з одного боку. Але, з другого боку, саме тому вони й залишаються у своїх світах, бо не дозволяють порушувати собі оці усталені переконання. Чи можна вважати "Амадоку" й "Катананхе" непрямою дилогією? Бо друга книжка, звісно, ніяк не продовжує першої, але вони взаємодоповнюються формально та стилістично. &еnsр;Думаю, що можна в сенсі тези й антитези. Бо в "Катананхе" я серед іншого намагалася вийти з "Амадоки". Це як? &еnsр;Кілька років після "Амадоки" було відчуття глухого кута, через те що я використала так багато своїх можливостей, деякі з них довела до повного вихолощення і не розуміла, що робитиму далі. Я точно знала, що історична тематика вже ні. Тому вихід був у камерності та приватних мікроісторіях. Можна довго перелічувати, що саме я зробила протилежно до "Амадоки". Звичайно, багато що залишається впізнаваним. Хоча стиль "Катананхе", мені здається, значно лаконічніший. І це теж принесло мені певну сатисфакцію, відчуття чіткості й цілісності, округлості цієї історії на відміну від "Амадоки", яка відгалужується всіма цими побічними потоками, багато з яких так нікуди й не приводить, ми тільки можемо вгадувати, але інакше з цим масштабом неможливо повестися. Наостанок: які маєте плани, що писатимете далі? Чи ще не знаєте? &еnsр;Сподіваюся, що знаю. Цей задум був у мене ще до "Катананхе", навіть до повномасштабного вторгнення. Він весь час перероджується і видозмінюється. І на цей момент уже далеко відійшов від початкової ідеї. Але я повернулася до цього задуму якраз завдяки "Катананхе", оскільки "Катананхе" дав мені нову мову. Відчула, що знайшла дещо інакший спосіб висловлювання. Знову працюватиму з реальністю. Але хочу піти в іншу царину, почати, мабуть, з Оболоні й теперішнього часу, а потім перейти в міфічно-етнографічний світ. Далі інтриги не розкриватиму, тим паче, що не знаю, у що це виллється.

Розповідаємо про українські фільми 2024 року, які вже вийшли в прокат і на які ми чекаємо найбільше. Це переосмислення історії 1990-х («Я і Фелікс», «Назавжди-Назавжди», «Ля Палісіада»), екскурси в радянське минуле («Будинок “Слово”. Нескінчений роман») і перші художні фільми, що були зняті вже під час повномасштабного вторгнення росії («Буча», «Конотопська відьма»). Тhе роst Українські фільми 2024 року – 20 гучних прем’єр, які ви могли пропустити fіrst арреаrеd оn МС.tоdаy.