Search trend "20 днів у Маріуполі"

Для мене це звучить як оксюморон: чутлива тема і питання мови в нашій країні. Мені здається, що це ненормальна історія, але для нас трохи традиційна. Говоримо ми в момент, коли на інституцію мовного омбудсмена в нас знову звернена вся увага, оскільки з'являються питання до якостей, які повинна мати персоналія, що обіймає цю посаду.Зрозуміло, що Тарас Кремінь робив цю роботу певний термін. Зараз є питання до того, чи залишиться він на посаді, чи буде хтось новий. І от наскільки добре ця людина має відповідати цій посаді, дуже турбує суспільство.Якщо ми говоримо про українську мову в нашій країні, то знову ж таки річний звіт про стан дотримання Закону України "Про забезпечення функціонування української мови як державної" за попередній рік свідчить про те, що в Україні зберіглася тенденція до поліпшення стану виконання вимог Закону про державну мову, нам наводять цифри, і вони ніби тішать наше око.З іншого боку, це якраз таки історія про те, коли люди звернулися, і історія про ті сфери нашого життя, які прописані в Законі. Але насправді мова в нашій країні - це те, що супроводжує нас щодня і багато хто відмічає, що по різних регіонах у нашій країні ситуація з використанням і життям з українською мовою змінюється не на краще. Чи спостерігаєте ви відкат україномовності в нашій країні зараз? Принаймні, може, у столиці?Спостерігаю. Це, напевно, мої емпіричні спостереження, хоча тут кілька пластів у вашому питанні. Я їхала до вас на ефір і просто по Хрещатику проходила, я там працюю. І звернула увагу, що якісь два молодих чоловіки дуже гучно обговорювали свої ділові питання - російською мовою.І мене це, чесно, різонуло, я подумала: боже мій, у мене настільки, напевно, сформована україномовна моя власна бульбашка, що для мене чути цю російську виглядає доволі дико. Хоча це були якісь бізнесові справи, які люди просто обговорювали. У моєму колі очевидно відкату немає, але ми маємо розуміти, що це за коло.Загалом, з того, що я спостерігаю, як я сказала, емпірично - чи десь у кав'ярнях, чи на дитячих майданчиках, чи де завгодно, - так, я чую відкат у Києві і я чую, що, порівняно з 2022 роком, значно більше молодих людей, які говорять російською. Тобто, коли ви тут кажете про інститут омбудсмена - це одна важлива історія. А є друга дуже важлива історія - це суспільний запит на українську мову. Дико звучить в Україні - суспільний запит на українську мову. Я поясню, що я маю на увазі.Хрещатик, фото: gеttyіmаgеsМи тут все ж таки маємо розуміти ці наші історичні обставини. На жаль, так склалося, що ми говоримо про багато речей, пов'язаних із суспільним запитом. І я хочу сказати, що якась частина людей собі, напевно, теж сказала: о, цей перший страх минув, який був у 2022 році, о, воно надовго, о, значить, мені так комфортно (чи як там люди собі це пояснюють) і я буду говорити так, як мені комфортно.І, звісно, тут би варто говорити з людьми, які, можливо, більше займаються соціальною психологією. Я тут одразу скажу, що я не є соціальною психологинею, але, як журналістка, я дуже багато працюю з аудиторіями. І розумію, що ця аргументація, яка наводиться, чому російська мова в побуті: от же ж ми в супермаркеті хліб просимо українською мовою, наприклад, ми ж кажемо "Мені два капучино" в кав'ярні українською мовою і потім відвертаємося і за столиком зі своїм другом чи приятелькою говоримо російською – так це ж уже починається наша приватна сфера.Воно то так. Але якби не війна, якби не цей масштаб жертв і якби не розуміння, за що, власне, ця війна, якби не розуміння, що українська мова і оця частина ідентичності – це, власне, те, що якраз і тримає Україну, українську державність. І коли починається історія про те, що "воїни в окопах говорять російською", то я ці аргументи приймаю лише від тих, хто в окопах.От чому в наших людей і досі немає розуміння того, що, хоча нам це проговорюють устами офіційних речників з Російської Федерації, що "ви говорите російською мовою, ви сфера абсолютно нашого життя, наших інтересів, і ми собі крокуємо цією сферою доти, доки можемо це робити", - це каже Лавров, це каже Пєсков і так далі.Але в наших людей спрацьовує, на моє враження, щось, як бунт. Вони ніби не хочуть віддавати щось, що насправді їхнім не є, але вони вперто вважають це своїм."Ну, це мова моєї мами" - багато хто наводить цей аргумент, він насправді має право на існування, тому що це справді могла бути мова чиєїсь мами, і вона була мовою чиєїсь мами. Тут просто треба розуміти, як мама отримала цю мову.І коли ми кажемо, що це мова моєї мами, то ми обрізаємо оцей шлях, тобто ми закриваємо очі на той шлях, у який спосіб мама отримала цю мову.Коли моя мама у 1968 році, якщо не помиляюсь, вступила в Київський університет на історичний факультет, приїхавши з Черкаської області... Ну, я беру приклад мами. Міг бути тато з Житомирщини – не має значення. Мама приїхала, почалися потім 1970-ті роки. І якщо хтось хоч трішечки читав історію, українську історію і про цей період совєтської України, той знає, що таке 1970-ті роки. Це згортання навіть тої української мови, яка була, це перетворення на "сільську" мову. Моє дитинство - це 1970-ті роки, як це, можливо, не дивно звучить, але я якраз та дитина, яка чудово знала, якій у школі, і на вулиці, і в транспорті могли сказати: ти селючка.І коли я це все починаю згадувати, я зараз досить часто натикаюся на те, що люди кажуть: о, вона принесла свою травму! І зараз ти будеш носити цю свою травму. І, значить, якщо в тебе була травма, то ти якось травматично реагуєш. Так питання ж не в тому, у кого була мовна травма. Колись наша колега Мирослава Барчук абсолютно слушно написала пост про себе: моя мовна травма великою мірою мені застелила інші травми, наприклад речі, пов'язані з сексизмом, які були дуже поширені й досі залишаються поширеними в нашому суспільстві.Так, тому що це якісь помітні речі, і питання не в тому, що ми не хочемо відмовитися від наших травм. Ми просто хочемо, щоб якась більша частина суспільства зрозуміла оцей шлях, у який спосіб російська мова стала мовою їхньої мами. Чи їхньої бабусі, може, в когось, але найчастіше бабусі - ні. Тобто, якщо згадати, то бабуся якраз-то говорила українською мовою. І оце є важливий момент.Тепер те, що стосується нинішнього періоду. Бунт ви згадали дуже слушно. Часто ці дискусії в нас у соцмережах бувають про те, що підлітки, наприклад, коли вони говорять російською, це такий, так би мовити, підлітковий бунт, вони переростуть. Окей. Якщо це раз – так. Якщо це два – так. Але якщо не проговорено раз, два і три в родині, то це вже не підлітковий бунт - це система. Чи переростуть? Не факт! Багато ж хто і не переростає.Діти - вони ж дуже чутливі. Вони ж бачать: ну, щось там рознеслося в соцмережах, але якщо в родині подвійний стандарт, якщо для родини це не має значення, якщо вони розуміють, що мама і тато ось тут говорили, припустимо, українською по телефону, на роботі чи в зумі були і говорили українською на роботі, тут вони відвернулись - і говорять російською, то як ти будеш потім доводити цим дітям, що українська мова має значення? Отже, означає, що ці дві мови рівні.фото: gеttyіmаgеsМи зараз можемо подивитися, до речі, останні опитування КМІС, які були, якщо не помиляюсь, за травень цього року, 2025-го. Там було сказано, що близько 70 відсотків українських громадян кажуть про те, що вони вдома - це дуже важливо - спілкуються українською мовою. Близько 20, трошки менше, 19, якщо не помиляюсь, кажуть, що вони білінгви, спілкуються українською і російською. Відповідно, якийсь відсоток, до 10, лишається, які сказали, що вони вдома спілкуються російською. Можливо, ці 70% удома спілкуються українською, але чого вони тоді на вулицях говорять російською?Гарне запитання. Я вам дам відповідь на прикладі своєї родини. Я говорю зі своєю дитиною, 2016 року народження, з перших днів українською мовою, мій син перебуває в абсолютно україномовному середовищі вдома. Щойно він ступає за поріг, він переключається на російську мову. Ми йдемо на гурток, він приходить у школу, і, якщо це не освітній процес безпосередньо на уроках, він говорить російською мовою, бо так говорить більшість. І так, оця адаптивність дітей до середовища, в яке вони потрапляють, грає з ним дуже жорсткий жарт. При тому що звучить він трошки по-азірівськи, коли говорить саме російською.Я розумію, про що ви говорите. І це, між іншим, дуже важливо, тому що це тиск середовища. І якщо ми ж говоримо зараз про тиск більшості, якось так стається, що, коли україномовна дитина потрапляє в російськомовне середовище, вона якось не може переломити російську, а україномовну дитину переламують.Може, це мова агресії - вибачте, це метафорично я сказала. Тобто тут не треба сприймати, що я це говорю, наприклад, як дослідниця. Але ми це бачимо, що якийсь такий агресивний посил є, і дитина переходить зазвичай, їй дуже складно залишитися в українській мові. Я, наприклад, як людина, яка в дуже багатьох середовищах була двомовних - тобто тобі говорять російською, ти відповідаєш українською. Ну, це складно. Тобто тобі триматися дуже складно.Поки це не стає звичкою.Так. Але, з іншого боку - а чого ти маєш це робити в Україні? Ми з вами доходимо до висновку, що якщо ми маємо цю проблему, то українська мова ще потребує зусиль. Тобто ми маємо визнавати, що українська мова, її захист, її підтримка і навіть звичайне побутове говоріння нею - воно ще від нас потребує зусиль. Ну, тобто це стирання, напевно, було таке сильне, що ми ще не пройшли достатній шлях. Зусиль від кожного бажано, так? Разом із тим ми розуміємо, що держава мала б створювати більш-менш благодатне тло, зокрема і встановлюючи певні рамки, в яких кожен із нас би рухався, бо ми всі є частиною суспільства. І от, на вашу думку, чи встигає держава з установленням цих рамок?Що я маю на увазі: у період підйому й усвідомлення важливості використання української мови навіть у побуті, це 2022-й рік, ми не встигли поставити обмеження на російський контент, до прикладу, на конкретних площинах. Те, що ми не встигли проговорити і донести всі ці важливі моменти, - чи пожинаємо ми зараз ці плоди? Так, ми пожинаємо ці плоди, без сумніву. Мені здається, це двосторонній рух.Тут роль держави, роль політичної влади абсолютно має значення. Про це ми не маємо забувати. Але я, знаєте, не є прихильницею такої історії, що давайте держава нам зробить, вона нас примусить. Тому що питання ж не лише в тому, що робить держава, а питання в тому, наскільки ми розуміємо, що українська мова - це не є лише словниковим набором слів, які ми вивчили і ми у сфері послуг ними послуговуємося. За українською мовою стоїть розуміння і знання української культури, літератури, історії. За українською мовою стоїть сповідування українського наративу. Тут питання, який у нас наратив. За українською мовою стоїть розуміння, чому, наприклад, відбувається ця війна і чому ця боротьба.Тобто це глибша історія. Українська мова - це не просто прочитати в словнику правильне слово. Мені здається, що етап прочитання слова в словнику - наголос, ми ще деякі географічні назви, особливо після перейменувань, повивчали. На цьому етапі якась частина з нас пройшла. Тепер оцей наступний етап - наскільки ця мова є мовою, яка тобі "під шкірою", я би якось так сказала. І, напевно, цей шлях є довший.І тут і школа, і сім'я - оце знову починаю навалювати на батьків, вони потім на мене ображаються, кажуть, що я навалила на батьків якихось зобов'язань. Але батьки мають значення. Батьки мають значення для дитини. Ну, знову ж - усі приносять цей аргумент про "мамину мову". Звідки ж вони його беруть? Вони ж не кажуть: "Моя перша вчителька говорила російською, тому я говорю російською". Вони кажуть: "Моя мама говорила російською".Тому так, має значення сім'я, має значення школа. У нас досі є історія про те, що вчителі на перерві відвертаються і говорять російською  між собою.Бо в нас немає закону відповідного. Який уже зареєстрований, але ніяк не ухвалять.Так. І це має значення, абсолютно. Лідери суспільної думки, з якої б сфери вони не були, - доки, перепрошую, Анна Алхім буде розказувати, що в неї тижневик… ой, у неї був день, перепрошую, у неї був понеділок української мови, а потім з'ясувалось, що один понеділок на тиждень - це дуже важко і його теж не треба проводити. Але для великої частини суспільства, це я до прикладу назвала, можна будь-якого іншого лідера чи лідерку думки назвати. Доки це існує і люди орієнтуються на цю людину, якщо можна цій людині, яку я так шаную, обожнюю і дивлюсь в інстаграмі, - чому не можна мені?Ви дуже влучно зауважили в одному зі своїх виступів, що демократію треба практикувати. Разом із тим дуже важливо, знову повертаюся до питання певних кордонів для наших людей, тобто як дитині - потрібно встановлювати певні здорові межі і тоді вона розвивається органічніше. Так і суспільство потребує певних орієнтирів.Ви сказали про лідерів думок. Російська Федерація жодним чином не про демократію, звичайно, але в них є закон, яким публічна сторінка в мережі з підписниками більш ніж 10 тисяч, здається, людей чи акаунтів вважається на рівні з засобом масової інформації. І, відповідно, всі ризики по висвітленню тої чи іншої теми і манери висвітлювання теж діляться на це. Як думаєте, чи спрацювало б щось подібне в Україні та чи можемо ми говорити про перейняття подібної практики?Не спрацювало б. Ми можемо з вами вважати все що завгодно. Я, наприклад, теж вважаю, що публічна сторінка з 10 000 підписників, де б вона не була в соцмережах, - це перш за все відповідальність. Я не знаю, чи вважає так Російська Федерація, сподіваюсь, ми не можемо вважати однаково, але це, без сумніву, відповідальність.Для мене навіть менша кількість підписників, коли їх було у мене менше, наприклад. Це була відповідальність. Можливо, тому що я працювала завжди в медіа, я працювала як журналістка і передовсім журналістка, а потім уже блогерка. І все одно журналістські стандарти для мене завжди залишалися, тому що в якому б медіа я не працювала, я завжди думала про те, що я напишу якусь, перепрошую, дурню, а потім будуть думати, що це медіа так вважає, і це теж не є правильно.Тому відповідальність - так, але коли ми говоримо про речі, які ми не можемо помацати інституційно, це завжди дуже складно. Те, що в Україні не спрацювали б ці обмеження, для мене це абсолютно очевидно, тому що в нас культура така. Ми будемо кричати, що "свобода дорівнює воля", "воля дорівнює свобода", "ви обмежили моє право", "там хтось напише, що ви обмежили моє право на пересування, а тепер ви мені ще обмежили моє право на написання всілякої дурні проти ТЦК" і так далі. Це до прикладу, про будь-що, але ж тоді у такий спосіб можна обмежити і людей, які, наприклад, пишуть про реальні речі, пов'язані з порушеннями прав людини, з якимись моментами, пов'язаними з якимись іншими правопорушеннями, з корупційними якимись діями. Є частина блогерів, що якийсь громадський активізм здійснює. Тобто тут є дуже багато підводних каменів.І я не думаю, що це б спрацювало з точки зору легітимності, з точки зору прийняття суспільства, однозначно. Чи можемо ми говорити про відповідальність? Ну, можемо, але ми ще 20 років будемо про неї говорити. Я свідома цього. Я все одно безнастанно буду писати і говорити про те, що ми відповідальні за тих, хто нас читає, ми відповідальні за тих, хто нам довіряє, ми відповідальні за те, що ми шеримо, однозначно, ми відповідальні за "шестипалих воїнів" і сестричок, які ніколи не були воїнами з сестричками намальованими ШІ, яких ми поширюємо масово. І потім ці слізочки - за це все ми відповідальні.Але потім ти приходиш, припустимо, в аудиторію, коли проводиш якісь там семінари з медіаграмотності або з інформаційної стійкості, чи когнітивної стійкості, як хочете називайте. Запитуєш у людей, що ви поширювали, вони кажуть: "Нічого". Заходиш на їхні сторінки в соцмережах - і все це бачиш. І ти думаєш: боже мій, що за когнітивний дисонанс - ви що, забули, що ви робили?Тобто тут є дуже багато роботи, з одного боку. А з іншого боку, я ще, напевно, скажу таку річ, що все це виникає не на порожньому місці. Тобто завжди працює те, в що ти віриш. Якщо ти віриш у те, що брехню і маніпуляції не варто поширювати, то ти його і не поширюєш.Якщо ти вважаєш, що є певні обставини для того, щоб зібрати слізоньки або наростити свою сторіночку, ти можеш поширити разочок брехню, а потім не будеш брехати своїй аудиторії, то ти це й будеш робити. Крім того, ми маємо розуміти, що рівень освіти, рівень культури, рівень виховання, рівень історичних і інших знань завжди визначає те, що ми їмо, пишемо, у що віримо, що робимо і так далі.Тут інше питання - як, наприклад, великі аудиторії можуть на це вестися. Але, напевно, воно теж пояснюється тією самою освітою, вихованням і так далі. Безумовно. Я вважаю, що кожному потрібно це прочитати, і закликаю знайти цей ваш текст від 28 квітня (але ви зробили перепост 18 червня) про те, що "емпатія не дорівнює істерика". І нарешті це хтось сказав, правильно сформулювавши. Я мала розмову з людиною, яка не займається комунікаціями. Це освічена людина, позиціонує себе як емпатична. І вона сказала: та скільки ж ми будемо шерити оцю кров на екранах одне одного? Скільки ми будемо ділитися одне з одним тією травмою, яка насправді є спільною для всіх? Каже, якщо я цього не зроблю, то виходить, що я індиферентна до того, що відбувається. І я побоююся, що про мене це подумають, бо це абсолютно не так.Якщо я це роблю, то в мене є питання: а навіщо я навалюю ще більше цього на людей, які і так це переживають. Словом, чому емпатія - це не істерика і чому українці все частіше саме в істериці після оцих надзвичайно гострих, трагічних подій, які ми переживаємо?Сьогодні якраз я записувала розмову з Тайрою, перед нашою з вами розмовою. Я ставила схоже питання, не таке, але схоже, а відповідь була в неї теж цікава. У неї інший однозначно досвід і, можливо, більше права говорити про якісь такі речі, ніж у мене. Хоча зрозуміло, що в кожного з нас якийсь є свій досвід, травматичний у тому числі. Вона каже, що це природно для суспільства, яке перебуває в якійсь третій стадії ПТСР. Тобто це вже коли втома і ти абсолютно не намагаєшся навіть аналізувати.Не всі люди, напевно, адаптивні й однозначно не всі люди здатні шукати щось раціональне - правило трьох хвилин, двох ковтків кави, перш ніж щось шерити чи істерити. Хоча, наприклад, для мене воно існує, це правило. Знову ж таки, може воно вироблено професійною звичкою.Я хочу вам сказати, що, якби хоча б журналісти і журналістки, і лідери, і лідерки думок цього дотримувалися, це вже було б добре. Це якраз, власне, про відповідальність за свою аудиторію і за перевірку інформації. Чому ми ділимося цим всім? Ну, тому що в таких травматичних переживаннях ми хочемо бути своїми, ми хочемо дати своїм сигнал про те, що ми тут.І ми хочемо отримати свої лайки, бо це швиденький, я не знаю, дофамін - принаймні швидке задоволення. Я не буду перебирати на себе нейробіологів експертизу, але принаймні це швидке задоволення від того, що пожаліють тебе, ти напишеш: "Боже мій, як мені страшно, чи сумно, чи прикро від того, що там сталося" - і тобі тут же напишуть: "Боже мій, як я тебе обіймаю і співчуваю". Насправді сталося щось із іншими зазвичай.фото: gеttyіmаgеsТому що ті люди, в яких щось сталося, вони в ту хвилину не пишуть. Чому я це кажу? Я це кажу для того, щоб ми були свідомі, що з нами відбувається. Ми можемо робити все, що ми хочемо, якщо це не шкодить обороні держави і не шкодить нам і нашому життю і здоров'ю, але ми маємо свідомі бути того, що ми робимо.Мені здається, оцей шлях, що ми кричимо на весь світ, ми вже пройшли. Ми вже перестали брехати собі, тому що світ дізнався про якісь дуже важливі речі, і їх треба нагадувати, і про них треба повторювати. Але знову ж таки, коли людина, яку десь у фейсбуці чи де читає п'ятеро людей, - ну, на який світ ми кричимо? І воно українською мовою, не всі завжди здатні прочитати.Тобто ми бодай маємо розуміти, що ми робимо та яке ця дія має значення і для чого. Якщо вона має значення для нас, щоб якісь отримати обіймашки чи ще щось, - ну, я це теж приймаю і розумію. Інша річ - коли ми порушуємо кордони, коли ми порушуємо приватність родин, які отримують реальні травми, які втрачають житло, які втрачають близьких, які не завжди пускають доволі близько в дуже такі інтимні моменти, коли це похорон, наприклад, близької людини.Я зустрічала досить часто такі виправдання або якусь там аргументацію про те, що якщо людина загинула - це люди пишуть реальні, живі люди у фейсбуці, якщо хтось загинув від російської ракети, - то ця історія уже не належить цій людині, вона належить ледь не людству. Неправда.Не дуже люблю про це говорити, але я можу сказати, як людина, яка втратила дитину… Я можу сказати, що наступного ранку, коли вимикаються обіймашки, телекамери і всі тобі припиняють писати у фейсбуці, як вони тобі співчувають, у тебе настає порожнеча, ти залишаєшся сам-на-сам з цією трагедією і ніхто, ніхто до тебе не повертається знову. А настає наступна трагедія, і ця родина так само залишається з цією трагедією.Тобто проблема глибша. Проблема в тому, що в цей момент ми намагаємося отримати підтримку собі в нашому страху від того, що сталося щось із іншими.А історія про прокричати на світ - це адвокація, це робота на всіх рівнях, це можливість не лише тим, кого визначив Офіс президента, а й значно ширшому колу, - даруйте, що я піднялася з людей звичайних, таких як я, з вулиці, аж до політичної влади. Але це можливість їздити якомога більшій кількості людей з усього політичного спектру, того, що не шкодить українській державності, теж до наших партнерів з різноманітними розмовами. Це розмова і адвокація на рівнях різних середовищ, від релігійних до наукових. Оце є робота з тим, щоб світ знав. Це робота з західними ЗМІ, яким довіряють західні аудиторії, якщо ми говоримо про західні аудиторії, або про аудиторії Глобального Півдня (не дуже правильний термін, окей). Не пост у фейсбуку зупиняє війну.Тобто треба розуміти, що це комплекс дій, який не завжди робиться. Візьмемо кейси кількох останніх атак на столицю - просто тому, що це легше розібрати. У Святошинському районі атака й величезна кількість загиблих під завалами, люди, які перебувають у дуже чутливому стані, люди, які спали, які очевидно не готувалися до того, що їх будуть знімати. Я вже мовчу про те, що скалічені і закривавлені. Велика кількість запитань до фотографів, які відпрацювали ту подію.Ми маємо прецедент із ТСН й одним з останніх прильотів в українській столиці, ці згорьовані батьки і їхня дитина. І знову ж таки багато запитань до роботи журналістів.З іншого боку, ми маємо Стаса Чернова, який знімав батьків і їхніх дітей у Маріуполі в перші 20 днів, - і це взяло "Оскар". Але питання не в тому, що це взяло "Оскар". Питання в тому, що це кейс дуже трагічної, але успішної комунікації про нашу війну.Як нам самим, навіть у журналістській спільноті, розібратися з подвійними стандартами?Журналіст Стас Козлюк дуже правильно написав, що говорити з репортерами в цьому сенсі було б, напевно, правильно. Я не є репортеркою, яка знімала війну. Це дуже важливо тут сказати. Другий момент: я абсолютно переконана - і, до речі, писала про це неодноразово, - що якраз українська журналістика за цей же час пройшла величезний шлях з точки зору етичних стандартів.Тобто те, що зроблено не з 2014-го, а з 2022-го все ж таки року, - це просто величезний шлях, який, на жаль, був спровокований тим, що війна стала ще ближчою. Тобто коли стало зрозуміло, що в такій ситуації може, на жаль, опинитися кожен і кожна і що це прилітає по містах, по цивільних, тобі необов'язково бути на лінії фронту для того, щоб опинитися в епіцентрі зйомок цих подій.І оці дискусії - вони привели до дуже багатьох важливих речей. Якщо говорити про останній обстріл, про який ви згадали, Святошинського району, ви пригадуєте, і, напевно, наша аудиторія може пригадати фотографію тіла 11-річної дівчинки, яку піднімали з-під завалу. Воно було закрите. Чи ця фотографія вразила менше, якщо ми знаємо, що цій дитині 11 років і її вбила російська ракета?Ні. Вона вразила не менше. Ми не знаємо, в якому стані дитина вночі могла бути, - це просто про кейс говорю конкретний. Ми не знаємо, в якому стані дитина, людина могла бути вночі: вона могла бути гола, вона могла бути, перепрошую, загалом гола або лише в білизні. Це право на повагу в загибелі теж. Не для того, щоб когось там роз’ятрити. Але оця повага - вона була проявлена.І це фото - воно вражаюче. Те, що робили Євген і Мстислав, коли вони знімали у Маріуполі, - так, це вражаючі речі, але ж ми там не говоримо про порушення етики. Ми кажемо про ті речі, які знімалися безпосередньо в епіцентрі подій, коли світ взагалі не уявляв, що таке може бути в Європі чи в європейському місті  посеред ХХІ століття. Але коли ми кажемо про те, що є рідні, які просять фотографів дати попрощатися, які просять не фотографувати, наприклад, під час процесу кремації, - вони мають право попросити не фотографувати під час процесу кремації, так?Якщо ми говоримо, наприклад, про те, що фотографія, в якій може не бути крові, але вона може розповісти історію, - як фотографія однокласників загиблого хлопчика, які весь день обнявшись простояли. І оце було зроблено "ВВС Україна", здається, Жанна Безпечук робила про це репортаж, українська журналістка.Для мене особисто ця фотографія варта десятків якихось інших фотографій з більш натуралістичними зйомками. Тому що в цьому фото дітей - просто спинами, навіть без облич - я бачу історію любові, я бачу історію переживання за свого однокласника, я бачу їхній вік, що це підлітки фактично, я бачу якусь відданість, я бачу надію, потім я бачу безнадію.І оці всі емоції я бачу, і їх побачить будь-хто, кому у світі буде показана ця фотографія. Тобто ми говоримо про те, що ми розповідаємо цим історії. Ми говоримо про те, що питання не в залякуванні. Тому що є такий дивовижний ефект, який, наприклад, мене надзвичайно дратує як українку, як українську громадянку, але при цьому я, як дослідниця, розумію, що це працює і я не можу дратуватися, тому що я тоді не мала б дратуватись. Я констатую, що так є: на жаль, для дуже багатьох аудиторій у західних та європейських країнах, звиклих до сибаритського якоюсь мірою життя, це може бути забагато. Вони можуть сказати: просто припиніть стріляти і припиніть робити те, що сприяє тому, що вас убивають. А це неправильно. Тобто ми доб’ємося зворотного ефекту - не підтримки нашої країни, а підтримки припинення війни як такої.Ні, я не готова сказати, що ми обов'язково цього доб'ємося. Ні, ні, не дай Бог, не треба. Я просто кажу про те, що не працює, наші бажання не завжди матеріальні. Якщо ми думаємо, що ми кількістю якихось фотографій з повним порушенням кордонів обов'язково доможемося того, що світ, як ми любимо казати, правильно зрозуміє, про що українська війна, то річ у тому, що все складніше.Світ складніший, аудиторії складніші, культури складніші. Якщо ми вивчаємо різні культури, ми можемо побачити, що в різних культурах навіть є так званий образ ідеальної жертви. Десь це дитина, десь це жінки, діти й ті люди, які вважаються соціологічно більш безпорадні, - жінки і діти, старші люди. І, наприклад, є велика проблема з таким самим ставленням до військових. Тому що вважається, що це типу професійна армія, отже, професійний ризик гинути. Це неправильно, але якщо ми говоримо чисто науково, то це існує.І треба розуміти, що все працює в значно складніших взаємозв'язках. Я розумію, як дратує, коли ти починаєш говорити про складність, я розумію, що це дуже бісить. Хочеться дуже просто - хочеться одну фотографію, яка зупинила війну, хочеться одне фото, яке вразило світ.Але війна четвертий рік широкомасштабна і 11-й рік, як війна почалася, а світ все вражається і вражається. І одне фото ніяк його не вразить. Отже, це означає, що все трошечки складніше, ніж нам хочеться. Це трошечки більше роботи, ніж нам хочеться. Трошечки більше зусиль. Шлях, пов'язаний якоюсь мірою з розчаруваннями.А потім знову головне не розчаровуватися і все-таки продовжувати шукати підходи до аудиторії, шукати людей, які можуть говорити. "Оскар" - це фантастична комунікація, але просто поширене фото у фейсбуці однієї людини, яке прочитали сусіди з мого СББ, - вибачте, це не "Оскар", не треба приписувати собі того, що ви не зробили.І при цьому найважливіше, що я хочу сказати: якщо ми не будемо поважати право своїх людей на кордони, на повагу до людей у смерті чи в загибелі, право родин бачити висвітлення цієї події, пов'язаної з похороном чи похованням у той чи інший спосіб, – хто ми тоді? Ми маємо поважати бодай це право.Мені іноді здається, що українцям потрібно щось на кшталт того, як-от з інститутом донорства в нашій країні на законодавчому рівні відбулося, коли кожна людина вирішує, як зрештою вона може розпорядитися своїм тілом, навіть після того, як вона закінчує свій земний шлях. Адже є люди, які усвідомлюють, що, якби з ними щось сталося, вони б хотіли, щоб це допомогло. Я, наприклад, одна з таких людей. Волайте про мене, знімайте, як хочете, якщо це допоможе.Христино, але у вас є рідні. Розумієте, коли я читаю пости у фейсбуці про те, що робіть з моїм тілом все, що хочете, я одразу починаю думати: а ви спитали у своєї, перепрошую, мами? Життя складне.Так. Життя дуже складне. Коротко хотіла би так само зауважити з вами питання російської дезінформації і, зокрема, штучного інтелекту, як він цьому сприяє. Ми просто в засиллі перепостів оцих згенерованих ШІ картинок. І це стосується, до речі, не лише нашого, українського сегменту мережі. Те, що зараз відбувається аудіовізуально в мережі, стосується, наприклад, подій у Газі - та сама історія. І коли я бачу, що це шерять люди, які мають певний рівень соціальної відповідальності і не розрізняють, що це Ші, мене це насправді турбує. Це не завжди про українців, до речі. Мені здається, це важливо і це може запустити важливу дискусію в подальшому: штучний інтелект у нашій комунікації - загроза чи допомога?Я не експертка зі штучного інтелекту, але я вам можу одразу сказати, яку загрозу я бачу, як журналістка.Картинки з шістьма пальцями або українськими хлопчиками, які сьогодні народилися, усі шість мобілізувались і їх ніхто не привітав, становлять загрозу для колосальної роботи українських військових кореспондентів і кореспонденток, тих самих наших колег, які отримали "Оскар", яких ми згадали і які продовжують свою колосальну фантастичну роботу.Тетяна Трощинська, фото: fасеbооk/trоsіnskаМасу журналістів і журналісток, документаторів і документаторок, які документують російські злочини, те, що робили росіяни і роблять, продовжують робити на окупованих територіях, реальні історії українських дітей і людей, які перебувають в окупації, реальні катування, реальну оцю всю систему катування і знущання, яку Росія витворила в полоні, - це все знецінюється цим шестипалим хлопчиком. Тому що, коли ви шерите шестипалого хлопчика, ви ставите на один рівень його і реальність.І тоді до вас приходить людина, яка трошечки не вірить, що там відбувається в Україні. Хто на кого там напав? Хто почав війну, як писав у перші дні своєї каденції президент Трамп. І людина думає: "Боже мій, хто там почав війну? О, шестипалий військовий разом зі своєю нареченою військовою". І потім ви будете доводити, що це створив ШІ, а це є реальність. І як ви доведете, де є реальність, а де є реальність, що створив штучний інтелект?Штучний інтелект - це інструмент. Його в жодному разі не можна заборонити. Хоча, наприклад, у Сполучених Штатах величезна дискусія стосовно авторського права, на яких масивах інформації, на чиїх творах тренували і вчили штучний інтелект і чи тепер штучний інтелект не писатиме твори за Нобелівських лауреатів. Це теж, між іншим, окрема велика дискусія.Але якщо ми говоримо на прикладному рівні, для звичайної аудиторії, то оця річ - це знецінення роботи і знецінення реального життя, реальної правди, війни в Україні. Оце є для мене такою великою загрозою.У нас у країні є чого повчитися і як домовлятися про все це. Я сподіваюся, що цією розмовою ми заглибили наших людей у роздуми про те, як правильно і максимально толерантно одне до одного йти важкою стежкою, на якій ми опинилися.

У Будапешті в рамках фотовиставки української мисткині Зої Шу «Цілісність / Іntеgrіty», відбувся показ документального фільму «20 днів у Маріуполі» – стрічки, за яку режисер Мстислав Чернов у 2024 році отримав премію «Оскар» як найкращий документальний фільм.

Про це й не тільки писали світові ЗМІ станом на ранок 20 червня.Мирний процес не рухаєтьсяфото: rеutеrs У Тhе Wаshіngtоn Роst написали, що всього через кілька днів після того, як російський напад на Київ зруйнував багатоквартирні будинки та забрав життя 28 людей, Путін у своїх заявах, опублікованих у четвер, цинічно заперечив, що Москва атакувала цивільних осіб, і заявив, що він відкритий для зустрічі з Володимиром Зеленським, навіть якщо він все ще сумнівається в його легітимності.Путін заявив, що переговори між робочими групами можуть відновитися наступного тижня, але додав, що зустрінеться із Зеленським лише після того, як будуть узгоджені всі деталі мирної угоди. Він припустив, що навіть тоді демократично обраний український лідер не матиме законного права підписувати угоду."Вимоги Росії до України як умови миру не змінилися та рівносильні капітуляції Києва: згода ніколи не вступати до НАТО, бути нейтралітетом, відмовитися від п'яти українських регіонів, включаючи територію, яку Росія навіть не окупує, скоротити чисельність своїх збройних сил та припинити військову підтримку Заходу", - кажуть у Тhе Wаshіngtоn Роst. У виданні також відзначають, що у четвер міністр закордонних справ України Андрій Сибіга зазначив. що минуло 100 днів з моменту прийняття Україною запропонованого США припинення вогню, тоді як Росія продовжує вимагати численних умов, перш ніж розглядати можливість припинення бойових дій. "Попри те, що президент Дональд Трамп запропонував Росії значні поступки, зокрема підтримав її вимогу виключити Україну з НАТО та зберегти окуповану нею територію, мирний процес зайшов у глухий кут. Адміністрація Трампа, схоже, відступила від посередницьких зусиль, а деякі аналітики заявили, що його спроби швидко досягти угоди практично провалилися", - підсумовують американські журналісти. А у Тhе Nеw Yоrk Тіmеs відзначили, що щорічний економічний форум у Санкт-Петербурзі який раніше приносив багатомільярдні угоди, а на ньому виступали зірки світової музики, тепер втратив свій блиск і все ціна розлучення РФ із Заходом через війну в Україні. Журналісти нагадують, що у перші роки правління Путіна економічний форум у Санкт-Петербурзі був майданчиком для залучення західного бізнесу. Укладалися багатомільярдні угоди, як-от "Північний потік-2", а західні корпорації, зокрема ВР, Сhеvrоn і Тоtаl, надсилали своїх топменеджерів. У 2018 році гостем був Емманюель Макрон, а в 2011-му Стінг виступав перед Зимовим палацом. Та форум 2025 року відображає Росію, радикально змінену війною в Україні. Почесним гостем став Бахрейн, офіційним авто – китайський Таnk, а не Меrсеdеs. Замість західних банкірів – делегація Талібану, замість Соса-Соlа – російський аналог. Виступали лише другорядні російські артисти. У Тhе Nеw Yоrk Тіmеs вказують, що конференція сигналізує: Росія відвертається від Заходу. Попри діалог між Путіним і Трампом, американські інвестори уникали події. Зустріч Росія-США, присвячена "спільним інтересам", була закритою, а серед учасників – маловідомі особи.Кирило Дмитрієв, кремлівський посередник із США, заявив, що Росія не залежатиме від Заходу, але прагне "балансу". Він сподівається на результати діалогу до кінця року, якщо буде прогрес у російсько-українському конфлікті. Надії на зняття санкцій після розмови Трампа й Путіна в лютому підняли рубль на 40%, але санкції залишилися, а західні компанії не повернулися. Міністр економіки Максим Решетніков попередив про загрозу рецесії. Росія шукає партнерів у Китаї, Індії та арабських країнах, але їхні бізнес-лідери на форумі були майже відсутні. До того ж війна нагадувала про себе: на виставці демонстрували дрони й бронетехніку. Губернатор Самарської області В’ячеслав Федорищев зазначив, що десять років тому форум шукав іноземні інвестиції, а тепер – способи захисту російських технологій і бізнесу.Американці втомилися від ЄрмакаАндрій Єрмак, фото: ОП У Роlіtісо написали статтю із промовистим заголовком: "Вашингтону набрид Андрій Єрмак". Вони відзначають, що головний помічник президента України "може зірвати переговори Києва з американськими чиновниками"."Посеред напружених політичних баталій у Вашингтоні щодо України є одна рідкісна точка двопартійного консенсусу: усі втомилися від Андрія Єрмака, керівника Офісу президента України Володимира Зеленського. Єрмак, друга за впливовістю людина в Україні, був особливо неприємним співрозмовником для адміністрації Трампа, за словами 10 осіб, знайомих з його спілкуванням", - пишуть у виданні.З початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну в 2022 році Андрій Єрмак, керівник Офісу президента України, часто відвідував Вашингтон, виступаючи посередником для Володимира Зеленського. Проте у США його вважають погано обізнаним у американській політиці, різким, надто вимогливим і нездатним орієнтуватися в тонкощах вашингтонського істеблішменту. Дехто звинувачує його в неточній передачі позицій США Києву, що загрожує і без того напруженим відносинам з адміністрацією Трампа, коли Україна критично залежить від підтримки США проти російської агресії.Понад десяток джерел Роlіtісо називають його "двопартійним подразником", що ускладнює діалог на тлі спроб Трампа підштовхнути Україну до переговорів з Росією.Єрмак заявив, що його мета – захист України, і він готовий "чекати біля будь-яких дверей", якщо це допоможе. Він визнав, що не прагне розібратися в американській політиці, а фокусується на Україні. Зеленський пропустив зустріч із Трампом на саміті G7 через достроковий від’їзд президента США, а на майбутньому саміті НАТО питання України відійде на другий план, щоб уникнути конфлікту з Трампом, кажуть у Роlіtісо.Журналісти відзначають, що адміністрація Байдена також була розчарована Єрмаком, але стримувала критику через терміновість війни. Натомість адміністрація Трампа менш терпима. Під час візиту Єрмака в червні 2025 року він ледве організував зустрічі з високопосадовцями, прибувши без чіткого плану. Джерела повідомили, що Марко Рубіо скасував зустріч, а Сьюзі Вайлз змусила Єрмака чекати, після чого скасувала переговори. Офіс віцепрезидента Венса проігнорував запит. Однак речник Єрмака Олексій Ткачук заперечив провал візиту, заявивши, що відбулися планові зустрічі з Рубіо та Вайлз, а також брифінг для сенаторів про війну й санкції.У Роlіtісо пишуть, що Єрмак, екскінопродюсер, після шести років на посаді все ще не освоївся у Вашингтоні. Наприклад, джерела кажуть, що він помилково вважав угоду про корисні копалини достатньою для гарантій безпеки від Трампа, а також звинувачував його посадовців у зв’язках із Росією. Це посилює недовіру до адміністрації Зеленського, що може підірвати підтримку України, особливо серед республіканців, які скептично ставляться до допомоги Києву.Візит Єрмака не був безрезультатним: він зустрівся з конгресменами та спецпосланником Трампа Кітом Келлогом, але залишився розчарованим. Джерела називають його "екзистенційним тягарем" для України через нездатність зрозуміти політичну динаміку США. Однак Зеленський і Єрмак мають тісні зв’язки, і переконати президента обмежити вплив помічника складно, кажуть у Роlіtісо. Цікаво, що  ексдержсекретар Блінкен і посол Брінк просили виключити Єрмака з деяких зустрічей, але Зеленський відмовив. Тож поведінка Єрмака може посилити голоси в США за припинення підтримки України, загрожуючи її позиціям перед ключовим союзником, вважають у виданні. Три роки полону: історія морпіха фото: Офіс президента А у Тhе Guаrdіаn написали історію про українського морського піхотинця, який розповів про три роки мук у російському полоні. Дмитро Чорний, 23-річний український воїн ЗСУ, пережив три роки російського полону, зазнавши голоду, побиттів і тортур, перш ніж обмін полоненими повернув його додому до Кропивницького. Там він одружився з Діаною Шикот, яка чекала його, надсилаючи сотні любовних листів і борючись за його звільнення. Пропозицію руки і серця Дмитро зробив наступного дня після повернення, перед друзями та майбутньою тещею.З лютого 2022 року понад 5000 українців звільнено з полону, але психологічні травми залишаються. Дмитро бореться з гнівом, тривогою від звуків, схожих на літаки, та ірраціональними ревнощами до Діани. У полоні він змирився зі смертю, переживши бої в Маріуполі, бомбардування "Азовсталі" та нелюдські умови в тюрмах Оленівки, Камишина, Волгограда, Ряжська та Мордовії. Його били, катували електрошокерами, змушували співати російські пісні та стояти цілими днями. Листи Діани дійшли до нього лише раз, викликавши сльози. Діана невтомно писала листи, брала участь у протестах і поширювала інформацію про Дмитра. Звільнений 19 квітня 2025 року, він провів місяць у реабілітації, але психологічні травми залишаються. Дмитро намагається прийняти реальність, забувши ідеалізоване минуле, яке уявляв у полоні. "Забудь, що ти був громадянином, що мав дівчину, рідних, – каже він. – Ти народився в полоні". Та любов Діани та їхнє весілля дають надію на зцілення.Читайте також: Що довше триває війна в Ізраїлі та що більше країн у неї втягується, то більше негараздів це приносить Україні, - військовий аналітик Самусь

&quоt;2000 метрів до Андріївки&quоt; новий фільм Мстислава Чернова, режисера оскароносного фільму &quоt;20 днів у Маріуполі&quоt;, як вийшов документальний трилер про штурмовиків, чим &quоt;2000 метрів до Андріївки&quоt; відрізняється від &quоt;20 днів у Маріуполі&quоt; — Суспільне Культура

Про це Еспресо повідомили у команді Мстислава Чернова.Режисер Мстислав Чернов, фільм якого "20 днів у Маріуполі" приніс перший "Оскар" для України, презентував нову стрічку в Україні. Національна премʼєра документалки "2000 метрів до Андріївки" відбулася 7 і 8 червня в рамках 22-го Міжнародного фестивалю документального кіно про права людини Dосudаys UА у Києві.Напередодні фільм переміг на двох авторитетних фестивалях. На акредитованому "Оскаром" міжнародному конкурсі документального кіно DосАvіv в Ізраїлі стрічка отримала нагороду в номінації "Найкращий міжнародний документальний фільм". А на польському Міllеnnіum Dосs Аgаіnst Grаvіty "2000 метрів до Андріївки" здобув Аudіеnсе Аwаrd - "Вибір глядачів"."Коли у світі говорять про те, що Україна має кому віддати, яку землю нам треба забути, чим нам треба пожертвувати, мені хочеться, щоб вони дивилися цей фільм і пам’ятали дві речі. Перша —  українці хочуть миру, але вони будуть битися за свої сім’ї й землю до кінця. І друге - це не розмови про абстрактні метри, десятки тисяч кілометрів. Це про людські життя і кров героїв. Українці хочуть миру, але битимуться до кінця. Це не просто про метри землі — це про людські життя", — зазначив Чернов на Dосudаys UА, закликавши вшанувати загиблих хвилиною мовчання.Найближчим часом фільм буде представлений ще на чотирьох кінофестивалях — Миколайчук ОРЕN (Чернівці), ТІFF у Румунії, на кінофестивалі у Карлових Варах і на Shеffіеld Dосs у Великій Британії.В український прокат фільм вийде 28 серпня."2000 метрів до Андріївки" —  це друга повнометражна стрічка, яку зняв український режисер, лауреат премій "Оскар", Пулітцерівської премії, Гільдій режисерів та продюсерів США, ВАFТА та Rоyаl Теlеvіsіоn Sосіеty Теlеvіsіоn Jоurnаlіsm Аwаrds,  журналіст Аssосіаtеd Рrеss Мстислав Чернов про російсько-українську війну.Стрічка розповідає про звільнення села Андріївки під Бахмутом ЗСУ та, безпосередньо, Третьою окремою штурмовою бригадою. Якщо у "20 днів у Маріуполі" режисер надав глядачам емоційний і болісний погляд на перші дні російського вторгнення в Україну та його вплив на цивільне населення, то у новій стрічці Чернов і його колега - фотограф Аssосіаtеd Рrеss Олександр Бабенко - спрямовують камери на українських військових та вражають зображенням життя в окопах.Протягом важкого контрнаступу у 2023 році журналісти слідують за військовими Третьої ОДШБр, солдати якої метр за метром долають вузьку посадку, щоб звільнити окуповане росіянами й оточене мінами село Андріївка.Як і попередня картина, "2000 метрів до Андріївки" є частиною співпраці між FRОNТLІNЕ та Аssосіаtеd Рrеss, яка досліджує російську війну проти України.Права на міжнародний прокат нового фільму Мстислава Чернова "2000 метрів до Андріївки" придбала британська компанія Dоgwооf. Це вже другий фестиваль та друга нагорода фільму. Першу, за найкращу режисуру, він отримав в січні 2025 року на міжнародному фестивалі незалежного кіно Sundаnсе.На кінофестивалі СРН:DОХ у Копенгагені також показали документальний фільм "Файли Теslа", знятий за даними, злитими працівником компанії з Норвегії. Фільм викриває внутрішню роботу Теslа та досліджує зв’язок між імперією Ілона Маска та політичною владою.У травні Чернов представив "2000 метрів до Андріївки" на Каннському кінофестивалі.  

The Mission of «Sprava Hromad»is the support of our army. The key to victory at the front is the support of the army in the rear! Now again, as in 2014, the army needs our unity in matters of aid!Starting with basic things like clothing, and ending with high-precision equipment, such as optical-radio-electronic surveillance complexes, our community buys and supplies the troops with everything they need, which forms a new, more advanced army! In this process, we, Public Affairs, take over all the routine processes from "understanding what the military needs to beat the enemy" and ending with handing him the keys to the dream equipment! However, we can overcome this path only under one condition: only together with you!

Про це повідомили організатори події.13 травня відбудеться офіційне відкриття 78-го Каннського кінофестивалю. У цей день уперше в рамках офіційної програми заходу відбудеться "День України".На головному майданчику Каннського кінофестивалю — в Палаці фестивалів, у залі Базен - покажуть три фільми, присвячені війні в Україні."Цей "День України" слугує нагадуванням про прагнення митців, письменників та журналістів розповісти історію цього конфлікту в серці Європи, який вже три роки впливає на український народ та світ", — зазначили організатори.У програмі фільм "Зеленський" Іва Жьолана, Лізи Вапне та Аріан Шемен, "Наша війна" Бернара-Анрі Леві та Марка Русселя та "2000 метрів до Андріївки" Мстислава Чернова."Зеленський" - це фільм виробництва Франції, який розповідає про шлях, який пройшов Володимир Зеленський до того, як став лідером країни під час однієї з найстрашніших військових криз у сучасній історії. Фільм показує юність президента України у радянський період у Кривому Розі - великому центрі сталеливарної та гірничодобувної промисловості, вивчення права, написання сценаріїв та створення шоу."Нашу війну" Бернар-Анрі Леві та його співрежисер Марк Руссель у період з лютого по квітень 2025 року знімали на Покровському та Сумському напрямках. Вони фіксували бойові дії, повсякдення українських солдатів і долі цивільних, які живуть під щоденними обстрілами. Вони беруть інтерв'ю у президента Зеленського, який не бажає їхати до Вашингтона, а потім дивляться повторну трансляцію зустрічі з українськими солдатами. Бо справжніми героями фільму є бійці та цивільні, які високо тримають голови перед обличчям складнощів та страждань."2000 метрів до Андріївки" – це друга повнометражна стрічка Мстислава Чернова, який 2024 року отримав "Оскар" за фільм "20 днів у Маріуполі". Фільм розповідає про час, коли Сили оборони України воювали за Андріївку – село неподалік Бахмута. У вересні 2023 року українські сили під час контрнаступальної операції звільнили цей населений пункт, який зараз знову перебуває під контролем Росії.Протягом важкого контрнаступу у 2023 році журналісти слідують за військовими Третьої ОДШБр, солдати якої метр за метром долають вузьку посадку, щоб звільнити окуповане росіянами й оточене мінами село Андріївка.Цього року фестиваль пройде з 13 по 24 травня. Фестиваль підтвердив, що фільм Тома Круза та Раrаmоunt "Місія неможлива: Фінальна розплата" дебютує на набережній Круазетт.Фільм українського режисера Сергія Лозниці "Два прокурори" увійшов до основної конкурсної програми 78-го Каннського кінофестивалю і змагатиметься за "Золоту пальмову гілку".У програмі "Особливий погляд" 78-го Каннського кінофестивалю покажуть фільм Urсhіn, що є режисерським дебютом актора Гарріса Дікінсона, зірки фільмів "Хороша погана дівчинка", "Кінгс Мен" і "Трикутник смутку". Одну з ролей у цьому фільмі зіграла українська акторка Карина Химчук.У паралельній програмі Каннського кінофестивалю покажуть українську документалку "Мілітантропос"   

Церемонія вручення Національної премії України імені Тараса Шевченка відбулася в Національній філармонії 9 березня. Цьогоріч лауреатів найвищої у країні відзнаки за вагомий внесок у розвиток культури та мистецтва визначили в семи з восьми номінацій. Серед них була одна нова "Декоративно-прикладне мистецтво". У категорії "Літературознавство та мистецтвознавство" переможця не обрали. Грошова винагорода становила 484&thіnsр;480 гривень. Про цьогорічних лауреатів розповідають члени комітету з Шевченківської премії ЛІТЕРАТУРА Поет Юрій Іздрик за книгу поезій "Колекція" Василь Кузан, письменник: Студенти різних регіонів України серед п'яти улюблених сучасних поетів називають Юрія Іздрика. Його цитують, на нього посилаються як на авторитет не тільки в літературі. Юрій Іздрик відомий не лише як поет і прозаїк, переможець конкурсу "Книга року ВВС-2009" зі збіркою оповідань "Таке". Його знають і як художника, учасника й організатора різних перформансів, актора, який знявся у фільмі Ірини Цілик "Я і Фелікс", редактора та видавця журналу "Четвер" разом із Юрієм Андруховичем. А його оголена фотосесія 2020 року спричинила скандал у нашому наскрізь пуританському суспільстві, яке свято сповідує подвійну мораль. Знімки увійшли до збірки віршів Nаkеd Оnе, що містила відверті світлини письменника, пози якого пародіювали класичні картини та скульптури. За це прогресивні українські жінки нагородили Юрка премією "Золотий ліфон" як най­сексуальнішого митця. У літературі Юрій Іздрик є представником "станіславського феномена", одним із тих авторів Івано-Франківщини, які зреалізували український варіант постмодернізму. Саме через призму цього напряму варто оцінювати творчість цього культового письменника й аж ніяк не з точки зору якогось там реалізму. А сучасний постмодернізм це процес творення літератури без дотримання будь-яких правил і меж, сповнений жанрових і стильових інсталяцій, пошуку нових форм вираження та засобів самореалізації, нової мови. Загальносвітові тенденції постмодернізму в Іздрика приправлено специфічними національними рисами іронією та сарказмом, підвищеною політизованістю, пошуком ідей, які мали б об'єднувати. Особливе місце в його творчості, зокрема в поезії, посідає стьоб знущально-агресивний, сповнений парадоксів, насмішкувато-іронічний метод у мистецтві, невіддільний від способу життя. Роздуми про існування людини, теми війни, релігійності, буденності та швидкоплинності буття й часу, мотиви віри у свої сили, Бога, любов і вірність сповнюють часто символічні тексти Іздрика. Нагромадження художніх тропів, зокрема незвичних, суперечливих, часто шокувальних порівнянь, епітетів, метафор, нанизування образів, довільне, інколи пародійне цитування відомих творів класиків, фрази з Біблії, музичні терміни, філософські категорії, елементи психоаналізу створюють певну текстову анархію. Вона дає змогу знаходити нові сенси, глибинні підтексти, надтексти, інтертексти. Письменник ніби створює простір і дає матеріал для тлумачення власних віршів, таким чином долучаючи читачів до процесу співтворення. Читання органічного й експериментального Іздрика з його протестом проти минулого та бажанням першим створити щось нове подібне до приймання контрастного душу: не всі до цього готові. Та й не кожному це потрібно. Саме тому Юрка або сприймають і люблять усім серцем, або відштовхують, не розуміють, проклинають та піддають суспільній анафемі. ПУБЛІЦИСТИКА ТА ЖУРНАЛІСТИКА Журналіст Павло Казарін за проєкт "Публіцистика воєнного часу в інтернет-виданні "Українська правда" Вадим Карп'як, журналіст: Хороша публіцистика завжди апелює до тонких моментів, зрозумілих людям конкретно в цей історичний момент. Ви можете нині прочитати прекрасні публіцистичні тексти 1990-х або Івана Франка. Вони стилістично чудові, але не сприймете й половини натяків, які давали автори. Адже вони реагували на ситуацію навколо та вживали метафори й порівняння, зрозумілі читачам того часу. Це цінність такої літератури та її прокляття. Павло Казарін володіє унікальною, мені здається, здатністю трохи розширяти часові межі публіцистики. Коли прочитаєте його книжку "Дикий Захід Східної Європи" 2021 року, здивуєтеся, наскільки актуальна. Хоча вона про 2014-й і трохи пізніше, але читається так, ніби написана буквально щойно. Тексти Павла це публіцистика чітких визначень, простих речень і глибоких думок. Якось в одному зі своїх есеїв він сказав, що завдання журналістики пояснювати країні саму себе. Виступаючи на врученні Шевченківської премії, Павло ще уточнив, що під час війни це також завдання постійно нагадувати та відстоювати цінності. Публіцистика Павла Казаріна це якраз про цінності. Про те, що за нинішніх умов ми легко можемо втратити орієнтири, шукаючи "своїх чужих". Але є якісь базові речі, основні для всіх людей, як-от гідність, що не девальвуються залежно від політичної чи геополітичної ситуації. КІНОМИСТЕЦТВО Режисер Олесь Санін, оператор Сергій Михальчук і композиторка Алла Загайкевич за повнометражний ігровий фільм "Довбуш" Андрій Халпахчі, кінознавець: Два роки поспіль українське кіно не отримувало Шевченківської премії. Комітет розглядав пропозиції та вважав, що немає гідного фільму. Щоправда, торік в іншій категорії "Публіцистика та журналістика" все ж нагородили авторів документальної стрічки "20 днів у Маріуполі". Цього року в номінації "Кіномистецтво" було подано тільки одну роботу. Це прикро й не зовсім зрозуміло, адже були й інші гідні кандидати. Могло би стати кілька претендентів, а так видавалося, що конкуренції немає. Олесь Санін, учень відомого режисера Леоніда Осики, продовжує традицію українського поетичного кіно. Він працює повільно та ретельно. "Довбуша", який вийшов на екрани 2023-го, теж робив довго п'ять років. Це цікавий феномен поєднання художньої вартості зі спрямованістю на широку аудиторію. Фільм не тільки майстерно знятий, а й зроблений для масового глядача, що важливо сьогодні для українського кіно. В Олеся Саніна яскрава зображувальна сторона те, що ми називаємо картинкою. Стрічка також має ритм, який тримає від початку до кінця. Це один із касових рекордсменів у національному прокаті (зібрав 68 млн грн, посів третє місце у списку найкасовіших українських фільмів після анімації "Мавка. Лісова пісня" та комедії "Я, ти, він, вона". Країна). Цікава сторона фільму в тому, що він не історичний у прямому значенні цього слова, а про міфічного героя. Зроблений на фольклорному матеріалі й історичних реаліях. Водночас сьогодні, безумовно, рефлексує про події війни, захист України та виборювання її свободи. Ці паралелі очевидні. Окрім режисури, ми відзначили роботу оператора Сергія Михальчука та музику композиторки Алли Загайкевич. Олесь Санін нині вже досвідчений режисер із певним доробком: його "Мамай" і "Поводир" також були помітними фільмами у вітчизняному кінопроцесі. Безумовно, це теж враховувалося. Але подавали на Шевченківську премію Саніна та його колег саме за "Довбуша", і комітет визнав їх гідними нагороди. МУЗИЧНЕ МИСТЕЦТВО Скрипалька Богдана Півненко за концертні програми 20192024 років і композитор Олександр Шимко за сакральну містерію "Вирій" для мішаного хору, автентичних голосів, сопрано та симфонічного оркестру на стародавні молитовні, біблійні та українські народні тексти Богдана Фроляк, композиторка: Сакральна містерія "Вирій", за яку відзначили композитора Олександра Шимка, це самобутній і масштабний твір. Прем'єра відбулася 2022 року у Вроцлавській філармонії силами українських і польських музикантів. Прекрасне виконання об'єднало на одній сцені Симфонічний оркестр Варшавської філармонії, Національну заслужену академічну капелу України "Думка", хор Вроцлавської філармонії, ансамбль автентичного співу "Божичі", солістів Тетяну Журавель та Андрія Ляшука. А диригував відомий польсько-український диригент, амбасадор української музики в Польщі та світі Роман Ревакович. Богдана Півненко, нагороджена за концертні програми 20192024 років, скрипалька-солістка, а також художня керівниця Національного ансамблю солістів "Київська камерата". Власне з цим камерним оркестром вона презентує українську музику за кордоном на високому рівні. Богдана постійно виступає з новими творами вітчизняних композиторів, які часто пишуть і присвячують їх саме їй. Вона є однією із знаних і впізнаваних представниць нашої музичної культури, яка невтомно працює на благо України. Вибір лауреатів є завжди важким, бо всі, хто пройшов до третього туру, були гідні нагороди. Ситуація в номінації "Музичне мистецтво" особливо складна через те, що вона об'єднує в собі композиторів і виконавців. Обирати важко, бо це насправді різні види діяльності. Також незрозуміло, що робити з представниками популярної музики, адже порівнювати її з академічною неможливо й недоречно. Другий рік поспіль нам вдається присудити дві премії в цій галузі за рахунок номінацій, в яких вона не була присуджена. Ми в комітеті постійно порушуємо питання про розділення категорії на дві "Композиторська творчість" і "Виконавське мистецтво". Колись так і було. ТЕАТРАЛЬНЕ МИСТЕЦТВО Режисер-постановник та автор лібрето Василь Вовкун за оперу "Лис Микита", балет "Тіні забутих предків", модерн-балет "Пізнай себе" й театралізовану кантату "Псальми війни" у Львівській національній опері Ганна Веселовська, театрознавиця: Лауреатом Шевченківської премії в театральному мистецтві став генеральний директор художній керівник Львівського національного театру опери та балету імені Соломії Крушельницької Василь Вовкун. Його відзначили як режисера-постановника сценічних творів, що отримали значний розголос і визнання у глядача та професійної критики, опери "Лис Микита" та балету "Тіні забутих предків", обидві прем'єри на музику композитора Івана Небесного. Крім того, Василя Вовкуна нагородили як автора лібрето та постанов­ника модерн-балету "Пізнай себе" на музику Дмитра Данова і театралізованої кантати "Псальми війни" на музику Євгена Станковича. Усі ці мистецькі події відбулись у Львівській національній опері протягом останніх п'яти років. Як наслідок творче обличчя поважного колективу істотно змінилося. Національне в репертуарі перестало бути еквівалентом провінційної шароварщини. Обраний Василем Вовкуном шлях змін вітчизняної оперної сцени, який він сам визначив як програму "Український прорив", розпочався ще в 1990-х. Тоді він як режисер-­постановник масштабних музично-театральних дійств робив перші спроби принципово змінити репертуарну оптику наших музичних театрів. А після того як 2017 року очолив Львівський театр опери та балету, ініційований ним "український прорив" таки здійснився. Не варто думати, що це був простий і безхмарний шлях. Але він став системним і результатним. Починаючи від відновлення легендарного твору Євгена Станковича "Коли цвіте папороть" і запрошення німецького режисера Андреаса Вайріха для постановки опери "Страшна помста" цього ж композитора до останніх мистецьких подій постановок новітніх українських опер і балетів. ВІЗУАЛЬНІ МИСТЕЦТВА Художниця Жанна Кадирова за персональну виставку "Траєкторії польотів" Віктор Сидоренко, художник: Мисткиня Жанна Кадирова отримала премію за персональну виставку "Траєкторії польотів", яка була експонована в РіnсhukАrtСеntrе у 20232024 роках і метафорично розкриває два горизонти України той, що походить із минулого, та інший, який рухає сьогодення. Під час розгляду робіт відбуваються не тільки експертиза й оцінювання самих творів, а й місця та ролі конкретного художника в суспільному просторі. Зважуються його популярність, затребуваність праці, сучасний характер творчості. Жанна Кадирова активна учасниця групи Р.Е.П., що виникла на хвилі Помаранчевої революції. Популярність їй принесла виставка "Діаманти" 2006 року в Центрі сучасного мистецтва при Києво-Могилянській академії, твори якої засвідчують прихильність до розроблення авторської техніки скульптури, "коштовні камені", зроблені з кахлів, цементу та монтажної піни. Жанна брала участь у чотирьох Венецій­ських бієнале, багато виставляється за кордоном. Кияни знають її скульптуру "Форма світла" на Пейзажній алеї. На прикладі виставки "Траєкторії польотів" спостерігаємо бажання художниці утвердити сучасного глядача в неодмінності перемоги, а майбутнього в тому, що мистецтво це теж зброя. Нагадаю, що її проєкт "Паляниця" зібрав понад 7 мільйонів гривень на підтримку Збройних сил України. ДЕКОРАТИВНО-ПРИКЛАДНЕ МИСТЕЦТВО Майстри петриківського розпису Валентина Карпець-Єрмолаєва, Андрій Пікуш, Марія Пікуш і Наталія Рибак за мистецький проєкт "Петриківський розпис: на захисті ідентичності" Віктор Сидоренко, художник: 2024 року в системі відзначення Шевченківською премією після довгої паузи з ініціативи президента України відновили номінацію "Декоративно-прикладне мистецтво". Повною мірою логічним є присудження премії за мистецький проєкт "Петриківський розпис: на захисті ідентичності". Нагороду отримали Валентина Карпець-Єрмолаєва, Андрій та Марія Пікуші, Наталія Рибак майстри української петриківки, що зародилася на Дніпровщині наприкінці ХІХ століття. Приємно пригадати, що, коли у стінах Національної академії мистецтв України торік відбувалася виставка майстрів декоративно-ужиткового мистецтва, зокрема й петриківки, вона набула неабиякого культурного розголосу. Художники щедро ділилися з охочими основами майстерності виконання петриківського розпису. Світове визнання петриківки пам'яткою нематеріальної культурної спадщини в поєднанні з її національним визнанням красномовно свідчить про значний інтерес мистецької спільноти до українських народних традицій та їх подальше плекання.

Документальний фільм "Порцелянова війна" вийшов онлайн на Таkflіх. Стрічку зняли Слава Леонтьєв та Брендан Беллом. Вона була номінована на премію "Оскар" у категорії "Найкращий документальний фільм". "Порцелянова війна" здобула гранпрі від журі фестивалю "Санденс" та премію Гільдії режисерів США (DGА Аwаrds). "Порцелянова війна" це історія про подружжя майстрів порцеляни Славу Леонтьєва й Анну Стасенко та їхнього друга-художника Андрія Стефанова. З початком повномасштабної війни вони залишаються у Харкові. 2014 року їм довелося виїжджати з Криму. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Назвали 100 найкращих українських фільмів усіх часів "Порцелянова війна" втілює в собі пристрасть та боротьбу, які тільки художник може повернути у світ, коли він руйнується навколо нього", - зазначається на офіційному сайті фільму. У вівторок, 23 січня, у Лос-Анджелесі оголосили номінантів на 96-ту премію Американської кіноакадемії. До номінацій потрапив український документальний фільм "20 днів у Маріуполі". Документальний фільм українського режисера Мстислав Чернова став номінантом на премію Оскар 2024 у номінації "Найкращий документальний фільм".

Про це Еспресо повідомила комунікаційна менеджерка Мстислава Чернова Тетяна Ландесман.                                                       Документальна стрічка "2000 метрів до Андріївки" українського режисера, лауреата премії "Оскар" Мстислава Чернова отримала приз на фестивалі документального кіно в Копенгагені - СРН:DОХ.Копенгагенський міжнародний фестиваль документального кіно щорічно проходить у Данії. Цьогоріч захід тривав з 19 по 30 березня.Фільм "2000 метрів до Андріївки" опинився серед семи переможців. Стрічку відзначили в категорії F:АСТ АWАRD, присвяченій документальним фільмам, що перебувають на перетині журналістики та кінематографа."Зрештою, ми присуджуємо F:АСТ АWАRD фільму "2000 метрів до Андріївки" не лише тому, що це конфлікт на нашому порозі, а тому, що це шедевр кіно: захопливе, багатошарове зображення війни, яке можна порівняти з "На Західному фронті без змін". Але це не Перша світова війна, це сьогодення. Безглуздість війни, а також її тривожна поезія — все тут показане на повну. Митець серед кровопролиття повертає реальність додому та знімає антивоєнний фільм, який змушує нас замислитися над неповторністю кожного втраченого людського життя", - зазначили в журі СРН:DОХ.Європейська прем’єра стрічки на СРН:DОХ відбулася 24 березня, після чого режисер та головна редакторка й виконавча продюсерка FRОNТLІNЕ Рейні Аронсон-Рат поспілкувалися з глядачами.Мстислав Чернов не зміг бути особисто і прийняти нагороду, бо працює над своїм наступним проєктом. Він записав відеозвернення."Це важкий час для України, це важкий час для українських кінематографістів. І це час, коли ми боремося за правду, коли ми боремося за виживання. І це визнання допомагає нам знайти опору. Ми не знаємо, що станеться з Україною, ми не знаємо, що станеться з нами, але ми відчуваємо підтримку, ми відчуваємо, що нас бачать, і ми вдячні за можливість, що наші голоси звучать. Тому що зараз багато людей у всьому світі дивляться на Україну і чують багато політичних заяв, вони чують багато важливих, але інколи абстрактних слів. А ми як кінематографісти прагнемо зв’язку з реальністю, ми хочемо донести реальність до глядачів, ми хочемо донести реальність до людей, які ухвалюють важливі рішення про те, яким буде світ, яким буде мир. І саме за це ми як кінематографісти боремося. Ми боремося за те, щоб історія залишалася живою, ми боремося за те, щоб правда залишалася живою", - сказав Чернов.Читайте також: "Фільм створений, щоб помістити глядача на поле бою поряд з військовими", - Чернов про документалку "2000 метрів до Андріївки"У міжнародному конкурсі взяв участь 71 фільм у 6 різних категоріях, серед яких 56 світових прем'єр, 12 міжнародних і 3 європейських прем'єри."2000 метрів до Андріївки" —  це друга повнометражна стрічка, яку зняв український режисер, лауреат премій "Оскар", Пулітцерівської премії, Гільдій режисерів та продюсерів США, ВАFТА та Rоyаl Теlеvіsіоn Sосіеty Теlеvіsіоn Jоurnаlіsm Аwаrds,  журналіст Аssосіаtеd Рrеss Мстислав Чернов про російсько-українську війну.Стрічка розповідає про звільнення села Андріївки під Бахмутом ЗСУ та, безпосередньо, 3-ю окремою штурмовою бригадою. Якщо в "20 днів у Маріуполі" режисер надав глядачам емоційний і болісний погляд на перші дні російського вторгнення в Україну та його вплив на цивільне населення, то у новій стрічці Чернов і його колега - фотограф Аssосіаtеd Рrеss, Олександр Бабенко спрямовують камери на українських військових та вражають зображенням життя в окопах.Протягом важкого контрнаступу у 2023 році журналісти слідують за військовими Третьої ОДШБр, солдати якої метр за метром долають вузьку посадку, щоб звільнити окуповане росіянами й оточене мінами село Андріївка.Зйомки фільму почалися у вересні 2023 року, а вся робота над картиною зайняла майже 1,5 року.  Крім Чернова та Бабенка, над ним працювали продюсерки Мішель Мізнер та Рейні Аронсон-Рат, монтажем також займалася Мішель Мізнер. Музику до фільму створив дворазовий лауреат премії "Ґреммі" композитор і музичний продюсер Сем Слейтер ("Чорнобиль", "Джокер").Як і попередня картина, "2000 метрів до Андріївки" є частиною співпраці між FRОNТLІNЕ та Аssосіаtеd Рrеss, яка досліджує російську війну проти України.Права на міжнародний прокат нового фільму Мстислава Чернова "2000 метрів до Андріївки" придбала британська компанія Dоgwооf. Це вже другий фестиваль та друга нагорода фільму. Першу, за найкращу режисуру, він отримав в січні 2025 року на міжнародному фестивалі незалежного кіно Sundаnсе.На кінофестивалі СРН:DОХ у Копенгагені також показали документальний фільм "Файли Теslа", знятий за даними, злитими працівником компанії з Норвегії. Фільм викриває внутрішню роботу Теslа та досліджує зв’язок між імперією Ілона Маска та політичною владою. 

Стрічка "2000 метрів до Андріївки" отримала приз у Данії.

Еспресо з'ясовував, яких зусиль необхідно докласти, аби витягнути юних українців з російської неволі, що вони розповідають про перебування на території Росії, та як Україні у цьому допомагає міжнародна спільнота.Масштаби злочину, що триває більше десятиліттяВикрадення і примусове переселення українських дітей набуло масового характеру під час повномасштабного вторгнення Росії у 2022 році. Однак працювати в цьому напрямку окупаційна адміністрація розпочала відразу після початку російсько-української війни у 2014 році. Так 13 жовтня 2014 року на тимчасово окупованій території України РФ оголосила про програму "Потяг надії. Крим", за якою українських дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування віддавали у сім'ї росіян. У 2019 році Володимир Путін підписав указ, який забезпечував спрощене набуття громадянства РФ людям із окупованих територій. Це дало новий поштовх викраденням і вивезенню малих українців. Ще один указ, що стосувався спрощення процедури набуття громадянства РФ уже власне для дітей, Путін підписав у травні 2022 року. Особливо масовим викрадення і депортації українських дітей стало після початку повномасштабної війни. Росія не приховувала масштабів злочину, навпаки, ще й вихвалялась цим. У квітні 2022 року постійний представник Росії в ООН Василій Небензя заявив, що за кілька місяців від початку вторгнення РФ в Україну до Росії перевезли понад 119 тисяч українських дітей. Улітку 2023 року у Держдумі РФ повідомляли вже про депортацію 700 тис. малюків. Такі цифри приблизно збігаються і з даними України. Платформа "Діти війни" інформує про 744 тис. депортованих з України дітей. А загалом під контролем РФ перебуває близько 1,6 млн українських дітей."України вже немає. Вашим батькам ви не потрібні"Росіяни викрадають дітей після того, як їхніх батьків убили або заарештували окупанти, під приводом дитячих "літніх таборів" чи навіть лікування, інколи навмисне вигадуючи діагнози. Викрадають і з українських державних установ, які розташовані на тимчасово окупованих територіях. Часто на ТОТ батьків під вигаданими приводами позбавляють батьківських прав. Або просто розділяють з дітьми під час фільтраційних заходів у спеціальних таборах. Найчастіше викрадають дітей, які живуть на прифронтових територіях і там, де перебувають російські війська. Одна з найпоширеніших маніпуляцій – наступ українських військових, з якими, мовляв, прийдуть американські найманці, що ґвалтуватимуть дівчат і жінок, розповідала юристка фонду Sаvе Ukrаіnе Мирослава Харченко. Через це жінки й діти часто втікають разом із російськими військовими, а потім опиняються у притулках, звідки їх намагаються визволити наші правозахисники.Після вилучення дітей їх піддають пропагандистським заходам та русифікації. Основна мета – стерти національну ідентичність. В офісі омбудсмена з прав людини фіксували масові випадки, коли окупанти били дітей за те, що вони називали себе українцями."А ще дітям кажуть, що українська держава про них не подбає, що треба вчити російську мову, історію та гімн Росії, і тільки тоді вони зможуть зробити своє життя стерпним. У нас були випадки, коли дітей повертали додому, а вони були певні, що України вже немає", – розповідала Мирослава Харченко.Викрадених дітей, за аналогією з українськими військовополоненими, кидають в інформаційний вакуум. Розповідають фейкові новини, переконують, що там, в Україні, вони нікому не потрібні. Їм кажуть забути про батьків, стверджують, що рідні від них відмовилися. Росіяни не приховують фактів психологічного насильства над дітьми і "промивання мізків". Так уповноважена при президентові РФ з прав дитини Марія Львова-Бєлова, яку звинувачують у воєнний злочинах, цинічно заявляла, що українські діти, всупереч усьому, "таки полюбили Росію"."Спочатку діти негативно відгукувалися про президента [Росії], говорили всякі гидоти, співали гімн України. Є ось цей якийсь негатив, можливо, напочатку, але потім він перетворюється на любов до Росії", – сказала вона про дітей зі знищеного Маріуполя.Окрім того, для психологічного впливу на українських дітей у зруйнованому Маріуполі у 2022 році почала функціонувати російська молодіжна військова організація "Юнармія". Згодом такі осередки створили і в інших українських окупованих містах. А за проукраїнську позицію дітей переслідують. Так у 2022-му окупанти заарештували у Маріуполі підлітків за те, що вони співали гімн України. Дітей у школах на тимчасово окупованій території Запоріжжя та Херсонщини змушували носити військову форму, писати привітання та подяки окупаційним військам. Втрата мови та операція без анестезії: історії тих, хто повернувсяРеєстром викрадених дітей в Україні займається Національне інформаційне бюро. Дані отримують від людей, у яких зникли чи переміщені родичі, від Уповноваженого з прав людини, правоохоронних органів. Станом на зараз, як повідомляє платформа "Діти війни" ідентифіковано майже 20 тис. депортованих та примусово переміщених дітей. Кожна історія повернення перетворюється на справжню спецоперацію із залученням країн-посередників, а найбільшою перешкодою стає небажання росіян йти назустріч. "Якщо ми говоримо про понад 19 тисяч офіційно викрадених дітей, то Росія визнає лише 500. Знайти й повернути кожну дитину – великий виклик для України. Передусім діти залякані й бояться повертатися додому, тому що їм розказують, що на них заведуть справу СБУ та посадять", – розповідала Мирослава Харченко.Громадська організація Sаvе Ukrаіnе займається пошуком і порятунком дітей з окупації і території Росії. Станом на березень цього року повернула 579 дітей. Ще одна ініціатива з повернення додому українських дітей, яких депортувала та примусово перемістила Росія  – Вrіng Кіds Васk UА. ЇЇ директорка Дарія Зарівна каже, що їм вдалось повернули 1200 дітей. Власне ГО Sаvе Ukrаіnе та ініціатива Президента України Вrіng Кіds Васk UА  займалась поверненням 27 березня цього року 5-річного Івана – сина українського військового. Обшуки та погрози зброєю з боку російських військових настільки травмували хлопчика, що він перестав розмовляти. Понад рік він не міг вимовити навіть слово "мама". А коли російські військові почали погрожувати розстрілом усій родині за відмову отримати російський паспорт, мама з Іваном та його бабусею вирішили рятуватися.Іншій звільненій дитині – Світланці виповнився лише рік, коли її тата забрали окупанти на допит, погрожували, катували, а потім змусили сім'ю покинути рідний дім. Після переїзду на інше місце до них знову прийшли з обшуком, позбавили сім'ю зв'язку й вилучили всі документи. А коли окупаційна влада дізналася, що у дівчинки залишилося українське свідоцтво, мамі почали погрожувати, що дитину в неї заберуть. Ще одна історія мами з дитиною: "Ольга з дочкою прожила в окупації майже три роки. Кожен з цих днів був боротьбою. Доводилося постійно ховати дитину від небезпеки, пережити чимало обшуків, буквально добувати їжу та ліки, щоб просто не вмерти з голоду чи від хвороб. Та попри випробування, донька росла. І чим старшою вона ставала, тим більше її мама розуміла, що чекати більше не можна. Потрібно рятуватися", – врятували її з окупації представники ГО Sаvе Ukrаіnе.Громадські активісти допомогли возз'єднатися з мамою 13-річній Оксані. Тато дівчини дуже переживав, що росіяни заберуть доньку на одному з блокпостів. Команді Sаvе Ukrаіnе довелося шукати максимально безпечні шляхи для виїзду дитини.Дванадцятирічний Ілля з Маріуполя вже понад рік як визволений з окупації. За своє коротке життя зазнав багато болю. Коли його рідне місто нещадно обстріляли росіяни, під уламками загинула його мати, хлопчик отримав численні осколкові поранення. Окупанти відвезли його до Донецької лікарні, де він зазнав ще більшого фізичного та душевного болю. Операцію з видалення осколка з ноги проводили без анестезії. Дорослі знущалися, мовляв, тепер дитина повинна говорити не "Слава Україні", а "Слава Україні в складі Росії" і змушували писати російською, йдеться на сторінці ініціативи Президента з повернення додому українських дітей – Вrіng Кіds Васk UА."До війни я мав гарну маму, гарних друзів, моє місто було класне. Спочатку було все тихо, а як почались вибухи, то я зрозумів вже, що це війна. Якось ми пішли до сусідки, бо в наш дім прилетіла ракета і в ньому неможливо було жити. І там також прилетіло. Мені прилетіло, а мамі в голову потрапило. Я зрозумів, що мама померла, коли ця сусідка підійшла до неї і поміряла пульс. Я більш-менш тримався, але морально було більше набагато боляче, аніж від поранення, що я отримав. Сусідка маму поховала у дворі нашого дому. Вони не просто вбили мою маму, а й не дали шансу вижити усім людям у Маріуполі", – розповідав хлопчик.За кілька днів прийшли російські військові і дитину забрали. У Донецьку, розповідає Ілля, було багато операцій з видалення осколків. Зараз дитина має усе тіло понівечене шрамами, а операцію йому робили без наркозу.  У тісній співпраці з бабусею хлопчика Оленою, Іллю вдалося повернути з депортації. Юридична кваліфікація дій РосіїВиховання дітей війни у чужій нації та культурі з метою стерти їхню національну ідентичність кваліфікується як геноцид. Згідно з Конвенцією про запобігання злочину геноциду та покарання за нього геноцидом вважають будь-яку дію, вчинену з наміром знищити, повністю або частково, національну, етнічну, расову або релігійну групу. У переліку є вбивство, заподіяння серйозних тілесних ушкоджень, умисне створення умов життя, розрахованих призвести до повного або часткового фізичного знищення групи, заходів із запобігання дітонародженню, а також примусове переміщення дітей такої групи до іншої групи. Останній пункт  – примусове перевиховання українських дітей як росіян - має всі ознаки геноциду.Підтвердила депортацію українських дітей ООН, назвавши такі дії воєнними злочинами. 17 березня 2023 року Міжнародний кримінальний суд у Гаазі видав ордер на арешт президента Росії Володимира Путіна та уповноваженої РФ у справах дітей Львової-Бєлової. Обох звинувачують у воєнних злочинах, а саме в незаконній депортації українського населення, зокрема дітей. У відповідь Росія розірвала всі зв'язки з МКС і оголосила в розшук його суддів і прокурора. У зв'язку з тим, що Кремль не визнає юрисдикції суду в Гаазі, наразі єдиним покаранням для Путіна стало те, що він став обмеженим у пересуванні. Країни, які ратифікували Римський статут, а отже визнають юрисдикцію МКС, повинні заарештувати російського диктатора, якщо він прибуде на їхню територію. Таких країн є шість десятків.Крім того, французький юрист Емманюель Доуд, за позовом якого МКС видав ордер на арешт Путіна, наголошував, що ордери на арешт видаються раз і назавжди. Такі злочини не мають терміну давності. Європа допомагатиме повернути українських дітей"Викрадення українських дітей – це жахливий злочин, і Велика Британія докладе всіх зусиль, щоб повернути їх додому. Це різке нагадування, що будь-яке мирне врегулювання має передбачати притягнення Росії до відповідальності за її ганебні дії", – зазначив 27 березня цього року прем'єр-міністр Великої Британії Кір Стармер після зустрічі з українською делегацією.Маючи беззастережну підтримку в Європі, Україна зіткнулася із зміною політичного курсу в США, що також може вплинути як на повернення дітей, так і на фіксацію воєнних злочинів росіян. Так українські ініціативи з повернення дітей співпрацювали з програмами USАІD, фінансування яких урізав офіційний Вашингтон. Крім того, держдепартамент США припинив фінансування програми Єльського університету, що проводив дослідження і фіксував дані про викрадених українських дітей. Деякі медіа повідомили, що ці дані нібито можуть бути видалені. Однак спочатку Державний департамент США офіційно спростував видалення даних, а згодом Wаshіngtоn Роst написав, що адміністрація Трампа тимчасово скасувала своє рішення про закриття програми Соnflісt Оbsеrvаtоry, яка відстежує викрадених Росією дітей. Фінансування продовжать на 6 тижнів, аби за цей час передати базу даних Європолу, щоб європейські правоохоронці змогли продовжити розслідування.Тим часом один із переговорників від США, що виступають посередником між Україною та Росією, радник президента США з питань національної безпеки Майк Волц заявив, що повернення РФ вивезених українських дітей може стати "одним із засобів зміцнення довіри" між учасниками перемовин.

Традиційна підбірка стрічок на вихідні від Еспресо."Порцелянова війна"У кінотеатрах з 6 березняЦей документальний фільм спільного виробництва України, США та Австралії став цьогорічним українським номінантом на премію "Оскар" у категорії "Кращий документальний фільм". І попри те, що цієї премії не здобув, є володарем близько 50 інших поважних нагород, починаючи від Ґран-прі журі конкурсу американської документалістики (яку отримав на кінофестивалі "Санденс", де відбулася його світова прем'єра) і завершуючи недавно отриманою премією Гільдії режисерів США (DGА Аwаrds) у категорії "Найкращі режисерські досягнення в документальному кіно". Тій категорії цієї премії, де минулого року переміг український фільм Мстислава Чернова "20 днів у Маріуполі". До речі, "Порцелянова війна" увійшла також до переліку 10 найкращих документальних стрічок 2024 року від Dеаdlіnе. "Цинічна війна, яка стирає в порох українські будівлі та калічить долі українців, може назавжди знищити і наше мистецтво, - анонсують фільм. - Є ті, хто свідомо докладає зусиль, аби цього не сталося. Подружжя харківських художників Станіслав Леонтьєв та Анна Стасенко створюють маленькі порцелянові статуетки. Слава надає форму, а Аня прикрашає їх мініатюрними акварельними візерунками… Незадовго до війни в американського режисера Брендана Белломо з’явилася ідея зафільмувати творчий процес подружжя митців. Намальовані Анною акварельні візерунки мали оживати в кадрі, почалась робота над анімацією. Повномасштабне вторгнення внесло корективи у плани творчої команди. Слава пішов до війська і Брендан попросив його фільмувати усе, що він бачить. В цей час роботу Ані знімав друг родини, художник Андрій Стефанов"."Мікі 17" У кінотеатрах з 6 березняНауково-фантастичний трилер від оскароносного сценариста і режисера фільму "Паразити" Пона Джун Хо, заснований на виданому у 2022 році романі Едварда Ештона, однак у вільному трактуванні першоджерела. Знімання тривали з серпня по грудень 2022 року на студії Wаrnеr Вrоs. у Лівсдені, що на сході Англії. Колишній військовий аеродром почав діяти як постійне місце зйомок у 1994 році та був придбаний студією Wаrnеr Вrоs. у 2010 році. Цю стрічку називали серед найочікуваніших у 2025 році. І критики вже окреслюють її як навдивовижу добре зняту, сповнену гумору та ідей, які резонують, блискучу політичну сатиру з добірною грою актора Роберта Паттінсона.Отож "події розгортаються у майбутньому, коли людство опанувало нові технології та прагне заселити нові планети. Мікі Барнз добровільно записується до першовідкривачів, яким довіряють найнебезпечніші місії з освоєння космосу. У випадку, якщо він гине, то для нього виготовляють нове тіло, зберігаючи при цьому більшість його спогадів. Після чергових виснажливих подвигів з підкорення крижаного світу Ніфльхейм, сімнадцяте тіло Мікі виживає. Але на повернення Мікі-17 ніхто не очікував, тож в кімнаті на нього чекав Мікі-18, його нове тіло". У ролях Роберт Паттінсон, Наомі Аккі, Марк Раффало, Тоні Коллетт та ін."Гепард" (серіал)На Nеtflіх з 5 березняІталійський драматичний костюмований серіал, заснований на відомому романі Джузеппе Томазі ді Лампедузи, що вже був екранізований  у 1963 році ( режисер Лучіно Вісконті) за допомоги акторів Берта Ланкастера, Клавдії Кардінале та Алена Делона. Цього разу мова не про окремий фільм, а про кіноісторію, яку створили режисери Том Шенкленд, Джузеппе Капотонді та Лаура Лукетті, і яку вже називають шедевральною, з приголомшливою візуалізацією настрою меланхолії та ностальгії за часом, що минає, розкішними костюмами та розкішними образами, що претендує стати одним із найвидатніших історичних костюмованих епосів.Отже, "Італія, 1860-ті роки. На тлі об’єднання держави сицилійський князь намагається знайти баланс між давно здобутими привілеями своєї сім’ї та революційними змінами".У ролях Кім Россі Стюарт, Бенедетта Поркаролі, Дева Кассель"Шибайголова: Народжений заново" (1 сезон)На Dіsnеy+ з 4 березняПерезапуск культового шоу, яке скасували ще сім років тому, і яке неодноразово міняло знімальну команду. Відтак про серіал написали, що тепер історія про сліпого адвоката з надздібностями офіційно вписана в Кіновсесвіт Маrvеl (МСU), а до своїх ролей повернулися улюблені актори. Глядачі та критики зустріли цю кіноісторію прихильно не лише тому, що поєднання історії супергероя та юридичної драми - виграшна формула, а й через те, що "Шибайголова… " є вражаючим прикладом того, що означає повернутися до відомого героя, пропонуючи йому нові причини для боротьби за справедливість.Отож сліпий адвокат Метт Мердок живе своє професійне життя, однак його альтер его не забуте. Вілсон Фіск став мером, І тільки Шибайголова знає, хто сховався за маскою начебто добродушного та чесного політика.У ролях Чарлі Кокс, Вінсент Д’Онофріо, Джон Бернтал та ін."Fоrmulа 1: Жени, щоб вижити"  (7 сезон)На Nеtflіх з 7 березняДокументальний спортивний серіал про автоперегони "Формули-1", новий сезон якого  Nеtflіх традиційно випускає за тиждень до старту нового чемпіонату, який цього разу розпочнеться Гран-прі Австралії 14 березня. Творці обіцяють, що цей сезон буде чи не найефектнішим, обіцяючи "безпрецедентну можливість поглянути на нові суперництва на трасі й нескінченну драму поза нею".  

У ніч із 2 на 3 березня у Лос-Анджелесі відбудеться церемонія вручення премії "Оскар", яку присуджує Американська кіноакадемія. Цього року на звання найкращого документального фільму претендує і стрічка про вторгнення Росії в Україну "Порцелянова війна". Ведучим церемонії нагородження цього року вперше стане гуморист Конан О'Брайєн. До цього два роки тому "Оскар" вів Джиммі Кіммел. Очікується виступ Аріани Гранде та Синтії Еріво, а також Dоjа Саt, LІSА з Вlасkріnk, Rаyе та Quееn Lаtіfаh. Лідером за кількістю номінацій на "Оскар" цього року є французька стрічка "Емілія Перес". Це рекорд для неангломовного фільму. Крім того, виконавиця головної ролі Карла Софія Гаскон, яка претендує на звання найкращої актриси, є першою трансгендерною жінкою, яка номінована на отримання статуетки. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Антипремія "Золота малина": Стали відомі стрічки, актори та режисери, які потрапили до списку найгірших Де і коли дивитись трансляцію "Оскара" В Україні ексклюзивні права на трансляцію церемонії має канал "Суспільне Культура". Трансляція буде доступна за посиланням. Розклад трансляції: 00:00 - передшоу "Оскар. Український погляд"; 1:30 - трансляція з червоної доріжки, яку коментуватиме Ахтем Сеітаблаєв; 02:00 - церемонія нагородження премією. В минулому році фільм "20 днів у Маріуполі" режисера Мстислава Чернова здобув премію "Оскар" як найкращий повнометражний документальний фільм. Це перший український фільм, який отримав "Оскар".

Наближається церемонія нагородження Оскар-2025, і вже зараз усі кіномани з нетерпінням очікують, хто стане володарем найпрестижніших кінематографічних нагород цього року. Торік у категорії "Найкращий документальний фільм" перемогу здобула українська стрічка "20 днів у Маріуполі". Повний текст новини

Переосмислення національної ідентичності: переорієнтація на своєВійна - це трагедія. Це загиблі військові й цивільні (серед яких, за даними ініціативи з моніторингу "Їх убила Росія: Постаті української культури", 183 діячів і діячок культури), це зруйнована інфраструктура й житло (зокрема, за даними Міністерства культури й стратегічних комунікацій, 1333 пам’ятки культурної спадщини та 2185 об’єктів культурної інфраструктури), це мільйони біженців (4,2 млн лише в ЄС).Повномасштабне вторгнення призвело до трансформацій, зокрема і самосвідомості. Однією з найпомітніших загальних змін стало перевідкриття українцями національної ідентичності. Від початку повномасштабного вторгнення ті, хто були зросійщені, почали переходити на українську. Згідно з даними дослідження, проведеного на замовлення Українського інституту книги, у 2024 році загалом 89% опитаних вказали, що розмовляють вдома українською (59%) або двома мовами: українською і російською (30%). У публічному просторі 66% респондентів використовують українську, а 24% - обидві мови. Однак упродовж третього року повномасштабної війни відсоток виключно української мови зменшився порівняно з 2023 роком, а двомовність збільшилась за рахунок тих, хто раніше спілкувався виключно російською або говорив суржиком. Утім, переважання української у публічному просторі вказує на те, що говорити російською стає щонайменше немодно.Фото: ІnfоSаріеnсе на замовлення Українського інституту книгиВнутрішні трансформації призвели й до зміни запиту суспільства загалом, на який десятиліттями кивали деякі культурні діячі, виправдовуючи створення російськомовного контенту. Так, за останні три роки українці стали більше читати (52,8% опитаних читають щодня порівняно з 17% у 2023-му і 8% у 2020-му), і обирають вони для цього здебільшого книжки українською. Згідно з даними дослідження рівня читання українців у 2024 році, проведеного на замовлення Українського інституту книги, торік три чверті прочитаних книжок - 76% - були україномовними, тобто порівняно з 2023 роком споживання книжок українською зросло приблизно на 20%. Основним фактором переходу на україномовні книжки автори дослідження вбачають прийняття закону про встановлення обмежень на ввезення та розповсюдження видавничої продукції з РФ та Білорусі.Протягом 2022–2025 років в Україні виросла кількість книгарень у 2,5 рази. Згідно з дослідженням Українського інституту книги, станом на кінець 2024 року в Україні функціонує приблизно 700 офлайн-книгарень та 60 інтернет-магазинів книжок. У грудні 2021 року, за даними Книжкової палати, на всю країну було менше ніж 200 роздрібних продавців книг. Такий сплеск появи нових книжкових магазинів частково пояснюється і наданням книгарням субсидій.книгарня "Сенс" на Хрещатику 16 лютого 2024 р. Києв, фото: Gеtty ІmаgеsПісля початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну у 2022 році музичні вподобання українців зазнали змін. Попри те, що росіян і надалі можна побачити в українських чартах на YоuТubе та стримінгових платформах, загалом популярність російських виконавців та російськомовного музичного контенту зменшилася.Так, за даними ОSІNТ-спільноти Моlfаr, частка російської музики в топах на Sроtіfy знизилася з 48% у першому півріччі 2022 року до 18% у другому півріччі. Відсоток пісень виконавців з країни-агресорки в чартах Аррlе Мusіс зменшився з 27% до 21% за той самий період.Фото: МоlfаrОднак росіяни й досі не полишають українські чарти. Згідно з даними Веzоdnyа Мusіс, попри повномасштабне вторгнення значна частина українців продовжує споживати контент з Росії - у середньому це чверть пісень від загальної кількості композицій в чартах на Sроtіfy, YоuТubе, Аррlе Мusіс та Shаzаm. Найбільше російської музики досі слухають на YоuТubе - 30% у трендах та 20% у топах, на Sроtіfy - 28%. Однак нині україномовні пісні переважають, їх у чартах 39%, а ще 34% - пісні виконавців з інших країн.Фото: Веzоdnyа МusісЗросла цікавість громадян і до українського кіно. У період з 2022 по 2024 рік збільшилася як частка українських фільмів у національному прокаті порівняно з 2018–2021 роками, так і популярність вітчизняного кіно серед глядачів порівняно з зарубіжними фільмами. У 2023 році частка українських фільмів у національному прокаті досягла 27%, що стало історично високим показником. Для порівняння, у 2019 році лише 4,5% стрічок у кінопрокаті були українського виробництва. Як зазначала в інтервʼю "Інтерфакс-Україна" гендиректорка FІLМ.UА Grоuр Вікторія Ярмощук, у 2020 році були спорадичні 6,4%, а оскільки іноземне кіно, хоч і менше, але в Україну і надалі приходить, то 27% - "не випадковість, а тенденція, що люди свідомо вибирають своє кіно".У десятці українських фільмів з найбільшими касовими зборами десятиліття, за підрахунками Меdіа Rеsоurсеs Маnаgеmеnt, - чотири стрічки, що вийшли в прокат після початку повномасштабного вторгнення: "Мавка. Лісова пісня" ($4,3 млн та 1,2 млн проданих квитків), "Довбуш" ($1,9 млн та 490 тисяч проданих квитків), "Я, "Побєда" і Берлін" ($1,5 млн та 390 тисяч проданих квитків) та "Конотопська відьма" ($1,3 млн та 330 тисяч проданих квитків).У 2024 році українські фільми "20 днів у Маріуполі" та "Конотопська відьма" увійшли до десятки найпопулярніших кінозапитів українців у Gооglе. Фільм про облогу росіянами українського портового міста став рекордсменом кінопрокату серед документалок за касовими зборами (у повторному прокаті в березні бокс-офіс склав понад 6 млн грн), а також - за кількістю глядачів на всіх українських стрімінгових сервісах.Через військову агресію РФ чимало зусиль спрямовано нині на охорону та збереження культурної спадщини. Після 2022 року в Україні була започаткована низка ініціатив та державних програм. Так, наприклад, проєкт URЕНЕRІТ (2023–2026), реалізований консорціумом з 11 організацій з країн ЄС та України, що пропонує навчання, дослідження, публічні дискусії для фахівців зі збереження культурної спадщини. Ці ж проблеми намагається вирішити грантова програма "Культурна спадщина" від Українського культурного фонду (2023–2024), а в рамках програми від департаменту охорони культурної спадщини КМДА передбачено і проведення реставраційних робіт у столиці.Для порятунку культурних артефактів, які перебувають у музеях на прифронтових територіях, МКСК домовляється з європейськими колегами. Так, артефакти експонуються у музеях Європи, що дозволяє не лише уберегти їх від знищення Росією, а й показати світу. Таким чином досягається ще одна мета - українське мистецтво бачать, про нього говорять.Спосіб відрефлексувати війну та надати власні свідченняЗ кінця лютого 2022-го стався бум музичних релізів, що так чи інакше були повʼязані з вторгненням Росії. Ледь не щодня народжувалися нові пісні - переважно попсові, які на початку повномасштабної військової агресії підбадьорювали та надавали психологічних сил. Через них каналізували негативні емоції, у них оспівували патріотизм, хоробрість, висміювали росіян, і все це було рясно оздоблено символами й атрибутикою. Ми побачили сплеск народної творчості. Пісні про "байрактари", "джавеліни", пса Патрона і "ваньку-встаньку" були відповіддю на суспільний запит і зʼявились вчасно, щоб допомогти впоратися з апатією, зневірою і депресивними станами.Згодом це явище отримало власний термін - "байрактарщина" - через однобоке й комічне висвітлення російсько-української війни. Артистів, які вхопилися за це і навіть розкрутилися шляхом подібної творчості, згодом звинуватили в експлуатації теми війни та паразитуванні на патріотизмі.Фото: Анна ТрінчерУтім цим не обмежилось. За три роки повномасштабного вторгнення зʼявилися тисячі нових українських виконавців. За даними українського проєкту NUАМ, у 2023 році дебютував 931 музичний проєкт, а у 2024-му - ще 1149 музикантів вперше презентували релізи. Загалом лише за минулий рік вийшло 53 383 нових треків. Найбільш прослуховуваними дебютантами стали артисти, які за популярністю обійшли навіть декого зі старожилів українського шоубізнесу: Кlаvdіа Реtrіvnа (зібрала два Палаци спорту), Раrfеnіuk, ОSТY, Dоmіy, Кажанна, Аnn іn Вlасk, SТАSYА, іSКrа, МАYОRОVА і Рhіl Іt. Фото: Кlаvdіа РеtrіvnаУ музичній творчості часто артисти звертаються до віршів українських класиків, перевідкриваючи їх. Деяким артистам, а заразом і їхній творчості, довелося трансформуватися, щоб відповідати новому запиту аудиторії та залишитися на українському музичному ринку. Чимало зірок переклали свої російськомовні хіти, хтось залишив пісні російською у минулому і почав нову, україномовну, сторінку.За даними українського проєкту NUАМ, у 2022 році 72,8% нових пісень, випущених українськими артистами, були українською мовою, тоді як частка російськомовних треків становила 16,7%.Тоді як одні втекли за кордон, чимало інших діячів культури взяли до рук зброю і встали на захист України. Дехто з них навіть продовжує поєднувати службу у війську з творчістю, випускаючи нові пісні (О.Тоrvаld, "Бумбокс", Yаrmаk), знімаючи кіно (режисер Олег Сенцов), видаючи збірки віршів та прозу (Ярина Чорногуз, Максим Кривцов, Артем Чех, Артем Чапай, Сергій Жадан). Саме їхніми голосами говорять українські військові, вибудовуючи діалог з цивільними.Колаж ЕспресоАле не лише військові створюють сюжети й розповідають світу українські історії, які торкаються душ. Мстислав Чернов, документальна стрічка якого "20 днів у Маріуполі" здобула перший в історії України "Оскар", зняв ще один фільм - "2000 метрів до Андріївки", який у січні 2025-го отримав нагороду американського кінофестивалю Sundаnсе. Нині номінацію на "Оскар-2025" отримала документалка "Порцелянова війна" режисерів Брендана Белломо та Слави Леонтьєва, відзначена також премією гільдії режисерів США (DGА Аwаrds) та гран-прі Sundаnсе у 2024 році. Не всі фільми, які вийшли за три роки повномасштабного вторгнення, про війну. І це добре, адже нерідко це перетворюється на спекуляцію на темі, яка болить мільйонам людей і яка добре "продається".З 2014 року в Україні зʼявилася ветеранська література. За три роки книжки про війну відчутно поповнились сюжетами про досвід проживання трагедії цивільними. На книжковому ринку з 2022 року можна знайти науково-фантастичну чи романтичну прозу і поезію військових та книжки цивільних, що намагаються осмислити війну: "З любов’ю – тато!" Валерія Пузіка, "Полон" Валерії Нави Суботіної, "Словник війни" Остапа Сливинського, "Точка нуль" Артема Чеха, "Свідчення" Вікторії Амеліної, "Я перетворююсь... Щоденник окупації. Вибрані вірші" Володимира Вакуленка, "Позивний для Йова. Хроніки вторгнення" Олександра Михеда, "Тут були ми" Артура Дроня тощо.Мистецтво як засіб психологічної (і не тільки) підтримкиМистецтво допомагає не лише митцям проживати досвід війни. Мистецтво стало інструментом підтримки інших.Зокрема, об'єднання військовослужбовців творчих та креативних професій "Культурний десант" займається морально-психологічним забезпеченням бійців Сил оборони. Щомісяця мобільні групи, до складу яких входять музиканти, поети, актори та інші артисти, дають до 200 виступів на різних ділянках фронту, а також у військових шпиталях, реабілітаційних центрах тощо.Важливу роль у реабілітації українських військових та переселенців відіграє арттерапія. Вона допомагає опрацьовувати травматичний досвід через творчість. З 2022 року в Україні організовують спільні творчі проєкти художників та військових, де митці співпрацюють з воїнами, створюючи спільні роботи. Малювання та медитації допомагають військовослужбовцям знизити рівень стресу та тривожності, надаючи можливість виразити емоції та переживання через творчість. Творча діяльність відтворює процес самовизначення людини, дає їй відчуття контролю, яке втрачається під час війни. Такі ж механізми спрацьовують і в роботі з переселенцями та цивільними, постраждалими від війни. Арттерапевтичні методики застосовують для підтримки людей у подоланні кризових станів, допомагають їм адаптуватися до нових умов життя та формувати відчуття підтримки й опори. Дівчина малює сім’ю під час арт-терапії для родичів українських військових, які загинули під час російсько-української війни, 19 жовтня 2024 року в Києві,фото: Gеtty ІmаgеsЛітературні заходи, музичні фестивалі, театральні і кінопокази за останні три роки стали орієнтованими на допомогу війську. На них проводять благодійні аукціони, збирають донати на підтримку ЗСУ, хтось частину прибутку з кожного виступу перераховує на потреби війська.Українські артисти вирушають у тури та дають сольні концерти, збираючи кошти на армію. Гурт "Курган і Агрегат" (Аміл і Раміл Насіров та Євген Володченко) наразі залишаються рекордсменами. З останнього європейського туру хлопці привезли понад 14 млн грн ($338 тис.), задонативши всі 100% прибутку з проданих квитків та аукціонів на ЗСУ.Створювати просто якісний культурний продукт недостатньо. Намагатися залишатися осторонь подій в Україні - запорука провалу. Частина артистів, які виїхали з України, переорієнтувалися на західну аудиторію і уникають теми війни, закрили для себе можливість повернутися на український ринок. За три роки українці (хоч і не всі) стали значно більш розбірливими, а мантра "мистецтво поза політикою" більше не працює.

Історії українських військових, цивільних, митців, рятувальників і волонтерів — варті бути почутими. У добірці від ШоТам документальні фільми, що розповідають про героїзм і втрати, про силу культури й мистецтва, про порятунок людей і тварин, які опинилися на передовій боротьби з початку повномасштабного вторгнення. «20 днів у Маріуполі»  Режисер: Мстислав ЧерновРік: 2023 Оточене місто, що кричить […] Тhе роst 12 документальних фільмів про боротьбу за свободу, що досі триває арреаrеd fіrst оn ШоТам.

Український фільм "Порцелянова війна" здобув величезне визнання на міжнародній арені, вигравши премію Гільдії режисерів Америки у категорії "Найкращий документальний фільм". Ця перемога стала важливим досягненням для українського кінематографа. Повний текст новини

З початком повномасштабної війни українські фільми дедалі частіше з'являються на міжнародних фестивалях, а наші кінематографісти здобувають гучні перемоги. Наприклад, минулорічний Оскар за документальний фільм "20 днів у Маріуполі" Мстислава Чернова став історичним досягненням для всієї країни.

Телеканал "Суспільне Культура" ексклюзивно транслюватиме церемонію нагородження премії "Оскар-2025". Сама церемонія пройде в ніч з 2 на 3 березня 2025 року. Також перед самою церемонією буде транслюватися передшоу, оголосив сам телеканал на фіналі нацвідбору на "Євробачення-2025". ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Ніякого блиску, коли Лос-Анджелес у вогні" - Стівен Кінг закликає скасувати "Оскар-2025" Це вже втретє телеканал "Суспільне Культура" отримав ексклюзивне право на показ трансляції церемонії вручення премії "Оскар" в Україні. У четвер, 23 січня, у Лос-Анджелесі оголосили номінантів на 97-му премію американської кіноакадемії. Український фільм "Порцелянова війна" режисерів Бернардо Белломо і Слави Леонтьєва є у списку. В минулому році фільм "20 днів у Маріуполі" режисера Мстислава Чернова здобув премію "Оскар" як найкращий повнометражний документальний фільм. Це перший український фільм, який отримав "Оскар".