Search trend "день батька в україні"

Був першим закарпатцем, якого призначили на господарську роботу республіканського масштабу Батько зі своєю матір'ю народилися в один день 9 серпня в селі Ромочевиця на Закарпатті. Проте 1906 року, коли народилася бабуся, воно було у складі Австро-Угорщини, а 1930-го, коли з'явився батько, автономним краєм Підкарпатська Русь, що входив до ­Чехословацької Республіки. Дід із 12 років був сиротою, ми нічого не знаємо про його родину, а бабусю з 7 років виховувала тітка. Її батько на початку ХХ століття поїхав на заробітки в Америку працювати на вугільних шахтах. Там загинув. Його дружина, моя прабабуся, поїхала забрати тіло чоловіка, але почалася Перша світова війна і вона не змогла повернутися. У 1930-х у батьковому селі діяла народна школа, куди діти йшли з 56 років. Дитинство батька, як і в багатьох селянських дітей краю, було не з легких. Більшість учнів не могла довчитися до четвертого класу. Але тато був наполегливий і не полишав навчання. Після ліквідації незалежності Чехословаччини в Закарпатті проголосили повну державну самостійність Карпатської України. Однак незабаром, у березні 1939-го, зайшли угорські війська. Тато розказував, що він із хлопцями пас корів, коли на пагорбах почалася стрілянина. Усі полягали на землю, біля них швидко з'явилися вояки. Потім з'ясувалося, що краєм заволоділи угорці. У народній школі, крім Закону Божого, математики, географії, фізики та хімії, почали вивчати історію Угорщини й угорську мову. Був урок гігієни, на якому вчили, зокрема, догляду за дітьми. Також викладали музику, рукоділля для дівчат, гімнастику, мистецтво. Окремим предметом вважалася каліграфія. У батька на все життя закріпився каліграфічний, навіть художній почерк. Після закінчення народної школи батьки хотіли, щоб їхній єдиний син залишився в селі, але класний керівник радив віддати здібного учня навчатися далі. Так батько вступив до Королівської державної угро-руської гімназії в місті Мукачеві. Якщо батько чимось займався, робив це досконало Вимоги в гімназії були високі, й самі викладачі мали наукові звання. До учнів зверталися на "ви". Таке гідне ставлення до молоді тато перейняв у вчителів на все життя. Після завершення навчання гімназисти отримували атестат зрілості свідоцтво-характеристику, яке давало право вступати до будь-якого європейського вищого навчального закладу. Навчання в гімназії було платне. Водночас система добору була жорстка: якщо в учнів протягом перших двох років навчання було майже 30 відсотків трійок, їх направляли до училищ для вивчення робітничих професій. Якщо гімназисти мали відмінно з поведінки, а з якогось предмета незадовільну оцінку, то за згодою батьків могли залишитися повторно в тому ж класі з більшим розміром сплати за навчання. Проте, якщо оцінка з поведінки була незадовільна, учнів відраховували незалежно від успішності та соціального стану батьків. Спочатку вартість була для всіх однакова, але потім якщо дитина мала високий бал успішності й була з малозабезпеченої сім'ї, то могла вчитися безкоштовно. Так батько в другому і третьому класах не оплачував ­навчання. Щоб він міг вступити до гімназії, батьки продали теличку. Це як сьогодні продати квартиру. Гімназію тато закінчив із високим балом 4,8 за найвищого 5. Це були важкі післявоєнні роки і складно було вирішити, куди йти далі. Але якось він зустрівся з другом, який уже два роки навчався в новоствореному Львівському лісотехнічному інституті. Батько розумів, що це перспективний напрям, до того ж це було найближче місце від батьківського дому. Так 1948 року він вступив на лісоінженерний факультет Львівського лісотехнічного інституту. Закінчив навчання, працював майстром, а потім шість років головним інженером Мукачівського меблевого комбінату. Відтак йому запропонували організувати в місті й очолити філіал Українського інституту з проєктування меблів і столярних виробів "Укрдіпромеблі". За три роки з нуля він створив організацію, де працювали 130 осіб, 80 відсотків яких мали вищу спеціальну освіту. Якщо батько чимось займався, робив це досконало. Коли працював на посаді головного інженера Мукачівського меблевого комбінату, відчув, що йому не вистачає знань про технологічні процеси. Тому звернувся в Міністерство вищої і середньої освіти з проханням надати можливість отримати ще одну споріднену спеціальність. На той час це був унікальний випадок. У лісотехнічному інституті тато здобув другу вищу освіту за напрямом "Механічна обробка деревини" і став першим випуск­ни­ком-лісотехніком, хто вивчився за двома суміжними спеціальностями. Тепер він знав усі процеси від А до Я. За працелюбність і наполегливість його називали бульдозером Батько був правдолюб. Розповідав, як 1959 року виступив на пленумі Закарпатського обкому партії з критичними зауваженнями щодо стану справ у меблевій галузі. Коли вони поверталися автобусом з наради, поруч уже ніхто не сидів. Усі вважали, що його мають звільнити, а міське начальство почало косо дивитися на "вискочку". На пленумі була й секретар ЦК КПУ Ольга Іващенко, яка запам'ятала сміливого керівника та зрозуміла, що його висновки обґрунтовані. За її поданням батька рекомендували на посаду головного інженера Головуправління лісової деревообробної і целюлозно-паперової промисловості та лісового господарства Українського ­раднаргоспу. Отже, від 1960 року він уже працював у Києві. Був першим закарпатцем, якого призначили на господарську роботу республіканського масштабу. Після реорганізації раднаргоспів у систему галузевих міністерств від 1965 року понад 20 років працював заступником міністра лісової і деревообробної промисловості. Батько пишався тим, що створював унікальні комплексні лісові підприємства в наших Карпатах. У системі нараховувалося понад 560 підприємств і організацій, де працювало понад 450 тисяч людей. Багато було зроблено й у соціальному напрямі. Майже розв'язали проблему із забезпечення житлом. Усі великі й середні підприємства мали дитячі садки й літні табори, пансіонати, будинки відпочинку, навіть санаторії або відповідну частку у профспілкових оздоровчих закладах, медичні пункти з постійним терапевтом і медсестрою, що того часу було майже дивом. Гінеколог щокварталу проводив диспансеризацію, щороку виїзна бригада на підприємстві проводила обстеження грудної клітки всіх працівників. Також функціонували палаци або будинки культури з колективами художньої самодіяльності, спортивні заклади, майданчики й відповідні команди. Тричі батькові пропонували посаду заступника міністра лісової і деревообробної промисловості СРСР. Відмовлявся. Любив Україну, вболівав за справу свого життя саме в рідній країні. Батьки прожили у шлюбі 67 років. Познайомилися на Мукачівській меблевій фабриці, куди маму направили працювати старшим майстром після технікуму. Якось хтось із колег сказав їй жартома: "У нас головний інженер холостяк". А мама, гостра на язик, відповіла: "Ну, то буде мій". Так і сталося. Коли батьки переїхали до Києва, мама вирішила, що їй потрібно продовжувати освіту. Вона заочно закінчила інститут, працювала в Торгово-промисловій палаті експертом меблевого виробництва. Батько переживав, щоб ніхто не думав, що допомагає дружині в кар'єрі. А мама все життя доводила своїм розумом, уміннями і працелюбністю, що всього досягає сама. У нас було табу: ніколи не користувалися преференціями рідних. Ми з братом знали, що батькова посада це не наша заслуга й ми маємо самі наполегливо вчитися. Тато все життя навчався, прищеплював уміння розбиратися з будь-яким питанням до основи. Працюючи на посаді заступника міністра лісової та деревообробної промисловості й маючи дві вищі освіти, ступінь кандидата економічних наук, він навчався на вечірньому відділенні керівних кадрів республіканських міністерств і відомств. Займаючись науковою діяльністю, батько долав чимало труднощів тоді не схвалювали, коли керівники намагалися захистити дисертацію. Напередодні захисту один його колега розповів, що міністр, секретар парткому й окремі члени колегії не в захваті від його рішення. Захист був під пильною увагою, утім з точки зору наукової і практичної складової був блискучий. Батько завжди був на роботі о 8-й ранку виходив із дому і за 5 хвилин до 9-ї вечора повертався. За працелюбність і наполегливість його називали бульдозером. Сумлінної праці вимагав і від інших. Це не всім подобалося. Та, коли на 94-й день народження він прийняв понад 200 дзвінків із привітаннями, то це багато про що свідчило. Але й тато ні про кого не забував: якщо він із людиною десь перетинався, одразу записував день народження в записник і всіх вітав. До нього зверталося безліч людей, допомагав кожному із на­вчанням, пошуком роботи, роз'ясненнями чи порадами. Таких уже не зустрінеш. Він просто любив життя і людей, прощав навіть своїм ворогам. Якщо справа стосувалася його зони відповідальності, тато ніколи не перекладав вину на підлеглих. Якось біля його рідного села сталася трагедія: машина меблевого комбінату зіткнулася з пасажирським автобусом, загинули люди. Дізнавшись про це третього дня, він, не погоджуючи з міністром, перервав відрядження і виїхав на Закарпаття. Наполіг на ретельному розслідуванні. З'ясувалося, що водій автобуса також міг запобігти аварії. На колегії батько відкрито заявив: "Я не уникаю відповідальності, але вона має бути справедлива". Він боровся не за себе, а за водія меблевого комбінату, на якого намагалися покласти всю вину. Родичі загиблих підтвердили, що водій автобуса перевищив кількість пасажирів і не врахував перешкоди. Батькове вміння брати відповідальність і захищати підлеглих робило його винятковим керівником. У 1990-х ухвалили рішення про реорганізацію, а швидше ліквідацію лісокомбінатів. Як могла сприйняти це людина, яка вклала в їх організацію і високоефективну роботу стільки сил? Звісно, був категорично проти. Відчував, що це робиться для того, щоб зруйнувати лісокомплекси в Карпатах, які добре функціонували й були взірцем навіть для Європи. Щоб не бути причетним до цієї брудної справи, написав заяву про звільнення. Це було 1992-го. До останнього дня життя він уболівав за галузь, консультував колег. На батьковому робочому столі й досі розкладені теки з примітками. Йому боліло. Він з однодумцями берегли ліс і насадження, а в подальшому все бездумно нищилося. Те, що можна було переробляти в Україні і продавати як вироби, на жаль, вивозили сировиною. Він розумів, скільки шкоди завдано лісовій галузі. Після звільнення з Держплану батько більше не працював, хоч йому пропонували різні посади. Але водночас він не міг сидіти на місці. На дачі почав вирощувати городину. Трудився з тою ж наполегливістю бульдозера. Його город завжди був зразковий. Тато любив риболовлю і футбол. Ми із сім'єю по вихідних ходили в кіно і театр. У нас була розкішна домашня бібліотека. У нашому домі завжди було гостинно. Мама чудово куховарила й завжди дивувала гостей щедрим столом. Проте в неділю тато міг щось приготувати. А якось він відправив нас із мамою на відпочинок, а сам консервував огірки та помідори. Потім жартома всім розповідав, який він кулінар. У нього було чудове почуття гумору. До тебе з каменем, а ти з хлібом Він любив та цінував родину. З великої родини Дурдинців у Києві поруч завжди був двоюрідний брат Василь Васильович Дурдинець, видатний державний діяч. Вони часто зустрічалися, аналізували помилки та будували плани на майбутнє, разом раділи успіхам та допомагали один одному у складні життєві моменти. Батько та мама були з багатодітних сімей. Усі наші родичі завжди допомагали одне одному. Тато любив, коли за столом збиралася велика родина. Він хотів, щоб діти, онуки та правнуки жили за Божими заповідями, яких навчили його мама та батько. Тато часто казав: "До тебе з каменем, а ти з хлібом", "Можеш допомогти допоможи. Не можеш не заважай", "Найкращий відпочинок це зміна діяльності", "Треба бути вірним своїм принципам і жити за Божими заповідями". Він умів дослухатися до людей, які мають досвід, і ніколи не забував своїх учителів. Любов до ближніх та життя, щирість, відповідальність, чесність, справедливість, працелюбність, уміння пробачати були його найяскравішими рисами.

Текст має визріти й настоятися, як наливка У письменницькій сфері ви давно. Як цей напрям творчості змінив вам життя? Адже ви працювали за іншим фахом і мрії були інші. &еnsр;Ким я лише не була. І баристою, і адміністраторкою, і менеджеркою з добору персоналу. Влаштовувала свята, вела "Школу фей", працювала музичним керівником у дитячому садку, але завжди мріяла про письменництво. Доводилося розриватися навпіл. Бо впродовж дня проводила співбесіди з нянями та гувернантками, а вночі писала романи та повісті. Але творчість не приносила заробітку. Якось поспішала з однієї роботи на іншу, зустріла Андрія (майбутнього чоловіка. Країна) й потрапила у справжню казку про Попелюшку. Він прочитав перший твір, швидко зметикував, що маю хист до літератури, й запропонував зосередитися на одній справі. Того дня ми довго дискутували. Я пояснювала, що маю за щось жити, а оповідання та саги вперто не перетворюються на срібники чи мідяки. Андрій вислухав, відкрив сейф, дістав солідний стосик банкнот і сказав: "Ось твоя річна платня, тож сконцентруйся на головному". У такий спосіб народилися романи "Залежні від життя", "Гінеколог", "Руда". Сьогодні чітко розумію, що відбулася в письменництві винятково завдяки своєму чоловікові. Якби не він не наважилася б, не зуміла б, не ризикнула б. Згідно з теорією особистості, я класичний інтроверт, отож праця на самоті саме те, що треба. З чого розпочалася ваша історія впізнаваної письменниці? &еnsр;З історії кохання. З великого та взаємного почуття. На момент знайомства з чоловіком власним коштом надрукувала два романи, але бракувало знань та вмінь просувати написане. Андрій мав складний бізнес, очолював компанію з продажу промислового обладнання й розумівся на маркетингу та менеджменті. Ми об'єднали свої зусилля й дотепер "шевцюємо" в парі. Андрій мій продюсер і літературний агент. Як працюється з близькою людиною? Чи не заважає це роботі і як поєднуєте себе ту, яка на роботі, й ту, яка вдома? Чи бувають розбіжності між вами і як делегуєте обов'язки? &еnsр;Складне запитання, оскільки працювати разом непросто. Ми сперечаємося, гучно дискутуємо, сваримося, гримаємо дверима та присягаємося, що це наш останній спільний проєкт. Я вразлива, болюче реагую на будь-які редакторські правки, а він у такі хвилини перетворюється на жорсткого комерсанта. Тому повсякчас у момент виходу книжки на фінішну пряму перебуваємо на межі розлучення. Варто відправити рукопис до друкарні, у стосунках знову запановує штиль. Щоразу як пристрасті досягають апогею, Андрій розповідає анекдот про пожежника, який дуже любить свою роботу, але під час пожежі хоч звільняйся. Так і ми. Доки занурена у свій черговий текст, життя нагадує прогулянку вздовж Дніпра чи Дунаю. Ставлю фінальну крапку і прожогом прямуємо на атракціон "американські гірки". Щодо хатніх справ, жодних проблем не виникає, бо вмію одночасно і працювати над діалогом, і місити тісто, і збирати розкидані іграшки. Та й Андрій не цурається домашніх клопотів. Частенько готує свій фірмовий плов, вигадує цікаві салати, водить дитину на прогулянку. Ось твоя річна платня, тож сконцентруйся на головному Що найбільше захоплює в літературній діяльності? &еnsр;Самотність, тиша, відсутність колективу та шефа. Я сама складаю план на день і сама себе контролюю. Захоплює повна свобода в діях, темах, манері письма. У результаті праця перестає бути працею й перетворюється на суцільне задоволення. Варто вмоститися за робочим столом, враз втрачається зв'язок із реальністю. Ти молишся зі своїми героями в церкві, що вросла у скелю, блукаєш вуличками дивного містечка Ідар-Оберштайн, страждаєш за турецьким шеф-­кухарем, що неперевершено готує улюблений десерт Роксолани, збираєшся на заробітки до Сицилії, а потім палиш очима той трикутний острів. Тобто мандруєш світом, не виходячи з кімнати. А ще стаєш свідком крихкого захоплення, яке переростає у справжнє кохання, перебуваєш разом із породіллею під час пологів, мчиш у Ізраїль у пошуках втрачених сенсів, пізніше падаєш навколішки, бо ті сенси сховані в рідній землі. Отож бути письменником це інтелектуальне й емоційне задоволення, а ще несамовита праця по 1012 годин на добу. З яких авторів розпочався поштовх до написання? Хто надихнув і кого любите читати? &еnsр;Нині читаю лише українських авторів або зарубіжних у пристойному українському перекладі. Захоплююся творчістю Володимира Винниченка, Миколи Вінграновського, дитячою поезією Ірини Жиленко. Із сучасних авторів віддаю перевагу Євгенії Кузнєцовій, Софії Андрухович, Люко Дашвар. Подобається, як пишуть Володимир Лис і його дружина Надія Гуменюк, як заплітає свої історії Ірен Роздобудько та хвацько працює зі словом Катерина Бабкіна. Знімаю капелюх перед талантом Юрія Винничука. Скільки часу приділяєте роботі? Коли краще пишеться вранці чи ввечері? &еnsр;Мій графік постійно змінюється. Якщо Тоня бадьора й почимчикувала на уроки, то день такий: будильник спрацьовує о 4:30, а о 5-й я вже за комп'ютером. Щось вичитую, допрацьовую й паралельно варю молочну кашу доньці та ладнаю сніданок для чоловіка. Потім збори до школи, заплітання, шукання зошитів, плачі. О 08:00 знову повертаюся до своїх есеїв та новел і не встаю з-за столу до 17:00. Коли в дитини чергове ГРВІ, то для роботи залишаються лише ранкові години. За хронотипом я жайворонок, тому найкращий час для творчості перша половина дня. Слів катастрофічно не вистачало, й доводилося безкінечно порпатись у словниках Наскільки прибутковою є професія письменника в Україні? &еnsр;Неприбутковою. Але якщо митець має свого фінансового директора, продюсера чи літературного агента, то на гонорари можна пристойно жити. Головна умова не давати собі попуску, писати щодня й видавати хоча б одну пристойну книжку на рік. Крім того, не втрачати зв'язку з читачами в реальному та віртуальному житті, періодично влаштовувати творчі зустрічі, давати інтерв'ю. Хто ваш читач? &еnsр;Жінка будь-якої професії та будь-якого віку. Це може бути студентка, пенсіонерка, бібліотекарка, медикиня, мати, яка перебуває в декретній відпустці, безробітна та викладачка етнографії чи краєзнавства. Незаміжня, наречена, одружена втретє. Бездітна, багатодітна, чайлдфрі. Затята городниця та пані, що не виростила за життя жодного огірка. Квітникарка, бухгалтерка, дизайнерка, продюсерка, офіціантка. Будь-яка жінка, що цікавиться взаєминами, родинними історіями й історіями кохання. До повномасштабного вторгнення ви писали й видавали книжки російською. Нині перейшли на українську. Чи було складно? &еnsр;Терпіти не можу брехні та лукавства й не збираюся приховувати, наскільки важкий був перехід на українську. Це те саме, що впродовж життя танцювати танго, а потім одним днем зав'язати пуанти та спробувати виконати партію Сплячої красуні чи Кармен. Звісно, в мене нічого не виходило. Не могла встояти ні в першій, ні в п'ятій позиції, тим паче виконати щось на зразок па-де-ша. Упродовж двох років намагалася опанувати мову й щодня зазнавала невдачі. Кожен текст нагадував спробу зрушити гору. Речення розповзалися: всі до одного незграбні та закошлані. Слів катастрофічно не вистачало, і доводилося безкінечно порпатись у словниках. Я плуталася у відмінках, припускалася купи лексичних та орфографічних помилок, не могла второпати порядок слів у реченні. Рятували щира любов до літератури й уперте бажання залишитись у професії. Врешті в якийсь момент мова до мене змилостивилася і я почала відчувати її глибину та фактуру. Її щедроти, оздоби, благодать. Виявляється, вона прикрашена дукачами та пацьорками, братками та барвінком, шавлією і татарзіллям. Напоєна медовухою, джерельною водою, духмяним узваром. Тепер кайфую від української мови. Нею тішуся, захоп­лююся, милуюся, насолоджуюся, смакую, втамовую спрагу та жагу. Звісно, опановуватиму мову ще довго, певно, скільки житиму. Як стверджував Вольтер: "Чужу мову можна вивчити за шість років, а свою треба вчити все життя". Уже під час великої війни вийшли ваші книжки "Плахта" й "Код нації". Скільки тривала робота, чи не важко було писати на такі непрості теми? &еnsр;Кожна книжка пишеться майже рік. Хотілось би швидше, але текст має визріти та настоятися, як наливка. Дитина теж не народжується одразу після зачаття, і слива не дає плодів наступного дня після висаджування. Кожну історію слід виносити, виколихати, виспівати. "Плахта" це моя довічна незагоєна рана. "Код нації" велика гордість за нашу спадщину. У ній викладено непересічні долі українських художників, поетів, лікарів, учених, співаків, танцюристів, меценатів. Великих людей, народжених великою Україною. Як гадаєте, чи може слово змінити щось в умовах війни? &еnsр;Якби мене про це запитали на початку повномасштабного вторгнення, я відповіла б чітко й твердо: так. Сьогодні з усією впевненістю можу заявити, що слова більше не мають жодного значення. Існують велика політика й масштабні політичні інтриги. Імперські амбіції, жадоба влади, позиція сили. Чи змінився стиль писання Ірини Говорухи під час війни? &еnsр;Звісно, змінилося абсолютно все. Бо неможливо залишатися безжурною в умовах тотального горя. Те, що раніше мало значення, сьогодні не має жодного сенсу. Моя мова стала стриманішою, теми глибшими, я більш дисциплінованою та сконцентрованою. Письменник завжди пише для людей, а не для себе, а мої читачі також зазнали незворотних змін. Тож описування подорожей (до речі, з лютого 2022 року жодного разу не виїздила з країни) розцінюю як знущання чи наругу над більшістю українців. Вихвалятися морями-пальмами, новим вбранням, віденським шніцелем чи вітряними млинами Кіндердайку вважаю недоречним та неприйнятним. Ось чому волію описувати наше сьогодення. Наші радощі, здобутки, втрати та жалі. Які виклики постають сьогодні перед письменником? Що найбільше демотивує? &еnsр;Встояти, не зламатися, не розбити своєї чорнильниці та не відкласти надовго пера. Не втрачати пильності й чітко розуміти, хто твій читач. Пам'ятати, де він живе, чим живе, якою кашею снідає та яку пісню співає. З якої причини плаче та в чому знаходить втіху. Щодо демотивації, то не дозволяю собі такої розкоші. Попри страшні ночі, невтішні новини, відсутність надії, я все одно працюю. 2017 року ви отримали національну премію "Людина року" в номінації "Нова генерація" за досягнення в літературі. Чи змінилося після цього життя? &еnsр;Життя не змінилося ні на йоту. Нагороду отримав мій чоловік, бо я тоді саме народжувала дитину. Наступного дня так само прокинулася, погодувала малечу та вмостилася за роботу. Скільки коштує видати книжку? &еnsр;Це астрономічні суми. Зазвичай беру позику в банку. А як працюється з видавництвами? Чого вони потребують від авторів? &еnsр;Упродовж 10 років у нас незмінний видавець ­"Саміт-книга". З Ігорем та Іваном Степуріними ми добрі друзі й розуміємо одне одного з півслова. А щодо потреб будь-якого видавництва, то це цікаві захопливі тексти, плідність, працьовитість, уміння доносити свою ідею до аудиторії, неабиякі ораторські здібності та любов до читача. Нагороду отримав мій чоловік, бо я тоді саме народжувала дитину Перед початком повномасштабного вторгнення ви почали працювати над новим романом. Але події змінили життя і самих нас, нині ви пишете на тему війни. Чи плануєте дописати роман? &еnsр;Він уже вийшов. Це історія кохання "Велетень з блакитними очима". Дія роману відбувається до великої війни. Як проходить ваш день і що вас мотивує? &еnsр;Мій день нагадує день бабака, бо маю однакові, як і в усіх жінок, клопоти. Нагодувати, вимити посуд, замочити білизну, спекти рогалики, зустріти дитину зі школи. Поговорити з нею про буденне, почитати разом цікаву книжку, пограти в настільну гру. Покупати, поспівати, вкласти. Сили черпаю із сім'ї. З того, як крутиться донька перед дзеркалом та заявляє: "Мені всього 7, але я маю вигляд на 17". З нічної тиші, коли нема обстрілів. З можливості щоденно донатити. З усвідомлення, що маю батька й можу йому допомагати, а ще жити вдома на своїй рідній землі. Що можете порадити молодим авторам? &еnsр;На жаль, порад немає. Не уявляю, як ступити на цю стежку у країні, яка четвертий рік поспіль захищає свої кордони. У країні, з якої поїхали мільйони читачів, а ті, які залишилися, зайняті важливішими справами, ніж читання белетристики. Тому початківцям можу лишень поспівчувати й підказати написати такий текст, за який змагатимуться вітчизняні та закордонні видавці. Створити багатогранний твір цікавий для жителів півночі й півдня. Зрозумілий і французові, і англійцеві, і українцю.

У неділю, 15 червня, в Україні відзначають День батька. Це свято нагадує про важливу роль найрідніших чоловіків у житті кожної дитини. Повний текст новини

В Україні День батька відзначається в третю неділю червня. Цьогоріч свято припало на 15 число. З нагоди свята українські знаменитості поділилися теплими спогадами, архівними фото та зворушливими словами про своїх татусів. Повний текст новини

15 червня 2025 року – День батька в Україні. Відомо, що це свято покликане зміцнювати інститут сім’ї та наголошувати на значущості батьків у вихованні дітей. Повний текст новини

У багатьох країнах світу, зокрема й в Україні та Великій Британії, День батька традиційно відзначають у третю неділю червня. З цієї нагоди члени британської королівської родини поділилися щемливими світлинами та словами подяки своїм татам. Повний текст новини

The Mission of «Sprava Hromad»is the support of our army. The key to victory at the front is the support of the army in the rear! Now again, as in 2014, the army needs our unity in matters of aid!Starting with basic things like clothing, and ending with high-precision equipment, such as optical-radio-electronic surveillance complexes, our community buys and supplies the troops with everything they need, which forms a new, more advanced army! In this process, we, Public Affairs, take over all the routine processes from "understanding what the military needs to beat the enemy" and ending with handing him the keys to the dream equipment! However, we can overcome this path only under one condition: only together with you!

Раптом гучні крики. Вікторія отримала таке бажане СМС-повідомлення. У ньому всього кілька слів: "Вашого брата Олександра звільнено з полону". Вікторія починає плакати від щастя, а її знайомі додають: вона вперше поїхала на обмін і от їй одразу пощастило. "Я хочу йому сказати, як сильно я сумувала, як я його люблю. Я хочу йому подякувати, що він все це пройшов", - розповідає Вікторія. Аж от дзвінок, телефонує Олександр, перше його запитання: чи всі живі?Вікторія вперше розмовляє з братом після обмінуПоруч із Вікторією плаче ще одна дівчина - це наречена Олександра Анастасія. Вони багато років зустрічалися в Маріуполі. Анастасію ми зустрінемо ще раз, по завершенню обміну. Вона поділиться з нами щасливою новиною: "Сказав: Котик, чи вийдеш за мене? І я, звичайно, сказала так. Ми встигли трішки за руки потриматися і поспілкуватися телефоном через вікно. Це найщасливіший день у нашому житті", - підсумовує Анастасія.  Анастасія розповідає про освідчення І знову гучні вигуки. Це ще один щасливий дзвінок. Пані Валентина витирає сльози, розмахує вудочкою і пояснює: "Хлопці, які звільнялися з полону, розповідали, що мій тато дуже мріє повернутися, купити машину, купити вудочку і ловити рибу". Валентина щасливо обіймає вудочку, яку придбала нещодавно, і каже: "Це все вудочка, а мама не вірила…" Батько Валентини Євген провів у російському полоні три роки та один місяць, на обмін його привезли в кареті швидкої допомоги. Валентина показує вудку, яку привезла татовіВ очікуванні автобусів з уже колишніми військовополоненими збираються сотні людей. Насправді лише одиниці зустрінуть тут своїх рідних. Інші ж радо вітатимуть хлопців, показуватимуть їм світлини, залишатимуть свої контакти. Вони тут, аби дістати хоч якусь інформацію про зниклих безвісти. Тетяна разом із сином Ярославом тут шукають звістки про батька і чоловіка: "Віримо і сподіваємося, що за такий великий термін, два роки і п’ять місяців, можливо, хтось упізнає, хтось бачив, може, є хоч якась маленька надія, що він живий і знаходиться в полоні". Тетяна разом із сином Ярославом "Уже пішов 10-й місяць. Віримо, чекаємо, молимось. Віримо, що дочекаємось, що все буде добре, - юна дівчина Ксюша сподівається, що хтось впізнає її нареченого Віталія. - Ми жили в цьому місті (місті, у якому зустрічали хлопців після обміну, - ред.) два роки. Приїжджаю знову сюди, тільки я одна, але надіюся, що поїдемо звідси вже вдвох". А пані Віра тут уже не вперше, вітається з іншими родинами. Її син Ілля зник на Курському напрямку вісім місяців тому. "Їздимо, шукаємо, хоч би якась інформація, хоч би трішки, хоч би трішечки знати, що з ним там", - пані Віра починає плакати та її підбадьорює сестра Валентина: "Надіємося, що буде хороша звістка. Ми його дуже-дуже чекаємо. І думаємо, що наступний раз уже його обіймемо і він буде разом із нами". Пані Віра та пані Валентина Першими після обміну карети швидкої допомоги привозять важкопоранених. Автівки в’їжджають під гучні вигуки сотень небайдужих "Вітаємо!". За даними представника Координаційного штабу Петра Яценка, наші хлопці часто повертаються з погано вилікуваними мінно-вибуховими травмами, травмами, пов’язаними з наслідками тортур, та важкими хворобами, наприклад гепатитом або туберкульозом. Повернення важкопоранених Місцеві мешканці вже знають, що означають гучні сирени карет швидкої допомоги. Приміром групка малечі з батьками прийшли до медзакладу з плакатами та прапорами. Дорослі пояснюють: їхали на свято, але почули сирени швидких, тож побігли зустрічати хлопців. "Встигли! Найважчих саме вивозили на швидких, зараз очікуємо автобуси, хочемо також привітати хлопців". Школярка Дарина по-дорослому серйозно додає: "Вони думають, що про них ніхто не пам’ятає, що про них забули. А ми підтримуємо прапорами й словами. Доводимо, що про них не забули, ми їх пам’ятаємо". Місцеві дітлахи зустрічають колишніх військовополоненихА далі розмову перериває гул автобусів і ще гучніші вигуки "Вітаємо вдома!". Із вікон натовпу махають хлопці, яких нещодавно обміняли. Під оклики "Слава Україні!" чоловіків заводять до медзакладу. Натовп здригається від щасливих криків, вигуків та сліз."Синочок, це ти! Ми раді-раді-раді. Не плач, синок. Моє сердечко рідне, моє серце біля мене б’ється! - Любов Василівна дочекалася свого сина Сергія, своїм щастям жінка ладна поділитися з усіма: - Я бажаю, щоб усі-усі повернулися. Щоб усі таке щастя материнське пізнали, як я зараз. Щоб усі жінки, мами, діти". "Три роки не було і три місяці. Це дуже тяжко. Таке щастя не передати словами", - вигукує Олена, в якої повернувся син Максим.Любов Василівна зустрічає синаОлена зустрічає синаПоспілкуватися з поверненими хлопцями не вдається, їх одразу забирають до лікарні. Усі потроху роз’їжджаються, а родичі тисяч зниклих безвісти залишаються біля медзакладу. Тягнуть світлини догори, обклеюють ними стіни, вигукують бригади та напрямки. З надією чекають на відповідь. А потім буде ще один обмін і вони знову прийдуть сюди ж, і знову питатимуть, і залишатимуть фото. Аж поки нарешті не настане і їхній щасливий обмін.  Стіна медзакладу, у який привозять колишніх військовополонених

15 червня в Україні відзначатимуть День батька. Традиційно це тепле свято припадає на третю неділю червня. Повний текст новини

День батька та Всесвітній день поширення інформації про насильство над людьми похилого віку: що ще відзначають 15 червня15 червня в Україні відзначають День батька та Всесвітній день поширення інформації про насильство над літніми людьми. Також вшановують День медичного працівника, день пророка Амоса та преподобного Єроніма.

Щороку в травні в Україні з величезним задоволенням святкують День матері, а ось менш відомий, але не менш значущий, День батька припадає на перший літній місяць.

У третю неділю червня в Україні, як і в багатьох країнах світу, відзначають День батька. Це родинне свято, яке вшановує роль тата в житті кожної дитини. Повний текст новини

Коли День батька в Україні у 2025 році. Історія свята та найкращі привітання для тата.

У неділю, 15 червня 2025 року, в Україні відзначають День батька — свято любові, вдячності й поваги до чоловіків, які дарують дітям силу, підтримку, захист і безумовну любов. Це чудова нагода сказати татові найтепліші слова, обійняти його або просто нагадати: "Ти найкращий".

У неділю, 15 червня, в Україні відзначають День батька. Це свято стає дедалі популярнішим серед користувачів соцмереж. Повний текст новини

День батька 2025 в Україні відзначають 15 червня.

Всесвітній день батька – історія свята, традиції в Україні

День батька в Україні відзначають щорічно у третю неділю червня. Його вважають "професійним" святом усіх татусів. Відповідно, чоловікам цього дня надсилають вітання із щирими побажаннями. Найкращі вітання із Днем батька у листівках, віршах та прозі зібрала Gаzеtа.uа. Привітання із Днем батька у картинках ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Медовий, Яблучний та Горіховий Спас: коли відзначаємо головні свята літа за новим календарем Привітання із Днем батька у віршах Тату рідний, любий наш дідусю, Ви в нас є - і милий нам цей світ. Хай вам смуток не спаде на думку, Ви живіть на радість нам сто літ. Хай ніколи не болять Вам руки, Старість хай обходять повсякчас, Тільки радість хай приносять внуки, І всі люди поважають Вас! *** Хай ладяться справи у тебе, татусь, Тобою пишаюсь, за тебе молюсь, Бажаю тобі довгих, світлих років, Хай лине удача із різних боків, Будь завжди здоровим, з бідою не знайся, Та років до ста молодим залишайся! *** Золоті в Вас, тату, руки, Все Ви вмієте робити, і діток навчить науки, І гвіздок в стіну забити. Будьте нам завжди здорові, і веселі, і привітні, Злі не будьте, лиш суворі, І в житті лише радійте. *** Мій мудрий і розумний тату, Тобі бажали вже багато. Бажали радості й удачі, Здоров'я й успіху в придачу, Достатку доброго в родині І миру у твоїй країні. Я тобі теж цього бажаю, Люблю, татусю, й поважаю. До побажань додам своє Ти залишись таким, як є. Привітання із Днем батька у прозі Тато - це не той, хто просто подарував життя. Тато - той, хто навчив правильно жити. Дякую тобі, рідний, за те, що ти завжди зі мною поруч. Ти моя опора і підтримка, і немає нічого надійнішого, ніж твоє міцне чоловіче плече. Я бажаю тобі тільки здоров'я і мільйони років життя. Я хочу, щоб ти завжди був поруч і в скрутну хвилину зміг дати слушну пораду. Будь завжди щасливий, мій коханий і найкращий тато! *** Вітаю свого татуся з Днем батька! Тату, хочу побажати тобі ніколи не старіти, а завжди залишатися таким же активним і життєрадісним. Нехай все, чого тобі так сильно хочеться, обов'язково збудеться, а я тобі завжди допоможу і підтримаю. Я тебе люблю! *** Будь здоровим, мудрим, міцним, сильним, сміливим, впевненим у завтрашньому дні. Залишайся такою ж надійною опорою для сім'ї. З Днем тата! *** Як добре, коли є така чудова людина як ти, тату. З тобою завжди дуже тепло, душевно, святково і легко. Дякую тобі за те, що ти є. Здоров'я тобі, благополуччя і радісних миттєвостей. З Днем батька! У перший місяць літа на українців чекає багато державних та професійних та міжнародних свят. Зокрема, наприкінці місяця настане одна з найголовніших подій у країні - День Конституції України.

Цієї неділі, 15 червня, в Україні відзначають одне з найзворушливіших свят – День батька. У це свято діти дякують своїм батькам за любов і безмежну підтримку. Повний текст новини

Це свято є відносно молодим.