Search trend "День захисників і захисниць України"

Вузькі вулички, гамірливі площі, затишні та повні життя парки, метро, яке стає надійним укриттям під час повітряних тривог, а також численні пам’ятники й привітні люди – це все про Київ. Попи численні виклики війни місто не лише зростає, а також швидко відновлюється та дарує надію на світле майбутнє. У столиці гармонійно переплітається історія з сучасністю, затишок із жвавим ритмом великого міста, а свободою ніби пронизаний кожен куточок. Саме за це столицю так обожнюють і мешканці, і гості, а повсякчас у голові відгукуються слова: "Як тебе не любити, Києве мій!". Каштани, що стали однією з головних візитівок та символів столиці, квітнуть саме тоді, коли святкують День Києва. Відзначення цього урочистого дня традиційно відбувається в останню неділю травня, у 2025 році ця дата припадає на 25 травня. Коли було започатковано День Києва?Київ має давню історію, але відзначати головне свято міста почали відносно нещодавно — у 1982 році, коли столиця вже налічувала 1500-років існування. Хоча сказати достеменно дату заснування Києва нині неможливо, проте офіційно прийнято вважати саме 482 рік. Тобто, цьогоріч місту виповнюється вже 1543 роки.Щоб відзначити це свято, останні вихідні травня щорічно перетворилися на час яскравих подій - від цікавих екскурсій та виставок, що можуть поглибити знання про Київ, до гучних концертів, спортивних забігів, фестивалів та ярмарок. Попри війну, Київ у ці дні відкриває двері до багатьох цікавих заходів, які варто відвідати. Пам'ятник засновникам Києва, Фото: mіstоkyіа.uаЯкі заходи заплановані у столиці на День Києва?Попри заборону масових зібрань у військовий час, 24 та 25 травня в Києві відбудуться різноманітні заходи до Дня міста. На киян та гостей столиці чекають спортивні активності, культурні програми в музеях, театрах, бібліотеках та інші цікаві події.Щорічний "Пробіг під каштанами"Цей благодійний пробіг було започатковано ще у 1993 році, тоді в спортивно-благодійному заході взяли участь 150 людей. Проте вже у 2010 році було встановлено рекорд, адже до цієї події долучилось 15100 учасників. Із міркувань безпеки пробіг вже другий рік поспіль буде проходити онлайн. Організатори наголошують, що долучитись може кожен бажаючий, незалежно від того, в якому місті чи навіть країні перебуває. Для того, щоб взяти участь, необхідно зробити благодійний внесок у розмірі 300 гривень. Зареєстровані учасники отримують стартовий комплект, до якого входять браслет та наліпка з номером. А 25 травня необхідно вийти на свою дистанцію в 5 кілометрів та бігом чи пішки пройти її. Всі зібрані кошти спрямовуються на закупівлю життєво необхідного обладнання, матеріалів для Центру дитячої кардіології та кардіохірургії МОЗ. Спортивно-благодійний захід "Пробіг під каштанами", Фото: рrоbіg.іn.uаМузеї, театри та бібліотеки У Музейно-виставковому центрі Музею історії міста Києва 24 травня відбудеться низка заходів. На відвідувачів чекає музейна майстерня (майстер класи), зустріч з істориком Ігорем Гиричем, який написав путівник "Саксаганського, Володимирська, Хрещатик…", а також пішохідна екскурсія "Академічний квартал". Доєднатися до пішохідного квесту "У пошуках міста Володимира" можна буде 25 травня. Історико-меморіальний музей Михайла Грушевського пропонує провести День Києва разом із виставкою сучасних митців, учасників відкритого тематичного конкурсу «Коли каштани в Києві цвітуть…». У Музеї української діаспори 24 травня пропонують доєднатись до майстер-класів "Каштан з полімерної глини" та "Каштановий підсвічник". А Музей Шолом-Алейхема 25 травня організовує кіноклуб "Києве мій". У Літературно-меморіальному музеї Павла Тичини у День Києва відбудеться презентація екскурсії "За мною Київ тягнеться у снах" та концерт Національної філармонії України "Тобі, мій Києве".У Київському літературно-меморіальному музеї Максима Рильського 24 травня відбудеться струнний концерт "Магія Франциско Тарреги" у виконанні соліста Нацфілармонії Андрія Остапенка.У Національному музеї декоративного мистецтва України до Дня столиці підготували насичену святкову програму. Так, 24 травня відвідувачів запрошують на екскурсію виставкою "Іван Гончар. Подільський пересмішник" та долучитися до майстер-класу з бісероплетіння. А 25 травня організують кураторську екскурсію виставкою "Ремесла, що живуть", майстер-клас зі створення традиційного воскового віночка та проведуть екскурсію "Таємниці Митрополичих покоїв та Благовіщенської церкви".У Музеї гетьманства з 25 травня впродовж двох наступних місяців можна буде відвідати виставковий проєкт "Пам’ятки Подолу – подорож у минуле".У Будинку-музеї Марії Заньковецької 24 травня відбудеться майстер-клас створення етнічних прикрас для сімей Захисників і Захисниць, а також інтерактивна лекція "Київ – місто Марії". Наступного дня відвідувачі можуть приєднатись до пішохідної екскурсії "Марія Заньковецька і Київ".У Музеї книги і друкарства України готують також декілька подій. Так, 23 та 24 травня відбудеться відкриття виставки "100 років Мрії про музей", а 24 та 25 травня буде унікальна нагода побачити рідкісний експонат із фондів музею — перше видання Патерика Печерського. Національний музей "Київська картинна галерея" 23 травня відкриє виставку "Київ. Ритми", що приурочена до дня народження столиці. Виставка "Коли каштани в Києві цвітуть" у музеї Михайла Грушевського, Фото: Fасеbооk Музей Києва (Мusеum оf Кyіv)Крім того, у столичних бібліотеках до Дня Києва підготували низку творчих подій. Так, із 20 до 30 травня в Спеціалізованій молодіжній бібліотеці проходитиме виставка "Творчість улюбленого міста Києва". Центральна бібліотека ім. Т. Г. Шевченка для дітей 23 травня проведе конкурс-пленер "Київ та кияни очима дітей", а також "Каштанову вечірку". У Центральній районній бібліотеці Тичини 25 квітня відкриється виставка "Київський Пленер". Бібліотека ім. Усенка 24 травня проведе майстер-клас "Квітка каштана", а бібліотека на Русанівці - відкриту розмову "Про Київ мовою кіно". Ще більше інформації шукайте на офіційному порталі Києва.Концерти та виступи У День міста на мешканців та гостей столиці чекає насичена концертна програма:О 15:00 у Меморіальному будинку Миколи Лисенка прозвучить концерт Nоtturnо D’аmоrе за участю мецо-сопрано Руслани Якобінчук, басу Романа Смоляра та гітарного квартету "Київ".О 17:00 на сцені Київської опери лунатиме програма "Ще одна пісня" у виконанні Віктора Романченка, Ольги Жмуріної — солістів Nоtrе Dаmе dе Раrіs lе Соnсеrt та Тhе Rосk Symрhоny Оrсhеstrа — у супроводі рок-гурту Тhе Wаvеs.О 19:00 у культурному просторі В’ЯВА розпочнеться сольний концерт Тіни Кароль.Обирайте найкращий варіант для себе, щоб культурно збагатитися, дізнатися трошки більше про своє місто, або просто відпочити та відволіктися від буденності.  

Про це повідомляє кореспондентка Еспресо Катерина Галко.Ветерани подолали пів країни, з Ужгорода до Києва, це майже 900 кілометрів.Кожна їхня зупинка була присвячена вшануванню памʼяті, спілкування з сімʼями загиблих героїв та ветеранами. Для чоловіків це далеко не перша така подорож.Іван Балашов розповідає, що цього року велопробіг ветеранський проводився під егідою Міністерства прав ветеранів впʼяте. "Маршрут у нас був з Ужгорода до Києва. Я не скажу, що нам важко, ми звикли до цього. Трошки було з погодою поганенько: холодно було коли ми стартували. Вперше вдягнули шорти два дні назад, а так їхали в дощовиках. Ну нам це не завадило", - зазначив він. За його словами, по ходу маршруту спортсмени зустрічалися з сім’ями загиблих, заходили в храми, на меморіали, на кладовища і всюди вшановували пам'ять захисників України, водночас на власному прикладі показуючи, що таке ветеранський спорт та спортивна реабілітація. "Я у свій час після Афгану більше пів року по госпіталях. І завдяки фізкультурі та спорту досі в строю. Мій напарник Анатолій учасник російсько-української війни він цього року буде втретє бігти марафон морської піхоти у Вашингтоні", - заявив Іван.Анатолій Вересенко каже, що найбільше вразило на маршруті, в селах і містах, коли прямо на дорозі матері загиблих чекали на них. "І я так розумію, для них уже після смерті їх синів з таких моментів і складається їхнє життя. Для мене цей шлях означає маленький вклад в перемогу. Я у свій час воював, але звільнили за віком. Я дуже розсердилася на законодавство, але довелося так доказувати свою силу і свою потрібність", - каже ветеран.Щорічний ветеранський велопробіг був заснований у 2020 році. Відтоді він став не лише нагодою памʼятати про загиблих, а й популяризувати ветеранський спорт. Символічно велопробіг завершується сьогодні, 23 травня - у День Героїв.Сьогодні, 17 травня, через Львів пройшов щорічний ветеранський велопробіг "Шануємо пам’ять Захисників і Захисниць України". Захід присвячений полеглим воїнам. Триватиме він 9 днів і завершиться у Києві 23 травня.Пробіг проходить з 15 по 23 травня та фінішує в Києві біля Стіни пам’яті загиблих за Україну.

Пані Ірино, за фахом ви вчитель-логопед. Як так, воно якось усе зовсім не пов’язане?У мене дві освіти: логопедична і ще я юрист. Виходила на Майдан я як комерційний директор із кабінету з секретаркою. Я от сьогодні тільки згадувала цей епізод, що, так, своє життя я дійсно змінила на Майдані повністю.Ми згадаємо той початок волонтерського такого життя з Майдану, яке там стартувало. Згадаємо все-все, що ви пройшли, поговоримо про те, чим ви сьогодні займаєтеся. Ну і ще так само розповімо, чому ви не любите оте прізвисько, яке до вас прилипло — Королева гуманітарки. Я сказала "Королева гуманітарки" - а ви так закотили очі. Чому не подобається це? Так, це придумали у свій час люди, коли ми, дійсно, на початку повномасштабної війни отримували фури, вагони, машини гуманітарної допомоги, яку потім після цього треба було ще розібрати. А жили ми в той час у госпіталі, тому що мій чоловік був начальником приймального відділення військового госпіталю. Власне, так, у цьому кабінеті там було завжди… Не те що 12 метрів - там неможливо було розвернутися, тому що постійно розбиралася якась гуманітарна допомога.У перші дні привозили такі реліктові речі, що ти там міг знайти йод 1945 року. Я не жартую. Ліки, які бабуся якась їла, так, у 1970 році, пів таблетки. Це теж не жарти. Були дуже класні речі, потрібні, але коли гуманітарна допомога не розібрана, вона ось так вся-вся у цих великих коробках.І перші місяці повномасштабної війни я займалася тим, що постійно щось сортувала, десь сиділа і сортувала, потім знаходила, ґуґлила, що це взагалі, і передавала медикам уже у госпіталі за необхідності. А коли я почула презентацію… Насправді, приймальне відділення — проєкт почався у 2022 році.І в цьому році я вже просто не жартую, що три роки буде, і це проєкт, який дуже важливий і дуже всім потрібний. І всі кажуть: так, так, ми підтримуємо. Але це дуже довга реалізація. Цей проєкт почався з того, що, коли ми приймали поранених, і, власне, наше приймальне відділення — це насправді реєстратура. Це приймальне відділення в госпіталі в Києві. ТакІ ви змінюєте його концепцію. Ми будуємо нове приймальне відділенняВоно розташовано в абсолютно іншому місці, навпроти старого приймального відділення. Ми поєднуємо хірургічний корпус існуючий, тому що це хірургічне приймальне відділення еmеrgеnсy, яке має бути просто за нормами обов’язково в кожному медичному закладі. Тобто ми не робимо нічого такого, ми просто повертаємо те, що має бути.Мають бути зручні туалети для того, щоб поранені самі могли до них дістатися, а не три сходинки там і повороти. Має бути місце, в якому поранений чекає лікаря, і він не чекає в коридорі, а чекає спокійно в палаті, де він може поспати, відпочити, помитися, тобто отримати нормальні, гідні умови.І найголовніше, що в одному приміщенні збираються всі фахівці, у них є свої кабінети, є медичне обладнання, і все це дозволяє провести обстеження в одному місці. Не треба поранених ганяти по великому госпіталю, а київський госпіталь дуже великий за розмірами. Це щось таке, що є за кордоном, але в нас такого немає?Так і у нас є. У нас навіть у сільських амбулаторіях, вибачте, вже до повномасштабної війни намагалися повністю зробити так, щоб еmеrgеnсy було обов’язково в кожній лікарні. Ну, мається на увазі лікарні, яка забезпечує медичні послуги для декількох сіл чи міста. Це обов’язкова умова. А військовий госпіталь, оскільки він розташований на історичній території, в історичних будівлях, пристосованих до поранених, не має бути таким, тому що приймальне відділення – це те, що перше бачить поранений, коли його доставляють.  Його привозять нашими евакуаційними вагонами, автобусами, гвинтокрилами чи машинами швидкої допомоги. І він перебуває певний час саме в цьому приймальному відділенні.Специфіка в тому, що поранених багато, операцій багато. І, наприклад, якщо потрібен травматолог, а він у цей час на операції, то пораненому просто доводиться чекати дві, три, чотири, п’ять годин. Ну, це краще робити, звісно, там, де він може відпочити, а не там, де люди ходять по голові. У вас ще багато проєктів, які почали з’являтися, відколи почалася війна, і це не тільки з 2022-го, а з 2014 року. Але спочатку був Майдан, так? Який з вас зробив волонтерку Революції Гідності. Так.Дуже багато людей навіть зараз кажуть про те, що от якби не було Майдану, не було би того всього, що почалося в 2014 році, тобто війни на Донбасі й анексії Криму, не було би повномасштабного вторгнення. Наука "аякбиологія", так? Ну, по-перше, ми б стали… Ми були б другою Білоруссю. Це наш був би шлях. Якби цього не було - то поступове поглинання, так. Ну, всі кажуть про те, що це був такий виклик. Янукович при владі — це був виклик українському народу, який шляхетний, який поважає себе, і, власне, вибрати із всіх фігур абсолютно неадекватну — це треба було вміти.Насправді наша історія, все йшло до того, що в будь-якому випадку Росія чи намагалася б нас поглинути, чи це була б війна. Подивімося на Грузію. Якщо хтось чинив спротив Росії — це була війна.Коли почався Майдан, що для вас було тою поворотною точкою, що ви сказали: все, я виходжу? Чи ви до того були такою патріотичною, активною людиною, якій залежало, що відбувається в країні, що треба ще робити якісь зміни, і ці зміни можу робити я?Ці зміни ми пробували робити у 2004 році. Я, власне, ветеран Майданівського руху. І тоді в мене був свій бізнес. І я всім своїм працівникам, у мене був невеликий колектив, але я їм просто сказала, що ви можете ходити на Майдан, я не буду…Це ще в часи Помаранчевої революції?Так, це під час Помаранчевої революції. А сама я особисто кожен день готувала якісь там десь 40–50 порцій їжі, машиною привозила на Майдан і годувала, спілкувалася. Тобто мій вклад був от таким. Ну і брала участь там. Це був трохи інший формат. Коли починалася Революція Гідності, я чесно наврочила сама собі, тому що сказала, що в цей раз давайте без мене.Тобто після Помаранчевої революції у вас було розчарування?Так, це було розчарування. Тому що здавалося дуже наївним, що тобі треба там постояти на Майдані місяць, так? І всі докорінні зміни самі собою стануться. Прийдуть тільки хороші люди, а погані підуть. Ну, життя — це не казка. Нам це все зараз підтверджено було. І я поступово-поступово дивилася, мені було шкода, я підтримувала морально, я дивилася стрими. І, звісно, все змінилося з побиття студентів.Коли дітей побили — це був просто абсолютно… Ми йшли пішки, я взяла свою меншу дитину і несла на руках, ми йшли пішки. Це дійсно був мільйон, який ішов. Київ ішов на Майдан. І стало зрозуміло, що ми цього не пробачимо, ми будемо боротися. А всі наступні кроки — ви самі пам’ятаєте, що воно насправді було таке підливання бензину у вогонь, і тому все це розгоралося.Те, що Росія скористалася слабкістю України, вона зробила все за всі роки незалежності, щоб у нас не було своєї власної армії, щоб у нас не було Служби безпеки, щоб у нас не було нічого свого. Тому що коли ми дивимося - це все інспіровані Росією люди, які розвалювали абсолютно все у нас. І ця вся міфологія про те, що українці лише сало їдять і сміються…Тому самі росіяни вважали, що ми спокійно складемо лапки, і це буде легкою прогулянкою. Ну, як підтвердив уже 2022 рік, вони тоді так і не зробили висновків. Вони все рівно вважали, що ми не будемо боротися, а ми проявили характер.Але в 2014 році деякі люди відразу з Майдану включились у війну.Так.Чи зі зброєю в руках, чи волонтерством, чи інформаційною якоюсь підтримкою, так? А хтось розвернувся і почав собі жити аs usuаl. Ну, так завжди...Чому ви вирішили продовжити? Чи це хтось за вас вирішив, чи просто сама доля так повела вас?Знаєте, так вийшло, що з 18 по 20 лютого я була на вулиці. Я до цього просто допомагала в терапевтичному... Ну, ми таку приймальню зробили й просто приймали велику кількість поранених соматичних. Міряли тиск, робили якісь призначені лікарями уколи, давали пігулки, які були призначені. За добу було до 400 пацієнтів, щоб ви просто розуміли. Ми ще вели записи. А 18-го вже було відчуття, всі розуміли. Я взяла вихідний на роботі за свій рахунок, ішла на Майдан, така дівчача, наївна: якщо я вдягну підбори й блакитне, щось таке легке, світле, то нічого не буде.Ну, от, я прийшла, і зате мені потім було дуже легко бачити, де я бігаю, тому що своє світле пальто я зняла, і мені дали бушлат розміру ХХL чи ХХХL, але в ньому було тепло. Він був червоний. Ну, це ніяк ні в чому не врятувало, але хоч його перепачкала, а не своє пальто.І ці три дні змінили мене абсолютно, тому що кожен день виходити було дуже страшно. Кажуть: як ти не боялася?  Я дуже боялася. Але я просто розуміла, що там є люди, їх там потім уже почали вбивати, і не можна не прийти, тому що коли ти не приходиш, ти даєш більше шансів Майдану бути переможеним. Куля тоді влучила, десь якраз у ці дні?Куля 18-го — так, це було на Садовій, там все палало. До того часу я нічого подібного в житті не переживала, тому що я там озирнулася — рожевий водомет, із нього рожева вода, блакитне небо і чорний дим. І все це разом… Просто така страшна картинка в центрі нашого мирного, чудового міста. Там уже були всі ті перестрілки, там закидалися “Молотова”. Ну, власне, я не думаю, що вони цілили прям спеціально. Вони просто стріляли, щоб нас відігнати. Я думала, що це вже почалася зачистка і вже дубинками б’ють. Потім озирнулися — ще нікого немає, ну і продовжували робити те, що робили.А потім почалася війна?Так. І я пішла у військкомат. Записуватися?Так, я пішла, написала в Шевченківський військкомат по місцю проживання. Прийшла туди. Це було після 1 березня, коли захопили Крим… Коли ці гвинтокрили летіли, і це була теж така страшна чергова картинка,черговий крок. Я прийшла, але вони так посміхнулися, сказали: "Дякуємо вам дуже, але жінок із маленькими дітьми ми поки не потребуємо".І я тоді, власне, знайшла своє місце, тому що ми знову приходили на Майдан, коли наші друзі-майданівці готувалися до відправки вже на фронт. І вони, власне, ще якийсь певний час жили там, на Майдані. Потім вони об’єднувалися з ВВ. І це основа була Нацгвардії, коли все це прям будувалося на твоїх очах.Я приходила до них, а потім почула, як хтось сказав, що у військовому госпіталі є поранені й там потрібна допомога. Я записалася і прийшла. Так, оце вже стало такою долею.І що спочатку робили?Абсолютно все. Я прийшла туди, запитала, подивилася — там була бабуся, їй було далеко за 80, вона була санітарочкою, мила підлогу, а поранених хлопців привозили. Я подивилася і почала їй допомагати. Мила двері, мила вікна, мила підлогу.Там стався такий момент, тому що тоді Андрій Пишний, який очолював Ощадбанк, теж хотів чимось допомогти пораненим. Він прийшов туди, а ми були трохи знайомі. Він просто не зрозумів, що це я, тому що я була в халаті, у рукавичках гумових. Він запитав: "Ірина, це ви?" Я кажу: "Так". А він: "Давайте щось придумаємо для поранених".Ну от, із цього ми почали думати, як можна дієво допомогти пораненим, коли на той час не було коштів ні на що. Ні на протезування, ні на ліки, ні на якісні дороговартісні антибіотики. Ні на забезпечення реанімаційних пацієнтів. Так народилися художньо-благодійні проєкти "Мистецтво, що рятує".На той час 50 важкопоранених отримали кошти, які вони уже могли на свій розсуд використовувати. У подальшому життя просто для нас принесло таке розуміння, що давати кошти людям просто так — це абсолютно неефективно.Людям треба забезпечити системні зміни і доступ до всіх необхідних послуг, але не 50 там, не 100, не відбирати, тому що це жахливо, важко, це морально важко. Відбирати, хто заслуговує на лікування?Відбирати, хто більше важко поранений, так, хто більше потребує підтримки — усі потребують. І тому до мене теж прийшло таке розуміння, що треба змінювати систему.Тому те, що зараз робиться, — я намагаюся не затуляти дірки, а змінити систему. І тоді ти, в принципі, розумієш, як із цими ж вагонами було. Це знову-таки три роки, у травні ми приїжджаємо на евакуацію з госпіталю. Дивимось, як перевозять поранених, а Укрзалізниця на той час — це ж теж таке швидке рішення було. Вони теж не розуміли, як перевозити поранених.І в плацкартних вагонах вирізали боковушки для того, щоб туди заїжджала каталка. Але уявіть собі: коли каталка туди заїжджає, треба ж іще поранених витягнути з цих маленьких, незручних купе. І на це було боляче дивитися, тому що завантаження-розвантаження поранених займало півтори години. І самим пораненим було дуже важко.Їх неможливо було лікувати нормально, тому що там немає де повісити крапельницю, не підійти до них, не перев’язати. Тому, от туди прийшовши, я так подивилася і кажу: "Ми якраз були з головним анестезіологом Збройних сил України Олександром Олександровичем Бугаєм, вони чергували у приймальному, це була така група, вони завжди чергували у приймальному". І я кажу йому: "Олександр Олександрович, давайте змінимо це".Ну, він так втомлено махнув рукою, типу, "нічого не вийде". Ну, я цей виклик сприйняла і сказала: "Добре". І, власне, завдяки знайомим, в інтернеті я попросила у людини, яка працювала на Укрзалізниці": "Дай мені, будь ласка, всіх топменеджерів контакти". Це — я говорю — для хорошої справи. І він зараз кожен раз сміється і каже: "Дійсно для хорошої справи". І я написала одне повідомлення. Це була субота. Ну, я була в госпіталі, як зараз пам’ятаю, це 12 травня. Я написала велике-велике повідомлення і почала всім розсилати. Олександр Камишін, у принципі, бо він тоді керував залізницею, відповів через хвилину. Я думаю, що він навіть не дочитав до кінця. Він мене набрав і запитав: "Ви хто?" Тобто він вас не знав?Взагалі, це просто чужий номер, де я написала: "Добрий день, я Ірина Солошенко. Ну, от маю пропозицію до вас: будь ласка, давайте змінимо евакуацію поранених". І він просто запитав: "Ви хто?" Я кажу: "Я волонтер". Була секундна пауза, ну, дійсно, там секунда. І він такий: "Добре"."А командування медичних сил у курсі, що ви збираєтесь вагони змінювати?" А мій чоловік стоїть там у кабінеті, дивиться на мене уважно. Він уже чує всю цю розмову. Я кажу: "Так". Збрехала я абсолютно чесно. І він каже: "Добре, давайте в понеділок", призначив час. "У понеділок ви, кого вважаєте потрібним від КМС, берете і приїжджаєте на робочу нараду".Я кладу слухавку щаслива, значить, там уже все. І кажу: "Сергію, мені треба до командувачки". А тоді пані Остащенко, була командувачкою. І він на мене подивився і каже: "Ну добре". У неділю я з нею зустрічалася, я пояснила, у чому, власне, ідея. На що вона, в принципі, запитала тільки одне: "Ви будете цим займатися?" Я кажу: "В сенсі?" Вона: "ну, в сенсі, це ви не мені задачі даєте, а ви це зробите…" Я кажу так, якщо я прийшла, то я це зроблю.Але далі на волонтерських засадах?А далі це була складна історія, тому що Укрзалізниця — це неможливо на волонтерських засадах. Укрзалізниця — ти не можеш купити вагон. Багато людей потім хотіли купити вагони і зробити... Я кажу: "Це чудово, побудуйте собі там якийсь окремий бам, так. Якесь щось там копайте". Тому що це єдина система, це єдина інфраструктура.Причому інфраструктура, яка рятує нашу країну зараз цілком і повністю, коли закрите небо, коли все це — наша артерія, нашої країни. І, власне, тому вони на своїх заводах ремонтували. Це була реконструкція. Ми ж не переробили нічого такого.Ми просто взяли порожній вагон, викинули все зайве, поставили туди... Спочатку ми робили реанімаційний вагон, просто туди привезли фізичну каталку, яка була зручною. Вона була пневматичною, піднімалася вгору, вниз і могла замінити ліжко, тому що коли ти ставиш туди велике ліжко, ти з'їдаєш простір. Вагон має свої розміри, і, так, треба було все це враховувати.І лікарі обов'язково мають реанімаційне місце з усіх боків обходити, тому що коли працюють із важким пораненим, коли якісь ускладнення, то потрібен підхід з усіх боків. Тому ми все це привезли. Олександр Олександрович крейдою почав малювати, де будуть розташовуватися умовні ліжка. Взяли більші матраци, ми їх просто трохи більше взяли. Ну, от так от народився цей перший реанімаційний вагон. І, власне, з цього вже потім пішли всі інші, яких зараз майже п’ять десятків. Чи ви підраховували кількість військових, яких ви цими вагонами евакуйовували, довозили, рятували в дорозі? Так, і це абсолютно вражаюча цифра. Коли я кажу "цифра", я просто уявляю людей, тому що цифра – це цифра. Не можна цифрами вимірювати ні загиблих, ні поранених, ні травмованих, тому що це – людина. Є, але ми не можемо зараз називати ці числа, тому що ворогам ми не поліпшуємо життя, не робимо його легшим. Але насправді я вам хочу сказати, що 70% усіх поранених евакуйовувалися хоча б раз вагонами.Тому це річ, яка дійсно змінила якість, змінила можливість перевозити важких поранених на такі відстані. Тому що коли були літаки санавіації – це одна справа. Коли було АТО – це одна справа. А коли у тебе більше тисячі кілометрів активного фронту, то ти швидких стільки не напасешся, тому що швидка – це один лікар, один анестезіолог, тобто повна бригада.А у нас ця повна бригада забезпечує п’ять важких поранених у поїзді. Тобто ми ресурси, яких у нас, на жаль, не так багато, дуже сильно економимо. Поранені, які хоча б раз були евакуйовані цими вагонами, інколи хочуть подякувати вам публічно, написати про це, але ви кажете: "Ні, не смійте". Це зайва скромність чи зайва обережність?Насправді ми вже десь рік розповідаємо про вагони, але просимо поранених не робити прямі включення, тому що зараз багато блогерів, тіктокерів, усіх інших. І тому, так, їм дуже хочеться, я розумію це бажання у захисників і захисниць, потрапивши у вагон, здивувавшись, що таке є, показати всім, усьому світу.Але ми просто пояснюємо, що евакуація пораненого — це така ж військова операція, як і всі інші, і тому, власне, ворог може завдати підступного удару. Тому ми дуємо на холодне, але нехай так буде. А раніше, насправді, так, у нас була така установка, ніхто ж не розумів терміни у війні. І була установка, що ми не розповідаємо про евакуацію взагалі. Вона є, вона працює, і цього достатньо.І тому, власне, коли перший поранений виклав красивий пост, до мене прибігли всі, хто знав, і сказали: "А що, можна вже тепер писати про евакуацію?" Я кажу: "Ні, не можна". Але, знаєте, от із такого спілкування, коли я приходила до пораненого, просила. Часто він був у госпіталі, на той час він якраз і був. Я прийшла до нього і кажу: "Класно доїхав?". Він каже: "Так". Я кажу: "Я ж теж хочу, щоб усі інші доїхали теж добре. Прибери, будь ласка".І тому, ну, от тоді було так. Зараз, у принципі, іноді я бачу, що там пости, хтось відео знімає. Там, наприклад, їде хлопчик без ноги, грається іграшкою, яка там висить. І воно і смішно, і сумно, і під музику Петрика П’яточкіна, так? Я зберігаю їх для себе, тому що для мене це завжди важливо.І, знаєте, от здавалося б, іграшка. Я просто... То так, як у немовляток, іграшки висять?Так, так, а вони висять, тому що от над кожним ліжком є гусак. Ну, щоб підтягнутися там зручно. Там місце для трьох крапельниць і гусак для підтягування. І тоді іноді там і медсестри, чи хтось там санітари, ці іграшки туди підвішують.Теж я перші рази думала: "Ну, якось іграшки, якось незручно дорослим", тому що наш вік солдата все-таки — це 47 років, щоб просто всі розуміли.Але ти бачиш, як вони ставляться до цих іграшок, це таке тепло, це така річ, яка абсолютно антивійна. І тому оце переключення так спрацьовує, що викликає сльози у когось, а це дуже корисно просто поплакати, свої емоції просто висловити. І минулого року теж знайома... Багато людей про це вже потім знали, розуміли все це. І вона написала, що її племінника зараз везуть у вагоні, і він грається тигриком. І він от прямо написав, що тигрик і був у нього, коли він був маленьким. І каже: "Я його як побачив, то розплакався нарешті, значить, і мені стало легше, і заснув".І, ну, тобто такий шматочок тепла — це обов’язково, тому що ми передаємо, вже просто як супровід пораненого, ми теж передавали і пакунок пораненого, і елементарні речі. Тому що найчастіше все згорає, найчастіше все лишається там, в окопі. І людина без нічого. І, ну, просто дати йому звичайні речі, це вже наш просто обов’язок.Тому я теж щаслива, що, наприклад, коли Міністерство оборони приймало вагони, а я завжди в кожному абсолютно... У кожному вагоні є така невелика ємність для води, для речей. Укрзалізниця доробила такий великий кишеньковий відсік. І я туди складала адаптивний одяг, якісь шкарпеточки, якісь цукерки, щось. І вона подивилася і запитала: "А що ви зазвичай даєте?" Ну, ми зробили перелік.Тобто, як коли ми купуємо квиток у плацкартний потяг, чи там, не знаю, хтось у СВ, людям дають пляшечку води тощо, то у вас теж є свій пакунок?Так, так, тільки для пораненого. І, в принципі, з цього Юрій Гудименко, пройшовши шлях пораненого сам, теж на цьому наполягав. І, власне, тепер уже все — Кабінет Міністрів прийняв постанови всі, і розробили вже, власне, вибрали, який адаптивний одяг буде.І буде "пакунок пораненого" — 30 компонентів, перелік речей від зубної пасти, зубної щітки, гребінця, Господи, паперу... Ну, тобто елементарних речей, які просто даються пораненому, щоб ніхто не шукав ніде, не біг там, не купував усе це.І тепер це буде просто передаватися, тому що швейна сотня ще з 14-го року шила цей адаптивний одяг. Починала з трусиків на зав’язках, потім усе трансформувалося. От, власне, те, що я передаю, щоб забезпечити, поки немає державної програми забезпечення. І там наші конструктори, власне, агенції "Ми однієї крові" розробили класні шорти-штани, я їх називаю. Пам’ятаєте, як оце перетворюється, так?У нас вони нормально перетворюються. І це дуже зручно, коли ти там у палаті в шортах, а на вулицю — там палити, чи там холодно, ти доєднав, і все — у тебе штани. Тому от такий теж комплект народився. Ну, воно ж усе так: коли ти хочеш щось робити, то ти шукаєш, як його зробити. Коли не хочеш — шукаєш привід сказати, чому це неможливо зробити.А от ви кажете: "Коли ти хочеш і коли не хочеш". Чому все-таки це прийшло в голову вам, як волонтерці, а не комусь, хто є у владі і міг би теж про таке подумати? Ну, мені складно про це сказати, тому що, в принципі, я ж кажу, що мої проєкти, які я реалізую, це не просто проєкти, це не штучно придумана історія. Це те, що я почула в госпіталі і те, що я запитала: "А чому нам це не змінити?" Тому що, знову-таки, ті ж апарати гемодіалізу, які зараз є в Київському військовому госпіталі в кожній реанімації, — це, власне, ідея, коли була нарада, вийшли всі завідувачі і казали про те, що зараз у реанімації певна кількість пацієнтів потребує гемодіалізу.А їх неможливо перевести, тому що вони не на ШВЛ. Вони на кисні, вони просто, якщо їх відключити, їхній стан ускладнюється і погіршується. І тому я просто кажу: "А чому ми не можемо поставити гемодіаліз у реанімаційній палаті?". Він уже невеликий цей апарат, допомагає двом пораненим. На мене подивилися, і один із лікарів сказав: "Та у нас немає". Я кажу: "Ну, а якщо будуть, то поставимо?". Так.На сьогодні всі реанімаційні відділення мають цей гемодіаліз. Я теж знаю цифру. Це, ну, прямо тисячі поранених, які вижили завдяки цьому. А коли у людини посттурнікетний синдром, і, власне, вона потребує гемодіалізу, то це прогностично один із найважчих станів, які є. Тобто це навіть гірше, ніж інфаркт чи інсульт, якщо невчасно провести гемодіаліз.Якщо вчасно — все. Людина абсолютно спокійно одужає, буде травмована, так, буде щось, але вона одужає. Ви не знаєте слова "неможливо", так?Я не хочу його знати, знаєте чому? Тому що, в принципі, я кожен раз для себе просто знайшла спокійну, нормальну фразу: "Мені буває важко, але в окопі набагато важче". Тому що, насправді, 2014-2015 рік — це були інші окопи, це була інша війна. Але я просто бачила, і я ніколи себе не порівнюю з тими, хто прийняв присягу і виконує завдання. Це набагато важче, тому що ти собі не належиш. Я тут можу свої ініціативи реалізовувати, боротися.Мені буває важко, так, я просто іноді дуже втомлююсь, демотивуюсь. Потім я їду на евакуацію, бачу поранених, розумію, що, в принципі, для кого і для чого це робиться. А коли у тебе є певне завдання, ти можеш просто сидіти і чекати свого часу, а коли час настане, ти не можеш звернутися і піти сказати, що не сьогодні. Тому я чудово знаю, що в окопі завжди важче. Тому, власне, не складаю руки.Але волонтери — це теж живі люди. Знаєте, такий був жарт, я не знаю, напевно, він заснований на якихось реальних історіях. Як в анекдоті писали, що жінка казала: "А коли я матиму теж свого персонального волонтера?"(Сміється) Ну, таке теж бувало, так, бувало. Знаєте, це людський фактор абсолютно. Той же військовий — ми робимо якийсь збірний образ, але зараз у війську знаходиться мільйон людей. Це дуже широке представлення всього нашого суспільства. Тому є абсолютно різні люди, і їхні родичі — це теж окрема історія. Тому коли я була прям волонтером-волонтером, так, тобто приходила, з’ясовувала, кому що потрібно, то я стикалася з різними випадками.І я завжди питала: "А ви не хочете поволонтерити? Тому що, ну, от ваша рідна людина...". Це ж я не закінчувала ніяких шкіл волонтерства, так, університет волонтерства. Я просто розумію, пропоную якісь шляхи, ви теж можете це зробити, але треба просто встати і піти зробити. І поки не вийде — доводити, пояснювати. Знову-таки, як це все робиться?Ти приходиш і пояснюєш людям, чому ти це робиш і що це змінить. Тому що зараз всі знають, що з донатами стало набагато важче, але я хочу сказати, що, ну, я особисто і ми в нашому благодійному фонді, переключаємося на бізнес, працюємо з бізнесом. І наш бізнес, він, взагалі, сімейний. І вони, коли розуміють, що це змінює, знову-таки, я люблю працювати з айтішниками, тому що їм все це дуже зрозуміло.От на прикладах. Ми приходимо в центр крові, показуємо: стоять шість екстракторів. Не буду брехати. Екстрактори — це такі апарати, які кров розділяють на еритроцитарну масу і тромбоцити. Тобто кров треба підвісити, зафіксувати, потім дивитися на ці позначки, розуміти час, коли проходять процеси, потім усе це вручну контролювати.Тобто це шість таких апаратів. Ми приходимо, він дивиться на них… Не знаю, вони, мабуть, ще до тієї війни, до Другої світової, десь от десь приблизно так. Ну, така вічна техніка. Приходить і каже: "Так що це за машина?" Я кажу: "Один екстрактор, який ви зараз придбаєте, замінить усі шість. Тобто одній людині треба буде бігати. Вона собі зафіксувала, час виставила і все. І він це робить все сам. Він сповіщає людину".Тобто ми звільняємо людину від можливості помилитися, тому що у цій екстракції крові, розділенні на компоненти, одна секунда, трохи температура вище — і все, все пропало.А кров для нас зараз абсолютно на вагу золота, тому що не буде крові — це перший етап лікування при важких пораненнях, мінно-вибухових ураженнях, атаках дронів, чим завгодно. У цій війні це першочергова необхідність — майже всім важким пораненим переливають кров. Тому це дуже важливо зробити, враховуючи прильоти в усі міста. Господи, у нас же зараз немає безпечних місць.Тому завжди треба мати запас, завжди треба мати ті апарати, які дуже швидко зроблять аналіз крові на сумісність, і тоді не буде жахливих помилок. Але тим не менше, ви жива людина, а ми бачимо зараз історії про те, що не всі волонтери витримують. У когось здоров'я просто не витримує і починає сипатися, так? І тоді вже ти мусиш ту маску спершу на себе натягнути, а вже потім допомагати іншим. Або є історії, що люди закінчують своє життя, бо просто не можуть витримати всього цього. Де ви шукаєте сили, щоб якось себе тримати в рівновазі? Бо, напевно, є ями, у які ви провалюєтесь. Є…Як ви з них вибираєтесь? Моя стіна — це моя сім'я. Ми всі займаємося одним і тим самим. У мене чоловік військовий медик, навіть не дивлячись на те, що його здоров'я дуже сильно посипалося, і для мене це дуже важко. І він міг би йти мобілізуватися, але він цього не робить. Він просто допомагає. Мій зять сам особисто пішов, він айтішник, якого б не хапали. Власне, у нього був би "білий квиток", якби він цього захотів. Він сам пішов. І він тільки недавно повернувся на ротацію. Моя сім'я — це всі люди, які займаються одним і тим же. Моя донька працює, донатить постійно. Моя менша донька завжди допомагала, вона просила мене: "Не розповідай, нехай мене пробачать". Вона допомагала на тих же вагонах прибирати. Ну, це люди, які працюють.Моя мама, якій зараз уже 77 років, вона працює для того, щоб донатити і допомагати. Тому у мене в сім'ї нема такого розуміння, що хтось каже: "Ну що, давайте ми до понеділка, а з понеділка нехай уже хтось інший". Тому от у нас такого немає. А коли, ну, дійсно, Господи, всі живі люди, буває дуже важко, — я люблю квіточки вирощувати, наприклад. І це мене дуже тримало. От ми, коли в госпіталі всі жили, у нас санітари... Жили у прямому значенні слова? Так, ми перші чотири місяці взагалі безвилазно жили, тобто ми виїжджали лише один раз, щоб подивитися що з будинком. А так ми, в принципі, жили постійно, тому що це ж... Це коли почалося повномасштабне? Так, це повномасштабне, з 24 лютого, так. А потім, давали можливість раз на місяць брати один вихідний. І ми тоді уже починали в будинок виїжджати. А до цього наші санітари прекрасні, вони посадили там... Це ж українці. Цибулька, значить, у нас там... (сміється)Ні, справді, у нас на приймальному відділенні були стрільбища, тому що всі вже зразу почали готуватися, всі стріляли. Були стрільбища, а між стрільбищем і приймальним відділенням — цибулька, огірочки, все, значить, там помідорчики. Я свої помідори, значить, із квартири принесла. Ну, вони, на жаль, не витягнули, тому що самому приймальному воно ж таке напівпідвальне приміщення, їм просто не вистачило світла. А я намагалася їх врятувати. Тому просте заземлення, прості речі і просте розуміння. У нас просто немає іншого вибору. Ну, якщо ми здаємося, краще ж не стає, правда ж? Ви згадали чоловіка свого — військового медика, який теж, як ви кажете, зараз має вже проблеми зі здоров'ям. У вас є lоvе stоry, яка сталася на тлі цих, як би це страшно не звучало, смертельних історій, бо їх у госпіталі теж вистачає. Як це відбулося?Ну, це насправді так і відбулося на тлі того, що у нас у реанімації на той час, у 2014 році, влітку, я просто прийшла в реанімацію і почала запитувати. Спочатку до мене так дуже обережно ставилися. Ну, тому що волонтери ж теж різні є. Хтось наобіцяє і пішов собі. Ну, це ж залежить від того, чи ти це зробиш, так. А тебе ж нічого не зобов'язує, окрім якогось внутрішнього чогось.У нас помер хлопчик, за нього дуже довго боролися. І я зайшла в кабінет до головного хірурга. І якось мені так було сумно. І там сиділи військові, і я так обняла їх усіх, так? І мій чоловік був серед них. Майбутній?Так, майбутній. А на нього це таке враження справило, що от я чогось прийшла, от просто їх обняла, і всім було сумно, і якось... І після цього ми почали з ним розмовляти, і це, ну, не знаю, таке враження, що ця людина в моєму житті була завжди. І у мене ж діти дорослі, молодшій донці було сім років, але, не знаю, вона дуже швидко його прийняла. Це абсолютно була людина, яку вона там батьком називає. Ну, і просто, знаєте, це, мабуть, от такі історії знаходження людей, мабуть, єдине світло, що є у війні, що ти можеш серед цього знайти якихось людей, з якими ти все життя потім чи товаришуєш, чи вони просто... Навіть якщо ти з ними дуже коротко бачився, вони вплинули на тебе абсолютно, і от вже їхнє життя для тебе слугує тим, що не дає тобі опустити руки.Але медики військові теж втомлюються. От зараз є бронювання цивільних медиків. Як ви до цього ставитеся?Знаєте, це дивне рішення. Ну, я скажу так, тому що я бачу медиків військових всі ці роки, не три повномасштабної (війни —ред.), а значно більше. І, власне, коли ні у кого війни не було, у більшості не було війни. У них вона була.У них були операції. Травматологи постійно складали кінцівки, щось робили. Тому ці роки теж накопичили втому, тому що я чудово розумію, що вони іноді по 16 годин в операційній. Тут 16 годин просто попрацюєш і ти вже втомлюєшся. А вони живуть у госпіталі.Ми вже перестали жити у госпіталі давним-давно, а травматологи дуже часто, якщо, наприклад, сім'я за кордоном, то все, він собі в кабінеті облаштувався. Каже: "Ну, а чому мені втрачати там пів години чи годину на добирання додому? Я тут посплю чи щось поконструюю". Заходиш у кабінет, у них, значить, конструкції, вони придумують усе це, як зафіксувати. Ну, інсульти, інфаркти.Це наслідок того, що, по-перше, вони через себе пропускають. Дійсно, важко бачити важких поранених постійно і розуміти, що когось ти не зміг врятувати. Це ж ти не можеш просто сказати: "Ну, так сталося". Це все пропускається через себе.У нас дуже часто в країні кажуть про єдність, але коли ви розповідаєте про людей, які включені у війну, зараз це більша кількість людей, так? А є люди, які собі далі живуть, так, ніби війни немає. Ну, так, десь там бувають обстріли, трохи там гримлять, вікна трусяться. Але, в принципі, якщо не дивитися у стрічку новин, то більш-менш можна жити. Чи є ця єдність? Я боюсь, що ми на грані того, що у цьому намаганні зробити для більшості більш-менш нормальні умови життя і розраховувати тільки на тих, хто вже задіяний у цій війні, ми можемо покласти дуже-дуже великий розкол.У будь-якому випадку, людина, яка тут ховалася весь час, не може зрозуміти того, хто на війні. Ну, не може він, коли прийде людина, яка по частинах своїх побратимів збирала під КАБами, все це витримувала, воювала, отримала важке поранення. Все одно має бути ротація тих же медиків військових.Чому всіх цивільних забронювали, так? А військові — вони вже в "карти програні", так? Ну, тобто ти вже все, ти військовий медик… Навіть якщо його мобілізували на той час — він був цивільним, його мобілізували.Але от навіть наші медики, які у евакуаційних вагонах, вони дуже втомилися, тому що уявити собі, що ти п'ять днів на тиждень проводиш у вагоні... Так, навіть просто поїхати у вагоні, а ти маєш прийняти рішення про лікування. Хтось ускладнився, так?Ти приймаєш це рішення за долі секунди, тому що це поїзд, треба прийняти: чи ти зупиняєш поїзд, перевантажуєш цього пораненого, передаєш, чи ти починаєш його лікувати, щось робиш, якісь дії, перев'язуєш. Це відповідальність. Це виснаження, це втома. І я теж до них приходжу і просто питаю, вони кажуть: "Дуже би хотілося, щоб наші друзі цивільні приходили на наше місце, а ми поверталися".Тому що вони в цей час втрачають свій фах. Тому що коли ти три роки перев'язуєш рани, то ти, як лікар високого рівня, поступово втрачаєш фах. Чому тоді було зроблене бронювання цивільних медиків? Це ж не вони самі собі придумали. У нас, в принципі, така дилема… Всі кажуть, що треба скорочувати медиків, тому що нам дійсно треба скорочувати велику кількість ліжок, якими ми все ще рахуємо, тому що реформа ще не дійшла до свого кінця. Вона почалася на первинці, якось вона була зроблена, але далі по другому рівню вона не пішла. Ми не можемо утримувати таку кількість лікарень, у яких не кваліфіковані лікарі вважаються фахівцями, так?Ми маємо робити операції, але у нас для цього мають бути дороги і доставка дуже швидка екстреною допомогою до лікарні, щоби коли ти потребуєш, тобі чудові хірурги зробили операцію. Але до цього треба доїхати 100 км. У нас 100 км іноді проїхати... Не доїдеш. Абсолютно, так. Ну, тому тут таке питання. У нас дійсно велика кількість медиків. Я абсолютно тут дуже поважаю цивільних лікарів, тому що, насправді, якби не цивільні… Вони витягають 70% всіх поранених, тому що у нас єдиний простір зараз медичний, і екстренка залучена, і всі лікарні, всі лікарі, і дякую всім за це. Але просто робити якусь ротацію, заміняти своїх друзів, з якими ви працюєте разом, і просто... Ну, ніхто не каже про те, що тебе там пошлють у сухопутку. Зараз посилають. Але слухайте, я недавно розмовляла з Андрієм Жолобом, військовим медиком, у цивільному житті травматологом. І він сказав, що було так, що він у свою медроту витягував з інших підрозділів, бо вони там були якимись піхотинцями. Він каже, це дурна робота — мікроскопом забивати цвяхи. Я теж чула таких історій багато, коли судинного хірурга кидають у піхоту.Ну, на початках повномасштабної війни було так, що якщо людина зголошувалася, її брали куди завгодно. Тобто, було таке, що професор був солдатом. Ну, їх от просто в ручному режимі потім вихоплювали і знаходили, і казали: "Господи, у нього ні фізичної кондиції, нічого немає для того, ну, нащо це робити?". Насправді, коли зараз у нас з мобілізацією великі проблеми.Так, у нас і з лікарень забирають регулярно, з госпіталів забирають регулярно. При тому, що там не вистачає персоналу, їхзабирають і відправляють на фронт, окрім ротації. Це правда, абсолютно. Тобто нічого ж не змінилося. Ну, тобі потрібна якась певна кількість людей. Де ти їх візьмеш, якщо мобілізація провалиться? Ти береш їх із середини системи. Тут щось ущільнюєш, там, десь дірки закриваєш.Тому треба завжди визначатися. Ми щось робимо, так? Чи не можна отак от ми і тут хороші, ми і тут, значить, зробимо, і все отак от працює. Тому що ті, хто зараз пішли добровольцями, вони ж теж вважають себе людьми, які зробили власний вибір, не побоялися всього цього. А зараз до них яке відношення? Ну, от яке у держави? Ну, все, ви молодці, давайте, воюйте.До якої межі? Ти або 300, або 200? Це ненормально. Може, ще комусь треба там написати есемеску, як ви? Такої впливовості, я боюсь, у мене немає. Хоч насправді президент був присутній на всіх проєктах. Він і вагони бачив, і приїздив у госпіталь, йому лікарі показували гемодіаліз.Правда, забули сказати, за рахунок кого воно сталося, але це не важливо, головне, щоб працювало. Я не знаю, я чесно вам скажу, я не знаю. Я просто дивлюся, що в турбулентності світовій, так? Нам треба просто дуже певно зараз визначитися і чесно говорити з людьми, тому що люди дорослі, люди, які прийняли рішення. А не запізно?Оцього я не знаю. Ну, є побоювання, що так, може бути запізно. І коли звинувачують тільки ТЦК, тільки ВЛК, тільки МСЕК. Я кажу, ніколи не буває це таким однобічним рухом. Коли є попит, є пропозиція. І коли уже така кількість тих рішень народжувалась саме так, то вибачте мене.Ну, знаєте, я вам чесно скажу, що коли от ми в приймальному жили, 50% до мене коли зверталися: а ти не можеш? Я кажу: "Ні, не те, що не можу. Я навіть на ВЛК не переходжу туди взагалі". Говорю: "Це просто, я туди взагалі ніякого відношення не маю. Це окрема історія. Я до цього нікого не поведу". Ну, це ж як українці, так? Треба, щоб по закону, але щоб через кума можна було трошки порішати.А коли ви на тлі цього всього чуєте розмови про те, що в Україні можливі вибори, і ми спостерігаємо за певними процесами, що і ці процеси якось вказують на те, що все-таки готуються до виборів. Чесно кажучи, я поки взагалі не розумію, як це зробити, куди ми дінемо мільйон військових, як ми зупинимо фронт, так? І як вони будуть голосувати, чи вони взагалі будуть позбавлені цього права?А може, вони би хотіли теж взяти участь у виборчій кампанії?Так, і вони, може... Люди казали: "Хлопці прийдуть, наведуть порядок".Наведуть порядок. І вони заслужили точно своїм вчинком, тим, що вони, в принципі, ризикуючи всім, пішли. У мене є друзі, які, власне, повернулися на протезах, вони воюють. Він міг спокійно списатися.Ні, він повернувся до своїх хлопців, він там уже там не розвідник, він займається дронами, але він повернувся. Хоча міг спокійно не повертатися. Ці люди абсолютно мають бути і змінювати цю країну, тому що це уже їхній вчинок величезний. Я не знаю, я технічно не розумію і не бачу.Про дрони, про ракети, про все, Господи, ну, про що ми говоримо. Ну, як при цьому можна в тих же школах розгорнути (виборчі дільниці – ред.), накопичити людей, коли балістика прилітає там за 50 секунд, 3 хвилини? Я не знаю, я цього не бачу.Який новий проєкт Ірина Солошенко готує? Є щось таке нове? Ні, насправді я зараз от роблю "Сила крові". Це справді те, що змінює, в принципі, повністю систему забезпечення кров'ю в Збройних силах України і взагалі в Силах оборони.У нас головний центр крові ЗСУ у Києві, а зараз відкриваємо філії, які теж потребують, власне, забезпечення.Я хочу сказати, дуже дякую всім, хто долучався, тому що від маленьких, але, ну, відірваних, розумію, що відірваних, від останнього грошей, до бізнесових грошей, які дійсно теж там знімалися з чогось і передавалися нам, бозайвих зараз не дуже багато. Дуже вдячна всім, тому що на більше 30 млн зараз уже передано медичного обладнання, воно уже все працює.Передали машину Fоrd, яка забезпечує такі донації. І зараз робимо трансформер, який буде забезпечуватися донаціями до 100 донацій крові за один виїзд. І цей проєкт, який я зараз якраз і реалізую.                 

Що таке платформа "Меморіал"? Це є фактично цифрова пам'ять про людей, які загинули за ці три роки війни? Загалом так. Ми – громадська організація "Платформа пам'яті Меморіал". Першочергово, коли ми зібралися командою з 11 людей, ми почали документувати злочини Росії, писати історії про цивільних і військових загиблих. Їх можна прочитати у нас на сайті й у соціальних мережах. Але потім ми побачили великий запит від самих родин на цифрову форму збереження пам'яті, і зараз ми знімаємо відео, фільми про загиблих, трансляцію про загиблих героїв можна побачити на екрані торгового центру "Гулівер" у Києві, в потягах Інтерсіті, в деяких кінотеатрах перед оголошенням фільмів. Власне, ми доросли до того, що головним гаслом нашої платформи, стало "Пам'ять – це дія". Ми почали спільно з рідними загиблих формувати певні ритуали пам'яті, про які я розкажу більш детально. Це є перша велика війна з десятками тисяч жертв, зокрема і серед цивільного населення, яка відбувається в повністю цифрову епоху. Напевно, логічно, що також з'являються і нові способи запам'ятовування, актуалізації пам'яті для майбутніх поколінь. От до цифрового способу у мене, якщо чесно, є певна недовіра. Коли я бачу обеліск, я розумію, що, можливо, він переживе якісь століття, і наступні покоління українців будуть розуміти, про що йшлося тут. Як щодо цифрової пам'яті? Це спрямовано на сьогодні, чи це так само спрямовано на майбутнє?Коли ти бачиш обеліск, ти пам'ятаєш загалом про події, правда? Про те, що була війна, втрати, люди, які загинули, цивільні, військові. Тобто я максимум бачу такий збірний образ якогось героя. Так. Зараз тут є два важливі моменти. Перший, коли ми говоримо взагалі про збереження пам'яті, дуже важливо розуміти, що війна ще триває, і, на жаль, у нас ще будуть жертви. Але ми мусимо це розуміти. Головним завданням нашої команди зараз є фіксація злочинів. Тобто ми фіксуємо кожну загибель, і цей меморіал ми постійно доповнюємо. Власне, цифровий меморіал – це можливість доповнювати. Фіксація злочинів є важливою і для національної безпеки, адже ми формуємо величезну цифрову базу з конкретними іменами і конкретними злочинами. У кожній нашій історії зафіксовано, як і коли це сталося.Відповідно, якщо йдеться про військового, який загинув, ви так само маєте інформацію обставин, як це сталося?Більше того, всі наші історії є певного шаблону. Це зроблено для того, щоб не ображати рідних.Однак інформацію знають лише військові частини. Як ви її дістаєте?Коли рідним приходить сповіщення від ТЦК про загибель, у них чітко вказані обставини смерті. У нас є форма, яку заповнює родина загиблого. Це зроблено через те, що не всі рідні насправді готові комунікувати вживу. Будучи у цьому горі, вони не завжди можуть незнайомій людині, журналісту розповісти все.У нас є дві форми – для військових і для цивільних. Ми їх даємо рідним, розповсюджуємо через різні канали. Багато людей самі нам пишуть, питають, де знайти форми, щоб заповнити. Там є набір запитань. Але в нас єдина умова – це мають бути рідні. Тобто це не може бути побратим, сусід, ще хтось. Таке можливо лише у випадку з цивільними, коли загинула вся родина. Коли рідні заповнили цю форму, ми повністю перевіряємо в ній фактаж. Якщо зайти на наш сайт і відкрити кожну історію, там буде вказано ім'я, прізвище людини, дата, місце і обставини смерті.Повертаючись до питання про те, навіщо ми це робимо, – ми персоналізуємо цю пам'ять. Для мене, наприклад, найжахливіше, що може статися, – якщо ця війна перетвориться у статистику.Ми бачимо зараз Личаківське кладовище. Насправді вражає те, що на цьому самому місці понад 100 років тому були поховані, наприклад, австрійці, але ми не знаємо нічого про них. Нам в принципі все рівно, що з ними сталося. Це, мені здається, якраз те, про що ви кажете: як зберегти пам'ять, щоб кожен цей прапорець не залишився безіменним. Тобто через 100 років будь-хто може дослідити і побачити цю людину, яка загинула. Якщо ми говоримо про цвинтарі, зараз рідні встановлюють на могилах QR-код, і коли ти його скануєш, він переводить тебе на нашу Платформу з історією про загиблого. У Харкові до нас звернувся місцевий цвинтар. Коли вони ховали військових, сталося так, що багато рідних виїхало, і потім рідні почали до них приходити і питати, де мій син, де мій тато. Представники влади офіційно звернулися до нас, щоб ми допомогли зробити цифровий меморіал. Це виглядає дуже просто: там стоїть екран, на ньому є схема з фото й іменами та прізвищами загиблих. Людина приходить, клікає, їй показано, куди на цвинтарі йти, і є QR-код. Вона переходить за QR-кодом на нашу історію і читає. Я хочу зауважити, що такі QR-коди зараз ставлять на алеях пам'яті, люди роблять собі на браслети такі речі. Тобто ми живемо в епоху великих можливостей насправді. Україна має можливість стати першою країною, яка зробить такий величезний, перший у світі цифровий меморіал. Це цифровий меморіал чи це цифровий цвинтар? Чи є тут різниця? Коли я веду комунікацію з родинами, то ми називаємо це цифровим меморіалом. Рідні нам дають дуже великий фідбек на те, що ми робимо. Коли ми почали транслювати портрети військових на екрані "Гуліверу", ми повідомляли родині точний час, коли це буде. З усієї України та з-за кордону люди приїжджають, щоб побачити рідних на екрані. І от одна мама мені написала, що не має можливості поїхати на могилу до сина в Україну, але вона заходить на нашу платформу і ніби до сина прийшла. Для кожної родини це по-різному. Зараз ми почали, до речі, працювати вже із історіями військових до 2022 року. Їх дуже важко фіксувати, тому що є така думка, що ніби, коли людина у горі, до неї краще не приходить, їй треба дати час і пізніше з нею поговорити. Ми нещодавно випадково на вулиці зустріли знайому, в якої загинув син. Вона знала, що він зник безвісті, але у неї ще зберігалася якась зовсім примарна надія, бо його тіло не повернули. Жінка хотіла виговоритися, вона говорила пів години, і ми мусили її слухати. Ми не могли просто сказати, що поспішаємо.Для рідних ось ця видимість допомагає переживати горе. Наприклад, зараз ми почали співпрацю з органами місцевої влади, з громадами, з Координаційним штабом з питань поводження з військовополоненими. І ми почали розповідати історії загиблих у полоні. Спочатку ми це робили тільки для Платформи. Тобто є шаблон, і ми цю історію по ньому робимо. У кожній нашій історії нам дуже важливо персоналізувати цю статистику. Ми розповідаємо не просто, коли народився, де загинув, ким був. Для нас важливе спілкування з рідними. У нас є такі запитання: що любив або любила людина, про що мріяла, якісь фрази її. Коли ти читаєш таку історію, починаєш якось інакше дивитися. Ти починаєш бачити людину, а не одиницю, яка загинула на війні.Для рідних дуже важливо, коли люди не роблять вигляду, що їх немає. Їм справді важливо виговоритися. У мене, наприклад, половину робочого дня забирає комунікація з рідними загиблих. І для мене це пріоритет. Тобто у мене є величезний список завдань, які я маю зробити, він горить, але поки я не відповім кожному, хто написав, я не йду далі працювати. Мені дуже важко працювати з темою дітей. До нас звертаються багато правозахисних організацій. Щоб не турбувати рідних зайвий раз, вони приходять до нас, ми з рідними погоджуємо, чи можемо передавати цю історію, яку вони беруть для якихось інших проєктів. Одна мама якось написала, що не може піти на цвинтар до дитини, але відкриває нашу історію, читає, і от ніби до нього прийшла. Ще якось одна жінка скинула відео, коли на вокзалі транслювали ролики загиблих військових, її маленька донька стоїть просто перед екраном, а там фото її тата, і вона говорить до нього. Мене це відео настільки розірвало. Я тоді зрозуміла, наскільки важливо те, що ми зараз робимо. Але так само важливо розуміти, що зараз мета Платформи пам'яті Меморіал – зафіксувати це все. Ми працюємо у різних форматах, ми керуємося тим, що нам говорять рідні, який від них є запит. Нам важливо зафіксувати. Але переосмислити, чи буде воно працювати через 100 років, чи буде це цінно для наших дітей, ми зможемо пізніше.Ви також виходите і офлайн, тобто робите якісь практики, щоб перевести лише цифрову пам'ять також в ритуали. Як це виглядає і що це дає?Тут можна дуже багато прикладів навести, але я скажу про "Стіл пам'яті". Це акція, від якої у мене навіть зараз досі дрижаки. Є така Марія Грабер – дружина полеглого захисника. Вона зі своїм чоловіком познайомилася у кав'ярні. Коли він загинув, вона вирішила в день пам'ятування усіх загиблих захисників і захисниць зробити акцію "Стіл пам'яті", коли заклади громадського харчування резервують столик для наших захисників і захисниць. Вона написала нам просто лист на електронку, чи хотіли б ми доєднатися. Звичайно, що ми доєдналися і публічно звернулися до усіх закладів в Україні, розробили чітку інструкцію, у нас були листівки і такі підставочки до них, що цей стіл зарезервований. Можна було резервувати персоналізовано або загалом для захисників. Долучилися до акції 800 закладів в Україні і кілька за кордоном. Коли ця акція уже тривала по всій Україні, і всі заклади знімали відео, публікували у себе в соцмережах, дуже багато закладів до нас зверталися, що хотіли б теж доєднатися. Але ми вже не могли розсилати листівки, тоді вони просто на стінах крейдою писали, що цей стіл зарезервований для когось. По-перше, це об'єднало українців у процесі пам'ятування і створило певний ритуал. По-друге, багато родин навіть не знали, що хтось з їхніх рідних буде. Нам писали: "Мені скинули відео, а там стіл для мого сина, там його фото". Особисто мої друзі для наших загиблих друзів ставили фото, сервірували стіл. Ця традиція ніби запозичена зі Штатів, але якщо ми підемо глибинно в наше українське коріння, то, наприклад, на Святвечір в багатьох регіонах ми ставимо посуд для померлих, чи ложку для котів. Я скажу відверто: я плакала цілий день просто від такого піднесення, коли ми всі об'єдналися для збереження цієї пам'яті. Я кілька днів не могла говорити, я зірвала собі голос. Уже зараз у нас заклади питають, чи будемо ми це продовжувати. Я, наприклад, знаю, що коли у Львові загинула родина Базилевичів, то якийсь заклад так само засервірував для них стіл.Чи комфортно людям, які прийшли в кафе, можливо, забути про війну, раптом побачити, що поруч є нагадування того, що люди гинуть, і прямо зараз хтось за них стримує ворога?Так, це може бути певним тригером. Ніби от я прийшов чи прийшла відпочивати, а тут мені знову нагадують. Однак ми не зустрілись з жодною такою історією. Якби такі випадки були, ми би про них знали, бо нам багато пишуть. Це, здається, така проста річ – просто нагадувати в такий спосіб про найважливіше. Чи це може взяти на озброєння собі інша держава для того, щоб масштабувати якісь процеси до певної міри? У нас, мені здається, присутня якась незграбність, щоб вибудувати цей наратив щодо пам'яті. Я розумію, що ми ховаємо швидше, ніж встигаємо про це говорити. Але є ще один момент того, що втрати всі засекречені. Як у вас з цим справи, коли ви публікуєте певну статистику по загиблих?Це те, про що я говорила – тут має бути офіційний дозвіл родини. Офіційний дозвіл – це наша анкета. Передати комусь іншому цю історію без згоди родини ми не можемо. Рідні в анкеті зазначають, що дають згоду на те, те і те. А якщо до нас звертаються партнери із національних ЗМІ чи з-за кордону, або, наприклад, ми робимо виставки за кордоном, ми завжди питаємо згоди у рідних. Ми допомагали готувати один проєкт, який буде презентований 24 лютого, він стосується теми дітей, і я комунікувала із рідними. Одна родина сказала, що вони зараз не готові, і попросили цього не робити. Ми всюди зазначили, що цю родину турбувати не можна в жодному разі.Щодо статистики скажу, що у нас зараз стільки запитів по військових саме, настільки багато заповнених анкет, що команда просто не встигає їх опрацьовувати. Я не думаю, що тут ми якось підриваємо національну безпеку, тому що ці дані всі офіційно оприлюднені органами місцевого самоврядування. Так само у нас є окремий розділ про людей, які наближали перемогу, це теж дуже важливо. Коли гинуть поліцейські, рятувальники, самі ці структури про них розповідають. Їм важливо, щоб пам'ятали про їхній подвиг. У Радянському Союзі цей концепт героя, з одного боку, трансформувався в такого невідомого. Тобто це якийсь такий збірний Альоша, і він знеособлений. А з іншого боку, були певні персоналізовані герої, наприклад, Стаханов, за якого, як ми вже потім дізналися, цілі бригади виколупували вугілля, поки він на "Волзі" їздив десь по місту і напивався. Але факт того, що сам цей конструкт совєтського героя, це була така ідеальна в усьому людина. Так само Ленін був фактично таким ангелочком, особливо для жовтенят. Або, наприклад, Гагарін – абсолютно ідеальний, з ідеальної родини, бездоганний. Зараз ми маємо безліч героїчних історій. Чи це означає, що коли родини їх якось редагують, вони так само хочуть зробити дуже героїчні історії пр своїх загиблих рідних?Ні. Іноді я навіть дивуюсь, коли заповнюється анкета, і там запитання про захоплення і мрії загиблого, а люди не заповнюють цю графу. Коли журналіст звертається за уточненням, люди чомусь навпаки думають: "Та що там мій син, він лише перемагав на міжнародних змаганнях з кікбоксингу, але хіба це подвиг? Та він там опікувався дитячим будинком, але хіба про це варто говорити?" Тобто навпаки у людей є ця штука, що має бути "народився, загинув і все". А от відкрити, показати людину їм дуже важко. Я насправді дивуюся, як ти пропускаєш стільки історій через себе, наприклад, з дітьми, які загинули. Як ти відновлюєшся? Це важко чи ні? Чи до цього звикаєш? Я починала працювати лише з військовими. Я є військовою волонтеркою, але я можу від цього абстрагуватися. Я маю за день перевірити мінімум 10 військових історій, повністю все: дату, назву бригади, прізвище. Тобто кожну історію, окрім того, що опрацьовує журналіст, з нею працюю ще я. Для мене це було важко. Потім я собі виробила таку стратегію: на фото я дивлюся не в очі людині, а на задній фон. А якщо подивитеся в очі?Я потім сплю дуже погано. Бо для мене це все не статистика, це все забрані Росією життя. З дітьми я до сих пір не можу працювати. Крайній раз, коли я працювала над проєктом, після цього я два дні лежала, мені фізично було дуже погано. Я коли їхала до вас, то просила перенести теж цей ефір, бо я допрацьовувала проєкт з дітьми. Але я просто дуже вірю в те, що це все не даремно і це все потрібно. Я дуже вірю, що це важливо, і тому я пішла працювати в Платформу.А відновлююся я дуже натхненно і класно. Є така Наталка Рибка – лідерка гурту "Курбаси". Ми з нею проводимо співочі ретрити для дружин військовополонених та безвісті зниклих. Ми збираємося і співаємо українських народних пісень. От коли я співаю, мені стає легше. Ну і плюс у мене двоє дуже класних дітей, вони мене відновлюють дуже швиденько.Я ще хочу про цивільних сказати. Те, що ви говорили про героїзм, такого немає з військовими. Рідним навпаки навіть десь соромно розказати про це. Але з цивільними наша команда помітила таку річ, що родичі цивільних загиблих дуже часто соромляться говорити, тому що, мовляв, ну мій чоловік він їхав на велосипеді по воду для дітей, його розстріляли, але це ж не так важливо, напевно, як хтось, хто загинув на фронті. Звідки в нас є ось це применшення власного болю? Це ж теж щось радянське. На жаль, я спостерігаю в суспільстві, що люди більше думають про військових. Ми зараз дуже популяризуємо хвилину мовчання, і я бачу, що багато хто каже: "Зупинися, вшануй полеглих героїв". Я завжди додаю: і цивільних загиблих. Я кожного дня виголошую цю фразу, що вшановувати треба всіх, хто віддав своє життя за незалежність. Навіть якщо ти не був зі зброєю, навіть однорічна дитина, яка загинула під час бомбового удару, вона теж віддала життя за незалежність. Для нас дуже важливо, щоб ті жертви залишилися з нами в пам'яті. На Платформі є розділ військових і цивільних. Раніше наші журналісти їздили у пошуках в експедиції, працювали у прифронтових областях, просто ходили і шукали цих рідних, щоб з ними поговорити. Це дуже важка і клопітка робота була. Ми фактично по крупинках збирали оцих цивільних. Але зараз нам почали уже самі родичі писати, що у когось син загинув чи донька. Просять розказати про них. Тобто воно ніби трішечки зрушується, але ми все одно маємо ось це применшення. І це дуже боляче насправді. фото: zmіst.рl.uа Я знову повернуся до теми дітей. Про ці забрані життя потрібно кричати просто на весь світ. Нещодавно відбулася наша виставка "Втрачене дитинство", там було близько 35 історій. Ми презентували її за кордоном, де виставка не залишила байдужими жодну людину. Зараз до нас багато звернень, щоб ми далі це популяризували. Просто фізично у нас маленька команда і ми не встигаємо всюди, але стараємось.Насправді ми перебуваємо вже в тій точці історії, коли ми не знаємо, чим закінчиться ця війна. Це все вирішується просто зараз. Є прекрасний фільм українського походження Володимира Мули про канадських хокеїстів українського походження. Батько одного з хокеїстів був хорунжим Української Народної Республіки 1918-1919 років, а потім став одним з тих, хто вижив у війнах, й емігрував. Він був родом наче з черкаського невеличкого села, куди потім приїхала знімальна група. І виявилося, що ніхто в селі не знає цього чоловіка, який є в холі слави найбільших хокеїстів Канади. Найстрашніше, що може статися, наприклад, з тими територіями, які зараз захоплені Росією, це те, що ми не будемо пам'ятати тих людей, які боролися за волю України. Цифровий меморіал, як мені здається, дає нам можливість зберегти цю пам'ять в будь-якому випадку.Наше гасло: "Пам'ять – це дія". Платформа пам’яті Меморіал робила загальнонаціональну акцію "Калина пам'яті", до якої тоді доєдналося приблизно 200 навчальних закладів. Кожен учень висаджував калину в пам'ять про того, хто загинув з їхньої школи або з їхнього міста. Воно зараз підхопилося в Україні. Рідні висаджують клени чи інші дерева. У Львові, до речі, теж так вже роблять, бо до нас зверталися рідні із проханням зробити QR-коди із переходом на історії, які в нас є. Для мене взагалі важливо розуміти, що те, що ми робимо, є важливим. Спочатку я до того ставилася відверто упереджено, тому що це рослина, за нею потрібно доглядати, а якщо з нею щось станеться, можливо, для родини це буде травматично. Тоді я поспілкувалася з однією мамою, для якої ми готували історію. Я собі дозволила в неї запитати про це. Вона мені каже: "Ні, та ви що, це ж навпаки плекання пам'яті. Я приходжу до цього дерева, я за ним доглядаю". Вона сказала, що їй не потрібно, щоб за ним доглядала, наприклад, місцева влад, вона сама буде доглядати. Для неї це, як плекання. Була фраза, яка просто мене вразила: "Це дерево росте, і я з ним росту. Я не померла, я росту з ним, я живу". І тоді я повірила в таке пам'ятування. Я бачу, що зараз воно в багатьох регіонах є. Багато людей нам пишуть, просять зробити історію, бо вони хочуть QR-код встановити. Це допомагає теж пережити цей біль. Давайте згадаємо події Голодомору. У СРСР ця пам'ять стиралася, її всіляко намагалися забути. Але до чого ми дійшли? Наше суспільство дійшло до тієї точки, коли ми мусили це прожити. Так, було набагато важче фіксувати ті події й шукати очевидців. Проте все одно наше суспільство дійшло до того, що йому треба було це прожити. І зараз ми це ще проживаємо. Так само, як на мене, з тим, що робить Платформа пам’яті Меморіал, ми це все фіксуємо і створюємо базу. Зараз ми працюємо у тих форматах, на які є запит від родин. Але з роками можна буде просто взяти цю базу і використати так, як це буде доречно, комфортно й результативно. У мене є два сини – 7 і 10 років. Вони знають, чим я займаюся. Деколи я їм розказують історії про героїв у дуже легких формах, бо все-таки це ще діти. З моїх загиблих друзів є Андрій Гудима (Гудок), який написав книжку для своєї доньки. Ми з дітьми про це щось говорили, і старший син каже: "Мам, а Гудок любив в гори ходити. Так давай, коли ми в гори підемо, візьмемо його книжку і зробимо там її презентацію". Це говорить про те, що ми спонукаємо дітей до дії. Ця пам’ять – не обеліск, хоча я не применшую і не критикую ідею обелісків. Але ми показуємо дітям приклад. Дитина уже залучена у цю дію пам’ятування. Є загиблий герой, є його книга, я піду в гори і зроблю там презентацію. Можливо, для когось це буде дивно, але насправді це і є память-дія. Може, з роками ми перейдемо в інші формати пам’ятування, але саме зараз важливо все це зафіксувати і зберегти. Поки війна триває, треба продовжувати фіксувати і берегти. 

Понад 90% українців вважає свободу однією з головних цінностей, за даними опитувань. І три роки тому вся країна об'єдналася для її захисту. Українці стійко переживають важкі часи, не втрачають віри, демонструють сміливість, продовжують підтримувати одне одного. У спецпроєкті "Код свободи" ми розкажемо про цінності компанії ВАYАDЕRА GRОUР, її внесок у підтримку свободи та незалежності України. Покажемо, як компанія справляється з випробуваннями, підтримує захисників і працівників, долучається до відбудови країни, закладає основи майбутнього. ВАYАDЕRА GRОUР об'єднала понад 40 тисяч українців Ще до повномасштабного вторгнення, але вже під час анексії Криму та окупації частини Донбасу, ВАYАDЕRА GRОUР ініціювала створення першого віртуального ланцюга Соборності "Київ Сімферополь". Таким чином компанія змогла об'єднати понад 40 000 українців зі 101 країни світу і продемонструвати прагнення жити в єдиній соборній Україні. 22 січня, в День Соборності, українці традиційно об'єднуються в живий ланцюг, але 2021 року через пандемію коронавірусу масові заходи заборонили. Щоб підтримати єдність, прагнення до свободи, ВАYАDЕRА GRОUР закликала українців об'єднуватися віртуально. Результат вразив організаторів що три секунди додавався новий учасник. Маршрут і аватарки учасників можна було побачити на детальній супутниковій карті. Ініціативу активно підтримали жителі Криму, Донецької та Луганської областей, про що свідчать тисячі коментарів у інтернет-мережі. Протягом 21-22 січня 2021 року віртуальний ланцюг завдовжки 1058 км п'ять разів перетнув Дніпро. Тобто символічно об'єднав Україну в тих місцях, де щороку створювали живі ланцюги, на мосту Патона в Києві, на мостах у Дніпрі, Запоріжжі, біля Черкас, Кременчука. 2022: рік незламності Що вдалося зробити ВАYАDЕRА GRОUР за перші чотири місяці повномасштабної війни ВАYАDЕRА GRОUР сплачує податки до державної скарбниці: 14 300 000 грн компанія терміново сплатила для підтримки країни в перші дні війни 45 000 000 грн податки за березень 144 000 000 грн податки за квітень 180 000 000 грн податки за травень 3,7 млн грн витратили на запити військових: БпЛА "Бджола", квадрокоптер із тепловізором, портативний апарат для судинної хірургії, ліки, техніка, амуніція, засоби захисту тощо 5 млн грн перерахували для ЗСУ на офіційний рахунок у НБУ 01.03.2022 300 тис. грн перерахували для ЗСУ на офіційний рахунок у НБУ 26.04.2022 880 тонн питної води надало АТ "Радсад" для постраждалих на Миколаївщині 5,5 млн євро перерахували міжнародні партнери компанії для гуманітарної підтримки України та до Міжнародного комітету Червоного Хреста: LVМН (Lоuіs Vuіttоn Моеt Неnnеssy), КОSКЕNКОRVА, Rоyаl Wіnе Соrр (США) та інші Загалом 2022-й став роком незламності для ВАYАDЕRА GRОUР. Втративши внаслідок бойових дій майна, продукції, активів на суму до 100 млн грн, компанія продовжила працювати та підтримувати економіку України. Зокрема, запустили патріотичні лінійки в усіх категоріях напоїв, випустили першого року повномасштабної війни понад 20 нових продуктів. Людмила, НRD компанії ВАYАDЕRА GRОUР: Перші дні війни це паніка, тривога, але водночас відчуття єдності. Вмить життя стало іншим назавжди. 156 працівників невідкладно було мобілізовано до лав ЗСУ та в ТрО. У таких умовах холдинг прийняв усі ризики та збитки на користь збереження економіки країни та людей. Першою реакцією компанії була сплата податків до бюджету, перерахували 5 мільйонів гривень на рахунок ЗСУ в Нацбанку, виплатили зарплати. Також оперативно скасували ліцензію на виробництво горілки в Білорусі. З дня повномасштабного вторгнення і дотепер власники компанії та топменеджмент залишаються у країні разом із командою. Ганна, НR-менеджерка ВАYАDЕRА GRОUР: У компанії працюю з 2007 року. Спочатку шість років у філії в Горлівці, 2013-го перевелася до Донецька. Коли 2014 року почалася війна, вимушено переїхала до Дніпра. Рада, що ВАYАDЕRА GRОUР має філії по всій країні. Це дало змогу не втратити роботу. Ще й мала два варіанти на вибір Харків чи Дніпро. Скласти речі у валізу та поїхати непросте рішення, але я рада, що мій переїзд був усередині країни. Не було мовного бар'єру, й усі побутові питання розвʼязувалися досить швидко. Дуже вдячна своїй компанії за підтримку. Владислав, заступник директора департаменту продажів НоRеСа ВАYАDЕRА GRОUР: Я з Маріуполя, у компанії працюю з 2013 року. До повномасштабного вторгнення обіймав посаду заступника директора департаменту продажу регіону Південь. У липні 2022-го переїхав з родиною до Києва, бо окупанти захопили моє рідне місто. Довелося буквально починати все з чистого аркуша, звикати до нового темпу, облаштовувати житло. Але я вдячний компанії, що не втратив роботи, хоча й довелося змінити посаду, адже підпорядкована мені територія опинилася під окупацією. Найстрашніше для мене, коли гинуть люди. На півдні окупанти обстріляли цех первинного перероблення винограду АТ "Радсад" та потужності ТОВ "Миколаївський коньячний завод", зокрема й цех перекурювання коньячних спиртів. Було пошкоджено виробниче обладнання, системи кондиціонування та охолодження. Найболючіше це поранення працівників. Одна співробітниця загинула прямо під час збирання врожаю. Тетяна, спеціалістка зі зв'язків із громадськістю ВАYАDЕRА GRОUР: Свобода це виборювати право бути собою.У ці важкі часи я зрозуміла, що це не просто слово, а ціна, яку ми платимо щодня. Мені пощастило допомагати, бути корисною і відчувати, що ми разом будуємо майбутнє. Частина прибутку ВАYАDЕRА GRОUР на підтримку української армії У червні 2022 року керівництво холдингу ухвалює важливе рішення для підтримки свободи 10% від прибутку ВАYАDЕRА GRОUР перераховуватиме на підтримку української армії. Це один із пріоритетів компанії та громадянська позиція акціонерів, керівників і працівників. Анатолій Корчинський, СЕО ВАYАDЕRА GRОUР: Ми пишаємося тим, що ВАYАDЕRА GRОUР навіть у найскладніші для України часи залишається не лише лідером у своїй галузі, але й надійною опорою для держави. Від початку повномасштабного вторгнення неухильно дотримуємося принципу: бізнес має бути рушієм змін та підтримкою для країни. Відраховуючи 10% від прибутку на підтримку ЗСУ, організовуючи благодійні ініціативи та випускаючи патріотичні лінійки продукції, ми об'єднуємо наші зусилля заради спільної мети Перемоги. Разом із нашими працівниками, партнерами та споживачами щодня доводимо: українська єдність це сила, яка веде нас до кращого майбутнього та миру, на який заслуговують українці! 2023 року компанія відкрила європейське представництво ВАYАDЕRА РОLАND та увійшла до топ-2 експортерів горілки. В Україні ж вона зберігає безперечне лідерство в цій категорії з 2009 року. Понад 4 200 000 грн вдалося зібрати завдяки проєкту "За перемогу донать". 10 грн з кожної проданої пляшки горілки брендів КОЗАЦЬКА РАДА, НLІВNY DАR, ПЕРША ГІЛЬДІЯ перераховували протягом чотирьох місяців 2022 року до найбільшого фонду допомоги українським військовим "Повернись живим". На ці кошти фонд придбав квадрокоптери для 80-ї окремої десантно-штурмової бригади й сучасні радіостанції для 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади. Також закупили два радіолокаційні відеоекстрактори, що автоматично виявляють цілі та визначають їхні координати. Їх використовують сили ППО для захисту нашого неба. Крім того, для Сумської військової бригади придбали 26 наборів для розмінування, які дуже потрібні на фронті. ВАYАDЕRА GRОUР: Патріотичне виховання молоді ВАYАDЕRА GRОUР долучилася до організації освітнього проєкту для студентів "Захист України". Основне його завдання формування в молодого покоління патріотичної свідомості, любові до Батьківщини, поваги до захисників і захисниць. Також увічнення пам'яті про героїчну боротьбу України проти російської агресії. ВАYАDЕRА GRОUР: Допомога 2023 року Компанія продовжує фінансувати конкретні запити військових. Придбали два БпЛА, квадрокоптер із тепловізором, дизельні генератори, портативний апарат для судинної хірургії, ліки, техніку, амуніцію, засоби захисту тощо. 25 000 грн за таку суму продали на благодійному аукціоні прапор, який підписували військові в рамках туру "Між нами козаками". У ВАYАDЕRА GRОUР із гордістю зберігають грамоти, відзнаки та трофеї від командування ЗСУ, ССО, ГУР МО, 93-ї, 95-ї, 13-ї, 112-ї та інших славетних бригад, полку "Азов". 160 200 грн на лікування дитини загиблого військовослужбовця зібрали в грудні 2023 року під час благодійного ярмарку в компанії. Також закупили медичне обладнання для лікування проблем зі слухом. ВАYАDЕRА GRОUР постійно проводить акцію добровільного донорства серед працівників. Вони регулярно здають кров для підтримки поранених бійців ЗСУ. ВАYАDЕRА GRОUР: Допомога 2024 року Придбали необхідне обладнання для Київського інституту реабілітації: прилад для безперервного пасивного розробляння колінного й кульшового суглобів (АRТRОМОТ К1); електростимуляційний прилад Сhаttаnооgа Wрr максимальний 4-канальний; змінні електроди для міостимуляції DURА-SТІСК РLUS 5 см. Серед пацієнтів закладу: військові з полку "Азов", 3-ї ОШБ, 5-ї ОШБ, ГУР, спецпідрозділу "Альфа", Іноземного легіону, полку імені Кастуся Калиновського. Також тут лікуються цивільні, наймолодшою пацієнткою інституту реабілітації стала 7-річна дівчинка з ампутацією перша протезована дитина в Україні. 1 млн грн перерахувала ВАYАDЕRА GRОUР на офіційний рахунок дитячої лікарні "Охматдит", що постраждала під час ворожого ракетного обстрілу. ВАYАDЕRА GRОUР: Соціальний проєкт "Миколаїв Нескорений" 30 липня 2024 року в Миколаєві відкрили оновлений сквер Данської солідарності (колишній "Вітрильний"), який став прикрасою міста і затишним місцем для відпочинку жителів. Завдяки зусиллям Миколаївського коньячного заводу та бренду КОВLЕVО сквер зазнав значних змін. Доброустрій цього простору було присвячено українським захисникам і місцевій громаді, що додає парку особливого значення. Оновлення включає встановлення сучасних лав (деякі з яких обладнано сонячними панелями та USВ-портами для заряджання пристроїв), а також урн для сміття та зелених насаджень. Такі зручності зробили парк улюбленим місцем зустрічей, прогулянок і відпочинку для містян різного віку. Особливою гордістю стало перейменування простору на сквер Данської солідарності на знак партнерства з Королівством Данія, що підкреслює міжнародну підтримку та єдність громади. Депутати Миколаївської міської ради підтримали рішення передати облаштовану територію в комунальну власність, що гарантує її подальший догляд та збереження для наступних поколінь. Завдяки ініціативі бренду КОВLЕVО жителі Миколаєва отримали не лише простір для відпочинку, а й символічне місце, що зміцнює зв'язки громади, нагадуючи про солідарність і стійкість українців. ВАYАDЕRА GRОUР: Бути лідером у підтримці свободи ВАYАDЕRА GRОUР є ровесницею незалежності восени 2024 року компанії виповнилося 33 роки. Від початку повномасштабного вторгнення вона сплатила до держбюджету 12 млрд грн податків, на допомогу ЗСУ перерахувала 85 млн грн. За даними Державної податкової служби, ВАYАDЕRА GRОUР є найбільшим платником податків в алкогольній галузі України. На сьогодні компанія об'єднує 3500 талановитих працівників, відкриває нові вакансії, виплачує своєчасно зарплати, дбає про безпеку персоналу. Зокрема, починаючи з 2014 року, допомогли релокуватися 60 працівникам і їхнім родинам. Значну увагу приділяють створенню робочих місць для ветеранів. Адже люди є головною цінністю для ВАYАDЕRА GRОUР. 2025 рік ми зустрічаємо з чітким усвідомленням відповідальності за нашу команду, споживачів і країну. В умовах війни наш бізнес залишається надійним тилом для економіки України, і ми готові продовжувати підтримувати державу на шляху до перемоги та відновлення. Ми плануємо масштабні ініціативи для розвитку бізнесу, створення нових робочих місць і розширення благодійних проєктів, які допомагають захисникам. Віримо, що наша праця не лише сприяє економічній стійкості, а й додає людям упевненості в завтрашньому дні. Ми продовжимо інвестувати у виробництво та якість продукції, тому що саме ці цінності допомагають будувати майбутнє. Головне завдання для нас залишатися сильними, підтримувати одне одного та продовжувати боротьбу за свободу. Разом до перемоги! прокоментував плани компанії Анатолій Корчинський, СЕО ВАYАDЕRА GRОUР. МІСІЯ ВАYАDЕRА GRОUР Ми компанія-лідер і команда добрих людей, яка створює та розвиває улюблені бренди по всьому світу! СЛОГАН ВАYАDЕRА GRОUР Ми з вами в моменти вашого життя! БЛАГОДІЙНА ДОПОМОГА ВАYАDЕRА GRОUР Допомога армії, реабілітація, навчання військових, релокація працівників, допомога родинам військових, просвітницькі проєкти для молоді. ЦІННОСТІ ВАYАDЕRА GRОUР ЛЮДИ ВАYАDЕRА GRОUР повага до особистості, взаємодопомога, порядність, наставництво, вміння слухати та чути одне одного САМОРЕАЛІЗАЦІЯ ВАYАDЕRА GRОUР всебічний розвиток особистості, постійний драйв, участь у нових проєктах, прагнення вчитися ЧЕСНІСТЬ ТА ЕТИЧНІСТЬ БІЗНЕСУ ВАYАDЕRА GRОUР виконання зобов'язань, репутація компанії, соціальна відповідальність бізнесу, довгострокове та взаємовигідне партнерство, благодійність, чесна конкуренція УЛЮБЛЕНІ БРЕНДИ ВАYАDЕRА GRОUР стабільно висока якість за справедливою ціною, натуральність продукту, позитивні емоції ЛІДЕРСТВО ВАYАDЕRА GRОUР амбітні плани, капіталізація та глобалізація бізнесу, міжнародне визнання, розвиток інновацій ГІДНИЙ ДОХІД ВАYАDЕRА GRОUР стабільність, комфортні умови, мотивація, гідна оплата праці ПРОФЕСІОНАЛІЗМ ВАYАDЕRА GRОUР постійне професійне зростання та розвиток, на всіх посадах професіонали найвищого класу, кар'єрне зростання (вертикальне та горизонтальне)

Президент України Володимир Зеленський разом з першою леді Оленою Зеленською та іноземними лідерами вшанували пам'ять загиблих захисників і захисниць України біля Народного меморіалу національної пам'яті в Києві. Про це повідомляє Офіс Президента, передає Рубрика. "Треті роковини початку повномасштабного російського вторгнення. Три роки абсолютного героїзму наших людей", – підкреслив Зеленський. "Вічна памʼять усім, хто став на захист […] Тhе роst Зеленський разом з дружиною та іноземними лідерами вшанували пам’ять загиблих воїнів арреаrеd fіrst оn Рубрика.

Президент України Володимир Зеленський і перша леді Олена Зеленська разом з іноземними лідерами вшанували пам’ять загиблих захисників і захисниць України на Народному меморіалі національної пам’яті в Києві, у день третіх роковин російського вторгнення.

The "Come Back Alive" Foundation is close to the Ukrainian military. The front line of the Russian-Ukrainian war is not only the front. It is where the war for Ukraine is going on. In hospitals, in warehouses, landfills, in mass media, in offices. We supply and repair equipment, train soldiers and officers, help transform the Armed Forces, provide first-hand accounts of war and stem the flow of propaganda and disinformation. Provides the Ukrainian army with the most important tactical advantage.

Президент України Володимир Зеленський і перша леді Олена Зеленська вшанували пам’ять загиблих захисників і захисниць України біля Народного меморіалу національної пам’яті в Києві. Про це інформує пресцентр офісу президента у понеділок, 24 лютого. У церемонії також узяли участь іноземні лідери, які прибули до України в день третіх роковин повномасштабного російського вторгнення: Президент Фінляндії Александр Стубб […] Тhе роst Президентське подружжя разом з іноземними лідерами в центрі Києва вшанували пам’ять загиблих військових fіrst арреаrеd оn Новинарня.

Про історичні джерела святкування дня Вітчизни 23 лютого та його актуальність сьогодні. Національне свято – День захисників і захисниць України

Втрата матері вважається безумовним болем, втрата когось із подружжя часто нівелюється З Дмитром познайомилися влітку 2011 року в парку. Наступного дня ми знову зустрілися, якось швидко зав'язалися стосунки. Перші обійми і я відчула: це моя людина. На першому побаченні ми проходили повз велику калюжу, і раптом летить машина на повній швидкості. Збагнула, що зараз мене обляпає з ніг до голови. Але Діма миттєво став на моє місце. Він був весь у болоті, а я залишилася суха. Це сильно вразило нібито юний хлопець, але поводиться, як справжній чоловік. З ним завжди було відчуття захищеності. Дмитро вивчився на економіста, але працював у різних галузях комірником, експедитором, оператором на пошті. Коли народився старший син, працював на будівництві. У мене були проблеми під час вагітності, тому направили у Вінницьку лікарню. Там зробили екстрений кесарів розтин, рятували обох. Подзвонила Дмитру і сказала, що народила сина. Чоловік подумав, що я жартую, бо це було 1 квітня. У січні 2017 року Дмитро сказав, що підписує контракт зі Збройними силами України. Запитала: "Чому так вирішив?" Відповів коротко: "По-іншому не можу". 30 січня став бійцем 59-ї окремої мотопіхотної бригади імені Якова Гандзюка. Згодом Дмитра направили в Донецьку область, десь у район Маріуполя. Коли чоловік приїжджав додому, помітила, що змінився, змужнів. Потім були знову ротації в Донецьку область, на Луганщину. Молодший син народився 15 лютого 2021 року. Чоловік на виписку з пологового не потрапив, бо відпуску дали за місяць. Бригада повернулася на ротацію. А в серпні ми вирішили похрестити малюка і зробити красиве свято у ресторані, з музикою, фотозоною, відеооператором. Чоловік пишався, що ми вже маємо змогу зібрати всю родину та друзів. Перші обійми і я відчула: це моя людина У листопаді 2021-го Дмитро сказав, що вони вирушають раніше на полігон на злагодження. У лютому 2022-го чоловік узяв відпустку планували відсвяткувати перший день народження молодшого сина. Хотіли запросити лише найближчих, адже дитині зробили операцію і їй не можна було сидіти чи вставати на ніжки. Але 13 лютого Дмитрові зателефонували й повідомили: терміново прибути на полігон. Вони стояли поблизу Олешківських пісків. Чоловік лише встиг подарувати мені квіти до Дня закоханих і сфотографуватися з дітьми. А 24 лютого, о п'ятій ранку, подзвонив і сказав: "Почалося. Ми прийняли бій. Збирай дітей". З дитиною після операції ми далеко не доїхали б, тому вирішили перебратися до бабусі в село. У неї є пічка, криниця й погріб. А в нас будинок на електриці, тим паче живемо в дев'ятиповерхівці біля центральної траси. Першого дня великої війни біля Антонівського мосту точилися колосальні бої. О восьмій вечора танковій групі під керівни­цтвом старшого лейтенанта Євгена Пальченка вдалося вибити десантників РФ й повернути міст під контроль ЗСУ. Тримали його 12 годин. Завдяки цьому в ніч з 24 на 25 лютого 59-та бригада вийшла, але 11 воїнів, зокрема Дмитро, не встигли це зробити і залишилися в оточенні на лівому березі.З оточення виходили майже тиждень. Маленькими проміжками дісталися до Дніпра. Надворі лютий, холодно, а вогонь не можна палити. Їсти нема чого, воду пили з річки. Десь метрів 700 пройшли заплави вбрід, далі човнами. Дмитро думав, що не вибереться звідти, телефонував мені та прощався. Сказала йому: "Я не буду вдовою у 32 роки". На жаль, стала у 33.Дивом хлопці вибралися з оточення. Допомогла темрява. На іншому березі їх зустріли, помили, нагодували й переправили на Миколаїв. Там знайшли кістяк бригади, й почалася оборона Миколаєва. Уперше після початку великої війни Дмитро приїхав додому влітку. Це була особлива відпустка. Рахувала, що в житті молодшого сина, якщо зібрати всі відпустки по краплинах, Дмитро був місяців чотири. Старшому сину тата також не вистачало. Максим радів, коли той приїжджав додому. Звичайно, ми говорили по телефону і відеозв'язку, але це не замінить живого спілкування. Чоловік пишався, що ми вже маємо змогу зібрати всю родину і друзів Якраз на мій день народження було звільнення Херсона. Дмитро згадував, що люди півдня неймовірні. Допомагали абсолютно всім, незважаючи на те, що ризикують життям. Самі не маючи практично нічого, ділилися останнім, тому що це для наших воїнів. Коли хлопці стояли в селі на Херсонщині, тримаючи оборону, в людей були розбиті хати. Готували на саморобних пічках, що їх складали з цегли. Щодо харчування в 59-й бригаді, то чоловік ніколи не скаржився. Я навіть жартувала, що в армії його, мабуть, годують краще, ніж удома. Але місцеві все одно намагалися допомогти: то вареники наліпили, то пиріжки спекли, то качку приготували.Після Херсонщини чоловіка з побратимами перевели в Донецьку область. Дмитро став командиром зенітно-ракетного взводу. У травні 2023 року отримав звання лейтенанта і приїхав у відпустку. Зазвичай під час відпусток ми проводили час із дітьми, але того разу він побачив майже всіх рідних і друзів. Старався з усіма зустрітися. Не знаю, чи є в людини відчуття власної смерті, але цього разу чоловік був задумливий, сам не свій. 6 червня ми провели Дмитра, а 7 червня він уже був на базі, наступного дня на позиції.8 червня прокинулася о шостій ранку, й перша думка: "Подзвонити Дімі". Проте побоялася його розбудити. Зателефонувала близько дев'ятої, але почула незнайомий голос. Це був лікар. Він сказав: "Ваш чоловік важко поранений у голову". Вранці наступного дня була вже в лікарні імені Мечникова в Дніпрі. У реанімацію пускали лише двічі на день. У Дмитра було поранення в нижню частину спини, перемотана рука, зчесане обличчя. Але все це були дрібниці порівняно з тим, що уламок зайшов у голову. Ми почали підіймати всіх знайомих лікарів. Шукали можливості поїхати в Німеччину. Я була ладна на все, аби чоловік вижив. Однак Дмитро був на апараті штучної вентиляції легень. Лікар сказав, що скаче тиск і його не зможуть транспортувати. Проте ми вірили в диво, адже Діма займався спортом, був кремезний. На жаль, лікар шансів не давав, бо уламок прошив голову й перебив усі судини, які живили мозок. Здається, спочатку чоловік мене ще чув. Коли я вперше зайшла в палату й почала говорити, заворушив рукою і ногою, ніби хотів поскидати з себе все, адже страшенно не любив лікарні. Говорила до нього, вмикала відеозаписи на телефоні, щоб Дмитро чув голоси наших дітей. Але він почав впадати в дедалі глибшу кому. Життєві показники падали. Знайомий лікар подивився на фото лікарняних документів і лише сказав: "Мені шкода". Весь цей період, коли була в Дніпрі, бездумно блукала містом і чекала, коли пустять у реанімацію. 11 червня біля Дмитра був інтерн. Він намагався мене заспокоїти, на відміну від лікаря казав, що, можливо, чоловік видряпається, він міцний. Однак 12 червня, о шостій ранку, мені подзвонили та сказали: "Нам дуже шкода. Діма о 5:30 помер". Так само о шостій ранку, як і 8 червня, коли я прокинулася з думкою, що треба подзвонити чоловіку. Підписала снаряд на честь Діми, і хлопці влучили в хату, де жили виродки Стояла біля госпіталю, одна в чужому місті та плакала. Підійшла дівчина, з якою познайомилися в лікарні, й обійняла мене. Чоловік цієї дівчини також отримав важке поранення. Потім я дізналася, що помер за два дні після Дмитра. Старшому синові попросила не казати про смерть тата, хотіла зробити це сама. Ми разом сиділи і плакали. З чоловіком прощалися з квартири, де ми жили. Провести Дмитра в останню путь зібралося багато людей, зокрема побратими приїхали окремим автобусом і автомобілями. До поганого побратима чи командира не приїхало би стільки людей. Далі почалася боротьба за виживання. Кажуть, час лікує. Це неправда. Лише усвідомлюєш: ти не маєш права підвести чоловіка, бо у вас діти. Мусиш зранку встати, приготувати сніданок, треба вирішувати питання освіти, дбати про їхнє здоров'я, навіть просто погратися. Словом, дітям потрібна мама.Не пам'ятаю, скільки часу я щодня ходила на кладовище. Брала каву чоловікові й собі. Так починався мій день. До 40 днів Дмитро мені снився, навіть чула, що він мене гукав. Я досі пишу чоловікові в месенджер. Якось наснився і запитав: "Чому ти мені фото малих не скидаєш?" Тепер у мене відчуття, що Дмитро просто на завданні. Так легше сприймати втрату. Розумію, що його нема, адже була в реанімації, на опізнанні в моргу, тримала за руку у труні. Але хочеться вірити, що хай не тут, але в іншому світі я з ним зустрінуся. Колись іще в період АТО домовилися дивитися на найяскравішу зірку. І тепер, коли дивлюся на зірку, уявляю, що ми з Дмитром спілкуємося. Коли близька людина помирає, ти теж із нею помираєш. Тільки її поховали, а тебе чогось забули. Бездумно гортаючи сторінки соцмереж, натрапила на групу "Ми разом". Її створили дружини полеглих захисників. Спочатку вона налічувала декілька сотень, а тепер майже п'ять тисяч. У цій групі ми ділимося почуттями, емоціями, досвідом. Завдяки їй дізналася багато корисного щодо оформлення документів. Але це знають далеко не всі рідні загиблих. Вважаю, що до сімей полеглих воїнів має бути закріплений супровід на рівні держави, навіть щоб допомогти оформити ті самі документи на виплати. Адже найменше, чого хочеться в період втрати, це збирати довідки. Так, 59-та бригада багато зробила для нас у цьому плані, і я за це вдячна, але інші жінки стикаються з великою юридичною колізією. Такі групи, як "Ми разом" та "Маємо жити", створюють багато можливостей для дружин полеглих захисників. Наприклад, у Києві був проєкт "Сто картин дружин справжніх Героїв". У пам'ять про кохання кожен малював свою картину. Я намалювала Карпати, куди ми з Дмитром мріяли поїхати, але постійно відкладали на потім. Тепер виходить, що мій чоловік жодного разу не бував у горах, ми не їздили разом на море й цього більше ніколи не буде. Треба вчасно жити. А в Карпати я повезла своїх синів. У дітей іншого дитинства не буде. Мушу їх кудись возити, щось показувати, наповнювати їхні життя цікавими спогадами. Маю особисті поради, що не можна запитувати в родичів загиблих. Найтупіше запитання: "Як ти?" На нього немає відповіді. Ми живемо не через те, що хочемо жити. Ми живемо через не можу. Надзвичайно тригерить запитання про гроші й виплати. Навіть незнайомі люди можуть дозволити собі це запитати. Взагалі не хотіла думати про гроші. Коли отримала першу виплату, плакала та кричала, бо це ніби гроші за людину. Називаю їх кривавими. Якби мені сказали, що можна повернути чоловіка і гроші можуть допомогти, я віддала б усе, що маю. Але вибору немає. Тому доводиться жити в новій реальності. Якось мені сказали: "Тебе чекає багато важких днів і ще більше ночей". Це справді так. Коли лягаю спати, починаю все згадувати, прокручувати в голові, що можна було б змінити. Але усвідомлюю, що все одно нічого не повернеш. Є реальність, і вона така: моїм дітям потрібен був живий батько, а не гроші, їх можна заробити. Щодо себе, то втратила не просто чоловіка, я втратила найближчого друга. З Дмит­ром ми спілкувалися про все. Це була абсолютна підтримка в усьому. Якби я сказала йому, що хочу стати мандрівною балериною, він відповів би: "Будь ласка". Після загибелі чоловіка я заніміла. Усі мрії були побудовані з Дмитром. Машину ми хотіли з ним, про власну квартиру мріяли разом, навіть уявляли, як буде пахнути кава на кухні. Уявляла, як житимемо у старості. Жартувала: "Коли нам буде по сто років і ми будемо кудись іти, то я підпихатиму тебе палицею у спину й казатиму: "Давай швидше". Тепер життя треба будувати заново. Тому не питайте в родин загиблих про виплати, їх це ображає. Це знецінює їхнє почуття болю і обмінює на папірці.Не називайте нас удовами, ми дружини полеглих захисників. Якщо втрата матері вважається безумовним болем, то втрата когось із подружжя часто нівелюється. Мало не кожен другий може сказати дружині загиблого: "Ти ще вийдеш заміж", "Ти собі знайдеш іншого". Складається враження, що нашому суспільству було б легше, щоб у нас було, як у давніх скіфів: помирав воїн, із ним разом заживо ховали дружину і на цьому все. Немає проблем, не треба дивитися на цю жінку, яка є живим нагадуванням про померлого чоловіка. Та насправді ніхто не має права засуджувати дружину, бо ніхто не може стати на її місце. Якщо жінка знаходить сили жити далі, виходить заміж, то можна лише щиро порадіти за неї. Ми з чоловіком були проти мирних переговорів із Росією не в тому плані, що ми не хочемо завершення війни, а тому, що розуміємо, який у нас ворог. Жоден мирний договір із РФ не був дотриманий. Вони все одно прийдуть і вдарять сильніше. Не для того нині гинуть батьки, щоб їхні діти знову йшли на війну.Якби в мене не було дітей, то стовідсотково впевнена, що пішла б також на фронт. Я прагну помсти. Проте не маю морального права залишити дітей без матері й нині можу лише постійно донатити на ЗСУ. Я підписала снаряд на честь Діми, і хлопці влучили в хату, де жили виродки. Знаю, що троє точно двохсоті і багато поранених. Якби та лють, що в мене всередині, могла конвертуватися, то росіяни і всі, хто розпочав цю війну, зникли б із нашої планети. Хочу, щоб мої діти знали: вони сини Героя Пишаюся своїм чоловіком, і збереження пам'яті про нього є одним із нових сенсів мого життя. Відправила його речі в Київський музей війни, у Вінницький краєзнавчий музей, подала дані на платформу "Меморіал", на рідній школі Дмитра відкрили меморіальну дошку. Намагаюся де тільки можна розповідати про нього, щоб знали: така людина жила, а нині ми живемо завдяки його подвигу й подвигам тисяч захисників і захисниць. Хочу, щоб мої діти знали: вони сини Героя. Бачила, що в кожному українському місті чи селі встановлено банери загиблим чи облаштовано місця вшанування пам'яті. Разом із родинами інших полеглих воїнів зайнялися питанням створення Алеї Слави в центрі нашого міста. Але зіштовхнулися з нерозумінням з боку влади: "Не на часі", "Немає фінансування", "Не те місце обираєте". Не хочу описувати, скільки витратили часу та зусиль. Було бажання все це кинути, але не мала права. Тепер у центрі міста встановлено банери як нагадування для всіх: така ціна відносно мирного життя в нашому регіоні й така ціна щодня для всіх нас.

Про це повідомляє кореспондентка Еспресо Тетяна Голунова."Вівтар свободи" спрямований на збереження національної духовності та покликаний поєднати конфесії та продемонструвати духовно-культурну спадщину держави.В основі експозиції - 27 українських регіонів, що представлені унікальними автентичними іконами, які написали на бронеплитах від бронежилетів захисників і захисниць України."У 2023 році ми започаткували проєкт "Вівтар свободи". Протягом року ми відтворювали історію кожної ікони, яку можна побачити на мапі України, спілкувалися з представниками духовенства. Надзвичайно велику допомогу й підтримку отримали від блаженнішого Епіфанія і його команди, які скеровували наші команди щодо роботи з тією чи іншою іконою, яка презентує ту чи іншу область", - сказав автор проєкту Олександр Ковальчук.Він акцентував, що 27 ікон відображають 24 області, Республіку Крим, а також окремо міста Севастополь і Київ.Масштабну експозицію можна переглянути в головному корпусі Національного музею історії України у Другій світовій війні.Читайте також: День Соборності України: за яких умов галичани та наддніпрянці проголосили Акт злуки 22 січня 1919 рокуФото: Тетяна Голунова

Про це він розповів кореспондентці Еспресо Тетяні Голуновій після дискусії до Дня прав людини, що відбулася у Національному музеї історії України у Другій світовій війні."Садисти там є, є нормальні люди, є ті, хто сприймає це як частину роботи", - сказав Буткевич.Він наголосив, що умови утримання полонених у РФ порушують міжнародне право. Росіяни застосовують фізичне насильство, не забезпечують доступ до денного світла, прогулянок. Також правозахисник згадав про відсутність харчування та базової гігієни."Потім умови дещо змінювалися - вони різні в різних локаціях, але немає локації, наскільки мені відомо, де утримувалися полонені, де б дотримувалися усіх вимог Женевської конвенції. Її не існує: просто питання того, який ступінь порушення прав і свобод", - пояснив він.Водночас військовий підкреслив, що полонені - це найменш захищена категорія населення, якщо мова йде про їхні права."Полон - це одне суцільне порушення прав і свобод. Полон теперішній не має нічого спільного з Міжнародним гуманітарним правом і Женевськими конвенціями, які держава-агресор порушує постійно. Тому саме сьогодні, у День прав людини, дуже важливо памʼятати про те, що ті, хто в полоні - їхні права порушуються постійно. Боротьба за них - це боротьба за їхні права", - заявив Буткевич.Також він наголосив на потребі дотриманні прав українських захисників та захисниць, які воюють на фронті."Я бачу, що є великий запит на зокрема допомогу й підтримку правову багатьох військовослужбовців. Ресурсів для забезпечення цього недостатньо, на жаль", - додав співзасновник ZМІNА.  @еsрrеsоtv Про ДОСВІД У ПОЛОНІ розповідає правозахисник Максим Буткевич❗️#новини #україна #полонені ♬ sоm оrіgіnаl - АV musіс  Максим Буткевич долучився до лав ЗСУ в березні 2022 року, а потрапив у полон того самого року влітку.У березні 2023 року російські окупанти винесли "вироки" трьом українським військовополоненим, серед яких був і правозахисник Максим Буткевич. Його визнали винним у "жорстокому поводженні з цивільним населенням та застосуванні у збройному конфлікті заборонених методів" та "замаху на вбивство двох осіб загальнонебезпечним способом та умисному ушкодженню чужого майна загальнонебезпечним способом". У МЗС України тоді назвали вироки незаконними та нікчемними. Згодом верховний суд Росії залишив вирок українському правозахиснику без змін – його засудили до 13 років колонії18 жовтня Максим Буткевич повернувся додому з російського полону.

Президент Володимир Зеленський у День Збройних Сил України привітав захисників і захисниць.

Зі святом військовослужбовців вже привітав головнокомандувач ЗСУ Олександр Сирський."Сучасні Збройні сили України успадкували хоробрість і волелюбність у попередніх українських військових формувань новітнього часу: українських січових стрільців, армії УНР та української Галицької Армії, героїв Холодного Яру, української Повстанської Армії. Сьогодні ми знову боремося за Незалежність. Ворог той самий, що й сто років тому. Українці знову покликані боротися і ми повинні перемогти!", - зазначив Сирський.Він відмітив, що наразі ЗСУ "загартовані у десятилітній війні з російськими окупантами"."Це сучасна українська армія, яка має досвід повномасштабних бойових дій нового зразка з переважаючими силами противника. Військовослужбовці Збройних сил уславили себе успішними та героїчними військовими операціями", - додав головком.Він подякував усім воїнам, які беруть участь у бойових діях на Донеччині та Луганщині, захищають Запоріжжя, прикордоння на Чернігівщині та Сумщині, тим, хто б’ється за Чорне море та боронив Київ, а також тим, хто брав участь у Харківській наступальній операції, операції зі звільнення правобережної Херсонщини та Курській наступальній операції.Головком також наголосив, що під час реалізації наступальних операцій ЗСУ російські окупанти зазнавали в обороні вдвічі більших втрат, ніж Сили оборони України в наступі. "Подвиг і жертва героїв, принесена нашими побратимами і посестрами заради нашої перемоги, назавжди в наших серцях! Вічна їм слава і пам’ять! Пишаюся Збройними силами України! Щиро дякую всім за боротьбу і служіння українському народові! Перемагає лише той, хто бореться і не складає зброї. Ми вистояли, ми тримаємося, ми здолаємо ворога", - додав Сирський.До привітань долучився і міністр оборони України Рустем Умєров, зазначивши, що воїни Збройних сил України є втіленням героїзму та патріотизму.Ви – щит, що стоїть між свободою та тиранією, світлом і темрявою, захищаючи Україну від агресії російських окупантів. Кожен із вас –  від солдата до генерала –  є втіленням героїзму та патріотизму. Ваша мужність на полі бою, стійкість перед обличчям небезпеки та відданість присязі надихають націю та служать прикладом для майбутніх поколінь. Ми глибоко вдячні за ваші жертви та зусилля, спрямовані на збереження миру та безпеки. Держава робить усе можливе, щоб забезпечити вас найсучаснішою технікою та необхідними ресурсами, зміцнюючи нашу обороноздатність і підтримуючи кожного з вас. Нехай ваша сила духу та відданість служать променем надії для усіх нас. Бажаю вам міцного здоров’я, незламної волі та швидкого повернення до мирного життя", - зазначив міністр оборони.До захисників і захисниць України звернувся також прем’єр-міністр України Денис Шмигаль. "Українські воїни – сила і гордість нашої Батьківщини. Велич духу й воля до перемоги українського війська вражає весь світ. Завдяки відважним захисникам і захисницям наша держава вистояла та продовжує боротьбу за своє майбутнє. Завдяки їхнім неймовірним зусиллям, українці мають змогу жити у вільній країні, виховувати дітей, щодня робити Україну кращою та міцнішою", - зазначив він. Прем’єр-міністр подякував усім військовим за сміливість, та наголосив, що завдяки їм Україна і весь світ впевнені в нашій перемозі. "Ви героїчні і нескорені. Ви ті, хто щодня, щогодини, щохвилини захищає нашу свободу та наш європейський шлях. Дякуємо вам за любов до своєї землі. Вічна шана всім, хто загинув за нашу правду, волю та незалежність", - додав Шмигаль.Історія святаДень Збройних Сил України збігається з початком Першого зимового походу армії УНР.Перший зимовий похід — похід Армії Української Народної Республіки тилами Червоної та Добровольчої армій під проводом Михайла Омеляновича-Павленка (6 грудня 1919 — 6 травня 1920 рр.)Головним завданням Зимового походу було збереження присутності української армії на українській території, у ворожому запіллі, шляхом партизанських дій, в той час, як її Головний Отаман Петлюра, відповідаючи за важливі державні справи, перебував зі своїм штабом у Варшаві.Фото: З відкритих джерелНа фото: Учасники Першого зимового походу, старшини конвою Михайла Омеляновича-ПавленкаПочинаючи з 2009 року, до Дня ЗСУ присуджується Премія ім. Богдана Хмельницького за краще висвітлення військової тематики у творах літератури та мистецтва в декількох номінаціях.За Конституцією, армія відповідає за оборону країни, захист її територіальної цілісності, суверенітету й недоторканності. В ЗСУ виділяють три основні види військ: Сухопутні війська, Військово-морські сили та Повітряні сили. Також є окремі роди військ ЗСУ: Десантно-штурмові, Сили спецоперацій, Війська зв'язку та кібербезпеки, Сили територіальної оборони, Медичні сили й Сили логістики. Кожен із цих видів має свій професійний святковий день, але 6-те грудня об’єднує всіх військовослужбовців України.Традиції святаУ цей день у всіх військових частинах та гарнізонах України проводяться урочисті заходи. Найважливішим моментом святкування є урочисте підняття державного прапора, а також нагородження військовослужбовців за високі досягнення та відданість службі.У День Збройних Сил України нагороджують військовослужбовців, які відзначилися в ході виконання військового обов’язку. Серед нагороджених можуть бути:військовослужбовці, які зробили значний внесок у розвиток Збройних Сил Українивійськовослужбовці, які досягли високих результатів у службівійськовослужбовці, які проявили героїзм і відвагу в бою.Сучасні захисники України завзято продовжують традиції козаків війська Запорозького, Українських січових стрільців, армії Української Народної Республіки, Вільного козацтва, Української Галицької та Української Повстанської армій.Жінки в українському військуОлена Степанів-Дашкевич — перша українка, яка була офіційно зарахована на військову службу у званні офіцера Української Галицької Армії. Також в Армії УНР воювали Харитина Пекарчук та Христина Сушко. У Легіоні Українських Січових стрільців існувала Жіноча чота, організатором якої була розвідниця Ольга Басараб. Фото: З відкритих джерел                                                                                                                                             На фото: Олена Степанів-Дашкевич Починаючи з 2017 року, українські захисниці мають доступ до майже всіх бойових та офіцерських посад. Територіальна оборона - рід сил сучасних ЗСУОдин із нових родів сил сучасних ЗСУ — це Сили територіальної оборони. Все почалось 1 січня 2022 року відповідно до закону "Про основи національного спротиву". Уже за перший тиждень повномасштабної війни лави ТрО поповнили понад 100 тисяч добровольців. Вони прийняли бій у Київській, Сумській та Чернігівській областях. Разом з бійцями інших родів військ сили ТрО обороняли Маріуполь, брали участь у контрнаступі на Харківщині. Сили ТрО й по сьогоднішній день тримають оборону на Півдні, Сході та Півночі України.

6 грудня українці відзначають День Збройних Сил України. Це свято вшановує сміливих захисників і захисниць нашої країни, які невпинно борються за свободу й незалежність своєї держави. Повний текст новини

День Збройних сил України відзначають щороку 6 грудня. Цього дня вшановують українських воїнів, усіх, хто захищав та продовжує боронити державу від російських загарбників. Після початку повномасштабної війни Росії проти України мужності та героїзму українських захисників та захисниць дивується увесь світ. Привітати військовослужбовців можна віршами та листівками, які зібрала Gаzеtа.uа. Привітання із Днем Збройних сил України у листівках ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: День ракетних військ і артилерії: дивіться ефектні фото фронтових буднів українських воїнів Привітання із Днем Збройних сил України у віршах Воїне, лицарю славний, Ти зброю тримаєш в руках, Щоб на нашу країну-державу Злий не позарився враг. Будь мужній і будь достойний Ти слави своїх батьків, Відважний вкраїнський воїне, Нащадку славних віків. *** Борониш ти рідну країну! І кожну матусю, і кожну дитину, Ти всіх від біди захищаєш завзято, Тобою я дуже пишаюся! Я втрат тобі зичу не знати і втоми, Живим і здоровим вертайся додому, Щоб жити без зла, без війни, без руїни&hеllір; Вітаю із Днем Збройних Сил України! *** Вітають тебе і тополька, й калина, І синє озерце, й тендітний ручай Зі святом - із Днем Збройних сил України, Ти свято це, воїне, гідно стрічай! Стрічай його гордо, сміливо і славно, Стрічай за звичаєм дідів-козаків, Хай служба іде і звитяжно, і вправно І Бог береже хай вовіки віків! *** Борониш, татусю, ти рідну країну! І кожну матусю, і кожну дитину, Ти всіх від біди захищаєш завзято, Тобою я дуже пишаюся, тату! Я втрат тобі зичу не знати і втоми, Живим і здоровим вертайся додому, Щоб жити без зла, без війни, без руїни... Вітаю із Днем Збройних сил України! Привітання із Днем Збройних сил України у прозі Із Днем ЗСУ! Цього важливого дня хочемо висловити подяку вам, любі захисники! Ваші подвиги та жертви для благополуччя країни є незрівнянними. Нехай це свято буде наповнене заслуженою повагою та гордістю за ваші подвиги! *** Вітаємо зі святом сильних та непохитних! День Збройних сил - це не лише день армії, а й день героїв, які стоять на захисті кожного українця. Дякую вам за сміливість, рішучість та любов до рідної землі! Слава вам та вашій службі! Слава Україні! *** Вітаємо вас зі святом, пов'язаним із гордістю та мужністю - Днем Збройних сил України! Сьогодні ми не тільки славимо професіоналізм та самовідданість наших захисників, але й висловлюємо подяку кожному захиснику та захисниці. Нехай Господь оберігає вас. Слава ЗСУ! Слава Україні! *** У День Збройних сил України від усієї душі хочу побажати міцних сил і незламної віри, сміливих ідей і добрих надій, впевнених планів та обов'язкової удачі, незгасимого оптимізму і відмінного виконання всіх поставлених завдань. *** Шановні воїни, захисники України! Вітаю вас з професійним святом Днем Збройних сил України. Бажаю здоров'я та успіхів на ниві служіння українському народу. Зі святом Вас! В Україні 4 грудня відзначали День ракетних військ і артилерії. Майстерність українських артилеристів і точність ракетників відчутно знижують російський військовий потенціал та допомагають усім підрозділам Сил оборони та безпеки України виконувати свої бойові завдання. На цьому наголосив президент Володимир Зеленський.

Я зустрічався з Джо Байденом у різних форматах, коли він був віцепрезидентом. Після цих зустрічей я був впевнений, що Україна йому не байдужа і він щиро за неї вболіває. З моменту нашої першої розмови також було зрозуміло, що Байден  вміє приймати сміливі рішення. І власне під цим кутом зору я розглядаю зараз його спадок. По-перше, за його президентства рівень підтримки України з боку США став безпрецедентним, можна сказати — рекордним.По-друге, Байден показав себе державником, знявши кандидатуру з виборчих перегонів. Пізно він це зробив чи ні – це нехай оцінюють політичні експерти. З мого погляду, він вчинив безумовно як державник, поставивши національні інтереси вище політичних амбіцій.  Читайте також: Це війна Осі зла за нові правила функціонування світу46-й Президент США вже увійшов до підручників історії, але у нього ще є 60 днів, щоб дописати кілька нових абзаців. Останній тиждень вже приніс добрі новини, які ми цінуємо, і які водночас засвідчують чітке розуміння наших потреб Сполученими Штатами. У цій війні авторитаризму проти демократії росіяни ведуть "переговори" ракетами, демонструють безкарність, вбиваючи цивільних, прагнуть залякати та навʼязати згоду з їхнім порядком денним. Саме тому постійна підтримка США вкрай важлива, щоб витримати тиск і зберегти єдність союзників. Меню наступних можливих рішень загальновідоме, й Україна говорить про них роками на всіх рівнях: безумовний дозвіл ракетних ударів вглиб російської території західною зброєю, закриття неба над Україною та запрошення України до НАТО. І готуючись до прийняття цих рішень, потрібно памʼятати, що для українців і українок, наших захисників та захисниць на рахунку кожен день!ДжерелоПро автора. Володимир Гройсман, український політик, експрем'єр-міністр УкраїниРедакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів. 

Президент Володимир Зеленський відвідав розташування 25-ї окремої повітрянодесантної Січеславської бригади, яка обороняє Покровськ. Лідер країни поспілкувався із захисниками та відзначив нагородами. Про це президент повідомив в Теlеgrаm. "Напружений напрямок. Тільки завдяки міцності воїнів Схід не окупований тотально Росією. Ворог щоденно отримує відповідь", - зазначив Зеленський. Крім того, президент ознайомився з ходом будівництва оборонних споруд. За його словами, більшість із запланованого уже облаштована. "Донеччина. Будівництво фортифікацій і нарада щодо питань життєзабезпечення регіону. Безпека - пріоритет", - висловився він. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Ракети скажуть" - Зеленський прокоментував можливість далекобійних ударів Зеленський подякував воїнам та всім хто залучений до важкої роботи. Сьогодні відзначають День сержанта Збройних сил України. "Слідуй за мною, роби як я". Гасло сержантського корпусу Збройних сил. Саме сержанти і старшини забезпечують підготовку бійців, їхню мотивацію та беруть відповідальність за побратимів. Вони основа кожного бойового підрозділу. Дякую за внесок у збереження нашого війська", - написав президент Володимир Зеленський. Головнокомандувач ЗСУ Олександр Сирський наголосив, що досвід, мотивація та особистий приклад сержантів є вагомою підтримкою морального духу українських захисників та захисниць, які щоденно зі зброєю в руках воюють на фронті.

Сьогодні відзначають День сержанта Збройних сил України. Сержанти командують підрозділами первинної ланки, навчають та виховують особовий склад, відповідають за його злагодженість та бойову готовність. "Слідуй за мною, роби як я". Гасло сержантського корпусу Збройних сил. Саме сержанти і старшини забезпечують підготовку бійців, їхню мотивацію та беруть відповідальність за побратимів. Вони основа кожного бойового підрозділу. Дякую за внесок у збереження нашого війська", - написав президент Володимир Зеленський. Головнокомандувач ЗСУ Олександр Сирський наголосив, що досвід, мотивація та особистий приклад сержантів є вагомою підтримкою морального духу українських захисників та захисниць, які щоденно зі зброєю в руках воюють на фронті. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Що святкуємо у листопаді: календар державних свят на кожний день "Пишаюся кожним із вас й дякую за віддану службу та вірність військовій присязі, за ваше лідерство, сміливість і відвагу! Бажаю усьому сержантському корпусу міцного здоров'я, сили та витримки. Також сьогодні слід згадати тих, хто віддав своє життя у боротьбі за свободу та незалежність нашої Батьківщини! Вічна їм шана і памʼять!" - наголосив він. Кожного року 18 листопада українці відзначають День сержанта Збройних сил України. В цей день заведено вшановувати відданість військовій справі та професіоналізм сержантів ЗСУ. Свято було встановлене 19 квітня 2019 року указом президента України Петра Порошенка.

Про це йдеться в указі президента від 2 листопада 2024 року.Таким чином указ президента від 31 жовтня 1997 року, за яким професійне свято артилеристів відзначали 3 листопада, втратив чинність.  Як зазначає АрміяІnfоrm, ця дата мала радянське коріння та була пов'язана з подіями Другої світової війни.Там пояснили, що новий день святкування, 4 грудня, символізує зв'язок з українською християнською традицією, адже свята Варвара вважається покровителькою артилеристів у багатьох країнах.Читайте також: День УПА й календарна реформа: 14 жовтня – історична дата, чи її корені у святі Покрови"За середньовічною європейською традицією, свята Варвара стала заступницею всіх, хто має справу з вибухами та руйнівною силою. Її вшановують як покровительку артилеристів у збройних силах Іспанії, Франції, Польщі, США, а відтепер - і в Україні", - додали в АрміяІnfоrm.Цьогоріч два свята за новим стилем припали 1 жовтня 2024 року - Покрова Пресвятої Богородиці та День захисників і захисниць України.