Search trend "facebook"

Про це вона написала в facebook."В Анкориджі президент Трамп вирішив не наполягати на припиненні вогню. Натомість Путін представив так звану "мирну пропозицію", яка є нічим іншим, як диктатом агресора: наприклад, очікується, що Україна здасть східну частину своєї території, за межами того, чого Путін досяг у військовому плані. Такий "мир" неприйнятний", – зауважила Матернова.Вона наголосила на позиції ЄС, що мир повинен ґрунтуватися на суверенітеті України без компромісу з агресором.Пані посол також додала, що президента Володимира Зеленського сьогодні у Вашингтоні супроводжуватимуть лідери ЄС, Франції, Фінляндії, Німеччини, Італії та Великої Британії."Їхня спільна присутність у Білому домі є чітким сигналом: Європа підтримує Україну об'єднаною та рішучою. Він не потерпить миру, який є лише іншим словом для капітуляції. Разом зі Сполученими Штатами ми повинні підштовхнути Путіна до справжнього припинення вогню, а потім до справжнього миру - того, чого не сталося в Анкориджі", – підкреслила Матернова.Президент України Володимир Зеленський прибув у Вашингтон. Він зустрінеться з президентом США Дональдом Трампом і європейськими лідерами, щоб обговорити кроки для завершення війни.

Як повідомила голова громади Ольга Гаркавенко у Facebook-спільноті Новослобідської громади 17 серпня близько 22:00 російські військові завдали удару по прикордонному селу Новослобідської громади, використавши ракети класу КАБ. Унаслідок влучання постраждали мирні жителі, життя яких наразі під контролем медиків. За словами голови Новослобідської громади Ольги Гаркавенко, поранена 57-річна жінка була врятована із зруйнованого будинку та наразі […] The post Ракетний удар по Новослобідській громаді: постраждалі та руйнування first appeared on Межа. Новини України..

Як повідомляють на Facebook-сторінці Львівської митниці 17 серпня жителька Івано-Франківщини намагалася незаконно ввезти в Україну 7 200 нікотинових паучів. Контрабанда була виявлена під час митного огляду мікроавтобуса Mercedes-Benz на пункті пропуску «Шегині», що на Львівщині. Про інцидент повідомила Львівська митниця України. Під час перевірки причепа до автомобіля митники виявили нікотинові паучі на суму близько 1,8 […] The post Контрабанда нікотинових паучів на кордоні України: затримання на пункті «Шегині» first appeared on Межа. Новини України..

Український фоторепортер, який співпрацює з Associated Press, Єфрем Лукацький поділився світлиною української ракети Фламінго, дальність якої становить понад 3000 км. Відповідне фото він опублікував у Facebook у неділю, 17 серпня.

Як повідомляє Facebook 34 окремої бригади берегової оборони морської піхоти Воїни 34-ї окремої бригади берегової оборони морської піхоти знищили екіпаж російського безпілотника у районі Кардашинки на лівобережній частині Херсонщини. Інформацію підтвердив представник підрозділу Артем Рудаков, відповідальний за комунікацію в 30-му корпусі морської піхоти ВМС ЗСУ. “Це був точковий удар, аби не наражати на небезпеку цивільне […] The post Українські військові знищили російський безпілотник на Херсонщині first appeared on Межа. Новини України..

Під час моніторингу соціальних мереж поліцейські виявили відео, на якому дівчата танцюють під пісню російською мовою та знімають себе на Алеї пам'яті загиблих героїв на фоні банерів із портретами бійців у Прилуках. Про це повідомляє поліція Чернігівської області на своїй Facebook-сторінці, пише Рубрика. За цим фактом співробітники Прилуцького районного відділу поліції розпочали перевірку. Наразі правоохоронці встановлюють особи […] The post У Прилуках дівчата влаштували танці під пісню російською на Алеї пам’яті загиблим героям: поліція проводить перевірку appeared first on Рубрика.

Найперше, що мушу сказати, – ви дуже добре виглядаєте, принаймні зовні. Бо я пригадую, коли ви вийшли з полону, від того Максима Буткевича, з яким я колись працювала, залишилися лише великі блакитні очі. Так, я вже встиг трошки набрати кілограмів. Уже вісім місяців, як я на свободі. З одного боку, це чимало, але з іншого, – це все-таки набагато менше, ніж той час, який я провів у полоні.  Я вже повністю тут, але, звісно, внутрішній процес реабілітації триває. Це типово для всіх звільнених полонених.Ви самі цей процес проходите, чи є якісь фахівці, які допомагають?Передусім, коли ми звільнилися, почався період реінтеграції. Це не стільки реабілітація, скільки повернення просто до суспільства. Він тривав чотири тижні, і нами опікувалася, зокрема, група реінтеграції Збройних Сил України. Це люди, які за сумління дуже щиро намагаються допомогти звільненим хлопцям і дівчатам, та накопичили вже неабиякий досвід. Ми продовжуємо з ними співпрацювати. Зараз уже я і моя колега робимо це інституційно, як з експертами, тому що у нас з'явився благодійний фонд, який має назву "Принцип надії". Перше, на що ми звернули увагу, - це потреба допомогти тим, хто має справу зі звільненими з полону, враховувати особливості, які можуть бути у цих людей. Це і родичі, і друзі, медики і журналісти, яким іноді бракує розуміння, в якій ситуації перебували ці люди, і, зрештою, це військові. Зараз ми цей проєкт впроваджуємо і, сподіваюся, восени ми вже зможемо представити результати та допомагати тим, хто хоче допомогти звільненим із полону.Максим Буткевич в російському полоні, фото: detector.mediaЗа вісім місяців на волі що вас досі не припиняє дивувати?Насправді це чимало речей. Передусім треба мати на увазі, що я пропустив два з половиною роки життя країни і деякі речі змінилися відчутно. Я вже помаленьку, як мені здається, наздоганяю те, що пропустив. Але справді деякі речі все ще незвичні. Є і ті, які не тішать, а є ті, які дуже тішать.Коли я перебував в полоні, особливо перші півтора роки, ми не мали доступу до інформації з зовнішнього світу взагалі. Лише іноді якісь дрібки інформації можна було отримати від тих, кого взяли в полон пізніше, наприклад. Або іноді нам давали інформацію охоронці, але зрозуміло, що вони це робили, аби розхитати наш моральний дух, підірвати його. Так, про перші російські удари по енергетичній інфраструктурі України ми почули якраз від охоронців, які сказали: "У кого з вас рідні в містах, то вони зараз замерзли до смерті, тому що ми зруйнували вашу енергетику". Зрозуміло, що ми їм не повірили, але стало очевидно, що все-таки щось там сталося. Доступ до хоча б якоїсь інформації з’явився вже після того, як проти мене сфабрикували кримінальну справу, засудили до 13 років суворого режиму і перевели до іншої частини в'язниці, де утримувалися звинувачені у кримінальних злочинних. Там був набагато легший режим, набагато краще до в’язнів ставилися охоронці, ніж до українських полонених, було інше харчування і доступ до нехай пропаганди, але до телевізора, який не вимикався ніколи. Тоді почала з'являтися ще якась інформація, але щоб добути її з телевізора, доводилося оці зернятка виколупувати з потоку пропагандистського шлаку. І тому все одно до кінця не було розуміння, що саме відбувається в країні. У мене був гірший варіант – те, чого я побоювався, і був кращий, на що я сподівався. Коли я звільнився, я з радістю побачив, що того, на що я сподівався, більше, і воно ближче до реальності. Що саме? Що ви маєте на увазі? По-перше, – це все-таки стійкість людей. Я зараз, можливо, скажу якісь банальні речі, але, наприклад, що на початку повномасштабного вторгнення Європейський Союз ухвалив безпрецедентне рішення про надання тимчасового захисту українцям і українкам в країнах ЄС на рік з можливістю продовження ще на один рік. Я пам'ятаю реакцію загальну і свою в тому числі - неже вони думають, що це триватиме цілий рік? А коли я звільнився, вже мова йшла про три роки війни. І ми все ще тут, і ми говоримо зараз у вільній країні, наскільки це можливо за умов війни. Я пішов на фронт у перший же день повномасштабного вторгнення.21 червня 2022 року ви потрапили у полон в Луганській області разом із вісьмома своїми підлеглими.Я був командиром взводу на той момент у складі 210-го окремого спеціального батальйону "Берлінго". Зараз це 210-й окремий штурмовий полк, який створений на базі батальйону "Берлінго" та іншого батальйону спецпризначення "Україна". Так, я був тим, кого називають "піджак". У мене ніколи не було досвіду строкової або дійсної військової служби, не кажучи про бойовий досвід.Я закінчив військову кафедру Київського національного університету імені Шевченка, але це було в 1990-х. По-перше, якість освіти тодішня на військовій кафедрі була така собі, бо ніхто не думав, що Збройні Сили справді доведеться використовувати. А по-друге, це було дуже давно, тому я не пам'ятав фактично нічого. Зараз я старший лейтенант Збройних Сил України, я в резерві на обліку. Військовий – це вже частина моєї ідентичності, що насправді я сам не міг собі уявити ще 15 років тому.Максим Буткевич,фото: varosh.uaРосіяни зробили з вас злочинця, який начебто знущався з мирних цивільних людей, що дуже смішно звучить. Бо я пам'ятаю Максима, з яким я працювала, і десь ми зустрілися в післяробочий час, і ви дізналися, що якогось темношкірого студента побили в центрі Києва, - і все, Максим Буткевич зірвався рятувати цього хлопця. І тут росіяни кажуть, що от той самий Максим Буткевич знущався з цивільних людей. Так, це було абсурдно, і вони зробили собі цим ведмежу послугу. Вони постійно говорили про українських воєнних злочинців, і їм треба було показати цих воєнних злочинців, тому що їх насправді не було. Але коли почали з'являтися в російських соцмережах і в медіа публікації про те, що я нацист і каратель, вони обрали зовсім не ту людину. Я думаю, що це мало зворотний ефект, тому що дуже багато почало з'являтися матеріалів, в тому числі в міжнародних медіа, про те, чим я займався насправді. І взагалі всі кримінальні справи фабрикуються за однією і тією самою схемою. Моя була однією з перших. Почали її у серпні 2022 року, але засудив мене так званий верховний суд так званої ЛНР Російської Федерації в березні 2023 року. За даними цієї кримінальної справи я справді, будучи при тому абсолютно притомним, спокійним, побачив двох місцевих жінок у місті Сіверськодонецьк і вирішив їх убити з гранатомета. Ну що роблять просто притомні люди? Звісно, вони ж убивають інших з гранатометів просто так, взагалі без жодної мотивації. Я думаю, не варто казати, що протягом великої війни нас взагалі не було в Сіверськодонецьку. Ми ніколи там не з'являлися. А в ту конкретну дату, яку мені приписали, я був у Києві, цьому було дуже багато підтверджень, але це нікого не цікавило. Справи були надзвичайно абсурдними за змістом. Вже пізніше, коли я зустрівся з іншими нашими полоненими, стосовно яких сфабрикували кримінальні справи, я зрозумів, що над цим працює одна і та сама група людей, і схема фабрикації одна і та сама. Всі жертви реальні. Всі цивільні, про яких мова йде, вони справжні. Тобто ці дві жінки у Сіверськодонецьку справді були, вони отримали мінно-вибухові поранення. Було абсолютно зрозуміло звідки: росіяни, захоплюючи населені пункти, тоді та і зараз обстрілювали їх щільно дуже з артилерії, з мінометів. А потім, коли вони нарешті захоплювали ці населені пункти, знаходили цивільних поранених їхнім вогнем і перекладали відповідальність у цьому на українських полонених. Був хлопець військовополонений, який, за даними кримінальної справи, кинув ручну гранату на 200 метрів. Я сказав, що йому треба брати участь в Олімпійських іграх. Другий стріляв з установки "Град" на 60 метрів. Тобто були абсолютно абсурдні обвинувачення, але це нікого не хвилювало. Тому що і вироки писалися, і терміни ув'язнення затверджувалися зовсім не в судах. Ви розповідаєте це, і я згадую, як ще школяркою читала "Сад Гетсиманський" Івана Багряного. Мене тоді ніби якоюсь брилою притиснуло просто до стіни. Було страшно, моторошно і боляче, бо ця книга заснована на реальних подіях про те, як Радянський Союз нищив нашу інтелігенцію, і те, що робилося у цих енкаведешних в'язницях. І це те саме? Це та сама система. Просто є якісь знакові для мене моменти, які дуже запам'яталися. Зокрема, після першого так званого допиту по кримінальній справі – це було 4 години психологічного, морального і фізичного насильства, коли мені фактично пояснювали мої варіанти: що буде, якщо я погоджуся чи не погоджуся підписати зізнання. І коли через ці 4 години я таки повернувся до камери, то один із перших, про кого я подумав, це був мій прадід, який 1938 року був розстріляний як ворог народу в підвалі Полтавського НКВД. Я мав доступ до його початкової справи, а потім до реабілітаційної, бо він був реабілітований під час хрущовської відлиги. Там дуже мало матеріалу. Але у протоколі допиту перше питання було таке: "Зізнайтесь, коли ви приєдналися до підпільної контрреволюційної шпигунської антирадянської мережі?" На що він відповів, що не знає, про що йдеться. Наступне питання від слідчого було: "Ми знаємо, що ви брешете. Скажіть, хто вас залучив до цієї мережі?" І раптом дідусь відповідає: "Так, я зізнаюся в тому, що я брехав", і далі вже за текстом.Максим Буткевич, фото: facebook/Maksym ButkevychАле в тексті не описано, що було між тими запитаннями. Так, не написано, але тепер я знав це уже на власному досвіді. У мене не вища міра покарання, лише 13 років суворого режиму, але система та сама. Я, власне, подумав про те, що вона нікуди не ділася. Вона відступила, якийсь час вона сховалася, зачаїлася на території Росії, а потім повернулася в повний зріст. І через 84 роки після загибелі мого прадіда в сусідній з ним області України його правнука, тобто мене, так само засудили за те, що він не робив, і він зізнався в цьому.Для мене зараз важливо усвідомлювати, що наша війна, яку ми ведемо, – це не лише про оборону і визволення. Це про те, що ця система має бути демонтована і поламана, щоб ми мали хоч якісь гарантії того, що ще через 80 років наші правнуки і правнучки не будуть змушені підписувати зізнання в тому, чого вони не робили під тиском.Чи є щось, що вас переслідує з того полону?Передусім маю сказати, що нас попереджали ще під час початкової реінтеграції, що може бути більш складний психологічний стан не одразу після звільнення, а через три-шість місяців, і навіть через рік. Зараз я маю сказати, що так воно і є. Тому що перші місяці ти просто летиш на ейфорії, що ти на волі. Кожна маленька річ, яку ти можеш робити, робить тебе щасливим. Я пам'ятаю момент, коли я йшов з однієї зустрічі на іншу Хрещатиком у бік майдану Незалежності, і раптом відчув стан, який не знаю, як можна змалювати, – коли ти відчуваєш фізично, що це реальність. Ти йдеш Хрещатиком. Ти не уявляєш собі це, ти не згадуєш про це, ти не мрієш про це. А це відбувається прямо зараз. Я йшов і щасливо посміхався на всі свої 30 зубів, мабуть, дивуючи перехожих. Тобто навіть такі речі роблять щасливим. Однак не абсолютно щасливим, бо постійно я пам'ятав про хлопців, які лишилися в полоні.По-перше, в полоні дотепер є ще кілька моїх підлеглих зі взводу, хоча потрошку їх звільняють. Я дуже радий. Кілька днів тому звільнили ще одного бійця. А по-друге, ті, з ким я провів ці роки, засуджені полонені, все ще перебувають в колонії, тому що їх майже не звільняють. З іншого боку, потім ти звикаєш все одно до цієї свободи, ти звикаєш до того, що тобі треба робити вибори. По-перше, це дуже непросто. Коли ти заходиш до кав'ярні і просиш каву, а тебе питають, яку вам каву. І все, і в тебе ступор, тому що як це - яку? Кава і кава. Потім ти звикаєш, але справді десь через якийсь час ця нормалізація може створювати проблеми. Загальні явища для майже всіх, хто пережив неволю, – це флешбеки, емоційні передусім. Та чи інша ситуація може повернути раптом емоційно туди, де ти перебував. Іноді ці тригери важко передбачити.У мене були адвокаційні поїздки Європою, досить тривалі в тому числі, і я несподівано для себе виявив, що перевірка безпеки в аеропорту може нагадувати шмон. Це було несподівано, спершу я з цього посміявся про себе, а потім зрозумів, що сміятися треба, бо насправді почуття гумору дуже рятує і там теж. Але все одно треба мати це на увазі – перепади настрою, різкі зміни психоемоційного стану від ейфорії до депресії або від радісної відкритості до постійного роздратування. Це теж буває. Бувають проблеми зі сном у людей. Я не виняток теж. Я дуже вдячний людям, які підходять до мене під час або після публічних виступів і питають, чи можна вас обійняти? І це дуже правильний підхід, тому що мене можна, мене треба обіймати, мені це дуже подобається насправді. Я жартував спершу, а потім уже серйозно сказав, що у мене було два роки тактильної депривації, у мене були дуже обмежені доторки. В умовах полону я зустрічав людей, щодо яких застосовувалося більше насильства, вони пройшли через сильні катування, які там є нормою і системою. Мені пощастило, бо мене били лише кілька разів. Небажано, якщо не м'яко і обережно, питати, які саме катування застосовували. Знов-таки, мене можна обіймати, але зазвичай люди, якщо вони захочуть, розкажуть самі. Якщо вони не хочуть – в жодному разі. І взагалі підхід до людини за замовчуванням з повагою до її гідності – це дуже-дуже важливо у спілкуванні з колишніми полоненими. Тому, наприклад, мене засмучує, коли я бачу журналістські матеріали, де людина розповідає в деталях, що з нею було, беруть якусь найбільш шокуючу цитату і виносять у заголовок. Не варто фокусуватися на тому, що людину ламало або руйнувало. Ця повага до гідності якраз у тому, як людина вистояла. А наші полонені вистоюють, і дехто виходить внутрішньо сильнішим, ціліснішим, як би це дивно не звучало.Максим Буткевич,фото: varosh.uaЯк реагують на вашу історію за кордоном?У кого як. Є люди, яким це дивно. Але я думаю, що тут важливіше навіть не змалювання якихось шокуючих речей, а просто сам факт розповіді від першої особи. Вони бачать людину, яка справді була там. Тобто вони не читають це у звіті правозахисної організації, не отримують інформацію звідкись здалеку. От прямо навпроти них стоїть або сидить людина, яка це відчула на власній шкірі. Цей ефект присутності трохи витвережує, мені здається. Або, можливо, і не трохи.Ви сказали, що під час свого перебування в полоні побачили "русскій мір" ізсередини. Який він?Не скажу нічого оригінального. Це світ, де людина не варта майже нічого. Окрема людина, індивід не цінується. Постулюється як саме собою те, що вона не може якось кардинально вплинути на світ довкола. Ця от агентність, здатність до змін в "русскому мірі" відсутня. Одна з тем, яка, вочевидь, тригерила охоронців або місцевих мешканців, які були засуджені за кримінальними звинуваченнями, наприклад, – це Майдан. Вони не розуміли, навіщо ми це зробили, на що ми вийшли взагалі на вулиці. Ви ж знаєте, що все одно нічого не зміниш. Що влада все одно зробить так, як їй треба. І в такому дусі.А ми дивилися на них і казали, що це ви нічого не розумієте. Соціум створюємо ми, і ми його міняємо. І це наше завдання, з одного боку. А з іншого, ми самі відповідальні за той стан справ, в якому є наша країна. У них немає віри або довіри до того, що люди можуть щось змінити, але за це платиться тим, що вони вважають, що в них немає відповідальності. Це вирішує влада, а я тут ніхто. Треба просто не висовуватися, сидіти тихенько, і тоді, можливо, не будуть бити і навіть будуть годувати.В якийсь момент мені стало очевидно, що полон – це мікромодель російського соціуму і "русского міра". І тому навіть за війну відповідальності вони не несуть, як вони вважають, а насправді ні. Я намагався декому з тих, з ким можна було говорити, я маю на увазі ув'язнених, а не охоронців, я намагався сказати, що це ж угода з дияволом. Коли він приходить і каже: "Віддавай свою свободу, а я в тебе заберу і відповідальність. Ти ні за що не відповідаєш". Ти кажеш, супер, він забере свободу, але відповідальність у тебе лишається. З іншого боку, є оцей компенсаторний механізм, коли мені казали кілька разів різні люди, що вони розуміють, що живуть в поганих умовах і їхні діти будуть жити в поганих умовах, але зате вони начебто мають стосунок до такої величезної потуги, до цієї от "матушки Росії", що їх довкола нібито всі бояться, а отже поважають. Плутання поваги і страху – це теж дуже характерна риса "русского міра". Відповідно, для мене і для більшості людей, яких я знаю в Україні, звісно, це світ протилежний нашому світогляду. Це конфлікт світобачення, конфлікт цінностей.Ви кажете, що розмовляли з ув'язненими, але не з охоронцями. Тобто з охоронцями там навіть не було сенсу ні про що говорити? Ні, з охоронцями теж розмовляли, звісно. Рано чи пізно, так чи інакше, все одно, навіть якщо вони спершу ставилися до нас як до "цих кровожерливих українських нацистів", все одно вони потім бачать цю людину з дня в день протягом місяців або й довше. І якщо ця людина не є зовсім садистом, то вона починає все-таки більш по-людськи ставитися. Тобто як до людини. З деякими з них можна було говорити, але, звісно, там відчутні наслідки роботи російської пропаганди телевізійної. Вони можуть не любити, не довіряти, навіть кепкувати і знущатися з російських пропагандистів – зі Скабєєвої, з Кисельова і з Соловйова. Але коли вони відкривають рота, у них звідти говорить Скабєєва. Ви кажете, що кримінальних ув'язнених краще годували, ніж українських військовополонених. Яким було це меню?Це були дуже маленькі порції. І їжа була досить таки негодяща. Це були каші, баланда, шматочки вареної риби, це було щось, яке мало нагадувати птицю, але ми називали це "птеродактиль", тому що це була шкіра і кості. Було таке, що 2-3 місяці почуття голоду було постійним, навіть заважало заснути. Потім організм адаптувався. Уже після засудження в кримінальній частині тюрми було легше. Тим більше, що в тих, хто звинувачений у кримінальних злочинах чи правопорушеннях, у більшості були родичі, які передавали передачі. У нас із цим було набагато гірше. У нас передачі з'явилися лише в останні кілька місяців полону вже в колонії. Тоді дозволили передачі, до того їх не було. Яким був гумор, який допомагав? Як він створювався? Дуже часто він був чорний, звісно. Це неминуче. Але почуття гумору дуже допомагає там. І взагалі є дві основні речі, без яких там дуже важко. Перше – це віра в те, що про тебе пам'ятають, думають і про тебе говорять. Якщо вона зникає, то людина може дуже швидко скотитися в морально-психологічному плані.А друге – це почуття гумору,  хлопцям, у яких було складно з першим і другим, було найважче. Це могли бути якісь жарти достатньо чорного характеру, які стосувалися побиттів або ще чогось. Навіть над цим сміялися. Вже потім, згадуючи, як когось піддавали катування електричним струмом, про те, як він смикався. Це могли бути переінакшення якоїсь жахливої російської попси, яка звучала. Вже коли був телевізор, то один з телеканалів був "Муз-ТВ".Взагалі було постійне відчуття вбогості від того, що дивляться, що слухають, що показують. Від усієї цієї системи. Я думаю, що основне навіть не жорстокість, не насильство, а відчуття вбогості  і естетичної, і моральної. Але ці вбогі пісеньки перероблялися. Є відомий хіт "Маліновая лада", наприклад. Переробляли так: "Маліновиє фари, маліновий "камаз", хотіла на Канари, а поїдеш на Донбас". Або ще: "Лучше плакати в Польщі, ніж сміятися в плену". Максим Буткевич, фото: ednannia.uaЯ знаю, що ви навіть у полоні викладали англійську мову. Як це було?Я дуже боявся, що втрачу англійську, тому що жодної практики у нас не було. Маю на увазі, що в нас не було ні книжок, ні газет ніякими мовами, ні ручки, ні паперу. У нас не було туалетного паперу. Але люди винахідливі, знаходять способи, як без цього жити. Я іноді розповідаю про те, що, скажімо, нігті на руках якийсь час ми не могли стригти, бо не давали чим. Ми їх сточували в бетон. А з нігтями на ногах було складніше, там не дуже посточуєш. Над цим ми теж сміялись.Але справді я побоявся забути англійську, бо це моя робоча мова. Я складав у голові якісь тексти англійською. Уявляв собі неодноразово, як я виступаю перед англомовною аудиторією на ті чи інші теми. І коли потім це справді сталося, це була ще одна мрія, яка стала реальністю. А потім в одній із камер ми розговорилися з нашими хлопцями – там були і військовополонені, і цивільні, незаконно ув'язнені. Вони зацікавилися тим, чи можу я викладати французьку. До мене почала повертатися французька, яка, як я думав, давно забута остаточно. Але через те, що немає жодної інформації ззовні, голова починає пригадувати речі, які вже, здавалось би, втрачені. Вона в мене дуже базова, але я почав її викладати.Через день чи два хлопці сказали: "Шкода, що ти знаєш французьку краще, ніж англійську, ми б англійську вчили". Я сказав, що взагалі англійську я знаю краще. Так ми почали вивчати англійську без текстів, без паперу, без ручок. Я ніколи раніше не викладав жодних мов, тож це було дуже цікаво. Я розумів, що хлопці хотіли вбити час, але найстаранніший мій студент зробив дуже непогане просування. Я сподіваюсь, він не забув мову остаточно. А книжки читати не дають? Ні, книжки читати не давали. Це зараз ідеться якраз про ту частину, де утримують військовополонених. Не приходить бібліотекар, нічого не відбувається. Ми почали в якийсь момент просити хоча б Біблію. Нам сказали: "Книжок не дамо, Біблію пошукаємо". Пошукали, але, звісно, потім так і не дали. Прийшов черговий охоронець, вирішивши, що він смішно пожартує, сказав: "Біблія в бібліотеці". Потім, вже через кілька місяців, дивом у нас в камері з'явився новий заповідний псалтир. Це було випадково, але ця книжка була єдиною на наступні пів року. Лише коли нас перевели після засудження до іншої частини в'язниці, туди прийшов бібліотекар уперше. А в колонії бібліотека була. Потім, вже коли дозволили передачі, то мені передавали книжки, які я просив. Тому книжок тоді вже можна було читати. Більше того, в бібліотеці були і україномовні книжки, які залишились з українського часу. Вони всі, звісно, були видані в Радянському Союзі, але вони були до весни - початку літа 2024 року, коли їх прибрали. Саме україномовні забрали з бібліотеки. Але я читав і українську, і російську літературу. Наприклад, з цікавістю для себе перевідкрив наново Чехова, який пише про російське життя. Основне поняття, яке в нього проходить червоною ниткою, – це страх. Люди, які живуть в постійному страху і часто в приниженні. Не дуже багато речей змінилося насправді.На вашу думку, чому після всіх тих історій з полону, де російські військові ґвалтують українських жінок, знущаються з військових, убивають сім'ї, деяких українців все одно тягне до ось цього російського?Я не знаю, чи це сила інерції, чи те, що особливо людям, які більшість свого життя провели в цьому полі тяжіння, важко з нього вибратися. Я не хочу робити якісь пафосні порівняння, що це як чорна діра, яка засмоктує, але я думаю, що багатьом справді непросто звідти вийти. Однак цей процес все-таки відбувається потроху, тому що людям надано гідну альтернативу. У нас справді з'явилося набагато більше цікавих культурних продуктів, які є вже україномовними. Набагато більше, ніж будь-коли. Ви розповідали про те, що російські ув'язнені й охоронці дуже дивувалися з того, що в нас був Майдан, ми виходили і щось змінювали. А чи вони знали про те, як ви ще дитиною фактично вийшли з виступом на перший український Майдан – Революцію на граніті. "Ми всі розуміємо, що це тільки початок боротьби, і ми будемо боротися далі. І тому хочу закликати всі школи, які ще не приєдналися до нас, підтримати студентський рух і рух за незалежність України. І я хочу сказати, що ми вас підтримували, підтримуємо і будемо підтримувати. Слава Україні!"Це був 1990 рік. Тоді ви були шестикласником. Чи знали ви тоді про історію свого діда? Що вас підштовхнуло до того, щоб вийти на Майдан і підтримати Революцію на граніті? Більше того, ви ще й потім з тими студентами голодували.Коли я згадував цими роками останніми цей момент, я подумав, що коли я казав, що це лише початок боротьби, я, звісно, не міг собі уявити, наскільки довгою вона буде. Але я був свідомим того, що кажу. Ні, я ще не знав про історію свого прадіда, але я брав участь в русі за незалежність України, це правда теж. Насправді я думаю, що це ситуація типова для досить багатьох людей мого покоління. Я був радянською дитиною цілком. Я тішився, коли мене прийняли до жовтенят, а потім піонерів. Мені подобалися ті цінності, які нам пропагували, – солідарності, взаємодопомоги, поки не почало розкриватися, що це все система лицемірства і величезної брехні, яка побудована на страху. І це відчуття лицемірства і внутрішня огида не могла не штовхнути мене в політичну діяльність. Треба пам'ятати, що це були дуже турбулентні часи. Усе змінювалося просто на очах. І це був просто якийсь новий світ, це був космос. Можна було включатися, тому я з радістю, з головою пірнув у це. Чи уявляли ви тоді, будучи дитиною у 6-му класі, що на вас може чекати в майбутньому?У дитинстві я входив до Спілки незалежної української молоді. Спершу мене не хотіли приймати, бо я був замалий, але потім сказали, що з будь-якого статуту є виняток, і прийняли. У нас була з товаришками така розвага: ми брали текст сталінської 58-ї статті Кримінального кодексу, тобто контрреволюційна діяльність і всі супутні, там багато пунктів, і ми рахували, скільки нам дадуть, якщо буде відкат, якщо буде путч, який зрештою і стався. Ми замінювали кожен розстріл 25 роками і складали це за американською системою, тобто додавали одне до одного. Ми сміялися з цього. Але, з іншого боку, маю сказати, що якогось побоювання того, що це може бути абсолютно реально, вже не було через якийсь час. Особливо в 1991 році. Те, що буде потім, ніхто не міг передбачити. Я думаю, що нашому поколінню пощастило, тому що ми народилися в іншій державі, яку ми демонтували своїми руками. Ми могли обирати, в якій країні ми хочемо жити та яка мова є нашою рідною. У нас на очах завалювалися кордони, які ще вчора видавалися майже природними, і навпаки, з'являлися кордони там, де їх не було. Ми – свідки зламу епохи. Але, звісно, те, що настане момент і Україна стане центром уваги для всього світу через криваві трагічні події, - такого уявити було важко. До того, як ви взяли в руки зброю, щоб захищати Україну, та потрапили в російський полон, окрім своєї журналістської діяльності ви були правозахисником. Ви були завжди на боці тих, хто потребує допомоги. Далі це у вас так і залишається? Так, воно в мене далі залишається. Це все-таки справа мого життя. І я зараз дуже сподіваюся повернутися до правозахисту. Власне, це вже відбувається потроху. Більше того, маю сказати, що я ніколи не цінував так права людини, як зараз. Тому що, побувавши там, де їхнє порушення є постійною практикою, починаєш цінувати їх набагато більше.З іншого боку, мені здається - чого не розуміють деякі наші закордонні партнери або люди в деяких закордонних суспільствах, - ці права не дані як само собою. Вони потребують захисту. Їх треба плекати, їх треба вирощувати, їх треба обороняти і захищати. Це не те, що воно завжди є і не потребує догляду. Потребує, і захисту потребує. Я дуже сподіваюся, що мені вдасться хоч на трішки вкластися в це і далі. Максим Буткевич, фото: ccl.org.uaКоли звільняють наших військових і цивільних з полону, на відео ми бачимо, які вони всі худі, зморені голодом, хтось покалічений. А потім бачимо російських військовополонених, які нагодовані, добре виглядають. Я розумію, що ми дотримуємося міжнародних договорів. Але чому в Росії цього не дотримуються, а в нас ставлення до цих російських військовополонених абсолютно інше?Ще перебуваючи в полоні, ми неодноразово обговорювали те, як ми думали, ставляться до росіян, які перебувають у полоні в нас. Треба сказати, що більшість тих, з ким я перебував у полоні, казали, що вони дуже сподіваються, що з ними не поводяться так, як росіяни поводяться з нами. Тому що ми не можемо дозволити собі бути такими, як вони. Ми – не вони. Ми справді намагаємося дотримуватися міжнародного гуманітарного права. Зрештою, ми зобов'язалися це робити, коли приєдналися до відповідних конвенцій, до яких і Росія приєдналася. Але зневага до системи міжнародного права, зокрема міжнародного гуманітарного права, міжнародних інституцій – це теж одна з опор "русского міра". Вони не зацікавлені в тому, аби дотримуватися цих вимог конвенцій, вони зацікавлені в їх демонтажі фактично. Вони хочуть, щоб у світі запанувало право сильного, а не набір правил, які регулюють відносини між народами. Я казав, що словосполучення "Женевські конвенції" я зустрічав у полоні двічі. Перший раз – це коли нас тільки везли до Луганська, і нам сказала група російських військових, що "ви не є військовополонені, ви просто зникли в зоні бойових дій". "Якщо ви будете погано себе поводити, то можете ніколи не з'явитися. А от коли вас довезуть до місця призначення - ми не знали, звісно, куди нас везуть, - і вас зареєструють, от тоді ви вже станете військовополонені, на вас почнуть поширюватися Женевські конвенції і так далі". Це була неправда, тому що Женевські конвенції на нас ніколи не почали поширюватися в результаті.А вдруге Женевську конвенцію я побачив тільки вже третю - про поводження з військовополоненими, а четверту - про поводження з цивільним населенням - я побачив у своїй кримінальній справі. Мене звинуватили в тому, що я порушив Женевські конвенції. Це читалося як просто поганий жарт. Такий чорний гумор. Так само, як я порушив Європейську конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод – ту саму, яка уже не діє в Російській Федерації. Тобто вони просто кепкують з цих правил та зобов'язань. І роблять це прямо й відверто.Ми бачимо, як зараз цинічно вони коментують події на Близькому Сході, розповідаючи про те, що не можна, виявляється, бомбити мирні міста. Ми все-таки відрізняємося від цього. Тому я дуже радий, що у нас справді до російських полонених ставляться інакше. Не можна давати емоціям, тим більше негативним, диктувати поведінку. Ні, у нас є набір правил. Чи бачили ви умови, в яких тримають російських військовополонених? Як їх годують? Чи дають їм читати книжки?Так, книжки їм дають читати. Я можу сказати, що я бачив умови, в яких утримуються російські військовополонені. Я вже трішки знаю, куди дивитися і на що звертати увагу, через свій досвід. В якихось основних речах те, як утримують їх, і те, як утримували нас, – це небо і земля. А туалетний папір є в них? У них є навіть кабінки, і на цих дверцятах. Оці маленькі речі найбільше мене дивують, тому що вони визначають дуже багато. Те, що ти все робиш на очах у всіх, і це триває роками – це, звісно, не може не позначитися на психологічному стані. У них є навіть занавіски в душі. Я маю на увазі, що це начебто дрібниці, але справді ці речі дуже багато чого змінюють. Коли ви побачили вперше, в яких умовах живуть російські військовополонені в Україні, чи не виникли заздрість чи злість?У мене був такий непростий вузол емоцій, але основною була радість. Я був радий, що ми дотримуємось правил і не знущаємося з людей. Це те, на що я сподівався. Заздрість? Трішки була, коли ти розумієш, наприклад, що люди можуть собі дозволити деякі продукти купити за гроші, які вони отримують, тому що працюють, а у тебе було зовсім інакше. Ну слава Богу, що хоч хтось дотримується цих правил, тобто ми.Тобто ви працювали, але вам ніяких грошей за це не давали?Не давали.Про що найбільше мріялося з таких прикладних речей у полоні? Залежно від того, на якому етапі перебування в полоні ми були. В якийсь період було дуже важливо побачити себе в дзеркало. Це були перші місяці, це було досить складно. Потім, коли нарешті в медичному кабінеті я побачив себе в дзеркалі, я повернувся до камери у досить шоковому стані, чесно кажучи. Нас не виводили взагалі на прогулянки, ми постійно сиділи в цих кам’яних мішках. Якраз поламалася машинка для стрижки за кілька місяців до того, тому в мене була вистрижена частина волосся на голові, в мене було сіро-зеленого кольору шкіра. Я сильно похудав. Тобто це була людина, яку я не впізнав. Побачити себе в дзеркалі було важливо.Потім уже в колонії ситуація була інша, і там уже був доступ до дечого. Це могло бути дзеркальце чи нормальна бритва, тому що те, що видавали, цим дуже важко користуватись. Це могли бути спеції для того, аби робити їжу прийнятною хоч трошки. В моєму випадку це могли бути конкретні книжки. Максим Буткевич, фото: facebook/Maksym ButkevychЧи настане такий час, що не буде російських в'язниць, де ось таке ставлення до людей?Я не знаю, чи настане, я свою кришталеву кулю вдома забув. Але я дуже сподіваюся, що настане. Цього разу, приїхавши до Львова, я здійснив свій давній намір - потрапив до музею "Тюрма на Лонцького". А перед тим у Східному Берліні я потрапив до колишньої тюрми штазі Hohenschönhausen спеціально, аби порівняти наші умови і те, що було там.Екскурсоводка в берлінській тюрмі зрозуміла, навіщо я прийшов, і після закінчення екскурсії вона спитала, які в мене враження, чи мене не тригерить. Я сказав, що відчуваю теж такий непростий вузол емоцій, але основна – це радість. Бо у цій тюрмі утримували політичних в'язнів, а зараз сюди приходять люди, які дивляться, як воно було, і вони заходять і виходять вільними: чи люди з Німеччини, чи група іспанських школярів при мені була, чи колишні полонені з України. І це як обіцянка, як надія на те, що колись те саме станеться в тих місцях, де я був у полоні.

Як повідомляє Генштаб ЗСУ у Facebook З 4 по 16 серпня сили ЗСУ та Нацгвардії, зокрема підрозділи 1-го корпусу НГУ “Азов”, провели операцію на Донеччині з метою зачистки та стабілізації обстановки. Внаслідок цих дій було очищено такі населені пункти: Грузьке, Рубіжне, Нововодяне, Петрівка, Веселе та Золотий Колодязь. Мета операції – відновлення контролю над ключовими шляхами […] The post Операція ЗСУ на Донеччині: результати та стабілізація регіону у серпні 2025 first appeared on Межа. Новини України..

Джерело: Facebook-сторінка автора Аляскінський саміт завершився нічим. Хоча відмова в обіді може свідчити, що Трамп цим “нічим” дуже незадоволений. Очевидно, Трамп очікував, що Путін пристане на всі чи на більшість пропозицій, якщо вже американський президент був такий щедрий, що погодився розморозити дипломатію і зустрітись особисто. Поширені через західні ЗМІ чутки від “обізнаних осіб”, нібито Трамп відсигналив […] The post Аляскінський саміт завершився нічим appeared first on Прямий.

У Росії на "Хабаровському суднобудівному заводі" за рішенням "Об'єднаної суднобудівної корпорації" звільнять 70% працівників. Це відбувається через нестачу замовлень. Про це повідомляє у Facebook Центр протидії дезінформації при Раді національної безпеки і оборони України. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Дрони знищили залізничний вузол в Ростовській області РФ За даними ЦПД, у документі зазначається, що скорочення персоналу одного з найбільших суднобудівних заводів Далекого Сходу зумовлене "відсутністю обсягів виробництва". "Відповідний наказ генеральний директор підприємства Михайло Боровський підписав 10 липня 2025 року. Тож після 31 жовтня ц. р. на верфі може залишитися близько 90 працівників (у 2023 році там працювало понад 500 осіб)", - йдеться в повідомленні. Також у центрі нагадали, що програма оновлення цивільного морського флоту, яку Росія широко рекламувала у 2023 році, скорочена на понад 40% через хронічну нестачу фінансування. "Санкції працюють", - наголосили у ЦПД. Безпілотники атакували Воронезьку область РФ. Під ударом опинився великий залізничний вузол.

Джерело: Facebook-сторінка автора Головний для нас результат зустрічі на Алясці – це запрошення Зеленського до Вашингтону та перспективи тристороннього саміту, який має визначити контури майбутнього мирного договору. Це однозначно успіх. Сталін з Черчиллем, а потім і утрьох з Рузвельтом ділили світ без залучення будь-кого іншого. Лідерів країн-сателітів лише набагато пізніше ставили до відома. Коли хтось (як […] The post Про добрі новини, або як народжується суб’єктність України appeared first on Прямий.

Джерело: Facebook-сторінка автора Спробуємо розібратись без емоцій. Якби саміт на Алясці був боксерським поєдинком, то перемогу за очками, одноголосним рішенням суддів, варто було б присудити путіну. 1. Він руками Трампа розірвав міжнародну ізоляцію й з позиції ізгоя вступив на червоний килимок. Цей килимок пролягав по кістках жертв російсько-української війни та був устланий американськими солдатами, які стояли […] The post Капітуляція в обмін на сумнівний мир: чому не можна здавати Донбас appeared first on Прямий.

Як повідомив очільник Слов’янської МВА Вадим Лях у своєму Facebook Російські війська двічі завдали ударів по Слов’янську з використанням безпілотників, внаслідок чого одна людина отримала поранення. За даними місцевих служб, атаки спричинили значні руйнування в приватному секторі двох мікрорайонів міста та порушили повсякденне життя населення. “Ввечері в суботу, 16 серпня, місто зазнало двох ворожих обстрілів. […] The post Удари безпілотників по Слов’янську: поранена одна людина, руйнування в місті first appeared on Межа. Новини України..

Про це повідомили на сторінці оперативного командування "Північ" у facebook."Військовою контррозвідкою Служби безпеки України за сприяння військового командування однієї з військових частин на Чернігівщині припинено незаконну схему надання неправомірної вигоди військовим службовим особам за сприяння у здійсненні самовільного залишення частини та дезертирства  мобілізованими військовослужбовцями", - йдеться у повідомленні.У межах розслідування викрито схему, організовану військовослужбовцем одного з правоохоронних органів спецпризначення, який за гроші домовлявся з військовими про вивезення мобілізованих з військових обʼєктів і власним авто доправляв їх до місця проживання, минаючи блокпости.Читайте також: Перекриття каналів переправлення військовозобовʼязаних за кордон: в Україні проводять 150 обшуків одночасноЗазначається, що військова контррозвідка викрила та затримала на гарячому правоохоронця і курсанта, які намагалися втілити незаконну схему.Слідчі ДБР оголосили підозру військовослужбовцю в наданні хабаря та пособництво у вчиненні дезертирства (ч. 1 ст. 369, ч. 5 ст. 27, ч. 4 ст. 408 ККУ), а курсанту - у дезертирстві (ч. 4 ст. 408 ККУ). Наразі підозрювані перебувають під вартою.Примітка: відповідно до ст. 62 Конституції України особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.16 липня у Чернігівській області курсант відкрив стрілянину в навчальному центрі - двоє інструкторів загинули.

Як повідомляє міська військова адміністрація у Facebook 16 серпня російські війська завдали удару по середмістю Херсона. Поранення отримала 23‑річна жінка; про це повідомила міська військова адміністрація у дописі на Facebook. За даними адміністрації, постраждала була госпіталізована після обстрілу близько 18:00 та діагностували мінно-вибухову травму; медики продовжують обстеження та надання необхідної допомоги. Керівник Херсонської обласної військової […] The post Обстріл Херсона 16 серпня: поранена жінка та наслідки атаки first appeared on Межа. Новини України..

Як повідомив очільник Костянтинівської МВА Сергій Горбунов на Facebook-сторінці У Костянтинівці російські війська атакували цивільну інфраструктуру ударними FPV-дронами. Загинула одна людина, пошкоджено господарські споруди та фасад багатоквартирного будинку. Такі дані озвучив очільник Костянтинівської МВА Сергій Горбунов. Сьогодні в Костянтинівці зафіксовано ще два удари дронами, завдані російськими окупаційними військами в різних районах міста. Ворог застосував ударні […] The post Ударні FPV-дрони атакували Костянтинівку: загибель цивільного та пошкодження будинків first appeared on Межа. Новини України..

У селі Вільхівці-Лази Тячівського району затримали чоловіка за підозрою у замаху на вбивство сусіда. Про це повідомили на Facebook-сторінці Поліції Закарпатської області

Як повідомляє Facebook-сторінка Олександра Прокудіна Минулої доби російська армія знову завдала ударів по Херсонській області, обстрілявши 32 населені пункти. Ураження зафіксовано завдяки артилерії та застосуванню дронів. Про ці дані на ранок 16 серпня повідомив очільник обласної військової адміністрації Олександр Прокудін. За його словами, удари велися по житлових кварталах, а також по критичній та соціальній інфраструктурі. […] The post Російські обстріли Херсонщини 15-16 серпня: наслідки та реакція влади first appeared on Межа. Новини України..

У суботу, 16 серпня, у Чернівецькій області буде невелика хмарність, без опадів. Про це повідомили у Facebook обласного центру з гідрометеорології

Внутрішній документ Meta, який опинився в Reuters, показав, що правила компанії Цукерберга дозволяли її ШІ чат-ботам у Facebook, Instagram і WhatsApp "втягувати дитину в романтичні або чуттєві розмови", генерувати неправдиву медичну інформацію