Search trend "Ілюзія безпеки"

Про це він заявив перед початком другого дня засідання міністрів оборони країн НАТО, передає Громадське радіо. "Є ілюзія, що ми не можемо якось забезпечити Україну всім необхідним. І тому ми просто копаємося в бруді, намагаючись знайти пару сотень мільйонів євро чи доларів на підтримку України. Але, якщо ви подивитеся на конфлікти, які були в недавньому минулому - візьмемо Афганістан та Ірак - ми витратили трильйони на ці війни. Тому, якщо порівнювати, скільки ми витратили на Україну, це мізер", -  сказав Ландсберґіс. На думку очільника МЗС Литви, позиція України за столом переговорів залежить від того, наскільки сильною вона зможе бути на полі бою. Він наголосив, що для того, щоб був мир, необхідні також гарантії безпеки. "Якщо ми хочемо, щоб в Україні був мир, іншого шляху немає. Нам доведеться надавати гарантії безпеки, і з нашої точки зору немає кращого, дешевшого способу надання гарантій безпеки, ніж фактичні гарантії безпеки НАТО за статтею 5", - підсумував Ландсберґіс. 18 листопада міністр закордонних справ Литви Габрієль Ландсбергіс під час засідання Ради глав МЗС країн ЄС у Брюсселі закликав переглянути стратегію перемоги України. На його думку, Україні потрібна нова стратегія, орієнтована на силу, а не на уникнення ескалації конфлікту.

Еспресо пояснить про причини громадянської війни в Сирії, чому зараз знову активізувалися бойові дії, та як це може допомогти Україні. Контекст конфлікту у Сирії: історія, авторитаризм Асада та громадянська війна Сирія має давню історію, адже на цій території колись зароджувалася сучасна людська цивілізація. За тисячі років, ці землі зазнали впливу різних народів та імперій, зокрема, Ассирійської, Перської, Римської, а пізніше Візантійської. У VІІ столітті регіон став частиною Арабського халіфату, що започаткувало тривалу ісламську спадщину.Однак теперішня історія Сирії пов’язана з розпадом Османської імперії, 400 років частиною якої вона була. Після Першої світової війни країна опинилася під мандатом Франції, що заклало основи її сучасних кордонів. Сирійці не були вдоволені правлінням французів, тому тут часто ставалися заворушення, все більших розмахів набув рух за незалежність і Друга світова дала можливість втілити задум. Сирія здобула незалежність у 1946 році, але відразу зіткнулася з політичною нестабільністю. Країна пережила численні перевороти, зокрема 1963 року, коли до влади прийшла партія Баас, яка підтримує арабський націоналізм. У 1970 році владу захопив генерал Хафез аль-Асад (або просто Асад), чий режим спирався на репресії, корупцію та централізовану економіку. Він став диктатором Сирії. У 2000 році після смерті Хафеза, його 34-річний син Башар Асад успадкував владу. Башар мав європейську освіту лікаря, вів за кордоном непримітний спосіб життя, та після смерті старшого брата, саме на його плечі поклали продовжити справу батька. Спершу Башар Асад обіцяв народу реформи в країні, особливо на це впливала його дружина британка. Однак за пів року під тиском верхівки – президент Сирії почав згортати демократизацію та повернувся до авторитарного стилю правління. Це спричинило соціальне невдоволення. Поки економіка контролювалася родинними кланами – це сприяло збагаченню політичної верхівки, але також все більшому зубожінню населення. У 2011 році у Сирії почалися протести, натхненні "Арабською весною", коли в кількох мусульманських авторитарних країнах вуличні заворушення переросли в революції. Частина сирійців хотіли повалити режим президента Башара Асада через масову корупцію та порушення прав людини. Після жорстокого придушення мирних демонстрацій конфлікт переріс у збройне протистояння між урядовими силами, опозицією, а згодом і терористичними угрупованнями.Ситуацію суттєво ускладнило втручання зовнішніх країн: Росія та Іран підтримали режим Асада, тоді як США, Туреччина та арабські країни надали допомогу опозиції. Також з’явилися курдські сили, які прагнули автономії, чого точно не бажає Туреччина. Таким чином громадянська війна в Сирії стала міжнародним конфліктом з багатьма сторонами.За ці майже 15 років війна спричинила масштабну гуманітарну кризу: понад 500 тисяч людей загинули, мільйони стали біженцями, а міста, як-от Алеппо та Ракка, зазнали масових руйнувань через обстріли та ракетні удари.Ключовими етапами війни стали утворення різних опозиційних військових угруповань, таких як Сирійська національна армія, Вільна сирійська армія, Гайят Тахрір аш-Шам, також Ісламська держава (ІДІЛ), та курдських формувань, які боролися як проти уряду, так і між собою.  Найбільше світова громадськість зреагувала саме на появу ІДІЛ, яка захопила значні території в Сирії та сусідньому Іраку. Її одразу визнали терористичною державою, адже вона використовувала терор і геноцид для утвердження своєї радикально-ісламської влади.З 2014 року коаліція на чолі зі США почала проводити операції проти ІДІЛ. Вона також підтримувала курдські сили, що стали основним наземним партнером у боротьбі з терористами. У 2015 році Росія приєдналася на боці уряду Асада, зокрема роблячи масові авіаудари та ракетні обстріли, які зміцнили позиції режиму, особливо у стратегічних регіонах, але спричинили дуже багато жертв серед цивільного населення. Битва за Алеппо 2016 року стала кривавим символом війни. У жорстоких боях між опозицією та урядовими силами місто зазнало значних руйнувань. У грудні 2016 року урядові війська за підтримки Росії повністю повернули контроль над містом. А у 2017 році курдські сили та міжнародна коаліція вибили ІДІЛ з їх столиці. До 2019 року Ісламська держава втратила майже всі контрольовані території, хоча її бойовики залишаються активними завдяки підпільним осередкам.Надалі активні бойові дії продовжувала Туреччина, яка провела кілька військових операцій у північній Сирії, заявляючи про боротьбу з курдськими загонами, яких вважає терористами, бо ті хочуть автономії. Це призвело до створення зон впливу, де Туреччина встановила свій контроль. До останнього часу Башар Асад, завдяки росіянам та іранцям, впевнено контролював більшість території каїни, та в кінці листопада цього року війна спалахнула з новою силою. Яка зараз у Сирії ситуація: блискавичний наступ повстанців, який може призвести до появи нової ІДІЛУ 2020 році Туреччина, по суті, врятувала сирійську опозицію від поразки військам Асада. Після угоди про припинення вогню в Ідлібі масштабні бої припинилися. Це дало можливість сирійській опозиції, зокрема "Гайят Тахрір аш-Шам" (або "Організація визволення Леванту", ГТШ), укріпити свої сили, перегрупуватися, змінити керівництво та підхід, щоб розпочати новий наступ. Ізраїльський політолог, підполковник запасу ЦАХАЛ Аріє Зайден зазначив в етері Еспресо, що загострення у Сирії сталося саме тепер через те, що до влади у США скоро прийде Дональд Трамп."Всі очікують, що прийде Дональд Трамп 21 січня, і закінчиться та епопея з війною на Близькому Сході. І тепер як завжди, як було це зараз у нас, перед тим, як починаються перемовини, ви повинні показати і захопити щонайбільше важливі позиції. Показати, що ви найсильніша сторона", - вважає підполковник запасу ЦАХАЛу.Цікаво те, що повномасштабний напад Росії на Україну зіграв лише на руку сирійським повстанцям. Адже російські військові ресурси застрягли в Україні. Так само війна в Ізраїлі теж допомогла сирійцям, бо "Хезболла" й Іран почали менше уваги приділяти допомозі режиму Асада. "Блискавичне просування повстанців за останні дні в частинах північної та центральної Сирії стало результатом кращої організації сил повстанців, ослаблення військових союзників президента Башара Асада та, можливо, удачі. Повстанці досягли приголомшливих успіхів проти сил президента Башара Асада, поки Росія, Іран і "Хезболла" відволікаються на інші конфлікти", - пишуть у Тhе Wаshіngtоn Роst.  Таку саму думку транслюють і в СNN, що "ілюзія контролю Асада над Сирією розбивається, оскільки Росія, Іран і "Хезболла" ослабили свою пильність".Хронологія цих військових успіхів розпочалася 26–27 листопада, тоді "Гайят Тахрір аш-Шам" та інші менші повстанські організації, яких підтримує Туреччина, почали свій несподіваний наступ, захопивши понад 20 населених пунктів і військову базу на півночі країни. Однак справжній прорив стався у наступні дні, коли ГТШ атакувала стратегічні позиції, захопила частину важливої траси, швидко наблизилася до Алеппо (другого найбільшого міста країни), який 1 грудня майже повністю захопили. Росіяни почали завдавати численних авіаударів, що спричинило нові жертви. Однак це не зупинило повстанців, які й далі продовжують наступати вже на півдні країні, відбиваючи нові території в режиму Асада, який пробує перегрупуватися. У СNN вважають, що оскільки повстанці зараз контролюють Алеппо, включаючи ключові військові об’єкти та аеропорт, будь-яка контратака буде важкою для армії Асада:"Місто протрималося майже два роки в майже безперервній облозі урядових сил, перш ніж його захопили в 2016 році".Як пише Вlооmbеrg, аналітики відзначають, імовірно, як повстанці, так і Туреччина, яка могла координувати їх просування, навіть не думали, що матимуть такі швидкі й масштабні успіхи. Бо головна мета була розширити свою зону впливу, а тепер ця мета починає геометрично рости.Старший науковий співробітник Інституту Близького Сходу у Вашингтоні Фірас Максад сказав Тhе Wаshіngtоn Роst, що Башар Асад довгий час покладався на військову потугу Росії, Ірану та "Хезболли", тому не розвивав ефективно свої військові сили, що і має зараз фатальні наслідки."Асад довів нездатність перетворити власну армію на ефективну бойову силу і натомість залишається сильно залежним від зовнішньої допомоги. Але Іран та "Хезболла" зараз мають найслабші позиції за останні десятиліття. Росія зосереджена в Україні. Тому тих компонентів, які стримували сили повстанців кілька років тому, їх більше немає, і це ставить режим Асада під загрозу", - вважає експерт.Однак, яка кажуть у Тhе Nеw Yоrk Тіmеs, розриву зав’язків між Сирією та Іраном не варто чекати, для іранців критично важливо зберегти свій вплив там. "Сирія перебуває в центрі сьогоднішньої регіональної боротьби за владу через критичний сухопутний коридор, який вона забезпечує Ірану до "Хезболли", найважливішого регіонального союзника Тегерана, у Лівані. Розрив цього "трубопроводу" для зброї, постачання та людей має вирішальне значення для Ізраїлю — і його захист настільки ж важливий для Ірану", - відзначають у виданні. Також експерти з якими говорили Тhе Nеw Yоrk Тіmеs вважають, що порушення хиткої рівноваги, яка склалася останніми роками в Сирії, може привести до появи нової версії ІДІЛ:"Зараз Сирія територіально поділена між Асадом, ісламістськими бойовиками, курдськими групами, яких підтримує США, і повстанцями, яких підтримує Туреччина. Порушення цієї хиткої рівноваги може підштовхнути інші групи до нападу на територію, яку контролює Асад, потенційно відновивши громадянську війну та викликавши новий наплив біженців або відродження груп джихадистів, подібно до підйому Ісламської держави в 2014 році".Як посилення війни в Сирії може допомогти чи зашкодити Україні За даними ВВС, восени 2024 року в Сирії перебувало близько 7,5 тисяч російських військових, здебільшого на авіабазі в Хмеймімі та технічній базі ВМФ у Тартусі. Однак останню нещодавно залишили всі російські кораблі, як підтверджують супутникові знімки Рlаnеt Lаbs. "Пункт матеріально-технічного забезпечення ВМФ Росії в Сирії — єдиний російський військово-морський об'єкт у Середземному морі, особливо важливий після початку вторгнення в Україну у 2022 році. Через закриття Туреччиною проток для військових кораблів російський флот не може поповнювати Чорноморське угруповання", - відзначають у ВВС.Крім основних баз, Росія має в Сирії інші військові та цивільні об’єкти. Частина бійців, зокрема колишніх "вагнерівців", охороняє їх. Проте постачання російських військових ускладнене через закриття турецьких проток і проблеми з авіалогістикою. Це обмежує їхню здатність брати активну участь у бойових діях, хоча авіація все ще підтримує сирійську урядову армію. Тобто через війну в Україні та складну логістику Росія наразі не має можливості суттєво наростити військову присутність у Сирії.Для України, розвиток війни в Сирії може мати як вигідні, так і невигідні аспекти, залежно від геополітичного контексту. Так, з одного боку, нам вигідно, щоб було розпорошення військових й економічних ресурсів Росії за умови, якщо Росія продовжить активно залучати свої сили до сирійського конфлікту. До того ж воєнні злочини чи ескалація у Сирії можуть призвести до посилення санкцій та ізоляції Росії, що сприятиме українській позиції. Однак, як вважає виконавчий директор Міжнародного фонду "Відродження" Олександр Сушко, Росія буде збільшувати свою військову присутність в Сирії тими силами, які вже перебувають в тому регіоні, без перекидання військ з фронту російсько-української війни."Я б не перебільшував впливу подій в Сирії на російсько-українську війну. Ми точно не дочекаємось того, що якісь російські підрозділи перекидатимуть з фронту в Сирію для підтримки режиму Асада. Цього не буде", - сказав Сушко в етері Еспресо. З іншої сторони, зростання напруги в регіоні може лише посилити глобальну нестабільність, створити міграційні кризи та залучити більше держав до конфлікту. У підсумку такий сценарій може відвернути увагу Заходу від допомоги Україні, як це було з війною в Ізраїлі. Крім цього, ескалація в Сирії може ще більше зміцнити зв’язки Росії, Ірану, режиму Асада, а це збільшить загрози для України. Для прикладу, як подяку, Асад може дозволити посилено вербувати солдат у Сирії для російських цілей в Україні. У Міністерстві закордонних справ України чітко заявили, що саме Москва та Тегеран несуть основну відповідальність за "деградацію безпекової ситуації в Сирії". У відомстві наголошують, що держава переживає новий небезпечний етап війни, який "може призвести до непередбачуваних наслідків для регіонального миру та безпеки".Та як каже старе прислів’я: "Ворог мого ворога – мій друг", у цьому ключі є чимало інформації, що деякі сирійські повстанці отримали допомогу й підготовку у Головному управлінні розвідки України. Щобільше, українські ГУРівці навіть залучені на боці сирійської опозиції, щоб знищувати російських найманців не лише на території України, але й всюди, де можна. Наприклад, у липні та вересні вони завдавали ударів безпілотниками по базі РФ у Сирії, про що самі інформували. А як пише турецький військовий портал Сlаsh Rероrt, саме "Україна допомогла сирійській опозиції створити безпілотну авіацію". Як відзначив політик і дипломат Роман Безсмертний, залучення ГУР до боротьби з росіянами в Сирії, є дуже важливим, бо в українців "є розуміння того, що вирішуються питання не тільки на російсько-українському фронті, але й деінде, де є наші інтереси, де є можливість боротися із ворогом".Читайте також: Вагнер: нинішній стан і значення подій в Малі для війни в України. Пояснюємо

Ситуація починає прояснятися, ми вже принаймні знаємо, хто наступний президент США і що в його кабінеті будуть також люди, які навряд чи нам сподобаються з огляду на їхню біографію і професійні здібності. Потенційний голова Пентагону – ведучий Fох Nеws, держсекретар – Марко Рубіо. У нас ще є два місяці, щоб підготуватися до таких сценаріїв, бо повпливати на ситуацію в нашого основного військового донора ми не можемо.Перш за все варто звернути увагу на те, що більшість людей, які долучаються, є досить розумними. Можливо, вони не мають достатнього професійного досвіду, але їхній інтелект і потенціал очевидні. У багатьох із них є дві головні причини бути там. По-перше, це їхня відданість Дональду Трампу, яка проявлялася протягом останніх восьми чи дев’яти років, адже відданість – це те, що Дональд Трамп високо цінує. По-друге, їхні погляди та ідеї збігаються з ідеями Дональда Трампа, що робить їх частиною руху, який прагне реалізувати гасло: "Зробимо Америку великою!"На мою думку, не варто оцінювати цю групу людей, про багатьох із яких я раніше навіть не чув і не мав уявлення, через українську призму, адже йдеться про американські вибори, які стосуються Америки та її політики. Це питання того, хто керуватиме Сполученими Штатами.Україна є другорядним питанням. Протягом останніх кількох років за президентства Джо Байдена ви залишалися другорядним питанням, і, гадаю,  з Дональдом Трампом ситуація не зміниться. У нього є важливіші пріоритети в самій Америці – гроші, влада, власний порядок денний, щоб стати, як би це висловитись, пожиттєвим лідером Америки. Він уже заявляв, що інших виборів у США не буде. Почекаємо - побачимо, як він спробує втілити це в життя. Однак будь-які зміни впливатимуть і на Україну, адже питання стосується Америки. Люди більше зосереджуватимуться на внутрішніх проблемах і менш охоче витрачатимуть кошти на зовнішні справи. Найбільша загроза в тому, що вони можуть повернутися до політики ізоляціонізму, подібної до тієї, що панувала за часів Другої світової війни, коли увага була зосереджена виключно на внутрішніх справах Америки, за винятком, можливо, Китаю.Безумовно, це матиме наслідки не лише для Америки, але й для Європи та всіх союзників, які можуть знадобитися Сполученим Штатам у разі війни з Китаєм, у разі, якщо така війна стане неминучою. Все більше скидається на те, що Китай готується до війни, адже він підтримує Росію, не стримує Північну Корею, яка також підтримує Росію, і, безумовно, не впливає на Іран, який діє в тому ж напрямку. Тому, вважаю, що нас очікують важкі часи.Щодо Дональда Трампа, на мій погляд, багато його планів і мрій будуть зруйновані в найближчі місяці під впливом непередбачуваних обставин. Саме ці обставини зрештою візьмуть гору та змусять його уряд зіткнутися з реальністю світу, а не лише з обмеженою реальністю американської політики. Американський ізоляціонізм завжди закінчувався великими війнами на Європейському континенті – це доконаний історичний факт. Дональд Трамп зараз займатиметься всім, але не Європою, і це може сильно збільшити російські апетити.Водночас є фігура, до якої ставляться з недостатньою серйозністю, - Ілон Маск. Пару днів тому я спілкувався з європейськими політиками щодо Маска, вони кажуть, що за пів року Маск посвариться з Дональдом Трампом. А я більш ніж упевнений: вони не посваряться. З другого боку, у Ілона Маска, як у молодої ще людини, є багато планів і потенціалу впливу.Ще ми бачимо, як США готуються до знищення чи блокування свого класичного дипстейту – потужної середньої ланки державних управлінців, патріотів Америки, які знають, що собою являє рейганівська доктрина. Ілон Маск буде опікуватися кадрами – це стосується як США, так і американської системи управління. Радше всього, він знайде спільну мову з керівником Пентагону. Які сценарії ви бачите в цій сфері?Перш за все, варто зазначити, що Росія, ймовірно, продовжить свої дії. Я не бачу жодних механізмів чи засобів, які могли б змусити її зупинитися, оскільки, як я вже неодноразово наголошував, Путін вірить у свою перемогу. І тут хочу пояснити, чому я так вважаю. Насамперед, він користується значною підтримкою з боку Північної Кореї, Китаю та Ірану. Це потужна допомога, яка включає постачання обладнання, техніки, технологій і, найважливіше, зброї. А тепер ще й додається жива сила.Отже, Путін має суттєву підтримку. Окрім цього, йому вдалось сформувати свій вплив у НАТО та Європейському Союзі, що створює значні проблеми для України в обох цих структурах. Для нього це потужний аргумент, і саме тому він вважає, що перемагає. Тепер перейдімо до Маска. Маск незвичайна особистість. Ми не знаємо, наскільки амбітними є його плани. У нього вже є всі гроші, які йому потрібні, і це викликає у мене занепокоєння, адже коли у людини є все багатство світу, наступною метою стає влада. Він уже є найбагатшою людиною у світі. Так, багато з його статків – борги, як і у Дональда Трампа, але формально він найбагатший у світі. Тож що буде його наступним кроком? Можливо, Дональд Трамп так активно залучає Маска, щоб він спробував очистити американську систему від зайвої бюрократії, адже є так багато урядовців, які виконують роботу не за призначенням і отримують за неї великі гроші. Це величезна, самозабезпечена індустрія, яка часто не приносить реальної чи значущої користі для США. Однак виникає питання: чи не зруйнує Маск, який не має досвіду в бюрократії, важливих речей? Чи не ліквідує він, наприклад, такі установи, як міністерство освіти, які справді мають сенс і значення для всієї країни? Це поки що невідомо, але одне очевидно: на Америку чекають справжні американські гірки.У найближчі роки частина цього руху торкнеться і нас. Як саме і наскільки сильно — сказати важко. Але я повертаюся до головного: Росія не має наміру зупинятися. Я не бачу нічого в діях чи заявах Дональда Трампа, що могло б переконати Путіна повернутися в рамки. Путін уже вийшов за них, він діє на власний розсуд і, наскільки я можу судити, планує рухатися далі. Може відбутися масштабування війни, яке охопить країни Центральної Європи. Це станеться наступного року, а частина європейських політиків тим часом нагадують бандерлогів із книжки Кіплінга. Бандерлоги дивляться на Каа, але цей пітон – то не Путін, ідеться про глобальне зрушення і глобальну війну. Треба ухвалювати швидкі, дієві й корисні рішення з урахуванням того, що система континентальної безпеки може стрімко помінятися – Трамп може знайти будь-який привід.Хочеться вірити, що все буде добре, але треба розглядати також критичний сценарій, коли Трамп зателефонує Путіну й скаже: зупиняй війну, – а Путін йому скаже: я не буду зупиняти війну, я хочу досягати своїх цілей. І що тоді? Про наслідки цієї розмови ми можемо й не дізнатися. Якщо вона ще відбудеться, адже невідомо, що Трамп може запропонувати або чим може пригрозити Путіну, щоб той вирішив зупинити війну.Якщо говорити про критичний сценарій, то це має бути напад на країну-члена НАТО. Малоймовірно, що це буде атака на країну, яка не є членом НАТО, за винятком, можливо, Грузії та Молдови, адже Грузія фактично вже контролюється Росією. Будемо відвертими: сьогодні Грузія є частиною російської сфери впливу. Поруч із нею розташована Вірменія, яку Путін намагатиметься підкорити а подальшому, використовуючи будь-які можливі хитрощі.Залишається ще Молдова, і, судячи з результатів останніх виборів, баланс у країні дуже хиткий між проросійськими та прозахідними настроями. Молдова ще не остаточно визначилася з орієнтацією на Захід, тож Путін може спробувати скористатися ситуацією, щоб посилити свій вплив там. Однак жодна з цих трьох подій не змусить Захід діяти активно. Лише напад на країни, такі як Норвегія, Швеція, Велика Британія, Іспанія чи інші ключові члени НАТО, здатний пробудити Захід, змусивши його зреагувати рішучіше.Путін не збирається діяти поспіхом, адже знає, що це змінить правила гри. Він не хоче змін. Його мета – зберегти поточний стан, де зміни відбуваються повільно і поступово, через підкуп політиків, дрібні атаки то тут, то там, щоб ситуація залишалася нестабільною. Він не прагне великої ескалації. Тому, думаю, ми й надалі спостерігатимемо таку ж стратегію. Малоймовірно, що він піде на масштабний наступ, адже це не відповідає його інтересам. Внаслідок цього ми продовжуватимемо бачити слабких, політиків, які, як ви виразились, дуже нагадують бандерлогів.Єдина надія, яка зараз з’явилася на горизонті, – це позбутися Шольца, який або працює на Росію, або має до неї такі симпатії, що не бажає чинити опір. Якщо на зміну Шольцу прийде сильніший політик у Німеччині, це може змінити баланс сил і саме цього ми дуже потребуємо. Макрон у свою чергу демонструє, що багато говорить, але мало робить.Нам необхідно, щоб Німеччина та Франція діяли разом і злагоджено, демонструючи силу та рішучість. Це означає, що потрібен сильний канцлер, а не слабкий, як зараз. Нещодавно я слухав промову Шольца в парламенті, і він говорив про те, чого не зробив, так, ніби це були його досягнення. Його поведінка нагадує поведінку розбещеної дитини, яка, не бажаючи грати у футбол, забирає м'яч і йде додому. Такі заяви просто жалюгідні. Тому чим швидше Шольц покине свою посаду, тим краще для всіх.Проте Захід досі не прокинувся. Боюсь, що це не станеться доти, доки не трапиться щось драматичне — або з боку Путіна, чого я не очікую, або, що більш імовірно, з боку Америки. Наприклад, якщо Трамп вирішить вивести війська з певного регіону і заявить: розбирайтеся самі, це не наша справа. Це могло б змусити людей діяти, але навіть тоді я не впевнений, що це станеться, оскільки сучасні політики виявляють надто велику слабкість. Путін використовує північнокорейських військових, з одного боку, щоб не оголошувати загальну мобілізацію й залишити в спокої Москву та Санкт-Петербург – міста, від яких залежить не лише функціонування Росії, але й внутрішньоросійська стабільність. Застосування корейців – це ляпас євроатлантичній спільноті. Наразі він їх використовує на території Курської області. Але непокоїть, що відбувається обкатка малообмеженого людського ресурсу. Північна Корея – диктатура, зрозуміло, що для них війна є певним шансом, соціальними сходами.З другого боку, класичним американським генералам, типу Міллі, командувача американських штабів, могло не сподобатися те, про що почав говорити генерал Залужний, колишній головнокомандувач ЗСУ, теперішній надзвичайний і повноважний посол України в Сполученому Королівстві Великої Британії та Північної Ірландії. Можливо, Залужний не до кінця провів ці паралелі, але, наприклад, підводні човни повністю змінили стратегію і хід Першої і Другої світових воєн. Класичні великі держави будували потужні надводні флоти – німці будували підводний флот, субмарини. Зараз ідеться про застосування різних БПЛА, про дронові армії, які можуть перебрати на себе функції ракет, можуть сильно виснажувати систему ППО. Зараз це все змінюється буквально на очах.Я повністю погоджуюсь із коментарем Залужного. Ми вже дійшли до того моменту, коли солдати повинні не лише спостерігати за лісом, а й постійно стежити за небом, адже значна частина бойових дій тепер відбувається саме там. З точки зору росіян, вони демонструють прогрес у своїх діях. Вони активно використовують безпілотники, хоча ще не змогли повністю інтегрувати їх у структуру своєї армії. Це означає, що їхнє використання дронів все ще централізоване, і солдати часто діють ізольовано. Проте варто відзначити, що вони дуже швидко навчаються та адаптуються.Українські війська демонструють виняткову ефективність, коли мають можливість діяти самостійно. Однак під час жорсткого контролю з боку генералітету їхня ефективність у бойових діях та логістиці помітно знижується.Надзвичайно важливо досягти кращої інтеграції у використанні безпілотників, щоб забезпечити війська необхідними дронами в потрібний час. Як показали дії українських військ під Курськом, коли вони добре екіпіровані та мають можливість воювати відповідно до реальних умов, їхня перевага над російськими силами стає очевидною. Водночас, коли українським військовим доводиться утримувати оборону конкретного села чи будівлі, росіяни отримують здобутки завдяки своїй чисельній перевазі та, що особливо важливо, більшій кількості безпілотників. Це підкреслює необхідність не лише належного забезпечення, але й автономії для українських сил у прийнятті тактичних рішень.Останнє, що нам потрібно робити в майбутньому, - це закріплювати наші війська на місці. Нам потрібно дати їм максимальну кількість безпілотників, яку ми можемо, і дозволити їм воювати. Якщо ми це зробимо, я думаю, що ми дійсно почнемо рухатися вперед, а не лише оборонятися. Примушувати війська залишатися на позиціях – це програшна стратегія. Ми чітко бачимо, що коли військових фіксують на місцевості, росіяни їх оточують і змушують відступати. Коли ж українські війська зберігають мобільність і мають у своєму розпорядженні достатню кількість безпілотників, вони здатні завдавати противнику значних втрат.Однак залишається проблема з урядовою системою закупівель. Хоча безпілотники постачаються, їхня кількість і типи не завжди відповідають потребам підрозділів. Значну частину забезпечення, до 70–80%, все ще покриває волонтерський рух. Уряд поки не вирішив бюрократичні труднощі, пов'язані з заміною втрачених безпілотників. Наприклад, дрони Маvіс вважаються витратними матеріалами, однак військовим досі потрібно подавати звіти про їх втрату. Це створює додаткові труднощі: деякі бригади навіть не хочуть отримувати урядові дрони, оскільки це тягне за собою обов'язок звітувати і ризик бути притягнутими до розслідувань у разі їхньої втрати, що є неминучим у бойових умовах. Цю ситуацію необхідно терміново виправляти, аби система працювала на підтримку військових, а не створювала для них зайвих перепон.Війна безпілотників має великий потенціал для розвитку, особливо у поєднанні зі штучним інтелектом. Із впровадженням штучного інтелекту та вдосконаленням безпілотників потреба у них, швидше за все, зростатиме, а не зменшуватиметься. Це вимагає створення ефективнішої системи доставки, покращення виробничих потужностей та оптимізації передачі технологій. Оскільки Росія постійно адаптує свою стратегію використання безпілотників, нам необхідно діяти ще швидше, оперативно реагуючи на їхні дії та застосовуючи всі доступні ресурси для протидії. У деяких аспектах Україна ще має пройти значний шлях, але вона рухається у правильному напрямку. Сподіваюся, що система буде вдосконалюватися, і ЗСУ зможе ефективно застосовувати потрібні дрони для виконання конкретних завдань. Хотів би вас розпитати вас про систему управління військами, зокрема про континентальну систему безпеки. Є генеральні штаби – Великої Британії, Франції, Німеччини, Литви, Польщі, України. Їм треба було б пропрацьовувати погані сценарії, готуватися до них, адже вони можуть настати впродовж кількох місяців. Ми залишаємося оптимістами, але доктрина американського ізоляціонізму є загрозою для Європейського континенту.В української армії непроста ситуація – і в середині війська, і на фронті, але це армія, яка витримала повномасштабне російське вторгнення і розгромила на окремих ділянках фронту російських інтервентів. Чи бачите ви зміни в оперативному керуванні тих держав, яким може загрожувати небезпека, - Німеччини, Франції, Польщі, Литви, щоб пропрацювати «план Б»? Попри те що населенню цих держав то може й не сподобатися, треба готувати людей до серйозних сценаріїв.Я б сказав, що ми досі перебуваємо на етапі "плану А+". Насправді не бачу ознак переходу до "плану Б". Немає жодних драматичних змін чи дій у жодній з країн, які б свідчили про те, що їхні лідери розуміють реальну ситуацію. І це сумно, адже просто вдосконалювати те, що вже робиться, недостатньо. Модернізація шляхом лише незначних покращень — це не вихід; потрібні радикальні зміни, нові підходи та повна трансформація способів ведення бойових дій.Як зазначає Залужний, це вже війна безпілотників. За останні два тижні я бачив три відео з навчань солдатів у різних європейських країнах. Люди хвалять ці тренування, але всі солдати продовжують дивитися вниз, так само, як і 20 років тому. Під час навчань не використовуються дрони, тому  солдати і не дивляться вгору, хоча це тепер життєво важливо. У деяких країнах навіть існують обмеження на запуски дронів під час тренувань із міркувань безпеки, що унеможливлює польоти дронів над солдатами. Це серйозна проблема, яка демонструє нерозуміння політиками того, що правила гри змінилися. В Україні ця зміна вже очевидна, і вона кардинально вплинула на підхід до війни. Іншим країнам потрібно якнайшвидше наздоганяти цей новий формат ведення бойових дій.Скільки офіцерів із цих країн їдуть безпосередньо на передову, щоб зрозуміти, як змінилися правила гри, і потім повертаються та запроваджують ці зміни у своїх арміях? На мою думку, їх дуже мало. Більшість із тих, хто приїжджає, — це переважно спеціалісти на пенсії, які роблять це з професійного інтересу, а не активні офіцери, готові повернутися додому та впроваджувати зміни. Я думаю, що ми повинні повернутися до вашого попереднього запитання - про те, який потрібен шок, щоб люди почали діяти. Шок може статися, але до того моменту це вже може бути запізно. Це ставить нас перед ризиком ще гіршої ситуації - не лише для України, а й для всієї Європи. Якщо люди не зрозуміють, що це серйозна історія, яка не зникне сама собою, наслідки можуть бути катастрофічними. Також є питання людського ресурсу – кількість військовозобов’язаних, комплектування частин і так далі. Невідомо, скільки Росія підготувала додаткового людського резерву, чи буде перекидати, наприклад з Курського на Харківський напрямок, північнокорейських інтервентів, але така вірогідність є. З урахуванням ширини фронту, можливо, треба було б осмислювати якісь додаткові ланки управління, можливо, треба б повертатися до якихось укрупнених ланок, переходити до дивізійної системи.За останні кілька тижнів ви, мабуть, чули заяви від Стерненка, Бутусова та від мене про те, що система управління є ключовим елементом для досягнення перемоги у цій війні. Її необхідно змінювати, адже багато її аспектів залишаються неефективними. На мою думку, надзвичайно важливо залучити більше цивільних до системи управління. На найвищих рівнях усе ще домінує армія, і часто спостерігається певна зарозумілість у припущенні, що тільки військові знають, як діяти найкраще. Це не так. Є багато цивільних фахівців, які здатні зробити значний вклад. Подивіться на приклади успішних цивільних ініціатив: виробничу ефективність і технологічний розвиток "Нової пошти" або те, як "Сільпо" вдається день за днем підтримувати безперебійну роботу супермаркетів навіть у сірих зонах. Ці приклади демонструють, що залучення цивільних може суттєво покращити управління та адаптацію до викликів. Саме цього нам так бракує у військовій системі, і саме це потрібно негайно впроваджувати.Необхідно запитати себе: де є належний рівень управління логістикою в Збройних силах? Але це лише одна з багатьох проблем. Постійне розділення бригад і переміщення батальйонів з одного місця на інше суперечить основним військовим принципам. Підрозділи мають зберігати свою цілісність.Бригада – це базова бойова одиниця, і її слід зберігати як єдине ціле. Розділення бригад допустиме лише в найкритичніших ситуаціях, і навіть у таких випадках це рішення має бути ретельно обґрунтоване та переглянуте. Проте така практика здійснюється постійно, що призводить до серйозних наслідків. Військовослужбовці не отримують належного матеріально-технічного забезпечення, командування стає дезорганізованим, а довіра руйнується. Підрозділи працюють значно ефективніше, коли вони знають, з ким воюють, і хто перебуває поруч. Важливо знати обличчя, імена, мати впевненість у своїх товаришах та командирах. Солдати воюють значно краще, коли вони впевнені у професійності й компетентності свого командування. Без цієї довіри бойова ефективність підрозділів знижується, що неприпустимо в умовах війни.Коли ви опиняєтеся під командуванням нового командира, ви не знаєте, як він мислить, як працює і що від нього очікувати. Він у свою чергу не знає вас, не розуміє ваших можливостей і не знає, чи можна вам довіряти. У військовій справі розбивати бригаду – це серйозний крок, якого слід уникати. Проте у нашому випадку така практика регулярна.Як на мене, однією з найефективніших управлінських змін, які можна запровадити уже зараз, є припинення практики розділення бригад. Бригади повинні залишатися згуртованими, і очолювати їх має найкращий можливий командир. І це не повинно залежати ні від рангу, ні від походження – командиром має бути той, хто найкраще підходить для цієї ролі.  А може у ворога зараз, під час зимової кампанії, завершитися наступальний імпульс? Чи вони поставили собі конкретне операційне завдання на найближчі три місяці – займати якомога більше територій, не рахуючись з утратами, і врахували втрати, як санітарні, так і незворотні?Це цікаве запитання. Багато хто вважає, що Росія докладає всіх зусиль, тому що вірить у наближення миру. Можливо, вони справді так думають, але я сумніваюся, що Росія насправді вірить у якийсь мир. Важливо розуміти, що для Росії, як і для багатьох інших, припинення вогню є насамперед політичним, а не військовим кроком. Це всього лиш політичний інструмент для виграшу часу, необхідного для підготовки та продовження військових дій.Отже, миру ми не отримаємо – це очевидно. І на Заході, і в Україні це розуміють, але все ще є чимало людей, які вірять, що Росію можна змусити до миру. Це ілюзія. Однак є й ті, хто побоюється, що Трамп може вдатися до радикальних дій, оскільки вони не розуміють його логіки та не знають, як він мислить. Наприклад, вони категорично не хочуть, щоб американські, британські війська чи навіть НАТО були залучені до конфлікту.Водночас росіяни, враховуючи свій спосіб мислення, можуть сприйняти заяви Трампа про можливий вихід із НАТО як хитрий маневр, спрямований на їх дезорієнтацію. Тому слова Трампа можуть мати зворотний ефект - їх можуть протлумачити по-іншому, ніж він того очікує, і призвести до наслідків, які є протилежними до його намірів.На мою думку, Путін зараз відчуває слабкість як з боку Заходу, так і з боку української влади. Він діє з максимальною інтенсивністю, використовуючи всі доступні можливості, поки може це робити. Путін не бачить перед собою сильного спротиву. Це всього лиш моє припущення, але воно ґрунтується на спостереженні за його діями та реакцією міжнародної спільноти.

Спрогнозувати, що відбудеться, ми не можемо, але певні напрямні є, уже представлена певна конфігурація нової адміністрації Дональда Трампа. Там присутній Ілон Маск, там є кілька дивних персонажів. Якщо вони не будуть стримані американським діпстейтом, може відбутися розкоординація американської присутності у світі. Хочеться вірити, що, навпаки, вони зберуться з силами і покарають як окремо взятого російського агресора, так і наведуть лад у стосунках із Китаєм. Але також розуміємо, що буде дуже складний період, і він почнеться буквально за пару місяців - адміністрація Байдена догулює на своїх посадах, пообіцяла позакривати всі основні фінансові питання до кінця року, до приходу Трампа. Щодо адміністрації Байдена, яка має йти, і закриття всіх фінансових зобов’язань – не зовсім зрозуміло, чому досі цього не було зроблено стосовно 6 мільярдів, чому для цього потрібно було чекати результатів виборів, як і в інших питаннях, щоб дізнатися неприємний для себе підсумок і тепер намагатися гарячково за ці два з половиною місяці створити якийсь заділ для України – для чого? Ці шість мільярдів не розв’яжуть проблему фінансування наступного року. Чому не займалися з урахуванням кінця року в США гарантіями надання допомоги на наступний рік? З нею зараз усе дуже туманно з огляду на такий результат виборів і на заяви, які робить спікер Джонсон. Так, звісно, якісь рішення ухвалюють, і Блінкен ось в Європу їздив, але цього недостатньо для війни. Для поточних справ на короткому відтинку – можливо, вони допоможуть. Засоби, боєприпаси отримає українська армія, їй буде простіше пережити зиму. А наступний рік залишається в тумані.Тепер щодо адміністрації майбутньої Трампа.Марко Рубіо, наприклад, інші дуже конкретні люди, але Україна, здається, не буде в них у пріоритетах.Бачте як – вона не в пріоритеті, судячи з заяв самого Трампа та його віцепрезидента Венса, приміром. Хоча це гранично централізована адміністрація, Трамп вибирає людей з огляду на особисту відданість і лояльність – це головний критерій, а не компетенція чи переконання, представництво від республіканського якогось істеблішменту, це не є вирішальним. Поза тим дехто з них, той самий Рубіо – авжеж, це людина елітна, з істеблішменту. А от ведучий на Fох Nеws, якого готують на місце міністра оборони, - ну аж ніяк, це антиелітний такий конфронтаційний елемент, який там повинен щось зробити, якісь радикальні реформи всередині Пентагону та інше.І що стосується України: якби взяли Помпео, ми б розуміли, що його план буде реалізовуватися. А зараз ми бачимо, що в умовах, коли Помпео, Ніккі Гейлі й іншим відмовлено, тих, кого припускали, може, інтегрувати в нову адміністрацію Трампа, це означає, що в питанні України гору бере план Венса - принаймні від Венса, від його імені цей план уже озвучували. Від Помпео ми план знаємо, він так чи інакше, з усіма застереженнями, комплементарний щодо України план.А що передбачає план, який, поки що принаймні, очевидно, буде реалізовуватися? Усе та сама ідея Трампа про те, що він може поговорити з тим і з іншим, з Зеленським і з Путіним, і тим самим мало не за добу довести до припинення вогню за допомогою переговорів. Також озвучено про те, що на 20 років заморожують, тобто мораторій запроваджують на членство України в НАТО, створюють демілітаризовану зону, а також територіальні втрати однозначно вже будуть, відторгнення територій на користь Москви, які окуповані. Ось ці три пункти плану, які публічно обговорюють.Решта пунктів залишаються загадкою, але вони точно є. Ми їх не бачимо, нам їх не озвучують, але вони є і вони мають більш чутливі деталі, щодо яких Вашингтон, я маю на увазі Трампа, не дуже хоче зараз публічно робити заяви: а що буде з українською армією? А що з фінансуванням, озброєнням, зобов’язаннями Москви – гарантіями їхніми про ненапад надалі? Про це ніхто нічого не каже.І Москва вже, що обнадіює, до речі, заявляє про те, що для неї це неприйнятно. Ми розуміємо чому - тому що якщо справді ці три публічні пункти пропонуються до обговорення, то для Москви найголовнішим неприйнятним пунктом є саме конкретно створення демілітаризованої зони з якимись під міжнародним мандатом військами.Там називали британські чи, можливо, американські - це абсолютно неприйнятно для Москви, це означає, що неможливо буде поновити нову війну, а Москва до неї, безумовно, готується, планує її по закінченню чи припиненню вогню теперішньої війни знову для того, щоб реалізувати головну мету Москви - захопити всю Україну, не частину її, не тільки ті окуповані території, навіть не ті чотири області до адміністративних кордонів, на яких наполягає Москва і Путін, а захопити всю Україну. Але якщо між тобою та Україною перебувають американські війська – ну, можна, звісно, але ризиків насправді більше.Москва за всі ці роки, починаючи з 2014-го, не погоджувалась на жодне посередництво, на жодні «прокладки» на лінії фронту, лінії ООС між собою та українськими військами. Це ж також невипадково, тому що війська, які прийшли один раз на територію України, нехай навіть «блакитні шоломи» під будь-яким міжнародним мандатом, уже з України не підуть, щонайменше тому, що Україна в цьому не зацікавлена, Україні є сенс домагатися й погоджуватися саме з появою іноземних військ під міжнародним приводом на території лінії фронту.І одночасно з тим Лавров, наприклад, сказав про план Трампа, що це нова редакція Мінських угод. Тобто їх це не влаштовує, тому що Мінські угоди, на думку нинішню Москви, були спробою відтермінування війни великої на користь України. Це і так, і не так одночасно, бо насправді Мінські угоди, можливо, і відтермінували війну на 8 років, але насправді створили безліч проблем внутрішньополітичних, адже навколо цього скільки було накручено всього щодо того, що можна було уникнути війни. Це була ілюзія, адже очевидно, що Москва весь час, з першого дня готувалася до війни. Просто намагалася досягти своїх цілей невійськовими методами - в комбінації з військовими.Але Москву це не влаштовує, зараз вона хоче все і відразу, це можна прочитати лише так. Тому насправді вони повторюють напам’ять свої пункти вимог, які містять і ті, що були оприлюднені напередодні Саміту миру. Це три вимоги: скасування санкцій, заборона на вступ до НАТО і, відповідно, передача чотирьох областей до адміністративних кордонів (тобто неокуповані частини повинні покинути сили ЗСУ й передати їх під контроль Москви, тобто не воювати, а просто подарувати їх). Ну і все те саме: демілітаризація, денацифікація, державна мова, весь той набір, який ми чули, починаючи від Стамбула з 2022 року лютого-березня, - ось це повторюється на різні лади знову.Тому, чесно кажучи, зараз зависла ситуація, явно за одну добу не вдасться ні про що домовитися. Але це було зрозуміло, на мій погляд. То була передвиборча риторика, інша річ - реальні справи, тут уже іде з боку штабу Трампа, напевно. 17 грудня тільки буде голосування вибірників, ще до нього треба дожити, ще багато чого станеться за цей період. І, власне, залежно від того, як ситуація складатиметься на фронті, буде або інтенсифікуватися цей процес, або ні.І ще останній, дуже важливий фактор, на який варто звернути увагу: на відміну навіть від Москви, Київ докладає неймовірних зусиль, щоб налагодити стосунки з майбутньою адміністрацією Трампа. І зараз, звісно, і Міністерство закордонних справ і, напевно, якесь оточення Зеленського докладає неабияких зусиль, щоб забезпечити нову зустріч Трампа та Зеленського, це зрозуміло, випередити Москву в цьому сенсі, заручитися якоюсь хоча б мінімальною підтримкою в позиції України. Є шанс, що це може принести результат, шанс є, не стовідсотковий, але шанс такий є.Ми до кінця не розуміємо, чого хоче Трамп. Адже Трамп не озвучував свого плану - ні Венса, ні Помпео, ні будь-якого іншого, а саме свого плану, як він бачить завершення цієї війни, він не озвучував. Він говорив тільки про свої бажання, він говорив тільки виключно про те, що, мовляв, через те, що я кращий за Байдена і його адміністрацію, я закінчу війну за одну добу. Але вибори закінчилися, тепер потрібно це підтвердити справами. І ось тут починаються проблеми. Ну, мабуть, потрібно трошки почекати, ми побачимо за реакцією всіх сторін, буде зрозуміло, яка тут перспектива. Спецпредставник і його функціонал, зокрема йдеться про альтер его на посаді, - Курт Волкер. Ми пам'ятаємо цю людину, він зробив дуже багато, активний, сильний переговірник. Зараз фігури ще нема. У мене було таке сподівання, що це міг би бути, наприклад, Помпео, але для Помпео це, наскільки я розумію, було би пониження, тобто своїм інтелектом, харизмою, знаннями, впливом, він міг би протягнути певні речі, але як колишній високопосадовець - не знаю, чи він би пішов.Хотілося б, щоби був певний функціонал, який дозволяв би вести серйозні рамкові перемовини. Але що могло би входити до пакету? Частина того, що вкладається у функціонал американського переговірника, стосується безпосередньо нашого суверенітету, і ця посада, і ті бачення, наприклад, з боку нового Білого дому, мали б узгоджуватися з параметрами того, як це бачать у нас. Інакше це буде внутрішній конфлікт, якщо нам почнуть навішувати те, що буде потрактовано як капітуляція. Це спровокує певну суспільну реакцію, і ми також маємо це враховувати і не допустити до подібного, адже ситуація на фронті не міняється, вона стабільно надзвичайно напружена, ведуться важкі наступальні бої. Чи врахують оті всі речі Трамп і його оточення?Я сказав би так, що шанси Майка Помпео обійняти посаду спецпосланника не дуже великі, адже щодо нього й Нікки Гейлі Трамп висловився досить виразно - що для них немає позицій в його адміністрації. Тому, чесно кажучи, я не високо розглядаю ці шанси - а навіщо ти тоді ігнорував Трампа на інших ключових постах, якщо він займатиметься війною? Радник із національної безпеки цілком міг би обійняти посаду, наприклад, а чому тільки спецпосланника? Пониження не пониження – ну, так, але війна - це дуже серйозне питання, досягнення там були б дуже записані, так би мовити, у заслугу такому спецпосланнику.Але є й інша проблема: річ у тім, що Трамп призначає людей, які не мають виражати бодай якогось свого норову. Тим паче для Трампа це другий, останній термін, він, напевно, хоче лише сам від себе діяти, не озираючись на республіканський істеблішмент. Помпео не така людина, йому не можна буде просто виконувати накази Трампа, а мені видається, що Трамп налаштувався саме на це. Спецпосланник має виконувати якусь «фасадну» роль ширми, це не людина, яка приймає рішення. Озвучувати директиви, які прописані особисто Трампом.Як Помпео озвучуватиме питання мораторію чи заборону вступу України в НАТО тощо? На мій погляд, він не надто готовий, він себе зв’язав планом, який оприлюднив. Я не знаю, чи узгодив він цей план із штабом Трампа чи це його особиста ініціатива - тут можна гадати. Тому насправді це для нього була б некомфортна ситуація, якщо його просто наймають на посаду людини, яка має прикривати своєю роботою і здійснювати ініціативи найпершої особи. Тобто в такому разі на яких умовах він би заходив - просто займати цю клітку? Я вважаю, що для Помпео ось це є пониженням, а не сама посада, не сама позиція спецпосланника. Тепер що стосується капітуляції - не капітуляції та що робити в цей період, поки є неясність, нерозуміння того, куди це все піде. Річ у тім, що капітуляція - це позиція Москви. Для Трампа, який хотів би відгородитися взагалі від проблеми, тобто ось, досягли перемир'я, точніше припинення вогню, це інше, - от і добре, а ми тепер займатимемося проблемами Китаю, Ближнього Сходу, внутрішніми проблемами, свою місію ми виконали: стрілянини нема, убивств нема, ну, щось там відбувається.Якщо ж питання не розв’язується, два варіанти поведінки Трампа такі: він може засмутитися, тобто образитися, як самозакоханий нарцис. Мовляв, чого це я не можу з цим упоратися - через Москву? Через те що вона не приймає цей план? Може, через Київ, який не згоден поступатися територіями, ділитися суверенітетом, відмовлятися від вступу в НАТО? Тобто це може його тригерити, і він продовжуватиме цим займатися, поки, не доведе всю цю ситуацію до якогось результату. Може таке бути.Але, з іншого боку, не можна виключати, що Трамп може цим скористатися, начебто зняти з себе відповідальність: ну не хочуть сторони домовлятися - що я можу зробити, у мене шансів тут небагато. Тому, певно, нехай все залишається як є. Тобто з якимось підсумком, з якимось результатом це буде завершено. Так, звісно, якщо постачання озброєнь, боєприпасів, узагалі виділення допомоги з боку Сполучених Штатів істотно, кардинально зменшиться, це погіршить становище Києва, безумовно. Хто б там що не казав, 50-55% допомоги, що виділяється Україні, військової допомоги, ідуть зі США, решта – від Європи та інших партнерів України. Питання в іншому: наскільки громадська думка в самих США та й істеблішмент, на який я б теж зважав, погодяться на такі доктринальні зміни - повне ігнорування й ізоляцію, дистанціювання від цієї війни й зняття з себе відповідальності навіть адміністрації Трампа.Так, це чотири роки, то будуть важкі чотири роки, можливо, кінцеві, бо тоді нові вибори… Є певні сумніви в тому, всі стандартно говорили про те, що Трамп подзвонить, висуне ультиматум, скаже: якщо ти не робиш так-то і так то, відповідно, тоді ми допомогу Україні збільшуємо. Ну, можливо, це фантазії, можливо, Трамп так і зробить. Але ми знаємо, хто сидить у Кремлі, і ілюзій з цього приводу ми не маємо. І розуміємо, що, не збирається Путін згортати свою агресію, тому що він за останніх два роки дуже сильно розкачав російське суспільство, а процес фашизації ти не можеш просто так зупинити. З іншого боку, він розкачав зв'язки з тою самою Північною Кореєю, з Іраном, і далі це стосується не так ідеології про вісь зла, як конкретного виробництва боєприпасів і активізації тої чи іншої оборонки.Звісно, я не перебільшую того, що зараз робиться в Росії. Ну, і от каже йому Трамп: так-то, і так-то, і так-то, - а той каже: ну, сорі, - ні. Тоді Трамп може справді обвалити ціну на нафту і обвалити ще щось. Але це знову середньостроковий період, який почне діяти не відразу, не в той момент.Позиція Путіна відома, самим фактом приходу до влади Трампа вона не змінилася б, це багато разів обговорювалося. Тобто уявити собі, що Трамп цього не розумів, - ну, напевно, таке можливо, але, чесно кажучи, слабо віриться. Просто Трамп говорив усе це, аби лише виграти вибори або роздавати популістські обіцянки, які нездійсненні. Можливо, він розумів прекрасно, що війна просто так от не закінчується дзвінками. Тобто потрібно домагатися або силою, або поступками якимись неймовірними, тоді, напевно, сильна сторона задовольниться. Уявити собі, що він цього не усвідомлював, не розумів - мені в це важко повірити, тому що він розумів, яка висока ціна всієї цієї історії, але йому треба було виграти вибори, тому він так поводився, тому він це заявляв.Вибори він виграв, так, на 4 роки він зайняв посаду. Повертаючись до того, про що я говорив, через чотири роки, якщо здати Україну, якщо це призведе до наслідків у самих США, будуть теж покарані за це – якщо наступника не залишиш. Є вірогідність того, враховуючи бекграунд Трампа, попри те що він уже вдруге стає президентом, що це дуже ризикована гра – зовсім злити Україну й сказати, що я тут ні до чого, це не моє питання. Нікуди ж не подінуться ні Демократична партія, ні еліти, з якими він воює. А Афганістан? Прекрасні демократичні хлопці сиділи в Кабулі, а потім якось так сталося, що невдобно вийшло, як кажуть у нас в Україні.Є різниця між Афганістаном і Україною, я поясню яка: Афганістан - це периферія, так, це була вимушена двадцятирічна війна, потрібно було відреагувати на події 11 вересня загалом. На якийсь час там теракти, пов'язані з Аль-Каїдою і Талібаном, який у себе прихистив Аль-Каїду, припинилися, незважаючи на те що політичних і державних та історичних завдань виконано не було, до влади прийшли ті, з ким 20 років воювали. Але це десь там, в іншій цивілізації, в середньовічному майже Афганістані, доля якого, чесно кажучи, мало кого хвилює, що там відбувається – всім байдуже, нехай він живе в цій архаїці вічно.Україна - це інше, зовсім інше. По-перше, це Європа, по-друге, це гігантська східно-європейська держава, там у найкращий свій період до 40 млн населення доходило. Це країна колишнього СРСР, яка прагнула до інтеграції з Заходом і тільки діями Заходу вона там не опинилася - наприклад, рішеннями 2007 року щодо НАТО стосовно України та Грузії. Якби опинилися обидві ці дві країни в НАТО, то, напевно, по-іншому пішла б історія.Тобто помилок і так було багато зроблено, і ось так махнути, плюнути на Україну з перспективою після поглинання України подальших дій Москви щодо Молдови, Грузії - вже зрозуміло, країн Балтії. Чи може собі дозволити доктринально американська політика і американські державні інтереси, національні інтереси? По-моєму, ні. Америка, поки що принаймні, зберігає своє лідерство західного світу і виконує функцію захисту і безпеки, яку вона повинна давати країнам, що інтегруються в колективний Захід.Тож плюнути на неї не можна. Афганістан і не прагнув до членства в НАТО, чи в ЄС, чи ще кудись. Це різні речі, ціна відповідальності за втрату України вища за Афганістан. Про Афганістан згадують цю серпневу втечу звідти у 2021 році, і це залишиться в історії за Байденом, можливо, не зовсім справедливо, бо ж Байден не 20 років був президентом.А з Україною все набагато складніше. Виходить, за Байдена - він казатиме й демократи - Україна воювала й себе зберегла, а за Трампа її здали. Такого теж не можна собі дозволити. Трамп на такі крайнощі теж піти не може. І план лише один – продовжувати надавати озброєння, продовжувати давати Україні змогу себе захищати. Просто, оскільки війна йде вже до третього року, це треба давати і робити більше, тобто по зростаючій за експонентою, а не продовжувати роздумувати, давати NLАW чи Jаvеlіn.Але це все залишилося в 2022 році, зараз уже йдеться про «Томагавки» наземного базування та про інші загалом засоби, які б дали змогу добитися паритету в цьому питанні з Москвою. І Трампу доведеться вирішувати це питання - або так, або ні - з усіма наслідками й висновками. Ми маємо зіграти зі свого боку дуже чітко, дуже правильно, дуже конкретно. Я кажу і про офіційний Київ, і про наше суспільство українське - маємо грати грамотно з новою адміністрацією, яка приходить за два місяці. Що було б помилковим, наприклад, прогнозуючи ту чи іншу нашу внутрішню українську консенсусну позицію стосовно Трампової адміністрації, тому що він може намагатися нав'язувати той чи інший так званий компроміс чи дуже жорсткий компроміс чи ультиматум. Тому що великі гравці так грають: або ти робиш, як я тобі кажу, або не буде нічого - така теж може бути торгова позиція.Ну, вона вже звучить, тому що, повторюю, фінансовий рік у жовтні закінчився, ми не знаємо, що з наступними 60 мільярдами, умовно, допомоги. А як без грошей Україна буде воювати, без озброєнь, без всього іншого? Це вже звучить. Але ж Україна готова до переговорів. Парадокс полягає в тому, що переговори, припинення вогню - Україна відповідає «так». Інше питання, що немає ніяких попередніх умов, які їй висуває Москва: от давайте ось це, і це, і це повинно бути попередніми умовами. Які ще попередні умови - ви припиніть вогонь і сідайте за стіл переговорів. Чого це відразу, зі старту, до переговорів ще треба визнавати юридично ці території російськими, які окуповані, треба взагалі відмовитися від вступу до НАТО?А що натомість? А натомість Москва пропонує тільки одне: а ми не будемо наступати на Київ, захоплювати Київ. І хто в це повірить? З урахуванням того, що з грудня минулого року, як би там не говорили про важку ситуацію на фронтах, але окуповано 2500 квадратних кілометрів Росією - нових із грудня 2023 року. Так, це успіх, але це не успіх вирішальний. А Україна на піку в серпні захопила 1200 квадратних кілометрів у Курській області. Тому так питання не можна формулювати, Україна ще не програла війну.Це не так, що якась уже настала фаза, де фронт зламався, тікає, наступає російське військо - чому вони висувають ці ультимативні умови? Вони висувають винятково з розрахунку на те, що Захід зламається і справді припинить підтримку України. Усе залежить від Заходу: якщо Захід цього не зробить, то все припиниться, все повернеться рівно до тієї точки, з якої все починалося, коли ні Москва не може перемогти, ні Україна не може повернути території до кордонів 1991 року шляхом війни. Тобто потрібен компроміс, а не капітуляція, зараз питання саме про це, що лише компромісом можна досягти задоволення інтересів того ж таки Києва.Інше питання – позиція Вашингтона. Зараз це неможливо передбачити, та якщо Вашингтон здасть Україну, то витрати для конкретно адміністрації Трампа будуть неймовірні. В чому вони будуть? Можливо, наслідки настануть лише за чотири роки, так теж може статися. Але як американське суспільство схилити до того, щоб відмовитися від України, як колись від Південного В’єтнаму, - тут так не вийде, ситуація інша. То десь в Індо-Китаї - а це поряд. І наслідки здачі України будуть негайні щодо країн НАТО, країн Балтії, Польщі. Сувальський коридор, який ми весь час обговорювали, Молдова – з Придністров’я почнеться, з Гагаузії якийсь похід російських військ і танків туди далі, там може бути різноманіття, ще когось долучать, це точно. А Путін і російське суспільство, на вашу думку, готові до довгої війни на виснаження? Втрати в російській армії колосальні, зеки закінчились, закінчились ті, хто сподівався заробити - кульок і пару мільйонів родині. З'явилися північні корейці. Але все одно, путінський план, якщо йдеться про перманентну довгу війну зі стрибком ще далі й глибше, передбачає і подальшу мобілізацію, а Путін вирішив уникнути загальної мобілізації - так и з'явилися північні корейці.Ми так вважали раніше - що є межі загиблих: сто тисяч, двісті тисяч, триста тисяч - і має настати якийсь перелом, тому що  це витрати неймовірні, яких уже Москва не уникне. Але, на жаль, за ці 2 роки і 7 місяців ми переконалися, що це не так. Звісно, вони залучають ресурси, ті ж північні корейці – це явно ресурс, який потрібно залучати. Нехай їх 12 тисяч, та ми ж не знаємо, які там плани: може, вони хочуть подивитися, як ті корейці воюють і привезти ще двадцять, тридцять чи п’ятдесят тисяч. Ми не знаємо плани, але навіщо ж привезли ці дванадцять тисяч – мабуть, щоб подивитися. А там країна понад двадцять мільйонів, резерв є.Ресурс, безумовно, не безкінечний. Але поки що - знову таки, що вважати затяжною війною – на найближчий рік Москві вистачить. Його ніколи не буде в надлишку чи достатньо, але ресурс цей є і вони готові його витрачати. Ця готовність і відсутність заперечення з боку цієї біомаси створює для Путіна неймовірну перевагу. Звісно, бо хто обурюється там цими проблемами? Ніхто. Росія зараз - це тоталітарна країна, у якій все це напівпримусово-напівдобровільно. Для зеків напівпримусово, хіба в них вибір є - або сидіти там 20 років, або їхати; це їх не виправдовує, і не вишукується для них виправдання, в жодному разі, але людина, яку змусили, обере можливість ризикнути й за шість місяців вийти на волю. Тим більше навколо цього корупція величезна.І північні корейці, і ще, можливо, щось станеться, Путін до цього по-новаторському підходить. Довго обговорювали північних корейців – будуть, не будуть, наскільки глибока співпраця у військових питаннях Північної Кореї та Москви, але, бачите, домовилися.Коли говорять про затяжну війну на десятиліття – це одне. Але зараз вирішуватимуть усе впродовж року, не більше, тому що тоді взагалі не можна передбачити, що буде далі. 

Російські дрони й ракети долітають до умовного тилу регулярно. І навіть захід України не дасть відчуття повної безпеки та захищеності. Тому наші співгромадяни виїхали за кордон і що далі, то меншою є впевненість у їхньому поверненні, хай навіть у віддаленій перспективі. Але є тема, яку в нас не дуже люблять порушувати. Щобільше - складається враження, що такого явища, як виїзд людей на тимчасово окуповані Росією території, не існує. Виглядає так, що не лише на обговорення, а навіть на згадку про це явище накладено табу. Проте повернення в окупацію вже перетворюється з поодиноких фактів на тенденцію. Дати такому явищу однозначну оцінку не вийде. Днями про це говорили на засіданні Секції Асоціації міст України (АМУ) з розвитку деокупованих та тимчасово окупованих громад.  Цифри не називалися, і кількість тих, хто вирішив повернутися під російський чобіт, навряд більша або хоча б дорівнює кількості тих, хто осів у Європі. Але причина, яка спонукає шукати шляхи повернення в окупацію, очевидна, хоча й не завжди зрозуміла. Принаймні з позиції тих, хто має змогу жити у власному помешканні й щоночі молитися, аби не прилетіло. Читайте також: Велика війна не спровокувала велике переселення. Вона прискорила процесМожете сміятися, крутити пальцем біля скроні чи виявити свій скепсис в інакший спосіб. Тільки це нічого не змінить: уявіть собі, під окупацію люди повертаються не тому, що зрадники й хочуть "русского міра", а саме тому, що… бояться за свої життя. Мер окупованого Маріуполя Вадим Бойченко наголошує на іншій причині повернення: відсутність власного житла деінде та вплив російської пропаганди. Це теж стається, проте я наполягатиму на власному припущенні: на тимчасово окупованих територіях люди, про яких ідеться, шукають перш за все безпеки. Ви читали в новинах про регулярні обстріли того ж Маріуполя? Звісно, це було на початку масштабного вторгнення. Півмільйонне місто окупанти систематично рівняли з землею, і знімки та відеокадри зруйнованого міста заповнили соціальні мережі, ЗМІ та поширювалися за межами України. Причому дійшло до маніпуляцій. Зокрема, панівна партія Грузії "Грузинська мрія" використала для своїх передвиборчих банерів фотографії постраждалих від російських обстрілів українських міст (серед яких був і Маріуполь), які постраждали від російських обстрілів. У такий спосіб там хотіли наголосити: таке станеться з Грузією, якщо до влади прийде прозахідна опозиція. Але, нагадаю, фото ці зроблені не тепер. Бо відтоді, як Маріуполь захопили й окупували, бомби й ракети туди не летять.Існує ілюзія миру й спокою. Саме ілюзія: спокою, а тим більше миру жодна окупація за всю історію воєн ще нікому й нікуди не приносила. Проте ті, хто повертається в окуповані міста, так не вважають. Питання власної безпеки для кожної людини завжди важить навіть більше, ніж доступна їжа й дах над головою. Звісно, людині треба десь жити й щось їсти. Але якщо не реве повітряна тривога і не треба ховатися від дронів, всі інші обмеження виглядають тимчасовими й не аж такими суворими. Мовляв, якось та й переживемо, головне – жити. Попередній абзац – не мої припущення. Вище я цитую цілком реальних людей, котрі у березні 2022-го від окупації тікали, а потім почали спершу думати про повернення й нарешті зробили цей крок. Так, нам із вами він може здатися дивним. Поверненці ж так не вважають. Вони щиро, справді, щиро переконані, що їх обдурили. Передусім – українська влада. Яка обіцяла забезпечити роботою й житлом постраждалих і виплатити компенсацію за втрачене майно – і не зробила цього за два з гаком роки. Натомість наділила власних співгромадян статусом ВПО. Котрий, погодьтеся, дещо принижує й часом робить "внутрішньо переміщених осіб" людьми, скажемо так, нижчого сорту. Принаймні у їхніх власних очах. Так сприймають їх чиновники, хай не говорять про це вголос. І так вони поволі починають оцінювати себе самі. Не всі – але не всі й повертаються. Читайте також: Ніхто нічого не робитиме для повернення українцівЩо натомість відбувається, скажімо, в тимчасово окупованому Маріуполі? Велике, без лапок, будівництво й ще більше переселення народів. Окупаційна влада заохочує до переселення мешканців віддалених регіонів Російської Федерації. Для них тут зводять нові будинки, розчистивши територію забудови від руїн. І нема гарантії, що ці новобудови – не на кістках вроджених маріупольців, зниклих безвісти під час боїв за місто у лютому - травні 2022 року. Ані окупантів, ані тих, хто переїжджає ближче до моря – це одна з рекламних заманух, — ці факти не переймають. Ті ж містяни, хто вижив і залишився, на квартири в згаданих новобудовах прав не мають. І не матимуть, навіть якщо візьмуть – а вони й беруть, це теж умова виживання! – російські паспорти. Чи розуміють ті, хто повертається під окупацію саме зараз, що матимуть точно такий самий статус? Думаю, здогадуються. Проте вважають: втрачати нічого. Вони й без того все вже втратили. Чим статус ВПО кращий? В їхньому розумінні – зовсім нічим. До всього, повернення для них має навіть кілька переваг. Насамперед це повернення додому. Хай дім у поганенькому стані, але ж це дім, милий дім. Як то кажуть, удома й стіни допомагають. Відчуття повернення додому переважать усі інші. Це напряму пов'язане з емоційним станом. А ще одна перевага – мова. З поверненням на окуповану територію припиняються – принаймні в головах тих, хто повернувся, — всякі мовні обмеження. Звиклі до російськомовного середовища в ньому ж і опиняються без ризику нарватися на зауваження на кшталт "не говоріть до мене собачою" й тому подібні. Тож є категорія людей, для яких згадані умови є більш комфортними, ніж називатися ВПО. Або я помиляюся, або заборони на виїзд назад в окупацію в нас не існує. Навіть якби така заборона існувала, вона б нікого не зупинила в бажанні повернутися. Можна, наприклад, вибиратися через Білорусь, Молдову або взагалі – через Польщу. Чи потрібна така заборона? Навряд. В Україні ніхто нікого силоміць не тримав ані до масштабного вторгнення, ані до 2014 року. Люди, про яких ідеться, були нашими співгромадянами. І, що важливо, лишаються ними, навіть перебуваючи на тимчасово окупованих територіях. Тож думати зараз краще не про ставлення й сприйняття цих людей. А про те, що робити, аби наші не тікали від нас же. Хоч на Захід, хоч в окупацію. Бо деокупація швидко не настане. Спеціально для Еспресо.Про автора: Андрій Кокотюха, письменник, сценарист.Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.

Ми бачимо низку індикаторів, які показують, що Путін у теперішній ситуації - ми говоримо про його і психоемоційний стан, і ресурсний - готовий до сценаріїв так званої довгої, затяжної війни. Звісно, тут питання рівня ескалації, рівня готовності російського соціуму працювати військовим гарматним м'ясом. Але в будь-якому разі Путін подає свій сигнал.Можливо, це блеф, можливо, намагання продемонструвати свою сильну позицію. Але на Заході відчитують російську готовність і, я так бачу, роблять певні кроки. Можливо, ці кроки не військового плану, можливо, і військового. Який тепер військово-політичний сценарій Кремля? Перший пункт: так, Путін, який і до війни казав, що «на миру и смерть красна», таким чином визначаючи, що він готовий зайти максимально далеко і, навіть якщо економічний стан Росії зміниться, Кремль продовжуватиме цю війну, власне, зараз демонструє те ж саме. Адже ось щойно був виразний крок: президент Сербії Вучич розмовляв із Путіним півтори години. Після цієї розмови сказав, що питання перемир’я Володимира Путіна не зацікавило. Вучич питав його, чи не хоче він перейти до якоїсь іншої логіки, - ні, не зацікавило.Усі кремлівські спікери в один голос повторюють те саме, що Путін сказав у червні 2024 року на колегії МЗС, коли він сформулював чотири умови закінчення війни, - нема жодної нової в цьому сенсі інтенції. Постійно говорячи про те, що коли б зараз прийшов президент Трамп у Білий дім, виникне якась нова динаміка. Але говорити про це зараз неможливо впевнено. Це не лише рана, ба більше, те, що ми прочитали зараз із виступів республіканських стратегів, що займаються стратегічним плануванням у республіканців, ось ці молоді нові республіканці так звані те, що вони формулюють зараз, - так, це інша стратегія, ніж у Байдена. Але в тому, що вони кажуть, зовсім не звучить нічого подібного до того, що каже сам Трамп, який в умовах передвиборчої кампанії заявляє, що він за 24 години завершить війну.Ні, вони кажуть прямо протилежне: що треба відмовитися від байденівської стратегії широкої боротьби за демократію в усьому світі, зосередитися на пріоритетах. Але водночас вони кажуть, що коли вже ми змагаємося з путінізмом, то необхідно радикально наростити санкції, створити атмосферу більшої невизначеності для Кремля з боку американської політики і так далі.Так, можливо, і багато хто так вважає, що не вийде розвитку, якщо Трамп опиниться в Білому домі. Те, про що вони кажуть, - це непростий сценарій. Але поза тим тут немає якоїсь суттєвої зміни, яка змусила б усіх насторожитися й говорити, що ось зараз трапиться якась зрада з боку Сполучених Штатів, розвалиться глобальний альянс підтримки України - ні, слідів цього ми не бачимо.Кремль, Путін і його оточення – звісно, читають усі ті самі матеріали, які зараз у великій кількості публікують європейські експерти про стан російської економіки та її можливості. У Кремля є проблеми, це очевидно, і він їх загалом визнає - це проблеми, пов'язані з інфляцією, з підвищенням ставки центрального банку, з тим, що бракує людей, це очевидно, для ведення війни, це кадровий голод на підприємствах, зокрема, й військово-промислового комплексу - всі бачили, як щойно Чемізов виступав на засіданні державної думи і  прямо говорив про те, що підвищення ставки центробанку б'є по військово-промисловому комплексу.Тобто це все є, але доводиться готуватися, і говорити, і думати про тривалу війну далі, тому що політичний намір Путіна чітко ним заявлений. І ми бачимо, що його найближче оточення підтримує цю логіку довгої, нескінченної, виснажливої війни. А як ви оцінюєте, наприклад, залучення північно-корейських ландскнехтів? Це, з одного боку, можна прочитати як акт путінського мобілізаційного відчаю, тобто Путін не наважується братися за свою заповітну кубишку - Москву і Санкт-Петербург, Путін не йде на загальну мобілізацію.З іншого боку, це є свідченням того, що Путін готовий іти на геополітичний ризик. Він обтяжив свою агресивну війну ще одним злочином - геополітичним злочином: він зімкнувся з Північною Кореєю в певній осі. І розмови політологів, і оцінки політиків тепер мають підтвердження на рівні укладеного пакту.Так, звісно. Мені видається, що тут сам по собі такий начебто мобілізаційний ресурс - це не найголовніше зараз, що залучені північнокорейські військові. На мій погляд, тут Путін нібито асиметрично відповідає за Курську область, як це не парадоксально. Тобто приблизно така метафора можлива, що у відповідь на те, що українські війська ввійшли на територію Курської області й утримують там, як і раніше, на вчора, 600 квадратних кілометрів, зі свого боку Путін міг би вторгнутися на територію Естонії з метою подальшої ескалації.Але він вдався до аналогічного насправді кроку, показуючи всьому Заходу, що він ламає стару концепцію відносин із КНДР, усю свою минулу участь у санкціях проти КНДР і переходить до повномасштабної співпраці, даючи цим зрозуміти, що далі Іран теж може опинитися в такому становищі. Тому що угоду про стратегічне співробітництво з Пхеньяном Москва уклала. І тепер Пєсков, буквально вчора коментуючи це, заявляв, що нікого це не повинно непокоїти, це власна справа Росії, як чинити в межах такої стратегічної угоди, і що б ми не зробили, це є обґрунтованим і законним.Звісно, це все не так, але Кремль це так подає. Далі він обіцяє – цього не сталося на саміті БРІКС, але це обіцяно, - що буде підписана така сама угода з Іраном, і тоді Кремль зможе пред’явити на своїй території ще й іранських командос, сказавши, що вони там у них на військових навчаннях, це тренування, вони опановують техніку якусь. І при цьому Кремль говоритиме, що, так, ніяких немає обмежень, вони можуть брати участь з боку Кремля у воєнних діях проти України.Так, це ескалація, це, безсумнівно, такий демонстративний крок Путіна, спрямований на те, щоб показати: немає ніяких мирних переговорів, ніякого перемир'я, не треба морочити собі голову перемир'ям, наші наміри ось такі, ми будемо далі створювати проблеми, зокрема. й для міжнародної безпеки, буквально наочно конструюючи цю вісь: Росія – КНДР – Іран.Це, звісно, безумство. Але така наочна логіка Кремля зараз. Кілька років тому ми - я кажу загалом про західну цивілізацію - увійшли в принципово новий світ. І нічого дивного, що чергові макабричні моменти до нього постійно долучаються, для того, щоб картина загального апокаліпсису стала ще виразнішою.І ось - великий шабаш у Казані. Зрозуміло, що багато учасників могли б учинити, як зробив бразильський президент Лула, - послизнутися в душі й не прибути. Чи захворіти ковідом, - але ж ні, прибули всі, включно з Гутеррешем. Тут є три сторони. Одна сторона - що медійна картинка виглядала дуже яскраво і, безсумнівно, Кремль, і Путін, і Ушаков, який це готував, його помічник з міжнародних питань, - вони всі, авжеж, задоволені. Мабуть, отримують ордени й медалі за проведення цього саміту. Але все ж таки треба мати на увазі, що це медійний бік справи.А якщо подивитися на політичну й міжнародну складову цього форуму на рівні дипломатії, то там усе складніше. До саміту БРІКС кремлівські медіа якнайактивніше розповідали населенню, що проведення цього саміту - це формування такого собі політичного альянсу Глобального Півдня, що це зніме з Росії реальні наслідки санкцій, станеться розширення торгових коридорів і так далі.Та щойно справа наблизилася до самого саміту, було добре видно, що російські медіа дали команду знизити градус цього всього. Чому? Тому що і Китай, і Індія напередодні саміту наголошували й вимагали цього від Путіна - щоб усю риторику, буцімто створюється якийсь альтернативний альянс, було видалено з цього форуму.Так воно й було, і прем’єр-міністр Індії Моді, який був усього один день на форумі, негайно зробив про це додаткову публічну заяву: ні-ні, БРІКС не є жодним антизахідним союзом і нічого подібного там не формується і не буде формуватися; безумовно, всередині БРІКС є країни й режими, які зацікавлені в тому, щоб якийсь антизахідний союз формувався, але не вони є ядром цього. Це один важливий момент.Другий важливий момент полягає в тому, що видно добре за коментарями начебто найближчих економічних радників Путіна: нічого не просунулося до того, що Кремль хотів, - ні створення якоїсь там спільної валюти БРІКС (це взагалі нереальна, неможлива ідея), ні створення якоїсь переконливої платформи для взаємних розрахунків, на що Кремль розраховує. Банк БРІКС як відмовлявся інвестувати в російську економіку, так і продовжує далі, тому що навіть БРІКС не хоче цього робити, щоб не підпасти під вторинні санкції.У цьому плані реальний результат БРІКС не такий великий, як це виглядає на картинці зустрічей лідерів, що туди прилетіли. До цього треба додати, що це все неймовірно нагадує пізньорадянський період, коли країни тодішнього так званого третього світу залюбки в Кремлі брали гроші, оскільки - і це всі, хто приїхав туди, прекрасно відчувають, - Путін у слабкому становищі.Путін підранений і він має купувати лояльність - це всі чудово відчувають. Тому що Кремль, його люди безперервно, цілими днями, день і ніч, 24 години на добу шукають можливості обходу санкцій. І в цьому плані вони готові давати свої товари, які вони постачають на експорт, дешевше, вони змушені зважати на цінову стелю на нафту, на нові витрати. Це всі прекрасно розуміють і, звісно, хочуть на цьому поживитися, так було завжди.Звісно, не треба будувати ілюзій. Зрозуміло, що для багатьох країн отримання будь-яких кредитів дуже важливо й вони розраховують на кредити від Кремля, які можна буде не віддавати.Ось що відбувається навколо БРІКС. Я сказав би, що зараз - тим більше наприкінці року перейде головування вже до Бразилії - Росія опиниться в зовсім іншому становищі в БРІКС, головування не буде.  А що Сі Цзіньпін міг сказати Путіну? Свого часу в мене особисто були сподівання, що в певний момент після початку повномасштабного вторгнення і кривавої війни Сі Цзіньпін подзвонить Путіну, чи вони зустрінуться за якимось чаєм з малиновим варенням, і Сі Цзіньпін запитає: Володю, а ти довго збираєшся ще воювати? Бо це їм стає в принципі витратно.Китайці зараз є вигодонабувачами. З другого боку, путінські злочини впливають і на реноме Китаю. І не завжди це вигідно Пекіну.На мій погляд, воно так і відбувається: не тільки очільник Китаю, а й практично всі лідери великих економік, та й європейських теж, досі через інші канали часом запитують. Річ у тім, що є така ілюзія - що хтось може натиснути на Путіна або якось обґрунтувати йому необхідність припинення війни. Ні, у світовій дипломатії зараз так не може бути. Зараз усі його запитують насправді: яка ваша позиція, можливо, ви хочете припинити це - тоді ми готові допомогти.Так, справді, якби Путін припускав би згортати війну, то можна собі уявити конструкцію, за якої п'ять-шість великих країн, включно з Китаєм та Індією, могли б виступати… Одна країна-переговорник - це було б слабко, а альянс можна собі уявити як певну результативну конструкцію. Так, вони пропонують йому, вони всі чують від нього те ж саме, він відповідає всім однаково, що мети СВО, як це називається в Москві, буде досягнуто, зараз її не досягнуто. Власне, це все.На цьому місці Сі Цзіньпін може лише, далі посміхаючись, відійти: як знаєш, мовляв, ти сам обираєш свій сценарій і можеш у ньому діяти. Безумовно, Китай зазнає втрат. Щойно ми бачили обговорення того, що Росія будуватиме впродовж найближчих двох, навіть трьох років новий відтинок залізниці, щоб, обминувши навіть Грузію, вийти до затоки в напрямку Ірану. Тому що в цей бік залишилося тільки три транспортних коридори, два в Грузії - Lе Моndе щойно написало гарну статтю про це. Для Китаю все це перенесення транспортних шляхів, обминувши Росію, - через країни Центральної Азії, північний морський шлях, де Путін призначив тепер Патрушева командувати всією Арктикою й усім морським флотом. Але очевидно, що північний морський шлях не так розвивається, як міг би. Китай втрачає, так, але не тисне за жодних обставин, він виходитиме зі своєї традиційної політики, виступаючи за мир, деескалацію, підтримуючи ідею деескалації. Але чинити тиск на Кремль він не буде. Які перспективи так званого плану, чи планів, Трампа? Адже Трамп - це не сам по собі Трамп, Трамп - це навіть не сам по собі якийсь там конклав реднеків, республіканців. Це ще плюс Ілон Маск і так далі, Тобто така вибухонебезпечна суміш, яка взагалі може, і радше всього це є в планах, змінити не просто геополітику, а загалом глобальне управління у світі - є такі відчуття. І українську війну вони використовують, звісно, у своїх тактичних, а може, і не тактичних цілях.Так, оскільки триває передвиборча кампанія, то багато зараз, звісно, такої екзотичної, нетривіальної інформації, зокрема, про контакти Ілона Маска з Кремлем, з Путіним безпосередньо, і не тільки це.Але все-таки я б сказав, що стратегічно тут треба бачити три обставини. Перша: сили, які ведуть Трампа в Білий дім, неоднорідні. Це лише здається, що Трамп підтримується ізоляціоністською сільською більшістю з доволі похмурим світоглядом. Це не так щодо підтримки Трампа, там є підтримка республіканців, зокрема нових, які дійсно шукають нову стратегію для ХХІ століття, і їхні пошуки можуть виявитися корисними.Також усередині цієї трампівської підтримки є лібертаріанці, нові інвестори, які, на мій погляд, відчули смак великих швидких грошей усередині цієї нової цифрової, технологічної цивілізації. Як Маск, але він не один такий, їх там багато, вони мають свій погляд на ХХІ століття і хочуть його реалізувати через Трампа. А є ще, дійсно, Америка Іржавого поясу зі своїми очікуваннями від Трампа. Це все такий складний вузол. Але стосовно нас, тобто тих, хто мешкає в Центральній Європі, стосовно України, я гадаю, буде проста схема. Нам у Центральній Європі загалом байдуже, хто буде в Білому домі, тому що дипломатія, і українська дипломатія також, буде працювати з новою адміністрацією, вона буде шукати там способи забезпечити собі підтримку і вона знайде там ті двері, безумовно, і за Трампа теж, серед республіканців, які будуть підтримувати Україну. Тобто зараз постане питання, де Маккейн у новій адміністрації, - і він там знайдеться. Тобто сенатор Маккейн є, безумовно, символом республіканської взаємодії та підтримки демократизації в країнах Центральної та Східної Європи. Тому це один бік.З другого боку, так, Трамп, безсумнівно, створить проблеми для Європи, для європейських країн, Євросоюзу. У цьому мало хто сумнівається, і Берлін з Парижем до цього готові. У цьому плані треба сказати, що Європа підготувалася вже до того, що якщо буде Трамп, то будуть начебто суперечності і Європі доведеться зробити більший внесок на підтримку України. Так, усе так і буде, я в цьому ані секунди не сумніваюся. Я не вважаю, що Франція, Німеччина, Чехія, Польща, всі країни Північної Європи під впливом Трампа відмовляться підтримувати Україну чи начебто погодяться з тим, що Україна повинна втратити, - ні.