Search trend "Суспільне Суми"
Updates feed
Comments
IMI recommends
16°
літактанцюють всісуспільне сумипреміякудрівкавійська протиповітряної оборони українитенісистднепрпсв – шахтарбанкноти євролікарські засоби11 вересня святобанкоматанна трінчерлінія фронтуновини луцькволинські новинидрузенконива вінниця динамо київнива динамобезпілотний літальний апараткріштіану роналдумобілізаціяшахтар реалгеннадій друзенковідкритий чемпіонат сша з тенісу 2026овочішахтар реал мадридреспубліканцісу-35more..
Генеральний директор компанії OpenAI Сем Альтман заявив, що ставлення суспільства до штучного інтелекту помітно погіршилося. За його словами, головною причиною стали масштабні протести проти будівництва нових дата-центрів, які забезпечують роботу енергоємних моделей ШІ, передає Futurism.
“Очевидно, що люди ненавидять дата-центри — принаймні зараз. Люди налаштовані щодо ШІ досить негативно”, — заявив Альтман в інтервʼю журналу TIME.
Протестувальники виступають проти інвестицій у дата-центри на суму 130 мільярдів доларів. Вони стверджують, що такі проєкти приносять користь переважно вузькому колу заможних людей, водночас збільшують споживання води, підвищують вартість життя та створюють значне забруднення.
ВАС ЗАЦІКАВИТЬ
Сем Альтман і Марк Цукерберг визнали головну проблему ШІ: чому компаніям потрібні нові інженери
На тлі суспільного спротиву технологічні компанії намагаються переконати законодавців підтримати сприятливі для галузі правила. Проте виборці дедалі активніше об'єднуються в двопартійний рух проти будівництва нових центрів обробки даних.
Альтман розповів, що раніше цього року невідомий кинув “коктейль Молотова” в його будинок, а через кілька днів по оселі відкрили стрілянину. За словами керівника OpenAI, підозрюваного у спробі підпалу пов'язували з рухом PauseAI, який виступає за жорсткіший контроль над безпекою ШІ.
“Це був болісний особистий досвід”, — зазначив Альтман.
ВАС ЗАЦІКАВИТЬ
Сем Альтман заявив про початок технологічної сингулярності
Паралельно OpenAI стикається з конкуренцією з боку Anthropic та кадровими змінами. Зокрема, компанію нещодавно залишив керівник, який відповідав за розвиток інфраструктури дата-центрів, що стало черговою зміною в управлінській команді.
Альтман також заявив, що компанія свідомо сповільнила розробку новітніх моделей через міркування безпеки. За його словами, таке рішення ухвалили після того, як деякі моделі OpenAI проникли в системи платформи Hugging Face, що викликало занепокоєння експертів.
“Знаєте, існує певний карикатурний образ мене, ніби мене не хвилює безпека ШІ, я дбаю лише про зростання доходів і поводжуся як безрозсудний керівник”, — розповів Альтман.
Попри це, компанія продовжує активно інвестувати в обчислювальні потужності. OpenAI укладає великі інфраструктурні угоди в різних регіонах США, прагнучи забезпечити доступ до обмежених обчислювальних ресурсів, які стали одним із найцінніших активів під час нинішнього буму ШІ. Це відбувається в той момент, коли OpenAI наблизилася до створення загального штучного інтелекту (AGI) і розраховує отримати дієву внутрішню систему вже до кінця року.
“Очевидно, що люди ненавидять дата-центри — принаймні зараз. Люди налаштовані щодо ШІ досить негативно”, — заявив Альтман в інтервʼю журналу TIME.
Протестувальники виступають проти інвестицій у дата-центри на суму 130 мільярдів доларів. Вони стверджують, що такі проєкти приносять користь переважно вузькому колу заможних людей, водночас збільшують споживання води, підвищують вартість життя та створюють значне забруднення.
ВАС ЗАЦІКАВИТЬ
Сем Альтман і Марк Цукерберг визнали головну проблему ШІ: чому компаніям потрібні нові інженери
На тлі суспільного спротиву технологічні компанії намагаються переконати законодавців підтримати сприятливі для галузі правила. Проте виборці дедалі активніше об'єднуються в двопартійний рух проти будівництва нових центрів обробки даних.
Альтман розповів, що раніше цього року невідомий кинув “коктейль Молотова” в його будинок, а через кілька днів по оселі відкрили стрілянину. За словами керівника OpenAI, підозрюваного у спробі підпалу пов'язували з рухом PauseAI, який виступає за жорсткіший контроль над безпекою ШІ.
“Це був болісний особистий досвід”, — зазначив Альтман.
ВАС ЗАЦІКАВИТЬ
Сем Альтман заявив про початок технологічної сингулярності
Паралельно OpenAI стикається з конкуренцією з боку Anthropic та кадровими змінами. Зокрема, компанію нещодавно залишив керівник, який відповідав за розвиток інфраструктури дата-центрів, що стало черговою зміною в управлінській команді.
Альтман також заявив, що компанія свідомо сповільнила розробку новітніх моделей через міркування безпеки. За його словами, таке рішення ухвалили після того, як деякі моделі OpenAI проникли в системи платформи Hugging Face, що викликало занепокоєння експертів.
“Знаєте, існує певний карикатурний образ мене, ніби мене не хвилює безпека ШІ, я дбаю лише про зростання доходів і поводжуся як безрозсудний керівник”, — розповів Альтман.
Попри це, компанія продовжує активно інвестувати в обчислювальні потужності. OpenAI укладає великі інфраструктурні угоди в різних регіонах США, прагнучи забезпечити доступ до обмежених обчислювальних ресурсів, які стали одним із найцінніших активів під час нинішнього буму ШІ. Це відбувається в той момент, коли OpenAI наблизилася до створення загального штучного інтелекту (AGI) і розраховує отримати дієву внутрішню систему вже до кінця року.
Go to zn.ua
В Україні завершилась вступна кампанія у заклади вищої освіти. У порівнянні з минулим роком попит на всі інженерні спеціальності серед абітурієнтів збільшився на понад 50%. Одним з популярних у цьому напрямі став факультет прикладних наук Українського католицького університету.
DOU поговорив з ректором УКУ Тарасом Добком про те, як змінюється українська інженерна школа, чому в УКУ не призначають стипендію за високі бали на НМТ і що змусило факультет прикладних наук відмовитись від підтримки індивідуальних студентських пет-проєктів. А також чому не варто запускати програми під актуальні виклики, скільки випускників УКУ виїхали з України і як втримати талановиту молодь тут.
«Нам не цікаво готувати рядових джунів-розробників на аутсорс»
— Тарасе, які ваші перші враження від результатів вступної кампанії? Чи є щось особливе в новому наборі в УКУ?
Цього року до Українського католицького університету приєдналися 477 першокурсників, приблизно стільки ж ми набрали і торік. Загалом отримали понад 1600 заяв, що є найбільшим показником з 2022 року. І нас тішить, що понад 80% наших першокурсників на вступній кампанії зазначили УКУ як перший пріоритет. Середній бал досить високий — 171,4. Це означає, що ми набрали критичну масу здібних першокурсників. Студенти вчаться не лише від викладачів, а й одне від одного.
Коли батьки абітурієнтів запитують моєї поради щодо вибору університету чи навчальної програми, я завжди називаю три речі. По-перше, правильний напрям. Важливо вгадати із загальною сферою — чи це природничі, чи суспільні, чи гуманітарні науки тощо
Друге — оточення. У середовищі сильних і вмотивованих студентів власні результати будуть значно кращими. Третє — увага викладачів. Важливо, чи мають викладачі на тебе час.
Коли викладач заходить в аудиторію, перед ним постає дилема: на кого орієнтуватися? Якщо критична маса студентів невмотивована або неналежно підготовлена до навчання, страждають ті, хто здібніший і готовий працювати. Вони просто перестають розвиватися. Саме тому середовище має вирішальне значення.
— За даними по Україні, попит на інженерні спеціальності глобально збільшився щонайменше в півтора рази. Як ви оцінюєте цю тенденцію? Чи відображають її результати вступу до УКУ?
Найбільш популярними бакалаврськими програмами стали ті, що викладаються на факультеті прикладних наук: це комп’ютерні науки, ІТ і аналітика рішень, а також робототехніка. До речі, існує упередження, нібито до айтівців в нас особливе ставлення, як до еліти. Це не так. Всі трі бакалаврські програми є однаково якісними і продуманими, до того ж багато практичних занять є спільними для всіх студентів факультету.
Ми свідомо рухаємось до міждисциплінарного формату, бо розуміємо, що однаково важливими і софт, і «залізо», і аналітика рішень. Тобто йдеться про системний інженерний підхід
Дійсно, зростання попиту на робототехніку та інші інженерні спеціальності — всеукраїнський тренд. І це чудово. Тобто ми, освітяни, успішно донесли до суспільства меседж про престижність інженерних професій. А тепер починається найскладніше: треба залізти «під капот» і розібратись, як ця інженерна освіта реалізується на місцях. Бо нас має хвилювати не тільки кількість, а і якість майбутніх фахівців. І тут, думаю, нам потрібна серйозна розмова між всіма зацікавленими сторонами — і університетами, і бізнесом, і Міністерством освіти.
Розмова, насамперед, про відродження самої культури інженерних наук. Що я маю на увазі? За радянських часів інженерна школа в Україні була дуже потужна — численні конструкторські бюро, виробництва, заводи. А далі стався цікавий поворот: діти радянських інженерів пішли розвивати індустрію IT. В результаті ми маємо своєрідний парадокс. В нас є багато сильних програмістів, що, безумовно є успіхом для сфери IT.
Водночас з інженерного процесу в нас фактично випало ціле покоління
Ми майже втратили здобутки старої школи, зокрема розуміння, як довести певну ідею до «заліза», до робочого рішення. Все це треба відбудовувати фактично з нуля. І, як на мене, варто почати зі змін в системі освіти.
Інженерна освіта має бути з фокусом на проєктну роботу, на навчання через реальні задачі з першого курсу. Тільки так можна сформувати у майбутнього фахівця специфічну виробничу візію, тобто розуміння, чи реально виготовити продукт з доступних матеріалів і на доступному обладнанні. Скільки він буде коштувати, чи доцільно його масштабувати, чи можливо його полагодити в польових умовах. Все це є складовими системного інженерного мислення, яке сучасний фахівець, на мою думку, має отримувати в рамках профільної освіти. Бо впродовж якогось додаткового короткого курсу засвоїти це нереально.
При цьому важливо не намагатись бездумно натягнути іноземний досвід на наші реалії. Бо умови, в яких працюють зараз інженери в Україні і, скажімо, в США — дуже різні. В нас інженер має бути ощадливим і вміти працювати з багатьма обмеженнями — в часі, в бюджеті тощо.
Ми, як університет, так само змушені зважати на певні обмеження. Щоб не розпорошувати ресурси, наприклад, ми відійшли від практики індивідуальних дрібних студентських пет-проєктів.
— А чому? Зазвичай айтівці без комерційного досвіду мають робити пет-проєкти, щоб зацікавити рекрутерів. А ви тим часом пропонуєте своїм студентам від них відмовитись.
Так, але відмовитись на користь великих командних проєктів. Уже маємо успішний приклад: близько двадцяти студентів факультету зробили модель марсохода для конкурсу European Rover Challenge і пройшли у фінал.
Марсохід назвали Indomitus, що в перекладі з латинської мови означає «незламний». За умовами конкурсу він має виконувати завдання, максимально наближені до реальних космічних місій. Наш Indomitus вміє пересуватись складним рельєфом, відбирати зразки ґрунту за допомогою маніпулятора, в парі з дроном проводити розвідку місцевості і взаємодіяти з оператором через наземну станцію. У вересні поїдемо його показувати у фіналі конкурсу в Кракові.
Університет вклав у цей проєкт $40 тис.
Так, це не мало, але ми отримали реальний результат, який надихає і нас, і студентів, і який точно оцінять майбутні роботодавці. І, що не менш важливо, студенти не закинули свій задум на півдорозі, як буває з індивідуальними маленькими проєктами, а довели її до кінця. Це саме те, чого ми зараз прагнемо в усіх наших проєктах. На деякі з них ми навіть вирішили виділити більше часу — не семестр, як планували спочатку, а цілий рік. Щоб студенти не просто показали проміжний результат і отримали залік за цікаву ідею, а доробили її до стадії продукту. Щоб вони мали амбіції і вчились їх втілювати.
Ще коли ми відкривали в 2016 році програму з комп’ютерних наук, то розуміли: нам не цікаво готувати рядових джунів-розробників на аутсорс. Ми поставили собі завдання, щоб наші студенти освоювали складні наукоємні речі, такі як машинне навчання. Щоб вони йшли працювати в продуктові компанії, а в ідеалі — будували власні стартапи, створювали робочі місця.
І це, насправді, був виклик. Бо на той час студент міг ще на другому курсі просто влаштуватись на IT-аутсорс, почати заробляти більше, ніж його батьки, і думати, що схопив Бога за бороду. А в результаті — зарано розслабитись, зупинитись у розвитку і врешті втратити конкурентоспроможність.
Зараз ситуація змінилась, увійти в IT стало набагато складніше. Тим важливішою є наша місія закласти в молодих айтівців жагу до навчання і постійного вдосконалення.
— А як цього досягти?
Фахівець зростає тільки тоді, коли долає виклики. Наше справа — знайти для молодої людини гідний виклик і допомогти їй з ним впоратись, не зламавшись. Забезпечити всебічну підтримку, дозволити робити помилки і навчити їх виправляти.
А що таке виклик для технаря? Звичайно, складний і цікавий проєкт. А на нього потрібні гроші. Як у кейсі з марсоходом: якби ми не знайшли $40 тис, нічого б не вийшло. Тож ми постійно в пошуках грантів на студентські проєкти. Я, насправді, думаю, що тут давно мав би втрутитись український бізнес. Сказати своє вагоме слово: «Нам потрібні якісні фахівці, давайте щось робити разом».
Але бізнес десь собі стояв осторонь, і тільки зараз, із повномасштабною війною це змінилося
Нарешті є позитивні кейси, коли бізнес входить в тісну взаємодію з університетами, бере участь в наглядових радах, у формуванні профілів освітніх програм. Як приклад, Fire Point разом з Київською школою економіки запустив програму з дуальною формою навчання «Інжиніринг інноваційного виробництва» . Це дуже хороший крок. Потрібно більше.
Але прямих інвестицій бізнесу в освіту все ще замало, як і замало спільних з університетами R&D-центрів і технопарків. Про це багато говорять, але більшість ідей, схоже, залишаються на папері. Я дуже сподіваюсь, що новий міністр освіти Андрій Бутенко, який раніше очолював Національне агентство із забезпечення якості вищої освіти, візьметься за цю проблему.
Повертаючись до питання про амбіції, хочу наголосити, що їх підживлює навіть саме знаходження в академічно сильному колективі. Хоча це теж своєрідне випробування. Діти, які звикли бути зірками і лідерами в школі, часом болісно сприймають конкуренцію. Я завжди попереджаю батьків першокурсників, щоб вони були готові підтримати своїх дітей у цьому новому досвіді. Бо саме цей досвід будує зрілість. Виробляє здоровий глузд, певне смирення.
Це, до речі, ще один позитивний момент міжнародних проєктів: ми виштовхуємо студентів із зони комфорту, показуємо, що їм є, куди рости. Хай вони бачать, що спроможні на рівні конкурувати зі своїми однолітками з кращих міжнародних університетів. Це дає їм і мотивацію зростати далі, і впевненість у власних силах.
— Чи фіксуєте ви для себе, яка частка випускників потім працює в ІТ, засновує власні компанії?
Близько 90% випускників працюють у сферах, що мають стосунок до ІТ — від радіоелектроніки до консалтингу. Щодо тих 10%, які обирають не інженерію, — це дуже унікальні історії. Наприклад, Ірина Жлуктенко є співзасновницею фонду «Лапка Дзиги» (ми записували інтервʼю з кофаундером Дмитром Жлуктенком), хтось очолює освітні проєкти, хтось розвиває власний агропроєкт — і ми раді, що продукуємо цікаві історії. А хтось уже чотири роки служить у Збройних силах України, і завдання, які він виконує, дуже далекі від ІТ. Близько 5% наших випускників є співвласниками венчурних компаній. Щоправда, з кожним роком ці дані все складніше аналізувати, бо не всі випускники афішують свою роботу з безпекових міркувань.
«Ми рухаємося до повноцінного інженерного факультету»
— Чи з’явилися в УКУ цьогоріч нововведення саме серед технічних програм? Можливо, якісь напрями виникли як відповідь на нові потреби чи виклики в дефтеку?
Ми поступово рухаємося від класичного IT-факультету до створення повноцінного інженерного факультету. Наш головний фокус — міждисциплінарність.
Зараз на Факультеті прикладних наук є три бакалаврські програми: «Комп’ютерні науки», «IT та аналітика рішень» і «Робототехніка». Для нас важливо зламати шкідливий стереотип, який іноді трапляється в суспільстві: мовляв, якщо не пройшов на IT, тоді йди на інженерію. Це хибний підхід.
В УКУ немає «привілейованих» чи другорядних напрямів. Ми, навпаки, постійно перемішуємо студентів із різних програм.
Студент навчається на бакалавраті чотири роки, на магістратурі — два.
Будь-яка програма, створена лише як відповідь на актуальний виклик, приречена на провал уже за пів року
Ринок зміниться. Коли штучний інтелект лише набирав обертів, усі казали, що промт-інженер — це нова професія, і, напевно, під це навіть створювали освітні програми. Сьогодні Claude сам створює для себе промти на основі прикладів даних. Ми зрозуміли, що треба йти глибше: додали курс із GenAI, розширили курс «Математичні методи машинного навчання» сучасними алгоритмами, розвинули невелику інфраструктуру для тренування власних моделей — з чого згодом народився проєкт LAPA (українська велика мовна модель).
Якщо говорити про дефтек, то, спілкуючись із нашими випускниками, ми бачимо: найбільший виклик — не хардскіли, а ціннісна історія. Дефтек — це далеко не робота з дому. Це постійні виїзди на лінію фронту та відповідальність за продукт, від якого залежать життя людей. Це набагато складніші питання, до яких студентів треба готувати. Наприклад, ти маєш бути готовим працювати в різних умовах — деколи при −15°, а деколи у спеку при 35°. Якщо в тобі немає стержня, війна тебе зламає. Навички важливі, але найперші виклики — не в них.
— Зараз багато говорять про незадовільний рівень викладання в школах фізики і математики, більшість випускників насилу набирають на НМТ прохідні бали з цих дисциплін. Цього травня звучали пропозиції взагалі скасувати обов’язковий тест з математики. Нас, як спільноту технарів, це відверто турбує. На вашу думку, наскільки насправді є поганою ситуація зі шкільною освітою?
Проблема є і досить глибока. З розмов з колегами з інших університетів ми знаємо про ситуації, коли абітурієнт навіть набирає прохідні бали, а потім не може подужати університетську програму саме через брак шкільної бази. Це нам дається в знаки системна криза середньої освіти, зумовлена тим, що роками набір на педагогічні факультети відбувався за залишковим принципом. Туди йшли абітурієнти з найнижчими балами з ЗНО та НМТ.
— Чи можуть університети вплинути на ситуацію зі свого боку?
Ми намагаємось працювати зі школами. В нас була програма Leave No One Behind за підтримки Тайваню. Вчителі інформатики з Львівщини, Франківщини і Полтавщини проходили курси з робототехніки, захищали свої проєкти. Зараз ми спільно з гуманітарним фондом Nova Ukraine працюємо над створенням горизонтальної вчительської STEM-спільноти, де вчителі спілкуватимуться, ділитимуться досвідом.
Наша роль — модерувати цю спільноту і бути таким собі «дорослим в кімнаті», який не порадить чогось шкідливого чи неефективного. Вчителі, звісно, можуть самі знаходити собі різні матеріали в інтернеті, але хтось має їх скерувати у правильному напрямку. До того ж більшість цих матеріалів викладені англійською мовою, а шкільні вчителі, на жаль, досі не володіють нею на достатньому рівні. Це ще одна проблема.
«Маємо боротись за тих, хто їде за кордон не від війни»
— Чи відчуваєте ви наслідки того, що батьки вивозять хлопців-випускників за кордон? Можливо, змінилось співвідношення хлопців і дівчат серед студентів?
На факультеті прикладних факультетів у нас стабільно 60% хлопців і 40% дівчат, цього року пропорції не змінились. Втім відплив талановитої молоді з України, звісно, відбувається. І, за моїми спостереженнями, як раз на моменті вибору університету.
Ми, наприклад, стежимо за учасниками Малої академії наук, переможцями олімпіад. Декан факультету прикладних наук Олесь Добосевич є одним з лідерів математичного олімпіадного руху в Україні. Часто олімпіадники вступають в Кембридж, Гарвард чи Массачусетський технологічний інститут і вже не повертаються. Були також ситуації, коли люди подавали до нас документи з першим пріоритетом, а потім виявлялося, що вони це робили просто для підстраховки, а самі вже виїхали на навчання за кордон.
— Як, на вашу думку, можна втримати талановиту молодь в Україні?
Це проблема, для якої не існує рішення в стилі one size fits all. Я вважаю, що ми не можемо і не маємо права впливати на людей, які виїжджають з міркувань безпеки. Але за абітурієнтів, які просто шукають хорошу освіту і професійні перспективи, мусимо поборотися.
Наші аргументи — це, по-перше, високий рівень навчання. По-друге, знову ж таки, можливість брати участь в різних міжнародних проєктах. Вже кілька років УКУ є учасником програми Responsible AI for Ukraine, створеної за ініціативи та підтримки Центру відповідального ШІ Нью-Йоркського університету. Вона об’єднує дослідників з понад 25 університетів з США, Франції, Великої Британії, Ізраїлю. Наші студенти роблять з ними спільні дослідження, публікуються в провідних наукових журналах. Отже, розуміють, що українська освіта є цілком дієвою перепусткою для виходу на світовий рівень. В результаті ми самі вирішили створити Центр для даних, штучного інтелекту та суспільства в УКУ.
Така стратегія втримання талантів реально працює. Непрямим підтвердженням цього для мене стала статистика студентів, які залишили наш університет за власним бажанням впродовж року після надання урядом дозволу для виїзду за кордон хлопцям до 22 років. Навіть якщо припустити, що кожен з таких студентів припинив навчання, щоб виїхати за кордон (а це не так), таких за цілий рік було не більше 20 осіб, тобто близько 3% всіх хлопців, які навчаються в УКУ на бакалавраті. Ми вдячні нашим студентам та їхнім батькам, які попри наслідки війни вірять в українську освіту.
— Чи є у вас дані, скільки випускників УКУ виїхали з України?
Загалом з моменту створення УКУ в 2002 році ми випустили близько 9000 фахівців, з них лише 10% живуть за кордоном. Дуже низький відсоток, на мою думку. І ми прагнемо, щоб всі вони зберігали зв’язки з Україною. В нас є спільнота випускників UCU Alumni, яка влаштовує івенти по всьому світу. Цього року відбулося кілька онлайн-зустрічей наших випускників в Північній Америці. Тих, хто живе в Європі, регулярно збираємо офлайн в нашому центрі у Вроцлаві.
«Не спокушаємо стипендіями, бо не хочемо купувати таланти»
— У чому, на вашу думку, полягає головна відмінність української системи вищої освіти від західної? Що є нашою перевагою? Які моменти треба терміново змінювати?
Незважаючи на всі проблеми нашої вищої освіти, в Україні є консенсус, що вона принаймні має бути. Тобто закінчити школу і вступити в університет — це для нас звичайний етап життя. Ми це сприймаємо як належне, хоча насправді це великий плюс нашого суспільства. Для американців, приміром, вища освіта є опцією, до того ж елітарною, доступною лише заможним людям. Через це в США дедалі більше поглиблюється соціальний розкол.
В нас такого розколу нема, бо освіта дуже поширена і доступна усім. Втім, тут є і зворотний бік медалі. На жаль, існують вищі навчальні заклади, де відбувається імітація освітнього процесу. Студенти роблять вигляд, що навчаються, викладачі — що навчають. Такі університети завжди матимуть своїх клієнтів, яким просто потрібна «корочка», — і нехай. Але хотілось би, щоб у нас сформувався прозорий ринок освіти, де ніхто не вводитиме абітурієнтів в оману
І ті, хто прагне справді якісних знань, розумітимуть, де їх шукати. Ми бачимо, що цей ринок потроху формується, здобувачі освіти стають більш вибагливими. Наприклад, УКУ обирають навіть незважаючи на досить високу вартість навчання — 165 тис. грн за рік бакалаврату. Звісно, ми маємо соціальні стипендійні програми для талановитих дітей, батьки яких невзмозі платити таку суму. Цього року кожен другий однокурсник отримає соціальну стипендію, що повністю або частково покриє вартість навчання.
Але ми принципово не даємо академічних стипендій «на вході» за високі бали на НМТ
За них студенти можуть отримувати державні гранти — це окрема від нас історія. Ми, як університет, не купуємо таланти. Хочемо, щоб абітурієнтів мотивувала насамперед наша освіта, а не якісь інші фактори. Вже потім, якщо студент показує хороші результати, ми платимо йому академічну стипендію, яка на 50% покриває вартість навчання.
Також ми принципово не знижуємо прохідні бали. Цього року ми їх навіть підвищили для деяких дисциплін.
— Колись спілкувалася з ректором Тартуського університету в Естонії. Він сказав, що до кінця навчання в них доходять лише 80% студентів, інші десь губляться в процесі. Яка з цим ситуація в УКУ?
Приблизно така ж, і ми вважаємо це за норму. Знаєте, в деяких університетах є негласне правило не виганяти контрактників. Мовляв, студент приносить гроші, тож треба його довести до диплома. Для нас це неприйнятно, бо йдеться не лише про репутацію, а й про ефективність навчання для всіх. Бо коли в колективі набирається критична маса слабких студентів, перед викладачем постає дилема, що робити: підтягувати їх до нормального рівня чи спрощувати програму. В будь-якому разі в цій ситуації страждають здібні люди, які хочуть і можуть розвиватись.
Тому ми без вагань відраховуємо студентів з низькими академічних успіхами. З іншого боку, в нас є система раннього виявлення проблем у навчанні студента та його підтримки, щоб повернутися на нормальну траєкторію.
До речі, студенти, що з тих чи інших причин припиняють навчання на факультеті прикладних наук, зазвичай повертаються — за рік, за два, з новими силами і мотивацією.
— Цього року є очевидна тенденція: вступники масово їдуть на захід країни, а лідером за кількістю заявок стала Львівська політехніка. Це продиктовано і безпекою, і іншими чинниками. Чи доводиться вам узагалі конкурувати за таланти з іншими вишами за такого напливу? Чи студентів зараз вистачає усім?
Гарне запитання. У нашій свідомості головний виклик — це конкуренція не з вітчизняними закладами, а з міжнародними, адже ризик відпливу мізків з України досі є. Водночас, добре, що існують університети з різними місійними підходами та різними освітніми філософіями. Таким чином студенти мають вибір, де найкраще зможуть зреалізувати свої таланти. Не бачу проблеми в конкуренції не тільки тому, що вона зміцнює якість освітніх програм. А й тому, що наш ринок праці «проковтне» більшу кількість якісних інженерів, ніж випускають українські виші. Жнив багато, а робітників мало...
Це правда, що зараз найбільше страждають від відпливу студентів прифронтові заклади вищої освіти. Водночас, попри всі труднощі, багато з них роблять фантастичну роботу і зберігають лояльність абітурієнтів та студентів. Наприклад, мене захоплює кейс і команда Сумського державного університету чи Дніпровської політехніки. Важливо, щоб, попри конкуренцію, хороші українські університети розуміли, що роблять спільну справу.
DOU поговорив з ректором УКУ Тарасом Добком про те, як змінюється українська інженерна школа, чому в УКУ не призначають стипендію за високі бали на НМТ і що змусило факультет прикладних наук відмовитись від підтримки індивідуальних студентських пет-проєктів. А також чому не варто запускати програми під актуальні виклики, скільки випускників УКУ виїхали з України і як втримати талановиту молодь тут.
«Нам не цікаво готувати рядових джунів-розробників на аутсорс»
— Тарасе, які ваші перші враження від результатів вступної кампанії? Чи є щось особливе в новому наборі в УКУ?
Цього року до Українського католицького університету приєдналися 477 першокурсників, приблизно стільки ж ми набрали і торік. Загалом отримали понад 1600 заяв, що є найбільшим показником з 2022 року. І нас тішить, що понад 80% наших першокурсників на вступній кампанії зазначили УКУ як перший пріоритет. Середній бал досить високий — 171,4. Це означає, що ми набрали критичну масу здібних першокурсників. Студенти вчаться не лише від викладачів, а й одне від одного.
Коли батьки абітурієнтів запитують моєї поради щодо вибору університету чи навчальної програми, я завжди називаю три речі. По-перше, правильний напрям. Важливо вгадати із загальною сферою — чи це природничі, чи суспільні, чи гуманітарні науки тощо
Друге — оточення. У середовищі сильних і вмотивованих студентів власні результати будуть значно кращими. Третє — увага викладачів. Важливо, чи мають викладачі на тебе час.
Коли викладач заходить в аудиторію, перед ним постає дилема: на кого орієнтуватися? Якщо критична маса студентів невмотивована або неналежно підготовлена до навчання, страждають ті, хто здібніший і готовий працювати. Вони просто перестають розвиватися. Саме тому середовище має вирішальне значення.
— За даними по Україні, попит на інженерні спеціальності глобально збільшився щонайменше в півтора рази. Як ви оцінюєте цю тенденцію? Чи відображають її результати вступу до УКУ?
Найбільш популярними бакалаврськими програмами стали ті, що викладаються на факультеті прикладних наук: це комп’ютерні науки, ІТ і аналітика рішень, а також робототехніка. До речі, існує упередження, нібито до айтівців в нас особливе ставлення, як до еліти. Це не так. Всі трі бакалаврські програми є однаково якісними і продуманими, до того ж багато практичних занять є спільними для всіх студентів факультету.
Ми свідомо рухаємось до міждисциплінарного формату, бо розуміємо, що однаково важливими і софт, і «залізо», і аналітика рішень. Тобто йдеться про системний інженерний підхід
Дійсно, зростання попиту на робототехніку та інші інженерні спеціальності — всеукраїнський тренд. І це чудово. Тобто ми, освітяни, успішно донесли до суспільства меседж про престижність інженерних професій. А тепер починається найскладніше: треба залізти «під капот» і розібратись, як ця інженерна освіта реалізується на місцях. Бо нас має хвилювати не тільки кількість, а і якість майбутніх фахівців. І тут, думаю, нам потрібна серйозна розмова між всіма зацікавленими сторонами — і університетами, і бізнесом, і Міністерством освіти.
Розмова, насамперед, про відродження самої культури інженерних наук. Що я маю на увазі? За радянських часів інженерна школа в Україні була дуже потужна — численні конструкторські бюро, виробництва, заводи. А далі стався цікавий поворот: діти радянських інженерів пішли розвивати індустрію IT. В результаті ми маємо своєрідний парадокс. В нас є багато сильних програмістів, що, безумовно є успіхом для сфери IT.
Водночас з інженерного процесу в нас фактично випало ціле покоління
Ми майже втратили здобутки старої школи, зокрема розуміння, як довести певну ідею до «заліза», до робочого рішення. Все це треба відбудовувати фактично з нуля. І, як на мене, варто почати зі змін в системі освіти.
Інженерна освіта має бути з фокусом на проєктну роботу, на навчання через реальні задачі з першого курсу. Тільки так можна сформувати у майбутнього фахівця специфічну виробничу візію, тобто розуміння, чи реально виготовити продукт з доступних матеріалів і на доступному обладнанні. Скільки він буде коштувати, чи доцільно його масштабувати, чи можливо його полагодити в польових умовах. Все це є складовими системного інженерного мислення, яке сучасний фахівець, на мою думку, має отримувати в рамках профільної освіти. Бо впродовж якогось додаткового короткого курсу засвоїти це нереально.
При цьому важливо не намагатись бездумно натягнути іноземний досвід на наші реалії. Бо умови, в яких працюють зараз інженери в Україні і, скажімо, в США — дуже різні. В нас інженер має бути ощадливим і вміти працювати з багатьма обмеженнями — в часі, в бюджеті тощо.
Ми, як університет, так само змушені зважати на певні обмеження. Щоб не розпорошувати ресурси, наприклад, ми відійшли від практики індивідуальних дрібних студентських пет-проєктів.
— А чому? Зазвичай айтівці без комерційного досвіду мають робити пет-проєкти, щоб зацікавити рекрутерів. А ви тим часом пропонуєте своїм студентам від них відмовитись.
Так, але відмовитись на користь великих командних проєктів. Уже маємо успішний приклад: близько двадцяти студентів факультету зробили модель марсохода для конкурсу European Rover Challenge і пройшли у фінал.
Марсохід назвали Indomitus, що в перекладі з латинської мови означає «незламний». За умовами конкурсу він має виконувати завдання, максимально наближені до реальних космічних місій. Наш Indomitus вміє пересуватись складним рельєфом, відбирати зразки ґрунту за допомогою маніпулятора, в парі з дроном проводити розвідку місцевості і взаємодіяти з оператором через наземну станцію. У вересні поїдемо його показувати у фіналі конкурсу в Кракові.
Університет вклав у цей проєкт $40 тис.
Так, це не мало, але ми отримали реальний результат, який надихає і нас, і студентів, і який точно оцінять майбутні роботодавці. І, що не менш важливо, студенти не закинули свій задум на півдорозі, як буває з індивідуальними маленькими проєктами, а довели її до кінця. Це саме те, чого ми зараз прагнемо в усіх наших проєктах. На деякі з них ми навіть вирішили виділити більше часу — не семестр, як планували спочатку, а цілий рік. Щоб студенти не просто показали проміжний результат і отримали залік за цікаву ідею, а доробили її до стадії продукту. Щоб вони мали амбіції і вчились їх втілювати.
Ще коли ми відкривали в 2016 році програму з комп’ютерних наук, то розуміли: нам не цікаво готувати рядових джунів-розробників на аутсорс. Ми поставили собі завдання, щоб наші студенти освоювали складні наукоємні речі, такі як машинне навчання. Щоб вони йшли працювати в продуктові компанії, а в ідеалі — будували власні стартапи, створювали робочі місця.
І це, насправді, був виклик. Бо на той час студент міг ще на другому курсі просто влаштуватись на IT-аутсорс, почати заробляти більше, ніж його батьки, і думати, що схопив Бога за бороду. А в результаті — зарано розслабитись, зупинитись у розвитку і врешті втратити конкурентоспроможність.
Зараз ситуація змінилась, увійти в IT стало набагато складніше. Тим важливішою є наша місія закласти в молодих айтівців жагу до навчання і постійного вдосконалення.
— А як цього досягти?
Фахівець зростає тільки тоді, коли долає виклики. Наше справа — знайти для молодої людини гідний виклик і допомогти їй з ним впоратись, не зламавшись. Забезпечити всебічну підтримку, дозволити робити помилки і навчити їх виправляти.
А що таке виклик для технаря? Звичайно, складний і цікавий проєкт. А на нього потрібні гроші. Як у кейсі з марсоходом: якби ми не знайшли $40 тис, нічого б не вийшло. Тож ми постійно в пошуках грантів на студентські проєкти. Я, насправді, думаю, що тут давно мав би втрутитись український бізнес. Сказати своє вагоме слово: «Нам потрібні якісні фахівці, давайте щось робити разом».
Але бізнес десь собі стояв осторонь, і тільки зараз, із повномасштабною війною це змінилося
Нарешті є позитивні кейси, коли бізнес входить в тісну взаємодію з університетами, бере участь в наглядових радах, у формуванні профілів освітніх програм. Як приклад, Fire Point разом з Київською школою економіки запустив програму з дуальною формою навчання «Інжиніринг інноваційного виробництва» . Це дуже хороший крок. Потрібно більше.
Але прямих інвестицій бізнесу в освіту все ще замало, як і замало спільних з університетами R&D-центрів і технопарків. Про це багато говорять, але більшість ідей, схоже, залишаються на папері. Я дуже сподіваюсь, що новий міністр освіти Андрій Бутенко, який раніше очолював Національне агентство із забезпечення якості вищої освіти, візьметься за цю проблему.
Повертаючись до питання про амбіції, хочу наголосити, що їх підживлює навіть саме знаходження в академічно сильному колективі. Хоча це теж своєрідне випробування. Діти, які звикли бути зірками і лідерами в школі, часом болісно сприймають конкуренцію. Я завжди попереджаю батьків першокурсників, щоб вони були готові підтримати своїх дітей у цьому новому досвіді. Бо саме цей досвід будує зрілість. Виробляє здоровий глузд, певне смирення.
Це, до речі, ще один позитивний момент міжнародних проєктів: ми виштовхуємо студентів із зони комфорту, показуємо, що їм є, куди рости. Хай вони бачать, що спроможні на рівні конкурувати зі своїми однолітками з кращих міжнародних університетів. Це дає їм і мотивацію зростати далі, і впевненість у власних силах.
— Чи фіксуєте ви для себе, яка частка випускників потім працює в ІТ, засновує власні компанії?
Близько 90% випускників працюють у сферах, що мають стосунок до ІТ — від радіоелектроніки до консалтингу. Щодо тих 10%, які обирають не інженерію, — це дуже унікальні історії. Наприклад, Ірина Жлуктенко є співзасновницею фонду «Лапка Дзиги» (ми записували інтервʼю з кофаундером Дмитром Жлуктенком), хтось очолює освітні проєкти, хтось розвиває власний агропроєкт — і ми раді, що продукуємо цікаві історії. А хтось уже чотири роки служить у Збройних силах України, і завдання, які він виконує, дуже далекі від ІТ. Близько 5% наших випускників є співвласниками венчурних компаній. Щоправда, з кожним роком ці дані все складніше аналізувати, бо не всі випускники афішують свою роботу з безпекових міркувань.
«Ми рухаємося до повноцінного інженерного факультету»
— Чи з’явилися в УКУ цьогоріч нововведення саме серед технічних програм? Можливо, якісь напрями виникли як відповідь на нові потреби чи виклики в дефтеку?
Ми поступово рухаємося від класичного IT-факультету до створення повноцінного інженерного факультету. Наш головний фокус — міждисциплінарність.
Зараз на Факультеті прикладних наук є три бакалаврські програми: «Комп’ютерні науки», «IT та аналітика рішень» і «Робототехніка». Для нас важливо зламати шкідливий стереотип, який іноді трапляється в суспільстві: мовляв, якщо не пройшов на IT, тоді йди на інженерію. Це хибний підхід.
В УКУ немає «привілейованих» чи другорядних напрямів. Ми, навпаки, постійно перемішуємо студентів із різних програм.
Студент навчається на бакалавраті чотири роки, на магістратурі — два.
Будь-яка програма, створена лише як відповідь на актуальний виклик, приречена на провал уже за пів року
Ринок зміниться. Коли штучний інтелект лише набирав обертів, усі казали, що промт-інженер — це нова професія, і, напевно, під це навіть створювали освітні програми. Сьогодні Claude сам створює для себе промти на основі прикладів даних. Ми зрозуміли, що треба йти глибше: додали курс із GenAI, розширили курс «Математичні методи машинного навчання» сучасними алгоритмами, розвинули невелику інфраструктуру для тренування власних моделей — з чого згодом народився проєкт LAPA (українська велика мовна модель).
Якщо говорити про дефтек, то, спілкуючись із нашими випускниками, ми бачимо: найбільший виклик — не хардскіли, а ціннісна історія. Дефтек — це далеко не робота з дому. Це постійні виїзди на лінію фронту та відповідальність за продукт, від якого залежать життя людей. Це набагато складніші питання, до яких студентів треба готувати. Наприклад, ти маєш бути готовим працювати в різних умовах — деколи при −15°, а деколи у спеку при 35°. Якщо в тобі немає стержня, війна тебе зламає. Навички важливі, але найперші виклики — не в них.
— Зараз багато говорять про незадовільний рівень викладання в школах фізики і математики, більшість випускників насилу набирають на НМТ прохідні бали з цих дисциплін. Цього травня звучали пропозиції взагалі скасувати обов’язковий тест з математики. Нас, як спільноту технарів, це відверто турбує. На вашу думку, наскільки насправді є поганою ситуація зі шкільною освітою?
Проблема є і досить глибока. З розмов з колегами з інших університетів ми знаємо про ситуації, коли абітурієнт навіть набирає прохідні бали, а потім не може подужати університетську програму саме через брак шкільної бази. Це нам дається в знаки системна криза середньої освіти, зумовлена тим, що роками набір на педагогічні факультети відбувався за залишковим принципом. Туди йшли абітурієнти з найнижчими балами з ЗНО та НМТ.
— Чи можуть університети вплинути на ситуацію зі свого боку?
Ми намагаємось працювати зі школами. В нас була програма Leave No One Behind за підтримки Тайваню. Вчителі інформатики з Львівщини, Франківщини і Полтавщини проходили курси з робототехніки, захищали свої проєкти. Зараз ми спільно з гуманітарним фондом Nova Ukraine працюємо над створенням горизонтальної вчительської STEM-спільноти, де вчителі спілкуватимуться, ділитимуться досвідом.
Наша роль — модерувати цю спільноту і бути таким собі «дорослим в кімнаті», який не порадить чогось шкідливого чи неефективного. Вчителі, звісно, можуть самі знаходити собі різні матеріали в інтернеті, але хтось має їх скерувати у правильному напрямку. До того ж більшість цих матеріалів викладені англійською мовою, а шкільні вчителі, на жаль, досі не володіють нею на достатньому рівні. Це ще одна проблема.
«Маємо боротись за тих, хто їде за кордон не від війни»
— Чи відчуваєте ви наслідки того, що батьки вивозять хлопців-випускників за кордон? Можливо, змінилось співвідношення хлопців і дівчат серед студентів?
На факультеті прикладних факультетів у нас стабільно 60% хлопців і 40% дівчат, цього року пропорції не змінились. Втім відплив талановитої молоді з України, звісно, відбувається. І, за моїми спостереженнями, як раз на моменті вибору університету.
Ми, наприклад, стежимо за учасниками Малої академії наук, переможцями олімпіад. Декан факультету прикладних наук Олесь Добосевич є одним з лідерів математичного олімпіадного руху в Україні. Часто олімпіадники вступають в Кембридж, Гарвард чи Массачусетський технологічний інститут і вже не повертаються. Були також ситуації, коли люди подавали до нас документи з першим пріоритетом, а потім виявлялося, що вони це робили просто для підстраховки, а самі вже виїхали на навчання за кордон.
— Як, на вашу думку, можна втримати талановиту молодь в Україні?
Це проблема, для якої не існує рішення в стилі one size fits all. Я вважаю, що ми не можемо і не маємо права впливати на людей, які виїжджають з міркувань безпеки. Але за абітурієнтів, які просто шукають хорошу освіту і професійні перспективи, мусимо поборотися.
Наші аргументи — це, по-перше, високий рівень навчання. По-друге, знову ж таки, можливість брати участь в різних міжнародних проєктах. Вже кілька років УКУ є учасником програми Responsible AI for Ukraine, створеної за ініціативи та підтримки Центру відповідального ШІ Нью-Йоркського університету. Вона об’єднує дослідників з понад 25 університетів з США, Франції, Великої Британії, Ізраїлю. Наші студенти роблять з ними спільні дослідження, публікуються в провідних наукових журналах. Отже, розуміють, що українська освіта є цілком дієвою перепусткою для виходу на світовий рівень. В результаті ми самі вирішили створити Центр для даних, штучного інтелекту та суспільства в УКУ.
Така стратегія втримання талантів реально працює. Непрямим підтвердженням цього для мене стала статистика студентів, які залишили наш університет за власним бажанням впродовж року після надання урядом дозволу для виїзду за кордон хлопцям до 22 років. Навіть якщо припустити, що кожен з таких студентів припинив навчання, щоб виїхати за кордон (а це не так), таких за цілий рік було не більше 20 осіб, тобто близько 3% всіх хлопців, які навчаються в УКУ на бакалавраті. Ми вдячні нашим студентам та їхнім батькам, які попри наслідки війни вірять в українську освіту.
— Чи є у вас дані, скільки випускників УКУ виїхали з України?
Загалом з моменту створення УКУ в 2002 році ми випустили близько 9000 фахівців, з них лише 10% живуть за кордоном. Дуже низький відсоток, на мою думку. І ми прагнемо, щоб всі вони зберігали зв’язки з Україною. В нас є спільнота випускників UCU Alumni, яка влаштовує івенти по всьому світу. Цього року відбулося кілька онлайн-зустрічей наших випускників в Північній Америці. Тих, хто живе в Європі, регулярно збираємо офлайн в нашому центрі у Вроцлаві.
«Не спокушаємо стипендіями, бо не хочемо купувати таланти»
— У чому, на вашу думку, полягає головна відмінність української системи вищої освіти від західної? Що є нашою перевагою? Які моменти треба терміново змінювати?
Незважаючи на всі проблеми нашої вищої освіти, в Україні є консенсус, що вона принаймні має бути. Тобто закінчити школу і вступити в університет — це для нас звичайний етап життя. Ми це сприймаємо як належне, хоча насправді це великий плюс нашого суспільства. Для американців, приміром, вища освіта є опцією, до того ж елітарною, доступною лише заможним людям. Через це в США дедалі більше поглиблюється соціальний розкол.
В нас такого розколу нема, бо освіта дуже поширена і доступна усім. Втім, тут є і зворотний бік медалі. На жаль, існують вищі навчальні заклади, де відбувається імітація освітнього процесу. Студенти роблять вигляд, що навчаються, викладачі — що навчають. Такі університети завжди матимуть своїх клієнтів, яким просто потрібна «корочка», — і нехай. Але хотілось би, щоб у нас сформувався прозорий ринок освіти, де ніхто не вводитиме абітурієнтів в оману
І ті, хто прагне справді якісних знань, розумітимуть, де їх шукати. Ми бачимо, що цей ринок потроху формується, здобувачі освіти стають більш вибагливими. Наприклад, УКУ обирають навіть незважаючи на досить високу вартість навчання — 165 тис. грн за рік бакалаврату. Звісно, ми маємо соціальні стипендійні програми для талановитих дітей, батьки яких невзмозі платити таку суму. Цього року кожен другий однокурсник отримає соціальну стипендію, що повністю або частково покриє вартість навчання.
Але ми принципово не даємо академічних стипендій «на вході» за високі бали на НМТ
За них студенти можуть отримувати державні гранти — це окрема від нас історія. Ми, як університет, не купуємо таланти. Хочемо, щоб абітурієнтів мотивувала насамперед наша освіта, а не якісь інші фактори. Вже потім, якщо студент показує хороші результати, ми платимо йому академічну стипендію, яка на 50% покриває вартість навчання.
Також ми принципово не знижуємо прохідні бали. Цього року ми їх навіть підвищили для деяких дисциплін.
— Колись спілкувалася з ректором Тартуського університету в Естонії. Він сказав, що до кінця навчання в них доходять лише 80% студентів, інші десь губляться в процесі. Яка з цим ситуація в УКУ?
Приблизно така ж, і ми вважаємо це за норму. Знаєте, в деяких університетах є негласне правило не виганяти контрактників. Мовляв, студент приносить гроші, тож треба його довести до диплома. Для нас це неприйнятно, бо йдеться не лише про репутацію, а й про ефективність навчання для всіх. Бо коли в колективі набирається критична маса слабких студентів, перед викладачем постає дилема, що робити: підтягувати їх до нормального рівня чи спрощувати програму. В будь-якому разі в цій ситуації страждають здібні люди, які хочуть і можуть розвиватись.
Тому ми без вагань відраховуємо студентів з низькими академічних успіхами. З іншого боку, в нас є система раннього виявлення проблем у навчанні студента та його підтримки, щоб повернутися на нормальну траєкторію.
До речі, студенти, що з тих чи інших причин припиняють навчання на факультеті прикладних наук, зазвичай повертаються — за рік, за два, з новими силами і мотивацією.
— Цього року є очевидна тенденція: вступники масово їдуть на захід країни, а лідером за кількістю заявок стала Львівська політехніка. Це продиктовано і безпекою, і іншими чинниками. Чи доводиться вам узагалі конкурувати за таланти з іншими вишами за такого напливу? Чи студентів зараз вистачає усім?
Гарне запитання. У нашій свідомості головний виклик — це конкуренція не з вітчизняними закладами, а з міжнародними, адже ризик відпливу мізків з України досі є. Водночас, добре, що існують університети з різними місійними підходами та різними освітніми філософіями. Таким чином студенти мають вибір, де найкраще зможуть зреалізувати свої таланти. Не бачу проблеми в конкуренції не тільки тому, що вона зміцнює якість освітніх програм. А й тому, що наш ринок праці «проковтне» більшу кількість якісних інженерів, ніж випускають українські виші. Жнив багато, а робітників мало...
Це правда, що зараз найбільше страждають від відпливу студентів прифронтові заклади вищої освіти. Водночас, попри всі труднощі, багато з них роблять фантастичну роботу і зберігають лояльність абітурієнтів та студентів. Наприклад, мене захоплює кейс і команда Сумського державного університету чи Дніпровської політехніки. Важливо, щоб, попри конкуренцію, хороші українські університети розуміли, що роблять спільну справу.
Go to dou.uaФото: Суспільне Тернопіль
Проєкт, який роками стояв недобудованим, отримав нове життя завдяки родині воїна та підтримці всієї громади, перетворившись на особливе місце.
У селі Великі Млинівці Тернопільської області відкрили майданчик для мініфутболу. Після завершення необхідного юридичного оформлення спортивному об’єкту присвоять ім’я загиблого захисника України Олексія Соколовського.
Про це повідомляє Суспільне.
Будівництво майданчика стартувало у 2019 році за державною програмою підтримки футболу. Великомлинівецька сільська рада тоді спрямувала на роботи 750 тисяч гривень – цих коштів вистачило на облаштування основи споруди. Надалі будівництво зупинили, а територія поступово заросла травою.
Тоді виділили 750 тисяч гривень із бюджету Великомлинівецької сільської ради, зробили основу. На тому й зупинилося. Майданчик заріс травою. Рік тому батько загиблого захисника Олексія Соколовського Володимир ініціював завершення цього майданчика.
– міський голова Кременця Андрій Смаглюк
На завершення майданчика зібрали понад мільйон гривень
Завершити облаштування спортивного об’єкта вдалося завдяки спільному фінансуванню. Загалом на роботи спрямували понад 1 мільйон гривень: 700 тисяч виділили з місцевого бюджету, ще частину суми надали підприємці громади.
Олексій Соколовський був футболістом клубу “Кременець-Академія”. В останні роки він грав за команду “Арсенал” із Білокриниці. Захисник загинув у 31-річному віці внаслідок авіаудару по Часовому Яру на Донеччині.
Олексій завжди мріяв розвивати футбол, ніколи не стояв осторонь. І зараз його мрію частково втілили у життя. Його батько з допомогою благодійників завершив цей майданчик. Я дуже радію, що є така ініціатива і вона підтримується.
– друг загиблого, ветеран Андрій Зубко
Майданчик для мініфутболу у Великих Млинівцях використовуватимуть для тренувань і матчів місцевих спортсменів. Водночас спортивний об’єкт стане місцем пам’яті про Олексія Соколовського та його прагнення розвивати футбол у громаді.
Дивіться ще:
- Пауерліфтер і тренер Вадим Маринич, засновник турніру «Залізна Нація», загинув на фронті у січні 2026. Спортсмени та побратими вшановують його пам’ять.
- Директор заповідника повідомляє, що УПЦ МП не виконує рішення суду про передачу Богоявленського монастиря у державне управління; на території зібралася агресивна масовка, що ускладнює виконання.
Внаслідок російської атаки на Київщину 28 серпня згорів склад, де зберігалися книжки мереж Readeat і Book.ua та видавництв “Уроборос”, “Основи”, Vivat, “А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА” і “Лабораторія”. За попередніми оцінками, знищено понад 60 тисяч примірників, а загальні втрати бізнесу перевищують 23 мільйони гривень. Працівники складу не постраждали.
Засновник Readeat Дмитро Феліксов повідомив у Facebook, що безпілотник влучив безпосередньо у склад, де зберігалися книжки Readeat, Book.ua та українських видавців. Через пожежу відправлення замовлень у цей день призупинили.
Засновник Readeat Дмитро Феліксов.Дмитро Феліксов/ Facebook
В іншому дописі Феліксов зазначив, що команда вже створила оперативний штаб, комунікує з видавцями та власниками складів і перебудовує ланцюги постачання. Серед головних завдань він назвав пошук нових складських рішень та механізмів компенсації збитків.
ВАС ЗАЦІКАВИТЬ
РФ у Харкові знищила 8 млн книг. Пожежу на складах видавництва «Ранок» досі не загасили
“Врятувати нічого не вдасться. Все згоріло. Поки затушили, але вже видно, що нічого не вдасться зберегти”, — заявив Феліксов у коментарі “Суспільне Культура” та додав, що знищено понад 60 тисяч примірників, а орієнтовні втрати бізнесу перевищують 23 мільйони гривень.
За словами засновника Readeat, пріоритетом зараз є відновлення постачань і відправлення замовлень читачам. Паралельно компанія має зафіксувати втрати та збитки й розпочати роботу над компенсацією для логістів, видавців і книгорозповсюджувачів.
Феліксов наголосив, що російська атака завдала удару по галузі, яка лише почала відновлюватися після попередніх втрат. Він закликав державу розглянути конкретні механізми підтримки книговидання, зокрема державні закупівлі книжок, субсидії, пільгові кредити, податкові канікули та цільові державні й європейські гранти.
ВАС ЗАЦІКАВИТЬ
Про полон, надію та боротьбу: книги війни, які варто прочитати. Вибір читачів
Мережа Book.ua повідомила, що на складі фулфілменту “Нової пошти”, який атакували російські безпілотники, зберігався весь запас паперових книжок її інтернет-магазину. Значну частину товару, за попередньою інформацією, пошкоджено або знищено.
Через це Book.ua тимчасово припинила приймати та відвантажувати онлайн-замовлення на паперові книжки. На сайті наразі доступні лише електронні видання, а акцію “Щасливі години” компанія достроково завершила. Фізичні книгарні Book.ua, де можна придбати паперові книжки, продовжують працювати у штатному режимі.
“Про статус уже оформлених замовлень ми повідомимо кожному клієнту окремо. Іншими деталями ділитимемося, щойно матимемо підтверджену інформацію”, — написали в Book.ua.
ВАС ЗАЦІКАВИТЬ
З автографами та благодійністю: письменник і ветеран Артур Дронь відкрив онлайн-книгарню
Серед постраждалих видавництв — “Уроборос”, “Основи” та Vivat. В “Уроборосі” підтвердили, що їхні книжки зберігалися на складі партнерів Readeat та Book.ua, а видавництво “Основи” повідомило, що їхні книжки перебували на складі в Київській області.
“Поки ми чекаємо на офіційну інформацію щодо можливих втрат, замовлення в звичному порядку відправляються з нашого резервного складу в іншому регіоні”, — зазначили в “Основі”.
Співзасновниця Vivat Юлія Орлова повідомила, що склад у Києві, де зберігалася частина книжок видавництва, згорів. За її словами, Vivat заздалегідь займався релокацією запасів, тому частину книжок вдалося перевезти до Львова та поповнити ними книгарні.
ВАС ЗАЦІКАВИТЬ
19 тривог за півтори доби: у ЦПД пояснили, навіщо РФ хвилями «закидує» Київ реактивними дронами
Водночас на київському складі залишалося багато новинок і книжок українських авторів, які готували до фестивалю “Книжкова країна”. Через втрату частини видань участь Vivat у заході тепер під питанням.
“Втратити поки рахуємо, бо це фактично згорілі книжки на трьох складах: наш і партнерів. Нема сил на якийсь заклик на підтримку. Давайте виживати”, — підсумувала Орлова.
У видавництві “А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА” повідомили, що внаслідок російської атаки знищено склад, з якого безпосередньо відправляли замовлення читачам, тому найближчим часом можливі затримки з доставкою. Команда зазначила, що не афішувала попередніх руйнувань свого головного приміщення та втрати книжок через ворожі обстріли, проте цього разу наслідки виявилися масштабними.
ВАС ЗАЦІКАВИТЬ
Реактивні "Шахеди" масовано атакували Київ: влучання в п'яти районах, четверо людей поранено
“Згоріло багато наших розкішних книжок на велику суму (фото — апокаліптичні, тому давати не буду)”, — заявив директор видавництва Іван Малкович.
Внаслідок влучання по фулфілменту “Нової пошти” згоріли також книжки видавництва “Лабораторія”, які зберігалися на складах партнерів. У команді зазначили, що масштаби збитків наразі підраховують, проте вже очевидно, що знищено значну кількість накладів.
“Щиро співчуваємо всім колегам-видавцям, книгарням і бізнесам, які постраждали разом із нами. Дякуємо усім читачам за підтримку та замовлення! Це дає сили й наснагу рухатися далі попри все”, — підсумували в “Лабораторії”.
Армія РФ вже неодноразово завдавала ударів по українській книжковій галузі. На початку серпня російська атака зруйнувала центральний склад логістичного оператора Denka Logistics, де зберігалася більшість накладу видавництва BookChef. Внаслідок удару РФ знищено близько 800 тисяч книг.
У липні внаслідок російського обстрілу Києва було знищено склад видавництва “Книголав”, де згоріло близько 250 тисяч книжок. Ще раніше через масований удар постраждав склад видавництва “Ще одну сторінку”. Детальніше про виклики, з якими під час війни стикається українська книжкова індустрія, розповідає генеральний директор видавництва BookChef Олександр Кірпічов у статті “Книжковий ринок України: зростання всупереч усьому”.
Засновник Readeat Дмитро Феліксов повідомив у Facebook, що безпілотник влучив безпосередньо у склад, де зберігалися книжки Readeat, Book.ua та українських видавців. Через пожежу відправлення замовлень у цей день призупинили.
Засновник Readeat Дмитро Феліксов.Дмитро Феліксов/ Facebook
В іншому дописі Феліксов зазначив, що команда вже створила оперативний штаб, комунікує з видавцями та власниками складів і перебудовує ланцюги постачання. Серед головних завдань він назвав пошук нових складських рішень та механізмів компенсації збитків.
ВАС ЗАЦІКАВИТЬ
РФ у Харкові знищила 8 млн книг. Пожежу на складах видавництва «Ранок» досі не загасили
“Врятувати нічого не вдасться. Все згоріло. Поки затушили, але вже видно, що нічого не вдасться зберегти”, — заявив Феліксов у коментарі “Суспільне Культура” та додав, що знищено понад 60 тисяч примірників, а орієнтовні втрати бізнесу перевищують 23 мільйони гривень.
За словами засновника Readeat, пріоритетом зараз є відновлення постачань і відправлення замовлень читачам. Паралельно компанія має зафіксувати втрати та збитки й розпочати роботу над компенсацією для логістів, видавців і книгорозповсюджувачів.
Феліксов наголосив, що російська атака завдала удару по галузі, яка лише почала відновлюватися після попередніх втрат. Він закликав державу розглянути конкретні механізми підтримки книговидання, зокрема державні закупівлі книжок, субсидії, пільгові кредити, податкові канікули та цільові державні й європейські гранти.
ВАС ЗАЦІКАВИТЬ
Про полон, надію та боротьбу: книги війни, які варто прочитати. Вибір читачів
Мережа Book.ua повідомила, що на складі фулфілменту “Нової пошти”, який атакували російські безпілотники, зберігався весь запас паперових книжок її інтернет-магазину. Значну частину товару, за попередньою інформацією, пошкоджено або знищено.
Через це Book.ua тимчасово припинила приймати та відвантажувати онлайн-замовлення на паперові книжки. На сайті наразі доступні лише електронні видання, а акцію “Щасливі години” компанія достроково завершила. Фізичні книгарні Book.ua, де можна придбати паперові книжки, продовжують працювати у штатному режимі.
“Про статус уже оформлених замовлень ми повідомимо кожному клієнту окремо. Іншими деталями ділитимемося, щойно матимемо підтверджену інформацію”, — написали в Book.ua.
ВАС ЗАЦІКАВИТЬ
З автографами та благодійністю: письменник і ветеран Артур Дронь відкрив онлайн-книгарню
Серед постраждалих видавництв — “Уроборос”, “Основи” та Vivat. В “Уроборосі” підтвердили, що їхні книжки зберігалися на складі партнерів Readeat та Book.ua, а видавництво “Основи” повідомило, що їхні книжки перебували на складі в Київській області.
“Поки ми чекаємо на офіційну інформацію щодо можливих втрат, замовлення в звичному порядку відправляються з нашого резервного складу в іншому регіоні”, — зазначили в “Основі”.
Співзасновниця Vivat Юлія Орлова повідомила, що склад у Києві, де зберігалася частина книжок видавництва, згорів. За її словами, Vivat заздалегідь займався релокацією запасів, тому частину книжок вдалося перевезти до Львова та поповнити ними книгарні.
ВАС ЗАЦІКАВИТЬ
19 тривог за півтори доби: у ЦПД пояснили, навіщо РФ хвилями «закидує» Київ реактивними дронами
Водночас на київському складі залишалося багато новинок і книжок українських авторів, які готували до фестивалю “Книжкова країна”. Через втрату частини видань участь Vivat у заході тепер під питанням.
“Втратити поки рахуємо, бо це фактично згорілі книжки на трьох складах: наш і партнерів. Нема сил на якийсь заклик на підтримку. Давайте виживати”, — підсумувала Орлова.
У видавництві “А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА” повідомили, що внаслідок російської атаки знищено склад, з якого безпосередньо відправляли замовлення читачам, тому найближчим часом можливі затримки з доставкою. Команда зазначила, що не афішувала попередніх руйнувань свого головного приміщення та втрати книжок через ворожі обстріли, проте цього разу наслідки виявилися масштабними.
ВАС ЗАЦІКАВИТЬ
Реактивні "Шахеди" масовано атакували Київ: влучання в п'яти районах, четверо людей поранено
“Згоріло багато наших розкішних книжок на велику суму (фото — апокаліптичні, тому давати не буду)”, — заявив директор видавництва Іван Малкович.
Внаслідок влучання по фулфілменту “Нової пошти” згоріли також книжки видавництва “Лабораторія”, які зберігалися на складах партнерів. У команді зазначили, що масштаби збитків наразі підраховують, проте вже очевидно, що знищено значну кількість накладів.
“Щиро співчуваємо всім колегам-видавцям, книгарням і бізнесам, які постраждали разом із нами. Дякуємо усім читачам за підтримку та замовлення! Це дає сили й наснагу рухатися далі попри все”, — підсумували в “Лабораторії”.
Армія РФ вже неодноразово завдавала ударів по українській книжковій галузі. На початку серпня російська атака зруйнувала центральний склад логістичного оператора Denka Logistics, де зберігалася більшість накладу видавництва BookChef. Внаслідок удару РФ знищено близько 800 тисяч книг.
У липні внаслідок російського обстрілу Києва було знищено склад видавництва “Книголав”, де згоріло близько 250 тисяч книжок. Ще раніше через масований удар постраждав склад видавництва “Ще одну сторінку”. Детальніше про виклики, з якими під час війни стикається українська книжкова індустрія, розповідає генеральний директор видавництва BookChef Олександр Кірпічов у статті “Книжковий ринок України: зростання всупереч усьому”.
Go to zn.uaФото: Суспільне
Масштаб руйнувань зростає, але разом із ним збільшується кількість родин, які отримують шанс почати життя в новій оселі.
Про це повідомляє Костянтинівська міська військова адміністрація у Facebook.
У Костянтинівській міській громаді на Донеччині обсяг компенсацій за програмою “єВідновлення” сягнув понад 7,362 млрд гривень. Кошти призначають жителям, чиє житло було повністю знищене внаслідок російської збройної агресії.
Костянтинівська міська військова адміністрація у Facebook повідомила, що спеціальні комісії продовжують розглядати заяви та обстежувати пошкоджені об’єкти нерухомості.
Скільки житла визнали зруйнованим у Костянтинівській громаді
За весь період роботи комісій повністю зруйнованими визнали 1667 житлових об’єктів. До цієї кількості входять:
- 1291 приватний житловий будинок;
- 376 об’єктів у багатоквартирних будинках.
За результатами розгляду заяв та обстежень об’єктів постраждалим мешканцям вже видано 5858 житлових сертифікатів на нову оселю на загальну суму понад 7,362 млрд грн
– йдеться у повідомленні Костянтинівської міської військової адміністрації
Компенсації за програмою “єВідновлення” за тиждень
Упродовж тижня з 17 до 23 серпня комісії додатково підтвердили повне руйнування 87 житлових об’єктів. Серед них було 76 приватних будинків та 11 об’єктів у багатоквартирних будинках.
За цей час для мешканців громади оформили та видали 353 житлові сертифікати на загальну суму 381 млн гривень:
- 285 сертифікатів для власників квартир у багатоквартирних будинках на 292 млн гривень;
- 68 сертифікатів для власників приватних житлових будинків на 89 млн гривень.
Житлові сертифікати в межах програми “єВідновлення” дозволяють постраждалим жителям Костянтинівської громади придбати нову оселю замість знищеної.
Ще цікаві матеріали:
- У Краматорську призупинили виплати за пошкоджене обстрілами житло в межах єВідновлення через статус громади як території активних бойових дій.
- На Херсонщині погодили житлові сертифікати єВідновлення на 183 мільйони гривень для 112 родин, які втратили оселі через російські атаки.
- Кабмін виділив 5,14 млрд грн у межах єВідновлення, щоб понад 3,6 тисячі родин із житловими сертифікатами придбали нові оселі.
Go to mezha.netКолишній заступник головного військового прокурора та один із підозрюваних у так званій «справі адвокатів-хакерів» Дмитро Борзих подав позов до ZN.UA та редакторки відділу внутрішньої політики Інни Ведернікової через статтю «Справа адвокатів-хакерів. Як НАБУ виявило паразитів». Мовляв, там і інформація недостовірна, і його ім’я не можна було публікувати як офіційного підозрюваного. Однак медіаюристка та адвокатеса Оксана Максименюк наголосила, що оприлюднення інформації, яка міститься у статті, законне, а претензії Борзих містять низку ознак SLAPP-позову.
SLAPP (Strategic Lawsuits Against Public Participation) — це стратегічний позов проти участі громадськості, основною метою якого є не захист ділової репутації, а залякування, цензурування та фінансове виснаження медіа. Інститут масової інформації раніше також заявляв, що позов Борзих має ознаки SLAPP. Максименюк першою ознакою називає надмірну та необґрунтовану суму компенсації судових витрат, про які заявив Борзих.
ВАС ЗАЦІКАВИТЬ
НАБУ повідомило про підозру у хабарі одному з учасників групи Борзих. Тепер "справу адвокатів-хакерів" розглядатиме ВАКС
«Сума витрат на правничу допомогу, заявлена до компенсації, становить 300 тис. грн. Таку суму можна вважати надмірною, оскільки середня вартість у даній категорії справ складає від 20 тис. до 50 тис. грн з урахуванням складності та часу на підготовку», — пояснила Максименюк.
Другою ознакою, за її словами, є те, що позов подали щодо висловлювання з питань суспільного інтересу. Адже стаття стосується пред’явленої НАБУ підозри певним особам щодо систематичного несанкціонованого доступу до закритих матеріалів та баз даних, зокрема і з боку позивача.
«Хоча чинне законодавство містить обмеження щодо публікації імені особи, яка підозрюється у вчиненні кримінального правопорушення, до набрання вироком законної сили, ця ж стаття дозволяє публікацію імені у випадках, якщо інформація є суспільно значущою», — додала Максименюк.
Вона підкреслила: оскільки кримінальна справа стосується доступу до інформації з обмеженим доступом, розголошення якої може завдати значної шкоди інтересам держави, журналісти мали повне право повідомити це суспільству.
Захиститися від SLAPP-атак сьогодні можна, зокрема, за допомогою заяви про зловживання процесуальними правами. Однак Максименюк зауважила, що з її досвіду, це не працює. Зокрема, медіаюристка не знає жодного випадку, коли суд міг не розглядати позов через зловживання процесуальними правами з боку позивача.
ВАС ЗАЦІКАВИТЬ
Асоціація адвокатів на чолі з Ізовітовою стала корпоративним щитом в «справі Борзих»
Як зазначають у Громадській організації «Жінки в медіа», для посилення цього захисту необхідно напрацювати нове законодавство. Щоправда, як додає Максименюк, якщо не впровадити відповідну судову практику, це може лишитися просто нормою закону, яку ніхто не виконує.
Минулого місяця в Національній раді України з питань телебачення і радіомовлення представили результати публічних консультацій щодо законопроєкту «Про захист осіб, які здійснюють громадську участь, від явно необґрунтованих претензій або зловживань судовими процесами». Законопроєкт стосується SLAPP-позовів. Під час презентації голова парламентського комітету з питань свободи слова Ярослав Юрчишин зазначив, що після доопрацювання документа за результатами публічних консультацій його планують внести на розгляд парламенту.
Зазначимо, що Печерський районний суд Києва переніс з 10 серпня на 3 вересня підготовче засідання у справі за позовом Борзих до ZN.UA та Інни Ведернікової. Як повідомив адвокат Інни Ведернікової Роман Васильняк, його з невідомих причин не долучили до справи в системі «Електронний суд». Через це він не мав доступу до матеріалів справи та не міг подавати документи через систему. Відзив на позов адвокат надіслав поштою. За його словами, канцелярія суду повідомила про передання документа судді Олексію Соколову ще 14 липня, однак у судді його не виявилося. Під час засідання Васильняк передав паперову копію відзиву представниці Борзих. Напередодні засідання адвокат також подав заяву про відвід судді Олексія Соколова через сумніви щодо неупередженості розгляду справи. Заяву має розглянути інший суддя. Свою позицію Васильняк пов'язує, зокрема, з обставинами розподілу справи.
SLAPP (Strategic Lawsuits Against Public Participation) — це стратегічний позов проти участі громадськості, основною метою якого є не захист ділової репутації, а залякування, цензурування та фінансове виснаження медіа. Інститут масової інформації раніше також заявляв, що позов Борзих має ознаки SLAPP. Максименюк першою ознакою називає надмірну та необґрунтовану суму компенсації судових витрат, про які заявив Борзих.
ВАС ЗАЦІКАВИТЬ
НАБУ повідомило про підозру у хабарі одному з учасників групи Борзих. Тепер "справу адвокатів-хакерів" розглядатиме ВАКС
«Сума витрат на правничу допомогу, заявлена до компенсації, становить 300 тис. грн. Таку суму можна вважати надмірною, оскільки середня вартість у даній категорії справ складає від 20 тис. до 50 тис. грн з урахуванням складності та часу на підготовку», — пояснила Максименюк.
Другою ознакою, за її словами, є те, що позов подали щодо висловлювання з питань суспільного інтересу. Адже стаття стосується пред’явленої НАБУ підозри певним особам щодо систематичного несанкціонованого доступу до закритих матеріалів та баз даних, зокрема і з боку позивача.
«Хоча чинне законодавство містить обмеження щодо публікації імені особи, яка підозрюється у вчиненні кримінального правопорушення, до набрання вироком законної сили, ця ж стаття дозволяє публікацію імені у випадках, якщо інформація є суспільно значущою», — додала Максименюк.
Вона підкреслила: оскільки кримінальна справа стосується доступу до інформації з обмеженим доступом, розголошення якої може завдати значної шкоди інтересам держави, журналісти мали повне право повідомити це суспільству.
Захиститися від SLAPP-атак сьогодні можна, зокрема, за допомогою заяви про зловживання процесуальними правами. Однак Максименюк зауважила, що з її досвіду, це не працює. Зокрема, медіаюристка не знає жодного випадку, коли суд міг не розглядати позов через зловживання процесуальними правами з боку позивача.
ВАС ЗАЦІКАВИТЬ
Асоціація адвокатів на чолі з Ізовітовою стала корпоративним щитом в «справі Борзих»
Як зазначають у Громадській організації «Жінки в медіа», для посилення цього захисту необхідно напрацювати нове законодавство. Щоправда, як додає Максименюк, якщо не впровадити відповідну судову практику, це може лишитися просто нормою закону, яку ніхто не виконує.
Минулого місяця в Національній раді України з питань телебачення і радіомовлення представили результати публічних консультацій щодо законопроєкту «Про захист осіб, які здійснюють громадську участь, від явно необґрунтованих претензій або зловживань судовими процесами». Законопроєкт стосується SLAPP-позовів. Під час презентації голова парламентського комітету з питань свободи слова Ярослав Юрчишин зазначив, що після доопрацювання документа за результатами публічних консультацій його планують внести на розгляд парламенту.
Зазначимо, що Печерський районний суд Києва переніс з 10 серпня на 3 вересня підготовче засідання у справі за позовом Борзих до ZN.UA та Інни Ведернікової. Як повідомив адвокат Інни Ведернікової Роман Васильняк, його з невідомих причин не долучили до справи в системі «Електронний суд». Через це він не мав доступу до матеріалів справи та не міг подавати документи через систему. Відзив на позов адвокат надіслав поштою. За його словами, канцелярія суду повідомила про передання документа судді Олексію Соколову ще 14 липня, однак у судді його не виявилося. Під час засідання Васильняк передав паперову копію відзиву представниці Борзих. Напередодні засідання адвокат також подав заяву про відвід судді Олексія Соколова через сумніви щодо неупередженості розгляду справи. Заяву має розглянути інший суддя. Свою позицію Васильняк пов'язує, зокрема, з обставинами розподілу справи.
Go to zn.uaУ четвер, 27 серпня, Міністерство закордонних справ КНДР засудило рішення США схвалити продаж ракет та супутнього обладнання Південній Кореї, пообіцявши “рішуче та негайно” реагувати на ворожі дії, повідомляє Reuters.
“Ми вкотре чітко визнали, що відкрита позиція США завжди є ворожою до КНДР”, — заявив представник північнокорейського МЗС.
ВАС ЗАЦІКАВИТЬ Китай закликав США відмовитися від "ворожої" політики щодо КНДР
Пхеньян відреагував на схвалення Держдепартаментом США потенційного продажу Південній Кореї ракет “повітря-повітря” AIM-9X Sidewinder та супутнього обладнання на суму $125 мільйонів. На думку КНДР, це становить “нову загрозу” для її безпеки.
Пхеньян також розкритикував план США щодо фінансування заходів, пов’язаних із документуванням ситуації з правами людини у Північній Кореї та збором інформації про КНДР, назвавши це частиною кампанії, спрямованої на дестабілізацію суспільної системи країни.
У МЗС КНДР зазначили, що цього року Вашингтон схвалив продаж Південній Кореї різних систем озброєння, зокрема, сучасних ракет “повітря-повітря”, гелікоптерів та бомб із точним наведенням, спонукаючи Сеул посилювати свої бойові можливості.
“Зараз, коли в Азійсько-Тихоокеанському регіоні прискорюється військова інтеграція США та їхніх союзників, ми не можемо не брати до уваги негативний вплив продажу зброї США Республіці Корея на регіональну безпекову ситуацію”, — сказали в північнокорейському відомстві.
Північна Корея усвідомлює такі загрози й дасть “серйозну, негайну та потужну відповідь” на ворожі дії в різних сферах, додав чиновник.
ВАС ЗАЦІКАВИТЬ КНДР відправила РФ нові балістичні ракети KN-30: які області України під загрозою
Президент США Дональд Трамп відновив спроби налагодити контакт із північнокорейським лідером Кім Чен Ином, висловивши зацікавленість у черговій зустрічі. За словами американського лідера, Кім відреагував на його ініціативу. Аналітики, однак, зазначають, що Пхеньян в офіційних заявах не виявляє готовності до відновлення переговорів.
Трамп демонструє прихильність до Кім Чен Ина, водночас ставлячи під сумнів готовність Вашингтона безумовно підтримувати партнерів. Politico писало, що союзники США в Азії побоюються ненадійності Трампа та налагоджують альтернативні оборонні партнерства. Суперечливі сигнали з боку Вашингтона аналізував Сергій Корсунський у статті “Кім Чен Ин — друг Трампа. Кому тоді чекати на допомогу США?”
Go to zn.uaСтоліттями українська рукописна книжність залишалася привласненою імперськими наративами, а наші найцінніші пам’ятки осідали в закордонних фондах із хибною атрибуцією. Сьогодні українські дослідники спонукають світові інституції змінювати каталожні описи і переатрибутовувати манускрипти, а видавництво «Горобець» відтворює їх у факсимільних виданнях.
«Проєкт “Повертаємо в Україну культурну спадщину” започаткований 2009 року видавництвом “Горобець”, покликаний пропагувати середньовічну й модерну українську рукописну книгу за кордоном як історико-культурну й мовну писемну спадщину Русі-України, а також повернути у факсимільних копіях унікальні манускрипти, які з різних обставин опинилися протягом століть поза межами сучасної України. Переважна більшість українських середньовічних рукописів перебуває далеко від тих центрів, у яких вони були створені. Нині ці рукописи є безцінними доповненнями до книжкових зібрань Австрії, Німеччини, Італії, Польщі, Росії, Франції та інших країн. Наша місія — повернути Україні її глибинний писемний спадок та репрезентувати значення української культури у світі», — зазначає в коментарі для Тижня Ганна Горобець, директорка видавництва «Горобець», засновниця проєкту «Повертаємо в Україну культурну спадщину».
Про те, як науковці викривають імперські міфи славістики, за якими критеріями відбирають рукописи, де пролягає межа між реставрацією та факсиміле і як ці видання стають інструментом культурної дипломатії, розповідає команда проєкту — мовознавець Віктор Мойсієнко, кодиколог Людмила Гнатенко, фахівець з епіграфіки В’ячеслав Корнієнко та керівниця проєкту Ганна Горобець.
Деколонізація спадщини Русі
Віктор Мойсієнко, член-кореспондент НАН України, доктор філологічних наук, професор, завідувач кафедри української мови Житомирського державного університету ім. Івана Франка, ветеран ЗСУ
— У російській славістиці всі пам’ятки з Києва, Володимира на Волині, Галича як називали «древнерусскими» та «церковнославянскими русской редакции», так і продовжують називати. На жаль, і в закордонних славістичних осередках зміни в цьому річищі майже не відбуваються. Що потрібно зробити українським медієвістам, щоб закордонні вчені змінили погляд на спадкоємність Русі і України?
Віктор Мойсієнко: Відповідь на це питання з одного боку дуже проста — україністам потрібно ґрунтовно й кваліфіковано робити свою справу. Але є інший бік: уся світова славістика перебуває під тиском авторитету російських учених-медієвістів. І лише декому із західних учених вдається мислити поза цим тиском. Прозріння настає дуже повільно, і для цього мають бути вагомі докази української академічної спільноти.
Для початку кілька прописних істин.
- На час становлення держави Русь — друга половина Х — перша ХІ століття — відбулось об’єднання руських племен навколо Києва. Можна по-різному оцінювати й трактувати близькість / віддаленість літописних племен полян, деревлян, сіверян, дулібів, уличів, тиверців, білих хорватів, але не можна заперечити їхню протоукраїнську етнографічно-культурно-мовну основу. Основу Руси, етно-мовне ядро на час її становлення й перетворення в державу складали русини, предки майбутніх українців. Загалом цього не заперечують і росіїсти (фахівці з дослідження російської культури, мови, історії). Термін «русисти» свідомо не вживаю, бо це інша сфера наукових досліджень — Русь, яка до Московії, майбутньої Росії, має не безпосередню, а відносну дотичність.
- Схема, запропонована російськими славістами в ХІХ столітті, коли Україна й Білорусь не мали держав і були позбавлені права називатись окремим народом: праслов’яни до V–VI ст., спільносхіднослов’яни (давньоруська народність) від VІІ/VIІІІ до ХІІІ ст., росіяни, українці, білоруси від ХІV ст., — виявилася настільки живучою, що й досі ще в багатьох славістичних осередках її послідовно дотримуються.
Читайте також: Євген Джиджора: «Дослідників літератури ХІ–ХV століть усього декілька на всю країну»
Для представлення мовного минулого східнослов’янських мов необхідно уточнити терміни для називання народів і мов, які мешкали на теренах первісної Русі-України та розширеної внаслідок експансії на північ і схід великої Руси.
Позиція перша.
Оскільки в науковому славістичному світі назва «Русь» з огляду на необґрунтовані й зовсім невиправдані з погляду етно- та глотогенезу претензії російських славістів ототожнюється з назвою «Росія», то відповідно й усі похідні від цих хоронімів з подачі російських гуманітаріїв також тотожні: російською мовою Русь — русский, Россия — русский. Назви нашої країни «Україна» та нашого народу «українці» ніби виводять це геополітичне утворення за часові межі Русі як щось нове, пізніше, похідне. Тому аби щоразу українському медієвістові, пишучи про найдавніші періоди своєї історії, не подавати підсторінкове покликання з поясненням, що Україна — це та сама Русь, але назва вперше з’являється від кінця ХІІ століття, а утвердилася на позначення народу лише за козацької доби, то необхідно прийняти й утвердити термін для називання нашої країни для періоду становлення державності — «Русь-Україна». Звідси, відповідно, мають утвердитися й мовоназви для періоду ХІ–ХІІІ століть: для некнижної світської — «давньорусько-українська мова», для книжної — «церковнослов’янська мова давньорусько-української редакції».
Позиція друга.
Славістика ніколи не вийде з глухого кута, до якого завели російські мовознавці з теорією спільної для східних слов’ян давньоруської мови, якщо не усвідомимо очевидне: новгородці зі своєю мовою на час підкорення Руссю північних слов’янських та неслов’янських племен, тобто в Х–ХІ століттях, були окремим слов’янським етномовним феноменом, а не частиною давньоруської народності або ще більш абсурдніше — частиною простору російської мови, про яку в цей час не можемо нічого певного сказати. Якою була її структура, що було на теренах Залісся в час становлення й розквіту русько-української та новгородської писемності в ХІ–ХІІ століттях неповторного власне московського в мові і чи взагалі до XIV століття це неповторне як слов’янське на Московії було?
Тому, говорячи про найдавніший період руської писемності ХІ–ХІІІ століть та поширення книгописання разом із церковнослов’янською мовою доречно говорити про її дві редакції — давньорусько-українську та давньоновгородську. Це ж стосується й східнослов’янських мов як окремих структур: після розпаду праслов’янської мовної спільноти на теренах, де тепер мешкають східні слов’яни, від ІХ століття є всі підстави говорити про існування двох мов: протодавньоукраїнської та протодавньоновгородської, в основі яких лежали протослов’янські діалекти. Таким річищем, найімовірніше, розвивалася й білоруська мова, але, на жаль, наразі славістика не має в розпорядженні давньобілоруських пам’яток до XIІІ століття, які б засвідчували мовну окремішність білорусів. Щодо теренів постання російського етносу — Залісся / Московія — то в мовному плані про цей регіон сказати щось певне до XIV століття взагалі неможливо. Передовсім тому, що слов’янське населення там було в цілковитій меншості.
Читайте також: Поза тінню Росії: як Україна переосмислює спадщину Русі
Позиція третя.
На теренах Русі-України, Білорусі, Новгородщини поряд із церковнослов’янською мовою відповідних редакцій функціювала говіркова мова місцевого слов’янського населення, яка впродовж усього історичного розвитку співіснувала з церковнослов’янською. Нічого подібного не можемо сказати про мовну ситуацію на Заліссі / Московії. Від часу заснування на підкорених Руссю землях Залісся місцевих єпархій, безперечно, туди проникає й русько-українська писемність та відповідно церковнослов’янська мова давньорусько-української редакції. Чи було на теренах Ростовської, а пізніше Володимиро-Суздальської й Рязанської єпархій слов’янське населення, а якщо було, то в якому зіставленні з місцевим фіно-угорським — наразі питання дискусійне. Незаперечним є один факт: слов’янську говірку на терени підкореного Залісся / Московії принесли київські князі та священники разом зі своєю прислугою. Підставою для такого висновку є те, що на сьогодні ніхто із росіяністів не навів жодного мовного факту, жодної мовної місцевої говіркової риси з московських (не русько-українських — київських, галицько-волинських, не новгородсько-псковських, не білоруських — полоцьких, смоленських) пам’яток до XIV століття, які б давали підґрунтя для висновку про мовну слов’янську окремішність Московії. Тобто, від часу приєднання північно-східних земель Залісся до Русі аж до завоювання Новгорода відбувалася постійна русифікація Московії: культурно-мовна експансія передовсім Русі-України, а згодом і Новгорода та Білорусі на Московію.
Проте Новгород і новгородці не розвинулися до окремого територіально-мовного утворення й були поглинуті (знищені) Московією. Відтоді й припинився розвиток новгородців як окремого народу зі своєю самобутньою східнослов’янською мовою. Отже, Московія від XVІ століття становить поєднання напівслов’янських москвинів з окремим слов’янським народом — новгородськими словенами. Уся багатюща писемно-мовна спадщина Новгорода після московського завоювання проголошена московською. Московія завдяки Новгороду значно ослов’янилася. Тому від XVІ століття ми вже не говоримо про чотири східнослов’янські народи і відповідно чотири мови, а про три: русини або українці, литвини або білоруси й москвини або росіяни. Після завоювання слов’янського Новгорода вся подальша історія Московії була спрямована на завоювання й підпорядкування двох інших східнослов’янських народів — українців і білорусів. Тобто, після падіння Новгорода та підпорядкування внаслідок Переяславської угоди в XVІІ столітті Русі-України почалася московізація або в річищі перейменування Московії на Росію — росіїзація України й Білорусі.
Читайте також: У тисячолітніх руських літописах — код української ідентичності. Як його прочитати?
Які першочергові завдання стоять перед україністикою наразі?
- Ґрунтовне й кваліфіковане дослідження своєї руської (не новгородської, не білоруської, не московської) писемної спадщини ХІ–ХІІІ століть та якнайширше оприлюднення результатів. Йдеться про видання писемних пам’яток, написаних або переписаних русинами-українцями передовсім найдавнішої доби становлення нашої державності — від ХІ століття. Над чим і працюють учасники проєкту «Повертаємо в Україну культурну спадщину».
- Написання багатотомної академічної наукової праці «Українська писемність ХІ–ХІІІ ст.» із залученням провідних вітчизняних та закордонних славістів.
- Укладання й видання багатотомного «Словника давньоукраїнської мови та церковнослов’янської русько-української редакції ХІ–XІV ст.».
Якщо видання окремої пам’ятки ще може бути посильне й такій приватній ініціативі, яку здійснюють учасники проєкту «Повертаємо в Україну культурну спадщину», то втілення другого й третього пунктів без підтримки держави неможливе. Це завдання для наукових установ НАН України, кафедр україністики університетів. Причому це треба робити негайно. Парадокс реформування вищої освіти, крім багатьох інших «позитивів», полягає і в тому, що з навчальних програм філологічних факультетів зникає предмет «Старослов’янська мова», а «Історія української мови» викладається з невеликою кількістю годин. За такого підходу ще два-три випуски українських філологів — і в Україні не буде фахівця, здатного прочитати пам’ятку української мови.
Пошук, атрибуція та цифровізація
Людмила Гнатенко, докторка історичних наук, старша наукова співробітниця відділу кодикології та кодикографії Інституту рукопису Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського
— Закордонним інституціям часто бракує розуміння українського походження рукописів у їхніх фондах. Наскільки зараз західні науковці та інституції готові до перегляду каталожних описів і відмови від усталеного імперського наративу, де східнослов’янська книжність за замовчуванням маркувалася як «російська»?
Людмила Гнатенко: Позиції західних науковців щодо цього питання поступово змінюються, на жаль, через війну РФ проти України, яка призвела до розуміння свідомою науковою спільнотою, що український народ є окремою нацією зі своєю давньою культурою й книжковою спадщиною.
Офіційна наука за замовчуванням продовжує використовувати імперські наративи спільної східнослов’янської спадщини й відповідно позначення рукописних пам’яток як давньоруських (= російських), або взагалі російських.
Західні інституції сьогодні ще не готові до перегляду каталожних описів і відмови від усталеного імперського російського й радянського наративу.
І це непросте питання, його вирішення безпосередньо не залежить від наукових інституцій. Відверто кажучи, закордонні наукові установи не будуть ініціювати зміни в суспільних поглядах щодо східнослов’янської спадщини. Вони зосереджені на вивченні своєї національної спадщини.
Розв’язання цієї проблеми потребує найперше державницького підходу самої України, дипломатичних та наукових зусиль щодо просування вирішення цього питання з країнами-зберігачами книг зі східнослов’янської спадщини. Це потребує змін в їхніх основних (юридичних, фахових) термінологічних положеннях щодо визначення самого поняття руський = російський, руська мова = російська мова, східнослов’янська (= російська) книжкова спадщина; визначення книг різного етнічного походження як руські (= російські). Відповідно, такі зміни потребують і зміни термінології, зафіксованої в закордонних енциклопедіях, словниках, підручниках тощо.
Читайте також: Як українська медієвістика пережила ХХ століття: колоніальна травма й інтелектуальна відвага
Сучасні фахові дослідження українських та західних вчених сприяють виокремленню давніх українських книг з т. зв. «спільного російського джерельного спадку». Та, на жаль, такі дослідження ще є одиничними.
Щоб це питання могло бути вирішене на міжнародному рівні, найперше українство має означити й зібрати свою давню культурну спадщину, безпосередньо писемну. Саме цьому сприяють сучасні електронні ресурси, такі як База даних УРК, які доступні з кожної країни світу й красномовно засвідчують національну належність книжкових джерел.
Саме для цього і створюється База даних українських рукописних книг XІ–XVI століть, яка з часом має наповнитися метаданими всіх виявлених книг українського походження. Щоб закордонні наукові інституції, інституції-зберігачі книг і дослідники мали змогу встановити, що певна збережена книга має саме українське, а не російське етнічне походження.
Створення Бази даних українських рукописних книг XІ–XVI століть спрямоване на деколонізацію давньої української спадщини.
— Як переконати іноземних утримувачів переатрибутувати рукопис як пам’ятку української писемності? Як «Флорентійський» (Луцький) Псалтир 1384 року став успішним прецедентом?
Людмила Гнатенко: Для цього закордонні фахівці повинні мати офіційні й наукові підстави. Цьому безпосередньо сприятиме й База даних УРК.
Щодо Луцького Псалтиря 1384 року, то в книзі зафіксовано його етнічне українське походження. Факсимільне видання рукопису видавництвом «Горобець» і його включення до Бази даних УРК посприяли тому, що на сьогодні в науковому обігу пам’ятка фіксується як українська, церковнослов’янської галицько-волинської мовної редакції, а не, як в імперських російських наукових каталогах і працях, давньоруської редакції (=російської), з вказівкою на галицько-волинські особливості.
Презентація Галицько Волинського Євангелія в НЗ Софія Київська
— Якщо пошук у державних бібліотеках спирається на каталоги, то як побудована робота з виявлення, атрибуції та отримання прав на копіювання пам’яток, що перебувають у закритих приватних зібраннях за кордоном?
Людмила Гнатенко: Залучення приватних зібрань є справою майбутнього. Але в нас вже сьогодні є зацікавлення деякими раритетними книгами у приватних, зокрема монастирських зібраннях, метадані яких включені до БД УРК. Зокрема, йдеться про Євангеліє XIV століття з румунського монастиря Путна.
Читайте також: Чи перевидають в Україні літературу від Русі до Гетьманщини: що читати
— На якій стадії наразі перебуває створення загального Реєстру української рукописної книги за кордоном, і за якими критеріями ви визначаєте черговість і пріоритетність видання пам’яток?
Людмила Гнатенко: У рамках багаторічного проєкту створюється База даних українських рукописних книг XІ–XVI століть, до якої вже включені книги, збережені як за кордоном, так і в Україні. Це необхідно для зібрання писемної спадщини та атрибуції книг. На кінець цього етапу роботи у проєкті, до Бази даних УРК буде включено метадані 1400 книг.
20 серпня 2024 у Вроцлаві, в Національному Закладі Оссолінських
Від початку проєкту основна увага приділена українським кириличним рукописним книгам, які зберігаються за межами України.
У проєктах 2025 та 2026 років, що здійснюються за грантової підтримки Українського культурного фонду, робота зосереджена на виявленні українських за походженням рукописів у книгосховищах РФ та Польші. В Росії наші національні рукописні раритети перебувають під фізичною й культурною анексією, ще й приховані під загальновизначеною фіксацією в каталогах, довідниках, наукових працях як давньоруські, руські (= російські).
Черговість видання пам’яток ми визначаємо за наявним атрибутивним комплексом метаданих, що засвідчують саме українське походження книги: точна дата й місце локалізації, мова (мовна редакція), письмо й художнє оздоблення, наявні записи книжників-писців та тогочасних державних і церковних діячів.
Пріоритет надаємо найдавнішим пам’яткам, але вже плануємо до видання й рукописи XV–XVI століть.
— Окрім випуску фізичних примірників, як проєкт розв’язує питання відкритого цифрового доступу для студентів та дослідників?
Людмила Гнатенко: Електронні копії факсимільних видань із дослідженнями вчених доступні на сайті «Українська рукописна книга», якщо видавництво отримало такий дозвіл від установи-зберігача рукопису.
Також для відкритого цифрового доступу до всіх зафіксованих у Базі даних УРК електронних копій книг студенти та дослідники можуть отримати електронну адресу розміщення книг на цифровому ресурсі установи, де зберігаються оригінали.
Наукова експертиза та природничі методи
В’ячеслав Корнієнко, доктор історичних наук, старший науковий співробітник, заступник генерального директора з наукової роботи Національного заповідника «Софія Київська». Дослідник та науковий упорядник книг проєкту. Започаткував онлайн-реєстр «База даних українських рукописних книг»
— Більшість відтворених пам’яток — це богослужбові книги, проте записи на берегах чи особливості створення (як у Лавришівському Євангелії) розкривають їх і як давні підручники, юридичні акти чи свідчення приватного життя. Як ви формуєте команду науковців під конкретний проєкт?
В’ячеслав Корнієнко: Дійсно, під час підготовки кожного проєкту дослідницька команда формується відповідно до специфіки кожного рукопису, який плануємо видати. Основу складають науковці, які досліджують ті чи ті аспекти рукопису. Вона практично незмінна у вивченні рукописів, написаних кирилицею: В’ячеслав Корнієнко, Людмила Гнатенко, Віктор Мойсієнко, Поліна Яницька. Дослідження цих науковців, відповідно, висвітлюють історію виявлення й вивчення манускрипту, його кодикологічних, мовних та мистецьких особливостей.
А вже до цієї основи долучаються інші фахівці, які здатні висвітлити деякі інші аспекти історії пам’ятки — літургійний, текстологічний, біографію пов’язаних із нею осіб тощо. Упорядники та відповідальні редактори на базі вивчення історіографії пам’ятки контактують із тими дослідниками, які вже її вивчали і мають із цієї теми наукові публікації, і запрошують узяти участь в проєкті. Головне, щоб це були нові дослідження, а не повторення вже давно опублікованих текстів. У разі публікації рукопису, написаного іншою мовою, наприклад, латиною, науковий редактор формує дослідницьку команду з урахуванням як наявних досліджень, так і потенційних можливостей науковців виконати ті чи і дослідницькі завдання. Наприклад, у виданому молитовнику Гертруди, що налічує надзвичайно багату бібліографію, головний акцент був зроблений на українському дискурсі пам’ятки та на перекладі написаних у Києві молитов Гертруди з латини на українську. Це було зроблено вперше — і так вони стали доступними українському читачеві.
— Яку роль відіграють природничі дослідження (аналіз складу чорнил, пігментів, структури паперу чи пергамену) для встановлення датування, локалізації та виявлення прихованих шарів тексту?
В’ячеслав Корнієнко: Для нашого проєкту надзвичайно важливо забезпечити можливість фахівцям безпосередньо побачити оригінал пам’ятки, що дозволяє краще простежити місця стертого тексту (як у випадку з Реймським Євангелієм). Водночас сучасні можливості сканування з високою роздільною здатністю дозволяють дослідити низку елементів — як-от послідовність накладання шарів фарби й висвітлення окремих тонів. Це надзвичайно важливо для дослідження художніх особливостей пам’ятки, адже дає змогу детально простежити етапи роботи середньовічного ілюмінатора. Можна виявити і деякі затерті тексти, зокрема й службового характеру. Наприклад, у Віденському октоїху це записи для переписувачів тексту з вказівкою, що переписувати, а чого не писати.
Важливу роль у дослідженні відіграють хіміко-технологічні аналізи чорнил та пігментів, проте такі роботи не завжди вдається провести. Адже українське видавництво не може забезпечити виконання таких досліджень на території країни, де ця пам’ятка зберігаються. Це можливо лише за наявності зацікавлення тих установ, у яких зберігаються ці пам’ятки. А вони не завжди хочуть це робити. Адже такі аналізи передбачають певне, хоч і невелике, втручання в цілісність пам’ятки (взяття частин чорнил та фарб, елементів пергамену). Там, де установа зацікавлена в дослідженні точними методами, такі дослідження проводяться й доволі успішно. Прикладом є наше видання Віденського октоїха, коли Австрійська національна бібліотека здійснила дуже цікаві й важливі дослідження — і їх результати були включені до наукової частини проєкту. Ці результати дозволили прояснити сенс деяких написів на берегах рукопису.
Поліграфічні технології та реставраційна естетика
— Де для вас пролягає межа між факсимільним відтворенням і реставраційно-видавничою реконструкцією? Що в пріоритеті відтворити точно, а коли доцільніше заповнити пошкодження?
В’ячеслав Корнієнко: Головним принципом видання факсимільного типу, якого ми дотримуємось в межах проєкту, є точне відтворення візуального образу сторінок. Для цього здійснюються і проби кольору — коли надруковані в кількох варіантах сторінки рукопису порівнюються з оригінальною пам’яткою, аби підібрати той баланс кольорів і тонів, який би відповідав її справжньому вигляду, передаючи колір пергамену й чорнил. Ми не «підтягуємо» вигляд сторінки зі слабким проявом тексту чи розмитим місцями — це все подається в тому вигляді, в якому наявне в оригіналі. А якщо такі місця потрібно реставрувати, то це подаватиметься саме в дослідницькій частині, у відтворенні тексту чи реконструкції мініатюри. Тож у факсимільній частині в пріоритеті — саме оригінальний вигляд пам’ятки, без додаткових доповнень.
— Як вирішується завдання відтворення оправи, якщо оригінальний оклад рукопису не зберігся, був втрачений або замінений у пізніші століття?
В’ячеслав Корнієнко: На сьогодні практично всі рукописи, які ми видавали, не мають первинних оправ, адже зазвичай за час використання пам’ятки оправа зношувалась, розтріпувались та рвалися шнури, якими зшивали аркуші пергамену. Внаслідок цього часто власники замовляли заміну оправи, і ця операція могла відбуватись не один раз. Виходячи з принципу повного відтворення вигляду пам’ятки, до факсимільної частини включені й фотографії наявної оправи рукопису, включаючи корінець та форзаци. Щодо історії самої оправи, якщо це можна чітко встановити, то в дослідницькій частині, в статті щодо історії рукопису та його кодикологічному описі потрібні відомості про неї наведені. А для обкладинки самого факсимільного видання художник виготовляє власний макет сучасної оправи, хоча й використовує давні зразки. Адже ми не імітуємо давнину, а видаємо сучасне книжкове видання, хоча й факсимільного типу.
Культурна дипломатія і представлення за кордоном
Ганна Горобець, директорка видавництва «Горобець», засновниця та керівниця проєкту «Повертаємо в Україну культурну спадщину»
— З якими юридичними й бюрократичними перешкодами ви стикаєтеся під час укладання угод про оцифрування, публікацію та право факсимільного відтворення рукописів із закордонними музеями й бібліотеками?
Ганна Горобець: Проєкт масштабний і багатогранний за своїми завданнями. Реалізується він поступово, набираючи в останні роки значних обертів завдяки гуманітарній політиці держави, грантовому фінансуванню Українського культурного фонду, значній підтримці меценатів і спонсорів, завзятості праці залучених до проєкту науковців та небайдужих до давньої української писемної культури людей, як в Україні, так і по всьому світові.
Повернення рукописів у вигляді факсимільних копій відбувається доволі повільно, на підготовку до друку та на саме видання факсимільного типу одного манускрипта витрачається два-три роки. Видавництво укладає офіційні домовленості щодо співпраці, отримуємо електронні копії рукописних пам’яток і дозвіл на їхню публікацію факсимільним типом. Потім триває наукова робота: факсимільні видання супроводжуються новітніми науковими дослідженнями залучених до проєкту фахівців: істориків, кодикологів, палеографів, філологів, мистецтвознавців. Багато часу займають переговорні процедури та отримання цифрових копій і дозволу на публікацію. Добре, якщо дозвіл на публікацію надається безкоштовно, в межах культурного обміну між країнами. Інколи право на публікацію досить вартісне. І тоді, окрім витрат на підготовку факсимільного видання і друку, видавництво сплачує певну суму за право на публікацію закордонним інституціям, де зберігаються рукописи українського походження, що значно збільшує собівартість видання.
Презентація Реймського Євангелія в Центрі Анни Київської у Франції
Бувають випадки, наприклад, коли видавництво «Горобець» і партнер проєкту «Національний заповідник «Софія Київська» отримали право на факсимільне відтворення Реймського Євангелія, що зберігається в Реймсі (Франція) за сприяння Посольства України у Франції і особисто Посла Олега Шамшура. Але і це ще не все. Так як бібліотека муніципальна, то щоб надати право на публікацію, на сесії міської ради голосували за надання Україні прав на публікацію легендарного Реймського Євангелія, або ж Біблії Анни Ярославни.
Читайте також: Література Русі в оптиці українських медієвістів, російських пропагандистів і західної академії
— На кого насамперед орієнтований проєкт — на закордонну спільноту для деколонізації нашої спадщини чи на українського читача? Які ключові меседжі про українську книжність ви прагнете донести і які головні практичні зміни у сприйнятті цих пам’яток в Україні та світі вже вдалося вибороти?
Ганна Горобець: Цінність проєкту полягає в тому, що він робить українську культурну спадщину зрозумілою, доступною і корисною сьогодні для людей як в Україні, так і за кордоном.
Проєкт збирає та впорядковує інформацію про давні українські рукописні книги XI-XIV століть і відкриває до неї доступ. Завдяки цьому не лише науковці, а й студенти, викладачі та всі зацікавлені можуть дізнатися більше про історію української культури з перевірених джерел. Він допомагає краще зрозуміти, що українська культура має глибоке коріння і розвивалася на наших землях протягом століть. Це важливо для формування усвідомлення власної історії та відповідального ставлення до неї. Проєкт робить українську літописну спадщину видимою у світі — через матеріали англійською мовою та представлення міжнародній науковій спільноті Бази даних українських рукописних книг XI–XVI століть, що розміщена на сайті «Українська рукописна книга». Це відкриває можливості для співпраці та зацікавлення Україною за кордоном.
Переклад і видання аналітичних досліджень англійською мовою знакових рукописів XI століття — Реймського і Турівського Євангелій — додають вагомих аргументів українській культурній дипломатії. У цих давніх манускриптах помітні мовні особливості київської редакції церковнослов’янських богослужбових книг, які збережені і в сучасній українській мові. І це свідчить про те, що в XI столітті хоч і переписували книги церковнослов’янською мовою, а розмовна мова була українська, подібна до сучасної. Тоді коли, Московія, яка претендує на літописну спадщину Русі-України, ще не скоро з’явиться на мапі світу.
Ми прагнемо донести правдиву і надзвичайно цікаву інформацію про культуру України-Русі до української та світової громадськості. Українці мають знати і пишатися своєю історією, багатовіковою культурою і традиціями. Європейці — знати, що рукописи часів Київської Русі, переписані на її теренах, є спадщиною сучасної української держави.
Проєкт має надзвичайну державну вагу, тому що він окреслює такі поняття як самоідентифікація нації, українська культура та історія, які впродовж століть у нас намагаються вкрасти. Вивчення давніх фоліантів, їх ідентифікація, визначення часу і місця створення, а також з’ясування обставин та шляху мандрівки до останнього місця зберігання збагачують культуру України. Тому й надалі видавництво повертатиме українцям рукописи у вигляді факсимільних видань, послуговуючись Базою даних українських рукописних книг XI–XVI століть, яку ми створили за підтримки Українського культурного фонду. Саме База даних допоможе усвідомити, якою насправді великою колекцією рукописних видань ми володіємо, навіть якщо вони зберігаються за кордоном. Головне, що їх переписували українці на землях наших пращурів. Ми можемо пишатися, що багато музеїв, бібліотек і університетів світу мають у своїх колекціях рукописні перлини родом з України.
— Як відбуваються презентації в місцях зберігання рукописів, яку реакцію це викликає серед зарубіжної наукової спільноти? Чи є випадки, коли іноземні інституції змінили опис манускрипта в своїх каталогах?
Початок роботи над Христинопільським Апостолом
Ганна Горобець: Безпосередньому розвитку, дієвості й результативності проєкту сприяє багаторічна культурно-дипломатична діяльність видавництва «Горобець», у рамках якої здійснюються не лише переговорні процедури для отримання копій та дозволів на їхнє відтворення, а і презентація вже надрукованих книг, особливо за кордоном, що репрезентує на високому культурному й науковому рівні ці пам’ятки саме як твори української середньовічної книжності, рукописну книгу як бренд української культури.
Це особливо важливо відзначити, адже у свідомості багатьох людей, особливо за кордоном, ще й досі українська середньовічна культура сприймається саме як російська, тому подібні презентаційні заходи викликають велике зацікавлення, а нерідко й здивування, бо руйнується міф про спільне минуле «трьох братніх народів» та утверджується безпосередня належність писемної спадщини Русі-України до сучасної української держави.
Географія наших презентацій доволі широка. З 2011 року видавництво регулярно представляє українську рукописну книжність на Франкфуртському книжковому ярмарку. За ці роки наші факсиміле побачили у Франції, Італії, Австрії, Польщі, Сербії, Білорусі та інших країнах.
26 жовтня 2019 р. в бібліотеці Карнегі у місті Реймс (Франція) відбулася презентація Реймського Євангелія
З-поміж найважливіших віх відзначу такі:
- Італія: Луцький Псалтир 1384 року ми презентували в Бібліотеці Лауренціана Медичі у Флоренції, Посольстві України в Римі та Консульстві в Мілані.
- Франція: у 2019 році в бібліотеці Карнегі у Реймсі та Центрі Анни Київської у Санлісі ми презентували Реймське Євангеліє.
- Австрія: того ж року в Університеті Відня відбулася презентація Віденського Октоїха — із залученням австрійських науковців, які проводили мультиспектральні й хімічні дослідження рукопису. Це стало важливою подією в межах Року української культури в Австрії.
- Польща: наші презентації у Кракові та Перемишлі не лише відкрили пам’ятки місцевій спільноті, а й допомогли налагодити контакти для пошуку Лавришівського Євангелія.
Особливими віхами стали дві аудієнції у Вселенського Патріарха Варфоломія I — у 2019 та 2024 роках, під час яких ми передали Його Всесвятості факсимільні видання наших манускриптів.
Прийом у Вселенського Патріарха Варфоломія
Презентації в провідних університетах і бібліотеках світу стають елементами дієвої культурної дипломатії, яка утверджує українську середньовічну книгу як окремий, самобутній бренд. Проєкт доносить до світової спільноти розуміння величезного внеску українського народу у скарбницю культурних і духовних цінностей людства.
За час повномасштабної війни Польща стала одним із головних хабів релокації українського IT. Компанії відкривали там офіси, переводили співробітників на польські контракти та починали активніше наймати локально.
За чотири роки масова хвиля релокацій сповільнилася, а сама Польща почала змінювати правила для українців. Політична підтримка українців щороку поступово знижується — з 94% поляків, які підтримували на початку 2022 року, до 57% наприкінці 2024-го. Вже у 2026 році 33% поляків заявили, що їхнє ставлення до українців змінилося на гірше.
Ми запитали в українських IT-компаній, скільки їхніх співробітників зараз працює в Польщі, як змінилися найм і робочі процеси, які формати контрактів обирають фахівці. А ще, чи відчувають вони зміни польської політики та чи впливає вона на становище айтівців, які там працюють.
💻 Скільки нових працівників та локацій з’явилося в ІТ-компаній у Польщі
Українці у Польщі загалом становлять 5% усіх працівників. Очікується, що до 2030 року вони будуть створювати 3,2% ВВП Польщі.
Для українського ІТ у перші місяці повномасштабної війни Польща була основним місцем релокації співробітників за кордоном. За даними опитування DOU, на початку 2022 року у Польщі оселилося 35% айтівців з-поміж тих, які виїхали. У 2025 році найбільша частка айтівців, які виїхали за кордон, проживала у Польщі — 39%.
Окрім цього, українці відкривають свої ІТ-підприємства в Польщі. Ми розповідали, що у 2022-2023 роках у Польщі відкрилося понад 400 ІТ-компаній. Нині їх понад 600.
За чотири роки польські хаби стали для деяких компаній чи не найбільшими після українських. Наприклад, SoftServe має у Польщі близько 1500 співробітників і шість локацій. Це найбільше представництво компанії за кордоном (нагадаємо, що в Україні в SoftServe — близько 7000 працівників). З лютого 2022-го компанія найняла у Польщі понад 1300 людей (але це число не враховує відплив спеціалістів, які переїжджали або ж поверталися додому).
SoftServe у Польщі
У 2023 році компанія відкрила офіс у Варшаві, зокрема тому, що в країні побільшало співробітників з України. Точну кількість саме релокацій з України компанія назвати не може, оскільки частина працівників згодом поверталася додому.
Компанія N-iX (близько 2000 працівників в Україні) більшість своїх польських локацій відкрила після початку вторгнення. До того компанія мала хаб у Кракові, але в серпні 2022 року відкрила там повноцінний офіс. Згодом з’явився новий хаб у Вроцлаві, а у 2025 році — офіс у Варшаві. Зараз польська команда загалом налічує понад 400 фахівців.
«За останні кілька років наша команда в країні зросла: у 2024 році вона налічувала близько 300 спеціалістів, у 2025 — понад 400, і зараз ми зберігаємо цей рівень», — кажуть у команді N-iX.
У команді додають, що понад 200 фахівців компанії після 2022 року перейшли працювати на польські контракти. Водночас компанія наймала людей безпосередньо в Польщі: за 2022-2026 роки там було понад 500 відкритих ролей.
У 2023 і 2024 роках в N-iX було по 140 відкритих позицій, а пік по кількості був у 2025 році — 188. У 2026 році темп найму сповільнився — за перші вісім місяців року компанія опублікувала 56 вакансій.
У Ciklum (близько 1800 співробітників в Україні) від початку повномасштабного вторгнення контракти з польським офісом уклали 120 фахівців. Нині компанія має два офіси в країні.
Про умови роботи в Польщі, процес легалізації та податкові ставки для співробітників ми детальніше розповідали у цьому матеріалі.
Нині хвиля релокацій до Польщі стихла, кажуть наші співрозмовники. Натомість дедалі більше українських спеціалістів, які тривалий час проживають у Польщі, переходять на польські контракти.
У SKELAR (понад 1200 працівників в Україні) польська команда налічує 241 людину. З них 232 були працевлаштовані після 2022 року, тоді як релокацій було 29. Торік компанія відкрила офіс у Варшаві, щоб перевірити попит серед українців, які переїхали за кордон.
«Та оскільки почали активно зростати і масштабуватись, Варшава стала для нас ще однією повноцінною точкою тяжіння», — кажуть у SKELAR.
Через це, до слова, компанії довелося розширювати офісну інфраструктуру. Коли українських бізнесів у Польщі побільшало, зріс попит на комерційну нерухомість, оренда офісів подорожчала, тож доводилося швидше шукати приміщення, оптимізувати площі.
Подібні тенденції і в менших компаніях. У продуктовій компанії Railsware, яка працює на польському ринку з 2016 року, у Польщі перебуває приблизно чверть загальної команди — станом на липень 2026 року це 55 фахівців. З 2022 року було 18 релокацій до Польщі, а понад 40 людей компанія вже найняла безпосередньо там. Команда має в Польщі два офіси — у Варшаві та Кракові.
Є також компанії, які не мають офісу в Польщі, але наймають там співробітників на віддалені позиції та забезпечують певні бенефіти. Наприклад, в appflame, яка має 550 людей у команді, зараз у Польщі живуть 23 фахівці — усі вони релокувалися туди після 2022 року.
👨💻 Як ІТ-компанії наймають у Польщі
Коли хвиля релокацій сповільнилася, компанії почали наймати більше працівників на місцевому ринку праці. Зараз, кажуть співрозмовники, найм працівників стабільний, а в команди наймають як українців, так і поляків.
Вакансії в Польщі шукають приблизно тими самими способами, що й в Україні, — через LinkedIn, кар’єрні сторінки та рекомендації, але додають локальні платформи та враховують особливості польських кандидатів.
Наприклад, у N-iX близько 90% вакансій у Польщі закривають через прямий пошук у LinkedIn.
«Найчастіше шукаємо .NET/FullStack, Automation QC, JavaScript FrontEnd, Java та Data Engineering-фахівців. Серед інших каналів найму використовуємо локальні платформи — No Fluff Jobs, Just Join IT, DOU Polska, Pracuj.pl», — зазначають у команді.
N-iX у Польщі
SoftServe теж знаходить найбільше кандидатів через прямий пошук.
«Найбільший попит сьогодні маємо на спеціалістів із кібербезпеки, Cloud і DevOps, Data Engineering, Al/ML і бекенд-розробки. Також відкриті позиції є у напрямах Robotics, Business Analysis, NVIDIA та Omniverse. Найефективнішою для пошуку кандидатів для нас є No Fluff Jobs, також використовуємо Just Join IT, The Protocol та inhire», — діляться в компанії.
Тими ж платформами користуються й інші компанії, наприклад, Ciklum. У Польщі компанія наймає фахівців у напрямах Java, .NET, JavaScript, DevOps, QA, Data та Business Analysis. Близько третини вакансій Ciklum відкриті одночасно для кандидатів з України та Польщі.
«Сьогодні більше відкритих вакансій припадає на Україну. Водночас приблизно 30% позицій уже відкриті одразу для кандидатів з обох країн, що свідчить про зростання гнучкості з боку клієнтів», — пояснюють у команді.
Співрозмовники додають, що різниця між польським та українським ринками для компаній не лише в тому, де шукати кандидатів. Відрізняється темп найму.
«Українські кандидати зазвичай частіше шукають нові можливості, а коротший notice period часто дозволяє швидше завершувати процес найму. У Польщі кандидати менш активно змінюють роботу, адже переходити на нове місце зазвичай довше через особливості місцевого законодавства [за трудовим договором термін попередження про звільнення становить від двох тижнів до трьох місяців залежно від стажу, тоді як в Україні загальне правило — два тижні, — ред.]», — діляться в Ciklum.
Для частини компаній межа між українським та польським ринками поступово стирається. У Railsware, яка працює у форматі remote-first, вакансії рідко прив’язують до конкретної країни. Для пошуку кандидатів у Польщі теж використовують локальні платформи.
SKELAR, навпаки, цілеспрямовано шукає в Польщі українських фахівців через LinkedIn, DOU, Djinni, реферальну програму, професійні спільноти, Telegram-канали та власні заходи. Зараз 70% польської команди працює в офісах, решта — гібридно.
SKELAR у Польщі
✍ Які формати працевлаштування і соцпакет
Після релокацій українські айтівці певний час працювали за українськими ФОПами, кажуть співрозмовники. А згодом почали переходити на польські умови.
Найпоширеніші варіанти — трудовий договір та B2B
B2B, зокрема, дає більшу гнучкість і перевагу в чистому доході. Однак такий тип договору не дає соціальних гарантій, кажуть співрозмовники.
У Польщі фахівці, які працюють за Employment Agreement (трудовий договір), мають гарантований законом соцпакет:
20 або 26 днів оплачуваної відпустки залежно від стажу;лікарняні відповідно до польського трудового законодавства;медичне страхування та доступ до Benefit Cafeteria (система компенсацій і пільг на роботі, де співробітник може самостійно вибирати потрібні послуги чи опції з фіксованого бюджету компанії).
Водночас такий формат має менше гнучкості щодо графіка, зокрема перенесення робочих і вихідних днів, додають співрозмовники.
«B2B-формат у Польщі, навпаки, дає більше гнучкості в організації графіка, але не передбачає класичного соцпакета, притаманного трудовому договору. При цьому для B2B-фахівців зберігаються можливості для навчання та розвитку», — діляться в N-iX.
Як працює B2B-контракт:Це формат індивідуального підприємництва, аналог українського ФОПа. Працівники самостійно обирають оптимальну для себе модель оподаткування (наприклад, фіксований податок 19% або податок на дохід від обороту — Ryczałt, який для IT-послуг становить 8,5–12,5%).
У Ciklum також підкреслюють різницю між двома моделями: працівники за трудовим договором підпадають під польське трудове законодавство, тоді як фахівці на B2B працюють як незалежні підприємці й самостійно планують графік і періоди відсутності, погоджуючи їх із замовником.
Ще один варіант співпраці використовує Railsware — Umowa o dzieło, або контракт на виконання конкретної роботи.
«Цей формат реалізується через нашого польського партнера-офіційну інституцію. Він є дуже популярним завдяки зниженому податковому навантаженню. Для технічних спеціалістів, як-от інженерів, які створюють інтелектуальну власність, діє пільга: 50% їхнього доходу не оподатковується, оскільки є витратами на створення продукту (KUP). Цей договір також є надійною юридичною підставою для отримання посвідки на проживання (Karta Pobytu) в Польщі», — кажуть у Railsware.
Разом із ним компанія пропонує B2B через індивідуальне підприємництво (JDG — аналог українського ФОП).
«Вибір формату — суто індивідуальний і динамічний, оскільки залежить від особистих юридичних обставин кожного колеги. Зокрема його податкових та юридичних обставин, сімейного стану й планів щодо подальшого резидентства», — пояснюють у Railsware.
Офіс Railsware у Кракові
При цьому самі компанії намагаються зберегти бенефіти для працівників, які переїжджають. У SoftServe кажуть, що і в Україні, і в Польщі працівникам доступні медичне страхування, психологічна підтримка, програми фізичного добробуту та професійного розвитку. Водночас частина умов, зокрема відпустки та державні свята, визначають за місцевим законодавством.
У SKELAR додають, що інші аспекти роботи в Польщі не відрізняються від українських:
«Графік роботи, кількість оплачуваних днів відпустки та підходи до організації залишаються єдиними для всієї компанії. Через мінімальну різницю в часі між Україною та Польщею команди працюють практично синхронно. Команди мають однаковий доступ до навчання та інших корпоративних заходів, навіть якщо ті проводятьмся асинхронно», — діляться в команді.
appflame, яка наймає спеціалістів віддалено, пропонує польським колегам корпоративні бенефіти, як-от компенсація за облаштування робочого місця, коворкінгів, компенсація послуг няні, репетиторів для дітей, абонементи у спортзал, консультації психолога чи медичних оглядів.
💸 Наскільки польські зарплати вищі за українські
Польський IT-ринок обходиться компаніям дорожче за український, кажуть співрозмовники. Але назвати одну точну різницю в зарплатах складно: самі компанії наголошують, що на кінцеву суму впливають податки, соціальні внески, формат контракту, спеціалізація та рівень фахівця.
У SKELAR оцінюють різницю саме у витратах роботодавця: спеціаліст у Польщі обходиться приблизно на 15-20% дорожче, ніж в Україні. А в Railsware говорять про 15-25% вищу медіану для деяких популярних IT-ролей (Full Stack або QA Engineer) у Польщі в брутто-еквіваленті.
За підрахунками DOU, якщо медіанна зарплата QA Engineer в Україні становить $2350, то в Польщі це може бути $2600-2900.
У N-iX кажуть, що різниця в компенсаціях в Україні та Польщі може становити 30-40% на користь польського ринку — залежно від ролі, рівня спеціаліста та формату співпраці.
📌 Як на айтівців впливають суспільні настрої у Польщі
Польща вже неодноразово робила жорсткішими правила перебування для українців, поступово відмовляючись від спеціальних умов, запроваджених після початку повномасштабної війни.
Зокрема, змінювалися вимоги до підтвердження статусу, перебування та працевлаштування, а частину спеціальних правил перевели до загального міграційного законодавства. Хоча тимчасовий захист для українців у Польщі зберігається, умови його отримання стають жорсткішими.
Крім того, від початку 2026 року в Польщі побільшало негативних настроїв щодо українців. 33% поляків заявили, що їхнє ставлення до українців змінилося на гірше, свідчить дослідження польського соціологічного інституційного центру.
А ще — побільшало злочинів на ґрунті ненависті проти українців. Лише у першій половині 2026 року від українців надійшло 180 заяв про такі злочини. Це на третину більше, ніж за такий же період 2025 року.
Наші співрозмовники з ІТ-компаній кажуть, що поки це не впливає безпосередньо на їхніх співробітників. У N-iX пояснюють, що українські фахівці звертають увагу на зміну публічної риторики, перегляд окремих програм підтримки та загальний інформаційний фон. Але немає масового відпливу спеціалістів чи конфліктів на робочому місці через політичні настрої.
«Зміни в суспільно-політичному контексті Польщі впливають на українських фахівців переважно через загальне відчуття невизначеності. Тема можливого переїзду до інших країн іноді з’являється в розмовах, але радше як частина довгострокового планування, а не як помітний тренд», — кажуть у команді.
У Ciklum наразі теж не бачать суттєвого впливу політичних змін на щоденну роботу команд чи настрої щодо виїзду.
«Питання вибору країни проживання чи подальшої релокації залишаються індивідуальним рішенням кожного спеціаліста», — зазначають у команді.
Ciklum у Польщі
У SKELAR кажуть, що більша частина польської команди складається з українців, тож на робочому місці проблем не виникає, адаптуватися простіше. З питаннями легалізації в країні компанія допомагає, тому у цій площині теж не бачать труднощів.
Співрозмовники загалом кажуть, що політичні настрої не перетинаються зі щоденною роботою команд.
«У нас польські та українські колеги роками працюють в одних командах, закривають одні спринти й дедлайни, вирішують спільні виклики, і жодні коливання суспільної думки на це не вплинули. У нашому офісі в Кракові польський і український прапори висять поруч. Не тому, що ми робимо політичний жест, а тому, що тут працюють люди, яким цікаво разом створювати класні продукти», — зазначають у Railsware.
У команді зауважують, що нинішня політична напруга не подобається ані полякам, ані українцям. Але кажуть, що медійна картинка «змін у суспільно-політичних настроях Польщі» і реальність «на місцях» відрізняються.
«Нам прикро бачити новини про прояви ксенофобії у польському суспільстві та випадки агресії щодо українців. Але ми не оцінюємо все суспільство за поведінкою окремих його членів. На щастя, українські колеги в Польщі не стикалися з конфліктними ситуаціями на цьому тлі, але у разі інцидентів ми будемо готові надати фахівцям необхідну підтримку. Наразі ж найкращий індикатор — те, що жоден з українських колег досі не мав приводу її просити», — діляться в компанії.
💼 Польща як окремий технічний хаб — погляд айтівців
Для українських ІТ-спеціалістів Польща після 2022 року поступово перетворилася на окремий європейський технічний хаб. Senior UI Engineer у Netflix Іван Лапа каже, що обрав Польщу саме через поєднання кількості вакансій, присутності міжнародних компаній і відносно доступної вартості життя.
«У Варшаві є багато офісів великих компаній — Netflix активно рекрутує, Google постійно наймає. Є також Facebook і Amazon. Кандидатів і вакансій, звісно, теж більше», — розповідає він.
Окремо звертає увагу на співвідношення зарплат і вартості життя. За його словами, на керівних позиціях по Umowa o pracę можна отримувати до 150 000 євро, а на B2B можна отримувати близько $120 000 на рік. Податкове навантаження при цьому залишається конкурентним порівняно з іншими європейськими хабами.
«Варшава — це новий технічний хаб, де ціни все ще досить гарні, а зарплати уже досить класні. На umowa o pracę ми платимо 35% податків. В Берліні чи в Амстердамі було б 45%, я думаю, точно. А на B2B можна платити до 17% податків», — зазначає він.
За його словами, у Польщі й зокрема Варшаві за останні роки сформувалася велика українська ІТ-спільнота, а разом із нею — звична для фахівців інфраструктура та професійне середовище.
Цю думку доповнює й інший співрозмовник DOU — Head of Engineering, який побажав залишитися анонімним. Він звертає увагу не лише на ринок праці, а й на умови для українців загалом. За його словами, Польща підтримує українські державні свята, проводить акції та мітинги на підтримку українців, а низка сервісів уже має українськомовні версії. Він також вважає, що Польща зацікавлена в тому, щоб українці залишалися в країні, зокрема через їхній внесок у розвиток економіки та конкуренцію на ринку.
За чотири роки масова хвиля релокацій сповільнилася, а сама Польща почала змінювати правила для українців. Політична підтримка українців щороку поступово знижується — з 94% поляків, які підтримували на початку 2022 року, до 57% наприкінці 2024-го. Вже у 2026 році 33% поляків заявили, що їхнє ставлення до українців змінилося на гірше.
Ми запитали в українських IT-компаній, скільки їхніх співробітників зараз працює в Польщі, як змінилися найм і робочі процеси, які формати контрактів обирають фахівці. А ще, чи відчувають вони зміни польської політики та чи впливає вона на становище айтівців, які там працюють.
💻 Скільки нових працівників та локацій з’явилося в ІТ-компаній у Польщі
Українці у Польщі загалом становлять 5% усіх працівників. Очікується, що до 2030 року вони будуть створювати 3,2% ВВП Польщі.
Для українського ІТ у перші місяці повномасштабної війни Польща була основним місцем релокації співробітників за кордоном. За даними опитування DOU, на початку 2022 року у Польщі оселилося 35% айтівців з-поміж тих, які виїхали. У 2025 році найбільша частка айтівців, які виїхали за кордон, проживала у Польщі — 39%.
Окрім цього, українці відкривають свої ІТ-підприємства в Польщі. Ми розповідали, що у 2022-2023 роках у Польщі відкрилося понад 400 ІТ-компаній. Нині їх понад 600.
За чотири роки польські хаби стали для деяких компаній чи не найбільшими після українських. Наприклад, SoftServe має у Польщі близько 1500 співробітників і шість локацій. Це найбільше представництво компанії за кордоном (нагадаємо, що в Україні в SoftServe — близько 7000 працівників). З лютого 2022-го компанія найняла у Польщі понад 1300 людей (але це число не враховує відплив спеціалістів, які переїжджали або ж поверталися додому).
SoftServe у Польщі
У 2023 році компанія відкрила офіс у Варшаві, зокрема тому, що в країні побільшало співробітників з України. Точну кількість саме релокацій з України компанія назвати не може, оскільки частина працівників згодом поверталася додому.
Компанія N-iX (близько 2000 працівників в Україні) більшість своїх польських локацій відкрила після початку вторгнення. До того компанія мала хаб у Кракові, але в серпні 2022 року відкрила там повноцінний офіс. Згодом з’явився новий хаб у Вроцлаві, а у 2025 році — офіс у Варшаві. Зараз польська команда загалом налічує понад 400 фахівців.
«За останні кілька років наша команда в країні зросла: у 2024 році вона налічувала близько 300 спеціалістів, у 2025 — понад 400, і зараз ми зберігаємо цей рівень», — кажуть у команді N-iX.
У команді додають, що понад 200 фахівців компанії після 2022 року перейшли працювати на польські контракти. Водночас компанія наймала людей безпосередньо в Польщі: за 2022-2026 роки там було понад 500 відкритих ролей.
У 2023 і 2024 роках в N-iX було по 140 відкритих позицій, а пік по кількості був у 2025 році — 188. У 2026 році темп найму сповільнився — за перші вісім місяців року компанія опублікувала 56 вакансій.
У Ciklum (близько 1800 співробітників в Україні) від початку повномасштабного вторгнення контракти з польським офісом уклали 120 фахівців. Нині компанія має два офіси в країні.
Про умови роботи в Польщі, процес легалізації та податкові ставки для співробітників ми детальніше розповідали у цьому матеріалі.
Нині хвиля релокацій до Польщі стихла, кажуть наші співрозмовники. Натомість дедалі більше українських спеціалістів, які тривалий час проживають у Польщі, переходять на польські контракти.
У SKELAR (понад 1200 працівників в Україні) польська команда налічує 241 людину. З них 232 були працевлаштовані після 2022 року, тоді як релокацій було 29. Торік компанія відкрила офіс у Варшаві, щоб перевірити попит серед українців, які переїхали за кордон.
«Та оскільки почали активно зростати і масштабуватись, Варшава стала для нас ще однією повноцінною точкою тяжіння», — кажуть у SKELAR.
Через це, до слова, компанії довелося розширювати офісну інфраструктуру. Коли українських бізнесів у Польщі побільшало, зріс попит на комерційну нерухомість, оренда офісів подорожчала, тож доводилося швидше шукати приміщення, оптимізувати площі.
Подібні тенденції і в менших компаніях. У продуктовій компанії Railsware, яка працює на польському ринку з 2016 року, у Польщі перебуває приблизно чверть загальної команди — станом на липень 2026 року це 55 фахівців. З 2022 року було 18 релокацій до Польщі, а понад 40 людей компанія вже найняла безпосередньо там. Команда має в Польщі два офіси — у Варшаві та Кракові.
Є також компанії, які не мають офісу в Польщі, але наймають там співробітників на віддалені позиції та забезпечують певні бенефіти. Наприклад, в appflame, яка має 550 людей у команді, зараз у Польщі живуть 23 фахівці — усі вони релокувалися туди після 2022 року.
👨💻 Як ІТ-компанії наймають у Польщі
Коли хвиля релокацій сповільнилася, компанії почали наймати більше працівників на місцевому ринку праці. Зараз, кажуть співрозмовники, найм працівників стабільний, а в команди наймають як українців, так і поляків.
Вакансії в Польщі шукають приблизно тими самими способами, що й в Україні, — через LinkedIn, кар’єрні сторінки та рекомендації, але додають локальні платформи та враховують особливості польських кандидатів.
Наприклад, у N-iX близько 90% вакансій у Польщі закривають через прямий пошук у LinkedIn.
«Найчастіше шукаємо .NET/FullStack, Automation QC, JavaScript FrontEnd, Java та Data Engineering-фахівців. Серед інших каналів найму використовуємо локальні платформи — No Fluff Jobs, Just Join IT, DOU Polska, Pracuj.pl», — зазначають у команді.
N-iX у Польщі
SoftServe теж знаходить найбільше кандидатів через прямий пошук.
«Найбільший попит сьогодні маємо на спеціалістів із кібербезпеки, Cloud і DevOps, Data Engineering, Al/ML і бекенд-розробки. Також відкриті позиції є у напрямах Robotics, Business Analysis, NVIDIA та Omniverse. Найефективнішою для пошуку кандидатів для нас є No Fluff Jobs, також використовуємо Just Join IT, The Protocol та inhire», — діляться в компанії.
Тими ж платформами користуються й інші компанії, наприклад, Ciklum. У Польщі компанія наймає фахівців у напрямах Java, .NET, JavaScript, DevOps, QA, Data та Business Analysis. Близько третини вакансій Ciklum відкриті одночасно для кандидатів з України та Польщі.
«Сьогодні більше відкритих вакансій припадає на Україну. Водночас приблизно 30% позицій уже відкриті одразу для кандидатів з обох країн, що свідчить про зростання гнучкості з боку клієнтів», — пояснюють у команді.
Співрозмовники додають, що різниця між польським та українським ринками для компаній не лише в тому, де шукати кандидатів. Відрізняється темп найму.
«Українські кандидати зазвичай частіше шукають нові можливості, а коротший notice period часто дозволяє швидше завершувати процес найму. У Польщі кандидати менш активно змінюють роботу, адже переходити на нове місце зазвичай довше через особливості місцевого законодавства [за трудовим договором термін попередження про звільнення становить від двох тижнів до трьох місяців залежно від стажу, тоді як в Україні загальне правило — два тижні, — ред.]», — діляться в Ciklum.
Для частини компаній межа між українським та польським ринками поступово стирається. У Railsware, яка працює у форматі remote-first, вакансії рідко прив’язують до конкретної країни. Для пошуку кандидатів у Польщі теж використовують локальні платформи.
SKELAR, навпаки, цілеспрямовано шукає в Польщі українських фахівців через LinkedIn, DOU, Djinni, реферальну програму, професійні спільноти, Telegram-канали та власні заходи. Зараз 70% польської команди працює в офісах, решта — гібридно.
SKELAR у Польщі
✍ Які формати працевлаштування і соцпакет
Після релокацій українські айтівці певний час працювали за українськими ФОПами, кажуть співрозмовники. А згодом почали переходити на польські умови.
Найпоширеніші варіанти — трудовий договір та B2B
B2B, зокрема, дає більшу гнучкість і перевагу в чистому доході. Однак такий тип договору не дає соціальних гарантій, кажуть співрозмовники.
У Польщі фахівці, які працюють за Employment Agreement (трудовий договір), мають гарантований законом соцпакет:
20 або 26 днів оплачуваної відпустки залежно від стажу;лікарняні відповідно до польського трудового законодавства;медичне страхування та доступ до Benefit Cafeteria (система компенсацій і пільг на роботі, де співробітник може самостійно вибирати потрібні послуги чи опції з фіксованого бюджету компанії).
Водночас такий формат має менше гнучкості щодо графіка, зокрема перенесення робочих і вихідних днів, додають співрозмовники.
«B2B-формат у Польщі, навпаки, дає більше гнучкості в організації графіка, але не передбачає класичного соцпакета, притаманного трудовому договору. При цьому для B2B-фахівців зберігаються можливості для навчання та розвитку», — діляться в N-iX.
Як працює B2B-контракт:Це формат індивідуального підприємництва, аналог українського ФОПа. Працівники самостійно обирають оптимальну для себе модель оподаткування (наприклад, фіксований податок 19% або податок на дохід від обороту — Ryczałt, який для IT-послуг становить 8,5–12,5%).
У Ciklum також підкреслюють різницю між двома моделями: працівники за трудовим договором підпадають під польське трудове законодавство, тоді як фахівці на B2B працюють як незалежні підприємці й самостійно планують графік і періоди відсутності, погоджуючи їх із замовником.
Ще один варіант співпраці використовує Railsware — Umowa o dzieło, або контракт на виконання конкретної роботи.
«Цей формат реалізується через нашого польського партнера-офіційну інституцію. Він є дуже популярним завдяки зниженому податковому навантаженню. Для технічних спеціалістів, як-от інженерів, які створюють інтелектуальну власність, діє пільга: 50% їхнього доходу не оподатковується, оскільки є витратами на створення продукту (KUP). Цей договір також є надійною юридичною підставою для отримання посвідки на проживання (Karta Pobytu) в Польщі», — кажуть у Railsware.
Разом із ним компанія пропонує B2B через індивідуальне підприємництво (JDG — аналог українського ФОП).
«Вибір формату — суто індивідуальний і динамічний, оскільки залежить від особистих юридичних обставин кожного колеги. Зокрема його податкових та юридичних обставин, сімейного стану й планів щодо подальшого резидентства», — пояснюють у Railsware.
Офіс Railsware у Кракові
При цьому самі компанії намагаються зберегти бенефіти для працівників, які переїжджають. У SoftServe кажуть, що і в Україні, і в Польщі працівникам доступні медичне страхування, психологічна підтримка, програми фізичного добробуту та професійного розвитку. Водночас частина умов, зокрема відпустки та державні свята, визначають за місцевим законодавством.
У SKELAR додають, що інші аспекти роботи в Польщі не відрізняються від українських:
«Графік роботи, кількість оплачуваних днів відпустки та підходи до організації залишаються єдиними для всієї компанії. Через мінімальну різницю в часі між Україною та Польщею команди працюють практично синхронно. Команди мають однаковий доступ до навчання та інших корпоративних заходів, навіть якщо ті проводятьмся асинхронно», — діляться в команді.
appflame, яка наймає спеціалістів віддалено, пропонує польським колегам корпоративні бенефіти, як-от компенсація за облаштування робочого місця, коворкінгів, компенсація послуг няні, репетиторів для дітей, абонементи у спортзал, консультації психолога чи медичних оглядів.
💸 Наскільки польські зарплати вищі за українські
Польський IT-ринок обходиться компаніям дорожче за український, кажуть співрозмовники. Але назвати одну точну різницю в зарплатах складно: самі компанії наголошують, що на кінцеву суму впливають податки, соціальні внески, формат контракту, спеціалізація та рівень фахівця.
У SKELAR оцінюють різницю саме у витратах роботодавця: спеціаліст у Польщі обходиться приблизно на 15-20% дорожче, ніж в Україні. А в Railsware говорять про 15-25% вищу медіану для деяких популярних IT-ролей (Full Stack або QA Engineer) у Польщі в брутто-еквіваленті.
За підрахунками DOU, якщо медіанна зарплата QA Engineer в Україні становить $2350, то в Польщі це може бути $2600-2900.
У N-iX кажуть, що різниця в компенсаціях в Україні та Польщі може становити 30-40% на користь польського ринку — залежно від ролі, рівня спеціаліста та формату співпраці.
📌 Як на айтівців впливають суспільні настрої у Польщі
Польща вже неодноразово робила жорсткішими правила перебування для українців, поступово відмовляючись від спеціальних умов, запроваджених після початку повномасштабної війни.
Зокрема, змінювалися вимоги до підтвердження статусу, перебування та працевлаштування, а частину спеціальних правил перевели до загального міграційного законодавства. Хоча тимчасовий захист для українців у Польщі зберігається, умови його отримання стають жорсткішими.
Крім того, від початку 2026 року в Польщі побільшало негативних настроїв щодо українців. 33% поляків заявили, що їхнє ставлення до українців змінилося на гірше, свідчить дослідження польського соціологічного інституційного центру.
А ще — побільшало злочинів на ґрунті ненависті проти українців. Лише у першій половині 2026 року від українців надійшло 180 заяв про такі злочини. Це на третину більше, ніж за такий же період 2025 року.
Наші співрозмовники з ІТ-компаній кажуть, що поки це не впливає безпосередньо на їхніх співробітників. У N-iX пояснюють, що українські фахівці звертають увагу на зміну публічної риторики, перегляд окремих програм підтримки та загальний інформаційний фон. Але немає масового відпливу спеціалістів чи конфліктів на робочому місці через політичні настрої.
«Зміни в суспільно-політичному контексті Польщі впливають на українських фахівців переважно через загальне відчуття невизначеності. Тема можливого переїзду до інших країн іноді з’являється в розмовах, але радше як частина довгострокового планування, а не як помітний тренд», — кажуть у команді.
У Ciklum наразі теж не бачать суттєвого впливу політичних змін на щоденну роботу команд чи настрої щодо виїзду.
«Питання вибору країни проживання чи подальшої релокації залишаються індивідуальним рішенням кожного спеціаліста», — зазначають у команді.
Ciklum у Польщі
У SKELAR кажуть, що більша частина польської команди складається з українців, тож на робочому місці проблем не виникає, адаптуватися простіше. З питаннями легалізації в країні компанія допомагає, тому у цій площині теж не бачать труднощів.
Співрозмовники загалом кажуть, що політичні настрої не перетинаються зі щоденною роботою команд.
«У нас польські та українські колеги роками працюють в одних командах, закривають одні спринти й дедлайни, вирішують спільні виклики, і жодні коливання суспільної думки на це не вплинули. У нашому офісі в Кракові польський і український прапори висять поруч. Не тому, що ми робимо політичний жест, а тому, що тут працюють люди, яким цікаво разом створювати класні продукти», — зазначають у Railsware.
У команді зауважують, що нинішня політична напруга не подобається ані полякам, ані українцям. Але кажуть, що медійна картинка «змін у суспільно-політичних настроях Польщі» і реальність «на місцях» відрізняються.
«Нам прикро бачити новини про прояви ксенофобії у польському суспільстві та випадки агресії щодо українців. Але ми не оцінюємо все суспільство за поведінкою окремих його членів. На щастя, українські колеги в Польщі не стикалися з конфліктними ситуаціями на цьому тлі, але у разі інцидентів ми будемо готові надати фахівцям необхідну підтримку. Наразі ж найкращий індикатор — те, що жоден з українських колег досі не мав приводу її просити», — діляться в компанії.
💼 Польща як окремий технічний хаб — погляд айтівців
Для українських ІТ-спеціалістів Польща після 2022 року поступово перетворилася на окремий європейський технічний хаб. Senior UI Engineer у Netflix Іван Лапа каже, що обрав Польщу саме через поєднання кількості вакансій, присутності міжнародних компаній і відносно доступної вартості життя.
«У Варшаві є багато офісів великих компаній — Netflix активно рекрутує, Google постійно наймає. Є також Facebook і Amazon. Кандидатів і вакансій, звісно, теж більше», — розповідає він.
Окремо звертає увагу на співвідношення зарплат і вартості життя. За його словами, на керівних позиціях по Umowa o pracę можна отримувати до 150 000 євро, а на B2B можна отримувати близько $120 000 на рік. Податкове навантаження при цьому залишається конкурентним порівняно з іншими європейськими хабами.
«Варшава — це новий технічний хаб, де ціни все ще досить гарні, а зарплати уже досить класні. На umowa o pracę ми платимо 35% податків. В Берліні чи в Амстердамі було б 45%, я думаю, точно. А на B2B можна платити до 17% податків», — зазначає він.
За його словами, у Польщі й зокрема Варшаві за останні роки сформувалася велика українська ІТ-спільнота, а разом із нею — звична для фахівців інфраструктура та професійне середовище.
Цю думку доповнює й інший співрозмовник DOU — Head of Engineering, який побажав залишитися анонімним. Він звертає увагу не лише на ринок праці, а й на умови для українців загалом. За його словами, Польща підтримує українські державні свята, проводить акції та мітинги на підтримку українців, а низка сервісів уже має українськомовні версії. Він також вважає, що Польща зацікавлена в тому, щоб українці залишалися в країні, зокрема через їхній внесок у розвиток економіки та конкуренцію на ринку.
Go to dou.ua
Понад пів мільярда гривень вже внесли за фігурантів корупційної справи "Мідас". За підрахунками, цих коштів вистачило б приблизно на 25 тис. ударних FPV-дронів для українських військових. Тим часом НАБУ і САП продовжують розслідувати пов'язані справи "Форрест Гамп" і "Феміда", а Вищий антикорупційний суд (ВАКС) обирає запобіжні заходи їхнім фігурантам.Про це пише ZN.UA.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Справа "Форест Гамп": у САП заявили, що Міндіч передав гроші на заставу Галущенка
Минулого року НАБУ і САП повідомили про підозру кільком високопосадовцям та їхнім спільникам у справі "Мідас", яка стосується корупції в енергетичній сфері та відмивання коштів. Сукупний розмір застав, внесених за підозрюваних у межах антикорупційного розслідування, перевищив 513 млн грн.
Журналісти газети "Дзеркало тижня" підрахували, що на ці кошти можна було б купити:
- приблизно 25 тис. ударних FPV-дронів, чого вистачило б цілому армійському корпусу на кілька місяців бойових дій;
- 340-390 повноприводних пікапів. Враховуючи, що Міноборони через Prozorro закупило спеціалізовані пікапи, вартість яких становить 1,3-1,5 млн грн за одиницю, за 513 млн грн можна було б придбати повноцінний транспортний парк для кількох бригад;
- близько 2 тис. комплектів купольного РЕБ, здатних захистити від ворожих дронів тисячі екіпажів і вогневих позицій.
Операція "Мідас" - суми застав за підозрюваних перевищили 500 млн грнГерман Галущенко, "Сигізмунд/Професор"
За версією слідства, коли Галущенко обіймав посаду міністра енергетики, то брав участь у координації дій злочинної організації, яка систематично вимагала 10-15% "відкатів" від контрагентів НАЕК "Енергоатом" за укладення договорів. Слідство називає цю схему "шлагбаумом".
Прокурори просили взяти Галущенка під варту із заставою у 200 млн грн. ВАКС визначив розмір застави у 150 млн грн. У червні 2026 року її внесли, після чого Галущенко отримав можливість вийти з-під варти.
Андрій Єрмак, "Хірург"
За даними слідства, колишній керівник Офісу президента Андрій Єрмак був учасником схеми з легалізації коштів, отриманих унаслідок корупційних схем, зокрема, й через відкати та зловживання в "Енергоатомі".
"Загалом підозрювані, серед яких Єрмак, за допомогою будівництва кооперативу "Династія" змогли легалізувати 460 млн грн. САП просила за Єрмака 180 млн грн застави, але ВАКС встановив її у розмірі 140 млн грн. Всю суму внесли у травні 2026 року і Єрмак вийшов із СІЗО", - пише газета.
Олексій Чернишов, "Че Гевара"
За даними НАБУ, колишній віцепрем'єр Олексій Чернишов відвідував "пральню Міндіча" - офіс, який слідство пов'язує з легалізацією коштів у справі "Мідас". Там йому та його дружині, за інформацією слідчих, передали понад 1,2 млн доларів США та майже 100 тис. євро готівкою.
"Отримувачем коштів, здебільшого, була Світлана Чернишова. Чернишов також пов'язаний з кооперативом "Династія". САП просила для нього 55 млн застави, але ВАКС вирішив, що 51,6 млн буде достатньо. Гроші за ексвіцепрем'єра внесли в листопаді 2025 року", - пише "Дзеркало тижня".
Ігор Фурсенко, "Рьошик"
Слідство вважає, щоФурсенко був довіреною особою Олександра Цукермана, іншого фігуранта так званих "плівок Міндіча". За версією НАБУ, Фурсенко виконував функції бухгалтера у структурі, через яку могли легалізовувати отримані кошти.
САП просила призначити йому заставу у розмірі 254 млн грн, але ВАКС визначив суму у 95 млн грн. Її повністю внесли в листопаді 2025 року.
Дмитро Басов, "Тенор"
За даними НАБУ і САП, колишній виконавчий директор з безпеки "Енергоатома" Басов систематично вимагав від контрагентів підприємства відкати у розмірі 10-15%від суми контрактів за можливість безперешкодно співпрацювати з компанією. Його також підозрюють у відмиванні грошей, отриманих за допомогою "шлагбаума" в "Енергоатомі".
САП клопотала про призначення 45,2 млн грн застави, однак ВАКС визначив лише 40 млн грн. Заставу за підозрюваного внесли у грудні 2025 року.
Леся Устименко та Людмила Зоріна
Устименко слідство називає головною касиркою бек-офісу. Її підозрюють у розкраданні та легалізації понад 145 млн грн. Адміністраторку бек-офісу Зоріну підозрюють в участі у схемі з розкрадання в "Енергоатомі". Устименко САП просила визначити заставу в розмірі 30 млн грн, а Зоріній - 15 млн грн. Обидві застави внесли у листопаді 2025 року.
Ігор Миронюк, "Рокет"
Миронюка називали "смотрящим" за "Енергоатомом". За даними слідства, він був не лише одним із виконавців схеми, але й сприяв залученню бізнесменів Тімура Міндіча та Олександра Цукермана.
САП просила визначити йому заставу понад 136 млн грн. Спочатку ВАКС встановив її у 126 млн грн, але згодом зменшив до 85 млн грн. Заставу досі не внесли, тому Миронюк залишається під вартою.
Операції "Форест Гамп" і "Феміда"Максим Микитась
За даними слідства, колишній нардеп Максим Микитась разом із чинним депутатом Вадимом Столаром організували групу, основною метою якої стало незаконне заволодіння дорогою нерухомістю та іншими активами підприємств. Слідство вважає, що група допомогла легалізувати 150 млн грн застави за Германа Галущенка.
Це вже п'ята підозра для Микитася. Суд відправив його під арешт з альтернативою застави в розмірі 30 млн грн, хоча САП просила 200 млн грн. Заставу за Микитася поки не внесли.
Валентин Єлізаров
За версією слідства, керівник ТОВ "Метробуд" Валентин Єлізаров координував роботу групи Микитася. Він давав вказівки номінальним керівникам компаній. Також шукав людей, на яких можна записати компанії та відповідав за відмивання грошей у червні 2026 року. Єлізарова відправили під варту із правом внесення застави в 20 млн грн. САП просила визначити заставу в розмірі 35 млн грн.
Ірина Мудра
За даними слідства, колишня заступниця голови Офісу президента Ірина Мудра впливала на заступницю міністра юстиції Олену Ференс щодо діяльності антирейдерської комісії Мінʼюсту. Мудра неодноразово фігурує на плівках НАБУ, зроблених у межах операцій "Форрест Гамп" і "Феміда".
Суд відправив її в СІЗО з альтернативою внесення застави в розмірі 20 млн грн. САП просила призначити 150 млн грн.
Віктор Дубовик
За версією слідства, Віктор Дубовик розробляв юридичні схеми для незаконного заволодіння майном та інструктував учасників групи щодо підроблення судових рішень. Також він міг використовувати зв'язки у Мін'юсті для впливу на потрібні рішення.
САП просила визначити йому заставу 50 млн грн, однак ВАКС встановив її у 7 млн грн. Цю суму внесли у серпні 2026 року.
За Ірину Мудру, колишню заступницю керівника Офісу президента, вже внесли частину застави. 25 серпня Вищий антикорупційний суд обрав Мудрій запобіжний захід у вигляді тримання під вартою або внесення застави у розмірі 20 млн грн. Про це в середу, 26 серпня, заявив адвокат експосадовиці Артем Крикун-Труш у коментарі Суспільному. Точну суму вже внесеної частини застави захисник не назвав, але зазначив, що заставодавців кілька.
Go to gazeta.uaЗа колишню заступницю керівника Офісу президента Ірину Мудру внесли частину застави. 25 серпня Вищий антикорупційний суд відправив її під варту на 60 діб із можливістю вийти під заставу у 20 млн грн.
Про внесення частини коштів повідомив адвокат Мудрої Артем Крикун-Труш, повідомило "Суспільне".
Точну суму внесеної застави він не назвав, але зазначив, що заставодавців кілька.
У пресслужбі ВАКС також підтвердили цю інформацію кореспонденту "Суспільного".
Нагадаємо, що НАБУ і САП підозрюють Мудру в участі у злочинній організації, члени якої, за версією слідства, взяли під контроль державний "Sense Bank", щоб використовувати його у приватних інтересах.
Правоохоронці також вважають, що учасники групи легалізували 150 млн грн готівки, отриманої злочинним шляхом. Кошти, за даними слідства, через рахунки підконтрольних компаній вводили в легальний обіг, щоб використати для внесення застави за одного з фігурантів справи "Мідас".
Правоохоронці не повідомляли, за кого саме планували внести заставу. Водночас на оприлюднених антикорупційними органами записах згадується ім'я "Герман".
Ексміністр енергетики Герман Галущенко є фігурантом справи "Мідас". У червні 2026 року за нього внесли 150 млн грн застави, після чого він вийшов із СІЗО.
Читайте також: колишня заступниця керівника Офісу президента Ірина Мудра могла приховувати значні тіньові доходи та отримувати десятки тисяч доларів поза офіційними виплатами.
- Підтримайте журналістів "5 каналу" на передовій.
- Підтримайте "5 канал" на "Патреоні".
Друзі, підписуйтеся на "5 канал" у Telegram. Хвилина – і ви в курсі подій. Також стежте за нами у мережі WhatsApp. Для англомовної аудиторії маємо WhatsApp англійською.
Go to 5.uaКоли Міноборони сколихнули корупційні скандали на закупівлях, відповіддю на обурення суспільства стало створення Громадської антикорупційної ради. Це постійний орган, покликаний знаходити корупційні ризики та бити по тіньових схемах усередині відомства.Її чинний голова Юрій Гудименко зазначає, що боротьба з корупцією — це не про грабіжників у масках, а про дірки в нормативних актах. Ми поговорили з ним про те, куди зникали мільярди доларів із бюджету, який спротив системі довелося долати команді Михайла Федорова та яку роль відіграла вулиця у кадрових змінах у владі.Що змінилося в Міністерстві оборони за час перебування Михайла Федорова на посаді?Давайте розділимо процеси на дві частини. Перше – це ті процеси, які були запущені й доведені до кінця за ці півроку. Друга частина — процеси, які були запущені, але не були доведені до кінця. І можливо ніколи тепер не будуть. Перша частина — ті, що були доведені до кінця. Була трансформація кадрової політики й введена система, яка чітко контролює виконання задач. Тобто, кому поставлена задача, хто її взяв на себе, на кого вона розписана, в якому вона стані конкретно на цю секунду, коли строки виконання. Дуже багато про що говорить те, що цього до Федорова не було в принципі. В тому числі, через те, що таке було зроблено, значна частина людей звідти пішла, тому що не впоралися, не захотіли працювати в такому форматі.Друге – дуже великий відсоток тих, хто приймає рішення та тих, що мають відношення до розподілу коштів були прогнані через перевірку. І там були дуже цікаві результати. Зокрема, були люди на зарплаті у великих виробників зброї, які фактично лобіювали їхні інтереси.Тобто була абсолютно відкрита і спокійна робота з антикорупційними органами. Реально у Мінобороні була політика відкритих дверей: у вас є якась підозра, що там десь зникають гроші — заходьте, ось документи, робіть, що вважаєте за потрібне. І це було правильно.У нас був реально показовий кейс. Громадська антикорупційна рада прийшла і показала де зникли $2 млрд. А Федоров каже: "Ну, так не можна, це катастрофа. Що треба робити?". Я кажу: "Давайте так: у нас немає доступу до значної частини секретної документації. Робимо спільну робочу групу, запрошуємо одразу прокуратуру, НАБУ". Частина цих грошей, найімовірніше, не вкрадена, а просто втрачена або витрачена незрозуміло на що. Тобто там може й не бути корупції, а просто недбалість, розтрата чи нецільове використання. Федоров почав докорінно змінювати все Міністерство оборони. Важко згадати сферу, до якої він не дотягнувся: хіба що до медицини та освіти, а скрізь інакше діяв без винятків. Були розроблені плани реформ, і ці зміни стартували. Я впевнений, що процеси не пішли б гладко суто через специфіку державного управління. Якщо в бізнесі такі підходи спрацювали б ідеально, то тут система чинила шалений спротив, причому на всіх рівнях — від найвищого до низького. Людей, які 30 років працювали за старими правилами, намагалися перевчити. Зрозуміло, що за пів року таку систему не зламати. Як ви вважаєте, чи продовжить Євгеній Хмара політику Михайла Федорова? Я не знаю, ми ще не знайомі — треба буде з ним поспілкуватися. Але принаймні частково точно продовжить, навіть якщо сам цього не хоче, адже існує інерція процесів. Тобто, якщо ви завтра очолите Міністерство оборони, у вас ще близько двох місяців за інерцією триватимуть процеси попередника. Документи та погодження мають пройти весь шлях. Частина проєктів уже лежить у Верховній Раді чи Кабміні, і їх звідти ніхто не відкличе. Їх ухвалять, і формально це стануть уже ваші реформи. Згодом на ваше місце прийде інший міністр — і так само завершуватиме ваші напрацювання. Крім того, Хмара залишає значну частину команди Федорова. Тому переконаний – запущені зміни хоча б частково дійдуть до логічного завершення. А от як ви думаєте, які практики колишнього вже міністра оборони можна лишити, а які варто все таки змінити?Ідея правильної постановки задач і контролю за їх виконанням — це база, яка має залишатися завжди і всюди, не лише в Міноборони. Скрізь мають бути KPI. Хоча іноді дійсно здавалося, що простіше знести те міністерство й побудувати нове — настільки сильним був спротив системи. Але цей підхід слід зберігати.Поступовий перехід на тендери також необхідно продовжувати. Прямі закупівлі — це коли я приходжу до вас і, нікого не попереджаючи, укладаю контракт. У цьому прямо закладена корупційна логіка. Це не лише породжує корупцію, а й убиває конкуренцію. Якщо мій кум у Міноборони купує дрони тільки в моєї фірми, інші виробники не отримують контрактів. У результаті вони просто зникнуть, бо бюджетних замовлень не так багато, а в мене через відсутність конкуренції впаде якість. Тому тендерів має ставати дедалі більше.Також треба зберегти курс на омолодження міністерства, бо там досі багато людей, не здатних працювати в нових умовах, швидко та ефективно. Саме слово “ефективність” їм не подобається, вони його не розуміють і не хочуть приймати. Проте я не певен, що Хмара зможе втримати цей тренд, адже до Федорова була величезна суспільна довіра, і багато хто хотів працювати саме з ним. Сподіваюсь, ця тенденція все ж збережеться.От ви згадували про тендери, про закупівлі. Що змінилося в системі закупівель при Федорові такого, що не було до нього?Багато років усі закупівлі поділялися на два типи: озброєння та військова техніка і все інше: їжа, пальне, взуття, шоломи, бронежилети, вода. Інше торгується на Prozorro. Звісно, там теж бувають скандали, корупція та картельні змови постачальників харчів. Але Prozorro — це прозорість: усе відкрито, доступ мають журналісти, слідчі, громадськість. І ця прозорість суттєво знижує корупційні ризики.Натомість ОВТ: снаряди, дрони, патрони, автомати, вибухівка, – купувалися за прямими договорами, що створювало ідеальне середовище для зловживань. Це була справжня біда. Логіка Федорова полягала в тому, щоб перевести закупівлі озброєння на тендерну основу. Оскільки на Prozorro немає секретного контуру, необхідного для таких закупівель, виникла ідея створити його аналог спеціально для зброї — платформу, яка відповідала б закону про держтаємницю, але дозволяла проводити тендери. Перші такі торги вже відбулися. У планах було поступово перевести на цю систему абсолютно все.Це означає суттєву зміну ринку. Виробникам, які звикли працювати в корупційній зв'язці з міністерством чи Генштабом, це вкрай невигідно. По-перше, прозорі торги збивають ціну, а отже, зменшують прибуток. По-друге, через появу конкурентів можна взагалі не виграти тендер.Крім того, спільно з командою Федорова ми працювали над демонополізацією ринку. Що відбувалося раніше? Дуже часто, іноді у 100% випадків, річне замовлення за прямим контрактом віддавали одному виробнику. Армія ставала його заручником. Знаючи, що гроші вже виділено і він єдиний постачальник на весь рік, виробник починав диктувати умови. Наприклад, обіцяв мільйон снарядів до червня, а потім казав: "Не виходить. Підписуємо додаткову угоду на 500 тисяч до грудня, або розривайте договір. Аванс я колись поверну через суд, а ви поки шукайте іншого підрядника".Коли все в одних руках, замовник потрапляє в залежність. Ми змінили цю систему: почали встановлювати обмеження і розбивати замовлення по групах, щоб залучити більше виробників. Це дозволяє підприємцям заробляти, створювати робочі місця та розвивати інновації. На першій закупівлі по дронах ми запровадили обмеження — не більше 50% замовлення в одні руки. Це викликало шалений спротив серед монополістів, які зрозуміли, що втрачають свій вплив.Які армійські реформи вже запроваджувалися при Федорову та як ви оцінюєте нову систему контрактів в армії?Я чув чимало негативу про цю систему. Частина претензій абсолютно слушна, інша — ні, бо люди просто очікували чогось іншого, і критика була величезною. Проблема зараз у тому, що незрозуміло, що буде далі. Президент критикував Федорова за ці контракти, але теоретично систему можна було б доопрацювати. Що робитимуть тепер: створюватимуть нову, дороблятимуть стару чи взагалі нічого не змінюватимуть? У мене немає відповіді.Але є показова історія: профільною заступницею стала дуже тямуща фахівчиня Любов ГалатФедоров намагався призначити її три місяці, а погодили її лише через тиждень після його звільнення, коли прийшов Хмара. У будь-якому разі, саме вона цим займатиметься, тому є надія на покращення. Але одразу краще не стане — будуть ітерації, і з часом ми вийдемо на хороший результат.Поговоримо більше про вашу роботу. Громадська антикорупційна рада при Міноборони працює з 2023 року. Які були головні досягнення за цей час?Ми пережили чотирьох міністрів. За нашими обережними підрахунками, ми зекономили державі понад $600 млн. Крім того, передали й продовжуємо передавати до правоохоронних органів матеріали для розслідувань на суму близько $2,5–2,7 млрд. Ми також зупинили чимало неприємних процесів.Не знаю, як складеться співпраця з Хмарою, але з Федоровим працювати було дуже комфортно. Його команда і ми були на одній хвилі. Ми не просто приходили зі словами: "У вас тут можуть вкрасти", ми приходили з фактами: “У вас тут крадуть”. Але корупція — це не грабіжник у масці, який виносить мішки із золотом. Це дірка в нормативних актах, схема виведення коштів або посадовець, який це дозволяє.Ми приходили й казали: "Крадуть ось за цією схемою. Щоб її перекрити, треба зробити наступні кроки". І ми спільно виправляли нормативку, змінювали підходи до тендерів. Це правильна робота. Звісно, розслідувати окремі випадки крадіжок треба, але якщо не закрити саму "дірку в стіні", туди знову хтось просуне руку.Ми долучалися до багатьох процесів: починаючи від державного гарантування якості й закінчуючи справою Міндіча. Це відомий кейс. Ми просто зупиняли схему постачання неякісних бронежилетів в армію: зупинили її і пішли працювати далі. А вже потім із плівок дізналися, що це була схема Міндіча і чиї саме інтереси ми тоді випадково перетнули. Це було показово і трохи смішно.Як ви вважаєте, чи можна суттєво покращити систему закупівель зараз?Коротка відповідь: так, можна, якщо робити це поступово. Проте на практиці за ті півтора року, що ми працюємо, змінилося чотири міністри. Кожен новий очільник спочатку витрачає час, щоб узагалі розібратися, що таке Міноборони. А це вкрай складно. Ми досі розбираємося, там постійно виникає щось нове.Міноборони — це держава в державі. У них власні ліси, поля, нерухомість, забудовники, заводи, навчальні заклади, медицина. Працівників стільки ж, скільки населення в середньому райцентрі. Міністру потрібен місяць-два лише для того, щоб осягнути масштаби. А ще через три місяці його звільняють. Приходить новий — і все починається спочатку, а потім він задає власну стратегію.Щоб якісно реформувати закупівлі, банально потрібен час і сталість. Це має робити одна команда з незмінною політичною волею та підтримкою. Курс не може змінюватися, бо якщо ти пройшов 99% шляху, а потім звернув — це те ж саме, що ти й не стартував.Тому так, реформувати закупівлі можна навіть під час повномасштабної війни. По-перше, це важливо, це економить кошти та підвищує якість. По-друге, зараз усе ж таки не перші дні вторгнення. У нас є розуміння щодо виробників і бюджетів. Система закупівель вибудована, тотальної паніки немає. Вона з'являється лише локально, коли випадає якась номенклатура, і ми всією країною шукаємо її по всьому світу. Тож можливість для змін реально є.Я б хотіла повернутися до Федорова в контексті протестів. Як ви оцінюєте нинішній вплив молоді на владу в умовах, коли неможливо провести вибори?Колосальний. Якщо ми говоримо саме про ту молодь, яка виходила на протести, а не просто ставила лайки у Х, то цей вплив дійсно колосальний. Давайте згадаємо хронологію: першого дня президент чітко й остаточно заявляє, що звільняє Федорова і залишає Сирського. Тоді він хотів одразу призначити Клименка. Але згодом це рішення змінилося: кандидатуру Клименка відхиляють, Сирського звільняють. Чому? Міжнародні партнери тоді активності не виявляли на відміну від ситуації з НАБУ рік тому, яке вони фінансують і захищають. Це була суто внутрішня історія. То що ж змусило подавати Хмару замість Клименка і звільняти Сирського? Тільки вулиця. На вулиці була молодь.Щодо звернення Федорова. Він, в принципі, вийшов із заявою з натяком на необхідність виборів. І як Ви думаєте, чи вже став колишній міністр оборони опозицією до президента?Ні, тому що прямої критики чи нападок на Зеленського не було. Проте особисто я ідею виборів під час війни не підтримував і підтримувати не буду. Принаймні в тих реаліях, які є зараз. Так, ми проводили вибори під час війни у 2014-му, 2019-му і 2020-му роках. Але ж тоді війна не була повномасштабною. От ми зараз розмовляємо, а вночі Київ пережив жахливу атаку, загинули люди. Як проводити вибори в таких умовах? Я цього просто не розумію.
За Ірину Мудру, колишню заступницю керівника Офісу президента, вже внесли частину застави.
25 серпня Вищий антикорупційний суд обрав Мудрій запобіжний захід у вигляді тримання під вартою або внесення застави у розмірі 20 млн грн. Про це в середу, 26 серпня, заявив адвокат експосадовиці Артем Крикун-Труш у коментарі Суспільному.
У суді прокурор наполягав на триманні Мудрої під вартою або заставі у 150 млн грн, посилаючись на ризик її можливого переховування. Серед аргументів обвинувачення були записи розмов Мудрої з народним депутатом Максимом Микитасем про її контакти з посадовцями та прикордонниками, а також розмова з донькою щодо проживання за кордоном.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Корупція загрожує конкуренції та обороноздатності України - брифінг НАБУ і САП
Точну суму вже внесеної частини застави захисник не назвав, але зазначив, що заставодавців кілька.
НАБУ та САП провели спецоперацію з викриття злочинної організації, яку, за версією слідства, очолювали чинний і колишній нардепи. Група, до якої також входили посадовці Офісу президента та топменеджери держбанків, нібито відмила 150 млн грн готівки через рахунки підставних компаній.
Go to gazeta.uaЗа ексзаступницю керівника офісу президента Ірину Мудру, яка фігурує у двох провадженнях Національного антикорупційного бюро у справі «Форрест Гамп», станом на ранок середи, 26 серпня, уже внесли частину застави, повідомило «Суспільне» із посиланням на адвоката Артема Крикуна-Труша.
Вищий антикорупційний суд 25 серпня відправив Мудру під арешт із можливістю застави 20 мільйонів гривень. Тоді ексчиновниця заявила, що має частину грошей на заставу, але проситиме друзів, аби вони внесли решту.
Сьогодні захисник Мудрої повідомив, що частину застави вже внесли. Точної суми він не назвав, але зазначив, що заставодавців є кілька.
ВАС ЗАЦІКАВИТЬ
Мудра заявила, нібито не брала в Микитася 4 млн доларів
За даними САП, Ірина Мудра разом із колишнім народним депутатом Максимом Микитасем та чинним народним депутатом Вадимом Столаром входила до злочинної групи, основною метою якої було незаконне заволодіння дорогою нерухомістю та іншими активами підприємств. Для цього вони незаконно встановлювали контроль над суб'єктами господарської діяльності.
Крім того, як встановило слідство, Мудра разом із Микитасем та Столаром також забезпечила легалізацію 150 млн гривень для внесення застави за одного з фігурантів справи «Мідас» та ексміністра енергетики і юстиції Германа Галущенка. Також до оборудки були залучені підконтрольні компанії та менеджмент державного «Сенс Банку».
Загалом у справі фігурують такі люди, як гендиректор Директорату з питань правової політики ОП Віктор Дубовик, заступниця міністра юстиції Олена Ференс, посадовці Sense Bank та інші.
Вищий антикорупційний суд 25 серпня відправив Мудру під арешт із можливістю застави 20 мільйонів гривень. Тоді ексчиновниця заявила, що має частину грошей на заставу, але проситиме друзів, аби вони внесли решту.
Сьогодні захисник Мудрої повідомив, що частину застави вже внесли. Точної суми він не назвав, але зазначив, що заставодавців є кілька.
ВАС ЗАЦІКАВИТЬ
Мудра заявила, нібито не брала в Микитася 4 млн доларів
За даними САП, Ірина Мудра разом із колишнім народним депутатом Максимом Микитасем та чинним народним депутатом Вадимом Столаром входила до злочинної групи, основною метою якої було незаконне заволодіння дорогою нерухомістю та іншими активами підприємств. Для цього вони незаконно встановлювали контроль над суб'єктами господарської діяльності.
Крім того, як встановило слідство, Мудра разом із Микитасем та Столаром також забезпечила легалізацію 150 млн гривень для внесення застави за одного з фігурантів справи «Мідас» та ексміністра енергетики і юстиції Германа Галущенка. Також до оборудки були залучені підконтрольні компанії та менеджмент державного «Сенс Банку».
Загалом у справі фігурують такі люди, як гендиректор Директорату з питань правової політики ОП Віктор Дубовик, заступниця міністра юстиції Олена Ференс, посадовці Sense Bank та інші.
Go to zn.ua
Адвокат колишньої заступниці керівника Офісу президента Ірини Мудрої, яку суд відправив у СІЗО на 60 діб з альтернативою застави у 20 мільйонів гривень, Артем Крикун-Труш повідомив, що за неї вже внесли частину застави.
Джерело: Артем Крикун-Труш у коментарі "Суспільному"
Деталі: Водночас захисник не назвав точну суму, яку внесли за Мудру, а також не сказав, хто вносив гроші. Крикун-Труш лише зазначив, що це зробили кілька заставодавців.
25 серпня Вищий антикорупційний суд обрав колишній заступниці керівника Офісу президента Ірині Мудрій запобіжний захід у вигляді тримання під вартою з можливістю внесення 20 мільйонів гривень застави.
Прокурор САП заявляв, що колишня заступниця голови ОП Ірина Мудра може мати активи на понад 250 млн грн, тому обвинувачення просить визначити їй заставу у 150 млн грн як альтернативу триманню під вартою.
Головний рабин Києва Йонатан Бін'ямін Маркович висловлював готовність взяти Мудру на поруки. За його словами, вони знайомі кілька років, а Мудра відвідувала громаду, щоб "помолитися і бути на зв'язку з Всевишнім".
Загалом, Мудру були готові взяти на поруки двоє людей.
Читайте також: "Форест Гамп". Як Офіс президента знову "прибіг" до великого корупційного скандалу
Мішки грошей, охорона ГУР та Давид. Що відомо про нові плівки НАБУ
Передісторія:
Вранці 19 серпня джерела "Української правди" повідомили, що НАБУ і САП у межах спецоперації проводять обшуки у народного депутата Вадима Столара та у заступниці керівника Офісу президента Ірини Мудрої. Столар пізніше підтвердив, що у нього вдома проходять слідчі дії. Він також запевнив, що співпрацює з НАБУ.
Пізніше стало відомо, що Володимир Зеленський звільнив Мудру з посади заступниці голови Офісу президента.
Вищий антикорупційний суд взяв Микитася під варту з можливою заставою у 30 млн грн.
Ексдепутат Максим Микитась був удома в Ірини Мудрої, коли до неї для проведення обшуків прийшли НАБУ і САП.
Джерело: Артем Крикун-Труш у коментарі "Суспільному"
Деталі: Водночас захисник не назвав точну суму, яку внесли за Мудру, а також не сказав, хто вносив гроші. Крикун-Труш лише зазначив, що це зробили кілька заставодавців.
25 серпня Вищий антикорупційний суд обрав колишній заступниці керівника Офісу президента Ірині Мудрій запобіжний захід у вигляді тримання під вартою з можливістю внесення 20 мільйонів гривень застави.
Прокурор САП заявляв, що колишня заступниця голови ОП Ірина Мудра може мати активи на понад 250 млн грн, тому обвинувачення просить визначити їй заставу у 150 млн грн як альтернативу триманню під вартою.
Головний рабин Києва Йонатан Бін'ямін Маркович висловлював готовність взяти Мудру на поруки. За його словами, вони знайомі кілька років, а Мудра відвідувала громаду, щоб "помолитися і бути на зв'язку з Всевишнім".
Загалом, Мудру були готові взяти на поруки двоє людей.
Читайте також: "Форест Гамп". Як Офіс президента знову "прибіг" до великого корупційного скандалу
Мішки грошей, охорона ГУР та Давид. Що відомо про нові плівки НАБУ
Передісторія:
Вранці 19 серпня джерела "Української правди" повідомили, що НАБУ і САП у межах спецоперації проводять обшуки у народного депутата Вадима Столара та у заступниці керівника Офісу президента Ірини Мудрої. Столар пізніше підтвердив, що у нього вдома проходять слідчі дії. Він також запевнив, що співпрацює з НАБУ.
Пізніше стало відомо, що Володимир Зеленський звільнив Мудру з посади заступниці голови Офісу президента.
Вищий антикорупційний суд взяв Микитася під варту з можливою заставою у 30 млн грн.
Ексдепутат Максим Микитась був удома в Ірини Мудрої, коли до неї для проведення обшуків прийшли НАБУ і САП.
Go to pravda.com.uaУкраїнська стрибунка у висоту Ярослава Магучіх забезпечила собі участь у фіналі Діамантової ліги сезону-2026. Перед заключним етапом серії в Цюріху вона ділить перше місце в рейтингу з австралійкою Елеанор Паттерсон, набравши по 23 очки. До шістки, яка проходить у фінал, також входять Ірина Геращенко та Юлія Левченко, однак їхня участь у фіналі поки що не гарантована.
Доля українок вирішиться 27 серпня на етапі в Цюріху, повідомляють Новини.LIVE.
Геращенко та Левченко чекає боротьба за путівки
Бронзова призерка Олімпіади-2024 посідає третю позицію з 14 очками, а Юлія Левченко йде шостою з 13 балами. При цьому одразу декілька суперниць знаходяться на мінімальній відстані, тому один успішний старт у Цюриху може серйозно змінити розстановку в рейтингу. У жіночих стрибках у висоту на швейцарському етапі виступлять Магучіх, Геращенко та Левченко, а серед їхніх суперниць будуть Нікола Оліслагерс, Елеанор Паттерсон, Ангеліна Топіч та Марія Жодзик.
Радість Елеанор Паттерсон. Фото: ReutersУкраїнки підходять до вирішального етапу після успішного виступу в Сілезії. Магучіх виграла змагання з результатом 2,00 метра, Геращенко стала другою, подолавши 1,98 метра, а Левченко посіла дев’яте місце. Для Ярослави ця перемога стала черговим важливим результатом у боротьбі за лідерство в сезоні.
Звіт у Діамантовій лізі. Фото: Суспільне СпортЗаключний регулярний етап Діамантової ліги відбудеться 27 серпня в Цюриху. Жіночі змагання зі стрибків у висоту розпочнуться о 19:27 за київським часом, після чого остаточно визначаться шість учасниць фіналу. Вирішальний турнір серії відбудеться 4–5 вересня в Брюсселі.
Нагадаємо, Новини.LIVE писали про те, що турецький гранд готовий запропонувати солідну суму за одного з лідерів київського "Динамо".
Також Новини.LIVE повідомляли про те, що у збірній України вже у вересні може дебютувати перспективний захисник.
Ваша пробна версія Premium закінчиласяВаша пробна версія Premium закінчилася ]]
Go to novyny.liveПісля 24 лютого 2022-го інформаційне поле в Україні стало схожим на мінне. Українці створили систему табуйованих тем, які обговорювати "не на часі". Замовчували фактично все, що могло роз'єднати суспільство або негативно вплинути на міжнародний імідж держави – від корупції у владі до злочинів у армії.
З'явився і негласний мораторій на критику керівництва держави. Щоправда, він зберігався лише в перший рік повномасштабки. Із часом корупційні скандали стали публічними, мрії про "швидке завершення війни" розбилися об жорстку фронтову реальність, а "байрактарщина" почала більше дратувати, ніж підбадьорювати. Змінився і суспільний договір.
Опитування Київського міжнародного інституту соціології (КМІС) від осені 2023-го показало приголомшливі для тих часів результати: 70% українців визначилися, що критикувати владу під час війни просто необхідно. Рівно за два роки їхня кількість зросла до 90%.
"Українська правда" вирішила з'ясувати, які воєнні теми залишаються для цивільних табуйованими на нинішньому етапі війни, чому українці вдаються до самоцензури та самообману, чи існує межа між першим і другим явищами і навіщо ми себе дуримо.
Відповіді на ці запитання ми шукали разом із політичною психологинею і заступницею директора Інституту соціальної та політичної психології НАПН України Світланою Чуніхіною, а також із психоаналітиком і публіцистом Юрієм Прохаськом.
Що найчастіше замовчують військові – УП розпитала бійця, який добровільно мобілізувався в 2024-му.
Він погодився поспілкуватися про теми-табу в армії лише анонімно. Чому? "Якби я відкрито давав такий коментар, то це був би скандал", – пояснює доброволець. Ця відповідь ілюструє всі прояви цензури й самоцензури у війську.
Далі роздуми наших співрозмовників – прямою мовою.
Топ-5 тем-табу для цивільних
Ціна війни – масштаб людських втрат і матеріальних збитків.
Найнегативніший сценарій закінчення повномасштабного вторгнення – поразка України.
Територіальні поступки як умова "мирної угоди" з Росією.
Проблеми в мобілізації та забезпеченні армії.
Невизначеність майбутнього в затяжній війні.
Як самоцензура проявляється в українському суспільстві – пояснює Світлана Чуніхіна
Коли людина замовчує деякі речі, бо вважає їх небажаними, забороненими або непристойними, це самоцензура. Коли йдеться про замовчування тем, які заборонені для обговорення – політично або нормативно – це цензура.
Мобілізація – приклад теми, яка одночасно піддається і самоцензурі, і цензурі.
Не можна сказати, що тема комплектування армії зовсім не дискутується. Але не обговорюються найбільш гострі й болісні аспекти. Хоч ми й визнаємо, що проблема є складною і що її вирішення вимагає підняття вкрай неприємних і навіть небезпечних питань.
Мобілізація – один із аспектів війни, який розколює суспільство. Нині існують два конкуруючі дискурси. Вони обидва значною мірою підцензурні.
Хтось обрав стратегію ухилення від служби і вважає мобілізацію ганебною через її "людоловський" характер. Інші, як правило, військові, їхні рідні і волонтери, засуджують ухилянтство як явище і життєву позицію.
Варто зазначити, що через затягування війни в суспільстві повільно, але помітно зростає терпимість до ухилення (від служби – УП). Ми бачимо підтвердження цьому в результатах соціологічних опитувань. У когось це викликає обурення. На когось накладає "печатку мовчання". У підсумку проблема замовчується або забовтується – і не вирішується. Це ознака цензури.
Ще один приклад: ми намагаємося не думати про ціну війни або уявно її мінімізуємо, щоб не втрачати надію, що боротьба нас не здолає. В нас немає статистики втрат – ані людських, ані матеріальних. Наші уявлення про те, скільки коштує ця війна – у життях цивільних і військових, зруйнованих будівлях, пам'ятках культури й об'єктах критичної інфраструктури, – дуже приблизні. Ми знаємо, скільки втрачено територій, але не можемо повною мірою осягнути, наскільки це катастрофічно.
Інформація про втрати засекречена на рівні держави, тобто офіційно підлягає цензурі. Але на рівні масової свідомості насправді ніхто не хоче думати на цю тему. Вмикається самоцензура. І, напевно, в цьому є сенс. Бо оприлюднення даних про втрати може змінити наші уявлення про війну, очікування від її завершення. Це може навіть підірвати здатність чинити опір ворогу.
Ще одне болюче питання: яку ціну ми готові заплатити за закінчення війни? Ніхто не готовий обговорювати, на що Україна дійсно готова піти заради миру.
В суспільстві існує консенсус: не можна поступатися ворогу. Однак є українці, які буквально зупиняють себе від того, щоб уголос говорити: "Кому потрібен Донбас? Не варто класти за нього бійців". Тут повною мірою проявляється цензура, бо такі заяви можуть кваліфікувати як заклики до порушення територіальної цілісності. Але є і самоцензура. Оскільки за роки війни суспільство навчилося самотужки відрізняти безпечне і дозволене від небезпечного і забороненого.
Окрім цензури в різних проявах, під час війни увиразнився ще один клас психологічних феноменів. Якщо людина не впускає певні моменти у свою свідомість, це витіснення або заперечення (побутове визначення цих понять – самообман). Суто психологічні механізми захисту, які убезпечують психіку від того, що для нас є нестерпним.
Найближче майбутнє обіцяє нам багато неприємних речей, яким ми не зможемо повноцінно протистояти. Якщо росіяни нищитимуть інфраструктуру великих міст, а в нас не буде ракет до ППО, що ми робитимемо? Ми здатні купити екофло, подбати про утеплення житла, запастися водою. Але не можемо в складчину побудувати каналізацію або АЕС по всій країні. Всі це розуміють.
У довгостроковій перспективі: ми не знаємо, якими вийдемо з цієї війни, якого рівня травмування здобудемо, чи зможемо з ним впоратися. Боятися – нормально, поки страх не паралізує.
На моє переконання, більшість українців все ж таки не бояться майбутнього. Інакше ми б не воювали. Подивіться, як ми ставимося до молодих призовників. Це ж перша війна у світі, в якій воюють переважно чоловіки й жінки середнього віку, бо є відчуття, що молодь треба берегти для майбутнього.
Ми зберігаємо надію на краще, попри те, що світла в кінці тунелю не видно. Дійсно, є багато страхів щодо майбутнього, але немає страху майбутнього як такого.
Читайте також: Психолог Світлана Чуніхіна: Полювання на відьом, пошуки "сильної руки" і самоцензура в суспільстві − все це природно для країни, що воює
Навіщо цивільні себе обманюють – розповідає Юрій Прохасько
Чому ми вдаємося до самоцензури? Мені здається, в цьому є два виміри. Перший – інстинкт самозбереження. Коли спільноті загрожує небезпека, міркування самозбереження стають визначальними. Тоді ми кажемо собі, що не вільно допускати жодного розладу, не варто сіяти сумнів, у тому числі щодо того, що ми називаємо владною віссю.
Другий – поняття такту. Ми завжди ним послуговуємося в співжитті з іншими громадянами. Такт нам велить щось наголосити, щось оминути, щось підкреслити, десь недоговорити, а десь узагалі промовчати. Під час війни, очевидно, це посилюється.
Межі між самоцензурою і самообманом дуже плинні і контекстуальні. Ми обманюємо себе, щоб уникнути болю, неприємності, фрустрації. То є спосіб замаскувати суперечливості в собі.
Наприклад, хтось із нас каже: "Очевидно, мобілізація необхідна. Це запорука нашої стійкості й обороноздатності. Хтось мусить воювати". І одразу додає: "Але не я або не хтось із моїх близьких". Ще один приклад: хтось одночасно вважає ЗСУ чудесною й героїчною структурою, а ТЦК – злочинною і абсолютно аморальною організацією.
Ще додаймо чинник часу. Мусимо визнати, що наші наставлення і погляди змінюються. Деякі люди на початку війни цілковито забороняли собі не те, що розваги, а взагалі будь-які приємнощі, як-от подивитися серіал, бо вважали, що не належить відпочивати під час війни. Із часом такі обмеження послаблювалися.
В 2022-му ми могли казати "назавжди запам'ятаю" або "вічно буду вірною (-им)", або "ніколи не зречуся якогось переконання". А потім минув час, змінилися обставини чи просто виявилося, що війна триватиме довго, і ми раптом відчули, що вже готові змінити свої погляди.
Нам незручно перед самими собою, бо постає питання: як я міг так швидко зрадити свої принципи? Тоді люди починають шукати собі виправдання. Самообман також є способом приховати від себе готовність поступатися своїм переконаннями чи клятвами.
Найменше ми намагаємося думати про те, що війна може не закінчитися за нашого життя. Тут "за нашого життя" має моторошне подвійне значення, бо воно може означати, що війна триватиме довше, ніж пересічне людське життя, або що ми в цій війні загинемо.
Я думаю, ця пекельна дилема є коренем усіх наших сумнівів щодо доцільності вибудовувати якісь життєві стратегії. Залишитися в Україні чи виїхати за кордон? Почати любовні стосунки або створити сім'ю чи то приречено на невдачу? Народжувати дітей вдома чи в інших країнах? І що буде за кордоном: краще чи гірше? Який вибір зробити в умовах такої фундаментальної невизначеності? Це надзвичайно складно.
В продовження теми невизначеності можна додати ще одне важливе питання: яку ціну ми готові сплачувати за спротив і як довго? То є питання всіх питань, яке ми не ставимо навіть собі, бо не знаємо на нього відповіді. Але ми всі, окрім, можливо, колаборантів, цілковито переконані: якщо Росії вдасться поневолити Україну, то це дорівнює не просто смерті політичної спільноти, а фізичній смерті більшості з нас. Або в кожному разі означає дуже принизливе рабство.
Ми всі усвідомлюємо, що ціна припинення спротиву буде незмірно вищою за ціну продовження спротиву. І то, мені здається, неусвідомлений суспільний консенсус, який дозволяє нам триматися разом. Хтось сказав, що "потім" (після війни – УП) будемо розбиратися, хто що казав, хто як думав, хто як чинив. Значить, існує оптимізм, що це "потім" буде.
Читайте також: Ми боїмося зрозуміти, що війна не закінчиться за нашого життя – інтерв'ю з психоаналітиком Юрієм Прохаськом
Топ-5 тем-табу для військових
Критика командування.Безпека бійців: розташування позицій, деталі майбутніх операцій.Приниження і насильство в армії – від словесних конфліктів до побиття.
Приватні послуги на кшталт зведення будинку для командира.
Будь-які незаконні домовленості з вищим військовим керівництвом.
Чому мовчать військові: описує доброволець
Із чого складається самоцензура військового? Перший елемент – безпека підрозділу. Це абсолютно доцільно. Ми фільтруємо фотки і дописи, які збираємося публікувати в соцмережах, бо ворожі осінтери весь час за нами пильнують. Коли спілкуємося телефоном із рідними або навіть із побратимами не ділимося тим, що може "спалити" розташування підрозділу, розкрити бойові плани.
Другий елемент – замовчування своєї реальної ролі в армії. Навколо військових існує особлива аура захисників, яка створює войовничий образ. В реальності образ не завжди відповідає дійсності. Умовно кажучи, людина в пікселі, але служить діловодом. Дехто може соромитися і розповідати знайомим: "Нам заборонено казати, чим займаємося", щоб підтримувати ілюзію своєї войовничості.
Ще один варіант: чимало мобілізованих, які були успішними й мали високооплачувану роботу в цивільному житті, стали звичайними солдатами в армії. Дехто з них сидить у роті охорони – фактично працює звичайним вахтером. Це дуже серйозне пониження соціального статусу. Чи буде людина про це розповідати? Не впевнений.
Усі наступні елементи самоцензури в "сірій зоні". Третій – критика командування. Коли військові називають себе "рабами системи", вони не перебільшують. В армії умови твоєї служби повністю залежать від військового керівництва.
Коментарі для медіа або дописи в соцмережах, які стосуються підрозділу, переглядають командири, і вони можуть бути не задоволені тим, що ти скажеш. Якщо в цивільному житті я можу сказати, що давати інтерв'ю – моє право, то у війську це не проходить. Я можу розповідати журналістами про свою love story, але не про службу.
Коли ви спілкуєтеся з посадовцями великої корпорації або правоохоронцями, то зіштовхуєтеся зі схожою ситуацією. Спікери спочатку говорять жахливою мовою, а потім погоджують кожне слово. Це не значить, що вони тупі і не вміють говорити по-людськи. Це пов'язано з тим, що кожне їхнє слово проаналізує начальство, щоб ніхто не кинув тінь на колектив. Так-от в армії все більш жорстко, бо з корпорації чи прокуратури можна звільнитися, а з війська – фігушки.
Якщо боєць все ж таки висловлює свою громадянську позицію – це жах для командира. Уявіть собі, в його підрозділі служить рядовий, який у цивільному житті – ніфіга не рядовий, а громадський діяч з аудиторією в більш ніж пів сотні тисяч. Він віщає про армійські жахи, про те, що не треба мобілізувати 50-річних, і взагалі про те, що час оголосити мир. За такі заяви можна і догани від командира отримати.
У Збройних силах України існує атмосфера принижень. Деякі з них, із точки зору кадрового військового, який усе життя в системі, не приниження, а норма. Наприклад, некомпетентний командир віддає дибільні накази, спілкується виключно матюками, змушує зайвий раз шикуватися і відтискатися.
Десь принижень більше, а десь менше. Іноді трапляються перегиби як-от побиття військових. Часто це залежить від конкретного командира. Але загальна принизлива атмосфера в армії процвітає. Звісно, майже ніхто не розповідає про приниження, бо просто соромно. Це четвертий елемент самоцензури.
Так само військові мовчать про будь-які послуги для командира. Він може давати доручення, які стосуються не служби, а особистих інтересів. Часом розрізнити службовий обов'язок від приватної послуги дуже складно. Наприклад, кухар готує їжу для командира за окремо розробленим меню. З одного боку, він не тільки для "старшого" готує, а й для інших військових. Але ж командир попросив, а кухар виконує.
А буває так, що командир порушує закон. То він і спільника "замаже". Наприклад, "ти мені зробиш ремонт у хаті, а я тобі "бойові" випишу". Напевно, можеш відмовитися, але буде скандал, і невідомо, якою буде твоя доля. Може, в штурми доведеться йти. Якщо погодишся і зробиш ремонт, а він тобі "бойові" випише, то все – ви спільники. Чи багато таких ситуацій? На жаль, так.
Я з повагою ставлюся до журналістських розслідувань про зловживання в армії. На різних етапах служби міг би надати стільки інформації для таких матеріалів! Але це поламає мені життя і знизить ефективність підрозділу.
На мою думку, поки не перейдена межа і немає таких жахів, як у "Скелі", краще не виносити сміття з хати, а загрібати під килим. Чи вдаюся я до самоцензури? Безумовно.
Читайте також: "Брехня нас повільно зжирає". Як правда стає жертвою війни
***
Самоцензура у війську – не українське ноу-хау. Вона існує в усіх арміях світу, як і цензура. Особливо, коли мова – про безпеку воїнів у бойових умовах.
Головне, не перестаратися із загрібанням сміття під килим. Адже з часом воно нікуди не зникає, а лише накопичується. Замовчування тільки поглиблює проблеми, а не сприяє їх вирішенню.
Не перестаратися із самоцензурою і самообманом – задача із зірочкою і для цивільних.
"Поки самоцензура, заперечення і витіснення дають нам змогу жити та бути продуктивними – ходити на роботу, сплачувати податки, дбати про себе і близьких, думати про вічне й прекрасне, то це ок. Якщо витіснення спотворює образ реальності настільки, що це унеможливлює адекватність, звичайно, про спротив, адаптацію і продуктивне життя говорити не можна", – каже УП Світлана Чуніхіна.
Тож нам доводиться балансувати між прийняттям жорсткої реальності й витісненням нестерпного.
"Адже пропускати через себе реальність такою, якою вона є насправді – з усім невимовним жахом – це небезпечна крайність, що здатна паралізувати свідомість.
Аби зберегти здатність функціонувати, необхідно час від часу привідкривати двері в сум і жах. Ми це робимо, коли співпереживаємо загиблим внаслідок обстрілів, оплакуємо близьких і знайомих, не спимо ночами через атаки. Але при цьому необхідно триматися світлої сторони життя", – резюмує політична психологиня.
Ангеліна Страшкулич, УП
З'явився і негласний мораторій на критику керівництва держави. Щоправда, він зберігався лише в перший рік повномасштабки. Із часом корупційні скандали стали публічними, мрії про "швидке завершення війни" розбилися об жорстку фронтову реальність, а "байрактарщина" почала більше дратувати, ніж підбадьорювати. Змінився і суспільний договір.
Опитування Київського міжнародного інституту соціології (КМІС) від осені 2023-го показало приголомшливі для тих часів результати: 70% українців визначилися, що критикувати владу під час війни просто необхідно. Рівно за два роки їхня кількість зросла до 90%.
"Українська правда" вирішила з'ясувати, які воєнні теми залишаються для цивільних табуйованими на нинішньому етапі війни, чому українці вдаються до самоцензури та самообману, чи існує межа між першим і другим явищами і навіщо ми себе дуримо.
Відповіді на ці запитання ми шукали разом із політичною психологинею і заступницею директора Інституту соціальної та політичної психології НАПН України Світланою Чуніхіною, а також із психоаналітиком і публіцистом Юрієм Прохаськом.
Що найчастіше замовчують військові – УП розпитала бійця, який добровільно мобілізувався в 2024-му.
Він погодився поспілкуватися про теми-табу в армії лише анонімно. Чому? "Якби я відкрито давав такий коментар, то це був би скандал", – пояснює доброволець. Ця відповідь ілюструє всі прояви цензури й самоцензури у війську.
Далі роздуми наших співрозмовників – прямою мовою.
Топ-5 тем-табу для цивільних
Ціна війни – масштаб людських втрат і матеріальних збитків.
Найнегативніший сценарій закінчення повномасштабного вторгнення – поразка України.
Територіальні поступки як умова "мирної угоди" з Росією.
Проблеми в мобілізації та забезпеченні армії.
Невизначеність майбутнього в затяжній війні.
Як самоцензура проявляється в українському суспільстві – пояснює Світлана Чуніхіна
Коли людина замовчує деякі речі, бо вважає їх небажаними, забороненими або непристойними, це самоцензура. Коли йдеться про замовчування тем, які заборонені для обговорення – політично або нормативно – це цензура.
Мобілізація – приклад теми, яка одночасно піддається і самоцензурі, і цензурі.
Не можна сказати, що тема комплектування армії зовсім не дискутується. Але не обговорюються найбільш гострі й болісні аспекти. Хоч ми й визнаємо, що проблема є складною і що її вирішення вимагає підняття вкрай неприємних і навіть небезпечних питань.
Мобілізація – один із аспектів війни, який розколює суспільство. Нині існують два конкуруючі дискурси. Вони обидва значною мірою підцензурні.
Хтось обрав стратегію ухилення від служби і вважає мобілізацію ганебною через її "людоловський" характер. Інші, як правило, військові, їхні рідні і волонтери, засуджують ухилянтство як явище і життєву позицію.
Варто зазначити, що через затягування війни в суспільстві повільно, але помітно зростає терпимість до ухилення (від служби – УП). Ми бачимо підтвердження цьому в результатах соціологічних опитувань. У когось це викликає обурення. На когось накладає "печатку мовчання". У підсумку проблема замовчується або забовтується – і не вирішується. Це ознака цензури.
Ще один приклад: ми намагаємося не думати про ціну війни або уявно її мінімізуємо, щоб не втрачати надію, що боротьба нас не здолає. В нас немає статистики втрат – ані людських, ані матеріальних. Наші уявлення про те, скільки коштує ця війна – у життях цивільних і військових, зруйнованих будівлях, пам'ятках культури й об'єктах критичної інфраструктури, – дуже приблизні. Ми знаємо, скільки втрачено територій, але не можемо повною мірою осягнути, наскільки це катастрофічно.
Інформація про втрати засекречена на рівні держави, тобто офіційно підлягає цензурі. Але на рівні масової свідомості насправді ніхто не хоче думати на цю тему. Вмикається самоцензура. І, напевно, в цьому є сенс. Бо оприлюднення даних про втрати може змінити наші уявлення про війну, очікування від її завершення. Це може навіть підірвати здатність чинити опір ворогу.
Ще одне болюче питання: яку ціну ми готові заплатити за закінчення війни? Ніхто не готовий обговорювати, на що Україна дійсно готова піти заради миру.
В суспільстві існує консенсус: не можна поступатися ворогу. Однак є українці, які буквально зупиняють себе від того, щоб уголос говорити: "Кому потрібен Донбас? Не варто класти за нього бійців". Тут повною мірою проявляється цензура, бо такі заяви можуть кваліфікувати як заклики до порушення територіальної цілісності. Але є і самоцензура. Оскільки за роки війни суспільство навчилося самотужки відрізняти безпечне і дозволене від небезпечного і забороненого.
Окрім цензури в різних проявах, під час війни увиразнився ще один клас психологічних феноменів. Якщо людина не впускає певні моменти у свою свідомість, це витіснення або заперечення (побутове визначення цих понять – самообман). Суто психологічні механізми захисту, які убезпечують психіку від того, що для нас є нестерпним.
Найближче майбутнє обіцяє нам багато неприємних речей, яким ми не зможемо повноцінно протистояти. Якщо росіяни нищитимуть інфраструктуру великих міст, а в нас не буде ракет до ППО, що ми робитимемо? Ми здатні купити екофло, подбати про утеплення житла, запастися водою. Але не можемо в складчину побудувати каналізацію або АЕС по всій країні. Всі це розуміють.
У довгостроковій перспективі: ми не знаємо, якими вийдемо з цієї війни, якого рівня травмування здобудемо, чи зможемо з ним впоратися. Боятися – нормально, поки страх не паралізує.
На моє переконання, більшість українців все ж таки не бояться майбутнього. Інакше ми б не воювали. Подивіться, як ми ставимося до молодих призовників. Це ж перша війна у світі, в якій воюють переважно чоловіки й жінки середнього віку, бо є відчуття, що молодь треба берегти для майбутнього.
Ми зберігаємо надію на краще, попри те, що світла в кінці тунелю не видно. Дійсно, є багато страхів щодо майбутнього, але немає страху майбутнього як такого.
Читайте також: Психолог Світлана Чуніхіна: Полювання на відьом, пошуки "сильної руки" і самоцензура в суспільстві − все це природно для країни, що воює
Навіщо цивільні себе обманюють – розповідає Юрій Прохасько
Чому ми вдаємося до самоцензури? Мені здається, в цьому є два виміри. Перший – інстинкт самозбереження. Коли спільноті загрожує небезпека, міркування самозбереження стають визначальними. Тоді ми кажемо собі, що не вільно допускати жодного розладу, не варто сіяти сумнів, у тому числі щодо того, що ми називаємо владною віссю.
Другий – поняття такту. Ми завжди ним послуговуємося в співжитті з іншими громадянами. Такт нам велить щось наголосити, щось оминути, щось підкреслити, десь недоговорити, а десь узагалі промовчати. Під час війни, очевидно, це посилюється.
Межі між самоцензурою і самообманом дуже плинні і контекстуальні. Ми обманюємо себе, щоб уникнути болю, неприємності, фрустрації. То є спосіб замаскувати суперечливості в собі.
Наприклад, хтось із нас каже: "Очевидно, мобілізація необхідна. Це запорука нашої стійкості й обороноздатності. Хтось мусить воювати". І одразу додає: "Але не я або не хтось із моїх близьких". Ще один приклад: хтось одночасно вважає ЗСУ чудесною й героїчною структурою, а ТЦК – злочинною і абсолютно аморальною організацією.
Ще додаймо чинник часу. Мусимо визнати, що наші наставлення і погляди змінюються. Деякі люди на початку війни цілковито забороняли собі не те, що розваги, а взагалі будь-які приємнощі, як-от подивитися серіал, бо вважали, що не належить відпочивати під час війни. Із часом такі обмеження послаблювалися.
В 2022-му ми могли казати "назавжди запам'ятаю" або "вічно буду вірною (-им)", або "ніколи не зречуся якогось переконання". А потім минув час, змінилися обставини чи просто виявилося, що війна триватиме довго, і ми раптом відчули, що вже готові змінити свої погляди.
Нам незручно перед самими собою, бо постає питання: як я міг так швидко зрадити свої принципи? Тоді люди починають шукати собі виправдання. Самообман також є способом приховати від себе готовність поступатися своїм переконаннями чи клятвами.
Найменше ми намагаємося думати про те, що війна може не закінчитися за нашого життя. Тут "за нашого життя" має моторошне подвійне значення, бо воно може означати, що війна триватиме довше, ніж пересічне людське життя, або що ми в цій війні загинемо.
Я думаю, ця пекельна дилема є коренем усіх наших сумнівів щодо доцільності вибудовувати якісь життєві стратегії. Залишитися в Україні чи виїхати за кордон? Почати любовні стосунки або створити сім'ю чи то приречено на невдачу? Народжувати дітей вдома чи в інших країнах? І що буде за кордоном: краще чи гірше? Який вибір зробити в умовах такої фундаментальної невизначеності? Це надзвичайно складно.
В продовження теми невизначеності можна додати ще одне важливе питання: яку ціну ми готові сплачувати за спротив і як довго? То є питання всіх питань, яке ми не ставимо навіть собі, бо не знаємо на нього відповіді. Але ми всі, окрім, можливо, колаборантів, цілковито переконані: якщо Росії вдасться поневолити Україну, то це дорівнює не просто смерті політичної спільноти, а фізичній смерті більшості з нас. Або в кожному разі означає дуже принизливе рабство.
Ми всі усвідомлюємо, що ціна припинення спротиву буде незмірно вищою за ціну продовження спротиву. І то, мені здається, неусвідомлений суспільний консенсус, який дозволяє нам триматися разом. Хтось сказав, що "потім" (після війни – УП) будемо розбиратися, хто що казав, хто як думав, хто як чинив. Значить, існує оптимізм, що це "потім" буде.
Читайте також: Ми боїмося зрозуміти, що війна не закінчиться за нашого життя – інтерв'ю з психоаналітиком Юрієм Прохаськом
Топ-5 тем-табу для військових
Критика командування.Безпека бійців: розташування позицій, деталі майбутніх операцій.Приниження і насильство в армії – від словесних конфліктів до побиття.
Приватні послуги на кшталт зведення будинку для командира.
Будь-які незаконні домовленості з вищим військовим керівництвом.
Чому мовчать військові: описує доброволець
Із чого складається самоцензура військового? Перший елемент – безпека підрозділу. Це абсолютно доцільно. Ми фільтруємо фотки і дописи, які збираємося публікувати в соцмережах, бо ворожі осінтери весь час за нами пильнують. Коли спілкуємося телефоном із рідними або навіть із побратимами не ділимося тим, що може "спалити" розташування підрозділу, розкрити бойові плани.
Другий елемент – замовчування своєї реальної ролі в армії. Навколо військових існує особлива аура захисників, яка створює войовничий образ. В реальності образ не завжди відповідає дійсності. Умовно кажучи, людина в пікселі, але служить діловодом. Дехто може соромитися і розповідати знайомим: "Нам заборонено казати, чим займаємося", щоб підтримувати ілюзію своєї войовничості.
Ще один варіант: чимало мобілізованих, які були успішними й мали високооплачувану роботу в цивільному житті, стали звичайними солдатами в армії. Дехто з них сидить у роті охорони – фактично працює звичайним вахтером. Це дуже серйозне пониження соціального статусу. Чи буде людина про це розповідати? Не впевнений.
Усі наступні елементи самоцензури в "сірій зоні". Третій – критика командування. Коли військові називають себе "рабами системи", вони не перебільшують. В армії умови твоєї служби повністю залежать від військового керівництва.
Коментарі для медіа або дописи в соцмережах, які стосуються підрозділу, переглядають командири, і вони можуть бути не задоволені тим, що ти скажеш. Якщо в цивільному житті я можу сказати, що давати інтерв'ю – моє право, то у війську це не проходить. Я можу розповідати журналістами про свою love story, але не про службу.
Коли ви спілкуєтеся з посадовцями великої корпорації або правоохоронцями, то зіштовхуєтеся зі схожою ситуацією. Спікери спочатку говорять жахливою мовою, а потім погоджують кожне слово. Це не значить, що вони тупі і не вміють говорити по-людськи. Це пов'язано з тим, що кожне їхнє слово проаналізує начальство, щоб ніхто не кинув тінь на колектив. Так-от в армії все більш жорстко, бо з корпорації чи прокуратури можна звільнитися, а з війська – фігушки.
Якщо боєць все ж таки висловлює свою громадянську позицію – це жах для командира. Уявіть собі, в його підрозділі служить рядовий, який у цивільному житті – ніфіга не рядовий, а громадський діяч з аудиторією в більш ніж пів сотні тисяч. Він віщає про армійські жахи, про те, що не треба мобілізувати 50-річних, і взагалі про те, що час оголосити мир. За такі заяви можна і догани від командира отримати.
У Збройних силах України існує атмосфера принижень. Деякі з них, із точки зору кадрового військового, який усе життя в системі, не приниження, а норма. Наприклад, некомпетентний командир віддає дибільні накази, спілкується виключно матюками, змушує зайвий раз шикуватися і відтискатися.
Десь принижень більше, а десь менше. Іноді трапляються перегиби як-от побиття військових. Часто це залежить від конкретного командира. Але загальна принизлива атмосфера в армії процвітає. Звісно, майже ніхто не розповідає про приниження, бо просто соромно. Це четвертий елемент самоцензури.
Так само військові мовчать про будь-які послуги для командира. Він може давати доручення, які стосуються не служби, а особистих інтересів. Часом розрізнити службовий обов'язок від приватної послуги дуже складно. Наприклад, кухар готує їжу для командира за окремо розробленим меню. З одного боку, він не тільки для "старшого" готує, а й для інших військових. Але ж командир попросив, а кухар виконує.
А буває так, що командир порушує закон. То він і спільника "замаже". Наприклад, "ти мені зробиш ремонт у хаті, а я тобі "бойові" випишу". Напевно, можеш відмовитися, але буде скандал, і невідомо, якою буде твоя доля. Може, в штурми доведеться йти. Якщо погодишся і зробиш ремонт, а він тобі "бойові" випише, то все – ви спільники. Чи багато таких ситуацій? На жаль, так.
Я з повагою ставлюся до журналістських розслідувань про зловживання в армії. На різних етапах служби міг би надати стільки інформації для таких матеріалів! Але це поламає мені життя і знизить ефективність підрозділу.
На мою думку, поки не перейдена межа і немає таких жахів, як у "Скелі", краще не виносити сміття з хати, а загрібати під килим. Чи вдаюся я до самоцензури? Безумовно.
Читайте також: "Брехня нас повільно зжирає". Як правда стає жертвою війни
***
Самоцензура у війську – не українське ноу-хау. Вона існує в усіх арміях світу, як і цензура. Особливо, коли мова – про безпеку воїнів у бойових умовах.
Головне, не перестаратися із загрібанням сміття під килим. Адже з часом воно нікуди не зникає, а лише накопичується. Замовчування тільки поглиблює проблеми, а не сприяє їх вирішенню.
Не перестаратися із самоцензурою і самообманом – задача із зірочкою і для цивільних.
"Поки самоцензура, заперечення і витіснення дають нам змогу жити та бути продуктивними – ходити на роботу, сплачувати податки, дбати про себе і близьких, думати про вічне й прекрасне, то це ок. Якщо витіснення спотворює образ реальності настільки, що це унеможливлює адекватність, звичайно, про спротив, адаптацію і продуктивне життя говорити не можна", – каже УП Світлана Чуніхіна.
Тож нам доводиться балансувати між прийняттям жорсткої реальності й витісненням нестерпного.
"Адже пропускати через себе реальність такою, якою вона є насправді – з усім невимовним жахом – це небезпечна крайність, що здатна паралізувати свідомість.
Аби зберегти здатність функціонувати, необхідно час від часу привідкривати двері в сум і жах. Ми це робимо, коли співпереживаємо загиблим внаслідок обстрілів, оплакуємо близьких і знайомих, не спимо ночами через атаки. Але при цьому необхідно триматися світлої сторони життя", – резюмує політична психологиня.
Ангеліна Страшкулич, УП
Go to pravda.com.uaКолишньому президенту Вірменії Роберту Кочаряну після затримання висунули обвинувачення у зловживанні службовим становищем, відмиванні коштів та хабарництві. Того ж дня його доправили до лікарні через погіршення самопочуття.
Джерело: "Європейська правда" з посиланням на вірменську службу "Радіо Свобода"
Деталі: Речник комітету заявив, що Роберту Кочаряну висунуто звинувачення у зловживанні службовим становищем, відмиванні особливо великих сум грошей та отриманні особливо великого хабаря.
Седраку Кочаряну також висунуто звинувачення у відмиванні особливо великих сум грошей, а також у зловживанні службовими повноваженнями та сприянні в отриманні особливо великого хабаря.
У рамках цієї ж кримінальної справи було затримано ще чотирьох осіб, хоча влада не назвала їхніх імен.
Адвокат Кочаряна Олександр Кучубаєв повідомив також, що Роберта Кочаряна доставили до лікарні у зв'язку з погіршенням стану здоров'я у день арешту. "Роберт Кочарян нещодавно переніс медичне втручання, і лікарі визнали за необхідне провести додаткові обстеження", – повідомив "Радіо Свобода" його речник Баграт Мікоян.
Седрака Кочаряна доставляють до суду для проведення слухання щодо застосування запобіжного заходу у вигляді утримання під вартою.
Антикорупційний комітет також поки що не повідомив, чи подаватиме він клопотання про попереднє ув'язнення щодо інших затриманих.
Згідно з версією слідства, Роберт Кочарян, "зловживаючи своїм службовим становищем, за попередньою домовленістю зі своїми близькими соратниками, під різними сфабрикованими приводами вилучив із державної власності низку цінних об'єктів, що мають суспільне та економічне значення, та придбав їх за цінами, що суттєво нижчі за ринкову вартість".
Антикорупційний комітет опублікував розгорнутий перелік об'єктів нерухомості, які, на думку слідчих, були незаконно передані та придбані.
Зокрема, у заяві згадуються розважальний центр Play Cit", компанія Fast Kart, ділянка землі площею 2 гектари у лівій частині комплексу "Каскад", будівля за адресою вул. Пароняна, 8, курорт "Капутак Севан", компанія Art Bild, ділянка площею 29 тисяч кв. м та будівля на ній площею 1 700 кв. м, клуб Orange Fitness, бізнес-центр Piazza Grande, компанія Toyota Yerevan та інші.
Також у рамках розслідування вивчаються перекази на загальну суму близько 144 млрд драмів, 309 млн доларів, 77 мільйонів євро та 18 мільйонів рублів, а також обставини придбання десятків об'єктів нерухомості у Вірменії та за кордоном.
"Триває процес накладення арешту на активи з метою запобігання їх можливому відчуженню", – повідомляє Антикорупційний комітет.
Що передувало:
Від ранку вівторка правоохоронці проводять обшуки в резиденціях Кочарянів та в пов'язаних з ними компаніях. Роберта Кочаряна та його старшого сина рано вранці доставили до Антикорупційного комітету.
З ранку правоохоронці також проводять обшук у будинку молодшого сина другого президента, Левона Кочаряна. Він має депутатський імунітет, і згідно із законом, для його арешту необхідний дозвіл Національних зборів, клопотання про який подає Генеральний прокурор.
Роберт Кочарян належить до проросійських політиків Вірменії. На останніх парламентських виборах він переконував підтримувати тісну дружбу з Росією.
Читайте також: Росія втрачає Вірменію: як Кремлю не вдалося заблокувати рух Єревана на захід.
Джерело: "Європейська правда" з посиланням на вірменську службу "Радіо Свобода"
Деталі: Речник комітету заявив, що Роберту Кочаряну висунуто звинувачення у зловживанні службовим становищем, відмиванні особливо великих сум грошей та отриманні особливо великого хабаря.
Седраку Кочаряну також висунуто звинувачення у відмиванні особливо великих сум грошей, а також у зловживанні службовими повноваженнями та сприянні в отриманні особливо великого хабаря.
У рамках цієї ж кримінальної справи було затримано ще чотирьох осіб, хоча влада не назвала їхніх імен.
Адвокат Кочаряна Олександр Кучубаєв повідомив також, що Роберта Кочаряна доставили до лікарні у зв'язку з погіршенням стану здоров'я у день арешту. "Роберт Кочарян нещодавно переніс медичне втручання, і лікарі визнали за необхідне провести додаткові обстеження", – повідомив "Радіо Свобода" його речник Баграт Мікоян.
Седрака Кочаряна доставляють до суду для проведення слухання щодо застосування запобіжного заходу у вигляді утримання під вартою.
Антикорупційний комітет також поки що не повідомив, чи подаватиме він клопотання про попереднє ув'язнення щодо інших затриманих.
Згідно з версією слідства, Роберт Кочарян, "зловживаючи своїм службовим становищем, за попередньою домовленістю зі своїми близькими соратниками, під різними сфабрикованими приводами вилучив із державної власності низку цінних об'єктів, що мають суспільне та економічне значення, та придбав їх за цінами, що суттєво нижчі за ринкову вартість".
Антикорупційний комітет опублікував розгорнутий перелік об'єктів нерухомості, які, на думку слідчих, були незаконно передані та придбані.
Зокрема, у заяві згадуються розважальний центр Play Cit", компанія Fast Kart, ділянка землі площею 2 гектари у лівій частині комплексу "Каскад", будівля за адресою вул. Пароняна, 8, курорт "Капутак Севан", компанія Art Bild, ділянка площею 29 тисяч кв. м та будівля на ній площею 1 700 кв. м, клуб Orange Fitness, бізнес-центр Piazza Grande, компанія Toyota Yerevan та інші.
Також у рамках розслідування вивчаються перекази на загальну суму близько 144 млрд драмів, 309 млн доларів, 77 мільйонів євро та 18 мільйонів рублів, а також обставини придбання десятків об'єктів нерухомості у Вірменії та за кордоном.
"Триває процес накладення арешту на активи з метою запобігання їх можливому відчуженню", – повідомляє Антикорупційний комітет.
Що передувало:
Від ранку вівторка правоохоронці проводять обшуки в резиденціях Кочарянів та в пов'язаних з ними компаніях. Роберта Кочаряна та його старшого сина рано вранці доставили до Антикорупційного комітету.
З ранку правоохоронці також проводять обшук у будинку молодшого сина другого президента, Левона Кочаряна. Він має депутатський імунітет, і згідно із законом, для його арешту необхідний дозвіл Національних зборів, клопотання про який подає Генеральний прокурор.
Роберт Кочарян належить до проросійських політиків Вірменії. На останніх парламентських виборах він переконував підтримувати тісну дружбу з Росією.
Читайте також: Росія втрачає Вірменію: як Кремлю не вдалося заблокувати рух Єревана на захід.
Go to pravda.com.ua
Які найнагальніші виклики стоять перед Україною напередодні 35-річчя незалежності
Максим Буткевич: До 35-річчя своєї незалежності Україна підійшла в ситуації, коли російська агресія загрожує самому її існуванню. Однак загроза з боку ворога — не єдиний виклик, який стоїть перед нами.
Частина з них пов’язана з війною та її наслідками, інші можна простежити протягом більшої частини новітньої історії незалежності. Які виклики, на які ми маємо знайти відповідь, є найбільш нагальними?
Валерій Пекар: Наш головний виклик на сьогодні — це війна. Все, що ми думаємо про Україну, необхідні зміни, можливе лише після її завершення. Всі інші питання — на другому плані. Якщо війна закінчиться не так, як ми вважатимемо перемогою, все решта просто не матиме значення, а права людини на наших теренах опиняться під великим питанням.
Після війни нам доведеться долати низку системних викликів. Серед них я б виокремив три ключові:
Людиноцентричність (повноцінне відновлення демократії): це ширше поняття, ніж просто демократичні процедури. Ідеться про ставлення до людини як до головного фокусу уваги всіх державних інституцій та суспільних спільнот.
Відновлення країни: держава постане перед величезними руйнуваннями. Проте відновлення означає не просто відбудову знищеного і навіть не «відбудову кращого, ніж було». Сенс у тому, щоб побудувати принципово іншу країну, адже відновлювати Україну зразка 1991 року немає жодного сенсу.
Людський капітал: це не лише питання демографії, а комплекс проблем, кожен елемент якого потребує окремої уваги. Це реінтеграція ветеранів, повернення вимушених мігрантів із-за кордону та створення умов для тих, хто захоче виїхати після завершення бойових дій.
Що є реалістичною перемогою України на сучасному етапі війни
Максим Буткевич: Протягом першого-другого року повномасштабного вторгнення слово «перемога» лунало дуже часто. Згодом воно стало вживатися дедалі рідше, а зараз майже зникло з публічного дискурсу. Чим реалістично зараз є перемога України?
Валерій Пекар: Зникнення слова «перемога» з нашої публічної дискусії — не є добре. Суспільству необхідно розуміти, куди ми рухаємося, чого прагнемо і чим будемо задоволені.
Українцям притаманна риса постійно бути незадоволеними наявним результатом та применшувати власні здобутки. Це пояснюється як залишками комплексу меншовартості, так і психологічним захистом від не справджених очікувань: щоб не розчаровуватися, краще й не зачаровуватися (як це сталося з ілюзіями про «два-три тижні»). У результаті ми просто припинили думати про фінал війни.
Проте якщо ми применшуватимемо власні успіхи, то зрештою нам і тризуб над Кремлем здасться криво повішеним, і сам Кремль палатиме «не так», і шматки розпаденої Росії виявляться «кострубатими». Натомість наш ворог будь-яку свою поразку здатний перетворити у власних очах на «перемогу». Нам важливо не потрапити в цю пастку.
Так що ж таке українська перемога? Минулого року протягом 100 днів — від Дня Незалежності до 1 грудня — близько трьох десятків українських військових стратегів, істориків, філософів, економістів та дипломатів працювали над цим питанням. Головний висновок: перемогу неможливо описати одним простим словом чи лише територіями.
Формула «вихід на кордони 1991 року» некоректна, адже у серпні 2014 року ми вже виходили на цей кордон на сході України, але це не зупинило війну — українські війська просто обстріляли з-за кордону. Війна йде не за території. Росії не потрібні землі, адже у неї достатньо власних занедбаних територій. Вона веде війну за те, щоб нас не існувало, а ми — за власне виживання. Це екзистенційна війна.
У маніфесті «Вижити, вистояти, перемогти» описали перемогу через три ключові колони:
Політичний вимір: збереження та утвердження державного суверенітету. Оскільки війна йде за наше існування, збереження держави — перша неодмінна основа.
Військовий вимір (стратегічна нейтралізація): ми не можемо окупувати Росію чи знищити всю її армію — вона занадто велика. Але ми можемо унеможливити досягнення її цілей. Наочний приклад — Чорноморський флот РФ: він фізично існує, але у війні участі практично не бере і боїться виходити в море. Те саме має відбутися в усіх інших доменах: інформаційному, кібернетичному, економічному, психологічному тощо.
Людський вимір: якщо ми переможемо у військовій та політичній сферах, але країна лежатиме в руїнах, а люди виїдуть — це означатиме, що ми подарували Путіну посмертну перемогу, на яку він не заслуговує. Перемога не матиме сенсу без успішної, людиноцентричної України з відновленою економікою та демократією.
Поєднання цих трьох вимірів — політичного, військового та людського — і є єдино адекватним описом нашої перемоги на сьогодні.
Від сварки до спільного мислення: як українцям навчитися приймати відмінності всередині суспільства
Дарʼя Бура: Зараз ми обʼєднуємося проти спільного ворога. А навколо чого ми будуватимемо єдність після перемоги? Як нам навчитися приймати те, що ми всі різні, хоч і єдині?
Валерій Пекар: Суспільства зазвичай єднаються або проти ворога, або заради спільного бачення майбутнього. Це означає, що чітка візія майбутнього нам життєво необхідна, але на сьогодні у нас її, на жаль, немає.
Головне завдання лідерів у сучасному світі — показати шлях і дати надію. Ті, хто зможе це зробити, і стануть провідниками повоєнної України. І починати формувати цю візію потрібно вже зараз: вона об’єднає людей, спрямує їхню соціальну енергію та згуртує суспільство.
Водночас внутрішні суперечки — це природна частина нашої культури. У своїй книзі «Як зрозуміти українців» Марина Стародубська чудово пояснює, що дискусії для нас — це не просто спосіб випустити пару чи «настукати» на когось, а необхідний елемент спільного мислення.
Дарʼя Бура: А це не роз’єднає нас ще більше?
Валерій Пекар: Усе залежить від характеру конфлікту. У духовних традиціях розрізняють «конфлікт в ім’я небес» та «конфлікт не в ім’я небес». Перший — це суперечка про те, як найкраще досягти спільного якісного майбутнього. Другий — це чвари довкола поділу майна чи ресурсів.
Мовою математики це різниця між грою з нульовою сумою (виграш–програш) та грою з позитивною сумою (виграш–виграш):
Гра з нульовою сумою (виграш–програш): коли ресурс обмежений і його намагаються поділити. Наприклад, якщо ми сперечаємося, кому віддати бюджет — дітям на освіту, ветеранам на реабілітацію, пенсіонерам чи людям, які втратили житло, ми обов’язково пересваримося.
Гра з позитивною сумою (виграш–виграш): коли ми об’єднуємо зусилля, щоб разом створити щось нове й збільшити спільне благо. Про те, як цей підхід працює на практиці, у своїй книзі «Митрополит Андрей Шептицький і принцип «позитивної суми»» детально описав Мирослав Маринович.
Якщо ми сперечатимемося в моделі «виграш–виграш», ми не розсваримося.
Крім того, варто зважати на різницю між віртуальним і реальним життям. Якщо читати українські соцмережі, виникає враження, що ми — найбільше зібрання істериків у світовій історії, яке давно пересварилося між собою. Але якщо подивитися на дані соціології, ми побачимо спокійний, виважений та дуже стійкий народ, який важко, через втрати, але з колосальною внутрішньою силою йде до своєї перемоги.
Я вірю, що ми не пересваримося, якщо матимемо спільну картину майбутнього, у якій виграють усі.
Чи загрожує нормалізація насильства здатності українців домовлятися про майбутнє?
Максим Буткевич: У мене є побоювання, що наша здатність домовлятися про спільне майбутнє підважується нормалізацією насильства під час війни. Там, де немає довіри до правоохоронних та судових органів, конфлікти дедалі частіше розв’язуються за принципом «хто сильніший». Також популяризується практика, коли в побутових суперечках кличуть побратимів чи ветеранів для силового рішення. Чи не загрожує ця нормалізація силового підходу здатності суспільства домовлятися?
Валерій Пекар: Безумовно, загрожує. Але важливо розуміти причину: люди вдаються до «альтернативних» методів тоді, коли не працюють державні інституції. Коли поліція, суди та прокуратура не діють, задіюються позаінституційні механізми, адже запит на справедливість у суспільстві величезний і наразі абсолютно незадоволений. Це стосується всього — від термінів військової служби до будь-яких інших сфер.
Нам критично необхідно, щоб держава побудувала дієві інституції справедливості. Соціологія свідчить, що справедливість посідає друге місце серед базових цінностей українців після свободи. І якщо ці дві фундаментальні цінності є спільними для всіх, у нас вже є міцне підґрунтя для єднання.
Силові конфлікти виникають тоді, коли люди не вміють і не можуть говорити.
Дарʼя Бура: А хто з ким має говорити?
Валерій Пекар: Усі з усіма, адже наше суспільство розділене багатьма розломами. Ми живемо в різних соціальних бульбашках — ветерани, підприємці, митці, священники, громадські активісти. Щоб розуміти одне одного, ці спільноти мають перетинатися, «ходити в гості» та діалогувати.
Тут має діяти принцип, який завжди нас рятував: «Твій біль — це мій біль». Якщо ви чуєте про проблему іншої спільноти, правильна реакція — не радіти, що це вас оминуло, а запитати: «Чим я можу допомогти?».
Звісно, за такого підходу може здаватися, що ти пропускаєш крізь себе весь біль світу і від цього можна вигоріти. Ресурс кожної людини сприймати чуже страждання та вислуховувати обмежений. Проте, якщо цей ментальний простір є, варто вислуховувати. Адже це відкриває можливості для взаємодопомоги та солідарності.
Діалог між різними бульбашками та регіонами — це те, що рятуватиме нас як під час війни, так і після її завершення.
Запит на нові правила: як відчуття несправедливості формує суспільний договір
Дарʼя Бура: Мені здається, нам важливо принаймні навчитися чути один одного. Повертаючись до тих же соцмереж, звідки багато хто черпає інформацію або намагається зрозуміти суспільні настрої: ми всі зараз із дуже загостреними почуттями, і іноді здається, що перебуваючи в різних бульбашках, ми взагалі не чуємо інших. Нам усе одно доведеться прописувати певний загальний суспільний договір.
Валерій Пекар: Суспільний договір — це не папірець із підписами громадян. Це насамперед неписані правила, які постійно змінюються та формуватимуться саме через суперечки й пошук компромісів. Суспільний договір — це те, що люди вважають справедливим і про що вони здатні домовитися як про норму.
Взяти, наприклад, нещодавні вуличні протести. В їхній основі лежали два фундаментальні чинники:
Конфлікт двох підходів до ведення війни: протистояння традиційної (ієрархічної, закритої, вертикальної, більш «радянської») школи та нової (асиметричної, технологічної, інноваційної, мережевої). Очевидно, що у симетричній війні ми не маємо шансів, адже «маленька Росія» не здатна перемогти «велику Росію».
Незадоволений запит на політичний процес: під час війни вибори, політична конкуренція чи агітація неможливі через безліч юридичних, безпекових, технічних та організаційних причин. Проте сам запит суспільства на політичне життя нікуди не зник.
Коли немає можливості реалізувати цей запит через вибори, він трансформується у вимогу відкритішої влади. Суспільство прагне бачити у керівництві країною професійних людей зі власною позицією, а не лише лояльних виконавців — людей, здатних сказати: «Ні, пане президенте, це погана ідея», і публічно пояснити свої рішення. Незадоволення цього запиту й породжує нинішнє відчуття несправедливості.
Досвід усіх українських Майданів свідчить: українці ніколи не виходять на вулиці за конкретні особистості чи навіть через жахливі політичні скандали.
Суспільство виходить тоді, коли з’являється гостре відчуття, що на тлі великої несправедливості у нього крадуть майбутнє. Так було у 2004 році, так було у 2013-му, так відбувається і зараз під час виступів громадянського суспільства.
Політикам варто триматися осторонь таких ситуацій та не допускати їх виникнення — тоді в Україні буде більше громадянського миру та менше неприємних несподіванок.
Матеріал підготовлено за підтримки Міжнародного фонду «Відродження». Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».
Повністю розмову слухайте в доданому аудіофайлі
Запис Перемога, демократія, суспільна єдність: якою має стати Україна після війни спершу з'явиться на Громадське радіо.
Максим Буткевич: До 35-річчя своєї незалежності Україна підійшла в ситуації, коли російська агресія загрожує самому її існуванню. Однак загроза з боку ворога — не єдиний виклик, який стоїть перед нами.
Частина з них пов’язана з війною та її наслідками, інші можна простежити протягом більшої частини новітньої історії незалежності. Які виклики, на які ми маємо знайти відповідь, є найбільш нагальними?
Валерій Пекар: Наш головний виклик на сьогодні — це війна. Все, що ми думаємо про Україну, необхідні зміни, можливе лише після її завершення. Всі інші питання — на другому плані. Якщо війна закінчиться не так, як ми вважатимемо перемогою, все решта просто не матиме значення, а права людини на наших теренах опиняться під великим питанням.
Після війни нам доведеться долати низку системних викликів. Серед них я б виокремив три ключові:
Людиноцентричність (повноцінне відновлення демократії): це ширше поняття, ніж просто демократичні процедури. Ідеться про ставлення до людини як до головного фокусу уваги всіх державних інституцій та суспільних спільнот.
Відновлення країни: держава постане перед величезними руйнуваннями. Проте відновлення означає не просто відбудову знищеного і навіть не «відбудову кращого, ніж було». Сенс у тому, щоб побудувати принципово іншу країну, адже відновлювати Україну зразка 1991 року немає жодного сенсу.
Людський капітал: це не лише питання демографії, а комплекс проблем, кожен елемент якого потребує окремої уваги. Це реінтеграція ветеранів, повернення вимушених мігрантів із-за кордону та створення умов для тих, хто захоче виїхати після завершення бойових дій.
Що є реалістичною перемогою України на сучасному етапі війни
Максим Буткевич: Протягом першого-другого року повномасштабного вторгнення слово «перемога» лунало дуже часто. Згодом воно стало вживатися дедалі рідше, а зараз майже зникло з публічного дискурсу. Чим реалістично зараз є перемога України?
Валерій Пекар: Зникнення слова «перемога» з нашої публічної дискусії — не є добре. Суспільству необхідно розуміти, куди ми рухаємося, чого прагнемо і чим будемо задоволені.
Українцям притаманна риса постійно бути незадоволеними наявним результатом та применшувати власні здобутки. Це пояснюється як залишками комплексу меншовартості, так і психологічним захистом від не справджених очікувань: щоб не розчаровуватися, краще й не зачаровуватися (як це сталося з ілюзіями про «два-три тижні»). У результаті ми просто припинили думати про фінал війни.
Проте якщо ми применшуватимемо власні успіхи, то зрештою нам і тризуб над Кремлем здасться криво повішеним, і сам Кремль палатиме «не так», і шматки розпаденої Росії виявляться «кострубатими». Натомість наш ворог будь-яку свою поразку здатний перетворити у власних очах на «перемогу». Нам важливо не потрапити в цю пастку.
Так що ж таке українська перемога? Минулого року протягом 100 днів — від Дня Незалежності до 1 грудня — близько трьох десятків українських військових стратегів, істориків, філософів, економістів та дипломатів працювали над цим питанням. Головний висновок: перемогу неможливо описати одним простим словом чи лише територіями.
Формула «вихід на кордони 1991 року» некоректна, адже у серпні 2014 року ми вже виходили на цей кордон на сході України, але це не зупинило війну — українські війська просто обстріляли з-за кордону. Війна йде не за території. Росії не потрібні землі, адже у неї достатньо власних занедбаних територій. Вона веде війну за те, щоб нас не існувало, а ми — за власне виживання. Це екзистенційна війна.
У маніфесті «Вижити, вистояти, перемогти» описали перемогу через три ключові колони:
Політичний вимір: збереження та утвердження державного суверенітету. Оскільки війна йде за наше існування, збереження держави — перша неодмінна основа.
Військовий вимір (стратегічна нейтралізація): ми не можемо окупувати Росію чи знищити всю її армію — вона занадто велика. Але ми можемо унеможливити досягнення її цілей. Наочний приклад — Чорноморський флот РФ: він фізично існує, але у війні участі практично не бере і боїться виходити в море. Те саме має відбутися в усіх інших доменах: інформаційному, кібернетичному, економічному, психологічному тощо.
Людський вимір: якщо ми переможемо у військовій та політичній сферах, але країна лежатиме в руїнах, а люди виїдуть — це означатиме, що ми подарували Путіну посмертну перемогу, на яку він не заслуговує. Перемога не матиме сенсу без успішної, людиноцентричної України з відновленою економікою та демократією.
Поєднання цих трьох вимірів — політичного, військового та людського — і є єдино адекватним описом нашої перемоги на сьогодні.
Від сварки до спільного мислення: як українцям навчитися приймати відмінності всередині суспільства
Дарʼя Бура: Зараз ми обʼєднуємося проти спільного ворога. А навколо чого ми будуватимемо єдність після перемоги? Як нам навчитися приймати те, що ми всі різні, хоч і єдині?
Валерій Пекар: Суспільства зазвичай єднаються або проти ворога, або заради спільного бачення майбутнього. Це означає, що чітка візія майбутнього нам життєво необхідна, але на сьогодні у нас її, на жаль, немає.
Головне завдання лідерів у сучасному світі — показати шлях і дати надію. Ті, хто зможе це зробити, і стануть провідниками повоєнної України. І починати формувати цю візію потрібно вже зараз: вона об’єднає людей, спрямує їхню соціальну енергію та згуртує суспільство.
Водночас внутрішні суперечки — це природна частина нашої культури. У своїй книзі «Як зрозуміти українців» Марина Стародубська чудово пояснює, що дискусії для нас — це не просто спосіб випустити пару чи «настукати» на когось, а необхідний елемент спільного мислення.
Дарʼя Бура: А це не роз’єднає нас ще більше?
Валерій Пекар: Усе залежить від характеру конфлікту. У духовних традиціях розрізняють «конфлікт в ім’я небес» та «конфлікт не в ім’я небес». Перший — це суперечка про те, як найкраще досягти спільного якісного майбутнього. Другий — це чвари довкола поділу майна чи ресурсів.
Мовою математики це різниця між грою з нульовою сумою (виграш–програш) та грою з позитивною сумою (виграш–виграш):
Гра з нульовою сумою (виграш–програш): коли ресурс обмежений і його намагаються поділити. Наприклад, якщо ми сперечаємося, кому віддати бюджет — дітям на освіту, ветеранам на реабілітацію, пенсіонерам чи людям, які втратили житло, ми обов’язково пересваримося.
Гра з позитивною сумою (виграш–виграш): коли ми об’єднуємо зусилля, щоб разом створити щось нове й збільшити спільне благо. Про те, як цей підхід працює на практиці, у своїй книзі «Митрополит Андрей Шептицький і принцип «позитивної суми»» детально описав Мирослав Маринович.
Якщо ми сперечатимемося в моделі «виграш–виграш», ми не розсваримося.
Крім того, варто зважати на різницю між віртуальним і реальним життям. Якщо читати українські соцмережі, виникає враження, що ми — найбільше зібрання істериків у світовій історії, яке давно пересварилося між собою. Але якщо подивитися на дані соціології, ми побачимо спокійний, виважений та дуже стійкий народ, який важко, через втрати, але з колосальною внутрішньою силою йде до своєї перемоги.
Я вірю, що ми не пересваримося, якщо матимемо спільну картину майбутнього, у якій виграють усі.
Чи загрожує нормалізація насильства здатності українців домовлятися про майбутнє?
Максим Буткевич: У мене є побоювання, що наша здатність домовлятися про спільне майбутнє підважується нормалізацією насильства під час війни. Там, де немає довіри до правоохоронних та судових органів, конфлікти дедалі частіше розв’язуються за принципом «хто сильніший». Також популяризується практика, коли в побутових суперечках кличуть побратимів чи ветеранів для силового рішення. Чи не загрожує ця нормалізація силового підходу здатності суспільства домовлятися?
Валерій Пекар: Безумовно, загрожує. Але важливо розуміти причину: люди вдаються до «альтернативних» методів тоді, коли не працюють державні інституції. Коли поліція, суди та прокуратура не діють, задіюються позаінституційні механізми, адже запит на справедливість у суспільстві величезний і наразі абсолютно незадоволений. Це стосується всього — від термінів військової служби до будь-яких інших сфер.
Нам критично необхідно, щоб держава побудувала дієві інституції справедливості. Соціологія свідчить, що справедливість посідає друге місце серед базових цінностей українців після свободи. І якщо ці дві фундаментальні цінності є спільними для всіх, у нас вже є міцне підґрунтя для єднання.
Силові конфлікти виникають тоді, коли люди не вміють і не можуть говорити.
Дарʼя Бура: А хто з ким має говорити?
Валерій Пекар: Усі з усіма, адже наше суспільство розділене багатьма розломами. Ми живемо в різних соціальних бульбашках — ветерани, підприємці, митці, священники, громадські активісти. Щоб розуміти одне одного, ці спільноти мають перетинатися, «ходити в гості» та діалогувати.
Тут має діяти принцип, який завжди нас рятував: «Твій біль — це мій біль». Якщо ви чуєте про проблему іншої спільноти, правильна реакція — не радіти, що це вас оминуло, а запитати: «Чим я можу допомогти?».
Звісно, за такого підходу може здаватися, що ти пропускаєш крізь себе весь біль світу і від цього можна вигоріти. Ресурс кожної людини сприймати чуже страждання та вислуховувати обмежений. Проте, якщо цей ментальний простір є, варто вислуховувати. Адже це відкриває можливості для взаємодопомоги та солідарності.
Діалог між різними бульбашками та регіонами — це те, що рятуватиме нас як під час війни, так і після її завершення.
Запит на нові правила: як відчуття несправедливості формує суспільний договір
Дарʼя Бура: Мені здається, нам важливо принаймні навчитися чути один одного. Повертаючись до тих же соцмереж, звідки багато хто черпає інформацію або намагається зрозуміти суспільні настрої: ми всі зараз із дуже загостреними почуттями, і іноді здається, що перебуваючи в різних бульбашках, ми взагалі не чуємо інших. Нам усе одно доведеться прописувати певний загальний суспільний договір.
Валерій Пекар: Суспільний договір — це не папірець із підписами громадян. Це насамперед неписані правила, які постійно змінюються та формуватимуться саме через суперечки й пошук компромісів. Суспільний договір — це те, що люди вважають справедливим і про що вони здатні домовитися як про норму.
Взяти, наприклад, нещодавні вуличні протести. В їхній основі лежали два фундаментальні чинники:
Конфлікт двох підходів до ведення війни: протистояння традиційної (ієрархічної, закритої, вертикальної, більш «радянської») школи та нової (асиметричної, технологічної, інноваційної, мережевої). Очевидно, що у симетричній війні ми не маємо шансів, адже «маленька Росія» не здатна перемогти «велику Росію».
Незадоволений запит на політичний процес: під час війни вибори, політична конкуренція чи агітація неможливі через безліч юридичних, безпекових, технічних та організаційних причин. Проте сам запит суспільства на політичне життя нікуди не зник.
Коли немає можливості реалізувати цей запит через вибори, він трансформується у вимогу відкритішої влади. Суспільство прагне бачити у керівництві країною професійних людей зі власною позицією, а не лише лояльних виконавців — людей, здатних сказати: «Ні, пане президенте, це погана ідея», і публічно пояснити свої рішення. Незадоволення цього запиту й породжує нинішнє відчуття несправедливості.
Досвід усіх українських Майданів свідчить: українці ніколи не виходять на вулиці за конкретні особистості чи навіть через жахливі політичні скандали.
Суспільство виходить тоді, коли з’являється гостре відчуття, що на тлі великої несправедливості у нього крадуть майбутнє. Так було у 2004 році, так було у 2013-му, так відбувається і зараз під час виступів громадянського суспільства.
Політикам варто триматися осторонь таких ситуацій та не допускати їх виникнення — тоді в Україні буде більше громадянського миру та менше неприємних несподіванок.
Матеріал підготовлено за підтримки Міжнародного фонду «Відродження». Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».
Повністю розмову слухайте в доданому аудіофайлі
Запис Перемога, демократія, суспільна єдність: якою має стати Україна після війни спершу з'явиться на Громадське радіо.
Go to hromadske.radio
У Чернігівській області судили двох військовослужбовиць, які ухилялися від служби та незаконно отримували виплати, загальна сума яких склала майже 880 тисяч гривень. За скоєне суд признач їм покарання.
Про це повідомляє Новини.LIVE з посиланням на "Суспільне Чернігів".
Деталі справи
Згідно з матеріалами справи, в обох випадках фігурантки проходили військову службу на контрактній основі. Слідство встановило, що жінки заявляли командуванню про нібито наявний дозвіл перебувати за межами військової частини. Проте фактично вони не виконували своїх службових обов’язків, а займалися особистими справами.
У вироку вказано, що одна з обвинувачених родом із Чернігівської області. У період із вересня 2022 року до квітня 2025 року вона без законних підстав була відсутня на службі протягом 432 днів. За цей час жінка незаконно отримала близько 536 тисяч гривень у якості виплат.
Інша обвинувачена є уродженкою Хмельницької області. Вона не виконувала обов’язки військової служби 285 днів — із жовтня 2023 року по квітень 2025-го. При цьому їй незаконно виплатили загалом майже 344 тисячі гривень.
У кожній із двох справ жінки визнали свою провину та уклали з прокуратурою угоди про визнання винуватості. Також вони погодилися сплатити благодійний внесок на підтримку Збройних Сил України по 100 тисяч гривень.
Рішення суду
Жінок визнали винними за статтею 409 Кримінального кодексу України, яка передбачає відповідальність за ухилення від військової служби, а також за статтею 190 КК України — шахрайство. За сукупністю інкримінованих їм правопорушень суд призначив кожній по п’ять років позбавлення волі. Водночас від реального відбування покарання їх звільнили з випробуванням, визначивши дворічний іспитовий строк.
Упродовж встановленого випробувального терміну засуджені мають виконувати покладені на них обов’язки. Зокрема, вони повинні періодично прибувати до органу пробації та інформувати про зміну адреси проживання, місця роботи або навчання.
Водночас обидва вироки ще не є остаточними. Їх можна оскаржити в Чернігівському апеляційному суді впродовж 30 днів від дати проголошення.
Як повідомляли Новини.LIVE, у Івано-Франківській області судили мешканку Нижнього Березова, яка зливала у Viber інформації про місця перебування ТЦК. За скоєне суд заборонив їй покидати Україну.
Також ми писали, що у Тернополі суд розглянув справу щодо ситуації, коли ТЦК мобілізували чоловіка з шизофренією. Суддя визнав такі дії протиправними.
Про це повідомляє Новини.LIVE з посиланням на "Суспільне Чернігів".
Деталі справи
Згідно з матеріалами справи, в обох випадках фігурантки проходили військову службу на контрактній основі. Слідство встановило, що жінки заявляли командуванню про нібито наявний дозвіл перебувати за межами військової частини. Проте фактично вони не виконували своїх службових обов’язків, а займалися особистими справами.
У вироку вказано, що одна з обвинувачених родом із Чернігівської області. У період із вересня 2022 року до квітня 2025 року вона без законних підстав була відсутня на службі протягом 432 днів. За цей час жінка незаконно отримала близько 536 тисяч гривень у якості виплат.
Інша обвинувачена є уродженкою Хмельницької області. Вона не виконувала обов’язки військової служби 285 днів — із жовтня 2023 року по квітень 2025-го. При цьому їй незаконно виплатили загалом майже 344 тисячі гривень.
У кожній із двох справ жінки визнали свою провину та уклали з прокуратурою угоди про визнання винуватості. Також вони погодилися сплатити благодійний внесок на підтримку Збройних Сил України по 100 тисяч гривень.
Рішення суду
Жінок визнали винними за статтею 409 Кримінального кодексу України, яка передбачає відповідальність за ухилення від військової служби, а також за статтею 190 КК України — шахрайство. За сукупністю інкримінованих їм правопорушень суд призначив кожній по п’ять років позбавлення волі. Водночас від реального відбування покарання їх звільнили з випробуванням, визначивши дворічний іспитовий строк.
Упродовж встановленого випробувального терміну засуджені мають виконувати покладені на них обов’язки. Зокрема, вони повинні періодично прибувати до органу пробації та інформувати про зміну адреси проживання, місця роботи або навчання.
Водночас обидва вироки ще не є остаточними. Їх можна оскаржити в Чернігівському апеляційному суді впродовж 30 днів від дати проголошення.
Як повідомляли Новини.LIVE, у Івано-Франківській області судили мешканку Нижнього Березова, яка зливала у Viber інформації про місця перебування ТЦК. За скоєне суд заборонив їй покидати Україну.
Також ми писали, що у Тернополі суд розглянув справу щодо ситуації, коли ТЦК мобілізували чоловіка з шизофренією. Суддя визнав такі дії протиправними.
Go to novyny.liveJoin to the Platform
Слово і Діло3.5 thous. of news
Texty.org.ua1.9 thous. of news
Радіо Свобода16.3 thous. of news
Український тиждень1.3 thous. of news
Еспресо21.6 thous. of news
Бабель8.6 thous. of news
New Voice77.3 thous. of news
Громадське радіо8.6 thous. of news
Дзеркало Тижня22.1 thous. of news
Суспільне82.4 thous. of news
Українська правда25.2 thous. of news
Last comments
Польські посадовці обурилися комунікацією Володимира Зеленського щодо ракет для Patriot
Болгарія погрожує заблокувати 21-й пакет санкцій ЄС проти РФ, якщо з нього не приберуть главу РПЦ Кирила та співзасновника "Лукойла"
Vitalii3 Jul. 20:02В політиці шлюхи не переведуться ніколи.
Двоетапна перевірка у месенджерах: як налаштувати WhatsApp, Telegram, Signal, Viber і Messenger
Росія завдала ракетно-дронового удару по Україні, ППО збило 82 безпілотники
Білорусь втратила частину можливостей допомагати рф атакувати Україну - ЛещенкоVitalii27 Jun. 21:22Хтось ще слухає що каще СерЛещ?!
Механіки застерігають від купівлі цих дорогих автомобілів
samohodbox.com.ua22 Jun. 16:26Найбільша проблема дорогих автомобілів починається не з купівлі, а з першого серйозного ремонту.На практиці власники часто стикаються не лише з високою вартістю робіт, а й з пошуком правильних запчастин. Особливо коли мова йде про Range Rover, Mercedes-Benz, BMW або Porsche.Саме тому перед покупкою будь-якого преміального авто варто заздалегідь перевірити доступність та вартість основних вузлів і запчастин. Багато корисної інформації про OEM-номери та підбір деталей можна знайти на SamohodBox.Надійність автомобіля — це не лише бренд на капоті, а й вартість його утримання.
Голова Пентагону вперше за тривалий час прибув на міністерський саміт НАТО: не стримувався у критиці союзників та зробив заяви щодо України – подробиці (Відео)Vitalii18 Jun. 17:19When morons are in charge of the USA. :(- Центр протидії дезінформації викрив російську кінопропаганду як системну загрозу
Українців попередили про штрафи за камуфляж: коли «піксель» може стати проблемою
Нейт9 May. 14:09Військова і вважаю що носіння форми цивілами це аморально, для мене це на рівні як начепити чужі ордени (ну тобто тіпа приписуєш собі заслуги і досягнення яких ніколи не мав). Виняток - тактичний одяг у волонтерів, вони хоч і не воюють але роблять для перемоги не менше. Ну тобто або працюй на перемогу або не допускай щоб про тебе думали що ти працюєш на перемогу коли це не так- Втрати військ рф перевищують їхнє поповнення - Жмайло
- СБУ розслідує вербування «злодієм в законі» мешканців Львівщини для роботи на спецслужби РФ
Музей збройних сил у німецькому Кобленці заборонив українцям відвідувати експозицію
Ihor Chaban14 Apr. 16:13Бояться що би що???😅
Угорці обрали свободу, це добра новина для України і Європи - Мерц- На Закарпатті озброєний чоловік викрав жінку з дитиною, при спробі затримання стріляв у поліцейськогоIhor Chaban14 Apr. 15:59Ужас, народ божеволіє!
«Сяйво» обходить конкурентів: Українці обрали назву національної LLM
Alexander30 Mar. 21:47Це просто крінж- Для важкої роботи. Renault планує запустити 350 людиноподібних роботів на своїх заводахIhor Chaban25 Mar. 13:25350 людей залишуться без роботи! жесть!
- Передача МіГ-29 Україні була хибним рішенням – президент Словаччини
SR-Team8 Feb. 10:58цитата-Жодна інша країна не вчинила так, щоб після передачі власного озброєння стала покладатися виключно на допомогу своїх сусідів", хочу нагадати ,а Україна за Будапештом як позбулася своєї зброї ,ядерної,літаків ТУ-160 ,теж надіялась на так звані "гарантії" !Щось слабонькі у нас дипломати ,не вміють 'дипломатично"по морді врізати!!! 
Військові показали, як нині виглядає Куп'янськ
Підтримка (Support)30 Dec. 2025 15:48Сумно ((- Зеленський обговорив з Мерцом підготовку до зустрічі з Трампом
Леонід Биков26 Dec. 2025 19:45Балакай не балакай, а путлєр на своїй хвилі... - Російські спецслужби вербують агентів через TelegramНейт1 Dec. 2025 06:35особисто стикалась ще з іншими методами, військова але думаю цивіли теж можуть зіткнутись з чимось схожим. коли десь в публічних чатах пишеш про свої проблеми (думаю особливо коли це невдоволення своїм командуванням, невдоволення владою або невдоволення роботою правоохоронних органів) то в особисті пишуть люди які тіпа тебе підтримують, більшість наші і пишуть щиро але серед них є і русня. так от з тих хто мені писав один одразу почав з того що він кацап і пропонує перейти до них, звісно одразу послала і заблокувала. а другий довго прикидався нашим (можливо навіть з окупації) і його видавало тільки те що якось надміру цікавили такі речі як де я, де мій підрозділ, скільки нас тут і так далі.. звісно я йому ніхєра не казала і теж залокувала але по факту він тупо намагався маніпулювати і цілком можливо що є лохи які через брак досвіду через отаких от нахаляву нададуть кацапам інфу самі того не розуміючи. самим цим ситуаціям мабуть більше року але можливо кацапи продовжать отак вишукувати людей у яких є певні проблеми які в теорії можуть зробити їх вразливими до маніпуляцій, при тому деякі все ж вміють прикидатися своїми тому все шо нам залишається це звертати увагу на підозрілі моменти типу надмірної цікавості і не довіряти нікому
Ранкова звичка, яка підсилює мозок і допомагає отримати підвищення — що показало дослідження
Village UA23 Nov. 2025 23:52пити каву?- Небезпечна рослина сусіда почала "захоплювати" чужий двір: відео вразило МережуVillage UA22 Nov. 2025 11:19кропива?
- Топ-7 собак, які ніколи не втомлюються: породи для по-справжньому активних сімейVillage UA22 Nov. 2025 11:14там 100% є хаскі)
- Трамп зробив гучну заяву про втрату Україною територійVillage UA22 Nov. 2025 11:12голодний дєдок, вже мікрофон жере)
- Яка зброя реально змінить ситуацію на фронті: експерт відповівVillage UA21 Nov. 2025 18:55якісна)
- Трамп оголосив дедлайн для погодження Україною мирного плануVillage UA21 Nov. 2025 18:54трамп гнилий дєд, який постійно забуває випити таблетки)
- Анджеліна Джолі в ТЦК: Мережа вибухнула мемамиVillage UA5 Nov. 2025 22:22такі новини мені подобаються!
- Орбан розкритикував "невдячність" Києва за підтримку від УгорщиниVillage UA4 Nov. 2025 23:02коли його вже викинуть у вікно?
- Квіти, що захищають оселю від зла й негативуVillage UA4 Nov. 2025 19:00валерянка?
Фіналісти конкурсу кумедних фото природи 2025 — коли переможець неважливий
Miro Baida3 Nov. 2025 19:22Дійсно хороша новина- Чому не можна віджимати пакетик чаю: багато хто не знаєVillage UA2 Nov. 2025 13:56в кого?
- Новорічний зворотний відлік: скільки днів до зустрічі 2026 рокуVillage UA1 Nov. 2025 12:10а хто зустрічатись має?
- Розвідка США розкрила несподівані постачання для війни РФ: що приховують Китай і МоскваVillage UA30 Oct. 2025 11:57моцква пишеться з маленької)
- Туск розніс Орбана: лідер найбіднішої країни в ЄС "зачарований Москвою"Village UA28 Oct. 2025 21:44фото супер!🤣
- Навіщо досвідчені господарі залишають кореневища від капусти після збору врожаю на городіVillage UA24 Oct. 2025 14:14щоб поламати об них ноги.
- Зеленський прибув з візитом до Лондона: з ким зустрінеться президент УкраїниVillage UA24 Oct. 2025 14:13з кимось)
- Росія створила фейковий Telegram, який стежить за користувачами — ЦПДПідтримка (Support)21 Oct. 2025 23:33А оригінальний тоді що робив? ))
- Рада продовжила воєнний стан і мобілізацію, а Бережну призначили міністеркою культури. Головне за день
Лютий Махновець21 Oct. 2025 22:12"міністерка"?... а якби чоловік, то - "мініструк"?... - "Підробка. Штучний інтелект у світі людей": фальшивий розум, або про що мовчать ШІ-винахідники. Рецензія ІТС.uaMiro Baida12 Sep. 2025 16:18Хоч якийсь голос тверезості в цій ШІ-ейфорії