Gazeta.ua

7 березня 2007 року я вдосталь кепкував із нього. Щойно закінчилися по­вторні матчі 1/8 фіналу Ліги чемпіонів. "Мілан", за який уболіваю я, пройшов далі. А його "Реал" поступився "Баварії" й вилетів із турніру. Далі "Мілан" показав, як треба обігрувати найсильнішу німецьку команду, й у підсумку виграв турнір. Усьоме в історії. У "Реала" на той момент було дев'ять перемог. Тож я мав сподівання, що найближчим часом італійський клуб перевершить іспанський і стане найкращим в історії. Через 18 років глузувати можна вже з мене. Бо "Мілан" почав настільки стрімке падіння, що вісім років навіть не грав у турнірі. Обставини склалися так, що позаторік поталанило вийти до півфіналу, де на очах Андрія Шевченка програли "Інтеру" найпринциповішому супернику. А щодо "Реалу", то таке враження, ніби за цей час він тільки те й робив, що перемагав і тричі поспіль, і двічі за останні три сезони. Тож із того, чим мені залишалося тішитися в розмовах із ним, лише торішня перемога в особистій зустрічі в юнацькій Лізі чемпіонів і сенсаційний виграш на полі суперника 5 листопада торік. Частково я ще тішив себе тим, що останні перемоги мадридський клуб здобув під керівництвом Карло Анчелотті "історичного" тренера "Мілана". Та, зрозуміло, відмовився від "ідеї" наздогнати найвеличніший клуб Європи тут би другого загального місця не втратити. Все одно вболівав проти "Реала" і за звичкою, і тому, що його тріумфи набридли у спорті немає нічого гіршого, ніж постійні чемпіони. Тож утішився, коли "Арсенал" став на шляху Королівського клубу до чергового найвищого титулу. А за кілька днів сильно пошкодував про це. Бо прийшла трагічна звістка він, який пішов добровольцем у ЗСУ, загинув, захищаючи Україну. Є надія, що наступного року "Реал" відсалютує перемогу своєму відданому вболівальнику. І справжньому ­чоловікові.

&еnsр;В армії маю користуватися повагою, кажу колезі. Не тому, що маю хист до військової справи. Якраз навпаки. Просто в цивільному житті працював спортивним журналістом. Трохи знаюся на футболі. І побратими, напевне, цікавитимуться моєю думкою. Зокрема, щодо того, як зіграла збірна України. Дмитро погоджується. Я тішусь і згадую літо ­2006-го. Тоді національна футбольна команда під керівництвом тренера Олега Блохіна вперше грала у фінальній частині Кубка світу. Усю увагу було звернуто на мене як на спортивного редактора. Літучки шеф починав з теми футболу. Запропонував тоталізатор. З кухні в основний зал винесли величезний телевізор і всі охочі могли долучитися до перегляду матчів збірної. Працювати довелося в поті чола. Наша команда, хоч і не показувала феєричної гри, зате їй поталанило дійти до чвертьфіналу. Коли збірну взяв Шевченко-тренер, йому теж усміхнулася доля. Вона прихильна до видатних гравців. На Євро-2020/21 команда вийшла з групи тільки завдяки перемозі шведів над поляками. Потім ми цих шведів перемогли у 1/8, хоча гру вели скандинави. З часом Шевченко зрозумів: тренерство не його. Зосередився на менеджерській роботі. А команду доручили його колишньому партнеру Сергієві Реброву. Тому пофортунило пройти Боснію. Програвали в один м'яч, коли Яремчук і Довбик на останніх хвилинах забили двічі. Але видатним гравцем нинішній наш тренер не був. Тож доля вирішила, що цього досить. І Судаков на фініші поєдинку проти Бельгії вдарив у воротаря. Тож Україна не пройшла у плейоф фінальної частини Євро-2024. Тоді вболівальників спіткало перше розчарування. Збірну називали найсильнішою за всі часи, а тут така халепа. Суцільним воно стало після виступу в Лізі націй напередодні останнього туру могли вилетіти до нижчого дивізіону. Добре, обіграли Албанію на виїзді й тепер боротимемося за вихід до групи найсильніших. Погано інше: інтерес до команди втрачено. І побратими мене не розпитують про збірну.