Search trend "СІМ'Я"

Про це повідомляє журналістка Кеті Лівінгстон з посиланням на власні джерела.Згідно з прикордонними записами, Наталія Дмитрієва в'їхала в Україну 8 лютого і виїхала 12 лютого, за кілька днів до того, як у Саудівській Аравії мали відбутися переговори між Росією і США щодо потенційного врегулювання ситуації в Україні. Одне з джерел каже, що вона виїхала з України до США на початку 2022 року, після початку повномасштабного вторгнення Росії, разом зі своєю матір'ю. Діяльність сестри переговорника під час перебування в Україні або мета її подорожі туди невідомі."Старі записи показують, що і Наталя, і її мати, Тамара Шевченко, раніше мали українські паспорти, в останні кілька років вони їздили в Україну за американськими паспортами. Незрозуміло, звідки в Наталії і Тамари американські паспорти та чи живуть вони нині у США", - пише Лівінгстон.Журналістка каже, що сім'я Дмитрієвих може володіти більшою кількістю активів у Європі та Україні, ніж було відомо раніше.Що відомо про ДмитрієваКирило Дмитрієв прожив у США понад 10 років, здобувши наукові ступені в Стенфорді та Гарварді. Його дружина є близькою подругою дочки Путіна, а сам Дмитрієв роками має глибоку довіру Кремля. Зараз він керує Російським фондом прямих інвестицій і відіграє ключову роль, представляючи Москву в негласних мирних переговорах між Вашингтоном, Києвом і Москвою."Хоча зв'язки Кирила в США добре відомі, очевидний статус його сестри і матері як американських громадян є чимось новим. Нещодавні візити Наталії до України також стали несподіванкою", - додала журналістка.Російський опозиційний політик Марк Фейгін в інтерв'ю ведучому програми "Студія Захід" Антону Борковському зауважив, що Кирило Дмитрієв, який представляв Росію на переговорах в Ер-Ріяді 18 лютого, виконує прикладну, утилітарну функцію і ніякої політичної ролі не відіграє.  

Про це пише Слідство.Інфо. Видання вказує, що з відкритих джерел відомо, що Катерина Шмигаль у лютому 2024 року створила приватне підприємство "КАДіС УА", яке спеціалізується на готельному бізнесі й здачі майна в оренду. Журналісти не зафіксували бізнес-активності компанії, втім, через півтора місяця після створення фірми, у квітні, на неї було зареєстроване авто Rаngе Rоvеr Sроrt 2022 року. Згідно з даними архівного оголошення, його продавали за 84 500 доларів США, або 3,5 млн грн.  До цього Катерина Шмигаль продала своє авто Rаngе Rоvеr Sроrt 2016 року. Журналісти вказують, що у декларації прем'єра з'явився запис про фірму дружини, але дані про авто - ні. Читайте також: Декларація прем’єр-міністра України Дениса Шмигаля: сім'я заробила за рік понад 9,6 млн грн, а зберігає більш ніж 17 млнВидання пише, що з відомостей про сплачені водіями авто штрафи випливає, що торік цей Rаngе Rоvеr Sроrt тричі перевищував швидкість неподалік від помешкання сімʼї премʼєр-міністра у Львові. Також цю автівку фіксували на подвір'ї сімʼї премʼєр-міністра. Тому журналісти припускають, що робочу автівку могли використовувати у робочих цілях. Аналітикиня Центру протидії корупції Антоніна Волкотруб у коментарі виданню розповіла, що дружина премʼєр-міністра мала задекларувати автівку."Недекларування у цьому випадку виглядає доволі дивним, оскільки ми знаємо, що власниця цієї юридичної особи мала перед тим автівку такої ж самої марки, тільки кількома роками випуску раніше. Тобто виглядає так, що вона (Катерина Шмигаль, — ред.) купила новішу автівку, яку може використовувати не лише в підприємницькій діяльності, але й у приватних цілях. Тому вона мала б показати її у декларації", - зазначила Волкотруб. Подружжя Шмиглів ситуацію не коментувало. 23 квітня Національне агентство з питань запобігання корупції повідомило, що виявило ознаки декларування недостовірних відомостей у декларації начальника Управління Державної міграційної служби України в Хмельницькій області на понад 27,8 млн грн.

Ліонель Мессі не може без футболу

З вересня 2025 року російським школярам, які навчаються в середніх і старших класах, почнуть видавати новий підручник «Моя сім'я»

У селі Перегонівка Голованівського району Кіровоградської області чекають на повернення лелеки Буська. Птах з'явився у сім'ї Деружинських торік навесні після загибелі молодшого сина, який був військовим

Для Еспресо вони розповіли свої історії – на кого чекають, чи мають зв'язок із рідними й чому вирішити вдатись до радикальних дій.Наталія, мати 24-річного Іллі Вороновича, на акцію у Києві приїхала з міста Славути, Хмельницької області. Готувалась до голодування ґрунтовно: взяла спальник, каримат, попередила про це своїх близьких і була налаштована витримати декілька днів без їжі."Я була готова тримати голодування кілька днів, а, якщо потрібно, то навіть більше. Наші діти трималися на Азовсталі, і ми маємо бути сильними тут", – каже вона.Іллю Вороновича, бійця полку "Азов", росіяни засудили до 27 років ув'язнення. Офіційна причина, за версією Росії, "тероризм", однак насправді воїн захищав Україну під час оборони Маріуполя. Пройшовши пекло "Азовсталі", полон та теракт в Оленівці, він досі залишається в неволі в Росії. 27 років в'язниці за захист вітчизниІлля Воронович родом зі Славути, Хмельницької області. У 2021 році, коли йому було лише 20 років, він підписав контракт із полком "Азов" і поїхав до Маріуполя. Встиг пройти тільки курс молодого бійця, далі почалася повномасштабна війна. Під час оборони міста Ілля опинився на території заводу "Азовсталь", де разом з іншими захисниками тримав оборону 86 днів.Унаслідок обстрілів зазнав тяжких поранень."Там він отримав осколкові ураження ніг та сідниці, зламав руку, яка зрослася неправильно через відсутність належної медичної допомоги. Згодом рука втратила повноцінну рухливість через пошкодження нервових закінчень та сухожиль", – розповіла пані Наталія.У травні 2022 року Ілля вийшов у полон. Його вивезли до Оленівки, де вже 28-29 липня стався жахливий теракт. Внаслідок теракту Ілля опинився серед тяжко поранених. Про це рідні дізнались відео з донецького госпіталю, опублікованого росіянами.Після теракту сім'я тривалий час нічого не знала про долю Іллі. Лише у вересні 2022 року з'явилася перша інформація від одного зі звільнених полонених, який бачив Іллю в Оленівці."18 березня 2024 року ми побачили Іллю серед тих, кого російська окупаційна влада незаконно засудила. Його звинуватили спочатку у "руйнуванні майна", а потім — змінили статтю на "тероризм". Тоді отримав вирок 27 років ув'язнення", – пригадує мати Іллі.Після суду Іллю перевели до Макіївської колонії. Однак із грудня 2024 року рідним про нього нічого не було відомо."Ми не знаємо, де він і в якому стані. Після двох тяжких поранень його могли кудись вивезти, але офіційної інформації немає",  – говорить Наталія Воронович.Поки син перебуває у полоні росіян, жінка бере активну участь у заходах на підтримку полонених. Неодноразово була на мітингах у Києві та у своєму рідному місті. Під час акцій підтримки родичі полонених закликають владу вжити реальних заходів для повернення захисників додому.Понад два роки не бачили навіть фотоДо акції у Києві також долучилась пані Олена, сестра важкопораненого військовополоненого Андрія Іванова з Сумщини.Про брата жінка розповідає, що він з дитинства був надійною опорою для своєї родини. 10 років працював газоелектрозварювальником на Конотопському заводі, де його дуже цінували. У 2014 році, після початку війни, хотів стати на захист Батьківщини, але через травму руки не зміг одразу поїхати. З кінця 2014 року почав службу під Маріуполем. Брав участь у Широкинській операції, боях на Світлодарській дузі. У 2022 році Андрій планував закінчити контракт і повернутися до цивільного життя. Та повномасштабне вторгнення Росії змінило все.Андрій Іванов до війни"Ми росли разом, були майже однолітками. Він завжди допомагав, підтримував і цього дуже не вистачає зараз. Коли я дивлюсь ворожі телеграм-канали, то дуже боюся, що не впізнаю його. Я три роки не бачила його фотографій, боюся, що він змінився. Бо він був статним хлопцем, а зараз, мабуть, похудав, змарнів після всього пережитого", – ділиться переживаннями жінка.Про Маріуполь, про "Азовсталь" він розповідав мало. Довгий час із ним не було зв'язку, а згодом написав: "Якщо я помру, то потраплю в рай, бо в пеклі я вже побував". Андрій Іванов разом із побратимами вийшов з території "Азовсталі" 20 травня 2022 року. Родина дізналася про це з телевізійних новин. Останній зв'язок із братом був ще 8 травня."Думали, що їх врятують: дадуть їсти, обміняють, як обіцяли. Тільки цими надіями і жили", – розповідає сестра Андрія.Три кола пекла українських захисниківУ червні "Червоний Хрест" повідомив, що Андрій вийшов із полону. Більше жодної офіційної інформації родина не отримувала. Шоком для них і всієї країни став вибух у бараці в Оленівці. У списках, розповсюджених Росією, сестра побачила ім’я Андрія серед важкопоранених."Ніхто не пояснював нічого. Всі сподівалися, що хлопці живі й що Росія прибрехала. Згодом на ворожих телеграм-каналах з'явилося відео, де було видно живого Андрія. Його перевозили назад до Оленівки", – розповідає пані Олена.Після великого обміну полоненими у вересні 2022 року Андрія серед звільнених не було. Завдяки самостійним зусиллям родин вдалося дізнатися, що в грудні 2023 року він перебував у СІЗО №2 в Таганрозі. Пізніше, у Пермському краї.Андрій Іванов у полоніЗа весь цей час родина не отримала жодного листа чи підтвердження про стан здоров'я. Лише від звільнених військових стало відомо про важкі опіки та контузію Андрія."Він пройшов перше пекло на Азовсталі, друге –  в Оленівці, і тепер третє –  у російській в'язниці. Але я впевнена: він повернеться додому", – вірить сестра Олена.Зустріч з представниками владиПід час акцій родичі полонених зустрічалися із представниками Координаційного штабу та СБУ і кажуть, що налаштовані боротися до кінця, якщо їх знову не почують."Ми будемо виходити на акції, будемо говорити про них. Будемо боротися за наших рідних доти, доки не повернуть їх додому. Якщо буде зустріч із Зеленським, я обов'язково поїду. Долучатимусь до всіх акцій. Поки моя дитина не буде вдома, я не здамся", – каже Наталія Воронович.Представники влади запевнили родичів полонених, що "їх почули та взяли до уваги їхні вимоги", а також робитимуть все можливе для повернення полонених додому. Родичі наголосили, що, якщо вимоги акції не виконають, то протести триватимуть.До слова, на акціях присутні не тільки родичі тих, хто перебуває в полоні, але й ті, хто вже втратив своїх близьких. ДовідковоТеракт у тюремному бараку росіяни влаштували проти ночі на 29 липня 2022 року на території колишньої виправної колонії № 210 смт Оленівка на тимчасово окупованій території Донеччини. У будівлі, де утримували українських військовополонених, стався потужний вибух. Російські пропагандистські ЗМІ тоді повідомляли, що загинуло 50 українських захисників, ще 70 зазнали важких поранень. Як повідомляли у ГО "Спільнота Оленівки" точно відома доля 63 людей, щодо інших немає інформації. Зв‘язку з тими, хто досі перебуває у полоні, теж немає.ГО "Спільнота Оленівки" – це організація, що об'єднує родини постраждалих у теракті в ніч на 29 липня 2022 року. 

У розвідувальному відомстві США загибель сина співробітниці назвали "особистою трагедією, не пов'язаною з безпекою країни".

Офіційний речник ЦРУ підтвердив загибель Майкла Глосса, сина заступниці директора агентства Джуліан Галліни, під час війни в Україні. Представник спецслужби розповів, що навесні 2024 року сім'я Джуліан Галліни пережила важку особисту трагедію: її син Майкл Глосс, який мав психічні розлади, загинув у боях в Україні, повідомляє NВС. При цьому в ЦРУ не уточнили, на чиєму боці воював Глосс, підкресливши, що ця історія є особистою справою родини й не стосується питань національної безпеки. Раніше видання "Важные истории" повідомило, що Майкл Глосс приєднався до російських військ, вступивши на службу до ЗС РФ, і загинув в Україні. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Російські командири вбивають власних солдатів за спробу залишити позиції - ГУР Джуліан Галліна стала заступником директора ЦРУ з цифрових інновацій у лютому 2024 року, коли її син уже перебував у лавах російської армії. За інформацією журналістів, Глосс відкрив візу в Стамбулі, після чого вирушив до Росії. Під час поїздки він придбав прапор СРСР, зареєструвався у VК, підписався на сторінки, присвячені Леніну, Сталіну, та активно публікував відео з російським президентом Путіним. Через закінчення терміну дії візи він потрапив у пункт вербування у Москві, підписав контракт і був направлений на війну в Україну. Глосс служив у складі 137-го полку ВДВ і загинув на початку квітня 2024 року під час бойових дій. Уранці 25 квітня в Балашисі, місті поруч із Москвою, вибухнув автомобіль. Унаслідок цього загинув генерал-лейтенант Міноборони Росії. Помер Ярослав Москалик. Він обіймав посаду заступника начальника Головного оперативного управління Генштабу ЗС РФ. Слідком заявив, що причиною вибуху стало спрацювання саморобного пристрою. Усередині було багато вражаючих елементів. Їх заклали в автомобілі.

Кліщі - це небезпечні паразити, які можуть нашкодити вашому собаці. Важливо знати, як розпізнати укус кліща та симптоми кліщів, щоб вчасно надати допомогу. Симптоми укусу кліща у собаки Наявність кліщів у собак досить часта та небажана ситуація, ускладнена різноманітністю видів цих паразитів. Зокрема, вушний кліщ це крихітний організм, здатний викликати запалення у вушному каналі та спровокувати розвиток отиту. Виявити укус кліща у домашнього улюбленця буває непросто. Тому з настанням теплої пори року необхідно ретельно спостерігати за станом здоров'я чотирилапого друга та проводити огляд після кожної прогулянки. Це єдиний спосіб уникнути серйозних ускладнень для його здоров'я. Після укусу кліща у собаки, початкові ознаки можуть проявитися протягом першої доби, а інкубаційний період триває до 28 днів. Інтенсивність та швидкість появи симптомів залежать від: - віку тварини; - загального стану її здоров'я. Ці паразити є переносниками багатьох захворювань, симптоми яких можуть значно відрізнятися. Проте, існують і загальні ознаки, які допоможуть власнику запідозрити неладне зі здоров'ям улюбленця. Симптоми укусу кліща у собаки: Видимий кліщ. Найочевидніша ознака - це сам кліщ, який прикріпився до шкіри собаки. Кліщі можуть бути маленькими, як макове зерно, або великими, як горошина, залежно від того, скільки крові вони випили. Припухлість або почервоніння. Місце укусу кліща може бути припухлим, червоним та запаленим. Свербіж. Собака може постійно чухати або лизати місце укусу. Біль. У деяких випадках укус кліща може бути болючим. Втрата апетиту та млявість. Якщо кліщ переносить хворобу, собака може стати млявим, втратити апетит та мати підвищену температуру. Важливо пам'ятати, що укуси кліщів можуть передавати серйозні хвороби, такі як Лайм- бореліоз, ерліхіоз та бабезіоз. Симптоми цих хвороб можуть варіюватися, але часто включають лихоманку, біль у суглобах, слабкість та анемію. Що робити негайно після виявлення укусу кліща? Витягніть кліща. Використовуйте пінцет з тонкими кінчиками або спеціальний пристрій для видалення кліщів. Захопіть кліща якомога ближче до шкіри собаки та обережно, але твердо витягніть його, не обертаючи. Важливо видалити кліща повністю, щоб не залишити частини ротового апарату в шкірі. Обробіть місце укусу. Після видалення кліща продезінфікуйте місце укусу антисептиком. Спостерігайте за собакою. Слідкуйте за собакою протягом кількох тижнів на предмет будь-яких ознак захворювання, таких як лихоманка, млявість або біль у суглобах. Якщо ви помітили будь-які тривожні симптоми, негайно зверніться до ветеринара. Найкращий захист від паразитів - це профілактика. Існує багато різних засобів захисту від кліщів, включаючи: Нашийники від кліщів. Нашийники, які виділяють інсектициди, можуть захистити вашу собаку від кліщів протягом кількох місяців. Краплі на холку. Ці краплі наносяться на шкіру собаки між лопатками та вбивають кліщів при контакті. Таблетки від кліщів. Існують таблетки, які вбивають кліщів після того, як вони прикріпляться до собаки. Спреї від кліщів. Спреї можна використовувати для захисту вашої собаки перед прогулянкою в місцях, де можуть бути кліщі. Регулярно оглядайте свою собаку на наявність кліщів, особливо після прогулянок у лісі або полі. Своєчасне виявлення та видалення кліщів допоможе захистити вашого улюбленця від небезпечних хвороб. Пам'ятайте, що хвороби від кліщів можуть бути серйозними, тому вчасна діагностика та лікування мають вирішальне значення.

Сім'я захисника еквадорського Емелека Джексона Родрігеса стала жертвою злочину.

Найбільше активістів рухів спротиву "Жовта стрічка" і "Зла мавка" перебуває у Криму За першою освітою я фінансист, кілька років працювала в цій сфері. Але потім відчула поклик душі до більш творчої роботи й пішла на телебачення, не маючи ні зв'язків, ні умінь, ні профільної освіти. Тоді на Першому національному діяв навчальний проєкт "Телеакадемія", де можна було спробувати свої сили в різних ролях. Журналістика мене захопила. Спочатку навчилася робити сюжети, потім стала писати сценарії до токшоу, пізніше пробуватися як ведуча. Займалася освітніми проєктами, але з початком окупації Криму почалася моя робота саме в інформаційній журналістиці. Коли занурюєшся в цю сферу, то потім відмовитися від цього неможливо. Це не просто професія, це твоє життя постійна залученість і намагання якомога більше розповісти про те, що відбувається в Україні. 2017 року долучилася до команди "Чорноморської телерадіокомпанії", яка переїхала з Криму, коли Росія анексувала півострів. Відтоді ще більше почала працювати з кримськими темами. Та найбільш творчим проєктом за весь час моєї роботи в медіа стала програма "Кінотренди" на Українському радіо. Ця передача була в ефірі до повномасштабного вторг­нення, а тоді пріоритети змінилися. Після початку великої війни в мого керівника Юрія Табаченка виникла ідея зробити проєкт про українські спецслужби і спецоперації "Мережа". Хотілося розказати важливі для нашої самоідентифікації речі, що підкреслюють наші сильні сторони, бо слабкі ми й так можемо знайти. Проєкт демонструє, що ми живемо в часи героїчних людей. Коли почала розробляти теми для "Мережі", зрозуміла, що багато цікавого можна розповісти про історичні події. Цьому присвячено перший сезон проєкту. Не тільки слухачів, але й мене вразила серія про замахи на Степана Бандеру, яких було дев'ять. У програмі розкриваються неочевидні факти. Є епізод про кілера, який зрештою вбив Бандеру, проте це вдалося йому не з першого разу. Коли він ішов на це завдання вперше, то, як потім зізнався, в нього здали нерви. Насправді радянська силова машина працювала за величезних ресурсів. СРСР кидав усі свої сили на те, щоб боротися з проукраїнськими настроями і тим паче проти ОУН і українських лідерів. Нам, маючи набагато менше можливостей, вдавалося зберегти свої осередки й чинити спротив цій величезній машині. Коли занурюєшся в цю сферу, то потім відмовитися від цього неможливо Знайшла онука Степана Бандери Стефана. Він живе в Канаді й рідко дає інтерв'ю. Але я написала йому листа, де пояснила, наскільки важливими є унікальні свідчення про його діда. Навіть не очікувала відповіді, але на моє здивування він відписав наступного дня. Запис зі Стефаном Бандерою справді був важливий, адже хто може розповісти краще, ніж сім'я? Третій сезон охоплює період із початку російсько-української війни. Багато подробиць звучить уперше. Є сюжети про Головне управління розвідки, зокрема про спецпідрозділ "Артан", який звільняв "вишки Бойка" та острів Зміїний, про оборону Донецького аеропорту. Також вдалося знайти людей, які першими чинили опір російській агресії в Донецьку та Луганську. Наприклад, активіст Віталій Овчаренко, нині військовослужбовець Збройних сил України, а тоді учасник ультрас "Шахтаря", розповів, що до Донецька приїжджали не місцеві. Тоді розгортали так звані антимайдани, спрямовані проти активістів, які підтримували Революцію гідності. А прихильників євроінтеграції в Донецьку було чимало, й це важливий історичний факт. Але на противагу їм звозили тітушок, які нападали на євромайданівців. Віталій Овчаренко згадує, що у травні 2014-го ситуація загострилася по них почали стріляти. Це стало лише питанням часу, коли їх уб'ють, і кожен вирішував сам: залишитися чи виїхати. Багато активістів і навіть тих, хто не брав участі у спротиві, тоді залишило Донецьк. Почав купувати доступну зброю Розповідаємо унікальні речі про звичайних людей, які об'єднувалися проти російської агресії. Вражає історія партизана з Луганщини, Героя України Володимира Жемчугова. Він жив у Грузії, але, дізнавшись про початок війни, повернувся до рідного міста Красний Луч на Луганщині, де жила його мати, і створив партизанський рух. Володимир Жемчугов зрозумів, що мирними методами нічого не змінити, й почав купувати доступну зброю, і разом з однодумцями чинили спротив самостійно. Вони пропонували співпрацю українським військовим, але довіри спочатку не було. Та коли Володимир дістався до підконтрольної Україні території, зустрівся з представниками Головного управління розвідки й показав список виконаних ним операцій, йому повірили. Відтоді він діяв під їхнім керівництвом, пройшов курси підготовки партизанів. Одна з операцій ледь не коштувала йому життя: Володимир підірвався на міні й отримав тяжкі поранення втратив зір, серйозно ушкодив руки. Він потрапив у полон, де його схиляли до співпраці. Та Володимир на це не пішов і не виказав нікого з українських спецслужб. Повернувся додому внаслідок обміну. Болюча історія про партизана з Харківщини. У нього була зброя, але окупанти все ж зуміли його вистежити, хоч він і переховувався. Зрозумів, що не подолає ворогів через їхню кількість. Вони почали стукати у двері, і він сказав: "Заходьте, я здаюся". Коли окупанти увійшли, підірвав себе разом із трьома росіянами за допомогою мін. Досвід, яким діляться наші герої, можливо, вони не хотіли би згадувати. Але усвідомлюють, що про це необхідно говорити якомога ширшій аудиторії як в Україні, так і за кордоном, щоб люди зрозуміли, з яким ворогом ми боремося. Це надзвичайно жорстокий ворог, який ні перед чим не зупиняється: йому байдуже чоловіки, жінки чи діти, він убиває всіх. Гадаю, для багатьох це єдина причина повертатися до цих історій. Такі травматичні спогади складно оживляти в пам'яті. Для журналістів це теж чутлива тема, й важливо зважувати кожне слово, щоб не зашкодити герою. Херсонець Роман Третьяков приєднався до руху спротиву з початком повномасштабного вторгнення. Він колишній спецназівець, але на той час був цивільний. Утім, залишатися осторонь боротьби не зміг і почав створювати на Херсонщині мережу агентів. Вони збирали дані про розташування й переміщення російських військ і техніки, передавали цю інформацію українським спецслужбам. Згодом за цими координатами працювали Збройні сили України. Російські військові розшукували Романа в той час, коли він перевозив зброю просто під носом у ворога. Зрозуміло, він добре знав своє місто, на відміну від окупантів, і діяв до останнього. На жаль, росіянам усе ж вдалося його вистежити. Хоча Роман переховувався у квартирі, про яку ніхто не знав. Коли окупанти почали випилювати двері, він спробував утекти через вікно, але там уже чатували російські силовики. Його взяли в полон, де він провів 19,5 місяця. Окупаційний суд засудив його до незаконного покарання, яке він відбув, перш ніж повернутися на підконтрольну Україні територію. Перебування в полоні це катування, нелюдські умови, голод. Словом, існування на межі життя і смерті. Це серйозно підірвало здоров'я Романа, згодом йому довелося проходити реабілітацію. Люди, які чинять спротив на окупованих територіях, ризикують надзвичайно. Нам розказали про чоловіка, який удома зберігає символіку так званої ДНР, показує, що начебто він підтримує Росію і це його публічна позиція, але насправді робить багато для українських військ і збирає важливу інформацію. Про багатьох таких людей ми дізнаємося лише після війни, адже російські спецслужби ретельно відстежують будь-які проукраїнські прояви, проводять фільтрації та перевірки. Військові наголошують на тому, що роль цивільних була важлива під час оборони та звільнення наших територій. Легендарний танкіст, Герой України Євген Межевікін із гордістю розповідав, як звичайні люди завзято передавали інформацію українським військовим під час окупації Київщини. Це допомогло в боротьбі з окупантами в перші тижні повномасштабного вторгнення. Взагалі кожна спецоперація сталася лише завдяки героїзму українських людей. Щоб дізнатися історії нашої боротьби, не треба ходити в кіно Приємно здивував той факт, що найбільше активістів рухів спротиву "Жовта стрічка" і "Зла мавка" перебуває у Криму, незважаючи на 12-й рік окупації. Це дивовижні люди, які впевнені в тому, що український прапор повернеться до їхніх рідних міст. Війна триває, і ми розуміємо, що вона надовго. Нині події, які відбулися 11 років тому чи навіть три, це вже історія. Важливо згадувати деталі, тому що з часом вони можуть забутися. Наприклад, мало хто знає про командира зенітно-ракетного взводу Національної гвардії України Сергія Фалатюка, який перебував на аеродромі в Гостомелі першого дня великої війни. Це перша людина, яка почала стріляти по російському десанту, що намагався там висадитися. Сили були абсолютно нерівні, не було чим оборонятися. Ракети, якими можна щось збивати, закінчилися швидко. Боротися не було чим, проте українські воїни вступили в бій із російським десантом. Це було важливо, бо виграли час, поки підійшло підкріплення. В інформаційній війні має звучати правда. Щоб дізнатися історії нашої боротьби, не треба ходити в кіно вони пишуться щодня на фронті. Ворог у нас сильний, його не варто недооцінювати. І те, що нашим військовим вдається протидіяти такій силі вже 12-й рік, не думаю, що комусь іншому вдалося б.

Господарі переглядали камеру спостереження і були приголомшені, побачивши біля парадного входу "непроханих гостей". Добре, що саме тоді ніхто не відчинив двері. Повний текст новини

Пані Ірино, за фахом ви вчитель-логопед. Як так, воно якось усе зовсім не пов’язане?У мене дві освіти: логопедична і ще я юрист. Виходила на Майдан я як комерційний директор із кабінету з секретаркою. Я от сьогодні тільки згадувала цей епізод, що, так, своє життя я дійсно змінила на Майдані повністю.Ми згадаємо той початок волонтерського такого життя з Майдану, яке там стартувало. Згадаємо все-все, що ви пройшли, поговоримо про те, чим ви сьогодні займаєтеся. Ну і ще так само розповімо, чому ви не любите оте прізвисько, яке до вас прилипло — Королева гуманітарки. Я сказала "Королева гуманітарки" - а ви так закотили очі. Чому не подобається це? Так, це придумали у свій час люди, коли ми, дійсно, на початку повномасштабної війни отримували фури, вагони, машини гуманітарної допомоги, яку потім після цього треба було ще розібрати. А жили ми в той час у госпіталі, тому що мій чоловік був начальником приймального відділення військового госпіталю. Власне, так, у цьому кабінеті там було завжди… Не те що 12 метрів - там неможливо було розвернутися, тому що постійно розбиралася якась гуманітарна допомога.У перші дні привозили такі реліктові речі, що ти там міг знайти йод 1945 року. Я не жартую. Ліки, які бабуся якась їла, так, у 1970 році, пів таблетки. Це теж не жарти. Були дуже класні речі, потрібні, але коли гуманітарна допомога не розібрана, вона ось так вся-вся у цих великих коробках.І перші місяці повномасштабної війни я займалася тим, що постійно щось сортувала, десь сиділа і сортувала, потім знаходила, ґуґлила, що це взагалі, і передавала медикам уже у госпіталі за необхідності. А коли я почула презентацію… Насправді, приймальне відділення — проєкт почався у 2022 році.І в цьому році я вже просто не жартую, що три роки буде, і це проєкт, який дуже важливий і дуже всім потрібний. І всі кажуть: так, так, ми підтримуємо. Але це дуже довга реалізація. Цей проєкт почався з того, що, коли ми приймали поранених, і, власне, наше приймальне відділення — це насправді реєстратура. Це приймальне відділення в госпіталі в Києві. ТакІ ви змінюєте його концепцію. Ми будуємо нове приймальне відділенняВоно розташовано в абсолютно іншому місці, навпроти старого приймального відділення. Ми поєднуємо хірургічний корпус існуючий, тому що це хірургічне приймальне відділення еmеrgеnсy, яке має бути просто за нормами обов’язково в кожному медичному закладі. Тобто ми не робимо нічого такого, ми просто повертаємо те, що має бути.Мають бути зручні туалети для того, щоб поранені самі могли до них дістатися, а не три сходинки там і повороти. Має бути місце, в якому поранений чекає лікаря, і він не чекає в коридорі, а чекає спокійно в палаті, де він може поспати, відпочити, помитися, тобто отримати нормальні, гідні умови.І найголовніше, що в одному приміщенні збираються всі фахівці, у них є свої кабінети, є медичне обладнання, і все це дозволяє провести обстеження в одному місці. Не треба поранених ганяти по великому госпіталю, а київський госпіталь дуже великий за розмірами. Це щось таке, що є за кордоном, але в нас такого немає?Так і у нас є. У нас навіть у сільських амбулаторіях, вибачте, вже до повномасштабної війни намагалися повністю зробити так, щоб еmеrgеnсy було обов’язково в кожній лікарні. Ну, мається на увазі лікарні, яка забезпечує медичні послуги для декількох сіл чи міста. Це обов’язкова умова. А військовий госпіталь, оскільки він розташований на історичній території, в історичних будівлях, пристосованих до поранених, не має бути таким, тому що приймальне відділення – це те, що перше бачить поранений, коли його доставляють.  Його привозять нашими евакуаційними вагонами, автобусами, гвинтокрилами чи машинами швидкої допомоги. І він перебуває певний час саме в цьому приймальному відділенні.Специфіка в тому, що поранених багато, операцій багато. І, наприклад, якщо потрібен травматолог, а він у цей час на операції, то пораненому просто доводиться чекати дві, три, чотири, п’ять годин. Ну, це краще робити, звісно, там, де він може відпочити, а не там, де люди ходять по голові. У вас ще багато проєктів, які почали з’являтися, відколи почалася війна, і це не тільки з 2022-го, а з 2014 року. Але спочатку був Майдан, так? Який з вас зробив волонтерку Революції Гідності. Так.Дуже багато людей навіть зараз кажуть про те, що от якби не було Майдану, не було би того всього, що почалося в 2014 році, тобто війни на Донбасі й анексії Криму, не було би повномасштабного вторгнення. Наука "аякбиологія", так? Ну, по-перше, ми б стали… Ми були б другою Білоруссю. Це наш був би шлях. Якби цього не було - то поступове поглинання, так. Ну, всі кажуть про те, що це був такий виклик. Янукович при владі — це був виклик українському народу, який шляхетний, який поважає себе, і, власне, вибрати із всіх фігур абсолютно неадекватну — це треба було вміти.Насправді наша історія, все йшло до того, що в будь-якому випадку Росія чи намагалася б нас поглинути, чи це була б війна. Подивімося на Грузію. Якщо хтось чинив спротив Росії — це була війна.Коли почався Майдан, що для вас було тою поворотною точкою, що ви сказали: все, я виходжу? Чи ви до того були такою патріотичною, активною людиною, якій залежало, що відбувається в країні, що треба ще робити якісь зміни, і ці зміни можу робити я?Ці зміни ми пробували робити у 2004 році. Я, власне, ветеран Майданівського руху. І тоді в мене був свій бізнес. І я всім своїм працівникам, у мене був невеликий колектив, але я їм просто сказала, що ви можете ходити на Майдан, я не буду…Це ще в часи Помаранчевої революції?Так, це під час Помаранчевої революції. А сама я особисто кожен день готувала якісь там десь 40–50 порцій їжі, машиною привозила на Майдан і годувала, спілкувалася. Тобто мій вклад був от таким. Ну і брала участь там. Це був трохи інший формат. Коли починалася Революція Гідності, я чесно наврочила сама собі, тому що сказала, що в цей раз давайте без мене.Тобто після Помаранчевої революції у вас було розчарування?Так, це було розчарування. Тому що здавалося дуже наївним, що тобі треба там постояти на Майдані місяць, так? І всі докорінні зміни самі собою стануться. Прийдуть тільки хороші люди, а погані підуть. Ну, життя — це не казка. Нам це все зараз підтверджено було. І я поступово-поступово дивилася, мені було шкода, я підтримувала морально, я дивилася стрими. І, звісно, все змінилося з побиття студентів.Коли дітей побили — це був просто абсолютно… Ми йшли пішки, я взяла свою меншу дитину і несла на руках, ми йшли пішки. Це дійсно був мільйон, який ішов. Київ ішов на Майдан. І стало зрозуміло, що ми цього не пробачимо, ми будемо боротися. А всі наступні кроки — ви самі пам’ятаєте, що воно насправді було таке підливання бензину у вогонь, і тому все це розгоралося.Те, що Росія скористалася слабкістю України, вона зробила все за всі роки незалежності, щоб у нас не було своєї власної армії, щоб у нас не було Служби безпеки, щоб у нас не було нічого свого. Тому що коли ми дивимося - це все інспіровані Росією люди, які розвалювали абсолютно все у нас. І ця вся міфологія про те, що українці лише сало їдять і сміються…Тому самі росіяни вважали, що ми спокійно складемо лапки, і це буде легкою прогулянкою. Ну, як підтвердив уже 2022 рік, вони тоді так і не зробили висновків. Вони все рівно вважали, що ми не будемо боротися, а ми проявили характер.Але в 2014 році деякі люди відразу з Майдану включились у війну.Так.Чи зі зброєю в руках, чи волонтерством, чи інформаційною якоюсь підтримкою, так? А хтось розвернувся і почав собі жити аs usuаl. Ну, так завжди...Чому ви вирішили продовжити? Чи це хтось за вас вирішив, чи просто сама доля так повела вас?Знаєте, так вийшло, що з 18 по 20 лютого я була на вулиці. Я до цього просто допомагала в терапевтичному... Ну, ми таку приймальню зробили й просто приймали велику кількість поранених соматичних. Міряли тиск, робили якісь призначені лікарями уколи, давали пігулки, які були призначені. За добу було до 400 пацієнтів, щоб ви просто розуміли. Ми ще вели записи. А 18-го вже було відчуття, всі розуміли. Я взяла вихідний на роботі за свій рахунок, ішла на Майдан, така дівчача, наївна: якщо я вдягну підбори й блакитне, щось таке легке, світле, то нічого не буде.Ну, от, я прийшла, і зате мені потім було дуже легко бачити, де я бігаю, тому що своє світле пальто я зняла, і мені дали бушлат розміру ХХL чи ХХХL, але в ньому було тепло. Він був червоний. Ну, це ніяк ні в чому не врятувало, але хоч його перепачкала, а не своє пальто.І ці три дні змінили мене абсолютно, тому що кожен день виходити було дуже страшно. Кажуть: як ти не боялася?  Я дуже боялася. Але я просто розуміла, що там є люди, їх там потім уже почали вбивати, і не можна не прийти, тому що коли ти не приходиш, ти даєш більше шансів Майдану бути переможеним. Куля тоді влучила, десь якраз у ці дні?Куля 18-го — так, це було на Садовій, там все палало. До того часу я нічого подібного в житті не переживала, тому що я там озирнулася — рожевий водомет, із нього рожева вода, блакитне небо і чорний дим. І все це разом… Просто така страшна картинка в центрі нашого мирного, чудового міста. Там уже були всі ті перестрілки, там закидалися “Молотова”. Ну, власне, я не думаю, що вони цілили прям спеціально. Вони просто стріляли, щоб нас відігнати. Я думала, що це вже почалася зачистка і вже дубинками б’ють. Потім озирнулися — ще нікого немає, ну і продовжували робити те, що робили.А потім почалася війна?Так. І я пішла у військкомат. Записуватися?Так, я пішла, написала в Шевченківський військкомат по місцю проживання. Прийшла туди. Це було після 1 березня, коли захопили Крим… Коли ці гвинтокрили летіли, і це була теж така страшна чергова картинка,черговий крок. Я прийшла, але вони так посміхнулися, сказали: "Дякуємо вам дуже, але жінок із маленькими дітьми ми поки не потребуємо".І я тоді, власне, знайшла своє місце, тому що ми знову приходили на Майдан, коли наші друзі-майданівці готувалися до відправки вже на фронт. І вони, власне, ще якийсь певний час жили там, на Майдані. Потім вони об’єднувалися з ВВ. І це основа була Нацгвардії, коли все це прям будувалося на твоїх очах.Я приходила до них, а потім почула, як хтось сказав, що у військовому госпіталі є поранені й там потрібна допомога. Я записалася і прийшла. Так, оце вже стало такою долею.І що спочатку робили?Абсолютно все. Я прийшла туди, запитала, подивилася — там була бабуся, їй було далеко за 80, вона була санітарочкою, мила підлогу, а поранених хлопців привозили. Я подивилася і почала їй допомагати. Мила двері, мила вікна, мила підлогу.Там стався такий момент, тому що тоді Андрій Пишний, який очолював Ощадбанк, теж хотів чимось допомогти пораненим. Він прийшов туди, а ми були трохи знайомі. Він просто не зрозумів, що це я, тому що я була в халаті, у рукавичках гумових. Він запитав: "Ірина, це ви?" Я кажу: "Так". А він: "Давайте щось придумаємо для поранених".Ну от, із цього ми почали думати, як можна дієво допомогти пораненим, коли на той час не було коштів ні на що. Ні на протезування, ні на ліки, ні на якісні дороговартісні антибіотики. Ні на забезпечення реанімаційних пацієнтів. Так народилися художньо-благодійні проєкти "Мистецтво, що рятує".На той час 50 важкопоранених отримали кошти, які вони уже могли на свій розсуд використовувати. У подальшому життя просто для нас принесло таке розуміння, що давати кошти людям просто так — це абсолютно неефективно.Людям треба забезпечити системні зміни і доступ до всіх необхідних послуг, але не 50 там, не 100, не відбирати, тому що це жахливо, важко, це морально важко. Відбирати, хто заслуговує на лікування?Відбирати, хто більше важко поранений, так, хто більше потребує підтримки — усі потребують. І тому до мене теж прийшло таке розуміння, що треба змінювати систему.Тому те, що зараз робиться, — я намагаюся не затуляти дірки, а змінити систему. І тоді ти, в принципі, розумієш, як із цими ж вагонами було. Це знову-таки три роки, у травні ми приїжджаємо на евакуацію з госпіталю. Дивимось, як перевозять поранених, а Укрзалізниця на той час — це ж теж таке швидке рішення було. Вони теж не розуміли, як перевозити поранених.І в плацкартних вагонах вирізали боковушки для того, щоб туди заїжджала каталка. Але уявіть собі: коли каталка туди заїжджає, треба ж іще поранених витягнути з цих маленьких, незручних купе. І на це було боляче дивитися, тому що завантаження-розвантаження поранених займало півтори години. І самим пораненим було дуже важко.Їх неможливо було лікувати нормально, тому що там немає де повісити крапельницю, не підійти до них, не перев’язати. Тому, от туди прийшовши, я так подивилася і кажу: "Ми якраз були з головним анестезіологом Збройних сил України Олександром Олександровичем Бугаєм, вони чергували у приймальному, це була така група, вони завжди чергували у приймальному". І я кажу йому: "Олександр Олександрович, давайте змінимо це".Ну, він так втомлено махнув рукою, типу, "нічого не вийде". Ну, я цей виклик сприйняла і сказала: "Добре". І, власне, завдяки знайомим, в інтернеті я попросила у людини, яка працювала на Укрзалізниці": "Дай мені, будь ласка, всіх топменеджерів контакти". Це — я говорю — для хорошої справи. І він зараз кожен раз сміється і каже: "Дійсно для хорошої справи". І я написала одне повідомлення. Це була субота. Ну, я була в госпіталі, як зараз пам’ятаю, це 12 травня. Я написала велике-велике повідомлення і почала всім розсилати. Олександр Камишін, у принципі, бо він тоді керував залізницею, відповів через хвилину. Я думаю, що він навіть не дочитав до кінця. Він мене набрав і запитав: "Ви хто?" Тобто він вас не знав?Взагалі, це просто чужий номер, де я написала: "Добрий день, я Ірина Солошенко. Ну, от маю пропозицію до вас: будь ласка, давайте змінимо евакуацію поранених". І він просто запитав: "Ви хто?" Я кажу: "Я волонтер". Була секундна пауза, ну, дійсно, там секунда. І він такий: "Добре"."А командування медичних сил у курсі, що ви збираєтесь вагони змінювати?" А мій чоловік стоїть там у кабінеті, дивиться на мене уважно. Він уже чує всю цю розмову. Я кажу: "Так". Збрехала я абсолютно чесно. І він каже: "Добре, давайте в понеділок", призначив час. "У понеділок ви, кого вважаєте потрібним від КМС, берете і приїжджаєте на робочу нараду".Я кладу слухавку щаслива, значить, там уже все. І кажу: "Сергію, мені треба до командувачки". А тоді пані Остащенко, була командувачкою. І він на мене подивився і каже: "Ну добре". У неділю я з нею зустрічалася, я пояснила, у чому, власне, ідея. На що вона, в принципі, запитала тільки одне: "Ви будете цим займатися?" Я кажу: "В сенсі?" Вона: "ну, в сенсі, це ви не мені задачі даєте, а ви це зробите…" Я кажу так, якщо я прийшла, то я це зроблю.Але далі на волонтерських засадах?А далі це була складна історія, тому що Укрзалізниця — це неможливо на волонтерських засадах. Укрзалізниця — ти не можеш купити вагон. Багато людей потім хотіли купити вагони і зробити... Я кажу: "Це чудово, побудуйте собі там якийсь окремий бам, так. Якесь щось там копайте". Тому що це єдина система, це єдина інфраструктура.Причому інфраструктура, яка рятує нашу країну зараз цілком і повністю, коли закрите небо, коли все це — наша артерія, нашої країни. І, власне, тому вони на своїх заводах ремонтували. Це була реконструкція. Ми ж не переробили нічого такого.Ми просто взяли порожній вагон, викинули все зайве, поставили туди... Спочатку ми робили реанімаційний вагон, просто туди привезли фізичну каталку, яка була зручною. Вона була пневматичною, піднімалася вгору, вниз і могла замінити ліжко, тому що коли ти ставиш туди велике ліжко, ти з'їдаєш простір. Вагон має свої розміри, і, так, треба було все це враховувати.І лікарі обов'язково мають реанімаційне місце з усіх боків обходити, тому що коли працюють із важким пораненим, коли якісь ускладнення, то потрібен підхід з усіх боків. Тому ми все це привезли. Олександр Олександрович крейдою почав малювати, де будуть розташовуватися умовні ліжка. Взяли більші матраци, ми їх просто трохи більше взяли. Ну, от так от народився цей перший реанімаційний вагон. І, власне, з цього вже потім пішли всі інші, яких зараз майже п’ять десятків. Чи ви підраховували кількість військових, яких ви цими вагонами евакуйовували, довозили, рятували в дорозі? Так, і це абсолютно вражаюча цифра. Коли я кажу "цифра", я просто уявляю людей, тому що цифра – це цифра. Не можна цифрами вимірювати ні загиблих, ні поранених, ні травмованих, тому що це – людина. Є, але ми не можемо зараз називати ці числа, тому що ворогам ми не поліпшуємо життя, не робимо його легшим. Але насправді я вам хочу сказати, що 70% усіх поранених евакуйовувалися хоча б раз вагонами.Тому це річ, яка дійсно змінила якість, змінила можливість перевозити важких поранених на такі відстані. Тому що коли були літаки санавіації – це одна справа. Коли було АТО – це одна справа. А коли у тебе більше тисячі кілометрів активного фронту, то ти швидких стільки не напасешся, тому що швидка – це один лікар, один анестезіолог, тобто повна бригада.А у нас ця повна бригада забезпечує п’ять важких поранених у поїзді. Тобто ми ресурси, яких у нас, на жаль, не так багато, дуже сильно економимо. Поранені, які хоча б раз були евакуйовані цими вагонами, інколи хочуть подякувати вам публічно, написати про це, але ви кажете: "Ні, не смійте". Це зайва скромність чи зайва обережність?Насправді ми вже десь рік розповідаємо про вагони, але просимо поранених не робити прямі включення, тому що зараз багато блогерів, тіктокерів, усіх інших. І тому, так, їм дуже хочеться, я розумію це бажання у захисників і захисниць, потрапивши у вагон, здивувавшись, що таке є, показати всім, усьому світу.Але ми просто пояснюємо, що евакуація пораненого — це така ж військова операція, як і всі інші, і тому, власне, ворог може завдати підступного удару. Тому ми дуємо на холодне, але нехай так буде. А раніше, насправді, так, у нас була така установка, ніхто ж не розумів терміни у війні. І була установка, що ми не розповідаємо про евакуацію взагалі. Вона є, вона працює, і цього достатньо.І тому, власне, коли перший поранений виклав красивий пост, до мене прибігли всі, хто знав, і сказали: "А що, можна вже тепер писати про евакуацію?" Я кажу: "Ні, не можна". Але, знаєте, от із такого спілкування, коли я приходила до пораненого, просила. Часто він був у госпіталі, на той час він якраз і був. Я прийшла до нього і кажу: "Класно доїхав?". Він каже: "Так". Я кажу: "Я ж теж хочу, щоб усі інші доїхали теж добре. Прибери, будь ласка".І тому, ну, от тоді було так. Зараз, у принципі, іноді я бачу, що там пости, хтось відео знімає. Там, наприклад, їде хлопчик без ноги, грається іграшкою, яка там висить. І воно і смішно, і сумно, і під музику Петрика П’яточкіна, так? Я зберігаю їх для себе, тому що для мене це завжди важливо.І, знаєте, от здавалося б, іграшка. Я просто... То так, як у немовляток, іграшки висять?Так, так, а вони висять, тому що от над кожним ліжком є гусак. Ну, щоб підтягнутися там зручно. Там місце для трьох крапельниць і гусак для підтягування. І тоді іноді там і медсестри, чи хтось там санітари, ці іграшки туди підвішують.Теж я перші рази думала: "Ну, якось іграшки, якось незручно дорослим", тому що наш вік солдата все-таки — це 47 років, щоб просто всі розуміли.Але ти бачиш, як вони ставляться до цих іграшок, це таке тепло, це така річ, яка абсолютно антивійна. І тому оце переключення так спрацьовує, що викликає сльози у когось, а це дуже корисно просто поплакати, свої емоції просто висловити. І минулого року теж знайома... Багато людей про це вже потім знали, розуміли все це. І вона написала, що її племінника зараз везуть у вагоні, і він грається тигриком. І він от прямо написав, що тигрик і був у нього, коли він був маленьким. І каже: "Я його як побачив, то розплакався нарешті, значить, і мені стало легше, і заснув".І, ну, тобто такий шматочок тепла — це обов’язково, тому що ми передаємо, вже просто як супровід пораненого, ми теж передавали і пакунок пораненого, і елементарні речі. Тому що найчастіше все згорає, найчастіше все лишається там, в окопі. І людина без нічого. І, ну, просто дати йому звичайні речі, це вже наш просто обов’язок.Тому я теж щаслива, що, наприклад, коли Міністерство оборони приймало вагони, а я завжди в кожному абсолютно... У кожному вагоні є така невелика ємність для води, для речей. Укрзалізниця доробила такий великий кишеньковий відсік. І я туди складала адаптивний одяг, якісь шкарпеточки, якісь цукерки, щось. І вона подивилася і запитала: "А що ви зазвичай даєте?" Ну, ми зробили перелік.Тобто, як коли ми купуємо квиток у плацкартний потяг, чи там, не знаю, хтось у СВ, людям дають пляшечку води тощо, то у вас теж є свій пакунок?Так, так, тільки для пораненого. І, в принципі, з цього Юрій Гудименко, пройшовши шлях пораненого сам, теж на цьому наполягав. І, власне, тепер уже все — Кабінет Міністрів прийняв постанови всі, і розробили вже, власне, вибрали, який адаптивний одяг буде.І буде "пакунок пораненого" — 30 компонентів, перелік речей від зубної пасти, зубної щітки, гребінця, Господи, паперу... Ну, тобто елементарних речей, які просто даються пораненому, щоб ніхто не шукав ніде, не біг там, не купував усе це.І тепер це буде просто передаватися, тому що швейна сотня ще з 14-го року шила цей адаптивний одяг. Починала з трусиків на зав’язках, потім усе трансформувалося. От, власне, те, що я передаю, щоб забезпечити, поки немає державної програми забезпечення. І там наші конструктори, власне, агенції "Ми однієї крові" розробили класні шорти-штани, я їх називаю. Пам’ятаєте, як оце перетворюється, так?У нас вони нормально перетворюються. І це дуже зручно, коли ти там у палаті в шортах, а на вулицю — там палити, чи там холодно, ти доєднав, і все — у тебе штани. Тому от такий теж комплект народився. Ну, воно ж усе так: коли ти хочеш щось робити, то ти шукаєш, як його зробити. Коли не хочеш — шукаєш привід сказати, чому це неможливо зробити.А от ви кажете: "Коли ти хочеш і коли не хочеш". Чому все-таки це прийшло в голову вам, як волонтерці, а не комусь, хто є у владі і міг би теж про таке подумати? Ну, мені складно про це сказати, тому що, в принципі, я ж кажу, що мої проєкти, які я реалізую, це не просто проєкти, це не штучно придумана історія. Це те, що я почула в госпіталі і те, що я запитала: "А чому нам це не змінити?" Тому що, знову-таки, ті ж апарати гемодіалізу, які зараз є в Київському військовому госпіталі в кожній реанімації, — це, власне, ідея, коли була нарада, вийшли всі завідувачі і казали про те, що зараз у реанімації певна кількість пацієнтів потребує гемодіалізу.А їх неможливо перевести, тому що вони не на ШВЛ. Вони на кисні, вони просто, якщо їх відключити, їхній стан ускладнюється і погіршується. І тому я просто кажу: "А чому ми не можемо поставити гемодіаліз у реанімаційній палаті?". Він уже невеликий цей апарат, допомагає двом пораненим. На мене подивилися, і один із лікарів сказав: "Та у нас немає". Я кажу: "Ну, а якщо будуть, то поставимо?". Так.На сьогодні всі реанімаційні відділення мають цей гемодіаліз. Я теж знаю цифру. Це, ну, прямо тисячі поранених, які вижили завдяки цьому. А коли у людини посттурнікетний синдром, і, власне, вона потребує гемодіалізу, то це прогностично один із найважчих станів, які є. Тобто це навіть гірше, ніж інфаркт чи інсульт, якщо невчасно провести гемодіаліз.Якщо вчасно — все. Людина абсолютно спокійно одужає, буде травмована, так, буде щось, але вона одужає. Ви не знаєте слова "неможливо", так?Я не хочу його знати, знаєте чому? Тому що, в принципі, я кожен раз для себе просто знайшла спокійну, нормальну фразу: "Мені буває важко, але в окопі набагато важче". Тому що, насправді, 2014-2015 рік — це були інші окопи, це була інша війна. Але я просто бачила, і я ніколи себе не порівнюю з тими, хто прийняв присягу і виконує завдання. Це набагато важче, тому що ти собі не належиш. Я тут можу свої ініціативи реалізовувати, боротися.Мені буває важко, так, я просто іноді дуже втомлююсь, демотивуюсь. Потім я їду на евакуацію, бачу поранених, розумію, що, в принципі, для кого і для чого це робиться. А коли у тебе є певне завдання, ти можеш просто сидіти і чекати свого часу, а коли час настане, ти не можеш звернутися і піти сказати, що не сьогодні. Тому я чудово знаю, що в окопі завжди важче. Тому, власне, не складаю руки.Але волонтери — це теж живі люди. Знаєте, такий був жарт, я не знаю, напевно, він заснований на якихось реальних історіях. Як в анекдоті писали, що жінка казала: "А коли я матиму теж свого персонального волонтера?"(Сміється) Ну, таке теж бувало, так, бувало. Знаєте, це людський фактор абсолютно. Той же військовий — ми робимо якийсь збірний образ, але зараз у війську знаходиться мільйон людей. Це дуже широке представлення всього нашого суспільства. Тому є абсолютно різні люди, і їхні родичі — це теж окрема історія. Тому коли я була прям волонтером-волонтером, так, тобто приходила, з’ясовувала, кому що потрібно, то я стикалася з різними випадками.І я завжди питала: "А ви не хочете поволонтерити? Тому що, ну, от ваша рідна людина...". Це ж я не закінчувала ніяких шкіл волонтерства, так, університет волонтерства. Я просто розумію, пропоную якісь шляхи, ви теж можете це зробити, але треба просто встати і піти зробити. І поки не вийде — доводити, пояснювати. Знову-таки, як це все робиться?Ти приходиш і пояснюєш людям, чому ти це робиш і що це змінить. Тому що зараз всі знають, що з донатами стало набагато важче, але я хочу сказати, що, ну, я особисто і ми в нашому благодійному фонді, переключаємося на бізнес, працюємо з бізнесом. І наш бізнес, він, взагалі, сімейний. І вони, коли розуміють, що це змінює, знову-таки, я люблю працювати з айтішниками, тому що їм все це дуже зрозуміло.От на прикладах. Ми приходимо в центр крові, показуємо: стоять шість екстракторів. Не буду брехати. Екстрактори — це такі апарати, які кров розділяють на еритроцитарну масу і тромбоцити. Тобто кров треба підвісити, зафіксувати, потім дивитися на ці позначки, розуміти час, коли проходять процеси, потім усе це вручну контролювати.Тобто це шість таких апаратів. Ми приходимо, він дивиться на них… Не знаю, вони, мабуть, ще до тієї війни, до Другої світової, десь от десь приблизно так. Ну, така вічна техніка. Приходить і каже: "Так що це за машина?" Я кажу: "Один екстрактор, який ви зараз придбаєте, замінить усі шість. Тобто одній людині треба буде бігати. Вона собі зафіксувала, час виставила і все. І він це робить все сам. Він сповіщає людину".Тобто ми звільняємо людину від можливості помилитися, тому що у цій екстракції крові, розділенні на компоненти, одна секунда, трохи температура вище — і все, все пропало.А кров для нас зараз абсолютно на вагу золота, тому що не буде крові — це перший етап лікування при важких пораненнях, мінно-вибухових ураженнях, атаках дронів, чим завгодно. У цій війні це першочергова необхідність — майже всім важким пораненим переливають кров. Тому це дуже важливо зробити, враховуючи прильоти в усі міста. Господи, у нас же зараз немає безпечних місць.Тому завжди треба мати запас, завжди треба мати ті апарати, які дуже швидко зроблять аналіз крові на сумісність, і тоді не буде жахливих помилок. Але тим не менше, ви жива людина, а ми бачимо зараз історії про те, що не всі волонтери витримують. У когось здоров'я просто не витримує і починає сипатися, так? І тоді вже ти мусиш ту маску спершу на себе натягнути, а вже потім допомагати іншим. Або є історії, що люди закінчують своє життя, бо просто не можуть витримати всього цього. Де ви шукаєте сили, щоб якось себе тримати в рівновазі? Бо, напевно, є ями, у які ви провалюєтесь. Є…Як ви з них вибираєтесь? Моя стіна — це моя сім'я. Ми всі займаємося одним і тим самим. У мене чоловік військовий медик, навіть не дивлячись на те, що його здоров'я дуже сильно посипалося, і для мене це дуже важко. І він міг би йти мобілізуватися, але він цього не робить. Він просто допомагає. Мій зять сам особисто пішов, він айтішник, якого б не хапали. Власне, у нього був би "білий квиток", якби він цього захотів. Він сам пішов. І він тільки недавно повернувся на ротацію. Моя сім'я — це всі люди, які займаються одним і тим же. Моя донька працює, донатить постійно. Моя менша донька завжди допомагала, вона просила мене: "Не розповідай, нехай мене пробачать". Вона допомагала на тих же вагонах прибирати. Ну, це люди, які працюють.Моя мама, якій зараз уже 77 років, вона працює для того, щоб донатити і допомагати. Тому у мене в сім'ї нема такого розуміння, що хтось каже: "Ну що, давайте ми до понеділка, а з понеділка нехай уже хтось інший". Тому от у нас такого немає. А коли, ну, дійсно, Господи, всі живі люди, буває дуже важко, — я люблю квіточки вирощувати, наприклад. І це мене дуже тримало. От ми, коли в госпіталі всі жили, у нас санітари... Жили у прямому значенні слова? Так, ми перші чотири місяці взагалі безвилазно жили, тобто ми виїжджали лише один раз, щоб подивитися що з будинком. А так ми, в принципі, жили постійно, тому що це ж... Це коли почалося повномасштабне? Так, це повномасштабне, з 24 лютого, так. А потім, давали можливість раз на місяць брати один вихідний. І ми тоді уже починали в будинок виїжджати. А до цього наші санітари прекрасні, вони посадили там... Це ж українці. Цибулька, значить, у нас там... (сміється)Ні, справді, у нас на приймальному відділенні були стрільбища, тому що всі вже зразу почали готуватися, всі стріляли. Були стрільбища, а між стрільбищем і приймальним відділенням — цибулька, огірочки, все, значить, там помідорчики. Я свої помідори, значить, із квартири принесла. Ну, вони, на жаль, не витягнули, тому що самому приймальному воно ж таке напівпідвальне приміщення, їм просто не вистачило світла. А я намагалася їх врятувати. Тому просте заземлення, прості речі і просте розуміння. У нас просто немає іншого вибору. Ну, якщо ми здаємося, краще ж не стає, правда ж? Ви згадали чоловіка свого — військового медика, який теж, як ви кажете, зараз має вже проблеми зі здоров'ям. У вас є lоvе stоry, яка сталася на тлі цих, як би це страшно не звучало, смертельних історій, бо їх у госпіталі теж вистачає. Як це відбулося?Ну, це насправді так і відбулося на тлі того, що у нас у реанімації на той час, у 2014 році, влітку, я просто прийшла в реанімацію і почала запитувати. Спочатку до мене так дуже обережно ставилися. Ну, тому що волонтери ж теж різні є. Хтось наобіцяє і пішов собі. Ну, це ж залежить від того, чи ти це зробиш, так. А тебе ж нічого не зобов'язує, окрім якогось внутрішнього чогось.У нас помер хлопчик, за нього дуже довго боролися. І я зайшла в кабінет до головного хірурга. І якось мені так було сумно. І там сиділи військові, і я так обняла їх усіх, так? І мій чоловік був серед них. Майбутній?Так, майбутній. А на нього це таке враження справило, що от я чогось прийшла, от просто їх обняла, і всім було сумно, і якось... І після цього ми почали з ним розмовляти, і це, ну, не знаю, таке враження, що ця людина в моєму житті була завжди. І у мене ж діти дорослі, молодшій донці було сім років, але, не знаю, вона дуже швидко його прийняла. Це абсолютно була людина, яку вона там батьком називає. Ну, і просто, знаєте, це, мабуть, от такі історії знаходження людей, мабуть, єдине світло, що є у війні, що ти можеш серед цього знайти якихось людей, з якими ти все життя потім чи товаришуєш, чи вони просто... Навіть якщо ти з ними дуже коротко бачився, вони вплинули на тебе абсолютно, і от вже їхнє життя для тебе слугує тим, що не дає тобі опустити руки.Але медики військові теж втомлюються. От зараз є бронювання цивільних медиків. Як ви до цього ставитеся?Знаєте, це дивне рішення. Ну, я скажу так, тому що я бачу медиків військових всі ці роки, не три повномасштабної (війни —ред.), а значно більше. І, власне, коли ні у кого війни не було, у більшості не було війни. У них вона була.У них були операції. Травматологи постійно складали кінцівки, щось робили. Тому ці роки теж накопичили втому, тому що я чудово розумію, що вони іноді по 16 годин в операційній. Тут 16 годин просто попрацюєш і ти вже втомлюєшся. А вони живуть у госпіталі.Ми вже перестали жити у госпіталі давним-давно, а травматологи дуже часто, якщо, наприклад, сім'я за кордоном, то все, він собі в кабінеті облаштувався. Каже: "Ну, а чому мені втрачати там пів години чи годину на добирання додому? Я тут посплю чи щось поконструюю". Заходиш у кабінет, у них, значить, конструкції, вони придумують усе це, як зафіксувати. Ну, інсульти, інфаркти.Це наслідок того, що, по-перше, вони через себе пропускають. Дійсно, важко бачити важких поранених постійно і розуміти, що когось ти не зміг врятувати. Це ж ти не можеш просто сказати: "Ну, так сталося". Це все пропускається через себе.У нас дуже часто в країні кажуть про єдність, але коли ви розповідаєте про людей, які включені у війну, зараз це більша кількість людей, так? А є люди, які собі далі живуть, так, ніби війни немає. Ну, так, десь там бувають обстріли, трохи там гримлять, вікна трусяться. Але, в принципі, якщо не дивитися у стрічку новин, то більш-менш можна жити. Чи є ця єдність? Я боюсь, що ми на грані того, що у цьому намаганні зробити для більшості більш-менш нормальні умови життя і розраховувати тільки на тих, хто вже задіяний у цій війні, ми можемо покласти дуже-дуже великий розкол.У будь-якому випадку, людина, яка тут ховалася весь час, не може зрозуміти того, хто на війні. Ну, не може він, коли прийде людина, яка по частинах своїх побратимів збирала під КАБами, все це витримувала, воювала, отримала важке поранення. Все одно має бути ротація тих же медиків військових.Чому всіх цивільних забронювали, так? А військові — вони вже в "карти програні", так? Ну, тобто ти вже все, ти військовий медик… Навіть якщо його мобілізували на той час — він був цивільним, його мобілізували.Але от навіть наші медики, які у евакуаційних вагонах, вони дуже втомилися, тому що уявити собі, що ти п'ять днів на тиждень проводиш у вагоні... Так, навіть просто поїхати у вагоні, а ти маєш прийняти рішення про лікування. Хтось ускладнився, так?Ти приймаєш це рішення за долі секунди, тому що це поїзд, треба прийняти: чи ти зупиняєш поїзд, перевантажуєш цього пораненого, передаєш, чи ти починаєш його лікувати, щось робиш, якісь дії, перев'язуєш. Це відповідальність. Це виснаження, це втома. І я теж до них приходжу і просто питаю, вони кажуть: "Дуже би хотілося, щоб наші друзі цивільні приходили на наше місце, а ми поверталися".Тому що вони в цей час втрачають свій фах. Тому що коли ти три роки перев'язуєш рани, то ти, як лікар високого рівня, поступово втрачаєш фах. Чому тоді було зроблене бронювання цивільних медиків? Це ж не вони самі собі придумали. У нас, в принципі, така дилема… Всі кажуть, що треба скорочувати медиків, тому що нам дійсно треба скорочувати велику кількість ліжок, якими ми все ще рахуємо, тому що реформа ще не дійшла до свого кінця. Вона почалася на первинці, якось вона була зроблена, але далі по другому рівню вона не пішла. Ми не можемо утримувати таку кількість лікарень, у яких не кваліфіковані лікарі вважаються фахівцями, так?Ми маємо робити операції, але у нас для цього мають бути дороги і доставка дуже швидка екстреною допомогою до лікарні, щоби коли ти потребуєш, тобі чудові хірурги зробили операцію. Але до цього треба доїхати 100 км. У нас 100 км іноді проїхати... Не доїдеш. Абсолютно, так. Ну, тому тут таке питання. У нас дійсно велика кількість медиків. Я абсолютно тут дуже поважаю цивільних лікарів, тому що, насправді, якби не цивільні… Вони витягають 70% всіх поранених, тому що у нас єдиний простір зараз медичний, і екстренка залучена, і всі лікарні, всі лікарі, і дякую всім за це. Але просто робити якусь ротацію, заміняти своїх друзів, з якими ви працюєте разом, і просто... Ну, ніхто не каже про те, що тебе там пошлють у сухопутку. Зараз посилають. Але слухайте, я недавно розмовляла з Андрієм Жолобом, військовим медиком, у цивільному житті травматологом. І він сказав, що було так, що він у свою медроту витягував з інших підрозділів, бо вони там були якимись піхотинцями. Він каже, це дурна робота — мікроскопом забивати цвяхи. Я теж чула таких історій багато, коли судинного хірурга кидають у піхоту.Ну, на початках повномасштабної війни було так, що якщо людина зголошувалася, її брали куди завгодно. Тобто, було таке, що професор був солдатом. Ну, їх от просто в ручному режимі потім вихоплювали і знаходили, і казали: "Господи, у нього ні фізичної кондиції, нічого немає для того, ну, нащо це робити?". Насправді, коли зараз у нас з мобілізацією великі проблеми.Так, у нас і з лікарень забирають регулярно, з госпіталів забирають регулярно. При тому, що там не вистачає персоналу, їхзабирають і відправляють на фронт, окрім ротації. Це правда, абсолютно. Тобто нічого ж не змінилося. Ну, тобі потрібна якась певна кількість людей. Де ти їх візьмеш, якщо мобілізація провалиться? Ти береш їх із середини системи. Тут щось ущільнюєш, там, десь дірки закриваєш.Тому треба завжди визначатися. Ми щось робимо, так? Чи не можна отак от ми і тут хороші, ми і тут, значить, зробимо, і все отак от працює. Тому що ті, хто зараз пішли добровольцями, вони ж теж вважають себе людьми, які зробили власний вибір, не побоялися всього цього. А зараз до них яке відношення? Ну, от яке у держави? Ну, все, ви молодці, давайте, воюйте.До якої межі? Ти або 300, або 200? Це ненормально. Може, ще комусь треба там написати есемеску, як ви? Такої впливовості, я боюсь, у мене немає. Хоч насправді президент був присутній на всіх проєктах. Він і вагони бачив, і приїздив у госпіталь, йому лікарі показували гемодіаліз.Правда, забули сказати, за рахунок кого воно сталося, але це не важливо, головне, щоб працювало. Я не знаю, я чесно вам скажу, я не знаю. Я просто дивлюся, що в турбулентності світовій, так? Нам треба просто дуже певно зараз визначитися і чесно говорити з людьми, тому що люди дорослі, люди, які прийняли рішення. А не запізно?Оцього я не знаю. Ну, є побоювання, що так, може бути запізно. І коли звинувачують тільки ТЦК, тільки ВЛК, тільки МСЕК. Я кажу, ніколи не буває це таким однобічним рухом. Коли є попит, є пропозиція. І коли уже така кількість тих рішень народжувалась саме так, то вибачте мене.Ну, знаєте, я вам чесно скажу, що коли от ми в приймальному жили, 50% до мене коли зверталися: а ти не можеш? Я кажу: "Ні, не те, що не можу. Я навіть на ВЛК не переходжу туди взагалі". Говорю: "Це просто, я туди взагалі ніякого відношення не маю. Це окрема історія. Я до цього нікого не поведу". Ну, це ж як українці, так? Треба, щоб по закону, але щоб через кума можна було трошки порішати.А коли ви на тлі цього всього чуєте розмови про те, що в Україні можливі вибори, і ми спостерігаємо за певними процесами, що і ці процеси якось вказують на те, що все-таки готуються до виборів. Чесно кажучи, я поки взагалі не розумію, як це зробити, куди ми дінемо мільйон військових, як ми зупинимо фронт, так? І як вони будуть голосувати, чи вони взагалі будуть позбавлені цього права?А може, вони би хотіли теж взяти участь у виборчій кампанії?Так, і вони, може... Люди казали: "Хлопці прийдуть, наведуть порядок".Наведуть порядок. І вони заслужили точно своїм вчинком, тим, що вони, в принципі, ризикуючи всім, пішли. У мене є друзі, які, власне, повернулися на протезах, вони воюють. Він міг спокійно списатися.Ні, він повернувся до своїх хлопців, він там уже там не розвідник, він займається дронами, але він повернувся. Хоча міг спокійно не повертатися. Ці люди абсолютно мають бути і змінювати цю країну, тому що це уже їхній вчинок величезний. Я не знаю, я технічно не розумію і не бачу.Про дрони, про ракети, про все, Господи, ну, про що ми говоримо. Ну, як при цьому можна в тих же школах розгорнути (виборчі дільниці – ред.), накопичити людей, коли балістика прилітає там за 50 секунд, 3 хвилини? Я не знаю, я цього не бачу.Який новий проєкт Ірина Солошенко готує? Є щось таке нове? Ні, насправді я зараз от роблю "Сила крові". Це справді те, що змінює, в принципі, повністю систему забезпечення кров'ю в Збройних силах України і взагалі в Силах оборони.У нас головний центр крові ЗСУ у Києві, а зараз відкриваємо філії, які теж потребують, власне, забезпечення.Я хочу сказати, дуже дякую всім, хто долучався, тому що від маленьких, але, ну, відірваних, розумію, що відірваних, від останнього грошей, до бізнесових грошей, які дійсно теж там знімалися з чогось і передавалися нам, бозайвих зараз не дуже багато. Дуже вдячна всім, тому що на більше 30 млн зараз уже передано медичного обладнання, воно уже все працює.Передали машину Fоrd, яка забезпечує такі донації. І зараз робимо трансформер, який буде забезпечуватися донаціями до 100 донацій крові за один виїзд. І цей проєкт, який я зараз якраз і реалізую.                 

Камера спостереження зафіксувала кадри, на яких два величезні алігатори розгулюють на веранді приватного будинку у Флориді (США), причому один із них навіть намагався заповзти у вхідні двері.

Про шалених та вмотивованих &еnsр;Сегодня повеселее. Сладкая водичка. Девчоночка! Від несподіванки я ледь не впускаю камеру, за допомогою якої фільмую красивий криваво-червоний схід сонця на горизонті. Тут, на Донеччині, чомусь здебільшого саме такі сходи-заходи. Але за секунду згадую, з ким їду. Мовчки усміхаюся. Давно мене не називали "девчоночка". Але цим бійцям батальйону спеціального призначення "Шквал" 59-ї окремої штурмової бригади Збройних сил України можна. Я познайомилася з ними вранці. Точніше, вночі. У бліндажі, коли знімала їхні збори &еnsр;Нічого не забув? суворим голосом "Бармен" командир роти, чиї бійці висуваються сьогодні на штурм, квапить підлеглих, особисто перевіряє спорядження кожного. Його красиве обличчя відкрите і з першого погляду налаштовує на позитив. Хоча "Бармен" з усіх сил намагається супити брови. Воно і зрозуміло. Перед новачками а ці бійці на фронті лише тиждень із хвостиком командир мусить бути суворим і справедливим. Високий, кремезний, із темним густим кучерявим волоссям та добрими карими очима "Бармен" дарма намагається вдавати грізного командира. З цим ротним я знайома не перший день. Хоча за потреби й за певних обставин він може бути жорсткий. Бо на фронті без цього ніяк. А тим паче з таким, м'яко кажучи, непростим колективом. "Шквал" батальйон, основу якого становлять колишні ув'язнені, хто добровільно зголосився підписати контракт на службу в ЗСУ. Командний, офіцерський склад "Шквалу" кадрові військові. 12 ріжків по 30 кульок, 10 гранаток. "Ваха" невисокий, худий, жилавий боєць із величезними очима перераховує те, що бере із собою. Це третій вихід "Вахи" на нуль. Другий вихід, за його словами, був, як перший. Їх переслідували ударні дрони ворога, поруч падали міни, на голову летіли скиди. &еnsр;Яка ніч! дивлюся на повний місяць. У цьому світлі броньований Нummеr має вигляд казкового чудовиська. Власне, на фронті так воно і є. Ця броня, яку американські військові використовували переважно в пустелях, непогано показала себе в наших снігах і болотах. Прохідна, швидка, маневрена, захищена від куль та уламків, ця машина вирулювала з найекстремальніших операцій. Притому подекуди на одному колесі: на Нummеr встановлено систему автопідкачування. Навіть із розшматованими колесами броня здатна вивезти екіпаж за межі небезпечної зони. На дощ, сніг, туман чекають обидві сторони Чисте безхмарне небо та яскравий місяць не найкраща погода для виходу. На фронті є приказка: "Погана погода хороша погода". На дощ, сніг, туман чекають обидві сторони, щоб починати штурмові дії. Тоді в небі мінімум "очей". І розвідники не стежать за кожним кроком штурмовиків. &еnsр;Так, а каска де? ми вже майже завантажились у Нummеr, коли "Бармен" зупиняє "Ваху". На голові у "Вахи" кепка. Не можу не сміятися, бо за хвилину до того "Ваха" з виразом обличчя "Що за дурні запитання?" переконував нас, що такий воїн, як він, не може нічого забути. &еnsр;Тут двері важко відчиняются-зачиняються. Якщо що нехай хлопці тобі допоможуть, інструктує мене "Бармен". Він помітно хвилюється. У штурмовиків сьогодні дві місії. Частина зачищатиме вулицю в Надіївці населеному пункті на покровському напрямку. Частина підриватиме в Успенівці, зруйнованому майже вщент селі, оселю, де засіли окупанти. Такі операції під кодовою назвою "бахи" (так підриви називає "Буратіно" механік-водій М113, американського БТРа, на якому ми й поїдемо) серед найулюбленіших для "Шквала". По-перше, так обнуляють чималу кількість противників у будівлі. По-друге, знищують плацдарм чи схованку, де вони могли накопичуватися. Але таку тактику останнім часом взяли на озброєння і росіяни. &еnsр;Ну все, з Богом! "Бармен" із розмаху зачиняє важкі броньовані двері Нummеr. І ми стартуємо в ніч. Мовчазний водій дорогою акуратно розминається із зустрічними авто, які переважно поступаються шляхом широкому та потужному Нummеr. Кілька разів і наш водій так само пригальмовує, обережно виїжджаючи на узбіччя, назустріч йому виринає такий самий Нummеr. Дорога виявилася довгою. Штурмовики постійно жартують і тролять водія. Здається, моя присутність пожвавила поїздку та підняла їхній настрій. &еnsр;Ого, це що за раритет? на проміжній зупинці там, де базується бронегрупа й де ми за планом повинні розділитися на частини, які поїдуть на різні завдання, красується старенький "Запорожець". З написами "ШКВАЛ" та "ЗЕЛО". "Зело", як з'ясується згодом, гордий власник цього раритету. &еnsр;Та думаємо набити його тротилом і запустити десь у посадку, де орки сидять. Побачимо, що буде, ­на­зустріч нам виходить головний сержант роти невисокий кремезний смаглявий чоловік років за 30. У нього карі очі, хитрий розумний погляд та щетина тижневої давності. Його псевдо "Кіпіш". &еnsр;А де тут у вас можна погрітися? дивлюся на занедбаний будинок, з якого вийшов "Кіпіш". На воротах іще один напис величезними літерами, щоб було видно здалеку: "ЗАЙНЯТО. ШКВАЛ". Це для всіх армійців, хто шукає собі базу ближче до нуля. &еnsр;Хлопці, ану затопити пічку! кричить "Кіпіш" тим, хто вийшов із будинку. Серед них геть невисокий, зростом менший за мене боєць. Це той самий "Буратіно" механік-водій М-ки (М113), на якій ми поїдемо підривати будинок. &еnsр;Проходьте, погрієтеся. Бо це ще буде нескоро. Доки я проведу інструктаж, все перевірю, турбота "Кіпіша" зворушує. На вулиці мінус 11&dеg;С. Заходжу у просторий сільський будинок. Колись тут жила сім'я. Можливо, чиїсь батьки. А може, тут бігали діти. Війна, точніше, росіяни вигнали цю родину з дому. &еnsр;То ви з нами їдете? Там опасно! "Буратіно" непомітно заходить у кімнату. Він постійно усміхається. І налаштований на розмову. &еnsр;Я знаю. Мені не вперше. "Буратіно" на фронті від літа 2024-го. Майже з моменту створення батальйону. Сформували цей підрозділ у червні 2024-го. Коли частина ув'язнених, хто зголосився боронити Батьківщину, завершила БЗВП базову загальну військову підготовку. А готували їх більш ніж серйозно. По суті своїй вони всі штурмовики, які воюють на найскладніших ділянках фронту. Це прописано в положенні про батальйон. Це доводилося до відома кожного бійця, хто обрав для себе цей підрозділ. Аналогічна ситуація і в інших "Шквалах" такі підрозділи є у складі чималої кількості армійських бригад. &еnsр;А ви за що сиділи? запитую "Буратіно", коли йдемо глянути на його лялю американський бронетранспортер М113. Таке запитання не бентежить шквалівців. Чимало з них жартує на цю тему. Згадую відповідь "Жука" одного з героїв моїх програм: "Певне, був десь нечемний". &еnsр;Кража, просто відповідає мехвод. І переводить розмову на свою улюбленицю М-ку. Оце по мені з пекача (кулемет Калашникова. Країна) лупили, коли я хлопців евакуйовував. Одна дірка, друга, третя. А згори приліт дірка. Пропалили. Дрони реально літають роями. Єдине, що спасає, РЕБи. "Буратіно" ані на секунду не замовкає. Відчувається, що він любить свою машину. І свою роботу вивозити, штурмувати, підривати. Попри всі небезпеки та страшні ситуації. &еnsр;Дуже хороша машина, зручно їздити, вертиться, як мураха, на місці. Швидка, маневрена, "Буратіно" ніяк не нахизується своєю М-кою. &еnsр;А часто їздите? &еnsр;Часто. Буває, щодня. І на підриви, і на еваки. Опасно! Але коли відпрацював і приїжджаєш назад, а тобі кажуть такі приємні слова, хочеться їхати ще і ще, широке обличчя "Буратіно" розпливається в усмішці. Певне, згадує все приємне, що кажуть йому бійці. Воно й не дивно коли тебе спалили і треба забиратися геть, евака на передовій бійці чекають як Бога. І звісно, готові на руках носити водія, який прорвався через рій ударних дронів, скидів та шквал снарядів і мін. &еnsр;А яка операція вам подобається найбільше? здається, знаю відповідь на це запитання. &еnsр;Найбільше бахкать, підривати страшенно люблю, на цих словах "Буратіно" сміється. Як підірвав то підірвав, їм немає де більше ховатися. За пів години після інструктажу "Буратіно" і вся команда зі мною включно завантажиться в М-ку і на всю пару полетить в Успенівку. Можливо, це й добре, що в М113 дорогу бачить лише водій. Може, й кулеметник зверху. Але той працює, лише коли бронетранспортер підлітає до місця призначення, прикриваючи підривників. Ти не знаєш, що відбувається назовні. Це і заспокоює, і лякає. Ми різко та несподівано зупиняємося, майже на ходу відчиняючи апарель, широкі двері в кормі БТР. Підривники з чотирма рюкзаками, в кожному з яких по 15 кг тротилу, за секунду вибігають назовні. Я залишаюся в М-ці. Така була умова командирів. Можу зафільмувати лише "Притчу" бійця, який, упавши на одне коліно, прикриває тих, хто побіг усередину будинку. Липкий страх огортає все тіло. А зсередини б'є ключем адреналін. От тут я точно розумію вислів: "Секунди тягнуться, як години". Очі до болю вдивляються в будинок, у який забігли бійці. Вуха максимально налаштовані на будь-який шум, окрім шуму М-ки. &еnsр;Давай, давай! Пішли, пішли! Топи! шквалівці, вискочивши з будинку, кричать водієві. Щойно бійці заскакують в М-ку, вона, страшно заревівши, стартує, як дурна. Апарель повільно зачиняється на ходу. Той самий "Притча", завалившись на мене, тримає автомат у напрямі щілини між бронею та дверима, які повільно зачиняються. Але в якусь мить зупиняються, залишивши чималий отвір. М-ки старенькі машини. І в них час від часу щось клинить. &еnsр;Двері. Двері! Ми всі волаємо на все горло, намагаючись перекричати шум двигуна. "Буратіно" нарешті чує і, щось посмикавши, зачиняє апарель. За кілька десятків хвилин ми висаджуємося на базі де чергує бронегрупа. Ця частина операції завершується успішно. Але за нею за кілька хвилин стартує інша. Наша М-ка приводить за собою ворожий FРV. Це я зрозумію лише тоді, коли знервовані бійці, з якими я щойно повернулася після бахів, заскочивши в оселю, крикнуть мені на ходу: &еnsр;Надіньте каску. А слідом за цим я почую черги з автоматів. І вони практично не стихатимуть. &еnsр;Прямо над нами! Стріляйте! Цією операцією керуватиме "Кіпіш" старший сержант роти. Він одним із перших вискочить на вулицю з автоматом. І випустить у повітря весь запас куль. Я чую гидотний звук FРV, але через чисте безхмарне небо побачити дрон складно. &еnsр;"Буратіно", бери М-ку і сйо&hеllір; ся! Бігом! Вона, страшно заревівши, стартує, як дурна Я намагаюся не заважати бійцям, які безперестанку стріляють, намагаючись влучити в ударний дрон. А це непросто. У нього стріляє щонайменше четверо шквалівців. Вуха закладає від автоматних черг. Ворожі FРV, як власне й наші, нині літають на десятки кілометрів углиб території. Я вже мовчу про ракети та КАБи й ФАБи керовані та некеровані російські авіабомби, найбільшу біду прифронтових територій, де ще залишаються цивільні. Щось геть неподалік гучно приземляється. І я вже розумію, що це той дрон, який намагався нас убити. &еnsр;Всьо. Є, це швидше видих "Кіпіша", який ходить двором із порожніми ріжками. Всі, хто поруч, видихають. &еnsр;У когось є патрони? запитує хтось із бійців. &еnsр;Так! Усі по машинах і бігом звідси! командує "Кіпіш". Якщо сюди прилетів російський дрон, то він побачив і М-ку, і Нummеr, на якому штурмовиків завозили на зачист­ку. І бійців у дворі цієї оселі. Базу спалено. І залишатися тут це чекати смерті. Лише питання часу, наскільки швидко сюди пристріляється арта чи прилетять нові ударні дрони. Тож треба якнайшвидше вирулювати звідси. &еnsр;Я думав, що я знаю, куди йду. А коли вперше вийшов на нуль, то усвідомив, що ні фіга не розумів. Що йдемо ми в самісіньку жопу, зізнається згодом "Притча", ув'язнений за крадіжку. А коли я запитаю про мотивацію цього непростого вибору у "Вахи" (його стаття мародерство під час воєнного стану), відповідь запам'ятається надовго. &еnsр;Мотивація? Не люблю, коли в мене в хаті гидять. Чому хтось, у кого самого невідомо що відбувається, прийшов до мене додому в мою Україну з автоматом, стріляє, ламає, ґвалтує, дітей викрадає, пенсіонерів, взагалі людей ні в чому не винних убиває? Я хочу, щоб у моїй країні не було п*дорів, хто вбиває людей і чинить безлад, гидить, просто гидить. Не можна тут гидити. Я добрий, ввічливий, культурний. Але коли справа доходить до такого не треба з нами так, не можна так робити. &еnsр;А не пошкодували, що обрали війну, а не в'язницю? Особливо, коли побували на нулі? ця розмова з "Вахою" та "Притчею" відбувалася там, звідки ми виїжджали. У гарному, добротному бліндажі. У спокійній атмосфері. Де бійці сміялися, згадуючи свої пригоди на нулі. &еnsр;Я ще більше впевнився, що недаремно сюди прийшов. Це моя стихія. Бо я чоловік. Бог дав мені цей шлях захищати, каже "Ваха". &еnsр;У вас є кого захищати? в розмові "Ваха" зізнається, що він сирота. Виховувала його бабуся, яка вже померла. Нині його сім'я це "Шквал". "Братики мої", так зворушливо називає побратимів "Ваха". &еnsр;Звісно! "Ваха" наче дивується моєму запитанню. Вас. У нас іще багато красунь ходить. Дівчата, які потребують захисту. Передплатити журнал "Країна"

24-річна кіноманка опинилася в дивній ситуації: вона прийшла у кінозал на перегляд фільму на своє місце. Однак там сиділа сім'я з дитиною, яка зайняла її місце.

Є продукти, які здатні уповільнити старіння і дати шанс прожити довше. Водночас, є їжа, яка може вкоротити життя. В той час, коли їх вважають корисними, насправді можуть згубити, пише ріхеlіnfоrm. Шість продуктів, які не сприяють довголіттю Часник Цей продукт завжди маємо під рукою. Ми впевнені: він дуже корисний. Тому лікуємося їм за застуди, та й просто любимо їсти із салом чи борщем. Але часник може бути небезпечним. По-перше, через вміст у ньому сульфон-гідроксильного іона, іншими словами, сірководню. Він проникає у клітини мозку та вбиває їх. Вчені навіть провели експеримент і з'ясували, що часник уповільнює швидкість реакції у 2-3 рази. По-друге, часник може бути небезпечний підвищеним вмістом міді, а надлишок міді в організмі скорочує життя. Але відмовлятися від часнику все ж таки не варто. Потрібно просто правильно його їсти і не перевищувати допустиму добову дозу не більше за головку на день. Зелений чай В Індії п'ють лише чорний чай, а зелений вважають небезпечним. У зеленому чаї багато кофеїну, як у каві. І цей чай підвищує тиск і може спричинити інфаркт. Крім того, у зеленому чаї міститься теїн. Він шкідливий для серцево-судинної системи та нервових клітин. Чи є у зеленому чаї користь? Звичайно. Це антиоксидант, він бадьорить і молодить. Ті самі індуси не п'ють його тільки тому, що не вміють правильно заварювати. А без правильної заварки він укорочує життя. Червоне м'ясо Американськими вченими було проведено кілька досліджень, які показали, що споживання тваринного м'яса знижує очікувану тривалість життя. Одне дослідження з Гарвардської медичної школи стверджує, що вживання додаткової порції на день необробленого червоного м'яса збільшує загальний ризик смерті на 13%. Дослідники підозрюють, що в цьому винні насичені жири та велика кількість натрію. Чорнослив Він вважається суперкорисним продуктом, але тільки якщо він не був оброблений двоокисом сірки (добавка Е220). Сухофрукти завжди потрібно мити перед вживанням, як і звичайні фрукти. Чорнослив через калорійність і велику кількість фруктового цукру не варто їсти діабетикам і тим, хто стежить за фігурою. Побоюватися чорносливу варто і молодим мамам: він може викликати розлад шлунка та коліки у немовляти завдяки своїй проносній дії. Морозиво Влітку ми їмо його більше, ніж зазвичай, і за звичкою шукаємо в магазинах пломбір. Однак нещодавно фахівці знайшли у пломбірі рослинні жири, яких там бути не повинно за визначенням. Пальмова олія канцерогенна, якщо вона піддається тепловій обробці. А морозиво спочатку нагрівають - варять, а потім різко остуджують. Це подвійний удар. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Овочі та фрукти довголіття: 10 продуктів, які уповільнюють старіння Як же розпізнати рослинний жир, якщо ви не маєте бездоганних смакових рецепторів? По-перше, виробник зобов'язаний прописувати у складі "рослинні жири" чи "пальмову олію". Якщо такого в складі немає, зверніть увагу на калорійність: у пломбіру масова частка жиру повинна бути не менше 13%. Оптимальний склад - молоко коров'яче натуральне, пастеризоване, цільне згущене з цукром; згущені та сухі вершки; масло коров'яче; яйця курячі та різні смакові добавки. Небезпечні ласощі з пальмовою олією повинні іменуватися вершково-рослинним або рослинно-вершковим морозивом, але ніяк не пломбіром. Свіжий фруктовий сік Якщо пити фреш без обмежень, можна отримати передозування вітамінів. А ще сік - це фруктоза у чистому вигляді, без клітковини. При деяких захворюваннях свіжі соки протипоказані. При виразці шлунка, загостренні гастриту та панкреатиту не варто пити соки з кислим смаком: лимонний, апельсиновий, яблучний, смородиновий, журавлинний. Вони підвищують кислотність шлункового соку, можуть викликати печію та біль. Експерти звернули увагу на рецепт супу, який щодня їла сім'я, що живе найдовше у світі. Йдеться про смачний, ситний та максимально корисний суп, який і голод вгамує, і зігріє Увагу на цей суп звернули журналісти, коли вивчали особливість людей, котрі живуть у "блакитних зонах" Землі. Це регіони, де середня тривалість життя людини у рази вища, ніж у багатьох благополучних країнах.

Малозабезпечена сім'я, яка складається зі пенсіонера та школяра, розраховує на допомогу в майже 7 тис. грн

Великдень є одним з найбільших свят у християн. Зараз українці, як і сто років тому, на святкування одягають найкраще вишите вбрання, освячують великодні кошики й обов'язково збираються усією родиною для спільної молитви і трапези, розпочинаючи її із освяченого яйця. Проте святування дня Воскресіння Господнього у давнину мало відміності від сьогодення. Gаzеtа.uа зробила огляд як святкували українці Великдень 100 років тому. Чим більша паска, тим краща Випікання паски було однією з найважливіших справ у приготуванні до Великодня. У деяких районах на заході України святковий хліб старалися спекти якнайбільшим, бо великий буханець свідчив про заможність сім'ї. Етнограф Юрій Жаткович писав, що наприкінці ХІХ століття паски пекли лише з пшеничного борошна. І тісто іноді важило 2025 кг. Крім великої спільної паски, часто для кожного члена родини випікали свою паску, і по тому, як вона вдавалася, "ворожили" про долю цієї людини на найближчий рік. Паски в нас декорували хрестами з тіста - символ терпіння, пташками-зозульками, із складеними крильцями - символ довголіття В Україні не було прийнято оздоблювати паски білим цукровим люкром, на відміну від "кулічєй", зазвичай покритих білою поливкою. Паски в нас декорували хрестами з тіста - символ терпіння, пташками-зозульками, із складеними крильцями - символ довголіття, косами і колосками - символ урожаю, та іншими взорами. Багато в чому символізм декорування пасок перегукується з декоруванням писанок. Щонайменше 50 крашанок Писанки та крашанки здавна є традиційними атрибутами Великодня. Крашанки зафарбовували одним або кількома кольорами. Їх обов'язково варили та споживали. Натомість писанки оздоблювали візерунками і залишали сирими. Їх на свято дарували родичам. Крашанки жінки фарбували здебільшого у лушпинні з цибулі. Також використовували польову нехворощу, проліски, гречану полову. Щоб зробити крашанки блакитними, брали проліски, зеленими ранні весняні трави, у першу чергу ряст. Найпоширеніший кольором був червоний, бо, згідно з тодішніми віруваннями, "Господь показав святим червону крашанку, бо всяке радіє червоному". А ще перевагу надавали червоному кольору, бо він символізує кров Ісуса Христа. Було суворо заборонено святити крашанки, пофарбовані в темні кольори, бо "нечистий тоді радіє". Писанки робили не лише з яєць курей, а й перелітних птиць. Саме такі птахи восени відлітають у вирій, що є аналогом християнського раю. У кожному регіоні були свій набір характерних візерунків. Було суворо заборонено святити крашанки, пофарбовані в темні кольори, бо "нечистий тоді радіє" На Полтавщині до Великодня кожна господиня готувала від 50 до 300 крашанок. У Чистий четвер яйця мили, у Страсну п'ятницю "галунили" - клали у розчин квасців, а у Велику суботу фарбували. У деяких селах писанки закопували на полі, щоб був добрий врожай. Шкарлупу також товкли й підсипали в їжу свійській птиці, щоб краще неслася. Кожен продукт мав своє призначення Українці строго дотримувались Великоднього посту, тому з нетерпінням чекали розговляння. Зазвичай, освячення кошика відбувалося в ніч на Великдень. До церкви несли цілий набір продуктів і речей: паску, сало, ковбаси, рибу, масло, сир, пшоно, гречку, пшеницю, мак, перець, хрін, сіль, квасці, ладан, свічку. Все це ніс до церкви батько або старший син у родині. Освячену паску давали хворим людям або тваринам, пшоно додавали у корм курчатам Кожен з предметів мав своє завдання. Освячену паску давали хворим людям або тваринам, пшоно додавали у корм курчатам. Маком обсипали корову, "щоб не зурочили", а пшеницю і гречку вкидали у воду і давали умитися людям, що мали хвороби очей. Свячений перець їли "від сліпоти". Хрін закопували у тих місцях, де ріс осот, "щоб не було бур'яну". Освячену сіль їли при хворобах шлунка, квасцями лікували більмо на очах у худоби. Курінням ладану лікували переляк, а шнурок, котрий освячували, носили для попередження сліпоти. Після освячення родина поверталася додому. У деяких регіонах вважали, що чим швидше господар добереться після церкви додому, тим краще вестиметься господарство цілий рік. Глава сімейства відчиняв двері, промовляв "Христос Воскрес", запалював свічку та курив ладаном. Потім починався святковий обід. За столом обов'язково мала зібратися вся сім'я. На Галичині молоді господині, які хотіли поповнення у сім'ї, ставили на святковий стіл пусте блюдце - наче закликаючи нову душу в рід. Після трапези українці йшли до церкви дзвонити у дзвони, а молодь - водити гаївки. На Великдень прийнято веселитися, бо хто буде сумувати в цей день, сумуватиме і весь рік. Якщо хтось помирає на Великдень, то вважалося, що його душа піде просто до неба, бо того дня "небо відкрите". Президент України Володимир Зеленський привітав християн східного обряду з Великоднем. Глава держави звернувся до українців із Великого Софійського собору. "Сьогодні всі ми віримо в нову перемогу України. І всі ми впевнені, що нас не знищить жодна орда й жодна нечисть. Ми долаємо темні часи. І в цей світлий день я і більшість із нас - не у світлих одежах, але ми боремося за світлу ідею. Ми на світлому боці. І на нашому боці правда, люди, Господь і вище небесне сяйво", - сказав Зеленський.

Еспресо проаналізує публікації та висловлювання 47-го президента США Дональда Джона Трампа щодо України, зокрема і ті, що були до першої каденції, аби зрозуміти, як змінювалися його погляди щодо країни та її війни з Росією "На Украине" у виконанні американського мільйонера: що говорив Трамп ще до першого президентстваПерш за все, варто зазначити з посиланням на ВВС, що ще до першої каденції, бувши просто одіозним бізнесменом, який навіть офіційно на цю посаду не балотувався, неодноразово використовував артикль "thе" перед "Ukrаіnе".Чому таке вживання є некоректним і з політичної, і з граматичної точки зору коротко та лаконічно пояснив історик Тімоті Снайдер в одній зі своїх Єльських лекцій:"Ви, напевно, знаєте, що якщо сказати thе Ukrаіnе, то українці цього не схвалять. Так само як і "на Україні" (аt Ukrаіnе). Це звучить, ніби ви збираєтеся в не зовсім визначене місце. На відміну від "в Україні" – це вже схоже на місце, яке має кордони. Отже, якщо ви говорите "на" або аt, ви говорите не про державу: це щось туманне, невизначене і, можливо, трохи поетичне", – зазначав професор Єльського університету. Згодом розпочалась, як усьому світу вже відомо сьогодні, російська інтервенція під виглядом "зелених чоловічків" у Криму. Тоді, 28 лютого 2014 року, замасковані російські спецпризначенці захопили головні адміністративні об’єкти півострова. Надалі, вже у типовій для сьогодення манері, Трамп висловився про російського диктатора Путіна на традиційній політичній конференції консервативних політиків США. фото: gеttyіmаgеs"Нещодавно я був у Москві, оскільки я володію конкурсом "Міс Всесвіт", і мене прийняли там просто чудово. Путін навіть надіслав мені чудовий подарунок з чудовим привітанням. Я говорив з усіма його людьми. І подивіться, що він робить з президентом Обамою. Він просто грається з ним", – заявив Трамп. Він підкреслив, що, зайшовши в Крим, Путін "вирвав серце і душу"."Це – територія багатства, а це значить, що решта України зазнає поразки, і це, як можна передбачити, станеться дуже скоро… Подивіться, що вони роблять в Україні, це лише питання часу", – додав майбутній 45-й президент США. Як ми розуміємо, політичні "передбачення" Трампа не стали дійсністю, однак вже тоді він мав манеру не відповідати за свої хиби та провали. Вже за декілька років, влітку 2016 року, кандидат у президенти США вчергове висловився щодо анексії Криму. Цього разу навіть американські медіа охрестили заяву проросійською. Під час однієї з пресконференцій Трамп заявив, що "розгляне питання" визнання анексії Росією українського Криму. Однак вже незабаром він зробив чергову заяву, яка також стала популярною. На телеканалі АВС, даючи інтерв’ю, кандидат виголосив: "Путін не зайде до України". Тоді ж він вказав, що наразі Обама в Білому домі, а тому РФ вже увійшла у Крим. Перший термін та перші дії щодо УкраїниВже засідаючи на посаді президента США, Дональд Трамп провів телефонну розмову з п’ятим президентом України Петром Порошенком у лютому 2017 року. Розмова відбулась після відновлення бойових дій в Авдіївці, на Донбасі. Незабаром, того ж місяця, Трамп вчергове визнав свого попередника Обаму винним у захопленні Криму, назвавши його "занадто м’яким до Росії". Окрім того, він вказав, що очікує від РФ деескалації конфлікту і повернення Криму Україні, а також наголосив на збереженні санкцій. Надалі відбулась чергова зустріч президентів США та України, на якій обговорювали територіальну цілісність останньої. Точно визначити її вплив на подальші рішення Адміністрації Трампа неможливо, але вже у грудні 17 року вона схвалила продаж оборонної летальної зброї Україні. Того ж місяця палата представників Конгресу США підтримала проєкт оборонного бюджету США на 2018 рік, який передбачає виділення $350 млн військової допомоги Україні. фото: gеttyіmаgеsЗгодом Адміністрація Трампа, як писало видання Wаshіngtоn Роst, також санкціонувала постачання Україні снайперських гвинтівок та супутнього обладнання на суму 41,5 млн. Водночас вже у 2018 році Трамп вдруге не зумів остаточно відповісти журналістам, чи визнаватиме США Крим російським, просто сказавши "Побачимо". Також він пояснив, що "не бачить проблем у хороших відносинах із Росією". Наступного року, коли в Україні обрали Володимира Зеленського, президент США провів з ним телефонну розмову. Тоді ж розпочався гучний скандал, пов’язаний з сином Джо Байдена, Гантером. Журналісти стверджували, що Трамп переконував Зеленського розпочати розслідування щодо Гантера Байдена, який мав бізнес у Казахстані, Україні та Китаї. У доповіді комітетів Сенату США з внутрішньої безпеки, урядових питань і фінансів, яку республіканці опублікували наприкінці вересня, стверджується, що Байден молодший, його сім'я і ділові партнери протягом декількох років отримували "мільйони доларів сумнівного походження від іноземних громадян".У зв’язку з розмовою Трампа телефоном з Зеленським у Сенаті навіть почали розслідування, аби визначити, чи є підстави для оголошення імпічменту президенту США. Однак згодом звинувачення у зловживанні владою й перешкоджанні роботі Конгресу відхилили. Повномасштабне вторгнення РФ і "Україні треба було відмовитися…"Після завершення своєї каденції та передачі повноважень Джо Байдену, Дональд Трамп та його заяви щодо України зникли з радарів.Однак, коли Росія почала повномасштабне вторгнення у лютому 2022 року, експрезидент засудив такі дії з боку РФ. Проте і тут він не втратив нагоди набрати політичних дивідендів, заявивши, що Путін просто скористався слабкістю Джо Байдена. Ба більше, він пов’язав початок повноцінної війни з виборами 2020 року. Здається, що розсудливість 45 президента США утримувалась недовго, адже вже у серпні, за пів року після початку вторгнення, Дональд Трамп в ефірі подкасту Тhе Сlаy Тrаvіs & Вuсk Sехtоn Shоw зазначив, що, якби Україна відмовилася від Криму або погодилася не вступати в НАТО, то їй би вдалось цього уникнути. "Вони могли б відмовитися від Криму. Вони могли б зробити щось з НАТО: "Добре, ми не збираємося вступати в НАТО", і у вас була б країна. Я вважаю, що Путін хотів укласти угоду", – заявив він. Також Трамп додав, що направлення російських військових і техніки до кордонів України перед вторгненням – це "відмінна переговорна тактика".Що цікаво, за місяць до таких заяв 45 президент США в інтерв’ю анонсував свою участь у виборах 2024 року. Вже за рік в інтерв’ю Rеutеrs Дональд Трамп згадав про повстання вагнерівців, підкресливши, що тоді необхідно було вести переговори з російським диктатором, адже він був ослаблений. Вже тоді, не враховуючи історію з Кримом, кандидат в президенти США розпочав поширювати наративи про те, що Україні доведеться віддати РФ певні території, аби завершити війну. Починаючи з цього інтерв’ю, можна вважати, що Трамп остаточно змінив риторику з непевного засудження дій Росії на звинувачення України у тому, що вона не підіграла російським імперським амбіціям. Відтак у вересні 2024 року, після візиту президента Зеленського до США, майбутній 47 президент відверто звинуватив українського гаранта у тому, що він не хоче досягти компромісу. Володимир Зеленський і Дональд Трамп, Фото: gеttyіmаgеs "Президент України перебуває в нашій країні. Він робить брудні маленькі випади в бік вашого улюбленого президента – мене. І ми продовжуємо надавати мільярди доларів людині, яка відмовляється укладати угоду – Зеленському", – заявив Трамп. Тоді ж він продовжив поширювати російську пропаганду про те, що "України вже фактично не існує, оскільки її майже повністю зруйновано", а також те, що будь-яка угода з Путіним – це краще, аніж продовження війни. Власне саме останньої думки, як бачимо з другої каденції президентства Дональда Трампа, він намагається притримуватися і надалі. Йдеться про його численні заяви, що "Україні не потрібно було починати цю війну", що Росія, яка її розпочала ще у 2014 році, точно прагне її завершити, попри щоденні вбивства цивільних по всій Україні. Читайте також: Ворог вдається до тактики ракетного терору та перегруповується на фронті. Колонка Сергія Згурця