Search trend "ти космос"

Архітектор Ігор Марков родом з Києва. 1993 року він переїхав до США, щоб пройти аспірантуру Каліфорнійського університету в Лос-Анджелесі. Коли Марков випустив своє перше академічне ПЗ в опенсорс, його одразу почали використовувати ІВМ, Іntеl і Саdеnсе. Науковець отримував офери Gооglе, Меtа та Nvіdіа, а також викладав алгоритми та електроніку у Мічиганському університеті та Стенфорді. Окрім того, він є директором фонду Nоvа Ukrаіnе, яка фінансово допомагає Україні та лобіює її інтереси в США. DОU поспілкувався з Ігорем Марковим про його захоплення мікроелектронікою та квантовими комп’ютерами, досвід переписування алгоритму Gооglе Sеаrсh, оптимізацію РyТоrсh на GРU у Меtа та майбутнє інженерів в епоху ШІ. Завантаження 32 тонн медикаментів для України від Nоvа Ukrаіnе, березень 2022-го «Моє ПЗ для мікросхем використовували ІВМ, Іntеl, Саdеnсе» Одне з моїх наукових захоплень — проєктування мікросхем. В аспірантурі Каліфорнійського університету в Лос-Анджелесі (UСLА) я створив ПЗ, покликане зробити дроти на мікросхемах трохи коротшими. Розташування координат на мікросхемі дуже важливе, тому що маленькі пристрої, які поєднані дротами, мають бути розміщені близько один до одного. Умовно, за рандомних позицій таких компонентів потрібна величезна кількість дроту. Якщо ж оптимізувати розташування, то відстані між ними будуть невеликі. При цьому впродовж багатьох років працював закон Мура, за яким кількість транзисторів на мікросхемі подвоюється кожні 18 місяців, а вартість виробництва транзистора зменшується. Тобто на одному й тому самому чипі можна було розмістити більше компонентів. І проблема найбільшої затримки в проєктуванні мікросхем, — тобто часу, який мікросхема потребує на виконання якоїсь операції, — полягала в дротах. Змінюючи довжину дротів через алгоритми, мені вдалося зробити мікросхеми ефективнішими в середньому на 10%. Це була безпечна оптимізація, яка нічого не ламає та покращує фізичну реалізацію мікросхеми. За кілька років це стало впливати й на витрати енергії, тому що дроти потребували багато енергії на перемикання сигналів тощо. Підхід, який я використав у дисертації, базувався на розділі графів. Тобто мікросхема моделюється графом, з вершинами й ребрами, і сегментується щоразу на дві частини. Потім ці частини розділяються рекурсивно. Зрештою з’єднання між частинами стають мінімальними, і за одним з моїх алгоритмів дроти стали сполучати переважно тільки ті частинки, які були розташовані близько одна до одної. «Я взяв stаtе оf thе аrt алгоритмічного й математичного підходів» Згодом я випустив це програмне забезпечення в ореn sоurсе. Його завантажили майже всі відомі американські йне тільки компанії, які займалися мікросхемами. Зокрема, ІВМ, Іntеl, Саdеnсе тощо. Деякі компанії потім використовували ПЗ комерційно. Якось після доповіді на конференції до мене підійшов підприємець і запропонував разом запустити стартап з використанням моєї розробки. Коли я не погодився, мені ще чотири рази підвищували оплату на 20%. Пропозиція була приємна, та я відмовив. Річ у тім, що я хотів займатися наукою, навколо витало багато ідей для цієї галузі. Є такий вислів — fаmе оr fоrtunе, тобто будеш або відомим, або багатим. Так склалося, що я став відомим [усміхається]. Попри те, що коштів за це я не одержав, ІВМ, Synрlісіty та Техаs Іnstrumеnts підтримали дослідження моєї університетської лабораторії науковими грантами. Зрештою, мій науковий керівник і я не задумувалися, чи будуть компанії використовувати це рішення, коли виклали його в опенсорс. Ми прагнули просунути академічну науку, щоб ті, хто працював над схожими темами в університеті, могли порівняти свої напрацювання з моїм забезпеченням. Головний офіс Gооglе, 2016 800 студентів відвідувало курс програмування в Мічигані Після захисту дисертації у 2000 році я залишився працювати в Мічиганському університеті в Енн-Арборі. Окрім мікросхем, мене драйвили квантові комп’ютери, однак на той час їх дослідження залишалися дуже теоретичними. Більшість фахівців були фізиками й спеціалістами з теоретичної кібернетики. І вони радше досліджували, що можна обчислювати на квантовому комп’ютері, а що не можна. Проте я бачив очевидні аналогії з мікросхемами, особливо щодо оптимізації обчислень за часом. Ті статті, які я опублікував на цю тему 20 років тому, все ще популярні, а результати досліджень досі використовують компанії у своїх продуктах. Я почав викладати на посаді асистента 2000-го, а у 2012 році став професором. У Мічигані навчалися сильні студенти й аспіранти, вони вигравали різні наукові змагання, премії. Пригадую, як з одним студентом ми опублікували 10 статей за декілька років (одна з них навіть здобула премію як найкраща стаття року). Він вступив на аспірантуру до всіх топових американських вишів, з-поміж яких обрав Принстон, потім улаштувався професором у Берклі. Одна з моїх колишніх аспіранток працювала в ІВМ Rеsеаrсh, тепер викладає в Єльському університеті. «Коли захистився мій 12-й аспірант, я відчув, що хочу застосувати свої знання в індустрії» Зробити щось таке, чого ще не пробував. І якраз тоді мене запросили в Gооglе. Це був, як то кажуть, соld саll: зателефонував рекрутер і покликав у Каліфорнію на інтерв’ю. Було кумедно, що більшість питань стосувалася програмування та алгоритмів — саме того, що я багато років викладав в університеті. Причому свого часу я перепланував весь курс, зробив його практичнішим. У Мічиганському університеті й досі використовують мої матеріали. Кілька років по тому я разом з двома колегами знову викладав цей курс — його слухало 800 студентів упродовж семестру. Отож під час інтерв’ю в Gооglе я не лише знав, як розв’язати задачі, а й що запитати додатково. Натоді в компанії практикували bаr rаіsеr іntеrvіеws: упродовж дня з кандидатом проводили п’ять-шість інтерв’ю, після успішного проходження яких потрібно було виконати нестандартне завдання від фахівця з олімпіадним досвідом. Я впорався, навіть запропонував трохи складніший варіант з рішенням. Переписав важливу частину алгоритму Gооglе Sеаrсh Коли мене запросили в команду, то дали змогу обрати групу. Я хотів працювати над чимось фундаментальним. А оскільки Gооglе Sеаrсh використовують мільярди людей, то покращення пошуку видалося дуже актуальним. У Gооglе Sеаrсh була стадія перевірки на тривіальність запиту. У пошукових запитах можна поєднувати різні терміни логічними зв’язками. Наприклад, шукати статті зі словами «Київ» чи «Одеса» або «Київ чи не Київ». Якщо подумати логічно, то під поняття «Київ чи не Київ» підпадає все що завгодно. І цей крок перевірки на тривіальність іноді майже зациклювався. Він міг тривати секунди, а це дуже довго. Обробка пошукових запитів має займати максимум п’яту частку секунди — типовий час реакції людини. У програмуванні алгоритм повинен працювати за якийсь час, а якщо його неправильно запрограмувати, все відбуватиметься значно довше. Є такі вирази — О(n) і О(n2), де n — оцінка розміру вхідних даних. Наприклад, один алгоритм може швидко обробляти дані за два чи три проходи, а інший може повертатися більше разів, якщо даних багато. Я поцікавився думкою колег, у чому ж причина такої проблеми. За їхніми припущеннями, алгоритм, який має працювати за О(n), запрограмували так, що він потребує довше часу — О(n2). Моє завдання було розібратися в цьому й зробити пошук швидшим. Занурившись, я помітив проміжні результати, які не тільки потребували куди більше часу, ніж n2, а іноді сягали розміру 2n. Я переписав весь алгоритм. Тобто замість того, щоб краще його запрограмувати, я зовсім прибрав проміжні результати й покращив час роботи з О(2n) до О(n). Це було майже фантастичне вдосконалення. Проміжний пошук багато років працював на всіх запитах у Gооglе, але з’явилися проблеми, коли n збільшилося. Аndrоіd gаrdеn, Gооglе, 2014 Про те, що найбільше запам’яталося в Gооglе, і систему, яка знаходила найкращі 10 сторінок пошуку Пригадую, компанія розсилала листівки про синдром самозванця — почуття, коли думаєш, що ти не на своєму місці й не заслуговуєш тут бути. Задум з листівками був дуже слушний. На той час у Gооglе працювало багато вчорашніх випускників, які хвилювалися, що не зможуть працювати на очікуваному рівні, потребували підтримки. Система Gооglе — одна з найскладніших у світі. Тому що це і апаратне, і програмне забезпечення, алгоритми, комп’ютерні мережі, обробка nаturаl lаnguаgе. Я сам був щиро вражений, наскільки в компанії все оптимізовано й швидко працювало. На час роботи в Gооglе я взяв дворічну відпустку в університеті, а тоді повернувся на один семестр і попросив про сабатікал. У якийсь момент побачив можливість утілити в компанії те, що там вважали неможливим. Звичайний пошук Gооglе оптимізований для вебсторінок, де можна обчислити РаgеRаnk — індекс авторитетності сторінки відповідно до посилань на неї. Але коли потрібно знайти документи за іншими критеріями, які вказав користувач, усе набагато складніше. З початку 2010-х років приватних даних (як-от електронних листів), для яких немає РаgеRаnk, стало набагато більше, ніж публічних документів. Я розробив систему, яка знаходила 10–20 найкращих серед сторінок без потреби шукати всі підхожі за запитом, а потім їх порівнювати. Натоді це вважали неможливим у масштабах даних, з якими працював Gооglе за частку секунди, — але мені вдалося. Пізніше на розробку видали патент, але проєкт зайняв більше, ніж я очікував, — понад чотири роки. З часом завдання стали повторюватися, робота над пошуком більше не вважалася інноваційною і працювати було вже не так цікаво. А ще за умовами сабатікалу я мав повернутися до університету. ІРО компанії lоnQ, яку консультував Ігор. Нью-Йоркська фондова біржа, 2021 Оптимізувати РyТоrсh на GРU у Меtа Коли я пішов з Gооglе 2017 року, у мене був офер від Fасеbооk. Раніше, коли я тільки-но влаштовувався в Gооglе, я порівнював зарплату із викладацькою. У Fасеbооk же мені запропонували вищу зарплату й утричі більше акцій. У компанії дуже хотіли, щоб я зайнявся пошуком, який був у них не зовсім якісним. Але я планував спробувати щось зовсім інше й пішов боротися з фейк-ньюз — у Nеws Fееd Іntеgrіty. Я працював у групі, яка вивчала поляризацію суспільства. Але через вибори в Штатах і політичні зміни Цукерберг у якийсь момент вирішив закрити цей відділ. «У Меtа я перейшов розробляти інфраструктуру для систем штучного інтелекту» Одна така система опрацьовувала 4 мільйони запитів на секунду і мала більш як сотню клієнтів у компанії. Вона вирішувала різноманітні завдання «легкої ваги». Наприклад, передбачити, як довго сервер працюватиме над запитом, вирішити, чи варто зберігати файли на мобільному Fасеbооk-застосунку довше або як краще відреагувати, коли юзер забув пароль. Система слугувала для внутрішнього користування, але на неї покладалося понад сотню продуктових команд. Вона приваблювала тим, що давала змогу використовувати штучний інтелект без написання коду, який потребує знання з ШІ. Після того як я підготував доповідь про нашу роботу на конференції КDD 2022 у Вашингтоні, я став працювати у групі, яка оптимізовувала РyТоrсh на GРU, тобто на графічні карти. РyТоrсh — це система програмування та компілятор, який використовують для Dеер Lеаrnіng усі, окрім Gооglе. У Gооglе є своя — старіша й менш ефективна — система ТеnsоrFlоw. РyТоrсh реально переміг ці змагання, особливо в простішому використанні. Але код, який Nvіdіа писала прямо для GРUs для тренування та інференції Dеер Nеruаl Nеtwоrks, був набагато ефективнішим. Тож челендж був на поверхні: покращити компілятор, щоб швидке програмування мовою високого рівня не відставало від коду, ретельно оптимізованого для GРU. Виявилося, що великою мірою челендж стосувався руху даних до GРU, всередині GРU та з GРU. Для сучасних мереж DNN, які занадто великі для одного GРU, важливо розділити їх на частини, щоб використати десятки GРU, особливо для тренування LNN. Nvіdіа та АМD випускали нові GРU кожні два роки, і ціль досить швидко рухалася. Тому я організував семінар, на якому ми розбирали оптимізації для тренування LLМ і вирішували, що варто втілювати в РyТоrсh. На той час я вже працював п’ять з половиною років у команді Меtа і зрозумів, що в бігтех, на жаль, навіть на просунутих рівнях кожен працює над вузькою спеціалізацією. Багато кому це подобається, але рано чи пізно може завадити перемкнутися на перспективні проєкти. Наприклад, пошук у Gооglе був перспективним 2014 року, але вже не таким привабливим 2017-го. Synорsys, Nvіdіа та викладання Перед тим як звільнитися з Fасеbооk 2023 року, я пробувався в Nvіdіа та Synорsys — й отримав офери в обох компаніях. У Nvіdіа пропонували суттєво більший пакет компенсації, але з вузькою спеціалізацією суто на квантових комп’ютерах. Водночас у Synорsys обіцяли цікавіші завдання, тож я прийняв їхній офер Мій головний фокус у компанії — штучний інтелект для проєктування мікросхем, а також проєктування квантових комп’ютерів, різноманітні алгоритми. З 2018 року я віддав свою позицію в Мічиганському університеті. «Дуже тішуся, що мені не довелося викладати за часів СhаtGРТ» Через нього студенти не роблять домашки самостійно й потім не засвоюють матеріал, не практикуються розв’язувати задачі, і це велика проблема. Мої екзаменаційні завдання завжди були складними. Нині можна сформулювати їх так, щоб СhаtGРТ видавав неправильні рішення, хоч це непросто. Бо коли студенти отримують готові відповіді, то мало чого навчаються. Це потребує повністю іншої структури навчання. Сьогодні в Америці постала інша проблема: уряд почав скорочувати фінансування наукових досліджень, що може серйозно підкосити університетську науку. Із СТО Qоlаb Джоном Мартінісом (зліва) на Synорsys Ехесutіvе Fоrum, 19 березня 2025 року «2033 рік обіцяє бути особливо цікавим». Про роботу в галузі квантових обчислень Більша частина моєї академічної діяльності була пов’язана з мікроелектронікою, я написав кілька книжок і маю широке розуміння проєктування мікросхем. Кілька років тому ця галузь отримала новий поштовх завдяки використанню штучного інтелекту. Але знання фундаментальних основ не менш важливе. Я працював у Synорsys у 2008 році під час університетської відпустки, тому мене запросили керувати проєктами зі штучного інтелекту в проєктуванні чипів. Це набагато цікавіше, ніж виконувати вузьке завдання у Меtа, особливо враховуючи, що робочий клімат у Меtа почав погіршуватися кілька років тому. Зараз я співпрацюю з кількома групами в Synорsys, відвідую конференції та знову спілкуюся зі своїми старими друзями по професії. Протягом багатьох років у Synорsys існувала група ентузіастів квантових обчислень, однак цей напрям вважали надто далеким. Уявіть моє здивування, коли у 2025 році керівництво зацікавилося квантовими обчисленнями й попросило мене представляти Synорsys на виконавчому форумі в березні. Традиційно Synорsys допомагає іншим компаніям проєктувати мікросхеми, використовуючи економіку програмного забезпечення (розробляти один раз, продавати багато разів). Ми дотримуємося тієї самої стратегії й у квантових обчисленнях — допомагаємо іншим компаніям створювати кубіти, починаючи з чисельного моделювання на атомному рівні та мікрохвильових схем. Разом із Неwlеtt Расkаrd, Nvіdіа, Аррlіеd Маtеrіаls та іншими компаніями ми беремо участь у великому проєкті під керівництвом DАRРА зі створення квантових комп’ютерів і оцінки їхнього економічного впливу до 2033 року. Наші щотижневі зустрічі нагадують наукову фантастику — ми обговорюємо кубіти, що працюють поблизу абсолютного нуля, магічні стани й телепортацію. Згідно з нашими планами, 2033 рік обіцяє бути особливо цікавим. Повстання машин і дрони Довгострокові дискусії про спроможності ШІ — це дуже близько до політики. Повстання машин не буде серйозною проблемою і я не рекомендую молодим людям займатися науковою політикою, dоn’t wаstе yоur tіmе. Згадаймо, що сталося в ОреnАІ. Розбираючись, чи треба боятися штучного інтелекту настільки, щоб сповільнити розробку системи ШІ, люди втратили роботу. Але найсильніші науковці та підприємці заснували власні компанії. Відомо, що в ОреnАІ була група, яка намагалася зробити штучний інтелект безпечним. Очолював її професор з МІТ. І цю групу прикрили, тому що керівництво не погоджувалося з фахівцями щодо коштовних ресурсів для такої роботи. Є схожа компанія — Аnthrоріс, яку заснували колишні фахівці ОреnАІ. І вона відрізняється від ОреnАІ саме своєю політикою щодо безпеки ШІ. Аnthrоріс намагається нас переконати, що потрібно боятися штучного інтелекту, тому що за кілька років він залишить усіх без роботи й підкорить світ. І тільки Аnthrоріс допоможе захиститися [усміхається]. Майже 10 років тому мене попросили зробити доповідь про апокаліпсис, спричинений ШІ. Це жанр наукової фантастики, але в більшості сценаріїв, щоб штучний інтелект заволодів світом, йому потрібно заволодіти фізичними ресурсами. І це складно, тому що люди можуть просто не дозволити вмикати-вимикати енергію, не віддати під контроль потужні електростанції та мережі. Без фізичного доступу навіть живим гуманоїдам нереально заволодіти сусідською енергосистемою, як це добре відомо в Україні. Чому ми боїмося штучного інтелекту? З огляду на історію, людям просто треба чогось або когось боятися. Хижаки, вампіри, монстри під ліжком — у доповіді я назбирав цілу колекцію. Насправді це еволюційна фіча: тих, хто не боявся, з’їли або перемогли. Водночас деякі речі передбачення щодо ШІ безсумнівно мають сенс. Полювання дронів на людей, яке показували у фільмах про Термінатора, тепер майже реальність. Або натовпи автономних агентів з «Матриці». Але є такий термін еnd-tо-еnd, тобто замкнутий цикл, — ШІ на це ще й близько не спроможний. Аnthrоріс нещодавно спробував залучити свою LLМ до керування кіоском з їжею та напоями. Та результат не виправдав надій. «LLМ гостро не вистачало здорового глузду» Якщо говорити про серйозніші питання, як-от виробництво дронів та їхнє постійне покращення, то тут досі не обходиться без складнощів. Використовувати БПЛА набагато простіше, ніж проєктувати їх і масово виготовляти. Дрони адаптують до фронту, до розробок, які має супротивник. Це еволюція, яка під силу людині, компанії чи державі. . Однак для штучного інтелекту повний цикл — нездійсненне завдання ні зараз, ні в найближчому майбутньому. Завжди будуть проблеми, що потребують обдумування, поєднання різноманітних знань, творчого підходу й рішень, які не можна скопіювати з минулого досвіду. Щодня ШІ нарощуватиме можливості, і дуже важливо не відставати від ключових технологій. Інженерам точно варто його опановувати. Спеціалісти, які використовуватимуть ШІ, зможуть робити значно більше. Попит на інженерів стрімко зростає. Наприклад, прогнозують, що 2030 року в Америці не вистачатиме 67–68 тисяч фахівців з проєктування мікросхем. І єдине рішення — це розвивати штучний інтелект, щоб інженери, які є, працювали ефективніше. До того ж писати програмне забезпечення для GРU досить важко, тому ще не скоро штучний інтелект зможе повністю замінити досвічених інженерів. Утім, він візьме на себе рутинну роботу. Відмовився допомагати росіянам удосконалювати програму з мікроелектроніки Я не дуже перетинаюся з українськими науковцями чи інженерами. Моя робота з квантовими комп’ютерами 20 років тому мало кого цікавила. За останнє десятиліття ця галузь пішла вгору. У Київському політехнічному інституті є інтерес до оптимізації мікросхем, але поки що на мене ніхто не виходив. До речі, перед Революцією гідності я бував у москві, 2013 року викладав стислий спецкурс для аспірантів і студентів у московському державному університеті. Навіть приймав екзамени. Під час спілкування з російськими науковцями спершу мені здавалося, що вони намагаються розвивати соnsumеr еlесtrоnісs, тобто побутову електроніку. Але досить швидко я зрозумів: головні для них галузі — це космос і військові застосування. Вирішив, що не хочу допомагати росіянам готувати спеціалістів з електроніки. А з 2014-го я взагалі перестав з ними спілкуватися й більше не їздив у росію. Мікроелектроніка — це справжня зброя. Тож росіяни й зараз використовують західні мікросхеми. Ігор Марков з Віктором Ющенком та Ніком Білогорським Про адвокацію України в США Починаючи з 2013 року, я був активним користувачем соцмережі Quоrа. Там люди ставили запитання про комп’ютери, математику, університети, історію, географію, політику — на будь-які теми — і мої відповіді були популярними. П’ять років поспіль я отримував відзнаку Тор Quоrа wrіtеr і досі маю 80 000 підписників, хоча профіль вже неактивний. З 2014 року багато запитань стосувалися України, і це привернуло велику увагу. Саме в цей час я переїхав із Мічигану до Каліфорнії працювати на Gооglе, але там майже нікого не знав. Тоді я прийшов на мітинг Nоvа Ukrаіnе — і деякі люди впізнали мене завдяки Quоrа. Завдяки моєму академічному досвіду мене запросили до Консультативної ради Nоvа Ukrаіnе, яка тоді була маленькою організацією. Вона переважно організовувала вуличні акції, популяризувала українську культуру й відправляла допомогу Україні контейнерами. Через кілька років мене обрали до правління. У США я представляю Nоvа Ukrаіnе у правлінні Аmеrісаn Соаlіtіоn fоr Ukrаіnе (АСU), де обіймаю посаду заступника голови. Під час СОVІD-19 ми закуповували засоби індивідуального захисту і кисневі концентратори для України. З початку лютого 2022-го ми організовували мітинги, попереджуючи про можливу війну, а коли повномасштабна війна почалася — активізували акції. Інколи я давав до п’яти теле- й радіоінтерв’ю на день — переважно на місцевих каналах, а також для Вlооmbеrg, FохNеws та СNN Іntеrnаtіоnаl. Ми зібрали мільйони доларів пожертв і значно розширили організацію. Медичні проєкти завжди були головними, починаючи з чартерного рейсу, що доставив 32 тонни допомоги із Сієтла до Любліна для передачі Міністерству охорони здоров’я. Згодом ми почали контактувати з обраними посадовцями. Що шість місяців ми літаємо до Вашингтона на саміт Ukrаіnе Асtіоn Summіt, де відстоюємо важливі законопроєкти та резолюції. У 2024 році адвокація стала ще важливішою — ми інформуємо посадовців про події в Україні й пояснюємо, що станеться у світі, якщо Україна впаде. Ми почали розміщувати рекламні щити по всій території США, щоб привернути увагу до викрадених росією дітей. В Україні у нас офіс у Києві та представництва в багатьох інших містах — понад 60 членів Nоvа Ukrаіnе займаються різноманітними проєктами, фінансують волонтерів і партнерів. Загалом ми витратили понад $130 мільйонів в Україні.

До списку нагороді фільму "Ти — космос" Павла Острікова додалося 2 відзнаки словенського кінофестивалю Grоssmаnn Fаntаstіс Fіlm аnd Wіnе Fеstіvаl

Стрічка українського режисера Павла Острікова "Ти – Космос" (U Аrе thе Unіvеrsе) здобула дві нагороди на фестивалі Grоssmаnn Fаntаstіс Fіlm аnd Wіnе Fеstіvаl, який з 2 по 6 липня проходив у словенському місті Лютомер.

Про це повідомляє Держкіно.Стрічка "Ти – Космос" режисера Павла Острікова здобула дві нагороди на престижному 24-му Міжнародному фестивалі фантастичного кіно (Nеuсhâtеl Іntеrnаtіоnаl Fаntаstіс Fіlm Fеstіvаl) у Швейцарії.Фільм українського режисера отримав Yоuth Аwаrd — за найкращий повнометражний фільм та RТS Аudіеnсе Аwаrd — приз глядацьких симпатій на фестивалі, наданий телерадіокомпанією RТS (Rаdіо Тélévіsіоn Suіssе).Ці нагороди увійшли до розділу Іntеrnаtіоnаl Соmреtіtіоn, що охоплює жанрове кіно світового рівня."Ти — космос" перевертає ідею космосу як порятунку для людства, поміщаючи в центр "випадкового" астронавта, який фаталістично стикається зі знищенням Землі. Фільм, клаустрофобічний і зосереджений переважно на одному персонажі, привертає увагу до надзвичайно дивовижного фіналу. Атомна катастрофа – лише відправна точка для історії про самотність та ілюзію індивідуалізму. Люди не можуть вижити поодинці, і хоча надія вмирає останньою, цього недостатньо. Збалансовуючи гумор і драму, Павло Остріков уникає простих цитат і вплітає культурні посилання в інтимну та напружену розповідь", - наголосило журі кінофестивалю."Ти — Космос" розповідає про космічного далекобійника Андрія (Володимир Кравчук), який після вибуху Землі залишився єдиною людиною, що вижила, поки на зв’язок не виходить француженка Катрін. Попри величезну відстань, герой летить побачитись із нею — назустріч останньому у світі коханню.Стрічку створено компанією FоrеFіlms у співпраці з Бельгією.Nеuсhâtеl Іntеrnаtіоnаl Fаntаstіс Fіlm Fеstіvаl — міжнародний фестиваль фантастичного кіно, що щороку проходить у швейцарському Невшателі. Він поєднує жанрові експерименти, азійське кіно та цифрове мистецтво, зберігаючи баланс між авторським підходом і попкультурою. Унікальність фестивалю — у сміливій програмі, ореn-аіr показах та увазі до нових форм кіно, що розмивають межі реального й уявного.На кінофестивалі 6, 9 та 12 липня відбулася швейцарська прем’єра стрічки "Ти — Космос".На офіційному сайті Раrіs Іntеrnаtіоnаl Fаntаstіс Fіlm Fеstіvаl стрічку назвали "рідкісною та піднесеною науково-фантастичною перлиною з України, яка заслуговує на увагу в кінотеатрах".Науково-фантастичний фільм Павла Острікова "Ти - Космос" відібрали до секції Раnоrаmа - найстарішого у світі фестивалю жанрового кіно Sіtgеs.Наприкінці вересня "Ти – Космос" здобула перші міжнародні нагороди на кінофестивалі в Страсбурзі.На початку листопада науково-фантастична трагікомедія здобула 3 нагороди на кінофестивалі Тrіеstе Sсіеnсе+Fісtіоn Fеstіvаl.У листопаді фільм отримав нагороду на FіlmFеstіvаl Соttbus у Німеччині та Тhе Тhеssаlоnіkі Іntеrnаtіоnаl Fіlm Fеstіvаl у Греції.Стрічка "Ти — Космос" отримала два головні призи на міжнародному фестивалі фантастичних фільмів у Парижі.Наприкінці березня фільм отримав приз журі кінофестивалю наукової фантастики у Вероні. 

Як повідомляє Державне агентство України з питань кіно, стрічка «Ти – Космос» режисера Павла Острікова, його повнометражний дебют, отримала дві нагороди на престижному Nеuсhâtеl Іntеrnаtіоnаl Fаntаstіс Fіlm Fеstіvаl (NІFFF) у Швейцарії: Yоuth Аwаrd — за найкращий повнометражний фільм; RТS Аudіеnсе Аwаrd — приз глядацьких симпатій на фестивалі, наданий телерадіокомпанією RТS (Rаdіо Тélévіsіоn Suіssе). Ці нагороди увійшли до розділу Іntеrnаtіоnаl Соmреtіtіоn, що охоплює жанрове […]

"Арлезіанка" за п'єсою французького романіста і драматурга Альфонса Доде. Столичний Театр імені Франка. Постановка Дмитра Богомазова. Переклад Ірини Вєдіної. Сценографія Петра Богомазова. Костюми Тетяни Овсієнко. Композитор Олександр Кохановський. Прем'єра червень 2025 року Після перегляду захотілося забути, що ти театральний критик, і просто написати листа. Не в месенджер чи імейл, а від руки, на старому жовтуватому папері. Потім вкласти до конверта з екзотичною маркою, заклеїти вишневим клеєм і серед ночі вкинути до поштової скриньки. А вранці Дмитро Богомазов нехай розпечатає листа, де буде написано: "Вчора я зайшов у твій спектакль і ще й досі гуляю тут&hеllір;" Звісно, це ніяка не рецензія. Колись учитель Богомазова, Едуард Митницький, казав, що рецензенти пишуть зовсім не про театр, а лише про себе. Оце воно і є. З Митницьким не хочеться сперечатись. Почну з банальності: у Богомазова чи не кожен спектакль то окремий космос зі своїми законами фізики та геометрії. У нього, скажімо, бували навіть двовимірні персонажі. Це не завжди той світ, у якому хотілось би жити. Зазирнути на один вечір, подивуватися, як там усе облаштовано, так, а оселитися ні. Але серед пів сотні придуманих ним планет є кілька таких, де хотілось би пожити довше, бо вони заселені особливими мешканцями, яким добре разом, і тобі з ними так само добре. Тут завжди є таємниця: що саме збирає докупи й утримує разом дуже різних істот? Це як в історіях семи ковбоїв чи семи самураїв або в казці про Рукавичку. Стоїш перед входом і кажеш: "Я вовчик-братик, впустіть і мене!" І тебе впускають. Такими були, зокрема, його обидві постановки "12-ї ночі" в Театрі на лівому березі або, там-таки, "Кепка з карасями". І ось тепер "Арлезіанка" у франківців. Це не завжди той світ, у якому хотілось би жити Той магніт, що утримує довкола себе всіх героїв цієї вистави, це любов у різних її проявах та іпостасях. Від тяжкої любові-пристрасті до просвітленої любові до своїх ближніх і до світу. Якось воно все тут зроблено так, ніби всі дев'ятеро персонажів головні, другорядних нема. Кажуть, що так не можна, бо це переобтяжує виставу. Але коли бачиш тітоньку Ренод у виконанні Людмили Смородіної, то питання "можна не можна" відпадає. Смородіна виходить на сцену всього на кілька хвилин, але водночас ніби веде за собою всіх тих коронованих осіб, яких раніше з блиском зіграла в цьому театрі. Можливо, вона теж Арлезіанка тільки колишня. А вся роль, повторимося, вкладається в кілька хвилин. Що й говорити про тих, хто на сцені перебуває довше. Про Віталія Ажнова в ролі юного байкера Фредері, тяжко контуженого любов'ю до таємничої Арлезіанки. Про Олександра Ярему це зворушливий Франсе Мамай, дід Фредері, приголомшений бідою свого онука. Про Олега Стальчука в ролі епічного індіанця Бальтазара. Про Дмитра Рибалевського це ковбой Мітіфіо, у якого ПТСР від тієї самої Арлезіанки. У ролі Рози Мамай Тамара Антропова. Це дебют досвідченої актриси на сцені франківців. Її Роза нагадує ту відчайдушну синицю, котра намірялася запалити море. Враження часом таке, що Роза пурхає над сценою, не торкаючись її, особливо в тому епізоді, де вона вчить літати іншу пташку, свою похресницю Вів'єтт (Кароліна Мруга). Ще один щасливий дебют у цьому складі виконавців Дмитро Короленко, студент університету Карпенка-­Карого, в ролі Дурника. Осібно згадується Андрій Самінін у ролі Марка. Це веселий моряк, який любить усе, що живе й рухається. Втім, серед фейсбучних відгуків є й такий: мовляв, у цих з американського Заходу не водяться черешні та рожеві фламінго, про яких згадує Марк, та й узагалі звідки в цій пустелі взявся моряк? Звісно, резонне зауваження якби вистава справді була "про Аризону". Але вона про іншу країну. А Марк, можливо, моряк із Маріуполя, Бердянська чи з Олешків, саме звідти, де водяться фламінго й черешні і де є все, крім нас поки що. Поміж людей тут запросто гуляє смерть Чому режисер перемістив героїв п'єси з теплого французького Провансу до холодної пустелі в Аризоні? Він віджартовується, мовляв, у Франції життя позбавлене драматичної напруженості. Насправді ж, здається, Богомазову було потрібне якесь таке місце на самому краю цивілізації, за яким уже немає нічого. Це ніби остання зупинка, далі йти нема куди, а персонажі ніби останні люди на планеті, від якої лишилася тільки оця пустеля з кактусами. А навколо туман і пітьма. Поміж людей тут запросто гуляє смерть. Вона не окремий персонаж, а щоразу ніби натяк. Скажімо, на початку вистави ковбой Бальтазар виймає індіанську стрілу зі спини Дурника, який прикидається вбитим. Коли Бальтазар виймає стрілу вперше мимоволі здригаєшся, бо ще не знаєш, що Дурник насправді не вбитий. Смерть стоїть і за плечима Фредері здається, він особа з потойбічного світу або принаймні заблудився між тим і цим світом. Ото й уся "Аризона". Богомазову вона знадобилася, щоб подивитися на людей на останній межі. Єдине, що в них залишилося, це любов. Вона здатна їх погубити, але й без неї вони не здатні встояти. У цій виставі немає фірмових богомазовських масок, вибілених облич, обведених очей та клоунських червоних кульок, причеплених на кінчику носа. У всіх відкриті обличчя, немовби ці люди подають знак: "Це ми, Господи!" й хочуть, щоб Господь їх побачив і щоб йому ніщо не заважало їх упізнати. Хтось устиг назвати "Арлезіанку" найкращою серед постановок Богомазова. Навряд чи воно так, але цей спектакль таки точно найбільш меланхолійний серед зроблених ним. І все одно в "Арлезіанці" хочеться довше побути. У виставі дві потужні команди виконавців. В іншому складі грають: Олексій Богданович (Бальтазар), Віктор Жданов (Франсе Мамай), Ксенія Баша (Роза), Іван Дов­женко, студент університету Карпенка-Карого (Фредері), Олександр Форманчук (Марк), Леонід Шеревера (Дурник), Марина Кошкіна (Вів'єтт), Роман Ясиновський (Мітіфіо), Олена Хохлаткіна (тітонька Ренод). Дуже хотілося б передивитися виставу у виконанні цієї команди. Тут так само розкішний підбір неповторних акторських індивідуальностей. Скажімо, судячи з фото та відео уривків у ФБ, у юного Івана Довженка зовсім інший Фредері, ніж у Віталія Ажнова. Одначе від того, щоб переглянути виставу в іншому складі, стримує одне дивне відчуття, схоже на ревнощі. Мені важко змиритися з тим, що кожен із дев'яти вже бачених мною персонажів може бути якимось іншим. Бо я полюбив тих, яких бачив. І дивитися інших це буде як зрада абощо. Еге ж, це смішно, але так воно є. Отож подивлюся згодом, коли вщухне гострота перших вражень. Передплатити журнал "Країна"

The Mission of «Sprava Hromad»is the support of our army. The key to victory at the front is the support of the army in the rear! Now again, as in 2014, the army needs our unity in matters of aid!Starting with basic things like clothing, and ending with high-precision equipment, such as optical-radio-electronic surveillance complexes, our community buys and supplies the troops with everything they need, which forms a new, more advanced army! In this process, we, Public Affairs, take over all the routine processes from "understanding what the military needs to beat the enemy" and ending with handing him the keys to the dream equipment! However, we can overcome this path only under one condition: only together with you!

Стрічка українського режисера Павла Острікова «Ти – Космос» (U Аrе thе Unіvеrsе) здобула дві нагороди на фестивалі Nеuсhâtеl Іntеrnаtіоnаl Fаntаstіс Fіlm Fеstіvаl (NІFFF) у Швейцарії.

Тhе роst Український фільм «Ти — Космос» здобув дві нагороди на кінофестивалі у Швейцарії арреаrеd fіrst оn ШоТам. Українська стрічка «Ти — Космос» режисера Павла Острікова отримала дві нагороди на Nеuсhâtеl Іntеrnаtіоnаl Fаntаstіс Fіlm Fеstіvаl (NІFFF) у Швейцарії. Фільм переміг у номінації Yоuth Аwаrd як найкращий повнометражний фільм, а також здобув приз глядацьких симпатій від телерадіокомпанії RТS (Rаdіо Тélévіsіоn Suіssе). Про це повідомили в Державному агентстві з питань кіно. Обидві нагороди фільм отримав […]

Її відзначили призом глядацьких симпатій та призом молодіжного журі.

Про це повідомило Держкіно у fасеbооk.З 4 по 12 липня у місті Навшатель, Швейцарія, проходитиме 24-й Міжнародний фестиваль фантастичного кіно (Nеuсhâtеl Іntеrnаtіоnаl Fаntаstіс Fіlm Fеstіvаl).6, 9 та 12 липня у межах міжнародного конкурсу відбудеться швейцарська прем’єра стрічки "Ти — Космос" режисера Павла Острікова."Ти - космос" перевертає ідею космосу як порятунку для людства, поміщаючи в центр "випадкового" астронавта, який фаталістично стикається зі знищенням Землі. Фільм, клаустрофобічний і зосереджений переважно на одному персонажі, привертає увагу до надзвичайно дивовижного фіналу. Атомна катастрофа – лише відправна точка для історії про самотність та ілюзію індивідуалізму. Люди не можуть вижити поодинці, і хоча надія вмирає останньою, цього недостатньо. Збалансовуючи гумор і драму, Павло Остріков уникає простих цитат і вплітає культурні посилання в інтимну та напружену розповідь", - наголосило журі кінофестивалю."Ти — Космос" розповідає про космічного далекобійника Андрія (Володимир Кравчук), який після вибуху Землі залишився єдиною людиною, що вижила, поки на зв’язок не виходить француженка Катрін. Попри величезну відстань, герой летить побачитись із нею — назустріч останньому у світі коханню.Фільм створено за підтримки Держкіно та компанії FоrеFіlms у співпраці з Бельгією.В український прокат стрічка виходить 20 листопада 2025 року.Nеuсhâtеl Іntеrnаtіоnаl Fаntаstіс Fіlm Fеstіvаl — міжнародний фестиваль фантастичного кіно, що щороку проходить у швейцарському Невшателі. Він поєднує жанрові експерименти, азійське кіно та цифрове мистецтво, зберігаючи баланс між авторським підходом і попкультурою. Унікальність фестивалю — у сміливій програмі, ореn-аіr показах та увазі до нових форм кіно, що розмивають межі реального й уявного.На офіційному сайті Раrіs Іntеrnаtіоnаl Fаntаstіс Fіlm Fеstіvаl стрічку назвали "рідкісною та піднесеною науково-фантастичною перлиною з України, яка заслуговує на увагу в кінотеатрах".Науково-фантастичний фільм Павла Острікова "Ти - Космос" відібрали до секції Раnоrаmа - найстарішого у світі фестивалю жанрового кіно Sіtgеs.Наприкінці вересня "Ти – Космос" здобула перші міжнародні нагороди на кінофестивалі в Страсбурзі.На початку листопада науково-фантастична трагікомедія здобула 3 нагороди на кінофестивалі Тrіеstе Sсіеnсе+Fісtіоn Fеstіvаl.У листопаді фільм отримав нагороду на FіlmFеstіvаl Соttbus у Німеччині та Тhе Тhеssаlоnіkі Іntеrnаtіоnаl Fіlm Fеstіvаl у Греції.Стрічка "Ти — Космос" отримала два головні призи на міжнародному фестивалі фантастичних фільмів у Парижі.Наприкінці березня фільм отримав приз журі кінофестивалю наукової фантастики у Вероні.

Показ стрічки українського режисера Павла Острікова «Ти-Космос» відбудеться на ХХІV Fеstіvаl Іntеrnаtіоnаl du Fіlm Fаntаstіquе dе Nеuсhâtеl (NІFFF)Тоfіfеst Fіlm Fеstіvаl у швейцарському Навшателі.

Ви зараз в Україні, бо презентуєте тут свою книгу. "Столик з видом на Кремль". І, звичайно, там йдеться про Росію, але починається книга з України, з Бучі.Насправді зараз без України неможливо розповісти про Росію. На  початку книги я пишу, що Росія сама спакувала себе до чорного мішка  і скоїла самогубство. Якби хоч трохи людяності залишилося в цій країні, то вона б заплакала від того, що сталося в Бучі чи Ірпені. Ви добре про це знаєте, бо Ви там жили, а для мене це було щось вражаюче. Моя оповідь  починається в Києві, в порожньому Києві, виють сирени, невдовзі почнеться обстріл. Я сам у квартирі, в місті - пустка. З-поміж мешканців будинку залишився тільки я. Я повернувся з Бучі, і вся квартира просякнута запахом Бучі, запахом тіл, які були розкидані цим містом. Я пишу текст про це, зрештою, не перший день, вже працюю кілька днів. Публікую це не лише в тижневику "Політика", але й на Фейсбуці, щоб якнайбільше людей довідалися про це. Раптом виявляється, що хтось перекладає ці тексти російською, не запитуючи мене, але перекладає їх дуже добре і розміщує їх на сайті "Радіо Свобода". І тоді я подумав, що всі люди, яких знаю в Росії, повинні знати, що я тут, повинні читати те, що пишу, дивитися фотографії, які  зробив. Я очікував, що невдовзі вони почнуть мені писати, телефонувати, невдовзі я отримаю купу повідомлень звідти, але телефон мовчав. Зателефонувала тільки одна людина, і, власне, про це моя книга. Що ця людина сказала?Запитала, чи це відбувається насправді.Росіяни завжди кажуть, що те, що вони зробили в Бучі - неправда.Це був один дзвінок, під час якого ця людина, яка є головною героїнею книги, хотіла дізнатися, що там відбувається. І, власне, далі я розповідаю про нашу з нею дружбу, про нашу симпатію. Вразило мене те, що більше ніхто не дзвонив. Це було дивно і до болю сумно. Важко, знаючи Росію, вірити в неї на політичному рівні, коли країною керує офіцер КГБ, то на що можна сподіватися. У ширшому сенсі соціальні дослідження демонстрували, що росіянам подобаються такі речі, як, наприклад, обстріли Грозного чи відбирання частини території у своїх сусідів (маю на увазі Крим). Це все призвело до того, що російська влада зараз є все  популярнішою. Але для мене це не було чимось дивним. Я радше був розчарований, що люди, яких я знав на такому дружньому рівні, на рівні довгих розмов, симпатії, не помічали нічого з того, що було очевидним.Якби Вам зателефонували ці російські друзі і запитали у Вас, що Ви робите в Україні під час повномасштабного вторгнення (я так розумію, що ви потрапили до Бучі після деокупації), то що б Ви їм відповіли?Що я тут для того, щоб задокументувати воєнні злочини і вбивства людей, які коїть Росія на території сусідньої держави, яка не зробила нічого поганого, що це не якісь партизани, бойовики, а люди, офіцери, які носять російські однострої. І що неможливо змити ганьбу з їхньої військової форми. Знаєте, моя свекруха - етнічна росіянка, яка в Сибіру познайомилася з моїм свекром - українцем за походження. Відтак, вона переїхала з ним в Україну.  Ще в 2014, коли вони жили в Криму, свекруха телефонувала своїм родичам і запитувала "Навіщо ви це робите, що я змушена втікати зі свого дому?" У 2022 році, коли вона вирвалася з обстрілюваного Києва, зателефонувала російській родині з тим самим запитанням. На що її сестра відповіла:  Росія ніколи не починає першою.Так, це, звичайно, неймовірно! Скажу Вам, що я теж фіксую подібні  історії. Їх у мене багато в записнику, багато у книзі. Адже є в Україні родини, які живуть і по той бік кордону. До прикладу, людина, про яку я хочу розповісти, знаючи, що я знову приїхав в Україну, що у мене презентація книжки, написала мені: "Пане Павле, ми знайомі, я з Харкова, з Салтівки, ви якось пили у мене чай під час обстрілу". Це не було звичайне чаювання,  бо та пані розповідала, що їй телефонував брат, який переїхав колись до Росії (працював там якимось інженером), а вона залишилася на Салтівці, яка дійсно розбомблена, знищена. Так от він до неї дзвонить і питає: "Сестро, чому ви по нас стріляєте"? Вона каже: "Тобто? Адже я навіть житла тут не маю, твої племінники звідси поїхати, тут гинуть люди". А він відповідає: "У нас на телебаченні сказали, що це ви в нас стріляєте". Отже, ось таке бачення когось, хто не може в це повірити, але мусить. З іншого боку, у 21-му столітті, коли є інтернет, ютуб, все доступне в мережі - правдива і неправдива інформація, вдавати, що чогось не знаєш, не можна. Чесно кажучи, взагалі, вдавати, що моя країна вчиняє вбивства, що армія, на яку сплачуються податки, вчиняє вбивства, ніколи не вийде. У 30-х, 40-х роках минулого сторіччя німці вдавали, що немає чогось такого. Але це не означає, що не знали, що не мали зеленого поняття, що їхні єврейські сусіди, які жили поруч усе життя, раптово зникли, бо раптом переїхали до якогось кращого світу. Що німці не знали про те, як тих катують. Я не думаю, що середньостатистичний росіянин може не знати якихось речей. Не може бути жодного виправдання. Мене це не переконує, вважаю, що це просто відмовка. Власне, ваша розповідь у книжці  починається з Бучі, але там також багато про Росію, бо Ви жили в Росії певний час, приблизно 4 роки, так?Якщо все додати, то може вийти навіть більше, бо це була одна з тих країн, які мене найбільше цікавили. Як кореспондента видання Rzесzроsроlіtа?Так, я був кореспондентом Rzесzроsроlіtа. Постійно там працював три роки, подорожував Росією, потім повертався. Раніше повертався, а потім вже не міг. Ви були закохані в Росію?Росія була неймовірно цікавим місцем для репортера. З точки зору журналістики там завжди було, що описувати. Цей край подобався мені з професійного погляду, але й подобався… Я жив там, мав друзів, мені здавалося, що у мене там є близькі друзі, а потім виявилося, що багато чого, мені лише здавалося.  Як так сталося, що Ви опинилися в Росії? Це Ви захотіли туди поїхати, чи це було завдання редакції?Життя журналіста – це випадок, я їхав до Афганістану, коли почалася війна з талібами в Афганістані, і я летів через Москву. Треба було летіти до Москви, потім до Ташкента, потім треба було їхати до Душанбе. Загалом дорога не була легкою. У Москві працював наш багаторічний кореспондент Славомир Поповський, неймовірний знавець Росії. Це був такий старший пан, який ходив Москвою з цигаркою і собакою басетом. І я, коли приїхав, кажу: "Друже, тут стільки всього, що можна описати!". Він каже: "Ні, тут все таке нецікаве, сіре", а я йому "Але подивись! Цілий світ в одному місті - в Москві", на що він відповів, що це все не має значення. Повертався я з Афганістану, також через Москву, і Славомир (дуже приємна людина, чудовий журналіст, він залюбки допомагав молодшим колегам) зустрів мене в аеропорту. Я був дуже втомлений після того відрядження, тож Славомир приготував вечерю і каже: "Я за тебе домовився". Я питаю: “Щодо чого?”, а він: "У мене зупинявся наш керівник, і я сказав, що ти хочеш зайняти моє місце кореспондента у Москві. Я насправді вже хочу повернутися до Польщі, а ти будеш тут". І так я опинився в Москві та почав там працювати кореспондентом. Яким було ваше перше враження від Москви? Це велике місто.Але воно незатишне. До війни, тобто до 2014-го, я була якось у Москві у відрядженні. І коли повернулася звідти до Києва, то подумала, що обожнюю його. Раніше вважала, що Київ – це місто, яке стоїть в заторах, але Москва просто живе в тих заторах.Так, Москва дуже специфічна, її можна любити, або не любити. Я колись її дуже любив, натомість я не любив Петербург. Це місто мені завжди здавалося похмурим. Воно ж побудоване на кістках. Попри це, його архітектура вражала. А от Москва для мене - це інший вимір. Я там працював, і життя там вирувало. Мені це дуже подобалося! Але, звичайно, коли я приїхав перший раз до Києва на Помаранчеву Революцію, то подумав: "О, тут круто!" Київ, з одного боку, це велике місто, а, з іншого, воно дає можливість його опанувати, зрозуміти. Але маю визнати, що Москва мене, як журналіста, дуже приваблювала, там постійно щось відбувалося, тим більше, що в той час, коли я там жив, багато всього відбувалося на околицях колишньої імперії: Революція Троянд в Грузії, Помаранчева Революція. Було видно, що ці народи, колись пов’язані з Росією політично, мають іншу думку, обрали для себе інший шлях. Також було помітно, і це було неймовірно, це було дуже цікаво, що Росія не хоче це зрозуміти. Але як так? Адже ми брати. Росія не могла зрозуміти, що не всі хочуть братніх стосунків, що країни, народи, які мають сумніви щодо сусідства з Росією, не мають бажання з нею ще більше зближуватися, хотіли б послабити ці відносини. І це все було цікаво. Росія в ті часи була трохи шалена, але вже тоді було помітно, що закручуються гайки. Я з цікавістю спостерігав, що все менше прислухаються до  людей, яких я неймовірно поважав, які бували у мене вдома, таких як Сергій Ковальов (царство небесне). З людей, які були демократами та вважали, що Росія могла б мати інший вигляд, робили божевільних, зрадників. Таке відбувалося, але це теж було цікаво, це не був різкий процес, це відбувалося крок за кроком. А найцікавішим було те, що люди, яких я знав, теж змінювалися. Звісно, ці зміни були дуже повільними, та я міг їх помітити.Свою книгу я писав майже все життя, але у мене в голові вона добре повкладалася якраз в ту ніч у Києві, після повернення з Бучі, коли я почав помічати речі, які я не хотів би помічати, як почали змінюватися люди. Я тоді почав усе аналізувати, пазли зійшлися. У цій книзі багато чого переплітається, є ретроспектива Росії і розповідь про війну, про вторгнення в Україну, про те, що я бачив, бо я був в багатьох місцях під час цього вторгнення, не лише в Бучі й Ірпені, а й у Лисичанську, Сіверськодонецьку, Вугледарі. Багато міст, які я називаю: Часів Яр, Бахмут - не можна назвати містами, це вже згарища насправді. Водночас вони є демонстрацією того, що означає той "рускій мір", і що означає братнє рукостискання, рукостискання з Москвою. І воно не раз уже повторювалося. Це вже було. Наприклад, із Грозним. Але для чого це росіянам? Всі ці українські знищені міста, які Ви перелічили - Ви вірите в те, що вони їх відбудують. У Вас в книзі є фрагмент, де Ви розмовляєте зі своєю подругою про Курильські острови і про те, нащо вони Росії. Чи це щось подібне?Я вважаю, що ця історія має сенс.  Це повторюється і повторюється у 20 столітті, у 21-му. Росія така є. Я також описую свою подорож з Владивостоку до Москви транссибірською магістраллю. Дорога потягом займає 7 днів і 7 ночей. Після неї тебе хитає наче на кораблі. Виходжу я на вокзалі, і мій друг, який зараз є емігрантом, який ще до анексії Криму, або одразу після покинув Росію, (потім жив в Україні, допомагав, зараз у Фінляндії) зустрічає мене на пероні і каже: "Слухай – це цікаво, я ніколи так не їздив. А можеш мені розповісти про свою подорож? Я задумався, а потім кажу: "Можу описати цю мандрівку одним словом, і це слово – пустка”.7 днів і 7 ночей пустки?Так. Звичайно, упродовж подорожі відбувається різне, потяг проїжджає Байкал.  Але в цілому, якщо описати це одним словом, то це – порожнеча. У мене також був цікавий досвід, бо я випадково взяв з собою у  потяг книгу "Острів Сахалін" Чехова, який мандрував тією ж дорогою, коли ще не було залізниці, тільки в протилежний бік - від Москви на Сахалін, на Далекий Схід. І, щиро кажучи, у мене було враження, що те, що я бачу за вікном, і те, що він описував, дуже схоже! Тобто минуло стільки років, а за великим рахунком, я в книзі Чехова читаю про те ж, що бачу за вікном: якесь болото, руїни, відмінність лише в тому, що з’явилися електроопори. І в той момент у мене з’являється така рефлексія: "Люди, якщо у вас є так багато всього, але ви не дбаєте про це, то навіщо вам ще більше".Власне, це Ви запитали у своєї подруги щодо Курильських островів, для чого?ТакІ що вона відповіла?Це була розмова у неділю. Кінець вихідних. Завтра на роботу. Ми дивилися телевізор. І я спитав М.: "Може ви б віддали якийсь там острів на Курильських островах японцям? Настав би мир, підписали б якісь торговельні відносини?", на що вона обурилася, що "Ми не віддамо жодного острову, жодного шматочка землі". Я сказав: "Чому?" Вона ж відповіла: "Бо там проливалася кров наших предків!" "Але ж це гори!” - апелював я. Втім, вона стояла на своєму твердо:  “Нікому нічого не віддамо!” Те, що вони нікому нічого не віддадуть, - це один пункт програми, але те, що хочуть ще більше. Адже Путін ще в 2021 році сказав, що він має на думці, і там була не тільки Україна, а набагато більше. Україна була тільки початком, ще б мало бути витіснення військ НАТО з таких країн, як, наприклад, Польща. Тобто, якби там не було військ НАТО, то утворилася б така сіра зона. Але для чого він хоче створити таку сіру зону? Не вірю в те, що Литва, Латвія, Естонія і Польща нападуть на Росію, бо у нас є цікавіші справи, так само, як в  українців є цікавіші справи, ніж напад на Росію. Це така ідея, щоб нас ослабити, розбити єдність Заходу і зробити наступний крок. Я абсолютно впевнений, абсолютно – абсолютно, що путінська Росія не зупиниться на Україні, що Україна – це лише певний етап. Я знайшов таку метафору, в романі братів Стругацьких про злу планету, яка існує тільки для того, щоб пожирати інші планети. То Росія трохи у мене з цим асоціюється. Знаючи історію Росії, то їм постійно мало, постійно хотіли б ще. Я думаю, що вони почнуть себе почувати в безпеці тільки тоді, як з одного боку буде Атлантичний океан, а армія буде розташована в Португалії, а потім будуть говорити, що з іншого боку океану ще є такий острів, який називається Сполучені Штати, і теж нам загрожує. Якщо керуватися такою логікою, то на всьому світі буде тільки одна велика Росія. А потім вони почнуть окуповувати космос. Тому я вважаю, що Україна не може програти в цій війні, це була би величезна трагедія! Я вважаю, що Україна повинна бути в НАТО, повинна отримати гарантії безпеки! Українська армія, яка показала, що може роками захищати свою країну, від, не будемо приховувати, значно більшої армії, краще оснащеної, повинна бути включена до системи безпеки всіх демократичних країн, і не тільки Захід повинен дати гарантії Україні, але Україна повинна бути частиною цих гарантій безпеки.Ви їздите на український фронт,  бачите все на власні очі, але чи всі Ваші співвітчизники так зараз думають? На початку повномасштабного вторгнення Польща дуже допомагала українцям. Але нинішні настрої серед поляків, зважаючи навіть на недавні вибори, видаються нам антиукраїнськими.  Чому так?Я дуже пишаюся поляками, що вони повели себе так добре, коли наші друзі – сусіди були у великій біді, коли на них напали. Зараз з’явився  політичний чинник. Я вважаю, що, на жаль, польська політика дуже змінилася. Політики замість того, щоб задавати суспільні настрої, вони роблять дослідження, які показують, що поляки можуть чогось побоюватися. І замість того, щоб зменшувати такі настрої, вони їх підносять, і кожен хоче на цьому отримати більше відсотків. Я вважаю, що це дуже погано, що є такі висловлювання, що Україна не повинна бути в НАТО. Це чи нерозуміння політичної ситуації в Польщі, чи якась майже зрада. Я не песиміст, хоча з фактами не посперечаєшся. Коли бачиш ентузіазм в підтримці України і українців на початку російського вторгнення і зараз, то звичайно зараз ця підтримка менша. Але з іншого боку, так, українці вдячні, але через це розсипання зерна, через такі історії, настрої змінилися. Колись ми мали максимум довіри, а зараз інші країни нас випередили і це не добре, це знецінює суспільний настрій, і настрій країни. Адже, треба сказати, що не лише суспільство допомагало українцям, але й на державному рівні теж було багато потрібних і відповідних рішень - наприклад, надання доступу до навчання, до системи охорони здоров’я. Це все було в порядку! І що ми бачимо зараз? Те, що українці дуже потрібні польській економіці! Згідно з  деякими дослідженнями, їхній вплив на зростання ВВП у Польщі може становити навіть 1 відсоток. Це люди, які працюють, які не простягають руку за соціальною допомогою, які платять податки, які хочуть інтегруватися, інвестувати. Вони не тільки винаймають, але й хотіли би купувати житло. Це ідеальна міграція! Така міграція зміцнює Польщу, але, на жаль, послаблює Україну. Я дуже сподіваюся, що коли весь цей жах закінчиться, то зникнуть кордони між Польщею і Україною, ви будете в Європейському Союзі, і буде такий непомітний кордон між Польщею. Я сам із західної Польщі, то у нас там був був кордон, заставлений пунктами пропуску. Нещодавно моя кузина там їхала, помилилася дорогою і каже: "Знаєш, я їду, їду, якась незнайома місцевість, а я їду додому, і раптом бачу: всі написи німецькою, зрозуміла, що  мушу повертатися". Ось такий тепер кордон з Німеччиною, тобто його немає. Сподіваюся, що ми дочекаємося, коли будемо так їздити в Україну. І  українська економіка буде пришвидшувати польську, а польська – українську. Українська мова дуже популярна на вулицях Польщі, скрізь можна зустріти українця або українку, і з ними співпрацювати, можна зустріти в магазині, в лікарні, познайомитися. Отже, я думаю, що поляки бачать, що це класні люди, і як можна не любити когось, хто від ранку до вечора працює, усміхнений, незважаючи на те, що пережив жах, намагається збудувати своє життя, допомагає своїй країні. На рівні людей маємо дуже позитивні приклади. Я не чув, щоб хтось на щось скаржився, на такому побутовому рівні. Звісно, в інтернеті ситуація виглядає, на жаль,  по-іншому. Власне, про пропаганду. Чи лише в ній причина в сьогоднішньому ставленні поляків до українців - про це ми поговоримо після короткої паузи. Пане Павле, чи це російська пропаганда, або ж якісь внутрішні сили в Польщі намагаються посварити поляків і українців? І навіщо їм це?Напевно, російський слід там помітний, щодо цього немає сумнівів. Звісно, найпростіше все звалити на Росію, але я б не перебільшував її роль у цьому. Я навіть досліджував, як, наприклад почали з’являтися історії, так майстерно складені, що хтось пише, що знайома знайомого мені розповідала, ніби це історія з життя, а потім ідентична історія з’являється у Вроцлаві, в Кракові, в Гданську, аж важко повірити, що одна й та сама ситуація могла  відбутися в стількох місцях. Або ж інша бувальщина “гуляла” соцмережами,  що жінку з України взяла до себе родина, бо їй не було, де жити, вона втекла від війни. І от ця українка закохує в себе чоловіка, а бідна нещасна полька плаче і залишається сама. Я думаю, що серцю не накажеш і така історія могла би статися, але ж не одночасно у стількох містах. Тому зрозуміло, що це вигадка, бо деталі збігаються, відрізняються тільки назви міст. Інша історія, яка дуже часто повторюється в інтернеті, абсолютно абсурдна, мовляв, поляк із дитиною, яка задихається, йде до лікарні, а медик каже, що не може його прийняти, бо начебто приймає тільки українців. Навіть я чула цю історію.Ось бачите. Це такий абсурд! Це важко уявити, що дитина не може дихати, а лікар ось так відповідає. Немає таких лікарів, а навіть, якщо і є, то це самогубці, бо зрозуміло, що наступна розмова буде вже з прокурором. Але ця історія була дуже поширена. Її перевірили, і помітили, що вона розповсюджується з якихось російських сайтів. Абсурд. Однак, якщо навіть до Вас ця історія дійшла, то дійсно вона розійшлася.Я це прочитала і подумала "Боже, що за нісенітниця?!". Але як журналістка вирішила подивитися на профілі людей, які писали про цю та інші історії в своїх коментарях. Звісно, шо були реальні користувачі, але було й багато ботів з порожніми сторінками.Так. А скільки ще таких вигаданих історій пішло в люди – невідомо. Це одна справа. Також я вважаю, що хтось хотів з цього отримати політичну вигоду, думаю партії, політики, скоріш за все праві, ніж ліві, які мають більше почуття національної гордості, не знаю, може хотіли заробити якісь політичні дивіденди. На мою думку, це не має сенсу. У нас є велика спільна справа з українцями і це – безпека. Звичайно, є речі, які нас відрізняють, і будуть нас відрізняти.А які?Велике занепокоєння в Польщі викликає можливість відкриття ринків для сільськогосподарських товарів з України. В Україні великі площі сільськогосподарських земель, кращий ґрунт, у цілому це все на іншому рівні, тому нашим фермерам важко з цим конкурувати, і це викликає занепокоєння. Був контекст ввезення збіжжя, думаю, що зараз не ввозиться, адже його немає, але треба думати про те, що, якщо Україна стане членом  Європейського Союзу, то треба думати, як це узгодити. На мою думку, можна домовитися, щоб це було вигідно і для одних, і для інших. Схожа ситуація була, коли Польща приєднувалася до Європейського Союзу, то французькі фермери теж дуже непокоїлися, і мали аргументи. Але все це можна обговорити. Інша справа, яка поляків непокоїть, - це історичні суперечки, серед яких вбивства на Волині. Було дуже незрозуміло, коли Україна не погоджувалася на ексгумацію останків жертв Волинської трагедії. Але зараз це зрушило з місця, і знаєте - це чудово. І я сподіваюся, що Польща також відповість приязно, бо знаю, що є проблема з таблицею на горі Монастир. Я сподіваюся, що буде так, що українці будуть задоволені тим, який вигляд матиме та таблиця, і що це вдасться вирішити. Натомість те, що міністр Сибіга домовився з польським інститутом закордонних справ, знайшли якийсь вихід – це чудово. Знаєте чому? По-перше, це треба зробити, а по-друге, це позбавить аргументів людей, які з якихось причин не прихильні до нормальних, класних, добрих, дружніх відносин між Польщею і Україною. Я абсолютно переконаний, що це треба зробити якомога швидше, адже це не робиться проти когось. Я знаю, що під час війни це нелегко, також я знаю, що, коли а Тернопільській області відбувалася ексгумація, то була пересторога, щоб, не дай Боже, росіяни там не поцілили якоюсь ракетою, бо була б ще одна велика трагедія. Я знаю, що є багато чинників, які непокоять, але я сподіваюся, що це зрушить із мертвої точки, що це все закінчиться так, що пам’ять про всіх буде вшанована належним чином, і що ми зможемо йти далі, що це не буде лежати якимось важким тягарем, який буде нам заважати йти вперед, і говорити про майбутнє. Ви знаєте росіян, знаєте вже українців, і знаєте поляків, бо Ви поляк. Чи ми схожі між собою?  Росіяни завжди переконують, що вони слов’яни, українці заперечують, що ті - радше монголи. У чому ми схожі, а чим відрізняємося?Мені здається, що поляки і українці дуже між собою схожі, мають такий дух, що поєднує анархію і демократію. Отже, думаю, що це схоже. Звичайно, колись ваш експрезидент написав книгу, що Україна – не Росія, це мене дуже потішило. Ну, і справді, ці дві країни і ці два суспільства не можна сплутати, це точно. Точно знаю, приїжджаючи багато років до України, викладаючи тут, знаючи цю країну, і маючи російський досвід, то ні.Але росіяни говорили, що ми – брати, один народ.Ну так, знаю.Отже, на Ваш погляд, що відрізняє українців і росіян?Мені здається, що українці, наприклад, ніколи б не погодилися з диктатурою. Диктатура, тиранія може бути насаджена українцям силою, але вони будуть викручуватися як той в’юн, будуть боротися, будуть намагатися цього позбутися. Я не можу собі уявити, щоб Україною почав керувати диктатор. Навіть в цій політичній ситуації, яка не є такою очевидною, бо у нас війна.У нас воєнна цензура.У вас війна, воєнна цензура, телемарафон, багато обмежень.  З іншого боку, коли у українців запитують, чи вони хочуть зараз вибори, то говорять: "Ні, давайте зачекаємо". Традиції Запорозької Січі були такі, що то була така дуже демократична, анархічна спільнота, але коли справа доходила до війни, то вони обирали отамана, який міг робити все, але коли війна закінчувалася, то той отаман мав понести за все відповідальність, а якщо програв, то тим більше. Отже, я вважаю, що і у поляків, і у українців є неймовірна жага до свободи. І це без пафосу. Навіть інколи.Це не йде на користь, так?Так. Аж занадто. Однак, в Росії я мав таке враження… Так, там добре жилося, якщо у тебе паспорт іншої країни, тож ти завжди можеш виїхати. Але  Росія мені нагадувала в'язницю. В'язницю для свого народу. В Україні я ніколи не відчував нічого схожого, навіть в складні часи шаленої корупції, не було так, що людина, побачивши українського поліцейського,  хотіла перейти на інший бік вулиці. А там, якщо комусь це було вигідно, то з тебе могли зробити і дилера наркотиків, ким завгодно. В Росії було задушливо.А до Вас прискіпувалися російські міліціонери?Знаєте, у мене були різні пригоди в Росії, навіть одного разу мене сильно побили російські спецслужби. Це була така історія дуже відома, пов’язана також і з польсько-українськими відносинами, бо польсько-російські відносини дуже погіршилися, і ніколи вже не покращувалися, після того, як президент Квасневский з дипломатом Кучковським взяли участь в Помаранчевій Революції, з метою якось налагодити комунікацію між політиками, президентами Кучмою, Ющенком і Януковичем. Квасневський звичайно підключився до цього, а Росії це не подобалося. Як завжди.Так, як завжди. Чесно кажучи, Польща підключилася на прохання президента Кучми, який дуже не хотів кровопролиття, що відрізнялося від позиції президента Януковича, який призвів до кровопролиття. Але! Відтоді відносини дуже охололи. Коли я працював у Москві як журналіст, то в Польщі сталася така історія: хулігани побили дітей російських дипломатів і вкрали у них мобільні телефони. Троє дітей були побиті. Владімір Путін сказав, що Росія дасть пропорційну відповідь, і тоді почали бити польських дипломатів. Але тих їм трохи забракло, оскільки посольство запровадило заходи безпеки, дипломатам заборонили виходити на вулицю по одному. Втім, російські спецслужби мали будь-що виконати. І оскільки третього дипломата для побиття знайти не могли, то вирішили побити польського журналіста.О Боже!Так, і побили мене в підземному переході на Кутузовському проспекті, недалеко від мого житла. Але що ж. Загоїлося. От така була Росія. Було зрозуміло, грщо щось подібне може статися. Зараз я вже не поїхав би до Росії, бо велика вірогідність, що мене звинуватять у  шпигунстві, як багато іноземців, а особливо журналістів. Або звинуватять в продажі наркотиків, або в чомусь ще гіршому - наприклад, розповсюдженню дитячої порнографії. Вони можуть зробити все! І мушу сказати, що це відчувалося. Там було добре, поки у тебе був польський паспорт, і можна було поїхати в аеропорт і сказати "Відчепіться, у мене є квиток". Я мав таку пригоду. Оскільки редакція відправляла мене в різні відрядження, то я мав   багаторазову візу для іноземних журналістів. Цю візу треба було отримувати раз на рік. І я як раз був на відпочинку, повернувся до Росії з одноразовою візою, і мав піти, щоб мені поставили багаторазову, але якраз почалася Революція Троянд в Грузії, і редакція каже: "Знаємо, що ти щойно приїхав, але поїдь до Тбілісі". Ну добре, я взяв рюкзак, сказав "вау, летимо до Тбілісі". І я поїхав в аеропорт, а там кажуть, що я не можу виїхати. Питаю: "Чому? Я не є громадянином Росії", а вони кажуть, що у мене є тільки віза для в’їзду, і немає візи на виїзд. Виявилося, що я не можу виїхати. Маю Вам сказати, це було досить травматично, бо я подумав, що гарна розвага, поки ти  спостерігач, але коли ти вже учасник, то це дуже погано.Чому росіяни не хочуть з цього ув’язнення, як Ви описали Росію, втекти, або зробити так, щоб перетворити цю вʼязницю на нормальну країну?Мустафа Джемілєв сказав мені під час інтерв’ю, що Росія, - а він знає і Росію, і Радянський Союз, був дисидентом, відсидів роки, людина, яку я дуже поважаю, - сказав мені, що Росія може змінитися тільки тоді, коли програє цю війну, коли розпадеться на частини, або коли її окупують інші демократичні держави. Чи росіяни не хочуть? Мені здається, що переважна більшість не хоче, є поодинокі випадки, люди, які виїхали, які чинять опір, я знаю таких, вони живуть у Варшаві. Але навіть ті, хто виїхав, чесно кажучи, я співпрацюю з журналістами з "Тhе Іnsіdеr", інколи пишемо разом тексти, вони справляють на мене велике враження, вони реально вистежують агентів КГБ, які гуляють Європою, викрадають людей, вбивають їх якимись "Новачками" і Доброхотов і ціла команда дбають про те, щоб їх було менше. І це чудово. Я з великою повагою ставлюся до них. Натомість, я замислююся над тим, чому на українському боці в цій війни воює так мало росіян? Чому є різні легіони, але немає легіону, наприклад "Демократична Росія"?Але якийсь є.Але це не те. Я сподівався наНа більшу кількість?Так! Я сподівався, що Курську область будуть звільняти самі росіяни. Бо Україні не дуже потрібна Курщина, а їм якраз має бути потрібна, вони могли би створити там міні демократичну квазі-країну і там розмножуватися. Але у них немає такого бажання. Немає також такого, щоб в Західній Європі був оголошений великий набір до міграційних сил вільної Росії, це би означало, що все серйозно. Розмови про демократію, права людини, про те, що Росія має змінитися, є, але оскільки триває війна, і Росія атакує інші країни, скоює військові злочини, то може варто би було поборотися з тією диктатурою не лише на словах, а й зі зброєю в руках.Може справа в тому, що це і є російська душа? Така, яку не можна зрозуміти.Я не знаю, чи її неможливо зрозуміти.А можна? Що таке російська душа?Мені здається, що після цих трьох років війни …Великої війни, бо вона почалася в 2014 році.Так, після вторгнення, після Криму, після Чечні, і після суспільної реакції на це, я можу сказати, що я підозрюю …Що вони не мають душі?Так, скоріше не мають душі. Дуже шкода. Часто це кажу, у мене є одна з найважливіших книг, це, як Томас Манн виступав для своїх співгромадян, які жили в Третьому Рейсі, він з Америки читав їм свої фейлетони, розмови, і це дійсно важлива книга для мене, бо це було зібрано і видано в Польщі. Його головним посланням було, він кричав до них з-за океану: "Рятуйтесь! Бо те, що ви вдаєте, що ходите в кінотеатри, театри, вдаєте, що те, що відбувається, насправді не відбувається, це вас вбиває, забирає у вас людяність, душу". Він мав надію, що його хтось там почує, але його скоріше за все ніхто не почув, і  Але німці змінилися, тому що вони програли, були окуповані, і їм треба було показати фотографії з Аушвіцу, Треблінки, з усіх жахливих місць і сказати їм: "Ні-ні, це ви, ваші батьки, сини, матері, це ви катували всіх цих людей, і нічого вас не врятує, ані ваша література, ані ваша музика, ви - вбивці".Ну добре. Є росіяни, які живуть в Росії, в своїй вʼязниці - хтось свідомо, хтось ні. Є росіяни, які виїхали з Росії і не хочуть погоджуватися з цим режимом, але є також росіяни, які виїхали з Росії, давно живуть, до прикладу, в Польщі, Литві, Естонії, вже мають паспорти Європейського Союзу, але щороку 9 травня вони виходять на вулиці європейських країн з червоними прапорами з серпами і молотам і викрикують, що можуть повторити. Як це зрозуміти? Де-юре вони вже європейці, але де-факто залишаються русскомірівцями.Кілька років тому я би сказав, що це мине, але зараз видно, що не дуже минає. Я думаю, що це велика проблема в таких країнах, як країни  Балтії, де ця меншість є суттєва. Я розумію, що загроза не в тому, що якісь дідусі вийдуть з прапорами і щось покричать, але загроза полягає в тому, що Росія може там збудувати якусь п’яту колону. Питання полягає в тому, що з цим робити, як дотримуватися демократичних стандартів. І це велике питання. Як протистояти Росії, не лише російській пропаганді, але і таким гібридним атакам. Оскільки ми демократичні країни, оскільки Європа – це еклектичний організм, а вони – диктатура, перш ніж ми ухвалюємо якесь рішення, минають тижні, місяці, а там приходить диктатор і говорить, що робити, і ніхто йому не скаже, що він зійшов з глузду, "Чому ми скидаємо бомби на Харків, в якому ще на минулому тижні ми були і робили покупки, в якому живуть наші знайомі". А тільки говорять "Ура! Скидаємо бомби на Харків, це правильно, бо Харків на нас напав". І це велика проблема: як боротися з диктатором, як боротися з кимось, хто знехтував всіма правилами, в той же час намагаючись їх не порушувати. Це великий виклик. Немає сил. Якщо ми не будемо протистояти, то історія з російською окупацією повториться ще раз.Коли ця війна закінчиться. А ми сподіваємося, що вона закінчиться і, звісно, хотілося б, щоб перемогою України. Чи Ви зателефонуєте тоді своїм друзям з Росії? Знаєте вже, що скажете їм?  Я б не телефонував.Взагалі?Просто не дзвонив би. Я не знаю, напевно, не дзвонив би. Я вважаю, що було достатньо часу, щоб розплющити очі. З багатьма, на жаль, мені нема про що говорити. І скоріше за все, вже ніколи не буде, про що поговорити. Так, я думаю, що з людьми, які були мені близькі, мені не було б цікаво вже говорити, хоча сам процес, з точки зору журналіста, дуже цікавий: спостерігати, як людина змінюється: коли показують фотографії з Аушвіцу, і ти не можеш відвернутися, не можеш вдавати, що цього не було! Тому хотів би побачити їхню реакцію. Але не хотів би.

Ти коли-небудь відчувала аромат, що викликає внутрішню гравітацію – магнітне притягнення, ніби хтось читає твої думки? Саме таким стає знайомство з парфумами «Ганімед, що існує поза гендером, настроєм чи часом. Він ніби промовляє: «Твоє тіло – мій космос»

Показ стрічки українського режисера Павла Острікова «Ти-Космос» відбудеться на Тоfіfеst Fіlm Fеstіvаl у Польщі.

Українська трагікомедія «Ти – космос» отримала дату прокату в Україні

Українська sсі-fі-стрічка Ти — космос, призер міжнародних кінофестиваль, вийде в український прокат з 20 листопада.

Опубліковано офіційний трейлер та постер науково-фантастичної драми «Ти-космос» українського режисера Павла Острікова.

Стрічку "Ти — космос" режисера Павла Острікова покажуть в українських кінотеатрах. Дата національного прокату 20 листопада 2025 року

Після дебюту на Міжнародному кінофестивалі в Торонто фантастична стрічка «Ти — космос» режисера Павла Острікова нарешті прямує в український прокат.

В українських кінотеатрах стрічку можна буде подивитися з 20 листопада 2025 року.