Український тиждень

11 серпня 2026 року Президент України підписав указ про створення національного природного парку «Чорний Ліс». На жаль, ця подія не отримала великого розголосу в медіа, хоча заснування парку без перебільшення можна назвати знаковим.«Чорний Ліс» — об’єкт природно-заповідного фонду, який поєднує природну й історичну цінність. Цей топонім згадується вже на мапах Боплана, а сама локація відігравала важливу роль у подіях часів Гайдамаччини та національно-визвольних змагань початку ХХ століття.56-й нацпарк в Україні та перший у Кіровоградський області заснований рівно за сто років після того, як природоохоронці минулого століття офіційно запропонували взяти під захист Чорноліський і Чутівський лісові масиви.Уже в нашому тисячолітті до створення національного природного парку в різний спосіб долучилися десятки людей. Вони готували обґрунтування, документацію, адвокували та лобіювали рішення, аж доки указ був підписаний в адміністрації Президента.Я мала розмови з чотирма активними учасниками цього процесу: головою Державного агентства лісових ресурсів Віктором Смалем, очільницею Всеукраїнської екологічної ліги Тетяною Тимочко, керівником Української природоохоронної групи Олексієм Василюком та науковцем Романом Лисенком. І з цих чотирьох окремих інтерв’ю склалася історія, яка показує непростий шлях до створення нового національного природного парку в незалежній Україні під час війни.

Парк, рекомендований до створення

За словами Тетяни Тимочко, ще у 2003 році активісти Черкаської обласної організації «Всеукраїнська екологічна ліга» порушували питання про створення національного природного парку «Холодний Яр» у Черкаській області. Цей нацпарк формально можна назвати історичним «братом» «Чорного Лісу». «Холодний Яр» був створений у 2022-му, лише через 20 років активної громадської діяльності, тоді як роботу над заснуванням «Чорного Лісу» організація вела паралельно.— Певний час у нас просто не було свого осередку на Кіровоградщині. Але пізніше, у 2009 році, вже Кіровоградська обласна організація «Всеукраїнської екологічної ліги» провела власний круглий стіл і сформулювала позицію щодо створення парку, — відзначає Тетяна. — Тоді ми звернулися до міністерства з листом про створення національного природного парку «Чорний Ліс».Олексій Василюк згадує, що вперше про «Чорний Ліс» почув на комітетських слуханнях у Верховній Раді.— Ми завжди знали, що в Україні є нереалізовані ідеї національних парків. Особисто я зіткнувся з цією темою у 2008–2013 роках на комітетських слуханнях щодо природно-заповідного фонду, — згадує Олексій. — «Чорний Ліс» постійно фігурував у переліках парків, рекомендованих для створення. Деякі інші об’єкти з переліків реалізовувалися, а ось «Чорний Ліс» щоразу залишався в планах.Голова Держлісагентства Віктор Смаль уперше дізнався про «Чорний Ліс», працюючи на державній службі.— Напевно, це було десь у 2022–2023 роках. Про «Чорний Ліс» мені розповіла Тетяна Валентинівна Тимочко, яка тоді була радницею міністра охорони довкілля Руслана Стрільця, — говорить Віктор Смаль. — Не пам’ятаю, який був контекст розмови, але вона сказала приблизно так: коли будете на Кіровоградщині, обов’язково зверніть увагу на Чорний Ліс. Я це запам’ятав. Під час планових виїздів у різні області України, ми кілька разів поверталися до цього питання. Зрештою домовилися не поєднувати цю поїздку з іншими, а запланувати окремий візит, присвячений саме Чорному Лісу. Аспіранту-біологу Роману Лисенку топонім Чорний Ліс знайомий з дитинства.— Дитиною я не бував у самому лісі — хіба що проїздом, коли їхали на море через Знам’янку. Але назва була знайомою. Я цікавився історією національно-визвольних змагань у різні періоди, читав книжки про Холодноярську республіку, — говорить Роман. — Чорний Ліс є на мапі Боплана ХVІІ століття — він там так і називається. В гайдамацькій історії його важливість пов’язана не лише з конкретними подіями, а й із самим рельєфом. Це дуже пересічена місцевість, густий ліс, багато води й звірини — територія, де було зручно ховатися й вести партизанську боротьбу. Науковець розповідає, що пропозицію відвідати Чорний Ліс він отримав у 2021 році. Тоді його колега, нині військовослужбовець ЗСУ Єгор Гриник, запропонував на вибір кілька проєктів, якими займалася Українська природоохоронна група. Лисенко, на той момент ще студент, обрав Чорний Ліс — назва була знайомою і викликала тільки позитивні емоції.

Символ небезпеки для радянського режиму

— За першою освітою я історик, тож добре знаю історію і Холодного Яру, і Чорного Лісу, — розповідає Тетяна Тимочко. — Після оголошення незалежності, коли відкрили архіви, я займалася власними розвідками про місця, пов’язані з Холодноярською республікою і спротивом українських селян радянській владі. Частина повстанців із Холодного Яру з часом перемістилася до Чорного лісу й продовжувала там боротьбу. Врешті для радянської влади обидва масиви були однаковою загрозою.Попри те, що Чорний Ліс був для радянського режиму символом небезпеки, у 1926 році уряд отримав звернення з пропозицією створити на цій території природоохоронну зону — заповідник «Чорний ліс». Звернення направив Український комітет охорони пам’яток природи.— Цей комітет виник у 1926 році як дорадчий орган уряду й одразу подав багато пропозицій про охорону важливих природних територій — за різними даними, йшлося про кількасот об’єктів, — розповідає Олексій Василюк. — Тоді в законодавстві існувало поняття «пам’ятка природи». Щоб територію взяли на облік як пам’ятку, не потрібно було проходити погодження, як зараз. Сам факт внесення до обліку вже передбачав кримінальну відповідальність за пошкодження. Чорний Ліс спершу отримав статус пам’ятки природи — за звернення кореспондента з Зінов’євської округи, зі станції Долинської, тобто від людини, яка написала такий лист (кореспонденцію). Зараз ми вже знаємо точно, що цим кореспондентом був лісівник Чорноліського лісництва. Вже у 1928 році в Чорному лісі, ймовірно, працювали об’їзники — люди, які наглядали за територією. Але в комітеті розуміли, що цього недостатньо, тому хотіли надати території статус державного заповідника.На той час національних природних парків у сучасному розумінні не було, а ось статус державного заповідника передбачав окрему адміністрацію та фінансування. Навіть невелика адміністрація могла б охороняти ліс від браконьєрства й рубок, тож ідея активістів була слушною.— Планували, що Чорний Ліс стане державним заповідником у другій п’ятирічці. Але далі почалися репресії проти лісівників. Їх репресували цілими родинами, адже це були професійні династії, — наголошує Василюк. — У праці відомого дослідника лісівництва Павла Вакулюка розповідається про цей період. Людей могли звинуватити у шпигунстві або причетності до повстанського загону. А ще — у бажанні повернути попередній лад. Виступаєш проти рубок? Значить мрієш, щоб пани повернулися і хочеш зберегти ліс, щоб догодити їм. Звучить абсурдно, але тоді привід знаходили швидко.Василюк зізнається, що працює з архівами давно, але повної історії Чорного Лісу в той період досі не знає. Наприклад, невідомі імена й історії репресованих лісівників. Проте пошук триває, і в планах — монографія, де будуть подробиці першої спроби створення державного заповідника «Чорний Ліс».

На перетині природних історій

— Чорний Ліс — це великий широколистяний лісовий масив на межі лісостепу і степу, найпівденніший ліс в Україні, — розповідає Олексій Василюк. — У цій місцевості перетинаються різні природні історії та географічні впливи, що зумовило появу багатьох рідкісних видів рослин і тварин. Територія настільки велика й багата на природні об’єкти, що ми вирішили поступово обстежувати її й картувати знахідки.За цими науковими характеристиками — територія, яка викликає сильний емоційний відгук. Так, Роман Лисенко із захопленням розповідає про першу поїздку у Чорний Ліс.— Це було навесні 2021 року, — згадує науковець. — Ми поїхали на два чи три дні, з наметами. Я був просто зачарований тим, який у квітні цей широколистяний дубово-ясеневий ліс. Усе цвіте, усе пахне, дуже яскраві кольори. Напевно, ні з чим не можна порівняти таке багатство барв і запахів. Ми шукали тюльпани й без особливих зусиль знайшли їх і майже десяток інших червонокнижних видів. Закартували знахідки, я склав перелік лісових виділів, де саме вони трапляються.Роман Лисенко у Чорному ЛісіЗгодом Лисенку довелося здійснити ще десяток поїздок на Кіровоградщину — самому і з колегами. Всі експедиції мали конкретну наукову мету й щоразу приносили нові відкриття. А ще виявилося, що в різні пори року Чорний Ліс дуже відрізняється.— Якщо у квітні Чорний ліс — світлий, прозорий, прохолодний, заквітчаний рястами й тюльпанами, то у червні він зовсім інший, — відзначає Роман. — Він наче великий темний парник — крони ясенів, дубів, лип і грабів переплітаються й майже не випускають вологе повітря. Усередині задушливо, висока вологість, важко дихати. Над дорогами, де стоїть вода, багато метеликів і мошкари, літають жуки-олені та вусачі. На дорогах трапляються сліди борсуків, лисиць. А сарни й кабани навіть підходили близько до мого намету.Жуки-олені у Чорному Лісі. Фото Романа ЛисенкаУ червні пересуватися лісом було фізично важко. Дороги розбиті лісовозами, доводиться йти узбіччям, яке заростає підмаренником чіпким. Він чіпляється за одяг, і ти йдеш, тягнучи за собою кілька метрів рослин. Запах інший — солодкий, водночас повітря вологе й задушливе. Коли нарешті виходиш з лісу на піщаний пагорб над Інгульцем, на високий схил, повітря відчутно змінюється — дихається легше, наче вийшов із сауни надвір.Науковець наголошує, що одна з важливих цінностей Чорного Лісу — майже повна відсутність інвазійних видів. Чужорідних рослин немає навіть у вразливих місцях — там, де проводили суцільні рубки.— Ботанік Василь Леонович Шевчик багато досліджував ліс, ми їздили в експедиції разом. Він пояснював відсутність інвазійних видів стійкістю екосистеми — її внутрішнім ценотичним фільтром, який не дає чужинцям легко проникати всередину, — відзначає Лисенко.Василь Шевчик у заплаві Інгульця з видом на Чорний ЛісУже під час роботи на території активісти та науковці виявили, що не всі ділянки Чорного Лісу однаково цікаві для природоохорони.— Під час підготовки проєкту створення національного парку ми разом з Олексієм Василюком, Романом та іншими фахівцями визначали території, які мають увійти до парку, — говорить Тетяна Тимочко. — Ми не хотіли механічно збільшувати площу парку — для нас було важливо охороняти цінні природні ділянки, зокрема старі ліси.Коли ми приїхали до Чорного Лісу разом із головою Державного агентства лісових ресурсів Віктором Смалем, лісівники найцінніші місця залишили на кінець маршруту. Ми наполягли, щоб відвідати точки, які попередньо визначили разом із фахівцями. Там побачили унікальні території. Роман докладно пояснював, у чому їхня цінність, і це справило враження на керівника агентства.Віктор Смаль підтверджує цю думку і ділиться власними враженнями.— Чорний Ліс — дуже особлива локація. Коли я туди їхав, то вже багато прочитав про нього й розумів, наскільки дивовижними є ці місця, — говорить Смаль. — У першій поїздці нам показували різні ділянки, частина з них була молодими, засохлими насадженнями, які видавали за Чорний Ліс. Згодом, коли ми дісталися справді цінних територій із віковими деревами, вони, звичайно, вражали. Відчувається і їхня історія, і сила.Посадовець відзначає цікавий геологічний аспект цієї місцевості, пов’язаної з Українським кристалічним щитом — однією з найдавніших геологічних структур. Крім цього приблизно 10 тисяч років тому поблизу Чорного Лісу проходила межа найбільшого в Європі льодовика.— Коли розумієш, наскільки унікальна тут природа, який потужний тут історичний контекст, то починаєш уболівати за збереження цього місця, — підсумовує голова Держлісагентства.

Пазли «Чорного Лісу»

Приблизно п’ять років тому природоохоронці перейшли від загальної ідеї до конкретної роботи над проєктом національного природного парку «Чорний Ліс».— У якийсь момент до роботи долучився Рома Лисенко, почав їздити на територію й обґрунтовувати охоронні зони (зони, які створюють для захисту окремих видів — прим. авт.), — згадує Олексій Василюк. — Ми подумали: якщо національний парк поки ніхто не береться створити, можна рухатися поступово — складати пазл, надаючи окремим ділянкам охоронний статус. Кіровоградщина погоджувалася створювати такі охоронні зони. Це заслуговує на повагу: інші області не завжди готові так активно працювати над охороною природних територій.Олексій Василюк в експедиції у Чорний ЛісУ 2023 році Кіровоградська ОДА замовила нашій організації наукове обґрунтування і навіть виділила символічні кошти, які потім не покрили навіть вартість пального. Але річ не у коштах, а в тому, що обласна адміністрація чітко продемонструвала намір завершити створення національного парку і зробити конкретні кроки, щоб указ Президента був підписаний . На дослідження та збір матеріалів пішов весь 2023 рік. У підсумку підготували обґрунтування обсягом понад 300 сторінок. Над ним працювали 12 науковців. Серед них — орнітолог і військовослужбовець Сергій Шайда, який провів дослідження, перебуваючи на реабілітації після поранення. Тетяна Тимочко говорить, що у 2024 році зрозуміла: потрібно переконати саме лісівників, щоб вони погодилися на створення парку. Того року головою Державного агентства лісових ресурсів призначили Віктора Смаля, з яким вони були знайомі по роботі в міністерстві.— В наших розмовах я старалась пояснити, чому ця територія цінна для збереження природних екосистем. Чому створення саме цього парку могло б стати важливою патріотичною справою саме зараз, в умовах боротьби українців проти російської збройної агресії, як і сто років потому. Згодом він зателефонував мені й сказав, що готовий працювати над створенням Національного природного парку «Чорний Ліс». Роль і системна фахова участь Віктора Смаля у цій роботі є надзвичайно важливою! На початку 2025 року ми почали планувати подальші кроки. До роботи була долучена Ольга Гелевера, доктор географічних наук, голова Кіровоградської обласної організації Всеукраїнської екологічної ліги, яка з 2009 року працювала над створенням парку разом з іншими науковцями. Я також звернулася до Олексія Василюка та його команди, оскільки в таких питаннях потрібні фахівці, які працюють безпосередньо в полі. Домовилися про розподіл роботи: вони готують наукові й картографічні матеріали, а я займаюся адвокацією, текстами та узгодженнями з посадовцями, — розповідає голова Всеукраїнської екологічної ліги.Попри те, що область підтримувала створення нацпарку, узгодження було нелегким. Так, місцеві чиновники намагалися до запропонованої території додати Весело-Боковеньківський регіональний ландшафтний парк. А ще, за словами Тетяни Тимочко, вони пропонували назвати парк «Чорнолісько-Боковеньківським», що не відповідало б ні природним особливостям лісового масиву, ні історичній назві, розмиваючи саму ідею Чорного Лісу.— Згодом ми з’ясували, що включення Весело-Боковеньківського парку могло загрожувати судовими позовами, оскільки через незаконні рубки на цій території було нараховано величезний штраф. Це могло б ускладнити початок діяльності національного парку і завдати фінансових обтяжень, — пояснює Тетяна. — Як би там не було, ми відстояли нашу думку: нам потрібні лише цінні природні території непошкодженого лісу, парк матиме назву «Чорний Ліс», а Весело-Боковеньковський РЛП залишиться окремим об’єктом. Під час підготовки обґрунтування природоохоронці збирали матеріали, довідки й картографічні дані, перевіряли кожну земельну ділянку та готували мапи. Тетяна Тимочко зазначає, що робота вимагала великої кількості уточнень і переробок, зокрема перевірки відповідності карт даним державного земельного кадастру.Окремим викликом стала взаємодія з лісівниками.— Коли почалося погодження, то виявилося, що місцеві лісівники не хотіли віддавати до складу парку цінні природні ділянки. Вони швидко і послідовно відповідали на листи, але їхня позиція була негативною. Також лунали пропозиції створити парк вдесятеро меншим або обмежитися вже наявним Чорноліським заказником, — розповідає Олексій Василюк. — Тому позиція голови Держлісагентства Віктора Смаля була важливою насамперед політично. Він публічно підтримував створення парку, записував відео, давав інтерв’ю й наголошував, що справу треба завершити до сторіччя її початку та вшанувати пам’ять репресованих.Всі мої співрозмовники згадують непрості зустрічі з місцевими лісівниками. Тетяна Тимочко розповідає, що того дня, коли вони відвідували Чорний Ліс разом з Віктором Смалем, лісівники-ветерани під час зустрічі висловлювали побоювання, що створення парку позбавить їх робочих місць. Проте вже після розмови вони перепросили й визнали, що їх дезінформували.— Опір лісівників створенню національного природного парку — зрозуміла реакція. Уявіть: кілька поколінь людей створюють ліс, доглядають за ним, радіють, що добре виконали свою роботу, і розраховують на відповідний результат. І тут дізнаються, що 10 тисяч гектарів лісу законсервують заради збереження природної перлини. І це під час війни, коли майже п’ята частина лісів недоступна для господарювання. Зрозуміло, що частина людей сприймала це з образою. Але я діяв абсолютно щиро й вірю, що рішення було правильним, — переконаний Віктор Смаль. — Під час зустрічі у 2025 році я намагався підходити до ситуації з розумінням, що люди часто стають заручниками інформаційних вкидів. Частина непорозумінь виникала через нерозуміння того, який статус мали ці ліси на той момент. Люди, наприклад, казали, що зараз тут розвивається економічна діяльність і є доступ до лісів, а після створення парку цього не буде. Це при тому, що значні частини лісових масивів уже мали природоохоронний статус. Коли ми спокійно пояснювали ситуацію, наводили аргументи та розповідали про перспективи, люди змінювали свою думку.Навколо створення парку вдалося об’єднати досить великий колектив людей, які щиро і активно працювали, допомагали, підтримували. Тетяни Тимочко перелічує їх імена, наполягаючи, що внесок кожного був ключовим на різних етапах.— Нас підтримував Олексій Соболєв, міністр економіки, довкілля та сільського господарства, його заступник Ігор Зубович, Максим Железняк — директор департаменту природно-заповідного фонду міністерства, керівництво Кіровоградської обласної державної адміністрації та громад області, представники ДП «Ліси України», — відзначає Тетяна Тимочко. — Кропітку роботу провів В’ячеслав Дубровський та його колеги з департаменту екології ОДА — Олексій Середюк та Наталія Твердовська… На шляху до рішення про створення парку кожен документ, кожен підпис стає важливим і пришвидшує результат.

Початок, а не кінець

Указ про створення національного природного парку «Чорний Ліс» був підписаний рівно через сто років після першої спроби надати цій території охоронний статус. Мої співрозмовники підкреслюють символізм цієї події, проте наполягають на тому, що підписаний указ — тільки початок шляху. Адміністрація парку ще не створена, у об’єкта немає директора і команди. Водночас, очікування від майбутнього очільника і співробітників «Чорного Лісу» досить високі. Щонайменше від них чекають любові до цієї місцини та її історії, а також щирого бажання розвивати парк.— Це перший об’єкт з таким потенціалом на Кіровоградщині і я бачу кілька напрямів, на які майбутня адміністрація національного парку має звернути увагу, — говорить Віктор Смаль. — Перший напрям — геологія та біологія. В «Чорному Лісі» можна досліджувати, як розвивалася природа після танення льодовика, порівнювати різні екосистеми, вивчати поширення видів, ґрунти та взаємодію природних комплексів. Також варто розповідати про унікальність цього південного лісу. Другий напрям — історія. Чорний Ліс — місце героїчної слави українського повстанського руху й Української революції в ХХ столітті. Адміністрація парку має проводити освітню роботу й плекати в людей відчуття гордості за цю історію. Окремої уваги потребують болота. Вони важливі не лише як природні екосистеми, а й як джерело інформації про минуле, адже болота можуть зберігати деревину впродовж багатьох століть. Звісно, потрібно дбати й про рекреаційний напрям, загалом важливий баланс між наукою, дослідженнями, історією та відпочинком. Відзначимо, що у підпорядкуванні Державного агентства лісових ресурсів було сім національних природних парків у різних куточках України, серед яких «Сколівські Бескиди», «Шацький», «Бойкіщина» та інші. «Чорний Ліс» став восьмим парком, яким керуватиме ця державна установа.— Для мене важливо, щоб парк не залишився лише на папері, — підкреслює Тетяна Тимочко. — Створення природоохоронної установи — це початок, а не завершення роботи. Потрібно, щоб вона мала людей, фінансування, необхідні документи й могла забезпечувати системну охорону природних екосистем. Також найближчим часом необхідно облаштувати офіс парку, де буде працювати колектив, потрібно розробити Проєкт організації території, налагодити співпрацю з громадами та залучити міжнародну допомогу. Але ми віримо в гарне майбутнє національного природного парку «Чорний Ліс» і будемо надалі працювати для його розвитку.Роман Лисенко також підкреслює, що створення НПП «Чорний Ліс» — це далеко не фінал.— Є ще багато цінних лісових, степових і лучних ділянок, які можна буде включити під час майбутнього розширення, — припускає науковець. — Частина комунальних земель, погоджених громадами, не увійшла до початкових меж, бо не була оформлена документально. Важливо продовжувати роботу над розширенням природно-заповідного фонду, зберігати пов’язані між собою території та не втрачати ті ділянки, які ми вже виявили й дослідили.

Саміт Європейського Союзу та Канади, який відбувся 29-30 жовтня у Монреалі, мав продемонструвати готовність двох партнерів до безпрецедентного зближення. На тлі погіршення відносин із Вашингтоном Брюссель та Оттава прагнуть зміцнити економічні зв’язки, розширити оборонну співпрацю та зменшити залежність від Сполучених Штатів.Однак переговори виявили і суперечності всередині самого Євросоюзу: пропозиція надати Канаді статус асоційованого члена не отримала необхідної підтримки. Відтак саміт порушив ширше питання — чи здатен ЄС створити нову модель стратегічного партнерства, яка дозволить йому посилити міжнародний вплив без розширення власних кордонів.

Чи вдасться Канаді побороти залежність від Штатів?

Зближення Канади та Європейського Союзу відбувається у незвичних політичних обставинах. Протягом десятиліть Оттава залишалася одним із найближчих союзників Вашингтона, а канадська економіка розвивалася в умовах глибокої інтеграції з американським ринком. Проте повернення Трампа до Білого дому, його тарифна політика та погрози на адресу традиційних партнерів змусили канадський уряд активніше шукати альтернативні економічні й політичні зв’язки.«Величезна кількість питань, які обговорювали на цьому саміті ЄС і Канада, стосувалися зменшення залежності від ресурсів і можливостей Сполучених Штатів. Зокрема, говорили про спільні альтернативи Stаrlіnk, обхід доларового клірингу у розрахунках, власний штучний інтелект та про багато інших тем, які зараз фактично контролюють США», — каже у коментарі Тижню політолог Максим Джигун.Він додає, що, за словами канадців, Канаду в Європі насамперед цікавлять люди, їхні технології, знання та оборонні індустрії, у той час коли Європу — канадські ресурси.«Це і скраплений газ, і багато інших корисних копалин, які зараз не можуть потрапити на американські ринки, але можуть і мають заходити на європейські. Тому Канада, звісно, всіляко шукає можливостей позбутися тарифних обмежень, які накладають Сполучені Штати, знайти безпечні ринки збуту. Не виглядає так, що у найближчій перспективі Європа може перебити американський ринок, який завжди був основним, — 85% усіх товарів Канади йшли саме у США. Але це довготерміновий рух і тут з’являється концепт серединних держав, який під час саміту у Давосі активно просував Карні», — зазначає Максим Джигун.Йдеться про те, що серединність полягає не у тому, щоб бути посередником між великими країнами й очікувати на їхню добру волю, коли вони зголосяться зменшити мита чи наважаться піти у більш-менш вигідну торгівлю для менших гравців та захищати їхні політичні чи безпекові інтереси, а об’єднуватися із країнами, які мають спільні цінності та пріоритети задля точкових коаліцій.«Не обов’язково коаліції винятково з Європою. Карні розглядає коаліції і з Австралією, Японією та іншими міжнародними великими друзями цивілізованого світу. На це у нього великий фокус уваги. І думаю, що цей підхід розділяють європейці, яких також не можна вважати гегемонами, хоч вони б і хотіли бути співмірними зі Сполученими Штатами чи Китаєм, але від таких союзів залежить суб’єктність Європейського Союзу», — каже Тижню політолог Максим Джигун.

Асоційоване членство: амбіції Брюсселя та спротив усередині ЄС

Одним із найбільш дискусійних питань саміту стала пропозиція створити для Канади безпрецедентний формат відносин з Європейським Союзом у вигляді асоційованого членства. Однак, як зазначає видання Еurоnеws, таке поняття не закріплене в установчих договорах ЄС, а його юридичні та практичні наслідки залишаються невизначеними. Через це пропозиція викликала несподівано гострі суперечки серед держав-членів, зокрема у Німеччині.Зрештою суперечливе формулювання вилучили з підсумкової декларації саміту. Натомість сторони домовилися працювати над моделлю дедалі тіснішої асоціації Канади з ЄС без повноправного членства. Як повідомляє видання Rеutеrs, Марк Карні розраховує визначити основні параметри такого партнерства до червня 2027 року.«На мій погляд, це так зване асоційоване членство спрямоване на точкові пошуки взаємних інтересів і досягнень. Наприклад, у першу чергу, на безпекову співпрацю, щоби Європа давала доступ Канаді до своїх оборонних розробок та програм, а вона у свою чергу могла співфінансувати різні проєкти, де є бодай один член Європейського Союзу, що також є частиною цієї спільної програми. Але говорити про те, що ця інтеграція раптово почне розвиватися і призведе до членства Канади в Європейському Союзі, не доводиться», — каже Тижню Максим Джигун.Водночас майбутній формат партнерства викликає дискусії й всередині самої Канади. За даними опитування Lеgеr, проведеного наприкінці вересня, 70% канадців підтримують можливість отримання країною статусу асоційованого члена ЄС. Проте лідер консервативної опозиції П’єр Пуальєвр виступає проти такого зближення, застерігаючи від обмеження канадського суверенітету. Додаткові суперечності виникли й у відносинах федерального уряду з Квебеком, представники якого прагнуть безпосередньо брати участь у переговорах із Брюсселем. Карні, зі свого боку, пообіцяв винести майбутні домовленості на розгляд канадського парламенту.Фото: Еurореаn Unіоn

Що отримують Канада та Європейський Союз?

Під час саміту у Монреалі Карні, фон дер Ляєн та Кошта оголосили про створення «Альянсу заради майбутнього». Він передбачає поглиблення співпраці у сферах торгівлі, оборони, енергетики, технологій і критичної сировини. Економічне підґрунтя для такого зближення вже існує. За даними Європейської ради, у 2025 році торгівля товарами та послугами між Канадою і ЄС сягнула приблизно 130 мільярдів євро — на понад 80% більше, ніж у 2016 році.Під час саміту сторони оголосили про завершення змістовних переговорів щодо угоди про цифрову торгівлю, яка доповнить чинну угоду СЕТА. Також домовилися створити спільну бізнес-раду, розширити інвестиційну співпрацю та розробити дорожні карти для стратегічних галузей промисловості.Одним із головних напрямів стала критична сировина, необхідна для виробництва акумуляторів, електроніки та оборонної техніки. Канада володіє значними запасами таких ресурсів, а ЄС прагне зменшити залежність від китайських постачальників. Сторони домовилися прискорити спільні інвестиції у видобуток і перероблення мінералів із залученням Європейського інвестиційного банку, а також розглянути створення стратегічних запасів. В енергетиці йдеться про вивчення можливостей довгострокового постачання канадського скрапленого газу до Європи, співпрацю в ядерній галузі та модернізацію відповідної угоди з Євратомом.Окремо Брюссель та Оттава планують розвивати спільні проєкти у сфері штучного інтелекту, квантових технологій, суперкомп’ютерів і космічної інфраструктури, зокрема європейських супутникових систем Gаlіlео та ІRІS. Також передбачено поглиблення транспортної інтеграції, співпрацю між портами та вивчення можливості поєднання систем миттєвих платежів.

Україна як складова нового партнерства

Окреме місце на саміті посіла Україна. Канада оголосила про намір приєднатися до європейської кредитної програми підтримки України обсягом 90 мільярдів євро. За даними ЗМІ, запланований канадський внесок становитиме 500 мільйонів євро. Особливістю програми є те, що вона дозволить Україні використовувати європейське фінансування для закупівлі військової продукції канадського виробництва. Таким чином, новий механізм може одночасно підтримати українські оборонні потреби та створити додаткові можливості для канадської оборонної промисловості.Сторони також домовилися продовжувати політичний та економічний тиск на Росію і підтримувати зусилля щодо притягнення її до відповідальності за воєнні злочини. Серед пріоритетів назвали повернення українських військовополонених та цивільних заручників. Зокрема, Канада та ЄС зобов’язалися продовжувати роботу у межах Міжнародної коаліції за повернення українських дітей.Важливим напрямом нового партнерства залишається оборонно-промислова співпраця. Ще у червні 2026 року Рада ЄС офіційно завершила укладення угоди про участь Канади в європейському інструменті SАFЕ (Sесurіty Асtіоn fоr Еurоре), зробивши її першою неєвропейською державою, яка отримала доступ до цього механізму.SАFЕ покликаний підтримувати спільні оборонні закупівлі та розвиток європейської оборонної промисловості. Участь Канади дозволяє залучати канадські компанії та продукцію до закупівель у межах програми відповідно до погоджених умов. Для України це створює додаткові перспективи, оскільки розширення трансатлантичних виробничих ланцюгів може сприяти збільшенню доступності військової техніки, озброєнь і боєприпасів.«Думаю, що у найближчі місяці, роки ми будемо спостерігати за посиленням канадської присутності в українському оборонному секторі, у спільних розробках та підходах до інновацій. Це, звичайно, для нас є плюсом, тому що є і культурні зв’язки, і спільні економічні інтереси, певна політична схожість між нашими країнами», — каже Тижню Максим Джигун.Водночас співпраця з Канадою означатиме не лише інвестиції, а й додаткове зобов’язання України.«Це і питання додаткового тиску щодо проведення реформ з приводу українських трансформацій, євроінтеграції, виконання зобов’язань для того, щоб Україна відповідала стандартам Європейського Союзу. Тобто тут Канада також буде відігравати більшу роль. Якщо раніше вона була далеким родичем з-за океану, то зараз стає все ближче. І попри те, що не може на рівні з ЄС виставляти нам умови щодо євроінтеграції, різні механізми можуть бути задіяні для того, аби це була позиція не тільки ЄС, а Європейського Союзу та Канади у питаннях українських політичних і економічних перетворень», — додає політолог.

28 жовтня 2026 року Владімір Путін водив голів африканських делегацій залами московського Гостинного двору. Виставкою «Платформа суверенного розвитку: передові російські рішення в ключових галузях економіки та соціальній сфері» розпочався третій саміт «Росія-Африка». На стендах стояли безпілотники й баражуючі боєприпаси, а поруч платіжні системи, які, за розповідями Путіна, неможливо заблокувати. Москва намагалася продати африканським країнам чудодійні рішення в усіх сферах, об’єднаних темою «суверенітету» як способом остаточно відмежуватися від колоніальних впливів і гегемонії Заходу.Окрім подиву від екзотичного дипломатичного стилю держави-агресора (міністр фінансів, наприклад, навіщось показав гостям інкрустовану діамантами корону Єкатерини ІІ поряд із цифровою системою збору податків), зі змістом саміту Україні корисно познайомитися, щоб протидіяти російським наративам і формувати власну пропозицію для Африки та Глобального Півдня.

Хто доїхав до Москви?

Саміт тривав 28–29 жовтня, співголовував президент Бурунді як чинний голова Африканського союзу (АС), організації 55 держав континенту. Попередні комюніке обіцяли, що після Сочі (2019) і Санкт-Петербурга (2023) третій саміт прийме африканська країна, але у квітні Сергій Лавров підтвердив, що місцем проведення буде Москва. До цієї невиконаної обіцянки ми ще повернемося.За даними помічника Путіна Юрія Ушакова, делегації надіслали 48 із 54 держав, 22 з них очолили голови держав. Кремлю є чим похвалитися: кількість лідерів зросла на п’ять порівняно з 2023 роком. Щоправда, це все ще вдвічі менше, ніж у Сочі, куди приїхали 43 глави держав.Склад важить більше за кількість. Особисто прилетіли насамперед ті, для кого Росія є постачальником безпеки, зброї чи політичного прикриття: голова Суверенної ради Судану Абдель Фаттах аль-Бурхан, прем’єр-міністр Ефіопії Абій Ахмед, лідери Малі, ЦАР і Еритреї. Другу групу склали прагматики, що шукали ринків та інвестицій: Вільям Руто з Кенії, Джон Драмані Махама з Гани, Абдель Фаттах ас-Сісі з Єгипту.Найбільші економіки натомість знизили рівень представництва: Нігерію представляв державний міністр закордонних справ, ПАР — генеральний директор зовнішньополітичного відомства, Алжир, Марокко й Туніс — голови урядів.Підсумки здебільшого рамкові: дві декларації, План дій на 2027–2029 роки, п’ять документів із Кенією, меморандум Того з «Росатомом» про оцінювання ядерних проєктів і згода Нігерії переглянути угоду про авіасполучення 1967 року.

Наповнення саміту та російська риторика

Першим пунктом російської пропозиції Африці було продовольство. 2024 року російський агроекспорт до Африки перевищив $7 млрд, причому понад 90 % його обсягу припадало на пшеницю. Україна посідає на цьому ринку скромніше, але цілком порівнянне місце: 2024 року її агроекспорт становив $2,6 млрд проти $3,7 млрд до повномасштабного вторгнення.Ще промовистіше виглядає порівняння безоплатної допомоги. Після саміту 2023 року Росія передала шістьом країнам 200 тисяч тонн зерна. Натомість українська програма «Зерно з України», яку фінансують донори, забезпечила постачання понад 324 тисячі тонн до 19 країн Африки й Азії.Отже, зернова наддержава виявилася скромнішим благодійником, ніж Україна, чиї порти вона обстрілює.Вітриною енергетичного напряму залишається АЕС «Ель-Дабаа» в Єгипті, яку «Росатом» будує переважно за рахунок російського кредиту на $25 млрд. Єгипет має повернути ці кошти з відсотками. Корпорація також обговорює будівництво нових АЕС з Угандою, Ганою та Ефіопією. Водночас міністр енергетики Сергій Цивільов, який просуває концепцію «енергетичної справедливості», на саміті більше говорив про «енергію природи» та «енергію думки».Освітній напрям Путін презентував рекордною цифрою — близько 40 тисяч африканських студентів у російських університетах. Естонська служба зовнішньої розвідки оцінювала їхню кількість 2025 року приблизно у 35 тисяч. Москва відкрито розглядає іноземних студентів як інструмент довгострокового впливу на африканському континенті. Деякі лідери країн — учасниць саміту тепло згадували власний досвід навчання в Радянському Союзі.Окремо Москва пропонувала технології контролю:

розрахунки в цифрових валютах,російську альтернативу SWІFТ,моделі штучного інтелекту,платформи кібербезпеки.

Для урядів, зацікавлених у контролі над фінансами та інформацією, такий пакет означає можливість модернізації без західних регуляторних вимог. Для Росії — це спосіб інтегрувати партнерів у власну інфраструктуру обходу санкцій.Показували й зброю. На Африку припадає близько 30 % портфеля контрактів «Рособоронекспорту». На виставці, зокрема, демонстрували баражуючі боєприпаси «Ланцет-Е» — той самий клас зброї, який Росія застосовує проти України. Головну новину озвучив Абій Ахмед: за його словами, Ефіопія отримала 12 винищувачів Су-35 і придбає чотири дивізіони С-400. Водночас «Рособоронекспорт» повідомив Rеutеrs лише про два передані літаки, тож щодо решти десяти наразі немає підтвердження.Також Москва пропонувала локалізувати в Африці виробництво ліків і вакцин. Це прямий відголосок пандемії СОVІD-19, коли до країн, що розвиваються, вакцини надходили значно повільніше й у менших обсягах, поки розвинені країни пріоритезували імунізацію власного населення. На африканському континенті це сприймали як черговий прояв неоколоніалізму — втілення відомої максими про те, що «деякі рівніші за інших».Не дивно, що всі ці сектори об’єднувала рамка антиколоніалізму. Путін звинувачував Захід в експлуатації ресурсів Африки та створенні боргової залежності. Підсумкова декларація виступає проти «незаконного захоплення суверенних активів» і підтримує збільшення кількості непостійних місць для африканських країн у Раді Безпеки ООН.

Слабкі місця позиціонування

Товарооборот погано узгоджується з масштабом амбіцій. У Сочі Путін обіцяв подвоїти торгівлю з Африкою за чотири-п’ять років. За шість років вона зросла з $16,8 млрд до понад $27 млрд — приблизно на 60 %. Це, однак, не завадило Москві оголосити нову мету — понад $50 млрд. Для порівняння: торгівля Китаю з Африкою 2025 року сягнула $348 млрд, а Євросоюзу — перевищила €400 млрд. Це відповідно у 12,5 та майже 15 разів більше за російський товарооборот. До того ж, за оцінкою Fіnаnсіаl Аfrіk, із $27,8 млрд на російський експорт припадає $24,3 млрд, тоді як імпорт з Африки становить лише $3,5 млрд.Модель, у якій Африка купує в Росії зерно, добрива й пальне, але майже нічого не продає їй у відповідь, мало відрізняється від неоколоніального підходу, який Москва приписує Заходу.Вербування до російської армії — ще одна тема, на якій антиколоніальна риторика Москви дає тріщину. Кенійська організація Jоurnаlіsts fоr Justісе ідентифікувала 841 завербованого кенійця, а міністр закордонних справ Мусалія Мудаваді повідомив парламенту про 84 загиблих і зниклих безвісти. Багатьох із них доправляли до Росії під приводом працевлаштування чи навчання.На саміті Кенія та Гана знову отримали від Путіна запевнення, які вже чули раніше. Президент Кенії Вільям Руто після переговорів заявив, що Путін підтвердив: Кенію внесено до переліку країн, громадян яких Росія не вербує. Втім, аналогічну домовленість про «стоп-список» Мудаваді оголосив ще в березні після зустрічі з Лавровим.Міністр закордонних справ Гани Семюел Окудзето Аблаква 31 жовтня повідомив, що Путін заборонив громадянам Гани брати участь у війні — як через вербування, так і добровільно. Схоже запевнення Аблаква отримав від Лаврова ще в серпні. Тоді ж він назвав 62 загиблих і 15 зниклих безвісти ганців.Це питання є вкрай чутливим для африканських суспільств. Кожен факт залучення африканців до збройної агресії підважуватиме російські обіцянки та шкодитиме російській репутації на континенті. При цьому розуміння контексту того, про що Путін говорив з африканськими лідерами на своєму саміті, дає корисний ґрунт для роздумів про українську стратегію розвитку взаємовідносин з африканським континентом.

Відродження уваги до Африки

З 2022 року МЗС приблизно вдвічі збільшило кількість дипломатичних установ на континенті й поставило за мету перевищити довоєнний товарообіг у $6,7 млрд. 25 березня 2026 року керівник Офісу президента Кирило Буданов провів нараду з МЗС і розвідувальними службами, на якій визначили пріоритетні країни та механізми просування українських інтересів в Африці. Буданов заявив, що Україна вперше поставила за мету комплексно впливати на ситуацію на континенті, а проєкт плану дій рекомендували подати уряду. Однак подальшого публічного продовження ця ініціатива не отримала: станом на початок листопада затвердженої стратегії немає.Негативний фон для співпраці створюють і окремі інциденти, які, ймовірно, були спровоковані або використані Росією. 2024 року Малі та Нігер розірвали дипломатичні відносини з Україною після заяв речника ГУР Андрія Юсова про співпрацю українських сил із повстанцями. Паралельно скоротилася кількість африканських держав, які засуджували російське вторгнення в Генеральній Асамблеї ООН: із 25 у 2023 році до 13 у 2025-му.Напрацювання, однак, уже є, хоча переважно це окремі ініціативи державних установ, бізнесу та донорів.Продовольство залишається сферою, де Україна має вагомі аргументи. Від початку повномасштабної війни вона відвантажила країнам Азії, Африки та Близького Сходу 66 млн тонн продовольства. Більшість цих поставок була комерційною: лише 2025 року агроекспорт до Африки становив $2,8 млрд — приблизно восьму частину всього українського агроекспорту. Гуманітарні поставки з листопада 2022 року здійснюються в межах програми «Зерно з України». Її фінансують донори, а доставку координує Всесвітня продовольча програма ООН. Станом на листопад 2025 року допомогу отримали 18 країн. Того ж місяця програму перейменували на «Продовольство з України» та переорієнтували з гуманітарних поставок на партнерства й передачу технологій.Бізнес також отримує інфраструктуру для роботи. За останні роки Україна відкрила на континенті вісім нових посольств. Державна «Українсько-африканська торговельна місія» супроводжує експортерів, а в травні 2026 року Мінекономіки створило Українсько-африканську ділову раду. Першим практичним проєктом став агрохаб у Гані, який у квітні 2026 року відкрив консорціум малих і середніх аграріїв «Рідне». Центр площею 3000 м² коштував близько $800 тисяч. Там українське борошно перетворюють на макарони місцевого виробництва, а разом із ганським рисом формують продуктові набори. Наступний центр консорціум планує відкрити у Східній Африці, серед можливих країн розглядають Кенію.Утім, масштаби торгівлі поки залишаються скромними. На початку 2026 року торговельна місія оцінювала експорт українських товарів до Африки приблизно в $2,9 млрд, тоді як до повномасштабного вторгнення він сягав близько $5,5 млрд. Майже весь цей експорт становить продовольство. МЗС ставить за мету перевищити довоєнний товарообіг у $6,7 млрд, враховуючи як експорт, так і імпорт.Медіа й маркетплейси з українським корінням мають суттєве охоплення на континенті: медіахолдинг Lеgіt української групи Gеnеsіs видає новинні сайти в Нігерії, Кенії, Гані та ПАР, а в Gеnеsіs постав і маркетплейс Jіjі. Ці медіа зберігають незалежність і не координують свою редакційну політику з Києвом, але можуть бути природнім голосом правди та протидії російській дезінформації на континенті.Цифровізація вже була на порядку денному. 2024 року Агентство США з міжнародного розвитку (USАІD) оголосило, що Замбія та Колумбія першими впроваджуватимуть рішення на основі «Дії», але після згортання USАІD замбійська ініціатива втратила донора. Нове фінансування з’явилося: німецьке міністерство економічного співробітництва й розвитку (ВМZ) через агентство GІZ підтримало проєкт Sсаlіng Dііа Glоbаlly.В освіті Україна може конкурувати з Росією безпосередньо, але сама собі заважає. Безперечно, суттєва шкода завдана війною: 2021 року в українських університетах навчалися понад 76 тисяч іноземців, на початок 2026-го — 21 271.Але є й кроки, які залежать тільки від нас. За словами ректорки Київського авіаційного інституту Ксенії Семенової, до переліку країн високого міграційного ризику входять близько 40 африканських держав, і вступники звідти можуть отримати відмову лише через походження. Працювати іноземні студенти можуть лише за річним дозволом, а залишитися після випуску — лише працевлаштувавшись щонайменше за 30 днів до його завершення.Інтерес до українських військових технологій уже є, і далі за інших просунулася Гана. У липні 2025 року Зеленський повідомив, що країна хоче фінансувати виробництво українських безпілотників для спостереження за кордоном із Сахелем. У лютому 2026 року сторони обговорювали першу оборонну угоду. Водночас 30 жовтня Гана домовилася про оборонну співпрацю і з Росією, тож ця ніша вже є конкурентною. Схожий запит є в Мозамбіку. 23 березня 2026 року після розмови з президентом Даніелем Шапу Зеленський заявив, що Україна зацікавлена в додаткових енергоресурсах, а Мозамбік — «у нашому українському досвіді й технологіях, щоб посилити внутрішню безпеку та захистити людей від терору».Спільна боротьба з колоніалізмом також може стати перспективним напрямом. Африканські країни не завжди сприймають Україну як жертву колоніальної політики, тому важливо чіткіше проводити паралелі між українським та африканським досвідом. На цьому наголошують і дослідники спільної спадщини колоніалізму. Водночас варто говорити про внесок самої України в боротьбу з колоніальним впливом — від українського дипломата Геннадія Удовенка, який був заступником голови Спеціального комітету ООН проти апартеїду, до тисяч борців за незалежність африканських країн, яких готували в навчальних центрах на півдні України.

Висновки

Росія намагається вибудувати системну політику щодо Африки, усвідомлюючи геополітичний потенціал континенту. Важко заперечити, що Україні також потрібен послідовний підхід. Для цього варто зосередитися на кількох напрямах.

Ухвалити африканську стратегію. Затвердити погоджений в Офісі президента план дій рішенням уряду й оприлюднити його разом із переліком пріоритетних країн, відповідальних відомств і вимірюваних показників.Повернути людський вимір у центр уваги. Повідомляти родинам про долю полонених і загиблих, передавати урядам Кенії, Гани, Нігерії, ПАР і Камеруну інформацію про вербувальні мережі. Фіксувати випадки вербування після саміту, щоб обіцянки Путіна можна було перевірити, і системно працювати з африканськими медіа на цю тему.Вимірювати результати в продовольстві й торгівлі. Публікувати конкретні зобов’язання щодо постачання та товарообігу, документувати удари по суднах із зерном і використовувати механізми страхування експорту через Експортно-кредитне агентство.Розвивати партнерство з медіа. Залучати африканські медіа й маркетплейси до бізнес-місій, а також до інформаційних кампаній проти шахрайського вербування та російської дезінформації.Запустити пілотні проєкти на основі «Дії». Довести до практичного результату вже розпочату співпрацю з африканськими країнами щодо створення місцевих цифрових застосунків на основі українського досвіду.Відкрити двері університетів. Переглянути перелік країн міграційного ризику, спростити процедури вступу й отримання віз, а також надати випускникам час для пошуку роботи.Розвивати безпекову співпрацю за прозорими правилами. Пропонувати Гані, державам Гвінейської затоки й Мозамбіку техніку, консультаційну підтримку та формат Drоnе Dеаl як альтернативу «Африканському корпусу». Таку співпрацю слід оформлювати лише міждержавними угодами з чітким і прозорим мандатом. Розрив дипломатичних відносин із Малі та Нігером показав, наскільки важливо зважувати публічні заяви й оцінювати їхні можливі наслідки.Посилити роботу в Африканському Союзі. Вести діалог із Комісією АС і регіональними об’єднаннями. Африканські держави дедалі частіше узгоджують спільні позиції, і Москва це враховує. У липні голова Комісії АС і Лавров домовилися про щорічні консультації та координацію позицій трьох африканських членів Ради Безпеки ООН із Росією. Пункт декларації про «суверенні активи» безпосередньо стосується дискусії про використання заморожених російських активів на користь України.Долучитися до саміту ЄС — Африканський Союз. Як держава-кандидат на вступ до ЄС, Україна має брати участь у підготовці наступного саміту ЄС — АС і домагатися можливості долучитися до нього.Розвивати тристоронні проєкти. Запропонувати ЄС та іншим західним партнерам спільні проєкти з передання української експертизи дружнім африканським країнам. Досвід програми Grаіn frоm Ukrаіnе засвідчив потенціал такої моделі: Україна надає експертизу й унікальні ресурси, західні партнери фінансують проєкти коштом міжнародної технічної допомоги, а африканські країни отримують підтримку. Цей підхід можна поширити на освіту й науку, гуманітарну співпрацю, технології та цифровізацію.

Наступний саміт Росія планує провести 2029 року. До того часу Україна має розробити й реалізувати стратегію роботи з континентом, яка враховуватиме обмеженість власних ресурсів і передбачатиме їхнє ефективне використання. Для цього слід спиратися на українські сильні сторони, залучати ресурси європейських партнерів і розбудовувати відносини з африканськими країнами на засадах рівності та поваги. Водночас важливо використовувати слабкі місця російської дипломатії та її присутності на континенті.

Цієї осені американська розвідка показала китайський космічний безпілотник, що стикується з чужими апаратами, а Україна вперше вивела на орбіту власний супутник зв’язку. Ці дві новини, що з’явилися протягом одного тижня, свідчать: боротьба переходить у новий домен. Від того, хто зможе закріпитися в ньому, залежатиме, чиї дрони літатимуть завтра.Останній тиждень жовтня приніс дві новини, які на перший погляд не мають між собою нічого спільного. 26 жовтня Розвідувальне управління Міністерства оборони США оприлюднило звіт про загрози безпеці в космосі з найчіткішим на сьогодні знімком секретного китайського багаторазового космоплана, а вже наступного дня українська оборонно-технологічна компанія НІМЕRА повідомила, що її перший супутник ОВRІА NАNО працює на орбіті.Перша новина — про наддержаву, яка готується вести війну в космосі. Друга — про країну, яка вже воює на землі й нарешті вирішила заявити про власні інтереси в космосі. Разом вони засвідчують тенденцію, про яку військові стратеги говорять уже кілька років, але яка тепер стає очевидною для всіх: космос перестає бути тилом війни й перетворюється на повноцінне поле бою. Боротьба за нього вже триває.Почнімо з Китаю, який максимально агресивно рухається у космос. На знімку, отриманому американцями з комерційного супутника з відстані близько 90 кілометрів, китайський космоплан пристикований до іншого космічного об’єкта із розгорнутими сонячними панелями. Четверта місія цього безпілотника розпочалася 7 лютого 2026 року з космодрому Цзюцюань і станом на кінець жовтня досі триває. Американська розвідка також фіксувала зближення космоплана з іншими апаратами та маневри поблизу них під час попередніх польотів.Пекін традиційно обмежується загальними заявами про випробування багаторазових технологій для мирного освоєння космосу. Однак тривале перебування безпілотного корабля на орбіті, маневрування поблизу інших супутників, стикування з ними та подальше відстикування свідчать про можливість виконувати операції з інспектування, перехоплення або навіть виведення з ладу чужих апаратів. Саме так ці можливості можуть оцінювати військові аналітики.США мають власний аналог — космоплан Х-37В. Поява китайського апарата з подібними можливостями свідчить про те, що суперництво двох наддержав поширюється і на орбіту, де вже формується новий вимір гонки озброєнь.Ще важливіше те, що Китай робить ставку не на окремі унікальні апарати, а на масовість. Країна розгортає дві власні низькоорбітальні мережі «Гован» і «Цяньфань», у яких уже понад 470 супутників, а на початку жовтня систему «Гован» перевірили навіть у полярних широтах. Цього літа Китай уперше успішно повернув перший ступінь ракети Lоng Маrсh-10В, спіймавши його спеціальною сіткою на морській платформі, а в серпні посадку першого ступеня виконала й приватна ракета Zhuquе-3. Багаторазові ракети різко здешевлюють запуски, а дешеві запуски означають, що Пекін зможе виводити на орбіту сотні нових апаратів і швидко замінювати втрачені.У космосі, як і у війні дронів на землі, перемагає не той, хто має найкращий окремий зразок, а той, хто здатен виробляти й запускати масово.Росія теж не стоїть осторонь і цілеспрямовано виводить на орбіту власні супутники. Її відповідь Stаrlіnk, угруповання «Рассвет» компанії «Бюро 1440», росте партіями, першу з яких запустили в березні, а другу в липні 2026 року. Нині на орбіті перебуває близько 40 апаратів, які Росія офіційно позиціонує, зокрема, як призначені для спеціальних і потенційно військових завдань. Систему розбудовують із використанням лазерного міжсупутникового зв’язку, який дає змогу передавати дані без наземних станцій. У перспективі це може розширити можливості дистанційного керування російськими дронами на значній відстані від лінії фронту — зокрема, глибоко на території України.Поки що проєкт стикається з труднощами: частина апаратів через несправності рушійних установок втрачає висоту, а наявне угруповання забезпечує покриття лише протягом коротких часових вікон щодня. Однак недооцінювати ці зусилля було б помилкою. Москва продовжує запускати нові партії супутників, а кожен наступний запуск дає російським інженерам додатковий досвід.Паралельно Росія нарощує й орбітальні засоби тиску на чужі супутники. У квітні 2026 року вона вивела групу апаратів від «Космосу-2609» до «Космосу-2614», і вже за місяць вони почали маневрувати так, щоб синхронізуватися з радарним супутником фінської ІСЕYЕ, дані якого використовує Україна. 26 травня «Космос-2609» підійшов до нього на 2,5 кілометра, а наприкінці вересня «Космос-2612» знову вийшов практично на одну орбіту з фінським апаратом. Жодного супутника поки ніхто не збивав, але в космосі відстань у кілька кілометрів означає практично контакт, і противник, який уміє непомітно наблизитися, вміє також заглушити, засліпити або пошкодити ціль.На цьому тлі українська новина є не просто технологічним досягненням, а стратегічною відповіддю на виклик, який сьогодні кидають у космосі Китай і Росія. 1 жовтня українська компанія НІМЕRА разом із данськими партнерами з GоmSрасе вивела на орбіту супутник ОВRІА NАNО. Він став першим апаратом майбутньої незалежної української мережі супутникового зв’язку, яку контролюватиме український оператор, а не іноземна корпорація чи чужий уряд. У GоmSрасе прямо пояснили логіку проєкту, наголосивши, що залежність від технологій інших держав, навіть партнерських, створює стратегічні ризики, особливо під час війни.Наступним кроком називають локалізацію в Україні виробництва супутників і наземних терміналів. Цей крок навіть важливіший за сам запуск, бо країна, яка вміє робити власні термінали, вже не залежить від чужих рішень.Майже одночасно стало відомо, що фінські ІСЕYЕ та Nоkіа разом з Міністерством оборони України розроблятимуть власну систему супутникового зв’язку. Показово, що саме та фінська компанія, за апаратом якої полюють російські супутники, тепер будує систему зв’язку для України. Тож орбітальне протистояння на найближчі роки вже має конкретні адреси та учасників.Звісно, один наносупутник не замінить тисяч апаратів Stаrlіnk, і було б нечесно подавати його як готову мережу. ОВRІА NАNО є випробувальною платформою, результати роботи якої мають визначити параметри майбутньої повноцінної системи. Тож розробники наголошують, що мережа доповнюватиме європейські супутникові можливості, а не конкуруватиме з ними.Однак усі великі угруповання починалися з одного тестового апарата. І різниця між країною, яка має такий апарат, і країною, яка його не має, вимірюється не кількістю супутників, а наявністю власної інженерної школи, операторів і досвіду керування на орбіті. Україна вперше зробила крок від споживання космічних послуг до створення власних рішень, і це перемога, яку варто назвати своїм ім’ям.Навіщо Україні власна мережа, пояснювати довго не треба, бо Stаrlіnk цієї осені вкотре показав себе ненадійним партнером. Коли канал управління бойовою технікою контролює інша держава, твоя армія воює рівно настільки, наскільки це відповідає чужим політичним розрахункам на конкретний день. Тож перед кожною армією, яка хоче позбутися такої залежності, сьогодні є два шляхи.

Перший короткий, і ним пішли росіяни, коли після блокування їхнього доступу до Stаrlіnk масово перейшли на mеsh-мережі. Це система у якій дрони передають сигнал один через одного, використовуючи китайські модеми вартістю від 2 до 12 тисяч доларів.

Такий підхід дозволяє керувати ударними безпілотниками на глибині приблизно 150 кілометрів. Але він прив’язаний до землі, вразливий до РЕБ і залежить від постачань з Китаю, тобто одну залежність просто замінює іншою.

Другий шлях довгий і дорогий, бо веде через космос, через власні супутники, термінали та інфраструктуру керування. Саме його обрала Україна, і саме ним, як показують останні місяці, рухаються всі, хто думають про війну на десятиліття вперед.

Європа тим часом намагається наздогнати реальність. На брифінгу Єврокомісії 14 жовтня журналісти запитали, що ЄС може запропонувати Україні замість Stаrlіnk, і почули про систему Gоvsаtсоm, яка об’єднує урядові супутники країн Союзу і запрацювала в січні 2026 року. Брюссель веде перемовини про повноцінне приєднання України. Але маємо пам’ятати, що власне угруповання ІRІS з 348 апаратів почне запускати лише 2029 року. Для порівняння, станом на 15 жовтня на орбіті працювало понад 11 тисяч активних супутників Stаrlіnk. Тобто розрив з європейським планом становить приблизно 32 рази. Європейці вже зрозуміли, що від американської мережі треба ставати незалежними, але поки що не мають чим її замінити.Набагато рішучіше діє європейська Північ. 4 травня 2026 року Швеція вивела на орбіту свій перший оперативний військовий супутник. Загалом шведська армія планує мати близько десяти таких апаратів. Уряд також виділив сотні мільйонів крон, щоб космодром «Есрейндж» міг запускати ракети на орбіту.Норвегія тим часом розвиває власний космодром «Андейя». У березні туди приїхали канцлер Німеччини Фрідріх Мерц і прем’єр Норвегії Йонас Гар Стьоре й оголосили про поглиблення космічної співпраці. Цього року на норвезьких супутниках уперше почали працювати американські військові модулі зв’язку. Крім того, ЄС підписав з Норвегією та Ісландією угоду про доступ до Gоvsаtсоm та ІRІS². Скандинави добре знають, що таке сусідство з Росією. Тому вони першими в Європі зрозуміли, що власний доступ до космосу є такою ж частиною оборони, як танки чи ППО.Ще показовіший приклад — Японія, яка вперше за понад сімдесят років змінює назву одного з видів своїх збройних сил. 26 червня 2026 року японський парламент ухвалив закон, за яким Повітряні сили самооборони перетворюються на Повітряно-космічні сили самооборони. Космічний підрозділ, який у 2020 році налічував лише 20 осіб, до березня 2026-го зріс до 670 військовослужбовців. До кінця березня 2027 року він має перетворитися на командування чисельністю близько 880 осіб. Крім того, цього року Токіо планує запустити свій перший супутник для спостереження за обстановкою в космосі.Навіть Бразилія, яка перебуває далеко від зон великих воєнних конфліктів, цього року вирішує долю свого оборонного геостаціонарного супутника, термін експлуатації якого добігає кінця.Отже, від Скандинавії до Японії держави доходять одного висновку: значення космосу для оборони не залежить від того, наскільки далеко країна перебуває від лінії фронту.Чому все це важливо саме для поля бою, добре розуміє кожен, хто працює з дронами. Сучасний ударний безпілотник чи перехоплювач залежить від трьох речей, які забезпечує космос:

каналу зв’язку з оператором,супутникової навігації,розвідданих, що дозволяють знайти ціль.

У Центрі «КРУК» ми постійно використовуємо Stаrlіnk та інший супутниковий зв’язок у навчанні: і на курсах з наземних роботизованих комплексів, і на курсах операторів дронів. Без нього сучасна техніка просто не працює на тих відстанях, які вимагає фронт.Тому домінування на орбіті вже найближчими роками може перерости в домінування над небом і над окопами. Країна, яка матиме власні супутники, зможе розвивати й власні безпілотні системи, тоді як країна без них залежатиме від чужих — доти, доки їй дозволятимуть ними користуватисяВодночас було б помилкою думати, що власна орбітальна мережа сама по собі вирішить усі проблеми. Друга половина відповіді лежить на землі і називається автономністю. Дрон, який уміє за допомогою машинного зору впізнати ціль і завершити атаку після втрати зв’язку, не боїться ні обмеження терміналів, ні російської РЕБ, і саме тому українські розробники так швидко рухаються в бік автономного наведення. Космічний і автономний домени доповнюють одне одного, бо супутник дає дрону зв’язок і розвідку на великій відстані, а бортовий інтелект дозволяє виконати завдання, коли зв’язок усе ж зник. Той, хто першим поєднає ці дві речі в одну систему, отримає перевагу, яку неможливо компенсувати простою кількістю техніки.Що з цим робити? Відповідь цілком конкретна. Державі варто перетворити ОВRІА та спільний проєкт з ІСЕYЕ і Nоkіа з окремих ініціатив на складові довгострокової програми з гарантованим фінансуванням і чіткими термінами реалізації. Адже космічні проєкти не терплять перерв і недофінансування.Паралельно вже зараз варто вимагати від Брюсселя чіткого графіка приєднання України до Gоvsаtсоm і місця в ІRІS², подаючи це не як прохання про допомогу, а як внесок у спільну безпеку. Адже українські військові сьогодні є найдосвідченішими в Європі користувачами супутникового зв’язку в бойових умовах. І нарешті, підготовку операторів і проєктування нових дронів варто будувати з розрахунку на роботу в середовищі, де супутник є основним каналом, а автономність страховкою на випадок його втрати.Америка, Китай і Росія вже готуються воювати в космосі. Японія переписує назви своїх збройних сил, Скандинавія будує космодроми. Європа стратегічно обіцяє. А Україна, яка ще вчора могла лише просити увімкнути зв’язок, починає будувати власний. Один маленький супутник на орбіті поки не змінить баланс сил, але він змінює головне – показує, що Україна більше не збирається бути лише споживачем чужих технологій у домені, де вирішуватиметься майбутнє війни. І в цій війні виграватиме не той, у кого більше дронів, а той, хто володітиме небом над небом.

Від початку повномасштабного вторгнення Росії активізувалися протести нашої культурної спільноти проти участі російських митців і їхніх проєктів на міжнародних заходах. Ці протести лунали ще з 2014 року, але масового характеру набули саме в 2022 році, і певні успіхи були в цьому досягнуті: принаймні певний час на кінофестивалях не було російських фільмів, а провідні літературні ярмарки не запрошували росіян як головних гостей. Крім того, українські автори послідовно відмовлялися і відмовляються виступати на одній сцені з представниками Росії, хоч це рішення і неодностайне. Пам’ятаємо, який резонанс був у вересні 2022-го, коли Юрій Андрухович взяв участь у публічній дискусії з російським письменником Міхаїлом Шишкіним на літературному фестивалі в Норвегії. Тоді ж на виправдання подібного лунали аргументи, що Шишкін — це «хороший русскій», бо понад двадцять років не живе в Росії (мешкає у Швейцарії), відкрито засуджує путінський режим, анексію Криму та війну, через що в РФ його оголосили «нацпрєдатєлєм». І сам Андрухович пояснював свою згоду на розмову тим, що зробив свідомий виняток для Шишкіна через його чітку антипутінську позицію та дистанціювання від російської держави.
Заклики бойкотувати російську культуру на міжнародних подіях нікуди не зникли, і більшість фестивалів досі дотримується правила не залучати до програми офіційних представників Росії. Втім, цей бойкот досить легко обходять, адже тепер російські учасники просто реєструються як «делегати» тих країн, де вони живуть або від тих держав, які дають гроші на їхні проєкти. Так цьогоріч у лютому на Берлінському кінофестивалі було три фільмі, зняті російським емігрантами. У травні на Каннському кінофестивалі фільм Андрєя Звягінцева «Мінотавр» взагалі здобув одну з головних нагород — Гран-прі, а також приз за найкращий саундтрек. І хоча Звягінцев виїхав з Росії в 2022 році й засудив Росію за війну в Україні, в цьому фільмі практично всі учасники — росіяни (головний актор Дмітрій Мазуров живе і працює в РФ). Втім, зважаючи на те, що «Мінотавр» — це спільне виробництво Франції, Латвії та Німеччини, його навіть не так давно висунули на здобуття Оскар як офіційного представника від Франції.
У вересні ж на Венеційському кінофестивалі російський режисер Ілля Хржановський отримав «Срібного Лева» за найкращу режисуру за свій неоднозначний проєкт «Дау». Попри протести МЗС та Мінкульту України проти включення фільму до конкурсу, організатори заявили, що у Хржановського вже деякий час офіційно не має російського громадянства. У цьому випадку, гадаю, не зайвим буде нагадати, що Венеційський кінофестиваль заснував Беніто Муссоліні, який вбачав у кіноіндустрії потужний інструмент пропаганди, — це якраз до питання зв’язку політики і культури.
Як бачимо, попри різкі протести наших інституцій і окремих діячів, російська культура в широкому розумінні нікуди не зникла з публічного простору і, вочевидь, і не зникне. Західні інтелектуали й популярні постаті продовжують захоплюватися Толстим-Достоєвським-Чеховим як частиною світової культури, не бажаючи бачити зв’язок загарбницької політики Путіна з мистецтвом Росії. Характерний приклад — нещодавно футболіст бразильського клубу «Атлетико Мінейро» Густаво Скарпа зробив «Смерть Івана Ілліча» Толстого книгою, яка очолила рейтинг найбільш продаваних книг на Аmаzоn в Бразилії. Густаво веде блог на ютубі з 2019 року, де розповідає про книжки, і ролик про повість Толстого набрав понад 700 тис. переглядів. Тож натхненний таким успіхом спортсмен планує далі читати «Війну і мир», Гоголя і Достоєвського.
Читайте також: Кара без злочину: хто і чому популяризує російську літературу
Крім того, з 23 по 31 жовтня в Сербії відбувається Белградський міжнародний книжковий ярмарок, в якому Росія бере активну участь, на своїй експозиції представляючи 500 книжок і проводячи різноманітні заходи та презентація. А ось на вересень 2027 року в Чехії заплановано виставку-ярмарку «Празька книжкова вежа», «присвячену сучасній російській літературі в еміграції, вільній від державної цензури», а загалом же цей російськомовний книжковий ярмарок за межами Росії відбувається з 2024 року. Знаково, як саме вони формулюють свою мету: «Ми бачимо свою місію в тому, щоб зробити цю літературу видимою та налагодити мости в обох напрямках: наблизити російськомовних авторів до читачів на Заході та ознайомити російськомовних читачів із сучасною літературою з усього вільного світу» — не забуваючи, втім, додати до цього червоним шрифтом умовну «данину» теперішнім реаліям: «Ярмарок солідарний з Україною та відкрито засуджує війну. Ми виступаємо за свободу слова, людську гідність і відкритість світу».
Також у цьому році РФ офіційно повернулася на 61-е Венеційське бієнале сучасного мистецтва, де у неї, як і у багатьох країн, існує свій павільйон, побудований у 1913–1914 роках. Проте від 2022 року Росія не проводила в ньому виставок, повернувшись якраз у 2026-му. Понад два десятки країн і європейські міністри культури виступили з різким протестом проти участі РФ в Венеції, а Єврокомісія у липні 2026 року навіть офіційно припинила фінансувати Венеційську бієнале. Однак президент Бієнале П’єтранджело Буттафуоко відхилив заклики до цензури чи виключення, заявивши, що захід виступає проти виключень. Втім, журі цієї художньої виставки у квітні все ж виключило Росію (й Ізраїль) з конкурсу на здобуття головних нагород Венеційської бієнале — «Золотого» та «Срібного левів».
Тож бойкоти і протести все ж працюють, попри думку скептиків. Хоча щодо неучасті в одному публічному просторі з росіянами є різні думки, зокрема, переконання в тому, що так ми просто самі позбавляємо себе майданчику, не даємо пролунати українському голосу. Часто в цьому, як на мене, ми навіть передаємо куті меду. Так, скажімо, коли талановитий український письменник і ветеран російсько-української війни Артур Дронь відмовився видавати свою книгу «Гемінґвей нічого не знає» норвезькою мовою у найбільшому видавництві Норвегії Сарреlеn Dаmm через те, що дізнався, що у 2025 році це видавництво випустило норвезькою мовою книжку норвезької журналістки Осне Сеєрстад «Розбрат: Росія зсередини», одне з центральних місць у якій присвячене колишньому бійцеві російської ПВК «Вагнер» Андрієві Медведєву. У лютому 2026 року під час літературного вечора в Києві Артур Дронь пояснив свою відмову так: «Не можна спочатку дати голос вбивцям — дезертували вони чи ні, — а потім жертвам, які захищаються, і таким чином ставити ці книжки на одну полицю під логотипом одного видавництва […] Багато наших європейських партнерів віддано й послідовно підтримують нас, але водночас не розуміють, що це шкідливо й аморально — втягувати росіян в інформаційний простір, надавати їм голос і толерувати. Прикро, що так відбувається, але якщо ці речі розуміємо ми, то маємо говорити про них прямо і принципово». Слушне і зрозуміле обґрунтування та гідна поваги принципова позиція нашого автора, але в підсумку в Норвегії не зможуть прочитати книгу Артура Дроня.
Бойкот російської культури, безперечно, треба продовжувати, залучаючи українські організації й активістів у всьому світі, однак самої заборони мало, бо треба пропонувати щось замість забороненого. Тож, зрештою, більшість проблем нашої культури зводяться до того, що Україна за всі роки своєї незалежності так і не навчилася успішно пропагувати своє за кордоном. І, на моє переконання, разом із закликами до бойкоту Росії треба ще більше закликати цікавитися українським. Наприклад, нещодавно у видавництві Наshtаg вийшов французький переклад нашого знакового модерністського роману «Майстер корабля» Юрія Яновського (перекладачі Ростислав Нємцев і Фелісія Міхалі). А в Польщі днями у перекладі Катажини Гах вийшла «Невеличка драма» Валер’яна Підмогильного з передмовою Оксани Забужко. За нормальних обставин про ці два проєкти треба було б розповідати з максимальним розголосом і підтримкою всіх наших відповідних культурних інституцій, але поки про таке, можемо лише мріяти, поступово навчаючись належно представляти себе на міжнародному рівні. Це потрібно ще й тому, щоб українці не виглядали на світовому рівні лише як жертва, яка вимагає заборонити кривдника, а як сильна і повноцінна культура з давньою традицією, яку Росія намагається коли не знищити, то привласнити.

Президентські вибори у Болгарії, другий тур яких відбудеться 1 листопада, несподівано перетворилися на випробування для уряду Румена Радєва. Ще навесні його політична сила «Прогресивна Болгарія» здобула парламентську більшість, відкривши шлях до концентрації влади. Однак уже через пів року президентська кандидатка, яку підтримує керівна партія, Іліяна Йотова опинилася перед загрозою поразки. Її суперник, прозахідний політик Андрей Гюров, значно скоротив відставання, яке соціологи прогнозували напередодні голосування.Результат президентських виборів не змінить складу парламенту чи уряду, однак може суттєво вплинути на розподіл політичного впливу у країні. Для України результати голосування також матимуть значення. Попри членство Болгарії в ЄС і НАТО, її політичні сили по-різному оцінюють необхідність санкцій проти Росії, військової підтримки Києва та подальшого зближення з Москвою.Водночас питання полягає не лише у геополітичних симпатіях нового президента, а й у тому, наскільки болгарські державні інституції зможуть зберігати незалежність від уряду, який уже почав переглядати окремі напрями політики країни.

Низька явка та проросійські сили: хто визначить результат другого туру

Головною особливістю першого туру виборів у Болгарії стала рекордно низька явка. За даними Rеutеrs, у голосуванні взяли участь лише близько 22% виборців. Це найнижчий показник президентських виборів у Болгарії після падіння комуністичного режиму. Така ситуація робить другий тур менш передбачуваним, оскільки обидва кандидати зараз мають можливість мобілізувати електорат, що не прийшов на дільниці 25 жовтня.«Низька явка справді може стати ключовою, тому що, наприклад, “Прогресивна Болгарія” змогла таки перемогти через мобілізацію болгарського електорату, Румен Радєв спромігся об’єднати людей у той момент. Зараз потенційний електорат “Прогресивної Болгарії” ще може згуртуватися. Водночас в Андрея Гюрова є ресурс для того, щоб залучити на свою сторону виборців партій ГЄРБ і ДПС. Їхні партії не висували своїх кандидатів, вони не казали, за кого голосувати. Ми бачили під час першого туру, що вони розділилися у своїх поглядах. Фактично частина голосує за Гюрова, частина — за Йотову, а ще більше людей просто не прийшли на вибори», — зазначає у коментарі Тижню експерт Ради зовнішньої політики «Українська призма» Володимир-Назарій Гавріш.Ще складнішою є ситуація серед політичних сил, які мають проросійські позиції, оскільки вони не демонструють єдності напередодні другого туру. Показовою стала реакція партій «Відродження», «МЕЧ» та «Велич», кандидати яких вибули з боротьби.«З партії “Велич” Івелін Михайлов сказав голосувати за Йотову, а лідер партії “МЕЧ” — за Гюрова. У партії “Відродження” двояка ситуація: з одного боку, керівництво каже не голосувати за Йотову, бо вона не просила підтримки, з іншого — не підтримувати Гюрова, бо, мовляв, він “пішак західників”, що він нібито просуватиме геїв», — каже Володимир-Назарій Гавріш.Водночас оцінки масштабів проросійського електорату у Болгарії відрізняються. Ці виборці не є великою складовою, за різними підрахунками йдеться про четверть або 1/10 від усього населення.«Я би говорив про 15%. І проблема у тому, що їм за цих 15% постійно треба воювати. “Відродження” — вони відверто проросійські, проти Європи. Є езотеричні, які вірять у Дажбога, Сварога тощо — це партія “Велич”. Є об’єднані просто навколо сильного лідера — “МЕЧ”, і зараз Радєв з “Прогресивної Болгарії” намагається додати і трохи поміркованих проєвропейських, і трохи поміркованих проросійських. Тож дійсно є різні сорти проросійських сил, частину з них прямо спонсорує Москва, і вони зацікавлені у тому, щоб далі отримувати гроші, а для цього треба мати певну вагу і незалежність», — додає він Тижню.

Болгарія між Брюсселем і Москвою: чи повторить Радєв політику Орбана?

Після парламентської перемоги у квітні уряд Радєва почав переглядати окремі аспекти політики попередників, зокрема питання військової допомоги Києву та санкцій проти Москви. У червні Болгарія заборонила державні постачання озброєнь Україні, а 18 червня під час засідання Європейської ради Радєв пригрозив заблокувати новий пакет санкцій проти Росії, якщо з нього не вилучать патріарха РПЦ Кирила та колишнього президента «Лукойлу» Вагіта Алекперова.Тоді опозиційні сили «ГЄРБ» та «Демократична Болгарія» звинуватили уряд у тому, що його зовнішньополітичні рішення дедалі більше враховують російські інтереси. Подібні суперечки вже виникали в Євросоюзі через позиції Угорщини та Словаччини. Зокрема, колишній угорський прем’єр Віктор Орбан раніше погрожував заблокувати санкції проти патріарха Кирила.Однак між позицією Радєва та повним зовнішньополітичним розворотом Болгарії існує суттєва відмінність. Болгарський прем’єр одночасно підтримував початок переговорів про вступ України до ЄС, а країна продовжує брати участь у європейських ініціативах. Це свідчить про вибірковий характер суперечностей між Софією та її партнерами: уряд не відмовляється від євроатлантичних структур, але в окремих питаннях займає позицію, яка відрізняється від курсу більшості держав-членів.Важливим є й суспільний контекст. За даними Євробарометра, які наводить Dеutsсhе Wеllе, 45% болгар не підтримували санкції проти Росії — майже вдвічі більше за середній показник ЄС. Це означає, що питання відносин з Москвою має для Радєва і внутрішньополітичне значення.«Ми також бачимо, що Болгарія систематично замовчує російські гібридні атаки проти свого ВПК, зокрема підриви складів, а також атаки по комерційних суднах у виключній економічній зоні Болгарії у Чорному морі. Тобто зараз йдеться про перетворення Болгарії, по-перше, у повністю підконтрольну Радєву країну, а по-друге, у країну, яка потенційно може стати місцем, звідки Москва може атакувати НАТО», — зазначає у коментарі Тижню Володимир-Назарій Гавріш.

Боротьба за державні інституції: чи здатен новий президент стримати Радєва

Після першого туру виборів у Болгарії Радєв відкрито закликав виборців підтримати Йотову у другому турі. Після того як цей заклик опублікували на офіційному сайті Ради міністрів Болгарії, Гюров та його кандидат у віцепрезиденти Георгі Кандев звернулися до Центральної виборчої комісії зі скаргою на використання державних інформаційних ресурсів для передвиборчої агітації.Гюров наголосив, що сайт уряду не повинен виконувати функції передвиборчого штабу, а державні інституції мають забезпечувати рівні умови для кандидатів. Таким чином, напередодні другого туру суперечка між кандидатами вийшла за межі виборчої кампанії та торкнулася питання розмежування державних інституцій і партійних інтересів.«Цим Радєв порушив законодавство, тобто він зараз йде у ва-банк. І я бачу показники того, що він може далі продовжувати автоктратизовувати свою країну. Якщо Радєв і надалі рухатиметься у цьому напрямку, то можна очікувати, що політична криза у Болгарії продовжиться», — зазначає у коментарі Тижню Володимир-Назарій Гавріш.Відтак головна інтрига президентських виборів у Болгарії полягає не лише у тому, хто переможе 1 листопада. Другий тур покаже, чи матиме уряд Радєва незалежну президентську противагу. Водночас результати голосування стануть важливим випробуванням для болгарської демократії, адже йдеться про здатність державних інституцій зберігати незалежність в умовах концентрації влади у руках однієї політичної сили. Від цього залежатиме не лише внутрішньополітичний баланс у Болгарії, а й те, наскільки послідовною залишатиметься її політика щодо ЄС, НАТО та підтримки України.

Когнітивна війна переносить інформаційне протистояння з рівня фактів на рівень сприйняття. Соцмережі та ШІ змінили способи споживання інформації, тому спростування фейків уже не захищає від інформаційних маніпуляцій.Новий фільм «Соціальна розплата» Аарона Соркіна про компанію Меtа, який нещодавно вийшов у прокат, починається з історії про скандал на дорозі. У жінки на трасі заглух автомобіль, після чого вона влаштувала сварку з двома поліцейськими, які підійшли з’ясувати, що сталося. Жінка зняла суперечку на телефон і опублікувала відео в екстремістській групі у фейсбук. Згодом глядач дізнається, що це Кейлі, колишня подруга Френсіс Хоген, головної героїні фільму та викривачки, яка розповіла багато внутрішніх деталей про роботу Меtа. Побачивши відео, Хоген замислюється, хто радикалізував її подругу. У другій половині фільму вона сама дає відповідь: «Виявляється, ми», маючи на увазі компанію Меtа.Історія Кейлі показує, як алгоритми соцмереж можуть впливати не лише на те, що людина бачить, а й на те, як вона сприймає світ. Постійний потік екстремістського контенту, який алгоритми соцмереж Меtа підбирають і поширюють, змінив її сприйняття реальності, а згодом — і погляди. Йдеться не про зміну думки щодо однієї події, а про зміну самої оптики, крізь яку вона дивиться на інших людей і світ.Шість років тому інший документальний фільм, «Соціальна дилема», попереджав про можливі наслідки стрімкого поширення соцмереж: стрічки соціальних медіа та кнопки «подобається» не лише заробляють на нашій увазі, а й можуть змінювати поведінку та сприйняття реальності мільйонів людей. «Соціальна розплата» показує, що у 2026 році це попередження стало реальністю.Для України проблема впливу соцмереж іще гостріша. Вони стали важливим джерелом новин для українців, а для багатьох — чи не єдиним джерелом актуальної інформації. Однак проблема не обмежується поширенням неправдивих повідомлень. Інформаційні впливи можуть змінювати сприйняття подій, підривати довіру до влади й державних інституцій та поглиблювати суспільні розколи.У таких випадках мета полягає не стільки в тому, щоб змусити людину повірити в конкретний фейк, скільки в тому, щоб змінити спосіб, у який вона сприймає реальність. Саме тут боротьба з дезінформацією перетинається з поняттям когнітивної війни.

Безіменні новини, які приходять самі

Ще донедавна більшість новин мала конкретне джерело й автора — редакцію медіа та журналіста, які ризикували власною репутацією, поширюючи фейки чи маніпуляції. Сьогодні така «адреса» почасти змінилась й стала невидимою. Адже в потоці контенту в соцмережах чи у відповідях ШІ її віднайти дуже складно.За даними великого дослідження медіаспоживання Rеutеrs Іnstіtutе Dіgіtаl Nеws Rероrt 2026, соцмережі й відеоплатформи вперше стали найпоширенішим джерелом новин у світі: щотижня ними користуються 54 % опитаних у 48 країнах. Це більше, ніж телебачення чи сайти й застосунки самих медіа. Для 30 % респондентів це головне джерело новин (п’ять років тому цей показник складав 22 %), а серед молоді віком 18–24 роки понад половина називає головним джерелом соцмережі, відеоплатформи або чат-боти. Водночас довіра до новин впала до 37 %, найнижчого рівня за всю історію дослідження.В Україні цей зсув від споживання контенту в професійних медіа до соцмереж іще виразніший. За дослідженням «Інтерньюз-Україна» за 2025 рік, 86 % українців отримують новини із соцмереж, серед яких переважає телеграм, а 37 % користуються виключно цими платформами. Натомість на національні новинні сайти заходять лише 24 % опитаних. Повномасштабна війна посилила потребу українців оперативно дізнаватися про події в режимі реального часу. І саме на ці інформаційні потреби відповідають численні напіванонімні телеграм-канали.За даними іншого дослідження USАІD-Іntеrnеws, у 2024 році 73 % українців отримували новини саме через телеграм. Водночас аналіз найпопулярніших каналів у Теlеmеtrіо та ТGStаt показав, що серед лідерів за аудиторією переважають анонімні канали. Це свідчить, що вони приваблюють значну частину аудиторії, яка споживає новини в телеграм. Водночас популярність каналу зовсім не гарантує прозорості його роботи чи редакційної відповідальності. Якщо редакції медіа не лише женуться за клікбейтом, але й добирають матеріали за значущістю, то адміністратори багатьох анонімних телеграм-каналів орієнтуються здебільшого на рівень хайпу.Алгоритми соцмереж не просто відбирають контент для користувачів, а й визначають, які емоції та погляди отримуватимуть більше уваги. Саме такий підхід став одним із ключових сюжетів історії Френсіс Хоген, колишньої продакт-менеджерки фейсбук, про яку було знято фільм «Соціальна розплата». У 2021 році вона передала журналістам Тhе Wаll Strееt Jоurnаl внутрішні документи компанії, які свідчили, що Меtа знала про негативні наслідки роботи алгоритмів своїх платформ. Зокрема, після змін в алгоритмі ранжування стрічки 2018 року внутрішня система ранжування контенту Меtа віддавала перевагу дописам, які викликали активну реакцію та збирали більше коментарів і поширень. Через це більш видимими на платформі були дописи, які викликали більше емоційних реакцій, в тому числі, екстремістський контент чи маніпулятивні дописи.У фіналі фільму «Соціальна розплата» показано штурм будівлі Капітолію США 6 січня 2021 року, коли прихильники Дональда Трампа увірвалися до будівлі Конгресу, намагаючись перешкодити затвердженню результатів президентських виборів. Ці події стали одним із найяскравіших проявів політичної поляризації в американському суспільстві, до посилення якої й могли долучитися алгоритми соцмереж, підсилюючи конфліктний контент і радикальні погляди.

Чому спростувати фейк недостатньо

Алгоритми соцмереж визначають, який контент отримує більше видимості, але його подальше поширення залежить і від самих користувачів. Дезінформація набуває сили не лише завдяки її авторам, а й завдяки людям, які поширюють її, бо вважають важливою, емоційно близькою або такою, що підтверджує їхні уявлення про світ.Дослідження вчених Массачусетського технологічного інституту від 2018 року показало, що неправдиві новини у твіттер поширювалися швидше й охоплювали більше людей, ніж правдиві. Важливий висновок, до якого дійшли дослідники: вирішальну роль у поширенні фейків відігравали не боти, а самі користувачі.Важливою є й платформа, на якій людина споживає контент. Коли новини традиційних медіа, дописи блогерів і повідомлення знайомих з’являються в одній стрічці, читачеві складно відрізнити журналістику від неперевіреної інформації, та й загалом довіра до автора часто сильніша за перевірку фактів. Генеративний ШІ іще більше посилює проблему: переконливі фейки створювати з кожним місяцем все простіше, а спростування не завжди видиме в потоці новин. Вплив дезінформації не обмежується тим, чи повірила людина в конкретне неправдиве повідомлення. Вона може змінювати сприйняття подій, підривати довіру до джерел інформації та ускладнювати розуміння того, що відбувається. Саме такий вплив на сприйняття, переконання та поведінку людей лежить в основі когнітивної війни.

Що таке когнітивна війна і чому вона виникла

Когнітивна війна – це боротьба за вплив на те, як люди сприймають реальність, інтерпретують інформацію, формують переконання та ухвалюють рішення. Її мета не обмежується поширенням конкретних повідомлень: мова йде про вплив на саме мислення людини, її довіру до джерел інформації та здатність розрізняти достовірне й неправдиве.Тому когнітивний вплив може мати ширші цілі, ніж звичайна дезінформаційна кампанія: послабити довіру до державних інституцій, медіа чи певних суспільних груп. Для цього не обов’язково переконувати людину в конкретній неправді. Достатньо, щоб вона почала сумніватися в будь-якій інформації, перестала розрізняти надійні й ненадійні джерела або вирішила, що перевіряти факти немає сенсу. Це явище отримало назву епістемічної ерозії. Усі ці методи існували й раніше, проте соцмережі зробили вплив масштабнішим і повсякденним, а генеративний ШІ здешевив створення та поширення контенту, пристосованого до різних аудиторій.Важливу роль відіграє й алгоритмічне ранжування контенту. Платформи враховують попередню поведінку користувачів, тому емоційно насичені повідомлення можуть отримувати більше уваги. Наприклад, у тікток поширювалися згенеровані ШІ-відео, де нібито українські військові скаржилися на командування чи погрожували іноземцям, а вигадані персонажі розповідали про кризу в містах. Такі ролики створюють уявлення про деморалізоване й вороже налаштоване суспільство. При цьому один сюжет циркулює між платформами: ШІ-відео з’являється в тікток, його підхоплює телеграм-канал, а згодом воно повертається до аудиторії як нібито верифікована подія. Кілька поширень сприймаються як кілька свідчень, хоча всі походять з одного джерела.Вплив може накопичуватися: людина знову й знову стикається з певною послідовністю подій і поступово починає сприймати її як очевидне.Тому спростування, хоч і необхідне, не завжди усуває наслідки дезінформації: воно доводить хибність конкретного твердження, але не обов’язково змінює переконання, через які людина йому повірила. Якщо людина переконана, що всі медіа брешуть, виправлення в одному матеріалі навряд чи поверне їй довіру до журналістики.Читайте також: Фабрика ШІ-дезінформації: як тікток стає новим фронтом інформаційної війни

Як боротися: від спростування до стійкості

Якщо проблема не лише в окремих фейках, а й у сприйнятті інформації загалом, протидія та захист у когнітивній війні мають бути ширшими за спростування. Вони мають навчати розпізнавати маніпуляції, комунікувати на випередження, зміцнювати довіру до надійних джерел і вимагати більшої відповідальності від платформ.Один із таких підходів – пребанкінг (рrеbunkіng), тобто завчасна підготовка до зустрічі з дезінформацією. Замість того, щоб спростовувати конкретні фейки після їх поширення, людину вчать розпізнавати типові прийоми маніпуляції: емоційно забарвлену лексику, хибні дилеми, пошук цапів-відбувайлів і особисті напади замість аргументів.У 2022 році дослідники перевірили, чи допомагають короткі відео формувати стійкість до маніпуляцій. У шести контрольованих експериментах за участю понад 6,4 тисячі людей вони порівнювали результати тих, хто переглянув навчальні ролики тривалістю близько півтори хвилини, з результатами контрольних груп. Відео пояснювали п’ять поширених прийомів маніпуляції та демонстрували їх на вигаданих прикладах.Учасники, які переглянули ролики, краще розпізнавали маніпулятивні повідомлення, точніше відрізняли надійний контент від ненадійного й краще визначали, якими матеріалами варто ділитися. Дослідники також перевірили цей підхід у реальних умовах, запустивши два відео як рекламні оголошення на YоuТubе. У польовому дослідженні, яке охопило понад 22 тисячі відповідей, ті, хто бачив навчальні ролики, у середньому приблизно на 5 % краще розпізнавали маніпулятивні прийоми в заголовках, ніж учасники контрольної групи.Результати свідчать, що короткі навчальні відео можуть допомагати розпізнавати маніпуляції не лише в експериментальних умовах, а й безпосередньо на цифрових платформах.Іще один підхід – комунікація на випередження, яка допомагає не чекати поки фейк пошириться. Державним установам і медіа варто завчасно пояснювати події, які можуть стати мішенню маніпуляцій, відкрито говорити про невизначеність і подавати інформацію зрозумілою мовою.Не менш важливою є довіра до джерел інформації. Навіть ідеальне спростування фейку не переконає людину, яка не довіряє автору повідомлення. Медіа мають пояснювати походження інформації та виправляти помилки, а державні установи – своєчасно повідомляти про рішення, щоб не залишати простору для чуток. Відповідальність за інформаційне середовище несуть і самі платформи. Потрібні прозоріші правила ранжування контенту, протидія скоординованим кампаніям і доступ незалежних дослідників до даних.Стійкість до когнітивного впливу — це не недовіра до всього, а здатність розрізняти джерела інформації, перевіряти твердження й змінювати думку, коли з’являються переконливі докази. Ефективна протидія починається ще до спростування дезінформації — зі створення середовища, у якому достовірна інформація доступна, а джерела заслуговують на довіру.

Дилема стала колективною

«Соціальна дилема» у 2020 році ставила питання про те, що відбувається, коли продуктом цифрових платформ стає сама людина. Повномасштабна війна в Україні додала інше: що відбувається, коли об’єктом впливу стає ціле суспільство?ШІ-відео, які видають вигадані історії за свідчення українських військових, і популярні анонімні телеграм-канали показують, що війна в інформаційному просторі не обмежується окремими фейками. Важливо й те, як повідомлення поширюються, отримують додаткову видимість і починають здаватися достовірними. Спростувати один ролик можна. Набагато складніше змінити уявлення, яке формується під впливом повторення подібних сюжетів.Тому боротьба в когнітивній війні — це не лише перевірка фактів, а й розуміння того, як працює інформаційне середовище: звідки походить повідомлення, хто його поширює, чи справді різні джерела підтверджують подію. Це завдання не лише для користувачів, а й для медіа, платформ, освітніх установ і держави.Когнітивний вплив небезпечний тим, що може змінювати не лише уявлення про окремі події, а й довіру, на якій тримається суспільство. Розпізнавати ці механізми недостатньо, щоб нейтралізувати їх, але без цього неможливо побудувати ефективну протидію.

Трамп збожеволів? Це питання — нехай і сформульоване більш дипломатично — ставлять політики й лідери Європі, шоковані й обурені зневажливим ставленням президента США до Володимира Зеленського, угодою Трампа з Москвою, яка фактично скасувала санкції на експорт російської нафти, а також тим, що представник Трампа назвав Путіна «гуманістом».
Європейські лідери тепер переконані, що Трамп остаточно зайняв ворожу позицію щодо України. На їхню думку, він прагне змусити Київ укласти з Путіним угоду, яка задовольнить усі бажання Москви.
Нещодавні відверті заяви про те, що США нібито «нічого» не отримали від України в обмін на американську допомогу; переконання, що війна закінчилася б раніше, якби Зеленський погодився на умови Росії; а також загадкове й раптове обмеження доступу України до супутникової системи Stаrshіеld — усе це сколихнуло НАТО.
Багато європейців тепер переконані, що більше не можуть покладатися на Америку як на ключового військового і політичного союзника.
У Європі Трампа сприймають як ненадійного, непередбачуваного, непослідовного і примхливого діяча. Це значно ускладнює відносини з американськими союзниками. Чи варто європейським лідерам реагувати на всі провокаційні заяви Вашингтону? Чи краще ігнорувати зигзаги політичного курсу Трампа й продовжувати традиційну дипломатію?
Протягом першого року другого президентського терміну Трампа союзники в НАТО вважали, що доцільніше шукати точки дотику з президентом США і вдаватися до лестощів. Президент Франції Емманюель Макрон запросив Трампа в Париж на День взяття Бастилії — національне свято Франції, на якому той мав стати почесним гостем. Трамп був у захваті. Проте це не покращило відносини з Францією. Довільне запровадження високих торговельних мит для європейських союзників вразило європейців, створило загрозу економічної скрути й змусило замислитися, чи відповідати дзеркальними митами на американські товари, чи краще спробувати знайти рішення шляхом переговорів?
У Великій Британії колишній прем’єр-міністр Кір Стармер намагався подолати упереджене ставлення своєї Лейбористської партії до правих республіканців Трампового табору, вдаючись до лестощів на всіх зустрічах. Він запропонував Трампу безпрецедентну можливість здійснити другий державний візит у Лондон, передавши особисте запрошення від короля Чарльза під час зустрічі у Вашингтоні. Трамп із дружиною прибули з візитом (їх ретельно оберігали від будь-яких контактів із переважно вороже налаштованою британською громадськістю). Трамп заявив, що залишився дуже задоволеним. Однак уже за кілька місяців він люто розкритикував британський уряд за те, що той не допоміг США та Ізраїлю завдати удару Ірану.
У Німеччині, яка здавна є одним із головних проамериканських союзників у НАТО і має великий військовий контингент США, канцлер Фрідріх Мерц був шокований відвертою підтримкою, яку адміністрація президента і соратник Трампа Ілон Маск висловили на адресу правої партії «Альтернатива для Німеччини» (АfD). Ця партія має очевидні зв’язки з неонацистами, демонструє значні успіхи на виборах і може стати серйозною суперницею для всіх провідних німецьких політичних сил.
Тим часом в Італії Джорджа Мелоні, яку тривалий час вважали «своєю людиною» Трампа, яка поділяє його праві погляди і вміє прихилити його до себе, була глибоко обурена критичними висловлюваннями президента США про Папу Римського. Вона назвала їх «неприйнятними». Відтоді відносини між Римом і Вашингтоном помітно охололи. Ба більше, нині Мелоні, схоже, виступає однією з найбільш запеклих критиків Трампа в НАТО.
У кожному з цих випадків європейські лідери переконувалися, що спроби задобрити Трампа майже не впливають на його погляди чи дії. До того ж, європейські політики знають, що громадська думка в Європі загалом вороже налаштована проти Трампа і його політики. У європейській пресі його часто висміюють. Політики побоюються, що підтримка курсу США — особливо в питаннях, що стосуються Ірану й України, — може коштувати їм утрати голосів виборців у своїх країнах. У деяких випадках, коли висловлювання Трампа сприймались як образливі або небезпечні, ці політики давали рішучу відсіч. Так, британське суспільство обурилося заявою Трампа про те, що британські війська уникали участі в бойових діях на передовій в Афганістані й що США не потребують їхньої допомоги. Політики висловили своє невдоволення, і згодом Трамп забрав свої слова назад.
Натомість європейці намагаються взаємодіяти з представниками нижчих ланок американської влади і продовжують співпрацю в межах давніх домовленостей, зокрема в обміні розвідданими. Утім, навіть це робити дедалі складніше.
Тому в Європі виходять із того, що принаймні протягом наступних двох років відносини з Вашингтоном залишатимуться напруженими, що підриватиме єдність альянсу. Схожа ситуація спостерігається і в Канаді. Її прем’єр-міністр рішуче виступив проти булінгу з боку адміністрації Трампа; у відповідь на американські торговельні погрози й обмеження Канада запровадила власні мита на американські товари. Більше того, Канада прагне тіснішої політичної й економічної інтеграції з Європейським Союзом.
Двома головними питаннями, які переконали європейців, що на США більше не можна покладатися як на надійного союзника, стали Україна й Іран. Перш ніж завдати удару Ірану в лютому, Трамп не проконсультувався з жодною країною-членом НАТО. Як наслідок, прохання Трампа про використання європейських аеродромів і баз для здійснення цієї атаки наштовхнулося на рішучий спротив громадськості. Панували побоювання, що, не маючи чітких цілей війни, послідовної стратегії й реального плану, як домогтися зміни режиму виключно шляхом бомбардувань, США намагаються втягнути Європу в безнадійну війну. Трамп був розлючений відсутністю підтримки з боку союзників; це лише посилило поширені в його адміністрації антиєвропейські настрої — особливо у віцепрезидента Джей Ді Венса. Розкол поглибився через рішучий спротив у Європі підтримці, яку Трамп надає прем’єр-міністру Ізраїлю Беньяміну Нетаньягу, чия політика в Газі й на Західному березі річки Йордан обурює європейську громадськість.
Європейські лідери бачать, що в Америці зростає опозиція до війни з Іраном. Однак вони побоюються, що будь-яка політична невдача республіканців на майбутніх проміжних виборах лише зробить Трампа ще більш легковажним і налаштує на ефектну «перемогу» над Іраном — ціною ще більшої дестабілізації на Близькому Сході.
Війна в Україні загрожує ще глибшим розколом. Відверта злість Трампа на Зеленського, а також незмінна готовність пристати на бік Путіна і послаблювати американські санкції проти Росії, викликають у європейців серйозне занепокоєння.
Україна — на порозі НАТО. Бойові дії там стають дедалі інтенсивнішими: Росія щодня завдає ударів по Києву та інших містах. Представники оборонних відомств європейських країн вказують на цілком реальну небезпеку, що війна може перерости в безпосереднє протистояння Європи з Росією.
Вже зафіксовано численні випадки порушення повітряного простору НАТО російськими безпілотниками, низку кібератак на ключові об’єкти європейської інфраструктури й системи зв’язку, в яких простежується роль Росії, а також спроби політичних провокацій у різних сферах — зокрема, заворушення у Франції й політичні протести в багатьох країнах Європи.
Читайте також: Санкційні поступки та запрошення Путіна на саміт G20: як Захід відходить від політики міжнародної ізоляції Росії
Угода про скасування санкцій на експорт російського дизелю, про яку оголосив Трамп, стала несподіванкою для інших союзників у НАТО. Їх обурила відверта відмова від ключових санкцій щодо російського енергетичного експорту — санкцій, узгоджених у межах НАТО. Вони були незадоволені примирливим тоном американських представників на переговорах із російськими дипломатами; і нажахані, коли Путін раптом став «гуманістом», бо звільнив американського в’язня. Очевидно, що адміністрація Трампа змінила ставлення до Зеленського і має намір змусити його прийняти умови миру, які європейські союзники (і сама Україна) сприйматимуть як винагороду Путіну за агресію.
Тож у Європі зростають побоювання, що Путін, відчувши впевненість, почне чинити дедалі більший тиск на Західну Європу — аж до того, щоб вдатися до асиметричної війни. У європейській політиці панує безлад через масові демонстрації, економічну скруту й зростання загрози правого популізму. Уряди намагаються втримати владу. І хвилюються, що Вашингтон небезпечно підриває зусилля, спрямовані на збереження стабільної ліберальної демократії.

У вересні оприлюднили найновіший звіт РІSА (РІSА, Рrоgrаmmе fоr Іntеrnаtіоnаl Studеnt Аssеssmеnt), тобто Програми ОЕСР (Організація економічного співробітництва та розвитку) з міжнародної оцінки учнів, що цьогоріч охопила рекордну кількість респондентів — 760 тис. школярів із 91 країн. Як писав Тиждень, Україна вже втретє брала участь у цьому дослідженні, показавши, на жаль, не найкращі результати, адже щонайменше третина нашого учнівства не досягає базового рівня знань з природничо-наукових дисциплін, математики і читання, а 56% мають низькі результати принаймні з однієї галузі, а 29% — з усіх трьох.Перша десятка країн за успішністю має такий вигляд:Пекін, Шанхай, Цзянсу та Чжецзян (Китай) — 578.7Сингапур — 552.7Китайський Тайвань — 531.3Макао (Китай) — 530.3Японія — 522.0Південна Корея — 516.3Естонія — 511.3Гонконг (Китай) — 499.3Велика Британія — 497.7Нова Зеландія — 495.3У попередні роки топ-10 був приблизно той самий, і більшість місць стабільно займала Азія. Тим важливішим на цьому тлі стає успіх Естонії, про освіту якої вже зараз говорять як про європейський феномен.Показники Естонії в РІSА-2025 були такі:

Природничі науки — 527 (середні в ОЕСР — 482)Читання — 499 (середні в ОЕСР — 461)Математика — 508 (середні в ОЕСР — 463)

Сильна сторона Естонії в РІSА-2025 полягає не лише у високих середніх балах, а й у високих досягненнях значної частки учнів, а також у відносно справедливій системі освіти. Порівняно з багатьма іншими країнами, успіх учнів в Естонії меншою мірою залежить від їхнього соціально-економічного походження.Естонія посідає перше місце в Європі з природничих наук, математики та розв’язання задач із застосуванням обчислювального мислення. У сфері читання Естонія посіла 2-ге місце в Європі, поступившись Ірландії лише на один бал (ця різниця не є статистично значущою).Результати демонструють, що Естонія продовжує успішно поєднувати високі навчальні досягнення зі справедливістю системи. Значна частка учнів досягає принаймні базового рівня компетентності, тоді як багато хто демонструє результати найвищого рівня.Серед усіх країн-учасниць Естонія має найвищу частку учнів, які переконані, що їхні здібності можна розвинути завдяки зусиллям, наполегливій праці та зворотному зв’язку. Такого «установки на зростання» (grоwth mіndsеt) дотримуються 83% естонських учнів. Учні також демонструють впевненість у своїх майбутніх можливостях. Близько 72% із них вірять, що можуть покращити своє соціальне становище, незалежно від свого походження. Рівень задоволеності життям, про який повідомили учні, зріс до 7,4 бала за десятибальною шкалою, що перевищує середній показник ОЕСР (7,2 бала). Результати також свідчать про важливість підтримки з боку сім’ї та рівних можливостей у сфері освіти. В Естонії соціально-економічне походження має менший вплив на результати навчання, ніж у середньому в країнах ОЕСР.На сайті Еduсаtіоn Еstоnіа, щодо їхньої освіти зазначено те, що в Естонії діє система загальноосвітніх шкіл, мета якої — забезпечити всім учням найкращу освіту, незалежно від їхнього соціального походження чи інших обставин. Школи в Естонії мають досить широку автономію. Національна навчальна програма залишає простір для того, щоб кожен навчальний заклад міг розробити власну програму. Школи самостійно визначають свої цілі та пріоритетні напрямки навчання. Директори шкіл мають право наймати та звільняти вчителів, розпоряджатися бюджетом, а також оцінювати потребу в професійному розвитку педагогічного складу. Вчителі ж самостійно обирають підручники та методики викладання, які вважають доцільними для своїх уроків. Згідно із законом, освіта в Естонії є безкоштовною (за винятком випадків, коли батьки обирають для своїх дітей приватні школи). Окрім безкоштовних послуг — таких як шкільне харчування (обіди), підручники та транспорт, — учні за потреби отримують додаткову підтримку. Навчальний рік триває щонайменше 175 навчальних днів (35 тижнів) і включає чотири періоди шкільних канікул. З огляду на власні інтереси, дитина також може відвідувати заклад позашкільної освіти (гуртки чи секції).Відомо, що після відновлення незалежності у 1991 році Естонія розпочала масштабне реформування освіти, завдяки якому змогла перетворити успадковану від радянських часів системуна одну з найуспішніших у світі. Основою цих змін стали поєднання високих академічних вимог із сучасними методами навчання, розширення автономії шкіл, підвищення професійного рівня вчителів і впровадження цифрових технологій. Важливим принципом естонської освітньої моделі стало забезпечення якісної освіти для всіх дітей незалежно від їхнього соціального становища чи місця проживання.Одним із перших кроків реформування стала децентралізація управління освітою. Школи отримали більше свободи у виборі методів викладання, водночас зберігалися єдині національні стандарти. Це дало змогу педагогам пристосовувати навчальний процес до потреб учнів, не відмовляючись від загальних вимог до знань і компетентностей. У 1996 році було запроваджено рамкову навчальну програму, яка змістила акцент із механічного запам’ятовування інформації на розвиток практичних умінь і здатності застосовувати знання.Наступним важливим етапом стала реформа національної навчальної програми 2011 року. Вона передбачала тіснішу інтеграцію навчальних предметів і використання міжпредметних тем. Завдяки такому підходу школярі отримали можливість розглядати складні питання з різних перспектив, розвивати критичне мислення та встановлювати зв’язки між теоретичними знаннями й повсякденним життям. Значну увагу також приділили професійній підготовці педагогів. Рамкову систему підготовки вчителів, запроваджену у 2000 році, спрямували на підвищення кваліфікаційних вимог і розширення можливостей професійного розвитку.Важливим напрямом модернізації стала цифровізація освіти. У 1997 році Естонія започаткувала програму Тіgеr Lеар («Стрибок тигра»), метою якої було забезпечити школи комп’ютерами та доступом до інтернету. У 2002 році з’явилася платформа е-Sсhооl, яка допомогла перевести значну частину адміністративних процесів в електронний формат. Пізніше, у 2014 році, стратегія Dіgіtаl Тurn сприяла системному впровадженню цифрових компетентностей у різні навчальні предмети.Окрему увагу Естонія приділяла рівності освітніх можливостей. Реформи передбачали підтримку дітей із різними освітніми потребами, зокрема їхнє навчання у звичайних школах за умови належного супроводу. Водночас оптимізація шкільної мережі мала забезпечити ефективне використання ресурсів без втрати якості освіти в сільській місцевості.Успіх цифрової трансформації Естонії пояснюється не лише забезпеченням шкіл технікою, а й послідовною підготовкою вчителів та інтеграцією технологій у навчальні програми. Програма Тіgеr Lеар створила необхідну інфраструктуру для подальшого розвитку цифрового навчання. Проте держава розуміла, що сама наявність комп’ютерів не гарантує покращення освітніх результатів. Тому значні ресурси спрямували на формування цифрової грамотності педагогів і навчання їх ефективно використовувати технології на уроках.Важливу роль відіграють електронні освітні платформи еКооl і Stuudіum. Вони об’єднують учителів, учнів і батьків у спільному цифровому середовищі, де можна переглядати оцінки, відстежувати відвідування, отримувати інформацію про навчальні завдання та спілкуватися. Естонська інформаційна система освіти забезпечує збір і аналіз даних, які допомагають оцінювати стан освітньої системи та ухвалювати обґрунтовані управлінські рішення.Цифрові навички в Естонії не обмежуються окремим предметом. Учні використовують технології під час вивчення математики, природничих наук, мов та інших дисциплін. Завдяки цьому цифрова грамотність стає невіддільною частиною навчання. Розвитку інновацій також сприяє співпраця державних установ, освітніх закладів і технологічних компаній. Відносно невеликий масштаб країни дає змогу оперативніше впроваджувати нововведення, оцінювати їхню ефективність і коригувати відповідні рішення.Високі результати Естонії в міжнародному дослідженні РІSА пов’язують із поєднанням якісного викладання, продуманої навчальної програми та прагнення забезпечити рівні можливості для всіх учнів. На відміну від систем, орієнтованих переважно на досягнення невеликої групи найуспішніших школярів, Естонія приділяє значну увагу загальному рівню підготовки дітей. Це сприяє зменшенню відмінностей у результатах між школами.Одним із ключових чинників є професійний рівень учителів. Педагогічна діяльність у країні розглядається як відповідальна професія, що потребує належної підготовки та постійного вдосконалення. Учителі мають достатню свободу у виборі методів викладання, але працюють відповідно до визначених національних вимог. Така модель дає змогу враховувати індивідуальні потреби учнів, не знижуючи загальних академічних стандартів.Естонська навчальна програма поєднує ґрунтовне засвоєння основних предметів із розвитком уміння аналізувати інформацію, розв’язувати проблеми та використовувати знання на практиці. Важливим є також підхід до оцінювання. До завершення базової школи, тобто 9-го класу, зовнішнє тестування застосовується обмежено. Це зменшує тиск на учнів і дає змогу педагогам зосереджуватися на розумінні навчального матеріалу, а не лише на підготовці до іспитів.Коли оцінювання проводиться, воно передбачає не тільки перевірку фактичних знань, а й визначення здатності застосовувати їх у практичних ситуаціях. Саме такі навички мають важливе значення для РІSА. Крім того, результативності системи сприяє суспільне розуміння важливості освіти: родини підтримують навчання дітей, а школи залишаються важливими осередками місцевих громад.Естонська модель навчання передбачає активну участь учнів в освітньому процесі, розвиток самостійності та застосування знань у реальних умовах. Одним із поширених підходів є проєктне навчання. Працюючи над спільними завданнями, школярі вчаться співпрацювати, досліджувати складні проблеми, знаходити рішення та поєднувати знання з різних дисциплін.Важливе місце посідає навчання на природі. Заняття просто неба дають змогу вивчати біологію, географію та інші предмети через безпосереднє спостереження й практичний досвід. Такий формат сприяє формуванню екологічної свідомості, заохочує фізичну активність і допомагає краще зрозуміти природні процеси.Ще одним напрямом є підприємницька освіта. Учнів заохочують розробляти власні ідеї, проявляти ініціативу, розуміти основи економіки та відповідально ставитися до ухвалення рішень. У деяких школах діють учнівські компанії та програми підприємництва, у межах яких діти отримують практичний досвід організації діяльності й розвивають творче мислення.Водночас школярів змалку привчають відповідати за власне навчання. Вони вчаться самостійно визначати цілі, обирати способи виконання завдань і оцінювати власний прогрес. Це допомагає розвивати самодисципліну, внутрішню мотивацію та здатність навчатися впродовж життя.Особливість естонської системи освіти полягає в тому, що інновації не витіснили традиційні академічні вимоги. Школи продовжують приділяти значну увагу математиці, природничим наукам і мовам, водночас застосовуючи методики, які розвивають креативність, самостійність і критичне мислення.Національна навчальна програма визначає, яких знань і вмінь мають набути учні, але залишає педагогам свободу у виборі способів досягнення цих результатів. Наприклад, під час вивчення математики школярі опановують базові обчислювальні навички й водночас розв’язують завдання, пов’язані з реальними ситуаціями. Навчання мов передбачає не лише аналіз літературних творів, а й розвиток комунікативних здібностей і творчого самовираження.Цей баланс відображено й у підготовці вчителів, яка охоплює ґрунтовні предметні знання, педагогічну теорію та практичний досвід. Оцінювання також поступово виходить за межі традиційних перевірок: поряд із тестами застосовують проєктні роботи, практичні завдання та цифрові портфоліо.Звісно, як пише Тhе Guаrdіаn, ця система має і свої проблеми. Серед них — нестача педагогів, порівняно невисокі зарплати, економічні труднощі та зростання кількості підлітків, які залишають навчання. Крім того, переїзд заможніших родин ближче до найкращих шкіл може посилювати соціальну нерівність. На державний бюджет також впливають витрати на оборону через безпекову ситуацію в регіоні.Тож досвід Естонії може бути корисним і для України, адже він демонструє, що успішна освітня реформа потребує не окремих технологічних нововведень, а послідовних системних змін. Автономія шкіл, професійний розвиток учителів, рівний доступ до навчання, цифровізація та поєднання теоретичних знань із практикою сформували модель, яка допомагає учням досягати високих академічних результатів і водночас готуватися до викликів сучасного світу.

Старі світлини — це не лише родинна пам’ять, а й цінне історичне джерело. Вони допомагають досліджувати одяг різних епох, родинні традиції та звичаї, особливості побуту, архітектуру й повсякденне життя українців. Навіть звичайна фотографія може відкрити чимало подробиць про час, у який її зробили, місце, де жили зображені люди, та суспільство, частиною якого вони були.Саме тому старі фотографії варто берегти й оцифровувати, зберігаючи інформацію про людей, місце та обставини зйомки. Якщо світлина має особливу історичну цінність, можна звернутися до місцевого музею чи архівної установи, щоб дізнатися про можливості її збереження та дослідження.Важливо також ставитися до родинних архівів відповідально. Перш ніж продавати старі світлини на аукціонах, варто з’ясувати їхнє походження та історичну цінність. Втрата імен, дат і відомостей про місце зйомки ускладнює подальше дослідження, а фотографії без належної атрибуції можуть стати підґрунтям для хибних трактувань минулого.Сьогодні ділимося кількома світлинами, які відкривають різні сторінки життя українських родин. На них — весільні урочистості, зустрічі подруг, традиційне вбрання та життя українців. Кожна фотографія зберігає не лише образи людей, а й деталі своєї епохи: звичаї, одяг, родинні зв’язки та обставини, у яких жили наші предки. Жінки із с. Гельмязів Золотоніського району Полтавської (зараз Черкаської області), 1912 рік.

Фото з минулого: історія Лисавети Карпенко

Надія Ясинська, голова ГО «Клуб класичного та історичного танцю», поділилася світлиною 1912 року, на якій праворуч зображена її прабабуся Лисавета Максимівна Коза (у заміжжі Карпенко) разом із подругами. Фотографію зробили в селі Гельмязів Золотоніського району Полтавської губернії (нині Черкаська область).Історією своєї прабабусі Надія Ясинська поділилася в коментарі до світлини:«На фото праворуч моя прабабуся Лисавета Максимівна Коза (по чоловіку — Карпенко) разом із подругами. С. Гельмязів Золотоніського району Полтавської (зараз Черкаської області). Коханий хлопець Лисавети, з яким вони збирались одружитись, загинув під час Першої світової війни. Тому, коли пізніше до родини прабабусі заслали старостів від Прокопа Карпенка (мого прадіда), вона плакала та благала не віддавати її заміж за немилого. Але не ті часи і не ті норови були тоді, щоб не покорятися волі батьків, які вже все вирішили за Лисавету… Прожили вони в парі з Прокопом Никифоровичем Карпенком (Немержею) з 1918 до 1961 року, аж до самої смерті Прокопа, здоров’я якого забрали сталінські табори. У цьому шлюбі народили та виховали трьох синів-соколів, молодший з яких мій дідусь — Платон Прокопович Карпенко. Він і написав ці спогади в своїй книжці “Пам’ятаємо…” (Житомир: “Полісся”, 2009).…За рахунок власних фізичних і духовних сил та особливостей характеру Лисавета Максимівна прожила завидно довге життя — 99 років. Заслужила гідну шану і повагу та добру людську пам’ять…».Історія Лисавети Максимівни — це розповідь про час, коли батьківська воля часто визначала долю дітей. За старою світлиною постає життя жінки, якій довелося пережити особисту втрату, створити сім’ю за обставин, яких вона не обирала, і пройти через складні історичні випробування.Жінки з м. Переяслав, тоді Полтавська губернія (тепер Київська область). Фотостудія Бенедицького та сина. Початок ХХ ст.

Дві сестри з Переяслава

Другу світлину для нашої добірки надав Михайло Канівець. На фотографії, зробленій у фотостудії Бенедицького та сина в Переяславі, зображені дві молоді сестри. За наявними відомостями, знімок датується серединою 1910-х років. На той час місто належало до Полтавської губернії, нині це Київська область.Праворуч — Ганна Нутрієвська, майбутня дружина Прохора Канівця та прабабуся Михайла Канівця. Вона стала матір’ю Івана Прохоровича Канівця, батька Віктора Івановича Канівця.Увагу привертає вбрання дівчат: на їхніх шиях — численні низки намиста, а одяг доповнюють традиційні елементи жіночого костюма, зокрема спідниця з візерунком і жупан. Волосся заплетене в коси. Окрема деталь, яку помічаєш під час уважного розглядання фотографії, — руки обох дівчат. Їх вигляд може свідчити про щоденну фізичну працю, звичну для багатьох сільських жінок того часу.Сестри жили в селі Виповзки неподалік Переяслава. На жаль, ім’я та подальша доля другої дівчини, яка на фотографії вища на зріст, залишаються невідомими.У шлюбі Ганни та Прохора Канівців народилося троє дітей: Іван Канівець (1921–1997), Ольга Канівець і Сава Канівець.Сьогодні ця світлина дає змогу зазирнути в минуле української родини й водночас нагадує, скільки невідомих історій досі зберігають приватні архіви. Можливо, серед читачів знайдуться люди, які впізнають другу сестру, згадають її ім’я або зможуть розповісти про її долю.Жінки з Сумщини, 1900-ті роки.

Жінки із Сумщини на столітньому фото

Старі фотографії зберігають пам’ять про наших предків у рисах облич, одязі та деталях повсякденного життя. Читачка Поліна поділилася родинною світлиною, на якій зображені три жінки в традиційному вбранні. За словами власниці фотографії, знімок зроблено на початку ХХ століття в Роменському районі на Сумщині.«На фото моя прабабуся (праворуч) — Кащенко Марія, ймовірно, поруч із сестрами свого чоловіка. Сумщина, Роменський район. Початок 1900-х років», — розповідає Поліна.Світлина привертає увагу деталями жіночого вбрання: вишивкою на рукавах, намистом із хрестами та керсетками. Такі елементи допомагають досліджувати особливості традиційного одягу Лівобережної України й дають уявлення про те, як жінки вдягалися на початку минулого століття.Водночас кожна деталь старої фотографії потребує уважного розгляду. Одяг, прикраси та зачіски можуть стати важливими підказками для дослідників, а родинні спогади допомагають встановити імена зображених людей і відновити історію світлини.Учасники української громади «Просвіта» з району Саладільо, Аргентина, 1940-й рік.

Українська «Просвіта» в Аргентині

Цією світлиною з нашими читачами поділилася Марія Сільвіна Джуліано з Аргентини. На фотографії зображена її мама, Марія Шукайло, яка приїхала до Аргентини разом із батьками з України.Світлина датована 25 травня 1940 року. На ній — члени української громади «Просвіта» з району Саладільйо в аргентинському місті Росаріо. Того дня вони взяли участь у патріотичних заходах у державній школі, де навчалися їхні діти.Українці, які оселялися в Аргентині, шукали можливостей для праці та кращого життя. Частина переселенців працювала в м’ясній промисловості. Поступово вони облаштовувалися на новому місці, підтримували зв’язки між земляками, створювали громадські об’єднання та намагалися зберегти мову, культуру й традиції.На світлині жінки вдягнені в традиційне українське вбрання, а чоловіки — у святковий одяг. Серед присутніх — Марія Шукайло, уродженка Харкова. Її донька Марія Сільвіна Джуліано розповідає, що пишається своїм українським походженням і культурою та бере участь у житті української громади свого міста. Для неї ця фотографія — не просто родинний спогад, а частина історії, яку важливо зберегти для наступних поколінь.Ця світлина нагадує, що українська історія творилася не лише на рідній землі. Навіть далеко за океаном українці об’єднувалися, підтримували одне одного та передавали дітям пам’ять про своє походження. Завдяки родинним архівам сьогодні можна побачити, як українська культура жила й розвивалася за межами Батьківщини.

Весільні фото з Вигурівщини

Марія Бойко поділилася двома фотографіями з особливої події в історії своєї родини — весілля прабабусі Марії та прадідуся Михайла. Воно відбулося 1952 року в селі Вигурівщина, на території сучасної Троєщини в Києві.За цими весільними світлинами — історія непростого життєвого шляху. У дитинстві Михайла, як і багатьох інших українців, німці вивезли на примусові роботи до Німеччини під час Другої світової війни. Там він працював у важких умовах. Після завершення війни Михайло повернувся в Україну, де через родичів познайомився з Марією.Згодом знайомство переросло в кохання, а потім — у сім’ю. Подружжя прожило разом 56 років.Дві фотографії з весілля 1952 року зберегли пам’ять про початок їхнього спільного життя. За цими кадрами — долі людей, яким довелося пережити воєнне лихоліття, примусове вивезення та непрості випробування. Попри все, вони змогли знайти одне одного й побудувати сім’ю.Весільні фотографії особливо цінні тим, що зберігають не лише образи людей, а й атмосферу певної епохи: одяг, звичаї, родинні традиції та уявлення про важливі життєві події. Розглядаючи такі кадри, ми можемо більше дізнатися про життя попередніх поколінь і побачити історію країни через досвід окремих родин.

Де шукати інформацію про предків зі старих фото?

Якщо у вашому сімейному архіві збереглися старі фотографії, але ви не знаєте, хто саме на них зображений, звідки походили ці люди та як склалися їхні долі, спробуйте дослідити історію свого роду. Навіть кілька відомих фактів — прізвище, назва села чи міста, приблизний рік народження чи місце проживання — можуть стати відправною точкою для пошуку.Сьогодні частину генеалогічних досліджень можна проводити безкоштовно і самостійно онлайн, адже дедалі більше архівних документів оцифровують і публікують у відкритому доступі. Це дає змогу самотужки шукати відомості про предків, досліджувати історію родини та поступово відновлювати зв’язки між поколіннями.У пригоді може стати Duсk Іnsресtоr — безкоштовний сервіс, який допомагає орієнтуватися серед онлайн-ресурсів для генеалогічних досліджень.На сайті є окремий розділ «Джерела», де зібрано посилання на вебсайти та інші сервіси для пошуку архівних документів і відомостей про людей, які жили в минулі століття. Представлені ресурси охоплюють різні регіони України, тож шукати інформацію про своїх предків можуть не лише мешканці певної області, а й усі, хто досліджує українське коріння.Читачі можуть ознайомитися з добіркою фондів і справ, доступних для генеалогічного пошуку онлайн.Можливо, саме ці ресурси допоможуть вам встановити імена людей на старих родинних фотографіях, дізнатися більше про місця, де жили ваші предки, або відшукати відомості про попередні покоління вашої сім’ї. Адже кожна знайдена деталь може стати ще одним фрагментом сімейної історії, яку варто зберегти й передати нащадкам.Тиждень продовжує збирати візуальну історію України. Якщо у вашому сімейному архіві є давні фотографії, поділіться ними з нами разом із родинними історіями, іменами, датами та відомостями про місце зйомки. Можливо, саме ваша світлина допоможе відкрити ще одну сторінку минулого й повернути пам’ять про людей, чиї історії заслуговують бути почутими.Читати також: Фото й вишивка як спадок: історія родини з Великої Багачки

Після 24 лютого 2022 року Захід запровадив проти Росії безпрецедентні санкції та спробував домогтися її міжнародної ізоляції двома шляхами:

виключенням Росії з міжнародних інституцій (з Ради Європи та Ради ООН з прав людини);дипломатичним бойкотом, у межах якого делегації західних країн вдавалися до демаршів проти міністра закордонних справ РФ Сєрґєя Лаврова, Польща не пускала російський представників на зустрічі ОБСЄ, а до серпня 2025 року єдиними винятками такого бойкоту були візити прем’єрів Угорщини та Словаччини Віктора Орбана та Роберта Фіцо до Москви, які решта держав ЄС різко засудила.

Проте глобальною така ізоляція не була ніколи. Санкції запровадили США, ЄС, інші країни Заходу та їхня союзники, тоді як Китай, Індія, Туреччина, країни Перської затоки та переважна частина Глобального Півдня цього не зробили, продовживши звичні відносини з Москвою. Владімір Путін, попри виданий в 2023 році ордер МКС на його арешт, їздив до КНР, ОАЕ, Саудівської Аравії, а також до Монголії і Таджикистану, які, будучи країнами-учасницями Римського статуту, мали б його затримати, але цього не зробили.З 24 лютого 2022 року візити до Росії здійснили лідери щонайменше 50 незахідних держав, а РФ приймала у себе саміт БРІКС, саміти «Росія — Африка» та «Росія — АСЕАН».Отже, ізоляція Росії була асиметричною і трималася на згоді самого Заходу, згоді, яка почала давати збій у 2025 році, з початком другого терміну Дональда Трампа.

Перші тріщини в західній єдності

Починаючи з телефонної розмови Трампа з Путіним у лютому 2025-го адміністрація Трампа взяла курс на відновлення контактів з Росією. До грудня 2025 року спеціальний посланець США з мирних місій Стів Віткофф здійснив аж шість поїздок до Росії. Символічним апогеєм активізації контактів між США та Росією став саміт Трампа і Путіна в Анкориджі на Алясці 15 серпня 2025 року: зустріч президента провідної країни Заходу із міжнародним воєнним злочинцем з рукостисканнями і червоними доріжками.Восени 2026 року курс на згортання ізоляції та зменшення тиску на Росію почав прослідковуватися і в Європі: 22 вересня 2026-го ЄС зняв санкції з російських олігархів Алішера Усманова та Міхаїла Фрідмана, а вже 26 вересня в Нью-Йорку міністр закордонних справ Німеччини Йоганн Вадефуль зустрівся з Лавровим, що стало першою такою зустріччю з лютого 2022 року.

Квиток у Маямі для Путіна або останній цвях в ізоляцію Росії

У вересні 2026 року Трамп запросив Путіна на саміт G20, який відбудеться  14–15 грудня цього року у Маямі.Держсекретар США Марко Рубіо пояснив, що Вашингтон бачить у цьому можливість Путіна повзаємодіяти з іншими світовими лідерами — тобто Сполучені Штати уже не приховують, що кінець ізоляції РФ і є їхньою ціллю.У Кремлі не дали остаточної відповіді щодо присутності на саміті Путіна, проте подякували за запрошення. При цьому варто зазначити, що, на відміну від G8, формату, з якого РФ виключили ще в 2014 році, Росія залишилася членкинею G20: процедури виключення з G20 не існує (її можна було б розробити, але проти виключення Росії з цього формату виступають щонайменше Китай, Індія та Саудівська Аравія).Втім, востаннє Путін особисто брав участь у саміті G20 у 2019 році. У 2020 році саміт відбувся у віртуальному форматі, а у 2021-му Путін, як і Сі Цзіньпін, долучився до нього відеозв’язком через пандемію. Починаючи з 2022 року, Росію на самітах G20 представляли інші посадовці — переважно міністр закордонних справ Сєрґєй Лавров. Одного разу замість Путіна російську делегацію очолив заступник керівника його адміністрації Максім Орєшкін.Після 2022 року Путін не відвідував саміти G20, спочатку остерігаючись міжнародної ізоляції, а після того, як у 2023 році Міжнародний кримінальний суд видав ордер на його арешт, — ще й ризику затримання під час перебування в країнах-учасницях Римського статуту.І якщо формально певний ризик ізоляції Путіна на саміті G20 у Маямі існує, ризику арешту точно не буде: США не лише не приєдналися до Римського статуту, а й перебувають з ним в багаторічному конфлікті через небажання допускати розслідування МКС справ щодо американців. Станом на зараз під американськими санкціями перебувають сам МКС, голова суду Томоко Акане, колишній головний прокурор Карім Хан (який, до речі, видав ордер на арешт Путіна), 9 суддів, двоє заступників прокурора. Тобто, перешкоди у Путіна стосовно відвідування саміту у Маямі мінімальні.Навіть якщо Путін вирішить не їхати у Маямі, як прогнозує видання Вlооmbеrg, згідно з джерел якого присутність російського диктатора на саміті G20 малоймовірна, сам факт його запрошення свідчить про кінець ізоляції Росії, адже означає, що її очільника раді бачити на такій значній події як саміт лідерів найбільших економік світу.

Фінансування українських смертей заради рейтингу

Найцинічнішою нещодавньою ілюстрацією зменшення тиску на Росію стало зняття Вашингтоном санкцій з російського дизелю. 9 жовтня 2026 року після телефонної розмови з Путіним Трамп повідомив у соцмережі Тruth Sосіаl, що Росія негайно поставить на ринки США та інших країн понад 300 тисяч тонн дизельного пального. Ще 500 тисяч тонн мають надійти в листопаді, 1 мільйон тонн — одразу після цього, а згодом — ще 3 мільйони тонн, залежно від стану російських НПЗ.Того ж дня Міністерство фінансів США дозволило продаж, постачання та імпорт російського дизельного пального до 7 квітня 2027 року. Трамп пояснив це рішення необхідністю знизити ціни на пальне, які різко зросли через розпочату ним війну з Іраном. Водночас він відмовляється визнавати цей зв’язок і натомість звинувачує в подорожчанні пального українські атаки на російські НПЗ. Перший танкер із 40 тисячами тонн російського дизельного пального вирушив до США вже 22 жовтня.Водночас очікуваний вплив скасування санкцій на російське дизельне пальне на ціни буде мінімальним. Перша поставка російського дизелю покриє менш ніж дві години споживання у США. Загалом домовленість Трампа з Росією передбачає постачання на ринок 4,8 мільйона тонн, або 35,76 мільйона барелів, дизельного пального. Цього обсягу вистачить США лише на 10 днів споживання. Якщо говорити про ціни, то, за оцінкою Gоldmаn Sасhs, перші поставки російського дизелю знизять ціни на $ 1–2 за барель. Ба більше, варто зазначити, що потреби в цій угоді взагалі не було, адже США самі є експортером дизелю, навіть найбільшим у світі. На них припадає 15,4 % усього експортованого у світі дизелю.Втім, рішення про зняття санкцій із російського дизельного пального має цілком прагматичне пояснення: Трампу потрібно підвищити свій рейтинг за лічені дні до проміжних виборів до Конгресу, що відбудуться 3 листопада. І платити за це доведеться Україні, адже Росія отримає додаткові фінансові ресурси для ведення війни. Експорт 3 мільйонів тонн дизелю на місяць, за оцінкою Unіtеd24 Меdіа, принесе федеральному бюджету Росії додаткові $100 мільйонів, які Москва зможе використати для фінансування війни проти України.

Ерозія міжнародної ізоляції Росії

Події вересня–жовтня 2026 року свідчать, що міжнародна ізоляція Росії, яка й раніше ніколи не була повною, тепер відчутно слабшає навіть з боку Заходу. Зняття санкцій з Усманова та Фрідмана, послаблення обмежень на російське дизельне пальне, розмова Вадефуля з Лавровим і запрошення Путіна на саміт G20 у Маямі — усе це вказує на тенденцію до нормалізації відносин між Росією та західними країнами.Чи збережеться ця тенденція, покажуть подальші рішення ЄС та інших країн щодо санкцій проти Росії, а також те, чи відбуватимуться нові зустрічі лідерів західних держав із російськими представниками. Утім, прогнози невтішні: за наявною інформацією, США планують і надалі послаблювати санкції проти Росії. Зокрема, йдеться про обмеження щодо танкерів «тіньового флоту», газової інфраструктури, а можливо, і деяких компаній та фізичних осіб.

Україна вже майже три місяці залишається без посла у Сполучених Штатах — країні, від рішень якої значною мірою залежать постачання американського озброєння, обмін розвідувальною інформацією та перспективи дипломатичних переговорів щодо завершення війни. Після звільнення Ольги Стефанішиної на початку серпня Володимир Зеленський так і не призначив її наступника. І це попри те, що відносини Києва з адміністрацією Дональда Трампа протягом останніх місяців стали ще складнішими. Тож чому одна з найважливіших дипломатичних посад України залишається вакантною та наскільки це впливає на українсько-американські відносини?

Посада, на яку не поспішають погоджуватися

3 серпня Володимир Зеленський підписав указ про звільнення Ольги Стефанішиної з посади посла України у США. Вона очолювала дипломатичне представництво майже рік, змінивши Оксану Маркарову, яка працювала у Вашингтоні протягом шести років. Стефанішина пояснила своє рішення особистими обставинами та зазначила, що залишає посаду за власною ініціативою. За інформацією Rеutеrs, її звільнення відбулося у межах ширших кадрових перестановок в українській владі, зокрема після змін на посадах прем’єр-міністра та міністра оборони.Ще до офіційного звільнення Стефанішиної Зеленський розглядав можливість призначити послом колишню прем’єр-міністерку Юлію Свириденко. Наприкінці липня президент публічно підтвердив, що запропонував їй очолити українське представництво у Вашингтоні, однак вона відмовилася. Тоді ж він пояснив, що хотів би бачити на цій посаді людину рівня прем’єр-міністра, віцепрем’єра або міністра.Водночас знайти людину для роботи з Трампом виявилося непросто. За інформацією Роlіtісо, український президент шукає політично впливового представника, який викликатиме у нього довіру та зможе ефективно взаємодіяти з американською адміністрацією. Однак потенційні кандидати не поспішають погоджуватися на цю посаду.Дипломат, колишній посол України у США (2005–2010) та Франції (2014–2020) Олег Шамшур у коментарі Тижню пов’язує затримку насамперед із пошуком відповідної кандидатури. За його словами, призначення на цю ключову дипломатичну посаду до Вашингтона сьогодні вимагає поєднання двох якостей, які не завжди легко знайти в одній людині.«З одного боку, це має бути людина, яка повністю довіряє президенту і яка може працювати з ним. З іншого — це має бути хтось професійний, хто принаймні зможе виконувати надскладні завдання, пов’язані з роботою на посаді посла у Вашингтоні. На мою думку, з питанням лояльності легше, але ось знайти людину, яка відповідала б і першому, і другому критерію, — з цим, мабуть, є проблеми», — каже він.Схожу причину затримки Тижню називає й експерт Ради зовнішньої політики «Українська призма», експерт-міжнародник Олександр Краєв.«Зеленському там потрібна людина, якій він буде абсолютно довіряти. По суті, другий Віткофф або Кушнер, але вже з нашої сторони. Тобто, людина у першу чергу лояльна, а вже потім професійна чи що-небудь ще. І з такої точки зору, звісно, шукати цю кандидатуру важко», — каже він.

Дипломат, комунікатор чи переговорник

Окремим викликом для майбутнього посла стане специфіка роботи з адміністрацією Дональда Трампа. За його президентства американська зовнішня політика значною мірою залежить від особистих рішень глави держави, а до переговорів нерідко залучають людей із його найближчого оточення. Для іноземних дипломатів це створює додаткову складність: навіть добре налагоджені контакти з Державним департаментом не завжди забезпечують доступ до тих, хто безпосередньо впливає на позицію президента.«Треба враховувати також той факт, що Трамп не є класичним президентом. З ним не працюватиме стандартний класичний дипломат. З ним потрібно когось більш медійного, більш активного, більше комунікатора, а не професійного кадрового дипломата і представника. Тобто, з ним не можна працювати так, як з нормальним американським президентом. Наскільки я чув, дуже багато потенційних кандидатів просто відмовлялися саме через трампівську токсичність, адже просто неможливо змусити людину працювати в умовах, в яких вона працювати не хоче», — зазначає Тижню Олександр Краєв.Він також вважає, що представник України повинен бути готовим не лише до складних переговорів, а й до емоційного тиску та необхідності підтримувати контакт навіть за відсутності швидкого результату.«До Трампа треба підходити з точки зору комунікації та особистого контакту. Це має бути хтось дуже медійний, психологічно загартований, готовий вислуховувати години розмов про те, які ми неправильні, як ми все робимо не так, аби потім підписати одну угоду і цим вирішити всі проблеми, бо це дуже у трампівському стилі. Потрібен також бізнесовий підхід до вирішення справ», — каже Тижню Олександр Краєв.Водночас особисті контакти з Білим домом можуть полегшувати переговори, але не замінюють системної роботи з Конгресом, Державним департаментом, Пентагоном та іншими американськими інституціями. Ба більше, за умов, коли рішення президента можуть швидко змінюватися, дипломатичне представництво має забезпечувати безперервність відносин, незалежно від поточної політичної кон’юнктури.Саме на цьому наголошує Олег Шамшур. На його переконання, для ефективної роботи у Вашингтоні майбутній посол повинен відповідати щонайменше трьом професійним критеріям.«По-перше, це має бути людина, обізнана з тим, якою є політична картина у США, розстановка політичних сил, відповідно, які є групи впливу в країні, зокрема у Вашингтоні. Тобто, це має бути хтось, хто готовий працювати практично “з коліс”, період входження у тему має бути мінімальним», — каже він Тижню.Другий критерій — це комунікаційні навички. «Посол має бути дуже вправним комунікатором, оскільки багато важливих питань військового співробітництва вирішуються напряму між відповідними органами, установами у Сполучених Штатах і в Україні, між Білим домом і Офісом президента. Посол має бути здатним розмовляти зрозумілою мовою, зі зрозумілими аргументами для всіх американців — від колег у Держдепартаменті та апараті Білого дому до пересічних громадян, щоб доводити їм, що допомогу Україні потрібно надавати, і що це у стратегічних інтересах самих Сполучених Штатів», — зазначає Олег Шамшур Тижню.

Дипломатія на випередження: чому Україні потрібен посол у США

Затримка з призначенням нового посла збіглася з одним із найскладніших періодів українсько-американських відносин за останні місяці. Як зазначає видання Rеutеrs, відносини Трампа і Зеленського різко погіршилися після того, як американський президент почав вимагати від Києва припинити удари по російській енергетичній інфраструктурі. У жовтні суперечності загострилися після рішення Вашингтона тимчасово послабити окремі санкційні обмеження щодо російського пального.Це рішення викликало критику не лише з боку України та європейських партнерів, а й серед американських законодавців. Раніше видання Rеutеrs повідомило, що дванадцять сенаторів, серед яких шестеро республіканців і шестеро демократів, закликали Трампа відмовитися від домовленості з Росією. Законодавці застерігали, що додаткові надходження від продажу пального можуть допомогти Москві фінансувати війну проти України.Не менш важливою залишається проблема військової допомоги. 26 жовтня Зеленський заявив, що Україна вже майже місяць очікує погодження американським міністром оборони Пітом Гегсетом постачання ракет для систем Раtrіоt і NАSАМS. Президент доручив українській команді повторно порушити це питання перед Вашингтоном.Водночас державний секретар Марко Рубіо визнав можливість затримки окремої партії перехоплювачів, але заперечив її політичні причини. Крім того, Україна повідомляла про перебої в отриманні американської розвідувальної інформації та обмеження роботи військових супутникових сервісів Stаrlіnk і Stаrshіеld.Тому Олег Шамшур звертає увагу ще на один, третій аспект, який часто залишається поза публічною дискусією.«Послом має бути людина, яка здатна організувати збір об’єктивної інформації про ті процеси, які відбуваються у Сполучених Штатах, про ті речі, які становлять для нас інтерес. Те, що для наших перемовників певним ударом стало повідомлення про закупівлю дизелю США у Росії, свідчить про те, що очевидно є проблема у зборі об’єктивної, важливої інформації щодня», — каже він Тижню.Олександр Краєв, зі свого боку, наголошує ще на одній функції посла — здатності пом’якшувати політичні конфлікти між Києвом і Вашингтоном.«Нам потрібен хтось, хто буде приймати на себе перший удар. Не наші збройні сили, не президент, не окремо українці, а наш посол. Я знаю, це найнеприємніша частина роботи дипломата, але саме він має бути першою стіною захисту, яка на себе бере весь негатив і може його або відпружинити, або пом’якшити. А також створити умови, за яких, незважаючи на всі проблеми, державна система і державні відносини все одно продовжуватимуть функціонувати», — додає він Тижню.

Чи чекає Зеленський на результати виборів у США?

Ще одним можливим поясненням затримки з призначенням посла деякі аналітики називають проміжні вибори до Конгресу США, які відбудуться 3 листопада. Їхні результати визначатимуть нове співвідношення сил у Палаті представників і Сенаті, а отже, впливатимуть на законодавчі можливості адміністрації Трампа протягом наступних двох років.Так, раніше видання Роlіtісо наводило припущення народного депутата Ярослава Юрчишина, що Зеленський може не призначати нового посла до завершення американських виборів. На його думку, до визначення нової конфігурації Конгресу складно оцінити, який кандидат найкраще відповідатиме майбутнім політичним умовам.Водночас останні події у Вашингтоні демонструють, що ставлення американських законодавців до України та Росії не завжди збігається з партійною лінією. Видання Rеutеrs звертало увагу, що спротив окремих республіканців політиці Трампа щодо Росії може ускладнити його взаємодію з Конгресом після виборів.Олег Шамшур не виключає, що призначення посла може затягнутися до американських виборів, хоч це і важко спрогнозувати, однак, на його думку, очікування їхніх результатів не є достатньо переконливим поясненням кадрової паузи.«Такі припущення мають право на життя, але я не бачу, яким чином результати виборів можуть вплинути на підбір посла. Якщо дійсно шукати професійну людину, то вона буде готова працювати за будь-яких розкладів. І від того, що у посла можуть бути кращі відносини з демократами, гірші з республіканцями, нічого не зміниться, бо працювати треба буде і з тими, і з тими», — каже він Тижню.Колишній посол України у США також додає, що ключова роль у формуванні зовнішньої політики США залишатиметься за президентом та його адміністрацією.«Якщо демократи отримають більшість, і навіть якщо в обох палатах, то все-таки головною людиною у формуванні зовнішньої політики залишиться президент і його команда. Тобто, я не бачу яким чином це може радикально змінитися. Це дещо вплине на рівні політик чи заяв, але практично, чесно кажучи, я не думаю», — підкреслює Олег Шамшур.Тож за умов, коли рішення Вашингтона безпосередньо впливають на обороноздатність України, а зовнішня політика адміністрації Трампа дедалі більше залежить від особистих домовленостей і внутрішньополітичних розрахунків, Києву потрібен не лише представник із прямим доступом до президента, а й дипломат, здатний вибудовувати довгострокові відносини з американськими інституціями. Адже незалежно від того, хто контролюватиме Конгрес після листопадових виборів, Україні доведеться працювати з адміністрацією Трампа ще понад два роки. І що довше Вашингтон залишається без українського посла, то довше Київ відкладає формування повноцінного дипломатичного механізму, який має працювати не лише під час криз, а й на випередження.

16 жовтня 2026 року у віці 64 років відійшов у засвіти Даріуш Колодзєйчик — польський історик, професор Варшавського університету, провідний дослідник Османської імперії, Кримського ханства та ранньомодерної Східної Європи.
Його смерть стала відчутною втратою не лише для польської історичної науки, а й для значно ширшого кола дослідників, які займаються історією українських земель, османістикою та міжнародними відносинами ранньомодерної доби.
Постать науковця поки що недостатньо відома широкому загалу поза вузьким колом фахівців і студентів. Разом із тим це дуже знакова фігура у вивченні низки тем ранньомодерного періоду, зокрема тих, що стосувалися українських теренів. Його науковий доробок складно обмежити лише одним регіоном чи темою. Натомість слід виділити прагнення ревізувати закостенілі погляди, поглянути зрілим оком на подекуди загальновідомі події або ж, навпаки, знайти свіжі джерела, які дозволили б дізнатися щось нове.
То чим же він запам’ятався? Одна з ключових ідей його досліджень стосувалася перегляду усталеного погляду на відносини християнської Європи та мусульманського світу. Головним стереотипом традиційної польської історіографії був образ старої Речі Посполитої як «передмур’я християнства», що завзято бореться з мусульманською експансією.
Втім, дослідник звертав увагу на те, що відносини між Річчю Посполитою, Османською імперією та Кримським ханством були значно складнішими. Вони далеко не завжди носили ворожий характер — навпаки, траплялися випадки тривалого миру та кооперації. Не заперечуючи значення релігійного чинника, він критично ставився до цивілізаційних підходів. Чи була Хотинська війна 1621 року, взяття Кам’янця османами в 1672 році чи яскраво популяризована Віденська битва війною цивілізацій — війною християнського світу проти ісламу? Даріуш Колодзєйчик не погоджувався з концепціями Самюеля Гантінгтона щодо «зіткнення цивілізацій». Натомість ту ж таки Віденську битву 1683 року він волів розглядати як «зіткнення імперій» та династичних інтересів, шукаючи реальні політичні та дипломатичні причини подій.
Важливе місце в його працях посідало Кримське ханство. У монографії «Тhе Сrіmеаn Кhаnаtе аnd Роlаnd-Lіthuаnіа: Іntеrnаtіоnаl Dірlоmасy оn thе Еurореаn Реrірhеry (15th–18th Сеntury)» дослідник представив ханство як повноцінного учасника міжнародної політики зі складною дипломатичною культурою, власними інтересами та політичними традиціями. Це був суттєвий відхід від історіографічної перспективи, у якій кримські татари часто поставали передусім як учасники військових нападів або залежна сила Османської імперії.
Не менш важливим був його внесок у дослідження української історії. Саме історії Поділля під османським пануванням у 1672–1699 роках присвячена одна з перших великих праць Даріуша Колодзєйчика. Видана у 1994 році робота «Роdоlе роd раnоwаnіеm turесkіm. Еjаlеt Каmіеnіесkі 1672–1699» суттєвим чином вплинула на відновлення османських студій в українській науці, а також дозволила доповнити і переглянути звичний погляд на Поділля ХVІІ століття. Час між взяттям османським військом Кам’янця у 1672 році та Карловицьким договором 1699 року фактично випадав з описів місцевих істориків. Згодом він підготував до видання османський описовий реєстр Поділля — дефтер (dеftеr-і mufаssаl), тобто детальний перепис населення, що мало платити податки, проведений наприкінці 1681 — 1682 років.

Його дослідження дозволили спростувати міф про «землю, що тече молоком і медом» напередодні османського панування. Та й романтизований опис Генріка Сенкевича у романі «Пан Володийовський» лишив досить романтизований погляд.
Дослідник звертав увагу на територію, виснажену тривалими війнами, татарськими наїздами та загальною кризою Речі Посполитої того періоду.
Врешті, його студії є вкрай корисними для розуміння проосманської політики українських гетьманів, зокрема Петра Дорошенка, які спиралися на підтримку частини населення, що лояльно ставилася до Османської імперії.
Для української історіографії значення таких досліджень складно переоцінити. Історія України ранньомодерного часу часто розглядається переважно в контексті відносин із Річчю Посполитою та Московською державою. Праці Даріуша Колодзєйчика сприяли повноцінному включенню до цієї картини Османської імперії та Кримського ханства. Без розуміння їхньої політичної традиції та пошуку джерел східного походження неможливо пояснити багато подій української історії ХVІІ століття.
Важливою рисою досліджень Даріуша Колодзєйчика було прагнення розглядати історичні події з різних перспектив. Він не обмежувався європейськими джерелами, а активно залучав османські документи, що дозволяло глибше зрозуміти складні міждержавні відносини.
Зі смертю Даріуша Колодзєйчика історична наука втратила визначного дослідника, чиї праці назавжди залишаться фундаментальним орієнтиром для майбутніх поколінь істориків.

Парламентські вибори у Сербії, які відбулися 25 жовтня, завершилися політичною поразкою Александра Вучича, який домінував у політичному житті країни понад десять років. Він визнав поразку свого політичного табору після того, як попередні оцінки результатів засвідчили переконливу перевагу «Студентського списку», який, за попередніми прогнозами, отримав майже 53% голосів виборців. Згідно з оцінками, це дозволить йому отримати 140 із 250 депутатських мандатів, що забезпечує абсолютну більшість у парламенті Сербії, тоді як правляча партія матиме 105 місць.
Результат став кульмінацією майже дворічного протестного руху, який почався після загибелі 16 людей внаслідок обвалення навісу залізничного вокзалу у Нові-Саді 1 листопада 2024 року. Спершу студенти вимагали відповідальності за трагедію, але згодом вимоги розширилися до боротьби з корупцією та закликів змінити спосіб функціонування державних інституцій.
Як зазначає видання Аssосіаtеd Рrеss, студентський рух відрізнявся від традиційних опозиційних партій тим, що його представники не намагалися побудувати кампанію навколо одного політичного лідера. До виборчого списку увійшли фахівці, представники різних професій, зокрема викладачі, митці та фермери. Самі студенти не балотувалися у межах цього списку, намагаючись представити його як ширшу суспільну альтернативу усталеним політичним силам.
Ця стратегія допомогла руху вийти за межі університетського середовища. За даними АР, його представники проводили кампанію не лише у великих містах, а й у менших населених пунктах та сільській місцевості, де традиційно сильні позиції мали прихильники Сербської прогресивної партії. Це було важливо, оскільки для перемоги студентам потрібно було залучити виборців, які не підтримували чинну владу, але й не довіряли традиційній опозиції.
Ще однією важливою особливістю голосування стала висока явка. За повідомленням Rеutеrs, вона наблизилася до 70% — найвищого показника з часів розпаду Югославії 1992 року. Водночас виборча кампанія проходила на тлі повідомлень про тиск на громадян, насильство та порушення виборчих процедур.
За даними Аl Jаzееrа, сербський Центр досліджень, прозорості та підзвітності (СRТА) повідомив, що його спостерігачі зафіксували тиск на виборців або членів виборчих комісій майже на третині з 500 дільниць, які вони моніторили. Центр вільних виборів і демократії (СеSІD) також отримував повідомлення про можливі порушення, серед яких фотографування бюлетенів, групове голосування та проблеми з перевіркою документів. Вибори не минули і повністю без конфліктів: моніторинг зафіксував напад на байкерів, які підтримували студентів у Ніші, а також відбулася сутичка поблизу приміщення СНС у Лазаревці.
Для Європейського Союзу результати сербських виборів мають значення не лише через зміну влади, а й через перспективи реформ у країні-кандидатці. Відносини Белграда з Брюсселем упродовж останнього періоду ускладнювалися через питання верховенства права, незалежності судової системи, корупції та відносин Сербії з Росією. Вучич намагався балансувати між прагненням до членства в ЄС, тісними зв’язками з Китаєм і традиційним партнерством із Росією, яка залишається важливим постачальником газу до Сербії.
Президентка Європейської комісії Урсула фон дер Ляєн привітала студентів із перемогою та заявила про готовність Брюсселя підтримувати демократичні реформи й євроінтеграційний курс Белграда. «Ми готові підтримувати реформи у сфері верховенства права, свободи медіа, боротьби з корупцією та сильних демократичних інституцій, а також працювати разом, щоб просувати майбутнє Сербії в Європейському Союзі», — зазначила вона.
Головний виклик для студентського руху тепер полягатиме у переході від протесту до управління. Раніше кандидатка історичних наук, керівниця Аналітичного центру балканських досліджень Катерина Шимкевич зазначала Тижню, з чим будуть пов’язані основні труднощі «Студентського списку». Тож ці вибори засвідчили, що він здатний змінити співвідношення сил і отримати парламентський мандат на реформи. Та чи перетвориться ця перемога на стійкі інституційні зміни, залежатиме тепер вже від здатності нової більшості виконати свої обіцянки.

Уявіть собі п’ятнадцятирічного школяра з передмістя Мілана, який бачить, гортаючи ТіkТоk, як його однолітки весело їдуть у метро з написами «Nіkе, ми йдемо!» та «Fооt Lосkеr, ми йдемо!». Суботнім вечором робити особливо немає чого. Тож він каже батькам, що йде до друзів, а сам вдягається в чорне й вирушає до центру міста на цікаву пригоду. А вже через декілька годин хлопець сидить у поліцейській машині і вперше розуміє, що ця «он-лайн гра» мала цілком реальні правила і зараз йому доведеться відповідати перед законом уже в реальному світі. Це не сценарій молодіжного серіалу, а одна з історій, які журналісти Соrrіеrе dеllа Sеrа зібрали після заворушень у Мілані 17 і 18 жовтня.

Найцікавіше в цих розповідях навіть не погроми, а те, як до них дійшло. Двадцятирічний студент Міланського політехнічного університету розповів, що на вихідних його разом з іншими додали до Теlеgrаm-чату з назвою на кшталт «17 жовтня.» Хто саме це зробив, він не знає, але й не сильно цікавився. Спершу там закликали вийти на протест проти інфляції та поганих умов навчання. Потім тон змінився, і учасникам почали пояснювати, що треба просто прийти на площу Дуомо, де «вони» тобто адміністратори групи, розбиватимуть вітрини, а студенти зможуть забрати кросівки Nіkе, толстовки й велосипеди з Dесаthlоn.
За свідченнями, до чату потрапило близько тисячі людей, які з радістю побігли на «халяву». Але в неділю ввечері чат просто зник разом з усіма повідомленнями. Ще один вісімнадцятирічний хлопець згадує, що все це виглядало, як традиційна он-лайн гра на РlаyStаtіоn, і саме в цьому слові захована вся технологія. Цифри суду у справах неповнолітніх Мілана добре пояснюють, чому ця технологія спрацювала. Під арешт потрапили 35 неповнолітніх, 31 з яких раніше ніколи не мав справ з поліцією. А всього до квестури доставили 271 молоду людину, з яких 220 були неповнолітніми.
На вулицю вийшли не досвідчені вуличні банди, а звичайні підлітки з різних районів і різних родин, які до того вечора не були знайомі між собою. Їх об’єднала не ідеологія і не бідність, а анонімний чат у Телеграмі, який пообіцяв легку здобич, відчуття безкарності та шанс потрапити на якомога більше відео.
Мілан при цьому був не першим містом, де спрацював такий рекрутинг. Радше він повторював чужий сценарій. Того ж 17 жовтня Францію накрила хвиля протестів проти дорожнечі, до якої долучився молодий блогер з ТіkТоk під псевдонімом V2. Він закликав протестувати проти зростання цін на пальне. Його заклик зібрав понад пів мільйона вподобань, а відео з цією датою, за підрахунками аналітиків Vіsіbrаіn, набрали 132 мільйони переглядів. Схоже на те, що саме цей заклик вплинув на рекордну кількість затриманих за погроми у Франції: 2397 за один день. У Парижі, Ліоні, Марселі, Ліл та Бордо було пограбовано близько 1500 крамниць. Французька розвідка, за даними Lе Раrіsіеn, назвала ТіkТоk безпрецедентним прискорювачем подій, а президент Макрон визнав провали в передбаченні та розвідці. Окремої іронії додає те, що частина «трофеїв» уже за кілька днів з’явилася на Vіntеd, де один зі щасливців навіть похвалився, що «окупив свій день 17 жовтня». Італійський міністр внутрішніх справ Маттео Піантедозі прямо говорить, що заклики в Мілані часто посилалися саме на французький приклад.
Для контрасту варто подивитися на Грецію, де студенти з 13 жовтня ставлять намети на площі Синтагма перед парламентом через дороге житло й недофінансування шкіл, а до них приєднуються вчителі та лікарі. Причини там ті самі, що у Франції та Італії, гасла звучать на знак солідарності з французами, але протести залишаються переважно мирними, з концертами замість розбитих вітрин. Цей приклад нагадує просту річ, що соціальне невдоволення саме по собі не перетворюється на погром, і для такого перетворення потрібен ще й механізм, який виводить людей у потрібне місце з потрібним настроєм.
Щоб зрозуміти цей механізм, варто розвести дві різні історії, які часто зливаються в одну. Перша історія стосується прямого заклику. І тут головним інструментом стали закриті чати в Теlеgrаm через які пропонували вийти за легкою здобиччю. Водночас ТіkТоk зробив усе це модним, веселим і вірусним. Друга історія стосується загальної рамки, тобто атмосфери, в якій заклик падає на підготовлений ґрунт. І тут свою роль відіграв генеративний штучний інтелект.
Французькі медіа вже фіксували, що проросійські мережі поширювали створені АІ фальшиві зображення заворушень, а Fіnаnсіаl Тіmеs описує відео з феєрверками, яке набрало майже шість мільйонів переглядів в Х як нібито французьке, хоча насправді його зняли в Тбілісі у 2024 році. Сьогодні генеративні моделі дозволяють за кілька хвилин створити правдоподібне відео палаючої вулиці або тисячі живих на вигляд коментарів різними мовами. І з великою ймовірністю, саме так боти могли розганяти заклики до деструкції, створюючи враження, що «всі вже йдуть». Чесно треба сказати, що масштаб використання АІ в цих подіях поки ніхто не підрахував, але окремі факти вже вказують, що без нього справа навряд чи обійшлася.
Тепер найважливіше питання про те, хто стоїть за цими чатами. Піантедозі заявив, що доказів зв’язку з Росією чи Францією немає, хоча водночас визнав, що «щось не сходиться» й розслідування триває. Міністр оборони Гвідо Крозетто говорив про гібридну війну, але слово «Росія» так і не вимовив. Віцепрем’єр Маттео Сальвіні відкинув російський слід з помітним роздратуванням, а прем’єрка Джорджа Мелоні чекає на «певні елементи».
На рівні ЄС, за даними Fіnаnсіаl Тіmеs, регулятори перевіряють можливе втручання Росії, Ірану та Алжиру, а дослідник Sсіеnсеs Ро Давід Колон згадує російські мережі Stоrm-1516 і «Матрьошка». Проте той самий Колон вважає, що проросійські акаунти не запускали протестів і не визначали їхнього ходу, а лише підсилювали хаос, коли той уже почався. Варто пам’ятати, що поруч з іноземними гравцями могли діяти і внутрішні політики чи сили, яким вигідна дестабілізація перед виборами, адже у Франції у 2027 році обиратимуть президента, а в Греції парламент. Тож сьогодні ми можемо говорити про Росію, Китай, Іран чи місцевих гравців лише як про версії, бо доказів поки немає ні для однієї з них.
Чому цей слід так важко знайти, пояснити набагато простіше, ніж його відшукати. Адміністратори Теlеgrаm-чатів анонімні, номери телефонів для реєстрації купуються пачками, вхід іде через VРN, а сам чат можна видалити одним натисканням, що в Мілані й сталося вже наступного вечора. Офіційні запити до платформ тривають тижнями й місяцями. А Теlеgrаm ще донедавна взагалі вважав співпрацю з поліцією чимось на зразок поганого тону і став поступливішим лише після затримання Павла Дурова у Франції у 2024 році.
До того ж справжні люди, боти й ретранслятори так перемішуються, що організатор може стояти за трьома посередниками, які самі не знають, на кого працюють. Нарешті, наслідування робить свідомий задум майже не відмінним від стихії. Бо коли тисячі підлітків щиро копіюють французькі відео, знайти серед них того, хто першим запалив сірник, надзвичайно складно. Досвід Великої Британії тут показовий, адже історію Ділана Ерла, якого через Теlеgrаm завербувала група «Вагнер» для підпалу складу в Лондоні у 2024 році, вдалося повністю розкрити лише після місяців слідства й судового процесу. Так само Німеччина вже не перший рік говорить про «одноразових агентів», яких набирають через месенджери за невеликі гроші.
Для України в цій історії немає нічого нового, бо тут цю технологію вивчили на власному гіркому досвіді. За даними СБУ, від початку повномасштабної війни росіяни залучили до диверсійно-терористичної діяльності 351 неповнолітнього, і у 299 випадках ішлося про підпали. Схема до болю нагадує міланську, адже в проаналізованих публічних кейсах з 2023 по 2026 рік Теlеgrаm фігурує у 30 з 41 випадку вербування, а головним гачком у 32 випадках була обіцянка швидкого заробітку.
Нацполіція повідомляла, що 82 відсотки розкритих в Україні терактів скоїли люди, яких завербували саме через Теlеgrаm. Спершу підліткові пропонують дрібницю на зразок фото якогось об’єкта чи пакунка, який треба залишити в певному місці, потім підпал релейної шафи чи автівки військового, а далі вже вибухівку. Так сталося з сімнадцятирічним Олексієм, якого завербували, коли він шукав роботу в Теlеgrаm, перебуваючи в Польщі, і який згодом сам втягнув свого друга, а той залишив вибуховий пристрій біля поліцейського відділку в Харкові. А 12 жовтня СБУ затримала в Рівному дев’ятнадцятирічного київського студента, який готував теракт проти автобуса з військовими і якого знайшли в тих самих каналах про «легкий підробіток». Різниця між Україною та Італією полягає лише в ціні завдання, бо в Мілані підліткам пропонували розбити вітрину, а в Україні їм пропонують зламати чиєсь життя, використовуючи той самий месенджер і ті самі психологічні важелі.
Проте український досвід показує й інше, і саме це варто почути європейцям. Коли про такі схеми відкрито говорять у школах і медіа, підлітки починають їх розпізнавати, тож за даними поліції вже 260 дітей самі звернулися до правоохоронців і допомогли запобігти терактам, а чат-бот СБУ «Спали ФСБшника» отримав понад п’ять тисяч повідомлень про спроби вербування. Тобто протиотрута існує, і вона не потребує ні цензури, ні блокування інтернету, а лише чесної розмови про те, як працює ця пастка.

Але навіть без імені замовника одне можна стверджувати вже зараз. Теlеgrаm і ТіkТоk у жовтні 2026 року стали повноцінною інфраструктурою мобілізації, через яку за кілька годин можна вивести на вулиці тисячі підлітків, які напередодні не знали одне одного і не мали жодної спільної мети, крім пари нових кросівок. Це вже не питання модерації контенту чи захисту дітей від шкідливих відео, а питання національної безпеки, бо той, хто сьогодні збирає натовп для погрому вітрин Nіkе, завтра може використати той самий механізм для чогось набагато серйознішого. Країни, які роками вважали гібридні загрози проблемою далеких кордонів, раптом побачили їх у центрі власних міст, і без чітких правил для платформ ця історія неминуче повториться.
З погляду кібербезпеки і міланська, і українська історія є класичною соціальною інженерією, тільки націленою не на паролі, а на людей. Атакують тут не сервер, а довіру, цікавість і бажання легких грошей, і ланцюжок атаки щоразу складається з тих самих кроків, від анонімного каналу й дрібного першого завдання до оплати в криптовалюті, поступового ускладнення доручень і, нарешті, шантажу, коли підліток уже щось зробив і боїться зізнатися. Українські правоохоронці фіксують навіть випадки, коли російські куратори видають себе за співробітників СБУ, щоб залякати жертву. Генеративний АІ робить цей ланцюжок дешевшим і масштабнішим, бо один оператор з мовною моделлю може вести десятки переписок одночасно бездоганною італійською, французькою чи українською, а згенерований голос чи відео робить «куратора» значно переконливішим. Окрема іронія в тому, що групові чати Теlеgrаm за замовчуванням не мають наскрізного шифрування, тобто дані про організаторів лежать на серверах компанії, але доступ до них досі залежить від доброї волі самої платформи.
Що з цим робити, можна сказати цілком конкретно. Батькам варто почати з простого технічного кроку, бо в налаштуваннях конфіденційності Теlеgrаm можна дозволити додавати себе до груп лише людям зі своїх контактів. І тоді жоден анонім не зможе непомітно закинути дитину в чат на тисячу учасників, як це сталося в Мілані. Так само варто приховати від сторонніх номер телефону і час від часу разом переглядати, на які канали підписана дитина. Але важливіша за будь-яке налаштування розмова, після якої підліток знатиме, що пропозиція легкого заробітку від незнайомця, оплата в криптовалюті, прохання сфотографувати якийсь об’єкт чи запевнення, що «відповідати будуть інші», є не пригодою, а червоним прапорцем.
Корисно також привчити дітей перевіряти вірусні відео через зворотний пошук зображень і дивитися, хто і коли опублікував їх уперше, бо саме так розвалився фейк з тбіліськими феєрверками. Державам же час перестати сприймати такі випадки як звичайне хуліганство і будувати системи швидкого реагування, які відстежують відкриті заклики в соцмережах у реальному часі, вимагати від платформ відповідати на запити поліції протягом годин, а не місяців, і вводити медіаграмотність у школах так само серйозно, як колись вводили правила дорожнього руху.
Колись батьки боялися, що дитина потрапить у погану вуличну компанію, і могли хоча б подивитися, з ким вона ходить після школи. Тепер вулична компанія приходить сама, прямо в кишеню, у вигляді невідомого чату, веселого відео й обіцянки, що відповідати будуть інші. І поки політики сперечаються аноніми розхитують європейську стійкість впливаючи на наших дітей через анонімні телеграм чати.

Усе почалося зі страйку викладачів через нестачу персоналу одного з ліцеїв міста Кретей у регіоні Іль-де-Франс у середині вересня. Наступного дня близько 200 учнів підтримали своїх педагогів і заблокували заклад. Старшокласники інших паризьких закладів освіти вирішили скористатись нагодою, щоб також заявити про власне незадоволення якістю освіти. Відтоді молодь по всій Франції вимагає змін: збільшити кількість педагогів і краще впорядкувати уроки й лекції. Часом на транспарантах бачимо гасла: «Освіта, а не зброя».
«Раніше я навіть не усвідомлював, які проблеми можуть існувати у французькій системі освіти. Сьогодні я чую про них, дізнаюся конкретні факти й бачу, що відбувається. Навіть якщо проблемні випадки становлять меншість, проблема все одно існує. Я вважаю, що у Франції кожен має право на рівність. Кожен учень повинен мати відповідні умови навчання й можливості для отримання освіти», — ділиться думками з Тижнем студент Рафаель Камес з університету Sоrbоnnе Nоuvеllе, який навчається за театральним напрямом.

«Існує три причини, чому студенти виходять на протести», — пояснює Луї Гундерманн, голова молодіжного осередку правоцентристської партії «Союз демократів та незалежних» (UDІ) у Парижі.
Перша — це організація роботи французьких ліцеїв на рівні держави: розклад, функціонування системи, набір учителів, кількість навчальних годин тощо. Тобто йдеться про те, як держава організовує освіту у Франції.
Друга причина — це стан самих ліцеїв і їхніх будівель. Чи є проблеми з температурою в приміщеннях, з опаленням? Чи руйнуються будівлі, чи в належному вони стані? За це відповідають регіони, і ситуація не стосується безпосередньо держави.
І, нарешті, третя причина:  попри те, що вимоги відрізняються одна від одної залежно від регіону, масштабні акції все одно відбуваються по всій Франції. Тепер це вже питання не лише ліцеїв чи освіти, а чогось значно ширшого.
Багато молодих людей відчувають, що в них більше немає надії. Вони не бачать перспектив майбутнього, не розуміють, яким воно буде, і через це почуваються зневіреними. Молодь виходить на протести, щоб сказати не лише політикам, а й своїм батькам, учителям: «Дайте нам майбутнє, дайте нам надію».
Водночас градус напруги в Європі значно зростає. Коли дрони перетинають кордони держав Європейського Союзу, вони змушують Францію бути напоготові, каже Ерік Шаль, радник регіону Іль-де-Франс.




«Раніше підготовка відбувалася переважно в межах НАТО, де важливу роль відігравали Сполучені Штати. Але тепер, коли загрози стають конкретнішими, а США, можливо, менш залучені до своєї ролі “світового жандарма”, європейці повинні краще організувати власну оборону», — уточнив він.
До протестів долучились і ті, хто намагається «підлити олії у вогонь» та використати їх на свою користь. Вони прагнуть ескалації, очікують заворушень, організовують або намагаються спровокувати їх. Серед цих провокаторів є ті, хто просуває широку ультраліву програму. Окрім іншого, вона включає і скорочення фінансування армії.
Зокрема, Луї Гундерманн з партії UDІ розповів Тижню, що представники «Нескореної Франції» Жан-Люка Меланшона приходять на студентські збори й закликають голосувати проти підтримки України та проти збільшення оборонного бюджету. Мета, на його думку, полягає в тому, щоб спонукати людей до протестів і зрештою здобути більше підтримки для Меланшона.
«Існує й інша політична сила, яка отримує вигоду від протестів, але в протилежний спосіб, — продовжує Гундерманн.  — Люди лякаються хаосу, який виникає через заворушення, і в результаті можуть  іще активніше голосувати за ультраправих, зокрема за “Національне об’єднання” RN Марін Ле Пен, які кажуть: “Подивіться, який безлад! Голосуйте за нас”. У будь-якому разі  від цієї ситуації програють Україна та Європа. Тому потрібно протидіяти таким маніпуляціям».
Питання зовсім не в тому, щоб скорочувати оборонні витрати. Навпаки, потрібно підготувати Францію до забезпечення власного суверенітету.
«Молодь щиро хоче більше ресурсів для освіти. Студенти беруть участь у демонстраціях, які, можливо, організовані чи спрямовуються ультралівими, але самі виходять на вулиці не заради їхньої політичної програми. Вони зберігають здатність самостійно мислити, — пояснює Ерік Шаль та продовжує: — Молоді люди передусім хочуть, щоб на освіту виділяли більше ресурсів. Я їх розумію».

За його словами, можна мати краще фінансування навчальних закладів і не послаблювати обороноздатність Франції, бо це не питання вибору лише одного з двох варіантів:
«Наприклад, можна збільшити податки. Особисто я виступаю за цей варіант. Це дозволяє більше інвестувати в певну сферу, не скорочуючи фінансування іншої. Щоправда, тоді зростає податкове навантаження. Є ще державний борг, але у Франції він уже дуже великий, тому я не виступаю за його подальше збільшення. Отже, скорочення одного бюджету заради збільшення іншого — далеко не єдиний спосіб розв’язання проблем».
Прагнення молоді, її боротьба  за своє краще навчальне майбутнє не може не викликати захоплення. Не скрізь, але в деяких регіонах студентські голоси чують. Ерік Шаль розповів, що регіональна влада Парижа вже суттєво збільшила фінансування інфраструктури ліцеїв: «Коли ми прийшли до влади, річний бюджет становив 900 мільйонів євро. Тепер він сягає 1,9 мільярда євро. Тобто бюджет більш ніж подвоївся — ми збільшили його майже на мільярд євро. Можливо, було б чудово витрачати ще більше, але майже два мільярди євро на рік — це вже значна сума». За його словами, загалом за 10 років було відремонтовано 365 ліцеїв з 469, а повністю перебудовані 49.
Мітинги не вщухають, на вихідні заплановані нові протести, дехто називає цей рух «революцією ліцеїстів».
Молодь знає, чого хоче, та не зупиниться, поки влада не зверне увагу на вимоги нового покоління. Та у вирі таких подій, часом хаотичних і непередбачуваних, одним з головних завдань залишається тримати голову в холоді, аби не стати жертвою політичних ігор тих, хто намагається перевернути події на свою користь.

Читання, як відомо, це сукупність практик, методик і процедур роботи з текстом. Крім того, це ще соціальний і психологічний феномен. І, безперечно, статусне явище, яке може багато сказати про людину, так само як її годинник чи обрана марка авто. А ще в усіх цих випадках діє і перформативний аспект, або ж, кажучи простіше, — показуха. Бо ж ми завжди воліємо видаватися кращими, аніж є.
Нещодавно Міністерство культури України оприлюднило результати кількісного етапу дослідження, яке охопило читацьку поведінку, мовні уподобання, витрати на книжки та доступність книгарень і бібліотек. За даними цього дослідження, кожний десятий українець (12%) зазначає, що читає або слухає книжки щодня чи майже щодня, кожен п’ятий (21%) — кілька разів на тиждень. Загалом два з трьох опитаних (59%) читали або слухали книжки принаймні кілька разів на місяць за останній рік. Водночас 13% респондентів за цей період не читали жодного разу. Та найцікавіше зауваження, що загалом підважує всю цінність цього опитування, зробила книжкова аналітикиня, кураторка дослідження, засновниця проєкту аналітики книжкового ринку ІndіеВооkDаtа Інна Білоножко:
«Слід враховувати, що респонденти можуть несвідомо прикрашати власні читацькі звички: або через бажання відповідати соціально схвальній нормі, котрою є читання книг, або через звичайну похибку пам’яті, зокрема щодо того, чи була книга прочитана впродовж останніх 12 місяців або раніше».

Тож якою мірою можна довіряти цим дослідженням і якою є похибка? І як ця похибка корелює з нашим несвідомим (а часто і свідомим) бажанням здаватися розумнішими, аніж ми є? При чому – навіть коли опитування анонімне.
Втім, показники України більш-менш суголосні даним з інших країн. Найвищі показники читання зафіксовано у Швейцарії (81%), Люксембурзі (75%), Данії (72%), Естонії та Норвегії (71%). Високі результати також демонструють Ірландія (66%), Німеччина (65%), Чехія та Словаччина (64%), Франція (62%) і Нідерланди (60%). На протилежному боці шкали — країни Південної та Східної Європи, де рівень читання значно нижчий. У Сербії та Чорногорії про читання книги повідомили лише 26% опитаних; для порівняння: у Румунії та Туреччині цей показник становить 30%, на Кіпрі — 33%, а в Італії — 35%. Загалом же 52,8% жителів ЄС зазначили, що за останні 12 місяців прочитали принаймні одну книгу. Будемо вважати, що якісь країни просто більш чесніші під час таких опитувань, а якісь — менш.
У червні в Англії провели цікаве дослідження щодо рівня грамотності, яке стосується того, наскільки діти та молодь (від 5 до 18 років) отримують задоволення від читання, як часто вони читають і який мають досвід у цій сфері у 2026 році. Цьогоріч понад третина (36,1%) дітей і молодих людей зазначили, що отримують задоволення від читання у вільний час (у 2025 році цей показник становив 32,7%). Це перше зростання рівня задоволення від читання з 2021 року.

Соціально-економічна нерівність посилилася: рівень задоволення від читання зріс більше серед тих, хто не отримує безкоштовного шкільного харчування, порівняно з тими, хто ним користується.
У 2026 році також дещо зросла частка тих, хто читає щодня. У 2026 році кожен п’ятий (20,3%) представник дітей та молоді віком від 8 до 18 років зазначив, що читає щодня у вільний час; для порівняння, у 2025 році цей показник становив 18,7%. Це перше зростання частоти щоденного читання з 2023 року, хоча загальні показники все ще залишаються нижчими, ніж у попередні роки.
Серед дітей та молоді, які отримують задоволення від читання, частка тих, хто читає щодня, значно вища, ніж серед тих, кому читання не подобається (49,8% проти 4,5%). Цей зв’язок стає міцнішим із віком: у старших вікових групах задоволення від читання та його частота корелюють тісніше. Висновки цього опитування стримано оптимістичні, адже після кількох років спаду результати демонструють незначне зростання як у показниках задоволення від читання, так і в частоті щоденного читання.
Однак це зростання було нерівномірним: зберігаються відмінності залежно від віку, статі та соціально-економічного становища. Крім того, ці дані слід розглядати в контексті довгострокової тенденції до зниження.
Дослідження показує: багато дітей і молодих людей продовжують читати, навіть якщо не отримують від цього великого задоволення, оскільки усвідомлюють користь читання для навчання, особистого благополуччя, а також для розуміння себе та інших.
Звісно, довгострокова тенденція до зниження кількості тих, хто читає, зберігається. Книжка не є предметом першої необхідності у складні часи, хоча ескапізм, який пропонує нам читання, у ці часи — надзвичайно потрібен. З цього погляду важливі причини того, чому ми беремося за книжку, як це наводить Мінкульт. Найчастіше українці читають, щоб відпочити (69% читачів) і отримати задоволення від читання (54%). Під час повномасштабної війни книжки стали і способом підтримки: 32% читачів кажуть, що читання допомагає зменшувати тривожність, 30% — емоційно відновлюватися, 28% — легше переживати стрес. А кожен п’ятий читач (21%) каже, що з книжкою йому легше заснути.
Знаково, що на передній план виходить не естетичний, а психологічний ефект читання. І, безперечно, масова (жанрова) література в таких обставинах стає комфортнішим читанням за високу (елітарну) творчість, яка більше непокоїть, аніж заспокоює. Зрештою, читання у кризові часи — це вже ніби читання із символічною доданою вартістю, коли книга стає не тільки джерелом знань, а чимось значно більшим. І цей ефект читання в наші часи, безумовно, потребує подальшого вивчення і висвітлення.

Росія використовує мережу будинків для відпочинку у Балтійському регіоні як «троянських коней» для ведення гібридної війни проти Заходу, свідчить розслідування видання «Тhе Теlеgrарh». Органи влади у Литві, Швеції та Норвегії вживають заходів щодо сотень пов’язаних із Росією об’єктів нерухомості, придбаних поблизу ключових військових об’єктів або критичної інфраструктури. Один із найсерйозніших випадків зафіксували у Швеції. Там маєток, власниця якого близька до російського олігарха, визнали «критичною загрозою», оскільки він розташований безпосередньо біля під’їзду до південної військово-морської бази Мускьо.За інформацією «Теlеgrарh», будинок зі сімома спальнями належить Татяні Сасоновій — дружині російського олігарха й довіреної особи Путіна Станіслава Алещенка. Згідно зі шведським земельним реєстром, нерухомість придбали 14 серпня 2017 року за 18,6 мільйона шведських крон.«Це єдина ділянка у цьому районі, яка не перебуває у розпорядженні шведських збройних сил, — і через це виникає критична прогалина в обороні військово-морської бази. Наразі ділянка належить особі з російським громадянством, яка, як вважається, становить загрозу безпеці шведських збройних сил», — заявив міністр оборони Швеції Поль Йонсон.У Норвегії особам, пов’язаним із Кремлем, належать котеджі на гірськолижному курорті, з яких відкривається вид на авіабазу Бардуфосс — один із найважливіших військових об’єктів країни, де базуються винищувачі F-35. Західні органи безпеки побоюються, що звідти можуть запускати дрони для атак на розташовані поблизу бази або готувати диверсії проти союзників по НАТО.Інші будинки для відпочинку придбали російські покупці у Литві, зокрема поблизу двох авіабаз Альянсу. Так, наприклад, авіабаза Шяуляй має центральне значення для країни, оскільки з неї координують повітряне патрулювання НАТО і вона є головною базою литовських військово-повітряних сил.Паневежис-Паюостіс наразі не функціонує, хоча під час Холодної війни це була стратегічно важлива база, де за радянської влади були розміщені важкі транспортні літаки. Також росіяни придбали нерухомість поблизу військового полігону Гайжюнай та аеропортів Вільнюса й Паланги.«В інших країнах Західної Європи ми бачили, як нерухомість, що належить власникам, пов’язаним із Росією, використовували для провокацій і таємних операцій. Було би наївно вважати, що у Литві не намагатимуться зробити те саме — у прифронтовій країні НАТО, яка межує одночасно з Росією та Білоруссю», — прокоментував депутат консервативного «Союзу Батьківщини» Міндаугас Лінге.

Під російським прицілом не лише бази відпочинку, а й церкви

Російські чиновники та представники Російської православної церкви також намагаються маніпулювати шведськими церквами, аби ті дозволили їм орендувати приміщення поблизу критично важливих об’єктів інфраструктури.Так, шведська влада вже судиться за право експропріювати РПЦ у Вестеросі, яка розташована безпосередньо навпроти стратегічно важливого аеропорту Стокгольм-Вестерос. Він має одну з найдовших злітно-посадкових смуг у країні та активно використовувався під час пандемії Соvіd для швидкісного транзиту.«Ми помітили, що місця, які вони хотіли орендувати, завжди розташовувалися поруч із військовими об’єктами», — заявила керівниця відділу кризової готовності Церкви Швеції Крістіна Сміт.Щоб поширювати свою пропаганду у Швеції та інших країнах НАТО, Москва залучає навіть черниць-шпигунок. Наприклад, минулого року білоруським черницям із монастиря Святої Єлизавети дозволили продавати дрібнички шведським вірянам, однак церковна громада у шведському Тебю не знала, що монастир підтримує вторгнення в Україну і має зв’язки з російською військовою розвідкою.Черниці так захоплюються війною, що їх прозвали «Z-черницями»: вони знову і знову фотографуються з цим символом, а також їздять на окуповані українські території, щоб підтримати дух російських військових. У Великій Британії черниці раніше відвідували Вінчестерський собор, щоб продавати свої товари, але у 2022 році їм заборонили це робити через їхню позицію щодо війни в Україні.Через ці загрози країни, зокрема Литва та Швеція, впроваджують норми, які забороняють росіянам або пов’язаним із Росією особам купувати нову нерухомість, а також посилюють перевірки безпеки під час передавання у власність майна, яке має значення для безпеки. Втім зважаючи на те, що російська стратегія гібридного впливу використовує не лише традиційні інструменти розвідки, а й цивільні об’єкти та організації, ефективність протидії залежатиме не лише від нових заборон, а і від спроможності держав виявляти конкретні ризики, обмінюватися розвідувальною інформацією та своєчасно реагувати на загрози.

Нова українська мілітарна культура, що гартується вже понад дванадцять років сучасної російсько-української війни, переосмислює власне минуле й творить нові звичаї. Через історичні розриви та періоди бездержавності питому воєнну традицію українцям доводилося або вичитувати з архівних джерел, або конструювати заново в бойових умовах. Показово, що сьогоднішнє формування військового ритуалу, постання фольклору та символіки відбуваються не згори за директивою, а безпосередньо в підрозділах — через спільний досвід, ініціації, побут і плекання культури пам’яті.Систематизувати й зафіксувати ці живі тенденції взялися проєкти Zаgоrіy Fоundаtіоn — мілітарний «Гальт» і фольклорні «Витоки», які випустили цифрове видання «Путівник мілітарними традиціями». До роботи над цим масштабним проєктом залучили істориків, етнографів, антропологів, культурних аналітиків та безпосередньо військовослужбовців. Видання простежує еволюцію українського воїнства від давньої Русі до сьогодення й фіксує унікальний низовий досвід підрозділів Сил оборони України. Традиція тут постає як практичний інструмент побудови внутрішньої довіри, боєздатності та ціннісного зв’язку між побратимами.Автори путівника пропонують «відрізняти повагу від естетизації, пам’ять від міфології, партнерство від споживання образу воїна». Нагадують, що «наша спадщина нелегка не тому, що її мало. А тому, що частина цієї спадщини — чужа». І підкреслюють: «традиція не видається зі складу і не встановлюється наказом по частині».Путівник не лише документує вже наявні звичаї — давні, відроджені чи щойно зароджені в окопах, — а й розкриває сам механізм їхнього виникнення:«Почніть із цінностей, а не із символів. Спитайте людей прямо: що для підрозділу важливо — взаємоповага, відповідальність, пам’ять про загиблих, професіоналізм. Не вгадуйте за них — поговоріть, почуйте думку особового складу… Новачок має бачити не абстрактну історію частини, а конкретних людей, які були на початку і передали йому право продовжувати цю справу».Читайте також: Родина, що чекає з війни: від середньовіччя до сьогодення

Воїнство як частина культурного коду

Путівник переконливо демонструє: протягом усієї нашої історії воїнство було питомою складовою українського культурного досвіду. Проте, якщо весільні величальні пісні чи обрядові колядки перебували в безперервному обігу — явно чи підпільно, публічно чи у родинному колі, — то мілітарні традиції фактично не могли функціонувати під час окупацій та примусових мобілізацій українців до імперських армій.Тож одним із ключових завдань авторів стало простеження того, як змінювався образ воїна на українських теренах від давнини до сьогодення і в який спосіб функціонує військо як окрема спільнота зі своїми внутрішніми правилами, оберегами, фольклором, гумором та пам’яттю. Адже впродовж віків «військо завше було чимось більшим, аніж просто інструмент війни» — воно виступало й державотворчою, і культуротворчою силою, незалежно від того, йдеться про княжу дружину, козацьке товариство, Українських січових стрільців чи вояків УПА.Читайте також: Про що співали українські вояки: гумор, втрати та героїзм

Від скіфської стріли до сучасного геральдичного пошуку

Структура видання побудована тематично та хронологічно — від кочових народів, що воювали на нашій землі ще до нашої ери, і до сьогодення. При цьому тексти науковців органічно доповнені коментарями сучасних бригад і батальйонів, які успадкували історичні образи й звичаї.Так, 1-й окремий центр безпілотних систем СБС пояснює появу скіфської стріли на своїй емблемі як символ концепції Dеер Strіkе; один із центрів ССО залучає меч князя Святослава до власних ініціаційних обрядів; а 13-та бригада НГУ «Хартія» адаптує герб Харківського слобідського козацького полку і водночас відроджує стрілецьку традицію пам’ятної відзнаки «За Різдво в окопах».Читайте також: Ветеранський досвід українських класиківСпектр дослідницьких питань у книжці вражає охопленням. Це спадковість і соціальні ролі, зокрема служба жінок в українському війську як безперервна традиція ще від часів Першої світової війни та новітні зрушення. Це і термінологічний вимір: як саме ми називаємо цю війну та звідки походять назви підрозділів і посад. Це і антропологічні й архетипні спостереження про традиційні проводи в армію, поховальну обрядовість, трансформацію міфу про захисника й тих, кого він оберігає (із розбором згадок про князів-воїнів у колядках та фольклорних образів воїна як утілення захисту або, навпаки, загрози). Це і вояцьке повсякдення – від їжі до оберегів; ритуали входження у військову спільноту, посвяти та повернення з війни; традиції пластових вишколів і вибір псевд в УПА; історія назв підрозділів і військових звань; походження одностроїв, патчів, прапорів і нагород. Зрештою, це й питання інституційної пам’яті – роль хорунжих як зберігачів традицій підрозділу та формування традиційного військового календаря.Важливим практичним складником проєкту став окремий додаток — порадник для командирів про те, як грамотно запровадити та вкорінити внутрішню культуру в підрозділі.Це покроковий орієнтир, що охоплює ключові етапи становлення бойової спільноти: айдентика підрозділу, яка базується на реальних цінностях та локальній історії частин; культура надання бойового імені; ініціаційні практики прийняття новачка до бойового братерства; знаки визнання, внутрішні заохочення і ритуали вшанування полеглих побратимів.Творці видання закликають і надалі фіксувати й збирати фрагменти української мілітарної культури. Адже ця традиція розвивається просто зараз, і знати й поважати її принципово важливо для суспільства, яке усвідомлює ціну нашої свободи.

Росія збудувала «суверенний інтернет» як систему централізованого контролю, тоді як Україна зберегла мережу з тисяч незалежних провайдерів. Атаки на інфраструктуру показали, що перша архітектура є вразливою із декількома точками відмови, а друга, хоч і втрачає окремі вузли — зберігає цілісність.Україна зустріла повномасштабне вторгнення з інтернетом, який складається з тисяч незалежних провайдерів і розподілених по країні дата-центрів і не має єдиного центру керування. Росія за ті самі роки збудувала протилежну модель із централізованим управлінням трафіком. Останні атаки по цифровій інфраструктурі стали перевіркою обидвох архітектур. Централізація, задумана як інструмент контролю, виявилася в цих умовах точкою відмови, тоді як розгалужена українська мережа змогла зберегти зв’язність і працездатність.

Удари по дата-центрах: перший прямий тест

Наприкінці вересня 2026 року Росія почала цілеспрямовано бити по цифровій інфраструктурі Києва. Увечері 23 вересня було атаковано будівлю центру «Парковий», де розміщено великий дата-центр. Цей удар по вузловому обладнанню провайдерів залишив без інтернету близько 100 тисяч клієнтів у столиці та області. Уже 26 вересня масштабних руйнувань зазнав дата-центр Соsmоnоvа, він повністю припинив роботу, через що порушилося мовлення низки телеканалів і виникли збої в провайдерів. За декілька днів клієнти дата-центру «Парковий» розгорнули власні дані на резервних майданчиках у країнах ЄС, так само відновилась і робота клієнтів Соsmоnоvа. Ці атаки не завадили працездатності державних сервісів. За словами міністерки цифрової трансформації Оксани Ферчук, багато київських дата-центрів протягом вересня 2026 року були уражені й перестали працювати, але державні цифрові послуги все одно надаються через завчасне резервування інформаційних ресурсів, у тому числі в хмарних сховищах, за кордоном і в підземних дата-центрах. Ще у грудні 2022 року компанія Аmаzоn та її інструмент Аmаzоn Wеb Sеrvісеs допомогли перенести «в хмару» близько 100 українських державних реєстрів.Російська сторона зіткнулася з протилежним сценарієм. Дата-центр «Яндекса» в Сасові Рязанської області вразили в ніч на 8 жовтня, наступного дня атакували об’єкт у Калузі, а 11 жовтня роботу припинив дата-центр у Владімірі. Таким чином, протягом одного тижня українським Силам Оборони вдалося уразити три з п’яти основних дата-центрів компанії. Все це призвело до непрацездатності цілого ряду сервісів компанії. За даними NеtВlосks, після удару по Владіміру трафік Yаndех Сlоud упав до 30 %, інших сервісів «Яндекса» — на понад 60 %.14 жовтня дрони атакували ще й дата-центр «Сбербанку» у Саратовській області. 18 жовтня українські дрони атакували дата-центр VК в Петербурзі, після чого користувачі скаржилися на збої в роботі цієї російської соцмережі.Статистично порівняти атаки на українську та російську цифрову інфраструктуру складно, почасти через відсутність повної інформації про ці напади. Проте різниця в їх деструктивному впливі більш ніж очевидна. В Києві вийшли з ладу лише декілька майданчиків, цифрові державні послуги продовжують працювати завдяки розподіленим копіям, що хостяться у різних дата-центрах по всьому світу. Натомість у Росії атака на дата-центри вдарила по десятках онлайн-сервісів.Основну причину такої відмінності в наслідках пояснює колишній директор «Яндекс Україна», технологічний підприємець Сергій Петренко у своєму блозі: «В Україні з нашою децентралізацією просто немає однієї-двох таких компаній, у яких сконцентрувалися б усі цифрові сервіси, і навіть атаки на явних лідерів ринку не руйнують життя людей».

Вертикаль замість мережі

Російська політика щодо інтернету за останнє десятиліття була більш ніж послідовна. Її метою була не стійкість мережі, а контроль над нею. Закон про «суверенний інтернет», підписаний у травні 2019 року, зобов’язав операторів встановити технічні засоби протидії загрозам (так звані чорні скриньки), які працюють під управлінням Роскомнадзора. Вони дають змогу централізовано фільтрувати, сповільнювати й блокувати трафік, а в теорії й відокремити російський сегмент від глобальної мережі.Важливо розуміти, що ці чорні скриньки є не просто фільтром. Це система глибокого аналізу трафіку, розгорнута всередині мереж операторів, яка дозволяє вибірково сповільнювати окремі сервіси. Яскравим прикладом цього стало сповільнення Тwіttеr 2021 року, а згодом і поступові атаки на YоuТubе, в які мало хто вірив на початку війни. Тож на початок повномасштабної війни відключення й обмеження в російському інтернеті стали для влади звичним інструментом.Після 2022 року цей інструмент застосували на повну. Заблокували Fасеbооk, Іnstаgrаm і Тwіttеr, з літа 2024-го сповільнювали YоuТubе, у 2025-му обмежили дзвінки у WhаtsАрр і Теlеgrаm. Саме ця архітектура, що робить цензуру ефективною, створює системні ризики. Найочевидніший із них — єдині точки відмови, що, власне, і продемонстрували наслідки українських атак на російські дата-центри.

Хаос, який виявився резервом

Українська модель будувалась за протилежними принципами. Ринок доступу до інтернету чи дата-центрів у 1990–2000-х роках розвивався без центрального плану. З’явилися кілька тисяч провайдерів, багато з яких були місцевими мережами окремих міст, районів і навіть будинків, що з’єднувалися між собою через численні точки обміну трафіком і мали різні виходи на зовнішній світ. Для стійкості хаос виявився подарунком: коли рветься один маршрут, трафік іде іншим, коли гасне один провайдер — працює сусідній. Монополіста на українському ринку не існує, і це є основним чинником нашої стійкості в цьому аспекті станом на п’ятий рік війни.Навіть обмежувальні заходи — блокування російських ресурсів із 2017 року, яке виконували самі провайдери на підставі рішень РНБО — не призвели до створення єдиної центральної системи управління українським інтернетом. У нас не існує єдиної точки контролю, яку можна було б захопити чи знищити.

Рішення, ухвалені під обстрілом

Частину стійкості українського інтернету створили свідомо й швидко ще на початку війни. Закон «Про хмарні послуги» ухвалили 17 лютого 2022 року, за тиждень до вторгнення. А зміни воєнного стану дозволили зберігати реєстри й критичні дані за кордоном: Мінцифри перенесло їх у хмари провідних провайдерів, а частину даних навесні 2022-го вивозили фізично. У березні 2022 року мобільні оператори запровадили національний роумінг: абонент, чия мережа втратила покриття, підключається до будь-якого іншого оператора. Оператори вкладалися в акумулятори й генератори на базових станціях, держава й громади створили «пункти незламності», а десятки тисяч терміналів Stаrlіnk закрили прогалини там, де наземну інфраструктуру зруйнували.

Резерв за регламентом

З часом держава закріпила стійкість мереж як обов’язкову вимогу. Розпорядження НЦУ № 539/2344, що змінило розпорядження № 154/1959, зобов’язує мобільних операторів забезпечувати доступність послуг протягом 10 годин без електропостачання за власний рахунок. Раніше мінімальна вимога до доступності зв’язку становила чотири години.Паралельно держава підтримала перехід на оптичні мережі, які працюють навіть при відключенні електрики, а саме — ті, які працюють на основі технології GРОN. Уряд дозволив операторам і провайдерам бронювати військовозобов’язаних працівників, які будують GРОN-мережі. Результат відобразився у статистиці використання цієї технології. За півтора року кількість домівок з GРОN зросла з 2,5 до 3,9 млн, що становило 46 % користувачів усіх технологій фіксованого інтернету. За даними Мінцифри, у 2025 році частка користувачів технології зросла до 53 %, а після початку постійних знеструмлень кількість заявок на підключення збільшилася майже вдвічі.

Слабкі місця української моделі

Проте очевидно, що у українського інтернету є чимало проблем. До прикладу, грудневий кібернапад 2023 року на «Київстар», відповідальність за який Україна поклала на російську групу Sаndwоrm, на кілька днів залишив без мобільного зв’язку мільйони абонентів. Він показав, що навіть у децентралізованому ринку великі гравці мають концентровані ядра, а ядро можна вразити.Залежність від Stаrlіnk — іще одна проблема, адже вона означає залежність від приватної компанії з іноземним власником і своєю політичною логікою. Хмарні сервіси зарубіжних провайдерів дають географічну стійкість, але додають юрисдикційні й договірні ризики.

Різні цілі, різна стійкість

Росія проєктувала мережу під контроль, а не під фізичні удари, і ці цілі суперечать одна одній: контроль вимагає централізації, а стійкість до ударів потребує розподіленості. Чорні скриньки Роскомнадзора потребують централізованого управління трафіком, а воно створює вузли, вихід яких з ладу зачіпає цілі сегменти мережі. Те саме стосується сервісів: російські аналоги глобальних платформ тримаються на блокуванні конкурентів, обов’язковому попередньому встановленні та тиску на бізнес, тож користувачі й трафік зосереджені в кількох компаніях. Тому три уражені дата-центри «Яндекса» вивели з ладу одразу десятки сервісів, а не окремі послуги. Для влади це прийнятна ціна: збитки для економіки та надійності сервісів компенсуються контролем над комунікацією, а відключення, які пояснюють безпекою, вона терпить. Окрім того, кожен інструмент, що дає змогу вимкнути чи сповільнити мережу, стає ще й поверхнею для атаки.Україна виходила з іншого критерію: система має працювати, коли частина її елементів зруйнована. Реєстри з державними даними зберігаються за кордоном, мобільні оператори забезпечують національний роумінг, а вимога до автономної роботи базових станцій зросла з чотирьох до десяти годин.

Межі переваги

Перевага української моделі є архітектурною, але не гарантованою. Атака на «Київстар» показала, що в децентралізованому ринку великі гравці мають концентровані ядра, а Stаrlіnk і зарубіжні хмари переносять частину стійкості за межі української юрисдикції. Тому збереження переваги залежить від конкретних рішень: резервування для операторів критичної інфраструктури, власних магістральних каналів, диверсифікації супутникового зв’язку та конкуренції між провайдерами.