Український тиждень

ШІ-агенти за останні тижні спричинили декілька кібератак. Їхня автономність призводила до несанкціонованих дій і зламів. Саме тому ІТ-сектор шукає способи контролю цих ризиків, а уряди різних країн активізують механізми регулювання ШІ.ШІ-агенти переходять від виконання окремих команд до планування і виконання завдань у реальних цифрових системах. Це створює новий клас ризиків: ШІ-інструмент може знайти новий спосіб виконання певного завдання та навіть скористатися вразливістю цифрового середовища.Улітку відбулося відразу декілька неприємних інцидентів, які продемонстрували несподівані можливості автономних ШІ-інструментів. Хоча задовго до цього, ще навесні, після представлення компанією Аnthrоріс моделі Сlаudе Мythоs, спеціально розробленої для автономних кібероперацій, американські спецслужби попередили про потенційну небезпеку передових ШІ-моделей. В липні модель ОреnАІ вийшли за межі ізольованого середовища й зламала інфраструктуру платформи Нuggіng Fасе, потім стали відомі інші кіберінциденти за участю ШІ-моделей. Усі ці історії призвели до активнішого пошуку шляхів регулювання роботи автономних ШІ-систем.

Як ШІ-моделі діють без обмежень

На початку серпня 2026 року мешканець Мельбурна доручив персональному ШІ-агенту забронювати місце в популярному спортзалі. Агент, побудований на основі ОреnСlаw з використанням Сlаudе від Аnthrоріс, спочатку виявив, що може обходити встановлене спортзалом обмеження на термін бронювання, і записав користувача на заняття відразу на декілька місяців наперед. Коли користувач попросив підняти його з четвертого місця в листі очікування, агент знайшов вразливість в АРІ системи бронювання і скасував запис іншої людини, яка стояла перед цим юзером у черзі. Потім агент сам повідомив користувачу про скоєне, проте він не зміг відновити скасоване бронювання. Ця історія стала першим задокументованим в Австралії випадком, коли автономні дії ШІ-системи набули ознак кібератаки, хоч і ненавмисної.Цей випадок стався на тлі значно гучнішої історії: за декілька тижнів до цього у липні компанія ОреnАІ визнала, що під час внутрішнього тестування дві її моделі самостійно вийшли за межі ізольованого тестового середовища й зламали інфраструктуру компанії Нuggіng Fасе, використавши викрадені облікові дані та невідому раніше вразливість.ОреnАІ назвала подію «безпрецедентним кіберінцидентом». Гендиректор Нuggіng Fасе Клеман Деланг закликав не покладатися на закриті системи безпеки окремих компаній: за його словами, «безпека ШІ не може бути вирішена однією компанією, яка працює сама по собі», і галузі потрібна спільна робота над цим питанням. Його коментар був оприлюднений разом із висновками ОреnАІ.Занепокоєння можливостями нових моделей з’явилося ще раніше. У червні повідомлялося, що Аnthrоріс розгорнула модель Мythоs, що спеціалізується на пошуку вразливостей і кіберопераціях. Через побоювання щодо її умінь доступ до моделі від самого початку був жорстко обмежений, а в червні уряд США взагалі розпорядився призупинити доступ до Мythоs 5 для іноземних громадян. Згодом обмеження частково скасували: модель дозволили використовувати лише визначеним американським організаціям. Пізніше стало відомо, що під час тестування Мythоs виявила вразливості у чутливих урядових системах США.Уже в серпні з’явився третій кейс, який напряму стосується геополітики. 12 серпня  ізраїльська компанія Drеаm повідомила, що китайські хакери використали автономні ШІ-агенти та здійснили кібератаку на урядові об’єкти Тайваню. В її ході було скомпрометовано 85 акаунтів, викрадено понад 2 тисячі документів, атака поширилася на регулятора ядерної безпеки та сім енергокомпаній Тайваню. Fіnаnсіаl Тіmеs назвала це першим відомим прикладом повністю автономної ШІ-атаки на державні системи.Мельбурнський кейс та історія про моделі ОреnАІ поєднує те, що моделі діяли автономно. Жодна їхня дія не була санкціонована людиною-оператором заздалегідь, агенти вийшли за межі дозволеного. Що стосується атаки на Тайвань, то тут сама атака від початку була свідомим рішенням людей-операторів.Наразі різні країни світу намагаються вирішити проблеми, що стосуються принаймні двох кейсів — як утримати автономного агента в межах, заданих оператором. Тайванський кейс сюди не вписується: питання там не в тому, чи втримає оператор модель під контролем, а в тому, що моделлю свідомо керує ворожа держава, — і саме про цей сценарій регулятори поки не думають.Поки регулятори намагаються вирішити проблему, деякі компанії намагаються діяти на випередження. 7 серпня ОреnАІ повідомила, що її нова ШІ-модель Аstrа показала здатності знаходити невідомі вразливості й проводити повноцінні кібератаки без участі людини. 10 серпня компанія підтвердила, що частину роботи над Аstrа призупинили — тестувальники фіксували випадки, коли агенти самостійно виходили за межі контрольованого середовища. Британський Інститут безпеки ШІ (АІSІ) повідомив про схожу історію. Агенти на основі ОреnАІ та Аnthrоріс намагалися обманути розробників фішинговими листами, щоб пройти тест на кібербезпеку, — на щастя, поки невдало, без реальної шкоди. У відповідь ОреnАІ посилила вимоги до таких моделей: ізольоване тестування, обмежений доступ до мережі, додатковий моніторинг. Але це рішення самої компанії, а не вимога закону чи регулятора — і воно стосується лише її власних моделей. Тим часом регулятори різних країн світу намагаються активніше шукати рішення, яким чином можна обмежити занадто вправні ШІ-моделі.

Австралія: від рекомендацій до обов’язку рад директорів

Ще до серпневого випадку з бронюванням спортзалу в Австралії замислились про регулювання ШІ. У травні 2026 року Австралійське управління сигнальної розвідки (АSD) разом із агентствами США, Британії, Канади та Нової Зеландії — партнерами по угоді про обмін розвідданими «П’ять очей» — опублікувало документ «Обачне впровадження агентних ШІ-сервісів». Головна його теза проста: що більше в компанії ШІ-агентів, які самостійно виконують завдання й взаємодіють між собою, то більше в неї вразливих місць для зловмисника і то складніше згодом з’ясувати, хто саме з агентів чи людей відповідає за конкретну шкідливу дію.Читайте також: Як альянс «П’ять очей» впливає на розвідувальні можливості України 30 квітня 2026 року Австралійський регулятор пруденційного нагляду (АРRА) — орган, що наглядає за банками, страховиками та пенсійними фондами — вперше сформулював чіткі вимоги щодо ШІ для рад директорів. АРRА очікує, що ради директорів матимуть достатню технічну компетентність, щоб самостійно оцінювати ризики ШІ, а не покладатися лише на пояснення постачальників. Від них також вимагають забезпечити чітке управління ризиками, незалежну перевірку ШІ-систем, контроль за їх постачальниками та готовність до непередбачуваної поведінки моделей і кіберзагроз.

США: виконавчий наказ, експортний контроль і законопроєкт про «ШІ-вимикач»

Якщо Австралія діє через наглядові органи фінансового сектору, то в США немає навіть єдиної точки входу для такого регулювання. Країна не має загального федерального закону про найпотужніші ШІ-моделі, тому реакція на нові проблеми автономності ШІ розпорошена між кількома інститутами, кожен з яких має власні повноваження. У червні 2026 року Білий дім видав виконавчий наказ, яким доручив федеральним відомствам розробити добровільну рамку оцінювання найпотужніших моделей — без обов’язкового ліцензування чи попереднього дозволу. Того ж місяця Міністерство торгівлі тимчасово застосувало експортний контроль до моделей Аnthrоріс. 12 червня компанія призупинила доступ до Сlаudе Мythоs 5 та Сlаudе Fаblе 5, а після скасування обмежень 30 червня відновила доступ.Після інциденту з Нuggіng Fасе конгресмени Тед Лью і Натаніел Моран 23 липня внесли в Конгрес законопроєкт «АІ Кіll Swіtсh Асt», який зобов’язав би компанії зберігати можливість вимикати чи призупиняти свої моделі, а федеральний уряд мав би повноваження ініціювати таке вимкнення для моделі, що вийшла з-під контролю. Лью прямо пов’язав ініціативу з подією щодо зламу Нuggіng Fасе, заявивши, що потужні системи ШІ здатні вийти з-під контролю чи опиратися втручанню людини.Водночас коаліція з 15 генеральних прокурорів штатів-республіканців надіслала ОреnАІ лист із вимогою зберегти усі документи щодо інциденту, попередивши про можливе порушення законів про захист прав споживачів. Проте поки жоден із цих кроків не було доведено до кінця: закон Кіll Swіtсh Асt і слухання в Конгресі досі є пропозиціями без дати голосування, тоді як реально чинними лишаються виконавчий наказ Білого дому та практика експортного контролю міністерства торгівлі, яка вже вплинула на доступність конкретних ШІ-моделей на ринку.

ЄС: інциденти вписалися в уже узгоджений графік ШІ-регулювання

Традиційно найсистемнішу реакцію на проблему «занадто розумного ШІ» показав Євросоюз. 7 липня 2026 року Європейська комісія представила План дій щодо кібербезпеки та штучного інтелекту. Він спирається на вже чинні закони —АІ Асt, Сybеr Rеsіlіеnсе Асt, NІS2 та DОRА — і передбачає створення окремого органу ЄС, який перевірятиме найпотужніші ШІ-моделі ще до їх виходу на ринок. Разом з європейським агентством з кібербезпеки планується розробка спільного підходу до контрольованого доступу до таких моделей у цілях кібербезпеки.2 серпня 2026 року, вже після того, як стало відомо про інцидент з Нuggіng Fасе, у ЄС почали застосовуватися чергові положення АІ Асt, зокрема вимоги щодо прозорості ШІ-систем. Тепер компанії, що їх розробляють — а наразі це ОреnАІ, Аnthrоріс, Gооglе та Меtа — зобов’язані проходити стрес-тестування на стійкість до атак, оцінювати ризики та повідомляти про серйозні інциденти протягом 72 годин. Того ж дня набули чинності обов’язкові правила звітування про серйозні інциденти.

Поки ШІ-автономність випереджає закон

Технологічно всі описані кейси показують, як ШІ-агенти здатні перейти від виконання окремих команд до самостійного планування цілого ланцюжка дій без покрокового підтвердження людини. Мельбурнський агент сам знайшов спосіб обійти обмеження бронювання. Моделі ОреnАІ самостійно вийшли за межі ізольованого тестового середовища.Окрім того, кейс атаки на Тайвань показав, що ШІ-інструменти уже стають зброєю не лише у конвенційному протистоянні, але й в організації кібератак. Це історія про те, як, поки регулятори демократичних країн світу прискорено запускають механізми оцінки й звітування про кіберспроможності моделей, ці самі спроможності застосовують як зброю в міждержавному протистоянні.Технологічно ці кейси об’єднує одне: ізольоване середовище чи чітко прописане обмеження більше не гарантують, що агент залишиться в заданих межах. Модель, яка вміє сама шукати вразливості, пробувати різні підходи і змінювати тактику після невдачі, здатна знайти лазівку там, де людина її не передбачила. Причому може йтися як про бронювання спортзалу, так і про атаку на урядову мережу.Саме ця здатність, а не намір чи форма контролю, і визначає, наскільки агент керований. Розрив між швидкістю, з якою зростають ці спроможності, і швидкістю, з якою людина встигає їх передбачити й обмежити, і є те, що показали ці три тижні найточніше.Це означає, що регулювання має встигати не лише за появою нових моделей, а й за зростанням їх автономності. Якщо правила щодо контролю агентів з’являтимуться вже після того, як вони отримають доступ до критичної інфраструктури та реальних систем, регулятор завжди діятиме постфактум. Тому ключове питання зараз не в тому, чи потрібні обмеження, а в тому, наскільки швидко їх можна створити й запровадити.

Повномасштабне вторгнення Росії в Україну у 2022 році змусило НАТО переглянути підхід до оборони східного флангу. Якщо раніше присутність союзників у країнах Балтії та Центрально-Східної Європи значною мірою виконувала функцію політичного сигналу і стримування, то тепер Альянс намагається побудувати систему, здатну вести масштабну війну з першого дня конфлікту.Йдеться вже не лише про кількість військових, які перебувають на східному фланзі. НАТО створює регіональні оборонні плани, заздалегідь визначає сили, які мають захищати конкретних союзників, розміщує техніку і боєприпаси ближче до потенційного театру бойових дій, розширює командну структуру та відпрацьовує швидке перекидання підкріплень. Водночас східний фланг дедалі більше сприймається як пов’язана система — від Арктики і Балтійського моря до Чорного моря.Це важливо ще й тому, що сама Росія не залишається статичною. Війна проти України стала для російських військових своєрідною лабораторією, де Москва змінює тактику, нарощує виробництво озброєнь і вчиться обходити ті обмеження, які виявилися на полі бою. Тому НАТО фактично перебуває у перегонах: Альянс має одночасно будувати нову систему оборони і встигати за адаптацією потенційного противника.

Війська мають бути не просто присутні — вони мають бути готові воювати

Станом на червень 2026 року НАТО має дев’ять багатонаціональних формувань Передових сухопутних сил (Fоrwаrd Lаnd Fоrсеs) у Болгарії, Естонії, Фінляндії, Угорщині, Латвії, Литві, Польщі, Румунії та Словаччині. Вони працюють разом із національними силами країн перебування та мають бути першою лінією реагування у разі кризи.Водночас НАТО не розраховує, що цих сил буде достатньо для ведення великої війни. Концепція передбачає поєднання сил, які вже перебувають на місці, із заздалегідь визначеними підкріпленнями. Йдеться також про попередньо розміщені запаси озброєння та боєприпасів, інтегровану протиповітряну і протиракетну оборону, посилене командування та управління. Саме це відрізняє нинішню модель від підходу попередніх років.Британський експерт із питань Росії, України та європейської безпеки, старший науковий співробітник Іntеrnаtіоnаl Сеntrе fоr Dеfеnсе аnd Sесurіty (ІСDS) у Таллінні та асоційований співробітник Сhаthаm Ноusе Джеймс Шерр у коментарі Тижню зазначає, що нинішню систему східного флангу варто оцінювати саме з урахуванням цієї зміни.«Дивовижна кількість людей, які мали би розуміти ситуацію краще, продовжують відтворювати сценарій Криму/Донбасу — “зелені чоловічки”, “сили без розпізнавальних знаків” — так, ніби ситуацію на сході України у 2014 році та східних союзників НАТО у 2026 році хоч якось можна порівнювати. У 2014 році Україна була країною, охопленою заворушеннями, її місцеві політичні структури, органи безпеки та правоохоронні органи були підірвані. Натомість національні системи оборони та безпеки країн Балтії є одними з найбільш згуртованих та інтегрованих у Європі. Обізнаність щодо ситуації та знання місцевого контексту перебувають на винятково високому рівні, і це включає знання про тих, хто перебуває на наших територіях і чиї лояльність і наміри викликають сумніви. Лояльність переважної більшості населення та її громадянська свідомість безсумнівна. Якщо росіяни будуть настільки нерозсудливими, щоб повторити сценарій Донбасу, вони виявлять, що “нинішня архітектура” та місцеві сили більш ніж достатні для протидії такому виклику — і це ще до прибуття будь-яких підкріплень ззовні», — зазначає він.За словами Джеймса Шерра, єдині сценарії нападу, до яких варто ставитися серйозно, — це ті, які неможливо приховати.«Росіяни будуть змушені вести навіть обмежену війну саме як війну, і підготовка до неї буде помітною. З боку НАТО спроможності національних розвідувальних систем і рівень обміну розвідувальною інформацією є значними. Готовність, розгортання та правила застосування національних резервних сил і Передових сухопутних сил (Fоrwаrd Lаnd Fоrсеs) майже гарантують, що Росія зустріне рішучий опір у разі нападу. Вже з першого дня SНАРЕ (Головне командування союзних сил у Європі) та інші командування НАТО не матимуть жодних сумнівів щодо того, що сталося», — каже він Тижню.Британський експерт також додає, що за будь-якого сценарію воєнні цілі Росії полягатимуть у тому, щоб зруйнувати згуртованість НАТО, знищити сили на безпосередньому театрі військових дій і змусити Альянс визнати поразку у найкоротші терміни. І якщо Росія не буде впевнена у досягненні цих цілей, то вона не розпочне війну.

Військова мобільність: проблема, яку не можна вирішити за кілька років

Навіть найкраще спланована система не працюватиме без можливості швидко переміщати людей, техніку, боєприпаси та паливо. Французький експерт із питань європейської оборони, оборонної промисловості та військової мобільності, колишній старший науковий співробітник Французького інституту міжнародних і стратегічних відносин (ІRІS) Максим Корде наголошує Тижню, що військова мобільність — це довгострокова політика.«Військова мобільність є політикою на 10–15 років (якщо враховувати питання інфраструктури), і навіть якщо певного важливого прогресу вже досягнуто і буде досягнуто до 2030 року, я би сказав, що попереднє розміщення європейських сил (з наступальним озброєнням, а не лише оборонним, як у випадку зі змінами у британських силах в Естонії) на східному фланзі допомогло би Європі ефективніше реагувати на короткострокову загрозу з боку Росії», — зазначає він.Водночас Джеймс Шерр застерігає від сприйняття військової мобільності лише як проблеми інфраструктури.«Військова мобільність була викликом учорашнього дня. Війна в Україні змінила спосіб ведення воєн, і ці зміни, ймовірно, набуватимуть ще більшого розмаху у майбутньому. Поширення, спроможності та, особливо, адаптивність безпілотних систем роблять видимі сили — війська чи транспорт, легко броньовані або броньовані — вразливими до виявлення та негайного знищення. Крім того, початковий період війни залишається надзвичайно важливим. Учора виклик посилювався недостатністю сил на театрі воєнних дій, часом, необхідним НАТО для ухвалення рішення щодо застосування статті 5, а також додатковим часом, потрібним для розгортання сил на сході. Сьогодні сили, що вже перебувають на місцях, мають значні спроможності, а Передові сухопутні сили, ймовірно, забезпечать вступ союзників НАТО у боротьбу вже на початку бойових дій», — каже він Тижню.Джеймс Шерр також зазначає, що, окрім трьох провідних країн у державах Балтії —  Великої Британії, Канади та Німеччини — наразі є також понад десяток держав-учасниць, включаючи данський механізований батальйон у Латвії та 500 шведських солдатів у Литві.«У випадку з Естонією британська бригада є повністю інтегрованим компонентом Сил оборони Естонії та підпорядковується командувачу естонської дивізії. Естонська аксіома звучить так: “У Брюсселі ви можете розмовляти, у Вашингтоні ви можете розмовляти. Тут ми воюємо”», — додає він.Водночас Росія теж вчиться на війні. Москва за роки війни не лише зазнала великих втрат, а й перебудувала частину своїх підходів. ІІSS зазначає, що російські сили продовжують адаптувати тактику, а Росія зберігає здатність підтримувати наступальні операції попри значні втрати.Джеймс Шерр зазначає, що НАТО наразі відбудовує свій східний фланг швидше, ніж Росія відновлює та модернізує свої військові спроможності.«Це триватиме доти, доки війна в Україні поглинатиме левову частку уваги Росії. Росія вже не досягає поставлених цілей із набору військовослужбовців для війни в Україні. Ці обставини не дозволять їй сформувати окреме угруповання для ведення війни проти НАТО. Однак ситуація може кардинально змінитися, якщо Україна зазнає поразки», — каже він Тижню.За його словами, тоді передислокація російських сил та їхнє відновлення можуть змінити динаміку на користь Росії — причому швидше, ніж багато хто зараз очікує.«Сьогодні величезна увага приділяється готовності військ, мобілізації резервних сил, їхній чисельності та спроможностям. Естонія, наприклад, поставила за мету розгорнути сили чисельністю 45 000 осіб протягом 24 годин, збільшивши їх до 200 000 протягом кількох тижнів. Раптові навчання тепер відіграють значну роль у підготовці. Передові сухопутні сили важать набагато більше, ніж кілька років тому», — каже Джеймс Шерр.Одним із головних викликів для НАТО залишається перетворення технологічних уроків на зміни у військовій доктрині та оборонному виробництві.«Усе більше стає зрозуміло, що перемога тепер залежить від здобуття та збереження асиметричної переваги у технологічно нестабільному середовищі. Більш болючим є процес узгодження змін в оборонній промисловості з трансформацією військової доктрини. Нарешті, стає загальновизнаним — дехто сприймає це з ентузіазмом, дехто неохоче, — що Україна є важливим учасником європейської безпеки, а не просто її споживачем», — додає він Тижню.

Початок за посиланням.

Декларація про державний суверенітет України та її реалізація

В умовах протистояння з імперським союзним центром у напруженій двомісячній роботі Верховна Рада України першого скликання підготувала й 16 липня 1990 року ухвалила загалом Декларацію про державний суверенітет України, яка стала дороговказом для здобуття державної незалежності.19 серпня 1991 року. Київ, площа Жовтневої революції (нині — Майдан Незалежності). В Москві — державний переворот. Владу захопили «силовики», створено військову хунту ГКЧП, яка хоче зупинити поступ України до державної незалежності. Стривожені кияни зібрались на мітингНародні депутати України першого скликання член Народного Руху України Іван Заєць і член Комуністичної партії України Микола Шведенко обоє підтримали фундаментальні проукраїнські положення Декларації про державний суверенітет. Зокрема, вони голосували за назву країни не «УРСР», а «Україна» — у Декларації вперше в новітній національній історії було вжито слово «Україна» як офіційну назву держави. Їхні голоси були й за перший розділ Декларації «Самовизначення української нації», де відзначалося, що «суверенна національна держава розвивається в існуючих кордонах на основі здійснення українською нацією свого невід’ємного права на самовизначення». Вони обидва підтримали право України на власні збройні сили. А Іван Заєць до того ж як один з ініціаторів Декларації обґрунтовував перед правниками потребу її ухвалення й подав до Парламенту власний варіант Декларації, норма якої щодо права України на внутрішні війська й органи державної безпеки була підтримана Верховною Радою.Послідовно реалізуючи положення Декларації, народні депутати першого скликання внесли зміни до Конституції України, які встановили її пріоритет над Конституцією СРСР і тим самим у конституційному вимірі вже тоді фактично визнали Україну незалежною державою. Згодом ухвалили фундаментальні правові акти, зокрема Закон про економічну самостійність України, які утворили політико-правову основу для проголошення повної державної незалежності України.Одним з перших законів, ухвалених на виконання Декларації, був Закон про повернення в Україну військовослужбовців-українців, які служили в гарячих точках СРСР, поданий народним депутатом України Степаном Хмарою.Згодом Верховна Рада зупинила дію на території України низки актів вищих органів влади СРСР із найважливіших соціально-економічних питань. До юрисдикції України було переведено всі підприємства союзного підпорядкування, обернено з власності СРСР у власність України системні галузеві банки, створено Національний банк України, а наприкінці липня 1991 року припинено сплату податків до союзного бюджету, що означало фінансовий розрив з імперією.

ГКЧП. Акт проголошення незалежності. Референдум. Вихід з СРСР

Україна крок за кроком ішла до повної державної незалежності.27 червня 1991 року, продовжуючи реалізацію положень Декларації всупереч жорсткому тиску Москви, Верховна Рада України (тоді ще УРСР) конституційною більшістю (345 — за) ухвалила безпрецедентне рішення — відклала на невизначений час розгляд проєкту нового Союзного договору, підготовленого Москвою.Це рішення українського парламенту призвело до зриву призначеного на 20 серпня 1991 року підписання в Москві нового Союзного договору, оскільки всі «союзні республіки» (крім країн Балтії та Грузії) вже парафували його проєкт, чим дали згоду на підписання.В Кремлі зрозуміли: підписати новий Союзний договір без України означало б поставити хрест на оновленому Радянському Союзі. Тому напередодні дня підписання, рано-вранці 19 серпня 1991 року, всю повноту влади в СРСР перехопила військова хунта силовиків — ГКЧП (російською — Государственный комитет чрезвычайного положения). Чинного Президента СРСР було відсторонено від влади, на вулиці Москви та інших міст виїхали танки й бронемашини.Спеціальними актами ГКЧП «перебудова, гласність, демократія» були зупинені. Дія конституцій союзних республік була припинена, введено воєнний стан, до Києва прибув заступник міністра оборони СРСР з ультимативною вимогою виконувати рішення й указівки ГКЧП.24 серпня 1991 року. Автор Акту проголошення незалежності багаторічний політвʼязень радянських таборів, народний депутат України Левко Лук’яненко закликає всіх депутатів парламенту, незалежно від їхніх політичних поглядів, голосувати за Акт проголошення Незалежності УкраїниУ драматичні дні Московського заколоту Верховна Рада зібралася 24 серпня 1991 року на позачергову сесію та, здійснюючи Декларацію про державний суверенітет, ухвалила Акт проголошення незалежності України, що ознаменувало відновлення в сучасних геополітичних умовах повної державної незалежності й створення самостійної держави України.Серед тих, хто голосував за Акт проголошення незалежності України, був і народний депутат України першого скликання, член Народного Руху України Іван Заєць. Уродженець Житомирщини із села Лозниця Народицького району, яке після аварії на ЧАЕС, що сталася 26 квітня 1986 року через військові ядерні експерименти Російської імперії, потрапило в радіоактивну Чорнобильську зону й було повністю відселене. Іван Заєць був обраний до Верховної Ради киянами у Святошинському виборчому окрузі, де тоді жив разом із сім’єю.24 серпня 1991 року. Останні консультації Головуючих – Голови Верховної Ради Леоніда Кравчука, першого заступника Голови Іван Плюща, заступника Голови Володимира Гриньова – із депутатами щодо остаточних формулювань тексту Акта проголошення незалежності України.За Акт проголошення незалежності України голосував і народний депутат України першого скликання, член Компартії України Микола Шведенко. Народжений у селі Миколаївка Овідіопольського району Одещини, він був обраний до Верховної Ради луганцями в Станично-Луганському виборчому окрузі, де тоді жив і працював. Станиця Луганська з 2014 року окупована російськими агресорами.Тоді ж, 24 серпня 1991 року, за ініціативи народного депутата України, голови Народної Ради академіка Ігоря Юхновського депутати ухвалили рішення про проведення 1 грудня 1991 року Всенародного референдуму на підтримку Акту проголошення незалежності України.24 серпня 1991 року. 21 година 08 хв. Народні депутати України вносять до сесійної зали Верховної Ради величезний синьо-жовтий прапор. Попереду В’ячеслав Чорновіл та Іван Заєць, за ними — Микола Поровський і Михайло Косів. На передньому плані справа народний депутат України Тарас Стецьків1 грудня 1991 року 90,3 % громадян України в усіх регіонах, разом із Кримом і Севастополем, сказали так Акту проголошення незалежності України, ухваленому Верховною Радою. Не було в Україні жодного міста, села, селища де б голоси «Так, підтримую» були в меншості. А це означало виконання всіх вимог закону СРСР про порядок виходу (чи, як тоді сумно жартували, невиходу) союзної республіки зі складу СРСР.Референдум поставив останню крапку в довгій боротьбі, у глибоко вистражданій, продуманій та організованій роботі з підготування до проголошення незалежності України й самого її проголошення. Він на найвищому — народному — рівні легітимізував створення новітньої української держави.І вже 5 грудня 1991 року у своєму Зверненні до парламентів і народів світу Верховна Рада України першого скликання констатувала факт виходу України з Радянського Союзу, що мало наслідком крах російсько-комуністичної ідеології та швидкий розвал СРСР.

Завдяки чому ЦЕ сталося. І чому сталося саме ТОДІ

Як свідчать факти й документи, спогади учасників тих подій та очевидців, незалежна українська держава постала завдяки трьом головним історичним факторам:Тисячолітня тяглість, спадковість українського державотворення. Непохитна ідея державності, живлена віковічним прагненням до неї попередніх поколінь. Безперервна боротьба мільйонів українців за державну незалежність ціною колосальних людських жертв.Воля українського народу до незалежної держави, виявлена наприкінці 1980-х — на початку 1990-х років, яку реалізувала Верховна Рада України першого скликання й народні депутати України першого скликання, отримавши на те мандат від народу.Послідовна державотворча робота народних депутатів України першого скликання із широким залученням патріотично налаштованих громадян, активних фахівців за незмінної підтримки більшості українського народу. Активна проукраїнська позиція депутатів Народної Ради, підтримана абсолютною більшістю народних депутатів Верховної Ради, зокрема з-поміж комуністів, які почувалися більше українцями, ніж орієнтованими на Росію комуністами.

Підсумок

Проголошення державної незалежності та створення самостійної держави України було глибоко послідовною, а не разовою дією.У прагненні українського народу до державної незалежності була і є спадковість, довга історична тяглість, за якою стояли й стоять покоління борців за незалежність України.Вершинна перемога українського народу, якою стало проголошення державної незалежності й створення незалежної самостійної держави України, відновлення тисячолітньої української державності, крах російської комуністичної ідеології та розвал Радянського Союзу, була здобута не так силою, як розумом, організованістю, важкою творчою працею, опорою на волю народу й непохитну ідею української державності.24 серпня 1992 р. Урочистості з нагоди передачі клейнод Української Народної Республіки Президенту та Уряду України та з нагоди першої річниці Незалежності України. В центрі — сидить Патріарх Київський і Всієї України Мстислав (Скрипник). Справа стоять — Президент України Леонід Кравчук, президент УНР в екзилі Микола Плав’юк та інші особиІ це надає нам життєвих сил і наснаги в нинішньому збройному відстоюванні державної незалежності України та нашої ідентичності, демонструє безперервну тисячолітню тяглість державотворення українського народу й непохитну віру в нашу перемогу.У п’ятому Уряді незалежної України народний депутат України першого скликання Іван Заєць був міністром екології та природних ресурсів. Микола Шведенко в четвертому та п’ятому Уряді незалежної України був міністром рибного господарства України.З початком повномасштабної війни в лютому 2022 року народний депутат України першого скликання полковник Микола Шведенко зі зброєю в руках приєднався до українського війська в протистоянні російській агресії. Він і досі служить у батальйоні «Воля» Добровольчого формування територіальної громади (ДФТГ). Народний депутат України першого скликання Іван Заєць з перших днів повномасштабної війни допомагає Збройним Силам України та виконує активну державницьку просвітницьку роботу.Обоє, як і раніше, стоять на захисті української держави, її суверенітету й незалежності.

Тридцять п’ять років тому українці змогли вирватись із лап Російської імперії. Постала самостійна держава Україна, було відновлено тисячолітню незалежну державність українського народу. З’явилася надія на достойне життя на своїй землі в сім’ї вільних народів Європи і світу.

Чому Росія хоче нас знищити

Відтоді незалежна українська держава стала непробивним муром проти відродження й розширення Російської імперії та її експансії в Європу й у світ. Без України, чию історію росіяни крали, без освічених і працелюбних українців, без українців-воїнів у складі своєї армії Російська імперія існувати не може.Та Російська імперія, хай би як вона себе називала, нікого не відпускає без крові. Московський агресор хоче знищити державну незалежність України, а з нею — українську ідентичність, мову, культуру, духовність. Хоче повернути нас у російське ярмо, щоб заволодіти ресурсами, перетворити українців на рабів та «остаточно розв’язати українське питання».Лише завдяки титанічному подвигу воїнів і колосальному єднанню нації, коли світ давав незалежній Україні «три дні на падіння Києва й два тижні на падіння України» 2022 року, нам вдалося відвернути цей зловісний сценарій і дати відсіч орді.Але ворог сильний і підступний. І своїх планів він не змінив.

Штампи й перекручення правдивої історії

Проте навіть у нинішніх умовах жорстокої війни з Росією в публічному просторі серед частини українського політикуму й громадян поширені неправдиві штампи й перекручення щодо новітньої історії здобуття державної незалежності України.В одному ряду з маразматичними фразами Путіна та його сатрапів, що України немає, що це штучна держава, створена генштабом Німеччини й Владіміром Лєніним, поширюються нісенітниці доморощених «інтелектуалів», що незалежність нібито проголосила «колоніальна адміністрація», тому вона «несправжня», що незалежність нам з неба впала, тому державу треба перезаснувати.Тут і твердження, що Акт проголошення незалежності ухвалили 24 серпня 1991 року «перелякані комуністи», а Радянський Союз нібито розвалили Єльцин, Кравчук і Шушкевич підписанням Біловезьких угод.Ці та схожі фальсифікації легітимізують кремлівські прагнення знищити Україну, заперечують багатовікову тяглість державотворення українського народу й правдиву історію здобуття новітньої державної незалежності.

Тисячолітня й недавня історія Української державності

Український народ має тисячолітню історію державності й досвіду боротьби за неї. За тисячу років ми пройшли велетенський шлях від Скіфії-Сарматії, Київської держави князя-святителя Русі-України Володимира, його сина Ярослава Мудрого й до наших днів.Ніколи не вщухало бажання українців мати власну незалежну соборну державу. Під час української революції початку ХХ століття на українських землях постало декілька національних держав: Українська Народна Республіка (УНР, 1917–1921), Українська Держава (1918), Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР, 1918–1919), Кубанська Народна Республіка (1918–1920). Та всі знищив російський агресор та окупувала російсько-більшовицька імперія, яка згодом назвала себе СРСР.Час перебування України під поневоленням московської комуністично-радянської імперії зла — СРСР — був особливо важким: війни, окупації, масові голодомори, депортації, примусові асиміляції, репресії, тюрми, концтабори…Та українці боролися. У середині ХХ століття це були державники та воїни Карпатської України (1939), Української Держави (1941), воїни Української повстанської армії (1942–1956), дисиденти, правозахисники, політичні в’язні російсько-радянських тюрем і таборів (1960–1990).І тому боротьба українського народу за свободу й незалежність наприкінці 80-х — на початку 90-х років ХХ століття, яка завершилась вершинною перемогою — здобуттям повної державної незалежності й створенням самостійної держави Україна, стала продовженням тисячолітньої боротьби українців за власну незалежну державу.

Боротьба за Українську державність наприкінці 80-х — на початку 90-х років ХХ століття

У той час Російська імперія, яка тоді називала себе Радянським Союзом, зазнаючи поразки в глобальному військово-політичному й економічному протистоянні із Заходом, змушена була після десятиліть терору й репресій послабити режим, цензуру, запровадити елементи демократії та поступово відпускати політичних в’язнів.Працівники Київського Авіазавод та мешканці Києва на демонстрації за демократичний закон про вибори, суверенітет України, права громадянВ Україну з російських концтаборів повернулися й продовжили боротьбу за державну незалежність Левко Лук’яненко, Степан Хмара, В’ячеслав Чорновіл, Олесь Шевченко, брати Михайло й Богдан Горині, подружжя Калинців — Ігор та Ірина, Генріх Алтунян, Богдан Ребрик, Левко Горохівський, Микола Горбаль, Мустафа Джемілєв, Євген Сверстюк, Йосиф Зісельс, Анатолій Лупиніс, Мирослав Маринович, Василь Овсієнко, Зеновій Красівський, Іван Гель, Микола Руденко, Євген Пронюк, Василь Лісовий, Микола Матусевич, Сергій Бабич і десятки їхніх соратників.Своєю незламною позицією вони надихали на боротьбу за незалежність мільйони українців. Державницький, національно-визвольний, національно-культурний, робітничий, молодіжний, екологічний, громадянський рухи заволодівали настроями людей. Провідну роль, особливо на заході й у центрі України, відігравали заснована колишніми політв’язнями Українська Гельсінська спілка й створений у вересні 1989 року Народний рух України. На сході України важливою формою протесту були робітничий і страйковий шахтарський рухи, які від економічних вимог швидко еволюціонували до підтримки ідеї суверенітету й державної незалежності України.Люди відганяли страх, виступали на захист прав, свобод, людської та національної гідності, боролися за державність української мови, відродження духовності, за економічні права, екологічну безпеку — і так скидали із себе російсько-комуністичну облуду.Особливе значення мала боротьба за справедливий закон про вибори. Керівна Комуністична партія вже тоді хотіла нав’язати партійні списки, зарезервувавши собі половину місць у Парламенті для нібито громадських організацій, якими тоді була сама Компартія та її сателіти. Але справедливий виборчий закон вдалося вибороти, що мало величезне значення для подальшої боротьби за державну незалежність України.22 січня 1919 року, перша річниця проголошення державної незалежності Української Народної Республіки (УНР). Софійська площа в Києві. Проголошення Акта злуки Української Народної Республіки із Західно-Українською Народною Республікою (ЗУНР), об’єднання в єдину Соборну державу українських земель. А через 70 років, 21 січня 1990 року трьохмільйонний людський ланцюг з національними прапорами і гаслами, довжиною більше 700 кілометрів від Івано-Франківська, через Стрий (з відгалуженням на Закарпаття до Ужгорода), Львів, Тернопіль, Рівне, Житомир з величезним мітингом на Софійської площі показав прагнення українців до державної незалежності і єдності Українських земель.21 січня 1990 року, напередодні 72-ї річниці проголошення державної незалежності УНР (22 січня 1918 року) і 71-ї річниці Дня злуки — об’єднання ЗУНР і УНР в єдину соборну Українську державу (22 січня 1919 року), організований Народним рухом тримільйонний людський ланцюг з національними прапорами й гаслами довжиною понад 700 кілометрів від Івано-Франківська, через Стрий (з відгалуженням на Закарпаття до Ужгорода), Львів, Тернопіль, Рівне, Житомир до Софійської площі в центрі Києва показав прагнення українців до державної незалежності та єдності українських земель.Читайте також: Декларація про державний суверенітет України та боротьба за неї На цьому тлі навесні 1990 року відбулися перші в СРСР демократичні вибори до Верховної Ради Української РСР. У 450 виборчих мажоритарних округах на альтернативних засадах у жорсткому протистоянні кандидатів були обрані народні депутати УРСР дванадцятого скликання — останнього в радянській Україні й першого в історії незалежної держави Україна. У виборах взяли участь 85 % виборців, що становило 31 мільйон осіб, а склад Верховної Ради оновився на 90 %.Уперше за сім десятиліть новітньої української історії депутати Верховної Ради не були призначені згори керованою з Москви Комуністичною партією. Кожен з них, незалежно від політичних уподобань, особисто боровся і був обраний громадянами — виборцями свого округу, де зазвичай жив і працював і сам кандидат, і його сім’я. Тому абсолютна більшість депутатів дорожила довірою виборців і прагнула її виправдати.15 травня 1990 року новообрана Верховна Рада Української РСР розпочала роботу на постійній основі, а не дводенними сесіями двічі на рік, як раніше. Саме цьому скликанню Верховної Ради судилося «поховати» УРСР і одночасно «народити» самостійну незалежну державу Україна.15 травня 1990 року. Зал засідань Верховної Ради. Народні депутати слухають доповідь Голови ЦВК, який відкрив перше засідання новообраної Верховної Ради Української РСР дванадцятого скликання і повідомив, що Верховна Рада є законно обраною і правомочною. Тут і далі фото: Олександр Клименко, Олексій Хилюк

Опозиція та більшість

У Парламенті сформувалися дві великі депутатські групи. 8 червня 1990 року заявила про своє створення опозиційна Народна Рада зі 125 депутатами. Основою Народної Ради став Демократичний блок, депутатів якого на виборах підтримували Народний рух України, Українська Гельсінська спілка, Зелений світ, Товариство «Меморіал», Товариство української мови імені Тараса Шевченка, Громадянський фронт, робітничі та шахтарські страйкові комітети Донбасу. До Народної Ради також увійшла більшість депутатів Демократичної платформи в Компартії України, утвореної напередодні виборів.До складу Народної Ради увійшов і 37-річний Іван Заєць, науковий співробітник Інституту економіки Академії наук України, член Народного руху України, один із його фундаторів. Народним депутатом його обрали виборці Святошинського виборчого округу № 17 міста Києва, де Іван Заєць змагався з двадцятьма трьома іншими кандидатами й переміг у другому турі, отримавши 59,96 % голосів виборців.28 червня 1990 року про офіційне оформлення оголосила парламентська більшість «За суверенну радянську Україну». З 380 депутатів-комуністів у Верховній Раді в згадану більшість увійшло лише 239 осіб. Частина комуністів, які залишилися позафракційними, пізніше створили інші депутатські групи: «Незалежні», «Земля і воля», «Аграрії», «Промисловці».В центрі —народний депутат України Олесь Шевченко (місто Київ) дискутує з Анатолієм Матвієнком — членом Президії, головою Комісії з питань молоді та спорту (Вінницька область).35-річний Микола Шведенко, член Компартії України, директор Луганського обласного виробничого рибокомбінату, увійшов до складу депутатської більшості «За суверенну радянську Україну». Народним депутатом його обрали виборці Станично-Луганського виборчого округу № 72 Луганської області, де Микола Шведенко змагався з трьома іншими кандидатами й переміг у другому турі, отримавши 62,18 % голосів виборців.Більшість, яку в народі називали «Група 239» за кількістю її членів, політично не була однорідною. Частина депутатів, крім запеклих ортодоксів, досить швидко почала перейматися державницькими, національно-демократичними ідеями, почуваючись більше українцями, а не орієнтованими на Росію комуністами.Тому комуністи, формально переважаючи кількісно й адміністративно (а це були переважно керівники міністерств, відомств, великих підприємств, установ, організацій, колгоспів, радгоспів, відповідальні працівники партапарату), не домінували в Парламенті. До того ж завдяки суспільній підтримці й справедливій позиції першого Голови Верховної Ради Володимира Івашка опозиція пропорційно кількості депутатів у Народній Раді отримала керівництво в семи з двадцяти трьох парламентських Комісіях, голови яких стали членами Президії Верховної Ради, що мала тоді значні владні повноваження.Опозиційні депутати, серед яких особливий авторитет мали колишні політв’язні російсько-радянських концтаборів, уміло використовували методи парламентської боротьби для пропагування державницьких цілей і роз’яснення їх політичним опонентам. Дискусії в Парламенті завдяки прямій трансляції роботи Верховної Ради першими каналами українського радіо й телебачення безпосередньо впливали на настрої українців і, за словами третього Голови Верховної Ради Івана Плюща, «творили незалежну Україну». Своєю чергою, процеси, що відбувалися в суспільстві, постійні мітинги тисяч людей біля будівлі Верховної Ради, державницьке налаштування значної частини новообраних органів місцевої влади сильно впливали на позицію парламентарів під час обговорення доленосних для України питань.Народні депутати України — колишні політв’язні в оточені людей із квітами. Зліва направо — Левко Горохівський, Олесь Шевченко, Левко Лук’яненко, Степан Хмара, Михайло Горинь, Богдан Ребрик, Ірина Калинець, В’ячеслав Чорновіл, Богдан Горинь, Генріх Алтунян, Михайло Косів.Тому від самого початку роботи нова Верховна Рада під впливом державницьких, національно-демократичних ідей і суспільних настроїв послідовно рухалася до проголошення суверенітету й державної незалежності України.Продовження за посиланням.

У Києві на Національному військовому меморіальному кладовищі відбулось урочисте перепоховання полковників Армії Української Народної Республіки, видатних політичних діячів, лідерів ОУН Андрія Мельника і Євгена Коновальця. На урочистостях були присутні президент України Володимир Зеленський та інші очільники держави. Про ці події у відкритому доступі є чимало інформації, фото- та відеоматеріалу.Під час поховання обох українських військових діячів було дотримано традицій Армії Української Народної Республіки: на труні лежали головний убір і шабля, які фігурують на багатьох фото з цих урочистих подій.Ще під час перепідготовки до перепоховання постало питання: а яка, власне, шапка має лежати на труні у Євгена Коновальця й Андрія Мельника? Бо шапка зі шликом, або велика кудлата папаха, для формування січових стрільців, які вони очолювали, взагалі не характерна. Мазепинка теж була відкинута, бо ж січові стрільці носили кашкети, або, в урочистих випадках — так звані каски Адріана франко-бельгійського зразка. Водночас на всіх фото того часу (звісно, чорно-білих, бо інших не було) Андрій Мельник і Євген Коновалець фігурують у кашкетах. Тому спеціально для цих урочистих заходів було виготовлено два синьо-жовті кашкети.Фотографії з перепоховання Андрія Мельника з синьо-жовтим кашкетом на труні пройшли майже непоміченими. Проте головний убір цих кольорів на труні Євгена Коновальця викликав жваве обговорення серед поціновувачів української мілітарної історії. Бо з 1990-х років (і передусім завдяки саме моїм розвідкам, статтям та працям) вважається, що синьо-жовтий кашкет — це лише уніформологічна відзнака 1-го Українського козацького полку імені Богдана Хмельницького (або просто Богданівського).Читайте також: «Синодик Славних Лицарів»: як ховали та вшановували загиблих вояків Армії Української Народної Республіки Тому я хотів би розглянути це питання детальніше. Синьо-жовтий кашкет дійсно вперше з’явився у травні 1917 року у 1-му Українському полку імені Богдана Хмельницького, але з часом став приналежністю всіх військових частин Центральної Ради, а невдовзі — й Армії УНР. І широко використовувався вояками УНР аж до 1924 року.Перша публікація у газеті «Нова Рада» від 29.11.1917 про формування «Галицького куреня» у складі 1-го Українського запасного полку, старшини якого носили синьо-жовті кашкети.Формування січових стрільців Євгена Коновальця також нерозривно пов’язане з полком імені Богдана Хмельницького. Просто про цю частину історії практично ніхто не знає.Спочатку існував лише один український полк (Богданівський), представники якого носили синьо-жовті кашкети. Невдовзі з нього виділилась іще одна частина — 1-й Український запасний полк. І його старшини, а слідом за ними й патріотично налаштовані козаки, теж виготовляли собі синьо-жовті кашкети. Найздібніші юнаки з обох полків вступили до 2-ї Київської школи прапорщиків, незабаром перетвореної на 1-шу Українську школу ім. Богдана Хмельницького — і вони теж носили синьо-жовті кашкети. Достеменний факт, що саме в таких кашкетах юнаки та старшини охороняли Центральну Раду, а козаки 1-го Українського запасного полку займали різні державні інституції у Києві наприкінці жовтня 1917 року.Потім з 1-го Українського запасного полку було виділено 3-й Сердюцький полк імені гетьмана Петра Дорошенка, і він теж «успадкував» синьо-жовті кашкети. А слідом за ним — і інші частини так званої Сердюцької дивізії, до якої належали як Богданівський, так і Дорошенківський полки.Курінь січових стрільців, який спочатку офіційно називався просто «Галицький» (навіть не «Галицько-Буковинський»), почав створюватись у 1-му Українському запасному полку, а невдовзі вийшов з його складу та перебував у 3-му Сердюцькому ім. Гетьмана Петра Дорошенка полку.29 листопада 1917 року (за старим стилем) провідний український часопис того часу «Нова Рада» повідомляв про формування січових стрільців: «Галицький курінь. При першому запасному українському сердюцькому полкові організувався курінь з галичан, буковинців і угорських українців. Незабаром цей курінь буде присягати на вірність Українській Народній Республіці».Ще за кілька днів була опублікована ось яка інформація: «При Сердюцькому Дорошенківському полку наказано сформувати “Галицький Січовий Курінь” із полонених військових та біженців галичан-українців. Офіцерами цього куріня можуть бути тільки українці-галичане, командіром же куріня призначено українця не з числа полонених, члена Всеукр. Ради В. Депут. Поручика Грицька Лисенка».

Чи могли носити синьо-жовті кашкети окремі старшини січових стрільців?

Звісно, бо, по-перше, синьо-жовті кашкети були неодмінною формою одягу полків, при яких вони формувались і до складу яких організаційно належали до лютого 1918 року.Андрій Мельник вірогідно у синьо-жовтому кашкеті (жовтий на старих фото завжди виглядає чорним), фото 1919 року, коли він, вочевидь, був деякий час начальником штабу Армії УНРПо-друге, це видно з фотографій того часу (бо документів з часів формування київських січових стрільців практично не збереглося, і навіть спогадів украй обмаль). Фотографії — чорно-білі. На їх дослідження, особливо в контексті кольороподілу, пішло багато десятиліть. Але всі дослідники кінець-кінцем зійшлися в одному: на старих фотографіях, що друкувалися зі скляних негативів, жовтий виходив майже чорним, блакитний — світло-сірим, синій — темно-сірим. А буває, що на фотографіях поганої якості ці кашкети виглядають просто чорними. Але в порівнянні з польовими кашкетами стає зрозумілим, що вони кольорові.На відомому портреті Андрія Мельника у головному уборі з круглою кокардою, який датується 1919 роком, — однозначно саме синьо-жовтий кашкет. На групових фотографіях деяких підрозділів січових стрільців початку 1918 року ми чітко бачимо як захисні польові (зелені), так і значно темніші — кольорові кашкети. Вочевидь, вони теж синьо-жовті.Збереглося чорно-біле фото ще одного найближчого соратника Євгена Коновальця — сотника Миколи Сціборського, яке датується 1921–1922 роками. Він був ад’ютантом 1-го Лубенського кінного полку імені Максима Залізняка. Офіційною відміною цією частини були блакитно-жовті кашкети з білими випушками. Однозначно, Сціборський на фото саме в такому.Сотник Микола Сціборський у блакитно-жовтому кашкеті з білими випушками свого 1-го Лубенського кінного ім. Максима Залізняка полку. Його петлиці з відзнаками сотника також були жовтого кольору (приналежність кінноти). На фото вони вийшли чорнимиОтже, військові та політичні соратники Євгена Коновальця — Андрій Мельник і Микола Сціборський — носили синьо-жовті кашкети, і в курені Січових стрільців 1918 року вони також використовувалися. Крім того, такий головний убір залюбки замовляли та носили й інші вояки Армії Української Народної Республіки — як своєрідний «бренд».Отже, синьо-жовтий кашкет — це головний убір, який може символізувати й уособлювати всю Армію Української Народної Республіки, а не лише якесь одне формування. Саме тому для урочистостей, присвячених перепохованню на батьківщині Андрія Мельника та Євгена Коновальця, й було виготовлено синьо-жовті кашкети.Січові стрільці, що охороняли Центральну Раду під час відступу з Києва у лютому 1918 року. На вояках: папахи, польові кашкети, а також кольорові, вочевидь, синьо-жовті.Нині обидва кашкети передані до Національного військово-історичного музею України й далі використовуватимуться для різних урочистих заходів, присвячених боротьбі за Державність, у 1917–1924 роках.

У Києві на Національному військовому меморіальному кладовищі відбулось урочисте перепоховання полковників Армії Української Народної Республіки, видатних політичних діячів, лідерів ОУН Андрія Мельника і Євгена Коновальця. На урочистостях були присутні президент України Володимир Зеленський та інші очільники держави. Про ці події у відкритому доступі є чимало інформації, фото- та відеоматеріалу.Під час поховання обох українських військових діячів було дотримано традицій Армії Української Народної Республіки: на труні лежали головний убір і шабля, які фігурують на багатьох фото з цих урочистих подій.Ще під час перепідготовки до перепоховання постало питання: а яка, власне, шапка має лежати на труні у Євгена Коновальця й Андрія Мельника? Бо шапка зі шликом, або велика кудлата папаха, для формування січових стрільців, які вони очолювали, взагалі не характерна. Мазепинка теж була відкинута, бо ж січові стрільці носили кашкети, або, в урочистих випадках — так звані каски Адріана франко-бельгійського зразка. Водночас на всіх фото того часу (звісно, чорно-білих, бо інших не було) Андрій Мельник і Євген Коновалець фігурують у кашкетах. Тому спеціально для цих урочистих заходів було виготовлено два синьо-жовті кашкети.Фотографії з перепоховання Андрія Мельника з синьо-жовтим кашкетом на труні пройшли майже непоміченими. Проте головний убір цих кольорів на труні Євгена Коновальця викликав жваве обговорення серед поціновувачів української мілітарної історії. Бо з 1990-х років (і передусім завдяки саме моїм розвідкам, статтям та працям) вважається, що синьо-жовтий кашкет — це лише уніформологічна відзнака 1-го Українського козацького полку імені Богдана Хмельницького (або просто Богданівського).Читайте також: «Синодик Славних Лицарів»: як ховали та вшановували загиблих вояків Армії Української Народної Республіки Тому я хотів би розглянути це питання детальніше. Синьо-жовтий кашкет дійсно вперше з’явився у травні 1917 року у 1-му Українському полку імені Богдана Хмельницького, але з часом став приналежністю всіх військових частин Центральної Ради, а невдовзі — й Армії УНР. І широко використовувався вояками УНР аж до 1924 року.Перша публікація у газеті «Нова Рада» від 29.11.1917 про формування «Галицького куреня» у складі 1-го Українського запасного полку, старшини якого носили синьо-жовті кашкети.Формування січових стрільців Євгена Коновальця також нерозривно пов’язане з полком імені Богдана Хмельницького. Просто про цю частину історії практично ніхто не знає.Спочатку існував лише один український полк (Богданівський), представники якого носили синьо-жовті кашкети. Невдовзі з нього виділилась іще одна частина — 1-й Український запасний полк. І його старшини, а слідом за ними й патріотично налаштовані козаки, теж виготовляли собі синьо-жовті кашкети. Найздібніші юнаки з обох полків вступили до 2-ї Київської школи прапорщиків, незабаром перетвореної на 1-шу Українську школу ім. Богдана Хмельницького — і вони теж носили синьо-жовті кашкети. Достеменний факт, що саме в таких кашкетах юнаки та старшини охороняли Центральну Раду, а козаки 1-го Українського запасного полку займали різні державні інституції у Києві наприкінці жовтня 1917 року.Потім з 1-го Українського запасного полку було виділено 3-й Сердюцький полк імені гетьмана Петра Дорошенка, і він теж «успадкував» синьо-жовті кашкети. А слідом за ним — і інші частини так званої Сердюцької дивізії, до якої належали як Богданівський, так і Дорошенківський полки.Курінь січових стрільців, який спочатку офіційно називався просто «Галицький» (навіть не «Галицько-Буковинський»), почав створюватись у 1-му Українському запасному полку, а невдовзі вийшов з його складу та перебував у 3-му Сердюцькому ім. Гетьмана Петра Дорошенка полку.29 листопада 1917 року (за старим стилем) провідний український часопис того часу «Нова Рада» повідомляв про формування січових стрільців: «Галицький курінь. При першому запасному українському сердюцькому полкові організувався курінь з галичан, буковинців і угорських українців. Незабаром цей курінь буде присягати на вірність Українській Народній Республіці».Ще за кілька днів була опублікована ось яка інформація: «При Сердюцькому Дорошенківському полку наказано сформувати “Галицький Січовий Курінь” із полонених військових та біженців галичан-українців. Офіцерами цього куріня можуть бути тільки українці-галичане, командіром же куріня призначено українця не з числа полонених, члена Всеукр. Ради В. Депут. Поручика Грицька Лисенка».

Чи могли носити синьо-жовті кашкети окремі старшини січових стрільців?

Звісно, бо, по-перше, синьо-жовті кашкети були неодмінною формою одягу полків, при яких вони формувались і до складу яких організаційно належали до лютого 1918 року.Андрій Мельник вірогідно у синьо-жовтому кашкеті (жовтий на старих фото завжди виглядає чорним), фото 1919 року, коли він, вочевидь, був деякий час начальником штабу Армії УНРПо-друге, це видно з фотографій того часу (бо документів з часів формування київських січових стрільців практично не збереглося, і навіть спогадів украй обмаль). Фотографії — чорно-білі. На їх дослідження, особливо в контексті кольороподілу, пішло багато десятиліть. Але всі дослідники кінець-кінцем зійшлися в одному: на старих фотографіях, що друкувалися зі скляних негативів, жовтий виходив майже чорним, блакитний — світло-сірим, синій — темно-сірим. А буває, що на фотографіях поганої якості ці кашкети виглядають просто чорними. Але в порівнянні з польовими кашкетами стає зрозумілим, що вони кольорові.На відомому портреті Андрія Мельника у головному уборі з круглою кокардою, який датується 1919 роком, — однозначно саме синьо-жовтий кашкет. На групових фотографіях деяких підрозділів січових стрільців початку 1918 року ми чітко бачимо як захисні польові (зелені), так і значно темніші — кольорові кашкети. Вочевидь, вони теж синьо-жовті.Збереглося чорно-біле фото ще одного найближчого соратника Євгена Коновальця — сотника Миколи Сціборського, яке датується 1921–1922 роками. Він був ад’ютантом 1-го Лубенського кінного полку імені Максима Залізняка. Офіційною відміною цією частини були блакитно-жовті кашкети з білими випушками. Однозначно, Сціборський на фото саме в такому.Сотник Микола Сціборський у блакитно-жовтому кашкеті з білими випушками свого 1-го Лубенського кінного ім. Максима Залізняка полку. Його петлиці з відзнаками сотника також були жовтого кольору (приналежність кінноти). На фото вони вийшли чорнимиОтже, військові та політичні соратники Євгена Коновальця — Андрій Мельник і Микола Сціборський — носили синьо-жовті кашкети, і в курені Січових стрільців 1918 року вони також використовувалися. Крім того, такий головний убір залюбки замовляли та носили й інші вояки Армії Української Народної Республіки — як своєрідний «бренд».Отже, синьо-жовтий кашкет — це головний убір, який може символізувати й уособлювати всю Армію Української Народної Республіки, а не лише якесь одне формування. Саме тому для урочистостей, присвячених перепохованню на батьківщині Андрія Мельника та Євгена Коновальця, й було виготовлено синьо-жовті кашкети.Січові стрільці, що охороняли Центральну Раду під час відступу з Києва у лютому 1918 року. На вояках: папахи, польові кашкети, а також кольорові, вочевидь, синьо-жовті.Нині обидва кашкети передані до Національного військово-історичного музею України й далі використовуватимуться для різних урочистих заходів, присвячених боротьбі за Державність, у 1917–1924 роках.

За останні кілька років у країнах Азії стався потужний «молодіжний землетрус», який змінив політичний ландшафт у Південній Азії, зокрема в Бангладеш, Непалі й нещодавно в Індії. Об’єднує ці повстання не випадковий характер і структурованість: у кожній з країн надзвичайно активна молодь, здатна постійно бути на зв’язку завдяки цифровим технологіями, виступила проти політичної системи, де опозиція — надто слабка для стримування свавільного уряду. Окрім того, скрізь спалах спричинювала одна помилка, що ставала спусковим механізмом.
Деякі з молодіжних хвиль увінчалися успіхом; інші дали важливий урок своїм країнам і всьому світу про те, що політичним режимам не варто задиратися з молоддю — нестримна енергія готова спалахнути будь-якої миті через дрібний прорахунок чи зловживання держави.
Саме це призвело до повалення уряду в Непалі — країні, яка вважалася чи не найспокійнішою в Азії.У вересні 2025 року рух представників покоління Z повалив уряд у Непалі після протестів, спричинених забороною соціальних мереж. Однак слід враховувати, що демонстрації були спрямовані також проти глобальніших проблем, як-от корупція, кумівство й авторитаризм.
8 вересня минулого року десятки тисяч молодих людей заполонили головні вулиці Катманду, сподіваючись, що уряд усвідомить свої помилки. Натомість держава перегнула палицю із застосуванням сили, спричинивши великі втрати для традиційних політичних партій і державної скарбниці вже наступного дня, 9 вересня.
Тодішній прем’єр-міністр К. П. Шарма Олі подав у відставку, і сформувався тимчасовий уряд. 8 вересня було підтверджено загибель щонайменше 19 молодих людей. Поліція відкрила вогонь у сутичці, що тривала менше двох годин. Та, за офіційними оцінками, кількість загиблих становить 76 осіб. Головним завданням тимчасового уряду на чолі з колишньою главою Верховного суду Непалу Сушилою Каркі було провести демократичні вибори протягом шести місяців.
Ті вибори, що відбулися 5 березня, виявилися історичними: молода чотирирічна партія Rаstrіyа Swаtаntrа (RSР), заснована колишнім телеведучим Рабі Ламічане, майже здобула кваліфіковану більшість у непальському парламенті — це рідкісна політична перемога в Непалі. Колишній мер-бунтар Катманду, репер й інженер Балендра (Бален) Шах був обраний прем’єр-міністром Непалу, ставши наймолодшим очільником уряду в історії країни. Він здобув популярність, перемігши спільного з поколінням Z ворога — К. П. Шарму Олі.
Премʼєр-міністр Непалу та колишній репер Балендра Шах. Джерело: Фейсбук Ваlеn
Цікаво, що це перший прем’єр-міністр Непалу, який походить із Мадхеша — найпівденнішої провінції країни. Цей регіон часто зазнає дискримінації, вважається нижчим за статусом, порівнюючи з елітою з верхніх районів, і критикується через нібито тісні зв’язки з південним сусідом.
У Бангладеш студентський рух — знову ж таки ініційований молоддю — починався як антидискримінаційний рух проти відновлення суперечливої системи квот. Незабаром переріс у масштабніший протест проти авторитаризму, репресій, корупції та кумівства, що зрештою призвело до повалення уряду Шейх Хасіни. У серпні 2024 року Хасіна втекла в Індію шукати притулку. За даними Управління ООН з прав людини в Женеві, репресії з боку уряду в Бангладеш призвели до загибелі майже 1 400 осіб.
Слід зазначити, що десятки тисяч представників усіх прошарків суспільства вийшли на вулиці, щоб повалити уряд, який перебував при владі 16 років. За цього режиму вибори вважалися фікцією, а базові права людини й свобода слова постійно порушувалися. Упродовж 16-річного правління Хасіни були поширені випадки зникнень незгодних осіб і політичних опонентів — саме тому повалений режим зараз намагається створити іншу версію подій.
Журналісти з Бангладеш розповіли мені, що режим не відгукнувся на потреби народу й молоді, яка його повалила. Державний апарат використовував усі доступні засоби, щоб утриматися при владі, зокрема залучення озброєних оперативників і військових.
Непал, схоже, обрав шлях повномасштабної революції і молодого лідера, тоді як Бангладеш зупинив вибір на Таріку Рехмані — синові колишнього прем’єр-міністра й голови Бангладеської націоналістичної партії (ВNР).
Поки Непал і Бангладеш після своїх історичних революцій обзаводяться новими урядами і переходять до ефективного врядування, подібний рух спалахнув в Індії. Спровоковані нетактовними зауваженнями глави Верховного суду Індії й подальшими інцидентами з витоком документів, протести (подібні до тих, що відбувалися в Непалі) тривали 36 днів.
Студентський рух в Індії відгукнувся непальській молоді: це не лише співчуття, а спільна боротьба одного покоління. Молоді непальці виявили активну солідарність у соцмережах, об’єднавшись на тлі колективних вимог щодо інституційної прозорості й підзвітності держави.
Протести в Катманду 8 вересня 2025 року, спричинені глибоким невдоволенням корупцією чиновників і зловживаннями виконавчої влади, призвели до епохальних політичних зрушень, відгомін яких прокотився Південною Азією. Непальський рух покоління Z був здебільшого децентралізованим і не мав лідера, тоді як індійські демонстрації виявилися більш структурованими й інституційно організованими.
Утім, створений у Непалі прецедент, безперечно, надихнув молодь за кордоном. Політичні лідери в Нью-Делі діяли рішуче й зважено, намагаючись уникнути катастрофічних прорахунків адміністрації Олі в Непалі, проявляючи більше стриманості, щоб запобігти ескалації.
Досягнення наполегливої індійської молоді у протистоянні уряду Моді, — це великий прогрес. Незважаючи на повідомлення у національних і міжнародних ЗМІ про репресії проти незгодних, протести під керівництвом партії Сосkrоасh Jаntа Раrty (СJР) у поєднанні з 26-денним голодуванням активіста у сфері освіти Сонама Ванґчука змусили уряд піти на діалог з молоддю та, зрештою, поступитися давно ігнорованим вимогам про підзвітність.
Одночасне пробудження молоді в Непалі, Бангладеш та Індії свідчить про значні структурні зміни в політиці Південної Азії. Сучасне покоління добре знається на цифрових технологіях, завжди на зв’язку і рішуче виступає проти системної корупції і перевищення повноважень урядом. Ці люди відмовляються приймати усталені практики кумівства як даність.
Бангладеш пережив подібний «молодіжний землетрус»; інше питання: чи буде він так само успішним, як у Непалі чи Індії. Але сигнал, який він надіслав світові, полягає в тому, що молоді урвався терпець, і вона не вдовольнятиметься мінімумом.
У цих рухах часто вбачали вплив Заходу, відповідно до численних теорій змови. Політики і деякі ЗМІ, ошелешені політичним пробудженням молоді в регіоні, квапилися назвати протести покоління Z у Непалі чи акції СJР в Індії «антинаціональними» силами.
Кілька експертів, з якими я спілкувався, зазначили, що на всьому субконтиненті ми спостерігаємо регіональне демократичне відродження, що уможливлюється як завдяки вулицям, так і завдяки виборам, зокрема в Непалі, де партія, що існує лише чотири роки, забезпечила собі майже абсолютну більшість у парламенті (це направду рідкісне явище). Побачивши, як колективні дії можуть успішно стримувати автократичні пориви, молодь Південної Азії впроваджує нову засаду управління: підлаштовуйся і дбай про підзвітність, інакше втратиш легітимність в очах громадськості.
Ці події, що відбуваються одночасно в країнах Південної Азії, чітко засвідчують, що молодь довела: якщо постати на захист своїх прав, найімовірніше досягнеш успіху. Нове покоління не лише досягло успіху, а й змінило планку нової політичної доби в цих країнах, голосно й чітко заявивши, що лідерам не варто сприймати молодь як належне і дозволяти легковажність.
Викладач політології Університету Трібгувана в Непалі, доктор Бінай Мішра, зазначає: спільною рисою для всіх трьох країн є те, що молодь прагнула змін у різних сферах. «У Бангладеш відбулася зміна режиму, який тривалий час очолювала Шейх Гасіна; у Непалі — зміна парадигми, за якої до влади по черзі приходили старі партійні лідери; в Індії тиск призвів до змін у складі освітніх урядових органів, зокрема це стосувалося міністра Дхармендри Прадхана», — каже він.
На думку Мішри, відмінності полягали в причинах невдоволення. У Бангладеш переломним моментом стало запровадження квот на державні посади для рідних загиблих борців за незалежність. У Непалі — це був крок уряду щодо регулювання соціальних мереж, а в Індії молодь розбурхав витік завдань Національного тесту для вступу до вищих навчальних закладів (NЕЕТ).
«Спільним рушійним чинником для всіх країн була відсутність авторитетної опозиції. Невдачі опозиційних партій у виборчій політиці створили вакуум для незгоди, і саме він спонукав молодь діяти», — зазначає Мішра. «Аwаmі Lеаguе постійно перебувала при владі, перемагаючи на всіх виборах. У Непалі альянс Непальського конгресу і Комуністичної партії Непалу (Об’єднаних марксистів-леніністів) (СРN-UМL) створив кваліфіковану більшість при вкрай слабкій опозиції. В Індії Моді перебуває при владі вже три терміни поспіль при відносно слабкій опозиції на чолі з Рахулом Ґанді».
Однак Мішра наголошує, що спільною рисою протестів і революцій є розчарування молоді, яке призводить до пробудження внаслідок відсутності в країні авторитетної політичної опозиції й лідерів.
Проте це пробудження має й зворотній бік. У Бангладеш, Індії й Непалі паралельно з політичними зрушеннями спостерігається зростання релігійної напруженості. У Непалі поліція вбила трьох молодих людей — Джея Пракаша Мехту, Ома Пракаша Мехту і Ганеша Ядава — внаслідок ескалації напруженості в провінціях Мадхеш і Коші під приводом придушення протестів.
У Бангладеш також стався серйозний злочин: натовп лінчував і спалив 28-річного індуїста Діпу Чандра Даса після того, як його звинуватили у богохульстві. Цей інцидент викликав резонанс в усьому світі.
Індію на чолі з Моді часто звинувачують у міжконфесійних напруженнях і наклепах проти мусульманської спільноти. Однак нещодавні протести в Індії показали, що люди швидше за все не змішуватимуть релігію і політику.
Якщо відкинути релігійні конфлікти в цих країнах, можна винести більш загальний урок: покоління, яке бачило, як масові протести скидають уряди, відтепер навряд мовчки прийматиме укорінену, безвідповідальну владу — ані в Південній Азії, ані деінде. І це — послання до всього світу.

Повномасштабна війна Росії проти України стала не лише випробуванням для армій, оборонної промисловості та політичних союзів. Вона змінила і середовище, у якому працюють розвідки.Дані, які раніше збиралися місяцями або тижнями, сьогодні можуть надходити за лічені хвилини, а традиційна модель, побудована навколо агентури, супутникової розвідки та перехоплення комунікацій, тепер доповнюється кіберопераціями, дронами, ОSІNТ, соцмережами, комерційними супутниковими знімками, штучним інтелектом й аналізом величезних масивів відкритих даних. Але саме тут виникає парадокс сучасної розвідки: проблемою стає вже не доступ до інформації, а здатність відрізнити важливий сигнал від шуму і перетворити знання на рішення.У коментарі Тижню експерт з питань міжнародної безпеки, доцент з аналізу розвідки в Jаmеs Маdіsоn Unіvеrsіty, старший позаштатний асоційований науковий співробітник NАТО Dеfеnsе Соllеgе та асоційований науковий співробітник RUSІ Джанджузеппе Пілі зазначає, що з-поміж таких переваг розвідки як доступ до секретної інформації, технології, які використовуються для її збору, чи здатність швидко перетворювати інформацію на рішення, які можна реалізувати, найважливішою є остання.«Навіть якщо покладатися винятково на інформацію та дані з відкритих джерел, швидкість, з якою ми можемо здобувати знання та розуміння, наразі є достатньою для досягнення високого ступеня інформаційної точності та достовірності. Але, як зауважив Сунь-цзи, можна знати, як перемогти, і все ж не досягти перемоги. Чому? Тому що перемога потребує часу, ресурсів і матеріальних зусиль. Ми досягли точки, в якій інформації часто достатньо, щоб повідомити нам те, що нам потрібно знати, але рішення, які слідують за цим, можуть залишатися вкрай складними, навіть коли вони базуються на майже досконалій інформації. Ви можете точно знати, яку кількість жертв серед цивільного населення спричинить той чи інший варіант дій, і все одно вагатися щодо того, що треба зробити. Отже, знання не перекладаються автоматично на дію, не кажучи вже про раціональну дію», — каже він.Саме ця проблема — співвідношення інформації, технологій і здатності діяти — може стати ключем до розуміння того, як війна в Україні змінила розвідку.«Цей конфлікт є найбільш прозорим завдяки обсягам комерційно доступних даних та даних з відкритих джерел про тактичні події на театрі бойових дій. Дані з соціальних мереж у поєднанні з комерційними наборами даних дають змогу щодня уважно стежити за перебігом подій на фронті. Великий обсяг цих даних робить їх чудово придатними для аналізу великих даних (Віg Dаtа) за допомогою машинного навчання. Автоматизовані інструменти мовного перекладу роблять ці дані корисними навіть для аналітиків, які не володіють ні українською, ні російською мовами. І це має три наслідки для осіб, які ухвалюють рішення», — зазначає Тижню американська дослідниця та аналітикиня у сфері оборони та безпеки, старша дослідниця Rеsеаrсh Dіvіsіоn NАТО Dеfеnsе Соllеgе у Римі, яка спеціалізується на Росії, кібербезпеці, bіg dаtа та кількісних методах аналізу міжнародної безпеки Олеся Віньяс де Соуза.Це твердження особливо важливе, якщо порівняти Україну із попередніми війнами.«Оскільки дані ОSІNТ доступні дослідникам в аналітичних центрах та академічній спільноті, це розширило коло учасників публічної дискусії щодо варіантів політики стосовно України, надаючи незалежні оцінки конфлікту. Це посилило конкуренцію за увагу політиків між розвідувальною спільнотою та неурядовими профільними експертами, а також знизило ризик ефекту “ехо-камери” (ситуація, коли людина чує лише ті думки, які збігаються з її власними поглядами, — Ред.) та потенційної упередженості підтвердження. Ми перебуваємо у зовсім іншій ситуації порівняно, наприклад, із російською війною проти Грузії у 2008 році, коли медіа були єдиним джерелом даних, доступним для неурядових аналітиків», — каже дослідниця Тижню.Це сприяє підвищенню обізнаності громадськості щодо характеру російської загрози, і роль медіа у цьому процесі є двоякою.«З одного боку, відповідальні журналісти ризикують своїм життям, щоб надавати свідчення очевидців та неупереджені звіти про звірства, які російські збройні сили чинять в Україні. Ці репортажі стають окремими точками даних для аналізу великих даних. Але водночас медіа підвищують життєздатність аналітичних продуктів на основі відкритих джерел і роблять їх доступнішими для широкого загалу. Крім того, сучасне інформаційне середовище скорочує час реакції між подіями на полі бою та необхідністю вживати заходів для протидії їм, оскільки громадськість миттєво дізнається про перебіг подій і очікує від політиків відповідних рішень», — зазначає Олеся Віньяс де Соуза.Як наслідок, виникають і недоліки, як, наприклад, те, що величезний обсяг даних із відкритих джерел полегшує противникам ведення когнітивної війни, оскільки інформаційна втома робить людей більш сприйнятливими до «сенсаційних» новин, які не завжди є точними та/або були навмисно змінені для максимізації їхнього емоційного чи психологічного впливу.«Навмисний потік фейкових новин знижує співвідношення сигналу до шуму та підвищує ризик формування хибних висновків. Великі обсяги цих даних унеможливлюють їхню перевірку перед завантаженням у модель. Це підвищує ризик помилкових рекомендацій щодо політики. Загалом конфлікт не лише змінив характер розвідки на основі відкритих джерел, але й трансформував суть публічного політичного дискурсу, збільшивши різноманітність голосів, які можуть запропонувати свою версію реальності та поставити під сумнів офіційні наративи», — зазначає Тижню Олеся Віньяс де Соуза.Водночас, на думку Джанджузеппе Пілі, нинішня війна не змінила природу розвідки ані як процесу, тобто отримання інформації для підтримки конкурентного ухвалення рішень в умовах протистояння, ані як інституту, тобто людей і правил, за допомогою яких цей процес здійснюється.«Парадоксально, але змінилося все інше. Хоча раніше ми вже спостерігали за операціями ОSІNТ у Сирії та інших конфліктах по всьому світу, лише з російським вторгненням в Україну ми побачили надзвичайний вплив, якого ця форма розвідки могла досягти, формуючи публічні дискусії з-поза меж інституцій, які традиційно відповідали за цю роль. У цьому сенсі збройний конфлікт створив умови для розкриття повного потенціалу можливостей ОSІNТ, які на той час уже досягли зрілого етапу розвитку», — переконаний він.

Хто краще адаптувався до нових реалій розвідки: Росія, Сполучені Штати чи європейські країни?

На перший погляд, технологічний баланс між Росією та Заходом здається очевидним: США та європейські країни мають значно більші фінансові ресурси, потужніші технологічні компанії та доступ до ширшого спектра розвідувальних даних. Однак війна показала, що технологічна перевага не завжди автоматично перетворюється на перевагу розвідувальну.«У цілому західні розвідувальні служби користуються перевагами значно ширшої інформаційної екосистеми та можуть значно ефективніше використовувати свободу слова, інформацію з відкритих джерел і свої традиційні технологічні переваги у зборі даних та фінансуванні. З іншого боку, російські спецслужби діють за умов меншої кількості обмежень і перебувають у періоді, коли вони є особливо важливими інструментами для виживання режиму. Російське суспільство пожертвувало широким спектром прав в обмін на посилення спроможностей служб діяти як усередині країни, так і за кордоном», — зазначає Тижню Джанджузеппе Пілі.Він також додає, що наразі обидві сторони мають сильні та слабкі сторони, які існували ще до війни, але конфлікт значно прискорює ці тенденції. «Досі важко дати остаточну відповідь, оскільки ситуація залишається динамічною, і складно визначити, наскільки далеко зайдуть ці зміни. Наприклад, досить важко передбачити, як нові технології вплинуть на оперативні методи розвідки (trаdесrаft), хоча безсумнівно, що вони це зроблять. Також складно узагальнювати щодо будь-якої зі сторін через особливості та різноманітність їхніх відповідних систем», — каже він.Тож визначити, хто саме найкраще адаптувався до нової реальності війни, поки що неможливо. Причина проста: ця адаптація не завершена — і сама війна продовжує змінювати правила гри.«На мій погляд, найбільшою адаптацією із західного боку стало залучення нових форм розвідки та технологій у межах традиційних моделей, які за своєю природою не зміняться, але будуть доповнені цими новими інструментами та методами (наприклад, ШІ)», — додає Джанджузеппе Пілі.

У понеділок, 17 серпня, за повідомленням Rеutеrs, Саудівська Аравія почала пропонувати азійським нафтопереробним компаніям сиру нафту в обхід Ормузької протоки. Два джерела повідомили Rеutеrs, що саудівська нафтова компанія Аrаmсо вдалася до незвичної практики — постачання свого «чорного золота» нафтопереробним заводам методом перевантаження з судна на судно біля узбережжя Фуджейри в ОАЕ. Раніше Саудівська Аравія вже перенаправила частину сирої нафти до порту Янбу на Червоному морі, але там Ер-Ріяд зіткнувся з атаками хуситів у протоці Баб-ель-Мандеб.

У пошуку альтернативних шляхів

На Близькому Сході наполегливий пошук альтернатив традиційним транспортним коридорам, особливо з огляду на дедалі більші ризики морських блокад через війни та політичні конфлікти, став майже буденним явищем.Іранські погрози повністю чи частково перекрити Ормузьку затоку почали зʼявлятися ще під час попередніх, короткострокових конфліктів між Ісламською Республікою й Ізраїлем восени 2023-го — навесні 2024 років, а особливо під час так званої 12-денної війни в червні 2025 року, коли Ізраїль ліквідував топ-керівництво КВІРу точковими ударами по іранських містах. До того, як США та Ізраїль почали завдавати військових ударів по Ірану 28 лютого цього року, через Ормузьку протоку проходило близько 20 мільйонів барелів сирої нафти на добу. За даними компанії Крlеr, яка відстежує морські перевезення, минулого тижня обсяги експорту сирої нафти через протоку впали приблизно до 3,7 мільйона барелів на добу.Водночас ідея позбутися залежності від Ормузу, який, як показали останні події, Іран може досить легко перебрати під свій контроль — не нова. Арабські країни Перської затоки вже давно розглядають альтернативні шляхи транспорту своїх енергоносіїв.

Саудівська Аравія

Першою спробою оминути Ормузьку протоку став саудівський нафтопровід Еаst Wеst (Схід-Захід), спроєктований під час ірано-іракської війни у 1980-х роках, довжиною 1201 кілометр — він перетинає Аравійський півострів зі сходу на захід. Голова правління Аrаmсо Ясір Аль-Румайян назвав його економічною «артерією» королівства. Адже нафтопровід має пропускну спроможність до 7 мільйонів барелів на добу та з’єднує родовище Абкайк у східній провінції Даммам з портом Янбу на узбережжі Червоного моря. Родовище Абкайк — найбільший завод зі стабілізації сирої нафти у світі. До початку війни з Іраном навесні цього року саудівський нафтопровід Схід-Захід транспортував лише близько 2 мільйонів барелів на добу. Проте вже до кінця березня 2026 року королівство вивело нафтопровід на повну потужність.Нині цей коридор транспортує майже 5 мільйонів барелів на добу для експорту та ще 2 мільйони — для місцевих нафтопереробних заводів уздовж узбережжя. Саудівська Аравія також розглядає можливість його розширення.Саудівська влада також працює над тим, щоб збільшити пропускну спроможність нафтопроводу ще на 1–2 мільйони барелів на добу, і розглядає можливість будівництва меншого паралельного нафтопроводу для транспортування нафтопродуктів.Важливою частиною спроб диверсифікувати транспортні шляхи стала американо-саудівська ініціатива МЕRА Оіl — спільний проєкт американської МWG Еntеrрrіsеs, Раtеl Fаmіly Оffісе та РWS, партнера саудівської групи АНQ Grоuр. Про його створення офіційно оголосили наприкінці липня.Після трьох років переговорів щодо можливого місця розташування нафтопроводу компанії вийшли на фінальний етап вибору майданчика для запланованого нафтопереробного комплексу та енергетичного експортного коридору вартістю 5 мільярдів доларів США, який має працювати в обхід Ормузької протоки. За планом, проєкт включатиме нафтопереробний завод потужністю 200 тисяч барелів на добу, глибоководний порт, великі потужності для зберігання сирої нафти і нафтопродуктів, а також інфраструктуру для морського експорту. Завершити монтаж першої черги планують до кінця 2029 року, після чого об’єкт мають ввести в експлуатацію.

Обʼєднані Арабські Емірати

У травні цього року Шейх Халед бін Мохаммед бін Заїд Аль Нахайян, принц-спадкоємець Абу-Дабі, доручив державній нафтовій компанії ОАЕ прискорити реалізацію раніше засекреченого проєкту, щоб до 2027 року нафтопровід міг подвоїти обсяги транспортування нафти до порту Фуджейра. Очікується, що новий заявлений нафтопровід удвічі збільшить експортні потужності ОАЕ на додачу до уже наявного 380-кілометрового нафтопроводу Хабшан-Фуджейра.За декілька тижнів до цього, 1 травня, ОАЕ офіційно вийшли з ОПЕК, а вже 4 травня Іран атакував дронами нафтові потужності Еміратів у Фуджейрі.Фуджейра розташована на східному узбережжі ОАЕ вздовж Оманської затоки, що забезпечує їй прямий вихід до Аравійського моря й Індійського океану. Термінал у Фуджейрі не лише має стратегічне розташування, а й відіграє важливу роль у глобальному постачанні енергоносіїв. Минулого року порт експортував у середньому понад 1,7 мільйона барелів сирої нафти та нафтопродуктів на добу, що еквівалентно приблизно 1,7 % світового добового попиту.Крім цього, на початку серпня Аbu Dhаbі Nаtіоnаl Оіl Со (Аdnос), національна нафтогазова компанія Обʼєднаних Арабських Еміратів, оголосила про плани побудувати новий об’єкт для експорту газу в обхід Ормузької протоки, а також термінал для експорту скрапленого природного газу (СПГ) на східному узбережжі ОАЕ. Це дозволить компанії транспортувати СПГ із Перської затоки, не проходячи через Ормузьку протоку.

Ірак і Сирія

Ірак став однією з країн, які найбільше постраждали від де-факто припинення судноплавства через Ормузьку протоку. У липні уряд Іраку уклав десятки угод із західними нафтовими компаніями, зокрема щодо відновлення вже наявного маршруту, який Багдад міг би використовувати для експорту своєї нафти в обхід Ормузької протоки.Ірак, БагдадПопередні домовленості були підписані в п’ятницю, 15 серпня, під час американо-іракського бізнес-саміту в Торговій палаті США у Вашингтоні. Цей крок має розширити схему, за якою Ірак уже експортує мазут через середземноморський порт Баніяс після закриття Ормузької протоки. Двоє іракських представників нафтової галузі заявили, що плани диверсифікувати маршрути експорту сирої нафти та пального, зокрема через Сирію, діятимуть і після потенційного завершення війни з Іраном та відновлення нормального судноплавства через Ормузьку протоку.«Уряд Іраку та міністерство нафти розуміють значення диверсифікації маршрутів експорту сирої нафти, зокрема через територію Сирії», — заявив Rеutеrs речник іракського міністерства нафти Салім аль-Рікабі.Загалом Ірак експортує близько 3,6 мільйона барелів нафти на добу, причому до війни з Іраном близько 3,4 мільйона барелів на добу проходили через південні термінали країни в місті Басра. До перекриття Ормузької протоки Ірак переважно експортував мазут через порт Хор аль-Зубайр у Перській затоці. Однак після закриття протоки та початку заповнення сховищ конфлікт змусив країну шукати альтернативні маршрути. Наприклад, за увесь липень Ірак зумів відправити через Ормузьку протоку лише 35,5 мільйона барелів, за даними державної нафтової компанії SОМО.Перший альтернативний маршрут почав працювати у квітні: після 11-річної перерви запрацював прикордонний перехід Аль-Танф — Аль-Валід. Звідти мільйони барелів іракського мазуту вантажівками доправляли до сирійського нафтопереробного заводу в Баніясі на середземноморському узбережжі, а потім експортували повторно.Водночас проєкт діючого нафтопроводу для іракської сирої нафти до сирійського узбережжя Середземного моря в обхід Ормузької протоки займе ще щонайменше чотири роки та 15 мільярдів доларів США інвестицій від запуску, повідомили Rеutеrs у понеділок джерела, знайомі з проєктом. За їхніми даними, наявний нафтопровід, який не працює вже понад два десятиліття, використати не вдасться. Натомість доведеться створювати нову інфраструктуру, що збільшить його вартість і відтермінує завершення будівництва.План будівництва нафтопроводу, який підтримує адміністрація США як спосіб зменшити значення Ормузької протоки для світових поставок нафти, наразі переглядають і оцінюють його доцільність. Цим займається консорціум, до якого входить американський нафтовий гігант Сhеvrоn. США називають ідею такою, що має зробити Ормузьку протоку «неактуальною» протягом двох років. Однак безпосередньо будівництво нафтопроводу займе щонайменше чотири роки, повідомили Rеutеrs джерела, безпосередньо залучені до проєкт.

Практичні межі альтернативних маршрутів

Водночас, у статті Dеutsсhе Wеllе про ймовірні альтернативи Ормузу стверджується, що одна з нагальних проблем альтернативних шляхів — це фізична пропускна спроможність. Скажімо, Фуджейра не може швидко компенсувати величезні обсяги транспортування нафти й нафтопродуктів через великі об’єкти в Перській затоці, такі як Джебель-Алі.Інший, не менш важливий ризик — це ймовірне відновлення воєнних дій. Обхідний маршрут має обмежену користь, якщо судновласники та страховики вважають його майже так само небезпечним, як і Ормузьку протоку.Бахрейн, МанамаАвтор статті також наводить слова іранського економіста Рахмана Гахреманпура. Той пояснює, що спроби обійти Ормузьку протоку — не нове явище, однак, на його думку, нещодавня війна продемонструвала вразливість таких альтернативних маршрутів.«Ці нафтопроводи справді можуть зменшити важливість Ормузької протоки, але під час війни вони самі стають вразливими», — сказав Гахреманпур, додавши, що іранські та хуситські безпілотники можуть атакувати як Фуджейру, так і транспортні судна в Червоному морі.Він також додав, що для Катару, Кувейту та Бахрейну проблема є ще серйознішою, адже, на відміну від Саудівської Аравії та ОАЕ, вони не мають узбережжя за межами Перської затоки. Тож будь-який альтернативний маршрут потребуватиме співпраці з іншими країнами, потенційно залучаючи Ірак, Сирію, Йорданію чи Ізраїль.

На початку серпня 2026 року на нараді з послами Володимир Зеленський доручив українським дипломатам активізувати діалог з Китаєм, аби «не допустити повної підтримки Росії з боку Пекіна». І хоча такі заклики не нові — загальна лінія підтримання діалогу з КНР, аби не дати їй остаточно стати на бік РФ, прослідковується з початку повномасштабного вторгнення, — варто визнати, що це доручення виглядає нездійсненним. І не тому, що українські дипломати недостатньо компетентні, а тому, що це завдання є малореалістичним з огляду на реальне співвідношення сил та інтересів у трикутнику РФ — КНР — Україна.

Чому Росія потрібна Китаю, а Україна її не замінить

Аби зрозуміти межі можливостей української дипломатії щодо КНР, варто відповісти на просте запитання: а що конкретно Пекін отримує від Москви такого, чого не може отримати віл України?Відповідь — величезний ринок збуту, дешева сировина та військовий досвід у масштабах, з якими Україна ніколи не зможе зрівнятися. А також потужний союзник у своїй авторитарній антизахідній коаліції, яким Україна стати не зможе.У 2025 році двосторонній товарообіг Китаю з Росією становив близько 234 мільярдів доларів США. І хоча ця сума зменшилася вперше за останні 5 років, вона все одно вражає, особливо на контрасті зі в 11 разів меншим товарообігом Китаю з Україною, який того ж року склав 21 мільярд доларів США. Росія на 7 місці в топі найбільших торгівельних партнерів КНР, України ж немає навіть у двадцятці. Наприклад, у 2021 році лише 9 % з нових легкових автомобілів, куплених росіянами, були китайського виробництва. А в 2024 році, після масового виходу західних та японських виробників з російського ринку внаслідок повномасштабного вторгнення, цей показник сягнув 60 %. Тобто втрата України як ринку для Китаю була б майже невідчутна, тоді як втрата російського ринку стала б дуже болючою. Це означало б зникнення величезного 140-мільйонного ринку, який Пекін роками систематично перебудовував під себе, замінюючи асортимент західних товарів власними.Окрім важливості для КНР Росії як ринку збуту, Москва важить для Пекіну як постачальник дешевої сировини, критично важливої для розвитку китайської промисловості.Оскільки через санкції Росія змушена продавати нафту за значно нижчою ціною, вона користується у Китаї попитом, як ніколи раніше. У 2025 році Росія експортувала 238 мільйонів тонн нафти, і близько 80 % цього обсягу припало на двох покупців — Китай та Індію.Тільки за перші п’ять місяців 2026-го Китай закупив у Росії 49 мільйонів тонн нафти на 26,58 мільярда доларів США. Загалом Росія забезпечує приблизно 20 % імпорту сирої нафти до Китаю, що робить її найбільшим окремим постачальником цієї сировини до КНР.До нафти додаються вугілля та газ. Росія залишається другим за величиною постачальником вугілля до Китаю з часткою близько 18,6 % усього китайського імпорту цього товару, поступаючись лише Індонезії (42,2 %). А щодо окремого сорту вугілля — антрациту, — то Росія взагалі забезпечує майже 100 % китайського імпорту, тобто є фактичним монополістом. Трубопровідний газ — чи не найпереконливіший доказ незамінності РФ для КНР у сфері постачання сировини.Газогін «Сила Сибіру» у 2025 році перевищив проєктну потужність 38 мільярдів кубометрів на рік, досягнувши 38,8 мільярда. А лише за січень-липень 2025 року Росія експортувала до Китаю трубопровідного газу на 5,69 мільярда доларів США — на 21,3 % більше, ніж роком раніше.Зі зрідженим природним газом (ЗПГ) ситуація не менш промовиста. Попри західні санкції, постачання ЗПГ у 2025 році не зменшилося, а зросло на 18,3 %. В окремі місяці зростання відбувалося стрімко: у вересні 2025 року Росія збільшила постачання на 73 %, до рекордних 1,299 мільйона тонн. Донедавна РФ була лише третім за величиною постачальником ЗПГ до КНР після Австралії та Катару, але останнім часом це почало мінятися. Пекін уже будує другий спеціальний термінал у Лонгкоу для прийому ЗПГ, який дасть Китаю змогу збільшити імпорт російського ЗПГ удвічі. У 2025 році РФ випередила Туркменістан та Австралію й вийшла на перше місце серед постачальників зрідженого і природного газу до Китаю. Тобто Росія — найбільше зовнішнє джерело газу для КНР.Третя причина важливості РФ для КНР: те, чого не можна купити за жодні гроші — актуальний бойовий досвід. За даними Тhе Есоnоmіst, з 2024 року китайські військові проходять підготовку на полігоні під Волгоградом, де також готуються російські підрозділи, які воюють в Україні.Для країни, яка не брала участі у великих війнах з 1979 року і водночас відкрито готується до можливого силового розв’язання проблеми приєднання Тайваню, живий досвід сучасної високотехнологічної війни з масовим застосуванням БПЛА й високоточної зброї та випробуваними сценаріями протидії західним системам ППО — справді неоціненний. І жоден діалог з Україною не зможе його замінити.Нарешті, четверта причина важливості Росії для Китаю — її потенціал як союзника Пекіна у його протистоянні Заходу. Китай уже понад три десятиліття є впливовим гравцем на світовій арені, тож річ не у тому, що без РФ КНР є слабкою. Проте союз із Москвою, разом із її державою-сателітом Білоруссю та країнами, де Росія і досі зберігає вплив з часів СРСР, забезпечує Китаю широку і чисельну авторитарну коаліцію, здатну ефективніше протистояти Заходу. Запропонувати щось подібне Україна не може: вона не позиціонує себе центром жодного блоку держав і є демократією із переважно прозахідною орієнтацією.Тобто чотири головні речі, які Москва дає Пекіну — величезний ринок збуту, дешеву сировину, бойовий досвід і шанс посилення антизахідної коаліції, — Київ не здатний йому запропонувати (у порівнюваному масштабі чи взагалі) і жодні спроби дипломатичного зближення України з КНР цього не змінять. Ринок збуту України набагато менший за ринок Росії, попиту на заміну китайськими гравцями ніш, які покинули західні виробники, на відміну від РФ, в України немає. Профіциту енергоносіїв в України для масованого експорту їх до Китаю (тим паче за цінами, нижчими за ринкові) також немає. Пропонувати Пекіну бойовий досвід з огляду на рівень зближення Китаю та Росії на даному етапі було б суїцидальною дурістю, а стати учасницею антизахідної коаліції авторитарних держав Україна тим паче не може.

Україна в очах Китаю — придаток Заходу, а не самостійний гравець

Окрім прагматичної цінності Росії для Китаю як ринку збуту, постачальника дешевої сировини та бойового досвіду, проблемою є несприйняття Пекіном Києва як окремого, незалежного від Заходу суб’єкта, яке не вийде змінити дипломатією. Зокрема, КНР не вважає Україну самостійним гравцем, з яким варто будувати якісь окремі відносини. Для Китаю Україна — елемент ширшого протистояння із Заходом, в якому Україна перебуває радше на боці Заходу. Натомість Росія розглядається Китаєм як окремий, антизахідний полюс і союзник Пекіна у цьому протистоянні.

Діалог з Пекіном уже триває, але безрезультатно

Варто усвідомлювати, що дипломатична робота України з Китаєм ніколи не припинялася. За словами українських посадовців, питання поставок КНР Росії товарів подвійного призначення та виявлених китайських компонентів у російських ракетах і дронах регулярно порушується під час переговорів із Пекіном. Тобто діалог з Китаєм, до якого закликає Володимир Зеленський, насправді триває вже давно. Проблема не в тому, що його нема чи що він недостатньо активний, а в тому, що він не приносить результату, бо Росія надто важлива для Китаю.

Канал зв’язку має залишатися відкритим, але ілюзій плекати не варто

Таким чином, потрібно визнати, що Україна не має реальних інструментів, здатних вплинути на траєкторію китайсько-російського партнерства. Адже воно визначається не діалогом з Києвом, а інтересами КНР щодо легкого доступу до ресурсів для власного розвитку, глобальним протистоянням Пекіну із Заходом і планами Китаю щодо Тайваню, у кожному з яких Росія відіграє провідну роль. Це не означає, що плани з активізації дипломатичної роботи України щодо КНР безглузді. Просто все, на що може розраховувати Україна, — це підтримка цього діалогу. Ніяких ілюзій щодо реального відвернення Китаю від Росії за допомогою нього плекати не варто.

Бойові дії 2022 року спричинили наймасштабніші руйнування у столичному регіоні від часів Другої світової війни. Деокупація дала надію на швидке відновлення: житло та інфраструктуру здебільшого відбудували вже за рік. Проте деякі рубці війни неможливо загоїти людськими руками. Так, унаслідок широкомасштабного вторгнення російських військ значних пошкоджень зазнали лісові масиви Київської області. Тільки на території Клавдієвського лісництва Клавдієвської науково-дослідної станції зафіксовано тисячі польових фортифікаційних споруд. Ми навіть знаємо безпосередніх винуватців: ці окопи, траншеї, ходи, укриття і бліндажі збудовані псковськими десантниками, військовими 76-ї гвардійської десантно-штурмової дивізії з військової частини № 07264.В останній день липня мені випав шанс побачити зруйновані екосистеми на власні очі. Відвідати Клавдієвське лісництво запропонував Іван Мойсієнко — ботанік, доктор біологічних наук, співзасновник Української природоохоронної групи. З початку війни він з колегами досліджує, як відновлюються екосистеми після бойових дій. Зокрема, Іван неодноразово брав участь в експедиціях на територію колишнього Каховського водосховища, де вивчав розвиток молодого вербового лісу, що виріс на дні після осушення.Сьогодні ж науковець везе нас до лісу на околицях села Мироцьке в Бучанському районі Київської області. До складу нашої невеликої групи, крім мене, входять французька журналістка Піа, бельгійський журналіст Тоон і його фіксер Данило. Дорогою ми обговорюємо, що для європейців, які загалом «втомилися» від одноманітних новин з України, екологічний бік війни виявляється несподівано цікавим. Водночас не всі редактори вважають цю тему достатньо привабливою для читачів.П’ємо каву на заправці неподалік Мироцького й домовляємося, що Данило залишить свою автівку перед лісом, бо далі може забуксувати в пісках. А ось позашляховик Мойсієнка вже неодноразово їздив цими сірими лісовими дорогами. За останні роки Іван з колегами ретельно проаналізували вплив фортифікацій на лісові екосистеми й опублікували дві наукові статі з висновками.

Дубина́

«Дубина́» — з наголосом на останньому складі: так називатиметься заказник, який науковці пропонують створити на території Клавдієвського лісництва. Це перша локація, яку показує нам Мойсієнко. Він зупиняє автівку обіч піщаної дороги й перше, що ми бачимо — зарослий бліндаж глибиною 2–3 метри. Посеред бліндажу росте робінія псевдоакація — інвазійна рослина. Порушення ґрунтового покрову через фортифікації створило умови, щоб вона з’явилася тут, посеред чудової діброви.— Дубам навколо — близько 120 років. Вони утворюють рідкісний тип екосистем — світлі термофільні діброви, — розповідає Іван Мойсієнко. — Потім сюди прийдуть інші види, наприклад граб, і ця діброва стане темною. Так відбувається еволюційний розвиток лісу. Але ці природні зміни досить повільні. Зараз у діброві дуже високе біологічне різноманіття. Якщо ми зробимо геоботанічний опис, то в одному описі, скоріше за все, знайдемо понад 50 видів. Темні діброви, які прийдуть на зміну цим, значно бідніші.Ліс навколо безумовно гарний. Дуби ростуть не впритул, забезпечуючи простір для різнотрав’я і кущів. Попри густе гілля, на землі багато сонячних «островів», на яких охоче поселяються світлолюбні види рослин і тварин. Мойсієнко розповідає, що світлі діброви комфортніші для великих тварин з широкими рогами — наприклад, оленів. У занадто темних, густих лісах їм просто важко пересуватися.Екосистема світлих дубових лісів сама по собі заслуговує на охорону. Крім цього, Клавдієвський ліс має червонокнижні види, які охороняються законом. Тільки на цій ділянці росте декілька видів орхідей, лілія лісова та півники безлисті. Саме аргументи про рідкісні види й унікальність діброви науковці зазначають в обґрунтуванні про створення нового заказника. Навіть фортифікаційні споруди, які раз у раз трапляються нам на шляху, не нівелюють цінності цього лісу. Але це не означає, що вони не впливають на місцеві екосистеми.— Зараз ми зайдемо в цей капонір, щоб порівняти рослини, які зростають на пошкоджених і на непошкоджених ділянках, — запрошує Мойсієнко.Підходимо ближче: виявляється, щоб зробити перші висновки, не потрібно бути науковцем. Бліндаж зусібіч обступила злинка, всередині росте золотарник канадський, майже на дні знаходимо кущик амброзії. Всі ці рослини інвазійні й з’являються там, де локальні рослинні угруповання та ґрунт пошкоджені. На жаль, деякі чужорідні види рослин настільки агресивні, що здатні поширюватися в природних екосистемах, а наявність порушень може значно пришвидшити цей процес.— А ось це черемха пізня, вона родом з Північної Америки, — Мойсієнко вказує на невелике дерево. — Вона, як бачите, помітно поширилась на капонірах і з’явилась навіть на непорушених ділянках лісу. Черемха може досить швидко заполонити ліс, що призведе до зникнення багатьох світлолюбних видів. Під її впливом пізня екосистема світлих дубових лісів замість поступових повільних еволюційних змін може вибуховим чином трансформуватись у темний ліс… Іван розповідає, як працювали науковці. Обрали по десять капонірів у дубовому та сосновому лісах, зробили описи в кожному котловані, відвалі землі та на сусідніх непошкоджених контрольних ділянках. Ці 60 описів підтвердили, що фортифікаційне будівництво суттєво впливає на природні лісові екосистеми, не лише сприяючи поширенню в лісах чужорідних і місцевих бур’янів, але й призводячи до локальної зміни екологічних та ґрунтових умов у лісових екосистемах.Дещо заспокоює те, що в дубових лісах окопів та капонірів не так багато, як у соснових. Очевидно, це пов’язано з тим, що в лютому-березні 2022 року ці ліси були безлисті й погано маскували табори окупантів. Тому й урочище «Дубина» пошкоджене лише частково — у периферійній частині. Продовжуємо ходити лісом і бачимо, що, окрім бур’янів, у бліндажах трапляється сміття. В одному котловані Іван знаходить лілію лісову — її цибулина могла потрапити туди під час земляних робіт. Значне занепокоєння в науковця викликає інша знахідка: поруч з бліндажем виріс ваточник сирійський, особливо небезпечний інвазійний вид, який зараз стрімко захоплює Україну. За словами Івана, ще рік тому ваточника на цих ділянках не було.Робимо останні фото і прямуємо до автівки оглянути ділянки, які постраждали від росіян іще більше.

Щурячий палац

Якщо на попередній локації мені доводилося обирати місце, щоб сфотографувати шматок перекопаного лісу, то у 25-му кварталі складно зробити знимку лісу без ознак фортифікацій.У системі цих бліндажів є «кімнати», «зали», «коридори», «туалети» й інші інтер’єрні елементи. Такий собі щурячий палац, можливо, виритий з думкою про путінські палаци, про які снять псковські десантники.— Я можу зараз схарактеризувати цей ліс, — Іван Мойсієнко дістає планшет і переглядає записи. — Отже, це квартал 25, виділ 17. Його площа — 3,8 гектара. Склад порід такий: 90 % сосни, вона тут домінує. Інше — береза, осика, вільха, дуб. За даними лісотаксації 2014 року, вік сосни — 73 роки. Середня висота дерев — понад 26 метрів, діаметр — 31 сантиметр. На території цього виділу ми облікували всі пошкодження, які зробили російські військові у 2022 році. І всього їх виявилося 211. Ми поміряли довжину і ширину кожного. Окремо міряли насипи, тобто відвали, й окопи. І загалом оці 211 фортифікаційних і побутових споруд займають площу понад один гектар. І це 26,5 % від загальної площі виділу. Тобто понад чверть території цієї ділянки знищено російською лопатою і російським чоботом. На жаль, сильно пошкоджених виділів на території Клавдієвського лісництва десятки, а можливо, і сотні. 17-й ми обрали, як модельний.Уже біля дороги знаходимо залишки «будівельного матеріалу», яким окупанти укріплювали свої нори. Порубані, вже трухляві березові стовбури, трохи соснових дощок — така мертва деревина траплятиметься і далі. Схоже, псковці щосили намагалися створити в лісі такий-сякий побут — за пів години ми знайдемо «обідню зону» зі столом і стільцями, щось схоже на барну стійку, прибиті цвяхами до дерев полички й «рукомийники», кілька згаданих вище «туалетів» — простіше кажучи, невеликих ям.А ще тут і далі валяються купи сміття, переважно побутового. Серед бляшанок і пакування українських харчових продуктів, накрадених у місцевих магазинах, трапляються артефакти російського продзабезпечення — зокрема консервні бляшанки. Наприкінці прогулянки ми знайдемо пакет з-під російського сухпайка. Я перекладу іноземним колегам назву на пакеті — «Дружба народів», а вони сфотографують, чудово розуміючи іронічність неймінгу.— Ось такі котловани — серйозна загроза для тварин, — розповідає Іван, поки ми обережно спускаємося слизьким піщаним схилом у бліндаж. — Сюди потрапляють дрібніші види й не можуть вибратися. А олень або лось у такій ямі можуть зламати ноги. Невдовзі після того, як ми вибираємося нагору, я заходжу фекалії тварини. Мойсієнко припускає, що їх залишив лось. Це припущення підтверджує застосунок іNаturаlіst, де вчені й ентузіасти викладають свої знахідки та ідентифікують їх. Отже, тварини тут є. І на них чатує небезпека, за яку відповідальні російські військові.

Одна з багатьох проблем

Окопи — це не просто ями. Неважливо, будуть вони поодинокими, як у «Дубині», або майже суцільними, як у 25-му кварталі.— Будівництво фортифікацій — важкий удар по екосистемах, — стверджує Іван Мойсієнко. — Солдати вирубують дерева й чагарники та знищують трав’яний покрив. Великі обсяги ґрунту переміщуються, часто спостерігаються зміни рельєфу. Але й це ще не все: внаслідок земляних робіт у лісі змінюється освітлення, режим зволоження і навіть мікроклімат. Усі ці умови сприяють поширенню чужорідних видів.Варто наголосити, що в умовах війни пошкодження від фортифікацій — зазвичай одна з багатьох, і то часом не найбільших, проблем. Наприкінці експедиції ми рушаємо на ділянку соснового лісу, яка пережила пожежі ще у 2022 році. Вогонь і забруднення від вибухів, як правило, доповнюють перелік воєнних уражень і погіршують екологічну ситуацію. Значна частина цих лісів досі тотально замінована. І якщо в Клавдієвському лісництві ці фактори переважно не накладаються на одній території, то на прифронтових та на лінії бойового зіткнення маємо всі можливі проблеми одночасно. Варто згадати Серебрянське лісництво на Луганщині, яке, за оцінками більшості фахівців, можна вважати повністю знищеним.Що ж до цього київського лісу, то Іван Мойсієнко налаштований здебільшого оптимістично. Інвазійні види є, але до їхнього панування ще далеко. Світла діброва Клавдієвського лісництва милує око навіть попри пошкодження. Також науковець припускає, що суцільнопошкоджена ділянка у 17-му виділі має лишитися недоторканою — на її прикладі можна вивчати, як природа відновлюється після фортифікацій.

Завод із виробництва ядерних паливних елементів працює у Лінгені, що на північному заході Німеччини, вже понад 40 років. До енергетичного повороту, який країна почала здійснювати після трагедії на атомній електростанції у японській Фукусімі, він був активним виробником паливних елементів для німецьких АЕС. Після зменшення попиту у Німеччині (та й врешті повного зникнення по закриттю усіх електростанцій), постачав свою продукцію для європейських АЕС, зокрема у Бельгії, Франції, Швейцарії, Нідерландах, Великій Британії, Іспанії, Швеції та Фінляндії. Водночас минулого місяця компанія Аdvаnсеd Nuсlеаr Fuеls (АNF), дочірнє підприємство французької компанії Frаmаtоmе, якій належить виробництво у Лінгені, отримала дозвіл на розширення виробництва та виготовлення шестикутних паливних елементів для ядерних реакторів радянського типу. Цей проєкт компанія втілюватиме у співпраці із російською компанією «ТВЕЛ», яка є дочірнім підприємством «Росатому» і за російськими ліцензіями.Ще відтоді, як стало відомо, що Frаmаtоmе планує розширити виробництво у співпраці з кремлівською компанією (заявку подали ще у березні 2022 року), медіа й активісти в ЄС та Україні закликали не робити цього. Так, 1 березня 2023 року активісти передали земельному Міністерству охорони навколишнього середовища Нижньої Саксонії в Ганновері чотири великі коробки із майже 11 тисячами заперечень громадян проти розширення виробництва ядерних паливних елементів у Лінгені. Протести тривають і досі — на 24 серпня в Лінгені заплановано новий мітинг проти цього проєкту.Свої заперечення також масово висловлюють політики із різних німецьких партій, а міністр охорони навколишнього середовища Нижньої Саксонії Крістіан Мейєр, коментуючи рішення схвалити заявку Frаmаtоmе, намагався відмежування від своїх же дій. «Я особисто не можу зрозуміти оцінку федеральним урядом потенційних ризиків шпигунства та саботажу через тісну співпрацю з Росією, особливо враховуючи численні попередження від служби безпеки щодо гібридних загроз, зокрема щодо критичної інфраструктури. Детальна інформація про те, як Федеральний уряд дійшов такої оцінки, є конфіденційною та мені недоступна», — зазначив Меєр і додав, що з огляду на те, що ФРН є правовою державою, його міністерство не могло відмовити компанії після того, як у федерального уряду не виникло заперечень.Німецьке видання Dіе Wеlt деталізуючи проблему із відповідальністю сторін за це рішення пише, що вирішальним для земельного міністерства став висновок федерального уряду від лютого, який вочевидь і має на увазі Крістіан Меєр. «Висновок містив актуальну оцінку органів безпеки щодо російської участі та пропонував вимоги щодо безпеки цього проєкту. Однак ще за часів уряду світлофорної коаліції  висновки залучених федеральних міністерств були значно критичнішими», — пише видання. Водночас, у федеральному міністерстві охорони навколишнього середовища відкидають будь-яку відповідальність за це рішення. «Хоча міністерство землі підлягає федеральному нагляду, воно приймає рішення самостійно, якщо Федеральне міністерство охорони навколишнього середовища не перебирає на себе повноваження щодо прийняття рішення у цій справі. Однак фактично Федеральне міністерство було залучене до справи з 2022 року, залишивши за собою право затвердити остаточне рішення — що й було зроблено», — пише Dіе Wеlt.

То хто ж відповідальний?

Свої застереження щодо спільного російсько-французького підприємства висловлювали представники різних партій. Голова Комітету парламентського контролю над розвідувальними службами Бундестагу, політик із партії канцлера Фрідріха Мерца ХДС Марк Генріхманн, різко розкритикував співпрацю з «Росатомом» після того, як міністерство охорони навколишнього середовища дало дозвіл на розгортання проєкту. У спільній статті із українською депутаткою Інною Совсун та чеською політикинею Ґабріелою Сваровською, депутат Бундестагу від партії «Зелені» Антон Гофрайтер також наголошує, що рішення німецького уряду матиме «безпосередні наслідки для безпеки всієї Європи».Депутат Бундестагу від ХДС Родеріх Кізеветтер у коментарі Тижню назвав скандалом будівництво нового спільного із Росією проєкту на заводі Frаmаtоmе. «Я вважаю скандалом будівництво заводу Frаmаtоmе у Нижній Саксонії. Хоча за видачу дозволу на проєкт формально відповідає земля Нижня Саксонія, вона зобов’язана виконувати вказівки федерального уряду і тому звернулася до нього з проханням надати оцінку безпекової ситуації.Таким чином, проєкт став можливим насамперед тому, що федеральний уряд не бачив жодних ризиків для безпеки, які б виправдали відмову у видачі дозволу. Ця оцінка, підготовлена ​​під керівництвом Федерального міністерства охорони навколишнього середовища, на мій погляд, є грубо недбалою та суперечить інтересам безпеки Німеччини. Видавати таку оцінку безпеки для схвалення цього проєкту або вкрай наївно, або навмисно проросійськи. Це суперечить нашій зовнішньополітичній стратегії ізоляції Росії на міжнародному рівні та захисту її геоекономічних інтересів», — зазначив політик.

Чи є шанси на закриття проєкту?

І політики, і експерти вважають, що такі шанси є, але одним із головних рушіїв для прийняття цього рішення, є політична воля. Як зазначає у коментарі Тижню генеральний менеджер у сфері безпеки та стійкості українського аналітичного центру DіХі Grоuр Михайло Бабійчук, шанси на перегляд або зупинення проєкту все ще залишаються, хоча після видачі ліцензії зробити це значно складніше. «Більшою мірою це питання політичної волі», — наголошує експерт.Родеріх Кізеветтер у коментарі Тижню також говорить про потребу політичної волі для скасування рішення щодо російсько-французького проєкту у Лінгені. «Існує можливість скасування рішення: з одного боку, земля Нижня Саксонія також має обов’язок захищати своїх громадян і тому може відмовити у схваленні з міркувань безпеки, незалежно від оцінки федерального уряду. Тоді земля, ймовірно, зіткнеться з судовим позовом. З іншого боку, федеральний уряд також може втрутитися та, на основі власної оцінки, видати директиву землі Нижня Саксонія про зупинку роботи заводу або, наприклад, доручити Раді національної безпеки провести аналіз загроз. Це є і залишається питанням політичної волі», — наголошує він.Михайло Бабійчук також зазначає, що в розпорядженні німецьких політиків був незалежний правовий висновок професора Гергарда Роллера, проведений ще у червні 2023 року, де були окреслені ризики для внутрішньої та зовнішньої безпеки, зокрема потенційні загрози шпигунства, саботажу та допуску представників російської державної корпорації до критичної інфраструктури ЄС, однак їх не врахували. Тепер же, після видачі ліцензії, основними механізмами скасування прийнятого рішення, на думку експерта, залишаються можливе судове оскарження, контроль за виконанням ліцензійних умов, а також потенційні зміни на політичному, санкційному та законодавчому рівнях.

Чому «Росатом» не під санкціями?

У квітні 2024 року судно Аtlаntіс Nаvіgаtоr ІІ, яке рухалося із Росії, вимушено зупинилося у порту німецького Ростока. Обстеживши його, німецькі митники виявили 251 контейнер березової деревини та збагачений уран. Деревину вилучили, оскільки вона перебуває під санкціями ЄС, а от уран помандрував далі, оскільки він не є у списку обмежень. Із опису цього випадку розпочинається фільм «Ядерна пастка. Угоди Путіна із Заходом», знятий французько-німецьким каналом АRТЕ. Автори фільму детально розглянули, як «Росатом» використовується Путіним як інструмент впливу, а проєкт у Лінгені став однією з тем півторагодинного розслідування.Після того, як Frаmаtоmе врешті отримала дозвіл на виробництво шестикутних паливних елементів для ядерних реакторів радянського типу спільно із «Росатомом» у Лінгені, питання того, чому ця російська державна компанія й досі не під санкціями, зазвучало ще виразніше. «Головна перешкода для запровадження санкцій проти “Росатома” водночас є і головною причиною, чому ми так активно виступаємо проти проєкту в Лінгені, адже він лише посилюватиме її — значна залежність окремих держав ЄС від російських матеріалів, послуг і технологій у ядерному паливному циклі.  Також необхідна одностайна підтримка всіх держав-членів ЄС для ухвалення санкційних рішень», — пояснює Михайло Бабійчук. Посилаючись на спільне дослідження DіХі Grоuр та брюссельського аналітичного центру Вruеgеl, експерт зазначає, що у 2023 році Росія забезпечувала 23 % природного урану, використаного в ядерному паливі ЄС, близько 27 % конверсійних послуг і 38 % послуг зі збагачення. Крім того, в ЄС працюють 19 реакторів ВВЕР (радянського типу), паливо для яких переважно постачає «Росатом». «Із 707 тонн готового ядерного палива, імпортованого ЄС у 2023 році, 573 тонни надійшли з Росії», — каже Бабійчук.З огляду на це, уряди побоюються перебоїв із постачанням, зростання цін і технічних ризиків швидкої заміни російського палива, а у випадку «незгоди» Кремль цілком може використати власну ядерну перевагу як інструмент переконання.Чимало уваги у фільмі «Ядерна пастка. Угоди Путіна із Заходом» присвячено тому, як Росія вибудовує «ядерну інфраструктуру». Так, попри те, що вона володіє лише 8 % усіх покладів урану, вона викупляє доступ до уранових шахт в інших країнах і є лідером у постачанні збагаченого урану. У 2023-му році дочірня компанія «Росатома» Urаnіum Оnе придбала 49 % акцій шахти «Будьонівське» у Казахстані, яка, як очікується, стане найбільшим у світі джерелом урану. Так само, зростає інтерес Кремля до покладів урану в країнах Африки, які раніше експортували його до Франції.Усі ці фактори мали б стати аргументом для поетапного обмеження російської монополії у галузі. Як зазначає Михайло Бабійчук, залежність європейських країн від «Росатома» є не аргументом проти санкцій, «а аргументом на користь поетапної стратегії: нарощування альтернативних потужностей, використання накопичених запасів, поступове обмеження доступу “Росатома” до ринку ЄС та перехід до повної відмови від російських матеріалів, послуг, ліцензій і технологій».

Сертифікація роутерів, блокування маркетплейсів для користувачів VРN, обов’язковий національний месенджер. Усі ці кроки є елементами архітектури російського інтернету, який технічно ніби дозволяє вийти в мережу, але фактично не пускає за межі контрольованого державою інформаційного простору.Росія обмежує доступ до незалежної інформації вже багато років, тим самим забезпечуючи власній пропаганді безальтернативний доступ до росіян. Спочатку зусилля російської влади концентрувалися на блокуванні окремих сайтів, забороні іноземних соцмереж, тиску на незалежні медіа та переслідуваннях журналістів. Проте у 2026 році Кремль зробив наступний крок: узявся не лише видаляти небажаний контент, а й перебудовувати саму цифрову інфраструктуру так, аби доступ до альтернативних джерел інформації ставав технічно дедалі складнішим, дорожчим або взагалі неможливим. Ще на початку війни Росія намагалась створити альтернативу найбільший електронній енциклопедії «Вікіпедія». У 2026 році влада країни-загарбника технічно ускладнює доступ до цього та багатьох інших проєктів, які можуть здолати її монопольне право на правду.Читайте також: Невільна енциклопедія, або Чим закінчиться війна Кремля проти «Вікіпедії» Нові правила охоплюють майже всі елементи цифрового середовища. Це контроль над мережевим обладнанням, заборона іноземних сервісів авторизації, просування обов’язкових державних платформ. Якщо раніше держава-терорист переважно фільтрувала інформацію й обмежувала доступ до окремих ресурсів, то тепер будує замкнений цифровий простір, у якому вибір джерел інформації дедалі більше визначає не користувач, а держава. В цьому закритому цифровому середовищі російській владі простіше контролювати інформацію та наративи, якими вона «годує» свій покірний народ.Інформаційно-технологічна ізоляція Росії поступово перетворюється на технічну реальність. Суверенний — це вже окрема цифрова екосистема зі своїми правилами, сервісами та інфраструктурою. Що повнішою стає ця система, то легше державі не лише блокувати небажану інформацію, а й визначати, що саме побачить, прочитає і обговорюватиме російський користувач.

Роутер як об’єкт державного контролю

У перші роки війни Росія намагалась обмежити доступ до інформації. Тепер російська влада хоче, по-перше, унеможливити цей доступ для технічно підкованих фахівців, а по-друге — ідентифікувати тих, кому вдається незаконно виходити за її цифрові кордони. Протягом останнього року Росія послідовно розширює технічні можливості для ідентифікації користувачів та їхнього обладнання для доступу в інтернет.Навесні 2025 року Роскомнадзор зобов’язав провайдерів домашнього інтернету надавати інформацію, яка дозволяла б ідентифікувати засоби зв’язку та користувацьке обладнання інтернет-доступу. Телеком-регулятор озвучив вимогу передавати йому тип обладнання, ІР-адресу, номер вузла технічних засобів протидії загрозам (ТСПУ), через який проходить трафік, а також геолокацію. Вимога стосується будь-яких пристроїв, що забезпечують доступ до інтернету, — від домашніх роутерів до смартфонів. На практиці це означає, що Роскомнадзор отримує технічну основу не лише для масового моніторингу активності росіян, але й для точкового блокування VРN-сервісів та ідентифікації конкретних користувачів.Читайте також: Роскомнадзор проти Цукерберга. Москва починає та програє Паралельно Кремль посилює контроль над самим мережевим обладнанням, розширюючи вимоги до сертифікації пристроїв, що підключаються до мереж зв’язку. Це дає державі додаткові можливості контролювати інфраструктуру ще до того, як обладнання потрапляє до користувачів. Розмір штрафу сягає мільйона рублів, а в разі повторного порушення оператор може втратити ліцензію.Ці два рішення означають зміну російської моделі цифрового контролю. Якщо система контролю та аналізу трафіку СОРМ, запроваджена понад 30 років тому, була орієнтована насамперед на перехоплення трафіку в мережах операторів, то нові правила додають ще один рівень: ідентифікацію та контроль кінцевих пристроїв. Завдяки цьому держава може знати, не лише що передається мережею, але й хто отримав доступ до цієї інформації. Поєднання цих двох рівнів — контролю трафіку та контролю обладнання — формує нову архітектуру цифрового нагляду, у якій анонімний доступ до інтернету стає практично неможливим.

Вхід лише для своїх

Росія послідовно замінює глобальні цифрові платформи власними аналогами, інтегруючи їх у державні сервіси та повсякденне життя. 9 червня 2026 року Госдума ухвалила статтю 13.55 кодексу про адміністративні правопорушення. Вона забороняє власникам сайтів використовувати для авторизації користувачів іноземні сервіси, зокрема Gооglе, Аррlе ІD чи Оutlооk. Натомість сайти мають перейти на російські способи входу: за номером телефону, через «Госуслуги», єдину біометричну систему чи російські сервіси авторизації.На позір ідеться про технічні зміни, однак насправді цим рішенням Росія поступово позбавляє своїх громадян можливості користуватися глобальною цифровою інфраструктурою, замінюючи її системами, які контролює держава. Це означає, що ідентифікація користувачів, їхні персональні дані та доступ до цифрових сервісів дедалі більше концентруються всередині російської юрисдикції.Схожа логіка застосовується і до VРN. Офіційно влада не забороняє їх використання, однак у березні 2026 року мінцифри рекомендувало найбільшим російським цифровим платформам — серед них «Яндекс», VК, Оzоn, Wіldbеrrіеs та «Авіто» — обмежити доступ користувачам з увімкненими VРN. Компаніям пояснили, що інакше вони можуть втратити статус ресурсів, доступ до яких держава гарантує навіть під час обмежень мобільного інтернету. Таким чином держава вже не покладається лише на блокування трафіку силами операторів зв’язку. Вона змушує самі цифрові платформи ставати частиною системи контролю, перекладаючи на бізнес функцію обмеження доступу до небажаних технологій.Цікаво, що після того, як Оzоn і Wіldbеrrіеs почали обмежувати роботу застосунків для користувачів VРN, компанії зіткнулися зі скаргами та падінням трафіку. Згодом частину обмежень було пом’якшено або скасовано — таким чином бізнес відреагував на вплив цих заходів на відвідуваність і продажі.

Державний МАХ

Обмеження доступу до іноземних сервісів — лише перший крок у посиленні цифрових обмежень. Далі влада Росії стала активно просувати їхні російські замінники, намагаючись зробити глобальні цифрові платформи менш доступними, а користування вітчизняними — фактично безальтернативним.Найяскравіший приклад — державний месенджер МАХ. Починаючи з 1 вересня 2025 року МАХ входить до переліку застосунків, які обов’язково попередньо встановлюють на всі смартфони й планшети, що продаються в Росії. Але водночас держава примусово стала переводити на МАХ чиновників, вчителів та навіть будинкові чати. Спочатку влада заборонила використовувати іноземні месенджери для службового спілкування в державних органах і держкомпаніях, згодом перевела на МАХ офіційне спілкування в комунальній сфері, а з вересня 2026 року через нього можна буде вести й офіційне листування між роботодавцем і працівником.Фактично окремі структури самі обирають використання МАХ у своїх внутрішніх регламентах. Із цього моменту цей інструмент стає обов’язковим, і у росіян просто немає можливості відмовитись від користування ним, адже тоді людина не зможе зв’язатися з певним органом державної влади. Таким чином влада Росії використовує риторику про нібито «добровільний» перехід, перекладаючи реальний примус на рівні конкретних структур.За такою самою логікою просувається й RuStоrе — російський магазин застосунків, який дедалі активніше інтегрують із державними сервісами та банківськими застосунками. Мета полягає не так у прямій забороні Gооglе Рlаy чи Арр Stоrе, як у створенні умов, за яких російські альтернативи стають стандартом за замовчуванням.Такий підхід принципово відрізняється від звичайного блокування сервісів. Якщо блокування лише обмежує доступ до окремої платформи, то створення власної цифрової екосистеми робить державу посередником майже в кожній цифровій взаємодії громадянина — від встановлення застосунка до службового листування. Це суттєво розширює можливості контролю над інформаційним простором і створює сприятливі умови для домінування державних наративів.

Телеграм по краплині

Така сама тактика застосовується й щодо телеграму. Замість одномоментного блокування Кремль обрав поступове витіснення сервісу — так само, як раніше це відбувалося з YоuТubе. Довгий час YоuТubе залишався практично недоторканним через те, що був майданчиком російської пропаганди. Проте російська влада сповільнила і його, фактично унеможлививши перегляд відео на цій платформі.Стосовно телеграму, зв’язки якого із владою країни-терориста викликають запитання й до сьогодні, тактика росіян була схожою. Спочатку Роскомнадзор обмежив голосові дзвінки в телеграмі та WhаtsАрр, пояснюючи це боротьбою з телефонним шахрайством. Потім з’явилися регіональні обмеження, а згодом — сповільнення роботи окремих функцій. У лютому 2026 року регулятор офіційно підтвердив сповільнення телеграму по всій країні, тоді як російські депутати вже відкрито обговорювали можливість його повного блокування.Читайте також: Телеграма з Луб’янки. Чому зв’язок Теlеgrаm з російською владою – не конспірологічний міф Формальними підставами атаки на телеграм залишаються давні претензії влади: відмова телеграму передати ФСБ ключі шифрування, локалізувати дані користувачів і створити повноцінну юридичну присутність у Росії. І це навіть попри те, що російські журналісти неодноразово дослідили зв’язки популярного інструменту зі спецслужбами. Водночас послідовність рішень свідчить, що йдеться не лише про виконання регуляторних вимог. Поступове обмеження можливостей телеграму збігається з активним просуванням державного месенджера МАХ, який Кремль прагне зробити основним каналом офіційної цифрової комунікації.Тиск на телеграм не обмежився технічними обмеженнями. У липні 2026 року російська влада порушила проти засновника месенджера Павла Дурова кримінальну справу за звинуваченням у «сприянні терористичній діяльності», а згодом Росфінмоніторинг вніс його до переліку «терористів і екстремістів». Формально це рішення стосувалося самого Дурова, однак воно стало ще одним інструментом тиску на платформу, яка залишається одним із небагатьох великих глобальних сервісів, що не інтегрувався в російську систему цифрового контролю.

Штрафи за наміри

22 липня 2025 року Госдума ухвалила поправки до кримінального кодексу, які вводять відповідальність за умисний пошук в інтернеті свідомо екстремістських матеріалів і доступ до них, зокрема з використанням засобів обходу блокувань. Закон набув чинності 1 вересня 2025 року. Штраф для фізичних осіб — від 3 до 5 тисяч рублів. Автори норми наполягали, що йдеться не про масове покарання рядових користувачів, а про адресну роботу проти тих, хто цілеспрямовано поширює протиправний контент.Але юридична конструкція лишає широкий простір для тлумачення, і фахівці говорили про це відразу після прийняття закону. До прикладу, доволі важко довести умисність одного пошукового запиту на відміну від випадкового переходу за посиланням. Також незрозуміла межа між «систематичним» пошуком і одноразовим випадком.Побоювання виявилися небезпідставними. Уже восени 2025 року в Росії відкрили першу адміністративну справу за новою статтею. Її фігурантом став 20-річний Сєргєй Глухіх зі Свердловської області, якого звинуватили в умисному пошуку «екстремістських матеріалів» в інтернеті. За версією слідства, він переглядав інформацію про підрозділи, визнані в Росії «екстремістськими», а інтернет-провайдер передав ці дані ФСБ. Сам Глухіх заперечував умисел, а його адвокат наголошував, що йшлося про звичайний перегляд інформації без наміру порушити закон. Попри це, у грудні 2025 року суд оштрафував Глухіх на 3 тисячі рублів. Ця справа стала першим відомим випадком застосування закону й підтвердила головні побоювання критиків: покарання може наставати не лише за поширення заборонених матеріалів, а й за сам факт пошуку інформації в інтернеті.

Як пов’язані цифрова ізоляція та російська пропаганда

Кожен із цих кроків російської влади по цифровій ізоляції росіян окремо виглядає як спроби боротьби з шахрайством чи технічного регулювання ринку зв’язку. У сукупності ж вони не лише обмежують доступність альтернативного контенту (це завдання було вирішене декілька років тому). Ці кроки змінюють середовище та позбавляють користувачів можливості отримати інформацію анонімно.Покарання за споживання контенту — це дії, до яких часто вдається інший диктатор, самопроголошений президент Білорусі Аляксандр Лукашенка. В Білорусі адміністративну й кримінальну відповідальність можуть спричинити підписка на «екстремістські» ресурси, уподобання, репости, коментарі, а в окремих випадках — навіть зберігання чи перегляд таких матеріалівРосія рухається в тому самому напрямку. Прив’язка авторизації до російського номера телефону, «Госуслуг» чи біометрії ліквідує залишки анонімності, які раніше дозволяли заходити на закордонні сервіси без повної ідентифікації особи. Ідентифікація роутерів і пристроїв дає змогу застосовувати санкції не до трафіку загалом, а до конкретної людини й конкретного пристрою. Штраф за пошук перетворює саму допитливість на юридичний ризик і привчає до самоцензури ще до того, як людина взагалі щось побачила в інтернеті.Пропаганда рідко перемагає переконливістю аргументів. Вона перемагає тоді, коли залишається найдешевшим і найбезпечнішим джерелом інформації з доступних.Блокування телеграму, обмеження VРN на маркетплейсах і в банках, примусове заміщення іноземних месенджерів вітчизняним МАХ, штрафи за пошук — усе це ускладнює вихід за межі державного інформаційного контуру.Переважна більшість людей не ухвалює свідомого рішення довіряти державним медіа через силу їхніх наративів. Вони просто залишаються в середовищі, де альтернатива стає дедалі дорожчою й ризикованішою, аж поки перестає бути доступною. В цьому й полягає мета проєкту «суверенного рунету»: не тотальна відсутність технічної можливості дізнатися правду, а такий розподіл витрат і ризиків, за якого державна версія подій завжди залишається найдешевшим і найбезпечнішим варіантом за замовчуванням.

Військова допомога Києву розколює як італійських лівих, так і правих напередодні наступних виборів, які відбудуться 2027 року. Колишній прем’єр-міністр Італії Джузеппе Конте, який очолює лівий «Рух 5 зірок», напередодні спричинив політичну дискусію, поставивши під сумнів подальшу військову допомогу Україні у разі перемоги лівоцентристів.
В інтерв’ю італійській Lа Stаmра Конте заявив, що його партія спочатку підтримувала її, бо «існував очевидний військовий дисбаланс порівняно з Росією», але тепер, коли Україна «має високотехнологічний військовий арсенал», його партія продовжить «утримуватися під час голосувань за подальші поставки, але наполягатиме на переході до переговорів». За словами Конте, остаточне рішення щодо того, чи продовжувати надавати допомогу Україні, має бути визначене на праймерізі лівих виборців, яких попросять вирішити, хто очолить коаліцію на наступних виборах.
Заява Конте одразу ж спричинила розкол і у Демократичній партії, яка є найбільшим об’єднанням у лівоцентристському таборі. Лідерка партії Еллі Шляйн відкинула ідею визначення політики щодо України шляхом голосування на праймеріз. «Так це не працює. Спочатку йде програма, узгоджена всім альянсом, а потім праймеріз, тому що той, хто їх виграє, має очолити всю коаліцію, а не лише власну партію», — сказала вона.
Водночас тема України розколює і правий табір країни. Нинішні партнери Мелоні по коаліції, праворадикальна «Ліга», неохоче підтримують Україну, а також виступають проти збільшення оборонного бюджету. Якщо Мелоні не зможе сформувати наступний уряд після виборів, вона може розширити свою коаліцію, включивши до неї ультраправу партію «Національне майбутнє», яку очолює колишній генерал Роберто Ванначчі, — однак його політична сила також виступає проти військової допомоги Україні.
«Політичний спектр в Італії поляризується напередодні наступних загальних виборів у 2027 році: у правому таборі з’явилася нова партія, яку очолює колишній армійський генерал Ванначчі, нині член Європейського парламенту, куди його було обрано від ультраправої партії “Ліга” на чолі із Сальвіні. Згодом він вийшов із неї та заснував власну партію, яка займає ще більш ультраправу позицію щодо міграції, а також щодо України, категорично виступаючи проти відправлення зброї та на користь перенаправлення цих ресурсів на соціальні потреби Італії. Це вкрай популістський, але привабливий аргумент для значної частини традиційно пацифістського електорату Італії після 1945 року», — каже у коментарі Тижню доцентка політичних наук і міжнародних відносин Університету Неаполя «L’Оrіеntаlе» Рут Ханау Сантіні.
Водночас італійський політолог, дослідник партійної політики та виборчої поведінки, доцент політичних наук в Університеті Неаполя імені Федеріко ІІ Марко Вальбруцці вважає, що лінія розколу на загальних виборах 2027 року, найімовірніше, проявлятиметься не стільки як питання, що розділяє правоцентристів і лівоцентристів, скільки як джерело розколу всередині самих двох основних політичних блоків. Адже в обох таборах є популістські політичні партії, чиї позиції щодо російсько-української війни, якщо й не є відверто проросійськими, то принаймні загалом є нейтральними.
«Однак усі опитування громадської думки, проведені дотепер, свідчать про те, що пріоритети італійців залишаються переважно зосередженими на внутрішніх питаннях: стані економіки, державній системі охорони здоров’я, безпеці та злочинності. Водночас деякі політичні партії намагаються пов’язати внутрішні та міжнародні проблеми, особливо коли йдеться про переозброєння та військову підтримку України. Їхній аргумент фактично полягає у тому, що кожне збільшення військових витрат неминуче відбувається за рахунок соціальної системи Італії. По суті, вони намагаються представити політичний розкол як протистояння між прихильниками соціального забезпечення та прихильниками війни. Хибний, але потенційно ефективний аргумент», — каже він Тижню.
Зі спостережень італійського політолога, дослідника популізму, радикальної правиці та сучасної італійської політики Валеріо Альфонсо Бруно, скептицизм щодо підтримки України простежується в усіх вікових групах і значно більше визначається партійною приналежністю та вибором медіа, ніж демографією чи географією.
«Пацифізм за будь-яку ціну, який відстоюють партії від лівих до правих, є політичним вибором, який одного дня може виявитися надзвичайно дорогою помилкою. Водночас зрозуміло, що для країни з дуже великим державним боргом, як Італія, пояснити громадянам причини підтримки України може бути складно. Я очікую, що італійська підтримка України триватиме, але поступово ставатиме більш декларативною і менш матеріальною. “Брати Італії” залишаються стабільною опорою цієї позиції, і доки Мелоні очолює уряд, формальна позиція не зміниться. Тиск відчуватиметься на оборонному бюджеті, а не щодо самого принципу, і якщо уряд зміниться у 2027 році, обмеження значно посиляться, незалежно від риторики», — каже він Тижню.
Марко Вальбруцці вважає, що Україна може стати питанням-проксі для ширшого переосмислення зовнішньополітичної орієнтації Італії.
«Менш імовірно, що це стосуватиметься атлантизму, який наразі переживає глибоку кризу, особливо через перебування Дональда Трампа у Білому домі, і більшою мірою — ставлення до Європейського Союзу та перспектив подальшої військової, економічної та, зрештою, політичної інтеграції. Деякі партії, особливо ті, що загалом прихильно ставляться до Росії, стверджують, що російсько-українська війна фундаментально не стосується долі ЄС. Проєвропейські партії, натомість, слушно наголошують, що це не просто війна в Європі, а війна Європи — війна, від результату якої залежить саме майбутнє Європейського Союзу», — каже він Тижню.
Італійський політолог також переконаний, що розбіжності, які породжує тема України, не мають яскраво вираженого ані поколіннєвого, ані тим більше регіонального виміру. «Це питання, ймовірно, стане ще більш розколюючим для політичних сил із появою нової ультраправої партії “Національне майбутнє”, яка сповідує відверто націоналістичні, євроскептичні і, відповідно, антиукраїнські позиції. Якщо ця партія досягне значного результату на загальних виборах 2027 року, політичний фронт, що виступає проти подальшої підтримки України, значно розшириться, потенційно охопивши приблизно чверть або третину електорату і, відповідно, парламентського представництва»,  — зазначає він.
Тим часом, італійський політичний аналітик, експерт з громадської думки та співзасновник YоuТrеnd Лоренцо Прельяско каже Тижню, що він не впевнений, що зовнішньополітична позиція в Італії є настільки важливою, коли йдеться про вибір виборців.
«Італія, ймовірно, має обмежений простір для дій через свою вагу, через свої міжнародні зобов’язання. Тож країна, незалежно від того, хто нею керує, фактично прив’язана до простору Європейського Союзу і пов’язана союзом зі США, який зараз, ймовірно, набув іншого значення через президентство Трампа, яке певним чином відштовхнуло значну частину міжнародних партнерів США, а також багато їхніх давніх союзників, починаючи з європейських країн», — додає він.
Лоренцо Прельяско також зазначає, що найімовірніше йдеться про антропологічний, культурний розкол. «Тож ви, як правило, бачите ширшу підтримку України серед, я би сказав, освічених людей, серед поміркованих прогресистів і консерваторів, особливо людей у центрі політичного спектра, людей із ліберальним або ліберально-демократичним, проєвропейським поглядом. Це ті соціальні та культурні сегменти, які, як правило, значно більше підтримують Україну в Італії, на відміну від популістських крайнощів, до яких належать люди як на лівому, так і на правому фланзі політичного спектра. Вони, як правило, більш нативістські, більш націоналістичні, більш ізоляціоністські у питаннях міжнародних відносин і більш проросійські — частково тому, що їм певною мірою подобається російська авторитарна модель, але здебільшого тому, що вони не хочуть бути втягнутими в нескінченний конфлікт і схильні говорити, що ресурси треба витрачати на внутрішні проблеми та соціальну політику», — каже він Тижню.
У цілому італійське суспільство особливо насторожено ставиться до конфліктів та оборонних видатків. «Є дослідження ЕСFR, яке дуже чітко показує, що італійці певною мірою є винятком на європейському рівні і, як правило, не схвалюють додаткових витрат на оборону. І тут є певне глибинне ставлення, культурна установка, яка, знову ж таки, перетинає політичні вподобання в Італії та пов’язана з нашим минулим, з нашою історією. Це дуже обережне ставлення до будь-якого військового зобов’язання і дуже сильне бажання досліджувати будь-яке можливе дипломатичне рішення, коли це можливо», — додає Тижню Лоренцо Прельяско.

У липні 2026 року російська авіація скинула на Україну понад 8300 керованих авіаційних бомб (КАБ). Це найбільший місячний показник за всю велику війну, і він перевищив червневий результат у 8266 одиниць. Генеральний штаб подав цю цифру в одному ряду з майже 97 тисячами обстрілів та 7922 бойовими зіткненнями, тобто в загальному потоці статистики, де око читача швидко втомлюється від нулів. Але найперше число описує головну фізичну реальність цієї війни точніше за будь-яке інше. Понад дві з половиною сотні бомб на добу — фон, на якому відбувається все решта: від оборони Костянтинівки до дискусій про гарантії безпеки.Британський Теlеgrарh на початку червня описав цю ситуацію формулою, яку варто запам’ятати. Протягом трьох років планувальні бомби залишалися однією з найруйнівніших систем на фронті, і Україна не мала на них відповіді. Тепер відповідь принаймні заявлена, і вона має власне ім’я.

Три роки без відповіді

Керована авіаційна бомба не є винаходом цієї війни. Лазерні Раvеwаy у В’єтнамі та американські JDАМ часів Перської затоки свого часу зробили звичайні боєприпаси високоточними за допомогою інерційної навігації та супутникового наведення. Принципова новизна російського рішення полягала не в технології, а в масштабі та ціні. У 2023 році росіяни почали ставити універсальний модуль планування і корекції на старі радянські фугасні бомби серії ФАБ вагою від 250 до 3000 кілограмів і скидати їх із фронтових бомбардувальників Су-34.Наслідки цього рішення були важкими для української армії та для цивільного населення. Навесні 2024 року в Харкові бомби діставали до північних і східних районів, тоді як південь міста ще залишався поза зоною ураження. Мешканці швидко з’ясували, де приблизно проходить умовно безпечна межа, і будували довкола неї свій побут. Потім ця межа посунулася далі на південь, а тоді на околиці. Так само вона рухалася в Запоріжжі, Сумах, Слов’янську, Краматорську, Миколаєві. І хоча ці бомби не дуже точні, це компенсується руйнівною силою. ФАБ-1500 залишає вирву до шести метрів завглибшки й до 25 метрів у діаметрі, а контузію можна отримати навіть за 300 метрів від точки влучання. Наприклад, для міської забудови це означає знищений під’їзд або цілий будинок. А от для фронту — зруйнований опорний пункт разом із гарнізоном, який може коливатися від відділення до взводу.Технічна суть модуля УМПК примітивна настільки, наскільки це взагалі можливо для високоточної зброї. Складані крила, інерційний вимірювальний блок, супутникове наведення. Скидання відбувається з висоти від 6000 до 7600 метрів у російському повітряному просторі, після чого бомба планерує на відстань від 60 до 95 кілометрів. Відхилення від цілі при супутниковому та інерційному наведенні становить від 5 до 15 метрів, чого цілком достатньо для стаціонарного об’єкта.Далі почалася звична для цієї війни еволюція «виробу». На стандартний корпус УМПК росіяни почали встановлювати реактивні прискорювачі, завдяки чому за відповідної висоти скидання дальність польоту зросла майже до 150 км. Для протидії українським засобам радіоелектронної боротьби нові версії модуля отримали вісім і більше супутникових антен. Восени 2025 року реактивні КАБи вперше дістали до Миколаєва, Лозової, Полтави й Одещини. Тобто до міст, які раніше вважалися глибоким тилом відносно авіаційної загрози. За даними української розвідки, росіяни вийшли на серійне виробництво модульних засобів наведення з дальністю до 200 кілометрів, а виробничі плани Кремля на цей рік вимірюються шестизначними числами.

Арифметика КАБа

Оцінки вартості російського КАБа різняться залежно від калібру та типу модуля, але порядок величин відомий. Ще у 2024 році українські фахівці оцінювали середню ціну ФАБа з УМПК або з універсальним міжвидовим боєприпасом Д-30 у діапазоні від 30 до 50 тисяч доларів США. Пізніші оцінки для важчих і далекобійніших модифікацій сягають 100 тисяч доларів США, причому по одній цілі росіяни нерідко витрачають дві або три бомби. Український аналог модуля, який конструкторське бюро «Медоїд» випробовувало влітку 2025 року, коштував 1,2 мільйона гривень, тобто близько 25 тисяч доларів, за комплект під 500-кілограмову бомбу. Це той самий ціновий діапазон, оскільки конструктивно йдеться про такий самий алюмінієвий корпус, крила з пружинним розкриттям, інерційний блок, кермові сервоприводи та супутникову антену. Тобто про виріб на рівні технологічності побутової електроніки із західними цивільними компонентами всередині.Друга частина рівняння виглядає інакше. Ракета РАС-3 МSЕ обходиться американській армії приблизно від 4,2 до 5 мільйонів доларів США за одиницю, а в експортних контрактах разом із логістичним пакетом ціна сягає 6–7 мільйонів доларів США. Вартість ракет для NАSАМS перебуває у діапазоні від 900 тисяч до 1,1 мільйона доларів США, приблизно стільки ж коштує ракета до ІRІS-Т. Навесні 2026 року армія США почала шукати підрядників, здатних зробити перехоплювач для Раtrіоt дешевшим за мільйон доларів США, і зробила це саме тому, що чинне співвідношення вартостей визнали неприйнятним навіть для американського бюджету.Тепер підставте липневі цифри. Понад 8300 бомб за місяць коштували Росії щонайменше кількасот мільйонів доларів, що для країни з її нинішнім військовим бюджетом є цілком витримуваною сумою. Спроба перехопити бодай десяту частину цього потоку ракетами класу АМRААМ обійшлася б приблизно в ті самі гроші. А робота по таких цілях засобами Раtrіоt коштувала б у рази більше за саму атаку. Жодна економіка, включно з американською, не витримає подібного обміну на дистанції в роки. Саме тут, а не в кілометрах дальності, і лежить справжня перевага цієї зброї.

Чому їх майже неможливо збивати?

Юрій Ігнат, який є голосом українських військово-повітряних сил, сформулював проблему з рідкісною для офіційних коментарів прямотою, сказавши: у світі немає стільки ракет, щоб працювати по цих бомбах. Основне, що можна зробити в протидії керованим авіабомбам, за його словами, — це відганяти подалі носія.Той самий висновок незалежно від українських військових робить і Джастін Бронк із Королівського об’єднаного інституту оборонних досліджень. Росія має більшу здатність виробляти комплекти планування для старих бомб серії ФАБ, ніж Україна — поповнювати боєкомплект своїх зенітних ракетних систем, тому пряме збиття не є стійкою стратегією. Це не песимістична аналітика, а арифметика, яку неможливо обійти закупівлями.Це не означає, що збивати не вдається взагалі. У лютому 2025 року під Запоріжжям бомбу дістали, ймовірно, зі старої радянської ЗУ-23-2, поєднаної зі станцією виявлення та наведення, а за три осінні місяці того ж року зенітні ракетні війська знищили близько сотні авіабомб. Разом із НАТО в межах JАТЕС відпрацьовують рішення, що поєднують радар, алгоритми розпізнавання та дрон-перехоплювач. В Україні також тестували німецький Тytаn і французьку концепцію «дронової стіни». Дешевий перехоплювач є єдиним напрямком, здатним колись вирівняти те співвідношення вартостей, але поки що жодне з цих рішень не працює в потрібному масштабі.

Союзницькі бомби на українських крилах

Симетричну відповідь Україна намагалася будувати із самого початку, спираючись на партнерські поставки. У Повітряних силах з’явилися американські JDАМ-ЕR, адаптовані під МіГ-29 і Су-27, французькі ААSМ Наmmеr з дальністю близько 70 кілометрів та відхиленням близько десяти метрів, малогабаритні GВU-39 вагою 110 кілограмів із відхиленням в один метр. У травні 2026 року США погодили потенційний продаж Україні понад півтори тисячі комплектів JDАМ-ЕR на суму до 373,6 мільйона доларів США. Проблема в тому, що західна бомба на українському літаку працює гірше, ніж вона ж, але на американському.Росіяни скидають свої КАБи з великої висоти в захищеному просторі, тоді як українська авіація через загрозу російської ППО та винищувачів змушена працювати на гранично малих висотах із режимом калібрування, коли літак перед пуском задирає ніс і набирає висоту. Через це реальна дальність JDАМ-ЕR знижується приблизно з 70 до 40 кілометрів. Додайте до цього російські перешкоди супутниковому сигналу, через які американцям довелося окремо закуповувати сенсори, здатні наводитися на джерела глушіння.Іншими словами, три роки Україна вела цю дуель союзницьким інструментом, у чужому темпі поставок і з характеристиками, урізаними вдвічі самими умовами застосування.

Вирівнювач

18 травня 2026 року міністр оборони Михайло Федоров повідомив про створення першої української керованої авіаційної бомби. Розробку здійснювала компанія DG Іndustry — учасник кластера Вrаvе1, який підтримав проєкт грантом іще на ранній стадії. Робота тривала 17 місяців. Назву обрали промовисту. Відомі характеристики «Вирівнювача» такі: бойова частина важить 250 кілограмів. Конструкція заявлена як власна, а не скопійована з радянських чи західних зразків, хоча досвід застосування іноземних аналогів, зокрема російських, під час розробки аналізували. Бомба сумісна з Су-27, Су-24 та МіГ-29, а також адаптована під західні платформи, включно з F-16 і Міrаgе, але для цього потрібна окрема сертифікація. Заявлена дальність сягає 140 кілометрів, хоча цю цифру слід читати з тим самим застереженням, що і в випадку JDАМ-ЕR, бо вона досяжна лише при скиданні з великої висоти.Найважливіша характеристика, знову ж таки, економічна. За словами виробника, вартість виробу приблизно втричі нижча, ніж у JDАМ-ЕR, що дозволяє забезпечити Сили оборони більшою кількістю боєприпасів. Якщо перекласти це у гроші, картина стає наочною. У травневій американській угоді понад півтори тисячі комплектів JDАМ-ЕR оцінені сумою до 373,6 мільйона доларів США, тобто орієнтовно чверть мільйона за комплект разом із супутнім пакетом послуг. Заявлена втричі нижча ціна ставить «Вирівнювач» у діапазон кількох десятків тисяч доларів, тобто приблизно туди ж, де перебуває російський УМПК. Уперше за війну Україна виходить у ту саму цінову категорію, у якій веде свою повітряну кампанію противник. У червні на виставці Еurоsаtоry в Парижі представники компанії повідомили, що виріб уже перебуває в серійному виробництві, перші партії передані військовим і застосовані в бою.

Межі симетрії

Кір Джайлз із Сhаthаm Ноusе каже, що протягом тривалого часу практичного захисту від російських планувальних бомб майже не існувало, і це суттєво додало українських втрат на лінії фронту. Тепер, коли Україна створює порівнянні спроможності, це потенційно може пришвидшити темп витіснення російських військ. Також Джайлз додає значно цікавішу тезу, згідно з якою Україна фактично робить самостійно те, чого їй не хотіли давати робити у Вашингтоні, будуючи ударні спроможності, яких партнери не бажали ані постачати, ані санкціонувати.Крістоф Бергс із RUSІ пояснює тактичну нішу цієї зброї. Практично будь-які передові артилерійські позиції українців перебувають під загрозою знищення, а невеликі FРV-квадрокоптери та тактичні дрони хоч і уражають цілі, та не мають вибухової потужності бомби у 250 чи 500 кілограмів. Українська бомба, за його словами, додає інструмент для ураження укріплених районів, оборонних позицій і командних пунктів там, де потрібна велика фугасна дія.І нарешті головне обмеження, яке жодна вдала конструкція не зніме. Роберт Толласт із того ж RUSІ формулює його без прикрас, зауважуючи, що фундаментальна проблема українських Повітряних сил полягає в тому, що вони не надто великі.Українські літаки змушені закидати бомби здалеку, аби триматися подалі від російської авіації з її далекобійними ракетами «повітря-повітря». Кількість ударів залежить не від наявності боєприпасу, а від кількості справних носіїв, підготовлених пілотів і техніків.

Де насправді вирішується питання КАБів?

Формула Ігната про відганяння носія має цілком конкретне втілення, і воно не має стосунку до українських бомб. Протягом 2026 року Сили оборони системно працюють по аеродромах базування та по складах самих боєприпасів. У ніч на 5 липня удар по аеродрому «Борисоглєбськ» у Воронезькій області уразив склад із керованими авіабомбами та навчально-бойовий літак. Через три доби повторний удар знищив там резервуарний парк паливно-мастильних матеріалів, побудований ще взимку 2023 року, що зафіксували супутникові знімки. На цьому аеродромі базуються підрозділи 105-ї змішаної авіаційної дивізії з літаками Су-34, Су-35 та Су-30СМ, тобто саме ті носії, які щодня скидають КАБи на Харківщину й Донеччину.Ще показовішими є підсумки сорокаденної операції СБУ, оприлюднені на початку серпня. Удари наносилися по аеродромах «Саки», «Гвардійське», «Бельбек», «Багерове», «Енгельс» і «Ханська», а також по Євпаторійському авіаційному заводу.Уражено:

стратегічний бомбардувальник Ту-95МС,два винищувачі Су-35,два навчально-бойові Л-39,ангари з Су-24, Су-30 і Су-30СМ,аеродромну паливну інфраструктуру.

Це і є реальна протидія планувальним бомбам у нинішніх умовах, бо вона працює на тому боці рівняння, де вартість не є безнадійною. Знищений на землі носій коштує десятки мільйонів доларів і не відновлюється кількома тижнями виробництва, тоді як кожна спроба збивати самі бомби ракетами лишається свідомо збитковою. Симетрична логіка діє і в український бік. «Вирівнювач» не змінить арифметики, і жодна українська бомба найближчим часом не відповість на вісім тисяч російських на місяць, бо ці величини мають різну природу. Російські КАБи є засобом масованого вогневого ураження, тоді як українські керовані бомби залишаються точковим інструментом для цілей, яких не бере ані артилерія, ані дрон. Кількість українських авіаударів визначається не наявністю боєприпасу, а числом справних носіїв, підготовлених екіпажів і темпом сертифікації нової бомби під F-16 та Міrаgе, яка досі не завершена.Тому практичний порядок денний виглядає доволі вузько. Сертифікація виробу під західні платформи, поповнення парку носіїв, засоби раннього виявлення пусків для прифронтових громад і подальше нарощування ударів по аеродромах та складах КАБів. Усе решта — питання промислового темпу, а не технологічного прориву. Власна бомба важлива саме тим, що виводить один критичний клас озброєння з-під логіки очікування, у якій країна перебувала три роки, коли інтенсивність ударів визначалася політичним календарем союзників, а не потребами фронту.Масова поява «Вирівнювача» на фронті разом з анонсованою українською балістикою дозволить кардинально змінити ситуацію на полі бою на користь української сторони. Вона анонсована вже на цю осінь та остаточно зніме питання, чи є Україні чим відповісти, і зведеться до єдиного: «Скількох ударів та з якою інтенсивністю ми здатні завдавати щомісяця, аби примусити Росію до миру напередодні важкої зими 2026–2027?».

Торік українською вийшов переклад потрійної інтелектуальної біографії Едит Штайн, Ханни Арендт і Симони Вайль «Три жінки в темні часи». Авторка, Сильвія Куртін-Денамі, портретує своїх геройок крізь призму ідентичності, етики та історії ідей. І все це на тлі наростання тоталітаризму.
Українська історія ХХ століття також дала б матеріал для подібної книжки. Ба навіть складно було б обрати трьох найяскравіших з-поміж сонму тих, що зберегли здатність до прямостояння, як-от Алла Горська, Надія та Леоніда Світличні, Ірина Стасів-Калинець, Надія Суровцова, Оксана Мешко, Світлана Кириченко, Раїса Руденко, Ніна Строката-Караванська, Людмила Семикіна, Галина Севрук… І, звісно, Михайлина Коцюбинська.
Віднедавна постать Михайлини Хомівни уприсутнює збірка її вибраних статей «Вітраж пам’яті» з передмовою Євгенія Стасіневича. Назва серії — «Недочитані тексти» — особливо пасує Коцюбинській, яка досі знана й поцінована незаслужено мало (також у серії вже вийшли збірки вибраних статей Юрія Шевельова, Юрія Лавріненка та Віктора Петрова).
«Вітраж пам’яті» — це книжка про подолання розривів у наших уявленнях про українську культуру. Бо виявляється, що через один потиск руки — люди 1900-х і 1920-х, 1960-х і 1990-х. Дядько Михайло Коцюбинський, учасник братства тарасівців, що першими проголосили ідею самостійності України. І Борис Антоненко-Давидович, за яким Коцюбинська доглядала в останні роки його життя після таборових поневірянь і з яким їй не дозволили одружитись. І Надія Суровцова, яку Коцюбинська відвідувала в Умані (есей про неї також є в книжці). І Олександр Білецький — її науковий керівник. І все шістдесятницько-дисидентське коло. І — Соломія Павличко як молодша колега в Інституті літератури в 1990-х.
Михайлина Коцюбинська третя праворуч.
За задумом карних органів, племінниці класика відвели таку саму роль, як і Зиновії Франко — онуці Івана Яковича. Коцюбинська теж мала публічно каятися в радянській пресі та давати свідчення КДБ проти дисидентів щодо поширення самвидаву й контактів із діаспорою. Проте вона не погодилася. Наслідок — звільнення з Інституту літератури й виключення з партії, обшуки й допити.
Ця книжка також — пунктиром — про жіночу підтримку, сестринство і материнство в тоталітарних умовах. Про те, як тримали тил дружини репресованих — Атена Пашко, Леоніда Світлична, Валентина Попелюх. І гуртувалися, зокрема, заради дітей — щоб створити їм безпечне українськомовне середовище, вільне від ідеологічних облуд.
А ще це книжка про те, що дисидентський рух значною мірою тримався на плечах філологів. І про те, як більшості з них так і не дали сказати своє слово в науці. Яким би було наше літературознавство, якби Іванові Світличному вдалося захистити вже написану дисертацію «Рухома естетика», якби Василя Стуса не виключили з аспірантури (він працював над темою «Джерела емоційності художнього твору»). Якби Михайлина Коцюбинська не була відірвана від сродної праці протягом вісімнадцяти потенційно найплідніших років.
Читайте також: Якими були ранні вірші Василя Стуса: від юнацької лірики до «Круговерті»
«Після того, як виключили з партії, мене перевели до відділу літератури соціалістичного реалізму, ясна річ. А це ж було “гніздо”: Іванисенко, абсолютно теж репресований, Світличний, Стус, Бадзьо і Сивокінь — оце-от був весь відділ, аж дуже веселий і симпатичний», — згадує Коцюбинська в інтерв’ю з Євгеном Захаровим. Філологічні факультети закінчили й інші найактивніші учасники дисидентського руху — Світлана Кириченко, Надія Світлична, Ірина Стасів, Ігор Калинець, Євген Сверстюк, Святослав Караванський, В’ячеслав Чорновіл, Іван Дзюба…
Іван Драч, Микола Вінграновський, Григорій Сивокінь, Леоніда Світлична, Михайлина Коцюбинська, Іван Світличний
Натомість з-поміж істориків дисидентів було помітно менше — Коцюбинська згадує лише двічі ув’язненого Валентина Мороза; також мали свідому позицію й зазнали репресій Ярослав Дашкевич і Михайло Брайчевський. Вочевидь, на етапі вступу до вишів та подальшої роботи в Інституті історії АН УРСР діяв жорсткий ідеологічний фільтр, який одразу відсіював незгодних. Шлях у професію відкривався лише для максимально лояльних і «благонадійних», готових беззастережно дотримуватися марксистсько-ленінської схеми й повторювати радянські кліше про «возз’єднання братніх народів» та «боротьбу трудящих». Зрештою, історики навіть для того, щоб писати «в стіл» чи для самвидаву, потребували доступу до архівів, якого їм не надали б без афіліації з академічною інституцією (шпаринкою ставало хіба що краєзнавство). Філологам у цьому сенсі було трохи простіше лишатися в професії поза інституцією, маючи під рукою бодай базові видання класиків і сучасників, хоч і цензуровані.
Попри непересічність постаті, книжка «Вітраж пам’яті» не творить забронзовілих кумирів. Євгеній Стасіневич у передмові доволі відвертий у своїх естетичних уподобаннях, характеризуючи публіцистичне письмо Коцюбинської як «мажорне, але не надто патетичне, не перечулене й не пророчо-драматичне: порівняти хоч би її “Моральний імператив” із “Гуманітарною аурою нації” Костенко». А мемуарні есеї Коцюбинської, на думку упорядника, «ближчі до підсушеності (але не категоричності) спогадів Кириченко, ніж до емоційно екзальтованої книги Жиленко».
У вміщеній у виданні «принциповій розмові» між Михайлиною Коцюбинською і Євгеном Захаровим лунає його закид щодо морального компромісу в 1990-х: «От, наприклад, Григорій Зубець — голова Київського міського суду. Це людина, яка послала на смерть Валерія Марченка і Василя Стуса судила. Ну, як ви можете пане Горбаль, пане Пронюк, пане Чорновіл? Ви голосували за те, щоб його безстроково зробити суддею, до кінця життя! Як же ви йому не задали хоча б питання, як він розцінює те, що там був? Ну, як можна? Як вони змогли затвердити Головою СБУ Радченка, котрий, як добре відомо, працював саме в п’ятому управлінні, займався так званими демократами, створював сценарії побиття людей».
Тим часом оцінки самої Михайлини Коцюбинської більш врівноважені. «Я категоричності та безапеляційності взагалі не сприймаю», — зазначає вона.
Михайлина Коцюбинська
Кілька разів у книжці повторена думка про наше «систематичне відставання й похапливе надолуження», цитується Стусове «Нам ряд утрачено. Раптових спроб назубрені шпилі — ото єдине». Долю Коцюбинської вміщено в формулу «піти в “людяність”, бо в “професійність” не дали». Таку оптику мала б підтвердити й добірка її текстів — радше спогади про друзів і знайомих, аніж літературознавчі розвідки. Власне, в передмові йдеться про те, що сама епоха 70-х важлива для нас сьогодні «не так своїми естетичними чи філософськими, як моральними результатами».
Водночас сказано, що саме Михайлина Коцюбинська «заклала основи рецепції творчості Стуса — як принципово складної, часто герметичної, що потребує значних інтерпретаційних зусиль». А отже, ідея Коцюбинської про те, що «Стус важить аж ніяк не меншою мірою своїм доробком, ніж своєю біографією», почасти проєктується й на неї саму.
Читайте також: Василь Стус як читач: модерна взаємодія з традицією в таборових умовах

Її сценічне ім’я — Любов Дельмас, після заміжжя — Любов Андреєва, а з народження вона — Любов Олександрівна Тищинська. Саме Любу Тищинську з Чернігова майже затінили нові імена, образ Кармен на петербурзькій сцені та роман із Алєксандром Блоком. Разом із ними майже зникло її українське джерело.Люба Тищинська народилася 1884 р. у Чернігові — місті Болдиних гір, спокійних провулків і квітучих садиб. В одній із таких, на вулиці Сіверянській, і виросла Люба, майбутня співачка Любов Дельмас.Та виникає питання: яким був Чернігів Люби Тищинської? Ким була Люба Тищинська?

Буття перше: талановите

Бути Любою Тищинською — це мати яскравий талант. Співати змалку: вдома, в хорі, і в гімназії, і зрештою далеко за межами рідного міста. А до того слухати настанови мами, талановитої вокалістки Зеліни Францівни, і переймати любов до музики.

Буття друге: батьківське й материнське

Люба — наймолодша в сім’ї Тищинських.  Їй дісталася і неосяжна любов, і найкращі риси від батьків. Від мами, француженки з походження, успадкувала шарм, стиль і голос.Бути Любою Тищинською — ніколи не забувати мамині настанови: і вокальні, і життєві.  Навіть сценічний псевдонім вона взяла від дівочого прізвища Зеліни Францівни. Тож коли Любов Дельмас вийде на сцену, з нею завжди буде згадка і про матір, і про Чернігів.Сергій Єфремов писав, що в Чернігові у 1860-х рр.  «…било сильнеє українське джерело».  Мова про громадських діячів, у тому числі й батька Любові Тищинської — Олександра Амфіановича. Якщо шукати в його доньці українську ідентичність, то там, серед чернігівських митців, вона й могла з’явитися.Тут і Леонід Глібов, найліпший батьків друг, і решта найвідоміших сімейств інтелігентів. Вони дружили, ходили до одне одного на гостини.  Їхні чернігівські садиби перетворилися на великий сад: Грінченки, Русови, Глібови, Шраги, Карпинські, і Коцюбинські тощо.Донька Михайла Коцюбинського, Ірина, напише в спогадах: «Внизу на Сіверянській, що межує з 1-м Холодним Яром (зараз вулиця Десняка), поперек вулиці розташувалась садиба Тищинських. Це культурна, передова родина. Молодша дочка Любов Олександрівна Тищинська, в майбутньому відома співачка, яка носила прізвище Дельмас-Тищинська та була одружена з Андрєєвим, користувалась як співачка доброю славою». Коцюбинські і Тищинські жили навпроти, тож сусідили не лише родини, а й музика з літературою. Саме там росла Люба. Саме в такий Чернігів вона захоче повернутися, коли все стане іншим. Та про все по порядку.Олександр Амфіанович ТищинськийБатько Любові, Олександр Тищинський ,головував у земській управі. Брав участь у створенні чернігівської книгозбірні, друкувався в часописах і навіть збирав фольклор. Письменниця, перекладачка Марія Грінченко писала: «У Чернігові Тищинський, або “кум”, як його звичайно звали, був після Шрага найпопулярнішою людиною. Мабуть, не було ніякої справи громадської, де б він не був діяльним робітником». Після смерті Олександра Амфіановича на обеліску напишуть: «А.А. Тищинский, благодарный город Чернигов».Чернігівці біля пам’ятного обеліска О.Тищинському, із сайту “Чернігівська обласна універсальна наукова бібліотека імені Софії та Олександра Русових”Люба Тищинська росла в українському місті. Точніше серед людей, які робили його таким. Ще від тата отримала коріння в селі Голубичі Ріпкинського повіту.  Воно дуже поліське — наче пахне хвоєю і хлюпоче річковими водами.

Буття третє: точка (не)повернення

Дослідниця Людмила Студьонова говорить, що батько мріяв, як Люба навчатиметься в консерваторії. Та побачити того не судилося. Олександра Амфіановича не стало, коли Люба була ще гімназисткою.Втрата батька — втрата безтурботності. Та бажання підкорити сцену було сильнішим за всі скрутні часи. Люба Тищинська покинула Сіверянську вулицю, і поїхала навчатися до Петербурзької консерваторії.З одного боку, в імперській столиці Любов покаже, чого варті характер і наполегливість Тищинських. З іншого, —  великий успіх мав ціну: можлива втрата того, ким ти був.Батька Любові, Олександра Тищинського, за життя називали «взірцевим українцем». Того його смерть і зрештою  переїзд Люби — це точка неповернення. Із життя дівчини ніби зникало те саме «українське джерело» — поступово і гірко. Так, Чернігів поступився місцем Петербургу-Петрограду-Ленінграду, а Люба Тищинська —  співачці Любові Дельмас, і дружині співака Любові Андреєвій.

Буття четверте: нове життя

Київський міський театр на початку 1900-хНові імена. Нові міста. Здавалося, Україна поступово ставала спогадом. Та саме через музику зв’язок із домом не обривався: у 1908 році Андреєва-Дельмас дебютувала у Київському міському театрі (нині – Національний академічний театр опери та балету імені Тараса Шевченка). Разом із нею працював чоловік — вокаліст Павло Андреєв.Портрет Павла Андрєєва, художник О.МурашкоОсь на цьому портреті — рудоволоса дівчина з проникливим чарівним поглядом і є та сама Любов Андреєва-Дельмас (приблизно 1908 р.). Намалював її художник Олександр Мурашко у час богемного натхненного життя  з київським присмаком.“Портрет Л.Андрєєвої” О.МурашкаЛюбов Олександрівна — серед найпомітніших солісток. У Києві були і знакові ролі, і любов публіки. Грала, наприклад, у «Аїді» Дж. Верді (Амнеріс), «Фаусті» Ш. Гуно. Та відпрацювавши два театральних сезони, подружжя повернулося до Петербурга 1909 року.Любов Дельмас у ролі КарменПравила імперії прості: найбільший успіх у її центрі.  Тож настало нове життя —  гастролі росією і виступи для місцевої публіки. Чи можна було в амбітній Любові Дельмас ще знайти чернігівку Любу Тищинську? Відповісти на це важко, та, здавалося, що ні. Замість талановитої дівчинки із садиби на Сіверянській з’явилася співачка російської сцени. Її головні заслуги — там, поза домом.Бути Любою Тищинською — міняти ідентичність. Тепер вона Любов Дельмас. І обирати нові ролі: на театральних підмостках Петербурга вона стала Кармен. Співала живо, пристрасно, наче була не чернігівкою з походження, а справжньою іспанкою з вогнем в очах і в кожному русі.Артистка Любов Дельмас була красивою. Аж магнетичною… Саме тому в неї закохувався поет О.Блок. А потім охолов у почуттях…Сумна романтика і ледь не найвідоміша історія про співачку.А як же її власна історія? Напозір — це навіть не  співачка, а просто якесь чергове захоплення російських поетів. Чи пам’ятав хтось про минуле —  про чернігівку Любу Тищинську? Поліське коріння? Садибу на Сіверянській? Чи пам’ятала це все сама Любов Олександрівна? Здавалося, донька Олександра Тищинського так і зникає в спогадах, затінена Кармен і романами з Блоком.Невже бути Любою Тищинською — це більше нею не бути?

Буття п’яте: знову Чернігів

Та життя показало інакше. Бути Любою Тищинською — це знову повертатися. Хай навіть прізвище й сама ідентичність змінилися, ані сцена, ані гастролі росією, ані романи не забрали в Любові Дельмас і Любові Андрєєвої  її — Любу Тищинську. А значить і українське джерело в ній.Не буду вдаватися в подробиці пристрастей, що кипіли в житті: свій чоловік —- інші чоловіки — зради – розчарування — любовні чотирикутники.  Скажу тільки, що в момент найгострішого болю Любов Дельмас шукатиме виходу не на оперній сцені чи вулицях російських міст. Через роки вона повернеться в Чернігів.Чернігів початку ХХ ст. Ілюстрація: Чернігівський обласний історичний музей імені Василя ТарновськогоВідвідає могилу батька. Відпочине в рідному місті: серед затишних вулиць, величних Болдиних гір, квітучих садів Лісковиці. На мить вона знову стане Любою Тищинською, а Чернігів — містом її нового розквіту. Щоправда, минуле так просто не відпускає. Вертається новими листами від Блока.Писав він їх, очевидно, Любові Дельмас. Та чи знає таку Чернігів? Для нього ця рудоволоса красуня — просто Люба Тищинська.

Буття шосте: післяслово

Чернігів — це її дім. Він лікував повітрям затишних вулиць, а вона його —  голосом. Приїздила з виступами — і в цій синергії все верталося на круги своя. Чи поверталася б вона, якби втратила своє українське джерело?Там, де воно починалося, і знаходимо Любу Тищинську. Хоч і чернігівської садиби давно немає. Чи то розграбування, чи то пожежа – та вже не знайдеш стін, що пам’ятали родину з хвацьким народолюбством і гучними талантами. Немає в Україні і Любові Олександрівни. Її могила й архіви — лишилися в росії.Що ж є у нас? Насамперед відповідь у місті Чернігів. Воно було домом Тищинських, і донині пам’ятає кожну вуличку, де ходила Люба, Олександр Амфіанович, Зеліна Францівна і решта їхніх дітей. Їхній український простір нікуди не зник.Там де Болдині гори, спокійні провулки і квітучі садиби, завжди можна знайти чернігівку Любу Тищинську.

Невидима кнопка скасування підписки, нескінченний скрол, вибрана заздалегідь опція продовжити оплату — відомі прояви «темних патернів» у дизайні та архітектурі цифрових сервісів привернули увагу регуляторів. У США та ЄС визнають: боротися з наслідками шкідливого контенту марно, якщо архітектура сервісів маніпулює вибором користувача.Чоловік на ім’я Гері з Великої Британії придбав платну підписку на фітнес-застосунок МаdМusсlеs, створений компанією Gеnеsіs Тесh. Той працював як слід, допоки чоловік не вирішив скасувати підписку. Після цього Гері побачив списання з кредитки за «додаткові функції», яких свідомо не оплачував. Гері звернувся до компанії-розробника з приводу повернення коштів. Компанія підтвердила скасування підписки, але гроші не повернула, натомість запропонувавши знижку 50 % на продовження. «Їхні програми, може, й працюють, — написав Гері у відгуку, — але методи продажів, включно зі списанням за небажані послуги, викликають підозру». Чоловік попередив: для продуктів цього розробника немає «періоду заморозки» коштів — гроші з картки знімають одразу, без права оскарження. Це один із сотень подібних відгуків, що став основою для позову американської Федеральної торговельної комісії (FТС) проти Gеnеsіs Тесh — компанії, яка, за даними регулятора, отримала лише через РаyРаl близько 700 млн доларів США за рік за схемою «легко підписатися, неможливо відписатися» (еаsy tо subsсrіbе, іmроssіblе tо саnсеl).Інший користувач із Швеції вирішив пройти тест на ІQ у застосунку Wіsеy — просто задля цікавості, заплативши за цю «разову» спробу 0,99 євро. За кілька тижнів у його виписці з картки з’явилося списання 29,99 євро. Потім іще одне. Користувач не давав ніяких згод на продовження виплат, а просто один раз пройшов тест, заплативши за це. «Я вже заблокував карту й поскаржився в банк», — написав він у відгуку, попереджаючи інших людей бути особливо обережними з Wіsеy — застосунком, який списує гроші без вашого відома. Wіsеy — це ще один продукт згаданої вище компанії Gеnеsіs Тесh.Ці історії стосуються не помилок у роботі окремих сервісів, а значно ширшої проблеми: цифрових інтерфейсів, які навмисно підштовхують користувачів до потрібних компаніям рішень. Саме тому останнім часом увага регуляторів дедалі більше зміщується від окремих випадків зловживань до принципів, за якими побудовані цифрові платформи. І це при тому, що ще не так давно регулятори здебільшого дбали про контент таких сервісів — конкретні дописи, фейки, канали дезінформації. Й основною вимогою до власників соцмереж був пошук шкідливого контенту та його видалення чи маркування.Європейська комісія говорить про нескінченний скрол і автозапуск відео, американська Федеральна торгова комісія судиться через дизайн форми скасування підписки. Увага регуляторів по обидва боки Атлантики стосується того, як платформи влаштовані на рівні інтерфейсу, алгоритму та бізнес-логіки. Це означає, що їх цікавить не так те, що показали користувачу, як те, чому і як показали саме це.

Європа та фон дер Ляєн проти нескінченного скролу

13 липня очільниця Єврокомісії Урсула фон дер Ляєн отримала фінальний звіт спеціальної експертної панелі з безпеки дітей онлайн — органу, який вона сама скликала за результатами промови про стан Союзу 2025 року. Панель, співголовами якої були німецький психіатр Йорг Феґерт і французька епідеміологиня Марія Мельшіор, три сесії поспіль збирала лікарів, науковців, батьків і самих підлітків.Головний висновок цього звіту містить рекомендацію заборонити доступ до соцмереж і, що показово, до ширшої категорії «соцмережі плюс» — ігрових сервісів, відеохостингів та навіть ШІ-компаньйонів — дітям до 13 років, доки платформи не доведуть, що їхні сервіси безпечні за задумом (sаfе by dеsіgn). Автори звіту пропонують принципово змінити підхід до відповідальності: саме цифрові платформи мають доводити безпечність своїх сервісів, а не регулятори, батьки чи самі діти доводити завдану ними шкоду. Урсула фон дер Ляєн підтримала ще жорсткіший підхід: на її думку, діти до трьох років узагалі не повинні контактувати з екранами, а для підлітків, старших за 13 років доступ до цифрових сервісів має бути поступовим і контрольованим батьками або вчителями, а не зводитися до простого принципу «можна» чи «не можна».Символічно, що лише за три дні до цього Єврокомісія оприлюднила попередні висновки у справі проти Меtа в межах закону Dіgіtаl Sеrvісеs Асt (DSА). Регулятор дійшов висновку, що дизайн Fасеbооk та Іnstаgrаm — а саме безкінечний скрол, автовідтворення відео, пуш-сповіщення й персоналізовані рекомендації — є причиною переведення користувача (споживача контенту) в режим «автопілота» та стимулювання компульсивного неконтрольованого споживання контенту на цих платформах. Якщо порушення підтвердиться в ході подальшого розслідування, Меtа загрожує штраф до 6 % глобального річного обороту — саме такий обсяг штрафу передбачено законом про цифрові послуги.Ця претензія — не поодинокий випадок: у лютому 2026 року за аналогічними підставами Єврокомісія визнала порушниками DSА і китайський ТіkТоk. Таким чином керівні органи ЄС поклали відповідальність на цифрові платформи не лише за їхній вміст, а й за архітектуру.

Gеnеsіs і оманливі підписки: як українська компанія привернула увагу американських регуляторів

Друга історія по той бік Атлантики стосується схожих аспектів цифрових сервісів. Лише цього разу на карту поставлена не безпека дітей, а фінансові оборудки навколо активності дорослих. 17 червня 2026 року Федеральна торгова комісія США подала до федерального суду Північного округу Каліфорнії позов проти Gеnеsіs Тесh — мережі з 15 корпоративних структур і восьми фізичних осіб, частина яких зареєстрована на Кіпрі, а операційна діяльність якої значною мірою ведеться в Україні.У своєму позові FТС описує Gеnеsіs як мережу компаній, яка з 2020 року керує портфелем «оманливих схем підписок». Портфель продуктів компанії доволі різноманітний: фітнес-застосунки, редактори РDF-документів, застосунок порад зі стилю Lumі, сервіс гороскопів Nеbulа і серія застосунків під брендом Wіsеy. В FТС стверджують, що лише п’ять із цих продуктів принесли компанії майже 250 млн доларів США глобального доходу за 2023–2025 роки.В основі позову — два американські закони: розділ 5 FТС Асt (про оманливі та нечесні практики щодо споживачів) і Rеstоrе Оnlіnе Shорреrs’ Соnfіdеnсе Асt (RОSСА) — закон, який прямо регулює прозорість умов онлайн-покупок, інформовану згоду та механізм скасування підписок. Суть претензії полягає не в тому, що Gеnеsіs ввела людей в оману своєю рекламою, а в тому, як побудований шлях користувача не лише до підписки, але й до відписки. Компанія використовувала складну, заплутану, навмисно обтяжливу процедуру скасування платної підписки. Іншими словами, Gеnеsіs активно використовувала в архітектурі та дизайні своїх сервісів так звані «темні патерни» (dаrk раttеrns) — маніпулятивні прийоми в дизайні та інтерфейсах цифрових сервісів, які спонукають користувачів ухвалювати рішення всупереч своїм інтересам або ускладнюють альтернативний вибір.«Темні патерни» виглядають по-різному: постійне нагадування підписатися, приховані кнопки відмови, попередньо обрані опції в налаштуваннях (наприклад активована кнопка продовження підписки на рік, про яку, ймовірно, писали у відгуках користувачі цих застосунків). А ще це штучно ускладнена відписка, а тепер ще й нескінченна прокрутка стрічок соцмереж, яка буквально не дозволяє зупинитися, демонструючи користувачам нескінченність контенту на платформі. Загалом «темні патерни» використовують механізми, в яких дизайн, а не зміст підштовхує користувача до рішення, яке той навряд чи ухвалив би свідомо.Спроби ЄС і FТС притягнути компанії до відповідальності за маніпулятивний дизайн цифрових сервісів фактично формують новий підхід до регулювання цифрових платформ. Нині регулятори використовують для цього вже чинні норми законодавства, проте найближчими роками «темні патерни», адиктивний дизайн та інші маніпулятивні практики мають отримати окреме законодавче регулювання принаймні в ЄС. Саме на це спрямована ініціатива Dіgіtаl Fаіrnеss Асt (DFА) — Акт про цифрову справедливість. Акт виділяє чотири ключові проблемні зони в інтерфейсах цифрових продуктів: «темні патерни», непрозорий інфлюенсер-маркетинг, адиктивний дизайн і несправедливу персоналізацію, особливо коли вона експлуатує вразливість користувачів, зокрема дітей.Публічні консультації по DFА у ЄС тривали з липня по жовтень 2025-го й зібрали тисячі відгуків. Єврокомісія планує представити остаточну версію DFА в четвертому кварталі 2026 року, після чого документ пройде традиційну законодавчу процедуру узгодження між Парламентом і Радою ЄС. Найреалістичнішим періодом набрання ним чинності можна вважати 2028–2030 роки.Важливо розуміти: DFА — не окремий закон у вакуумі, а частина архітектури, яка вже включає інші європейські закони, що регулюють цифровий ринок. Це Dіgіtаl Sеrvісеs Асt, Dіgіtаl Маrkеts Асt та АІ Асt. Справи проти ТіkТоk і Меtа показують, що Єврокомісія вже зараз намагається обмежити маніпулятивний дизайн платформ за допомогою чинного DSА, а Dіgіtаl Fаіrnеss Асt має зробити такі правила чіткішими й повнішими.

Чому ця зміна відбувається саме зараз

Зсув від регулювання контенту до регулювання архітектури платформ виглядає закономірним. Боротьба з окремими дописами чи бот-акаунтами загалом приречена на невдачу передовсім через масштаби цифрових платформ. Адже навіть після видалення мільйонів фейкових акаунтів алгоритми й далі можуть підсилювати емоційний, поляризаційний чи маніпулятивний контент. Водночас дедалі очевидніше, що проблема полягає не лише в контенті, а й у дизайнерських рішеннях соціальних платформ, серед яких — «темні патерни», нескінченний скрол, автовідтворення відео та інші механіки, які заохочують компульсивне користування платформами, в тому числі й нескінчене споживання маніпулятивного контенту. Це не лише збільшує час перебування користувача в застосунку, а й створює сприятливі умови для швидшого поширення пропаганди, закріплення інформаційних упереджень і посилення поляризації суспільства.Модерація усуває наслідки цих процесів лише почасти. Натомість регулювання архітектури намагається вплинути на більш глобальні причини такої ситуації — економічні, через які соцмережі використовують саме такий дизайн інтерфейсу, рекомендаційні алгоритми та механізми залучення.Фактично останнім часом інформаційний простір дедалі частіше виявляється полем боротьби архітектур, а не лише наративів. Справи проти ТіkТоk, Меtа та Gеnеsіs Тесh свідчать, що увага регуляторів зміщується від окремих повідомлень до механізмів, які визначають їх поширення. Адже модерація та фактчекінг як прояви боротьби з дезінформацією відповідають на питання, що було сказано, але не пояснюють, чому саме цей контент отримав найбільше охоплення. Відповідь лежить у рекомендаційних алгоритмах, механізмах утримання уваги та дизайні цифрових платформ.Водночас слід розуміти, що ця боротьба буде довгою, та й швидких змін очікувати не варто. Досвід DSА та американських законів, що захищають користувачів цифрових сервісів, доводить, що нові вимоги формуються не відразу навіть після того, як законопроєкт набув статусу закону.Контент — більше не єдиний об’єкт уваги регуляторів. Зміна логіки регулювання цифрового середовища означає, що якщо раніше головним питанням було, який контент поширює платформа, то тепер дедалі частіше звучить інше: як вона спроєктована і які рішення ухвалює користувач з огляду на її дизайн. Ця трансформація означає перехід від боротьби з окремими проявами проблеми до спроб змінити механізми, які ці проблеми породжують. І саме цей концептуальний зсув, імовірно, стане одним із головних трендів цифрової політики найближчих років.

5 серпня відзначаємо 160-річчя Володимира Леонтовича (1866–1933) — постаті, яка вирішувала дві найважливіші місії українського руху ХХ століття у внутрішній політиці: появу україномовної періодики і розподіл землі. Один із найбагатших учасників української «Громади» зрізу ХІХ–ХХ століть, він виклав зі своєї кишені на українську справу чи не більше, ніж його соратник Євген Чикаленко. Яким же є спадок цього видатного українця, без якого національна справа була б значно біднішою?

Вихідець з козацької еліти

Володимир Леонтович походив зі старовинного українського шляхетського роду, представники якого в різні часи займали старшинські уряди на Гетьманщині. У спогадах він зазначав: «Рід Леонтовичів був з православних шляхтичів українського походження за часів Речі Посполитої, і після поділення України залишався деякий час на Правобережжі. Трохи згодом дехто з Леонтовичів переїхали на лівий берег на Гетьманщину, і тут багато з них в різні часи займали більші і менші старшинські уряди, дехто навіть і генеральні. Але через те, що вони здебільшого не мирили з московськими представниками на Україні, а один з їх був свояком Мазепи, сливе ніхто з їх тоді дуже не збагатів». Народився він в Оріхівщині на Полтавщині, у родині, де поєдналися українські, грецькі та французькі родинні традиції.Навчаючись у Московському університеті, Володимир Леонтович не лише здобув юридичну освіту, а й остаточно усвідомив свою національну належність. В «Автобіографії» він писав: «Українській стихії мушу завдячити бабі (Катерині Адріанопольській, розумній, енергійній жінці з почуттям власної гідності), а найбільше товаришам у гімназії, що розмовляли по-українськи. Москва не зробила на мене обрусительного впливу, навпаки, там вперше засумував я за рідним краєм, відчувши різницю у звичаях та вдачі людяности, і там вперше збудилася у мене національна свідомість…». Саме в студентські роки він підготував працю «Історія землеволодіння в Україні від повстання гетьмана Б. Хмельницького до введення кріпацтва царицею Катериною ІІ», яка засвідчила його глибокий інтерес до української історії, а водночас і до експертності в земельному питанні, яке завжди було болючим для суспільства.Вирішальну роль у формуванні Леонтовича як українського письменника і громадського діяча відіграв його далекий родич — меценат Василь Симиренко. Згадуючи цей переломний момент, Леонтович писав, що перечитав йому при зустрічі перші три-чотири розділи свого оповідання: «Василь Федорович слухав мовчки, а коли я попрохав висловити свою думку, він тихо, ніби не хотячи, але з таким почуттям та переконанням одказав: “Написано добре, але боляче, що не для нас, не для свого народу, та що знов Ви підете на чужий грунт”, — що слова його наче випекли карб на моєму серці». Відтоді Леонтович остаточно пов’язав свою діяльність з українським національним рухом.

Меценат культури

На зламі ХІХ–ХХ століть українську культуру спонсорувало кілька основних меценатів. Трійця найвідоміших серед них — Чикаленко-Леонтович-Симиренко. Володимир Леонтович був власником понад 800 десятин землі та цукроварні. Євген Чикаленко мав дещо більше землі, але не мав заводу. А Василь Симиренко володів тисячами десятин і цукровими заводами. Часто Чикаленко йшов по допомогу до Леонтовича, а той підключав свого родича Симиренка. Скільки ця трійця разом проспонсорувала українських проєктів — годі й порахувати.Володимир Леонтович міг допомагати культурі завдяки успішному господарюванню. Він добре знався на агрономії та землеробстві, а згодом узагальнив свій досвід у праці «Хліборобство в Україні». Вкупі з Чикаленком, який також випустив брошуру про поліпшення землеробства, вони були чи не основними натхненниками розвитку цього промислу на користь українців.Леонтович також збирав фольклор на Полтавщині, записував українські слова та вислови, які потім передав у словник Грінченка, цікавився звичаями й побутом селян. Завдяки цим спостереженням його твори, зокрема повість «Ворохобня», стали цінним джерелом для вивчення повсякденного життя українського села кінця ХІХ — початку ХХ століття. Належачи до ліберального крила українського національного руху та будучи членом київської «Старої Громади», він матеріально підтримував журнал «Літературно-науковий вісник», друкував на його сторінках власні художні твори й рецензії, а також дбав про створення народних бібліотек, надсилаючи книги до сіл Полтавської губернії. Ясна річ, придбані за власний кошт.Після революції 1905 року, коли було скасовано заборону українського друку, Леонтович став одним із найактивніших організаторів українського культурного життя. Він підтримав ідею перекладу Святого Письма українською мовою, а в останній день 1905 року став одним із засновників першої всеукраїнської щоденної україномовної газети «Громадська думка», пожертвувавши на її видання 5 тисяч карбованців. У 1906 році був видавцем журналу «Нова громада», який редагував Сергій Єфремов, а згодом став одним із організаторів «Товариства підмоги українській літературі, науці і штуці». Також він входив до ради Наукового товариства в Києві та був членом Наукового товариства імені Тараса Шевченка у Львові, яке також підтримував матеріально.

Письменник і антиколоніальні заклики

Друкуватися Володимир Леонтович почав на початку 1890-х років. Дебютував письменник оповіданням «Салдатський розрух» (1890), а справжній резонанс зробив повістю «Пани і люди» (1893), яку львівський журнал «Зоря» назвав талановитим твором молодого автора. Працюючи в реалістичній манері, Леонтович не лише продовжував традиції української прози, а й розширював можливості українського реалізму, наближаючи його до кращих зразків західноєвропейської літератури. Героями творів Леонтовича були селяни, робітники, солдати, священники та поміщики — люди, через долі яких він осмислював суспільні проблеми доби. Так, у повісті «Старе і нове» (1898) письменник показував, що причини людських конфліктів криються не лише в соціальній нерівності, а й у моральній деградації суспільства. Іван Франко досить високо оцінював його тексти, називаючи автора «видатним прозаїстом».Повість «Абдул-Газіс», написана у 1903-му й опублікована Володимиром Леонтовичем у 1918 році, є яскравим антиколоніальним твором української літератури початку ХХ століття. Звернувшись до теми долі поневоленого народу, письменник багато в чому спирався на історичний досвід кримських татар, які після приєднання Криму до Російської імперії втрачали політичні права, землі та можливість самостійно визначати власне майбутнє. Події повісті відбуваються у вигаданій країні Дейлам, але за її образами легко впізнається як кримськотатарська історія, так і доля інших народів, підкорених Російською імперією. Леонтович показує: колонізація починається не лише зі зброї, а й зі слабкості власної еліти та виховання нових поколінь у чужому культурному середовищі. Недаремно головний герой Газіс, вихований у Росії, поступово втрачає зв’язок із рідним народом: «Вчився Газіс у чужій школі, читав російські книжки, придивлявся до російського життя, і почало йому здаватися, ніби те чужоземне життя краще, ніж життя в рідному краю». Так Леонтович показує одну з найнебезпечніших форм колоніалізму — підкорення свідомості.Також Володимир Леонтович спростував у творі міф про «цивілізаційну місію» імперії. Герой Газіс був певен, що допомагає своєму народові долучитися до більш розвиненого світу. Однак мудрий мулла Сулейман довів йому реалії такого «прогресу»: «Ми потрібні їм тільки на те, щоб дерти з нас шкуру. І дертимуть десять раз гірше за хана. Тепер знущається з нас він та купка його прибічних, таких ось, як ти; тоді ж знущатиметься кожен урус, якого втаскає до нас нещаслива година».Подорожуючи Тавридою, герой твору бачив кримських татар, позбавлених родових земель, витіснених на неродючі території та змушених працювати на чужинців. Через такі картини Володимир Леонтович описав механізми колоніального освоєння Криму після його загарбання Російською імперією. А коли герой ставить питання — чи не все одно, хто керує краєм, свій чи чужий, — автор дає відповідь, актуальну і для українців: «Свій суддя, свій князь, може, теж не любив би правди, як і чужі, та не міг би він зневажити нас. Чужинець зневажає нас за те тільки, що ми не такі як він, за те, що він повоював нас».Уже після вимушеної еміграції Володимир Леонтович створив автобіографічну повість «Спомин утікача», у якій особливо виразно засвідчив і свою прив’язаність до рідного краю: «Немає для мене на землі кращого куточка, як мій хутір, немає кращого краю од України»

Найкращий земельний законопроєкт століття

Своєрідною лебединою піснею Володимира Леонтовича-практика, хлібороба й знавця аграрної справи, стала його діяльність на посаді міністра земельних справ Української Держави. 22 жовтня 1918 року, за гетьмана Павла Скоропадського, він увійшов до складу уряду Федора Лизогуба. Багаторічний досвід господарювання, знання потреб українського села та розуміння соціальних викликів вилилися у проєкт земельної реформи, який сучасники вважали одним із найдемократичніших у тогочасній Європі. «За цей час, — згадував Леонтович, — я склав підписаний гетьманом та виголошений, але ніколи не здеталізований і не переведений у життя план проведення аграрної реформи, яку визнав потрібною, щоб урятувати рідний край од дальшого зруйнування: зовні — од большовиків, дома — од заколотів та розрухів».В основу реформи лягло право приватної власності на землю, однак великі маєтки підлягали примусовому викупу державою. Через Державний земельний банк ці землі мали передаватися малоземельним і безземельним селянам, причому в одні руки передбачалося надавати не більше як 25 десятин. Власники отримували компенсацію, а селяни — можливість викупу землі на пільгових умовах. Таким чином Володимир Леонтович прагнув поєднати принцип соціальної справедливості з гарантіями права власності та уникнути руйнівного більшовицького сценарію конфіскації. Однак реалізувати цей задум не судилося. Падіння Гетьманату й нова хвиля революційних потрясінь перекреслили ці плани. Сучасні ж дослідники стверджують, що цей законопроєкт був одним із найліпших рішень проблеми нерівномірного розподілу землі в Україні.Після міністерської посади Володимир Леонтович долучився до українського Червоного Хреста, разом із яким побував у окупованій Антантою й монархістами Одесі. На Півдні, серед іншого, він належав до групи українських буржуа, які зустрічалися з французьким командуванням, аби довести, що самостійної України прагне не тільки пролетаріат… Леонтович лишив красномовні свідчення про «білих» чорносотенців та їхнє ставлення до українців: «Російські урядовці, а надто військові кола ставилися тоді до Українців з запеклою ненавистю, українських полонених тримали в мокрих льохах без постелі не давали навіть соломи), в голоді, в страшному бруді, не даючи зміняти білизни.Український представник міністерства фінансів, що приїхав з Київа протестувати проти того, що Росіяне, захопивши машинку і кліше, друкували гроші українського зразку та пускали їх в курс, був арештований, та сидів у вязниці дуже довго. Кожен Українець, якому доводилося входити в які небудь стосунки з Росіянами в українській справі мусів дожидати образи, бо мало не кожен з Росіян тішився, щоб сказати, чи зробити щось прикрого тому, хто вважав себе Українцем».

Еміграція

Залишатися під владою більшовиків Володимир Леонтович довго не зміг, хоч і спробував. У своїх мемуарних «Спомини утікача» писав: «Усім своїм єством я відчував, — що не зможу стерпіти становища большевицького раба й мушу тікати світ за очі, хоч би й на тяжку біду, аби не залишитися під їхньою кормигою. Я був уже застарий, щоб братися за рушницю та воювати, а не міг і манити себе, як манили себе тоді люди соціалістичних напрямків, думкою, щоб я міг із ними миритися, а вони мене стерпіти. Для мене всі большевицькі ідеї й усе їхнє поводження були згори непереносні й ворожі».Останні роки життя Володимира Леонтовича минули в еміграції, де він переживав не лише втрату батьківщини, а й тяжкі матеріальні нестатки. Про цей драматичний період писав його друг і родич, історик та дипломат Олександр Шульгин: «Леонтович зазнав усе лихо еміграції і скоштовує дуже і дуже гіркого та нужденного хліба вигнання». Колишній заможний землевласник і впливовий громадський діяч болісно сприймав руйнування української державності, втрату рідного маєтку та моральне спустошення, яке приніс більшовицький режим. «Він мучився, бачачи знищення тої людяности серед людей, яка була йому найдорожча», — згадував Шульгин. Проте саме в найважчі хвилини Леонтович знайшов порятунок у творчості. «Прийшла несподівана втіха, яка наповнила журливі дні вигнанця — прийшла творчість. Володимир Леонтович узявся за перо і його не кидав уже до останнього дня свого життя».Особливо болісно письменник сприйняв звістки про Голодомор 1932–1933 років, який став для нього ще одним свідченням трагедії поневоленої України. Хто ж, як не Леонтович, найкраще знав, що така трагедія може бути тільки наслідком терору та окупації, а аж ніяк не природніх причин. Виснажений роками еміграції, втратами та переживаннями, Володимир Леонтович відійшов у вічність у грудні 1933 року в Празі.Меценат лишився вірним своїм ідеалам та українській справі до кінця. Багато культурних і політичних проєктів, які йому вдалося втілити, підсилюють нашу ідентичність та антиколоніальну боротьбу і сьогодні. Його ж послідовна культурна і меценатська діяльність — гарний приклад для наслідування сучасним поколінням.

«Є молоді люди, схожі на тарганів, які не можуть знайти роботу і не мають місця у професійній сфері. Дехто з них стає представником медіа, дехто — активним користувачем соцмереж, активістами руху за право на інформацію та іншими активістами, і вони починають нападати на всіх», — із цієї зневажливої фрази голови Верховного суду Індії Сурʼї Канта у травні 2026 року у бік молодого юриста, який прагнув отримати звання старшого адвоката, бере свій початок історія із політичним мемом, рух довкола якого вперше за понад десять років похитнув силу влади індійського прем’єр-міністра Нарендри Моді.І хоч голова Верховного суду пізніше наполягав, що його слова було вирвано з контексту і говорив він так лише про тих, хто намагається влаштуватися на роботу із підробленими дипломами, зупинити реакцію на цю фразу вже було неможливо. Мемом-відповіддю на ці слова Сурʼї Канта стала Сосkrоасh Jаntа Раrty (СJР), або ж «Народна партія тарганів», рухові довкола якої вдалося мобілізувати молодь покоління Z, а пізніше й старше покоління індійців у боротьбі із корупцією в освіті та звернути увагу на проблеми індійської молоді. Нині 65% індійського населення – це люди віком молодші 35 років, тож йдеться про проблеми більшості населення. Нещодавно активісти святкували першу перемогу — міністр освіти Дхармендра Прадхан подав у відставку, а уряд погодився розглянути пропозиції активістів руху реформ в освіті та проведенні іспитів. Водночас протести в Індії можна частково вписати у ширше тло активізації молоді покоління Z у регіоні Південної Азії, адже упродовж останніх років молодь активно протестувала і в Непалі, і в Бангладеш, і на Шрі-Ланці. Але спершу про «тарганів» і те, чим він відрізняється від решти рухів у регіоні.

«А що як усі таргани зберуться разом?»

Саме цю фразу у повідомленні на платформі «Х» написав Абіджит Діпке, 30-річний індієць, який раніше працював у політичних комунікаціях опозиційної індійської Партії простої людини (Аам Аадмі Парті), а на той час перебрався до США, де навчався на магістерській програмі в Бостоні і, за його словами, вже не був повʼязаний із політикою. Партія простої людини також виникла в результаті політичної мобілізації після антикорупційних протестів в Індії 2011 року, тож мабуть попередній досвід все ж трохи став йому в нагоді. За лічені дні в акаунта «Народної партії тарганів» вже були мільйони фоловерів на інстаграм, а нині таких майже 27 мільйонів. Ключовим в онлайн комунікації був гумор — молоді люди творили меми на важливі для них теми. Водночас невирішені проблеми індійської молоді та корупція в освіті, здається, були вже настільки чутливим питанням, що це й мобілізувало рух.Лого Народної партії тарганів в інстаграміНа початку травня 2026 року в Індії проводився Національний кваліфікаційно-вступний іспит для студентів бакалаврату (NЕЕТ-UG), який визначає можливість вступу на медичні спеціальності.Вступ на медичні спеціальності в цій країні — один із найскладніших і приводом є низка факторів: мала кількість місць у медичних коледжах, дорога вартість навчання та численні випадки корупції у проведенні тесту NЕЕТ-UG.Саме тому чимало індійських вступників обирають вивчати медицину закордоном. До повномасштабного вторгнення Росії (і починаючи ще з часів СРСР) Україна була однією із ключових країн, де індійська молодь вивчала медицину. Нині індійські студенти продовжують навчання в Україні, але їх кількість максимально зменшилася.У 2024 році вже були протести після проведення тесту NЕЕТ-UG через те, що його питання ймовірно були злиті. Індійські медіа повідомляли про арешти у звʼязку з тим, що запитання можна було купити за певну суму. Однак тоді результат тесту врешті не скасували. А от у 2026 році уряд вирішив таки його скасувати та провести повторний наприкінці червня. Це посилило незадоволення. Місцеві медіа повідомляли про десятки суїцидів серед молоді. Загиблі вступники залишали записки, де писали, що не в силах підготуватися та здати ще один такий тест.На той час активісти «тарганів» вже проводили щоденну сидячу акцію протесту в Делі біля історичної обсерваторії Джантар Мантар — майданчика, який десятиліттями слугує головним місцем масових акцій протесту в Індії. Незадоволення щодо корупції із тестом NЕЕG-UG акумулювало більше підтримки для протестувальників. Однак учасники та спостерігачі цих протестів стверджують, що його територія стала місцем особливої довіри та солідарності для молодих індійців, що відрізняє його від попередніх протестів.Для індійської активістки, правозахисниці та авторки Кавіти Крішнан протест біля обсерваторії Джантар Мантар, чимось нагадував український Майдан. «Цей протест був не схожим на традиційні протести в Індії, тому що більшість із них мали значний «організаційний» компонент з боку партій, профспілок чи студентських організацій. Тут вони були також присутні, але велика кількість людей з’являлася там спонтанно, у них були свої канали комунікації, мережі поширення інформації. Хтось приходив і приносив їжу до місця протесту, хтось замовляв їжу для протестувальників. І з того, що я чула про Майдан — це був простір громадянського суспільства набагато більше ніж політичний мітинг — ніби різноманітне суспільство збиралося разом, піклувалося один про одного та самостійно організовувало все необхідне… Тут студенти також взяли на себе усю організацію. Вони піклувалися про те, де хто стоятиме, як дозволити людям зайти, як зробити так, щоб старшим людям було легше там перебувати. Зараз у Делі дуже спекотно, тож вони стояли із віялами, аби обдмухувати протестувальників. Групи студентів організовувалися, аби прибирати територію протесту. І в організації цього усього не було якогось єдиного лідера. Вони все це робили самі», — розповідає вона у коментарі Тижню.Варто також зазначити, що так само як Революція Гідності розпочиналася як  студентський протест, а після побиття студентів акумулювала велику підтримку серед українців, незалежно від віку, так само після того, як поліція Делі намагалася брутально розігнати протест 20 липня, рух отримав нову хвилю підтримки по всій Індії. «Сам протест очолювали студенти, але після 20 липня він отримав багато підтримки від різних верств суспільства», — розповідає Тижню журналіст видання Тіmеs оf Іndіа Рудроніл Гош. Хоча Делі було епіцентром протесту, він поширився на інші індійські міста. Великі протести були зокрема у Мумбаї.З огляду на те, що більшість Індії — це молодь, протест уособлював ключові для неї проблеми — окрім корупції в освіті ще й безробіття. Згідно з дослідженням університету імені Азіма Премджі в Бангалорі, за останні двадцять років вдалося значно демократизувати доступ до вищої освіти в країні. Так само зросла кількість випускників, натомість пропозицій на ринку праці для випускників вищих навчальних закладів недостатньо. Так, на 5 млн нових випускників, які зʼявилися за той час, додалося лише 2,8 млн нових позицій. Ці цифри добре ілюструють, чому проблема настільки чутлива.

Революція покоління Z

Дехто із західних дослідників та журналістів вписує нинішні протести в Індії в загальне тло протестів покоління Z у Південній Азії упродовж останніх років. Так, у 2022 році масові протести молоді на Шрі-Ланці призвели до зміни уряду та втечі президента Ґотабая Раджапакси. Це також спричинило відхід від влади династії Раджапакс, представники якої керували країною з невеликою перервою майже два десятиліття. У липні 2024 року протести молоді у Бангладеш, причиною для яких стало невдоволення системою квот на державні посади, яка резервувала значну частку робочих місць для нащадків учасників війни за незалежність 1971 року, також призвели до повалення уряду, який понад 15 років очолювала прем’єрка Шейх Хасіна. У вересні 2025 року хвиля протестів молоді під гаслами боротьби з корупцією та за відновлення заборонених соцмереж (що сприйнялося як спроба боротьби із інакомисленням) прокотилася й Непалом, де вона змусила піти у відставку прем’єр-міністра К. П. Шарма Олі (так само політичного довгожителя, як і династія Раджапакс чи Шейх Хасіна). Водночас, індійські оглядачі застерігають від такого порівняння. Як наголошує Рудроніл Гош, ці протести не мають безпосереднього звʼязку із тим, що сталося в Непалі та Шрі-Ланці. «Проблеми, що спровокували протести, — дуже різні. Але водночас є один спільний фактор: молодь у різних країнах відчуває, що їхнє майбутнє під загрозою», — каже індійський журналіст. За його словами, гарантія зайнятості є великим викликом для молоді не лише в Індії, а й в інших країнах. «Загалом молодь бачить, що їхнє майбутнє виглядає похмуро, це викликає багато розчарування в різних країнах і є спільним чинником для усіх, але безпосередня причина в різних країнах різна», — наголошує він.Водночас за протестами в Індії уважно стежили в сусідніх країнах. Так, непальський журналіст та політичний оглядач Бал Крішна Сах у коментарі Тижню каже, що в його країні уважно стежили за протестами молоді в Індії: «Молоді непальці активно солідаризувалися із цими протестами у соціальних мережах. Вони поділяють спільну [із індійськими протестувальниками] вимогу інституційної прозорості та підзвітності з боку держави».Бал Крішна Сах вважає, що те, що ми спостерігаємо у країнах Південної Азії упродовж останніх років можна назвати «регіональним демократичним відродженням». На його думку, рушіями цього процесу є як протести, так і виборчі урни. Так, на парламентських виборах 2026 року у Непалі Народна незалежна партія, яка на той час існувала всього чотири роки, зуміла забезпечити собі майже абсолютну більшість у парламенті, що, за словами журналіста, є рідкісним явищем.«Побачивши, як колективна дія може успішно стримувати автократичні наміри влади, молодь Південної Азії встановлює нові стандарти управління: або адаптуватися й залишатися підзвітними, або зіткнутися з втратою легітимності в очах громадськості», — вважає Бал Крішна Сах.Українська правозахисниця Марія Томак, яка мала можливість спілкуватися із представниками покоління Z у Непалі та Бангладеш, і уважно спостерігає за останніми протестами в Україні, вважає, що люди цього покоління мають спільні риси незалежно від того, де знаходиться їхня країна географічно. «Гадаю, що ця спільність повʼязана із глобалізацією, доступом до інтернету та цифровізацією», — каже вона Тижню. «І якими б не були спроби вибудувати авторитарні моделі у певних суспільствах, це покоління (і ми можемо говорити що це є глобальне покоління) прагне свободи, яка виражається буквально у доступі до інтернету, можливості виходити на вулиці, протестувати, створювати рухи», — додає Марія Томак. Тому вона проводить паралель загалом між протестами молоді не лише в Азії, але й Африці (наприклад, у Кенії були протести молоді у 2024 році, які щоправда були придушені) і навіть «картонковим» протестом в Україні, де ключове питання, що спровокувало протест, було також повʼязане із корупцією.

Гумор як зброя

Написи на «картонках» під час липневих протестів і 2025 року і цьогоріч добре підкреслюють креативність та почуття гумору української молоді покоління Z. Водночас гумор завжди був невід’ємною частиною сприйняття українцями своїх політичних та суспільних реалій. Дещо по-іншому це сприймається індійським суспільством, де до політиків ставляться із великою повагою, і цьогорічні протести молоді, здається, змінюють і цю традицію.«З того, що я знаю про Україну, люди загалом не виявляють особливої поваги до лідерів у вашій країні. В Індії повага до політичних лідерів є нормою, особливо до Моді», — каже Кавіта Крішнан. За її словами, його прихильників часом називають «вірянами, бо вони йому поклоняються».У цьому контексті, на її думку, рух проявив цілковиту непошану прем’єр-міністру та політичній еліті. Але завдяки силі цього гумору вдалося вперше за багато років подолати силу дискурсу керівної партії та премєр-міністра Моді, які були панівними в Індії вже понад десять років.Протестувальник у Делі із постером «Stаyfrее набагато безпечніші, ніж система [проведення тесту NЕЕТ-UG для абітурієнтів медиків — Ред.]. Щонайменше вони не протікають». Stаyfrее — бренд гігієнічних прокладок. Фото: Кавіта Крішнан«Рівень гумору та креативності, який продемонструвала молодь під час цих протестів, — це те, чого ми не бачили вже дуже давно», — розповідає Рудроніл Гош. «Звісно, покоління Z у цьому справді сильне. Це перше покоління, яке народилося в цифрову епоху, тому для них інстаграм, рілзи та меми — це щось цілком природне. Для інших поколінь соціальні мережі — це інструмент. Для покоління Z — це частина їхнього життя». Індійський журналіст також відзначає, що під час цих протестів гумор був застосований дуже гостро, зухвало та креативно, щоб протистояти владі та уряду. «Гадаю, що це здивувало навіть індійський уряд».

Наскільки протести вплинуть на позиції уряду Моді?

Більшість політичних коментаторів зазначають, що протестам та рухові довкола «Народної партії тарганів» вдалося те, що ще до червня 2026 року видавалося неможливим: здолати панівний дискурс уряду. «До початку цього руху Нарендра Моді поводився так, ніби його голос був єдиним; він, по суті, мав повний контроль над медійними наративами, над наративами в соціальних мережах, а будь-який критичний голос, змушували почуватися дуже ізольованим», — каже Кавіта Крішнан. Цей рух же остаточно змінив цю ситуацію, бо «не лише висвітлив проблеми освіти, а й став вибухом гніву серед тисяч і тисяч студентів та молоді», на її думку. Журналіст Рудроніл Гош вважає, що ламаючи урядовий наратив, цей протестний рух створив простір для опозиційних сил.«Протягом останніх десяти років наратив уряду Народної партії Індії (Бгаратія Джаната Парті, БДП) був дуже сильним. Вони вклали чимало ресурсів у свій піар, наратив та інші подібні речі. Але під час цього протесту ми побачили, що цей офіційний наратив — було уперше зламано. Тож це створює простір для опозиційних сил в Індії», — вважає індійський журналіст.Водночас уряд Моді також намагається загладити ситуацію і певними кроками задовільнити вимоги молоді. «В уряду є розуміння, що потрібно налагодити зв’язок із поколінням Z», — каже Рудроніл Гош. Тож і Моді, і політики тепер більше комунікують через інстаграм. Звертаючись до молодих протестувальників минулого тижня 75-річний індійський прем’єр записав своє перше селфі-відео (що також спровокувало хвилю мемів та насмішок серед молоді). Окрім того, 29 липня нижня палата парламенту Індії схвалила законопроєкт, який посилює покарання за витік екзаменаційних завдань. Тепер його мають проголосувати у верхній палаті, де більшість має партія Моді, тож проблем із підтримкою вочевидь не буде. Водночас, те, чи вдасться індійському прем’єру та панівній партії повернути свої позиції, буде залежати від того, чи таки вони зможуть запропонувати розгніваній молоді якісь конкретні кроки для вирішення наболілих проблем.