Український тиждень

У 2022 році світова мистецька спільнота роззирнулася навколо і побачила, що в кімнаті весь цей час був ще хтось — Україна, країна, де розташований географічний центр Європи і яка дала світу багато культурних явищ і постатей, але залишалася невидимою впродовж століть. Відкрита група — колектив сучасних українських митців, що, зокрема, представляв Україну на Венеційській бієнале 2019 року як куратори — у своєму тодішньому тексті вивела термін «степи під сніговими ковдрами», які простягаються приблизно в кордонах сучасної України. Їм ішлося про карту, надруковану у дослідницькому виданні МОМА 2018 року про пострадянську мистецьку сцену. На розгорті з мапою було дбайливо нанесено міста, які відвідали закордонні дослідники, аби представити західному читачеві маловідомий постсоціалістичний блок, — а на місці України там зяяв порожній, білий, як сніг, аркуш. Як століттями Росія стирала згадку про українську культуру на умовних трьох рівнях — буквально грабуючи її надбання, називаючи їх своїми та поширюючи свій образ на всю так звану Східну Європу, — читайте в статті-роздумі.

Фізичне викрадення, тобто пограбування

Цей, здавалося б, розбійницький метод здобуття цінностей можна простежити впродовж усієї історії існування російської держави. І навіть до: згадаймо чи не найвідоміший приклад із часів Середньовіччя — Вишгородську ікону Божої Матері, подаровану Мстиславові Великому Константинопольським патріархом у 1131 році. Впродовж кількох років вона зберігалася в Богородичному дівочому монастирі в Вишгороді, під Києвом, де князь мав одне з заміських угідь, допоки під час відомого великого набігу на Київ 1155 року Андрій Боголюбський, син Юрія Долгорукого, не вкрав її та не привіз до Москви як трофей і святиню. Про це згадує Михайло Грушевський у «Історії України-Руси»: «Андрій Боголюбський виріс на Поволжі, і Русь-Україна з її довгою історією, виробленими формами життя була для нього чужа і несимпатична. Він потайки від батька (Юрія Долгорукого) втік з Вишгорода у 1155 році до Суздаля, забравши з собою Вишгородську ікону Божої Матері, привезену з Візантії». Через кілька століть ікону передали до Москви, де вона стала захисницею міста та важливою символічною ланкою — звʼязком новоутвореної Московії з Руссю (що цей звʼязок заснований на злочині, міф не згадує). Ікона зберігається в Третьяковській галереї під назвою Володимирської ікони Божої Матері — перейменування начебто мало стерти її попередню історію.У різні часи Росія викрала в України багато археологічних знахідок. Розташування цих цінностей у Москві мало би вказувати на довгу та багату історію російської держави, утверджувати її звʼязок і правонаступництво з Київською Руссю та народами, які проживали на цій території багато століть тому, докладаючись таким чином до творення міфу про наддержаву.Багато знахідок потрапили до Росії ще в ХVІІІ та ХІХ століттях, коли виник інтерес до старовини та археології як науки, а також було знайдено давні поховання та кургани в українських степах. Це, зокрема, Полтавський ритон (посудина для вина) ІV століття до н.е., який зберігається в Ермітажі, предмети з Мельгуновського кургану (VІІ століття до н.е.) з-під Кропивницького та кургану Солоха Запорізької області — наприклад, приголомшливий золотий гребінь, артефакти культури «чорних клобуків» з території сучасної Київщини, яких не знайти в українських музеях, але які виставлені на широкий огляд в Ермітажі.Читайте також: «Війна — це щастя кривавий шматочок», або Як з Україною воює сучасна російська поезія Так само шляхом пограбувань і завоювань, зумовлених колоніальним статусом українських земель у складі Російської імперії, до Москви було перевезено багато козацьких і гетьманських скарбів, зокрема їхніх приватних колекцій зброї, давніх монет, предметів побуту. Так перервали й тяглість українського колекціонування, яке тільки почало народжуватися з утворенням соціального класу заможних українців — козацької старшини. Наприклад, гармата Івана Мазепи, яка зберігається в Кремлі, його ж зібрання зброї, середньовічні дорогоцінні Євангелія, стародавні рукописи.Радянський Союз із центром у Москві не змінив своєї тактики. Більшовики вивозили цінності з захоплених українських земель, іноді прикриваючись вигаданою кампанією, постановами, боротьбою з «пережитками минулого» чи антирелігійною кампанією. Так багато сакральних цінностей було знищено, однак не менше — вивезено, як-от знамениті мозаїки й фрески з Михайлівського собору, який підірвали в 1937 році, аби звести на його місці урядовий квартал.Зберігачів цінностей, археологів, мистецтвознавців, які намагалася оборонити цінності від вивезення, звинувачували в націоналізмі, розстрілювали або увʼязнювали. Загалом під час більшовицької «кампанії з вилучення церковних цінностей» у 1920-х роках з українських храмів конфіскували понад 60 тонн дорогоцінних металів і каміння. Ці памʼятки й досі подекуди виринають на російській території чи відкрито експонуються в музеях там. Ці кроки були важливими, знову-таки, в контексті утвердження міфу про велич та історичну тяглість Росії, як марнославний жест імперії, яка воліє бачити найкращі зразки творів людської цивілізації в себе під боком, а не десь у «провінції». Так, у 1930-х роках була проведена музейна реформа, що позбавляла статусу самостійних установ національні музеї України, Білорусі та інших республік, перетворюючи їх на провінційні філії, а найцінніші експонати примусово вилучали. Найбільше внаслідок цього постраждала унікальна колекція українських колекціонерів і меценатів Варвари та Богдана Ханенків. Із неї вилучили та перевезли до Москви велику колекцію французьких і голландських майстрів, зібрання раритетів з Азії, шедеври світового рівня, наприклад, диптих «Адам і Єва» Лукаса Кранаха Старшого (1528) та гобелен «Поклоніння волхвів» (Франція, ХV століття).Проєкт Спілки археологів України «Археологічна спадщина, вкрадена Росією»Не гребує розбійницькими методами, звісно, і сучасна Росія під час війни з Україною. Так, за даними 2026 року, Росія викрала понад 35 тисяч музейних експонатів зі звільнених після 2022-го територій (переважно йдеться про Херсонщину та Запорізьку область). А понад 2,1 мільйона музейних предметів залишаються на окупованих Росією територіях України. Намагається довести своє «право» Росія і на кримські скарби — золоті прикраси та коштовності, — попри ухвалу Верховного суду Нідерландів від 2023 року, що ці історичні предмети належать і слід передати Україні.

Переписування фактів

Інші засоби привласнення Росією української спадщини можна узагальнено назвати нематеріальними. Тобто йдеться не про фізичне викрадення творів мистецтва, а про спотворення даних, переписування фактів та історії, маніпуляції, тобто пропаганду як таку.Це помітно вже у привласненні давньоруської спадщини як виключно російської, але найвиразніще виявляється у такій інтерпретації історії, за якої всі здобутки ХVІІІ–ХІХ століть, тобто періоду колоніальної залежності України, подаються автоматично як російські, як заслуга імперії, і транслюються так назовні. Звісно, це прямий наслідок уявлення, що української нації як такої не існує, а отже, не може бути нічого «українського» — воно щонайбільше «малоросійське» (тобто все ж російське, але ще й применшено) чи «радянське».Це помітно вже з російськомовних сторінок у Вікіпедії, де дані можуть цілковито відрізнятися від українських (чи й англомовних тощо, над якими працюють як редактори українські користувачі). Ми бачимо це в «усталеній традиції» написання українських міст і сіл іншими мовами. Це стосується застарілих, імперських експлікацій у музеях та автоматичної атрибуції відомих діячів і діячок як росіян, а їхнього доробку як російського. І це велике поле для роботи.Експлікація з Gаllеrіа Сіvіса d’Аrtе Моdеrnа е Соntеmроrаnеа (Турин, Італія). Надано авторкоюПовномасштабне вторгнення відкрило для утвердження українського багато можливостей. Плідно працює в цьому напрямі Український інститут. Цьогоріч він видав «Деколонізаційний гід для музеїв», де викладено основні принципи атрибуції українського мистецтва, відкрив представництва у Німеччині, Франції та Нідерландах, вибудовує українську культурну дипломатію там, де її досі майже не було, — у країнах Латинської Америки, Африки та Азії, популяризує українське мистецтво через мандрівні проєкти, як-от «У центрі бурі. Модернізм в Україні 1900–1930-х років».Не меншу роль відіграють й українські осередки. Українська громада за кордоном переважно активно гуртується та втілює різноманітні проєкти, зокрема освітні й мистецькі. Не всі вони набувають такого розмаху і масштабу, як безпрецедентне Vіtsсhе в Берліні. Однак чи не менш важливо і цінно, наприклад, потрапивши в невеличкий музей у провінції Франції, з подивом побачити, що екскурсію ним можна замовити українською мовою — завдяки старанням кількох місцевих ентузіастів.Важливим кроком у цьому напрямі стало відкриття чи переспрямування і перейменування кафедр та науково-дослідних центрів по всьому світу. Замість гомогенізаційних «Russіаn studіеs» студенти нарешті мають змогу вивчати окремо україністику, а також інші країни та культури, поглинуті цим Левіафаном. І хоч подекуди йдеться про просто нейтральне перейменування на не менш міфічне «Еаstеrn Еurореаn studіеs», однак на практиці це означає надію, що українська література, мистецтво і культура вивчатимуться принаймні на рівні з іншими.Читайте також: На руїнах текстуальної імперії: як деконструювати русистику Багато видавців, музейників та інших культурних діячів стали «більш свідомими». Вони самостійно змінюють описи в каталогах і виправляють експлікації у музеях, щоб Соня Делоне і «Щедрик», як і багато інших творів мистецтва, «повернули» врешті своє українське коріння. Так, через 30 років відновленої незалежності України Стеделек-музей атрибутував Казимира Малевича як українця польського походження, а Музей мистецтва «Метрополітен» у США офіційно визнав українськими художниками Архипа Куїнджі (в експлікації до його картини «Червоний захід на Дніпрі» навіть додали згадку про те, що його музей у Маріуполі був знищений російським авіаударом у 2022 році), Іллю Ріпина й Івана Айвазовського (раніше всі вони маркувалися як російські). Доволі рідкісним, але важливим явищем є навіть перейменування творів живопису. Зокрема йдеться про пастель французького імпресіоніста Едгара Дега в Національній галереї в Лондоні, яка понад століття називалася «Російські танцівниці» (Russіаn Dаnсеrs), але тепер підписана як «Танцівниці в українському вбранні» (Dаnсеrs іn Ukrаіnіаn Drеss). Згодом те саме зробив Національний музей Швеції, де зберігається інша робота цієї серії — «Три танцівниці в українському вбранні». Насправді ці маленькі жести мають великий вплив, адже слово «український» починає лунати в міжнародному контексті частіше, й не тільки в сполученні зі словом «війна». Інколи для цього потрібен поштовх української сторони. Так, Музей Людвіґа в Кельні вніс зміни до підписів та провів низку заходів із залученням шедеврів українського мистецтва та сучасних художників завдяки ініціативі тогочасної його кураторки Юлії Бердіярової (раніше — Одеський художній музей). А Бруклінський музей почав правильно атрибутувати картини Ріпина і його самого завдяки історикині мистецтва Оксані Семенік. Зросла і кількість міжнародних партнерств, а залучати й презентувати український контекст нарешті стало, не побоюсь цього слова, модно.Перформанс Юрія Лейдермана “Якщо стати обличчям до півдня, москва залишиться далеко позаду” (1983). Фото: Fасеbооk Юрія ЛейдерманаУ спробах представити українське подекуди доходить і до смішного. Так, наприклад, мені якось трапилася книжка американського автора, яка розповідала про історію тексту як частини візуального мистецтва й де Іллю Кабакова гордо називали українським митцем (що за місцем народження абсолютно правильно, однак викликає усмішку в українських мистецтвознавців). А в книжці «Wоmеn Аrtіsts» (2001) від Таsсhеn Соня Делоне атрибутована як «bоrn іn Grаdіsk, thе Ukrаіnе», тоді як за кілька сторінок там само Луїза Невельсон — «bоrn іn Кіеv, Russіа». Що ж, маленькими кроками, хоч і не завжди успішно…Читайте також: Російська самоцензура, або Як експортувати свою літературу

Популяризація, пропаганда та монополія

Врешті останній, але найпідступніший і найневловиміший рівень просочування російської культури на ті простори, де мала б бути культура українська  — але також і білоруська, і вірменська, і грузинська, — це певне колективне несвідоме. Йдеться про на позір малопомітні різноманітні «рашн селед», «рашн квартір», «рашн рулет», «рашн літріче», «рашн аксент», «рашн авангард» (Музей Стеделек від 2023 року вживає термін «авангардний рух царської Росії і раннього СРСР»), «рашн фонт» (кирилиця тобто) тощо. Здавалося б, дрібниця, але насправді масова культура в сучасному світі часто відіграє більшу роль, ніж культура «висока». Не так багато людей дійдуть до музею, щоб побачити новий підпис до роботи Бурлюка чи Кандинського, а от зі словом «рашн» на вулицях, у магазинах, на одязі й у серіалах зіткнуться всі, проте мало кому вистачить критичного мислення чи й відповідної оптики, щоб підважити почуте.Повернення «свого» через масову культуру — доглядова косметика українського брендуЧитайте також: Кара без злочину: хто і чому популяризує російську літературу «Виправлення» цих реалій, які стрижуть під одну російську гребінку всі колишні поневолені Росією нації, займе не одне десятиліття. Часто, з моїх спостережень, воно наштовхується на суттєвий спротив, адже йдеться про звичку й щось глибоко внутрішнє. Що саме це «глибоко внутрішнє» — зібрала трохи свого досвіду:

деколонізаційна і постколонізаційна теорія на українському ґрунті лише формується (принаймні в очах пересічного іноземця). Це непростий випадок, адже навіть науковці й професори подекуди відмовляють кейсу України в минулій колоніальній залежності, бо він не вписується в стандартну рамку вже виробленої (переважно з 1980-х років) теорії, яка охоплює контекст переважно країн Африки. Тут потрібні наполегливість, поміркованість і розроблення власної теорії в звʼязку зі вже наявним контекстом. Наразі, мабуть, найґрунтовнішою (чи принаймні найпомітнішою) виглядає теорія Світлани Бєдарєвої, викладена в праці «Амбіколоніальність і війна: українсько-російський випадок» (2024). Запропоноване поняття «амбіколоніальності» якраз може слугувати тим концептуальним і описовим визначенням, якого ми так прагнемо і за допомогою якого зможемо «пояснити» себе іншим. І хтозна, можливо, з часом на побутовому рівні радянська символіка буде так само заборонена, як і фашистська, а називати українців росіянами — так само образливо, як вживати слова «латинос» чи «негр».Книжка Світлани Бєдарєвої «Амбіколоніальність і війна» з відгуком Славоя Жижекаяк наслідок поки лише становлення вищезгаданої теорії, маємо нерозуміння імперських амбіцій і дій Росії (в усіх її втіленнях). Тож, наприклад, прохання не вживати словосполучення «рашн авангард» виглядає як примха, політичний популізм чи — гірше в цьому разі — акція підтримки, а не встановлення історичної справедливості. Цитуючи «Деколонізаційний посібник для музеїв» від Українського інституту: «Перегляньте облікові записи — від облікових карток об’єктів до каталогів — і щоразу, коли бачите узагальнене “Росія”, “російський” чи “радянський”, ставтеся до цього підозріливо: в контексті конкретної роботи чи автора за цим може ховатися ціла низка стертих культур».Сторінка з «Деколонізаційного посібника» Українського інститутунезнання історії та географії територій, які не завжди коректно і часто побіжно викладаються в школах. Тож для багатьох буде несподіванкою чи радше дисонансом, що Київська Русь не дорівнює Росії, а Соня Делоне — українська художниця, хоча народилася в країні, яка називалася Російською імперією.звідси і нерозуміння транслітерації як важливого колонізаторського інструменту, адже таким чином імперія промовляє замість поневоленої нації. І внесення змін до словників і мап — це, знову-таки, не політична примха, а право називатися так, як є насправді. Великим кроком свого часу була заміна німецьким словниковим гігантом Dudеn Кіеw на Кyjіw (так, складніше, але деколонізація — це непросто). Водночас виправдання тих, хто досі дотримується старої транслітерації (як і країн, де Dudеn — «не закон»), що буцімто так заведено писати й це відповідає нормам німецької мови, є лише браком політичної волі та — якщо я можу дозволити собі такий термін — колоніальною лінню. (Зміни відбуваються лише шляхом численних спроб, геть не завжди успішних. Так, на мою вимогу писати в документах «Кyjіw» працівники муніципалітету заплуталися в своїх же літерах, і тепер я офіційно родом із Кyjіn, а на електронці в мене — вже заготовлений шаблон листа, де я прошу виправити моє імʼя на ІrYnа замість звичного всім, а отже, автоматичного для мозку Іrіnа.)Хоча музей може мати різні підґрунтя для збереження російського правопису імені художниці, цей жест можна також інтерпретувати як брак політичної волі та чутливості. Кunsthаus Zürісh. Фото надано авторкоюна додачу — складність мультикультурного контексту. Візьмімо до прикладу Малевича, який був поляком за походженням, володів польською мовою, але розмовляв переважно російською, виріс в Україні, у документах у графі «національність» зазначав «українець», жив у Києві, який на той момент Російська імперія, а потім у Санкт-Петербурзі і який вкладається в таке гарне поняття «російський авангард» — тут, щоб розібратися, потрібна неабияка спритність думки. Те саме у випадку грека-українця Куїнджі, поляка-єврея-українця Бруно Шульца й багатьох інших. Тут мультикультуралізм в Україні та історія, яку «неможливо читати без брому», працюють, так би мовити, проти нас.не останню роль відіграють уже наявні багаторічні звʼязки країн з Росією. Для мене тут симптоматичним є приклад франкофонної культури. Коли Париж був чільним європейський культурним центром, там оселилося багато російських (але й українських, і білоруських тощо) митців (багато з них компактно проживали в районі Пассі). Водночас у Російській імперії захоплювалися французькою культурою, а в вищих колах вільно розмовляли французькою мовою. Тому геть не дивно, що і досі переконати француза бойкотувати Достоєвского, а натомість узяти до рук, наприклад, тексти Лесі Українки чи Валерʼяна Підмогильного, майже неможливо. Хоча, мабуть, усе значно складніше… Але водночас і радісно, що, можливо, це вже в минулому. Адже тепер дедалі частіше можна побачити в фільмах, що замість «руського з Москви» поганцем може бути й «небезпечний українець-мафіозі», чути, що по радіо герої слухають новини про Україну (як у фільмі «Опале листя» (2023)), і дивуватися, що герой корейського серіалу «Паперовий будиночок» мріє поїхати в Херсон, хоч при цьому показує фото не українського міста, а австрійського курорту. З ким не буває: головне, що України в просторі світової масової культури стає дедалі більше.

Читайте також: Бренд України: Тетяна Філевська про те, як працює культурна дипломатія Як наслідок впливу, що чинився і чиниться далі Росією на цих трьох рівнях, іншим країнам складно розгледіти величезні надбання і внесок української культури в світову. Зараз у нас справді багато можливостей змінити цю історичну несправедливість, послідовно і безапеляційно називаючи своє своїм — у музеях, на конференціях, у розмові з іноземцями, на вулицях.І надія є. Нещодавно під час смолтоку німецькою на автобусній зупинці з чоловіком і його восьмирічним сином останній після кількох реплік одразу розкусив мене і, перебивши, заявив: «Ти ж українка. Бо ти говориш так само, як мій друг у школі». Це безапеляційне проникливе судження неабияк здивувало його тата, а мені раптом стало так приємно, що нарешті вперше хоча б молодше покоління сказало не «ю ар рашн» чи «істерн юроп», чи «славік-ґьорл», чи «рашн/славік-ексент».Не було б щастя, то нещастя допомогло.

Повномасштабна війна змінила дитинство мільйонів українських дітей. Повітряні тривоги, переїзди, розлука з близькими, втрата дому, життя в родині військових, поранення чи загибель рідних — усе це стало частиною досвіду, з яким діти стикаються задовго до того, як можуть повністю його осмислити.
За даними UNІСЕF, кожна п’ята дитина в Україні втратила родича або друга через війну. Майже 1,5 мільйона дітей ризикують розвинути тривожні, депресивні чи травматичні симптоми. Водночас значна частина українських родин досі не має стабільного доступу до якісної психологічної підтримки, особливо в невеликих громадах, прифронтових регіонах або серед сімей, які були змушені неодноразово змінювати місце проживання.
Окремим викликом залишається нестача дитячих психологів, фахівців з інклюзії та довготривалих програм супроводу для дітей, які переживають наслідки війни. За даними Grаdus Rеsеаrсh, понад 90 % українських батьків називають війну головним чинником погіршення власного психоемоційного стану, що безпосередньо впливає й на емоційний стан дітей.
Саме у відповідь на ці виклики за фінансової підтримки Німеччини ГО «Академія турботи» реалізує програму «Тут і зараз» у межах проєкту «Ґендерно чутливі підходи до ментального здоров’я та психосоціальної підтримки в Україні» (МН UА), який впроваджується GІZ Ukrаіnе.
«Тут і зараз» — це програма психологічної підтримки для дітей 5–9 років, які дорослішають під час війни. Її особливість полягає в тому, що дитина взаємодіє не напряму з психологом у форматі класичної консультації, а з анімованим персонажем у застосунку МаРаndа. Персонажем у реальному часі керує фахівець, а сама взаємодія відбувається через гру, історії, творчі завдання та прості вправи для саморегуляції.
Такий формат допомагає дитині легше вступати в контакт і почуватися безпечніше. Для неї це не «візит до психолога», а зустріч із Морквинкою чи Котиком Паскалем — персонажами, через яких можна говорити про страх, тривогу, сум, дружбу, зміни та підтримку зрозумілою дитині мовою.

Підхід «Академії турботи» базується на власній методології «Геометрія турботи». Це модель системної підтримки дитини через поєднання трьох компонентів: фахівця, анімованого персонажа та близького дорослого. Важлива частина програми — тристоронні зустрічі за участю мами, тата, опікуна чи іншої значущої людини. Таким чином підтримка не завершується після сесії, а поступово переноситься у щоденне життя родини.
«Завдяки залученості близького дорослого, що підхоплює й закріплює зміни вдома, знання, навички та функція підтримки поступово переходять від спеціаліста до родини та самої дитини, минаючи звичну залежність від фахівця й формуючи сталий результат», — зазначає засновниця «Академії турботи» Анастасія Свобода.
Дослідження у сфері дитячої психології та trаumа-іnfоrmеd аррrоасhеs підтверджують, що саме гра — один із природних способів, через які діти переживають і висловлюють складні емоції. Це особливо важливо в умовах війни, коли дитині буває складно говорити про свої переживання прямо.
«Психологічна підтримка онлайн для дітей до 10 років та їхніх родин може бути системною, доступною й ефективною навіть у найскладніших умовах. З 2022 року ми розробили та реалізували програми, що охопили понад 7000 дітей і родин, майже 50 000 школярів та 1500 навчальних закладів, а також стали базою практики для понад 150 молодих фахівців. Ми поєднали сучасні технології, анімаційних персонажів і доказові практики з теплом живої взаємодії», — коментує Анастасія Свобода.
Сьогодні екосистема проєкту охоплює індивідуальні програми психологічної підтримки, просвітницькі ініціативи для шкіл, матеріали для батьків, навчання молодих фахівців і партнерства з громадськими, благодійними та освітніми організаціями.
Окремий напрям проєкту — підтримка дітей з фізичною інвалідністю. Для них створено програму «Талісман віри», у якій дитина взаємодіє з Котиком Паскалем — першим в Україні анімованим персонажем з інвалідністю. Його образ допомагає говорити про прийняття інакшості, відмінності, впевненість у собі та право бути частиною спільноти.
Ще один важливий напрям — «Уроки турботи». Це щомісячні матеріали для педагогів і дітей, які допомагають говорити у школах та дитячих садках про емоції, дружбу, інклюзію, помилки, прийняття та взаємоповагу. Таким чином проєкт виходить за межі індивідуальної підтримки та поступово формує культуру турботи в освітньому середовищі. Водночас такі уроки стали відповіддю на запит педагогів і батьків щодо соціалізації й стабілізації, адже потрібно навчити дитину жити в умовах невизначеності, зберігаючи здатність до радості.
Під час реалізації проєкту команда отримала важливий інсайт: підтримки потребує не лише дитина, а й уся сімейна система. Коли дорослий виснажений, йому складніше залишатися стабільною опорою для дитини. Саме тому програма включає не лише роботу з дітьми, а й психоедукацію для батьків, практичні інструменти для щоденного використання та підтримку родинної взаємодії.





Психологи проєкту зазначають, що діти часто легше говорять про складні речі через гру. Вони можуть не сказати напряму: «Мені страшно», але можуть розповісти, що боїться персонаж, намалювати свій страх або допомогти герою знайти спосіб заспокоїтися.
Після участі у програмі спостерігається помітне покращення емоційного стану дітей. Діти навчилися керувати своїми емоціями та легко адаптуватися до різних ситуацій. За результатами внутрішніх опитувань «Академії турботи», батьки відзначають покращення емоційного стану дітей, більшу відкритість у спілкуванні, зменшення напруги та появу нових сімейних ритуалів. У перші місяці проєкту до 80 % батьків помітили, що після участі діти краще керують емоціями та легше адаптуються до різних ситуацій. Понад 70 % родин зазначили, що дитина знає конкретні способи заспокоєння, а частка дітей, які самостійно використовують базові техніки саморегуляції у стресових ситуаціях, зросла майже вшестеро — з 6 % до 36 %. Для батьків це не лише цифри, а й щоденні маленькі зміни: дитина може попросити обійми, згадати дихальну вправу, намалювати свій страх або сказати дорослому: «Мені зараз тривожно».
Після участі у проєкті батьки часто говорять не про «великі результати», а про маленькі моменти, у яких стають помітними зміни. Одна мама розповіла, що під час сильного обстрілу її донька замість паніки сіла малювати веселку, бо згадала пораду Морквинки: коли страшно — спробуй намалювати щось хороше.
Одна з історій, яку команда проєкту особливо запам’ятала, — про хлопчика, який через страх гучних звуків і постійну тривогу майже перестав виходити на вулицю та відмовлявся повертатися до школи. Після участі у програмі він став почуватися впевненіше та зміг повернутися до навчання й спілкування з однолітками.
Сьогодні проєкт «Тут і зараз» фокусується на підтримці дітей, які постраждали від війни, дітей з родин військовослужбовців і ветеранів, дітей, які пережили втрату або розлуку, дітей з інвалідністю, а також родин, які потребують доступної психологічної підтримки.
Психологи «Академії турботи» наголошують: важливо, щоб турбота про ментальне здоров’я ставала для українських родин частиною повсякденного життя. Один із ключових фокусів проєкту — допомогти дітям відчути, що навіть у нестабільності вони мають способи повернути собі спокій, підтримку дорослих поруч і внутрішню опору.

Ініціатива реалізується ГО «Можливості. Мотивація. Медіа» («Академія турботи») у співпраці з МаРаndа та у партнерстві з Радницею-уповноваженою Президента України з прав дитини та дитячої реабілітації Дарʼєю Герасимчук у межах проєкту «Ґендерно чутливі підходи до ментального здоров’я та психосоціальної підтримки в Україні», який впроваджується Dеutsсhе Gеsеllsсhаft für Іntеrnаtіоnаlе Zusаmmеnаrbеіt (GІZ) GmbН за фінансування уряду Німеччини.

Платформа ТіkТоk, якою користуються понад 12 млн дорослих українців, в останні місяці перетворюється на один із ключових майданчиків для поширення відеофейків. Їх дедалі складніше відрізнити від справжніх свідчень. Та й самі рекомендаційні алгоритми тіктоку допомагають цим відео швидше знаходити свою аудиторію. Універсального способу зупинити такі кампанії поки немає. Саме тому останнім часом для українців тікток — платформа не лише для розваг та цікавих відео, але й для поширення неправди, яку сміливо можна назвати небезпечним фронтом інформаційної війни.

Як дипфейки заполонили тікток

Уявімо типовий ранок українського користувача тіктоку. За замовчуванням після відкриття застосунка відображається стрічка «Для вас». Що саме тут з’явиться, відомо лише алгоритмам тіктоку. Серед відео, запропонованих для перегляду користувачеві, може бути короткий ролик, у якому старша жінка тремтячим голосом радить «здавати ухилянтів, поки самих не забрали». Після декількох музичних або смішних відео на очі може потрапити ролик, в якому «військовий 46-ї окремої аеромобільної бригади» скаржиться на «злочинні рішення командування». Ще далі — ролик, де нібито українські бійці погрожують іноземним заробітчанам і спалюють чужі прапори, чи відео з Сум, яке розповідає про комунальну кризу в місті. Всі ці відео насправді згенеровані штучним інтелектом. Вони пропонуються користувачам як реальні, хоча насправді це популярні дипфейки, знайдені українськими фахівцями.Такі випадки — це лише окремі сюжети, які дедалі частіше фіксує Центр протидії дезінформації РНБО. Інші приклади дипфейків — старші жінки, які закликають відправляти на фронт вісімнадцятирічних або розлучатися з мобілізованими, люди, що спускають собак на представників ТЦК, буцімто військові, які «зізнаються» у поразках і проблемах на фронті, постановні сцени ксенофобії, де українці нібито принижують іноземців.Сценаріїв цих відеопідробок існує багато, проте всі ці відео мають спільну структуру. Вигадані історії розповідає нібито реальна людина, або, як варіант, випадковий свідок фіксує те, що побачив. Усе це публікується в тіктоці, потім цей ролик, іноді за допомогою ботмереж, а часом і звичайних користувачів, що дивляться ці відео, набирає тисячі переглядів ще до того, як хтось встигне перевірити, чи існує герой ролика насправді.Останнім часом такий розвиток подій став системною практикою. Ще на початку 2026 року Центр протидії дезінформації констатував, що Росія «поставила генерацію подібних фейків на потік». Росіяни використовують ШІ для створення та поширення відеофейків, спрямованих на демонстрацію масових поранень і втрат серед бійців ЗСУ, а ще — нібито «звірств ЗСУ на Донбасі».Паралельно розгортаються кампанії проти українців за кордоном. У польському сегменті тіктоку поширюють неправдиві історії про несплату українцями рахунків за пальне, про підготовку дронових атак на Польщу, про антиукраїнські написи в таксі. Усі ці відео та наративи, які вони просувають, продовжують загострювати й так непрості стосунки України із окремими союзниками.Окрім створення та поширення підробних відео, пропагандисти стали активно використовувати «кліпінг» (сlірріng) — нарізання довгого відео на короткі емоційні уривки. Цей розважальний прийом, популярний серед тікток’кріейторів, виявився ефективним інструментом інформаційних операцій. Обрізаний фрагмент автоматично відсікає контекст, залишаючи у відео одну емоційну фразу чи реакцію, яку складно перевірити. І саме тікток є платформою, де такі відео швидко стають популярними. Рекомендаційний алгоритм цього сервісу підхоплює такий уривок як вірусний контент, на який добре реагують користувачі сервісу.Додаткова небезпека фейкового чи короткого емоційного тікток-сміття — те, що такі фейки часто підхоплюються проросійськими телеграм-каналами, російськими медіа чи анонімними сторінками в соцмережах. А ті, своєю чергою, повертають його в український інформаційний простір уже як «доказ» того, що подія справді відбулася. Так ШІ-підробка отримує додаткову легітимність і починає циркулювати вже поза межами тіктоку. Це створює замкнений цикл: контент потрапляє в тікток, звідти його підхоплюють інші платформи, а потім він може повертатися до української аудиторії вже як нібито підтверджена інформація.Як показало дослідження ЦЕДЕМ, Теlеgrаm у цій екосистемі відіграє важливу роль у поширенні пропагандистських наративів, тоді як тікток завдяки алгоритмічному поширенню допомагає їм швидко знаходити широку аудиторію. У результаті пропагандистський вкид може сприйматися як органічна реакція суспільства і зовсім не виглядати як частина скоординованої інформаційної операції.

Чому саме тікток — ідеальна зброя пропагандистів

Щоб зрозуміти, чому платформа з танцювальними відео та підлітковими челенджами стала полем інформаційної війни, варто дивитися не лише на контент — його зміст, формат та подачу, але й на архітектуру медіаспоживання, яку вона нав’язує.Важливим у розумінні ризиків тікток є те, що це насамперед відео, а не текст. Та й короткі ролики створюють ефект присутності й очевидця, навіть якщо сцена постановна чи згенерована ШІ. Текстовий фейк швидше викликає питання щодо його авторства, і читач цілком правомірно цікавиться: «А хто це написав?». Відео ж створює ілюзію безпосереднього свідчення: якщо на екрані видно людину, місце чи подію, глядачеві легше сприйняти побачене як доказ того, що це справді відбулося.Додатковий фактор популярності фейкових ШІ-відео у тіктоці — рекомендаційні алгоритми цієї платформи. Сторінка і стрічка «Для вас» не показує найпопулярніших роликів чи відео авторів, на яких підписаний користувач. Натомість вона демонструє суміш вірусного контенту, підписок і тих відео, які платформа тестує на потенційну реакцію юзерів. Головний критерій відбору в тіктоці — не достовірність або корисність, а здатність контенту привертати й утримувати увагу, а найсильніше на це впливають страх, гнів, обурення й співчуття. Механізм рекомендацій системно підсилює найемоційніший контент, адже саме він найкраще працює для поширення дезінформації.Окрім того, сервіс коротких відео формує короткий цикл довіри. Тривалість відео у 15–30 секунд замало для критичного осмислення, але достатньо, аби емоційно відреагувати на меседж і прокрутити його далі, не перевіряючи, а часом навіть поділитися ним.Дослідження «Текстів» щодо коментарів під жартівливими дипфейками показало невтішний результат: значна частка глядачів сприймає навіть відверто карикатурний ШІ-контент за чисту монету, навіть якщо ролик подавався як гумор, а не як новина.Додатковою проблемою залишається слабкість модерації у тіктоці саме для української аудиторії. Моніторинг Інституту масової інформації показав: на перших позиціях пошукової видачі тіктоку за запитами про новини України немає жодного дійсно новинного відео. Натомість тут переважає російськомовний контент із кремлівськими наративами, зокрема саме такий представлений за популярним тегом #новини. «Тексти» доходять до того самого висновку з іншого боку: платформа не забезпечує надійного захисту від російського контенту навіть у гумористичному сегменті, де пропаганда поширюється через коміків.

Не лише Україна: той самий сценарій у Румунії, Молдові й по всій Європі

Дезінформація у тіктоці — не лише українська проблема. Його головний інструментарій — коротке емоційне відео, підсилене алгоритмом рекомендацій, — не раз демонстрував свій вплив не лише на порядок денний, але й на вибори в деяких країнах Європи та навіть провокував офіційні розслідування далеко за межами України.Найгучніший приклад — історія з президентськими виборами в Румунії. У листопаді 2024-го маловідомий проросійський кандидат Келін Джорджеску несподівано переміг у першому турі президентських виборів. Із попереднім рейтингом у 1 % Джоржеску набрав в першому турі майже 23 % голосів переважно завдяки кампанії у тіктоці. Подальше розслідування спецслужб вказало на скоординовану, ймовірно організовану ворожою державою інформаційну операцію впливу, в основі якої лежали мережі фейкових акаунтів, алгоритмічне підсилення контенту кандидата й оплачені публікації інфлюенсерів. Конституційний суд Румунії анулював результати першого туру, а Єврокомісія відкрила формальне провадження проти ТіkТоk за можливе порушення закону про цифрові послуги (DSА).Схожий сценарій розгортався в Молдові під час виборів 2025 року. Звіти G7 і DFRLаb зафіксували щонайменше чотири російські мережі впливу, що отримали назву «Матрьошка» (Оvеrlоаd). Ці ботмережі публікувала до 20 маніпулятивних відео щодня, причому не лише у тіктоці, але й в Х (твіттері), поширюючи згенеровані за допомогою штучного інтелекту зображення й дискредитуючи президентку Майю Санду. Згодом у тіктоці заявили, що лише за літо 2025-го платформа видалила понад 4,5 тисячі матеріалів, які порушували її правила щодо виборчого контенту, і заблокували мережу з понад 13 тисяч фейкових профілв.Усі ці історії привернули до ТіkТоk увагу керівних органів Євросоюзу. Адже мережа належить до «дуже великих онлайн — платформ» у відповідності із законом про цифрові послуги (DSА), а отже, перебуває під посиленим наглядом Єврокомісії. Із лютого 2024 року Комісія веде проти платформи кілька проваджень — щодо захисту неповнолітніх, прозорості реклами, доступу дослідників до даних та алгоритмів, які можуть формувати залежну поведінку. У травні 2025-го Єврокомісія попередньо встановила факт порушення ТіkТоk вимог щодо прозорості реклами. У грудні платформа уникнула штрафу, погодившись зробити свій рекламний репозиторій прозорішим і доступнішим для користувачів та дослідників. При цьому окреме провадження щодо Румунії та ризиків для виборів і дітей залишається відкритим досі.Усе це показує, що тікток стає середовищем для інформаційних операцій у різних суспільствах — від України до Молдови, особливо там, де є вибори, суспільна напруга чи війна.

«Тікток проти дослідників»: чому платформа не встигає (чи не хоче встигати) із модеруванням

Не можна сказати, що ТіkТоk не реагує на цю проблему. Навесні 2024 року платформа оновила політику протидії скоординованим кампаніям впливу. Канали з позначкою «контрольовані державою медіа» більше не мають потрапляти в рекомендації за межами країни походження.Проте концептуальна структурна проблема, завдяки якій на платформі густо «проростають» ШІ-фейки, збереглась. Платформа маркує лише офіційні державні медіа, тоді як основний обсяг дезінформації йде з мереж анонімних, замаскованих під «пересічних користувачів» — саме тих «старших жінок» і «незалежних військових», яких неможливо позначити як «контрольовані державою медіа». Крім того, тікток залишається складним для незалежного моніторингу середовищем. Платформа не розкриває логіку роботи алгоритму, що ускладнює будь-яку системну оцінку масштабу проблеми ззовні.Ще одна проблема тіктоку — алгоритм однаково добре розганяє і корисний, і небезпечний контент, якщо той збирає багато реакцій. Це добре видно на прикладі небезпечних челенджів: відео з дітьми, які розігрівають іграшки в мікрохвильовці, може отримувати перегляди, коментарі та поширення, і саме ці сигнали допомагають йому потрапити до нових аудиторій, хоча по суті такі відео описують небезпечні для життя й здоров’я активності. Але справа в тому, що для алгоритму тіктоку важлива не безпечність контенту, а те, наскільки активно на нього реагують. У цьому сенсі механіка, яка допомагає віруситися небезпечним челенджам, працює так само й на поширення дезінформації.І тут проблема виходить за межі модерації. Масове поширення синтетичного контенту ставить під питання вже не окремі відео, а саму можливість покладатися на відеосвідчення як на доказ.

Епістемічна ерозія: коли «перевірити факт» перестає бути можливим

Коли фейків стає більше, ніж їх можливо перевірити, проблема вже не зводиться до окремих неправдивих повідомлень. Поступово підривається сама можливість встановити, що є правдою, а що вигадкою. Саме цей процес дедалі частіше називають «епістемічною ерозією». Таку назву має втрата суспільством здатності відрізняти достовірну інформацію від сфабрикованої.Класична модель боротьби з дезінформацією передбачає таку послідовність: з’явився фейк, потім його перевіряє фактчекер, далі спростування доходить до аудиторії, і наслідком є зниження довіри до джерела фейку. Ця модель працює для окремих тверджень, наприклад, чи дійсно політик сказав цю фразу. Але вона катастрофічно програє у ситуації зіткнення з потоковим виробництвом синтетичного контенту, де на кожен спростований ШІ-відеоролик з’являються десятки нових, а швидкість генерації радикально перевищує швидкість верифікації.Результат цього — навіть не те, що люди починають вірити конкретному фейку. Найбільшою проблемою є те, що люди перестають довіряти самій категорії «відеосвідчення». Коли глядач звикає, що «на це відео не можна покладатися», під підозру потрапляє й документальне свідчення справжньої трагедії. Зброя проти довіри до фейків б’є і по довірі до правди.То ж класичний фактчекінг у цих умовах засилля ШІ-контенту вже не може бути єдиною відповіддю на масштаб проблеми. Перевіряти окремі твердження все одно потрібно, але цього вже недостатньо. Адже фактчекінг уже не встигає за темпами виробництва синтетичного контенту: поки перевіряється один фейк, у стрічці можуть з’явитися десятки нових. Тому медіаграмотність для тікток-покоління має вчити не лише перевіряти окремі твердження, а й помічати закономірності. Це означає давати відповіді на такі запитання: Хто стоїть за акаунтом? Чому відео побудоване саме так? Які емоції воно намагається викликати? Чи не повторюється той самий сюжет у десятках інших профілів? Чи є у відео ознаки ШІ-генерації — від неприродної міміки та рухів губ до водяних знаків ШІ-генераторів?Проте не лише користувач має вміти бачити такі сліди синтетичності у відео. Самі платформи теж повинні знайти способи боротьби із цим контентом — від більшої прозорості алгоритмів і чіткішого маркування синтетичного контенту до виявлення слідів скоординованих інформаційних кампаній впливу.

Російське небо стає небезпечним

1 вересня 2026 року президент України Володимир Зеленський у вечірньому зверненні офіційно попередив міжнародні авіакомпанії, страховиків та всіх, хто продовжує користуватися російським повітряним простором, що «російське небо стає повністю небезпечним», бо «цивільній авіації серед дронів не місце». Наступного дня, 2 вересня, міністр закордонних справ Андрій Сибіга повідомив, що Україна офіційно поінформувала Міжнародну організацію цивільної авіації (ІКАО), що авіапростір Росії є небезпечним для цивільної авіації через активізацію у ньому воєнних дій, знову повторивши заклик Зеленського уникати польотів у ньому. Причиною рішення України публічно підняти це питання Сибіга назвав прагнення Києва запобігти інцидентам, які можуть виникнути у разі збереження активного цивільного повітряного руху в російському небі.Того самого дня міністр інфраструктури України Микола Калашник надіслав генсекові ІКАО Хуану Карлосу Салазару Гомесу лист, в якому закликав того заборонити польоти цивільної авіації над Росією. Своє прохання він підкріпив конкретними прикладами випадків, коли відкритість для цивільної авіації російського неба призвела до авіакатастроф, згадавши про ураження системами російського ППО бізнес-джету Еmbrаеr Lеgасy 600 у 2023 році, літака Аzеrbаіjаn Аіrlіnеs у 2024 році та літака Аltо NG цього березня.

Операція М&М’s?

Ці офіційні повідомлення, зроблені трьома українськими високопосадовцями в один час, свідчать про перехід Києва до системного інформаційно-правового тиску на авіаційну галузь РФ всіма можливими способами — від публічних заяв для медіа до офіційних звернень до міжнародних інституцій.Водночас наявні і радикальніші тлумачення поточної кампанії України з поширення інформації про небезпечність польотів над Росією. Зокрема, журналіст американського видання Аtlаntіс Саймон Шустер відреагував на згадану вище заяву Володимира Зеленського повідомленням, що володіє інформацією про запуск Україною операції М&М’s, яка передбачає застосування щоночі до 1000 невеликих і дешевих дронів для атак по аеропортах Москви задля заблокування їхньої роботи, про плани з реалізації якої видання дізналося у серпні.

Новий етап тиску на Росію і підстраховка для України

За попередженнями України про небезпечність повітряного простору Росії для цивільної авіації стоїть ціла низка практичних розрахунків.По-перше, такі заяви мають на меті досягнення принаймні часткової повітряної блокади Росії — хоча б над Москвою, Санкт-Петербургом та над іншими ключовими російськими напрямами, про які згадав президент Зеленський у зверненні.Замість прямого оголошення авіаблокади Росії Київ просто констатує факт наявності в російському авіапросторі дронів і ракет. Також він підкреслює вже наявні інциденти, коли небажання Росії взяти це до уваги призвело до авіатрощ, і наголошує на ризиках використання систем РЕБ та підміни сигналів GРS для цивільних літаків, сподіваючись, що це посприяє згортанню авіасполучення в державі-агресорі.По-друге, наголос на небезпечності авіапростору Росії з боку України має на меті посилити економічний тиск на російську авіагалузь задля знецінення акцій російських авіакомпаній та зростання вартості страхування рейсів, які проходять на і через її територію. Це може змусити частину міжнародних перевізників самостійно відмовитися від польотів до РФ і сприятиме її міжнародній ізоляції.По-третє, саме звернення України до ІКАО — спроба зафіксувати позицію України в міжнародно-правовому полі у разі виникнення інцидентів.Зокрема, якщо у майбутньому в російському небі постраждає ще якийсь цивільний літак, Україна матиме документальне підтвердження, що попереджала ІКАО, авіаперевізників і страховиків, а також усю міжнародну спільноту про можливість такого розвитку подій, і що Москва не вжила належних заходів для уникнення цього.Нарешті, вартою уваги є і згадка Володимира Зеленського у його зверненні 1 вересня про готовність України забезпечити «очищення російського неба від дронів на визначені проміжки часу та узгоджені напрями» заради дипломатії, яка сигналізує про готовність Києва використовувати питання безпеки авіації в російському авіапросторі як розмінну монету у разу потенційний мирних переговорів у майбутньому.

Перші реакції на попередження України

Реакція Росії на заяви України щодо небезпечності цивільних польотів над її територією і потребу їх припинення була негайною — різке неприйняття і нерозуміння, як таке можливо. Сам Владімір Путін 1 вересня, на полях саміту ШОС в Бішкеку, назвав слова президента Зеленського «заявою на державний тероризм», додавши, що Росія знайде, як на нього відповісти. Така різка риторика свідчить, що Кремль сприймає тиск України на російську авіагалузь як серйозний виклик.Федеральне агентство повітряного транспорту Росії (Росавіація) в опублікованому ввечері 1 вересні повідомленні також назвало риторику Зеленського терористичною, підкресливши, що всі опубліковані Україною документи, які стосуються авіапростору Росії, «не мають юридичної сили та порушують Конвенцію про міжнародну цивільну авіацію».Проте, як переконаний колишній посол України в США та експерт-міжнародник Валерій Чалий, попередження з боку України є не чим іншим, як виконанням нею міжнародних правил, зокрема Чиказької конвенції, що вимагає інформувати про небезпеку у повітряному просторі, а не порушенням цих правил чи тим паче державним тероризмом.Також у заяві від 1 вересня Росавіація повідомила, що повітряний транспорт Росії продовжить працювати у звичному режимі. Для цього вона та інші органи влади вживатимуть додаткових заходів для безпечного використання російського повітряного простору та підвищення захищеності об’єктів інфраструктури на землі.Тим не менш, попри запевнення, що заяви України на функціонування російської авіаційної галузі не вплинуть, московські аеропорти «Внуково» та «Шереметьєво» після попередження Володимира Зеленського дві ночі поспіль призупиняли роботу. Загалом, протягом середи в аеропорту «Внуково» скасували 22 рейси та затримали 94; у «Шереметьєво» було зафіксовано 21 скасування рейсів і аж 235 затримок.2 вересня 2026 року Володимир Зеленський заявив, що перші міжнародні авіакомпанії після оголошення Україною про небезпечність повітряного простору РФ уже почали відмовлятися від рейсів до російських аеропортів. Зокрема, у ніч на 2 вересня та вранці того ж дня турецька авіакомпанія Реgаsus скасувала кілька десятків рейсів з турецьких міст до Москви та з Москви до Туреччини. А 3 вересня танзанійська авіакомпанія Аіr Таnzаnіа опублікувала заяву, в якій повідомила про призупинення з 4 вересня рейсів між столицею Танзанії Дар-ес-Салам та Москвою. Це могло б мати серйозні наслідки для російських туристів, для яких Танзанія (зокрема Занзібар) після 2022 року стала одним із популярних місць для відпочинку. Тим не менш, вже наступного дня, 4 вересня, Аіr Таnzаnіа заявила про відновлення рейсів з і до Москви із понеділка, 7 вересня. Водночас авіакомпанія flydubаі з ОАЕ рейсів не скасовувала, проте заявила, що продовжить стежити за розвитком ситуації та, за потреби, коригуватиме розклад і маршрути.Також миттєвою була реакція ринку авіаційної галузі Росії. Одразу після публікації згаданого звернення Володимира Зеленського акції російського «Аерофлоту» впали на 5,11 %. Не забарилася із реакцією й ІКАО, яка опублікувала 2 вересня заяву, в якій, не згадавши російську-українську війну, Росію чи Україну жодного разу, закликала до «сильнішої відданості країн — учасниць захисту цивільної авіації від усіх ризиків, які виникають від зон конфлікту» та підкреслила, що Конвенція про цивільну авіацію 1944 року та Резолюція Асамблеї ІСАО А42-4 забороняють використання зброї проти повітряних суден цивільної авіації.

Накопичувальний ефект замість негайних результатів

Попри наявність певних негайних наслідків попереджень України — перші скасування рейсів, закриття двох аеропортів на ніч та падіння акцій «Аерофлоту», — вони мають на меті перш за все довгострокове накопичення тиску на авіаційну галузь Росії. Найпоказовіше свідчення цього — реакція ринку. Так, акції «Аерофлоту», ціна яких знизилась одразу після виступу Зеленського, вже за два дні не лише повернулися до попереднього рівня, а й перевищили його. Це свідчить про те, що безпосередній економічний вплив попереджень не був структурним: інвестори поки що не сприйняли заяви України як загрозу, здатну змінити довгострокові перспективи галузі. Якщо ж кампанія України продовжиться, супроводжуючись новими попередженнями, новими підтвердженими випадками пошкоджених цивільних літаків та відмовами перевізників здійснювати рейси до Росії — то саме повторення таких сигналів здатне поступово підірвати довіру інвесторів до довготривалої стабільності галузі.Ще один доказ накопичувального ефекту кампанії України — поточна позиція ІКАО. Згадана заява організації свідчить, що вона визнала наявність проблеми неповної безпечності авіапростору Росії для цивільної авіації в цілому, але більше жодних дій чи закликів не зробила. Попередження Україною ІКАО також, найімовірніше, дасть реальний ефект поступово. Що більше доказів доцільності заяв України з’являтиметься (у вигляді пошкоджених цивільних літаків), то складніше ІКАО буде уникати прямої оцінки ситуації і то вагомішим буде аргумент України про те, що її попередження мали сенс.Нарешті, аргументом про розрахунок кампанії України на «гру в довгу» є реакція міжнародних перевізників. Хоча деякі авіакомпанії й почали відмовлятися від польотів до Росії, проте тенденція несистемна. Основний обсяг рейсів до Росії зараз забезпечують перевізники з країн, що не приєдналися до західних санкцій: з Китаю, Туреччини, країн Перської затоки, окремих держав СНД. І наразі немає явних ознак чи оголошених намірів авіаперевізників із цих країн відмовитися від рейсів до Росії. Навіть турецька компанія Реgаsus, яка скасувала кілька рейсів з і до Москви 2 вересня, уже повернулася до здійснення рейсів туди у звичному режимі (хоча багато з цих рейсів й відбуваються з затримками, проте їх більше не скасовують), пояснивши попередні скасування рейсів не безпековою ситуацією, а технічними причинами.Водночас ізраїльський авіаперевізник Еl Аl, який припинив здійснення рейсів між Тель-Авівом та Москвою через безпекову ситуацію ще у червні 2026 року, 3 вересня запропонував відкрити новий маршрут між Тель-Авівом і Санкт-Петербургом.Таким чином, зміни в політиці міжнародних авіаперевізників щодо польотів з/до Росії вимагатимуть не лише кількох публічних попереджень, а реальних доказів того, що використання російського авіапростору є небезпечним та/або не окуповує себе. Ними можуть стати нові інциденти з пошкодженням в авіапросторі Росії цивільних літаків і зростання вартості страхування польотів ним.У найближчій перспективі ж, як стверджує провідне британське видання для фахівців-страховиків Іnsurаnсе Вusіnеss UК, ефект кампанії України обмежиться ретельнішим аналізом формулювань страхових полісів для польотів над РФ, а величина підвищення страхових премій прямо залежатиме від активності дронів у російському небі надалі.

Угорщина вперше офіційно назвала Росію загрозою для європейської безпеки, самої Угорщини та угорської меншини в Україні, а також підтвердила підтримку суверенітету й територіальної цілісності України у міжнародно визнаних кордонах. Для країни, яка останні роки була головним опонентом спільної політики ЄС щодо Росії та України, це більше, ніж просто нова дипломатична формула.На перший погляд, це може виглядати як остаточний розрив зі зовнішньополітичним курсом Віктора Орбана. Проте між зміною риторики і стратегічним розворотом є суттєва різниця. Новий уряд Петера Мадяра ще не готовий одномоментно розірвати економічні зв’язки з Москвою та беззастережно підтримувати Україну в усіх питаннях. Тож головна інтрига полягає не у тому, чому Угорщина назвала Росію загрозою, а в тому, чи перетвориться це формулювання на конкретні рішення і наскільки далеко готовий зайти Мадяр?

Новий курс Будапешта: між Заходом, Москвою та спадщиною Орбана

Угорський уряд ухвалив резолюцію про мандат угорської делегації, яка братиме участь у Генеральній асамблеї ООН у другій половині вересня. Це перший документ із питань зовнішньої політики після зміни уряду, чи то пак, режиму Орбана. У коментарі Тижню угорський політолог, колишній професор питань з НАТО та європейської безпеки в Європейському центрі досліджень безпеки імені Джорджа К. Маршалла Пал Дунай зазначає, що це відбувається у той час, коли розробляється нова зовнішньополітична стратегія.«Однак може минути багато часу, перш ніж цей документ буде готовий і затверджений. Тому це перша можливість письмово зафіксувати важливу зміну. Текст чітко дає зрозуміти, що РФ становить загрозу європейській безпеці, включно з Угорщиною, а також угорській меншині в Україні. Усі три елементи є важливими. Це демонстрація того, що Угорщина повертається до політики, за якої її слова відповідатимуть її формальним зобов’язанням як члена НАТО та Європейського Союзу. Не кажучи вже про те, що жодна розсудлива людина не може заперечувати, що Росія неодноразово здійснювала агресію проти України з 2014 року, а отже, її дії не можна виправдовувати чи толерувати. Це справжня зміна, за якою будуть і подальші. Я впевнений, що міністерка закордонних справ підтвердить цей курс у своєму виступі під час дебатів Генеральної асамблеї», — каже Пал Дунай.Показовою є навіть зміна того, хто представлятиме Угорщину на Генеральній асамблеї ООН. Якщо за уряду Орбана угорську державу там представляв міністр закордонних справ Петер Сіярто, то тепер до Нью-Йорка вирушить президент країни.«Це разюча зміна, порівняно з попередньою диктаторською системою. З одного боку, це набагато нижчий рівень, ніж коли на Генеральну Асамблею ООН їде президент держави. З іншого боку, Сіярто був близьким другом міністра закордонних справ Росії Лаврова — настільки близьким, що після кожного європейського та іншого міжнародного дипломатичного заходу телефонував йому і доповідав, про що говорили дипломати у місцях, куди росіян не запрошували. Тож тепер Угорщина повинна довести, що вона сьогодні більше не є агентом росіян, як при попередньому режимі», — зазначає Тижню угорський політолог та історик Шандор Фьолдварі.Це рішення варто розглядати у значно ширшому контексті — масштабної переоцінки Угорщиною власних міжнародних відносин після 16 років правління Орбана. Новий уряд Мадяра переглядає зовнішньополітичний курс, який за попередньої влади дедалі більше віддаляв Будапешт від його євроатлантичних партнерів і водночас зближував із Москвою.«Угорський уряд проводить масштабну переоцінку своїх міжнародних відносин після фатальної та лицемірної політики режиму Орбана. Це частина повернення до політики, за якої офіційна політична позиція Угорщини відповідає її реальним діям. Це також означає дистанціювання від РФ. Водночас Угорщина не хоче раптово завдати шкоди власним економічним інтересам і прагне поступово відмовлятися, наприклад, від російських вуглеводнів. Новий угорський посол, який вирушить до Москви, матиме надзвичайно складне завдання — знайти правильний баланс між дистанціюванням і відновленням належних відносин з Москвою. Ми ніколи не повинні забувати, що міністр закордонних справ попереднього уряду Сіярто поводився як російський агент», — переконує Пал Дунай.За його словами, Угорщина діє обережно, оскільки не хоче давати залишкам режиму Орбана привід для атак — ані через звинувачення у тому, що нова влада шкодить економічним інтересам країни, ані через твердження, що вона відмовляється від захисту угорської етнічної меншини в Україні — чи деінде.«В обох питаннях колишній режим негайно почав би активно критикувати нинішній уряд, водночас намагаючись здобути політичні дивіденди, тоді як популярність режиму Орбана становить менше 20%. І це все одно більше, ніж вони заслуговують. Тому зовнішнє середовище, зокрема всі партнери Угорщини, мають розуміти, що вона діє обережно. Країна рухається у правильному напрямку, але водночас намагається уникати непотрібної конфронтації зі своїм вкрай правим, популістським, некомпетентним та антидемократичним попередником і його деспотичним (колись харизматичним) лідером», — каже Тижню Пал Дунай.

Як далеко Мадяр готовий зайти у зміні політики Угорщини щодо Росії та України?

Найскладніше для Мадяра починається саме після зміни риторики. Назвати Росію загрозою значно простіше, ніж перебудувати відносини з нею на практиці. Новій угорській владі доведеться визначитися, чи готова вона не лише говорити про дистанціювання від Москви, а й скорочувати енергетичну залежність, підтримувати спільну політику ЄС щодо Росії та послідовніше виступати на боці України.«Стратегічна зміна вже відбувається, але через внутрішньополітичну перебудову знадобиться терпіння, щоб побачити її чіткіше. Потрібен час, щоб вона знайшла підтвердження в усіх деталях. Крім того, новий уряд має уникати протистояння з питань, у яких він не є реальним гравцем. Наприклад, членство України в ЄС і терміни її вступу не залежатимуть від Угорщини. Те, що Угорщина так активно виступала з цього приводу, було не чим іншим, як проявом популістської пропагандистської політики. Це було питання, яке можна було використати для маніпуляції менш освіченою частиною населення. Зрештою, хто ще голосував за Орбана?», — зазначає Тижню Пал Дунай.На думку Шандора Фьолдварі, завдання української дипломатії зараз полягає у тому, щоб скористатися цими заявами Мадяра та чинити тиск на Угорщину, щоб вона компенсувала дипломатичну шкоду, завдану режимом Орбана.«Угорщина й надалі буде такою ж стриманою, як і режим Орбана, тобто не надсилатиме Україні гроші чи зброю, не кажучи вже про солдатів. Щодо війни Росії проти України, то прем’єра Мадяра цікавлять тільки ті декілька тисяч осіб на Закарпатті, все інше, мовляв, це внутрішня українська справа не у його компетенції», — каже він.Угорський політолог пригадує і те, що Володимир Зеленський привітав нового президента Угорщини 19 серпня, а наступного дня також звернувся з нагоди дня заснування держави.«Через кілька днів відбулося не менш важливе національне свято України — 35-та річниця Незалежності України, але ні президент Андраш Бака, ні прем’єр-міністр Мадяр не написали жодних листів президенту Зеленському. Лише Міністерство закордонних справ Угорщини опублікувало короткий пост у соціальній мережі Х (раніше Тwіttеr). Мовою дипломатії це означає, що Україна не є пріоритетом, вона неважлива для угорської держави», — зазначає Тижню Шандор Фьолдварі.Згодом, 3 вересня, Верховна Рада України ухвалила Постанову «Про Заяву Верховної Ради України щодо визнання і засудження злочинів радянської військової адміністрації на Закарпатті у 1944–1946 роках». У документі парламент засвідчив позицію щодо трагічних подій, які відбувалися на Закарпатті після встановлення комуністичного тоталітарного режиму, зокрема йдеться про масові репресії, примусові депортації, переслідування за національною та релігійною ознаками та інші злочини.Окрему увагу приділили масовим незаконним затриманням цивільних чоловіків віком від 18 до 50 років, що відбувалися під приводом залучення до громадських робіт. В угорській спільноті ці примусові депортації отримали назву «малєнькій робот» (Мálеnykіj rоbоt), тобто «маленька праця». Насправді за обіцянкою нетривалих робіт для багатьох людей стояли депортація, примусова праця та ув’язнення у таборах ГУЛАГу.Для Угорщини, де пам’ять про ці репресії залишається важливою і водночас політизованою темою, це має не лише історичне, а й дипломатичне значення. Втім, Шандор Фьолдварі застерігає від надмірних очікувань щодо політичної «вдячності» Будапешта.«У політиці інтереси керують діями партнерів, так само, як і в бізнесі. Тож якщо Україна зробила такий благородний жест, він буде вартий лише стільки, скільки вона зможе використати у хитрих дипломатичних переговорах», — наголошує він.На його думку, благородні жести самі по собі не гарантують взаємності, а тому Україна має використовувати їх як частину ширшої дипломатичної стратегії. «Україна більш ніж тридцять років тому уклала Будапештський меморандум, не вимагаючи гарантій, лише слова честі. Це не діє у політиці. Неправильно, що Будапештський меморандум був переважно гарантований чесним словом Росії. Сьогодні українці справді знають, що Росія не має жодної честі слова, тому що Москва честі не мала і не має. І це історичний факт, багатовіковий досвід», — додає Тижню Шандор Фьолдварі.Тож нинішні зміни у Будапешті варто сприймати не як остаточний розворот, а як початок демонтажу зовнішньополітичної моделі Орбана. Справжній масштаб визначатимуть не формулювання у міжнародних документах і не символічні дипломатичні жести, а конкретні рішення — щодо російської енергетики, санкцій, підтримки України та відносин з Москвою. Для Києва це означає, що нове вікно можливостей у відносинах з Угорщиною справді відкрилося. Але скористатися ним можна лише за умови, що Україна не сприйматиме зміну угорської риторики як автоматичну зміну угорських інтересів.

Близько 15 млн українських книжок було знищено нещодавно внаслідок російських атак, що становить приблизно третину річного накладу нашого книговидавничого бізнесу. Це суттєві втрати для великих видавництв, але для маленьких — часто просто несумісні із нормальною життєдіяльністю. І тому для того, щоб не закритися, багатьом із них у нинішній ситуації здебільшого потрібно суттєво скоротити свій видавничий портфель або навіть на певний час призупинити всі свої поточні проєкти.Український тиждень опитав декілька невеликих видавництв щодо їхніх найближчих планів і стратегії функціонування у теперішні непрості для галузі часи.Питання:якою є місія видавництва?за яким критерієм формується ваш видавничий портфель?яка ваша нинішня видавнича стратегія?на які власні видання/авторів ви робите ставку?чому ви більше працюєте з перекладними авторами, а не з українськими?який ваш прогноз щодо розвитку українського книжкового ринку?

Видавницто «Крапки» (Артем Сова)

1) Я думаю зараз буде більш чесно говорити про місію, якої ми прагнемо на цьому етапі й відповідати якій було б щастя з часом.Коли ми тільки домовлялися про права на «Місто самоти» Олівії Ленґ, на початку 2023-го, ми для себе бачили хорошу умовно вільну нішу подібного нон-фікшн мистецького спрямування і, додатково, художньої літератури з бажанням максимально уважно та з любов’ю взаємодіяти з текстом як роблять це видавництва, які ми самі любимо як читачі. І мені здається, що протягом повільного нашого старту і по сьогодні хтось встиг підхопити і зробити значно більше в цих напрямках, тому з тими силами і ресурсом, що є зараз — я би говорив про місію знаходити серед доступних для ліцензування книжок ті, які для читачів і читачок мають шанс ставати «книжками, які не закінчуються з прочитанням», і робити все можливе, аби цей шанс зберегти. Щоб ще одна, або далеко не одна книжка, час з якою може стати особливим або важливим — аби вона мала свій шанс статися з людиною. Ми дуже маленькі на цьому ринку наразі, але свій внесок хочемо робити теж. І якщо нашу роботу з книжками одного дня можна буде назвати культуртрегерською місією, це буде велике щастя і ще більша відповідальність. Але і зараз, почути або прочитати що для когось якась з наших книжок змогла стати в чомусь особливою — це дивовижне щастя і дивовижна місія теж.2) Коли ми запитуємо за доступність авторських прав або коли ми домовляємося вже про певний етап роботи над книжкою — то пишемо і обіцяємо, що хочемо зробити її з любов’ю. Любов до тексту — це найважливіший критерій. Перш ніж почати, ми хочемо зрозуміти перш за все для себе — що зможемо вберегти цю певну пристрасть до книжки, зможемо зберегти навіть протягом двох років (стільки тривала робота над «Містом самоти» — і я досі з радістю готовий повернутися до перепрочитання), бо інакше для самої ж книжки буде краще, якщо її видасть хтось інший, хтось — хто палатиме нею більше.Коли ми тільки почали свою роботу, у нас був шортліст видань, з якими ми мріяли б попрацювати. «Місто самоти» та «До річки» Олівії Ленґ, «Очима клоуна» Гайнріха Бьолля були в цьому списку, щось ще актуальне, щось вже видали інші і видали чарівно. Одна з проблем в тому, що через мою військову службу я читаю значно менше нового, ніж хотів би, через поєднання кількох робочих проєктів і материнства Катерина теж читає, імовірно, значно менше, ніж бажає. І тут якоїсь миті нас почали дійсно виручати люди, з якими у нас почалася співтворчість. Завдяки Марті Госовській з нами сталися «Полічи зорі» Лоїс Лоурі, з нами стануться книжки Фланнері О’Коннор і як мінімум кілька співпраць, про які нам як малому і молодому видавництву навіть не мріялося. Так само скоро нас чекає важливий для нас анонс спільно з Роксоляною Свято, несподівана пропозиція свого часу, яка просто неймовірним чином знаходить тебе.Попри службу я намагаюся щось шукати нове, але й ще більш уважно намагаюся слухати людей, літературним смаком яких захоплююся, які відчувають що може підійти «Крапкам», і які своєю довірою значно полегшують життя та не лишають без нових ідей, які зможу полюбити сам, і в які хочу наважитися закохати інших.Але при цьому через обмежені ресурси — передусім час, але й фінанси — кожен наш вибір означає не лише готовність взятися за певну книжку, а й готовність прийняти, що за цей час якісь інші можливості підуть.3) Ми планували відпочатку брати в роботу не більше 6 книжок на рік, аби мати можливість максимально якісно приділяти уваги кожному виданню. Зараз ми йдемо повільнішим темпом від запланованого, але, сподіваємося, що вдасться вирівняти ситуацію з наступного року, тому про життєздатність цієї стратегії говорити ще складно й зарано. Єдине, вона дійсно передбачає роботу над тим, аби максимальна кількість цих видань мала шанс ставати лонґселерами, і давати можливість не лише окупити себе, а й створювати нові книжки.Поточний етап війни нас суттєво сповільнив, але першочергова мета не змінилася — не зникнути, пройти етап становлення і дійти до моменту, коли видавництво стане самодостатнім. Для мене це точка, в якій уже видані книжки, їхні наклади та обіг дозволяють не починати кожен наступний проєкт фактично з нуля, а бодай на рік уперед розуміти, що ми можемо собі дозволити видати і за рахунок яких можливих надходжень.А для цього нам потрібно заслужити довіру дуже різних людей: професіоналів і професіоналок, з якими ми працюємо, авторів і авторок, агентів, правовласників, партнерів. І, найважливіше, — читачів і читачок.4) Звісно, ми щиро вболіваємо за кожне видання, і хочемо аби кожна книжка знайшла якнайбільше своїх читачок і читачів. Але щоб відповідь не звучала формально, зараз у нас лише дві авторки, щодо яких на сьогодні ми змогли домовитися про більш ніж одне видання — це Олівія Ленґ і Фланнері О’Коннор.Коли ми як видавці отримуємо шанс попрацювати з автором чи авторкою глибоко та довше, не обмежившися однією книжкою — це створює значно більше перспектив і можливостей. Зараз таких у нас дві, і кожна з них омріяна й особлива. А якщо говорити про Олівію Ленґ, то дуже добре, що саме «Місто самоти» стало дебютним тайтлом для нас, бо вона багато в чому і максимально точно символізує те, з чим хочуть асоціюватися «Крапки».І ми хочемо та мріємо йти до того, аби таких авторів і таких авторок ставало більше.5) Для нас початок відбору та видання українських авторів і авторок є важливим етапом розвитку. І головна причина, чому ми не почали, пов’язана з найбільшою внутрішньою проблемою на сьогодні, — нестачею ресурсу.Тут важливу роль відіграватиме позиціонування. У нашому ідеальному баченні, коли ми зробимо перший анонс про роботу з українським автором чи авторкою, дуже хочеться стати відкритими і для всіх інших. Ми все одно будемо обмеженими в кількості видань на рік, це будуть не десятки видань, можливо лише одне — але хочемо, щоб ті рукописи, які надходять і будуть надходити, отримували редакторську увагу, обговорення та відбір.Зараз це неможливо з нашим навантаженням, а запросити когось ще ми поки не можемо собі, на жаль, дозволити. Як і формально оголосити, що ми відкриті до українських авторів, а потім місяцями не відповідати або відповідати без прочитання хоча б синопсису.Другим фактором є те, що зараз, звісно, є українські авторки й автори, видати книжки яких ми мріємо. Але у них є видавництва, і ці видавництва видають їх чудово. І ми ніби і маємо мрію, але і любимо те, як роблять інші і поважаємо це. Я зараз не скажу конкретні книжки та імена, але ми вже питали «Вавилонську бібліотеку», «ВСЛ» і «Лабораторію» щодо їхніх планів на певні книжки закордоних авторів_ок, з якими вони працювали — бо, на нашу думку, це важливо. А як запитати щодо українських — поки що не знаю. Але можливо колись і наважимося на це теж. І дебютні рукописи, сподіваюся, теж будуть.6) Ми хочемо бути оптимістами. А оптимізм хоча б в тому, щоб пройти цю війну без нових втрат, і щоб змогли відновитися ті, хто постраждав, був змушений зупинити або заморозити свою діяльність. Знаєте, дуже важливо бачити скільки дивовижних людей і з якою силою підтримують видавництва та книгарні після обстрілів. І якщо ми зможемо підтримувати одне одного, якщо ми зможемо зберегти не лише себе, а й допомогти за потреби вистояти ще комусь — саме втримання і буде розвитком.Імовірно, ринок буде обережнішим, будуть або менші наклади, або менша кількість новинок. Але головне — бути. І мати шанс.

Видавництво «Бігль»

1) Місією видавництва є доповнювати український книжковий ринок якісними виданнями: досліджувати незаповнені ніші в художній літературі та нонфікшні — і пропонувати читачам ті книжки українською мовою, яких їм бракує. Для цього ми в період створення видавництва сформували кілька гіпотез, тоді замовили глибинні інтерв’ю з читацькою аудиторією і разом із командою та фахівцями попрацювали над стратегією, яка ґрунтується на розумінні потреб українських читачів.Глобально ми, як і багато інших учасників книжкової галузі, прагнемо, щоб кількість читачів української книги збільшувалася, а розуміння того, що читати — це модно, важливо, життєтворчо, — міцнішало. Тож ми працюємо над книжками, які показують: читання дає більше можливостей, дозволяє рости, думати й рефлексувати, розвивати критичне мислення і емпатію, пізнавати світ і себе. Зрештою, у постійно хиткому та мінливому світі книжки є тим простором, де можна знаходити стійкі сенси, опори та орієнтири.2) Ми спираємось на дослідження тем та ідей, в яких українська спільнота може відчувати потребу. Прагнемо шукати літературу, яка потенційно матиме трансформаційний вплив, доповнить світогляд, випробує наявні переконання чи дасть інструменти для життя в сучасному світі. Це книжки, які не спрощують світ, а пояснюють його. Інколи ми просто орієнтуємось на якісну, відзначену літературними преміями та визнану критиками й читачами зарубіжну літературу, яку варто було б побачити українським читачам та читачкам. І, так, обираючи книги, ми зважаємо також на те, що цікаве нам самим, що відгукується нашому світогляду й пошуку, в що ми віримо і чим хочемо поділитися.3) Загалом ми надаємо перевагу якості над кількістю. Хочемо, щоб кожна книжка мала цінність, яка не зникатиме впродовж років. Тож можна сказати, що у своїй стратегії ми більше орієнтуємось на лонгселери, ніж на «швидкі» трендові книжки. Крім того, надзвичайно важливим є просування книжки, побудова умов, за яких кожне видання дійде до свого читача, а також — створення можливостей посмакувати твором: дізнатися більше про текст і його «секрети», про автора, почитати або послухати фахові коментарі чи додаткові матеріали, взяти участь в обговоренні тощо. Усе це потребує часу й уваги, тож ми обираємо такий темп, за якого можемо це втілити, й ті книжки, про які є що дізнатися або є що сказати після прочитання.4) Ми бачимо перспективу в літературі, яка водночас є глибокою, якісно написаною, ціннісною для занурення і осмислення, і при цьому — затребуваною від читачів. Коли поєднується високий читацький запит і майстерність письма автора, можна вірити в успіх книги. Наприклад, ідеться про твори Марґарет Етвуд, Дуґласа Стюарта, Деніса Джонсона, Рохінтона Містрі тощо. Надалі ми анонсуватимемо більше імен авторів і найменувань книжок.Насправді тут важливий не так жанр, як сила письма та ідей, закладених у книжці, а також — вага того, що читачі можуть узяти з твору, про що поміркувати, що перевтілити у власні життєві підходи. Що б ми не розглядали: нонфікшн чи художню прозу, книжки про сучасність чи про минуле, твори про різні країни світу чи про Україну — ми звертаємо увагу на те, як саме цей твір розглядає суспільство, людину, світ, світогляд, що корисного та цікавого може дати для сучасних українських читачів.Також ми бачимо потенціал у літературі, яку можна осмислити в контексті досвіду життя в Україні, тому що досліджувати себе й наш стиль життя — надважливо. Наприклад, ми зараз працюємо над серією українського нонфіку про жіночий досвід у темах на кшталт фінанси, фізичне й ментальне здоров’я тощо. Ми в активному пошуку авторок для цієї серії, тож кому цікаво — ми відкриті.5) Наразі в нашому редакційному плані справді більше перекладних видань, тому що одним із наших підходів є відкритий погляд на світ — із прагненням дослідити його розмаїття й бути на хвилі з читачами з інших країн. Щоб вести діалог зі світом, треба краще його пізнати, і література — це один зі способів це зробити. На українському книжковому ринку досі є дуже багато незаповнених ніш, невиданих відомих або знакових творів зарубіжних авторів, і ми вважаємо, що українські читачі мають право знайомитися з цими творами у якісному перекладі та виданні.Проте напрямок роботи з українськими авторами ми також плануємо розвивати. Поки що ми намагаємось заробити довіру в крутих українських авторів, щоб вони бачили — з нами буде якісно, турботливо, продуктивно. Перша книжка видавництва — «Вибір Елоїз» Олени Мулик — це чудовий старт і спільна робота, яку ми раді продовжувати разом з авторкою. Втім, ми постійно перебуваємо в пошуку нових текстів, тому згодом, сподіваємося, наш портфель поповнять нові книжки українських авторів та авторок.6) Важко говорити про прогнози. Але є певні сподівання — на появу більшої кількості колаборацій між гравцями книжкового ринку та суміжними сферами, на зменшення кількості акційних пропозицій на книжки від мереж та видавництв, через акцент на цінності продукту. Гадаємо, підходи до вибору тайтлів будуть змінюватися. Ми впевнені, що книжковий ринок України перевинайде себе і, повсякчас враховуючи ризики та слабкі місця, розвиватиметься далі.

Видавництво «Еспанія» (Вікторія Дорофєєва)

1) Наша місія: познайомити українську аудиторію з новими іспанськими та латиноамериканськими авторами. Звісно, ми не перші й не єдині, хто перекладає з іспанської, але дуже хочеться зосередиться саме на цьому напрямку.2) Можу сказати, що поки видавничий портфель формується за уподобаннями Вікторії, яка веде всі процеси від відбору книги до друку. Я спочатку просто купую книгу і читаю її, думаю, чи придбала б я її українською мовою, також дивлюся, чи є в тексті згадки росіян, яка позиція автора чи авторки щодо цієї війни, і якщо за всіма пунктами «метч» — можу звертатися до правовласників.3) Наразі менше видань і менші наклади. Але лише тому, що все робимо власними силами і коштом. Сподіваюся, у мабутньому зможемо значно розширити видавничий портфель, але поки на тисячні наклади не зазіхаємо — ще не той масштаб.4) Я роблю дуже велику ставку на дві серії, початок яких плануємо видати вже в цьому році. Перша — це іспанська романтична комедія, дуже вайбова і легка. Особисто я би придбала таку книгу, бо зараз хочеться загубитися думками десь далеко, втекти від повітряних тривог і обстрілів. А про другу поки ми не розповідали читачам, але авторка дуже підтримує Україну, регулярно донатить і поширює інформацію про цю війну, хоч сама живе на іншому кінці світу. Для нас важливо знайомити читачів із творчістю таких прекрасних людей.5) Бо я перекладачка, і переклад — це моя професія, моє хобі і моє життя. Я завжди мріяла перекладати саме з іспанської, а тут можу ще й сама обирати, що перекладатиму.6) Дуже вірю, що позитивний. Оскільки в нас дуже маленькі наклади, книги «Еспанії» не постраждали від обстрілів, але водночас дуже прикро, що наші колеги зазнали таких велетенських втрат! Щоразу, коли я спілкуюся з іспанськими колегами, розповідаю, як важливо для нас видавати саме українською, перекладати українською, і чому росіяни так ціляться на знищення культури зокрема.Щодо фінансових показників, звісно, дуже відчувається здорожчання матеріалів і послуг, але читати люди не перестануть, тому, сподіваюся, ще буде для нас місце під цим видавничим сонцем.

Видавництво «Видавництво» (Лілія Омельяненко)

1) Багато років одне з наших гасел — «Виняткові теми. Виняткові книжки», це, мабуть, і є наша місія — привертати увагу до літератури і коміксів таких країн і тем, які більше ніхто не наважиться. Не для епатажу (сам факт, що ми осмілюємося порушувати соціальні теми, уже викличний), а для розвитку суспільства. І оскільки нам важлива іноземна графічна література, нам важливо продукувати мальописи — графічні історії від українських авторів про Україну, зараз ми єдині, хто послідовно це робить.Ми розцінюємо розвиток суспільства як певне поле для роботи, на якому, звісно, є і успіхи, і недоліки. Нам цікаво і хочеться говорити з нашими читачами про речі, які оминаються більшими видавцями, бо це або комерційно неперспективно, або не відповідає поглядам очільників наших колег по ринку. Це основна причина, чому ми досі не мільярдери.2) Гадаю, уже можна розрізняти критерії, за якими ми вибирали титули, скажімо, ще минулого року, і ті, на які спираємося тепер. Раніше ми шукали класні книжки з країн, чиї літератури менше перекладаються, дивилися на білі плями на ринку і пробували знайти чим їх заповнити. Зараз ми не дозволяємо собі жодних додаткових витрат, ми змирилися з тим, що багато книжок, які хотіли би видати ми, будуть видані нашими колегами, а частина титулів продовжить своє чекання на переклад українською. Наша задача, як галузі загалом — вижити, тож ми зосередилися на виданні ліцензій, які набули раніше і поновленні затребуваних книжок.3) За останній рік ми справді змінили нашу стратегію, і стали робити більшу ставку на різноманіття титулів, а не на більші наклади. Таким чином ми можемо частіше привертати увагу нашої аудиторії до «Видавництва», не обтяжуючи нашу логістику та склади книжками, які лежатимуть місяцями без руху. Український книжковий ринок пропорційно кількості населення є зовсім невеликим і ненасиченим, але фактично ми маємо скромний відсоток читачів. При поточних умовах книжок на ринку більше, ніж покупців на них. Крім цього, ми видаємо переважно нішеву літературу, яка і так має менший відсоток потенційних читачів. Завдяки новій стратегії ми можемо частіше радувати новинками і продавати весь наклад майже в 0. Після цього можна додрукувати ще один невеликий наклад і так далі. Такий підхід має і вади, найголовніша з яких — зростання собівартості. Невеликі наклади — дорожча вартість книги і часто неможливість давати наклад під очікувану крамницями відпускну ціну.4) Ми бачимо стабільний інтерес до українських авторів, особливо фентезійної прози і таким чином заповнили портфоліо низкою яскравих дебютантів з дуже розмаїтими жанровими творами. Якщо не працювати з дебютними творами і не вірити в них, то звідки братиметься нове покоління письменни_ць? Знов-таки, мальописи. В Україні на них дуже вузький попит, але не Заході графічні наративи усталені та популярні, тож навіть якщо попит тут буде невеликий, є шанси продати права на них за кордон. Що ж до перекладних видань, то тут однозначно вибір за творами, які мають шанси на отримання ґрантів підтримки.

Rесар, або Інтро #2

Попередню частину тексту про те, як російсько-українська війна виглядає на сторінках сучасної російської поезії та в публічних проявах її творців і де йшлося про так звану Z-поезію, я закінчила кількома питаннями. Вони прокладають місток до інших віршів, писаних тими, що публічно відмежувалися від агресії Росії проти України та виїхали за кордон, звідки, зрештою, про війну й висловлюються.

Перше питання звучало так: наскільки сьогодні взагалі важливо визначати, чи є Z-поезія графоманією, замість аналізувати наративи, які вона поширює, і пояснювати, чим взаємодія з такими текстами може бути небезпечною? Тобто — якщо загальніше: якою є стрижнева мета (суспільна функція, якщо хочете, адже війна таки змушує кожного набути своєї) тих, хто протиставляє себе «зетам» й пише на противагу їм?Друге питання було таке: чи готові російські інтелектуали визнати, що росіяни теж здатні писати просто погано і що Z-поезія не потребує доведених до автоматизму визначень на кшталт «сильна», «важлива» чи «осмислена»? Тобто — якщо згрубша: чи підважують поети, що протиставляють себе «зетам», власну мову, чи переоцінюють свою лектуру критично?Третє ж питання полягало ось у чому: що насправді стоїть за увагою так званих антивоєнних ліберальних антипутіністів до Z-поезії? Це прагнення осмислити природу й масштаб підтримки воєнних дій російським суспільством чи просто небажання визнати, наскільки широкою може бути добровільна прихильність до агресії? Тобто — якщо про найважливіше: чи йдеться комусь із лібералів про колективну відповідальність?

Тож у цій, другій, частині я спробувала знайти відповіді на ці питання, звернувшись до сучасних російських поетів іншого ґатунку, ніж «зети».Ця розвідка не претендує на абсолютну вичерпність. У її фокусі — перш за все ті, хто найактивніше коментує російсько-українську війну англійською для найрізноманітніших майданчиків, спілкується російською з платформами, які позиціонують себе як антипутінські, й загалом ті, хто активно перекладається або виходить «таміздатом» — тобто має аудиторію та розширює її.На відміну від попередньої частини, значно більшу увагу я звертала на інтервʼю та публічні висловлювання. В роботі із Z-поетами такої необхідності не було: інтервʼю чи колонки були чітким і малоцікавим відбитком віршів, які й собі були далекі від багатозначності чи герметичності. Але тут складніше. Та й активна публічна присутність у цьому випадку невідʼємна, якщо не стрижнева, річ для російського поета, який прагне перекладів, публікацій і запрошень на поважні майданчики, тож матеріалу для аналізу виявилося більш ніж достатньо.Читайте також: «Війна — це щастя кривавий шматочок», або Як з Україною воює сучасна російська поезія Оскільки тут складніше, «антологія невикористаних можливостей» справді буде мініантологією, і це — лише перша її частина.

Життя поза «ми»: відмова від колективності

Найпростіше (й найправильніше), певно, почати з кінця — з колективної відповідальності. І чи не найбільше матеріалу для роздумів на цю тему дає Марія Стєпанова.Її називають «однією з найвизначніших постатей пострадянської культури», видатною поеткою, журналісткою та видавчинею, яка спрямовує свій «потужний голос на захист свободи преси». Окрім того, Стєпанова — засновниця медіа Соltа, яке і російською, і англійською (з російської подачі) описують як «єдиний незалежний інформаційний ресурс у Росії, що фінансується краудфандингом», а також «за масштабом і глибиною розлогих есе порівнюють із Тhе Nеw Yоrk Rеvіеw оf Вооks».У березні 2022 року Стєпанова написала для Fіnаnсіаl Тіmеs лонгрід про повномасштабне вторгнення Росії до України. У ньому авторка виступає проти потворності й анахронічності війни, яку почав Путін.«Було б катастрофою, якби ми мусили визнати, що немислиме — те, що ми відкидали з колективної уяви як неможливе й неприпустиме, — пише Стєпанова, — насправді може статися в один зі звичайних зимових ранків. Це руйнує всі наші уявлення про сучасний світ і суспільний договір, який визнає необхідність взаєморозуміння, емпатії, здорового глузду (та певного скептицизму щодо панічних заяв). Але сьогодні все це сталося, і ми стоїмо серед руїн. Агресор у цій несправедливій війні на чужій території, з його воєнними злочинами та жертвами (число яких уже сягає мільйонів, якщо врахувати не лише загиблих, а й тих, хто залишився без даху над головою, без близьких, без майбутнього), діє так, ніби створює витвір мистецтва, книгу чи фільм, у яких події контролюються їхнім творцем. Але ця конкретна книга має поганого автора. Поганого в усіх сенсах — як особистості і як письменника, якому байдуже до власних персонажів. Йому байдуже, виживуть вони чи помруть; йому байдуже, які в них потреби чи бажання; і він точно не зацікавлений у визнанні їхніх свобод. Єдине, що його хвилює, — це його власне авторство, утвердження своєї волі та контроль над текстом і подіями. Саме цим зараз займається Путін: втіленням своєї особистої волі, спробою переписати історію України та Європи, змінити наше сьогодення та визначити наше майбутнє. Він планує втягнути Україну, Росію, Європу, світ (і всіх, хто постійно оновлює новини в режимі реального часу) у жахливу книгу, яку сам написав. Він вірить, що відтепер ми існуватимемо лише в межах його книги; він хоче бути нашим автором, нашим сценаристом, тим, хто знає, як змінити наше життя на краще. Але тепер результати його творіння очевидні для всіх».Війна — авжеж, ніяка не «книга», яку хтось погано написав, а цілком конкретний злочин, який Росія чинить проти України. А люди, яких убивають, катують, депортують і позбавляють дому, або ж навпаки, ті, хто йде до чужого дому чинити злочин, — не персонажі. Проте є ще кілька моментів, які потребують коментування.Формально Стєпанова знаходить винуватця, і це Путін. Така російська позиція станом на 2026 рік уже не дивує ані читачів, ані дослідників. Зрештою, і власне текст називався Тhе Wаr оf Рutіn’s Іmаgіnаtіоn. І він — яскравий приклад типового наративу, де Росія як держава, російське суспільство, російська культура, російські військові та російська політична система майже розчиняються в одному «поганому авторі»: Путіні, на противагу якому зʼявляються абстрактні «ми». Проте хто саме ці «ми», що стоять на руїнах? Українці та ті, хто стали на їхній бік? Росіяни, які заявили про свою незгоду з діями держави? Усі росіяни, що ними керує божевільна рука «автора»? Чи ще ширше — західна інтелектуальна спільнота? Або, може, всі й одразу?Це питання лишається без відповіді. Проте зостається все необхідне для конструювання хибної моральної симетрії — зокрема й особливо проблематична конструкція «втягнути Росію…». Чому проблематична, гадаю, у 2026-му точно пояснювати не варто.Хай там як, Стєпанову питання «нас» дуже хвилює. На скромнішому ресурсі під назвою Рublіс Sеmіnаr без двох днів за рік, у 2023-му, зʼявляється інший текст, де щодо «ми» авторка висловлюється інакше. Текст цей називається «Тhе Russіаn Quеstіоn».Російське ж питання полягає в тому, що «більше немає суттєвої різниці між Росією та росіянами; між країною з її кордонами та географічними особливостями й російською державою; між тими, хто живе там зараз, і тими, хто жив колись; між російською мовою та її носіями; між тими, хто виїхав, і тими, хто залишився. Колись ці відмінності мали значення, але тепер усе працює інакше», що «ніхто з нас — ані ті “ми”, хто виступає проти Путіна, ані ті, хто його підтримує, — не хоче здаватися “поганими”, і усвідомлення, що це неминуче, є нестерпним для обох груп», що «логіка війни стирає всі деталі й вимагає узагальнення; громадянство, мова, національність стають цементом, що склеює взаємовиключні елементи в суспільство, контури якого визначаються ззовні», що «особистий вибір і біографія, нюанси політичної позиції майже нічого не означають — вони стали лише особистою справою кожного». «Ми боїмося самих себе, ми відвертаємося від самих себе, — стверджує в есеї Стєпанова. — Ще до того, як зовнішній світ починає нас ненавидіти, ми ненавидимо самих себе».Цього разу маємо чітку відповідь на запитання, хто такі «ми» Стєпанової — усі й усе, що повʼязане з Росією. А якщо точніше, то культурний код і бренд. З початком російської агресії (але загалом надто пізно, бо такий поворот подій, апелюючи до статті у Fіnаnсіаl Тіmеs, аж ніяк не був «немислимою катастрофою»: станом на 2022-й катастрофи не тільки мислилися, але й засвідчувалися) він перестав безвідмовно працювати на користь усіх росіян: і тих, хто лишався в Росії, і тих, хто виїхав до 2022-го, і тих, хто виїхав одразу по вторгненню, — раптом потрапивши під критичну призму. Ба більше, визначати й міркувати про те, якою є Росія, без російської участі та російської гегемонії на сенси отримали можливість не тільки ті, хто належали до «русскої» культури (принципово: не «російської» культури — тобто тих її характеристик, що є визначальними саме для росіян як національної групи, а не всього того калейдоскопа зі 190 народів та етнічних груп, що наразі перебувають у складі Росії). А така втрата контролю над саморепрезентацією, звісно, неприємна — щоб не сказати загрозлива.Водночас вкрай цікаво та парадоксально в цьому контексті виглядає звʼязок, на якому наголошує Стєпанова: зовнішній світ починає нас ненавидіти — ми ненавидимо себе. Глобальна ненависть — досить гучна фраза, адже час показав, що послідовної критики й відповідної політики крізь роки дотримується не аж така велика кількість країн та окремих індивідів. А проте цікаво тут інше: момент самокритики, сорому, провини настає лише під прицільним поглядом інших. І, авжеж, Стєпановій важить думка «цивілізованіших», «культурніших», «багатших» інших, у чиїх очах прагнеться залишатися «хорошим». А задля цього схвалення (попри ненависть до того факту, що воно взагалі потрібне, — але хіба не в саме такому режимі одночасної зневаги до Європи та пошуку її схвалення існувала російська культура і в ХІХ столітті?) можна, зрештою, й відмежуватися від будь-якого «ми». Змістити увагу «наглядачів» з питання колективної відповідальності й колективної належності до індивідуальної невинності. Зрештою, отримуємо приблизно таке: індивідуальна невинність не скасовує приналежності, але приналежність не означає однакової індивідуальної вини. Відтак, Стєпанова в принципі не намагається міркувати в категоріях колективної провини чи колективного спротиву.Так, в одному інтервʼю, де їй доводиться міркувати про поезію, вона зазначає, що «поезія — це потужний інструмент внутрішнього опору, адже що важливо і що насправді має значення — це те, наскільки ти дозволяєш зовнішнім силам спотворити себе. Поезія допомагає залишатися у формі. Важливішою за зовнішні протести є внутрішня свобода, здатність залишатися собою. Зазвичай це перше, що ти втрачаєш. Ти можеш імітувати жести та вчинки вільних людей, але всередині залишатися абсолютно невільним. Ти стаєш майстром у спотворенні своєї внутрішньої реальності, щоб увідповіднити її до того, чого від тебе вимагає держава — і це можна зробити безліччю тонких, непомітних способів. Саме така шкода тяжіє над нами найбільше».Читаючи цю розмову, я раптом пригадала Бродского і його Нобелівську промову, яку російський поет починає з того, що зізнається: «Для людини, яка веде досить усамітнене життя, для того, хто все життя віддавав перевагу приватному існуванню перед будь-якою роллю, що має суспільне значення, і хто пішов у цьому виборі досить далеко — щонайменше, далеко від своєї батьківщини, адже краще бути повним невдахою в демократії, ніж мучеником чи “вершками суспільства” в тиранії, — для такої людини раптово опинитися на цій трибуні є дещо незручним і випробувальним досвідом».Ця моментна асоціація знайшла підтвердження майже одразу, оскільки в тому ж таки інтервʼю Стєпанова стверджує, що «на найближче майбутнє ми всі втратили ту утопію приватного існування, яку Бродскій описав у своїй Нобелівській лекції і яку так цінувало старше покоління російських письменників. Для нас більше не може бути приватного існування. Це має дуже чіткі біографічні наслідки. Ті, хто пише російською мовою, більше не можуть представляти себе та свою творчість (хай то в Росії чи за кордоном) виключно з погляду приватного життя та індивідуальності. Натомість їх сприйматимуть як продукт певної колективної ідентичності, в якій мікрорівень буття завжди відповідає макрорівню. Людина завжди перебуває в присутності “ми”. Я завжди буду російським письменником, незалежно від того, перебуваю у вигнанні чи ні».У чому ж полягала ця утопія Бродского? Чи дійсно сучасному російському поетові-емігранту вже не випадає жити так, як описав Бродскій?За Бродскім, основою мистецтва є приватність. Саме мистецтво навчає людину приватності власне людського стану: виховує почуття унікальності та окремішності, перетворюючи її із соціальної тварини на автономне «я». Окрім того, мистецтво завжди перебуває у конфлікті з державою, оскільки — і літератури це особливо стосується — не користується прихильністю «захисників загального блага» та володарів мас. Тобто туди, де держава очікує згоди й одностайності, мистецтво вносить поліфонію та байдужість до колективних закликів, перетворюючи «нулі» масового суспільства на індивідуальні людські обличчя. Також Бродскій наголошує, що естетика первинна щодо етики, адже категорії «хорошого» і «поганого» — насамперед естетичні, й саме естетичний вибір передує моральному. Ба більше, розвинений естетичний смак слугує захистом від політичного поневолення та демагогії, оскільки «зло, особливо політичне, завжди є поганим стилістом». Вислів же Достоєвського про те, що «краса врятує світ», Бродскій трактує не в абстрактний, а у досить-таки прикладний спосіб. Людина як естетична істота отримує через мистецтво шанс уникнути ролі «жертви історії» й тавтології нав’язаного ззовні досвіду.Ці ідеї й справді можна назвати утопічними: він приписує мистецтву ледь не природну здатність формувати автономну й моральну стійку особистість. Та мистецтво, звісно, не обовʼязково породжує автономію, естетичний смак не гарантує етичності, а індивідуалізм не конче може вивершитися політичною свободою. А проте всі ці принципи — своєрідний габітус, у якому існує вже наступна хвиля російських емігрантів. Безпечна дистанція з державою, від якої тікаєш, дистанція, що дозволяє забезпечити «усамітнене існування», в межах якого не обовʼязково обирати «роль, що мала б суспільне значення». Аполітична настанова на писання текстів, що не обслуговують «захисників загального блага», обговорення передовсім естетичного виміру Z-поезії, а не етичного. Відчуття власної (індивідуальної для кожного, адже базується на різному наборі читацьких ідей і досвідів) захищеності від «поганого смаку» й «тавтології навʼязаного досвіду».На практиці ж це означає тотальну розрізненість середовища, відсутність стратегічного мислення, попри право на будь-які стратегічно важливі дії, якого начебто бракує за умов внутрішньоросійської диктатури. Стєпановій здається важливим «створити інституції, що звертатимуться до всіх, хто розмовляє російською, незалежно від місця проживання, паспорта тощо». «У ході реалізації такого проєкту, — вірить поетка, — безсумнівно, сформується нове “ми”», і «члени “ми” відчуватимуть інших за допомогою тонко налаштованих антен, упізнаючи своїх, своїх рідних, обіймаючись і беручи участь у спільних справах».Спільність ця має існувати на противагу «спостерігачам» (!), «зовнішній владі» (!!), «ширшому світу» (!!!), який «намагається нас зрозуміти». Тобто тим, хто розглядає будь-який твір, створений кимось із Росії, перш за все як твір росіянина, тим, хто читає російський текст у широкому сенсі передовсім у контексті того, що сталося між Росією та Україною. «Можливо, ви хочете писати про метеликів, — підсумовує Стєпанова, — але зрештою вам доведеться пояснювати війну».Виголошуючи Нобелівську лекцію, Бродскій, звісно, не мав в анамнезі досвіду пояснення війни такого масштабу (якщо не рахувати суперечку з Кундерою та Гавелом з приводу вторгнення до колишньої Чехословаччини, в якій проявив себе досить-таки паскудно). А відповідно, його теоретизування такої «функції» літератури не враховують. Це, ясна річ, і не дивно, адже «російська» перемога у Другій світовій війні й підмінена памʼять про обставини цієї перемоги здебільшого звільнили російських інтелектуалів від відповідальності пояснювати війни — як у синхронному вимірі, так і в діахронному. Тож сама вимога пояснювати війну — ще й не з позиції абстрактних «ми», як у Fіnаnсіаl Тіmеs, чи позиції поета, який не хоче асоціюватися з колективним тілом, а з конкретної позиції свідомого громадянина, що відмежувався від агресії власної країни й готовий публічно коментувати й критикувати ці події без вдавання до самовиправдання, самошкодування чи зайвого філософування, — шокує та провокує на пошуки безпечного закутка. Того, де всі розмовляють російською незалежно від паспорта, де можна писати про метелика, нічого не пояснюючи «ширшому світу», де загалом вийде налаштувати порядок, зрозумілий тільки «членам нашого “ми”». І це, до речі, теж нагадує Бродского з наскрізними для його есеїстики ідеями про вищість, багаторівневість, складність і неможливість повного осягання російської мови, яка безпосередньо впливає на російський національний характер. А звідси, аби вповні зрозуміти складний зміст текстів, усних висловлювань чи вчинків росіянина, конче необхідно не просто володіти мовою, потрібно бути росіянином або тим, хто ідентифікує себе саме з «русским» культурним полем. Або ж просто покластися на їхні пояснення самих себе. Взяти на віру, без будь-якої можливості критично підважити це через власну неприналежність до ексклюзивної спільноти, куди, як не відбивайся від колективності, потрапляють за паспортом або за перевіркою на спільні культурні коди.Іншим видом можливого «злиття», на думку Стєпанової, є «товариство dіsрlасеd реорlеs» — тобто товариство переміщених індивідів, особистостей, серед яких легко приховати незручну назву своєї національності, яка за перманентного перебування у «ширшому світі» провокує його представників на занадто конкретні запитання, проте продовжувати імпліцитно практикувати принципи існування власного габітусу, що й далі живе за Бродскім. Тож, звісно, «у [такого товариства], — вважає поетка, — є великий потенціал для солідарності, розуміння та діалогу, який не буде зводитися до діалогу лише про Росію чи Сирію, а перетворить і ту, і ту країну на матеріал для того, щоби змінити світ на краще».Особливо цікавим у цьому контексті є ще один есей — «Життя поза “ми”» поетки Поліни Барскової, що вийшов на вже згадуваному ресурсі Соltа. У ньому авторка стверджує: зʼясувавши, що твоя рідня — маніяк-убивця та кат, варто відкинути «алегоричну роботу із сентименталізації колективного тіла й досвіду». І взагалі «набагато точніше, прозаїчніше й ефективніше говорити про конкретно себе й конкретних людей, про конкретні ситуації». На позір протилежна Стєпановій настанова й значно більш притомна. Проте на найконкретніше питання цього тексту, сформульоване не власне Барсковою, а Гєрценим задовго до народження та еміграції Барскової, а саме «Що можна робити ззовні, поза собою?», авторка дає вкрай неконкретну відповідь: «Можна уточнювати розуміння себе, наприклад, як соціальної істоти, у якої є вибір: вибір бути там, де ти можеш опинитися поза обставинами цензури, тобто виродження власного права на доцільне, на твою думку, висловлювання». Еміграцію ж Барскова визначає для себе як «спротив спокусі колективних насолод і колективного лементу», адже «хіба можливо мати або не мати рацію колективно?». Та й загалом життя поза «ми» здається авторці одною з найбільш корисних та втішних практик.Але як тоді пояснити колективні антології російської антивоєнної поезії, де зокрема друкується і Барскова, — як-от збірку «Dіsbеlіеf», упорядковану поеткою та літературознавицею Юлією Німєровскою? Лишімо це питання відкритим.

Цього літа Росія зіткнулася з гострим дефіцитом бензину: українські удари по російських нафтопереробних заводах вивели з ладу частину потужностей, а сезонне зростання попиту посилило дефіцит. За даними Rеutеrs, наприкінці серпня російське виробництво бензину впало приблизно до 70% внутрішнього попиту: середнє виробництво становило близько 90 тисяч тонн на добу проти приблизно 115 тисяч тонн літнього попиту.
Ще у червні видання повідомляло, що Росія веде переговори з Казахстаном щодо закупівлі близько 50 тисяч тонн бензину марки АІ-92. У той час, коли російське виробництво бензину значно скоротилося, Казахстан, навпаки, мав певний надлишок пального, хоча його можливості також були обмежені плановим ремонтом Атирауського НПЗ.
Зрештою, Казахстан погодився поставити Росії близько 50 тисяч тонн бензину у липні та серпні у форматі «гуманітарної допомоги». Джерела Rеutеrs зазначали, що бензин АІ-92 та АІ-95 могли постачати Павлодарський НПЗ і завод «Конденсат». Водночас казахстанське Міністерство енергетики заявляло, що не отримувало офіційного запиту від російських державних структур щодо такого постачання як гуманітарної допомоги. Тобто йшлося не про скасування казахстанської заборони на експорт, а про використання передбаченого законодавством механізму винятків.
На перший погляд, така ситуація виглядає парадоксально. Казахстан сам роками обмежує експорт нафтопродуктів, а влітку 2026 року навіть посилював контроль за їхнім вивезенням. Еurаsіаnеt повідомляв, що казахстанська влада встановила додаткові пости майже на 60 дорогах біля кордону з Росією, намагаючись зупинити так званий «бензиновий туризм»: через різницю у цінах російські автомобілісти їхали до Казахстану за дешевшим пальним і намагалися вивозити його назад. У деяких регіонах Казахстану через це навіть почали з’являтися черги на АЗС.
Тому казахстанська заборона на експорт має насамперед внутрішню економічну логіку. Країна виробляє значні обсяги сирої нафти, але її нафтопереробна система не завжди забезпечує достатньо готового пального для внутрішнього ринку. Проблему посилюють застаріла інфраструктура, ремонти НПЗ і зростання попиту.
«Казахстану довелося ухвалити спеціальну постанову, щоб дозволити певним нафтопереробним заводам експортувати нафтопродукти (паливо), і дозволив це робити лише меншим нафтопереробним заводам, оскільки три найбільші нафтопереробні заводи (усі державні або частково державні) переважно працюють на внутрішній ринок. Уряд Казахстану роками забороняв експорт нафтопродуктів — ця політика пов’язана не стільки з війною в Україні, скільки з хронічним дефіцитом пального у Казахстані та застарілою інфраструктурою. Натомість вони імпортували паливо, зокрема й із Росії, щоб задовольнити внутрішній попит», — зазначає у коментарі Тижню дослідник, який спеціалізується на енергетичному секторі Казахстану, Паоло Сорбелло.
Таким чином, головна особливість нинішньої ситуації полягає у тому, що Казахстан не скасував заборону на експорт пального, а створив вузький виняток. І він не поширюється автоматично на всю нафтопереробну систему країни.
За словами Сорбелло, єдиний спосіб трактувати нещодавнє рішення з точки зору нафтової галузі — це те, що Росія запросила екстрене постачання нафтопродуктів, а Казахстан вирішив відповісти тимчасовими заходами невеликого масштабу.
«Отже, зелене світло для менших нафтопереробних заводів мало пов’язане із санкціями і не може розглядатися як спосіб обійти (або підірвати) санкційний режим. Це просто надто малі обсяги, щоб мати якийсь помітний вплив. І великі нафтопереробні заводи точно не можуть постачати нафтопродукти, оскільки все їхнє виробництво вже зарезервоване для внутрішнього ринку — надлишку немає», — каже він Тижню.
Таким чином, казахстанський виняток радше демонструє гнучкість системи експортних обмежень, ніж її скасування. Астана залишає за собою можливість дозволяти окремі поставки, не відкриваючи для експорту основні потужності країни. Для Росії навіть такі обсяги мають значення на тлі дефіциту, однак вони не здатні вирішити проблему системно.
Тут важливо розділяти казахстанську заборону на експорт і західні санкції проти Росії. Перша є внутрішнім економічним заходом Казахстану, спрямованим на захист власного ринку. Другі покликані обмежити спроможність Росії фінансувати війну та доступ російських компаній до міжнародних ринків. Тому сам по собі експорт казахстанського бензину до Росії не означає автоматичного порушення санкцій.
У цьому контексті показовим є і те, що Казахстан не поспішає повністю задовольняти російські запити. Еurаsіаnеt описує політику Астани як спробу «тримати Кремль на відстані»: Казахстан не хоче створювати враження, що стає стороною війни або допомагає російській воєнній економіці, але водночас розуміє ризики прямого конфлікту з Москвою.
Цей баланс для Казахстану особливо складний. Дві країни є членами Євразійського економічного союзу, мають спільний кордон і значний обсяг торгівлі. Водночас після початку повномасштабної війни Росії проти України Астана послідовно намагається зменшувати залежність від російських маршрутів і розширювати альтернативні торговельні та транспортні коридори, зокрема через Каспійське море. Для Казахстану це не означає розриву з Москвою, але свідчить про прагнення залишати собі більше простору для маневру.
Водночас для Росії ця історія має значення, яке виходить далеко за межі 50 тисяч тонн бензину. Вона показує ширшу зміну регіонального енергетичного балансу. Ще донедавна Росія сама була важливим постачальником нафтопродуктів для країн Центральної Азії. Тепер через пошкодження нафтопереробних заводів, скорочення виробництва та внутрішній дефіцит Москва змушена шукати додаткові обсяги бензину за кордоном.

В Україні заведено ділити митців на видатних, визначних і провідних. Часом не зрозуміло, кого в яку комірку прилаштувати, тож пропоную власну градацію знаменитостей. Про видатних точно мають знати всі; визначні запам’яталися чимось неординарним, а провідні — це ті, хто багато й натхненно працював і працює.
Микола Мерзлікін, сьогодні вже призабутий митець-шістдесятник, театральний режисер, актор театру і кіно, лауреат Шевченківської премії, у моїй градації потрапляє до визначних. Бо сталося так, що в його театральному доробку було те, що визначало і спрямовувало мої особисті мистецькі орієнтири, дало розуміння про справжній режисерський хист, напругу сценічної дії та її змістовність.
Уперше це відбулося на прем’єрі однієї з найвідоміших київських вистав 1980-х років «Любов, джаз і чорт» Юозаса Грушаса, яку Микола Мерзлікін поставив у Київському театрі юного глядача на Липках. Кажуть, цю психологічно складну, гостру й водночас поетичну литовську п’єсу Мерзлікін привіз від легендарного Юазаса Мільтініса, який керував театром у Паневежисі — тогочасній театральній Мецці країни за залізною завісою. І вийшов у Мерзлікіна неймовірно відвертий спектакль-відкриття про загроженість щирої любові та грубий людський цинізм, про що тоді зовсім не говорили з української сцени.
Удруге Микола Мерзлікін визначив для мене вектор принципово нового бачення забронзовілих від радянської пропаганди класиків. 1984 року, в часі свого керівництва Київським молодіжним театром (тепер Молодий театр), коли він як головний режисер спробував зібрати в ціле розбурханий творчий колектив, з’явилася його вистава про Тараса Шевченка і Варвару Рєпніну «Стіна» за п’єсою Юрія Щербака. Камерна «Стіна» — тонкий чуттєвий діалог про любов, у якій Тарас Шевченко (Валерій Легін) був зовсім не схожим на поета з п’єдесталу, а тон дійству задавала елегантна княжна (Галина Стефанова). Постановка не те що не об’єднала театр, а швидше дала фору колегам-заздрісникам. Але ця театральна робота зробила дещо, в перспективі не менш важливе: повернула Кобзареві людськість, затерту багаторічними помпезними шануваннями.
А вже 1985 року Мерзлікін став головним режисером Київського музичного театру для дітей і юнацтва (тепер Київська опера), де взявся поволі звільняти музичні вистави від намулу традицій, кострубатості й грубої театральщини. Тож і отримав Шевченківську премію як режисер-постановник за втілення опери для дітей «Пастка для відьми» Ігоря Щербакова. Але особисто для мене, він неочікувано визначив неймовірний потенціал оперного спектаклю в іншій музично-театральній роботі кінця 1990-х років. Це була дивовижно рухлива та чуттєва, як на той час, постановка «Ріголетто» Дж. Верді. Вона явно не вписувалася в програмний репертуар театру, в назві якого світилося «дитячий». І знову ця вистава була про кохання, про любов, яку випромінює людина, тим самим наражаючи себе на небезпеку.
Учні Миколи Мерзлікіна, ті, хто перетиналися з ним у роботі, бачили його кіноролі, приятелювали з ним, пам’ятають його спектаклі, — можуть називати інші визначні мистецькі жести та гідні творчі роботи майстра. Для багатьох маркером його визначності стало те, що він належав до генерації прямих спадкоємців Леся Курбаса. Його вчитель Михайло Верхацький працював у театрі «Березіль» і конспектував Курбасові промови та виступи, а через кілька років після випуску запросив свого зразкового студента викладачем на курс.
Для багатьох така подарована спадкоємність могла б виявитися штучним набутком. Для Мерзлікіна ні. На початку 1960-х років він був серед тих, хто безпосередньо долучався до реабілітації Курбасового спадку. Коли в Жовтневому палаці (тепер МЦКіМ) почав діяти легендарний Клуб творчої молоді, саме Микола Мерзлікін став одним із організаторів молодіжних творчих вечорів.
Різні якості та здатність до визначання важливого згадують ті, хто не забуває про Миколу Мерзлікіна сьогодні. Він уміло навчав театральних акторів і режисерів-телевізійників, талановито ставив психологічну драму й оперні шедеври, міг стриматися, промовчати та наполягти. Тобто робив усе, аби потік творчості ні його вчителя, ні його самого, ні його учнів не спинявся.

Кожні кілька місяців російська пропаганда, використовуючи західні ЗМІ, повертається до однієї й тієї самої погрози: можливість ядерного удару. Спершу про це говорять на російських каналах, потім тезу підхоплюють закордонні коментатори, а вже за добу тези про «неминучість ядерного удару» та «фінального паті на горі Щекавиця» лунає у моїй стрічці від багатьох людей.То чи справді Росія може застосувати ядерну зброю проти України? І що це змінить на фронті? Питання абсолютно нормальне, і на нього варто відповідати спокійно, без істерики та зайвих переживань.Коли людина чує слова «ядерна зброя», вона уявляє знищене місто і гриб над горизонтом. Тактичний заряд працює за схожою методикою. Його головна особливість полягає в тому, що він значно менший за потужністю. Мова йде про частки кілотонни або про кілька десятків кілотонн. Бомба, яка зруйнувала Хіросіму, мала близько п’ятнадцяти кілотонн. Виходить, що найпотужніші тактичні заряди приблизно дорівнюють тій самій Хіросімі. А найслабші здатні накрити площу в кілька кварталів. Тому слово тактична означає тільки одне – те, що військові планують бити не по місту. Ціллю стає вузол оборони, скупчення техніки або переправа через річку. Тому межа між тактичним і стратегічним зарядом умовна і проводиться не за потужністю, а за носієм і за задачею. Один і той самий заряд вважається тактичним, якщо він летить на двісті кілометрів по польовому складу боєприпасів. Той самий заряд стає стратегічним, якщо ціллю призначено енергетику чи столицю сусідньої держави. Тому розмови про якусь окрему безпечнішу категорію ядерної зброї є переважно мовною грою. Фізика в обох випадках залишається абсолютно однаковою.

Ядерний арсенал Шредінгера

Це найголовніше питання, і саме його зазвичай пропускають у публічних дискусіях. За оцінками західних дослідницьких центрів, Росія має близько двох тисяч нестратегічних ядерних боєзарядів. Цифра виглядає лячно рівно доти, доки ви не поставите наступне питання. Де саме ці заряди фізично перебувають просто зараз і в якому вони стані? Так от, вони не стоять на ракетах у бойових частинах, а лежать на складах по всій території Росії. Радянська, а потім і російська система побудована на жорсткій централізації зберігання. Заряди утримуються на спеціальних об’єктах, підпорядкованих Дванадцятому головному управлінню Міністерства оборони. Це окрема структура зі своєю охороною, своїм транспортом і своїми процедурами передачі. Звичайна ракетна бригада не має ядерних боєголовок у себе на складі. Щоб застосувати заряд, його треба фізично вивезти з центрального сховища, доставити до району розгортання, пристикувати до носія і провести довгу низку процедур перевірки.Тут починається те, чого росіяни бояться значно більше за санкції. Усі великі об’єкти зберігання давно нанесені на карти. Вони перебувають під постійним супутниковим наглядом розвідувальної спільноти «Пʼяти очей», тобто Сполучених Штатів, Британії, Канади, Австралії і Нової Зеландії (роботу системи ми описували у попередньому матеріалі). Тож йдеться не про один знімок раз на тиждень, а про безперервне спостереження у різних діапазонах, від оптики до радіолокації. Разом із супутниками працює радіотехнічна розвідка, яка слухає канали управління відповідних частин. Додайте до цього агентурну складову і аналіз логістики, бо спеціальні ешелони і спеціальні борти мають дуже характерний почерк. Тому будь-який реальний рух зарядів зі сховищ у бік фронту буде помічений заздалегідь. Це важливо, оскільки питання підготовки удару займає не хвилини і навіть не години. Підготовка займає дні, а можливо і тижні, Тому Захід отримає час на політичну реакцію, на попередження, на демонстрацію власної готовності. Україна отримає час на розосередження і на додаткові заходи захисту військ.Саме тому попередні кризи навколо ядерних погроз розвивалися за схожим сценарієм. Восени 2022 року американські посадовці публічно говорили, що бачать риторику, але не бачать руху арсеналу. Ця фраза була не дипломатичною ввічливістю, а прямим повідомленням Москві: «Ми дивимося на ваші сховища і ми бачимо, що ви нічого не робите. Погроза без фізичної підготовки залишається виключно словами».А чим росіяни будуть доставляти заряди? Окремої ядерної пускової установки ви не побачите ніде. Носії давно відомі і нічим особливим не виділяються серед звичайної техніки. Це оперативно тактичні комплекси на кшталт Іскандера з дальністю до 500 кілометрів, авіаційні бомби вільного падіння, крилаті ракети морського і повітряного базування. Колись ядерні заряди робили навіть для великокаліберної артилерії. З тієї самої машини летить звичайна ракета і летить ракета зі спеціальною бойовою частиною. Ця подвійність створює окрему і дуже неприємну проблему для всього світу. Кожен пуск Іскандера теоретично може виявитися ядерним, і зовні відрізнити його неможливо. Розміщення частини носіїв на території Білорусі, про яке оголосили у 2023 році, було саме про це. Політичний жест мав розмити географію і додати невизначеності, а не створити реальну нову військову спроможність.

Хто ухвалює рішення і що змінилося у доктрині?

Восени 2024 року Росія оновила свої основи державної політики у сфері ядерного стримування. Формально поріг застосування було знижено, зокрема через згадку про агресію неядерної держави за підтримки ядерної. Пропаганда подала це як історичний поворот і як прямий сигнал Заходу. Насправді декларативна доктрина і реальна процедура ухвалення рішення є двома різними світами. Доктрину пишуть для зовнішньої аудиторії, і вона нікого фізично ні до чого не зобовʼязує. Реальне застосування вимагає ланцюжка технічних і організаційних дій, які неможливо приховати. Потрібне рішення першої особи, потрібна участь військового керівництва, потрібна робота Дванадцятого управління, потрібне залучення десятків людей на різних рівнях. Кожна ланка цього ланцюжка є потенційною точкою витоку і потенційною точкою відмови.

Хроніка погроз і ймовірні наслідки для світу

Пік ядерного залякування припав на осінь 2022 року, коли російський фронт сипався під Харковом і Херсоном. Тоді про можливість застосування говорили публічно і на найвищому рівні. Паралельно розігрувалася історія навколо Запорізької атомної станції, яка мала створити окремий канал ядерного страху. Далі були навчання нестратегічних ядерних сил, заяви про зміну доктрини, демонстративне застосування балістичної ракети середньої дальності по Дніпру у листопаді 2024 року. Складіть усі ці епізоди в один ряд, і побачите закономірність. Кожна наступна погроза працює гірше за попередню. Шантаж має сенс лише доти, доки жертва йому вірить. Росія витратила свій ядерний кредит довіри на десятки заяв, жодна з яких не була реалізована.Але якщо таки удар відбудеться, якими будуть наслідки для світу? Цей розділ я вважаю найважливішим для європейського читача. Радіоактивний слід не тримається в межах адміністративних кордонів і не зупиняється на лінії фронту. Залежно від погоди він накриє сотні кілометрів у формі витягнутої плями, і ця пляма перетне державні кордони за кілька діб.Далі починається ланцюжок, який неможливо зупинити політичними заявами. Заражені ґрунтові води йдуть у Дніпро або в Сіверський Донець, а звідти в Чорне море. Українське зерно втрачає ринки збуту миттєво і назавжди, бо жоден імпортер не купуватиме продукцію з підозрою на радіонукліди. За зерном ідуть Дунайська дельта, Молдова, Румунія і Болгарія, які фізично не можуть відгородитися від власної річки. Європейський Союз отримає не політичну кризу, а санітарну, з контролем продуктів, забороною на рибу і паніками в супермаркетах Варшави чи Софії. Окремо стоїть Запорізька атомна станція, яка перебуває під окупацією і потребує стабільного живлення для охолодження. Будь-який ядерний інцидент у регіоні створює другий сюжет, значно гірший за перший. Пошкоджені лінії, зруйнована логістика, персонал, який не може дістатися на робочі місця. У цьому сценарії тактичний заряд стає лише запалом для катастрофи цивільного масштабу.Тепер найцікавіше питання, яке чомусь майже не звучить у публічній дискусії. Над Україною панують західні і північно західні вітри, і це не питання думки, а питання кліматології. Удар по східних областях означає, що хмара піде рівно туди, звідки прилетіла ракета. Ростовська, Бєлгородська і Воронезька області опиняться під ядерним слідом протягом доби чи двох. Історія вже дала нам готову ілюстрацію, і вона надзвичайно незручна для Москви. Після Чорнобиля найбільш забрудненими виявилися не українські регіони, а південь Білорусі і Брянська область. Гомельщина досі має зони відселення, а брянські ліси досі дають гриби з підвищеним фоном. Реактор стояв в Україні, а платили здоровʼям люди за кордоном, які взагалі не розуміли, що з ними відбувається.Земля справді одна, і атмосфера в неї теж одна. Ізотопи не читають паспортів, не питають про громадянство і не звіряються з картою окупованих територій.Держава, яка застосує ядерну зброю за 50 кілометрів від власного кордону, влаштує ядерну аварію самій собі. Різниця лише в тому, що цього разу вона зробить це свідомо і за власним рішенням.Далі йде подвійний парадокс, і обидві його частини варто проговорити вголос. Росія оголосила окуповані області своїми і вписала їх до власної конституції. Це означає, що формально вона завдаватиме ядерного удару по власній території, за власним же законом. Юридична конструкція, вибудувана заради анексії, перетворюється на пастку для того, хто її створив. Друга частина парадоксу лежить у площині простої тактики. Російські підрозділи стоять за кілька кілометрів від будь-якої можливої точки удару, у тій самій кіл зоні, що і наші. Радіус ураження заряду і глибина власних бойових порядків приблизно збігаються. Той, хто бʼє по передньому краю, накриває власну піхоту разом із чужою.Складіть це в одну картину і подивіться на результат збоку. Виходить держава, яка застосовує ядерну зброю на землі, яку сама називає своєю, проти населення, яке сама називає своїм, накриваючи при цьому власні штурмові підрозділи і власні прикордонні області. Пояснити таке рішення власному суспільству неможливо в принципі. Пояснити його власній армії ще складніше.

Радянська мрія про ядерний прорив

Щоб зрозуміти, звідки взагалі взялася ідея тактичного ядерного удару, треба повернутися у 1950-ті роки. У вересні 1954 року на Тоцькому полігоні Радянський Союз провів навчання з реальним ядерним вибухом. Через район епіцентру пропускали війська, відпрацьовуючи наступ у щойно утвореному коридорі. Десятки тисяч військовослужбовців отримали дози опромінення, а сама подія лишалася засекреченою десятиліттями. Концепція виглядала логічно і навіть красиво на папері. Ядерний удар пробиває коридор у щільній обороні, у пролом заходять механізовані колони, наступ розвивається у глибину. Схема мала сенс проти суцільної оборони з чітко визначеним тилом, який можна накрити одним ударом. Саме під таку війну проєктувалася вся радянська сухопутна доктрина. Але ця схема не працює на сучасному фронтіДавайте поясню. Припустімо на секунду найгірший сценарій і уявімо що удар таки нанесуть. Давайте розберемо його наслідки. На дистанції у 100 чи 300 кілометрів політ триває лічені хвилини. Супутники раннього попередження фіксують сам факт пуску практично миттєво, радари підхоплюють ціль і рахують траєкторію. Але вони бачать ракету, а не її начинку. Це означає, що весь світ протягом кількох хвилин перебуватиме у стані повної невизначеності. Що саме стояло в головній частині, стане відомо тільки після підриву. Але чи буде це ефективно? Підрив може бути або повітряний або наземний.Військові знають, що у першому випадку 20 кілотонн виносить техніку та живу силу в радіусі кількох кілометрів. Додайте засвітку оптики, потужний електромагнітний імпульс і повне вигоряння незахищеного звʼязку. Проте піхота у правильно обладнаних укриттях цілком здатна вижити навіть відносно недалеко від епіцентру. Наземний підрив дає інший результат і додає тривале зараження місцевості. Радіоактивна хмара піде туди, куди її понесе вітер, і прогнозувати це з точністю до кілометра не вміє ніхто. Погода стає повноцінним учасником операції, а результат залежить від хмарності, вологості і напрямку вітру. Військовий планувальник отримує зброю, наслідки якої він контролює лише приблизно.Але чи дозволить це прорвати фронт? Ні, не дозволить. Сучасна лінія зіткнення влаштована принципово інакше, ніж уявляли радянські генерали. Оборона розтягнута на сотні кілометрів і не має єдиного вузла, вартого ядерного заряду. Командні пункти винесені, склади розосереджені, підрозділи тримають позиції малими групами. Ви можете витратити боєзаряд і не знайти під ним нічого, крім кількох порожніх лісосмуг. Та суцільної кіл зони безпілотників, яка тягнеться на 20 кілометрів углиб позицій обох сторін. Вона нікуди не подінеться після ядерного вибуху, бо оператори сидять поза радіусом ураження. Штурмові групи, які мали б увійти у пролом, підуть через ту саму зону ураження дронами. Тільки тепер вони робитимуть це ще й по зараженій місцевості, у засобах захисту, з обмеженим часом перебування і без нормальної евакуації поранених.

Ціна, яку доведеться платити не на фронті

Головними противниками такого сценарію є не Вашингтон і не Брюссель. Найжорсткіша реакція прийде з Пекіна і з Делі.

Китай роками повторює формулу про неприпустимість застосування і навіть погрози застосування ядерної зброї. Ця теза потрібна йому не заради України, а заради власного регіону, де ядерні держави стоять поруч і де прецедент зруйнує всю систему стримування.Індія перебуває у схожому становищі і має ядерного сусіда за спірним кордоном. У Самарканді восени 2022 року Моді сказав Путіну в обличчя, що сьогодні не епоха воєн. Ця коротка фраза облетіла світ саме тому, що прозвучала не в ООН, а за столом переговорів навпроти самого Путіна.

Обидві держави чудово розуміють головний наслідок першого застосування. Порогові країни від Ірану до Південної Кореї отримають готовий аргумент на користь власної ядерної програми. Режим нерозповсюдження, який тримається на звичці і на страху, перестане існувати протягом кількох років.Звідси випливають економічні наслідки, які добʼють російську економіку остаточно.Китай і Індія сьогодні є основними покупцями російських енергоносіїв і головним каналом обходу санкцій. Жодна з цих країн не захоче публічно стояти поруч із державою, яка застосувала ядерну зброю першою за 80 років. Йдеться не про моральний вибір, а про репутаційні і фінансові ризики для їхніх власних банків і компаній. Вторинні санкції у такій ситуації перестануть бути предметом переговорів і стануть питанням виживання для будь-якого контрагента.Варто нагадати і про попередження американської сторони, яке звучало ще у 2022 році. Відповідь на застосування ядерної зброї не обовʼязково буде ядерною. Захід має достатньо конвенційних інструментів, щоб знищити російське угруповання у Чорному морі і на окупованих територіях. Такий сценарій обговорювався публічно колишніми високопосадовцями саме для того, щоб Москва його почула.Ядерна погроза не є чудо зброєю, яка допоможе росіянам виграти. Вона не пробʼє сучасну оборону, не зніме проблему кіл зони і не поверне Росії ініціативу на фронті. Вона не вирішує жодного оперативного завдання, яке росіяни не можуть вирішити звичайними засобами. Зате вона руйнує ті останні опори, на яких тримається російська економіка і російська дипломатія. Росія перетвориться з держави, яка шантажує світ погрозами, на державу ядерного терориста, яка одного разу вже застосувала ядерну зброю проти сусіда, і жити з цим тавром їй доведеться століттями.

Падіння експорту української агропродукції через блокаду морських шляхів — серйозний удар по нашій економіці. Чого чекати агробізнесу протягом найближчих місяців, що станеться на внутрішньому ринку та яких заходів вживає держава для допомоги компаніям АПК?

Ормузький сценарій на Чорному морі

Знищення експортного потенціалу ворога — один із пріоритетів новітньої російсько-української війни. З її перших днів здатність Росії продавати товари за кордон стала однією з головних цілей санкційної політики наших союзників. Своєю чергою, з початку широкомасштабного протистояння з Україною росіяни взялися за знищення українських торговельних потужностей, у тому числі портової інфраструктури.Серед найбільш постраждалих — агропромисловий комплекс України. За даними Київської школи економіки, прямі матеріальні збитки в цій галузі за 2022–2025 роки сягнули $12,1 млрд, а непрямі втрати доходів АПК — $81,9 млрд.Однак літо 2026 року відзначилося новим загостренням протистояння. Посилення спроможностей України щодо ударів по російському тилу дозволило нам завдати суттєвих збитків російським агровиробникам. Згідно з оцінками Служби зовнішньої розвідки України й аналітиків аграрних ринків, сукупний негативний фінансовий вплив на російський АПК у 2026 році оцінюється в $4,5–6,5 млрд. Ідеться про втрати від недоотриманого врожаю через паливну кризу, пряме руйнування інфраструктури, блокування шляхів сполучення на Чорному та Азовському морях тощо.Проте цього літа для України склалася максимально непроста ситуація. Згідно з даними Всеукраїнської аграрної ради, через ускладнення логістики агровиробники зазнають $3 млрд збитків. За перші два тижні серпня український експорт зерна знизився на 75 % порівняно з аналогічним періодом 2025 року (дані Rеutеrs). Зважаючи, що агропродукція приносить до 60 % наших експортних доходів, така ситуація становить велику проблему для всієї економіки.Вочевидь, за таких умов постає питання про саме виживання агровиробників і взагалі про майбутнє українського АПК. Нині ми розберемося, якими є перспективи найближчих місяців, чого чекати у 2027 році, яких заходів має вживати держава та яких змін зазнає наш внутрішній ринок.

Допомогти українському АПК

Головна проблема найближчих місяців — збитковість компаній АПК. Через нездатність експортувати продукцію виробники недоотримують доходи, тому не можуть повною мірою фінансувати витрати. З іншого боку, накопичення нереалізованих товарів призводить до зниження цін на внутрішньому ринку.У коментарі для Тижня докторка аграрних наук, експосолка з особливих доручень МЗС України Ольга Трофімцева, яка виконувала обов’язки міністерки аграрної політики та продовольства України від лютого до серпня 2019 року, розповіла про заходи допомоги агробізнесу: «Держава може дещо стабілізувати ситуацію на ринку й у секторі та виграти час для агровиробників, але не може адміністративно замінити чи знову “увімкнути” Чорне море. Тому тут я виділила б три основні напрямки, на яких варто сфокусуватись: дипломатія, спільні зусилля з нашими партнерами, наприклад Туреччиною, і спільна з ЗСУ робота над стабілізацією безпекової ситуації в Чорному морі, відновлення цивільного судноплавства. Під час війни нашими найкращими агротрейдерами й експортними менеджерами є саме ЗСУ; напрацювання рішень спільно з ЄС, розширення сухопутних шляхів експорту, спрощення митних процедур, розбудова інфраструктури в прикордонних регіонах із двох сторін кордону під майбутній вступ України до ЄС. Я окреслила б цей напрям так: розбудова альтернативної логістики і прискорення зусиль для вступу до ЄС;підтримка сектору зсередини: кредити, державні гарантії, реструктуризація чинних кредитів, зберігання, розбудова децентралізованої та гнучкішої системи зберігання готової продукції, більш гнучкі підходи в роботі з людським капіталом (бронювання для малих фермерів). Але допомогу треба спрямовувати дуже сфокусовано і тим, хто потребує цього в першу чергу, тому що державний ресурс надзвичайно обмежений».Варто розуміти, що пряма державна допомога дозволить компаніям АПК вижити протягом наступних кількох місяців. Щодо 2027 року панує невизначеність, адже ми не знаємо, як довго відбуватиметься блокада морських шляхів. Як відомо, ними перевозилося до 90 % продукції АПК. За словами президента асоціації «Український клуб аграрного бізнесу» Алекса Ліссітси, які наводить Тhе Есоnоmіst, провал зимової посівної коштуватиме Україні $10–12 млрд або близько 5 % ВВП.Ольга Трофімцева: «Я не говорила би про неминучі банкрутства найближчими місяцями, але ризик фінансового виснаження сектору дуже високий, особливо для малих і середніх господарств. Альтернативні маршрути — Дунай, залізниця, транзит через Польщу, Румунію, Словаччину, Молдову — здатні компенсувати приблизно 50–55 %, щонайбільше 60 %, але вони залишаються дорожчими. Наприклад, логістика через Польщу може коштувати 90–110 євро/т проти близько $25–30/т до портів Великої Одеси. Тому проблема не в тому, що зерно нікуди продати, а у розриві між світовими і внутрішніми цінами через проблеми з експортом. Якщо агровиробник кілька місяців вимушений продавати зерно нижче собівартості, то пільговий кредит лише відкладає кризу. Найвразливіші — фермери у прифронтових і прикордонних регіонах, ті, хто залежний виключно від однієї-двох культур і не має власних елеваторів, запасу ліквідності та доступу до дешевого фінансування. Підприємства з переробкою, контрактним виробництвом, власним чи кооперативним зберіганням і доступом до західного кордону мають значно кращі шанси пережити цей складний сезон».

Проблеми на внутрішньому ринку

Інший бік проблеми — ситуація на українському внутрішньому ринку. Росія цілеспрямовано б’є по великих складських приміщеннях, знищуючи, в тому числі, значні обсяги продовольчих товарів. Але чи варто нам перейматися через можливі дефіцити продуктів харчування?Ольга Трофімцева: «Дефіциту зерна чи основної аграрної сировини в Україні не буде, урожаю більш ніж достатньо, а в умовах заблокованого експорту — навіть надлишок. Але війна створює інший ризик: продукти складніше чи дорожче доставити туди, де вони потрібні. Росія системно й абсолютно свідомо атакує елеватори, склади, логістичні вузли. Якщо такі удари посиляться, можливі тимчасові перебої з окремими продуктами в певних регіонах, навіть за достатніх запасів.Другий елемент — ціни. Руйнування складу чи логістичного центру означає не лише втрату продукції, але й довші маршрути, перевантаження, більше витрат, вищі ризики. В умовах війни стає особливо очевидним, що продовольча безпека — це не лише скільки мільйонів тонн ми виростили, але й чи можемо ми це зберегти, переробити і фізично доставити споживачу, і чи матиме споживач фінансові можливості це купити».Агробізнес опинився у справді складній ситуації, за якої непрості умови накладаються на невизначеність щодо майбутнього. З одного боку, експорт максимально ускладнився, з іншого, продаж на внутрішньому ринку стає невигідним через зниження цін. Імовірно, частина учасників ринку оберуть тактику очікування до моменту відновлення судноплавства, сподіваючись компенсувати збитки через отримання банківського фінансування на пільгових умовах.Ольга Трофімцева: «Точно не варто говорити про автоматичне “різке згортання всього агровиробництва”. АПК — це не той сектор, де можна просто зупинити чи поставити на паузу всі процеси, а для багатьох господарств посівна — це спосіб зберегти бізнес, покупців, ліквідність. За відсутності сталого експортного рішення посівна-2027 буде менш інтенсивною і більш обережною. Тобто, наступного сезону скорочення проявиться не лише у кількості гектарів, хоча навіть деякі великі компанії вже заявляють про зменшення площ під озимі. Фермери почнуть економити на добривах, інвестиціях у техніку, переходити на культури з меншою собівартістю або ті, які легше переробити всередині країни чи вивезти суходолом».

Катастрофи (поки) не буде

Таким чином, щонайменше у короткочасній перспективі катастрофічного сценарію не буде. Уряд разом із партнерами мають знайти кошти для підтримки компаній АПК протягом найближчих місяців, паралельно вживаючи заходів щодо якнайшвидшого відновлення руху вантажних човнів. У цьому зацікавлений увесь світ, адже на тлі блокади світові ціни на продовольство суттєво зростають.Утім, невизначеність у середньо- і довгостроковому періодах зберігається. Дешеві кредити й інші форми підтримки є тимчасовим заходом; ведення бізнесу вимагає повноцінної генерації доходу, яка є неможливою в умовах блокування експортних шляхів. Збереження таких умов до початку 2027 року може спричинити скорочення посівних площ і низку інших проблем для компаній АПК. Однак досвід минулих років дає надію, що вихід зрештою буде знайдено.

Століттями українська рукописна книжність залишалася привласненою імперськими наративами, а наші найцінніші пам’ятки осідали в закордонних фондах із хибною атрибуцією. Сьогодні українські дослідники спонукають світові інституції змінювати каталожні описи і переатрибутовувати манускрипти, а видавництво «Горобець» відтворює їх у факсимільних виданнях.«Проєкт “Повертаємо в Україну культурну спадщину” започаткований 2009 року видавництвом “Горобець”, покликаний пропагувати середньовічну й модерну українську рукописну книгу за кордоном як історико-культурну й мовну писемну спадщину Русі-України, а також повернути у факсимільних копіях унікальні манускрипти, які з різних обставин опинилися протягом століть поза межами сучасної України. Переважна більшість українських середньовічних рукописів перебуває далеко від тих центрів, у яких вони були створені. Нині ці рукописи є безцінними доповненнями до книжкових зібрань Австрії, Німеччини, Італії, Польщі, Росії, Франції та інших країн. Наша місія — повернути Україні її глибинний писемний спадок та репрезентувати значення української культури у світі», — зазначає в коментарі для Тижня Ганна Горобець, директорка видавництва «Горобець», засновниця проєкту «Повертаємо в Україну культурну спадщину».Про те, як науковці викривають імперські міфи славістики, за якими критеріями відбирають рукописи, де пролягає межа між реставрацією та факсиміле і як ці видання стають інструментом культурної дипломатії, розповідає команда проєкту — мовознавець Віктор Мойсієнко, кодиколог Людмила Гнатенко, фахівець з епіграфіки В’ячеслав Корнієнко та керівниця проєкту Ганна Горобець.

Деколонізація спадщини Русі

Віктор Мойсієнко, член-кореспондент НАН України, доктор філологічних наук, професор, завідувач кафедри української мови Житомирського державного університету ім. Івана Франка, ветеран ЗСУ— У російській славістиці всі пам’ятки з Києва, Володимира на Волині, Галича як називали «древнерусскими» та «церковнославянскими русской редакции», так і продовжують називати. На жаль, і в закордонних славістичних осередках зміни в цьому річищі майже не відбуваються. Що потрібно зробити українським медієвістам, щоб закордонні вчені змінили погляд на спадкоємність Русі і України?Віктор Мойсієнко: Відповідь на це питання з одного боку дуже проста — україністам потрібно ґрунтовно й кваліфіковано робити свою справу. Але є інший бік: уся світова славістика перебуває під тиском авторитету російських учених-медієвістів. І лише декому із західних учених вдається мислити поза цим тиском. Прозріння настає дуже повільно, і для цього мають бути вагомі докази української академічної спільноти.Для початку кілька прописних істин.На час становлення держави Русь — друга половина Х — перша ХІ століття — відбулось об’єднання руських племен навколо Києва. Можна по-різному оцінювати й трактувати близькість / віддаленість літописних племен полян, деревлян, сіверян, дулібів, уличів, тиверців, білих хорватів, але не можна заперечити їхню протоукраїнську етнографічно-культурно-мовну основу. Основу Руси, етно-мовне ядро на час її становлення й перетворення в державу складали русини, предки майбутніх українців. Загалом цього не заперечують і росіїсти (фахівці з дослідження російської культури, мови, історії). Термін «русисти» свідомо не вживаю, бо це інша сфера наукових досліджень — Русь, яка до Московії, майбутньої Росії, має не безпосередню, а відносну дотичність.Схема, запропонована російськими славістами в ХІХ столітті, коли Україна й Білорусь не мали держав і були позбавлені права називатись окремим народом: праслов’яни до V–VІ ст., спільносхіднослов’яни (давньоруська народність) від VІІ/VІІІІ до ХІІІ ст., росіяни, українці, білоруси від ХІV ст., — виявилася настільки живучою, що й досі ще в багатьох славістичних осередках її послідовно дотримуються.Читайте також: Євген Джиджора: «Дослідників літератури ХІ–ХV століть усього декілька на всю країну» Для представлення мовного минулого східнослов’янських мов необхідно уточнити терміни для називання народів і мов, які мешкали на теренах первісної Русі-України та розширеної внаслідок експансії на північ і схід великої Руси.Позиція перша.Оскільки в науковому славістичному світі назва «Русь» з огляду на необґрунтовані й зовсім невиправдані з погляду етно- та глотогенезу претензії російських славістів ототожнюється з назвою «Росія», то відповідно й усі похідні від цих хоронімів з подачі російських гуманітаріїв також тотожні: російською мовою Русь — русский, Россия — русский. Назви нашої країни «Україна» та нашого народу «українці» ніби виводять це геополітичне утворення за часові межі Русі як щось нове, пізніше, похідне. Тому аби щоразу українському медієвістові, пишучи про найдавніші періоди своєї історії, не подавати підсторінкове покликання з поясненням, що Україна — це та сама Русь, але назва вперше з’являється від кінця ХІІ століття, а утвердилася на позначення народу лише за козацької доби, то необхідно прийняти й утвердити термін для називання нашої країни для періоду становлення державності — «Русь-Україна». Звідси, відповідно, мають утвердитися й мовоназви для періоду ХІ–ХІІІ століть: для некнижної світської — «давньорусько-українська мова», для книжної — «церковнослов’янська мова давньорусько-української редакції».Позиція друга.Славістика ніколи не вийде з глухого кута, до якого завели російські мовознавці з теорією спільної для східних слов’ян давньоруської мови, якщо не усвідомимо очевидне: новгородці зі своєю мовою на час підкорення Руссю північних слов’янських та неслов’янських племен, тобто в Х–ХІ століттях, були окремим слов’янським етномовним феноменом, а не частиною давньоруської народності або ще більш абсурдніше — частиною простору російської мови, про яку в цей час не можемо нічого певного сказати. Якою була її структура, що було на теренах Залісся в час становлення й розквіту русько-української та новгородської писемності в ХІ–ХІІ століттях неповторного власне московського в мові і чи взагалі до ХІV століття це неповторне як слов’янське на Московії було?Тому, говорячи про найдавніший період руської писемності ХІ–ХІІІ століть та поширення книгописання разом із церковнослов’янською мовою доречно говорити про її дві редакції — давньорусько-українську та давньоновгородську. Це ж стосується й східнослов’янських мов як окремих структур: після розпаду праслов’янської мовної спільноти на теренах, де тепер мешкають східні слов’яни, від ІХ століття є всі підстави говорити про існування двох мов: протодавньоукраїнської та протодавньоновгородської, в основі яких лежали протослов’янські діалекти. Таким річищем, найімовірніше, розвивалася й білоруська мова, але, на жаль, наразі славістика не має в розпорядженні давньобілоруських пам’яток до ХІІІ століття, які б засвідчували мовну окремішність білорусів. Щодо теренів постання російського етносу — Залісся / Московія — то в мовному плані про цей регіон сказати щось певне до ХІV століття взагалі неможливо. Передовсім тому, що слов’янське населення там було в цілковитій меншості.Читайте також: Поза тінню Росії: як Україна переосмислює спадщину Русі Позиція третя.На теренах Русі-України, Білорусі, Новгородщини поряд із церковнослов’янською мовою відповідних редакцій функціювала говіркова мова місцевого слов’янського населення, яка впродовж усього історичного розвитку співіснувала з церковнослов’янською. Нічого подібного не можемо сказати про мовну ситуацію на Заліссі / Московії. Від часу заснування на підкорених Руссю землях Залісся місцевих єпархій, безперечно, туди проникає й русько-українська писемність та відповідно церковнослов’янська мова давньорусько-української редакції. Чи було на теренах Ростовської, а пізніше Володимиро-Суздальської й Рязанської єпархій слов’янське населення, а якщо було, то в якому зіставленні з місцевим фіно-угорським — наразі питання дискусійне. Незаперечним є один факт: слов’янську говірку на терени підкореного Залісся / Московії принесли київські князі та священники разом зі своєю прислугою. Підставою для такого висновку є те, що на сьогодні ніхто із росіяністів не навів жодного мовного факту, жодної мовної місцевої говіркової риси з московських (не русько-українських — київських, галицько-волинських, не новгородсько-псковських, не білоруських — полоцьких, смоленських) пам’яток до ХІV століття, які б давали підґрунтя для висновку про мовну слов’янську окремішність Московії. Тобто, від часу приєднання північно-східних земель Залісся до Русі аж до завоювання Новгорода відбувалася постійна русифікація Московії: культурно-мовна експансія передовсім Русі-України, а згодом і Новгорода та Білорусі на Московію.Проте Новгород і новгородці не розвинулися до окремого територіально-мовного утворення й були поглинуті (знищені) Московією. Відтоді й припинився розвиток новгородців як окремого народу зі своєю самобутньою східнослов’янською мовою. Отже, Московія від ХVІ століття становить поєднання напівслов’янських москвинів з окремим слов’янським народом — новгородськими словенами. Уся багатюща писемно-мовна спадщина Новгорода після московського завоювання проголошена московською. Московія завдяки Новгороду значно ослов’янилася. Тому від ХVІ століття ми вже не говоримо про чотири східнослов’янські народи і відповідно чотири мови, а про три: русини або українці, литвини або білоруси й москвини або росіяни. Після завоювання слов’янського Новгорода вся подальша історія Московії була спрямована на завоювання й підпорядкування двох інших східнослов’янських народів — українців і білорусів. Тобто, після падіння Новгорода та підпорядкування внаслідок Переяславської угоди в ХVІІ столітті Русі-України почалася московізація або в річищі перейменування Московії на Росію — росіїзація України й Білорусі.Читайте також: У тисячолітніх руських літописах — код української ідентичності. Як його прочитати? Які першочергові завдання стоять перед україністикою наразі?Ґрунтовне й кваліфіковане дослідження своєї руської (не новгородської, не білоруської, не московської) писемної спадщини ХІ–ХІІІ століть та якнайширше оприлюднення результатів. Йдеться про видання писемних пам’яток, написаних або переписаних русинами-українцями передовсім найдавнішої доби становлення нашої державності — від ХІ століття. Над чим і працюють учасники проєкту «Повертаємо в Україну культурну спадщину».Написання багатотомної академічної наукової праці «Українська писемність ХІ–ХІІІ ст.» із залученням провідних вітчизняних та закордонних славістів.Укладання й видання багатотомного «Словника давньоукраїнської мови та церковнослов’янської русько-української редакції ХІ–ХІV ст.».Якщо видання окремої пам’ятки ще може бути посильне й такій приватній ініціативі, яку здійснюють учасники проєкту «Повертаємо в Україну культурну спадщину», то втілення другого й третього пунктів без підтримки держави неможливе. Це завдання для наукових установ НАН України, кафедр україністики університетів. Причому це треба робити негайно. Парадокс реформування вищої освіти, крім багатьох інших «позитивів», полягає і в тому, що з навчальних програм філологічних факультетів зникає предмет «Старослов’янська мова», а «Історія української мови» викладається з невеликою кількістю годин. За такого підходу ще два-три випуски українських філологів — і в Україні не буде фахівця, здатного прочитати пам’ятку української мови.

Пошук, атрибуція та цифровізація

Людмила Гнатенко, докторка історичних наук, старша наукова співробітниця відділу кодикології та кодикографії Інституту рукопису Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського— Закордонним інституціям часто бракує розуміння українського походження рукописів у їхніх фондах. Наскільки зараз західні науковці та інституції готові до перегляду каталожних описів і відмови від усталеного імперського наративу, де східнослов’янська книжність за замовчуванням маркувалася як «російська»? Людмила Гнатенко: Позиції західних науковців щодо цього питання поступово змінюються, на жаль, через війну РФ проти України, яка призвела до розуміння свідомою науковою спільнотою, що український народ є окремою нацією зі своєю давньою культурою й книжковою спадщиною.Офіційна наука за замовчуванням продовжує використовувати імперські наративи спільної східнослов’янської спадщини й відповідно позначення рукописних пам’яток як давньоруських (= російських), або взагалі російських.Західні інституції сьогодні ще не готові до перегляду каталожних описів і відмови від усталеного імперського російського й радянського наративу.І це непросте питання, його вирішення безпосередньо не залежить від наукових інституцій. Відверто кажучи, закордонні наукові установи не будуть ініціювати зміни в суспільних поглядах щодо східнослов’янської спадщини. Вони зосереджені на вивченні своєї національної спадщини.Розв’язання цієї проблеми потребує найперше державницького підходу самої України, дипломатичних та наукових зусиль щодо просування вирішення цього питання з країнами-зберігачами книг зі східнослов’янської спадщини. Це потребує змін в їхніх основних (юридичних, фахових) термінологічних положеннях щодо визначення самого поняття руський = російський, руська мова = російська мова, східнослов’янська (= російська) книжкова спадщина; визначення книг різного етнічного походження як руські (= російські). Відповідно, такі зміни потребують і зміни термінології, зафіксованої в закордонних енциклопедіях, словниках, підручниках тощо.Читайте також: Як українська медієвістика пережила ХХ століття: колоніальна травма й інтелектуальна відвага Сучасні фахові дослідження українських та західних вчених сприяють виокремленню давніх українських книг з т. зв. «спільного російського джерельного спадку». Та, на жаль, такі дослідження ще є одиничними.Щоб це питання могло бути вирішене на міжнародному рівні, найперше українство має означити й зібрати свою давню культурну спадщину, безпосередньо писемну. Саме цьому сприяють сучасні електронні ресурси, такі як База даних УРК, які доступні з кожної країни світу й красномовно засвідчують національну належність книжкових джерел.Саме для цього і створюється База даних українських рукописних книг ХІ–ХVІ століть, яка з часом має наповнитися метаданими всіх виявлених книг українського походження. Щоб закордонні наукові інституції, інституції-зберігачі книг і дослідники мали змогу встановити, що певна збережена книга має саме українське, а не російське етнічне походження.Створення Бази даних українських рукописних книг ХІ–ХVІ століть спрямоване на деколонізацію давньої української спадщини.— Як переконати іноземних утримувачів переатрибутувати рукопис як пам’ятку української писемності? Як «Флорентійський» (Луцький) Псалтир 1384 року став успішним прецедентом? Людмила Гнатенко: Для цього закордонні фахівці повинні мати офіційні й наукові підстави. Цьому безпосередньо сприятиме й База даних УРК.Щодо Луцького Псалтиря 1384 року, то в книзі зафіксовано його етнічне українське походження. Факсимільне видання рукопису видавництвом «Горобець» і його включення до Бази даних УРК посприяли тому, що на сьогодні в науковому обігу пам’ятка фіксується як українська, церковнослов’янської галицько-волинської мовної редакції, а не, як в імперських російських наукових каталогах і працях, давньоруської редакції (=російської), з вказівкою на галицько-волинські особливості.Презентація Галицько Волинського Євангелія в НЗ Софія Київська— Якщо пошук у державних бібліотеках спирається на каталоги, то як побудована робота з виявлення, атрибуції та отримання прав на копіювання пам’яток, що перебувають у закритих приватних зібраннях за кордоном?Людмила Гнатенко: Залучення приватних зібрань є справою майбутнього. Але в нас вже сьогодні є зацікавлення деякими раритетними книгами у приватних, зокрема монастирських зібраннях, метадані яких включені до БД УРК. Зокрема, йдеться про Євангеліє ХІV століття з румунського монастиря Путна.Читайте також: Чи перевидають в Україні літературу від Русі до Гетьманщини: що читати — На якій стадії наразі перебуває створення загального Реєстру української рукописної книги за кордоном, і за якими критеріями ви визначаєте черговість і пріоритетність видання пам’яток? Людмила Гнатенко: У рамках багаторічного проєкту створюється База даних українських рукописних книг ХІ–ХVІ століть, до якої вже включені книги, збережені як за кордоном, так і в Україні. Це необхідно для зібрання писемної спадщини та атрибуції книг. На кінець цього етапу роботи у проєкті, до Бази даних УРК буде включено метадані 1400 книг.20 серпня 2024 у Вроцлаві, в Національному Закладі ОссолінськихВід початку проєкту основна увага приділена українським кириличним рукописним книгам, які зберігаються за межами України.У проєктах 2025 та 2026 років, що здійснюються за грантової підтримки Українського культурного фонду, робота зосереджена на виявленні українських за походженням рукописів у книгосховищах РФ та Польші. В Росії наші національні рукописні раритети перебувають під фізичною й культурною анексією, ще й приховані під загальновизначеною фіксацією в каталогах, довідниках, наукових працях як давньоруські, руські (= російські).Черговість видання пам’яток ми визначаємо за наявним атрибутивним комплексом метаданих, що засвідчують саме українське походження книги: точна дата й місце локалізації, мова (мовна редакція), письмо й художнє оздоблення, наявні записи книжників-писців та тогочасних державних і церковних діячів.Пріоритет надаємо найдавнішим пам’яткам, але вже плануємо до видання й рукописи ХV–ХVІ століть.— Окрім випуску фізичних примірників, як проєкт розв’язує питання відкритого цифрового доступу для студентів та дослідників? Людмила Гнатенко: Електронні копії факсимільних видань із дослідженнями вчених доступні на сайті «Українська рукописна книга», якщо видавництво отримало такий дозвіл від установи-зберігача рукопису.Також для відкритого цифрового доступу до всіх зафіксованих у Базі даних УРК електронних копій книг студенти та дослідники можуть отримати електронну адресу розміщення книг на цифровому ресурсі установи, де зберігаються оригінали.

Наукова експертиза та природничі методи

В’ячеслав Корнієнко, доктор історичних наук, старший науковий співробітник, заступник генерального директора з наукової роботи Національного заповідника «Софія Київська». Дослідник та науковий упорядник книг проєкту. Започаткував онлайн-реєстр «База даних українських рукописних книг»— Більшість відтворених пам’яток — це богослужбові книги, проте записи на берегах чи особливості створення (як у Лавришівському Євангелії) розкривають їх і як давні підручники, юридичні акти чи свідчення приватного життя. Як ви формуєте команду науковців під конкретний проєкт? В’ячеслав Корнієнко: Дійсно, під час підготовки кожного проєкту дослідницька команда формується відповідно до специфіки кожного рукопису, який плануємо видати. Основу складають науковці, які досліджують ті чи ті аспекти рукопису. Вона практично незмінна у вивченні рукописів, написаних кирилицею: В’ячеслав Корнієнко, Людмила Гнатенко, Віктор Мойсієнко, Поліна Яницька. Дослідження цих науковців, відповідно, висвітлюють історію виявлення й вивчення манускрипту, його кодикологічних, мовних та мистецьких особливостей.А вже до цієї основи долучаються інші фахівці, які здатні висвітлити деякі інші аспекти історії пам’ятки — літургійний, текстологічний, біографію пов’язаних із нею осіб тощо. Упорядники та відповідальні редактори на базі вивчення історіографії пам’ятки контактують із тими дослідниками, які вже її вивчали і мають із цієї теми наукові публікації, і запрошують узяти участь в проєкті. Головне, щоб це були нові дослідження, а не повторення вже давно опублікованих текстів. У разі публікації рукопису, написаного іншою мовою, наприклад, латиною, науковий редактор формує дослідницьку команду з урахуванням як наявних досліджень, так і потенційних можливостей науковців виконати ті чи і дослідницькі завдання. Наприклад, у виданому молитовнику Гертруди, що налічує надзвичайно багату бібліографію, головний акцент був зроблений на українському дискурсі пам’ятки та на перекладі написаних у Києві молитов Гертруди з латини на українську. Це було зроблено вперше — і так вони стали доступними українському читачеві.— Яку роль відіграють природничі дослідження (аналіз складу чорнил, пігментів, структури паперу чи пергамену) для встановлення датування, локалізації та виявлення прихованих шарів тексту?В’ячеслав Корнієнко: Для нашого проєкту надзвичайно важливо забезпечити можливість фахівцям безпосередньо побачити оригінал пам’ятки, що дозволяє краще простежити місця стертого тексту (як у випадку з Реймським Євангелієм). Водночас сучасні можливості сканування з високою роздільною здатністю дозволяють дослідити низку елементів — як-от послідовність накладання шарів фарби й висвітлення окремих тонів. Це надзвичайно важливо для дослідження художніх особливостей пам’ятки, адже дає змогу детально простежити етапи роботи середньовічного ілюмінатора. Можна виявити і деякі затерті тексти, зокрема й службового характеру. Наприклад, у Віденському октоїху це записи для переписувачів тексту з вказівкою, що переписувати, а чого не писати.Важливу роль у дослідженні відіграють хіміко-технологічні аналізи чорнил та пігментів, проте такі роботи не завжди вдається провести. Адже українське видавництво не може забезпечити виконання таких досліджень на території країни, де ця пам’ятка зберігаються. Це можливо лише за наявності зацікавлення тих установ, у яких зберігаються ці пам’ятки. А вони не завжди хочуть це робити. Адже такі аналізи передбачають певне, хоч і невелике, втручання в цілісність пам’ятки (взяття частин чорнил та фарб, елементів пергамену). Там, де установа зацікавлена в дослідженні точними методами, такі дослідження проводяться й доволі успішно. Прикладом є наше видання Віденського октоїха, коли Австрійська національна бібліотека здійснила дуже цікаві й важливі дослідження — і їх результати були включені до наукової частини проєкту. Ці результати дозволили прояснити сенс деяких написів на берегах рукопису.

Поліграфічні технології та реставраційна естетика

— Де для вас пролягає межа між факсимільним відтворенням і реставраційно-видавничою реконструкцією? Що в пріоритеті відтворити точно, а коли доцільніше заповнити пошкодження?В’ячеслав Корнієнко: Головним принципом видання факсимільного типу, якого ми дотримуємось в межах проєкту, є точне відтворення візуального образу сторінок. Для цього здійснюються і проби кольору — коли надруковані в кількох варіантах сторінки рукопису порівнюються з оригінальною пам’яткою, аби підібрати той баланс кольорів і тонів, який би відповідав її справжньому вигляду, передаючи колір пергамену й чорнил. Ми не «підтягуємо» вигляд сторінки зі слабким проявом тексту чи розмитим місцями — це все подається в тому вигляді, в якому наявне в оригіналі. А якщо такі місця потрібно реставрувати, то це подаватиметься саме в дослідницькій частині, у відтворенні тексту чи реконструкції мініатюри. Тож у факсимільній частині в пріоритеті — саме оригінальний вигляд пам’ятки, без додаткових доповнень.— Як вирішується завдання відтворення оправи, якщо оригінальний оклад рукопису не зберігся, був втрачений або замінений у пізніші століття? В’ячеслав Корнієнко: На сьогодні практично всі рукописи, які ми видавали, не мають первинних оправ, адже зазвичай за час використання пам’ятки оправа зношувалась, розтріпувались та рвалися шнури, якими зшивали аркуші пергамену. Внаслідок цього часто власники замовляли заміну оправи, і ця операція могла відбуватись не один раз. Виходячи з принципу повного відтворення вигляду пам’ятки, до факсимільної частини включені й фотографії наявної оправи рукопису, включаючи корінець та форзаци. Щодо історії самої оправи, якщо це можна чітко встановити, то в дослідницькій частині, в статті щодо історії рукопису та його кодикологічному описі потрібні відомості про неї наведені. А для обкладинки самого факсимільного видання художник виготовляє власний макет сучасної оправи, хоча й використовує давні зразки. Адже ми не імітуємо давнину, а видаємо сучасне книжкове видання, хоча й факсимільного типу.

Культурна дипломатія і представлення за кордоном

Ганна Горобець, директорка видавництва «Горобець», засновниця та керівниця проєкту «Повертаємо в Україну культурну спадщину»— З якими юридичними й бюрократичними перешкодами ви стикаєтеся під час укладання угод про оцифрування, публікацію та право факсимільного відтворення рукописів із закордонними музеями й бібліотеками?Ганна Горобець: Проєкт масштабний і багатогранний за своїми завданнями. Реалізується він поступово, набираючи в останні роки значних обертів завдяки гуманітарній політиці держави, грантовому фінансуванню Українського культурного фонду, значній підтримці меценатів і спонсорів, завзятості праці залучених до проєкту науковців та небайдужих до давньої української писемної культури людей, як в Україні, так і по всьому світові.Повернення рукописів у вигляді факсимільних копій відбувається доволі повільно, на підготовку до друку та на саме видання факсимільного типу одного манускрипта витрачається два-три роки. Видавництво укладає офіційні домовленості щодо співпраці, отримуємо електронні копії рукописних пам’яток і дозвіл на їхню публікацію факсимільним типом. Потім триває наукова робота: факсимільні видання супроводжуються новітніми науковими дослідженнями залучених до проєкту фахівців: істориків, кодикологів, палеографів, філологів, мистецтвознавців. Багато часу займають переговорні процедури та отримання цифрових копій і дозволу на публікацію. Добре, якщо дозвіл на публікацію надається безкоштовно, в межах культурного обміну між країнами. Інколи право на публікацію досить вартісне. І тоді, окрім витрат на підготовку факсимільного видання і друку, видавництво сплачує певну суму за право на публікацію закордонним інституціям, де зберігаються рукописи українського походження, що значно збільшує собівартість видання.Презентація Реймського Євангелія в Центрі Анни Київської у ФранціїБувають випадки, наприклад, коли видавництво «Горобець» і партнер проєкту «Національний заповідник «Софія Київська» отримали право на факсимільне відтворення Реймського Євангелія, що зберігається в Реймсі (Франція) за сприяння Посольства України у Франції і особисто Посла Олега Шамшура. Але і це ще не все. Так як бібліотека муніципальна, то щоб надати право на публікацію, на сесії міської ради голосували за надання Україні прав на публікацію легендарного Реймського Євангелія, або ж Біблії Анни Ярославни.Читайте також: Література Русі в оптиці українських медієвістів, російських пропагандистів і західної академії

— На кого насамперед орієнтований проєкт — на закордонну спільноту для деколонізації нашої спадщини чи на українського читача? Які ключові меседжі про українську книжність ви прагнете донести і які головні практичні зміни у сприйнятті цих пам’яток в Україні та світі вже вдалося вибороти?

Ганна Горобець: Цінність проєкту полягає в тому, що він робить українську культурну спадщину зрозумілою, доступною і корисною сьогодні для людей як в Україні, так і за кордоном.Проєкт збирає та впорядковує інформацію про давні українські рукописні книги ХІ-ХІV століть і відкриває до неї доступ. Завдяки цьому не лише науковці, а й студенти, викладачі та всі зацікавлені можуть дізнатися більше про історію української культури з перевірених джерел. Він допомагає краще зрозуміти, що українська культура має глибоке коріння і розвивалася на наших землях протягом століть. Це важливо для формування усвідомлення власної історії та відповідального ставлення до неї. Проєкт робить українську літописну спадщину видимою у світі — через матеріали англійською мовою та представлення міжнародній науковій спільноті Бази даних українських рукописних книг ХІ–ХVІ століть, що розміщена на сайті «Українська рукописна книга». Це відкриває можливості для співпраці та зацікавлення Україною за кордоном.Переклад і видання аналітичних досліджень англійською мовою знакових рукописів ХІ століття — Реймського і Турівського Євангелій — додають вагомих аргументів українській культурній дипломатії. У цих давніх манускриптах помітні мовні особливості київської редакції церковнослов’янських богослужбових книг, які збережені і в сучасній українській мові. І це свідчить про те, що в ХІ столітті хоч і переписували книги церковнослов’янською мовою, а розмовна мова була українська, подібна до сучасної. Тоді коли, Московія, яка претендує на літописну спадщину Русі-України, ще не скоро з’явиться на мапі світу.Ми прагнемо донести правдиву і надзвичайно цікаву інформацію про культуру України-Русі до української та світової громадськості. Українці мають знати і пишатися своєю історією, багатовіковою культурою і традиціями. Європейці — знати, що рукописи часів Київської Русі, переписані на її теренах, є спадщиною сучасної української держави.Проєкт має надзвичайну державну вагу, тому що він окреслює такі поняття як самоідентифікація нації, українська культура та історія, які впродовж століть у нас намагаються вкрасти. Вивчення давніх фоліантів, їх ідентифікація, визначення часу і місця створення, а також з’ясування обставин та шляху мандрівки до останнього місця зберігання збагачують культуру України. Тому й надалі видавництво повертатиме українцям рукописи у вигляді факсимільних видань, послуговуючись Базою даних українських рукописних книг ХІ–ХVІ століть, яку ми створили за підтримки Українського культурного фонду. Саме База даних допоможе усвідомити, якою насправді великою колекцією рукописних видань ми володіємо, навіть якщо вони зберігаються за кордоном. Головне, що їх переписували українці на землях наших пращурів. Ми можемо пишатися, що багато музеїв, бібліотек і університетів світу мають у своїх колекціях рукописні перлини родом з України.— Як відбуваються презентації в місцях зберігання рукописів, яку реакцію це викликає серед зарубіжної наукової спільноти? Чи є випадки, коли іноземні інституції змінили опис манускрипта в своїх каталогах?Початок роботи над Христинопільським АпостоломГанна Горобець: Безпосередньому розвитку, дієвості й результативності проєкту сприяє багаторічна культурно-дипломатична діяльність видавництва «Горобець», у рамках якої здійснюються не лише переговорні процедури для отримання копій та дозволів на їхнє відтворення, а і презентація вже надрукованих книг, особливо за кордоном, що репрезентує на високому культурному й науковому рівні ці пам’ятки саме як твори української середньовічної книжності, рукописну книгу як бренд української культури.Це особливо важливо відзначити, адже у свідомості багатьох людей, особливо за кордоном, ще й досі українська середньовічна культура сприймається саме як російська, тому подібні презентаційні заходи викликають велике зацікавлення, а нерідко й здивування, бо руйнується міф про спільне минуле «трьох братніх народів» та утверджується безпосередня належність писемної спадщини Русі-України до сучасної української держави.Географія наших презентацій доволі широка. З 2011 року видавництво регулярно представляє українську рукописну книжність на Франкфуртському книжковому ярмарку. За ці роки наші факсиміле побачили у Франції, Італії, Австрії, Польщі, Сербії, Білорусі та інших країнах.26 жовтня 2019 р. в бібліотеці Карнегі у місті Реймс (Франція) відбулася презентація Реймського ЄвангеліяЗ-поміж найважливіших віх відзначу такі:

Італія: Луцький Псалтир 1384 року ми презентували в Бібліотеці Лауренціана Медичі у Флоренції, Посольстві України в Римі та Консульстві в Мілані.Франція: у 2019 році в бібліотеці Карнегі у Реймсі та Центрі Анни Київської у Санлісі ми презентували Реймське Євангеліє.Австрія: того ж року в Університеті Відня відбулася презентація Віденського Октоїха — із залученням австрійських науковців, які проводили мультиспектральні й хімічні дослідження рукопису. Це стало важливою подією в межах Року української культури в Австрії.Польща: наші презентації у Кракові та Перемишлі не лише відкрили пам’ятки місцевій спільноті, а й допомогли налагодити контакти для пошуку Лавришівського Євангелія.

Особливими віхами стали дві аудієнції у Вселенського Патріарха Варфоломія І — у 2019 та 2024 роках, під час яких ми передали Його Всесвятості факсимільні видання наших манускриптів.Прийом у Вселенського Патріарха ВарфоломіяПрезентації в провідних університетах і бібліотеках світу стають елементами дієвої культурної дипломатії, яка утверджує українську середньовічну книгу як окремий, самобутній бренд. Проєкт доносить до світової спільноти розуміння величезного внеску українського народу у скарбницю культурних і духовних цінностей людства.

Життєвий приклад

Життя Івана Франка стало для багатьох поколінь прикладом для наслідування. Сьогодні, чуючи гасло «Працювать, працювать, працювать, і в праці сконать», — ми не завжди готові поділяти таку відданість і аскетизм. Водночас саме вони стали запорукою створення сотень томів праць діяча та численних важливих ідей, які він залишив наступним поколінням. Саме дисципліна в праці зробила хлопця, який рано лишився без батьків, тим інтелектуальним велетнем, памʼятники якому можна побачити ледь не в кожному українському місті. Франко ніколи не припиняв навчання: постійно читав, працював над собою, опановував мови й зібрав велику особисту бібліотеку. Арешти та переслідування, життєві невдачі чи професійні злами, як-от неможливість посісти кафедру в університеті, не зламали його волі до пізнання і творчості. Показовим і для сьогодення був його вибір зробити літературну працю головним способом заробітку. Так, хоч і часто у злиднях, літератор довів усім сучасникам і наступникам, що в Україні інтелектуальна та творча праця, причому спрямована на користь своєму народові, може бути основною професією і способом зберегти особисту незалежність.Поряд із феноменальною працездатністю навіть через століття вражає широта діяльності Івана Франка. Він відомий як блискучий поет, прозаїк, драматург, перекладач, критик, науковець, публіцист і видавець, який за десятиліття створив тисячі актуальних і досі текстів. Чимало є свідчень і про його любов до природи: багато рибалив, ходив пішки десятки кілометрів, досліджував навколишні села і містечка. Інтелектуал, який не відірвався ні від малоосвічених селян, ні від ремесел, якими вони промишляли, — це робило його життєвий шлях фактично подібним до релігійних «житій» та легендарним для наступних поколінь, тому його талановитому слову вірили ще більше.

Слово як заклик

У більшості творів Івана Франка ідея боротьби за краще життя постає поруч із цілковитим запереченням несправедливості та вірою в активну силу українців. У прозових творах — що у «Захарі Беркуті» чи «Борислав сміється» (1882), що у «Фарбованому лисі» (1899) — заклик до справедливості, правди та звільнення присутній на кожній сторінці. Те саме помічаємо і у віршах. За совєцької доби це називали «закликом до революції», але нині ми розуміємо, що це антиколоніальний наратив. Адже українці не мали можливості самі урядувати у своєму краї. Тож діяч десь завуальовано, а десь і прямо підштовхував співплемінників до боротьби за це право навіть у ранніх творах. Ще у 1880 році він писав:Не пора, не пора, не пораМоскалеві й ляхові служить!Довершилась України кривда стара,Нам пора для України жить…Бо пора ця великая єсть:У завзятій, важкій боротьбіМи поляжем, щоб волю, і щастя, і честь,Рідний краю, здобути тобі!Проблема соціальної нерівності, від якої потерпали українці в імперіях, була близькою Франкові. Він багато писав про несправедливість суспільного ладу, водночас пророкуючи боротьбу за права і свободу як «останню війну». Так само цю боротьбу сприймали представники українського визвольного руху ХХ століття, а нинішня оборонна війна України також цілковито відповідає цьому духу:Ми ступаєм до бою новогоНе за царство тиранів, царів,Не за церков, попів, ані бога,Ні за панство неситих панів.Наша ціль — людське щастя і воля……Се ж остатня війна! Се до боюЧоловіцтво зі звірством стає,Се поборює воля неволю,«Царство боже» на землю зійде.Звісно, найяскравішим символом боротьби є картина, змальована автором у «Каменярах» (1878), де ліричний герой разом із побратимами руйнує старий світ. Каменярі «тяжкими молотами» прокладають шлях до нового життя, а їхня праця має сенс навіть тоді, коли вони самі не побачать остаточного результату. У цьому можна помітити апеляцію і до інтелектуальної праці, та й до майбутньої вояцької доблесті, яку демонстрували українці у наступні десятиліття. Іван Франко розумів ціну жертовної праці заради майбутнього, яку можуть заплатити наступні покоління за свободу українців, але вірив у щасливу долю народу:«Лупайте сю скалу! Нехай ні жар, ні холод Не спинить вас! Зносіть і труд, і спрагу, й голод, Бо вам призначено скалу сесю розбить».Але не тільки зовнішнього ворога закликав побороти Каменяр, а й внутрішнього: байдужість, пасивність та псевдопатріотизм. Якщо у поезії «Не покидай мене, пекучий болю» (1893) Франко визначає призначення митця та інтелектуала служити тим, хто страждає, то у «Сідоглавому» (1897) він протиставляє формальну любов до батьківщини справжній праці заради її майбутнього:Ти, брате, любиш Русь, Як хліб і кусень сала, — Я ж гавкаю раз в раз, Аби вона не спала…Бо твій патріотизм —Празнична одежина,А мій — то труд важкий,Гарячка невдержима.Відома поема «Мойсей» (1905) постає як авторський пророчий епос про боротьбу українців за волю. У цьому творі Іван Франко окреслив нелегкий шлях свого народу, його великий потенціал і перспективу, а собі — тому, хто, ймовірно, уже не побачить свободи свого краю — відвів роль пророка й провідника. Здавалося, до свободи залишилося зовсім трохи:І зірвався той крик, мов орел,Над німою юрбою,Покотився луною до гір:«До походу! До бою!»Ще момент — і прокинуться всіЗ остовпіння тупого…Через гори полинуть, як птах,Йордан в бризки розкроплять,Єрихонськії мури, мов лід,Звуком трубним розтоплять.

Чітко сформував образ московського окупанта

Із початком Першої світової війни поетові довелося краще пізнати московитів-окупантів — як із власного досвіду, так і з розповідей галичан. Як відомо, у 1914 році московська царська армія ненадовго зайшла до Львова.Іван Франко писав про війну, критикував московського царя та оспівував українське військо. Так, у поемі «Дві чети» (1915) він у римованій формі описав, як двоє українських вояків можуть подужати цілий відділ московитів:«Бросай ружья і вверх руки! Сдаёмся, сдаёмся!»Вискочили два четарі, при їх ружьях сталиІ дві сотні москалів у полон дістали.Самих окупантів Франко у своїх віршах критикував і висміював, руйнуючи образ «величі», який поширювала московська пропаганда. Поет не бачив нічого втішного в тому, що московити намагалися приєднати Галичину до своєї імперії, і у своїх текстах глузував з їхньої нахабності, що вела їх до загибелі. В інших творах він описував випадки, коли сама Галицька земля, здавалося, не приймала загарбників.Крім того, Каменяр помітив і відоме московське мародерство, описавши його, зокрема, у вірші «Донець — козак молодий» (1915):На курей же був він ласий,Як той циган на ковбаси;Йому дивно, знай було:На обору де загляне —Стадо скрізь курей застане,Ходять вільно, мов назло.Цілком справедливо московських мародерів знаходило покарання від сил природи. Так сталося у випадку, описаному у цьому вірші: вкрадена у селян телиця, якою окупант хотів поживитися, завела його у яр і ненароком придушила. Загалом у Першій світовій війні Іван Франко побачив зло в його первісному вигляді. Водночас він не втрачав надії на краще майбутнє та сподівався, що війна стане поштовхом до зміни суспільного ладу:«Нехай же йде війна та своїм ходом,Як повінь, розгулявшись поверх поля,Хай розраховується тут і труду свого плодом,І кровію дітей своїх народ з народом,Поки достигне плід — велика добра воля!» (1916)

Із першим українським військом ХХ століття

Ще на початку ХХ століття Іван Франко став натхненником мілітарних формувань, які пізніше склали основу першого українського війська у новітній історії — Січових Стрільців. Коли виникло товариство «Січ», Каменяр написав для нього пісню-марш, яку пізніше було покладено на музику:Гей, Січ іде,Красен мак цвіте!Кому прикре наше діло —Нам воно святе.Гей, Січ іде,Топірцями брень!Кому люба чорна пітьма,А нам ясний день.Гей, Січ іде,Мов пчола гуде…Разом руки, разом серця,І гаразд буде.Гей, Січ іде,Підківками брязь!В нашій хаті наша воля,А всім зайдам зась!Син Івана Франка Петро долучився до заснування організації «Пласт», а коли почалася війна — вступив до лав Січових Стрільців. Самого ж Каменяра молодь обрала почесним січовиком і супроводжувала під час його літературних вечорів у Галичині. Вже у 1915 році, в умовах воєнного лихоліття, хворий Іван Франко цілковито перейшов під опіку січовиків і перебував у «Приюті для хорих і виздоровців Українських Січових Стрільців у Львові» разом із пораненими українськими бійцями. У стрілецькому часописі «Шляхи» є багато згадок про вдячність молоді Франкові, та навіть особлива рубрика «Молодіж на дар Франкови», де серед дарувальників можна спостерігати таких непересічних січовиків і січовичок, як Олена Степанівна, Іван Чмола, Софія Галечко та інші.Про значення Франка для перших українських вояків у ХХ столітті свідчать і численні відгуки молоді на смерть діяча у 1916 році. Молодь згадувала, як Франкова творча «бадьорість і сила загрівали до походу, до бою», а в його текстах вбачалися державницькі формули національної політичної окремішності, державницького ідеалу, самопосвяти кожного українця. Життєвий подвиг Каменяра молодь трактувала у мілітарному дусі: «На бойовому шляху України упав перший жовнір першого ряду першої чети жовнярської сотні. Упав по боротьбі важкій, по праці виснажуючій, кервавій…». До цього образу вояка додавалося, що «упав перший жовнір першого ряду не з крісом — з молотом!», або ж «упав перший жовнір першого ряду першої чети камінярської сотні, згинув на щиті…».Стрілецьке покоління бачило у Франкові українця, який випереджав час і сприяв швидшому розвитку національній свідомості українців. Часто з Франком повʼязували образ першого стрільця, духовного батька, командира-провідника, лідера покоління, пророка, а себе називали продовжувачами його ідей та виконавцями заповітів.Такі самі мотиви можна простежити у час формування товариств військовополонених українців, організованих «Союзом визволення України», де часто читалися твори Франка та його імʼям називали цілі видавничі секції. Схожим чином його ідеї та гасла сприяли першій боротьбі за незалежність з 1917 року й упродовж усього ХХ століття.І в наш час Іван Франко залишається близьким до фронту й надихає нові покоління борців на захист тих самих ідеалів, до яких закликав письменник. Заповіти Каменяра — рівність, свобода, розвиток власної культури, захист від загарбників і віддана праця на благо свого народу — залишаються актуальними для українців і сьогодні.

«Звучить як міт: відважне військо…»

Відколи Іван Малкович анонсував поетичну антологію української поезії ХІ–ХІХ століть, що мала б доповнити поетичну антологію ХХ століття, на це видання дуже чекали. І ось напередодні Дня Незалежності у видавництві «А-ба-ба-га-ла-ма-га» побачила світ нова збірка, щоправда, з дещо модифікованим задумом. Це «Українська лицарська поезія: від часів давніх до новітніх» в упорядкуванні Івана Малковича.Читайте також: Ветеранський досвід українських класиків Перший блок — 23 твори й уривки — походять із середньовічної і ранньомодерної української книжності, представляючи княжий дружинний етос, шляхетські цінності й козацьку героїку, від невідомого автора «Повісті временних літ» до Григорія Сковороди. Написані віршем середньовічні прозові ритмізовані уривки звучать природно в поетичній антології. Сприкрюють хіба деякі кліше на кшталт «Південної Русі» та «ідеологічної спрямованості літератури», що дисонують зі щирими й точними інтонаціями решти коментарів.Наступні 32 твори охоплюють довге і бездержавне ХІХ століття, представляючи поезії від Івана Котляревського до Бориса Грінченка, з їхніми поглядами на козакування і служіння Батьківщині.Далі вміщені близько 200 поезій ХХ і початку ХХІ століття, включно з віршами нинішньої війни, від Лесі Українки до Мальви Кржанівської.Українська лицарська поезія: від часів давніх до новітніх. Київ: А-ба-ба-га-ла-ма-га, 2026Котрісь із текстів тут очікувано — як «Зродились ми великої години» Олеся Бабія, «Незнаному воякові» Олега Ольжича чи «Пам’яті тридцяти» Павла Тичини. Котрісь — доволі несподівано, як, скажімо, «Ти знаєш, що ти — людина?» Василя Симоненка чи «Любіть Україну» Володимира Сосюри. Проте якщо замислитись, це цілком вмотивовано: у тоталітарній державі були свої форми лицарського прямостояння.Читайте також: Жінка в темні часи: «Вітраж пам’яти» Михайлини Коцюбинської Як зазначено в коментарі від упорядника, до збірки відібрані «героїчні, мілітарні та натхненні високою любов’ю до рідної землі й рідного слова віршовані твори… про честь, відвагу, самопожертву, любов і відданість, — твори, що надихали і надихають українців до високих лицарських поривань».Такий кут зору спонукає переосмислити відомі, ба навіть найвідоміші тексти і їхні засадничі сенси. Серед взірців лицарської поезії по-іншому звучать рядки Павла Чубинського «і покажем, що ми, браття, козацького роду». І Шевченкове «Як умру, то поховайте мене на могилі». «Енеїда» Котляревського виходить поза бурлескне прочитання завдяки уривку про Низа й Евріала.Читайте також: Про що співали українські вояки: гумор, втрати та героїзм Леся Українка, Олександр Олесь, Олег Ольжич, Василь Стус представлені цілими добірками, адже лицарські ідеали справді були осердям їхньої творчості, а не просто однією з тем. У збірці є чимало віршів тих, хто мав безпосередній бойовий досвід — у війні за державність у 1914–1920-х роках чи після 2014-го — і для кого лицарськість є не лише метафорою. Зрештою, є вірші тих, хто в різний час протистояв ворогам України, маючи за зброю лише слово і власну гідність.Ця ціннісна і вчасна книжка захоплює і задумом, і добірним смаком упорядкування. Вона повертає в наш дискурс важливі світоглядні засади, продовжуючи традицію, закладену антологією героїчної поезії «Бити грому великому» в упорядкуванні Олега Ольжича, двотомником «Марсове поле. Героїчна поезія на Україні» в доборі Валерія Шевчука і збіркою «Стилет і стилос. Українська мілітарна поезія» видавців Діани і Олександра Андрієвських.Читайте також: Доба лицарства Василь Герасим’юк. Нерв Моґура. Київ: Український письменник, 2026

«Доки ми є, Говерлі говерлувати…»

Ідеї лицарства по-своєму розвиває й Василь Герасим’юк у новій збірці «Нерв Моґура». До книжки ввійшли досі не друковані поезії останніх років, а також вірші з нездійсненого видання «Суха різьба». Василеві Герасим’юку минулого тижня виповнилося сімдесят. Видання побачило світ зусиллями поетових друзів порівняно невеликим накладом і може пройти незаслужено непоміченим.Із перших сторінок читач занурюється в художній світ поета з його впізнаваними концептами — «хто що не брав на гадку, / перекидаючи бартку / в танці навколо вогню»; «герць горніх вітрів»; «вірш, який не досяг кипіння»; «летять, як бредуть небом із втомою в серці птахи, як переселенці»; «а не без отар і кошар, флояр і трембіт»; «і доплакала в жінці музика світова»; «відсутність твоя присутня в цьому пейзажі»; «не втрапить у вічність той, кого там нема»… Усе те, за чим можна непомильно впізнати: це — Василь Герасим’юк. А поруч — вірші після 2022 року, з осмисленням досвідів вимушеного переселення, окупації і втрат.Читайте також: Орест Білінчук-Портяк. Рід Збірка містить і звичні для автора поетичні присвяти друзям-митцям (уже покійним) — Романові Киселюку, Василю Грималюку (Моґуру), Василеві Портяку… Вони подібні на слово над могилою чесного лицаря. І слово таке теж у збірці є:Він умирає.Вони кричать:«А ми тую…»Дужче кричать: «Підіймемо…»Спати не мо-жна йомуні…Ошую і одеснуюстали в сльозах над ним:«Роз-ве-се-ли-мо!..»Є тут і знаковий вірш зі збірки «Космацький узір» (1989):… Ми на камінь поклали щитиі в ріці наших коней купали.Нам сьогодні отут полягти.Ми сьогодні чужинцівне ждали.Читайте також: Право на насильство: українські жінки в Першій світовій А ще — історії воїнів, переважно трагічні (через неможливість реінтеграції, сказали б сьогодні). Як-от станичного Остафійчука на псевдо «Лис», який «мав, де вмерти, / а куди вернутись / із бою / не було серед живих».Ба навіть вірш-присвята січовій стрільчині Софії Галечко:Абсольвент філософії, скорострілусуса, знявши з плечана рінь поклавши,у воду заходить назавше, не склавши крил,хорунжа наша. Софія наша.Назавше.Читайте також: Родина, що чекає з війни: від середньовіччя до сьогодення Як і збірка «Українська лицарська поезія», поетичне слово Василя Герасим’юка спонукає до чину, бо, як сказано у вірші, що дав назву книжці:Вселенської причетності перерваніколи не закінчиться сама.

Двоє штурмовиків полку «Арей» — Електрик із-під Кривого Рогу та Єгерь із-під Дніпра — два з половиною місяці працювали на передових позиціях Запорізького напрямку. Вони просувалися вперед, метр за метром повертаючи українську землю, першими заходили в деякі селища, що перебували під контролем ворога, брали полонених і зрештою успішно повернулися, виконавши бойове завдання. Їхня історія навряд чи когось лишить байдужими.
Спочатку бійці за тиждень просунулися вглиб на 15 кілометрів.
– Був шалений страх, – каже Єгерь. – Вчасно ховалися, прислухалися до неба. Усе робили, як нас учили: вуха — як у слона, очі — вниз, очі — вперед. Головне — вчасно сховатися, щоб ворог не помітив.
Усе навколо міноване. Коли ідеш обережно й дивишся під ноги – все добре, але коли летить дрон і треба швидко сховатися, тоді може статися будь-що. Не один раз, коли бійці забігати в укриття й потім дивилися під ноги, в кількох сантиметрах від берців бачили «пелюстки».
– Сховалися під горіх, дивлюся, а біля кожної ноги по «пелюстці». Дивом не наступив, дякувати Богу, – згадує Електрик.
Був момент, коли під час просування вперед хлопців побачив ворожий «мавік», вони вирішили швидко повернутися в укриття, й якраз тоді почався сильний дощ з градом – і це врятувало бійців від ворожих FРV.
– Ми не думали, що зможемо бігти з такими важкими рюкзаками. Але виявилося – змогли. Тільки ми добігли до укриття, й дощ закінчився. У це було важко повірити, – каже Єгерь.
Однієї ночі Електрику наснився віщий сон. Вони тоді засіли у підвалі напівзруйнованого будинку.
– Сниться мені, ніби я прокидаюся, а в двірний отвір заглядає кац…ка морда. Прокинувся в холодному поту, – каже він. – Через два дні я сидів якраз біля дверей. По праву руку – автомат. Побратими тихенько спілкувалися. Раптом у двері кац…ка морда: «Можна к вам»? Мене ледве не паралізувало, але я не розгубився. Даю Єгерю автомат правою рукою, лівою махаю: «Захаді, братан, бистрей, захаді. Давай памагу». Єгерь ще російською додав: «Захаді, раз пришол. Ми с 115-й…». Є такий російський підрозділ. Росіянин мені дає автомат і доповідає по рації: «Ми в укритіі». І тоді я йому вже кажу: «А тепер вимикай рацію і будемо спілкуватися. Зрозуміли, де ви?». При тому всьому у мене був панічний страх. Росіяни розповідали, що вийшли для евакуації поранених. А в рюкзаках нічники, бронебійні набої, біноклі, мапи, приціли, кікімори… Відбріхувалися, що все це вони знайшли. Ми залишили полонених суміжникам, бо якраз мали вже виходити.
Попередні виходи у Єгеря й Електрика були спокійніші, вони працювали трохи на відтяжці, а не передовою групою. Тоді вони навчилися добре слухати й розрізняти дрони. І це дуже допомогло. По звуку можна зорієнтуватися чи FРV летить транзитом, чи когось шукає, чи виманює.
Вихід теж був дуже важкий. Ворог у кількох метрах від хлопців розібрав дронами хату по цеглинах. Електрик сховався у літній кухні й дивом російський пілот його не помітив:
– Упала стеля й мене засипало. Дрон на оптоволокні залетів у ту літню кухню. Я вже думав все. Не знаю, як він не побачив мої берці, що стирчали з глини. Росіяни спалили дронами всю зеленьку в дворі…
Кілька годин він з суміжником лежали не рухаючись. Потім по вечірньому сіряку перебралися в інше місце.
– Я лежав і молився. Просто подумки кричав до Всевишнього. Згадував дітей, – каже Електрик. – Всю дорогу я просив – за себе, за хлопців… Бо нас чекають.
Бувало, що днями хлопці сиділи голодними й відмовлялися від посилок дронами, щоб не виявити свою позицію. Їхній принцип був: поки тебе не бачать, по тобі не стріляють. Якщо спалився – шанси вижити значно зменшуються.
– Коли не тебе вилітають десятки дронів, врятуватися важко. Вони просто заганяють в кут. Тож головне – лишатися непоміченим, – каже Єгерь. – До речі, росіяни ходять навіть без бронежилетів. Тільки з балістикою. Бо їм кажуть, що стрілецького бою все одно не буде… Зате у всіх бронебійні патрони.
Єгерь і Електрик відновлюють сили після нереально важкого виходу. Командири були в захваті від їхньої роботи. Ці хлопці виконують найскладнішу роботу на війні.

ШІ-агенти за останні тижні спричинили декілька кібератак. Їхня автономність призводила до несанкціонованих дій і зламів. Саме тому ІТ-сектор шукає способи контролю цих ризиків, а уряди різних країн активізують механізми регулювання ШІ.ШІ-агенти переходять від виконання окремих команд до планування і виконання завдань у реальних цифрових системах. Це створює новий клас ризиків: ШІ-інструмент може знайти новий спосіб виконання певного завдання та навіть скористатися вразливістю цифрового середовища.Улітку відбулося відразу декілька неприємних інцидентів, які продемонстрували несподівані можливості автономних ШІ-інструментів. Хоча задовго до цього, ще навесні, після представлення компанією Аnthrоріс моделі Сlаudе Мythоs, спеціально розробленої для автономних кібероперацій, американські спецслужби попередили про потенційну небезпеку передових ШІ-моделей. В липні модель ОреnАІ вийшли за межі ізольованого середовища й зламала інфраструктуру платформи Нuggіng Fасе, потім стали відомі інші кіберінциденти за участю ШІ-моделей. Усі ці історії призвели до активнішого пошуку шляхів регулювання роботи автономних ШІ-систем.

Як ШІ-моделі діють без обмежень

На початку серпня 2026 року мешканець Мельбурна доручив персональному ШІ-агенту забронювати місце в популярному спортзалі. Агент, побудований на основі ОреnСlаw з використанням Сlаudе від Аnthrоріс, спочатку виявив, що може обходити встановлене спортзалом обмеження на термін бронювання, і записав користувача на заняття відразу на декілька місяців наперед. Коли користувач попросив підняти його з четвертого місця в листі очікування, агент знайшов вразливість в АРІ системи бронювання і скасував запис іншої людини, яка стояла перед цим юзером у черзі. Потім агент сам повідомив користувачу про скоєне, проте він не зміг відновити скасоване бронювання. Ця історія стала першим задокументованим в Австралії випадком, коли автономні дії ШІ-системи набули ознак кібератаки, хоч і ненавмисної.Цей випадок стався на тлі значно гучнішої історії: за декілька тижнів до цього у липні компанія ОреnАІ визнала, що під час внутрішнього тестування дві її моделі самостійно вийшли за межі ізольованого тестового середовища й зламали інфраструктуру компанії Нuggіng Fасе, використавши викрадені облікові дані та невідому раніше вразливість.ОреnАІ назвала подію «безпрецедентним кіберінцидентом». Гендиректор Нuggіng Fасе Клеман Деланг закликав не покладатися на закриті системи безпеки окремих компаній: за його словами, «безпека ШІ не може бути вирішена однією компанією, яка працює сама по собі», і галузі потрібна спільна робота над цим питанням. Його коментар був оприлюднений разом із висновками ОреnАІ.Занепокоєння можливостями нових моделей з’явилося ще раніше. У червні повідомлялося, що Аnthrоріс розгорнула модель Мythоs, що спеціалізується на пошуку вразливостей і кіберопераціях. Через побоювання щодо її умінь доступ до моделі від самого початку був жорстко обмежений, а в червні уряд США взагалі розпорядився призупинити доступ до Мythоs 5 для іноземних громадян. Згодом обмеження частково скасували: модель дозволили використовувати лише визначеним американським організаціям. Пізніше стало відомо, що під час тестування Мythоs виявила вразливості у чутливих урядових системах США.Уже в серпні з’явився третій кейс, який напряму стосується геополітики. 12 серпня  ізраїльська компанія Drеаm повідомила, що китайські хакери використали автономні ШІ-агенти та здійснили кібератаку на урядові об’єкти Тайваню. В її ході було скомпрометовано 85 акаунтів, викрадено понад 2 тисячі документів, атака поширилася на регулятора ядерної безпеки та сім енергокомпаній Тайваню. Fіnаnсіаl Тіmеs назвала це першим відомим прикладом повністю автономної ШІ-атаки на державні системи.Мельбурнський кейс та історія про моделі ОреnАІ поєднує те, що моделі діяли автономно. Жодна їхня дія не була санкціонована людиною-оператором заздалегідь, агенти вийшли за межі дозволеного. Що стосується атаки на Тайвань, то тут сама атака від початку була свідомим рішенням людей-операторів.Наразі різні країни світу намагаються вирішити проблеми, що стосуються принаймні двох кейсів — як утримати автономного агента в межах, заданих оператором. Тайванський кейс сюди не вписується: питання там не в тому, чи втримає оператор модель під контролем, а в тому, що моделлю свідомо керує ворожа держава, — і саме про цей сценарій регулятори поки не думають.Поки регулятори намагаються вирішити проблему, деякі компанії намагаються діяти на випередження. 7 серпня ОреnАІ повідомила, що її нова ШІ-модель Аstrа показала здатності знаходити невідомі вразливості й проводити повноцінні кібератаки без участі людини. 10 серпня компанія підтвердила, що частину роботи над Аstrа призупинили — тестувальники фіксували випадки, коли агенти самостійно виходили за межі контрольованого середовища. Британський Інститут безпеки ШІ (АІSІ) повідомив про схожу історію. Агенти на основі ОреnАІ та Аnthrоріс намагалися обманути розробників фішинговими листами, щоб пройти тест на кібербезпеку, — на щастя, поки невдало, без реальної шкоди. У відповідь ОреnАІ посилила вимоги до таких моделей: ізольоване тестування, обмежений доступ до мережі, додатковий моніторинг. Але це рішення самої компанії, а не вимога закону чи регулятора — і воно стосується лише її власних моделей. Тим часом регулятори різних країн світу намагаються активніше шукати рішення, яким чином можна обмежити занадто вправні ШІ-моделі.

Австралія: від рекомендацій до обов’язку рад директорів

Ще до серпневого випадку з бронюванням спортзалу в Австралії замислились про регулювання ШІ. У травні 2026 року Австралійське управління сигнальної розвідки (АSD) разом із агентствами США, Британії, Канади та Нової Зеландії — партнерами по угоді про обмін розвідданими «П’ять очей» — опублікувало документ «Обачне впровадження агентних ШІ-сервісів». Головна його теза проста: що більше в компанії ШІ-агентів, які самостійно виконують завдання й взаємодіють між собою, то більше в неї вразливих місць для зловмисника і то складніше згодом з’ясувати, хто саме з агентів чи людей відповідає за конкретну шкідливу дію.Читайте також: Як альянс «П’ять очей» впливає на розвідувальні можливості України 30 квітня 2026 року Австралійський регулятор пруденційного нагляду (АРRА) — орган, що наглядає за банками, страховиками та пенсійними фондами — вперше сформулював чіткі вимоги щодо ШІ для рад директорів. АРRА очікує, що ради директорів матимуть достатню технічну компетентність, щоб самостійно оцінювати ризики ШІ, а не покладатися лише на пояснення постачальників. Від них також вимагають забезпечити чітке управління ризиками, незалежну перевірку ШІ-систем, контроль за їх постачальниками та готовність до непередбачуваної поведінки моделей і кіберзагроз.

США: виконавчий наказ, експортний контроль і законопроєкт про «ШІ-вимикач»

Якщо Австралія діє через наглядові органи фінансового сектору, то в США немає навіть єдиної точки входу для такого регулювання. Країна не має загального федерального закону про найпотужніші ШІ-моделі, тому реакція на нові проблеми автономності ШІ розпорошена між кількома інститутами, кожен з яких має власні повноваження. У червні 2026 року Білий дім видав виконавчий наказ, яким доручив федеральним відомствам розробити добровільну рамку оцінювання найпотужніших моделей — без обов’язкового ліцензування чи попереднього дозволу. Того ж місяця Міністерство торгівлі тимчасово застосувало експортний контроль до моделей Аnthrоріс. 12 червня компанія призупинила доступ до Сlаudе Мythоs 5 та Сlаudе Fаblе 5, а після скасування обмежень 30 червня відновила доступ.Після інциденту з Нuggіng Fасе конгресмени Тед Лью і Натаніел Моран 23 липня внесли в Конгрес законопроєкт «АІ Кіll Swіtсh Асt», який зобов’язав би компанії зберігати можливість вимикати чи призупиняти свої моделі, а федеральний уряд мав би повноваження ініціювати таке вимкнення для моделі, що вийшла з-під контролю. Лью прямо пов’язав ініціативу з подією щодо зламу Нuggіng Fасе, заявивши, що потужні системи ШІ здатні вийти з-під контролю чи опиратися втручанню людини.Водночас коаліція з 15 генеральних прокурорів штатів-республіканців надіслала ОреnАІ лист із вимогою зберегти усі документи щодо інциденту, попередивши про можливе порушення законів про захист прав споживачів. Проте поки жоден із цих кроків не було доведено до кінця: закон Кіll Swіtсh Асt і слухання в Конгресі досі є пропозиціями без дати голосування, тоді як реально чинними лишаються виконавчий наказ Білого дому та практика експортного контролю міністерства торгівлі, яка вже вплинула на доступність конкретних ШІ-моделей на ринку.

ЄС: інциденти вписалися в уже узгоджений графік ШІ-регулювання

Традиційно найсистемнішу реакцію на проблему «занадто розумного ШІ» показав Євросоюз. 7 липня 2026 року Європейська комісія представила План дій щодо кібербезпеки та штучного інтелекту. Він спирається на вже чинні закони —АІ Асt, Сybеr Rеsіlіеnсе Асt, NІS2 та DОRА — і передбачає створення окремого органу ЄС, який перевірятиме найпотужніші ШІ-моделі ще до їх виходу на ринок. Разом з європейським агентством з кібербезпеки планується розробка спільного підходу до контрольованого доступу до таких моделей у цілях кібербезпеки.2 серпня 2026 року, вже після того, як стало відомо про інцидент з Нuggіng Fасе, у ЄС почали застосовуватися чергові положення АІ Асt, зокрема вимоги щодо прозорості ШІ-систем. Тепер компанії, що їх розробляють — а наразі це ОреnАІ, Аnthrоріс, Gооglе та Меtа — зобов’язані проходити стрес-тестування на стійкість до атак, оцінювати ризики та повідомляти про серйозні інциденти протягом 72 годин. Того ж дня набули чинності обов’язкові правила звітування про серйозні інциденти.

Поки ШІ-автономність випереджає закон

Технологічно всі описані кейси показують, як ШІ-агенти здатні перейти від виконання окремих команд до самостійного планування цілого ланцюжка дій без покрокового підтвердження людини. Мельбурнський агент сам знайшов спосіб обійти обмеження бронювання. Моделі ОреnАІ самостійно вийшли за межі ізольованого тестового середовища.Окрім того, кейс атаки на Тайвань показав, що ШІ-інструменти уже стають зброєю не лише у конвенційному протистоянні, але й в організації кібератак. Це історія про те, як, поки регулятори демократичних країн світу прискорено запускають механізми оцінки й звітування про кіберспроможності моделей, ці самі спроможності застосовують як зброю в міждержавному протистоянні.Технологічно ці кейси об’єднує одне: ізольоване середовище чи чітко прописане обмеження більше не гарантують, що агент залишиться в заданих межах. Модель, яка вміє сама шукати вразливості, пробувати різні підходи і змінювати тактику після невдачі, здатна знайти лазівку там, де людина її не передбачила. Причому може йтися як про бронювання спортзалу, так і про атаку на урядову мережу.Саме ця здатність, а не намір чи форма контролю, і визначає, наскільки агент керований. Розрив між швидкістю, з якою зростають ці спроможності, і швидкістю, з якою людина встигає їх передбачити й обмежити, і є те, що показали ці три тижні найточніше.Це означає, що регулювання має встигати не лише за появою нових моделей, а й за зростанням їх автономності. Якщо правила щодо контролю агентів з’являтимуться вже після того, як вони отримають доступ до критичної інфраструктури та реальних систем, регулятор завжди діятиме постфактум. Тому ключове питання зараз не в тому, чи потрібні обмеження, а в тому, наскільки швидко їх можна створити й запровадити.

Повномасштабне вторгнення Росії в Україну у 2022 році змусило НАТО переглянути підхід до оборони східного флангу. Якщо раніше присутність союзників у країнах Балтії та Центрально-Східної Європи значною мірою виконувала функцію політичного сигналу і стримування, то тепер Альянс намагається побудувати систему, здатну вести масштабну війну з першого дня конфлікту.Йдеться вже не лише про кількість військових, які перебувають на східному фланзі. НАТО створює регіональні оборонні плани, заздалегідь визначає сили, які мають захищати конкретних союзників, розміщує техніку і боєприпаси ближче до потенційного театру бойових дій, розширює командну структуру та відпрацьовує швидке перекидання підкріплень. Водночас східний фланг дедалі більше сприймається як пов’язана система — від Арктики і Балтійського моря до Чорного моря.Це важливо ще й тому, що сама Росія не залишається статичною. Війна проти України стала для російських військових своєрідною лабораторією, де Москва змінює тактику, нарощує виробництво озброєнь і вчиться обходити ті обмеження, які виявилися на полі бою. Тому НАТО фактично перебуває у перегонах: Альянс має одночасно будувати нову систему оборони і встигати за адаптацією потенційного противника.

Війська мають бути не просто присутні — вони мають бути готові воювати

Станом на червень 2026 року НАТО має дев’ять багатонаціональних формувань Передових сухопутних сил (Fоrwаrd Lаnd Fоrсеs) у Болгарії, Естонії, Фінляндії, Угорщині, Латвії, Литві, Польщі, Румунії та Словаччині. Вони працюють разом із національними силами країн перебування та мають бути першою лінією реагування у разі кризи.Водночас НАТО не розраховує, що цих сил буде достатньо для ведення великої війни. Концепція передбачає поєднання сил, які вже перебувають на місці, із заздалегідь визначеними підкріпленнями. Йдеться також про попередньо розміщені запаси озброєння та боєприпасів, інтегровану протиповітряну і протиракетну оборону, посилене командування та управління. Саме це відрізняє нинішню модель від підходу попередніх років.Британський експерт із питань Росії, України та європейської безпеки, старший науковий співробітник Іntеrnаtіоnаl Сеntrе fоr Dеfеnсе аnd Sесurіty (ІСDS) у Таллінні та асоційований співробітник Сhаthаm Ноusе Джеймс Шерр у коментарі Тижню зазначає, що нинішню систему східного флангу варто оцінювати саме з урахуванням цієї зміни.«Дивовижна кількість людей, які мали би розуміти ситуацію краще, продовжують відтворювати сценарій Криму/Донбасу — “зелені чоловічки”, “сили без розпізнавальних знаків” — так, ніби ситуацію на сході України у 2014 році та східних союзників НАТО у 2026 році хоч якось можна порівнювати. У 2014 році Україна була країною, охопленою заворушеннями, її місцеві політичні структури, органи безпеки та правоохоронні органи були підірвані. Натомість національні системи оборони та безпеки країн Балтії є одними з найбільш згуртованих та інтегрованих у Європі. Обізнаність щодо ситуації та знання місцевого контексту перебувають на винятково високому рівні, і це включає знання про тих, хто перебуває на наших територіях і чиї лояльність і наміри викликають сумніви. Лояльність переважної більшості населення та її громадянська свідомість безсумнівна. Якщо росіяни будуть настільки нерозсудливими, щоб повторити сценарій Донбасу, вони виявлять, що “нинішня архітектура” та місцеві сили більш ніж достатні для протидії такому виклику — і це ще до прибуття будь-яких підкріплень ззовні», — зазначає він.За словами Джеймса Шерра, єдині сценарії нападу, до яких варто ставитися серйозно, — це ті, які неможливо приховати.«Росіяни будуть змушені вести навіть обмежену війну саме як війну, і підготовка до неї буде помітною. З боку НАТО спроможності національних розвідувальних систем і рівень обміну розвідувальною інформацією є значними. Готовність, розгортання та правила застосування національних резервних сил і Передових сухопутних сил (Fоrwаrd Lаnd Fоrсеs) майже гарантують, що Росія зустріне рішучий опір у разі нападу. Вже з першого дня SНАРЕ (Головне командування союзних сил у Європі) та інші командування НАТО не матимуть жодних сумнівів щодо того, що сталося», — каже він Тижню.Британський експерт також додає, що за будь-якого сценарію воєнні цілі Росії полягатимуть у тому, щоб зруйнувати згуртованість НАТО, знищити сили на безпосередньому театрі військових дій і змусити Альянс визнати поразку у найкоротші терміни. І якщо Росія не буде впевнена у досягненні цих цілей, то вона не розпочне війну.

Військова мобільність: проблема, яку не можна вирішити за кілька років

Навіть найкраще спланована система не працюватиме без можливості швидко переміщати людей, техніку, боєприпаси та паливо. Французький експерт із питань європейської оборони, оборонної промисловості та військової мобільності, колишній старший науковий співробітник Французького інституту міжнародних і стратегічних відносин (ІRІS) Максим Корде наголошує Тижню, що військова мобільність — це довгострокова політика.«Військова мобільність є політикою на 10–15 років (якщо враховувати питання інфраструктури), і навіть якщо певного важливого прогресу вже досягнуто і буде досягнуто до 2030 року, я би сказав, що попереднє розміщення європейських сил (з наступальним озброєнням, а не лише оборонним, як у випадку зі змінами у британських силах в Естонії) на східному фланзі допомогло би Європі ефективніше реагувати на короткострокову загрозу з боку Росії», — зазначає він.Водночас Джеймс Шерр застерігає від сприйняття військової мобільності лише як проблеми інфраструктури.«Військова мобільність була викликом учорашнього дня. Війна в Україні змінила спосіб ведення воєн, і ці зміни, ймовірно, набуватимуть ще більшого розмаху у майбутньому. Поширення, спроможності та, особливо, адаптивність безпілотних систем роблять видимі сили — війська чи транспорт, легко броньовані або броньовані — вразливими до виявлення та негайного знищення. Крім того, початковий період війни залишається надзвичайно важливим. Учора виклик посилювався недостатністю сил на театрі воєнних дій, часом, необхідним НАТО для ухвалення рішення щодо застосування статті 5, а також додатковим часом, потрібним для розгортання сил на сході. Сьогодні сили, що вже перебувають на місцях, мають значні спроможності, а Передові сухопутні сили, ймовірно, забезпечать вступ союзників НАТО у боротьбу вже на початку бойових дій», — каже він Тижню.Джеймс Шерр також зазначає, що, окрім трьох провідних країн у державах Балтії —  Великої Британії, Канади та Німеччини — наразі є також понад десяток держав-учасниць, включаючи данський механізований батальйон у Латвії та 500 шведських солдатів у Литві.«У випадку з Естонією британська бригада є повністю інтегрованим компонентом Сил оборони Естонії та підпорядковується командувачу естонської дивізії. Естонська аксіома звучить так: “У Брюсселі ви можете розмовляти, у Вашингтоні ви можете розмовляти. Тут ми воюємо”», — додає він.Водночас Росія теж вчиться на війні. Москва за роки війни не лише зазнала великих втрат, а й перебудувала частину своїх підходів. ІІSS зазначає, що російські сили продовжують адаптувати тактику, а Росія зберігає здатність підтримувати наступальні операції попри значні втрати.Джеймс Шерр зазначає, що НАТО наразі відбудовує свій східний фланг швидше, ніж Росія відновлює та модернізує свої військові спроможності.«Це триватиме доти, доки війна в Україні поглинатиме левову частку уваги Росії. Росія вже не досягає поставлених цілей із набору військовослужбовців для війни в Україні. Ці обставини не дозволять їй сформувати окреме угруповання для ведення війни проти НАТО. Однак ситуація може кардинально змінитися, якщо Україна зазнає поразки», — каже він Тижню.За його словами, тоді передислокація російських сил та їхнє відновлення можуть змінити динаміку на користь Росії — причому швидше, ніж багато хто зараз очікує.«Сьогодні величезна увага приділяється готовності військ, мобілізації резервних сил, їхній чисельності та спроможностям. Естонія, наприклад, поставила за мету розгорнути сили чисельністю 45 000 осіб протягом 24 годин, збільшивши їх до 200 000 протягом кількох тижнів. Раптові навчання тепер відіграють значну роль у підготовці. Передові сухопутні сили важать набагато більше, ніж кілька років тому», — каже Джеймс Шерр.Одним із головних викликів для НАТО залишається перетворення технологічних уроків на зміни у військовій доктрині та оборонному виробництві.«Усе більше стає зрозуміло, що перемога тепер залежить від здобуття та збереження асиметричної переваги у технологічно нестабільному середовищі. Більш болючим є процес узгодження змін в оборонній промисловості з трансформацією військової доктрини. Нарешті, стає загальновизнаним — дехто сприймає це з ентузіазмом, дехто неохоче, — що Україна є важливим учасником європейської безпеки, а не просто її споживачем», — додає він Тижню.

Початок за посиланням.

Декларація про державний суверенітет України та її реалізація

В умовах протистояння з імперським союзним центром у напруженій двомісячній роботі Верховна Рада України першого скликання підготувала й 16 липня 1990 року ухвалила загалом Декларацію про державний суверенітет України, яка стала дороговказом для здобуття державної незалежності.19 серпня 1991 року. Київ, площа Жовтневої революції (нині — Майдан Незалежності). В Москві — державний переворот. Владу захопили «силовики», створено військову хунту ГКЧП, яка хоче зупинити поступ України до державної незалежності. Стривожені кияни зібрались на мітингНародні депутати України першого скликання член Народного Руху України Іван Заєць і член Комуністичної партії України Микола Шведенко обоє підтримали фундаментальні проукраїнські положення Декларації про державний суверенітет. Зокрема, вони голосували за назву країни не «УРСР», а «Україна» — у Декларації вперше в новітній національній історії було вжито слово «Україна» як офіційну назву держави. Їхні голоси були й за перший розділ Декларації «Самовизначення української нації», де відзначалося, що «суверенна національна держава розвивається в існуючих кордонах на основі здійснення українською нацією свого невід’ємного права на самовизначення». Вони обидва підтримали право України на власні збройні сили. А Іван Заєць до того ж як один з ініціаторів Декларації обґрунтовував перед правниками потребу її ухвалення й подав до Парламенту власний варіант Декларації, норма якої щодо права України на внутрішні війська й органи державної безпеки була підтримана Верховною Радою.Послідовно реалізуючи положення Декларації, народні депутати першого скликання внесли зміни до Конституції України, які встановили її пріоритет над Конституцією СРСР і тим самим у конституційному вимірі вже тоді фактично визнали Україну незалежною державою. Згодом ухвалили фундаментальні правові акти, зокрема Закон про економічну самостійність України, які утворили політико-правову основу для проголошення повної державної незалежності України.Одним з перших законів, ухвалених на виконання Декларації, був Закон про повернення в Україну військовослужбовців-українців, які служили в гарячих точках СРСР, поданий народним депутатом України Степаном Хмарою.Згодом Верховна Рада зупинила дію на території України низки актів вищих органів влади СРСР із найважливіших соціально-економічних питань. До юрисдикції України було переведено всі підприємства союзного підпорядкування, обернено з власності СРСР у власність України системні галузеві банки, створено Національний банк України, а наприкінці липня 1991 року припинено сплату податків до союзного бюджету, що означало фінансовий розрив з імперією.

ГКЧП. Акт проголошення незалежності. Референдум. Вихід з СРСР

Україна крок за кроком ішла до повної державної незалежності.27 червня 1991 року, продовжуючи реалізацію положень Декларації всупереч жорсткому тиску Москви, Верховна Рада України (тоді ще УРСР) конституційною більшістю (345 — за) ухвалила безпрецедентне рішення — відклала на невизначений час розгляд проєкту нового Союзного договору, підготовленого Москвою.Це рішення українського парламенту призвело до зриву призначеного на 20 серпня 1991 року підписання в Москві нового Союзного договору, оскільки всі «союзні республіки» (крім країн Балтії та Грузії) вже парафували його проєкт, чим дали згоду на підписання.В Кремлі зрозуміли: підписати новий Союзний договір без України означало б поставити хрест на оновленому Радянському Союзі. Тому напередодні дня підписання, рано-вранці 19 серпня 1991 року, всю повноту влади в СРСР перехопила військова хунта силовиків — ГКЧП (російською — Государственный комитет чрезвычайного положения). Чинного Президента СРСР було відсторонено від влади, на вулиці Москви та інших міст виїхали танки й бронемашини.Спеціальними актами ГКЧП «перебудова, гласність, демократія» були зупинені. Дія конституцій союзних республік була припинена, введено воєнний стан, до Києва прибув заступник міністра оборони СРСР з ультимативною вимогою виконувати рішення й указівки ГКЧП.24 серпня 1991 року. Автор Акту проголошення незалежності багаторічний політвʼязень радянських таборів, народний депутат України Левко Лук’яненко закликає всіх депутатів парламенту, незалежно від їхніх політичних поглядів, голосувати за Акт проголошення Незалежності УкраїниУ драматичні дні Московського заколоту Верховна Рада зібралася 24 серпня 1991 року на позачергову сесію та, здійснюючи Декларацію про державний суверенітет, ухвалила Акт проголошення незалежності України, що ознаменувало відновлення в сучасних геополітичних умовах повної державної незалежності й створення самостійної держави України.Серед тих, хто голосував за Акт проголошення незалежності України, був і народний депутат України першого скликання, член Народного Руху України Іван Заєць. Уродженець Житомирщини із села Лозниця Народицького району, яке після аварії на ЧАЕС, що сталася 26 квітня 1986 року через військові ядерні експерименти Російської імперії, потрапило в радіоактивну Чорнобильську зону й було повністю відселене. Іван Заєць був обраний до Верховної Ради киянами у Святошинському виборчому окрузі, де тоді жив разом із сім’єю.24 серпня 1991 року. Останні консультації Головуючих – Голови Верховної Ради Леоніда Кравчука, першого заступника Голови Іван Плюща, заступника Голови Володимира Гриньова – із депутатами щодо остаточних формулювань тексту Акта проголошення незалежності України.За Акт проголошення незалежності України голосував і народний депутат України першого скликання, член Компартії України Микола Шведенко. Народжений у селі Миколаївка Овідіопольського району Одещини, він був обраний до Верховної Ради луганцями в Станично-Луганському виборчому окрузі, де тоді жив і працював. Станиця Луганська з 2014 року окупована російськими агресорами.Тоді ж, 24 серпня 1991 року, за ініціативи народного депутата України, голови Народної Ради академіка Ігоря Юхновського депутати ухвалили рішення про проведення 1 грудня 1991 року Всенародного референдуму на підтримку Акту проголошення незалежності України.24 серпня 1991 року. 21 година 08 хв. Народні депутати України вносять до сесійної зали Верховної Ради величезний синьо-жовтий прапор. Попереду В’ячеслав Чорновіл та Іван Заєць, за ними — Микола Поровський і Михайло Косів. На передньому плані справа народний депутат України Тарас Стецьків1 грудня 1991 року 90,3 % громадян України в усіх регіонах, разом із Кримом і Севастополем, сказали так Акту проголошення незалежності України, ухваленому Верховною Радою. Не було в Україні жодного міста, села, селища де б голоси «Так, підтримую» були в меншості. А це означало виконання всіх вимог закону СРСР про порядок виходу (чи, як тоді сумно жартували, невиходу) союзної республіки зі складу СРСР.Референдум поставив останню крапку в довгій боротьбі, у глибоко вистражданій, продуманій та організованій роботі з підготування до проголошення незалежності України й самого її проголошення. Він на найвищому — народному — рівні легітимізував створення новітньої української держави.І вже 5 грудня 1991 року у своєму Зверненні до парламентів і народів світу Верховна Рада України першого скликання констатувала факт виходу України з Радянського Союзу, що мало наслідком крах російсько-комуністичної ідеології та швидкий розвал СРСР.

Завдяки чому ЦЕ сталося. І чому сталося саме ТОДІ

Як свідчать факти й документи, спогади учасників тих подій та очевидців, незалежна українська держава постала завдяки трьом головним історичним факторам:Тисячолітня тяглість, спадковість українського державотворення. Непохитна ідея державності, живлена віковічним прагненням до неї попередніх поколінь. Безперервна боротьба мільйонів українців за державну незалежність ціною колосальних людських жертв.Воля українського народу до незалежної держави, виявлена наприкінці 1980-х — на початку 1990-х років, яку реалізувала Верховна Рада України першого скликання й народні депутати України першого скликання, отримавши на те мандат від народу.Послідовна державотворча робота народних депутатів України першого скликання із широким залученням патріотично налаштованих громадян, активних фахівців за незмінної підтримки більшості українського народу. Активна проукраїнська позиція депутатів Народної Ради, підтримана абсолютною більшістю народних депутатів Верховної Ради, зокрема з-поміж комуністів, які почувалися більше українцями, ніж орієнтованими на Росію комуністами.

Підсумок

Проголошення державної незалежності та створення самостійної держави України було глибоко послідовною, а не разовою дією.У прагненні українського народу до державної незалежності була і є спадковість, довга історична тяглість, за якою стояли й стоять покоління борців за незалежність України.Вершинна перемога українського народу, якою стало проголошення державної незалежності й створення незалежної самостійної держави України, відновлення тисячолітньої української державності, крах російської комуністичної ідеології та розвал Радянського Союзу, була здобута не так силою, як розумом, організованістю, важкою творчою працею, опорою на волю народу й непохитну ідею української державності.24 серпня 1992 р. Урочистості з нагоди передачі клейнод Української Народної Республіки Президенту та Уряду України та з нагоди першої річниці Незалежності України. В центрі — сидить Патріарх Київський і Всієї України Мстислав (Скрипник). Справа стоять — Президент України Леонід Кравчук, президент УНР в екзилі Микола Плав’юк та інші особиІ це надає нам життєвих сил і наснаги в нинішньому збройному відстоюванні державної незалежності України та нашої ідентичності, демонструє безперервну тисячолітню тяглість державотворення українського народу й непохитну віру в нашу перемогу.У п’ятому Уряді незалежної України народний депутат України першого скликання Іван Заєць був міністром екології та природних ресурсів. Микола Шведенко в четвертому та п’ятому Уряді незалежної України був міністром рибного господарства України.З початком повномасштабної війни в лютому 2022 року народний депутат України першого скликання полковник Микола Шведенко зі зброєю в руках приєднався до українського війська в протистоянні російській агресії. Він і досі служить у батальйоні «Воля» Добровольчого формування територіальної громади (ДФТГ). Народний депутат України першого скликання Іван Заєць з перших днів повномасштабної війни допомагає Збройним Силам України та виконує активну державницьку просвітницьку роботу.Обоє, як і раніше, стоять на захисті української держави, її суверенітету й незалежності.

Тридцять п’ять років тому українці змогли вирватись із лап Російської імперії. Постала самостійна держава Україна, було відновлено тисячолітню незалежну державність українського народу. З’явилася надія на достойне життя на своїй землі в сім’ї вільних народів Європи і світу.

Чому Росія хоче нас знищити

Відтоді незалежна українська держава стала непробивним муром проти відродження й розширення Російської імперії та її експансії в Європу й у світ. Без України, чию історію росіяни крали, без освічених і працелюбних українців, без українців-воїнів у складі своєї армії Російська імперія існувати не може.Та Російська імперія, хай би як вона себе називала, нікого не відпускає без крові. Московський агресор хоче знищити державну незалежність України, а з нею — українську ідентичність, мову, культуру, духовність. Хоче повернути нас у російське ярмо, щоб заволодіти ресурсами, перетворити українців на рабів та «остаточно розв’язати українське питання».Лише завдяки титанічному подвигу воїнів і колосальному єднанню нації, коли світ давав незалежній Україні «три дні на падіння Києва й два тижні на падіння України» 2022 року, нам вдалося відвернути цей зловісний сценарій і дати відсіч орді.Але ворог сильний і підступний. І своїх планів він не змінив.

Штампи й перекручення правдивої історії

Проте навіть у нинішніх умовах жорстокої війни з Росією в публічному просторі серед частини українського політикуму й громадян поширені неправдиві штампи й перекручення щодо новітньої історії здобуття державної незалежності України.В одному ряду з маразматичними фразами Путіна та його сатрапів, що України немає, що це штучна держава, створена генштабом Німеччини й Владіміром Лєніним, поширюються нісенітниці доморощених «інтелектуалів», що незалежність нібито проголосила «колоніальна адміністрація», тому вона «несправжня», що незалежність нам з неба впала, тому державу треба перезаснувати.Тут і твердження, що Акт проголошення незалежності ухвалили 24 серпня 1991 року «перелякані комуністи», а Радянський Союз нібито розвалили Єльцин, Кравчук і Шушкевич підписанням Біловезьких угод.Ці та схожі фальсифікації легітимізують кремлівські прагнення знищити Україну, заперечують багатовікову тяглість державотворення українського народу й правдиву історію здобуття новітньої державної незалежності.

Тисячолітня й недавня історія Української державності

Український народ має тисячолітню історію державності й досвіду боротьби за неї. За тисячу років ми пройшли велетенський шлях від Скіфії-Сарматії, Київської держави князя-святителя Русі-України Володимира, його сина Ярослава Мудрого й до наших днів.Ніколи не вщухало бажання українців мати власну незалежну соборну державу. Під час української революції початку ХХ століття на українських землях постало декілька національних держав: Українська Народна Республіка (УНР, 1917–1921), Українська Держава (1918), Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР, 1918–1919), Кубанська Народна Республіка (1918–1920). Та всі знищив російський агресор та окупувала російсько-більшовицька імперія, яка згодом назвала себе СРСР.Час перебування України під поневоленням московської комуністично-радянської імперії зла — СРСР — був особливо важким: війни, окупації, масові голодомори, депортації, примусові асиміляції, репресії, тюрми, концтабори…Та українці боролися. У середині ХХ століття це були державники та воїни Карпатської України (1939), Української Держави (1941), воїни Української повстанської армії (1942–1956), дисиденти, правозахисники, політичні в’язні російсько-радянських тюрем і таборів (1960–1990).І тому боротьба українського народу за свободу й незалежність наприкінці 80-х — на початку 90-х років ХХ століття, яка завершилась вершинною перемогою — здобуттям повної державної незалежності й створенням самостійної держави Україна, стала продовженням тисячолітньої боротьби українців за власну незалежну державу.

Боротьба за Українську державність наприкінці 80-х — на початку 90-х років ХХ століття

У той час Російська імперія, яка тоді називала себе Радянським Союзом, зазнаючи поразки в глобальному військово-політичному й економічному протистоянні із Заходом, змушена була після десятиліть терору й репресій послабити режим, цензуру, запровадити елементи демократії та поступово відпускати політичних в’язнів.Працівники Київського Авіазавод та мешканці Києва на демонстрації за демократичний закон про вибори, суверенітет України, права громадянВ Україну з російських концтаборів повернулися й продовжили боротьбу за державну незалежність Левко Лук’яненко, Степан Хмара, В’ячеслав Чорновіл, Олесь Шевченко, брати Михайло й Богдан Горині, подружжя Калинців — Ігор та Ірина, Генріх Алтунян, Богдан Ребрик, Левко Горохівський, Микола Горбаль, Мустафа Джемілєв, Євген Сверстюк, Йосиф Зісельс, Анатолій Лупиніс, Мирослав Маринович, Василь Овсієнко, Зеновій Красівський, Іван Гель, Микола Руденко, Євген Пронюк, Василь Лісовий, Микола Матусевич, Сергій Бабич і десятки їхніх соратників.Своєю незламною позицією вони надихали на боротьбу за незалежність мільйони українців. Державницький, національно-визвольний, національно-культурний, робітничий, молодіжний, екологічний, громадянський рухи заволодівали настроями людей. Провідну роль, особливо на заході й у центрі України, відігравали заснована колишніми політв’язнями Українська Гельсінська спілка й створений у вересні 1989 року Народний рух України. На сході України важливою формою протесту були робітничий і страйковий шахтарський рухи, які від економічних вимог швидко еволюціонували до підтримки ідеї суверенітету й державної незалежності України.Люди відганяли страх, виступали на захист прав, свобод, людської та національної гідності, боролися за державність української мови, відродження духовності, за економічні права, екологічну безпеку — і так скидали із себе російсько-комуністичну облуду.Особливе значення мала боротьба за справедливий закон про вибори. Керівна Комуністична партія вже тоді хотіла нав’язати партійні списки, зарезервувавши собі половину місць у Парламенті для нібито громадських організацій, якими тоді була сама Компартія та її сателіти. Але справедливий виборчий закон вдалося вибороти, що мало величезне значення для подальшої боротьби за державну незалежність України.22 січня 1919 року, перша річниця проголошення державної незалежності Української Народної Республіки (УНР). Софійська площа в Києві. Проголошення Акта злуки Української Народної Республіки із Західно-Українською Народною Республікою (ЗУНР), об’єднання в єдину Соборну державу українських земель. А через 70 років, 21 січня 1990 року трьохмільйонний людський ланцюг з національними прапорами і гаслами, довжиною більше 700 кілометрів від Івано-Франківська, через Стрий (з відгалуженням на Закарпаття до Ужгорода), Львів, Тернопіль, Рівне, Житомир з величезним мітингом на Софійської площі показав прагнення українців до державної незалежності і єдності Українських земель.21 січня 1990 року, напередодні 72-ї річниці проголошення державної незалежності УНР (22 січня 1918 року) і 71-ї річниці Дня злуки — об’єднання ЗУНР і УНР в єдину соборну Українську державу (22 січня 1919 року), організований Народним рухом тримільйонний людський ланцюг з національними прапорами й гаслами довжиною понад 700 кілометрів від Івано-Франківська, через Стрий (з відгалуженням на Закарпаття до Ужгорода), Львів, Тернопіль, Рівне, Житомир до Софійської площі в центрі Києва показав прагнення українців до державної незалежності та єдності українських земель.Читайте також: Декларація про державний суверенітет України та боротьба за неї На цьому тлі навесні 1990 року відбулися перші в СРСР демократичні вибори до Верховної Ради Української РСР. У 450 виборчих мажоритарних округах на альтернативних засадах у жорсткому протистоянні кандидатів були обрані народні депутати УРСР дванадцятого скликання — останнього в радянській Україні й першого в історії незалежної держави Україна. У виборах взяли участь 85 % виборців, що становило 31 мільйон осіб, а склад Верховної Ради оновився на 90 %.Уперше за сім десятиліть новітньої української історії депутати Верховної Ради не були призначені згори керованою з Москви Комуністичною партією. Кожен з них, незалежно від політичних уподобань, особисто боровся і був обраний громадянами — виборцями свого округу, де зазвичай жив і працював і сам кандидат, і його сім’я. Тому абсолютна більшість депутатів дорожила довірою виборців і прагнула її виправдати.15 травня 1990 року новообрана Верховна Рада Української РСР розпочала роботу на постійній основі, а не дводенними сесіями двічі на рік, як раніше. Саме цьому скликанню Верховної Ради судилося «поховати» УРСР і одночасно «народити» самостійну незалежну державу Україна.15 травня 1990 року. Зал засідань Верховної Ради. Народні депутати слухають доповідь Голови ЦВК, який відкрив перше засідання новообраної Верховної Ради Української РСР дванадцятого скликання і повідомив, що Верховна Рада є законно обраною і правомочною. Тут і далі фото: Олександр Клименко, Олексій Хилюк

Опозиція та більшість

У Парламенті сформувалися дві великі депутатські групи. 8 червня 1990 року заявила про своє створення опозиційна Народна Рада зі 125 депутатами. Основою Народної Ради став Демократичний блок, депутатів якого на виборах підтримували Народний рух України, Українська Гельсінська спілка, Зелений світ, Товариство «Меморіал», Товариство української мови імені Тараса Шевченка, Громадянський фронт, робітничі та шахтарські страйкові комітети Донбасу. До Народної Ради також увійшла більшість депутатів Демократичної платформи в Компартії України, утвореної напередодні виборів.До складу Народної Ради увійшов і 37-річний Іван Заєць, науковий співробітник Інституту економіки Академії наук України, член Народного руху України, один із його фундаторів. Народним депутатом його обрали виборці Святошинського виборчого округу № 17 міста Києва, де Іван Заєць змагався з двадцятьма трьома іншими кандидатами й переміг у другому турі, отримавши 59,96 % голосів виборців.28 червня 1990 року про офіційне оформлення оголосила парламентська більшість «За суверенну радянську Україну». З 380 депутатів-комуністів у Верховній Раді в згадану більшість увійшло лише 239 осіб. Частина комуністів, які залишилися позафракційними, пізніше створили інші депутатські групи: «Незалежні», «Земля і воля», «Аграрії», «Промисловці».В центрі —народний депутат України Олесь Шевченко (місто Київ) дискутує з Анатолієм Матвієнком — членом Президії, головою Комісії з питань молоді та спорту (Вінницька область).35-річний Микола Шведенко, член Компартії України, директор Луганського обласного виробничого рибокомбінату, увійшов до складу депутатської більшості «За суверенну радянську Україну». Народним депутатом його обрали виборці Станично-Луганського виборчого округу № 72 Луганської області, де Микола Шведенко змагався з трьома іншими кандидатами й переміг у другому турі, отримавши 62,18 % голосів виборців.Більшість, яку в народі називали «Група 239» за кількістю її членів, політично не була однорідною. Частина депутатів, крім запеклих ортодоксів, досить швидко почала перейматися державницькими, національно-демократичними ідеями, почуваючись більше українцями, а не орієнтованими на Росію комуністами.Тому комуністи, формально переважаючи кількісно й адміністративно (а це були переважно керівники міністерств, відомств, великих підприємств, установ, організацій, колгоспів, радгоспів, відповідальні працівники партапарату), не домінували в Парламенті. До того ж завдяки суспільній підтримці й справедливій позиції першого Голови Верховної Ради Володимира Івашка опозиція пропорційно кількості депутатів у Народній Раді отримала керівництво в семи з двадцяти трьох парламентських Комісіях, голови яких стали членами Президії Верховної Ради, що мала тоді значні владні повноваження.Опозиційні депутати, серед яких особливий авторитет мали колишні політв’язні російсько-радянських концтаборів, уміло використовували методи парламентської боротьби для пропагування державницьких цілей і роз’яснення їх політичним опонентам. Дискусії в Парламенті завдяки прямій трансляції роботи Верховної Ради першими каналами українського радіо й телебачення безпосередньо впливали на настрої українців і, за словами третього Голови Верховної Ради Івана Плюща, «творили незалежну Україну». Своєю чергою, процеси, що відбувалися в суспільстві, постійні мітинги тисяч людей біля будівлі Верховної Ради, державницьке налаштування значної частини новообраних органів місцевої влади сильно впливали на позицію парламентарів під час обговорення доленосних для України питань.Народні депутати України — колишні політв’язні в оточені людей із квітами. Зліва направо — Левко Горохівський, Олесь Шевченко, Левко Лук’яненко, Степан Хмара, Михайло Горинь, Богдан Ребрик, Ірина Калинець, В’ячеслав Чорновіл, Богдан Горинь, Генріх Алтунян, Михайло Косів.Тому від самого початку роботи нова Верховна Рада під впливом державницьких, національно-демократичних ідей і суспільних настроїв послідовно рухалася до проголошення суверенітету й державної незалежності України.Продовження за посиланням.

У Києві на Національному військовому меморіальному кладовищі відбулось урочисте перепоховання полковників Армії Української Народної Республіки, видатних політичних діячів, лідерів ОУН Андрія Мельника і Євгена Коновальця. На урочистостях були присутні президент України Володимир Зеленський та інші очільники держави. Про ці події у відкритому доступі є чимало інформації, фото- та відеоматеріалу.Під час поховання обох українських військових діячів було дотримано традицій Армії Української Народної Республіки: на труні лежали головний убір і шабля, які фігурують на багатьох фото з цих урочистих подій.Ще під час перепідготовки до перепоховання постало питання: а яка, власне, шапка має лежати на труні у Євгена Коновальця й Андрія Мельника? Бо шапка зі шликом, або велика кудлата папаха, для формування січових стрільців, які вони очолювали, взагалі не характерна. Мазепинка теж була відкинута, бо ж січові стрільці носили кашкети, або, в урочистих випадках — так звані каски Адріана франко-бельгійського зразка. Водночас на всіх фото того часу (звісно, чорно-білих, бо інших не було) Андрій Мельник і Євген Коновалець фігурують у кашкетах. Тому спеціально для цих урочистих заходів було виготовлено два синьо-жовті кашкети.Фотографії з перепоховання Андрія Мельника з синьо-жовтим кашкетом на труні пройшли майже непоміченими. Проте головний убір цих кольорів на труні Євгена Коновальця викликав жваве обговорення серед поціновувачів української мілітарної історії. Бо з 1990-х років (і передусім завдяки саме моїм розвідкам, статтям та працям) вважається, що синьо-жовтий кашкет — це лише уніформологічна відзнака 1-го Українського козацького полку імені Богдана Хмельницького (або просто Богданівського).Читайте також: «Синодик Славних Лицарів»: як ховали та вшановували загиблих вояків Армії Української Народної Республіки Тому я хотів би розглянути це питання детальніше. Синьо-жовтий кашкет дійсно вперше з’явився у травні 1917 року у 1-му Українському полку імені Богдана Хмельницького, але з часом став приналежністю всіх військових частин Центральної Ради, а невдовзі — й Армії УНР. І широко використовувався вояками УНР аж до 1924 року.Перша публікація у газеті «Нова Рада» від 29.11.1917 про формування «Галицького куреня» у складі 1-го Українського запасного полку, старшини якого носили синьо-жовті кашкети.Формування січових стрільців Євгена Коновальця також нерозривно пов’язане з полком імені Богдана Хмельницького. Просто про цю частину історії практично ніхто не знає.Спочатку існував лише один український полк (Богданівський), представники якого носили синьо-жовті кашкети. Невдовзі з нього виділилась іще одна частина — 1-й Український запасний полк. І його старшини, а слідом за ними й патріотично налаштовані козаки, теж виготовляли собі синьо-жовті кашкети. Найздібніші юнаки з обох полків вступили до 2-ї Київської школи прапорщиків, незабаром перетвореної на 1-шу Українську школу ім. Богдана Хмельницького — і вони теж носили синьо-жовті кашкети. Достеменний факт, що саме в таких кашкетах юнаки та старшини охороняли Центральну Раду, а козаки 1-го Українського запасного полку займали різні державні інституції у Києві наприкінці жовтня 1917 року.Потім з 1-го Українського запасного полку було виділено 3-й Сердюцький полк імені гетьмана Петра Дорошенка, і він теж «успадкував» синьо-жовті кашкети. А слідом за ним — і інші частини так званої Сердюцької дивізії, до якої належали як Богданівський, так і Дорошенківський полки.Курінь січових стрільців, який спочатку офіційно називався просто «Галицький» (навіть не «Галицько-Буковинський»), почав створюватись у 1-му Українському запасному полку, а невдовзі вийшов з його складу та перебував у 3-му Сердюцькому ім. Гетьмана Петра Дорошенка полку.29 листопада 1917 року (за старим стилем) провідний український часопис того часу «Нова Рада» повідомляв про формування січових стрільців: «Галицький курінь. При першому запасному українському сердюцькому полкові організувався курінь з галичан, буковинців і угорських українців. Незабаром цей курінь буде присягати на вірність Українській Народній Республіці».Ще за кілька днів була опублікована ось яка інформація: «При Сердюцькому Дорошенківському полку наказано сформувати “Галицький Січовий Курінь” із полонених військових та біженців галичан-українців. Офіцерами цього куріня можуть бути тільки українці-галичане, командіром же куріня призначено українця не з числа полонених, члена Всеукр. Ради В. Депут. Поручика Грицька Лисенка».

Чи могли носити синьо-жовті кашкети окремі старшини січових стрільців?

Звісно, бо, по-перше, синьо-жовті кашкети були неодмінною формою одягу полків, при яких вони формувались і до складу яких організаційно належали до лютого 1918 року.Андрій Мельник вірогідно у синьо-жовтому кашкеті (жовтий на старих фото завжди виглядає чорним), фото 1919 року, коли він, вочевидь, був деякий час начальником штабу Армії УНРПо-друге, це видно з фотографій того часу (бо документів з часів формування київських січових стрільців практично не збереглося, і навіть спогадів украй обмаль). Фотографії — чорно-білі. На їх дослідження, особливо в контексті кольороподілу, пішло багато десятиліть. Але всі дослідники кінець-кінцем зійшлися в одному: на старих фотографіях, що друкувалися зі скляних негативів, жовтий виходив майже чорним, блакитний — світло-сірим, синій — темно-сірим. А буває, що на фотографіях поганої якості ці кашкети виглядають просто чорними. Але в порівнянні з польовими кашкетами стає зрозумілим, що вони кольорові.На відомому портреті Андрія Мельника у головному уборі з круглою кокардою, який датується 1919 роком, — однозначно саме синьо-жовтий кашкет. На групових фотографіях деяких підрозділів січових стрільців початку 1918 року ми чітко бачимо як захисні польові (зелені), так і значно темніші — кольорові кашкети. Вочевидь, вони теж синьо-жовті.Збереглося чорно-біле фото ще одного найближчого соратника Євгена Коновальця — сотника Миколи Сціборського, яке датується 1921–1922 роками. Він був ад’ютантом 1-го Лубенського кінного полку імені Максима Залізняка. Офіційною відміною цією частини були блакитно-жовті кашкети з білими випушками. Однозначно, Сціборський на фото саме в такому.Сотник Микола Сціборський у блакитно-жовтому кашкеті з білими випушками свого 1-го Лубенського кінного ім. Максима Залізняка полку. Його петлиці з відзнаками сотника також були жовтого кольору (приналежність кінноти). На фото вони вийшли чорнимиОтже, військові та політичні соратники Євгена Коновальця — Андрій Мельник і Микола Сціборський — носили синьо-жовті кашкети, і в курені Січових стрільців 1918 року вони також використовувалися. Крім того, такий головний убір залюбки замовляли та носили й інші вояки Армії Української Народної Республіки — як своєрідний «бренд».Отже, синьо-жовтий кашкет — це головний убір, який може символізувати й уособлювати всю Армію Української Народної Республіки, а не лише якесь одне формування. Саме тому для урочистостей, присвячених перепохованню на батьківщині Андрія Мельника та Євгена Коновальця, й було виготовлено синьо-жовті кашкети.Січові стрільці, що охороняли Центральну Раду під час відступу з Києва у лютому 1918 року. На вояках: папахи, польові кашкети, а також кольорові, вочевидь, синьо-жовті.Нині обидва кашкети передані до Національного військово-історичного музею України й далі використовуватимуться для різних урочистих заходів, присвячених боротьбі за Державність, у 1917–1924 роках.