Search trend "День Києва 2024"

Про це й не тільки писали світові ЗМІ станом на ранок 8 липня.Трамп запевнив, що дасть більше зброї УкраїніЗустріч Володимира Зеленського з Дональдом Трампом на саміті НАТО, фото: gеttyіmаgеs Чи не всі світові медіа звернули увагу на заяву президента Дональда Трампа, що США відновлять і надішлють Україні ще більше зброї. "Вони повинні мати змогу захистити себе", – сказав Трамп про Україну через кілька днів після того, як Білий дім заявив про припинення деяких поставок зброї до Києва, відзначають у Тhе Wаshіngtоn Роst. Президент США також додав, що українці "повинні мати змогу захистити себе", бо зараз вони зазнають "дуже сильного удару". Трамп додав, що нова доставка включатиме "передусім оборонну зброю", зазначивши, що "так багато людей гине в цьому безладі". Речниця Білого дому Анна Келлі минулого тижня заявила, що Міністерство оборони вирішило призупинити деякі поставки до України після того, як перевірка виявила низькі американські військові запаси."Президент, який наполягав на більш дипломатичному підході до Володимира Путіна, ніж його попередник, президент Джо Байден, повторив свої коментарі останніх днів про розчарування Путіним", - зауважують у виданні.Трамп і Путін поговорили телефоном у четвер, і після цього Трамп заявив, що "не досяг жодного прогресу з ним".За словами СNN, деякі американські чиновники натякнули, що перегляд допомоги Україні частково пов'язаний з прагненням Пентагону зосередитися на Китаї та бути готовим до потенційного майбутнього конфлікту в Тихому океані."За вказівкою президента Трампа Міністерство оборони надішле Україні додаткову оборонну зброю, щоб гарантувати, що українці зможуть захистити себе, поки ми працюємо над забезпеченням міцного миру", – заявив у понеділок головний речник Пентагону Шон Парнелл. – Наша система оцінки військових поставок президентом США по всьому світу залишається чинною та є невід’ємною частиною наших оборонних пріоритетів "Америка понад усе".У Nеw Yоrk Тіmеs кажуть, що минулого тижня серед боєприпасів та ракет, поставки яких були призупинені до Україні після переоцінки Пентагону, були 155-мм артилерійські снаряди, системи ППО Раtrіоt, керовані реактивні системи залпового вогню, зенітно-ракетні комплекси Stіngеr, АІМ-7 та Неllfіrе.У виданні зауважують, що думка Трампа змінилася через безперервні повітряні атаки росіян на мирні міста України.У Роlіtісо додають, що зупинені поставки частини американської військової допомоги Україні можуть відновитися після "серії зустрічей на високому рівні в Італії та Україні протягом наступного тижня".У виданні кажуть, що США натякнули Києву, що поставки інженерного обладнання та деякої бронетехніки незабаром відновляться, хоча терміни поки що не називаються.Чергове "загадкове самогубство" топчиновника у Москві фото: gеttyіmаgеs Тим часом звільненого міністра транспорту Росії знайшли мертвим у його машині з вогнепальним пораненням, пишуть у Rеutеrs. Основна гіпотеза полягає в тому, що він покінчив життя самогубством, повідомили державні слідчі в понеділок, через кілька годин після того, як Володимир Путін звільнив його. За словами видання, політичні аналітики швидко висловили думку про те, що Романа Старовойта могли звільнити у зв'язку з розслідуванням корупції в регіоні, яким він колись керував. Це розслідування зосереджено на тому, чи були належним чином витрачені 19,4 мільярда рублів (246 мільйонів доларів), виділені у 2022 році на зміцнення кордону Росії з Україною в Курській області, чи частина цих коштів була розкрадена."Різні російські ЗМІ з посиланням на джерела в правоохоронних органах повідомили, що поруч з його тілом було знайдено пістолет, що належав Старовойту, який був розлучений і мав двох дочок. Деякі російські ЗМІ, посилаючись на джерела в правоохоронних органах, також повідомили, що його тіло з вогнепальним пораненням голови було знайдено в кущах біля його автомобіля Теslа, а не в самому автомобілі", - пишуть у Rеutеrs.До призначення міністром транспорту у травні 2024 року Старовойт майже п'ять років обіймав посаду губернатора Курської області.У СNN додають, що на запитання журналістів про причини звільнення Старовойта речник Кремля Дмитро Пєсков заперечив, що це пов'язано з "браком довіри", але він не навів жодної іншої причини."Звільнення відбулося на тлі багатоденних перебоїв у авіасполученні в Росії. Федеральне агентство повітряного транспорту Росії заявило, що протягом вихідних та понеділка було скасовано 485 рейсів, 88 перенаправлено та 1900 затримано. Агентство заявило, що скасування було пов'язане з "зовнішнім втручанням", не надавши жодних подробиць. Хоча Міністерство оборони Росії заявило, що за той самий період "було перехоплено понад 400 українських далекобійних безпілотників", - пишуть у СNN.Власне на цьому моменті наголошують у Роlіtісо, Путін звільнив міністра транспорту після того, як Україна паралізувала російське авіасполучення, що коштувало мільярдів рублів. Тобто основна причина може бути в цьому, а не в корупції за часів губернаторства. Цікаво те, що у понеділок помер ще один чиновник Міністерства транспорту: 42-річний Андрій Корнійчук, який працював у Федеральному агентстві залізничного транспорту. Російські державні ЗМІ повідомили, що Корнійчук помер на своєму робочому місці, ймовірно, від "гострої серцевої недостатності", тому "немає жодних ознак того, що ці смерті пов’язані між собою".Рибальські сітки стають найкращим захистом від ворожих дронів У Nеw Yоrk Тіmеs написали репортаж, як Україна використовує рибальські сіті для лову російських дронів. Завдяки своїй щільності ці сітки можуть заплутувати пропелери дронів. Це простий, але ефективний контрзахід, який відображає, як низькотехнологічні засоби можуть притупити високотехнологічну зброю у війні, пишуть у виданні.Сіті розтягують над дорогами, що ведуть до гарячих точок на східному фронті України, над військовими блокпостами та артилерійськими позиціями. Їх шиють у містах, віддалених від фронту, або ж доставляють із скандинавських портів, як подарунки рибалок, яким вони більше не потрібні."Тепер Київ планує покрити ключові дороги вздовж усієї лінії фронту сітками, створивши те, що солдати називають "сітчастими коридорами", які забезпечать безпечніший проїзд транспортних засобів. Проєкт поступово змінює ландшафт прифронтової зони України. Дороги, колись обсаджені траншеями та колючим дротом, тепер також задрапіровані сіткою, підвішеною на кабелях, натягнутих між стовпами. Проїзд крізь них відчувається як в'їзд у напівпрозорий тунель", - відзначають у Nеw Yоrk Тіmеs.У виданні додають, що військові машини також були модернізовані сітками, а деякі навіть мають клітки з сітки, що нагадує транспорт з фільмів про "Шаленого Макса". Клітки змушують дрони вибухати за кілька десятків сантиметрів від транспортного засобу, мінімізуючи удар.А у Rеutеrs також відзначили, що Росія посилює атаки на українські призовні пункти. Понеділкові атаки пошкодили призовні пункти в обласних центрах Харкові та Запоріжжі. Це сталося через день після того, як російський безпілотник атакував призовний пункт у Кременчуці. А минулого тижня російські атаки були спрямовані на призовні пункти в Полтаві, а також на рідне місто президента Володимира Зеленського – Кривий Ріг.У своєму щоденному брифінгу в понеділок Міністерство оборони Росії підтвердило, що завдало ударів по призовних пунктах.У виданні додають, що серія атак спонукала вербувальні центри розпорошити частину особового складу та тимчасово призупинити роботу на пошкоджених місцях, однак мобілізація триває.Читайте також: Стримати РФ: скільки потрібно протипіхотних мін і чому вчить досвід Кореї

Трагічна подія вразила усіх українців, а кияни масово кинулись на допомогу персоналу й пацієнтам.Еспресо поговорив із Сергієм Чернишуком – дитячим анестезіологом із багаторічним стажем, який із 2021 року працює медичним директором НДСЛ "Охматдит". 8 липня 2024 року на момент удару він перебував за 20 метрів від епіцентру вибуху.Сергій Чернишук - медичний директор НДСЛ "Охматдит", фото: fасеbооk.соm/ndslоhmаtdyt"Все було в диму і вогні, перше, що побачив – загибла колега""Той ранок був дуже напружений. Через те, що оповіщення про повітряну тривогу було дуже часто, я, на жаль, не відстежив, чи вона реальна. Зазвичай усі слідкують за повідомленнями на Теlеgrаm-каналах, але цього разу я не мав такої можливості, було дуже багато роботи. І лише почувши вибухи, зрозумів, що тривога реальна. Це була робота ППО", – пригадав Сергій Чернишук.У той момент лікар був поруч із корпусом, у який безпосередньо влучила ракета. Каже, пощастило, що це була не перша ракета,  адже попередні збила ППО."Це дало буквально хвилину-другу, щоб перебігти до адміністративного корпусу, в імпровізоване укриття — підвальне приміщення. В момент влучання я був у цьому укритті, приблизно за 20–30 метрів від епіцентру вибуху. Приміщення було напівпідвальне, з вікнами на рівні ніг. Від вибухової хвилі всі вікна вилетіли, двері у коридор повибивало. У перші секунди ми й уявити не могли, що ракета могла влучити прямо в дитячу лікарню.Медичний працівник дивиться крізь вікно пошкодженої операційної на людей, які розчищають завали в будівлі однієї з найбільших дитячих лікарень України, "Охматдит", частково зруйнованій російським ракетним ударом 8 липня 2024 року в Києві, фото: Gеtty ІmаgеsПриблизно через хвилину чи дві (хоч важко сказати точно, бо час тоді тягнувся вічністю) я вийшов надвір. Побачив жахливу картину руйнувань. Перше, що впало в очі – моя колега, яку, на жаль, відкинуло вибуховою хвилею в бік вікна адміністративного корпусу. Вона загинула. Це було перше, що я побачив", – пригадує трагічний день лікар Чернишук, – Я почав обходити корпус з боку руйнувань, і картина була ще страшнішою. Стало ясно, що пошкоджений не лише один корпус. З першого погляду здавалося, що зруйнована вся лікарня. В іншому корпусі — пожежа, в новому корпусі — зруйнований фасад. Все виглядало катастрофічно. Неможливо було зрозуміти, що з людьми: з персоналом, з пацієнтами".Після побаченого відразу кинувся телефонувати колегам, але зв’язок майже не працював. Wі-Fі також зник, оскільки ракета зруйнувала електропідстанцію, розташовану між новим корпусом і корпусом токсикології. Вся лікарня залишилася без світла."Я побіг до приймального відділення невідкладної допомоги, розуміючи, що саме туди вестимуть поранених. Там ситуація була не така критична. Але електроенергії не було, все було в диму й пилу, бо ж вибухова хвиля пройшла через увесь новий корпус. Дихати було важко, майже нічого не видно. Чесно кажучи, перші хвилини після вибуху — це був повний хаос. Ніхто не розумів, що саме сталося, які втрати, і що робити в першу чергу. Усі були просто в шоці", – розповідає Сергій Чернишук.На щастя, додає, більшість пацієнтів на момент влучання вже перебувала в укриттях, тому серед пацієнтів, навіть у корпусі, в який влучила ракета, не було загиблих, а поранення були незначними."На жаль, серед наших співробітників була одна загибла — лікарка Світлана Лук’янчук. Ще кілька працівників отримали важкі травми. Зокрема, старша медсестра відділення гострих інтоксикацій, у неї була велика крововтрата, тяжкі ушкодження, але, справжнє диво –  її вдалося врятувати. Серед пацієнтів і батьків серйозних травм вдалося уникнути завдяки злагодженим діям персоналу. Навіть у відділеннях реанімації, звідки неможливо евакуювати пацієнтів у підвал, ми застосовували правило "двох стін" — максимально відкотили ліжка від вікон. Це теж допомогло уникнути травм", – каже лікар.Лікар-нефролог Світлана Лук'янчук, вбита російським ракетним ударом по лікарні "Охматдит" 8 липня 2024 року, фото: міський голова Львова Андрій Садовий в Теlеgrаm"Поранених медиків доводилося змушувати звернутися по допомогу"Медик розповідає, що мали план на випадок ракетної атаки, проходили тренування, але до всього підготуватися неможливо. Тим більше важко було повірити в прицільний удар по дитячій лікарні."Ми розглядали сценарії локальних катастроф, у межах одного корпусу. Те, що ракета одночасно виведе з ладу три найбільших лікувальних корпуси, уявити собі було важко. Тому сказати, що ми були повністю готові, не можна. В один момент ми втратили все: електроенергію, зв’язок, водопостачання. У новому корпусі все це було пов’язано з електрикою, яку забезпечувала зруйнована підстанція".У цей момент, пригадує, дуже виручила самоорганізація відділень. "Центрального керування не було через повну відсутність зв’язку. Особисто мені довелось багато бігати між корпусами, щоб дізнатися, що з тими відділеннями, які не могли бути евакуйовані. Насамперед це реанімація та операційний блок. У нас є чітке правило: під час повітряної тривоги ми не починаємо планових операцій, щоб уникнути таких ситуацій. Але якщо тривога застає вже під час хірургічного втручання — перервати його не можна. Операцію потрібно завершити. Евакуювати пацієнта з операційного столу в укриття неможливо. Саме тому мене найбільше непокоїли ті відділення. Але, на щастя, і там вдалося уникнути серйозних травм. Катастрофічних травм ані серед персоналу, ні серед пацієнтів не було", – наголошує медичний директор "Охматдиту".У корпусі, в який влучила ракета, розташовувалися два відділення: гострих інтоксикацій та хронічних інтоксикацій.Відділення хронічних інтоксикацій опікувалося пацієнтами з хронічною нирковою недостатністю. Це діти, які потребували постійного гемодіалізу і чекали на трансплантацію нирки, зазвичай від трупного донора. Більшість із них з інших регіонів, і вони фактично жили в лікарні, очікуючи свого шансу.Відділення гострих інтоксикацій — це, по суті, реанімація. Тут лікують найважчих пацієнтів із гострою нирковою або печінковою недостатністю, які потребують екстракорпоральних методів, зокрема гемодіалізу."Ракета влучила безпосередньо в реанімаційний зал. На щастя, у той момент там перебувало лише троє пацієнтів, хоч зазвичай там 8-10, іноді навіть більше. Це теж стало фактором, який врятував життя: троє пацієнтів і їхній стан дозволяв нам евакуювати їх до укриття. Якби серед них були люди на апаратах ШВЛ або в дуже тяжкому стані, ми могли би не встигнути їх врятувати".На запитання, що найбільше запам’яталося з того страшного дня Сергій Чернишук каже, що закарбувались у пам'яті лікарі та медсестри, які навіть з пораненнями не покинули робочого місця, а продовжували надавати допомогу."Деяких доводилося буквально змушувати звернутися по допомогу. Люди були на адреналіні, в шоці, не завжди усвідомлювали свій стан. Я бачив хірургів, які з травмами, у порваному одязі, продовжували ходити між відділеннями, допомагати, координувати. І це, мабуть, те, що врятувало лікарню – людська витримка, рішучість і бажання допомогти іншим, навіть коли самому боляче", – каже лікар.Люди розчищають завали будівлі однієї з найбільших дитячих лікарень України, "Охматдит", частково зруйнованої російським ракетним ударом 8 липня 2024 року в Києві, фото: Gеtty Іmаgеs"Найскладніше завдання — евакуація онкохворих дітей"Пів години після обстрілу приїхали міністр охорони здоров’я Віктор Ляшко, тодішня очільниця Департаменту охорони здоров’я Києва, керівництво ДСНС. Вони допомогли створити штаб і налагодити процес евакуації."Знаєте, цікаво, як працює пам’ять. Сьогодні я спілкувався з журналісткою, вона показала мені пряме включення, яке вела буквально за дві години після прильоту. І під час того ефіру відбувся ще один вибух, спрацювало ППО, усі побігли в укриття. Я був вражений, бо зовсім не пам’ятаю, щоб чув якийсь вибух після основного удару. А виявляється, атака тривала, я цього не зафіксував, настільки був зосереджений на тому, щоб організувати процес. Чесно кажучи, якби ми залишилися самі, адміністрація лікарні фізично не впоралась би. Усі були в стані шоку, а дехто, думаю, навіть міг мати ознаки легкої контузії".Найбільшим викликом, пригадує медичний директор "Охматдиту" була евакуація дітей з онкологічними захворюваннями, оскільки це – дуже специфічна категорія пацієнтів. "Їх не можна просто перевести в будь-яке інше відділення. Потрібні спеціальні умови, обладнання, персонал.Майже 100 таких місць треба було знайти негайно. І завдяки злагодженій роботі Міністерства охорони здоров’я, департаменту міста, ДСНС, швидкої допомоги нам це вдалося. Кожен випадок тоді був винятковий. Ми обговорювали буквально поіменно кожного онкопацієнта, особливо тих, хто перебував в реанімаціях чи потребував інтенсивної терапії. Технічної можливості зробити повноцінні виписки не було, тому ми телефоном передавали лікарям усю необхідну інформацію, щоб пацієнти не втратили доступ до лікування", – додав фахівець.Що вдалося відновитиЯкщо говорити про медичну допомогу, то сьогодні всі сервіси, які медики надавали до обстрілу, вже відновлені, розповідає меддиректор "Охматдиту". Каже, що почали повертатися до роботи буквально за чотири дні після трагедії. "Атака була в понеділок, а в п'ятницю ми вже прийняли назад онкопацієнтів. Через тиждень відновили невідкладну хірургію. А за два тижні — повністю відновили роботу стаціонару. Найскладніше було з гемодіалізом для пацієнтів з хронічною нирковою недостатністю — це єдиний сервіс, який нам не вдалося швидко повернути. Але вже за кілька місяців відкрили нову діалізну залу на базі поліклініки. За підтримки німецької організації змогли провести ремонт. Тепер і ці пацієнти отримують необхідну допомогу в амбулаторному режимі", – підсумовує Чернишук.Єдине відділення, яке досі частково працює поза межами "Охматдиту"  це –  трансплантація кісткового мозку. "Зараз воно функціонує на двох локаціях: частково в нас, частково — на базі іншої київської лікарні. Бо спеціальні бокси для пацієнтів із нульовим імунітетом поки не відновлені. Це палати з окремою вентиляцією, які мають працювати ідеально, бо будь-яке інфікування може бути смертельним. Тож це – наша першочергова ціль у процесі відбудови", – розповідає Сергій Чернишук.Навіть попри такі складні умови у 2024 році у НДСЛ "Охматдит" зробили рекордну кількість трансплантацій кісткового мозку. Розповідають, що це найвищий показник в Україні серед усіх медзакладів, включно з дорослими. А попри втрату понад 100 ліжок за 2024 рік, "Охматдит" пролікував більше пацієнтів, ніж у 2023-му.

Клопотенко: Підводка цікава, провокативна відразу. А чим провокативна? Одразу за олів'є ми набралися хейту, що не можна забирати у людей минуле, бо олів'є – це минуле. Тому я про нього намагаюся менше говорити, бо сенсу немає. На початку повномасштабного вторгнення більшість українців кинулися шукати себе. Ті, хто, можливо, не мав якогось коріння і тяглості, кинулися до українського. Тепер є певний відкат з тими деколонізацією і декомунізацією. А що з деолів'єзацією і детевтелізацією? Насправді відкату немає. Це лише за відчуттями так, бо немає прогресу. Грубо кажучи, якщо раніше кожен день всі щось шукали, то зараз цього трошки менше робиться, і здається, що ми скатуємося назад. Насправді ні. Зараз ми маємо, як на мене, реальну Україну. Той, хто їсть їжу Радянського Союзу, – це не є погано, це просто така ситуація. Вчора я їхав в потязі, хтось там кричав, що любить українську мову, просто нею не говорить. Я думаю, що нам треба прийняти, що це і є Україна. На початку це була якась трансформація, потім був період стабілізації, а зараз вже етап, коли нам треба визнати, що оце є Україна – з такими вподобаннями. Хтось любить той Київський торт і буде його їсти. Хтось любить оці страви, які я не можу називати, типу солянки і ще чогось. Але ти нічого вже з цим не поробиш, от є така фундаментальна ситуація. Багато людей досі не говорить українською. Це не окей, але нічого ти вже з цим не поробиш. Треба хіба з цим працювати зараз. Насправді що з їжею, що з культурою відбувається одне і те саме. Тут суспільство зробило вже дуже багато, але зараз для того, щоб цей трек продовжувався, треба, по-перше, освіта, а по-друге, позиція держави. Потрібно все більше популяризувати культуру, говорити про ту саму їжу, про епоху Радянського Союзу, і мати якийсь бренд України у світі. Згадуючи Україну, кожна людина має знати, що це не лише війна, а культурні діячі, одяг, мова, їжа. Треба цей бренд створити, щоб будеш популяризувати правильні цінності. Це такий вектор, під який треба перенавчати вже нове покоління. Його треба навчати таким цінностям, про які ми всі мріємо і хочемо. Бо покоління старе, яке сформоване в інших умовах, дуже важко змінюється і навряд чи вже зміниться. Але нове покоління точно треба, щоб було з абсолютно іншими цінностями.Євген Клопотенко, фото: fасеbооk/yеvhеn.klороtеnkоТо олів'є коли-небудь зникне з меню українця? Зникне. Років через 40. Це два покоління. Мені 38 років, я народився в Радянському Союзі. У 1991 році стався розпад Союзу, але лише документально. У головах багатьох людей нічого не змінилось. Навіть я пам'ятаю цей смак бідності – хліб з цукром. З однієї сторони, це смачно, бо це спогади, а з іншої сторони, у мене просто не було вибору. Люди, яким зараз 30 років і вони були народжені в Незалежній Україні, все одно ще мають спадок в голові Радянського Союзу, бо все одно їли цю їжу. Ну а вже ті, кому десь 15 років зараз, вже зараз мають змогу їсти базилік або про нього чути принаймні. Вони вже не бояться слова "дубайський шоколад". Це покоління вже може обирати. Воно формує інші смакові звички. Звичайно, в них точно від батьків ще лишиться оцей фльор "майонез в роті". Це ж більше не про їжу, а про спогади. Багато людей не зіставляють їжу і культурну тяглість. Бо для них їжа – це їжа. Дехто каже: "Відстань від цього олів'є, я буду його їсти". А я кажу: "Їж, але просто знай, що це їжа радянського періоду". олів'є, фото: gеttyіmаgеsАле зараз ще люди скажуть, що олів’є – це ж дешевше, ніж, наприклад, авокадо чи спаржа.Дешевше. Порахуйте, скільки коштує авокадо й олів'є, і все зрозумієте. Однак не проблема саме в олів'є, ми так само можемо говорити про окрошку і солянку. Це все одна велика структура. Справа не у грошах. Це просто про любов до минулого. Це про їжу минулого. У нас зараз таке кулінарне міжсезоння, бо Великдень відійшов вже, а Різдво ще не настало. Але для великої кількості українців оцей радянський Новий рік завжди був важливішим за Різдво. Частина людей мала в минулому олів'є чи бутерброди зі шпротами на новорічний стіл, а для частини є узвар на Різдво, кутя, вареники. У вашому дитинстві за СРСР яке свято було головним і зараз що святкуєте передусім? Зараз і в дитинстві – це різні речі. Я думаю, що в цьому році було супер ідеально. До Різдва, яке перед Новим роком, ти намагаєшся встигнути все зробити. Потім 26 грудня сидиш і думаєш, що це через п'ять днів Новий рік, а тобі вже якось так... Я на Новий рік приготував три-чотири страви, купив собі Лего і два дні його збирав, не виходячи на вулицю.Це якраз супер важлива модель – те, що ми почали з великою частиною світу відзначати Різдво перед Новим роком. Це змінює загальний вайб. Хочеш чи не хочеш, але всі починають щось під Різдво вже робити і це стає головним святом. Раніше ж першим був Новий рік, тому всі чекали його, а потім Різдво вже було як для родини. У Києві точно це було просто свято, коли мама казала, що треба збиратися, їсти вареники.Але зараз через те, що держава зробила дії, от так змінюється суспільство. Вона від'єднала нас від календаря і традиції. Ну це ж вау! Так само треба, щоб держава продовжувала діяти і далі. Чи тільки держава увімкнула у вас ось цей тумблер, що тепер я готуюся до Різдва? Як тим людям, які не мали тяглості традиції, ніколи ніхто в них не готував кутю, або може і готували, то так для галочки? Можна розглядати це свято з точки зору релігійної події, сімейної події, і просто суспільної. Як на мене, оця суспільна подія – це якраз те, що потрібно. Дехто з людей і не знає, що на то Різдво робити, ще хтось в протесті. Але людям просто треба час. Я сам почав тільки два роки тому. У суспільстві так працює – люди дуже часто не хочуть змінюватись, бо не розуміють навіщо. Це більше вже психологія.Тут треба просто показати приклад, що отак тепер треба, і вони потім всі будуть так святкувати. Людина – це ж соціальне створіння, їй важливо бути частиною чогось. І так само Новий рік. Уже немає ніяких концертів, нічого. Скоро, я думаю, ці промови новорічні потихеньку десь зникнуть, і буде Різдво. Є люди, які не вірують, і кажуть: "А нащо я буду це Різдво святкувати?"І не треба. Різдво – це ж не Великдень. Коли на Великдень отримують вихідний додатковий, це всім подобається. Якщо ти невіруючий, не треба просто йти в церкву і все. Але це ж сімейне, по-перше, свято, а по-друге, це суспільне свято. Це про те, що ти частина якогось суспільства. Не обов’язково все робити за тими релігійними канонами, готувати всі страви. Релігія – це величезна частина нашого суспільства, і до неї треба просто ставитися. Ти віриш? Вір. Не віриш? Не вір, але не забороняй нікому вірити. А свята відзначати можна? То, звісно, це ж прикольно. Зараз, на Новий рік ти навіть не знаєш, що робити. Раніше як було? Пробиває 12-та ночі, ти до цього готуєшся, накривається стіл, відкривається шампанське, щось по телевізору показують, всі веселі. А тут реально ніхто навіть нічого не знімав. Всі до Різдва знімали. І ти сидиш і щиро не розумієш, що робити. Раніше всі збиралися, один до одного ходили, а зараз комендантська година, ніхто не ходить.Яка улюблена страва Євгена Клопотенка на Різдво? На Різдво кожен рік різна. Я пізнаю, вивчаю щось нове. Коли я святкував Різдво 6-7 січня, були якісь стандартні страви, я їх їв і все. І так було з року в рік. А потім, коли я почав відновлювати українську їжу, коли я почав її відшукувати, я такий: "Ооо, те, що я їв, це все, бувай". Є стільки багато різних страв. У мене немає якоїсь улюбленої страви на Різдво, бо я ще її не знайшов.На Закарпатті є різдвяний хліб крайчун, або, наприклад, той самий калач. Це ж як пампушки, наче зібрані. Це ж прикольно. Я в цьому році закохався в цей калач. У нас все панетоне їдять на Великдень, але це різдвяний хліб. Така фішка у людей в голові. А виходить, що у нас є своє. Хто у нас на Різдво який хліб готував? Те, що я знаю, це не масова культура готувати якийсь хліб. А виходить, що є калач або карачун. Це мене прям надихає. Є ще там якісь голубці з кукурудзяною крупою. Євген Клопотенко, фото: fасеbооk/yеvhеn.klороtеnkоМене найбільше ламає, що до першої зірки ти маєш їсти тільки пісні страви, а вже на ранок м'ясні. Я думав тоді, а що мені готувати? Я наготував усе вдень, а потім думаю –  візьму і з'їм, навіть не буду чекати. Чого мені кажуть, що не можна їсти ковбасу ввечері? А зранку я уже не хочу. Це якась така трохи для мене дивнувата річ. Наприклад, страва з цибулі є така. Ти береш 2 кг цибулі, ставиш до духовки, температура 160 градусів на 3 години. Вона карамелізується, стає така ніжна, потім береш хліб і так їси. Ну це вау! Чому в наших людей є так, що або кулічі, або панетоне? У нас же є своя паска.Просто треба, щоб з часом сформувалося, що правда, а що неправда. Я думаю, що "куліч" - це не зовсім правильне твердження. Але паска - це ще великодній хліб також. Його на Великдень їдять і багато людей називають паскою. Панетоне раніше були модними, воно повернеться ще обов'язково. Але зараз основна група людей, які формували оцю моду на дивну продукцію, виїхала за кордон. Багато закладів, куди ця аудиторія ходила, наприклад, в Києві, всі позакривалися.Ви маєте на увазі якихось пафосних людей таких? Ну, така аудиторія, яка не сильно розбиралася в культурі, їм це було не цікаво, а розбиралася в смаку. Для них у світі нема кордонів, все окей, сила – це любов. І вони формували цю культуру панетоне. Поки їх немає, інші люди створюють модні тренди. Зараз навіть паска з тим дубайським шоколадом, мабуть, вже окей. А це ж вже не паска. Цьогоріч багато пасок готували без верхушок, без прикрас, просто, як воно раніше було. І це стає трендом. Тож треба трішки трохи часу. Ми хочемо, щоб одразу за один день нація змінилася. Згадай, що було ще 5-10 років тому. Це ж колосальна різниця. Ми отакий зробили крок. А ми хочемо, щоб за день всі полюбили паски, всі перестали їсти олів'є, шуби, всі їли лише верещаку, шпундру, гамулу. Ми такі ходили в українському одязі, купували українські продукти, були всі заможні, освічені, щоб слухали українську музику, ухвалювали правильні рішення в політиці, були свідомі, не інфантильні, щоб у нас була культура на найвищому рівні, всі пам'ятки захищені, всі люди розбиралися в політиці… Але ж у світі такого немає. Ми прагнемо до кращого, але треба працювати кожен день і розуміти, що не всі люди зі своїм набором даних можуть швидко щось зробити. Хтось каже: ми маємо паски з верхушками, бо ми інноватори, ми розібралися, почитали історію, поговорили з етнографами поговорив, туди сходили, це зробили, і ось – тримайте отаку паску. Більшість людей сидітиме з нерозумінням, які етнографи, яка культура. У когось ще гугл не налаштований українською. На наступний рік вони вже скажуть, що пам'ятають про ці паски, і погуглять, чи важко їх робити. На третій рік ці паски будуть показуватися всюди і людина задумається приготувати і собі, бо вже всі це роблять. Четвертий рік ти вже знаєш, що це не важко, і робиш це. От вам приклад про просто паску без верхушки. Чотири роки треба, щоб люди почали про це щось розуміти.Десять років тому Клопотенко був Женею, а тепер Євген. Чому це важливо і яка в цьому різниця? Як друзі сприйняли? Чи зараз кажуть, що ви здуріли? Моя мама обирала мені ім’я, щоб гарно підходило до по батькові. Ну от, вона каже Євген Вікторович звучить, як науковий працівник. Їй сподобалося, і вона називала мене Євген Вікторович, а потім почала називати Женя. Я спитав, а що не так було 30 років? Вона сама не знає. У дитсадку, коли мені було 3-4 роки, у мене була російськомовна викладачка, і я став спілкуватися російською мовою. І вона почала називати мене Женя. Але від дитинства ви українською спілкувалися? Два роки я чув українську мову, а потім російську. Потім всі почали кликати Женя, і це мені давало значення. У 2014 році мене перемкнули, я почав копатися в собі, шукати українськість. Бо на той момент у мене були в голові російські пісні якісь, слова, прислів’я. Тож я почав змінювати. У 2017 році перейшов на українську мову, у 2018-му зробив це публічно. Також я почав шукати традиції, вчити історію, щось дивитися на YоuТubе і досі це роблю. Я геть нічого про ту історію не знав. А потім я був ведучим програми "Енеїда", і там до мене приходило усвідомлення, що весь цей час я наче жив у зомбіленді, з якого вийшов з нульовими знаннями.Я почав відновлюватися і все старе в собі рубати. Я просто вбив своє дитинство, вбив свої шкільні роки, вбив дискотеки під російську музику. Ці спогади я вбивав систематично протягом п'яти років. І ось настав момент, коли в мені нічого не лишилося пострадянського. Звичайно, щоб його викорінити повністю, це треба ще пів життя, але в основних моментах у мене немає більше емоційного зв'язку з цим всім. Останній момент, який був, – це лише ім’я Женя. Коли я сказав, що всі називали мене Євгеном, я всередині себе закрив цей етап свого пострадянського життя, цього всього болота, зомбіленду, де все брехня. Коли хтось мене називає Женя, я не якось агресивно реагую. Я просто наголошую на тому, що я Євген. Але ви людина народжена ще за радянських часів. А що тоді робити з батьками, які називають своїх дітей, або з дітьми, які мають українські варіанти імен? Наприклад, до повномасштабного вторгнення моя пасербиця ходила в одну з київських шкіл, і там бувало так, що батьки приходили раз на рік читати уроки. І от мене запросили, я їм розповідала на уроці літератури про Івана Франка, і на першій парті сидів хлопчик, який весь час щось піджартовував. Я вирішила його долучити до розмови і спитала, як його звати. Він каже: "Нікіта". Я кажу, ну який же ж Нікіта, коли Франко навіть написав казку "Лис Микита", а він каже: "А я нічого не знаю, я Нікіта". Це все про одне і те саме. Людям ти нічого не докажеш, бо люди не хочуть нічого знати. Їм бажано просто не паритися. У мене є інший приклад. Зі мною в компанії працює Олена, в неї є чоловік і двоє дітей. Вони раніше російською говорили, а потім Олена перейшла на українську, але діти віком 5-6 років російською говорять і досі. Вона їм це не забороняє, але сама розмовляє українською. Пройшло вже десь рік, і діти починають говорити вже суржиком. А ще через рік вони будуть спілкуватися вже українською. Це батьківський свідомий вибір. Я розумію взаємозв'язки, мені не треба нічого пояснювати.Насправді у мене є багато знайомих, у яких є діти також раніше спілкувалися російською мовою, але потихеньку це все змінюється. Це йде все від батьків. Батьки пояснюють – ти Нікіта, але українською Микита. Можливо, дитина зараз не може обрати, не треба на неї тиснути. Євген Клопотенко, фото: fасеbооk/yеvhеn.klороtеnkоАле, може, і батьки самі вважають, що Микита краще? Звичайно, 100%. Бо, наприклад, мене так називала моя бабуся, для мене цей спогад важливий. Коли ти міняєш своє ім'я, ти міняєш свою ідентичність. Якщо вона сформована, то це дуже боляче. Якщо ти Альона, а тобі треба Олена… Я думаю, що якщо ти готовийдо зміни свого ім'я, то ти готовий до зміни своєї ідентичності. А це фундаментально, як на мене, важка річ. Тому я більше за те, що якщо хтось готовий, то це круто. Якщо ти не готовий, то краще Альону називати, але українською мовою. Але ж в тебе в паспорті Альона або Євгеній. Я пішов і поміняв паспорт. Це взагалі не важко. Є такі центри, де ти приходиш, кажеш, я здаю паспорт, мені паспорт не потрібен, зробіть мені цифровий. Я там Євгеній був, але там трошки по іншому написано. Тисяча гривень, два чи три тижні чекаєш, і в тебе новий паспорт. Проблем з цим нема ніяких. Але це треба ж бути до цього готовим і мати бажання. Чи справа лише в мові, що ти носиш вишиванку, їсиш борщ, не їсиш олів'є і так далі? Що тебе робить українцем? Це таке питання, на яке немає відповіді однозначної. Вишиванка, до речі, для мене не є показником українськості. Для мене вишиванка – це одяг. Є просто одяг, який ритуальний, а є вишиванка на кожен день. Я не вважаю, що коли я одягаю, я стаю більшим українцем. Я одягаю вишиванку, бо мені так прикольно і все. Мова – 100%. Але якщо ти не спілкуєшся українською, це також якоюсь мірою не робить тебе менше українцем. Наприклад, якщо грузини говорять грузинською, але воюють або просто є в українському істеблішменті, то вони теж можуть не говорити українською. Але в більшості всі вони вивчають українську і потім переходять. У мене багато друзів американців, які українською говорять. Мені дуже легко це пояснити через борщ. Можливо, не всі зрозуміють, але у нас у кожного є свої вподобання щодо борщу. Виходить так, що ми можемо бути всі різні, але приходимо додому і їмо один той самий борщ, але за різним рецептом. Ми єдині борщем, бо ми всі знаємо, що він точно український. Те, як ми його готуємо, у кожного своє, і ми готові за це боротися. Ми готові там з усіма сперечатися. Ми точно його любимо. І для мене це є найпростіший маркер зрозуміти, українець ти чи ні, якщо ти їси борщ, якщо ти до нього ставишся як до культури. Якщо ти, коли його називають суп, ти починаєш злитись. Коли хтось каже, що це російська страва, ти починаєш злитися. Для мене це є проста, зрозуміла річ. Бо у нас бути українцем – це точно хотіти Україну, про яку мріяли наші предки. Але чи всі українці знають, про що наші предки мріяли наші предки? Можливо, ні. Але це ж не робить нас менше українцями. Коли я починав інтерв'ю, я говорив про бренд України за кордоном. Те, що ми хочемо, щоб про нас говорили за кордоном, це те, що ми вважаємо самі про себе. Найкраще експортуємо у світ. Так ось тут і є питання до гуманітарної політики чи гуманітарного направлення. Треба зібрати всі відтінки України і сказати, що оце і є бренд України. Бо якщо робити його сильно націоналістичним, то ніколи воно не зможе бути реально об'єднаною якоюсь однією ідеєю.І от якраз одна з найпростіших ідей для мене – це борщ. Навіть якщо ти можеш говорити російською мовою, слухати російську музику, як би це дивно не звучало, але ти проти Росії. Взаємозв'язки, може, не розумієш, але приходиш додому і їси борщ, і точно знаєш, що він український.Мені здається, що ми дійшли до етапу суспільства, коли ми можемо вже визнати якісь особливості кожної людини й об'єднати це в одну екосистему. І тоді це стане чимось крутим. Але треба розуміти, що і у світі є таке. Наприклад, Баварія не вважає, що це взагалі Німеччина. У Калабрії, що на півдні Італії, кажуть, що вони – це Італія, а все інше ні. Єдиний раз, коли італійці об'єднуються, це коли йде футбол. У нас зараз є час, коли ми можемо побачити досвіди інших держав, і на них ми можемо зробити висновки, зробити найкращий кейс, бо ми не є чимось унікальним. Раніше, коли формувалися інші держави, у багатьох не було досвіду, що робити. Вони просто формувалися. А у нас вже є доступ до інформації, і ми можемо спробувати зробити іншу річ, яка точно буде відповідати на питання про те, що таке бути українцем.Український борщ вже вписаний у закордонних меню на рівні з японськими суші чи італійською піцою? Сто відсотків. Це супер прикольна штука, бо все життя, коли я їздив за кордон, то я згадую зазвичай таку ретроспективу, що десь у 2008 році, коли ти кажеш Україна, згадували лише футболіста Шевченка чи боксерів Кличко. Ти говорив, що Україна – це не Росія. Потім воно почало еволюціонувати, всі вже розуміли, де розташована Україна. А потім питання: що вони їдять? У 2019 році про борщ майже ніхто нічого не знав. А ось була Олімпіада торік в Парижі, я готував там борщ, і там було 50 людей. Я всіх питав, чи знають вони, що таке борщ. Всі відповідали, що знають. Лише одна людина сказала, що ніколи про нього не чула. З 500 іноземців 499 сказали, що знають, що таке борщ. Я задумався, як це ми прийшли з того, що у 2008 році вони не знали, що таке Україна, до 2024-го, де знають, що їдять українці.  Звичайно, що всі делегації, які приїжджають до нас, їдять борщ. І ми зараз йдемо далі. Там ще є такі бюрократичні моменти, бо я годую більшість безкоштовно для того, щоб не вступати в якийсь тендер. Я інвестую свої 40-50 тис. грн в те, щоб делегації поїли українську кухню. Борщ – це обов'язково. А ще трошки качаної каші, про яку мало й українці чули, а ще сирники, бо для них це все дивина, чого це сир смажать. Вони це їдять, і вони шоковані. Але, окрім того, ще бувають прийняття на рівні президента. Я спілкуюся з організаторами, щоб більше було української кухні для лідерів світу. Так, нещодавно Макрон їв наші галушки. А це є вже українська пропаганда. Є відео, де ви озвучуєте замовлення для іноземних лідерів, а кухарі відповідають "Да, шеф". Ви казали, що всі співробітники розмовляють українською.Це просто слова. Воно в тебе в голові сидить, навіть коли ти перейшов на українські налаштування, воно десь в глибині, бо ти все життя говорив у цю ситуацію цю фразу. Я спочатку навіть не почув це "Да, шеф". А потім думаю, ох, Євген. Так, це проблема. Бути українцем – треба все, щоб було чітко, ідеально. Ти нагодував найкращих людей, але на кухні запостив відео, де сказав: "да", а не "так", і все – тебе повісити. Це дійсно моя помилка, але я вважаю, що вона не критична. Треба ще працювати. Тим не менше, Макрону сподобався борщ і качана каша? Так. Вони їли чотири рази. Перший раз взагалі нічого не поїли, бо вони просто були втомлені. Вони їхали з Польщі в Київ, потім в Києві вони поїли галушки, а потім сіли і з Києва вже їхали до Польщі. Там вже вони поїли все. Я попросив Укрзалізницю, щоб вони попитали фідбек.Вони були в такому приємному шоці, адже ніколи такого не їли. Це наче ти їдеш на Шрі-Ланку, а тобі дають таку гарну їжу. Це прикольно, це має наш сенс, бо це їли наші покоління, і ти так приємно здивований. Звичайно, українська кухня і борщ – це ще не суші і не піца, але це вже потихеньку, такими маленькими кроками стає нашою унікальною ідентифікацією. Якщо посадять Макрона, скажуть, описуй українців, і він точно скаже – борщ. Це важливо.Наші українські жінки, які через війну були змушені виїхати за кордон, кажуть, що страшенно сумують за українською їжею. Чи ця розповідь про українську їжу, що вона надзвичайно смачна, це щось таке ностальгійне, туга за своєю країною, чи все-таки справді українська кухня на тлі інших кухонь є смачною? Це такий прикольний прикол. Коли ми говоримо, що ми любимо українську кухню і вона найкраща, ми взагалі не розуміємо, про що ми говоримо. А я нікому й не пояснюю. Бо як тільки ти не можеш у всьому розбиратися, то люди не знають, про що вони говорять. Вони кажуть, що українська кухня смачна і все. У нас кухня це про щирість. Це про те, як ми годуємо, віддаємо останній шматок хліба. Така у нас нація, ми так звикли. Це доброта. У всіх є спогади, як бабуся готувала вареники. Я вже навіть, як та бабуся, коли до мене приходять друзі, кажуть, ми будемо через 2 години, зайдемо на 5 хвилин і підемо, у мене через 2 години вже стоять 20 страв. Євген Клопотенко, фото: fасеbооk/yеvhеn.klороtеnkоТак, українська кухня смачна, але якщо говорити простою, функціональною мовою, то більшість людей не знає, що таке українська кухня, бо це ще не сформована річ. У ній є багато страв, які прийшли ще з радянщини. Багато страв, які готувала моя бабуся, це також страви Радянського Союзу, але це про гарні спогади. Таким чином, оце все, це якраз місце, де треба щось почистити, прибрати, додати автентичність, зібрати старі рецепти, і тоді вона буде прям крута. Якщо коротко відповідати на ваше питання, то українська кухня крута тим, що вона унікальна для світу. У світі ми були заморожені 70 чи 100 років, і кухня була заморожена.Всі інші кухні розвивалися і заполоняли європейсько-американські світи, і таким чином вони розповсюджувалися. Тому вже важко когось здивувати в цивілізованій країні якоюсь їжею. А тут з’являється Україна і каже, що буряк можна варити і їсти, як першу страву. Так само вони дивуються, що домашній сир можна смажити. Вони такі: "Де ви взялися? Де ви це берегли?" Ми просто трошки запізнилися. Коли вони вже все зробили, ми просто дуже довго бігли.А качана каша, що це таке? Це пшоно, яйце і борошно. Воно так качається, кожна пшеничка укривається тістом. Це така наша супер прикольна штука. Вона поширена в центральній Україні, на Житомирщині, навіть у Донецькій області, на Кубані. Пшоно, кисляк, насіння кропу, банош, бринза – у світі взагалі не розуміють, що це. Так само ми думаємо, що всі знають, що таке вишня. Ніхто не знає, що таке вишня. Вишня перекладається як "чері", а це неправильний переклад. "Чері" – це черешня.Так, вони всі їдять черешню. І коли ти їдеш в магазин, купуєш чері – купуєш черешню. І італійською черешня була "черідже". Виходить, що це все неправильний переклад. А правильний переклад вишні має бути "вишня". Вони з'їдають вишню і кривляться, бо для них вишня – це солодке. Якщо ти хочеш купити десь прямо в Європі справжню вишню, ти маєш знайти "саур чері", кислу черешню. Або є там на Поліссі квашена капуста, туди натерту картоплю запихають і тушкують. Вони питають: "Що це за знущання – квашена капуста з натертою запеченою картоплею?". Для них це все суцільний культурний шок. Бо вони їли все, у різних варіаціях, їм навіть десь там в Нью-Йорку щось інтегрувала Російська імперія. У них це вже все намішано. Вони хочуть щось модерне, тому французька кухня дає там оці всі прикольні штуки, і вони хоч трошки насолоджуються, бо все інше вони вже звикли. А тут ми їм з мішком, нате сто страв, ви такого ніколи не їли, ми пішли. Наша кухня для світу – це найзагадковіше, найприємніше, що може бути на даному етапі існування. Звичайно, у нас є конкуренти невеличкі. Це Грузія, бо у них схожа ситуація. Вони дають хачапурі, хінкалі, борщ, качана каша, кисіль. Хоча хачапурі для них це наче якась піца з сиром, щось трохи зрозуміле, то ми – це взагалі таємнича таємність. І в цьому наша унікальна суперсила. Поговорімо про Російську імперію і про її впливи на світову кухню. Є такий десерт Павлова. Його придумали в Австралії і нині він популярний в усьому світі. Він названий на честь російської балерини. Всеволод Поліщук, популяризатор української кухні, відомий більше на Заході України, сказав, що вже у Львові перейменували цей десерт на прими Богачевської. Це прима-балерина Львівської опери, потім Австрійських театрів, а потім опери у Вінніпезі. Євген Клопотенко разом з Мирославою Новосад вирішили, що треба цей десерт назвати іменем балерини, яка родом з Харкова, Варвари Каринської. Вона втекла з СРСР в 1924 році, створила пачку, яку ми всі знаємо зараз, і отримала Оскар за костюми, які робила. Я розумію, що тут закладена ідея популяризації, але якщо вже є десерт прими Богачевської, чим вам львівська балерина не вгодила? Це якийсь такий сепаратизм? По-перше, Поліщук сам запропонував, так що це до нього питання. Ми створимо продукт, і потім кожен заклад буде вирішувати, чи хоче, чи не хоче це брати. Але, як на мене, це має бути прикольна, конкурентна страва. До речі, ми вже дуже скоро вийдемо із презентацією, зі смаком, і будуть, можливо, люди обирати, яка краще. Бо ми зараз думаємо, чи просто покращувати цей десерт, чи створити абсолютно інший. Це дуже важлива дискусія. Але це так само як з усім: 5% людей відразу все введуть, потім пройде рік чи півтора, будуть шукати нові десерти, до тих 5% приклеїться ще 15% людей, буде 20%. Потім мине другий-третій рік, і, дай Боже, в кінці четвертого року ми почнемо вже говорити про це, як про качану кашу. Качану кашу я десь знайшов років 7 тому, я її знайшов. Зараз її їсть Макрон. Так само з цим десертом Каринської. Якщо ми візьмемось і будемо його вести, десь 4-5 років і тоді можна буде його їсти. Але чому важливо, щоб не було десерту Павлова? Не можна кенцелити те, що весь світ їсть, бо тоді це точно такий крайній націоналізм. У світі десерт називається Павлова, і що нам треба зробити? Нам треба створити продукт крутий, полюбити його в Україні, щоб його їли всі. Щоб Каринська була крута, конкурентна, підходяща була за ціною підходяща і смачна. Тоді ми отримаємо три конкурентні переваги. І після цього ми почнемо експортувати це у світ. Можливо, через 15-20 років ця Каринська буде на рівні з Павловою або вище. Важливо не просто кенсилити, а важливо створювати кращий і конкурентніший варіант. Це ж якийсь кухар-кондитер створив Павлову, і вона стала популярна. Так само і тут. Ми зараз маємо створити потужне українське і спробувати його реалізувати у світі. А, можливо, воно буде ще краще, і люди захочуть використовувати його. Важливо показувати, що ми інша культура, ми вміємо робити речі не гірше, ніж світові. І світ, будь ласка, оціни, прийми і зрозумій, що у нас є все інше, і ми готові інвестувати, щоб всі це зрозуміли. Ще одна вічна дискусія між Заходом і Сходом країни, яка розділяє українців: зупа чи суп? У літературній мові вписано слово "суп". Яка зупа? Що це ви таке говорите? А чому суп? Хто сказав, що суп? Суп – це французьке слово, а зупа – німецьке. Але суп до нас прийшов через Росію, а зупа – все-таки з Європи. З Європи, звичайно, бо у Львові ближче до Європи. Але я вважаю, що і зупа, і суп – це неправильно.А як правильно? Юшка. Бульйон – французький, зупа – німецька. А яке наше? Наше – це юшка. Борщ – це що таке? Це борщ, це не суп і не зупа. А юшка – це юшка, бо так воно було створено. Юшка з усім може бути: зі світлою капустою, грибами. Бульйон – це відвар. Просто овочевий відвар. На заході України є багато впливу, і тут також кожен має вирішувати для себе, чи хоче це змінювати. Так само, чи хочемо змінювати в Києві назву "конфєта" на "цукерка".Ти кажеш, що розмовляєш українською мовою, але використовуєш при цьому слова зупа, слоїк і розсіл. Якщо ви хочете говорити українською мовою, то давайте тоді справді українською мовою спілкуватися. У ваших закладах що є в меню: юшка чи суп? Звичайно, суп. Якщо я напишу "юшка", всі будуть думати, що це грибна. Це ж вже бізнес, це інше. Спочатку я беру якісь речі і починаю їх інтегровувати. У ресторані "100 років тому вперед" – це експериментальне місце. Водночас у закладі "Полтава" та інших ми називаємо речі, як люди звикли, наприклад, бульйон курячий. Але це не бульйон, бо це французьке слово. Якщо я напишу "товченка" замість "пюре", хто її купить? Треба крок за кроком. Тому ми зараз тестимо в "100 років". У нас немає соусів, бо це підлива. Це така величезна кількість нормативних слів, які ми зараз тестимо. Ми дивимось, як туди реагують, і далі віддаємо в "Полтаву" й інші заклади. Це займає десь рік-півтора. Багато хто може сказати, що це подвійні стандарти. Мовляв, ти пропагандуєш одне, а робиш інше. Але ні, це те, як я мислю, як я використовую спілкування зараз, а потім я беру і змінюю це. Наприклад, у нас є доставка їжі, і там ми почали з нуля, тож там якраз написано "юшка", "товченка". У такому форматі, можливо, люди до такого більше готові. Якщо я буду писати багато слів, які люди не розуміють, вони будуть думати, що це якась диковинка. У меню "100 років", наприклад, є страва верещака – це буряковий квас з ялівцем. Люди думають, як таке їсти. Або шпундра, або гамула. Я не хочу їсти гамулу. Так само тут в меню мають бути зрозумілими людям речі, але потихеньку пояснювати, що насправді воно зветься інакше. І ми над цим працюємо постійно. Євген Клопотенко, фото: fасеbооk/yеvhеn.klороtеnkоКоли в меню з'явиться тільки юшка, і не буде тих суперечок між українцями: зупа чи суп? Між українцями суперечки будуть завжди. Це років 40, мінімум два покоління.Тобто до консенсусу з юшкою не дійдемо? Дійдемо, треба назвати юшка і тоді супер. Не суп і не зупа. Я за це. Це так, як називали раніше в "Енеїді" Котляревського, так, як на Слобожанщині називають всю їжу, нам треба так її називати по всій Україні. Я точно певен, що це те, куди нам треба прийти. Бо товчанка, це по факту, якщо англійською мовою говорити mаshеd роtаtо, це є товчена картопля. Тож ми маємо товчанка її називати і ніяк по-іншому. Але зазвичай , коли дві людини сидять в студії і щось там розказують, у багатьох викликає або агресію, або схвалення. У кожного є своя позиція, точно я вважаю, що треба перейти до Слобожанщини, а кожна людина на місцях має вирішувати, хоче вона це робити, чи не хоче. І хай так воно буде. Я буду точно це змінювати, я буду показувати, як воно є, а якщо більшість людей сприймуть і будуть це робити, то я буду радий. Але, як і зі шкільним харчуванням, з багатьох з чим, я точно вірю, що це робота на десятиліття. Швидко нічого не буває. 

Дональд Трамп мав шосту розмову з Володимиром Путіним після повернення в Білий дім, після чого Росія атакувала Україну. Москва відмовилася зупиняти бойові дії, доки не досягне цілей у війні. Також США призупинили постачання зброї для України, виділеної ще за Джо Байдена, зокрема ракет для ППО Раtrіоt. Україна вбила командувача ВМС Росії чергового високого російського генерала. Росія зміцнює впевненість, що може пережити Україну у війні на виснаження. Ось дещо з того, про що писали у світових ЗМІ. "Росія атакувала Україну після розмови Трампа і Путіна", Вlооmbеrg, США Росія провела масовану атаку дронів на Київ через кілька годин після того, як президент Трамп висловив розчарування через відсутність прогресу у припиненні війни Росії проти України під час розмови з Путіним. Під час однієї з найінтенсивніших атак за останні тижні Росія запустила рій дронів, переважно на Київ. Атака тривала шість годин. Вибухи чули по всій столиці, удари були у п'яти районах міста, житлові будинки пошкоджені. Телефонний дзвінок - шоста публічно визнана розмова між двома лідерами з моменту повернення Трампа в Білий дім. Це відбулося після того, як Пентагон оголосив про призупинення передачі снарядів і засобів ППО Україні, посилаючись на перегляд арсеналів США, бо зважує необхідність збереження зброї проти інших загроз. "У нас була довга розмова. Ми говорили про багато речей, зокрема про Іран. Ми також говорили про війну в Україні, і я цим не задоволений. Ні, я не досяг жодного прогресу", сказав Трамп. Кремль у четвер заявив, що під час переговорів досягли незначного прогресу в припиненні війни. "Трамп знову порушив питання про якнайшвидше припинення бойових дій. Путін заявив, що Росія не відступить від своїх воєнних цілей", заявив помічник Кремля з питань зовнішньої політики Юрій Ушаков. Трамп скоротив постачання зброї Україні, але не ввів жодних додаткових санкцій проти Росії Він охарактеризував розмову як "відверту, ділову та конкретну", додавши, що лідери домовилися продовжити обговорення найближчим часом. Ушаков додав, що зустріч між двома лідерами не обговорювалася, і вони не торкалися рішення США припинити постачання зброї Україні. Президент США виступав за швидке припинення війни в Україні, посилаючись на свої стосунки з Путіним, але також погрожував вийти з переговорів, якщо сторони не зможуть домовитися про умови. Минулого місяця Трамп висловив розчарування темпами прогресу, заявивши, що, можливо, необхідно дозволити Україні та Росії "трохи поборотися", перш ніж спробувати укласти мирну угоду. Трамп скоротив постачання зброї Україні, але не ввів жодних додаткових санкцій проти Росії, попри заклики Зеленського та лідерів Європи посилити тиск на Путіна. "Україна вбила командувача ВМС Росії", Тhе Wаshіngtоn Роst, США Внаслідок українського удару по Курській області Росії загинув командувач ВМС Росії - черговий високий генерал, убитий Україною з початку війни. Генерал-майор Михайло Гудков був заступником головнокомандувача ВМС і раніше очолював бригаду, яка боролася проти ЗСУ. Минулого серпня Україна розпочала масштабну операцію в Курській області, захопивши значну частину регіону на дев'ять місяців, поки навесні територію не відбили росіяни. Відтоді ЗСУ залишаються на клаптику землі на кордоні, де тривають бої. Губернатор Курської області Олександр Хінштейн підтвердив, що Гудков "трагічно загинув під час виконання військового обов'язку". Гудков - останній у низці високих російських офіцерів, убитих з 2022-го Гудков - останній у низці високих російських офіцерів, убитих з 2022-го, включаючи 12 генерал-майорів і генерал-лейтенантів. У квітні генерал-лейтенант Ярослав Москалик загинув у Москві внаслідок вибуху авто. У 2024-му генерал-лейтенант Ігор Кирилов, який очолював хімічний, біологічний і ядерний сектор російської армії, загинув за аналогічних обставин. У четвер українська розвідка також заявила про смерть Маноліса Пілавова - колишнього ставленика Росії в Луганській області. Він загинув внаслідок вибуху. Путін призначив Гудкова заступником командира наприкінці березня. Восени 2023-го він був нагороджений медаллю "Герой Росії" "за мужність, героїзм та вміле командування" в зоні бойових дій. Перед оголошенням про смерть Гудкова місцеве російське видання на Курщині повідомило, що 12 морських піхотинців загинули внаслідок ракетного удару по їхньому штабу. Українці успішно використовують НІМАRS, але ці ефективні боєприпаси можуть незабаром зникнути з поля бою, якщо їх включать до недавно оголошеного Пентагоном перегляду військової допомоги. США призупиняють постачання раніше обіцяного військового обладнання Україні, включаючи засоби ППО та ракети до них. Зеленський заявив, що Україні потрібні ракети до Раtrіоt Зеленський заявив, що Україні потрібні ракети до Раtrіоt та постійна військова підтримка США. "Сподіваюся, найближчими днями поговорю про це з президентом Трампом", сказав він. Речник Кремля Дмитро Пєсков привітав припинення США військової допомоги на тлі розгортання літнього наступу Росії на Україну. "Чим менше ракет буде доставлено Україні, тим ближче ми до кінця військової операції", сказав він. "Путін планує літо безжальних атак на Україну", Тhе Wаll Strееt Jоurnаl, США Поки Трамп відступає в Україні, Путін просувається вперед. Москва посилює наземні наступальні кампанії і атаки на міста України. Водночас рішення США припинити постачання частини зброї українцям дає Путіну значний поштовх - підтримка Заходу слабне, а вона є ключовою для підтримки опору Києва. Під час телефонної розмови з Трампом Путін у четвер дав зрозуміти, що не має наміру прислухатися до закликів президента США припинити війну. Натомість повторив, що його цілі залишаються тими ж, що й на початку вторгнення - відновити домінування Росії над Україною і змусити Захід припинити підтримку Києва. Стратегія Путіна спрямована на підрив здатності та волі України вести війну через посилення тиску на її військових та цивільне населення. Найпотужніший прихильник України відходить в сторону. Серед зброї, яку США перестали передавати - ракети-перехоплювачі, що допомагають захищати українські міста від повітряних обстрілів, інтенсивність яких зростає. Україна зіткнулася з літом невпинних атак Росії, а зусилля Трампа з досягнення миру зайшли в глухий кут. Останні події зміцнюють впевненість Росії, що зможе пережити Україну Останні події зміцнюють впевненість Росії, що зможе пережити Україну та її прихильників у війні на виснаження. Україні доведеться економно використовувати ресурси, і цей крок прискорить російські перемоги на полі бою, йдеться в аналізі, опублікованому в четвер в Інституті вивчення війни. Росія зосередила близько 50 тис. військових у Сумській області, просунувшись на 19 км до адміністративного центру, що стало новою ціллю для Росії. На кожного українця, який воює там, у Росії припадає приблизно три солдати. Україні наразі вдалося зупинити просування росіян, але наступ ще більше розтягнув мізерні сили України, які страждають від браку людей. Росія тисне у кількох точках вздовж 1200-кілометрової лінії фронту, змушуючи українських командирів відправляти деякі зі своїх найкращих підрозділів для затикання прогалин. Навесні наступ Росії прискорився. Москва перекинула на поле бою свіжі війська, а більше зелені допомагає приховати їх пересування. Прогрес Росії - поступовий і супроводжується високими людськими втратами. Російські війська не захопили жодного значного міста з моменту захоплення Авдіївки в лютому 2024-го. "З точки зору Росії, це повільно. Значною мірою це пов'язано з труднощами російських сухопутних військ. Їх рівень виснаження ускладнює для росіян посилення тиску", - сказав науковий співробітник з питань сухопутних військ Королівського інституту об'єднаних військ у Лондоні Нік Рейнольдс. Але здобуття територій може бути не найважливішою ціллю Росії Але здобуття територій може бути не найважливішою ціллю Росії на цьому етапі війни. Натомість, за словами аналітиків, Путін хоче поглинути війська та техніку України та підірвати опір цивільного населення та партнерів на Заході. "Ми повинні вимірювати не квадратними кілометрами захопленої території, а співвідношення втрат, бо їх важко компенсувати. Наша глобальна мета зробити співвідношення втрат катастрофічним для росіян", сказав голова благодійної організації "Повернися живим" Тарас Чмут. Головнокомандувач ЗСУ Олександр Сирський не раз заявляв, що Україна не може перемогти Росію, залишаючись в обороні. "Звичайно, ми не будемо залишатися в бездумній обороні", сказав він минулого місяця. Значно зросла кількість авіаударів по Києву та іншим містам з використанням ракет і дронів, що призводить до зростання жертв серед цивільного населення, пошкодження будівель та виснаження мешканців. "Ворог намагається посіяти терор", - сказав голова СБУ, генерал-лейтенант Василь Малюк. Україна активізує зусилля, спрямовані на послаблення бойових можливостей Росії Тим часом, Україна активізує зусилля, спрямовані на послаблення бойових можливостей Росії, завдаючи ударів далеко за лінією фронту. За словами Сирського, далекобійні дрони невпинно атакують російську військову техніку та виробничі об'єкти в Росії, що коштує росіянам в 15 разів дорожче, ніж самі БПЛА. Апарати меншої дальності відіграють дедалі більшу роль у завданні ударів по складах боєприпасів та палива біля лінії фронту. У четвер ЗСУ вдарили по військовому складу в окупованому Донецьку, знищивши боєприпаси керованих ракет і ракетної артилерії. У вівторок українські дрони вразили завод в Іжевську, який виробляє системи ППО та БПЛА. Знищили систему ППО та три гелікоптери в окупованому Криму 28 червня - через день після того, як дрони знищили два російські літаки Су-34. Україна завдає ударів по російських військових командирах і науковцям, використовуючи удари та вбивства. Міноборони Росії заявило, що заступник командувача ВМС Росії Гудков загинув у Курській області. "Молдова наполягає на гарантіях вступу в ЄС, поки Угорщина блокує інтеграцію України", Роlіtісо, США Молдова сподівається використати саміт ЄС, щоб закріпити шлях до вступу в Євросоюз, попри ріст суперечок щодо членства України, який загрожує сповільнити її прогрес. Глава Єврокомісії Урсула фон дер Ляєн і президент Європейської ради Антоніу Кошта прибули у п'ятницю в Кишинів, щоб висловити підтримку вступу країни. Проблема в тому, що заявка Молдови розглядається одночасно з заявкою України, на яку прем'єр Угорщини Віктор Орбан, дружній до Кремля, наклав вето. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Україна стала "Диким Заходом": світові ЗМІ написали чому Віце-прем'єрка Молдови і керівниця з питань євроінтеграції Крістіна Герасимова заявила, що будь-які затримки в процесі коштуватимуть ЄС "довіри з боку країн, які поділяють такі самі цінності та прагнуть їх зміцнення". "Ризикуємо дати російській пропаганді непотрібні аргументи, що ЄС не зацікавлений у розширенні, що ЄС не переймається такими країнами, як Молдова, що немає вікна можливостей. Розширення - це процес, що базується на заслугах, і дуже сподіваємося побачити наступний етап розблокованим якомога швидше", сказала вона. Ризикуємо дати російській пропаганді непотрібні аргументи Герасимова додала, що вступ України в ЄС залишається важливим для безпеки всього континенту. Орбан, який послідовно виступає проти підтримки Євросоюзом Києва та плекає тісніші зв'язки з Росією, стверджує, що 95% угорців на референдумі минулого місяця виступили проти вступу України в ЄС. Однак місцева опозиція та спостерігачі стверджують, що явка на опитуванні була історично низькою, і воно було вразливим до маніпуляцій. Будапешт пообіцяв відмовити Києву в підтримці, необхідній для членства в ЄС, попри значний прогрес України в реформах. Цього тижня речник Єврокомісії з питань розширення Гійом Мерсьє заявив, що Брюссель не розглядає питання про "розділення" спроб Молдови і України, щоб дозволити першій прогресувати без другої. Міністерка європейських справ Данії Марі Б'єрре, чия країна головує в Раді ЄС, заявила, що метою залишається початок детальних переговорів про вступ обох країн. "Зарано робити припущення про альтернативи", - сказала вона. Це створює потенційний глухий кут, враховуючи небажання Брюсселя залишати Київ позаду.

Віцепрем'єрка з євроінтеграції та міністерка юстиції Ольга Стефанішина розповіла, що її батьки інвестували у квартиру в ЖК "Львівська площа" в Києві ще у 2019 році, коли один квадратний метр коштував 29 тисяч гривень. Саме тому вартість житла вийшла майже вчетверо нижчою за ринкову, пояснила посадовиця. Про це вона повідомила в інтерв'ю Віhus.Іnfо. У реєстрі вказано, що квартира оформлена восени 2022 року, коли квадратний метр у ЖК "Львівська площа" коштував від 2380 до 2480 доларів, що за тодішнім курсом відповідало 97 342 - 101 432 гривням. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Родина Портнова накупила квартир у Дубаї за понад $2 млн Однак Стефанішина показала журналістам договір, у якому підтверджується, що її батьки інвестували у квартиру ще у 2019 році. "Це все одно були достатньо немаленькі кошти. Тому квартиру придбали на виплат", - додала віцепрем'єрка з євроінтеграції. Водночас журналісти Віhus.Іnfо зауважили, що батько посадовиці, Віталій Кравець, який володіє двома компаніями з підготовки водіїв на Одещині, придбав паркомісце вже у 2024 році. Офіційно за той рік чоловік заробив 350 тисяч гривень, тоді як стандартні паркомісця в цьому ЖК коштують по півтора мільйона. Крім того, Стефанішина наголосила, що задекларує квартиру з 1 січня 2026 року. "Мені цікаво про це говорити, бо саме в межах виконання євроінтеграційних зобов'язань парламент у 2023 році ухвалив рішення про відкриття декларацій та відновлення декларування", - сказала Стефанішина. Міністерка зазначила, що проживає у квартирі, "можливо, з кінця 2024 року". Однак у НАЗК пояснювали, що декларувати потрібно все, чим користуєшся або пів року й більше, або станом на останній день року. Раніше розслідувачі з'ясували, що в жовтні 2022-го мама Стефанішиної, Надія Кравець, стала власницею трикімнатної квартири в ЖК "Львівська площа" в Києві. За квартиру площею близько 100 м&suр2; вона заплатила 3 042 692 гривні - близько 83 205 доларів на момент купівлі. Тоді як мінімальна ціна від забудовника на трикімнатні квартири в цьому ЖК у жовтні 2022 року стартувала від 12 000 000 гривень, або 300 110 доларів.

Як Україна отримала другий шанс для "прориву" На початку травня Україна та Сполучені Штати Америки підписали угоду про створення інвестиційного фонду партнерства у сфері корисних копалин. Це шанс, зокрема для "стратегічного" металу титану. Саме так його охарактеризував президент Володимир Зеленський у своєму указі 2021 року. Проте шанс буде змарновано, якщо не врахувати помилок Що маємо та як видобуваємо Титанова галузь України стратегічно важливий сектор економіки. Маємо майже 20 тис. родовищ титанових руд, які сукупно оцінюють у $7,5 трлн. Частка України в розвіданих запасах титанової руди у світовому масштабі досягає 20%. &еnsр;Титанова сировина не рідкість у світі, пояснює академік, почесний директор Інституту металофізики Академії наук Орест Івасишин. Це четвертий показник за запасами руд серед металів: залізо, алюміній, марганець і титан. Але дійти до чистого титану складно. Завдання відокремити всі корисні елементи й далі відновити титан у чистому вигляді, без кисню. Більшу частину концентрату титанових руд споживає хімічна галузь, яка виробляє пігменти й фарби, і майже 67% використовують у металургії. Але саме титан як метал має стратегічне значення. Держави, які вміли виготовити метал із титану й використати його для авіації та космосу, об'єдналися в Міжнародний титановий комітет. У ХХ ст. таких було шість: США, Франція, Німеччина, Японія, Велика Британія та СРСР тобто Україна, бо саме на її території є найбільші поклади ільменіту й рутилу, з яких отримують титан. Володіючи такими запасами, Україна має потужні підприємства з видобутку. Наймасштабніші Іршанський гірничозбагачувальний комбінат у Житомирській області та Вільногірський гірничо-металургійний комбінат на Дніпропетровщині. Хребет нашої титанової галузі Запорізький титаномагнієвий комбінат єдиний у Європі виробник титанової губки. Його побудували ближче до сировини та доступної електроенергії Дніпровської ГЕС. ЗТМК як хребет титанової промисловості На початку 2000-х для ЗТМК постала нагальна проблема реконструкція. Але держава як власниця підприємства була неспроможна вкладати в це кошти. Спочатку погляд звернули на Захід. Першими приїхали представники німецької компанії "Дойче Титан". У них не було металургії, але вже були вироби з титану. Вони намагалися домовитися з українськими урядовцями. Але відповіді від Міністерства промислової політики не дочекалися. Друга спроба відбулася 2005 року. Її намагалися реалізувати представники компанії Воеіng. Адже авіація є найбільшим споживачем титану він є у двигунах, шасі, інших деталях. Академік Івасишин, який супроводжував гостей до Запоріжжя, розповідає: Держава не підготувала завод до співпраці з Воеіng &еnsр;Я запропонував метод порошкової металургії. Інколи це вигідніше, ніж плавити зливок. Але нікому не вдавалося досягти високої якості виробу з порошку. Я винайшов унікальний варіант, за якого можна використовувати порошок гідриду титану. Стверджували, що цього не може бути, бо водень вважається найбільшим ворогом титану. Але ми використовуємо його тільки на початковій стадії, а на останній операції він зникає. Ми це довели, запатентували, знайшли союзників у США в особі корпорації Воеіng. 2009 року вони перевірили й заявили про готовність щорічно закуповувати майже 15 тисяч тонн порошку гідриду титану у ЗТМК і зробити комбінат своїм базовим виробництвом. Але держава не змогла підготувати підприємство до співпраці. Контракту не підписали. Воеіng налагодив співпрацю з Росією. Тим часом "хребет української титанової галузі" почувався все більш хворим. Держава мала рятувати ЗТМК. Порятунок побачили у приватизації. Титановий Фірташ, або Приватизація без хепіенду Історію приватизації Запорізького титаномагнієвого комбінату можна описувати як драму, детектив і ще в десяткові жанрів. Але в усіх варіантах головним персонажем буде український олігарх Дмитро Фірташ. 2012-го компанія "Толексіс Трейдінг Лімітед", що належить Grоuр DF, перемогла в конкурсі з відбору недержавних учасників ТОВ "Запорізький титаномагнієвий комбінат". 51% акцій став належати державі, а 49% олігарху, бенефіціару "Толексіс Трейдінг Лімітед". За ці відсотки компанія мала внести до статутного капіталу ЗТМК майже 720 млн грн та майже 160 млн як фінансове забезпечення технічної модернізації виробництва. Мав би бути хепіенд. Новий співвласник Дмитро Фірташ добився, що комбінатом керував його менеджмент, пообіцяв мільярди, щоб зробити підприємство технологічнішим. Але згодом все пішло не за планом. Що ж завадило? Насамперед електроенергія. Держава не готова була знизити ціни на електроенергію. Тож реконструкція була неможлива, вважають експерти. Інститут титану, який готовий був розробити цю реконструкцію, теж не дочекався грошей. Європа продовжує закуповувати титан у Росії Про другу причину "Країні" розповіло джерело, знайоме із ситуацією. Фірташа переконали, що для випуску титанової губки досить модернізувати тільки перший етап виробництва. Академік Івасишин відмову від повної реконструкції вважає помилкою, бо комбінат втратив те, за що його в Україні і Європі цінували, титанову губку. Протягом усього періоду управління ЗТМК групою Фірташа виробництво гідриду титану зупинили, обсяг виробництва титанової губки впав більш як удвічі. Але і шлак, який кинувся продавати комбінат, не пішов. Не додавали ентузіазму і кримінальні справи. "Країна" з'ясувала, що директора ЗТМК Володимира Сивака ­2016-го САП звинуватила у зловживанні службовим становищем і розтраті коштів на 492 млн грн. Справа тягнулася вісім років. За цей час Сивака виправдали у справі про розтрату всієї суми майже в пів мільйона грн, але звинуватили у зловживанні службовим становищем на 18 млн грн. Судиться із ЗТМК і Фірташ після того як держава звинуватила його в ­невиконанні інвестиційних зобов'язань та ініціювала повернення комбінату в державну власність. Представники олігарха звинувачують нове керівництво заводу в тому, що вони під час ковіду продавали продукцію за зниженими цінами, чим продукували збитки. У травні 2022-го Касаційний цивільний суд визнав законними рішення судів про розірвання договору зі створення ЗТМК, до статутного фонду якого держава внесла цілісний майновий комплекс комбінату. Фактично це означало повернення унікального підприємства у власність держави. Але процес цей триває досі. З початком повномасштабної російсько-української війни ЗТМК зупинив випуск титанової губки через брак хлору, що є основним компонентом виробництва. За даними аналітичної системи Опендатабот, 2024 рік підприємство закінчило з 212,5 млн грн збитків. Україна видобуває, а Росія заробляє Зазначимо, що успішний запуск ЗТМК сприяв розширенню виробництва титану в СРСР. Так з'явився титановий комбінат на Уралі. Верхнєсалдинське металургійне виробниче об'єднання, яке з 1957-го по 1990 рік було найбільшим постачальником напівфабрикатів із титану для аерокосмічної та військової промисловості, суднобудування в СРСР. Запроєктований комбінат був Інститутом титану із Запоріжжя. Під час проєктування усунули недосконалості ЗТМК. У чому недосконалість? З кожним новим етапом збільшувався об'єм титанового зливка. А економіка виробництва залежить саме від цього. ЗТМК був налаштований на реторти вагою 1 т. А росіяни видають за один цикл 10 т. Тож сьогодні РФ має фінальну частину виробництва готової продукції зі сплавів титану для світового аерокосмічного комплексу. Сучасні літаки Воеіng-787 Drеаmlіnеr та Аіrbus-380 не можуть обійтися без продукції з Уралу. Обидві компанії отримали аванс на замовлення понад 2000 літаків. Тож важко уявити, як діятимуть ці виробники в разі зриву постачання з Уралу. У Воеіng залежність від постачань із РФ становить 45%, у ЕАDS близько 60%, Воmbаrdіеr, Еmbrаyеr, РrаttWhіtnеy, RоllsRоyсе майже 100%. Така залежність виникла протягом останніх 10 років, відколи СП Воеіng Urаls Маnufасturіng розпочало відвантажувати продукцію на експорт. За даними експерта, з яким поговорила "Країна", 30% шасі для літаків Воеіng отримує з РФ. І змінити це важко, бо виробництво зав'язане на патент росіян. До речі, українці були дотичні до цього патенту, але втілити його на виробництві вдалося не нам. На початку березня 2022-го Воеіng призупинив закупівлю титану з Росії. Робота на основному устаткуванні неможлива, оскільки використання цих верстатів "обмежено експортними ліцензіями від уряду США та Японії". Експерт вважає, що інформація не зо­всім відповідає дійсності. США могли зупинити співпрацю в рамках СП, але заміну російському титану знайти нелегко. Тому він досі не під санкціями. Російський титан і санкції З початку великої війни 27 держав ЄС запровадили 17 пакетів санкцій проти РФ. Діють обмеження на торгівлю нафтою, вугіллям, деревиною та багатьма іншими ресурсами. Однак титан Європа продовжує закуповувати в Росії. 2022-го російський титан нарешті внес­ли в санкційні списки. Але це рішення заблокували Франція та інші країни члени ЄС: через залежність від російського титану найбільшого виробника літаків Аіrbus. У вересні 2023-го Бюро промисловості та безпеки міністерства торгівлі США внесло корпорацію "ВСМПО-Авісма" до так званого Еntіty Lіst як виробника зброї. Але ці обмеження не передбачають блокування діяльності компанії й зупинки придбання титану. Тож, як каже генеральний директор ТОВ ВКФ "Велта" Андрій Бродський, внесення російської компанії до Еntіty Lіst не заважає їм отримувати прибутки від титанової галузі. Півтора року під час війни титанову сировину вивозили до РФ У жовтні 2024-го американці під час зустрічі заступників міністрів фінансів країн G7 таки звернулися до союзників, аби розглянути запровадження санкцій проти російського паладію і титану. Але питання зависло. Звісно, в разі санкцій проти експорту титану з Росії більше уваги було б до українського титану. Але, щоб Воеіng зайшов на наш ринок після підписання з американцями угоди про корисні копалини, потрібні суттєві зрушення, а експерти оцінюють їх досить песимістично. &еnsр;Щоб Україна стала для Воеіng на місце Росії це не можна зробити за один день. У нас немає нічого, крім сировини, каже академік Орест Івасишин. Москва тримає їх на гачку, бо свого часу розробила сплав, що має унікальні властивості. Ніхто, крім Росії, не може виготовити великогабаритні деталі потрібної міцності. Нам іти до цього ще далеко, у кращому разі років 10. Титан у ланцюгу війни Але в основі багатьох досягнень росіян українська руда. Тож Україна під час війни зробила все, щоб заблокувати постачання титану в Росію. Це вдалося не одразу. Ось один з епізодів цієї боротьби. 24 лютого 2022 року в Україну вторг­лася не тільки армія РФ. Того ж дня до Дніпра приїхав Олександр Федосеєв, радник гендиректора російської металургійної корпорації "ВСМПО-­Авісма". Права рука власника ТОВ "Демурінський гірничозбагачувальний комбінат" Михайла Шелкова. Федосеєв мав організувати схему прихованого вивезення з України в РФ титанової сировини. І це йому вдалося. Півтора року схема працювала. У червні 2023-го СБУ заарештувала Федосеєва, пізніше ДБР встановить, що було створено злочинну організовану групу, до складу якої увійшли колишній директор ТОВ "Демурінський гірничо­збагачувальний комбінат", бенефіціар і директорка австрійської компанії й один із топменеджерів комбінату. Вищий антикорупційний суд ухвалить рішення про конфіскацію ТОВ "Демурінський гірничозбагачувальний комбінат". Але в Росію встигли переправити майже 11 т мінералів на майже $2 млн за даними СБУ. Ще один епізод допомоги ворогу стосується компанії "Мотор Січ". У березні цьогоріч Солом'янський районний суд Києва виніс вирок Олегу Дзюбі, заступнику директора зовнішньоторговельного департаменту АТ "Мотор Січ". Слідство встановило, що, отримавши вказівку від президента АТ "Мотор Січ" В'ячеслава Богуслаєва, саме Олег Дзюба налагодив через китайську компанію Сніnа Таly Аvіаtіоn Тесhnоlоgіеs Соrр постачання "запасних частин для ремонту двигунів літаків та гелікоптерів російського ЗАТ "Двигатели Владимир Климов Мотор Сич". За даними російського реєстру, 20% компанії належить АТ "Мотор Січ", а 50% російській корпорації "МіГ". Було поставлено запчастин, зокрема з титану, на понад 71 млн грн. Діяли також схеми, за якими частину концентрату експортували до європейських компаній у Польщі, Угорщині, Чехії та Словаччині, зареєстрованих росіянами, щоб зрештою надійти до російських металургійних підприємств, зокрема VSМРО-Аvіsmа. Але на сьогодні даних про такі постачання немає. А що з наукою? Війна вплинула і ще на одну структуру, пов'язану з титановим виробництвом, АТ "Інститут титану". Інститут, що проєктував титанове виробництво в Україні, РФ, Казахстані, Китаї, Ізраїлі й навіть Гватемалі, держава вирішила приватизувати. 2024-го Фонд держмайна двічі виставляв його на аукціон і не знайшов покупця. Вартість лота 76 млн грн. Не допомогло і зниження ціни вдвічі. Бо важко знайти покупця, якому знадобилася база відпочинку на березі Дніпра й пів сотні проєктувальників. "Країна" з'ясувала, що потенційних власників також стримують борги з виплати заробітної плати й незакриті договірні зобов'язання на чималі гроші. &еnsр;Цінність становить будівля в центрі міста й науково-технічна продукція у вигляді архівів, досліджень, сертифікатів, ліцензій, патентів, розповів "Країні" доктор технічних наук, професор Олександр Овчинніков. Уже під час війни Інститут титану підписав меморандум на проєктування титаномагнієвого комбінату у В'єтнамі. Ціна 3 млн євро. Науковці створили проєкт, але його не реалізували, бо замовнику потрібні були державні гарантії, яких інститут надати не міг. А держава вкотре схибила. Але, на щастя України, не схибили люди. Які роблять усе, щоб зберегти титанову індустрію у країні. Додає оптимізму й Інститут металофізики НАНУ, який співпрацює з колегами з Німеччини. &еnsр;Ми нині працюємо над упроваджен­ням технології методу МІМ (метал інжекшн-молдінг) для виготовлення деталей для двигунів безпілотників, розповідає почесний директор інституту Орест Івасишин. Ідея в тому, щоб зробити деталь, яка не вимагала б жодної додаткової механічної обробки. Коли процес дійде до промислового виробництва, це зменшить вартість деталей двигуна безпілотника. Також науковці з Інституту металофізики працюють над розробкою порошку для титанових імплантів. Це покращить наявні імпланти на 50 відсотків. Як вивести титанову галузь із кризи Угода із США про корисні копалини не панацея, але дає певні можливості для порятунку галузі та виведення її в лідери. Україна має сировинні ресурси, виробництво, науку та досвід. Потрібні інноваційні рішення, сучасний менеджмент та інфраструктура. Експерти кажуть, що насамперед необхідно провести повноцінну реконструкцію ЗТМК поновити виробництво титанової губки, впровадити сучасні технології. Маємо знайти рішення проблеми з електроенергією. Очищення від корупції та прозоре управління ще дві необхідні умови. І нарешті нам потрібні серйозні зусилля у сфері дипломатії та міжнародні зусилля в лобіюванні санкцій на російський титан. Констатуємо: Україна мала всі шанси стати світовим титановим гравцем іще в 2000-х. Але через байдужість держави, невмілу приватизацію, корупцію та прорахунки в менеджменті втратила їх. І ось тепер, попри війну, маємо нові можливості. Але цього разу шанс треба використати.

The "Come Back Alive" Foundation is close to the Ukrainian military. The front line of the Russian-Ukrainian war is not only the front. It is where the war for Ukraine is going on. In hospitals, in warehouses, landfills, in mass media, in offices. We supply and repair equipment, train soldiers and officers, help transform the Armed Forces, provide first-hand accounts of war and stem the flow of propaganda and disinformation. Provides the Ukrainian army with the most important tactical advantage.

Від того, як працюють оператори безпілотних систем, залежить успіх на фронті, каже військовий Віктор Таран Повномасштабну війну, яку веде проти нас Росія, називають війною технологій. Які саме технології найбільше вплинули на хід воєнних дій? &еnsр;Світ увійшов у четверту індустріальну революцію, і її технології плавно перейшли у війну. Перша індустріальна революція це кораблі й гармати, друга танки й літаки, третя ракети, а четверта це роботехніка, 3D і GРS-навігація, кібербезпека та роботизовані системи широкого спектра застосування дрони. На початку повномасштабного вторг­нення Україна мала технології на рівні другої індустріальної революції танки, артилерію, боєприпаси. Армія, яка нам ді­сталась у спадок від СРСР, за роки незалежності успішно розпродавалася або знищувалася. Ми не готувалися до війни. І коли почалося повноцінне російське вторгнення, виявилося, що в нас мало засобів ураження, і наприкінці весни 2022 року почало критично не вистачати боєприпасів. Нас врятували наші союзники з НАТО, які стали масово передавати зброю та боєприпаси. Водночас ми шукали, що в нас є під руками. І це були дрони ті речі, завдяки яким українці ще донедавна знімали побутові історії, стали незамінним військовим атрибутом. Разом із дронами прийшли й інші технології. Зокрема 3D-друк, який застосовують у піхоті й ­тактичній медицині. Також почали послуговуватися системами ситуаційної обізнаності "Дельта", "Кропива", "Вежа". Так само сили оборони використовують кібербезпеку, що охороняє персональний простір. Ми воюємо технологіями четвертої індустріальної революції і трансформуємо ними світ. Тобто наша війна з Росією стала першою війною з масовим використанням новітніх технологій? &еnsр;Так. Не можна сказати, що раніше ніхто не використовував технологій для воєнних дій. Згадаємо війну між Азербайджаном і Вірменією за Нагірний Карабах 2010 року. Там активно застосовували "Байрактари" Азербайджан завдавав високоточних ударів по оборонних точках противника. Але це не було масово. Навесні 2022 року, коли почалося російське вторгнення, ішли танкові колони, виводили артилерію, піхота тримала оборону. Це була лінійна війна. Теперішню ситуацію аналітики НАТО називають сенсорною війною. Ми створюємо високомобільні точки, довкола яких будуються сили оборони. У їхній основі мобільні групи ударних безпілотників, танки виконують важливу, але допоміжну роль. Це повністю змінює логіку бойових дій на передовій перебувають дрони, поруч із ними засоби радіоелектронної безпеки та розвідки, щільність вогню набагато сильніша. Коли 2022 року ми починали воювати, то в нас була лінія, попереду неї сіра зона, а ззаду безпечний простір. Тепер попереду є зона 2030 кілометрів, де дрони знищують все й усіх, і така сама зона заглиблюється в тил. Ми не маємо тепер безпечної зони для евакуації та підвезення боєприпасів. Ми опинилися в ситуації, що потребує інших підходів. І цього треба вчитися, бо літають не дрони, а оператори. Від того, як працюють оператори безпілотних систем, і залежить успіх на фронті. За артилерією закріпилося прізвисько Богиня війни. Чи не претендують дрони на звання новітніх богів війни? &еnsр;Ні. Дрони не можуть виконувати ті завдання, які виконує артилерія. Дрон літає на відстань 1520 кілометрів. Артилерія б'є на 40 кілометрів. Дрон може принести 12 кілограми вибухівки, тоді як 152-міліметровий снаряд має бойову частину вагою 56 кілограмів, здатну прорвати зону оборони. Артилерію неможливо замінити, на фронті потрібні боєприпаси. На початку російського вторгнення в нас не було артилерійських снарядів. Навіть наші партнери не змогли надати потрібну нам кількість боєприпасів, вони не встигли так швидко перебудувати економіку, щоб виробляти їх. Надходили 1012 тисяч одиниць за тодішньої інтенсивності боїв це на день-два. Тому ми вимушено почали використовувати дрони як допоміжний засіб. Артилерія набагато потужніша, і вона була й залишається богинею війни. Артилерія залишається богинею війни Тобто з 2014 року дрони використовували як допоміжний засіб, а тепер їх оформили в повноцінний рід військ? &еnsр;Дрони найперше використовували як розвідники. До повномасштабного вторгнення інтенсивність бойових дій була менша, снарядів загалом вистачало. Тоді ми застосовували дрон "Фантом", що літав із зарядом акумулятора на значно меншу відстань. Такої кількості безпілотних систем, як тепер, 2014 року ще не було, ми тільки вчилися працювати з безпілотниками. Як змінювалася роль дронів із 2014-го до сьогодні? &еnsр;Після "Фантомів" з'явилися перший і другий "Мавіки" із зо­всім іншою камерою та системою навігації. Тому використання дронів змінилося якщо спершу це були розвідники, що лише інколи робили скиди, то з 2022 року вони стали повноцінними бойовими учасниками. Так само з FРV-дронами якщо у 20162017 роках їхнє використання було поодиноке, то з кінця 2022-го їх застосовують усюди. Станом на 2024 рік, Україна єдина країна у світі, що має командування Сил безпілотних систем, у яких є морські дрони, повноцінні наземні роботизовані системи. Ми починаємо створювати дрони, які виконують завдання на ураження на 500700 кілометрів. Цей шлях розвитку став можливим завдяки технологіям четвертої індустріальної революції нові чипи, системи навігації, супутники, принципово нова камера і, звісно, штучний інтелект це машинне навчання, цифрове розпізнавання камер, система наведення. Можливо, наша війна з Росією увійде в історію як війна нового типу, нового покоління? Як колись англо-бурська війна, де вперше використали кулемети й форму хакі? &еnsр;А також концтабори. Коли в березні 2022 року я з товаришем, позивний "Академік", задумав створити в Україні постійно активну систему навчання операторів БПЛА, ми про це точно не думали. Ми тоді були два старші лейтенанти, які мали мрію. На початку березня провели навчальний тренінг, здобули певні знання та навички й почали створювати школу. Учасники того тренінгу надалі заснували три школи Центр "Крук", Drоnаrіum та "Боривітер". Станом на 23 травня цьогоріч, ми навчили 20 тисяч операторів БПЛА. Внесок нашої школи більш як 8 тисяч. Це майже полк. Чи думали ми, що це якось змінить уявлення про війну чи сам спосіб її ведення? Ні, просто робили свою справу. Не знаю, як назвуть цю війну. Хтось уже називає її третім етапом Визвольної війни першим етапом були Визвольні змагання 19171922 років, другим боротьба УПА, а третій етап нині. Хтось називає війною за ідентичність, хтось вітчизняною. Степан Бандера ще у 1950-х писав, що після того, як Україна здобуде незалежність він вірив, що Радянський Союз розпадеться, її чекатиме нова агресія з боку Росії і це буде черговий етап Визвольної війни. Тому я не хотів би називати цю війну війною дронів вона ведеться за наше існування. Дрони це просто засіб. Якщо завтра їх не стане ми воюватимемо далі. Повноцінне протистояння і перші смерті серед українських військових були ще в березні 2014 року. Війна триває вже давно, тому не варто її називати війною дронів. Мені як людині з історичною освітою імпонує визначення "третій етап Визвольних змагань". Базова підготовка оператора займає від двох тижнів Скільки потрібно часу, щоб підготувати оператора дронів? &еnsр;Що довше, то краще. Але часу немає, тому в нашому центрі ми навчаємо операторів мультикоптерів два тижні, FРV два тижні, "крила" місяць. Цивільні можуть пройти скорочений курс два тижні на "крилі" й тиждень на мультикоптері. Оператори отримують сертифікати державного зразка, які є підставою для присвоєння військово-облікової спеціальності. Наш центр 2023 року перший отримав сертифікацію. Потім військові ще можуть пройти додаткове підвищення кваліфікації від тижня до двох. Тобто базова підготовка оператора займає від двох тижнів. Волонтерка Марія Берлінська заявила, що з кінця травня цього року ми почнемо все більше відставати від Росії в технічному плані. За її словами, росіяни скоро зможуть випускати понад тисячу "Шахедів" за добу. Чи зможемо ми наздогнати Росію? &еnsр;Це правда, кількість "Шахедів" з того боку зростає щодня. Чи дійде вона до тисячі на добу, не знаю. Об'єктивно ми маємо визнати, що росіяни здатні налагодити масове виробництво "Шахедів". Росія перевела майже 40 відсотків своєї економіки на військові рейки. Протистояти цьому можна лише через зміну державної парадигми. Оголошення переходу на виробництво того, що у пріоритеті для Сил оборони, перерозподіл фінансів і перебудова економіки. А також відверта розмова із суспільством. Це дискомфортно, неприємно. Але довкола Києва літають "Шахеди" і їх зустрічають мобільні вогневі групи. Завдання цих груп виконують добровольці, які вже не один рік приходять і працюють на машинах, кулеметах, чергують уночі й не отримують за це ні копійки. В Києві повно здорових чоловіків чому вони не хочуть записатися в добровольчі формування, раз на два тижні виходити на чергування? Щільність вогню була б така, що жоден "Шахед" не долетів би. І це не про мобілізацію, а про виконання громадянського обов'язку. Ми забули про війну. Таке вже було у 20152016 роках. "Шахеди" літатимуть, і єдиний варіант зупинити їх залучення кожного. Інакше не можна виграти війну зі 140-мільйонною країною, яку підтримують Китай, Іран, Білорусь, Північна Корея, частина країн Африки. Якщо ми хочемо це зупинити, треба включатися всім. Я розумію, що су­спільство втомилося за три роки, але росіяни не втомилися. Яка причина того, що Росія випереджає нас у виробництві та застосуванні дронів? Можливо, в чомусь слід переймати її досвід? &еnsр;Переймати її досвід треба давно, про це ще Ігор Луценко говорив. 2022 року ми намасштабували величезну кількість рішень. Необхідно було вибрати й реалізувати найбільш ефективні. Якби ми це зробили ­2023-го, то тепер мали б стандартизовані уніфіковані речі, які штампували б і масово застосовували б. Росіяни зробили ставку на дрони "Ланцет" і "Орлан". А в нас є "Дартс", "Скайхоппер", "Мрія 4.5.0", "Чаклун" це 1/10 того зоопарку, що літає. Вони всі ефективні, але відбувається певне розпорошення, а в цих умовах нам треба визначати пріоритети, ставити їх на потоки. Нам треба визначати пріоритети, ставити їх на потоки Економіку можна мобілізувати, якщо буде державна політика, інформаційна кампанія з поясненням, що працювати мають усі. Інакше не переможемо проти нас воює авторитарна країна, яка мобілізувала колосальні ресурси. Ще 2015 року було багато тез про те, що війна вигідна військовим і волонтерам. Насправді війна не вигідна нікому, але вона точно не зменшує обертів, а в росіян є ресурси, щоб воювати. Реальні переговори, дай Боже, щоб почалися наприкінці року. А до цього часу треба ще вистояти. Українські ентузіасти власноруч створюють дрони з підручних матеріалів. Якщо їх можна виготовити в домашніх умовах, що заважає налагодити їхнє масове серійне виробництво? У державного керівництва немає розуміння важливості розвитку безпілотних систем? &еnsр;Це питання треба ставити не військовим. Камишін (Олександр Камишін міністр із питань стратегічних галузей промисловості у 20232024 роках. Країна) ­2024-го заявив, що ми виготовили майже 2 мільйони дронів замість анонсованих 5 мільйонів. Наскільки я знаю, є проблема обмежених ресурсів. Виробники можуть створювати більше, але їм для цього потрібні кошти. Їх можна брати або з бюджету, або ж є величезні ресурси кредити Національного банку України, які можна було б перенаправити на виготовлення дронів. Також є можливість відкрити ринок збуту, щоб наші виробники продавали зброю за кордон, отримували прибуток і вкладали його у дрони. Варіантів багато, але чому це не робиться, які причини треба з'ясовувати в депутатів і чиновників. Моє завдання отримати дрон і навчити ним користуватися. Чи є в України необхідні потужності для виробництва безпілотників матеріали, устаткування, навчений персонал? &еnsр;Так, є. В Україні достатньо виробників, щоб задовольнити нашу потребу в дронах. Але я бачив виробників, які простоюють, у яких завантаженість виробництва становить 4050 відсотків. Вони теж не розуміють, чому їх не контрак­тують. Ключова причина відсутність єдиної державної стратегії на цьому полі. Урядової програми про перерозподіл ресурсів на період воєнного стану не існує. Чи можна сказати, що безпілотні системи здійснили технологічну революцію? &еnsр;Це занадто вузько. Технології четвертої індустріальної революції повністю змінюють світ той світ, у якому ми жили до 2022 року. Тепер він буде принципово інший. Дрони одна з частинок цієї революції. У наших телефонах повно додатків це так само індустріальна революція. GРS-навігатор це також революція. Кібербезпека індустріальна революція. Ми в новому світі він змінюється, він цікавий, тому давайте вчитися в ньому жити. Передплатити журнал "Країна"

У Києво-Печерській лаврі вдруге пройшли театралізовані екскурсії присвячені історії відбудови та зростання лаври у ХVІІІ ст. Захід організувало творче об'єднання "Ніч в Університеті". Глядачі змогли побачити театралізовані виступи, відтворені за архівними документами тих часів, а саме - майстерню Олімпія Галика, підготовку до приїзду імператриці Єлизавети І та її візит. Також побували у закритій Всіхсвятській церкві. Як пройшла унікальна екскурсія, читайте у репортажі Gаzеtа.uа. НЕЗВИЧНІ ЕКСКУРСІЇ Відвідувачів зустрічають біля входу до Лаври. Кожного фіксують у списку і видають квиток. Поруч - стіл з обережно розкладеними листівками. За ним сидить Олександра, яка займається каліграфією і скорописом ХVІІІ ст. Підписує листівку за вільний донат на збір для Президентської бригади ім. Богдана Хмельницького. Екскурсії "Ніч у Києво-Печерській лаврі. Бароко" мають п'ять локацій. - Лавра - це те, що людям треба побачити. Для мене дуже показовою була історія, коли минулого року ми прийшли сюди домовлятися про те, щоб вперше потрапити. Це була наша велика мрія, - каже Олександра Іванова менеджерка з партнерств і комунікацій об'єднання "Ніч в Університеті". - Раніше ми сюди не приходили, бо тут було заселення московських попів і московської пропаганди. А минулого року заступниця директора сказала нам, що їхня мета - привести українців. Ми зробили це минулого року і ось прийшли знову. У чорному костюмі стоїть Олексій Руденко, руки тримає за спиною. Він - засновник об'єднання і наразі діючий військовослужбовець. Незважаючи на військову службу, Олексій продовжує брати участь в екскурсіях, а під час виконання завдань - тримає зв'язок онлайн. Згадує історію, як усе починалося: у 2016 році студпарламент університету ім. Тараса Шевченка запропонував студентам-історикам провести екскурсію для першокурсників. Тоді з'явилася ідея зробити це театралізовано - в костюмах. Це вже був не виняток із правила, а послідовний проєкт - Там було багато насправді про що розповідати - про бій під Крутами, про навчання в університеті Святого Володимира. І тоді це все робилося як одноразовий проєкт, але ми побачили, що дуже відгукнулось людям, вони ніколи такого не бачили, - розповідає занурюючись у спогади Олексій. - Ми ще кілька днів там відтирали руки і одяг від запаху гасу, бо в нас тоді газові лампи були. Побачивши зацікавленість людей студенти продовжили проводити подібні екскурсії і згодом вийшли за межі університету. - Це вже був не виняток із правила, а послідовний проєкт. Згодом нам пішли на зустріч заповідники. Зокрема, Софія Київська, а потім інші. Так ми вибудували партнерство з багатьма інституціями, - каже Олексій Руденко. СТРАТЕГІЧНЕ ЗНАЧЕННЯ Печерський монастир був заснований майже за 100 років до заснування Москви. Навіть після приєднання України до Московського царства, Лавра зберігала свою самобутність. У ХVІІІ столітті попри тиск з боку імперської влади, ченці намагалися писати українською мовою і всіляко чинили супротив цензурі друку. Для того, щоб провести екскурсії команда вичитала багато джерел, літописів, спогадів, архівних документів. Зокрема засновник об'єднання розповів, що залучили літературу, наукові праці по історії лаври і з них компонували матеріал. Також використовували звіти з археологічних розкопок, які проходили на території лаври. - У 1686-88 роках Київський митрополит перейшов з підпорядкування Константинополю Москві. І ми, власне, показували цю подію на наших ночах у Лаврі рік тому. А тепер ми вже показуємо події після того, як це сталося, - говорить Олексій Руденко. - Лавра, щоправда, намагалася іменувати себе все ще під Ставропігією, тобто під автономним управлінням Константинопольського патріарха, але коли вони одного разу видали "Місяцеслов" з таким формулюваням то у них забрали, реквізували всі книги, які були видані і наказали впредь іменуватися Ставропігії всєросійського патріарха. І в подальшому цензура у ХVІІІ столітті тільки погіршувалася. Географічне розташування Лаври також мало стратегічне значення. Вона знаходилася неподалік від кордонів Речі Посполитої, що сприяло розвитку торгівлі та, зокрема, контрабанди. Існують свідчення про участь монахів у контрабанді алкоголю та книг, що було зумовлено різницею в законодавстві між Московією та Річчю Посполитою. - Різні цікаві моменти, які ми знайшли в документах і хочемо розповісти, щоб показати, що це справжні люди, що вони теж жили так само, як ми. Це не люди з книг, не люди з ікон. В них були свої проблеми, - розповідає Олександра Іванова. - Наприклад, хтось міг викрасти бочку вина або перевіз її незаконно. І це теж справжнє життя, яке треба показувати, аби люди розуміли, що історія - така сама, як і ми. Ми також живемо в історії. ВНЕСОК ІВАНА МАЗЕПИ Перед початком театралізованої вистави екскурсовод проводить коротку інструкцію відвідувачам: вимкнути звук на телефоні, не вмикати спалах під час фото та відео і повідомити, якщо комусь стане погано. - Питання: хто був першим ігуменом Києво-Печерського монастиря? - звертається до людей гід. Та сама і відповідає. - Першим ігуменом Печерського монастиря був преподобний Варлаам, - відає відвідувачам гід Анастасія Гусак тримаючи в руці металевий ліхтар із теплим вогником. Печерський монастир отримав статус Лаври у 1169 році. Вагомий внесок у розбудову обителі зробив гетьман обох берегів Іван Мазепа. Саме при ньому будувалися численні важливі об'єкти: оновлюється Успенський собор, зводяться мури навколо Лаври, чотири вежі й три в'їзні брами. З-поміж них - і Всіхсвятська церква. Однак після поразки Мазепи для Лаври настали складні часи. У 1810 році в Києві спалахує чума. Володимирський дівочий монастир, що розташовувався на місці нинішнього Арсеналу, було перенесено до Флорівського монастиря, в район, який тоді називали Нос на Ходорі. Історія - така сама, як і ми. Ми також живемо в історії - Після цього Лавра довго боролася, аби повернути собі ці землі. Після Мазепи гетьманом обирають Івана Скоропадського, стародубського полковника. - розповідає гід, - Він, на відміну від багатьох, не піддався московській пропаганді. Скоропадський не називав Мазепу зрадником, а просто "колишнім гетьманом", дотримуючись певної нейтральності в оцінках. У цей самий час колишня столиця - Батурин - лежала в руїнах, і так тривало аж до 1826 року. Натомість новим адміністративним центром стає Глухів, значно ближчий до кордонів Московії. Після смерті Скоропадського царська влада створює Малоросійську колегію - адміністративний орган, що контролював справи в Україні. І тривалий час гетьмана взагалі не обирали. Лише в 1727 році цю посаду обіймає ще один соратник Мазепи - Данило Апостол. Незважаючи на складнощі Києво-Печерський монастир залишається осередком українського бароко. У ньому діяли іконописні майстерні, друкарня, господарські структури, а економіка продовжувала зростати. Лавра складалася з чотирьох монастирів: головного Печерського, а також Ближніх і Дальніх печер. Крім того, вона мала численні приписні монастирі по всій території України - в межах Київського, Ніжинського, Слобідського полків, а також навіть на території Білорусі. Анастасія Гусак запрошує всіх на територію. З усіх сторін розташовані старовинні будівлі Києво-Печерського монастиря. Під час короткої зупинки біля Микитівського больничного монастиря гід розповідає про пожежу в квітні 1718 року. - В свідченнях йдеться, що через свічку починається велика пожежа. Вона охоплює і Успенський собор, і друкарню, і також інші приміщення. Які були теорії щодо цієї пожежі? Вважали, що це могла бути Московія, - продовжує гід Анастасія. - Але з іншого боку вважали, що це зробила Лавра. Тому що Московія тоді хотіла дуже великий податок збирати з Лаври. А після пожежі вони вже потім писали і царю, і Івану Скоропадському, що їм потрібні гроші на відновлення. Анастасія розповідає, що перед пожежею в стінах Успенського собору була захована одна скарбниця, яка містила 25 кг золота і 300 кг срібла. Також були чутки про таємну казну, яку також переховували монахи від московитів. - Одним з найсумніших насправді наслідків поразки Мазепи, окрім того, що було загальний занепад і те, що Пьотр І не хотів фінансувати Лавру, це була також цензура. З 1720 року московити наказали писати про те, що ми керуємося лише всеросійським патріархом. Окрім цього почали сильно цензурувати тексти, щоб не було інших якихось наречий, тобто мається на увазі української мови та вилучати тексти друковані до 1720-х років, - каже гід. Всі ці дії відбувалися в добу бароко, яке було яскравим в лаврі. Воно квітнуло тут в архітектурі, живописі, малярстві. Тут існували майстерні під керівництвом ченців-малярів. І в них були свої учні-молодики. Учнями могли бути як духовенство так і міщани і селяни. - З таких відомих персонажів - це був якраз Олімпій Галик. Він керував майстернею в Лаврі з 1744 по 1755 роки. Саме лаврські митці розписали Тройську надбрамну церкву, біля якої ми тільки що були, - продовжує Анастасія. - Вони малювали не тільки ікони, а і різні портрети, як духовних діячів так і світських і таку цікаву річ, як кубушки (ескізи або замальовки портретів, ікон, тобто меншого масштабу картинки. - Gаzеtа.uа). ЧІТКА ІЄРАРХІЯ Перша сцена театралізованої екскурсії розгортається в майстерні Олімпія Галика. Всередині розташовані мольберти з полотнами за якими працюють учні. Тут відтворюються події візиту генерального курунджи Миколи Каненко, який розповідає про приїзд імператриці Єлизавети. Він наказує намалювати її портрет. У 1763 році всі ремісничі майстерні, що діяли на території Києво-Печерської лаври, були об'єднані в одну спільну майстерню та школу. Вона продовжувала функціонувати ще понад 150 років. Основу становила лаврська економіка - господарство. На той час Лавра була одним із найвпливовіших економічних гравців у всій Гетьманщині. В її володінні перебувало близько 3 тис. кв. км орних земель - більше, ніж площа тодішнього Герцогства Люксембург. Додатково монастир володів ще лісами. Керівництво лаврськими маєтками було чітко структуроване: економ зовнішній відповідав за контроль над зовнішніми активами та земельними угіддями, тоді як економ внутрішній опікувався будівлями, ремеслами та внутрішніми господарськими справами монастиря. Рухаючись дорогами лаври приходимо на місце наступної театралізованої вистави. За розкладеними столами сидять не просто актори, а економ Лаври Саватія та віт одного з маєтків Терентія. Також селяни лаверських маєтностей і Либідський бровар. Тут розповідають про господарство Лаври, "невідомі" культури, такі як картопля. Дегустують квас. До складу господарства Лаври входили 250 млинів, 5 скляних заводів, 21 винокурня, численні броварні (зокрема відомий Ливицький бровар), а також свічкові, цегельні заводи та вапнярні. Загалом, на лаврське господарство працювало від 45 до 65 тисяч осіб. Лише в Гетьманщині Лаврі належало понад 200 шинків, з яких 17 - у самому Києві. Спочатку працівники Лаври не відробляли панщини, однак згодом її було впроваджено в обмеженому вигляді: один день на тиждень взимку і два дні влітку, що було суттєво м'якше, ніж у більшості регіонів Російської імперії. Тут вирощували жито, ячмінь, пшеницю, овес, гречку, овочі та хміль. Особливе місце займали так звані турецькі боби - квасоля. Лавра використовувала застарілі методи обробки землі, допускала внутрішні спекуляції та мала власну економічну політику. - Зокрема, монастир активно заохочував селян купувати більше горілки на свята і весілля - саме у лаврських шинках. При цьому лавра закуповувала горілку у держави за міркою 14,5 кварт (приблизно 14 літрів), а продавала місцевому населенню за 12-квартовою міркою, залишаючи собі понад 2 літри прибутку з кожного продажу, - розповідає гід Анастасія. - Крім прибутку від торгівлі, Лавра отримувала значні доходи з податків, які стягувала із селян. Лише впродовж 30 років, починаючи з 1854 року, від лаври втекло понад 800 сімей і часто вони йшли до гайдамаків або козаків. ВІЗИТ ЄЛИЗАВЕТИ Із розвитком масштабного господарства зросла і потреба в обліку майна та землеволодінь. Для цього в Лаврі було створено спеціальний архів, у якому зберігалися документи про право власності на землю, будівлі та виробництва. У 1770-х роках у Лаврі навіть було офіційно запроваджено посаду архіваріуса. Устави в Лаврі діяли суворі. В ченці брали тільки чоловіків старше 30 років, неодружених з відсутністю судимостей чи боргів. Селяни мали надавати письмовий дозвіл від поміщика. Кандидати проходили трирічний випробувальний термін - "іскус", але випускникам Могилянської академії дозволяли скорочений термін у півроку. Всі нові монахи фіксувалися в списках, які передавалися до Синоду. Після пожежі у 1730- х роках поновили активну відбудову лаврської дзвіниці. Архітектор Йоганн-Готфрід Шедель добудував дзвіницю у 1744 році. Її висота - 96,5 м, і вона залишалась найвищою будівлею Києва понад 200 років. Будівництво тривало 13 років через землетруси та переробку креслень. Її відкриття приурочили до приїзду імператриці Єлизавети І. Приїзд імператриці якраз і продемонстрували на третій локації театралізованої екскурсії, яку розмістили серед дворів Лаври. Лавра активно готувалась: будувались тріумфальні в'їзди, розписували храми, готували портрети. Візит імператриці став шансом для козацької старшини добитись політичних поступок через її фаворита - Олексія Розумовського. - Окрім цього, по приїзду імператриці спускався вирізьблений з дерева янкул з хрестом в одній руці і також з паперами, з документами в іншій руці, саме при її в'їзді до території Печерську. Окрім цього, звісно, вони хотілося б здобутися того, щоб була менша цензура, - говорить гід, - Було підготовлено відповідні звернення, зокрема за підписом Григорія Сковороди. Формально гетьманство було відновлено лише у 1747 році, а гетьманом став Кирило Розумовський у 1750-му. Після візиту Єлизавета І виділила 18 000 карбованців на реконструкцію та розвиток. Завдяки клопотанням Олексія Розумовського ще 5 000 карбованців було спрямовано на підмурівку Києво-Печерської фортеці. Монастир добився послаблення цензури друку і полегшення постригу для бажаючих стати ченцями. ЗАТОПЛЕНІ ПЕЧЕРИ У 17301740-х роках Лавра стикнулася з серйозною проблемою - зсувами ґрунтів і підтопленням печер. Для вирішення ситуації було створено спеціальну інженерну комісію, яку очолив французько-російський інженер Данило (Даніель) Де Баскет. У 1745 році він розробив перший генеральний план Києва, де запропонував укріпити береги садінням дерев і затопленням човнів біля узбережжя. Довго не виділяють кошти і роботи починаються аж в 1753 році і тривають 12 років, поки не починають робити кам'яний фундамент, щоб підкріпити береги. Також Лавра постійно наражалася на ризик через розташовані поруч порохові склади Києво-Печерської фортеці. У 1741 році одна з таких споруд загорілася, викликавши тривогу серед ченців. Сама Лавра тоді належала до Київ-Печерської фортеці, тобто до певної фортифікаційної зони. І в неї було пару бастіонів, зокрема Різдвяний. - Є така річ, як пристріляння. Інколи випробовують гармати, чи вони добре стріляють з певної позиції. Саме так з Різдвяного бастіону гармата влучає прямо в церкву Різдва Богородиці і тоді постраждали певні вікна, - продовжує гід перед входом у сади Лаври, - Вони вирішили це більше не робити. Але через деякий час вони забули і знову влучили в церкву Різдва Богородиці. На наступній локації, що розташувалася в монастирських садах відвідувачам повідали про зусилля архімандрита Йосипа повернути Вознесенський (Флорівський) монастир до складу Києво-Печерської лаври. Серед важливих персон присутні архімандрит Йосип, черниці Флорівського монастиря, інженер Данило Де Баскет, а також обер комендант київського Костюрина. Останню театралізовану виставу показали у Всіхсвятскій церкві, яка закрита на реставрацію. - Церква є яскравим прикладом барокової архітектури часів Мазепи. Під контролем Москви багато змінилося в українському церковному обряді. В першу чергу тепер не обирався Київський митрополит, його обирав Синод, - продовжує гід піднімаючись сходами до церкви, - Окрім цього було відкинуто присягу молодих під час вінчання, а Євангеліє тепер читалося під час служби не обличчям до парафіян, а спиною. Це були одне з нововведень в повсякденний обряд, який відбувся якраз через контроль московитів. Після початку правління Єкатерини ІІ почалося вилучення майна у церков і монастирів. У Лаври забрали Кловський палац, який належав друкарні. Спершу його перетворили на склад провіанту, згодом - на шпиталь, а потім - на першу чоловічу гімназію в Києві. У 1764 році Кирила Розумовського змусили зректися гетьманства, і на цьому завершилась доба Гетьманщини. Коли є відпустки, наші актори намагаються вирватися і прийти На останній локації відтворили події 1773 року і розповіли про життя двох монахів, які жили якраз на ХVІІІ століття. Лаврського монаха Єпіфанія затримали на кордоні з Річчю Посполитою з контрабандним вином. Він стверджував, що це було замовлення братії, але старша братія і архімандрит заперечували оскільки він мав не ввести вино, а вивести книжки на територію Замостяна. На його захист виступив монах Єремія, який тоді поширював по Києву листівки та вірші з критикою Лаври. Глядачам продемонстрували скликання Духовного собору - найвищого органу монастиря, що складався з 12 старших ченців. Там і вирішили долю обох монахів. ВОЛОНТЕРИ Команда "Ніч в Унівеситеті" складається з 80 людей. Це як актори, так і модератори, фотографи, дизайнери тощо. Проєкт волонтерський, тому більшість виконують свою роботу на безоплатній основі. Зокрема багато учасників захищають Україну на фронті. - В нас багато дуже хлопців та дівчат служать, насправді. Анна одна з акторів, зараз закінчує четвертий курс і вже більше двох років служить в українській добровольчій армії, - доповнює Олександра, - Тому, коли є відпустки, наші актори намагаються вирватися і прийти. Під час проведення другого вечора екскурсій об'єднання дізналося, що один з акторів Назар Малік, який грав з найперших екскурсій у 2016 році, а у 2024 долучився до війська - загинув 22 травня на Покровському напрямку. - Назара складно було не помітити. Він був смішним і дотепним, і хоч не всі його розуміли, складно не погодитися з тим, яку велику частину в нашому проєкті він становив. Товариш, друг, брат і син, знавець військової історії та озброєння, імпровізатор, жартівник, почесний амбасадор Масандри, людина з чи не найбільшою кількістю шинелей без ґудзиків і петлиць з гримерки, а з 2024 року - офіцер Збройних Сил України, - написало об'єднання "Ніч в Університеті" в своєму Теlеgrаm-каналі.

У Києво-Печерській лаврі вдруге пройшли театралізовані екскурсії присвячені історії відбудови та зростання лаври у ХVІІІ ст. Захід організувало творче об'єднання "Ніч в Університеті". Глядачі змогли побачити театралізовані виступи, відтворені за архівними документами тих часів, а саме - майстерню Олімпія Галика, підготовку до приїзду імператриці Єлизавети І та її візит. Також побували у закритій Всіхсвятській церкві. Як пройшла унікальна екскурсія, читайте у репортажі Gаzеtа.uа. НЕЗВИЧНІ ЕКСКУРСІЇ Відвідувачів зустрічають біля входу до Лаври. Кожного фіксують у списку і видають квиток. Поруч - стіл з обережно розкладеними листівками. За ним сидить Олександра, яка займається каліграфією і скорописом ХVІІІ ст. Підписує листівку за вільний донат на збір для Президентської бригади ім. Богдана Хмельницького. Екскурсії "Ніч у Києво-Печерській лаврі. Бароко" мають п'ять локацій. - Лавра - це те, що людям треба побачити. Для мене дуже показовою була історія, коли минулого року ми прийшли сюди домовлятися про те, щоб вперше потрапити. Це була наша велика мрія, - каже Олександра Іванова менеджерка з партнерств і комунікацій об'єднання "Ніч в Університеті". - Раніше ми сюди не приходили, бо тут було заселення московських попів і московської пропаганди. А минулого року заступниця директора сказала нам, що їхня мета - привести українців. Ми зробили це минулого року і ось прийшли знову. У чорному костюмі стоїть Олексій Руденко, руки тримає за спиною. Він - засновник об'єднання і наразі діючий військовослужбовець. Незважаючи на військову службу, Олексій продовжує брати участь в екскурсіях, а під час виконання завдань - тримає зв'язок онлайн. Згадує історію, як усе починалося: у 2016 році студпарламент університету ім. Тараса Шевченка запропонував студентам-історикам провести екскурсію для першокурсників. Тоді з'явилася ідея зробити це театралізовано - в костюмах. Це вже був не виняток із правила, а послідовний проєкт. - Там було багато насправді про що розповідати - про бій під Крутами, про навчання в університеті Святого Володимира. І тоді це все робилося як одноразовий проєкт, але ми побачили, що дуже відгукнулось людям, вони ніколи такого не бачили, - розповідає занурюючись у спогади Олексій. - Ми ще кілька днів там відтирали руки і одяг від запаху гасу, бо в нас тоді газові лампи були. Побачивши зацікавленість людей студенти продовжили проводити подібні екскурсії і згодом вийшли за межі університету. - Це вже був не виняток із правила, а послідовний проєкт. Згодом нам пішли на зустріч заповідники. Зокрема, Софія Київська, а потім інші. Так ми вибудували партнерство з багатьма інституціями, - каже Олексій Руденко. СТРАТЕГІЧНЕ ЗНАЧЕННЯ Печерський монастир був заснований майже за 100 років до заснування Москви. Навіть після приєднання України до Московського царства, Лавра зберігала свою самобутність. У ХVІІІ столітті попри тиск з боку імперської влади, ченці намагалися писати українською мовою і всіляко чинили супротив цензурі друку. Для того, щоб провести екскурсії команда вичитала багато джерел, літописів, спогадів, архівних документів. Зокрема засновник об'єднання розповів, що залучили літературу, наукові праці по історії лаври і з них компонували матеріал. Також використовували звіти з археологічних розкопок, які проходили на території лаври. - У 1686-88 роках Київський митрополит перейшов з підпорядкування Константинополю Москві. І ми, власне, показували цю подію на наших ночах у Лаврі рік тому. А тепер ми вже показуємо події після того, як це сталося, - говорить Олексій Руденко. - Лавра, щоправда, намагалася іменувати себе все ще під Ставропігією, тобто під автономним управлінням Константинопольського патріарха, але коли вони одного разу видали "Місяцеслов" з таким формулюваням то у них забрали, реквізували всі книги, які були видані і наказали впредь іменуватися Ставропігії всєросійського патріарха. І в подальшому цензура у ХVІІІ столітті тільки погіршувалася. Географічне розташування Лаври також мало стратегічне значення. Вона знаходилася неподалік від кордонів Речі Посполитої, що сприяло розвитку торгівлі та, зокрема, контрабанди. Існують свідчення про участь монахів у контрабанді алкоголю та книг, що було зумовлено різницею в законодавстві між Московією та Річчю Посполитою. - Різні цікаві моменти, які ми знайшли в документах і хочемо розповісти, щоб показати, що це справжні люди, що вони теж жили так само, як ми. Це не люди з книг, не люди з ікон. В них були свої проблеми, - розповідає Олександра Іванова. - Наприклад, хтось міг викрасти бочку вина або перевіз її незаконно. І це теж справжнє життя, яке треба показувати, аби люди розуміли, що історія - така сама, як і ми. Ми також живемо в історії. ВНЕСОК ІВАНА МАЗЕПИ Перед початком театралізованої вистави екскурсовод проводить коротку інструкцію відвідувачам: вимкнути звук на телефоні, не вмикати спалах під час фото та відео і повідомити, якщо комусь стане погано. - Питання: хто був першим ігуменом Києво-Печерського монастиря? - звертається до людей гід. Та сама і відповідає. - Першим ігуменом Печерського монастиря був преподобний Варлаам, - відає відвідувачам гід Анастасія Гусак тримаючи в руці металевий ліхтар із теплим вогником. Печерський монастир отримав статус Лаври у 1169 році. Вагомий внесок у розбудову обителі зробив гетьман обох берегів Іван Мазепа. Саме при ньому будувалися численні важливі об'єкти: оновлюється Успенський собор, зводяться мури навколо Лаври, чотири вежі й три в'їзні брами. З-поміж них - і Всіхсвятська церква. Однак після поразки Мазепи для Лаври настали складні часи. У 1810 році в Києві спалахує чума. Володимирський дівочий монастир, що розташовувався на місці нинішнього Арсеналу, було перенесено до Флорівського монастиря, в район, який тоді називали Нос на Ходорі. Історія - така сама, як і ми. Ми також живемо в історії. - Після цього Лавра довго боролася, аби повернути собі ці землі. Після Мазепи гетьманом обирають Івана Скоропадського, стародубського полковника. - розповідає гід, - Він, на відміну від багатьох, не піддався московській пропаганді. Скоропадський не називав Мазепу зрадником, а просто "колишнім гетьманом", дотримуючись певної нейтральності в оцінках. У цей самий час колишня столиця - Батурин - лежала в руїнах, і так тривало аж до 1826 року. Натомість новим адміністративним центром стає Глухів, значно ближчий до кордонів Московії. Після смерті Скоропадського царська влада створює Малоросійську колегію - адміністративний орган, що контролював справи в Україні. І тривалий час гетьмана взагалі не обирали. Лише в 1727 році цю посаду обіймає ще один соратник Мазепи - Данило Апостол. Незважаючи на складнощі Києво-Печерський монастир залишається осередком українського бароко. У ньому діяли іконописні майстерні, друкарня, господарські структури, а економіка продовжувала зростати. Лавра складалася з чотирьох монастирів: головного Печерського, а також Ближніх і Дальніх печер. Крім того, вона мала численні приписні монастирі по всій території України - в межах Київського, Ніжинського, Слобідського полків, а також навіть на території Білорусі. Анастасія Гусак запрошує всіх на територію. З усіх сторін розташовані старовинні будівлі Києво-Печерського монастиря. Під час короткої зупинки біля Микитівського больничного монастиря гід розповідає про пожежу в квітні 1718 року. - В свідченнях йдеться, що через свічку починається велика пожежа. Вона охоплює і Успенський собор, і друкарню, і також інші приміщення. Які були теорії щодо цієї пожежі? Вважали, що це могла бути Московія, - продовжує гід Анастасія. - Але з іншого боку вважали, що це зробила Лавра. Тому що Московія тоді хотіла дуже великий податок збирати з Лаври. А після пожежі вони вже потім писали і царю, і Івану Скоропадському, що їм потрібні гроші на відновлення. Анастасія розповідає, що перед пожежею в стінах Успенського собору була захована одна скарбниця, яка містила 25 кг золота і 300 кг срібла. Також були чутки про таємну казну, яку також переховували монахи від московитів. - Одним з найсумніших насправді наслідків поразки Мазепи, окрім того, що було загальний занепад і те, що Пьотр І не хотів фінансувати Лавру, це була також цензура. З 1720 року московити наказали писати про те, що ми керуємося лише всеросійським патріархом. Окрім цього почали сильно цензурувати тексти, щоб не було інших якихось наречий, тобто мається на увазі української мови та вилучати тексти друковані до 1720-х років, - каже гід. Всі ці дії відбувалися в добу бароко, яке було яскравим в лаврі. Воно квітнуло тут в архітектурі, живописі, малярстві. Тут існували майстерні під керівництвом ченців-малярів. І в них були свої учні-молодики. Учнями могли бути як духовенство так і міщани і селяни. - З таких відомих персонажів - це був якраз Олімпій Галик. Він керував майстернею в Лаврі з 1744 по 1755 роки. Саме лаврські митці розписали Тройську надбрамну церкву, біля якої ми тільки що були, - продовжує Анастасія. - Вони малювали не тільки ікони, а і різні портрети, як духовних діячів так і світських і таку цікаву річ, як кубушки (ескізи або замальовки портретів, ікон, тобто меншого масштабу картинки. - Gаzеtа.uа). ЧІТКА ІЄРАРХІЯ Перша сцена театралізованої екскурсії розгортається в майстерні Олімпія Галика. Всередині розташовані мольберти з полотнами за якими працюють учні. Тут відтворюються події візиту генерального курунджи Миколи Каненко, який розповідає про приїзд імператриці Єлизавети. Він наказує намалювати її портрет. У 1763 році всі ремісничі майстерні, що діяли на території Києво-Печерської лаври, були об'єднані в одну спільну майстерню та школу. Вона продовжувала функціонувати ще понад 150 років. Основу становила лаврська економіка - господарство. На той час Лавра була одним із найвпливовіших економічних гравців у всій Гетьманщині. В її володінні перебувало близько 3 тис. кв. км орних земель - більше, ніж площа тодішнього Герцогства Люксембург. Додатково монастир володів ще лісами. Керівництво лаврськими маєтками було чітко структуроване: економ зовнішній відповідав за контроль над зовнішніми активами та земельними угіддями, тоді як економ внутрішній опікувався будівлями, ремеслами та внутрішніми господарськими справами монастиря. Рухаючись дорогами лаври приходимо на місце наступної театралізованої вистави. За розкладеними столами сидять не просто актори, а економ Лаври Саватія та віт одного з маєтків Терентія. Також селяни лаверських маєтностей і Либідський бровар. Тут розповідають про господарство Лаври, "невідомі" культури, такі як картопля. Дегустують квас. До складу господарства Лаври входили 250 млинів, 5 скляних заводів, 21 винокурня, численні броварні (зокрема відомий Ливицький бровар), а також свічкові, цегельні заводи та вапнярні. Загалом, на лаврське господарство працювало від 45 до 65 тисяч осіб. Лише в Гетьманщині Лаврі належало понад 200 шинків, з яких 17 - у самому Києві. Спочатку працівники Лаври не відробляли панщини, однак згодом її було впроваджено в обмеженому вигляді: один день на тиждень взимку і два дні влітку, що було суттєво м'якше, ніж у більшості регіонів Російської імперії. Тут вирощували жито, ячмінь, пшеницю, овес, гречку, овочі та хміль. Особливе місце займали так звані турецькі боби - квасоля. Лавра використовувала застарілі методи обробки землі, допускала внутрішні спекуляції та мала власну економічну політику. - Зокрема, монастир активно заохочував селян купувати більше горілки на свята і весілля - саме у лаврських шинках. При цьому лавра закуповувала горілку у держави за міркою 14,5 кварт (приблизно 14 літрів), а продавала місцевому населенню за 12-квартовою міркою, залишаючи собі понад 2 літри прибутку з кожного продажу, - розповідає гід Анастасія. - Крім прибутку від торгівлі, Лавра отримувала значні доходи з податків, які стягувала із селян. Лише впродовж 30 років, починаючи з 1854 року, від лаври втекло понад 800 сімей і часто вони йшли до гайдамаків або козаків. ВІЗИТ ЄЛИЗАВЕТИ Із розвитком масштабного господарства зросла і потреба в обліку майна та землеволодінь. Для цього в Лаврі було створено спеціальний архів, у якому зберігалися документи про право власності на землю, будівлі та виробництва. У 1770-х роках у Лаврі навіть було офіційно запроваджено посаду архіваріуса. Устави в Лаврі діяли суворі. В ченці брали тільки чоловіків старше 30 років, неодружених з відсутністю судимостей чи боргів. Селяни мали надавати письмовий дозвіл від поміщика. Кандидати проходили трирічний випробувальний термін - "іскус", але випускникам Могилянської академії дозволяли скорочений термін у півроку. Всі нові монахи фіксувалися в списках, які передавалися до Синоду. Після пожежі у 1730- х роках поновили активну відбудову лаврської дзвіниці. Архітектор Йоганн-Готфрід Шедель добудував дзвіницю у 1744 році. Її висота - 96,5 м, і вона залишалась найвищою будівлею Києва понад 200 років. Будівництво тривало 13 років через землетруси та переробку креслень. Її відкриття приурочили до приїзду імператриці Єлизавети І. Приїзд імператриці якраз і продемонстрували на третій локації театралізованої екскурсії, яку розмістили серед дворів Лаври. Лавра активно готувалась: будувались тріумфальні в'їзди, розписували храми, готували портрети. Візит імператриці став шансом для козацької старшини добитись політичних поступок через її фаворита - Олексія Розумовського. - Окрім цього, по приїзду імператриці спускався вирізьблений з дерева янкул з хрестом в одній руці і також з паперами, з документами в іншій руці, саме при її в'їзді до території Печерську. Окрім цього, звісно, вони хотілося б здобутися того, щоб була менша цензура, - говорить гід, - Було підготовлено відповідні звернення, зокрема за підписом Григорія Сковороди. Формально гетьманство було відновлено лише у 1747 році, а гетьманом став Кирило Розумовський у 1750-му. Після візиту Єлизавета І виділила 18 000 карбованців на реконструкцію та розвиток. Завдяки клопотанням Олексія Розумовського ще 5 000 карбованців було спрямовано на підмурівку Києво-Печерської фортеці. Монастир добився послаблення цензури друку і полегшення постригу для бажаючих стати ченцями. ЗАТОПЛЕНІ ПЕЧЕРИ У 17301740-х роках Лавра стикнулася з серйозною проблемою - зсувами ґрунтів і підтопленням печер. Для вирішення ситуації було створено спеціальну інженерну комісію, яку очолив французько-російський інженер Данило (Даніель) Де Баскет. У 1745 році він розробив перший генеральний план Києва, де запропонував укріпити береги садінням дерев і затопленням човнів біля узбережжя. Довго не виділяють кошти і роботи починаються аж в 1753 році і тривають 12 років, поки не починають робити кам'яний фундамент, щоб підкріпити береги. Також Лавра постійно наражалася на ризик через розташовані поруч порохові склади Києво-Печерської фортеці. У 1741 році одна з таких споруд загорілася, викликавши тривогу серед ченців. Сама Лавра тоді належала до Київ-Печерської фортеці, тобто до певної фортифікаційної зони. І в неї було пару бастіонів, зокрема Різдвяний. - Є така річ, як пристріляння. Інколи випробовують гармати, чи вони добре стріляють з певної позиції. Саме так з Різдвяного бастіону гармата влучає прямо в церкву Різдва Богородиці і тоді постраждали певні вікна, - продовжує гід перед входом у сади Лаври, - Вони вирішили це більше не робити. Але через деякий час вони забули і знову влучили в церкву Різдва Богородиці. На наступній локації, що розташувалася в монастирських садах відвідувачам повідали про зусилля архімандрита Йосипа повернути Вознесенський (Флорівський) монастир до складу Києво-Печерської лаври. Серед важливих персон присутні архімандрит Йосип, черниці Флорівського монастиря, інженер Данило Де Баскет, а також обер комендант київського Костюрина. Останню театралізовану виставу показали у Всіхсвятскій церкві, яка закрита на реставрацію. - Церква є яскравим прикладом барокової архітектури часів Мазепи. Під контролем Москви багато змінилося в українському церковному обряді. В першу чергу тепер не обирався Київський митрополит, його обирав Синод, - продовжує гід піднімаючись сходами до церкви, - Окрім цього було відкинуто присягу молодих під час вінчання, а Євангеліє тепер читалося під час служби не обличчям до парафіян, а спиною. Це були одне з нововведень в повсякденний обряд, який відбувся якраз через контроль московитів. Після початку правління Єкатерини ІІ почалося вилучення майна у церков і монастирів. У Лаври забрали Кловський палац, який належав друкарні. Спершу його перетворили на склад провіанту, згодом - на шпиталь, а потім - на першу чоловічу гімназію в Києві. У 1764 році Кирила Розумовського змусили зректися гетьманства, і на цьому завершилась доба Гетьманщини. Коли є відпустки, наші актори намагаються вирватися і прийти. На останній локації відтворили події 1773 року і розповіли про життя двох монахів, які жили якраз на ХVІІІ століття. Лаврського монаха Єпіфанія затримали на кордоні з Річчю Посполитою з контрабандним вином. Він стверджував, що це було замовлення братії, але старша братія і архімандрит заперечували оскільки він мав не ввести вино, а вивести книжки на територію Замостяна. На його захист виступив монах Єремія, який тоді поширював по Києву листівки та вірші з критикою Лаври. Глядачам продемонстрували скликання Духовного собору - найвищого органу монастиря, що складався з 12 старших ченців. Там і вирішили долю обох монахів. ВОЛОНТЕРИ Команда "Ніч в Унівеситеті" складається з 80 людей. Це як актори, так і модератори, фотографи, дизайнери тощо. Проєкт волонтерський, тому більшість виконують свою роботу на безоплатній основі. Зокрема багато учасників захищають Україну на фронті. - В нас багато дуже хлопців та дівчат служать, насправді. Анна одна з акторів, зараз закінчує четвертий курс і вже більше двох років служить в українській добровольчій армії, - доповнює Олександра, - Тому, коли є відпустки, наші актори намагаються вирватися і прийти. Під час проведення другого вечора екскурсій об'єднання дізналося, що один з акторів Назар Малік, який грав з найперших екскурсій у 2016 році, а у 2024 долучився до війська - загинув 22 травня на Покровському напрямку. - Назара складно було не помітити. Він був смішним і дотепним, і хоч не всі його розуміли, складно не погодитися з тим, яку велику частину в нашому проєкті він становив. Товариш, друг, брат і син, знавець військової історії та озброєння, імпровізатор, жартівник, почесний амбасадор Масандри, людина з чи не найбільшою кількістю шинелей без ґудзиків і петлиць з гримерки, а з 2024 року - офіцер Збройних Сил України, - написало об'єднання "Ніч в Університеті" в своєму Теlеgrаm-каналі.

Про це повідомила кореспондентка Еспресо Діана Польова.Один із захисників обвинуваченого, співробітника УДО Артема Косова, не зʼявився на суд, і інший адвокат попросив перенести розгляд справи на інший день. Однак колегія суддів продовжила слухання.Адвокати потерпілої сторони стверджують із посиланням на запис з відеокамер, що Косов, підійшовши до Максима Матерухіна, "хватає і кидає його"."Видно чітко, що Косов підходить і видно якісь агресивні дії відносно Матерухіна, який вже лежить на сходах. Свідок Коваленко, як зазначав, що він його намагався заспокоїти. (...) Косов агресивно з погрозами рухається на Коваленка, він підходить, витягаючи руки вперед… Тільки після того, як через якийсь час Коваленко відпускає Косова - у Косова змінюється поведінка і він біжить та намагається зробити вигляд, що він надає якусь медичну допомогу", - сказав захисник Олександр Панченко.Водночас другий адвокат вважає, що спроби обвинуваченого допомогти підлітку були імітацією для створення "в подальшому передумови для виникнення помʼякшуючих обставин його вини. Усі ці маніпуляції зі жгутом (...) Це просто насмішка. Ми вважаємо, що це є абсолютно нещире бажання".Натомість Косов це заперечує, заявивши, що він "нікого не відштовхував"."Ми можемо звернути увагу на те, що мене відштовхують, мене зі спини намагаються втримати від якихось дій. І казати, що я поводив себе агресивно - це дуже маніпулятивні фрази. Ми не можемо ідентифікувати, хто що казав (бо відео було без звуку, - ред.)", - додав він.фото: Діана Польова/ЕспресоЗакінчення засіданняЗа словами Панченка, сьогодні дослідили відеоматеріали справи, але через обмеження часу судом це продовжать робити під час наступного засідання 18 червня, яке розпочнеться об 11:00.Батько загиблого Максима Матерухіна Олександр вважає, що Косов навмисно затягує справу, аби надалі бути в гарних умовах."Друге засідання вони хочуть, щоб воно не відбувалося, тому що 20 днів підряд не присутній його захисник Кушнір, і він (Косов, - ред.) завжди просував, щоб без його участі нічого не приймалося. Хочу зазначити, що між цими засіданнями було ще засідання Апеляційного суду, і вони там обидва були… Вони хочуть, щоб воно тягнулося далі. Щоб обвинувачений надалі сидів у гарних умовах поближче до своїх рідних", - висловився він.фото: Діана Польова/ЕспресоУбивство підлітка на станції фунікулера в Києві: що відомоПро цю подію увечері неділі, 7 квітня 2024 року, повідомили tеlеgrаm-канали "Реальний Київ" та "Київ Оперативний". Повідомляли, що на верхній станції фунікулера, яка виходить до будівлі Міністерства закордонних справ і Михайлівського Золотоверхого монастиря, стався конфлікт між молодиками.  Пабліки поширили відео, на якому було видно закривавленого хлопця, що нерухомо лежав біля стіни. Поряд з ним інший кричав: "Я убив". У Київпастрансі згодом повідомили про припинення руху через "хуліганський випадок", але не надали подробиць.Наступного дня у пресслужбі ДБР заявили про відкриття кримінального провадження за фактом трагедії на станції київського фунікулера. За їхніми даними, того вечора між чоловіком, який служить водієм у правоохоронному органі, та неповнолітнім виник конфлікт. Після виходу з вагона на верхній станції правоохоронець штовхнув підлітка. Той упав, розбив головою скло, отримавши смертельний поріз шиї. Неповнолітній помер на місці події.Правоохоронця затримали й відсторонили від виконання обовʼязків. Увечері 8 квітня у Державному бюро розслідувань інформували, що військовослужбовцю Управління державної охорони України повідомили про підозру в умисному вбивстві (ч. 1 ст. 115 Кримінального кодексу України).9 квітня співробітникові УДО, якому висунули підозру в убивстві підлітка, обрали запобіжний захід у вигляді утримання під вартою. 23 грудня суд продовжив підозрюваному запобіжний захід у вигляді тримання під вартою. Під час засідання в Шевченківському районному суді міста Києва 5 лютого цього року  батько вбитого підлітка Олександр Матерухін розповідав, що свідки злочину отримували погрози. Також Олександр Матерухін припускав,  що обвинувачений затягує час. Зокрема, раніше між двома засіданнями минуло 4 місяці. У Київському апеляційному суді на, 19 травня, був запланований розгляд апеляційної скарги у справі про вбивство на столичному фунікулері торік у квітні киянина Максима Матерухіна. 9 червня Київський апеляційний суд залишив без змін запобіжний захід у вигляді тримання під вартою для громадянина, якого обвинувачують в умисному вбивстві підлітка на станції столичного фунікулера.Примітка: відповідно до ст. 62 Конституції України особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.

Росія атакувала Україну дронами і ракетами, передусім Київ - нібито як відповідь на знищення частини її стратегічної авіації. Москва розпочала літній нступ. Путін хоче прориву на фронті, і захопити решту Донбасу. Україні у війні бракує людей і стабільних західних військових поставок. Слабка сторона Росії брак бронетехніки та накопичення проблем в економіці. Якщо Київ за допомоги Європи витримає російський наступ, Москва може піти на справжні переговори. Ось дещо з того, про що писали у світових ЗМІ. "Росія обстрілює Київ після обіцянки помсти", Тhе Guаrdіаn, Велика Британія Росія влаштувала смертельний обстріл Києва після обіцянки помститися за атаку України на бомбардувальники. Четверо загиблих і 20 поранених від ракетних обстрілів та атак дронів 6 червня на столицю України. Українські ВПС заявили, що місто атакували дронами та крилатими ракетами "Калібр". Голова Київської військової адміністрації Тимур Ткаченко заявив, що дрони вразили багатоповерхівки та спричинили пожежі. Минулого тижня українці знищили на землі російські стратегічні бомбардувальники за допомогою дронів, захованих у дерев'яні будиночки, під час однієї з найзухваліших атак на Росію. Президент Дональд Трамп після телефонної розмови з Володимиром Путіним заявив у середу, що Кремль планує відповідь на цю атаку. У четвер Трамп заявив, що, може, краще дозволити Україні та Росії "поборотися деякий час" перш, ніж негайно прагнути миру. Трамп заявив, що сказав Путіну, що дві країни схожі на "двох малих дітей, які сваряться, як божевільні", коли вони розмовляли по телефону в середу. "Путін планує завдати нищівного удару Україні літнім наступом", Тhе Теlеgrарh, Велика Британія Президент Володимир Зеленський каже, що Росія не шукає миру, а готується до ескалації. "Є докази, що росіяни готують нові наступальні операції", заявив він минулого тижня. Деякі аналітики вважають, що наступ вже почався. Влітку у війні в Україні бойові дії зазвичай загострюються, каже науковий співробітник з питань сухопутних воєн лондонського Міжнародного інституту стратегічних досліджень (ІІSS) Бен Баррі. Протягом минулого понад року росіяни поступово захопили українську територію, майже 4000 кв км, що еквівалентно 0,7% від площі України. Але ціна в життях була величезною. За українськими оцінками, Росія втратила 434 тис. солдат. Майже 109 солдат за 1 кв км. Але зараз імпульс може змінитися. Минулого місяця росіяни просувалися найшвидшими темпами від листопада 2024-го, захоплюючи в середньому 140 кв км на день у травні - вдвічі більше, ніж у квітні, за даними DеерStаtе. Російські командири сподіваються на прорив. Особливо на Донбасі Російські командири сподіваються на прорив. Особливо на Донбасі. Росіяни контролюють 99% Луганська та 77% Донецької області. Захоплення решти міст Донецької області буде головною метою наступу. Але мало хто вірить, що Росія зможе захопити весь регіон. Час наступу не випадковий. Літнє листя забезпечує кращі укриття для військ, що наступають. Росія провела зиму, нарощуючи людські ресурси, усуваючи технічні недоліки, вдосконалюючи тактику, покращуючи бойовий зв'язок та летальність і маневреність своїх дронів. Тепер вона готова випробувати все це. Прорив малоймовірний, хоча Путін впевнений, що зможе досягти значного прогресу на багатьох фронтах. Бої загострилися у Сумській області. Після того, як у березні ЗСУ витіснили з Курської області, вони тепер стикаються з тиском у сусідній Сумській, де Путін хоче створити буферну зону, щоб запобігти майбутнім вторгненням на територію Росії. За даними української розвідки, 125 тис. російських військ зосереджені вздовж кордонів Сумської і Харківської областей. За останні десять днів, росіяни захопили там чотири села. Малоймовірно, що Суми чи Харків - головні цілі Путіна Малоймовірно, що Суми чи Харків - головні цілі Путіна. Росії бракує сил на цих фронтах для проведення серйозних наступів на великі міста. Ці операції можуть бути спрямовані на те, щоб відтягнути сили ЗСУ від головної мети Донецької області. Вивівши війська з Курської області, українське командування хотіло посилити перевантажені частини в Донецькій. Необхідність оборони Сум завадила цьому. Відтак російські війська прорвали оборону між Покровськом і Торецьком, посилюючи тиск на Костянтинівку - життєво важливий логістичний вузол на перехресті автомобільних та залізничних доріг. Вона є частиною українського "поясу фортець" у Донецькій області. Її втрата ускладнить оборону, постачання та потенційно поставить Краматорськ, найбільше неокуповане місто області, в зону дії російської артилерії. Відтак Костянтинівка - головна початкова ціль літнього наступу Росії. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Убивство російського майора і нова тактика України на фронті: про що пишуть світові ЗМІ Росія зараз має перевагу на полі бою, що дозволяє її командирам вибирати ключові пункти для просування. Ця перевага зумовлена перевагою у людях та нещодавніми технологічними досягненнями в наступальній та оборонній зброї. Після 2022-го Росія почала імпорт з Ірану дронів Shаhеd, а пізніше уклала угоду на $1,36 млрд на виробництво власної версії цього БПЛА. Росія збільшила їх виробництво з 300 на місяць минулого року до 100 на день цього року, і цю цифру, за словами Зеленського, Москва прагне потроїти. Окрім нарощування виробництва, Росія модернізувала двигун цих дронів, що дозволило політ на більших висотах, ускладнило перехоплення і дозволило нести більше корисного навантаження. З кінця травня Москва не раз била дронами і ракетами по українських містах, зокрема Києву, щоб подолати ППО. Загинули десятки мирних жителів. Масові удари можуть стати частішими, бо Росія прагне підірвати моральний дух українців З огляду на ці покращення, такі масові удари можуть стати частішими, бо Росія прагне підірвати моральний дух українців. Аналітики попереджають, що атаки понад сотні дронів можуть бути неминучими. Зі зменшенням кількості діючих бомбардувальників дальньої дії від операції "Павутинка", атаки крилатими ракетами можуть зменшитися, що збільшить шанси для українських перехоплювачів ловити їх. "Поширене використання FРV-дронів на оптоволокні дозволяє росіянам на фронті ефективніше атакувати та знищувати укріплені позиції на передовій. Вони покращили координацію між FРV-ударами і наземними штурмами. Це одна з головних причин, чому Росія показує зараз кращі результати", - каже польський військовий аналітик Конрад Музика. Українські підрозділи кажуть, що дрони на оптоволокні завдовжки до 40 км, не випромінюють жодного сигналу. Лише зрідка українцям вдавалося їх нейтралізувати, фізично перерізавши кабелі. "Вони змінюють правила гри. Усі намагаються знайти контрзаходи. У нас їх немає, як і в росіян", - сказав один солдат. Іншою перевагою Росії є здатність залучати нових солдатів значно швидше, ніж в України. Цей успіх зводиться до грошей. Зокрема, добровольцям пропонують бонуси за вступ до $22 тис. та потенційний річний заробіток у $65 тис., що значно вище за середню зарплату росіян. "Росія витратила купу грошей на вербування. Вони збільшили зарплату найманців, масово вербують людей з бідних районів і етнічні меншини", - каже Баррі. Чисельність російських військ в Україні зросла з 500 до 620 тис Стратегія окупилася. Чисельність російських військ в Україні зросла з 500 до 620 тис. за рік, попри те, що у 2024-му росіяни втратили понад 400 тис. солдат, каже Микола Бєлєсков з київського Національного інституту стратегічних досліджень. Україна стикається з серйозними викликами цього літа. Опір тиску Заходу щодо мобілізації чоловіків до 25 років стає все важчим. Водночас цей крок був би вкрай непопулярним для Зеленського. Натомість Київ розпочав кампанію "18-24", пропонуючи молоді до 25 років $24 тис. за контракт. Але набір юнаків таким чином залишається значно нижчим за планові показники. Також є занепокоєння щодо майбутніх поставок західної зброї. Трамп навряд чи відновить значну підтримку, навіть якщо його терпець до Путіна увірветься. Малоймовірне повторення щедрості Джо Байдена, коли США надали Києву майже $70 млрд лише військової допомоги. Дві життєво важливі форми допомоги США зараз під сумнівом: системи ППО та обмін розвідданими. Європа не може зрівнятися зі США в цих сферах. Попри це, в Києві вважають, що збитки можуть бути обмежені, якщо Трамп дозволить Європі купувати зброю США та реекспортувати її в Україну. Європа починає заповнювати прогалину, принаймні в масштабах, якщо не в досконалості зброї. Німеччина, яка вже поставила ППО Раtrіоt, допомагає Києву поповнювати запаси ракет-перехоплювачів, що вичерпуються. Ріст європейських інвестицій в оборонний сектор України може виявитися ще важливішим. Київ сам закриває до 40% своїх потреб в ударних силах. Ця цифра може значно зрости за умови додаткової підтримки. Найбільше надбання України - її так звана "стіна дронів" Найбільше надбання України - її так звана "стіна дронів". Це величезний парк FРV-дронів, який дозволив підрозділам бити по російських військах на відстані в понад 15 км за лінією фронту. Дрони порушили логістику Росії, притупили її артилерійську перевагу та уповільнили просування військ, створюючи оборонні коридори вздовж більшої частини фронту. Хоча Москва швидко впроваджує інновації у відповідь, Україна планує цього року більш ніж удвічі наростити виробництво - до 5 млн FРV-дронів, що допоможе їй зберегти перевагу. "Якби не дрони, українці опинилися б у дуже скрутній ситуації. Збільшуючи виробництво, Україна намагається пом'якшити проблеми, спричинені нестачею людей, і вони роблять це з хорошим результатом", - каже Музика. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Як Україні вдається протистояти "потрійній удавці" від РФ: світові ЗМІ написали Але деякі українські солдати хвилюються, що їхня перевага за допомогою дронів зменшується. "Нашу перевагу в дронах, яку мали з 2023-го, перевершили росіяни. Ми першими почали використовувати дрони як зброю, але не змогли масштабувати виробництво достатньо швидко, щоб це мало значний стратегічний ефект. Росія та Україна зараз мають якісний паритет, а росіяни мають кількісну перевагу", каже офіцер 3-ї штурмової бригади. Навіть зі "стіною дронів", Україна залишається переважно в обороні. Контрнаступ малоймовірний, що змушує Київ вести кампанію на виснаження російських сил та уповільнити їхнє просування. Якщо Україна зможе пережити літо, і за умови, що не буде дипломатичних проривів, Росія зіткнеться з двома довгостроковими обмеженнями щодо змоги підтримувати війну на такому рівні інтенсивності. Росія відчуває брак бронетехніки, і близька до виснаження танкових резервів часів СРСР Росія відчуває брак бронетехніки, і близька до виснаження танкових резервів часів СРСР. За даними консалтингової компанії Rосhаn Соnsultіng, Москва збудувала близько 300 танків у 2024-му та відремонтувала 1300 старих. За даними ІІSS, вона втратила 1400 танків минулого року. Такі темпи втрат є неприйнятними. Хоча Росія може мати на складі до 3500 танків, багато з них в такому стані, що не підлягають ремонту. Танки самі по собі не застаріли. Вони більше не можуть діяти ізольовано на полі бою, де домінують дрони, але залишаються критично важливими для війни, за умови, що оснащені належним радіоелектронним захистом. Однак їх дефіцит може суттєво перешкодити росіянам. Ще більша загроза для зусиль Путіна може критися в економіці. Витрати на оборону становлять 40% держвитрат. Використання коштів Фонду національного добробуту країни поки що допомогло стимулювати ріст. Але перехід до воєнної економіки разом з санкціями спотворює економічний баланс. Дефіцит людей призвів до зростання зарплат на 18% минулого року. Інфляція кусається. "Ця модель росту не є сталою в середньостроковій перспективі", писав у звіті Світовий банк у квітні. Аналітики очікують, що ліквідна частина Фонду національного добробуту вичерпається протягом кількох місяців. Російська економіка ще не на межі колапсу. Але росіяни вже відчувають тиск. Жорсткіші санкції, якщо їх схвалить Трамп, і посилення ударів українських дронів і ракет по російській енергетичній інфраструктурі можуть посилити тиск. Наразі Росія має перевагу на полі бою. Але її військова машина виснажується економічно, промислово, демографічно. Якщо Україна витримає наступні місяці, тиск може змусити Росію сісти за стіл переговорів не з позиції сили, а на умовах, більш прийнятних для Києва.

В Україні 4 червня вшановують пам'ять дітей, які загинули внаслідок збройної агресії Росії проти України. Щорічно саме 4 червня відзначається Міжнародний день дітей - безневинних жертв агресії, заснований Генеральною асамблеєю Організації Об'єднаних Націй 9 серпня 1982 року. За час повномасштабного вторгнення Росія вбила в Україні 631 дитину. Ще понад 1975 були скалічені, зникли безвісти - 2244. Ці цифри, станом на 26 травня, не остаточні. Адже важко встановити кількість загиблих та поранених в зоні ведення бойових дій, а також на окупованих територіях. Найбільше постраждало дітей у таких областях: Донецькій - 645, Харківській - 492, Херсонській - 208, Дніпропетровській - 242, Київській - 146, Запорізькій - 181, Миколаївській - 119, Сумській - 139. Лише 25 травня під час масованої атаки внаслідок обстрілу міста Коростишів Житомирської області загинули троє дітей: два хлопчики віком 8 та 17 років, дівчинка віком 12 років, а також травмовано 14-річного хлопчика. У Харкові постраждав 14-річний хлопчик. Під час обстрілу населених пунктів Київської області травмовано вісім дітей: дівчатка віком 10, 13, 17 років, хлопчики віком 8, 10, 11, 13 років. У Миколаєві травмовано 17-річного хлопця. Gаzеtа.uа розповідає 15 історій дітей, яких убили російські окупанти. Роман, Тамара та Станіслав Мартинюки були відмінниками У будинок сімʼї Мартинюків 25 травня вночі влучила російська ракета під час масованої атаки на Україну. Тато Ігор і мама Олена втратили трьох дітей - 17-річного Романа, 12-річну Тамару та 8-річного Станіслава. Самі ж батьки отримали травми. Жінка знаходиться в лікарні у важкому стані. Під час прощання директор ліцею № 1, де навчалися діти, описує їх як таких, що "прагнули досконалості у всьому", але не походили повз тих, хто потребував допомоги. Роман був випускником, готувався до НМТ і палко захоплювався історією України. Він доводив свою думку. Поряд з історією у нього була фізика. Казав, що вона легка. Тамара приводила за руку на заняття молодшого брата. Діти вчилися грати на домрі, були відмінниками. Для маленької Томи була заготовлена грамота за відмінні успіхи в навчанні. Як і мама, дівчинка хотіла бути вчителем математики. А Станіслав такий слухняний та розумний був. Все умів за своїм віком. Данило Худя обожнював футбол Вночі 24 квітня російські терористи під час атаки на Київ знищили ракетою будинок, в якому на першому поверсі жив 17-річний Данило Худя з Києва. Хлопець загинув разом з батьком Олегом та мамою Вікторією. Друзі хлопця цілий день сподівалися побачити Данила живим, проте цього не сталось. Данило був студентом Київського авіаційного фахового коледжу Навчався на спеціальності "Авіаційна та ракетно-космічна техніка". Завжди був на позитиві, постійно грав футбол на стадіоні 185-ї школи. У Данила залишились дві сестри і старший брат. З родиною Худя російськими терористами були убиті ще 9 їхніх сусідів. Маргарита Тітаренко любила математику, співи та танці 29 квітня 2025 року росіяни убили 12-річну Маргариту Тітаренко Губиниха Самарського району Дніпропетровщини. Росіяни вдарили дроном по її приватному будинку. Дівчинка спала у кімнаті на першому поверсі будинку. Коли рятувальники дістали її з-під завалів, вона була ще живою. Її шестирічна сестра отримала травми. Ще з дитсадка дівчинка росла вихованою, товариською та талановитою. Займалася співом та танцями. Найбільше любила математику і українську мову. В ліцеї перемагала на різних творчих конкурсах і предметних олімпіадах. Дівчинка прийшла уві сні й попрощалася - у білій сукні та з німбом над головою Сонячна Ліза йшла до логопеда Сонячній Лізі Дмитрієвій із Вінниці було 4 роки, коли її вбила російська ракета. Це сталося 14 липня 2022 року. Це був один з найкривавіших днів. Тоді Росія скинула на Вінницю чотири ракети - загинули 28 людей, понад 200 поранених. В момент влучання ракети мама Ірина везла доньку у візку до логопеда. Дівчинка загинула одразу. Її мама отримала численні травми. З її тіла дістали два десятки уламків ракет. Від неї якийсь час приховували, що донька загинула. Жінка каже, що дівчинка прийшла до неї уві сні й попрощалася - у білій сукні та з німбом над головою. Ірина сім місяців перебувала на реабілітації за кордоном. Тепер заново вчиться жити. Ірина вела блог в соцмережі. Постійно знімала відео та розповідала свою історію та історії про свою доньку. Вона писала, що є мамою особливої дівчинки, яка має синдром Дауна. Останнє відео мама дівчинки записала і виклала в інтернет за 1,5 години до влучання в місто ракети. На ньому вони з усміхненою та життєрадісною дівчинкою йдуть по тротуару на заняття. Ліза знімалася в різдвяному ролику Олени Зеленської 2021 року. В той день перша леді країни виклала відеоролик на своїй сторінці і попросила подивитись на дівчинку, якою вона була за життя. Ярослава Камєнєва убила ракета "Іскандер" перед евакуацією 9-річний Ярослав Камєнєв жив у місті Селідове Курахівського району Донецької області. Напередодні чергового обстрілу міста планував з мамою Наталією евакуйовуватись до Кривого Рогу. Там у гуртожитку одного з інститутів їм підготували кімнату. Але у хлопчика піднялась температура під 40&dеg;С. Його госпіталізували. Лежав під крапельницями. Саме в цю лікарню і поцілила ракета росіян 14 лютого 2024 року. Дитина з мамою загинули на місці. Також тоді загинула 38-річна вагітна жінка, яка перебувала в закладі на збереженні. Померла на руках у матері 7-річна Богдана Косаченко з містечка Середина-Буда на Сумщині сиділа в машині з вітчимом, коли позаду "Ниви" прилетіла ракета 28 листопада 2023 року. В той час її мама Галина саме пішла в магазин "Аврора". Чоловік і дитина отримали тяжкі поранення. Галина та інші люди, які були в магазині, вибігли. Занесли поранених усередину. Богдана померла на руках у матері. Богдана Косаченко навчалася у другому класі місцевої школи. Добре навчалася, гарно малювала, обожнювала тварин. Родина збиралась виїжджати з міста, бо життя тут ставало нестерпним. Не встиг загадати новорічне бажання Для 11-річного Гліба Федюка з Херсона 2023 рік став останнім у його житті. 31 грудня він був на вулиці, коли окупанти обстріляли Корабельний район. Гліб не встиг загадати новорічне бажання. Хлопець міг вирости видатним піаністом, бо навчався у музичній школі. Гліб був учнем п'ятого класу фортепіанного відділу школи мистецтв №1 міста Херсон. За два дні до смерті відсвяткував день народження Станіславу Нагорному із села Багатир Великоновосілківської громади Волноваського району Донеччини тепер назавжди 11 років. 12 жовтня 2023 року російська армія атакувала село із реактивної артилерії. Було дев'ять прильотів у житловому секторі. За два дні до трагедії хлопчик відзначив свій останній день народження. Його згадують здібним учнем, веселим і кмітливим хлопчиком. Був душею компанії, завжди енергійний та усміхнений. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Вбивство росіянами родини з дітьми у Волновасі: в мережі повідомили нові подробиці злочину У вогняній пастці 7-річний Олексій Путятін з братами 4-річним Михайлом та 10-місячним Павлом згоріли живцем разом з батьками у власному будинку. 9 лютого 2024 року сімʼя опинилася у вогняній пастці внаслідок обстрілу Немишлянського району Харкова. Російські дрони поцілили у нафтобазу. Стався витік палива, яке розтеклося вниз по вулиці Котельна, на якій жила сім'я Путяніних. Вулиця перетворилася на пекельну лаву. На подвірʼя увірвалося полумʼя і вони не змогли вибратися на вулицю. Жінка тримала дітей в обіймах Зазвичай, Григорій та Ольга Путятіни з дітьми ховалися у підвалі. Але цього разу всі стали заручниками полум'я. Попередньо встановили, що старший та молодший хлопчики були біля мами. Вони намагалися врятуватися у ванній. Жінка тримала дітей в обіймах. Кістки і тіло немовляти перетворилися на попіл. Доводилось проводити експертизу ДНК. Середній Михайло завжди бігав за татом. Чоловік ймовірно, знепритомнів першим, а малий - забився в куток, сам в кухні. Саме там його і знайшли. Ользі Путятіній було 35 років. Працювала прокурором Вовчанського відділу Чугуївської окружної прокуратури. На цей час перебувала у декретній відпустці. Родина на деякий час виїжджала з Харкова. Зрештою повернулися додому. Їх знали і любили сусіди. Сім'ю поховали у Харкові. Найменшого синочка ховали в одній труні з мамою. Завалило підвал з бетонним перекриттям 6-річного Назара Грицкова із села Новодмитрівка на Херсонщині Росія вбила 14 вересня 2023 року. Його будинок попав під обстріл окупантів. 15 вересня родина планувала виїжджати на Миколаївщину, де знайшла уже собі новий будинок. Останніми словами Назара було: "Мамо, ми завтра поїдемо". Коли почався обстріл фугасними снарядами, саме Назар попросив, щоб сім'я спустилася до підвалу. Вони ніколи раніше цього не робили. Назар дуже наполягав. Почав істерити. Щоб його заспокоїти, родина спустилася до підвалу з бетонним перекриттям. Але воно не витримало і підвал завалило. Весь удар припав на те місце, де сидів Назар з братом Богданом, який отримав важкі травми. Назар Грицков був роботящим хлопчиком. Вставав о шостій ранку і йшов поратись по господарству. Він дуже хотів учитись. Говорив, що виросте і буде моряком, як і старший брат. Нині батько із середнім сином орендує квартиру в Миколаєві, а мама Анастасія з 13-річним сином у лікарні на заході України. Від атаки загинули 52 людей. Ваня - наймолодший 8-річний Іван Козир із села Максимівка, що на Харківщині, загинув 5 жовтня 2023 року у кафе в селі Гроза. Люди зібрались на поминки на честь військового Андрія Козиря родича Вані по татовій лінії. Разом із хлопчиком там були його тато, мама, тітка і дідусь. Від тієї атаки загинули 52 людини, Ваня наймолодший. Його мама Ксенія вижила під час ракетного удару. Проходить лікування в Австрії. Вона вже потроху починає спілкуватись із рідними. Ваня був єдиною дитиною у родині Ігоря та Ксенії Козирів. Його згадують дуже товариським, позитивним і непосидючим. Любив ходити в гості до сусідів, кататись на велосипеді та рибалити. Навчався у першому класі. Мріяла служити в ЗСУ 12-річна Єва Лисенко з міста Костянтинівка Донецької області 24 липня 2023 року саме відпочивала з мамою Тетяною та молодшою сестрою Діаною на березі, коли російські окупанти обстріляли місто касетними боєприпасами. Також поцілили у місцеву водойму. Жінку з дітьми завезли у лікарню Дніпра. але наступного дня через осколкове поранення голови серце Єви зупинилося. Дівчинка навчалася у місцевій школі №5 в сьомому класі. Була дуже товариською, відкритою та щирою і мала багато друзів. Любила життя та своїх рідних. Займалася танцями. Мріяла стати поліцейською або піти служити у лави ЗСУ. Йшов до церкви освячувати великодній кошик 17-річний В'ячеслав Гіщак із села Павлівка Снігурівської громади, що на Миколаївщині, загинув від російської ракети 16 квітня 2023-го, на Великдень. В'ячеслав із 18-річною подругою Вікторією Воткаленко йшли освячувати великодній кошик до церкви у селі Василівка. Ворожий снаряд влучив у зруйнований магазин, де вони мали зустрітися з друзями. Хлопець і дівчина загинули. В'ячеслав Гіщак був 11-класником. Мріяв після школи навчатися на автомеханіка. Був невибагливими, дуже добрим, слухняним, не конфліктним. До всього ставився з гумором. В Україні за два роки повномасштабного вторгнення Росії загинули щонайменше 10&thіnsр;582 цивільних людей, ще 19&thіnsр;875 були поранені. Зокрема, 587 загиблих і 1298 поранених - це діти. Реальна кількість жертв серед цивільного населення значно вища, бо багато випадків залишаються досі непідтвердженими. Збройний напад Росії на Україну, який скоро триватиме вже третій рік і якому не видно кінця, продовжує спричиняти серйозні й масові порушення прав людини, знищуючи життя і засоби для існування", - зазначив верховний комісар ООН із прав людини Фолькер Тюрк. За приблизними підрахунками української влади, тільки в Маріуполі за перші три місяці повномасштабної війни загинули щонайменше 22 тис. людей.

У Росії вбили російського майора, який командував бомбардуванням Маріуполя. Це може бути відплата Києва за масові вбивства цивільних російським офіцером. РФ намагається наступати на фронті, тероризуючи цивільне населення ударами ракет і дронів, проте її успіхи невеликі та дорогою ціною. Водночас Україна створює "стіну дронів" по фронту, не даючи росіянам просуватись. Ось дещо з того, про що писали у світових ЗМІ минулого тижня. "Російського командира, який керував бомбардуванням Маріуполя, вбив "терорист-смертник", Тhе Теlеgrарh, Велика Британія Російський командир, який очолював бомбардування Маріуполя, загинув в результаті вибуху смертника. 34-річного Заура Гурцієва, колишнього майора, підірвали у російському Ставрополі. Гурцієв отримав кілька медалей і відзнак за командування бомбардуванням Маріуполя Росією під час жорстокої облоги міста в перші місяці вторгнення, в результаті чого загинуло до 8000 мирних жителів. Російська влада не повідомила, що стало причиною вибуху, але місцеві пишуть, що цей теракт здійснив смертник, можливо, використовуючи гранати чи тротилові шашки. 29-річний чоловік, який підійшов до Гурцієва перед вибухом, загинув разом з ним. На записі вибуху з камер відеоспостереження, видно чоловіка, який розмовляє по телефону та чекає на Гурцієва. Коли вони зблизилися, пролунав вибух, який миттєво забрав їх життя. Слідчий комітет Росії заявив, що тіла двох чоловіків з численними травмами виявили біля багатоповерхівки. Російська влада не повідомила, що стало причиною вибуху Протягом трьох років війни вбили ряд високих російських військових, часто за участю української військової розвідки та саморобних бомб. Відповіді з Києва, який зазвичай не коментує таємні операції в Росії, наразі немає. Гурцієв був заступником мера Ставрополя. В Україні він також командував військами у жорстокій битві за Авдіївку, яку Росія захопила дорогою ціною на початку 2024-го. Київ у деяких випадках брав відповідальність чи насолоджувався вбивствами на російській землі, називаючи їх "законними цілями", часто через роль цих осіб у вбивствах українських мирних жителів. Російські Теlеgrаm-канали з посиланнями на служби безпеки припустили, що вибух могли здійснити гранатою чи саморобним вибуховим пристроєм, захованим у сумці. Дехто стверджує, що вбивцю найняли невідомі для збору інформації про Гурцієва і дали обладнання, яке приховувало вибухівку. Напад стався на тлі заяв Москви, що Київ ще не відповів на її пропозицію провести другий раунд прямих переговорів у Стамбулі 2 червня, де вона хоче представити "меморандум", у якому викладено її умови для довгострокового мирного врегулювання. Київ заявив, що зустріч не дасть результатів Київ заявив, що зустріч не дасть результатів, якщо Україна заздалегідь не отримає копію пропозицій цю вимогу Росія відхилила, назвавши "неконструктивною". У відповідь МЗС України заявило, що "меморандум", ймовірно, сповнений "нереалістичних ультиматумів", звинувативши Москву в "страху" розкрити інформацію про те, що вона гальмує мирний процес. Кремль відмовляється погоджуватися на запропоноване США 30-денне безумовне припинення вогню та не виявляє жодних ознак скорочення своїх максималістських вимог. "Україна намагається створити "стіну дронів", готуючись до літнього наступу Росії", СNN, США Росія цього місяця різко посилила атаки ракетами і дронами по Україні, намагаючись підірвати моральний дух українців, але вона також посилює наземні атаки в багатьох районах вздовж лінії фронту. Деякі з атак були успішними. Українські підрозділи в Донецькій області та на півночі відступили з деяких позицій, деякі села були втрачені. Але посилене використання Україною дронів, розгорнутих кількома шарами на полі бою, допомогло Києву завдати важких втрат росіянам з мінімальними втратами для власних військ. Ці втрати можуть стати ще більш критичними в найближчі місяці. Українці намагаються розширити власну індустрію дронів, щоб створити оборонні коридори вздовж ключових ділянок фронту, які називають "стіною дронів". Тим часом, ігноруючи зусилля президента США Дональда Трампа щодо припинення вогню, Кремль застосовує двосторонню стратегію, спрямовану на те, щоб змусити Україну визнати поразку - знищує міста з неба та оборонні лінії на землі. Росія різко розширила виробництво дронів та ракет за останній рік, що дозволило здійснювати масовані атаки з використанням кількох сотень снарядів одночасно. Російська стратегія спрямована на перевантаження ППО України десятками дешевих дронів, щоб одночасні ракетні удари могли бути успішними. Росія різко розширила виробництво дронів та ракет На місцях російські війська одночасно випробовують українські оборонні позиції вздовж багатьох ділянок фронту, просуваючись невеликими групами в покинуті села та через відкриту сільську місцевість. Росіяни не прориваються крізь українську оборону, а розгризають її, використовуючи автомобілі, мотоцикли та розрізнені піхотні взводи. За даними Інституту вивчення війни (ІSW), російські війська просувалися в середньому на 14 кв км на день з початку року. Ці темпи означають, що їм знадобиться ще майже чотири роки, щоб завершити окупацію чотирьох незаконно анексованих областей. Це заявлені цілі Кремля, але Росія також намагається вселити союзникам Києва відчуття своєї переваги над українськими силами. Значна частина бойових дій відбувається в Донецькій області, де росіяни все ще налаштовані захопити її всю, якщо не отримають в результаті мирних переговорів, що є неприйнятним для президента Володимира Зеленського. ІSW оцінює, що російські війська не здатні активізувати наступальні операції водночас на кількох напрямках. "Основні зусилля Росії влітку знову будуть спрямовані проти ключових міст Костянтинівка і Покровськ", - каже старший науковий співробітник Королівського об'єднаного інституту військових сил (RUSІ) у Лондоні Джек Вотлінг. Росіяни просунулися на кілька кілометрів углиб Сумської області За сотні кілометрів на північ росіяни просунулися на кілька кілометрів углиб Сумської області. Зеленський заявив, що росіяни "накопичують війська на Сумському напрямку, понад 50 000, ми це розуміємо". Що вони хотіли б "побудувати буферну зону, як вони її називають, на 10 км вглиб України", але не мають для цього можливості. Росія підтримує свої операції ударами ракет і КАБів. Захоплення Сум не під силу росіянам місцевість тут вкрита густим лісом. Але своїми атаками російські війська можуть перешкодити ЗСУ перекинути сили до Донецької області. Далі на схід також є загострення бойових дій навколо Вовчанська в Харківській області. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Як Україні вдається протистояти "потрійній удавці" від РФ: світові ЗМІ написали За словами аналітиків, уздовж 1000-кілометрової лінії фронту ЗСУ мають вирішити, які райони під найбільшою загрозою, куди перекидати війська, попри те, що багато бригад серйозно недоукомплектовані. Баланс людських ресурсів все ще значно більший на користь Росії, попри значні втрати. Путін недавно заявив, що щомісяця наймає 60 000 добровольців. Спостерігачі вважають це перебільшенням, але виплати за контракти, які значно перевищують зарплати цивільних у Росії, роблять військову службу привабливою. Київ зіткнувся з "угрупованням ворога чисельністю до 640 000 осіб" Головнокомандувач ЗСУ Олександр Сирський заявив на початку місяця, що Київ зіткнувся з "угрупованням ворога чисельністю до 640 000 осіб", що перевищує чисельність на початку вторгнення. Зеленський заявив у січні, що в Україні воює 880 000 російських солдатів. За словами Вотлінга, набір російських військових "перевищив цілі Кремля за кожен місяць 2025 року". "Перетасувавши командирів і накопичивши резерви озброєння, Росія готова збільшити темпи та масштаби атак", - каже він. За оцінками Заходу, на кожен 1 кв км української землі, Москва втрачає 100 чоловіків. Розгортання дронів на передовій та в кампанії терору проти цивільних, яку веде Москва, будуть далі мати вирішальне значення. Недавній наступ росіян у Донецькій області, хоча й повільний, був можливий завдяки тактиці ізоляції поля бою - відрізання українських сил від постачання через удари дронів по транспортних засобах на відстань до 30 км від фронту. Українська оборона значною мірою залежить від шарів дронів. Українці розробляють концепцію, яку називають "стіною дронів", призначену для "безперервного оборонного коридору безпілотників вздовж найвразливіших ділянок фронту, щоб завдати значних втрат росіянам", каже Мік Раян, автор блогу Futurа Dосtrіnа. Конрад Музика, аналітик з Rосhаn Соnsultіng, каже, що "ЗСУ стають дедалі смертоноснішими завдяки координації дронів та артилерії. Російські штурмові сили на мотоциклах та бронетехніці були розгромлені на кількох фронтах з мінімальними втратами з боку України" у квітні. Українські дрони керуються невеликими радарами Раян каже, що ефективна "стіна дронів" вимагатиме інтеграції і рішень та аналізу за допомогою штучного інтелекту, та інтеграції з радіоелектронною боротьбою. Це вулиця з двостороннім рухом. Українські дрони керуються невеликими радарами, і Росія систематично працює над визначенням їх місцезнаходження та знищенням", пише Вотлінг. Колишній головнокомандувач ЗСУ Валерій Залужний каже, що Україна має вести "високотехнологічну війну на виживання", в якій дрони грають вирішальну роль, щоб "зробити економічний тягар війни нестерпним для Росії". Він додає, що Україна не змогла використати інновації, "де вчора ми випереджали ворога, а нині ворог випередив нас". ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Троянська фура" і "Малюк-далекобійник": мережі вибухнули мемами на спецоперацію СБУ Аналітики наводять як приклад технологічної гонки зростання використання Росією дронів на оптоволокні, які неможливо глушити. Україні ще слід розширити використання таких. Зеленський каже, що питання не у виробництві, а у фінансах. Оскільки Україна прагне виробляти більше власної зброї, часто разом з західними виробниками, Зеленський додав: "Я хотів би, щоб ми отримали $30 млрд для запуску українського виробництва на повну потужність". Але це довгострокова мета. Вотлінг передбачає кілька складних місяців для України Вотлінг передбачає кілька складних місяців для України, які "зроблять ставку на ефективність операцій українських дронів і артилерії, здатність українських командирів зберігати війська і безперервність поставок від партнерів України". Продовження поставок зі США залишається невизначеним. За даними ІSW, Путін "відчайдушно прагне завадити майбутнім поставкам західної військової допомоги Україні, бо добре оснащені українські сили постійно демонструють здатність завдавати непосильних втрат росіянам". Інновації та тактична спритність будуть такими ж впливовими, як і груба сила, коли війна вступить у своє четверте літо.

З 29 травня до 1 червня Літературний фестиваль "Книжковий арсенал" Понад 200 подій відбудуться під час Книжкового арсеналу: дискусії, лекції, презентації, читання, музичні виступи та виставки. Також проведуть книжковий ярмарок за участю 111 видавництв, шести книгарень і стендів військових та волонтерських ініціатив. Фокус-тема нинішнього фестивалю - "Все між нами переклад" під кураторством американської історикині Марсі Шор і видавчині та перекладачки Оксани Форостини. - Книжковий арсенал - це наше спільне свідчення сміливості жити, творити, читати, писати, рефлексувати, створювати культуру, - каже генеральна директорка Мистецького арсеналу Олеся Островська-Люта. Київ, Мистецький арсенал, вул. Лаврська, 10-12 З 29 травня Ретроспективний прокат фільму "Тіні забутих предків", режисер Сергій Параджанов Найкращим фільмом в історії українського кіно за версією кінокритиків стали "Тіні забутих предків" 1964 року. Драма режисера Сергія Параджанова очолила рейтинг, сформований Довженко-Центром. Відреставровану версію екранізації повісті Михайла Коцюбинського покажуть у кінотеатрах. На Гуцульщині ХІХ століття пастух Іван Палійчук закохується в сусідку Марічку з ворожого роду Гутенюків. Коли юнак вирушає на заробітки, дівчина зривається зі скелі й гине. Іван намагається забути померлу кохану, але вона починає йому ввижатися, за сюжетом. - "Тіні забутих предків" уособлювали вершину поетичного кіно, - каже кінокритик і режисер Станіслав Битюцький. - Фільм став поворотною подією для розвитку української культури. Починаючи від дисидентського скандалу на прем'єрі в київському кінотеатрі "Україна", продовжуючи протистоянням послідовників поетичної школи з радянською цензурою та закінчуючи перетворенням стрічки в ікону стиля для молодого кіно незалежної України. 4 червня Опера GАІА-24. Ореrа dеl Моndо, композитори Роман Григорів та Ілля Разумейко Найкращою подією минулого року в галузі класичної музики за версією національного агентства "Укрінформ" стала експериментальна опера GАІА-24. Ореrа dеl Моndо. У ній композитори Роман Григорів та Ілля Разумейко осмислюють наслідки руйнівної діяльності людства. Вистава лабораторії сучасної опери Ореrа ареrtа поєднує оперу та реп, авангард і поп, фольклор і рейв та інші жанри. Поштовхом до створення стало знищення росіянами Каховської ГЕС 6 червня 2023-го. Прем'єра відбулася в Києві минулого травня. Оперу показали на фестивалях у Роттердамі, Відні, Берліні та Венеції. Вдруге виконають в Україні. - Три дії настільки різні, що для нас це три опери в одній. Кожна з них - трансформація виконавців на сцені, - розповідає Роман Григорів. - Перший акт Sоngs оf Моthеr Еаrth - це музика народів світу, чітка за структурою та формою. Другий акт Саbаrеt Меtаstаsіs - історія голих тіл, чиста звуком, голосом і пластикою. Усі артисти на сцені - без одягу, бо костюми цієї дії - оголені тіла. Третій акт Dаnсе fоr Моthеr Еаrth - суміш сучасної музики. Це постлюдія, карнавал та афтепаті. 18:00, Київ, Національний драматичний театр ім. Лесі Українки, вул. Богдана Хмельницького, 5 6-13 червня Фестиваль документального кіно про права людини Dосudаys UА У Києві та в онлайн-форматі проведуть кінофестиваль Dосudаys UА. Покажуть 50 документальних фільмів - українські та закордонні повні й короткі метри переважно 2024-2025 років. До національного конкурсу увійшло п'ять стрічок - "З любов'ю з фронту" Аліси Коваленко, "Зшиті кроки" Аліни Максименко, "Стрічка часу" Катерини Горностай, "Пісні землі, що повільно горить" Ольги Журби та "Мілітантропос" Єлизавети Сміт, Аліни Горлової та Семена Мозгового. - Корпус українських документальних фільмів значною мірою сповнений тривожних передчуттів та історій, які об'єднує сфокусованість на боротьбі як процесі та на суб'єктності як меті й одночасно обов'язку, - каже програмна директорка фестивалю, кінокритикиня Юлія Коваленко. - Цьогорічну програму "Dосu/Україна" можна назвати насиченим екстрактом цього кіносвіту - складного, болючого, але впертого до життя та з відкритим майбутнім. У ньому героям і героїням часто доводиться робити те, що у світі, за який ми боремося, люди не мали б робити. Київ, кінотеатр "Жовтень", вул. Костянтинівська, 26; кінотеатр Кіnо42, вул. Костянтинівська, 11б 7-8 червня Фестиваль сучасної попкультури FАNСОN Понад 58 тисяч примірників за два з половиною роки сягнув наклад науково-фантастичного роману "Колонія" про життя на Марсі у ХХІІ столітті. У червні письменник Макс Кідрук випустить настільну гру за мотивами свого бестселера. Представить її на фестивалі FАNСОN. - Це головний фестиваль попкультури в Україні, - каже Макс Кідрук. - Ми з видавництвом "Бородатий Тамарин" привеземо не тільки новенькі книжки. Наша команда також презентує настільну гру "Нові Темні Віки. Колонія". FАNСОN збере на одній локації фанатів ігор, фільмів, серіалів, аніме, манґи та коміксів, а також авторів, видавців, колекціонерів, блогерів, косплеєрів та ілюстраторів. Заплановано, зокрема, косплей-шоу, ігрові турніри та зони для тестування новинок, презентації книжок, коміксів, настільних і відеоігор, маркет із тематичними товарами. Київ, Міжнародний виставковий центр, просп. Броварський, 15 7, 18 червня Вистава "Бука", режисерка Тетяна Губрій Іронічна сповідь сучасної жінки, яка виросла на казках, але опинилась у реальності, де замість щастя до кінця життя - комуналка, кредитка та культурний тиск бути "ідеальною". Так у столичному театрі "Золоті ворота" описують трагікомедію "Бука" режисерки Тетяни Губрій. Прем'єра постановки п'єси драматургинь Лєни Лягушонкової та Катерини Пенькової відбулася цього травня. 35-річна філософиня на прізвисько Бука орендує квартиру в Києві разом зі співмешканкою, працює дитячою аніматоркою та зустрічається з актором театру. Вона втомилася так жити й готова чесно говорити про свої провали, мрії та право бути собою, за сюжетом. - Пам'ятаєте, як нам пропонували Бріджит Джонс як канонічну невдаху? Їй 32, вона незаміжня, має кілограмів 60 і вважається товстою, в неї робота в піар і своя хата в Лондоні, - каже співавторка п'єси Лєна Лягушонкова. - Ну, думаю, я вам покажу - хто така юкреніан невдаха. 18:00, Київ, Київський академічний театр "Золоті ворота", вул. Шовковична, 7а 10 червня Балет "Ескапістіко", хореограф-постановник Ілля Мірошніченко Герой балету "Ескапістіко" вирішує втекти від світу. Він зачиняється в порожній кімнаті, але стикається з альтернативними версіями самого себе. Постановку театру сучасного танцю Іnshа Dаnсе Соmраny на музику латвійського композитора Петеріса Васкса та артистів вистави вперше показали у травні. У роботі над балетом використали хореоакустичний метод - створення музики рухом танцівників. - Це експеримент із часом, звуком і рухом. Центральний об'єкт - велика металева напівсфера - перетворюється на живий інструмент. Кожен дотик і взаємодія тіл створює музику в реальному часі, - каже хореограф-постановник Ілля Мірошніченко. - Танець генерує музику безпосередньою взаємодією тіла танцівника з металевою напівсферою, яка підключена до модульного синтезатора. Він обробляє сигнал, отриманий від напівсфери після дотику до неї тіла, і робить із цього сигналу ноту. 18:30, Київ, Київська опера, вул. Межигірська, 2 13-22 червня Фестиваль дитячого та підліткового кіно "Чілдрен Кінофест" У 12 містах та онлайн пройде "Чілдрен Кінофест". У програмі - 12 повнометражних фільмів із різних країн Європи. Серед стрічок цьогорічного кінофестивалю для дітей і підлітків - "Мая, дай мені назву" Мішеля Ґондрі, "Найцінніший вантаж" Мішеля Азанавічуса, "Востаннє, коли ми були дітьми" Клаудіо Бізіо, "Як Гітлер вкрав рожевого кролика" Кароліни Лінк, "Пеппі Довгапанчоха" Олле Гелльбома. Також покажуть добірку українських короткометражок. Це фільми-фіналісти дитячого кіноконкурсу, створені режисерами віком від 7 до 14 років. - Це простір, де діти можуть творити, мріяти та відкривати світ через кіно, - каже амбасадорка фестивалю, співачка Світлана Тарабарова. -​ "Чілдрен Кінофест" не лише знайомить юних глядачів із найкращими європейськими стрічками, а й дає можливість їм створювати власні фільми, висловлюючи емоції та переживання через творчість. Обрані кінотеатри Києва, Львова, Вінниці, Житомира, Дніпра, Луцька, Одеси, Полтави, Тернополя, Хмельницького, Запоріжжя, Чернігова 14-21 червня Фестиваль глядацького кіно "Миколайчук Ореn" Фантастична драма "Життя Чака" відкриє кінофестиваль "Миколайчук Ореn" у Чернівцях. Екранізація новели Стівена Кінга розповідає про чоловіка, який раптово стає відомим усьому місту. Ніхто не знає, хто такий Чак, але подейкують: якщо він помре, з ним загине весь світ, за сюжетом. - "Життя Чака" - стовідсотковий глядацький хіт та ідеальний фільм-відкриття для цьогорічної едиції "Миколайчук Ореn", яка пройде під гаслом "Людина в центрі історії". Це найдобріший проєкт американського горормейкера Майка Фленаґана. Режисер радить після перегляду танцювати, але це відчуття виникає само собою, - каже програмний директор фестивалю, кіножурналіст Алекс Малишенко. Загалом продемонструють більш як 50 повнометражних і короткометражних новинок. Також буде ретроспективний показ стрічки про композитора Миколу Лисенка "І в звуках памʼять відгукнеться" Тимофія Левчука 1986 року, яку відсканували спеціально для фестивалю. - Це один із тих фільмів за участі Івана Миколайчука, про який майже немає інформації у відкритому доступі. Він існував лише на плівці, тому подивитися його було непросто, - продовжує Алекс Малишенко. Чернівці, Культурно-мистецький центр ім. Івана Миколайчука, вул. Головна, 140 27, 28, 29 червня Концерти "Той день у Львові" гурту "Океан Ельзи" - Концерт - завжди більше, ніж просто музика. Це зустріч давніх знайомих, яким достатньо кількох акордів, щоб зрозуміти, що на серці одне в одного, - каже лідер "Океану Ельзи" Святослав Вакарчук. Рок-гурт дасть три концерти у Львові з нагоди свого 30-річчя. Минулого жовтня серія виступів "Той день" із тою самою програмою відбулася в Києві. За неї колектив отримав національну музичну премію Yunа в номінації "Найкраще концертне шоу". "Той день" - це назва десятого альбому "Океану Ельзи", який вийшов у вересні 2024-го. За словами фронтмена колективу, платівка схожа на ранню творчість ОЕ та асоціюється з поверненням до себе після тривалих пошуків. 18:00, Львів, територія FЕSТrерublіс, вул. Старознесенська, 24-26 До 28 вересня Фотовиставка "Парне катання: Вольфґанґ Тільманс і Борис Михайлов" Два найвпливовіші сучасні фотографи зі Сходу та Заходу. Так характеризують українця Бориса Михайлова та німця Вольфґанґа Тільманса історикині мистецтва Марія Іссерліс і Тетяна Кочубінська. Вони - кураторки виставки, яка поєднує знакові роботи цих авторів. - Мало хто з митців формував сферу сучасного мистецтва та вплинув на молоде покоління більше, ніж Вольфґанґ Тільманс. А Борис Михайлов - ключова фігура Харківської школи фотографії та один із найвидатніших майстрів сучасної фотографії, - кажуть кураторки проєкту. - Михайлов і Тільманс кожен у свій спосіб розширювали межі медіуму. Михайлов - через експериментальні маніпуляції та гостру соціальну критику, Тільманс - через інноваційні підходи до друку та поліграфії, інсталяції та абстракції. "Парне катання" - рідкісна можливість дослідити мистецьку спорідненість авторів. Вони розмовляють схожою мовою фотографії. Обидва фіксують в об'єктивах крихкість, стійкість і гумор, що притаманні стану людини, а також вразливість тіла та поняття обмежень - політичних, соціальних чи особистих. Харків, ЄрміловЦентр, Майдан Свободи, 4

Еспресо розповідає про найстаріший собор Черкащини, його історію та значення для української духовності.Фото: uарс.tе.uаКнязівська добаУспенський, або ж Юріївський собор був збудований майже 900 років тому – у 1144 році великим князем київським Всеволодом Ольговичем, правнуком Ярослава Мудрого. Перша церква мала посвяту Юрію/Георгію. Його вважають найдавнішою архітектурною спорудою з часів Київської Русі в межах Черкаської області.За переказами дві церкви, невідомо ким збудовані, "пливли" з Царгорода. Одна із них зупинилась в Каневі, а інша – в Києві. Це, ймовірно, може свідчити, що Канів існував уже в роки хрещення Русі, хоч перша згадка датована 1078 роком. Собор є класичним зразком візантійської архітектури того часу. Малий шестистовпний хрестовокупольний одноверхий храм схожий до київських церков – Кирилівської й Богородиці Пирогощі. У верхніх частинах стін розміщені вузькі аркові вікна, а його ніші прикрашені фресковим орнаментальним розписом. Собор, хоч і зазнавав чисельних реконструкцій, добре зберіг риси старої архітектури. Храм у Каневі побудували на честь святого Юрія не випадково. Місто було розташоване в прикордонній смузі, де Русь межувала з кочовим півднем. Кочівники часто нападали на ці землі, а чоловіки брали зброю навіть у поле. Тому святий Георгій Побідоносець був у цих краях дуже шанованим святим. Ще один історичний факт, пов'язаний із храмом, увіковічений на меморіальній дошці при вході в собор. Після нищівної поразки війська новгород-сіверського князя Ігоря Святославича на р. Каялі у 1185 році під стінами церкви руські князі гуртували свої сили й оборону від половців, щоб не пустити ворога вглиб своєї країни. Після зруйнування Канева військами Батия в 13 ст. собору вдалося вціліти, однак багато років він стояв напівзруйнованим. Успенський собор у Каневі, фото: uарс.tе.uаОстанній пристанок гетьманівСтаном на 16 ст. храм відбудували та укріпили для захисту при боротьбі з татарами – церква служила сховищем для міщан під час набігів.Крім того, канівський храм мав велику повагу серед козацтва. Після того, як у 1587 році гетьмана Івана Підкову стратили у Львові, його побратими викрали тіло і привезли поховати саме сюди, під Чернечою горою. Тут же, в місцевому монастирі доживав віку ще один гетьман, найближчий соратник Підкови – Яків Шах. Він також тут похований. Деякі дослідники вважають, що в цій церкві відспівували й гетьмана Самійла Кішку. Таким чином Канів став своєрідним козацьким некрополем.Святий Макарій КанівськийТрагічна сторінка собору датована 1678 роком. Під час кількаденної турецько-татарської облоги обороною храму керував архімандрит Макарій Токаревський. Врешті татари обклали собор дровами, соломою і підпалили. Захисники храму здалися в полон, їх піддали тортурам."Макарій зустрів ворогів з хрестом у руках на паперті храму, в якому зачинилися братія і народ. Турки вимагали від преподобного відкрити храм і видати їм монастирські скарби. Почувши відповідь святого, що його скарб на Небі, розлючені розбійники повісили настоятеля за руки й за ноги між двома стовпами, а потім почали катування. Через два дні преподобномученику відрубали голову, а храм разом з усім, що знаходився в ньому народом, спалили. Полум’я не знищило тіла преподобномученика, його поховали на місці згарища. У 1688 році мощі святого були знайдені нетлінними й перенесені в Переяславський Вознесенський монастир", – пишуть про ті події на сайті Православної церкви України.Тепер поруч з храмом Успіння розташований пам'ятник святому Макарію, а його мощі зберігаються в храмі Різдва Пресвятої Богородиці в Черкасах.Макарія Токаревського канонізувала ПЦУ і вшановує пам’ять двічі на рік: 7 вересня у день його смерті та 13 травня на день перенесення його святих мощей.фото: uарс.tе.uаВідновлення і греко-католики в соборіПісля цих трагічних подій майже півтора століття церква св. Георгія стояла пусткою. До 1810 р. собор перебував у руїнах. На прохання отців-василіян (чернечий орден греко-католиків) поміщик Казарин відновив його, спорудивши дзвіницю і симетричну до неї башту. Храм набув рис класицизму. "Православні ченці залишили Канів і перебралися до Мошногірської обителі. У Каневі сформувалася невеличка василіанська спільнота, що складалася спершу із трьох, а згодом з п’яти осіб", – йдеться на сайті УГКЦ.У Каневі було засновано парафіяльну школу. Саме завдяки їй та освітній діяльності, після того, як місто увійшло до складу Російської імперії внаслідок другого поділу Речі Посполитої, царська влада не розформувала чернечий осередок. Але не надовго."Після Польського повстання 1830–1831 років російська влада розпочала заходи, спрямовані на ліквідацію Унійної Церкви в Російській імперії. Насамперед удар був спрямований проти василіанських монастирів. 1833 року була зачинена Канівська обитель. Успенський храм був переданий у підпорядкування православного духовенства, а повітове училище продовжувало функціонувати вже як цілком світський заклад. Останні п’ятеро унійних ченців перейшли до монастиря в Умані. Історія греко-католицької присутності в Каневі була перервана на понад півтори сотні років", – пишуть у матеріалі на сайті УГКЦ.Після передачі в 1833 році собору в розпорядження православної церкви, його перейменували на честь Успіння Пресвятої Богородиці. У 1844 році, до 700-річчя храму, церкву оголосили соборною, з того часу вона й носить назву – Канівський собор в ім’я Успення Божої Матері.Успенський собор у Каневі із висоти пташиного польоту, фото: 18000.соm.uаОстання путь Тараса ШевченкаЗ Успенським собором пов'язане також ім'я Тараса Шевченка – саме тут його відспівували перед похованням на Чернечій горі. Після того, як 58 днів прах Шевченка перебував у Петербурзі, його домовину, згідно із заповітом, було перевезено в Україну. "Родичі хотіли поховати письменника в Києві й один із них, Варфоломій Шевченко прийняв рішення і розпорядився копати яму на Щековиці (гора в Києві,) але приятель Шевченка Григорій Честахівський наполягав на похованні у Каневі, адже він завжди мріяв про "тихе пристанище і спокій коло Канева", – йдеться на сайті tаrаs-shеvhеnkо.соm.uа. 19 травня 1861 року труну понесли на руках до пароплава, який доставив прах письменника в Канів. Генерал-губернатор заборонив будь-які промови в церкві, люди виголошували на шляху від церкви до пароплава, який перевіз останки з Києва до Канева. Дві доби домовина перебувала в Успенському соборі, де українська громада прощалася з Кобзарем, а після панахиди, в якій брали участь 2000 людей, домовину віднесли на Чернечу гору, туди ж перенесли дерев'яний хрест і встановили на могилі."Академік Микола Біляшівський записав такі свідчення місцевого жителя: "Шевченко більш усього облюбував гору Чернечу, де тепер його могила, казав: "Оце могила Підкови, отут і мене поховайте"", – писала "Історична правда".Радянський періодУ роки СРСР ставлення влади до церковного життя було різко негативним. У 1920-их роках була проведена масова конфіскація церковного майна. Закрили храм у 1935-му – тут почали зсипати зерно. У зв'язку з тим, що собор був закритим, Великоднє богослужіння 1937-го (а воно співпало із шанованим у СРСР Днем трудящих) священники проводили вдома. Після цього почалися переслідування, йдеться в нарисі про історію Канівського Успенського собору "Оберіг і надія землі канівської". Були розстріляти канівські священники Всеволод Кудрицький, Василій Терлецький, Феофан Мрачківський, Воніфатій Лопата та інші.У процесі реставрації собору 1966—1970 років були знайдені староукраїнські елементи. У 1972-1990 р.р. у приміщенні собору функціонував Канівський музей народного декоративного мистецтва.Останні рокиПісля реставрації у 1993 році собор передали релігійній громаді УПЦ МП. Через 10 років виконком Канівської міської ради дозволив УПЦ МП оформити право власності на собор. У 2024 році Господарський суд Черкаської області визнав приватизацію церкви незаконною. "Протягом останніх 20 років собор незаконно перебував у власності Української православної церкви. Завдяки системній і наполегливій роботі команди Міністерства культури та стратегічних комунікацій України спільно зі Смілянською окружною прокуратурою Черкаської області вдалося відновити справедливість і забезпечити реєстрацію речових прав та юридичне оформлення повернення пам’ятки у державну власність", – підкреслювали в Міністерстві культури, наголошуючи, що ця подія є черговим кроком у боротьбі за відновлення історичної справедливості.Успенський собор у Каневі, Фото: 18000.соm.uаВ серпні 2024 року парафіяни прийняли рішення перейти до Православної церкви України, повідомляла Релігійно-інформаційна служба. У лютому 2025 року собор увійшов до складу Шевченківського національного заповідника, а в травні його офіційно передали Православній церкві України. "Процес очищення українських святинь  є тим пріоритетом, який вимагає ефективних рішень. Тим більше, що діяльність московських релігійних організацій заборонена законом", – прокоментував таке рішення громади міністр культури Микола Точицький.Успенський собор у Каневі офіційно передали Православній церкві України, фото: uарс.tе.uа

Дванадцять тисяч осіб вийшли на акцію спротиву Нова Каховка це останнє будівництво сталінської епохи. Каховську ГЕС запустили 1954 року. Саме ж місто створювали як етикетку. Воно красиве, зручне, вздовж усього Дніпра паркова зона. У Новій Каховці діяло два великих підприємства. Одне військовий завод "Сокіл", там виготовляли шпигунські буї для океанів. Інше електромашинобудівний завод, на якому виробляли гігантські електродвигуни для шахт діаметром 6 метрів. На обох заводах працювало понад 20 тисяч осіб, і всіх від зварювальників та слюсарів до інженерно-технічного персоналу завезли з Росії. Місцевого населення на роботу не брали. Це зіграло свою роль під час війни. У період мого дитинства в Новій Каховці не було жодної української школи. Це обурювало мого батька. Його звали Станіслав Панасович, а коли до нього зверталися "Афанасьевич", він відповідав: "Ніяких Афанасьєвічей, я Панасович". Мій прапрадід був писар Війська Запорозького, народився в цих краях. Його печатка зберігалася в нашому сімейному архіві. Під час російської окупації я встиг забетонувати всі наші родинні фото й цю печатку. У нашому будинку переважно жила середня ланка керівництва військового заводу. Ми з дружиною суттєво відрізнялися від цього прошарку. Щороку ми садили у дворі 12 дерев, із них половину хтось ламав. До великої війни займався художнім куванням, мав 12 працівників. Вироби нашої кузні часто представляли на виставках. Ніколи не шкодував, що віддав цій справі 22 роки життя. Нині на згадку залишилися лише рекламні буклети із фотографіями. Крім роботи в кузні, моєю духовною потребою завжди була викладацька діяльність. У місцевому училищі я викладав громадянську освіту й захист Вітчизни. Прапрадід був писар Війська Запорозького 24 лютого наша донька мала прилетіти до Києва, щоб обрати весільну сукню. Вона живе в Ірландії, працює в головному Європейському офісі фейсбуку. А 23 лютого Катя телефонує, плаче і кричить: "Мамо, тату, війна!" Ми нічого не можемо второпати миємо вікна, чекаємо сватів із Франції. А о 4-й ранку наступного дня військову частину, що за півтора кілометра від нашого будинку, почали атакувати ракетами. Нашу п'ятиповерхівку трусило. О 6:00 десант російських окупантів був на Каховській ГЕС. А о 8-й ранку на нашій вулиці вже стояли російські танки. Від Нової Каховки до Криму 62 кілометри. Усе видавалося якимось моторошним фільмом: банки, пошта й інші установи працюють, ходять люди, світить сонце, а в нас всюди ворожі танки. Це сюр. Однак саме корінне населення Нової Каховки не скорялося. 6 березня 12 тисяч осіб вийшли на акцію спротиву. Окупанти розпилювали сльозогінний газ, але стріляти бойовими кулями боялися якби тоді вбили хоч когось, ми їх гуртом розірвали б. На жаль, за пів року загарбники вичистили всіх по-проукраїнському налаштованих людей. Добре, що багатьом патріотам вдалося виїхати. Третього дня після початку великої війни сусід Сергій підходить до мене й запитує: "Ну что, Миша, ты снял свою тряпочку желто-блакитную?" Я був шокований. Але нічого дивного немає колись його батько приїхав із Челябінська працювати на військовому заводі. Ось воно й проросло. У березні директорка нашого училища, Олександра Карпенкова, зібрала педраду. У вчительську зайшла разом із ФСБшником і каже: "Это представитель российской власти. С большим удовольствием мы переходим под Российскую Федерацию. У нас начинается новая жизнь". ФСБшник дістає аркуш зі списком усіх працівників училища, де кожному потрібно було поставити підпис, що ми готові співпрацювати з РФ. Неочікувано підіймається наша бухгалтерка, 40-річна мати трьох дітей, завжди стримана, інтелігентна, й каже в тон директорці російською: "Александра Васильевна, я как мать троих детей говорю вам при всех и громко: идите на*уй!" ФСБшник лише хижо примружив очі. Десятеро з нас одразу встали й вийшли разом із бухгалтеркою. Потім мені передали, що директорка сформувала списки бандерівців, і звісно, я також був серед них. Ще б пак, викладач захисту Вітчизни і громадянської освіти автоматично став нациком. Якби тоді вбили хоч когось, ми їх гуртом розірвали б Ближче до літа російські військові почали привозити в Нову Каховку своїх жінок. Якось ішли дві з них і зупинилися якраз біля нашого вікна, а ми жили на першому поверсі. Сидимо з дружиною на кухні, вікно відчинене, а ці росіянки говорять між собою: "Вот, смотри, какая решетка кованая красивая. Квартирка, должно быть, хорошая. Запиши адресочек, надо будет прийти посмотреть". Притому вони нас бачили і ми на них дивилися. Тобто взагалі ніякого сорому немає. Така ментальність. За два місяці після початку великої війни наша донька підняла всіх своїх в Ірландії й почала передавати ліки через Крим. Ящики підписувала "Секондхенд", щоб їх пропускали і ми не мали проблем. Так ми з дружиною організували волонтерську допомогу. До нас зверталися люди з діабетом, нирковою недостатністю, серцевими хворобами. Ми ризикували, адже ліки в окупації як валюта, проте розуміли: хтось має допомагати. Згодом мене вирахували. Якось приїхав на автовокзал, щоб отримати ящики з ліками, а диспетчерка тихо каже: "Про вас запитували ДНРівці. Там уже стоїть їхня машина". Ми з товаришем вирішили розділитися він поїхав машиною, а я чкурнув велосипедом, якраз перед носом чотирьох ДНРівців. Не боявся, адже добре знаю своє рідне місто. З приятелем зустрілися біля мого будинку й почали вивантажувати ящики, аж раптом їде патрульний "Тигр". Що робити? Коробки вже на землі, а ми стоїмо та вдаємо, що весело щось обговорюємо, сміємося, жваво жестикулюємо. Вони проїхали, нічого не запідозрили. За тиждень до нас прибігла знайома з новиною: її подруга й наша сусідка розповіла, що подасть на мене заяву в комендатуру. Мовляв, до нас постійно приходять якісь люди. Так, у під'їзді від очей не сховатись, а я був учасником руху спротиву. Тому через день вирішили виїжджати я з дружиною і 92-річна теща. Взяли лише найнеобхідніші речі й колісне крісло, що його прив'язали на дах машини. Нині не знаємо, що з нашою квартирою. Поставив собі в голові бетонну стіну, щоб не думати про це. Так мені легше. Проїхали 14 блокпостів. Якщо натрапляли на дагестанців, то вони, помітивши колісне крісло й мою тещу, одразу нас пропускали їхній культурі притаманна повага до старих. Коли ж на блокпості стояли росіяни, то обшукували все. Один навіть хотів забрати їжу, яку ми взяли в дорогу. Проте дружина в мене бойова, не побоялася та сказала, як є: "Ми стару матір веземо. Чим маємо її годувати?" Три доби простояли на Василівському блокпості. Перед нами 300 машин, а позаду ще більше. На цій дорозі люди помирали. От оце нам приніс "русский мир". На цьому блокпості були ФСБшники й усіх перевіряли через комп'ютер. Не знав, чи встигли мене занести в базу даних. Переживав, що буде з дружиною і тещею, якщо мене виявлять. Проте обійшлося. На жаль, не всім патріотам вдалося уникнути переслідувань. Нашого друга Анатолія кинули на підвал, мордували там два місяці. Його дружину Тамілу, 60-річну вчительку української мови, теж катували в підвалі, електродами пропалювали шкіру. Це за те, що вона відмовилася викладати в російській школі. Коли в неї стався серцевий напад, її привезли й кинули під поріг лікарні. Дякувати Богу, вона оклигала, Анатолію теж вдалося вийти з полону, і вони виїхали на Київщину. Катували в підвалі, електродами пропалювали шкіру Ми ж спершу приїхали до Запоріжжя. Із знайомих там живе лише сестра нашої подруги Тетяна Свісенко. Зателефонували їй, щоб порадила, де можна зупинитися, а вона одразу: "Не переживайте. Приїжджайте до мене, я все повирішую". Так ми безкоштовно півтора року жили у квартирі її доньки. Але, чесно кажучи, життя в Запоріжжі, до того ж на сьомому поверсі, це справжній екстрим. Шахеди й ракети пролітали буквально поряд із балконом. А щоразу спускатися в підвал з неходячою тещею нереально. Тому вирішили шукати притулок у центральних областях. На цьому також наполягали донька з сином. Отож відкрили карту й навмання тицьнули пальцем. Вказали на місто Гайсин. Там ми раніше ніколи не були. У лютому 2024 року поїхав на розвідку сам. Знайшов будиночок без котла й опалення. Наступного дня завітала сусідка Руслана, принесла гарячого супу. Потім інша сусідка Наталя пригостила борщем. І так, доки я облаштовував дім, вони мене годували. Нині ми з дружиною і тещею понад рік живемо в Гайсині. У цьому невеликому містечку нам багато допомогли. Якось до нашого подвір'я під'їжджає машина, виходить молодий чоловік і несе поперед себе велику коробку. Дає її нам, а я запитую: "Хто ви?" Він так скромно відповідає: "Я Тарас". Уже пізніше виявилося, що це директор місцевого молокозаводу Тарас Осадчий. Привіз нам сир, масло, інші продукти. Нині Тарас допомагає мені з матеріалами для благоустрою дому. Згодом відбулася ще одна ключова для мене зустріч із завжди енергійною та ініціативною людиною, директором школи №3 Олександром Бугою. Він запропонував мені роботу вчителем трудового навчання. Пів року я жив в окупації, бачив убитих людей на вулиці й бачив, якими насправді є росіяни. Це продажна і зла нація, що знає лише одне "отнять и разделить". Тому й не вірю в перемир'я. Сподіваюся лише на те, що найближчого часу Російської Федерації в тому вигляді, як вона нині є, не буде.

Реабілітаційні заняття для військових проводять на Київському іподромі. Проєкт реалізується у співпраці з організацією "Київ Мілітарі Хаб", яка займається підтримкою ветеранів та діючих військовослужбовців. Заняття включають верхову їзду та роботу з психологами. Такі активності допомагають зменшити тривожність, повернути відчуття тіла й відновити довіру до оточення, кажуть організатори. Кожного тижня на іподромі тренується кілька груп, а кількість охочих зростає. Кореспондентка Gаzеtа.uа побувала на одному з таких занять і дізналася, як зараз живе Київський іподром та чим займаються там військові та ветерани. ЦЕНТР ВИПРОБУВАНЬ Бетонна трибуна Київського іподрому розтягується вздовж доріжки на кількадесят метрів. Її дах винесено вперед і тримається на рядах колон. Фасад будівлі трохи зношений - облущена штукатурка, тріщини, подекуди видно іржаві конструктивні елементи. У нижній частині розташовані кілька лав і два мобільні туалети. Вікна засклені, частина з них замінена на сучасні пластикові. Перший київський іподром з'явився ще у ХІХ столітті - на Печерську, в районі сучасної площі Лесі Українки. У ті часи це була не лише спортивна, а й культурна подія: скачки збирали міську еліту, а тоталізатор приваблював азартну публіку. Іподром став візитівкою Києва. Однак у другій половині ХХ століття через розширення міста й потребу в більшій території іподром вирішили перенести. Нову локацію обрали на південній околиці столиці - в районі Теремків. У 1969 році на проспекті Глушкова запрацював сучасний Київський іподром. У радянські часи він був важливим центром випробувань рисистих коней. Тут щотижня проводили офіційні заїзди, працював тоталізатор, функціонувала широка мережа конярських господарств, пов'язаних з іподромом. Сучасний іподром на просп. Глушкова займає 38 га. На новому місці звели центральну трибуну - архітектурну пам'ятку з унікальною конструкцією: з будь-якої точки відкривається повний огляд на бігову доріжку, навіть на її повороти. - Центральна будівля - це пам'ятка архітектурної спадщини. Вона спроєктована без жодного стовпа, що заважає огляду. Видно все: і прямі, і повороти, - каже директор іподрому Святослав Коваленко. Зустрічає в кабінеті на другому поверсі старої адмінбудівлі іподрому. Святослав Коваленко разом із командою працюють на іподромі з липня 2024 року. На території - десять стайнь, господарські будівлі, гуртожиток для працівників і великий критий манеж. Тут тримають понад триста коней - рисаків і верхових. Іподром не має власних коней, лише здає місця в оренду племінним господарствам і приватним власникам, які привозять сюди своїх тварин на тренування й випробування. Якщо кінь біжить швидко, попит на нього зростає - Приблизно половина наших коней - рисаки, інша половина - верхові. Серед порід - орловські, французькі, українські тощо. Французький рисак - це бренд, - розповідає Святослав. - У Франції іподроми є в кожному місті, працює тоталізатор, ставки. Але й наші українські показують дуже гідні результати. Іподром сьогодні працює передусім як місце випробувань. Заїзди проходять у запряжних візках - коні біжать риссю, їх оцінює суддівська колегія. На основі результатів визначають, які тварини мають найкращі селекційні якості. Дані заносять у племінні реєстри - саме вони впливають на ціну тварин. - Випробування - це спосіб оцінити жвавість, витривалість, генетичний потенціал. Результати потрібні не тільки для розведення, а й для продажу - і в Україні, і за кордоном. Якщо кінь біжить швидко, попит на нього зростає. Стартова ціна може бути 20 тисяч гривень. А далі - без обмежень. Є скакуни, які коштують сотні тисяч. ТОТАЛІЗАТОР І ВІЗИТІВКА МІСТА Заробляє іподром переважно з оренди. Крім стайнь, тут діють тренувальні поля, траса довжиною два кілометри та єдине в Україні зелене конкурно-виїздкове поле. У літній сезон щонеділі відбуваються заїзди - відкриті, без квитків, але й без офіційних запрошень. - Ми нікого не запрошуємо спеціально, бо не маємо ресурсів забезпечити належні умови, зокрема під час тривог, - ділиться Святослав. - Головний корпус теж давно потребує ремонту. Але є постійні відвідувачі - вони приходять щотижня. Бігаємо з червня до кінця жовтня. Колись, коли працював тоталізатор, проводили заїзди навіть узимку. До 1995 року на іподромі працював тоталізатор. Тоді змагання проводили й у холодну пору. - Коли тоталізатор перестав працювати, зник і стимул. Стало менше змагань, менше охочих. А якщо не збирається достатньої кількості учасників, то й проводити недоцільно. Відновити тоталізатор, за його словами, можна - але на це потрібні кошти й ліцензія. Колись усе було просто: люди приходили в головний корпус, ставили на улюблених коней. - Тепер усе інакше. Потрібно програмне забезпечення, щоб люди мали доступ, щоб усе було візуалізовано. А ще - приміщення. Закон вимагає, щоб це все відбувалося саме в іподромі, а наш головний корпус у поганому стані. Іподрому зараз не до таких витрат. У нас завдання інше - вижити, зберегти те, що є, надавати послуги власникам коней. Коли Святослава питають, яким би він хотів бачити іподром у майбутньому, він показує теку, що завжди лежить перед його очима на робочому столі. Там є візуалізації омріяної реконструкції, а також фотографії дубайського іподрому. - Це, звісно, мрія. Там двоповерхові конюшні, сучасна інфраструктура. Такий проєкт у нас поки лише як ідея. Але ми працюємо і над реальними речами - тими, що підкріплені кошторисами. Бо іподром, я вважаю, міг би стати візитівкою міста. В Україні лише два - у Києві й Одесі. Наш - більший. Повномасштабне вторгнення іподром переживає важко. - У перші дні люди рятували родини. Коней залишали. Тварини лишалися без кормів, без догляду. А кінь - це не машина. Його не заженеш у гараж. Треба годувати, поїти, прибирати щодня. Потім частина повернулася, компенсували витрати. Але ті дні були дуже складні. Сьогодні на іподромі працює 45 людей. Двоє з них - на фронті. Директор щодня обходить територію, заходить до стайнь. - Як зайшов - то вже не вийдеш просто так. Щось даси, когось погладиш, - сміється. - А вони ж розуміють. Якщо одного починаєш годувати - інші копитами в двері стукають. Вони знають, що їхня черга теж настане. З грудня 2024 року на Київському іподромі діє безкоштовна програма занять з верхової їзди для військових та ветеранів. Її ініціювали працівники іподрому як спосіб підтримки захисників у період повномасштабної війни. Партнером проєкту став "Київ Мілітарі Хаб" - саме через нього відбувається набір і реєстрація учасників. Заняття проводять досвідчені майстри-наїзники, іподром надає всю інфраструктуру. Люди приходять і повторно. Хтось навіть просто погодувати коней - Підписали меморандум з "Київ Мілітарі Хабом", почали з одного дня занять на тиждень. Тепер уже два. Люди приходять і повторно. Хтось навіть просто погодувати коней, погладити. Це - теж терапія, - наголошує директор. За словами Коваленка, деякі військові на перших заняттях узагалі не говорять. Але після кількох зустрічей - починають відкриватися. Відтепер на заняттях також регулярно присутній психолог. - Саме в той момент, коли вони злазять із коня, з'являється бажання говорити. І якщо є психолог поруч - це правильно. Бо людині є що розповісти, чим поділитися, - додає директор. Керівництво іподрому має амбітні плани - відновити тоталізатор, запустити гастрономічні зони, провести ремонт трибун і полотна, щоб повернути публіці інтерес до перегонів. Як зразок наслідування згадують французький іподром "Вінсенн", де ставки, глядачі й фан-сектори окремих коней роблять кожен біговий день справжньою подією. Сьогодні, попри відсутність бюджетного фінансування, команда поступово відновлює об'єкти, проводить регулярні випробування та залучає ветеранів до безкоштовної реабілітації. У планах - збільшити кількість коней для занять, впорядкувати інфраструктуру й зробити простір відкритим для мешканців Києва. НАЩАДКИ ЧЕМПІОНІВ Біля воріт іподрому - одноповерхова будівля з написом "Наррy Ноrsе". Асфальт перед входом пошкоджений, місцями просів і подекуди поріс травою. Поряд - бетонні сходи зі стертою фарбою, що ведуть на верхній рівень трибун. Біля головного корпусу знайомимося з 45-річним Олександром Ставицьким. Він - наїзник і виріс тут, у гуртожитку. Його батько приїхав на іподром за розподілом після училища, а мати - влаштувалась сюди на роботу, бо її запросила подруга. Познайомилися, отримали кімнату в гуртожитку - і залишилися. - Мій батько навчався на наїзника у Воронезькій області - це тоді була єдина школа на весь союз. Після навчання його направили в Перм на практику, а згодом - сюди. Мама ж - із Київщини. Приїхала просто дізнатися про роботу, і їй одразу дали ключі від кімнати. Отак усе й почалось. Спочатку, каже, особливого потягу до коней не було. Але в якийсь момент усе змінилось. Почав кататись верхи, потім - у качалках. Згодом спробував конкур, виїздку, почав тренувати коней для перегонів - і залишився. - У чотири роки батько посадив мене на коня після заїзду - тоді його треба було "відшагати", дати відновити дихання, пульс, - згадує Олександр, посміхаючись. - Уже в шість я сам катався на спокійних конях. Є навіть фото - я маленький, без сідла, біля стайні. Із тих пір - я тут. Сьогодні він живе в гуртожитку на території іподрому разом із родиною. Каже, що знає майже всіх коней, особливо рисаків, які беруть участь у перегонах. Раніше - знав кожного до найменших деталей. - Колись я знав кожну кличку, родовід, звідки кінь - із якого господарства. Навіть яка жвавість у кого. Зараз трохи менше - коней багато, але тих, хто бігає - практично всіх знаю. Ціни на скакунів, за його словами, коливаються від умовно доступних до захмарних. - У нас жартували: коні стоять трохи дорожче за "Жигулі" і трохи дешевше за "Ягуар". Але якщо кінь від чемпіонських батьків - ціна може стартувати і з 150 тисяч євро. Були такі. У Європі таке потомство розбирають ще до народження, - розказує він. На старий іподром, що був ще на Печерську, ходила інтелігенція За головною трибуною іподром поступово переходить у відкриті тренувальні майданчики. Один із них обгороджений низьким дерев'яним парканом. Усередині - пісок, кілька кольорових бар'єрів і сліди кінських копит. На фоні - лінія тополь, за нею - житлові багатоповерхівки та крани новобудов. - На старий іподром, що був ще на Печерську, ходила інтелігенція. Співаки, актори, поети. Приїжджали театри, щось там у конюшнях показували, сиділи з людьми. Вони не просто дивились - вони цікавились кіньми, їздили верхи, виступали, - згадує чоловік, оглядаючи велике поле. Тут займаються як власники коней, так і вершники-орендарі. На одному з майданчиків інструктор допомагає дівчині сісти в сідло. У кількох метрах - інший плац із перешкодами для конкуру. Уздовж ґрунтової доріжки гуляють кури - їх тримають працівники іподрому. Подекуди між кущами видно господарські дрібниці - старі колоди, дерев'яні стовпи. Олександр Ставицький не лише працює з кіньми, а й допомагає проводити заняття для військових. Через стан здоровʼя він перейшов на адміністративну працю і з перших днів долучився до ініціативи. - Зустрічав хлопців, показував їм, де що знаходиться, проводив територією. Хтось із протезом, когось треба підтримати при посадці на коня чи коли злізає,- пояснює Ставицький. - Іноді приходять хлопці, в яких і руки не слухаються, і травми серйозні, і координація порушена. Пам'ятаю одного з опіками на обличчі - замкнений, нікуди не хотів ходити. Але після першої ж поїздки - наче інша людина. Усмішка, легкість, він раптом почав розмовляти. Розповідає, що для багатьох це перший досвід спілкування з кіньми, а для когось - повернення до дитячої мрії. - Є ті, хто з дому не виходив. Хто приходив просто поговорити. Але після верхової їзди - в очах блиск. Коні мають оцю силу - справжню, природну, щиру. Ти сідаєш, і відчуваєш її всім тілом. Це впливає, навіть якщо ти цього не помічаєш. ДІМ НА ІПОДРОМІ Дорогою до тренувального майданчика проходимо поле для змагань. Олександр показує скакові доріжки - піщану, ґрунтову, шлакову. - Та, що перша - це піщана скакова й найдовша. Далі - ґрунтова, з навізного чорнозему. А ось ця, шлакова - вона всепогодна. Тут дренажна система, вода йде в люки, поверхня не слизька навіть після дощу. Не рветься, не зривається. А для верховиків зробили окремі майданчики - бо багато хто тримає тут коней і займається конкуром, подоланням перешкод. Пояснює, що графік у всіх різний: хтось приїжджає у свій час, хтось у штаті - працює з 8:00. - У штатних працівників день починається рано. Уже о сьомій усі тут. У нас як - кожен хоче глянути, як кінь почувається, чи все гаразд. Це не просто робота - це стиль життя, - додає чоловік. Олександр зізнається - занепокоєння щодо майбутнього іподрому відчуває постійно. - З 95-го року я тут офіційно працюю. І весь цей час періодично виникають чутки: перенесуть, забудують, знесуть, - розподить руками. - Зараз ми комунальне підприємство, підпорядковуємось КМДА. Раніше були в системі Міністерства сільського господарства. У найважчі роки були й без зарплат чи підтримки. І тоді кожен виживав як міг. Хтось тримав курей. Хтось приносив своє сіно. Територія - ніби в центрі міста, але живемо як у селі. І в цьому є свій затишок. Додає, що якби не люди, які справді люблять цю справу - іподрому вже не було б. - Це треба любити. Бо інакше - ніяк. Тут не про гроші, а про любов. Про біль, коли кінь хворіє. Про гордість, коли він перемагає. Про те, щоб зберегти цю справу, навіть якщо весь світ каже, що вона не потрібна, - каже він. У радянські часи, коли тут працював тоталізатор - єдина дозволена державою форма гри на гроші, іподром ставав місцем зустрічі людей з грошима. - Ігра в тоталізатор була дійсно крутим моментом. Це була єдина азартна гра, яка була дозволена державою. Картёжники, казино - все це було підпільне, всі ховалися. А от прийти поставити ставку на іподром - це було легально, відкрито. Купити не так дорого, як утримувати Ставицький згадує, як і сам робив ставки. Але спершу - ще дитиною - просто вказував дорослим, на кого варто поставити. - Я був малий, вже трошки обізнаний у рисистих бігах. І дядьки-ігроки мені казали: "Малий, на кого поставити?". Я щось сказав, а ця комбінація виявилась виграшною. Вони мене прозвали "фартовим". Казали: "Де цей фартовий малий, іди підскажи", - розповідає Олександр. Одного разу він назвав пару коней, які прийшли в заїзді разом - і це принесло б виграш понад 200 рублів. На той момент - більше, ніж дві місячні зарплати. Але білет загубили, шукали по трибуні - не знайшли. Заходимо до стайні - напівтемне приміщення з масивними дерев'яними дверима, облупленими від часу. Стіни всередині пофарбовані навпіл - зелений низ, біла верхівка. Металеві грати денників, у яких тримають коней, вкриті шаром пилу від тирси й сіна. Олександр зупиняється біля білого коня з заплетеною в коси гривою. - Коли кінь не годиться ні на розведення, ні на бігову кар'єру - його намагаються продати, - каже він. - Заводу тримати його вже не вигідно, а тут - тим паче. Такі коні часто потрапляють до рук любителів. Їх називають хобі-класом. Але купити не так дорого, як утримувати. Якщо це спортивний кінь, то хоча б п'ять-шість кілограмів овса на день. Сіна - мінімум п'ять кілограмів, а може й до десяти. І це ще без усяких добавок, моркви, яблук, гранул. Якщо порахувати все, то в місяць - від 8000 гривень. А якщо ще амуніція, сідло, тренер, поїздки - то витрати набагато більші. БОЙОВІ ВИХОДИ "ІРБІСА" Ми заходимо на майданчик, прихований між деревами. Тут, у затишку зелені, військові по черзі тренуються. Один верхи, інший - спостерігає з боку, хтось сидить зі психологом у тіні. Манеж невеликий, але достатній для того, щоб опанувати рівновагу, звикнути до коня. Уздовж - старий дерев'яний паркан, за яким густо ростуть кущі та дерева. У дальньому кутку стоять два стільці. На одному з них - військовий у формі, поруч із ним - психолог. Їхня розмова триває паралельно з тренуванням. Серед вершників у пікселі - боєць з позивним "Ірбіс". Йому 45, служить у Нацгвардії. Замість того, щоб просто відіспатись, цього дня обрав тренування з кіньми. - Перший раз, коли їхав, помітив, що постійно посміхаюсь. А зараз, вдруге, вже з'явилось відчуття спокою, умиротворення. Я відчуваю ритм коника. І він мене відчуває. У цей момент всі думки, всі переживання - ніби зникають, - каже Ірбіс, не відриваючи погляду від гнідого коня, що спокійно переступає копитами. На рукаві бійця шеврон підрозділу. До війни він ніколи не сидів у сідлі, але завжди тягнувся до тварин. Колись мав досвід контакту з дельфінами - каже, що і ті, й інші тонко відчувають людину. - Після першого заняття я наступного дня просто їв і спав. Такого зі мною не було ніколи. І не було страху. Ваня, інструктор, був поруч, допомагав. А сьогодні вже сказали: "Хай сам". Це кайф, - не стримує широку посмішку військовий. - Їдеш - і під тобою така жива сила. Розумна істота. Відчуття, що ти в тандемі з чимось більшим - із природою. Я приходжу сюди не просто кататись. Можливо, тікаю від самотності. Але кінь - дуже крутий перемикач. Він справді допомагає. Після ротацій він повертається на базу під Вишгородом. Говорить, що зараз у частині тривають навчання, хтось їде на схід, хтось повертається з передової - усе працює, як конвеєр. - Я вже мав чотири ротації. І чесно скажу: мені тут, у тилу, іноді навіть важче. На передовій усе просто. Є робота, згуртованість, взаємопідтримка. А тут - відчуття незавершеності. Війна триває. І навіть коли ти спиш, тривога всередині не зникає, - рукою Ірбіс тримає повід. Бойові виходи згадує уривками. Як півроку був на позиціях під Серебрянським лісом, як від вибуху танкового снаряду просто не пам'ятає, як упав. Чи приліт в гармату, коли побратими були в бліндажі й дивом вціліли. Командир сказав, що ми тримали один з найскладніших напрямків - тоді все стало на місця Каже: фізично не так важко стріляти, як носити снаряди на 800 м. Тягнули хто як міг - на плечах, на колесиках, тачках. Іноді земля була така мокра, що вибухи просто не спрацьовували. - Нам пощастило. Були контузії, але без тяжких поранень. Коли командир сказав, що ми тримали один з найскладніших напрямків - тоді все стало на місця. Але ми були злагодженою командою. Це велике щастя, - очі "Ірбіса" хмурнішають від згадок про роботу на фронті. Він пішов на війну не з першого дня, але добровільно - коли усвідомив, що не може інакше. Після двох тижнів роздумів просто звернувся у військкомат. Артилерист за спеціальністю, ще зі строкової. Потрапив у новостворену батарею, проходив злагодження на одній гарматі, потім на іншій. Про тих, хто досі не на війні, "Ірбіс" говорить спокійно. Каже: не засуджує, бо сам не пішов у перші дні - потребував часу, щоб дозріти до рішення. Він вважає, що справжній захист - це усвідомлений вибір, а не тиск чи страх. Тому краще, щоб людина прийняла рішення самостійно, щиро, без примусу. Тоді й служба буде іншою. - У мене був товариш, який 24 лютого взяв рюкзак і одразу пішов. А я - через два тижні. Досі думаю: значить, так треба було. Кожному фрукту свій час дозріти. І навіть якщо хтось ухиляється - ми не знаємо, що в нього всередині, яка боротьба там точиться. Коли запитуємо про можливе припинення війни, говорить просто: не можна поступатись територіями. - Якщо раз віддати - потім прийдуть ще. Мир має стояти на чесності, триманні слова. Ми боронимо свою землю. Треба стояти на своєму, - каже наостанок він. Навколо тихо, лише чути, як хрумтить під копитами пісок. Військові заходять на поле, сідають у сідло, вчаться керувати конем, тримати спину рівно. Повітря насичене вологим запахом землі й шерсті. Коли кінь проходить поруч, піднімається легка хмара пилу.

Його вірші читають під обстрілами, його пісні звучать у бомбосховищах. Він міг обрати будь-яке місто світу, але вирішив залишитися в рідному Харкові.Служить у Збройних силах і волонтерить, та між тим влаштовує зустрічі з читачами і концерти в Україні та за кордоном. Сьогодні ми говоримо з письменником, перекладачем, музикантом, волонтером, військовим Сергієм Жаданом. Сергій Жадан - український письменник, музикант, волонтер, військовослужбовець. Народився в місті Старобільськ на Луганщині. Його батько працював водієм і був членом комуністичної партії, хоча й не мав відданої прихильності до комунізму.Сам Сергій навчався у початкових класах українською мовою, а в старших перейшов до російськомовної гімназії у Старобільську. У 1991 вступив до Харківського Національного педагогічного університету імені Григорія Сковороди на українсько-німецьку філологію. У 1997 році Жадана обрали віце-президентом Асоціації українських письменників.Від 2000 по 2004 рік працював викладачем кафедри української та світової літератури в Харківському національному педагогічному університеті, але звільнився через політичну ситуацію і бажання зайнятися літературною та громадською діяльністю. Автор романів "Депеш Мод", "Ворошиловград", поетичних збірок "Цитатник", "Ефіопія" та інших. Зараз його твори одержали численні національні та міжнародні нагороди, були перекладені 13-ма мовами.Під час Помаранчевої революції 2004 року Жадан був комендантом наметового містечка у Харкові. Він також активно брав участь у подіях Революції гідності і дістав травми під час захисту Харківської ОДА 1 березня 2014 року. У 2000 році у Харкові заснували рок-гурт "Собаки в космосі", який виконував пісні на вірші Сергія Жадана.Від 2008 музиканти виступають під назвою "Жадан і собаки", а у 2017 письменник став фронтменом гурту "Лінія Маннергейма". Активно допомагає фронту як волонтер, а у 2024 році вступив до лав ЗСУ. Отже, вітаю вас, пане Сергію, у нас в гостях. Рада бачити. І перше моє запитання, воно пов'язане з одним рядком вашої біографії. У вас скоро буде річниця, як ви у війську. Так, скоро.І що? І як враження? Тімоті Снайдер, американський історик, сказав, що Жадан має бути не з гвинтівкою, а з Нобелівкою. Ну, я не з гвинтівкою, насправді-то, але і без Нобелівки. А Тімоті дуже вдячний за слова підтримки, але мені здається, всі українці не мали би зараз бути з гвинтівками, з автоматами в окопах, а мали би займатися своєю країною. Але в нас війна і відповідно, мені здається, що мобілізуватися - це справа честі і обов'язку.Ми з друзями, частина нашої команди "Жадан і собаки" мобілізувалися минулого року. Несемо службу в 13-й бригаді Національної гвардії України "Хартія". Зараз це корпус, ми розрослися, тому роботи дуже багато. Я не на бойовій посаді, одразу випереджаючи хейтерів, які будуть говорити, чому я в студії, а не в окопі. Я не на бойовій посаді, я комунікаційник, несу службу в С9, секція цивільно-військового комунікування. Власне, я роблю свою роботу.Сергій Жадан, Фото: fасеbооk/sеrhіy.zhаdаn Ви згадали хейтерів, але хейтери раніше казали, чому Жадан не у війську. Тепер Жадан у війську і все одно будуть щось говорити.Ну, хай, то їхня така робота.Це весь час одні і ті самі люди? Слухай, це ж дуже часто не ті люди, це боти. Але я не знаю, хто це, насправді. Воно впливає на вас, цей хейт? Та ні. Бачите ж, от несу службу далі.Як це змінило ваше життя?Ну, ти вже собі не належиш великою мірою, тому що так чи інакше, ти належиш Національній гвардії. Все-таки контракт є контракт. і навіть попри те, що я зараз дійсно не в окопі, все одно мій командир знає, що я зараз у вас в студії. То, ну, це служба. А поїздки за кордон? Їх немає, поїздок за кордон. Я в останнє за кордоном був два роки тому, здається. Але ви, коли їздили за кордон, ви там говорили від імені України.Ну, зараз, я думаю, є кому говорити. У нас велика кількість митців, які можуть виїжджати, зокрема жінок поеток, акторок, співачок. Я думаю, вони можуть це зараз робити не менш переконливо і не менш успішно, ніж би це робили митці-чоловіки. Вони це робили і раніше, та і зараз хай роблять. Але вас кличуть за кордон? Так, постійно. І що, ви відмовляєтесь? Ну, зараз я на службі, я зараз і не поїду.Ну то чекайте, таке буває, що виїжджають.Послухайте, я не служу ще року, в мене дуже багато роботи тут. Справді багато роботи, я не кокетую, і служба забирає фактично весь час зараз. Ми поговоримо ще про цю вашу роботу, але я все-таки повернуся знову до вашого волонтерства. Наскільки зменшилися, чи можна так сказати, обороти волонтерські обороти Сергія Жадана, як він пішов у військо? Чесно, вони збільшились. У мене тепер є можливість, як у військовослужбовця, як у представника бригади "Хартія" звертатися напряму до представників великого бізнесу, громад територіальних, до міських голів, до голів обласних військових адміністрацій. Тому що я тепер представляю не просто себе як громадянина, я представляю свою бригаду, свій підрозділ, свій корпус і, відповідно, це зовсім інший рівень співпраці, зовсім інший рівень взаємодії і, повірте мені, це зовсім інші суми.Тому що я зараз забезпечую не просто свій фонд, який потім розподіляє кошти, як це було до минулого травня, а зараз я забезпечую свою бригаду і, відповідно, це зовсім інша механіка співробітництва. І це зовсім інша цифра, насправді. Я думаю, це, знову ж таки, якщо ми знову згадуємо про хейтерів, бо багато людей не розуміють, як це відбувається. Вони думають, що волонтерство - це закупівля там якогось шолома чи бронежилету. Це теж дуже важливо, це дуже потрібно і таке волонтерство далі є.Люди забезпечують своїх рідних, близьких, але в основному зараз волонтерська діяльність трансформувалася, і вона діє і здійснюється або через великі фонди, такі як "Повернись живим" або фонд Сергія Притули, з яким ми активно працюємо, і з Тарасом Чмутом активно працюємо. Або ж підрозділи, бригади, які мають комунікаційну службу, мають проєкти, от як наша бригада, наприклад. Вони працюють напряму із представниками бізнесу, з представниками міської місцевої влади. Це сьогодні так працює. Фото: fасеbооk/sеrhіy.zhаdаnЧи ви рахували, скільки грошей ви, як волонтер, і зараз вже як військовий зібрали? Ні, я не рахував. Ну, це дуже важко. Тому що іноді от передають тобі коробку турнікетів. Ти їх не купував, але саме через тебе їх передали бригаді. То і відповідно, як це рахувати? Ну, насправді, це не так важливо. Головне, щоби бригада була забезпечена, щоби бійці були убезпечені, щоби у всіх все було, аби не було потреб у якихось елементарних речах, щоб була зброя, щоб було спорядження, щоб було харчування, щоб було медичне забезпечення, ну і так далі. Це все велика машина, яка потребує величезних, колосальних коштів, ресурсів. Ну, але якщо це приносить результат, якщо бригада виконує свою роботу, і якщо при цьому мінімальні втрати, то значить ми свій хліб їмо недаремно.А з-за кордону ще допомагають? Так, постійно.Це ваші прихильники? Ну, це по-різному буває. Часто це особисті зв'язки, та ті люди, які допомагали раніше, і зараз теж допомагають. Оскільки я в "Хартії", то вони допомагають безпосередньо їй. Вони знають, де буде та машина, яку вони передадуть, де буде той РЕБ, який вони передадуть, де буде ще щось. Це вчора викладав пост, де розповів, що ми звернулися до організації в Німеччині, попросили їх купити кілька РЕБів.Вони передали кошти, ми замовили харківським виробникам, вони виготовили ці РЕБи, ми їх передали на наш підрозділ. Тобто якась така співпраця. Сергій Жадан і Валерій Залужний, Фото: fасеbооk/sеrhіy.zhаdаn"Хартія" займає зараз все місце у вашому серці? Ну, все місце у моєму житті, в моїй голові. Слухайте, це вже не робота, це дійсно частина життя. Тому що одна річ, коли ти допомагаєш підрозділу, знаходячись ззовні, а ми з друзями "Хартію" підтримували від моменту її створення. Я, власне, і назву "Хартія" вигадав.Інша річ, коли ти знаходишся всередині, ти вже особисто знаєш сотні бійців, сотні сержантів, десятки офіцерів, коли ти з ними проходив БЗВП, коли ти з ними був на полігонах, коли їздиш постійно в розташування, бачиш, де вони несуть службу, де вони воюють, то, відповідно, це зовсім інший рівень включеності і зовсім інший рівень якоїсь відповідальності. Тому що це вже дійсно як велика родина. Ми багато, знову ж таки, як комунікаційники працюємо і підтримуємо нашу патронатну службу.Це служба, яка займається нашими пораненими хлопцями, дівчатами, родинами поранених та загиблих. І, відповідно, це теж про пам'ять, про повагу, про взаємозв'язок. Це про те, що бригади - це не просто 5 тисяч людей, ситуативно об'єднаних контрактами чи мобілізацією. Це про те, що ми справді намагаємося створити середовище однодумців, людей, які можуть один на одного спертися, один одному допомогти. Відповідно, ми намагаємося так і працювати. А ваші побратими, чи від них ви коли-небудь чули, або десь може там за спиною чули, мовляв "о, вояка, а гвинтівка ж в руках не тримає, з нами в окопі не сидить"?Ну в очі не говорили, можливо так і думають, я не знаю. Я чув інше, наприклад, мені нещодавно один із комбатів сказав, що багато іноземців, які йдуть в "Хартію", йдуть тому, що знають про неї саме із медійного поля.Тому що "Хартія" на слуху, тому що "Хартія" присутня, про "Хартію" багато говорять, і відповідно для них був якийсь рекламний подразник. Вони на нього зреагували, прийшли в бригаду і не шкодують. Я знаю, що в "Хартії" дуже багато уваги приділяють тому, щоб з бійцями говорити про історію. Я підозрюю, що є частина глядачів, які скажуть: "Як знання історії нам допоможе перемогти у війні чи вбити росіян, які прийшли до нас?" Ну, напряму, мабуть, ніяк. А опосередковано, безперечно, допомагає."Хартія" намагається створювати середовище людей, які постійно займаються самоосвітою, які виявляють свої лідерські якості, тому що, от ми коли говоримо про натівські стандарти, багато хто думає, що це про якусь натівську уніформу і натівську зброю. Безперечно, зброя - це дуже важливо, це ключовий момент, але це так само натівський стандарт - це зовсім інший спосіб комунікування. Це про те, що кожен може бути лідером. Це про те, що є, наприклад, сержантський склад, сержантський корпус, який перебирає на себе роль цих лідерів, посередників між офіцерами і бійцями. І це про те, що бійці теж повинні постійно вдосконалюватися, отримувати освіту, навчатися і не зупинятися в цьому розвитку.Тобто, армія - це не помиральна яма, це простір реалізації, це великий соціальний ліфт, який може дати тобі можливість реалізуватися. Фото: fасеbооk/sеrhіy.zhаdаnНу, але тим не менше, все одно є таке, що певні бригади мають таку славу, що там тебе точно відправлять на вірну смерть.Слухайте, ну я не знаю таких бригад, де точно тобі скажуть, що тебе відправлять на обов’язкову смерть. Давайте, знову ж таки, будемо об'єктивні. Про військо існує дуже багато стереотипів, часто вони неправдиві, часто вони шкідливі, часто вони антидержавницькі. І дуже часто ці стереотипи вкидаються в наш інформаційний простір не українцями, вони вкидаються нашим ворогом. Відповідно, те, що частина українців їх радо підтримує, підхоплює і поширює, ну, це вже питання до нас самих, але це теж можна багато чим пояснити. Насправді зрозуміло, що Сили оборони різні. Є різні бригади, різні роди військ, різні командири, і тут людський фактор теж багато значить і багато важить.Але, знову ж таки, мені здається, тут не треба мірятися хто кращий, хто гірший. Мені здається, що якщо той чи інший підрозділ має якийсь позитивний досвід, то ним треба ділитися. От, наприклад, "Хартія" справді багато в чому інноваційна. Я не говорю, що ми найкращі, я не говорю, що ми маємо себе протиставляти іншим підрозділам. Зовсім ні, але є якісь такі речі, які ми активно впроваджуємо, на яких ми робимо акцент, зокрема от планування операцій, планування будь-якої бойової дії. У нас це поставлено просто дуже професійно, і це визнає як вище керівництво, так і командири інших бригад, які до нас регулярно приїжджають. І цим якраз от наша команда ділиться. Тому що це не робиться для того, щоб показати, що ось ми унікальні, а всі інші на це не здатні. Навпаки, ми розуміємо, що ми всі разом. Це наша армія, це наше військо, це наша країна, і відповідно, що ж тут ділитися, що ж тут відмежовувати? Треба якраз цим досвідом ділитися, показувати і ховати тут немає чого.І знову ж таки, от ви згадали про історичну освіту.Ми одна з небагатьох бригад, де є хорунжа служба і в ній несуть службу професійні історики, зокрема і Вахтанг Кіпіані, якого, я думаю, ви знаєте. І Володя Бірчак з нами теж, і ще є кілька їхніх колег. Вони займаються освітою бійців на полігонах, в підрозділах, в розташуваннях. Ми в "Хартії" запустили освітні курси для сержантів.Це теж страшенно цікава річ, тому що сержанти - це переважно молоді хлопці, десь 30 років, які вже мають бойовий досвід, які прийшли в "Хартію" частково з інших підрозділів, вже маючи за плечима бойовий досвід. І ми коли їм пропонували, власне, ці курси, трішки остерігалися, тому що не знали, наскільки добре вони це сприймуть. Вони бойові сержанти, в них за плечима війна, бої, втрати. Вони керують бійцями в бойових умовах і тут раптом їх запрошують на лекції. І на лекції не лише по історії, не лише з питання ідеології, а наприклад, на лекції з ораторського мистецтва. І було певне побоювання, але виявилось, що ні, що вони якраз дуже добре все розуміють, вони включилися в навчання і сказали, що це було цікаво, особливо сказали, що їм був цікавий саме курс ораторського мистецтва. Тому що вони говорять з бійцями, і, відповідно, мають бути логічними, аргументованими, послідовними і переконливими. Їх мають розуміти.І вони це усвідомлюють, і, насправді, є це розуміння того, що це не просто для галочки,  це не робиться просто тому що командир вирішив, що всі мають пройти курс ораторського мистецтва.І вірші читати Жадана.Ну, цього якраз у нас нема, до речі.Фото: fасеbооk/sеrhіy.zhаdаnЩо не читають? Ні, ну читають. Це теж цікава річ, але мається на увазі, що на цих курсах не читають. Так ось, виявилося, що всі все розуміють і всі усвідомлені. Я вам розкажу, до речі, це от був один з проєктів нашої служби комунікаційної. Ми вигадали бібліотеку хартійця, звернулися до кількох наших видавництв, зокрема, видавництва Старого Лева, Абабагааламаги, Меридіан Черновіц, Нашого Формату, Фоліо, Віват, Смолоскипуі ще кількох видавництв, і попросили їх надати нам книжки.І ми зібрали 10 комплектів, це разом було десь під 1000 книжок, і всі ці комплекти передали на батальйони. Передали з тим, щоби бійці, сержанти, командири читали. Ми розуміли, що, ну, далеко не у всіх є час читати, далеко не у всіх є навичка читати. І теж у нас було таке побоювання, що ці книги будуть десь лежати, але от я їжджу, регулярно буваю і в батальйонах, і на в розташуваннях бійців. Бачу, що книжки читаються. Ведуться облікові записи, хто скільки брав книжок. Можна побачити книжку то на столі командира, то десь там на ліжку бійця біля подушки. Тобто видно, що книжки читаються. Це дуже приємно. Ці книжки - це художня література? Там дуже різні книжки. Ми намагалися підібрати збалансований такий склад, там є вірші, але їх небагато. Ми чудово розуміємо, що більшість людей вірші читають за трішки інших обставин, хоча читають.А там є багато історичної літератури, національно-патріотичної літератури, літератури пов'язаної з нашою історією. Є українська класика, себто Хвильовий, Домонтович, Куліш, Підмогильний. Є трішки перекладної класики, себто ми так намагалися підібрати книги для бійців з різними запитами і з різними культурним і освітнім бекграундом. Багато всього, але ще є радіо.Так,  ще радіо. Але, знову ж таки, дехто думає, що радіо - це основне місце роботи. Насправді, це не так. Радіо займає у цій всій цій нашій діяльності, ну, не знаю, відсотків 5-10. Це найкоханіші, найтрепетніші 5%, тому що, насправді, це така кохана дитина наша, Радіо "Хартія". Власне, це була моя ідея. Я запропонував командуванню бригади зробити таке радіо, це перше бригадне радіо, наскільки я знаю, в силах оборони. І потім після нас ще кілька бригад, здається, почали робити такі проєкти. І це дуже приємно.Знову ж таки, ми готові ділитися досвідом. Для чого ми це робили? Ну, для мене було очевидно, що є велика така прірва, інформаційний вакуум між Силами оборони і цивільним суспільством. Ви, ваші колеги журналісти, багато дійсно робите і за це величезна подяка. Справді, постійно, нібито з одного боку є якась інформація з лінії фронту, з лінії боєзіткнення із тилових якихось підрозділів, а з іншого боку дуже мало є цієї щоденності, буденності. Нам якраз хотілося показати армію всередині, і хочеться далі показувати, ми цим займаємося. Хочеться показати, що військо не складається з якихось ідеальних людей. Військо - це віддзеркалення суспільства, там є різні люди, але так чи інакше склалося так, що сьогодні українська армія має унікальні можливості. З огляду на цю війну мобілізувалася величезна кількість людей, які би ніколи не опинилися в армії, якби не ця війна. Це люди з вищою освітою, люди з досвідом ведення бізнесу, люди з досвідом ведення якихось креативних практик. Тобто, насправді це величезний інтелектуальний, економічний і маркетинговий потенціал. І відповідно, добре було б, щоби армія цей потенціал використала хоча б частково.Тому що, ми ж чудово розуміємо, що коли закінчиться воєнний стан, коли закінчиться те, що ми називаємо війною, коли настане той день, коли зможемо сказати, що війна закінчилася, більшість цих людей повернеться в мирне життя. А відповідно, дуже би хотілося, щоб армія далі зберігала цей потенціал до розвитку, щоб армія якось трансформувалася, реформувалася, рухалася вперед, щоб це справді була передова інноваційна армія. Ви кажете, "коли закінчиться". Я знаю, що люди, які у війську, вони не люблять цих запитань, і це зрозуміло. Нема відповіді на це питання. Ви хочете запитати, коли закінчиться війна? Чи є у вас якесь відчуття? Нема. Ну, немає. Я чудово розумію, що навіть якщо війна закінчиться умовно завтра, то післязавтра ми всі не розійдемося, тому що наш ворог, наш сусід ніде не зникне. І відповідно, так чи інакше, ми будемо змушені, під ми  я маю на увазі Україну як державу, змушені будемо вибудовувати якусь доктрину, якусь стратегію захисту, розвитку свого війська. Тому що досвід цієї війни показав, що відсутність сильного війська, відсутність якоїсь продуманої, розумної стратегії оборони призводить, передусім, до величезних втрат.Про втрати територій: ваш рідний Старобільськ, що на Луганщині, в окупації вже давно. Чи ви сподіваєтесь, що він повернеться в Україну, у вільну Україну?Да, безперечно, я переконаний в тому, що обов'язково повернуся до себе додому і буду мати можливість, власне, побачити ті місця, де виростав. Я не думаю, що це станеться завтра, чи це станеться післязавтра, тобто в мене немає якихось ілюзій. Я розумію, що це буде складний болючий процес повернення, але в його незворотності я не сумніваюсь.А маєте з кимось там зв'язок?Так, маю.І що ці люди пишуть?Там багато речей, я не можу вам говорити. Але там погані речі, тому що Росія просто асимілює територію, яку окуповує, вона просто випалює там все українське, вона просто перевербовує на свій бік громадян, підкуповує їх, задобрює їх, скажімо, соціальними дотаціями чи високими пенсіями точковими, які спотворюють, дещо деформують загальну картину.Вона спонукає людей приймати російське громадянство, а найстрашніше, що вона робить – вона мілітаризує цю територію. Там створюються якісь кадетські училища, військові училища, куди йдуть українські діти. І вона мобілізує українських дітей. Тобто, я думаю, ви самі знаєте, що вже от є інформація, здається, про 9 чи 10 тисяч офіційно. А українські підлітки, які мобілізовані до Збройних сил Російської Федерації, фактично, зараз воюють проти своїх співвітчизників. Тобто росіяни свідомо створюють громадянський конфлікт. І я навіть не знаю, що складніше: повернути територію чи тих людей повернути.За стільки років, а точніше 11, це вже такий добрячий кавалок життя. Ну так, і тут же ж ми маємо розуміти, що мова йде не лише про якусь емоційну чи етичну складову. Тут йдеться про правову складову, тому що так чи інакше, є закони України, і потрібно відповідати за ці закони, потрібно їх дотримуватись. Відповідно, якщо ти їх порушив, ти маєш нести відповідальність. І я припускаю, що далеко не всі наші співгромадяни, які залишились на окупованих територіях, про це пам'ятають. Тому, так, безперечно, це буде дуже болюча тема. І до неї треба готуватися вже сьогодні. Дивіться, ви розказуєте про те, що говорите з військовими в "Хартії" про історію. Я знаю, що Вахтанг Кіпіані розповідав, що дуже часто буває, особливо серед старших людей, які ще застали Совок…Ну це я (сміється).Так і я застала СРСР. Але їм в школі викладали іншу історію трохи. Я вже застала час, коли там почала мінятися історія. Ми писали історію від руки, бо книжок не було, радянські вже викинули, а не радянських ще ніхто не друкував, або ж вони були у дуже рідкісних екземплярах. І, власне, ті люди кажуть: "А я от цього не розумію. А чому ось це? А як мені ставитися? От в мене дід там, чи прадід воював в часи Другої світової війни". І як бути з тими людьми, які зараз на окупованих територіях? У них же теж зараз своя якась історія. Ну, точніше, у них якраз в тому то й трагедія, що це не своя історія, а та історія, яку їм нав'язують. І це велика біда. Як їх переконувати?Доволі травмований регіон, я маю на увазі Лівобережжя та Наддніпрянщину. Так сталося, що в "Хартії" основу бригади складають саме бійці або з Наддніпрянщини, тобто це Дніпро, Запоріжжя, Нікополь, Кривий Ріг. У нас майже півтисячі бійців із Кривого Рогу. Або ж воїни з Донеччини, Луганщини, Харківщини або Полтавщини, тобто східняки. Це українці, які справді часто просто були жертвами цього інформаційного потоку, який і в радянський час, і в пострадянський час всіх нас збивав з ніг, намагаючись нам, власне, провадити цю російську чи пострадянську якусь візію історії. Це болюча тема, тому що ну насправді, з одного боку, ти ніби маєш дідуся і бабусю, які тобі розповідали щось.От я пам'ятаю, що мені розповідала бабуся про війну. Вона брала участь в Другій світовій війні, вона нічого хорошого не розповідала, вона ділилася з яким, насправді, презирством до Червоної армії ставилися поляки, які так і не дочекалися підтримки під час Варшавського повстання. Я це пам'ятаю з дитинства, цю історію. Ця історія не розповідалася публічно, але вдома це все проговорювалося. Відповідно, от є нібито ця родинна правда, твоя приватна правда.З іншого боку, є всі ці нескінченні російські серіали про великого полководця Йосипа Сталіна, який створює Україну та який звільняє Європу. І відповідно, це ж так чи інакше десь на підсвідомості відкладається. Тим більше важливо все це сьогодні проговорювати, обговорювати з фахівцями, істориками, які можуть аргументувати не просто емоційно, а фактово і суттєво показуючи якісь речі, наводячи якісь приклади, якусь статистику і, в принципі, пояснюючи якісь речі. Насправді, знаєте, я вам скажу таку річ, що більшість бійців, навіть попри те, що не мають якоїсь історичної освіти та якихось великих історичних знань, насправді їх не треба мотивувати.Вони все розуміють, вони розуміють, за що воюють, вони розуміють, де вони знаходяться, розуміють, хто почав цю війну. Інша річ, що деякі речі можна проговорити, це не буде зайвим, це, скоріше просто розставити все на свої місця. Ми згадали про підлітків на окупованих територіях і що з ними там відбувається. Вони вибору фактично не мають, так? Ну, є діти, які досягаючи повноліття якось вириваються з тої тюрми. Це дуже важко, насамперед. Це справді біда. Але знаєте, це питання до батьків, які не вивезли дітей і загалом от, власне, до всіх тих подій, які тоді відбувалися. Фото: fасеbооk/sеrhіy.zhаdаnАле є ще підлітки, які на вільній території України, і ми чуємо ці історії, як вони співпрацюють з агресором, або, не знаю, слухають російську музику.Ви знаєте, мені здається, це трішки різні речі. Я би тут дуже обережно якось говорив та не змішував на купу.Мені здається, знову ж таки, можливо, я трошки ідеалізую, можливо не до кінця щось знаю, але з того, що я бачив, з того, що я знаю, дуже часто за цим слуханням російської музики, за споживанням російського контенту і подальшим перебуванням в російському інформаційному полі, якраз не стоїть якийсь свідомий вибір, не стоїть якась українофобія, не стоїть якесь заперечення українця.У дуже багатьох випадках це просто якась інерційність, невміння себе впевнено поводити в інформаційному полі, критично мислити і якось відсіювати чужий наратив. А ще дуже часто за цим стоїть просто елементарний підлітковий протест. Коли тобі тут з одного боку говорять про те, що твоя країна захищається, що Росія агресор, що не варто, не можна, неприпустимо підтримувати агресора навіть в спосіб просто споживання контенту, виникають оці терміни – "не варто", "не можна", "не слід". Підліток часто сприймає їх як заклик заперечувати це все. Мені здається, це одна із причин. Я думаю, часто за цим немає якоїсь ідеологічної складової, а просто елементарний підлітковий спротив. Такий, не дуже розумний, не надто симпатичний, але ну от він такий.Підлітки в 13 років намагаються робити те, що батьки їм забороняють робити. А ваш підлітковий спротив який був? Ну, теж такий. Просто мій підлітковий вік припав на початок перебудови. Відповідно, і та я теж слухав якусь, до речі, російську музику. Російський рок тільки, це ж кінець 80-х. А це та музика, яка дратувала старших, яка дратувала дорослих. Батьки сварилися з вами? Та ні, насправді ні. У мене якось не було підліткових конфліктів, і з татом покійним не було, якось ми так жили. Ясна річ, що були якісь спалахи в 13 років, але дуже швидко якось ми порозумілися, за що я своїм батькам надзвичайно вдячний, за їхню мудрість і витримку.Хто до вас приходить на концерти? Люди якого віку слухають "Жадана і Собак"? Сьогодні приходять, переважно, підлітки. Дуже юна аудиторія, і це зараз змінилося.Це в них теж протест? Слухай, ну підлітки дуже різні. Ви ж не можете сказати, що всі підлітки слухають російську музику. Очевидно ні. І оце прослуховування навряд забезпечене лише підлітками. Мені здається, то все значно складніше, і значно укоріненіше. І знову ж таки, це, як на мене, це дуже нехороший симптом, але навряд чи він безнадійний, навряд чи його не можна викрити. Я думаю, це те, що буде змінюватися, так чи інакше.А ось повертаючись до авдиторії, я пам'ятаю, десь навесні 22-го року, вже кілька місяців йшла велика війна, ми тоді якось рушили з музикантами в перші концерти, щоб позбирати кошти на Сили оборони, почали продавати квитки і побачили зали. По-перше, ми побачили, що людей стало значно більше. А по-друге, ми побачили, що змінилася авдиторія. Причому докорінно змінилася, вона сильно помолодшала.Відтоді і до сьогодні, переважно у залі молоді люди, студенти або навіть старшокласники. Іноді вони навіть приходять з батьками. Це особливо зворушливо, і це особливо якось цікаво і за цим приємно спостерігати, ці поєднання поколінь в залі. Багато військових. Хтось купує квитки, когось ми запрошуємо. Тобто це таке дивне поєднання сьогодні на концертах. Це або люди з фронту, з армії, або діти.А діти, які приходять, вони ж потім підходять фотографуватися, просити автографи і дуже багато з них веде якісь збори, тому що в них всіх хтось воює сьогодні. Просять передати там привіти своєму тату на фронт, або братові на фронт, або сестричці на фронт. І сьогодні, насправді, цією війною всі пов'язані, всі прошиті від Ужгорода до Сум, від Києва до Миколаєва, від Херсону до Одеси. Але чому діти слухають "Жадана і собак"? Ви собі задавалися цим питанням? Що їм подобається?Я думаю, вони там знаходять те, що хотіли би почути від дорослих, але дорослі з ними про це не говорять. Тобто я припускаю, що ми для них ті дорослі, з якими можна говорити щиро і відверто. А вони знають вас як письменника? Чи вони знають вас як Жадана?Хтось знає, хтось не знає, але, насправді, знають. Буває можливість робити якісь літературні виступи і приходить приблизно та сама авдиторія, теж молоді люди. Вони приходять з книжками, просять підписати цю книжку. Я дуже сподіваюсь, що вони цю книжку читають. Ну або колись прочитають. Ну або колись прочитають. Хоча читають. Ну я ж бачу, це проходять книжки в закладках, книжки з якимись там підкресленими рядочками. Це так якось теж мило. Ми в свій час так книжки не читали, ні. Ну це було якось, ну, інакше. Згадайте, ну, згадайте, хоч ми з вами і різного віку, але от я пам’ятаю свій підлітковий вік, чи, скажімо, свої 20 років. Ми трішки інакше читали.Зараз книжка - це щось таке більш інтимне, більш приватне, що тримається, що дійсно є твоїм, частиною твого світу, частиною твого простору, трішки інша предметність. Про ваш Харків рідний хочу запитати. Він змінився за цей час?Ну так, він візуально навіть змінився. Точніше, передусім візуально, тому що він сильно побитий. Чи він змінився внутрішньо? Та змінився безперечно, там зміни на кожному кроці, в кожній якійсь сфері.По-перше, багато людей виїхало. Виїхало багато іноземців, тому що Харків був завжди дещо мультикультурним містом. Ці люди поїхали, вони вже, мабуть, і не повернуться. Натомість приїхало дуже багато, як це називається, внутрішньо переміщених осіб. Тобто наших громадян із Харківської області, з Донецької області, з Луганської області. У Харкові далі живе більше мільйона людей, 1,3 млн наскільки я знаю.Це і далі велике місто, там далі вдень заповнені хідники, заповнені перехрестя, заповнені автомобілями дороги, але зрозуміло, що це місто сильно побите, сильно травмоване і так чи інакше, це місто, яке тримає оборону. Тобто, це його статус фортеці, статус форпоста, статус міста, яке собою, ну, фактично, прикриває велику територію.Фото: fасеbооk/sеrhіy.zhаdаnПро настрої в місті: до повномасштабного вторгнення часто можна було почути: "У нас тут свій язик, харківський"Ну, не часто. Це сказав один політик, і, як на мене, це було не дуже мудро. Це, знову ж таки, ті стереотипи, які хтось вкидав спеціально, і дуже прикро, що хтось їх підхоплював. Так само, як, скажімо, про Львів вкидалися теж стереотипи про те, що тут не сприймають, в принципі, східняків, що тут дивляться на лівобережну Україну, як не на Україну.Теж такий шкідливий та контрпродуктивний стереотип. На превеликий жаль, його вкидали деякі політики, і шкода, що наші співгромадяни на сході України у все це вірили. Насправді, я думаю, ви ж чудово розумієте, що це зовсім не так. І відповідно, мені здається, що якраз ця війна мала би подолати багато наших стереотипів. Тим більше, сьогодні дуже багато громадян України, наприклад, з заходу, з півдня, які ніколи не були на сході, там побували.І сьогодні в Харкові, довкола Харкова воюють багато хлопців, дівчат із Львівщини, з Тернопільщини, з Франківщини, з інших регіонів, з Закарпаття. І я дуже сподіваюсь, що якраз от вони по цій війні будуть тими, хто матиме зовсім інше якесь уявлення про схід, про лівий берег, про південь України. Будуть розуміти, що ті стереотипи, які створювалися, які нам накидалися, у більшості своїй не відповідають дійсності.Слухайте, є стереотип, але є якась так само історична правда про те, що Україна була між двох імперій розділена. Ну так, безперечно так. Просто ви розумієте, в цьому випадку, знову ж таки, як ми хочемо це бачити і чиїм наративом ми говоримо. Якщо ми говоримо українським наративом, то варто говорити про те, як стосовно нас на сході застосовувалися величезні, масштабні і дуже цинічні репресивні механізми. Я маю на увазі і кілька голодоморів, які відбувалися в 20-х роках, 33-го року, 47-го року. Це, скажімо, мої території. Там мої дідусі, бабусі. Хтось це пережив, хтось не пережив. У мене є дідусь покійний, був 22-го року народження. Він голод 33-го року дуже добре пам'ятав. І він мені розповідав про нього, знову ж таки. Це ж наші території, там, де вимирали просто тисячами люди, цілими селами вимирали. І зрозуміло, що це накладало великий страшний відбиток і на настрої, і на погляди, і на поведінку, і на соціальну активність, політичну активність і так далі.І плюс, знову ж таки, специфіка регіону великою мірою формувалася штучно, коли завозилися просто громадяни з території Росії на заводи, на виробництва, на підприємства, на будівництва великих індустріальних комплексів. Вони лишалися, відповідно потім, через 10 - 15 років комуністична партія давала цю картинку як об'єктивну і говорила: "Ну подивіться, тут всі говорять російською мовою, тому що так сталося історично".Зрозуміло, що це, знову ж таки, підміна поняття, що це така нехитра маніпуляція. Ну, Трамп вживає цю підміну.Що б ви йому сказали? Я би сказав, що Трампу якраз добре було б пройти курси нашої хорунжої служби та трішки дізнатись про історію. Ну, насправді, це, я не знаю, це жалюгідно, коли президент Сполучених Штатів Америки виставляє себе просто невігласом. Людиною, яка не знає елементарних речей, і тим більше впевнено говорить про те, в чому не розбирається, чого не знає і виставляє себе просто посміховиськом. Оце от його твердження про те, що Росія захопила території, де живуть росіяни, тому що вони говорять по-російськи, ну це навіть порівняно з путінськими якимись наративами звучить просто безпорадно і жалюгідно.Але тим менше, коли ви чуєте російську, вона вас травмує, чи немає такого? Ну, послухайте, я озираюся, тому що сьогодні російською говорять ті люди, які нас збивають. Відповідно, коли ти в місті чуєш російську, ти напружуєшся, думаєш, хто це, що це. Я не можу сказати, що більшість бійців зараз говорять українською, багато хто далі говорить російською, але, так чи інакше, більшість людей, які в Силах оборони на твоє звернення українською, ну, скоріше теж будуть відповідати українською. Принаймні, вони не будуть ігнорувати твою українську. Це зовсім інший стан, інше ставлення, зовсім інший рівень функціонування і присутності цієї мови. Але, ну, далі є люди, які говорять російською, відповідно, ти так щоразу напружуєшся.А в Харкові стало більше української? І батьки з дітьми якою розмовляють?Ну, батьки різні, діти різні і говорять по-різному. Але української стало більше, да, справді. І причому українською стало говорити більше молоді, і старші люди переходять. Ось навесні 22-го року, коли з Харкова дуже багато людей поїхало, і, відповідно, лишалися або ті, хто не мав куди виїхати – це люди, які там старшого віку або матері з дітьми, вони лишалися, багато з них ховалися в метрополітені, наприклад.Або лишалися військові, бо дуже багато харків'ян тоді справді пішло воювати і в тероборону, і в інші підрозділи, добровольчі підрозділи, або ж ті, хто займався волонтерством. Харків перетворився на такий величезний потужний волонтерський хаб, були просто десятки волонтерських організацій. І, відповідно, так чи інакше на вулицях, на поверхні міста лишалися саме вони, і це не метафора. Багато людей ховалися під землею, був підземний Харків та наземний Харків, і місто було порожнє.І фактично, от коли ти їхав там в центр міста, або йшов в центр міста, то більшість людей, яких ти бачив, ти їх або знав, або розумів, звідки вони. Тому що, якщо це волонтери, в них були якісь позначки з якої вони організації. Якщо це військові, то це було видно, що це військові. І відповідно ці люди у більшості своїй говорили українською. І от на кілька місяців Харків був майже цілком україномовним. Це було дуже дивно. Потім багато людей повернулися, багато людей піднялися з метро. Ясна річ, що ця хвиля трішки розбавилася, але знову ж таки, я бачу цю склянку скоріше напівповною, я бачу, як вона прибуває. Без якогось надмірного ідеалізму, я розумію, що це буде довгий, тривалий, складний процес. У ньому, мабуть, і далі будуть якісь речі, які будуть багато кого дратувати, викликати недовіру, істерику. Будуть крики про зраду, будуть оці підлітки, які слухають російську музику, далі будуть російські музиканти десь у нас в топ-листах, але те, що цей процес незворотний, і те, що, я маю всі шанси дожити до того, що буду жити в цілком україномовному Харкові – я в це вірю. З Андруховичем ми говорили, і він каже, мовляв, "я вже цього не застану, щоб вся Україна була україномовною". Ну ні, Юрій Ігорович, дай йому Боже здоров'я, сподіваюсь колись навіть приїде у теж цілком українськомовний Харків.Він, до речі, приїздив до нас в часи цієї великої війни, і була зустріч, дуже зворушлива, дуже така щемка, було багато людей у підвальному приміщенні. Ігор читав нові речі. Ми з ним їздили навіть туди ближче, безпосередньо на кордон, показували ці території, які були захоплені росіянами, окуповані, потім були звільнені. 38% українців за останнім опитуванням вважають, що в школах все-таки має викладатися російська мова. Вона нам треба, ця російська мова? Як я переконана, вона нам не треба. Я думаю, що цей статус російської, як мови міжнаціонального спілкування, все це перебільшено, це скоріше, все-таки, пропагандистський наратив, пропагандистський вкид Росії. Я припускаю, що частина людей, які так от говорять, роблять це не тому, що дуже люблять російську мову, а тому, що вони просто бояться. Вони бояться, тому що вони далі в чомусь керуються російськими наративами, вони бояться, що в такий спосіб їх намагаються позбавити їхньої ідентичності. Їм здається, що їх намагаються позбавити їхньої пам'яті, їхньої історії, їхнього, власне, наповнення. Я боюсь, за цим стоїть страх, за цим стоїть робота ворожої пропаганди, але за цим навряд чи стоїть, знову ж таки, якесь заперечення і відштовхування української мови як такої. А яка вона, українська ідентичність? Вона вже сформована до кінця?Ну, мені здається, вона зараз і формується цією кривавою війною, і на превеликий жаль, ця ідентичність формується занадто дорогою ціною. Наполягаю на тому, що у нас є наша країна, наша держава, і це дуже важливо зараз усвідомлювати, що ми не просто живемо на землі, на території, на якій жили наші предки, а ми живемо в своїй державі, яка існує 34 роки і буде існувати далі після нас, за участі наших дітей.І відповідно, так чи інакше, саме ця держава забезпечує наші права, саме ця держава забезпечує, власне, нашу реалізацію. Саме ця держава є нашою державою, вона захищає нас, а ми мусимо захищати її.Чи ви стежите, чи маєте час за тим всім, що ви робите в "Хартії", слідкувати за тим, що відбувається на політичній арені українській. Ну, у нас хіба є політична арена? Он там хтось говорить, що може і будуть якісь вибори, але зараз все трохи притихло. Ми коли говоримо з якимось політичними експертами, я от мав розмову з очільницею партії "Слуга народу", пані Оленою, то я її запитав, що у нас по виборах? Вона сказала, виборів не буде ближчим часом. Яка політична арена? Країна воює. Ну, вони кажуть, що не буде, але паралельно ведеться якась підготовка на "раптом що".Мені здається, що в нас порушене політичне поле, і відповідно, про якусь повноцінну, цивілізовану, нормальну, стандартну, політичну діяльність поки що його говорити не доводиться. Країна воює, і я думаю, що зараз би активізація тих чи інших політичних сил, вона би скоріше дратувала. Мені видається, можливо я помиляюся, ясна річ, що є люди, які вимагають проведення виборів вже завтра. І знову ж таки, емоційно це можна зрозуміти. Ми українці звикли, що в нас є вибір. Ми українці потребуємо вибору, коли в нас немає вибору на руках, то ми починаємо нервувати. Ми починаємо підозрювати владу в тому, що вона все корумпувала, що вона все узурпувала і що нас позбавляють наших елементарних свобод. Але з того, що я бачу, мені здається, що більшість людей чудово розуміють, що в цих умовах вибори проводити та просто нереально. Частина території окупована, частина громадян знаходиться в міграції, в тимчасовій чи постійній, частині громадян воює і не мають можливість просто проголосувати. Можливо фахівці скажуть, що це можна зробити. Я, насправді, не зовсім розумію, як би це було. Але коли будуть вибори, я, звичайно, піду на них. Я свідомий громадянин, я ходжу на всі вибори. Завжди ваш вибір справджується? Ні. Ні, не завжди. От на останніх виборах мені було дуже прикро. Я говорю не про президентські вибори, я говорю про місцеві вибори, про парламентські вибори. Від мого району йшов депутат Куницький. Я звертався до президента України і закликав зняти цю кандидатуру як негідну, нечинну. І там було порушення, наскільки я пам'ятаю, певних приписів. Ясна річ, що ніхто не дослухався. Куницький переміг і зараз він, наскільки я знаю, просто втік з України. Прикро, що от, власне, кандидат з мого району втік з України. А чому, як думаєте, не звернули увагу на ваш заклик?Я не знаю, не буду коментувати, чого не знаю. Що робити нам з тими людьми, які зараз за кордоном? У нас тут є всередині країни якісь дискусії стосовно мови, стосовно того, як працювати, наприклад, з підлітками, стосовно якогось нашого такого договору. А ці люди, вони зараз перебувають трохи поза контекстом, і дуже часто, наприклад, можна почути про те, що коли жінки повертаються на якісь там канікули сюди, щоб побачити своїх рідних, побачити свої домівки…Полікувати зуби (сміється). Це я повторюю одне з цих із кліше і стереотипів, які є в соціальних мережах. Про українців, українок, які приїжджають полікувати зуби. Насправді я ніколи з такими не стикався. І знаєте, що я скажу?Мені здається, що в цій ситуації, в якій ми зараз знаходимося, на четвертому році великої війни, я думаю, будь-яку сферу, будь-який аспект нашого життя, нашої реальності слід використовувати з користю для країни, з користю для держави. Ми нещодавно говорили з Андрієм Шевченком, не з Андрієм Миколайовичем, не з футболістом, а з Андрієм, який журналіст, який був послом України в Канаді. Власне, ми говорили про канадські вибори, говорили про Канаду, як країну, де бути українцям престижно, де бути українцям досі модно, і це без прив'язки до цієї війни, так було традиційно. І знову ж таки, ми говорили про те, що це слід використовувати. Тому що зараз та ситуація, коли внаслідок війни, і це теж цікава річ, про це поки що мало говорять, а говорити треба, що більшість українців, все-таки, живе за межами, за межами українських кордонів.Тобто, ми маємо на увазі ті мільйони українців, які виїхали на захід, і ті мільйони українців, які знаходяться в окупації. Так чи інакше, вони не підпорядковуються українській державі, вони знаходяться поза межами чинності українського законодавства. І це вперше так сталося, коли більшість українців знаходяться не в Україні, а поза її межами. І, знову ж таки, можна керуватись цим принципом, що всі, хто виїхав, це зрадники, всі, хто виїхав, це не зовсім українці, адже вони поза контекстом, вони не розуміють наших реалій, вони ніколи не повернуться, вони зрадники і так далі. А можна розуміти, що це далі лишаються наші співвітчизники і вони далі можуть виконувати роль наших амбасадорів, вони далі можуть говорити про Україну, далі можуть бути українським голосом. Ну, в принципі, що вони і роблять по всьому світу, якщо ви бачите. Коли трапляються якісь мітинги чи якісь демонстрації в світі, туди виходять тисячі українців. Плюс тисячі українців далі донатять на Сили оборони і допомагають. А ті, що за кордоном починають шукати якусь російську громаду?Люди різні. Хтось шукає російську громаду, хтось говорить, що ніколи не повернеться, хтось тішиться з того, що йому вдалося перетнути межі України. Люди різні, і найпростіше це, звичайно, всіх заганяти під якийсь один шаблон. Але це тоді нічого не пояснить. Коли вони будуть повертатися, приймати всіх?Ну, послухайте, знову ж таки, є закон України. є Конституція України. Є люди, які її порушили, є люди, які її не порушували. І мені здається, емоції, наші емоції, вони цілком зрозумілі, вони виправдані і, очевидно, їх не можна ігнорувати, але крім наших емоцій є ще закони. Про наші емоції, до речі. Зараз всі страшенно наелектризовані, будь-який допис, будь-яка думка і публічна особа тут же піддається хейту, з якого ми починали, так? Дуже часто це такий шакалячий експрес, який просто закриває рот. Знову ж таки, згадую Андруховича, розмову з ним. Тоді, коли він виступив з Шишкіним на одній платформі, як його критикували після того. Я спитала, чи він займається самоцензурою.Він сказав, що "якщо я не публікую політику вже рік, то можна сказати, що це самоцензура". У вас є самоцензура, щоб часом не потрапити під шквал критики? Ні, такої самоцензури в мене немає, тому що те, що ви називаєте критикою, це насправді не критика, це такий-собі симулякр. Люди, які присутні в соціальних мережах, самі для себе створюють ілюзію того, що їхній голос на щось впливає.Він, безперечно, ні на що не впливає, і безперечно це таке его людське, яке людина, власне, так-от реалізує. У неї є можливість написати якісь коментарі, вона цією можливістю користується. Часто це нерозумно, часто це неконструктивно, часто неаргументовано, але соціальні мережі дають таку фантастичну можливість. тобі бути озвученим, мати право голосу. Навіть якщо ти там не під своїм іменем, навіть якщо ти ховаєшся з якимось ніком і так далі. Але це ж ні на що не впливає. Але ви помітили, що таких людей, які пишуть негатив, їх стало тепер більше? Ну, у зв'язку з тим, що є можливість, тому що це найпростіший спосіб якось вилити своє невдоволення, взяти і просто на когось спрямувати свою злість. Я просто до того, що це ні на що не впливає. Тобто, якщо люди думають, що вони через соціальну мережі дійсно змінюють якусь думку, дійсно ставлять когось на місце, все це ілюзія, це не працює.Але ви запитали про цензуру. Ну да, безперечно є. Послухайте, якщо я пишу, наприклад, чи говорю про військо, про армію, є багато речей, які я не можу сказати. Ти мусиш про це зараз думати. Якщо ти говориш про людей, які так чи інакше мають стосунок до якихось речей, пов'язаних з реальністю війни, треба тричі подумати, перш ніж складати. Тут є етичний момент і тут є безпековий момент, безперечно. Щось можна сьогодні озвучувати, щось не можна озвучувати.Це така самоцензура, вона присутня на різних рівнях. І знову ж таки, хтось намагається говорити, що цензура - це погано. Цензура - це погано, безперечно. Але коли за цензурою стоїть і безпека, коли цензура рятує життя, це вже ж не просто про твої права, це і про твої обов'язки так само. Тобто ти маєш розуміти, що нашкодити не можна. А про політиків, про владу, теж самоцензуруєте думки?Та ні, я от коли почалася велика війна, пам'ятаю написав пост на підтримку президента. Мені здавалося, що тоді, навесні 22-го року, це було важливо і правильно – підтримати чинного керівника держави. Та після того я про нього нічого не говорю. Тому що я займаюсь своєю роботою, я не бачу зараз політичного поля і тому особливо сказати не маю що. Про свою роботу – чи ви пишете, чи маєте час поміж тим всім, що робите? Ні, майже не пишу нічого.Анджей Стасюк в нас на інтерв'ю сказав, що буде видавати вашу книгу.Це "Арабеска", книга, яка вийшла минулого року. Це книга, яка писалася до мобілізації. Ні, зараз справді немає часу, знову ж таки, я там не перебільшую, тому що служба майже все забирає. Дуже багато справ, дуже багато обов'язків, дуже багато різних речей, які треба робити. Дай Бог, буде колись можливість повернутися до писання і до створення книжок. 

Реабілітаційні заняття для військових проводять на Київському іподромі. Проєкт реалізується у співпраці з організацією "Київ Мілітарі Хаб", яка займається підтримкою ветеранів та діючих військовослужбовців. Заняття включають верхову їзду та роботу з психологами. Такі активності допомагають зменшити тривожність, повернути відчуття тіла й відновити довіру до оточення, кажуть організатори. Кожного тижня на іподромі тренується кілька груп, а кількість охочих зростає. Кореспондентка Gаzеtа.uа побувала на одному з таких занять і дізналася, як зараз живе Київський іподром та чим займаються там військові та ветерани. ЦЕНТР ВИПРОБУВАНЬ Бетонна трибуна Київського іподрому розтягується вздовж доріжки на кількадесят метрів. Її дах винесено вперед і тримається на рядах колон. Фасад будівлі трохи зношений - облущена штукатурка, тріщини, подекуди видно іржаві конструктивні елементи. У нижній частині розташовані кілька лав і два мобільні туалети. Вікна засклені, частина з них замінена на сучасні пластикові. Перший київський іподром з'явився ще у ХІХ столітті - на Печерську, в районі сучасної площі Лесі Українки. У ті часи це була не лише спортивна, а й культурна подія: скачки збирали міську еліту, а тоталізатор приваблював азартну публіку. Іподром став візитівкою Києва. Однак у другій половині ХХ століття через розширення міста й потребу в більшій території іподром вирішили перенести. Нову локацію обрали на південній околиці столиці - в районі Теремків. У 1969 році на проспекті Глушкова запрацював сучасний Київський іподром. У радянські часи він був важливим центром випробувань рисистих коней. Тут щотижня проводили офіційні заїзди, працював тоталізатор, функціонувала широка мережа конярських господарств, пов'язаних з іподромом. Сучасний іподром на просп. Глушкова займає 38 га. На новому місці звели центральну трибуну - архітектурну пам'ятку з унікальною конструкцією: з будь-якої точки відкривається повний огляд на бігову доріжку, навіть на її повороти. - Центральна будівля - це пам'ятка архітектурної спадщини. Вона спроєктована без жодного стовпа, що заважає огляду. Видно все: і прямі, і повороти, - каже директор іподрому Святослав Коваленко. Зустрічає в кабінеті на другому поверсі старої адмінбудівлі іподрому. Святослав Коваленко разом із командою працюють на іподромі з липня 2024 року. На території - десять стайнь, господарські будівлі, гуртожиток для працівників і великий критий манеж. Тут тримають понад триста коней - рисаків і верхових. Іподром не має власних коней, лише здає місця в оренду племінним господарствам і приватним власникам, які привозять сюди своїх тварин на тренування й випробування. Якщо кінь біжить швидко, попит на нього зростає - Приблизно половина наших коней - рисаки, інша половина - верхові. Серед порід - орловські, французькі, українські тощо. Французький рисак - це бренд, - розповідає Святослав. - У Франції іподроми є в кожному місті, працює тоталізатор, ставки. Але й наші українські показують дуже гідні результати. Іподром сьогодні працює передусім як місце випробувань. Заїзди проходять у запряжних візках - коні біжать риссю, їх оцінює суддівська колегія. На основі результатів визначають, які тварини мають найкращі селекційні якості. Дані заносять у племінні реєстри - саме вони впливають на ціну тварин. - Випробування - це спосіб оцінити жвавість, витривалість, генетичний потенціал. Результати потрібні не тільки для розведення, а й для продажу - і в Україні, і за кордоном. Якщо кінь біжить швидко, попит на нього зростає. Стартова ціна може бути 20 тисяч гривень. А далі - без обмежень. Є скакуни, які коштують сотні тисяч. ТОТАЛІЗАТОР І ВІЗИТІВКА МІСТА Заробляє іподром переважно з оренди. Крім стайнь, тут діють тренувальні поля, траса довжиною два кілометри та єдине в Україні зелене конкурно-виїздкове поле. У літній сезон щонеділі відбуваються заїзди - відкриті, без квитків, але й без офіційних запрошень. - Ми нікого не запрошуємо спеціально, бо не маємо ресурсів забезпечити належні умови, зокрема під час тривог, - ділиться Святослав. - Головний корпус теж давно потребує ремонту. Але є постійні відвідувачі - вони приходять щотижня. Бігаємо з червня до кінця жовтня. Колись, коли працював тоталізатор, проводили заїзди навіть узимку. До 1995 року на іподромі працював тоталізатор. Тоді змагання проводили й у холодну пору. - Коли тоталізатор перестав працювати, зник і стимул. Стало менше змагань, менше охочих. А якщо не збирається достатньої кількості учасників, то й проводити недоцільно. Відновити тоталізатор, за його словами, можна - але на це потрібні кошти й ліцензія. Колись усе було просто: люди приходили в головний корпус, ставили на улюблених коней. - Тепер усе інакше. Потрібно програмне забезпечення, щоб люди мали доступ, щоб усе було візуалізовано. А ще - приміщення. Закон вимагає, щоб це все відбувалося саме в іподромі, а наш головний корпус у поганому стані. Іподрому зараз не до таких витрат. У нас завдання інше - вижити, зберегти те, що є, надавати послуги власникам коней. Коли Святослава питають, яким би він хотів бачити іподром у майбутньому, він показує теку, що завжди лежить перед його очима на робочому столі. Там є візуалізації омріяної реконструкції, а також фотографії дубайського іподрому. - Це, звісно, мрія. Там двоповерхові конюшні, сучасна інфраструктура. Такий проєкт у нас поки лише як ідея. Але ми працюємо і над реальними речами - тими, що підкріплені кошторисами. Бо іподром, я вважаю, міг би стати візитівкою міста. В Україні лише два - у Києві й Одесі. Наш - більший. Повномасштабне вторгнення іподром переживає важко. - У перші дні люди рятували родини. Коней залишали. Тварини лишалися без кормів, без догляду. А кінь - це не машина. Його не заженеш у гараж. Треба годувати, поїти, прибирати щодня. Потім частина повернулася, компенсували витрати. Але ті дні були дуже складні. Сьогодні на іподромі працює 45 людей. Двоє з них - на фронті. Директор щодня обходить територію, заходить до стайнь. - Як зайшов - то вже не вийдеш просто так. Щось даси, когось погладиш, - сміється. - А вони ж розуміють. Якщо одного починаєш годувати - інші копитами в двері стукають. Вони знають, що їхня черга теж настане. З грудня 2024 року на Київському іподромі діє безкоштовна програма занять з верхової їзди для військових та ветеранів. Її ініціювали працівники іподрому як спосіб підтримки захисників у період повномасштабної війни. Партнером проєкту став "Київ Мілітарі Хаб" - саме через нього відбувається набір і реєстрація учасників. Заняття проводять досвідчені майстри-наїзники, іподром надає всю інфраструктуру. Люди приходять і повторно. Хтось навіть просто погодувати коней - Підписали меморандум з "Київ Мілітарі Хабом", почали з одного дня занять на тиждень. Тепер уже два. Люди приходять і повторно. Хтось навіть просто погодувати коней, погладити. Це - теж терапія, - наголошує директор. За словами Коваленка, деякі військові на перших заняттях узагалі не говорять. Але після кількох зустрічей - починають відкриватися. Відтепер на заняттях також регулярно присутній психолог. - Саме в той момент, коли вони злазять із коня, з'являється бажання говорити. І якщо є психолог поруч - це правильно. Бо людині є що розповісти, чим поділитися, - додає директор. Керівництво іподрому має амбітні плани - відновити тоталізатор, запустити гастрономічні зони, провести ремонт трибун і полотна, щоб повернути публіці інтерес до перегонів. Як зразок наслідування згадують французький іподром "Вінсенн", де ставки, глядачі й фан-сектори окремих коней роблять кожен біговий день справжньою подією. Сьогодні, попри відсутність бюджетного фінансування, команда поступово відновлює об'єкти, проводить регулярні випробування та залучає ветеранів до безкоштовної реабілітації. У планах - збільшити кількість коней для занять, впорядкувати інфраструктуру й зробити простір відкритим для мешканців Києва. НАЩАДКИ ЧЕМПІОНІВ Біля воріт іподрому - одноповерхова будівля з написом "Наррy Ноrsе". Асфальт перед входом пошкоджений, місцями просів і подекуди поріс травою. Поряд - бетонні сходи зі стертою фарбою, що ведуть на верхній рівень трибун. Біля головного корпусу знайомимося з 45-річним Олександром Ставицьким. Він - наїзник і виріс тут, у гуртожитку. Його батько приїхав на іподром за розподілом після училища, а мати - влаштувалась сюди на роботу, бо її запросила подруга. Познайомилися, отримали кімнату в гуртожитку - і залишилися. - Мій батько навчався на наїзника у Воронезькій області - це тоді була єдина школа на весь союз. Після навчання його направили в Перм на практику, а згодом - сюди. Мама ж - із Київщини. Приїхала просто дізнатися про роботу, і їй одразу дали ключі від кімнати. Отак усе й почалось. Спочатку, каже, особливого потягу до коней не було. Але в якийсь момент усе змінилось. Почав кататись верхи, потім - у качалках. Згодом спробував конкур, виїздку, почав тренувати коней для перегонів - і залишився. - У чотири роки батько посадив мене на коня після заїзду - тоді його треба було "відшагати", дати відновити дихання, пульс, - згадує Олександр, посміхаючись. - Уже в шість я сам катався на спокійних конях. Є навіть фото - я маленький, без сідла, біля стайні. Із тих пір - я тут. Сьогодні він живе в гуртожитку на території іподрому разом із родиною. Каже, що знає майже всіх коней, особливо рисаків, які беруть участь у перегонах. Раніше - знав кожного до найменших деталей. - Колись я знав кожну кличку, родовід, звідки кінь - із якого господарства. Навіть яка жвавість у кого. Зараз трохи менше - коней багато, але тих, хто бігає - практично всіх знаю. Ціни на скакунів, за його словами, коливаються від умовно доступних до захмарних. - У нас жартували: коні стоять трохи дорожче за "Жигулі" і трохи дешевше за "Ягуар". Але якщо кінь від чемпіонських батьків - ціна може стартувати і з 150 тисяч євро. Були такі. У Європі таке потомство розбирають ще до народження, - розказує він. На старий іподром, що був ще на Печерську, ходила інтелігенція За головною трибуною іподром поступово переходить у відкриті тренувальні майданчики. Один із них обгороджений низьким дерев'яним парканом. Усередині - пісок, кілька кольорових бар'єрів і сліди кінських копит. На фоні - лінія тополь, за нею - житлові багатоповерхівки та крани новобудов. - На старий іподром, що був ще на Печерську, ходила інтелігенція. Співаки, актори, поети. Приїжджали театри, щось там у конюшнях показували, сиділи з людьми. Вони не просто дивились - вони цікавились кіньми, їздили верхи, виступали, - згадує чоловік, оглядаючи велике поле. Тут займаються як власники коней, так і вершники-орендарі. На одному з майданчиків інструктор допомагає дівчині сісти в сідло. У кількох метрах - інший плац із перешкодами для конкуру. Уздовж ґрунтової доріжки гуляють кури - їх тримають працівники іподрому. Подекуди між кущами видно господарські дрібниці - старі колоди, дерев'яні стовпи. Олександр Ставицький не лише працює з кіньми, а й допомагає проводити заняття для військових. Через стан здоровʼя він перейшов на адміністративну працю і з перших днів долучився до ініціативи. - Зустрічав хлопців, показував їм, де що знаходиться, проводив територією. Хтось із протезом, когось треба підтримати при посадці на коня чи коли злізає,- пояснює Ставицький. - Іноді приходять хлопці, в яких і руки не слухаються, і травми серйозні, і координація порушена. Пам'ятаю одного з опіками на обличчі - замкнений, нікуди не хотів ходити. Але після першої ж поїздки - наче інша людина. Усмішка, легкість, він раптом почав розмовляти. Розповідає, що для багатьох це перший досвід спілкування з кіньми, а для когось - повернення до дитячої мрії. - Є ті, хто з дому не виходив. Хто приходив просто поговорити. Але після верхової їзди - в очах блиск. Коні мають оцю силу - справжню, природну, щиру. Ти сідаєш, і відчуваєш її всім тілом. Це впливає, навіть якщо ти цього не помічаєш. ДІМ НА ІПОДРОМІ Дорогою до тренувального майданчика проходимо поле для змагань. Олександр показує скакові доріжки - піщану, ґрунтову, шлакову. - Та, що перша - це піщана скакова й найдовша. Далі - ґрунтова, з навізного чорнозему. А ось ця, шлакова - вона всепогодна. Тут дренажна система, вода йде в люки, поверхня не слизька навіть після дощу. Не рветься, не зривається. А для верховиків зробили окремі майданчики - бо багато хто тримає тут коней і займається конкуром, подоланням перешкод. Пояснює, що графік у всіх різний: хтось приїжджає у свій час, хтось у штаті - працює з 8:00. - У штатних працівників день починається рано. Уже о сьомій усі тут. У нас як - кожен хоче глянути, як кінь почувається, чи все гаразд. Це не просто робота - це стиль життя, - додає чоловік. Олександр зізнається - занепокоєння щодо майбутнього іподрому відчуває постійно. - З 95-го року я тут офіційно працюю. І весь цей час періодично виникають чутки: перенесуть, забудують, знесуть, - розподить руками. - Зараз ми комунальне підприємство, підпорядковуємось КМДА. Раніше були в системі Міністерства сільського господарства. У найважчі роки були й без зарплат чи підтримки. І тоді кожен виживав як міг. Хтось тримав курей. Хтось приносив своє сіно. Територія - ніби в центрі міста, але живемо як у селі. І в цьому є свій затишок. Додає, що якби не люди, які справді люблять цю справу - іподрому вже не було б. - Це треба любити. Бо інакше - ніяк. Тут не про гроші, а про любов. Про біль, коли кінь хворіє. Про гордість, коли він перемагає. Про те, щоб зберегти цю справу, навіть якщо весь світ каже, що вона не потрібна, - каже він. У радянські часи, коли тут працював тоталізатор - єдина дозволена державою форма гри на гроші, іподром ставав місцем зустрічі людей з грошима. - Ігра в тоталізатор була дійсно крутим моментом. Це була єдина азартна гра, яка була дозволена державою. Картёжники, казино - все це було підпільне, всі ховалися. А от прийти поставити ставку на іподром - це було легально, відкрито. Купити не так дорого, як утримувати Ставицький згадує, як і сам робив ставки. Але спершу - ще дитиною - просто вказував дорослим, на кого варто поставити. - Я був малий, вже трошки обізнаний у рисистих бігах. І дядьки-ігроки мені казали: "Малий, на кого поставити?". Я щось сказав, а ця комбінація виявилась виграшною. Вони мене прозвали "фартовим". Казали: "Де цей фартовий малий, іди підскажи", - розповідає Олександр. Одного разу він назвав пару коней, які прийшли в заїзді разом - і це принесло б виграш понад 200 рублів. На той момент - більше, ніж дві місячні зарплати. Але білет загубили, шукали по трибуні - не знайшли. Заходимо до стайні - напівтемне приміщення з масивними дерев'яними дверима, облупленими від часу. Стіни всередині пофарбовані навпіл - зелений низ, біла верхівка. Металеві грати денників, у яких тримають коней, вкриті шаром пилу від тирси й сіна. Олександр зупиняється біля білого коня з заплетеною в коси гривою. - Коли кінь не годиться ні на розведення, ні на бігову кар'єру - його намагаються продати, - каже він. - Заводу тримати його вже не вигідно, а тут - тим паче. Такі коні часто потрапляють до рук любителів. Їх називають хобі-класом. Але купити не так дорого, як утримувати. Якщо це спортивний кінь, то хоча б п'ять-шість кілограмів овса на день. Сіна - мінімум п'ять кілограмів, а може й до десяти. І це ще без усяких добавок, моркви, яблук, гранул. Якщо порахувати все, то в місяць - від 8000 гривень. А якщо ще амуніція, сідло, тренер, поїздки - то витрати набагато більші. БОЙОВІ ВИХОДИ "ІРБІСА" Ми заходимо на майданчик, прихований між деревами. Тут, у затишку зелені, військові по черзі тренуються. Один верхи, інший - спостерігає з боку, хтось сидить зі психологом у тіні. Манеж невеликий, але достатній для того, щоб опанувати рівновагу, звикнути до коня. Уздовж - старий дерев'яний паркан, за яким густо ростуть кущі та дерева. У дальньому кутку стоять два стільці. На одному з них - військовий у формі, поруч із ним - психолог. Їхня розмова триває паралельно з тренуванням. Серед вершників у пікселі - боєць з позивним "Ірбіс". Йому 45, служить у Нацгвардії. Замість того, щоб просто відіспатись, цього дня обрав тренування з кіньми. - Перший раз, коли їхав, помітив, що постійно посміхаюсь. А зараз, вдруге, вже з'явилось відчуття спокою, умиротворення. Я відчуваю ритм коника. І він мене відчуває. У цей момент всі думки, всі переживання - ніби зникають, - каже Ірбіс, не відриваючи погляду від гнідого коня, що спокійно переступає копитами. На рукаві бійця шеврон підрозділу. До війни він ніколи не сидів у сідлі, але завжди тягнувся до тварин. Колись мав досвід контакту з дельфінами - каже, що і ті, й інші тонко відчувають людину. - Після першого заняття я наступного дня просто їв і спав. Такого зі мною не було ніколи. І не було страху. Ваня, інструктор, був поруч, допомагав. А сьогодні вже сказали: "Хай сам". Це кайф, - не стримує широку посмішку військовий. - Їдеш - і під тобою така жива сила. Розумна істота. Відчуття, що ти в тандемі з чимось більшим - із природою. Я приходжу сюди не просто кататись. Можливо, тікаю від самотності. Але кінь - дуже крутий перемикач. Він справді допомагає. Після ротацій він повертається на базу під Вишгородом. Говорить, що зараз у частині тривають навчання, хтось їде на схід, хтось повертається з передової - усе працює, як конвеєр. - Я вже мав чотири ротації. І чесно скажу: мені тут, у тилу, іноді навіть важче. На передовій усе просто. Є робота, згуртованість, взаємопідтримка. А тут - відчуття незавершеності. Війна триває. І навіть коли ти спиш, тривога всередині не зникає, - рукою Ірбіс тримає повід. Бойові виходи згадує уривками. Як півроку був на позиціях під Серебрянським лісом, як від вибуху танкового снаряду просто не пам'ятає, як упав. Чи приліт в гармату, коли побратими були в бліндажі й дивом вціліли. Командир сказав, що ми тримали один з найскладніших напрямків - тоді все стало на місця Каже: фізично не так важко стріляти, як носити снаряди на 800 м. Тягнули хто як міг - на плечах, на колесиках, тачках. Іноді земля була така мокра, що вибухи просто не спрацьовували. - Нам пощастило. Були контузії, але без тяжких поранень. Коли командир сказав, що ми тримали один з найскладніших напрямків - тоді все стало на місця. Але ми були злагодженою командою. Це велике щастя, - очі "Ірбіса" хмурнішають від згадок про роботу на фронті. Він пішов на війну не з першого дня, але добровільно - коли усвідомив, що не може інакше. Після двох тижнів роздумів просто звернувся у військкомат. Артилерист за спеціальністю, ще зі строкової. Потрапив у новостворену батарею, проходив злагодження на одній гарматі, потім на іншій. Про тих, хто досі не на війні, "Ірбіс" говорить спокійно. Каже: не засуджує, бо сам не пішов у перші дні - потребував часу, щоб дозріти до рішення. Він вважає, що справжній захист - це усвідомлений вибір, а не тиск чи страх. Тому краще, щоб людина прийняла рішення самостійно, щиро, без примусу. Тоді й служба буде іншою. - У мене був товариш, який 24 лютого взяв рюкзак і одразу пішов. А я - через два тижні. Досі думаю: значить, так треба було. Кожному фрукту свій час дозріти. І навіть якщо хтось ухиляється - ми не знаємо, що в нього всередині, яка боротьба там точиться. Коли запитуємо про можливе припинення війни, говорить просто: не можна поступатись територіями. - Якщо раз віддати - потім прийдуть ще. Мир має стояти на чесності, триманні слова. Ми боронимо свою землю. Треба стояти на своєму, - каже наостанок він. Навколо тихо, лише чути, як хрумтить під копитами пісок. Військові заходять на поле, сідають у сідло, вчаться керувати конем, тримати спину рівно. Повітря насичене вологим запахом землі й шерсті. Коли кінь проходить поруч, піднімається легка хмара пилу.

Дар’я Марусик — рекрутерка 412 окремого полку безпілотних систем Nеmеsіs, а в цивільному житті — РR Lеаd в продуктовій ІТ-компанії аррflаmе. Окрім цього, вона мама 9-річного сина. Дар’я не була військовозобов’язаною і мобілізувалася добровільно. У розмові з DОU вона розповіла про фізичну й моральну підготовку до служби, скепсис родичів і підтримку сина, а також чи досі є упередження щодо жінок в окопах та що мотивує дівчат іти служити. «Ще у 2014-му виникали думки, що варто піти у військо». Про рішення служити Мої батьки присвятили військовій справі більшість життя. Тато — командир інженерно-саперного взводу, працює на нулі. Зараз мама чекає на нього вдома, але раніше й сама служила — 20 років на посаді зв’язківиці. Дитиною я любила бувати в мами на вузлі зв’язку, проводила там багато часу. Культуру армії розуміла, але доєднуватися до її лав ніколи не планувала. Початок війни у 2014 році застав мене й мого — на той момент майбутнього — чоловіка за кордоном. Коли повернулись, відразу долучилася до волонтерської організації, що допомагала внутрішньо переміщеним особам знайти роботу. Ще тоді виникали думки, що варто піти у військо. Але було страшно. На той час ми небагато розуміли про війну: знали, що йдуть бої, що втрачаємо людей. Тож питання служби поставила на паузу, оскільки, як жінка, могла собі це дозволити. У перший день повномасштабного вторгнення аррflаmе евакуювала співробітників та їхніх близьких з Києва до Закарпаття. Я вже мала дитину, тож передусім хвилювалася за її життя. Утім, в евакуації було неспокійно. Я мусила повернутися до Києва і щось робити, знову задумалася про службу. Та чоловік першим вирішив долучитись до війська — домовилися, що я залишусь із сином. Тим часом я почала організовувати різні збори й потрохи готувалась-таки до служби. Усвідомлювала, що ця війна надовго і кожен з нас так чи так долучиться до оборони країни — чи як військовослужбовець, чи як волонтер. Записалася на бойові мистецтва, до тренажерної зали й на стрільбу, а ще пройшла повне медичне обстеження. Читала багато тематичної літератури — почала з книжки «Броньований розум. Бойовий стрес та психологія екстремальних ситуацій». У ній багато порад, як справлятися зі стресом під час війни, — корисно і військовим, і цивільним. До того ж слухала вебінари про рекрутинг жінок від Центру рекрутингу української армії. У серпні 2024 року я пішла служити. Син підріс, і можна було організувати побут так, щоб наша з чоловіком служба не заподіяла шкоди дитині. Зараз сину дев’ять років, ми живемо разом, оскільки я працюю в Києві. Проте мої зміни можуть тривати довше за 11 годин, тому нам допомагає близька людина: забирає сина зі школи, проводить з ним час тощо. Основна моя мотивація — не стояти осторонь, наскільки це можливо. А ще — жити тут і зараз. На жаль, нині наше життя — це війна. Я хочу зробити свій внесок у перемогу — через службу в бойовому підрозділі. «Родичі не розуміли, навіщо я пішла служити, якщо могла не робити цього». Про підтримку близьких та колег Син мене підтримав і добре зрозумів. У нашій сім’ї служать усі, тож моє рішення не стало для нього сюрпризом. Щоправда, хвилювався, що можу надовго поїхати, але найдовше я відлучалася лише на базову військову підготовку. На всіх етапах БЗВП і служби мене підтримували кохані чоловіки, близькі та рідні. Хоча пізніше з’ясувалося, що деякі родичі поставилися до мого вибору скептично. Мовляв, я не військовозобов’язана, маю чудову роботу, чоловік уже служить — навіщо мені це? Моє життя було насичене різними активностями, я завжди була суперзайнята. Обіймала посаду РR Lеаd в одному з продуктів аррflаmе, завжди мала щільний графік. Він і зараз насичений, але у мене лише армія та син, ми зустрічаємося з ним ввечері. Першим з нашої РR-команди мобілізувався мій найкращий друг та колега Олексій — за власним бажанням він пішов у 2 Інтернаціональний легіон Збройних сил України. А через місяць мобілізувалась і я. Досі маю щомісячні чекапи з НR-менеджеркою — щоправда, тепер вони коротші й письмові. Компанія й колеги не припиняють підтримувати нас з Олексієм, закривають збори. Також ми одержуємо щомісячну фінансову підтримку від аррflаmе — це не повна компенсація, але сума вагома. А ще за нами зберігається місце в компанії, і після закінчення служби я планую туди повернутися. «Я могла допомогти розвинутися команді рекрутингу й самому полку». Про вибір напряму та роль на службі Я служу в 412 окремому полку безпілотних систем Nеmеsіs. Це був батальйон у структурі 101 окремої бригади охорони ГШ, де служить мій батько. Згодом були створені Сил безпілотних систем, і 412 батальйоні увійшов у їхнє підпорядкування. З медійної точки зору 412 батальйон був майже невідомий. Про нього знали або самі військові, або гіки, які цікавилися сучасними засобами ураження. Я зупинилася на цьому батальйоні, бо відчула, що підрозділ формує стратегію розвитку безпілотних систем та матиме вагомий вклад у майбутнє. Мою заявку розглядали близько півтора місяця. Зараз розумію, що причиною затримки стала висока завантаженість відділу рекрутингу. Але тоді я хвилювалась, чи заявку взагалі отримали, — довелося просити друзів-військових дати на мене рекомендацію. Сьогодні наш відділ рекрутингу реагує блискавично: відповідаємо кандидатам упродовж кількох годин, максимум — доба. І це при тому, що кількість охочих вступити до нашого підрозділу зростає в геометричній прогресії. Подавалася саме на медіа та комунікації. Хотіла потрапити в пресслужбу, їздити й висвітлювати бойову роботу підрозділу, знімати, брати інтерв’ю і, можливо, вести соцмережі. Тобто застосовувати вміння з цивільного життя. Посади в комунікаціях не було, але моєю заявкою зацікавився теперішній командир і запропонував спробувати себе в ролі рекрутерки. Наймом я теж займалася, проте давно. Коли тільки-но переїхала до Києва, працювала як менеджерка з персоналу у сфері НоRеСа (hоtеl, rеstаurаnt, саfе). До того ж я завжди обіймала плюс-мінус керівні посади, тож рекрутинг не був для мене чимось новим. Окрім того, мій досвід у РR — від івент-менеджменту до міжнародного піару — так чи так допомагав розбиратися в людях, працювати з ними, курувати їх і менторити. Понад те, напередодні мобілізації я закінчила курс з ефективного найму для хайринг-менеджерів від аррflаmе. Було цікаво спробувати, плюс на той момент рекрутинг тільки розвивався, а батальйон ставав у перспективі полком. Мені сказали, що я можу посприяти зростанню підрозділу, розвитку команди рекрутингу і самого полку. А це дуже великі обсяги мобілізації. Це звучало як виклик, але я погодилася. «Сержанти й інструктори підтримували жінок, особливо тих, які йшли на бойові посади». Про БЗВП та ставлення до жінок Очікувала прискіпувань, упередженого ставлення і загалом негативного досвіду долучення до війська. На щастя, все виявилося інакше. Я отримала рекомендаційний лист разом із групою новобранців — моїх майбутніх побратимів. Пішла в ТЦК, оформила документи, пройшла ВЛК. Повернулася в ТЦК по бойову повістку та вирушила в навчальний центр. Тепер інакша процедура приєднання — напряму в частину, без глибокого залучення ТЦК. Люди можуть відразу ставати військовослужбовцями полку після завершення ВЛК. Тобто всі етапи співбесід і подальший процес, аж до моменту переведення під керівництво майбутніх командирів, курує наша рекрутингова команда. Знаю, що думки з приводу процесу БЗВП різняться, багато хто незадоволений. Проте це не моя історія, мені дуже сподобалось — і саме навчання, і робота піхотинців. Я навіть задумувалася піти в піхоту, але стримувала думка про сина. Можливо, це лише щасливий випадок, але в мене були хороші сержанти, інструктори та дуже мотивований взвод. Якось ще й поталанило стати заступницею командира взводу. Курс проходило 100 осіб, з них 15 дівчат — це порівняно багато Зокрема, у нашому взводі було двоє дівчат, а в роті — шестеро. Я відчувала підтримку сержантів та інструкторів. Вони добре ставилися до жінок у війську, хоча й вважали, що нам краще підходять тилові ролі — через нижчу витривалість та вищу вразливість. Водночас поважали вибір кожної, особливо відзначали жінок, які йшли на бойові посади: «Якби всі чоловіки були настільки вмотивовані, ми б уже виграли війну». Під час БЗВП Як рекрутерка, можу впевнено сказати: мотивація — один з ключових критеріїв у нашому підрозділі. Потрапити до нас складно, бо я не пропускаю невмотивованих та нещирих кандидатів — з такими ефективну роботу не налагодиш. Наші стандарти можуть здатися високими, та вони виправдані, адже йдеться про відповідальність за своїх побратимів, посестер і самого себе. «Періоду адаптації в групі рекрутингу в мене не було». Про початок роботи в штабі Коли я після навчання потрапила в штаб, то перша думка була: «Ого, як смачно годують!». Я не їм м’яса, і на БЗВП для мене та ще п’яти вегетаріанців намагалися впровадити альтернативне харчування — вдалося на 50%. А ось у штабі годували чудово, і там був свіжий хліб, за яким я дуже скучила. Якщо серйозно, то спершу я боялася не впоратися. Звісно, я розуміла, що мені допоможуть, але це ж армія, я прийшла сюди воювати. Якщо помилюся, це зашкодить усьому підрозділу. Зараз такого страху вже немає: я багато чого навчилася й краще розумію. Періоду адаптації в групі рекрутингу в мене не було. На той момент батальйон трансформувався в полк, роботи було дуже багато, а нас працювало лише троє. У цивільному житті зазвичай є час освоїтися. Тут його не було. Доводилося швидко все вивчати — і багато з того, що треба було знати, не міг підказати навіть СhаtGРТ: інформація закрита, специфічна. Звісно, зараз я говорю про тилову посаду. Ті, хто приходять на бойові, мають відповідну фахову підготовку — без неї в бій не допускають. І ми якраз ефективні в бойовій роботі тому, що виділяємо багато ресурсу на підготовку людей. Мене завжди підтримував мій командир і команда. Перший місяць був дуже хаотичним, з великим навантаженням і відповідальністю. Я займалася переведенням чинних військовослужбовців, частково — мобілізаційним процесом. Обов’язків було багато й різного штибу. Зараз я займаюся виключно співбесідами. Однак радію, що здобула настільки універсальний досвід — тепер докорінно розумію, як розгортати військові підрозділи. Нині адаптація в полку відбувається значно м’якше. У нас є служба психологічної підтримки, яка працює з кожним новоприбулим індивідуально. За потреби — надає психологічну допомогу, щоб період онбордингу минув без стресу. Велика частина команди — це менеджери з цивільного життя, зокрема і в керівництві. Вони застосовують сучасні підходи до структури та стратегії бойової роботи. Ми максимально автоматизуємо процеси й аналізуємо ефективність кожного відділу. Нас можна назвати dаtа-drіvеn підрозділом, бо аналітика та планування є невіддільною частиною кожної служби. Як і в будь-якому військовому організмі, у нас вертикальний менеджмент управління, але відсутня «радянська армійщина». І це теж сприяє легшій адаптації новачків. «Людина має розуміти, що може вам довіряти». Про софт-скіли військового рекрутера На цій посаді мені допомагає зацікавленість психологією — вона з’явилася, ще коли я працювала НR-менеджеркою. Я і зараз читаю матеріали з корпоративної психології: це допомагає краще розуміти мотивацію людей, відрізняти щирість від нещирості. У процесі рекрутингу мені важливо зрозуміти світогляд кандидата — і чи збігається він з нашим. Від цього залежить не тільки ефективність майбутнього бійця, а й безпека тих, хто служитиме поруч. Потрібно також уміти знаходити спільну мову з військовослужбовцями. У штабі я починала роботу саме з чинними воїнами, адже спершу займалась переведеннями. Це люди з бойовим досвідом, часто — після тривалого перебування на передовій. Я боялася сказати те, що може їх зачепити чи стати тригером. Просто старалася слухати й бути відкритою. Людина має розуміти, що може вам довіряти, що про неї не забудуть після однієї розмови. Це важливо для рекрутерів — як у роботі з мобілізованими цивільними, так і з військовослужбовцями, які давно в строю. Ще одна ключова навичка — гнучкість. Потрібно розуміти бекграунд та контекст, у якому перебуває людина. Поцікавтеся її сімейними обставинами, пережитим досвідом. Якщо на співбесіду приходить чоловік, який у цивільному житті працював водієм, то не варто говорити з ним корпоративною мовою. Окрім того, рекрутерам у війську важливо зберігати холодний розум. Звісно, якщо людина хвилюється, я її підтримаю. Проте під час перевірки головних показників не проявляю зайвих емоцій. «Жінок мотивують іти служити їхні діти — щоб не передати їм цю війну в спадок». Про ситуацію з дівчатами у війську До рішення служити жінок підштовхує розуміння, що ми всі якоюсь мірою присвятимо життя обороні. До нас на співбесіди приходить багато жінок, і вони дуже мотивовані. Вони відкрито говорять, чи готові до бойових посад, чи хочуть працювати в тилу, застосовуючи цивільний досвід. Жінок мотивують іти служити їхні діти — щоб не передати їм цю війну в спадок. Їх мотивує те, що в цивільному житті вони роблять надто мало. Жінки заздалегідь ретельно готуються, цікавляться військовою справою, щоб показати серйозність своїх намірів. Як правило, на етапі співбесіди вони вже мають розуміння, ким бачать себе у війську. Буває, що чоловікам частіше доводиться допомагати вибрати посади, які відповідатимуть їхньому досвіду і на яких вони будуть ефективними. Але і чоловікам, і жінкам ми допомагаємо вибрати посади, які будуть їх «запалювати». Можу сказати про свій полк, що ми беремо жінок охоче і не ставимося упереджено з приводу бойових чи тилових посад. Варто пам’ятати, що є багато жінок, які служать вже давно, брали участь в АТО. Ми раді всім. Наша команда рекрутингу скрупульозно ставиться до висновків ВЛК — якщо людина хоче обіймати певну посаду, то висновок має їй відповідати. Якщо жінка здорова, не має хронічних захворювань, тренується і тримає себе в тонусі, то вона отримає зелене світло для бойової посади у нас. Щодо інших підрозділів, то можу лише розповісти про власний досвід, коли я мобілізувалась і переглядала інформацію про них. Окремі бригади ДШВ, піхотинські підрозділи Сухопутних військ тощо зазначають у своїх політиках та відкрито комунікують про те, що не беруть жінок до себе на бойові посади. Як мені здається, вони досі дотримуються думки, що жінкам не місце в окопі. Думаю, це аргументовано фізичною витривалістю, яка важлива для штурмових чи оборонних дій. Це також стосується посади бойових медиків, адже їм доводиться буквально на собі виносити людей. Але мені здається, що ця тенденція зміниться, адже зараз на службу приходить багато сильних та фізично витривалих жінок. І вони стають снайперками, піхотинками, штурмовичками. «У СБС зацікавлені в технологічно підкованих людях». Яких спеціалістів потребують у війську Зараз потрібно більше кваліфікованих пілотів різних бортів. Адже, окрім FРV, є великі бомбери, БпЛА типу «крило» тощо. Сили безпілотних систем — це технологічний рід військ у Збройних силах, тож зацікавлені саме в технологічно підкованих людях, зокрема в айтівцях. Не лише в тих, хто вміє кодити, а хто загалом розуміється в напрямі. Класно, коли пілотами стають ІТ-фахівці: вони швидко навчаються, розвивають навички, добре розуміють природу дрона й знають, як його вдосконалити. Тому я закликаю айтівців, які хочуть йти служити, дивитися в бік пілотування чи розробки дронів. У нас є підрозділ, що зараз займається ППО. Ми перші в Силах оборони, хто дронами збиває повітряні цілі. Туди у нас є суворі критерії відбору. Наприклад, пілоти обов’язково мають бути з досвідом. На інші позиції — інженерів-вибухотехніків та з ремонту — ми шукаємо технологічно обізнаних людей. І, знову ж таки, пріоритет на ці посади віддаємо айтівцям. Ще одна надважлива робота у війську, на яку ми хотіли б залучити більше спеціалістів — радіоелектронна боротьба. Окрім айтівців, цінними будуть фахівці з телекомунікацій. «Служба — це не цивільна робота, навіть якщо обов’язки максимально схожі». Поради жінкам, які збираються до війська Перше, що я пораджу жінкам, які хочуть піти до війська, — не боятись. Однак добре все зважте. Адже долучитися до Збройних сил означає служити українському народу, і це стає вашою головною місією. Служба — це не цивільна робота, навіть якщо обов’язки максимально схожі. Ви є військовослужбовцем цілодобово, і стать неважлива. Вночі вас можуть викликати в штаб, а наступного дня відправити у відрядження. Тож пам’ятайте: ви не зможете розпоряджатися часом як раніше. Також доречно заздалегідь вибирати підрозділ, а не просто йти, куди беруть. Ви працюватимете з людьми, за яких будете нести відповідальність, а вони — за вас. І свідомий підхід — запорука, що служба пройде м’яко. Раджу почитати про підрозділи, подивитися інтерв’ю з їхніми командирами. Це допоможе краще зрозуміти, чи схожі у вас погляди та чи зможете ви знайти спільну мову з цими людьми. І, звісно, готуйтеся фізично. Дехто каже, що жінкам не потрібна фізична підготовка до служби. Але я вважаю, що варто готуватися принаймні до БЗВП: там ніхто не буде тебе жаліти, що ти, наприклад, не можеш носити бронежилет. До того ж може настати момент, коли будь-кому з нас доведеться взяти до рук зброю. А ще обов’язково перевірте стан здоров’я. Щоб нічого «не вилазило», коли ти вже будеш на БЗВП або підеш служити на напрямок. Бо якщо раптом з тобою щось трапиться, і ти не зможеш більше виконувати свої обов’язки, то так підведеш своїх побратимів і посестер. Тому краще заздалегідь виявити свої слабкі місця та підлікуватися.