Search trend "День Києва 2024"

Джерело: фундація DEJUREBihus.Info.

Голова Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду Ігор Дашутін опинився у центрі уваги після повідомлень про обшуки, які 19 серпня нібито проводили НАБУ і САП у межах операції “Феміда”.

Інформація про слідчі дії саме у Дашутіна походить від джерел Фундації DEJURE. За цими даними, того дня обшуки також відбувалися у голови Касаційного господарського суду Верховного Суду Лариси Рогач. Окремого офіційного повідомлення НАБУ або САП із прізвищами цих суддів не було.

Сам Дашутін очолив Касаційний адміністративний суд відносно недавно. 5 грудня 2025 року за його кандидатуру під час таємного голосування віддали голоси 23 із 44 суддів, а до виконання обов’язків голови він приступив 8 грудня. Посаду він отримав на чотири роки.

За кілька місяців до цього, у вересні 2025 року, Дашутіна обрали до Великої Палати Верховного Суду строком на три роки. Однак після обрання головою КАС він подав заяву про відкликання зі складу Великої Палати.

Однак ще до цих кадрових рішень суддя опинився у полі зору журналістів через майно, яким користувалася його родина. Так, ще майже два роки тому, у жовтні 2024 року Bihus.Info віришило активно розслідувати статки слуги Феміди та повідомило, що Дашутін разом із дружиною регулярно перебував у дорогому котеджному містечку під Києвом. Будинок там у вересні 2023 року придбала його теща Оксана Лящова. На момент розслідування вартість схожих котеджів без оздоблення починалася приблизно від 18,5 мільйона гривень.

При цьому у своїй декларації суддя вказував проживання у квартирі площею близько 190 квадратних метрів, що належить його матері. Журналісти також зафіксували Volkswagen Arteon, яким користувався Дашутін, і Audi Q8 2024 року випуску, на якому їздила його дружина. Audi придбала мати судді.

Сам Дашутін тоді заперечив висновки про можливу недоброчесність. Він звернувся до Національного агентства з питань запобігання корупції із заявою про проведення повної перевірки його декларації. Верховний Суд також публічно закликав НАЗК провести її якнайшвидше.

Згодом НАЗК дійсно розпочало моніторинг способу життя Дашутіна. Агентство повідомило про це у відповідь на звернення юристів проєкту “Тисни” від Bihus.Info.

Окрему увагу громадських організацій привертали судові рішення за участі Дашутіна. Зокрема, він був суддею-доповідачем у справі, після якої інформацію з декларацій доброчесності та родинних зв’язків суддів визнали конфіденційною. Фундація DEJURE критикувала це рішення як таке, що обмежує відкритість судової системи.

А вже у липні 2025 року Велика Палата Верховного Суду залишила це рішення в силі. У DEJURE наголошували, що внаслідок цього декларації родинних зв’язків і доброчесності, подані після початку повномасштабного вторгнення, можуть не оприлюднюватися з посиланням на міркування національної безпеки.

Фундація також раніше критикувала Дашутіна за інше рішення – щодо доступу до інформації про нагородження зброєю Міністерством оборони. За це й інші епізоди організація включала суддю до своїх антирейтингів.

Ще один напрям уваги пов’язаний із родичами Дашутіна. Його двоюрідний дядько Григорій Дашутін – колишній народний депутат від “Партії регіонів” – став фігурантом кримінального провадження щодо підприємств, які, за версією слідства, продовжували постачати продукцію російському військово-промисловому комплексу після початку повномасштабного вторгнення.

Тепер увагу до самого Ігоря Дашутіна повернула операція “Феміда”. Водночас сам факт проведення обшуку не означає встановлення вини або причетності до злочину, а про процесуальний статус Дашутіна у цьому провадженні офіційно не повідомлялося.

• Прокурор САП під час засідання Вищого антикорупційного суду назвав імена фігурантів нової резонансної справи «Форест Гамп».
• Суд обрав ексзаступниці керівника Офісу президента Ірині Мудрій запобіжний захід – тримання під вартою з можливістю внесення застави 20 млн грн.
• Вищий антикорупційний суд (ВАКС) обрав екснардепу і бізнесмену Максиму Микитасю запобіжний захід у вигляді тримання під вартою з можливістю внесення застави у розмірі 30 млн грн.
• На рахунки ВАКС надійшла вся сума застави за посадовця Офісу президента Віктора Дубовика, який фігурує в операціях “Форест Гамп” і “Феміда”.

Запис Голова Касаційного адмінсуду Дашутін опинився в центрі уваги НАБУ: що про нього відомо спершу з'явиться на Букви.

Голова Спеціалізованої антикорупційної прокуратури Олександр Клименко заявив, що підготовка до торішньої атаки на НАБУ і САП почалася задовго до літа 2025 року, ще восени 2024-го. За його словами, після ухвалення закону, який обмежував незалежність цих органів, Служба безпеки України безперервно тисне на антикорупційні структури. Це стало одним з основних напрямів її роботи, розповів Клименко в інтервʼю програмі «Є питання».

На запитання, чи вважає він Андрія Єрмака головним архітектором атаки на НАБУ і САП, Клименко відповів, що рішення ухвалювали колегіально. Це відбувалося на нарадах, де хтось був більш активним, а хтось менш.

Як розповідає Клименко, є зафіксована розмова, під час якої Єрмак, перебуваючи у відрядженні в Туреччині, телефонував своїй заступниці. Він наполягав, що «не можна відмотувати закон назад», навіть коли президент уже фактично вирішив це зробити. Як стверджує Клименко, Єрмак пропонував створити експертну групу із залученням міжнародних фахівців. На його думку, це дозволило б затягнути процес і знизити активність протестів, не повертаючи НАБУ повноваження.

Клименко подякував людям, які вийшли на протести проти рішення про підпорядкування антикорупційних органів. Він наголосив, що без цього в країні не залишилося б жодного незалежного інституту, який не підпорядковується політичній владі.

За словами Клименка, після ухвалення закону представники влади намагалися переконати міжнародних партнерів, що ситуація не така однозначна. Вони стверджували, що антикорупційні органи нібито політизовані та мають чимало недоліків. У відповідь пропонували створити робочі групи і залучити міжнародних експертів для перевірки. Фактично, на думку Клименка, це була спроба виграти час, а не відмовитися від ухваленого рішення.

Відповідаючи на запитання, чому рішення зрештою все ж скасували, Клименко сказав, що не вважає це наслідком страху влади. За його словами, на той момент низка людей тверезо оцінила ситуацію і донесла до президента, що рішення було помилковим і це необхідно визнати. Серед тих, хто на це вплинув, Клименко назвав Федорова.Клименко також розповів, що чимало учасників торішньої атаки на НАБУ і САП за минулий рік самі стали фігурантами кримінальних справ і отримали підозри. За його словами, серед публічних учасників атаки, які згодом опинилися під слідством, він може згадати лише Юлію Тимошенко.

До підготовки атаки, як зазначив Клименко, був причетний і колишній перший заступник директора НАБУ. Він допомагав порадами та документами. Голова САП уточнив, що йдеться про єдиного посадовця такого рівня.

За минулий рік слідчі та прокурори відтворили весь механізм підготовки атаки. Зокрема, вони встановили, що так звані невідкладні обшуки готували заздалегідь, а докази для них фальсифікували.

Клименко зазначив, що ці матеріали не оприлюднюють, а використовують у розслідуванні. Таких епізодів, за його словами, дуже багато, і щотижня реєструють нові.

Найбільшу протидію антикорупційним органам, за словами голови САП, чинить Служба безпеки України. Частина причетних до підготовки атаки, як висловився Клименко, «прикинулася мертвою» і відсиділася, розуміючи, які наслідки може мати невдала спроба.

ВАС ЗАЦІКАВИТЬ Здійснюється тиск на певних людей, аби вони свідчили, що в НАБУ є російські впливи – голова САП

У липні 2025 року Верховна Рада ухвалила закон №12414, який обмежив незалежність НАБУ і САП. Це викликало протести в Києві та інших містах уже в день голосування. Акції тривали понад тиждень, а їхні учасники вимагали від влади повернути антикорупційним органам незалежність.

Після відновлення повноважень НАБУ і САП Клименко заявляв, що події навколо закону серйозно вдарили по роботі антикорупційної системи. Докладніше про спробу позбавити НАБУ і САП незалежності та тиск на антикорупційні органи у статті «Керівник САП Олександр Клименко: «Колектив не розуміє, чому їхні колеги сидять, а реальних доказів порушення закону ніхто не надав» розповідає редакторка відділу внутрішньої політики ZN.UA Інна Ведернікова.

Президент Володимир Зеленський звільнив Олександра Камишіна від виконання обов'язків позаштатного радника президента зі стратегічних питань. Відповідний указ №844/2026 підписаний 31 серпня.

"Увільнити КАМИШІНА Олександра Миколайовича від виконання обовʼязків радника президента України зі стратегічних питань (поза штатом)", - йдеться в документі. 

Хто такий Олександр Камишін

Радником президента Камишін став 8 вересня 2024 року. За кілька днів до цього - 4 вересня - Верховна Рада звільнила його з посади міністра з питань стратегічних галузей промисловості.

Мінстратегпром Камишін очолював із березня 2023 року.

До роботи в уряді він керував "Укрзалізницею". Посаду голови правління компанії Камишін обіймав у 2021–2023 роках.

Наприкінці 2025 року Камишін також достроково залишив наглядову раду "Укрзалізниці". Тоді в компанії пояснювали рішення його роботою радником президента, яка вимагала повної концентрації зусиль.

До роботи в державному секторі Камишін був менеджером у Dragon Capital і SCM, а також засновником Latifundist Media, Grano Group, AgTech Farm та Fortior Capital.

Як писав "Ми-Україна" раніше, 31 серпня Зеленський ввів в дію рішення РНБО щодо підготовки регіонів і Києва до опалювального сезону 2026-2027. Серед вимог - резерви пального на два тижні, додаткове живлення і захист критичної інфраструктури.

Про це у чотирнадцятому епізоді 2 сезону правозахисного подкасту «Я чую інших» — проєкту Максима Буткевича та Дарʼї Бурої на Громадському радіо — говоримо із керівницею аналітичного напряму благодійного фонду «Повернись живим» Ярославою Братусь.

Як змінилася система мобілізації та ставлення до неї 

Максим Буткевич: Почну з особистої історії. Коли я приєднався до війська на початку повномасштабного вторгнення, це переважно була «армія добровольців». Коли мене звільнили з російського полону восени 24-го — стало зрозуміло, що ситуація змінилася. А протягом 2025 року стало очевидно, що вона змінилася кардинально. Які зміни відбувалися в системі мобілізації та в ставленні до неї між 2022 і 2026 роками?

Ярослава Братусь: Наприкінці 2025 року ми проводили комплексне дослідження мобілізаційних процесів, хоча відстежували їхній перебіг і до цього.

Динаміку змін із 2022 по 2026 рік можна розділити на чотири ключові етапи.

• Перший етап (початок повномасштабного вторгнення) — етап «армії добровольців». Потреби в мобілізації як такій на початках фактично не було, оскільки система намагалася впоратися з величезним потоком охочих. Ми фіксували випадки, коли люди певний час перебували у війську ще до офіційного оформлення.
• Другий етап — планомірна мобілізація. Після первинного пориву стався перехід до планової мобілізації. Це був напівдобровільний призов: люди отримували повістки, проходили ВЛК та йшли служити без значного суспільного резонансу.
• Третій етап (кінець 2024–2025 рік) — зміни 2024 року та перегляд 402-го наказу Міноборони (який регулює діяльність ВЛК і перелік хвороб для визначення придатності) розпочали буремніший період. Суттєво зросла кількість прецедентів силового затримання військовозобов’язаних, що спричинило суттєве зростання інформаційної напруги у 2025 році.
• Четвертий етап (сучасний стан на 2026 рік) — перехід до інформаційно-агресивної фази та фізичного протистояння. Наразі є непоодинокі факти порушення прав військовозобов’язаних під час сповіщення чи затримання. Водночас фіксуються випадки застосування сили вже проти військовослужбовців ТЦК, що призводить до шкоди їхньому здоров’ю та навіть загибелі. Напруга вийшла далеко за межі Telegram-каналів і переросла в активні конфліктні дії.

Що зараз відбувається з реформою мобілізації 

Дарʼя Бура: Колишній міністр оборони Михайло Федоров заявляв, що реформу мобілізації планували презентувати в липні, запустити в серпні й уже у вересні суттєво змінити ситуацію з комплектуванням війська. Що з цією реформою зараз? Чи є вже розуміння, коли суспільству представлять конкретну модель?

Ярослава Братусь: Оскільки нещодавно відбулися зміни в уряді й Михайло Федоров більше не очолює Міністерство оборони, про долю обіцяної реформи наразі складно говорити. Досі ми бачили лише окремі комунікаційні прояви — зокрема інформацію про плани щодо реформування територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки (ТЦК та СП). Які ще етапи передбачали ці зміни, нам достеменно невідомо.

Водночас важливо розуміти: будь-яка реформа не здатна дати миттєві позитивні результати. Проблеми в системі мобілізації накопичувалися роками. Тому заяви про запровадження реформи в серпні та покращення ситуації вже у вересні лунали надто оптимістично. Швидко розв’язати задавнені системні виклики об’єктивно неможливо — для цього потрібен тривалий час.

Чи є відсутність чітких термінів служби головною проблемою мобілізації?

Дарʼя Бура: Чи не є головною проблемою мобілізації сьогодні відсутність зрозумілого горизонту та термінів служби?

Ярослава Братусь: Спираючись на результати нашого дослідження, де ми спілкувалися з військовозобов’язаними з різним рівнем мотивації (від тих, хто підписує контракт, до тих, хто незаконно виїхав за кордон або уникає зустрічей із ТЦК та СП), можу сказати: відсутність чіткого горизонту служби — це вагомий, але далеко не єдиний і часто не головний бар’єр.

Серед інших ключових факторів стримування респонденти називали:

• Інстинкт самозбереження: У період активної війни військо сприймається цивільними першочергово через ризик поранення, каліцтва або смерті.
• Негативний інформаційний фон: Проблеми у війську активно транслюються в соцмережах. Побоювання потрапити до некомпетентного командира або бути призначеним на посаду не за фахом суттєво знижують мотивацію.
• Страх «м’ясних штурмів»: Наслідки інформаційних вкидів та чуток про штурмові підрозділи ще з періоду 2023–2024 років відклалися в колективній свідомості та перетворилися на стримувальний бар’єр.
• Відчуття соціальної несправедливості: Особливо в малих містах люди бачать, як інші використовують гроші, зв’язки, фіктивне навчання чи умовне бронювання для ухилення від призову.

Спроби команди Михайла Федорова запровадити контракти з чіткими термінами вирішують проблему лише для частини людей. Для більшості ж ці кроки не знімають загрозу для життя чи страх несправедливості.

Крім того, багатьом притаманна відстороненість. Військо для багатьох існує в паралельній реальності, поки не торкнеться їх особисто. Дослідження серед новобранців показує: до зустрічі з групою сповіщення більшість узагалі не думала про службу, керуючись позиціями «якщо трапиться — піду» або «зі мною цього не станеться».

Дарʼя Бура: Позиція «якщо трапиться — піду» є цілком зрозумілою. Але робити вигляд, що війна тебе не стосується, у країні, яка воює вже 13-й рік — це дуже дивно.

Якою є реальна потреба Сил оборони в людях зараз

Максим Буткевич: Ще у 2024 році та й пізніше від посадовців лунали заяви, що мобілізація близько 30 тисяч людей на місяць є достатньою для потреб Сил оборони. Відтоді риторика змінилася, і зараз чути, що цього замало. Чи зрозуміло, якою є потреба війська в людях станом на зараз?

Ярослава Братусь: Це складне питання, оскільки така інформація не є публічною. Проте важливо враховувати виклики, які стоять перед нами:

• Загрози на фронті: В інформаційному просторі лунають застереження про складну осінньо-зимову кампанію, потенційне розширення зони бойових дій та посилення наступу противника, зокрема на півночі.
• Дії ворога: Зазвичай визначення потреб Сил оборони відбувається дзеркально до дій противника. Повідомлення про посилення або запровадження жорсткішої мобілізації в Росії означають, що наші потреби в людському ресурсі потенційно також зростатимуть.

Оцінити точний стан комплектування підрозділів важко: з одного боку створюються нові бригади, а з іншого — наявні підрозділи декларують суттєвий брак особового складу. Тому питання точної потреби залишається закритою та дискусійною темою, щодо якої ми навряд чи отримаємо вичерпні публічні дані.

Портрет мобілізованого: хто сьогодні йде до війська

Максим Буткевич: Чи відомо, ким є теперішній середньостатистичний мобілізований? Які його вік, походження (міська чи сільська місцевість), сімейний стан? Чи є відмінності в географічному розподілі мобілізації між регіонами?

Дарʼя Бура: Доповню запитання Максима: який відсоток жінок серед мобілізованих?

Ярослава Братусь: Точних статистичних даних у публічному доступі немає. Наразі не можна сформувати єдиний чи середньостатистичний портрет людини, яка долучається до війська.

Із одного боку, продовжується добровільний рекрутинг: люди самостійно шукають підрозділи та підписують контракти, здолавши свої попередні стримувальні бар’єри. Тобто твердження, ніби добровільний приплив повністю зупинився, є хибним.

Із іншого боку, соціально-демографічний зріз тих, хто долучається зараз, є надзвичайно різноманітним:

• За віком: До лав Сил оборони входять як люди віком 50 та 40 , так і молодь.
• За географією та соціальним статусом: Дослідження показує, що серед новобранців є жителі як сільської місцевості, так і мегаполісів, зокрема Києва. Серед них трапляються фахівці найрізноманітніших галузей — від робітничих професій до тімлідів у провідних IT-компаніях. Стереотип про те, що мобілізують виключно людей старшого віку із сіл, не відповідає дійсності.

Щодо залучення жінок: це важливий аспект мобілізаційних процесів. Жінки активно долучаються за контрактом, зокрема до специфічних підрозділів — таких як Перший окремий медичний батальйон, де є велика потреба у фахівцях із відповідною освітою. Крім того, жінки обіймають значну кількість посадових позицій у війську, і це далеко не тільки тилові посади.

Однак назвати точні відсотки чи загальну статистику наразі неможливо, оскільки ці дані залишаються закритими.

Від ВЛК до СЗЧ: головні причини втрати мобілізованих та шляхи їх розв’язання

Максим Буткевич: Неодноразово лунали заяви — зокрема від керівника фонду «Повернись живим» Тараса Чмута — про те, що з нинішньої кількості мобілізованих до бойових частин доходить лише меншість. Це відбувається через стан здоров’я, уточнення відстрочок, СЗЧ тощо. Чи можливо виправити цю ситуацію?

Ярослава Братусь: Відтік людей на різних етапах існуватиме завжди, проте ключовим є питання його відсотка від загальної кількості.

Втрати особового складу до моменту потрапляння в бойові бригади зумовлені кількома основними причинами.

Зокрема, низька культура охорони здоров’я та правова грамотність: багато людей не звертаються до лікарів вчасно, тому їхні хронічні хвороби виявляються вже на ВЛК чи в навчальних центрах. Те саме стосується статусу пільговіків: люди вчасно не оформлюють відстрочки (наприклад, батька-одинака чи опікуна особи з інвалідністю) і починають робити це вже після призову. За принципом «поки півень не клюне», оформлення документів починається занадто пізно.

Ще одна причина — СЗЧ на етапі підготовки. Як показує наше дослідження, значна частина випадків самовільного залишення частини відбувається під час базової загальновійськової підготовки (БЗВП) або в період очікування на неї. Причини різні: від свідомого небажання служити до важкої психологічної адаптації під час переходу з цивільного життя у військове.

Щоб зменшити цей відтік, необхідний комплексний підхід:

1. Якісніший контроль на вході: Більш ретельне оцінювання фізичного стану та морально-ділових якостей кандидатів.
2. Умови в навчальних центрах: Перше повноцінне знайомство з армією відбувається саме під час БЗВП. Належні побутові умови, збереження людської гідності та плавна адаптація суттєво знижують відсоток СЗЧ.
3. Робота з родинами з першого дня: Мобілізація часто відбувається спонтанно, і якщо у військовослужбовця вдома залишаються хворі батьки чи маленькі діти, тривога за них заважає фокусуватися на підготовці й провокує СЗЧ. Військо має комунікувати з близькими відразу, а не лише у випадку трагедій чи поранень.

Матеріал підготовлено за підтримки Міжнародного фонду «Відродження». Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».  

Повністю розмову слухайте в доданому аудіофайлі 

Запис ТЦК, СЗЧ, страх і недовіра: що не так із системою мобілізації в Україні спершу з'явиться на Громадське радіо.

У Львові поруч із Державним прапором України підняли особливий стяг – Прапор Надії, всеукраїнський символ підтримки та пам'яті про військовополонених, зниклих безвісти та тих, хто перебуває у російському полоні.

Про це повідомила Львівська міська рада, передає Рубрика.

Державний прапор України та Прапор Надії підняли:

• Матвій — син військового Романа, який зник безвісти торік,
• Максим — син військовополоненого, бійця 12-ї бригади спеціального призначення "Азов" Національної гвардії України Андрія,
• прикордонниця Еліна Мединіна, яка сама пережила російський полон.

Фото: Львівська міська рада

У заході взяли участь родини військовополонених і зниклих безвісти, військовослужбовці, представники області, депутати, а також заступниця міського голови з гуманітарних питань Ірина Кулинич.

Як зазначається, одним із тих, хто підняв Прапор Надії у Львові, став 13-річний Матвій – син військового Романа, який зник безвісти 16 жовтня 2025 року.

Фото: Львівська міська рада

Відтоді минуло десять місяців. Увесь цей час родина шукає будь-яку звістку про чоловіка та бореться за його повернення додому.

Попри свій юний вік, Матвій є великою підтримкою для мами. З раннього дитинства хлопець має дві великі мрії — стати священником і професійним футболістом. Саме батько вперше привів його на футбольне поле, коли Матвієві було лише три роки.

Цього дня Матвій піднімав Прапор Надії не лише за свого тата Романа, а й за кожного захисника та кожну захисницю, на яких удома чекають рідні.

Фото: Львівська міська рада

До церемонії також долучилася Еліна Мединіна – прикордонниця, військова лікарка, захисниця Маріуполя та медикиня "Азовсталі", яка сама пережила російський полон.

На початку повномасштабного вторгнення Еліна очолювала службу охорони здоров'я Донецького прикордонного загону та виконувала завдання в оточеному Маріуполі. Згодом вона опинилася на території заводу "Азовсталь", де в складних умовах надавала медичну допомогу пораненим військовослужбовцям і цивільним.

21 травня 2022 року Еліна потрапила в російський полон. Нині вона очолює сектор охорони здоров'я Західного регіонального управління Державної прикордонної служби України.

Прапор Надії Еліна піднімала за своїх побратимів і посестер, а також за всіх, хто досі перебуває у російському полоні або вважається зниклим безвісти.

Фото: Львівська міська рада

Ще одним учасником підняття Прапора Надії став Максим – син військовополоненого Андрія, бійця 12-ї бригади спеціального призначення "Азов" Національної гвардії України.

Після окупації рідного міста у 2014 році родина Максима переїхала до Маріуполя. Там його батько працював на комбінаті "Азовсталь".

З початком повномасштабної війни Андрій долучився до оборони Маріуполя у складі окремого загону спеціального призначення "Азов". Наприкінці травня 2022 року разом із побратимами він вийшов у полон.

Під час теракту в колонії в Оленівці 29 липня Андрій отримав важкі поранення. Нині він досі перебуває в російській неволі.

Довідка

Прапор Надії — біло-чорний стяг, що символізує віру та надію на повернення тих, кого чекають українські родини. Він нагадує про військових і цивільних, які перебувають у полоні або зникли безвісти, а також про випробування, через які щодня проходять їхні рідні.

Ініціативу підняття Прапора Надії започаткували в Україні у 2025 році. Її мета — вшанувати пам'ять про українських військовополонених і зниклих безвісти під час російсько-української війни та нагадувати суспільству про тих, хто досі не повернувся додому.

Ідея створення цього символу належить Сергію Волинському — Герою України, командиру 36-ї окремої бригади морської піхоти ВМС ЗСУ, учаснику оборони Маріуполя та колишньому військовополоненому.

23 серпня 2024 року він подав петицію до Президента України з проханням підтримати створення нового символу — Прапора Надії. Менш ніж за чотири дні петиція набрала необхідні 25 тисяч підписів.

Прапор Надії — це знак мовчазної пам'яті та віри у повернення полонених і зниклих безвісти.

Нагадаємо, 29 серпня в Україні відзначають День пам'яті захисників і захисниць України — державний пам'ятний день, встановлений для вшанування військовослужбовців і добровольців, які віддали свої життя в боротьбі за незалежність, суверенітет і територіальну цілісність держави.

Цю дату встановили у 2019 році указом президента України. Вона пов'язана з Іловайською трагедією 2014 року.

Як писала Рубрика, у Києві на Майдані Незалежності відбулася центральна акція до Загальнонаціональної хвилини мовчання. Захід провели на честь пам'яті полеглих військових.

The post У Львові поруч із Державним прапором України підняли Прапор Надії appeared first on Рубрика.

Джерело: Букви

30 серпня минає рік від дня вбивства колишнього голови Верховної Ради, народного депутата та екссекретаря РНБО Андрія Парубія. Політика застрелили у Львові посеред вулиці, неподалік від його будинку. Нині справу про вбивство розглядає Франківський районний суд Львова.

Андрія Парубія вбили близько опівдня 30 серпня 2025 року у Франківському районі Львова. Нападник підійшов до політика на вулиці Академіка Єфремова та кілька разів вистрілив у нього. Від отриманих поранень Парубій загинув на місці.

За даними слідства, напад був заздалегідь спланований. Зловмисник стежив за пересуваннями Парубія, продумав свої дії та маршрут втечі. Після вбивства він залишив місце злочину. Приблизно через добу правоохоронці вийшли на його слід, а через 36 годин після нападу затримали ймовірного стрільця у Хмельницькій області.

Підозрюваним виявився львів’янин Михайло Сцельніков. 2 вересня 2025 року суд відправив його під варту без права внесення застави.

Слідство встановило, що 53-річний чоловік діяв як агент російських спецслужб. За даними правоохоронців, із 2024 року він передавав представникам РФ інформацію про підрозділи Збройних сил України у Львові, а згодом запропонував Андрія Парубія як ціль для вбивства.

За вказівкою російського куратора Сцельніков отримав пістолет “Макарова” та набої, стежив за політиком і готувався до нападу. Після вбивства він намагався знищити докази. Згодом правоохоронці знайшли у лісі зброю з глушником, а проведені експертизи, за даними слідства, підтвердили причетність чоловіка до злочину.

Перед одним із судових засідань Сцельніков заявив журналістам, що визнає вбивство, та назвав свій вчинок “помстою українській владі”. За його словами, він хотів, щоб після вироку його обміняли на українських військовополонених і відправили до Росії, де він сподівався знайти тіло свого сина, який зник безвісти під час війни.

Водночас Сцельніков заперечував, що діяв за завданням або під тиском російських спецслужб. На запитання журналістів, чому його жертвою став саме Андрій Парубій, він відповів, що політик жив неподалік.

У 2026 році у Франківському районному суді Львова розпочався розгляд справи по суті. Згідно з обвинувальним актом, Михайлу Сцельнікову інкримінують державну зраду в умовах воєнного стану, публічні заклики до насильницької зміни та повалення конституційного ладу, посягання на життя державного діяча за попередньою змовою групою осіб, незаконне поводження зі зброєю, а також виправдовування та заперечення російської агресії проти України. У разі доведення вини йому загрожує довічне позбавлення волі.

Під час зачитування обвинувального акта Сцельніков заявив, що визнає провину частково. Він погодився з обвинуваченнями, пов’язаними з убивством Андрія Парубія, незаконним поводженням зі зброєю та публічними закликами до насильницької зміни конституційного ладу, однак решту висунутих обвинувачень не визнав.

На наступних засіданнях суд почав досліджувати докази у справі, зокрема маршрут Сцельнікова у день убивства та відеоматеріали. У червні 2026 року обвинувачений розповів у суді, що після нападу позбувся комп’ютера та сховав зброю.

Сторона потерпілих також подала до Сцельнікова цивільний позов про відшкодування моральної шкоди. У межах цього позову в травні суд наклав арешт на 5 мільйонів гривень, які обвинувачений мав отримати як частину одноразової державної виплати після загибелі його сина на війні. Це зробили для того, щоб у разі задоволення позову кошти могли спрямувати на виплату компенсації родині Андрія Парубія.

Що відомо про Андрія Парубія

Андрій Парубій народився 31 січня 1971 року у Червонограді Львівської області. Він закінчив історичний факультет Львівського національного університету імені Івана Франка, а згодом навчався в аспірантурі Національного університету “Львівська політехніка”.

Ще наприкінці 1980-х років Парубій долучився до українського громадського та національного руху. У 1989 році його затримували за організацію несанкціонованого мітингу.

На початку 1990-х років він розпочав політичну кар’єру у Львівській обласній раді, а згодом став народним депутатом. Парубій був депутатом Верховної Ради VI, VII, VIII та IX скликань.

Під час Помаранчевої революції 2004 року він був комендантом Українського дому в Києві. У 2013–2014 роках, під час Революції Гідності, Парубій був комендантом Майдану та очолював Самооборону Майдану.

Із лютого до серпня 2014 року він обіймав посаду секретаря Ради національної безпеки і оборони України. Того ж року Парубія обрали до Верховної Ради від “Народного фронту”, де він став першим заступником голови парламенту.

У грудні 2014 року на Парубія вже скоювали замах – у нього кинули бойову гранату. Згодом у МВС заявляли, що до організації нападу був причетний колишній співробітник Управління державної охорони часів Віктора Януковича.

У 2016 році Андрія Парубія обрали головою Верховної Ради. Він очолював парламент до серпня 2019 року.

На парламентських виборах 2019 року Парубій знову став народним депутатом – цього разу від “Європейської Солідарності”. Він входив до Комітету Верховної Ради з питань національної безпеки, оборони та розвідки.

2 вересня 2025 року у Львові відбулося прощання з Андрієм Парубієм. Його поховали на Личаківському цвинтарі.

Після загибелі політика його ім’ям почали називати громадські простори. У Києві ім’я Андрія Парубія присвоїли проїзду між Маріїнським парком і вулицею Михайла Грушевського, а у Львові з’явилася площа Андрія Парубія. Поблизу місця його вбивства також встановили меморіальну таблицю.

• 1 жовтня президент України Володимир Зеленський надав звання Герой України Андрію Парубію. Як вказано в указі, ексспікер ВРУ Андрій Парубій отримав звання За визначні особисті заслуги у становленні незалежної України та зміцненні її державності, багаторічну політичну і громадську діяльність.
• Колишній спікер Верховної Ради Андрій Парубій незадовго до свого вбивства зробив репост допису про застрелених патріотів.

Запис 30 серпня минає рік від убивства Андрія Парубія: що відомо про справу спершу з'явиться на Букви.

Рутинне попередження чи сповіщення про загрозу нового масштабу? Держдеп США оновив рекомендації щодо поїздок до України та закликав американців не їхати до країни через війну та постійні російські обстріли. Тим часом окупанти третю добу поспіль жахають Київщину та Київ нальотами безпілотників. Повітряна тривога оголошується мало не щогодини. Військові розповіли, як протидіятимемо такій тактицій рф і чи є на це спроможності. Тим часом в Офісі президента оприлюднили розвіддані: російське військове керівництво отримало завдання від кремля спланувати кілька варіантів можливої операції у напрямку Києва та Чернігова. Хроніка 1648–го дня великої війни – в огляді Ганни Рибалки. 

Реактивні шахеди. Вранці, вдень та вночі. Україна шукає варіанти для протидії російським реактивним безпілотникам. Але дрони–перехоплювачі поки що не демонструють очікуваної ефективності. Про це на зустрічі з обраними медійниками говорить заступник керівника Офісу президента, бригадний генерал Павло Паліса. Натомість ефективно працюють, зокрема, переносні ЗРК та авіація.

"Засоби нападу завжди випереджають засоби захисту. Нам, безумовно, треба буде адаптуватися. Це займе час. Дрони–перехоплювачі, які у нас є натепер і які теоретично могли б перехоплювати реактивні дрони, поки що не демонструють очікуваної ефективності", – заявив Паліса.

Плани ворога: окупанти планують новий наступ

Російське військове керівництво отримало завдання від кремля спланувати кілька варіантів можливої операції у напрямку Києва та Чернігова, також каже Паліса. Наступального угруповання з боку Білорусі нині немає, тож ідеться про один із сценаріїв путіна, каже генерал. І Генеральний штаб ЗСУ готовий до такого розвитку подій, адже вже опрацьовував потенційні відповіді на такі плані ворога. А от наміри захопити український Донбас окупантам доведеться залишити лише на папері. Російське командування просить кремль перенести дедлайн щодо Донеччини на весну 2027 року. Російські злочинці в погонах вважають нереалістичним завдання окупації усього Донбасу до кінця цього року.

"Ворог знаходиться за 6–10 кілометрів від нас, все ближче і ближче вони підходять. Штурмові дії проводять кожен день. Є вдало, є невдало", – розповів військовослужбовець ЗСУ "Лисий".

Ситуація на передовій 

Військові кажуть: найскладніша ситуація на Костянтинівсько–Дружківському напрямку. Окупанти хочуть захопити Краматорськ і Слов'янськ. Дружківка лежить на шляху до цієї мети.

"Ми працюємо з закритої позиції. Працюємо з капоніру, з землі. Тому що велика кількість бпла, зокрема фпв, які можуть нас вразити. Тому працюємо в таких умовах", – зазначив військовослужбовець ЗСУ "Єнот".

росія готується до ескалації: під загрозою безпека не лише України

росія дуже серйозно готується до ескалації напруженості – як у війні з Україною, так і в усьому регіоні. Для агресорки ця осінь та зима мають бути ключовими. Таку заяву на тлі посилення атак з боку кремля робить прем'єр–міністр Польщі Дональд Туск. Каже: найближчі 7–8 місяців будуть критичними для безпеки України, Польщі та всього регіону. Тим часом Держдеп США закликав своїх громадян та держпосадовців не їхати до України через четвертий, найвищий рівень небезпеки. Спершу попередження стосувалося ракетно–дронових атак. Згодом повідомлення оновили, додавши загрозу протестів та масових заворушень. Уточнень, які саме події стали поштовхом до такого попередження, у Держдепі не надали.

"Я думаю, що це рутинна реакція. Слухайте ну це ж перманентно відбувається. Це вже триває третю добу , є перспектива, що це якийсь час ще буде тривати. Поки ми не знайдемо якусь протидію, нічого екстраодринарного немає. мені здаєсья цце загострення може піти на спад, оскільки виглядає як підготовка путіна просто до зустрічі з Сі Цзіньпінем. Йому треба максимально нагнати всю цю історію, і він тестує оцей новий сценарій, дивиться, як це вплине на Україну, які це буде там мати наслідки. Американці, в свою чергу, реагують з огляду на зміну цієї тактики такими заявами", – повідомив політолог Ігор Рейтерович.

Політолог вважає, Україна має симетрично діяти ударами по локаціях у росії. Осінт–аналітики звертають увагу: росіяни вперше атакували нашу цивільну інфраструктуру ще в лютому 2022–го року. Тоді як Україна почала систематично платити тією ж монетою лише 2026–го, зокрема, по складах Wildberries. Перший підтверджений удар України відбувся 18 липня. 

"Мені здається, після того, як росія намагається влаштувати терор і б'є по складам з продовольством в Україні, ми повинні симетрично відповідати. Ну давайте ж не будемо прям як росіяни і вони б'ють по складам з продовольством, то ми ж так робити не будемо, ми ж не такі і так далі. Мені здається, ця дискусія вона вже не актуальна в тому сенсі, що тут якраз симетрична повинна бути відповідь", – заявив Рейтерович. 

На росії чергова "бавовна" 

Росіяни довго не хотіли помічати війну, яку розв'язали проти України. Аж поки війна не повернулася в їхній дім. У Ростові під атакою склади компаній DNX і OZON. Місцева влада повідомила про масовану атаку і нібито збиття сімдесяти безпілотників.

– Я щойно приїхав, а тут таке. 

– Господі, спасі і сохрані, господі.

А десь за Уралом наслідки повномасштабного вторгнення змушують росіян у черзі за пальним міркувати над запитання "Скільки ще чекати?"

– А скільки ще нам треба потерпіти? з кожного ящика нам кажуть. 

Ганна Рибалка, 5 канал.

Нагадаємо, за час повномасштабної війни загинули 79 військовослужбовців 414-ї окремої бригади "Птахи Мадяра". Про це повідомив командир підрозділу Роберт Бровді ("Мадяр") у День пам'яті загиблих захисників України.

Він зазначив, що бригада не приховує кількість загиблих побратимів і посестер.

За наведеними ним даними, підтверджені втрати противника сягають 50 336, 29 023 із яких становлять загиблі, а 21 313 – поранені. Йдеться про період крайньої ротації бригади від 21 липня 2024 року до нинішнього часу.

Читайте також: СБУ розпочала розслідування через загибель людей унаслідок детонації боєприпасів на Київщині

• Підтримайте журналістів "5 каналу" на передовій.

• Підтримайте "5 канал" на "Патреоні".

Друзі, підписуйтеся на "5 канал" у Telegram. Хвилина – і ви в курсі подій. Також стежте за нами у мережі WhatsApp. Для англомовної аудиторії маємо WhatsApp англійською.

Ця колонка не про те, хто правий в конфлікті старих та нових правоохоронних відомств. Вона про те, що відбувається з правосуддям, коли конкуренція правоохоронних органів перетворюється на війну, а обшуки, підозри та доступ до інформації стають її зброєю.

Детективи одного правоохоронного органу переслідують автомобіль іншого, вимагаючи передати їм підозрюваного. Схоже радше на сцену з політичного трилера. Але влітку 2021 року така погоня відбувалася не на знімальному майданчику, а на українських дорогах: співробітники НАБУ намагалися наздогнати автомобіль СБУ, у якому везли суддю Миколу Чауса.

Ця історія виглядала настільки кінематографічно, що її легко було сприйняти як видовищний епізод протистояння двох впливових структур. Зрештою, кіно десятиліттями привчало нас саме так дивитися на війни спецслужб: умовне ФБР приховує інформацію від умовного ЦРУ, ЦРУ проводить операцію за спиною ФБР, а агенти сперечаються, чия це юрисдикція і кому дістанеться головний злочинець. На екрані така конкуренція додає сюжету екшену, а її учасники зазвичай постають безкомпромісними "суперменами", які рятують світ.

У реальному житті відомча конкуренція також може бути корисною: за певних умов вона змушує правоохоронців працювати швидше, ретельніше та професійніше. Але лише до тих пір, поки органи змагаються за якість розслідування, а не воюють одне з одним за справи, вплив, ресурси та владу. Та коли війна точиться саме навколо останніх перелічених позицій, наслідки виявляються значно менш романтичними, ніж в кіно: втрата важливої інформації, зрив операцій, порушення прав людини, а інколи - провал усієї системи.

Яскравий приклад - відносини між Національним антикорупційним бюро України та Службою безпеки України. За кілька років їхнє суперництво пройшло шлях від локальних конфліктів до автомобільних погонь, десятків обшуків, затримань і взаємних звинувачень.

Тож де закінчується здорова конкуренція і починається відомча війна? І головне: що відбувається з правосуддям, коли процесуальні повноваження перетворюються на зброю у протистоянні тих, хто сам має захищати закон? Тут відзначу, це не риторичні питання.

Давайте згадаємо події річної давнини. Влітку 2025 року Україна опинилася за крок від фактичного демонтажу незалежності ключових антикорупційних органів: ухвалені парламентом зміни позбавляли НАБУ і САП критично важливих гарантій та підпорядковували їхню діяльність Генеральному прокурору. Лише після суспільних протестів і гострої реакції міжнародних партнерів незалежність цих інституцій було відновлено.

"Перші ластівки"

2016 рік. Протистояння НАБУ зі "старою" правоохоронною системою вперше вийшло за межі кабінетів. 5 серпня слідчо-оперативна група тоді ще ГПУ на чолі з Дмитром Сусом прийшла з обшуком до будівлі НАБУ у межах провадження щодо можливого незаконного прослуховування.

А вже за тиждень, 12 серпня, ситуація перетворилася на силове з'ясування стосунків: підлеглі Суса виявили спостережний пост НАБУ навпроти будівлі свого департаменту і спробували затримати "невідомих", якими виявилися детективи Бюро.

Двох працівників НАБУ затримали та доставили до будівлі Генпрокуратури. Антикорупційне бюро згодом звинуватило підлеглих Суса у незаконному затриманні й тортурах над своїми співробітниками. Представники ГПУ, своєю чергою, заявляли про застосування сили спецназом НАБУ до трьох прокурорів, які отримали легкі тілесні ушкодження.

У конфлікт втрутився тодішній генпрокурор Юрій Луценко, доручивши розслідування інциденту Службі безпеки України.

Іронічно, але на цьому історія Суса з НАБУ не закінчилася. В квітні 2017-го звільнив уже сам Луценко. Того ж літа детективи НАБУ та прокурори САП затримали вже колишнього посадовця ГПУ в аеропорту "Бориспіль". Підозра стосувалася заволодіння майном та декларування недостовірної інформації.

У січні 2023 року ВАКС засудив Суса до дев'яти років позбавлення волі за заволодіння майном під час обшуків у гральних закладах. Згодом Апеляційна палата ВАКС скоротила строк до семи років, а у квітні 2024 року Верховний Суд залишив це рішення без змін.

Справа Чауса: хліба та видовищ

2018 рік. Повернемось до епізоду, з якого починається цей текст.

30 липня 2021 року в мережі з'явилося відео, зняте детективами НАБУ. Автомобіль Бюро переслідував машину СБУ, якою до Києва везли суддю Миколу Чауса, підозрюваного в одержанні неправомірної вигоди. Детективи НАБУ вимагали передати їм підозрюваного, однак співробітники Служби безпеки на ці вимоги не відреагували. Зрештою Чауса доставили до приміщення СБУ, а працівників НАБУ всередину не допустили.

Тоді ця історія могла здаватися майже анекдотичною: дві впливові структури сперечаються за одного підозрюваного, а суспільство спостерігає за погонею в режимі реального часу. Проте за зовнішньою видовищністю тоді стояла значно серйозніша проблема.

Два правоохоронні органи фактично заявляли право на контроль над однією особою і не змогли (або не захотіли) узгодити свої дії в межах належної правової процедури. Коли розбіжності щодо підслідності, затримання чи подальших процесуальних дій вирішуються не через координацію, а через переслідування на дорозі та блокування доступу до підозрюваного, це вже складно назвати здоровою конкуренцією.

Як не складно здогадатись, справа Чауса стала передвісником більш серйозної кризи між правоохоронними органами. Своєю чергою, ця криза збільшила в рази ризики для самого кримінального провадження: збереження доказів, дотримання підслідності, законності затримання та можливості кожного органу належно виконувати свою роботу.

Читайте також: НАБУ і людський капітал: як відбирають антикорупціонерів і чи є тут місце для відкритості?

Липень 2025 року: від погонь до звинувачень у держзраді

Чотири роки потому… Протистояння набуло вже іншого масштабу. 21 липня 2025 року силові дії співробітників ДБР, СБУ та Офісу Генерального прокурора охопили вже десятки працівників НАБУ у різних регіонах України.

Того дня співробітники провели близько 80 обшуків у 19 працівників Антикорбюро. За офіційною заявою НАБУ, підстави для слідчих дій були різними й не пов'язаними між собою: у переважній більшості випадків ішлося про участь працівників Бюро в дорожньо-транспортних пригодах, окремим співробітникам закидали можливі зв'язки з державою-агресором.

Того ж дня ДБР повідомило про вручення підозр трьом працівникам НАБУ у справах про ДТП. Однак увагу привернули не лише масштаб і синхронність операції. НАБУ заявило, що слідчі дії проводилися без попередніх ухвал слідчих суддів.

СБУ пояснювала застосування механізму невідкладного обшуку ризиком витоку інформації, який міг зашкодити спецопераціям у справах про можливу співпрацю з державою-агресором.

Втім, стаття 233 КПК України, яка регламентує проникнення до житла чи іншого володіння особи без попередньої ухвали слідчого судді, не передбачає "можливий витік інформації" як окрему підставу для проведення такого обшуку.

Не менш гострими стали питання щодо способу проведення цих масштабних слідчих дій. НАБУ спочатку заявило про застосування фізичної сили до одного з детективів, який не чинив опору. Наступного дня директор НАБУ повідомив уже про трьох працівників, які отримали тілесні ушкодження під час обшуків.

Як адвокат одного з потерпілих у тих подіях можу підтвердити застосування неспровокованої фізичної сили до працівника НАБУ. Все це задокументовано та є частиною нашої доказової бази.

Немає жодних сумнівів: сам факт роботи людини в антикорупційному органі не може надавати їй імунітету від розслідування. Можливі зв'язки з російськими спецслужбами, державна зрада чи інші злочини мають перевірятися незалежно від посади та статусу фігуранта.

Проте настільки масштабна й одночасна силова операція, проведена переважно без попереднього судового контролю та із застосуванням сили, неминуче породила інше питання: чи йшлося лише про збір доказів у конкретних провадженнях? А може слідчі дії одночасно стали засобом тиску на цілу інституцію?

Наступного за цими обшуками дня Верховна Рада ухвалила законодавчі зміни, які фактично позбавляли НАБУ і САП ключових гарантій незалежності. На цьому тлі обшуки перестали виглядати як сукупність окремих, не пов'язаних між собою розслідувань. Вони стали частиною значно ширшої кризи навколо української антикорупційної системи.

Вересень 2025 року: дзеркальний удар?

Майже півтора місяця після липневих подій. Тепер підозру у незаконному збагаченні та декларуванні недостовірної інформації отримує представник СБУ, а сама спецслужба заявляє про використання кримінального переслідування як інструменту помсти антикорорганів.

Головним аргументом СБУ стала хронологія. Кримінальне провадження щодо посадовця Служби безпеки було відкрите майже за півтора року до липневих подій, однак підозру оголосили саме після резонансних затримань працівників Антикорбюро. На думку Служби безпеки, слідство також проігнорувало результати експертиз, висновки НАЗК, інформацію про доходи дружини посадовця та показання свідків, які нібито спростовували версію обвинувачення.

НАБУ і САП категорично заперечили мотив помсти. Керівники антикорупційних органів заявили, що провадження було зареєстроване ще у квітні 2024 року, а матеріали підозри та клопотання про запобіжний захід підготували до липневих обшуків і затримань. Сама послідовність подій, звісно, не доводить, що підозра стала дзеркальною відповіддю СБУ.

Але цей епізод показав дещо не менш небезпечне: правоохоронні органи вже відкрито інтерпретували процесуальні дії одне одного не як результат незалежних розслідувань, а як удари у власній негласній війні.

Читайте також: Рік по атаці на НАБУ й САП: нуль покарань за свавілля, натомість – нагороди і просування по службі для виконавців

Щось не схоже на кіно

Автомобільні погоні, взаємні підозри та публічні звинувачення справді можуть нагадувати політичний трилер. Тільки за лаштунками ховаються наслідки, у яких уже мало чого "екранного".

Небезпека полягає не в самому факті конкуренції між правоохоронними органами, а в характері та межах слідчих дій, до яких вона може підштовхувати. Обшук у службовому кабінеті працівника правоохоронного органу та вилучення його комп'ютера, телефону чи інших носіїв інформації потенційно відкривають доступ не лише до відомостей про самого фігуранта. На таких пристроях можуть зберігатися матеріали інших кримінальних проваджень, дані про свідків, заплановані слідчі дії, дані про негласні слідчі розшукові дії, міжнародну співпрацю та інша інформація з обмеженим доступом, яка не має жодного стосунку до справи, у межах якої проводиться обшук.

Отже, йдеться вже не тільки про права конкретної людини. Під загрозою можуть опинитися таємниця досудового розслідування, безпека інших його учасників, збереження доказів і сама можливість іншого органу довести розпочату справу до результату.

Саме тому попередній судовий контроль не можна сприймати як бюрократичну перешкоду, яку за потреби можна обійти. Ще раз повернемось до ст. 233 КПК, яка встановлює загальне правило: проникнення до житла чи іншого володіння особи можливе за її добровільною згодою або на підставі ухвали слідчого судді. Виняток передбачений лише для невідкладних випадків, пов'язаних із урятуванням життя людей та майна або безпосереднім переслідуванням особи, підозрюваної у вчиненні кримінального правопорушення.

Та навіть у такому разі слідчий або прокурор зобов'язаний невідкладно звернутися до слідчого судді, який уже після проведення обшуку має перевірити, чи справді існували законні підстави діяти без попередньої ухвали.

Якщо прокурор відмовиться погодити відповідне клопотання або суд відмовить у його задоволенні, здобуті докази визнаються недопустимими, а отримана інформація підлягає знищенню у встановленому законом порядку. Це один із ключових запобіжників від свавільного втручання держави. Без нього посилання на "невідкладність" легко може перетворитися на універсальне виправдання для обходу судового контролю.

Просто уявіть: якщо для отримання доступу до матеріалів іншого правоохоронного органу достатньо провести "невідкладний" обшук у його працівника, виправдавши відсутність попередньої ухвали ризиком витоку інформації, виняток із закону перетворюється на універсальний інструмент обходу судового контролю. А це вже небезпечний крок до поліцейської держави, у якій межі втручання правоохоронців визначає не суд, а самі правоохоронці.

Та сама логіка має застосовуватися до негласних слідчих розшукових дій, які потребують дозволу слідчого судді. Людина, щодо якої проводиться прослуховування, спостереження чи інший прихований захід, не знає про втручання і не може одразу його оскаржити. Тому саме суд на етапі надання дозволу повинен ретельно перевірити обґрунтованість клопотання, необхідність обраного заходу та неможливість отримати потрібні відомості в інший спосіб.

Особлива обережність потрібна тоді, коли об'єктом таких дій є працівник іншого правоохоронного органу. Суддя має враховувати не його статус в правоохоронній вертикалі як підставу для привілеїв, а обсяг сторонньої захищеної інформації, до якої потенційно може отримати доступ інший правоохоронний орган.

Одним словом, коли правоохоронці "воюють" між собою, слідчий суддя залишається тим запобіжником, який має не дозволити цій війні вийти за межі закону.

Читайте також: Громадськість всередині НАБУ: на що впливаємо?

Пастка показників

Ще одна проблема. Гонитва за показниками – давня "хвороба" всієї правоохоронної системи. Кількість проведених обшуків, затриманих осіб (бажано одіозних), оголошених підозр і переданих до суду проваджень легко перетворити на зрозумілу статистику. Нею можна звітувати перед керівництвом, демонструвати активність суспільству та створювати враження високої результативності. Набагато складніше виміряти якість зібраних доказів, обґрунтованість процесуальних рішень і здатність справи витримати незалежну судову перевірку.

Саме тут і виникає пастка. У прагненні продемонструвати найгучніше затримання, провести найбільш масштабну операцію чи першими повідомити про підозру правоохоронці ризикують почати працювати не на кінцевий результат, а на яскраву картинку для перших шпальт в перші дні розслідування.

Та саме порушення, допущені заради миттєвого результату, згодом можуть зруйнувати справу в суді: докази визнаються недопустимими, позиція обвинувачення слабшає, а провадження, яке починалося з гучного обшуку чи затримання, може завершитися нічим.

Тому результативність правоохоронного органу має вимірюватися не кількістю силових операцій, що потрапили в заголовки, і навіть не кількістю повідомлених підозр. Значення має те, чи було розслідування проведене законно, чи витримали докази перевірку судом і чи вдалося досягти справедливого та обґрунтованого результату.

Інакше правоохоронна система починає працювати на публічний ефект, а не на правосуддя. Програють від цього всі: люди, чиї права були порушені, потерпілі, які не отримали справедливості, суспільство, яке вкотре бачить гучний початок без переконливого фіналу і сама держава, що поступово втрачає довіру до своїх інституцій як з боку власних громадян, так і міжнародних партнерів.

Ходимо по колу

Десять років минуло від конфлікту НАБУ та ГПУ у 2016-му. За цей час змінилися люди, назви органів, політичний ландшафт. Але, схоже, не змінилося головне: політичні та відомчі ігри все ще видаються за "конкуренцію" правоохоронців, а обшуки, підозри й кримінальні провадження ризикують ставати аргументами у з'ясуванні стосунків.

Та найсумніше те, що кожного разу програють не лише ті, хто опинився по різні боки боротьби. Страждають люди, бізнес, потерпілі, самі розслідування. Страждає вся правоохоронна система, яка замість того, щоб ставати сильнішою, витрачає ресурс на війни всередині себе. А разом із нею втрачається довіра та руйнується репутація України перед партнерами, які всі ці роки допомагали нам будувати незалежні й ефективні інституції. Виходить дивна річ: десять років ми сперечаємося, хто з правоохоронців сильніший, хоча значно важливіше питання: чи стає від цього сильнішою Україна?

Наталя Морозова, адвокатка, старша юристка ARIO