Search trend "день національної гвардії україни"

Як розповів командир дивізіону артилерійської розвідки окремої артилерійської бригади Національної гвардії України Віталій Литвин в етері телемарафону “Єдині новини” На сьогоднішній день російські збройні сили активно розвивають плацдарм у “трикутнику” населених пунктів Малинівка, Новооленівка та Попів Яр, що розташовані на Покровському напрямку. Про це повідомив командир дивізіону артилерійської розвідки окремої артилерійської бригади Національної гвардії України […] Тhе роst Активні бойові дії на Покровському напрямку – оновлення 5 липня 2025 fіrst арреаrеd оn Межа. Новини України..

Президент Володимир Зеленський вручив нагороду "За мужність та відвагу" 17-тій Полтавській бригаді Національної гвардії України 28 червня в День Конституції. Подробиці - у матеріалі Суспільного

Власником спаленого автомобіля виявився офіцер Національної гвардії України, Герой України, якому в той день виповнилось 25 років

У Києві військовослужбовцю, Герою України, який виявився офіцером Національної гвардії, у день народження спалили автомобіль. Підозрюваного вже затримали, ним виявився житель Криму, який переїхав на материкову частину України в 2021 році. Про це у п’ятницю, 20 червня, повідомив Офіс генерального прокурора. Як сказано в повідомленні, чоловік у 2021 році з тимчасово окупованого Криму переїхав до... Запис Офіцеру Нацгвардії в день народження спалили автомобіль у Києві спершу з'явиться на Громадське радіо.

Про це повідомили у Міністерстві культури та стратегічних комунікацій.17 червня у Національному історико-меморіальному заповіднику "Бабин Яр" відбувся поетичний вечір письменника і військовослужбовця Сергія Жадана "Мак і пам’ять". На події лунала сучасна українська поезія та твори Пауля Целана в українському перекладі. Вечір став знаком стійкості у день, що почався з трагічної ракетної атаки Росії на Україну.Подію відвідали близько 500 гостей, серед яких — віцепрем’єр-міністерка з питань європейської та євроатлантичної інтеграції Ольга Стефанішина, міністр культури та стратегічних комунікацій Микола Точицький, перший заступник міністра закордонних справ Сергій Кислиця, тимчасово повірена у справах посольства Королівства Нідерландів Есселін ван Ертен, а також дипломати з Німеччини, Австрії, Ізраїлю, Нідерландів, волонтери, студенти й шанувальники поезії."Сьогодні була жахлива ніч. Ми довго вагалися, чи варто проводити подію. І вирішили — так. Бо тут звучатимуть вірші тих, хто зумів вимовити біль. Це наша перша відкрита подія просто неба. Ми хочемо, щоб пам’ять була живою, відвертою, такою, що мотивує протистояти злу", - зазначила на початку вечора директорка Національного історико-меморіального заповідника "Бабин Яр" Роза Тапанова.Сергій Жадан читав нові вірші — про війну, втрати, силу вистояти. Прозвучали також тексти Пауля Целана, зокрема його культова "Фуга смерті"."Ця поезія не дає нам провалитись у відчай. Це спосіб триматися і дихати разом", — сказав письменник.Особливим акцентом події став виступ художника Матвія Вайсберга, автора ілюстрацій до книжки "Дорожній щоденник", створеної спільно з Жаданом. Його мурали, що стали частиною простору Бабиного Яру — "Ангел Збройних Сил України", "Зірка Давида" та "Менора"» без однієї свічки — утворили візуальне тло вечора, доповнюючи поезію мовою мистецтва.На вечорі тривав благодійний збір на підтримку бригади Національної гвардії України "Хартія". Відвідувачі заходу задонатили 500 тис. грн. 

Наступна історія про Христину з позивним Кудрява. Вона навчалася бойової роботи в американських інструкторів і служить в батальйоні, який побудований за стандартами НАТО. Успішне навчання дозволило організувати ефективну оборону Рубіжного та Бахмута. Нині служить у Національній гвардії України. Хоч і залишається у війську, але мріє про маленький виноградник і робити вино, яке назве на честь своїх побратимів та посестер. Христина з позивним Кудрява - начальниця служби технічних засобів в одному з управлінь Національної гвардії України. Долучилася до війська ще до Революції Гідності та вторгнення Росії у 2013 році. А саме у 2014 році усвідомила, що на своєму місці. До 2022 року Христина не брала участі у військових діях. Але їй вдалося отримати вищу військову освіту, звання офіцера і потрапити у бригаду гвардії наступу під назвою Рубіж, яка формувалася на стандартами НАТО. Там стала заступницею командира мінометної батареї. Христина зазначає, у Національній гвардії навчатися на офіцерів дівчатам дозволили ще у 2013 році. Це був перший набір жінок в академії. Тож у 2015 - му жінка у підпорядкуванні мала відділення з 13 дівчат. "Це був, напевно, один з таких переломних моментів сприйняття жінок на навчаннях, а в результаті і можливості обіймати командні посади. Я би дуже хотіла, щоб у війську було більше дівчат-командирок", - наголосила Христина. Розповідає про випадок, який трапився під час служби. "Я залишилася за командиром і один з курсантів, сказав, що "баба мною командувати не буде". Я тоді зробила крок в сторону і сказала, що він може взяти на себе командування і відповідальність за рішення, які ти будеш нести. Він відмовився, - каже Христина. -  Був такий певний дисонанс, бо він не хоче, щоб ним командувала жінка, але і відповідальність на теж брати не хоче. Проте пізніше, коли почалася активна фаза бойових дій, гендерні стереотипи почали відходити і стали важливі твої компетенції, біологічні якості та готовність брати на себе відповідальність". Тож за весь час перебування у війську отримала спеціалізацію військового перекладача і заступниці по роботі з особовим складом. Пізніше стала заступницею мінометної батареї. А зараз є начальницею служби технічних засобів. Це кардинальні зміни у виді діяльності.  Повномасштабне вторгнення жінка зустріла у Станиці Луганській. Розповідає, бачила збільшення військ на кордоні з Росією. А вночі 24 лютого була на бойовому чергуванні і по радіоперехопленнях дізналася, що росіяни планують артобстріл. "Я почала будити своїх побратимів, щоб їх повідомити, - пригадує жінка. - Найстрашніше і найнеочікуваніше особисто для мене було застосування російської авіації. Також були потужніші артилерійські системи. Якщо раніше противник працював на 82 мінометі, максимум на 120, то тут підтягнули системи більшого калібру. Дуже нестерпно було не усвідомлювати, де противник зупинився, а де сіра зона. Таких технічних засобів розвідки, як в нас є зараз, тоді не було і інформацію ми дізнавалися безпосередньо у командирів на місцях. Тож росіяни намагалися максимально знищити засоби зв'язку. Прицільно били по вишках зв'язку, знищували точки роздачі інтернету".Підрозділ Христини був один з ключових, який намагався налагодити взаємодію між всіма підрозділами на напрямку. У результаті сформували рубіж, який пізніше виконував завдання в Сєвєродонецьку. Командир частини очолив цей підрозділ і йому підпорядковувалися усі інші сили, які перебували на напрямку. За всю історію війни таких випадків було тільки два. Ще один під час оборони Маріуполя. "Ми навчалися на полігонах з американськими та канадськими інструкторами. І структура побудови штабу батальйону була за стандартами НАТО. У не було класичної побудови командування, а був командир і його заступники по секціях. Тобто ми ухвалювали рішення за парадигмою НАТО. І в результаті це було ефективно, - наголошує Христина. - Враховуючи, що нам дуже довгий час вдавалося утримувати рубежі в Рубіжному, ми стерли об себе величезну кількість противника, який в результаті втратив свій наступальний потенціал. Я вважаю, що це успішне командування".Протягом 2022 року Христина з побратимами не виїжджали на ротації. Адже було дуже багато роботи і не було можливості покидати передову. "Та величезна мотивація і сила, з якою мої військові виконували завдання не дозволяла опускати руки. Були моменти, коли я себе запитувала, чи роблю достатньо, - зазначає військова. - Був момент, коли по радіоперехопленнях я дізналася, що росіяни взяли у полон наших військових. І через деякий час мені повідомили, що мій дуже хороший друг потрапив у полон, який є офіцер. І серед цих радіоперехоплень було повідомлення про те, що "ахматівці" планують відрізати офіцеру голову. І в цей момент тебе розриває на шматки, тому що ти розумієш, що ти абсолютно нічого не можеш зробити. Найскладніше на війні - втрачати. Втрачати людей, яких ти знаєш, яких любиш, з якими пліч-о-пліч виконував і виконуєш завдання. Все решту нам під силу. Я кажу, що все це нас не вбиває, це все наш досвід, який робить нас кращими, сильнішими та впертішими". Христині з групою вдалося організувати ефективну роботу, яка не дозволила окупантам обійти Бахмут з флангів. "Ви пам'ятаєте фотографію з дронів, де була випалена земля снарядами? Це була дорога життя в Бахмуті, яку нам доводилося обороняти. Та кількість противника, яка була на напрямку не була еквівалентна природі речей. Вони "перли" цілодобово. Там навіть були групи розгородження, які вночі чистили стежку від трупів інших груп, які перед цим штурмували. Для того, щоб наступні штурмовики не боялися рухатися цією дорогою. Логіка і тактика противника була в тому, що не виконати завдання не можна. По перехопленнях ми почули розмову, коли вийшов старший з групи вагнерів і просить повернутися,  а вони розстріляють когось тільки одного. Бо в одного з групи зламана рука, а в другого витекли очі. І коли ти усвідомлюєш ту абсолютну відсутність військового обліку в противника, це дуже страшно". Але є у Христини й позитивні історії на фронті. Як за один бій вдалося визволити одразу два села. "Історія, яку я дуже пам'ятаю. Командир мого взводу мав важливу зустріч і в нас був дуже поганий зв'язок, - пригадує Христина.-  По радіостанції командир поставив завдання моєму командиру відштурмувати населений пункт на букву Д. І командир, який розуміє, що в нього обмеження по часу, штурмує населений пункт. А потім виявляється, що це не той населений пункт. І вони штурмують вже наступний населений пункт і просувається вперед. Я дуже переживала тоді, тому що я не брала участь у штурмі, а забезпечувала роботу бойових груп. І так вийшло, що в той день звільнили два населених пункти на букву Д". Для Христини, як для командира, найважливіше - зберегти життя та здоров'я побратимів. Але й не жаліє своїх воїнів."Я керуюся фразою свого командира бригади. Він казав, що особовий склад потрібно берегти, але не жаліти. Тобто, коли є якась вільна хвилинка, її потрібно витрачати, щоби навчитися нового і покращити роботу, що дозволить в результаті зберегти життя", - наголосила військова.Під час артилерійських обстрілів Христина  читала. І це для неї була як медитація. Крім того любили курити кальян."Я насправді згадую про це з дуже великою посмішкою, бо це було так дивно. Над тобою літають снаряди противника і ти розумієш, що маєш хвилинку для себе. Там не було ніякого освітлення, електрики, живлення і вугілля на кальяні засвічує як зірочка на небі, - розповідає Христина. - А з поезії найбільше люблю читати Іздрика. Вона, напевно, була ключовою, тому що я думала про хлопців, які потрапили в полон. Знаєте, вночі, коли ти мусиш бути дуже сконцентрованим і кожен шорох приносить якусь тривожність. І от ця поезія дуже відображає те, що нам насправді потрібно, щоб ми не були самі в цій історії. Не бійся, я поруч з тобою".Повертатися у цивільне життя Христина зараз не планує. Хоча й має мрії після нашої перемоги. "Не потрібно жити ілюзіями про швидку перемогу, тому що Росія з карти світу не зникне. Я однозначно для себе визначила, що поки у мене є сили, поки в мене є компетенції і професійні знання, я буду з своїми побратимами і посестрами в цій боротьбі. Десь в рожевих мріях, я, звісно, мрію про малесенький виноградник біля дому, де я зможу вирощувати свій виноград і робити крафтове вино. Назву його в честь своїх побратимів і посестер. Проте найближчі десятиліття однозначно, якщо не будемо в боротьбі захищати свої кордони, то будемо відбудовувати і відроджувати те все, що уже знищила Росія і ще знищить", - наголосила Христина. 

Маріуполь звільнили від російських бойовиків-загарбників 13 червня 2014-го. Участь брали спецпідрозділ МВС "Азов", підрозділи Національної гвардії України і "Дніпро-1". Протистояння із терористами тривало із 6 травня. Після проголошення терористичної ДНР у Донецьку, у квітні місто опинилося під контролем сепаратистів. Вони тероризували місцевих мешканців, захопивши приміщення міської ради та інших державних органів. На даху вивісили прапор терористичної організації. У місті панував хаос, стрілянина, безкінечні мітинги за приєднання до Росії. Центр міста був перекритий барикадами, містом ходили невідомі озброєні люди. За день до звільнення Маріуполя з міста втекла банда "Чечена" - одного з лідерів терористів. Він отримав інформацію про майбутній штурм і не попередив інших терористів. Вранці 13 червня почався штурм. Позиції терористів обстріляли із ЗУ-23. У бій вступили штурмові групи "Азова". Їхньою ціллю було взяти під контроль банк на вулиці Грецькій там знаходилась штаб-квартира терористів. Під час зачистки міста, ліквідували ключові опорні точки бойовиків. Знищили техніку та відновили контроль над усіма захопленими адмінбудівлями. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Терористи захопили Донецьк Після зачистки міста озброєні сутички не припинилися. Наступного дня на "Пост-мосту" терористи з засідки обстріляли колону прикордонників, п'ятеро тоді загинули. Бойовики продовжували обстріл околиць міста. Уперше урочисто День звільнення Маріуполя від проросійських терористів було відзначено на державному рівні 13 червня 2016 року, на другу річницю звільнення міста. Зараз Маріуполь знову знаходиться в окупації. Російські війська повністю захопили місто 21 травня 2022 року, згідно з інформацією від Генерального штабу ЗСУ. Бої за Маріуполь тривали з 24 лютого до 18 травня 2022 року. 1 березня місто було повністю оточене. 14 березня російська армія штурмувала морський порт. 20 травня здалися останні українські війська на Азовсталі. Показали фото і відео звільнення Маріуполя 13 червня 2014 року. Місто завжди було ласим шматком для Кремля, адже мало стратегічне значення. Маріуполь - це портове місто. Тут було металургійні комбінати і найбільше в Україні машинобудівне підприємство - Азовмаш. Їхня продукція становила значну частину експорту України.

The "Come Back Alive" Foundation is close to the Ukrainian military. The front line of the Russian-Ukrainian war is not only the front. It is where the war for Ukraine is going on. In hospitals, in warehouses, landfills, in mass media, in offices. We supply and repair equipment, train soldiers and officers, help transform the Armed Forces, provide first-hand accounts of war and stem the flow of propaganda and disinformation. Provides the Ukrainian army with the most important tactical advantage.

Про це пишуть ВВС, СNN та АР Протести в США, спричинені міграційними рейдами Міграційної та митної правоохоронної служби, тривають. Четвертий день акцій, що відбулися в понеділок, пройшов значно спокійніше в порівнянні з попередніми днями, згідно з інформацією американських ЗМІ. Вечірні протести в Лос-Анджелесі, за даними ВВС, здебільшого вщухли, а демонстранти розійшлися до 23:00 за місцевим […] Тhе роst Протести в США через міграційні рейди: мобілізація Національної гвардії та морської піхоти fіrst арреаrеd оn Межа. Новини України..

Як пише агенція новин АР Nеws Президент США Дональд Трамп ухвалив рішення про розгортання 2000 військовослужбовців Національної гвардії для контролю над протестами, які тривають у Лос-Анджелесі. Ці протести, що виникли через дії федеральних імміграційних органів, тривають вже другий день. Відповідна інформація була опублікована на офіційному сайті Білого дому. Перші акції протесту розпочалися ввечері 6 червня, […] Тhе роst Трамп розгортає Національну гвардію через протести в Лос-Анджелесі fіrst арреаrеd оn Межа. Новини України..

У огляді Еспресо читайте, що відомо про славетного захисника і командира армійського корпусуДитинство і юні роки Дениса Прокопенка з позивним РедісНародився Прокопенко за два місяці до проголошення Україною незалежності – 27 червня 1991 року. У 2008 році закінчив київську гімназію. З дитинства займався спортом –  футболом та єдиноборствами. До початку російсько-української війни був активним вболівальником та ультрас київського футбольного клубу "Динамо". Саме на секторі стадіону отримав прізвисько Редіс, що стало його бойовим позивним.Денис Прокопенко є нащадком етнічних карелів. Його прадід брав участь у радянсько-фінській Зимовій війні (1939-1940). Після бою з більшовиками він був визнаний зниклим безвісти. До слова, на знак пам’яті про свого прадіда Редіс носить шеврон із зображенням етнічного прапора Карельської республіки."У мого діда була така жахлива ненависть до комунізму, до більшовизму, до Совка... і, уявляєш, втратити свою родину? Тобто всі його брати загинули, рідня. Я не знаю, чи їх убили або кудись забрали в полон.Вийшло так, що я ріс у діда. Він мене виховував, і до 7 років я зростав там, потім переїхав до батьків, почав ходити до школи. Але дід завжди для мене був авторитетом, і я підтримував його ідеї. Я не можу сказати, що він мені їх нав'язав, він просто багато розповідав, і я свідомо розділяв його погляди. Для мене це кровна помста. У мене була мрія воювати проти росіян, і я не міг цим шансом не скористатись", — розповідав в інтерв'ю для полкової газети Денис Прокопенко.Коли Денису було 8 років, його батько загинув. Тоді дідусь виховував його та багато розповідав про їхню сімейну історію і боротьбу прадіда. Вищу освіту здобув у Київському національному лінгвістичному університеті за спеціальністю "Викладач англійської мови". За здобутим фахом не працював, бо одразу по закінченню університету у віці 23 років (а це був 2014 рік) пішов добровольцем до лав батальйону "Азов".У 2020 вступив до Національного університету оборони України (командно-штабний інститут застосування військ) за спеціалізацією "Бойове застосування та управління діями військових частин механізованих і танкових військ".Особисте життя і знайомство з дружиноюУ 2015 році у соцмережах познайомився зі своєю майбутньою дружиною Катериною, яка тоді волонтерила на потреби АТО. У 2019 році вони одружилися. Вона  – ілюстраторка та громадська активістка. Навесні 2022 року під час оборони Маріуполя, разом з іншими рідними військовослужбовців ОЗСП "Азов", Катерина доклала зусиль для збереження життів особового складу маріупольського гарнізону та свого чоловіка зокрема. Після виходу захисників у полон Катерина Прокопенко заснувала та керує громадською організацією "Асоціація родин захисників Азовсталі", займається правозахисною діяльністю, очолює кампанію для визволення оборонців Маріуполя з полону.Бойові дії 11 липня 2014 року Денис Прокопенко розпочав службу в батальйоні "Азов" і брав участь у всіх бойових операціях літньої кампанії підрозділу: бої за Мар’їнку, Іловайськ, Широкине. Був гранатометником.Під час Павлопіль-Широкинської у 2015 році операції Редіс командував 1-ю ротою. В 2017 році Денис Прокопенко став командиром ОЗСП "Азов". Він вважається наймолодшим командиром в історії Національної гвардії та Збройних сил України. На той момент йому було всього 26 років.Денис Прокопенко завжди акцентував увагу на навчанні особового складу підрозділу, а будь-яке навчання розпочиналося з опанування та повторення сучасних протоколів надання домедичної допомоги. Під час оборони Маріуполя ці знання врятували багато життів. Що найбільше виокремлюють з його  заслуг – перетворенні "Азову" з добровольчого підрозділу в професійне бойове з’єднання за лекалами сучасних військових стандартів."Кожен боєць готовий покласти життя за "Редіса", адже той своєю чергою готовий зробити те саме за кожного "азовця", – казав про нього Богдан Тавр Кротевич."Жодну людину в житті я не поважаю так сильно як нашого командира "Редіса". Це історична постать. Він пройшов шлях від звичайного гранатометника до військового командира і Героя України. Він розбирається у багатьох сферах, це суперталановитий менеджер і авторитет", – розповів бойовий медик бригади "Азов" Сергій "Джедай"."Якщо ви хочете уявити, що за людина Денис Прокопенко, уявіть собі педанта, внутрішньо добре організованого, дисциплінованого, який ніколи не дає собі поблажок і не відпочиває навіть у вихідні", – казав Андрій Білецький про Редіса.Символ спротиву – Денис Прокопенко"Підлеглі звертаються до нього просто "Друже Редіс" (з наголосом на перший склад). Ще бувши на посаді ротного, Денис виклав своє ставлення до війни з путінським рашизмом так: "Я вважаю, що ми досить міцні, щоб кров’ю і потом відвойовувати нашу землю, а не йти на якісь подачки від Росії. Нам не потрібна як подарунок земля, що і так належить нам. Це неправильно. Ми повинні відстоювати свою землю і не маємо права віддавати Донбас в жодному разі…", – писали на сайті Армія. іnfоrm.У серпні 2019 року на столичному Хрещатику капітан Прокопенко отримав із рук новообраного президента України Володимира Зеленського орден Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.Це нагородження мало не перетворилося на скандал. На урочистому параді Прокопенко не виконав військове привітання. Цей жест був сприйнятий як демарш перед Зеленським. Водночас у ОЗСП НГУ "Азов" прокоментували, що віддавати військове вітання, за Статутом Збройних сил України, належить лише військовому керівництву. "Стройовий статут зобов’язує віддавати честь іншому військовослужбовцю, але не цивільним особам. Тому військовослужбовці "Азову" не віддавали честь президентові Петру Порошенку  під час його візиту на позиції "Азову" на фронті, і немає законних підстав віддавати честь іншим цивільним керівникам".Оборона МаріуполяНапередодні Російського вторгнення в Україну – в грудні 2021 року Денис Прокопенко застерігав про можливий напад на столицю України для примушення до капітуляції та прийняття російських умов.Згодом вище військове керівництво ставило перед командуванням гарнізону Маріуполь завдання протриматися 2 тижні для того, щоб виграти час, відтягнувши на себе сили противника, отримати зброю від союзників і мобілізувати резерв. "Азов" у надскладних умовах протримав оборону міста 86 днів.24 лютого 2022 року під командуванням Дениса Прокопенка "Азов" зайняв оборону Маріуполя і прилеглих сіл. Силами розвідки та снайперської групи полку були здійснені диверсійні спецоперації в тилу противника для уповільнення оточення Маріуполя. Також під прикриттям азовців у місто був доставлений останній боєкомплект для ведення артилерійського вогню.За умов управлінського хаосу в місті Денис Прокопенко з першого дня взяв на себе відповідальність і командування обороною півмільйонного Маріуполя. Брав участь у плануванні та здійсненні повітряно-десантних спецоперацій ГУР, під час яких в оточений ворогом Маріуполь вертольотами доправляли людей та боєприпаси, а також евакуйовували поранених бійців.19 березня 2022 року президент України Володимир Зеленський надав Денису Прокопенку звання Героя України як командиру підрозділу.16 травня Денис Прокопенко повідомив про наказ вищого військового керівництва про збереження життя та здоров’я Маріупольського гарнізону та припинення оборони міста на 86 день від початку оборони Маріуполя й 82 день повного оточення міста. Усі бійці здали зброю своїм офіцерам. Перед виходом віддавали зброю командиру, він тиснув їм руку, дякував за службу, перепрошував за те, що не перемогли, і тоді тільки бійці йшли до росіян у полон.20 травня командування Маріупольського гарнізону на чолі з Денисом Прокопенко покинули "Азовсталь" в одній з останніх груп."Оборона Маріуполя врятувала Україну. Ціною цього порятунку стали життя наших бійців, котрі загинули у міських боях та в результаті теракту в Оленівці, і свобода сотень наших побратимів, які знаходяться у російському полоні", – заявив згодом "Редіс". Полон та поверненняРедіс разом з іншими азовцями потрапив у полон, де провів 123 дні. За спогадами пресофіцера "Азову" Валерії "Нави" Суботіної, яка теж потрапила тоді у полон, вона лише один раз перетнулась із Прокопенком у російській в'язниці і навіть там він привітався з азовцями "Слава Україні".Був звільнений з полону 21 вересня разом з іншими 214 військовими.  Після повернення в Україну практично одразу заявив, що знову стане до виконання військового обов'язку.Денис Прокопенко зустрівся з особовим складом бригади "Азов" і заявив: "Перебуваючи у полоні я сказав, що для мене ця війна не закінчиться, доки ми не повернемо з полону нашого останнього бійця та не відновимо кордони України на стан 1991 року. Я – солдат. Мене не цікавлять ніякі інші напрямки діяльності, крім військової справи. Моє серце, моя душа, моє тіло належать Азову".Денис Прокопенко зустрівся з особовим складом бригади "Азов" і заявив: "Перебуваючи у полоні я сказав, що для мене ця війна не закінчиться, доки ми не повернемо з полону нашого останнього бійця та не відновимо кордони України на стан 1991 року. Я – солдат. Мене не цікавлять ніякі інші напрямки діяльності, крім військової справи. Моє серце, моя душа, моє тіло належать Азову".Прокопенко проходив реабілітацію, а вже в серпні 2023 року взяв участь у тактичних навчаннях, під час яких особовий склад відпрацьовував управління підрозділами в бою та організацію наступальних і оборонних дій.23 серпня того року Редіс вже був на передовій. З серпня бригада "Азов" під його керівництвом розпочала виконання бойових завдань на Лиманському напрямку.Впродовж 2024 року 12-та бригада "Азов" під командуванням Прокопенка вела активні бойові дії зокрема в районі Серебрянського лісництва. Згодом підрозділ був терміново передислокований до Торецька, де виконував завдання на ділянці прориву.Напередодні нового 2025 року Редіс застеріг українців від надмірного оптимізму щодо швидкого завершення війни в 2025 році, наголосивши, що такі очікування можуть послабити обороноздатність країни, – писала Новинарня.Також на своїй сторінці у соцмережі він писав, що війна потребує великих змін і закликав змінювати систему управління військами."Коротко про плюси у створенні дивізій/армійських корпусів у веденні повномасштабної війни проти сильного противника, який має значну перевагу у кількості особового складу, техніки, озброєння та боєприпасів, та про подальший перехід до стратегічної оборони з мізерною претензією на проведення контрнаступальних дій (операцій) на оперативно-тактичному рівні: єдність командування. Командир дивізії/армійського корпусу, які варто створювати на фундаментах боєздатних бригад за рахунок скорочення мертвонароджених організмів, які втратили свою боєздатність.Ініціатива. Більш впевнено, не втрачаючи ініціативи та ситуативної обізнаності, керувати штатними підрозділами на лінії бойового зіткнення, без приданих сил, маючи все своє, крім авіації.Простота. Покращення процесу управління військами та стійкості оборони.Економія зусиль. Стійке управління військами дасть змогу збільшувати операційні зони та смуги оборони на лінії бойового зіткнення (навіть на ділянках прориву)І найголовніше — зменшення ручного управління на тактичному рівні, в свою чергу дасть змогу генералітету займатися питаннями стратегічного планування, (бо це їх обовʼязки) та більш пріоритетними задачами, такими як стратегічна оборона, до якої входить комплекс досі не розпочатих заходів", – пояснював Денис Прокопенко.Очолив 1-й корпус НГУ "Азов", створений у 2025 році. Раніше виступав за перехід до нової структури війська – з дивізіями та корпусами.  "Пропоную розглянути одну з переваг, яку противник якісно використовує з самого початку повномасштабного вторгнення дотепер. Одна з них полягає далеко не у плануванні та застосуванні військ, оскільки не вважаю тактику РФ яскравою з погляду оперативного мистецтва (з таким людським ресурсом та ВПК можна воювати набагато ефективніше), вона має виключно організаційний характер, а саме у концепції формування, забезпечення, підготовки та управління підрозділами оперативно-тактичного та оперативно-стратегічного рівнів, що дозволяє командуванню ворожих дивізій та армій готувати та надалі керувати своїми штатними підрозділами в бою більш ефективно та впевнено, ніж нашим командирам ОТУ, ТГР та бригад. Бо сьогодні важко знайти на фронті бригаду, яка не воює приданими підрозділами у вигляді рот та батальйонів".ВизнанняУ жовтні 2022 року увійшов до списку 25 найвпливовіших українських військових від українського друкованого щотижневого суспільно-політичного журналу НВ.У листопаді 2023 увійшов до списку лідерів України УП-100.Отримав звання "Герой України" з врученням ордена "Золота Зірка", за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі.Орден Богдана Хмельницького ІІІ ступеня  – за особистий вагомий внесок у зміцнення обороноздатності Української держави, мужність, виявлену під час бойових дій, зразкове виконання службових обов'язків та високий професіоналізм.Медаль "За військову службу Україні"  – за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України.

Повітряні атакиЗа останні три дні Росія здійснила три комбіновані атаки по Україні з використанням ракет різних типів - балістичних і крилатих, а також дронів-камікадзе типу "шахед" та аналогічних безпілотників. Усе це є засобом терору з метою вплинути на стійкість нашого населення та завдати шкоди економіці України.Водночас Україна також здійснює глибокі удари по російських оборонних підприємствах. Сьогодні, 26 травня, були зафіксовані удари по підприємству в Татарстані, зокрема по заводу в Єлабузі, де виготовляють іранські версії "шахедів".Ворог удосконалює "шахеди"Окремо варто згадати кілька нових деталей про "шахеди", які випливають зі статистики та публікацій у міжнародних ЗМІ, зокрема у виданні Тhе Есоnоmіst. За статистикою, фіксується зростання кількості "шахедів" і хибних цілей, які ворог використовує. Я пам'ятаю, що рекорд кількості запущених дронів був зафіксований у лютому, коли їх було 276.Але останні два дні принесли нові максимальні показники. У ніч із суботи на неділю, 25 травня, по Україні було випущено 298 "шахедів" та інших дронів. У нічній комбінованій атаці, що відбулася саме сьогодні, 26 травня, було зафіксовано 355 ударних дронів типу "шахед", з яких 288 було збито. Це свідчить про зростання кількості атак та вдосконалення самих "шахедів".Видання Тhе Есоnоmіst також повідомило про використання Теlеgrаm каналів-ботів для наведення або коригування маршруту цих дронів. Однак це дещо перебільшене трактування. Головне управління розвідки ще в лютому повідомляло про наявність у сучасних "шахедах" нового модуля, який дозволяє дрону отримувати координати за допомогою одноразових Теlеgrаm-ботів, тобто передавати інформацію про своє місцеперебування. Але це не означає, що "шахеди" керуються через Теlеgrаm або що вони стали несприйнятливими до засобів радіоелектронної боротьби (РЕБ). Їх усе ще можна і треба пригнічувати.Проте противник справді вдосконалює ці системи, і наше завдання - знайти ефективні та економічно доцільні способи боротьби з ними. Серед таких рішень - розвиток засобів РЕБ, а також застосування українських дронів ППО, які вже успішно збивають "шахеди". Є відео, як наші дрони збивають "шахеди", тож питання лише в масштабуванні технології.Ситуація на лінії фронту - Куп'янський напрямокДалі говоритимемо про ситуацію на лінії фронту, де противник також прагне виснажити наші сили, а ми, своєю чергою, завдаємо ударів у відповідь.Андрій Коваль, командир батальйону безпілотних систем бригади "Буревій" Національної гвардії України, зазначив, що ворог не припиняє спроб зайняти позиції. Сьогодні, на щастя, без активних штурмових дій, якщо порівнювати з минулим тижнем, коли відбувалося до 10 штурмів на день. Всі вони здійснювалися переважно малими піхотними групами з використанням мотоциклів, квадроциклів, але без залучення важкої техніки. Ці ворожі штурми відбиваються за допомогою дронів, артилерії та інших засобів.За словами командира батальйону, наразі ворог активніше почав використовувати мотоцикли. По них складніше влучити як з FРV-дронів, так і з артилерії, бо вони більш маневрові, здатні швидко змінювати напрямок і розвивати швидкість. Через це противник широко їх застосовує. Також активно діють малі групи. Зараз "зеленка" - багато листя, що ускладнює виявлення цих малих груп. Проте використання дронів із тепловізійними камерами дозволяє успішно виявляти такі групи. Завдяки цьому всі штурми відбиваються, і загарбнику не вдається зайняти наші позиції.Андрій Коваль також пояснив, що таке kіll zоnе. Це зона, в якій ворог уражається всіма можливими засобами: скидання боєприпасів з дронів типу Маvіс, FРV, великих ударних дронів, які називають "Баба Яга", а також з артилерії - все це спроможність бригади знищувати окупантів на певній ділянці фронту та на визначеній відстані. Умовно кажучи, українські захисники можуть уражати ворожі цілі на глибину до 15–20 км. Якщо технології та кількість дронів дозволяє, то можна розширювати kіll zоnе, знищуючи російських вояків ще на підступах. Це - дуже ефективний метод: під час штурму в повітря підіймається багато різних засобів ураження, і ворог знищується всіма доступними способами.Командир батальйону безпілотних систем бригади "Буревій" зауважив, що противник має перевагу в кількості, але ми переважаємо в якості. Тобто, умовно кажучи, ворог запускає велику кількість дронів, але більшість з них не долітає до цілі. Вони перехоплюються радіоелектронною боротьбою або можуть бути збиті засобами ППО та іншими методами, щоб не допустити виявлення наших позицій. З нашого боку потрібно постійно покращувати якість дронів і динамічно змінювати частоти управління, щоб протидіяти засобам РЕБ противника, аби наші апарати успішно долітали до цілей.Щодо ефективності, то, за оцінками командира, приблизно 30–40% українських дронів досягають цілі, тоді як у противника цей показник становить лише близько 10–15%. Це пов'язано з тим, що в них працює багато екіпажів різних підрозділів, які можуть масово атакувати з різних напрямків.Офіцер додав, що пріоритетне завдання – знищення ворожих пілотів. Кожного дня плануються такі операції й кожного дня це виконується. Але так само своїх операторів потрібно убезпечувати, а це і якісне маскування, і пересування тільки в погані погодні умови. Наші позиції захищаються засобами РЕБ та помповими рушницями, які знищують дрони різного типу. У оператора на позиції є дрони декількох типів на різні дистанції та підйомну вагу.Нагадаю, що бригада "Буревій" НГУ тримає оборону на Куп'янському напрямку. Знаємо, що там ворог певний час докладав зусиль для розширення плацдарму на західному березі річки Оскіл. Частково цей плацдарм створений, але противник не може далі просуватися, адже через річку неможливо забезпечити перекидання насамперед артилерії.Таким чином робота наших бригад скерована на знищення живої сили противника, яка зараз намагається перекочуватися через річку зі значними втратами. На сьогодні інтенсивність дій російських вояків на цьому напрямку зменшилася. Головний наголос ворог якраз робить на концентрації зусиль біля Покровська та частково в зоні Сумської області.Лиманський напрямокЩе є одна не менш важлива ділянка фронту – Лиманський напрямок, який слід розглядати в контексті зусиль противника у спробі просуватися до Слов'янсько-Краматорської агломерації. Це один з напрямків, де ворог так само намагається тиснути на нашу лінію оборони.Максим Білоусов, начальник відділення комунікацій 60-ї окремої механізованої бригади, розповів, що ситуація на Лиманському напрямку є стабільно складною вже 6-7 місяців. Ворог активно почав штурмувати українські позиції ще на початку минулої осені, що і продовжує зараз робити. Більш-менш працює і постійно застосовується ворожа тактика пересування малими групами. Окупанти майже не використовують техніку, тому що вона живе мало в зоні відповідальності 60-ї ОМБр. Крім того, загарбник активно застосовує РСЗВ, КАБи, FРV-дрони та скиди з Маvіс.Тобто російські війська застосовують все, що мають у своєму арсеналі.Військовослужбовець зауважив, що постійно працює наша аеророзвідка, відповідно, є розуміння про пересування ворога, а також йде перехоплення ворожих радіосигналів. Основною вимогою для українських захисників є маскування позицій, щоб противник не міг їх знайти або йому було б складно це зробити, щоб здійснити атаку. Коли війна стала майже на 90% дроновою, то важливо, щоб з неба не були видимі з ворожих дронів наші позиції. Крім того, велике значення мають і засоби РЕБ, щоб знешкодити дію ворожих дронів. Раніше були актуальні спостережні пункти, але через значну активність дронів такі пункти стали досить небезпечними. Аеророзвідка дозволяє занурюватися під землю, а російська піхота, підходячи впритул до наших позицій, не помічає наших спостережних пунктів, відповідно, знищується. Після цього необхідно змінювати локацію, бо противник дронами теж міг зафіксувати місце.Білоусов розказав, що вороги постійно намагаються вигадати щось нове. На перший погляд, навіть якісь нелогічні ідеї вони все одно випробовують. Це стосуються, коли противник робить спроби штурмів на мотоциклах або активно використовує антидронові плащі. Десь місяць тому із розмови з військовополоненим стало відомо, що в окупантів був створений загін так званих квадроберів, які пересувалися по пластунські, жодного разу не піднімаючись. А на одному з відео роботи наших дронів якраз була група чорних прямокутників, які повільно рухалися. Звісно, вони всі були знищені, адже в природі не існує таких правильних геометричних фігур, відповідно, це створено людиною. Наші оператори дронів бачать такі речі та ліквідовують ворогів, що використовують таку тактику. Також працює і дистанційне мінування, на якому загарбник неодноразово підривався. Така інновація допомагає зберегти життя наших саперів.

У неділю, 25 травня, відбувся третій завершальний етап обміну полоненими у форматі 1000 на 1000. В його межах Україна повернула з російської неволі 303 військовослужбовців. Про це повідомив президент України Володимир Зеленський. «Сьогодні повертаються воїни нашої армії, Національної гвардії, Державної прикордонної служби та Державної спеціальної служби транспорту», — написав він. Третій етап обміну 1000 на... Запис Третій день обміну 1000 на 1000: в Україну повернули ще 303 військовослужбовців спершу з'явиться на Громадське радіо.

24 травня, у другий день масштабного обміну полоненими за формулою "тисяча на тисячу" вдалося повернутися 307 українців. Про це повідомив президент України Володимир Зеленський, пише Рубрика. Як зауважив Глава держави, з російської неволі повернулися, зокрема, воїни: Десантно-штурмових військ, Сил безпілотних систем, Військово-Морських Сил, Сил територіальної оборони, Державної прикордонної служби, Національної гвардії України. "Ще 307 українських захисників удома. […] Тhе роst Великий обмін полоненими: додому повернулися ще 307 українців арреаrеd fіrst оn Рубрика.

В Україну вдалося повернути ще 307 захисників. Сьогодні другий день обміну у форматі 1000 на 1000, про який вдалося домовитись у Туреччині. Про це повідомив президент Володимир Зеленський. "Тільки за ці два дні вже повернули 697 людей. Завтра очікуємо продовження", - написав він. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Україна обміняла полонених: РФ отримала соратника Медведчука Серед тих, хто повернувся сьогодні, воїни нашої армії, Державної прикордонної служби, Національної гвардії України. "Дякую всім, хто залучений до процесу обміну, хто цілодобово працює. Наша мета - повернути кожного й кожну з російської неволі. Продовжуємо нашу взаємодію з партнерами, щоб це стало можливим", - висловився президент. В Україну повернули 390 полонених. Це перша частина обміну з Росією за формулою 1000 на 1000.

Його вірші читають під обстрілами, його пісні звучать у бомбосховищах. Він міг обрати будь-яке місто світу, але вирішив залишитися в рідному Харкові.Служить у Збройних силах і волонтерить, та між тим влаштовує зустрічі з читачами і концерти в Україні та за кордоном. Сьогодні ми говоримо з письменником, перекладачем, музикантом, волонтером, військовим Сергієм Жаданом. Сергій Жадан - український письменник, музикант, волонтер, військовослужбовець. Народився в місті Старобільськ на Луганщині. Його батько працював водієм і був членом комуністичної партії, хоча й не мав відданої прихильності до комунізму.Сам Сергій навчався у початкових класах українською мовою, а в старших перейшов до російськомовної гімназії у Старобільську. У 1991 вступив до Харківського Національного педагогічного університету імені Григорія Сковороди на українсько-німецьку філологію. У 1997 році Жадана обрали віце-президентом Асоціації українських письменників.Від 2000 по 2004 рік працював викладачем кафедри української та світової літератури в Харківському національному педагогічному університеті, але звільнився через політичну ситуацію і бажання зайнятися літературною та громадською діяльністю. Автор романів "Депеш Мод", "Ворошиловград", поетичних збірок "Цитатник", "Ефіопія" та інших. Зараз його твори одержали численні національні та міжнародні нагороди, були перекладені 13-ма мовами.Під час Помаранчевої революції 2004 року Жадан був комендантом наметового містечка у Харкові. Він також активно брав участь у подіях Революції гідності і дістав травми під час захисту Харківської ОДА 1 березня 2014 року. У 2000 році у Харкові заснували рок-гурт "Собаки в космосі", який виконував пісні на вірші Сергія Жадана.Від 2008 музиканти виступають під назвою "Жадан і собаки", а у 2017 письменник став фронтменом гурту "Лінія Маннергейма". Активно допомагає фронту як волонтер, а у 2024 році вступив до лав ЗСУ. Отже, вітаю вас, пане Сергію, у нас в гостях. Рада бачити. І перше моє запитання, воно пов'язане з одним рядком вашої біографії. У вас скоро буде річниця, як ви у війську. Так, скоро.І що? І як враження? Тімоті Снайдер, американський історик, сказав, що Жадан має бути не з гвинтівкою, а з Нобелівкою. Ну, я не з гвинтівкою, насправді-то, але і без Нобелівки. А Тімоті дуже вдячний за слова підтримки, але мені здається, всі українці не мали би зараз бути з гвинтівками, з автоматами в окопах, а мали би займатися своєю країною. Але в нас війна і відповідно, мені здається, що мобілізуватися - це справа честі і обов'язку.Ми з друзями, частина нашої команди "Жадан і собаки" мобілізувалися минулого року. Несемо службу в 13-й бригаді Національної гвардії України "Хартія". Зараз це корпус, ми розрослися, тому роботи дуже багато. Я не на бойовій посаді, одразу випереджаючи хейтерів, які будуть говорити, чому я в студії, а не в окопі. Я не на бойовій посаді, я комунікаційник, несу службу в С9, секція цивільно-військового комунікування. Власне, я роблю свою роботу.Сергій Жадан, Фото: fасеbооk/sеrhіy.zhаdаn Ви згадали хейтерів, але хейтери раніше казали, чому Жадан не у війську. Тепер Жадан у війську і все одно будуть щось говорити.Ну, хай, то їхня така робота.Це весь час одні і ті самі люди? Слухай, це ж дуже часто не ті люди, це боти. Але я не знаю, хто це, насправді. Воно впливає на вас, цей хейт? Та ні. Бачите ж, от несу службу далі.Як це змінило ваше життя?Ну, ти вже собі не належиш великою мірою, тому що так чи інакше, ти належиш Національній гвардії. Все-таки контракт є контракт. і навіть попри те, що я зараз дійсно не в окопі, все одно мій командир знає, що я зараз у вас в студії. То, ну, це служба. А поїздки за кордон? Їх немає, поїздок за кордон. Я в останнє за кордоном був два роки тому, здається. Але ви, коли їздили за кордон, ви там говорили від імені України.Ну, зараз, я думаю, є кому говорити. У нас велика кількість митців, які можуть виїжджати, зокрема жінок поеток, акторок, співачок. Я думаю, вони можуть це зараз робити не менш переконливо і не менш успішно, ніж би це робили митці-чоловіки. Вони це робили і раніше, та і зараз хай роблять. Але вас кличуть за кордон? Так, постійно. І що, ви відмовляєтесь? Ну, зараз я на службі, я зараз і не поїду.Ну то чекайте, таке буває, що виїжджають.Послухайте, я не служу ще року, в мене дуже багато роботи тут. Справді багато роботи, я не кокетую, і служба забирає фактично весь час зараз. Ми поговоримо ще про цю вашу роботу, але я все-таки повернуся знову до вашого волонтерства. Наскільки зменшилися, чи можна так сказати, обороти волонтерські обороти Сергія Жадана, як він пішов у військо? Чесно, вони збільшились. У мене тепер є можливість, як у військовослужбовця, як у представника бригади "Хартія" звертатися напряму до представників великого бізнесу, громад територіальних, до міських голів, до голів обласних військових адміністрацій. Тому що я тепер представляю не просто себе як громадянина, я представляю свою бригаду, свій підрозділ, свій корпус і, відповідно, це зовсім інший рівень співпраці, зовсім інший рівень взаємодії і, повірте мені, це зовсім інші суми.Тому що я зараз забезпечую не просто свій фонд, який потім розподіляє кошти, як це було до минулого травня, а зараз я забезпечую свою бригаду і, відповідно, це зовсім інша механіка співробітництва. І це зовсім інша цифра, насправді. Я думаю, це, знову ж таки, якщо ми знову згадуємо про хейтерів, бо багато людей не розуміють, як це відбувається. Вони думають, що волонтерство - це закупівля там якогось шолома чи бронежилету. Це теж дуже важливо, це дуже потрібно і таке волонтерство далі є.Люди забезпечують своїх рідних, близьких, але в основному зараз волонтерська діяльність трансформувалася, і вона діє і здійснюється або через великі фонди, такі як "Повернись живим" або фонд Сергія Притули, з яким ми активно працюємо, і з Тарасом Чмутом активно працюємо. Або ж підрозділи, бригади, які мають комунікаційну службу, мають проєкти, от як наша бригада, наприклад. Вони працюють напряму із представниками бізнесу, з представниками міської місцевої влади. Це сьогодні так працює. Фото: fасеbооk/sеrhіy.zhаdаnЧи ви рахували, скільки грошей ви, як волонтер, і зараз вже як військовий зібрали? Ні, я не рахував. Ну, це дуже важко. Тому що іноді от передають тобі коробку турнікетів. Ти їх не купував, але саме через тебе їх передали бригаді. То і відповідно, як це рахувати? Ну, насправді, це не так важливо. Головне, щоби бригада була забезпечена, щоби бійці були убезпечені, щоби у всіх все було, аби не було потреб у якихось елементарних речах, щоб була зброя, щоб було спорядження, щоб було харчування, щоб було медичне забезпечення, ну і так далі. Це все велика машина, яка потребує величезних, колосальних коштів, ресурсів. Ну, але якщо це приносить результат, якщо бригада виконує свою роботу, і якщо при цьому мінімальні втрати, то значить ми свій хліб їмо недаремно.А з-за кордону ще допомагають? Так, постійно.Це ваші прихильники? Ну, це по-різному буває. Часто це особисті зв'язки, та ті люди, які допомагали раніше, і зараз теж допомагають. Оскільки я в "Хартії", то вони допомагають безпосередньо їй. Вони знають, де буде та машина, яку вони передадуть, де буде той РЕБ, який вони передадуть, де буде ще щось. Це вчора викладав пост, де розповів, що ми звернулися до організації в Німеччині, попросили їх купити кілька РЕБів.Вони передали кошти, ми замовили харківським виробникам, вони виготовили ці РЕБи, ми їх передали на наш підрозділ. Тобто якась така співпраця. Сергій Жадан і Валерій Залужний, Фото: fасеbооk/sеrhіy.zhаdаn"Хартія" займає зараз все місце у вашому серці? Ну, все місце у моєму житті, в моїй голові. Слухайте, це вже не робота, це дійсно частина життя. Тому що одна річ, коли ти допомагаєш підрозділу, знаходячись ззовні, а ми з друзями "Хартію" підтримували від моменту її створення. Я, власне, і назву "Хартія" вигадав.Інша річ, коли ти знаходишся всередині, ти вже особисто знаєш сотні бійців, сотні сержантів, десятки офіцерів, коли ти з ними проходив БЗВП, коли ти з ними був на полігонах, коли їздиш постійно в розташування, бачиш, де вони несуть службу, де вони воюють, то, відповідно, це зовсім інший рівень включеності і зовсім інший рівень якоїсь відповідальності. Тому що це вже дійсно як велика родина. Ми багато, знову ж таки, як комунікаційники працюємо і підтримуємо нашу патронатну службу.Це служба, яка займається нашими пораненими хлопцями, дівчатами, родинами поранених та загиблих. І, відповідно, це теж про пам'ять, про повагу, про взаємозв'язок. Це про те, що бригади - це не просто 5 тисяч людей, ситуативно об'єднаних контрактами чи мобілізацією. Це про те, що ми справді намагаємося створити середовище однодумців, людей, які можуть один на одного спертися, один одному допомогти. Відповідно, ми намагаємося так і працювати. А ваші побратими, чи від них ви коли-небудь чули, або десь може там за спиною чули, мовляв "о, вояка, а гвинтівка ж в руках не тримає, з нами в окопі не сидить"?Ну в очі не говорили, можливо так і думають, я не знаю. Я чув інше, наприклад, мені нещодавно один із комбатів сказав, що багато іноземців, які йдуть в "Хартію", йдуть тому, що знають про неї саме із медійного поля.Тому що "Хартія" на слуху, тому що "Хартія" присутня, про "Хартію" багато говорять, і відповідно для них був якийсь рекламний подразник. Вони на нього зреагували, прийшли в бригаду і не шкодують. Я знаю, що в "Хартії" дуже багато уваги приділяють тому, щоб з бійцями говорити про історію. Я підозрюю, що є частина глядачів, які скажуть: "Як знання історії нам допоможе перемогти у війні чи вбити росіян, які прийшли до нас?" Ну, напряму, мабуть, ніяк. А опосередковано, безперечно, допомагає."Хартія" намагається створювати середовище людей, які постійно займаються самоосвітою, які виявляють свої лідерські якості, тому що, от ми коли говоримо про натівські стандарти, багато хто думає, що це про якусь натівську уніформу і натівську зброю. Безперечно, зброя - це дуже важливо, це ключовий момент, але це так само натівський стандарт - це зовсім інший спосіб комунікування. Це про те, що кожен може бути лідером. Це про те, що є, наприклад, сержантський склад, сержантський корпус, який перебирає на себе роль цих лідерів, посередників між офіцерами і бійцями. І це про те, що бійці теж повинні постійно вдосконалюватися, отримувати освіту, навчатися і не зупинятися в цьому розвитку.Тобто, армія - це не помиральна яма, це простір реалізації, це великий соціальний ліфт, який може дати тобі можливість реалізуватися. Фото: fасеbооk/sеrhіy.zhаdаnНу, але тим не менше, все одно є таке, що певні бригади мають таку славу, що там тебе точно відправлять на вірну смерть.Слухайте, ну я не знаю таких бригад, де точно тобі скажуть, що тебе відправлять на обов’язкову смерть. Давайте, знову ж таки, будемо об'єктивні. Про військо існує дуже багато стереотипів, часто вони неправдиві, часто вони шкідливі, часто вони антидержавницькі. І дуже часто ці стереотипи вкидаються в наш інформаційний простір не українцями, вони вкидаються нашим ворогом. Відповідно, те, що частина українців їх радо підтримує, підхоплює і поширює, ну, це вже питання до нас самих, але це теж можна багато чим пояснити. Насправді зрозуміло, що Сили оборони різні. Є різні бригади, різні роди військ, різні командири, і тут людський фактор теж багато значить і багато важить.Але, знову ж таки, мені здається, тут не треба мірятися хто кращий, хто гірший. Мені здається, що якщо той чи інший підрозділ має якийсь позитивний досвід, то ним треба ділитися. От, наприклад, "Хартія" справді багато в чому інноваційна. Я не говорю, що ми найкращі, я не говорю, що ми маємо себе протиставляти іншим підрозділам. Зовсім ні, але є якісь такі речі, які ми активно впроваджуємо, на яких ми робимо акцент, зокрема от планування операцій, планування будь-якої бойової дії. У нас це поставлено просто дуже професійно, і це визнає як вище керівництво, так і командири інших бригад, які до нас регулярно приїжджають. І цим якраз от наша команда ділиться. Тому що це не робиться для того, щоб показати, що ось ми унікальні, а всі інші на це не здатні. Навпаки, ми розуміємо, що ми всі разом. Це наша армія, це наше військо, це наша країна, і відповідно, що ж тут ділитися, що ж тут відмежовувати? Треба якраз цим досвідом ділитися, показувати і ховати тут немає чого.І знову ж таки, от ви згадали про історичну освіту.Ми одна з небагатьох бригад, де є хорунжа служба і в ній несуть службу професійні історики, зокрема і Вахтанг Кіпіані, якого, я думаю, ви знаєте. І Володя Бірчак з нами теж, і ще є кілька їхніх колег. Вони займаються освітою бійців на полігонах, в підрозділах, в розташуваннях. Ми в "Хартії" запустили освітні курси для сержантів.Це теж страшенно цікава річ, тому що сержанти - це переважно молоді хлопці, десь 30 років, які вже мають бойовий досвід, які прийшли в "Хартію" частково з інших підрозділів, вже маючи за плечима бойовий досвід. І ми коли їм пропонували, власне, ці курси, трішки остерігалися, тому що не знали, наскільки добре вони це сприймуть. Вони бойові сержанти, в них за плечима війна, бої, втрати. Вони керують бійцями в бойових умовах і тут раптом їх запрошують на лекції. І на лекції не лише по історії, не лише з питання ідеології, а наприклад, на лекції з ораторського мистецтва. І було певне побоювання, але виявилось, що ні, що вони якраз дуже добре все розуміють, вони включилися в навчання і сказали, що це було цікаво, особливо сказали, що їм був цікавий саме курс ораторського мистецтва. Тому що вони говорять з бійцями, і, відповідно, мають бути логічними, аргументованими, послідовними і переконливими. Їх мають розуміти.І вони це усвідомлюють, і, насправді, є це розуміння того, що це не просто для галочки,  це не робиться просто тому що командир вирішив, що всі мають пройти курс ораторського мистецтва.І вірші читати Жадана.Ну, цього якраз у нас нема, до речі.Фото: fасеbооk/sеrhіy.zhаdаnЩо не читають? Ні, ну читають. Це теж цікава річ, але мається на увазі, що на цих курсах не читають. Так ось, виявилося, що всі все розуміють і всі усвідомлені. Я вам розкажу, до речі, це от був один з проєктів нашої служби комунікаційної. Ми вигадали бібліотеку хартійця, звернулися до кількох наших видавництв, зокрема, видавництва Старого Лева, Абабагааламаги, Меридіан Черновіц, Нашого Формату, Фоліо, Віват, Смолоскипуі ще кількох видавництв, і попросили їх надати нам книжки.І ми зібрали 10 комплектів, це разом було десь під 1000 книжок, і всі ці комплекти передали на батальйони. Передали з тим, щоби бійці, сержанти, командири читали. Ми розуміли, що, ну, далеко не у всіх є час читати, далеко не у всіх є навичка читати. І теж у нас було таке побоювання, що ці книги будуть десь лежати, але от я їжджу, регулярно буваю і в батальйонах, і на в розташуваннях бійців. Бачу, що книжки читаються. Ведуться облікові записи, хто скільки брав книжок. Можна побачити книжку то на столі командира, то десь там на ліжку бійця біля подушки. Тобто видно, що книжки читаються. Це дуже приємно. Ці книжки - це художня література? Там дуже різні книжки. Ми намагалися підібрати збалансований такий склад, там є вірші, але їх небагато. Ми чудово розуміємо, що більшість людей вірші читають за трішки інших обставин, хоча читають.А там є багато історичної літератури, національно-патріотичної літератури, літератури пов'язаної з нашою історією. Є українська класика, себто Хвильовий, Домонтович, Куліш, Підмогильний. Є трішки перекладної класики, себто ми так намагалися підібрати книги для бійців з різними запитами і з різними культурним і освітнім бекграундом. Багато всього, але ще є радіо.Так,  ще радіо. Але, знову ж таки, дехто думає, що радіо - це основне місце роботи. Насправді, це не так. Радіо займає у цій всій цій нашій діяльності, ну, не знаю, відсотків 5-10. Це найкоханіші, найтрепетніші 5%, тому що, насправді, це така кохана дитина наша, Радіо "Хартія". Власне, це була моя ідея. Я запропонував командуванню бригади зробити таке радіо, це перше бригадне радіо, наскільки я знаю, в силах оборони. І потім після нас ще кілька бригад, здається, почали робити такі проєкти. І це дуже приємно.Знову ж таки, ми готові ділитися досвідом. Для чого ми це робили? Ну, для мене було очевидно, що є велика така прірва, інформаційний вакуум між Силами оборони і цивільним суспільством. Ви, ваші колеги журналісти, багато дійсно робите і за це величезна подяка. Справді, постійно, нібито з одного боку є якась інформація з лінії фронту, з лінії боєзіткнення із тилових якихось підрозділів, а з іншого боку дуже мало є цієї щоденності, буденності. Нам якраз хотілося показати армію всередині, і хочеться далі показувати, ми цим займаємося. Хочеться показати, що військо не складається з якихось ідеальних людей. Військо - це віддзеркалення суспільства, там є різні люди, але так чи інакше склалося так, що сьогодні українська армія має унікальні можливості. З огляду на цю війну мобілізувалася величезна кількість людей, які би ніколи не опинилися в армії, якби не ця війна. Це люди з вищою освітою, люди з досвідом ведення бізнесу, люди з досвідом ведення якихось креативних практик. Тобто, насправді це величезний інтелектуальний, економічний і маркетинговий потенціал. І відповідно, добре було б, щоби армія цей потенціал використала хоча б частково.Тому що, ми ж чудово розуміємо, що коли закінчиться воєнний стан, коли закінчиться те, що ми називаємо війною, коли настане той день, коли зможемо сказати, що війна закінчилася, більшість цих людей повернеться в мирне життя. А відповідно, дуже би хотілося, щоб армія далі зберігала цей потенціал до розвитку, щоб армія якось трансформувалася, реформувалася, рухалася вперед, щоб це справді була передова інноваційна армія. Ви кажете, "коли закінчиться". Я знаю, що люди, які у війську, вони не люблять цих запитань, і це зрозуміло. Нема відповіді на це питання. Ви хочете запитати, коли закінчиться війна? Чи є у вас якесь відчуття? Нема. Ну, немає. Я чудово розумію, що навіть якщо війна закінчиться умовно завтра, то післязавтра ми всі не розійдемося, тому що наш ворог, наш сусід ніде не зникне. І відповідно, так чи інакше, ми будемо змушені, під ми  я маю на увазі Україну як державу, змушені будемо вибудовувати якусь доктрину, якусь стратегію захисту, розвитку свого війська. Тому що досвід цієї війни показав, що відсутність сильного війська, відсутність якоїсь продуманої, розумної стратегії оборони призводить, передусім, до величезних втрат.Про втрати територій: ваш рідний Старобільськ, що на Луганщині, в окупації вже давно. Чи ви сподіваєтесь, що він повернеться в Україну, у вільну Україну?Да, безперечно, я переконаний в тому, що обов'язково повернуся до себе додому і буду мати можливість, власне, побачити ті місця, де виростав. Я не думаю, що це станеться завтра, чи це станеться післязавтра, тобто в мене немає якихось ілюзій. Я розумію, що це буде складний болючий процес повернення, але в його незворотності я не сумніваюсь.А маєте з кимось там зв'язок?Так, маю.І що ці люди пишуть?Там багато речей, я не можу вам говорити. Але там погані речі, тому що Росія просто асимілює територію, яку окуповує, вона просто випалює там все українське, вона просто перевербовує на свій бік громадян, підкуповує їх, задобрює їх, скажімо, соціальними дотаціями чи високими пенсіями точковими, які спотворюють, дещо деформують загальну картину.Вона спонукає людей приймати російське громадянство, а найстрашніше, що вона робить – вона мілітаризує цю територію. Там створюються якісь кадетські училища, військові училища, куди йдуть українські діти. І вона мобілізує українських дітей. Тобто, я думаю, ви самі знаєте, що вже от є інформація, здається, про 9 чи 10 тисяч офіційно. А українські підлітки, які мобілізовані до Збройних сил Російської Федерації, фактично, зараз воюють проти своїх співвітчизників. Тобто росіяни свідомо створюють громадянський конфлікт. І я навіть не знаю, що складніше: повернути територію чи тих людей повернути.За стільки років, а точніше 11, це вже такий добрячий кавалок життя. Ну так, і тут же ж ми маємо розуміти, що мова йде не лише про якусь емоційну чи етичну складову. Тут йдеться про правову складову, тому що так чи інакше, є закони України, і потрібно відповідати за ці закони, потрібно їх дотримуватись. Відповідно, якщо ти їх порушив, ти маєш нести відповідальність. І я припускаю, що далеко не всі наші співгромадяни, які залишились на окупованих територіях, про це пам'ятають. Тому, так, безперечно, це буде дуже болюча тема. І до неї треба готуватися вже сьогодні. Дивіться, ви розказуєте про те, що говорите з військовими в "Хартії" про історію. Я знаю, що Вахтанг Кіпіані розповідав, що дуже часто буває, особливо серед старших людей, які ще застали Совок…Ну це я (сміється).Так і я застала СРСР. Але їм в школі викладали іншу історію трохи. Я вже застала час, коли там почала мінятися історія. Ми писали історію від руки, бо книжок не було, радянські вже викинули, а не радянських ще ніхто не друкував, або ж вони були у дуже рідкісних екземплярах. І, власне, ті люди кажуть: "А я от цього не розумію. А чому ось це? А як мені ставитися? От в мене дід там, чи прадід воював в часи Другої світової війни". І як бути з тими людьми, які зараз на окупованих територіях? У них же теж зараз своя якась історія. Ну, точніше, у них якраз в тому то й трагедія, що це не своя історія, а та історія, яку їм нав'язують. І це велика біда. Як їх переконувати?Доволі травмований регіон, я маю на увазі Лівобережжя та Наддніпрянщину. Так сталося, що в "Хартії" основу бригади складають саме бійці або з Наддніпрянщини, тобто це Дніпро, Запоріжжя, Нікополь, Кривий Ріг. У нас майже півтисячі бійців із Кривого Рогу. Або ж воїни з Донеччини, Луганщини, Харківщини або Полтавщини, тобто східняки. Це українці, які справді часто просто були жертвами цього інформаційного потоку, який і в радянський час, і в пострадянський час всіх нас збивав з ніг, намагаючись нам, власне, провадити цю російську чи пострадянську якусь візію історії. Це болюча тема, тому що ну насправді, з одного боку, ти ніби маєш дідуся і бабусю, які тобі розповідали щось.От я пам'ятаю, що мені розповідала бабуся про війну. Вона брала участь в Другій світовій війні, вона нічого хорошого не розповідала, вона ділилася з яким, насправді, презирством до Червоної армії ставилися поляки, які так і не дочекалися підтримки під час Варшавського повстання. Я це пам'ятаю з дитинства, цю історію. Ця історія не розповідалася публічно, але вдома це все проговорювалося. Відповідно, от є нібито ця родинна правда, твоя приватна правда.З іншого боку, є всі ці нескінченні російські серіали про великого полководця Йосипа Сталіна, який створює Україну та який звільняє Європу. І відповідно, це ж так чи інакше десь на підсвідомості відкладається. Тим більше важливо все це сьогодні проговорювати, обговорювати з фахівцями, істориками, які можуть аргументувати не просто емоційно, а фактово і суттєво показуючи якісь речі, наводячи якісь приклади, якусь статистику і, в принципі, пояснюючи якісь речі. Насправді, знаєте, я вам скажу таку річ, що більшість бійців, навіть попри те, що не мають якоїсь історичної освіти та якихось великих історичних знань, насправді їх не треба мотивувати.Вони все розуміють, вони розуміють, за що воюють, вони розуміють, де вони знаходяться, розуміють, хто почав цю війну. Інша річ, що деякі речі можна проговорити, це не буде зайвим, це, скоріше просто розставити все на свої місця. Ми згадали про підлітків на окупованих територіях і що з ними там відбувається. Вони вибору фактично не мають, так? Ну, є діти, які досягаючи повноліття якось вириваються з тої тюрми. Це дуже важко, насамперед. Це справді біда. Але знаєте, це питання до батьків, які не вивезли дітей і загалом от, власне, до всіх тих подій, які тоді відбувалися. Фото: fасеbооk/sеrhіy.zhаdаnАле є ще підлітки, які на вільній території України, і ми чуємо ці історії, як вони співпрацюють з агресором, або, не знаю, слухають російську музику.Ви знаєте, мені здається, це трішки різні речі. Я би тут дуже обережно якось говорив та не змішував на купу.Мені здається, знову ж таки, можливо, я трошки ідеалізую, можливо не до кінця щось знаю, але з того, що я бачив, з того, що я знаю, дуже часто за цим слуханням російської музики, за споживанням російського контенту і подальшим перебуванням в російському інформаційному полі, якраз не стоїть якийсь свідомий вибір, не стоїть якась українофобія, не стоїть якесь заперечення українця.У дуже багатьох випадках це просто якась інерційність, невміння себе впевнено поводити в інформаційному полі, критично мислити і якось відсіювати чужий наратив. А ще дуже часто за цим стоїть просто елементарний підлітковий протест. Коли тобі тут з одного боку говорять про те, що твоя країна захищається, що Росія агресор, що не варто, не можна, неприпустимо підтримувати агресора навіть в спосіб просто споживання контенту, виникають оці терміни – "не варто", "не можна", "не слід". Підліток часто сприймає їх як заклик заперечувати це все. Мені здається, це одна із причин. Я думаю, часто за цим немає якоїсь ідеологічної складової, а просто елементарний підлітковий спротив. Такий, не дуже розумний, не надто симпатичний, але ну от він такий.Підлітки в 13 років намагаються робити те, що батьки їм забороняють робити. А ваш підлітковий спротив який був? Ну, теж такий. Просто мій підлітковий вік припав на початок перебудови. Відповідно, і та я теж слухав якусь, до речі, російську музику. Російський рок тільки, це ж кінець 80-х. А це та музика, яка дратувала старших, яка дратувала дорослих. Батьки сварилися з вами? Та ні, насправді ні. У мене якось не було підліткових конфліктів, і з татом покійним не було, якось ми так жили. Ясна річ, що були якісь спалахи в 13 років, але дуже швидко якось ми порозумілися, за що я своїм батькам надзвичайно вдячний, за їхню мудрість і витримку.Хто до вас приходить на концерти? Люди якого віку слухають "Жадана і Собак"? Сьогодні приходять, переважно, підлітки. Дуже юна аудиторія, і це зараз змінилося.Це в них теж протест? Слухай, ну підлітки дуже різні. Ви ж не можете сказати, що всі підлітки слухають російську музику. Очевидно ні. І оце прослуховування навряд забезпечене лише підлітками. Мені здається, то все значно складніше, і значно укоріненіше. І знову ж таки, це, як на мене, це дуже нехороший симптом, але навряд чи він безнадійний, навряд чи його не можна викрити. Я думаю, це те, що буде змінюватися, так чи інакше.А ось повертаючись до авдиторії, я пам'ятаю, десь навесні 22-го року, вже кілька місяців йшла велика війна, ми тоді якось рушили з музикантами в перші концерти, щоб позбирати кошти на Сили оборони, почали продавати квитки і побачили зали. По-перше, ми побачили, що людей стало значно більше. А по-друге, ми побачили, що змінилася авдиторія. Причому докорінно змінилася, вона сильно помолодшала.Відтоді і до сьогодні, переважно у залі молоді люди, студенти або навіть старшокласники. Іноді вони навіть приходять з батьками. Це особливо зворушливо, і це особливо якось цікаво і за цим приємно спостерігати, ці поєднання поколінь в залі. Багато військових. Хтось купує квитки, когось ми запрошуємо. Тобто це таке дивне поєднання сьогодні на концертах. Це або люди з фронту, з армії, або діти.А діти, які приходять, вони ж потім підходять фотографуватися, просити автографи і дуже багато з них веде якісь збори, тому що в них всіх хтось воює сьогодні. Просять передати там привіти своєму тату на фронт, або братові на фронт, або сестричці на фронт. І сьогодні, насправді, цією війною всі пов'язані, всі прошиті від Ужгорода до Сум, від Києва до Миколаєва, від Херсону до Одеси. Але чому діти слухають "Жадана і собак"? Ви собі задавалися цим питанням? Що їм подобається?Я думаю, вони там знаходять те, що хотіли би почути від дорослих, але дорослі з ними про це не говорять. Тобто я припускаю, що ми для них ті дорослі, з якими можна говорити щиро і відверто. А вони знають вас як письменника? Чи вони знають вас як Жадана?Хтось знає, хтось не знає, але, насправді, знають. Буває можливість робити якісь літературні виступи і приходить приблизно та сама авдиторія, теж молоді люди. Вони приходять з книжками, просять підписати цю книжку. Я дуже сподіваюсь, що вони цю книжку читають. Ну або колись прочитають. Ну або колись прочитають. Хоча читають. Ну я ж бачу, це проходять книжки в закладках, книжки з якимись там підкресленими рядочками. Це так якось теж мило. Ми в свій час так книжки не читали, ні. Ну це було якось, ну, інакше. Згадайте, ну, згадайте, хоч ми з вами і різного віку, але от я пам’ятаю свій підлітковий вік, чи, скажімо, свої 20 років. Ми трішки інакше читали.Зараз книжка - це щось таке більш інтимне, більш приватне, що тримається, що дійсно є твоїм, частиною твого світу, частиною твого простору, трішки інша предметність. Про ваш Харків рідний хочу запитати. Він змінився за цей час?Ну так, він візуально навіть змінився. Точніше, передусім візуально, тому що він сильно побитий. Чи він змінився внутрішньо? Та змінився безперечно, там зміни на кожному кроці, в кожній якійсь сфері.По-перше, багато людей виїхало. Виїхало багато іноземців, тому що Харків був завжди дещо мультикультурним містом. Ці люди поїхали, вони вже, мабуть, і не повернуться. Натомість приїхало дуже багато, як це називається, внутрішньо переміщених осіб. Тобто наших громадян із Харківської області, з Донецької області, з Луганської області. У Харкові далі живе більше мільйона людей, 1,3 млн наскільки я знаю.Це і далі велике місто, там далі вдень заповнені хідники, заповнені перехрестя, заповнені автомобілями дороги, але зрозуміло, що це місто сильно побите, сильно травмоване і так чи інакше, це місто, яке тримає оборону. Тобто, це його статус фортеці, статус форпоста, статус міста, яке собою, ну, фактично, прикриває велику територію.Фото: fасеbооk/sеrhіy.zhаdаnПро настрої в місті: до повномасштабного вторгнення часто можна було почути: "У нас тут свій язик, харківський"Ну, не часто. Це сказав один політик, і, як на мене, це було не дуже мудро. Це, знову ж таки, ті стереотипи, які хтось вкидав спеціально, і дуже прикро, що хтось їх підхоплював. Так само, як, скажімо, про Львів вкидалися теж стереотипи про те, що тут не сприймають, в принципі, східняків, що тут дивляться на лівобережну Україну, як не на Україну.Теж такий шкідливий та контрпродуктивний стереотип. На превеликий жаль, його вкидали деякі політики, і шкода, що наші співгромадяни на сході України у все це вірили. Насправді, я думаю, ви ж чудово розумієте, що це зовсім не так. І відповідно, мені здається, що якраз ця війна мала би подолати багато наших стереотипів. Тим більше, сьогодні дуже багато громадян України, наприклад, з заходу, з півдня, які ніколи не були на сході, там побували.І сьогодні в Харкові, довкола Харкова воюють багато хлопців, дівчат із Львівщини, з Тернопільщини, з Франківщини, з інших регіонів, з Закарпаття. І я дуже сподіваюсь, що якраз от вони по цій війні будуть тими, хто матиме зовсім інше якесь уявлення про схід, про лівий берег, про південь України. Будуть розуміти, що ті стереотипи, які створювалися, які нам накидалися, у більшості своїй не відповідають дійсності.Слухайте, є стереотип, але є якась так само історична правда про те, що Україна була між двох імперій розділена. Ну так, безперечно так. Просто ви розумієте, в цьому випадку, знову ж таки, як ми хочемо це бачити і чиїм наративом ми говоримо. Якщо ми говоримо українським наративом, то варто говорити про те, як стосовно нас на сході застосовувалися величезні, масштабні і дуже цинічні репресивні механізми. Я маю на увазі і кілька голодоморів, які відбувалися в 20-х роках, 33-го року, 47-го року. Це, скажімо, мої території. Там мої дідусі, бабусі. Хтось це пережив, хтось не пережив. У мене є дідусь покійний, був 22-го року народження. Він голод 33-го року дуже добре пам'ятав. І він мені розповідав про нього, знову ж таки. Це ж наші території, там, де вимирали просто тисячами люди, цілими селами вимирали. І зрозуміло, що це накладало великий страшний відбиток і на настрої, і на погляди, і на поведінку, і на соціальну активність, політичну активність і так далі.І плюс, знову ж таки, специфіка регіону великою мірою формувалася штучно, коли завозилися просто громадяни з території Росії на заводи, на виробництва, на підприємства, на будівництва великих індустріальних комплексів. Вони лишалися, відповідно потім, через 10 - 15 років комуністична партія давала цю картинку як об'єктивну і говорила: "Ну подивіться, тут всі говорять російською мовою, тому що так сталося історично".Зрозуміло, що це, знову ж таки, підміна поняття, що це така нехитра маніпуляція. Ну, Трамп вживає цю підміну.Що б ви йому сказали? Я би сказав, що Трампу якраз добре було б пройти курси нашої хорунжої служби та трішки дізнатись про історію. Ну, насправді, це, я не знаю, це жалюгідно, коли президент Сполучених Штатів Америки виставляє себе просто невігласом. Людиною, яка не знає елементарних речей, і тим більше впевнено говорить про те, в чому не розбирається, чого не знає і виставляє себе просто посміховиськом. Оце от його твердження про те, що Росія захопила території, де живуть росіяни, тому що вони говорять по-російськи, ну це навіть порівняно з путінськими якимись наративами звучить просто безпорадно і жалюгідно.Але тим менше, коли ви чуєте російську, вона вас травмує, чи немає такого? Ну, послухайте, я озираюся, тому що сьогодні російською говорять ті люди, які нас збивають. Відповідно, коли ти в місті чуєш російську, ти напружуєшся, думаєш, хто це, що це. Я не можу сказати, що більшість бійців зараз говорять українською, багато хто далі говорить російською, але, так чи інакше, більшість людей, які в Силах оборони на твоє звернення українською, ну, скоріше теж будуть відповідати українською. Принаймні, вони не будуть ігнорувати твою українську. Це зовсім інший стан, інше ставлення, зовсім інший рівень функціонування і присутності цієї мови. Але, ну, далі є люди, які говорять російською, відповідно, ти так щоразу напружуєшся.А в Харкові стало більше української? І батьки з дітьми якою розмовляють?Ну, батьки різні, діти різні і говорять по-різному. Але української стало більше, да, справді. І причому українською стало говорити більше молоді, і старші люди переходять. Ось навесні 22-го року, коли з Харкова дуже багато людей поїхало, і, відповідно, лишалися або ті, хто не мав куди виїхати – це люди, які там старшого віку або матері з дітьми, вони лишалися, багато з них ховалися в метрополітені, наприклад.Або лишалися військові, бо дуже багато харків'ян тоді справді пішло воювати і в тероборону, і в інші підрозділи, добровольчі підрозділи, або ж ті, хто займався волонтерством. Харків перетворився на такий величезний потужний волонтерський хаб, були просто десятки волонтерських організацій. І, відповідно, так чи інакше на вулицях, на поверхні міста лишалися саме вони, і це не метафора. Багато людей ховалися під землею, був підземний Харків та наземний Харків, і місто було порожнє.І фактично, от коли ти їхав там в центр міста, або йшов в центр міста, то більшість людей, яких ти бачив, ти їх або знав, або розумів, звідки вони. Тому що, якщо це волонтери, в них були якісь позначки з якої вони організації. Якщо це військові, то це було видно, що це військові. І відповідно ці люди у більшості своїй говорили українською. І от на кілька місяців Харків був майже цілком україномовним. Це було дуже дивно. Потім багато людей повернулися, багато людей піднялися з метро. Ясна річ, що ця хвиля трішки розбавилася, але знову ж таки, я бачу цю склянку скоріше напівповною, я бачу, як вона прибуває. Без якогось надмірного ідеалізму, я розумію, що це буде довгий, тривалий, складний процес. У ньому, мабуть, і далі будуть якісь речі, які будуть багато кого дратувати, викликати недовіру, істерику. Будуть крики про зраду, будуть оці підлітки, які слухають російську музику, далі будуть російські музиканти десь у нас в топ-листах, але те, що цей процес незворотний, і те, що, я маю всі шанси дожити до того, що буду жити в цілком україномовному Харкові – я в це вірю. З Андруховичем ми говорили, і він каже, мовляв, "я вже цього не застану, щоб вся Україна була україномовною". Ну ні, Юрій Ігорович, дай йому Боже здоров'я, сподіваюсь колись навіть приїде у теж цілком українськомовний Харків.Він, до речі, приїздив до нас в часи цієї великої війни, і була зустріч, дуже зворушлива, дуже така щемка, було багато людей у підвальному приміщенні. Ігор читав нові речі. Ми з ним їздили навіть туди ближче, безпосередньо на кордон, показували ці території, які були захоплені росіянами, окуповані, потім були звільнені. 38% українців за останнім опитуванням вважають, що в школах все-таки має викладатися російська мова. Вона нам треба, ця російська мова? Як я переконана, вона нам не треба. Я думаю, що цей статус російської, як мови міжнаціонального спілкування, все це перебільшено, це скоріше, все-таки, пропагандистський наратив, пропагандистський вкид Росії. Я припускаю, що частина людей, які так от говорять, роблять це не тому, що дуже люблять російську мову, а тому, що вони просто бояться. Вони бояться, тому що вони далі в чомусь керуються російськими наративами, вони бояться, що в такий спосіб їх намагаються позбавити їхньої ідентичності. Їм здається, що їх намагаються позбавити їхньої пам'яті, їхньої історії, їхнього, власне, наповнення. Я боюсь, за цим стоїть страх, за цим стоїть робота ворожої пропаганди, але за цим навряд чи стоїть, знову ж таки, якесь заперечення і відштовхування української мови як такої. А яка вона, українська ідентичність? Вона вже сформована до кінця?Ну, мені здається, вона зараз і формується цією кривавою війною, і на превеликий жаль, ця ідентичність формується занадто дорогою ціною. Наполягаю на тому, що у нас є наша країна, наша держава, і це дуже важливо зараз усвідомлювати, що ми не просто живемо на землі, на території, на якій жили наші предки, а ми живемо в своїй державі, яка існує 34 роки і буде існувати далі після нас, за участі наших дітей.І відповідно, так чи інакше, саме ця держава забезпечує наші права, саме ця держава забезпечує, власне, нашу реалізацію. Саме ця держава є нашою державою, вона захищає нас, а ми мусимо захищати її.Чи ви стежите, чи маєте час за тим всім, що ви робите в "Хартії", слідкувати за тим, що відбувається на політичній арені українській. Ну, у нас хіба є політична арена? Он там хтось говорить, що може і будуть якісь вибори, але зараз все трохи притихло. Ми коли говоримо з якимось політичними експертами, я от мав розмову з очільницею партії "Слуга народу", пані Оленою, то я її запитав, що у нас по виборах? Вона сказала, виборів не буде ближчим часом. Яка політична арена? Країна воює. Ну, вони кажуть, що не буде, але паралельно ведеться якась підготовка на "раптом що".Мені здається, що в нас порушене політичне поле, і відповідно, про якусь повноцінну, цивілізовану, нормальну, стандартну, політичну діяльність поки що його говорити не доводиться. Країна воює, і я думаю, що зараз би активізація тих чи інших політичних сил, вона би скоріше дратувала. Мені видається, можливо я помиляюся, ясна річ, що є люди, які вимагають проведення виборів вже завтра. І знову ж таки, емоційно це можна зрозуміти. Ми українці звикли, що в нас є вибір. Ми українці потребуємо вибору, коли в нас немає вибору на руках, то ми починаємо нервувати. Ми починаємо підозрювати владу в тому, що вона все корумпувала, що вона все узурпувала і що нас позбавляють наших елементарних свобод. Але з того, що я бачу, мені здається, що більшість людей чудово розуміють, що в цих умовах вибори проводити та просто нереально. Частина території окупована, частина громадян знаходиться в міграції, в тимчасовій чи постійній, частині громадян воює і не мають можливість просто проголосувати. Можливо фахівці скажуть, що це можна зробити. Я, насправді, не зовсім розумію, як би це було. Але коли будуть вибори, я, звичайно, піду на них. Я свідомий громадянин, я ходжу на всі вибори. Завжди ваш вибір справджується? Ні. Ні, не завжди. От на останніх виборах мені було дуже прикро. Я говорю не про президентські вибори, я говорю про місцеві вибори, про парламентські вибори. Від мого району йшов депутат Куницький. Я звертався до президента України і закликав зняти цю кандидатуру як негідну, нечинну. І там було порушення, наскільки я пам'ятаю, певних приписів. Ясна річ, що ніхто не дослухався. Куницький переміг і зараз він, наскільки я знаю, просто втік з України. Прикро, що от, власне, кандидат з мого району втік з України. А чому, як думаєте, не звернули увагу на ваш заклик?Я не знаю, не буду коментувати, чого не знаю. Що робити нам з тими людьми, які зараз за кордоном? У нас тут є всередині країни якісь дискусії стосовно мови, стосовно того, як працювати, наприклад, з підлітками, стосовно якогось нашого такого договору. А ці люди, вони зараз перебувають трохи поза контекстом, і дуже часто, наприклад, можна почути про те, що коли жінки повертаються на якісь там канікули сюди, щоб побачити своїх рідних, побачити свої домівки…Полікувати зуби (сміється). Це я повторюю одне з цих із кліше і стереотипів, які є в соціальних мережах. Про українців, українок, які приїжджають полікувати зуби. Насправді я ніколи з такими не стикався. І знаєте, що я скажу?Мені здається, що в цій ситуації, в якій ми зараз знаходимося, на четвертому році великої війни, я думаю, будь-яку сферу, будь-який аспект нашого життя, нашої реальності слід використовувати з користю для країни, з користю для держави. Ми нещодавно говорили з Андрієм Шевченком, не з Андрієм Миколайовичем, не з футболістом, а з Андрієм, який журналіст, який був послом України в Канаді. Власне, ми говорили про канадські вибори, говорили про Канаду, як країну, де бути українцям престижно, де бути українцям досі модно, і це без прив'язки до цієї війни, так було традиційно. І знову ж таки, ми говорили про те, що це слід використовувати. Тому що зараз та ситуація, коли внаслідок війни, і це теж цікава річ, про це поки що мало говорять, а говорити треба, що більшість українців, все-таки, живе за межами, за межами українських кордонів.Тобто, ми маємо на увазі ті мільйони українців, які виїхали на захід, і ті мільйони українців, які знаходяться в окупації. Так чи інакше, вони не підпорядковуються українській державі, вони знаходяться поза межами чинності українського законодавства. І це вперше так сталося, коли більшість українців знаходяться не в Україні, а поза її межами. І, знову ж таки, можна керуватись цим принципом, що всі, хто виїхав, це зрадники, всі, хто виїхав, це не зовсім українці, адже вони поза контекстом, вони не розуміють наших реалій, вони ніколи не повернуться, вони зрадники і так далі. А можна розуміти, що це далі лишаються наші співвітчизники і вони далі можуть виконувати роль наших амбасадорів, вони далі можуть говорити про Україну, далі можуть бути українським голосом. Ну, в принципі, що вони і роблять по всьому світу, якщо ви бачите. Коли трапляються якісь мітинги чи якісь демонстрації в світі, туди виходять тисячі українців. Плюс тисячі українців далі донатять на Сили оборони і допомагають. А ті, що за кордоном починають шукати якусь російську громаду?Люди різні. Хтось шукає російську громаду, хтось говорить, що ніколи не повернеться, хтось тішиться з того, що йому вдалося перетнути межі України. Люди різні, і найпростіше це, звичайно, всіх заганяти під якийсь один шаблон. Але це тоді нічого не пояснить. Коли вони будуть повертатися, приймати всіх?Ну, послухайте, знову ж таки, є закон України. є Конституція України. Є люди, які її порушили, є люди, які її не порушували. І мені здається, емоції, наші емоції, вони цілком зрозумілі, вони виправдані і, очевидно, їх не можна ігнорувати, але крім наших емоцій є ще закони. Про наші емоції, до речі. Зараз всі страшенно наелектризовані, будь-який допис, будь-яка думка і публічна особа тут же піддається хейту, з якого ми починали, так? Дуже часто це такий шакалячий експрес, який просто закриває рот. Знову ж таки, згадую Андруховича, розмову з ним. Тоді, коли він виступив з Шишкіним на одній платформі, як його критикували після того. Я спитала, чи він займається самоцензурою.Він сказав, що "якщо я не публікую політику вже рік, то можна сказати, що це самоцензура". У вас є самоцензура, щоб часом не потрапити під шквал критики? Ні, такої самоцензури в мене немає, тому що те, що ви називаєте критикою, це насправді не критика, це такий-собі симулякр. Люди, які присутні в соціальних мережах, самі для себе створюють ілюзію того, що їхній голос на щось впливає.Він, безперечно, ні на що не впливає, і безперечно це таке его людське, яке людина, власне, так-от реалізує. У неї є можливість написати якісь коментарі, вона цією можливістю користується. Часто це нерозумно, часто це неконструктивно, часто неаргументовано, але соціальні мережі дають таку фантастичну можливість. тобі бути озвученим, мати право голосу. Навіть якщо ти там не під своїм іменем, навіть якщо ти ховаєшся з якимось ніком і так далі. Але це ж ні на що не впливає. Але ви помітили, що таких людей, які пишуть негатив, їх стало тепер більше? Ну, у зв'язку з тим, що є можливість, тому що це найпростіший спосіб якось вилити своє невдоволення, взяти і просто на когось спрямувати свою злість. Я просто до того, що це ні на що не впливає. Тобто, якщо люди думають, що вони через соціальну мережі дійсно змінюють якусь думку, дійсно ставлять когось на місце, все це ілюзія, це не працює.Але ви запитали про цензуру. Ну да, безперечно є. Послухайте, якщо я пишу, наприклад, чи говорю про військо, про армію, є багато речей, які я не можу сказати. Ти мусиш про це зараз думати. Якщо ти говориш про людей, які так чи інакше мають стосунок до якихось речей, пов'язаних з реальністю війни, треба тричі подумати, перш ніж складати. Тут є етичний момент і тут є безпековий момент, безперечно. Щось можна сьогодні озвучувати, щось не можна озвучувати.Це така самоцензура, вона присутня на різних рівнях. І знову ж таки, хтось намагається говорити, що цензура - це погано. Цензура - це погано, безперечно. Але коли за цензурою стоїть і безпека, коли цензура рятує життя, це вже ж не просто про твої права, це і про твої обов'язки так само. Тобто ти маєш розуміти, що нашкодити не можна. А про політиків, про владу, теж самоцензуруєте думки?Та ні, я от коли почалася велика війна, пам'ятаю написав пост на підтримку президента. Мені здавалося, що тоді, навесні 22-го року, це було важливо і правильно – підтримати чинного керівника держави. Та після того я про нього нічого не говорю. Тому що я займаюсь своєю роботою, я не бачу зараз політичного поля і тому особливо сказати не маю що. Про свою роботу – чи ви пишете, чи маєте час поміж тим всім, що робите? Ні, майже не пишу нічого.Анджей Стасюк в нас на інтерв'ю сказав, що буде видавати вашу книгу.Це "Арабеска", книга, яка вийшла минулого року. Це книга, яка писалася до мобілізації. Ні, зараз справді немає часу, знову ж таки, я там не перебільшую, тому що служба майже все забирає. Дуже багато справ, дуже багато обов'язків, дуже багато різних речей, які треба робити. Дай Бог, буде колись можливість повернутися до писання і до створення книжок. 

У День української піхоти з російського полону звільнили ще 205 українських військових. Серед звільнених три офіцери та 202 солдати й сержанти. Про це повідомили в Координаційному штабі з питань поводження з військовополоненими. До України повертаються військовослужбовці Збройних сил, зокрема Військово-морських, Повітряних, Десантно-штурмових сил, Сил територіальної оборони, а також представники Національної гвардії та Державної прикордонної служби. […] Тhе роst З російського полону повернули 205 українських захисників (ФОТО) арреаrеd fіrst оn ШоТам.

Один з найтепліших свят, якого чекають українці - День матері. В Україні його відзначають у другу неділю травня. Саме 11 травня, як і в багатьох країнах світу, не забудьте привітати своїх матерів з цим світлим святом. Gаzеtа.uа розповість, як виникло свято та що зробити в цей день. Історія свята У далекому 1908 з пропозицією затвердження цього свята виступила американка Енн Джервіс. Дівчина рано втратила маму, і дуже переживала, що не приділяла їй достатньої уваги, тому вирішила виступити з пропозицією про створення такого свята. Анна писала листи до державних установ, законодавчих органів, видатних осіб з пропозицією один день у році присвятити вшануванню матерів. Її старання увінчалися успіхом - в 1910 році штат Вірджинія першим визнав День Матері як офіційне свято. У 1912 році була створена Міжнародна Асоціація Дня матері з метою поширення свідомого святкування цього дня. З 1914 року це свято отримало офіційний статус у США. Ще в 1929 році розпочалась історія святкування Дня Матері в Україні. Тоді у Львові підхопили ініціативу українок Канади. Ініціаторкою свята року була Олена Киселівська. Того ж 1929 року "Союз українок" запропонував створити День Матері на Тернопільщині. З 1939 року радянська влада заборонила святкування Дня Матері. Однак зусиллями різних громадських організацій, це важливе свято повернули в Україну у 1990 році. Традиції свята Цього дня заведено від щирого серця вітати мам. Дарують квіти, подарунки, надсилають листівки і вірші та всіляко висловлюють повагу і любов до матері - за їхнє добро, світло, нескінченні турботи, терпіння, любов і відданість. Хто втратив маму рано, йдуть із квітами на їхні могили, щоб вшанувати пам'ять найдорожчої людини. Які квіти є символом Дня матері Спершу, за задумомЕнн Джарвіс, вдячність до матерів символізували гвоздики. Червоні слід було дарувати живим матерям, а білими - вшановувати пам'ять померлих. На церковну службу до першого Дня матері в пам'ять про Енн Джарвіс її дочка відправила 500 білих гвоздик. Зараз до гвоздик, які традиційно дарують мамам у це свято, долучилися троянди та інші квіти. Відношення свята до релігії Святкування Дня матері має важливе значення в християнській вірі, оскільки припадає на місяць Пресвятої Богородиці. Це свято дозволяє людям шукати заступництва і допомоги Божої Матері, висловлюючи при цьому вдячність за самовідданість матерів. Травень також знаменує початок весни, час, коли Мати-Природа прикрашає землю яскравими квітами. Цей символізм перегукується з самовідданою та дбайливою природою материнства, яку вшановують і відзначають у День матері. Український народ з особливою пошаною ставиться до Діви Марії, яка з давніх часів була невід'ємною частиною його суспільного устрою та менталітету. Цікаві факти Слово "мама" практично у всіх мовах звучить однаково або дуже схоже. І українські, і іспанські, і китайські діти називають свою маму однаково - мама. Англомовні діти говорять "моm" - "мам". Дивно, чи не так? Секрет в тому, що самі діти обрали, як їм називати своїх матерів. Одним з перших складів, вимовлених дитиною, є склад "Ма". Саме тому практично в усіх мовах світу цей склад використовується в слові, що означає "мама". ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Що насправді означає день 8 Березня в Україні і чому його варто залишити Європейська громадська організація МаМа провела дослідження і з'ясувала, що жінка, яка "сидить вдома з дитиною", насправді не просто не сидить, а "намотує" в день в середньому 40 км, виконуючи до 200 справ. Для порівняння: дистанція напівмарафону становить 21 км. Середній вік мешканок Європи, які народжують першу дитину, складає 29 років, в США матерями стають в середньому в 27 років. Українки зважуються на материнство в середньому в 25-річному віці. При цьому всюди існує тенденція до збільшення віку першого материнства. Найстарша мати в сучасній історії - індійка Райо Деві Лохан, яка народила свою дочку в 70 років. Мати, яка народила найважчу дитину - Кармеліна Феделе з Італії (1955 рік). Її новонароджений малюк важив більше ніж 10 кг. У перший місяць весни українці відзначають кілька важливих і особливих свят. Варто пам'ятати, що у березні вшановуємо День народження Тараса Шевченка. 8 березня - Міжнародний жіночий день, а також 14 березня відзначаємо День українського добровольця і 26 березня - День Національної гвардії України.

30-годинне "перемир'я"Спочатку поговорімо про перемир'я - чи радше його імітацію, яка тривала 30 годин. За цей час ми побачили, як діє Росія і як би вона діяла, якби перемир'я тривало довше. На тих ділянках, де це було вигідно, ворог дотримувався умов перемир'я, але використовував це для перегрупування сил, евакуації поранених і загиблих. Також проводилося розмінування на ділянках, де згодом планувалися штурмові дії.На цих напрямках справді було зафіксовано зменшення кількості бойових зіткнень, зокрема зниження інтенсивності артобстрілів і штурмів піхотою. Але на інших ділянках, навпаки, противник здійснював наступальні дії, одночасно звинувачуючи українську сторону в порушенні перемир'я. Припинення вогню було радше пропагандистським кроком з боку РФ. Українська сторона була змушена реагувати постфактум - у рамках правил, як часових, так і фактичних, які їй були нав'язані. Відмовитися Київ або не захотів, або не зміг - насамперед для того, щоб не дати російській пропаганді та переговорній команді Трампа додаткових козирів.Наші бійці, за словами речників з різних напрямків, діяли дзеркально: якщо ворог використовував артилерію - ми відповідали артилерією, якщо йшли атаки дронами та піхотою - ми застосовували наявні засоби стримування для зупинки просування противника.Спираючись на звіт Генерального штабу та дані від генерала Сирського, президент Зеленський заявив, що протягом Великодньої доби російська армія відкривала вогонь майже три тисячі разів - попри обіцянки не стріляти. За статистикою, було зафіксовано 96 бойових зіткнень - приблизно вдвічі менше, ніж зазвичай. Також зменшилися втрати противника, було знищено менше тисячі ворогів.Найбільша кількість атак припала на Покровський і Торецький напрямки, Курщину та Краматорський відтинок. При цьому ворог дійсно не використовував авіацію з КАБами та "шахедами", але застосовував артилерію, дрони та здійснював штурмові атаки. Як приклад, обстрілювали артилерією Успенівку, що на Покровському напрямку, де інтенсивність бойових дій взагалі не зменшилася. Також там зафіксовано переміщення ворожих сил та залучення додаткових військ.Щодо Покровського напрямку: вчора, 20 квітня, з'явилося відео від командира бригади "Птахи Мадяра" Роберта Бровді, у якому він показав, як пересувалася російська техніка, як проводилися ворожі штурми та що зробили українські військові, аби захистити свої інтереси в повітрі.Загалом ці 30 годин показали крихкість концепції припинення вогню без чітко визначених часових і географічних меж, а також без встановлення умов контролю і фіксації порушень. Цього, звісно, не було, бо це був передусім пропагандистський жест з боку РФ. Уже в понеділок, 21 квітня, міністерство оборони агресора заявило, що війська Росії продовжують бойові дії в Україні після завершення так званого великоднього перемир'я. Показуха для Трампа завершилася, і вже після 12-ї години ворог знову почав використовувати і "шахеди", і КАБи. З Криму було запущено ПКР "Онікс", а на фронтах у наступ пішли російські резерви або сили, підтягнуті до переднього краю під час часткового припинення вогню.Сіверський напрямокДалі - про ситуацію на одному з напрямків, де оборону тримає 4-та бригада Національної гвардії України "Рубіж".Офіцер секції планування бригади "Рубіж", майор НГУ Дмитро Кожубенко розповів, що в районі Сіверська, де розташовані позиції бригади, противник не дотримувався перемир'я жодного разу. Ворог продовжував обстріли, вів дорозвідку позицій за допомогою безпілотної авіації та здійснював локальні штурми. Малими групами загарбник намагався прорватись і заволодіти українськими позиціями. У бригаді багато досвідчених офіцерів, зокрема й тих, хто воює ще з 2014 року. Вони чудово розуміють, що російське "перемир'я" - це лише тактична пауза для ворога, тому не мали жодних ілюзій. Піхотинці, артилеристи й оператори FРV-дронів бригади "Рубіж" відбили всі атаки ворога, жодна позиція не була втрачена.Майор НГУ  зазначив, що противник ще минулого року використовував мотоцикли, і це не є новиною. Наразі спостерігається тенденція до збільшення кількості саме мотоциклетних підрозділів. Існує багато відео, на яких окупанти тренуються на полігонах: вчаться долати перешкоди, зокрема МЗП або інші штучно встановлені укріплення, створені нашими оборонцями. Це свідчить про те, що ворог готується і нарощує сили для подальшого ведення штурмових дій малими мобільними групами.Нацгвардієць зауважив, що наразі на лінії фронту не вистачає мотивованих людей, адже засобів достатньо - FРV-дронів вистачає. Нові оператори FРV працюють, але бракує пілотів. Як не дивно це звучить, але не вистачає досвідчених пілотів, які будуть ефективно пілотувати коптерами та знищувати противника. Якщо теоретично, то будь-хто може взяти пульт від коптера та спробувати летіти, однак FРV-дрони мають доволі складну систему управління, тому не кожен може полетіти та довести дрон до цілі. Відповідно, потрібні вмотивовані люди, які хочуть навчитися та працювати у бригаді "Рубіж".Офіцер пояснив, що захист сітками від дронів працює та дуже добре себе показує. Вже всі бачили відео, які виставляють у мережах окупанти, коли в районі Бахмута та Торецька вони роблять тунелі, які захищені сітками для рибальства. Такі сітки унеможливлюють проліт дрона до цілі. Тому будь-які засоби, які заважають коптеру залітати, працюють. Не треба нехтувати будь-чим, а також не варто сміятися над ворогами, коли вони роблять якісь подібні речі, бо наші бійці періодично такі ідеї від них запозичують.Військовослужбовець додав, що бригада "Рубіж" тепер входить у корпус "Хартія", тому буде єдине управління. Є сподівання, що нарешті бригада "Рубіж" стоятиме у смузі оборони поряд зі своїми побратимами НГУ, а задачі будуть виконуватися під одним загальним керівництвом. Відповідно, буде і загальною логістика, тобто покращиться забезпечення як інформацією, так і матеріально-технічними засобами.Кожубенко сказав, що є всі тенденції щодо підвищення активності дій ворога. Відомо, що ворог накопичує сили, буде продовжувати здійснювати штурмові дії. Беручи до уваги, що в окупантів є певні успіхи на північному сході Лимана, вони йтимуть лише вперед. Українські оборонці готуються, відбиваючи кожного дня ворожі штурми.Закордонні ЗМІ про український ОПКА на останок в нашій рубриці покажемо відео, яке оприлюднили закордонні мас-медіа. Це вкрай цікаве відео, в якому йдеться про роботу української лабораторії SkyFаll. Але де-факто це підприємство виготовляє дрони Vаmріrе, відомі як "Баба Яга", забезпечує технологічні процеси та значні темпи виготовлення цих FРV-дронів. Темпи виробництва вражають.У сюжеті ведучий говорив про те, що кожен день з цього підприємства виходить 4 тис. FРV-дронів, тобто 120 тис. дронів на місяць. А по дронах типу "Баба Яга" або бомберах, що використовуються для знищення противника, показники - десь до 1000 одиниць щомісяця.На підприємстві налагоджені технологічні сегменти щодо перевірки всіх зразків. Для виробництва дронів та складових використовуються 3D-принтери, яких на підприємстві приблизно 350. Це досить потужне приватне підприємство, яке з року в рік збільшує свої масштаби.До речі, ця компанія не вперше опиняється під об'єктивами закордонних телеканалів. Пам'ятаю, що дипломатичний представник ЄС Жозеп Боррель торік теж був на цьому підприємстві, йому показували виробничий процес та продемонстрували технологічні підходи до масштабування виробництва.Нагадаю, що це не одне підприємство, і такі темпи дозволяють збільшувати кількість FРV-дронів, бомберів, але питання – в грошах. Коли з'являються на європейському чи американському телебаченні подібні сюжети, то вони стимулюють західних політиків до рішень, аби ухвалювати підходи та скеровувати гроші на українські оборонні підприємства.Вкрай позитивно, що такі сюжети з'являються. І це буде ще одним поштовхом, щоб наші європейські партнери змінили формати фінансової взаємодії з Україною та розширили варіації використання європейських грошей для нашого оборонного виробництва.

Звільнений з російського полону боєць полку "Азов" Національної гвардії України Артем Дубина згадав історію, як три роки тому, 18 квітня, його "вбили" на Азовсталі. По рації надійшло повідомлення, що він "двохсотий", але Артем вижив.

18 травня на Трухановому острові в Києві відбудеться благодійний марафон МНР Run4Vісtоry. Його ініціює компанія МХП разом із Благодійним фондом "МХП-Громаді". Спортивним партнер - NеwRun. Усі зібрані кошти підуть на підтримку 13-ї бригади Національної гвардії України "Хартія", яка сьогодні тримає оборону на Харківському напрямку. Учасники зможуть обрати дистанцію - від 2 до 42 кілометрів. Передбачені також дитячі та інклюзивний забіги "Люди Титани". Для військових, ветеранів і людей з інвалідністю участь є безкоштовною. Реєстрація на забіг - тут. Щоб отримати промокод на безкоштовну участь - звертайтесь на іnfо@nеwrun.соm.uа Один з амбасадорів марафону - 34-річний військовослужбовець Віталій, позивний "Аристократ". Він - командир взводу ударних безпілотних авіаційних комплексів. "Зараз ми виконуємо завдання на Харківському напрямку. Головне - щоб ворог не міг наблизитися до наших піхотних позицій. Якщо маємо достатньо засобів - ударні дрони, акумулятори, запчастини, то успішно стримуємо ворога. Якщо забезпечення зменшується, противник просувається ближче. Це створює ризики. Тому для підрозділу така важлива підтримка українців", - розповідає Віталій. Він приєднався до лав "Хартії" у 2024 році. До цього, з перших днів повномасштабного вторгнення, проходив підготовку, шукав підрозділ, де міг би бути максимально корисним. Паралельно Віталій підтримував власну систему фізичної підготовки. З 24 вересня 2019 року до 27 вересня 2024 року - загалом 1861 день - він щодня бігав не менше 10 км. Таким чином встановив рекорд України. "Я почав бігати у 2018 році - спершу невеликі дистанції на 3-5 кілометрів, потім марафони. А 24 вересня 2019-го вирішив спробувати щоденний біг - без пропусків. Відтоді пробігав не менше 10 кілометрів. І тримав цю планку рівно п'ять років, до 27 вересня 2024-го", - каже Віталій. За цей час він подолав десятки марафонів і ультрамарафонів, бігав за різних умов - у горах, під дощем, при мінус 20, на військових навчаннях, під час ротацій і переїздів. "У мене не спрацювала система "бігати три рази на тиждень". Я або роблю щось постійно, або не роблю взагалі. Просто визначив для себе: біг є щодня", - пояснює він. Віталій згадує одну з найскладніших пробіжок - коли під час переїзду між навчальними базами треба було бігти вночі, не маючи повноцінного маршруту. "Ми знали, що будемо в дорозі понад 30 годин. Я вирішив бігати о першій ночі на території військової частини - там був лише короткий 60-метровий відрізок. Тому бігав колами", - говорить він. Такі забіги як МНР Run4Vісtоry - це можливість об'єднатися навколо спільної мети Військовий переконаний, що саме дисципліна, яку виховував через біг, допомогла не лише підтримувати фізичну форму, а й краще зрозуміти себе, свої можливості й межі. "Почувався значно гірше у 27-28 років, ніж зараз. Була постійна втома, апатія. Але з появою в моєму житті регулярного спорту почалась трансформація - зʼявилась структура, сталість. Я почав чітко бачити, у якому напрямку рухаюсь. Навіть після марафонів продовжував бігати. Бувало, що після 42 кілометрів ще ввечері добігав 8 кілометрів, бо мав ціль - 500 на місяць", - каже спортсмен. Віталій має значний досвід участі в забігах на довгі дистанції. Він неодноразово долав класичну марафонську дистанцію - 42 км - і принаймні один із таких марафонів пробіг менш, ніж за 3 год. Із часом звичайні міські маршрути перестали бути викликом, тому Віталій почав обирати складніші траси - трейлові забіги, зокрема в горах. Найдовшою дистанцією став гірський ультрамарафон у Карпатах - 62 км по всіх двохтисячниках Чорногірського хребта. Забіг тривав понад 10 год. Віталій втратив близько 7 кг за добу, але навіть після цього не відмовився від щоденної пробіжки. Загалом спортсмен має за плечима понад 10 стартів на дистанції більше 50 км. "У певний момент це стало частиною свідомості. Мозок сам шукав, коли знайти годину на пробіжку. Навіть у горах, у складних умовах. Це вже не звичка, а природна частина мого дня", - каже він. На думку військового, такі забіги як МНР Run4Vісtоry - це можливість об'єднатися навколо спільної мети. Подібні ініціативи дозволяють забезпечити військові підрозділи всім необхідним і водночас залучити цивільних до взаємодії з армією. "Це спосіб підтримати конкретну бригаду. Коли є обладнання - наші дрони працюють. Коли дронів достатньо - піхота не вступає в пряме зіткнення. Коли ресурси закінчуються - починаються втрати. Це дуже прямий зв'язок", - підсумовує Віталій. Військовий бригади "Хартія" запрошує всіх долучитися до марафону в Києві 18 травня - пробігти будь-яку дистанцію або зробити донат, якщо немає змоги бути присутнім. Це - можливість підтримати не лише окремих бійців, а й загалом спроможність оборони держави.