Search trend "Денацифікація"

Директор Служби зовнішньої розвідки РФ Сергій Наришкін заявив про перелік умов, які Росія висуває для завершення війни проти України. Йдеться про позиції, які Київ і міжнародна спільнота вважають неприйнятними, про це повідомляє російське пропагандистське агентство ТАСС. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Путін хоче затягнути війну: в РНБО пояснили абсурдність ідей Кремля Серед основних вимог - надання Україні так званого без'ядерного та нейтрального статусу, її демілітаризація та денацифікація. Також Росія вимагає скасування всіх законів, ухвалених після Революції Гідності у 2014 році, називаючи ті події державним переворотом. Крім того, Кремль наполягає на визнанні Україною нинішніх територіальних кордонів Російської Федерації, фактично - на легітимізації окупації українських територій. У своїй заяві Наришкін також згадав про контакти з Вашингтоном і нібито прагнення адміністрації США зрозуміти причини війни, яку Росія сама ж і розв'язала. Росія висуває жорсткі вимоги до будь-якої угоди, зокрема наполягає на припиненні постачання зброї Україні Білий дім має намір укласти угоду про перемир'я до 20 квітня. За інформацією джерел агенції, які знайомі з питанням, США сподіваються, що таку угоду вже буде досягнуто до Великодня. Водночас у Білому домі все ж визнають, що терміни можуть змінитися у зв'язку зі значними розбіжностями між учасниками переговорів.

У "новому світі без порядку" немає союзів і союзників, є лише великі сильні країни, які беруть те, що їм хочеться, і маленькі слабкі, які стають жертвами такої політики, каже викладач Києво-Могилянської бізнес-школи Валерій Пекар Дії президента США Дональда Трампа свідчать про зміни світового порядку. Куди рухатиметься світ і хто вказуватиме напрям? &еnsр;Традиційний світовий порядок, заснований на правилах і багатосторонніх домовленостях, закінчився. І це не примха однієї людини, а наслідок дії довгострокових трендів. У "новому світі без порядку" США не захищатимуть своїх союзників. У цьому світі немає взаємних зобов'язань, а старі договори можуть бути переглянуті в односторонньому порядку. Є лише великі сильні країни, які беруть те, що їм хочеться, і маленькі слабкі, які стають жерт­вами такої політики. Нові Сполучені Штати не хочуть стежити за порядком у світі. Вони не захищатимуть демократії, не поширюватимуть освіти, не розвиватимуть інституцій тощо. Нова Америка вірить у право сильного в мультиполярному світі. Ви кажете, що причина змін у світовій політиці не в особистості Трампа, а в американському суспільстві. Які зміни відбулися всередині США? &еnsр;Президент Дональд Трамп не є випадковістю. Він втілення трендів, що наростали багато років. Американці обрали Трампа, бо ці тренди їх реально зачепили. Ось лише кілька основних: &еnsр;ненависть до інституцій та істеблішменту, які відчуваються зверхніми, корумпованими, зосередженими на власних інтересах; &еnsр;ненависть до постмодерного порядку денного з його пріоритетами політкоректності, інклюзивності, прав меншин, "політики ідентичності", кліматичних змін тощо, що викликає відчуття руйнування традиційних соціальних структур; Трамп є втіленням трендів, що наростали багато років &еnsр;відчуття загрози через тиск технологічних змін, втрата орієнтиру американської мрії, соціальна фрустрація; &еnsр;антиглобалізм, прагнення повернути робочі місця до США; &еnsр;ізоляціонізм небажання бути в ролі світового захисника цінностей, витрачати гроші на це, незважаючи на те, що вільна захищена торгівля є основою процвітання США; &еnsр;експансіонізм у Західній півкулі, звідси всі ці претензії до Канади, Мексики, Панами, Гренландії; &еnsр;ненависть до Європи, Канади й Австралії, які примуд­ряються досягати вищого рівня життя: відчуття, що всі живуть за американський рахунок через незбалансовану торгівлю та менші витрати на безпеку; &еnsр;зростання впливу великих корпорацій на політику через фінансування та лобіювання; &еnsр;зміна ставлення до науки в умовах поширення альтернативних поглядів на світ та конспірологічних теорій. Нині вони прорвалися всі разом. Маємо справу з об'єктивною реальністю, а не із суб'єктивними вибриками. Персона лідера визначає конкретну форму проявів, але суть визначають тренди. Вони невблаганні. За ними стоять багатомільйонні організації й інтереси сотень мільйонів людей. Трамп робить рухи до зближення з Путіним. Чи можливе воно після того, як російська пропаганда роками ліпила із США ворога №1? &еnsр;Російська пропаганда може продати своєму населенню що завгодно. Це блискуче описав Орвелл у "1984": ніхто не пам'ятає, з ким воювала його країна раніше, бо всі вважають, що вона завжди воювала з тим, із ким нині. Чи готова Європа протидіяти російській агресії? &еnsр;Європа швидко прокидається. Рішення про створення й фінансування оборонного союзу, про відмову від закупівлі американських озброєнь ухвалюють так швидко, що за лічені тижні відбувся більший зсув, ніж за роки. Україна тривалий час намагалася пояснити ситуацію європейцям, але віцепрезиденту США у виступі на Мюнхенській безпековій конференції це вдалося за годину. Україна купила для Європи три роки, оплачені кров'ю, але та не скористалася цим подарунком. Це прикро, але важливіше те, що буде далі. Нами торгуватимуть Як у разі зближення США і РФ поведеться Китай? &еnsр;Китай, з одного боку, втілює одну з основних цілей своєї політики відірвати Європу від Америки. З іншого боку, нинішні зміни невигідні Китаю. Ідеться про торговельні війни, мілітаризацію Європи, про очевидні загрози режиму нерозповсюдження ядерної зброї адже тепер кожна країна, що має агресивного сусіда, думатиме, що лише ядерна зброя захистить її від вторгнення. Бажання перезавантажити відносини з Росією на початку каденції характеризує політику кожної нової американської адміністрації демократичної чи респуб­ліканської в останні понад 20 років. Жодного разу це не вдалося, відносини лише погіршувалися, але знов і знов робиться та сама помилка. Ще більшою американською помилкою є намагання відірвати РФ від Китаю, щоб зблизити із Заходом і використати проти Китаю. Такий собі "зворотний Ніксон", що нагадує вдалу спробу експрезидента США Річарда Ніксона відірвати Китай від СРСР, але ж тоді відносини між Пекіном і Москвою вже були напружені. Нині маємо протилежну ситуацію: Китай та РФ нерозривно пов'язані й нинішня війна призводить до суттєвого поглиб­лення російської залежності. Рівень інтеграції такий, що відірвати вже нічого не вдасться. У цих умовах пропозицію "хабарів" керівництва РФ Америці у вигляді великих економічних вигід від експлуатації російських ресурсів Китай розглядатиме як спробу васала втекти від пана. Наслідком буде подальша прискорена інтеграція, щоб такі втечі були неможливі. Як ви оцінюєте результати зустрічі української та американської делегацій у Саудівській Аравії? &еnsр;Україна та США повернулися в дипломатичне русло переговорів та зробили перший крок до миру, притому Київ не поступився щодо своїх червоних ліній (юридичне визнання окупованих територій російськими, демілітаризація у вигляді обмеження розміру та озброєнь ЗСУ, "денацифікація" у вигляді повернення російських агентів в український інформаційний та політичний простір. Країна). Америка також виграла: вона видається миротворцем та лідером процесу. Натомість Москва тепер у дипломатичному шпагаті, на момент цього інтерв'ю ще не зрозуміло, як воно далі буде. Погано те, що США все ще розглядають Україну як частину великої всеохопної угоди з РФ, тож нами торгуватимуть. Якого миру прагне Трамп? &еnsр;Будь-якого, аби якнайшвидше. Його влаштує і нетривале перемир'я, аби лише він видавався великим переговорником і миротворцем. Попервах здавалося, що капітуляція України на умовах Путіна повністю влаштовує американську адміністрацію. Але стійка позиція українського політичного керівництва й українського суспільства показала, що це неможливо. Тут треба зазначити, що Україну та її прагнення досить слабко розуміють на Заході. Чимало людей не може втямити, навіщо Україна віддає життя своїх кращих синів і дочок за зруйновані, сплюндровані території. Захід досить слабко розуміє прагнення України Це відображає повне нерозуміння Заходом цілей війни з обох боків. Чимало аналітиків, дипломатів, політичних лідерів упевнені, що РФ воює за території, які вважає своїми. Віддати їм ці території, та й кінець війні. Вони не розуміють, що мета Кремля не території, а знищення української державності й ідентичності. Вони не розуміють, що РФ не зупиниться, рушить далі на захід. До заяв Путіна про відновлення світового порядку часів СРСР ніхто не ставиться серйозно. Лише тепер найближчі до РФ та, відповідно, найбільш загрожені країни Центральної та Північної Європи починають розуміти, що все серйозно. Відповідно, мета війни для України збереження держави й нації. Капітуляція для нас не вихід, бо означає смерть. Чимало західних лідерів має перед очима приклад Другої світової війни, коли Париж капітулював, щоб зберегти життя французів. Але ж метою нацистського райху було виведення Франції з війни й отримання контролю над її промисловістю, а не знищення всіх французів чи перетворення їх на німців. Смерть чигала лише на французьких євреїв, решта могла залишатися живою та бути собою. Російсько-українська війна має екзистенційний характер. Тут більше підходить інша історична аналогія, відоб­ражена в цитаті ізраїльської прем'єрки Ґолди Меїр: "Ми маємо намір залишитися живими. Наші сусіди хочуть бачити нас мертвими. Це не те питання, яке залишає багато можливостей для компромісу". Що буде з НАТО в разі виходу з нього США? Чи зможе в такому разі об'єднана Європа створити нову ефективну систему безпеки? &еnsр;Так чи так Європі потрібен оборонний союз, і його перші обриси ми вже бачимо. Європейська економіка має достатньо ресурсів для власної безпеки, включаючи можливості виробництва. Водночас дві країни ЄС мають ядерну зброю, а для Німеччини її створення не є значною проблемою. Україна нарешті усвідомлює, що її головні союзники в Європі. Але і Європі час усвідомити, що їй потрібна Україна як щит. Ми маємо найбільшу армію на континенті, єдину армію, яка може стримувати РФ, яка вміє вести сучасну високотехнологічну війну. Європа потрібна Україні як тил, як джерело фінансової підтримки, зброї, технологій, інвестицій, політичної та моральної підтримки. Ми приречені бути разом. Європа без України не виживе. Україна не виживе без Європи. Ми в одному човні або разом випливемо, або разом потонемо. Чому Вашингтон проти вступу України в НАТО? &еnsр;Річ не в тому, що США скептичні щодо України, а в тому, що вони скептичні щодо НАТО. Ніхто не каже вголос, але всі підозрюють, що НАТО не працює. Очевидно, Альянс працює як військовий механізм: уміння десятків національних армій і флотів співпрацювати на рівні штабів та підрозділів є унікальною спроможністю, яку неможливо переоцінити. Водночас НАТО як політичний механізм викликає чимало підозр: чи не буде єдиною реакцією на напад на Європу "велике занепокоєння" США? Тому я не ставився би серйозно нині до заборони Україні вступати в НАТО. Подивимося, що буде за кілька років. Чому адміністрація Трампа вважає Україну перепоною для досягнення ідей США? &еnsр;Україна нині заважає США досягти двох важливих стратегічних цілей. По-перше, ослабити Європу, щоб вона стала роз'єднаною, не перетворилася на центр сили. Адже у світі права сильного що менше центрів сили, то краще. По-друге, посилити РФ, щоб вона не розвалилася й можна було використати її проти Китаю. Тож Україна є прикрою перешкодою, яка має бути покарана. Нам доведеться докласти чимало зусиль, щоб довести хибність цієї картини. І якщо першу з двох помилок варто залишити європейцям, то друга переважно наше завдання. Мусимо довести, що знаємо РФ краще за американців, які спираються на свої багатолітні "російські студії", що дають сильно викривлену москвоцентричну картину. Мусимо довести, що РФ ­колоніальна імперія, яка не має іншого майбутнього, крім агресивних воєн чи розпаду. Бо демократичний розвиток в імперії неможливий. Ми розуміємо, що будь-який мир із РФ тимчасовий, доки вона зберігає спроможність воювати. Імперія повертатиметься знову, усунувши попередні помилки, щоб остаточно вирішити "українське питання". Але це буде згодом, а тим часом Трамп може отримати Нобелівську премію й увійти в історію як великий миротворець. Такі випадки, коли лаври діставалися за короткочасне припинення війн, непоодинокі в історії ХХ століття. Який має бути вихід із цієї війни, щоб Україна збереглась і була в безпеці? &еnsр;Відповідь на це запитання дає Маніфест сталого миру, укладений десятками українських філософів, дипломатів, військових, економістів тощо на початку 2023 року. Україна буде в безпеці лише тоді, коли імперія припинить своє існування. Сьогодні це здається фантастикою, але імперії не вічні. Ще 100 років тому світ складався переважно з імперій, а нині більшості не існує. Можна сказати, що РФ остання велика імперія, такий собі останній динозавр, який живиться кров'ю інших, щоб подовжити своє нікчемне життя. Європі потрібна Україна як щит. Європа потрібна Україні як тил Російська імперія розпадалася двічі в ХХ столітті 1917 року, коли отримали свободу Польща й Фінляндія, та ненадовго країни Балтії, а також 1991 року. Розпадеться і втретє, адже війна надзвичайно ослаблює всі імперські "скрєпи". Це передусім економічні механізми перерозподілу бюджетів, страх перед силовиками, а також спільна ідентичність, спільна ідеологія, кар'єрний шлях регіональних чиновників тощо. Коли зв'язки послаблюються, потрібна лише якась ключова подія, щоб почався швидкий розпад. Це не обов'язково буде скоро, але це невідворотно. Як кажуть, імперія розпадається повільно, а потім раптово. Згадайте розпад СРСР протягом лише одного 1991 року або нещодавнє падіння режиму Асадів у Сирії 53-річне правління завершилося менш ніж за два тижні. Розуміючи ключову вразливість РФ її імперський характер, ми з друзями ще в перші дні повномасштабної війни створили рух, який нині оформлений як громадська організація "Деколонізація". Наша мета прискорити процес розпаду РФ, а отже, настання сталого миру. Ідея деколонізації РФ за три роки, зокрема й нашими зусиллями, але передусім зусиллями ЗСУ, перетворилася з маргінальної на мейнстрим, основний потік міжнародної політики. Жодна велика міжнародна конференція не обходиться тепер без обговорення деколонізації РФ, жоден серйозний аналітичний центр не може обійти цю тему. У першій половині 2024-го резолюції Європарламенту, ПАРЄ, Парламентської асамблеї ОБСЄ визначили, що деколонізація, деімперіалізація РФ є єдиним шляхом до демократичного розвитку та сталого миру. Це довгий шлях, але процес набув незворотності. Водночас важливо, яка Україна буде після війни. Чи вдасться повністю відновити здобутки демократії, згорнуті під час воєнного стану, та ще й у світі, в якому демократія вже не видається для багатьох великою цінністю? Чи вдасться відновити й примножити людський капітал основу для існування української нації й економіки? Відповіддю на ці й інші запитання є прискорена європейська інтеграція, яка вимагає демократичних реформ та економічної свободи. Хоч би яке буде майбутнє ЄС, ми залишаємося європейцями, і цей вибір обіцяє нам утілення наших прагнень. Передплатити журнал "Країна"

Дуже просто і водночас дуже складно виміряти російську траєкторію. Путін устами Лаврова, Рябкова і Ко починає повторювати той самий де-факто ультиматум, який він ставив перед початком повномасштабного вторгнення. Але, я думаю, є свої відмінності, особливо з урахуванням того, що діалог з адміністрацією Трампа є.Ми не знаємо, як довго він триватиме, що може стати каменем спотикання або наскільки сильно вони можуть задружитися. Але Кремль і надалі намагається продавлювати свою лінію. І тут не йдеться про світове глобальне лідерство. У Путіна і його команди є ідея-фікс - це Україна, українська державність і український суверенітет. Як ви відчуваєте ситуацію і про що говорять зараз у Сполучених Штатах ваші знайомі, ваші партнери? Я зараз у Сполучених Штатах і періодично спілкуюся з різними людьми, з якими давно контактую, можу ставити питання, цікавитися, що там відбувається. От дивіться, як складається картина. Дійсно, можна вже точно сказати, що зв’язок між новою адміністрацією США і Кремлем є досить стійким. Пам’ятаєте дискусію щодо того, коли перші дзвінки розпочалися, коли почали спілкуватися Трамп і Путін, Маск і Путін? Тепер уже зрозуміло, що це почалося набагато раніше. Це сталося не після виборів у США 5 листопада 2024 року, на яких переміг Трамп, а ще до них.І от ті питання, які нам видаються несподіваними за 4-5 тижнів після інавгурації Трампа, які виникли під час обмінів, дискусій і стосунків Кремля, були підготовлені давно. Для нас це 4-5 тижнів, а для Трампа і його оточення — це досить тривалий період спроб узгодження, врегулювання, пошуку спільних інтересів із Кремлем і Путіним.Розумієте, у чому вся справа? І тому ми трохи помиляємося, коли вважаємо, що це спонтанна дія адміністрації Трампа, що вони за 5 тижнів такий проробили трек до Ер-Ріяда, домовленості про відновлення роботи посольств, параметрів співробітництва щодо України і питань, які стосуються безпеки Європи. Мені здається, що мають рацію ті, хто вважають, що це почалося набагато раніше. Про це писав Вудворд у своїй книзі «Війна».Ми сприймали це як просто контакти. І Маск не заперечував, що спілкується телефоном із Путіним. Ми вважали, що американські спецслужби контролюють ці контакти і знають про деякі майбутні домовленості та їхні параметри. Але виявилося, що це не зовсім так. Ймовірно, ґрунт був підготовлений доволі давно. Тому що зазвичай перші 5 тижнів вважаються стартовими - всі займаються організаційними, адміністративними питаннями. А тут уже обговорюють мало не розробку Арктики та переділ ресурсної бази України.Це вже дуже далеко - не кажучи вже про ООН, де узгоджують резолюції, не кажучи вже про якісь антиєвропейські плани щодо Євросоюзу і його економічної суб'єктності та ще багато про що. І ми бачимо скрізь уже тісний взаємозв'язок американської адміністрації та Кремля.Я вважаю, що Трамп іде максимально далеко туди, куди йому дозволить американський істеблішмент, - ось у чому проблема. А свого слова «глибинна держава», конгрес і всі інші не сказали. А в чому їхнє слово? Якщо вони мовчатимуть, Трамп рухатиметься далі. Ось це дуже важливо зрозуміти, тому що ми бачимо цю динаміку. Що може цьому завадити? Ось перші ознаки сигналу вже є. Вони які? Ви правильно говорите: всі різні.Наприклад, Лавров. Він повторює по п'ять разів на день про те, що людською мовою перекладається як «здача, капітуляція України», «передайте її нам». Він каже: ми не згодні на демілітаризовану зону з європейськими контингентами. Він учора сказав: «Нас не питали». До цього він говорив «ну, просто не згодні», тепер каже «нас не питали про те, щоб ці контингенти були». А Путін, за словами Трампа, у телефонній розмові сказав, що він загалом  не проти цих європейських контингентів. Ви розумієте, як ця розводка працює?Ба більше, публічно повторює: ні, каже, потрібні чотири області з неокупованими частинами Херсонської, Запорізької, Луганської, Донецької, які повинні ЗСУ звільнити. А Трамп, якщо ви чули, говорить про те, що, ну, ми сподіваємося, що Путін піде на угоду з огляду на те, що йому доведеться якимись територіями поступитися, -  це взаємні поступки будуть. Хто-небудь чув публічно про те, що Москва збирається хоч чимось поступатися?Навпаки, вона вимагає більшого - за рахунок переговорів, а не війни. А не поступатися збирається. Якщо він припускає розмін шматочка Харківської області на Курську область, то це не поступка - це баш на баш у кращому випадку, причому співвідношення інше арифметичне. Це програш для України - такий розмін ділянки плацдарму до Вовчанська, яку займають російські війська, на 400 з гаком квадратних кілометрів у Курській області.Я думаю, Трамп все-таки виходить з того, що він якісь території поверне саме по лінії фронту основній, 1300 км на території України. А от Москва йому сигналізує публічно - не конфіденційно, не через слухавки, не через розмови Путіна і Трампа телефоном - про те, що цього не буде, ми хочемо все.І Трамп зараз стоїть перед дилемою - ось, як я це бачу останні день-два. Йому повторили це вже кілька разів публічно, що з приводу України це однозначно так звані Стамбульські угоди - демілітаризація, денацифікація та три вимоги перед Бюргенштоком, які Путін заявив, - про чотири області, скасування санкцій та про позаблоковий, поза НАТО, статус України.І ось тут зараз відбувається певний рух у бік того, що «а що як, дійсно, ми так багато справ наробили, ми так багато поступилися - вивели з дипломатичної ізоляції Москву?». Путін явно має вигляд переможця в цій дипломатичній грі. І в ці п'ять тижнів публічних до нього зателефонували, з ним домовляються, відновлюють дипломатичні відносини зі США, в ООН йому допомагають, у пас грають, у піддавки - резолюцію намагаються протягнути. Ну, вийшло чи не вийшло - це вже інше питання.А що натомість Путін віддав? Путін нічого не віддав. Він навіть не пообіцяв нічого. Ви розумієте, що відбувається?Ба більше, ті заяви, які лунають, - вони лунають не просто двозначно, а й відверто провокаційно з боку Москви, стосовно цих угод щодо ресурсів та решти. Я вже не кажу щодо виборів, легітимності Зеленського - гаразд, це можна ще обговорювати окремо. Адже він каже: ми теж пропонуємо ресурси на всій конституційній території Російської Федерації. Тобто що вони мають на увазі - ви там укладайте з Зеленським угоду, укладайте, про рідкісноземельні метали, умовно, хоча там ідеться і про порти, і про нафту сланцеву, до речі в Донецькій області, - а ми будемо цим розпоряджатися. Це ми будемо реалізовувати Трампа з Зеленським угоду, оскільки це будуть наші території. Тому ви з нами будете ще додатково про це домовлятися. І ми з вами готові на конституційній концесійній основі це все реалізовувати.Тобто прокидання йде в бік того, що ці території, в принципі, будуть московськими, і ця угода буде реалізовуватися на підконтрольній Москві території. Тобто, можливо, до Трампа і його адміністрації десь акуратно дійде, що насправді Путін нічого натомість не пропонує. Він хоче забрати все те, що Трамп виламує з Європи, з України, від інших союзників.Тобто Трамп втрачає відносини із союзниками стратегічними, союзниками, які забезпечують трансатлантичну безпеку. Ну, як - євроатлантичне партнерство: Європа, Америка тощо. Він від них відмовляється. Він каже, що і ЄС створений, ви чули, для того щоб нашкодити Америці. Так, власне, гра Трампа, навпаки, зараз посилює Путіна, і це теж є надзвичайно ризиковано. До речі, про Організацію Об'єднаних Націй і «дивний збіг» обставин: Сполучені Штати і держава Ізраїль проголосували проти. Так от, ми ж розуміємо, що буде Путін ще «продавати» Трампу і державі Ізраїль - іранську ядерну програму. Я не сумніваюся, що Путін продасть донедавна своїх друзів-аятол з потрохами.І це серйозна ціна, тому що держава Ізраїль розуміє, що може за собою нести іранська ядерна програма. І знаємо, як Трамп це буде продавати у Сполучених Штатах. Але ми живемо в Україні і, звісно, ми в Україні занепокоєні з того всього.По-перше, Путін його розводить із цим. Лавров дійсно поїде в Іран. Чи вже був – я не відстежив найближчі днів зо два. Він у Катар збирався, ще кудись. Зараз вони у Стамбулі (розмова з Марком Фейгіним була записана 27 лютого, - Ред) , мабуть, будуть зустрічатися - якісь групи представників США і Москви. Ви ж розумієте: продають знову повітря. Домовленість з Іраном - це повітря, це як ядерна угода, укладена за допомогою МАГАТЕ, скасована зараз, за якою Іран продовжував виробляти, намагатися створити ядерну зброю. Обіцянка Путіна, обіцянка Ірану, врешті-решт навіть ось ця спроба відірвати Москву від Китаю - це брехні Москви.Вони обманюють. Я впевнений, що вони з Іраном готові здати кого завгодно з потрохами, це теж зрозуміло. Але вони скажуть: послухайте, та ви підпишіть. А будете ви виконувати чи не будете - це вже таке, ви весь час щось підписуєте й ніколи не виконуєте. Виходить, між військовим рішенням і спробами домовитися Трамп наполягає на мирній спробі домовитися, без гарантії, що ці домовленості будуть виконуватися, так само як, до речі, і Москвою - хто вірить у те, що Москва, взявши на себе зобов'язання, буде їх виконувати? Тобто, йому потрібен посередник в особі Москви, який із цією віссю зла, із цими дивними ізгоями, які становлять і регіональну, а десь і глобальну загрозу, він намагається домовитися шляхом слів - не шляхом сили. Він же сказав: «Мир через силу».А ми знаємо, що таке мир через силу. Ну то й що - розбомбив би Ізраїль разом зі Сполученими Штатами якісь там десятки два ядерних об'єктів. І це набагато надійніша була б гарантія від створення ядерної зброї Іраном. А тут спробують щось і дати натомість. Дати можливість зняти частину санкцій з Ірану, щоб він продовжив торгувати нафтою, щоб він вийшов із режиму ембарго. Напевно, це вимагатиме Іран взамін за свої зобов'язання не створювати ядерну зброю, не створювати загрози регіональній безпеці, не здійснювати атак на Ізраїль тощо. Ну, ми навряд чи уявимо собі, що Іран раптом встановить дипломатичні відносини з Ізраїлем чи визнає факт існування ізраїльської держави. Напевно, жодна наївна людина в таке не вірить.Тобто все інше - це те, що вже було. Трамп може спробувати за посередництва Москви домогтися того, що вже було. Ну, Ізраїль - що там від нього чекати? Він іде зараз у кільватері політики Трампа. Тому що ситуація така, що виснажений цією війною народ Ізраїлю, заручники, яких ще не всіх звільнили, - вони вичікують. Трамп вимагає від них голосувати, саме з огляду на ці причини - інтереси нейтралізації Ірану. І - такі ось дикі резолюції в ООН.Для Ізраїлю це, звісно, помилка велика, на мій погляд. Але вони можуть говорити, що «а щодо антиізраїльських резолюцій Україна теж голосувала за». Ну, а яка різниця, враховуючи, що ООН не існує, ООН - це організація філателістів. Це невелика ціна - десь утриматися або проти проголосувати, це ні про що. Можуть себе так заспокоювати, можуть себе так утішати, так? Але насправді це, ще раз хочу підкреслити, гра в одні ворота.Від цих відносин виграє тільки Москва і більше ніхто, Америка нічого не отримає. Ці наївні уявлення про те, що ми будемо використовувати як човник Лаврова або Путіна, який буде що з Сі Цзіньпінем вирішувати, що з аятолами іранськими, - це самообман думати, що з такими країнами домовленості, які ґрунтуються на взаємному інтересі або якихось взаємовідносинах триваліших, довших, можуть забезпечувати стабільний результат. Це не так. Цього жодного разу не вийшло.Стабільний результат виникав там, де військова сила вирішувала це питання. Візьміть «Хезболлу», візьміть Сирію, візьміть сектор Гази - військовою силою досягалися ці речі, аж ніяк не мирними угодами. Якраз добивати проблему потрібно було, використовуючи військову силу, використовуючи цей трамплін у вигляді успіхів ізраїльської армії на Близькому Сході. І це дуже коротка дистанція.А Трамп декларує свою миротворчість, що він схильний розв'язувати проблеми миром, - виглядає і звучить красиво.  Ми в Європі надзвичайно сильно напружились. Це стосується всіх без винятку, водночас особливо напружились в Естонії, Литві, Латвії, Польщі, Чехії, Словаччині і Румунії. В Україні це буде окрема історія.Якщо намагатись виміряти агресивність траєкторії Путіна: зараз в Кремлі не просто так відкрили шампанське. Але розуміємо, що це «продати» не можна, тому що є Європа і є позиція України, - саме тому і Лавров, і Рябков повторюють оту мантру. Бракує лише покійного Жириновського.Так, ми стоїмо далі на своїх позиціях. Про перемир'я мови бути не може до реалізації великого, євроатлантично-російського договору, де буде окремо прописані демілітаризація України і підготовка до можливих актів демонтажу. З другого боку, ми також в Україні свідомі, що ми потребуємо чіткої доброї комунікації з Вашингтоном, тому що це про нашу безпеку, це про наше виживання.Ми зараз в Україні розуміємо, що відчувають мешканці того самого Єрусалиму, Тель-Авіва й інших міст у державі Ізраїль: є загроза, загроза нікуди не дівається, треба укладати певні безкомпромісні варіанти, бо від них залежить наше виживання. Тому що Путін збирається їхати далі, наскільки ми бачимо.Ні, він не збирається зупинятися взагалі. І більше того - вони публічно, ще раз підкреслюю, декларують це. Вони вже не приховують, що їх цікавить уся Україна. Ну, по суті, крім того, що це і без того втручання, серйозне втручання в суверенітет український, обмеження щодо блокової участі і в НАТО, і в ЄС теж, хоча це економічний союз. Ми ж розуміємо, чому вони чинять опір цьому, - щоб, не дай боже, Україна, хоча б і економічно, не набула самостійності і зв'язків із Заходом настільки, що це закриє можливість реінтеграції в бік Москви. А вона на це розраховує - щоб назад втягнути в Росію, в усі свої смердючі ОДКБ, у всі ці брязкальця московські.І тому - що економічно, хоч навіть до якихось спілок філателістів європейських - це неприпустимо, тому що ця інтеграція багато до чого зобов'язує. Зараз розірвані всі зв'язки між Москвою та Україною, просто всі. І відновити їх просто так на рівному місці не вдасться за один день. Їм для цього потрібно провести глибоке втручання в політичну систему України - за допомогою виборів. Вони ж хочуть ще й втрутитися у вибори. Як вони кажуть, Зеленський - такий-сякий, а Залужний хороший. Так вони хочуть зіштовхувати лобами всередині України і грати потім на протилежностях.Це не означає, що йому Залужний подобається, - ні, йому потрібен хаос, під час якого не буде легітимної влади як такої. Узагалі виборів може не бути. Тому що вже розмова про те, що він може сфальсифікувати. Це прямий текст Путіна, він каже: «Ну, звичайно, Зеленський може залишитися при владі, тільки сфальсифікувавши вибори». Це говорить людина, яка в жодних виборах участі не брала, у Росії не було просто жодних виборів.Це хіба не втручання у суверенітет України: спроба, точніше яка там спроба - вимога встановити певну владу в Україні з обмеженнями і повноваженнями, які визначає Москва. Ну, звісно ж, саме для цього це і робилося. Вийде - не вийде, вони завжди постфактум це питання оцінюють. Але зараз набагато важливіше внести цей хаос, вимагати проведення негайних виборів. А як їх проводити в умовах війни? Вони ж кажуть, Лавров сказав: ми не збираємося зупинятися, жодних обмежень, поки лінія зіткнення чомусь не є предметом обговорення, на якій треба зупинитися. А зупинятися вони не збираються. А як проводити вибори, якщо тривають військові дії? А може, це торгова позиція така? Чи ви не вірите в такі торгові позиції? Ми кілька разів з вами намагалися спрогнозувати подібні сценарії. Але Путін зараз не збирається перевертатися в повітрі?Я вважаю, що ніякого припинення вогню не буде. Він діє зараз із позиції сили, для нього немає мотиву зараз зупинятися. Тобто він, хоч і повільно, витрачаючи величезні ресурси і живу силу, рухається на локальних ділянках, дуже чутливих, на Донеччині, на Курщині, десь на Харківщині - рухається всередину, в глиб України. Це дуже повільне просування, воно знизило темпи. Це правда. І Покровськ не взяли, головну атаку на Покровськ було відбито.Але це зовсім не означає, що Путін вважає, що якщо він зупиниться, то це дає йому додаткові якісь шанси, додаткові якісь можливості. Ні, вони якраз переконані, що (має бути, - ред.) невпинний рух, враховуючи, що над ними, як то кажуть, не капає, вони можуть витрачати і живий ресурс, вони можуть витрачати економічний ресурс, що залишився, сподіваючись, що переламають психологічні ситуації.Адже подивіться - атмосфера така, нібито війська російські стоять уже під Києвом. І постійно на Київ тиснуть: та ви програєте, та ви вже програли, швидше домовляйтеся.Я подивився виступ Джеффрі Сакса в Європі – ну, це просто вражає. Я не знаю, бачили ви це чи ні, - він розмовляє мовою Кремля. Джеффрі Сакс, який МВФ очолював, був економістом, одним із головних глобалістів взагалі, займався програмами поширення західного впливу. І він заявляє: треба вивчити інтереси Росії, покінчити з русофобією, Україна - це лузер.Це що за терміни - «лузер», «не лузер»? І дивовижна річ - лузер тому, що протистоїть сусідові, відстоює свій суверенітет. А не лузер - це хто? Просто здати Україну, стати частиною Москви - це не лузер, це успішна гра хіба суверенної України? Це просто звучить як повний ідіотизм, як кретинізм найостаннішого ґатунку, якщо не ангажемент із боку Москви. Кирило Дмитрієв замінив собою Абрамовича чи він починає оперувати тими ресурсами, які йому доручили використовувати в Кремлі для певних оборудок чи з Трампом, чи ще з якимись  глобальними силами (вже не хочеться випоминати того Маска)?Ні, це, абсолютно точно, консильєрі Путіна, особистий консильєрі, який відає його активами, у нього є право в широкому сенсі розпоряджатися активами Путіна. А що таке активи Путіна - це вся Росія, це все, що там є. Тому яка різниця? Де різниця між активами Путіна і активами, які називаються Росією, - де межа? Ну, так, йому доручили. Але оскільки з того боку є Віткофф, свояк і довірена особа Трампа, я гадаю, що його направили для того, щоб забезпечити бізнес-інтереси оточення самого Трампа. Мені здається, для цього. Для того щоб вести переговори про економічні проєкти на рівні спроб домовленості двох сторін немає потреби в Дмитрієві та Віткоффі. Навіщо, якщо ви хочете домовлятися про гроші, взаємну економічну вигоду Москви і США, - чесно кажучи, не дуже собі уявляю, як це можна зробити. Усі ці розмови про якийсь там алюміній, рідкісноземельні метали в Росії, газотранспортну мережу в Європі, про дослідження Арктики щодо копалин – але ж це все з Росією. Це все тільки витратами загрожує, тому що з початком війни, я нагадаю, Торгово-промислова палата США оголосила, що бізнес, який пішов із Москви, втратив своїх активів від 100 до 200 мільярдів доларів. Вони називали на момент лютого – березня, трохи пізніше, протягом пів року, - 105 мільярдів, але цифра зростала. Там просто всі активи залишено, їх було передано російським довіреним особам самого Путіна, його компаніям, транснаціональним корпораціям, акціонерним товариствам тощо.Тобто завжди наприкінці це буде збиток, а не прибуток, розумієте? Путін заманює цим, і Дмитрієв дуже підходяща для цього фігура. А політичні питання і політичні рішення він уповноважений передавати? Келлога не ввели в ту групу, натомість там є Віткофф і є Дмитрієв. Яким є функціонал Дмитрієва? Це не Абрамович, хоча свого часу Абрамович намагався брати активну участь.Я думаю, що все одно всі політичні рішення ухвалює особисто Путін, це ж очевидно. Ні Ушаков, ні Наришкін, ні Лавров. Ну, це смішно було б - вважати, що він комусь передоручить ухвалювати рішення. Але як передавальну ланку безпосередньо Путіну йому краще використовувати Дмитрієва, щоб інформація не йшла далі. Отже, він йому дуже довіряє. Цей Дмитрієв сам пов'язаний зі спецслужбами, зі службою зовнішньої розвідки, як ось пише багато хто. Він, зрозуміло, чоловік особистої подруги Тихонової, дочки Путіна. Мабуть, там якийсь зв'язок.Я не виключаю, до речі, що він родич якийсь Путіна. Коли-небудь це з'ясується. Ми до кінця не розуміємо - він же теж із Санкт-Петербурга, коріння його з Санкт-Петербурга, потім його сім'я переїхала до Києва, цього Дмитрієва. А звідки ми знаємо, що там росте, які ноги, - потім з'ясується. Але йому важливі й політичні, а особливо економічні рішення. Якщо Путін припускає купити Трампа, давайте прямо говорити, то йому потрібен для цього не Лавров, не Наришкін, не Ушаков - йому потрібна зовсім інша людина.А яка різниця, що купується - політичні речі, чи економічні, чи інтерес матеріальний просто родини Трампа? Це Трамп може відреагувати чи ні, сприймати це так чи по-іншому. А ось те, що Путін хоче купити Трампа, у цьому в мене немає взагалі жодного сумніву: ось тобі якась там кількість десятків мільярдів, можливо сотень мільярдів, - я не готовий арифметично це питання оцінювати, - але я тебе куплю, а ти купися. Що я за це прошу? Я прошу здати мені всю Україну, я прошу відновити відносини і дати мені можливість реалізувати мій меморандум від грудня 2021 року щодо Європи, щоб Європа залишилася голою, щоб Східна Європа, яка була частиною Східного блоку ще радянського, опинилася в зоні мого впливу, як це було за совєтів.А далі він буде реалізовувати у два стрибки план відновлення якихось частин Радянського Союзу, зокрема Грузія, Вірменія, Молдова перебувають на піку його інтересу, він їх точно анексує, якщо все піде так, як зараз іде. Ну, а далі вже країни Балтії, Польща, Фінляндія – думаю, там теж розробляють якісь плани. Свого часу, пам'ятаєте, були з середніх часів люди з функціоналом, який називався «адвокат диявола». А якщо, навпаки, це хочуть купити Путіна? Тобто «велика угода», симетрично обернута. Умовно кажучи, вони говорять: послухай, Путін, ось твої 300 мільярдів, які лежать заморожені. Вся Арктика і вся північ російська падають без реалізації, тому що немає жодного проєктно-наукового рішення і технологій у вас немає. І китайці не факт, що дадуть їх, і так далі, і так далі.Можливо, так вони збираються? Мовляв, тобі, Путін, ми повернемо, наприклад, впливи в Африці. Чи подаруємо тобі впливи в Африці.Ні. На таке розвести Путіна неможливо. Чому? По-перше, його весь актив, як я вище вже сказав, - уся Росія. Це не питання цифр. Розумієте? От починають рахувати: у Путіна 100 мільярдів чи трильйон? Ви що - серйозно? У нього вся Росія! Він може використовувати її всю. Просто так, за хабар, щоб він на шкоду собі уклав якісь домовленості - відпустив Україну, наприклад, припинив провокувати Європу, відступився від якихось стосунків із Китаєм? Це неможливо, немає такої цифри. У нього все одно буде більше.Тут іншу версію обговорюють, що, можливо, це такий хитрий план Трампа – поступатися Путіну, діяти в піддавки? Тобто все, що він робить, - це заманити Путіна в якісь домовленості, які реалізувати потім із вигодою для Сполучених Штатів передусім, ну, можливо, частково для України, для Європи? Не розведете ви Путіна.Путіна розвести на таке не можна з кількох причин. Перше, у нього інша школа, він викладав там, де ви вчилися. Кадебешника розвести, та ще й того, хто 25 років перебуває при вищій владі, неможливо, він чудово ці трюки знає. Він на таке не підпишеться, розумієте? Він же сам постійно говорить: надули, мене надули, тут нас надули. Тобто нам хтось у туалеті повідомив, що НАТО не буде розширятися - Горбачову навіть, не йому, де ти був, коли наприкінці 1980-х щось там Горбачову говорилося. А цим апелюють, і тому це засіб відштовхування. Вони ніколи не підуть на шкоду собі на жодні домовленості - формальні, неформальні чи інші, тільки на свою користь.І тому навіть якщо уявити, що один зі ста шансів, що Трамп справді намагається розіграти якусь комбінацію, за якої він намагається втягнути в стосунки Путіна і тим самим його розрадити, утихомирити, заколисати тощо, так, щоб він перестав бути агресивним щодо України та інших союзників Заходу, - цього не вийде. Це самообман.Якщо вже ви хочете обдурити Путіна, то його треба обдурити зовсім іншим - йому потрібно продавати таке саме повітря, яке продає він: потрібно погрожувати, потрібно озброюватися, потрібно вести «мир через силу». І в якийсь момент досягти піку і сказати: ну, ми можемо ще далі піти, але можемо й відкотити назад. Продавайте потенційне, а не реальне - ось максимум, за яким має діяти американська адміністрація.А вони віддають реальне. Зараз це вже справи, це не просто слова - що Путін мудрий політик, розумний, як сказав Трамп, що він в інтересах своєї країни її захищає, я його диктатором, каже, називати не буду. Ні, є і справи. Резолюція в ООН - це що? Це вже справи. Розумієте? Трамп заявляє: ми зупиняємо постачання озброєнь в Україну. Але він так сказав, що не зрозумієш, чи йдуть ці поставки. Тому що з України, з Верховної Ради, звучить, що нібито поставки припинено.Ми не знаємо, можливо, це те, що до 2026 року Байден виділив, продовжує йти, не до кінця зрозуміло, нехай офіційна влада України щось із цього приводу скаже. Але це вже ж справи. Навіть такі заяви щодо поставок і погрози їхнього скасування військових поставок в Україну - це вже справи. Це не слова. А торгувати треба словами, обманювати треба тільки через слова. Не роблячи нічого на користь Москви. А ми вже бачимо справи, у цьому біда, у цьому проблема.Тому я б сказав, що адміністрація Трампа діє гранично незграбно. Він почав добре, 20 січня Трамп на своїй інавгурації і ввечері в інтерв'ю «Фоксу» зі свого овального кабінету заявив: я даю Путіну шанс вийти з цього божевілля; Зеленський готовий, він підтверджує свою готовність до переговорів, а Путіну я даю шанс, «ми здобудемо мир через силу». Він сказав, що ми можемо ввести ембарго, можемо ввести нові санкції.Він не говорив про військові поставки «томагавків» в Україну як засіб загрози, але він говорив багато чого. І раптом потім перевертається - і виявляється, що насправді війна через Україну, через Зеленського, що 3 роки нічого не робили, могли домовитися, а Зеленський - комік, диктатор, і взагалі 4% має. Як це перевернулося все з одного боку в інший? Причому не продовжив тиск на Путіна, а почав цей тиск на Україну.Це вражає. Вибравши слабкого, ти вважаєш, що домовишся з Путіним, тим самим продовжуючи на нього тиснути, неважливо - рідкісноземельних металів це стосується чи втрати території України. А що натомість? Ще раз повторю, що взамін? Простий лакмус, елементарний: а де план Трампа? Де його план? Оголошували, Келлог говорив, що в Мюнхені буде заявлено план Трампа по Україні щодо врегулювання з Москвою. Так Джей Ді Венс його й озвучив, на превеликий жаль. І говорив про все, що завгодно, крім російської агресії проти України. І це теж надзвичайно важливий маркер.

24 лютого 2022 року розпочалося відкрите збройне повномасштабне вторгнення Росії в Україну. Кривавий диктатор Владімір Путін оголосив про початок так званої "СВО", метою якої була демілітаризація та денацифікація України. За лічені хвилини російські ракети, випущені з території Білорусі та тимчасово окупованого Криму, атакували українські аеродроми та військові об'єкти по всій країні. Повний текст новини +Відео

Під час битви за Британію (уважно читаємо "Велич і Ницість" Еріка Ларсена) Черчилль умовив (!) Рузвельта надати Британії 50 військових кораблів в обмін на... оренду протягом 99 років низки військових баз. Бази були на територіях Британської Імперії, але в координатах, важливих для оборони США. Здавалось би, чесна угода — техніка в обмін на дислокацію. Але... за 50 застарілих кораблів США отримували право контролю за територіями протягом 99 років. Кораблі були не усі на ходу навіть: застарілі, потребували ремонту (після якого не усі вийшли в море), в обмін на 99 років оренди портів і аеродромів. Черчилль розумів — він розплачувався територіями за частково боєздатний мотлох. За це його порвуть в парламенті. Рузвельт дуже хотів обратися президентом і знав, що американцям чхати на війну в Європі, а німецька та італійська діаспора відверто топили за дружбу із Гітлером і Муссоліні. Рузвельт знав, що його порвуть за натяк залученості Америки у війну і до останнього "продавав повітря" виборцю на кшталт "я ж  проти війни, котра десь там в Європі..."Черчилль оцінював 50 кораблів мотлоху як прецедент, який дозволить надалі пояснювати США, що вони не можуть бути осторонь. Рузвельт  просто хотів бути президентом і прагнув обіграти своїх ізоляціоністів. Пропетляли обидва. Через 9 місяців був Перл-Харбор. США не змогли далі стояти осторонь в позі страуса...Читайте також: Макрон, переговори та все іншеЖодної допомоги США не давали в ім'я світлих ідей, демократії чи в підтримку Добра проти Зла. Британія платила за все, ще й вивозила власним коштом. Це називали саsh-аnd-саrry. І вже в 1940 році Лондон повністю вичерпав можливість платити. В нуль. Гітлер посилював позиції, Вашингтон хотів грошей. Так народилась ідея лендлізу - гроші за те, що лишиться цілим по війні. Вся економічна сила США з 1945 року базувалася на потужностях, що постали  внаслідок задоволення потреб армій союзників. Війна стала ідеальним поштовхом для економіки Америки. Вже в 1943 році США натякнули Британії, що тепер вони володарі світу. В першу чергу — військові. Королівський флот в рази програвав американському. Уряд Його Величності не міг дати раду колоніям — імперія, над якою не заходило сонце, розсипалася. Вашингтон дав зрозуміти Лондону, що тепер він "Цар гори". З Другої Світової Європа вийшла в руїнах, а США —  на економічному злеті. Окупаційні контингенти в Старому Світі, плани Маршала (бо було чим допомагати), ядерна бомба, денацифікація Німеччини, холодна війна - полюси Добра і Зла окреслені були безумовно: Вашингтон і Москва.Європа погодилася на другі ролі. Європа зализувала рани, шукала способи співіснування тих, хто сиділи в окопах один проти одного. США були охоронцями нового світового порядку і репрезентантом образу капіталістичного демократичного світу ХХ століття. Саме США, не Європа, були найбільшими вигодонабувачами наслідків WWІІ. США диктували світові свої правила. І платили за це, в тому числі тратами на безпеку. Усього Заходу. Це була чесна dеаl.Читайте також: Карфаген політичної інфантильності має бути зруйнований Звісно, халявна безпекова парасолька створила ілюзію, що Європа може не напружуватися. Жити під опікою старшого сильного брата доволі комфортно. При цьому, усі бенефіти за лідерство, формальні та неформальні, забирав старший брат. Типу, хто платить, той і замовляє музику...І от в Мюнхені-2025, Джей ді Венс заявляє, що ніякого Заходу більше не існує. Так, якийсь провінційний американський рагуль, котрий не надто орієнтується в глобусі, пи**анув, що цивілізації, котру ми звикли називати "Захід" і котру Британія від слабкості віддала Америці... не існує. Ну, ок. Якщо кобила здохла, треба злазить. От тільки не "Заходу" не існує. Він є, принаймні поки. Але лідера у Заходу, справді, більше нема. Був Дядько Сем і той взяв самовідвід через самостріл в голову. Біда? Ну, журбинка. Але не біда. Просто місце лідера, котре випадково, виключно з географічних причин міжвоєнного часу,  дісталося Америці... знову вакантне.  Європа —  твій вихід. Час згадувати, що цивілізація Заходу, це не заокеанська колонія, створена пройдисвітами й маргіналами усіх націй, а ти — Старий Світ, із його Плутархами, Марками Авреліями, Макіавеллі, Лютерами, Кромвелями і сотнями інших носіїв сенсів, сили, ідей, образів. Каса вільна. Попередній лідер виявився дрібним шлемазлом. Час і шанс вертати своє... Час для нових лідерів.ДжерелоПро автора. Віталій Гайдукевич, журналістРедакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.

Оскільки йдеться про особисті відносини між старими партнерами Путіним і Трампом, то це вже заходи з відновлення довіри.Українці з нашими європейськими партнерами шоковані виступом нового міністра оборони США Піта Гегсета на черговому засіданні "Рамштайну", де він сказав майже буквально що гарантами безпеки для України буде відмова у членстві в НАТО й відсутність на нашій території американських військ. А то Путін нападе?.. (іронія).Сувора дійсність поточних подій на фронтах полягає в тому, що будь-які домовленості Трампа з Путіним можливі лише на умовах Путіна. Вони відомі й поки що не зміняться. Це так званий Стамбульський документ плюс Крим, Донецька, Луганська, Запорізька і Херсонська області (в адміністративних межах), включені в російську ж конституцію. Це обмеження міжнародно-правової суб'єктності України (заборона вступати у воєнно-політичні союзи чи об'єднання), "денацифікація" (відновлення панівних статусів російської мови, культури, церкви та проросійських політичних еліт в Україні), "демілітаризація" (обмеження кількості військ і фактичне роззброєння, заборона виробництва ракет та інших далекобійних видів зброї). Ще раз повторюю, що це російські умови, від яких вони не відмовляться навіть через посилення санкцій чи економічного тиску, це буде можливе лише після їхньої воєнно-політичної поразки. Сам Трамп і підлеглі йому виконавці не просто не вірять у реалістичність перемоги над РФією, вони у цьому прямо не зацікавлені. Їхня логіка проста і примітивна як сам Трамп: для того, щоб виграти глобальну конкуренцію з Китаєм, від нього треба відірвати Росію і перетягнути на свій бік. Тому Трамп і долдонить постійно про його хороші відносини з Путіним (кривавим диктатором і воєнним злочинцем, між іншим).Читайте також: Нелюбовний трикутник: переговори стартувалиСаме у цьому моменті ми зараз і перебуваємо. Трамп пропонує Путіну dеаl (оборудку), де поступається територією, населенням, міжнародно-правовою суб'єктністю України, залишаючи нам порожню оболонку державності на кшталт Білорусі  в обмін на спільну гру проти Пекіна. Наївно? Навіть більше, це дурість. Але це Трамп. І Маск, який, до речі, після ліквідації м'якої сили США на міжнародній арені приступає й до ліквідації жорсткої сили — демонтажу НАТО як "застарілої та непотрібної організації". Для чого? Аби розчистити простір для нової системи колективної безпеки в Європі вже за участі РФії. Саме цього домагався Кремль у своїх ультиматумах США й НАТО 15 грудня 2021 року про "неподільну безпеку". Тому проєкт нового пакту Путіна — Трампа спрямовано не лише проти України, але й проти об'єднаної Європи як такої. І вони, європейці, це також розуміють і будуть опиратися цьому плану. Успіх опору залежатиме від двох речей: європейської єдності та української непоступливості. Нам потрібно сказати "Ні!" Твердо, голосно і рішуче, так, щоб це почули не лише в Кремлі, але й в Європі й у Вашингтоні. Читайте також: "Боротьба за вибори під час війни не має жодної перспективи": санкції проти ПорошенкаА ознаки того, що на Банковій вже готуються приймати цей "мирний" план до виконання, давно наявні. Попри майже щоденні інтерв'ю президента Зеленського західним журналістам, правильні слова не збігаються з реальними діями. І передвиборча лихоманка в тилу і політичні репресії проти бойових генералів не сприяють піднесенню бойового духу війська і згуртованості суспільства. Це деморалізує і розчаровує. Але ж тільки деморалізована армія і розчароване суспільство можуть проковтнути нав'язувану нам капітуляцію. Тому все логічно. А президент ні при чому, він вище за це... Він з Трампом розмовляє і до Путіна готується. Останній аргумент про приховану реалізацію реального плану — це 15 повісток Порошенку, щоб він був зайнятий походами до ДБР у щоденному режимі. Востаннє таке було у січні 2022 року,  акурат перед повномасштабним наступом РФії та очікуваної в Кремлі капітуляції України. Для чого? А щоб не було кому організувати й реалізувати мобілізацію української нації проти тієї ж капітуляції. Щоб не було кому сказати "Ні!" пакту Путіна — Трампа, у тому числі й під час Мюнхенської конференції з питань безпеки. Але, думаю, тепер, як і тоді, організатори прорахуються. Буде кому сказати, буде кому організувати й буде що запропонувати. Бо українці — це нація вільних людей, а не чиїсь раби чи несвідомі вівці.Готуйтеся сказати "Ні!".ДжерелоПро автора. Володимир Горбач, політичний аналітик Інституту Євроатлантичного співробітництва, експерт із питань зовнішньої та внутрішньої політики УкраїниРедакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.

Я просто відчуваю: ми з вами починаємо нашу розмову, а в Сполучених Штатах відбуваються паралельні процеси. І поки ми з вами будемо оцінювати одну ситуацію, буквально за п'ять хвилин з'явиться якщо не Марко Рубіо, так Ді Венс, а можливо, канцелярія Трампа опублікує ще чергову геополітичну «нєтлєнку». Аж страшно стає жити, хоча, знаєте, і без Трампа було непросто.Російсько-українських перемовин немовби й бути безпосередньо не може, але ми відчуваємо «трампівський вітер», Трампу потрібна перемога - перемога Трампа, можливо, навіть не перемога України. Він готовий нас підтримувати для того, щоб «пошатати» і китайців, і китайських союзників у Кремлі. І, звісно, Трамп узагалі збирається перебудовувати світову архітектуру безпеки і всерйоз «побрити» наших європейських друзів. Путін немовби готовий іти на контакт - і немовби ті контакти відбуваються.Ось із чого варто почати, щоб зрозуміти, що відбувається, шляхом аналізу: усе суперечливе та неоднозначне, що лунає з Вашингтона, викликане тим, що Москва не збирається домовлятися не на своїх умовах. Саме тому там борються дві тенденції. Одна полягає в тому, щоб продовжувати тиснути на Москву, змусити її піти на переговори та укласти мир через перемир’я, через прийняття умов, які передбачає американський план. Очікується, що цей план буде озвучений на Мюнхенській конференції в середині лютого.З іншого боку, є група, яка каже: навіщо нам тиснути на Москву, якщо це складно й, можливо, безперспективно? Вони пропонують тиснути на Київ, змусити його прийняти кабальні умови. Адже Трамп під час виборчої кампанії обіцяв завершити цей конфлікт. Та він його й завершив — погляньте, гармати мовчать, люди не гинуть. А от на яких умовах - то вже деталі, які потребують доопрацювання. І якщо поступок буде більше, ніж вимагають інтереси України, то нічого страшного.Хтось може сказати, що це абстрактна схема. Але як тоді розцінювати заклики провести вибори в Україні до 2025 року? Адже всім зрозуміло, що як би не ставитися до влади в Україні, бути противником чи прихильником чинної влади, - реально провести чесні вибори під час війни саме в Україні неможливо.Тому що близько 9 мільйонів людей перебувають за межами країни - для них потрібно організувати голосування. Частина території окупована, звідти люди втекли, не тільки в РФ. До речі, в РФ також будуть дільниці створюватися? Москва, ймовірно, на це розраховує. Дільниці потрібно створювати й усередині України.Яким би не був результат виборів, у Москві точно, а й у Вашингтоні, можливо, теж, розраховують на зміну влади в Україні, що прийдуть ті, з ким можна буде домовитися. Я таких не бачу й не розумію, як вони можуть прийти в країні, де понад мільйон людей у військовій формі, на передовій сотні тисяч. Чи можливо привести до влади політиків, готових підписати капітуляцію перед Москвою?Отже, заяви Келлога та деяких осіб із команди Трампа – для чого вони зроблені? А тут ключова історія в тому, хто згенерував. Політ Трампа над гніздом зозулі: Гренландія, Панамський канал, торгова війна з Канадою і так далі - і тут вибори в Україні. Якби він хотів знести Спаську вежу одним прицільним пострілом «томагавку» - це одна історія, а от вибори, значить, хтось згенерував, хтось запропонував і хтось наполіг.Я не вірю в те, що Трамп буде танцювати по цій партитурі, але це лягає в російський сценарій, Тому що в Путіна особиста ненависть, зокрема, і до Зеленського. Тобто до всього українського політикуму, але до Зеленського персонально.На кого Трампу простіше тиснути і від кого добиватися результату? Він досягає успіху від тих, хто є частиною західної спільноти. Він добивається поступок від Мексики, Канади, хоча це може бути виправдано питанням боротьби з наркотрафіком, фентанілом тощо. Але тиснути на своїх простіше, неважливо, чи це Колумбія, Гренландія, точніше Данія, чи вже Україна. На них тиснути простіше, добиватися результатів легше. А ти спробуй натиснути на Пекін або Москву. Це значно складніше, ніж змушувати європейських союзників виконувати певні умови. Наприклад, щодо збільшення оборонних витрат у Європі. Ніхто не заперечує, що це необхідно. Але методологія, яку застосовують,  працює щодо союзників, тих, хто є слабшим відносно Вашингтона і не хоче сваритися з Вашингтоном через можливі економічні та інші наслідки.Але вибори в Україні, безперечно, в інтересах Москви. Чому? Бо Зеленський їх не влаштовує. Та й загалом українська державність їх не влаштовує - в особі Зеленського, Залужного, Порошенка, Тимошенко, та будь-кого. Їх влаштовує лише Медведчук або хтось подібний.Так, тільки Медведчук, це очевидно. Але які в нього шанси не просто посісти президентський пост, а навіть вижити? Тому Вашингтон у цьому питанні певною мірою діє відповідно до вимог Москви.Москва ставить питання: з ким ми будемо домовлятися? З ким підписувати угоду? Де легітимна влада? Але чому взагалі Москва бере на себе право оцінювати легітимність української влади? А легітимність влади в самій Москві - там хоча б коли-небудь відбувалися реальні вибори президента? Ні, таких не було. У 1990-х ще можна дискутувати, але у 2000-х виборів не було взагалі – навіть не йдеться про сфальсифікований результат, просто виборів не було. В Україні ж влада змінювалася: лише Кучма був два терміни, всі інші президенти йшли після першого, а на їхнє місце приходили опоненти.Якщо Вашингтон виходить із того, що з кимось іншим буде легше домовлятися, ніж із Зеленським, - це ілюзія. Це спроба Москви внести хаос в український політикум через підтримку і Вашингтона також. Щоб люди займалися не війною, а виборами. Але для Путіна також непросто спілкуватися з Зеленським. Водночас Кремль може зірвати будь-які перемовини.Путін використовує різні інструменти, щоб домогтися перемир’я на своїх умовах, тобто капітуляції України та знищення її суверенітету. Він тестує різні напрями: вибори, рішення РНБО про заборону переговорів із ним, ультиматуми щодо територій. Його тези «на землі» означають, що Росія наступає й може все захопити, то вимагає їй віддати навіть ті території чотирьох областей, які ще не окуповані.Стамбульські так звані домовленості, про які він говорить, передбачали скорочення армії, русифікацію через нав’язування російської мови. Це не питання мови – це питання суверенітету України. Денацифікація, демілітаризація – це прагнення деукраїнізувати Україну. Це все пропонується у вигляді різних способів, щоб не було демілітаризованої зони, не було членства в НАТО України. Ідеться про збереження російської військової присутності в Україні через окупацію областей, навіть якщо вони юридично визнаються тимчасово окупованими, перебувають під контролем Москви й Україна поки не має достатньо сил для їхнього звільнення. В підсумку Москва прагне встановити в Україні владу, яка буде підконтрольна їй, за тим же сценарієм, що і в Грузії, де вже повністю маріонеткова, підконтрольна Москві, встановлена й підтримувана Москвою влада.Кінцева мета цього сценарію – повне захоплення української політичної системи, її влади, а згодом і всієї України. Вони рухаються до цього поступово, поетапно, і їх не лякає, що це забере час. Тобто сценарій рухається поетапно. Як вони почали у 2014 році зі спроби окупувати Крим, так і далі по накатаній.Проблема Трампа в тому, що він не бачить у цьому небезпеки. Він не хоче втрати суверенітету України. Він не хоче продовження війни, це очевидно. Але через різні причини, зокрема через власні зобов’язання, він опинився у складній ситуації. Він пообіцяв, що завершить війну за 24 години. Хоча б за 100 днів, але завершить.Він став заручником своїх обіцянок. Він має виконати їх за будь-яку ціну, тому що дав слово під час передвиборчої кампанії, а він людина, яка вважає себе людиною слова. Якщо пообіцяв припинити війну у Східній Європі й Україні – значить, зроблю це будь-якими методами. Це дуже спокусливо для нього - показати, що він здатний вирішити те, чого не змогли інші.Але якою буде ціна за швидкість і поступки? Якщо задекларують поступки, такі як відмова від демілітаризованої зони з європейськими, натівськими контингентами всередині, це буде серйозна поступка, навіть небезпечніша за територіальні втрати чи мораторій на вступ України до НАТО.Це означатиме, що війна може розпочатися знову, коли Москва цього забажає. Вибори пройшли «погано», знову обрали Зеленського - Москва просто відновлює бойові дії. У цьому немає сумнівів. Мусить бути реальна військова, політична та економічна перешкоди для нового вторгнення. Щоб його неможливо було розпочати, і щоб у разі атаки жертвами стали не лише українці, а й британці, французи, німці й інші. Але не американці, так? Америка потрошечку виходить з Європейського континенту. І це дуже серйозно, це серйозніше, ніж вихід американських військ із Сирії. Це навіть серйозніше, ніж дуже дивна конструкція Трампа стосовно так званої палестинської автономії. Це дуже небезпечно, і поки всі ще обговорюють лайтовіші сценарії про американські гроші, але зміна sоftроwеr американської - ось вона, на поверхні, тобто заморозка старих класичних програм. І це програми не тільки демократів. Це програми ще і старих республіканців часів молодшого Буша.  От в USАІD взяли і приїхали ревізори.Безумовно, хоча варто підкреслити, що є певна різниця між тим, як Трамп діє на Близькому Сході (я схвалюю його політику, вона ефективна), і тим, як він діє в Європі, зокрема у війні в Україні.Наприклад, щодо палестинської автономії, сектору Гази під час останнього візиту прем'єр-міністра Нетаньягу Трамп заявив, що США беруть на себе відповідальність. Це означає аж навіть до введення військ у сектор Гази. Він про це сказав: ми беремо відповідальність. Не арабські країни, не Саудівська Аравія – вони всі по черзі відмовляються, не хочуть брати на себе цей тягар. Там він готовий брати відповідальність, а тут, у демілітаризованій зоні на території України – чомусь ні.Хтось може сказати: ну, ти порівняв - ядерну Росію, великомасштабну війну в Україні і сектор Гази, локальну операцію на Близькому Сході. Хоча зараз охоплений вогнем увесь Близький Схід, ці осередки загрози гасяться і в Сирії, і в Лівані, і в інших місцях. Подивимося, що буде з хуситами, що буде з Іраном. А тут масштаб інший, але проблема не в цьому, а в методах.Якщо в одному випадку Трамп ставить жорсткі умови, то чому він цього не робить у випадку з Україною? Наприклад, щодо Близького Сходу він заявив: "Не віддасте заручників – я вам влаштую пекло", звертаючись до ХАМАСу. Було укладено мирну угоду, хоч і далеко не ідеальну, але все ж таки укладено. Він попередив Іран, що якщо той не піде на умови Вашингтона, то війна можлива. У листопадовому інтерв’ю журналу Тіmе йому прямо поставили запитання: чи можлива війна з Іраном? Він відповів: можлива.А що він говорить про Москву? "Я хочу допомогти своєму другу Путіну, я йому роблю послугу, у нього погана економіка, нехай укладе вигідну угоду". Він каже, що слово за Москвою, що Зеленський готовий. Саме це він заявив після 20-го числа.Чому ж він не ставить такі ж ультиматуми Москві? Чому не каже: припиняйте це безумство, інакше ми запускаємо «томагавки» та вмикаємо режим повного ембарго на ваші вуглеводні? Було б цікаво подивитися, як цей механізм спрацював би. Самі ж декларують принцип миру через силу. Але мир через силу – це не порятунок режиму Путіна через укладення вигідної йому угоди щодо України та збереження його влади. Це означає встановлення чітких умов: досить, ви вже вбили сотні тисяч людей, захопили території, занурили Європу в хаос з мігрантами, з ринками. Досить, або ми застосуємо механізми, які коштуватимуть вам удесятеро більше, навіть без безпосереднього втягування США у війну - як на Близькому Сході, у секторі Гази, де американські війська не беруть безпосередньої участі, але результат досягається швидко.Але чомусь цього не робиться. Хтось скаже: це страх. Можливо. А можливо, небажання сваритися з Путіним. Можливо, це просто інше ставлення до опонентів. До Китаю також - замість 25% мита, як для Канади чи Мексики, запровадили лише 10%, хоча й відклали ці заходи на 30 днів. Але тут тактика інша у взаєминах із сильними суперниками – Москвою та Китаєм, тут набагато обережніше діють Трамп і його адміністрація, ніж з Іраном чи іншими опонентами США. Саме через відсутність єдиної політичної лінії ці конфлікти лише розпалюються. Якби Вашингтон мав єдину методологію, то результати були б досягнуті значно швидше, а через поступки чи тиск на Київ результату досягти не вийде, це вже випробувано - ось у чому проблема. Тобто, наскільки я розумію, хімія між Трампом і Зеленським на порядок менша, ніж могла би бути, і ця історія може тягнутися з часів старої образи, яка була пов'язана з першим трампівським імпічментом. Тоді з'явилася нечесна, недобра пропозиція - щоб в Україні почали полювати в слідчий спосіб за сином президента Джозефа Байдена, Гантером Байденом. Тут, можливо, є ще якісь особистісні моменти між Трампом і Зеленським.Ні, вони точно є. Не можна робити велику політику заручником особистих відносин - ось у чому суть. До речі, Трампа дуже легко образити. Він навіть на Нетаньягу ображався, коли той у 2020 році привітав президента Байдена з перемогою на виборах. Трамп сприйняв це як особисту образу, як певне приниження. Але він це подолав – і ось перший державний візит до Вашингтона здійснив саме прем'єр-міністр Ізраїлю Нетаньягу.Це ж означає пріоритети американської зовнішньої політики. Тож теоретично Трамп може долати такі речі.  Сьогодні президентом є Зеленський. Якщо завтра буде хтось інший –  з ним теж доведеться вибудовувати відносини. Це стосується і Банкової, президента Зеленського та його адміністрації. Був Байден – тепер Трамп.Зрештою, державна політика має бути послідовною. Саме в цьому її сутність – вона не повинна залежати від особистих симпатій, компліментарності, якоїсь особливої теплоти у стосунках. Якщо все ґрунтуватиметься лише на особистих уподобаннях, далеко не заїдеш. Я не допомагатиму, бо мені не подобається Зеленський? Добре, але що як він знову виграє вибори в Україні - що з цим робити? Тому зараз це, безумовно, впливає, але цілком можливо, що цю проблему буде подолано.Зрештою, відносини між країнами-союзниками будують не лише на взаємодії Трампа та Зеленського, не лише на образах чи старих рахунках через справу "Бурісми", Гантера Байдена тощо. Вони формуються у співпраці адміністрацій, міністерств, відомств, військових структур. Наприклад, якщо в Умєрова та нового глави Пентагону складуться хороші відносини, що це змінить? Це може стати навіть важливішим фактором, ніж особисті відносини між президентами.Так, головні питання вирішуються на найвищому рівні, але це комплекс відносин. І якщо Трамп не має особливої симпатії до Зеленського, це не є нездоланною перешкодою. Чотири роки – це лише чотири роки. За цей час потрібно досягати результатів, а не чекати зміни влади в Україні чи намагатися стимулювати цей процес. Тим більше що з огляду на війну це не буде швидким процесом.Тому я вважаю, що цю проблему буде подолано. Це точно не стане головною перепоною. Тим більше що Україна перебуває в залежному становищі, і Зеленський не стане свідомо дратувати Трампа чи його адміністрацію. Навіщо це робити, якщо Україна потребує підтримки США?За багатьма ознаками можна судити, що цей бар’єр уже долається. Адже військову допомогу Україні відновлено – її ж не скасували повністю. Так, можливо, її обсяги недостатні, необхідні нові засоби. Але це точно не буде залежати лише від особистих відносин між Трампом і Зеленським. Скоріше за все, з цим якось упораються. Повертаючись до параметрів – тих, які висуватиме Кремль, тих, на які можуть погодитися у Вашингтоні, і тих, які відповідають нашим інтересам, - цей трикутник не складається. Відповідно, можуть тиснути на нас шляхом ненадання нам певної допомоги - фінансової чи військової. Наприклад, по-тихому її скоротити. Але, якщо вірити кільком аналітикам-блогерам, адміністрація Байдена теж трошки зекономила і далеко не все, що вона обіцяла, було виділено Україні. Це також така собі не надто порядна арифметика. Але тиснутимуть на нас.І якщо брати, наприклад, Кремль і опозицію, вони, в принципі, були готові вступати в перемовини з Вашингтоном. Але вони будуть намагатись продавлювати свою лінію, чи купувати свою лінію. Торгова позиція: ви нам можете поступитися в українському питанні, а ми віддамо вам ваші права на Панамський канал. Це я надто грубо формулюю. Але  це питання торгів, так? І ось питання: як нам правильно озвучити нашу позицію і продавлювати нашу позицію? Тому що ми не можемо собі дозволити сваритись із Вашингтоном, але якщо ми не будемо активними, тоді Кремль буде просто продавлювати чи купувати  конкретні переговірні ситуації. Тому що для Путіна війна з Україною - це екзистенційна історія. Це не про гроші, не про вплив. Путін живий завдяки агресії проти України. І це може тривати нескінченно.По-перше, чи має Москва торгову позицію? У цьому є великі сумніви. Москва ніколи не торгує чимось реальним. Навіть раніше вона не пропонувала жодних реальних поступок. Це завжди були фантомні пропозиції.Я поясню, про що це. Москва завжди пропонує щось нематеріальне, якесь «повітря». Наприклад, ви віддаєте їй Україну, а вона обіцяє не просуватися далі в Європу, не йти в Сувальський коридор, Гельсінкі, Жешув, країни Балтії тощо. Але нічого реального ніколи не пропонувалося.А що Москва може реально запропонувати? Не втручатися в Арктику? Але там її можливості обмежені – і фінансові, і військові, і технологічні. Дотримуватись угод, з яких вона давно вийшла? Навіть Вашингтон, якщо говорити про ДРСМД, його вже не дотримується. Чим Москва може торгувати зараз? Близьким Сходом? Але там вона все втратила. Іранський союзник - у кризі, і невідомо, чим це закінчиться. «Хезболла» більше не є самодостатньою силою, ХАМАС у підвішеному стані, невідомо, чи він взагалі залишиться. Проксі-угруповання, які Москва вважала союзниками, зокрема хусити, також у складному становищі.Чим Москва може торгувати? Що вона може запропонувати? Бази в Тартусі вже нема, «Хмейміма» може скоро не бути. Москва не має жодного реального ресурсу для торгу. Вона продає лише фантоми.Вона заявляє, що агресивно налаштована й має плани повернути всі пострадянські території під свій контроль – Молдову, Грузію, Україну, можливо, країни Балтії, а також інші країни НАТО, що межують із Росією. Вони наполягатимуть на виконанні меморандуму Путіна – того, що він запропонував у грудні 2021 року, коли вимагав демілітаризації країн, які вступили в НАТО після 1997 року. Тобто фактично скасування членства цих держав у Північноатлантичному альянсі.Москва торгує лише обіцянками не робити чогось. Вона ніколи не пропонує щось натомість, якщо це вимагатиме від неї реальних жертв. Наприклад, якщо їй запропонувати розірвати відносини з Китаєм, як хоче Трамп. Але це точно не відбудеться. Це наївне та недалекоглядне припущення. Москва та Пекін тісно пов’язані, і Москва не може погодитися на такий розрив із Китаєм, щоб його геополітично огороджувати від Вашингтона і його союзників. І Москві доводиться пропонувати лише фантомні речі.Щодо України, вона може пропонувати рідкісноземельні метали, розробку сланцевої нафти, інвестиційні проєкти, співпрацю в рамках плану Маршалла після війни. Але це другорядне. Головним активом є повне інтегрування України в західне співтовариство.Втрата України стане для Заходу стратегічною катастрофою. Це найбільша країна Східної Європи, яка до війни мала 40 мільйонів населення. Зараз, можливо, 25 мільйонів. Але все одно це не можна просто так віддати. Це єдиний геополітичний буфер, який відділяє Європу від Росії. Без нього Європа залишиться беззахисною перед східною загрозою.Якщо Україна буде поглинута, а Білорусь уже фактично окупована, тоді три найбільші східнослов’янські народи опиняться під контролем Москви. Це стане серйозною загрозою для країн Балтії, Польщі та інших держав.Тому для України не потрібно нічого вигадувати. Якщо Захід не зрозуміє, що існування України – це питання його власної безпеки, то жодні аргументи вже не допоможуть. Якщо не буде України, загроза прийде безпосередньо до них.У Європі це вже розуміють. У США – менше, бо вони за океаном, вони «острів». Але в Європі все частіше говорять, що війна з Росією можлива через рік чи два. Вони вже розуміють реальність конфлікту з Москвою, намагаються готуватися: змінюють законодавство, повертаються від контрактних армій до призову - у Німеччині цей процес уже триває, у Франції поки що добровільний.Європа збільшує витрати на оборону, військовий бюджет. Раніше був мінімум 2% ВВП, зараз говорять уже про 5%. Хоча це відбувається під тиском Вашингтона, не всі країни можуть собі це дозволити, але дискусія вже йде, уже розглядають ці нормативи для забезпечення обороноздатності Європи.Але поки не буде України як редуту проти Москви, всі ці зусилля марні. Якщо Європа хоче захиститися від загрози зі сходу, без України вона цього не може зробити. Та ключова проблема – це непередбачуваний Дональд Трамп. Якщо брати ті самі параметри, так сказали, що не буде в нас «Мінська-3». І «Стамбула-2» чи «Стамбула-3» також не буде. Може бути Женева, якийсь Лісабон чи Ер-Ріяд. Стосовно нашого членства в євроатлантичній спільноті американці сказали, що це далеко не факт, а може, і ні.Другий момент - ядерна зброя. Відразу після того як Зеленський згадав про неї, одразу почали: о ні, вірогідність мінімальна або навіть від'ємна. Відповідно, що нам залишається? Виведення російських окупантів з наших територій - так наразі ніхто нічого не спростовував.Я би сказав, що жоден із цих пунктів не знімається з порядку денного.Щодо ядерної зброї – це відкрите питання. Незважаючи на те що й Україна декларує свою відданість без'ядерному статусу та не має офіційних планів щодо його перегляду, ситуація може змінитися та розвиватися радикально. Україна, напевно, не закриває для себе цей шлях. Зеленський недаремно про це обмовився.У вересні 2024 року, наприкінці Генеральної Асамблеї ООН, під час зустрічі з Трампом він сам себе цитував: "А який у нас вихід? Або членство в НАТО, або ядерна зброя". І Трамп, за словами Зеленського, навіть погодився, що це логічно. Якщо Вашингтон не приймає Україну в НАТО, вводить мораторій на 20 років або щось подібне, то має бути щось взамін.Гарантії безпеки, які Україна укладала раніше, або ж розміщення військового контингенту, який не дозволить відновити війну в демілітаризованій зоні, – це фактично майже НАТО. Якщо 100 000 військових європейських контингентів НАТО опиняться на території України, це буде майже аналогічно членству в Альянсі, не повністю, але все ж таки дуже близько, адже це суттєві сили, які, прибувши в Україну, вже ніколи не підуть.І Москва це розуміє, тому буде всіма силами перешкоджати, аби ці контингенти не з'явилися. Інакше заради чого вона воювала? Це піррова перемога, це означає, що решта, 80% України ніколи не буде під контролем Москви. У військовому сенсі точно, а питання суверенітету випливає з військової безпеки України, що також очевидно.Україна може втратити ще більше територій, якщо їй взамін запропонують щось конкретне, а не абстрактне. Єдиною реальною пропозицією може бути тільки військова допомога, втручання або постійна військова присутність на її території, що гарантуватиме захист від відновлення війни та збереження суверенітету. Усе інше – фікція.Москва може в певний момент піти на маневр - погодитися на демілітаризовану зону, не заперечувати проти військових контингентів, але не НАТО. Вона може пропонувати присутність військ М'янми, Північної Кореї, Білорусі чи інших союзників, щоправда, невідомо, хто на це пристане. Гутерреш особисто приїде в касці миротворця на розмежувальну лінію фронту. Але очевидно, що це не розв’яже проблему, а лише зробить відновлення війни неминучим. І питання не буде розв’язане з появою лояльних до Москви чи союзних їй армій, казахстанської наприклад.Тому Москва буде опиратися до останнього, аби не допустити військової присутності НАТО в Україні під будь-яким мандатом. І питання зведеться до того, чи готові Вашингтон та європейські країни самостійно реалізувати гарантії безпеки, розмістити війська на території України, що є абсолютно законним - якщо український уряд і народ на це погоджуються, ніхто не може цьому завадити. Також можливо створення безпольотної зони над Україною, щоб ці війська НАТО не зазнавали авіаударів. Це логічно.Це безальтернативне рішення. Коли Вашингтон і НАТО зважаться на це? Ймовірно, коли стане очевидним, що Путін не збирається домовлятися й іти на жодні поступки. Він хоче всього. Його маневри, заяви про готовність до переговорів – лише слова, які нічим не підкріплені. А реальні дії – це продовження наступу, нарощування військового виробництва, залучення північнокорейських військових.Отже, слід чекати тупикової ситуації в мирному процесі, коли всім стане зрозуміло, що з Москвою домовитися неможливо. Ось такою є моя оцінка ситуації.  

Про це інформує Головне управління розвідки МО України. Серед них: Армен Гаспарян — один з ключових кремлівських пропагандистів, автор книги «Денацифікація України. Країна невивчених уроків»,...

Дякую, що ви разом із нами весь цей час і будете в майбутньому, я впевнена. Тим паче, що у нас для вас є насправді багато заготовлених доволі цікавих проєктів. Але, знаєте, журналістська класика, інтерв'ю - це те, до чого ми завжди будемо повертатися. Тим паче, коли людина, в якої ти береш це інтерв'ю, направду викликає суспільний інтерес. Це так дуже м'яко сказано. А сьогодні у нас є нагода говорити із Віталієм Портниковим, людиною, яку ви всі добре знаєте, яку, ну, я не знаю, є майданчики, де Вас ще можна не побачити в хорошому сенсі слова. В хорошому сенсі, сподіваюся, що немає, але є майданчики, які не в хорошому сенсі слова існують в нашій країні. Але я думаю, що вони мріяли би, щоб ви на них з'явилися. Тож, Віталій Портников публіцист, журналіст і аналітик реальності. Можна, я скажу так? Можна. Але я думаю, що реальність у нас така складна, що журналісти мають давати інтерв'ю. Це абсолютно, чесно кажучи, ненормальна ситуація, тому що це взагалі моя праця. Те, що я обирав колись, коли вчився і коли почав займатися цією професією, що інтерв'ю маю брати я. І що я маю бути хорошим інтерв'юером. Я намагався це довести, починаючи зі студентських років. І тепер, коли я сам даю інтерв'ю, я думаю, що я знаходжуся в невластивій професійній ситуації. Що це якась, знаєте, змінена реальність, в якій я знаходжуся. Вона з багатьох питань змінена, але з цього також. А Ви знаєте, багато ваших колег, таких мастодонтів журналістики… Наших колег. Ми з вами обидва журналісти.Так, домовилися. Вони якраз таки думають, що поганий той солдат, який не мріє стати генералом. Поганий той журналіст, який починає, як журналіст, і не мріє, щоби потім його, як оглядача, питали про аналітику реальності, що Ви вважаєте?Ну, я думаю, що в журналістиці стати генералом - це стати головним редактором. У журналістиці стати генералом - це дійсно бути оглядачем, який висловлює свої думки. Але давати інтерв'ю своїм колегам - це не те, що стати генералом. Це означає, так би мовити, потрапити в іншу армію. Цікаво. Тобто Ви б хотіли, власне, і надалі залишатися людиною, яка бере інтерв'ю, і хто у Вас викликає зараз найбільший інтерес? Це все ще політики, це люди мистецтва, це люди в Україні чи за її межами? Що цікавить Віталія Портникова? Ви знаєте, коли я вирішив, що буду займатися цією професією, ще в шкільні роки, я взагалі не хотів займатися журналістикою як такою. Це була радянська журналістика. Треба було писати якісь тексти про соціалістичне змагання між фабриками, заводами і навіть санаторіями. Пам'ятаю, я був на журналістській практиці в Латвії в газеті “Юрмала”. І я мав доручення зробити статтю про соціалістичне змагання між двома санаторіями, яку я так ніколи і не написав, тому що я не міг зрозуміти, як це, як це відбувається. І тому для мене питання в тому, чи хочу займатися журналістикою, було абсолютно однозначним - ні, не хочу, я не хочу в такому брати участь. Але я вважав, що ця професія дає мені можливість знайомитися з тими людьми, з якими я інакше ніяк не можу поговорити. І які будуть сприяти моєму розвиткові як людини. І дійсно, треба сказати, що це виправдалося. Ось я брав інтерв'ю у Олеся Гончара. Я не знаю, яким чином інакше я міг би з ним познайомитися. Можна, звичайно, було б підійти десь там на пляжі в цій самій Юрмалі і сказати: "Добрий день, я Віталій, я студент університету" - ну, якось це дивно, так? А от коли ти журналіст і приходиш поговорити від імені видання, то з тобою можуть більш серйозно говорити. І так, я, до речі, познайомився з багатьма людьми, з якими я саме хотів познайомитися. Які б, дійсно, могли відповісти для мене на якісь важливі питання сьогодення. Я зростав серед таких людей. Ось Олесь Ганчар - це такий приклад. Іван Драч. Я, до речі, з Іваном Драчем познайомився вперше, коли я брав у нього інтерв'ю для московської газети "Книжное обозрение". Я спеціально домовився, що мені замовлять інтерв'ю з Іваном Федоровичем як із класиком української поезії. Хоча самі росіяни катастрофічно його не розуміють.Ну, так, я тут це і намагався пояснити: давайте, ми спробуємо зрозуміти. Дмитро Павличко, теж це було знайомство шляхом інтерв'ю. Це я вам називаю тільки якихось людей з української культури. Всі мої перші політичні знайомства на з'їзді народних депутатів Радянського Союзу теж були пов'язані з тим, що я був там парламентським кореспондентом. Я так познайомився з Юрієм Щербаком. Я так познайомився з, вже покійним, на жаль, Володимиром Черняком, якого ми тут в Києві обрали народним депутатом Радянського Союзу.Тобто було дуже багато таких можливостей. Тепер, коли, здавалося б, абсолютно інша ситуація, професійна, коли журналістика інша. Я теж думаю, з ким я можу поговорити, щоб якось розвинутись. І тут є відповіді. От я розмовляв з Петросяном і Уривським. Це зараз найбільш, я б сказав, цікаві для публіки режисери в українському театрі. Для мене це дуже важливо, тому що я хочу бачити, як це розвивається, яка у людей візія, як вони дивляться на театр. Для мене це більш важливо, ніж політика. Коли я розмовляю з політиком, то це відбувається обмін думками. І ми обидва прекрасно розуміємо, що нам потрібно для того, щоб потрапити у реальність, в якій нам обом буде легше спілкуватися, виключити софіти. Тому що реально політичні розмови відбувається при виключених мікрофонах. І ми це обидва знаємо. І я це теж знаю з 90-х років ще. Я це просто засвоїв. А от розмова на тему культури, літератури, музики, театру, суспільного життя - вона може відбуватися і коли софіти включені. Тому що людям немає що, скажімо так, не те, що приховувати від публіки, є в політиці якісь складні категорії, які важко пояснити без власних іміджевих проблем. Кожний політик про це думає. На превеликий жаль, я не бачив ще іншого політика. Якщо є інший політик, то це поганий політик, а я намагаюся говорити з політиками, які є для мене, дійсно, якимись фігурами, які впливають на політичні процеси. В політиці теж були люди, які мене розвивали. Дуже різні, але, знову таки, це було…Раніше.Раніше. І це були дуже різні люди. Це політики були особистісно вищого рівня, інтелектуально, можливо, чи якісь інші причини? Чому раніше було цікавіше? Чи у вас ще були якісь незакриті особистісні запити, які станом на зараз Віталій Портников для себе закрив?Я хотів зрозуміти, як це працює. В різних суспільствах по-різному. І хотів зрозуміти, як це працює на політичному рівні. Тобто я би сказав, що от президент України Леонід Кравчук мене багато чому навчив. Саме у такому от спілкуванні в тому числі і коли ми робили інтерв'ю, і коли ми в принципі спілкувалися. Президент Казахстану Нурсултан Назарбаєв мене багато чому навчив, дуже багато чому. І під час особистого спілкування, і під час такого спілкування в інтерв'ю. Президент Узбекистану Іслам Карімов багато чому мене навчив. Президент Туркменістану Сапармурат Ніязов, але я зараз вам називаю прізвища диктаторів. Останні три прізвища. І мені було моторошно дивитися, як люди, яких я знав партійними працівниками, а Назарбаєва і Карімова - ще як сильних керівників своїх республік, перетворювалися просто у чудовиськ. Вам це і було, напевно, цікаво.Ну так, але я перестав спілкуватися. Я перестав спілкуватися, тому що я зрозумів, що мені вже це не є цікаво. Ну, знову таки, але я побачив, коли ти наближаєшся до таких людей на досить коротку відстань, ти розумієш, як відбуваються такі політичні процеси. І, до речі, я назавжди запам'ятав, як Леонід Макарович мені говорив: "Моєю головною задачею на посаді президента України була можливість вийти на вулицю після того, як перестану бути президентом, і спокійно прогулятися Хрещатиком", - оце задача, яку перед собою не ставили ані Назарбаєв, ані Карімов, ані Ніязов. І це найважливіша задача в політиці. Насправді, щоб ми розуміли, щоб людина, яка була очільником держави, не боялася після втрати влади вийти на вулицю. Ну, тобто до неї можуть по-різному ставитися, але вона співгромадянин. А коли ти диктатор, от Башар Асад, так? Ти нікуди вже не вийдеш. Ну от, президент Північної Македонії Кіро Глігоров. Це теж для мене була серйозна школа. Мілован Джилас, колишній член політбюро Центрального комітету компартії Югославії ще в часи Маршала Тіта і Сталіна, який потім став головним дисидентом. Володимир Буковський - теж відомий радянський дисидент. В'ячеслав Чорновіл. Це була ціла плеяда людей, з якими в мене були різні стосунки, людські, але які мене могли навчити, принаймні, так би мовити, позиції в поведінці. Чорновіл не єдина така людина Горинь, Левко Лук'яненко, Степан Хмара. Я вперше познайомився з Чорноволом і Горенем на квартирі у Михайла Горбаля через кілька тижнів після того, як їх випустили з таборів. Теж, до речі, я приїхав брати інтерв'ю для московських видань, тому що в Києві ніхто не збирався з ними розмовляти. І я собі в Москві знайшов видання, яке погодилося це надрукувати. Якось навіть дивно собі це уявити. Київ не хоче, а в Москві знайшли.Звичайно, тому що все було навпаки. В Києві можна було друкувати інтерв'ю з московськими, якимись дисидентами, з Андрієм Сахаровим, наприклад. Перше інтерв'ю з Андрієм Сахаровим вийшло тут в газеті "Молодь України". А в Москві ще довгий час я не міг навіть подумати про такі речі. Тобто я надрукував у Києві інтерв'ю Сахарова, перше в Радянському Союзі. Його перекладали всіма мовами і читали на Радіо Свобода. Тому що це було єдине джерело радянське. От уявіть собі, але з Чорноволом - ні, не тут. І я був дуже здивований, коли мені В'ячеслав Максимович при знайомстві сказав: "Віталій, ти знаєш сюрреалізм нашого знайомства? Ми, коли сиділи в таборі, ми виписували радянські газети, і от уяви собі, ми отримуємо "Молодь України" з твоїм інтерв'ю з Сахаровим, а ми знаходимося в ув'язненні. І ми не розуміємо навіть, як це може все бути”. От такі були часи. І я думав: "Боже, це вони, значить, прочитали оцей текст там, і це для них був як ковток свіжого повітря". Всі люди, яких Ви зараз назвали, і той досвід, яким ви зараз поділилися, це все про важливі періоди і важливі персоналії в історії. Але Ви продовжуєте зараз займатися журналістикою. Ви не тільки людина, у якої беруть інтерв'ю, але навіть на Еспресо ви людина, яка все ж таки бере інтерв'ю. А якщо припустити, за вашими словами, що раніше Ви займалися журналістикою, ну, скажімо так, трошки в меркантильних якихось своїх цілях саморозвинутися, то зараз, коли ви Віталій Портников, і давайте не будемо кривити душею, всі ми розуміємо, з ким ми зараз тут говоримо. Я продовжую розвиватися, я вважаю, це теж меркантильна ціль. Я хотів би розвиватися далі. Я вважаю, що людина працює, поки вона розвивається, і розвивається, поки діє. Є ще причини, я не знаю, можливо, патетично буде звучати: для країни зараз це потрібно. Є люди, яким потрібно вкотре почути більше реальності, ніж занадто песимістичних чи оптимістичних речей, і Ви це їм даєте. Якісь такі мотиви Ви для себе переслідуєте? Чи це побічний ефект? Дивіться, коли я в принципі вирішив, що я буду цим займатися, я вважав, знову таки, що журналістика - це не моя професія. Я вважав, що за допомогою журналістики я можу швидше досягти певних політичних цілей, при тому, що я ніколи не хотів займатися практичною політикою. Я можу сказати, якими були ці політичні цілі, умовно кажучи, накінець 80-х - початок 90-х років. Їх було три. Кожна з них була для мене важливою. Перша мета - це була незалежність України. І це моя ідея була за шкільних часів. І це, якщо хочете, це єврейська ідея, тому що я виростав вже тоді, коли держава Ізраїль була, а України не було. Я розумів, що таке національна держава для людини, що вона як останній притулок. Я дивився на своїх ровесників, як на сиріт. Ось, що в мене є, хай не тут, але в такому державницькому сенсі - батьки, а в них нікого немає. Вони в приймах, тому що той уряд, який в Москві, це не їхній уряд. А цей уряд, який в Києві, це не уряд, який взагалі може ухвалювати якісь конкретні речі. Для них. І я точно знав, що в критичний момент історії виявляється, що те, що ти вважав своїм, і це прекрасний єврейський досвід до Голокосту, насправді чуже, ніхто про тебе не дбає. Ти не знаєш, куди тобі взагалі піти, коли мова йде про смертельну загрозу. Ми ж знаємо всі ці описи як там люди місяцями чекали на якісь уругвайські чи аргентинські візи в якісь там Франції чи Бельгії ще до їхньої окупації гітлерівцям. От це - це жахливе життя. Має бути свій уряд, своя держава. І для мене це було питання справедливості. От питання мого власного розуміння справедливості: допомогти українцям отримати незалежну державу. Значить, потрібно що? Знищити Радянський Союз. Професор Вітаутас Лансбергіс, коли ми з ним ще до проголошення Незалежності Литви обговорювали десь на прогулянці в Олександрівському саду в Кремлі наміри руху "Саюдіс" проголосити незалежність Литви, відповів мені на питання досить просте. Коли сказав, що: "Ми проголосимо незалежність", я йому сказав: "Професоре, для того, щоб Литва була незалежною, треба не просто проголосити незалежність Литви, а зруйнувати Радянський Союз". І він мені сказав: "Ми зруйнуємо Радянський Союз". І для мене це теж стало зрозумілим. Це правильна позиція: якщо ти хочеш незалежність своєї батьківщини, ти маєш зруйнувати імперію, не просто так. І третє - я вважав, що незалежність України і руйнація Радянського Союзу створює нові можливості для радянських євреїв. Вони зможуть, якщо вони захочуть зробити такий вибір, репатріюватися на землю своїх предків до Ізраїлю, куди їх не пускав радянський уряд. І це три мої, три проблеми, що я хотів працювати для країни, в якій я народився, для свого народу, щоб дати йому вільне право вибору і проти імперії. Нічого особливо не змінилося. Просто, можливо, єврейське питання тут вирішене в позитивному сенсі, тому що кожна людина, яка є людиною єврейського походження, вона має право, як на репатріацію, так і на те, щоб бути вільним громадянином держави, де її поважають. І не задають їй питання щодо її походження. Це її вибір - бути українським євреєм або бути ізраїльтянином, скажімо. Це те, що ми створили тут демократичну державу. А все інше залишається таким, яким було в 90-і роки. Нам потрібно руйнувати імперію, нам потрібно зберегти незалежність України. А журналістика, так чи інакше, допомагає втілювати в життя ці принципи. Якщо б я бачив щось більш ефективне, може. як інструмент для себе саме, я можу займатися чимось іншим. Я думаю, що для мене це ефективний інструмент. Хтось ефективно може саме в практичній політиці це втілювати в життя. Кожний володіє своїм медичним інструментом, якщо ти не хірург, скажімо, терапевт - ти можеш ставити діагнози і призначати таблетки. Якщо ти знаєш, як оперувати і вмієш оперувати - ти оперуєш, ну от і все. Віталій Едуардович, ну дивіться, в кількох інтерв'ю, я не знаю, жартома, може, напівжартома, а, може, абсолютно серйозно, Ви зауважили, що бути депутатом Європарламенту - це десь так осяжно для вас і в принципі десь, може, з Вашими бажаннями збігається. Депутат Європарламенту - це просто кульмінація того факту, що кожний громадянин України може стати частиною європейських структур влади, в тому числі і я. І все. В мене немає мети стати депутатом будь-чого. Я просто пояснюю, що якщо в мене буде можливість бути депутатом Європейського парламенту, це значить, що я досяг того, що Україна стала частиною, ми всі досягли, але я також, що Україна стала частиною єдиної демократичної Європи. Ви скористаєтеся цією опцією, якщо така з'явиться, і коли така з'явиться, хотілося б вірити? Це буде залежати від того, якими будуть взагалі обставини життя в нашій країні, в Європі, як це все буде виглядати. Наскільки ефективним буде моє перебування в тому чи іншому органі влади, і наскільки воно буде відповідати моїм творчим завданням на той момент. Тобто я не думаю про це зараз, в принципі, тому що я вважаю, що до інтеграції України в Європейський Союз ще довгі роки. І мені може бути 70 років, коли це відбудеться, скажімо. Може, в мене буде абсолютно інше уявлення про те, як я маю провести час між 70 і 80 роками. У нас же зараз інша задача, нам потрібно зберегти Україну. Нам потрібно зберегти українську національну присутність на українській землі. Нам потрібно зберегти українську демократію в разі, якщо ми збережемо державу. А вже потім це питання європейської інтеграції. Це четверте питання. Держава, нація, демократія і вже потім Європа. Тому що без демократії не буде ніякої Європи. Ми пишемо це інтерв'ю на кінець року. Ви застерігали, що 2024 рік буде складним роком, описували різні варіанти розвитку подій. Як на мене, збулися не найоптимістичніші для України, якщо ми кажемо про події міжнародної площини, виборчі процеси, загалом політичні процеси в країнах-партнерах. Тим не менш, як ви зараз оцінюєте загалом всі ці застереження, які ви мали щодо 2024-го і всі ці, можливо, сподівання, які ви на нього покладали? Що збулося, що не збулося? Ну, до прикладу, Сирія, наскільки очікувано/неочікувано для вас це було? Те, що зараз відбувається між Сирією і Ізраїлем, до прикладу, і в яку ситуацію це ставить Україну, чи ставить взагалі? От такі от речі. Ну, я не можу сказати, що для мене історія з Сирією була очікуваною. Ну, я не можу сказати, що для мене історія із Сирією була очікуваною. Я думаю, що для багатьох це був сюрприз. А найголовніше - для Башара Асада. Але для мене це був урок, який абсолютно я інакше розглядаю. Я розглядаю цей урок, як урок, з якого нам потрібно робити висновки. Тому що стрімкий крах сирійського режиму після багатьох років того, як він утримував владу, говорить про те, що якщо ти доживаєш до моменту повної дезорієнтації власних прихильників і повної відсутності допомоги союзників, на якій ти базуєш своє виживання, ти втрачаєш позицію. Це те, про що українці мають просто думати. Я б це так подивився, не з точки зору геополітики і таке інше. А це для нас важливий урок. Нам потрібно, щоб суспільство було мотивованим. З демотивованим суспільством і демотивованою армією неможливо виграти війну. І нам потрібно, щоб допомога союзників продовжувалася. Якщо ми хочемо бути, так би мовити, на боці переможців, а не на боці переможних. Тому що крах Башара Асада - це приклад того, як це відбувається. Щоб у союзників все було стабільно в політичному сенсі, так, щоб вони притримувалися тих засад, на яких вони будують свою державу. Щоб ми могли ціннісно відповідати тим задачам, які взагалі ми перед собою ставили, коли 2013 року вирішили, що Україна має бути європейською демократичною державою. Ви зауважували також всі ці роки великої війни в Україні, що Путін навряд чи розраховував воювати так довго і так інтенсивно з нашою державою. Він робив ставку на те, що змінить тут політикум, він буде абсолютно маріонетковим, і цього буде достатньо для того, щоб Україна стала черговою союзною державою для Російської Федерації по шаблону з Білоруссю. Ми зараз наприкінці 2024 року є свідками того, як в прямому сенсі вже неприкрито активізуються такі проросійські сили, персоналії, риторика. Вони фактично зараз готують свій електорат, який, можливо, спав весь цей час, до того, що щось може відбуватися найближчим часом. Чи означає це, що попри те, що у Путіна зараз є успіхи, об'єктивно є успіхи на фронті, він все-таки розуміє, що так довго продовжуватися не може. Військово тиснути на Україну з такою силою він не може, тому активізує свій першочерговий план. Я думаю, що можуть бути просто варіанти. Можна діяти по-різному, можна з одного боку думати про довгу війну, а з іншого боку думати, що якщо замороження конфлікту буде визнано вигідним, на певний час, готувати можливості для посилення проросійських сил, так званої партії миру. Так що це абсолютно, я вважаю, не заперечує іншого, ми не знаємо, який варіант обере президент Росії. А чи означає це, що ми зараз маємо як суспільство, боротися за право боротися? Тому що дуже багато всіляких мирних ініціатив, замирення, і це майже ніколи не про інтереси нашої держави, якщо ми говоримо. Я думаю, що питання мирних ініціатив стосуються не того, за що боремося ми, а того, що збирається робити в Росія. Президент Трамп чітко сказав президенту Зеленському, що для танго потрібні двоє. Я не бачив в особі президента Путіна людини, яка збирається з кимось танцювати якесь танго. Тому я думаю, що це все якраз розмови абсолютно зайві і взимку 2025 року ми в цьому переконаємося.Я не думаю, що якщо президент Путін погодиться на якесь припинення вогню, нам вдасться запобігти такому варіанту розвитку подій. Тоді припинення вогню буде. Це питання в тому, на яких умовах це припинення відбудеться, тобто що зможуть запропонувати в Білому домі як гарантії невідновлення війни. Але якщо у президента Путіна не буде ніякого бажання заморожувати конфлікт і припиняти вогонь, війна буде продовжуватися і наступними роками. Це все абсолютно зрозуміло, і це залежить від однієї людини, а не від двох інших, не від Трампа і не від Зеленського, а від оцінки президентом Путіним потенціалу своєї армії, економіки на найближчі роки. Ну і, пане Віталію, ще таке запитання про безпеку. Як Ви її персонально зараз відчуваєте? Чи почуваєтеся Ви безпечно зараз в державі, яка бореться за своє існування, де Ви є людиною, яка має певний суспільний капітал і яка резонує багатьом українцям? Чи є у Вас певні застереження в цьому аспекті, і що Ви з цим будете робити найближчим часом? Нічого не буду робити. Я вважаю, що в державі, яка воює, у кожної людини є небезпека. Абсолютно. І це не персональна проблема. Це проблема виживання кожного, хто зустрічається з ракетами і “шахедами”. Коли в 2014 році фактично до мене ломилися в двері тітушки, і за мною стежила СБУ Януковича. І тоді фактично було полювання за активістами, ви пам'ятаєте? Так.То я відчував особисту небезпеку, якої могли не відчувати мільйони людей по периметру. Навіть люди, які збиралися на Майдані, не були індивідуальними цілями. А я був індивідуальною ціллю режиму і його російських покровителів. В цей момент я міг думати про свою особисту безпеку. Я про це дбав. Я навіть на кілька тижнів виїжджав з України і спеціально це робив, сподіваючись, що моя заява про те, що мені тут небезпечно, зупинить тиск на інших журналістів. Ну, в мене була така, може, наївна думка, тому що я вважав, що влада українська тодішня ще рахується з суспільством, із західним тиском і таке інше. Але зараз це колективна небезпека. Я не вважаю, що моя особиста, так би мовити, ситуація в Україні зараз якимось чином відрізняється від ситуації будь-якої іншої людини на вулиці. Що людина йде і може потрапити під бомбардування. В її будинок можуть влучити ракети. Ми ж знаємо з вами як я був у Львові під час цього обстрілу Кинжалами. І будинок, в якому знесли два перших поверхи, на сусідній вулиці. І це точно ні за ким особисто не полювали. Ви знаєте цю історію з цим будинком на Міхновського, де загинула ціла сім'я, а дідусь, відомий львівський фотохудожник, помер нещодавно від серцевого нападу, не пережив смерті своєї дочки і онучок. Це особиста небезпека, чи що? Це ми в одному човні.В одному човні, але тим не менш на початку широкомасштабного вторгнення була інформація, що якщо Путіну вдається провернути зміну політичного режиму тут, то першими втратять свої голови з пліч, як то кажуть, люди, які справді є проукраїнськими і суспільно цінними. Ну, це звичайно. Я пам'ятаю, що мені 25-го, здається, 25 лютого зателефонував один мій хороший знайомий, який в хороших стосунках з американськими дипломатами тощо. Він сказав мені: "В мене є дві новини, одна хороша, а одна погана". "Яка хороша", - запитав я. "Ну, давай почнемо з поганої, - сказав він, - і ти, і я, ми є у російському списку на знищення на перших місцях". Ну, я сказав: "Це не новина. Ми з тобою обидва під санкціями, що ти хотів від росіян?" "А друга, - сказав він, - це величезні списки, в них тисячі людей, десятки тисяч по всіх регіонах, невже ти думаєш, що вони всіх знищать?"Це от списки, які вдалося американському розвідним службам, я так розумію, доступ до них мати. І я йому сказав: "Так, я знаю росіян, я впевнений, що вони саме це і збираються робити. Це не буде точечне знищення. Це не те, що вони знищать 25 осіб. Ні. В них є перелік людей по кожному регіону для очищення його від того, що колишній президент Медведєв називає українськістю. Ну і заодно знищити певну кількість бізнесменів, які можуть бути не проукраїнськими, просто, щоб пограбувати їхнє майно. Це ж як всі ми любимо, як кажуть ці російські".- Розкуркулення.- Розкуркулення, так. Як вони люблять. Але це абсолютно інше. Це не означає, що треба зустрічатися з російською окупацією, якщо ти не військовий, і в тебе немає зброї, якою ти можеш захищати своє життя. Очевидно, що люди, які думають про майбутнє, не мають бути в Україні, якщо вони не збираються бути там партизанами, умовно кажучи, чи виконувати якісь спеціальні завдання. Це ясно, що тоді ти стаєш першою жертвою окупанта. Ну це питання здорового глузду вже, а не безпеки. Чому запитала про безпеку, мала досвід спілкування із європейцями, зокрема з іспанцями, які до кінця не розуміють, чому би зрештою не сісти і не домовлятися про щось, адже величезна кількість українців гине. А цінність демократії в тому, що важливе кожне життя. І якщо можна це життя врятувати, а не відправляти на фронт для того, щоб протистояти Росії, то, можливо, варто було би якось замирити агресора. От чи можемо ми сказати, що зараз демократія попала у власну пастку? Цінність людського життя - це те, що взагалі ніяк не дискутується, це апріорі. Але тим не менш, дуже часто цією цінністю оперують люди, які кажуть: "Не треба боротися, збережете більше". Тут треба запитати у іспанців, що вони отримали в 30-ті роки, коли відбулася поразка з прихильників республіки в громадянській війні. Як там було з домовленостями? І так кожний європейський народ. Але я абсолютно не можу не погодитися з тим, що безумовно цінність людського життя є головною ознакою демократичної держави. Багато хто на мене ображався, коли я сказав, що продовження боротьби України так чи інакше буде пов'язане із зниженням цінності людського життя, тому що у росіян вона нульова. Якщо у вас висока цінність людського життя, ви, як правило, в боротьбі з агресором приходити до цієї самої думки. Може, потрібно зупинитися? Тому що, якщо він суне і суне і готовий заплатити будь-яку ціну, а ви думаєте, що у вас головне цінність людського життя. Тоді ви рано чи пізно програєте.Але тут же є інша проблема. Не про те, що у нас цінність людського життя вища ніж у росіян, а про те, що росіяни не залишають простору для домовленостей. Росіяни ж не говорять: "Ви знаєте, ми хочемо домовитися про українські території, як багато хто вважає на Заході. Ми хочемо зупинити війну на територіальних питаннях, а ви, значить, все знищуєте своє життя заради Криму і Донбасу".Ні, вони говорять: "Демілітаризація, денацифікація", - правда? Вони ж ніколи не говорили, що: "Ми просто хочемо, щоб ви відмовилися від цих регіонів, просто тому, що нам вдалося їх захопити". Вони завжди говорять, що: "Нам потрібно набагато більше. Нам потрібно, щоб ви були підкореною державою". Як тут домовитися про цінність людського життя? Ось в 20-ті роки 20-го сторіччя це за великими рахунками відбулося. Так. А потім ми отримали 30-ті. Оце питання. Тобто, тому ми і говоримо, ми можемо зупинитися. І я теж завжди казав, що це не війна за територію, коли всі казали: "Наша перемога в тому, що ми дійдемо до кордонів 91-го року". Я ніколи так не казав, я казав: "Наша перемога, якщо українська держава взагалі залишиться на мапі світу". Це і є питання перемоги, тому що метою росіян не є Донецька чи Луганська, чи Херсонська область, а метою росіян є знищення української держави. Якщо українська держава в якійсь формі, в формі якихось областей буде існувати далі - це перемога. Все інше - це поразка. Якщо не буде України - не буде кому боротися за територіальну цілісність. Якщо не буде української національної присутності в Україні - не буде кому боротися за національну цілісність, територіальну цілісність. Значить, що головне? Це держава і нація. Тоді ми говоримо про гарантії безпеки. Ми переходимо до головного пункту. Якщо ми зупиняємося у війні, якщо раптом, яким чудом, не ми це вирішуємо, ще раз повторю, це Путін вирішує. Вирішується питання зупинки воєнних дій. То ми маємо отримати гарантії безпеки, які унеможливлять повторення війни в найближчому майбутньому, чи навіть не в найближчому. Все. І тоді українська держава існує на тих територіях, які українцям вдасться відстояти. Ми не знаємо цих територій. В українців два важливих моменти були, два важливих іспити були з початку 90-х років. Перший - це взагалі, чи є вони державотворчим народом. Другий, не менш важливий, - чи може українська держава зберегтися у тих кордонах, в яких її було проголошено. Не обов'язково важливо позитивно відповісти на обидва. Це може бути історично неможливо на даному етапі, але важливо відповісти хоча б на один - на можливість державотворення. 

Чимало людей впало у різні крайнощі від "нам гаплик, копаймо яму" – до "вже навесні війна закінчиться, будуть вибори й економічне зростання". На щастя, будь-який хайп швидко завершується, тож настав час розібратися, а які сценарії реально можуть бути.Підкреслю, що сценарний простір в цілому є описаним у статті, яка опублікована ще на початку року, і з того часу не змінився. Тому наступний аналіз робитиму в рамках цього сценарного простору, який передбачає три основні сценарії: Війна на виснаження, Коаліція переможців, Заморозка.Передусім відділімо те, що ми знаємо, від того, чого ми не знаємо й не можемо знати. Читайте також: Що буде з нами далі?Що ж ми знаємо?По-перше, Трамп передусім буде займатися внутрішньою політикою, бо цього прагнуть його виборці. У зовнішній політиці він просуватиме стару добру доктрину меркантилізму: торгові переваги понад усе, тож ось вам захисні мита та підтримка місцевого виробника. Іншими словами, ізоляціонізм. По-друге, якщо Трамп і буде займатися геополітикою, то його першими двома пріоритетами будуть Китай та Близький Схід. Хай Європа самостійно розбирається зі своїми проблемами – це незмінне гасло Трампа. Україна для Трампа вторинна і в цілому незрозуміла. "Мирні плани" різних республіканських політиків в основному мають на меті щось продемонструвати, стоячи у черзі перед дверима до резиденції Трампа в очікуванні можливого призначення кудись.Це те, що ми знаємо, а більше ми не знаємо нічого. Бо Трамп ще й сам не знає. Бо ще не обрані члени його зовнішньополітичної команди – а ті, що начебто обрані, можуть не пройти затвердження. Будь-які заяви, що політика Трампа буде такою чи іншою, абсолютно безпідставні. Рівень невизначеності поки що досить великий.Які можливі сценарії з цього випливають?Сценарій 1. США всіляко абстрагуються від подій в Європі, включаючи російсько-українську війну. Трамп робить заяви, що європейцям час самим платити за свою безпеку (до речі, це правда). Росія розглядається американською адміністрацією через призму політики на китайському напрямку. Європа постає перед викликом зайнятися власною безпекою – і цей виклик насправді неминучий.Читайте також: Війна триватиме ще багато-багато місяцівПідсценарій 1.1. Європа неспроможна, бо Німеччина в політичному болоті до червня (поки триватимуть вибори та формування уряду), Франція нерішуча та потенційно чекає на Ле Пен, Брюссель симпатизує Києву, але має обмежений мандат, Угорщина та Словаччина руйнують політику консенсусу в ЄС. Це поганий сценарій "ВІйна на виснаження", див. статтю. Водночас Україна змогла отримати запевнення по фінансуванню на 2025 рік, тож основні фактори нашої стійкості чи нестійкості – наші внутрішні (вони всі відомі). Що стосується 2026 року, він зараз за горизонтом бачення. Підсценарій 1.2. Європа неспроможна, але формується коаліція спроможних та охочих (соаlіtіоn оf thе wіllіng) – із тих країн, які краще розуміють ситуацію, мають стійкіші уряди та більше загрожені (в основному ці ознаки збігаються). Ключовими країнами залишаються Велика Британія та скандинавсько-балтійська вісімка, а також Польща. Європа насправді може зробити чимало для нашої перемоги й без США та в умовах відсутності внутрішнього консенсусу, причому у відповідних столицях добре знають, що треба було б робити (жорсткіші санкції, обмеження торгівлі, танкерні нафтоперевезення, експортний контроль, перешкоджання обходу санкцій тощо). До речі, США завжди готові продавати озброєння й військову техніку за гроші – аби були гроші (а гроші у вигляді заморожених російських активів є, аби була політична воля).Підсценарій 1.3. Європа швидко береться за голову та консолідується. Дуже малоймовірно, але добре для нас.Варто зазначити, що важливість України для Європи стає більш очевидною принаймні з безпекового погляду.Читайте також: Бажання Трампа закінчити війну в Москві сприймають як ознаку слабкості: Росія відкидає "замороження"Сценарій 2. Трамп вирішує, що війна в Європі є гарним майданчиком для того, щоб проявити власні силу та переговорні здібності на початку каденції. Він знаходить час зайнятися війною в Європі й намагається посадити сторони за стіл переговорів на якихось своїх умовах. Ці умови навряд чи будуть капітуляцією України, бо існує певна підтримка України в американському суспільстві та серед членів Республіканської партії, це не можна скидати з рахунку. Отже, буде якась форма замороження.Підсценарій 2.1. Умови заморозки прийнятні для обох сторін, підписується тимчасове замирення, що нагадує Мінські угоди. Для України відкривається вікно можливостей для внутрішньополітичного процесу, оголошуються вибори, далі йде критично важлива розвилка, описана у статті. Підкреслю ще раз: будь-яке замороження тимчасове. Росія може погодитися на збалансовані умови заморозки, якщо Путін вирішить, що потрібно перепочити, переозброїтися та накопичити силу для другого удару.(Якщо в цей момент з України виїдуть мільйони людей, значить, доведеться скоригувати українську територію до того розміру, який здатні захищати ті, хто залишиться. Це неприємна правда, якій треба дивитися у вічі.)Підсценарій 2.2. Путін відкидає умови Трампа й вимагає по суті капітуляції України: демілітаризація, "денацифікація" тощо. Злий Трамп обіцяє Путіну "кузькіну мать" й оголошує "примус до миру". Малоймовірно, але такий сценарій існує. (Зауважу, що дивним чином значна частина українських політиків і громадян вірить у високу ймовірність такого сценарію, забуваючи, що у парі "перемовник" – "офіцер КҐБ" другий виграє не конфронтацією, а обманом, використовуючи віру першого у чесні домовленості). Є висока ймовірність путінського рішення, що продовження війни вигідніше, ніж замороження, бо перехід Росії від війни до миру може стати для неї занадто великим соціально-економічним потрясінням. Читайте також: На Заході не вірять у "швидкий мир"Але Путін буде скоріше гратися з Трампом, аніж вступати у пряму конфронтацію. Є ще психологічні проблеми Путіна: понад усе він прагне не допустити того, що вважає приниженням з боку Америки.До цього сценарію можна віднести також нескінченні безрезультатні переговори, які виставляють Трампа слабаком і провокують на якісь дії. Я не думаю, що Путін до цього вдасться.Підсценарій 2.3. Під виглядом мирних пропозицій Путін пропонує Україні капітуляцію, якої вона не приймає. Трамп звинувачує Україну у зриві переговорів та повертається до своїх справ, пообіцявши не давати Україні ні цента й оголосивши українців затятими мілітаристами, а Путіна миротворцем. Враховуючи, що 2025 рік ми проходимо (якщо налагодимо внутрішні справи), а про 2026 говорити зарано, – це для нас нічого не міняє порівняно з тим, що ми мали на момент виборів. Подальший розвиток подій залежить від позиції Європи, див. підсценарії 1.1, 1.2, 1.3.Чи може Трамп зайняти позицію Путіна й тиснути на Україну в односторонньому порядку? Теоретично так, а практично це не дає йому жодного виграшу, а лише на самому старті виставляє його слабаком. В будь-якому випадку, нам важливо пережити 2025, а тут у нас в основному внутрішні завдання.Варто ще зазначити, що Трамп мислить короткими горизонтами, тож для нього припинення вогню, мирна угода та завершення війни – майже синоніми. Якщо досить скоро воєнні дії поновляться, він тут ні до чого, адже він молодець і зробив свою справу, а далі всі інші самі винні.Читайте також: Європейські війська в Україні: лідери визначаються з рівнем ризикуЗауважу, що переконлива перемога Трампа на виборах не дала Росії очікуваних переваг: Путін робив ставку на конфлікт та дезорганізацію в США, але вийшло по-іншому.Додам, що зупинка руху України в НАТО неможлива, бо ми вже давно не рухаємося. Ніхто не запросить нас в НАТО до завершення війни або ж принаймні до моменту, поки не сформується коаліція переможців. Зупинка руху України в ЄС також неможлива, але там навпаки – ми рухаємося, процес набув технічного характеру (і він досить тривалий, без ілюзій, на 6-10 років), і це питання є прерогативою Європи.Тож якщо від нас вимагатимуть не вступати в НАТО 20 років – можна сміливо обіцяти, бо через кілька років ситуація буде геть інша. Або НАТО не буде, або нас не буде, або Росії не буде.Додам ще, що Китай навряд чи буде на цьому етапі проявляти активність. Він може допомогти Трампу посадити Путіна за стіл переговорів (бо має важелі впливу на Росію та інтерес показати Трампу на самому початку каденції свою готовність співпрацювати), але Китай грає не в шахи, а в ґо, він будує простір для забезпечення власних виграшів.Висновки.Основні сценарії розвитку ситуації залишаються ті самі, сценарний простір не змінився з обранням Трампа. Жахлива катастрофа чи чарівна раптова перемога обидві неможливі.Основні проблеми України зараз – внутрішні, їх треба терміново вирішувати. Йдеться про людський капітал та управління в Силах оборони, про ВПК та економіку, про демократію та суспільну згуртованість.Треба продовжувати формувати для Америки образ перемоги (американської перемоги, а не української). Які вигоди США отримають від російської поразки? Їх чимало, але треба їх донести та пояснити. Як російська поразка пов'язана з американо-китайським протистоянням?Але основні зусилля мають бути зосереджені на створенні "коаліції охочих" в Європі. Це наше основне поле роботи на наступний рік. Потрібно посилення кадрової дипломатії та максимальне включення інших видів дипломатії: парламентської, культурної, громадянської, університетської, церковної, підприємницької тощо. Європа не Америка, тут десятки країн і чимало роботи.Що робити нам конкретно? Те саме. Або ти в ЗСУ, або всі можливі сили віддаєш допомозі ЗСУ. Перед тим, як щось вирішити, Трамп буде дивитися на поточну мапу. Ось чому Путін поспішає.І головне: не повторювати тези російської пропаганди. Навіть якщо дуже хочеться.Вчергове повторю: стратегія Путіна – розколоти українське суспільство протягом важкої зими й примусити його просити капітуляції. Тож не треба допомагати Путіну.ДжерелоПро автора. Валерій Пекар, викладач Києво-Могилянської академіїРедакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.

Таку думку він висловив в етері Еспресо."Справа в тому, що від США залежали ці дозволи з двох позицій. Перша позиція - це наведення, системи наведення з використанням супутників американських. Вибачте, при всій повазі, але супутник Притули не вирішить такі завдання. І друга позиція - це все-таки посилення переговорних моментів для України. Справа в тому, що усі зараз говорять, що Сполучені Штати Америки, Трамп - новообраний президент - сказав, що скоро буде зупинка, заморозка, як би там ми не називали. Але для того, щоб всадити Путіна, ми завжди казали: "А що Путін на це відповів, він готовий?" А Путін каже: "Стамбульські соглашенія, денацифікація, целі СВО", ми всі цю дурню чули неодноразово. Тим більше, нащо Путіну сідати за стіл переговорів, якщо у нього фронт рухається на захід, а не на схід. Всадити його може що - або якби фронт рухався на схід, а ми наступали, це одна історія; або друге - економіка Росії вмерла. Або внутрішні процеси там, боротьба поневолених народів всередині, розрив Росії. Ну, зрозуміло, тоді він переживав би за щось", - сказав він. На думку Ігоря Лапіна, західні партнери таким рішенням посилили переговорні позиції України."Питання - надання Україні можливостей, а вже скільки ми їх використаємо - це вже питання іншого ґатунку. Так би мовити, замість нас західні партнери, американці, посилили наші переговорні позиції. Оце єдиний алгоритм, який може виправдати те, що якимось чином буде здійснено тиск на Путіна. І от саме маючи якусь зброю, тоді ми можемо сказати, що у нас теж є якась там сильна позиція. Я не буду зараз хвалити чи критикувати виступ президента у парламенті, але він теж розповідав про 3 тисячі ракет, 30 тисяч дальнього радіуса дії дронів. Це все буде колись, якщо гроші не вкрадуть", - вважає офіцер ЗСУ. Військовий зауважив, що, попри "виборчі крики", для американців важливо не підставити свого наступника. "А от що стосується заяви Трампа, що він прийде на посаду і мало не за першу добу припинить вогонь і так далі, йому треба мати якийсь аргумент. Тому я не думаю, що Байден робив цю заяву і цей дозвіл, не узгодивши позицію в контексті перемовин з Трампом, з яким вони зустрічались напередодні - наголошую, щодо плавної передачі влади. Розумієте, політичні заяви, виборчі крики - це одна історія, але Америка для них понад усе. І для них це дуже важлива історія - не підставити свого наступника, тому що знову ж таки Америка для них понад усе, а не Україна. Тому я думаю, це було узгоджено", - зазначив він.Увечері 17 листопада з'явилася інформація, що президент Сполучених Штатів Джо Байден дозволив Україні завдавати ударів по території Росії за допомогою американських далекобійних ракет.18 листопада повідомлялось, що рішення Байдена дозволити Україні бити далекобійними ракетами АТАСМS в глиб території Росії стосується лише Курської області.У ніч на 19 листопада підрозділи Збройних сил України завдали вогневого ураження по арсеналу 1046 центру матеріально-технічного забезпечення у районі міста Карачев Брянської області РФ. За інформацією ЗМІ, під час атаки Україна вперше використала АТАСМS.Україна атакувала склад боєприпасів у РФ вісьмома АТАСМS: росіянам вдалося перехопити дві далекобійні ракети.20 листопада стало відомо, що лідер Республіканської партії в Сенаті США офіційно підтвердив рішення Білого дому скасувати обмеження для України на удари далекобійними ракетами АТАСМS по цілях у Росії.

Спрогнозувати, що відбудеться, ми не можемо, але певні напрямні є, уже представлена певна конфігурація нової адміністрації Дональда Трампа. Там присутній Ілон Маск, там є кілька дивних персонажів. Якщо вони не будуть стримані американським діпстейтом, може відбутися розкоординація американської присутності у світі. Хочеться вірити, що, навпаки, вони зберуться з силами і покарають як окремо взятого російського агресора, так і наведуть лад у стосунках із Китаєм. Але також розуміємо, що буде дуже складний період, і він почнеться буквально за пару місяців - адміністрація Байдена догулює на своїх посадах, пообіцяла позакривати всі основні фінансові питання до кінця року, до приходу Трампа. Щодо адміністрації Байдена, яка має йти, і закриття всіх фінансових зобов’язань – не зовсім зрозуміло, чому досі цього не було зроблено стосовно 6 мільярдів, чому для цього потрібно було чекати результатів виборів, як і в інших питаннях, щоб дізнатися неприємний для себе підсумок і тепер намагатися гарячково за ці два з половиною місяці створити якийсь заділ для України – для чого? Ці шість мільярдів не розв’яжуть проблему фінансування наступного року. Чому не займалися з урахуванням кінця року в США гарантіями надання допомоги на наступний рік? З нею зараз усе дуже туманно з огляду на такий результат виборів і на заяви, які робить спікер Джонсон. Так, звісно, якісь рішення ухвалюють, і Блінкен ось в Європу їздив, але цього недостатньо для війни. Для поточних справ на короткому відтинку – можливо, вони допоможуть. Засоби, боєприпаси отримає українська армія, їй буде простіше пережити зиму. А наступний рік залишається в тумані.Тепер щодо адміністрації майбутньої Трампа.Марко Рубіо, наприклад, інші дуже конкретні люди, але Україна, здається, не буде в них у пріоритетах.Бачте як – вона не в пріоритеті, судячи з заяв самого Трампа та його віцепрезидента Венса, приміром. Хоча це гранично централізована адміністрація, Трамп вибирає людей з огляду на особисту відданість і лояльність – це головний критерій, а не компетенція чи переконання, представництво від республіканського якогось істеблішменту, це не є вирішальним. Поза тим дехто з них, той самий Рубіо – авжеж, це людина елітна, з істеблішменту. А от ведучий на Fох Nеws, якого готують на місце міністра оборони, - ну аж ніяк, це антиелітний такий конфронтаційний елемент, який там повинен щось зробити, якісь радикальні реформи всередині Пентагону та інше.І що стосується України: якби взяли Помпео, ми б розуміли, що його план буде реалізовуватися. А зараз ми бачимо, що в умовах, коли Помпео, Ніккі Гейлі й іншим відмовлено, тих, кого припускали, може, інтегрувати в нову адміністрацію Трампа, це означає, що в питанні України гору бере план Венса - принаймні від Венса, від його імені цей план уже озвучували. Від Помпео ми план знаємо, він так чи інакше, з усіма застереженнями, комплементарний щодо України план.А що передбачає план, який, поки що принаймні, очевидно, буде реалізовуватися? Усе та сама ідея Трампа про те, що він може поговорити з тим і з іншим, з Зеленським і з Путіним, і тим самим мало не за добу довести до припинення вогню за допомогою переговорів. Також озвучено про те, що на 20 років заморожують, тобто мораторій запроваджують на членство України в НАТО, створюють демілітаризовану зону, а також територіальні втрати однозначно вже будуть, відторгнення територій на користь Москви, які окуповані. Ось ці три пункти плану, які публічно обговорюють.Решта пунктів залишаються загадкою, але вони точно є. Ми їх не бачимо, нам їх не озвучують, але вони є і вони мають більш чутливі деталі, щодо яких Вашингтон, я маю на увазі Трампа, не дуже хоче зараз публічно робити заяви: а що буде з українською армією? А що з фінансуванням, озброєнням, зобов’язаннями Москви – гарантіями їхніми про ненапад надалі? Про це ніхто нічого не каже.І Москва вже, що обнадіює, до речі, заявляє про те, що для неї це неприйнятно. Ми розуміємо чому - тому що якщо справді ці три публічні пункти пропонуються до обговорення, то для Москви найголовнішим неприйнятним пунктом є саме конкретно створення демілітаризованої зони з якимись під міжнародним мандатом військами.Там називали британські чи, можливо, американські - це абсолютно неприйнятно для Москви, це означає, що неможливо буде поновити нову війну, а Москва до неї, безумовно, готується, планує її по закінченню чи припиненню вогню теперішньої війни знову для того, щоб реалізувати головну мету Москви - захопити всю Україну, не частину її, не тільки ті окуповані території, навіть не ті чотири області до адміністративних кордонів, на яких наполягає Москва і Путін, а захопити всю Україну. Але якщо між тобою та Україною перебувають американські війська – ну, можна, звісно, але ризиків насправді більше.Москва за всі ці роки, починаючи з 2014-го, не погоджувалась на жодне посередництво, на жодні «прокладки» на лінії фронту, лінії ООС між собою та українськими військами. Це ж також невипадково, тому що війська, які прийшли один раз на територію України, нехай навіть «блакитні шоломи» під будь-яким міжнародним мандатом, уже з України не підуть, щонайменше тому, що Україна в цьому не зацікавлена, Україні є сенс домагатися й погоджуватися саме з появою іноземних військ під міжнародним приводом на території лінії фронту.І одночасно з тим Лавров, наприклад, сказав про план Трампа, що це нова редакція Мінських угод. Тобто їх це не влаштовує, тому що Мінські угоди, на думку нинішню Москви, були спробою відтермінування війни великої на користь України. Це і так, і не так одночасно, бо насправді Мінські угоди, можливо, і відтермінували війну на 8 років, але насправді створили безліч проблем внутрішньополітичних, адже навколо цього скільки було накручено всього щодо того, що можна було уникнути війни. Це була ілюзія, адже очевидно, що Москва весь час, з першого дня готувалася до війни. Просто намагалася досягти своїх цілей невійськовими методами - в комбінації з військовими.Але Москву це не влаштовує, зараз вона хоче все і відразу, це можна прочитати лише так. Тому насправді вони повторюють напам’ять свої пункти вимог, які містять і ті, що були оприлюднені напередодні Саміту миру. Це три вимоги: скасування санкцій, заборона на вступ до НАТО і, відповідно, передача чотирьох областей до адміністративних кордонів (тобто неокуповані частини повинні покинути сили ЗСУ й передати їх під контроль Москви, тобто не воювати, а просто подарувати їх). Ну і все те саме: демілітаризація, денацифікація, державна мова, весь той набір, який ми чули, починаючи від Стамбула з 2022 року лютого-березня, - ось це повторюється на різні лади знову.Тому, чесно кажучи, зараз зависла ситуація, явно за одну добу не вдасться ні про що домовитися. Але це було зрозуміло, на мій погляд. То була передвиборча риторика, інша річ - реальні справи, тут уже іде з боку штабу Трампа, напевно. 17 грудня тільки буде голосування вибірників, ще до нього треба дожити, ще багато чого станеться за цей період. І, власне, залежно від того, як ситуація складатиметься на фронті, буде або інтенсифікуватися цей процес, або ні.І ще останній, дуже важливий фактор, на який варто звернути увагу: на відміну навіть від Москви, Київ докладає неймовірних зусиль, щоб налагодити стосунки з майбутньою адміністрацією Трампа. І зараз, звісно, і Міністерство закордонних справ і, напевно, якесь оточення Зеленського докладає неабияких зусиль, щоб забезпечити нову зустріч Трампа та Зеленського, це зрозуміло, випередити Москву в цьому сенсі, заручитися якоюсь хоча б мінімальною підтримкою в позиції України. Є шанс, що це може принести результат, шанс є, не стовідсотковий, але шанс такий є.Ми до кінця не розуміємо, чого хоче Трамп. Адже Трамп не озвучував свого плану - ні Венса, ні Помпео, ні будь-якого іншого, а саме свого плану, як він бачить завершення цієї війни, він не озвучував. Він говорив тільки про свої бажання, він говорив тільки виключно про те, що, мовляв, через те, що я кращий за Байдена і його адміністрацію, я закінчу війну за одну добу. Але вибори закінчилися, тепер потрібно це підтвердити справами. І ось тут починаються проблеми. Ну, мабуть, потрібно трошки почекати, ми побачимо за реакцією всіх сторін, буде зрозуміло, яка тут перспектива. Спецпредставник і його функціонал, зокрема йдеться про альтер его на посаді, - Курт Волкер. Ми пам'ятаємо цю людину, він зробив дуже багато, активний, сильний переговірник. Зараз фігури ще нема. У мене було таке сподівання, що це міг би бути, наприклад, Помпео, але для Помпео це, наскільки я розумію, було би пониження, тобто своїм інтелектом, харизмою, знаннями, впливом, він міг би протягнути певні речі, але як колишній високопосадовець - не знаю, чи він би пішов.Хотілося б, щоби був певний функціонал, який дозволяв би вести серйозні рамкові перемовини. Але що могло би входити до пакету? Частина того, що вкладається у функціонал американського переговірника, стосується безпосередньо нашого суверенітету, і ця посада, і ті бачення, наприклад, з боку нового Білого дому, мали б узгоджуватися з параметрами того, як це бачать у нас. Інакше це буде внутрішній конфлікт, якщо нам почнуть навішувати те, що буде потрактовано як капітуляція. Це спровокує певну суспільну реакцію, і ми також маємо це враховувати і не допустити до подібного, адже ситуація на фронті не міняється, вона стабільно надзвичайно напружена, ведуться важкі наступальні бої. Чи врахують оті всі речі Трамп і його оточення?Я сказав би так, що шанси Майка Помпео обійняти посаду спецпосланника не дуже великі, адже щодо нього й Нікки Гейлі Трамп висловився досить виразно - що для них немає позицій в його адміністрації. Тому, чесно кажучи, я не високо розглядаю ці шанси - а навіщо ти тоді ігнорував Трампа на інших ключових постах, якщо він займатиметься війною? Радник із національної безпеки цілком міг би обійняти посаду, наприклад, а чому тільки спецпосланника? Пониження не пониження – ну, так, але війна - це дуже серйозне питання, досягнення там були б дуже записані, так би мовити, у заслугу такому спецпосланнику.Але є й інша проблема: річ у тім, що Трамп призначає людей, які не мають виражати бодай якогось свого норову. Тим паче для Трампа це другий, останній термін, він, напевно, хоче лише сам від себе діяти, не озираючись на республіканський істеблішмент. Помпео не така людина, йому не можна буде просто виконувати накази Трампа, а мені видається, що Трамп налаштувався саме на це. Спецпосланник має виконувати якусь «фасадну» роль ширми, це не людина, яка приймає рішення. Озвучувати директиви, які прописані особисто Трампом.Як Помпео озвучуватиме питання мораторію чи заборону вступу України в НАТО тощо? На мій погляд, він не надто готовий, він себе зв’язав планом, який оприлюднив. Я не знаю, чи узгодив він цей план із штабом Трампа чи це його особиста ініціатива - тут можна гадати. Тому насправді це для нього була б некомфортна ситуація, якщо його просто наймають на посаду людини, яка має прикривати своєю роботою і здійснювати ініціативи найпершої особи. Тобто в такому разі на яких умовах він би заходив - просто займати цю клітку? Я вважаю, що для Помпео ось це є пониженням, а не сама посада, не сама позиція спецпосланника. Тепер що стосується капітуляції - не капітуляції та що робити в цей період, поки є неясність, нерозуміння того, куди це все піде. Річ у тім, що капітуляція - це позиція Москви. Для Трампа, який хотів би відгородитися взагалі від проблеми, тобто ось, досягли перемир'я, точніше припинення вогню, це інше, - от і добре, а ми тепер займатимемося проблемами Китаю, Ближнього Сходу, внутрішніми проблемами, свою місію ми виконали: стрілянини нема, убивств нема, ну, щось там відбувається.Якщо ж питання не розв’язується, два варіанти поведінки Трампа такі: він може засмутитися, тобто образитися, як самозакоханий нарцис. Мовляв, чого це я не можу з цим упоратися - через Москву? Через те що вона не приймає цей план? Може, через Київ, який не згоден поступатися територіями, ділитися суверенітетом, відмовлятися від вступу в НАТО? Тобто це може його тригерити, і він продовжуватиме цим займатися, поки, не доведе всю цю ситуацію до якогось результату. Може таке бути.Але, з іншого боку, не можна виключати, що Трамп може цим скористатися, начебто зняти з себе відповідальність: ну не хочуть сторони домовлятися - що я можу зробити, у мене шансів тут небагато. Тому, певно, нехай все залишається як є. Тобто з якимось підсумком, з якимось результатом це буде завершено. Так, звісно, якщо постачання озброєнь, боєприпасів, узагалі виділення допомоги з боку Сполучених Штатів істотно, кардинально зменшиться, це погіршить становище Києва, безумовно. Хто б там що не казав, 50-55% допомоги, що виділяється Україні, військової допомоги, ідуть зі США, решта – від Європи та інших партнерів України. Питання в іншому: наскільки громадська думка в самих США та й істеблішмент, на який я б теж зважав, погодяться на такі доктринальні зміни - повне ігнорування й ізоляцію, дистанціювання від цієї війни й зняття з себе відповідальності навіть адміністрації Трампа.Так, це чотири роки, то будуть важкі чотири роки, можливо, кінцеві, бо тоді нові вибори… Є певні сумніви в тому, всі стандартно говорили про те, що Трамп подзвонить, висуне ультиматум, скаже: якщо ти не робиш так-то і так то, відповідно, тоді ми допомогу Україні збільшуємо. Ну, можливо, це фантазії, можливо, Трамп так і зробить. Але ми знаємо, хто сидить у Кремлі, і ілюзій з цього приводу ми не маємо. І розуміємо, що, не збирається Путін згортати свою агресію, тому що він за останніх два роки дуже сильно розкачав російське суспільство, а процес фашизації ти не можеш просто так зупинити. З іншого боку, він розкачав зв'язки з тою самою Північною Кореєю, з Іраном, і далі це стосується не так ідеології про вісь зла, як конкретного виробництва боєприпасів і активізації тої чи іншої оборонки.Звісно, я не перебільшую того, що зараз робиться в Росії. Ну, і от каже йому Трамп: так-то, і так-то, і так-то, - а той каже: ну, сорі, - ні. Тоді Трамп може справді обвалити ціну на нафту і обвалити ще щось. Але це знову середньостроковий період, який почне діяти не відразу, не в той момент.Позиція Путіна відома, самим фактом приходу до влади Трампа вона не змінилася б, це багато разів обговорювалося. Тобто уявити собі, що Трамп цього не розумів, - ну, напевно, таке можливо, але, чесно кажучи, слабо віриться. Просто Трамп говорив усе це, аби лише виграти вибори або роздавати популістські обіцянки, які нездійсненні. Можливо, він розумів прекрасно, що війна просто так от не закінчується дзвінками. Тобто потрібно домагатися або силою, або поступками якимись неймовірними, тоді, напевно, сильна сторона задовольниться. Уявити собі, що він цього не усвідомлював, не розумів - мені в це важко повірити, тому що він розумів, яка висока ціна всієї цієї історії, але йому треба було виграти вибори, тому він так поводився, тому він це заявляв.Вибори він виграв, так, на 4 роки він зайняв посаду. Повертаючись до того, про що я говорив, через чотири роки, якщо здати Україну, якщо це призведе до наслідків у самих США, будуть теж покарані за це – якщо наступника не залишиш. Є вірогідність того, враховуючи бекграунд Трампа, попри те що він уже вдруге стає президентом, що це дуже ризикована гра – зовсім злити Україну й сказати, що я тут ні до чого, це не моє питання. Нікуди ж не подінуться ні Демократична партія, ні еліти, з якими він воює. А Афганістан? Прекрасні демократичні хлопці сиділи в Кабулі, а потім якось так сталося, що невдобно вийшло, як кажуть у нас в Україні.Є різниця між Афганістаном і Україною, я поясню яка: Афганістан - це периферія, так, це була вимушена двадцятирічна війна, потрібно було відреагувати на події 11 вересня загалом. На якийсь час там теракти, пов'язані з Аль-Каїдою і Талібаном, який у себе прихистив Аль-Каїду, припинилися, незважаючи на те що політичних і державних та історичних завдань виконано не було, до влади прийшли ті, з ким 20 років воювали. Але це десь там, в іншій цивілізації, в середньовічному майже Афганістані, доля якого, чесно кажучи, мало кого хвилює, що там відбувається – всім байдуже, нехай він живе в цій архаїці вічно.Україна - це інше, зовсім інше. По-перше, це Європа, по-друге, це гігантська східно-європейська держава, там у найкращий свій період до 40 млн населення доходило. Це країна колишнього СРСР, яка прагнула до інтеграції з Заходом і тільки діями Заходу вона там не опинилася - наприклад, рішеннями 2007 року щодо НАТО стосовно України та Грузії. Якби опинилися обидві ці дві країни в НАТО, то, напевно, по-іншому пішла б історія.Тобто помилок і так було багато зроблено, і ось так махнути, плюнути на Україну з перспективою після поглинання України подальших дій Москви щодо Молдови, Грузії - вже зрозуміло, країн Балтії. Чи може собі дозволити доктринально американська політика і американські державні інтереси, національні інтереси? По-моєму, ні. Америка, поки що принаймні, зберігає своє лідерство західного світу і виконує функцію захисту і безпеки, яку вона повинна давати країнам, що інтегруються в колективний Захід.Тож плюнути на неї не можна. Афганістан і не прагнув до членства в НАТО, чи в ЄС, чи ще кудись. Це різні речі, ціна відповідальності за втрату України вища за Афганістан. Про Афганістан згадують цю серпневу втечу звідти у 2021 році, і це залишиться в історії за Байденом, можливо, не зовсім справедливо, бо ж Байден не 20 років був президентом.А з Україною все набагато складніше. Виходить, за Байдена - він казатиме й демократи - Україна воювала й себе зберегла, а за Трампа її здали. Такого теж не можна собі дозволити. Трамп на такі крайнощі теж піти не може. І план лише один – продовжувати надавати озброєння, продовжувати давати Україні змогу себе захищати. Просто, оскільки війна йде вже до третього року, це треба давати і робити більше, тобто по зростаючій за експонентою, а не продовжувати роздумувати, давати NLАW чи Jаvеlіn.Але це все залишилося в 2022 році, зараз уже йдеться про «Томагавки» наземного базування та про інші загалом засоби, які б дали змогу добитися паритету в цьому питанні з Москвою. І Трампу доведеться вирішувати це питання - або так, або ні - з усіма наслідками й висновками. Ми маємо зіграти зі свого боку дуже чітко, дуже правильно, дуже конкретно. Я кажу і про офіційний Київ, і про наше суспільство українське - маємо грати грамотно з новою адміністрацією, яка приходить за два місяці. Що було б помилковим, наприклад, прогнозуючи ту чи іншу нашу внутрішню українську консенсусну позицію стосовно Трампової адміністрації, тому що він може намагатися нав'язувати той чи інший так званий компроміс чи дуже жорсткий компроміс чи ультиматум. Тому що великі гравці так грають: або ти робиш, як я тобі кажу, або не буде нічого - така теж може бути торгова позиція.Ну, вона вже звучить, тому що, повторюю, фінансовий рік у жовтні закінчився, ми не знаємо, що з наступними 60 мільярдами, умовно, допомоги. А як без грошей Україна буде воювати, без озброєнь, без всього іншого? Це вже звучить. Але ж Україна готова до переговорів. Парадокс полягає в тому, що переговори, припинення вогню - Україна відповідає «так». Інше питання, що немає ніяких попередніх умов, які їй висуває Москва: от давайте ось це, і це, і це повинно бути попередніми умовами. Які ще попередні умови - ви припиніть вогонь і сідайте за стіл переговорів. Чого це відразу, зі старту, до переговорів ще треба визнавати юридично ці території російськими, які окуповані, треба взагалі відмовитися від вступу до НАТО?А що натомість? А натомість Москва пропонує тільки одне: а ми не будемо наступати на Київ, захоплювати Київ. І хто в це повірить? З урахуванням того, що з грудня минулого року, як би там не говорили про важку ситуацію на фронтах, але окуповано 2500 квадратних кілометрів Росією - нових із грудня 2023 року. Так, це успіх, але це не успіх вирішальний. А Україна на піку в серпні захопила 1200 квадратних кілометрів у Курській області. Тому так питання не можна формулювати, Україна ще не програла війну.Це не так, що якась уже настала фаза, де фронт зламався, тікає, наступає російське військо - чому вони висувають ці ультимативні умови? Вони висувають винятково з розрахунку на те, що Захід зламається і справді припинить підтримку України. Усе залежить від Заходу: якщо Захід цього не зробить, то все припиниться, все повернеться рівно до тієї точки, з якої все починалося, коли ні Москва не може перемогти, ні Україна не може повернути території до кордонів 1991 року шляхом війни. Тобто потрібен компроміс, а не капітуляція, зараз питання саме про це, що лише компромісом можна досягти задоволення інтересів того ж таки Києва.Інше питання – позиція Вашингтона. Зараз це неможливо передбачити, та якщо Вашингтон здасть Україну, то витрати для конкретно адміністрації Трампа будуть неймовірні. В чому вони будуть? Можливо, наслідки настануть лише за чотири роки, так теж може статися. Але як американське суспільство схилити до того, щоб відмовитися від України, як колись від Південного В’єтнаму, - тут так не вийде, ситуація інша. То десь в Індо-Китаї - а це поряд. І наслідки здачі України будуть негайні щодо країн НАТО, країн Балтії, Польщі. Сувальський коридор, який ми весь час обговорювали, Молдова – з Придністров’я почнеться, з Гагаузії якийсь похід російських військ і танків туди далі, там може бути різноманіття, ще когось долучать, це точно. А Путін і російське суспільство, на вашу думку, готові до довгої війни на виснаження? Втрати в російській армії колосальні, зеки закінчились, закінчились ті, хто сподівався заробити - кульок і пару мільйонів родині. З'явилися північні корейці. Але все одно, путінський план, якщо йдеться про перманентну довгу війну зі стрибком ще далі й глибше, передбачає і подальшу мобілізацію, а Путін вирішив уникнути загальної мобілізації - так и з'явилися північні корейці.Ми так вважали раніше - що є межі загиблих: сто тисяч, двісті тисяч, триста тисяч - і має настати якийсь перелом, тому що  це витрати неймовірні, яких уже Москва не уникне. Але, на жаль, за ці 2 роки і 7 місяців ми переконалися, що це не так. Звісно, вони залучають ресурси, ті ж північні корейці – це явно ресурс, який потрібно залучати. Нехай їх 12 тисяч, та ми ж не знаємо, які там плани: може, вони хочуть подивитися, як ті корейці воюють і привезти ще двадцять, тридцять чи п’ятдесят тисяч. Ми не знаємо плани, але навіщо ж привезли ці дванадцять тисяч – мабуть, щоб подивитися. А там країна понад двадцять мільйонів, резерв є.Ресурс, безумовно, не безкінечний. Але поки що - знову таки, що вважати затяжною війною – на найближчий рік Москві вистачить. Його ніколи не буде в надлишку чи достатньо, але ресурс цей є і вони готові його витрачати. Ця готовність і відсутність заперечення з боку цієї біомаси створює для Путіна неймовірну перевагу. Звісно, бо хто обурюється там цими проблемами? Ніхто. Росія зараз - це тоталітарна країна, у якій все це напівпримусово-напівдобровільно. Для зеків напівпримусово, хіба в них вибір є - або сидіти там 20 років, або їхати; це їх не виправдовує, і не вишукується для них виправдання, в жодному разі, але людина, яку змусили, обере можливість ризикнути й за шість місяців вийти на волю. Тим більше навколо цього корупція величезна.І північні корейці, і ще, можливо, щось станеться, Путін до цього по-новаторському підходить. Довго обговорювали північних корейців – будуть, не будуть, наскільки глибока співпраця у військових питаннях Північної Кореї та Москви, але, бачите, домовилися.Коли говорять про затяжну війну на десятиліття – це одне. Але зараз вирішуватимуть усе впродовж року, не більше, тому що тоді взагалі не можна передбачити, що буде далі.