Search trend "Тімоті Снайдер"

Тімоті Снайдер оцінив можливість початку третьої світової війни

Звісно ж, не звинувачувати у пожежі пожежників і не організовувати протест перед їхньою частиною, щоб затримати пожежні машини всередині. Це вже не страх, а саморуйнівна паніка. Істерія призводить до того, що місто згорає.Було б погано, якби почалася Третя світова війна. Це обґрунтований страх. Чинячи опір Росії, українці роблять всі сценарії такої катастрофи менш імовірним. У масштабах нашого світу українці – це пожежники. Вони оберігають решту нас від небезпеки.Немає сенсу звинувачувати їх у російському вторгненні або заважати їм виконувати свою роботу. Це вже не страх, а саморуйнівна паніка. Істерія робить Третю світову війну більш імовірною.Давайте тверезо розглянемо три знайомі сценарії Третьої світової війни: (1) ескалація звичайної війни в Європі; (2) ескалація звичайної війни у Тихоокеанському регіоні; і (3) поширення ядерної зброї. В усіх трьох випадках український опір робить решту світу безпечнішою. Українці стримують війну, що триває в Європі, в межах власної країни; вони стримують війну в Тихому океані; і вони запобігають розповсюдженню ядерної зброї. Ці сценарії Третьої світової війни не реалізувалися, тому що українці йдуть на ризик.Читайте також: Бажання Трампа закінчити війну в Москві сприймають як ознаку слабкості: Росія відкидає "замороження"1. Європа. Традиційним сценарієм Третьої світової війни з 1940-х років був конфлікт між великими державами в Європі в результаті вторгнення Москви. Це вторгнення відбулося. Завдяки Україні тягла війна обмежилася однією країною, їхньою власною. Росія вдерлася в Україну без провокацій у 2014 році, а потім у набагато більшому масштабі у 2022 році. Попри прогнози майже всіх, Україна встояла перед повномасштабним вторгненням Росії, тим самим стримавши найбільшу війну з 1945 року на власній території. Це настільки величезне досягнення, що ми схильні не помічати його. Це далося українцям неймовірною ціною. Україна дійсно залежить від постачання зброї від своїх союзників. Якщо ми припинимо їх, через наші власні страхи або з якоїсь іншої причини, Україна може програти, і війна, скоріш за все, пошириться далі. 2. Тихоокеанський регіон. У ХХІ столітті основним сценарієм Третьої світової війни було вторгнення Китаю на Тайвань, яке спровокує американську відповідь. Це вторгнення не відбулося і, скоріш за все, не відбудеться, поки Україна чинить опір і здатна чинити опір. Поки українці стримують війну в Європі, вони стримують війну в Тихому океані. Поки Китай бачить успішну коаліцію і значущий український опір, він навряд чи зважиться на ризикований наступ у Тихому океані. Як намагаються переконувати лідери Тайваню, перемога України – це найкращий спосіб запобігти війні в Азії. Як люди, що знаходяться в найбільшій небезпеці, вони наполегливо і послідовно просять американців надати Україні зброю.3. Поширення ядерної зброї. Ядерна війна стає набагато ймовірнішою, коли більше країн мають ядерну зброю. Український опір запобігає цьому. Росія шантажує Україну ядерною війною з лютого 2022 року. Якби українці піддалися на цей ядерний шантаж і не чинили опору, то зараз світ був би переповнений ядерною зброєю. Урок полягав би в тому, що кожна країна, яка її не має, повинна створити її, щоб протистояти таким загрозам, як російська. Але Україна встояла. Якщо ми припинимо підтримувати Україну, ми не лише вб'ємо людей, які підтримували нашу безпеку, ми створимо світ, в якому ядерна зброя поширюватиметься, а ядерна війна стане набагато більш імовірною.Читайте також: На Заході не вірять у "швидкий мир"Українці обмежують, стримують і запобігають війні у недосконалому світі, в якому нам доводиться жити. Ризики реальні, але якщо тверезо оцінити їх, без істерики, ми бачимо, що підтримка України – це найкращий спосіб їх зменшити.Істерія призводить до поклоніння Великій Сильній Людині та мрії про якусь просту відповідь. Люди, які поширюють істерію про Третю світову війну, схильні вірити у Великого Сильного Путіна і Великого Сильного Трампа. Великий Сильний Путін говорить про ядерну війну, тому ми повинні панікувати та змусити українців здатися. Путін говорить про ядерну війну безперервно вже майже три роки. Самі росіяни не сприймають це серйозно (про це свідчить той факт, що рівно нуль росіян повернули своїх дітей з Лондона, Парижа та Нью-Йорка). Кремль знає, що є американські істерики, які будуть вразливі до ядерної риторики, і тому він продовжує її. Але віра у Великого Сильного Путіна – це те, що робить його сильним. А потурання Великому Сильному Путіну робить Третю світову війну більш імовірною.Великий Сильний Трамп поширював фантазії про те, що він може закінчити російсько-українську війну за двадцять чотири години після свого обрання. Як ми бачимо, це була нісенітниця. Трамп не має влади, щоб змусити росіян припинити вторгнення, так само як і не має влади, щоб змусити українців припинити опір. Росіяни сподіваються схилити Трампа до припинення постачання зброї Україні, що полегшило б їм війну, але не припинило б її. Для цього вони намагаються нагнітати американську істерію через Третю світову війну. Якщо Трамп дійсно припинить постачання зброї в Україну, це зробить поразку України більш імовірною, а отже, і більш імовірною Третю світову війну.Читайте також: Війна триватиме ще багато-багато місяцівРосійсько-українська війна – це не телевізійне шоу чи подкаст. Її не можна закінчити фальшивою мужністю чи реальною істерією. Її не можна закінчити, слухаючи пропаганду тих, хто її розпочав, чи слова тих, хто обіцяє чарівний мир. Одна сторона виграє, а інша програє. Українці взяли титанічно складну ситуацію і зробили її максимально легкою для нас. Своїм опором вони всіляко зміцнили нашу національну безпеку. Ціна, яку вони заплатили на полі бою, в пропорції до населення, була приблизно такою ж, як і ціна для американців в обох світових війнах разом узятих. І, звичайно, до цих життів, втрачених на полі бою, слід додати десятки тисяч смертей цивільного населення і мільйони біженців від російської окупації. Ми повинні це цінувати. Саме тому, що українці полегшили нам життя, ми можемо сприймати їхні жертви та страждання як належне. Український опір створює світ, в якому ми можемо прислухатися до власних страхів, а не до стратегічних реалій. Їхня мужність дає нам можливість обирати боягузтво. Але нав'язувати свою істерію мужнім людям, які зміцнюють нашу безпеку, – це найнебезпечніше, що ми можемо зробити. Ніхто при здоровому глузді не хоче Третьої світової війни. Тож давайте не будемо її розв'язувати, відмовляючись від людей, які її стримують.ДжерелоПро автора. Тімоті Снайдер, історик, професор Єльського університетуПереклад з англійської Сергія Громенка

Український опір робить решту світу безпечнішою, вважає Тімоті Снайдер.

Український опір робить решту світу безпечнішою, вважає Тімоті Снайдер.

&lаquо;Путін говорить про ядерну війну безперервно вже майже три роки. Самі росіяни не сприймають це серйозно&rаquо;

переклад Сергія Громенка (від перекладача: Снайдера у нас розлюбили, та й текст його радше для американців, однак я все одно його виставлю, бо він суголосний моїй ідеї про Третю світову війну, висловленій ще навесні 2022 року) Тімоті Снайдер американський історик, публіцист джерело Було б погано, якби ваше місто згоріло. Це цілком обґрунтований страх. Але що […] Тhе роst Тімоті Снайдер: Третя світова війна? Давайте допоможемо тим, хто її стримує fіrst арреаrеd оn Новинарня.

Закупівлі проводило Держспецзв’язку під особистим та дуже публічним патронатом Михайла Федорова та його "Армії дронів". І що характерно: причина, через яку дрони купувало майже цивільне Держспецзв'язку – тому, що Міноборони "не справлялося". З натяком, що в МОУ велика корупція на закупівлях. Тому Федоров з тодішнім очільником Держспецзв’язку Щиголем вирішили побороти корупцію в МОУ своєю власною корупцією. Спочатку аутели купували удвічі (!) дорожче від ринкової ціни. Згодом їм начебто стало соромно так відверто красти на крові українців, і постачальника змусили "допостачати" ще певну кількість одиниць БПЛА. Таке "допостачання" призвела до того, що ціна одного дрону знизилася. Було 2-кратне перевищення вартості – стало "лише" у 1,5 раза дорожче за ринкову. Було 100% націнки, а стало 70%. Оце так "перемога".І оця остаточна "маржа" на загальній зменшеній сумі закупівель становила 593 мільйонів гривень. Це ціла "Армія вкрадених дронів" - 2600 штук.Смішно і гидко дивитися як тупо відмазується колишній очільник ДССЗЗІ Щиголь: типу він, як керівник відомства (фактично – міністр) - не відповідає за роботу одного з підлеглих йому департаментів.До речі, сам Щиголь очікує вироку антикорупційного суду у справі розкрадання 62 мільйонів гривень. Не на дронах, але на іншому схематозі, я про нього розказував.А до того, у 2015 році його затримували під час спроби отримання хабаря.  І при призначенні його на посаду голови Держспецзв’язку, Федоров не міг цього не знати. Читайте також: Про остаточну відповідальністьНАБУ за фактом закупівлі дронів за завищеними цінами почало розслідування ще у січні 2024. Але до сьогодні щось поки тихо. Федоров все ще на волі та продовжує закуповувати дрони для ЗСУ, але вже через нового Голову Держспецзв’язку, бо попередній чекає вироку.Чомусь у більшості українців Михайло Федоров має репутацію єдиного представника вищої влади, не забрудненого в корупції. Типу, він такий молодий, чесний, сучасний, цифрує бюрократію і бореться з корупцією. Його навіть бачать майбутнім прем'єром чи навіть президентом. На базі його "чесного імені", "Дії" та "цифровізації" планують нову політичну партію для збереження при владі правлячих "еліт". А воно ось як виходить: він точнісінько такий самий, як усі ці щиголі, крупи та інші одарченки.Чи підозрював я щось подібне? Ні, не підозрював. Я був упевнений. І намагався відрити на це очі суспільству. Про можливості масових розкрадань з фонду  Unіtеd24 я писав ще у 2022: спочатку тут, а потім тут.Тепер Федоров стверджує, що "не моніторив закупівлі дронів" Держспецзв'язком.Чи можливо повірити в те, що, виділяючи підлеглому мільярди гривень на закупівлі – керівник топрівня не цікавився, за яку ціну було придбано такі гостро необхідні для фронту БПЛА? І це в одній з найбільш корумпованих країн Європи. Під час численних гучних корупційних скандалів. Я точно не можу у це повірити. А ви?У своєму розслідуванні "Громадське" не розкрило питання "а чиї гроші вкрали?"Це були кошти платників податків чи донорські? Бо фінансування проєкту “Армія дронів” точно здійснювалося з фонду Unіtеd24 – фонду, яким особисто розпоряджається М. Федоров. Фонд наповнюється пожертвами як від українців, так і від іноземних донорів. Наприклад, великі внески в Unіtеd24 зробили мільярдер Річард Бренсон та актор Лієв Шрайбер. Амбасадорами цього фонду є також Кетрін Вінник, Біар Гріллз, Аліса Мілано, Еліна Світоліна, Тімоті Снайдер, Барбара Стрейзанд та інші знаменитості.Читайте також: Атракціон небаченої щедрості для своїхІ ось тепер Федоров, цитата: "Особисто бере на себе політично відповідальність за проєкт".Чи не час цьому персонажу понести не якусь там міфічну "політичну", а цілком реальну кримінальну відповідальність?Бо цього року Кабмін виділив на закупівлю "Армії дронів" 48 мільярдів гривень. Через те саме Держспецзв’язку. Через той самий "департамент закупівель". Якщо зло не покарати – воно завжди буде повертатися. Завжди.ДжерелоПро автора. Костянтин Корсун, експерт з кібербезпекиРедакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів. 

Восени 2024 року вийшла книга Тімоті Снайдера «Про свободу». Снайдер — відомий американський історик, професор Єльського університету, фахівець з історії Східної Європи ХХ століття, який досліджує націоналізм, тоталітаризм і Голокост. Він автор популярного в Єльському університеті курсу «Становлення сучасної України» та загальної концепції проєкту «Українська історія: глобальна ініціатива». У новій книзі Снайдер досліджує, що таке свобода та як її здобути. Для цього він кілька разів приїздив в Україну і розпитував, як українці розуміють свободу. Він поєднав філософські замальовки про сенс свободи, історичні епізоди й розповіді про моменти своєї біографії, що вплинули на нього як на людину та історика. «Бабель» з дозволу видавництва «Човен» публікує уривок з книги з роздумами Тімоті Снайдера.

Кілька тижнів тому українців непозбувно збентежила новина про те, що Віктор Пінчук профінансує роботу команди істориків під керівництвом Тімоті Снайдера, які напишуть нам історію України. Або, як уже пояснив в інтерв'ю "Бабелю" сам Снайдер, "історію території", на якій розташована Україна, бо цей ласкавий пан заперечує навіть дотичність племені полян до сучасних українців (енібаді, провезіть пана С. одним днем по тисячолітніх селах Київщини, Витачів там, Стайки і Ржищів, це не індіанські стійбища у преріях, усі поляни чекають на пана дослідника на тих же полях, що й тисячу років тому). Найбільше українців обурило, що, схоже, історію "території" знову збираються писати без них. З 90 запрошених людей, українців, дай Боже, п'ятеро, і двоє з них діаспорні. Особливо тішить, що історію українсько-польських відносин писатиме поляк одноосібно, а історію ХХ століття три спеціалісти з Голокосту й жодного з українських визвольних змагань. На виході цього проєкту обіцяють багатотомник на 3 мільйони слів. Тим часом колективна праця десь на 1 мільйон знаків, 480 сторінок, написана виключно українськими істориками і "примкнувшим к нім" Олексієм Мустафіним, уже існує. Це "Український мультифронтир. Нова схема історії України (неоліт початок ХХ століття)" харківського видавництва "Фабула" за редакцією Сергія Громенка. На відміну від інтерв'ю Снайдера, вже втілений проєкт, який поставив собі амбітну мету торпедувати гранднаратив Грушевського, залишився майже непоміченим. Ну, бо книжка товста й без картинок. Утім і науковою її назвати важко, бо відсутній апарат посилань, якого так вимагали борчині за доброчесність від Віталія Огієнка після "плагіатного" скандалу з його науково-популярною книжкою "Голодомор. Історія неусвідомленої травми". Хоча він і давав посилання в кінці розділу. Скажу одразу, що принципова відсутність академічних посилань відобразилася на читабельності книжки Громенка у кращий бік. Хіба що Ярослава "Згадати Всіх" Верменич традиційно пише свої розділи з цитуванням усіх, іноді геть антагоністичних істориків. Її розділи це і є купа цитат від Толочка до Тойнбі з невиразною позицією самої авторки. Бо історик це не позиція, а факти. Позиція в публіцистів. Але все ж почнімо з визначення жанру цієї колективної праці. Анекдоти нас учать, що коли чоловіка, який повернувся з відрядження, з порога зустрічають заявою: "Це не те, що ти думаєш", то це якраз те, що він подумав. Тому, якщо на першій же сторінці товстої книжки її упорядник пише, що це НЕ колективна монографія і НЕ підручник, а збірка статей без наукового редактора, бувалий читач одразу розуміє, що це якраз колективна монографія і претензія на заміну старих нецікавих підручників, упорядник просто соромиться назватися редактором і залишає на совісті авторів усе, що вони понаписують. Чим не забарився скористатися вже згаданий пан Мустафін, якому дістався розділ про половців, вони ж кипчаки, вони ж кумани. Це скромних п'ять сторінок тексту, в якому Мустафін, утім, примудрився покришити батон на Володимира Мономаха. Мовляв, непереконливо той половців переміг, то все розпіарені літописцями перемоги. Так, пам'ятається (не зі статті Мустафіна), літописець у захваті писав, що самі половці бачили, що на боці Русі б'ються янголи в сонячних обладунках. Цитує свідчення потерпілих. Де ж тут піар? Я чекав, що хоч історики не переноситимуть сучасних реалій на середньовіччя, де рукописна книжка коштувала, як село із селянами, і була доступна настільки обраним одиницям, що про жодну масовість не йшлося нормальний засіб "масової" інформації, що вже там, для князів і монахів. Літописці все ж аж ніяк не ТБ-продюсери, а князі не власники ТБ-каналів, для побудови сумнівних паралелей із сучасністю в нас є автори історичних романів. Бувалий читач одразу розуміє, що це колективна монографія Взагалі книжці бракує представлення всіх її авторів хоча б абзацом тексту з Вікіпедії (і фото). До творчого колективу входять: Сергій Громенко, Євген Синиця, Евеліна Кравченко, Андрій Домановський, Ярослава Верменич, Мирослав Волощук, Олексій Мустафін, Андрій Галушка, Віктор Брехуненко, Дмитро Вирський, Світлана Каюк, Ігор Гирич, Ігор Чорновол. 13 чоловік на мульти­фронтир, йохохо, і пляшечка контабасу. Другий розділ несподівано винахідливий це "конспект" праць істориків ХХ століття, які трактували Україну саме як фронтир, Стефана Томашівського (1919), Степана Рудницького (1921), Омеляна Терлецького (1930), Василя Дубровського (1946), Лева Окіншевича (1952), Бориса Крупницького (1955), Івана Лисяка-Рудницького (1966), Омеляна Пріцака (1990), Ярослава Дашкевича (1991), Ігоря Шевченка (1992). Це добрий конспект, все зайве, що не працює на ідею "Україна між Сходом і Заходом", акуратно скорочено редактором, "якого не було". Я порівняв би це з хорошою хрестоматією з теми пограниччя цивілізацій, однак Сергій Громенко каже, що це не підручник, тому порівняю це з іншим жанром. Коли амазон тільки-но почав продавати електронні книжки, знайшлися спритники, які гуглили все, що є в мережі, по слову, скажімо, "Маджонг". Верстали електронну книжку-реферат, продавали її на цьому сайті за демократичні гроші й заробляли тисячі долярів. Зазвичай усе робилося роботом і "автор" навіть не читав, що він там напарсив. Перший розділ цієї "нехрестоматії" це ніби така зверстана роботом книжка по ключовому слову "фронтир", тільки шукав "нередактор" не в гуглі, а у скопусі. Саме час пояснити концепцію цієї немонографії. Є така доволі давня (1893) теорія американця Фредерика Тернера, що "риси американського суспільства, як-от демократизм та індивідуалізм, сформувалися внаслідок руху європейських переселенців неозорими просторами Дикого Заходу". Фронтир це "лінія зіткнення "цивілізованих" європейців із "варварами" індіанцями". Ще для цієї теорії важливими є терміни: &еnsр;"Хартленд" (осердя) центральна частина держави зі сталими інституціями і нормами поведінки населення. &еnsр;"Гінтерланд" (внутрішня земля, запілля) периферійна частина держави, проміжна між центром і фронтиром, на яку формально поширюються правила центру, але фактично рулить фронтир. Чомусь пояснювач теорій Сергій Громенко й більшість авторів, що вживають далі ці терміни, бачать хартлендом як не Варшаву, так Москву або Стамбул. Можливо, це комусь видається логічним, але мені це дивна "схема історії" України, де хартленд не Київ Чернігів Переяслав, цей трикутник, власне, й називався Русь. І коли 1187 року на Посуллі, під Переяславом, загинув князь Володимир Глібович, за ним плакала "вся Україна". Теорія Тернера вийшла така файна, що її негайно спробували застосувати до інших зон активних контактів і протистоянь цивілізацій із мусульманським Сходом, з роздертим на шматки Китаєм ХІХ століття тощо. До України її вперше застосував Стефан Томашівський уже 1919 року (нередактор звертає увагу, що це не так уже й далеко від дати публікації "Історії України-Руси" Грушевського, яку публікували з 1898-го по 1936 рік, тобто ця "фронтирна схема історії" була запропонована майже одночасно з нашим "гранднаративом"). У вступному слові нередактора подано обширну бібліо­графію історичних праць українських істориків, які підтримали цю концепцію, останні книжки доволі свіжі 20222023 роки, про Донбас. Мабуть-таки, модна теорія. Подальший набір текстів поєднує не тільки хронологія всі вони шукають і знаходять фронтири на нашій території, починаючи з неоліту до кінця "довгого ХІХ століття" тобто до Першої світової. Деякі автори забувають вживати слово "фронтир", а деякі дописують його в останній момент, але все одно виходить концептуально. Все ж таки "кут зору" це краще, ніж просто хронологія. Тексти статей, як і буває в збірках, нерівні. Хтось уміє писати цікаво про свій улюблений період, а хтось ні. Відчувається, що він любить його настільки, що запалюється й забуває про читача: &еnsр;Ви думаєте, це палеантроп? Ні, це неоантроп! &еnsр;"Щоправда, немає підстав відкидати й те, що "трипільці"&hеllір; принаймні спорадично мали необхідності боронитися від іншокультурних агресорів, насамперед мешканців степової зони". Це трохи нагадує мову армійських рапортів Василя Шандра. Трипільці "здійснювали заходи", що неясно? Було б незле авторові записатися на лекцію директора музею Вікентія Хвойки в селі ­Халеп'я Василя Трубая, щоб переконатися, що про трипільців можна розповідати цікаво. Думаю, вся справа в інтерактивності автори, які багато пишуть для сайтів і блогів, тобто мають негайний зворотний відгук на свою писанину, якось усе ж навчилися тримати увагу аудиторії, сповіщаючи цікаві факти простою мовою. Хіба зможе залишити байдужим когось із львів'ян, особливо яхтсменів, зауваження Ігоря Чорновола, що в середині ХІХ століття одним із традиційних галицьких промислів було&hеllір; суднобудування. Галери будували на берегах Дністра і сплавляли до Білгорода-Дністровського, за сезон у лимані продавали до 600 галицьких галер. Уся справа в інтерактивності Взагалі цей розділ про Галичину взірцевий інфотейнмент, навіть попри таблички й цифри, може, тому, що мене не дуже вчили ні у школі, ні в університеті про "український П'ємонт". Але все ж таки я грішу на те, що автор просто пише цікаво, бо знайти несподіваний факт, який оживить нудний історичний текст, особливий дар історика, як учить нас Норман Дейвіс. Так само не відірватись було від "непопулярних" в інтернетах тем Задунайської Січі й Кубані (Світлана Каюк), Слобожанської України (Ярослава Верменич), Кримського ханства (Андрій Галушка). Так, зауваження автора про інтерактивність викликав саме пан Андрій, керівник онлайн-проєкту "Історичний Лікбез". Отак узяв, за кілька підходів, розклав по поличках усю історію Кримського юрту в династійному аспекті, що читається як заготовка для "Гри престолів" Джорджа Мартіна, жодного разу при цьому нікого не зацитувавши й ні на кого не пославшися. Все з голови. Але такої лаконічної й повної історії Кримського ханства ще пошукайте в популярній літературі. Мене особисто ж потішило, що пан Андрій нарешті почав писати українською, а не "конешно же, на русском" "для російських колег", як це практикувалося в нього на згаданому "Лікбезі". Уже за це Сергієві Громенку варто виписати подяку. І Земля не налетіла на небесну вісь, і російські колеги обійдуться. Правда, пан Галушка продовжує відмінювати числівники за російською парадигмою (п'ятидесятью), але це зауваження не для нього, а для коректора харківського видавництва "Фабула", якщо він сам відмінює числівники інакше. Але це дрібниця, Галушка окраса цієї збірки. Вміє проїхатися аудиторії по вухах. Зело інтерактивний. Найважче, мабуть, було Дмитрові Вирському й Вікторові Брехуненку вони писали про добре відомі й повні стереотипів період і події Річ Посполиту й Козаччину. Але нетрадиційний кут зору, через фронтирність, і тут дає новизну. На Вирського я ще радив би підписатися у фейс­буку. Там у нього ще зручніший формат одна цікавинка з ранньомодерного життя України, щось про Муравський шлях, яким налітали татари, на абзац і йди собі далі лаятися у фейсбуку про лагідну шляхту на рожевих поні. До речі, до неабияких переваг цієї збірки слід зарахувати те, що жоден автор теорій про лагідну шляхту не просуває. У післямові нередактор пише, чим не є ця книжка, ще раз: "Мультифронтир&hеllір; є питомо українським феноменом, а не натягуванням модної заокеанської концепції на вітчизняні реалії". Я збирався закінчити рецензію саме на критичній ноті, натякнувши, що за бортом цього феномена чомусь опинився власне Київ. Так, наш Хартленд Київ, а не Москва чи Варшава. Що Мономах піарився в літописах, знайшлося кому нам повідомити, а що він сам написав літературну перлину всіх часів "Повчання дітям" Володимира Мономаха, вже й не знайшлося кому. Бо не було "спеціаліста з хартленду". Тут немає нічого розлогого про центр нашого всесвіту: ні про Софійський собор, ні про його графіті, яке легко парирує всі закидони заїжджих лекторів. Я не знаю, чи українці поляни, але прізвище мого начальника відділу Сліпка було нашкрябане на стінах Софії в ХІІ столітті. Хтось уміє писати цікаво про свій улюблений період, а хтось ні Хотілось би направити цей потужний колектив авторів не на полеміку з Грушевським, а на щось сучасніше, благо, приводів і шкідливих теорій завжди багато. А заперечити гранднаратив Грушевського можна тільки своїм гранднаративом, а не срачами у фейсбуку, відосиками на ютубі, статтями на історичних сайтах й колективними монографіями. Треба брати м'яч, і&hеllір; 12 томів фронтирної теорії. Успіхів. Так, я збирався закінчити цей есей критично, але випадково почитав іще інтерв'ю Громенка якомусь медіа. Уся моя критика й усі мої зауваження та прискіпування це десята частина того, що Громенко самокритично наговорив про цей проєкт сам. І війна завадила, і всі роз'їхалися по європах, а хтось у війську, а Харків обстрілюють, і все не так, не тому, не з тим нічого не вийшло, книжка залишилася збірником окремих статей. Ой, всьо. Сергію, так ви мультифронтира не продасте. Повторюйте за мною: це чудова книжка, яка фіксує багатоголосся українських істориків початку ХХІ століття, без жодних утисків цензури, з повною свободою вираження своїх поглядів на історію України, редакції (так, вона була і її заслуги безсумнівні) вдалося поєднати різних дослідників, не залишити лакун в історичних періодах, показати тяглість української історії та скласти в читача несуперечливе уявлення про останні 30 тисяч років між лісом, степом і морем, де ми всі досі й побутуємо. Цією об'єднавчою методою стала теорія фронтира. Є думка, що саме вона найкраще пояснює, чому українці саме такі, які вони є. Так склалося історично. Авторський колектив набув важливого досвіду, яким обов'язково скористається ще на благо України й історії.