Search trend "ЦІКАВИЙ день"

Соковиті домашні котлети — універсальний вибір для поживного обіду чи вечері. Їх можна готувати з різноманітних видів м’яса, доповнюючи ароматними спеціями, зеленню і часником. А замість традиційного борошна кулінари пропонують використовувати манку — це надає страві ніжнішої текстури та цікавого смаку.

Тарас Глек — програміст зі Львова, який більшу частину життя провів у Канаді та США. У 13 років почав навчати дорослих програмування. У 19 — розробляв софт для Nоkіа, пізніше вісім років працював у Моzіllа. Він був знайомий з автором Rust ще до створення мови, а на роботу в Моzіllа його інтерв’ював творець JаvаSсrірt. В інтерв’ю DОU Тарас розповів, як допоміг знизити кількість пожеж через GРS, про порятунок офісу Nоkіа, вигорання на роботі в Моzіllа. А ще про еміграцію в Канаду, США і повернення в Україну. «Формально я навіть не є громадянином України». Про себе За спеціальністю — я програміст-системник. Це досить рідкісна спеціалізація. Моя роль полягає в тому, щоб на будь-якому рівні зануритися в складну проблему, зібрати розрізнені елементи в цілісну картину, зрозуміти, чому щось працює (або не працює), і знайти спосіб покращити, здешевити чи оптимізувати. Народився я у Львові у 80-х. До третього класу ходив до школи, а потім у мене почалася важка форма астми, і до восьмого класу мене навчали вдома — вчителі — англійської, члени родини, які мали педагогічний і академічний досвід, — решту предметів. Також я сам вчився, читаючи книжки, сидячи десь на дереві. Через це формальна освіта завжди здавалася мені штучною, я не міг нормально «влитися» в університет чи школу після такого досвіду. Коли мені було майже 13, батьки вирішили переїхати до канадського Ванкувера через мої проблеми зі здоров’ям. Відтоді я жив в англомовному середовищі. Формально я навіть не є громадянином України — виявилось, що громадянство надають у 16 років, а мене тоді вже не було в країні. Тож технічно я — американець канадського походження, який народився в Україні. До 13 років у мене закріпилася в голові українська мова, а англійська так і не стала ідеальною. Обидві мови в мене на приблизно однаковому рівні. А деякі американці досі не вірять, коли я кажу, що канадець. Ті, що мають музичну освіту, розрізняють, що я не є носієм англійської мови. «Мені відмовили 12 фастфудів, і я почав робити сайти для церкви». Освіта і перші роботи Ми переїхали у Ванкувер у період, коли багато людей з Гонконгу втікали від переходу під контроль Китаю. Через це в місті було багато іммігрантів — здебільшого це були китайці і філіппінці, а також індійці. Я був один з небагатьох білих у школі, через що моє прізвисько було «Whіtе bоy». Місцевих канадців було дуже мало. Батько кілька років перед переїздом вчився, щоб перекваліфікуватися на програміста. Я це робив разом з ним і так опанував програмування. Окрім батька, у мене з програмуванням пов’язані мама і дідусь. Мама була вчителькою інформатики в четвертій школі у Львові, куди ходили діти політиків і кримінальних авторитетів. І мій дід викладав інформатику в школі. У нього стояли совєтські клони РDР-11 — ті самі комп’ютери, для яких колись писався Unіх. Це була архітектура, з якою я буквально грався в дитинстві. У Канаді я прагнув незалежності, тому шукав роботу. Подався у 12 фастфудів — МсDоnаld’s, Wеndy’s тощо — але мене всюди «відшили». Бо всі місця зайняли інші іммігранти, яких було дуже багато. Мені на той момент було 13 років. Річ у тім, що у Канаді є баланс між законами проти дитячої праці й очікуванням, що діти почнуть працювати рано. Це суспільно схвалюється. Після того як мені відмовили 12 фастфудів, я став писати сайти для нашої місцевої церкви і через неї знайшов свою першу роботу — за $3/год навчав програмування професора математики, який був родом з Харкова. Після занять він став програмістом. Потім він порадив мене колезі. Але я підвищив ціну до 10 доларів — то був мій перший досвід переговорів. Репетиторська фаза тривала не довго, бо я хотів справжню роботу. Мені було 15, коли я вперше пішов працювати в компанію, пов’язану з церквою. Вони переводили свій журнал в онлайн-формат. Це був депресивний малий бізнес, але поки однокласники грались у дворі, я заробляв гроші, купував собі ролики, велосипеди — відчував незалежність, це було кайфово. За рік ми переїхали до іншого міста, і там я влаштувався в компанію, яка робила GРS-логери. Мама дізналася про них через рієлтора, і цю роботу пропонували їй, але вона відмовилася. За тиждень після старту я сказав: «О, понеділок, я в школу». Керівники були шоковані, але я їм сподобався. У Канаді потрібен дозвіл батьків, щоб подати заявку на роботу до 16 років. Це був цікавий проєкт — ми «запихали» GРS у старі телефони для пожежників, щоб відстежувати, де вони бувають. Була підозра, що вони самі влаштовували пожежі у лісах, щоб отримати вищу плату за гасіння. Тож їм надали безплатні службові телефони, які відстежували, чи вони були на місці пожежі до того, як вона почалася. В результаті кількість пожеж значно зменшилася. Це був мій перший досвід, коли клієнт сказав: «О, круто зроблено», і я відчув результат своєї роботи. Після школи я вступив до університету — формально, бо вже вмів кодити. Як виявилось, диплом у Канаді дає бонус — з ним легко отримати візу в США. Поки ще вчився, почав проходити стажування. «Вдалося врятувати роботу всього офісу». Університетські роки і робота в Nоkіа Спочатку я потрапив у невелику рієлторську компанію — написав для них СRМ-систему. Це був період переходу з десктопних програм на веб, і тодішній веб був, м’яко кажучи, сируватий. Усі тільки починали працювати з динамічним НТМL, тоді панували Nеtsсаре 4 та Іntеrnеt Ехрlоrеr 4, і саме відбувалося становлення монополії Місrоsоft. Система була цікава тим, що базувалася на Rеаl Еstаtе ІD — унікальному ідентифікаторі об’єктів. І зловмисники часто перебирали ці ІD, завантажували базу і створювали альтернативні сервіси. Це вважалося критичним ризиком, і я вирішив його закрити. Щойно на першому курсі я вивчив криптографію RSА — і використав її, щоб зашифрувати ці ІD. Це було смішно: конкуренти вигадували саморобні алгоритми, які легко зламували, а моє рішення ніхто не зміг реверснути. Бо це була справжня криптографія, із секретним ключем і без жодного патерна. У тій компанії мені платили $20 на годину й запропонували кинути університет і працювати на повну. Я сказав, що погоджуся за $40. Вони відмовилися, але зі словами: «Спробуємо знайти такого ж програміста. Якщо не знайдемо — отримаєш свої $40». Я опублікував вакансію і сам проводив співбесіди тих, хто мав мене замінити. Серед усіх кандидатів один був розумним. Після того як я показав йому свою роботу, ми потоваришували. І досі дружимо. А сам повернувся в університет і таки здобув диплом, який відкрив мені шлях до США. Без нього залишився б у Канаді, і все могло бути зовсім інакше. Далі почалася нова ера — смартфонів. Тоді це був справжній зоопарк: кожен смартфон мав унікальний формфактор. Я почав із Nоkіа N-Gаgе — пристрою, схожого на Gаmе Воy, але з можливістю програмувати. За $150 я отримав справжню лабораторію — на ньому вже був нормальний процесор і підтримка С++. Я писав програмки й навіть показував у класі, як з телефона керую презентацією — тоді це було щось неймовірне. Особливо для бізнес-класів, де я брав mіnоr з бізнесу. Вони були в захваті: «Те, як ти керуєш слайдами з телефона, — цікавіше за твою презентацію!» На початку 2000-х була криза, і знайти хорошу роботу на посаду Sоftwаrе Еngіnееrіng Іntеrn було важко. Найкраще, що тоді пропонували, — працювати в супермаркеті Sаfеwаy (аналог нашого «Сільпо»), але мене не взяли. Довелося ще рік вчитися. Але криза закінчилася — і з’явилася вакансія в Nоkіа. Всі проходили співбесіди, але ніхто не мав досвіду з Symbіаn. А я мав. Бо мав свій N-Gаgе і вмів на ньому програмувати. Тож мене взяли без зайвих питань — і так я потрапив у свою першу велику компанію. Це був 2005 рік, пік Nоkіа. Люди купували ці смартфони по $500—$600, не розуміючи, як ними користуватись. Інтерфейси були складні, але важив бренд. Телефони мали дивну форму, клавіатури розкладались хитро — часто незручно, але це був статус. У Канаді ніхто не розумів, чому люди готові платити $500 за телефон. «Ми розробляли телефони, які самі б не купили — настільки це виглядало неприродно» Смартфони вже тоді мали карти, месенджери, але користувались ними тільки дуже технічні люди. Більшість брали через бренд, а не функціональність. Я потрапив у musіс рlаyеr-команду на позицію Junіоr Теst Wrіtеr. Нас було 20, майже всі китайці. Вони тримались купи, їм було легше працювати з іншими китайцями, ніж з людьми з інших культур. Канада — це такий суп імміграції, і якщо ти просто канадець, тобі важко. Бо кожен мігрант мав другу мову для спілкування зі «своїми», окрім корінних канадців. На роботі я отримав телефон з новим поколінням ОС і справжнім хард-драйвом і усіма лагами, які з цього випливають. Там був Wі-Fі, можна було завантажити музику напряму. Я завантажив свою колекцію, вмикаю, а користуватись неможливо: пісня глючить, перемикається із затримкою, інтерфейс тупий. Спочатку я почав робити тести, оскільки це було моїм єдиним завдання. Але потім став сам виправляти баги. І плеєр нарешті став працювати нормально. Я слухав музику, працював — кайфував. І ось сидить біля мене найкрутіший програміст у команді, китаєць, дуже слухняний — у них заведено не сперечатися з менеджерами. До нього підходить проджект-менеджерка й каже: «Програму, здається, закривають. Перформанс не проходить». Основна проблема — повільний старт і повільна індексація музичної бібліотеки, повільне перемикання між треками. Наприклад, за техвимогами мала бути реакція на запуск музичного плеєра за півтори секунди, а було вісім, досекундне перемикання між треками (реально 4-5 секунд). Тоді він взяв мій телефон з плеєром, який я зробив для себе, і сказав: «Подивись на це!». Вона поклацала і заявила, що цей варіант проходить за 8 критеріями з 10. Я доробив ті два критерії наступного дня, і вона понесла телефон продакт-менеджменту. І таким чином вдалося врятувати роботу всього офісу. Ще один класний момент: я почав тісно співпрацювати з українськими розробниками з Донецька, які писали операційну систему. Вони приходили, показували баги — я фіксив. Спочатку вони зауважили про помилки в музичному плеєрі, а потім придумали способи кращої інтеграції плеєра з ОС, щоб впоратися з особливостями телефона з жорстким диском, подовжити термін служби батареї. Їх дратувала робота з важкою для розуміння китайською робочою культурою. Ми працювали напряму, минаючи менеджерів. Це була неформальна синергія, яка реально працювала. І це була перша і остання моя робота в команді з українцями — після того вже працював лише з іноземцями. Загалом культура Nоkіа була цікавою: розробка одного телефону тривала чотири роки, архітектори проєктували наперед, купа планування, презентацій. Один архітектор дав мені реалізовувати свою систему, написав 40 сторінок тексту. Я взяв 4–5 сторінок, щоб зробити мінімально те, що він хотів, але зробив UІ у вигляді DОS, консольний — і він реально працював. Потім цей консольний прототип став базою для наступної платформи. Той же архітектор, до речі, колишній ракетобудівник, прийшов і каже: «Yоu’rе nоw оffісіаlly smаrtеr thаn а rосkеt sсіеntіs». Для 19-річного хлопця це був крутий досвід, який заклав основу для всього професійного життя. Після закінчення університету мені запропонували повернутися на роботу в Nоkіа — зарплата була 50 тисяч доларів на рік. Але найдешевший будинок у Ванкувері коштував мільйон. Я підрахував, що за такої зарплати виплачуватиму за житло все життя. Подякував Канаді за освіту — і вирішив рухатися далі. «Я сидів і слухав, як переді мною говорить „Бог програмування“». Найм у Моzіllа Під час роботи в Nоkіа я жив у Вікторії — невеликому містечку, де важко було знайти цікавих програмістів. Я переїхав до Ванкувера і побачив блог одного розробника про Lіsр. Він організовував локальну юзер-групу, і я вирішив туди сходити. Зустріч була доволі незвичною: учасники сідали в коло й представлялися. Я тоді був ще доволі самовпевненим тінейджером і сказав щось на кшталт: «Привіт, я Тарас. Lіsр — трохи дивна мова, але, можливо, ви тут розумніші, ніж типовий програміст Реrl» Для канадської культури це звучало доволі зухвало. Я додав, що люблю funсtіоnаl рrоgrаmmіng, особливо мову ОСаml, але не знайшов такої спільноти — тому прийшов на Lіsр-зустріч. Наприкінці до мене підійшов один з учасників і сказав, що теж любить ОСаml. І запропонував прогулятися. У результаті ми кілька годин гуляли містом і говорили про програмування. Я поділився, що працюю на Symbіаn у Nоkіа. Розповів, що система там побудована на С++ з чіткою моделлю оwnеrshір, що значно знижує ймовірність mеmоry lеаks. Він уважно вислухав і відповів: «Так, оwnеrshір — ключова річ. Я дійшов висновку, що саме ця концепція є основою безпечного програмування». Це був Грейдон Хор, який згодом створив мову Rust. Уже тоді він кілька років вивчав різні мови, намагаючись створити щось принципово нове: безпечну, ефективну й контрольовану мову. Ідея Rust ще не мала форми, але вже активно визрівала. Він запитав, чи не хочу я податись у Моzіllа. Тоді мені це здавалося нереальним — мовляв, це ж боги програмування. Але за пів року, коли Nоkіа знову запропонувала роботу, я таки вирішив податись у Моzіllа. Рекрутинг тягнувся два місяці — іноді про мене забували, потім згадували, знову забували. Коли мене зрештою запросили на фінальне інтерв’ю в Каліфорнію, я був у мінусі на дві тисячі доларів. Був мотивований знайти хорошу роботу, не тільки через гроші, але й через бажання працювати з класними інженерами. Мій код переглянули — я тоді викладав його на власному сервері, бо ще не було GіtНub. Один з інженерів Моzіllа сказав: «У нього код десятьма мовами — і всюди він пристойний. Варто дати шанс». Фінальне інтерв’ю тривало цілий день — вісім співбесід. Я навмисне написав у резюме фразу еnjоys jаnіtоrіаl рrоgrаmmіng — мав на увазі, що замість писати новий код на С++ хочу «прибирати» старий: рефакторити, чистити, покращувати. Це зацікавило всіх. Кожен інтерв’юер питав: «Що таке jаnіtоrіаl рrоgrаmmіng? У нас тут багато сміття, це те, що треба». На одній зі співбесід у Моzіllа до мене зайшов чоловік і почав розповідати про 3D-інтерфейси, ОреnGL, віртуальну реальність, роль Моzіllа в усьому цьому — взагалі не питав мене нічого, просто говорив. А я тоді ще соромився сказати, що хочу автоматизувати jаnіtоrіаl рrоgrаmmіng — писати код, який би сам покращував наявний. І він це якось вгадав із контексту. Каже: «О, ти хочеш автоматично переписувати наш С++ на щось краще? Це нам якраз треба». І після того пішов у монолог про майбутнє технологій, суспільства, музику. Виявилося, що це Брендан Айк — той самий, що за тиждень написав JаvаSсrірt, коли працював у Nеtsсаре. Він розповів, яку музику слухав під час розробки і як шкодував про деякі рішення в мові. Я сидів і слухав, як переді мною говорить «бог програмування». У нього просто космічний мозок! Це була одна з найяскравіших розмов у моєму житті. Айк уже тоді зібрав навколо себе команду справжніх монстрів інженерії. Один з них і був Грейдон Хор, автор Rust. Мені пощастило, що він рекомендував мене. Я зайшов у процес із певною репутацією, і це допомогло мені пройти далі, попри те, що я не мав диплома з крутого університету й не був опенсорс-контриб’ютором. Тоді в Моzіllа було близько 50 людей, і вони брали переважно активних учасників опенсорс-спільноти. А я не мав ні часу, ні особливого бажання працювати безплатно. «Компанії вірили, що всі сильні програмісти мають сидіти в Кремнієвій долині». Про проєкти Моzіllа Моzіllа — це була така собі сучасна Веll Lаbs. Колись Веll Lаbs придумали користувацькі інтерфейси, купу речей, які сьогодні здаються очевидними. Моzіllа, як на мене, — теж один із центрів інновацій. Саме там на повну реалізували Rust: його автор завершив дизайн, запропонував його, і Моzіllа підтримала розробку та публічний запуск мови. Ще один проєкт, яким я пишаюся, — WеbGL. Колись був ОреnGL — прив’язаний до Unіх. На Wіndоws — DіrесtХ. А WеbGL зробив 3D-графіку в браузері реальністю. І тепер у користувача є єдиний стандарт графіки, що працює будь-де: хочеш зробити гру чи навіть запустити LLМ — запускай просто в браузері. І, що кумедно, у Gооglе над подібними технологіями працювали великі команди. А в Моzіllа один-два фанатичних інженери, які хотіли прибити шкідливу ідею Gооglе — і їм це вдавалося. WеbSосkеt — те саме. Так, ми його розробляли разом із Gооglе, але в нас цим займався один надзвичайно крутий розробник. А в них — команда. Чому в нас вийшло? Бо ми дозволяли людям працювати звідки завгодно ще задовго до пандемії. Якщо крутий інженер хотів залишитись у селі в Італії чи в Австралії — без проблем. «Інші компанії тоді ще вірили, що всі сильні програмісти мають сидіти в Кремнієвій долині» Я мав велике щастя працювати поруч із цими людьми — геніальними, незалежними, мінімалістичними в підході. Вони формували моє розуміння того, яким є справжнє інженерне мистецтво. Не скажу, що я на їхньому рівні, але дуже хочу вірити, що щось із цього передалося і мені. «Я зробив так, щоб Fіrеfох став запускатися швидше за Сhrоmе». Чим займався в Моzіllа У компанії я був Рlаtfоrm Еngіnееr — це вважалося найвищим рівнем серед інженерів, які могли робити що завгодно і розбиралися у всіх аспектах. Бути на цій позиції було дуже приємно. Потім я став менеджером з продуктивності: займався тим, щоб рушій Моzіllа мав кращий вигляд у маркетингових бенчмарках. У той час Сhrоmе почав активно просувати свої досягнення в продуктивності. Вони навіть вигадали нові метрики — наприклад, stаrtuр реrfоrmаnсе. Це про те, наскільки швидко браузер відкривається й стає «готовим». Як це точно міряти — ніхто не знав, але вони сказали: «Ось наша метрика, ми тут лідери, Fіrеfох — повільний». І це сильно вдарило по нашій частці на ринку. Моя робота полягала в тому, щоб координувати зусилля команди, а також самому писати код, щоб переломити ситуацію. І таки вийшло. Я зробив так, щоб Fіrеfох став запускатися швидше за Сhrоmе. І що далі? Всі отримали однаковий бонус — 60% від зарплати. І я зі звичайною зарплатою розробника, і СЕО, який отримував $500 тисяч. Ця сума була великою не для мене. Я подумав: «Ну я ж це зробив, може, дайте щось більше?» Але ні. Це типова ситуація в ІТ. Ти створюєш щось круте, компанія піариться, що вона така інноваційна, а тобі кажуть: «Працюй ще краще». І це був для мене важливий урок. Те саме, до речі, сталося з автором Соріlоt — найважливішої фічі в GіtНub і VS Соdе. Він нічого не отримав і пішов з роботи. Класика. «Перестав нормально спати, постійно нервувався і, зрештою, я рейджквітнув». Про звільнення з Моzіllа Моzіllа — це nоn-рrоfіt, а отже, там немає єдиної чіткої мети, наприклад, заробітку чи домінування на ринку. Кожен тягне ковдру на себе: хтось хоче «покращувати світ», хтось підтримувати африканських дітей або жінок в ІТ. А хтось приходить на роботу, грає в ігри і вдає, що працює. Коли немає єдиної цілі, вся структура стає розбалансованою. Особливо це відчувається в середніх ланках, де люди не мають прямого контакту з користувачами й просто вигадують собі завдання. Це знищує продуктивність будь-якої організації. Такі ж симптоми можна побачити в Gооglе, Ubеr та інших великих компаніях. Але для nоn-рrоfіt це органічна проблема, бо злагодженої мети там ніколи не було. У результаті виникала токсична політика: ти хочеш щось одне зробити, а інші — зовсім інше. Організувати когось у спільному напрямку було надзвичайно складно. Були навіть команди, де люди нічого не робили — і це дуже вбивало мотивацію. Я намагався це змінити. Спершу пішов у менеджмент із надією, що зможу звільняти «баласт», але швидко стикнувся зі системним спротивом. Виявилося, що це майже неможливо, бо кожного працівника захищав його менеджер, а звільнення шкодило б його «імперії». Коли мені все ж вдавалося когось звільнити, це викликало конфлікти. Але водночас багато хто дякував, бо ситуація в командах ставала кращою. Я постійно організовував ініціативи, щоб покращити продуктивність, збирав людей, проводив зустрічі. Всі погоджувалися, кивали, обіцяли — а потім нічого не робили. Мене це зжерло. Я вигорів. Коли я прийшов з новою ідеєю до Неаd оf Рrіvасy, він мені прямо сказав: «Я розумію, чого ти хочеш, але моє завдання — робити це складнішим для тебе». Мене аж перекосило. Дуже агресивно це сприйняв — був тоді ще молодий, гарячий. Перестав нормально спати, постійно нервувався. І, зрештою, я рейджквітнув. Я написав всім листа, де запропонував звільнити увесь менеджмент і повернутися до справжньої опенсорс-культури. І сам звільнився — показово, як приклад. Відгук був шаленим. Люди сприйняли мій лист по-різному, кожен бачив у ньому своє. Я отримав понад 100 листів подяки й підтримки. Мені навіть СЕО подзвонила, просила не йти. Але я вже ухвалив рішення. Це був 2014 рік. Ця історія мене сильно змінила. Відтоді я більше не переймаюсь, чим конкретно займається компанія, на яку працюю. Я просто роблю свою справу. «Бути українцем — це значить хотіти робити по-своєму». Роки після Моzіllа і повернення в Україну Після Моzіllа я працював у дуже крутій, хоч і майже невідомій компанії — Рurе Stоrаgе. Це був рівень Nоkіа, тільки в більш ентерпрайзному сегменті. Я пішов туди на менеджерську позицію, і мене вразив підхід до роботи. Вперше побачив, як кожна задача програміста напряму пов’язана зі зростанням частки компанії на ринку й навіть вартості акцій. Менеджмент був настільки ефективним і сфокусованим, що мені було навіть трохи страшно — люди розумні, серйозні й зовсім без жартів. Це тривало вісім років. Потім почалась особиста криза: розлучення, втрата всього, що мав. Я планував заробити гроші й виїхати з Кремнієвої долини, бо не люблю її. Хотів поїхати у село в Америці. Але життя внесло корективи. Виявилося, що всі гроші, які я заробляв, ішли на податки, а після розлучення забрали ще більше. Я жив у старому будинку 1947 року, який збирався відремонтувати, але процес отримання дозволів був настільки складним, що я здався. І тоді подумав: «Навіщо мені це все, якщо я не можу навіть жити нормально?» У той період я почав переосмислювати життя. Багато моїх друзів в Америці були українцями. І я став розмірковувати, чи не повернутися мені в Україну і спробувати себе тут. У 2021 році я це втілив. І був приємно вражений. Удома все розквітло — особливо ІТ. Люди живуть у стильних дизайнерських квартирах, проводять класні тусовки. У Штатах навіть дуже успішні люди живуть у жахливих будинках — ремонт там робити складно і дорого. Та й сам смак — і в дизайні, і в їжі — часто відсутній. «В Україні ж я побачив зовсім інший рівень» Я зрозумів, що не хочу їхати звідси. В мене були знайомі, які після розвалу Моzіllа пішли створювати класні компанії. Фактично, Fасеbооk Еngіnееrіng — це теж частково вихідці з Моzіllа. Багато таких компаній — це уламки Моzіllа. Дехто з них став венчурними інвесторами, і вони мене покликали допомагати стартапам. Це було легше, приємніше, ніж працювати у великій компанії, де всі дуже суворі. Я так провів п’ять років. Але якщо ти в Україні, важко працювати на американський ринок. Згодом я підняв гроші на свій стартап — Dеер Struсturе. Нам дали $3,5 млн доларів інвестицій. Але реалізувати його не вийшло. Сьогодні я працюю з деякими людьми в оборонній сфері — не хочу вдаватись у деталі, але скажу загально. Війна — це жахливо, але парадоксально вона дає дуже чітке розуміння, що таке бути українцем. Колись у школі українська історія здавалася незрозумілою — чому ми такі класні, а живемо погано? А тепер усе ясно. Бути українцем — значить хотіти робити по-своєму. Ми всі різні, але нам це подобається, ми готові сваритися одне з одним після перемоги, бо хочемо мати на це право. Оця впертість і є національною ідентичністю. Ще один момент — технології. Все, чим ми користуємось сьогодні — айфони, GРS — продукти воєнного часу. Без холодної війни не було б супутників, GРS. І нині в Україні я бачу те саме. Раніше всі айтівці працювали на аутсорсі. А що аутсорсять? Те, що не є критичним. Рідко ти як розробник бачиш, як твій код реально впливає на бізнес. А тепер усе інакше. Написав рядок коду вчасно — і це може допомогти знищити ворога. Продуктовість з’явилася не лише в технологіях, а й у фінансах. Зараз ти або продаєш щось для армії, або волонтериш. Завжди бачиш зв’язок між тим, що робиш, і результатом на фронті. І це страшенно мотивує.

У програмі "Власні назви" про особливості цьогорічного Книжкового арсеналу розповіла директорка фестивалю, заступниця гендиректорки Мистецького арсеналу Юлія КозловецьФото: bооk.аrtаrsеnаl.іn.uаОтже, "Все між нами – переклад" – така фокус-тема цього року. Я вважаю, що просто в серце влучає ця тема. Як виникла ця метафора, хто її придумав, яким чином ви її віднайшли? Фото: bооk.аrtаrsеnаl.іn.uаРобота над програмою фокус-теми триває доволі довго, приблизно з літа попереднього року, коли ми визначилися з тим, що фестиваль хоче цього року запросити кураторкою фокус-теми відому історикиню Марсі Шор. Вона запропонувала запросити співкураторкою до своєї фокус-теми Оксану Форостину – відому видавчиню, перекладачку, публічну інтелектуалку. І так вдвох разом вони почали працювати над тим, якою метафорою буде влучно назвати те, про що хочеться говорити. Якщо ми подумаємо про це ретроспективно, то зрозуміло, що влітку вгадати, яка тема буде актуальною навесні наступного року, – це трохи ризикована історія. Але насправді багато речей було зрозуміло майже одразу, коли вони почали спілкуватися між собою. Я часто кажу, що спостерігати за їхньою дискусією, за тим, як вони разом працювали над визначенням головних фокусних моментів, про які хочеться говорити наступного фестивалю, – це справді привілеї організатора цієї події. "Все між нами – переклад" – це фраза, яку Марсі Шор запозичила у Юрка Прохаська, який кілька років тому у німецькому виданні сформулював цю метафору, коли говорив про свої власні спостереження і якісь свої рефлексії стосовно того, як переклад і те, що вкладається нами в слово "переклад", коли ми говоримо не лише про перекладання з мови на мову, а також і про тлумачення, і про переповідання або оповідання якихось речей іншою мовою. Зв'язок цього явища з філософією – це те, що Юркові настільки близько. Марса запропонувала цю тему як фокусну тему для наступного фестивалю, Оксана Форостина дуже швидко підхопила цю дискусію і далі їхня розмова була побудована як дискусія.Коли ми підійшли до етапу коли нашим кураторкам ми запропонували написати кураторський текст до своєї програми, то дуже швидко стало зрозуміло, що саме формат дискусії та діалогу і лишиться таким експериментальним форматом цього року для їхнього кураторського тексту. Він вийшов доволі довгий, але надзвичайно цікавий, і у своєму кураторському тексті, в цьому есеї у вигляді діалогу вони розкривають ці кілька підтем, які вони пропонують для обговорення під час своєї програми. Одразу стало зрозуміло, що під перекладом ми розуміємо не лише лінгвістичну вправу і не лише перекладання з однієї мови на іншу, хоча це безперечно теж. Але це також і про розуміння про якісь речі, які всередині однієї мови, викликають питання. Сьогодні це надзвичайно актуально для нас усіх – пошук цієї мови, взаєморозуміння, обережне використання певних слів, гуманістична направленість того, як ми спілкуємося, те, що викликає непорозуміння, речі, які складно перекласти, досвіди, які важко описати словами. У цій темі дуже швидко виявилося дуже багато підтем. Чи вам близьке поняття, що ми живемо після мови? Ми живемо в такий час, коли утруднена комунікація між людьми, утруднене порозуміння, пошук якихось одних і тих самих мовних засобів, які б дозволили нам почути одне одного. Чи бачите ви всередині країни приклади ось такого нерозуміння між людьми, неперекладності?Насправді ми живемо у період надзвичайно різних досвідів переживання цього часу. Мені здається, що це ключове. Абсолютно не кожний досвід може бути в принципі описаний словами. І коли важко описати словами те, що ти відчуваєш або через що людина проходить, коли ми вживаємо цей вираз: "Немає слів", то, власне, виникає оцей ризик непорозуміння або ризик загублення зв'язку і додумування, можливо, за людину і так далі. Власне, це, скоріш за все, є причиною якихось певних непорозумінь між нами як людьми в одному суспільстві, які начебто переживають однакові обставини. Але загалом в програмі фокус-теми, наприклад, буде подія у співпраці з радіо "Хартія", яка пропонує розмову про те, чи потрібний переклад з мови військових на мову цивільних. Чи це переклад, чи це тлумачення певних речей? Чи потрібний насправді переклад всередині цивільних, оскільки цивільні теж переживають дуже різні досвіди сьогодні? Одні досвіди переживають люди, які живуть у Харкові, і ті, які живуть в Чернівцях, але вони живуть всі в Україні, якісь інші люди живуть поза межами країни. І дуже часто лунають закиди про те, що вони не розуміють нас, тих, хто живе в Україні сьогодні. Фото: rаdіоkhаrtіа.соmКожна з цих частин українського суспільства часом має якісь певні претензії до інших. І, власне, оцей пошук відповідної мови, влучних відповідників тому, що ми переживаємо, і є таким шляхом до цього порозуміння. Марсі в останній реплиці у своєму кураторському тексті говорить, що оця робота перекладача над перекладом і над формулюванням мовними засобами опису цих досвідів є запорукою успішності, можливо, в пошуку порозуміння, хоча не гарантією.Я звернула увагу на те, що Оксана Форостина у своїй цій дискусії згадує книжку літературознавця Джорджа Стайнера "Після Вавилону" про мову і переклад у цьому сенсі, в якому ми говоримо. Наскільки я розумію, Стайнер вважає, що вже сам переклад є універсальною мовою спілкування і мислення, тобто переклад як спроба порозумітися. І він каже, що навіть всередині однієї мови ми постійно перекладаємо, бо мова змінюється. Чи можна сказати, що неперекладність – це не лише проблема, але і спосіб знаходження слів для порозуміння, для заліковування оцих болючих розривів у суспільства, які ми вже відчуваємо? Так, я погоджуюсь, що це може бути джерелом розвитку і пошуку якихось рішень в  конфліктних ситуаціях або в ситуаціях непорозуміння. Певно, кожну ситуацію можна обернути якоюсь позитивною стороною. Питання в бажанні пошуку цього порозуміння, в бажанні намацати tоnе оf vоісе, уважному підбиранні слів, чутливому і гуманістичному підході до співрозмовника, а також в уважному слуханні. Часом причиною непорозуміння, крім вади перекладача, є також нездатність слухача почути, неуважність або недостатня чутливість. Ми підходимо до того, що для того, аби це порозуміння віднайшлося, ми маємо бути дуже уважні один до одного. Я думаю, що багато хто з нас, особливо тих, хто працює зі словом, зараз відчувають на собі момент, коли ми маємо бути обережними. Майже будь-яке необережне слово вкинуте в простір, в соцмережі, може стати причиною вибуху, тригернути когось. Власне, ця наша обережність тих людей, які уважні до співрозмовників є не гарантією, але запорукою того, що це порозуміння в суспільстві збережеться, а тріщинки будуть полагоджені.  Я хочу процитувати пост Катерини Калитки – поетки, яка якраз працює зі словом і пише про те, як війна впливає на мову. Вона пише: "Я вже втомлена, мені вже тяжко говорити про це, але я зафіксую зараз факт того, як війна впливає на мову. Перемінений слововжиток, редукція художньої надмірності до строгої художньої необхідності, перевага щирості над іронічною грою, метонімія, що заступає метафору. Речі геть іншої метафізичної тонкості відбуваються часто поза нашою волею. І над цим жорстоким лабораторним експериментом хочеться завмерти, не дихаючи. Результати його невідомі, позбавлені будь-якої прогностичної рамки". І про це саме говорять між собою Марсі Шор та Оксана Форостина. Вони цитують Галину Крук, іншу нашу поетку, яка говорить, що моя мова, моя любов страшенно зранена. Чи будуть на Книжковому арсеналі розмови про тексти і про поезію в час надмірного болю, де мова нібито безсила вже?Так, звісно, будуть такі події. Власне, оця наша увага до поезії зараз багато про що говорить. Поезія як жанр і поетичне слово майстерне дуже швидко і дуже чітко реагує на все, що з нами відбувається. І саме тому ми маємо бум зараз нашої поезії. Цікаво, що перекладачі, які перекладають з української мови, звертають увагу саме на поетичні тексти. Виходять друком антології поетичні збірки. У багатьох країнах перекладачі розуміють, що саме там оцей нерв часу, саме там найтонкіший голос, найчіткіша метафора сьогодні. Поезія дає нам дуже багато емоційного відгуку на те, що з нами відбувається. Часом люди, які раніше не читали поезії, зараз починають її читати або слухати у виконанні авторів або тих, хто декламує, і знаходять для себе, часом не словесні, але емоційні гачки і моменти, які їх заземлюють. А перекладачі, перекладаючи поезію, доносять це знання, ці рефлексії, ці думки до читачів у своїх країнах, які не володіють українською мовою. Вони є фактично медіаторами між нашими суспільствами, які намагаються пояснити наш досвід в перекладі. Це, звісно, не буквальний переклад, а художній. Він завжди носив співавторство в якомусь сенсі, але оця сама увага до поетичного слова як ніколи важлива сьогодні.Такою подією фактично буде відкриватися програма фокус-теми. Після офіційного відкриття заходу 29 травня першою буде подія про переклад поетичних текстів. Я думаю, що коли Марсі та Оксана обирали цю подію для відкриття своєї програми, йшлося саме про цю точність, щирість і неймовірну актуальність поетичного слова сьогодні. Ще раз хочу відмітити, як чутливо вибрана ця тема. Це справді те, що сьогодні є найточнішою, найбільш виразною точкою нашого переживання війни. Ви сказали про поезію, я згадала чудову збірку, антологію поезії "Поміж сирен", яку уклав Остап Сливинський. Весь час, коли я думаю про поезію війни, я згадую цю книжку, де фактично кожен текст надзвичайно болючий і талановитий. Це просто геніальна збірка текстів. Отже, поговорімо зараз безпосередньо про програму. Це запрошення директорки на книжковий арсенал 2025. 29 травня відкривається книжковий арсенал. Уже третє під час Великої війни. І це наше спільне свідчення сміливості жити, сміливості бути, сміливості творити, читати, писати, рефлексувати. Власне кажучи, створювати культуру. Оскільки людьми нас робить саме культура. Головне питання, навколо якого обертатиметься програма книжкового арсеналу, його фокус-тема звучить так. Все між нами – переклад. Або англійською – еvеrythіng іs trаnslаtіоn. І говорити ми будемо про те, як можуть порозумітися люди або суспільство. Як передати досвід однієї людини до іншої. Чи можлива безпосередня передача цього досвіду, чи думки, чи рефлексій, скільки неперекладностей, непорозумінь, помилок трапляється на цьому шляху, і як деякі помилки стають початком нової цілої людської креативності. Про все це говоритимемо поруч з однодумцями, поруч зі своїми так би мовити. З 29 травня по 1 червня різні мистецтва будуть об'єднані в Мистецькому арсеналі в контексті книги. І ми сподіваємося побачитися. Розкажіть, будь ласка, структуру цьогорічного фестивалю. Що буде нового, які гості? Крім Марсі Шор і Оксани Форостини, є ще куратори, наприклад, Ірина Славінська зі своєю програмою. І це ще не все. Хто буде організовувати, керувати подією? Власне, коли ми обираємо кураторів фокус-теми щороку, і вони починають працювати над цією метафорою і назвою, з цього стартує робота з іншими запрошеними кураторами і кураторками, які спостерігають за цією роботою і намацують для себе якісь цікаві спостереження і речі, які будуть перегукуватися з програмою фокус-теми в їхніх програмах.А як іде робота? Вони говорять в зумі, чи вони якось зустрічаються? Цього року це був експериментальний формат, оскільки це вперше в нас така інтернаціональна пара є кураторками програми фокус-теми. Ми зустрічалися так в зумах, це ще було завжди з урахуванням різниці в часі, оскільки Марсі жила спочатку в Америці, а тепер в Канаді, а Оксана і ми всі тут. Тобто ми це все враховували і періодично зустрічалися в зумах і мали кілька спільних документів, в яких обмінювалися думками, рефлексіями, ідеями, фіксували просто якісь речі, які могли бути помічними чи викликати наступне коло дискусії. В основній програмі цього року дуже цікавий для нас фокус на авторах. Ми цьогоріч додали ще одну сцену, сценічний майданчик фестивалю, яка називається "Авторська сцена". На ній у фокусі уваги буде автор. Якщо ми говорили в програмах 2023-2024 року про значне скорочення програми "Книжковий арсенал", ми намагалися в одну панельну дискусію поєднати кілька підтем, кілька важливих спікерів, розуміючи цю рамку часову, в якій ми хочемо вмістити якнайбільше важливого, то цього року ми дозволили собі розкіш мати якусь частину подій, де соло, в публічних інтерв'ю будуть виступати автори, важливі для нас голоси української літературної сцени – це Оксана Забужко, Софія Андрухович, Іра Цілик і Катя Калитко. Такі розмови, де година часу присвячена конкретній одній особистості, – це можливість поставити фокус уваги, важливий для нас голос, який сьогодні промовляє до всіх. Це може бути цікаво, і я сподіваюся, що аудиторія це оцінить.Тобто в Іриній програмі є і різність тем, і фокус на новинках, які виходять друком до Книжкового арсеналу. Іра як кураторка спостерігає за тим, що відбувається в літературному процесі, і намагається якісь такі знакові речі вихопити і поставити фокус уваги, або панельних дискусій, або окремих подій в інших форматах. Крім Ірини Славінської і її основної програми, у нас також є традиційні формати спеціальних програм в межах фестивалю. Це і спеціальна програма Українського ПЕН – нашого інституційного партнера вже не перший рік. Програма Українського ПЕН є такою важливою частиною програми фестивалю і цього року це не виключення. Також ми повернулися торік до формату, який я особисто, як директорка фестивалю, безумовно люблю, – це формат "фестиваль-гість". У міжнародних ярмарків і фестивалів є такий формат "країна-гість". Дуже часто ми чуємо, що там є "країна-гість" у Франкфурті чи на Болонському книжковому ярмарку. А у нас вже доволі давно така кураторська знахідка оргкомітету нашого фестивалю ми запрошуємо в гості не країну, а фестиваль. Того року це був фестиваль "П'ятий Харків", і ми таким чином мали Харків на нашій сцені. Це був надзвичайно цікавий експеримент і надзвичайно вдала наша кооперація з Харківським літмузеєм, як одним зі співорганізаторів фестивалю "П'ятий Харків". Ми мали такий потужний харківський десант в Києві, і київська аудиторія мала можливість доступу до цього харківського культурного продукту.Цього року природно, що в гості ми запросили перекладацький фестиваль "Транслаторіум". Це невеличкий фестиваль, який щороку проходить в Хмельницькому, який присвячений темі перекладу. Вони багато років вже працюють саме з цією темою, об'єднуючи спільноту перекладачів. Вони привозять і міжнародних гостей, і українських перекладачів в Хмельницький восени, близько до Всесвітнього Дня перекладача. Це фестиваль, який цього року надзвичайно дотичний до нашої фокус-теми і матиме власну програму подій. Традиційно, звісно, в нас буде програма про дітей та підлітків. Її кураторка Ольга Русіна – дитяча письменниця і журналістка. Також не в межах цієї програми, але таке класне місце займає спеціальна програма для підлітків цього року. Торік ми побачили просто неймовірну зацікавленість підліткової аудиторії, молодих людей, старших підлітків до подій програми, які були їм цікаві. Тобто зали саме підліткових подій були наповнені молодими людьми, які не йшли з фестивалю. Вони проводили дуже багато часу на подіях іншої програми, але об'єднувалися завжди на цих подіях, які були присвячені саме таким важливим для них темам. І ми подумали, що це класна можливість поекспериментувати в цьому напрямку, тож цьогоріч ми запропонували формат кураторства спеціальної програми для підлітків. У нас є підліткова рада Мистецького арсеналу – це старші підлітки, які працюють з різними відділами мистецького арсеналу, опановуючи різні іпостасі медіаторів на виставках, кураторів, людей, які розробляють освітні події до виставок тощо. А також друга група підлітків, яка працює теж цілий рік, – це підліткова літературна лабораторія. Це молоді люди, які пишуть тексти, експериментують зі словом, з перекладом дуже часто. Ми запропонували цим двом групам підлітків зробити кураторську програму для своїх однолітків. Це така спеціальна мультидисциплінарна програма для підлітків з перформансами і сімома подіями. Тобто молоді люди говорять про теми, які актуальні їм, і їм здається, що це актуально для їхніх однолітків. Звісно, їм допомагають відповідальні дорослі, але загалом оце програмування тем, наприклад, фокус на ментальному здоров'ї, або так само зустрічі з перекладачами і воркшоп з перекладу, з пошуку власної мови, – це все теми, які були запропоновані власними підлітками для своїх однолітків. Така експериментальна програма буде в нас цього року теж. Ви сказали про окрему програму Українського ПЕНа. Які події вона включає?Дуже часто програма ПЕН, і цього року не виключення, – це програма на межі літератури, правозахисту, актуальних речей, які сьогодні відбуваються в спільноті письменників,журналістів, людей, які пишуть. Так само цього року у нас є панельні дискусії на важливі теми, які присвячені проєктам, котрими опікується ПЕН. Це і події за участі міжнародних гостей, наприклад, приїздять колеги з Литви, які багато спільно з командами ПЕНа працюють на прифронтових територіях, їздять з гуманітарною допомогою, привозять автівки або збирають на дрони і зброю. Але при цьому вони – перекладачі і літератори, які мають спільні проєкти і в літературі також. Вони будуть гостями програми Українського ПЕНа. Також у нас буде подія, присвячена проєктам ПЕНа, які втілюються щороку. Наприклад, буде велика дискусія, присвячена премії для перекладачів Drаhоmаn Рrіzе. До дискусії долучаться її лауреатки. Також в програмі ПЕНу буде перша фактично українська подія, присвячена книжці Вікторії Амеліної, яка вийшла друком одразу в кількох країнах. Український ПЕН був партнером цього видання, долучалися до презентацій в різних країнах. І, власне, на події на Книжковому арсеналі зберуться героїні цієї книжки. Це буде фактично перша подія в Україні, яка буде присвячена виходу цієї книжки.Крім того, буде традиційна, поетична, перформативна подія в програмі ПЕНа. Насправді хочу сказати, що Книжковий арсенал тримає цю марку мультидисциплінарного фестивалю. Для нас дуже важливо в кожній програмі мати перетин різних мистецтв. Ми пропонуємо часто кураторам думати ширше, ніж просто дискусія або паблік-ток з цікавою особистістю, але також думати в форматах виставкових, перформативних проєктів, музичних подій. Цього року не виключення. У нас буде важлива перформативна програма, вечірні концертні події, які частково будуть перегукуватися із назвою фокус-теми, частково будуть входити в кураторські програми інших програм, і відповідно буде зберігатися оцей міждисциплінарний формат фестивалю. Також хочу сказати, що щороку у нас багато виставкових проєктів, цього року їх 15. Це надзвичайно цікава робота нашого відділу сучасного мистецтва, які намагаються через образотворче мистецтво, фотографію, через різні медіа, які є складовими цих виставкових проєктів, нанизати оцю канву, яка буде з одного боку перегукуватись з фокус-темою, а з іншого боку додавати об'ємності самої дискусії на фестивалі.Ви сказали про перформативні формати і я згадала про подію минулого року. Це була подія першого дня Книжкового арсеналу 2024 року – читання Каті Калитко під спів Мар'яни Садовської. Ми всі були під величезним враженням, і запам'ятали це надовго. Тож подібні формати далі будуть, я так розумію?Так, звісно.Розкажіть, будь ласка, про зіркових гостей. Може, хтось приїде із західних авторів?Це буде третій фестиваль, який ми проводимо в умовах повномасштабної війни. Саме на міжнародній презентативності це дуже швидко відобразилося. Починаючи з 2023 року, у нас не так багато закордонних гостей, як це було раніше. Цього року все одно ці гості будуть, адже щороку є люди, для яких важливо бути разом з нами на Книжковому арсеналі. Часом це не надто гучні імена, але це абсолютно точно дуже невипадкові гості.Цього року в програмі фокус-теми буде Кшиштоф Чижевський з Польщі. Він і братиме участь в одній події, і модеруватиме ще одну подію. У нас буде Карл Генріх Фредріхсон – це шведський письменник, який зараз живе у Відні. Він, до речі, був на Книжковому арсеналі у 2023 році. Тоді це також для нього було досвідом, який він запам'ятав. Він дуже швидко відгукнувся на наше запрошення. На запрошення Марсі Шор приїде Мелія Глейзер — відома перекладачка з української на англійську, завдяки якій, наприклад, вийшла в Америці книжка Галини Крук. Буде багато перекладачів – Клаудія Датте з Німеччини, Ірина Дмитришин з Франції, Ріта Кіндлєрова з Чехії. Я згадала думку Марсі Шор про те, як Кшиштоф Чижевський пояснив їй, що українське слово "перемога" етимологічно відрізняється від англійського "vісtоry" чи російського "победа". Українське "перемога" означає "сягати понад можливості". Коли Марсі з Оксаною це обговорювали і накидували ідеї події, яка буде присвячена цьому моменту, ми потім це розвертали і додавали ще свої асоціації або свої якісь слова, які нам приходять також в цьому контексті в голову, і я теж про це подумала вперше. Це настільки цікаво. З одного боку, це якась лінгвістична вправа, а з іншого боку, ти просто починаєш більше розуміти про себе, коли ти про це думаєш. Марсі дуже часто згадує також, наприклад, слово "свої" під час виступів перед широкими аудиторіями в різних країнах різними мовами. Для того, щоб пояснити те, що українці вкладають у слово "свої", вона каже, що їй часом потрібно кілька хвилин. І це не означає, що вона пояснила це на 100%. Кожна з нас, хто були під час цього обговорення, почали накидувати якісь свої приклади таких речей, які є в українській мові дуже нашими, і які потребують не просто перекладу, а тлумачення, введення в контекст для того, щоб пояснити глибше те, що ми маємо на увазі.Марсі дуже гарно говорить також про те, що переклад з мови на мову – це не є про прозорість чи не прозорість, а про просвітлення. І ось це просвітлення – це надзвичайно цікава штука. Це велике просвітлення, бачення крізь слова, крізь поняття. Я сподіваюся, що на Книжковому арсеналі цього року будуть такі взаємні просвітлення і відкриття. Насправді мені також цікаво побувати на подіях, де будуть зустрічатися перекладачі, які перекладають з української на різні мови. Адже часом вони перекладають, наприклад, спільні тексти, і в них виникає дуже цікава дискусія про те, як вони своїми мовами працюють з різними випадками або цікавими оборотами, фразеологізмами в різних текстах. Це професійна дискусія, за якої цікаво спостерігати, тому що ми розуміємо цей український контекст і її корені. З іншого боку, дуже цікаво також спостерігати за дискусією людей, які перекладають на українську. Наші прекрасні перекладачі, які працюють з тлумаченням інших історій нашою мовою. Я весь час думаю, що, з одного боку, події, які зазвичай ми включали в професійну програму, зараз ми програмуємо як події для широкої аудиторії. Я сподіваюся, що це програмування, воно знайде свій відгук в аудиторії Книжкового, адже ми зараз надзвичайно самі уважні до того, як ми використовуємо мову. Загалом мовне питання для нас важливе, воно так чи інакше виринає постійно і є в зоні нашої уваги. Мені здається, саме тому ця фокус-тема вийшла настільки актуальною цього року, як ніколи. Я думаю, що професійні дискусії стовідсотково цікаві будуть широкому загалу. У наших волонтерських поїздках ПЕНу на схід я чую дискусії філософів, які перекладають Ніцше з німецької. Коли я чую дискусії Тараса Лютого з Вахтаном Кебуладзе, де вони говорять про якісь слова і як в українську їх перекласти, я не є фахівчиня з цього питання, але це зачаровує. Ми всі в автобусі затихаємо, тому що ця розмова не лише професійно цікава, вона є універсальна.Так, вона тебе включає. І ця якась інтелектуальна лінгвістична вправа, з одного боку, пропонує фокус думання і ти просто включаєшся в цей процес. Як краще купувати квитки? Квитки на Книжковий арсенал я всім раджу купляти онлайн. Вони продаються на сайті Книжкового арсеналу. Є кнопка "Квитки" і розділ на сайті, на якому є лінк, як купити. Є квиток на один день, є квиток на абонемент на всі дні фестивалю. Є програма лояльності, де перераховані всі люди, які мають право безкоштовного відвідування Книжкового арсеналу – це внутрішньо переміщені особи, люди з інвалідністю і їхні супроводжуючі, діти до 12 років, військові, ветерани бойових дій. Звісно, будуть продаватись квитки і в касах, але черги на Книжковий арсенал – це вже щось легендарне. Тим не менше, ми працюємо над тим, щоб було максимально зручно, комфортно, і раджу дуже купити квитки заздалегідь. Цьогоріч ми так само матимемо підвищені заходи безпеки на фестивалі, будуть встановлені рамки безпеки одразу за касою і, відповідно, треба закладати трошки більше часу на те, щоб пройти ці всі рамки. Крім того, дуже раджу ознайомитись з програмою завчасно, яка опублікована на сайті Книжкового арсеналу. Вона є двома мовами – українською та англійською. Є функція додавання собі в календар відібраних подій, можна наклацати ті події, які ти обрав, і створити собі свою власну програму. Ми не змогли відмовитись від друкованого путівника фестивалем. Щороку в нас виникають дискусії, і щороку нам шкода цього лампового формату, тож ми все-таки друкуємо путівник фестивалем. Я бачила людей, які підкреслюють собі певні події. Або торік я була свідком як літня пані, сидячи на останній події літературної програми, записувала собі певні цитати на полях цього путівника. Я знаю також, що є люди, які збирають путівники Книжкового арсеналу, в них є ціла колекція. Путівник друкований можна буде отримати вже в просторі фестивалю на адміністративних стійках, так само, як є зручна мапа, де можна подивитися, де є стенд вашого улюбленого видавництва, або де виставковий проект, який ви би хотіли подивитися. Багато новинок, вітрина новинок в співпраці з нашим постійним партнером цього проєкту медіа "Читомо", на якому виходять добірки новинок різних жанрів. Тобто наша команда вкладає дуже багато зусиль. Для Мистецького арсеналу це один із найважливіших проєктів. Ми всі робимо для того, щоб було максимально цікаво і комфортно. Чотири фестивальних дні – з 29 травня по 1 червня. Сподіваюся, що в нас все вийде і будемо всіх раді бачити. 

14-та церемонія нагородження Національної музичної премії Yunа відбулася 23 квітня у столичному Міжнародному центрі культури і мистецтв. З 2011-го нагородою відзначають найкращих артистів і твори в українській музиці. Цьогоріч обрали переможців у 14 номінаціях. Результати премії коментують експерти, які входять до складу журі, Нателла Кірс, Олексій Бондаренко та Саня Димов Нателла Кірс, музична оглядачка, авторка ютуб-каналу КІRS_ТV: Основні тріумфатори Yunа-2025 із трьома нагородами гурт "Океан Ельзи" та співак Моnаtіk. "Океан Ельзи" здобув перемогу в номінаціях "Найкращий рок-гурт", "Найкраще концертне шоу" та "Найкращий альбом". Для мене це доволі неочікувано. Більше видавалося як своєрідна відзнака "За внесок у музичну культуру України". У кожній із цих категорій були представлені артисти, які мали сильніші позиції за підсумками 2024-го. Наприклад, у номінації "Найкраще концертне шоу" я відзначила б Артема Пивоварова та Коlа. А в категорії "Найкращий рок-гурт" перемоги були гідні Коzаk Systеm, які мали потужний творчий період. Успіх Дмитра Монатіка також став певною несподіванкою. Він переміг у номінаціях "Найкращий відеокліп", "Найкраща пісня до фільму" та "Найкращий менеджмент артиста". Його справжній творчий ривок припадає на 2025 рік, коли команда презентувала чотири концептуально різні шоу на шляху до виходу четвертого альбому "Вічно танцююча людина". Тому така кількість нагород видається трохи авансом. Особливо в категорії "Найкраща пісня до фільму". Серед шести номінованих робіт чотири були каверами на Кузьму Скрябіна для стрічки "Я, "Побєда" і Берлін", і перемогу здобула одна з них "Старі фотографії". Цілком погоджуюся з вибором Dоmіy як "Відкриття року". За короткий час співачці вдалося стати проривом в українській музичній індустрії. 24 листопада 2024-го вона провела перший сольний концерт у Міжнародному центрі культури і мистецтв важливий крок для будь-якого артиста. Її треки стабільно входять до чартів на стримінгових платформах. Головне тепер не зупинятися на досягнутому та продовжувати розвиватися, адже потенціал справді великий. Повністю згодна з результатами в категоріях "Найкращий виконавець" і "Найкраща виконавиця". Артем Пивоваров і Коlа заслужили свої нагороди завдяки мас­штабним концертним шоу, зокрема виступам у Палаці спорту, хітовим релізам, активній діяльності та внеску в розвиток української музики в непрості часи. Погоджуюся не з усіма рішеннями цьогорічної премії Yunа. Категорія, яка викликала найбільше здивування, це "Найкращий хіп-хоп хіт", де переміг Раrfеnіuk із треком "Врубай". Окрім того, що сам артист є попвиконавцем, а пісня за звучанням далека від хіп-хопу, в цій номінації були представлені справжні представники жанру аlyоnа аlyоnа, Yаrmаk, Міша Крупін, ­ТНМК Ріаnоbоy. Тому перемога поптреку в категорії хіп-хопу для мене чистий сюр. Особливо прикро з огляду на те, що ­український реп наразі потребує особливої підтримки. Адже на тлі популярності російського продукту важливо підсилювати своїх виконавців. Український реп наразі потребує особливої підтримки Окремо варто згадати номінацію "Найкращий дует/колаборація". Перемогу здобули Jеrry Неіl та аlyоnа аlyоnа з піснею для Євробачення-2024 Теrеsа Маrіа. Це логічно, враховуючи міжнародний резонанс і сильну композицію. Водночас для мене однією з найяскравіших колаборацій минулого року стала співпраця Dоrоfееvа та Lеbіgа, яка теж заслуговувала на особливу відзнаку. Можливо, премії варто замислитися над тим, щоб розділити категорію на дві окремі "Дует" і "Колаборація". Якщо говорити про Yunа в ретроспективі та перспективі, то, на жаль, її статус і роль сьогодні видаються інакшими, ніж раніше. Від 2022-го премія ніби зависла у форматі шоу-бізнесу 2011 року. На тлі стрімкого розвитку української музики, появи численних нових імен, масштабного зростання інді й альтернативної сцени Yunа досі кліщами тримається за традиційні поп і рок, де до того ж видно брак конкуренції навіть за кількістю гуртів у номінаціях. Yunа фактично втратила вагомість. Особливо помітно за тим, скільки артистів приїхало на цьогорічну церемонію. Це чіткий сигнал для організаторів: так далі тривати не може. Усі статуси на зразок "національна" чи "головна музична премія" сьогодні вже не про Yunа. Вона перестала відображати реальний стан і динаміку розвитку української музичної індустрії. На мою думку, премія потребує серйозних змін. Починаючи з оновлення креативної команди та складу журі, які сьогодні більше орієнтуються на знайомі імена та часто ігнорують нову хвилю талановитих артистів. Олексій ­Бондаренко, музичний критик, засновник і головний редактор онлайн-медіа LіRооm: У контексті Yunа завжди треба тримати в голові, що ця премія має доволі жорсткий і специфічний регламент, який багато в чому базується на досвіді американської нагороди Grаmmy. Також у Yunа багато членів журі з різних галузей музичної індустрії, що має вплив на фінальні результати. Проблема, з якою стикається Yunа та з якою насправді ніяк не може придумати, що робити, Grаmmy, це голосування за "авторитет" або "відомість" більше, ніж за справжні досягнення протягом року або ж відповідність категорії. Наприклад, цьогоріч на Grаmmy в номінації "Найкраще рок-виконання" виграв гурт Тhе Веаtlеs, що здається абсурдним, враховуючи навіть те, що пісню Nоw аnd Тhеn наполовину зібрано штучним інтелектом. Десь такі ж відчуття викликає в мене перемога "Океану Ельзи" в категорії "Найкраще концертне шоу". За всієї поваги до гурту та успіху п'яти їхніх торішніх виступів у столичному Палаці спорту все-таки це рок-концерти без хореографії та постановки. Натомість програми Клавдії Петрівни, Артема Пивоварова та Наді Дорофєєвої набагато краще підпадають під категорію концертного шоу. Так само ми впираємося у плутанину з назвами номінацій і регламентом, коли говоримо про найкращий попгурт. Цьогорічного переможця Аdаm я все ж завжди вважав сольним виконавцем і саундпродюсером. І так само, коли йдеться про найкращий хіп-хоп хіт. Пісню Раrfеnіuk "Врубай" важко віднести до цього жанру. Схожа ситуація і з Монатіком, який регулярно виграє Yunа. Він зрозумілий, великий та якісний артист, який завжди тримає планку. Тому це ідеальний "безпечний" варіант для членів журі. Чи "А що?" крутий кліп? Однозначно. Мені здається, ніхто вже не сумнівається в таланті режисерки Таню Муїньйо. Чи були в нього гідні конкуренти? Якби я вирішував сам, то взагалі нагородив би гурт "Пиріг і Батіг" та Дашу Ши за кліп "І гріховна, і свята". Або Lаtехfаunа й Алана Бадоєва за Luсеrnа. А Джамала за Аrаfаt Dаğіndаn, який зняв Герман Нєнов, і так зібрала вже кілька статуеток, зокрема й нашу "Золоту Зорю Лірум". Тріумф Монатіка цілком логічний і зрозумілий Водночас пісня Теrеsа Маrіа від Jеrry Неіl та аlyоnа аlyоnа цілком заслужила експертного визнання. Добре, що Yunа нагородила цей трек, тут ідеальний метч. Співачка Dоmіy, яка перемогла в номінації "Відкриття року", справді стала сенсаційно успішною в естрадній ніші. А Артем Пивоваров, якого назвали найкращим виконавцем, за останні кілька років виріс на кілька рівнів. Тож вийшло, як завжди, десь спірно, а десь цілком справедливо. Загалом вважаю, що Yunа однозначно важлива премія. Нехай щороку її критикують, часто справедливо, але сам факт існування та відчайдушна віра у принципи Grаmmy роблять її острівцем стабільності для музичного ринку. Питання в тому, що цільова аудиторія останніми роками змінюється швидше, ніж встигає адаптуватися організація. Мені здається, за Yunа нині спостерігає багато людей, які раніше на неї не звертали уваги і для них вона й не робилася. Відбувається перекочування соціальних "бульбашок". Плюс у категорії попмузики й естради з'явився великий конкурент премія Мuzvаr Аwаrds. Саня Димов, ­музичний редактор телеканалу М1, радіо- та телеведучий, диджей: Для мене як музичного редактора телеканалу М1 найцікавіша номінація "Найкращий відеокліп". Приємно констатувати, що в ній були справді круті роботи. Я голосував за Аrаfаt Dаğіndаn Джамали, тому що це ціла монументальна екранізація, яка заслуговує на особливу увагу глядача. Але думаю, що вирішальну роль зіграла хітовість композиції "А що?" від Моnаtіk. Тому журі обрало саме цей кліп, цікавий за змістом та ідеєю. Взагалі тріумф Монатіка цілком логічний і зрозумілий. Як і "Океану Ельзи", який теж продовжує творити та дивувати. Ще одна з важливих номінацій це "Відкриття року". Тут цілком заслужено нагороду отримала Dоmіy, яка за минулий рік створила низку приємних хітів. Це селфмейд-артистка. Вона фактично сама себе створила та моментально сподобалася публіці. Полонила слухача та глядача щирістю. Коlа й Артем Пивоваров випустили багато хітів, тому другий рік поспіль отримують свої нагороди як найкраща виконавиця та найкращий виконавець відповідно. Yunа посіла важливе місце у становленні українського шоубізнесу як премія музичних аудіо- та відеоротацій. У складі журі присутні представники медіа музичні редактори та продюсери, які щоденно працюють із піснями для своїх ефірів. Тому результати можна вважати цілком логічними з боку саме здобутків популярності на радіостанціях і телеканалах. Варто пояснити, бо навіть не всі журналісти розуміють: голосування відбувалося за пісні, які випустили торік і вони потрапили в ефіри радіо та телебачення. Тому логічно, що журі обирало серед саме цього переліку за відповідний період. А якщо композиції не потрап­ляють в ефіри, то вони й не опиняються в лонглісті та серед номінантів. Безперечно, ми всі розуміємо, що хочеться бачити нові обличчя серед номінантів і переможців. І насправді вони з'являються, просто не у великій кількості. Молодим артистам треба більше потрапляти в ротації та, звісно, багато працювати. Тому й нині спостерігаємо найпрацьовитіших. А взагалі добре, що тепер у нас є декілька різних музичних премій, кожна з яких зайняла власну нішу та знайшла свою аудиторію. Повний список переможців Yunа-2025: "Найкращий виконавець" Артем Пивоваров "Найкраща виконавиця" Коlа "Найкращий рок-гурт" "Океан Ельзи" "Найкращий попгурт" Аdаm "Найкращий відеокліп" Моnаtіk за "А що?" режисерки Таню Муїньйо "Найкраще концертне шоу" "Океан Ельзи" за серію концертів "Той день" "Відкриття року" Dоmіy "Найкраща пісня до фільму" Моnаtіk за "Старі фотографії" із саундтреку до "Я, "Побєда" і ­Берлін" "Найкращий хіп-хоп хіт" Раrfеnіuk за "Врубай" "Найкращий дует/колаборація" Jеrry Неіl аlyоnа аlyоnа за Теrеsа Маrіа "Найкращий альбом" "Океан Ельзи" за "Той день" "Найкраща пісня" Jеrry Неіl аlyоnа аlyоnа за Теrеsа Маrіа "Найкращий менеджмент артиста" Моnаtіk Соrроrаtіоn "За внесок у музичну культуру України" СКАЙ

Український ПЕН - культурна і правозахисна громадська організація, що об'єднує українських авторів і є одним із національних центрів Міжнародного ПЕНу. До українського ПЕНу входять понад 180 письменників, правозахисників, перекладачів, журналістів, науковців-гуманітаріїв, видавців, культурних менеджерів, драматургів та сценаристів.Міжнародний ПЕН був заснований у Лондоні 1921 року за ініціативи письменників Джона Голсуорсі та Кетрін Емі Доусон-Скотт і став однією з перших міжнародних правозахисних організацій, а також першим міжнародним об'єднанням письменників. Першим президентом українського ПЕН був Микола Вінграновський. Пізніше організацію очолювали Євген Сверстюк, Мирослав Маринович, Микола Рябчук та Андрій Курков. З 2022 року президентом українського ПЕН став Володимир Єрмоленко. Діяльність ПЕН в Україні спрямована на захист свободи слова та прав авторів, популяризацію української літератури та культури, відстоювання цінностей і стандартів незалежної журналістики, налагодження міжнародної культурної співпраці.Ти вже вдруге президент українського ПЕНу. Що для тебе ПЕН? Чому ти вирішив, попри страшенну зайнятість, його очолити і як ти відчуваєш місію ПЕНу?Для мене ПЕН - це спільнота передусім. Спільнота дуже багатьох людей, десь 180+. Я завжди вірив у те, що Україна будується через спільноти - через маленькі спільноти. Стара ідея Драгоманова, що в нас усе будується на ідеї громади: громада маленька, локальна, потім яка поєднується з іншими громадами й формує селище чи місто, які поєднуються з іншими містами, формують державу і так далі. Мені здається, що це велика ідея України, яка на цьому будується.У радянські часи, в імперські російські часи це все стиралося, винищувалося. Ми пам'ятаємо з нашої історії, що дуже велику роль в Україні відігравали братства (можемо сьогодні сказати - братства і сестринства) у барокову добу, спроби відновлювати ці братства були в ХІХ столітті через кирило-мефодіївців, потім через власне громади - київську громаду і багато інших. І мені здається, що ПЕН - це одна з таких спільнот, громад, і чим більше таких громад буде, тим краще.Водночас є елемент - включеність у міжнародний процес, тому що є міжнародний ПЕН. Це не є вертикальна структура - це є горизонтальна структура, є дуже багато національних осередків літературних, але це не тільки літературні правозахисні осередки. Тому що засадничі документи, Хартія ПЕН - там дуже багато про права людини, про свободу, про свободу творчості. Там дуже багато про те, що література не знає меж. І для нас це теж зараз виклик, тому що ми розуміємо, що не завжди ця теза повністю актуальна. Ми розуміємо, що інколи треба вибудовувати стіну до тих, хто хоче тебе знищити.Але мені здається, що ПЕН є однією з тих дуже живих насправді спільнот, не вертикальних, дуже горизонтальних. І через те в ПЕН, звичайно, відбуваються час від часу дуже цікаві, гострі дискусії.ПЕН є велике поле для комунікації з закордонними авторами. Яким чином ПЕН український комунікує з закордонними авторами?Щойно ми випустили книжку "Діалоги про війну". Це був дуже цікавий, дуже амбітний проєкт, коли українські автори і авторки й закордонні автори і авторки зустрічалися між собою в зумі й вели цей діалог. Це робили мої колеги Ольга Муха, і Оксана Мамченкова, і Тетяна Терен передусім, людина, яка великою мірою побудувала інституцію за останні десь шість років. Це було дуже цікаво: там, з того боку, були зірки - був Салман Рушді, був Тімоті Снайдер, Маргарет Етвуд, Енн Епплбаум, дуже багато зірок. І мені здається, що це як би вирівняло нас дуже сильно.Тобто ось український автор або авторка - ось визнана фігура, нобелівській лауреат, лауреати великих премій. І вони говорять на рівних. Зараз ми видали книжку українською й англійською. Мені здається, це надзвичайно цікаво.Друга річ - дуже багато наших авторів, авторок присутні на міжнародних фестивалях. Вони виступають з лекціями, з виступами. Постійно присутні на Франкфуртському ярмарку, на Лейпцизькому ярмарку книжковому, на великих американських фестивалях, на Неy Fеstіvаl, що такий міжнародний, і в нас люди бувають і в Латинській Америці, і в Африці, і в Азії. Це спосіб говорити про Україну, говорити через спілкування з іншими, бо ти не можеш говорити про Україну просто коли в тебе монолог, такого не буде ніколи. Це велика наша помилка, мені здається, дуже часто навіть і в державних комунікаціях, і в суспільстві це є.Лейпцизький книжковий ярмарок,фото: gеttyіmаgеsЯк просунути українські наративи? Це неправильна постановка питання. Тобто ти не можеш просунути українські наративи - ти можеш вести діалог з іншими культурами, бо в кожній культурі щось болить. І є культури, у яких дуже багато воєн відбувається або відбулося. Є культури, які так само, як і ми, страждали від голоду і голодоморів. Є культури, для яких ворогом є якісь інші країни, західні імперії і так далі. І через них з ними треба вміти говорити, бо культура - це завжди переклад досвіду. Цим дуже тонким заняттям дуже багато авторок і авторів ПЕН займаються.ПЕН - дуже якісний канал комунікації, інструмент комунікації і з Заходом, і зі Сходом, і з Півднем. Чи тобі здається, що ми здійснили дуже якісний прорив - навчилися вести діалоги, виходячи з того, що кожна країна розуміє нас по-своєму в питанні війни?І так, і ні. Мені здається, що ти ніколи не можеш уміти говорити зі світом, тому що світ змінюється. І світ зараз змінюється особливо. Ну от американці вміють говорити зі світом? Ми завжди думали, що нібито вміють, а виявилось, що зовсім не вміють.Європейці вміють говорити з Африкою? Насправді ніхто ні з ким не вміє говорити, це не тільки наша проблема. А що - Захід умів говорити з нами, коли сюди приїжджали купа журналістів у 2013-2014 роках на Майдані й робили одні й ті самі помилки, шукали тут ультраправих постійно, питали про утиски російської мови і так далі?Ти маєш бути готовим до того, що це дуже складний насправді процес, дуже довгий процес. Не завжди вміння говорити означає вміння переконати іншого в тому, що ти правий. Дуже часто комунікація з іншим світом закінчується, що ми в цьому погоджуємося, а в цьому ми не погоджуємося і ніколи, можливо, і не погодимося. Але важливо бути присутнім на сцені. От нас не було на сцені.Тому що коли, наприклад, Іван Багряний випускає неймовірно сильний роман про ГУЛаг "Сад Гетсиманський", мало кому це цікаво - і досі мало хто про це знає. А потім через чверть століття виходить Солженіцин з "Архіпелагом ГУЛаг" - і це змінює все, тому що всі французи починають це читати, це крах французької лівиці.Що - Солженіцин кращий письменник, ніж Багряний? Звісно, ні. Що - у Солженіцина якийсь сильніший досвід? Ні, у Багряного сильніший досвід, мені здається. Але просто ми не були на сцені. Зараз ми пробиваємося на цю сцену. Це дуже багатьох дратує насправді, тому що чим більше ми присутні на сцені, тим менше присутній хтось інший.Насправді, наприклад для африканських багатьох суспільств, чим більше Україна на порядку денному, тим менше вони на порядку денному. І ти не можеш це сприйняти, тому що людям, які живуть у Судані чи в Ефіопії, ти не можеш пояснити, чому війна російська проти України важливіша, ніж їхні війни. Тут треба дуже обережно завжди, а мені здається, що ми часто комунікуємо зі світом досить прямолінійно - після 2014-го, після 2022-го трішечки все одно в нас оцей комплекс жертви, що ми жертви, ми травмовані, слухайте нас. Ми праві тільки тому, що нам болить.Звісно, ми праві, тому що нам болить, але це тільки початок розмови. Люди, суспільство, які пройшли через війну, краще нас розуміють. І парадоксально, що ці люди здебільшого не в Європі і не в Америці, а в Африці, Азії, в Латинській Америці. Зверни увагу, що з Латинської Америки найбільше інтерес почали проявляти до України колумбійці - тому що колумбійці мають цей досвід війни.Тобто насправді ми раптом розуміємо, що світ набагато ширший. Європа, звичайно, це наша родина, наш великий дім, і ми маємо туди йти. Але водночас ми маємо розуміти, що вуха - як казав Заратустра, чи є у вас вуха, щоб чути мене, - дуже часто є в інших суспільствах.Ініціатива "Солідарні з Україною", якою самовіддано займається виконавчий директор Максим Ситніков, перекладачка Аня Вовченко чудова, - це зустрічі з західними авторами, і не тільки західними, тими самими латиноамериканцями й африканцями. Яке для тебе значення цих зустрічей із людьми - з медійниками, з авторами, філософами?Головне - що вони бачать. І тут команда робить дуже важливу роботу, що ці люди не є тільки в Києві. Тобто їх возять, звичайно, навколо Києва, їх возять в Ягідне, відому точку болю українського. Але коли є можливість, ми їх возимо і далі - у Харків, у Херсон. Був дуже цікавий досвід, організований Танею Огарковою передусім, - це підпільне читання французької поезії в Харкові. Харків'яни знають це місце, я не буду його називати, але, я думаю, вони знають, де це може відбуватися. Не буду називати з міркувань безпеки, тому що там багато цікавого відбувається. І от ми читаємо французьку поезію. Приїхав один із ключових французьких письменників, Емманюель Каррер, приїхали кілька інших фігур важливих. Ми читаємо французьку класику французькою мовою, а Таня читає переклади українською. Це була дуже важлива подія.Емманюель Каррер, фото: gеttyіmаgеs Потім у Херсон ми їздили кілька разів, теж привозили іноземців - і французів, і литовців, і багато кого. Дуже важливо цей досвід. Це ж ніколи не передати - ані зумом не передати, ані мейлом, ані якимось сториз у твіттері. Як би в нас не було відчуття присутності скрізь через екран телефону, все одно присутність справжня набагато важливіша. Як би не було оцих симулякрів присутності, оцих ілюзій присутності, які дають соцмережі, - присутність є великою цінністю сьогодні, тому ми намагаємося цю присутність забезпечити. І в нас були всі континенти - у нас було дуже багато там латиноамериканців, були бразилійці, були люди з Південної Африки і був один із ключових південно-африканських письменників Деймон Гелгут, букерівський лауреат. У нас були люди з Азії, з Індії наприклад, з латинської Америки.Дивовижно, що в перший день, коли приїжджає делегація, переважно є вечеря з ними, і ти бачиш таку певну настороженість, ніби відсутність, можливо, невключеність, а потім за кілька днів це вже стають найкращі друзі.Потім  - ми робимо з ними подію, записуємо з ними розмову. Причому більшість цих розмов можна слухати англійською мовою. У нас спільні подкасти Українського ПЕН, Ukrаіnе Wоrld та Українського інституту. Можете зайти на подкаст Ехрlаіnіng Ukrаіnе, якщо глядачі твої слухають англійською.Якщо чесно, у мене з того, що я читаю в соцмережах, відгуки людей, які небагато знають про український ПЕН, - люди часто сприймають ПЕН як елітарний закритий клуб. Ми, до слова, навмисне називаємо Український ПЕН, а не Український ПЕН-клуб, щоб не було цього враження, що це клуб. Але таке враження в людей є.Я тебе попрошу розказати про те, як ми працюємо всередині країни, про наші поїздки волонтерські. Але спочатку, для того щоб зрозуміти всю елітарність цієї організації, ми будемо показувати фотографії, на яких зображено, як ми возимо книжки на деокуповані прифронтові території, а я розкажу про кілька проєктів, які є дуже важливі.Автори ПЕН часто їздять на схід і возять книжки в бібліотеки, які були зруйновані, пошкоджені російськими обстрілами. Ця ініціатива називається "Незламні бібліотеки" - передача українських і англомовних книжок. І уявіть собі, що лише англомовних книжок було передано 40 тисяч у прифронтові бібліотеки від Вооk Аіd Іntеrnаtіоnаl. Це книжки великих британських видавництв, від класики до дитячих і навчальних. Ви бачите зараз на фотографіях те, як автори ПЕН заносять їх у бібліотеки цих регіонів.Ще один важливий проєкт ПЕН – "Люди культури, яких забрала війна". Його ініціювала Тетяна Терен. Це серія текстових портретів митців, які загинули у війні. І, власне, всі їх портрети є на окремому сайті. Є проєкт чудовий "Мереживо" - це літературні читання в містечках України. Цей проєкт теж придумала Таня Терен і його втілюють десятки авторів ПЕН.Є також фестиваль-воркшоп "Прописи" для молодих авторів, де вже знані автори українські навчають, виступають тьюторами, зустрічаються з молодими. І це теж важливий проєкт. ПЕН також організує візити іноземних письменників і журналістів "Солідарні з Україною", про які ми щойно з Володимиром говорили.фестиваль-воркшоп "Прописи", фото: gаlkа.іf.uаОкрема історія - це премії ПЕНу: Премія Василя Стуса, Премія Ґонґадзе, Премія Шевельова за есеїстику, перекладацька Премія Drаhоmаn Рrіzе. Окрім того, є регіональні зустрічі ПЕН-центрів. Це розмови з західними інтелектуалами про те, через які трансформації сьогодні проходить Європа і якою є роль України в цих змінах. Це теж надзвичайно важлива робота.Мені важливо було розповісти про ці проєкти, тому що вони ніби відомі в нашій бульбашці, але я думаю, що вони заслуговують на те, щоб про них розповісти. І адмінкоманда ПЕНу теж заслуговує, тому що це велике це робиться величезними зусиллями адмінкоманди ПЕНу. Розкажи, будь ласка, про ці прекрасні волонтерські поїздки Україною з книжками.Це дуже цікава історія. Вона насправді дуже наша сімейна з моєю дружиною Танею Огарковою, тому що колись, коли в нас народилася третя дитина, я так подивився на все це і сказав Тані, що нам потрібен бус. І ми купили бус - найдешевший, який був на ринку. Це Rеnаult Тrаfіс вантажний, перероблений у Бердичеві на пасажирський. Це було перед великою війною. Ми їздили на нашу улюблену Десну, ми дуже любимо там зупинятися з наметами і проводити час, ночувати там. А коли почалася велика війна, цей бус фактично став інструментом перевезення гуманітарної допомоги з західного кордону, з Чернівців до Києва. Оце були наші поїздки в березні 2022 року.А потім після деокупації Київщини ми почали з Танею їздити передусім по Броварському району. Багато було сіл зруйновано, ми просто возили гуманітарну допомогу. І влітку 2022-го, коли вже зрозуміло було, що на Київщині більш-менш усе гаразд, ми почали їздити на схід.Перша поїздка, я пам'ятаю, була в Харків, вона була потягом. І там були ми з Танею, Таня Терен, Остап Сливинський і Віка Амеліна. Це була та дуже важлива поїздка в червні, здається, 2022 року. Ще Харківщина не була деокупована, ще до операції осінньої.А потім ми почали їздити бусом, тому що зрозуміли, що дуже багато чого треба, ми почали щось шукати для військових, якісь там приціли, якісь генератори і так далі. І от так поступово, поступово… А паралельно ж була ця історія - "Мереживо", пенівський проєкт. І поступово ми зрозуміли, що люди дуже зближуються, які перебувають в одному бусі. Ти пам'ятаєш, ми з тобою їздили на Чернігівщину, це літо 2022 року.Теж з Вікою Амеліною.Щось ми туди возили, я пам'ятаю, для волонтерів Чернігова. Це дуже-дуже зближує, неймовірно. І цей час, проведений у бусі, і час якихось подій, і розмови з місцевими людьми. Тобто це завжди розмови: ми приїжджаємо в бібліотеку, приходять люди - ось живі українські письменники, письменниці, ось їхні книжки, ви можете їх підписати.Вікторія Амеліна, фото: Fасеbооk Інколи ми приїжджаємо в місця, куди київські письменники приїжджали останній раз десь у 1980-х роках - з Києва, наприклад, чи зі Львова.Це абсолютно точно. Тебе не було на Чернігівщині того разу, але нам у Новгороді-Сіверському сказали, що останній письменник, який до них приїжджав, - це Павло Глазовий у 1989 році. Тобто це не жарт, це насправді так.Аудиторія приходить, і дуже часто це такі сеанси взаємної психотерапії. Я пам'ятаю деякі епізоди, наприклад в Охтирці ми були, чи в Глухові, чи в тому самому Херсоні, чи в Ізюмі. Якщо перерахувати всі населені пункти, які ми об'їздили, це, мабуть, під сотню вже буде. Люди починають читати свої вірші, люди починають ділитися тим, як вони творять під час війни. Виявляється, що деякі люди, яким за 60, за 70, почали писати якісь тексти через війну. Тобто вони волонтерили - а зараз вони пишуть вірші. Або вони розповідають якісь історії, від яких то смієшся, то плачеш. І це, мені здається, якесь таке зшивання - маленьке зшивання, маленькими ниточками ти зшиваєш це все.Потім ми взяли в оренду бус. І тепер у нас їх два - ну, якби в нас немає, але один в нас сімейний, інший узятий в оренду, називається "ПЕН-бус". Інколи ми двома бусами вже можемо їхати. Тобто це вже два буси - це вже 18 людей.І паралельно ж ця історія теж, що ми купуємо автівки для фронту, привозимо. І це дуже часто поїздки, які поєднуються.Тобто ви завозите автівки з Танею, а потім повертаєтеся до бібліотеки, в культурні центри, говорити з людьми, зустрічаєтеся. Але дуже часто в регіонах, в цих містечках маленьких і в селах люди дуже дякують нам, а виходить, що я повертаюся з цих поїздок набагато сильнішою. Питання, кому це потрібніше, я ставлю постійно, тому що насправді ми їдемо теж заряджатися - якщо можна так сказати, мабуть, це не зовсім так – стійкістю. Звичайно, чим ближче ти до фронту, тим більше відчуваєш, що в людей більше болю, але й більше стійкості, є таке відчуття.І так само іноземці. От чому іноземці сюди приїжджають? Найбільш повторювані люди, які постійно сюди приїжджають, - вони теж сюди приїжджають за чимось. Або за справжністю, відчуття справжності дуже важливе, тобто тут, в Україні, набагато менше ігор, набагато менше вдавання. Хоча воно теж, звичайно, є, його дуже багато. Хтось приїжджає за відчуттям ризику, хтось приїжджає за відчуттям якоїсь необхідності, якогось вчинку.Звичайно, це такий обмін завжди, і тут не треба приховувати, що й ми їздимо на ці прифронтові території за певною силою, яка там є.Я пригадую, як ми були - ви з Тетяною Огарковою були теж - у цій поїздці до Херсона, а з нами був бельгійський журналіст Ульріх Хугвельде. Я пам’ятаю, наскільки він вражений був тим, як виглядає Херсон… Я брала в нього інтерв'ю, і він навіть не міг говорити, такий був розчулений. І що його найбільше вразило - це те, що люди в Херсоні його підтримують і мають сили ще усміхатися.Те, що переживають наші військові, - це взагалі якийсь інший рівень досвіду. Я дуже обережно завжди про це можу судити, намагаюся не робити ніяких припущень. Але я пам'ятаю свої перші досвіди, коли ми в'їжджали в повністю зруйновані села. Перший досвід - коли звільнили Харківщину, оці села між Ізюмом і Слов'янськом - Кам'янка, Долина і деякі інші ще в бік, Богородичне. Це був 2022 рік, листопад чи грудень. Ми повезли одну автівку якраз у Слов'янськ. Я пам'ятаю, з Ізюма йде дорога вниз. Сам по собі Ізюм - це страшне видовище. Ти в'їжджаєш в це село Кам'янка - згори ти на нього дивишся і не бачиш жодного будинку цілого. Оці перекриття дерев'яні на дахах - таке враження, що це якісь скелети тварин, що ти на якомусь цвинтарі великих живих істот.зруйнований Слов'янськ, фото: gеttyіmаgеs Я пам'ятаю, що ми теж плакали тоді, це неможливо вперше, але потім ти призвичаюєшся до цього, на жаль. Можна сказати, це такий синдром баналізації руїни, є теж такий момент. З цим треба якось боротися, але він є.Але в цьому синдромі баналізації - Сьюзен Зонтаґ писала про це, до речі, - стаєш менш чутливим до болю інших. Але, з іншого боку, коли під час обстрілу зруйнували хлібзавод, на якому випікали паски, мене до сліз чомусь пройняли саме оці паски, які розкотилися. І ти ніколи не очікуєш - чому саме це може тебе добити?Я пам'ятаю дуже багато історій, які пов'язані з хлібом. В одному з сіл Київщини нам староста говорив, що фактично в нього було дві головні функції. 20% усього мешканців села залишилися в окупації. І він залишився, сказав: я не залишу своїх людей. Він казав, що два головних обов'язки було - ховати померлих і діставати хліб. Це я дуже сильно запам'ятав.А пам'ятаєш - чи ти була з нами? - в Охтирці чи в Тростянці, в Охтирці, по-моєму, нам розповідали, як хліба не було і як дістали десь борошно й потім почали випікати самі. І якийсь військовий просто дав тисячу гривень за хлібину, бо тисячу гривень нікому не потрібно, а хлібину - дуже потрібно.Я пам'ятаю, у Святогірську коли ми були, теж дуже страшне видовище. Прекрасне місце Святогірськ, ліси там неймовірні, красиві. Сіверський Донець - взагалі одна з моїх улюблених річок. Яка вона історична насправді, скільки містечок нашої Слобожанщини на цій річці - Ізюм, і Зміїв, і Чугуїв, і Святогірськ, і так воно аж до Донеччини йде. Насправді сакральна річка. Про неї, до речі, Ярина Чорногуз пише в одному зі своїх віршів, для неї це Стікс і Лета одночасно.І от приїжджають волонтери зі Слов'янська - з гарячим хлібом, з цими гарячими батонами. І приїжджають жінки здебільшого або чоловіки на велосипедах, і вони беруть цей хліб… А пам'ятаєш у Жанни Кадирової мистецький об'єкт – "Паляниця", здається, називається, - де каміння порізане, як хліб. Дуже-дуже точно.Хочу тебе запитати про велику дискусію, яка була всередині ПЕН буквально місяць тому. Я думаю, що більшість людей і дізналися про ПЕН, про існування Українського ПЕНу саме через цю дискусію, яка була пов'язана з тим, що онлайн-видання "Збруч" надрукувало колонку - текст Юрія Винничука, члена ПЕН, яка називалася "Була колись розпусна епоха".Частина спільноти ПЕН, і не лише спільноти ПЕН, я би сказала, частина культурної спільноти сприйняла цю колонку як вияв свободи творчості і святе право письменника говорити так, як він хоче. Частина сприйняла цю колонку як вияв мізогенії чи нормалізації нечутливості і   сексистського підходу. У цій колонці, власне, автор ділився своїми роздумами на тему аб'юзу, домагань колись ще в радянські часи і зміни сприйняття особистих кордонів молодим поколінням.Отже, було рішення виконавчої ради ПЕНу, яка майже одноголосно - одна людина утрималася - вирішила виключити Юрія Винничука з ПЕНу. Але через широку дискусію ти прийняв рішення все ж таки скликати загальні збори, і загальні збори ухвалили рішення Винничука лишити. Ухвалили з великою перевагою.2:1 - 70 до 40, десь так.Мені здається, що суть цієї дискусії - вона ширша, ніж просто конфлікт усередині ПЕН. Де проходить лінія конфлікту?По-перше, моє відчуття було, що більшість письменників, письменниць, журналістів, які є в ПЕН, дуже погано сприйняли цей текст. Я не чув, чесно кажучи, якихось схвальних відгуків. Можливо, вони є, але я їх не чув. Тобто це вже певний сигнал: свобода слова - це дуже важлива, ключова, фундаментальна цінність, але що стається, коли вона чинить жорстокість? Що стається, коли вона нормалізує насильство? Наприклад, я так само прочитав оцей текст - як певну нормалізацію насильства. Тобто "тоді було так - зараз так", "ми не знаємо, що краще, можливо, те було краще".Я дуже обережно ставлюся до абсолютних моральних суджень, я людина дуже обережна в цьому, я не схильний рубати з плеча і казати: ось добро і зло. Я філософ, я бачу дуже багато напівтонів. Але мені здається, що контекст війни абсолютно нас теж робить людьми, які по-іншому сприймають взагалі проблему насильства, і проблему приниження, і проблему певної нормалізації насильства. Україна повстала проти насильства на Майдані. Коли після побиття студентів один мільйон вийшов у Києві - для мене оце було ключем до Майдану, це було головним. Не євроінтеграція, не антитиранія проти Януковича, хоча це теж було дуже важливо, а оця нетерпимість до насильства. Росія нам, навпаки, показує, що насильство - це прийнятно, насильство - це нормально, насильство - це єдиний спосіб вести справи в суспільстві.Мені здається, що все-таки ми змінюємося, і зараз для українського суспільства і для письменницької спільноти свобода слова – так, без сумніву, але врахування чутливості інших, певна чутливість до болю іншого, певна обережність має бути не меншою цінністю. І мені здається, що більш-менш у спільноті якраз щодо цього консенсус є.Хоча ми ще будемо говорити, я особисто хочу зібрати ще одну таку дискусію після того, як ці пристрасті, емоції певною мірою вляжуться. Питання було в тому, як реагувати на це. Виконавча рада вирішила зреагувати досить-таки радикально - виключити. Загальні збори вирішили по-іншому. Загальні збори мають більшу вагу, ніж виконавча рада, загальні збори ніби скасовують рішення виконавчої ради. Але наявність цих двох рішень, цих двох позицій показує, що це досить-таки серйозна проблема. І нам насправді нелегко і в самому суспільстві знайти розуміння.Так, тому я й кажу, що це не тільки про ПЕН, це ширше - про культурне середовище, і навіть ширше - про все суспільство.І не тільки про українське. Дам тобі один приклад. Я не знаю, чи ти помічаєш, але є тренд в англомовному гуморі. Я час від часу слідкую, що там в американському гуморі відбувається. Бо гумор - це дуже важливо, не тільки американський, взагалі англомовний чи франкомовний, який я розумію. Гумор - це дуже важливий індикатор дозволеності, і в публічному гуморі, в стендап-камеді, відбулася за останні 10 з чимось років антиполіткоректна революція. Тобто стало популярно дуже жорстко, неполіткоректно, сексистськи, як завгодно, жартувати. Я не та людина, звичайно, яка буде це обмежувати й хотіти це обмежувати - я просто слідкую за тенденціями. Але мені здається, що трампізм - це якраз наслідок цього.Можливо, це відповідь на те, що дискурс - назвімо це ліволіберальним дискурсом, який передбачає захист меншин, захист прав різних людей, в тому числі прав жінок, - ця група радикальна вважає, що це зайшло занадто далеко, що це вже обмежує нашу свободу. І тому відповіддю на це стала максимальна неполіткоректність. І мені здається, що і політкоректність, коли вона заходить занадто далеко, коли вона справді робить людину фактично не здатною на трішки складний жарт - я, наприклад, люблю чорний гумор, я дуже часто ним користуюся, але мене хвилює оця контратака людей, які кажуть "свобода понад усе".Володимир Єрмоленко Трампізм - це ж дуже цікаве явище. Там є консерватори, які кажуть, що "релігія понад усе", а є лібертаріанці, які кажуть "свобода понад усе". Ми можемо говорити все що завгодно, і ніхто нам нічого не може сказати, не може обмежити наші права на висловлювання. І мені здається, це проблема. Я не знаю, як її вирішити, але цю проблему треба усвідомлювати. Мирослав Маринович, людина, яка для мене є великим авторитетом, якраз це формулює в термінах. Я точно не пам'ятаю його формулювання, але це питання жорстокості чи нежорстокості вільного слова. Бо вільне слово може бути жорстоким, і наскільки ми маємо все ж таки тримати це у себе.Юрій Винничук, без сумніву, талановитий письменник, я жодним чином не роблю ніяких суджень щодо нього як письменника, але мені здається, що він показав цим текстом нечутливість до оцих  змін, що свобода - ну, ти розумієш, тут іще дуже цікаво, тому що для покоління тих, хто мав досвід боротьби з Радянським Союзом, і я захоплююсь цим поколінням, для цього покоління свобода є абсолютно недоторканною цінністю. Для них оці спроби - мені здається, все ж таки тут генераційний, поколіннєвий розрив є, - спроби зараз більш молодих людей переосмислити це і поставити питання про межі свободи для них є якимось дуже небезпечним трендом. А для нас - навпаки, ми бачимо, до чого може призводити ця необмежена свобода.Але як ти бачиш собі порозуміння в цьому? От ти кажеш, що ти ініціюєш розмову про це, коли вляжуться пристрасті. А як ти бачиш порозуміння між людьми, для яких свобода понад усе і які у відповідь, скажімо, на болючий досвід мій чи твій кажуть: слухайте, це, перше, - замах на свободу, друге - це політика скривдженості, третє - це ліваки, оцей ваш кенселінг, полювання на відьом і так далі. Якщо людина, захищаючи свободу, не має чутливості до болю іншого чи досвіду іншого, то яке може бути порозуміння? Як ти це бачиш - це можна натренувати?Мені здається, нам треба пробувати чути одне одного.Ну от не чують. Ми вже побачили.Тут теж треба розуміти, що дискусія велася здебільшого мейлом. І в мейлі, коли ми зібрали, власне, загальні збори, коли принаймні це було в зумі, коли люди дивилися одне одному в очі, у мене було відчуття – можливо, помилкове, але в мене було відчуття, що люди більш терпимо ставляться до позиції одне одного.Тому що це проблема онлайну. В онлайні більше жорстокості, в тексті більше жорстокості. Ти можеш написати, ти набагато більше готовий до жорстокості, коли ти пишеш коментар до людини, яку ти не бачиш в обличчя. Психологи говорять про різні речі, що там не працюють дзеркальні нейрони чи ще щось. Але мені здається, що навіть у спільноті культурній, письменницькій не є достатньо усвідомлення дуже часто, як працює онлайн і як певна частина нашої людяності в онлайні, особливо в мейлі, в мейловому спілкуванні, в текстовому спілкуванні, зникає. Тобто ми недостатньо рефлексуємо над цим, а нам треба над цим рефлексувати.Мені здається, що це певне зіткнення цінностей. З одного боку - цінність абсолютної свободи, з іншого боку - цінність свободи, яка дуже самообмежує чутливість до досвіду іншого. Як у будь-якій ціннісній дискусії, люди дуже часто переходять межі і перетворюють свою цінність на протилежність. Це так стається.Чи ти думаєш, що оця нетерпимість - це достатньо, не побоюсь цього слова, природно для того стану, того жаху, в якому ми живемо?Я не думаю, що це наслідок війни, тому що це відбувається скрізь. Подивися на Америку. В Америці немає війни, в Америці є бажання громадянської війни всередині себе. І вони ведуть дуже жорстоко цю війну. Я присутній у твіттері, у Х, давно, тому що ця платформа була головним майданчиком донесення якихось позицій України. Х, порівняно з фейсбуком, набагато більш жорстока мережа. Нам здається, що фейсбук жорстока мережа. Я не знаю, що відбувається в інстаграмі, я не дуже там присутній, мені здається, інстаграм - найбільш няшна мережа, найбільш добра, але я не певен. Але Х дуже жорстокий. І американські дискусії ведуться через Х, тобто колишній твіттер.Ну і от чому так? Зрозуміло, що в них є відчуття втрати колишньої могутності, і це їх дуже ковбасить. І друге, мені здається, що (я це відчув уже в кінці 1990-х, навіть тоді на початку 2000-х писав) люди втомилися бути політкоректними, люди втомилися бути чемними, люди знову захотіли стати тваринами. Звичайно, на нас накладається війна, тому що нам дуже хочеться зробити погано якомусь ворогу. Якщо ми не бачимо реального ворога, ми знаходимо уявного ворога, дуже часто - людину поруч. Але це загальна тенденція. І це тенденція, пов'язана з відходом від, умовно кажучи, культури ввічливості, культури політкоректності якоїсь, яка теж мала свої проблеми. Повернення якогось такого анімалістичного в нас, бестіального. І плюс на це накладаються соцмережі, де ми не бачимо іншого, а значить, можемо завдати якого завгодно болю йому.Але мені здається, що наше суспільство і так непогано тримається на тлі того, що ми переживаємо.Коли ти фізично говориш з людьми, навіть людьми абсолютно інших поглядів, - це ж інша абсолютно комунікація. Тому моє побажання для всіх: менше вступайте в конфлікти в соцмережах, так звані срачі, менше беріть участь у цьому, більше зустрічайтеся особисто, дивіться одне одному в очі. І намагайтеся робити щось разом.

Багато людей кажуть, що не висипаються, скільки б годин вони не спали. Але якість сну залежить не тільки від кількості годин. Можливо, варто переглянути своє ставлення до відпочинку і перетворити його на справжнє задоволення. Тоді людина завжди буде прокидатися в гарному настрої, наповнена силами, пише ріхеlіnfоrm. Що ж знають люди, які завжди висипаються Вони усвідомлюють цінність сну Люди, які вміють висипатися, не ставляться до сну як до якогось рутинного заняття. Вони по-справжньому розслабляються під час свого відпочинку і навіть бачать сни. Люди їх запам'ятовують, можливо, навіть записують, тому що завдяки цьому заняттю розвивається їхня творча сторона. Люди, які обожнюють сон, розуміють, що сновидіння є відбитком їхньої підсвідомості. Підготовка дуже важлива Недостатньо просто лягти в ліжко та заплющити очі, щоб повноцінно відпочити. До сну треба ґрунтовно підготуватися. Це означає, що людина повинна позбутися всіх подразників, які включають яскраве світло і гучні звуки. Їй також слід відкласти свій смартфон перед сном і лягати в ліжко до півночі. Не потрібно різко вставати з ліжка Ранкова дрімота - це дуже важливий стан для людини, адже саме в цей час вона приходить до тями, прокидається від сну, і якщо вона зробить це неправильно, то весь її день зіпсується. Не треба занадто різко вставати з ліжка. Необхідно потягнутися, розплющити очі, зробити кілька глибоких вдихів і лише після цього акуратно вставати. Що потрібно вибрати для свого сну Не треба постійно жити на снодійних та засипати лише завдяки їм. Якщо людина має якісь проблеми зі сном, їй слід приймати мелатонін це важливий гормон, який виробляється в організмі під час сну. Якщо мелатоніну недостатньо, людина може приймати медикаменти для її додаткового виробітку, але перед цим важливо проконсультуватися зі своїм лікарем. Потрібно просто втомитися Щоб добре відпочити за ніч, людині потрібно бути справді втомленою. Фізична активність вимотує індивіда та розслаблює його м'язи. А якщо перед сном людина буде на взводі, звичайно ж, їй не вдасться легко заснути, і через це вся ніч пройде марно. Щоб легко заснути, людині потрібно більше гуляти увечері та частіше рухатися протягом дня. Це також допоможе позбутися нав'язливих думок. Безсонна ніч - це нормально Іноді в людини взагалі не виходить заснути, і всі її плани на день руйнуються. Можливо, індивід засидівся за комп'ютером, подивився якийсь цікавий фільм чи випив каву на ніч, що й збило весь його режим. Але не потрібно опускати руки і сильно засмучуватися через це. Якщо людина переживе лише одну безсонну ніч, це ніяк не погіршить її загальний стан. Щоб відчути себе краще, можна прилягти на годину вдень або вирушити в ліжко раніше, ніж потрібно, ввечері. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Якою має бути подушка для сну: п'ять цінних порад Сон - це дуже важливо Багато людей відмовляються від повноцінного сну, тому що вони хочуть присвятити більше часу собі, але саме в цьому полягає їхня головна помилка. Вдень люди працюють і не можуть зосередитися на тому, що дійсно для них важливо, а коли вони приходять додому, то на них чекає величезна кількість незакінчених справ, наприклад, прибирання або приготування. Проте все, що потрібно зробити людині, - це по-справжньому закохатися в сон і зрозуміти, що це така ж важлива частина її життя, як і їда або спілкування з близькими. Не потрібно ігнорувати відпочинок, інакше людина може швидко зіткнутися з емоційним вигорянням. Хронічне недосипання турбує багатьох. І не кожному під силу подолати безсоння. Якщо хочете кожної ночі добре висипатися, а вранці відчувати себе бадьорими, слід дотримуватись кількох правил. Gаzеtа.uа розповість про п'ять перевірених варіантів, як налагодити сон.

Його вірші читають під обстрілами, його пісні звучать у бомбосховищах. Він міг обрати будь-яке місто світу, але вирішив залишитися в рідному Харкові.Служить у Збройних силах і волонтерить, та між тим влаштовує зустрічі з читачами і концерти в Україні та за кордоном. Сьогодні ми говоримо з письменником, перекладачем, музикантом, волонтером, військовим Сергієм Жаданом. Сергій Жадан - український письменник, музикант, волонтер, військовослужбовець. Народився в місті Старобільськ на Луганщині. Його батько працював водієм і був членом комуністичної партії, хоча й не мав відданої прихильності до комунізму.Сам Сергій навчався у початкових класах українською мовою, а в старших перейшов до російськомовної гімназії у Старобільську. У 1991 вступив до Харківського Національного педагогічного університету імені Григорія Сковороди на українсько-німецьку філологію. У 1997 році Жадана обрали віце-президентом Асоціації українських письменників.Від 2000 по 2004 рік працював викладачем кафедри української та світової літератури в Харківському національному педагогічному університеті, але звільнився через політичну ситуацію і бажання зайнятися літературною та громадською діяльністю. Автор романів "Депеш Мод", "Ворошиловград", поетичних збірок "Цитатник", "Ефіопія" та інших. Зараз його твори одержали численні національні та міжнародні нагороди, були перекладені 13-ма мовами.Під час Помаранчевої революції 2004 року Жадан був комендантом наметового містечка у Харкові. Він також активно брав участь у подіях Революції гідності і дістав травми під час захисту Харківської ОДА 1 березня 2014 року. У 2000 році у Харкові заснували рок-гурт "Собаки в космосі", який виконував пісні на вірші Сергія Жадана.Від 2008 музиканти виступають під назвою "Жадан і собаки", а у 2017 письменник став фронтменом гурту "Лінія Маннергейма". Активно допомагає фронту як волонтер, а у 2024 році вступив до лав ЗСУ. Отже, вітаю вас, пане Сергію, у нас в гостях. Рада бачити. І перше моє запитання, воно пов'язане з одним рядком вашої біографії. У вас скоро буде річниця, як ви у війську. Так, скоро.І що? І як враження? Тімоті Снайдер, американський історик, сказав, що Жадан має бути не з гвинтівкою, а з Нобелівкою. Ну, я не з гвинтівкою, насправді-то, але і без Нобелівки. А Тімоті дуже вдячний за слова підтримки, але мені здається, всі українці не мали би зараз бути з гвинтівками, з автоматами в окопах, а мали би займатися своєю країною. Але в нас війна і відповідно, мені здається, що мобілізуватися - це справа честі і обов'язку.Ми з друзями, частина нашої команди "Жадан і собаки" мобілізувалися минулого року. Несемо службу в 13-й бригаді Національної гвардії України "Хартія". Зараз це корпус, ми розрослися, тому роботи дуже багато. Я не на бойовій посаді, одразу випереджаючи хейтерів, які будуть говорити, чому я в студії, а не в окопі. Я не на бойовій посаді, я комунікаційник, несу службу в С9, секція цивільно-військового комунікування. Власне, я роблю свою роботу.Сергій Жадан, Фото: fасеbооk/sеrhіy.zhаdаn Ви згадали хейтерів, але хейтери раніше казали, чому Жадан не у війську. Тепер Жадан у війську і все одно будуть щось говорити.Ну, хай, то їхня така робота.Це весь час одні і ті самі люди? Слухай, це ж дуже часто не ті люди, це боти. Але я не знаю, хто це, насправді. Воно впливає на вас, цей хейт? Та ні. Бачите ж, от несу службу далі.Як це змінило ваше життя?Ну, ти вже собі не належиш великою мірою, тому що так чи інакше, ти належиш Національній гвардії. Все-таки контракт є контракт. і навіть попри те, що я зараз дійсно не в окопі, все одно мій командир знає, що я зараз у вас в студії. То, ну, це служба. А поїздки за кордон? Їх немає, поїздок за кордон. Я в останнє за кордоном був два роки тому, здається. Але ви, коли їздили за кордон, ви там говорили від імені України.Ну, зараз, я думаю, є кому говорити. У нас велика кількість митців, які можуть виїжджати, зокрема жінок поеток, акторок, співачок. Я думаю, вони можуть це зараз робити не менш переконливо і не менш успішно, ніж би це робили митці-чоловіки. Вони це робили і раніше, та і зараз хай роблять. Але вас кличуть за кордон? Так, постійно. І що, ви відмовляєтесь? Ну, зараз я на службі, я зараз і не поїду.Ну то чекайте, таке буває, що виїжджають.Послухайте, я не служу ще року, в мене дуже багато роботи тут. Справді багато роботи, я не кокетую, і служба забирає фактично весь час зараз. Ми поговоримо ще про цю вашу роботу, але я все-таки повернуся знову до вашого волонтерства. Наскільки зменшилися, чи можна так сказати, обороти волонтерські обороти Сергія Жадана, як він пішов у військо? Чесно, вони збільшились. У мене тепер є можливість, як у військовослужбовця, як у представника бригади "Хартія" звертатися напряму до представників великого бізнесу, громад територіальних, до міських голів, до голів обласних військових адміністрацій. Тому що я тепер представляю не просто себе як громадянина, я представляю свою бригаду, свій підрозділ, свій корпус і, відповідно, це зовсім інший рівень співпраці, зовсім інший рівень взаємодії і, повірте мені, це зовсім інші суми.Тому що я зараз забезпечую не просто свій фонд, який потім розподіляє кошти, як це було до минулого травня, а зараз я забезпечую свою бригаду і, відповідно, це зовсім інша механіка співробітництва. І це зовсім інша цифра, насправді. Я думаю, це, знову ж таки, якщо ми знову згадуємо про хейтерів, бо багато людей не розуміють, як це відбувається. Вони думають, що волонтерство - це закупівля там якогось шолома чи бронежилету. Це теж дуже важливо, це дуже потрібно і таке волонтерство далі є.Люди забезпечують своїх рідних, близьких, але в основному зараз волонтерська діяльність трансформувалася, і вона діє і здійснюється або через великі фонди, такі як "Повернись живим" або фонд Сергія Притули, з яким ми активно працюємо, і з Тарасом Чмутом активно працюємо. Або ж підрозділи, бригади, які мають комунікаційну службу, мають проєкти, от як наша бригада, наприклад. Вони працюють напряму із представниками бізнесу, з представниками міської місцевої влади. Це сьогодні так працює. Фото: fасеbооk/sеrhіy.zhаdаnЧи ви рахували, скільки грошей ви, як волонтер, і зараз вже як військовий зібрали? Ні, я не рахував. Ну, це дуже важко. Тому що іноді от передають тобі коробку турнікетів. Ти їх не купував, але саме через тебе їх передали бригаді. То і відповідно, як це рахувати? Ну, насправді, це не так важливо. Головне, щоби бригада була забезпечена, щоби бійці були убезпечені, щоби у всіх все було, аби не було потреб у якихось елементарних речах, щоб була зброя, щоб було спорядження, щоб було харчування, щоб було медичне забезпечення, ну і так далі. Це все велика машина, яка потребує величезних, колосальних коштів, ресурсів. Ну, але якщо це приносить результат, якщо бригада виконує свою роботу, і якщо при цьому мінімальні втрати, то значить ми свій хліб їмо недаремно.А з-за кордону ще допомагають? Так, постійно.Це ваші прихильники? Ну, це по-різному буває. Часто це особисті зв'язки, та ті люди, які допомагали раніше, і зараз теж допомагають. Оскільки я в "Хартії", то вони допомагають безпосередньо їй. Вони знають, де буде та машина, яку вони передадуть, де буде той РЕБ, який вони передадуть, де буде ще щось. Це вчора викладав пост, де розповів, що ми звернулися до організації в Німеччині, попросили їх купити кілька РЕБів.Вони передали кошти, ми замовили харківським виробникам, вони виготовили ці РЕБи, ми їх передали на наш підрозділ. Тобто якась така співпраця. Сергій Жадан і Валерій Залужний, Фото: fасеbооk/sеrhіy.zhаdаn"Хартія" займає зараз все місце у вашому серці? Ну, все місце у моєму житті, в моїй голові. Слухайте, це вже не робота, це дійсно частина життя. Тому що одна річ, коли ти допомагаєш підрозділу, знаходячись ззовні, а ми з друзями "Хартію" підтримували від моменту її створення. Я, власне, і назву "Хартія" вигадав.Інша річ, коли ти знаходишся всередині, ти вже особисто знаєш сотні бійців, сотні сержантів, десятки офіцерів, коли ти з ними проходив БЗВП, коли ти з ними був на полігонах, коли їздиш постійно в розташування, бачиш, де вони несуть службу, де вони воюють, то, відповідно, це зовсім інший рівень включеності і зовсім інший рівень якоїсь відповідальності. Тому що це вже дійсно як велика родина. Ми багато, знову ж таки, як комунікаційники працюємо і підтримуємо нашу патронатну службу.Це служба, яка займається нашими пораненими хлопцями, дівчатами, родинами поранених та загиблих. І, відповідно, це теж про пам'ять, про повагу, про взаємозв'язок. Це про те, що бригади - це не просто 5 тисяч людей, ситуативно об'єднаних контрактами чи мобілізацією. Це про те, що ми справді намагаємося створити середовище однодумців, людей, які можуть один на одного спертися, один одному допомогти. Відповідно, ми намагаємося так і працювати. А ваші побратими, чи від них ви коли-небудь чули, або десь може там за спиною чули, мовляв "о, вояка, а гвинтівка ж в руках не тримає, з нами в окопі не сидить"?Ну в очі не говорили, можливо так і думають, я не знаю. Я чув інше, наприклад, мені нещодавно один із комбатів сказав, що багато іноземців, які йдуть в "Хартію", йдуть тому, що знають про неї саме із медійного поля.Тому що "Хартія" на слуху, тому що "Хартія" присутня, про "Хартію" багато говорять, і відповідно для них був якийсь рекламний подразник. Вони на нього зреагували, прийшли в бригаду і не шкодують. Я знаю, що в "Хартії" дуже багато уваги приділяють тому, щоб з бійцями говорити про історію. Я підозрюю, що є частина глядачів, які скажуть: "Як знання історії нам допоможе перемогти у війні чи вбити росіян, які прийшли до нас?" Ну, напряму, мабуть, ніяк. А опосередковано, безперечно, допомагає."Хартія" намагається створювати середовище людей, які постійно займаються самоосвітою, які виявляють свої лідерські якості, тому що, от ми коли говоримо про натівські стандарти, багато хто думає, що це про якусь натівську уніформу і натівську зброю. Безперечно, зброя - це дуже важливо, це ключовий момент, але це так само натівський стандарт - це зовсім інший спосіб комунікування. Це про те, що кожен може бути лідером. Це про те, що є, наприклад, сержантський склад, сержантський корпус, який перебирає на себе роль цих лідерів, посередників між офіцерами і бійцями. І це про те, що бійці теж повинні постійно вдосконалюватися, отримувати освіту, навчатися і не зупинятися в цьому розвитку.Тобто, армія - це не помиральна яма, це простір реалізації, це великий соціальний ліфт, який може дати тобі можливість реалізуватися. Фото: fасеbооk/sеrhіy.zhаdаnНу, але тим не менше, все одно є таке, що певні бригади мають таку славу, що там тебе точно відправлять на вірну смерть.Слухайте, ну я не знаю таких бригад, де точно тобі скажуть, що тебе відправлять на обов’язкову смерть. Давайте, знову ж таки, будемо об'єктивні. Про військо існує дуже багато стереотипів, часто вони неправдиві, часто вони шкідливі, часто вони антидержавницькі. І дуже часто ці стереотипи вкидаються в наш інформаційний простір не українцями, вони вкидаються нашим ворогом. Відповідно, те, що частина українців їх радо підтримує, підхоплює і поширює, ну, це вже питання до нас самих, але це теж можна багато чим пояснити. Насправді зрозуміло, що Сили оборони різні. Є різні бригади, різні роди військ, різні командири, і тут людський фактор теж багато значить і багато важить.Але, знову ж таки, мені здається, тут не треба мірятися хто кращий, хто гірший. Мені здається, що якщо той чи інший підрозділ має якийсь позитивний досвід, то ним треба ділитися. От, наприклад, "Хартія" справді багато в чому інноваційна. Я не говорю, що ми найкращі, я не говорю, що ми маємо себе протиставляти іншим підрозділам. Зовсім ні, але є якісь такі речі, які ми активно впроваджуємо, на яких ми робимо акцент, зокрема от планування операцій, планування будь-якої бойової дії. У нас це поставлено просто дуже професійно, і це визнає як вище керівництво, так і командири інших бригад, які до нас регулярно приїжджають. І цим якраз от наша команда ділиться. Тому що це не робиться для того, щоб показати, що ось ми унікальні, а всі інші на це не здатні. Навпаки, ми розуміємо, що ми всі разом. Це наша армія, це наше військо, це наша країна, і відповідно, що ж тут ділитися, що ж тут відмежовувати? Треба якраз цим досвідом ділитися, показувати і ховати тут немає чого.І знову ж таки, от ви згадали про історичну освіту.Ми одна з небагатьох бригад, де є хорунжа служба і в ній несуть службу професійні історики, зокрема і Вахтанг Кіпіані, якого, я думаю, ви знаєте. І Володя Бірчак з нами теж, і ще є кілька їхніх колег. Вони займаються освітою бійців на полігонах, в підрозділах, в розташуваннях. Ми в "Хартії" запустили освітні курси для сержантів.Це теж страшенно цікава річ, тому що сержанти - це переважно молоді хлопці, десь 30 років, які вже мають бойовий досвід, які прийшли в "Хартію" частково з інших підрозділів, вже маючи за плечима бойовий досвід. І ми коли їм пропонували, власне, ці курси, трішки остерігалися, тому що не знали, наскільки добре вони це сприймуть. Вони бойові сержанти, в них за плечима війна, бої, втрати. Вони керують бійцями в бойових умовах і тут раптом їх запрошують на лекції. І на лекції не лише по історії, не лише з питання ідеології, а наприклад, на лекції з ораторського мистецтва. І було певне побоювання, але виявилось, що ні, що вони якраз дуже добре все розуміють, вони включилися в навчання і сказали, що це було цікаво, особливо сказали, що їм був цікавий саме курс ораторського мистецтва. Тому що вони говорять з бійцями, і, відповідно, мають бути логічними, аргументованими, послідовними і переконливими. Їх мають розуміти.І вони це усвідомлюють, і, насправді, є це розуміння того, що це не просто для галочки,  це не робиться просто тому що командир вирішив, що всі мають пройти курс ораторського мистецтва.І вірші читати Жадана.Ну, цього якраз у нас нема, до речі.Фото: fасеbооk/sеrhіy.zhаdаnЩо не читають? Ні, ну читають. Це теж цікава річ, але мається на увазі, що на цих курсах не читають. Так ось, виявилося, що всі все розуміють і всі усвідомлені. Я вам розкажу, до речі, це от був один з проєктів нашої служби комунікаційної. Ми вигадали бібліотеку хартійця, звернулися до кількох наших видавництв, зокрема, видавництва Старого Лева, Абабагааламаги, Меридіан Черновіц, Нашого Формату, Фоліо, Віват, Смолоскипуі ще кількох видавництв, і попросили їх надати нам книжки.І ми зібрали 10 комплектів, це разом було десь під 1000 книжок, і всі ці комплекти передали на батальйони. Передали з тим, щоби бійці, сержанти, командири читали. Ми розуміли, що, ну, далеко не у всіх є час читати, далеко не у всіх є навичка читати. І теж у нас було таке побоювання, що ці книги будуть десь лежати, але от я їжджу, регулярно буваю і в батальйонах, і на в розташуваннях бійців. Бачу, що книжки читаються. Ведуться облікові записи, хто скільки брав книжок. Можна побачити книжку то на столі командира, то десь там на ліжку бійця біля подушки. Тобто видно, що книжки читаються. Це дуже приємно. Ці книжки - це художня література? Там дуже різні книжки. Ми намагалися підібрати збалансований такий склад, там є вірші, але їх небагато. Ми чудово розуміємо, що більшість людей вірші читають за трішки інших обставин, хоча читають.А там є багато історичної літератури, національно-патріотичної літератури, літератури пов'язаної з нашою історією. Є українська класика, себто Хвильовий, Домонтович, Куліш, Підмогильний. Є трішки перекладної класики, себто ми так намагалися підібрати книги для бійців з різними запитами і з різними культурним і освітнім бекграундом. Багато всього, але ще є радіо.Так,  ще радіо. Але, знову ж таки, дехто думає, що радіо - це основне місце роботи. Насправді, це не так. Радіо займає у цій всій цій нашій діяльності, ну, не знаю, відсотків 5-10. Це найкоханіші, найтрепетніші 5%, тому що, насправді, це така кохана дитина наша, Радіо "Хартія". Власне, це була моя ідея. Я запропонував командуванню бригади зробити таке радіо, це перше бригадне радіо, наскільки я знаю, в силах оборони. І потім після нас ще кілька бригад, здається, почали робити такі проєкти. І це дуже приємно.Знову ж таки, ми готові ділитися досвідом. Для чого ми це робили? Ну, для мене було очевидно, що є велика така прірва, інформаційний вакуум між Силами оборони і цивільним суспільством. Ви, ваші колеги журналісти, багато дійсно робите і за це величезна подяка. Справді, постійно, нібито з одного боку є якась інформація з лінії фронту, з лінії боєзіткнення із тилових якихось підрозділів, а з іншого боку дуже мало є цієї щоденності, буденності. Нам якраз хотілося показати армію всередині, і хочеться далі показувати, ми цим займаємося. Хочеться показати, що військо не складається з якихось ідеальних людей. Військо - це віддзеркалення суспільства, там є різні люди, але так чи інакше склалося так, що сьогодні українська армія має унікальні можливості. З огляду на цю війну мобілізувалася величезна кількість людей, які би ніколи не опинилися в армії, якби не ця війна. Це люди з вищою освітою, люди з досвідом ведення бізнесу, люди з досвідом ведення якихось креативних практик. Тобто, насправді це величезний інтелектуальний, економічний і маркетинговий потенціал. І відповідно, добре було б, щоби армія цей потенціал використала хоча б частково.Тому що, ми ж чудово розуміємо, що коли закінчиться воєнний стан, коли закінчиться те, що ми називаємо війною, коли настане той день, коли зможемо сказати, що війна закінчилася, більшість цих людей повернеться в мирне життя. А відповідно, дуже би хотілося, щоб армія далі зберігала цей потенціал до розвитку, щоб армія якось трансформувалася, реформувалася, рухалася вперед, щоб це справді була передова інноваційна армія. Ви кажете, "коли закінчиться". Я знаю, що люди, які у війську, вони не люблять цих запитань, і це зрозуміло. Нема відповіді на це питання. Ви хочете запитати, коли закінчиться війна? Чи є у вас якесь відчуття? Нема. Ну, немає. Я чудово розумію, що навіть якщо війна закінчиться умовно завтра, то післязавтра ми всі не розійдемося, тому що наш ворог, наш сусід ніде не зникне. І відповідно, так чи інакше, ми будемо змушені, під ми  я маю на увазі Україну як державу, змушені будемо вибудовувати якусь доктрину, якусь стратегію захисту, розвитку свого війська. Тому що досвід цієї війни показав, що відсутність сильного війська, відсутність якоїсь продуманої, розумної стратегії оборони призводить, передусім, до величезних втрат.Про втрати територій: ваш рідний Старобільськ, що на Луганщині, в окупації вже давно. Чи ви сподіваєтесь, що він повернеться в Україну, у вільну Україну?Да, безперечно, я переконаний в тому, що обов'язково повернуся до себе додому і буду мати можливість, власне, побачити ті місця, де виростав. Я не думаю, що це станеться завтра, чи це станеться післязавтра, тобто в мене немає якихось ілюзій. Я розумію, що це буде складний болючий процес повернення, але в його незворотності я не сумніваюсь.А маєте з кимось там зв'язок?Так, маю.І що ці люди пишуть?Там багато речей, я не можу вам говорити. Але там погані речі, тому що Росія просто асимілює територію, яку окуповує, вона просто випалює там все українське, вона просто перевербовує на свій бік громадян, підкуповує їх, задобрює їх, скажімо, соціальними дотаціями чи високими пенсіями точковими, які спотворюють, дещо деформують загальну картину.Вона спонукає людей приймати російське громадянство, а найстрашніше, що вона робить – вона мілітаризує цю територію. Там створюються якісь кадетські училища, військові училища, куди йдуть українські діти. І вона мобілізує українських дітей. Тобто, я думаю, ви самі знаєте, що вже от є інформація, здається, про 9 чи 10 тисяч офіційно. А українські підлітки, які мобілізовані до Збройних сил Російської Федерації, фактично, зараз воюють проти своїх співвітчизників. Тобто росіяни свідомо створюють громадянський конфлікт. І я навіть не знаю, що складніше: повернути територію чи тих людей повернути.За стільки років, а точніше 11, це вже такий добрячий кавалок життя. Ну так, і тут же ж ми маємо розуміти, що мова йде не лише про якусь емоційну чи етичну складову. Тут йдеться про правову складову, тому що так чи інакше, є закони України, і потрібно відповідати за ці закони, потрібно їх дотримуватись. Відповідно, якщо ти їх порушив, ти маєш нести відповідальність. І я припускаю, що далеко не всі наші співгромадяни, які залишились на окупованих територіях, про це пам'ятають. Тому, так, безперечно, це буде дуже болюча тема. І до неї треба готуватися вже сьогодні. Дивіться, ви розказуєте про те, що говорите з військовими в "Хартії" про історію. Я знаю, що Вахтанг Кіпіані розповідав, що дуже часто буває, особливо серед старших людей, які ще застали Совок…Ну це я (сміється).Так і я застала СРСР. Але їм в школі викладали іншу історію трохи. Я вже застала час, коли там почала мінятися історія. Ми писали історію від руки, бо книжок не було, радянські вже викинули, а не радянських ще ніхто не друкував, або ж вони були у дуже рідкісних екземплярах. І, власне, ті люди кажуть: "А я от цього не розумію. А чому ось це? А як мені ставитися? От в мене дід там, чи прадід воював в часи Другої світової війни". І як бути з тими людьми, які зараз на окупованих територіях? У них же теж зараз своя якась історія. Ну, точніше, у них якраз в тому то й трагедія, що це не своя історія, а та історія, яку їм нав'язують. І це велика біда. Як їх переконувати?Доволі травмований регіон, я маю на увазі Лівобережжя та Наддніпрянщину. Так сталося, що в "Хартії" основу бригади складають саме бійці або з Наддніпрянщини, тобто це Дніпро, Запоріжжя, Нікополь, Кривий Ріг. У нас майже півтисячі бійців із Кривого Рогу. Або ж воїни з Донеччини, Луганщини, Харківщини або Полтавщини, тобто східняки. Це українці, які справді часто просто були жертвами цього інформаційного потоку, який і в радянський час, і в пострадянський час всіх нас збивав з ніг, намагаючись нам, власне, провадити цю російську чи пострадянську якусь візію історії. Це болюча тема, тому що ну насправді, з одного боку, ти ніби маєш дідуся і бабусю, які тобі розповідали щось.От я пам'ятаю, що мені розповідала бабуся про війну. Вона брала участь в Другій світовій війні, вона нічого хорошого не розповідала, вона ділилася з яким, насправді, презирством до Червоної армії ставилися поляки, які так і не дочекалися підтримки під час Варшавського повстання. Я це пам'ятаю з дитинства, цю історію. Ця історія не розповідалася публічно, але вдома це все проговорювалося. Відповідно, от є нібито ця родинна правда, твоя приватна правда.З іншого боку, є всі ці нескінченні російські серіали про великого полководця Йосипа Сталіна, який створює Україну та який звільняє Європу. І відповідно, це ж так чи інакше десь на підсвідомості відкладається. Тим більше важливо все це сьогодні проговорювати, обговорювати з фахівцями, істориками, які можуть аргументувати не просто емоційно, а фактово і суттєво показуючи якісь речі, наводячи якісь приклади, якусь статистику і, в принципі, пояснюючи якісь речі. Насправді, знаєте, я вам скажу таку річ, що більшість бійців, навіть попри те, що не мають якоїсь історичної освіти та якихось великих історичних знань, насправді їх не треба мотивувати.Вони все розуміють, вони розуміють, за що воюють, вони розуміють, де вони знаходяться, розуміють, хто почав цю війну. Інша річ, що деякі речі можна проговорити, це не буде зайвим, це, скоріше просто розставити все на свої місця. Ми згадали про підлітків на окупованих територіях і що з ними там відбувається. Вони вибору фактично не мають, так? Ну, є діти, які досягаючи повноліття якось вириваються з тої тюрми. Це дуже важко, насамперед. Це справді біда. Але знаєте, це питання до батьків, які не вивезли дітей і загалом от, власне, до всіх тих подій, які тоді відбувалися. Фото: fасеbооk/sеrhіy.zhаdаnАле є ще підлітки, які на вільній території України, і ми чуємо ці історії, як вони співпрацюють з агресором, або, не знаю, слухають російську музику.Ви знаєте, мені здається, це трішки різні речі. Я би тут дуже обережно якось говорив та не змішував на купу.Мені здається, знову ж таки, можливо, я трошки ідеалізую, можливо не до кінця щось знаю, але з того, що я бачив, з того, що я знаю, дуже часто за цим слуханням російської музики, за споживанням російського контенту і подальшим перебуванням в російському інформаційному полі, якраз не стоїть якийсь свідомий вибір, не стоїть якась українофобія, не стоїть якесь заперечення українця.У дуже багатьох випадках це просто якась інерційність, невміння себе впевнено поводити в інформаційному полі, критично мислити і якось відсіювати чужий наратив. А ще дуже часто за цим стоїть просто елементарний підлітковий протест. Коли тобі тут з одного боку говорять про те, що твоя країна захищається, що Росія агресор, що не варто, не можна, неприпустимо підтримувати агресора навіть в спосіб просто споживання контенту, виникають оці терміни – "не варто", "не можна", "не слід". Підліток часто сприймає їх як заклик заперечувати це все. Мені здається, це одна із причин. Я думаю, часто за цим немає якоїсь ідеологічної складової, а просто елементарний підлітковий спротив. Такий, не дуже розумний, не надто симпатичний, але ну от він такий.Підлітки в 13 років намагаються робити те, що батьки їм забороняють робити. А ваш підлітковий спротив який був? Ну, теж такий. Просто мій підлітковий вік припав на початок перебудови. Відповідно, і та я теж слухав якусь, до речі, російську музику. Російський рок тільки, це ж кінець 80-х. А це та музика, яка дратувала старших, яка дратувала дорослих. Батьки сварилися з вами? Та ні, насправді ні. У мене якось не було підліткових конфліктів, і з татом покійним не було, якось ми так жили. Ясна річ, що були якісь спалахи в 13 років, але дуже швидко якось ми порозумілися, за що я своїм батькам надзвичайно вдячний, за їхню мудрість і витримку.Хто до вас приходить на концерти? Люди якого віку слухають "Жадана і Собак"? Сьогодні приходять, переважно, підлітки. Дуже юна аудиторія, і це зараз змінилося.Це в них теж протест? Слухай, ну підлітки дуже різні. Ви ж не можете сказати, що всі підлітки слухають російську музику. Очевидно ні. І оце прослуховування навряд забезпечене лише підлітками. Мені здається, то все значно складніше, і значно укоріненіше. І знову ж таки, це, як на мене, це дуже нехороший симптом, але навряд чи він безнадійний, навряд чи його не можна викрити. Я думаю, це те, що буде змінюватися, так чи інакше.А ось повертаючись до авдиторії, я пам'ятаю, десь навесні 22-го року, вже кілька місяців йшла велика війна, ми тоді якось рушили з музикантами в перші концерти, щоб позбирати кошти на Сили оборони, почали продавати квитки і побачили зали. По-перше, ми побачили, що людей стало значно більше. А по-друге, ми побачили, що змінилася авдиторія. Причому докорінно змінилася, вона сильно помолодшала.Відтоді і до сьогодні, переважно у залі молоді люди, студенти або навіть старшокласники. Іноді вони навіть приходять з батьками. Це особливо зворушливо, і це особливо якось цікаво і за цим приємно спостерігати, ці поєднання поколінь в залі. Багато військових. Хтось купує квитки, когось ми запрошуємо. Тобто це таке дивне поєднання сьогодні на концертах. Це або люди з фронту, з армії, або діти.А діти, які приходять, вони ж потім підходять фотографуватися, просити автографи і дуже багато з них веде якісь збори, тому що в них всіх хтось воює сьогодні. Просять передати там привіти своєму тату на фронт, або братові на фронт, або сестричці на фронт. І сьогодні, насправді, цією війною всі пов'язані, всі прошиті від Ужгорода до Сум, від Києва до Миколаєва, від Херсону до Одеси. Але чому діти слухають "Жадана і собак"? Ви собі задавалися цим питанням? Що їм подобається?Я думаю, вони там знаходять те, що хотіли би почути від дорослих, але дорослі з ними про це не говорять. Тобто я припускаю, що ми для них ті дорослі, з якими можна говорити щиро і відверто. А вони знають вас як письменника? Чи вони знають вас як Жадана?Хтось знає, хтось не знає, але, насправді, знають. Буває можливість робити якісь літературні виступи і приходить приблизно та сама авдиторія, теж молоді люди. Вони приходять з книжками, просять підписати цю книжку. Я дуже сподіваюсь, що вони цю книжку читають. Ну або колись прочитають. Ну або колись прочитають. Хоча читають. Ну я ж бачу, це проходять книжки в закладках, книжки з якимись там підкресленими рядочками. Це так якось теж мило. Ми в свій час так книжки не читали, ні. Ну це було якось, ну, інакше. Згадайте, ну, згадайте, хоч ми з вами і різного віку, але от я пам’ятаю свій підлітковий вік, чи, скажімо, свої 20 років. Ми трішки інакше читали.Зараз книжка - це щось таке більш інтимне, більш приватне, що тримається, що дійсно є твоїм, частиною твого світу, частиною твого простору, трішки інша предметність. Про ваш Харків рідний хочу запитати. Він змінився за цей час?Ну так, він візуально навіть змінився. Точніше, передусім візуально, тому що він сильно побитий. Чи він змінився внутрішньо? Та змінився безперечно, там зміни на кожному кроці, в кожній якійсь сфері.По-перше, багато людей виїхало. Виїхало багато іноземців, тому що Харків був завжди дещо мультикультурним містом. Ці люди поїхали, вони вже, мабуть, і не повернуться. Натомість приїхало дуже багато, як це називається, внутрішньо переміщених осіб. Тобто наших громадян із Харківської області, з Донецької області, з Луганської області. У Харкові далі живе більше мільйона людей, 1,3 млн наскільки я знаю.Це і далі велике місто, там далі вдень заповнені хідники, заповнені перехрестя, заповнені автомобілями дороги, але зрозуміло, що це місто сильно побите, сильно травмоване і так чи інакше, це місто, яке тримає оборону. Тобто, це його статус фортеці, статус форпоста, статус міста, яке собою, ну, фактично, прикриває велику територію.Фото: fасеbооk/sеrhіy.zhаdаnПро настрої в місті: до повномасштабного вторгнення часто можна було почути: "У нас тут свій язик, харківський"Ну, не часто. Це сказав один політик, і, як на мене, це було не дуже мудро. Це, знову ж таки, ті стереотипи, які хтось вкидав спеціально, і дуже прикро, що хтось їх підхоплював. Так само, як, скажімо, про Львів вкидалися теж стереотипи про те, що тут не сприймають, в принципі, східняків, що тут дивляться на лівобережну Україну, як не на Україну.Теж такий шкідливий та контрпродуктивний стереотип. На превеликий жаль, його вкидали деякі політики, і шкода, що наші співгромадяни на сході України у все це вірили. Насправді, я думаю, ви ж чудово розумієте, що це зовсім не так. І відповідно, мені здається, що якраз ця війна мала би подолати багато наших стереотипів. Тим більше, сьогодні дуже багато громадян України, наприклад, з заходу, з півдня, які ніколи не були на сході, там побували.І сьогодні в Харкові, довкола Харкова воюють багато хлопців, дівчат із Львівщини, з Тернопільщини, з Франківщини, з інших регіонів, з Закарпаття. І я дуже сподіваюсь, що якраз от вони по цій війні будуть тими, хто матиме зовсім інше якесь уявлення про схід, про лівий берег, про південь України. Будуть розуміти, що ті стереотипи, які створювалися, які нам накидалися, у більшості своїй не відповідають дійсності.Слухайте, є стереотип, але є якась так само історична правда про те, що Україна була між двох імперій розділена. Ну так, безперечно так. Просто ви розумієте, в цьому випадку, знову ж таки, як ми хочемо це бачити і чиїм наративом ми говоримо. Якщо ми говоримо українським наративом, то варто говорити про те, як стосовно нас на сході застосовувалися величезні, масштабні і дуже цинічні репресивні механізми. Я маю на увазі і кілька голодоморів, які відбувалися в 20-х роках, 33-го року, 47-го року. Це, скажімо, мої території. Там мої дідусі, бабусі. Хтось це пережив, хтось не пережив. У мене є дідусь покійний, був 22-го року народження. Він голод 33-го року дуже добре пам'ятав. І він мені розповідав про нього, знову ж таки. Це ж наші території, там, де вимирали просто тисячами люди, цілими селами вимирали. І зрозуміло, що це накладало великий страшний відбиток і на настрої, і на погляди, і на поведінку, і на соціальну активність, політичну активність і так далі.І плюс, знову ж таки, специфіка регіону великою мірою формувалася штучно, коли завозилися просто громадяни з території Росії на заводи, на виробництва, на підприємства, на будівництва великих індустріальних комплексів. Вони лишалися, відповідно потім, через 10 - 15 років комуністична партія давала цю картинку як об'єктивну і говорила: "Ну подивіться, тут всі говорять російською мовою, тому що так сталося історично".Зрозуміло, що це, знову ж таки, підміна поняття, що це така нехитра маніпуляція. Ну, Трамп вживає цю підміну.Що б ви йому сказали? Я би сказав, що Трампу якраз добре було б пройти курси нашої хорунжої служби та трішки дізнатись про історію. Ну, насправді, це, я не знаю, це жалюгідно, коли президент Сполучених Штатів Америки виставляє себе просто невігласом. Людиною, яка не знає елементарних речей, і тим більше впевнено говорить про те, в чому не розбирається, чого не знає і виставляє себе просто посміховиськом. Оце от його твердження про те, що Росія захопила території, де живуть росіяни, тому що вони говорять по-російськи, ну це навіть порівняно з путінськими якимись наративами звучить просто безпорадно і жалюгідно.Але тим менше, коли ви чуєте російську, вона вас травмує, чи немає такого? Ну, послухайте, я озираюся, тому що сьогодні російською говорять ті люди, які нас збивають. Відповідно, коли ти в місті чуєш російську, ти напружуєшся, думаєш, хто це, що це. Я не можу сказати, що більшість бійців зараз говорять українською, багато хто далі говорить російською, але, так чи інакше, більшість людей, які в Силах оборони на твоє звернення українською, ну, скоріше теж будуть відповідати українською. Принаймні, вони не будуть ігнорувати твою українську. Це зовсім інший стан, інше ставлення, зовсім інший рівень функціонування і присутності цієї мови. Але, ну, далі є люди, які говорять російською, відповідно, ти так щоразу напружуєшся.А в Харкові стало більше української? І батьки з дітьми якою розмовляють?Ну, батьки різні, діти різні і говорять по-різному. Але української стало більше, да, справді. І причому українською стало говорити більше молоді, і старші люди переходять. Ось навесні 22-го року, коли з Харкова дуже багато людей поїхало, і, відповідно, лишалися або ті, хто не мав куди виїхати – це люди, які там старшого віку або матері з дітьми, вони лишалися, багато з них ховалися в метрополітені, наприклад.Або лишалися військові, бо дуже багато харків'ян тоді справді пішло воювати і в тероборону, і в інші підрозділи, добровольчі підрозділи, або ж ті, хто займався волонтерством. Харків перетворився на такий величезний потужний волонтерський хаб, були просто десятки волонтерських організацій. І, відповідно, так чи інакше на вулицях, на поверхні міста лишалися саме вони, і це не метафора. Багато людей ховалися під землею, був підземний Харків та наземний Харків, і місто було порожнє.І фактично, от коли ти їхав там в центр міста, або йшов в центр міста, то більшість людей, яких ти бачив, ти їх або знав, або розумів, звідки вони. Тому що, якщо це волонтери, в них були якісь позначки з якої вони організації. Якщо це військові, то це було видно, що це військові. І відповідно ці люди у більшості своїй говорили українською. І от на кілька місяців Харків був майже цілком україномовним. Це було дуже дивно. Потім багато людей повернулися, багато людей піднялися з метро. Ясна річ, що ця хвиля трішки розбавилася, але знову ж таки, я бачу цю склянку скоріше напівповною, я бачу, як вона прибуває. Без якогось надмірного ідеалізму, я розумію, що це буде довгий, тривалий, складний процес. У ньому, мабуть, і далі будуть якісь речі, які будуть багато кого дратувати, викликати недовіру, істерику. Будуть крики про зраду, будуть оці підлітки, які слухають російську музику, далі будуть російські музиканти десь у нас в топ-листах, але те, що цей процес незворотний, і те, що, я маю всі шанси дожити до того, що буду жити в цілком україномовному Харкові – я в це вірю. З Андруховичем ми говорили, і він каже, мовляв, "я вже цього не застану, щоб вся Україна була україномовною". Ну ні, Юрій Ігорович, дай йому Боже здоров'я, сподіваюсь колись навіть приїде у теж цілком українськомовний Харків.Він, до речі, приїздив до нас в часи цієї великої війни, і була зустріч, дуже зворушлива, дуже така щемка, було багато людей у підвальному приміщенні. Ігор читав нові речі. Ми з ним їздили навіть туди ближче, безпосередньо на кордон, показували ці території, які були захоплені росіянами, окуповані, потім були звільнені. 38% українців за останнім опитуванням вважають, що в школах все-таки має викладатися російська мова. Вона нам треба, ця російська мова? Як я переконана, вона нам не треба. Я думаю, що цей статус російської, як мови міжнаціонального спілкування, все це перебільшено, це скоріше, все-таки, пропагандистський наратив, пропагандистський вкид Росії. Я припускаю, що частина людей, які так от говорять, роблять це не тому, що дуже люблять російську мову, а тому, що вони просто бояться. Вони бояться, тому що вони далі в чомусь керуються російськими наративами, вони бояться, що в такий спосіб їх намагаються позбавити їхньої ідентичності. Їм здається, що їх намагаються позбавити їхньої пам'яті, їхньої історії, їхнього, власне, наповнення. Я боюсь, за цим стоїть страх, за цим стоїть робота ворожої пропаганди, але за цим навряд чи стоїть, знову ж таки, якесь заперечення і відштовхування української мови як такої. А яка вона, українська ідентичність? Вона вже сформована до кінця?Ну, мені здається, вона зараз і формується цією кривавою війною, і на превеликий жаль, ця ідентичність формується занадто дорогою ціною. Наполягаю на тому, що у нас є наша країна, наша держава, і це дуже важливо зараз усвідомлювати, що ми не просто живемо на землі, на території, на якій жили наші предки, а ми живемо в своїй державі, яка існує 34 роки і буде існувати далі після нас, за участі наших дітей.І відповідно, так чи інакше, саме ця держава забезпечує наші права, саме ця держава забезпечує, власне, нашу реалізацію. Саме ця держава є нашою державою, вона захищає нас, а ми мусимо захищати її.Чи ви стежите, чи маєте час за тим всім, що ви робите в "Хартії", слідкувати за тим, що відбувається на політичній арені українській. Ну, у нас хіба є політична арена? Он там хтось говорить, що може і будуть якісь вибори, але зараз все трохи притихло. Ми коли говоримо з якимось політичними експертами, я от мав розмову з очільницею партії "Слуга народу", пані Оленою, то я її запитав, що у нас по виборах? Вона сказала, виборів не буде ближчим часом. Яка політична арена? Країна воює. Ну, вони кажуть, що не буде, але паралельно ведеться якась підготовка на "раптом що".Мені здається, що в нас порушене політичне поле, і відповідно, про якусь повноцінну, цивілізовану, нормальну, стандартну, політичну діяльність поки що його говорити не доводиться. Країна воює, і я думаю, що зараз би активізація тих чи інших політичних сил, вона би скоріше дратувала. Мені видається, можливо я помиляюся, ясна річ, що є люди, які вимагають проведення виборів вже завтра. І знову ж таки, емоційно це можна зрозуміти. Ми українці звикли, що в нас є вибір. Ми українці потребуємо вибору, коли в нас немає вибору на руках, то ми починаємо нервувати. Ми починаємо підозрювати владу в тому, що вона все корумпувала, що вона все узурпувала і що нас позбавляють наших елементарних свобод. Але з того, що я бачу, мені здається, що більшість людей чудово розуміють, що в цих умовах вибори проводити та просто нереально. Частина території окупована, частина громадян знаходиться в міграції, в тимчасовій чи постійній, частині громадян воює і не мають можливість просто проголосувати. Можливо фахівці скажуть, що це можна зробити. Я, насправді, не зовсім розумію, як би це було. Але коли будуть вибори, я, звичайно, піду на них. Я свідомий громадянин, я ходжу на всі вибори. Завжди ваш вибір справджується? Ні. Ні, не завжди. От на останніх виборах мені було дуже прикро. Я говорю не про президентські вибори, я говорю про місцеві вибори, про парламентські вибори. Від мого району йшов депутат Куницький. Я звертався до президента України і закликав зняти цю кандидатуру як негідну, нечинну. І там було порушення, наскільки я пам'ятаю, певних приписів. Ясна річ, що ніхто не дослухався. Куницький переміг і зараз він, наскільки я знаю, просто втік з України. Прикро, що от, власне, кандидат з мого району втік з України. А чому, як думаєте, не звернули увагу на ваш заклик?Я не знаю, не буду коментувати, чого не знаю. Що робити нам з тими людьми, які зараз за кордоном? У нас тут є всередині країни якісь дискусії стосовно мови, стосовно того, як працювати, наприклад, з підлітками, стосовно якогось нашого такого договору. А ці люди, вони зараз перебувають трохи поза контекстом, і дуже часто, наприклад, можна почути про те, що коли жінки повертаються на якісь там канікули сюди, щоб побачити своїх рідних, побачити свої домівки…Полікувати зуби (сміється). Це я повторюю одне з цих із кліше і стереотипів, які є в соціальних мережах. Про українців, українок, які приїжджають полікувати зуби. Насправді я ніколи з такими не стикався. І знаєте, що я скажу?Мені здається, що в цій ситуації, в якій ми зараз знаходимося, на четвертому році великої війни, я думаю, будь-яку сферу, будь-який аспект нашого життя, нашої реальності слід використовувати з користю для країни, з користю для держави. Ми нещодавно говорили з Андрієм Шевченком, не з Андрієм Миколайовичем, не з футболістом, а з Андрієм, який журналіст, який був послом України в Канаді. Власне, ми говорили про канадські вибори, говорили про Канаду, як країну, де бути українцям престижно, де бути українцям досі модно, і це без прив'язки до цієї війни, так було традиційно. І знову ж таки, ми говорили про те, що це слід використовувати. Тому що зараз та ситуація, коли внаслідок війни, і це теж цікава річ, про це поки що мало говорять, а говорити треба, що більшість українців, все-таки, живе за межами, за межами українських кордонів.Тобто, ми маємо на увазі ті мільйони українців, які виїхали на захід, і ті мільйони українців, які знаходяться в окупації. Так чи інакше, вони не підпорядковуються українській державі, вони знаходяться поза межами чинності українського законодавства. І це вперше так сталося, коли більшість українців знаходяться не в Україні, а поза її межами. І, знову ж таки, можна керуватись цим принципом, що всі, хто виїхав, це зрадники, всі, хто виїхав, це не зовсім українці, адже вони поза контекстом, вони не розуміють наших реалій, вони ніколи не повернуться, вони зрадники і так далі. А можна розуміти, що це далі лишаються наші співвітчизники і вони далі можуть виконувати роль наших амбасадорів, вони далі можуть говорити про Україну, далі можуть бути українським голосом. Ну, в принципі, що вони і роблять по всьому світу, якщо ви бачите. Коли трапляються якісь мітинги чи якісь демонстрації в світі, туди виходять тисячі українців. Плюс тисячі українців далі донатять на Сили оборони і допомагають. А ті, що за кордоном починають шукати якусь російську громаду?Люди різні. Хтось шукає російську громаду, хтось говорить, що ніколи не повернеться, хтось тішиться з того, що йому вдалося перетнути межі України. Люди різні, і найпростіше це, звичайно, всіх заганяти під якийсь один шаблон. Але це тоді нічого не пояснить. Коли вони будуть повертатися, приймати всіх?Ну, послухайте, знову ж таки, є закон України. є Конституція України. Є люди, які її порушили, є люди, які її не порушували. І мені здається, емоції, наші емоції, вони цілком зрозумілі, вони виправдані і, очевидно, їх не можна ігнорувати, але крім наших емоцій є ще закони. Про наші емоції, до речі. Зараз всі страшенно наелектризовані, будь-який допис, будь-яка думка і публічна особа тут же піддається хейту, з якого ми починали, так? Дуже часто це такий шакалячий експрес, який просто закриває рот. Знову ж таки, згадую Андруховича, розмову з ним. Тоді, коли він виступив з Шишкіним на одній платформі, як його критикували після того. Я спитала, чи він займається самоцензурою.Він сказав, що "якщо я не публікую політику вже рік, то можна сказати, що це самоцензура". У вас є самоцензура, щоб часом не потрапити під шквал критики? Ні, такої самоцензури в мене немає, тому що те, що ви називаєте критикою, це насправді не критика, це такий-собі симулякр. Люди, які присутні в соціальних мережах, самі для себе створюють ілюзію того, що їхній голос на щось впливає.Він, безперечно, ні на що не впливає, і безперечно це таке его людське, яке людина, власне, так-от реалізує. У неї є можливість написати якісь коментарі, вона цією можливістю користується. Часто це нерозумно, часто це неконструктивно, часто неаргументовано, але соціальні мережі дають таку фантастичну можливість. тобі бути озвученим, мати право голосу. Навіть якщо ти там не під своїм іменем, навіть якщо ти ховаєшся з якимось ніком і так далі. Але це ж ні на що не впливає. Але ви помітили, що таких людей, які пишуть негатив, їх стало тепер більше? Ну, у зв'язку з тим, що є можливість, тому що це найпростіший спосіб якось вилити своє невдоволення, взяти і просто на когось спрямувати свою злість. Я просто до того, що це ні на що не впливає. Тобто, якщо люди думають, що вони через соціальну мережі дійсно змінюють якусь думку, дійсно ставлять когось на місце, все це ілюзія, це не працює.Але ви запитали про цензуру. Ну да, безперечно є. Послухайте, якщо я пишу, наприклад, чи говорю про військо, про армію, є багато речей, які я не можу сказати. Ти мусиш про це зараз думати. Якщо ти говориш про людей, які так чи інакше мають стосунок до якихось речей, пов'язаних з реальністю війни, треба тричі подумати, перш ніж складати. Тут є етичний момент і тут є безпековий момент, безперечно. Щось можна сьогодні озвучувати, щось не можна озвучувати.Це така самоцензура, вона присутня на різних рівнях. І знову ж таки, хтось намагається говорити, що цензура - це погано. Цензура - це погано, безперечно. Але коли за цензурою стоїть і безпека, коли цензура рятує життя, це вже ж не просто про твої права, це і про твої обов'язки так само. Тобто ти маєш розуміти, що нашкодити не можна. А про політиків, про владу, теж самоцензуруєте думки?Та ні, я от коли почалася велика війна, пам'ятаю написав пост на підтримку президента. Мені здавалося, що тоді, навесні 22-го року, це було важливо і правильно – підтримати чинного керівника держави. Та після того я про нього нічого не говорю. Тому що я займаюсь своєю роботою, я не бачу зараз політичного поля і тому особливо сказати не маю що. Про свою роботу – чи ви пишете, чи маєте час поміж тим всім, що робите? Ні, майже не пишу нічого.Анджей Стасюк в нас на інтерв'ю сказав, що буде видавати вашу книгу.Це "Арабеска", книга, яка вийшла минулого року. Це книга, яка писалася до мобілізації. Ні, зараз справді немає часу, знову ж таки, я там не перебільшую, тому що служба майже все забирає. Дуже багато справ, дуже багато обов'язків, дуже багато різних речей, які треба робити. Дай Бог, буде колись можливість повернутися до писання і до створення книжок. 

Верховна Рада ухвалила за основу зміни до Бюджетного кодексу для Угоди про надра. Її офіційна назва - "Угода про створення Американсько-українського інвестиційного фонду відбудови". Для самої України ще не зовсім зрозуміло: це благо, чи все ж кабала та розшматування через безвихідь. Для американців ця домовленість дає пріоритетний доступ до українських ресурсів, зокрема алюмінію, графіту, нафти та газу. Американські ЗМІ назвали цей документ проривом у відносинах між Києвом та Вашингтоном. Звісно, що їх до того президент США Дональд Трамп уміло загострив. Розшифрувати все із підписаної 30 квітня Угоди, ми не маємо можливості, бо всі умови угоди не розкриваються для широкого загалу. Згідно з домовленістю, США отримують першочергове право на прибуток від проєктів, які будуть працювати в рамках договору. А 50% йтимуть у фонд відбудови України, з якого серед іншого будуть покривати майбутню військову допомогу США. Україна вноситиме до Фонду 50% грошей з ренти на видобування корисних копалин із нових ліцензій, видачі нових спецдозволів на користування надрами, реалізації державної частини продукції за новими угодами про розподіл продукції. Хто той загадковий Генеральний партнер? Загалом викликає питання фінансова вигода для США. Видобувна галузь України складає не найбільшу частину нашого ВВП: від 5 до 8% (залежить від року). Якщо наш ВВП складає у середньому $180 млрд на рік, то частка видобувної галузі тут становить $12 млрд. Сюди закладена як собівартість, так і вигода. А в собівартість закладається вартість ліцензій, дозволів на видобуток, які є складовими предметами Угоди про надра зі США. Припустимо, що договори й ліцензії становлять половину від усієї вартості продукції. Тобто 6 млрд доларів. За угодою Україна має віддавати половину на, так зване, партнерство, а це - $3 млрд на рік. Тепер США. Тут ВВП складає $75 млрд. Але не на рік, а в середньому за кожен день (дані за 2023 рік). Тож річний ВВП - $27, 72 трлн. А річна вигода, котру вони матимуть з України, згідно договору, становитиме ту, що вони продукують за кожні 58 хвилин. То невже через це всі перипетії, скандали й, як раніше казав президент Трамп, загроза третьої світової? Однак Вашингтон отримав набагато більше, він отримав контроль. Згідно з пунктами 1- а та 1 - б статті 7, відтепер усі, хто захоче щось видобувати в Україні змушені будуть викладати всю інвестиційну інформацію про себе перед урядом США. Окрім цього під таким же контролем США буде проводитись будівництво усіх значних обʼєктів інфраструктури. Щоправда, не уточнено, що саме мається на увазі: аеропорти, порти, автостради, газопроводи чи, може, щось дрібніше? Далі в пунктах 1 та 2 статті 8 сказано, що Вашингтон через, так зване партнерство, буде мати право першим купувати наші ресурси. А якщо ні, то для всіх інших бажаючих будуть установлюватись обмеження. Які саме? В угоді не уточнюється. Також ще цікавий момент про партнерство. До партнерів входять представники від України - "Агенція з питань підтримки державно-приватного партнерства" та США - Корпорація Сполучених Штатів Америки з фінансування міжнародного розвитку. Ну, тут усе зрозуміло. Але в угоді згадується ще один загадковий учасник - Генеральний партнер. І ніде: ні в тексті угоди, ні в додатку немає його визначення, тому, хто це - не відомо. Хоча Угодою, а саме, пунктом 1 статті 5, гарантовано якісь, за щось гонорари та виплати саме цьому Генеральному партнеру. Водночас, у пункті 2 цієї ж статті вказано, що якщо Україна затримуватиме переказ коштів на рахунок партнерства, незалежно від причин, - війна, чи природні катаклізми, чи економічна нестабільність, - то цю затримку ми маємо відшкодувати уряду США та (або) цьому загадковому Генеральному партнеру. Посилають на&hеllір; те, що приховане Загалом ця Угода просякнута загадковістю, у ній ми постійно бачимо відсилки на іншу угоду - "Про обмежене партнерство". А її тексту немає у вільному доступі. Загалом таких відсилок налічується 28. Тобто в усіх цих і виплатах, і випадках ми не знаємо про що йде мова. Нас відправляють почитати те, чого нам не показують. Зі свого гіркого досвіду ми знаємо: якщо всі умови будь-якого договору не розкриваються, то це означає, що не все так чисто, як це нам хочуть подати. Варто зазначити, що зараз в Угоді мова йде про 57 видів копалин. Але й тут є цікаве визначення: "&hеllір;та інші мінерали або вуглеводні". Наскільки ми знаємо, за американською класифікацією до мінералів відносять усі корисні копалини, навіть пісок та глину. На цьому контроль США не закінчується. Через цю угоду США отримує вплив на нас навіть у питанні вступу до ЄС. Зокрема, у статті 7, пункт 1-с йдеться: "Якщо після підписання цієї Угоди Україні необхідно буде взяти на себе додаткові зобовʼязання, пов'язані з набуттям нею членства в Європейському Союзі, які можуть вплинути на це положення, Сторони повинні провести сумлінні консультації та переговори з метою прийняття відповідних поправок". Здавалося б, такі обнадійливі формулювання - про вступ до ЄС. Але насправді тут мʼяко сказано, що США, якщо їм буде політично вигідно, матимуть певні важелі впливу для перешкоджання вступу України до ЄС. Так само, як вони це роблять зараз зі вступом до НАТО. Є в Угоді ще один, на перший погляд, перспективний для нас пункт з додатком, де згадуються репарації від РФ. Але сам контекст підозрілий. Після переліку з чого саме Україна віддаватиме 50% уточнюється, що сюди не входять будь-які доходи, "отримані від Росії або її уповноважених як репарації за вторгнення Росії в Україну". Загалом і репарації від РФ, і те, що ними не треба буде ділитися з США, звучить непогано. Значить потенційно РФ розглядається як переможена сторона. Але до чого тут надра? Чому треба ставити під сумнів, що ці репарації мали б стосуватись Угоди про українські надра. Чи ця Угода буде поширюватись не лише на надра? Чи РФ буде розраховуватись нашими надрами? І тут можна прийти до дивних припущень. І нарешті, головне питання: навіщо це все нам? Яка вигода з цієї Угоди Україні? Першочергово мова про надра України велась виключно в контексті гарантій безпеки й військової допомоги. Принаймні, в публічній площині. Насправді в Угоді є одна фраза про військову допомогу. Це пункт 5, статті 6, де записано: якщо допомога надаватиметься, то вона зараховуватиметься як внесок до партнерства. Звернімо увагу на сполучник "якщо" - він не гарантує, що ця допомога дійсно надаватиметься. А якщо вона й буде - то це треба сприймати як внесок партнерства. Тобто частково вона повертатиметься назад на користь уряду США. При чому невідомо по якій ціні нам порахують цю допомогу. Тож виглядає усе так, що ця Угода закріплює квазіколоніальні взаємини між Україною та США у сфері управління надрами. Адже в нас немає такого права на контроль і керування видобутком корисних копалин у США. Щось підказує, що з такими хитрими формулюваннями сумнозвісні яйця по 17 грн за штуку нам видаватимуться забавками. Чомусь пригадався регіонал Михайло Чечетов зі своєю, сказаною про опозицію фразою: "Оцените красоту игры. Мы их развели, как котят". Та все ж головне, - не угоди, а що у наших людей в головах. Ми бачимо, що і наші можновладці, та наші "дуже надійні партнери" вміють гарно каламутити. Наша ж справа - не давати себе обдурити. Тим більше, що в Угоді є пункт про те, що надра, за Конституцією, все-таки належать народу України. Держава не може покладатися на ефемерні обіцянки. Прозорість і відкритість - це те, чого сьогодні найбільше потребує українське суспільство. Особливо коли йдеться про угоди, які впливають на майбутнє країни.

Колишній командувач російською армією Сергію Суровікіну видали дипломатичний закордонний паспорт за день до початку бунту Євгена Пригожина та його походу на Москву.

Сирна запіканка зі структурою суфле – це те, що точно урізноманітнить ваші будні. Новий цікавий день варто починати саме з такої страви. Повний текст новини

Лесь Курбас у ті часи робив те саме, що й інші українські великі митці, наприклад Василь і Федір Кричевські. Він синтезував європейську традицію модерну з українською національною традицією. Лесь Курбас, один із найяскравіших представників Розстріляного відродження, - український режисер, актор, теоретик театру, драматург, публіцист і перекладач.Засновник шести театрів, серед яких Молодий театр і "Березіль", автор концепції умовно-метафоричного театру життя, натхненник українського сценічного конструктивізму, експериментатор і шукач нових форм. Здійснив синтез модернового європейського і традиційного українського театру, активно впроваджуючи авангардні декорації, світлові ефекти, контраст світла й тіні та жанр потоку свідомості на сцені. Перший серед радянських діячів мистецтва отримав театральну медаль Парижа і виховав цілу когорту учнів, що стали новою мистецькою генерацією тодішньої України. За звинуваченням в українському буржуазному націоналізмі репресований і розстріляний у 1937 році в урочищі Сандармох на Соловках.Сьогодні моя гостя Ганна Веселовська, театрознавиця і дослідниця спадщини Леся Курбаса.Ганна Веселовська, театрознавиця. Фото: скріншот Найперше, що мене завжди вражало й цікавило в Курбасі, - те, що ця людина вихована в іншій культурній традиції. Він вивчав філософію у Львівському університеті. Потім був Віденський університет. І ось у 1916 році Лесь Курбас потрапляє до Києва, а потім до Харкова. Як вплинув Захід, західна традиція на те, що він буде робити в театрі?Дуже цікаве питання, дякую за нього. Насправді Курбас дійсно був вихований, як ви сказали, в модерній традиції. Він цим дихав і знав добре тогочасний сучасний театр. Документальних стопроцентних підтверджень немає, але є припущення, що він відвідував студію Макса Райнгардта у Відні. Макс Райнгардт – дуже відомий німецький режисер, який тоді працював у Відні, він мав свої школи - студії. Ці школи відвідувало дуже багато людей насправді.Курбас відвідував ці курси, чи школу, майстерню, можна так сказати, і бачив зовсім інший підхід до театрального мистецтва, тобто як робиться вистава, - не в традиційному ключі, в якому звикли тоді вже працювати українські корифеї, а от саме, як ви кажете, в модерному. Тобто це метафора, це символізм, це дуже багато якихось алюзій - це інтелектуальний театр. Курбас це все, звісно, підхопив. І з цим "багажем" приїхав в Україну в 1916 році, в Київ. У нього ж і батьки були актори, він із середовища акторського. І я навіть дивлюся на його обличчя, як він виглядав, - по-перше, дуже красива людина була, але ще видно, що це якась така порода.Родина Леся Курбаса. Батько – Степан Янович, мати – Ванда Яновичева, сестра Надійка. 1910-ті Ну так, акторська. У нього дуже натхненне обличчя, артистичне. Але насправді той театр у Галичині, в якому працювали його батьки, - це український мандрівний колектив, називався Театр товариства "Руська бесіда", і він якраз не був, за великим рахунком, модерновим колективом. Там були різні матеріальні складнощі. Звичайно, були спроби зробити щось нове, але Курбас не був задоволений працею в цьому колективі - він там працював недовго, буквально півтора року перед Першою світовою війною. І це бажання змінити, тобто реформувати, зробити щось нове в нього було тоді, коли він працював у цьому театрі.У Київ він їхав із цим бажанням, розумів, що тут можливостей більше.Я читала ваш текст в "Українському тижні", що він, як поїхав у 1916 році, то вже ніколи не повернувся працювати в Галичину. І ось він приїжджає в Київ. Який культурний Київ у цей час його зустрічає?Київ - дуже різноманітне на той час місто, в якому багато театрів, і не тільки театрів - і кінематограф, і якісь такі розважальні різні заклади, тобто все. І я б сказала, що Київ достатньо таки вимогливе місто, тому що в Києві було уявлення про модерну європейську культуру.А український театр - це тоді театр Миколи Садовського, стаціонарний український театр. І, власне, Курбас приїжджає на запрошення Миколи Садовського працювати в цьому театрі. Український театр, можна сказати, балансував між тими традиціями, які вже були доволі міцними – це драматургія Карпенка-Карого, корифеїв. Але й були п'єси польських авторів, зокрема романтична поема "Мазепа" Словацького. Тобто це не можна назвати стопроцентно модерновим театром - це таке балансування. І, звичайно, працювало багато російських театрів, російськомовних, антиукраїнських стопроцентно - не можна ж про політичну ситуацію забувати: 1910-ті роки - це дуже чорносотенний період.Я читала спогади про Київ того часу, що між українським і російським театром тоді в Києві була ніби якась конкуренція.Це була конкуренція - за глядача, дуже серйозна, навіть ставились одні й ті самі п'єси українською і російською мовами. Це були, наприклад, п'єси польських авторів, які ставилися і там і там - різними мовами. І це була така серйозна боротьба за глядача.І ось Лесь Курбас переїжджає в такий Київ. З чого він починає, як створює Молодий театр?У нас є свідчення перших учасників Молодого театру, і всі вони пишуть, що ще в 1916 році  - Курбас тільки приїхав, це в березні місяці - він починає грати, репертуар просто треба грати,  але вже в цей час він створює так звану студію Молодого театру.Колектив Київського «Молодого театру» в день закриття 1-го сезону. 1918 р Тобто це не Молодий театр. Просто довкола Курбаса збираються молоді люди - це були студенти Київської школи тоді вже імені Миколи Лисенка, драматичний клас. Він створює довкола себе середовище. Це дуже важливо, тому що він весь час так буде. Я думаю, потім свідомо, а спочатку несвідомо створює коло людей, які підтримують його ідейно, підтримують його мистецькі уподобання. І ця студія доволі серйозно працює саме в плані художньому, щоб відійти від деяких кліше, які вже були напрацьовані на українській сцені.Це те, що називається Студія нового актора? Чи це пізніше вже буде?Ні, це пізніше. Це називається Студія Молодого театру. Створена в 1916 році, вона не була офіційно оформлена, тому що вже сам Молодий театр має офіційні документи, товариство на вірі. А це така спільнота людей, які хочуть робити новий театр.Я знаю, що він береться за античну драму, тобто це дуже серйозно. Як той Київ на це реагує?Вони взялися за "Царя Едіпа". "Цар Едіп" Софокла - це п'єса, що вийшла як вистава через два роки, тобто фактично вони два роки працювали над нею. Я б сказала, що коли навіть рецензії вже на виставу читаєш 1918 року, то багато скепсису: як це так, український театр - і "Цар Едіп", молоді люди, нікому не відомі, хто такі, чому це вони взялися і так далі. Є скепсис, але вже є і повага до такого рішення. Це амбітне рішення, але я думаю, що, якби вони не були такі амбіційні, у них би просто нічого не вийшло.Тобто Київ сприйняв обережно ці експерименти.Так. І вже коли створений Молодий театр, а це 1917-й рік, тобто через рік. Молодий театр створений саме як товариство на вірі, де учасники цього товариства всі внесли кошти, які в них були, - театр не отримав підтримки державної. І це, звичайно, їх дуже пригнічувало, тому що створювався паралельно Український національний театр, який отримав державне фінансування, а Молодий театр - товариство на вірі, "працюйте самі".А вистава "Газ"? Я про неї довідалася, коли Вірляна Ткач багато розповідала про цю виставу в Мистецькому арсеналі. У чому новаторство цієї вистави і авангардизм?По-перше, треба сказати, що це вже було через шість років. Тобто в Київ Лесь Курбас приїжджає однією людиною в 1916 році, в 1917-му вже Молодий театр створюється. Потім іще був такий перехідний театр - Київський драматичний театр, мандрівний період. "Газ" - це вже вистава мистецького об'єднання "Березіль", яке було створено в Києві в 1922 році, а вистава - 1923 року.Зрозуміло. Я навмисне вихоплюю лише тільки поодинокі речі, адже ми не зможемо хронологічно все пройти з вами. У чому був феномен і в чому була проривна сила цієї вистави, що так захоплюється нею Вірляна Ткач, яка працює в театрі "Ла Мама" Нью-Йорку?Перш за все, це вистава неймовірно революційна для того часу за своїм художнім рішенням. Тобто це відмова від життєподібного, ілюстративного театру, це театр, побудований весь на ідеї і як цю ідею певним абстрактним і символічним способом втілити, реалізувати на сцені."Газ" - п'єса німецького драматурга Георга Кайзера, доволі популярного. Це експресіоністська п'єса, причому доволі депресивна. Але Курбас із неї зробив недепресивну.Як техніка, технології перемагають людство.Не зовсім. Там конфлікт розгортається на конкретному заводі, який виробляє газ. Цей газ потрібен для того, щоби продовжувати воєнні дії, і люди, які володіють цим заводом, хочуть виробляти як можна більше газу. Але є інженер, з тверезою позицією, який каже, що якщо ви будете виробляти цей газ далі, то завод вибухне, його потужності цього не витримають. (Ну, всередині цього є ще там любовна історія, але ми не будемо відхилятися.) З ним не погоджуються, завод працює. Зрештою він вибухає і всі робітники гинуть. Для експресіоністів це характерна п'єса з трагічним фіналом і з показом оцієї жадоби людей до збагачення попри здоровий глузд.Курбас змінив фінал. Не треба забувати, що це все-таки епоха революційна, 1923 рік, і в нього робітничий клас у фіналі повставав і далі йшов будувати, умовно кажучи, світле майбутнє.Але навіть не це зараз так цікаво, як саме художнє рішення, яким захоплюється Верляна Ткач і не тільки, бо всі, хто бачить фотографії того часу, вони просто дивуються - а як це можна було в Києві в 1923 році зробити таку виставу? Це дуже цікаве конструктивне рішення, там працював художник Меллер. Він зробив такі пандуси, і по цих пандусах людський натовп щось схоже на величезний гвинт робив. Також там були дуже цікаві пластичні рішення масових сцен, і це видно добре на фотографіях, де людські тіла, групи людей утворюють ті чи інші комбінації.І таким чином ми візуально бачимо, як із людських тіл, як із оцих масових сцен створюється певна символізація дійсності. Ну, наприклад, я вже сказала, що цей гвинт, який можна розглядати як символ індустріального суспільства, - він створюється через сценографію і через оцю комбінацію людських тіл.Це було щось немислиме для Києва того часу. Дуже часто кажуть, що ми бачимо в стилі Курбаса вплив Меєрхольда чи вплив німецького експресіонізму. Але ж це було також явище світового рівня. Це не просто впливи були - це дуже потужний геній самого Курбаса.Впливу Меєрхольда не було. Це витворений потім міф, з яким нам треба працювати. І цей міф невипадковий, тому що поет Мандельштам, який був тоді в Києві, бо він був одружений з киянкою, побачив вистави "Березоля" і написав про них, порівнюючи їх з меєрхольдівськими виставами.Я дуже добре розумію. Це та сама історія, що Тютюнник - це наш Шукшин. Така колоніальна штука.Так, це колоніальна штука. Він це щиро написав, і він написав, що "Березіль" кращий, ніж Меєрхольд. Але він порівнював, а далі з цього виросла історія, що Курбас щось запозичив у Меєрхольда. Так от, по-перше, Курбас його вистав не бачив. Він вистави Меєрхольда побачив пізніше, поїхав уже в 1925-1926-му і побачив вистави Меєрхольда. По-друге, у них абсолютно інші були підходи до того, як я створюю сценічне дійство. Тобто точка відліку для Курбаса - це було перетворення реальності і, як ви самі сказали, в метафорі. А це перетворення робиться різними художніми засобами, які можуть працювати на сцені. Тобто був знайдений свій унікальний шлях насправді, і він цим шляхом ішов. Ну, звичайно, допомагали й інші митці, які поруч із ними працювали, - це і Меллер, якого я вже згадала. Але це був його шлях.Не варто порівнювати його з іншими.Ми ж не порівнюємо. Знову-таки ми говоримо про Райнгардта, Гордона Крега, ми говоримо про Леона Шиллера і про Меєрхольда - про низку видатних діячів театру того періоду. І вони кожний опробовував свій шлях. Звичайно, якісь речі виглядають схожими, бо це один час, одна епоха, але вони проходили його по-різному.Отже, у 1926-му році Курбас приїздить до Харкова. І це для мене теж дивовижно, як така людина, як Курбас, потрапляє за 40 км від кордону російського - під колосальний російський вплив. І, наскільки я розумію, він потрапляє в місто, де є теж дуже потужна традиція російського театру і яке дуже сильно розбещене "увеселительными заведениями". Я читала його, Курбасові, відгуки щодо харківської публіки, яка спочатку не приймає, де він пише, що це "русотяпські тупоголові міщани", що вони не розуміють його, його постановок. Як Харків зустрів Курбаса і яка реакція в Харкова була на його роботу?Направду це дуже трагічна історія. Тому що дійсно вистава "Золоте черево" - це така складна п'єса бельгійського драматурга Кроммелінка, яку вони першою представили в Харкові вже восени 1926 року, - абсолютно не була зрозуміла.Юрій Шерех написав прекрасний відгук про цю виставу і якби пояснює нам, що це за вистава, але самі харків’яни її не сприйняли, зал був порожній. І навіть цікаво, що не було негативної критики - була критика  поміркована. І той же Смолич написав більш-менш помірковану статтю. Тобто це не той випадок, коли пізніше вистави Курбаса сприймалися публікою, але влада все робила, щоб їх знівелювати, щоб їх просто очорнити. Тут, навпаки, - дійсно глядач харківський був очевидно на інше орієнтований, зовсім до такого не був готовий. Це інтелектуальний, складний театр, який на метафорах і символах побудований, але не таких простих, які зразу зчитав - і все. А це такі повні коди, і, очевидно, не було бажання так дуже себе напружувати - ці коди розшифровувати і міняти.Там був театр Синельникова – це ж російський театр.Так, це російський театр, традиційний, він залишався працювати. І багато було дійсно різних розважальних антреприз. У нас же теж дуже багато було російського театру до повномасштабного вторгнення. І ми теж не змогли отак зразу: нам не треба російського театру в Україні. Хтось казав: а давайте те залишимо, а давайте це... І в той час у Харкові було багато російських антреприз. Я б навіть сказала, це не стільки харківські - кожне літо в Харків заїжджала величезна кількість московських антреприз, вони грали все літо і розбещували публіку - тобто замість того, щоб виховувати, спрямовувати і якось до іншого готувати, про інше говорити, вони просто її розбещували. Тобто харківська публіка була призвичаєна до театру розважального.Більша частина, скажімо так.Ви Шереха (Шевельова) цитували, як він казав, що це був ляпас харківській публіці - курбасівський театр був ляпасом для харківської публіки тогочасної.Я думаю, що так, тому що він дуже докладно нам пише про цю виставу. І з тогочасного контексту можна зрозуміти, що там було дуже багато сатиризації, іронії в цій виставі по відношенню до харківської публіки. Але навряд чи вона це сприйняла.Отже, коли ми говоримо про постановки Курбаса в Харкові, то насамперед ідеться про виставу першу, яку ви згадали. Що це була за вистава? Першою виставою в Харкові була п'єса Фернана Кроммелінка. Це бельгійський драматург, трохи абсурдист, так можна сказати. "Золоте черево" - дуже дивна п'єса. Головний герой - це поет, у якого немає грошей, але раптом він отримує спадок і стоїть перед дилемою: чи поділитися цим спадком, чи якось собі його весь залишити. Тобто він змінюється. І змінюється він не на краще, а на гірше. Там зовсім абсурдистський сюжет, один із його близьких йому радить: замість того щоб ділитися цим спадком, ти з'їж це золото. Огюст, головний герой, його з'їдає, йому стає погано, і він помирає. Це фарс насправді, це насмішка. Але в оцих постатях, які оточували Огюста, в них сатиризувалося саме це міщанство, люди, які бачать тільки ціну. Взагалі всі цінності вони бачать тільки в монетизації. Але Курбас це дуже гостро представив, тому що вони були в нього представлені як звірі - там був вовк, там була лисиця. Тобто вони були звірі, звісно, без масок, але актор якось відігравав у цьому образі певні натяки, щоб можна було зрозуміти, що йдеться про лисицю. Або селяночки в нього виходили як курочки і квочечки - було зрозуміло, що це вони.Тобто середньостатистичному непману така вистава була неприємна.Я думаю, так, тому що він на одне був націлений, а йому зовсім про інше говорили.Якщо говорити про мистецьке об'єднання "Березіль" харківського періоду - що це було за явище? Це ж уже Курбас забрав з Галичини акторів, так? Хто входив до цього об'єднання і що це було за середовище?По-перше, вже в Харкові театр називався не Мистецьке об'єднання "Березіль", а просто "Березіль". Це була умова, що це буде звичайний театр. І це позбавило Курбаса тих студій, бо в нього в Києві це було об'єднання, де було багато різних студій.Театр «Березіль», Фото: з відкритих джерел Щодо складу театру, то там було багато тих людей, які були з ним у Києві. І також деякі галичани приїжджали: Софія Федорцева, яка переїхала до Харкова, Володимир Блавацький, дуже відомий актор, який працював у Галичині, приїхав на один сезон. Тому що все-таки в цьому середовищі вони відчували небезпеку й повернулися в Галичину - Блавацький, зокрема, повернувся. Але це був дуже цікавий колектив, багато про це написано. Зокрема, Роман Черкашин, Юлія Феміна, тобто люди, які працювали в "Березолі" разом із Курбасом, залишили такі прекрасні спогади - людські спогади. Можна зрозуміти, що вони були в дуже тісній взаємодії, були закохані, постійно займалися цією театральною справою - тобто вони жили театром, як я собі це уявляю.Я правильно розумію, що це була комуна - вони навіть жили на якійсь віллі, яка раніше була не просто віллою.Комуна почалася в Києві. Це взагалі ідея Курбаса, як я собі теж це уявляю, що в нього було таке тяжіння створювати таку спільноту, де всі люди переймаються однією справою. Це було і в Молодому театрі, у київський період особливо. Так, коли вони приїхали до Харкова, то вони жили в одному гуртожитку, дуже це все описано колоритно.Це на цій віллі був раніше публічний дім? Я правильно розумію?Я не знавець Харкова…Я просто чула від Тетяни Пилипчук, директорки Літмузею харківського. Так, вони це краще знають. А потім він уже жив у цьому будинку "Слово", отримав квартиру окрему.Тобто була очевидна ця ідея комуни, вона його не залишала. Якщо ми візьмемо вже 1933 рік, коли вони працюють над п'єсою Куліша "Маклена Граса", то вони їдуть до Києва - не зовсім до Києва, а під Київ, у Межигір'я, і там працюють над п'єсою. Це було таке бажання творити весь час таке художнє середовище довкола. Не тільки художнє - таку спільноту.А потім ці постійні гастрольні виїзди. Вони багато разів їздили в Одесу - весь час  живуть спільнотою. І ця спільнота живе всередині, вона є дуже новаторська, незважаючи на те що ззовні відбувається. Чи її приймають, чи не приймають - вона однаково лишається такою цільною.Я не знаю, мені здається, що там було дуже багато внутрішніх суперечностей.Лесь Курбас і Вадим Меллер. Одеса, 1927 Я маю на увазі саме творче життя.Творче життя було все дуже сконцентроване, тому що це надзвичайно багато праці. Курбас весь час вимагав цієї праці. Він сам, очевидно, був трудоголік - він весь час був у цій праці, і весь час іде процес - репетиції, підготовки. І плюс іще частина акторів знімається в кіно. Весь час іде дуже напружений процес. Можливо, це їм допомагало якось дистанціюватися. Тому що, наприклад, ми нічого конкретно не знаємо про реакцію Курбаса на процес СВУ (процес Спілки визволення України, показова сфабрикована справа проти вигаданої організації, - ред.), 1930­ рік. Вони в Харкові в цей час перебувають, вони випускають прем'єри, але реакцій якихось немає. Мабуть, така герметизація якось допомагала їм просто в цих умовах виживати.Курбас постійно співпрацює з Миколою Кулішем і ставить "Народного Малахія", він ставить "Мину Мазайла", "Маклену Грасу" - і усе це дуже-дуже небезпечно в цей час. Мене теж завжди це вражає, що такі речі можна було ставити. Наприклад, "Мина Мазайло" - це ж фактично виклик. Він усвідомлював? "Мину Мазайла" коли він поставив?Це 1929 рік, і це після "Народного Малахія". Якраз тоді сприймався більше як виклик "Народний Малахій". "Народний Малахій" - це взагалі сатира на радянську владу. Якщо її читати свідомо зараз, то це сатира на радянську владу, на те, як ми будували і що ми побудували, що в нас божевільні залишилися. У нас народний Малахій іде вирішувати справу в цей раднархоз, нічого там, зрозуміло, вирішити не може, а людина стає повією. Словом, це повне фіаско. І це 1928 рік, вибачте. Тоді дуже святкували в 1927 році десятиріччя Жовтневої революції, а в 1928-му він ставить виставу, в якій оце все фіаско - тобто ми нічого не збудували.Курбас був публічною людиною, дуже багато виступав. І от у цих виступах критичних він ніколи, здається, не переймався тим, як на це подивляться і як це сприймуть. Тобто не було якихось страховочних механізмів у нього. Це я розумію так, що він був дуже творчою людиною, креативною, яка була захоплена цією справою і в неї дуже вірила, то в нього ці перестороги не спрацьовували.Тому, мабуть, він і не зупинявся з тим, щоб, навіть ту ж "Маклену Грасу", - ну, стоп, подумай, чим і як це може позначитися. Такого ні, немає.Мина Мазайло і  ця тітонька з Курська, яка говорить: "Лучше быть изнасилованной, чим украинизированной", - це ж теж дуже...Справа в тому, що "Мину Мазайла" ставили тоді всі театри. Тобто це не була заборонена п'єса. Вона йшла широко, її ставили і театр Франка в Києві, і в Дніпропетровську тогочаснім – словом, вона йшла на багатьох сценах. Якраз ця п'єса віталася, бо комедійно висміювався і дядько Тарас. Там і тьотя з Курська, і дядько Тарас - усі смішні. Але тільки у виставі Курбаса смішними були комсомольці. Оце треба зрозуміти. Він акценти ставив так, як він бачив реальність, і цю реальність перетворював у метафору. І ті комсомольці, які в нього там виходять у фіналі, - у нього це просто пародія на комсомольців. Тому всі вистави йшли спокійно, а його викликала питання, звичайно.Ми зараз говоримо про те, що частина публіки чи частина середовища не сприймали Курбаса, не були готові. Власне, ця публіка загальна міщанська - і київська, і харківська. Але ж паралельно відбувається - якраз у 1925 році стартує - літературна дискусія. Хвильовий, азійський ренесанс, сутички між елітарним мистецтвом і масовою культурою - Курбас якимось чином брав у цьому участь? Він десь свою позицію, окрім своєї роботи, озвучував чи ні?Так, бо після літературної стартувала театральна дискусія. І вона була теж дуже жорстка і гостра. І якраз Курбас і говорив про те, що не треба йти за масовим глядачем, треба з ним працювати, глядач повинен розвиватися. Тобто він ось так висловлювався, і теж дуже сміливо.Словом, не було якихось запобіжників. Ви знаєте, в мене все життя таке враження, що коли був знищений театр модерний Курбаса, ми залишились із тим, що називається - це моя суто фраза - ужвійщина. Наталя Ужвій, яка вже була не в Курбасі, а пізніше, і цей традиційний театр - із криком, із відсутністю якогось нюансування і якогось глибшого прочитання текстів. Фактично ми були приречені на десятиліття, і ми далі в академічному театрі українському відчуваємо ось цю інерцію так само цього театру традиційного і ніяк не можемо від нього відірватися. Чи ви згодні з цим? Я повторюю, що це лише моя думка, але мені дуже не подобалася завжди Наталя Ужвій і її гра. І я тут можу спиратися так само на більш авторитетні думки. Про це писав Кочур, здається, в листах до дружини. Насправді так. Коли театр "Березіль" був перейменований - він став театром Шевченка, - далі почався оцей жахливий період радянщини, як ви кажете. І залишились тільки актори, бо режисер - це інтерпретатор, це той, хто смисли певні транслює. Залишились тільки актори, і хороші актори - і Бучма, і Добровольський, і Ужвій, і інші, і Мар'яненко в Харкові. Але вони були сам на сам, і зрозуміла річ, що певною мірою хтось більше деградував, хтось менше. Хтось узагалі пішов дуже рано з життя, як той же Бучма. Це залишилось з українським театром до 1980-х років так точно.Тільки тоді, коли прийшло нове покоління, вони намагалися переформатувати, вони намагалися просто по-іншому працювати взагалі з акторами. І ще плюс було накинуто оце кліше формалізованої школи Станіславського - що вчимо всіх по Станіславському, і це вчили всіх у 1950-ті, 1960-ті, 1970-ті, і навіть зараз продовжують.Теж прокляття ще одне.Так, те, що робив Курбас, а він виховав фантастичних акторів і розробив свій шлях у театральній творчості, - і це не називають системою, тому що воно не викладено у формалізованому вигляді. Але це все пішло в шухляди, і з цим ніхто не працював дуже тривалий час. І зрозуміла річ, що коли актор залишається сам на сам тільки зі своїми емоціями, - він їх не контролює, і це може завести на манівці, скажімо так. З чого почалося знищення взагалі "Березолю"? З арешту Курбаса? Як це все відбувалося і як до цієї катастрофи наближався Курбас?Знищення театру почалося з величезної кількості статей, публікацій. Це була просто атака на нього з боку різних театральних критиків, журналістів. Різних видань було дуже багато. Почали з "Народного Малахія", 1928-й рік. Потім Курбас переробляє цю виставу. Тобто кінець 1920-х років - це дуже суворий тиск на театр саме "Березіль" у плані того, що "ви не зовсім так працюєте", "ми від вас хочемо одного, а ви робите зовсім інше". І от Курбас, дивна звичайна людина, робить те, що він хоче робити як митець.Ці статті насправді дуже страшно читати. Їх читаєш - це просто знищення людини. Бо в цих статтях - що він фашист і націоналіст. Словом, це такі знищувальні статті, і вони з'являються десь із початку 1930-х років - таких публікацій багато. Попри це він продовжує працювати.А вже арешт - це 1933 рік. Мені здається, якби це був не Курбас, така людина, яка жила мистецтвом, а якийсь прагматик, то він би сто разів зрозумів, що вже довкола нього такі не просто хмари - це залізне коло. Але він ще і відписував насправді. Це теж дуже дивно - коли його звинувачували в таких гріхах, в яких взагалі неможливо собі уявити, як ти можеш виправдатись. А він це все ще й намагався пояснювати.І вже 1933 рік - це арешт. І закриття вистави "Маклена Граса".Далі це слідство, одне заслання, потім друге. І 1937-й рік - його розстріляли.Але йому дали лише п'ять років.Так. І це було таке: ви виправтесь, а потім подивимося. Але ж він пройшов два етапи таборів. У перше заслання він потрапив у більш-менш притомні умови. Він працював, дійсно, у театрі працював, також ставив вистави. Погодін - це тогочасний російський автор, "Аристократи" - вистава про злочинців, які виправляються. Це ж величезна кількість військових, у них охорони, у них є дружини, вони всі ходили в театр, словом, це така інфраструктура. І Курбас працює там. Оскільки умови не такі жорсткі, то в нього, очевидно, ще й була якась мрія, або надія, що він повернеться. Але далі з'являється донос. Про нього дуже багато дискутують - хто його написав і хто інспірував, - і фігурують прізвища відомих українських акторів, що це вони інспірували.Наприклад, кого?І пані Ужвій згадували. Там кілька акторів, є ця історія. Я думаю, що там було досить складно.Але коли ми говоримо про Ужвій, то є ще текст цього доносу. Тобто це не є імовірно.Ми не знаємо, хто його точно писав, але могли людей примусити ставити підписи. Я не беру на себе відповідальність говорити, що це саме вони написали цей лист.І вже після цього доносу на нього - що ось такий буржуазний націоналіст, який працює, а він у вас на хорошому рахунку - після цього він і потрапляє на Соловки в 1936 році. Він туди потрапляє - і це вже кінець світу. Але він і там працює, він там теж працює як режисер.Фактично вони там із Миколою Кулішем зустрічаються.Так, Микола Куліш, Зеров - там дуже велика кількість українських літераторів, просто вони різними шляхами потрапляли в різні табори. І очевидно, що табори були різними за рівнем жорстокості.Тому що коли він працював у Медвежегорську, наскільки я розумію, то це був більш-менш вільний спосіб життя - більш-менш, скажімо так.Що означає для вас зрозуміти і вшанувати Курбаса - відчути й почути його школу, його новаторство й відродити зараз?Перш за все це означає те, що ми повинні звернутися до його практичного і теоретичного надбання. Бо в нас багато випускається акторів, готуються, працювали саме за цим методом. Це не називають методом, але от за тими пропозиціями, протоколами. Ми цього не зробили. Уже багато досліджень щодо його життя, щодо різних перипетій. Є прекрасний проєкт Ореn Кurbаs, Театральний музей зробив, - там відкрито дуже багато документів, можна подивитися.Але саме найважливіше для збереження не тільки театру - і кіно, і взагалі всієї візуальної культури - це працювати за його протоколами. Тому що це робить наш театр, взагалі всю нашу культуру особливою. Це її виокремлює серед інших. Ми себе ідентифікуємо через це з Україною.Тобто ці всі речі дуже важливі для того, щоб взагалі це все культурне середовище інакше почувалося й інакше працювало, вже ніколи не збочувалося на інше. Ми маємо цей просто фантастичний спадок, але воно не пропрацьовано практиками. 

У День матері важливо сказати найдорожчій людині найтепліші слова та подарувати щось зворушливе. Варто увімкнути свою уяву, щоб зробити власноруч цікавий подарунок. Повний текст новини

Свято побєдобєсія — головне свято сучасної Росії й пересічний громадянин вимагає, аби це було дорого, багато і з розмахом. Також це спосіб показати велич Росії та її вихід з міжнародної ізоляції — навіть, якщо головним героєм свята буде китайський лідер Сі Цзіньпін. Якщо уважно подивитись список гостей на побєдобєсії в Москві, то складається враження, що Другу світову виграли Росія і Китай, Центральна Азія, кілька бідних африканських країн, Монголія і трішки Бразилія. Прикметно, що на захід вирішив не їхати премʼєр-міністр Угорщини Віктор Орбан — його ймовірна поїздка викликала б шалений розкол у рідній партії "Фідес". Адже у Другій світовій війні Угорщина точно була не серед табору переможців, а ще є вагомий аргумент — Європейський союз пригрозив, що не дасть грошей. Натомість інший проросійський любитель — Роберт Фіцо манівцями дістався до Москви. Лідер Словаччини дуже сподівається на укладення договору про постачання дешевого російського газу, адже економічна ситуація в його державі далека від стабільності. За грошима і підтримкою зброєю приїхали Вʼєтнам, Мʼянма, Вірменія та африканські лідери. Для них нинішня Росія ситуативний союзник, тому хочеш чи ні — треба зʼїздити до Москви на поклін. І взяти участь у шоу Путіна. Читайте також: Бити чи не бити? Чи будуть удари по Красній площі від ЗСУЗ тих, чия поява викликає обурення, — Бразилія. Країна з великою часткою української діаспори з початку повномасштабного вторгнення не наклала санкції проти РФ, ще і запропонувала Україні свій мирний план, який пропонував винагородити Москву за окупацію частини територій. Чи то ми втратили звʼязки з етнічними українцями, чи дипломатія бажає кращого, але вже як є. Бразилія дружить з РФ через доступ до ресурсів — і ще й приторговує цими стосунками на весь Глобальний Південь. Утім головний бенефіціар нинішнього параду побєдобєсія — це Китай. Його лідер Сі Цзіньпін поїхав до Росії аж на чотири доби, а за добу до його приїзду всі російські медіа були засипані тезою, що Москва та Пекін — браття навіки. І ніхто і ніколи не віддере їх один від одного. Це такий жирний натяк Дональду Трампу та його команді, що трикутник Кіссінджера перевернувся і тепер двоє дружать проти одного. Сі показує Дональду, що Росія — то його корова, і ніщо не завадить освоєнню далекосхідних ресурсів. Прикметно, що країни Центральної Азії та Монголія приїхали на це шоу побєдобєсія якраз заради зустрічей із Сі, аби показати, що не проти стати китайськими васалами.Сам Сі Цзіньпін під час чайної бесіди в Москві 8 травня заявив, що Китай сподівається, що "справедливу, міцну і зобов'язуючу мирну угоду, яку ухвалять усі зацікавлені сторони", може бути досягнуто за допомогою діалогу."Хоча Сі не уточнив, який вигляд має мати можлива угода, коментар, мабуть, став першим випадком, коли китайський лідер особисто виклав принципи угоди про припинення війни Росії проти України", – йдеться в матеріалі Вlооmbеrg. Читайте також: Росія впаде. Це не надія, а реальна перспективаАле тут же Сі Цзіньпін заявив, що Росія і Китай повинні бути "нерозлучними друзями", оскільки вони пообіцяли вивести співпрацю на новий рівень і "рішуче" протистояти впливу США.Тож не виключено, що цього року Китай вступить в дипломатичну гру на згортання нашої війни, але зі своїм інтересом. Тривалий час багато хто з українців та, — чого душею кривити, — українська влада, щиро сподівались, що Китай може нам допомогти. Треба лише просто попросити. Але на спільних виходах Сі та Путін договорились до того, що війна в Україні може завершитися нібито тільки після усунення її "першопричин". А це ніщо інше, як переказ ключових російських меседжів про те, що Росія влізла на територію України, бо їй буцімто загрожувало НАТО і хтось "хейтив" російськомовних. Путін на параді провів паралелі з "СВО", назвав РФ "перепоною для поборників нацизму" і згадав Одесу серед міст, які найбільше протистояли агресорам Третього рейху. Це вельми цікавий вибір, з огляду на те, як рашисти сучасності ледве не щодня виносять Одесу ракетами та дронами. Читайте також: "Москва горить – який чудовий дивний сон..."За версією Путіна, Росія "памʼятає уроки Другої світової війни" і "лишається перепоною для прихильників нацизму, русофобії та антисемітизму". Прикметно, що ветеранів окупації України теж прирівняли до учасників Другої світової. Отже, будуть в Росії ті часи, де на 9 Травня уже ходитимуть ті, хто катував і ґвалтував українців. Цей захід мав вивести російського диктатора з міжнародної ізоляції, але за іронією долі — показав лише тріумф Китаю. Здавалось, що це саме він виграв Другу світову, а росіяни та інші лише снаряди подавали. Як зауважило кілька наших політичних оглядачів, поруч із Сі сидів перекладач, — він не соромився на весь голос перекладати лідеру, що відбувається на параді. І це було чутно в трансляції. Утім росіянам доведеться звикати до долі китайського васала — за підтримку Путіна Китай виставить Росії великий прайс. Заходу ж це дуже добра наука, як за власні гроші виростити двох монстрів, які хочуть розділити твою тушку на обід. Спеціально для ЕспресоПро авторку: Марина Данилюк-Ярмолаєва, журналісткаРедакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.

У народі день прозвали Купальниця, він має цікавий звичай.

Місія Церкви в післявоєнній перспективі України. – К.: Дух і Літера, 2025"Російська агресія в черговий раз поставила українців на межу виживання, - нагадують у цій книжці. - Загроза зникнення української держави та Церкви постає як величезний історичний виклик. Але тепер виживання України означає не повернення до минулого чи збереження дійсного стану речей, а вимагає активних змін заради майбутнього". Тож мова  у колективній монографії "Місія Церкви в післявоєнній перспективі України" саме про те, чому в цей час нам необхідна відкрита та осучаснена Церква. Адже незмінна місія Церкви Христової завжди полягала у тому, щоб являти світу істину Божественної любові, освячувати усі сфери життя і служіння людини, бути з нею і відповідати на її потреби. Так само у післявоєнній перспективі України одним із першочергових завдань для Церкви є підтримка та допомога людям пережити ті втрати й страждання, які війна принесла в їхні родини, лікувати рани душі й тіла. Таким чином, у книжці У пропонованій до уваги читачів колективній монографії розглядаються шляхи подолання внутрішніх та зовнішніх розколів, питання літургійної ідентичності, а також ролі Церкви у духовному і соціальному розвитку країни. Також увага приділяється критичному осмисленню ідеологічних викривлень, таких як "русскій мір", та їх загрозі християнському світогляду. "Разом з необхідністю оновлення політики, економіки, культури, для виживання і подальшого росту Україні потрібні зміни в релігійній сфері, - нагадують нам на самому початку. - Зміни мають торкнутися не лише суспільства, але й Церкви. Ми маємо змінюватися разом, коли зміни в Церкві є результатами змін суспільства, а зміни в суспільстві передбачають зміни в Церкві. Церква може стати частиною і провідником суспільних змін, вона має обґрунтувати їх з богословської точки зору та продемонструвати власним прикладом. Без змін у православ'ї не можна зберегти здоровою Церкву, яка є фундаментом суспільного і духовного життя українського народу. Оскільки в України немає майбутнього без реформування, так в української Церкви немає майбутнього без переосмислення минулого і відкритості до сучасного".Олег Клименко. "Вирівнювання" Збруча. Quо vаdіs, Вадісе? – Тернопіль: Навчальна книга "Богдан", 2025У глухому галицькому селі, куди доля у 1940-х роках занесла родину автора цих рядків, люди чекали гудіння "червоних" моторів не як манни, а як кари небесної. Так звані "наші" скидали бомби на мирні поселення так само, як сьогоднішні їхні російські правонаступники. "Цей день війни за насиченістю нічим не відрізнявся від попередніх. – згадують  у цій книжці. - хіба що радянські літаки, які з'явилися зненацька. Вони, ховаючись за хмарами, скидали бомби. "ФАБ-50", вирвавшись з бомболюків, зі жахливим виттям поринули вниз із наміром розірвати Тернопіль на шматки". Тож Історичний роман-хроніка "Quе vаdіs, Вадісе?" Олега Клименка, який є другою книгою трилогії "Вирівнювання" Збруча розповідає про ці самі часи, точніше, про масові репресії радянських органів НКВС-НКДБ у Західній Україні в 1939-1941 роках. Як попереджає анотація, з іронічних, а подекуди із саркастичних позицій, витворена колекція історичних подій, явищ і постатей, розкриті деякі таємниці того часу, хитросплетіння політики та війни. Якщо ж згадати саме життя того періоду, то виявиться, що той самий сарказм з історією та політикою переплівся з долею багатьох тамтешніх родин. Так, коли батько був малий, по Дністру (як і по Збручу) проходив радянський кордон, і з того берега румунські прикордонники горлали до сусідів, глузуючи з їхнього "щасливого" життя за Сталіна: "Нема хліба, нема кики! Лише кіна і музики!" Кики, тобто каші, справді було негусто. Гірше, що замість кіно теж була лише крижана ковзанка за вікном, де каталися діти. Але вийти було зась, бо взувачки в батька з його молодшим братом не було: репресована родина, закинута долею в глухе галицьке село, жила в злиднях. Але не такий був наш Євген, який, залишивши малого брата в хаті, вискочив таки надвір всупереч усім мамалижним прикордонникам зі Сталіним вкупі. І з гейканням скотився босоніж з веселої дитячої гірки! Він мчав назустріч новому щасливому життю, в якому не треба ковтати слинку, дивлячись, як мама годує похмурого батька, українського підпільника, і не треба щулитись, коли летить літак, гадаючи, чи це "наші", що будуть їх бомбити, а також замість вечері грати з братиком у настільну гру, де так само летиш сторчголов, але вниз, у болото чи в хату до Баби Яги, якщо випав невдалий хід…Алан Олпорт. Демобілізовані: повернення додому після Другої світової війни. – К.: Локальна історія, 2025У цій книжці нам вкотре нагадують, що війни закінчуються не на полі бою, а тоді, коли військові повертаються додому. Так, у роки Другої світової війни, про завершення якої якраз мова, мільйони британців були в окопах і, опинившись на батьківщині, не завжди впізнавали країну, за яку воювали, а побачене їм не завжди подобалось. Та й хіба лише вони, і хіба лише після Другої світової? Читаючи чергову "локальну історію" про повернення з війни, так само згадуєш і про Ремарка, і про Гемінгвея. "Одного зимового вечора 1917 року на Східному вокзалі з потяга висипалась група людей, що їхали у відпустку, - починається, як правило, така пригода. - Серед цивільних було багато фронтовиків, солдатів та офіцерів, яких можна було впізнати за обпаленими сонцем обличчями і притомленими шинелями". Тож так само у цій книжці нам нагадують, як після Другої світової війни демобілізованим доводилось знову вчитися жити в родині, шукати нову роботу та долати посттравматичний синдром. Не всі змогли пройти цей шлях. Цивільні почасти з острахом ставилися до них, побоюючись, що вони принесуть насильство. У своєму дослідженні "Демобілізовані" Алан Олпорт на основі особистих щоденників, листів, тогочасної преси, літератури та кіно описав і як демобілізовані адаптовувались до мирного життя, і політику держави, і зміни, які переживало суспільство Великої Британії після Другої світової війни. Таким чином, ця книжка розповідає про важку дорогу від війни до миру, демонструє універсальний досвід і водночас нагадує, що демобілізація – це окрема битва, якої у жодному разі не можна програти.Анна Завертайло. Солодкий несолодкий бізнес. Від кавових автоматів до ресторанної мережі. – К.: Strеtоvyсh, 2025"Хоча я поділюся своїми методами досягнення результатів у різних сферах, ця книга не буде про успішний успіх", - попереджає авторка цієї книжки. Видання, додамо, яке поєднує особисту історію розвитку сімейного бізнесу та прикладний посібник для підприємців, які цікавляться ресторанною галуззю. Водночас ця книжка показує, наскільки інакше можна ставитися до їжі, бачити в ній не задоволення базових потреб, а культурний код. Тож "Солодкий несолодкий бізнес" Анни Завертайло трішечки про інше. "На цих сторінках я відверто й щиро розповім про власний шлях і життєву стратегію, - зауважує авторка, - про принципи ведення проєктів, пошуки українських смаків й України в собі. Моя сім'я, бізнеси, красиве й здорове тіло – це все мої проєкти, які є для мене пріоритетними, на які я виділяю внутрішні й зовнішні ресурси". Якщо точніше, то в книжці розповідається про шлях авторки та її бізнесу від кавових автоматів до мереж кондитерських "Ноnеy" і пекарень "Завертайло" – із усіма можливими викликами та перешкодами, з якими стикаються підприємці. Відсутність стартових інвестицій, розподіл ролей в бізнес-партнерстві, пошук своєї унікальності. А ще - складники величезної системи: продукт, концепції закладів, пошуки крутої локації, комунікація, обладнання та формування команди – і в легкій формі розказано як це працює. "Пізніше це сформувалося для нас у гасло "Іди й роби", - згадує авторка. - В ідею про суперсилу, яку потрібно в собі побачити, знайти або навіть вдатися до блефу. Просто уявити, що вона в тебе є, навіть не знаючи напевне, чи це правда. Краще помилитися, але здобути новий досвід і вивчити урок, ніж не пробувати взагалі. Уміння ризикувати - це риса хорошого підприємця. Не всі вміють це робити, та й не всім це потрібно вміти. Але якщо ви бачите у собі цю рису, то ви неодмінно зможете стати підприємцем, що бере на себе відповідальність і стає лідером свого напрямку".Олівія Ленґ. Місто Самоти. – К.: Крапки, 2025Досліджуючи життя і творчість багатьох митців - "хроністів міста самоти" - серед яких були Едвард Гоппер, Енді Воргол, Генрі Дарджер, Девід Войнарович та інші, авторка цієї книжки шукає і знаходить відповіді щодо того, як самотність позначилася на їхній творчості та який вплив вона чинить на формування людського досвіду загалом. Загалом "Місто самоти" Олівії Ленґ – цікавий текст, в якому майстерно поєднано жанри мемуарів, біографії, мистецької і культурної критики. Адже на певному етапі свого життя авторка опиняється у неосяжному Нью-Йорку, де попри мільйони людей і постійний рух, її так само не полишає відчуття самотності. Тож ця книжка - подорож крізь простір особистої ізоляції та її несподівані аспекти, що відкриваються через взаємодію з мистецтвом. "Самотніми можна бути будь-де, - нагадує авторка, -  та самота посеред міста, в оточенні мільйонів людей, має особливий присмак. На позір може видатися, що стан самоти не сумісний із життям у місті, натовпами довкола, та фізичної присутності недостатньо, щоб розсіяти відчуття внутрішньої ізольованості. Цілком можливо, навіть дуже легко відчувати спустошення та відчуженість, коли живеш пліч-о-пліч з іншими людьми. У містах буває самотньо: визнавши це, ми розуміємо, що самотність не обов'язково передбачає фізичне усамітнення, а радше відсутність чи брак близькості, спорідненості".

Середина весни - саме той час, коли організм особливо потребує вітамінів, а природа вже щедро ділиться першими дарами природи. Молоді овочі та свіжа зелень не лише покращують самопочуття, а й заряджають енергією. Розповімо, що обов'язково варто додати до раціону зараз. Редис Редис символізує прихід весни. Цей коренеплід містить вітамін С, клітковину, калій і природні фітонциди, які підтримують імунітет і травлення. Редис освіжає, покращує апетит і допомагає організму м'яко очищатися. Він чудово поєднується із зеленню, сметаною, кисломолочним сиром і використовується як основа для легких весняних салатів. Ревінь Це соковите стебло з кислинкою - не просто інгредієнт для пирогів. Ревінь містить вітаміни С і К, кальцій, калій та антиоксиданти. Він покращує травлення, зміцнює імунітет і допомагає знизити рівень цукру в крові. Найчастіше ревінь використовують у компотах, десертах і вареннях, але він також цікавий у соусах і маринадах. Важливо пам'ятати: їстівні тільки стебла, а ось листя отруйне. Артишок Цей овоч багатий на вітаміни А, В, С, Е, а також на магній, калій, фосфор та інші мінерали. Варений артишок містить усього 53 ккал на 100 г, завдяки чому ідеально підходить тим, хто стежить за вагою. Його можна зустріти в меню ресторанів по всьому світу - він смачний і в салатах, і в супах, і як самостійна страва. Салатне листя Салат - звична зелень, без якої складно уявити збалансований раціон. Існує безліч різновидів: ромен, айсберг, батавія, листовий, качанний та інші. Усі вони відрізняються текстурою і смаком, але однаково багаті на вітаміни, мінерали та антиоксиданти. Регулярне споживання салату допомагає поповнити запаси фолату, вітаміну С і каротиноїдів, що підтримують здоров'я серця і судин. Молода капуста Перша капуста сезону - м'яка, соковита і солодкувата на смак. Вона легко засвоюється, багата на клітковину, вітаміни С і групи В, а також сірку - природний антисептик. Молода капуста ідеально підходить для легких салатів, тушкування або голубців. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: П'ять продуктів, які краще викреслити зі щоденного раціону Шпинат Один із найбільш універсальних зелених овочів. Шпинат багатий на вітаміни, антиоксиданти і практично не містить калорій. Він підтримує здоров'я мозку, серця та зору. Зручно додається в салати, смузі, омлети та гарячі страви. Пекінська капуста Як і інші представники капустяних - білокачанна, броколі, брюссельська та цвітна - пекінська багата на рослинний білок (до 2,5 г на 100 г) і клітковину (до 3,5 г). 200 г капусти на день забезпечать до третини добової норми харчових волокон і значну частину рослинного білка. А ще капуста відмінно засвоюється і підходить для щоденного раціону. Зелена цибуля Перші пір'я зеленої цибулі - справжній весняний заряд вітамінів. Вона багата на вітамін С, каротин, калій, флавоноїди та ефірні олії. Завдяки своїм протимікробним та імунопідтримувальним властивостям зелена цибуля допомагає організму відновитися після зими. Вона має яскравий смак, який чудово доповнює салати, бутерброди, омлети та супи. А ще вона легко засвоюється і надає свіжості будь-якій страві. Морква Соковита, хрустка і яскрава - морква залишається однією з найкорисніших коренеплодів. Вона насичена бета-каротином, клітковиною, калієм, вітаміном К1 і антиоксидантами. Морква підтримує здоров'я очей, знижує рівень холестерину і може сприяти профілактиці раку. Картопля Один із найуніверсальніших продуктів на кухні. Багата на вітаміни та мінерали, картоплю легко вирощувати та готувати. Найбільша користь - у шкірці, тому за можливості не очищайте її. Спосіб приготування впливає на калорійність: смаження додає жиру і калорій, тоді як запікання або варіння - більш щадні способи. Цвітна капуста М'яка і ніжна після приготування, цвітна капуста представлена в різних відтінках - від білого до фіолетового. Вона містить безліч поживних речовин і антиоксидантів, які допомагають серцю і можуть знижувати ризик раку. Її легко готувати і комбінувати з іншими продуктами. Червона капуста Її насичений колір говорить сам за себе - червонокачанна капуста багата на антоціани та інші фітонутрієнти. Вона допомагає зменшити запалення, підтримує серце і зміцнює кістки. Її можна використовувати в салатах, квасити або тушкувати - смакові можливості величезні. Чарівної таблетки для здоров'я мозку не існує. Краще приділяти увагу харчовим звичкам і частіше вибирати прості, необроблені продукти. Селера, морква, гриби, цибуля, часник і бок-чой - базовий набір овочів у будинку невролога. Вони забезпечують організм калієм, фолієвою кислотою, вітамінами групи В і D. Регулярне вживання цих продуктів сприяє поліпшенню кровообігу і знижує запалення.

Проєкт ГУР МОУ "Хочу жить" помітив цікавий збіг у списку загиблих російських окупантів - знайшли три пари братів з однаковими прізвищами та по батькові, які до того ж ще й загинули в один день.

Денис Литвинюк — Sеnіоr Sоftwаrе Еngіnееr в лондонському офісі Меtа. У 2019-му він почав працювати в Аmаzоn і вже майже шість років не залишає роботу в Віg Тесh. Про те, як зараз у великих технологічних компаніях ставляться до України і як туди можна потрапити, Денис розповів в інтерв’ю DОU. Які є варіанти, щоб потрапити в Віg Тесh Я пробував зайти в Віg Тесh у 2015 році, ще коли вчився на другому курсі на факультеті інформатики обчислювальної техніки в КПІ. Намагався отримати стажування, однак не вийшло. На інтервʼю потрібно було розв’язувати задачі в режимі реального часу, а не відповідати на питання про техскіли, як в Україні. Наприклад, давали завдання відсортувати масив даних за певним алгоритмом в режимі реального часу. Взагалі є декілька варіантів, як почати працювати в техногігантах: 🔰 Іntеrnshір/ Стажування Зазвичай це робота на декілька місяців улітку чи взимку. Програма розрахована на студентів, які в інший час вчаться. Інтерв’ю відбуваються заздалегідь, щоб встигнути підготувати візу. Порівняно з працевлаштуванням, тут спрощений процес відбору: одне інтервʼю — з рекрутером або НR, і два етапи технічного інтерв’ю. Інтерну платять зарплатню, винаймають житло, дають робочі девайси, знаходять проєкт і ментора. Це можливість отримати класний рядок у резюме та досвід, адже зазвичай інтернам допомагають, роблять код-рев’ю, дають фідбек. ❗ Важлива умова: ви маєте продовжувати навчання після стажування. Тому ця можливість найбільш актуальна для студентів 1–3 курсів (якщо плануєте магістратуру, то і для четвертого теж). Якщо перше стажування людина проходить добре, можна отримати rеturn оffеr: запрошення на ще одне. Багато людей, потрапивши на одне стажування, поступово їздять на наступні від цієї ж компанії без інтерв’ю.Потенційно після стажувань можна отримати також full-tіmе оffеr: тобто продовжити працювати в компанії постійно. Хоча я особисто не знаю таких кейсів. 🔰 Аррrеntісеshір Це окремі програми для людей, які не мають освіти в соmрutеr sсіеnсе, але хочуть програмувати. Вони тривають довше за стажування: зазвичай від 8 до 18 місяців. Такі програми обирають люди, які або не вчилися в університеті, або вчились на іншій спеціальності й хочуть програмувати. Тим, хто показав гарний результат, дають full-tіmе оffеr. Багато з них одразу змінюють роль з Аррrеntісе на Sоftwаrе Еngіnееr і кар’єрно ростуть, як інші. З бенефітів: усе те саме, окрім наймання житла. Оскільки це більш довгострокова програма, за оренду доводиться платити із зарплатні. Інколи такі програми обмежені географією: лише громадяни певних країн можуть подаватися. 🔰 Працевлаштування: ремоут практично не варіант Як я знаю, у Віg Тесh з початком повномасштабної війни процес найму українців не змінився. Ні покращився, ні погіршився. Не змінилося ставлення і до найму росіян. Є люди з росії, з якими інколи перетинаємося в роботі. Вони намагаються спілкуватися російською в робочих питаннях, але я принципово відповідаю їм англійською «nо, І dоn’t sреаk russіаn. І саn undеrstаnd, but І dоn’t sреаk». І все, вони переходять на англійську. Працевлаштуватися дистанційно не з країни, де є офіс компанії, практично нереально. Хіба що через контракторів/аутсорс-компанії, з якими у Віg Тесh є договори (такі компанії є в Україні). Тобто, по суті, працювати над тими ж проєктами, що техногіганти, але через аутсорс-компанію і за обмеженим контрактом. Можна на Меtа чи Gооglе працювати з Польщі, там є офіси. По-перше, це пов’язано з високими безпековими стандартами. Всі видані для роботи пристрої мають купу різних механізмів для запобігання витоку даних. Думаю, sесurіty bаr не дозволяє цього компаніям. По-друге, зі складною структурою: при найманні вас все одно мають привʼязати до певного офісу. Логічніше це робити за принципом країни-офісу. Складно легально працевлаштувати людей у країнах, де немає офісу. Є винятки: коли у вакансії написано, що позиція rеmоtе. Таких позицій дуже мало, і я бачив їх лише для деяких європейських країн. Але якщо ви натрапите на таку, то сподіваюся, що мій досвід і поради будуть для вас корисними. Детальніше про них далі. «Компанія найме людей, які приїдуть до вашої квартири та запакують речі». Як я влаштувався в Аmаzоn Через декілька невдалих спроб я відкинув ідею потрапити на стажування, а 2018 року працевлаштувався в українську компанію SоftSеrvе (паралельно з навчанням). І в якийсь момент помітив, що профіль мого онбординг-баді Влада був деактивований. Виявилося, що Влад переїжджає в США, щоб працювати в Аmаzоn. Він поділився, що відвідав Аmаzоn Ніrіng Еvеnt у Києві: до ковіду великі компанії приїжджали в різні міста України для інтерв’ювання онсайт. Тобто події були для учасників, які вже успішно пройшли рrеsсrееn та рhоnе sсrееn (технічне інтерв’ю). Після цього компанія поверталася в головний офіс, і за кілька тижнів учасникам повідомляли рішення. Мій колега пройшов всі етапи відбору і поїхав працювати до Сіетла. Тоді я подумав, що було б класно знову спробувати потрапити в Віg Тесh. Які є етапи відбору в Аmаzоn Я попросив Влада дати мені рекомендацію і паралельно подався через портал вакансій Аmаzоn. Загалом джоб-портал потрібен насамперед для вибору вакансії. Якщо у вас немає реферала — варто подаватися через платформу, а якщо є — просто зорієнтувати, на яку посаду вас рекомендувати. Влад поділився порадами та хитрощами, як проходити інтерв’ю в Аmаzоn, тому що це специфічний процес. Процес відбору кандидатів після подачі на вакансію Прескрин з рекрутером, де розповідають про процес найму і роботу.Технічне інтервʼю: його проводить людина всередині компанії, яка розуміється на технічній частині. Між прескрином і технічним інтервʼю зазвичай є тиждень-два, бо всі зацікавлені, щоб людина підготувалася.Я знав, що на цьому етапі запитують Аmаzоn Lеаdеrshір Рrіnсірlеs. Це поведінкова частина, на яку виділяють до 50% часу технічних інтервʼю: паралельно з кодингом кожному інтерв’юеру призначають два Lеаdеrshір Рrіnсірlеs з 16, які є в компанії. До прикладу, можуть питати таке: як вирішував конфлікти з колегами, чи була ситуація, коли не встигали закінчити проєкт, але боялися сказати, як це залагодили тощо. Відповідати треба за фреймворком SТАR (Sіtuаtіоn-Таsk-Асtіоn-Rеsult): описати ситуацію, визначити завдання, описати ухвалені рішення і результат. За структуровані відповіді інтерв’юер точно дасть гарний фідбек. Вважаю, що мені пощастило з технічним інтервʼю: ми спілкувалися дві години замість однієї. Я був останнім кандидатом того дня, і ми могли більше часу приділили розв’язанню задачі та bеhаvіоrаl-частині. Я навіть встиг розказати про свій бакалаврський диплом з баз даних, бо це була специфіка роботи команди. І я пройшов далі. Онсайт-інтервʼю. Ця частина складається з 4–5 інтервʼю: 2–3 кодинг, одне поведінкове (культура, цінності, важливо наводити приклади з життя), одне Systеm Dеsіgn (на рівнях вищих за Junіоr). Кодинг або систем-дизайн проводять софтвер-інженери з різних команд. Вони пишуть свої відгуки ледь не анонімно, ніяк між собою не контактують. Просто фіксують сигнали, чи рекомендують найняти кандидата. І потім окремий комітет з найму вирішує, давати людині офер чи ні. До ковіду останній етап буквально був онсайт: кандидатів, які успішно пройшли технічну співбесіду, запрошували в іншу країну відвідати офіс. Робили візу, купували квитки, винаймали готель, оплачували добові. На місці фахівець проводив майже день, впродовж якого проходив усі співбесіди. Була опція закрити цю частину, як мій колега Влад, — на Ніrіng Еvеnts в Україні. Після ковіду цей етап проводять онлайн, що додає проблем. Адже зʼявляються шпаринки для шахраювання: наприклад, людина може використовувати ШІ-асистента. Єдиний варіант боротися з обманом — намагатися зрозуміти хід думок кандидата, ставити уточнювальні питання, просити пояснити вибір рішення тощо. Хитрування під час інтервʼю — червоний прапорець для компанії. В Аmаzоn є гарне правило 2–5 рrоmіsе з надання фідбеку: два дні — на технічну співбесіду;пʼять днів — на онсайт-інтерв’ю. Це роблять для того, щоб люди не фрустрували й не чекали тижнями результату. Тобто до кандидата повертаються, навіть якщо не планують наймати У мене так було завжди. Лише одна лондонська компанія відповіла запізно, за кілька місяців, але все ж відповіла. ❗ Важливо знати: якщо кандидат у європейській локації, то діє GDРR, який змушує компанію давати розширену інформацію про результат співбесіди. Тому якщо відповіді немає, варто нагадати про GDРR, і її нададуть. Зазвичай ви приблизно розумієте, на якому етапі інтервʼю зафейлили. Та якщо вважаєте, що все пройшло супер, але вам відмовили, варто додатково написати рекрутеру, щоб зрозуміти, що сталося. Онсайт-інтервʼю — це останній етап. Я пройшов все успішно: повернувся додому і отримав офер. Думаю, відіграла роль моя ретельна підготовка і наявність реферала. Бо якщо немає технічних навичок, навіть кілька рекомендацій усередині компанії не допоможуть. Кожен інтервʼюер ставить бали: і в інтересах претендента технічно класно пройти всі частини інтерв’ю, щоб не було суперечностей під час ухвалення фінального рішення. Вважаю, що у моєму випадку склалося 70 на 30, де: 70% — реальні навички, 30% — знання процесу. Коли влаштовуєшся в Віg Тесh, крім стандартних умов, суми компенсації та інформації про команду, прописують допомогу з релокейтом. В Аmаzоn допомога залежала від рівня фахівця: — Junіоr — допомога лише грошима на переїзд; — Міddlе і далі — компанія організовує переїзд і надає додаткові гроші. Тобто найме людей, які приїдуть до вашої квартири та запакують речі. У новій країні вам винаймуть житло на перші місяць-два. Наймуть компанію, яка допоможе розпакувати речі та облаштуватися тощо. Оскільки я йшов на Junіоr-позицію, у мене був перший варіант. Про адаптацію до інструментів і підходу Аmаzоn Я переїжджав в Ірландію 2019 року. В Аmаzоn потрапив у команду, де було ще двоє фахівців, які на той момент працювали у компанії кілька років. Було трошки некомфортно, адже вони сильно перформили, а мені у всьому треба було розбиратися. Загалом адаптуватися в компанії було непросто. Кастомні інструменти. У всіх техногігантах є власні інструменти для роботи. Так, можуть обирати і рішення з ринку, як-от Gооglе Dосs, Gооglе Slіdеs, Jіrа, Slасk тощо. Але більша частина компаній намагається побудувати інхаус-рішення для кожної проблеми — наприклад, власний таск-трекер. Це потрібно, щоб: а) не платити за Jіrа;б) не переживати за дані, які можуть кудись втекти; в) не переживати за роботу інструмента. Умовно, якщо завтра Аtlаssіаn вирішить закрити Jіrа, у нас є свій таск-трекер, не треба буде мігрувати та думати, що робити далі. В Аmаzоn я прийшов майже на все кастомне, з чим не працював до того. У SоftSеrvе, наприклад, ми працювали з багатьма зовнішніми рішеннями, які були знайомі. Певний час я розбирався, як ефективно їх застосовувати. Повний оwnеrshір. У бігтех працюють за принципом, що ви є власником продукту. Умовно, я мав робити все: писати код, деплоїти його на продакшн, моніторити та підтримувати. Це було не просто, бо на той момент я ніколи не працював у продукті. Це відрізнялося від досвіду в SоftSеrvе, де я просто писав код, з перервами на зідзвони з клієнтами, щоб уточнити завдання. Також у Віg Тесh немає умовного тимліда, який ухвалює рішення чи каже, що робити: якщо ви джун, вам дають проблему, яку треба розв’язати від А до Я. Ви маєте ходити до людей, пропонувати рішення, влаштовувати рев’ю, тримати в курсі команду. Якщо щось не зрозуміло і самому складно збагнути, що критично зробити, можна влаштувати зідзвон з досвідченішими колегами. Такий процес вчить самостійності і привчає до відповідальності. Що нижчий у вас рівень сеньйорності, то менші завдання вам довіряють. У джуна це може бути маленька фіча в загальному продукті. Та з кар’єрним зростанням збільшуватиметься відповідальність: згодом дадуть відповідати за проєкт або цілий стек, залежно від продукту. Це дуже розвиває, водночас на початку доволі важко. Оn-саll. І так, цей оwnеrshір може стосуватися і неробочих годин. Зазвичай є людина, яка відповідає за систему протягом тижня чи конкретного дня (оn-саll). Тобто ви відповідальні за щось 24/7: вас можуть розбудити серед ночі і потрібно розв’язувати проблеми. З цікавого: в Ірландії доплачують за оn-саll. Навіть якщо в неробочі години не виникло жодних проблем, все одно доплачують половину ставки за цей день. Це гарний спосіб додатково заробити. Якщо проблема зʼявилася вночі, можна отримати додатковий вихідний. Якщо на рішення пішло менше як пів години, то дають пів вихідного, якщо годину чи навіть більше — цілий, який треба використати протягом місяця-двох. Мій друг так назбирав собі два тижні вихідних з оn-саll. Загалом моя адаптація тривала рік. Це було повʼязано і з тим, що ми переїжджали в ковід. Інакше, думаю, все було б швидше і приємніше. Про перехід у нову компанію В Аmаzоn я прийшов джуном, але це був трішки занижений рівень. Я розумів, що міг краще, та й до досвіду роботи під час навчання поставилися доволі несерйозно. Дійшов до Міddlе за півтора року. До цього рівня мене підвищили, бо я розробив і зарелізив фронтенд-сервіс. З нуля розібрався зі всіма фронтенд-технологіями компанії. Це було не так просто: адже рішення має пройти купу sесurіty rеvіеw. Після цього я попрацював ще рік. А за два з половиною роки загалом в Аmаzоn пристав на офер іншої компанії. Ось три причини, чому я пішов з Аmаzоn Токсичний менеджер, у минулому інженер. І хоча він до мене ставився нормально, мені не подобалася атмосфера в команді. Відчувався мікроменеджмент, деяких колег менеджер узагалі не поважав і намагався зробити все для того, щоб їхнє життя було дискомфортним.Не дуже влаштовувала компенсація. Аmаzоn, хоч і Віg Тесh, платить по низу вилки ринку, на рівні з Місrоsоft. Але процеси і темп роботи дуже різний: у Місrоsоft можна розслаблено працювати, а в Аmаzоn — ні.Моїй дружині дуже не подобалася Ірландія: ми прожили там два з половиною роки, два з яких — під час ковіду. Тому мало що бачили, не соціалізувалися, хотілось щось змінити. Як шукав нове місце роботи Передусім намагався знайти людей, які могли мене зареферити, і через них подавався. Таким чином вдалося потрапити на інтерв’ю в Меtа (тоді це ще був Fасеbооk). Готувався до нього два місяці. Через Тrеllо відстежував прогрес подачі на вакансії. Найефективніше було пройтись по всіх компаніях, які є на ринку, подивитись, що вони пропонують? і закинути своє резюме максимальній кількості. І далі вже співбесідувався всюди. Якщо є компанії, з якими вам менш цікаво спілкуватися — раджу їхні інтервʼю ставити наперед, щоб освіжити комунікаційні навички. І далі вже старатися проходити співбесіди в найбільш бажані компанії. У нас було два варіанти — або повернутися в Україну, або стукатися в компанії з офісами в Лондоні. В мене було три різних офери, але ми все-таки вирішили спробувати пожити ще в Лондоні. І наприкінці 2021 року я пристав на пропозицію роботи Меtа на посаду Sеnіоr Sоftwаrе Еngіnееr. Після Аmаzоn у мене був місяць перед стартом роботи в Лондоні. Причина була в зарплатних підрахунках Коли дають офер в бігтех, він зазвичай складається: з bаsе sаlаry: це зарплата, яку будете отримувати щомісячно. Можливо, з урахуванням щорічного бонусу.з акцій компанії, які дають як частину компенсації. Кожні три місяці нам мали давати порцію цих акцій. І так вийшло, що Меtа дає офер з акціями і враховують їхню ціну на момент виходу людини в компанію. Лютий 2022-го був невдалим для Меtа, акції сильно впали. Тому було вигідніше почекати та вийти на роботу в березні. Кількісно я б отримав більше акцій. Більше деталей про Меtа спікер не може розкривати через NDА — ред. Які були невдачі Я сфокусувався на історіях успіху. Та, звісно, були й невдачі. Наприклад, мені так і не вдалось потрапити в Gооglе, хоча я кілька разів подавався на стажування ще в КПІ та раз на працевлаштування. В Gооglе складні завдання на інтерв’ю: останній раз я готувався два місяці. Пройшов прескрин, технічну співбесіду і кодинг-інтерв’ю. Та систем-дизайн-інтерв’ю було в іншому форматі, ніж я очікував. Зазвичай на цьому етапі дають посилання, де можна малювати діаграми: ви обговорюєте проблему, намагаєтесь її вирішити. А в Gооglе мені запропонували працювати в Gооglе Dос і записувати туди свої думки. До того ж пропонована проблема була нішева для Gооglе. І я не був готовий до такого. Тому в різних компаніях може скластися по-різному. І не варто робити висновки за одним результатом: продовжуйте пробувати. Про ставлення британців до війни та України Ставлення британців до українців не змінилося в гірший бік: немає наративів, що всі проблеми, які є в країні, спричинені війною в Україні. Багато людей почали підтримувати нас ще більше. Коли стаються трагедії, колеги і друзі-іноземці намагаються більше донатити і перепрошують за те, що не робили цього раніше. У річницю повномасштабного вторгнення мою знайому, яка очолює тематичний Ukrаіnіаn Sосіаl Сlub, покликали на ВВС радіо, де вона розповідала про війну. Британці сильно підтримують Україну на всіх рівнях. Точково тут можна знайти людей з арабських країн, які дотримуються протилежної думки, бо ми не виступаємо проти Ізраїля. Такого крінжу вистачає, на жаль. У WhаtsАрр є чат українців, які працюють у Віg Тесh. І ми періодично збираємося на ланчі. У Лондоні розвинуті українські спільноти, деякі з них допомагають з вивченням мови, юридичними нюансами, пошуком житла. Ще люди збираються на протести, проводять тематичні заходи. Наприклад, вечори української поезії. Є колеги-не українці, які регулярно донатять дотепер. Я допомагаю їм закидати кошти на різні потреби. Такий собі донат-менеджер. Загалом українці тут багато донатять. Є люди, які організовують свої центри зі збирання дронів і потім передають їх у підрозділи. Ми з дружиною купували та передавали старлінки, донатимо. Плюси роботи в Віg Тесh: Можливість впливати на мільйони користувачів, бізнесів, розробників. Зазвичай можна доволі швидко перевірити свої гіпотези (звісно, якщо це не релізний продукт). Робоче середовище та карʼєрне зростання Компанії можна поділити на два типи за культурою: — fаst-расе: великий темп і відповідальність, швидке карʼєрне та зарплатне зростання; — rеst аnd vеst: спокійніший темп, але й менші зарплати та можливості. У будь-якому типі є конкретно визначений шлях, як рухатися кар’єрними сходами: що робити, щоб перейти на вищий рівень, отримати вищу компенсацію. Оточення. З вами працюватимуть скілові люди, у кожного буде чого повчитися. Інновації. Це можливість працювати над великими і значущими завданнями. Компенсація та бенефіти. Такі компанії мають багато грошей та змагаються за найкращі таланти на ринку. До того ж вони можуть надавати тревел-бенефіти, спортивні та лайфстайл-кредити. Очікування, які можуть не справдитися Не всі команди працюють над дуже масштабованими рішеннями. Деякі команди досить нішеві та розробляють інструменти для внутрішнього користування. Так було на моїй першій посаді в Аmаzоn. Ми не мали багато користувачів чи сильного навантаження на систему, про яке мріє кожен інженер. Наше завдання полягало в тому, що 80 внутрішніх розробників могли користуватися системою. Через велику кількість кастомних продуктів може бути складно залишатися конкурентоспроможним у плані технологій. Якщо якась компанія буде наймати вас як мобільного спеціаліста іОS, то в бігтех ви будете використовувати інші технології. Тому технічні навички можуть багато в чому бути неактуальними на загальному ринку. З іншого боку, тут вчишся адаптовуватися до нових умов роботи. І розв’язувати проблеми, а не використовувати конкретні технології (це другорядне, чого можна навчитися). Може не пощастити працювати із сучасними технологіями. У Віg Тесh багато застарілого через повільні процеси. Тому якщо ви очікуєте попрацювати з останньою версією Rеасt, цього може не статися. Залежно від компанії та команди, може бути багато тиску від менеджменту. Потрібно буде багато працювати, все mеtrіс-bаsеd. І підлаштовуватися під те, як оперує організація. Це може бути стресово. Трек роботи може змінюватися щоквартально. У таких компаній великий темп, зміна ринків і конкуренція, тому ви можете над чимось працювати, а за пів року цей проєкт закриють. В Аmаzоn навіть є термін twо-wаy dооrs dесіsіоn — рішення, які можна змінити або скасувати без наслідків. Це спантеличує, адже не залежить від вас. Варто вчитися ефективно змінювати контекст і фокусуватися на нових викликах. Поради собі, якби я зараз шукав роботу чи стажування в Віg Тесh Для подачі на вакансії та проходження співбесід: ✅ Шукати реферала в компанії, де хочете працювати. Це людина, яка зможе не лише вас порекомендувати, а й звернути увагу на важливі деталі процесу. Не варто соромитися писати людям за рекомендацією: адже у разі успішного найму вони отримують певну суму за те, що допомогли знайти кандидата. ✅ Добре технічно готуватися. Для цього раджу Lееtсоdе — ресурс з величезною бібліотекою задач, який використовують для підготовки до інтерв’ю в Віg Тесh. Завдання тут згруповані не лише за темами. Якщо купувати преміумпідписку, видно, які задачі дає певна компанія на інтервʼю. Найкраще витрачені 100 доларів, як на мене. ✅ Коректно структурувати резюме. Якщо більшу частину досвіду ви отримали паралельно з навчанням в університеті — не вказуйте свій вік і роки навчання. В Україні це нормальна практика працювати та вчитися. За кордоном до такого досвіду не ставляться серйозно, він нікому не цікавий. Так, на проходженні технічного інтервʼю він точно знадобиться. Але через цей геп вам можуть запропонувати меншу зарплату чи нижчу посаду, ніж може бути по факту. У досвіді роботи важливо вказувати результати, які можна прив’язати до метрик бізнесу. Обовʼязково підсвітіть вашу роль у досягненні показників. Умовно: не просто покращили процес у команді та пришвидшили сервіс, а на скільки і що саме зробили (не командою, а саме ви). Важливо це потім підтвердити на технічній співбесіді: вас можуть запитати, як ви досягли вказаного результату тощо. Васkgrоund сhесks: зазвичай наймають окрему безпекову компанію, яка буде перевіряти дані з вашого резюме. Тому важлива чесність: не вказувати, чого не було. І потрібно перелічити всіх своїх попередніх працедавців, разом з їхніми контактними даними. На практиці нікому з вказаних у моєму резюме людей не телефонували. Але ця інформація має бути. ✅ Готуватися до інтервʼю. Проходити інтервʼю — це навичка. Для її напрацювання раджу рrаmр.соm: на ресурсі є різні теми та типи інтервʼю. Також ви можете попросити в компанії, щоб вам провели тестові інтервʼю з різних тематик і дали зворотний зв’язок. Під час працевлаштування 🔸 Ніколи не погоджуйтеся на перший офер. Офер — це намір компанії вас найняти. І щодо умов я рекомендую торгуватися. Ви вже далеко зайшли, якщо минули всі етапи: ви серед 5% з усіх кандидатів. Компанія вже виділила на вас багато ресурсу і зацікавлена вас найняти. Тому опишіть своє життєве становище, додатково аргументуйте, чому вам варто платити більше. Ви можете використати важелі тиску: зазвичай це контрофери від компаній у тій же локації на більшу зарплату. Моя знайома таким чином підвищила собі не лише зарплату, а й посаду. Якщо немає контроферу, варто просити про sіgn-оn bоnus: компанії це майже нічого не буде коштувати, а для вас це один лист з майже 100% гарантією успіху. Якщо у вас вже велика зарплата, можете вказати її на співбесіді. Найімовірніше, офер будуть базувати на вашій попередній ставці. Але тут на ваш розсуд, дуже уважно. 🔸 Геть синдром самозванця. Так, у Віg Тесh потрібно старатися. Але якщо вас вже взяли в компанію, просто повірте: ви заслуговуєте своєї позиції. Вас не візьмуть на посаду, до якої ви не дотягуєте. Ваше завдання стежити, щоб вас не взяли на рівень нижче. Коли я перейшов в Меtа, то дуже стресував, адже переходив на Sеnіоr-позицію з Міddlе в Аmаzоn. Але на першому ж перформанс-рев’ю я отримав бадж «перевищуєш очікування», вище середнього. Що треба під час випробувального терміну/онбордингу ✅ Враховувати особливості випробувального періоду. Стандартно він триває пів року. Як виняток його можуть продовжити на три місяці. У різних країнах законодавство щодо працедавця відрізняється. Наприклад, у Британії та Ірландії вас не можуть просто звільнити одним днем, як це можуть зробити, наприклад, у США. Тому випробувальний термін — захист для компанії, щоб випадково не найняти не ту людину, яка недоброчесно пройшла інтервʼю, не підходить за культурою тощо. Упродовж цього періоду вас можуть звільнити. Але це не так часто трапляється. ✅ Організувати проходження онбордингу. Ви потрапите в функціональну команду і відчуватимете серйозний дефіцит знань і розуміння контексту. Це нормально, однак це потрібно виправляти. Під час онбордингу я раджу рухатися за саrееr соld stаrt алгоритмом від СТО Меtа Ендрю Босворта: він радить знайти когось з команди і провести з ним 1:1 зустріч на 30 хвилин. З них: 25 хвилин: що я маю знати про команду, роботу, специфіку тощо;наступні 3 хвилини: найбільші виклики для організації та команди;останні 2 хвилини: з ким ще варто поспілкуватися. Це цінна карта впливу — важливіших людей називатимуть частіше, ви будете розуміти, хто має імпакт. Далі організовуєте такі ж зустрічі з усіма людьми, яких вам називають в останній частині інтервʼю, і повторюєте процедуру. Також рекомендую прочитати книгу Майкла Воткінса Fіrst 90 dаys («Перші 90 днів. Перевірені стратегії, як підкорити нову посаду»): в ній описано, як пришвидшити навчання, спілкуватися з колегами, уникнути помилок тощо. ✅ Знайти ментора. Зазвичай у компаній є менторські програми: раджу дізнатися про них та скористатися. Якщо таких програм немає, то ментора варто шукати самим: це має бути людина рівня Stаff+, яка скеровуватиме вас неофіційно. Вона знатиме ваш карʼєрний шлях та зможе радити. ✅ Вести «щоденник імпакту». Я так називаю річний огляд діяльності та досягнень. По суті, це документ, куди ви вносите все, що в роботі: що заделіверили, над чим збираєтесь працювати. Так ви не забудете важливі досягнення для перформанс-рев’ю. Документом зручно ділитися з менеджером, який вас сапортить (адже зазвичай він веде близько восьми людей, і все памʼятати складно). ✅ Обрати вектор розвитку. Ви можете розвиватися як Іndіvіduаl Соntrіbutоr (ІС) або як менеджер. Щоб перейти в менеджмент, потрібен рівень Sеnіоr+. Тут важить, чи в компанії є потреба в менеджерах. Наприклад, Аmаzоn намагається зменшити кількість менеджерів у штаті: щоб менше людей відповідали за більше програмістів. Що я планую далі Останні два роки мені вдавалося отримувати одні з найвищих перформанс-рейтингів на своєму рівні. Та мене це перестало запалювати. Тому з найближчих планів: Переходити з Іndіvіduаl Соntrіbutоr (ІС) у менеджмент. Перший крок — зростати у напрямку Stаff-інженера: взяти на себе координаційну роль у важливих проєктах. А вже після цього можна спробувати себе в ролі інжиніринг-менеджера. Звісно, все залежить від організації та її планів. Але в будь-якому разі, щоб прийти в менеджмент, потрібно побути якийсь час Stаff-інженером. Менторити. Можливо, стану формальним менеджером для джуніорів. Цікаво спостерігати, як люди, з якими ти працюєш, зростають далі.

Пан Володимир мав нагоду і представляв нашу країну, будуючи зв'язки в оборонному секторі із США. Починаючи з 2015 року, був призначений на посаду аташе з питань оборони України в США. Три наступні роки з доступної в мережі інформації, якраз таки напрацьовував ці важливі ланцюжки, які й до цих пір об'єднують нас із нашим стратегічним партнером. Хотілося б сподіватися, що ми і досі залишаємося в статусі саме стратегічних партнерів, де-факто із США. Яка ваша думка станом на сьогодні з цього приводу?Так, Сполучені Штати це наш стратегічний партнер, що б там не відбувалося, тому що мова йде про країну. Країна це громадянське суспільство, це політики, дві партії, республіканська, демократична. Там підтримка є і з боку суспільства американського, і з боку американського політикуму. Тому це країна, яка бачить всі причини цього конфлікту, вони на нашій стороні. Можуть тільки змінюватися форми та методи передачі допомоги, яку ми від них отримували. До 2025 року, коли вже новий президент США оголосив інші підходи до надання безкоштовної допомоги будь-кому у світі, не тільки нам. Просто ми переходимо в формат, коли, можливо, ми не будемо мати безкоштовної допомоги від Америки, яку ми мали з 2022 року по 2024, а, можливо, просто за ресурси, які треба буде акумулювати разом з нашими європейськими партнерами, або свої, якщо у нас такі є, щоб закупляти американську продукцію, яка до цього надходила нам безкоштовно.Зміна підходу це принаймні не зупинка співпраці, і це, звісно, дуже тішить. З іншого боку, ми розуміємо, наскільки ускладнюються навіть механізми станом на зараз допомоги Сполучених Штатів для нас. З останніх інформаційних приводів це мінус. Американці і американські військові американські представництва в важливих логістичних хабах, які на теренах саме Європи, які забезпечують збройні сили всім необхідним. Те, що вони зменшують свою фізичну присутність, це несе певні загрози для нас?військова допомога США Україні, фото: gеttyіmаgеs На сьогоднішній день це не є такими загрозами, які могли вони бути в 23-му або в 24-му роках. Щоб всі розуміли хаб в Польщі вже що і був створений за ініціативою і енергією США, Америки. Вони туди інвестували багато для того, щоб там все було організовано. Вони туди відправили своїх військових, Вони розгорнули там різні ремонтні служби, логістики і забезпечення. Їхні літаки кожен день там сідали. І ця база зіграла дуже важливу роль в 22-23 роках, частково в 24-му. Цією базою користувалися всі країни, які надавали нам допомогу. Фактично просто американці взяли за свій кошт цю логістичну систему. Але вже в минулому році, коли було зрозуміло, що основну ініціативу і лідерство всіх операцій на допомогу Україні будуть вже перебирати на себе європейські країни НАТО, вже поступово йшла підготовка до варіанту, що американці будуть відходити в сторону і просто будуть допомагати іншим способом. Але ще раз: безкоштовні такі пакети американські на цьому припиняються. Але немає ніякої загрози страшної від того, що американці зменшать свою присутність в Жешуві, тому що там вже логістика налагоджена, вона вже працює, там працюють багато країн. Є Координаційний центр НАТО, який в Німеччині знаходиться, який керує також цим процесом. Там знаходяться спільні представники багатьох країн НАТО, змішані групи. І фактично, це вже самодостатній механізм постачання нам допомоги, в першу чергу, з європейських промислових зон і європейських армій.Щодо ціни за допомогу, Цього тижня українська делегація відправляється в США для того, щоб продовжувати перемовини на тему угоди щодо наших ресурсів, рідкоземельних, копалин загалом. І ми розуміємо, що говорити про це із Штатами станом на зараз нашим дипломатам непросто, якщо ми стоїмо на наших національних інтересах, виключно. На вашу думку, чи є ця угода запобіжником, що США найближчим часом можуть призупинити збройну підтримку, фінансову підтримку для нас?Фінансова підтримка і так буде призупинена, як і для всіх інших країн. Ми не є тільки єдиними жертвами тих грандіозних планів президента США по налагодженню справедливого миру у світі торгового. Тому для нас важливо те, що допомога від Америки буде продовжуватися вже за гроші. Та угода про рідкоземельні метали та інші матеріали, які зараз знаходяться на столі, ясно, що вона не влаштовує в тому варіанті, як було представлено підготованою американською стороною, нашу сторону. І тому ця група, яка поїде в Вашингтон, продовжить консультації на цю тему. Сам підхід цих угод перший був в тому, щоб ми вклали туди також витрати американців на те, що вони нам вже передали у 22-24 роках. Справа в тому, що просто ця передача відбувалась не за якимось контрактом, де ми ставили якісь свої підписи, а за рішеннями їх Конгресу і за рішеннями їхнього президента. Тобто там ніде не було прописано, що ця допомога йде за гроші, які Україна має повернути. Вона по всіх цих документах була оформлена як матеріальна технічна допомога. Україна юридично нічого не винна Сполученим Штатам за те озброєння, яке вона вже отримала. І це буде предметом дискусії нашої групи, в тому числі в рамках цієї угоди, яка, в принципі, по своїх сумах виходила на те, щоб ми компенсували витрати американців попередні. Не буде такого, це точно. Будуть інші варіанти, будуть шукати якийсь компромісний варіант, з розумінням інтересу американців також мати якісь джерела прибутків для себе в майбутньому з наших територій. Але це вже треба віддати урядам, хай вони там розбираються. Те, що нам вже було передано, воно нам було передано безкоштовно в рамках рішень самого уряду США, їх президента і Конгресу. Тому це не ленд-ліз програма Другої світової війни, яка була для Радянського Союзу та Великої Британії з боку Америки, де вся допомога надавалася у вигляді кредитів, які треба було потім повертати. І Британія повертала ці гроші років більш як 50. Але це було оформлено документами з підписами лідерів і так далі. В нашому випадку це оформлено по-іншому. З боку Америки там стоять підписи Конгресу, там стоять підписи президентів, і ця допомога, що ми отримали, безкоштовна.Тобто, пане Володимире, якщо я правильно зрозуміла, якби ми з американцями рухалися по траєкторії цього ленд-лізу, який був ухвалений в Сполучених Штатах в контексті російсько-української війни, тоді і адміністрація Дональда Трампа мала би юридичні підстави говорити про те, що якісь наші ресурси мають компенсувати витрати США. Але ми рухалися саме шляхом грантової допомоги, програми були різні, відповідно, і це послугувало запобіжним кроком до того, щоб не відбувалося того, що зараз принаймні в риториці Сполучені Штати до нас мають.Вони не можуть від нас вимагати зараз ніяким чином якихось грошей за те, що було поставлено. Вони емоційно це роблять, але ніяких юридичних підстав для цього нема. Це може ставитися, наприклад, якісь спроби тиснути на нас, що ми вам щось не будемо давати, якщо ви нам там за попередньо. Але там, я думаю, сторони домовляться до варіанту, що то, що було, то було, і воно юридично оформлено. А от те, що буде для нас, у нас не має бути ніяких ілюзій про те, що це буде безкоштовно. От хоча б на цьому ми знаходимо в компроміс з ними, і тоді для американської сторони було б досить привабливо і нормально, коли допомога для України надходить від Америки за кошти, скажімо, країн Європи. Тому що в цьому вигляді виграє оборонно-промисловий комплекс США і виграє економіка США, тому що вона отримує живі гроші. Зараз же ситуація виходить так, що якщо Америка нам не буде нічого постачати навіть за гроші з якихось причин, що маловірогідно, ми будемо отримувати це з Європейського Союзу, країн Європи, країн НАТО в Європі, які зараз акумулюють цей ресурс, для нас, який за кількістю грошей компенсує обсяги американські, але закуплятися буде озброєння європейське і виграє від цього оборонно-промисловий комплекс Європи. І в Америці зараз вже, ми знаємо, вони дуже нервують цього питання, тому що вони вже ведуть дискусії з країнами Європи про доступ до цих ресурсів американських компаній. І от тут почнеться цікаво, тому що величезні кошти з боку Європи, вони дуже викликають інтерес для американської промисловості, і воно вигідно було б для американської сторони. Тому вони не будуть закривати нам продаж своєї продукції, вони просто будуть підходити якось більш по-своєму. Але нам головне отримати доступ до високотехнологічних речей, яких нема в Європі. Наприклад, отримання ракет до комплексу "Петріот", який допомагає збивати балістичні цілі. Оці ракети, вони не дешеві, але вони виробляються тільки в США. І вони налагодили виробництво цих ракет, вони в великій кількості зараз виробляється. Цей був процес, запущений при Байдені під нас, щоб ці ракети йшли до нас. система ППО Раtrіоt Відповідно, вони будуть зацікавлені, щоб ці ракети до нас йшли, єдине, що за гроші, які ми їм будемо давати за допомогою наших партнерів в Європі. Інші системи, які пов'язані з наземними бойовими діями, як танки, бронетехніка, якась, воно не є вже актуальним для нас, тому що війна перейшла в технологічне протистояння. Боєприпаси, які ми отримали, артилерію від Америки, на сьогоднішній день не настільки критичні нам, тому що в європейській зоні дуже багато теж починається виробництва. І використання артилерії, і боєприпасів зараз менше, ніж було у 22-24 роках. Тому в цьому питанні ми не залежимо від Америки. Від Америки ми залежимо тільки в деяких технологічних системах, про які ми повинні з ними постійно говорити, комунікувати і купляти у них просто їх за спрощеними процедурами, яких від них просити. Якщо вони будуть в цьому питанні створювати якісь перешкоди, що маловірогідно, особливо в системах протиповітряної оборони, будемо шукати альтернативи. Я не думаю, що американці будуть зацікавлені і штовхати нас на той шлях шукати альтернативи. Вони зацікавлені в варіанті, що "Америка має бути великою знову" - це знову треба продавати, показувати всьому світу, що те, що вони продають нам, воно реально ефективно. Якщо вони віддадуть цю нішу іншим країнам, як Франція, яка теж системи виробляє, Ізраїлю віддадуть, Південній Кореї віддадуть, які теж нам це можуть продати, то для них це не дуже вигідно.Цікава справді думка. Скажіть, будь ласка, пане Володимире, а що стосується Європи і стану, в якому зараз знаходяться європейські країни. Ми бачимо активні заяви, навіть з'явився вже формат, поки що рамковий, як мені здається, "коаліції охочих" на перспективу в разі, якщо буде якесь зупинення вогню або стишення бойових дій, можлива присутність іноземних контингентів, іноземних військових в нашій території. Чи видається вам перспективними взагалі рухи в цьому напрямку?Європа дуже сильно проснулася після того, як Америка почала відходити в сторону від витрат своїх ресурсів на безпеку Європи. І ми це побачили. В першу чергу, почалися рухи з боку великих країн, які були, так скажемо, хребтом безпеки Європи. Це Велика Британія, Франція, Німеччина частково. Всі вони почали просто переосмислювати реальність. В результаті там, вже починаючи з 2024 року, дуже сильно пішли інвестиції в оборону, пішли в оборонно-промисловий комплекс. А зараз те, що відбувається, це йде розмова про два напрямки. Перший напрямок це "коаліція охочих" направити в Україну якісь підрозділи, для чогось.І друга коаліція на акумуляцію ресурсів для озброєння України, тобто, хто дасть, скільки грошей, щоб компенсувати вихід, наприклад, американського ресурсу фінансового. Те, що стосується заведення до нас якихось військових, там два варіанти, два сценарії. Перший сценарій це так звані миротворчі сили, про які там зразу почали щось там говорити. Це на випадок, якщо між сторонами досягнута якась домовленість про врегулювання, не про припинення вогню, а про врегулювання конфлікту, який тягне за собою певний період, 5-10 років, моніторингу з боку міжнародних організацій. Так завжди було в міжнародній практиці по лінії ООН. Тоді вводилися за згодою всіх сторін миротворчі сили на лінію роз'єднання, мета яких була дивитися, як виконуються ці зобов'язання. миротворці ООН Ми не можемо зараз взагалі на цю тему говорити, тому що в нас немає ніякого врегулювання. Тому ця модна ідея миротворців, вона тихенько зараз відійшла в сторону. Те, що говориться зараз про можливість направлення сюди військових не НАТО, а від окремих країн, так званих коаліцій бажаючих, яку поки що спочатку взяли на себе Британія і Франція, і до них, можливо, ще буде хтось приєднуватися – це ті країни, які готові направити своїх військових для виконання якихось задач на підтримку України. Це мова йде не про піхоту, не про бригади, не про батальйони, які будуть воювати в зоні лінії зіткнення і під величезним ризиком для свого життя, на це ніхто не піде. Але це можуть бути групи фахівців з підготовки, інструктори, фахівці по складних системах протиповітряної оборони, по системах радіоелектронної розвідки, по системах комунікації. Тому що ця технологічна війна вимагає великої кількості такого класу спеціалістів. І саме такі спеціалісти, вони в першу чергу, і розглядаються зараз такими країнами. Але все одно психологічно для таких країн перейти кордон і з'явитися на території України це вже нелегко. І те, що Франція і Британія сказали, що ми готові, це величезний крок, порівняно з тим, де ми були в 22-му, 23-му, 24-му роках.Тобто, фактично, ми зараз можемо говорити про можливості відродження формату роботи у Вісбадені. Про це останнім часом багато говорять, навіть ексголовком Залужний, нині посол у Великій Британії написав. Оцей от момент нашої співпраці, постійного консалтингу з військовими і напрацювання певних алгоритмів наших дій по обороні проти Російської Федерації. Наскільки високому рівні ця робота залишається? Чи ми зараз знаходимося в ситуації, коли в наших умах, і в наших руках, і у наших військових уже стільки досвіду, що мало що ми вже можемо для себе взяти у наших колег за кордоном?По-перше, формат Вісбадена нікуди не дівся. Цей формат зараз взяли під свою парасольку країни, такі як Британія і Франція. Це погоджений всередині НАТО процес. Він почався минулого року, напередодні виборів в США, коли всі знали про те, що можуть бути такі варіанти, в тому числі американці, про це знали. Тому поступово просто лідерство Америки в цих процесах передано країнам НАТО в Європі. Механізм працює як годинник, без змін. Ті ж самі люди, там, наші представники, там бази даних, всі запити, все йде. Єдине, що, скажімо, в базах даних буде менше безкоштовної матеріально-технічної допомоги США. От і все. Решта воно працює, всі логістичні ланцюжки без проблем великих. Що стосується характеру війни і спроможності наших партнерів якось нам сильно допомогти в зміні технологічної трансформації, тут у нас набагато більше досвіду, енергії і креативу. Ми навчилися правильно і швидко впроваджувати на полі бою саме ці роботизовані технічні речі. Ні у кого в світі немає такого досвіду впровадження таких складних речей в реальній бойовій ситуації. Тому зараз фактично ми є носієм знань і досвіду як це використовувати. Для нас важливо тільки обсяг, кількість цих систем і спроможність їх швидко виробляти разом з кимось. Ці речі потребують вже наших партнерів. Тому що, щоб безпечно, це виробляти, це треба робити не тільки на нашій території, а й на території Європи. Більше безпечних варіантів. Тут мова йде також про компоненти, чіпи, різні електронні речі, які ми не виробляємо, які ми частково беремо навіть в країнах азійський і так далі, щоб ми мали доступ до них дуже швидко в тих обсягах, які нам треба з європейської зони, через наших партнерів. Фактично, мова йде також про постійні, наприклад, залишається все ж таки питання таких базових речей, як артилерійські боєприпаси, тому що скільки б там не відійшла роль артилерії, скажімо, така, як раніше була, вона залишається. І якась мінімальна кількість боєприпасів має йти. Європа нам це спроможна забезпечити. Ніхто нам не порадить, як воювати в цій війні вже. Ми вже можемо радити. Нам тільки треба ресурс продовжувати технологічне протистояння. І цей ресурс...нам мають  допомогти партнери.Пане Володимире, ви сказали, що європейським країнам буде психологічно, складно перейти і зробити цей крок щодо своєї присутності на території нашої держави. З іншого боку, ми бачимо, що в приватному порядку, в війні Росії проти України, як на нашому боці, так і на боці росіян, беруть участь громадяни різних країн. Буквально днями президент Зеленський заявив про те, що є перші полонені громадяни Китаю. Раніше ми говорили про північнокорейських військових. З іншого боку, з'являються ініціативи, наприклад, у Юрія Бутусова зробити збір і зібрати на квитки в Україну для колумбійців. І ми розуміємо, що так чи інакше, але, умовно, країни Глобального Півдня, вони теж залучені, і у них 100% свій інтерес бути тут присутніми, тому що це про досвід, за яким вони спостерігають, в якому вони беруть участь. І ми не знаємо, що буде за кілька років, але це може бути використано вже в інших конфліктах. На вашу думку, чи великий для нас є ресурс в країнах Глобального Півдня? І в якому форматі його варто було би використовувати?Ця війна зараз знаходиться в фазі, де мова йде не про кількість людей, а про їх якість. Фактично, зараз не є потреба величезної кількості піхоти, тому що для неї великі ризики для виживання, а є потреба великої кількості, скажімо, операторів дронів, спеціалістів по РЕБах або по інших. І тут нам країни Глобального Півдня ніяк не допоможуть. У нас є з обох сторін громадяни інших країн, які в силу різних своїх причин це роблять. Це приватні ініціативи, обидві сторони не скривають цього. І навіть оці китайські громадяни, які попали тут в полон, це не кадрові військові, це просто громадяни Китаю. На відміну від, скажемо, Північної Кореї. От Північна Корея вона направила тоді на підтримку зусиль Росії в Курській області на території Росії своїх кадрових військовослужбовців. Але це вона зробила в рамках угоди, яка була підписана між Росією і Північною Кореєю, напередодні загальної угоди про співробітництво, в якій був параграф пов'язаний з наданням військової допомоги один одному у випадку там чогось. І тому юридично вони оформили це, умовно говорячи, правильно, коли відправили своїх солдат воювати на території Росії. Якщо б оці північнокорейські солдати з'явилися на територію України, то було б вже скандалом великим. А так, ну що, так вони домовилися. Що стосується решти, то, як правило, це громадяни, які не є кадровими військовослужбовцями. Вони могли бути колись там військовими в своїх країнах, але вони беруть участь, приїжджають зі своєю мотивацією або фінансовою, або просто пасіонарною, або якоюсь. В цій війні, як правило, нас цікавлять тільки люди з технологічним досвідом, в першу чергу, і досвідом організації, менеджменту. В країнах Півдня, я не думаю, що там таких багато. Нас більше цікавлять люди, які вже пройшли якісь війни напівтехнологічного плану на Близькому Сході, там в Афганістані, колишні європейські або американські військові, але це їх питання. Обмеження державних службовців військових з боку, скажімо, Америки і окремих країн Європи, воно існує. Американці не можуть направити сюди ніякого військового без спеціальних великих процедур. Вони не можуть направити ні одної компанії на якісь консультації без отримання дозволу Держдепартаменту на це. В Європі є країни, які кажуть "да їзжайте", окрім військових кадрових. І до нас приїжджають, скажімо, якісь компанії з Європи, які перевіряють свої зразки, і вони це роблять в рамках своїх інтересів. Їм всім дуже важливо подивитися, як це працює. Але проблема в тому, що, щоб побачити наживо, ти маєш брати участь в цьому, бути в зоні ризику. Вони не всі готові до цього.І нам не дуже приємно бути полігоном, але вже така доля сталася.Така наша доля. Ми не розглядаємо себе полігоном. Ми просто заходимося на війні, де ми відбиваємо ворога. Хай, хто хоче, це називає, нам все одно треба робити свою справу.З іншого боку, коли Іран вперше направив свої "шахеди", звичайно, через руки росіян, Іран теж мав свій інтерес. Подивитися, як це працює, як це можна вражати.Обов'язково. Тому, в принципі, чесно говорячи, навіть і ті європейські країни, як Франція і Британія, які готові направити фахівців, ясно, що ці фахівці, крім свого досвіду, вони хотіли би хотіли набратися досвіду, як це робити правильно. Це основна проблема Європи, що вони не відчувають нерва цієї війни на полі бою. Ти не можеш сидіти в кабінеті і робити якісь висновки, коли ти не чуєш звук "шахеда" за своїм вікном. Це зовсім інше відчуття. А у нас цього достатньо, навіть більше, ніж достатньо. Тому ми попереду саме в розумінні, як це робити на полі бою. Я інколи порівнюю це з варіантом, коли ми тут займаємося чимось і створюємо якийсь новий рояль, музичний інструмент. І от ми створюємо його, вдосконалюємо, паралельно на ньому граємо. Граємо, граємо, і нарешті ми створили якийсь там інструментарій, який нам просто всіх вражає, і ми на ньому красиву музику робимо. Потім до нас прибігають і говорять, ой, продайте нам цей рояль. Ми їм продаємо цей рояль, але вони не знають, як на ньому грати. Вони не знають нот, вони не знають партитури. Вони бачать цей інструмент, починають тикати туди своїми пальцями, а звуку нема, музики нема. Ти маєш бути інтегрованим цим інструментом, ти маєш думати разом з цим інструментом. А це можна зробити тільки в рамках тої еволюції, яка ведеться у нас на полі бою. Оце наша перевага. Це приходить тільки з реальним досвідом. Ти не навчишся ні в академіях, ні в інститутах. Це треба на полі бою через свої руки і мозок пропустити.Блискуча аналогія, дякую. Ви зауважили, що ми зацікавлені не в кількості, а в якості зараз тих, хто воює. І на хлопський розум, з цивільної, як то кажуть, дзвіниці, можна поставити запитання: а чому тоді у нас тільки в публічному просторі інформації і питань щодо мобілізації в нашій країні? От, власне, трошки про те, що складно допомагати тому, хто сам не повною мірою, використовує власний ресурс, щоби вижити. Чи використовуємо ми, на вашу думку, повною мірою свій людський ресурс, ресурс свого досвіду, про який ми поговорили, ресурс військово-промислового комплексу, те, як це зараз працює, можливо, щось ще додасте. Чи є над чим попрацювати?Ми починали цю війну серед військових, в тому числі зі старим мисленням, розумінням як треба цю війну вести - як вчили в академіях, як вчили в цих військових закладах, з досвіду цих наших миротворчих операцій. І все, що в цій війні робиться, воно робиться, виходячи з досвіду оцього поступового, скажімо, зіткнення з проблемами на полі бою. І, відповідно, всі ці рішення, які треба було приймати, вони приймалися, виходячи з розуміння старого мислення, нерозуміння нових технологій. І в певний момент ясно, що війна дійшла до тої точки, коли треба було дуже багато людей на полі бою виставляти. Тому що, якщо ти воюєш старим способом, а старим способом, це багато техніки, там, де техніка, там з'являються люди. ЗСУ Це позиційна маневрова війна, там, де траншеї, опорні пункти і там, де треба дуже багато знову людей кидати, в тому числі під ці артилерійські загрози. І ми мали дуже багато втрат, особливо 22-23 рік, в наших спробах зупинити ворога під час його наступу, коли він мав перевагу в 5-10 разів більше артилерії. І ми тільки на героїзмі, якомусь незрозумілому ентузіазмі просто тримали те, що могли. І тоді вже стало питання мобілізації, чого люди сидять, давайте збирати. Там і ТЦК пішло по всій країні шукати людей. Паралельно в армії створювалося розуміння, що йшло через дефіцит боєприпасів, через дефіцит матеріально-технічної допомоги, яку нам давали, через дефіцит спроможності нашого оборонно-промислового комплексу, паралельно в військах йшло більше глибоке розуміння, що треба шукати більш дешеві, технологічні, асиметричні, гібридні рішення. І в нас дуже активно з 23-го року почалися оці перші спроби нових інноваційних речей. І ці інноваційні речі по ходу діла почали вчити військових, а інновації йшли, в першу чергу, не зверху, а знизу, з горизонту, від громадянського суспільства, від ІТ-інженерів, від наших програмістів і інженерів, які ніколи не були військовими, але вони приносили свої ідеї до військових. Військові ментально не були готові до цих технологічних речей. Але коли вони почали потихеньку бачити, як воно працює, то, я думаю, в 2024 році ми почали вже мати таку глибоку ментальну трансформацію серед військових, що є інші способи ведення війни, де не треба людей тримати в зоні бойових дій такими натовпами. Це можна замінити роботизованими системами, дронами, особливо там, де можна вражати. Ментальний прорив, революція у військових, особливо у молодих військових, ті, які пройшли зараз цю війну, з майора до генерала бригадного, які побачили, як це робиться, почався дуже динамічний процес трансформації в армії на технологічну, скажімо, СКДУ. Паралельно в армії ще залишаються оці підходи, що треба людей, щоб бригади були укомплектовані 100%, щоб на кожний квадратний кілометр хоча б 2-3 людини було, щоб в біноклі дивилися і так далі. Хоча це можна вже робити зовсім іншим способом. Тобто йде відмирання старого менталітету і входження вже нового технологічного менталітету. Тобто ми в цій фазі. Тому вже ми бачимо менше криків про мобілізацію, порівняно з 24-м роком початком, коли просто стояв такий шквал, що треба людей. Зараз вже про це говорять не з таким ажіотажем, а спокійніше. Хоча в принципі кількість військ у нас за цей період, чесно кажучи, не зросла. Йде заміна людей на роботизовані платформи. І в цьому році ми просто побачимо дійсно таку реальну картину, там, де одна бригада, наприклад, кількістю півтори тисячі чоловік тримала фронт, умовно говорячи, 50 кілометрів, то зараз це може один батальйон безпілотних систем тримати цю ширину, умовно говорячи, не входячи в контакт з ворогом, навіть не бачачи його, тільки буде бачити га екрані своїх комп'ютерів. В це ми йдемо, ми на цьому шляху. Тому зараз перехід від старого на нове, коли ти на столі бачиш і питання мобілізації, і питання нових технологічних рішень, і спроби так вирішити, інакше, це ще зв'язано зі зміною поколінь взагалі військових. Старе покоління відходить, нове заходить з досвідом реальних і з досвідом розумінням, як це треба робити. Тому я б тут не створював великого ажіотажу. Ну, йде такий процес. людський. Вчимося на своїх помилках. Ми завжди вчилися на своїх помилках. Тут і плюс, і мінус. Мінус, тому що це дуже криваво дається. Плюс - якщо воно дається, то так, що у тебе на генному рівні на два покоління вперед всі знають, що так не треба робити.Так. От ви сказали, що наш досвід і те, як ми його використовуємо, нам мало хто може щось протиставити, але є росіяни, які теж, як і ми у цій війні. І якщо я не помиляюся, то з останнього, використання дронів на оптоволокні в більш-менш видимому притомному масштабі почали вони, хоча ідея ця була, знову ж таки, у 2023 році, можу помилятися, саме у українських фахівців з громадського сектору. Просто вона певний час не знайшла своєї підтримки, Але зараз надолужуємо, як то кажуть. Тож наші ресурси і наші партнери це важливо. З іншого боку, є росіяни, які теж, будьмо відверті, вчаться. Які ви бачите зараз, можливо, з їх боку напрацювання загрозливі для нас? А, можливо, недопрацювання, які варто було би використати? З того, що можна говорити публічно, звичайно.Вони будуть намагатися теж максимально використовувати технологічні речі для себе. Основна проблема для росіян в тому, що вони є заручниками, так скажемо, дурних ідей свого фюрера Путіна, задача якого - знищити Україну. Для цього вони повинні просуватися, наступати. І для того, щоб наступати, це основна проблема в сучасній технологічній війні, що ти не можеш наступати старим способом. Ти будеш втрачати стільки людей, що просто ніколи не знайдеш стільки людей. І ми бачимо це по цих втратах, які на кінець 24-го року і протягом 25-го року. Різке зростання втрат росіян. Не тому, що ми так героїчно там на полях бою це робимо один-один в штики, а тому що з нашого боку просто в цей період, з кінця 2024 року, масово почали заходити дрони, просто масово. На порядок більше. І це нам дало можливість знищувати їх піхоту до того, як ще вона досягне лінії зіткнення. І в результаті створюється ситуація, коли вони в цьому технологічному середовищі неспроможні будуть наступати старим способом. Вони будуть намагатися робити якісь рухи вперед, втрачати велику кількість людей, десь пройшли кілометр-два. Потім треба буде думати, як забезпечити тих людей, хто у них зайшов в якесь село цим ресурсом. І буде протистояння до певного моменту, коли вони зрозуміють, що наступати неможливо, нема ресурсу. Почнуться розмови, як територію зафіксувати, де вони знаходяться, окуповану цю територію. І тут проблема для них починається, тому що обидві сторони будуть намагатися вводити так звану сіру зону, розширяти сіру зону. Сіра зона там, де не можуть рухатися люди, не транспортні засоби, на глибину максимальну. Але вони не можуть зупинитися, вони не можуть перейти в режим фіксації ситуації, тому що недосягнення їхньої основної мети для них - це політичний колапс всередині країни. Вони змушені щось будуть робити. І в головах у них в Москві ще сидить про те, що вони можуть це зробити, а реально, вони вже це не зможуть зробити. І війна переходить більше в протистояння економіки. Не стільки кількості людей, скільки економік, наскільки витягне економіка російська і економіка наша разом з європейськими країнами. І тут не можна навіть порівнювати. А тим більше на фоні зараз оцих глобальних експериментів економічних і торгових, коли нафта пішла вниз, це для них ще додатковий удар, ще більш страшний, ніж, можливо, втрати людей, тому що вони втрачають ресурс годувати тих, хто не воює. Тому вони програють в часі, якщо будуть намагатися просто не наступати, а сидіти і якось щось робити. Тому вони не можуть це уявити, що вони не виграють цей конфлікт в Москві і будуть намагатися просуватися вперед. І в цьому році буде цікавий феномен, що вони технічно не можуть це зробити, тому що люди йдуть і гинуть, йдуть і гинуть, йдуть і гинуть. Ну, пройшли там 2, 3, 5, 10 кілометрів за місяць вперед. Нас рятує те, що в нас величезна територія, не якась там маленька Кавказька республіка, і ми можемо собі дозволити якось маневрувати. Але наша потужність технологічна нарощується з кожним днем.Пане Володимире, на останок. Зараз обережно, але вже доволі активно підіймається тема перспектив експорту наших озброєнь на світовий ринок. Дуже непопулярно це зараз може звучати, але ми розуміємо, що зброярний ринок у світі, він доволі об'ємний і кожен там має своє місце. І Російська Федерація там теж мала своє місце. І у зв'язку з широкою агресією проти нас, вони фактично вибули. Ми не знаємо, на який час, можливо, найближчим часом вони повернуться у зв'язку з різними геополітичними міжнародними подіями і так далі. Але які перспективи у нас зайняти цю, можливо, невеличку, але важливу нішу?У нас дуже великі перспективи, тому що у нас є знання, у нас є прототипи, у нас є підтверджені спроможності. Це дуже сильна річ. Так, під час війни у нас зараз обмежений експорт нашої продукції за кордон. Тут треба приймати рішення державі політичне, Тому що я вважаю, що не треба обмежувати експорт, тому що спроможності у нас виробництва зараз під час війни перевищили спроможність, можливості держави по закупівлі чогось. Деякі компанії можуть виробити більше, ніж від них вимагає Генеральний штаб. Тобто, якщо є надлишки продукції, які люди можуть виробляти, то чому б не надати можливість під контролем експортувати, визначені країни, під певним моніторингом, щоб вони мали прибуток для розвитку, щоб цей прибуток можна було використати для покращення їх продукції в інтересах Збройних сил України. Тут у нас ще не йде дискусія, давати такий дозвіл чи не давати. Є побоювання, як же так під час війни давати, як народ подумає, а чого цей безпілотник поїхав кудись там в Індію, замість того, щоб воювати на Донеччині. І пояснювати народу, що у нас нема грошей закупити його, ми все, що можна, на бюджет закупили. Народ це не зрозуміє. Тут треба дуже чітко мати таку інформаційну комунікацію з суспільством на цю тему, щоб люди розуміли, що те, що йде за кордон, наприклад, як на експорт, воно ніяк не підриває нашу боєздатність на фронті, а навпаки, коштом додаткових ресурсів, воно допомагає її посилити. Але це треба пояснювати.І не дає ще раз нашому противнику повернутися в цю нішу поки її занімають.Абсолютно, тому що на нас дивляться з великою жадобою багато країн, закупити те, що у нас є. У нас зараз йде більший варіант, коли йдуть шляхом спільних підприємств. Тобто заходять іноземні компанії, знаходять місцевих партнерів, які вже працюють, творять спільні підприємства, спільні виробництва. І ця продукція вже просто йде потім з заводів не наших, а з заводів якихось в Європі, які виробляють те ж саме, але воно вже на потреби інших. Можна і таким шляхом йти, але бажано, щоб всі спільні підприємства тоді давали нам прибуток, щоб воно не залишалося десь за межами України, щоб воно йшло на розвиток нашого оборонно-промислового комплексу. І тут має бути креатив, включатися і в уряді, але політикум не повинен боятися відповідальності. Не боятися чесно говорити з людьми, про що мова йде, приймати рішення, пояснювати і думати, щоб підприємства оборонки мали ресурс для свого розвитку. А зараз вони дуже хвилюються. Дуже хвилюються.

Мій гість, який своє життя називає калейдоскопом, тому що хтось його знає як пластуна, хтось - як лідера гурту "Бетон", хтось - як лікаря-травматолога, а хтось - як бойового медика і ветерана. І це лише невелика частина його досягнень та вподобань — це Андрій Жолоб.Слухай, ну ветерани… (усміхається) Знаєш, я ще застала ті радянські часи, коли ветерани були обвішані медалями.Діди…Так! А тепер — борода, тут щось вибрите… (сміється) Що це взагалі таке?Знаєш, насправді, ми зараз, коли ходимо, особливо до дітей на національно-патріотичне виховання, там діти, деколи їхні батьки, – я весь час кажу, що ми трохи змінюємо стереотип ветеранів. Бо тепер ветерани — це молоді веселі хлопці з бородами, татуюваннями, дехто з протезами, але які радісно, а не пафосно розповідають про те, що "я льотчик", "я в танку горів" - ні, у нас просто звичайні історії, деколи страшні, але просто історії з війська, історії тих, хто не побоявся і пішов захищати державу.Тебе тягне туди -  назад на фронт? - Кожний божий день. Чому?Там якось воно дуже все по-чесному, відкрито. Небезпечно, звичайно, але якось дуже прямо, без навколишніх коливань, без всяких "але". З хлопцями я кожен день на зв'язку. Зараз, наприклад, ми з моїм зампотехом — головним техніком медичної роти — обговорюємо оформлення машини, яка на мене заїхала свого часу.У мене таке враження, що я досі у війську. Ми контактуємо, вирішуємо питання по волонтерці. У своїй медроті я є зараз, знаєш, такий собі консильєрі. Тобто я акумулюю всі зібрані від волонтерів кошти. Хлопці мені присилають чеки за ремонт реанімобілів, я їх проплачую. Вони мене самі чесно попросили, кажуть: "Васильович, не треба нам грошей, бо ми за них почнемо сваритися, що хтось їх неправильно використав". Тому у нас такі абсолютно довірчі стосунки, і справді в мене таке враження деколи, що я ще досі у війську.Чи це може бути якесь таке почуття вини, що тобі довелося за сімейними обставинами, серйозними сімейними обставинами піти з війська?Однозначно – так. Я з цим питанням до психотерапевта ходив, бо мене те почуття вини так жувало, як має бути, на повну.І скільки ти це пропрацьовував?Ну, кілька сеансів… Насправді, знаєш, я теж зауважую, що кожному потрібна своя кількість тих сеансів. Бо професійний психотерапевт, який має там, зокрема, військовий досвід, він знає чітко, як по точках впертися і де правильно натиснути. Мені вистачило буквально трьох сеансів для того, щоб мені…  Я не скажу прямо, що в мене все, мене відключило. Психотерапевт не для того придуманий. Психотерапевт — це як: ой, клубочок заплутався, нічого-нічого, я тобі допоможу його поволі розплутати, але розплутувати будеш сам. Я далі розплутую.Ті хлопці, з якими ти зараз спілкуєшся, через те, що ти є очільником Центру надання послуг учасникам бойових дій (дуже складно звучить), - вони також звертаються до психотерапевтів? Чи вже щось змінилося? Війна в нас 11-й рік. І я пам'ятаю, як на початку, у 2014 році, це ще була така дивина, що хтось, хто брав участь у бойових діях, може звернутися до психотерапевта, бо це трохи висміювалося. І було таким: "Ну, ти що - слабак? Не можеш сам впоратися? Ти ж мужик".Та у нас оцей "пацанячий треш" ще присутній, але він вже значно слабший. Оцей, типу брати на понт, такі "тюремні" настрої: "Вася, ти що - слабак, чи що?"Я насправді зробив фокус-групу, коли тільки прийшов на свою посаду. Зробив фокус-групу з ветеранів, що я у війську спілкувався зі своїми: як ми будемо далі діяти, як будемо планувати там умовно евакуацію, все решта. Я зібрав ветеранів і зробив там умовно анкетку і опитування. Так от, на першому місці серед побажань було стріляти. Саме тому у Львові готується відкриття великої стрільниці. Тому що ми це пропрацювали з управлінням спорту, з міською владою загалом. На другому місці (за опитуванням ветеранів, – ред.) було, що хочеться більше послуг психотерапевтів. І тут я зрозумів, що хлопчики нарешті плачуть.Принаймні, більше плачуть. Як воно правильно працює? А от, маю досвід своїх побратимів, яким я сказав, що я прийшов, отримав допомогу психотерапевта нашого центру, мені стало реально краще: "Братан, піди зроби так само, тому що я це пройшов". І мене він послухає. Свою жінку він не послухає. А мене послухає і піде.І саме таким методом нам треба, власне, хлопцям допомагати, бо, ну, моя би воля, я би взагалі це на державному рівні запровадив, щоб кожен з тих, хто демобілізовується, обов'язково проходив принаймні скринінг у психолога для того, щоб розуміти, в якому стані він повертається, тому що в когось можуть бути якісь нахили до суїцидів, в когось якісь особисті проблеми в сім'ї і так далі. Це все треба скринити, бо потім це рятувати, отак ловити, підхоплювати буде надзвичайно складно.Хлопчики плачуть... Про що хлопчики плачуть зараз?Та їм є про що поплакати. Не секрет, що в декого дружина, виїхавши на початку повномасштабної (війни, – ред.) з дітьми до Німеччини, знайшла собі успішного Ганса і сказала: "Знаєш, Васильку, мала я в одному місці твою армію і твоє патріотичне начало, мені життя хочеться пожити". Так, через це хлопчики будуть плакати. Я абсолютно це розумію, це нормально.Хлопчики будуть плакати через те, що в них наламалося все, що вони вибудовували для свого добробуту впродовж років. І тут цей бізнес впав. І ти після умовних 110–130 тисяч бойових повертаєшся, шукаючи роботу за 30 тисяч. Це дуже впливає на свідомість, та й на підсвідомість.Ти б знала, скільки хлопців далі продовжують по ночах воювати, знову ж таки, поки не підуть до психотерапевта.Ти маєш на увазі образно, так?Так, я свою жінку місяць тряс і кричав, де мій автомат. І махав руками на всі сторони, відбиваючись від русскіх, які прийшли до мене у сні.Тобто, так, я не є штурмовик, який безпосередньо на позиції виконував свої завдання, але 1,5 км, 2 км, 3 км від лінії бойового зіткнення ми свою роботу робили, медичну. І постійне відчуття загрози робить свій ефект на підсвідомості однозначно.Чи плачуть хлопчики тому, що зараз суспільство міняє своє ставлення до Збройних Сил України? На початку повномасштабного вторгнення кожен кричав: "Ми віримо в ЗСУ", "Дякуємо ЗСУ", а зараз ми чуємо думки про те, що "ми вас туди не відправляли", "а нащо ви туди пішли?", "а може, вже закінчувати війну?".Знаєш, я тобі скажу, насправді, якби це був виняток тільки нашої української ситуації, то я би, напевно, дивувався, шукав у тому проблеми. Я в дитинстві фільм "Рембо" дивився з Сильвестром Сталлоне, який, власне, показував оцю проблему в таких суперуспішних Сполучених Штатах Америки, де все для ветерана, все відкрито, все допоможемо і так далі. Але ж ні. Кожна війна і кожен ветеран тої війни є ображеним на цивільне суспільство, і це є нормально. Ну чого ж? Однокласників моєї доньки одної і другої тати водили два роки до школи, поки я мерз десь по розбитих будинках, поки я їздив на евакуацію по Донеччині, по Херсонщині, на Запоріжжі, в Роботиному і так далі. Хтось в той час міг собі комфортно жити. Я просто особисто розумію, що культивувати десь всередині в собі оцю таку злість і ненависть — воно якось непродуктивно, і воно псує мені любов до моєї сім'ї. Я на таке не маю часу.Але я розумію, що для декого це насправді дуже важливо. Знаєш, мій добрий друг, побратим Юрко Вовкогон сказав дуже гарну фразу: "От нам з тобою якось простіше з того всього виходити, бо для нас з тобою війна явно не була найяскравішою подією в житті".А якщо брати умовного фермера з Черкащини, з Житомирщини, який жив собі своє спокійне життя на "джон-дірі", їздив запрограмовано і обробляв землю. І тут він бачить ті "джон-діри" на Херсонщині спалені просто пачками, які залишаються на фермах. Він бачить ті розірвані в шмаття тіла. Та для нього це найяскравіша подія, яка його вражає, жахає, і він ніби умовно вимагає, щоб кожен з ним це пережив. Не воював — не мужик, і все решта. І я можу їх зрозуміти абсолютно. Просто я персонально це переживаю якось, не знаю, легше, лайтовіше.А що нам робити як суспільству з цим, ось з цією образою? Бо якщо вона накопичується, її рано чи пізно десь прориває в різних вчинках.Знаєш, насправді, суспільство саме готове більше ховатися від таких проблем. І, власне, ми тому нашим центром надання послуг учасникам бойових дій ходимо безперервно як на інтерв'ю, так і вчимо кожен з департаментів нашої міської ради і продовжуємо це робити — спілкуванню з ветеранами. Ми проводимо… Ми не робимо це теорією. Немає сенсу щось робити про ветеранів без самих ветеранів.Тобто ми приводимо ветеранів, ми розповідаємо, як у нас з'являються оті від агресії злі чорні тунелі, коли в тебе починає дуже сильно битися серце. І ти просто бачиш обличчя, скажімо так, свого кривдника — і все, тебе закриває. Це такий собі, дивний мабуть, стан афекту. У нас почали бізнеси просити прийти, їхнім працівникам розказати, що відбувається з ветеранами, в чому специфіка. А знаєш, у чому парадокс? Що всього-на-всього треба учтиво, з пошаною ставитися не тільки до ветеранів, а один до одного. Просто ветеран швидше зреагує. Виходить так, що війна йде на користь нашому суспільству.Вона вчить нас нарешті перестати зі зневагою ставитися до того, що хтось у черзі стоїть, не лізти поза чергою "я тільки запитати", не підрізати один одного на дорозі, бо тому що справді ветеран зреагує паршиво. Вона вчить, що поліція має з пошаною так само ставитися до кожного, не лише до ветерана, а до кожного. А ветерани — це просто такий, знаєш, як зараз палаючий факел, який може зробити пожежу. І насправді не можна говорити, що цивільне суспільство має зрозуміти ветеранів і рухатися... Це дві сторони, які рухаються один до одного. Бо не можна казати "Значить так, я герой війни" і вилізти в ресторані черевиками на білу скатертину - "Мені можна, бо я герой війни". Воно так не працює.А як тоді реагувати цивільному населенню, коли є ось такі фрази? Вони теж можуть траплятися. Бо ми ж не ідеальні, ніхто не ідеальний.Я тут скажу інакше: Концентрація ветеранів стає все більшою. І умовно, якщо тепер десь хтось із ветеранів, от йому починає щось палати, є дуже велика можливість, що з боку буде в натовпі ще один ветеран мінімум.Це так, як от, наприклад, у Техасі, з дозволеною вогнепальною зброєю, короткоствольною. Чому зменшилася кількість злочинів? Тому що злочинець, розуміючи, що він витягає пістолет, розуміє, що в нього теж хтось може стрельнути. Тому я думаю, що зараз наше велике завдання ветеранів — це один одного трошки підрегульовувати. Ми витягали один одного з найгірших ситуацій. Ми, ризикуючи своїм життям, витягали поранених з поля бою. Зараз ми всі трошки поранені.І ми маємо одне одному допомагати. Власне, в першу чергу, нагадую: як завжди при катастрофі в літаку — маску на себе, а вже потім допомагати своєму ближньому.Слухай, ти кажеш, що ветерани реагують на те, що хтось когось підрізав на дорозі або вчинив якусь несправедливість. Але є ж якісь ще речі, не тільки про ветеранів, а й про тих, хто ще зараз воює, але повертається, наприклад, в тил у відпустку. Якісь тригери, про які важко здогадатися. Я коли спілкувалася з глядачем моїм, який втратив на війні дві ноги, він мені сказав, що деколи навіть запах полуниці може спровокувати якісь спогади, якісь страшні. Чому полуниці?Я тобі скажу, я купив собі гель для душу, який в мене був у війську. Я коли позавчора прийняв з ним душ, у мене зразу всі оці евакуації, мотолеги, миття під дощовою водою — воно все розцвітає. Це нормально, воно тільки з часом може притупитися. Всі оці тригери, їхнє лікування — це час. Я от, наприклад, зараз спілкуюся не лише з ветеранами повномасштабної, але й з ветеранами АТО. У них це вже набагато все плавніше відбувається.Тобто тут тільки час лікує. І цей час, поки буде відбуватися лікування, оця загальна суспільна терапія — ми цей час маємо пройти з найменшими втратами. Оце найбільше завдання. Ми превентивно не запобіжимо тому, щоб раз-два, знаєш, і як на брошурках різних релігійних сект — і лягли разом Теля і Лев. Так не буде.Тому що тут ці всі можливості, ми маємо самі бути тим суперклеєм, який буде склеювати між собою ці дві абсолютно, здавалось би, різні соціальні верстви: тих, хто був у війську і має військовий досвід, і тих, хто не був. Треба прийняти, що між нами дійсно є прірва. Не треба казати, треба зробити так, щоб між нами не було прірви. Це розколина, це от уявіть собі, землетрус стався — все, ми роз'їхались.Ми, ветерани, ми на вас ображені, тому що ви не захотіли зробити те, що ми. Ми захищали і вас, і ваші сім'ї, і ще й свої сім'ї, поки ви з ними були тут і думали, як то не піти у військо. Ми не можемо бути не ображеними, тому що це знову ж таки про справедливість і несправедливість.Але всі повинні воювати?Насправді, як би то сказати, підсвідомо кожен ветеран хоче, щоб всі чоловіки пройшли те, що пройшов він.Свідомо воно так ніколи не буде, але підсвідомо так, кожен хоче там, щоб: "А що? А чого це ти? А що тобі бракує? А чого ти не сходив? Бо що?" Мені закидають деякі хлопці з бойових підрозділів: "Та ти не справжній ветеран. От я був на позиціях, а ви стояли там 1,5 км від позиції".І оці міряння ветеранства вони теж будуть, міряння геройством будуть, маніпуляції будуть. Просто до того треба ставитися з тим, що це є складова оцього такого великого рольового суспільства. Такого трохи дитячого, мушу сказати. Дитячого? Чому?Та наше суспільство досі любить грати в ігри. Загалом суспільство зараз споживацьке, воно любить грати в ігри, особливо в коментарях, в соцмережах, стереотипізувати. “Все погано. Місто нічого не робить для ветеранів. Держава всіх забула”. І всі підхоплюють: "Та, нічого не робить, нічого". А коли питаєш: "А ви зверталися?" — "Ні, ще не хватало того, щоб я звертався до вас за допомогою". Тобто в людей є оце таке: "я підліток, я образився, все, гримну дверима і піду, ви погані".Ти сказав про те, що для декого участь у війні, те, що потрапив на фронт, — це найбільший, найяскравіший, найсильніший якийсь момент в його житті. Ти зараз сказав: я музикант, але ти ще лікар-травматолог. Як донька лікаря-травматолога, я знаю, що то такі люди доволі цинічні, тому що вони часто стикаються зі складними ситуаціями, де немає часу на розпускання нюнь, а треба рятувати тут і зараз. Власне, бути лікарем-травматологом до того, як потрапити на лінію фронту, — це тобі допомагало? Твій досвід лікарський у тилу?Насправді, лікарі — це, мабуть, найпристосованіші до війни люди. Ми зразу приходимо, ми маємо своє місце. Умовно, якщо ти є зенітник, стрілець, гранатометник, тебе можуть відіслати на будь-яке завдання, ти можеш бути будь-де. Лікарі є в медичній складовій. Звичайно, що на початку війни особливо було багато лікарів, які не мали військової кафедри. Відповідно, їх могли застосовувати як стрільців, як гранатометників.Я особисто через рапорти з навчальних частин до себе в медроту витягав дуже крутих лікарів, які не мали кафедр. Я їх брав на посади фельдшерів, на посади медбратів, просто щоб сформувати класну команду. І насправді це застосування є дуже правильним, тому що, знаєш, є оця така класична фраза, що безглуздо мікроскопом забивати цвяхи. Я скажу, що дійсно абсолютно безсенсовно. Але чому ж тоді в нас так трапилось?Все залежить від командира, від командира на місці. Тобто якщо командир цікавиться і розбирається, що може та людина... Можливо, цей командир, знаєш, надто боїться, надто субординований, йому треба просто забити "штатку" по бойовій частині — і все, пішли на виконання.А я, як командир медроти, я, власне, розумів, що мені треба звернутися до мого командира бригади, який у мене був, Валерій Вікторович Скрет, надзвичайно адекватний, надзвичайно розумний командир, якому я дуже вдячний за те, що, в принципі, напевно, я навчився на тій війні виживати. І він мені у всьому цьому процесі підбору команди і підбору навіть евакуаційних авто допомагав. Справді, оця синергія, вона є дуже важлива.Кажуть, що американці, де вони брали участь у війнах, вони найперше розгортали польові шпиталі, а в росіян того немає, щоб був польовий шпиталь. Вони спочатку: “Йдіть повоюйте, а далі вже там будемо вас рятувати”. Як воно в нас? Ми почали з тобою з того, що ти ветеран, але без отих медалей, які..Так, в мене жодної нагороди немає (сміється).… (сміється) але з довгою бородою, такою панк-роківською, так? І ми часто чуємо, що маленька радянська армія не зможе перемогти велику радянську армію. Як воно в нас зараз є? Ми на якому етапі? Де ми застрягли? Туди ближче до американських якихось стандартів, чи натівських стандартів, чи ще десь там в совку?Ти знаєш, що найважливіше — що зараз уже от три роки повномасштабні (війни, – ред.), вчорашні солдати навчилися на сержантів, вчорашні сержанти пішли на офіцерські курси, ті, хто можуть дозволити собі відповідальність. І командирами зараз стають ті, хто вже пройшов пекло. Це набагато важливіше. Це найважливіше. Це вже люди з практики, а не люди, які вчилися за підручниками 1987 року, умовно, а дехто із 1967-го.Насправді я бачу, що, по відгуках моїх друзів, моїх побратимів, воно якісно змінюється дуже. Воно дуже якісно змінюється. Звичайно, є певні питання, зокрема, до бронювання повністю цивільних медиків. І в результаті зараз з госпіталів, з Дніпра, із Запоріжжя лікарів забирають в бойові бригади, тому що просто нестача медперсоналу. Тобто є отакі проблеми структурно-організаційні, які абсолютно непродумані. Але таки ми рухаємося в якомусь трошки кращому напрямку.Що ти робив для того, щоб у твоєму підрозділі не повторювалися якісь радянські практики?Та я жив, по-перше, зі своїм особовим складом. Я не був “значить так, я лейтенант, і я буду там спілкуватися тільки з офіцерським складом, все, шваль, живіть окремо”. Я жив з водіями. Я жив разом зі всіма в казармі, ми розрулювали свої якісь окремі конфлікти. Я хлопцям дістав РlаyStаtіоn і велику плазму для того, щоб бавитися в Моrtаl Коmbаt і Формулу 1.Я діставав постійно там приправи для кави, кавову машину. Ми зробили просто свій такий хлоп'ячий хороший побут. І все базувалося виключно на довірі. Тому що там, умовно, зранку, коли я просинався і ми їхали на свою зміну, я кажу: ну що, пацани, поїхали помирати? Всі зібралися і поїхали. То в нас дійсно був оцей такий раж. Звичайно, що всі втомилися.Всі втомилися, вже давно втомилися, але так от втомишся, такі американські гірки там. До речі, дуже цікавий такий прояв. Ти в якийсь певний момент думаєш: все, я більше не можу. Потім стається щось позитивне, ти рятуєш комусь руку, яку привезли на турнікеті, знаєш, і вже там питання ампутації було, але вдалося разом із судинними хірургами відновити кровообіг, пальчики потепліли. А рука відкрита - як риба на базарі, знаєш, продається.І ти дивишся, є пульсація, все, всі дивляться, посміхаються, радість. У тебе знову абсолютно такий стан піднесений. До наступного якогось моменту, коли ти знову починаєш сумувати за сім'єю, ти знову звалюєшся вниз. Оці американські гірки — це є звичайний стан військовослужбовця в армії.Те що тобі довелося пережити на передовій як лікареві, і те, що в тилу, - наскільки це різниця?Це неймовірна різниця. Все і будь-де краще, ніж на війні. Війна — це найгірше, що може з тобою статися. Ну, неприємно мати оце відчуття, коли по тобі танк працює, коли по тобі ракета прилітає. Такий дивний дуже стан. Я от згадую, коли ще на початку моєї служби ми тільки зайшли в роботу нашою бригадою в липні 2022 року на Інгулецький плацдарм. Це от напрямок там, де Снігурівка, Давидів Брід. І на нашу територію залетів російський літак і по нас гепнув по сусідству метрів 300 ракетою. Я досі пам'ятаю цей якийсь такий дивний стан вакууму. Ну, я тепер розумію, що ми там легко підконтужені були. Але саме прийняття того, що нас хочуть вбити...До того воно якось ну сприймається: приїхав на війну, там якісь воєнні, якісь машини, якісь танки їздять свої, ще щось. А от коли вже ти реально заходиш у те відчуття, що тебе хочуть вбити, воно зовсім інакше. Коли по тобі починають одночасно працювати танки і мінометка, а ти в той час із важко пораненими на землі лежиш, і тебе посипає штукатуркою з розбитих будинків — це ще один такий якийсь дивний ефект. Але, знову ж таки, кажу, це явно не найяскравіші спогади мого життя.А які найяскравіші?Найяскравіші? Народження моїх доньок, зрештою, знайомство з моєю дружиною, катання на лижах в Альпах, мій перший мотоцикл, перший секс, подорож автостопом Європою, Діснейленд у Парижі. Насправді, всього дуже багато.Чи ти зможеш повернутися до того такого життя, до повномасштабного вторгнення?Та нема в тому потреби. В мене воно зараз набагато цікавіше з моїм військовим досвідом. Тобто я тепер маю те, що я мав, а тепер ще й плюс військовий досвід. А найбільше, що я тепер маю, це я маю свободу дивитися людям в очі без сорому. Ну, я казав і буду казати, що військо звільняє зараз. Воно тебе звільняє від сумнівів. Зараз у мене є мій добрий друг музикант, якого мобілізували, і ми з ним спілкуємося. Він зараз якраз завершує БЗВП, базову загальновійськову підготовку. Я думаю, що ту абревіатуру вже кожен знає в Україні (сміється)....Так. І він каже: "Я реально почав нормально спати". І в мене були сумніви, в мене був сором, а чого то інші воюють, а я ні. Каже: все. І воно звільняє, твоя участь в армії. Звичайно, кажу, що це за умови, що ти дійсно знаходиш своє місце, а не ти просто є розмінною монетою.Ти згадав, що найяскравіший спогад — це народження доньок, знайомство з дружиною. Наскільки сім'я є важливою і підтримуючою в тому часі, коли чоловік є на фронті? І знову ж таки, порівнюючи з радянськими часами, деколи, коли пишуть спогади, якісь там: "От мій дідусь воював у радянській армії, і він ніколи не розповідав ніяких страшних історій". Ти своїми страшними історіями ділився зі своєю родиною?Я почну з того, що, вочевидь, страшні історії не розповідали, тому що там відбувалися абсолютно неадекватні речі по відношенню до свого особового складу, де там умовно офіцер своїх розстрілював і так далі. Ну, тобто не хотілося розповідати, бо було соромно в першу чергу.Коли окупаційна армія, яка заходила в Берлін, ґвалтувала все направо і наліво, ніби мстячись таким чином за окупацію свого краю. Зараз якось з тим всім значно простіше. Тобто я взагалі вважаю, що про війну треба розповідати. Ясно, що я не буду розповідати дітям третього класу про те, як я там кого оперував і де валялися руки і ноги і кишки по яких деревах.Їм цього абсолютно не потрібно, але сам сенс: чому ми це зробили, чому ми це далі робимо, чому протез — це нормально і це не є кусок металу, до якого прикручений Микола, це є Микола, в якого просто така специфічна нога. Це розказувати треба, цього соромитися взагалі не треба. Ну і плюс я теж розумію, що, коли я розповідаю про війну, зокрема, от я зараз у тебе на інтерв'ю, це для мене теж терапія.Я з себе теж відпускаю якісь такі, знаєш, речі, які потрошки, як пружини, вони в тебе потрошки скручуються, а коли ти про це говориш, говориш, ти це відпускаєш. Воно дуже важливо.Пацієнти часто цього не знають, а я знаю, бо, знову ж таки, в сім'ї лікарів народився, і в лікарів часто є докори сумління, або є такі, знаєш, перебирання: може, я би міг зробити ось так от, і тоді би ми врятували. А якби я попередив цю людину раніше приготуватися до тої операції, тоді би можна було ось так от зробити. І воно гризе зсередини. Деколи здається людям, що то просто поганий лікар. Але це ж життя, ми всі влаштовані по-різному, по-іншому, хоч ми ніби й всі схожі між собою, але організм у кожного з нас інший.Чи є в тебе ось ці докори, чи вони тебе наздоганяють, що якби я тоді зробив ось так от, міг врятувати, а тоді так от? Або в тебе є інші історії, і ті, кого ти врятував, зараз тобі телефонують, пишуть, не знаю, якось намагаються з тобою зв'язатися і подякувати?Насправді в стані отого якогось шоку бойового, хлопці, які потрапляють, ми з ними знайомимося на місці, говоримо, і далі контакт втрачається в більшості випадків. Тому що в нас не було такого, що ми там допомагали тільки своїй бригаді. Умовно, ми завжди заходили в співпрацю з медичними підрозділами різних бригад. Коли ми були на евакуації, ми допомагали всім, кого би не привезли.В когось була краща медична служба в підрозділі, в когось її майже взагалі не було. Ми пропрацьовували і евакуйовували всіх. Та, до речі, десь випадково в ТікТоку хтось нарветься на мій канал і пише: "А пам'ятаєш, я вийшов, а ти з мене осколок витягав?" Кажу чесно, не пам'ятаю, братан, але я радий, що ти мені це пишеш. Тобто це є. А з другого боку, в кожного лікаря є свій цвинтар.Докорів сумління я не маю, чесно тобі скажу, бо я з цивільного світу, напевно, маю докорів сумління. Там я ніколи не морозився від роботи і кидався повністю. От безпосередньо руками всередину пацієнта, затискаючи стегнові артерії, і так далі. І коли, ну, я пам'ятаю, дійсно, з важкими ампутаціями в нас, на еваку принаймні, троє людей, яких ми з проблемами витягали, дехто з відкритою черепно-мозковою травмою, з шматками мозку. Тобто ми їх довозили до лікарні живими, і вони буквально в приймальному відділенні помирали. Так, були афекти, але ми робили все. В нас не було такого, що "та то немає сенсу з ним працювати, він і так помре". Ні, ми качали всіх. Качали до останнього, хоч би що не відбувалося. А з іншого боку, на початку нашої роботи нашим обов'язком була ідентифікація тіл загиблих наших. Це теж з таких, знову ж таки, не найяскравіших, як для медика, це взагалі… Це просто робота, але така неприємна робота. Особливо, коли це, перепрошую, коли це літо, Херсонщина, і тобі привозять двотижневе тіло, яке треба опізнати, роздягнути, попробувати щось знайти, зрозуміти. Це складно.До цивільного лікарства ти би повернувся в Україні?Ні, це якщо отак, як би то сказати, по правилах життєвих всіх працювати, це фінансово невигідно.А кажуть, що ж лікарі, там у нас деколи є такі якісь рейтинги, хто найбільші якісь там корупціонери-хабарники, то там судді, лікарі. І лікарі добре живуть…Так, я не хочу, скажімо так, придумувати, як би то там з пацієнтом домовитися, щоб він саме оце купив, необхідне для операції, а мені за це були відсотки. Ну, до цього всього змушує наша система, яка не дає лікареві…Я в армії нарешті заробляв нормально як лікар. Я заробляв свої бойові 110–120 тисяч. Так має заробляти лікар. Все решта, що пропонується в нашій медицині, - це є приниження, а не заробіток. Тому лікарі змушені вдаватися до всяких хитрих маневрів, тому що, ну, а чого ж лікар з купою відповідальності за життя і здоров'я не має мати класну машину чи класну хату? Бо тому що що?Бо тому що уявний давав уявну обітницю Гіппократові або ще щось? Ну, це глупість. Тобто в нас, знову ж таки, в нас суспільство дуже не любить успішних і багатих. Тому що не можна таким бути, треба бути бідним і нещасним, як всі. Мене це не влаштовує, тому я готовий, щоб у мене сім'я нормально жила, займатися банально розвантаженням вагонів або ще щось.Ну, умовно, я ж там працюю собі ще ведучим, от, зокрема, на Галичині, на "FМ Галичина". Я буду щось робити таке для того, щоб заробити.До речі, про радіо "FМ Галичина", там Андрій Жолоб робить розмови з такими ж побратимами, як і він, де говорить дуже відверто про війну, без пафосу, без ось цього "віримо в ЗСУ", але дуже правдиво, тому слухайте, дивіться, можна в YоuТubе також дивитися, правда?Так.Так що така невеличка маленька реклама ще одного боку Андрія Жолоба, про який ми не поговорили, бо ти ще був радіоведучим так само і до повномасштабного вторгнення.Радіо — то моя велика любов.І добре, що воно тепер так, якось синергія є. І про війну, і про ветеранський досвід, і про радіо, зрештою. Зараз тривають всілякі розмови про мир, і рано чи пізно він буде, так? Чи не боїшся ти, що він буде не таким, як ми, українців, собі уявляємо? Бо ми чули про те, що мають бути кордони 1991 року. Але чи воно так зможе статися? Що хлопці, які воювали, хлопці, яких немає, а їхні родини скажуть: а для чого це все було? І вони вже це говорять. І що нам з цим робити? Що ти будеш відповідати своїм побратимам чи тим, хто приходить до тебе в центр, тим ветеранам?Я не уявляю. Я це буду робити по ходу, чесно скажу. Я розумію, що однозначно буде багато запитань в будь-якому випадку. Немає ідеального варіанту завершення цього всього. Сидіти і мріяти, що зараз прилетить чарівник, який все вирішить, і в нас дійсно будуть кордони 1991 року - ні, так не буде. Казати: а за що ті хлопці загинули? Ну, в першу чергу за те, щоб дійсно ми з тобою могли сидіти на інтерв'ю і говорити, щоб наші діти могли в школах вчитися. Вони не хотіли гинути. Ні в кого з нас нема отакої самопожертви, що я готовий іти і вмирати. Взагалі про таке ніхто не думав. Всі хотіли жити, всі планували, що вони будуть далі робити, а не планували цю операцію як останню. Але війна все коригує. Вмілі русскі війська, бо я однозначно скажу, що вони дуже вмілі. Вони роблять все для того, щоби знищувати нашу живу силу. Тому ветерани, мушу сказати, у великій своїй кількості розуміють все, в тому питанні, що швидше будуть сім'ї загиблих казати. Власне, не самі ветерани, а сім'ї загиблих, сім'ї зниклих безвісти. У них буде дуже багато питань.І так, нам, ветеранам, доведеться працювати, підтримувати нашому центру. Я сподіваюся, іншим центрам, які потроху створюються в інших містах, так само буде море, океан тієї роботи. Ну, але якщо від того відгороджуватися і думати, що воно само якось розсмокчеться і вирішиться, ну ні, ні в якому випадку, воно просто може зайти в жахливі наслідки.А скільки часу нам доведеться працювати як суспільству, співпрацювати з ветеранами, ти кажеш, це рух з двох боків один до одного, і скільки ветеранам із суспільством, щоб ми врешті-решт, як країна прожили, пережили цю травму війни?Нам треба буде постійно готовими бути до наступної диверсії, до наступної війни з боку Росії. Тобто, я думаю, що повноцінно ветеранами так і не вдасться нам бути. Ми будемо постійно таким собі більшим або меншим резервом, який має постійно готуватися до того, що Росія знову нападе. Нам не вдасться жити в спокої. У Росії, насправді, забаганки загарбання нашої держави, вони собі того не дозволять у житті відмовитися від того. А спілкування... Ну, на це підуть десятиліття, поки ми будемо мати затишшя.