Search trend "ЦІКАВИЙ фільм"

22 травня в кіно стартував прокат фільму жахів «Кривава таємниця» спільного виробництва Німеччини та США. Його світова прем’єра відбулася на торішньому Берлінському кінофестивалі, після чого стрічка отримала досить позитивну реакцію від критиків. Цього разу до них варто дослухатися, але з певними застереженнями. Чому — вже готові розповісти в огляді нижче. Плюси: візуально і аудіально цікавий […]

За підтримку Батьківщини вона набралася гейту навіть у деяких французів, тому що не боїться сваритися з невігласами і відстоювати Україну всюди, де це потрібно. Серед російської та суржику в 11 років вона зробила свій вибір і перейшла на українську. Є голосом жінок, які не бояться називати речі своїми іменами і цей голос звучить у її книгах і піснях. З нами Ірена Карпа, письменниця, співачка, громадська діячка, культурна дипломатка.Я розповім коротеньку історію, відступ для наших глядачів. Дуже часто мені мої знайомі питалися, чи Ірена Карпа - то не моя сестра. Я не знаю, чого вони запитували. Я казала, що я маю сестру на прізвище Карпа, чотириюрідну. Звати її Наталка і вона теж співачка, але не Ірена.У цьому певно плані ми всі між собою якось юрідні брати й сестри, тому що дійсно в мене є коріння зі Львівщини, село Передільниця і там частина зараз яка прикордонна польська, дуже цілком можливо, що ми родичі. Треба дослідити. Прізвище не настільки поширене, тому ми дійсно можемо бути однією великою родиною. Десь оцей ген вистрілює і тебе все-таки ідентифікують з іншими Карпами, хоча в тебе прізвище інше.Тепер про серйозне. Дев'ять років у Франції, тобто фактично збіглося з тим, як росіяни напали на Україну. Я в кінці 2015-го переїхала, я ще тут активно брала участь у революції. А коли почалося все найцікавіше, взяла і поїхала. Я поїхала якраз у рамках програми перезавантаження державної влади оцього постсовка, і я поїхала культурною дипломаткою, щоб якось вдихати нове життя в те, що відбувається у представництві культурному України за кордоном  Щось мені вдалося, а десь мої всі благі наміри розбивалися об систему, яка така і залишилася радянська, що навіть мої колеги в посольстві, дипломати казали: "Це не перекладається для французів - оці старі нормативні якісь акти, які ще з Радянського Союзу є". І це був дуже цікавий досвід, насправді.Я не хочу його повторювати, я людина не з системи, я все-таки авторка, я мисткиня, мені дуже подобається працювати з людьми, викладати, але точно не бути культурною менеджеркою і не працювати в системі, тому що, кожна людина сама по собі, ви це, мабуть, теж часто бачите десь в державних органах, вона дуже нормальна, класна, в неї теж є діти, якісь свої там бажання, мрії, кохані люди, там собака, кіт.Але все разом у системі - це стає чимось таким дуже нелюдяним, бездушним. Починається Кафка. І це смерть просто для творчої людини, дуже важко в такому перебувати. Ясно, що є якісь приклади там Пабло Неруда, який був послом. Це не мій випадок, але мені цей досвід все одно знадобився. Коли я переїхала 2015 року, то якось ву мене зрушилася з місця мертва точка ву творчості. Я дуже довго не могла нічого написати.Десь вісім років в мене не виходило великої форми, але в мене були маленькі діти, тобто нічого дивного в цьому нема. А тут якось нове місто, все це закрутилося. Я взяла чотири емігрантські історії - щось вигадане, щось справжнє і зробила книжку "Добрі новини з Аральського моря". І тут мені на днях подруга каже: "Слухай, Карпа, ти написала про міграцію, коли це не було мейнстрімом. Зараз ця книжка дуже корисна, так, щоб зрозуміти, як там ці жінки вигрібають". Це було ще до того, як масово почали їхати. У 2019 році вийшла книжка, але ось такий вийшов досвід. Напророчила? Ні, я не напророчила, я просто показала, як люди з різним рівнем освіти, різного віку, різного соціального статусу, як вони виживають. Наприклад, одна з них краде чайові, які лишають офіціантам, а інша може вибрати в якомусь хорошому бутіку красивий одяг. Це, власне те, що відбувається і зараз, тому що різні жінки в основному виїжджають. Мені здається, що їм буде цікаво почитати, порівняти свої історії, то ця книжка зараз якось отримала нове життя.А ці жінки, які зараз виїжджають через повномасштабне вторгнення до Франції - французи якими бачать Україну через цих жінок?Мені здається, що зараз дуже класна ця нова хвиля міграції, тому що це люди, які їдуть не через те, що вони від бідності тікають, а з питань безпеки, безпеки дітей, перш за все. От, наприклад, всі, кого я знаю, всі повиїжджали з дітьми. Дуже мало хто соло виїхав. Сьогодні я їхала в поїзді з жінкою, яка виїхала до Ірландії з двома дітьми, але чоловік був тут і вона повернулася. Каже, що якби не чоловік, вона би так само залишилась заради освіти дітей там. Це в будь-якому випадку дуже цікавий досвід. У мене ця книжка, яка зараз, я дописала вже її, ми її готуємо і дуже сподіваюся, я ж буду у Львові на ВеstsеllеrFеst. Дуже сподіваюсь, що вона вийде до того часу. Якщо навіть не вийде, то буде якесь передзамовлення, і я почитаю щось із неї. Там одна з історій - це історія жінки, яка виїхала через війну зі своєю донькою. Вона списана з реальності, тому що в нас вісім місяців жила от така частина сім'ї - молода жінка зі своєю донькою-підлітком, яка ні слова не говорила по-французьки напочатку, яка вчила у школі німецьку, вона сама інженерка. І для мене це був такий якийсь приклад сили, волі і незламності, що вона там вдень працювала, підпрацьовувала, ходила на курси французької, вночі вчила самостійно ту французьку мову. За вісім місяців вона її вивчила настільки, що її взяли на роботу інженеркою. Французьку мову настільки. Тому що зразу наш оцей диплом інженерний "вау", тому що в них це дуже довго і дорого вчитись на інженера. У мене чоловік - інженер. Я знаю там, чого це коштує.От наші оці КПІшні, оці всі дипломи - це дуже високо котується, тому що це така вузька спеціалізація. Її взяли і вона була єдиною жінкою в цій компанії. Для мене це теж - дуже про емпаверинг. Наприклад, конкретно на цій історії, я показую, що вона залишилася там не тому, що вона собі хотіла кращого життя. Ні, вона насправді працює там важче і більше, але, наприклад, у неї стосунки, які залишилися тут, вони вже себе віджили дуже давно, і інколи на відстані у тебе оптика міняється і ти бачиш, як хто чим жив там, хто що вкладав у цю родину. І зараз так, її чоловік одружився з новою. Оце вже прототип, так? Я вже про це не розповідаю в книжці, але він там навіть якось виправився.Буде частина людей, яка повертається, - ті, в яких там добрі стосунки, якась там робота, соціальне коло, щось таке, що їм важливе. І будуть ті, хто залишаються. Це така історія, ми не можемо на це вплинути тим, що ми будемо хейтити, шеймити там людей. Так є. Так було в кожну війну, в кожну революцію. Люди тікають. Наприклад, після Другої світової - ті, хто були остарбайтерами у Німеччині, вони виїжджали в Америку, тому що повернутись у Радянський Союз значило б табори. Тут так само - люди, які з Маріуполя. Вони повтрачали все і не завжди можуть знайти роботу в Україні. Є, звичайно, категорія людей, які поїхала, щоб нічого не робити, стояти десь на соціалці. І це соромно, так? І от повертаючись до питання, як нас сприймають французи.Все-таки в нас хороший стереотип зараз новий з'явився - що це люди з освітою. Як казав там один з їхніх політиків, дуже неполіткоректне було зауваження: "Хай їдуть українці, вони всі освічені, нам це дуже знадобиться там для економіки". Типу "ура, клас, у нас буде біла освічена робоча сила, якій можна платити буде менше". Звучало це приблизно так.Але немає оцього, що "українки - повії", як це було часто про жінок не з України, а зі Східної Європи. Тому що вони там анатомічно гарні, високі. І це от зникло, тому що всі побачили інший бік оцих українок, жінок з дітьми, які там адаптуються, які опановують мову, які йдуть на роботу. В принципі, залишаться тільки такі, тому що ніхто з тих нових, хто  переїхав, вони не хочуть йти на якусь низьку роботу, наприклад, там прибиранням займатися. Цим займається попередня хвиля міграції. А це дуже нові люди, вони працюють часто на віддаленці. Так само на Україну працюють, працюють у міжнародних компаніях. Я ніколи ще не була в поїзді, який би був порожній, де повертаються люди з закордону в Україну. Весь час от є отакий рух, багато хто живе між двома країнами зараз. Це дуже цікавий досвід для цих людей. Я думаю, багато хто повернеться і принесе щось. Якщо не повернеться - це їхній вибір, ми не можемо вказувати іншій людині, що тобі робити. Комусь як мені необхідно їздити туди-сюди. Я перестала рахувати, я так прикидаю десь, мабуть, це мій 24-й чи 25-й раз поїздки до України з початку повномасштабного вторгнення. Я до війни так часто не їздила. Але я не можу жити без України. Це мій дім, тут моє місце сили. Мені тут добре, мені тут смачно. Тут люди, з якими можна сидіти на балконі, пити ігристе, дивитись на каштан, там починається тривога, щось робити з цього приводу. Я не могла б жити без України. Тут мої люди, тут мої читачі, тут мої слухачі, а там моя сім'я. Виходить, що я просто от маневрую, це, звичайно, не подобається або одним, або іншим. Але це зараз так як є.  Але француженки не ревнують до українок?До речі, історії, які я чула, це від двоюрідної сестри мого чоловіка, вона там не про ревнощі - там просто було, що яка гидотна її українська колега. Вона давно переїхала, каже, вона ні разу в Україну не з'їздила. Вона взагалі не переймається тим, що відбувається. Тобто от їх таке ображає. Знову ж таки, це моя бульбашка, так? Я не знаю якихось таких історій. Я знаю точно, що нам, у принципі, легше подружитись з чоловіками, ніж з жінками. Це автоматично так все це відбувається, але достатньо також й інших експаток, інших іноземок, з якими можна дружити і які будуть скаржитися на те саме неприйняття французами, що й ми. У мене є подружка, яка американка, вона з Нью-Йорка, чорношкіра і абсолютно те саме таке ставлення. Їй просто скучно. От буває, що тобі нудно, що тобі нема про що поговорити з цими людьми.І я просто вже теж бачу, що я опиняюсь, коли в компанії французькій, в мене відкривається рот і я починаю про війну. Я вже бачу, що вони вже холодні.  Ну хтось питає: "А що там у вас?". І я даю розгорнуту відповідь. Я повністю розкладаю їм всю політінформацію яку треба. Напевно, ж з такими людьми непросто дружити. "А що там у вас?" Чи якісь конкретні запитання про війну? От що зараз говорять на четвертий рік? Про Трампа, наприклад, дуже всіх гальванізувало оце, коли був цей скандал в Овальному кабінеті, всі дуже прийняли нашу сторону, не було такого, що вони стали б за за спиною "буллі", бо це ж теж людський інстинкт. Тобто є частина людей, яка виправдовує агресора, щоби типу самому не здаватися слабеньким і вразливим. А говорять багато, зараз є Україна в новинах. Відколи Трамп прийшов до влади -  постійно, стабільно ми є. Була я у Сенаті не так давно, показували фільм - документалка про знищені культурні пам'ятки в Україні. Дуже класно, просто шикарний. Перший, мабуть, за весь час, що я побачила. Настільки докладно - від пам'яток архітектури - там повністю і Харків, і сучасні митці, і все, що відбувається.Хочеться таких продуктів побільше, тому що фокусують режисери, автори на речах, які в нас є спільні, наприклад, архітектурні. Вони не знімають умовно Салтівку чи оці наші спальні райони, в яких там ми виросли. Я там, в тому числі в Черкасах - у 80-х роках це будувалося. А знімають дуже цінне і що викликає емпатію. Так само як, коли знімають там дітей, теж такі вони будуть якісь гарні. Навіть бабусь вибирають не таких, що жалість викликають, а красивих. Отам була головна реставраторка одна заповідника і вона була така красива. Дуже старша жінка весь час жартує так: "Ти коли цю реставрацію докінчиш? Коли я вже умру?" Настільки красива, коли ми дивимося, кажемо - європейська жінка. І вони от фокусуються на таких українцях, які дуже-дуже європейські, тобто нема такого совка махрового.І це дуже класно. Коли є оцей фокус, який акцентує на нашій подібності. Власне, ми і є європейцями, просто залежно куди ти дивишся. Це про українську культуру французи дізнаються, але французи, ми знаємо, чи це стереотип, чи це правда про те, що вони залюблені в російську культуру - "русский балет, великая русская культура, театр" і так далі. Воно далі все залишається? Залишається. На жаль, залишається і це так просто не викоренити. Це теж якийсь стокгольмський синдром, коли ти щось довго любиш, а потім там: "Ні, вони ж не всі такі, в них же така культура". І от знов там в опері вони будуть ставити Євгенія Онєгіна і наші українчики туди йдуть і кажуть: "Ні, ну а що, це класика, це ж вже так". Якби з усієї класики, якщо вибирати Євгенія Онєгіна, то про що ми говоримо. Я слухала якусь програму спеціально. Це було Радіо Культура, здається, чи Радіо Музика - французьке. Я їхала просто собі по полях і думаю, послухаю зараз класичну музику. І просто один російський композитор за іншим. Я виключила, включаю через час далі, типу, і далі, і далі. Потім якась російська піаністка і до неї знову ця журналістка: "І тут ми бачимо, значить, оці ж барви російського села".І вже ця піаністка, яка руська, яка виросла в Франції, я так розумію, вже не витримала і каже: "Та українського це села, там з Чайковським. Він це написав в Україні. Після того, як там літо провів". Я ж така думаю: "Господи". Такого дуже багато на кожному кроці. Далі буде в них Толстоєвський, і далі буде стояти книжка там наприклад, Амеліної, перекладена, але поряд буде стояти Навальний, знаєш.І от вони постійно в пошуках цих хороших рускіх. Їм здається, що вони дивляться наперед у примирення і типу: "А чого вони не хочуть примиритись? Тому що є ж от ето от все, так?" Нікуди не поділася ця кількість російських перекладачів величезна і оця маленька кількість українських перекладачів. Попит, я не знаю зараз, кого з сучасних вони перекладають. Я просто не слідкую, бо немає часу, але вся оця класика, все, що вони далі кажуть. Це як битися з вітряками трохи, так, наприклад, казати, що російський авангард. Вони Малевича нашого беруть і зараховують там до російського авангарду, чи Кандинського. Оцю всю Вітебську школу, де там євреї, які в Білорусі взагалі були. Але це все російський авангард.Тому що вони не знають, що Малевич, він сам казав про те, що я є українець. Вони можуть з цим розбиратись, наприклад, де створена там певна картина чи там якісь його віхи, але це якби існують вже такі терміни: "російський авангард". Коли продвинутий куратор, він буде писати, що це Україна, але буде частіше писатися Російська імперія. Я їм це пояснюю - вони теж такі, вони колони, вони не були ніколи колонією, так? У мене в чоловіка у родині там у дядька ми були в гостях, я фоткалася навіть там в одязі українського бренду, і в них така колекція Оld Моnеy - все дуже класно. Дівчата шиють, я прям обожнюю підтримувати жіночі бізнеси, я вся така Маdе іn Ukrаіnе кажу. І я фоткаюся, а там такий чувак у цьому ХVІІ століття на портреті в перуці і з астролябією. Куди ж він міг плавати? Невже ж за рабами, так?Я до чого? Це як колонам пожаліти тих, хто був у колонії. Тільки тепер, дуже недавно ми з чоловіком дивились в кіно, він ридав просто, бо їм у школі про це не розказували. Дві серії документалки дуже крутої, відновлені відео, пофарбовані про французькі колонії, як там насправді жилося. Про те, що Де Голль насправді бився силами колонії, бо французи ж здалися Гітлеру - "у нас лапки, тільки не бомбіть Париж". Тобто вони співпрацювали і був Рух опору. Але і потім оці всі люди, які підтримували Де Голля, їх обманули, і їх не забрали у Францію, там частина взагалі були стрілки, їх просто розстріляли, щоб їм не платити. І от ці люди, нащадки їхні, вони нас розуміють.У мене була касирка, каже: "Я нащадок оцієї етнічної групи, яку підвів Де Голль у свій час, яку підвели французи". І вона була дуже класна. Каже: "Приходила тут одна, ця, оця". Я кажу - "росіянка?" "Так, так, каже, я її не обслужила". Або зустрічає мене, на весь магазин кричить: "Ну що, він вже здох там чи ні? Я чекаю, щоб він здох". Ми розуміємо з нею, про кого йдеться. І вона каже: "Я тебе розумію". Оце дуже цікаво, що оце от у нас працює. Але це чомусь, наприклад, не працює на порозуміння з африканцями. Дуже цікаво, як воно. Я про цей фільм, що чоловік мій плакав, бо у школі їм цього не показували. Тобто їм частково насадили провину.Тому що дуже полегшені умови. Наприклад, вихідцям з Північної Африки, щоб приїхати там і отримати натуралізацію, думаю, значно легше, ніж нам, Ніж українцям з усіма нашими освітами, з доходом легальним і з усім. Але все одно для них це приховують і це так само якесь є певно підсвідоме розуміння між одними колонами й іншими. Росія - це колоніст, так, наприклад, Франція - це колоніст. А Сполучені Штати, які повідбирали землю у корінних американців - це також колони, Іспанія та сама. Але ось ця француженка, яка є нащадкою тих, хто був колонізований, вона каже: "Я не обслужила росіянку". А ти згадувала про українців, які йдуть на Євгенія Онєгіна у Франції. І що нам з ними робити? Чому цим у цих людей нічого не вмикається? Я не знаю чому. Я коли зробила зауваження їй, вона: "А що, я така проукраїнська, я всюди щось там за Україну". Але камон, ну ти транслюєш, як ти сидиш у красивій шубі з моноклем на Євгенії Онєгіні. Хоч не кажи вже тоді, де ти сидиш, якщо ти його так любиш. Хай це буде твій guіlty рlеаsurе, я не знаю. Агресивно ми це не витримаємо, тому що коли ти агресивно щось насаджуєш, це викликає злобу і бажання протистояти. Сьогодні я сідаю в поїзд, так цікаво і чую, що іде ця жінка, яка поряд зі мною, каже своєму чоловіку: "Да вот моё седьмое место". Думаю, от скотина, зараз щось мені скажеш російською, я тобі скажу: "Я перепрошую, я вас не розумію". Я втомлена, зла, типу, в мене ж вчора концерт був, я в 04:30 прокинулася. Вона так раз, коли щось мені принесли мені їсти, і вона мені "Смачного". Вона ідентифікувала хто я, і почала зі мною говорити дуже гарною українською. Вона сама там з Одеси, волонтерка, але от з чоловіком вдома вони говорять російською. От вона мені розказала, що десь у Франківську десь там був виступ її колег, щось техніки між собою говорили російською і їх за це франківчани зачморили, підсунули якийсь несправний рояль і все. І люди поїхали дуже озлоблені додому.Це їх не змусить говорити українською, на жаль. Я дуже розумію обурення, мене страшенно вкурвлює, коли українці говорять російською. Я не з такої сім'ї, я з багатої, так? Я з тієї сім'ї, де сильна антирадянська історія, так? Я говорила на двох мовах до десь, може, 11-12 років. Чому? Тому що дід і бабця в Черкасах. І там ця сама шизофренічна ситуація, що дома всі говорять українською, виходять на вулицю і починають штокати. Бо тому що ми ж городськіє, а щоб ніхто не подумав, бо ще якийсь Юрік з Сахаліна може приїхати. Написала я про Юріка пост, що надіюсь, що він уже з Сахаліна приїхав в Україну в чорному пакеті, точніше, вернувся. Fасеbооk удалив. Чому? Інтересно. І оце гівно, воно починає сміятися з твоєї української мови. А ти підліток, а ти дитина. І тобі хочеться конформуватись, тобі хочеться бути як всі. І ти говориш російською. Але потім мене тато викликав на серйозну розмову, сказав, що хай вони переходять, не прогинайся. Я дуже вільнолюбна людина. І для мене прогнутись - я сама собі стаю противна. Тут така ще хитрість має бути, не йти на відвертий конфлікт, але просто бути собою. Лишатися, розуміти, чого ти говориш українською. Наприклад, я знаю весь свій бекграунд.Я розумію, що таке голодомор. Я розумію, що таке репресії. Я розумію, що таке заборона української мови. Я розумію, якої сили вартувало нашим предкам того, щоб ми з вами просто сиділи зараз говорили тут. І тут в тебе є вибір: або ти граєш в дудку і визнаєш, що ти раб, що ти настільки тупий, що ти не можеш в Україні вивчити українську мову і нею говорити. Якась у тебе є психологічна перепона. Окей, ти розумний, ти говориш українською, але вдома ти переходиш на російську. Чому? Тобто в тобі живе якась оця частина малороса,  за що ти її так оберігаєш? Та що це за травма? А тут якби треба вже сходити до психотерапевта, напевно із цим розібратися. Але, дорогі україномовні слухачі та читачі, не чморіть, будь ласка, тих, хто говорить російською мовою. Їх можна лагідно тролити, але якщо ви йдете на відвертий булінг, це викличе в них тільки більшу впевненість у тому, що вони повинні говорити російською, а тому це з них зробить ще більших ждунів, ніж вони можуть бути зараз.Твій перехід такий впевнений не тільки вдома, але й поза хатою. Українська - не тільки домашня мова, це було в 90-ті, а зараз - повномасштабне вторгнення. І що з нинішніми підлітками, які продовжують слухати російську музику, дивитися якісь російські фільми, жахливі, вони жахливі просто? Так, це теж протест підлітковий. Мене недавно вчителька української мови одного з київських ліцеїв попросила записати звернення до україномовних дітей. І це дуже добре, що до україномовних, тому що говорити підліткам, які назло оцим нам всім нудним, типу старим, ровесникам їхніх батьків, будуть говорити російською? Я не зовсім знаю. Я зі своїми, в мене теж підлітки, я намагаюсь увійти в якесь розуміння, але в мене діти ненавидять все, що російське. Не дай Бог, я скажу "да", чи скажу "спасибо". Інколи "мама?" "що таке, що таке?" "мама - спасибо, спасибо". У них іде оцей правильний протест. Якогось суржика немає. Навіть цікаво, що зараз слухають якийсь ТіkТоk, але це все одно україномовний буде ТіkТоk. Мої діти не розуміють російської, тому що я ще в садку налякала всіх вихователів на Печерську, де вони були. Я просто їм сказала: "Ви знаєте, мої діти розмовляють українською, англійською. Якщо ви звертаєтесь, якщо не можете з ними українською, будь ласка, говоріть з ними англійською". І до них вибірково говорили українською. Не знаю, чи це зіграла роль, що я публічна людина. Але я думаю, що кожна мама може таке вимагати. Зараз інша біда, дійсно, що вчителі і вони вже дуже класні. Вони будуть давати суперпрограми. Я читала пост чийсь на Фейсбуку, якийсь Київський ліцей, такі захмарні ціни, типу 400 000 грн за рік.Ти таке у Франції платиш, коли там вже у супер крутий університет дитина вступає. Вчителі класні, а на перервах між собою діти всі російською говорять. І син цієї жінки, яка писала, був єдиний україномовний і вона прям у розпачі. "Що мені робити? Він рано чи пізно, підліток, він буде конформістом, він буде говорити російською. І їй, не знаю, ніхто їй не міг дати нормальну пораду" Тому що винні не вчителі і, ну, от як зробити так. Значить ці діти вдома говорять російською, вони приносять мову. Що робити тим дітям, чиї батьки, як твій тато, не викличуть дітей на розмову і скажуть: "Ти знаєш, це погано. Розмовляй українською"Протестувати проти цього, зрозуміти, що російська - це мова рабства. Піти проти батьків - це абсолютно нормальна тема в цьому віці. Я не здивуюсь, якщо навпаки буде, що в них вдома українська, а вони батькам на зло говорять російською. От це може бути. Тому що, знаєш, коли там біжать: "Куди дивляться батьки?. Можуть бути дуже нормальні батьки. Дитина просто може вибрати бути отаким одороблом, розумієш, яке пішло і слухає гімн Радянського Союзу. Тому отак от є. Це підлітковий протест, це підлітковий бунт. З ним треба працювати осмисллено, знову ж таки, прямою агресією чи прямою якоюсь забороною. Ти ж його не прив'яжеш вдома, не вживиш йому чіп, щоб він там Хвильового цитував безкінечно.Вони будуть схильні до масової культури, в кращому випадку вони будуть якимись там готами і слухати Rаmmstеіn, як там мої діти і кажуть: "Мама, ти знаєш цю музику?" Я така: "Цю музику, я маленька ще була, як була ця музика". Тобто є оцей протест - емо, готи, оця субкультура, а очевидно в Україні часу війни щось, що типу під табу - оця російська музика, стріми, оці репери, оці гімняні фільми, про які ти кажеш. Це для них вираження протесту. Знову ж таки, я не дитячий психолог, я взагалі дуже далека від того, щоб бути мамкою, яка роздає поради. З дітьми треба говорити, зрозуміти, чому вони саме це роблять. Це вплив оточення. Це буде не вплив школи, це буде, швидше за все, не вплив батьків навіть. Це буде вплив оточення. Чогось вони вибрали конфліктувати, чогось це певним чином їхній протест проти того, що відбувається. Ясно, що вони ніхто з них не хоче на війну. Тому що, є ті, хто хочуть на війну і ми бачимо 16-річних імена під прапорцями на Майдані Незалежності. Є і такі діти, є діти, які волонтерять, які збирають якимись штуками на армію, є прекрасні діти, так, які просто оця надія, оцей цвіт, який робить по-справжньому. А є ті, хто наступають на ці граблі, їм треба просто пояснювати: "Ось, дивись, ракета вбила твого однолітка, коли ти слухаєш російську музику, ти сплачуєш російському виконавцю. Російський виконавець сплачує податок і за ці податки Росія може купити ще одну ракету, яка прилетить і вже вб'є твого друга. Розумієш?" От отак на пальцях їм пояснювати.А взагалі про те пояснити, що якщо ти такий крутий і протестний, то протестуй проти рабства, протестуй проти совка, проти того, що ти не хочеш бути другорядним, упослідженим малоросом. Протестуй проти цього, просто будь нормальним собою, говори англійською, якщо так хочеш протестувати. Це ж напряжніше, ніж оце белькати по-російськи. До речі, про волонтерство. В тебе є таке волонтерство, яке називається інформаційним волонтерством. Я часто волонтерю для якихось польських медіа, але я волонтерю звідси і є набір блогера, так, який в мене виконує роль оператора, штатива і так далі. Я вмикаю телефон і пояснюю, що в нас тут відбувається, пояснюю Україну для поляків. А ти пояснюєш Україну для французів. Бувало так, що ти приходиш на етер, а там вже стільки набігло хороших русскіх і вони розповідають французам про Україну?  Вони весь час хочуть дуже розказувати про Україну. Вони такі главні експерти з усіх експертів, що вони знають все про Україну. Ні, є нормальні люди, це ті, які не приходять на ефіри, щоби дати українцям прозвучати.  Але так що що робити нам? От я говорила з Юрієм Андруховичем. Він каже, що не треба відмовлятися виступати, тому що з росіянами виходить так, що ми тоді не звучимо. Я дуже розумію цю позицію, але як членкиня ПЕН-клубу, я підписала оце наше рішення не брати участі в дискусіях, де є росіяни. Інша справа, що ти не завжди знаєш про це. Тебе запрошують на ефір і раз - і там вже сидять росіяни. Тебе просто не попередили про це.Тоді у мене вмикається мій внутрішній пітбуль і їм стає так страшно, що вони починають обсирати Рашу у вісім разів більше, ніж я. Були якісь такі, що оце як клинили "Навальний, Навальний, Навальний", які намагаються щось з тобою поговорити, ще й по-російськи з тобою поговорити. Я ввічливо відповідаю щось французькою їм і йду.У мене є одна знайома, яка арт-кураторка, вона вже 20 років має французьке громадянство. і ми співпрацювали ще з нею. Вона етнічна росіянка. Коли почалась війна, я от просто спитала, кажу: "Ти знаєш краще свій народ. Що робити, щоб типу якось покращилось?" Вона каже: "Нічого, атомну бомбу скинути, - каже. - Все, більше, каже, їм нічого не допоможе". І навіть це мене не спонукало ходити на якісь її події. Як відрубало. Після вторгнення я не можу себе змусити піти, чути російську мову десь там. Потім якось мій чоловік запросив її чоловіка там до нас на річницю весілля. Він прийшов з нею, вона прийшла з величезним оберемком соняшників. Я не знала, що вона буде.. Я її викликала, кажу: "Тільки французькою тут говорити". Кажу: "Прийдуть мої подружки, щоб ти навіть не палилася взагалі". І вона дотрималась цього, тобто вона не переходила на російську, вона дійсно говорила з моїми подружками французькою.  Вона окей ідейно, але все одно, я не можу. Вона мене весь час запрошує на свої події, я не ходжу туди, тобто я не можу. Що таке мені сталося, що просто від відвело від всіх.Мені тільки в кошмарних снах зараз сниться, що я ходжу по Москві, по Арбату і говорю російською мовою. В мене реально такі кошмари. Оце видно страх окупації, страх того, що нас підімнуть.Я аж зараз говорю, в мене мурашки по шкірі. Просто стільки наших предків поплатилося свободою, життям, здоров'ям за те, щоб ми жили отак, як ми зараз живемо оці 30 років незалежності, це ж золотий час. Такого, в принципі, не було ніколи. Ми такі щасливі з усіма нашими революціями, з усім. Що ми тримаємося, що ми відвойовуємо. Просто українці - ми круті, що можу сказати. І це дуже треба втримати в собі. Тому що скотитися в стан раба, якому не треба вирішувати, який по-русски будет говорить, ото головку опустить. Куди піду, там мене стібнуть, оце я бідний і нещасний, це легше легкого. Значно важче піднімати голову, стояти до останнього, розуміти, що це твоя битва за виживання, за всяке, за екзистенційне, за культурне, за фактичне. Це дуже важливо.Те що зараз відбувається на фронті, те, що люди донатять, те, що інші люди, яких, слава Богу, перестали називати культурним фронтом, роблять культурні події, з яких ідуть аукціони, з яких ідуть донати. Коли військові бачать, що їх підтримує суспільство, що їм донатять, що їм щось закидають, це їм реально рятує менталку. Якщо ви кинете там по 100 грн, не вип'єте зайву каву, десь посміхнеться військовий, тому що це більше ніж гроші? Це про те, щоб ми включені, що ми цивільні люди, що ми з ними, що це все потрібно? Французи як зараз сприймають війну в Україні, на якому вони етапі? Бо на початку був страх, що атомна бомба навпаки впаде десь на Європу, а не на Росію, як твоя ця знайома росіянка етнічна говорила. Чи є готовність того, що, якщо раптом що, я дивилася там статистику, що молоді люди у Франції, це було опитування минулого року. Казали, що готові брати зброю до рук. Які настрої зараз між французами?Я думаю, що десь такі ж і є. Зараз Трамп нам підсобив в цьому сенсі. Вони і так ненавиділи американців і їх зневажали за їх безкультур'я. Але грошки брали все одно з туристів і продовжують це робити. Так само, як ми були на Сідрері, виробництво сидра, кальвадоса і кажемо, що ми з України. І молодий чувак, може йому 30 з чимось, такий каже: "Так-так, ми експортуємо на Україну і на Росію. Дивіться, ці в нас коробочки в Владивосток". Ми такі: "Господи". Взагалі лице лупиться, оцей іспанський сором. Я привела людей показати сільське виробництво, українок привела. І ми такі: "Чувак, не треба тобі було це говорити", а він далі продовжує, що я припиню експортувати на Росію, якщо ви будете такі ж замовлення робити. Звичайно є, категорія людей, яким гроші не пахнуть, їм тіпа норм. Експортує він в Владивосток, що він тут такого поганого робить. Хай там люди бухають. Да хай збухаються вже там просто, хай їх менше буде. Загалом, оцей страх атомної бомби - він не зник, він є.Якось люди живуть усвідомлено з ним, але він уже так довго вимахує своїм цим ядерним прутнем, і нічого. Як щось би мало статися, він би вже це зробив, знаєш. А так от це все якісь казочки, червоні лінії. Я вже на ефірах кажу: "Дивіться, скільки разів ми вже перейшли ці червоні лінії. І що?! Кажу: "Так, ну, він же ж класичний bully. А так можна, а так можна? І якщо ти не будеш протистояти цьому, то він буде далі тебе пожирати по шматочку, поки не зіжре тебе всього. Мені здається, що от вся ця історія з Трампом, вона трохи всіх так збадьорила. Макрон абсолютно не популістський політик, на відміну від лівих, від правих. Це так круто те, що Марін Ле Пен більше не допустять до виборів. Це ж та, яка фінансувалась Путіним, оцей генерал Путіна в спідниці був фактично. І Макрон якось дуже наперекір всьому веде таку тверду політику. Він прям молодець, він дуже, він як з нами - те, що в нас в суспільстві, так, от наших нормальних людей дискурс. І зараз він європоцентричний, класний. І моя бульбашка вся така європоцентрична і класна.В нас один там якийсь тільки кузен, з якого всі тепер стидаються, пішов депутатом від правих сил і з нього всі ржуть. І я через то не поїхала вперше на Різдво до них, тому що я не буду сидіти за одним столом з людиною, яка є депутатом від крайніх правих сил у Франції. Але Макрон молодець. Він зараз настільки на висоті, дійсно справжній дуже крутий лідер і перший, який не забоявся Трампа. Ще ж була така тема  - коли тільки Трамп на перший свій термін прийшов, він же ж типу людей булить тим, що коли приходить, він тобі тисне руку. І всі там: "Ага". А Макрон такий його міцніше схопив і тримав його довше.  Він такий маленький, такий дуже tyрісаl француз, дуже харизматичний. Я ж його бачила наживо. Це давно колись там ще, будучи культурною дипломаткою, книжку Сенцова передавала. Обманувши його охорону, бо мене пускали. Вайб від нього дуже хороший - сильної людини. І я дуже сподіваюся, що це запалює також і інших лідерів. На нашій стороні є ті, хто знають, що це таке - Молдова, Фінляндія, балтійці, поляки ті самі.Всіх, в кого була взаємодія з москалями, вони уже не дадуть себео бманути. Так, Чехія, наскільки молодці. Виступала з нам перед нами словацька група і вони вибачалися за позицію свого Фіцо. Вони каже: "Ми не всі такі словаки". Я кажу: "Та я вірю, вірю. В нас теж був Янукович. Ми не всі за нього голосували. І fееl yоur раіn". Тому просто тут треба ще іншим країнам це доводити. Тій самій Німеччині. Їх виховали в тому, що вони мають провину перед там всім світом за світові війни. І тут росіяни. Дуже ж часто Радянський Союз так і називають Росія. Їм теж треба розжовувати, скільки мільйонів українців полягло в Другій світовій. Це не були лише росіяни, це були балтійці і білоруси, молдавани, грузини, тобто це всі люди, які гинули там. А в цих видно далі, що от вони щось винні Росії. Да ні, не винні Чи Росію коли-небудь покарають за те, що вона робить? Більше того, вона ж і в час Другої світової війни багато зла наробила.  Як очільниця Совєтського Союзу.Як очільниця - голодомор і репресії, і скільки всього є, і вся ця відповідальність не була прийнята. Зато вони позабирали всі будівлі посольств по всьому світу. Це ж ми "правоприємники", давайте нам все багатство. Я дуже в це вірю - що росію покарають, бачиш, навіть Трамп зараз сказав, що він не буде протистояти. Боже, це ж такий абсурд був протистояти розслідуванню воєнних злочинів Росії в час повномасштабного вторгнення. Там видно йому все-таки напхали, що це ж зовсім повний повний абзац. Америчка, яка завжди була - frееdоm, dеmосrасy тут. Та ні, не будемо. Та хай повбивають там отих дітей, подепортовують. Та що ми це будемо? Не було. Ні, Путін нічого такого не робив. В Трампа ж почали дуже сильно рейтинги повзти вниз. І ось, думаю, що заспівали під іншу дудку. Не тому, що Трамп виправився, а тому, що все-таки люди, навіть які б вони реднеки не були, можуть трошечки відрізнити добро і зло. І от хочеться сказати, якщо у вас депресивний стан, чи вам не хочеться жити, чи вам здається, що все даремно, скажіть собі: "Я хочу дожити до моменту, коли путло буде в Гаазі". Я просто заради цього моменту готова жити, дивитися, от як ця морда буде там сидіти, якщо він, звичайно, не прийме отруту, як Гітлер десь в бункері. На це ми теж згодні, але це краще вже тоді пошвидше, щоб ми могли якось відсвяткувати. Якщо ні, то я дуже в це вірю. Я вірю в правосуддя. Це також часто питають французи: "Що хочуть українці?" Думають там помсти, вбити. Я всім кажу: "Ні, ми хочемо правосуддя". Ми хочемо просто, щоби вони заплатили репарації і щоб вони несли відповідальність за кожну заподіяну смерть, за кожну екологічну біду ту, яку вони зробили, за кожен дім зруйнований, за кожну долю понівечену.Тому що це страшне - те, що вони роблять і роблять це під якимись своїми  галюциногенними ідеями, за це треба платити. І я вірю, що вони за це заплатять. Ми говорили про культуру, про культурну дипломатію. Чи настане такий час, що французи будуть казати: "Ах, це ж українське, український там композитор чи український художник, чи український письменник". Я вірю, що настане. Війна - це дуже добре таким каталізатором виступила - те, що українців для себе відкривали. Лесю Українку ми зрештою чули у виконанні Катрін Деньов. Вона читала також Люби Якимчук "Абрикоси Донбасу", сучасної поетки. Чим більше було б таких інфлюенсерів дуже вагомих, як Катрін Деньов, тим краще це буде. Це швидше одиниці зараз. А що там з Депардьє? Хай, блін, кане в лету цей урод просто. З Депардьє це, якщо хтось не в курсі, його ж зараз там за зґвалтування його судять, за домагання.В нього ще якісь педофілічні там були замашки. Дуже класно, що нарешті жінки можуть про це говорити, бо раніше, "це нормально, ну він же зірка, він має право робити все те, що захочеш, з якоюсь там жінкою, яка освітлюванням займається". І він же ж там супер друг Путіна. Воно завжди все йде якось в комплексі. Це про цінності. І я дуже рада. Він мені ніколи не подобався. Він геніальний актор, але коли ти хоч трохи знаєш, хто він і що він, ти вже не можеш дивитись на це. Я не знаю, є люди, які розділяють ці дві речі. Я не можу, наприклад, розділяти. Багато французів теж не можуть розділяти. Там чимало голів у них покотилося. І чимало мужиків заступається за таких людей, наприклад як з Беґбедером.В нас недавно теж був скандал з Винничуком, і те, що відбувалось в ПЕН-клубі. Там дуже цікаво, що розділилися, що жінки були дуже проти в основному, а чоловіки захищали, причому несподівані чоловіки, не бачили вони там сексизму і чогось такого. Це цікаво, наскільки ця річ дійсно зумовлена статевим поділом, а не якимись людськими цінностями загалом. Я думаю, що це тема для окремої розмови і ми ще колись цю розмову здійснимо, поговоримо про твій фемінізм. У мене фемінізм здорової людини. Я за те, щоб люди робили, що їм хочеться. Як от людина почуває себе щасливою на підборах - хай ходить на підборах, хоче ходити в рейтузах, з неголеними ногами їй комфортно. Відстаньте від неї ви всі, вона не зобов'язана вам подобатись. Чи так само не зобов'язана там носити ліфчик, щоб не виколювати очі. Хочеться людині таке зробити. Те саме з чоловіками - вони мають право жити, як їм хочеться. Трохи деколи tоо muсh - "Ой, він на мене не так подивився". Ну ти гарна, на тебе подивилися. Це нормально, знову ж таки. Він же тебе не образив, він тебе не помацав там, де ти не хотіла. Тобто деколи є перекоси. Я за те, щоб якось було так природньо, гармонійно, нормально. Флірт між людьми це нормально, симпатія - це нормально. Приниження і сексистські штуки - це не нормально. 

Багато людей кажуть, що не висипаються, скільки б годин вони не спали. Але якість сну залежить не тільки від кількості годин. Можливо, варто переглянути своє ставлення до відпочинку і перетворити його на справжнє задоволення. Тоді людина завжди буде прокидатися в гарному настрої, наповнена силами, пише ріхеlіnfоrm. Що ж знають люди, які завжди висипаються Вони усвідомлюють цінність сну Люди, які вміють висипатися, не ставляться до сну як до якогось рутинного заняття. Вони по-справжньому розслабляються під час свого відпочинку і навіть бачать сни. Люди їх запам'ятовують, можливо, навіть записують, тому що завдяки цьому заняттю розвивається їхня творча сторона. Люди, які обожнюють сон, розуміють, що сновидіння є відбитком їхньої підсвідомості. Підготовка дуже важлива Недостатньо просто лягти в ліжко та заплющити очі, щоб повноцінно відпочити. До сну треба ґрунтовно підготуватися. Це означає, що людина повинна позбутися всіх подразників, які включають яскраве світло і гучні звуки. Їй також слід відкласти свій смартфон перед сном і лягати в ліжко до півночі. Не потрібно різко вставати з ліжка Ранкова дрімота - це дуже важливий стан для людини, адже саме в цей час вона приходить до тями, прокидається від сну, і якщо вона зробить це неправильно, то весь її день зіпсується. Не треба занадто різко вставати з ліжка. Необхідно потягнутися, розплющити очі, зробити кілька глибоких вдихів і лише після цього акуратно вставати. Що потрібно вибрати для свого сну Не треба постійно жити на снодійних та засипати лише завдяки їм. Якщо людина має якісь проблеми зі сном, їй слід приймати мелатонін це важливий гормон, який виробляється в організмі під час сну. Якщо мелатоніну недостатньо, людина може приймати медикаменти для її додаткового виробітку, але перед цим важливо проконсультуватися зі своїм лікарем. Потрібно просто втомитися Щоб добре відпочити за ніч, людині потрібно бути справді втомленою. Фізична активність вимотує індивіда та розслаблює його м'язи. А якщо перед сном людина буде на взводі, звичайно ж, їй не вдасться легко заснути, і через це вся ніч пройде марно. Щоб легко заснути, людині потрібно більше гуляти увечері та частіше рухатися протягом дня. Це також допоможе позбутися нав'язливих думок. Безсонна ніч - це нормально Іноді в людини взагалі не виходить заснути, і всі її плани на день руйнуються. Можливо, індивід засидівся за комп'ютером, подивився якийсь цікавий фільм чи випив каву на ніч, що й збило весь його режим. Але не потрібно опускати руки і сильно засмучуватися через це. Якщо людина переживе лише одну безсонну ніч, це ніяк не погіршить її загальний стан. Щоб відчути себе краще, можна прилягти на годину вдень або вирушити в ліжко раніше, ніж потрібно, ввечері. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Якою має бути подушка для сну: п'ять цінних порад Сон - це дуже важливо Багато людей відмовляються від повноцінного сну, тому що вони хочуть присвятити більше часу собі, але саме в цьому полягає їхня головна помилка. Вдень люди працюють і не можуть зосередитися на тому, що дійсно для них важливо, а коли вони приходять додому, то на них чекає величезна кількість незакінчених справ, наприклад, прибирання або приготування. Проте все, що потрібно зробити людині, - це по-справжньому закохатися в сон і зрозуміти, що це така ж важлива частина її життя, як і їда або спілкування з близькими. Не потрібно ігнорувати відпочинок, інакше людина може швидко зіткнутися з емоційним вигорянням. Хронічне недосипання турбує багатьох. І не кожному під силу подолати безсоння. Якщо хочете кожної ночі добре висипатися, а вранці відчувати себе бадьорими, слід дотримуватись кількох правил. Gаzеtа.uа розповість про п'ять перевірених варіантів, як налагодити сон.

При написанні речень іноді допускаємо помилки. Не одну, не дві, а навіть більше. Мовознавець Олександр Авраменко навів речення, в якому приховав 3,5 помилки: "Не дивлячись на відмінене тренування, син все одно займається греблею". Вчитель розібрав кожну помилку окремо під час свого відеоуроку. Пояснив, чи можна взагалі казати "не дивлячись на відмінене тренування". "Ну, що таке дивитися? Це, по суті, оптичний процес. Приклад: "Переходжу дорогу, не дивлячись на світлофор". Правильно "незважаючи на відмінене тренування", - наголосив філолог. Друга помилка - "відмінене тренування". "Запам'ятайте, відмінюють іменник за відмінками. А ось, коли щось анулюють, кажемо "скасоване". Отже, виходить "на скасоване тренування", - наголосив Авраменко". Третя помилка в самому кінці речення - "займається греблею". "Річ у тім, що українською мовою "гребля" - це гідроспоруда. Те саме, що російською "дамба" або "плотина". Тож пишемо замість "займається греблею" - "займається веслуванням", - пояснив мовознавець. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Цікавий" чи "цікавим" був фільм: мовознавець вказав на граматичні тонкощі української мови Насамкінець Авраменко озвучив неповноцінну помилку. Йдеться про слово "займається". "Його можна вважати лише половиною помилки. Тут воно виправдане - займатися можна спортом, веслуванням. А взагалі його краще уникати, бо найчастіше займається будинок полум'ям", - пояснив філолог. Правильне речення: "Незважаючи на скасоване тренування, син все одно займається веслуванням". Від початку повномасштабного вторгнення РФ багато українців переходять на рідну мову. Хтось принципово, хтось давно наважувався, але все зволікав. У своєму мовленні часто допускають помилки. Мовознавець Олександр Авраменко назвав гарні аналоги російським фразеологізмам. З ними ваша розмова стане ще яскравішою та цікавішою. Часто можна зустріти, коли хтось намагається дослівно перекласти фразу "сгореть со стыда". Але говорити "згоріти з сорому" неправильно.

Ми з вами розуміємо, що єдність із Заходом - це для українців, для нашої країни фактично потреба виживання. Тільки у спілці разом із Заходом ми зможемо вижити і розвиватися. Але тектонічні зміни в зовнішній політиці Сполучених Штатів дуже сильно впливають на наше ставлення і до Америки, і загалом до Заходу. До чого це може призвести? Антизахідництво - це критичне або вороже ставлення до цінностей інститутів і впливу Заходу, передусім США та Європи. Воно може набувати різних форм: від скепсису до ліберальної демократії та прав людини до конспірології, що звинувачує Захід в усіх глобальних бідах. Антизахідні настрої активно підживлюються російською пропагандою. Питоме для Росії антизахідництво використовувалося для утримання України та інших поневолених нею народів в своїй орбіті. Воно активно пропагувалося через проросійських політиків, медіа, РПЦ.З іншого боку, антизахідництво може йти в парі з націоналізмом або навіть лівим радикалізмом. Соціологічні дослідження останніх місяців показують зростання недовіри українців до США та посилення антиамериканських настроїв у зв'язку зі зміною зовнішньополітичного курсу нинішньої адміністрації Білого дому.Сьогодні мій гість Вахтанґ Кебуладзе, український філософ. Ми з ним будемо говорити про антизахідництво. Я почну зі свого дитячого спогаду. Десь у класі сьомому-восьмому нас примушували робити інсталяцію на останній парті в класі - це був такий ніби "красний уголок": мох, цим мохом була викладена карта Радянського Союзу. І збоку на Радянський Союз зазіхав Захід. Теж були зроблені західні персонажі, там був дядюшка Сем, все це було вирізьблено з корінців, з якихось потворних, гнилих листків. І підпис був такий: "Не суй своє свиняче рило на наш совєцький огород". Я чогось так це запам'ятала - я вже тоді це ненавиділа. І я завжди думаю - скільки імперія вкачала в це антизахідництво, яке є питомо російською рисою, питомо російським наративом, скільки вона пропагувала це антизахідництво для нас.Вахтанґ КебуладзеІ ось зараз відбувається страшний сон - повністю все перевертається, коли ми бачимо, що цей Захід, а Америка для нас символізує теж Захід у першу чергу, починає говорити одним голосом із Росією.Коли ми познайомилися з тобою, ти якось іронічно говорив у своїх лекціях, що ти агент західного впливу. Як ти сьогодні реагуєш, коли люди, прості люди, кажуть: один убиває, а інший грабує, коли говорять про Путіна і про Трампа. Які ти аргументи для себе знаходиш і для цих людей?Багато дуже питань порушила. По-перше, проясню свій статус, що я мав на увазі, що я агент західного впливу. Це був початок нульових років, коли я повернувся з тривалого стажування в Німеччині. Я відчув, що моя місія, місія мого покоління - приносити в цей постсовєцький простір,  викладений з моху, прибрати цей мох і принести сюди хто що міг, культуру в цілому: я - філософію німецьку, хтось англійську, хтось американську, французьку, літературу, музику - те, від чого ми були відрізані в Совєцькому Союзі. Я в такому просвітницькому сенсі розумів завдання моє, мого покоління. Завдання змінюються, хоча це завдання також залишається дотепер.Інший момент – так, це була совєцька пропаганда, це була совєцька інформаційна політика, але не треба себе вводити в оману, зрештою, це одвічна позиція Росії, російської імперії. Тому що Совєцький Союз - це не просто, як часто-густо російські ліберали сучасні намагаються подати, що це була така помилка в історичному розвитку Росії. Ні, це і є органічне втілення імперської ксенофобії, бундючності, зверхності і агресії стосовно всього навколо. Насамперед, щодо Заходу.Фото: Gеtty ІmаgеsХоча в самій Росії, як ми знаємо, в ХІХ столітті виникає доволі потужний рух слов'янофілів і альтернативних західників. Питання, наскільки російські західники насправді симпатики Заходу, - це питання без однозначної відповіді. По-перше, саме поняття "Захід" доволі проблематичне. Тому що Захід - це те, що просто географічно на захід від нас. Тоді це Європа, Сполучені Штати, Канада, може. А Австралія, наприклад, яка сьогодні нас, наскільки я знаю, дедалі більше підтримує? Ну, Австралія – домініон Королівства Великої Британії. А Японія, наприклад, а Південна Корея? А "азійські тигри" (нові індустріальні держави Азії: Сінгапур, Гонконг, Республіка Корея і Тайвань, - ред.), які після Другої світової війни стали ліберальними демократіями й зробили реальний стрибок (тому їх і називають "азійськими тиграми"), - вони змішали азійський спосіб існування, свої традиції, культуру, мистецтво, мову специфічну, але західний спосіб організації суспільства і економіки. Тому саме поняття "Захід" теж неоднозначне і воно доволі розмаїте.Я пам'ятаю, коли в 1990-ті роки я вперше опинився в Іспанії, мені казали: ну, зрештою, ми захід Заходу, ми західна частина Західної Європи, а ви східна частина Європи. Ми теж не німці і не французи - ми іспанці, каталонці, баски, галісійці.Тому коли ми використовуємо поняття "Захід", певною мірою ми потрапляємо в цю пастку імперську російську, що це щось гомогенне, для Росії вороже і для Совєцького Союзу, а тепер для путінської Росії. А це не так, це ніколи так не було. На щастя чи на жаль - це інше питання. І ніколи так не буде.Ну і, нарешті: це специфіка ліберальної демократії - те, що вона постійно змінюється. Те, що там постійно хвилі - політичні, економічні, вона не стала. Пам'ятаєш, чим нас намагався спокусити той самий Янукович, який був проєкцією Путіна? Стабільністю. Авторитарні системи начебто стабільні, принаймні вони намагаються таке відчуття в людей породити, що так було завжди, так є тепер і так буде завжди. Хоча це не так, ми це добре знаємо. Але ліберальний світ, ліберально-демократичний світ - він завжди мінливий, він завжди загрожений, тому що так, там направду вирішує народ, і народ може інколи помилятися.І ці песимістичні настрої щодо Заходу – вони не в Росії народилися. Згадаємо епохальну працю Освальда Шпенглера "Захід Заходу", яка виходить перший том 1924 року. Я так поетично перекладаю назву цього твору як "Захід Заходу", там така метафора – "захід сонця" і "країна вечора" ("вечірні країни"  - так німецькою називають західні країни).Тому ці настрої - те, що завершується історія Заходу, що Захід занепадає, відбувається "захід Заходу", - завжди присутні в історії західної цивілізації. І це теж добре. Тому що в історії цієї цивілізації завжди присутня певна самокритичність, самоіронія, і певною мірою це запорука здоров'я: вчасно побачити хворобу – це дає великий шанс її вилікувати.Якщо ми переходимо до теперішньої ситуації, то ми не в середині історії - ми на початку історії. Прихід Трампа до влади відбувся нещодавно і направду почали відбуватися, як нам здається, ці тектонічні зсуви. Але до чого це приведе, ми ще не знаємо - чи зруйнує це Захід, чи виникне нова конфігурація.Але просто ми знаємо в цій точці, що у відповідь на кровопролиття, яке ми бачимо, і руїну, і страшну геноцидальну війну проти нас, Америка, яку ми вважали союзником і партнером, раптом говорить "це не наша війна", урівнює нас з агресором, каже, що, можливо, це провина Зеленського чи ще когось. Тобто ми вже просто зараз бачимо те, що ми вважаємо чи що нам виглядає як зрада.Це так, але мені здається, що це має якесь глибше коріння. Якщо цей зсув насправді тектонічний, то це ж не може стосуватися лише України. І напевно, що на порядку денному пересічних американських виборців Україна не стоїть на першому місці, це очевидно. Я завжди згадую історію, наприклад, Сирії, коли в нас почався Майдан, потім вторгнення російське. Але в Сирії вже відбувалися жахи, і в цих жахах брала участь безпосередньо Росія. Режим Асадів - не Асада, а Асадів, - авторитарний антилюдяний режим там існував багато років. Де в нашій топографії, в нашій уявній світовій карті була Сирія? Десь дуже далеко, попри те що там гинули десятки тисяч людей, попри те що там була застосована хімічна зброя проти мирного населення. Тому, коли ми вимагаємо цієї емпатії і підтримки від інших, ми маємо розуміти, що такої самої емпатії, підтримки інші очікують від нас, а це, на жаль, не завжди так стається.Той самий кейс почасти також рідної для мене Грузії, коли 2008 року Росія вторглася на територію Грузії. Набагато раніше, але це було таке масоване вторгнення, коли до Тбілісі залишалися десятки кілометрів російським танкам. Яка реакція була в українського суспільства? Однозначна підтримка? Ну, я можу сказати, що величезна кількість людей взагалі просто не зрозуміла, що там відбулося.Це, зокрема, сталося через позицію українських медіа, які ретранслювали позицію наших політиків, окрім Ющенка, які казали, що мудро буде промовчати.Даруйте, це був 2008 рік, при владі був не Янукович і навіть не Кучма - при владі був Ющенко, якого ми привели до влади на Помаранчевому майдані.Але Ющенко поїхав до Тбілісі, підтримав.Поїхав, так. Але Ющенко не просто постать - це образ колективної влади, він президент, але не лише - і уряд, і парламент. І, до речі, що відбувається в Грузії зараз - який шалений відкат до Росії, до авторитаризму, до антидемократичних тенденцій.Я дуже хочу сподіватися, що це, як завжди, якесь тимчасове хитання на Заході. Причому якщо вірити все ж таки в цей один із головних образів Адама Сміта, цієї невидимої руки ринку, що в чому сила ліберальних демократів, в чому сила відкритого суспільства, в чому сила ринкової економіки - що там немає отаких прямих детермінацій, що, мовляв, якийсь покидьок ухвалює рішення і все валиться.Ні, є якась невидима рука, і вона все балансує. Там усе дуже темно зараз, і для нас це дуже боляче - те, що відбувається з Америкою. Але, наприклад, всі фіксують, що прокидається Європа, Стара Європа, що вона почала розуміти, що оскільки не можна покладатися на Штати так, як раніше, то треба щось робити тут, у себе вдома. І це вже збільшує допомогу з боку Європи.Чим це завершиться - невідомо, але отакий наслідок. Може, очікуваний, а може, неочікуваний Трампом - скажімо, не Трампом особисто, а взагалі всією цією новою командою.Ти зараз говориш про те, що відбувається в Америці всередині суспільства і які механізми можуть спрацювати. Але тут ідеться про те, що нас же ж тут з обіймами відкритими чекає п'ята колона, яка вже готова сказати: ідіть до нас, ви розчарувалися в американцях, ви розчарувалися в оцих європейцях, які роками висловлювали вам "занепокоєння", ідіть, ми пригорнемо, повертайтеся у свою цивілізацію. Ось що мене турбує - це ж гумус. Я чому почала з потвор, що лізли на мох, - що гумус готовий для нашого з тобою покоління, для старшого покоління, це все готове. Для молодшого покоління, яке дурять якимись лівими ідеями й розповідають про прекрасне минуле в Совєцькому Союзі, про рівність, про рівність можливостей, про безплатну освіту й медицину. Це все є – люди, які не жили там жодного року і не знають, що це… І коли ми говоримо про Америку, щоб не бути голослівними, я покажу зараз останнє, абсолютно свіже опитування Київського міжнародного інституту соціології. Перший графік показує, що на початок березня настрої гірші за ті, що були у 2022 році. Наприклад, у вересні 2022 року лише 15% респондентів вважали, що Захід утомлений від України і Захід буде тиснути на нас, щоб Україна пішла на поступки. А ось у березні 2025 року цей показник уже 30%. І це питання про те, що це і Європа, і Сполучені Штати - тобто так само на Європу кидає відбиток.Другий графік - це опитування щодо того, чи за президента Трампа можна очікувати справедливого мира в Україні. І ось що воно показує: у грудні 2024 року 31% українців вважали, що за Трампа Україна може розраховувати лише на несправедливий мир. За лютий-березень 2025 року частка песимістів зросла до 55-58%. Тобто майже 60% вважають, що нинішня американська адміністрація - це загроза несправедливого миру.Gеtty ІmаgеsЩе один дуже важливий момент, який мені весь час спадає на думку: я якось відчув це перед початком, здається, взагалі всіх цих подій 2013 року. Я перечитав восьму книгу "Політеї" Платона - дуже раджу почитати, - де він говорить про чотири форми правління і показує, як демократія через охлократію, тобто через владу толпи, може перетворитися на тиранію; як суспільство, в якому найвищою цінністю і чеснотою є свобода, перетворюється на суспільство, де найвищою цінністю є влада.Ситуація дуже-дуже схожа на те, що відбувається в Америці, ситуація дуже схожа на те, що може відбутися з нами. Єдине що - Платон це уявляє як цикли, коли потім усе повертається знову. Це один момент. І знову таки, це небезпека демократії: через охлократію, через владу натовпу, вона може перетворитися на тиранію. І не лише американська, не лише українська. Згадаймо, як Гітлер прийшов до влади. Спочатку путч невдалий, а потім на демократичних виборах Гітлер приходить до влади й починає товаришувати зі Сталіном, і вони розв'язують Другу світову війну як союзники.Паралелі дуже цікаві. Як Грицак пише в книжці про глобальну історію України, історія не повторюється, а римується, але рими доволі загрозливі. І на тлі цього, ясно, ми дуже болісно сприймаємо всі ці процеси, ми налякані. Ніхто, як українці і українки, у світі не знає, що таке Друга світова війна. Невипадково Тімоті Снайдер називав наші землі Вlооdу Lіnеs, "криваві землі". І те, що, до речі, американці багато не розуміють, або не хочуть розуміти, що найбільші жертви були з боку українців, а не росіян - в усіх сенсах цього слова.Спасибі Тімоті Снайдеру, що він постійно це підкреслює.Тімоті Снайдер, Фото: UNІТЕD24Так, тому що не росіяни виграли цю війну і Другу світову. І багато росіян, навпаки, на боці нацистів воювали - армія Власова і все інше.По-перше, справедливість - це теж дуже важлива цінність саме Західної цивілізації. Тому що навряд чи справедливість є цінністю в Росії або в Китаї, наприклад. Тому коли ми говоримо про справедливість - ми вже говоримо, як західні люди. Тому що justісе fоr аll  ("справедливість для всіх") - це дуже важливий слоган саме Західної цивілізації. І те, що ми про це говоримо, говорить про те, що ми західні люди, ми належимо органічно до цієї цивілізації. Ми назвали свій Майдан Революцією Гідності, слоганом обрали свободу - це наша релігія. Це головне.Тобто ці дві найважливіші цінності Західної цивілізації - незрозумілі, або навіть загрозливі для тих самих росіян. А сьогодні ми говоримо про справедливість - це теж важлива західна цінність. Ми західні люди. І, до речі, треба просто подивитися на себе в дзеркало і зрозуміти, що Захід не десь там, в Америці, чи в Берліні, чи в Мадриді, чи в Лондоні, - Захід тут. Ми є західними людьми, і, може, уже нам доведеться дорослішати. Це виклик перед нами.І тоді в мене питання таке: коли ми говоримо про справедливість, ті люди, які відповідають на це питання, - як вони розуміють цю справедливість? Що означає справедливе завершення цієї війни? Повернення до кордонів 1991 року? А по той бік кордону агресивна, ксенофобська, антилюдяна російська імперія? А по цей бік кордону величезна кількість людей, які сприймають російське як рідне, говорять російською, читають російські книжки, слухають російську пропаганду? Скільки зараз навколо нас, навіть тут, у нашому вузькому колі, де ми начебто почуваємося комфортно, мови нашого ворога - російської мови! Ми подорослішали? Чи ми інфантильні діти, які хочуть, з одного боку, зберегти свій комфортний світ, такий незрозумілий, напівтемряву оцього російського світу - читати ті самі жахливі російські книжки, слухати ту саму російську музику, виховувати своїх дітей російською мовою і чомусь прагнути справедливості - щоб ця Росія платила нам репарації, щоб російські злочинці були покарані.Так, у нас є своя відповідальність. Але так само в нас є велике розчарування в американцях, скажімо, в американському уряді, в американській владі. У нас є велике розчарування так само в європейських партнерах, які не давали нам достатньо допомоги. Але, до речі, ти дуже правильно кажеш про те, що ми вперше, можливо, в історії відчуваємо і свою силу. Тому що ми ті, що нагадуємо Заходу про цінності - про справедливість, про свободу. Вони виявилися крихкими, і ми їм нагадуємо про ці цінності, і ми проливаємо кров за ці цінності. І ми ніби свою силу починаємо відчувати. Але загроза того, що ми повторимо грузинський шлях, є дуже велика.Своє завдання я бачу насамперед у тому, щоб до наших іноземних колег, партнерів, людей, які нам симпатизують, які готові нас підтримувати або які ще не визначилися і коливаються, доносити наше бачення, нашу візію того, чим є насправді Росія і чим є ця війна.Але наскільки мені важко це робити, коли за моєю спиною стоять люди, які, виявляється, люблять Росію, у захваті від російської культури. Такі люди є серед наших так званих письменників, скажімо, які підписують ганебний лист на підтримку пам'ятника Пушкіну, і не лише в Одесі.І коли ми намагаємося донести, що це Росія - агресор, що це не просто Путін, що це російська стратегія віками така, що ця вся російська культура легітимує це. І що це імперська так звана культура. І що ми не можемо  відсепарувати: отут поганий Путін - а тут прекрасні, прекраснодушні російські інтелігенти. І про це ми маємо говорити нашим західним колегам.Але як я можу про це говорити, коли, як ти кажеш, тут величезна п'ята колона, яка готова завтра повернутися до того трибу життя, яким вони жили, і для них, може, це буде справедливістю. Може, коли людей питають про справедливе завершення війни, вони це мають на увазі? Що вони мають на увазі? Соціологія, кількісна соціологія - це дуже важлива наука, але вона ж не дає інтерпретації.Коли я дивлюся на це все, думаю: може, якраз оце розчарування в Америці і розчарування в Росії тому, що для багатьох розчарування почалося в Росії лише в 2022 році? І можливо, ці два великі розчарування нарешті приведуть нас до такого відчуття суб'єктності і відчуття того, що ми нарешті сильні. Чи ти бачиш в українському суспільстві потенціал інтелектуальний зрозуміти, що ми не є підлеглі імперії, що для нас Америка чи Європа не є якийсь ідеал, а сприймати їх просто як партнерів з їхніми недоліками. Це можливо таке?Тут є кілька загроз. Перша загроза - це очевидно Росія. Росія - це просто загроза нашому фізичному існуванню. І якщо не фізичному існуванню, то нашій свободі і гідності, тому що кого не вб'ють, того перетворять на рабів, у мене тут ілюзій немає. І ця загроза найстрашніша сьогодні, і дай боже нам із цим упоратися.Значить, ми зрозуміли, що це не брати. Тепер щодо Америки.Так. Друга загроза - та, що це може нас тягнути до доволі популярної ідеї, до речі, серед дуже патріотично налаштованих людей.Третій шлях. Я коли чую "третій шлях", я відразу вже розумію, що це контора.По-перше, це фашистська ідея - третій шлях. По-друге, немає ніякого третього шляху. Для України точно нема третього шляху. Тому що або ми частина Заходу, якого - не знаю, в якій конфігурації, вона постійно змінюється в цієї цивілізації. Може, ми опинимося в одному човні з Японією, скажімо, а не зі Сполученими Штатами, або з Австралією. Яким буде майбутнє, я не знаю, футурологія - це не наука, я не даю прогнози тому.Ми маємо усвідомити, що немає для нас ніякого третього шляху. Для нас є лише один шлях - це шлях цивілізації нашої, яка називається Західна, хоча про це можемо говорити, скільки є і чи є інші цивілізації в цьому світі. І чим є інше, незахідне. І тут постає усвідомлення того, що ми маємо подбати про самих себе. Зрештою, що таке належить до Заходу? Це пройти через просвітництво. А мені здається, найкраще визначення просвітництва дав Кант. Що таке просвітництво  це здатність користуватися власним розумом самотужки і, відповідно, ухвалювати власні рішення, тобто бути дорослим. Наприклад, у Росії просвітництва як такого не відбулося. Зрештою, і маємо те що маємо, це одна з дуже важливих причин.І ясно, що сьогодні така позиція нас штовхає до розуміння, чи ми маємо мати власну суб'єктність. А на тлі тих загроз, які сьогодні є, це насамперед дуже потужна армія. І те, що це усвідомлення приходить, з одного боку, - це добре, але, з іншого боку, я бачу ще одну загрозу. Точніше не загрозу - це тенденція, яка неуникненна, як на мене, і ми маємо її прийняти, і ми маємо розуміти, як із нею працювати, - це мілітаризація нашого суспільства. Непросто, адже, знову-таки, це інфантильна позиція: ми матимемо сильну армію і вона нас захистить. Ні. У цій ситуації так не спрацює.На жаль, я кажу на жаль, тому що я пацифіст, я людина, яка ніколи не хотіла війни ніде, насамперед на території моєї Батьківщини. Я людина, яка завжди була дуже далека від армії, мілітаризму і всього іншого. Але я усвідомлюю, що в нас іншого виходу немає - це мілітаризація всього суспільства. Це означає, що так, армія воює, а суспільство її підтримує. В цьому сенсі наш друг і твій колега Павло Казарін дуже влучно мені сказав, що сьогодні, на жаль, у нас немає іншого вибору: або бути в ЗСУ, або підтримувати ЗСУ - фінансово, морально, психологічно, хто як може.Але тут є загроза. Тому що все ж таки дуже важко зберегти ліберальну демократію в мілітаризованому суспільстві. Дуже важко зберегти ці цінності гідності, свободи, рівних прав людини, справедливості в мілітаризованому суспільстві. Дуже важко зберегти те, чим ми з тобою займаємося, - гуманітаристику: літературу, філософію, журналістику - вільну, не пропаганду, а вільну журналістику в мілітаризованому суспільстві. Але сказати просто, що тому нам не потрібно мілітаризоване суспільство, теж не випадає.І ця загроза дуже-дуже складна, з якою нам теж доведеться, я дуже сподіваюся, що доведеться, що все ж таки Росія нас не переможе, що Захід нас підтримуватиме надалі, але це означатиме, що ми перетворюємося поступово на фортецю, якою, до речі, Київ завжди і був, але він був фортецею, побудованою Росією проти Заходу, а сьогодні ми стаємо західною фортецею проти Росії.І до речі, мені спало на думку… У перші дні вторгнення я гуляв із собакою на "Арсенальній". І - тривога, а ми ж не знали, як реагувати. Я думаю: ну, що треба робити? А, мабуть, метро "Арсенальна" - це ж типу укриття, треба туди спуститися. Я потім ніколи туди не спускався, зрозумів, що я не витримаю там більше 15 хвилин, дуже холодно, краще я помру від бомби, ніж від цього. Але в чому іронія така долі: як будувалися ці станції метро – зокрема, як укриття проти оцієї загрози жахливого Заходу, який зазіхає на їхню, не на нашу з тобою, а на їхню совєцьку Батьківщину.А сьогодні це працює на нас проти них. Історія доволі іронічна.Почуття гумору в Бога. Я, до речі, коли люди сильно нарікають на європейців чи на американців, завжди кажу: слухайте, у нас до 2014 року армія стояла на західних кордонах, не на східних. І ми називали 30 років незалежності, ми казали "стратегічний партнер" щодо Росії. Для мене було відкриття: мені Євген Марчук сказав, що ми до 2014 року ділилися розвідданими, спецслужби наші. Я не знаю, що там нам росіяни давали, нібито був обмін.Ти сказав про пацифізм. Я якраз тут собі виписала пост цікавий Олесі Островської, яка написала про американську контркультуру 1960-1970-х років з пацифізмом. Я пригадую наше з тобою покоління, як ми сприймали цю музику. Це в нас було теж - такий символ свободи, незалежної музики. Протест проти війни у В'єтнамі.Не тільки музика - кінематограф, література, живопис.Тобто творчість, свобода, права людини і так далі. Але з сьогоднішньої перспективи, коли дивитися в сьогоднішній оптиці і знаючи риторику Трампа і його команди, це сприймається інакше. І ось Олеся пише: "Сьогодні я думаю, що мені бракує голосу в'єтнамців, яких, на вимогу цих прекрасних гуманістів, мали покинути американські війська. Ну, бо війна - це погано. Тому мені здається, що американський антивоєнний рух 1960-х паразитував на безголоссі і замовчуванні слабкого. Подібно до того, що так сильно обурювало мене в листах і виступах антивоєнно налаштованих німецьких інтелектуалів старшого покоління: давайте просто заплатимо за мир українцями. Чорнота непомітна, аж поки ти не опинишся в тій точці, яка стосується тебе". Ти казав про Сирію. Чи тобі відгукується оця паралель?Дуже складна ситуація з цим, тому що історія не повторюється. Але паралелі певні є. Втім я вважаю, що для нас загрозливо проводити паралелі з В'єтнамом. Чому - тому що все ж таки у В'єтнамі був конфлікт усередині одної країни. В'єтнам був поділений на південний і північний, так само як Корея, тільки в Кореї це зафіксувалося, а у В'єтнамі, на мій превеликий жаль, північний В'єтнам за підтримки авторитарних і тоталітарних режимів переміг південний В'єтнам. І Штати були союзниками південного В'єтнаму, але все ж таки вони були союзниками не держави. Вони були союзниками частини держави.Тут ситуація докорінно відрізняється від української ситуації, тому що наші союзники - союзники не якоїсь частини українського суспільства. Наші союзники - це союзники суверенної, незалежної, демократичної, попри всі негаразди з нашою демократією, держави, яка потерпає від агресії жахливого авторитарного ксенофобського ворога.Ба більше, нам загрожує не просто зміна політичного ладу - нам загрожує винищення українськості як такої. Тому що оці російські покидьки - вони не приховують те, що їхньою метою не є просто захоплення якихось територій, їхньою метою є знищення України. А що це означає? Це фізичне знищення тих людей, які з цим не погоджуються, перевиховання дітей – те, що вони роблять. Тобто це реальний нацизм.Сьогоднішній нацизм має таке обличчя. Росія, росіяни - це нацисти, причому практично всі, тому що величезна підтримка Путіна, принаймні в українській війні. Це докорінно відрізняє ситуацію. Все ж таки південним в'єтнамцям не загрожувало те, що їх знищать як в'єтнамців. Там була все ж таки боротьба політичних режимів. Тому паралель є, але не така.Щодо пацифізму. Це було ясно, що це були всі ліві рухи здебільшого, але вони - про це я скажу згодом - ведуть до доволі негативних наслідків, одним з яких, хоч би як це було дивно, є Трамп. Але я хочу зараз інший бік цієї історії висвітлити, тому що в людській історії все амбівалентно, немає однозначно білого і чорного. Є інколи, але не в історії демократичних країн. Так, в історії нацистської Німеччини Гітлер - це зло абсолютне, або в історії Росії завжди практичне зло при владі. Зрештою, завжди - ніколи там нічого іншого і не було.А в ситуації зі Штатами, з одного боку, ці пацифістські рухи з нашої сьогоднішньої перспективи сприймається, не хочу сказати негативно, але неоднозначно. Але я запитаю в інший спосіб: чим вирізняються все ж таки Штати, які багато людей і народів і націй звинувачують в імперіалізмі? Я був уперше в житті в Мексиці в минулому році на книжковому ярмарку - мексиканці сприймають американців як імперіалістів. Навіть не іспанців, колонією яких вони були, а саме американців.Але в культурі американській є дуже потужна рефлексія щодо цих подій. І ця вся пацифістська антивоєнна історія - це ж потужна рефлексія, яка не давала Штатам перетворитися на таку огидну, абсолютно антилюдяну імперію, якою є Росія.Найяскравіший приклад - це фільм Копполи "Апокаліпсис сьогодні". Причому це ж яка цікава історія: Коппола переносить сюжет Конрада про Бельгійську Африку, здається, про Конго. Це антиколоніальний роман "У серці темряви", або "У серці пітьми", є кілька перекладів українських. Це одна з перших спроб рефлексії щодо колоніального минулого. До речі, Конрад народився на території України, неподалік від Житомира, і став класиком англійської літератури, вивчивши англійську доволі пізно. Це один із перших, я б не сказав, антиколоніальних романів, але романів, де   цей спадок колоніалізму починає переосмислюватися. Що робить Коппола - він переносить цей сюжет уже до В'єтнаму ХХ століття і знімає один з найголовніших фільмів антивоєнних в історії людства.Чи є щось схоже в історії російської - я не кажу політики - так званої великої російської культури? Нуль. Я не був присутній на вашій дискусії з Ріффом, що, мовляв, Толстой написав антивоєнний роман. Який там антивоєнний?Так, це була дискусія з Девідом Ріффом, кореспондентом і журналістом нью-йоркським, який переконував нас, що "Війна і мир" - це пацифістський роман.Ні, ні, це помилка! Це абсолютно пропаганда війни, це пропаганда священної війни заради Росії і тих викривлених цінностей, які вони насаджують. Тому на цей момент ми маємо зважати. А щодо, я б так сказав, провини лівих, - так, це є. І певною мірою реакція американського суспільства, ця потужна підтримка Трампа і трампізму неочікувана для нас. Певною мірою, не лише – знову-таки, немає причинно-наслідкових зв'язків в історії, але є різні мотиви, є різні сюжети, які ведуть до цього. Певною мірою сталося також через те, що не лише в американських, а світових інтелектуальних елітах запанували ліві. Зрозуміло, через травму нацизму. І, знов-таки, це не причина, немає причин - це мотиви, певні імпульси.Зрозуміло, чому це виникло, - тому що цивілізований світ злякався нацизму і фашизму у ХХ столітті, і цей жах нацизму і фашизму породив оцю реакцію. Але це те, що ми постійно намагаємося донести до наших західних колег, - що ті злочини, які на території Європи чинили ультраправі нацисти і фашисти, на теренах України чинили ультраліві - російські більшовики, які, зрештою, у своїх практиках нічим не відрізнялися від фашистів і нацистів. Це такі самі були покидьки, і вони ними залишаються. А скільки ми тягнемо з минулого всіх цих практик нащадків, людей, які мають ці викривлені уявлення про світ тощо. І цього ліва інтелектуальна еліта європейських американців взагалі не помічала.У чому їхня помилка і в чому їхня провина - у тому, що вони затуляли очі, вони не хотіли цього бачити. І через це, що домінувала така сліпота насправді до загрози лівого тоталітаризму, лівого концтабору на ім'я Совєцький Союз, є невизнання дотепер більшої частини ліберально-демократичних країн Голодомору як геноциду в Україні, який був влаштований сталінізмом, і багато інших прикладів можемо навести.І тепер маятник хитнувся в інший бік. Це не через симпатію, ясно, до України і не через бажання визнати Голодомор геноцидом - там для цих людей, які голосували за Трампа, це можуть бути взагалі невідомі історії. Але в них перед очима були оці ліві, які теж, зрештою, продукували викривлену картинку світу. І це було не причина, але це був один із мотивів.Що тобі дає оптимізм вірити, що це божевілля, яке ми бачимо, це відчуття кінця світу, яке часом виникає, коли ти бачиш, що відбувається у світі, що тобі оптимізм дає вірити в те, що цей маятник божевільний хитнеться в бік цінностей, етики, моралі, гуманізму?Ну, по-перше, що таке оптимізм? У нас з нашим з тобою другом, з Володею Ярмоленком, є така формула "песимізм у мисленні - оптимізм у дії". Поки що доволі все темно попереду, і сподіватися на дуже швидкі позитивні зміни не випадало навіть наприкінці 2024 року, до обрання Трампа президентом і до всіх інших подій, які відбулися потім, а зараз і поготів.Але що, хочу - мушу, як говорить українська приказка. Ми маємо діяти так, начебто наші дії можуть вести до кращого світу, в якому хочеться жити і в якому хочеться, щоб жили наші діти, наші нащадки.Що мені дає надію - все ж таки віра в ліберальну демократію. Це не найкраща система організації людства. Я не пам'ятаю, кому приписують цю думку…Черчиллю.Це не найкращий спосіб організації людства, життя людей, але це єдиний можливий. Єдиний можливий, коли люди взагалі зберігають людську подобу, які не перетворюються на таких монстрів, на яких перетворилися, та зрештою завжди й були росіяни, або на тих монстрів, на яких перетворилися німці під час панування нацизму.Тому що ліберальна демократія дає можливість збалансувати всі ці різні впливи і все ж таки   побудувати таке суспільство, де явно більшість людей може жити вільно і гідно. Тому віра лише в це. Більше нема на що сподіватися. І якщо вірити нашій Лесі, що ми маємо без надії, або попри надію сподіватися, соntrа sреm sреrо, - то такий наш mоdus vіvеndі (спосіб життя, - ред.), він завжди був і залишається.

Мій гість, який своє життя називає калейдоскопом, тому що хтось його знає як пластуна, хтось - як лідера гурту "Бетон", хтось - як лікаря-травматолога, а хтось - як бойового медика і ветерана. І це лише невелика частина його досягнень та вподобань — це Андрій Жолоб.Слухай, ну ветерани… (усміхається) Знаєш, я ще застала ті радянські часи, коли ветерани були обвішані медалями.Діди…Так! А тепер — борода, тут щось вибрите… (сміється) Що це взагалі таке?Знаєш, насправді, ми зараз, коли ходимо, особливо до дітей на національно-патріотичне виховання, там діти, деколи їхні батьки, – я весь час кажу, що ми трохи змінюємо стереотип ветеранів. Бо тепер ветерани — це молоді веселі хлопці з бородами, татуюваннями, дехто з протезами, але які радісно, а не пафосно розповідають про те, що "я льотчик", "я в танку горів" - ні, у нас просто звичайні історії, деколи страшні, але просто історії з війська, історії тих, хто не побоявся і пішов захищати державу.Тебе тягне туди -  назад на фронт? - Кожний божий день. Чому?Там якось воно дуже все по-чесному, відкрито. Небезпечно, звичайно, але якось дуже прямо, без навколишніх коливань, без всяких "але". З хлопцями я кожен день на зв'язку. Зараз, наприклад, ми з моїм зампотехом — головним техніком медичної роти — обговорюємо оформлення машини, яка на мене заїхала свого часу.У мене таке враження, що я досі у війську. Ми контактуємо, вирішуємо питання по волонтерці. У своїй медроті я є зараз, знаєш, такий собі консильєрі. Тобто я акумулюю всі зібрані від волонтерів кошти. Хлопці мені присилають чеки за ремонт реанімобілів, я їх проплачую. Вони мене самі чесно попросили, кажуть: "Васильович, не треба нам грошей, бо ми за них почнемо сваритися, що хтось їх неправильно використав". Тому у нас такі абсолютно довірчі стосунки, і справді в мене таке враження деколи, що я ще досі у війську.Чи це може бути якесь таке почуття вини, що тобі довелося за сімейними обставинами, серйозними сімейними обставинами піти з війська?Однозначно – так. Я з цим питанням до психотерапевта ходив, бо мене те почуття вини так жувало, як має бути, на повну.І скільки ти це пропрацьовував?Ну, кілька сеансів… Насправді, знаєш, я теж зауважую, що кожному потрібна своя кількість тих сеансів. Бо професійний психотерапевт, який має там, зокрема, військовий досвід, він знає чітко, як по точках впертися і де правильно натиснути. Мені вистачило буквально трьох сеансів для того, щоб мені…  Я не скажу прямо, що в мене все, мене відключило. Психотерапевт не для того придуманий. Психотерапевт — це як: ой, клубочок заплутався, нічого-нічого, я тобі допоможу його поволі розплутати, але розплутувати будеш сам. Я далі розплутую.Ті хлопці, з якими ти зараз спілкуєшся, через те, що ти є очільником Центру надання послуг учасникам бойових дій (дуже складно звучить), - вони також звертаються до психотерапевтів? Чи вже щось змінилося? Війна в нас 11-й рік. І я пам'ятаю, як на початку, у 2014 році, це ще була така дивина, що хтось, хто брав участь у бойових діях, може звернутися до психотерапевта, бо це трохи висміювалося. І було таким: "Ну, ти що - слабак? Не можеш сам впоратися? Ти ж мужик".Та у нас оцей "пацанячий треш" ще присутній, але він вже значно слабший. Оцей, типу брати на понт, такі "тюремні" настрої: "Вася, ти що - слабак, чи що?"Я насправді зробив фокус-групу, коли тільки прийшов на свою посаду. Зробив фокус-групу з ветеранів, що я у війську спілкувався зі своїми: як ми будемо далі діяти, як будемо планувати там умовно евакуацію, все решта. Я зібрав ветеранів і зробив там умовно анкетку і опитування. Так от, на першому місці серед побажань було стріляти. Саме тому у Львові готується відкриття великої стрільниці. Тому що ми це пропрацювали з управлінням спорту, з міською владою загалом. На другому місці (за опитуванням ветеранів, – ред.) було, що хочеться більше послуг психотерапевтів. І тут я зрозумів, що хлопчики нарешті плачуть.Принаймні, більше плачуть. Як воно правильно працює? А от, маю досвід своїх побратимів, яким я сказав, що я прийшов, отримав допомогу психотерапевта нашого центру, мені стало реально краще: "Братан, піди зроби так само, тому що я це пройшов". І мене він послухає. Свою жінку він не послухає. А мене послухає і піде.І саме таким методом нам треба, власне, хлопцям допомагати, бо, ну, моя би воля, я би взагалі це на державному рівні запровадив, щоб кожен з тих, хто демобілізовується, обов'язково проходив принаймні скринінг у психолога для того, щоб розуміти, в якому стані він повертається, тому що в когось можуть бути якісь нахили до суїцидів, в когось якісь особисті проблеми в сім'ї і так далі. Це все треба скринити, бо потім це рятувати, отак ловити, підхоплювати буде надзвичайно складно.Хлопчики плачуть... Про що хлопчики плачуть зараз?Та їм є про що поплакати. Не секрет, що в декого дружина, виїхавши на початку повномасштабної (війни, – ред.) з дітьми до Німеччини, знайшла собі успішного Ганса і сказала: "Знаєш, Васильку, мала я в одному місці твою армію і твоє патріотичне начало, мені життя хочеться пожити". Так, через це хлопчики будуть плакати. Я абсолютно це розумію, це нормально.Хлопчики будуть плакати через те, що в них наламалося все, що вони вибудовували для свого добробуту впродовж років. І тут цей бізнес впав. І ти після умовних 110–130 тисяч бойових повертаєшся, шукаючи роботу за 30 тисяч. Це дуже впливає на свідомість, та й на підсвідомість.Ти б знала, скільки хлопців далі продовжують по ночах воювати, знову ж таки, поки не підуть до психотерапевта.Ти маєш на увазі образно, так?Так, я свою жінку місяць тряс і кричав, де мій автомат. І махав руками на всі сторони, відбиваючись від русскіх, які прийшли до мене у сні.Тобто, так, я не є штурмовик, який безпосередньо на позиції виконував свої завдання, але 1,5 км, 2 км, 3 км від лінії бойового зіткнення ми свою роботу робили, медичну. І постійне відчуття загрози робить свій ефект на підсвідомості однозначно.Чи плачуть хлопчики тому, що зараз суспільство міняє своє ставлення до Збройних Сил України? На початку повномасштабного вторгнення кожен кричав: "Ми віримо в ЗСУ", "Дякуємо ЗСУ", а зараз ми чуємо думки про те, що "ми вас туди не відправляли", "а нащо ви туди пішли?", "а може, вже закінчувати війну?".Знаєш, я тобі скажу, насправді, якби це був виняток тільки нашої української ситуації, то я би, напевно, дивувався, шукав у тому проблеми. Я в дитинстві фільм "Рембо" дивився з Сильвестром Сталлоне, який, власне, показував оцю проблему в таких суперуспішних Сполучених Штатах Америки, де все для ветерана, все відкрито, все допоможемо і так далі. Але ж ні. Кожна війна і кожен ветеран тої війни є ображеним на цивільне суспільство, і це є нормально. Ну чого ж? Однокласників моєї доньки одної і другої тати водили два роки до школи, поки я мерз десь по розбитих будинках, поки я їздив на евакуацію по Донеччині, по Херсонщині, на Запоріжжі, в Роботиному і так далі. Хтось в той час міг собі комфортно жити. Я просто особисто розумію, що культивувати десь всередині в собі оцю таку злість і ненависть — воно якось непродуктивно, і воно псує мені любов до моєї сім'ї. Я на таке не маю часу.Але я розумію, що для декого це насправді дуже важливо. Знаєш, мій добрий друг, побратим Юрко Вовкогон сказав дуже гарну фразу: "От нам з тобою якось простіше з того всього виходити, бо для нас з тобою війна явно не була найяскравішою подією в житті".А якщо брати умовного фермера з Черкащини, з Житомирщини, який жив собі своє спокійне життя на "джон-дірі", їздив запрограмовано і обробляв землю. І тут він бачить ті "джон-діри" на Херсонщині спалені просто пачками, які залишаються на фермах. Він бачить ті розірвані в шмаття тіла. Та для нього це найяскравіша подія, яка його вражає, жахає, і він ніби умовно вимагає, щоб кожен з ним це пережив. Не воював — не мужик, і все решта. І я можу їх зрозуміти абсолютно. Просто я персонально це переживаю якось, не знаю, легше, лайтовіше.А що нам робити як суспільству з цим, ось з цією образою? Бо якщо вона накопичується, її рано чи пізно десь прориває в різних вчинках.Знаєш, насправді, суспільство саме готове більше ховатися від таких проблем. І, власне, ми тому нашим центром надання послуг учасникам бойових дій ходимо безперервно як на інтерв'ю, так і вчимо кожен з департаментів нашої міської ради і продовжуємо це робити — спілкуванню з ветеранами. Ми проводимо… Ми не робимо це теорією. Немає сенсу щось робити про ветеранів без самих ветеранів.Тобто ми приводимо ветеранів, ми розповідаємо, як у нас з'являються оті від агресії злі чорні тунелі, коли в тебе починає дуже сильно битися серце. І ти просто бачиш обличчя, скажімо так, свого кривдника — і все, тебе закриває. Це такий собі, дивний мабуть, стан афекту. У нас почали бізнеси просити прийти, їхнім працівникам розказати, що відбувається з ветеранами, в чому специфіка. А знаєш, у чому парадокс? Що всього-на-всього треба учтиво, з пошаною ставитися не тільки до ветеранів, а один до одного. Просто ветеран швидше зреагує. Виходить так, що війна йде на користь нашому суспільству.Вона вчить нас нарешті перестати зі зневагою ставитися до того, що хтось у черзі стоїть, не лізти поза чергою "я тільки запитати", не підрізати один одного на дорозі, бо тому що справді ветеран зреагує паршиво. Вона вчить, що поліція має з пошаною так само ставитися до кожного, не лише до ветерана, а до кожного. А ветерани — це просто такий, знаєш, як зараз палаючий факел, який може зробити пожежу. І насправді не можна говорити, що цивільне суспільство має зрозуміти ветеранів і рухатися... Це дві сторони, які рухаються один до одного. Бо не можна казати "Значить так, я герой війни" і вилізти в ресторані черевиками на білу скатертину - "Мені можна, бо я герой війни". Воно так не працює.А як тоді реагувати цивільному населенню, коли є ось такі фрази? Вони теж можуть траплятися. Бо ми ж не ідеальні, ніхто не ідеальний.Я тут скажу інакше: Концентрація ветеранів стає все більшою. І умовно, якщо тепер десь хтось із ветеранів, от йому починає щось палати, є дуже велика можливість, що з боку буде в натовпі ще один ветеран мінімум.Це так, як от, наприклад, у Техасі, з дозволеною вогнепальною зброєю, короткоствольною. Чому зменшилася кількість злочинів? Тому що злочинець, розуміючи, що він витягає пістолет, розуміє, що в нього теж хтось може стрельнути. Тому я думаю, що зараз наше велике завдання ветеранів — це один одного трошки підрегульовувати. Ми витягали один одного з найгірших ситуацій. Ми, ризикуючи своїм життям, витягали поранених з поля бою. Зараз ми всі трошки поранені.І ми маємо одне одному допомагати. Власне, в першу чергу, нагадую: як завжди при катастрофі в літаку — маску на себе, а вже потім допомагати своєму ближньому.Слухай, ти кажеш, що ветерани реагують на те, що хтось когось підрізав на дорозі або вчинив якусь несправедливість. Але є ж якісь ще речі, не тільки про ветеранів, а й про тих, хто ще зараз воює, але повертається, наприклад, в тил у відпустку. Якісь тригери, про які важко здогадатися. Я коли спілкувалася з глядачем моїм, який втратив на війні дві ноги, він мені сказав, що деколи навіть запах полуниці може спровокувати якісь спогади, якісь страшні. Чому полуниці?Я тобі скажу, я купив собі гель для душу, який в мене був у війську. Я коли позавчора прийняв з ним душ, у мене зразу всі оці евакуації, мотолеги, миття під дощовою водою — воно все розцвітає. Це нормально, воно тільки з часом може притупитися. Всі оці тригери, їхнє лікування — це час. Я от, наприклад, зараз спілкуюся не лише з ветеранами повномасштабної, але й з ветеранами АТО. У них це вже набагато все плавніше відбувається.Тобто тут тільки час лікує. І цей час, поки буде відбуватися лікування, оця загальна суспільна терапія — ми цей час маємо пройти з найменшими втратами. Оце найбільше завдання. Ми превентивно не запобіжимо тому, щоб раз-два, знаєш, і як на брошурках різних релігійних сект — і лягли разом Теля і Лев. Так не буде.Тому що тут ці всі можливості, ми маємо самі бути тим суперклеєм, який буде склеювати між собою ці дві абсолютно, здавалось би, різні соціальні верстви: тих, хто був у війську і має військовий досвід, і тих, хто не був. Треба прийняти, що між нами дійсно є прірва. Не треба казати, треба зробити так, щоб між нами не було прірви. Це розколина, це от уявіть собі, землетрус стався — все, ми роз'їхались.Ми, ветерани, ми на вас ображені, тому що ви не захотіли зробити те, що ми. Ми захищали і вас, і ваші сім'ї, і ще й свої сім'ї, поки ви з ними були тут і думали, як то не піти у військо. Ми не можемо бути не ображеними, тому що це знову ж таки про справедливість і несправедливість.Але всі повинні воювати?Насправді, як би то сказати, підсвідомо кожен ветеран хоче, щоб всі чоловіки пройшли те, що пройшов він.Свідомо воно так ніколи не буде, але підсвідомо так, кожен хоче там, щоб: "А що? А чого це ти? А що тобі бракує? А чого ти не сходив? Бо що?" Мені закидають деякі хлопці з бойових підрозділів: "Та ти не справжній ветеран. От я був на позиціях, а ви стояли там 1,5 км від позиції".І оці міряння ветеранства вони теж будуть, міряння геройством будуть, маніпуляції будуть. Просто до того треба ставитися з тим, що це є складова оцього такого великого рольового суспільства. Такого трохи дитячого, мушу сказати. Дитячого? Чому?Та наше суспільство досі любить грати в ігри. Загалом суспільство зараз споживацьке, воно любить грати в ігри, особливо в коментарях, в соцмережах, стереотипізувати. “Все погано. Місто нічого не робить для ветеранів. Держава всіх забула”. І всі підхоплюють: "Та, нічого не робить, нічого". А коли питаєш: "А ви зверталися?" — "Ні, ще не хватало того, щоб я звертався до вас за допомогою". Тобто в людей є оце таке: "я підліток, я образився, все, гримну дверима і піду, ви погані".Ти сказав про те, що для декого участь у війні, те, що потрапив на фронт, — це найбільший, найяскравіший, найсильніший якийсь момент в його житті. Ти зараз сказав: я музикант, але ти ще лікар-травматолог. Як донька лікаря-травматолога, я знаю, що то такі люди доволі цинічні, тому що вони часто стикаються зі складними ситуаціями, де немає часу на розпускання нюнь, а треба рятувати тут і зараз. Власне, бути лікарем-травматологом до того, як потрапити на лінію фронту, — це тобі допомагало? Твій досвід лікарський у тилу?Насправді, лікарі — це, мабуть, найпристосованіші до війни люди. Ми зразу приходимо, ми маємо своє місце. Умовно, якщо ти є зенітник, стрілець, гранатометник, тебе можуть відіслати на будь-яке завдання, ти можеш бути будь-де. Лікарі є в медичній складовій. Звичайно, що на початку війни особливо було багато лікарів, які не мали військової кафедри. Відповідно, їх могли застосовувати як стрільців, як гранатометників.Я особисто через рапорти з навчальних частин до себе в медроту витягав дуже крутих лікарів, які не мали кафедр. Я їх брав на посади фельдшерів, на посади медбратів, просто щоб сформувати класну команду. І насправді це застосування є дуже правильним, тому що, знаєш, є оця така класична фраза, що безглуздо мікроскопом забивати цвяхи. Я скажу, що дійсно абсолютно безсенсовно. Але чому ж тоді в нас так трапилось?Все залежить від командира, від командира на місці. Тобто якщо командир цікавиться і розбирається, що може та людина... Можливо, цей командир, знаєш, надто боїться, надто субординований, йому треба просто забити "штатку" по бойовій частині — і все, пішли на виконання.А я, як командир медроти, я, власне, розумів, що мені треба звернутися до мого командира бригади, який у мене був, Валерій Вікторович Скрет, надзвичайно адекватний, надзвичайно розумний командир, якому я дуже вдячний за те, що, в принципі, напевно, я навчився на тій війні виживати. І він мені у всьому цьому процесі підбору команди і підбору навіть евакуаційних авто допомагав. Справді, оця синергія, вона є дуже важлива.Кажуть, що американці, де вони брали участь у війнах, вони найперше розгортали польові шпиталі, а в росіян того немає, щоб був польовий шпиталь. Вони спочатку: “Йдіть повоюйте, а далі вже там будемо вас рятувати”. Як воно в нас? Ми почали з тобою з того, що ти ветеран, але без отих медалей, які..Так, в мене жодної нагороди немає (сміється).… (сміється) але з довгою бородою, такою панк-роківською, так? І ми часто чуємо, що маленька радянська армія не зможе перемогти велику радянську армію. Як воно в нас зараз є? Ми на якому етапі? Де ми застрягли? Туди ближче до американських якихось стандартів, чи натівських стандартів, чи ще десь там в совку?Ти знаєш, що найважливіше — що зараз уже от три роки повномасштабні (війни, – ред.), вчорашні солдати навчилися на сержантів, вчорашні сержанти пішли на офіцерські курси, ті, хто можуть дозволити собі відповідальність. І командирами зараз стають ті, хто вже пройшов пекло. Це набагато важливіше. Це найважливіше. Це вже люди з практики, а не люди, які вчилися за підручниками 1987 року, умовно, а дехто із 1967-го.Насправді я бачу, що, по відгуках моїх друзів, моїх побратимів, воно якісно змінюється дуже. Воно дуже якісно змінюється. Звичайно, є певні питання, зокрема, до бронювання повністю цивільних медиків. І в результаті зараз з госпіталів, з Дніпра, із Запоріжжя лікарів забирають в бойові бригади, тому що просто нестача медперсоналу. Тобто є отакі проблеми структурно-організаційні, які абсолютно непродумані. Але таки ми рухаємося в якомусь трошки кращому напрямку.Що ти робив для того, щоб у твоєму підрозділі не повторювалися якісь радянські практики?Та я жив, по-перше, зі своїм особовим складом. Я не був “значить так, я лейтенант, і я буду там спілкуватися тільки з офіцерським складом, все, шваль, живіть окремо”. Я жив з водіями. Я жив разом зі всіма в казармі, ми розрулювали свої якісь окремі конфлікти. Я хлопцям дістав РlаyStаtіоn і велику плазму для того, щоб бавитися в Моrtаl Коmbаt і Формулу 1.Я діставав постійно там приправи для кави, кавову машину. Ми зробили просто свій такий хлоп'ячий хороший побут. І все базувалося виключно на довірі. Тому що там, умовно, зранку, коли я просинався і ми їхали на свою зміну, я кажу: ну що, пацани, поїхали помирати? Всі зібралися і поїхали. То в нас дійсно був оцей такий раж. Звичайно, що всі втомилися.Всі втомилися, вже давно втомилися, але так от втомишся, такі американські гірки там. До речі, дуже цікавий такий прояв. Ти в якийсь певний момент думаєш: все, я більше не можу. Потім стається щось позитивне, ти рятуєш комусь руку, яку привезли на турнікеті, знаєш, і вже там питання ампутації було, але вдалося разом із судинними хірургами відновити кровообіг, пальчики потепліли. А рука відкрита - як риба на базарі, знаєш, продається.І ти дивишся, є пульсація, все, всі дивляться, посміхаються, радість. У тебе знову абсолютно такий стан піднесений. До наступного якогось моменту, коли ти знову починаєш сумувати за сім'єю, ти знову звалюєшся вниз. Оці американські гірки — це є звичайний стан військовослужбовця в армії.Те що тобі довелося пережити на передовій як лікареві, і те, що в тилу, - наскільки це різниця?Це неймовірна різниця. Все і будь-де краще, ніж на війні. Війна — це найгірше, що може з тобою статися. Ну, неприємно мати оце відчуття, коли по тобі танк працює, коли по тобі ракета прилітає. Такий дивний дуже стан. Я от згадую, коли ще на початку моєї служби ми тільки зайшли в роботу нашою бригадою в липні 2022 року на Інгулецький плацдарм. Це от напрямок там, де Снігурівка, Давидів Брід. І на нашу територію залетів російський літак і по нас гепнув по сусідству метрів 300 ракетою. Я досі пам'ятаю цей якийсь такий дивний стан вакууму. Ну, я тепер розумію, що ми там легко підконтужені були. Але саме прийняття того, що нас хочуть вбити...До того воно якось ну сприймається: приїхав на війну, там якісь воєнні, якісь машини, якісь танки їздять свої, ще щось. А от коли вже ти реально заходиш у те відчуття, що тебе хочуть вбити, воно зовсім інакше. Коли по тобі починають одночасно працювати танки і мінометка, а ти в той час із важко пораненими на землі лежиш, і тебе посипає штукатуркою з розбитих будинків — це ще один такий якийсь дивний ефект. Але, знову ж таки, кажу, це явно не найяскравіші спогади мого життя.А які найяскравіші?Найяскравіші? Народження моїх доньок, зрештою, знайомство з моєю дружиною, катання на лижах в Альпах, мій перший мотоцикл, перший секс, подорож автостопом Європою, Діснейленд у Парижі. Насправді, всього дуже багато.Чи ти зможеш повернутися до того такого життя, до повномасштабного вторгнення?Та нема в тому потреби. В мене воно зараз набагато цікавіше з моїм військовим досвідом. Тобто я тепер маю те, що я мав, а тепер ще й плюс військовий досвід. А найбільше, що я тепер маю, це я маю свободу дивитися людям в очі без сорому. Ну, я казав і буду казати, що військо звільняє зараз. Воно тебе звільняє від сумнівів. Зараз у мене є мій добрий друг музикант, якого мобілізували, і ми з ним спілкуємося. Він зараз якраз завершує БЗВП, базову загальновійськову підготовку. Я думаю, що ту абревіатуру вже кожен знає в Україні (сміється)....Так. І він каже: "Я реально почав нормально спати". І в мене були сумніви, в мене був сором, а чого то інші воюють, а я ні. Каже: все. І воно звільняє, твоя участь в армії. Звичайно, кажу, що це за умови, що ти дійсно знаходиш своє місце, а не ти просто є розмінною монетою.Ти згадав, що найяскравіший спогад — це народження доньок, знайомство з дружиною. Наскільки сім'я є важливою і підтримуючою в тому часі, коли чоловік є на фронті? І знову ж таки, порівнюючи з радянськими часами, деколи, коли пишуть спогади, якісь там: "От мій дідусь воював у радянській армії, і він ніколи не розповідав ніяких страшних історій". Ти своїми страшними історіями ділився зі своєю родиною?Я почну з того, що, вочевидь, страшні історії не розповідали, тому що там відбувалися абсолютно неадекватні речі по відношенню до свого особового складу, де там умовно офіцер своїх розстрілював і так далі. Ну, тобто не хотілося розповідати, бо було соромно в першу чергу.Коли окупаційна армія, яка заходила в Берлін, ґвалтувала все направо і наліво, ніби мстячись таким чином за окупацію свого краю. Зараз якось з тим всім значно простіше. Тобто я взагалі вважаю, що про війну треба розповідати. Ясно, що я не буду розповідати дітям третього класу про те, як я там кого оперував і де валялися руки і ноги і кишки по яких деревах.Їм цього абсолютно не потрібно, але сам сенс: чому ми це зробили, чому ми це далі робимо, чому протез — це нормально і це не є кусок металу, до якого прикручений Микола, це є Микола, в якого просто така специфічна нога. Це розказувати треба, цього соромитися взагалі не треба. Ну і плюс я теж розумію, що, коли я розповідаю про війну, зокрема, от я зараз у тебе на інтерв'ю, це для мене теж терапія.Я з себе теж відпускаю якісь такі, знаєш, речі, які потрошки, як пружини, вони в тебе потрошки скручуються, а коли ти про це говориш, говориш, ти це відпускаєш. Воно дуже важливо.Пацієнти часто цього не знають, а я знаю, бо, знову ж таки, в сім'ї лікарів народився, і в лікарів часто є докори сумління, або є такі, знаєш, перебирання: може, я би міг зробити ось так от, і тоді би ми врятували. А якби я попередив цю людину раніше приготуватися до тої операції, тоді би можна було ось так от зробити. І воно гризе зсередини. Деколи здається людям, що то просто поганий лікар. Але це ж життя, ми всі влаштовані по-різному, по-іншому, хоч ми ніби й всі схожі між собою, але організм у кожного з нас інший.Чи є в тебе ось ці докори, чи вони тебе наздоганяють, що якби я тоді зробив ось так от, міг врятувати, а тоді так от? Або в тебе є інші історії, і ті, кого ти врятував, зараз тобі телефонують, пишуть, не знаю, якось намагаються з тобою зв'язатися і подякувати?Насправді в стані отого якогось шоку бойового, хлопці, які потрапляють, ми з ними знайомимося на місці, говоримо, і далі контакт втрачається в більшості випадків. Тому що в нас не було такого, що ми там допомагали тільки своїй бригаді. Умовно, ми завжди заходили в співпрацю з медичними підрозділами різних бригад. Коли ми були на евакуації, ми допомагали всім, кого би не привезли.В когось була краща медична служба в підрозділі, в когось її майже взагалі не було. Ми пропрацьовували і евакуйовували всіх. Та, до речі, десь випадково в ТікТоку хтось нарветься на мій канал і пише: "А пам'ятаєш, я вийшов, а ти з мене осколок витягав?" Кажу чесно, не пам'ятаю, братан, але я радий, що ти мені це пишеш. Тобто це є. А з другого боку, в кожного лікаря є свій цвинтар.Докорів сумління я не маю, чесно тобі скажу, бо я з цивільного світу, напевно, маю докорів сумління. Там я ніколи не морозився від роботи і кидався повністю. От безпосередньо руками всередину пацієнта, затискаючи стегнові артерії, і так далі. І коли, ну, я пам'ятаю, дійсно, з важкими ампутаціями в нас, на еваку принаймні, троє людей, яких ми з проблемами витягали, дехто з відкритою черепно-мозковою травмою, з шматками мозку. Тобто ми їх довозили до лікарні живими, і вони буквально в приймальному відділенні помирали. Так, були афекти, але ми робили все. В нас не було такого, що "та то немає сенсу з ним працювати, він і так помре". Ні, ми качали всіх. Качали до останнього, хоч би що не відбувалося. А з іншого боку, на початку нашої роботи нашим обов'язком була ідентифікація тіл загиблих наших. Це теж з таких, знову ж таки, не найяскравіших, як для медика, це взагалі… Це просто робота, але така неприємна робота. Особливо, коли це, перепрошую, коли це літо, Херсонщина, і тобі привозять двотижневе тіло, яке треба опізнати, роздягнути, попробувати щось знайти, зрозуміти. Це складно.До цивільного лікарства ти би повернувся в Україні?Ні, це якщо отак, як би то сказати, по правилах життєвих всіх працювати, це фінансово невигідно.А кажуть, що ж лікарі, там у нас деколи є такі якісь рейтинги, хто найбільші якісь там корупціонери-хабарники, то там судді, лікарі. І лікарі добре живуть…Так, я не хочу, скажімо так, придумувати, як би то там з пацієнтом домовитися, щоб він саме оце купив, необхідне для операції, а мені за це були відсотки. Ну, до цього всього змушує наша система, яка не дає лікареві…Я в армії нарешті заробляв нормально як лікар. Я заробляв свої бойові 110–120 тисяч. Так має заробляти лікар. Все решта, що пропонується в нашій медицині, - це є приниження, а не заробіток. Тому лікарі змушені вдаватися до всяких хитрих маневрів, тому що, ну, а чого ж лікар з купою відповідальності за життя і здоров'я не має мати класну машину чи класну хату? Бо тому що що?Бо тому що уявний давав уявну обітницю Гіппократові або ще щось? Ну, це глупість. Тобто в нас, знову ж таки, в нас суспільство дуже не любить успішних і багатих. Тому що не можна таким бути, треба бути бідним і нещасним, як всі. Мене це не влаштовує, тому я готовий, щоб у мене сім'я нормально жила, займатися банально розвантаженням вагонів або ще щось.Ну, умовно, я ж там працюю собі ще ведучим, от, зокрема, на Галичині, на "FМ Галичина". Я буду щось робити таке для того, щоб заробити.До речі, про радіо "FМ Галичина", там Андрій Жолоб робить розмови з такими ж побратимами, як і він, де говорить дуже відверто про війну, без пафосу, без ось цього "віримо в ЗСУ", але дуже правдиво, тому слухайте, дивіться, можна в YоuТubе також дивитися, правда?Так.Так що така невеличка маленька реклама ще одного боку Андрія Жолоба, про який ми не поговорили, бо ти ще був радіоведучим так само і до повномасштабного вторгнення.Радіо — то моя велика любов.І добре, що воно тепер так, якось синергія є. І про війну, і про ветеранський досвід, і про радіо, зрештою. Зараз тривають всілякі розмови про мир, і рано чи пізно він буде, так? Чи не боїшся ти, що він буде не таким, як ми, українців, собі уявляємо? Бо ми чули про те, що мають бути кордони 1991 року. Але чи воно так зможе статися? Що хлопці, які воювали, хлопці, яких немає, а їхні родини скажуть: а для чого це все було? І вони вже це говорять. І що нам з цим робити? Що ти будеш відповідати своїм побратимам чи тим, хто приходить до тебе в центр, тим ветеранам?Я не уявляю. Я це буду робити по ходу, чесно скажу. Я розумію, що однозначно буде багато запитань в будь-якому випадку. Немає ідеального варіанту завершення цього всього. Сидіти і мріяти, що зараз прилетить чарівник, який все вирішить, і в нас дійсно будуть кордони 1991 року - ні, так не буде. Казати: а за що ті хлопці загинули? Ну, в першу чергу за те, щоб дійсно ми з тобою могли сидіти на інтерв'ю і говорити, щоб наші діти могли в школах вчитися. Вони не хотіли гинути. Ні в кого з нас нема отакої самопожертви, що я готовий іти і вмирати. Взагалі про таке ніхто не думав. Всі хотіли жити, всі планували, що вони будуть далі робити, а не планували цю операцію як останню. Але війна все коригує. Вмілі русскі війська, бо я однозначно скажу, що вони дуже вмілі. Вони роблять все для того, щоби знищувати нашу живу силу. Тому ветерани, мушу сказати, у великій своїй кількості розуміють все, в тому питанні, що швидше будуть сім'ї загиблих казати. Власне, не самі ветерани, а сім'ї загиблих, сім'ї зниклих безвісти. У них буде дуже багато питань.І так, нам, ветеранам, доведеться працювати, підтримувати нашому центру. Я сподіваюся, іншим центрам, які потроху створюються в інших містах, так само буде море, океан тієї роботи. Ну, але якщо від того відгороджуватися і думати, що воно само якось розсмокчеться і вирішиться, ну ні, ні в якому випадку, воно просто може зайти в жахливі наслідки.А скільки часу нам доведеться працювати як суспільству, співпрацювати з ветеранами, ти кажеш, це рух з двох боків один до одного, і скільки ветеранам із суспільством, щоб ми врешті-решт, як країна прожили, пережили цю травму війни?Нам треба буде постійно готовими бути до наступної диверсії, до наступної війни з боку Росії. Тобто, я думаю, що повноцінно ветеранами так і не вдасться нам бути. Ми будемо постійно таким собі більшим або меншим резервом, який має постійно готуватися до того, що Росія знову нападе. Нам не вдасться жити в спокої. У Росії, насправді, забаганки загарбання нашої держави, вони собі того не дозволять у житті відмовитися від того. А спілкування... Ну, на це підуть десятиліття, поки ми будемо мати затишшя.

Церемонія вручення Національної премії України імені Тараса Шевченка відбулася в Національній філармонії 9 березня. Цьогоріч лауреатів найвищої у країні відзнаки за вагомий внесок у розвиток культури та мистецтва визначили в семи з восьми номінацій. Серед них була одна нова "Декоративно-прикладне мистецтво". У категорії "Літературознавство та мистецтвознавство" переможця не обрали. Грошова винагорода становила 484&thіnsр;480 гривень. Про цьогорічних лауреатів розповідають члени комітету з Шевченківської премії ЛІТЕРАТУРА Поет Юрій Іздрик за книгу поезій "Колекція" Василь Кузан, письменник: Студенти різних регіонів України серед п'яти улюблених сучасних поетів називають Юрія Іздрика. Його цитують, на нього посилаються як на авторитет не тільки в літературі. Юрій Іздрик відомий не лише як поет і прозаїк, переможець конкурсу "Книга року ВВС-2009" зі збіркою оповідань "Таке". Його знають і як художника, учасника й організатора різних перформансів, актора, який знявся у фільмі Ірини Цілик "Я і Фелікс", редактора та видавця журналу "Четвер" разом із Юрієм Андруховичем. А його оголена фотосесія 2020 року спричинила скандал у нашому наскрізь пуританському суспільстві, яке свято сповідує подвійну мораль. Знімки увійшли до збірки віршів Nаkеd Оnе, що містила відверті світлини письменника, пози якого пародіювали класичні картини та скульптури. За це прогресивні українські жінки нагородили Юрка премією "Золотий ліфон" як най­сексуальнішого митця. У літературі Юрій Іздрик є представником "станіславського феномена", одним із тих авторів Івано-Франківщини, які зреалізували український варіант постмодернізму. Саме через призму цього напряму варто оцінювати творчість цього культового письменника й аж ніяк не з точки зору якогось там реалізму. А сучасний постмодернізм це процес творення літератури без дотримання будь-яких правил і меж, сповнений жанрових і стильових інсталяцій, пошуку нових форм вираження та засобів самореалізації, нової мови. Загальносвітові тенденції постмодернізму в Іздрика приправлено специфічними національними рисами іронією та сарказмом, підвищеною політизованістю, пошуком ідей, які мали б об'єднувати. Особливе місце в його творчості, зокрема в поезії, посідає стьоб знущально-агресивний, сповнений парадоксів, насмішкувато-іронічний метод у мистецтві, невіддільний від способу життя. Роздуми про існування людини, теми війни, релігійності, буденності та швидкоплинності буття й часу, мотиви віри у свої сили, Бога, любов і вірність сповнюють часто символічні тексти Іздрика. Нагромадження художніх тропів, зокрема незвичних, суперечливих, часто шокувальних порівнянь, епітетів, метафор, нанизування образів, довільне, інколи пародійне цитування відомих творів класиків, фрази з Біблії, музичні терміни, філософські категорії, елементи психоаналізу створюють певну текстову анархію. Вона дає змогу знаходити нові сенси, глибинні підтексти, надтексти, інтертексти. Письменник ніби створює простір і дає матеріал для тлумачення власних віршів, таким чином долучаючи читачів до процесу співтворення. Читання органічного й експериментального Іздрика з його протестом проти минулого та бажанням першим створити щось нове подібне до приймання контрастного душу: не всі до цього готові. Та й не кожному це потрібно. Саме тому Юрка або сприймають і люблять усім серцем, або відштовхують, не розуміють, проклинають та піддають суспільній анафемі. ПУБЛІЦИСТИКА ТА ЖУРНАЛІСТИКА Журналіст Павло Казарін за проєкт "Публіцистика воєнного часу в інтернет-виданні "Українська правда" Вадим Карп'як, журналіст: Хороша публіцистика завжди апелює до тонких моментів, зрозумілих людям конкретно в цей історичний момент. Ви можете нині прочитати прекрасні публіцистичні тексти 1990-х або Івана Франка. Вони стилістично чудові, але не сприймете й половини натяків, які давали автори. Адже вони реагували на ситуацію навколо та вживали метафори й порівняння, зрозумілі читачам того часу. Це цінність такої літератури та її прокляття. Павло Казарін володіє унікальною, мені здається, здатністю трохи розширяти часові межі публіцистики. Коли прочитаєте його книжку "Дикий Захід Східної Європи" 2021 року, здивуєтеся, наскільки актуальна. Хоча вона про 2014-й і трохи пізніше, але читається так, ніби написана буквально щойно. Тексти Павла це публіцистика чітких визначень, простих речень і глибоких думок. Якось в одному зі своїх есеїв він сказав, що завдання журналістики пояснювати країні саму себе. Виступаючи на врученні Шевченківської премії, Павло ще уточнив, що під час війни це також завдання постійно нагадувати та відстоювати цінності. Публіцистика Павла Казаріна це якраз про цінності. Про те, що за нинішніх умов ми легко можемо втратити орієнтири, шукаючи "своїх чужих". Але є якісь базові речі, основні для всіх людей, як-от гідність, що не девальвуються залежно від політичної чи геополітичної ситуації. КІНОМИСТЕЦТВО Режисер Олесь Санін, оператор Сергій Михальчук і композиторка Алла Загайкевич за повнометражний ігровий фільм "Довбуш" Андрій Халпахчі, кінознавець: Два роки поспіль українське кіно не отримувало Шевченківської премії. Комітет розглядав пропозиції та вважав, що немає гідного фільму. Щоправда, торік в іншій категорії "Публіцистика та журналістика" все ж нагородили авторів документальної стрічки "20 днів у Маріуполі". Цього року в номінації "Кіномистецтво" було подано тільки одну роботу. Це прикро й не зовсім зрозуміло, адже були й інші гідні кандидати. Могло би стати кілька претендентів, а так видавалося, що конкуренції немає. Олесь Санін, учень відомого режисера Леоніда Осики, продовжує традицію українського поетичного кіно. Він працює повільно та ретельно. "Довбуша", який вийшов на екрани 2023-го, теж робив довго п'ять років. Це цікавий феномен поєднання художньої вартості зі спрямованістю на широку аудиторію. Фільм не тільки майстерно знятий, а й зроблений для масового глядача, що важливо сьогодні для українського кіно. В Олеся Саніна яскрава зображувальна сторона те, що ми називаємо картинкою. Стрічка також має ритм, який тримає від початку до кінця. Це один із касових рекордсменів у національному прокаті (зібрав 68 млн грн, посів третє місце у списку найкасовіших українських фільмів після анімації "Мавка. Лісова пісня" та комедії "Я, ти, він, вона". Країна). Цікава сторона фільму в тому, що він не історичний у прямому значенні цього слова, а про міфічного героя. Зроблений на фольклорному матеріалі й історичних реаліях. Водночас сьогодні, безумовно, рефлексує про події війни, захист України та виборювання її свободи. Ці паралелі очевидні. Окрім режисури, ми відзначили роботу оператора Сергія Михальчука та музику композиторки Алли Загайкевич. Олесь Санін нині вже досвідчений режисер із певним доробком: його "Мамай" і "Поводир" також були помітними фільмами у вітчизняному кінопроцесі. Безумовно, це теж враховувалося. Але подавали на Шевченківську премію Саніна та його колег саме за "Довбуша", і комітет визнав їх гідними нагороди. МУЗИЧНЕ МИСТЕЦТВО Скрипалька Богдана Півненко за концертні програми 20192024 років і композитор Олександр Шимко за сакральну містерію "Вирій" для мішаного хору, автентичних голосів, сопрано та симфонічного оркестру на стародавні молитовні, біблійні та українські народні тексти Богдана Фроляк, композиторка: Сакральна містерія "Вирій", за яку відзначили композитора Олександра Шимка, це самобутній і масштабний твір. Прем'єра відбулася 2022 року у Вроцлавській філармонії силами українських і польських музикантів. Прекрасне виконання об'єднало на одній сцені Симфонічний оркестр Варшавської філармонії, Національну заслужену академічну капелу України "Думка", хор Вроцлавської філармонії, ансамбль автентичного співу "Божичі", солістів Тетяну Журавель та Андрія Ляшука. А диригував відомий польсько-український диригент, амбасадор української музики в Польщі та світі Роман Ревакович. Богдана Півненко, нагороджена за концертні програми 20192024 років, скрипалька-солістка, а також художня керівниця Національного ансамблю солістів "Київська камерата". Власне з цим камерним оркестром вона презентує українську музику за кордоном на високому рівні. Богдана постійно виступає з новими творами вітчизняних композиторів, які часто пишуть і присвячують їх саме їй. Вона є однією із знаних і впізнаваних представниць нашої музичної культури, яка невтомно працює на благо України. Вибір лауреатів є завжди важким, бо всі, хто пройшов до третього туру, були гідні нагороди. Ситуація в номінації "Музичне мистецтво" особливо складна через те, що вона об'єднує в собі композиторів і виконавців. Обирати важко, бо це насправді різні види діяльності. Також незрозуміло, що робити з представниками популярної музики, адже порівнювати її з академічною неможливо й недоречно. Другий рік поспіль нам вдається присудити дві премії в цій галузі за рахунок номінацій, в яких вона не була присуджена. Ми в комітеті постійно порушуємо питання про розділення категорії на дві "Композиторська творчість" і "Виконавське мистецтво". Колись так і було. ТЕАТРАЛЬНЕ МИСТЕЦТВО Режисер-постановник та автор лібрето Василь Вовкун за оперу "Лис Микита", балет "Тіні забутих предків", модерн-балет "Пізнай себе" й театралізовану кантату "Псальми війни" у Львівській національній опері Ганна Веселовська, театрознавиця: Лауреатом Шевченківської премії в театральному мистецтві став генеральний директор художній керівник Львівського національного театру опери та балету імені Соломії Крушельницької Василь Вовкун. Його відзначили як режисера-постановника сценічних творів, що отримали значний розголос і визнання у глядача та професійної критики, опери "Лис Микита" та балету "Тіні забутих предків", обидві прем'єри на музику композитора Івана Небесного. Крім того, Василя Вовкуна нагородили як автора лібрето та постанов­ника модерн-балету "Пізнай себе" на музику Дмитра Данова і театралізованої кантати "Псальми війни" на музику Євгена Станковича. Усі ці мистецькі події відбулись у Львівській національній опері протягом останніх п'яти років. Як наслідок творче обличчя поважного колективу істотно змінилося. Національне в репертуарі перестало бути еквівалентом провінційної шароварщини. Обраний Василем Вовкуном шлях змін вітчизняної оперної сцени, який він сам визначив як програму "Український прорив", розпочався ще в 1990-х. Тоді він як режисер-­постановник масштабних музично-театральних дійств робив перші спроби принципово змінити репертуарну оптику наших музичних театрів. А після того як 2017 року очолив Львівський театр опери та балету, ініційований ним "український прорив" таки здійснився. Не варто думати, що це був простий і безхмарний шлях. Але він став системним і результатним. Починаючи від відновлення легендарного твору Євгена Станковича "Коли цвіте папороть" і запрошення німецького режисера Андреаса Вайріха для постановки опери "Страшна помста" цього ж композитора до останніх мистецьких подій постановок новітніх українських опер і балетів. ВІЗУАЛЬНІ МИСТЕЦТВА Художниця Жанна Кадирова за персональну виставку "Траєкторії польотів" Віктор Сидоренко, художник: Мисткиня Жанна Кадирова отримала премію за персональну виставку "Траєкторії польотів", яка була експонована в РіnсhukАrtСеntrе у 20232024 роках і метафорично розкриває два горизонти України той, що походить із минулого, та інший, який рухає сьогодення. Під час розгляду робіт відбуваються не тільки експертиза й оцінювання самих творів, а й місця та ролі конкретного художника в суспільному просторі. Зважуються його популярність, затребуваність праці, сучасний характер творчості. Жанна Кадирова активна учасниця групи Р.Е.П., що виникла на хвилі Помаранчевої революції. Популярність їй принесла виставка "Діаманти" 2006 року в Центрі сучасного мистецтва при Києво-Могилянській академії, твори якої засвідчують прихильність до розроблення авторської техніки скульптури, "коштовні камені", зроблені з кахлів, цементу та монтажної піни. Жанна брала участь у чотирьох Венецій­ських бієнале, багато виставляється за кордоном. Кияни знають її скульптуру "Форма світла" на Пейзажній алеї. На прикладі виставки "Траєкторії польотів" спостерігаємо бажання художниці утвердити сучасного глядача в неодмінності перемоги, а майбутнього в тому, що мистецтво це теж зброя. Нагадаю, що її проєкт "Паляниця" зібрав понад 7 мільйонів гривень на підтримку Збройних сил України. ДЕКОРАТИВНО-ПРИКЛАДНЕ МИСТЕЦТВО Майстри петриківського розпису Валентина Карпець-Єрмолаєва, Андрій Пікуш, Марія Пікуш і Наталія Рибак за мистецький проєкт "Петриківський розпис: на захисті ідентичності" Віктор Сидоренко, художник: 2024 року в системі відзначення Шевченківською премією після довгої паузи з ініціативи президента України відновили номінацію "Декоративно-прикладне мистецтво". Повною мірою логічним є присудження премії за мистецький проєкт "Петриківський розпис: на захисті ідентичності". Нагороду отримали Валентина Карпець-Єрмолаєва, Андрій та Марія Пікуші, Наталія Рибак майстри української петриківки, що зародилася на Дніпровщині наприкінці ХІХ століття. Приємно пригадати, що, коли у стінах Національної академії мистецтв України торік відбувалася виставка майстрів декоративно-ужиткового мистецтва, зокрема й петриківки, вона набула неабиякого культурного розголосу. Художники щедро ділилися з охочими основами майстерності виконання петриківського розпису. Світове визнання петриківки пам'яткою нематеріальної культурної спадщини в поєднанні з її національним визнанням красномовно свідчить про значний інтерес мистецької спільноти до українських народних традицій та їх подальше плекання.

З 27 березня Ретроспективний прокат фільму "Камінний хрест", режисер Леонід ОсикаП'яте місце в рейтингу 100 найкращих фільмів в історії українського кіно, який сформував Довженко-Центр, посідає "Камінний хрест" 1968 року режисера Леоніда Осики.Головний герой Іван Дідух усе життя важко працював, а на схилі літ вимушений емігрувати із сім'єю в пошуках кращої долі. Перед від'їздом до Канади встановлює на горі камінний хрест - останній символ зв'язку з рідною землею. Збирає на проводи односельців і замовляє за собою, ще живим, панахиду, за сюжетом."Камінний хрест" вважають одним із ключових фільмів українського поетичного кіно. Сценарій написав поет Іван Драч на основі новел письменника Василя Стефаника "Камінний хрест" і "Злодій". Головну роль виконав Данило Ільченко, а одного із синів Дідуха зіграв Іван Миколайчук.- Це авторська робота молодого режисера, - каже кінокритик і режисер Станіслав Битюцький. - Леоніду Осиці не було ще й 30-ти. Зробив екранізацію новел Василя Стефаника, але говорять про різне. Письменник - про еміграцію на початку 1900-х із Галичини до Америки. Осика ж тримає в голові знання про сталінський терор, зникнення, допити та вбивства людей. Цей лейтмотив наче приховує за творами Стефаника. З 3 квітняПрокат фільму "Мишоловка", режисер Сергій КасторнихВійськовий Антон уперше опиняється в зоні бойових дій, у бліндажі, вхід в який завалює від прямого влучання ворожого снаряда. Він приходить до тями з травмами, на самоті, ув'язнений під землею. Використовує всі доступні засоби й ресурси, щоб вибратися з пастки. Антон у виконанні актора Юрія Кулініча - герой трилера "Мишоловка".Це повнометражний ігровий дебют режисера та військового Сергія Касторних, який був співсценаристом фільмів "Як там Катя?" та "Мирний-21". Над проєктом працювало 11 чинних і колишніх військових.- Якщо мене чому й навчила війна, то це не відкладати нічого на завтра, - говорить Сергій Касторних. - Перший рік в армії я вважав, що ніколи не повернусь у професію. Але одного дня прокинувся та зрозумів, що щойно подивився фільм у себе в голові. Від початку до кінця. З найдрібнішими деталями. Стати режисером було закономірним рішенням. Ніколи не боявся брати на себе відповідальність, але її сприйняття та вагомість набули нового сенсу саме у війську. До 9 квітняВиставка Марії Левитської "Азовсталь: Полонені. Заручники війни"Понад 40 картин присвятила полоненим захисникам "Азовсталі" мисткиня Марія Левитська - головна художниця Національної опери України. Створила декорації та костюми для понад 160 опер, балетів і драматичних вистав у різних країнах.- 2022 року я опинилася з дитиною в Празі, - розповідає Марія Левитська. - Ми пішли до музею. Там побачила старовинні дерев'яні скульптури: Мадонна з немовлям, а в нього обламані ручки й ніжки. П'єта, а у Христа обламані ноги. Відчула: це про нас, про війну, про наших понівечених людей. Про Маріуполь ще майже не було інформації - лише уривки відео захисників "Азовсталі". Не могла нічим їм допомогти. Просто у дворі, біля сміттєвих баків почала малювати свій біль.2023-го в Національному музеї медицини в Києві ми відкрили виставку. Прийшли дружини та матері полонених азовців. Одна жінка спитала: "А про полонених можете намалювати?" - "Я спробую". Мала це зробити.Київ, Національна академія мистецтв України, вул. Бульварно-Кудрявська, 20 З 10 квітняПрокат фільму "Киснева станція", режисер Іван ТимченкоФільм про Мустафу Джемілєва зняв Іван Тимченко, режисер стрічки "Іловайськ 2014. Батальйон "Донбас". Протягом року проводив серію інтерв'ю з лідером кримськотатарського народу. Стрічка отримала спеціальну відзнаку журі національної конкурсної програми торішнього Одеського кінофестивалю за найкращу режисуру.Дія відбувається влітку 1980-го. Дисидент і політв'язень Мустафа Джемілєв відбуває чотирирічне заслання в селищі Зирянка в радянській Якутії. Там працює на кисневій станції: щоденно наповнює киснем іржаві балони. Зустрітися з ним з Узбекистану їде вчителька Сафінар. Вони закохуються, за сюжетом.- Це історія про те, як любов стає викликом системі. Про кохання, що зароджується в умовах, де немає місця для людяності. Про вибір, який змінює не лише життя двох людей, а й історію цілого народу, - каже Іван Тимченко. - Мустафа та Сафінар знаходять одне одного там, де немає ні надії, ні майбутнього - і це найсильніша історія, яку можна розповісти.Режисер описує драму як сюрреалістичну притчу. А головного героя порівнює з міфологічним Сізіфом.- Тут Сізіф - це радянський дисидент, який продовжує боротьбу в безнадійному становищі та не втрачає наполегливості, мотивації та віри у свій народ , - продовжує Іван Тимченко. -. Кровожерлива сутність імперії, її жадання знищувати цілі народи лишаються незмінними. Саме тому приклад Мустафи Джемілєва актуальний досі: боротьба має тривати до перемоги навіть тоді, коли перемога неможлива. 11, 12, 13 квітняПрем'єра балету "Соляріс", композитор Олександр РодінДо 125-річчя Львівської національної опери представлять балет "Соляріс" на лібрето режисера Василя Вовкуна в постановці балетмейстерки Катерини Курман. Музику написав композитор Олександр Родін.В основі балету - фантастичний роман польського письменника Станіслава Лема. Дія твору відбувається в далекому майбутньому. За сюжетом, доктор Кріс Кельвін прилітає на покриту таємничим океаном планету Соляріс для розв'язання проблем із психологічним станом членів експедиції.- Балет "Соляріс" став для мене не просто знаковим етапом у творчості та світогляді, а й справжнім відкриттям - музичним і філософським, - каже Олександр Родін. - Роль людини у Всесвіті, здатність сприймати та приймати нове чи невідоме, межі нашого розуміння та суть буття - все це знайшло відгук у музиці.11 квітня о 18:00, 12, 13 квітня о 17:00, Львів, Львівський національний театр опери та балету ім. Соломії Крушельницької, просп. Свободи, 28 23 квітняЦеремонія нагородження національної музичної премії YunаНовою топ-зіркою назвав музичний огляд Ігор Панасов співака Артема Пивоварова. Цього року він отримав шість номінацій на національну музичну премію Yunа у категоріях "Найкращий виконавець", "Найкращий альбом", "Найкраща пісня", "Найкращий дует/колаборація", "Найкращий відеокліп" і "Найкраще концертне шоу".Торік Артем Пивоваров дав три концерти у столичному Палаці спорту, випустив другий альбом із піснями на тексти українських поетів "Твої вірші, мої ноти Рt.2", а також презентував низку релізів, зокрема хіт "Барабан" у дуеті з Кlаvdіа Реtrіvnа. - У проєкті "Твої вірші, мої ноти" Артем зміг перетворити вірші класиків на музичні мотиваційні хештеги, які допомагають людям не з'їхати з глузду та продовжувати битися за себе, близьких, країну. Це бойовий гопак у форматі маскульту, - каже Ігор Панасов. - Нічого дивного, що Пивоваров збирав повні Палаци спорту. Він гармонійно виглядає в масштабі, коли поруч на сцені капела Ревуцького разом з оркестром НАОНІ. Зібрав навколо себе команду, що робить сміливе шоу з низкою несподіваних ходів. Корінь усього - шалена енергія, яку він генерує. Вона безперервно шукає вихід і працює як ресурс для тих, хто оточує Пивоварова.На 14-й церемонії Yunа відзначають найкращих артистів і музичні роботи 2024 року. Загалом вручать 14 статуеток. Окрім Артема Пивоварова по шість номінацій мають Кlаvdіа Реtrіvnа та Dоrоfееvа. Під час вечора виступлять номінанти та запрошені гості.18:30, Київ, Міжнародний центр культури і мистецтв, вул. Алея Героїв Небесної Сотні, 1 24-27 квітняКнижковий фестиваль "Книжкова країна"Загалом 140 тисяч людей відвідали "Книжкову країну", яка відбулася двічі торік. Третій фестиваль збере видавців, авторів, блогерів і зіркових гостей.Заплановано більш як 300 подій: зустрічі з письменниками, презентації, майстеркласи, дискусії, засідання книжкових клубів, ярмарок у павільйонах і просто неба. Розширять програму репрезентації творчості військових і ветеранів "Фронтмени". Буде окремий напрям комбатантської поезії, театральні вистави, кластер сучасної драматургії, вітрина воєнної літератури та читання з ветеранами.На фестивалі вдруге вручать Премію книжкових блогерів. Її мета - обрати найцікавішу та найбільш обговорювану новинку українського автора, видану протягом останнього року. На нагороду претендують п'ять книжок: "Кубик" Саші Козлова, "Діва, матір і третя" Юлії Нагорнюк, "З нами житиме еласмотерій" Романа Голубовського, "Потяг прибуває за розкладом" Марічки Паплаускайте та "Погляд Медузи" Любка Дереша.Київ, Національний комплекс "Експоцентр України", просп. Академіка Глушкова, 1 25 квітняПрем'єра вистави "Благальниці", режисер Радек Стемпінь- Пророча сила мистецтва. Рік тому ми почали роботу над виставою "Благальниці". Знали, що тема актуальна, але не підозрювали, що побачимо одну зі сцен у прямій трансляції з Овального кабінету, - каже кураторка проєкту Анастасія Павленко.Постановку трагедії давньогрецького драматурга Евріпіда готує польський режисер Радек Стемпінь. Дія відбувається під час Пелопоннеської війни. Битва при Деліумі 424 року до нашої ери продовжувалася понад тиждень. Коли афіняни програли, переможці-беотійці порушили священне табу античного світу й відмовилися віддавати тіла полеглих воїнів для поховання, за сюжетом.У Національному театрі імені Лесі Українки виставу описують як історію про суспільство, що опинилося в пастці: перед загрозою бути покинутими союзниками та перед ризиком стати від них залежними.- Я не маю на меті проводити прямі історичні паралелі, але аналогія між Фівами та Росією, Афінами та США, Аргосом та Україною під час роботи над виставою стає очевидною. Тому, прийнявши драматургічну структуру, яку Евріпід використовував для своїх втомлених від війни співгромадян дві з половиною тисячі років тому, можемо долучитися до такого ж терапевтичного, жалобного ритуалу сьогодні, - говорить Радек Стемпінь.18:00, Київ, Національний драматичний театр ім. Лесі Українки, вул. Богдана Хмельницького, 5 27 квітняВистава "Дещо дивне сталося зі мною", режисер Дмитро Сухолиткий-СобчукРежисер фільму "Памфір" Дмитро Сухолиткий-Собчук дебютував на театральній сцені у січні. Написав і поставив п'єсу "Дещо дивне сталося зі мною".Головна героїня - викладачка архітектури Світлана, яка займається репетиторством, а водночас відновлює будинок після деокупації. Її оточення - це абітурієнти, слідчий Корній і сусідка, яка проводить у її домі сімейні розстановки за Хеллінгером. Несподівано одна з розстановок запускає низку подій: абітурієнти натрапляють на небезпечну знахідку, а Корній зі Світланою переносяться на понад 100 років у минуле, за сюжетом.Дмитро Сухолиткий-Собчук визначає жанр постановки як психологічну практику з елементами детективу.- Події відбуваються у трьох локаціях: в будинку, саду та кабінеті слідчого. Дивним чином переплітаються дві різні історичні епохи, - каже режисер. - Певним тригером є метод сімейних розстановок. З наукового погляду він суперечливий, але якщо людям допомагає ця терапія, то нехай вона буде. З художньої точки зору - це цікавий візуальний спосіб працювати з архетипами та розмірковувати про недосконалість нашого світу.Робота над виставою - це пошуки нового способу спілкування з глядачем, щоб дати змогу прожити щось дивне. Для мене це був досвід переключення. Монтаж кіно дозволяє комбінувати сцени, зводити їх у часі та просторі. Робота в театрі була органічним продовженням пошуку цієї енергії в часі, а простір тут один. Мені видається, що ті енергії, з якими мені цікаво працювати, співмірні як для театру, так і для кіно.18:00, Львів, Національний драматичний театр ім. Марії Заньковецької, вул. Лесі Українки, 1 До 13 липняВиставка номінантів на премію РіnсhukАrtСеntrе 202520 художників віком до 35 років претендують на премію РіnсhukАrtСеntrе 2025 у галузі сучасного мистецтва.- Виставка показує, як змінюються покоління українських художників. Від 2014 року війна визначає досвід цілого покоління, впливаючи на мислення та світосприйняття, - каже кураторка проєкту Олександра Погребняк. - Одна з перших робіт експозиції - образ виснажених грудей. Це фізичне й емоційне виснаження, вічний акт віддавання. Інші твори продовжують розмову про тіло та його вразливість, досліджують комемораційні практики, звертаються до зв'язків між поколіннями, до травми та пам'яті про пейзаж, у який більше не можна повернутися або який ніколи не стане мирним.Міжнародне журі обере лауреата головної та двох спеціальних премій, а відвідувачі визначать володаря призу громадськості. Спеціальною відзнакою поза конкурсом вшанують пам'ять художниці Вероніки Кожушко, яка подала заявку на участь у премії, але загинула 30 серпня торік унаслідок російського ракетного удару по цивільній інфраструктурі Харкова.Київ, РіnсhukАrtСеntrе, вул. Велика Васильківська/Басейна 1/3-2

Тут можна торкнутися історії через старі кінотеатри з мозаїчними панно, вшанувати пам’ять знаменитих артистів, які жили на цих вулицях, і відчути подих часу біля берегів озера, де колись знімав свій фільм Віктор Цой

Тарас Григорович Шевченко - видатний український поет, художник і громадський діяч ХІХ століття, який залишив невимірний слід у культурній спадщині України. Його творчість, зокрема поезія, відома своєю глибокою гуманістичною спрямованістю та соціальною чутливістю. Шевченко відтворював у своїх творах скрутне життя селянства та простих людей, викриваючи соціальні нерівності та критикуючи суспільну несправедливість.Крім літературної діяльності, Тарас Шевченко також прославився як видатний художник, створивши численні картини, акварелі та малюнки, що відображали життя українського народу.Життя Тараса Шевченка було повне тяжких випробувань. Він пройшов через кріпацьку неволю, політичне ув'язнення та еміграцію. Проте його талант і вплив на українську культуру залишаються невмирущими.Сучасний Тарас ШевченкоШевченко як національний герой та видатний український поет і художник, є предметом вивчення в школах, університетах та академічних колах. Про нього також часто згадують у ЗМІ, літературі, мистецтві та культурі загалом. Його твори перекладені багатьма мовами світу і використовуються як джерело натхнення для літературних, мистецьких та культурних творів.Образ та творчість Шевченка постійно відтворюються та переосмислюються у різних контекстах, що дає змогу йому залишатися актуальним та сучасним у культурному житті.Тараса Григоровича часто зображають на графіті, на плакатах та символічних зображеннях у різних амплуа. Так, за часів подій Євромайдану його часто зображували у ролі радикала та революціонера. Він став візуальним символом протесту та боротьби за свободу на Майдані. Шевченко відображав дух опору та бажання змін, що проймали український народ у ті важливі дні. Згодом він був зображений в образі військового з написом: "Борітеся – поборете!".Фото: Колаж Еспресо.ТVКрім того, взимку 2019 року був представлений ще один цікавий проєкт під назвою "Квантовий стрибок Шевченка". Серед громадськості думки розділились, а сам проєкт викликав різноманітні реакції, але це зовсім нормально в суспільстві, де кожен має своє бачення. Класичний образ Шевченка був переосмислений, він постав перед суспільством в образі мультиплікаційного героя Бендера, Джека Горобця та інших. Для нового покоління, що живе у світі сучасних технологій та має різні погляди, проєкт якраз відкриває нові горизонти сприйняття Шевченка. Це покоління приймає поета таким, яким він є, і вважає його доречним для сучасності. Такі культурні ініціативи важливі для руйнування стереотипів та оновлення.Фото: Еспресо.ТVБа більше, поринути у творчість Шевченка сьогодні можна разом з музикою. Останнім часом стає все поширенішим явище виконання віршів Кобзаря під енергійну рок-музику або у виконанні відомих українських поп-виконавців. Це дає нам змогу поглянути на Тараса Григоровича у новому світлі, розкриваючи його творчість як актуальну та сучасну. Такий підхід допомагає привернути увагу до поезії та розширює коло його шанувальників. Серед популярних: Пивоваров &аmр; Dоrоfееvа – "Думи мої, думи", Скрябін – "Ох, не однаково мені", Тартак "Косар" та багато інших.Шевченко модернізується та є навіть у соціальних мережах. Національний музей Тараса Шевченка в кооперації з платформою для створення аватарів об'єдналися, щоб створити сторінку митця в Іnstаgrаm. Завдяки використанню штучного інтелекту,  у профілі можна знайти цікаві публікації, включно з копіями картин та відео, де є цифрове відтворення Тараса Шевченка, який читає свої вірші та вітає підписників зі святами. Життєпис відомого КобзаряНародився 9 березня 1814 року в селі Моринці, що нині є частиною Черкаської області. Його батько та мати, Григорій Іванович та Катерина Якимівна, були кріпаками, тому Шевченко змушений був працювати на панщині з молодих років. Через рік після народження Тараса родина переїхала до Кирилівки, де молодий поет і провів все своє дитинство.Однак деякі історичні свідчення можуть вказувати на те, що насправді Шевченко не був звичайним кріпаком. Історик Олександр Алфьоров на особистій сторінці в YоuТubе цікаво розповідає про походження Кобзаря та висуває теорію про те, що він, можливо, походив з дрібної шляхти.На підтвердження того, що Шевченко був не з простої родини, виступає й сучасний художник, керівник дитячої художньої студії Едуард Межул. Він зазначає: "Ми щороку в студії переглядаємо фільм "Таємниці генія" Сергія Проскурні, починаючи з 2014 року, з часу його виходу. Цей фільм - величезна робота з архівами, з очевидцями, у ньому руйнується дуже багато міфів з життя генія. Перше - про походження Шевченка. Та якщо б він не був аристократичного походження, ніхто його не взяв би, маленького, в будинок пана й не дали б неймовірні гроші за його викуп, в тому числі цариця, бо на ті гроші кількасот кріпаків можна було купити".Шевченко дуже рано став сиротою, у віці 9 років він втратив матір. Його віддали до кирилівської школи до дячка-вчителя. Згодом його батько вдруге одружився, але у 1825 року Григорій Іванович теж помирає.Осиротілий Тарас шукав живописців та малярів, де б міг розвивати свій художній талант, однак всюди не знаходив собі місця, тому йому доводилось просто пасти худобу. Незабаром він починає козачкувати у пана В.В. Енгельгардта. Разом з ним Тарас спочатку переїжджає до Вільнюса, а потім до Петербурга. Весь час юний художник покращує свої навички малювання та у 1832 році просить пана віддати його "під крило" живописця Ширяєва на чотири роки.Фото: kyіvсіty.gоv.uаЙого талант та працьовитість привертають увагу багатьох відомих митців та художників того часу, серед яких Іван Сошенко, Гребінка, Жуковський, Григорович, Венеціанов та Брюллов. Окрім цього, Шевченко отримав можливість відвідувати навчальні класи в Товаристві заохочення художників, що дало йому можливість розширити свої знання та майстерність у живописі. Важливою подією для Шевченка стала лотерея у 1837 році, в якій портрет Жуковського, щоб був написаний Брюлловим продали, а на виручені кошти викупити його з кріпацтва.У 1838 році Тарас Григорович офіційно був прийнятий як вільний слухач до Академії мистецтв, де активно займався та поглиблював свої знання в мистецтві, пише вірші та розширює світогляд в інших галузях. Він відвідував музеї, театри та виставки, жадібно поглинаючи знання та культуру.У період з 1839 по 1844 рік Тарас Шевченко активно розвивався як художник та літератор, отримуючи визнання та нагороди за свою творчість, яка охоплювала як живопис, так і літературні твори. Він був зарахований пансіонером Товариства заохочення художників та отримав декілька нагород за малюнки, зокрема за "Хлопчик-жебрак дає хліб собаці", "Циганка-ворожка".  З-під його пера з'являються балада "Причинна", поема "Катерина" та низка інших творів. А в 1840 році він випустив свою першу збірку із восьми поезій "Кобзар", яка стала важливим кроком у розвитку української літератури. Він продовжував вдосконалювати свої мистецькі навички та експериментувати з різними жанрами, від малювання до поем.У 1843-1844 роках Тарас Шевченко активно подорожував Україною, відвідуючи різні міста і села, де знайомився з відомими особистостями, багато писав та робив численні малюнки для серії офортів "Живописна Україна", які відображали український пейзаж та життя народу. Шевченко піднявся на новий рівень у своєму розвитку, ставши відомим як яскрава постать української культури.Згодом він приєднався до Кирило-Мефодіївського товариства, до якого вже належали Костомаров, Гулак, Куліш, Маркович, Пильчиков та інші. За свою діяльність Шевченка не раз арештовували та відправляли у заслання, забороняли писати та малювати. Незважаючи на суворий нагляд та заборони, митець ніколи не припиняв творити. У 1860 році вийшла доповнена новими поезіями збірка "Кобзаря", а імператорська Рада Академії Мистецтв присвоїла Тарасу Григоровичу звання академіка гравюри.Фото: ВсеосвітаМайже через рік, у 1861 році видатний український поет і художник помер в Петербурзі, але Шевченка перепоховали на Чернечій горі в Каневі, де його могила стала священним місцем, відомим у всьому світі. Життя Кобзаря було наповнене творчими досягненнями та тяжкими випробуваннями, але його твори й досі живуть та надихають мільйони людей.

Цьогоріч 8 Березня випадає на вихідний день, суботу. Це чудова нагода для жінок приділити весь день собі, відпочити від буденних турбот і наповнити день всілякими приємностями. Ідеальний сценарій може бути різним: ранок із смачним сніданком, спа-процедури, шопінг чи зустріч із подругами. Gаzеtа.uа ділиться ідеями, як жінкам зробити цей день особливим та атмосферним. Ранок для себе Почніть день із приємних дрібниць: смачного сніданку, чашки ароматної кави та улюбленої музики. Виділіть час для догляду за собою - розслаблююча ванна, маски чи легкий масаж створять гарний настрій на увесь день. Відпочинок і релакс Відвідайте салон краси, спа або зробіть домашні б'юті-процедури. Це ідеальний час, щоб подбати про себе, розслабитися та наповнитися енергією. І нехай весь світ зачекає. Час із близькими Проведіть цей день у компанії рідних чи подруг. Влаштуйте посиденьки чи прогуляйтесь разом. Головне - оточити себе людьми, з якими комфортно та весело. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Три легкі страви, які зможе приготувати кожний чоловік для своєї коханої Улюблені заняття Приділіть час хобі: почитайте книгу, подивіться цікавий фільм, займіться творчістю чи спортом. Робіть те, що приносить вам задоволення. Або замовте фотосесію. Шопінг Прогуляйтеся магазинами. Перегляньте останні тенденції моди. Якщо дозволяє бюджет - оновіть весняний гардероб. Потіште себе новими речами або аксесуарами. Головне - присвятити цей день тому, що приносить радість і гармонію. Напередодні жіночого свята 8 Березня всі чоловіки замислюються над цікавим подарунком для мами, бабусі, коханої дружини чи дівчини. На роботі хочуть приділити увагу колегам, а у школі - однокласницям. Gаzеtа.uа пропонує список ідей, що подарувати представницям прекрасної статі у Міжнародний жіночий день, коли прийнято вручати квіти і якісь презенти. Коли, крім букетів, обираєте подарунок, згадайте інтереси, вподобання тих, кому вручите його.

Кінокомпанія Unіvеrsаl Рісturеs презентувала перший тизер "Шрека 5" - продовження легендарної анімаційної франшизи. Глядачі знову побачать улюблених героїв, а також познайомляться з новими персонажами. Зокрема, у тизері підтверджено появу доньки Шрека та Фіони, яку озвучить американська акторка Зендея ("Дюна", "Ейфорія", "Людина-Павук"). Вона з'явиться у стрічці вже дорослою, хоча раніше дітей головних героїв показували ще немовлятами. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Вийшов перший трейлер мультфільму "Смурфи" У новому фільмі також повернуться: Майк Майерс (Шрек), Едді Мерфі (Осел), Кемерон Діас (Фіона). Поки невідомо, чи з'явиться Антоніо Бандерас у ролі Кота у чоботях. Ще один цікавий момент тизера - повернення чарівного дзеркала, яке тепер адаптоване до сучасних реалій. Воно показуватиме танцювальні тренди та, ймовірно, події, що відбуватимуться у фільмі. Режисером "Шрека 5" стане Волт Дорн, який працював над сценарієм і дизайном попередніх частин. Співрежисером виступить Бред Ейблсон. Прем'єра мультфільму запланована на 23 грудня 2026 року. Франшиза "Шрек" залишається однією з найпопулярніших в історії анімації. Перша частина, випущена у 2001 році, отримала премію "Оскар" як найкращий анімаційний фільм. Показали трейлер сімейного мультфільму "Смурфи". Це буде черговий перезапуск серії фільмів про Смурфиків, які виходили у США у 2010-х роках. Новий мультфільм зняла кінокомпанія Раrаmоunt Аnіmаtіоn. Стрічка заснована на однойменній серії коміксів бельгійського автора Пейо. За сюжетом нового анімаційного фільму, коли Тата Смурфа викрадали чаклуни Разамель і Ґарґамель, його донька Смурфетка взяла на себе відповідальність та організувала інших смурфиків, щоб визволити його. Смурфики разом із новини друзями мають з'ясувати, що саме визначає їхню долю, щоб врятувати Всесвіт.

2 лютого Прем'єра балету "Леся", хореограф-постановник Артем Шошин Балетмейстер Артем Шошин - лауреат всеукраїнського театрального фестивалю-премії "Гра" за хореографію до вистави "Тіні забутих предків" 2023-го у Львівському національному театрі опери та балету ім. Соломії Крушельницької. Цього року разом зі неокласичною трупою Аrt Ваllеt Соmраny ставить у Києві балет-біографію "Леся" на музику австрійського композитора Франца Шуберта. Це перша танцювальна постановка про письменницю Лесю Українку.За словами Артема Шошина, він створив метафоричну розповідь про кохання, творчість і боротьбу з хворобою. Провідну партію виконує прима-балерина Наталія Мацак. У постановці беруть участь 26 артистів.- Чи складно створювати балет подібного масштабу самотужки? Надзвичайно, - говорить асистентка хореографа Тетяна Куруоглу. - Більшість цікавить шоу, відомі на весь світ історії. Глядача потрібно заманювати, прикормлювати чимось феєричним. Кому потрібна історія про надзвичайну українську жінку, яка залишила нам такий потужний спадок? Але вірю, що наш глядач свідомий.18:00, Київ, Міжнародний центр культури і мистецтв, вул. Алея Героїв Небесної Сотні, 1 4, 5 лютогоВистава "Худну з понеділка", режисерка Ярослава КравченкоВистава-маніфест, яка поєднує мюзикл, драмтеатр, кабаре та стендап. Так театральний оглядач Дмитро Єрьомін описав січневу прем'єру столичного Дикого театру про життя жінок плюс сайз "Худну з понеділка".За сюжетом, колишні учасниці популярного шоу про зниження ваги збираються на похорон колеги, яка померла за дивних обставин. Героїні не бачилися два роки, але кожна отримала від покійниці лист, що змусив кинути справи.Драматургиня Ольга Мацюпа створила п'єсу на основі реальних історій. 211 анкет отримав у серпні торік Дикий театр про проблеми і виклики, з якими стикаються жінки плюс сайз.Музику написав композитор Арсеній Маланушенко. Постановка стала режисерським дебютом директорки Дикого театру Ярослави Кравченко.- Останнє, що мені б хотілось робити в театрі - це займатися режисурою, - каже Ярослава. - Не могла дати померти цьому проєкту, бо сама його придумала. Він торкається проблем, про які здебільшого мовчать: як суспільство не толерує повних жінок, з якими обмеженнями та дискредитацією вони стикаються, які непрохані поради щоденно отримують.18:30, Київ, театр "Браво", вул. Олеся Гончара, 79 8, 21 лютогоВистава "Сірано де Бержерак", режисер Давид ПетросянНайкращим режисером минулого року, за версією рейтингу "Театральний інфобум-2024" національного агентства "Укрінформ", став Давид Петросян. Цього січня він поставив у Львові п'єсу французького драматурга Едмона Ростана "Сірано де Бержерак" 1897 року написання.Прототипом головного героя став письменник, дуелянт і гвардієць Сірано де Бержерак, який жив у Франції в ХVІІ столітті. За сюжетом, він таємно кохає кузину Роксану, але не наважується зізнатися в почуттях. Пише їй поетичні листи від імені товариша по службі, який їй подобається. Дія відбувається на тлі Тридцятилітньої війни.- Театр завжди поділявся на той, що намагається оспівувати владу, і той, що говорить правду, подекуди неприємну, - говорить Давид Петросян. - Сьогодні ніби цензура відсутня. Але є побоювання, що театр знову почне працювати під забаганки певного кола осіб, і ми повернемося до радянського наративу під патріотичною обгорткою. Історія Сірано нагадує мені долю багатьох митців, які писали під час репресій. Вистава - про героя, яким керує любов і правда. Але чи це достатньо сильна зброя проти тих, хто має владу? - Роль Сірано - на рівні з Гамлетом. Можна зіграти одночасно і героя, і блазня, - додає актор Юрій Хвостенко. - Дія починається з вистави у виставі. Актори в сучасному одязі й один із них виконує щось пафосне для влади. Сірано зриває показ. Це герой, який намагається здолати реалії, бути чесним перед собою та людьми.8 лютого о 17:00, 21 лютого о 18:00, Львів, Національний театр ім. Марії Заньковецької, вул. Лесі Українки, 1 З 13 лютогоПрокат фільму "Під вулканом", режисер Даміан КоцурЗа кілька днів до початку повномасштабного вторгнення сім'я Коваленків вирушила у відпустку на Канарські острови. Чоловік, дружина та двоє дітей застрягають у готелі на Тенерифе. За одну ніч перетворюються з туристів на біженців. Такий сюжет драми "Під вулканом" польського режисера Даміана Коцура. Називає фільм історією про війну, але без її показу. Знімав через відчуття емпатії та безпорадності. Світова прем'єра відбулася на кінофестивалі в Торонто у вересні торік.- Ніхто з нас досі не знає, чим закінчиться війна в Україні. Але ми добре усвідомлюємо, в якому стані перебуваємо. Суміш невизначеності, страху перед завтрашнім днем та емоційних гойдалок, - каже Даміан Коцур. - Як поляк я переживаю цю ситуацію по-особливому. Усе відбувається за східним кордоном моєї країни, де наше західне відчуття безпеки може бути небезпечно оманливим. Світ ще ніколи не був так близько до "виверження вулкана", хоча всі засинаємо з упевненістю, що його не станеться за нашого життя.Це друга робота Даміана Коцура про Україну. 2023-го спільно з режисеркою Анастасією Солоневич він створив короткий метр "Як це було". 18 лютогоКонцерт Олександра Саратського "Вечір прем'єр"Дві прем'єри готує композитор і піаніст Олександр Саратський для виступу в Києві. У програмі будуть Симфонія №5 і Концерт для фортепіано з оркестром №10 фа мінор у виконанні автора. Подія відбудеться за участю оркестру Lіаtоshynskyі Сареllа Національного будинку музики під орудою диригента Богдана Пліша.У своїй творчості Олександр Саратський поєднує традиції джазу, академічної музики та українського фольклору. Цим концертом розпочне тур містами України.- Для мене завжди найвищою та найголовнішою в музиці була симфонія, - говорить Олександр Саратський. - Опера та симфонія домінували у світі музики останні 300 років. Треба ж такому статися: коли я почав писати симфонії, у ХХІ столітті цей жанр явно вмирає. В епоху хвилинних кліпів, відео- та аудіороликів, інстаграму і тіктоку він не може існувати як сучасний і повноцінний. Нині писати їх не модно, не прийнято, несвоєчасно і неправильно, але я впертий.Мій улюблений жанр - фортепіанний концерт. 10-й з імпровізаційною партією фортепіано - знову фа мінор. Радикальний авангард присутній, але тональна музика поки що не вмирає.19:00, Київ, Національна філармонія України, вул. Володимирський узвіз, 2 З 20 лютогоПрокат фільму "Реал", режисер Олег СенцовГіпердокументальний погляд на реальність війни очима одного безпосереднього її учасника. Так охарактеризував фільм "Реал" Карел Ох, артдиректор кінофестивалю в Карлових Варах. Там у червні торік пройшла світова прем'єра четвертої повнометражної стрічки режисера та військового Олега Сенцова.Улітку 2023-го Олег Сенцов випадково зняв один із боїв на південно-східному фронті. Коли його БМП підбив ворог, він зі своїми бійцями опинився в найближчий траншеї. За допомогою радіозв'язку намагався організувати евакуацію частини підрозділу, який був під обстрілом на позиції під кодовою назвою "Реал". Увімкнена камера GоРrо на шоломі зафіксувала півтори години бою, які можна побачити у фільмі одним кадром без монтажу. Олег Сенцов не знав, що йде запис. Натрапив на файл через шість місяців, коли переглядав карту пам'яті.- "Реалу" найбільш пасує визначення антифільму, - говорить кінокритик Сергій Ксаверов. - Це півтори години бойової, але рутинної ситуації. Зафільмовані без попередньої інтенції самого автора, що суперечить самій ідеї кіно як погляду на реальність. 21, 22 лютогоПрезентація альбому "Справжній бедрум панк" гурту Тhе UnslееріngПерший за 11 років існування повноформатний альбом у листопаді торік випустив рок-гурт Тhе Unslееріng.За словами артистів, дебютна платівка - це 14 пісень про побут, любов і тягарі, в яких вони стрибають між стилями, емоціями та настроями. У звучанні поєднує альтернативний рок, пост-рок, інді, фортепіанні композиції та треки під акустичну гітару.Музичний оглядач, автор телеграм-каналу "Березовий сік" Юрій Береза вважає "Справжній бедрум панк" найкращим українським альбомом минулого й не тільки року.- Якщо обирати музику, яка жирним окреслювала і підкреслювала все, що відбувається в моїй бульбашці, то "Справжній бедрум панк" - це та сама відповідь, - каже Юрій Береза. - Альбом не намагається бути героїчним, возвеличувати, драматизувати чи в риму складати соціальні, політичні й культурні події за майже три роки. "Справжній бедрум панк" - трошки згорблена, вічно невиспана людина, яка у вирі безкінечного інформаційного шуму, чуток, гризні та срачів намагається вхопити бодай крихту тиші. Усе написано і зіграно у відповідних тонах. Швидкі, агресивні гітарні апбіт мелодії та повільні, плавлені, тягучі композиції. Десь навалить і порявкає, а десь заспокоїть і пожаліє.18:00, Київ, концертний майданчик Оrіgіn Stаgе, вул. Шота Руставелі, 16А 25 лютогоЛітературний вечір Оксани ЗабужкоДев'ять літературних вечорів упродовж останнього року провела в київському Молодому театрі культурна менеджерка та видавчиня Світлана Стретович.Гостями проєкту були Іван Малкович, Ілларіон Павлюк, Софія Андрухович, Андрій Любка, Євгенія Кузнєцова, Макс Кідрук, Євгеній Стасіневич і Ростислав Семків, Любко Дереш, Марія Матіос. Наступною учасницею стане письменниця Оксана Забужко.- Системні літературні вечори для великої сцени на 400 глядачів - формат, який я умовно називаю "література на підборах", - говорить Світлана Стретович. - Щоразу цікавий і неповторний. Маємо написані найпотужнішими письменниками тексти ексклюзивно для виступу. Маємо не одну сотню слів, сказаних глядачами в кулуарах. Найкрутіші з письменників не вірили, що вдаватиметься збирати таку достойну за кількістю залу. Неодноразово збирати. Усі події аншлагові.18:00, Київ, Молодий театр, вул. Прорізна, 17 До 28 лютогоВиставка "Сергій Параджанов. Автентика свободи"- Сергій Параджанов - унікальний приклад митця, який попри політичні репресії та тоталітарний контроль зумів створити нову художню мову. Його творчість є символом боротьби за свободу, мистецького новаторства та збереження культурної ідентичності, - каже старша наукова співробітниця відділу кіно Музею театрального, музичного та кіномистецтва України Анастасія Канівець. Вона - представниця команди проєкту "Сергій Параджанов. Автентика свободи", який присвятили українському контексту біографії та творчості режисера.Виставка висвітлює роботу Сергія Параджанова на Київській кіностудії у 1950-1960-х. В експозиції - оригінальні костюми з фільму "Тіні забутих предків" 1964 року, плакати та ескізи художника стрічки Георгія Якутовича, кадри робочих моментів, реквізит, оригінальний колаж режисера.Київ, Музей театрального, музичного та кіномистецтва України, вул. Лаврська, 9 До 9 березняВиставка "Лисик"- Приблизно 100 сценічно-художніх образів балетних та оперних вистав налічує доробок Євгена Лисика від середини 1960-х до передчасної смерті 1991-го. А ще панно, малюнки, ескізи, картини, макети. Десятки тисяч розписаних квадратних метрів театральних горизонтів, - говорить генеральний директор Львівської національної опери Василь Вовкун.Євгена Лисика називають реформатором оперної сценографії. Він 30 років працював у Львівській опері, зокрема головним художником, де створив сценографію до понад 40 вистав.У Львові відкрилася перша виставка, яка презентує творчість Євгена Лисика. В одній локації зібрали інсталяції, макети до вистав, фотографії, ескізи костюмів і сценографій. Особливістю проєкту стали 20-метрові сценічні завіси "Христос" до балету "Ромео і Джульєтта" 1988 року та "Друге коло пекла" до балету "Створення світу" 1986-го.- Виникла ідея розмістити бодай фрагмент справжньої декорації до "Створення світу" так, щоб глядач мав змогу підійти до полотна на ту відстань, з якої його створювали. Щоб зображення охопило все поле зору і розчинило у вигаданій реальності, - додає співкуратор виставки, художник Микола Молчан. - Задум у тому, щоб глядач зміг краще уявити загальний обсяг праці над однією виставою. Євген Лисик був чутливий до помилок цивілізації, які виникали у вигляді катастрофічних воєн минулого. Вразливий до сучасної йому десятилітньої війни в Афганістані. Пророчий у війнах, які неодмінно повторяться в майбутньому.Львів, Центр інтелектуального мистецтва Меркурій, пл. Адама Міцкевича, 10

30 січня в український прокат виходить детективний трилер "Дім за склом". У центрі сюжету - успішна архітекторка Вікторія, сильна і амбітна лідерка, яка постає перед найважчим у своєму житті конфліктом цінностей. Її життя кардинально змінюється, коли зникає її донька Аліса разом з хлопцем, якого звинувачують у торгівлі наркотиками. Вікторія змушена зануритись у розслідування, знайти доньку і зберегти обличчя та репутацію, щоб не втратити важливий проєкт.У розмові з журналісткою Еспресо Дар'єю Тарасовою режисер Тарас Дронь поділився, як обирає персонажів для фільмів, як знаходити баланс між висвітленням війни і спекуляцією на цій темі і як шукає інструменти для комунікації зі світом про Україну.Персонажі ваших фільмів - це люди з травмами, люди, які змушені боротися. Що вас змушує звертатися саме до таких героїв?Фото: надане командою фільмуЦе вже друге моє кіно, де головний персонаж - жінка. І так вийде, що наступне кіно знову ж таки буде про жінку. Для персонажа важливо мати внутрішній конфлікт, мати шлях, який він пройде. З того, яким є персонаж, в яких він обставинах, як він поводиться і як складається його історія, виникає певний меседж, який мені хочеться донести до глядача. Мені не хочеться говорити прямо, хочеться, щоб глядач подивився історію, щось для себе зрозумів, щось відкрив, щось відчув. Я завжди шукаю і створюю персонажів багатошарових, багатогранних. Звичайно, завжди є основна тема, основний конфлікт і решта інших, що його поглиблюють.Буває так, що історія починається з персонажа, а буває, з того, що хочеться щось сказати, і під це шукаєш персонажа.У вашому попередньому фільмі "Із зав’язаними очима" (2019) героїня будує кар’єру в професійному спорті - ММА, що є метафорою боротьби. У "Домі за склом" Вікторія є архітекторкою. Вибір її професії також не випадковий?Абсолютно не випадковий. Якщо говорити про основний меседж "Дому за склом" - це кіно про ціну умовного успіху: яку ціну люди платять, на що готові піти, щоб чогось добитися в житті. Це фільм про сильний характер, який у найгірших умовах спроможний не розклеїтися, а навпаки зібратися по крихтах і піти далі, щось з цього створити.Це не меншою мірою боротьба. Якщо в "Із зав’язаними очима" була дуже візуальна, дуже відверта боротьба, то тут це боротьба більш внутрішня, більш закрита. Це не бої без правил, але це боротьба з собою. Це реалізовано за допомоги акторки Ірини Островської. Це одна з причин, чому ми знімали на плівку. Плівка змусила нас перейнятися і запустити персонажа в кожну клітину акторки. Вона з ним пройшла через весь процес зйомок. Вона впустила персонажа дуже глибоко. Більшість кадрів ми знімали з одного-двох дублів. Вона вже просто дихала персонажем, відчувала її, вона думала нею. Я не хочу спойлерити, але фінальна частина дуже активна та несподівана, абсолютно реалістична, що найцікавіше. Там ми вже чітко розуміємо, що насправді відчуває людина, коли йде на такий крок.Фото: надане командою фільмуЯ ніколи не суджу своїх персонажів - добрі вони чи погані, я проти цього. Це є частина життя, частина якогось героя, з якого ми витягнули шматок життя, витягнули й з ним пройшли цей шматочок. Цей персонаж жив, існував до того і буде жити й існувати після.Події фільму "Із зав’язаними очима" розгортаються в Україні після війни. "Дім за склом" знімали напередодні повномасштабного вторгнення, а прем'єра відбувалася вже під час. В якому часовому просторі розгортаються події "Дому за склом"? Чи взагалі у фільмі зрозумілі часові рамки?Навіть у часи війни не обов'язково всі фільми мають бути про війну або з обставинами війни. Ми знімали стрічку до повномасштабного вторгнення, але війна у нас з 2014 року. Я не хотів насилу впихати війну і робити це якимось трендом, адже ця тема не вимагала і не просила цього, хоча нічого не вартувало це зробити. Це вічна тема. Це кіно буде актуальне і після закінчення війни, тому що воно про людське. Це кіно не про обставини, а про глибокі внутрішні переживання. Війна тут не грала ролі, а притягувати її за вуха, просто щоб вона там була, я не бачу потреби.Фото: надане командою фільмуЯ не зовсім сприймаю кіно, де війна демонструється, "щоб було". Кіно існує поза часом. Воно знімалося під час ковіду, але не про ковід, і монтувалося і закінчувалося під час повномасштабного вторгнення, але не про війну. Ми ж дивимося фільми 1960-1970-х років, які до сьогоднішнього дня актуальні, тому що це людське. Такі теми мене найбільше цікавлять.Якщо обставини перегукуються з війною і впливають на події, то звісно цього не можна уникати і про це треба говорити. І в наступному моєму фільмі буде війна в кадрі. Але для цього фільму, щоб розкрити цього персонажа, мені достатньо було соцмереж, оточення, людей, які живуть на околицях міста, які не є тими, за кого себе видають.Ваш наступний фільм зачіпатиме тему війни. Зустрічала багато різних думок щодо того, що знімати про війну зараз - це наражати глядача на ретравматизацію, а не знімати про війну в Україні теж не можна. Як знайти баланс?Для мене баланс визначений дуже чітко і зрозуміло. Якщо це справді такі обставини, які впливають на персонажа і розкривають тему, на яку хоче говорити режисер, тоді цього не уникнути. Але якщо війну, обставини, в які потрапляє персонаж, можна замінити на будь-які інші обставини, тоді не варто в це грати. Не варто маніпулювати. Найгірше, що можна зробити, - це виїжджати на темі війни, використовувати як кон'юнктуру. Якщо ця історія могла бути і без війни, значить ця війна там притягнута за вуха. І це погано. От цього не можна робити.Фото: надане пресслужбоюЩодо того, чи знімати зараз про війну чи ні. Ми багато дискутували і за кордоном, і в Україні на цю тему. Якщо говорять, що про Другу світову почали знімати гарні фільми значно пізніше після закінчення війни, то варто врахувати час технічного прогресу. Трошки інший час і інша динаміка часова. Тому я не бачу жодної проблеми в тому, щоб зараз робити фільми про війну, про закінчення війни, про результати.У мене є важливий принцип: я не хочу робити кіно про поганих росіян. Я не хочу бачити ніяких росіян у кадрі. Це мій особистий принцип. Я не хочу витрачати свій екранний час на них і розказувати їхні історії, якими б поганими вони не були. Це все одно їхні історії. Все одно доведеться слухати російську мову на екрані, навіть якщо їх будуть грати українські актори чи закордонні, це не має значення, все одно ми будемо бачити російських персонажів. Я не хочу їх бачити на екрані. Я хочу бачити українських персонажів, я хочу говорити про наш характер, про наших жінок, чоловіків, про людей, які змінили хід історії, про людей, завдячуючи яким ми зараз говоримо. Як не крути, все одно ми боремося і ми не здалися. Мені хочеться про таких людей говорити і витратити весь екранний час на них.Фото: надане командою фільмуНавіть якщо це кіно про війну, не треба нікого в світі переконувати, тим більше українців, хто такі росіяни. Їм вже і так давно все зрозуміло. А хто не розумів донедавна, той зараз це зрозумів. Кіно - це не інструмент для переконування, що росіяни погані. Треба говорити про себе, розкривати свою історію. Якщо ми будемо знати свою історію, своїх людей, своїх персонажів, бачити наші околиці, бачити наші пейзажі, чути українську мову на екрані, то це буде набагато більший вклад мистецтва у розвиток країни. Якщо йдеться про війну, фільми повинні бути більш мотиваційні. Ми в дуже важкій ситуації, у нас повномасштабне вторгнення, у нас кожен день обстріли, ми це бачимо, це відчуваємо. І ще це показувати на екрані лише тому, що це така реальність, не бачу потреби. У центрі повинен бути сильний персонаж, який цю історію тягне. Не війна додається в історію, а персонаж додається у війну. Він є головним рушієм. Якщо все створено навколо персонажа, то війна стає тими обставинами, в які ми віримо. У цьому баланс.Як, на вашу думку, змінився український кінематограф після початку повномасштабної війни?Найбільше відчули це документалісти, які знімають і те, що відбувається на фронті, і за межами, і в містах. Більшість художніх фільмів враховують обставини повномасштабного вторгнення. Є дилема, наскільки в це заходити, наскільки хочеться про це говорити, як це використати. Більшість розуміють, з чим мають справу, багато хто емоційно не готовий це робити. Це теж важливо, це теж можна зрозуміти, це теж правильно. Якщо хтось не готовий про це говорити, то нічого поганого в цьому немає.Кіно — це ж історії, це відрізки життя різних персонажів у різних обставинах, які мотивують, надихають, які дають можливість задуматись, дають можливість подискутувати. Це досить складне мистецтво. Практично зараз немає фільмів, де зовсім немає війни.Фото: надане пресслужбоюЗ якими викликами стикається режисер в Україні? Як ви їх долаєте?Найбільший виклик - як говорити про війну. Я для себе чітко зафіксував, що кіно може існувати у двох напрямках: заперечення - розказувати, які росіяни погані, і підтримка того, що в нас є, розповідати наші історії. Це, як на мене, складніше. Люди повинні знати свою історію, свої околиці, свою країну, люди повинні чути свою мову, повинні пізнавати свої горизонти.Мені хочеться говорити про людей і будувати історії в місті, урбаністичні історії, більше про успішних людей, ніж про тих, хто заховався. Коли приїжджаєш у Київ, розумієш: ми живемо в європейській країні, у нас їздять нормальні машини, у нас люди гарно вдягаються, більшість українців навіть зараз заробляють, у нас безліч цікавих характерів. Особливо під час війни багато військових історій, людей зі сталевим характером, з цікавими рішеннями, хочеться про це говорити. Я би не виїжджав на поганому.Персонаж фільму "Дім за склом" живе у класній квартирі, має бізнес, їздить на гарному авто. Мені хочеться говорити про нас сучасних, європейських, модернових. Про сучасну Україну.Фото: надане командою фільмуЯ їжджу на фестивалі і мені інколи доводиться пояснювати, що Київ, наприклад, не гірше виглядає ніж Варшава чи той же Берлін. Україна не є якоюсь дірою.Мені не хочеться говорити про жертву. Мені хочеться говорити про людину, яка приймає виклик, зустрічається з ним віч-на-віч і щось робить, ухвалює рішення.Або історичний контекст мені цікавий. Хочеться розкривати, що було 100-140 років тому, як взагалі утворився Донбас, як Україна ставала на боротьбу. У нас є культура, ми не утворилися в 1991 році. Ми не люди, яким 30 років. Ми люди з набагато глибшою історією і корінням. Про це треба розповідати і світу, і самим же українцям. Українцям багато навішували того, що не відповідало дійсності. Я мав доступ до документальних матеріалів. Цікаво, коли ти береш інформацію з листування, а не з Вікіпедії. У цю інформацію я вірю і на ній хочу побудувати наступні фільми.Що важливіше для вас: знімати кіно для глядача чи для себе? Комерційне, на кшталт фільмів про Гаррі Поттера, чи авторське?Я і те, і те люблю. Але наразі я ближчий до "Гаррі Поттера". У час, в який ми живемо, навіть фестивальне кіно почало відчувати на собі політичний вплив. Відповідно, як на мене, справді авторські висловлювання не мають зараз такої ваги, яку вони мали 20-30 років тому. Ми живемо в епоху меседжів, коли кіно намагається щось донести. У тому ж "Гаррі Поттері" багато цікавих меседжів, вони непрямі, не проговорені. Але після "Гаррі Поттера" ти виходиш натхненним. І я зараз за таке кіно - за кіно, яке більше з глядачем комунікує, а не є висловлюванням.Ви закінчили кіношколу в Лодзі. Ніколи не було бажання залишитися працювати за кордоном?Залишитися бажання ніколи не було. А працювати - так. Це цікаво, комунікація з європейськими чи американськими продюсерами, сценаристами чи акторами дуже розвиває. Жити за кордоном не планую. Я люблю свою країну і не хочу виїжджати.Комунікація зі світом дає можливість пошуку інструментів доступних і зрозумілих усім. Йдеться навіть не про універсальність, а про вміння, не втрачаючи свою ідентичність, розповідати про нас мовою, яка зрозуміла не тільки українцям. Важливо володіти цим інструментом. Є кіно, яке зрозуміле українцям, але не зрозуміле іноземцям. Так може бути, але це не мій шлях. Треба шукати ключики, щоб доступно говорити зі світом про Україну.

З 9 січня в кінотеатрах розпочався показ музичного байопіка «Роббі Вільямс: Веttеr Маn», котрий, як неважко здогадатися, присвячений популярному британському виконавцю Роббі Вільямсу. Особливістю стрічки стало те, що головний герой постає тут в образі антропоморфного СGІ-шимпанзе. Тож в огляді нижче будемо розбиратися, як виглядає такий дивний хід та чи буде цікавий фільм глядачам, що не […]

Якщо ви втомлені від повсякденних турбот і шукаєте щось, що дозволить вам зануритись у надзвичайну історію, варто обрати для перегляду цікавий фільм. "Батальйон 6888" – стрічка, яка розповідає про неймовірну боротьбу, мужність і непохитну силу жінок. Повний текст новини

Традиційна підбірка стрічок на вихідні від Еспресо"Потяг до життя"У кінотеатрах з 14 листопадаПронизливий документальний фільм від режисера Олександра Тіменка та студії Каlynа fіlm про українських залізничників, яким завдячують своїм врятованим життям мільйони українців. Властиво, що такий фільм просто необхідно зробити, це було очевидним. Адже у цій війні Укрзалізниця (як говорить один з героїв "Потягу до життя") стала українським варіантом Ноєвого ковчега. Фільм створили на основі свідчень понад 60 працівників Укрзалізниці з різних регіонів країни, опрацювавши понад 100 годин унікального відеоматеріалу, відзнятого під час евакуаційних рейсів. Дикторського тексту у фільмі нема: усе, що відбувалося, описують очевидці, серед яких експрем'єр Британії Борис Джонсон, актор Орландо Блум та футболіст Андрій Шевченко. Численні реальні історії про силу духу, відповідальність, безстрашність та самосвідомість накладені на історію провідниці Ірини, яка працювала на евакуаційних рейсах з перших днів вторгнення. У потязі Ірина переживе й особисту драму, коли її син, один з оборонців "Азовсталі", потрапить у російський полон."Повномасштабне вторгнення російських військ в Україну змусило мільйони людей шукати порятунку у безпечних місцях, - анонсують стрічку. -  Одним з найнадійніших шляхів евакуації стала залізниця. Попри безперервні обстріли, хвилювання за найрідніших та власні страхи, залізничники виконували свою роботу. Відважність та невтомність зробила можливою наймасовішу у світі евакуацію мирного населення в умовах бойових дій. Провідники, диспетчери та машиністи змогли працювати не лише завдяки професіоналізму, а й завдяки людяності, сміливості та жертовності". "Гладіатор ІІ"У кінотеатрах з 14 листопадаІсторична художня драма режисера Рідлі Скотта, яку називають однією із найочікуваніших кіноновинок цієї осені, є сиквелом його стрічки "Гладіатор", що свого часу отримала аж 5 "Оскарів". Плани створити такий фільм, де головним героєм мав би стати дорослий Люціус, звучали ще починаючи від 2001 року, але дійшлося до готового кінопродукту тільки зараз. Бюджет стрічки складає близько $310 млн, причому 47 млн євро виробництво отримало як податкові пільги від Мальти, де проходили зйомки. І це найбільша пільга, надана кіновиробництву в ЄС. Критики сходяться на тому, що фільм масштабний, видовищний, має чудовий темпоритм, характерний блискучою акторською грою та однозначно вартує перегляду. Однак і має деякі недоліки, приміром той, що нова історія "Гладіатора" не має сили першого.Отож, дія фільму відбувається за чверть століття по подіях першого фільму.  Онук колишнього імператора Люціус живе з дружиною та сином на північному узбережжі Африки. Однак через вторгнення римлян стає рабом, а згодом гладіатором. Чоловік мусить подивитися в очі власним страхам, щоб пробудити у собі прагнення до свободи та боротьби за справедливість.У головних ролях Пол Мескаль, Педро Паскаль, Дензел Вашингтон, Джозеф Квінн, Баррі Кеоган, Конні Нільсен "Повернення короля: Падіння й сходження Елвіса Преслі"На Nеtflіх з 13 листопадаДокументальна стрічка про повернення короля рок-н-ролу на музичну сцену. Після стрімкого злету музичної кар'єри у 50-х роках, Елвіс Преслі, дослухаючись до свого імпресаріо, на ціле десятиліття опиняється на узбіччі, давши дорогу новим виконавцям - Джимі Гендріксу, "Бітлз" та "Роллінг Стоунз". Фільм досліджує літо 1968 року, коли Елвіс, всупереч усім порадникам, виступив з телевізійним концертом, торуючи шлях до титулу одного з найуспішніших музикантів ХХ століття. Як пишуть про фільм, стрічка, компілюючи інтерв'ю, приватні документи та рідкісні кадри, за участі Прісцилли Преслі, Брюса Спрінгстіна, База Лурманна, Конана ОʼБраєна, Біллі Корґана та інших пропонує унікальний погляд на момент, який перевернув кар'єру музиканта та відновив його взаємини з фанами."У нього був один шанс продемонструвати світові, що він залишається Королем рок-н-ролу, - рекламують стрічку на Nеtflіх - Історія тріумфального повернення Елвіса Преслі в 1968 році" "Погані сестри" (2 сезон)На Аррlе ТV+ з 13 грудняІрландська багатосерійна чорна трагікомедія, яка так припала до вподоби глядачам, отримала продовження. Отож ви пам'ятаєте - після смерті батьків сестри Гарві вирішують всіляко допомагати одна одній. Смерть чоловіка однієї з сестер не лише започатковує низку подій, а й робить цих жінок головними підозрюваними.У 2 сезоні сестри вимушені петляти між драмами буднів та сховками сімейних таємниць. Сезон продовжує досліджувати стосунки між сестрами та витягає із шафи ті скелети, які кожна намагається у тій шафі сховати. Іноді вирішення певних моральних дилем призводить до того, що в житті героїнь все стає з ніг на головуУ ролях Шерон Хорган, Енн-Марі Дафф, Єва Біртістл, Сара Грін та Єва Г'юсон  "Дюна: Пророцтво" (1 сезон)На НВО Мах з 17 листопадаПриквел до "Дюни" Дені Вільньова, про який заговорили ще 2019 року і події якого розгортаються за 10 000 років до основного сюжету.  Серіал, на зйомки якого не було бюджетних обмежень, розповідає про походження таємного ордену могутніх відьом - Бене Ґессерит -  які у своєму науково-фантастичному світі суттєво впливають на політику. Теми боротьби за владу, технологічних загроз та інші, підняті в серіалі, звучать гостро й сьогодні. А високоякісна акторська гра, видовищність фільму та цікавий підхід до історії, роблять серіал притягальним. Хоча йому й не вийшло уникнути порівнянь з "Грою" престолів" та іншими культовими сагами.У ролях Емілі Вотсон, Тревіс Фіммел, Олівія Вільямс, Марк Стронг та ін.  

27 жовтня У Києві, на Трухановому острові, проведуть благодійний забіг Run4Vісtоry на підтримку військових. Зібрані кошти спрямують на потреби 13-ї бригади Національної гвардії України "Хартія". Забіг організовують міжнародна компанія МХП, Благодійний фонд "МХП Громаді", спортивна спільнота "Характер". Щоб узяти участь у забігові, треба внести донат. Дистанції будуть доступні для учасників різних вікових категорій і рівнів підготовки 2, 5, 10 та 21 км для дорослих, для дітей 200, 400 або 800 м. Узяти участь у події також можна онлайн із будь-якого куточ­ка світу. Організатори додатково підготують інклюзивну трасу на 2 км для людей із порушенням опорно-­рухового апарату. Благодійні забіги вже відбулися в Тернополі, Вінниці, Черкасах та Ладижині Вінницької області. Загалом організаторам вдалося зібрати понад 2 млн грн на підтримку чотирьох бригад, що захищають державу на різних напрямках фронту. Благодійний марафон у рамках Ліги забігів RUN 4 VІСТОRY 27 жовтня, Київ, Труханів острів Умова участі донат на потреби ЗСУ З 31 жовтня &еnsр;Це перший в історії фільм, який розповідає про радянську каральну психіатрію, каже режисер драми "БожеВільні" Денис Тарасов, 40 років. Дія його повнометражного дебюту відбувається в 1970-х. Через любов до забороненої в СРСР західної рок-музики головний герой Андрій Довженко отримує тавро "антирадянський елемент" і потрапляє до психіатричної лікарні спеціального типу. Постає перед вибором: співпрацювати з КДБ й повернутися до сім'ї чи кинути виклик системі, за сюжетом. &еnsр;Радянський Союз використовував медичні заклади як в'язниці. Запроторював туди всіх, хто не подобався режиму, від дисидентів до випадкових громадян. Їм ставили вигаданий діагноз "млявоплинна шизофренія" та катували величезними дозами різноманітних ліків, продовжує Денис Тарасов. Ця ганебна сторінка мала назавжди залишитися в минулому. На жаль, світові тиранії досі застосовують такі методи, зокрема й Росія щодо українських в'язнів. Через історію про нерівну боротьбу однієї маленької особистості проти потужного механізму тоталітарної держави розповідаємо про нелюдські методи радянської системи, спротив українців і нашу жагу до свободи. За словами авторів фільму, всі персонажі збірні образи, які мають реальних прототипів. В основу сценарію поклали спогади жертв репресивної медицини. Одним із консультантів був лікар-психіатр, колишній дисидент і політв'язень Семен Глузман, 78 років. Знімальний процес відбувся 2021 року. Більшість сцен фільмували у старому корпусі Київської психіатричної лікарні. Світова прем'єра пройшла торік на Варшавському кінофестивалі, де драма отримала спеціальну згадку в конкурсній програмі Соmреtіtіоn 12 та приз глядацьких симпатій. Прокат фільму "БожеВільні", режисер Денис Тарасов 1, 2 листопада Драматичний етюд "Коцюбинський. З глибини" готує режисер-дебютант, 20-річний Станіслав Іванов. Він студент четвертого курсу Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого в майстерні Богдана Струтинського, генерального директора художнього керівника Київського національного театру оперети. Цьогоріч виграв грант президента України молодим діячам у галузі театрального мистецтва на створення вистави за новелою письменника Михайла Коцюбинського "Сон" 1911 року. Головний герой Антін потребує краси, але оточений буденністю та давно не має порозуміння з дружиною Мартою. Одного ранку прокидається повністю зануреним у себе. Його розповідь про свій сон призводить до сварки, за сюжетом. &еnsр;Ідея інсценізації творів Михайла Коцюбинського виникла на початку другого курсу. Спочатку це була історія з шести новел, об'єднаних листами автора, говорить Станіслав Іванов. Коли Богдан Дмитрович запропонував узяти участь у конкурсі на грант, знову виник Коцюбинський. Я обрав один із його найжиттєвіших творів. Складність у тому, що мало діалогів. Доводилося змінювати, дописувати текст. Коцюбинський синонім краси. Інколи це заважає. Надто мелодраматичний. Поставили собі завдання зламати стереотипний ліризм. За ним є поле битви пристрастей, страхів, розбитих ілюзій та нездійснених надій. У виставі оголюємо загальновідомі факти нашого буденного життя. Наголошуємо на банальних ритуалах. Наприклад, що сніданок чи вечеря з коханою людиною це не просто даність, а пазл, з якого складаються гармонія і щастя. Також особливість постановки в тому, що всі все роблять уперше, й це цікавий досвід. Прем'єра вистави "Коцюбинський. З глибини", режисер Станіслав Іванов 18:00, Київ, Національна оперета України, вул. Велика Васильківська, 53/3 Повну версію "Афіші" читайте на сайті Gаzеtа.uа