Gazeta.ua

В адміністрації російського президента Володимира Путіна досі не визначилися з місцем проведення потенційних мирних переговорів між Росією та Україною - зокрема, розглядається варіант із Ватиканом. Про це заявив речник Кремля Дмитро Пєсков. Він зазначив, що наразі Москва не отримувала пропозицій від Ватикану щодо співробітництва. Рішення щодо місця подальших переговорів наразі не ухвалювалося. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Трамп визнав, що Путін не готовий припиняти війну, бо думає, що він перемагає Пєсков водночас цинічно заявив, що Росія нібито не має наміру затягувати роботу над меморандумом з Україною. Крім того, за його словами, триває підготовка до обміну полоненими у форматі "1000 на 1000". Директор правового департаменту МЗС РФ Максим Мусіхін повторив стару кремлівську тезу, заявивши, що для підписання угоди потрібна "нова влада" в Україні. На його думку, чинний спікер Верховної Ради не підходить для цієї ролі, а президента Володимира Зеленського в Росії вважають нібито нелегітимним. Мусіхін наголосив, що з українського боку документ має підписати людина, яка "має мандат від народу", інакше це, за його словами, створить серйозні проблеми.

У Північній Кореї стався нещасний випадок під час церемонії спуску на воду нового есмінця, яку особисто курирував Кім Чен Ин. Судно випадково пошкодили у середу, повідомляє Вlооmbеrg. "Інцидент стався через недосвідчене командування та оперативну недбалість. Унаслідок того, що сталося, деякі ділянки кіля військового корабля були зруйновані, а носова частина не змогла покинути судноплавний стапель", - йдеться у повідомленні. Диктатор поклявся розібратися з винними в "безвідповідальних" помилках" у червні на пленумі Центрального комітету партії. Він наказав завершити ремонт корабля до наступного місяця. Минулого місяця Кім представив новий есмінець водотоннажністю 5 тис. т. Він заявив, що це значний крок уперед на шляху до його мети з розширення оперативного діапазону і можливого попереджувального удару його збройних сил ядерною зброєю. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: У Верховній Раді закликають визнати Північну Корею агресоркою Очільник КНДР сказав, що нарощування озброєнь стало відповіддю на ймовірні загрози з боку США та їхніх союзників в Азії, які розширюють спільні військові навчання на тлі зростаючої напруженості навколо ядерної програми Північної Кореї. Придбання атомного підводного човна стане наступним великим кроком КНДР у зміцненні флоту. 26 квітня в Північній Кореї спустили на воду багатоцільовий есмінець. Військовий корабель був оснащений потужною зброєю і побудований протягом 400 днів із використанням власних сил і технологій КНДР. Командування російської армії вперше офіційно підтвердило участь військових КНДР у бойових діях проти Сил оборони України, зокрема на території Курської області Росії. Російська сторона відкрито подякувала північнокорейським офіцерам та солдатам за допомогу у нібито витісненні українських військ із регіону. Загальні втрати російських військ у зоні операцій угруповання "Курськ" становлять 62,4 тис. осіб. Із них 25,2 тис. є безповоротними втратами, ще 36,2 тис. - санітарними. Окремо зазначено, що загальні втрати армії КНДР на Курському напрямку перевищили 4,5 тис. вбитими та пораненими.

Нещодавно президент Росії Володимир Путін згадав про можливий меморандум, який у перспективі міг би стати основою для мирного договору щодо України. Однак російська влада вже вигадала привід, аби зірвати потенційне підписання такого документа. Про це повідомляє пропагандистське російське ЗМІ. У коментарі для ЗМІ директор правового департаменту МЗС РФ Максим Мусіхін повторив стару кремлівську тезу, заявивши, що для підписання угоди потрібна "нова влада" в Україні. На його думку, чинний спікер Верховної Ради не підходить для цієї ролі, а президента Володимира Зеленського в Росії вважають нібито нелегітимним. "Важливим є те, чий підпис на документа, тому що зараз нинішній їхній керівник уже давно втратив навіть внутрішню легітимність, не те що зовнішню. Відповідно, можуть бути проблеми з дійсністю будь-якого договору, який підписується такою особою", - заявив він. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Трамп утримався від санкцій проти РФ заради бізнесу з Путіним - NYТ Мусіхін наголосив, що з українського боку документ має підписати людина, яка "має мандат від народу", інакше це, за його словами, створить серйозні проблеми. При цьому він окремо підкреслив, що Зеленський не може бути таким підписантом. "Треба, щоб український народ у вільному волевиявленні визначив свого нового керівника. Тоді буде легітимний підписант. А зараз ідеться про якісь внутрішні вимоги української конституції. За ідеєю, якщо формально дивитися, це в голови парламенту (у цьому випадку Руслана Стефанчука) якісь повноваження щодо підписання. Чи дозволять йому це робити всередині власної країни - велике питання", - сказав чиновник. Крім того, він заявив, що меморандум, про який Путін говорив із Дональдом Трампом, потребує "нового підписанта", що зараз, на думку Мусіхіна, є "проблемою". Він також додав, що загалом у питанні врегулювання конфлікту доведеться обміркувати, хто підписуватиме відповідні документи від України. Міністр закордонних справ РФ Сергій Лавров фактично підтвердив небажання Кремля погодитися на перемир'я з Україною. Лавров назвав заклики до негайного припинення вогню тактикою типу: "Оголосімо перемир'я, а далі подивимось". На його думку, тривале перемир'я, якого домагається Україна за підтримки західних партнерів лише елемент ширшого процесу врегулювання, а не самостійне рішення.

Початок існування світу це не хаос, який набув якихось інших проявів, він походить із вищої істини про те, що все творить любов. Теорія Великого вибуху, яку тепер вважають поясненням створення світу, зовсім не заперечує творчого втручання Бога, навпаки потребує Його. Природні еволюції не суперечать божественному створенню, бо передбачають, що живі істоти розвиватимуться. Забудьте про необхідність справляти враження. Це безглуздо, бо цінність життя визначається не успіхом і не схваленням інших, а тим, що є всередині нас. Я вірю, що диявол існує. Мабуть, його найбільший успіх у наш час полягає в тому, що він вселив нам, ніби його не існує, ніби все впорядковується в суто людській площині. Не дивлюся телевізора. Таку обітницю я дав Діві Марії 15 липня 1990 року. Я вірю в Бога, але не в католицького Бога, Я вірю в Ісуса Христа, його втілення. Ми бачимо глобалізацію байдужості. Існує культура конфлікту, яка змушує нас думати лише про себе. Змушує нас жити в мильних бульбашках, які, хоч і милі, але несуттєві. Я бачу Церкву як польовий госпіталь після битви. Немає сенсу питати важкопораненого, який у нього рівень холестерину чи цукру. Треба лікувати його рани. Потім займемося рештою. Правда може бути життєво важлива, але без любові вона нестерпна. Сповідь очищає душу грішника, вона не допомагає жертві. Вся наша Церква потребує прощення. Де наше смирення? Гріх це рана, а не пляма. Її потрібно лікувати, зцілювати. Прощення недостатньо. Пекла немає, є зникнення грішних душ. Душі померлих у гріху не караються. Ті, що каються, отримують прощення від Бога і входять до рангу душ, які Його споглядають, а ті, що не каються і тому не можуть бути прощені, зникають. Коли ніхто не винен, винні всі Нелегко довірити себе Божому милосердю. Я знаю, що Він має особливу здатність забувати наші помилки. Бог забуває, а я ні. Коли ніхто не винен, винні всі. Кожен крок, кожне зусилля, кожне випробування, кожне падіння і кожне піднесення має сенс у Божому задумі спасіння, оскільки Він хоче життя, а не смерті, і радості, а не болю для Свого народу. Божа радість прощати. Боже буття це милосердя. Кожна людина не тільки має свободу і право говорити те, що вона думає, заради спільного блага вона зобов'язана це робити. Бог це світло, яке освітлює темряву, хоча й не розчиняє її, і іскра божественного світла є в кожному з нас. Політика є найважливішим видом громадської діяльності і має своє власне поле дії, яке не є полем дії релігії. Нагадування Ісуса закликає кожного з нас ніколи не зупинятися на поверхні речей, особливо коли перед нами людина. Ми покликані зазирнути далі, зосередитися на серці, щоб побачити, наскільки кожна людина здатна на щедрість. Скандал це говорити одне, а робити інше. Це подвійне життя. Господь відкупив усіх нас кров'ю Христа. Усіх нас, а не тільки католиків. Усіх! Боже милосердя не має меж, якщо ви йдете до нього зі щирим і розкаяним серцем. Для тих, хто не вірить у Бога, питання полягає в тому, щоб слухатися свого сумління. Інтернет, зокрема, пропонує величезні можливості для зустрічей і солідарності, це щось справді добре, дар Божий. Релігія без містики це філософія У наш час глибоких змін Церква покликана запропонувати свій унікальний внесок, роблячи видимими знаки Божої присутності та близькості. Важливо знайомитися з людьми, слухати, розширювати коло ідей. Світ перетинають дороги, які то зближуються, то розходяться, але головне, що вони ведуть до Добра. Люблю містиків. Містику вдається відірватися від дій, фактів, цілей і навіть від душпастирської місії. І він піднімається, доки не досягне сопричастя з блаженствами коротких миттєвостей, але які наповнюють ціле життя. Містики були фундаментальні для Церкви. Релігія без містики це філософія. Серед вразливих, якими Церква хоче опікуватися з особливою любов'ю та турботою, є ненароджені діти найбеззахисніші та найневинніші з-поміж нас. Сьогодні намагаються позбавити їх людської гідності й робити з ними все, що заманеться, забирають їхні життя та ухвалюють закони, які нікому не дозволять стати на заваді цьому. Та захист ненародженого життя тісно пов'язаний із захистом усіх інших прав людини. Він передбачає переконання, що людина завжди є священною і недоторканною в будь-якій ситуації і на кожному етапі розвитку. Людина є самоціллю і ніколи не є засобом вирішення інших проблем. Тільки-но це переконання зникає, зникають і міцні та довговічні підвалини для захисту прав людини, які завжди залежатимуть від швидкоплинних примх сильних світу цього. Одного лише розуму достатньо, щоб визнати непорушну цінність кожного окремого людського життя, але якщо поглянути на це питання з точки зору віри, то "кожне порушення особистої гідності людини волає до Бога про помсту і є злочином проти Творця людини. Плач новонароджених дітей це найпрекрасніша музика й найкраща проповідь, які ми чуємо. Бо це крик надії, що життя триває, рухається вперед, що любов плідна. Діти мають право зростати в сім'ї з батьком і матір'ю, які здатні створити сприятливе середовище для розвитку й емоційної зрілості дитини. Сьогодні шлюб і сім'я переживають кризу. Ми живемо в культурі тимчасового, в якій усе більше людей відмовляється від шлюбу як су­спільного зобов'язання. Революція в моралі та звичаях часто відбувалася під прапором свободи, але насправді вона принесла духовне й матеріальне спустошення незліченній кількості людей, особливо найбідніших і найвразливіших. Права людини порушують не лише тероризмом, репресіями чи вбивствами, а й несправедливими економічними структурами, які створюють величезну нерівність. Тоді, як доходи меншості зростають у геометричній прогресії, зростає і прірва, що відділяє більшість від добробуту, яким користуються ці щасливі одиниці. Цей дисбаланс результат ідеологій, які захищають абсолютну автономію ринку та фінансових спекуляцій. Отже, вони заперечують право держави, покликаної пильнувати за загальним благом, здійснювати будь-яку форму контролю. Так народжується нова тиранія, невидима й часто віртуальна, яка в односторонньому порядку й невблаганно нав'язує власні закони і правила. Шлюб без сварок трохи нудний Необов'язково вірити в Бога, щоб бути хорошою людиною. У певному сенсі традиційне уявлення про Бога застаріло. Можна бути духовним, але не релігійним. Необов'язково ходити до церкви й давати гроші для багатьох природа може бути церквою. Деякі з найкращих людей в історії не вірять у Бога, тоді як деякі з найгірших вчинків були зроблені в Його ім'я. Бог завжди є нашим шанувальником, Він найстійкіший із фанів. Воскресіння Христа це не подія минулого, воно містить життєву силу, яка пронизала цей світ. Там, де все здається мертвим, раптово з'являються ознаки воскресіння. Це непереборна сила. Часто здається, що Бога не існує: скрізь навколо нас ми бачимо постійну несправедливість, зло, байдужість і жорстокість. Але також правда, що серед темряви завжди виникає щось нове. Життя рано чи пізно проривається вперто й переможно. Щодня в нашому світі краса народжується заново. Цінності завжди з'являються знову під новими масками, і всі, хто проповідує Євангеліє, є інструментами цієї сили. Діалог це набагато більше, ніж передавання істини. Він виникає із задоволення від розмови та збагачує тих, хто виражає свою любов одне до одного за допомогою слів. Це збагачення, яке полягає не в предметах, а в особах, які діляться собою в діалозі. Між ідеями та реальністю є постійна напруженість. Реальності просто існують, тоді як ідеї розроблені. Між ними має бути постійний діалог, щоб ідеї не відірвалися від реальності. Небезпечно зупинятися лише в царстві слів, образів і риторики. Реальність є більшою за ідеї. Це вимагає відмови від різних засобів маскування реальності: ангельських форм чистота, диктатура релятивізму, порожня риторика, цілі, більш ідеальні, ніж реальні, ознаки неісторичного фундаменталізму, етичні системи, позбавлені доброти, інтелектуальний дискурс, позбавлений мудрості. Задоволення від їжі необхідне для того, щоб ви зберігали своє здоров'я, а задоволення від сексу для того, щоб любов була прекрасніша і зберігала людський рід. Багато хто з молодих людей мертвий зсередини, бо живе без надії. Інші ж витрачають своє життя на поверхові речі, думаючи, що живуть, а насправді всередині вони вже мертві. Такий спосіб життя це цифровий нарцисизм. Не можна вбивати в ім'я Бога. Це блюзнірство. Волію радше бачити Церкву покалічену, поранену і брудну, бо вийшла на вулиці, ніж Церкву хвору через закритість і зручності, через зацикленість на власній безпеці. Коли відвідую в'язниці, то думаю: чому вони, а не я? Їхнє падіння могло бути моїм. Я не почуваюся кращим за них. Щоб піти за Ісусом, треба мати трохи відваги, треба наважитися поміняти диван на пару черевиків, що допоможуть ходити шляхами, які вам ніколи не снилися. Час, у якому живемо, потребує не диванної молоді, а молоді в черевиках, найкраще якісних. Держави мають бути світські, бо релігійні погано скінчать. Шлюб без сварок трохи нудний. Але є один секрет. Трапляється, що чоловік і дружина сваряться, іноді навіть літають тарілки. Але треба помиритися, доки не закінчився день. Для цього не треба слів, достатньо дружнього жесту, ніжності і примирення готове. Знаєте чому? Бо якщо не помиритеся до того, як ляжете спати, то небезпечною може бути холодна війна наступного дня. Виникає знеохочення. Тож сваріться, скільки хочете, але увечері миріться. Геній жінки необхідний там, де ухвалюють важливі рішення. Що було б, якби ми ставилися до Біблії, як до своїх мобільних телефонів? Якби носили її завжди із собою, поверталися по неї, коли забули, відкривали часто протягом дня; якби ми читали повідомлення Бога з Біблії, так, як читаємо повідомлення зі смартфона. Ніколи не будьте сумні. Християнин не може бути сумний! Люд Божий не потребує супергероїв. Він чекає на душ­пастирів, які можуть співчувати, можуть узяти за руку, зупинитися біля того, хто впав. Щоб не виникало перешкод між благанням про прощення і Божим милосердям, я дарую всім священникам у межах їхнього служіння право відпускати гріх аборту. Проблема зміни клімату нерозривно пов'язана з проблемами занепаду етики, моралі, духу рівності та соціальної справедливості. Склалася важка ситуація, наша планета страждає, але вікно можливостей усе ще відчинене. У нас поки що є час. Імперіям властиво ставити народи на друге місце Штучний інтелект лежить в основі епохальних змін, які ми переживаємо. Молімося, щоб прогрес робототехніки та штучного інтелекту завжди служив людині і був, скажімо так, людяним. Імперіям властиво ставити народи на друге місце. Задоволення приходить безпосередньо від Бога. Воно не католицьке, не християнське і не будь-яке інше. Воно просто божественне. Сексуальне насильство це жахливий злочин. Священник, який робить це, зраджує тіло Господа. Це як сатанинська меса. На нас чекають надія на нове життя й остаточно звільнений світ. Новий початок може здивувати нас, навіть якщо іноді це здається неможливим, тому що Христос переміг смерть. Текст укладено на основі висловлювань Папи ­Франциска в численних інтерв'ю різним виданням упродовж багатьох років

Дух воїна плекав у собі з дитинства. Бачив себе партизаном у майбутній війні. Уявляв, як боротимусь і мене, зраненого, лікуватимуть медсестри. Ходив лісом і "бачив": тут заляжу в засідку, а звідти мене атакуватимуть. Дитячі фантазії здійснилися, коли був поранений під час оборони Серебрянського лісу. Дитиною грався у війну, дорослим відчув її залізний смак. Учителем історії не став, та пощастило стати трохи її творцем. Інтуїція буває рятівною. Іноді розумієш: зранку почнеться атака і вона починається. Ворог намагався оточити нашу спостережку. Дозорці відступили до нас і зав'язався бій між Невським і Макіївкою. Ми відбивалися з окопів без накриття. Перший ВОГ москальський мавік скинув віддалік. Я вистріляв вісім магазинів із калаша і взявся за кулемет. Як заряджав п'ятий постріл, ворожий дрон прицілився краще і ВОГ прилетів за метр від мене. Врятувало те, що я лежав боком до вибуху. Правий бік і голову посікло, але не розірвало. Відчув, ніби мандрую в інший світ. Утім, колеги перев'язали й ми дісталися евака. Піхота фундамент армії. Доки дрони замінять її, мине не одне десятиліття. Українці з підпільників стали регулярниками. Не партизанимо, й вірю, що не будемо. Воюємо повноцінно і з часом визволимо окуповані землі. Авторитети формують світогляд людини. Школярем знав хлопця, що пройшов Афганістан. Спортивний і спокійний Коля був моїм орієнтиром. Згодом дізнався про розгін мітингу саперними лопатками у Тбілісі, події у країнах Балтики. На мітингах Руху збагнув: Афган чужа нам війна. Дізнався про УПА, Шухевича, Бандеру, Голодомор і злочини НКВД-КГБ. Це спонукало вступити 1991-го в Братство вояків ОУН-УПА, а згодом в УНСО. Другим авторитетом був Анатолій Лупиніс. Спершу він здався мені бородатим дідом 55 років проти моїх 19. Та коли він захоплено розповів про війну у Придністров'ї, інтереси України на Дністрі та Кавказі, збагнув: Лупиніс провідник молодих патріотів. Згодом дізнався про його політичні ув'язнення. Усвідомив: дядя Толя крутіший за Колю-афганця. Захотів бути схожим на засновника УНСО. Далі ми були разом і в Абхазії, і в Чечні. Та й в Україні проходили по спільних кримінальних справах. Часом бійка формує не лише характер, а й біографію. Навесні 1996-го в харківському Палаці праці проходив з'їзд проросійської партії "Славянское единство". На цей гадючник прибули російські неофашисти від Олександра Баркашова та Володимира Жириновського. З'їзд планувався людей на 300. Ми зібрали 80 унсовців із Харківської та Донецької областей. Перетягли на свій бік кількох представників москворотої партії. Один із "поунсовлених" керівників харківських "слав'яноєдів" дав нам 30 лівих запрошень. Зайшли з Лупиносом у залу. Коли гадюки засичали ворожими виступами, Лупиніс підійшов до трибуни: "На правах українського патріота, який 23 роки відсидів за боротьбу з російською імперщиною, я ваш з'їзд закриваю". Дядя Толя зірвав прапор Росії та дістав український. Частина з нас стала біля Лупиноса й на виході із зали. Почалася сутичка. До нас через охорону прорвалися з вулиці ще 50 унсовців. За 15 хвилин, які нам дали битися без "Беркута", ми їх добряче пом'яли. Мене з найактивнішими заарештували. Місяць був у ізоляторі на Холодній горі. Дали рік умовно. Коли ризикуєш у битві за українську справу, ти щасливий. Відчуваєш: за тобою правда й біля тебе однодумці. Коли ризикуєш за ідею, ставиш особисте нижче за державницьке, командне. Ти можеш втратити життя, але це ціна битви за майбутнє. Ми варті раю, а не пекла, та за нього треба поборотись. Я суміш оптиміста з реалістом. Ніколи не був песимістом і фаталістом. Навіть ув'язнений за бійку з "Беркутом", коли розвалювалася моя сім'я. Коли УНСО рейдернув агент ФСБ Едуард Коваленко і я, вимотаний поїздками в холодному автозаку, захворів на туберкульоз, знав: мине три роки і ми з однодумцями вийдемо на свободу, а винних покарають. Авторитети формують світогляд людини Моя найбільша авантюра це вихід з Ічкерії. 1995-го ми з товаришем вибиралися з Чечні в Україну через Росію. На блокпосту біля Мінеральних Вод нас висадили з автобуса федерали. Легенда про те, що ми рибалки з Махачкали, була слабка. Врятував мій день народження. Молодий лейтенант побачив: ми з ним однолітки, а в мене ще й свято нині. Дав наказ не затримувати. Хоч міг приректи на смерть. Безнадія це коли наші діти тікатимуть з України і не розумітимуть батьків, які воюють проти окупантів. Людина це сума її виборів. Бути гідним воїном і битися за перемогу правди чи бути потерпілим від "злих дядьків із ТЦК". Вибір завжди є. Сила не лише в м'язах, а й у свідомості. Був три роки ув'язнений за спротив системі в акції "Україна без Кучми". Психологічно не зламатися помогли розмови з Лупиносом, Левком Лук'яненком, Юрієм Шухевичем, Василем Овсієнком, які згадував у камері та на зоні. Казав собі: якщо вони пройшли камери смертників і каральні психушки, я пройду цей гарт. Перші дев'ять місяців тримали в ізоляторі СБУ. В бібліотеці домінувала класика. Читав про подвиги опришків і козацтво. Перечитав "Кобзар". Слухав Українське радіо. Мав точку опори для долання ізоляції. Моє тіло полонили, та дух був вільний. Українська мова багата, бо має слова "воля" і "свобода". Можна позбавити людину свободи, кинувши за ґрати, та волі в неї не забереш. Якщо вона міцна духом. Воїн не має тікати від битви. Як командир іноді питаю солдата: "Чому ти боїшся? " "Я не впевнений у бійцях, з якими йду на бойове". Відповідаю: "Даю тобі надійного стрільця". Може сказати: "Не підходить". Тоді ходжу козирем: "Я йду з тобою". Ніби згоден, але зауважує: "Треба добрий тепловізор". Знаходжу. А він мені: "Позиція небезпечна". Кажу: "Ми натягнемо сітку від FРV". Аргументи вичерпуються і він згоден. Історичні паралелі пояснюють сучасність. Тепер маємо у війську обігрівачі, медеваки, стабпункти. У Грузії спершу не мали навіть підсумків до магазинів. Запихали їх і гранати в кишені. Броніки бачили хіба вві сні. Якщо прилетіло, молися. Побратим Олег Челнов знайшов у руїнах лікарні знеболювальне, обколов собі нагноєний зуб і вирвав його щипцями. Мене контузило від вибуху, й розірвалася барабанна перетинка, то я просто вату клав у вухо. А як було хлопцям під Крутами сто років тому? Важко не тільки переживати, а й озвучувати смерть побратима. Приїжджаю до матері загиблого, а вона питає: "А ти чого живий?" Військо має бути міццю. Європейські армії ще не готові воювати. Час кабінетних армійських кар'єр скінчився. Коли союзник стає ворогом, надійся на себе. Нового 1991-го після поразки може не бути. Імперії треба допомогти розсипатися зсередини. Смерть Росії у ній самій. Моя філософія на війні: найперше захищаю своїх рідних, потім своє місто, далі свою країну. Воюю, щоб наші нащадки не стали хохлами-яничарами, беземпатійними чортами, рабами-окупантами. Щоб їх ніхто не розукраїнив, не денацифікував. Місія людини принести більше добра в цей світ, навчити дітей робити добро ближньому. Мова словесна кров нації. Усвідомлення недосконалості ознака здорової людини. Смерть вчить людину цінувати час, встигнути найважливіше. Планую життя не далі, ніж на три місяці. Мої найбільші пристрасті футбол і гарні пісні. Поразки наших футболістів переживаю як особисте горе. Своє повоєння бачу активним. Створили з друзями організацію, яка займатиметься фермерством і будівництвом житла, працевлаштовуватиме ветеранів. Великий поступ складається з малих кроків. Страх долається важко й ніколи не зникає зовсім. Буває, четверо ведуть бій, а інша четвірка відсиджується в бліндажі. Часом треба крикнути, отямити, спрямувати. Вірю в закон бумеранга: хто зробив зло, його й отримає. У світі смердить третьою світовою. Вона може спалахнути окремими вогнищами: Україна, Тайвань, Африка. Масштабний конфлікт малоймовірний, бо це ядерне самознищення. Винуватці цих воєн відповідатимуть за злочини. Зі своїх 52 років воюю не так і багато. У Придністров'ї три місяці. В Абхазії п'ять. У Чечні два місяці. Разом 10. Поїздки 2014-го в "Айдар" ще кілька місяців. З 2015-го по квітень 2016-го на бойових позиціях. Далі мінські перемир'я й дембель. З 2022-го й донині три роки без перерв. Отже, п'ять років провоював. Як писав Лупиніс: "Життя триває, точиться війна". Людина це сума її виборів Я бачив смерть на відстані руки. Закривав очі побратимам. Найважче, коли їм по 1920 років. Вірю, що їхні смерті недаремні. Війна навчила мене терпіння й філософськості. Нині радість, завтра горе. Сьогодні ти тут, а завтра хтозна-де. Вчора був нормальний комбриг, а завтра прийде довбодятел. Не переймаюся цим і роблю добре свою роботу. Влада має бути чесна й україноцентрична. Повертати в сім'ю дитину, яка 11 років росла манкуртом, важко, але можливо. Щоб реукраїнізувати Донбас і Крим, треба вигнати звідти всю російську наволоч. Це буде важко, бо москалі та їхні прихвосні кричатимуть: "Це порушення прав". Треба матеріально зацікавити українців повертатися туди. Формули збереження кохання на війні немає. Складно не втратити стосунків в одній із посадок чи тиловій квартирі за три роки розлуки. Головне, щоб діти не бачили конфлікту між батьками. Бог це наша совість і пам'ять. Життя й історія рухаються спіраллю. Часом стається дежавю: 2022-го були нові бої під Крутами й ніжинська чи чернігівська тероборона зупинила колону москалів. Сором не дає розлюднитися. Українці стаєри. Маємо довге дихання. Згадаймо понад десятирічний чин УПА. Для партизанки це майже вічність. Проте ворог теж тримає довгі дистанції, азійці затяті. Виграє терплячіший і хитріший. Сучасний націоналізм великою мірою тримає фронт у цій війні. Причина короткої національної пам'яті українців у браку амбіції боротися за світову першість. Якби мали, відчували б чужі помилки, а головне свої. Ми приязні хлібороби, сприймаємо інших як добродіїв. Та світ ділиться на хижацькі нації і їхніх жертв. Зрада це спалення спільних мостів. Я щасливий у колі однодумців. Коли ростуть мої діти, які продовжують рід, це теж щастя. Впізнаю в них себе, бачу вогонь здорового авантюризму в очах. Задовольнятися малим слабкість. Коли думаємо: "О, все й так більш-менш добре", спиняємося в розвитку. ­Україна майже в тій точці розвитку, що і 100 років тому, але вже із союзниками. Бог випробовує нас, питає: повторите колишні помилки чи діятимете обачніше?

Люди, які захищають закон, права та свободи громадян, у будь-якому суспільстві належать до найбільш високооплачуваних фахівців. Україна не виняток. Наші судді та прокурори очолюють рейтинги із заробітків. Та завжди є запит на соціальну справедливість. Суспільство каже: окей, ці люди заслуговують на особливі умови оплати праці за ризики, напруженість та навантаження. Але вони не мають бути "особливі" там, де всі повинні бути рівні. І тут все непросто. От дві сьогоднішні історії про те, як, охороняючи закон, можна скористатися його прогалинами та суперечностями Пенсіонери-мільйонери, або Історія перша Працівники прокуратури рано виходять на пенсію. Та багато хто з них продовжує працювати на своїх посадах. І зрозуміло, отримувати пенсію. "Країна" придивилася, скільки пенсіонерів-працівників у керівництві столичної та обласних прокуратур. Чемпіоном виявилася Сумська обласна прокуратура. Її керівник і всі його заступники пенсіонери. Заступник керівника Сумської обласної прокуратури, 40-річний Олексій Ляшенко, з 36 років отримує пенсію. І якщо 2021-го це було 122 тис. грн, то за 2024 рік 801 тис. грн. Тобто майже всемеро більше. Аналогічно в решти заступників. У Харківській обласній прокуратурі немає керівника, але всі троє заступників пенсіонери-мільйонери. І вони очолюють список із 10 прокурорів із найвищими пенсіями за 2024 рік. Дані, що відображені в таблиці, взяті з їхніх декларацій. Як бачимо, троє лідерів списку до своєї доволі вагомої, як за українськими мірками, платні отримують понад 100 тис. грн пенсії щомісяця. Інші учасники рейтингу від 23 до 85 тис. грн. Диво великих пенсій, як то кажуть, рукотворне. За законодавством, розмір пенсії для тих, хто досягнув пенсійного віку, має становити 60% суми грошового забезпечення, але не більш як 10 прожиткових мінімумів 29,2 тис. грн. Та працівники прокуратури мають право на пенсію за вислугу років незалежно від віку за наявності 25 років вислуги, зокрема стажу роботи на посадах не менш як 15 років. Водночас прокурори з мільйонними зарплатами судяться з Пенсійним фондом за перерахунок своїх пенсій і збільшують їх багатократно. Так заступник керівника Харківської обласної прокуратури Станіслав Муратов 2024-го отримав понад 1,3 млн грн пенсії. Виплати почалися 2021-го, коли йому виповнилося 39 років, тоді розмір пенсії становив 244 тис. грн. А далі був суд, який зобов'язав ПФУ "призначити пенсію за вислугою років, зарахувати до неї навчання у вузі, що відповідає законодавству. До прокурорської вислуги років слід також зобов'язати зарахувати період роботи охоронцем", ідеться в рішенні Харківського адмінсуду. Працівники прокуратури особлива каста Перший заступник керівника ­Херсонської обласної прокуратури Олександр Михалік з лютого 2023-го отримує 73 тис. грн пенсії на місяць. 2023 року він використовує право за ст. 86 Закону "Про прокуратуру" і звертається до Головного управління ПФУ в Харківській області для встановлення пенсійного забезпечення. Отримує відмову. Звертається до Харківського окружного адмінсуду з адміністративним позовом. І отримує добро: рішенням від 3 липня 2023 року суд призначає йому виплату пенсії в повному обсязі без обмеження граничного розміру виплати та зобов'язує державу перерахувати позивачеві пенсію за вислугою років із розрахунку 90% розміру зарплати без обмеження максимального розміру зарплати. У чому тут сіль байки? Пенсію держслужбовців багато років встановлювали на рівні 90% заробітної плати, але потім відбулося кілька секвестрів пенсійних виплат для держ­чиновників. Спочатку 2011-го в рамках реформування пенсійної системи внесли зміни до законодавства, відповідно до яких пенсію призначають у розмірі 80% суми зар­плати. У березні 2014-го Законом "Про запобігання фінансовій катастрофі та створення передумов для економічного зростання в Україні" пенсії обмежили 70% зарплати, а наприкінці того ж року 60%, але не більш як 10 прожиткових мінімумів 29,2 тис. грн. Чому ж тоді суди масово ухвалюють рішення на користь прокурорів? Бо працівники прокуратури всі ці роки були й залишилися особливою кастою в державі. Спочатку отримували пенсії за Законом "Про прокуратуру" від 2001 року до 90% зарплати. У липні 2015-го набула чинності нова редакція Закону "Про прокуратуру": умови та порядок перерахунку призначених пенсій працівникам прокуратури мав визначати Кабмін. Тобто уряд мав розробити і схвалити підзаконний акт на зразок постанови, який передбачив би такий механізм. Але урядовці цього механізму не розробили й документа не схвалили. В результаті, починаючи з 2015-го, в Україні жоден закон не визначав ані умов, ані порядку перерахунку пенсій за вислугу років, призначених на підставі Закону "Про прокуратуру". Цим і скористалися прокурори, масово почали подавати позови до судів. І адмінсуди пішли їм назустріч. Прокурори дійшли навіть до Конституційного суду, доводячи, що обмеження для пенсії на рівні 60% зарплати, але не більш як 10 прожиткових мінімумів, тобто 29,2 тис. грн, мають діяти для всіх, але не для них. І Конституційний суд у грудні 2019-го визнав таким, що не відповідає Конституції України, положення частини 20 ст. 86 Закону "Про прокуратуру" 2015 року. Тобто не повинен уряд визначати рівень пенсійного забезпечення прокурорів. Як з'ясувала "Країна", третина прокурорів-пенсіонерів у керівництві обласних прокуратур скористалася методом і підвищила свої пенсії вдвічі-втричі. Приклад керівництва заохочує їхніх колег теж судитися за перерахунок пенсій. Позови вже подають навіть працівники, які вийшли на пенсію 10 років тому. Проблема настільки поширена, що на неї звернули увагу народні депутати. В грудні 2024-го в парламенті зареєстрували законопроєкт, який пропонує призначати пенсії працівникам прокуратури за вислугу років тільки після їх звільнення з органів прокуратури. Як це відбувається із суддями, які отримують пенсії в розмірі 50% грошового забезпечення тільки після відставки. У березні 2025-го документ винесли в сесійну залу на перше читання. Законопроєкт підтримали 223 народні обранці з необхідних 226. Документ відправили на доопрацювання. У квітні законопроєкт знову потрапив до сесійної зали, і депутати з другої спроби таки проголосували його в першому читанні. Основна норма про нарахування та виплату пенсій прокурорам лише після звільнення з прокуратури в ньому залишилася. Зауважимо, що законопроєкт підтримали всі відомства, крім одного Офісу генпрокурора. Півтора мільярда за ковід, або Історія друга Ви вже забули за ковід? А от судді ні. І вимагають розрахуватися з ними за обмежені зарплати під час карантину у квітні-серпні 2020 року. Тож держбюджету знадобиться 160 років, щоб виконати вже прийняті судові рішення виплатити суддям компенсацію 1,6 млрд грн. Як до цього дійшло? Судді районних, апеляційних, адміністративних, господарських судів позиваються до територіальних підрозділів Державної судової адміністрації України, щоб відсудити кошти, які держава зекономила на їхніх зарплатах під час коронавірусної кризи 2020-го. Але спочатку трохи теорії. Держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів згідно зі ст. 130 Конституції України. Відповідно, в держбюджеті окремо визначають видатки на утримання судів з урахуванням пропозицій Вищої ради правосуддя. Але Конституція не надає закону про Державний бюджет вищої юридичної сили стосовно інших законів. Як, наприклад, щодо Закону "Про судоустрій і статус суддів", який визначає розмір винагороди суддів. 2020 року Україна, як і більшість країн світу, змушена була реагувати миттєво, щоб зберегти життя своїх громадян. Пам'ятаєте, як запровадили карантин і з'явилися щоденні звіти про госпіталізованих і померлих? Причому тут судді? У квітні того року Верховна Рада внесла зміни до держбюджету на поточний рік, обмеживши до завершення карантину, запровадженого з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби СОVІD-19, доходи бюджетників десятьма розмірами мінімальної заробітної плати, встановленої на 1 січня 2020-го. Тобто не більш як 47&thіnsр;210 грн. За даними Центру демократії та верховенства права, середня заробітна плата в Україні на той момент становила 10&thіnsр;847 грн. А суддівські винагороди 2020 року коливалися в межах від 63 до 115 тис. грн плюс доплата за вислугу років до 80% суддівської винагороди. Після внесення цих змін до держбюджету голови судів як бюджетних установ почали видавати накази про урізання суддівської винагороди означеними 10 розмірами мінімальної зарплати. Це обурило суддівський корпус. Зокрема, Асоціація розвитку суддівського самоврядування у квітні 2020-го звернулася з листом до голови Верховного суду. Посилаючись на те, що "розглядаючи справи, пов'язані з порушенням правил карантину, санітарно-гігієнічних, санітарно-протиепідемічних правил, суди наражаються на небезпеку", Асоціація закликала голову Верховного суду звернутися до Конституційного суду щодо неконституційності норм про обмеження розмірів суддівських зарплат. Звісно, звернення не забарилося. Який був результат розгляду цього звернення? Прогнозований. Голова Верховного суду, якому обмежили виплати майже вдвічі, звертається до Конституційного суду, тобто до суддів, чия грошова винагорода зменшилася орієнтовно вп'ятеро, і запитує: чи правильно уряд їм усім обмежив суддівську винагороду? На чию користь буде рішення? Тож уже в серпні 2020-го Конституційний суд визнає неконституційними зміни до ст. 29 Закону "Про Державний бюджет України на 2020 рік", якими обмежили зарплати державних службовців. Рішення розв'язало руки служителям Феміди, і вже наприкінці 2020 року вони почали масово подавати позови з вимогою виплатити суддівську винагороду в повному розмірі. А до кінця 2020-го суди першої інстанції винесли 680 рішень на користь суддів. 2021-го кількість рішень, за даними аналітичної системи Ореndаtаbоt, перевалила за 2 тисячі. "Країна" дослідила десятки судових документів із різних регіонів України та склала рейтинг сум суддівських позовів. Судді судяться за недораховану винагороду Звісно, територіальні підрозділи Державної судової адміністрації подавали апеляції, але це нічого не вирішувало. Для прикладу, за п'ять місяців 2021-го до Восьмого апеляційного адмінсуду у Львові на апеляційний розгляд надійшло 92 рішення судів першої інстанції. І всі вони по суті встояли в апеляції: дві третини скарг залишили без задоволення, а судове рішення без змін, решту скарг задовольнили частково суд не визнав наказів про виплати в обмеженому розмірі злочинними, як вимагали позивачі, але зобов'язав виплатити заявлені суми. Загалом пошукова система Єдиного державного реєстру судових рішень видає понад 5 тис. документів за темою "судді судяться за недораховану винагороду". Процес триває й досі. За чотири місяці 2025 року маємо 79 нових рішень судів на користь суддів. Проблема, однак, у тому, що рішення є, а грошей немає. У бюджеті ДСА на 2023-й на виплати на виконання рішень судів заклали 1 млн грн, ­2024-го ця цифра виросла до 10 млн грн, таку ж суму закладено в бюджет 2025 року. Але це крапля в морі порівняно з реальними масштабами витрат. Щоб задовольнити всі рішення судів, ухвалені на користь суддів, із держбюджету треба витратити на це 1,654 млрд ­грн. Ці дані є у звіті ДСА за ­2024-й, який є в розпорядженні "Країни". Ці цифри озвучив тимчасовий виконувач обов'язків голови ДСА Максим Пампура й під час засідання Ради суддів України 6 березня 2025 ­року. Обуренню суддів не було меж. &еnsр;Якщо ми візьмемо борг ДСА перед нашими колегами в 1,6 мільярда й поділимо на цих 10 мільйонів, які виділено на 2025-й, то фактично потрібно 160 років, щоб погасити борг! емоційно порахував Костянтин Кобилянський, член Ради суддів, суддя Окружного адмінсуду Києва. Максим Пампура, тимчасовий виконувач обов'язків голови ДСА, відповів, що він щомісяця звертається до бюджетного комітету ВР і Мінфіну, але, на жаль, відповідь завжди однакова: усі ресурси спрямовуються на відсіч збройній агресії Росії. Така відповідь не задовольнила членів Ради суддів. Вони вимагали термінових змін у ситуації й навіть перейшли до погроз тимчасовому виконувачу обов'язків голови ДСА. На думку Костянтина Кобилянського, більшість суддів поки що толерантно ставиться до заборгованості ДСА перед ними й не подає на примусове виконання. Але всім може ввірватися терпець, дав зрозуміти він, і тоді чиновникам загрожують штрафи та кримінальна відповідальність. Насправді судді керуються зовсім не толерантністю, а цілком прагматичними міркуваннями. Вони ж бо чудово розуміють, що в разі примусового виконання хтось із чиновників отримає кримінальне провадження, хоча незрозуміло, як виплатити ці кошти, коли їх немає в бюджеті адміністрації. Але цей крок ніяк не конвертується в реальні гроші. До того ж на виплату суддям буде навіть менше, бо гроші у вигляді штрафів з ДСА України просто перекочують до бюджету Міністерства юстиції. Тобто суддям, щоб отримати відсуджену в держави копійку, доведеться жити навіть довше, ніж ті самі 160 років. Ситуація заплутана. Але створили її судді, які не можуть не розуміти обмеженості держбюджету країни під час війни. Втім, очевидно, впевненість у своїй особливості бере гору. До цієї святої впевненості додаються неабиякі апетити служителів Феміди. Апетити підштовхують до досить цинічної маніпуляції під час підрахунку компенсації. Адже добре відомо, що в період ковіду суди не працювали за звичним графіком розглядали лише термінові справи, запроваджували чергування суддів, дистанційний розгляд справ. Відповідно, практично всі судді відпрацьовували лише частину робочого часу. Але точного обліку цього часу не вели. Тепер же практично всі судді, подаючи свої позови, вказували дані про весь відпрацьований час. Звідси й захмарна цифра компенсації. Нарешті про моральний аспект цієї проблеми. Ніхто не зобов'язував суддів подавати позови під час війни, це лише право, яким вони могли скористатися. І скористалися. Є приклади суддів, які з початком повномасштабного вторгнення Росії в Україну відмовилися від своїх позовів. Але їх небагато. Наприклад, семеро суддів Волинського апеляційного суду, зокрема голова суду Василь Подолюк, у лютому 2022 року подали позови на загальну суму 2,7 млн грн. Ці справи Волинський окружний адміністративний суд почав розглядати за 10 днів до початку повномасштабного вторгнення РФ. Але так і не розглянув: до честі служителів Феміди, всі вони тоді, коли російські війська намагалися оточити Київ, подали заяви про відмову від позовів. Заяви датовано березнем 2022-го. І повторно до суду вони не зверталися. Та це виняток. Наприкінці травня судді зберуться в Києві на з'їзд. Питання невиконання рішень судів щодо виплат суддівської винагороди розглядатимуть одним із перших. Щось нам підказує: судді наполягатимуть на "короновірусних" компенсаціях. І апелюватимуть до справедливості.

На відміну від Аlyоshа, Олена Тополя ніколи не писала російською Недавно вийшло відео на вашу пісню "Каштан". Який її основний меседж? &еnsр;Це українськомовна версія моєї пісні 2012 року. Ідея її переробити виникла ще під час Революції гідності. Сьогодні вона звучить через рок, біль і надію. Це пісня про мрію, яка не зникає навіть під звуками сирен. Це молитва про Україну. Ваш перший серйозний успіх це перемога на міжнародному конкурсі "Ялта 2006". Чим запам'ятався Крим? &еnsр;Тоді було неймовірно спекотно. Я сильно згоріла й рятувала шкіру сметаною. Не знала, що робити, а треба було виступати. У цьому конкурсі брали участь представники з 14 чи 17 країн. Було страшно, бо відчувала велику відповідальність, до того ж співала свою пісню. А ще в мене була хорео­графічна постановка, і я боялася, що не впораюся. А мені лише 20. Коли почула, що заслужила перше місце, відчула: це серйозна перемога. На жаль, розділила першість із хлопцем з Росії. Однак не відчувалося, що Крим не український. У мене й нині так. Коли відчули себе по-справжньому дорослою? &еnsр;Для мене дорослість це мудрість, коли до тебе приходять за порадою. Проте я ще люблю побути дитиною ­побешкетувати, пострибати, побігати. Як співачка дорослішаю щодня, отримуючи новий досвід. Навіть свої старі пісні нині зовсім по-іншому відчуваю. Багато текстів з'являється миттєво. Я не вмію писати спеціально. Записую потік думок, а згодом починаю їх переосмислювати. Іноді такі пісні по-новому відкриваються за кілька років. Чому відбулася трансформація з Аlyоshа до Олени Тополі? &еnsр;Це планувалося давно, ще з початком війни 2014 року. Через сценічне ім'я дехто вважав мене російською співачкою. По-перше, хочу підкреслити, що я в Росії ніколи концертів не давала. Так, колись мене запрошували на декілька подій, де я не співала. По-друге, в паспорті я Олена Тополя і мені вже не треба ніяких шор. Я вибрала свій шлях співаю рок і повертаюся сама до себе. До речі, суттєва відмінність не тільки в зміні сценічного імені, але й у тому, що Олена Тополя ніколи не писала російською. Не відчувалося, що Крим не український Як познайомилися з чоловіком Тарасом Тополею? &еnsр;Перше поверхове знайомство відбулося у продюсерському центрі Саtарult Мusіс, із яким підписала контракт 2009 року. Потім ми запрошували Тараса знятись у кліпі, але він приїхав наприкінці знімання. А вже після мого повернення з Євробачення попросив виступити на дні заснування селища Славсько (до 2023 року Славське. Країна). У Карпатах ми роззнайомилися, я придивилася до Тараса. Наші світосприйняття перепліталися. Зрозуміла, що не хотілось би втратити такого друга. Тарас пішов добровольцем у територіальну оборону. Як сприйняли це рішення? &еnsр;Я його підтримала, тому що на його місці зробила б так само. Та оскільки в нас малі діти, треба було швидко реагувати. Хоча я не хотіла залишати країну. Думала, може, ми на Заході України перечекаємо й потім повернемося додому. Але, щоб уберегти дітей від війни, ви поїхали у США до рідних? &еnsр;Ми поїхали у Штати, бо саме там живе мама Тараса. Це єдина причина. Ми були там рік і вісім місяців. Спочатку два тижні були на Заході України, де нас прийняла наша няня, потім іще тиждень у Варшаві, доки робили тести на коронавірус. А 13 березня полетіли в Америку. Який був період у США? &еnsр;Складний. Було важко жити не вдома, не з Тарасом, не в рідній країні. Було відчуття, ніби ти в комп'ютерній грі, яка зависла. Наче й життя триває, діти навчаються у школі, ти займаєшся з ними, допомагаєш виконувати завдання з української і американської шкіл, маєш благодійні виступи, щоб заробити щось для ЗСУ, але насправді все, немов у вакуумі, як у чорній дірі. Плюс ти відкриваєш новини і зриває дах. Здається, всередині мене все згоріло, ніби була ­величезна пожежа. Через стреси я почала стрімко втрачати вагу, хоч їла торти й іншу калорійну їжу. Коли повернулася з Америки, важила 41 кілограм. Потім мала відродитися заново, як у фізичному плані, так і в душевному. Це відродження починається з голови, коли психологічно себе підтягуєш, потім серце дозволяє, каже: "Все, можна дихати нормально". А тоді тіло починає реагувати й набирати вагу. Тепер я важу 53, але хочу більше м'язів. Обов'язково займаюся з тренером, враховуючи, що в моєму животі встановлено спеціальну сітку. Під час третьої вагітності сильно розійшлися прямі м'язи живота, був стовідсотковий діастаз. Сітку поставили торік, коли на УЗД сказали, що внутрішні органи прикриває лише шкіра. Вирішила, що піду на цю операцію. Після неї залишився великий шрам, тому що я лише півтора місяця носила корсет, а далі повернулася до свого активного життя танцювала, стрибала. Коли приїхала з Америки, важила сорок один кілограм Ви самі впоралися з вигорянням чи зверталися до фахівців? &еnsр;Сама. Адже неможливо навіть ні з ким поговорити про те, що відчуваєш. У мене були спроби, але зазвичай людина проходить це тільки наодинці з собою, і в кожного цей шлях різний. Щодо волонтерської діяльності. Які труднощі були? Що відкрили для себе? &еnsр;На жаль, волонтерська діяльність почалася не з самого початку повномасштабного вторгнення. Хоча я давала благодійні концерти ще з 2014-го. Але серйозні збори почалися, коли я з дітьми вже була в Америці. Брала участь у турах, де українські артисти збирали великі зали, виставляли лоти на благодійні аукціони. Зі свого боку могла поїхати на виступи, але надовго не залишала дітей із бабусею. Також організовувала з подружками концерти у Філадельфії, де ми збирали кошти на прилади нічного бачення. Українці, які вже давно живуть у США, суттєво допомагали. Ми неймовірна нація, об'єднана, сильна. Люди інших національностей, які на початку великої війни виходили на протести, відправляли на підтримку України великі кошти, нині трохи втомилися. Я це розумію, бо війна триває не в їхніх країнах. До того ж вони стежать за новинами й бачать, що ті, хто мають відреагувати максимально чітко й резонансно, обирають іншу сторону, і це велика печаль для нас. Яке було ваше повернення в Україну? Як діти реагують на сигнали повітряної тривоги, чи не бояться? &еnsр;Готувала їх до цього. У США ми ставили аудіо й мали декілька репетицій, щоб вони одразу орієнтувалися на звук і могли максимально швидко зібратися. Марійка найперша хапає подушечку, вдягається, взувається і вже може бігти в укриття. Навіть коли вибухи десь недалеко, а таке часто, діти орієнтуються на нашу з Тарасом поведінку. Вони чекали повернення додому. В Америці постійно спостерігали два моїх перманентних стани маму, яка або плаче, або взагалі ніяка. А вдома я усміхаюся. Навіть більше коли повернулася в Україну, через певний час зловила себе на тому, що сміюся. Помітили якісь зміни в суспільстві після повернення? &еnsр;Передусім зміни щодо мови. Коли я вийшла в наш парк, помітила багато людей, які переїхали зі сходу країни. Вони нас упізнають, підходять і намагаються розмовляти українською. Я кажу: "Нічого, разом усе здолаємо". 2014-го я починала із себе. Для мене це важливо, адже несу велику відповідальність як українка, людина, артистка. Упродовж усієї історії України люди йшли на смерть за свою націю, мову, право відстоювати своє. Мені соромно, що вже в дорослому віці деякі імена чула вперше. На жаль. Ти народився на цій землі, то поважай її, природу, яка тобі так багато дає просто так, своїх героїв, завдяки яким ти живий, поважай інших і особистий простір. Як пережили розлуку з чоловіком тривалістю рік і вісім місяців? І як долаєте критичні моменти в подружньому житті? &еnsр;Як і всі інші через любов і прийняття. Є бажання бути разом, є почуття. Серце не підкорюється розуму, воно кричить голосніше. Серце це голос правди в тобі, який неможливо з чимось переплутати. Так, пережити тривалу розлуку складно навіть фізично, але є інтернет. Як розділяєте сімейні обов'язки? &еnsр;У нас немає якогось розподілу обов'язків, і ніколи не було. Іноді мені було простіше щось самій зробити, ніж просити й бачити, що все залишається на місці. Нині на деякі речі стало все одно. Коли комусь це впаде в очі, то хай бере й робить. Тобі треба візьми й помий посуд, тобі треба помий підлогу, тобі треба поскладай, тобі треба піди й купи продукти. Так само щодо себе мені треба, я пішла і зробила. Тільки коли ми хворіємо або ж не встигаємо, можемо попросити одне одного про щось. І це нормально. Як виховуєте дітей? &еnsр;Величезне значення має максимальний прояв батьківської любові, піклування й підтримки. У цьому ніколи не обманеш дитину. Дитина завжди відчуває щирість і все, що транслюють батьки, навіть коли вони мовчать. На цьому в нас будується спілкування. Звісно, іноді діти дослухаються до нас із Тарасом, деколи ні. Але вони найкращі у світі. Марія дівчинка з характером. Проте я вмію боротися з її вибриками. Кажу: "Хоч би що ти зараз робила, хоч катайся по підлозі, я все одно тебе люблю". І вона це знає, підходить і говорить: "Мамо, вибач. Я не буду так поводитися". Це все досвід, якого не було спочатку, особливо з Ромою, первістком. Він моє кохане дитятко, на ньому вчилася бути мамою. Було складно, адже це новий світ. Маєш піклуватися про дитину попри сильну фізичну та психологічну втому. Малюк забирає всю материнську увагу, і це важко, коли не можеш займатися улюбленою справою. А крім того, що ти постійно з немовлям, треба встигати поприбирати, приготувати, попрати, попрасувати, погуляти з дитиною і себе не забути. Та хай там як, материнство це величезне щастя. Воно будується на любові, й коли жінка це розуміє, то їй стає легше, вона перестає втрачати сили, а навпаки заряджається. Чи вірите в дива? &еnsр;Можу назвати дивом багато речей і ситуацій. Якось написала текст пісні "Одной ночи мало". Попросила Бориса Кукобу за нагоди подумати над музикою. І ось він написав музику, пісня вийшла пристрасна, в циганському стилі. Коли записували демо-версію, у студію прийшла Наталка Могилевська. Каже: "Я хочу цю пісню. Дайте мені її. Продайте". Погодилася, тільки сказала, що маю її закінчити. Хотіла зробити куплет циганською. Щоб розібратися з вимовою, звернулася до матері музиканта Василя Котлярова Наталі. Вона не лише циганка, але й філологиня. Домовилися про зустріч у ресторані "Сатурн" нині "Прага". Прийшла з подружкою, а Наталя з чоловіком літнього віку, представила його Пітером. Ми поспілкувалися, я дізналася, як правильно читати куплет. Раптом мені захотілося заспівати. З 15 років моєю улюбленою піснею була Whаt lоvе саn bе гурту Кіngdоm Соmе. Саме її і виконала. Повертаюся за столик і бачу, що Пітер свариться з Наталею. Мовляв, це вона попросила мене цю пісню заспівати. Наталя ж не може зрозуміти, чому він на неї напав. Тоді Пітер дивиться на мене й каже: "Я цю пісню написав". Ну, думаю, чолов'яга з глузду з'їхав. А він обурений, аж почервонів, каже: "Не віриш мені? Зараз доведу". Попросив свого водія привезти документи на авторські права, де написано: гурт Кіngdоm Соmе, текст "Whаt lоvе саn bе", автор Пітер Чекалюк, текст продано 15 квітня 1977 року, і підписи. Уся робота над неймовірними піснями, на жаль, не дала результатів Потім ми з Пітером, який виявився американцем українського походження, записали цілий альбом А Wоrld Оutsіdе Yоur Dооr, який вийшов у США 2010 року під псевдонімом Аlyоshа. Тоді ж в Україні я підписала контракт із Саtарult Мusіс, і вони лагідно натиснули, щоб я пішла на відбір Євробачення, хоч не планувала це робити. По-перше, це було зарано для мене. По-друге, участь у Євробаченні перебила мою присутність у США. Альбом вийшов без промо-­виступів, і вся робота над неймовірними піснями, на жаль, не дала результатів. Після повернення з Євробачення всі мої плани зруйнувалися, довелося працювати у форматі попси за тогочасними потребами аудиторії. Нині, коли маю досвід роботи з різними продюсерами, вирішила, що час робити те, що хочу. Я повернулася до себе справжньої. У мене є купа прекрасних англомовних і українських пісень у рок-стилі. Хочу їх реалізовувати. Як вдається тримати баланс між музичною кар'єрою, материнством і особистим життям? &еnsр;Не можна давати собі розслабитися. Я хочу бути впевненою, хочу собі подобатися. Для цього маю працювати над собою, розвиватися, бути розумною. Треба робити щось, щоб перевершувати себе вчорашню. Хочу показати дітям, що потрібно йти до своєї мети. Адже життя без цілей це зупинка. Звісно, буде постійно кудись кидати то вгору, то вниз. Треба це усвідомлювати й розуміти: такий графік життя. Тому маємо з гордістю виходити з будь-якої ситуації. Хоч які перешкоди трапилися на шляху, стереотипи не повинні нами керувати. У кожного є власний досвід, почуття й розуміння. Не варто жити чужими думками. Виявляйте себе, не бійтеся бути інакшими це чудово бути не таким, як усі. Немає жодних стандартів. Усесвіт величезний, багатогранний, прекрасний і сповнений загадок. Не сприймайте його лише через призму того, що вам накинули.

Нині менше людей прибуває з навчальних центрів У квітні 2014-го поїхав на заробітки у Фінляндію. За кілька місяців зрозумів: треба повертатися додому, бо на Донбасі починалися серйозні заворушення. У кімнаті нас мешкало шість чоловіків. Усі підійшли до роботодавця і сказали: хочемо повернутися раніше. Відпустив без питань. Розрахував і навіть дав грошей зверху. Бо кожен фінн із 1939 року пам'ятає, що таке Росія. Водій, який забирав нас із Фінляндії та віз до Санкт-­Петербурга, говорив: "А що я? Що Вова скаже, те й робитимемо". На початку 2014-го троюрідний брат Сергій був старшим помічником на кораблі Чорноморського флоту. Коли почалася війна, родичі запитували: "Саша стрілятиме в Сергія?" Мама відповіла їм жорстко. З того часу не спілкуємося. Росіян для мене не існує. Для мене це не люди. В АТО потрапив уже тоді, коли фронт стабілізувався, була чітка його лінія. Знали, де стоїть ворог, яка відстань до нього. Не було дронів, сиділи спостерігачі. Працювала виключно артилерія. В 20152017 роках припускав, що ворог накопичить сили й посуне в Україну так, як це сталося 24 лютого 2022-го. Але з 2018 року такі думки відпустили. Пішла рутина. Приїхали в зону АТО, відбули дев'ять місяців, потім три на злагодженні. Скажу більше: навіть 23 лютого 2022-го, перебуваючи в Олешківських пісках на Херсонщині, не вірив у вторгнення. Наступного ранку прокинувся від вибухів. Мешкали в наметах. Біля мене був побратим. Перевертається на ліжку й каже: "Задовбали ті артилеристи, не дають поспати". Подумав, що навчання. Виходжу з намету в туалет. Гортаю соцмережі й очі на лоба. Прийшов командир батальйону й повідомив: "Антонівський міст уже не наш, там закріпився ворог". Вирішили прориватися боєм. Мені довелося робити це на бойовій розвідувально-дозорній машині. Вдалося. Допомогли танкісти 59 бригади. Вдалося зберегти державу, й люди зрозуміли, що таке бути справжніми українцями Сержант зобов'язаний бути фахівцем у спілкуванні. Будь-які моменти, що тривожать бійця, треба обговорювати. Мій принцип: немає проблем, які не можна вирішити. Якщо тобі кажуть: "Не піду, не хочу, не буду" береш і пояснюєш, чому це треба зробити. Почати розмову з віддалених речей, які не мають стосунку до служби. Раніше було більше мотивованих людей. Нинішні остаточно не розуміють, із яким жорстоким ворогом ми маємо справу. Нині менше людей прибуває з навчальних центрів. Більше з тих, хто самовільно залишив частину. Вони професійніші, бо мають військовий досвід.&thіnsр;59 бригада брала людей не просто в піхоту, а враховуючи їхню спеціалізацію. Війна асоціюється з хлопцями, які полягли в Зеленому Гаю на Херсонщині. 89 березня 2022 року. Вони розташовувались у школі, в яку російський літак запустив ракету. Я з бронегрупою перебував в іншому місці. Бачив, як літак заходить у пускову зону. Безсилля ти нічого не можеш зробити. Там були три хлопці, на яких покладав великі надії. На похороні побратима був одного разу. Поїхав, бо відчував провину за його загибель. Я старший бронегрупи. Увечері приїжджаю до пацанів. Бачу: сидять і добре "вечеряють". Покарав відправив на позицію. Усе зробили добре. Чотири доби і дві відбиті атаки ворога. І вже під час виходу "Бодька" повернувся назад, бо на позиції щось забув. Там його накрили. 27 років. Коли прощалися, мама запитала: "Чому ти його не вберіг?" Херсон звільнили в листопаді 2022-го. Тоді був на на­вчаннях у Великій Британії. Так прикро стало історична подія, а я не брав у ній участі. У Британії перебував півтора місяця. Працювали із шотландцями третій розвідувальний батальйон. Підготовка на найвищому рівні: ретельно все планують. Шотландські солдати говорили: "Ми готові воювати за Україну на передовій". Але треба наказ, якого не було. Навіть коли російські ракети залетіли на територію Польщі члена НАТО. 10 років на війні. Хочу, щоб усе закінчилося. Але все одно залишуся в армії. 2016-го після закінчення контракту не продовжив його. Вісім місяців сидів удома й не міг себе знайти. Хочу купити будиночок у Фінляндії Програш у війні це Буча по всій території України. Проблема в тому, що більшість тиловиків думає: "Піду в армію і помру". Це хибна позиція. Треба піти й вижити, допомогти державі та не дати ворогу просунутися далі. На цей момент ми виграємо. Бо вдалося зберегти державу й люди зрозуміли, що таке бути справжніми українцями. Мене змінила не війна, а дружина й донька. Маленька з'явилася на світ 17 травня 2023 року. Відтоді став обережнішим. Свідомий, що можу загинути. Мав розмову з дружиною. Попросив про одне: розумію, що рік-два побуде сама, а далі їй все одно треба жити. "Знайди такого, сказав, щоб не ображав Олександрівну". Не живу одним днем. Маю плани. Хочу купити будиночок у Фінляндії. Невдовзі доньці має виповнитися 2 роки. Хочу взяти відпустку й поїхати відпочити із сім'єю. Пріоритет Шацькі озера. Далі село Черепашинці на Вінниччині. Кажуть, там гарно. Місцевість називають українськими Мальдивами.

Дванадцять тисяч осіб вийшли на акцію спротиву Нова Каховка це останнє будівництво сталінської епохи. Каховську ГЕС запустили 1954 року. Саме ж місто створювали як етикетку. Воно красиве, зручне, вздовж усього Дніпра паркова зона. У Новій Каховці діяло два великих підприємства. Одне військовий завод "Сокіл", там виготовляли шпигунські буї для океанів. Інше електромашинобудівний завод, на якому виробляли гігантські електродвигуни для шахт діаметром 6 метрів. На обох заводах працювало понад 20 тисяч осіб, і всіх від зварювальників та слюсарів до інженерно-технічного персоналу завезли з Росії. Місцевого населення на роботу не брали. Це зіграло свою роль під час війни. У період мого дитинства в Новій Каховці не було жодної української школи. Це обурювало мого батька. Його звали Станіслав Панасович, а коли до нього зверталися "Афанасьевич", він відповідав: "Ніяких Афанасьєвічей, я Панасович". Мій прапрадід був писар Війська Запорозького, народився в цих краях. Його печатка зберігалася в нашому сімейному архіві. Під час російської окупації я встиг забетонувати всі наші родинні фото й цю печатку. У нашому будинку переважно жила середня ланка керівництва військового заводу. Ми з дружиною суттєво відрізнялися від цього прошарку. Щороку ми садили у дворі 12 дерев, із них половину хтось ламав. До великої війни займався художнім куванням, мав 12 працівників. Вироби нашої кузні часто представляли на виставках. Ніколи не шкодував, що віддав цій справі 22 роки життя. Нині на згадку залишилися лише рекламні буклети із фотографіями. Крім роботи в кузні, моєю духовною потребою завжди була викладацька діяльність. У місцевому училищі я викладав громадянську освіту й захист Вітчизни. Прапрадід був писар Війська Запорозького 24 лютого наша донька мала прилетіти до Києва, щоб обрати весільну сукню. Вона живе в Ірландії, працює в головному Європейському офісі фейсбуку. А 23 лютого Катя телефонує, плаче і кричить: "Мамо, тату, війна!" Ми нічого не можемо второпати миємо вікна, чекаємо сватів із Франції. А о 4-й ранку наступного дня військову частину, що за півтора кілометра від нашого будинку, почали атакувати ракетами. Нашу п'ятиповерхівку трусило. О 6:00 десант російських окупантів був на Каховській ГЕС. А о 8-й ранку на нашій вулиці вже стояли російські танки. Від Нової Каховки до Криму 62 кілометри. Усе видавалося якимось моторошним фільмом: банки, пошта й інші установи працюють, ходять люди, світить сонце, а в нас всюди ворожі танки. Це сюр. Однак саме корінне населення Нової Каховки не скорялося. 6 березня 12 тисяч осіб вийшли на акцію спротиву. Окупанти розпилювали сльозогінний газ, але стріляти бойовими кулями боялися якби тоді вбили хоч когось, ми їх гуртом розірвали б. На жаль, за пів року загарбники вичистили всіх по-проукраїнському налаштованих людей. Добре, що багатьом патріотам вдалося виїхати. Третього дня після початку великої війни сусід Сергій підходить до мене й запитує: "Ну что, Миша, ты снял свою тряпочку желто-блакитную?" Я був шокований. Але нічого дивного немає колись його батько приїхав із Челябінська працювати на військовому заводі. Ось воно й проросло. У березні директорка нашого училища, Олександра Карпенкова, зібрала педраду. У вчительську зайшла разом із ФСБшником і каже: "Это представитель российской власти. С большим удовольствием мы переходим под Российскую Федерацию. У нас начинается новая жизнь". ФСБшник дістає аркуш зі списком усіх працівників училища, де кожному потрібно було поставити підпис, що ми готові співпрацювати з РФ. Неочікувано підіймається наша бухгалтерка, 40-річна мати трьох дітей, завжди стримана, інтелігентна, й каже в тон директорці російською: "Александра Васильевна, я как мать троих детей говорю вам при всех и громко: идите на*уй!" ФСБшник лише хижо примружив очі. Десятеро з нас одразу встали й вийшли разом із бухгалтеркою. Потім мені передали, що директорка сформувала списки бандерівців, і звісно, я також був серед них. Ще б пак, викладач захисту Вітчизни і громадянської освіти автоматично став нациком. Якби тоді вбили хоч когось, ми їх гуртом розірвали б Ближче до літа російські військові почали привозити в Нову Каховку своїх жінок. Якось ішли дві з них і зупинилися якраз біля нашого вікна, а ми жили на першому поверсі. Сидимо з дружиною на кухні, вікно відчинене, а ці росіянки говорять між собою: "Вот, смотри, какая решетка кованая красивая. Квартирка, должно быть, хорошая. Запиши адресочек, надо будет прийти посмотреть". Притому вони нас бачили і ми на них дивилися. Тобто взагалі ніякого сорому немає. Така ментальність. За два місяці після початку великої війни наша донька підняла всіх своїх в Ірландії й почала передавати ліки через Крим. Ящики підписувала "Секондхенд", щоб їх пропускали і ми не мали проблем. Так ми з дружиною організували волонтерську допомогу. До нас зверталися люди з діабетом, нирковою недостатністю, серцевими хворобами. Ми ризикували, адже ліки в окупації як валюта, проте розуміли: хтось має допомагати. Згодом мене вирахували. Якось приїхав на автовокзал, щоб отримати ящики з ліками, а диспетчерка тихо каже: "Про вас запитували ДНРівці. Там уже стоїть їхня машина". Ми з товаришем вирішили розділитися він поїхав машиною, а я чкурнув велосипедом, якраз перед носом чотирьох ДНРівців. Не боявся, адже добре знаю своє рідне місто. З приятелем зустрілися біля мого будинку й почали вивантажувати ящики, аж раптом їде патрульний "Тигр". Що робити? Коробки вже на землі, а ми стоїмо та вдаємо, що весело щось обговорюємо, сміємося, жваво жестикулюємо. Вони проїхали, нічого не запідозрили. За тиждень до нас прибігла знайома з новиною: її подруга й наша сусідка розповіла, що подасть на мене заяву в комендатуру. Мовляв, до нас постійно приходять якісь люди. Так, у під'їзді від очей не сховатись, а я був учасником руху спротиву. Тому через день вирішили виїжджати я з дружиною і 92-річна теща. Взяли лише найнеобхідніші речі й колісне крісло, що його прив'язали на дах машини. Нині не знаємо, що з нашою квартирою. Поставив собі в голові бетонну стіну, щоб не думати про це. Так мені легше. Проїхали 14 блокпостів. Якщо натрапляли на дагестанців, то вони, помітивши колісне крісло й мою тещу, одразу нас пропускали їхній культурі притаманна повага до старих. Коли ж на блокпості стояли росіяни, то обшукували все. Один навіть хотів забрати їжу, яку ми взяли в дорогу. Проте дружина в мене бойова, не побоялася та сказала, як є: "Ми стару матір веземо. Чим маємо її годувати?" Три доби простояли на Василівському блокпості. Перед нами 300 машин, а позаду ще більше. На цій дорозі люди помирали. От оце нам приніс "русский мир". На цьому блокпості були ФСБшники й усіх перевіряли через комп'ютер. Не знав, чи встигли мене занести в базу даних. Переживав, що буде з дружиною і тещею, якщо мене виявлять. Проте обійшлося. На жаль, не всім патріотам вдалося уникнути переслідувань. Нашого друга Анатолія кинули на підвал, мордували там два місяці. Його дружину Тамілу, 60-річну вчительку української мови, теж катували в підвалі, електродами пропалювали шкіру. Це за те, що вона відмовилася викладати в російській школі. Коли в неї стався серцевий напад, її привезли й кинули під поріг лікарні. Дякувати Богу, вона оклигала, Анатолію теж вдалося вийти з полону, і вони виїхали на Київщину. Катували в підвалі, електродами пропалювали шкіру Ми ж спершу приїхали до Запоріжжя. Із знайомих там живе лише сестра нашої подруги Тетяна Свісенко. Зателефонували їй, щоб порадила, де можна зупинитися, а вона одразу: "Не переживайте. Приїжджайте до мене, я все повирішую". Так ми безкоштовно півтора року жили у квартирі її доньки. Але, чесно кажучи, життя в Запоріжжі, до того ж на сьомому поверсі, це справжній екстрим. Шахеди й ракети пролітали буквально поряд із балконом. А щоразу спускатися в підвал з неходячою тещею нереально. Тому вирішили шукати притулок у центральних областях. На цьому також наполягали донька з сином. Отож відкрили карту й навмання тицьнули пальцем. Вказали на місто Гайсин. Там ми раніше ніколи не були. У лютому 2024 року поїхав на розвідку сам. Знайшов будиночок без котла й опалення. Наступного дня завітала сусідка Руслана, принесла гарячого супу. Потім інша сусідка Наталя пригостила борщем. І так, доки я облаштовував дім, вони мене годували. Нині ми з дружиною і тещею понад рік живемо в Гайсині. У цьому невеликому містечку нам багато допомогли. Якось до нашого подвір'я під'їжджає машина, виходить молодий чоловік і несе поперед себе велику коробку. Дає її нам, а я запитую: "Хто ви?" Він так скромно відповідає: "Я Тарас". Уже пізніше виявилося, що це директор місцевого молокозаводу Тарас Осадчий. Привіз нам сир, масло, інші продукти. Нині Тарас допомагає мені з матеріалами для благоустрою дому. Згодом відбулася ще одна ключова для мене зустріч із завжди енергійною та ініціативною людиною, директором школи №3 Олександром Бугою. Він запропонував мені роботу вчителем трудового навчання. Пів року я жив в окупації, бачив убитих людей на вулиці й бачив, якими насправді є росіяни. Це продажна і зла нація, що знає лише одне "отнять и разделить". Тому й не вірю в перемир'я. Сподіваюся лише на те, що найближчого часу Російської Федерації в тому вигляді, як вона нині є, не буде.

Свій найбільший на сьогодні концерт "Пиріг і Батіг" дав 10 квітня в Міжнародному центрі культури і мистецтв у Києві. За два тижні до того фолькгурт отримав цьогорічну премію української незалежної музики J&аuml;gеr Мusіс Аwаrds у номінації "Артист року". Торік музиканти випустили два альбоми "Замордовані. Подзвін перший" на тексти знищених радянським режимом українських авторів і збірку колядок із різних регіонів "Колядницький". А пісня "Гаї шумлять" стала вірусним хітом. Проєкт "Пиріг і Батіг" 2019-го заснував вокаліст і гітарист Мар'ян Пиріг. Він досліджує українську поетичну спадщину та на її ґрунті разом з академічними виконавцями створює камерну музику, яку описує як співану поезію. За майже шість років гурт презентував чотири платівки. Цьогоріч планують іще дві. Після концерту в МЦКМ фронтмен колективу відповів на кілька запитань редактора "Країни" Ваш найбільший концерт відбувся в колишньому Жовтневому палаці. Чому було важливо виступити саме там? &еnsр;Один із найбільших концертних залів нашої країни має непересічну історію. Там закатували багатьох культурних діячів. Для нас це був щемкий досвід декламувати поезію людей, яких замордували, в місці, де з ними це вчинили. Виступ мав ефект перезавантаження та повернення пам'яті. Сподіваємося, вдалося зреалізувати його належним чином, не образивши пам'яті всіх, хто потерпав від радянської окупації. Як стверджував анонс концерту, "протягом 2024-го "Пиріг і Батіг" із нішевого колективу трансформувався у відомий гурт". Як ви відрефлексували б минулий рік? &еnsр;У нас була співпраця з Довженко-Центром. Музично оформили два фільми "Фата Моргана" Бориса Тягна та "Земля" Олександра Довженка. Це наш перший досвід на кінематографічній ниві. Також записали два альбоми, які відрізняються один від одного. Це теж для нас певне звершення. Але так само ключовими вважаємо багато концертів. У нас були й "деокупаційні тури", й виступи для військових, і збір коштів. Мені завжди слова диктують певні музичні умови, а не навпаки Торік ви представили першу частину триптиха "Замордовані" та збірку "Колядницький". Як працювали над альбомами? &еnsр;"Колядницький" готували понад чотири роки. Він був у напрацюванні одразу після нашого першого альбому. "Сьпівомовний" за творчістю Степана Руданського починали писати 2019 року, а вже з 2020-го працювали над колядою. Я був зацікавлений знайти непересічні пісенні артефакти. Це виявився найскладніший матеріал, з яким нам доводилося працювати. У співаній поезії може бути якась сюжетна лінія та драматургія, а тут просто є певна оповідь, зовсім інший підхід і музичні навантаження. Це був і композиторський досвід. До багатьох колядок музики не було. Дозволив собі авторську музику на сталу текстову одиницю сакрального, як на мене, народного спадку. Намагався бути близьким до тексту музично. Мені завжди слова диктують певні музичні умови, а не навпаки. "Замордовані" це окрема історія, яка триває досі, бо на черзі ще два "Подзвони". Уся концепція добору матеріалів одразу вибудовувалася на три частини. Просто не було часу, щоб зреалізувати одразу весь триптих. Тому робимо це певним етапним чином. Є вже вся поетична добірка, яка має бути на "Замордованих", і музичне оформлення наче теж готове, але все одно робота триває. Є якийсь скажений внутрішній запит продовжувати цю співано-поетичну справу. Коли саме очікувати на наступні частини, як просувається робота над ними та що почуємо на цих платівках? &еnsр;Наступні "Подзвони" плануємо записувати в місті Харкові. Обидва в літературних резиденціях від Харківського літмузею, якому вдячні за співпрацю. Друга частина триптиха писатиметься у квартирі Юрія Шевельова в будинку "Саламандра", а третя у квартирі Петра Лісового в будинку "Слово". Другий "Подзвін" буде більш міський і трагічний. Це перехід із міста в село. Там уперше з'явиться жіноча поезія. Поетичні форми Вероніки Черняхівської постануть у колаборації з музичною формацією Dаkh Dаughtеrs. А третій "Подзвін" матиме певне ліричне навантаження. Ну і зрештою, вже не таємниця, що кожен із них закінчується поезією Стуса. Якось так воно лягло, що постійно завершує Василь Семенович. Харків для мене є не столицею радянської України, а власне столицею українства як такого З огляду на обставини, в яких ми живемо, невідомо, що на нас чекає завтра. Але якісь плани можна плекати та декларувати в майбутнє, бо це важливо. Сподіваємося, вдасться завершити триптих цього року, і вже всі три "Подзвони" репрезентуємо знову ж таки в колишньому Жовтневому палаці. Деякі твори ми вже виконали 10 квітня. Це пісні на вірші Майка Йогансена та Михайля Семенка, яких там розстріляли. Цьогоріч у вас з'явився ще один музично-­поетичний проєкт "Чистий четвер". Яка його особливість? &еnsр;Проєкт започатковано в Харкові з близькою людиною. Дует музично відрізнятиметься від гурту. Це буде більш лаконічне, ліричне подання. Ми з Пташкою Бет (справжнє ім'я Єлизавета Мазур. Країна) вже напрацьовуємо матеріал. Усі сили вкладатимемо в жіночу поезію і періоду радянської окупації, й інших, раніших, часів. Скажімо, нині працюємо з віршами Христі Алчевської. Сподіваємося, все виходитиме паралельно з проєктом "Пиріг і Батіг". До речі, про Харків. У грудні торік ви переїхали туди з рідного Львова. Чому зробили це? &еnsр;Так, встиг на Різдво переїхати до улюбленого міста нашої країни. Причин безліч. Є навіть така, як клімат, сприятливий для співу. Харків для мене є не столицею радянської України, а власне столицею українства як такого літератури та філософії, видавців та інших непересічних українців. А якщо ми вже згадували такі прізвища, як Йогансен і Семенко, то вони мешкали в харківському будинку "Слово", в якому плануємо записувати третій "Подзвін". Тому Харків це любов. Нам важливо виступати в будь-яких просторах, де є слухачі Також тут було започатковано вищезгаданий "Чистий четвер", і для нас важливо, що проєкт був створений саме в цьому місті. Крім усього іншого, це прифронтове місто. Звідси можна частіше їздити як до військових, так і до ­гро­мад на де­окупованих територіях. А також спостерігати піднесення українства в Харкові. Мене захоплює, що це славне місто сьогодні переживає такі 20-ті, яке переживало в минулому столітті. Хочеться бути тут і свідком, і активним учасником подій, аби не прийшли хижі 30-ті. Серед різних залів, де ви виступаєте, вирізняються філармонії. Торік були київська та львівська, а цього травня одеська. А де вам особисто найважливіше грати? &еnsр;Нам важливо виступати в будь-яких просторах, де є слухачі. Це може бути колишній Жовтневий, а може бути громада, де на виступі семеро відвідувачів. Грати для всіх людей цієї країни наша основна мета. На нашу нескромну думку, це допомагає збагнути цінність культури. Можливо, люди почнуть більше плекати те, чого вчора навіть і не мислили, що його треба плекати. Скажімо, якийсь український спадок. А також пам'ятати, що відбувалося в нашій країні за часи радянської окупації. Щоб майданчик був більший це не про нас. Звичайно, в такому разі одразу охоплюєш більшу аудиторію. Але, наприклад, жителі деокупованих територій, можливо, в такі простори ніколи не потраплять. А нам важливо, аби вони теж почули. В інтерв'ю Кyіv Dаіly торік казали, що музика має певний терапевтичний ефект. Що саме вас надихає і сповнює та як намагаєтеся досягти такого ефекту для слухача? &еnsр;Мене поезія не раз рятувала в житті, в якихось моральних або духовних спадах. Наприклад, відкриваю збірку Тичини і це як маленька Біблія. Для мене певна сакральність присутня і в поезії, і в музиці. В їхній спільності співаній поезії є якась молитовність. І зцілюєшся, і чимось важливим наповнюєш себе. Такий мій особистий досвід. У нас народ співучий, і музика супровід нашого життя. Мене так само надихає та дає сили рухатися далі. Тому, коли поезію оформлюєш музично, вона починає по-новому жити. У проєкті "Пиріг і Батіг", а тепер і в дуеті "Чистий четвер", ми цим і ділимося. Віримо, що це має терапевтичний, зцілювальний, набувний ефект, а також ефект якоїсь духовності та навіть, я сказав би зухвало, воскресіння. Творчу діяльність гурту позиціонуєте як просвітницьку. Як оцінюєте успішність своєї місії та які завдання стоять попереду? &еnsр;Просвітницька складова це як певний додаток до терапії. Аби через поезію та спів, музику та слово люди пізнали якісь історичні тези. Постійно між піснями до­зволяю собі певну інформацію, яку вважаю за важливе здекларувати тут і тепер. Наприклад, факт про людину, поезію якої виконуватимемо. Відкриваю збірку Тичини і це як маленька Біблія За останні два роки ми трішечки поїздили по країні, й одразу видно, як людям це важливо. І їм соромно, що чогось не знали. А я якщо щось дізнався, то завжди говорю, що теж не знав цього все життя. Скажімо, про поета Григорія Чупринку дізнався лише після повномасштабного вторгнення. Коли глибше почав пірнати в поетичний спадок авторів, замордованих у часи радянської окупації. Попереду багато роботи. Думаю, життя одного не стане, аби її звершити. Бо це нескінченна робота. У нас вкрали, можна сказати, 100 років. Якщо брати, що з країною відбувалося, вона постійно перебувала в якійсь окупації. Скільки Україна була під різним гнітом складно навіть осягнути. А щоб іще й пояснити іноземцям, то взагалі треба вміти добре володіти словом, бути чітким і лаконічним. Ми займаємось якимись маленькими словами та кроками. Намагаємося долучитися до відбудови українства, яке постійно було на межі знищення. Це наше основне завдання.