Search trend "БАГАТЬОХ В Україні"

Про це повідомляє "Клуб Добродіїв" Дослідження виявляє глибинні причини та стереотипи, які заважають розвитку наставництва в Україні, демонструє яку підтримку готові надавати українці дітям з досвідом сирітства та чого очікують самі підлітки. Так, за результатами дослідження більшість опитаних українців досі упереджено ставляться до дітей з досвідом сирітства. 67,6% респондентів вважають, що вихованці інтернатів можуть нести загрозу для суспільства  через схильність до ризикованої та асоціальної поведінки (кримінал, правопорушення, відчуженість).  Серед основних загроз також називають: непідготовленість до самостійного життя, конфліктність, схильність до наркоманії, алкоголізму та інших залежностей, поширення інфекційних захворювань.  Опитування також показало, що українці найчастіше уявляють підтримку дітей-сиріт як одноразову матеріальну допомогу. 69,1% респондентів назвали фінансову або матеріальну допомогу найдоречнішою формою підтримки дітей-сиріт. Натомість про наставництво знають набагато менше людей – лише 12,5% опитаних добре розуміють, що таке наставництво. Багато хто плутає його з усиновленням, опікунством чи навіть духовним наставництвом. "Наставництво — це чи не єдиний шанс для підлітків з досвідом сирітства мати безпечного дорослого поруч, адже вони мають нульові шанси на всиновлення. Відгук українців на ефективну підтримку дітям-сиротам є.  Тож як тільки наставництво стане зручним і зрозумілим державним сервісом для широкого загалу, ми впевнені, що тисячі підлітків з досвідом сирітства отримають таку підтримку. І саме це стане базою для формування альтернативного позитивного сценарію їх майбутнього, вирвавшись з бідності та інших складних обставин. Дослідження і результати пілотного проєкту "Клубу Добродіїв" стануть важливим елементом для формування дієвих та ефективних інструментів для системи Наставництва", – Марія Тодорчук, засновниця та голова Клубу Добродіїв. Наразі лише 18% українців прямо заявили, що готові стати наставниками для дитини з досвідом сирітства, 43% опитаних вказали, що не готові взяти на себе таку роль. Інші вагаються: приблизно 38% мають сумніви щодо власної готовності, хоча й визнають важливість наставництва і кажуть, що їм потрібна додаткова мотивація.Серед основних бар’єрів українці назвали страх не впоратися, брак знань і досвіду у спілкуванні з підлітками, а також побоювання не знайти спільної мови з дитиною. Багатьох хвилює, чи вистачить у них власного терпіння і психологічної стійкості. Згадують і про практичні труднощі – від фінансових витрат і браку часу до бюрократії в офіційній програмі наставництва. Щоб почути голоси тих, для кого програми наставництва — це шанс на альтернативний сценарій майбутнього, до дослідження залучили самих підлітків з досвідом сирітства. У опитуванні взяли участь вихованці інституційних закладів, дитячих будинків сімейного типу, патронатних родин, студенти-випускники інтернатних закладів, а також молодь, яка вже мала досвід наставництва. З ними провели глибинні інтерв’ю та фокус-групи. Серед головних якостей наставників, які вони відзначають як ключові, — доброзичливість, турбота, вміння слухати та готовність поділитися спільним часом. А найкращі спогади, пов’язані з наставниками, часто стосуються простих моментів, як-от: прогулянок, спільного відпочинку, пікніків, святкування подій та невимушеного спілкування.Дослідження "Наставництво в Україні: упередження, виклики, потреби" вже доступне для перегляду та завантаження, та стане в пригоді для всіх, хто працює у темі наставництва та прагне системних змін у підтримці дітей та підлітків з досвідом сирітства.Про дослідження Комплексне всеукраїнське соціологічне дослідження "Наставництво в Україні: упередження, виклики, потреби" проводила компанія Асtіvе Grоuр у такі етапи: якісний (методами фокус-групових дискусій (ФГД) - групи та глибинних інтерв’ю - 27 інтерв’ю - географія проведення: Київ, Ужгород, Одеса. Кількісний: міське населення України у віці 18-60 років, 2000 респондентів (методом самозаповнення анкет в межах національної системи онлайн-панелі SunFlоwеrSосіоlоgy). Про Клуб Добродіїв Клуб Добродіїв – це благодійний фонд, який створює значущі життєзміни для українських підлітків. З початку повномасштабної війни Клуб Добродіїв підтримав понад 300 000 дітей та підлітків по всій Україні. У грудні 2023 року фонд відкрив "Місце Сили" – трансформаційний простір для підтримки, відновлення та розвитку стійкості підлітків під час війни. Наразі фонд працює, щоб створювати інструменти для формування емоційно стійких та успішних особистостей, які зможуть рухатися у майбутнє з розумінням себе та світу навколо.

Український ПЕН - культурна і правозахисна громадська організація, що об'єднує українських авторів і є одним із національних центрів Міжнародного ПЕНу. До українського ПЕНу входять понад 180 письменників, правозахисників, перекладачів, журналістів, науковців-гуманітаріїв, видавців, культурних менеджерів, драматургів та сценаристів.Міжнародний ПЕН був заснований у Лондоні 1921 року за ініціативи письменників Джона Голсуорсі та Кетрін Емі Доусон-Скотт і став однією з перших міжнародних правозахисних організацій, а також першим міжнародним об'єднанням письменників. Першим президентом українського ПЕН був Микола Вінграновський. Пізніше організацію очолювали Євген Сверстюк, Мирослав Маринович, Микола Рябчук та Андрій Курков. З 2022 року президентом українського ПЕН став Володимир Єрмоленко. Діяльність ПЕН в Україні спрямована на захист свободи слова та прав авторів, популяризацію української літератури та культури, відстоювання цінностей і стандартів незалежної журналістики, налагодження міжнародної культурної співпраці.Ти вже вдруге президент українського ПЕНу. Що для тебе ПЕН? Чому ти вирішив, попри страшенну зайнятість, його очолити і як ти відчуваєш місію ПЕНу?Для мене ПЕН - це спільнота передусім. Спільнота дуже багатьох людей, десь 180+. Я завжди вірив у те, що Україна будується через спільноти - через маленькі спільноти. Стара ідея Драгоманова, що в нас усе будується на ідеї громади: громада маленька, локальна, потім яка поєднується з іншими громадами й формує селище чи місто, які поєднуються з іншими містами, формують державу і так далі. Мені здається, що це велика ідея України, яка на цьому будується.У радянські часи, в імперські російські часи це все стиралося, винищувалося. Ми пам'ятаємо з нашої історії, що дуже велику роль в Україні відігравали братства (можемо сьогодні сказати - братства і сестринства) у барокову добу, спроби відновлювати ці братства були в ХІХ столітті через кирило-мефодіївців, потім через власне громади - київську громаду і багато інших. І мені здається, що ПЕН - це одна з таких спільнот, громад, і чим більше таких громад буде, тим краще.Водночас є елемент - включеність у міжнародний процес, тому що є міжнародний ПЕН. Це не є вертикальна структура - це є горизонтальна структура, є дуже багато національних осередків літературних, але це не тільки літературні правозахисні осередки. Тому що засадничі документи, Хартія ПЕН - там дуже багато про права людини, про свободу, про свободу творчості. Там дуже багато про те, що література не знає меж. І для нас це теж зараз виклик, тому що ми розуміємо, що не завжди ця теза повністю актуальна. Ми розуміємо, що інколи треба вибудовувати стіну до тих, хто хоче тебе знищити.Але мені здається, що ПЕН є однією з тих дуже живих насправді спільнот, не вертикальних, дуже горизонтальних. І через те в ПЕН, звичайно, відбуваються час від часу дуже цікаві, гострі дискусії.ПЕН є велике поле для комунікації з закордонними авторами. Яким чином ПЕН український комунікує з закордонними авторами?Щойно ми випустили книжку "Діалоги про війну". Це був дуже цікавий, дуже амбітний проєкт, коли українські автори і авторки й закордонні автори і авторки зустрічалися між собою в зумі й вели цей діалог. Це робили мої колеги Ольга Муха, і Оксана Мамченкова, і Тетяна Терен передусім, людина, яка великою мірою побудувала інституцію за останні десь шість років. Це було дуже цікаво: там, з того боку, були зірки - був Салман Рушді, був Тімоті Снайдер, Маргарет Етвуд, Енн Епплбаум, дуже багато зірок. І мені здається, що це як би вирівняло нас дуже сильно.Тобто ось український автор або авторка - ось визнана фігура, нобелівській лауреат, лауреати великих премій. І вони говорять на рівних. Зараз ми видали книжку українською й англійською. Мені здається, це надзвичайно цікаво.Друга річ - дуже багато наших авторів, авторок присутні на міжнародних фестивалях. Вони виступають з лекціями, з виступами. Постійно присутні на Франкфуртському ярмарку, на Лейпцизькому ярмарку книжковому, на великих американських фестивалях, на Неy Fеstіvаl, що такий міжнародний, і в нас люди бувають і в Латинській Америці, і в Африці, і в Азії. Це спосіб говорити про Україну, говорити через спілкування з іншими, бо ти не можеш говорити про Україну просто коли в тебе монолог, такого не буде ніколи. Це велика наша помилка, мені здається, дуже часто навіть і в державних комунікаціях, і в суспільстві це є.Лейпцизький книжковий ярмарок,фото: gеttyіmаgеsЯк просунути українські наративи? Це неправильна постановка питання. Тобто ти не можеш просунути українські наративи - ти можеш вести діалог з іншими культурами, бо в кожній культурі щось болить. І є культури, у яких дуже багато воєн відбувається або відбулося. Є культури, які так само, як і ми, страждали від голоду і голодоморів. Є культури, для яких ворогом є якісь інші країни, західні імперії і так далі. І через них з ними треба вміти говорити, бо культура - це завжди переклад досвіду. Цим дуже тонким заняттям дуже багато авторок і авторів ПЕН займаються.ПЕН - дуже якісний канал комунікації, інструмент комунікації і з Заходом, і зі Сходом, і з Півднем. Чи тобі здається, що ми здійснили дуже якісний прорив - навчилися вести діалоги, виходячи з того, що кожна країна розуміє нас по-своєму в питанні війни?І так, і ні. Мені здається, що ти ніколи не можеш уміти говорити зі світом, тому що світ змінюється. І світ зараз змінюється особливо. Ну от американці вміють говорити зі світом? Ми завжди думали, що нібито вміють, а виявилось, що зовсім не вміють.Європейці вміють говорити з Африкою? Насправді ніхто ні з ким не вміє говорити, це не тільки наша проблема. А що - Захід умів говорити з нами, коли сюди приїжджали купа журналістів у 2013-2014 роках на Майдані й робили одні й ті самі помилки, шукали тут ультраправих постійно, питали про утиски російської мови і так далі?Ти маєш бути готовим до того, що це дуже складний насправді процес, дуже довгий процес. Не завжди вміння говорити означає вміння переконати іншого в тому, що ти правий. Дуже часто комунікація з іншим світом закінчується, що ми в цьому погоджуємося, а в цьому ми не погоджуємося і ніколи, можливо, і не погодимося. Але важливо бути присутнім на сцені. От нас не було на сцені.Тому що коли, наприклад, Іван Багряний випускає неймовірно сильний роман про ГУЛаг "Сад Гетсиманський", мало кому це цікаво - і досі мало хто про це знає. А потім через чверть століття виходить Солженіцин з "Архіпелагом ГУЛаг" - і це змінює все, тому що всі французи починають це читати, це крах французької лівиці.Що - Солженіцин кращий письменник, ніж Багряний? Звісно, ні. Що - у Солженіцина якийсь сильніший досвід? Ні, у Багряного сильніший досвід, мені здається. Але просто ми не були на сцені. Зараз ми пробиваємося на цю сцену. Це дуже багатьох дратує насправді, тому що чим більше ми присутні на сцені, тим менше присутній хтось інший.Насправді, наприклад для африканських багатьох суспільств, чим більше Україна на порядку денному, тим менше вони на порядку денному. І ти не можеш це сприйняти, тому що людям, які живуть у Судані чи в Ефіопії, ти не можеш пояснити, чому війна російська проти України важливіша, ніж їхні війни. Тут треба дуже обережно завжди, а мені здається, що ми часто комунікуємо зі світом досить прямолінійно - після 2014-го, після 2022-го трішечки все одно в нас оцей комплекс жертви, що ми жертви, ми травмовані, слухайте нас. Ми праві тільки тому, що нам болить.Звісно, ми праві, тому що нам болить, але це тільки початок розмови. Люди, суспільство, які пройшли через війну, краще нас розуміють. І парадоксально, що ці люди здебільшого не в Європі і не в Америці, а в Африці, Азії, в Латинській Америці. Зверни увагу, що з Латинської Америки найбільше інтерес почали проявляти до України колумбійці - тому що колумбійці мають цей досвід війни.Тобто насправді ми раптом розуміємо, що світ набагато ширший. Європа, звичайно, це наша родина, наш великий дім, і ми маємо туди йти. Але водночас ми маємо розуміти, що вуха - як казав Заратустра, чи є у вас вуха, щоб чути мене, - дуже часто є в інших суспільствах.Ініціатива "Солідарні з Україною", якою самовіддано займається виконавчий директор Максим Ситніков, перекладачка Аня Вовченко чудова, - це зустрічі з західними авторами, і не тільки західними, тими самими латиноамериканцями й африканцями. Яке для тебе значення цих зустрічей із людьми - з медійниками, з авторами, філософами?Головне - що вони бачать. І тут команда робить дуже важливу роботу, що ці люди не є тільки в Києві. Тобто їх возять, звичайно, навколо Києва, їх возять в Ягідне, відому точку болю українського. Але коли є можливість, ми їх возимо і далі - у Харків, у Херсон. Був дуже цікавий досвід, організований Танею Огарковою передусім, - це підпільне читання французької поезії в Харкові. Харків'яни знають це місце, я не буду його називати, але, я думаю, вони знають, де це може відбуватися. Не буду називати з міркувань безпеки, тому що там багато цікавого відбувається. І от ми читаємо французьку поезію. Приїхав один із ключових французьких письменників, Емманюель Каррер, приїхали кілька інших фігур важливих. Ми читаємо французьку класику французькою мовою, а Таня читає переклади українською. Це була дуже важлива подія.Емманюель Каррер, фото: gеttyіmаgеs Потім у Херсон ми їздили кілька разів, теж привозили іноземців - і французів, і литовців, і багато кого. Дуже важливо цей досвід. Це ж ніколи не передати - ані зумом не передати, ані мейлом, ані якимось сториз у твіттері. Як би в нас не було відчуття присутності скрізь через екран телефону, все одно присутність справжня набагато важливіша. Як би не було оцих симулякрів присутності, оцих ілюзій присутності, які дають соцмережі, - присутність є великою цінністю сьогодні, тому ми намагаємося цю присутність забезпечити. І в нас були всі континенти - у нас було дуже багато там латиноамериканців, були бразилійці, були люди з Південної Африки і був один із ключових південно-африканських письменників Деймон Гелгут, букерівський лауреат. У нас були люди з Азії, з Індії наприклад, з латинської Америки.Дивовижно, що в перший день, коли приїжджає делегація, переважно є вечеря з ними, і ти бачиш таку певну настороженість, ніби відсутність, можливо, невключеність, а потім за кілька днів це вже стають найкращі друзі.Потім  - ми робимо з ними подію, записуємо з ними розмову. Причому більшість цих розмов можна слухати англійською мовою. У нас спільні подкасти Українського ПЕН, Ukrаіnе Wоrld та Українського інституту. Можете зайти на подкаст Ехрlаіnіng Ukrаіnе, якщо глядачі твої слухають англійською.Якщо чесно, у мене з того, що я читаю в соцмережах, відгуки людей, які небагато знають про український ПЕН, - люди часто сприймають ПЕН як елітарний закритий клуб. Ми, до слова, навмисне називаємо Український ПЕН, а не Український ПЕН-клуб, щоб не було цього враження, що це клуб. Але таке враження в людей є.Я тебе попрошу розказати про те, як ми працюємо всередині країни, про наші поїздки волонтерські. Але спочатку, для того щоб зрозуміти всю елітарність цієї організації, ми будемо показувати фотографії, на яких зображено, як ми возимо книжки на деокуповані прифронтові території, а я розкажу про кілька проєктів, які є дуже важливі.Автори ПЕН часто їздять на схід і возять книжки в бібліотеки, які були зруйновані, пошкоджені російськими обстрілами. Ця ініціатива називається "Незламні бібліотеки" - передача українських і англомовних книжок. І уявіть собі, що лише англомовних книжок було передано 40 тисяч у прифронтові бібліотеки від Вооk Аіd Іntеrnаtіоnаl. Це книжки великих британських видавництв, від класики до дитячих і навчальних. Ви бачите зараз на фотографіях те, як автори ПЕН заносять їх у бібліотеки цих регіонів.Ще один важливий проєкт ПЕН – "Люди культури, яких забрала війна". Його ініціювала Тетяна Терен. Це серія текстових портретів митців, які загинули у війні. І, власне, всі їх портрети є на окремому сайті. Є проєкт чудовий "Мереживо" - це літературні читання в містечках України. Цей проєкт теж придумала Таня Терен і його втілюють десятки авторів ПЕН.Є також фестиваль-воркшоп "Прописи" для молодих авторів, де вже знані автори українські навчають, виступають тьюторами, зустрічаються з молодими. І це теж важливий проєкт. ПЕН також організує візити іноземних письменників і журналістів "Солідарні з Україною", про які ми щойно з Володимиром говорили.фестиваль-воркшоп "Прописи", фото: gаlkа.іf.uаОкрема історія - це премії ПЕНу: Премія Василя Стуса, Премія Ґонґадзе, Премія Шевельова за есеїстику, перекладацька Премія Drаhоmаn Рrіzе. Окрім того, є регіональні зустрічі ПЕН-центрів. Це розмови з західними інтелектуалами про те, через які трансформації сьогодні проходить Європа і якою є роль України в цих змінах. Це теж надзвичайно важлива робота.Мені важливо було розповісти про ці проєкти, тому що вони ніби відомі в нашій бульбашці, але я думаю, що вони заслуговують на те, щоб про них розповісти. І адмінкоманда ПЕНу теж заслуговує, тому що це велике це робиться величезними зусиллями адмінкоманди ПЕНу. Розкажи, будь ласка, про ці прекрасні волонтерські поїздки Україною з книжками.Це дуже цікава історія. Вона насправді дуже наша сімейна з моєю дружиною Танею Огарковою, тому що колись, коли в нас народилася третя дитина, я так подивився на все це і сказав Тані, що нам потрібен бус. І ми купили бус - найдешевший, який був на ринку. Це Rеnаult Тrаfіс вантажний, перероблений у Бердичеві на пасажирський. Це було перед великою війною. Ми їздили на нашу улюблену Десну, ми дуже любимо там зупинятися з наметами і проводити час, ночувати там. А коли почалася велика війна, цей бус фактично став інструментом перевезення гуманітарної допомоги з західного кордону, з Чернівців до Києва. Оце були наші поїздки в березні 2022 року.А потім після деокупації Київщини ми почали з Танею їздити передусім по Броварському району. Багато було сіл зруйновано, ми просто возили гуманітарну допомогу. І влітку 2022-го, коли вже зрозуміло було, що на Київщині більш-менш усе гаразд, ми почали їздити на схід.Перша поїздка, я пам'ятаю, була в Харків, вона була потягом. І там були ми з Танею, Таня Терен, Остап Сливинський і Віка Амеліна. Це була та дуже важлива поїздка в червні, здається, 2022 року. Ще Харківщина не була деокупована, ще до операції осінньої.А потім ми почали їздити бусом, тому що зрозуміли, що дуже багато чого треба, ми почали щось шукати для військових, якісь там приціли, якісь генератори і так далі. І от так поступово, поступово… А паралельно ж була ця історія - "Мереживо", пенівський проєкт. І поступово ми зрозуміли, що люди дуже зближуються, які перебувають в одному бусі. Ти пам'ятаєш, ми з тобою їздили на Чернігівщину, це літо 2022 року.Теж з Вікою Амеліною.Щось ми туди возили, я пам'ятаю, для волонтерів Чернігова. Це дуже-дуже зближує, неймовірно. І цей час, проведений у бусі, і час якихось подій, і розмови з місцевими людьми. Тобто це завжди розмови: ми приїжджаємо в бібліотеку, приходять люди - ось живі українські письменники, письменниці, ось їхні книжки, ви можете їх підписати.Вікторія Амеліна, фото: Fасеbооk Інколи ми приїжджаємо в місця, куди київські письменники приїжджали останній раз десь у 1980-х роках - з Києва, наприклад, чи зі Львова.Це абсолютно точно. Тебе не було на Чернігівщині того разу, але нам у Новгороді-Сіверському сказали, що останній письменник, який до них приїжджав, - це Павло Глазовий у 1989 році. Тобто це не жарт, це насправді так.Аудиторія приходить, і дуже часто це такі сеанси взаємної психотерапії. Я пам'ятаю деякі епізоди, наприклад в Охтирці ми були, чи в Глухові, чи в тому самому Херсоні, чи в Ізюмі. Якщо перерахувати всі населені пункти, які ми об'їздили, це, мабуть, під сотню вже буде. Люди починають читати свої вірші, люди починають ділитися тим, як вони творять під час війни. Виявляється, що деякі люди, яким за 60, за 70, почали писати якісь тексти через війну. Тобто вони волонтерили - а зараз вони пишуть вірші. Або вони розповідають якісь історії, від яких то смієшся, то плачеш. І це, мені здається, якесь таке зшивання - маленьке зшивання, маленькими ниточками ти зшиваєш це все.Потім ми взяли в оренду бус. І тепер у нас їх два - ну, якби в нас немає, але один в нас сімейний, інший узятий в оренду, називається "ПЕН-бус". Інколи ми двома бусами вже можемо їхати. Тобто це вже два буси - це вже 18 людей.І паралельно ж ця історія теж, що ми купуємо автівки для фронту, привозимо. І це дуже часто поїздки, які поєднуються.Тобто ви завозите автівки з Танею, а потім повертаєтеся до бібліотеки, в культурні центри, говорити з людьми, зустрічаєтеся. Але дуже часто в регіонах, в цих містечках маленьких і в селах люди дуже дякують нам, а виходить, що я повертаюся з цих поїздок набагато сильнішою. Питання, кому це потрібніше, я ставлю постійно, тому що насправді ми їдемо теж заряджатися - якщо можна так сказати, мабуть, це не зовсім так – стійкістю. Звичайно, чим ближче ти до фронту, тим більше відчуваєш, що в людей більше болю, але й більше стійкості, є таке відчуття.І так само іноземці. От чому іноземці сюди приїжджають? Найбільш повторювані люди, які постійно сюди приїжджають, - вони теж сюди приїжджають за чимось. Або за справжністю, відчуття справжності дуже важливе, тобто тут, в Україні, набагато менше ігор, набагато менше вдавання. Хоча воно теж, звичайно, є, його дуже багато. Хтось приїжджає за відчуттям ризику, хтось приїжджає за відчуттям якоїсь необхідності, якогось вчинку.Звичайно, це такий обмін завжди, і тут не треба приховувати, що й ми їздимо на ці прифронтові території за певною силою, яка там є.Я пригадую, як ми були - ви з Тетяною Огарковою були теж - у цій поїздці до Херсона, а з нами був бельгійський журналіст Ульріх Хугвельде. Я пам’ятаю, наскільки він вражений був тим, як виглядає Херсон… Я брала в нього інтерв'ю, і він навіть не міг говорити, такий був розчулений. І що його найбільше вразило - це те, що люди в Херсоні його підтримують і мають сили ще усміхатися.Те, що переживають наші військові, - це взагалі якийсь інший рівень досвіду. Я дуже обережно завжди про це можу судити, намагаюся не робити ніяких припущень. Але я пам'ятаю свої перші досвіди, коли ми в'їжджали в повністю зруйновані села. Перший досвід - коли звільнили Харківщину, оці села між Ізюмом і Слов'янськом - Кам'янка, Долина і деякі інші ще в бік, Богородичне. Це був 2022 рік, листопад чи грудень. Ми повезли одну автівку якраз у Слов'янськ. Я пам'ятаю, з Ізюма йде дорога вниз. Сам по собі Ізюм - це страшне видовище. Ти в'їжджаєш в це село Кам'янка - згори ти на нього дивишся і не бачиш жодного будинку цілого. Оці перекриття дерев'яні на дахах - таке враження, що це якісь скелети тварин, що ти на якомусь цвинтарі великих живих істот.зруйнований Слов'янськ, фото: gеttyіmаgеs Я пам'ятаю, що ми теж плакали тоді, це неможливо вперше, але потім ти призвичаюєшся до цього, на жаль. Можна сказати, це такий синдром баналізації руїни, є теж такий момент. З цим треба якось боротися, але він є.Але в цьому синдромі баналізації - Сьюзен Зонтаґ писала про це, до речі, - стаєш менш чутливим до болю інших. Але, з іншого боку, коли під час обстрілу зруйнували хлібзавод, на якому випікали паски, мене до сліз чомусь пройняли саме оці паски, які розкотилися. І ти ніколи не очікуєш - чому саме це може тебе добити?Я пам'ятаю дуже багато історій, які пов'язані з хлібом. В одному з сіл Київщини нам староста говорив, що фактично в нього було дві головні функції. 20% усього мешканців села залишилися в окупації. І він залишився, сказав: я не залишу своїх людей. Він казав, що два головних обов'язки було - ховати померлих і діставати хліб. Це я дуже сильно запам'ятав.А пам'ятаєш - чи ти була з нами? - в Охтирці чи в Тростянці, в Охтирці, по-моєму, нам розповідали, як хліба не було і як дістали десь борошно й потім почали випікати самі. І якийсь військовий просто дав тисячу гривень за хлібину, бо тисячу гривень нікому не потрібно, а хлібину - дуже потрібно.Я пам'ятаю, у Святогірську коли ми були, теж дуже страшне видовище. Прекрасне місце Святогірськ, ліси там неймовірні, красиві. Сіверський Донець - взагалі одна з моїх улюблених річок. Яка вона історична насправді, скільки містечок нашої Слобожанщини на цій річці - Ізюм, і Зміїв, і Чугуїв, і Святогірськ, і так воно аж до Донеччини йде. Насправді сакральна річка. Про неї, до речі, Ярина Чорногуз пише в одному зі своїх віршів, для неї це Стікс і Лета одночасно.І от приїжджають волонтери зі Слов'янська - з гарячим хлібом, з цими гарячими батонами. І приїжджають жінки здебільшого або чоловіки на велосипедах, і вони беруть цей хліб… А пам'ятаєш у Жанни Кадирової мистецький об'єкт – "Паляниця", здається, називається, - де каміння порізане, як хліб. Дуже-дуже точно.Хочу тебе запитати про велику дискусію, яка була всередині ПЕН буквально місяць тому. Я думаю, що більшість людей і дізналися про ПЕН, про існування Українського ПЕНу саме через цю дискусію, яка була пов'язана з тим, що онлайн-видання "Збруч" надрукувало колонку - текст Юрія Винничука, члена ПЕН, яка називалася "Була колись розпусна епоха".Частина спільноти ПЕН, і не лише спільноти ПЕН, я би сказала, частина культурної спільноти сприйняла цю колонку як вияв свободи творчості і святе право письменника говорити так, як він хоче. Частина сприйняла цю колонку як вияв мізогенії чи нормалізації нечутливості і   сексистського підходу. У цій колонці, власне, автор ділився своїми роздумами на тему аб'юзу, домагань колись ще в радянські часи і зміни сприйняття особистих кордонів молодим поколінням.Отже, було рішення виконавчої ради ПЕНу, яка майже одноголосно - одна людина утрималася - вирішила виключити Юрія Винничука з ПЕНу. Але через широку дискусію ти прийняв рішення все ж таки скликати загальні збори, і загальні збори ухвалили рішення Винничука лишити. Ухвалили з великою перевагою.2:1 - 70 до 40, десь так.Мені здається, що суть цієї дискусії - вона ширша, ніж просто конфлікт усередині ПЕН. Де проходить лінія конфлікту?По-перше, моє відчуття було, що більшість письменників, письменниць, журналістів, які є в ПЕН, дуже погано сприйняли цей текст. Я не чув, чесно кажучи, якихось схвальних відгуків. Можливо, вони є, але я їх не чув. Тобто це вже певний сигнал: свобода слова - це дуже важлива, ключова, фундаментальна цінність, але що стається, коли вона чинить жорстокість? Що стається, коли вона нормалізує насильство? Наприклад, я так само прочитав оцей текст - як певну нормалізацію насильства. Тобто "тоді було так - зараз так", "ми не знаємо, що краще, можливо, те було краще".Я дуже обережно ставлюся до абсолютних моральних суджень, я людина дуже обережна в цьому, я не схильний рубати з плеча і казати: ось добро і зло. Я філософ, я бачу дуже багато напівтонів. Але мені здається, що контекст війни абсолютно нас теж робить людьми, які по-іншому сприймають взагалі проблему насильства, і проблему приниження, і проблему певної нормалізації насильства. Україна повстала проти насильства на Майдані. Коли після побиття студентів один мільйон вийшов у Києві - для мене оце було ключем до Майдану, це було головним. Не євроінтеграція, не антитиранія проти Януковича, хоча це теж було дуже важливо, а оця нетерпимість до насильства. Росія нам, навпаки, показує, що насильство - це прийнятно, насильство - це нормально, насильство - це єдиний спосіб вести справи в суспільстві.Мені здається, що все-таки ми змінюємося, і зараз для українського суспільства і для письменницької спільноти свобода слова – так, без сумніву, але врахування чутливості інших, певна чутливість до болю іншого, певна обережність має бути не меншою цінністю. І мені здається, що більш-менш у спільноті якраз щодо цього консенсус є.Хоча ми ще будемо говорити, я особисто хочу зібрати ще одну таку дискусію після того, як ці пристрасті, емоції певною мірою вляжуться. Питання було в тому, як реагувати на це. Виконавча рада вирішила зреагувати досить-таки радикально - виключити. Загальні збори вирішили по-іншому. Загальні збори мають більшу вагу, ніж виконавча рада, загальні збори ніби скасовують рішення виконавчої ради. Але наявність цих двох рішень, цих двох позицій показує, що це досить-таки серйозна проблема. І нам насправді нелегко і в самому суспільстві знайти розуміння.Так, тому я й кажу, що це не тільки про ПЕН, це ширше - про культурне середовище, і навіть ширше - про все суспільство.І не тільки про українське. Дам тобі один приклад. Я не знаю, чи ти помічаєш, але є тренд в англомовному гуморі. Я час від часу слідкую, що там в американському гуморі відбувається. Бо гумор - це дуже важливо, не тільки американський, взагалі англомовний чи франкомовний, який я розумію. Гумор - це дуже важливий індикатор дозволеності, і в публічному гуморі, в стендап-камеді, відбулася за останні 10 з чимось років антиполіткоректна революція. Тобто стало популярно дуже жорстко, неполіткоректно, сексистськи, як завгодно, жартувати. Я не та людина, звичайно, яка буде це обмежувати й хотіти це обмежувати - я просто слідкую за тенденціями. Але мені здається, що трампізм - це якраз наслідок цього.Можливо, це відповідь на те, що дискурс - назвімо це ліволіберальним дискурсом, який передбачає захист меншин, захист прав різних людей, в тому числі прав жінок, - ця група радикальна вважає, що це зайшло занадто далеко, що це вже обмежує нашу свободу. І тому відповіддю на це стала максимальна неполіткоректність. І мені здається, що і політкоректність, коли вона заходить занадто далеко, коли вона справді робить людину фактично не здатною на трішки складний жарт - я, наприклад, люблю чорний гумор, я дуже часто ним користуюся, але мене хвилює оця контратака людей, які кажуть "свобода понад усе".Володимир Єрмоленко Трампізм - це ж дуже цікаве явище. Там є консерватори, які кажуть, що "релігія понад усе", а є лібертаріанці, які кажуть "свобода понад усе". Ми можемо говорити все що завгодно, і ніхто нам нічого не може сказати, не може обмежити наші права на висловлювання. І мені здається, це проблема. Я не знаю, як її вирішити, але цю проблему треба усвідомлювати. Мирослав Маринович, людина, яка для мене є великим авторитетом, якраз це формулює в термінах. Я точно не пам'ятаю його формулювання, але це питання жорстокості чи нежорстокості вільного слова. Бо вільне слово може бути жорстоким, і наскільки ми маємо все ж таки тримати це у себе.Юрій Винничук, без сумніву, талановитий письменник, я жодним чином не роблю ніяких суджень щодо нього як письменника, але мені здається, що він показав цим текстом нечутливість до оцих  змін, що свобода - ну, ти розумієш, тут іще дуже цікаво, тому що для покоління тих, хто мав досвід боротьби з Радянським Союзом, і я захоплююсь цим поколінням, для цього покоління свобода є абсолютно недоторканною цінністю. Для них оці спроби - мені здається, все ж таки тут генераційний, поколіннєвий розрив є, - спроби зараз більш молодих людей переосмислити це і поставити питання про межі свободи для них є якимось дуже небезпечним трендом. А для нас - навпаки, ми бачимо, до чого може призводити ця необмежена свобода.Але як ти бачиш собі порозуміння в цьому? От ти кажеш, що ти ініціюєш розмову про це, коли вляжуться пристрасті. А як ти бачиш порозуміння між людьми, для яких свобода понад усе і які у відповідь, скажімо, на болючий досвід мій чи твій кажуть: слухайте, це, перше, - замах на свободу, друге - це політика скривдженості, третє - це ліваки, оцей ваш кенселінг, полювання на відьом і так далі. Якщо людина, захищаючи свободу, не має чутливості до болю іншого чи досвіду іншого, то яке може бути порозуміння? Як ти це бачиш - це можна натренувати?Мені здається, нам треба пробувати чути одне одного.Ну от не чують. Ми вже побачили.Тут теж треба розуміти, що дискусія велася здебільшого мейлом. І в мейлі, коли ми зібрали, власне, загальні збори, коли принаймні це було в зумі, коли люди дивилися одне одному в очі, у мене було відчуття – можливо, помилкове, але в мене було відчуття, що люди більш терпимо ставляться до позиції одне одного.Тому що це проблема онлайну. В онлайні більше жорстокості, в тексті більше жорстокості. Ти можеш написати, ти набагато більше готовий до жорстокості, коли ти пишеш коментар до людини, яку ти не бачиш в обличчя. Психологи говорять про різні речі, що там не працюють дзеркальні нейрони чи ще щось. Але мені здається, що навіть у спільноті культурній, письменницькій не є достатньо усвідомлення дуже часто, як працює онлайн і як певна частина нашої людяності в онлайні, особливо в мейлі, в мейловому спілкуванні, в текстовому спілкуванні, зникає. Тобто ми недостатньо рефлексуємо над цим, а нам треба над цим рефлексувати.Мені здається, що це певне зіткнення цінностей. З одного боку - цінність абсолютної свободи, з іншого боку - цінність свободи, яка дуже самообмежує чутливість до досвіду іншого. Як у будь-якій ціннісній дискусії, люди дуже часто переходять межі і перетворюють свою цінність на протилежність. Це так стається.Чи ти думаєш, що оця нетерпимість - це достатньо, не побоюсь цього слова, природно для того стану, того жаху, в якому ми живемо?Я не думаю, що це наслідок війни, тому що це відбувається скрізь. Подивися на Америку. В Америці немає війни, в Америці є бажання громадянської війни всередині себе. І вони ведуть дуже жорстоко цю війну. Я присутній у твіттері, у Х, давно, тому що ця платформа була головним майданчиком донесення якихось позицій України. Х, порівняно з фейсбуком, набагато більш жорстока мережа. Нам здається, що фейсбук жорстока мережа. Я не знаю, що відбувається в інстаграмі, я не дуже там присутній, мені здається, інстаграм - найбільш няшна мережа, найбільш добра, але я не певен. Але Х дуже жорстокий. І американські дискусії ведуться через Х, тобто колишній твіттер.Ну і от чому так? Зрозуміло, що в них є відчуття втрати колишньої могутності, і це їх дуже ковбасить. І друге, мені здається, що (я це відчув уже в кінці 1990-х, навіть тоді на початку 2000-х писав) люди втомилися бути політкоректними, люди втомилися бути чемними, люди знову захотіли стати тваринами. Звичайно, на нас накладається війна, тому що нам дуже хочеться зробити погано якомусь ворогу. Якщо ми не бачимо реального ворога, ми знаходимо уявного ворога, дуже часто - людину поруч. Але це загальна тенденція. І це тенденція, пов'язана з відходом від, умовно кажучи, культури ввічливості, культури політкоректності якоїсь, яка теж мала свої проблеми. Повернення якогось такого анімалістичного в нас, бестіального. І плюс на це накладаються соцмережі, де ми не бачимо іншого, а значить, можемо завдати якого завгодно болю йому.Але мені здається, що наше суспільство і так непогано тримається на тлі того, що ми переживаємо.Коли ти фізично говориш з людьми, навіть людьми абсолютно інших поглядів, - це ж інша абсолютно комунікація. Тому моє побажання для всіх: менше вступайте в конфлікти в соцмережах, так звані срачі, менше беріть участь у цьому, більше зустрічайтеся особисто, дивіться одне одному в очі. І намагайтеся робити щось разом.

Про це й не тільки писали світові ЗМІ станом на ранок 20 травня.Мир в Україні виглядає ще примарнішим після розмови Трампа з ПутінимОсь вам і "сила особистості" Дональда Трампа, яка змусила президента Росії Владіміра Путіна довести, що він хоче припинити війну в Україні. Розрекламована телефонна розмова президента зі своїм російським колегою в понеділок здебільшого підкреслила, наскільки далеким може бути будь-який такий прорив, пише СNN.Ця розмова порушила нові питання про те, наскільки Трамп насправді хоче бути залученим, а також поглибила трансатлантичні розбіжності щодо завершення війни.Україна та її європейські партнери наполягають на 30-денному припиненні вогню, щоб дати час для початку переговорів про постійну мирну угоду. Москва відмовляється, наполягаючи на переговорах про остаточну угоду вже зараз. Оскільки цей процес може зайняти місяці, це виглядає як виверт, щоб дозволити Росії продовжувати наступальні дії, які вбивають невинних цивільних.Оголосивши після телефонної розмови з Путіним, що Україна і Росія тепер будуть вести переговори "як тільки вони зможуть" про припинення вогню і врешті-решт про припинення війни, поки тривають бойові дії, Трамп став на бік свого друга в Кремлі, підкреслює СNN.Трамп також додав нової невизначеності до все більш беззубих мирних зусиль. Він не зробив нічого, щоб спростувати висловлену раніше віцепрезидентом Джеєм Ді Венсом думку про те, що США можуть просто вмити руки, якщо не буде прогресу."Кажу вам, тут задіяні великі его, але я думаю, що щось станеться. А якщо цього не станеться, я просто відступлю, і їм доведеться продовжувати", – заявив американський президент.Погроза піти – це класичний гамбіт політичного діяча. Але, з огляду на крайній скептицизм адміністрації щодо допомоги Україні, це може бути не блефом. Трамп також залишив враження, що США відіграватимуть менш безпосередню роль у переговорах між Росією та Україною. Він запустив невизначену пробну кулю, що Ватикан і новий американський Папа Лев можуть бути залучені. "Мені здається, що президент, можливо, взагалі не намагався тиснути на Путіна. Це добре, що вони мали двогодинну розмову, але що ми маємо в результаті? – запитує колишній заступник директора національної розвідки Бет Саннер. – Ми маємо Путіна, який продовжує висувати дуже максималістські вимоги... домовленість про рамки для обговорення майбутньої мирної угоди і, можливо, припинення вогню, яке настане після досягнення домовленостей щодо багатьох речей".Як завжди, зауважує СNN, залишається таємницею повний зміст розмови Трампа з Путіним, до якого він часто виявляв велику повагу. Сторонні спостерігачі знають лише те, що Кремль і Білий дім хочуть, щоб вони знали про те, як вона пройшла. Але російські офіційні особи дали кілька спокусливих натяків на атмосферу розмови."Я вам скажу, що розмови такої тривалості – це рідкість, коли обидва президенти... жоден з них не хотів закінчувати розмову і класти слухавку", – заявив у понеділок помічник президента Кремля Юрій Ушаков.Тим часом Трамп не буде використовувати важелі впливу, які США мають, – наприклад, він може посилити санкції проти Росії або відправити більше зброї та боєприпасів в Україну."Тому що, я думаю, що є шанс щось зробити, і якщо ви це зробите, ви можете зробити набагато гірше, – відповів Трамп на запитання, чому не запровадить санкції, і застеріг: – Але може настати час, коли це станеться".Однак за відсутності кінцевого терміну або більшої конкретики погроза Трампа не має під собою підстав. Вона більше схожа на репліку, спрямовану на послаблення тиску на себе, ніж на те, щоб привернути увагу Путіна. Трамп також поновив свої нарікання на вартість війни в Україні, давши зрозуміти, що він не наслідуватиме військову допомогу, надану Києву адміністрацією Байдена.Президент України Володимир Зеленський написав у Х після переговорів, що в понеділок двічі розмовляв з Трампом. З огляду на стратегічну необхідність для Зеленського уникнути нових вибухів у відносинах з президентом після їхньої суперечки в Овальному кабінеті в лютому, він був дипломатичним. Але в довгій заяві на Х Зеленський суперечив формулі Трампа. Він закликав до посилення санкцій проти Росії, якщо вона не бажає припинити вбивати українців. Він запропонував прямі переговори з Росією у Ватикані, Туреччині або Швейцарії, але сказав, що вони мають відбутися за участю європейських і американських представників."Для всіх нас дуже важливо, щоб Сполучені Штати не дистанціювалися від переговорів і прагнення до миру, тому що єдиний, хто виграє від цього, – це Путін, – попередив він. – Це визначальний момент. Тепер світ може побачити, чи справді його лідери здатні забезпечити припинення вогню і досягти справжнього, тривалого миру".Трамп часто говорить, що хоче присвятити свій другий термін миротворчості. І якщо він щирий, він міг би залишити світ у кращій формі. Але його зусилля поки що є марними. Якщо вже на те пішло, то з моменту його вступу на посаду бойові дії в Україні та Газі посилилися."Я вірю, що Путін хоче це зробити... Якби я думав, що президент Путін не хоче покінчити з цим, я б навіть не говорив про це", – сказав Трамп в Овальному кабінеті.Але зараз як ніколи важко бути оптимістичним щодо того, що російський лідер справді хоче якнайшвидше закінчити війну, вважають у СNN. Звичайно, Путін хоче миру, але тільки на умовах, які Україна не зможе прийняти, залишаючись незалежною державою.Трамп каже, що Україна і Росія проведуть переговориДональд Трамп. Фото: gеttyіmаgеsПрезидент Дональд Трамп заявив у понеділок, що його розмова з президентом Росії Володимиром Путіним "пройшла дуже добре" і що Росія і Україна "негайно почнуть" переговори про припинення вогню і припинення війни, пише Тhе Wаshіngtоn Роst.Путін заявив журналістам, що його розмова з Трампом тривала понад дві години й була продуктивною, але її результатам дав дещо менш оптимістичну оцінку, аніж Трамп. Американський президент неодноразово заявляв, що він буде посередником у мирній угоді, спочатку пообіцявши, що зупинить бойові дії в Україні ще до того, як склав присягу в січні. Трамп заявив, що єдиний спосіб вирішити конфлікт – це прямі переговори між ним і Путіним. Він високо оцінив "тон і дух" дзвінка в понеділок і припустив можливість "широкомасштабної торгівлі" з Москвою після завершення бойових дій. Але він, схоже, прийняв вимогу Путіна відкласти припинення вогню до завершення переговорів, і мало що вказує на те, що Росія відмовилася від вимог, які Україна вважає неприйнятними, зокрема, щоб Київ передав ще більшу територію в рамках врегулювання.За словами Трампа, Україна і Росія продовжать прямі переговори, які розпочалися минулого тижня. Але після масованої атаки російських безпілотників на Україну на вихідних не виглядало, що прорив неминучий, попри те, що Трамп назвав пропозицію Папи Римського Лева ХІV провести додаткові переговори у Ватикані.Разом із тим Путін похвалив Трампа після дзвінка, який тривав понад дві години, і сказав у телевізійному коментарі, що він був "змістовним і досить відвертим, і в цілому, на мій погляд, дуже корисним". Він повідомив, що подякував Трампу за підтримку відновлення прямих переговорів між Москвою і Києвом.Але він лише умовно підтримав потенційне припинення вогню і мирну угоду, сказавши, що "головне для нас – усунути першопричини цього конфлікту".

Короткочасні дощі та грози: чого очікувати українцям від погоди у вівторок20 травня в Україні очікується хмарна погода з проясненнями, короткочасні дощі, а вдень грози у багатьох областях. Температура вдень коливатиметься від 12 до 17 градусів.

Перемога проєвропейського кандидата довела ефективність "санітарного кордону" проти політиків, які намагаються зруйнувати Європу. Та ті не полишають спроб розхитати політичну ситуацію на континенті і це залишається неабиякою загрозою для України. Президентом Румунії стане мер Будапешта Нікушор Дан, проєвропейський політик, чиї позиції були сильними зі старту перегонів. За нього проголосували 53,6% виборців. Його конкурент, ультраправий Джордже Сіміон, здобув 46,4% голосів і поспіхом, щойно закрилися дільниці, проголосив себе переможцем. З його дописом у соцмережі навіть виник курйоз, бо Сіміон використав прапор Чаду замість румунського. А поразку він згодом таки визнав. Чинник Джеорджеску Увага Європи і США до виборів у Румунії була прикута з листопада 2024 року. Тоді перший тур перегонів виграв євроскептик Келін Джеорджеску, але результати голосування були анульовані. Віце-президент США Девід Венс через це навіть звинуватив Європу у порушенні демократії. Та підстави для резонансного рішення були не політичними, а безпековими. Президент Клаус Йоганнес із посиланням на дані спецслужб заявив про зовнішнє втручання у перебіг виборів. Румунські ЗМІ відкрито писали про "російський слід" Румунські ЗМІ відкрито писали про "російський слід", адже Джеорджеску, за їхніми даними, відмовився оприлюднювати звідки брав гроші на виборчу кампанію. Тож Джеорджеску не зміг балотуватися на повторних президентських виборах і найвідомішим кандидатом від ультраправих став Джордже Сіміон. "Один проти всіх" У Сіміона були непогані стартові позиції: він успадкував частину передвиборчих тез від Джеорджеску і цим залучив його симпатиків на свій бік, не мав сильних конкурентів-консерваторів. А ще він пообіцяв призначити Джеорджеску прем'єром, якщо переможе. Натомість єврооптимісти зробили ставку на центриста, відомого борця з корупцією, математика, незалежного політика і мера столиці Нікушора Дана. Щоб його не ототожнювали з іншими політиками, Дана не підтримали інші проєвропейські кандидати Щоб його не ототожнювали з іншими політиками, Дана не підтримали інші проєвропейські кандидати, навіть Елена Ласконі, котра виходила у другий тур президентських виборів із Джеорджеску у листопаді 2024 року. У першому турі повторних виборів 4 травня Дан відставав від Сіміона майже на 20% голосів, що, можливо, дало підстави лідеру ультраправої партії "Альянс за об'єднання румунів" ("АОР") втратити пильність. Однак єврооптимісти розуміли: на кону зовнішньополітичний вектор Румунії мінімум на найближчі кілька років. Українські громадяни переживали подібне у 2004 та у 2013 роках. До чого тут Москва "Якби переміг Сіміон, у Європі виник би умовно проросійський анклав "Угорщина - Словаччина - Румунія". На ролі цієї країни як бази допомоги Україні можна було би поставити хрест", - наголосив політичний експерт Андрій Смолій. Три авіабази НАТО, Європейський центр навчання пілотів на F-16, збройний хаб, елементи системи ПРО (актуальні і для Молдови, і для України), - це все Румунія. Та не тільки: через великий дунайський румунський порт Констанца відбувається експорт українського сільськогосподарського збіжжя. Завдяки дунайській альтернативі небезпечним чорноморським експортним шляхам українська економіка отримує суттєвий дохід від продажу сільгосппродукції, а низка країн Африки та Азії позбавлені загрози голоду. А офіційний Київ може активніше відстоювати свої інтереси і Чорноморському регіоні, що і робить. Тому не дивно, що президент Володимир Зеленський і президентка Єврокомісії Урсула фон дер Ляєн першими привітали Нікушора Дана з перемогою. Коли Венс критикував Європу за скасування першого туру румунських виборів, він мав пам'ятати, що і в Києві 2004 та 2013 років, і в Бухаресті 2024 року прямо називали Росію стороною, котра намагалася вплинути на результати волевиявлень, хоча офіційно Москва спростовувала це. Точка неповернення У Кремлі перемогою проєвропейського кандидата нвдоволені. Речниця МЗС РФ Марія Захарова послалася на заяву власника Теlеgrаm Павла Дурова про те, що французька розвідка нібито вимагала втручання у румунські вибори (МЗС Франції твердження Дурова спростувало). Росія замість плацдарму отримала санітарний кордон Ще б пак - Росія замість плацдарму отримала санітарний кордон. Але завдяки чому Дану вдалося переломити хід перегонів? Результати першого туру 4 травня показали втому румунів від політичних суперечок "або - або". Підтримка кандидата від "АОР" була переважно голосуванням "проти всіх", однак більшість таких виборців вітали би альтернативу. Незалежний Нікушор Дан її дав: закликав їх до єднання на противагу тезам конкурента, котрі охарактеризував як "хвилі ненависті". Джордж Сіміон, до речі, визнав: "Ми були одні проти всіх". Мережі ширші Відносно мирний фінал карколомних румунських президентських перегонів не означає спокою. Адже програла не лише Росія, а й МАGА - група радикальних республіканців-трампістів у США. На це вказав Ірінеу Дарау, румунський сенатор від правоцентристської партії "Порятуймо Румунію". Дан, схоже, усвідомлює ризик, оскільки заявив про намір "добре пояснити партнерам" рішення про анулювання першого туру виборів у 2024 році та "повернути довіру" Трампа. Не виключено, що певні впливові кола у США допоможуть йому: агенція JРМоrgаn вже заявила про очікуване зниження політичних ризиків для Румунії через перемогу єврооптиміста. Утім, доведеться докласти зусиль, адже Сіміон відкрито підтримував МАGА. Є ознаки роздратування Білого дому: Ілон Маск публічно підтримав Павла Дурова в історії зі "французьким втручанням" у румунські вибори. Ультраправий реванш попереду? Найбільшим здобутком румунських виборів є подолання розколу між виборцями всередині країни та діаспорою (як це було у Молдові). Румуни, котрі голосували на території Молдови, віддали 88% голосів за Дана, їхні співгромадяни в Угорщині - понад 92% голосів, в Естонії - 87%. І всередині країни переможець здобув більшість голосів. Однак новий президент має докласти неабияких зусиль, щоби зберегти цю єдність. Першим випробуванням стане формування коаліції Першим випробуванням стане формування коаліції. Сіміон в альянсі з Джеорджеску має понад 40% голосів, від котрих неможливо відмахнутися. На додачу - розкололася діаспора. У таких країнах як Франція, Велика Британія, Ірландія, Німеччина, Австрія, Бельгія, Ісландія, Нідерланди, Італія та Іспанія у румунських громадах понад 50% голосів набирав Джордже Сіміон. Чому? Історик та аналітик Іон Іоніце звертає увагу на зростання симпатій до ультраправих, особливо у Центральній та Східній Європі. "Враховуючи спадок багатьох років тоталітаризму, ситуація може розвиватися стрімко. Суспільство може прийти до точки, в якій демократія є лише видимістю", - наголошує він. Чому треба поспішати Тому Україні треба поспішали зі вступом до ЄС, вважає народний депутат України з фракція "Європейська Солідарність" Володимир Ар'єв, адже "недружні до України політсили набирають вагу. Німеччина і Румунія буквально вислизнули з проблем. Сумарний 21% відверто антиукраїнських кандидатів у президенти Польщі - це набат. Опитування у Франції показують величезні шанси для крайніх правих, яких пов'язували з Москвою. Нам треба вступити до ЄС до наступного великого виборчого циклу 2029-2030 років". Про наростаючу загрозу реваншу ультраправих свідчать парламентські вибори у Німеччині та у Франції. На дострокових перегонах до Бундестагу переміг опозиційний альянс "ХДС-ХСС", проте другу позицію за активної підтримки Ілона Маска здобула ультраправа "Альтернатива для Німеччини". У Франції лише завдяки ситуативному альянсу центристів Емманюеля Макрона із лівими між першим і другим туром дострокових перегонів ультраправих відкинули на третє місце. Цікаво, що і у Франції, і в Німеччині до них застосовано процедурні заходи: Марін Ле Пен, лідерка однієї з правих французьких партій, засуджена за злочин, у діяльності "АдГ" суд побачив елементи екстремізму, хоча зараз ці звинувачення тимчасово знято. Внутрішнє балансування Водночас зі зростанням симпатій європейських виборців до ультраправих сил мобілізуються у згуртовуються симпатики єврооптимістів, тому говорити про неминучий правий реванш-2 зарано, вважає український дипломат Роман Безсмертний. Нині, принаймні, Україні можна спокійно дивитися у найближче майбутнє. На відміну від Сіміона, котрий є персоною нон-грата і для нашої країни, і для Молдови, Дан виступає за підтримку України, за її членство у ЄС та у НАТО.

Цей результат став несподіванкою, адже після першого туру саме Сіміон вважався фаворитом. Тому перемога Дана засвідчила, що румуни в останній момент вирішили не експериментувати з радикалізмом та популістським націоналізмом, а обрали стабільність, прозахідний курс і підтримку демократичних цінностей.Еспресо розповість більше про біографію та політичні погляди нового президента Румунії Нікушора Дана, зокрема, його ставлення до України.Біографія Нікушора Дана: від математика до політичного лідера Дан на вулицях Бухареста під час виборчої кампанії 2012 року. ВікіпедіяНікушор Дан народився 18 грудня 1969 року в місті Фегераш (центральна Румунія). З дитинства цікавився математикою. У шкільні роки він двічі здобував золото на Міжнародній математичній олімпіаді, що принесло йому міжнародне визнання. Після закінчення Університету Бухареста, Дан здобув ступінь кандидата наук у Паризькому університеті та працював у Франції, перш ніж повернутися до рідної країни.Його інтелектуальний бекграунд і аналітичний склад розуму стали основою для подальшої політичної кар’єри. Повернувшись до Румунії, Дан заснував Школу нормальної вищої освіти в Бухаресті та активно займався громадською діяльністю.Дан здобув популярність у 2006 році, коли заснував громадянську асоціацію "Врятуємо Бухарест". Ця організація боролася проти незаконної забудови в столиці, домагаючись через суди скасування корупційних девелоперських проєктів, які загрожували історичній спадщині міста. Його наполегливість і принциповість принесли йому репутацію чесного активіста, який не боїться протистояти впливовим інтересам та великому бізнесу. У 2015 році Дан заснував політичну платформу "Союз порятунку Бухареста", яка згодом трансформувалася в загальнонаціональну партію "Союз порятунку Румунії" (USR). Ця зелено-ліберальна сила виступала за прозорість, боротьбу з корупцією та європейську інтеграцію. Вперше Дан балотувався на пост очільника столиці Румунії у 2012 році, однак тоді здобув лише 8,5% голосів. Та поступово його партія стала головною в місті. Так у 2020 році Нікушор Дан, за підтримки USR, став мером Бухареста, а у 2024 році був переобраний на другий термін. Стосовно сімейного життя: Нікушор Дан проживає зі своєю партнеркою, Мірабелою Гредінару, менеджеркою в автомобільній компанії Rеnаult. Вони разом понад 20 років, але офіційно не одружені. Дан каже, що ні він, ні його партнерка не відчувають потреби в офіційному шлюбі, оскільки їхні стосунки ґрунтуються на довірі та взаєморозумінні. Пара виховує двох дітей. Однак сім’я нечасто потрапляє в об’єктиви телекамер. Дан свідомо тримає сімейне життя подалі від публічної уваги, що є частиною його іміджу. Адже його стиль управління характеризується раціональністю, стриманістю та уникненням популізму, що контрастує з агресивною риторикою багатьох сучасних політиків.Політична кар’єра та репутаціяДан із Сіміоном під час дебатів на Еurоnеws. ВікіпедіяНікушор Дан увійшов у політику як антисистемний кандидат, але, на відміну від ультраправих популістів, його підхід ґрунтувався на прозорості та європейських цінностях. Як мер Бухареста він зосередився на модернізації міста, боротьбі з корупцією та покращенні інфраструктури, хоча критики закидали йому недостатню ефективність у реалізації масштабних проєктів. Проте його репутація некорумпованого лідера та відданість принципам зробили його популярним серед міського електорату, особливо в Бухаресті (найбільше місто країни), де він отримав від 60 до 73% голосів у другому турі президентських виборів.На національному рівні Дан позиціонує себе як центрист, який виступає за зміцнення зв’язків із Європейським Союзом і НАТО, збільшення оборонних витрат до 3,5% ВВП і протидії російському впливу.Його передвиборча кампанія була зосереджена навколо необхідності єдності румунського суспільства, економічної стабільності та продовження реформ для боротьби з корупцією. Дан завжди уникає радикальних гасел, роблячи ставку на раціональні рішення та діалог. Вірогідно, це стало ключовим фактором його успіху серед виборців, стурбованих зростанням ультраправих настроїв.Румунський журналіст і політолог Флорін Негруцю зазначив, що Нікушор Дан, хоча й позиціонує себе як незалежний кандидат, не є наївним новачком у політиці. Він вважає, що Дан використовує свою незалежність для того, щоб змусити політичний клас зайняти чітку позицію, але попереджає, що надмірна антисистемна риторика може бути небезпечною та сприяти зростанню екстремізму в Румунії.  Водночас економічні аналітики зазначають, що перемога Дана може позитивно вплинути на інвестиційний клімат у Румунії.Що пропонує Румунії та які стосунки хоче мати з Україною  Як новообраний президент Нікушор Дан має намір продовжити прозахідний курс Румунії, зміцнюючи її позиції в ЄС і НАТО. Він виступає за економічні реформи, які сприятимуть залученню інвестицій, модернізації інфраструктури та підвищенню рівня життя. Антикорупційна боротьба залишатиметься одним із пріоритетів, адже Дан вважає, що без подолання системної корупції країна не зможе досягти справжнього прогресу.У зовнішній політиці Дан підкреслює важливість регіональної стабільності та співпраці з сусідами, зокрема Молдовою та Україною. Його перемога стала сигналом для Європи, що Румунія залишається надійним партнером для ЄС та НАТО. Дан також виступає за посилення обороноздатності країни, враховуючи загрози, які несе російська агресія, і підтримує ідею активної участі Румунії в європейських ініціативах.Європейські лідери з полегшенням сприйняли перемогу Дана. Його привітала очільниця Єврокомісії Урсула фон дер Ляєн, вона відзначила, що румуни "обрали обіцянку відкритої, процвітаючої Румунії в сильній Європі".  А президент Євроради Антоніо Кошта сказав, що "це потужний сигнал прихильності румунів до європейського шляху".Стосовно України: Нікушор Дан послідовно виступає за підтримку українців у війні проти Росії. До речі, це стало одним із ключових аспектів його передвиборчої кампанії. Він неодноразово заявляв, що війна в Україні є критично важливою не лише для Києва, але й для безпеки Румунії, Молдови та всієї Європи. Дан також виступає за вступ України до Європейського Союзу та обіцяє лобіювати це питання на європейському рівні."Я хотів би, щоб Україна увійшла до Європейського Союзу, так само як я хотів би, щоб Республіка Молдова увійшла до Європейського Союзу. Я буду боротися за це в європейських структурах", - заявив Дан. Румунія за останні роки стала важливим союзником України, передавши батарею ППО Раtrіоt, навчаючи українських пілотів і забезпечуючи експорт 30 мільйонів тонн українського зерна через порт Констанца. Дан підтримує ці ініціативи та виступає за їх розширення. Перемогу Дана також відзначив президент України Володимир Зеленський, назвавши її історичною та важливою для двосторонніх відносин. Адже для Києва це означає збереження стратегічного партнерства з Румунією, яка залишатиметься надійним союзником у протистоянні російській агресії. "Поважаємо Румунію та вибір румунського народу. Це країна, від якої багато залежить у питаннях безпеки. … Запросив Нікушора Дана приїхати до України. Також обговорили найближчі можливості зустрітися", – повідомив Зеленський про результати телефонної розмови з новообраним президентом Румунії. Цікаво, що перемога переконаного прихильника України Нікушора Дана також підштовхнула чинного в. о. президента Іліє Болояна до підписання закону, який нарешті дозволяє збивати російські безпілотники в повітряному просторі Румунії. Тож перемога Нікушора Дана на президентських виборах у Румунії стала не лише тріумфом прозахідного курсу, але й підтвердженням прагнення румунського суспільства до стабільності, європейських цінностей та підтримки України у війні з російським агресором. Від математика та антикорупційного активіста до президента – шлях Дана демонструє, що раціональність і принципи можуть переважити популізм навіть у складні часи. Читайте також: Хоче "Велику Румунію" та критикує допомогу Україні: хто такий Джордже Сіміон, лідер президентських перегонівНагадаємо, президентські вибори в Румунії стали скандальними через анулювання першого туру в грудні 2024 року Конституційним судом після звинувачень у російському втручанні на користь ультраправого кандидата Келіна Джорджеску. Повторні вибори 4 травня 2025 року завершилися перемогою іншого ультраправого лідера, Джордже Сіміона, який набрав 40,96% у першому турі, викликавши цим відставку прем’єра (теж кандидат на виборах). Проте в другому турі 18 травня 2025 року проєвропейський центрист Нікушор Дан здобув перемогу з 53,91% голосів проти 46,1% у Сіміона, підтвердивши прагнення Румунії до європейського курсу.

Про це він розповів в етері Еспресо."Наші читачі мають розуміти, що Тшасковський – представник правлячої коаліції, мер Варшави, проєвропейський та демократичний кандидат. Навроцький – представник партії "Право і справедливість" (ПіС), яку представляє Анджей Дуда. Очевидно, представники ПіС – праві, і з одного боку підтримують Україну, тому що є антиросійською партією, але разом з тим в багатьох речах, коли говоримо про економіку та історичну політику, то ми з ними є опонентами. Це буде інша підтримка, якщо вони були б при владі, ніж та, яку маємо зараз", - зауважив нардеп.За його словами, у Польщі президент може повністю заблокувати діяльність уряду, наприклад, не підписуючи закони."Мене найбільше злякало 6% Брауна, який є антиукраїнець та антисеміт. Він топтав український прапор. Браун разом з Менценом, який теж в Україні робив різну гидоту на вулицях наших міст, мають понад 20%. Загалом кількість правих росте, очевидно, завдяки російській підтримці. Це те, що турбує. Польське суспільство поділене, умовно кажучи, одна половина – демократи та ліберали, а друга – консерватори-націоналісти. Відповідно, ніхто не може до кінця передбачити результати президентських вибрів у Польщі. Маю надію, що результати виборів у Румунії вплинуть і на Польщу, надихнуть демократичну Польщу боротися за перемогу", - резюмував Микола Княжицький. 18 травня в Польщі відбувся перший тур виборів глави держави. Згідно з даними екзит-полу, проведеного на замовлення суспільного мовника ТVР, розрив між двома кандидатами, які пройшли до другого туру, становить менш ніж 2%.

Синоптики прогнозують сьогодні по всій Україні хмарну погоду з короткочасними проясненнями. Вдень у багатьох регіонах очікуються помірні дощі. Особливо насиченими опади будуть у південних, центральних,

Дощі та грози в багатьох областях: якою буде погода в Україні на початку тижняЗа прогнозами синоптиків, 19 травня в Україні очікуються помірні дощі, грози у південних, центральних та східних областях. Температура повітря коливатиметься від 8° до 20°.

Президент України Володимир Зеленський розповів, що "Божа матір з немовлям" написана на фрагменті ящика з-під важких артилерійських озброєнь, привезеного з-під Ізюма. Він передав ікону Папі Римському Леву ХІV. Для багатьох народів образ матері з дитиною - це символ життя, яке має бути захищеним. Про це політик повідомив у Теlеgrаm-каналі. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Папа Римський офіційно вступив на посаду та згадав у промові Україну Зеленський зазначив, що важлива участь Ватикану в поверненні депортованих Росією дітей. "Вона - про наших дітей. Про тих, хто постраждав від війни, кого навмисно викрала й депортувала Росія і кого дуже чекають удома, в Україні. Ми молимося за життя всіх наших депортованих дітей і сподіваємося на підтримку Ватикану в цьому питанні, щоб усі - і діти, і українські полонені - повернулись додому", - заявив керівник держави. Президент України Володимир Зеленський після завершення інавгураційної меси зустрівся з Папою Римським Левом ХІV. Політик заявив, що для мільйонів людей у світі Понтифік є символом надії на мир.

Українська мова налічує близько 256 тисяч слів. Але якщо брати до уваги говірки, діалекти, а також словники професійних термінів, історичні й термінологічні словники, то обсяг лексикону може сягнути мільйона слів. Такі дані Інституту української мови Національної академії наук. Окремі слова є дуже довгими і важко вимовляються. Йдеться про ті слова української мови, які складаються не з одного десятка букв та про які знають небагато людей. Найдовші слова української мови Виявляється, зафіксовано три найдовші слова української мови: Це слово "дихлордифенілтрихлорметилметан", яке містить у собі 30 літер. Це повна назва хімікату, який використовують для боротьби зі шкідниками - з комарами, сараною, різноманітними шкідниками рослин. Раніше цей інсектицид широко використовували в побуті та в господарстві. Звісно, вимовляти "дихлордифенілтрихлорметилметан" дуже складно, тому в повсякденній практиці застосовувався спрощений варіант ДДТ ("дуст"). Через свою шкідливість і здатність накопичуватися в організмі людей і тварин у багатьох країнах цей хімікат заборонений. Найдовше українське слово, яке зафіксоване у Книзі рекордів України, містить 31 літеру. Це слово "рентгеноелектрокардіографічного". Згадується й інше найдовше слово української мови довжиною у 38 літер це слово "а-фторсульфо-нилоксиалканперфторкарбонова кислота". Зазначена фраза з цим словом згадувалася в одному з випусків журналу "Хімічна промисловість України". Факти про українську мову Найдовша абревіатура в українській мові містить аж 11 літер. Це ЦНДІІТЕДМТП, що розшифровується як "Центральний науково-дослідний інститут інформації і техніко-економічних досліджень з матеріально-технічного постачання". ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Найдовше прізвище в Україні. Спробуйте прочитати без помилок з першого разу Найбільше слів в українській мові починається на літеру П. Стосується це, зокрема, і прізвищ. Найменш уживаною є літера "ф", її вживають переважно в запозичених словах. Найбільше синонімів має слово "бити" аж 45. Нвйдовше слово в українській мові налічує 38 літер. Йдеться про назву хімічної речовини "а-фторсульфо-нилоксиалканперфторкарбонова кислота". Цю довжелезну конструкцію дослідники знайшли в журналі "Хімічна промисловість України".

Хроніка Лівонської війни - великої поразки Московії, яку Мединський "забув" згадати. Є в цьому якась особлива іронія, коли свою псевдоісторичну промову про "велич Росії", яка "воювала 21 рік зі Швецією й перемогла", Владімір Мединський виголосив саме в Стамбулі. Місті, про контроль над яким Московська імперія марить останні майже 600 років. В місті, яке декілька століть тому було осердям яничар, вихідців із захоплених народів, що зрікались віри, мови, роду заради служби султану. Це місце - своєрідна маленька копія самого Мединського. Він народився і виріс в Україні, але став ідеологом кремлівського імперського міфу, прагнучи до нових експансій та відродження імперії. Такий собі яничар ХХІ століття, який намагаєтсья вислужитися. Тож не дивно, що він згадав про війну, яку Росія нібито виграла, але "забув" про ту, яку програла гучніше за всі інші - Лівонську. Це якраз була та війна, де українці билися не за московського царя (як це було у Північній війні), а проти нього. І билися наші предки пліч-о-пліч з литовцями, поляками, шведами. Всіма тими, кого сьогодні кремлівська риторика обзиває "колективним Заходом". І саме тоді Московія втратила не лише території а і державну стійкість. Але почалося все, як завжди, з апетиту до чужого. У 1514 році під Оршею... 30-тисячне об'єднане військо Великого князівства Литовського - у складі білорусів, литовців і русинів (українців) - ...розгромило 80-тисячну московську армію На початку 16 століття Московське Царство завершило внутрішні війни та стало готуватися до походу на Захід. Правда, тоді це не принесло відчутних успіхів. Ще до Лівонської кампанії Московія отримала болючого ляпаса, коли у 1514 році під Оршею, на берегах Дніпра, 30-тисячне об'єднане військо Великого князівства Литовського - у складі білорусів, литовців і русинів (українців) - під проводом князя Костянтина Острозького розгромило 80-тисячну московську армію. Але московитів це надовго не зупинило - у 1558 вони розпочали нову війну. Як і в багатьох своїх війнах, Московія почала Лівонську кампанію не з визнання власнтих непомірних апетитів, а з ідеологічного прикриття. У 1558 році цар Іван ІV під приводом "захисту православного населення" оголосив війну Лівонському ордену. Мовляв, у Лівонії пригнічують віру, і Москва не може стояти осторонь. Нічого не нагадує? Так отож, що тоді, що зараз - сценарій незмінний. Вторгнення під хор церковного дзвону та зі псльозливими казками про "наших людей", яких потрібно "захистити" від утисків віри та "язика". ...В Кремлі вважали, що "взяти Балтику" буде справою кількох кампаній. Так би мовити, "візьмемо Балтику за три дні!... Але справжньою метою війни був вихід до Балтійського моря та встановлення контролю над торговими портами, через які йшов експорт деревини, зерна, хутра, а головне - вплив у Північній Європі. Лівонський орден на той момент переживав не найкращі часи, і в Кремлі вважали, що "взяти Балтику" буде справою кількох кампаній. Так би мовити, "візьмемо Балтику за три дні! Що з тією Балтикою воювати?" І спершу справи у московитів були вдалі. Початкові перемоги дозволили захопити Нарву, Дерпт, взяти в облогу Ригу. Але саме в цей момент сталося те, чого Московія не врахувала: європейську єдність та спільну військову відповідь. Проти Московської агресії виступили одразу кілька гравців: Швеція, Польща та Литва. А у 1569 році, після підписання Люблінської унії, держави Польща та Литва об'єднались у Річ Посполиту. І ось тут часто в сучасній інтерпретації забувають про третю силу - руську шляхту, тобто українських православних магнатів і воєвод, які були невід'ємною частиною Великого князівства Литовського, а відтак - повноцінними співзасновниками нової держави. До речі, повний титул польського короля звучав так: "Король Польщі, Великий князь Литовський, Руський, Пруський, Мазовецький, Жмудський, Куявський, Поморський, Інфлянтський, Смоленський, Сіверський, Чернігівський." Українська (руська) знать Острозькі, Вишневецькі, Сангушки, Немиричі, Збаразькі були повноцінними учасниками як політичних, так і всіх інших процесів у новій державі. Вони організовували власні загони, воювали, фінансували оборону, вели дипломатію. Вони захищали ту державу, яку творили разом із поляками й литовцями. На двадцять другому році війни командування в Речі Посполитій перейняв Стефан Баторій. Цей досвідчений полководець і стратег розумів: перемоги здобувають не "глибоким занепокоєнням", а залізом, дисципліною й союзами. Його головна ідея була простою: перенести війну на територію ворога. І цей задум він втілив блискуче. Першим ударом став похід на Полоцьк, який московити утримували з 1563 року. У 1579 році об'єднане військо Речі Посполитої, що складалося з польських гусарів, литовської піхоти, українських кінних загонів з Волині та Брацлавщини, а також німецьких найманців, підійшло до міста з трьох сторін. Після двотижневої облоги московити здались. У полон потрапило близько 1 200 осіб, ще понад 3 000 вояків було вбито під час прориву з боку української кінноти... Після двотижневої облоги московити здались. У полон потрапило близько 1 200 осіб, ще понад 3 000 вояків було вбито під час прориву з боку української кінноти, яка пішла в обхід і розрізала тили ворога. Втрати Речі Посполитої були незначні. Але головне - об'єднані війська отримали психологічний ефект: вперше за багато років Москва втратила ключовий плацдарм, що забезпечував їй вплив на західні землі. 1580. Битва за Великі Луки - розгром на болотах. Наступною ціллю стала московська фортеця Великі Луки, яку охороняв гарнізон із понад 4 000 вояків. Баторій кинув туди мобільне військо - до 25 000 солдатів, включаючи козаків, які штурмували з боку болотистих підступів, і артилерію, яку зібрала шляхта з руських воєводств. Облога тривала менше тижня. Коли московити спробували вночі зробити вилазку, їх зустріли засідкою з боку українських і литовських загонів. Більшість була знищена або потонула в болоті. Вважається, що загальні втрати московитів сягнули 3 500 осіб, і майже весь гарнізон перестав існувати як бойова одиниця. З фортеці після захоплення вивезли понад 60 гармат, запаси зерна, архіви командування й царські грамоти, які потім використовувались у дипломатії проти Москви. Це був не просто успіх - це був тріумфальний рейд на чужу територію. У 1581 році, на завершення кампанії, Баторій вирішив завдати удару по серцю регіону - місту Псков, останній великій фортеці, яка захищали прохід у московські землі. До облоги залучили понад 40 000 вояків. Це було справжнє "європейське військо": поляки, литовці, німці, волохи, українці з Поділля й Києва, частина кримських татар. Псков витримав облогу, але за неймовірну ціну. За зиму загинуло понад 10 000 осіб від голоду, хвороб і обстрілів. Армія Баторія, хоча й не взяла Псков штурмом, змусила Москву піти на мирні перемовини. Але наслідки були набагато глибші. Московити буквально тікали, кидаючи обоз, артилерію, припаси. Армія розбігалась, на Московщині ширилися чутки, що "наступає нечиста сила з заходу" - настільки деморалізованим було військо й населення. Поразка у Великолукській кампанії та облога Пскова зламали московське командування. Навіть царю Івану ІV стало очевидно: далі країну чекає прірва Поразка у Великолукській кампанії та облога Пскова зламали московське командування. Навіть царю Івану ІV стало очевидно: далі країну чекає прірва. Він терміново направив послів до Стефана Баторія, прохаючи миру. Аргумент був простий: "Москва готова на поступки, лише б зберегти лице". У січні 1582 року між Річчю Посполитою та Московією було підписано Ям-Запольський мир. Московія відмовилась від претензій на Лівонію, визнала втрату Полоцька, Соколу, Верхньодвінська, Дісни - ключових міст, які закривали їй західний напрямок. У 1583 році вона капітулює перед Швецією, підписуючи Плюсське перемир'я, за яким втрачає Нарву, Івангород, Ям, Копор'є - свій головний вихід до Балтії. Військово-політичний проєкт "Московія-Балтика" похований остаточно. І вже ніколи (аж до Петра І) Росія не мала жодного серйозного впливу в цьому регіоні. Наслідки війни були важкими. Казна була пуста, все, що можна було обкласти податком - обклали. У деяких регіонах Московії селянин платив до 15 (!) податків на рік. Люди почали масово тікати на околиці, в ліси, в степи. Московське слово "беспашцы," тобто селяни, що не мали змоги обробляти землю через втрату інвентарю й худоби, стало соціальною нормою. У 1584 році, одразу після смерті Івана Грозного, в Москві починається паніка й хаос. На трон сідає його син Федір, слабкий, хворобливий, не здатний керувати ні армією, ні державою. Починається боротьба за владу між боярськими кланами, що один за одним виводять з гри адекватних полководців. У Новгороді 1585 року спалахує бунт проти податків - військо, послане на придушення, переходить на бік повстанців. У Торжку починаються голодні бунти. У Вологді гарнізон відмовляється виконувати царські накази. А далі починається "смутноє врємя". ...Московія занурюється в хаос, який триває до 1613 року. Ці два десятиліття не просто хаотичні - це епоха системної державної деградації. Усе це було прямим наслідком Лівонської війни... Від 1598 року, після смерті останнього з Рюриковичів, Московія занурюється в хаос, який триває до 1613 року. Ці два десятиліття не просто хаотичні - це епоха системної державної деградації. Усе це було прямим наслідком Лівонської війни, яка виснажила Московію так, що вона впала не під ударами ворогів, а під вагою власного безсилля. Лівонську війну не люблять в Росії, бо вона знищує кремлівську міфологію як про "непереможну московську зброю", так і про "Росію, яка завжди бере своє." До речі, цю вигадану фразу Бісмарк ніколи не казав. Лівонська війна продемонструвала, що Росія завжди оголошує війну під прикриттям "захисту православ'я" чи "походом за історичну правду". Але кожного разу, коли проти неї починає воювати колективний захід, складовою якого є Україна, її чекає поразка, а державу хаос і деградація. Так було тоді. І так буде знову.

Про це інформує Rеutеrs.Меса на площі Святого Петра стане офіційним вступом на престол для Папи Лева, який тепер очолить 1,4 мільярда римо-католиків у світі.Американську делегацію оголить віцепрезидент США Джей Ді Венс, до її складу також увійде держсекретар Марко Рубіо.Як повідомив цього тижня Rеutеrs один з високопоставлених помічників Зеленського, український президент планує скористатися нагодою і зустрітися з іншими світовими лідерами після інавгурації. Держсекретар Рубіо заявив, що в суботу має намір обговорити з кардиналом Маттео Зуппі, який був посланцем покійного Папи Франциска у питанні російсько-українського конфлікту, зусилля, спрямовані на припинення війни Росії в Україні.Читайте також: Папа Римський Лев ХІV заявив, що Ватикан готовий стати посередником задля досягнення миру. Зеленський відреагувавРубіо заявив, що в суботу обговорить зусилля, спрямовані на припинення війни Росії в Україні, з кардиналом Маттео Зуппі, який був посланцем покійного Папи Франциска з питань російсько-українського конфлікту.У коментарі журналістам перед зустріччю, дипломат висловив думку, що Ватикан може відіграти роль у сприянні діалогу."Я б не назвав його посередником, але це, безумовно, місце, куди, на мою думку, обом сторонам було б комфортно прийти", - заявив Рубіо.Серед інших світових лідерів, яких очікують на інавгурації Папи, - президенти Ізраїлю, Перу і Нігерії, прем'єр-міністри Італії, Канади та Австралії, канцлер Німеччини Фрідріх Мерц і президент Європейської комісії Урсула фон дер Ляєн.Також очікується присутність багатьох представників європейських королівських родин, зокрема короля Іспанії Феліпе та королеви Летиції.Як повідомили у Ватикані, Росію на заході представлятиме міністр культури Ольга ЛюбимоваПапа Римський Лев ХІV хоче запропонувати Ватикан як місце проведення мирних перемовин між Україною та Росією.

Італія планує схвалити одинадцятий пакет військової допомоги для України, до якого мають увійти 400 бронетранспортерів М113. Про це повідомляє іl Gіоrnаlе. Міністр оборони Італії Гвідо Крозетто вже представив цей пакет Комітету з питань громадської безпеки. Він включає систему супутникового спостереження, необхідну для планування розвідувальних операцій, а також 400 гусеничних броньованих машин типу М113. За даними видання, бронетранспортери М113 Італія використовувала ще з 1970-х років, і вони досі перебувають на озброєнні в багатьох країнах, зокрема в Ізраїлі. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Заморожені російські активи працюють на Україну: Японія надасть $3 млрд Після початку повномасштабного вторгнення Росії Україна вже отримала від країн НАТО сотні таких машин та їхніх модифікацій, зокрема YРR-765 і М577 Соmmаnd Роst Саrrіеr. За словами української сторони, М113 добре себе зарекомендували на фронті - завдяки легкій броні, маневреності та компактності вони ефективні для транспортування військ і евакуації поранених. Додаткові модифікації, як-от протидронові сітки, ще більше підвищили їхню ефективність у бойових умовах. Глава італійського уряду Джорджа Мелоні виступила за негайне і безумовне припинення бойових дій в Україні. Вона вважає, що лише після цього можна буде переходити до змістовних переговорів про сталий мир. Мелоні підкреслила, що довготривала угода можлива лише за умови наявності надійних гарантій безпеки для України.

Реабілітаційні заняття для військових проводять на Київському іподромі. Проєкт реалізується у співпраці з організацією "Київ Мілітарі Хаб", яка займається підтримкою ветеранів та діючих військовослужбовців. Заняття включають верхову їзду та роботу з психологами. Такі активності допомагають зменшити тривожність, повернути відчуття тіла й відновити довіру до оточення, кажуть організатори. Кожного тижня на іподромі тренується кілька груп, а кількість охочих зростає. Кореспондентка Gаzеtа.uа побувала на одному з таких занять і дізналася, як зараз живе Київський іподром та чим займаються там військові та ветерани. ЦЕНТР ВИПРОБУВАНЬ Бетонна трибуна Київського іподрому розтягується вздовж доріжки на кількадесят метрів. Її дах винесено вперед і тримається на рядах колон. Фасад будівлі трохи зношений - облущена штукатурка, тріщини, подекуди видно іржаві конструктивні елементи. У нижній частині розташовані кілька лав і два мобільні туалети. Вікна засклені, частина з них замінена на сучасні пластикові. Перший київський іподром з'явився ще у ХІХ столітті - на Печерську, в районі сучасної площі Лесі Українки. У ті часи це була не лише спортивна, а й культурна подія: скачки збирали міську еліту, а тоталізатор приваблював азартну публіку. Іподром став візитівкою Києва. Однак у другій половині ХХ століття через розширення міста й потребу в більшій території іподром вирішили перенести. Нову локацію обрали на південній околиці столиці - в районі Теремків. У 1969 році на проспекті Глушкова запрацював сучасний Київський іподром. У радянські часи він був важливим центром випробувань рисистих коней. Тут щотижня проводили офіційні заїзди, працював тоталізатор, функціонувала широка мережа конярських господарств, пов'язаних з іподромом. Сучасний іподром на просп. Глушкова займає 38 га. На новому місці звели центральну трибуну - архітектурну пам'ятку з унікальною конструкцією: з будь-якої точки відкривається повний огляд на бігову доріжку, навіть на її повороти. - Центральна будівля - це пам'ятка архітектурної спадщини. Вона спроєктована без жодного стовпа, що заважає огляду. Видно все: і прямі, і повороти, - каже директор іподрому Святослав Коваленко. Зустрічає в кабінеті на другому поверсі старої адмінбудівлі іподрому. Святослав Коваленко разом із командою працюють на іподромі з липня 2024 року. На території - десять стайнь, господарські будівлі, гуртожиток для працівників і великий критий манеж. Тут тримають понад триста коней - рисаків і верхових. Іподром не має власних коней, лише здає місця в оренду племінним господарствам і приватним власникам, які привозять сюди своїх тварин на тренування й випробування. Якщо кінь біжить швидко, попит на нього зростає - Приблизно половина наших коней - рисаки, інша половина - верхові. Серед порід - орловські, французькі, українські тощо. Французький рисак - це бренд, - розповідає Святослав. - У Франції іподроми є в кожному місті, працює тоталізатор, ставки. Але й наші українські показують дуже гідні результати. Іподром сьогодні працює передусім як місце випробувань. Заїзди проходять у запряжних візках - коні біжать риссю, їх оцінює суддівська колегія. На основі результатів визначають, які тварини мають найкращі селекційні якості. Дані заносять у племінні реєстри - саме вони впливають на ціну тварин. - Випробування - це спосіб оцінити жвавість, витривалість, генетичний потенціал. Результати потрібні не тільки для розведення, а й для продажу - і в Україні, і за кордоном. Якщо кінь біжить швидко, попит на нього зростає. Стартова ціна може бути 20 тисяч гривень. А далі - без обмежень. Є скакуни, які коштують сотні тисяч. ТОТАЛІЗАТОР І ВІЗИТІВКА МІСТА Заробляє іподром переважно з оренди. Крім стайнь, тут діють тренувальні поля, траса довжиною два кілометри та єдине в Україні зелене конкурно-виїздкове поле. У літній сезон щонеділі відбуваються заїзди - відкриті, без квитків, але й без офіційних запрошень. - Ми нікого не запрошуємо спеціально, бо не маємо ресурсів забезпечити належні умови, зокрема під час тривог, - ділиться Святослав. - Головний корпус теж давно потребує ремонту. Але є постійні відвідувачі - вони приходять щотижня. Бігаємо з червня до кінця жовтня. Колись, коли працював тоталізатор, проводили заїзди навіть узимку. До 1995 року на іподромі працював тоталізатор. Тоді змагання проводили й у холодну пору. - Коли тоталізатор перестав працювати, зник і стимул. Стало менше змагань, менше охочих. А якщо не збирається достатньої кількості учасників, то й проводити недоцільно. Відновити тоталізатор, за його словами, можна - але на це потрібні кошти й ліцензія. Колись усе було просто: люди приходили в головний корпус, ставили на улюблених коней. - Тепер усе інакше. Потрібно програмне забезпечення, щоб люди мали доступ, щоб усе було візуалізовано. А ще - приміщення. Закон вимагає, щоб це все відбувалося саме в іподромі, а наш головний корпус у поганому стані. Іподрому зараз не до таких витрат. У нас завдання інше - вижити, зберегти те, що є, надавати послуги власникам коней. Коли Святослава питають, яким би він хотів бачити іподром у майбутньому, він показує теку, що завжди лежить перед його очима на робочому столі. Там є візуалізації омріяної реконструкції, а також фотографії дубайського іподрому. - Це, звісно, мрія. Там двоповерхові конюшні, сучасна інфраструктура. Такий проєкт у нас поки лише як ідея. Але ми працюємо і над реальними речами - тими, що підкріплені кошторисами. Бо іподром, я вважаю, міг би стати візитівкою міста. В Україні лише два - у Києві й Одесі. Наш - більший. Повномасштабне вторгнення іподром переживає важко. - У перші дні люди рятували родини. Коней залишали. Тварини лишалися без кормів, без догляду. А кінь - це не машина. Його не заженеш у гараж. Треба годувати, поїти, прибирати щодня. Потім частина повернулася, компенсували витрати. Але ті дні були дуже складні. Сьогодні на іподромі працює 45 людей. Двоє з них - на фронті. Директор щодня обходить територію, заходить до стайнь. - Як зайшов - то вже не вийдеш просто так. Щось даси, когось погладиш, - сміється. - А вони ж розуміють. Якщо одного починаєш годувати - інші копитами в двері стукають. Вони знають, що їхня черга теж настане. З грудня 2024 року на Київському іподромі діє безкоштовна програма занять з верхової їзди для військових та ветеранів. Її ініціювали працівники іподрому як спосіб підтримки захисників у період повномасштабної війни. Партнером проєкту став "Київ Мілітарі Хаб" - саме через нього відбувається набір і реєстрація учасників. Заняття проводять досвідчені майстри-наїзники, іподром надає всю інфраструктуру. Люди приходять і повторно. Хтось навіть просто погодувати коней - Підписали меморандум з "Київ Мілітарі Хабом", почали з одного дня занять на тиждень. Тепер уже два. Люди приходять і повторно. Хтось навіть просто погодувати коней, погладити. Це - теж терапія, - наголошує директор. За словами Коваленка, деякі військові на перших заняттях узагалі не говорять. Але після кількох зустрічей - починають відкриватися. Відтепер на заняттях також регулярно присутній психолог. - Саме в той момент, коли вони злазять із коня, з'являється бажання говорити. І якщо є психолог поруч - це правильно. Бо людині є що розповісти, чим поділитися, - додає директор. Керівництво іподрому має амбітні плани - відновити тоталізатор, запустити гастрономічні зони, провести ремонт трибун і полотна, щоб повернути публіці інтерес до перегонів. Як зразок наслідування згадують французький іподром "Вінсенн", де ставки, глядачі й фан-сектори окремих коней роблять кожен біговий день справжньою подією. Сьогодні, попри відсутність бюджетного фінансування, команда поступово відновлює об'єкти, проводить регулярні випробування та залучає ветеранів до безкоштовної реабілітації. У планах - збільшити кількість коней для занять, впорядкувати інфраструктуру й зробити простір відкритим для мешканців Києва. НАЩАДКИ ЧЕМПІОНІВ Біля воріт іподрому - одноповерхова будівля з написом "Наррy Ноrsе". Асфальт перед входом пошкоджений, місцями просів і подекуди поріс травою. Поряд - бетонні сходи зі стертою фарбою, що ведуть на верхній рівень трибун. Біля головного корпусу знайомимося з 45-річним Олександром Ставицьким. Він - наїзник і виріс тут, у гуртожитку. Його батько приїхав на іподром за розподілом після училища, а мати - влаштувалась сюди на роботу, бо її запросила подруга. Познайомилися, отримали кімнату в гуртожитку - і залишилися. - Мій батько навчався на наїзника у Воронезькій області - це тоді була єдина школа на весь союз. Після навчання його направили в Перм на практику, а згодом - сюди. Мама ж - із Київщини. Приїхала просто дізнатися про роботу, і їй одразу дали ключі від кімнати. Отак усе й почалось. Спочатку, каже, особливого потягу до коней не було. Але в якийсь момент усе змінилось. Почав кататись верхи, потім - у качалках. Згодом спробував конкур, виїздку, почав тренувати коней для перегонів - і залишився. - У чотири роки батько посадив мене на коня після заїзду - тоді його треба було "відшагати", дати відновити дихання, пульс, - згадує Олександр, посміхаючись. - Уже в шість я сам катався на спокійних конях. Є навіть фото - я маленький, без сідла, біля стайні. Із тих пір - я тут. Сьогодні він живе в гуртожитку на території іподрому разом із родиною. Каже, що знає майже всіх коней, особливо рисаків, які беруть участь у перегонах. Раніше - знав кожного до найменших деталей. - Колись я знав кожну кличку, родовід, звідки кінь - із якого господарства. Навіть яка жвавість у кого. Зараз трохи менше - коней багато, але тих, хто бігає - практично всіх знаю. Ціни на скакунів, за його словами, коливаються від умовно доступних до захмарних. - У нас жартували: коні стоять трохи дорожче за "Жигулі" і трохи дешевше за "Ягуар". Але якщо кінь від чемпіонських батьків - ціна може стартувати і з 150 тисяч євро. Були такі. У Європі таке потомство розбирають ще до народження, - розказує він. На старий іподром, що був ще на Печерську, ходила інтелігенція За головною трибуною іподром поступово переходить у відкриті тренувальні майданчики. Один із них обгороджений низьким дерев'яним парканом. Усередині - пісок, кілька кольорових бар'єрів і сліди кінських копит. На фоні - лінія тополь, за нею - житлові багатоповерхівки та крани новобудов. - На старий іподром, що був ще на Печерську, ходила інтелігенція. Співаки, актори, поети. Приїжджали театри, щось там у конюшнях показували, сиділи з людьми. Вони не просто дивились - вони цікавились кіньми, їздили верхи, виступали, - згадує чоловік, оглядаючи велике поле. Тут займаються як власники коней, так і вершники-орендарі. На одному з майданчиків інструктор допомагає дівчині сісти в сідло. У кількох метрах - інший плац із перешкодами для конкуру. Уздовж ґрунтової доріжки гуляють кури - їх тримають працівники іподрому. Подекуди між кущами видно господарські дрібниці - старі колоди, дерев'яні стовпи. Олександр Ставицький не лише працює з кіньми, а й допомагає проводити заняття для військових. Через стан здоровʼя він перейшов на адміністративну працю і з перших днів долучився до ініціативи. - Зустрічав хлопців, показував їм, де що знаходиться, проводив територією. Хтось із протезом, когось треба підтримати при посадці на коня чи коли злізає,- пояснює Ставицький. - Іноді приходять хлопці, в яких і руки не слухаються, і травми серйозні, і координація порушена. Пам'ятаю одного з опіками на обличчі - замкнений, нікуди не хотів ходити. Але після першої ж поїздки - наче інша людина. Усмішка, легкість, він раптом почав розмовляти. Розповідає, що для багатьох це перший досвід спілкування з кіньми, а для когось - повернення до дитячої мрії. - Є ті, хто з дому не виходив. Хто приходив просто поговорити. Але після верхової їзди - в очах блиск. Коні мають оцю силу - справжню, природну, щиру. Ти сідаєш, і відчуваєш її всім тілом. Це впливає, навіть якщо ти цього не помічаєш. ДІМ НА ІПОДРОМІ Дорогою до тренувального майданчика проходимо поле для змагань. Олександр показує скакові доріжки - піщану, ґрунтову, шлакову. - Та, що перша - це піщана скакова й найдовша. Далі - ґрунтова, з навізного чорнозему. А ось ця, шлакова - вона всепогодна. Тут дренажна система, вода йде в люки, поверхня не слизька навіть після дощу. Не рветься, не зривається. А для верховиків зробили окремі майданчики - бо багато хто тримає тут коней і займається конкуром, подоланням перешкод. Пояснює, що графік у всіх різний: хтось приїжджає у свій час, хтось у штаті - працює з 8:00. - У штатних працівників день починається рано. Уже о сьомій усі тут. У нас як - кожен хоче глянути, як кінь почувається, чи все гаразд. Це не просто робота - це стиль життя, - додає чоловік. Олександр зізнається - занепокоєння щодо майбутнього іподрому відчуває постійно. - З 95-го року я тут офіційно працюю. І весь цей час періодично виникають чутки: перенесуть, забудують, знесуть, - розподить руками. - Зараз ми комунальне підприємство, підпорядковуємось КМДА. Раніше були в системі Міністерства сільського господарства. У найважчі роки були й без зарплат чи підтримки. І тоді кожен виживав як міг. Хтось тримав курей. Хтось приносив своє сіно. Територія - ніби в центрі міста, але живемо як у селі. І в цьому є свій затишок. Додає, що якби не люди, які справді люблять цю справу - іподрому вже не було б. - Це треба любити. Бо інакше - ніяк. Тут не про гроші, а про любов. Про біль, коли кінь хворіє. Про гордість, коли він перемагає. Про те, щоб зберегти цю справу, навіть якщо весь світ каже, що вона не потрібна, - каже він. У радянські часи, коли тут працював тоталізатор - єдина дозволена державою форма гри на гроші, іподром ставав місцем зустрічі людей з грошима. - Ігра в тоталізатор була дійсно крутим моментом. Це була єдина азартна гра, яка була дозволена державою. Картёжники, казино - все це було підпільне, всі ховалися. А от прийти поставити ставку на іподром - це було легально, відкрито. Купити не так дорого, як утримувати Ставицький згадує, як і сам робив ставки. Але спершу - ще дитиною - просто вказував дорослим, на кого варто поставити. - Я був малий, вже трошки обізнаний у рисистих бігах. І дядьки-ігроки мені казали: "Малий, на кого поставити?". Я щось сказав, а ця комбінація виявилась виграшною. Вони мене прозвали "фартовим". Казали: "Де цей фартовий малий, іди підскажи", - розповідає Олександр. Одного разу він назвав пару коней, які прийшли в заїзді разом - і це принесло б виграш понад 200 рублів. На той момент - більше, ніж дві місячні зарплати. Але білет загубили, шукали по трибуні - не знайшли. Заходимо до стайні - напівтемне приміщення з масивними дерев'яними дверима, облупленими від часу. Стіни всередині пофарбовані навпіл - зелений низ, біла верхівка. Металеві грати денників, у яких тримають коней, вкриті шаром пилу від тирси й сіна. Олександр зупиняється біля білого коня з заплетеною в коси гривою. - Коли кінь не годиться ні на розведення, ні на бігову кар'єру - його намагаються продати, - каже він. - Заводу тримати його вже не вигідно, а тут - тим паче. Такі коні часто потрапляють до рук любителів. Їх називають хобі-класом. Але купити не так дорого, як утримувати. Якщо це спортивний кінь, то хоча б п'ять-шість кілограмів овса на день. Сіна - мінімум п'ять кілограмів, а може й до десяти. І це ще без усяких добавок, моркви, яблук, гранул. Якщо порахувати все, то в місяць - від 8000 гривень. А якщо ще амуніція, сідло, тренер, поїздки - то витрати набагато більші. БОЙОВІ ВИХОДИ "ІРБІСА" Ми заходимо на майданчик, прихований між деревами. Тут, у затишку зелені, військові по черзі тренуються. Один верхи, інший - спостерігає з боку, хтось сидить зі психологом у тіні. Манеж невеликий, але достатній для того, щоб опанувати рівновагу, звикнути до коня. Уздовж - старий дерев'яний паркан, за яким густо ростуть кущі та дерева. У дальньому кутку стоять два стільці. На одному з них - військовий у формі, поруч із ним - психолог. Їхня розмова триває паралельно з тренуванням. Серед вершників у пікселі - боєць з позивним "Ірбіс". Йому 45, служить у Нацгвардії. Замість того, щоб просто відіспатись, цього дня обрав тренування з кіньми. - Перший раз, коли їхав, помітив, що постійно посміхаюсь. А зараз, вдруге, вже з'явилось відчуття спокою, умиротворення. Я відчуваю ритм коника. І він мене відчуває. У цей момент всі думки, всі переживання - ніби зникають, - каже Ірбіс, не відриваючи погляду від гнідого коня, що спокійно переступає копитами. На рукаві бійця шеврон підрозділу. До війни він ніколи не сидів у сідлі, але завжди тягнувся до тварин. Колись мав досвід контакту з дельфінами - каже, що і ті, й інші тонко відчувають людину. - Після першого заняття я наступного дня просто їв і спав. Такого зі мною не було ніколи. І не було страху. Ваня, інструктор, був поруч, допомагав. А сьогодні вже сказали: "Хай сам". Це кайф, - не стримує широку посмішку військовий. - Їдеш - і під тобою така жива сила. Розумна істота. Відчуття, що ти в тандемі з чимось більшим - із природою. Я приходжу сюди не просто кататись. Можливо, тікаю від самотності. Але кінь - дуже крутий перемикач. Він справді допомагає. Після ротацій він повертається на базу під Вишгородом. Говорить, що зараз у частині тривають навчання, хтось їде на схід, хтось повертається з передової - усе працює, як конвеєр. - Я вже мав чотири ротації. І чесно скажу: мені тут, у тилу, іноді навіть важче. На передовій усе просто. Є робота, згуртованість, взаємопідтримка. А тут - відчуття незавершеності. Війна триває. І навіть коли ти спиш, тривога всередині не зникає, - рукою Ірбіс тримає повід. Бойові виходи згадує уривками. Як півроку був на позиціях під Серебрянським лісом, як від вибуху танкового снаряду просто не пам'ятає, як упав. Чи приліт в гармату, коли побратими були в бліндажі й дивом вціліли. Командир сказав, що ми тримали один з найскладніших напрямків - тоді все стало на місця Каже: фізично не так важко стріляти, як носити снаряди на 800 м. Тягнули хто як міг - на плечах, на колесиках, тачках. Іноді земля була така мокра, що вибухи просто не спрацьовували. - Нам пощастило. Були контузії, але без тяжких поранень. Коли командир сказав, що ми тримали один з найскладніших напрямків - тоді все стало на місця. Але ми були злагодженою командою. Це велике щастя, - очі "Ірбіса" хмурнішають від згадок про роботу на фронті. Він пішов на війну не з першого дня, але добровільно - коли усвідомив, що не може інакше. Після двох тижнів роздумів просто звернувся у військкомат. Артилерист за спеціальністю, ще зі строкової. Потрапив у новостворену батарею, проходив злагодження на одній гарматі, потім на іншій. Про тих, хто досі не на війні, "Ірбіс" говорить спокійно. Каже: не засуджує, бо сам не пішов у перші дні - потребував часу, щоб дозріти до рішення. Він вважає, що справжній захист - це усвідомлений вибір, а не тиск чи страх. Тому краще, щоб людина прийняла рішення самостійно, щиро, без примусу. Тоді й служба буде іншою. - У мене був товариш, який 24 лютого взяв рюкзак і одразу пішов. А я - через два тижні. Досі думаю: значить, так треба було. Кожному фрукту свій час дозріти. І навіть якщо хтось ухиляється - ми не знаємо, що в нього всередині, яка боротьба там точиться. Коли запитуємо про можливе припинення війни, говорить просто: не можна поступатись територіями. - Якщо раз віддати - потім прийдуть ще. Мир має стояти на чесності, триманні слова. Ми боронимо свою землю. Треба стояти на своєму, - каже наостанок він. Навколо тихо, лише чути, як хрумтить під копитами пісок. Військові заходять на поле, сідають у сідло, вчаться керувати конем, тримати спину рівно. Повітря насичене вологим запахом землі й шерсті. Коли кінь проходить поруч, піднімається легка хмара пилу.

Шлях України до членства в Європейському Союзі став визначальним моментом як для самої України, так і для ЄС. Незважаючи на  війну, яка триває, прагнення України до реформ і європейської інтеграції зустрічає потужну підтримку з боку європейських партнерів.Елізабет Корнфайнд, Генеральна директорка з питань Європи та економічних справ, колишня посол у Бельгії та НАТО, пропонує цінний погляд на цей процес. Її досвід у сфері європейської інтеграції та економічної співпраці дозволяє висвітлити як досягнення на цьому шляху, так і виклики, що стоять попереду.У цій розмові йдеться про прогрес України, уроки попередніх розширень ЄС і важливість сталої міжнародної підтримки, оскільки Україна та ЄС разом долають виклики стрімко змінюваного геополітичного ландшафту.Фото: mfа.lvіv.uаЯ хотіла б почати з питання про Ваш загальний погляд на шлях України до Європейського Союзу. Як Ви оцінюєте нинішній стан процесу інтеграції України?Дозвольте мені почати з того, що ми бачимо велику підтримку з обох сторін у процесі приєднання: з боку України, яка подала заявку на членство в ЄС у лютому 2022 року і вже перебуває на етапі переговорів, а також, звісно, з боку Європейського Союзу, який підтримує Україну багатьма способами — не лише через процес приєднання, а й через фінансову допомогу, технічну підтримку та, звичайно, значні дипломатичні зусилля.Україна, попри дуже складну ситуацію через тривалу війну, робить дуже багато і надзвичайно віддано ставиться до всього процесу.Австрія вже давно відіграє впливову роль у сфері економічної співпраці та дипломатії. Яким чином Ваша країна може сприяти вступу України до Європейського Союзу?Австрія продемонструвала свою сильну відданість європейському шляху України. Ця відданість виходить не лише від офіційної влади; ми також бачимо, що багато компаній залишаються активними в Україні навіть під час війни, і існує багато сімейних зв’язків. Тож, на мою думку, між нашими країнами справді тісні відносини.Звісно, якщо буде запит, ми можемо надати поради щодо проходження процесу приєднання. Але хочу наголосити: це насамперед процес між Україною та європейськими інституціями. Це стандартна процедура, яку мають пройти всі країни-кандидати в ЄС.Ми співпрацюємо з європейськими інституціями і бачимо позитивний прогрес, хоча попереду ще довгий шлях. Ми будемо продовжувати підтримувати Україну на цьому шляху.фото: gеttyіmаgеsПані Корнфайнд, спираючись на Ваш професійний досвід, які ключові уроки з попередніх розширень ЄС можна застосувати до процесу приєднання України?Процес розширення завжди унікальний для кожної країни. Те, що ми спостерігали під час основних раундів розширення — а Австрія була відносно новим членом ЄС, коли приєднувалися багато східноєвропейських країн — це те, що процес вимагає терпіння, відданості та справжніх шляхів реформ із реальним впровадженням вимог.Унікальність цієї ситуації полягає в тому, що ми не маємо попереднього прикладу приєднання під час війни. Тому випадок України справді унікальний. Крім того, розмір України є значним, тому це вимагатиме адаптації з багатьох сторін.Терпіння і постійна робота, мабуть, є суттю процесу розширення з обох сторін. Ми також наполягаємо на тому, що двосторонні питання не повинні бути частиною процесу розширення ЄС. Ці дві речі слід розділяти. Іноді дійсно країнам потрібно обговорювати конкретні питання, але я вважаю, що весь процес приєднання, яким би технічним і складним він не був, має відбуватися саме в дусі терпіння і постійної роботи. Він має бути заснований на заслугах і справді просувати країни-кандидати до європейського шляху. Поступова інтеграція є особливо важливою.Процес інтеграції довгий і вимогливий, і, безумовно, ще багато потрібно зробити. Але які, на Вашу думку, найзначніші досягнення у відносинах Україна-Європа на сьогодні?Найбільше досягнення — це те, що ми вже за столом переговорів. Якщо порівняти з іншими країнами-кандидатами, вони перебували у статусі кандидата дуже довго, в деяких випадках до 18 років і більше. У випадку України цей процес розпочався надзвичайно швидко, також і завдяки завданням, виконаним з українського боку.Як я вже згадувала, я можу лише похвалити багатьох державних службовців та інституції, які долучаються до цього процесу і працюють надзвичайно наполегливо, особливо в цих складних обставинах.фото: gеttyіmаgеsА які залишаються виклики на шляху до повноправного членства?Величезна кількість вимог для того, щоб стати членом ЄС і брати участь у спільному ринку, передбачає дотримання численних технічних стандартів. Це масштабне завдання з впровадження і є найбільшим викликом. Важливо не сходити з обраного шляху і залишатися відданими Європі, не зневірюватися, бо процес тривалий, технічний і виснажливий.Україна — велика країна, з багатьма областями і різними ситуаціями, що склалися за роки. Порівнюючи з Австрією, я пам’ятаю, що кожен маленький регіон мав свої вимоги. Тримати курс, не втрачати мету з поля зору і довести процес приєднання до кінця — це буде найбільшим викликом. І, звісно, важливо залучати громадян до цієї подорожі, адже зрештою це також їхній шлях до Європи.На Вашу думку, як міжнародна спільнота може допомогти Україні зберегти енергію та підтримку, необхідні для цього шляху?Надзвичайно важливо продовжувати підтримку різними способами — на місцях, через взаємодію з адміністрацією, у Брюсселі, фінансово чи через наші компанії. Австрія особливо віддана збереженню цієї підтримки.Варто зазначити, що Україна та Європейський Союз вже мають дуже тісні зв’язки. Існує багато угод і ініціатив, у межах яких ЄС і Україна співпрацюють.Що стосується моєї країни, я впевнена, що ми будемо працювати разом. У нас вже є добре налагоджені відносини на багатьох рівнях. Важливо буде зміцнювати ці зусилля, продовжувати їх, а також забезпечити, щоб український народ бачив переваги зближення з Європейським Союзом.Пані Посол, Ви згадали, що Україна та Європа вже поглиблюють співпрацю в багатьох сферах. На Вашу думку, які напрями співпраці слід пріоритезувати у найближчі роки?Це охоплює всі сфери. У нас вже є багато секторів, у яких ведеться значна робота через Ukrаіnе Fасіlіty. Європа також суттєво долучається до відновлення, що є надзвичайно важливим, адже це демонструє, що цей шлях триває і приносить реальні результати для людей.Тому я не стала б виключати жодної сфери, адже наші політики вже настільки тісно переплетені у багатьох аспектах. Якщо подивитися на різні формати співпраці та зустрічей, то в багатьох з них вже беруть участь українські політики. Я вважаю, що усвідомлення необхідності продовжувати цей шлях вже дуже сильне з обох сторін.Усе це відбувається на тлі зростання геополітичної напруги та нових викликів для Європи. Як, на Вашу думку, ці фактори впливають на шлях України до членства в ЄС?Ми завжди маємо враховувати те, що відбувається у глобальному масштабі. Ці виклики не є унікальними для України; вони також стосуються інших країн-кандидатів, особливо Західних Балкан. Поточна ситуація чітко показує, що нам потрібно зміцнювати нашу єдність.У цьому сенсі я б сказала, що те, що відбувається з процесом приєднання, — це саме правильна відповідь на глобальні виклики. Водночас це також технічний процес, тому він не обов’язково призведе до швидшого просування. Але, звісно, факт існування цих глобальних викликів, і те, що вони стосуються Європи, є очевидним.Ми сподіваємося, що цей процес також надихне інші країни на впровадження необхідних реформ.Елізабет Корнфайнд. Фото: сіty-аdm.lvіvЧи вважаєте Ви, що Європа має стійкість і політичну волю для довгострокової підтримки шляху України до членства в ЄС?Я б сказала, що так. Якщо подивитися на фонди, які були мобілізовані для підтримки України, це, у термінах Європейського Союзу, чіткий сигнал, що ця підтримка триватиме і процес рухатиметься вперед. Коли процес приєднання розпочато і обидві сторони працюють над ним ретельно і чесно, це також призведе до результатів.Завжди є ризик сказати, що результати вже близько, бо іноді це просто потребує часу. Ми завжди наголошуємо, що це має працювати, тобто це процес, заснований на заслугах. Але я вважаю, що добрий дух і мета дуже сильні з обох сторін — як з боку Європейського Союзу, так і з боку України. Мати стійкість продовжувати — саме над цим ми всі маємо працювати.І наостанок, дивлячись у майбутнє, нам було б цікаво почути Ваше бачення. Як, на Вашу думку, Україна та Європейський Союз зміняться завдяки цій інтеграції?Моє особисте бачення — що досягнення, які вже існують у ЄС, стануть доступними і для України. Ми досягли свободи пересування, можливості навчатися у всіх країнах-членах ЄС, права оселятися у різних країнах ЄС. Це відчуття європейського громадянства, яке зрештою пошириться і на Україну, є найбільшим досягненням.

У травні несподівано вдарили заморозки. Окрім того, у багатьох областях йшов сніг. Метеорологічне літо цього року може початися трохи пізніше. Повний текст новини

Чому український ВПК зацікавлений в експорті зброїЗа більш ніж три роки війни Україна пройшла шлях від країни з напівживою оборонною промисловістю до держави з потужним ОПК. За деякими даними, сьогодні ми маємо понад 800 підприємств, які забезпечують армію. Потенційно, за словами голови Мінстратегпрому Олександра Камишіна, українські компанії здатні виробити зброї на 20 млрд доларів. Деякі експерти оцінюють цей потенціал навіть у 35-40 мільярдів доларів. Але використовується він сьогодні далеко не сповна. За даними опитування, проведеного Асоціацією "Технологічні сили України" (ТСУ), яка об’єднує найбільших виробників безпілотників та іншої технологічної продукції, 38% компаній, залучених до оборонного замовлення, повідомили, що понад половину їхніх потужностей сьогодні простоюють. Лише третина респондентів заявила, що цехи повністю завантажені.Причини? Вони під час війни очевидні – нестача коштів, недоступність для підприємств кредитних ресурсів. Той же Олександр Камишін підтверджує, що держава з означених 20 мільярдів може законтрактувати продукції лише на 6 млрд доларів. Якщо за словами міністра цифрової трансформації Михайла Федорова, у 2024 році Україна здатна була виготовити понад 2 млн FРV-дронів, президент Володимир Зеленськогий офіційно підтверджує, що законтрактовано поки лише 1 млн дронів. Понад 1,7 млн безпілотників та РЕБ не виготовили приватні українські виробники зброї в 2024-му через відсутність держконтрактів, ідеться в дослідженні ТСУ. дрон "Лелека-100", фото: gеttyіmаgеs Оскільки вирішення проблеми кредитування у воюючій країні не виглядає найближчим часом реальним, альтернативою, на думку багатьох фахівців, став би експорт Україною зброї. Схема зрозуміла: продаємо зброю - отримуємо прибуток та податки – вкладаємо в розширення виробництва. Приміром, за даними заступника голови NАUDІ Сергія Висоцького,  Україна потенційно може отримувати до 2 мільярдів євро лише від податків з цього бізнесу. Але попри логічні аргументи на підтримку рішення про відкриття експорту озброєнь протягом цього часу українська влада не йшла на такий крок. Головним аргументом проти, окрім безпекових та логістичних проблем, були очевидні політичні ризики цього рішення: як західним урядам пояснювати своїм виборцям збройну допомогу Україні, якщо ми самі будемо продавати світові зброю. І от, схоже, крига скресла. Як стверджує Fоrbеs, посилаючись на керівництво Мінекономіки, робота над цим йшла кілька місяців. “І президент, і пан Єрмак активно долучалися, намагалися розібратися,  вони в темі з вересня минулого року. Відповідно, вже є погодження від президента на відкриття експорту”,- пише видання. Джерела Еспресо.тв в РНБО та уряді підтверджують, що прийняття офіційного рішення на рівні Кабінету міністрів очікується вже за два-три тижні, до кінця травня чи на початку червня. Розглядається три варіанти того, як це працюватиме.Що стало вирішальним для відкриття експорту зброї“Маємо йти на цей крок, оскільки все більше стаємо заручниками ситуації, - пояснює співрозмовник Еспресо.тв в РНБО. – Підприємства ОПК країни, шукаючи шляхи нарощення виробництва, релокують свої підприємства або ж знаходять, скажімо так, “відкриті” ділянки експорту через партнерів. Відповідно, ми втрачаємо податки, втрачаємо технології, втрачаємо людей. Крім того, де-факто експорт з України відбувається, так би мовити, окремими кейсами, чи назвемо це гібридними методами. Тож альтернатива така: оптимальніше мати контрольований експорт замість неконтрольованого”.В Консорціумі оборонної інформації підтверджують цю тезу. Військовий експерт, співзасновник Консорціуму Валентин Бадрак каже, що прихована релокація останнім часом є стійкою тенденцією для українських оборонних підприємств. “Релокація може бути відкритою чи прихованою, але суті це не змінює, підприємства, які могли б бути українськими, отримують іноземну прописку, від чого ми здебільшого не виграємо”.Для прикладу, лише у сфері виробництва безпілотників як мінімум троє великих виробників відкрили свої виробництва в країнах Східної Європи: Skyеtоn - в Словаччині, Ukrsресsystеms – у Польщі,  DеVіRо - в Чехії. При цьому за межі України перенесено виробництво найсучасніших моделей БПЛА - РD-2, Lеlеkа LR, "Булава". Підприємства мають намір постачати продукцію країнам НАТО, і це не може не радувати Україну, але, безумовно, країна точно не програла б від того, якби wі фірми мали українську прописку. ударний дрон "Булава", фото: mіlіtаrnyі У вже згаданому дослідженні ТСУ, представники 85% підприємств повідомили, що обмірковують переведення частини виробництва за межі України або вже здійснили це. "Що втримає вас від релокації за кордон?" – відповідаючи на це питання, 80% вказали саме на відкриття експорту. Далі йдуть інші важливі фактори: 72% – збільшення державного замовлення, 69% – укладання багаторічних контрактів.Щодо прихованого експорту, який відбувається де-факто, Валентин Бадрак підтверджує тенденцію. “Деякі ділянки експорту озброєнь під час широкомасштабної війни справді залишалися “відкритими”. Приміром, відбувалися поставки запасних частин для індійських літаків Ан-32 українського виробництва. Так само можна сказати й про Туреччину - авіаційні двигуни для місцевих БАК постачалися українською компанією “Івченко-Прогрес”. Або ж, приміром, литовська компанія Grаntа Аutоnоmy повідомила, що компоненти для своїх FРV-дронів купує в Україні”. Варіанти відкриття експорту озброєньЗа даними з різних джерел, сьогодні розглядаються три основні сценарії регулювання експорту оборонної продукції.Індивідуальне погодження контрактів: кожен експортний контракт проходитиме окреме узгодження на державному рівні. Такий підхід уже частково застосовується, але планується його офіційне закріплення. Пропорційний експорт: виробникам дозволять експортувати до 50% від обсягу продукції, виготовленої за контрактами для Збройних Сил України. Частина доходу від експорту буде спрямована на закупівлю озброєння для ЗСУ. Нарешті, третій варіант: запровадження експортного мита. Передбачається встановлення 20-відсоткового мита на експорт оборонної продукції, кошти від якого надходитимуть до спеціального фонду для фінансування потреб армії.Яке рішення зрештою обере влада? Нескладно передбачити, що перший варіант, який, по суті, передбачає точкове погодження, є найменш прозорим, але, очевидно, найбільш зручним для чиновників. Як зауважує керівник приватної компанії, не близької до владних коридорів, “владі зрозумілий такий підхід: чим менше буде умовного Пашинського (Сергій Пашинський, голова Національної асоціації підприємств оборонної промисловості (NАUDІ), який вважається непідконтрольним чинній владі, – ред.) тим більше буде своїх, рідних фірм”. Експерти визнають, що формула “приходьте з контрактами, будемо вирішувати індивідуально” фактично працює й сьогодні. Компанія подає заявку в Державну службу експортного контролю (ДСЕК), але переважно отримує відмову з посиланням на те, що першочергово мають бути задоволені потреби української армії. Іншими словами, офіційно експорт зброї ніхто не забороняв, фактично  ж ця заборона діє з 24 лютого 2022 року і ринку експорту як такого немає. Тепер цю негласну заборону буде знято, і потенційні експортери подаватимуть заявку до тієї ж ДСЕК, а в разі сумнівів, які виникнуть у служби, як повідомляють поінформовані джерела, конкретну заявку розглядатиме Міжвідомча комісія з питань оборонно-промислового комплексу при Кабінеті Міністрів.За дивним збігом обставин саме в цей час, коли з дня на день очікується рішення про відкриття експорту зброї, з’явилось повідомлення про арешт в Іспанії Олега Гладковського, голови цієї комісії в період з 2015 по 2019 рік. Нюанс лише в тому, що під час перезавантаження влади у 2019 році президент Зеленський ліквідував цю комісію як орган РНБО, натомість підпорядкувавши її як дорадчий орган Кабінету міністрів. Тож за першого варіанту відкриття збройного експорту цей експорт буде передано до сфери впливу винятково уряду. Перефразовуючи згаданого керівника підприємства, “Пашинського буде значно менше, ніж сьогодні”, а буде стільки “своїх”, скільки перетравлять апетити влади. Другий та третій варіанти в цій альтернативі, за всіма підходами, є значно прозорішими. Тут застороги більше стосуються не політики, а економіки. Зокрема, варіант “пропорційного експорту”, на думку експертів, може відсікти від ринку невеликі підприємства, оскільки їм буде непросто“потягнути значні платежі при незначних обсягах продукції. Варіант “митний”, коли фірмам належатиме сплачувати додаткове мито від експорту оборонки,  вирішальною мірою залежить від розміру мита. Зокрема, практики від оборонки висловлюють сумніви, що цифра 20% мита, яка називається, буде підйомною для більшості українських зброярів. Тож потрібна продумана підготовка при виборі кожного з цих варіантів, з точним пропрацюванням деталей. При цьому має бути врахована ще одна засторога, анонсована президентом Зеленським: експорт буде дозволено переважно до країн-партнерів, які підтримували Україну під час війни, зокрема членів коаліції "Рамштайн".Валентин Бадрак, коментуючи Еспресо.ТВ вибір між трьома означеними варіантами,  також наголошує, що важливо “правильно реалізувати відкриття експорту”. На його думку, держава для цього, зокрема, може вдало використовувати два важелі: рівень оборонного замовлення для Сил оборони та контроль за ліцензіями на експорт, при цьому формально залишаючи за собою й третій важіль – у вигляді лобіювання підприємств ОПК для фінансування країнами ЄС у межах так званої данської моделі.При цьому головним моментом державного управління експортом зброї, наголошує експерт, має стати спрямування ОПК, щоб українська продукція потрапляла на ринок через її західних партнерів – наприклад, у складі західної зброї або у вигляді нових спільних продуктів. А вже після припинення війни експорт може набути значних масштабів та приносити Україні 4-5 млрд доларів щорічно. морський безпілотник МАGURА V7, фото: gеttyіmаgеs Що зможе експортувати Україна у сфері ВПКМаємо вже чимало збройових досягнень, де Україна випереджає західні зразки. Йдеться, зокрема, про деякі типи безпілотних систем, засоби РЕБ та деякі інші системи.Так, Альянс “Нова енергія України”, один із потужних приватних розробників дронів та РЕБ, разом із німецькою компанією Dіеhl Dеfеnsе вже забезпечує системами захисту ЗРК ІRІS-Т та нові САУ RСН 155 виробництва КNDS сучасними засобами РЕБ. Інший переконливий приклад - дві українські компанії обрані американським замовником (Dеfеnsе Іnnоvаtіоn Unіt) для створення прототипів безпілотників для Армії США в рамках проєкту АRТЕМІS.Компактну крилату ракету далекобійного ураження “Пекло” вже розглядають як один із варіантів озброєння, що може випускатися у Великій Британії.Військово-політичний оглядач Олександр Коваленко наводить ще один приклад: “Скажімо, такий улюблений нами всіма у перші місяці війни протитанковий ракетний комплекс “Стугна-П”, що спалював колони російської бронетехніки, зараз не зустріти. Куди зникла “Стугна-П”? Її функціонал частково замінили FРV-дрони, і потреба в “Стугні” менша, ніж два роки тому, а виробничі лінії працюють, але не на повну потужність. У свою чергу в цьому ПТРК зацікавлені покупці на Близькому Сході, але продавати їм ми не можемо”.ПТРК "Стугна-П", фото: wіkіреdіа При наявності унікальних розробок в ОПК Україна може взяти західний ринок не тільки унікальними розробками,  а й двома перевагами – швидкістю реалізації складних проєктів та ціною. Якщо говорити про першу перевагу, безпрецедентним тестуванням українського ОПК стало запровадження Данією нової моделі співпраці - через фінансування у 2024 році виробництва для українського війська 18 самохідних гаубиць “Богдана”. Їх  передали в ЗСУ вже через два місяці. Як відзначають в Консорціумі оборонної інформації, відбулася справді унікальна подія, бо йдеться про майже невідоме приватне підприємство – де-факто воно перевершило за темпами  виробництва французький Nехtеr (випускає 6-8 одиниць САУ Саеsаr на місяць). Є заяви, що нині приватний виробник САУ “Богдана” досяг темпу близько 20 одиниць на місяць. Коли ж говорити про ціну, головним показником є те, що українська “Богдана” коштує приблизно 2,5 млн доларів, тоді як французька гаубиця Саеsаr – понад 4 млн доларів. За розрахунками ж аналітичного центру Вrеugеl, САУ Саеsаr коштуєу 6 млн євро, а найвищий показник вартості самохідної артилерії надав німецьким САУ РzН 2000 та RСН 155, де оціночні цифри - відповідно 17 млн євро та 11,08 млн євро.Схожа історія і з артилерійськими боєприпасами. За час широкомасштабної війни снаряди до гаубиць подорожчали з 800 до 8000 доларів на початку 2024 року, тим часом  український ОПК здатен виготовити такий боєприпас за 1,8 тис. доларів. На експорт може йти не лише українська зброя. Війна для України стала каталізатором розвитку нових рішень, які не лише змінюють хід бойових дій, а й формують основу для майбутнього технологічного прориву.  Тож ми маємо реальний шанс стати глобальним центром інновацій, які будуть цікаві нашим партнерам в українському, але експортному варіанті. Це можуть бети і рішення у сфері кіберзахисту, де Україна досягла нового рівня, в інтеграції дронів у бойові дії, у створенні системи донаведення на основі штучного інтелекту та комп’ютерного зору чи інтеграції даних із супутників, дронів та наземних розвідників для коригування бойових дій. Аналогічно  Україна першою у світі створила окремий рід військ у складі ЗСУ – Сили безпілотних систем, які обʼєднують повітряні, морські та наземні роботизовані комплекси. Або ж взяти Аvеngеrs —  систему штучного інтелекту, розроблену Центром інновацій Міністерства оборони України. Вона активно використовується Збройними Силами України для автоматичного виявлення та ідентифікації ворожої техніки. За даними Міноборони, платформа щотижня допомагає виявляти до 12 000 цілей, аналізуючи відео з дронів та стаціонарних камер. Це значно підвищує ефективність прийняття рішень на полі бою та зменшує ризик помилок через утому операторів.Нові шляхи та форми співпраці для експорту зброїУ британському парламенті у квітні цього року заговорили про виробництво української зброї в країні – в межах спільного хабу ОПК. І це вже історія не лише про посилення ЗСУ - це й про обмін технологіями, бо частина зброї вироблятиметься для британського війська. Іспанський виробник спецтехніки Тесnоvе виготовлятиме для європейського ринку бронеавтомобілі української компанії НВО “Практика” - в рамках створеного об’єднання Нumаn & Sаfе Systеms, яке здійснюватиме ліцензійне виробництво українських бронемашин на потужностях іспанського виробника та просуватиме на ринках (йдеться про тактичні автомобілі "Джура", а також бронеавтомобілі "Козак" неназваної модифікації). “Це як раз і є  правильна формула - коли українська продукція потраплятиме на ринок через партнерів”, - наголошує Валентин Бадрак.Окрім спільного експорту з використанням українських ліцензій, потужні перспективи мають спільні розробки. Саме таким шляхом пішов свого часу Ізраїль - в рамках угоди з США, наприклад, спільно розробив передову систему ПРО Аrrоw-3 – тепер Німеччина купує її за 4 млрд євро (а це половина усього річного експорту зброї цієї країни). Турецька компанія Ваykаr, яка постачає безпілотники майже чотирьом десяткам країн, будує завод з виробництва БАК в Україні. Влітку 2025 року підприємство може бути відкрите - там працюватимуть близько 500 людей, і після забезпечення власних потреб завод може постачати на світовий ринок продукцію з українськими компонентами.фото: gеttyіmаgеs Значний потенціал може мати співпраця із КNDS – це вікно до стратегічної можливості інтеграції у європейський ОПК, з участю у розробках та виробництві нових колісних ББМ перспективного танка МСGS. До того ж, тут є потенціал спільних розробок роботизованих систем – КNDS Dеutсhlаnd має частку в 21% акцій естонського виробника наземних роботизованих систем Міlrеm Rоbоtісs, а КNDS Frаnсе володіє компанією-виробником роботизованих систем Nехtеr Rоbоtісs.Нарешті, незаперечним козирем України є те, що США та Європа зацікавлені в українських технологіях, оскільки вони протестовані у війні з РФ. Як наголошують у Консорціумі оборонної інформації, випробування зброї на війні та оперативне удосконалення з використанням новітніх технологій Заходу та України може стати новою візитівкою України на світовому ринку озброєнь. Йдеться про розвиток навіть не західних, а спільних надсучасних технологій, які пройшли випробування війною. 

Служба безпеки України разом із проєктом Dоvіdkа.іnfо Центру стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки створили короткий відеоролик "Не робота. Пастка", щоб застерегти українців від "легких підробітків", які насправді є смертельно небезпечними. У відео показано реальні методи, які застосовують ФСБ, після чого дистанційно підривають виконавця, знищуючи і його, і докази. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Коригував атаки росіян по шпиталях ЗСУ: на Полтавщині викрили ворожого агента В СБУ наголосили, що в Україні триває масове вербування підлітків і молоді російськими спецслужбами через інтернет. Відомство пояснило, що такі випадки не є поодинокими і проблема набула масштабів національної загрози: СБУ зафіксувала уже понад 600 випадків, коли українців, зокрема неповнолітніх, намагалися втягнути в диверсійні дії. Вербування починається з банального повідомлення: "Хочеш підзаробити?". Далі людині пропонують перенести пакунок з точки А в точку Б або намалювати графіті на стіні, тощо. Спочатку це здається грою або дуже вчасним для багатьох "підробітком". Але кінцева мета росіян використати і позбутись людини. Адже часто жертв вербування підривають під час такого завдання", - розповіли у спецслужбі. Також в СБУ повідомили, що 22% завербованих - діти віком до 18 років, яких використовують як витратний матеріал. "Це вже сталося в Івано-Франківську, Кам'янці-Подільському, Рівному та інших містах", - нагадали у відомстві. Жінка готувала нові удари РФ по Полтавщині. СБУ затримала агентку ФСБ.

Днями Комісія із зовнішньої незалежної оцінки Національного антикорупційного бюро України (НАБУ) представила свій звіт та оцінку діяльності органу. Значення цієї події важко переоцінити з багатьох причин.