Search trend "григорович"

Завод та містечко були оснащені рідкісним на той час газовим освітленням "Сім'я Василя Федоровича Симиренка зі своєї колишньої заможності лишила йому замолоду тільки що на освіту, спершу в Петербурзі, потім за кордоном, а потім йому довелося власними силами вибиватися в люди. Як інженер-фахівець Василь Федорович був видатний теоретик, що умів детально обчислити всі вигоди й подробиці кожного нового технічного заходу&hеllір; Багато працював він, цілі дні сидів то над хімічними приладдями, то над машинами, як чорноробочий. Так велося довго, поки величезною ощадністю не склав собі трохи грошей, щоб купити руйновище одного заводу", писав у пам'ятній статті публіцист Андрій Ніковський про інженера та мецената Василя Симиренка в часописі "Степ" 1916 року Симиренки були нащадками запорізького козака Андрія, який відмовився присягати на вірність імператриці Катерині ІІ, за що був позбавлений всіх привілеїв власних вольностей і маєтку та записаний у кріпаки графині Олександри Браницької. Його онук Федір Симиренко завдяки працелюбству та наполегливості зумів викупити себе з кріпацтва. Одружився з Анастасією Яхненко, яка теж була викуплена з кріпацтва. Вони поселилися на Платоновому хуторі, а 1821-го в подружжя з'явився син Платон. Взагалі у Федора й Анастасії народилося 22 дитини, але дожило до дорослого віку лише восьмеро. Найвідомішими стали первісток Платон і Василь, який народився 1835 року. Федір Симиренко потоваришував із братами дружини Михайлом, Кіндратом, Терентієм та Степаном. У них був неабиякий хист вигідно купувати та продавати товари, а Федір Степанович мав неабияку комерційну спритність. Тому вони вирішили розпочати спільну справу зайнялися торгівлею збіжжям та шкірою, взяли в оренду млини в Умані та Смілі, а невдовзі відкрили фірму "Брати Яхненки й Симиренко". Роздавали безкоштовні обіди селянам, а також видавали борошно з млинів Власники фірми добре орієнтувалися в економічній ситуації, що дало змогу вже на початку 1830-х відкрити широку як на той час мережу магазинів і складів. Фірма продавала борошно за кордон, що приносило їй величезні прибутки. Проте 1830 рік видався неврожайний, багато селян голодувало, тому фірма розпочала першу благодійну акцію декілька місяців роздавали безкоштовні обіди селянам, а також видавали борошно з млинів. Уже 1832-го брати Яхненки та Федір Симиренко за сприяння розвитку Одеси й за активну участь у її самоврядуванні царським указом отримали статус купців першої гільдії та звання спадкових та почесних громадян міста. Протягом багатьох років обиралися гласними Одеської міської думи й управи, а також міськими головами. Своїм дітям Федір Симиренко намагався дати добру освіту. Старшого Платона відправив у престижний приватний пансіонат економічного профілю Василя Золотова в Одесі. Після закінчення юнак мав їхати навчатися до Москви, але батько змінив рішення та залишив сина допомагати йому у справах. На початку 1840-х в Російській імперії була аграрна криза, борошном стало невигідно торгувати, тому фірма Яхненків і Симиренка зробила першу спробу торгувати цукром. Вони закупили у графа Бобринського 10 пудів цукру-рафінаду та продали його за вигідною ціною. "Коли граф Бобринський збудував у місті Смілі цукроварню, то й Федір Симиренко у спілці з Яхненком теж узялися за цукроварство. Тоді це річ була простіша й не така дорога, як тепер, бо цукор добували пресуванням. Купивши в місті Городищі у графа Воронцова клапоть землі, вони збудували невеличку цукроварню. Спочатку діло пішло в них добре, й Симиренко послав свого меншого сина Василя родженого 1835 року учитися у Францію, що славилася тоді цукроварством", писав у спогадах меценат Євген Чикаленко. На початку ХІХ ст. світ охопила цукрова лихоманка. Цукор виготовляли з тростини, але 1747 року, після винаходу німецького хіміка Андреаса Маргграфа, стали робити з буряка. Цукроваріння почало активно впроваджуватися у Франції, адже Наполеон Бонапарт намагався звільнитися від економічної залежності від Англії, яка тримала монополію на ввезення цукрової тростини в європейські країни. Там почали відкривати перші школи для практичного та теоретичного вивчення цукрової справи. В Україні цукрова промисловість також почала зростати швидкими темпами. У нас були сприятливі кліматичні умови для вирощування цукрового буряка. Держава допомагала виділяла великі кредити та надавала пільги. Як згадував польський письменник Тадеуш Падалиця: "Як по наших салонах, так по шляхецьких хатах не говорили ні про що інше, як про буряки, фабрики, сирець. Були такі, які нічого не бачили перед собою, окрім буряка. Кожне питання було для них дурницею, якщо не стосується воно безпосередньо цукроварні". Покровительства його талант не потребує: я дав гроші й одбираю книжками Платон Федорович теж зацікавився цукроварінням, тому часто відвідував заводи графа Бобринського. Там познайомився з практикантом із Москви. Разом вони вирішили їхати в Німеччину та Францію, щоб перейняти досвід. Платон Симиренко повернувся додому й остаточно утвердився в намірах будувати завод в Україні за найновішим зразком. Він переконав у доцільності такого наміру дядьків та батька. 1839 року фірма "Брати Яхненки й Симиренко" починає будувати завод у селі Ташлик Черкаського повіту. Доки тривало будівництво, Платон повернувся у Францію, де замовив найсучасніше обладнання. Щоб краще розуміти виробництво, вступив до Паризького політехнічного інституту. 1843 року молодий Симиренко повернувся на Батьківщину, де на нього чекав ново­збудований завод. Він був перший у Російській імперії на паровому принципі роботи, що суттєво зменшувало виробничі витрати. Однак спеціалістів, які могли би працювати на такому обладнанні, зовсім не було, тому фірма запросила з Франції 30 фахівців. Платили їм удвічі більше, ніж вони мали б у Франції. За два роки Платон Федорович обійняв посаду технічного директора Мліївського промислового комплексу, разом із компаньйонами звів цукрозавод неподалік Черкас, у селі Руська Поляна, орендував і модернізував цукроварні в Орлівці й Олександрівці. Він також планував збудувати цукрорафінадний завод на Куренівці в Києві, але місцева влада відмовила у виділенні ділянки. Тоді Платон Симиренко вирішив зосередитися на створенні величезного заводу в Млієві, для чого спершу організував будівництво власної цегельні. 1848 року на березі річки Вільшанки постали корпуси потужного підприємства, серед яких вирізнявся семиповерховий цех для рафінадного виробництва. Оснащений за найсучаснішими на той час технологіями, цукрозавод вражав передовими рішеннями. Категорично відмовляв доньку, зважаючи на кріпацьке походження обранця Якось на Мліївському заводі стався прикрий випадок тріснуло велике махове колесо пресової машини. Виробництво зупинилося, доки чекали обладнання з Франції, завод зазнав величезних збитків. Це наштовхнуло Платона Федоровича на думку про необхідність власного машинобудівного заводу. Ідея виявилася прибутковою, крім приладдя для цукрових заводів, почали виготовляти сільськогосподарську техніку. Також при заводі відкрили училище. Як писала дослідниця Ольга Шевченко: "Для робітників, які працювали на Мліївському рафінадному заводі, фірма збудувала ціле промислове містечко. В часи страшенної кріпаччини тут були створені всі умови для нормального життя робітників, де дбали і про їхнє здоров'я та духовне життя&hеllір; Кожна сім'я мала свій окремий будинок із городом та садом, самотні мешкали в упорядкованих гуртожитках, у магазині продавали всі необхідні товари за помірними цінами. Тут діяла безкоштовна лікарня і школа, в якій викладали вчителі з університетською освітою за програмою технічних училищ. Завод та містечко були оснащені новим, рідкісним на той час газовим освітленням, що практикувалося лише в найбільших містах". 1859 року за порадою Михайла Максимовича у Мліїв до Симиренків приїхав Тарас Шевченко. Після екскурсії Тарас Григорович був неабияк вражений. Він обійняв Кіндрата Яхненка, який його супроводжував, і сказав: "Батьку, що ти тут наробив?!" У гостях Шевченко поділився намірами перевидати "Кобзар", але зізнався, що для цієї справи не має грошей. Допомогти погодився Платон Федорович. Домовилися, що Шевченко поверне борг примірниками. Троюрідний брат поета Варфоломій Шевченко згадував: "Платон Федорович, як побачив "Кобзаря", то зрадів, а як глянув, що надруковано "Коштом Платона Симиренка", то так розсердився, що аж поблід. "Оце не по-нашому, каже, не по-нашому зробив. Нащо він це написав? Діло було просто між нами, навіть моя жінка не знала&hеllір; на що це мені здалося?" Я й кажу: "Може, то значить дяка перед людьми за ту поміч, що ви йому зробили?" "Покровительства його талант не потребує: я дав гроші й одбираю книжками. Я хотів, щоб се було між нами; хіба треба всім знать, кому я гроші дам?" 1863 року відбулося польське повстання. Пани, що позичали гроші спілці Яхненків і Симиренків, почали вимагати їх повернути. Фірма потрапила в безвихідне становище, а згодом збанкрутіла. Того ж року після тяжкої хвороби на 43-му році помер Платон Симиренко. Меншому братові Василеві Федоровичу довелося повернутися з Парижа, щоб переоформити на себе керівництво торгового дому Яхненків Симиренків, а 1868-го його обрали головою. Він намагався врятувати фірму від банкрутства. Якось Василь Симиренко був у справах на заводі в Ташлику й вирішив заїхати в село Самгородок на цук­ровий завод, який належав місцевому поміщику Іванові Альбрандту. Чоловіки почали товаришувати, й Василь часто навідувався до маєтку Альбрандта, де познайомився з його доньками та швидко закохався в наймолодшу Софію. Дівчина теж мала почуття до Василя. Родина Альбрандтів походила з Франції та належала до аристократії, яка емігрувала в Україну під час Великої французької революції. Голова сімейства народився вже в Україні, але освіту здобув у Франції. Після повернення розпочав власну справу, що неабияк збагатила родину. Коли Іван Альбрандт дізнався про наміри молодих людей одружитися, категорично відмовляв доньку, зважаючи на кріпацьке походження обранця. "Софія виявилася особистістю непересічною. Вона не скорилася волі батька і не віддала на поталу своє кохання. На допомогу прийшла моя прабабуся Оля. Нам невідомо, кому спав на думку таємний шлюб, але знаємо, що змова вдалася. Під виглядом відвідин Софія поїхала до Оріхівщини, де й обвінчалася з Василем Симиренком. Обурений Альбрандт відцурався доньки, навіть не читав її листи, хоча вона часто писала, прохаючи вибачення. Тільки по семи роках його дітям пощастило ублагати батька помиритися з Софією Іванівною і Василем Федоровичем. Може, він і сам переконався у своїй помилці", писала літературознавиця Олена Леонтович. Вислів "Хорс засіяв" говорив про те, що Василь Симиренко дав кошти на якусь справу Перші роки подружнього життя виявилися складними, адже дружина не мала посагу, а Василь Федорович був змушений покинути батьківську фірму, бо кредитори вимагали свої гроші, а нащадки Степана Яхненка негайного поділу капіталу. Василь Симиренко відмовився від своєї частини спадщини й виїхав із Млієва. Він найнявся на завод інженером та працював декілька років. З часом, назбиравши трохи грошей, він купив із торгів занедбану руїну державної цукроварні в селі Сидорівці на Канівщині. Щоб відновити цукроварню, він багато працював, зокрема в лабораторії, й винайшов декілька цікавих методів виварювання цукру. Відкрив перший у Російській імперії цех із виготовлення пастили й мармеладу. Це дало йому змогу знову розбагатіти та наприкінці життя мати статки, які дорівнювали 15 мільйонам карбованців. Подружжя не мало дітей, тому за порадою професора Володимира Антоновича всі свої статки Василь Федорович заповів віддати на українську справу, а також багато грошей виділяв на меценатство. Знали цього жертводавця під псевдонімом Хорс, а вислів "Хорс засіяв" говорив про те, що Василь Симиренко дав кошти на якусь справу. Він ще замолоду обіцяв собі давати десяту частину грошей від своїх прибутків і ніколи цієї обітниці не зраджував, водночас лишався скромною людиною. "Я часом зустрічався із Симиренком на засіданнях редакції "Київської Старовини", куди він заходив під кінець року, щоб довідатися, скільки має дефіциту той журнал, бо він із року на рік покривав борги "Київської Старовини", а зрідка бував у нього з Володимиром Антоновичем або з Миколою Лисенком. Для характеристики вдачі Василя Симиренка розкажу про його таку рису: раз, сидячи в нього, я помітив, що весь куток у його кімнаті заставлений порожніми коробочками (пуделками) від сірників. &еnsр;Нащо вони вам? питаю здивований. &еnsр;А чого вони мають пропадати дурно, одповідає Симиренко. Я за їх виміняю на повні з сірниками&hеllір; Мене так вразила ця ощадність людини, яка видає щороку десятки тисяч рублів на українські справи, що я рефлекторно встав і вклонився йому мало не до землі. Симиренко розцілував мене&hеllір;" згадував Євген Чикаленко.

Політикиня була довіреною особою Ющенка на виборах

Програма "Власні назви з Мирославою Барчук" - це серія розмов з українськими та західними інтелектуалами, письменниками, митцями, правозахисниками, де обговорюються, з одного боку, події та суспільні явища сьогодення, а з іншого – історичний контекст, який ці явища сформував.  Проєкт спільно створюють український ПЕН та телеканал "Еспресо".Я хочу почати з дуже дорогого для мене спогаду. У мене є книжка Миколи Вінграновського “Цю жінку я люблю”. Це абсолютно фантастична збірка поезії, яка вийшла за Радянських часів, коли я була підлітком. Окрім того, для мене це було відкриття Федора Кричевського. Вона дуже щедро проілюстрована репродукціями його картин. І ось коли кажуть Федір Кричевський, я згадую “Життя” (триптих), я згадую “Катерину”, “Наречену”. Який у вас є спогад, пов'язаний з Федором Кричевським і його роботами?Я думаю, що в усіх відвідувачів Національного художнього музею є такий спогад. Пам'ятаю, як стоїть перед очима ця експозиція, її вже немає багато років, це було перед тим, як її змінили. І я пам'ятаю, коли піднімаєшся на другий поверх, відкриваються перші двері, коли ти заходиш із першої зали, повертаєш ліворуч, де починається експозиція ХХ століття, і тебе зустрічає “Наречена”. Це така зустріч, яку неможливо взагалі забути. Цей образ української жінки настільки гідний. Я б навіть сказала, в ньому є такий феміністичний посил. Там така впевненість, гідність, опора. І взагалі у нього в більшості робіт є дуже глибока вкоріненість в своє та опора на обидві ноги. Завжди цей образ від маленької людини, дитини, яка спирається на дві ноги, до його автопортрету в білому кожусі, де він стоїть руки в боки і є ця опора на дві ноги, що дає таку впевненість і переконливість. Неможливо позбутися такого враження, що ось це і є людина, яка належить до української нації.Автопортрет у білому кожусі. Кричевський Федір Григорович, фото: uk.wіkіреdіа.оrg Я теж багато про це думала. З одного боку, про те, що це була дитина, народжена на сході України, а саме у Лебедині на Сумщині. Далі – юнак, який вчився в Москві і в Петербурзі. Але це було абсолютно усвідомлене українство. Яким чином це сформувалося?Це сформувалося через українське село. Це абсолютно зрозуміла історія – приналежність до природи і закоханість в людей, які живуть на своїй землі, а також культура, яку вони створюють. В принципі його родина пов'язана з Полтавщиною, тому що в юності саме там вони з Іваном М’ясоєдовим промишляли в Павлівцях і в Шишаках. Потім у нього був там власний дім. І це територія, на якій дійсно він закохався в життя. Попри все, він був надзвичайно оптимістичною людиною, відкрита до нового. Але сформувалася українськість, зрозуміло, з цього дитячого досвіду. Він дуже любив ці промисли, він ліпив з глини, там десь було народна ця традиція. Є свідчення про те, що він дуже любив гаптувати і навіть працювати з полотном, з нитками і не цурався жодної народної традиції. Він нею надихався і дуже рано почав малювати. Це був дійсно дар і обдарованість природня.«Оплакування Христа», 1910 — дипломна робота Кричевського, фото: uk.wіkіреdіа.оrg Мені це дуже схоже на Малевича. Це та сама Сумщина, дитина всотує в себе цю народну культуру. Ви сказали про Івана М’ясоєдова. Мусимо пояснити, що це син Григорія М’ясоєдова, передвіжника. Це людина українського походження. Іван М’ясоєдов і Федір Кричевський їздили в Шишаки на Полтавщину. Я так розумію, що це було богемне середовище.Так, річ у тім, що у них біля Полтави був свій маєток. А Григорій М’ясоєдов був надзвичайно суворою людиною з традиційними поглядами і на мистецтво, і на все. Але син у нього вдався надзвичайно унікальний. Я думаю, що колись про Івана М’ясоєдова знімуть дуже вражаючий байопік, тому що він цього абсолютно заслуговує. Він надихався сучасними на той момент тенденціями і цікавістю до античної культури, до культу людського тіла. Він збирав довкола себе художників і вони займалися нудизмом, культуризмом, розвивали тіло. Це називалося “Сад богів”.Це які роки?Вони познайомилися із М’ясоєдовим, коли навчалися в училищі в Москві. У 1901 році Кричевський починає навчатися там, і от з тих пір вони подружилися. Вони разом подорожували Україною, досліджували, вивчали її, але їздили саме Слобожанщиною, тобто східною частиною України. Після училища Кричевський вступає в художню академію в Петербурзі і потім повертається назад. Він всього кілька місяців там провчився, повернутся назад на Полтавщину його змусила хвороба. Ось ці кілька років він проводить з М'ясоєдовим у подорожах Україною. Це вже дуже свідомо, тому що Федір вже побував на той момент в Європі.Він був в Парижі, Берліні і навіть вчився у Відні у майстерні Клімта. І це відчувається в його стилі.Він вперше потрапив в Європу і одразу на коронацію англійського короля, мати якого була з однієї родини з російськими царями. Вони туди відправляли здібних художників, які могли зафіксувати цю коронацію для російської сім’ї. І от Федір був обраний поїхати туди. Здається, вони навіть разом з М’ясоєдовим були в цій подорожі. Звичайно, він зобразив цю коронацію, але всі біографи і дослідники пишуть, що найбільше враження на нього справили музеї. Величезну кількість часу він провів в галереї, музеях, досліджуючи це мистецтво.Потім Кричевський їде в цю велику подорож, за рік об'їжджає Берлін, Мюнхен, Відень, відвідує Італію. Є така гіпотеза, що саме під час цих подорожей, всотуючи новітнє, модерне мистецтво, всі трансформації, отримавши дуже хорошу академічну освіту, але при цьому будучи закоханим і розуміючи глибоко мистецтво, він бачить, наприклад, Мюнхенську сецесію і вражений нею, але він провів багато часу, досліджуючи українське мистецтво – не тільки народне, але й ікони, наприклад, барокову традицію, яку ще не встигли знищити совєти. Неможливо було не познайомитися з ним, якщо у тебе є бажання бачити мистецтво. І воно як два плюс два спрацювало. Ти бачиш Мюнхенську сецесію, але ти розумієш, наскільки твоє мистецтво зовсім не гірше, що мистецтво баракове й ікона з тим самим золотим тлом – це зовсім інше. Але воно відповідає не тільки тій сакральній якості, не тільки те, що працює на цю атмосферу, яка виникає в храмі, на синтез мистецтва, який дає релігійне переживання, а саме в художньому сенсі. І він, бачачи це, повертається і зовсім інакше інтерпретує і відчуває мистецтво і народне, і традиційне, і професійне, яке існувало, яке він бачить тут, і яке, очевидно, було недооцінене. Це не те, що він вивчав в академії, наприклад, або в училищі. Але це те, що він розуміє його рівень і його якість.У Федора, на щастя був співрозмовник - його брат Василь Кричевський, який так само вражений, закоханий і здатний зробити професіоналізацію з народного, перевести ось ці коди в професійне мистецтво. Вони ж були одержимі ідеєю створити національну школу мистецтва.І вони заклали фундамент цієї школи?Федір Кричевський. 1910-ті роки, фото: NАМU Так, вони заклали фундамент цієї школи. Можна сказати, у ній є три кити. Я завжди, коли розповідаю про мистецтво, говорю, що художник – це така людина, яка не здатна розбачити щось, коли щось побачила. Розбачити це і не взяти в свій арсенал. Коли вони подивилися очима, які багато бачили музеїв, світового мистецтва – і старого, і нового, і маючи цей досвід контакту з українською традицією, її розмістили у цій системі координат. Вони усвідомили відповідальність, як її зробити частиною цієї культури.І от перше, це те, що ти бачиш – це візантійська традиція, представлена у храмах і соборах. Ми не усвідомлюємо, наскільки на початку ХХ століття більше було збережено, ніж навіть в 60-х роках.Ще не були росіянами викрадені мозаїки Михайлівського. Ще він стояв.Далі – це барокова традиція, якої теж було дуже багато. Це теж церкви, які знищувалися в 30-ті роки вже в радянський час. Але на той момент вони всі були на Слобожанщині. Тобто ці всі і Сорочинський іконостас, який зараз є. Були ці церкви в Березні, наприклад, які знищені пізніше, але вони мали змогу це бачити. Також ікони, які Кричевські збирали по хатах і створювали, у них була розкішна сімейна колекція народного і такого сакрального мистецтва.І третє – це народне мистецтво. Це килими, вишивка, кераміка – тобто все, що ми досі любимо в народному мистецтві. Тільки тоді його було значно більше. Треба сказати, що ці колекції були знищені, як і багато творів, в полум'ї всіх цих подій і в першу чергу Другої світової війни.Як наше покоління, покоління наших дітей і наших батьків, переживає грандіозні події у світі, так само біографія Федора Кричевського і його брата Василя – це історія якраз найбільш драматичних, трагічних подій ХХ століття. Вони пережили і Першу світову війну, і українські визвольні змагання, Українську народну республіку, Другу світову війну. Василь Кричевський загинув фактично від голоду за мольбертом у 1947 році в Ірпені. Але я хочу, щоб ви розповіли про те, як відбувається Українська революція, і в Українській Народній Республіці організують художню академію. Розкажіть про їхній внесок фактично як фундаторів академії.Ця академія проіснувала один рік фактично – з 1917-го по 1918-й. Федір Кричевський був її першим ректором. До речі, спочатку Василю Кричевському запропонували бути ректором. Є розкішне дослідження Валентини Рубан, яке присвячене Василю Кричевському, але вона не встигнула завершити своє дослідження про Федора Кричевського. Це абсолютно еквівалентні фігури, але Василю Кричевському значно більше уваги  приділяється, тому що є його нащадки, і він зміг врятуватися, поїхати з України, і помер під Каракесом. Це дозволило створити кілька поколінь художників, які розвивали цей рід. І вони досі є, вони опікуються цією спадщиною.У Федора Кричевського цього всього не було. Олександр Богомазов, який є представником українського модернізму, він був людиною, яка все життя прожила в Києві. Так само, як і Кричевський Федір, він присвятив своє життя Україні. Він виїздив за межі України, але він завжди повертався. Йому дуже важливо було бути саме тут, бути пов'язаними з цією територією. І це зіграло такий жарт, що Богомазов разом із Кандинським і Малевичем винайшов фактичну мову абстрактного мистецтва. Але про нього дізналися вже тільки в 90-х роках. Тобто, якщо Кандинський і Малевич стали світовими зірками за життя або на хвилі захоплення авангардом, то Богомазов – ні. І так само Кричевський: Василь, який поїхав, зміг забезпечити, щоб його пам'ять і спадщина продовжується, якось була врятована, а потім повернута в Україну вже в 90-х, то з Федором так не сталося. Звичайно, що є його колекції, але багато чого згоріло, багато чого було знищено. Також немає нащадків немає І це наша відповідальність перейматися цим.Повернуся до української академії. Коли ми говоримо про академію – це якраз втілення цієї ідеї, як створити українське мистецтво. Дискусія, яка існувала на початку ХХ століття і дуже близька нам сьогодні, тому що ми так само про це говоримо, – що таке українське мистецтво? Враховуючи нашу колоніальну історію, що ми весь час всередині якихось інших імперій намагалися розвивати своє, а для них це так само було питанням. Федір Ернст, Григорій Павлуцький, Федір і Василь Кричевські, які отримали навіть за свій внесок визнання як мистецтвознавців, не тільки як художників і архітектора. Тобто це ідея створити національну школу, суто український стиль, відділити його від всіх інших мистецтв, якими всі захоплювалися, переймалися і глибоко розуміли. Кордонів не існувало для цього покоління художників.Із середини ХІХ століття тривали розмови про те, що нам потрібна своя академія, свій вищий навчальний заклад. Як і музей, вони мали отримати дозвіл з центру імперії, щоб створити тут щось. Так само, як намагалися отримати право на створення музею, і цього не ставалося протягом 30 чи 40 років, були лише просто відмови. Лунали пропозиції, щоб вже в університеті створити класи, де можна буде зробити свою школу. Окрім школи Мурашка і Костанді в Одесі не було професійного навчання. А для того, щоб була школа, має бути професійно організоване навчання.І от як тільки з'явилась ця можливість в 2017 році, оскільки українську державу створювали візіонери, гуманітарії, історики, художники. Це була абсолютно ідеалістична мрія, мати свою державу саме для того, щоб реалізувати ось ці мистецькі, гуманітарні і культурні теми, дати дискусії перетворитися на правду, у щось намацальне. Так з’явилася академія. Усі академіки так чи інакше працювали з цим. Там був Федір і Василь Кричевські, Георгій Нарбут,там був Жук і Микола Бурачик, Бойчук. От вони всі так чи інакше розуміли європейські тенденції. Хтось був більше прихильний до сецесії, хтось більше до модерністських нових тенденцій. Але так чи інакше, вони всі були вкорінені в ці три цеглини, які складають підмурок українського мистецтва – візантійську, барокову і народну.Триптих "Життя" (Любов, Сім'я і Повернення), Федір Кричевський, 1927 рік Ви сказали, що академія існувала лише рік, але я правильно розумію, що потім вже радянська Україна в якійсь формі відновила цю академію, і Федір Кричевський там викладав далі? Це тоді, коли там же Малевич і Татлін викладали, так?Абсолютно, так. Вони робили це в формі художнього інституту. Радянська влада діяла, як і зараз, – прийшла і знищила академію. Але вона не знищилась, тому що викладачі, зокрема, Мурашко і Кричевський, викладали вдома. Студенти приходили до них додому для того, щоб продовжувати цю неперервність. Звичайно, що радянська влада спробували використати цих викладачів. Тоді вже починається історія Київського художнього інституту, Іван Врона стає ректором і перетворює це на осередок розвитку найновіших модерністських течій. Він запрошує викладати туди Малевича, Татліна, Бойчука. І Кричевський там викладав живопис, графіку.Кричевський був обдарований. Його унікальність полягає у тому, що він мислив і кольором і лініями, що досить рідко зустрічається у художників. Як правило, у художників або живописна обдарованість, коли ти дивишся на натуру і бачиш її через поєднання різних кольорів, або ти бачиш лінію – це більше графічне мислення. Федір Кричевський бездоганно поєднував одне з іншим. Потім Тетяна Яблонська, яка у нього навчалася, згадувала, що він якраз і вчив цьому своїх студентів. А у нього абсолютно близькочі студенти були, як Тетяна Яблонська або Сергій Григорів. Вони вчилися, що форма має тримати колір, щоб форма не розповзалася по полотну, щоб колір не розтікався за межі форми. Це обдарованість на однаковому рівні. Тому Кричевський викладав і графіку. Також оскільки він ще мав в академії в Пітері скульптурний клас, він ще і міг ліпити. У нього була ще об'ємно-просторове бачення і мислення.Він брав участь в конкурсі на пам'ятник Тарасу Шевченку.Повернуся до знищеної колекції. На заході збереглися спогади другої дружини Василя Кричевського про те, як війська Муравйова обстрілювали будинок Грушевського, який спроєктував Василь Кричевський. На Паньківській вулиці стоїть цей будинок, в якому живе сам Василь Кричевський, а Федір Кричевський – у флігелі біля будинку. Дружина розповідає, як бомба влучає в цей будинок, він починає горіти, і ось це полум'я, яке піднімається з нижніх на верхні поверхи, можна бачити у шахті для ліфту. Вона розповідає, як Василь, Федір і вона з місячною дитиною стоять і дивляться на це. Там були унікальні стародавні українські килими, збірки найліпших зразків українського народного мистецтва, виробів зі скла, вишивок, шиття, кераміки, стародавні українські портрети, численні зарисовки зразків народного мистецтва, архітектурні проекти, шкіци чоловікові і найбільші його картини і етюди. Це мається на увазі Василя Кричевського.“Там усе, над чим працював чоловік, чому він присвятив усе своє життя, намагаючись допомогти відродженню українського мистецтва. Все це тепер гине. Я боялась, що серце його не витримає або він збожеволює. Василю, не дивись на вогонь, дивись на дитину, дивись на Галочку”. Вона каже, щоб чоловік не збожеволів, дивись на дитину, якої ти так чекав, не дивись на те, як гине колекція, все, що ти зробив. Поруч стоїть Федір Кричевський. Я сама себе запитую, вони пережили ось це, вони пережили Муравйовщину в Києві. Як радянська влада їх не репресувала? Як Федору вдалося вижити?Є багато про це різних чуток. З одного боку, неможливо було не скористатися цим обдаруванням, цим масштабним талантом. А Кричевський, особливо в цій академії, який очолював Врона, мав весь час конфлікт. Його вважали доволі ретроградним по відношенню до всіх тих новітніх експериментальних якихось течій, які там розгорталися. У нього був конфлікт з Бойчуком, тому що він дуже обстоював якість мистецтва і таку мистецьку школу, що має бути професіоналізм. А Бойчук, як ми знаємо, дивився в сторону візантійської традиції, і вона здавалась наївною для Кричевського. Він говорив, що її потрібно використовувати, він теж її обожнював і дивився на неї, але її потрібно перевести в професійну школу. Власне, триптих “Життя”, який ми всі обожнюємо, – це якраз плід цієї полеміки. Це твір станковий, але він абсолютно зроблений як монументальне полотно.Стоять (зліва направо): Георгій Нарбут, Василь Кричевський, Михайло Бойчук. Сидять (зліва направо): Абрам Маневич, Олександр Мурашко, Федір Кричевський, Михайло Грушевський, Іван Стешенко, Микола Бурачек. У полеміці з Бойчуком “Життя” – це те, як можна створювати монументальну роботу, не переходячи в таку площинну форму. Візантійське мистецтво здавалося Федору наївним. Він вважав, що це така спрощена форма, яка ідеально підходить для монументальної роботи. Власне, бойчукісти і були монументалістами. А він показує, що можна робити монументальну роботу, залишаючись в професійному і сучасному реєстрі, хоча він стояв завжди на засадах реалізму. Саме це подобалось радянській традиції в 1932 році, коли відбувся розворот до соцреалізму, і всі змушені були так чи інакше працювати в цих реалістичних формах. Тоді Кричевський відчув свою затребуваність, він був максимально затребуваний.Але ще була одна деталь. Під час навчання в академії в Пітер Федір познайомився з Ісаком Бродським – художником українського походження, який став особистим портретистом Сталіна. Є багато свідчень і навіть спогади самого Ісаака про Кричевського, що його протекторат міг зіграти роль. Він міг захищати обидвох Кричевських, щоб їх не чіпали. Це один із таких трагічних епізодів, тому що цей конфлікт, про який я згадала, ця напруга… Зрештою він пішов з інституту і поїхав на початку 30-х років викладати у Харків, а потім повернувся знову, тому що викладання і його студенти було для нього всим. Проте цей конфлікт, який виникає на території мистецтва, – він про мистецтво, про те, як потрібно і можна працювати з монументальною формою. Я уявляю, наскільки це могли бути гарячі, непримиримі дискусії. Тому що ми самі їх спостерігаємо весь час.Але трагедія в тому, що ця полеміка виходить на територію життя. І потім у одного, Федора Кричевського, складається так життя, що він стає першим заслуженим діячем мистецтва України. Він отримує звання професора мистецтвознавства, отримує кафедру і так далі. А Бойчука знищують. І от цей твій ворог, який є ворогом просто через незгоду саме на території мистецтва, через художні якісь різнобачення, зрештою, це перекладається в те, що люди зникають, вони перестають фізично існувати. Я уявляю, який це справляє тиск і неймовірну психологічну розчавленість.Ми про це весь час говоримо, кажучи про, наприклад, про літераторів, яким вдалося вижити під час Розстріляного відродження. Як сталося, що в 1947 році такий видатний майстер міг померти від голоду в Ірпені.Про це теж є багато різних версій. Одна з версій, що це сталося через Другу світову війну і те, що Київ був окупований. Ні Василь Кричевський, ні Федір Кричевський не захотіли поїхати в евакуацію туди, на Схід.А це було злочином за сталінськими законами. Ти під підозрою.Ти під підозрою, тебе одразу підозрюють в колабораціонізмі. Мені здається, що вони все розуміли про радянську владу і користалися можливостями для того, щоб продовжувати робити своє, тому що інакше неможливо. Але до того, щоб поїхати на схід – ні. Єдиний шлях, який вони могли розглядати, це на захід. І навіть за однією з версій Кричевський опинився в Кенігсберзі, на території Німеччини на той момент.Я правильно пам'ятаю, що це був якийсь німець, який цінував лікаря, цінував його роботи, купував картини, щоби дати йому вижити в окупації. І цей же лікар його вивіз до Кенігсберга.Це за однією з версій. Це те, що потребує таких ретельних досліджень і занурення, тому що є різні версії. Дуже цікаво читати, як ця історія розказується в різні періоди, як вона розповідається мистецтвознавцями, які теж все знали і розуміли, але не могли дозволити собі сказати, як Лариса Члунова, наприклад. Вона писала про Кричевського і вимальовувала наратив, що Кричевський – основоположник соцреалістичного мистецтва в Україні. Це, власне, теж можна розглядати як варіант правди про Кричевського, абсолютно уникаючи певних історій його життя. Як у 90-х інтерпретація спадщина Кричевського та історія його життя, знову ж таки уникаючи незручних уже в інший бік фрагментів. Він міг опинитися в такому становищі саме через те, що радянська система не мала півтонів, не мала місця для того, щоб мати людський вимір.Пізніше виникла така версія, що Федір не поїхав в окупацію, тому що йому дали лише одне місце у потягу, і він не міг зняти з собою дружину. Він сів на цей потяг, але зійшов з нього для того, щоб залишитись разом із дружиною. Ми не знаємо, чи було це так чи ні, але очевидно, що він не хотів їхати в окупацію. Можливо, він не був на території Німеччини. Можливо, це просто була окупація в Києві. Але так чи інакше, його схопив НКВД і його тримали майже рік. Це було вже після 1945 року, коли він повертається в Київ після цих поневірянь, і його відпускають через стан здоров'я, здається, у нього був рак. Його учні Сергій Григор’єв і Тетяна Яблонська, згадують, як побачили, що ця кремезна, надзвичайно вітальна, переповнена силою і оптимізмом людина, просто зникла. Це була абсолютно інша людина, зламана, знищена як фізично, так і  морально.Після цього його квартира у Георгіївському провулку була знищена. Десь вони жили на дачах у друзів. А потім їм навіть заборонили жити в Києві і виселили в Ірпінь, в жахливі умови. Ісаак Бродський розповідає історію, що запропонував Кричевському написати портрет Сталіна, і тоді йому дозволили б бути частиною цієї системи. На що за легендою Кричевський відповідає, що зображати різних пройдисвітів і временщиків йому його сан не дозволяє. Він відмовився це робити. Ми не знаємо, чи це правда чи ні, але це дуже вписується в цей портрет цієї людини, якому було, щоб пред'явити і Сталіну, і цій всій системі, попри те, що він мав.Ви сказали багато дуже важливих речей і щодо творчого методу Кричевського, і щодо його стилю, і щодо цих трьох китів української культури, на яких він будував сучасне українське мистецтво.І ще найважливіше, що це було сучасне для європейської традиції мистецтво. Тобто це не просто така ностальгія за минулим. Це було абсолютно в дусі часу європейського повітря, яким вони дихали. Вони жили тут, а дихали європейським повітря. Вони знали, як адаптувати, як взяти найкраще, як на цьому ґрунті побудувати нове, те, що може вразити Європу. 

Насичений традиційними загальнонаціональними урочистостями — шевченківськими днями, перший календарний місяць весни завершився відзначенням Міжнародного дня театру, мистецтво якого Тарас Григорович надзвичайно любив. Однак до української театральної історії таке святкування прямого стосунку немає: цей день театральні діячі світу шанують на честь давньогрецького поета Феспіда, який нібито 27 березня 534 року до нашої ери представив афінському глядачеві […]

Життя як книга Люди епохи бароко ставилися до свого життя як до книги, яку вони самі пишуть у співавторстві з Творцем. Вони бачили світ сповненим символів і метафор. Філософ Григорій Сковорода, старець Паїсій Величковський, прочанин Василь Григорович-Барський, мандрований дяк Ілля Турчиновський лишають свою біографію як творчий акт і найдосконаліший підсумок власної творчості. Суспільне сприйняття важить […]

СОО та креативна директорка компанії Марія Григорович натякнула, що після успіху гри S.Т.А.L.К.Е.R. 2 в студії GSС Gаmе Wоrld з’явилися можливості не лише для створення доповнень до гри, а й чогось більшого.

На сервісі Stеаm стартував весняний розпродає. Гру від українських розробників S.Т.А.L.К.Е.R. 2: Неаrt оf Сhоrnоbyl можна купити зі знижкою 15%. Для українців основна версія коштує 1 189 грн. Така ж знижка діє на Dеluхе Еdіtіоn та Ultіmаtе Еdіtіоn. Але ці версії дорожчі. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: S.Т.А.L.К.Е.R. 2 втратив 90% гравців у Stеаm за три місяці "Квіти пробиваються крізь бетон, вітер гудить у порожніх бункерах та підземних лабораторіях. Вітер весни, теплий вітер змін. Кажуть, тут не було нікого з моменту, коли Стрілець востаннє спускався до Х-16. Двупалов обіцяв, що все зміниться. Наче тут знову з'явився сміливець, готовий заглянути у темні куточки Зони. Знайти щось своє. Навесні всі набираються сил та стають трішечки сміливішими, хто зна? Можливо, це саме той час", - пишуть на сторінці гри у Stеаm. Розпродаж діє до 19:00 20 березня. Засновник GSС Gаmе Wоrld Сергій Григорович розповів, що S.Т.А.L.К.Е.R. 2 окупилась вже у перший день продажів. Компанія повідомляла, що гра розійшлась накладом у 1 млн копій вже на другий день після релізу.

У грі Наlf-Lіfе 2 покращили графіку. Виробник відеокарт NVІDІА оголосила, що вже 18 березня у Stеаm з'явиться демоверсія Наlf-Lіfе 2 RТХ від Оrbіfоld Studіоs й опублікувала трейлер, повідомляє ІGN. Це буде безкоштовне графічне оновлення гри від Vаlvе на базі RТХ Rеmіх. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: З'явився трейлер нової Наlf-Lіfе від Vаlvе Видання показало ігровий процес у 4К з 60 к/с і показало епізоди "Ми не ходимо в Рейвенхольм..." і "Нова Проспект" на відеокарті NVІDІА GеFоrсе RТХ 5090. Вони отримали оновлене освітлення, тіні та віддзеркалення, трасування променів, генерація кадрів останньої версії та покращені асети. Наlf-Lіfе 2 вийшла ще 2004 року. З того часу геймери чекають третю частину. Засновник GSС Gаmе Wоrld Сергій Григорович розповів, що S.Т.А.L.К.Е.R. 2 окупилась вже у перший день продажів. Компанія повідомляла, що гра розійшлась накладом у 1 млн копій вже на другий день після релізу.

Поґуґліть (Сlаudе Маlhurеt), за пів доби там 1,2 млн переглядів тільки у франкомовному фб, світові медіа розхапали найласіші цитати, і це справді варто почути — такою мовою вміють розмовляти тільки європейські еліти, для цього реально треба відчувати за плечима спадок кільканадцяти віків, а на обличчі вітер історії (коли Путін і прочая гебня пробують імітувати цей дискурс, виходить хворе марення) - перекладіть хто-небудь, не полінуйтеся!"Європа стоїть тепер на переломі...""Вашингтон став двором Нерона..."і т.д.Чорт забирай, так!! Саме так і треба говорити про наші часи — імперії розпадаються, трьохсотлітні цикли зануляються, збуваються древні пророцтва, в муках і крові родиться новий світ, небеса горять знаменнями, від яких посивіли б середньовічні літописці та біблійні пророки, — а в нас зграї курей із вищою освітою бігають кругами довкола Кайдашевої груші й кричать: ну що, наголосували?.. Читайте також: Вправи з деколонізаціїОце нам плата за кілька поколінь знемовлення. За безсловесність колоніалізму. (Коли Ющенко пробував брати таку ноту, українські кури з нього ржали — не без рашистської наводки, розуміється, але правда й те, що та наводка нормально лягала на домашню колоніальну матрицю, ту, в якій "Кайдашева сім'я" - це ще "про нас", а Франків "Мойсей" чи Шевченків "Кобзар" 1847 р. - уже "не про нас", його можна замінити першим-ліпшим "Бідняк плаче, багач скаче"...)Коли нема в тезаурусі відповідних слів, епохальні зміни ламають вашу психіку куди жорстокіше, аніж при правильному масштабуванні. Не можна вирости без "І ти колись боролась, мов Ізраїль..." Лесі Українки, стилістики "Декалогу" ("Я дух одвічної стихії, що вберіг тебе від татарської потопи й поставив на грані двох світів творити нове життя"), ніколи в житті не те що Ольжича, а й Бажана не читавши, — і одразу природно й легко назвати Трампів Вашинґтон "двором Нерона" так, щоб це мало сенс і для тебе, і для твоєї аудиторії, — як не можна, тільки-но опанувавши на ф-но "Собачий вальс", заграти "Патетичну".  Окраденими, окраденими нас збудили, як Тарас Григорович Шевченко слушно й переймався... Але ми впораємось. Час Мазепиної Європи вже на порозі, Ясновельможний Гетьман приберіг для нас чорнову версію дорожньої мапи...* Публікується зі збереженням стилю авторкиДжерелоПро авторку. Оксана Забужко, письменницяРедакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.

Тарас Григорович Шевченко - видатний український поет, художник і громадський діяч ХІХ століття, який залишив невимірний слід у культурній спадщині України. Його творчість, зокрема поезія, відома своєю глибокою гуманістичною спрямованістю та соціальною чутливістю. Шевченко відтворював у своїх творах скрутне життя селянства та простих людей, викриваючи соціальні нерівності та критикуючи суспільну несправедливість.Крім літературної діяльності, Тарас Шевченко також прославився як видатний художник, створивши численні картини, акварелі та малюнки, що відображали життя українського народу.Життя Тараса Шевченка було повне тяжких випробувань. Він пройшов через кріпацьку неволю, політичне ув'язнення та еміграцію. Проте його талант і вплив на українську культуру залишаються невмирущими.Сучасний Тарас ШевченкоШевченко як національний герой та видатний український поет і художник, є предметом вивчення в школах, університетах та академічних колах. Про нього також часто згадують у ЗМІ, літературі, мистецтві та культурі загалом. Його твори перекладені багатьма мовами світу і використовуються як джерело натхнення для літературних, мистецьких та культурних творів.Образ та творчість Шевченка постійно відтворюються та переосмислюються у різних контекстах, що дає змогу йому залишатися актуальним та сучасним у культурному житті.Тараса Григоровича часто зображають на графіті, на плакатах та символічних зображеннях у різних амплуа. Так, за часів подій Євромайдану його часто зображували у ролі радикала та революціонера. Він став візуальним символом протесту та боротьби за свободу на Майдані. Шевченко відображав дух опору та бажання змін, що проймали український народ у ті важливі дні. Згодом він був зображений в образі військового з написом: "Борітеся – поборете!".Фото: Колаж Еспресо.ТVКрім того, взимку 2019 року був представлений ще один цікавий проєкт під назвою "Квантовий стрибок Шевченка". Серед громадськості думки розділились, а сам проєкт викликав різноманітні реакції, але це зовсім нормально в суспільстві, де кожен має своє бачення. Класичний образ Шевченка був переосмислений, він постав перед суспільством в образі мультиплікаційного героя Бендера, Джека Горобця та інших. Для нового покоління, що живе у світі сучасних технологій та має різні погляди, проєкт якраз відкриває нові горизонти сприйняття Шевченка. Це покоління приймає поета таким, яким він є, і вважає його доречним для сучасності. Такі культурні ініціативи важливі для руйнування стереотипів та оновлення.Фото: Еспресо.ТVБа більше, поринути у творчість Шевченка сьогодні можна разом з музикою. Останнім часом стає все поширенішим явище виконання віршів Кобзаря під енергійну рок-музику або у виконанні відомих українських поп-виконавців. Це дає нам змогу поглянути на Тараса Григоровича у новому світлі, розкриваючи його творчість як актуальну та сучасну. Такий підхід допомагає привернути увагу до поезії та розширює коло його шанувальників. Серед популярних: Пивоваров &аmр; Dоrоfееvа – "Думи мої, думи", Скрябін – "Ох, не однаково мені", Тартак "Косар" та багато інших.Шевченко модернізується та є навіть у соціальних мережах. Національний музей Тараса Шевченка в кооперації з платформою для створення аватарів об'єдналися, щоб створити сторінку митця в Іnstаgrаm. Завдяки використанню штучного інтелекту,  у профілі можна знайти цікаві публікації, включно з копіями картин та відео, де є цифрове відтворення Тараса Шевченка, який читає свої вірші та вітає підписників зі святами. Життєпис відомого КобзаряНародився 9 березня 1814 року в селі Моринці, що нині є частиною Черкаської області. Його батько та мати, Григорій Іванович та Катерина Якимівна, були кріпаками, тому Шевченко змушений був працювати на панщині з молодих років. Через рік після народження Тараса родина переїхала до Кирилівки, де молодий поет і провів все своє дитинство.Однак деякі історичні свідчення можуть вказувати на те, що насправді Шевченко не був звичайним кріпаком. Історик Олександр Алфьоров на особистій сторінці в YоuТubе цікаво розповідає про походження Кобзаря та висуває теорію про те, що він, можливо, походив з дрібної шляхти.На підтвердження того, що Шевченко був не з простої родини, виступає й сучасний художник, керівник дитячої художньої студії Едуард Межул. Він зазначає: "Ми щороку в студії переглядаємо фільм "Таємниці генія" Сергія Проскурні, починаючи з 2014 року, з часу його виходу. Цей фільм - величезна робота з архівами, з очевидцями, у ньому руйнується дуже багато міфів з життя генія. Перше - про походження Шевченка. Та якщо б він не був аристократичного походження, ніхто його не взяв би, маленького, в будинок пана й не дали б неймовірні гроші за його викуп, в тому числі цариця, бо на ті гроші кількасот кріпаків можна було купити".Шевченко дуже рано став сиротою, у віці 9 років він втратив матір. Його віддали до кирилівської школи до дячка-вчителя. Згодом його батько вдруге одружився, але у 1825 року Григорій Іванович теж помирає.Осиротілий Тарас шукав живописців та малярів, де б міг розвивати свій художній талант, однак всюди не знаходив собі місця, тому йому доводилось просто пасти худобу. Незабаром він починає козачкувати у пана В.В. Енгельгардта. Разом з ним Тарас спочатку переїжджає до Вільнюса, а потім до Петербурга. Весь час юний художник покращує свої навички малювання та у 1832 році просить пана віддати його "під крило" живописця Ширяєва на чотири роки.Фото: kyіvсіty.gоv.uаЙого талант та працьовитість привертають увагу багатьох відомих митців та художників того часу, серед яких Іван Сошенко, Гребінка, Жуковський, Григорович, Венеціанов та Брюллов. Окрім цього, Шевченко отримав можливість відвідувати навчальні класи в Товаристві заохочення художників, що дало йому можливість розширити свої знання та майстерність у живописі. Важливою подією для Шевченка стала лотерея у 1837 році, в якій портрет Жуковського, щоб був написаний Брюлловим продали, а на виручені кошти викупити його з кріпацтва.У 1838 році Тарас Григорович офіційно був прийнятий як вільний слухач до Академії мистецтв, де активно займався та поглиблював свої знання в мистецтві, пише вірші та розширює світогляд в інших галузях. Він відвідував музеї, театри та виставки, жадібно поглинаючи знання та культуру.У період з 1839 по 1844 рік Тарас Шевченко активно розвивався як художник та літератор, отримуючи визнання та нагороди за свою творчість, яка охоплювала як живопис, так і літературні твори. Він був зарахований пансіонером Товариства заохочення художників та отримав декілька нагород за малюнки, зокрема за "Хлопчик-жебрак дає хліб собаці", "Циганка-ворожка".  З-під його пера з'являються балада "Причинна", поема "Катерина" та низка інших творів. А в 1840 році він випустив свою першу збірку із восьми поезій "Кобзар", яка стала важливим кроком у розвитку української літератури. Він продовжував вдосконалювати свої мистецькі навички та експериментувати з різними жанрами, від малювання до поем.У 1843-1844 роках Тарас Шевченко активно подорожував Україною, відвідуючи різні міста і села, де знайомився з відомими особистостями, багато писав та робив численні малюнки для серії офортів "Живописна Україна", які відображали український пейзаж та життя народу. Шевченко піднявся на новий рівень у своєму розвитку, ставши відомим як яскрава постать української культури.Згодом він приєднався до Кирило-Мефодіївського товариства, до якого вже належали Костомаров, Гулак, Куліш, Маркович, Пильчиков та інші. За свою діяльність Шевченка не раз арештовували та відправляли у заслання, забороняли писати та малювати. Незважаючи на суворий нагляд та заборони, митець ніколи не припиняв творити. У 1860 році вийшла доповнена новими поезіями збірка "Кобзаря", а імператорська Рада Академії Мистецтв присвоїла Тарасу Григоровичу звання академіка гравюри.Фото: ВсеосвітаМайже через рік, у 1861 році видатний український поет і художник помер в Петербурзі, але Шевченка перепоховали на Чернечій горі в Каневі, де його могила стала священним місцем, відомим у всьому світі. Життя Кобзаря було наповнене творчими досягненнями та тяжкими випробуваннями, але його твори й досі живуть та надихають мільйони людей.

Третій рік служить у Збройних силах України військовий з Волині Віктор Григорович. 26-річний боєць воював на Харківському, Донецькому, Запорізькому напрямках, але приховав це від матері.

За даними StеаmDВ, піковий онлайн S.Т.А.L.К.Е.R. 2 у Stеаm на момент релізу сягнув 121 335 гравців, проте за останні тижні цей показник впав майже вдесятеро - до 12 448 осіб. Подібне зниження активності є нормальним для сюжетних ігор, оскільки після проходження основної кампанії та додаткового контенту гравці рідко повертаються до проєкту. Видання Gаmеdеv DОU, яке першим звернуло увагу на падіння онлайна, зазначає, що такий тренд спостерігався і в інших ААА-ігор, зокрема Stаrfіеld, де після релізного піку у 330 тис. гравців через три місяці залишалося 30 тис. Схожий спад показували й інші гучні релізи: ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Григорович розповів, як швидко окупився S.Т.А.L.К.Е.R. 2 Ваldur's Gаtе 3 з 875 тис. до 200 тис. Drаgоn Аgе: Тhе Vеіlguаrd з 89 тис. до 6 тис. Меtарhоr: RеFаntаzіо з 86 тис. до 13 тис. Тож нинішні показники S.Т.А.L.К.Е.R. 2 вкладаються у загальну тенденцію зниження онлайна після проходження гри. Засновник GSС Gаmе Wоrld Сергій Григорович розповів, що S.Т.А.L.К.Е.R. 2 окупилась вже у перший день продажів. "Не знаю, скільки мільйонів копій продано, але ми вже окупились. Це адреналін. Ти просто дивишся, як цифри наростають до позначки "вау"", - заявив Григорович. Компанія повідомляла, що гра розійшлась накладом у 1 млн копій вже на другий день після релізу.

Його називають "останнім диктатором Європи", який уже понад 30 років безперервно керує Республікою Білорусь

Програма "Власні назви з Мирославою Барчук" - це серія розмов з українськими та західними інтелектуалами, письменниками, митцями, правозахисниками, де обговорюються, з одного боку, події та суспільні явища сьогодення, а з іншого – історичний контекст, який ці явища сформував.  Проєкт спільно створюють український ПЕН та телеканал "Еспресо". Сьогодні ми з Вами разом подивимося історичні архівні кадри, яким 30 років. Це кадри першого з'їзду першого конгресу українців у Російській Федерації, який відбувся у 1993 році. Частина цих кадрів буде продемонстрована сьогодні вперше за ось ці 32 роки, які минули з цієї події. Чому нам важливо показати вам ці кадри? Тому що вони дуже добре показують, як Росія за ці роки, за 30 років фактично стерла ідентичність багатомільйонної української діаспори у Російській Федерації. Відбувається у жовтні 1993-го року цей конгрес, і на цьому конгресі у Москві є дуже представницька делегація, така урядова і парламентська. Там віце-прем'єр, народні депутати, серед них дисиденти радянських часів: В'ячеслав Чорновіл, Михайло Горинь. Там же є Ви, Михайло Косів, літературознавець,  Володимир Яворівський і Микола Жулинський. Одним словом, представницька делегація. І нашу розмову я хочу почати із дуже, як на мене, важливих кадрів. Ви знімаєте на свою камеру. Отже, Ви знімаєте на Красній площі з Михайлом Косівим, як я сказала, відомим українським літературознавцем, теж громадським діячем і народним депутатом України, виходите на Красную площу і зустрічаєтеся з українцями. У нас є це відео.Розмова з відео:- А коли ви приїхали сюди? - Ну, ми вже скоро від'їжджаємо. Ще чотири дні на два тижні. - Чекайте, а ви так два тижні... А, вахтовим способом, методом? Так, як і на нафтовики, а потім два тижні вдома і знову. А як розраховуються з вами за пророблені дні, так? - Так, два тижні відпрацювали. Розрахунок і їдемо додому. - Ви їдете додому. Ну, а ми тут були, як ви, мабуть, чули, на першому конгресі українців Росії, утворюється така організація.- А ми зразу впізнали, начебто Косів, кажу. Ви знаєте, що для мене означає це відео, чому я вирішила почати з цих кадрів. Ці кадри про те, що українців у Росії, у Москві тоді було так багато. Не важливо, що це заробітчани. Тому що в цей час у Росії живе лише офіційно 5 мільйонів українців, насправді їх набагато більше. І це означає, це відео, що можна йти по Красній площі і зустріти своїх земляків. Отже, моє питання: з якими почуттями, з якими думками Ви тоді стояли на цій Красній площі, і чи Ви справді вірили, що можлива підтримка українства в Росії?Ярослав Кендзьор Пані Мирославо, коли наш комітет Верховної Ради тільки, як кажуть, розгортав свою роботу, коли ми отримали інформацію і запрошення про те, що українство, яке розсипане, розсіяне було по всій "необьятной родінє Совєтскому Союзу", що вони готуються нарешті об'єднатися в одну єдину потужну організацію, звісно, ми сформували таку урядово-парламентську делегацію, ви вже називали, велика делегація їхала. І ми їхали, без перебільшення, з певними надіями, адже 93-й рік, це вже позаду була вся ця історія із гекачепістами. Вже якісь дуже прогресивні і дуже обнадійливі промови і заяви робив тодішній президент Російської Федерації Єльцин. І в 91-му, пригадую, році, десь у листопаді, коли Єльцин був у нас, приїхав до Києва, як він клявся, як він переконував людей, киян, які прийшли на Майдан перед Верховною Радою. Там зібралися сотні-сотні людей, і він розказував, як тепер у дружбі, у любові будуть жити новітні, незалежні держави Україна і Російська Федерація.Вже не буде всіх цих злочинів, що були. Він називав злочини, які робив комуністичний режим Радянського Союзу. Він так чітко робив межу: то Радянський Союз, імперія була, зараз такого нічого і близько не повториться. Йому там аплодували, люди з вулиці просили частіше приїжджати до України. Вірили в російську демократію.Вірили в те, що насправді таке побратимство нарешті з Росією розпочнеться. І ті ж самі думки він повторив із трибуни Верховної Ради. Ці записи є. І ви знаєте, я завжди кажу, коли робив свою програму, я казав, що оці слова Єльцина до тяжкої глибокої рани дотулити - вона тут же загоїться. Такі вони були обнадійливі. Ну і десь ми все-таки знали, ті люди вже з певним досвідом політичним, що таке Росія, що змінити Росію буде дуже і дуже непросто. Але все-таки, думаю: все українство ось вирішило об'єднатися. З трибуни лунали цифри, що в Російській Федерації - одні називали цифру 15 мільйонів, навіть звучала цифра 20 мільйонів українців. Ми ж розуміємо, що навіть, якщо 20 мільйонів, а напевно, порахувати їх ніхто не може, і не всі признавалися до свого історичного українського коріння. І тому хотіли об'єднати 20 мільйонів чи 15, чи навіть 10 мільйонів, та скільки б там не було  в одну громаду, і щоб ця громада ожила. Якби ми мали у середовищі Російської Федерації таку підтримку із боку нашої української громади, то не все собі могла би в такому випадку дозволити кремлівська влада, бо розуміла би, що в середовищі їхньої держави є такий потужний аргумент, як українська діаспора. І ми з певною надією їхали. Хоч дуже швидко паростки цієї надії були цілком зруйновані. Навіть я відчула це в риториці тих людей, які виступали на з'їзді і українці, які представляли різні регіони Російської Федерації. Я просто хочу ще також нагадати, що коли Ви говорите про це утворення, яке створили українці, воно називалося "Об'єднання українців Росії". І воно було створене якраз напередодні, у 92-му році. І справді, тоді, власне, відділень цього "Об'єднання українців Росії", їх були десятки по різних областях, республіках Російської Федерації. Мене дуже зацікавив виступ Григорія Явлінського. Він вже тоді був депутатом держдуми Російської Федерації.Керівником партії "Яблуко".І він говорив про культурну автономію українців у Російській Федерації. Виступ з відео:Я хочу сказати, що моя власна точка зору на проблему України в Росії дуже проста. Я досі не розумію, чому не можна зробити перші кроки, щоб зробити українські школи. Я цього взагалі не розумію, що це за проблема? Можна дуже довго розмовляти про такі складні варіанти, про те, про все, та школу ж зробити, то ж нічого для того не треба - перше. Друге, як буде школа, то потрібна буде література. То можна привозити з України, як немає паперу в Росії. Що за проблема? Далі культурні центри, де люди можуть прийти поговорити про свою батьківщину, поговорити про російські проблеми,  про економіку, політику, про що хочеш. Почитати українські газети, це теж не проблема. Радіопередачі - можна мати раз на тиждень дві години, які говоритимуть українською мовою і розповідатимуть про Україну і телевізійні передачі. І це все для початку, це будуть справжні кроки. То ми будемо проводити політику культурної автономії в тому сенсі, що я зараз вам кажу. І мені здається, що це буде розумно, це буде головне, що треба робити. Отже, це той самий Григорій Явлінський, який сьогодні фактично зустрічається з Путіним, говорить по півтори години, закликає фактично до капітуляції України перед Російською Федерацією. Це той самий Явлінський, який зняв свою кандидатуру на виборах президента Російської Федерації для того, щоб допомогти Путіну і так далі. Що відбулося з цією людиною на вашу думку? І взагалі, які Ваші спогади ось з цього конгресу? Ви з ним говорили, які Ваші спогади про Явлінського зразка 93 року?Оце, зрештою може бути ілюстрацією, як ситуація на Московщині перемелює, коли ти там постійно проживаєш, коли ти ще десь там введений у владу якимось там депутатом чи чиновником. Московія, ця атмосфера тебе перемелює так, що ти стаєш отаким. Якщо і спочатку був нормальним чоловіком, то станеш таким, яким став Явлінський. Для мене от, власне, така генеза людини, яку вона переживає під тиском, пропагандою, так. І під таким тиском, асиміляцією по суті є історія з Кубанню і з Кубанським хором. На першому конгресі українців в Російській Федерації виступав Микола Тарнавський, який очолює, власне, українську громаду  на Кубані. І він розповідав вражаючі речі. Виступ з відео: До революції на Кубані була українська гімназія, був театр український, була просвіта. Прийшла більшовицька влада, вона в першу чергу сказала, що царський режим дуже мало виділяв поваги до української культури на Кубані. І тому почалася українізація. Зробили 240 українських шкіл, два технікуми українські, інститут український імені Скрипника, Північно-Кавказький в Краснодарі. І в 32-му році все це було заборонено, було заборонено постановою Сталіна і Молотова-Скрябіна. І ось досі ми живемо, можна сказати, за тими нормами, за тією постановою, її ніхто не скасував. Громади Кубані, українські громади, звернулися до президента Росії Єльцина з проханням скасувати цю постанову. Ми хотіли, щоб у тих людей, у яких є страх, які бояться прийти до нас в наше товариство, в наше об'єднання і сказати, що “я українець”, щоб не було у них того страху, тому що люди пам'ятають 30-ті роки, і вони досі бояться. І ось що ми отримали, нам прислали відписку. Ми, наприклад, хотіли б, щоб коли зняли фільм “А вже 200 літ” про Кубанських козаків, хотіли показати по телебаченню - ні, не дали, не пустили. Збирався приїхати хор Кошиця з Канади на Кубань - не пустили. Чим важливе це свідчення для нас в ситуації на Кубані, ми знаємо прекрасний приклад кубанського хору. Кубанський хор в 90-х, 2000-х приїжджав в Україну. Вони говорили навіть українською мовою, це балачка називалася, так, у побуті. Вони співали українських пісень, гімн України навіть співали. Але після вторгнення Російської Федерації в Крим і на схід України їхній керівник, його прізвище Захарченко, здається, він підтримав анексію Криму і отримував від Путіна нагороди і казав, що він молиться на Путіна.Ось яка історія стається з людьми, які несли цю ідентичність, але, власне, ось такий поворот в їхній долі стається.Вся ця інформація представників отих регіонів Російської Федерації мені нагадували свідчення на міжнародному суді супроти геноциду величезної національної спільноти, коли всі ніби під копірку: "Школи жодної нема, садочку жодного нема, газети нема, театру нема, нічого немає". Ми знаємо, скільки Україна зі свого бюджету тратила на оцю російськомовну частину освіти, культури і все, що з цим пов'язано.Всередині України. Всередині України, тобто це більше половину того загального бюджету в графі "культура", "мова" і все інше, "освіта". Більше половини бюджету ішло на російськомовну частину отої діяльності. Росія теж витрачала величезні кошти для України, але на розвиток російських шкіл і своєї культури. Тим часом, як українська влада дає колосальні кошти на розвиток російської культури, російської мови в Україні. Тим часом в кінці 80-х у Донецьку, Луганську, Чернігові, Сімферополі та Миколаєві не було вже жодної української школи. Така статистика. Остання школа з українською мовою навчання припинила свою роботу в Донецьку у 86-му році, і лише в 90-му році з великими труднощами вдалося відкрити дві школи в Донецьку. Одна при Донецькому університеті і ще одна школа №65, теж в Донецьку, де було 10 людей на одне місце, 10 дітей на одне місце в перший клас претендувало. Отже, ви пригадуєте ці часи, і як українська влада, власне, опікувалася на початку 90-х українськими школами на сході та й в центрі України?Ви назвали тут кілька прикладів. Я також порився у тих своїх архівних папках і трошки доповню вашу інформацію. Це надзвичайно промовиста статистика. У 14 обласних центрах України станом на 90-й рік, зокрема, Запоріжжя, Кіровоград, Миколаїв, Одеса, Сімферополь, Суми, Харків, Черкаси, Херсон, Чернігів і Київ було 1037 шкіл з російською мовою викладання. У процентному відношенні це було 94% російськомовних шкіл і 6% шкіл з українською мовою. Ну, такий ж аргумент, показати, покласти Єльцину на стіл матеріали, які засвідчують, скільки Україна тратить на потреби національно-культурні російськомовної частини суспільства нашого, і що тратить Росія на потреби української діаспори. Ніхто цього не робив.Чи могла українська держава тоді на початку 90-х, на початку 2000-х якимось чином допомогти нашій українській діаспорі, і чи українська держава пробувала це зробити?Керівництво української держави, частина, починаючи, наприклад,  Кравчук, Кучма - звичайно, для них ця проблема не існувала. Українство за межами України для них не існувало. Ющенко розумів важливість, він розумів важливість того закордонного українства, його можливості, якщо є тісні контакти, зв'язки з рідною державою, із керівництвом цієї держави. У нас була спроба, коли в 93-му році створено Міністерство національностей і міграції і Міністерство очолив Олександр Ємець, якщо пам'ятаєте. Який був присутній якраз на першому конгресі українців. Який був присутній на цьому, і він всі ці проблеми відчував. Але вся ця катастрофа з економікою на той час, ця інфляція шалена.Вона робила неможливим фінансово підтримати це. Абсолютно, абсолютно. Тобто керівництву було зовсім не до того, тим паче, що ще було велике нерозуміння того. Нам би впоратися і дати вижити тим українцям, що є в межах України, а займатися ще великою діаспорою на сході не було сили. Це була колосальна помилка української держави, українського керівництва. Тобто ми говоримо про те, що українська влада не те, що не могла помогти тоді, вона не бачила… Вона просто не хотіла цього.Вона не хотіла допомогти і не розуміла потреби, що потрібно допомогти діаспорі українській в Росії. Вона тут не могла забезпечити розвиток і функціонування української мови, української культури.Мене вразило свідчення представника Тюмені тоді на першому конгресі українців у Російській Федерації, який просто озвучує і дуже якось зріло і свідомо підходить, власне, до питання прав українців і захисту української культури в Російській Федерації. У нас є теж це свідчення.Виступ з відео:Пані та панове, шановні гості та делегати Конгресу, вітаю вас з Нового Уренгоя від імені товариства українців в Тюменській області "Єдина Родина", яке репрезентує 600 тисяч за офіційними даними українців. Освіта, національна освіта не може бути справою декількох ентузіастів, це має бути державною справою. Тому що бігати по сім'ях та збирати заяви бажаючих, щоб діти їх вивчали рідну мову - це є дурниця, мені здається. Тому що якщо є відповідна кількість українців, то відповідна кількість українських шкіл має бути, державних українських шкіл, так, як це є в Україні, наприклад. Це питання голоду, голоду інформаційного. Те, що ми отримуємо з наших російських газет, з телебачення та радіо, я вважаю, що це не можна навіть назвати інформацією. Навіть не просимо, вже просто вимагаємо. Перше - це трансляція програм українського радіо та телебачення. Друге - це вільна передплата українських видань та їхня своєчасна доставка. Може бути і телеграфом, як це робиться з російськими газетами в Україні. Тому що, коли отримуєш газету через три тижні, то вже не дуже цікаво читати, що там відбулося. І третє - надання часу на телебачення і радіо та створення українських програм та фінансування цих програм. Якщо ми будемо мати ще одне джерело інформації, то ми можемо вже співставляти та думати, де є правда, де є, ви бачите, брехня. Я хочу звернутися до наших українських народних депутатів демократичного напрямку, до пана Чорновола, пана Гориня, пана Яворівського, не знаю, прошу вас, покиньте ці ваші чвари, покиньте ці суперечки. Ви розумієте, напевно, так само, як і ми. Якщо ми, якщо зараз в Україні на цих виборах не переможуть демократичні сили, то це все. Це знов назад у світле майбутнє. І це останній той шанс, що наданий Україні для здобуття нормальної, незалежної, вільної, демократичної і заможної держави буде втрачено. Тобто, як казав Шевченко: "Підніміться, брати мої, молю вас, благаю". Може, почують мій голос в Україні? Я хочу звернутися до населення своєї Одеси рідної, до Донбасу, до Криму. Люди добрі, що ви робите з Україною? Нащо це вам потрібно? Якщо вам потрібна Україна сильна, то ці всі ваші дурниці про офіційну державну мову і так далі, і так далі. Не треба цим займатися. Але ж ми все ж таки є громадянами України, вибачте, Росії, думаю про Україну постійно, з нею ми зв'язали свою долю. І не з усім тим, з тією політикою, яка виходить від наших державних керівників щодо України, ми ніколи не погодимося з тим, щоби велич та могутність Росії досягалася через страждання та приниження народу України. Нехай державні мужі росіян це добре зрозуміють. Мене вражає рівень свідомості цієї людини, людина, яка живе в Тюмені чи Тюменській області, він розуміє, що він відповідає за 600 тисяч людей, він представляє, репрезентує ці 600 тисяч людей. І він говорить не лише про права українців в Російській Федерації, він звертається до своїх земляків, зокрема до одеситів і каже: "Зупиніться з російською мовою, захищайте своє, захищайте українську мову". І, власне, мене вразила оця остання фраза, що: "Ми громадяни Російської Федерації, але добробут і велич Російської Федерації не може забезпечуватися стражданням українців". Ці люди, де вони зараз? Очевидно, цим людям, зараз вони вже зрілого віку, їм 50-60 років. Чи ви слідкуєте, чи ви контактували з тими людьми далі після цього конгресу? Яка їхня доля? Ми обмінювалися тоді телефонами. адресами, просили, якщо буде можливість в когось побувати чи то в Києві, чи, зокрема, у Львові, бо про Львів дуже тепло згадували багато людей. Десь на початках ми контактували час від часу, якісь навіть послуги робили. І, зокрема, Карельська українська громада дуже активно спілкувалася з нами, бо вони вирішили в Сандармоху поставити пам'ятний знак про оцей страшний розстріл цієї величезної групи українських письменників. Оце розстріляне відродження українське. У нас є, пане Ярославе, ще одне свідчення Павла Поповича, радянського космонавта і це важковаговик. Це не просто якийсь представник локальної громади, це людина, яка мала великий статус. І він теж говорить дуже гостро про те, наскільки фальшивою є політика російська щодо української діаспори.Павло ПоповичВиступ з відео:Ще й сьогодні чимало державних і політичних діячів як Росії, та й України, стинають плечима, мовляв: "Розвивайтесь культурно, хто вам заважає. Ви ж самі не бажаєте відкривати своїх шкіл". А це, панове, лукаво і нісенітниця. Росіянам в Україні принаймні таких запитань не задають. Національно-культурного відродження росіяни України мають набагато більше, ніж самі українці. А з нас, бач, вимагають ентузіазму, ніби українці Росії не видобувають вугілля, нафту, газ, не варять сталь, не виробляють машини, не вирощують хліб, не служать в армії, не розвивають російську науку і культуру, не освоюють космічний простір тощо. Та вже не те, що за умов демократії українці Росії створили десятки національно-культурних осередків, недільних шкіл, за свої кошти видають газети, розвивають художню самодіяльність і проводять громадську роботу є яскравим свідченням того, що вони живі люди і заслужили людських прав і того, аби до них ставились, як до рівних, як до рівноправних. Отже, не може бути і мови про те, відкривати українські школи, гімназії, ліцеї в Росії, чи ні? Відкривати вищі навчальні заклади, чи ні? Фінансувати їх разом з українськими виданнями, чи ні? Мати українські театри, українські теле- радіопередачі, чи ні? Все це треба робити за державної підтримки і чим швидше, тим краще.І є ще одне свідчення, яке мене, власне, вразило метафоричністю. Ви зараз зрозумієте про що йдеться, це свідчення, виступ фактично представника Оренбургу, якого звати Михайло Чорний-Швець, він голова товариства Тараса Шевченка. І він розповідав про те, які проблеми в Оренбурзі в українців.Виступ з відео:Треба сказати, що в Оренбурзькім краї проживає 102 тисячі українців. Проблем у нас дуже багато, безумовно, уряд російський, я так думаю,  не дуже звертає на нас увагу. Справа в тому, що у товариства нема приміщення, де б ми могли, так би мовити, проводити свою роботу. До речі, недільна школа розташована в музеї-гауптвахті Тараса Григоровича Шевченка. Ви пам'ятаєте, що будучи в Оренбурзі в засланні Тарас Григорович був на гауптвахті. В отій гауптвахті ми відкрили школу, вона от працює вже другий рік. Нам потрібні вчителі. Нам потрібно, щоб держава на нас звернула увагу. Навіть у нас от посади до цього моменту нема. Треба так, як і в Україні, я думаю, там більшість, по-моєму, в містах і селах російських шкіл. А тут у нас щось до цього часу ці справи вирішуються дуже погано. Пане Ярославе, отже, це 93-й рік все, але мине час, мине буквально 20 років після цього і приходить Путін до влади і кажуть, що в 2008 році почали дуже сильно пресингувати українців. Саме у 2008 році, це пов'язують з тим, що українці підтримали грузинів під час під час нападу Росії. І кажуть, що тоді ж українцям почали забороняти відзначати річницю Голодомору і так далі. Як це було? Ви тоді в парламенті, тоді президент Ющенко. Як українська держава реагувала на оці тільки перші ластівки, коли починався тиск уже відвертий, не просто ігнорування, а відвертий тиск на українську громаду?Мушу з прикрістю великою сказати, що українська влада практично ніяк не реагувала. Я не пригадую якихось заяв таких серйозних політичних щодо становища української громади, української діаспори у Російській Федерації. Тому, якщо спочатку там звучали цифри 20 мільйонів, 15 мільйонів і все. Станом на сьогоднішній день там і мільйона уже офіційної статистики не буде. Все було заглушено, все було заборонено, все було знищено до кінця, була одна бібліотека і ту знищено. Це вже пізніше, але вони почали, власне, з оцього, в 2009 році було заборонене оце Об'єднання українців Росії. Так-так-так, і все, це була одна єдина на той час остання організація, яка була знята через суд.А вже потім культурний центр, бібліотека в Москві і так далі, і врешті було зачищено все. Що мене вразило, можливо, з усіх матеріалів, які ви дали з того конгресу, першого конгресу українців у Російській Федерації, мене вразило свідчення одного дуже цікавого чоловіка, ветерана УПА, який представляє українську громаду в Воркуті. А це Олексій Брись. Я хочу спочатку почати з того, щоби ми послухали, як цей чоловік розповідає про своє минуле. Репліка з відео:Я дійсно маю пряме відношення до УПА. Я один з тих, який починав рух на Волині і один з перших, який збройно виступив проти німців. Відтак мене звідти назначено корінним, і я був на поліських лісах, західних, від Володимира до Ковеля, оце була територія Турійських лісів, де стояв мій курінь. Таким чином я, мабуть, один з останніх командирів УПА такого чину, такого звання. Але в нас була справжня армія. Значить, в мене було три сотні, була кавалерійська частина, я пишаюсь завжди нею. І я був тоді ще молодим, і звичайно мені ці роки найбільш дорогі, що б більше не трапилось. Вже були різні події в житті. Я і в медичному інституті вчився, і закінчив я Ленінградський інститут гірничий, але для мене це здається все між іншим і так. А основне, що в моєму житті прозвучало і промайнуло - це моя участь в Українській повстанській армії.Отже, доля цього чоловіка і в його родини: його батько, матір і також бабуся були в німецькому концтаборі. Після звільнення з німецького концтабору, вони всі були репресовані радянською владою. Батько помер у Казахстані, мати померла у Воркуті. У цього чоловіка старший брат був убитий Гестапо. Молодший брат загинув у боях із чекістами. Його дружина, дружина Олексія Брися, відсиділа 10 років Норильських таборів. Він сам от зараз говорить, на той час 93-го року, він говорить як представник Воркути, і він ось таким чином описує те, що відбувається з  з українцями у Воркуті. Репліка з відео:Українці у Воркуті були домінуючою нацією. І коли почалося масове звільнення в 53-54-х роках, то Україна була там фактично єдиною нацією, яка мала повну свою перевагу у всьому. Українською мовою розмовляли всі на вулиці. Українці були всюди на робочих місцях домінуючої нації, тому що всі інші дуже швидко стали виїжджати. Українці, на жаль, залишались довго там. Частина тих людей, які змушені були залишитись, щоб заробити копійку і далі виїхати на Батьківщину. Через дуже багато різних обставин на сьогодні залишаються в дуже жахливому становищі. Щиро кажучи, вони на сьогодні приречені. Виїхати ніхто з них не може. Ми недавно хоронили одного повстанця, який пролежав 11 років в лікарні з раком горла. Жалюгідне було таке видовисько. Ми його чесно похоронили з почестями, ну і такими, на які ми здатні. І от тоді, власне, виникла в нас ідея створення Братства УПА. Що собою являє Україна в Воркуті на сьогоднішній день? На сьогодні ми організувалися, і зафіксовано це все, зареєстровано наше товариство і одне, і друге, і третє. І ми робимо всі заходи, щоб відродити або далі розповсюджувати свідомий оцей український дух серед населення, вважаючи і переконуючи всі установи офіційні, що це йде також на руку їм, тому що панує у Воркуті страшним бандитизм, страшне злодійство і падіння моралі. Ми вважаємо, що відродження моралі будь-якої нації, зокрема і української, є явищем позитивним і необхідним для будь-якої нації, де б українці не жили.Мине ще чверть століття, 25 років, аж поки український парламент у 2018 році не визнає усіх ветеранів УПА учасниками бойових дій. Але Олексій Брись не доживе до цього часу. Він помре у 2015 році. Я дуже Вам дякую, що ви десь в інтернеті знайшли, як закінчився життєвий шлях цього чоловіка. Я знаю, що в грудні 2022 року, вже після початку повномасштабного вторгнення, іменем Олексія Брися назвали вулицю у Луцьку. Це означає, що пам'ять його вшанована в Україні.Слава Богу, що пам'ятають люди. Я хочу закінчити цю розмову абсолютно якимось дивовижним відео. Ми почали з відео на Красній площі і завершимо якоюсь абсолютно пророчою розмовою Вашою із Михайлом Косівим на Красній площі. Взагалі ці кадри дуже цікаві, тому що падає дуже густий сніг, і Ви стоїте в центрі Москви і раптом…За спиною Мавзолей.За спиною Мавзолей і Кремль. І раптом Ви запитуєте його, Михайла Косіва, про те, чи він бачить загрозу в тому, що Росія претендує на українську історію? От у нас є цей запис.Відео:Вчора відкриття пам'ятника Київському князю Ярославу Мудрому. Під час відкриття пам'ятника жодного разу не було сказано слово, що це Київський князь Ярослав Мудрий. Було сказано, що це Вєлікій рускій князь. І виступаючи на відкритті пам'ятника Ярославу Мудрому, президент Росії Борис Єльцин сказав: “Мы должны учиться у Великого руского Ярослава Мудрого в плане собирания русских земель в плане устройства русского государства". Це справді тривожна подія. Якщо росіяни не навчаться шукати своїх власних національних коренів на своїй власній землі, на якій вони живуть, росіян чекає дуже незавидне майбутнє. Ну як можна шукати своїх пракоренів там, де цих коренів немає, де живе споконвіку інший народ, де інший народ має свою історію. Як можна це все привласнювати собі? Та ж мають росіяни своїх діячів історичних і мають їх немало і можуть ними, так би мовити, пишатися. Ні, обов'язково треба знову ж таки якось переварити в тому якомусь велетенському котлі те, що належить і сусідам. Як Ви могли тоді передчути те, що станеться за 20 і за 30 років? Ви серйозно відчували загрозу оцієї претензії на Ярослав Мудрого, Володимира і взагалі на історію Київської Русі? Той, хто хоч недосконало, але хоч в загальних рисах знає "откуда єсть і пошла зємля русская", знаєте. І той, хто знає історію Московії, і всю цю технологію її розростання, оце, як вони кажуть "собірание зємєль рускіх", воно ж не припинилося і до сьогоднішнього дня.Взагалі вся ця розмова і Ваша звучить сьогодні дуже пророче і як таке якесь відчуття і передбачення, причому ще і в центрі Москви на Красной площі. Пане Ярославе, я Вам дуже дякую, що Ви взагалі це зняли, зафіксували, тому що ці кадри, як я і казала, ці кадри надзвичайно важливі для того, щоб розуміти, що зробили росіяни із багатомільйонною українською діаспорою, яка могла б бути впливовою спільнотою в Російській Федерації.

Військова 157-ї окремої механізованої бригади Юлія Григорович прокоментувала вбивство військового ТЦК на АЗС у Пирятині.

 Сергій Григорович, засновник української студії GSС Gаmе Wоrld, відомої за іграми «Козаки» та S.Т.А.L.К.Е.R., дав цікаве інтерв’ю авторам Yоutubе-каналу «Пряма Червона» Валерію Літонінському та Олександру «Фоззі» Сидоренко. Ми вибрали найяскравіші цитати.

Засновник GSС Gаmе Wоrld Сергій Григорович розповів, що S.Т.А.L.К.Е.R. 2 окупилась вже у перший день продажів. Він сказав про це в інтерв'ю Yоutubе-каналу "Пряма червона". "Не знаю, скільки мільйонів копій продано, але ми вже окупились. Це адреналін. Ти просто дивишся, як цифри наростають до позначки "вау"", - заявив Григорович. Компанія повідомляла, що гра розійшлась накладом у 1 млн копій вже на другий день після релізу. "Я знав, що ми вийдемо в нуль у першу добу. Очікування були серйозні. Не тільки мої, а й тих, хто розбирається в індустрії. Є компанія, яка все це рахує", - розповів засновник. Григорович не назвав точну суму заробітків і вартість розробки. "Коли Місrоsоft побачила, що кількість переглядів нашого трейлера більша, ніж у Наlо, то вони вже все зрозуміли. Що з цими хлопцями треба щось спільне мати", - додав він. Засновник GSС Gаmе Wоrld нагадав, чому розробка гри тривала 10 років. "На той час назва з приставкою "2" була б обманом. Ми не витягували по технологіях. Пройшли роки, ринок ріс щоразу по 30 відсотків і настав той час, коли ми взяли чужу технологію повністю, рушій Unrеаl, і ще майже 6 років розробляли. Я втомився, у нас не виходив проєкт з великим кроком вперед, і потрібно тоді було витримати якийсь час", - вказав Григорович. Він підняв тему ймовірної екранізації S.Т.А.L.К.Е.R. 2. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Вийшов велетенський патч на S.Т.А.L.К.Е.R. 2 "Фільм дуже напрошується для гри. Але ж який він має бути. Кінематограф дуже складна штука. Зняти фільм не легше, ніж зробити гру. Рівень має бути відповідним", - сказав Сергій Григорович. Засновник компанії додав, що ігри можуть жити довше за фільми, отримуючи оновлення. Навів як приклад стратегію "Козаки", які досі продаються. Продовження цієї серії можливе, але про це будуть говорити лише після вирішення "певних юридичних проблем". Спало ембарго на рецензії на S.Т.А.L.К.Е.R. 2: Неаrt оf Сhоrnоbyl. Критики відзначають, що гра залишилася вірною минулим частинам серії та пропонує такий самий хардкорний та імерсивний геймплей. Але, що ще гра перейняла від минулих ігор, так це баги: пишуть, що занизили оцінку через технічний стан проєкту.

Засновник української GSС Gаmе Wоrld Сергій Григорович в інтерв’ю Yоutubе-каналу «Пряма Червона» розповів, що студія заздалегідь почала вивозити розробників за кордон, бо отримала попередження, що росія 100% вторгнеться в Україну. За його словами, Місrоsоft, яка підтримувала розробку гри S.Т.А.L.К.Е.R. 2, була «тільки за», щоб відмовитися від російського озвучення в проєкті.

Засновник GSС Gаmе Wоrld Сергій Григорович дав інтерв’ю ютуб-каналу «Пряма червона», в якому розказав про фінансові успіхи S.Т.А.L.К.Е.R. 2, плани щодо екранізації гри та розробки нових «Козаків».

Про все це - в розмові з Мустафою Джемілєвим, опублікованій на YоuТubе-каналі Миколи Княжицького.Мустафа ага. Я запитував про вас про те, чому так довго ви користуєтеся такою високою повагою. І ваші соратники по Меджлісу кажуть: тому що ви все життя активний, тому що ви ніколи не зупиняєтеся. І ця активність, вона для багатьох є прикладом. І саме тому цікаво, що думаєте ви зараз про теперішню міжнародну ситуацію з Україною, з російсько-українською війною. Що б ви сказали сьогодні Трампу, європейським лідерам, - що їм робити? Я запитую про це, тому що багато людей говорять, що можна йти на територіальні поступки. Україна змушена йти на ці поступки, а ви все життя боролися за те, щоб ваш народ зберігся на своїй землі. І, мабуть, вас це найбільше стосується. Тим більше, що був період, коли ви фактично тріумфатором повернулися в Крим і повернули свій народ. І зараз цей народ там страждає. Світові забути про це? Чи можна все ж таки досягти того, за що ви все життя боролися?Ну, по-перше, для кримських татар залишити Крим під окупацією - це означає кінець цьому народу. Цей народ або буде емігрувати, а на сьогодні його вже покинуло орієнтовно 30 тисяч кримських татар, це десь 10% кримськотатарського народу. І цей процес продовжується. А ті, що не покинуть - вони поступово, особливо молоде покоління, будуть русифікуватися, втрачати свою національну ідентичність. Тому, коли нам говорять залишити Крим, для нас це звучить: “Пожертвуймо кримськими татарами”. Але зараз справа не тільки в кримських татарах. Якщо змиритися з цим міжнародним бандитизмом, з підсумками цього бандитизму - “ах, це сильна країна, та щоб не розширювати війну, погодьмось на це”, то це, по-перше, удар по всьому світовому порядку. Ми ж свого часу підписали Будапештський меморандум, покладаючись на те, що ядерні країни будуть гарантами нашої безпеки та територіальної цілісності. Виявилося, що ні. Тепер всі говорять, що віддати ядерну зброю було великою помилкою. Ну от для інших країн, цей приклад дуже показовий. Значить, ніяких міжнародних гарантій немає. Значить, всім треба захищатись самим. Тому - це шлях гонки озброєнь і розповсюдження ядерної зброї. І взагалі, це буде величезна поразка цивілізованого світу перед варварством. Ніхто, жодна країна не може мати гарантії. Тобто міжнародні інституції не працюють. Це для людства, на мою думку,  головна велика трагедія. Я вже не кажу про кримських татар. Кримські татари після депортації 1944 року майже півстоліття боролися за повернення на батьківщину. І от я все життя віддав цьому, а зараз знову опинився на нулі. Зараз народ знову покидає Батьківщину: вимушено, під тиском. Для нас це велика трагедія.Але може хтось скаже: “Навіщо їм покидати Крим? Хай живуть собі при російській владі. Хто їх примушує виїжджати з Криму?Є слоган у кримських татар: “Не покидати Батьківщину, щоб там не було - залишатися в народі".А ми говоримо: можна залишатися жити на батьківщині, при окупантах, якщо вести достойне життя, якщо не схиляти голови перед окупантами. А не схиляти голови перед окупантами - дуже небезпечно. Навіть взагалі, коли не говориш...От я дивлюся по бізнесменах: бути якомога далі від політики й займатися  своїм бізнесом недостатньо, щоб тебе не чіпали. Потрібно обов'язково взяти мікрофон і розповідати, як добре, що нас окупували. А це не всі можуть.Наскільки взагалі для національного руху і для нації важливе таке поняття, як гідність? Я десь читав, що ви говорили, що особливість Меджлісу не лише в тому, що це орган національного руху та орган кримських татар, а в тому, що цей орган має показувати приклад гідності. Чому для вас це було так важливо?Ну, взагалі, це важливо для всіх людей повинно бути, тому що гідність - це стрижень. Якщо немає гідності, вже можна від цієї людини чекати підлості. Але у нас був принцип. Коли мені казали на одному іх судових процесів: “А чому ви, там, виступаєте за євреїв?... Займалися б своєю кримськотатарською справою”. Я тоді відмовив, що неможливо говорити про свої права і змусити себе мовчати, коли порушуються права інших. Ось цей наш принцип, він дійсно дав підставу для поваги кримськотатарського національного руху. Пам'ятаю кінець 80-х, коли вже перебудова, свобода, коли в Лужниках величезні мітинги були, коли оголошували виступ представника кримськотатарського народу, - і ще до того, як представник відкрив рота, були бурхливі оплески. Тому що вірили в авторитет кримськотатарського національного руху. Тому що ми думали не тільки про себе, а й вважали себе частиною вільного світу.Це цікаво, тому що для вас боротьба за гідність стала боротьбою за свої права. Але разом з тим, кажуть, що ваша політика нагадувала, можливо, політику Ґанді. Коли ця боротьба проводилася в ненасильницький спосіб. Це була така ситуація чи це була ваша позиція і ваша система поглядів?Ну, я б не сказав, що кримські татари завжди дотримуються принципу ненасилля. Кримські татари історично -  це нація-воїн.У нас стільки битв було, у кримських татар їх набагато більше, скажімо, ніж у чеченців. Проте, зараз інші часи. І зрозуміло, що насильницьким методом добитися чогось неможливо. І по-друге, у нас принцип: коли застосовуєш насилля, терор, обов'язково страждають невинні люди. Ми завжди говорили: якщо чогось ти досягаєш, через вбивство невинних людей - це вже не перемога, ти зазнав поразки. І це тобі обов'язково відгукнеться. Завжди наводив приклад більшовиків, які в ім’я світлого майбутнього мільйони людей вбили. І що ж? Кінець у них був плачевний. Те ж саме нацизм німецький. Тому, якщо ти хочеш поваги до своїх прав, ти повинен поважати права інших теж.Якщо говорити загалом про мету вашу і мету народу, в чому вона полягає? Повернутися на рідну землю, побудувати незалежну державу, зберегти культуру в межах України й досягти автономії? Як ви зараз сформулювали ?На цю тему, ви знаєте, дуже багато в нас було суперечок. По-моєму, в 90-ті роки, у нас був такий великий національний фестиваль “Тепреш”, приїхали наші емігранти з Туреччини, учасники національного руху. І у нас там з ними серйозна розмова була. Вони говорять: “Ми все життя боролися за незалежність Криму, а ви зараз Україна, Україна. Як це зрозуміти?”.  Я їм кажу: “Будьте реалістами. Що значить незалежні? Ну добре, зараз хочете оголосити, що ви бажаєте відновити Кримське ханство? Це куди воно приведе? Навіть якщо з Києва нам запропонували відокремитись і бути низовою державою, ми б це сприйняли як провокацію, тому що в нинішній ситуації говорити про незалежність кримськотатарської держави неможливо. Ми ж не більшовики для того, щоб проводити етнічну чистку, виселяти, вбивати тих, хто через обставини живе на нашій батьківщині” Тому я, і думаю 99% кримськотатарського народу, підтримуємо те, що повинна бути національно-територіальна автономія в рамках української держави. Крим і Україна дуже доповнюють один одного. Вони економічно дуже пов'язані. Якщо не Україна, то з якою країною? Туреччина далеко, через Чорне море, а ми безпосередньо з Україною. І тому іншої альтернативи у нас немає. Але повинна бути аморфна незрозуміла адміністративна автономія, а саме національно-територіальна, на основі міжнародно визнаного права корінного народу на самовизначення своєї батьківщини. І ми ці пропозиції вже давно подали. Говорили на цю тему з президентом, з усіма. В принципі, вони погоджуються, що це повинно так бути. Але поки що, на жаль, необхідних змін в Конституції не введеноА чому ніхто цього не зробив? Це - пострадянське мислення, нерозуміння, бажання самим контролювати й мати доступ до ресурсів? В чому причина?Тут дуже багато різних причин. По-перше, в суспільстві. Стільки було стереотипів щодо кримських татар: до останнього часу, до окупації Криму 2014 року, в коридорах влади йшли обговорення, що головною небезпекою для територіальної цілісності України в Криму представляли кримські татари. Я на власні очі бачив аналітичну записку СБУ Криму своєму керівництву тут, у Києві. І воно так і сприймалось! І, уявіть собі, СБУ Криму - там персонал близько двох тисяч осіб - жодного кримського татарина, як і в часи радянської влади в КДБ! Не брали. І коли Рефат Чубаров, пам'ятаю, розмовляв з одним майором: “А що ви так остерігаєтеся кримських татар, не берете їх?” Йому кажуть: “Якщо взяти кримських татар, то там велику кількість персоналу треба скорочувати”. Тому що основна задача спецслужб - стежити за кримськими татарами. Я пам'ятаю, у 1996 чи 97 році я з Кучмою розмовляв про те, що така диспропорція кадрових призначень. Кримські татари складають 13% населення, але в структурах влади від нуля до 2,5-3%. А до Служби безпеки взагалі не беруть. За винятком стукачів. Я йому так сказав. “А що, - каже, - у вас теж стукачі є?” Я йому кажу: “За  моєю інформацією, 96 стукачів працюють на стеженні за кримськими татарами. І всього лиш чотири стукачі за росіянами стежать. Ну і по двоє-троє - за іншими національностями". Ну так Кучма зі сміхом каже: “А я думав, що то тільки в нас стукачі є. У вас теж, виявляється є”.Ну ви ж кажете про рівність націй. Значить, у вашій нації, як і у всіх, мають бути, правда? Але якщо повернутися до минулого, ви все ж таки були одним з шістдесятників, одним з цілого великого грона людей, які тоді боролися за права людини в Радянському Союзі, за демократизацію. Хтось боровся за свої національні цінності, як українські дисиденти того часу, хтось боровся за демократизацію Радянського Союзу, як академік Сахаров, або генерал Григоренко, який за вас боровся. І ви навіть жили в генерала Григоренка, який був українцем за походженням і радянським генералом, потім розжалуваним, саме, в тому числі через те, що він підтримував кримських татар. Хто з цих всіх людей на вас справив тоді найбільше враження?Скоріше за все, тільки Григоренко. Тому що в мене з ним були дуже тісні контакти. Я десь півроку жив у нього і деякий час, навіть, виконував обов'язки секретаря - коли його не було, я відвідувачів приймав. Через нього я весь“саміздат”, потім “таміздат” - отримував інформацію. А він мені був як рідний батько. Просто такі в нас близькі стосунки були. Звичайно, у кожного там роль певна була, в тому числі й Сахарова. З ним теж у нас були контакти. Але Григоренко - окреме місце посідає.А от що він був за людина? Як він, радянський генерал, прийшов  до того ціннісного образу життя, який у нього був? Тому що радянська система вважала, що він зійшов з розуму! Що насправді з ним відбулося?Був такий письменник, Олексій Євграфович Костерін. Він три роки сидів при царському режимі, тому що проти нього був, а потім 17 років відсидів у радянських таборах. Він ще в 60-ті роки написав таку самвидавницьку статтю “Про малих та забутих”. В основному, там йшлося про репресовані народи  Кавказу - чеченців та інгушів, але він згадав там і про кримських татар також. І ось ми з ним зблизилися, а потім він став писати теж для самвидаву різні статті про кримських татар, про нашу проблему. І на його якийсь ювілей, наші представники в Москві, вирішили зробити вечір. Зняли один готель, салон. А Костерін сам не зміг приїхати, захворів. І він послав свого друга. Ним Петро Григоренко виявився. І ось наше перше знайомство з ним там відбулося. Він виголосив блискучу промову. Він говорив про те, що проти вашого народу відбувся злочин - геноцид. Що ви припиніть просити у радянської влади, ви маєте вимагати! Загалом, у ті часи -  це був дуже радикальний виступ. Потім він у машинописному вигляді поширювався, майже в кожному домі це було звернення. На нього, якоюсь мірою, і Костерін вплинув. Але і він сам по собі, ще в якомусь 60-му році, разом зі своїми синами створив організацію “Союз боротьби за відновлення істинного соціалізму” - щось таке. Їх усіх арештували. Григоренка розжалували у солдати. Він потім працював вантажником…Тобто незалежно від того, у нього вже був свій сформований світогляд. Він мені якось розповідав: перше до нього просвітлення прийшло, коли він прочитав якусь інструкцію “Про порядок присвоєння військових звань”. В першу чергу росіянам, білорусам, українцям, все це перелічується. І далі примітка - там згідно з ранжиром, з цінністю національностей. А щодо репресованих чеченців, інгушів, кримських татар бажано взагалі не присвоювати. Він розповідав, що з цією інструкцією пішов до Малиновського - міністра оборони і сказав: “Що за маячня! У нас же в Конституції записано, що всі народи рівні. А тут якесь відокремлення”. Малиновський, почервонів і говорить: “Вам інструкцію дали не обговорювати, а виконувати!”. Григоренко сказав, що вже тоді суть радянської влади зрозумів. Він визнавав, що у нього було багато помилок, що він брав участь у руйнуванні церков, закритті. Але згодом… До останнього часу він чомусь вважав, що якщо принципи та істина марксизму-ленінізму переможе, то все буде нормально. Я пам'ятаю, як він, коли приїхав в Америку, Анатолій Якобсон говорить: “Ну, Петро Григорович, як у вас там, з вашим комуністичним світоглядом?” Він відповідає: “Від цього я точно вилікувався”.А як вам вдалося цим не захворіти? Тому що серед тих, хто протестував, було багато людей, які вважали, що комуністична система справедлива, чесна, всі рівні, просто погані комуністи при владі її спотворили. Були й інші, які розуміли, що вони погані, але треба з ними домовлятися, звертатися до них, в тому числі й у вашому кримськотатарському русі такі були - співпрацювати, для того, щоб їх переконувати, щоб вони дозволили повернутися кримським татарам. А ви завжди дотримувались таких антикомуністичної настроїв, попри те, що ви виросли в радянській системі. Як це у вас склалося?Насправді, тих, хто щиро вважав комунізм, марксизм-ленінізм дуже правильним вченням, було не так вже й багато. Але наш національний рух починався з того, що ми вперед висували героїв Радянського Союзу, вищих партійних працівників, тому що їх не відразу арештовували, не відразу вбивали, а за ними уже стояли інші. Зрозуміли, що якщо дотримуватися цієї комуністичної ідеології й водночас говорити про свої права, то менше буде підстав для репресій. Вже десь в середині 60-х років у нас розкол відбувся. Старше покоління у нас вважало, що ми повинні довести радянській владі, що ми не “антисовєтчики”, що ми вірні комуністи, що виселення та геноцид кримськотатарського народу було просто помилкою партії й що її треба виправляти - саме це єдиний шлях! А ми, на той час, були більш радикальними. Ми виходили з того, що наша національна проблема вирішиться тільки тоді, коли верхівка у Кремлі зрозуміє, що нерозв'язання цього питання для них обійдеться значно дорожче. І основна стратегія була - інформацію про національний рух, про беззаконня радянської влади передавати на захід. І тому вже в середині 60-х років основний репресивний апарат працював саме проти цього радикального крила. А взагалі, у молодих кримських татар світогляд, в основному, формувався в сім’ї. І я добре пам'ятаю нас після депортації, ми ж були під комендантським наглядом - туди не можна ходити, сюди не можна ходити. Основним задоволенням було ходити один до одного в гості. І от ночами сиділи й розмовляли, дуже багато було розмов про те, хто кого як виселяв, хто помер, як себе поводили конвоїри. Крім цього, було й про все інше -  як було при більшовиках, при зелених, як під час громадянської війни наші лідери себе вели. А ми, діти, все це слухали. Мати, пам'ятаю, батька штовхала і говорила: “Слухай, тут діти є, обережно висловлюйся”. Але не тому, що там підозрювали, що ми, як Павлік Морозов, підемо “стучати”. А діти ж на вулиці можуть сказати щось. Тому я, наприклад, намагався удати, що сплю, а весь час слухав. І тому, якщо нормальна і здорова сім'я, то у всіх був такий антирадянський світогляд. Я пам'ятаю, у 1953 році, в день смерті Сталіна, всі плакали, викладачі ридали, - наче кінець світу. Тільки кримські татари, кружечком так, обмінювалися жартами. Ще один прибіг, каже “Друзі, дивіться, всі плачуть, тільки наші не плачуть. Треба поплакати. Я от цибулю приніс, треба потерти очі, щоб нашим батькам не дісталося”. Я помітив, що одна дівчина все-таки плакала, кримська татарка. Тоді ми вирішили, що то нездорова сім'я ... І тому зараз, коли говорять, що діти в Криму під окупацією, під такою масованою пропагандою… Але якщо здорова сім'я, яка б пропаганда не була, не вплине…Втім нинішній режим значно відрізняється від радянського. Навіть при Сталіні можна було там на кухні говорити. Але такого тотального прослуховування і такої кількості стукачів як зараз - не було. Тому, дійсно, є  дуже велика небезпека того, що світогляд покоління неправильно формуватиметься. Хоча я думаю, що достатньо буде декількох років, щоб все відновити. Ну от, після 70 років комуністичної ідеології достатньо було двох-трьох років перебудови, коли всі вже зрозуміли, що до чого. От така ситуація.В Румунії вибирають президента, а потім Конституційний суд це скасовує, тому що це робилося через вплив Росії. В нас такі ризики є ще більшими. Як від цього захиститися?На жаль, такі ризики існують. Ну, це вже за обставинами, звісно, будемо вирішувати. Але якщо у нас будуть демократичні підстави, а це головне, то тоді, хто б не приходив до влади, завжди його можна буде приборкати. Головне, щоб в цій країні була демократія, а вже форми боротьби - знайдемо. Тобто в демократичній країні відстоювати ці цінності набагато легше, ніж у тоталітарному режимі. При тоталітарному режимі ти можеш думати що завгодно, але ти нічого не можеш зробити. При радянській владі, скажімо… якщо у мене сім судимостей, восьма судимість - вже окупанти заочно мене судили, то за окупантів за цими обвинувальними вироками мене декілька разів розстріляти треба було б. А тоді давали 3 роки. За антирадянську пропаганду та агітацію - 7 років. А там вже зараз за  два-три слова можуть 17-18-20 років дати, більше, чим за вбивство. От при такому терорі, дійсно, розраховувати можна тільки на зовнішні сили.  Все контролюється, ти нічого не можеш зробити, не встигнеш щось написати - вже про тебе відомо, не встигнеш щось сказати - вже  прослухали і приходять тебе арештовувати. Тому тут дуже важлива солідарність демократичних сил. У такій ситуації вони мають тебе підтримати.Ви, коли були в ув'язнені, протестували проти вводу радянських військ до Чехословаччини й робили багато інших кроків. Що вас мотивувало це робити?Ну, по-перше, з Празькою весною ми пов'язували своє майбутнє теж. Якби перемогла Празька весна, демократія в комуністичній країні, то це відкривало б можливості для інших народів також. І те, що паростки демократії були розтоптані радянськими танками, звичайно збурило всіх. І ми, в міру можливостей реагували. Я тоді не ув'язнений був і робив заяву. Коли була окупація Афганістану, я був в засланні, в Якутії. І в цей час Андрій Сахаров зробив заяву про те, що це злочин, що треба виводити війська. Я написав лист Сахарову і сказав, що Андрій Дмитрович, якщо наші дисиденти вирішать написати колективну заяву з протестом проти окупації Афганістану і вимогою привести до карної відповідальності тих, хто ініціював цей злочин, то я хотів би бути серед підписантів. Цей лист згодом був підставою для того, щоб звинуватити мене в тому, що я підтримував афганських радикалів.Ви спілкувалися з багатьма людьми, в тому числі телефоном з Путіним. Він вам дзвонив, коли почалася окупація Криму, наскільки я розумію. Це довга була розмова? Скільки часу він говорив?Мені здається, у пресі  писали, близько 40 або 45 хвилин. Така розмова була. Взагалі, я добре запам'ятав дату - 15 лютого 2014 року. Представник Татнафти, такий собі  Ростислав Вахідов - напівтатарин-напівросіянин (згодом з'ясувалось, що він все-таки співробітник ГРУ),  попросив зустрітися. І ми, разом з Рустемом Умєровим та його братом в одному ресторанчику, який належав цьому Ростиславу, на кордоні між Севастополем та Бахчисараєм, зустрілися. Говорили про різне, про необхідність співробітництва наших бізнесменів з Татарстаном, тому що у них там є нафта, а у нас курорт. І домовилися про те, що ми відправимо делегацію наших бізнесменів, а він організує у Татарстані з усіма необхідними людьми зустрічі. І заодно з Шаймієвим, експрезидентом, та водночас радником Путіна. Він висловив побажання, щоб цю делегацію очолював я. І раптом, наприкінці каже: “Я уповноважений вам передати, що наш президент Володимир Путін хотів би з вами зустрітися”. Я запитую: "А про що я буду з ним говорити?".  Він: “Про майбутнє Криму”. Я кажу: “Так яке відношення ваш президент має до Криму, який є частиною території України?”.  “Ну, це ви у нього самі спитаєте. А моя справа вам передати”. Путін в цей час в Сочі був, тож я мав їхати в Сочі. Я сказав: “Ні, це не мій рівень. Та й про що мені з ним розмовляти?”Чому ви сказали “ні”?А про що мені з ним говорити? Ну, приблизно, зрозуміло. Тут вже назрівали такі події. Вони шукали якісь шляхи для підтримки своєї експансіоністської політики. Ну, я одразу написав -  вже головою Меджлісу був Рефат Чубаров - доповідну: дуже тривожно, щось там Путін заговорив про майбутнє Криму. Таке, секретне. Ну, ніби все забулося. А потім, коли почалася окупація, вже дзвінок із Казані: “Ми хотіли б з вами зустрітися, чекаємо, що ви приїдете". Планувалось, що ми поїдемо в Казань. А через день або через два знову дзвонить Шаймієв і говорить: “Про нашу зустріч дізнався Путін і хотів би з вами теж потім після мене зустрітися. Як ви на це дивитеся?”. Я кажу: “Мені нема про що з ним розмовляти. Я їду до вас”. Він каже: “У будь-якому разі, вже зустріч переноситься в Москву. Зустрінемося в представництві Татарстану у Москві”. На цьому Путін наполіг, виявляється. Ну, добре, прилетіли. І Шаймієв  потім, вже при зустрічі, мені телефонує, каже, що давайте у Москві зустрічатися. Після вас я теж хочу з ним поговорити. А я йому кажу: “Як так? У нас все вже приготовлено. Вся програма по хвилинах розписана". А Путін каже: “Ви приїдете, чи вас привезти?”.  В такому житейському тоні. Ну що, довелось приїхати. Треба віддати належне Шаймієву, він не був у захваті з приводу того, що Крим окупували. Він тільки говорив: “Чим я можу вам допомогти в цій ситуації?”  Хоча коли Шаймієв сказав, що хоче переговорити, я почав шукати зустрічі з нашими лідерами. Турчинова тоді не знайшов, але з Яценюком зустрівся. Сказав, така і така справа, як ви дивитесь. Він говорить, що зрозуміло, про що буде говорити з вами Путін. Сенсу не бачу з ним зустрічатися, вирішуйте самі.А мені було важливо дізнатися цілі Путіна в Криму. Я, відверто кажучи, не допускав думки про те, що він у 21-му столітті захопить Крим і скаже, що це його територія. Думав, що вони чи широких повноважень як раніше будуть добиватися для Криму російськомовного, чи створять якусь квазі-республіку типу Абхазії й Південної Осетії. Але такого, щоб приєднувати! Мені треба було це з’ясувати. Хоча я сказав: “Ні, я їду до вас, до Шаймієва, а там подивимося”. А вже преса та інтернет були заповнені повідомленнями, що нібито я їду зустрічатися з Путіним. Приїхавши до Москви, я в першу чергу, зустрівся з нашим послом. Він мені каже: “Я зараз в такій ізоляції, що ніхто зі мною не зустрічається”. Я кажу: “А взагалі, було б бажано, якби все-таки зустрілися”. Потім зустрілися з послом Туреччини в Москві. Теж сказав про пропозицію Путіна. Він каже: “Зустрітися з ним, це ж не означає, що з ним погодитися. Ви послухайте його, що він скаже”. Я думав також і про те, як це буде розцінено нашими співвітчизниками. Тому я відмовився все одно. В розмові з Шаймієвим я йому сказав: “Невже ви не розумієте, що Путін своїм рішенням, захопленням Криму на багато десятиліть псує відносини з нашою країною? Адже цю окупацію ніхто не визнає. І в результаті Росія опиниться в такій ізоляції, що це принесе набагато більше шкоди, ніж користі”. І от тоді Шаймієв сумно похитав головою і говорить: “А ви це скажіть йому самі. Він чекає на телефоні”. І ми потім піднялися на другий поверх, там був переговорний пункт - диван, крісла та телефон із прямим зв'язком. І от десь 40-45 хвилин ми так з ним поговорили.Яке ваше враження емоційне від нього як від людини?По-перше, він почав… ну, я по-східному подякував за гостинність. Адже дійсно, ніякої там перевірки паспортів, прямо з літака прийшли… як голову держави зустрічали. Чому ви мене привели? А він мені компліменти: “Ну як же, ви всесвітньо відомий правозахисник і все таке. Ми, звісно, вас поважаємо”. А потім вже, коли підійшли до теми, я, перше, що йому сказав: “Ви президент величезної сильної країни. У вас дуже багато радників. Я приїхав сюди не для того, щоб вам давати поради. Я приїхав сюди, щоб сказати вам думку корінного народу Криму, який окупували ваші війська. Ви зробили дуже велику помилку. Вам негайно треба покинути нашу країну”. Ну ось тут він випалив, що  сама Україна незаконно вийшла з СРСР. Почав говорити про те, що Україна за 23 роки своєї незалежності не зробила для кримських татар, що ми за кілька місяців вирішимо всі ваші соціальні, політичні, правові проблеми, тому що ми велика та могутня країна. В такому дусі. Я йому сказав, що дійсно, в тому, що кримські татари опинились в такій ситуації, велика  доля відповідальності Росії. Тому що коли нас депортували й піддали геноциду, ми були в складі Російської Федерації. Зараз я розумію інша система. Росія й не несе відповідальності за цей геноцид. Якщо ви справді хочете вирішити, допомогти нам, то потрібно сідати за стіл переговорів не з нами, а з нашим керівництвом, з керівництвом України. А для того, щоб розмова була продуктивною, вам треба виводити війська. Тому що в умовах окупації з вами ніхто розмовляти не буде. Далі він розказував, як ми будемо щасливі у складі Росії… Така розмова двох глухих. Він говорить своє, я своє. Він весь час говорив про те, що ну, почекаймо ще три дні - це було 12 березня, а 16-го в них так званий “референдум”. “Подивимось на волевиявлення кримського народу”, - такий вираз. Я казав, що референдум так не проводиться, він суперечить міжнародним нормам і головне, українському законодавству: ви не можете проводити на нашій землі якийсь референдум. Але він все одно: “От подивимось результати референдуму. Після цього потім знову поговоримо”. І сказав, що цей телефон, яким ми зараз говоримо, 24 години на добу працює, можете зі мною зв'язатися, а якщо хочете і зустрінемось. Звідти я одразу виїхав у Брюссель, на засідання НАТО мене запрошували, а потім в Раду Безпеки ООН. А вже коли повернувся, у мене заборона на в’їзд на територію Криму. І виїзд.Тобто в Росію ви могли поїхати ще раз чи вже ні?Коли я виїжджав на сесію, як зазвичай, на кордоні мені папірець показали. Ахтем Чийгоз вирвав у його, а там написано, що відповідно до якогось параграфа, такої-то міграційної служби, мені забороняється в'їзд на територію Російської Федерації протягом 5 років. Це 19 квітня 2014 року було.Тобто Путін вам пообіцяв, що ви можете приїхати. і тут же, на наступний день заборонив.Там дійсно говорилося про в’їзд на територію Росії. А я прикинувся шлангом і кажу: “Я до вашої Росії, після того, як звільнився з Колими, взагалі не їздив, тільки останній раз, на запрошення Путіна. А чого ви вирішили мені заборонити?”. І він каже:”Крим теж Росія”. Тобто, малось на увазі саме Крим. Я тоді сказав, що ви дуже великі оптимісти, якщо думаєте 5 років тут бути. Я так дійсно думав. Я думав, що це таке грубе порушення міжнародного права, такий відвертий міжнародний бандитизм. Очікував, що реакція світової спільноти буде більш гострою. Але…Зараз ви оптимістом залишаєтеся?Мій оптимізм щодо реакції Заходу був. А так, звісно, лишаюсь. Ну, я вам так скажу, що радянський час був дисидентський рух, рух за права людини, кожен з нас думав про те, що впаде комуністичний режим, проте це здавалося таким нереальним, адже така величезна, потужна країна… Ми не очікували, що за нашого життя повалять комуністичний режим, і що за нашого життя ми зможемо повернутися в Крим. Ми вважали, що будемо виконувати свій борг незалежно від можливих наслідків, щоб наступні покоління вже починали не з нуля, а з того, що ми... Зараз куди більше  підстав для оптимізму, ніж при радянській владі. Що з себе представляє Путін в порівнянні з радянською владою? Я думаю, що час Путіна вже не на роки, а на місяці, напевно, можна відраховувати. Йому буде кінець.Ну дай Бог і Аллах, щоб так і було. Дякую.