Search trend "Валентина"

Один пакет розрахований на 6 порцій. Волонтерський центр зорганізували у Храмі "Спасіння". "Сухі борщі" відправляють щодня на різні напрямки, розповіла Валентина Олешко

Понад 200 мільйонів проінвестував Європейський Союз у майбутнє освіти та молоді України з початку повномасштабного вторгнення РФ. Зокрема, підтримано 36 закладів професійної технічної освіти. У межах загальнонаціональної комунікаційної кампанії "Разом навчаємося і зростаємо" - представники ЄС в Україні побували на Полтавщині. Ознайомили ЗМІ з результатами програм та проєктів Європейського Союзу, спрямованих на допомогу освіті та молоді. Учасники заходу побачили, як ЄС здійснює модернізацію української освіти на усіх рівнях - від дошкільних навчальних закладів до установ професійно-технічної та вищої освіти. Відвідали Полтаву Тимчасовий повірений у справах Предаставництва ЄС в Україні Ремі Дюфло та очільниця Регіонального центру Східної Європи Європейського інвестиційного банку Крістіна Мікулова. Як пройшов захід та що саме показували його учасникам, читайте у матеріалі Gаzеtа.uа. МОЛОДІЖНИЙ ПРОСТІР Молодіжний простір був створений у Полтаві 4 березня 2024-го. Європейський Союз та Програма розвитку ООН в Україні - підтримали цю ініціативу та допомогли облаштувати приміщення меблями і технікою. Молодіжний простір створений для того аби юні українці мали можливість реалізувати тут свої ідеї, комунікувати з полтавською владою та долучатися до місцевого самоврядування. У приміщенні - спокійна атмосфера. На вході усіх зустрічає жінка-охоронець. Запрошує всередину. У молодіжному просторі будь-хто з навчальних закладів, громадських і благодійних організацій може забронювати для роботи місце і час. Потрібно зайти на сторінку організації в інтернеті та заповнити Gооglе-форму. Після цього заявнику передзвонять. "Надзвичайно раді появі простору, яким можуть користуватися діти. Пишаємося тим, що ЄС підтримує молодь, яка поділяє цінності, виражені формулою "Борітеся і поборете". Саме ці слова я бачив на Майдані 10 років тому. Молодь - це наше майбутнє і рушійна сила змін, які відбуваються вже сьогодні", - заявив Ремі Дюфло. За 7 місяців роботи у просторі провели 93 заходи Життя полтавської молоді змінилося після появи простору та початку підтримки ЄС, заявила голова молодіжної ради Полтавської міської територіальної громади Валентина Педоряка. Вона розповіла про історію створення центру. "Ми проводили опитування молоді і скрізь люди писали, що потрібна молодіжна інфраструктура. Зараз, коли вже цей простір є, молодь все одно пише: потрібно більше. Бо у Полтаві понад 30 тисяч молодих людей, 1500 активних. Простір для них став майданчиком. Ми продовжимо розвивати та адвокатувати це місце", - заявила Валентина. За 7 місяців роботи у просторі провели 93 заходи, у яких взяли участь 1600 людей. Організовувалися арт-терапії, тренінгові програми з особистісного розвитку, кінопокази, благодійні та волонтерські заходи, презентації збірок, зустрічі молодіжної ради тощо. Реалізація цього масштабного проєкту стала можливою завдяки ініціативі ЄС та ПРООН "ЕU4Rесоvеry Розширення можливостей громад в Україні". СПОРТИВНО-РЕАБІЛІТАЦІЙНИЙ КОМПЛЕКС "КОЛОС" У травні торік в місті Решетилівка на Полтавщині відкрили оновлений спортивно-реабілітаційний комплекс для людей з інвалідністю "Колос". Він був масштабно реконструйований в межах кредитної програми для відновлення України. Комплекс почали ремонтувати у квітні 2021-го. 930 тисяч євро виділив Європейський інвестиційний банк, а ще 220 тисяч - надали з обласного бюджету. Ремонт будівлі є спільною ініціативою Європейського Союзу та ЄІБ у партнерстві з Міністерством розвитку громад, територій та інфраструктури України, Міністерством фінансів, Полтавською обласною адміністрацією, Полтавською обласною радою та за технічної підтримки Програми розвитку ООН (ПРООН. Gаzеtа.uа). Також місцева влада виділила 980 тисяч євро на будівництво нового спортивного залу з обласного бюджету. Тут змогли укріпити фундамент будівлі, реконструювати дах, зробили теплоізоляцію, внутрішні оздоблювальні роботи та благоустрій території. Комплекс повністю модернізований та інклюзивний Комплекс повністю модернізований та інклюзивний. В ньому встановили ліфт, збудували зручні вбиральні, кімнати. Безбар'єрний центр надає реабілітаційні послуги понад 300 людям із порушеннями зору, слуху, фізичного та ментального розвитку, опорно-рухового апарату. Тут готують спортсменів паралімпійської та дефлімпійської збірних України. Зараз тривають роботи по зведенню футбольного поля з трибунами на 1 062 місця та приміщень під трибунами. Загальна вартість 92 млн грн. Також тут планується легкоатлетична доріжка на 400 м. Подібної на Полтавщині раніше не було. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Як ЄС допомагає Україні й відбудовує міста - фоторепортаж Представники ЄС та ЄІБ побачили, як проходять спортивні тренування Полтавської збірної з волейболу сидячи та заняття каратистів з вадами слуху. "Унікальність цього комплексу полягає в тому, що при Полтавський обласній школі є чотири національних збірних з гандболу, карате, плавання і футболу", - розповів Сергій Котьман, директор Полтавської обласної школи людей з інвалідністю. Вражена такою реставрацією комплексу керівниця Регіонального центру Східної Європи ЄІБ Крістіна Мікулова: "Це просто чудова робота. Я завжди була великою вболівальницею спорту. Тож цей проєкт "Колос" - дуже мені близький. Він реалізувався в рамках нашої програми відновлення в розмірі 600 мільйонів євро, які вже допомогли понад 120 громадам відбудовувати школи, лікарні і спортивні комплекси. Цей проєкт набагато більший за цифри. Бо ми творимо простір, де люди займаються улюбленими видами спорту. Це дуже важливо для нас реалізовувати наше спільне майбутнє". ШЛЯХ ДО ПЕРЕМОГИ Тренування збірної з карате вражає. Незважаючи на те, що спортсмени із вадами слуху вони рухаються в такт один з одним. "Тренування майже нічим не відрізняються (від занять у звичайних секціях карате. Gаzеtа.uа). Спортсмени стараються і краще відчувають, ніж навіть чуючі спортсмени. А ще - більш відповідальні. Якщо вони за щось беруться, то допрацьовують до кінця", - заявив тренер дефолімпійської збірної Микола Богодистий. Одна з учасниць збірної 18-річна Інесса Причина. Карате вона займається 7 років. Здобула золоту медаль на дефолімпійських іграх у Бразилії. "Я дивилася чемпіонати в дитинстві і моє серце підказало, що це - мій шлях. Моя мама займається боулінгом, вона олімпійська чемпіонка, а тато - олімпійський чемпіон з футболу. Проте я все одно вибрала карате, - посміхається дівчина. - Тренування складні, не легкі, але це шлях до перемоги". ЕНЕРГОМОДЕРНІЗАЦІЯ ПОЛТАВСЬКОЇ ПОЛІТЕХНІКИ У рамках візиту редставники ЄС та ЄІБ із заступником начальника Полтавської ОВА Володимиром Василенком також відвідали Національний університет "Полтавська політехніка імені Юрія Кондратюка". В цьому виші активно впроваджують європейські стандарти освіти. Він входить до рейтингу найкращих європейських університетів QS Wоrld Unіvеrsіty Rаnkіngs: Еurоре 2025. Університет має велику територію. При вході висить інформаційне табло, на якому анонсуються різноманітні події. Нині заклад бере участь в проєкті ЄІБ "Вища освіта України", який спрямовано на енергоефективну модернізацію будівель. Проєкт реалізували за ініціативи Міністерства освіти і науки України у співпраці з ЄІБ, щоб впровадити енергоефективні заходи та створити кращі умови для навчання. Політехніка - одна із 6 закладів вищої освіти України, яка змогла впровадити цей проєкт з фінансуванням у 7,5 млн. До проєкту увійшло всі 10 будівель вишу: 4 гуртожитки та 6 навчальних корпусів. Представники ЄС оглянули два приміщення, які модернізували в межах проєкту. "Ця модернізація створить сучасне освітнє середовище, яке підтримуватиме студентів і викладачів як зараз, так і після війни. Це інвестиція, яка допоможе відбудувати сильну, незалежну і процвітаючу Україну", сказала Крістіна Мікулова. Життєво важливо, щоб наступне покоління мало доступ до навчання У свою чергу Ремі Дюфло додав, що ЄС глибоко відданий справі підтримки освіти та молоді України. "Життєво важливо, щоб наступне покоління мало доступ до навчання та можливість випробовувати свої ідеї на практиці. Однак протягом останніх трьох років українські діти та освітяни переживають лихоліття війни, стикаючись з обстрілами, знеструмленням та величезним психологічним стресом. Саме тому з початку повномасштабного російського вторгнення ЄС посилив підтримку освіти та молоді в Україні, розширюючи свої зусилля, спрямовані на задоволення нових потреб, спричинених війною. Відтоді Європейський Союз проінвестував понад 200 мільйонів євро в майбутнє України, яке є також і нашим спільним майбутнім, тісно співпрацюючи з міжнародними партнерами для нарощування цих зусиль", - сказав Дюфло. Він додав, що на Полтавщині усі побачили користь від такої консолідації зусиль, яка дає відчутні результати, що реально впливають на дітей, освітян, молодь, а також на місцеві громади, в яких вони мешкають. Всеукраїнська комунікаційна кампанія "Разом навчаємося і зростаємо" стартувала 27 вересня 2024 року й триватиме до лютого 2025 року. Вона охоплює всі регіони України (крім тимчасово окупованих територій), де відбуваються численні інформаційно-просвітницькі заходи, експертні дискусії, зустрічі з представниками та бенефіціарами програм та проєктів ЄС, престури. Щоб дізнатися більше про заходи в межах всеукраїнської комунікаційної кампанії "Разом навчаємося і зростаємо" стежте на сайті еu4ukrаіnе.еu та на сторінках Представництва ЄС в Україні у Fасеbооk, Іnstаgrаm та Тwіttеr/Х.

У Ризі затримали шеф-редактора інтернет-видання &lаquо;Sрutnіk Латвія&rаquо; Валентина Роженцова, що є частиною російського державного агентства &lаquо;Россия сегодня&rаquо;. Латвійські спецслужби зацікавилися його діяльністю на посаді керівника ресурсу, який неодноразово звинувачували в поширенні російської пропаганди.

На Київщині працює унікальний підрозділ протиповітряної оборони, де більшість добровольців - жінки. Їх називають "Бучанськими відьмами". Вони проходять бойову підготовку, освоюють кулемети, працюють у мобільних вогневих групах і виходять на нічні чергування. Їхня ціль - дрони-камікадзе. Кореспондентка Gаzеtа.uа побувала на чергуванні підрозділу й поспілкувалася з доброволицями. Дізналася їхні історії, як вони вчаться збивати ворожі дрони і чому вирішили долучитися до "Бучанських відьом". ДОБРОВОЛИЦІ Біля штабу на світанку добровольці Бучанського ДФТГ збираються разом. Поки чекають командира - пʼють каву, спілкуються, виносять у двір важкі рюкзаки. Нова група готується заступити на добове чергування. Більшість військових тут - жінки. На плацу за штабом всі збираються на шикування. Одягнені у піксель, теплі шапки або кепки, добровольці стають у дві шеренги. Обличчя стомлені, але зосереджені. Про поточну ситуацію розповідає начальник штабу Бучанського ДФТГ полковник Андрій Верлатий - статний чоловік із суворим поглядом. Сьогодні він відʼїжджає на фронт, тому має обмаль часу. - На сьогоднішній день у підрозділі 150 осіб, із них 93 - жінки, близько 12 - чоловіки. Інші посади поки що вакантні, тому зараз ми проводимо доукомплектацію особового складу, - розповідає після шикування Верлатий. - Основна маса нових заявок - це жінки. Я розумію, що з огляду на підвищення мобілізаційних заходів в Україні, у нашому підрозділі, можливо, невдовзі всі 100% особового складу становитимуть жінки. Підрозділ Бучанського ДФТГ був сформований після початку повномасштабного вторгнення. На початку у його складі переважали чоловіки. - У той час ми фактично мали дві повні роти особового складу, і це все були чоловіки. Наразі всі чоловіки, які були в добровольчому формуванні, несуть службу в різних підрозділах ЗСУ та з честю виконують свої завдання, - підкреслив начальник штабу. - Частина бере участь у заходах протиповітряної оборони. За весь час існування нашого підрозділу ми збили сім шахедів: три чорних і чотири білих. Варто зазначити, що три з цих дронів були знищені жіночими або спільно з жіночими групами. Для виконання завдань "Бучанські відьми" використовують мобільні вогневі точки - пікапи, оснащені кулеметами "Максим". Їхнє основне завдання - патрулювання території та оперативне реагування на ворожі повітряні цілі, що становлять загрозу. У підрозділі служать жінки різного віку та професій. Вони поєднують бойову діяльність із повсякденним життям, роботою та сімейними обов'язками. Чергують доброволиці за графіком доба-три. - Через те, що у більшості з них є діти, вони не можуть повноцінно долучитися до ЗСУ. Але вони вмотивовані й таким чином роблять усе, щоб внести свою частку в захист країни, - наголошує Верлатий. - Багато дівчат, які доєднуються до підрозділу, проходять курс молодого бійця, починають розуміти службу й підписують контракт з підрозділами ЗСУ - в основному сухопутка або Нацгвардія. І ця тенденція тільки зростає. Сьогодні навіть у Покровську є дівчата, які виконують завдання по забезпеченню обладнання другої лінії оборони. Вони зголосилися піти добровольцями. Щоб вступити у підрозділ, найголовніше - бажання й мотивація, пояснює начальник штабу. А також - не мати відкритої карної справи й важких психічних захворювань. Починають розуміти службу й підписують контракт з підрозділами ЗСУ - Усе підтягується. Наприклад, "Валькірія" уже кулемет сама споряджає. У нас немає проблем з тим, щоб людина не дійшла до виконання завдань. Ніхто не перегружає, колектив завжди може допомогти, - додає Андрій Верлатий. - Але це звичайна служба. Єдине, що ви йдете не в казарму, а можете повернутися до своєї сімʼї. Також у підрозділі служать чоловіки, яких демобілізували. Це переважно бійці з пораненнями чи ампутаціями, які не можуть виконувати бойові завдання. Однак вони вмотивовані продовжувати захищати країну добровільно. Андрій Верлатий розповідає, що волонтери й територіальна громада підтримують підрозділ, зокрема допомагають з автівками. - Завдяки співпраці з мером і територіальною громадою, маємо одне з найбільш забезпечених добровольчих формувань в Україні, - наголошує він. - Допомагають також міста-побратими інших країн. Народна депутатка Ольга Василевська-Смаглюк запрошує для навчань закордонних досвідчених інструкторів, зокрема з Франції, які мали десятки виходів в Афганістані, Сирії. Їх дуже важко запросити, але таки вдається. СТРІЛЯТИ НА ВИПЕРЕДЖЕННЯ Після шикування жінки розходяться. Складають речі у пікап і мінівен, одягають бронежилети, беруть із собою зброю. Зі всією амуніцією доброволиця Лідія із позивним "Булочка" носить цивільний невеликий рюкзак. - Ноутбук сина потрібно занести в ремонт після чергування, - пояснює жінка. Лідія проживає в Бучанському районі. Вона долучилася до підрозділу, коли дізналася про набір у кінний патруль, але цей напрямок ще не був запущений. Замість цього Лідія обрала мобільну вогневу групу, яка спеціалізується на знищенні шахедів. - Я попросилася в групу МВГ - це мобільна вогнева група. Мені тут сподобалося, я тут із початку червня. Основна мотивація - захист країни, - наголошує жінка. - Багато чоловіків зараз йдуть на фронт, і я розумію, що хтось має залишатися тут, підтримувати спокій. Перший досвід поводження зі зброєю був для Лідії складним і хвилюючим. Вона зізнається, що раніше навіть не тримала автомат у руках. - До цього я зброї ніколи в руках не тримала. Коли вперше взяла автомат, руки трусилися, серце калатало. Навіть жартували, що мене до дерева прив'язати треба, щоб я не впала. Це було страшно, адже це не іграшка, - зізнається. - Але згодом я швидко освоїлася. Найбільше запамʼятолося чергування, коли ми виїхали на бойову позицію в поле, а все небо було червоне - шахеди летіли, ракети летіли. Ми були тоді групою, з кулеметом. Я тоді працювала з автоматом. Влучити в шахед складно: він летить зі швидкістю 180 км/год, треба стріляти на випередження, вираховувати траєкторію. Лідія не боялася за себе, проте хвилювалася, щоб усі цілі знищили й вони не могли завдати шкоди. - Страх був за те, що він може прилетіти в цивільний будинок, у дитячий садочок чи в лікарню. Ми не могли цього допустити, - каже вона спокійно і впевнено. - Наш командир казав, що у жінок є сильний інстинкт оберігання, і саме це стало основою для створення підрозділу. Мої діти у мене під захистом Нічні чергування також уже увійшли у звичку. Після служби жінка повертається до повсякденних справ. - Спочатку це важко, але організм адаптується. Головне - дотримуватися зміни: доба через три. Три доби вдома я сплю спокійно, міцно, - розказує доброволиця. - Але тут, на чергуванні, я постійно у бойовій готовності. "Булочка" виховує чотирьох дітей, наймолодшому - сім років, а найстаршому - сімнадцять. Діти звикли до її служби і підтримують її вибір. Вони пишаються тим, що їхня мама військова. - Мені з дитинства подобалася військова справа, тут є дисципліна, - говорить Лідія і наостанок додає, - Коли я на чергуванні, то відчуваю, що мої діти у мене під захистом. "ЗМОЖУ ДАТИ ВІДСІЧ" У сосновому лісі спокій порушують лише рівномірні кроки та стишені голоси. Перед чергуванням "Бучанські відьми" пройдуть чергове навчання зі злагодженості. Інструктор підпалює цигарку й чекає, поки жінки зберуться. - Перевірте, щоб в автоматах немає патронів, - дає вказівки з техніки безпеки він. Це - меткий чоловік низького зросту у темних тактичних окулярах. На підборіддя опустив чорний баф. Імені не називає та просить не фотографувати. Жінки стають рівним строєм, уважно слухаючи інструктора. Усі вдягнені в камуфляж, перед собою тримають зброю, на бронежилетах видніються шеврони. За ними простягається густий ліс, крізь який пробивається сонячне світло. Прохолодне повітря наповнене запахом хвої й свіжої землі. Кроки відлунюють глухо. У тиші чути, як клацає зброя. Між деревами вириті окопи й капоніри, височіють земляні насипи. - Готуємося! Зброю на огляд! - віддає команди інструктор. - Пусто! - відповідають жінки по черзі, виходячи зі строю, щоб перевірити автомати. Коли хтось збивається чи робить щось не так - група починає все знову. На полігоні встановили модульні будинки, лазню й кухню. Із коминів повільно клубочиться дим, зникаючи на сонці. Кілька будинків поставили колом, щоб вийшов внутрішній дворик. Там розмістили склад, накриття для дров, місце для відпочинку. Біля модулів поставили старі мʼякі крісла, столи й лавки. Подекуди імпровізовані ґанки прикрили покривалами, щоб не задувало холодне повітря. Нових завдань, гріючись на сонці, чекає мешканка Гостомеля Світлана. Вона лише нещодавно приєдналася до "Бучанських відьом". Жінка розповідає, що хотіла вступити до війська до Великої війни. Працює менеджеркою з обліку й поєднує постійну роботу зі службою. Якщо чергування припадає на робочий день, то колеги її підміняють. - Я побачила в інтернеті про підрозділ, побачила "Валькірію", Валентину, і вона мене дуже надихнула, - говорить Світлана, посміхаючись очима. - Думаю, якщо не можу бути на передовій, то хоча б тут можу допомогти. Хлопцям і дівчатам, які зараз на передовій, дуже складно, бо ворог наступає. Якщо, не дай Боже, знов на нас підуть з Білорусі, то я хоч буду знать, що зможу дати якусь відсіч і захистити людей. З кожним днем стаю сильнішою Під час чергувань Світлана виконує наземне патрулювання. У підрозділі є кулеметники, однак у разі необхідності вона може збити ціль з автомата. - Ми тренувалися стріляти по гелевому шарику, який піднімали на нитці. Він рухається від вітру, і ти вчишся влучати в рухому ціль. У мене вийшло з першого разу! Тут можна і жити, і спати. У нас є кухня - готують борщі, супи, плов, макарони. Є польова лазня, яку, за потреби, можна розтопити. Хоча це трапляється рідко, в основному влітку, - зазначає вона. - Під час чергувань намагаємося навчатися чомусь новому: стріляти, бігати, проходити смугу перешкод. Іноді буває фізично важко. Я до служби не тренувалася, але зараз відчуваю, що з кожним днем стаю сильнішою. Після огляду зброї доброволиці групою мають обстежити територію. Стають у пари, прикриваючи одна одну зі спини. Військові імітують пересування в бойовій обстановці. Усі сконцентровані, крокують злагоджено. Лише час від часу жінки тихо сміються, жартуючи між собою. Тепер інструктор дає команду штурмувати ворожі позиції. Жінки групою розходяться по лісу. Ступають тихо й обережно, лише чути поодинокий тріск сухих гілок під важкими чоботами. Олена "Акума" у спорядженні й касці підходить до ворожого окопу - її прикриває посестра. Напарниця кидає гранату в окоп. Потім Олена стає на коліно, прицілюючись із автомата. Жінки захоплюють ворожого командира. - Рухаємося тихо, - коментує тренер. "БОЙОВІ ВІДЬМИ" У перерві дівчата годують цуценят, що живуть тут, на позиції. Доброволиця Валентина "Валькірія" нахиляється до одного, простягаючи руку. Цуценя піднімається на задні лапи, легенько торкаючись її долоні. Валентині 51 рік. Якось вона дізналася про набір жінок до мобільної вогневої групи. І ось уже пʼять місяців служить у підрозділі. Валентина - ветеринарний лікар за освітою. Але вирішила змінити своє життя і присвятити себе захисту країни. - Навчаюся зараз володіти зброєю, кулеметами. Ми всі чергуємо, - розповідає жінка. - Зараз покинула роботу і зосередилася на вивченні тактичної медицини. Усе своє життя присвячую нашому підрозділу. Ми всі змінилися, бо змінилися реалії. Просто займатися своїм повсякденним життям не вийде, бо воно залежить від того, як хлопці стоять і боронять наші рубежі. Але у бійців залишилися тут сімʼї, діти, а сюди долітає ця св*лота, ці шахеди. Тому комусь потрібно тут стояти. До Великої війни Валентина жила звичайним життям, але російська окупація її селища змінила все. Вона з родиною пробула в окупації близько трьох тижнів. - Цього було достатньо, щоб побачити і почути всі жахи. Ми знали, що твориться в Бучі, що відбуваються розстріли, вбивають чоловіків і навіть дітей. Чекали, що і до нас прийдуть, бо їх було багато, - згадує "Валькірія" початок повномасштабного вторгнення. - Колони техніки йшли по нашому селищу. Ми не знали, що робити. Була тривожна валізка, запаси води, але сиділи, як жертви. У Валентини троє дітей. Через їхній будинок літали ворожі снаряди. У середині березня родина вирішила виїжджати. На шляху вони бачили зруйновані будинки, підбиту техніку та загиблих. - Ми їхали через два блокпости. Це було в середині березня, надворі -10, а навколо горіли будинки. Дитина бачила загиблих, але, здається, пам'ять стерла ці моменти. Тоді було дуже страшно. Ми бачили наших хлопців, яких було зовсім мало. Це не було так, як зараз - великі підрозділи. Там стояли по п'ятеро, по троє, хто у формі, хто в цивільному, - говорить вона здавленим від сліз голосом. - Нас їхало восьмеро в одній машині, з нами була собака. Ми взяли мінімум речей - більше забирали живих. Того дня нам пощастило: нашу колону не обстріляли, хоча ми проїжджали через два ворожих блокпости. Валентина зупиняє розповідь, щоб перевести подих від важких спогадів і зізнається, що після таких подій її життя змінилося назавжди. Пізніше вона вирішила долучитись до "Бучанських відьом", щоб захищати свою громаду. Командир дає наказ, орієнтири - і ми працюємо - Ми працюємо на чергуваннях, у темну пору доби виявляємо цілі акустично та за допомогою планшетів. Видно, як дрони підлітають, їхню швидкість і напрямок. Командир дає наказ, орієнтири, і ми працюємо, - пояснює "Валькірія". - Під час мого чергування таких випадків не було, але дівчатка, які були до нас, змогли збити три шахеди. Вони, мабуть, дізналися, що у нас тут такі підрозділи - такі "відьми", і тепер часто облітають нас. Назва "Бучанські відьми" виникла з перших днів існування підрозділу. Однією з перших жінок у групі була власниця шеврону із зображенням відьми. Їхній екіпаж стали називати "бойовими відьмами", а згодом ця назва поширилася на весь підрозділ. - Мої перші тренування далися важко. Жара, ми в броніках і зі зброєю. Треба було бігти по колоді, під якою прірва, - із посмішкою ділиться Валентина. - Інструктор допоміг, то я раз-другий - а потім: "Давайте ще". Зараз уже спокійно виконую завдання. Навчаємося на кожній ділянці, а сьогодні з групою буду як командир і працюватиму на планшеті. Є на чергуванні кулеметниця, помічник кулеметника, охорона периметру. У нічний час є людина, яка керує ліхтарями для моніторингу неба. ФЕЄРВЕРКИ І ПАНІЧНИЙ СТРАХ Після перерви жінки вирушають на вогневу позицію. Закидують у пікап спорядження, перевіряють на справність кулемет. Залазять у кузов, і як тільки той рушає - міцно тримаються руками за борти. Мотор пікапа працює гучно. Кузов хитається на дорозі. Раптом авто різко зупиняється, здіймаючи пісок і пил. Навколо розкинулось сухе й потріскане поле. Жінки швидко збирають кулемет, заливають всередину воду й заряджають набої. Помічниця кулеметниці Олена "Акума" розповідає про використання кулемета "Максим". - Кулемет "Максим" було створено у 1883 році, модернізовано у 1910 році, і зараз у нас зразок саме цього року. Це архаїчна зброя, але вона потужна, страшна і зла. Навіть наш президент відзначав, що мобільні вогневі групи, які використовують цю зброю, дуже ефективні, - говорить вона, зничуючи плечима. - Ми маємо дешеве знаряддя, яке може знищувати шахеди. Адже збивати їх ракетами Раtrіоt невигідно, це все одно що айфоном цвяхи забивати. Прицільна дальність кулемета становить до 1 км, ефективна - до 3 км. Швидкість пострілу - понад 600 куль за хвилину. Завдяки охолодженню водою "Максим" може стріляти майже безперервно. Проте Олена визнає, що використовувати цю зброю складно через її вагу, яка становить 27 кг без води, і ще більше - із водяним охолодженням. - Кулемет важкий, його доводиться переносити вдвох. Ми виїжджаємо на позиції, і вже на місці збираємо його, бо турель не витримала б наших доріг, - пояснює "Акума". - Ми переміщаємося по полях, по ямах, часто на великій швидкості. Робота мобільних вогневих груп передбачає оперативну реакцію на загрози. Групи не виїжджають на кожну повітряну тривогу чи ракетну небезпеку, оскільки їхнє завдання - збивати дрони. - Виявлено ворожу ціль! - голос командирки звучить різко, і військові швидко займають позиції. Рудоволоса військова повертає кулемет. "Акума" на платформі підводиться, щоб підстрахувати, а "Валькірія" біля пікапу моніторить інформацію у планшеті. - По виявленій цілі три корпуси вперед безперервним - вогонь! - постріл кулемета розрізає повітря, залишаючи сліди диму у повітрі. Після "знищення" цілі жінки розбирають зброю. Кулеметниця Тетяна зі співзвучним позивним "Таяна" важко дихаючи злазить з кузова авто. У бронежилеті працювати важко, зізнається, бо він не адаптований під жіноче тіло й важкий. Тому час від часу жінка припіднімає його, щоб зняти напругу. "Таяна" родом з Ірпеня, де й застала початок повномасштабного вторгнення. У підрозділі "Бучанські відьми" вона вже понад п'ять місяців. - Моя мотивація долучитися до підрозділу - це перемога. У мене діти живуть за кордоном через війну. Загинув чоловік, брат чоловіка, а мій племінник зник безвісти. Через усі переживання у матері стався інфаркт, і вона також померла&hеllір; - розповідає вона швидко, щоб приховати емоції. - Моє житло зруйнували на початку повномасштабного вторгнення, і я була змушена відправити дітей за кордон. Вони вже два з половиною роки там, і повернутися зможуть тільки після перемоги. Тому для мене перемога - це головне. На початку повномасштабного вторгнення з родиною вона перебувала всього за сто метрів від блокпоста "Жираф". Ховалися в офісному приміщенні, і в один із днів росіяни вдарили по цій будівлі. - Я собою прикривала дітей. У мене була тільки одна думка&hеllір; щоб діти не злякалися, коли будуть скидати моє тіло з себе. Я віддавала собі звіт, що можу більше не вийти, але моє головне завдання було, щоб діти залишилися живими, - каже вона. - Для дітей війна - це величезна психологічна травма. Коли ми опинилися в Іспанії, там у середині березня було національне свято. Вони запускали феєрверки безперервно. Але мої діти через пережите ховалися між ліжком і стінкою. Це був панічний страх. Цей підрозділ став для мене справжньою родиною Тетяна вивезла дітей, але у квітні 2022 року повернулася в Україну, щоб після деокупації Ірпеня та Бучі допомагати відновлювати міста. Спершу почала волонтерити, очолювала громадську організацію, яка допомагала родинам захисників і загиблих військових. - Війна пройшла по мені дуже боляче, але це тільки зміцнило моє бажання діяти. Після обстрілу в Костянтинівці, де я була волонтеркою, зрозуміла, що просто бути в тилу для мене недостатньо. Коли дізналася, що "Бучанські відьми" набирають дівчат, одразу зателефонувала. Пройшла співбесіду, підписала контракт - і тепер я тут. Цей підрозділ став для мене справжньою родиною. Всі дівчата тут більше, ніж сестри. Ми робимо важливу роботу: збиваємо шахеди, які несуть із собою біль і руйнування. Я не хочу, щоб вони приносили більше страждань. Ситуація на фронті зараз критична, каже наостанок "Таяна". - Боюсь, це не закінчиться швидко. Ми не віддамо їм своє, а вони не зупиняться на тому, що взяли, - пояснює доброволиця. - Для багатьох війна закінчилася. Я коли прийшла у підрозділ, то мала основну роботу, а добові чергувала тут. Від багатьох людей чула: "А нащо воно тобі треба?" або "Це твоє хобі - воно заважає". Ну якщо це моє хобі, то давайте всі такі, як я, кинемо його й побачимо, де ми будемо? Військові обережно зістрибують із платформи, прикривши брезентом кулемет. Завершився черговий день підготовки. У полі запанувала звична тиша. Лише на дорогах видно сліди від коліс. Військові збираються, піднімають з сухої трави рюкзаки, а вкритий пилом пікап чекає на наступний виїзд.

У календарі любителів особливих ароматів 3 дати позначені червоним кольором: День святого Валентина, День батька та Різдво. Саме до цих днів і бренди люблять випускати лімітовані серії парфумів. Повний текст новини

Відома українська співачка Наталія Могилевська тримає в секреті своє особисте та дуже рідко показує чоловіка Валентина. Навіть, якщо він і з'являється у соцмережах зіркової дружини, то його обличчя майже не видно

Курземський районний суд Латвії засудив головного редактора кремлівського пропагандистського порталу "Sрutnіk Латвія", громадянина Латвії Валентина Роженцова до двох років позбавлення волі за порушення санкцій ЄС.

До Мінська прибули Сергій Шойгу, Валентина Матвієнко, Михайло Мішустін, Дмитро Пєсков і Микола Патрушев

На 19-й сесії Міжурядового комітету ЮНЕСКО 5 грудня в Парагваї було оголошено, що номінація від України "Програма охорони кобзарсько-лірницької традиції" включена до Реєстру належних практик з охорони нематеріальної культурної спадщини ЮНЕСКО. Визнання українського кобзарства на всесвітньому комітеті ЮНЕСКО означає, що світ визнає і підтримує важливість збереження та охорони української традиції, яка протягом століть була вагомою складовою розвитку національної культури та ідентичності, передає Gаzеtа.uа. Представляв українську кобзарсько-лірницьку традицію на сесії ЮНЕСКО відомий кобзар, військовослужбовець та народний артист України Тарас Компаніченко, який після визнання кобзарської номінації зазначив: "Це визнання велика Перемога! Це тріумф української культури, українського духу!". Рішення ЮНЕСКО засвідчує всесвітню важливість та значущість українського слова і музики втіленого в живій творчості кобзарів та лірників, говорить про живу багатовікову тяглість розвитку української культури, підтверджує її унікальність та самобутність. Світове визнання створить потужний імпульс зацікавленості світової спільноти до української культури, підкреслить суб'єктність України, розкаже світові історію про тих хто крізь століття несе і береже епічні пісні про нашу свободу, про боротьбу з агресором, зі злом, про лицарський подвиг, духовність і жертовність. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Кобзарство - це стан душі" - американець майструє власну кобзу та співає балади Всесвітньому визнанню передувала багаторічна кропітка й щоденна робота багатьох людей та організацій. Проведено великий комплекс заходів з популяризації кобзарсько-лірницької традиції в Україні й світі та організована комплексна інформаційна кампанія з підтримки номінації на визнання ЮНЕСКО. У 2022 році "Кобзарство" ("Кобзарсько-лірницьку традицію") було внесено до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України (охоронний номер 053). Це стало визнанням державою багатосторічної культурної, просвітницької та державотворчої діяльності кобзарів та лірників, підтримку і визнання їх унікальної традиції, яку сформували носії для її збереження та розвитку. У 2023 році за ініціативи Кобзарських цехів Києва, Львова та Харкова, Асоціації "Дивись українське!", ГО "Центр розвитку "Демократія через культуру", Благодійного фонду "МХП - Громаді" Україна номінувала на внесення до Списків нематеріальної культурної спадщини ЮНЕСКО "Кобзарсько-лірницьку традицію" та програму з її охорони. Було проведено десятки просвітницьких заходів в Україні і у світі, зокрема в Норвегії, Польщі, Естонії, Литві, Польщі, Ірландії, Великобританії, Німеччини та Франції. Братчики кобзарських цехів брали активну участь у наукових та практичних конференціях круглих столах, просвітницькі заходах та фестивалях. Окрім того повертали до життя поруйновані війною майстерні та житло. За допомогою благодійників започаткували навчальні програми для незрячих дітей та воїнів, що постраждали на війні. Ті хто пішов захищати Україну до сил оборони взяли з собою свої інструменти. За ініціативи Асоціації "Дивись українське!" та за підтримки УКФ був ініційований та реалізований проєкт "Кобзарство. Епічна традиція". У межах його реалізації створено багатофункціональний портал "ДУМА", який включає в себе більше 100 студійних записів кобзарських дум, фільми-портрети сучасних кобзарів, освітні відео лекції тощо. Врешті, у 2024 році після багатоступеневої експертної оцінки фахівців ЮНЕСКО та аргументацій української сторони заявка номінаційно отримала статус пріоритетності. "Спочатку ми вагались щодо ідеї подання кобзарства та лірництва на визнання ЮНЕСКО, тому що кобзарі та лірники не шукають гучної слави та великої популярності. Кобзарські цехи досить закриті спільноти. З часом ми зрозуміли, що таке всесвітнє визнання нашої спадщини в першу чергу важливе для України. Через таке визнання світ більше дізнається про Україну, про наші традиції, самобутність, ідентичність. Розуміння того, що всесвітнє визнання української культури допоможе Україні у боротьбі та підтримає дух українців, привело нас до рішення активної участі у процесах номінування на визнання в ЮНЕСКО", - розповів Микола Товкайло, панотець Київського Кобзарського Цеху. "Включення "програми з охорони кобзарсько-лірницької традиції" є знаковим. Адже ідея і підготовка номінації цілковито належить носіям-практикам. Міністерство культури та стратегічних комунікацій України підтримало цю ініціативу. Щиро вітаю всіх причетних до підготовки номінації, всіх носіїв-практиків, всіх українців", - зазначив Микола Точицький, міністр культури та стратегічних комунікацій України. "Визнання ЮНЕСКО для нас це перш за все розширення можливості розповісти сьогодні на увесь світ про Україну, про нашу незнищенну пісню, культуру, про нашу боротьбу за власну державу, по нашу споконвічне прагнення волі. Бо кожна дума, це оспівування лицарського козацького чину, кожна кобзарська псальма це історія про силу віри і духу, кожна мелодія до танцю це про наше вміння радіти, бути щасливими попри все", - зазначив Олесь Санін, братчик Кобзарського цеху, лірник, кінорежисер. "Сьогодні з визнанням кобзарсько-лірницької традиції ЮНЕСКО визнало історію, культуру та епіку України та її право на самобутність і свободу", - розповіла Валентина Дем'ян, експерт з питань НКС, дослідниця. Створення та дворічне просування всіх складових зазначеної номінації відбувалось без залучення державного фінансування, за підтримки Благодійного фонду "МХП-Громаді". Продюсування номінації на волонтерських засадах здійснювала Асоціація "Дивись українське!". "Підтримуючи сьогодні українську культуру, ми працюємо над збереженням українських цінностей, сенсів, традицій. Тому для компанії МХП та її стратегічному партнеру, Благодійному фонду "МХП-Громаді", було надзвичайно важливо від самого початку підтримати подання кобзарсько-лірницької традиції на визнання ЮНЕСКО. Адже це - унікальне культурне явище, що формує національну ідентичність і передає зв'язок між поколіннями. Це те, що відзначає і вирізняє нас, як українців, і вносить на культурну мапу всього світу", поділився Юрій Мельник, голова наглядової ради Благодійного фонду "МХП - Громаді". "Продюсування та просування такої надзвичайно важливої теми, як визнання української культури всесвітньою нематеріальною культурною спадщиною людства було для нас дуже відповідальною місією. Я радий, що ми впоралися з усіма викликами та реалізували всі необхідні процеси і задачі у стислі терміни на найвищому рівні та без долучення державної підтримки", - зазначив Андрій Різоль, продюсер номінації, голова правління Асоціації "Дивись українське!". Координатори номінації від України: Олесь Санін (лірник, кінорежисер), Валентина Демʼян та Олександр Буценко (експерти з НКС, дослідники), Андрій Різоль (продюсер). Ініціатива висування номінації "програми з охорони кобзарсько-лірницької традиції" на визнання ЮНЕСКО реалізована у співпраці Кобзарських цехів Києва, Харкова та Львова з ГО "Центр розвитку "Демократія через культуру", Асоціацією "Дивись українське!", Благодійним фондом "МХП - Громаді", за сприяння Культурної інституції "Міжвухами", Національної академії мистецтв України та Головного управління комунікацій Збройних сил України. Ініціатива підтримана Міністерством культури та стратегічних комунікацій України. Міжурядовий комітет ЮНЕСКО з питань нематеріальної культурної спадщини визнав українську писанку культурним надбанням людства. Сесія комітету відбулася в столиці Парагваю місті Асунсьйон. Заявку на визнання писанки Україна подавала спільно з Естонією. Загалом у репрезентативному списку нематеріальної культурної спадщини людства значиться 611 елементів, що відповідають п'яти регіонам і 140 державам-учасницям Конвенції.

На Київщині працює унікальний підрозділ протиповітряної оборони, де більшість добровольців - жінки. Їх називають "Бучанськими відьмами". Вони проходять бойову підготовку, освоюють кулемети, працюють у мобільних вогневих групах і виходять на нічні чергування. Їхня ціль - дрони-камікадзе. Кореспондентка Gаzеtа.uа побувала на чергуванні підрозділу й поспілкувалася з доброволицями. Дізналася їхні історії, як вони вчаться збивати ворожі дрони і чому вирішили долучитися до "Бучанських відьом". ДОБРОВОЛИЦІ Біля штабу на світанку добровольці Бучанського ДФТГ збираються разом. Поки чекають командира - пʼють каву, спілкуються, виносять у двір важкі рюкзаки. Нова група готується заступити на добове чергування. Більшість військових тут - жінки. На плацу за штабом всі збираються на шикування. Одягнені у піксель, теплі шапки або кепки, добровольці стають у дві шеренги. Обличчя стомлені, але зосереджені. Про поточну ситуацію розповідає начальник штабу Бучанського ДФТГ полковник Андрій Верлатий - статний чоловік із суворим поглядом. Сьогодні він відʼїжджає на фронт, тому має обмаль часу. - На сьогоднішній день у підрозділі 150 осіб, із них 93 - жінки, близько 12 - чоловіки. Інші посади поки що вакантні, тому зараз ми проводимо доукомплектацію особового складу, - розповідає після шикування Верлатий. - Основна маса нових заявок - це жінки. Я розумію, що з огляду на підвищення мобілізаційних заходів в Україні, у нашому підрозділі, можливо, невдовзі всі 100% особового складу становитимуть жінки. Підрозділ Бучанського ДФТГ був сформований після початку повномасштабного вторгнення. На початку у його складі переважали чоловіки. - У той час ми фактично мали дві повні роти особового складу, і це все були чоловіки. Наразі всі чоловіки, які були в добровольчому формуванні, несуть службу в різних підрозділах ЗСУ та з честю виконують свої завдання, - підкреслив начальник штабу. - Частина бере участь у заходах протиповітряної оборони. За весь час існування нашого підрозділу ми збили сім шахедів: три чорних і чотири білих. Варто зазначити, що три з цих дронів були знищені жіночими або спільно з жіночими групами. Для виконання завдань "Бучанські відьми" використовують мобільні вогневі точки - пікапи, оснащені кулеметами "Максим". Їхнє основне завдання - патрулювання території та оперативне реагування на ворожі повітряні цілі, що становлять загрозу. У підрозділі служать жінки різного віку та професій. Вони поєднують бойову діяльність із повсякденним життям, роботою та сімейними обов'язками. Чергують доброволиці за графіком доба-три. - Через те, що у більшості з них є діти, вони не можуть повноцінно долучитися до ЗСУ. Але вони вмотивовані й таким чином роблять усе, щоб внести свою частку в захист країни, - наголошує Верлатий. - Багато дівчат, які доєднуються до підрозділу, проходять курс молодого бійця, починають розуміти службу й підписують контракт з підрозділами ЗСУ - в основному сухопутка або Нацгвардія. І ця тенденція тільки зростає. Сьогодні навіть у Покровську є дівчата, які виконують завдання по забезпеченню обладнання другої лінії оборони. Вони зголосилися піти добровольцями. Щоб вступити у підрозділ, найголовніше - бажання й мотивація, пояснює начальник штабу. А також - не мати відкритої карної справи й важких психічних захворювань. Починають розуміти службу й підписують контракт з підрозділами ЗСУ - Усе підтягується. Наприклад, "Валькірія" уже кулемет сама споряджає. У нас немає проблем з тим, щоб людина не дійшла до виконання завдань. Ніхто не перегружає, колектив завжди може допомогти, - додає Андрій Верлатий. - Але це звичайна служба. Єдине, що ви йдете не в казарму, а можете повернутися до своєї сімʼї. Також у підрозділі служать чоловіки, яких демобілізували. Це переважно бійці з пораненнями чи ампутаціями, які не можуть виконувати бойові завдання. Однак вони вмотивовані продовжувати захищати країну добровільно. Андрій Верлатий розповідає, що волонтери й територіальна громада підтримують підрозділ, зокрема допомагають з автівками. - Завдяки співпраці з мером і територіальною громадою, маємо одне з найбільш забезпечених добровольчих формувань в Україні, - наголошує він. - Допомагають також міста-побратими інших країн. Народна депутатка Ольга Василевська-Смаглюк запрошує для навчань закордонних досвідчених інструкторів, зокрема з Франції, які мали десятки виходів в Афганістані, Сирії. Їх дуже важко запросити, але таки вдається. СТРІЛЯТИ НА ВИПЕРЕДЖЕННЯ Після шикування жінки розходяться. Складають речі у пікап і мінівен, одягають бронежилети, беруть із собою зброю. Зі всією амуніцією доброволиця Лідія із позивним "Булочка" носить цивільний невеликий рюкзак. - Ноутбук сина потрібно занести в ремонт після чергування, - пояснює жінка. Лідія проживає в Бучанському районі. Вона долучилася до підрозділу, коли дізналася про набір у кінний патруль, але цей напрямок ще не був запущений. Замість цього Лідія обрала мобільну вогневу групу, яка спеціалізується на знищенні шахедів. - Я попросилася в групу МВГ - це мобільна вогнева група. Мені тут сподобалося, я тут із початку червня. Основна мотивація - захист країни, - наголошує жінка. - Багато чоловіків зараз йдуть на фронт, і я розумію, що хтось має залишатися тут, підтримувати спокій. Перший досвід поводження зі зброєю був для Лідії складним і хвилюючим. Вона зізнається, що раніше навіть не тримала автомат у руках. - До цього я зброї ніколи в руках не тримала. Коли вперше взяла автомат, руки трусилися, серце калатало. Навіть жартували, що мене до дерева прив'язати треба, щоб я не впала. Це було страшно, адже це не іграшка, - зізнається. - Але згодом я швидко освоїлася. Найбільше запамʼятолося чергування, коли ми виїхали на бойову позицію в поле, а все небо було червоне - шахеди летіли, ракети летіли. Ми були тоді групою, з кулеметом. Я тоді працювала з автоматом. Влучити в шахед складно: він летить зі швидкістю 180 км/год, треба стріляти на випередження, вираховувати траєкторію. Лідія не боялася за себе, проте хвилювалася, щоб усі цілі знищили й вони не могли завдати шкоди. - Страх був за те, що він може прилетіти в цивільний будинок, у дитячий садочок чи в лікарню. Ми не могли цього допустити, - каже вона спокійно і впевнено. - Наш командир казав, що у жінок є сильний інстинкт оберігання, і саме це стало основою для створення підрозділу. Мої діти у мене під захистом Нічні чергування також уже увійшли у звичку. Після служби жінка повертається до повсякденних справ. - Спочатку це важко, але організм адаптується. Головне - дотримуватися зміни: доба через три. Три доби вдома я сплю спокійно, міцно, - розказує доброволиця. - Але тут, на чергуванні, я постійно у бойовій готовності. "Булочка" виховує чотирьох дітей, наймолодшому - сім років, а найстаршому - сімнадцять. Діти звикли до її служби і підтримують її вибір. Вони пишаються тим, що їхня мама військова. - Мені з дитинства подобалася військова справа, тут є дисципліна, - говорить Лідія і наостанок додає, - Коли я на чергуванні, то відчуваю, що мої діти у мене під захистом. "ЗМОЖУ ДАТИ ВІДСІЧ" У сосновому лісі спокій порушують лише рівномірні кроки та стишені голоси. Перед чергуванням "Бучанські відьми" пройдуть чергове навчання зі злагодженості. Інструктор підпалює цигарку й чекає, поки жінки зберуться. - Перевірте, щоб в автоматах немає патронів, - дає вказівки з техніки безпеки він. Це - меткий чоловік низького зросту у темних тактичних окулярах. На підборіддя опустив чорний баф. Імені не називає та просить не фотографувати. Жінки стають рівним строєм, уважно слухаючи інструктора. Усі вдягнені в камуфляж, перед собою тримають зброю, на бронежилетах видніються шеврони. За ними простягається густий ліс, крізь який пробивається сонячне світло. Прохолодне повітря наповнене запахом хвої й свіжої землі. Кроки відлунюють глухо. У тиші чути, як клацає зброя. Між деревами вириті окопи й капоніри, височіють земляні насипи. - Готуємося! Зброю на огляд! - віддає команди інструктор. - Пусто! - відповідають жінки по черзі, виходячи зі строю, щоб перевірити автомати. Коли хтось збивається чи робить щось не так - група починає все знову. На полігоні встановили модульні будинки, лазню й кухню. Із коминів повільно клубочиться дим, зникаючи на сонці. Кілька будинків поставили колом, щоб вийшов внутрішній дворик. Там розмістили склад, накриття для дров, місце для відпочинку. Біля модулів поставили старі мʼякі крісла, столи й лавки. Подекуди імпровізовані ґанки прикрили покривалами, щоб не задувало холодне повітря. Нових завдань, гріючись на сонці, чекає мешканка Гостомеля Світлана. Вона лише нещодавно приєдналася до "Бучанських відьом". Жінка розповідає, що хотіла вступити до війська до Великої війни. Працює менеджеркою з обліку й поєднує постійну роботу зі службою. Якщо чергування припадає на робочий день, то колеги її підміняють. - Я побачила в інтернеті про підрозділ, побачила "Валькірію", Валентину, і вона мене дуже надихнула, - говорить Світлана, посміхаючись очима. - Думаю, якщо не можу бути на передовій, то хоча б тут можу допомогти. Хлопцям і дівчатам, які зараз на передовій, дуже складно, бо ворог наступає. Якщо, не дай Боже, знов на нас підуть з Білорусі, то я хоч буду знать, що зможу дати якусь відсіч і захистити людей. З кожним днем стаю сильнішою Під час чергувань Світлана виконує наземне патрулювання. У підрозділі є кулеметники, однак у разі необхідності вона може збити ціль з автомата. - Ми тренувалися стріляти по гелевому шарику, який піднімали на нитці. Він рухається від вітру, і ти вчишся влучати в рухому ціль. У мене вийшло з першого разу! Тут можна і жити, і спати. У нас є кухня - готують борщі, супи, плов, макарони. Є польова лазня, яку, за потреби, можна розтопити. Хоча це трапляється рідко, в основному влітку, - зазначає вона. - Під час чергувань намагаємося навчатися чомусь новому: стріляти, бігати, проходити смугу перешкод. Іноді буває фізично важко. Я до служби не тренувалася, але зараз відчуваю, що з кожним днем стаю сильнішою. Після огляду зброї доброволиці групою мають обстежити територію. Стають у пари, прикриваючи одна одну зі спини. Військові імітують пересування в бойовій обстановці. Усі сконцентровані, крокують злагоджено. Лише час від часу жінки тихо сміються, жартуючи між собою. Тепер інструктор дає команду штурмувати ворожі позиції. Жінки групою розходяться по лісу. Ступають тихо й обережно, лише чути поодинокий тріск сухих гілок під важкими чоботами. Олена "Акума" у спорядженні й касці підходить до ворожого окопу - її прикриває посестра. Напарниця кидає гранату в окоп. Потім Олена стає на коліно, прицілюючись із автомата. Жінки захоплюють ворожого командира. - Рухаємося тихо, - коментує тренер. "БОЙОВІ ВІДЬМИ" У перерві дівчата годують цуценят, що живуть тут, на позиції. Доброволиця Валентина "Валькірія" нахиляється до одного, простягаючи руку. Цуценя піднімається на задні лапи, легенько торкаючись її долоні. Валентині 51 рік. Якось вона дізналася про набір жінок до мобільної вогневої групи. І ось уже пʼять місяців служить у підрозділі. Валентина - ветеринарний лікар за освітою. Але вирішила змінити своє життя і присвятити себе захисту країни. - Навчаюся зараз володіти зброєю, кулеметами. Ми всі чергуємо, - розповідає жінка. - Зараз покинула роботу і зосередилася на вивченні тактичної медицини. Усе своє життя присвячую нашому підрозділу. Ми всі змінилися, бо змінилися реалії. Просто займатися своїм повсякденним життям не вийде, бо воно залежить від того, як хлопці стоять і боронять наші рубежі. Але у бійців залишилися тут сімʼї, діти, а сюди долітає ця св*лота, ці шахеди. Тому комусь потрібно тут стояти. До Великої війни Валентина жила звичайним життям, але російська окупація її селища змінила все. Вона з родиною пробула в окупації близько трьох тижнів. - Цього було достатньо, щоб побачити і почути всі жахи. Ми знали, що твориться в Бучі, що відбуваються розстріли, вбивають чоловіків і навіть дітей. Чекали, що і до нас прийдуть, бо їх було багато, - згадує "Валькірія" початок повномасштабного вторгнення. - Колони техніки йшли по нашому селищу. Ми не знали, що робити. Була тривожна валізка, запаси води, але сиділи, як жертви. У Валентини троє дітей. Через їхній будинок літали ворожі снаряди. У середині березня родина вирішила виїжджати. На шляху вони бачили зруйновані будинки, підбиту техніку та загиблих. - Ми їхали через два блокпости. Це було в середині березня, надворі -10, а навколо горіли будинки. Дитина бачила загиблих, але, здається, пам'ять стерла ці моменти. Тоді було дуже страшно. Ми бачили наших хлопців, яких було зовсім мало. Це не було так, як зараз - великі підрозділи. Там стояли по п'ятеро, по троє, хто у формі, хто в цивільному, - говорить вона здавленим від сліз голосом. - Нас їхало восьмеро в одній машині, з нами була собака. Ми взяли мінімум речей - більше забирали живих. Того дня нам пощастило: нашу колону не обстріляли, хоча ми проїжджали через два ворожих блокпости. Валентина зупиняє розповідь, щоб перевести подих від важких спогадів і зізнається, що після таких подій її життя змінилося назавжди. Пізніше вона вирішила долучитись до "Бучанських відьом", щоб захищати свою громаду. Командир дає наказ, орієнтири - і ми працюємо - Ми працюємо на чергуваннях, у темну пору доби виявляємо цілі акустично та за допомогою планшетів. Видно, як дрони підлітають, їхню швидкість і напрямок. Командир дає наказ, орієнтири, і ми працюємо, - пояснює "Валькірія". - Під час мого чергування таких випадків не було, але дівчатка, які були до нас, змогли збити три шахеди. Вони, мабуть, дізналися, що у нас тут такі підрозділи - такі "відьми", і тепер часто облітають нас. Назва "Бучанські відьми" виникла з перших днів існування підрозділу. Однією з перших жінок у групі була власниця шеврону із зображенням відьми. Їхній екіпаж стали називати "бойовими відьмами", а згодом ця назва поширилася на весь підрозділ. - Мої перші тренування далися важко. Жара, ми в броніках і зі зброєю. Треба було бігти по колоді, під якою прірва, - із посмішкою ділиться Валентина. - Інструктор допоміг, то я раз-другий - а потім: "Давайте ще". Зараз уже спокійно виконую завдання. Навчаємося на кожній ділянці, а сьогодні з групою буду як командир і працюватиму на планшеті. Є на чергуванні кулеметниця, помічник кулеметника, охорона периметру. У нічний час є людина, яка керує ліхтарями для моніторингу неба. ФЕЄРВЕРКИ І ПАНІЧНИЙ СТРАХ Після перерви жінки вирушають на вогневу позицію. Закидують у пікап спорядження, перевіряють на справність кулемет. Залазять у кузов, і як тільки той рушає - міцно тримаються руками за борти. Мотор пікапа працює гучно. Кузов хитається на дорозі. Раптом авто різко зупиняється, здіймаючи пісок і пил. Навколо розкинулось сухе й потріскане поле. Жінки швидко збирають кулемет, заливають всередину воду й заряджають набої. Помічниця кулеметниці Олена "Акума" розповідає про використання кулемета "Максим". - Кулемет "Максим" було створено у 1883 році, модернізовано у 1910 році, і зараз у нас зразок саме цього року. Це архаїчна зброя, але вона потужна, страшна і зла. Навіть наш президент відзначав, що мобільні вогневі групи, які використовують цю зброю, дуже ефективні, - говорить вона, зничуючи плечима. - Ми маємо дешеве знаряддя, яке може знищувати шахеди. Адже збивати їх ракетами Раtrіоt невигідно, це все одно що айфоном цвяхи забивати. Прицільна дальність кулемета становить до 1 км, ефективна - до 3 км. Швидкість пострілу - понад 600 куль за хвилину. Завдяки охолодженню водою "Максим" може стріляти майже безперервно. Проте Олена визнає, що використовувати цю зброю складно через її вагу, яка становить 27 кг без води, і ще більше - із водяним охолодженням. - Кулемет важкий, його доводиться переносити вдвох. Ми виїжджаємо на позиції, і вже на місці збираємо його, бо турель не витримала б наших доріг, - пояснює "Акума". - Ми переміщаємося по полях, по ямах, часто на великій швидкості. Робота мобільних вогневих груп передбачає оперативну реакцію на загрози. Групи не виїжджають на кожну повітряну тривогу чи ракетну небезпеку, оскільки їхнє завдання - збивати дрони. - Виявлено ворожу ціль! - голос командирки звучить різко, і військові швидко займають позиції. Рудоволоса військова повертає кулемет. "Акума" на платформі підводиться, щоб підстрахувати, а "Валькірія" біля пікапу моніторить інформацію у планшеті. - По виявленій цілі три корпуси вперед безперервним - вогонь! - постріл кулемета розрізає повітря, залишаючи сліди диму у повітрі. Після "знищення" цілі жінки розбирають зброю. Кулеметниця Тетяна зі співзвучним позивним "Таяна" важко дихаючи злазить з кузова авто. У бронежилеті працювати важко, зізнається, бо він не адаптований під жіноче тіло й важкий. Тому час від часу жінка припіднімає його, щоб зняти напругу. "Таяна" родом з Ірпеня, де й застала початок повномасштабного вторгнення. У підрозділі "Бучанські відьми" вона вже понад п'ять місяців. - Моя мотивація долучитися до підрозділу - це перемога. У мене діти живуть за кордоном через війну. Загинув чоловік, брат чоловіка, а мій племінник зник безвісти. Через усі переживання у матері стався інфаркт, і вона також померла&hеllір; - розповідає вона швидко, щоб приховати емоції. - Моє житло зруйнували на початку повномасштабного вторгнення, і я була змушена відправити дітей за кордон. Вони вже два з половиною роки там, і повернутися зможуть тільки після перемоги. Тому для мене перемога - це головне. На початку повномасштабного вторгнення з родиною вона перебувала всього за сто метрів від блокпоста "Жираф". Ховалися в офісному приміщенні, і в один із днів росіяни вдарили по цій будівлі. - Я собою прикривала дітей. У мене була тільки одна думка&hеllір; щоб діти не злякалися, коли будуть скидати моє тіло з себе. Я віддавала собі звіт, що можу більше не вийти, але моє головне завдання було, щоб діти залишилися живими, - каже вона. - Для дітей війна - це величезна психологічна травма. Коли ми опинилися в Іспанії, там у середині березня було національне свято. Вони запускали феєрверки безперервно. Але мої діти через пережите ховалися між ліжком і стінкою. Це був панічний страх. Цей підрозділ став для мене справжньою родиною Тетяна вивезла дітей, але у квітні 2022 року повернулася в Україну, щоб після деокупації Ірпеня та Бучі допомагати відновлювати міста. Спершу почала волонтерити, очолювала громадську організацію, яка допомагала родинам захисників і загиблих військових. - Війна пройшла по мені дуже боляче, але це тільки зміцнило моє бажання діяти. Після обстрілу в Костянтинівці, де я була волонтеркою, зрозуміла, що просто бути в тилу для мене недостатньо. Коли дізналася, що "Бучанські відьми" набирають дівчат, одразу зателефонувала. Пройшла співбесіду, підписала контракт - і тепер я тут. Цей підрозділ став для мене справжньою родиною. Всі дівчата тут більше, ніж сестри. Ми робимо важливу роботу: збиваємо шахеди, які несуть із собою біль і руйнування. Я не хочу, щоб вони приносили більше страждань. Ситуація на фронті зараз критична, каже наостанок "Таяна". - Боюсь, це не закінчиться швидко. Ми не віддамо їм своє, а вони не зупиняться на тому, що взяли, - пояснює доброволиця. - Для багатьох війна закінчилася. Я коли прийшла у підрозділ, то мала основну роботу, а добові чергувала тут. Від багатьох людей чула: "А нащо воно тобі треба?" або "Це твоє хобі - воно заважає". Ну якщо це моє хобі, то давайте всі такі, як я, кинемо його й побачимо, де ми будемо? Військові обережно зістрибують із платформи, прикривши брезентом кулемет. Завершився черговий день підготовки. У полі запанувала звична тиша. Лише на дорогах видно сліди від коліс. Військові збираються, піднімають з сухої трави рюкзаки, а вкритий пилом пікап чекає на наступний виїзд.

Оренда Валентина Барко в Севілью не складається добре

На Київщині працює унікальний підрозділ протиповітряної оборони, де більшість добровольців - жінки. Їх називають "Бучанськими відьмами". Вони проходять бойову підготовку, освоюють кулемети, працюють у мобільних вогневих групах і виходять на нічні чергування. Їхня ціль - дрони-камікадзе. Кореспондентка Gаzеtа.uа побувала на чергуванні підрозділу й поспілкувалася з доброволицями. Дізналася їхні історії, як вони вчаться збивати ворожі дрони і чому вирішили долучитися до "Бучанських відьом". ДОБРОВОЛИЦІ Біля штабу на світанку добровольці Бучанського ДФТГ збираються разом. Поки чекають командира - пʼють каву, спілкуються, виносять у двір важкі рюкзаки. Нова група готується заступити на добове чергування. Більшість військових тут - жінки. На плацу за штабом всі збираються на шикування. Одягнені у піксель, теплі шапки або кепки, добровольці стають у дві шеренги. Обличчя стомлені, але зосереджені. Про поточну ситуацію розповідає начальник штабу Бучанського ДФТГ полковник Андрій Верлатий - статний чоловік із суворим поглядом. Сьогодні він відʼїжджає на фронт, тому має обмаль часу. - На сьогоднішній день у підрозділі 150 осіб, із них 93 - жінки, близько 12 - чоловіки. Інші посади поки що вакантні, тому зараз ми проводимо доукомплектацію особового складу, - розповідає після шикування Верлатий. - Основна маса нових заявок - це жінки. Я розумію, що з огляду на підвищення мобілізаційних заходів в Україні, у нашому підрозділі, можливо, невдовзі всі 100% особового складу становитимуть жінки. Підрозділ Бучанського ДФТГ був сформований після початку повномасштабного вторгнення. На початку у його складі переважали чоловіки. - У той час ми фактично мали дві повні роти особового складу, і це все були чоловіки. Наразі всі чоловіки, які були в добровольчому формуванні, несуть службу в різних підрозділах ЗСУ та з честю виконують свої завдання, - підкреслив начальник штабу. - Частина бере участь у заходах протиповітряної оборони. За весь час існування нашого підрозділу ми збили сім шахедів: три чорних і чотири білих. Варто зазначити, що три з цих дронів були знищені жіночими або спільно з жіночими групами. Для виконання завдань "Бучанські відьми" використовують мобільні вогневі точки - пікапи, оснащені кулеметами "Максим". Їхнє основне завдання - патрулювання території та оперативне реагування на ворожі повітряні цілі, що становлять загрозу. У підрозділі служать жінки різного віку та професій. Вони поєднують бойову діяльність із повсякденним життям, роботою та сімейними обов'язками. Чергують доброволиці за графіком доба-три. - Через те, що у більшості з них є діти, вони не можуть повноцінно долучитися до ЗСУ. Але вони вмотивовані й таким чином роблять усе, щоб внести свою частку в захист країни, - наголошує Верлатий. - Багато дівчат, які доєднуються до підрозділу, проходять курс молодого бійця, починають розуміти службу й підписують контракт з підрозділами ЗСУ - в основному сухопутка або Нацгвардія. І ця тенденція тільки зростає. Сьогодні навіть у Покровську є дівчата, які виконують завдання по забезпеченню обладнання другої лінії оборони. Вони зголосилися піти добровольцями. Щоб вступити у підрозділ, найголовніше - бажання й мотивація, пояснює начальник штабу. А також - не мати відкритої карної справи й важких психічних захворювань. Починають розуміти службу й підписують контракт з підрозділами ЗСУ - Усе підтягується. Наприклад, "Валькірія" уже кулемет сама споряджає. У нас немає проблем з тим, щоб людина не дійшла до виконання завдань. Ніхто не перегружає, колектив завжди може допомогти, - додає Андрій Верлатий. - Але це звичайна служба. Єдине, що ви йдете не в казарму, а можете повернутися до своєї сімʼї. Також у підрозділі служать чоловіки, яких демобілізували. Це переважно бійці з пораненнями чи ампутаціями, які не можуть виконувати бойові завдання. Однак вони вмотивовані продовжувати захищати країну добровільно. Андрій Верлатий розповідає, що волонтери й територіальна громада підтримують підрозділ, зокрема допомагають з автівками. - Завдяки співпраці з мером і територіальною громадою, маємо одне з найбільш забезпечених добровольчих формувань в Україні, - наголошує він. - Допомагають також міста-побратими інших країн. Народна депутатка Ольга Василевська-Смаглюк запрошує для навчань закордонних досвідчених інструкторів, зокрема з Франції, які мали десятки виходів в Афганістані, Сирії. Їх дуже важко запросити, але таки вдається. СТРІЛЯТИ НА ВИПЕРЕДЖЕННЯ Після шикування жінки розходяться. Складають речі у пікап і мінівен, одягають бронежилети, беруть із собою зброю. Зі всією амуніцією доброволиця Лідія із позивним "Булочка" носить цивільний невеликий рюкзак. - Ноутбук сина потрібно занести в ремонт після чергування, - пояснює жінка. Лідія проживає в Бучанському районі. Вона долучилася до підрозділу, коли дізналася про набір у кінний патруль, але цей напрямок ще не був запущений. Замість цього Лідія обрала мобільну вогневу групу, яка спеціалізується на знищенні шахедів. - Я попросилася в групу МВГ - це мобільна вогнева група. Мені тут сподобалося, я тут із початку червня. Основна мотивація - захист країни, - наголошує жінка. - Багато чоловіків зараз йдуть на фронт, і я розумію, що хтось має залишатися тут, підтримувати спокій. Перший досвід поводження зі зброєю був для Лідії складним і хвилюючим. Вона зізнається, що раніше навіть не тримала автомат у руках. - До цього я зброї ніколи в руках не тримала. Коли вперше взяла автомат, руки трусилися, серце калатало. Навіть жартували, що мене до дерева прив'язати треба, щоб я не впала. Це було страшно, адже це не іграшка, - зізнається. - Але згодом я швидко освоїлася. Найбільше запамʼятолося чергування, коли ми виїхали на бойову позицію в поле, а все небо було червоне - шахеди летіли, ракети летіли. Ми були тоді групою, з кулеметом. Я тоді працювала з автоматом. Влучити в шахед складно: він летить зі швидкістю 180 км/год, треба стріляти на випередження, вираховувати траєкторію. Лідія не боялася за себе, проте хвилювалася, щоб усі цілі знищили й вони не могли завдати шкоди. - Страх був за те, що він може прилетіти в цивільний будинок, у дитячий садочок чи в лікарню. Ми не могли цього допустити, - каже вона спокійно і впевнено. - Наш командир казав, що у жінок є сильний інстинкт оберігання, і саме це стало основою для створення підрозділу. Мої діти у мене під захистом Нічні чергування також уже увійшли у звичку. Після служби жінка повертається до повсякденних справ. - Спочатку це важко, але організм адаптується. Головне - дотримуватися зміни: доба через три. Три доби вдома я сплю спокійно, міцно, - розказує доброволиця. - Але тут, на чергуванні, я постійно у бойовій готовності. "Булочка" виховує чотирьох дітей, наймолодшому - сім років, а найстаршому - сімнадцять. Діти звикли до її служби і підтримують її вибір. Вони пишаються тим, що їхня мама військова. - Мені з дитинства подобалася військова справа, тут є дисципліна, - говорить Лідія і наостанок додає, - Коли я на чергуванні, то відчуваю, що мої діти у мене під захистом. "ЗМОЖУ ДАТИ ВІДСІЧ" У сосновому лісі спокій порушують лише рівномірні кроки та стишені голоси. Перед чергуванням "Бучанські відьми" пройдуть чергове навчання зі злагодженості. Інструктор підпалює цигарку й чекає, поки жінки зберуться. - Перевірте, щоб в автоматах немає патронів, - дає вказівки з техніки безпеки він. Це - меткий чоловік низького зросту у темних тактичних окулярах. На підборіддя опустив чорний баф. Імені не називає та просить не фотографувати. Жінки стають рівним строєм, уважно слухаючи інструктора. Усі вдягнені в камуфляж, перед собою тримають зброю, на бронежилетах видніються шеврони. За ними простягається густий ліс, крізь який пробивається сонячне світло. Прохолодне повітря наповнене запахом хвої й свіжої землі. Кроки відлунюють глухо. У тиші чути, як клацає зброя. Між деревами вириті окопи й капоніри, височіють земляні насипи. - Готуємося! Зброю на огляд! - віддає команди інструктор. - Пусто! - відповідають жінки по черзі, виходячи зі строю, щоб перевірити автомати. Коли хтось збивається чи робить щось не так - група починає все знову. На полігоні встановили модульні будинки, лазню й кухню. Із коминів повільно клубочиться дим, зникаючи на сонці. Кілька будинків поставили колом, щоб вийшов внутрішній дворик. Там розмістили склад, накриття для дров, місце для відпочинку. Біля модулів поставили старі мʼякі крісла, столи й лавки. Подекуди імпровізовані ґанки прикрили покривалами, щоб не задувало холодне повітря. Нових завдань, гріючись на сонці, чекає мешканка Гостомеля Світлана. Вона лише нещодавно приєдналася до "Бучанських відьом". Жінка розповідає, що хотіла вступити до війська до Великої війни. Працює менеджеркою з обліку й поєднує постійну роботу зі службою. Якщо чергування припадає на робочий день, то колеги її підміняють. - Я побачила в інтернеті про підрозділ, побачила "Валькірію", Валентину, і вона мене дуже надихнула, - говорить Світлана, посміхаючись очима. - Думаю, якщо не можу бути на передовій, то хоча б тут можу допомогти. Хлопцям і дівчатам, які зараз на передовій, дуже складно, бо ворог наступає. Якщо, не дай Боже, знов на нас підуть з Білорусі, то я хоч буду знать, що зможу дати якусь відсіч і захистити людей. З кожним днем стаю сильнішою Під час чергувань Світлана виконує наземне патрулювання. У підрозділі є кулеметники, однак у разі необхідності вона може збити ціль з автомата. - Ми тренувалися стріляти по гелевому шарику, який піднімали на нитці. Він рухається від вітру, і ти вчишся влучати в рухому ціль. У мене вийшло з першого разу! Тут можна і жити, і спати. У нас є кухня - готують борщі, супи, плов, макарони. Є польова лазня, яку, за потреби, можна розтопити. Хоча це трапляється рідко, в основному влітку, - зазначає вона. - Під час чергувань намагаємося навчатися чомусь новому: стріляти, бігати, проходити смугу перешкод. Іноді буває фізично важко. Я до служби не тренувалася, але зараз відчуваю, що з кожним днем стаю сильнішою. Після огляду зброї доброволиці групою мають обстежити територію. Стають у пари, прикриваючи одна одну зі спини. Військові імітують пересування в бойовій обстановці. Усі сконцентровані, крокують злагоджено. Лише час від часу жінки тихо сміються, жартуючи між собою. Тепер інструктор дає команду штурмувати ворожі позиції. Жінки групою розходяться по лісу. Ступають тихо й обережно, лише чути поодинокий тріск сухих гілок під важкими чоботами. Олена "Акума" у спорядженні й касці підходить до ворожого окопу - її прикриває посестра. Напарниця кидає гранату в окоп. Потім Олена стає на коліно, прицілюючись із автомата. Жінки захоплюють ворожого командира. - Рухаємося тихо, - коментує тренер. "БОЙОВІ ВІДЬМИ" У перерві дівчата годують цуценят, що живуть тут, на позиції. Доброволиця Валентина "Валькірія" нахиляється до одного, простягаючи руку. Цуценя піднімається на задні лапи, легенько торкаючись її долоні. Валентині 51 рік. Якось вона дізналася про набір жінок до мобільної вогневої групи. І ось уже пʼять місяців служить у підрозділі. Валентина - ветеринарний лікар за освітою. Але вирішила змінити своє життя і присвятити себе захисту країни. - Навчаюся зараз володіти зброєю, кулеметами. Ми всі чергуємо, - розповідає жінка. - Зараз покинула роботу і зосередилася на вивченні тактичної медицини. Усе своє життя присвячую нашому підрозділу. Ми всі змінилися, бо змінилися реалії. Просто займатися своїм повсякденним життям не вийде, бо воно залежить від того, як хлопці стоять і боронять наші рубежі. Але у бійців залишилися тут сімʼї, діти, а сюди долітає ця св*лота, ці шахеди. Тому комусь потрібно тут стояти. До Великої війни Валентина жила звичайним життям, але російська окупація її селища змінила все. Вона з родиною пробула в окупації близько трьох тижнів. - Цього було достатньо, щоб побачити і почути всі жахи. Ми знали, що твориться в Бучі, що відбуваються розстріли, вбивають чоловіків і навіть дітей. Чекали, що і до нас прийдуть, бо їх було багато, - згадує "Валькірія" початок повномасштабного вторгнення. - Колони техніки йшли по нашому селищу. Ми не знали, що робити. Була тривожна валізка, запаси води, але сиділи, як жертви. У Валентини троє дітей. Через їхній будинок літали ворожі снаряди. У середині березня родина вирішила виїжджати. На шляху вони бачили зруйновані будинки, підбиту техніку та загиблих. - Ми їхали через два блокпости. Це було в середині березня, надворі -10, а навколо горіли будинки. Дитина бачила загиблих, але, здається, пам'ять стерла ці моменти. Тоді було дуже страшно. Ми бачили наших хлопців, яких було зовсім мало. Це не було так, як зараз - великі підрозділи. Там стояли по п'ятеро, по троє, хто у формі, хто в цивільному, - говорить вона здавленим від сліз голосом. - Нас їхало восьмеро в одній машині, з нами була собака. Ми взяли мінімум речей - більше забирали живих. Того дня нам пощастило: нашу колону не обстріляли, хоча ми проїжджали через два ворожих блокпости. Валентина зупиняє розповідь, щоб перевести подих від важких спогадів і зізнається, що після таких подій її життя змінилося назавжди. Пізніше вона вирішила долучитись до "Бучанських відьом", щоб захищати свою громаду. Командир дає наказ, орієнтири - і ми працюємо - Ми працюємо на чергуваннях, у темну пору доби виявляємо цілі акустично та за допомогою планшетів. Видно, як дрони підлітають, їхню швидкість і напрямок. Командир дає наказ, орієнтири, і ми працюємо, - пояснює "Валькірія". - Під час мого чергування таких випадків не було, але дівчатка, які були до нас, змогли збити три шахеди. Вони, мабуть, дізналися, що у нас тут такі підрозділи - такі "відьми", і тепер часто облітають нас. Назва "Бучанські відьми" виникла з перших днів існування підрозділу. Однією з перших жінок у групі була власниця шеврону із зображенням відьми. Їхній екіпаж стали називати "бойовими відьмами", а згодом ця назва поширилася на весь підрозділ. - Мої перші тренування далися важко. Жара, ми в броніках і зі зброєю. Треба було бігти по колоді, під якою прірва, - із посмішкою ділиться Валентина. - Інструктор допоміг, то я раз-другий - а потім: "Давайте ще". Зараз уже спокійно виконую завдання. Навчаємося на кожній ділянці, а сьогодні з групою буду як командир і працюватиму на планшеті. Є на чергуванні кулеметниця, помічник кулеметника, охорона периметру. У нічний час є людина, яка керує ліхтарями для моніторингу неба. ФЕЄРВЕРКИ І ПАНІЧНИЙ СТРАХ Після перерви жінки вирушають на вогневу позицію. Закидують у пікап спорядження, перевіряють на справність кулемет. Залазять у кузов, і як тільки той рушає - міцно тримаються руками за борти. Мотор пікапа працює гучно. Кузов хитається на дорозі. Раптом авто різко зупиняється, здіймаючи пісок і пил. Навколо розкинулось сухе й потріскане поле. Жінки швидко збирають кулемет, заливають всередину воду й заряджають набої. Помічниця кулеметниці Олена "Акума" розповідає про використання кулемета "Максим". - Кулемет "Максим" було створено у 1883 році, модернізовано у 1910 році, і зараз у нас зразок саме цього року. Це архаїчна зброя, але вона потужна, страшна і зла. Навіть наш президент відзначав, що мобільні вогневі групи, які використовують цю зброю, дуже ефективні, - говорить вона, зничуючи плечима. - Ми маємо дешеве знаряддя, яке може знищувати шахеди. Адже збивати їх ракетами Раtrіоt невигідно, це все одно що айфоном цвяхи забивати. Прицільна дальність кулемета становить до 1 км, ефективна - до 3 км. Швидкість пострілу - понад 600 куль за хвилину. Завдяки охолодженню водою "Максим" може стріляти майже безперервно. Проте Олена визнає, що використовувати цю зброю складно через її вагу, яка становить 27 кг без води, і ще більше - із водяним охолодженням. - Кулемет важкий, його доводиться переносити вдвох. Ми виїжджаємо на позиції, і вже на місці збираємо його, бо турель не витримала б наших доріг, - пояснює "Акума". - Ми переміщаємося по полях, по ямах, часто на великій швидкості. Робота мобільних вогневих груп передбачає оперативну реакцію на загрози. Групи не виїжджають на кожну повітряну тривогу чи ракетну небезпеку, оскільки їхнє завдання - збивати дрони. - Виявлено ворожу ціль! - голос командирки звучить різко, і військові швидко займають позиції. Рудоволоса військова повертає кулемет. "Акума" на платформі підводиться, щоб підстрахувати, а "Валькірія" біля пікапу моніторить інформацію у планшеті. - По виявленій цілі три корпуси вперед безперервним - вогонь! - постріл кулемета розрізає повітря, залишаючи сліди диму у повітрі. Після "знищення" цілі жінки розбирають зброю. Кулеметниця Тетяна зі співзвучним позивним "Таяна" важко дихаючи злазить з кузова авто. У бронежилеті працювати важко, зізнається, бо він не адаптований під жіноче тіло й важкий. Тому час від часу жінка припіднімає його, щоб зняти напругу. "Таяна" родом з Ірпеня, де й застала початок повномасштабного вторгнення. У підрозділі "Бучанські відьми" вона вже понад п'ять місяців. - Моя мотивація долучитися до підрозділу - це перемога. У мене діти живуть за кордоном через війну. Загинув чоловік, брат чоловіка, а мій племінник зник безвісти. Через усі переживання у матері стався інфаркт, і вона також померла&hеllір; - розповідає вона швидко, щоб приховати емоції. - Моє житло зруйнували на початку повномасштабного вторгнення, і я була змушена відправити дітей за кордон. Вони вже два з половиною роки там, і повернутися зможуть тільки після перемоги. Тому для мене перемога - це головне. На початку повномасштабного вторгнення з родиною вона перебувала всього за сто метрів від блокпоста "Жираф". Ховалися в офісному приміщенні, і в один із днів росіяни вдарили по цій будівлі. - Я собою прикривала дітей. У мене була тільки одна думка&hеllір; щоб діти не злякалися, коли будуть скидати моє тіло з себе. Я віддавала собі звіт, що можу більше не вийти, але моє головне завдання було, щоб діти залишилися живими, - каже вона. - Для дітей війна - це величезна психологічна травма. Коли ми опинилися в Іспанії, там у середині березня було національне свято. Вони запускали феєрверки безперервно. Але мої діти через пережите ховалися між ліжком і стінкою. Це був панічний страх. Цей підрозділ став для мене справжньою родиною Тетяна вивезла дітей, але у квітні 2022 року повернулася в Україну, щоб після деокупації Ірпеня та Бучі допомагати відновлювати міста. Спершу почала волонтерити, очолювала громадську організацію, яка допомагала родинам захисників і загиблих військових. - Війна пройшла по мені дуже боляче, але це тільки зміцнило моє бажання діяти. Після обстрілу в Костянтинівці, де я була волонтеркою, зрозуміла, що просто бути в тилу для мене недостатньо. Коли дізналася, що "Бучанські відьми" набирають дівчат, одразу зателефонувала. Пройшла співбесіду, підписала контракт - і тепер я тут. Цей підрозділ став для мене справжньою родиною. Всі дівчата тут більше, ніж сестри. Ми робимо важливу роботу: збиваємо шахеди, які несуть із собою біль і руйнування. Я не хочу, щоб вони приносили більше страждань. Ситуація на фронті зараз критична, каже наостанок "Таяна". - Боюсь, це не закінчиться швидко. Ми не віддамо їм своє, а вони не зупиняться на тому, що взяли, - пояснює доброволиця. - Для багатьох війна закінчилася. Я коли прийшла у підрозділ, то мала основну роботу, а добові чергувала тут. Від багатьох людей чула: "А нащо воно тобі треба?" або "Це твоє хобі - воно заважає". Ну якщо це моє хобі, то давайте всі такі, як я, кинемо його й побачимо, де ми будемо? Військові обережно зістрибують із платформи, прикривши брезентом кулемет. Завершився черговий день підготовки. У полі запанувала звична тиша. Лише на дорогах видно сліди від коліс. Військові збираються, піднімають з сухої трави рюкзаки, а вкритий пилом пікап чекає на наступний виїзд.

Тисяча Зеленського — популізм? Чи допоможе програма "Національний кешбек" бізнесу? Як перевести українську економіку на воєнні рейки?

Інститут масової інформації продовжує інтерв&rsquо;ю з головними редакторами зі Списку прозорих та відповідальних медіа, відомого як Білий список. Журналістка ІМІ Валентина Троян поспілкувалася з головним редактором сайту &lаquо;Еспресо&rаquо; Андрієм Нестеренком. Говорили про особливості роботи конвергентної редакції, емоційне вигорання колег та потребу законодавчого регулювання анонімних телеграм-каналів.

Про це повідомляється в телеграм-каналі "Музвар".2 грудня у Києві пройшла церемонія нагородження премією "Музвар-2024". Премія була створена для того, щоб підтримати молодих артистів, тому більшість номінацій відзначає саме нову музику.У номінації "Найкращі нові імена попмузики" перемогла співачка Кlаvdіа Реtrіvnа, яка у серпні цього року розкрила своє справжнє імʼя, - Соломія Опришко.Музичний гурт "ДК Енергетик" отримав нагороду в номінації "Найкращі нові імена рок-музики"Проєкт Пилипа Коляденка Рhіl іt став найкращим у номінації "Нові імена альтернативної музики".Геля Зозуля отримала статуетку в категорії "Найкращі нові імена естради".Найкращим автором пісень стала Людмила Бєлоусова, більш відома як Lеly45, за пісню "Спробуй купи мене".У номінації "Найкращий саунд" перемогла композиція "А що?" від Lоvе Аnd Rhythm Рrоduсtіоn у виконанні Моnаtіk. Ще одну нагороду за трек "А що?" отримала режисерка Таню Муіньо у номінації "Найкращий автор відеоконтенту".Найкращою творчою співпрацею став дует аlyоnа аlyоnа &аmр; Jеrry Неіl з піснею Теrеsа &аmр; Маrіа, з якою артистки представляли Україну на Євробаченні-2024, де посіли 3-тє місце.А сам фінал Нацвідбору на Євробачення-2024 від 1+1 ПРОДАКШН переміг як найрезонансніша подія загальнонаціонального рівня.Альберт Цукренко отримав статуетку у номінації "Музична журналістика".YоuТubе-проєкт "Як звучить Україна" | Наталія Синельникова, Євген Синельников, Євген Філатов переміг у номінації "Музичний діджитал-спадок". Nеbо musіс (Кlаvdіа Реtrіvnа та ОSТY) стали найкращою менеджмент-колаборацією.Найкращим переспівом стала "Ніченька" (кавер на Тіну Кароль) від ОКS.Шанувальників МЕLОVІN відзначили в номінації "Найактивніший фан-клуб".За внесок у креативну та музичну індустрію спеціальні відзнаки від премії "Музвар-2024" отримали Тріо "Золоті ключі" (Ніна Матвієнко, Валентина Ковальська, Марія Миколайчук), музичний критик та журналіст Ігор Панасов (музичний критик, колишній редактор та журналіст Сultрrоstіr, Vіvа, Еsquіrе Україна, засновник сайту Каrаbаs Lіvе), а також суперзірка VЕRКА SЕRDUСНКА. 

Валентина Матвієнко вважає можливими мирні переговори РФ та України.

Майже 250 пацієнтів з імунодефіцитом обслуговують в інфекційному відділенні Нововолинської міської центральної лікарні. Від початку 2024 року тут на облік стало понад 10 пацієнтів, розповіла Суспільному завідувачка Валентина Бевз

79-річна Валентина Підвербна намагається повернути доньку. Заради цього вона намагається покращити побутові умови у себе вдома. Повний текст новини

День німого кіно, виставка про Південь України й показ вистави про смерть Путіна відбудуться протягом грудня в Національному центрі Олександра Довженка, що об'єднує фільмофонд, кіноархів, кінокопіювальну лабораторію, музей кіно, медіатеку, видавництво та перформативну платформу. Розповідаємо про центральні події наступного місяця у столичному культурному закладі, якому цього вересня виповнилося 30 років від заснування 14 грудня, 17:00, 19:00 День німого кіно Два кіноперформанси поспіль влаштують на мультидисциплінарній платформі Сцена 6 Довженко-Центру. Світову класику німого кіно продемонструють із новим музичним супроводом від запрошених українських артистів. О 17:00 буде показ історичної драми данського режисера Карла Теодора Дреєра "Страсті Жанни д'Арк" 1928 року. А о 19:00 пригодницької комедії американського режисера та коміка Бастера Кітона "Генерал" 1926-го. Дія "Страстей Жанни д'Арк" відбувається під час Столітньої війни. Акторка Рене Фальконетті виконала роль французької воїтельки Жанни д'Арк, яка після багатьох битв проти англійців потрапляє в полон. Вірна ворогу французька інквізиція судить її за єретичні погляди, за сюжетом. Дія "Генерала" розгортається під час Громадянської війни у США. Бастер Кітон зіграв машиніста паровоза "Генерал" Джонні Грея, якого не беруть в армію Конфедерації. Коли його локомотив викрадають шпигуни армії Союзу, Джонні вирушає в погоню, за сюжетом. Показ "Страстей Жанни д'Арк" супроводжуватиме музика вінницького композитора Костянтина Бушинського. А "Генерала" показуватимуть із саундтреком київського електронного гурту Нungry Воys, який поєднує елементи постпанку та ЕВМ. &еnsр;Мене захопив перегляд німих фільмів, занурення в атмо­сферу кіно того часу, коли історію розповідали без слів. Це певна магія, яка досі працює. Так виникла ідея поділитися нею з широким колом, каже директор дистрибуторської компанії Кіnоvе Ярослав Юшков. Для мене ніщо не зрівняється з відчуттям істинного мистецтва, яке до тебе "промовляє" сенсами під звук увімкненого кінопроєктора. Тож хотілося, щоб цей спільний досвід мали змогу пережити українські глядачі, особ­ливо ті, в кого його ще не було. Вибір локації був очевидний. Довженко-Центр насамперед кіноархів, де працюють найкращі фахівці, для яких робота з плівкою не є новою. Довірити їм фільми для збереження та показу було найкращим і єдиним можливим варіантом. Окрім того, це місце зі своєю унікальною атмосферою. Кожна з цих двох стрічок є видатною та обов'язково входить до переліків визначних фільмів усіх часів. Тому цікаво ознайомити нашого глядача з класикою, яка не лише кінематографічно цінна, а й залишається актуальною змістовно. Фільми демонструватимуть з оригінальних плівкових копій. "Страсті Жанни д'Арк" ми отримали із французького кіно­архіву Gаumоnt/Раthе. Це триацетатна копія Еаstmаn 16мм із подвійною перфорацією, створена наприкінці 1970-х під час повторного релізу стрічки. А плівку "Генерала" придбали у приватного колекціонера із США. Розуміли, що глядачу може бути доволі складно на перегляді німого фільму. Сучасне сприйняття відрізняється від спри­йняття сторічної давнини. Тож вирішили додати елемент інтерактиву та перетворити покази на кіноперформанси. Розглядали кілька варіантів музикантів і гуртів, які змогли би втілити наш задум. Важливими критеріями були професійність, оригінальність звучання та вміння працювати з кіно. Тому для написання музики до "Страстей Жанни д'Арк" обрали композитора Костянтина Бушинського. Він має великий досвід роботи над фільмами, зокрема Валентина Васяновича. А дует Нungry Воys вразив незвичним звучанням, яке виявилося ідеальним доповненням до "Генерала". Ця комедія ритмічна, що пасує до електронної музики колективу. Так само, як і Костянтин, Нungry Воys спеціально для стрічки створили музичний супровід, який можна буде почути наживо. До 15 грудня Мультимедійна виставка "Ніхто не острів. Три моря" З 24 листопада у виставковому просторі Довженко-Центру йде виставка "Ніхто не острів. Три моря", присвячена Півдню України. Автори називають проєкт аудіовізуальною мандрівкою Азовським, Чорним і Балтійським морями. Поєднує ­відеоарт, музичні твори та кераміку від українських і польських артистів. У назві початок вірша англійського поета-метафізика Джона Донна: "Ніхто не острів. Кожна людина ­частина більшого, частина континенту". &еnsр;Подорож розпочалася восени 2021 року на півострові Гіркий Кут на Херсонщині, розповідає кураторка виставки, директорка агенції "АртПоле" Мирослава Ганюшкіна. Мультимедійна художниця Оля Михайлюк та саундартист SК.ЕІN максимально наблизилися до Криму, до якого звідти 30 кілометрів, щоб створити свою химерну версію півострова із записів хвиль, вітру, трепету степових трав. Польові записи вони поєднали з українськими, турецькими та вірменськими мелодіями. Перші репетиції проходили в Довженко-Центрі. За кілька місяців Гіркий Кут окупували росіяни. Недосяжними стали обидва півострови. Музикант Сурен Восканян, який брав участь у першій частині проєкту, на початку повномасштабної війни потрапив у блокаду в Маріуполі. Наприкінці березня 2022-го йому вдалося виїхати з міста. Наприкінці того ж року разом з Олею Михайлюк і польським саундартистом Томашем Сікорою вони записали другу частину проєкту ­"Ніхто не острів. Маріуполь". До київської агенції "АртПоле" долучився польський лейбл звукозапису Соаstlіnе Nоrthеrn Сuts. Його засновник Тоmеk Ноах не раз приїжджав після повномасштабного вторгнення і став музичним амбасадором України. Розповідь про наші моря й узбережжя стала гучнішою. Музиканти, об'єднані навколо лейбла, разом з Олею Михайлюк працювали над ­наступною аудіовізуальною частиною про три моря. Усі три частини представлено на виставці у формі відео­інсталяцій. Їх доповнюють фотографії, тексти та відеоінтерв'ю, записані у 20222024 роках у Дніпрі та Херсоні. Інша важлива складова проєкту кераміка художника Рустема Скибіна. Восени 2022-го на Херсонщині вони з Олею Михайлюк втілили ідею інсталювати авторські кахлі просто серед плиток на контрольному пункті в'їзду-виїзду "Каланчак". В експозиції можна побачити серію, що поєднує кераміку ­Рустема та світлини, які зробила Оля у 20152016 роках під час поїздок на анексований півострів. 28 грудня, 18:00 Вистава "Тіні" Виставу про смерть Володимира Путіна представив у ­листопаді на Сцені 6 столичний Дикий театр. За сюжетом, коли російський диктатор раптово помирає, троє його двійників уперше зустрічаються разом у бункері. Якщо хтось дізнається новину, на них чекає та сама доля. Тому міркують, що робити далі та як продовжити справу тирана. Мають вирішити, хто з них тепер стане "справжнім". &еnsр;Один режисер відмовився працювати з матеріалом, бо вважав, що Кремль може помститися. Один фахівець відмовився брати на переклад, бо текст сильно гострий, каже автор п'єси Артем Афян, для якого це сценічний дебют. Це комедія, але про пекло, відчай і найтемніші сторони людської душі. Роздум про те, що східний тиран є втіленням і проєкцією самого російського народу. Твір є алюзією на п'єсу "За зачиненими дверима" Жана-­Поля Сартра та має посилання на фільми "Великий диктатор" Чарлі Чапліна й "Тінь воїна" Акіри Куросави. Попри велику кількість сенсових ключів текст має легко сприйматися. Колись дата спектаклю збіжиться з датою справжньої смерті диктатора. Тож подивімося, що буде там, у бункері. &еnsр;Хто б міг подумати, та вже тричі в моїх режисерських на­дбаннях справджувалися пророцтва. Мантрую, що вчетверте теж не промахнусь, говорить режисерка Вероніка Літкевич. Хто такий тиран? Який він, коли його ніхто не бачить? Як насправді ухвалюють рішення, що впливають на життя мільйонів людей? Що за лаштунками в диктаторів? За сюжетом "Тіней", у бункері, під товстим шаром землі, панує відчуття спокою та недосяжності. Але згодом його мешканці, на початку сильні й непереможні, перетворяться на тривожних маленьких опаришів, які потопають у гівні. Прочитавши п'єсу, одразу погодилася на співпрацю. Це не тільки сатира на злобу дня, а й вишуканий гумор, парадоксальні повороти та яскраво виписані персонажі. Побачила в цій роботі можливість виплеснути злість, гнів і все, що накопичилося та болить у кожного українця. Наша вистава в певному сенсі лікувальний захід, колективна медитація. Це сміх над злом. Коли над ним смієшся, воно втрачає свою значущість, а значить, і силу.