Search trend "Вибори в Грузії"

Міжнародна спільнота не має дієвого механізму, щоб зупинити російську агресію, і західна стратегія потребує перегляду. Про це заявив колишній спецпредставник США з питань України Курт Волкер під час 17-го Київського безпекового форуму, організованого фондом Арсенія Яценюка "Відкрий Україну". "Світ шукає відповіді, як змусити Путіна припинити війну, але їх досі немає. Україна і США неодноразово пропонували безумовне припинення вогню, але Кремль відповідав агресією. Навіть у періоди, оголошені як паузи, тривають удари, під час яких гинуть мирні жителі - як нещодавно в Сумах", - сказав Волкер. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Сирський: Кремль не погоджується навіть на базове припинення вогню Він наголосив, що Заходу слід менше покладатися на дипломатію з агресором і натомість зосередитися на посиленні стримування та протидії Росії. Серед практичних кроків дипломат підтримує ідею ленд-лізу для України - у форматі, який передбачає взаємовигідні кредити, що з часом можуть бути повернуті. Також Волкер закликав до впровадження вторинних санкцій проти тих держав і компаній, які продовжують співпрацювати з Росією. Коментуючи спроби окремих західних політиків, зокрема адміністрації Дональда Трампа, налагодити відносини з Путіним через поступки, Волкер висловив критику. "Ідея дати Путіну пряники і запросити назад до G8 - це хибне уявлення про його наміри. Кремль не хоче партнерства. Він хоче імперії", - сказав він. За словами дипломата, російський лідер діє в рамках імперської ідеології й вважає, що має право на території не лише України, а й Грузії, Молдови та інших країн. У цьому контексті говорити про справжні мирні наміри Москви недоречно. "Мир не входить у порядок денний Кремля. Саме тому наша стратегія повинна базуватися на стримуванні, а не на ілюзіях", - підсумував Волкер. Україна сподівається, що президент США Дональд Трамп зможе покласти край війні з Росією. Однак російський диктатор Володимир Путін, найімовірніше, не погодиться на припинення війни, вважає ексспецпредставник Державного департаменту США з питань України Курт Волкер. "2024 рік був схожий на рік очікування. У нас були вибори, ми відволікалися, адміністрація Джо Байдена говорила то "так", то "ні". 2025 рік виглядає як рік дій. Ми нарешті рухаємося. Думаю Трамп зателефонує Путіну і скаже йому припинити війну. Я думаю, Путін не погодиться. А команда Трампа зрозуміє, що вони повинні продемонструвати силу. Проявити більше рішучості. І викласти все на стіл", - заявив Волкер, підкресливши, що наступні тижні стануть вирішальними як для Києва, так і для Москви.

У Грузії опозиція ініціює плебісцит щодо дострокових виборів до парламентуОпозиція Грузії пропонує провести плебісцит про дострокові парламентські вибори одночасно з місцевими виборами в жовтні. Це має стати інструментом для розрядки політичного протистояння.

Хоча рішення Трампа посилюють так звану комерційну дипломатію, та з його оточення йде представник великого бізнесу. Перші кадрові зміни в адміністрації сталися на 102-й день каденції президента США. Ситуація розвивалася стрімко: близько опівночі за київським часом Білий дім підтвердив, що Майк Волтц з радника президента йде на посаду представника США в ООН. Це є підвищення - запевняв віце-президент Девід Венс. Одночасно було повідомлено про те, що тимчасово виконувати обов'язки радника з нацбезпеки буде держсекретар Марко Рубіо. Американські медіа зазначили - Трамп запрошував на цю посаду Стіва Віткоффа та той категорично відмовився. Нова американська амбасадорка Якщо рокіровка у безпековому блоці Білого дому виглядає несподіваною і спонтанною, то призначення посла США в Україні таким бути ніяк не може. Однак саме у "ніч кадротрусу" нова американська адміністрація назвала Джулі Девіс своєю представницею в Україні. Білий дім не пояснив причин цих кадрових перестановок. З'явилися припущення - від конфліктного характеру Майка Волтца - до незадоволення Дональда Трампа скандалом із месенджером Sіgnаl. Об'єктивно є цікаві збіги: за кілька годин до зміни посади Майк Волтц публічно говорив про гарну близьку перспективу угоди між Україною та РФ, американські ЗМІ повідомили про ще дві підписані угоди у пакеті з Угодою про надра між Україною і США, Білий дім призначає посла США у нашій країні, Трамп офіційно оголошує 8 травня Днем перемоги Сполучених Штатів Америки у Другій світовій війні. Тому ми можемо припустити, що без України тут не обійшлося. Шукайте у надрах Підписання Угоди про надра потребувало повноправного посла США в Україні, тому, скоріш, кандидатура Джулі Девіс була погоджена заздалегідь. Її послужний список промовистий. Вона представляла США на Кіпрі, котрий і досі розділений між двома державами: Республікою Кіпром (членом ЄС) і самопроголошеною Турецькою Республікою Північного Кіпру. До того Девіс була спеціальною посланницею у справах Білорусі у Вільнюсі, заступницею постійного представника місії США при НАТО, заступницею держсекретаря США з питань Західної Європи та ЄС. Також вона має досвід роботи у посольству США у Росії, Грузії та - в Україні, вільно володіє французькою і російською мовами. Плутанина, яка спершу виникла з її статусом, теж могла бути спричинена реакцією американської сторони і на підписану угоду, і на те, як її тлумачать в Україні. З одного боку, зі США надійшли сигнали про роздратування: повідомлення у ЗМІ про три угоди, вимога прискорити ратифікацію. Народна депутатка з фракції "ЄС" Ірина Геращенко повідомила про екстрене засідання Верховної Ради наступного тижня. Її колега по фракції Олексій Гончаренко уточнив - засідання відбудеться 8 травня щоб ратифікувати Угоду про надра. З іншого, призначення тимчасової повіреної замість повноправної амбасадорки було би дуже явним негативним сигналом від Білого дому, котрий намагається утримати нейтралітет. Неймовірний Марко Але є сумніви, що Дональд Трамп високо цінує статус "над бійкою". Призначення Марко Рубіо тимчасовим радником президента США з нацбезпеки означає, що він замикає дипломатичну роботу на собі. Останнім часом Трамп схвально відгукувався про Рубіо як про "неймовірного Марко", котрий, коли йому дзвонить президент із проблемою, "вирішує її". "Проблема - рішення" є формулою, котрій Дональд Трамп у другій президентській каденції надає перевагу. Саме Марко Рубіо першим заявив про можливий вихід США з переговорів по Україні. До того він неодноразово робив аванси Росії щодо відмови нашої країни від претензій на тимчасово окуповані території, Крим тощо. Він та Віткофф є прибічниками результативної дипломатії, у тому числі, через комерцію. Його підвищення означає лише одне - чинний господар Білого дому зацікавлений не у справедливому, а у швидкому мирі. На доказ версії - оголошення 8 травня Днем перемоги США у Другій світовій війні. Дональд Трамп хоче протиставити Путіну із його 9 травня - свою дату. Рішення цілком у стилі Рубіо. Як стверджують американські ЗМІ, Волтц якраз і втратив посаду за те, що опонував Трампу. Тому Рубіо має єдиний стиль - стиль Трампа. І якщо "неймовірний Марко" замикає бере на себе всю дипломатичну зовнішньополітичну роботу, йдеться не про перемогу його підходу, а про тріумф підходу Трампа. Який же він, цей підхід? Доцільність VS лояльність У Тhе Аtlаntіс (головного редактора цього видання Майк Волтц додавав у закритий чат посадовців у Sіgnаl) вважають, що усе просто - лояльність до чинного президента США. У виданні вказують на перестановки у Раді нацбезпеки США з подачі Лори Лумер, котра не обіймає офіційної посади у Білому домі, але має прямий доступ до Дональда Трампа. З Ради пішли ті, хто, як і Волтц, надавав перевагу експертному підходу до проблеми. Замість них свої позиції посилили радник Трампа Стівен Міллер (прибічник масових жорстких депортацій) і спецпредставник Стів Віткофф, котрі дедалі частіше говорять чинному президенту США те, що він хоче чути. У СNN застерігають, що посилення позицій Марко Рубіо є верхівкою процесу заміщення реальної дипломатії, складної зовнішньополітичної роботи по врегулюванняю конфліктів тими методами, котрі до смаку Трампу. У Тhе Аtlаntіс звертають увагу на підхід чинного президента США до єменських хуситів: не треба глибоко вдаватися у деталі, щоб збалансувати інтереси, кілька ударів - і готово. У таких питаннях як Китай чи Україна трампівська адміністрація відчутно грузне. Тектонічний процес чи хвилі по воді Чинний президент США може ігнорувати експертний підхід із ретельним вивченням питання і тривалим балансуванням інтересів саме тому, що не має часу. Реакція на його перші сто днів каденції була достатньо чіткою: планетарного свята не сталося, чимало проблем, котрі він обіцяв здолати, досі не вирішені, демократи посилюють критику. Тарифи не стали чарівною паличкою, світ вистояв. З огляду на це, Дональд Трамп погано жартує про амбіції стати Папою Римським, хоча для американських католиків (важливий сегмент електорату республіканців) жарт занадто цинічний. До того ж, наближаються вибори у Конгрес. Оскільки Республіканська партія замкнена на Трампі, від його рейтингу залежить і рейтинг політсили, а отже - кількість місць у новому Конгресі. З огляду на падіння популярності чинного президента, республіканцям треба вживати екстрених заходів. Команда Трампа вже відчутно знизила публічність керівника DОGЕ, мультимільярдера Ілона Маска. Він може стати наступним кандидатом "на виліт". На останньому засіданні уряду чинний президент дуже дякував Маску за роботу, що скидалося на люб'язності перед звільненням. Девід Венс анонсував: Маск залишається в уряді, просто рідше з'являтиметься там. "Для мене було честю працювати з вами, дякую за все", - сказав Маск. Якщо відставки і не станеться найближчим часом, активність мільярдера піде на спад. З огляду на чутливість Трампа до порад республіканської правої активістки Лори Лумер, він позбавиться найближчим часом усіх, хто дратує американських виборців, щоб вивести на вибори Республіканську партію з позитивним рейтингом. На продовження "кадтртрусу" натякають і в Роlіtісо. Отже, Дональд Трамп переформатовує команду під вибори. А оскільки йому потрібен результат, можемо припустити посилення тиску на Україну і, можливо, на Росію.

Таке запевнення партія зробила з нагоди 13-ї річниці заснування, інформує "Эхо Кавказа".Зокрема, "Грузинська мрія" заявила, що наразі вона діє згідно з національними інтересами Тбілісі, "ніколи не піде на компроміс за рахунок цих інтересів", а також їй "ніхто більше не диктує і не може змусити уряд ухвалювати рішення, що суперечать інтересам країни".Також керівна партія запевнила: Грузія до 2030 року буде готова до вступу в ЄС, а "відчутні досягнення на шляху до євроінтеграції" держава отримала завдяки нинішній владі."Саме після 2012 року країна підписала Угоду про асоціацію та Угоду про вільну торгівлю, отримала безвізовий режим. Ми також домоглися отримання статусу кандидата, який недоброзичливці Грузії та підпорядкована їм європейська бюрократія розглядали як інструмент шантажу проти Грузії", - йдеться у заяві.Водночас партія висловила сподівання, що до 2030 року, коли Грузія буде готова вступити в Євросоюз, "сьогоднішня брюссельська бюрократія буде замінена гідною, незалежною та орієнтованою на майбутнє політичної еліти Європи та ЄС"."Сьогодні в Грузії захищаються права людини, країна має демократичну конституцію, проводяться чесні вибори, викорінені тортури й нелюдське поводження, бізнес вільний як ніколи раніше, забезпечена незалежність судової влади, гарантований медіаплюралізм", - заявила "Грузинська мрія".Також партія додала, що вона змогла зберегти "стійкий мир", попри "надзвичайно складну геополітичну ситуацію". Прем'єр-міністр Грузії 28 листопада заявив, що країна відмовляється від перемовин щодо вступу в ЄС до 2028 року. Після цього в країні спалахнули протести.Зокрема, парламент "Грузинської мрії" 1 квітня остаточно ухвалив новий закон про "іноагентів", розроблений на основі американського закону FАRА, проте аналог Тбілісі спрямований проти незалежних ЗМІ та громадських організацій.

Росія, безумовно, спробує втручатись у виборчий процес. Як свідчить досвід виборів у Румунії, Молдові та Грузії, для цього у неї є безліч інструментів

Про це повідомляє Nеws Gеоrgіа.Вона закликала опозиційні партії об'єднатися навколо вимоги провести нові парламентські вибори та звільнити затриманих демонстрантів."Я запропонувала і сьогодні публічно оголошую про створення Платформи опору за участю проєвропейського політичного спектра. Головний принцип цієї Платформи в тому, що вона відкрита для всіх проєвропейських партій і груп, які готові відкинути політичні несумісності та поділяють головні цілі протесту: провести нові чесні вибори та звільнити в'язнів совісті", - заявила Зурабішвілі.За її словами, нині грузинському суспільству протистоїть "Грузинська мрія" - "одна людина і невелика група, які перебувають на службі іноземних сил, які служать тільки для захисту своїх власних грошей і вузьких інтересів".Зурабішвілі підкреслила, що хоча важко спрогнозувати тривалість боротьби за повернення Грузії на демократичний шлях, важливо, щоб демонстранти не здавалися. Водночас вона акцентувала, що протест має залишатися мирним і конституційним, а зміни в країні мають відбуватися через вибори.7 березня у Тбілісі та інших містах Грузії відбулись марші та мітинги з нагоди 100 днів від початку антиурядових протестів у країні.

Еспресо розповість про суспільне невдоволення та протести в Туреччині, що важливо знати та чи може це призвести до зміни багаторічного лідера країни. Хронологія та причина протестівЕкрем Імамоглу — турецький політик, мер Стамбула., Фото: Gеtty ІmаgеsНаприкінці березня Туреччина опинилася в епіцентрі політичної бурі, коли 19 числа влада затримала Екрема Імамоглу, мера Стамбула й одного з найвизначніших опозиційних лідерів країни. Цей крок став іскрою, що запалила багатотисячні протести по всій Туреччині. Екрему Імамоглі 54 роки, він виходець з чорноморського регіону, поруч Трабзона, закінчив Стамбульський університет, де здобув освіту в галузі управління. У політику прийшов у 2008 році, приєднавшись до Республіканської народної партії (РНП). У 2014–2019 роках був мером району Бейлікдюзю, а з 2019 року — мером Стамбула, здобувши неочікувану розгромну перемогу над кандидатом від партії Ердогана. Тож, коли 19 березня поліція затримала Екрема Імамоглу, звинувативши його в корупції та зв’язках з терористами, опозиція одразу назвала це політичним переслідуванням. Адже арешт стався перед праймеріз РНП, де він мав балотуватись у президенти, а за день до цього Рада з вищої освіти Туреччини ще й анулювала диплом Імамоглу, який є обов’язковим для кандидатів у президенти. Тому вже ввечері тисячі протестувальників, в основному молодь, студенти та середній клас, вийшли на вулиці Стамбула, Анкари й Ізміра, скандуючи гасла проти Ердогана.За даними Сеmааt.mеdіа, у Стамбулі правоохоронці з автоматами розвертали людей їхати додому, а не на роботу, навіть громадський транспорт зупинився. Та це не зупинило протестувальників, бо у наступні дні натовпи ще більше зросли, особливо, коли суд заарештував Імамоглу. Почалися сутички протестувальників з поліцією. Правоохоронці застосували проти людей водомети й сльозогінний газ, влада запровадила заборону на мітинги та обмежила соцмережі. На цих вихідних протести сягнули піку: у Стамбулі зібралося близько 20 тисяч людей, поліція масово затримувала активістів і журналістів. Загалом заарештували понад 1100 осіб, за даними МВС постраждали також понад сто поліціянів через каміння, палиці, фаєри та "коктейлі Молотова", які використовували протестувальники.Протести в Туреччині, фото: Вікіпедія24 березня арештованого мера Стамбула Імамоглу все ж обрали кандидатом від РНП на наступні президентські вибори, що відбудуться у 2028 році. Досі не відомо, чи 71-річний Ердоган знову балотуватиметься, хоча конституція обмежує його, але є припущення, що він може обійти це положення. Як відзначив в етері Еспресо директор Центру близькосхідних досліджень Ігор Семиволос, Ердоган може провести позачергові вибори та знову піти на посаду президента. Сам же президент Туреччини звинуватив опозицію у спробах порушити спокій у країні та назвав ці протести "рухом насильства". Протестувальники, своєю чергою, називають Ердогана диктатором, опозиція вимагає звільнення Імамоглу та проведення дострокових президентських виборів. Адже за даними СNN деякі опитування показують, якщо він балотуватиметься в президенти проти Ердогана, Імамоглу отримає більше голосів.У будь-якому випадку, ці події стали наймасштабнішими протестами в Туреччині з часів виступів на площі Таксім у 2013 році, що ставить питання про стабільність влади Ердогана та зростаючу силу опозиції. Історичний контекст: сто років змін влади у ТуреччиніЩоб зрозуміти сучасну кризу, варто нагадати історію Туреччини за останні сто років. Турецька Республіка була заснована у 1923 році Мустафою Кемалем Ататюрком на уламках Османської імперії. Він став героєм нації, який об’єднав турків і створив світську державу з сильною централізованою владою, де армія відігравала роль "гаранта" республіканських принципів. До середини ХХ століття країною правила Республіканська народна партія (до якої належить затриманий Імамоглу), заснована Ататюрком, але в 1950 році до влади прийшла Демократична партія на чолі з Аднаном Мендересом, що стало першим демократичним переходом влади.Проте політична історія Туреччини була бурхливою: військові перевороти у 1960, 1971 та 1980 роках свідчили про нестабільність цивільного правління. Після перевороту 1980 року армія встановила жорсткий контроль, але в 1983 році до влади повернулися цивільні політики, зокрема Тургут Озал, який лібералізував економіку та послабив світські обмеження. Цей період заклав підґрунтя для зростання ісламських рухів, які зрештою привели до влади Партію справедливості та розвитку (ПСР) Ердогана у 2002 році.Ердоган, спочатку прем’єр-міністр (2003–2014), а потім президент (з 2014 року), поступово трансформував Туреччину. Після референдуму 2017 року країна перейшла від парламентської до президентської республіки, що значно посилило повноваження президента. Його правління триває вже понад 22 роки, що є найдовшим періодом перебування при владі одного лідера в історії сучасної Туреччини. Відповідно, позиція звинувачує його в авторитаризмі та небажанні демократично передавати владу. Як Ердоган створив авторитарну системуРеджеп Ердоган, Фото: rеutеrsЕрдоган прийшов до влади на хвилі популярності, обіцяючи економічний розвиток і повернення до релігійних цінностей, що резонувало з консервативною частиною населення. У перші роки його правління Туреччина справді демонструвала швидке економічне зростання (ВВП на душу населення виросло з $3 до 10 тис.), яке дозволило Ердогану почати консолідувати владу довкола себе. Після протестів у парку Гезі 2013 року та спроби державного перевороту у 2016 році Ердоган посилив репресії проти критиків, включаючи журналістів, активістів і політиків. Тисячі людей були заарештовані, а медіа поставлені під контроль влади. Референдум 2017 року скасував посаду прем’єр-міністра, передавши виконавчу владу виключно президенту, і послабив парламентський контроль. Ердоган використовував соціальні виплати та інфраструктурні проєкти для утримання підтримки попри інфляцію (до 58% у 2021 році) та падіння ліри. Він вдало розігрував карту національної гордості, втручаючись у конфлікти в Сирії, Лівії, Іраку, Ізраїлі що відвертало увагу від внутрішніх проблем.Таким чином ці дії зробили Туреччину країною з "гібридним режимом", де вибори формально проводяться, але більшою мірою демократія не працює через контроль влади над судами, ЗМІ та силовими структурами. За індексом демократії, Туреччина у 2024 році перебувала на 103 місці (Україна на 91).Сила опозиції: чи може вона кинути виклик ЕрдогануЕкрем Імамоглу — турецький політик, мер Стамбула., Фото: Gеtty ІmаgеsОпозиція в Туреччині, очолювана РНП та її лідерами, такими як Екрем Імамоглу (мер Стамбула) та Мансур Яваш (мер Анкари), останніми роками набирає сили. Перемога опозиції на місцевих виборах 2019 року у Стамбулі та Анкарі стала першим серйозним ударом по позиціях Ердогана. У 2023 році кандидат від об’єднаної опозиції Кемаль Киличдароглу набрав 44,9% у першому турі президентських виборів, але програв Ердогану у другому (47,8% проти 52,2%). На місцевих виборах 2024 року РНП знову здобула перемогу, послабивши позиції Партії справедливості та розвитку.Сьогодні Імамоглу вважається головною надією опозиції завдяки своїй харизмі, популярності серед молоді та здатності об’єднувати різні верстви суспільства. Його арешт лише підігрів протестні настрої, але опозиція залишається роздробленою. Наприклад, Курдська Народно-демократична партія має значну підтримку в Туреччині через велику кількість курдів, але вона не завжди координується з РНП через складність курдського питання. Зрозуміло, що сила опозиції залежить від здатності організувати протести та мобілізувати ресурси. Поки що демонстрації у Туреччині носять спонтанний характер, а їхній масштаб значно поступається подіям 2013 року, коли сотні тисячі людей виходили на мітинги впродовж кількох місяців. Проте втома суспільства від Ердогана зростає через економічну кризу, тому "закручування гайок" владою може призвести до нових витків проблеми. Як зауважують у Тhе Guаrdіаn, між Ердоганом та Імамоглу існує цікава історична паралель. Хоча їхні політичні ідеології різняться, але президент Туреччини також раніше був мером Стамбула і його також ув’язнили після того, як він здобув популярність своїми діями та словами. "Ми знову переживаємо політичні драми 1990-х років, коли Ердоган був ціллю держави, але цього разу Ердоган став державою. Тепер же Імамоглу — новий Ердоган", — сказав біограф Ердогана та аналітик Вашингтонського інституту близькосхідної політики Сонер Чагаптай. Як відзначають у Вlооmbеrg, наразі Ердоган робить ставку на те, що світ "заплющить очі" на протести в Туреччині. Адже Захід не поспішає засуджувати дії президента, в тому числі й через ситуацію в Україні."Турецький президент і командувач другої за чисельністю армії НАТО робить ставку на те, що світ потребує його більше, ніж для участі в боротьбі за демократію у країні. США та Європа стурбовані проблемами безпеки, а Ердоган позиціонує себе як сильного міжнародного гравця та ключового посередника від російсько-української війни до зон конфліктів на Близькому Сході та в Африці", - пишуть у виданні.Справді, війна в Україні зробила Європу все більш залежною від Туреччини, чий військовий потенціал і оборонні можливості роблять її цінним союзником, тим більше коли президент Трамп переглядає військові зобов’язання США щодо безпеки в Європі та хоче дружити з Кремлем. Тому Захід не хоче сваритися з Ердоганом, відповідно, опозиція Туреччини може покладатися лише на себе. Читайте також: Новий щит і меч: як Україна та Європа можуть вистояти разом без США. Аналітика Консорціуму оборонної інформаціїДля української влади нестабільність у Туреччині також не є вигідною, оскільки Ердоган вже зарекомендував себе посередником між Києвом та Москвою, до того ж він відстоює територіальну цільність України та готовий відправити свої війська у вигляді миротворців. Тому Київ також утримується від засудження протестів. Наразі, як відзначає ВІLD, є три сценарії розвитку теперішньої ситуації в Туреччині: найімовірніше – протести придушать силою правоохоронців (цього хоче Ердоган і він все для цього зробить знайшовши чи створивши привід), також імовірно, що протести самі затихнуть (люди можуть просто втомитися щодня ходити на демонстрації, як це сталось у Грузії), а найменш імовірно – влада випустить Імамоглу (тоді він стане народним героєм і це може стати кінцем для Ердогана, тому з цим він точно не поспішатиме).Читайте також: Що об'єднує Ердогана і Путіна, та чи можуть турки пропустити військові кораблі РФ у Чорне море

Про це повідомила кореспондентка Еспресо в європейських інституціях Тетяна Висоцька.Перші вступні слова керівництва конгресу також були присвячені Україні, вшануванню сили української армії та українського народу, який бореться за свою свободу та незалежність.   Перед початком сесії Тетяна Висоцька поспілкувалася з генеральним секретарем конгресу Матьє Морі. Він розповів, на яких сферах співпраці з Україною конгрес концентрує свою увагу."Ми тут, щоб супроводжувати Україну на шляху до відновлення. У конгресі ми працюємо над кількома темами. Це тема концепції децентралізації після війни. Також працюємо в партнерстві з Парламентською асамблеєю Ради Європи та Венеціанською комісією над тим, як провести вибори, коли прийде час. Окрім того, працюємо над питанням доступу до фінансів для місцевої влади", – зазначив Матьє Морі.Він висловив сподівання, що на конференції з відновлення України, яка відбудеться в липні в Римі конгрес зможемо представити, яку роботу Інвестиційний банк Ради Європи може провести разом з місцевою владою в Україні. "Ми також працюємо над питанням реєстру збитків. Рада Європи створила цей інструмент для того, щоб зібрати дані про всі збитки, яких зазнала Україна і її громадяни під час війни. Наша роль як конгресу полягає в тому, щоб місцеві органи влади знали про існування цього реєстру, вносили до нього інформацію і могли пояснити громадянам України, що цей реєстр є важливим інструментом, яким вони можуть користуватися", – наголосив Матьє Морі.  Сьогодні в порядку денному конгресу – дебати та резолюція "Агресивна війна Російської Федерації проти України. Відновлення України". Питанням відновлення України конгрес опікується на регіональному рівні.У середу, 26 березня, відбудуться дебати та голосування за резолюції щодо ситуації з місцевою та регіональною владою у Грузії, а також дискусія щодо зовнішнього втручання у виборчі процеси на регіональному рівні. У четвер конгрес за терміновою процедурою розгляне ситуацію зі звільненням мерів міст у Туреччині.Зазначимо, напередодні, 24 березня, було підписано меморандум про взаєморозуміння між конгресом місцевих і регіональних влад Ради Європи та Всеукраїнською асоціацією об’єднаних територіальних громад. Документ закладає основу для співпраці в рамках Плану дій Ради Європи для України на 2023–2026 роки "Стійкість, відновлення та відбудова".Конгрес Ради Європи зобов'язався сприяти демократичним реформам, забезпечувати обмін досвідом між українськими та європейськими громадами, підтримувати адвокацію децентралізації та місцевого самоврядування. Українська сторона планує впроваджувати європейські цінності місцевої демократії, зміцнювати права людини на місцевому рівні, сприятиме залучати до управління громад молодь і громадян, а також підтримувати ініціативи щодо інтеграції внутрішньо переміщених українців.

Про це він сказав в етері телеканалу "Еспресо"."Стосовно Саакашвілі і його повернення до Грузії, хочу нагадати, що він повертався у 2021 році під час муніципальних місцевих виборів, коли "Грузинська мрія" пообіцяла Шарлю Мішелю та Європейському Союзу, а потім порушила цю угоду. Зокрема, було обіцяно, що якщо партія не набере 45%, то будуть проведені позачергові вибори. І тут є дуже полярні оцінки", - зауважив Копчак.За словами керівника Південно-Кавказької філії Центру досліджень армії, конверсії та роззброєння, наразі немає єдиної думки щодо повернення Саакашвілі, але сама ідея повернення до Грузії з метою бути заарештованим, на перший погляд, здається хибною, хоча насправді це не так. Вона стала хибною лише на етапі реалізації. Тут спрацював фактор особистості Саакашвілі. Тому що, якби його затримали не на під'їзді в Тбілісі, а вже на сцені в Руставелі, як було задумано, то у 2021 році натовп на вулиці був би не меншим, ніж зараз."Є й полярна думка, що повернення Саакашвілі під в'язницю було ледь не спецоперацією російських служб. Зміна або скасування режиму "Грузинської мрії" автоматично означає вихід Саакашвілі з в'язниці. Але цікавий момент: поки ця боротьба триває, ані влада, ані левова частина політичної опозиції в Грузії не зацікавлені в його звільненні", - додав Копчак.У січні правляча партія Грузії "Грузинська мрія" анонсувала створення слідчої комісії з розслідування так званих злочинів уряду Міхеїла Саакашвілі.Суд у Грузії засудив колишнього президента країни Міхеїла Саакашвілі до дев'яти років ув'язнення. Його визнали винним у розтраті бюджетних коштів у великому розмірі.17 березня суд у Грузії визнав винним колишнього президента Міхеїла Саакашвілі у незаконному перетині державного кордону. Його засудили ще на 4,5 року в'язниці.

Звичні спроби Кремля посилити свої позиції на Кавказі можуть призвести до серйозного і кривавого спалаху насилля на багато років. Чому ця загроза набагато реальніша і страшніша за поразку у війні з Україною, розповідає Gаzеtа.uа. У Дагестані, котрий є суб'єктом Російської Федерації, тривають протести через перебої з водо- та електропостачанням, у регіоні панує напруга серед працівників бюджетної сфери. Дагестанська влада намагається применшити масштаб протестів. Спікер парламенту Заур Аскендеров назвав мітинги свідомими провокаціями. Протести не припиняються другий тиждень поспіль. Приводи різні. Наприклад, кілька тижнів тому понад 500 осіб вшанували пам'ять примусово депортованих вайнахів. У лютому 2025 року також двічі протестували вчителі, в основному, через звільнення чи відсторонення керівників шкіл. Центральна дагестанська влада пояснює шкільні протести конфліктами із місцевою владою. Розпад розпочнеться з Дагестану? Але у медіа з'явилися уривки нібито доповіді однієї з владних структур Росії про вибухонебезпечну ситуацію у Дагестані. Дагестан - суб'єкт РФ, в якому стрімко наростають ісламістські настрої. Як стверджується у "доповіді", чиновники намагаються не доповідати Путіну про загрози, натомість пояснюють заборони носити релігійний одяг дотриманням принципу рівності для всіх народів федерації. А також просувають на керівні посади у Дагестані "ветеранів СВО". 23 червня минулого року у Дагестані стався масштабний теракт, попередньо, на релігійному ґрунті, коли атаковані церкви та синагоги. Однак глава Чечні Рамзан Кадиров і лідер Дагестану Сергій Меліков заявили, що це не мусульмани, бо вони "не вчиняють терактів". Напругу в Дагестані опосередковано підтверджує блокування з 7 березня застосунку Теlеgrаm у Дагестані та у сусідній Чечні. Рішення ухвалювалося на федеральному рівні за представлення правоохоронних органів, пояснив міністр цифрового розвитку Дагестану Юрій Гамзатов, бо "його часто використовують недруги". Кремлівські фішки А друзі - шантажують кіловатами. Першого березня 2025 року в Абхазії відбувся другий тур президентських виборів, на яких переміг Бадра Гунба. За кілька днів його приймав у Кремлі Володимир Путін. Гунба назвав чинного господаря Кремля "головним стратегічним союзником" і подякував за підтримку. І виклав свої побажання: гуманітарний перетік електроенергії, паспортизацію абхазців, спрощення перетину кордону на власних автомобілях. Путін пообіцяв надати все потрібне. Гунба у російських ЗМІ висловив вдячність. З огляду на помітну роль Росії в абхазских виборах, не виключено, що вона стосувалася підтримки Москви у перегонах. Обличчя різні, позиція одна Справді, кремль не був байдужим до перегонів у самопроголошеній республіці. Нагадаємо, дострокові вибори були призначені у результаті переговорів тодішньої владної команди з опозицією, котра змогла очолити народний протест і захопити урядові будівлі. Президент Аслан Бжанія достроково подав у відставку. 15 лютого 2025 року відбувся перший тур перегонів, за результатами якого, у другий тур (1 березня) вийшли Бадра Гунба і Артур Ардзінба. Обидва мали досвід роботи у владі. Гунба з 2020 року обіймав посаду віцепрезидента і був тимчасово виконуючим обов'язки президента після відставки Бжанії, Ардзінба - з 2015 по 2002 роки був віцепрем'єром з економіки. Але російська сторона активно підігрувала Гунбі між першим і другим туром: шкільні автобуси, переговори з російським мінекономіки, візит міністр охорони здоров'я до Сухумі. Бадра Гунба є соратником Аслана Бжанії, проти котрого виступала опозиція у листопаді 2024 року. Тому в Абхазії не виключають, що реальним керівником республіки залишиться Бжанія. Розкол у силі Причиною збурення восени 2024 року був проєкт інвестиційного договору, згідно з яким Росія могла отримати у власність абхазькі порти. Документ не пройшов ратифікацію у парламенті. Перемога Гунби де-факто повернула політичну ситуацію до осені 2024 року. Про це свідчать і результати виборів. Якщо Гунба зібрав понад 54.73%, то й Ардзінба відстав не набагато - його результат 41,54%. Кампанія Гунби була багато в чому побудована на критиці конкурента за схильність до Туреччини і "проросійськість". На відміну від Гунби, Ардзінба визнавав необхідність відстоювати інтереси Абхазії у контактах із Росією. Грузинська позиція Не змовчала і Грузія. На безпекових переговорах у Женеві 4-5 березня грузинська делегація засудила вибори в Абхазії, котрі є підготовкою до анексії. Заступник міністра закордонних справ Грузії Лаша Дарсалія зажадав від Москви забезпечити повернення біженців і висловила стурбованість незаконною мілітаризацією Абхазії. Йдеться, зокрема, про будівництво російської морської бази в Очамчирі та відновлення аеропорту в Сухумі. У відповідь на це російська сторона заявила про наміри радикальної опозиції силоміць повернути території, котрі вважає своїми. Йдеться про Абхазію і Південну Осетію, котрі, за грузинським законодавством, є частиною Грузії. Кірієнко "порєшав" Тому Гунба й полетів якомога швидше до Москви за "підтвердженням мандату". Електроенергію Москва відімкнула Абхазії восени минулого року, після відставки Бжанії, але після поїздки Бадра Гунби до Кремля (до виборів) і, за непідтвердженими джерелами, зустрічі із неофіційним куратором Абхазії та Південної Осетії Сергієм Кірієнком електроенергія почала постачатися знову, хоча і не в повному обсязі. До цього Кірієнко відвідав Абхазію і, вочевидь, домовився з Гунбою, оскільки після того російська сторона і почала активно сприяти його передвиборчій кампанії. Власне, абхазьким елітам залишено мало простору для маневру, оскільки країну визнає кілька держав, найвпливовіша з них - Росія. І хоча впливовим абхазам вибачили невизнання Криму російським і непідтримку війни Росії в Україні, періодичні спроби звільнитися від міцних російських обіймів призводять до зміни куратора з Москви - або до посилення грузинської загрози. Тому варіантів небагато. Але вони є. Артур Ардзінба заявив про створення на базі Республіканського громадського обєднання (РГО) "Абхазький народний рух" потужного опозиційного фронту, котрий не проти співпраці з Росією. Запобіжники Москви Про серйозність свідчить той факт, що двох соратників Ардзінби нещодавно позбавили російських паспортів. Оскільки Абхазію не визнає більша частина світу, тільки російські паспорти дозволяють абхазам вільно їздити світом. Ті, хто має внутрішні абхазькі паспорти, фактично замкнені у кордонах самопроголошеної держави. Російські прокремлівські ЗМІ оцінили перемогу і візит Гунби до Мокви як стратегічну перемогу Путіна. Мовляв, господар Кремля подолав турецький вплив у регіоні. Заради зміцнення російських позицій Гунбі навіть дозволили публічно відмовитися від інвестиційної угоди, котра стала приводом для збурення в Абхазії восени 2024 року. Новий президент Абхазії аргументував - людям не пояснили суті та вигоди угоди. Таким чином, він обнулив дратівливий документ. Гіпертонічний криз владного заручника Одночасно з тріумфальним візитом Гунби до Кремля у сусідній Південній Осетії також змінився президент. Але не через вибори. Алан Гаглоєв був госпіталізований із гіпертонічним кризом до лікарні. Хоча останні повідомлення про стан його здоров'я позитивні, політик залишається в лікарні. Тимчасово обов'язки президента виконує прем'єр Костянтин Джуссоєв. У цій медичній історії є цікава деталь: Гаглоєв перебуває у лікарні на території РФ (Владикавказ, столиця Північної Осетії). Тому телефонний дзвінок Гунби міг бути як виявом підтримки та співчуття, так і мати політичний сенс. На додачу, Гаглоєва відвідав лідер Північної Осетії Сергій Міняйло. Перед госпіталізацією Гаглоєв проводив колегію Комітету нацбезпеки Південної Осетії, де звернув особливу увагу на необхідність "нейтралізації загроз безпеці, пов'язаних із підривною діяльністю західних партнерів і провокаціям з боку Грузії". Він також закликав посилити роботу з вияву і припинення діяльності осіб, спрямовані на дестабілізацію громадсько-політичної ситуації. Приблизно місяць тому прем'єр Південної Осетії Джуссоєв приймав російську делегацію, котрій подякував за підтримку. З огляду на ситуацію в Абхазії, у Гаглоєва були підстави для занепокоєння. Нині він опинився у стані заручника, котрий має гарантувати лояльність підвладної території. Ця версія має вагомі підстави, адже російські силові структури вважають Кавказ наступною "гарячою точкою".

Про це інформує NеwsGеоrgіа.Протестний день пройшов під гаслом "До кінця". Основною вимогою мітингувальників залишаються дострокові парламентські вибори, а також звільнення близько 50 активістів, проти яких розпочали кримінальні справи через протести.У Тбілісі учасники збиралися на різних локаціях із різними гаслами. Студенти та викладачі Тбіліського державного університету імені Джавахішвілі прийшли, щоб заявити, що "грузинська освіта в небезпеці". Читайте також: У Грузії співачку Ніно Катамадзе оштрафували через акцію протесту біля дому суддіВодночас біля Громадського мовника сотні людей протестували під гаслом "Свободу в'язням совісті".Мітинг в Тбілісі був анонсований заздалегідь у соцмережах. У рамках цієї акції протестувальники планували пройти маршем до парламенту. У другій половині дня в центрі міста почали збиратись правоохоронці. Крім Тбілісі, акції проходять також у Зугдіді, Батумі, Кутаїсі та Телаві. 7 лютого грузинський "парламент", який не визнають опозиція і частина грузинського суспільства, у третьому, остаточному читанні, в прискореному порядку схвалив законодавчий пакет посилення правил проведення зборів і маніфестацій.

Путін наголосив, що вибори у сепаратистському регіоні начебто відбулись в «умовах вільного народного волевиявлення»

Країни Балтії, Польща, Румунія можуть стати нашою новою опорою, каже Володимир Огризко, дипломат Чому Росія напала на Україну і чому це сталося саме 2022 року? &еnsр;Невеличке уточнення Росія напала на Україну 2014-го, понад 10 років тому. Причин було декілька. Головна полягала в тому, що на Заході не захотіли розуміти, що Росія незмінна і за своєю суттю є імперською державою. Друга причина те саме не хотіли розуміти й у нас. Таке ставлення породило в Росії відчуття безкарності. Не було реакції світу на те, що вона робила на своїй території влаштовувала геноцид чеченців під час другої російсько-чеченської війни. Не було реакції, коли Росія 2008-го напала на Грузію. Були сподівання, що з Путіним можна домовитися. У підсумку отримали спочатку 2014-й, а потім 2022 рік. Авторитарні режими роблять лише те, що їм дозволяють. І все-таки чому початком повномасштабної війни став 2022 рік, а не, скажімо, 2019-й або 2014-й, коли наша армія була не готова? &еnsр;Російська армія тоді так само не готувалася до великої війни. Агресія у Грузії чітко це продемонструвала. 2014-го Росія ще не була готовою до повномасштабної війни. Захопити Крим і розпочати війну на Сході України їй вдалося через те, що, по-перше, ми були психологічно не готові до спротиву, а по-друге на нас тиснули наші західні партнери, закликаючи не провокувати Путіна ще більше. Російський диктатор скористався цією ситуацією і відрізав український півострів. А 2022 рік став можливим тому, що Путін побачив: після захоплення частини України Захід почав накладати санкції на Росію, але ці санкції були примарні. Серйозної реакції на його дії не було йому дозволили робити те, що він хотів. Путін продовжував провокувати Захід, насамперед Німеччину, природним газом. Він наповнив Європу шпигунами й корисними ідіотами. І після років підготовчої роботи вирішив, що час настав і що знову не буде ніякої серйозної реакції з боку Заходу. Інших причин немає Путін зрозумів, що може йти далі, і пішов. Якщо шукати аналогії в історії, чи можна порівняти ситуацію 2022-го з обставинами 1938 року, які дали Гітлеру змогу розчленувати Чехословаччину? &еnsр;Я проти історичних аналогій у сучасній політиці, бо вони завжди хибують. Ті чи ті події відбувалися за різних історичних умов, були різні політичні гравці й інтереси. Спроба накласти одне на інше викривлює реальність. 1938-го ще не було Гельсінського заключного акта, підписаного 1975-го. Цей акт чітко та ясно задекларував, що віднині питання про кордони в Європі знімається з порядку денного. 1938 року ситуації була геть інша, тому й таке порівняння не підходить. Ми живемо у своїй політичній реальності, Німеччина жила у своїй. Єдине, що тут збігається, це боягузтво наших західних партнерів як тоді, так і тепер. Путін зрозумів, що може іти далі, і пішов Чи можна було цієї війни уникнути? Хто мав би найдужче до цього докластися Україна чи Захід? &еnsр;І Україна, і Захід мали б однаково докластися. Частина відповідальності лежить і на нас не слід забувати, що в України було стратегічне партнерство з Росією. Українці так само не хотіли бачити, що Росія це монстр, який чекає слушної нагоди, для того щоб знову показати свої пазурі. Не хотіли цього бачити й на Заході, тому що вірили у вигадану ними ж казку, ніби Росія може бути демократична. Демократія і Росія це дві паралельні прямі, що не перетинаються і ніколи не перетнуться. В російській історичній традиції демократії немає місця і ніколи не буде, допоки вся ця величезна територія буде об'єднана під московським проводом. Тому ця війна це спільна помилка, наша й західна. Якби на Заході дивилися на Росію без рожевих окулярів, то побачили б, що вона знову прямує в бік імперськості. Але не захотіли побачити. А в нас спрацювала та сама корупційна складова, яка давала Росії купувати і продавати українські активи оптом і вроздріб. Тому ми теж винні в тому, що ця війна стала можливою. Але чи був шанс уникнути війни або принаймні уникнути її переростання в повномасштабну? &еnsр;Єдиний шанс полягав у тому, щоб здатися і лягти під Росію, як Білорусь. Але українці собі такого шансу не малювали ніколи, бо наш національний характер відрізняється від російського. Поняття свободи для нас є визначальним. Можливо, зіграла роль зміна влади 2019 року? &еnsр;Не думаю, що це мало якесь принципове значення для Путіна. Він побачив, що попри зміну прізвищ президентів Україна розвертається й іде в бік Заходу і рано чи пізно цей рух пришвидшиться. Для Росії це принципово важливо, бо якщо Україна стане частиною Заходу, це буде заперечення імперськості самої Московії її історична назва, яку ми забули. Без України в неї немає псевдовеличі та псевдоісторії тих опор, на яких тримається російський міф. Московитська недоімперія завжди сприймала Україну як свою "окраїну". Іншої долі вони нам ніколи не прописували. Тому ця війна для Путіна стала останнім шансом повернути колесо історії назад. Та він обламав зуби. Але в режиму Путіна досі лишився запас міцності. Наскільки вистачить цього запасу? &еnsр;Запас міцності вимірюється кількома факторами економічною спроможністю країни, військовою міццю і настроями суспільства. Якщо брати перші два фактори тут тенденція для Росії є очевидно негативною. Незалежні експерти, які реально оцінюють стан російської економіки, роблять висновок, що коли санкції будуть збережені, а тим паче посилені, то 2025 рік стане для неї рубежем небезпечного етапу, на якому економіка припинить розвиватися. Наслідком економічної стагнації стане те, що можливостей фінансувати війну в Росії буде значно менше. А військовий фактор свідчить про те, що всі намагання Росії утриматися на цьому рівні війни не дають результатів. Комічний, але показовий приклад це віслюки на полі бою. Це сигнал того, що так звана друга армія світу перетворюється на армію віслюків. Третій фактор настрої суспільства залежить від перших двох. Пропаганда забиває мізки громадянам РФ постійно й успішно. Але коли політична ситуація для пересічних росіян стане нестерпно поганою хоча вони звикли жити в багні, це теж їхня історична традиція коли певну межу буде перейдено, тоді зміняться і настрої суспільства. Тому якщо ми говоримо про перспективи Росії як держави, яка ще начебто на плаву, то у світлі спільної позиції України й Заходу зовсім недалекі її перспективи є доволі сумними. Треба вести потужну дипломатичну роботу Що потрібно Україні для перемоги над Росією? Військова міць, дипломатична активність, єдність суспільства? &еnsр;Безумовно, всі ці фактори важливі. Якщо ми матимемо достатньо зброї і ця зброя надходитиме швидко й у великих обсягах, то ми буквально впродовж кількох місяців зможемо остаточно винищити військово-промисловий потенціал Росії на її європейській частині. Тоді вона втратить свою матеріальну базу в цій війні. Для цього треба вести потужну дипломатичну роботу. На неї мають бути націлені зусилля на всіх рівнях від президента до найнижчого чиновника. А єдність суспільства це запорука того, що ми не прокинемося одного дня знов у ситуації внутрішньополітичних чвар. Яку роль грають США на цьому етапі війни? Хто такий новий президент Дональд Трамп союзник, посередник чи людина, що переслідує власні інтереси? &еnsр;Відповідь на це запитання ми отримаємо найближчими тижнями. Поки що відповідати на нього неможливо й передчасно. Заява міністра оборони Рустема Умерова щодо готовності України до переговорів викликає серйозні запитання. На мою думку, ця позиція неадекватна. Цілісної картини дій нового американського президента поки що немає. Коли ми побачимо, що запропонує Трамп, для того щоб зупинити цю війну, поступитися агресору чи покарати його, буде зрозуміла його політична позиція. Обрання Трампа це рішення американського народу. Ми не можемо казати, що американці помилилися чи вчинили неправильно. Ми маємо прийняти цей вибір, бо він є результатом демократичного процесу. А вже виходячи з конкретних дій нової адміністрації, ми розумітимемо, наскільки ці дії відповідають нашим національним інтересам. Я завжди був прихильник наступальної логіки, яка нав'язує партнеру те, що є важливим для нас. Інше питання наскільки це можна реалізувати. Щонайменше слід вести активну зовнішню політику й намагатися просувати свої національні інтереси, доводити, що є принципи, яких треба дотримуватися, це азбука дипломатії. Якою Україна вийде з цієї війни? Як війна змінить Україну і світ? &еnsр;Поки що рано про це говорити. Ми нині на етапі, коли формується позиція адміністрації Трампа, а від неї багато залежить. Очевидно, що прихід нового американського президента запускає нові тенденції, які, на мою думку, є непоганими для України. Трамп відверто говорить Європі, частиною якої ми є: "Ваша безпека у ваших руках". Треба думати про те, яким чином об'єднана Європа, а це третій у світі економічний гравець із населенням 500 мільйонів людей може консолідуватись і стати потужним фактором міжнародних відносин. Усі чомусь забувають, що після Другої світової війни утворився Західноєвропейський союз. Щоправда, Північноатлантичний альянс перехопив ініціативу, після падіння соціалістичної системи в нього вступили всі європейські країни. Тому було вирішено, що існування двох паралельних структур зі схожими функціями непотрібне. Якщо нині американці демонструють, що вони не хочуть грати надзвичайну роль у російсько-українській війні, треба думати про інший спосіб захисту своїх інтересів. Це має бути потужна європейська військова одиниця. Західноєвропейський союз був прообразом Євросоюзу це була добре продумана, структурована організація, яка, щоправда, не розвинулась у щось подібне до НАТО. Але якщо нині історичні обставини змусять, то цю структуру можна буде взяти за зразок. На території Європи в України, що матиме одну з найпотужніших і найнасиченіших армій світу, будуть стратегічні партнери країни Балтії, Польща, Румунія, що можуть стати нашою новою опорою. Інші підтягнуться це питання національної безпеки. Не можна бути успішним, якщо ти постійно перебуваєш під загрозою. Цей тренд може призвести до появи потужної європейської системи безпеки, до певної міри автономної, але такої, що не буде втрачати зв'язку з Америкою. Трансатлантична солідарність має грати свою роль. Після закінчення війни Європу чекає новий порядок, як це було після Другої світової? Можливо, створення нової міжнародної організації на базі Організації Об'єднаних Націй, що віджила своє? &еnsр;На базі ООН нічого не можна створювати це організація, яка продемонструвала свою нежиттєздатність та імпотентність. Тому має постати нова структура, яка найперше охоплюватиме цивілізовані демократичні країни й базуватиметься на зрозумілих принципах дії. Мають бути чітко прописані як правила набуття членства, так і його позбавлення. Бо з теперішніх ЄС і НАТО неможливо вигнати країну, яка грає на користь агресора. Це треба переосмислити. Наступний великий етап європейської історії має стати часом самопізнання на новому витку розвитку. Без цього Європа не втримається. Що буде з післявоєнною Росією? Чи збереже вона цілісність, чи перетвориться, як СРСР, на ряд нових держав? Чи зникне російська загроза для України? &еnsр;Це питання нині стає актуальним. Щоб жити у спокої, треба усунути загрозу. Загроза в особі цілісної Росії, навіть із псевдодемократами на чолі, все одно зрештою виродиться в чергову недоімперію. Запитайте будь-якого російського демократа чи ліберала, який нині сидить на Заході, що вони думають про право на самовизначення народів, які живуть на території Російської Федерації? І ви почуєте, що такого права вони не повинні мати. Їхній світогляд мало чим відрізняється від путінського. Імперськість у головах московитів не може бути вивітрена нічим, окрім як розпадом самої конструкції під назвою "Росія". Коли ця конструкція під вагою власних проблем завалиться, а щодо цього в мене немає жодних сумнівів, тоді виникне нова історична реальність. Бо це найбільша за площею країна світу, це величезна територія, і коли на ній виникнуть нові держави, в наших західних партнерів постане питання: "Що з ними робити?" Знову буде реактивна політика замість креативної, бо для колективного Заходу розумніше й вигідніше мати план Б план контрольованого роз'єднання народів, що живуть у межах РФ, замість плану А "зачекаємо та подивимося, що станеться". Коли ж усе пустити за течією, це може мати неприємні наслідки. Якщо ж думати наперед, у перспективі а це якраз величезна проблема для західних політиків, бо вони живуть періодом чотирьох років, не більше, то очевидно, що коли замість одного ядерного монстра на величезній території буде нехай кільканадцять держав, вільних від ядерних амбіцій, що працюватимуть для власного добробуту й не створюватимуть загрози для інших, то від цього виграють усі. На жаль, для західних лідерів це вища математика. Не можна бути успішним, якщо ти постійно перебуваєш під загрозою Чи зможемо ми переконати Захід у правильності саме нашого погляду що нові демократичні держави на теренах імперії були би благом для всіх? &еnsр;З власного досвіду контактів із багатьма людьми, що себе зараховують до інтелектуально-політичної еліти Заходу, в мене складається враження, що вони не готові це прийняти. Для багатьох значно важливішим є питання: як утриматися при владі чи щонайменше не зробити неправильного кроку, щоб потрапити під приціл опозиції. Особисті інтереси беруть гору над системним баченням, над тим, що лежить на поверхні, але потребує інтелектуальних і практичних зусиль. Тому ситуація з Росією відсувається на задній план, а на перший виходять парламентські вибори. Це робить наших західних партнерів політично короткозорими, вони не хочуть бачити жодної перспективи. На жаль, це проблема всієї сучасної демократії. Яким є ваше бачення післявоєнної України? Як вона має розвиватися, в який бік рухатися? &еnsр;Напрямок руху України визначений у нашій Конституції це Європейський Союз і НАТО, або нова система європейської безпеки. Водночас Україна має озброїтися до зубів, щоб за будь-яких обставин дати відсіч агресору. Після того, що відбувається тепер, іншого варіанта немає. Наше членство в західних структурах ЄС і НАТО залежить від багатьох факторів. Якщо в Америці візьме гору та лінія, що Україна в Альянсі це загроза для Росії, а з Росією треба дружити, тоді ми не зможемо найближчими роками досягти цієї мети. Якщо ж гору візьме перспективне бачення, що Росія це загроза, якої треба нарешті позбутися, то ситуація буде зовсім інша. Щодо Європейського Союзу шансів увійти туди в нас значно більше, хоча сьогодні існують проросійські режими в Угорщині та Словаччині, які можуть довго чинити нам перепони на шляху до членства в ЄС. Бо без ратифікації парламентами цих країн воно буде неможливе. Але позиції і Фіцо, і Орбана не настільки потужні, і наступні вибори можуть змінити владу в цих двох країнах на адекватну і проєвропейську. Тоді шлях у ЄС для України буде відкритий. Передплатити журнал "Країна"

Ми бачимо, що зараз відбувається у США, чули віцепрезидента Венса в Мюнхені, читаємо Тwіttеr Трампа, спостерігали за зустріччю американців з представниками РФ в Ер-Ріяді – від цього всього у нас на головах волосся стає дибки. Whо іs Мr. Тrumр? Чого він хоче?Містер Трамп явно не цікавиться історією і не розуміє її значення, так само, як і віце-президент Джей Ді Венс. Якби вони знали історію, то ніколи б не дозволили собі робити такі заяви, як під час промови  Джей Ді Венса, коли він стверджував, що найбільша загроза для Європи походить не від Росії чи Китаю, а зсередини самої Європи. Виголосити таку промову в Мюнхені – це фактично акт умиротворення. Так само й заяви Трампа або його дописи у соціальних мережах сприяють умиротворенню російської агресії.Без перебільшення, Трамп є політиком-умиротворителем. Як магнат нерухомості, він демонструє повне нерозуміння історії та критичної ролі трансатлантичного альянсу у стримуванні російських загарбницьких амбіцій щодо України, Польщі, країн Балтії та всієї Східної Європи.Зрештою, як бізнесмен, він видається прагматиком, для якого моральні принципи є другорядними, а стратегічні інтереси Сполучених Штатів не становлять особливої цінності.Цікаво, а в нього є ця фундаментальна стратегія чи вона міняється залежно від його настрою, від того, що почув чи того, що йому запропонували ті самі росіяни або зможуть запропонувати китайці? Розуміємо, в наскільки складній ситуації ми можемо опинитися. Президент Трамп дуже різко окреслив свою позицію, яка ще не повністю виразилася, але він назвав президента Зеленського де-факто диктатором, звинуватив українську владу в масових розкраданнях, звісно, разом з адміністрацією Байдена. У мене є відчуття, що Трамп зараз шукає приводи, шукає крайнього та винного, очевидно, це буде наша держава, щоб потім він вийшов до американських виборців і сказав: «Ви бачите, я робив все, що міг, але Україна та її влада настільки погана, що мені доводиться застосувати санкції не проти Путіна, а проти України». Це дещо фантасмагоричний сценарій, але такі можуть бути реалії.Я не став би заходити так далеко в цьому питанні. Цілком можливо, що Трамп може запровадити санкції проти України, але його головне занепокоєння, як ви зазначили, полягає в уникненні відповідальності за власні помилки, невдачі чи поразки. Саме тому він намагався узурпувати результати виборів 2020 року, а тепер стверджує, що Байден робить те саме. Він програв тоді, і йому було соромно. Він програє й цього разу. На мою думку, ймовірність того, що Україна прийме якусь домовленість між Путіним і Трампом, подібну до тієї, про яку починають говорити, дорівнює нулю. Якщо Трамп продовжить наполягати на такій згубній угоді, яка стане катастрофою не лише для України, а й для всієї трансатлантичної спільноти, Україна й надалі боротиметься.За оцінками, які прозвучали сьогодні, Україна, ймовірно, має достатньо зброї та боєприпасів, щоб утримувати оборону щонайменше пів року без підтримки США, а європейські партнери залишатимуться залученими та продовжуватимуть надавати допомогу. Тому, якщо вдасться деескалувати ситуацію та переконати Зеленського і Трампа утриматися від взаємних звинувачень у соцмережах, це могло б сприяти стабілізації ситуації. Хоча, на мою думку, президент Зеленський мав право відповісти на слова Трампа, який назвав його диктатором і звинуватив Україну у війні. Якщо вдасться знизити напруженість, а Путін буде чітко сприйматися як ініціатор війни, може з’явитися можливість для реальних переговорів.Зрештою, є ймовірність, що Трамп звинуватить Путіна в маніпуляціях, коли стане очевидним, що Росія не має наміру припиняти бойові дії. Проте в короткостроковій перспективі Трамп, найімовірніше, продовжуватиме перекладати провину на Зеленського, спотворюючи реальність і стверджуючи, що його слід обрати демократичним шляхом, хоча саме так він і був обраний, та намагаючись подати його як диктатора.Проте я не вважаю, що Трамп зможе довго наполягати на цьому аргументі, адже навіть деякі з його найближчих республіканських союзників у Сенаті вже заявляють: "Ні, ні, це зайшло надто далеко". Очевидно, що Зеленський не є диктатором, і що  саме Путін, а не Зеленський, розпочав цю війну. Тож межа абсурдності, яку Трамп намагається просувати, рано чи пізно стане очевидною.Поділіться вашими думками стосовно того, що відбулося в Ер-Ріяді. Понад чотири години спілкувалися делегації США та РФ. Розуміємо, що там були представники російських спецслужб, міністерства закордонних справ РФ в особі Лаврова, а також – пан Кирило Дмитрієв, який відповідає за макроекономічні проєкти, інвестиції. Слід зазначити, що у Києві відкинули оферту Трампа щодо використання родовищ корисних копалин в Україні. Паралельно Дмитрієв склав російську оферту, запросивши американських підприємців використовувати російські надра. Зрозуміло, що росіяни зараз пропонуватимуть такі речі, що великі американські бізнесмени будуть не в стані відмовитися. Можливо, росіяни хочуть купити позицію теперішньої адміністрації США, звісно, не в прямий спосіб?Так, безумовно. Дмитрієв був першим, хто публічно розіграв своєрідну психологічну гру, коли дав інтерв’ю СNN у день переговорів 18 лютого в Ер-Ріяді. Він заявив, що Росія не хоче, щоб санкції були зняті. На мою думку, це була спроба психологічного маніпулювання делегацією Трампа та водночас підвищення вимог Росії. Вони розраховували, що коли Трамп почує, що Москва нібито не зацікавлена у скасуванні санкцій, він змінить свою позицію і запропонує більше. Тоді Дмитрієв знову заявив, що їх не цікавить просто скасування санкцій — вони прагнуть більшого. Це частина ширшої психологічної гри, в яку грають Ушаков, Лавров, сам Путін і представники російських спецслужб. Їхня мета — переконати Трампа, що вимоги Путіна нібито відповідають інтересам бізнесу, а отже, вигідні і для нього, і для американської економіки. Але насправді ця стратегія вигідна лише Росії. Вони намагаються зняти санкції з єдиного сектору своєї економіки, який має міжнародний потенціал — сектору природних ресурсів. Москва прагне подати це так, ніби американські компанії отримають вигоду, щоб зробити угоду привабливою для Трампа. Насправді ж це ні що інше, як спроба врятувати російську економіку від санкційного тиску.І, звісно, як ви вже згадували, пане Борковський, це також відволікає увагу від вимоги Трампа, яку висловив його міністр фінансів Бессент. По суті, ця пропозиція, оформлена в неоколоніальному дусі, передбачає, що США отримають контроль над 50% критично важливих мінеральних ресурсів і металів України, а решта залишатиметься у власності України, проте половина прибутків від них також діставалася б США. Як зазначає Тhе Теlеgrарh у статті, опублікованій цього тижня, такі умови навіть жорсткіші за ті, що були нав’язані Німеччині на Версальській конференції та закріплені у Версальському договорі, які, як вважається, спричинили економічний колапс і зіграли значну роль у приході до влади нацистів. Тож Трамп вимагає того, на що Україна ніколи не погодиться.І тепер, через Дмитрієва, Росія висунула зустрічну пропозицію, заявивши, що якщо українці не збираються надавати те, чого хочуть США, то це зробить Росія. Вони запевняють, що це буде вигідно і американським, і російським компаніям. Це вишукана психологічна гра, і Трамп навіть не усвідомлює, наскільки ним маніпулюють. Ми бачимо побудову принципово нового глобального світу за допомогою військової та економічної агресії, а також відповідного тиску. З урахуванням того, що озвучив віцепрезидент США Венс в Мюнхені, у мене є побоювання, що Трамп хотів би бачити суцільну альтернативу для цілого світу, новий лад, про який говорить чимало людей з його оточення. А росіяни в даній геополітичній комбінації можуть бути Трампу, на превеликий жаль, активним партнерами.Я думаю, що все навпаки. Саме Путін мріє про порядок часів холодної війни, коли Москва і Вашингтон визначали більшу частину світових справ. Саме цього він насправді прагне. Не думаю, що у Трампа є чітке бачення або стратегія. Усі, хто працював із ним безпосередньо, кажуть одне й те ж. У нього немає ні ідеології, ні далекоглядного плану — лише власний інтерес і переконання, що світ можна структурувати через бізнес-угоди. Він вважає, що кожен має свою ціну, так само як і він сам. Він або купує когось, або ж, зрештою, купують його. Жодної ідеології для нього не існує. Трамп не сприймає концепцію спільних інтересів, які протягом останніх 70 років після Другої світової війни об’єднували трансатлантичну спільноту, створюючи найбільш стабільний період миру між великими державами в один із найнебезпечніших часів. Не думаю, що він розглядає це всерйоз. Він радше вважає, що повинен перемогти, нав’язуючи свою версію миру.Під час нашої останньої розмови ми обговорювали його інавгурацію. У своїй промові він заявив, що має намір досягти мирної угоди, але для цього Україна повинна бути сильною. Однак за останні тижні ситуація дещо змінилася. Перші зрушення стали помітними приблизно тиждень тому, коли міністр оборони Гегсет, перебуваючи в Європі, ймовірно, у Брюсселі, публічно оголосив про поступки, яких Росія домагалася ще до початку переговорів. Він заявив, що США не вважають, що Україна може або повинна вступити до НАТО, а також що вона навряд чи зможе повністю повернути всі свої території, окуповані Росією. Ця заява стала сигналом про зміну підходу. Попередня позиція Трампа, згідно з якою Україна має бути сильною для ведення переговорів, фактично поступилася місцем новій стратегії.Зараз його головна мета – змусити Україну до капітуляції за будь-яку ціну, що фактично означає капітуляцію перед Росією. Він прагне виставити себе миротворцем, не зважаючи на спільні цінності та ігноруючи історичну реальність, яку ми добре знаємо. Історія вже продемонструвала, що спроби умиротворення агресора на кшталт Путіна, як це було у Грузії в 2008 році чи в Криму та на Донбасі у 2014 році, лише провокують його на подальшу агресію. Сьогодні, коли Трамп своїми останніми заявами та виступами колег в Мюнхені фактично заспокоює Путіна, це лише підштовхує його до нових атак – потенційно на Молдову, країни Балтії чи навіть до спроби підірвати НАТО. Я впевнений, що Трамп цього не усвідомлює. Не думаю, що він свідомо прагне співпрацювати з Путіним, щоб розділити світ, але саме цього хоче Путін. А Трамп цього просто не розуміє, бо не усвідомлює історичних закономірностей. Є певне відчуття, що Путін не буде торгуватися, буде проводити свою лінію, яку ми побачили під час так званих Стамбульських домовленостей. Слід нагадати, що відбувалося у 1944-45 роках, коли президент США Франклін Рузвельт, прем'єр-міністр Великої Британії Уїнстон Черчилль та керманич СРСР Йосип Сталін спробували формувати вигляд Центральної Європи та як Рузвельт і Черчилль намагалися зберегти суверенітет Польщі. Сталін зробив хитріше – вимагав проводити вибори під своїм контролем, НКВД та радянських військ, зберігаючи водночас оболонку польської державності, але контролюючи її повністю. Черчилль та Рузвельт в силу певних причин були змушені поступитися Сталіну. Коли ми говоримо про певні плани, які можуть походити з Ер-Ріяда, в мене є побоювання, щоб росіяни не намагалися продати Трампу таку модель, яку Сталін змусив купити Рузвельта і Черчилля.У цьому й полягає моя головна думка. Це те, що я вже зазначав у попередній відповіді і не раз наголошував під час нашої сьогоднішньої дискусії. Головна проблема полягає в тому, що Дональд Трамп не знає історії і не цікавиться нею. Через це він не розуміє, що насправді намагається зробити Путін. Я, як гордий американець польського походження, знаю цю історію. Я пам’ятаю, як у 1989 році, коли тільки починав свою дипломатичну кар’єру в Польщі, щодня чув від поляків розмови про Ялту та почуття зради, яке вони досі відчували. Вони згадували Ванду Василевську та інших польських комуністів, які працювали на СРСР. Трамп не просто не знає про це – йому байдуже. Йому взагалі немає діла до України. Йому не цікаві ні "криваві землі", ні трагедії, які пережила Центральна та Східна Європа. Оскільки Гітлер напав не на Росію, а спочатку на Польщу та Україну. Саме Україна зазнала найбільших втрат від нацистської окупації. Після цього настала радянська окупація, масові депортації з Естонії, Латвії, Литви, Польщі та інших країн у період холодної війни. Трамп не знає всього цього. Йому байдуже. І саме через це він став корисним ідіотом у руках Путіна.Якщо ви не знаєте історії, то приречені її повторити. Мій улюблений керівник, амбасадор Ден Фрід, допоміг мені усвідомити це ще глибше. Під час роботи з ним ми часто обговорювали історичні уроки, які мають визначати політику США. Варто віддати належне президенту Джорджу Бушу та держсекретарці Кондолізі Райс — вони справді цінували історію. Спочатку були наївні спроби побудувати стратегічне партнерство з Росією, політика "перезавантаження" почалася за Обами, але зусилля в цьому напрямку робилися ще раніше. Однак після того, як Буш заявив, що "побачив душу Путіна" під час зустрічі в Любляні, вони переглянули свої підходи. Вивчивши історичні уроки, адміністрація Буша змінила курс, коли стало очевидним, що Путін стає все більш маніпулятивним. Натомість Трамп не знає історії, що робить ситуацію набагато небезпечнішою. Як бізнесмен, який пишається своїм умінням укладати угоди, він, можливо, зрештою усвідомить, що домовленість із Путіним є провальною, оскільки Україна продовжує чинити опір. Тоді він може розсердитися на Путіна, але цілком можливо, що натомість він спрямує свій гнів на Україну. Просив би вас проаналізувати всі ризики та загрози, які могли б міститися у тих документах, які будуть готувати у Кремлі, та будуть просити підписати президента Трампа або, точніше, щоб Трамп намагався нав'язати їх Києву.Я не думаю, що існує якийсь чіткий план. Так, завжди є підготовлені брифінгові матеріали, але, як ми обговорювали кілька хвилин тому, Трамп кардинально змінив свій підхід до України всього за останній тиждень. До заяви Гегсета і виступу Джей Ді Венса в Мюнхені Трамп стверджував, що єдиний спосіб припинити російську війну в Україні — це мир через силу, що передбачає необхідність надання Україні військової підтримки. Можливо, ви навіть пам’ятаєте, що приблизно під час інавгурації він говорив: "Гаразд, я не підтримую вступ України до НАТО, але ми повинні забезпечити її значною військовою допомогою, щоб у майбутньому стримати Росію від нового нападу".А Кіт Келлог, хоча його початкова пропозиція була малопривабливою для України — адже заморожування лінії фронту на поточних позиціях означало б, що Росія збереже контроль над значною частиною української території, а Україна не вступить до НАТО, — все ж передбачала гарантії безпеки та припинення бойових дій. Тепер навіть це здається надто великою поступкою для Трампа. Схоже, що він фактично хоче отримати від України фінансову компенсацію в обмін на допомогу, надану Сполученими Штатами. Це радикальний відхід навіть від його власної зовнішньої політики, не кажучи вже про історичний підхід США до міжнародних відносин. Гадаю, це стало несподіванкою навіть для його власної команди.Він не включив Келлога до команди, яка веде переговори з Путіним, що, на мою думку, символізує відхід від підходу "мир через силу", який відстоював Келлог і який ще тиждень тому був чинною політикою. Тепер він більше не застосовується. Не думаю, що було достатньо часу для формулювання нової стратегії чи створення будь-яких важливих стратегічних документів. Путін і надалі намагатиметься отримати від Трампа якомога більше. Ми знаємо його цілі: ліквідувати Україну як суверенну державу, змусити НАТО вивести всі американські війська з позицій, зайнятих після попереднього російського вторгнення у 2014 році, та витіснити сили НАТО з країн-членів, що приєдналися на початку 2000-х років. Тому Путін, ймовірно, і надалі пропонуватиме США вигідні поступки, допоки Трамп дотримується свого нового підходу — звинувачення України у війні та спроби витиснути з неї фінансову вигоду. Це новий вектор його зовнішньої політики, який ще не набув чіткої форми.Зараз настав критичний момент для сенаторів-республіканців, європейських союзників та самої України, щоб переконати Трампа, що ця нова стратегія приречена на провал.І ще одне зауваження. Підхід Трампа зараз зводиться до руйнування. Це єдина його характеристика, яку я не згадав у відповіді на ваше перше запитання. Він прагне ламати усталені правила, щоб максимізувати власну владу. У США він неодноразово заявляв, що має намір ліквідувати значну частину урядових бюрократичних структур і звільнити тисячі чиновників. Днями він заявив, що тільки президент і генеральний прокурор мають юридичні повноваження тлумачити американські закони. Це неправда – найвища судова влада належить Верховному суду. Трамп свідомо намагається послабити американську систему зсередини, щоб розширити свої повноваження. Зараз він використовує аналогічний підхід і на міжнародній арені, намагаючись зруйнувати глобальний порядок через руйнівну тактику, спрямовану на зміцнення власної влади та збагачення. Це не стратегія, а хаотичний нігілізм, яким Путін уміло маніпулює. Що саме Путін пропонує Трампу, поки невідомо. Але його кінцеві цілі очевидні – він не лише не приховує їх, а й відкрито про них заявляє.Якщо розглянути варіант, коли ми у Києві скажемо «Ні» тому чи іншому сценарію, чи піде Трамп на серйозні рестрикції проти України? Адже запропонований сценарій може бути настільки небезпечний для нас, що ми скажемо пану Трампу: «Ні, дякуємо». Франція, Велика Британія не проти нам допомагати грішми, але вони не готові воювати та постачати таке озброєння, щоб локалізувати агресію РФ. Наміри Путіна прозорі – він готовий воювати попри втрати свого особового складу, адже такою є російська військова тактика, яка себе дуже часто виправдовувала в захопленні певних територій та народів.Типова російська тактика, в якій людські життя не мають значення, адже розглядаються як витратний матеріал. Згідно з цитатою, яку приписують Сталіну: "Смерть однієї людини – це трагедія, смерть мільйонів – це статистика". Єдиний шлях для України – чітко сказати "ні" і відкинути будь-яку угоду, яка підриває її фундаментальну безпеку, майбутнє процвітання та право на гідне життя. Я вважаю, що Україні варто подати це з позиції стратегічної жертви — жертви історії та наївності, уникаючи прямих згадок про президента Трампа, але водночас як нації, яка не лише легітимна, а й горда, сильна, яка нині протистоїть російській агресії. Замість того, щоб втягуватися в риторику образ, Україна повинна зайняти тверду позицію і заявити: "Це несправедливо. Звичайно, ми не можемо на це погодитися. Це зруйнувало б майбутнє нашої країни і зупинило б наш розвиток. Наші діти та онуки ніколи не матимуть гідного життя за таких умов". Відтак Україна має вибудовувати співпрацю з європейськими союзниками на гідних засадах.Україна повинна твердо, але виважено дати зрозуміти, що вона не стане колонією Росії. Вона має відстоювати свою ідентичність, союзників і право на боротьбу за виживання та гідність стільки, скільки буде потрібно. Але робити це потрібно так, щоб зберігати моральну й історичну перевагу. Згодом можна сподіватися, що Трамп зрозуміє провал своєї стратегії. Поки він бачить поступки з іншого боку, він залишатиметься агресивним — так само, як і Путін. Однак коли Трамп усвідомлює, що зазнає поразки, він змінює курс. Згадайте його погрози запровадити тарифи проти Канади та Китаю. Коли Джастін Трюдо і Клаудія Шейнбаум у відповідь оголосили про значні контрзаходи та пояснили, як це зашкодить американській економіці, Трамп відступив. Він неперевершений задирака, але поступається, коли стикається з реальною відсіччю. Тому Україна повинна чинити опір з гідністю, чітко показуючи несправедливість вимог Трампа та те, як у довгостроковій перспективі вони приведуть до стратегічної катастрофи не лише для України, а й для Сполучених Штатів та їхніх союзників.

Про це йдеться на сайті МЗС.Там наголосили, що Україна не визнає ці "вибори" та розглядає їх як системне намагання РФ "легітимізувати проросійський сепаратистський режим на окупованій грузинській території"."Лише консолідовані зусилля світової спільноти, зокрема військова підтримка України та чітке дотримання санкційних режимів проти Росії, здатні стати на заваді агресивним планам Москви з відновлення імперії шляхом розв'язання воєн та етнічних чисток на територіях суверенних країн", – додали у відомстві.У Міністерстві також зазначили, що Україна незмінно підтримувала та підтримуватиме суверенітет і територіальну цілісність Грузії у межах її міжнародно визнаних кордонів та не визнає так званої "незалежності" окупованих Абхазії та Цхінвальського регіону/Південної Осетії.Про "вибори" в  самопроголошеній АбхазіїУ суботу, 15 лютого, в самопроголошеній Абхазії проводять так звані "дострокові президентські вибори". Основними "фаворитами президентських перегонів" вважають провладного Бадра Гунба та опозиціонера Адгура Ардзінба, пише "Ехо Кавказа". Загалом є п'ять "кандидатів у президенти".Під час передвиборчої кампанії російські та провладні абхазькі медіа під неодноразово виставляли Ардзінба провідником "протурецьких" інтересів, зазначили у виданні. Зокрема, російський канал Rеаdоvkа стверджував, що в разі перемоги Ардзінба розірве зв'язки з Росією на користь Туреччини і перетворить Абхазію на "новий осередок турецького впливу в Закавказзі".Відомо, що Ардзінба дотримується позиції, що РФ – це союзник Абхазії, з яким потрібно зміцнювати відносини, проте пріоритетом мають бути інтереси абхазького народу.Водночас Бадра Гунба, як пише "Ехо Кавказа", завжди прагнув до зміцнення зв'язків із Росією і не виступав проти законопроєктів та угод, які важливі для Кремля, але викликають невдоволення значної частини абхазького суспільства. Аби перемогти на "виборах" одному з кандидатів потрібно набрати понад 50% голосів від загальної кількості проголосованих. Якщо жоден із кандидатів не набере необхідних голосів, то для тих, хто набрав більшість, буде оголошено другий тур.Біля парламенту Абхазії 15 листопада 2024 року почались протести проти ратифікації інвестиційної угоди між Сухумі та Москвою.Пізніше президент Аслан Бжанія заявив, що готовий піти у відставку після того, як протестувальники залишать будівлю адміністрації президента.Зрештою 19 листопада Бжанія написав заяву про відставку.

Україна не визнає "вибори" в Абхазії, росія має звільнити окуповані території - МЗСМЗС України засуджує проведення "дострокових президентських виборів" на окупованій території Абхазії 15 лютого 2025 року. Україна підтримує територіальну цілісність Грузії та вимагає звільнення окупованих територій.

У Міністерстві закордонних справ України рішуче засудили проведення 15 лютого так званих "дострокових президентських виборів" на окупованій території Абхазії в Грузії і заявили про їх невизнання.

П’ята президентка Грузії Саломе Зурабішвілі ввечері 13 лютого відреагувала на ухвалену Європарламентом резолюцію «Самопроголошена влада Грузії не має легітимності». Політикиня зазначила, що крок уперед для Грузії тепер можливий лише після нових парламентських виборів. «Резолюція Європарламенту не залишає сумнівів: нинішня влада Грузії не має легітимності. Єдиний шлях уперед для нашої країни – це нові, вільні та справедливі вибори. Європейське майбутнє Грузії має визначити її народ», – написала Зурабішвілі. 13 лютого Європарламент ухвалив резолюцію щодо ситуації в Грузії. Документ підтримали 400 євродепутатів із 720. Проти виступили 63, утримався 81 депутат. У документі міститься заклик запровадити персональні санкції щодо олігарха Бідзіни Іванішвілі, а також інших представників владної партії – Кобахідзе, Каладзе, Гарібашвілі. Резолюція наголошує, що Саломе Зурабішвілі – легітимна президентка Грузії. Владна партія «Грузинська мрія» відреагувала на ухвалену в Європарламенті резолюцію наративом про «глибинну державу». У партії Іванішвілі впевнені: або Dеер Stаtе (так звана «глибинна держава») знищить ЄС, або Євросоюз знайде в собі сили якимось чином позбутися впливу Dеер Stаtе. Політрада партії зазначає, що «на жаль, сьогодні абсолютно неможливо сприймати Європейський парламент серйозно».  

Я просто відчуваю: ми з вами починаємо нашу розмову, а в Сполучених Штатах відбуваються паралельні процеси. І поки ми з вами будемо оцінювати одну ситуацію, буквально за п'ять хвилин з'явиться якщо не Марко Рубіо, так Ді Венс, а можливо, канцелярія Трампа опублікує ще чергову геополітичну «нєтлєнку». Аж страшно стає жити, хоча, знаєте, і без Трампа було непросто.Російсько-українських перемовин немовби й бути безпосередньо не може, але ми відчуваємо «трампівський вітер», Трампу потрібна перемога - перемога Трампа, можливо, навіть не перемога України. Він готовий нас підтримувати для того, щоб «пошатати» і китайців, і китайських союзників у Кремлі. І, звісно, Трамп узагалі збирається перебудовувати світову архітектуру безпеки і всерйоз «побрити» наших європейських друзів. Путін немовби готовий іти на контакт - і немовби ті контакти відбуваються.Ось із чого варто почати, щоб зрозуміти, що відбувається, шляхом аналізу: усе суперечливе та неоднозначне, що лунає з Вашингтона, викликане тим, що Москва не збирається домовлятися не на своїх умовах. Саме тому там борються дві тенденції. Одна полягає в тому, щоб продовжувати тиснути на Москву, змусити її піти на переговори та укласти мир через перемир’я, через прийняття умов, які передбачає американський план. Очікується, що цей план буде озвучений на Мюнхенській конференції в середині лютого.З іншого боку, є група, яка каже: навіщо нам тиснути на Москву, якщо це складно й, можливо, безперспективно? Вони пропонують тиснути на Київ, змусити його прийняти кабальні умови. Адже Трамп під час виборчої кампанії обіцяв завершити цей конфлікт. Та він його й завершив — погляньте, гармати мовчать, люди не гинуть. А от на яких умовах - то вже деталі, які потребують доопрацювання. І якщо поступок буде більше, ніж вимагають інтереси України, то нічого страшного.Хтось може сказати, що це абстрактна схема. Але як тоді розцінювати заклики провести вибори в Україні до 2025 року? Адже всім зрозуміло, що як би не ставитися до влади в Україні, бути противником чи прихильником чинної влади, - реально провести чесні вибори під час війни саме в Україні неможливо.Тому що близько 9 мільйонів людей перебувають за межами країни - для них потрібно організувати голосування. Частина території окупована, звідти люди втекли, не тільки в РФ. До речі, в РФ також будуть дільниці створюватися? Москва, ймовірно, на це розраховує. Дільниці потрібно створювати й усередині України.Яким би не був результат виборів, у Москві точно, а й у Вашингтоні, можливо, теж, розраховують на зміну влади в Україні, що прийдуть ті, з ким можна буде домовитися. Я таких не бачу й не розумію, як вони можуть прийти в країні, де понад мільйон людей у військовій формі, на передовій сотні тисяч. Чи можливо привести до влади політиків, готових підписати капітуляцію перед Москвою?Отже, заяви Келлога та деяких осіб із команди Трампа – для чого вони зроблені? А тут ключова історія в тому, хто згенерував. Політ Трампа над гніздом зозулі: Гренландія, Панамський канал, торгова війна з Канадою і так далі - і тут вибори в Україні. Якби він хотів знести Спаську вежу одним прицільним пострілом «томагавку» - це одна історія, а от вибори, значить, хтось згенерував, хтось запропонував і хтось наполіг.Я не вірю в те, що Трамп буде танцювати по цій партитурі, але це лягає в російський сценарій, Тому що в Путіна особиста ненависть, зокрема, і до Зеленського. Тобто до всього українського політикуму, але до Зеленського персонально.На кого Трампу простіше тиснути і від кого добиватися результату? Він досягає успіху від тих, хто є частиною західної спільноти. Він добивається поступок від Мексики, Канади, хоча це може бути виправдано питанням боротьби з наркотрафіком, фентанілом тощо. Але тиснути на своїх простіше, неважливо, чи це Колумбія, Гренландія, точніше Данія, чи вже Україна. На них тиснути простіше, добиватися результатів легше. А ти спробуй натиснути на Пекін або Москву. Це значно складніше, ніж змушувати європейських союзників виконувати певні умови. Наприклад, щодо збільшення оборонних витрат у Європі. Ніхто не заперечує, що це необхідно. Але методологія, яку застосовують,  працює щодо союзників, тих, хто є слабшим відносно Вашингтона і не хоче сваритися з Вашингтоном через можливі економічні та інші наслідки.Але вибори в Україні, безперечно, в інтересах Москви. Чому? Бо Зеленський їх не влаштовує. Та й загалом українська державність їх не влаштовує - в особі Зеленського, Залужного, Порошенка, Тимошенко, та будь-кого. Їх влаштовує лише Медведчук або хтось подібний.Так, тільки Медведчук, це очевидно. Але які в нього шанси не просто посісти президентський пост, а навіть вижити? Тому Вашингтон у цьому питанні певною мірою діє відповідно до вимог Москви.Москва ставить питання: з ким ми будемо домовлятися? З ким підписувати угоду? Де легітимна влада? Але чому взагалі Москва бере на себе право оцінювати легітимність української влади? А легітимність влади в самій Москві - там хоча б коли-небудь відбувалися реальні вибори президента? Ні, таких не було. У 1990-х ще можна дискутувати, але у 2000-х виборів не було взагалі – навіть не йдеться про сфальсифікований результат, просто виборів не було. В Україні ж влада змінювалася: лише Кучма був два терміни, всі інші президенти йшли після першого, а на їхнє місце приходили опоненти.Якщо Вашингтон виходить із того, що з кимось іншим буде легше домовлятися, ніж із Зеленським, - це ілюзія. Це спроба Москви внести хаос в український політикум через підтримку і Вашингтона також. Щоб люди займалися не війною, а виборами. Але для Путіна також непросто спілкуватися з Зеленським. Водночас Кремль може зірвати будь-які перемовини.Путін використовує різні інструменти, щоб домогтися перемир’я на своїх умовах, тобто капітуляції України та знищення її суверенітету. Він тестує різні напрями: вибори, рішення РНБО про заборону переговорів із ним, ультиматуми щодо територій. Його тези «на землі» означають, що Росія наступає й може все захопити, то вимагає їй віддати навіть ті території чотирьох областей, які ще не окуповані.Стамбульські так звані домовленості, про які він говорить, передбачали скорочення армії, русифікацію через нав’язування російської мови. Це не питання мови – це питання суверенітету України. Денацифікація, демілітаризація – це прагнення деукраїнізувати Україну. Це все пропонується у вигляді різних способів, щоб не було демілітаризованої зони, не було членства в НАТО України. Ідеться про збереження російської військової присутності в Україні через окупацію областей, навіть якщо вони юридично визнаються тимчасово окупованими, перебувають під контролем Москви й Україна поки не має достатньо сил для їхнього звільнення. В підсумку Москва прагне встановити в Україні владу, яка буде підконтрольна їй, за тим же сценарієм, що і в Грузії, де вже повністю маріонеткова, підконтрольна Москві, встановлена й підтримувана Москвою влада.Кінцева мета цього сценарію – повне захоплення української політичної системи, її влади, а згодом і всієї України. Вони рухаються до цього поступово, поетапно, і їх не лякає, що це забере час. Тобто сценарій рухається поетапно. Як вони почали у 2014 році зі спроби окупувати Крим, так і далі по накатаній.Проблема Трампа в тому, що він не бачить у цьому небезпеки. Він не хоче втрати суверенітету України. Він не хоче продовження війни, це очевидно. Але через різні причини, зокрема через власні зобов’язання, він опинився у складній ситуації. Він пообіцяв, що завершить війну за 24 години. Хоча б за 100 днів, але завершить.Він став заручником своїх обіцянок. Він має виконати їх за будь-яку ціну, тому що дав слово під час передвиборчої кампанії, а він людина, яка вважає себе людиною слова. Якщо пообіцяв припинити війну у Східній Європі й Україні – значить, зроблю це будь-якими методами. Це дуже спокусливо для нього - показати, що він здатний вирішити те, чого не змогли інші.Але якою буде ціна за швидкість і поступки? Якщо задекларують поступки, такі як відмова від демілітаризованої зони з європейськими, натівськими контингентами всередині, це буде серйозна поступка, навіть небезпечніша за територіальні втрати чи мораторій на вступ України до НАТО.Це означатиме, що війна може розпочатися знову, коли Москва цього забажає. Вибори пройшли «погано», знову обрали Зеленського - Москва просто відновлює бойові дії. У цьому немає сумнівів. Мусить бути реальна військова, політична та економічна перешкоди для нового вторгнення. Щоб його неможливо було розпочати, і щоб у разі атаки жертвами стали не лише українці, а й британці, французи, німці й інші. Але не американці, так? Америка потрошечку виходить з Європейського континенту. І це дуже серйозно, це серйозніше, ніж вихід американських військ із Сирії. Це навіть серйозніше, ніж дуже дивна конструкція Трампа стосовно так званої палестинської автономії. Це дуже небезпечно, і поки всі ще обговорюють лайтовіші сценарії про американські гроші, але зміна sоftроwеr американської - ось вона, на поверхні, тобто заморозка старих класичних програм. І це програми не тільки демократів. Це програми ще і старих республіканців часів молодшого Буша.  От в USАІD взяли і приїхали ревізори.Безумовно, хоча варто підкреслити, що є певна різниця між тим, як Трамп діє на Близькому Сході (я схвалюю його політику, вона ефективна), і тим, як він діє в Європі, зокрема у війні в Україні.Наприклад, щодо палестинської автономії, сектору Гази під час останнього візиту прем'єр-міністра Нетаньягу Трамп заявив, що США беруть на себе відповідальність. Це означає аж навіть до введення військ у сектор Гази. Він про це сказав: ми беремо відповідальність. Не арабські країни, не Саудівська Аравія – вони всі по черзі відмовляються, не хочуть брати на себе цей тягар. Там він готовий брати відповідальність, а тут, у демілітаризованій зоні на території України – чомусь ні.Хтось може сказати: ну, ти порівняв - ядерну Росію, великомасштабну війну в Україні і сектор Гази, локальну операцію на Близькому Сході. Хоча зараз охоплений вогнем увесь Близький Схід, ці осередки загрози гасяться і в Сирії, і в Лівані, і в інших місцях. Подивимося, що буде з хуситами, що буде з Іраном. А тут масштаб інший, але проблема не в цьому, а в методах.Якщо в одному випадку Трамп ставить жорсткі умови, то чому він цього не робить у випадку з Україною? Наприклад, щодо Близького Сходу він заявив: "Не віддасте заручників – я вам влаштую пекло", звертаючись до ХАМАСу. Було укладено мирну угоду, хоч і далеко не ідеальну, але все ж таки укладено. Він попередив Іран, що якщо той не піде на умови Вашингтона, то війна можлива. У листопадовому інтерв’ю журналу Тіmе йому прямо поставили запитання: чи можлива війна з Іраном? Він відповів: можлива.А що він говорить про Москву? "Я хочу допомогти своєму другу Путіну, я йому роблю послугу, у нього погана економіка, нехай укладе вигідну угоду". Він каже, що слово за Москвою, що Зеленський готовий. Саме це він заявив після 20-го числа.Чому ж він не ставить такі ж ультиматуми Москві? Чому не каже: припиняйте це безумство, інакше ми запускаємо «томагавки» та вмикаємо режим повного ембарго на ваші вуглеводні? Було б цікаво подивитися, як цей механізм спрацював би. Самі ж декларують принцип миру через силу. Але мир через силу – це не порятунок режиму Путіна через укладення вигідної йому угоди щодо України та збереження його влади. Це означає встановлення чітких умов: досить, ви вже вбили сотні тисяч людей, захопили території, занурили Європу в хаос з мігрантами, з ринками. Досить, або ми застосуємо механізми, які коштуватимуть вам удесятеро більше, навіть без безпосереднього втягування США у війну - як на Близькому Сході, у секторі Гази, де американські війська не беруть безпосередньої участі, але результат досягається швидко.Але чомусь цього не робиться. Хтось скаже: це страх. Можливо. А можливо, небажання сваритися з Путіним. Можливо, це просто інше ставлення до опонентів. До Китаю також - замість 25% мита, як для Канади чи Мексики, запровадили лише 10%, хоча й відклали ці заходи на 30 днів. Але тут тактика інша у взаєминах із сильними суперниками – Москвою та Китаєм, тут набагато обережніше діють Трамп і його адміністрація, ніж з Іраном чи іншими опонентами США. Саме через відсутність єдиної політичної лінії ці конфлікти лише розпалюються. Якби Вашингтон мав єдину методологію, то результати були б досягнуті значно швидше, а через поступки чи тиск на Київ результату досягти не вийде, це вже випробувано - ось у чому проблема. Тобто, наскільки я розумію, хімія між Трампом і Зеленським на порядок менша, ніж могла би бути, і ця історія може тягнутися з часів старої образи, яка була пов'язана з першим трампівським імпічментом. Тоді з'явилася нечесна, недобра пропозиція - щоб в Україні почали полювати в слідчий спосіб за сином президента Джозефа Байдена, Гантером Байденом. Тут, можливо, є ще якісь особистісні моменти між Трампом і Зеленським.Ні, вони точно є. Не можна робити велику політику заручником особистих відносин - ось у чому суть. До речі, Трампа дуже легко образити. Він навіть на Нетаньягу ображався, коли той у 2020 році привітав президента Байдена з перемогою на виборах. Трамп сприйняв це як особисту образу, як певне приниження. Але він це подолав – і ось перший державний візит до Вашингтона здійснив саме прем'єр-міністр Ізраїлю Нетаньягу.Це ж означає пріоритети американської зовнішньої політики. Тож теоретично Трамп може долати такі речі.  Сьогодні президентом є Зеленський. Якщо завтра буде хтось інший –  з ним теж доведеться вибудовувати відносини. Це стосується і Банкової, президента Зеленського та його адміністрації. Був Байден – тепер Трамп.Зрештою, державна політика має бути послідовною. Саме в цьому її сутність – вона не повинна залежати від особистих симпатій, компліментарності, якоїсь особливої теплоти у стосунках. Якщо все ґрунтуватиметься лише на особистих уподобаннях, далеко не заїдеш. Я не допомагатиму, бо мені не подобається Зеленський? Добре, але що як він знову виграє вибори в Україні - що з цим робити? Тому зараз це, безумовно, впливає, але цілком можливо, що цю проблему буде подолано.Зрештою, відносини між країнами-союзниками будують не лише на взаємодії Трампа та Зеленського, не лише на образах чи старих рахунках через справу "Бурісми", Гантера Байдена тощо. Вони формуються у співпраці адміністрацій, міністерств, відомств, військових структур. Наприклад, якщо в Умєрова та нового глави Пентагону складуться хороші відносини, що це змінить? Це може стати навіть важливішим фактором, ніж особисті відносини між президентами.Так, головні питання вирішуються на найвищому рівні, але це комплекс відносин. І якщо Трамп не має особливої симпатії до Зеленського, це не є нездоланною перешкодою. Чотири роки – це лише чотири роки. За цей час потрібно досягати результатів, а не чекати зміни влади в Україні чи намагатися стимулювати цей процес. Тим більше що з огляду на війну це не буде швидким процесом.Тому я вважаю, що цю проблему буде подолано. Це точно не стане головною перепоною. Тим більше що Україна перебуває в залежному становищі, і Зеленський не стане свідомо дратувати Трампа чи його адміністрацію. Навіщо це робити, якщо Україна потребує підтримки США?За багатьма ознаками можна судити, що цей бар’єр уже долається. Адже військову допомогу Україні відновлено – її ж не скасували повністю. Так, можливо, її обсяги недостатні, необхідні нові засоби. Але це точно не буде залежати лише від особистих відносин між Трампом і Зеленським. Скоріше за все, з цим якось упораються. Повертаючись до параметрів – тих, які висуватиме Кремль, тих, на які можуть погодитися у Вашингтоні, і тих, які відповідають нашим інтересам, - цей трикутник не складається. Відповідно, можуть тиснути на нас шляхом ненадання нам певної допомоги - фінансової чи військової. Наприклад, по-тихому її скоротити. Але, якщо вірити кільком аналітикам-блогерам, адміністрація Байдена теж трошки зекономила і далеко не все, що вона обіцяла, було виділено Україні. Це також така собі не надто порядна арифметика. Але тиснутимуть на нас.І якщо брати, наприклад, Кремль і опозицію, вони, в принципі, були готові вступати в перемовини з Вашингтоном. Але вони будуть намагатись продавлювати свою лінію, чи купувати свою лінію. Торгова позиція: ви нам можете поступитися в українському питанні, а ми віддамо вам ваші права на Панамський канал. Це я надто грубо формулюю. Але  це питання торгів, так? І ось питання: як нам правильно озвучити нашу позицію і продавлювати нашу позицію? Тому що ми не можемо собі дозволити сваритись із Вашингтоном, але якщо ми не будемо активними, тоді Кремль буде просто продавлювати чи купувати  конкретні переговірні ситуації. Тому що для Путіна війна з Україною - це екзистенційна історія. Це не про гроші, не про вплив. Путін живий завдяки агресії проти України. І це може тривати нескінченно.По-перше, чи має Москва торгову позицію? У цьому є великі сумніви. Москва ніколи не торгує чимось реальним. Навіть раніше вона не пропонувала жодних реальних поступок. Це завжди були фантомні пропозиції.Я поясню, про що це. Москва завжди пропонує щось нематеріальне, якесь «повітря». Наприклад, ви віддаєте їй Україну, а вона обіцяє не просуватися далі в Європу, не йти в Сувальський коридор, Гельсінкі, Жешув, країни Балтії тощо. Але нічого реального ніколи не пропонувалося.А що Москва може реально запропонувати? Не втручатися в Арктику? Але там її можливості обмежені – і фінансові, і військові, і технологічні. Дотримуватись угод, з яких вона давно вийшла? Навіть Вашингтон, якщо говорити про ДРСМД, його вже не дотримується. Чим Москва може торгувати зараз? Близьким Сходом? Але там вона все втратила. Іранський союзник - у кризі, і невідомо, чим це закінчиться. «Хезболла» більше не є самодостатньою силою, ХАМАС у підвішеному стані, невідомо, чи він взагалі залишиться. Проксі-угруповання, які Москва вважала союзниками, зокрема хусити, також у складному становищі.Чим Москва може торгувати? Що вона може запропонувати? Бази в Тартусі вже нема, «Хмейміма» може скоро не бути. Москва не має жодного реального ресурсу для торгу. Вона продає лише фантоми.Вона заявляє, що агресивно налаштована й має плани повернути всі пострадянські території під свій контроль – Молдову, Грузію, Україну, можливо, країни Балтії, а також інші країни НАТО, що межують із Росією. Вони наполягатимуть на виконанні меморандуму Путіна – того, що він запропонував у грудні 2021 року, коли вимагав демілітаризації країн, які вступили в НАТО після 1997 року. Тобто фактично скасування членства цих держав у Північноатлантичному альянсі.Москва торгує лише обіцянками не робити чогось. Вона ніколи не пропонує щось натомість, якщо це вимагатиме від неї реальних жертв. Наприклад, якщо їй запропонувати розірвати відносини з Китаєм, як хоче Трамп. Але це точно не відбудеться. Це наївне та недалекоглядне припущення. Москва та Пекін тісно пов’язані, і Москва не може погодитися на такий розрив із Китаєм, щоб його геополітично огороджувати від Вашингтона і його союзників. І Москві доводиться пропонувати лише фантомні речі.Щодо України, вона може пропонувати рідкісноземельні метали, розробку сланцевої нафти, інвестиційні проєкти, співпрацю в рамках плану Маршалла після війни. Але це другорядне. Головним активом є повне інтегрування України в західне співтовариство.Втрата України стане для Заходу стратегічною катастрофою. Це найбільша країна Східної Європи, яка до війни мала 40 мільйонів населення. Зараз, можливо, 25 мільйонів. Але все одно це не можна просто так віддати. Це єдиний геополітичний буфер, який відділяє Європу від Росії. Без нього Європа залишиться беззахисною перед східною загрозою.Якщо Україна буде поглинута, а Білорусь уже фактично окупована, тоді три найбільші східнослов’янські народи опиняться під контролем Москви. Це стане серйозною загрозою для країн Балтії, Польщі та інших держав.Тому для України не потрібно нічого вигадувати. Якщо Захід не зрозуміє, що існування України – це питання його власної безпеки, то жодні аргументи вже не допоможуть. Якщо не буде України, загроза прийде безпосередньо до них.У Європі це вже розуміють. У США – менше, бо вони за океаном, вони «острів». Але в Європі все частіше говорять, що війна з Росією можлива через рік чи два. Вони вже розуміють реальність конфлікту з Москвою, намагаються готуватися: змінюють законодавство, повертаються від контрактних армій до призову - у Німеччині цей процес уже триває, у Франції поки що добровільний.Європа збільшує витрати на оборону, військовий бюджет. Раніше був мінімум 2% ВВП, зараз говорять уже про 5%. Хоча це відбувається під тиском Вашингтона, не всі країни можуть собі це дозволити, але дискусія вже йде, уже розглядають ці нормативи для забезпечення обороноздатності Європи.Але поки не буде України як редуту проти Москви, всі ці зусилля марні. Якщо Європа хоче захиститися від загрози зі сходу, без України вона цього не може зробити. Та ключова проблема – це непередбачуваний Дональд Трамп. Якщо брати ті самі параметри, так сказали, що не буде в нас «Мінська-3». І «Стамбула-2» чи «Стамбула-3» також не буде. Може бути Женева, якийсь Лісабон чи Ер-Ріяд. Стосовно нашого членства в євроатлантичній спільноті американці сказали, що це далеко не факт, а може, і ні.Другий момент - ядерна зброя. Відразу після того як Зеленський згадав про неї, одразу почали: о ні, вірогідність мінімальна або навіть від'ємна. Відповідно, що нам залишається? Виведення російських окупантів з наших територій - так наразі ніхто нічого не спростовував.Я би сказав, що жоден із цих пунктів не знімається з порядку денного.Щодо ядерної зброї – це відкрите питання. Незважаючи на те що й Україна декларує свою відданість без'ядерному статусу та не має офіційних планів щодо його перегляду, ситуація може змінитися та розвиватися радикально. Україна, напевно, не закриває для себе цей шлях. Зеленський недаремно про це обмовився.У вересні 2024 року, наприкінці Генеральної Асамблеї ООН, під час зустрічі з Трампом він сам себе цитував: "А який у нас вихід? Або членство в НАТО, або ядерна зброя". І Трамп, за словами Зеленського, навіть погодився, що це логічно. Якщо Вашингтон не приймає Україну в НАТО, вводить мораторій на 20 років або щось подібне, то має бути щось взамін.Гарантії безпеки, які Україна укладала раніше, або ж розміщення військового контингенту, який не дозволить відновити війну в демілітаризованій зоні, – це фактично майже НАТО. Якщо 100 000 військових європейських контингентів НАТО опиняться на території України, це буде майже аналогічно членству в Альянсі, не повністю, але все ж таки дуже близько, адже це суттєві сили, які, прибувши в Україну, вже ніколи не підуть.І Москва це розуміє, тому буде всіма силами перешкоджати, аби ці контингенти не з'явилися. Інакше заради чого вона воювала? Це піррова перемога, це означає, що решта, 80% України ніколи не буде під контролем Москви. У військовому сенсі точно, а питання суверенітету випливає з військової безпеки України, що також очевидно.Україна може втратити ще більше територій, якщо їй взамін запропонують щось конкретне, а не абстрактне. Єдиною реальною пропозицією може бути тільки військова допомога, втручання або постійна військова присутність на її території, що гарантуватиме захист від відновлення війни та збереження суверенітету. Усе інше – фікція.Москва може в певний момент піти на маневр - погодитися на демілітаризовану зону, не заперечувати проти військових контингентів, але не НАТО. Вона може пропонувати присутність військ М'янми, Північної Кореї, Білорусі чи інших союзників, щоправда, невідомо, хто на це пристане. Гутерреш особисто приїде в касці миротворця на розмежувальну лінію фронту. Але очевидно, що це не розв’яже проблему, а лише зробить відновлення війни неминучим. І питання не буде розв’язане з появою лояльних до Москви чи союзних їй армій, казахстанської наприклад.Тому Москва буде опиратися до останнього, аби не допустити військової присутності НАТО в Україні під будь-яким мандатом. І питання зведеться до того, чи готові Вашингтон та європейські країни самостійно реалізувати гарантії безпеки, розмістити війська на території України, що є абсолютно законним - якщо український уряд і народ на це погоджуються, ніхто не може цьому завадити. Також можливо створення безпольотної зони над Україною, щоб ці війська НАТО не зазнавали авіаударів. Це логічно.Це безальтернативне рішення. Коли Вашингтон і НАТО зважаться на це? Ймовірно, коли стане очевидним, що Путін не збирається домовлятися й іти на жодні поступки. Він хоче всього. Його маневри, заяви про готовність до переговорів – лише слова, які нічим не підкріплені. А реальні дії – це продовження наступу, нарощування військового виробництва, залучення північнокорейських військових.Отже, слід чекати тупикової ситуації в мирному процесі, коли всім стане зрозуміло, що з Москвою домовитися неможливо. Ось такою є моя оцінка ситуації.  

Таким чином, кількість депутатів у парламенті Грузії скоротилася до 101