Search trend "Вибори в Грузії"

Ви зараз в Україні, бо презентуєте тут свою книгу. "Столик з видом на Кремль". І, звичайно, там йдеться про Росію, але починається книга з України, з Бучі.Насправді зараз без України неможливо розповісти про Росію. На  початку книги я пишу, що Росія сама спакувала себе до чорного мішка  і скоїла самогубство. Якби хоч трохи людяності залишилося в цій країні, то вона б заплакала від того, що сталося в Бучі чи Ірпені. Ви добре про це знаєте, бо Ви там жили, а для мене це було щось вражаюче. Моя оповідь  починається в Києві, в порожньому Києві, виють сирени, невдовзі почнеться обстріл. Я сам у квартирі, в місті - пустка. З-поміж мешканців будинку залишився тільки я. Я повернувся з Бучі, і вся квартира просякнута запахом Бучі, запахом тіл, які були розкидані цим містом. Я пишу текст про це, зрештою, не перший день, вже працюю кілька днів. Публікую це не лише в тижневику "Політика", але й на Фейсбуці, щоб якнайбільше людей довідалися про це. Раптом виявляється, що хтось перекладає ці тексти російською, не запитуючи мене, але перекладає їх дуже добре і розміщує їх на сайті "Радіо Свобода". І тоді я подумав, що всі люди, яких знаю в Росії, повинні знати, що я тут, повинні читати те, що пишу, дивитися фотографії, які  зробив. Я очікував, що невдовзі вони почнуть мені писати, телефонувати, невдовзі я отримаю купу повідомлень звідти, але телефон мовчав. Зателефонувала тільки одна людина, і, власне, про це моя книга. Що ця людина сказала?Запитала, чи це відбувається насправді.Росіяни завжди кажуть, що те, що вони зробили в Бучі - неправда.Це був один дзвінок, під час якого ця людина, яка є головною героїнею книги, хотіла дізнатися, що там відбувається. І, власне, далі я розповідаю про нашу з нею дружбу, про нашу симпатію. Вразило мене те, що більше ніхто не дзвонив. Це було дивно і до болю сумно. Важко, знаючи Росію, вірити в неї на політичному рівні, коли країною керує офіцер КГБ, то на що можна сподіватися. У ширшому сенсі соціальні дослідження демонстрували, що росіянам подобаються такі речі, як, наприклад, обстріли Грозного чи відбирання частини території у своїх сусідів (маю на увазі Крим). Це все призвело до того, що російська влада зараз є все  популярнішою. Але для мене це не було чимось дивним. Я радше був розчарований, що люди, яких я знав на такому дружньому рівні, на рівні довгих розмов, симпатії, не помічали нічого з того, що було очевидним.Якби Вам зателефонували ці російські друзі і запитали у Вас, що Ви робите в Україні під час повномасштабного вторгнення (я так розумію, що ви потрапили до Бучі після деокупації), то що б Ви їм відповіли?Що я тут для того, щоб задокументувати воєнні злочини і вбивства людей, які коїть Росія на території сусідньої держави, яка не зробила нічого поганого, що це не якісь партизани, бойовики, а люди, офіцери, які носять російські однострої. І що неможливо змити ганьбу з їхньої військової форми. Знаєте, моя свекруха - етнічна росіянка, яка в Сибіру познайомилася з моїм свекром - українцем за походження. Відтак, вона переїхала з ним в Україну.  Ще в 2014, коли вони жили в Криму, свекруха телефонувала своїм родичам і запитувала "Навіщо ви це робите, що я змушена втікати зі свого дому?" У 2022 році, коли вона вирвалася з обстрілюваного Києва, зателефонувала російській родині з тим самим запитанням. На що її сестра відповіла:  Росія ніколи не починає першою.Так, це, звичайно, неймовірно! Скажу Вам, що я теж фіксую подібні  історії. Їх у мене багато в записнику, багато у книзі. Адже є в Україні родини, які живуть і по той бік кордону. До прикладу, людина, про яку я хочу розповісти, знаючи, що я знову приїхав в Україну, що у мене презентація книжки, написала мені: "Пане Павле, ми знайомі, я з Харкова, з Салтівки, ви якось пили у мене чай під час обстрілу". Це не було звичайне чаювання,  бо та пані розповідала, що їй телефонував брат, який переїхав колись до Росії (працював там якимось інженером), а вона залишилася на Салтівці, яка дійсно розбомблена, знищена. Так от він до неї дзвонить і питає: "Сестро, чому ви по нас стріляєте"? Вона каже: "Тобто? Адже я навіть житла тут не маю, твої племінники звідси поїхати, тут гинуть люди". А він відповідає: "У нас на телебаченні сказали, що це ви в нас стріляєте". Отже, ось таке бачення когось, хто не може в це повірити, але мусить. З іншого боку, у 21-му столітті, коли є інтернет, ютуб, все доступне в мережі - правдива і неправдива інформація, вдавати, що чогось не знаєш, не можна. Чесно кажучи, взагалі, вдавати, що моя країна вчиняє вбивства, що армія, на яку сплачуються податки, вчиняє вбивства, ніколи не вийде. У 30-х, 40-х роках минулого сторіччя німці вдавали, що немає чогось такого. Але це не означає, що не знали, що не мали зеленого поняття, що їхні єврейські сусіди, які жили поруч усе життя, раптово зникли, бо раптом переїхали до якогось кращого світу. Що німці не знали про те, як тих катують. Я не думаю, що середньостатистичний росіянин може не знати якихось речей. Не може бути жодного виправдання. Мене це не переконує, вважаю, що це просто відмовка. Власне, ваша розповідь у книжці  починається з Бучі, але там також багато про Росію, бо Ви жили в Росії певний час, приблизно 4 роки, так?Якщо все додати, то може вийти навіть більше, бо це була одна з тих країн, які мене найбільше цікавили. Як кореспондента видання Rzесzроsроlіtа?Так, я був кореспондентом Rzесzроsроlіtа. Постійно там працював три роки, подорожував Росією, потім повертався. Раніше повертався, а потім вже не міг. Ви були закохані в Росію?Росія була неймовірно цікавим місцем для репортера. З точки зору журналістики там завжди було, що описувати. Цей край подобався мені з професійного погляду, але й подобався… Я жив там, мав друзів, мені здавалося, що у мене там є близькі друзі, а потім виявилося, що багато чого, мені лише здавалося.  Як так сталося, що Ви опинилися в Росії? Це Ви захотіли туди поїхати, чи це було завдання редакції?Життя журналіста – це випадок, я їхав до Афганістану, коли почалася війна з талібами в Афганістані, і я летів через Москву. Треба було летіти до Москви, потім до Ташкента, потім треба було їхати до Душанбе. Загалом дорога не була легкою. У Москві працював наш багаторічний кореспондент Славомир Поповський, неймовірний знавець Росії. Це був такий старший пан, який ходив Москвою з цигаркою і собакою басетом. І я, коли приїхав, кажу: "Друже, тут стільки всього, що можна описати!". Він каже: "Ні, тут все таке нецікаве, сіре", а я йому "Але подивись! Цілий світ в одному місті - в Москві", на що він відповів, що це все не має значення. Повертався я з Афганістану, також через Москву, і Славомир (дуже приємна людина, чудовий журналіст, він залюбки допомагав молодшим колегам) зустрів мене в аеропорту. Я був дуже втомлений після того відрядження, тож Славомир приготував вечерю і каже: "Я за тебе домовився". Я питаю: “Щодо чого?”, а він: "У мене зупинявся наш керівник, і я сказав, що ти хочеш зайняти моє місце кореспондента у Москві. Я насправді вже хочу повернутися до Польщі, а ти будеш тут". І так я опинився в Москві та почав там працювати кореспондентом. Яким було ваше перше враження від Москви? Це велике місто.Але воно незатишне. До війни, тобто до 2014-го, я була якось у Москві у відрядженні. І коли повернулася звідти до Києва, то подумала, що обожнюю його. Раніше вважала, що Київ – це місто, яке стоїть в заторах, але Москва просто живе в тих заторах.Так, Москва дуже специфічна, її можна любити, або не любити. Я колись її дуже любив, натомість я не любив Петербург. Це місто мені завжди здавалося похмурим. Воно ж побудоване на кістках. Попри це, його архітектура вражала. А от Москва для мене - це інший вимір. Я там працював, і життя там вирувало. Мені це дуже подобалося! Але, звичайно, коли я приїхав перший раз до Києва на Помаранчеву Революцію, то подумав: "О, тут круто!" Київ, з одного боку, це велике місто, а, з іншого, воно дає можливість його опанувати, зрозуміти. Але маю визнати, що Москва мене, як журналіста, дуже приваблювала, там постійно щось відбувалося, тим більше, що в той час, коли я там жив, багато всього відбувалося на околицях колишньої імперії: Революція Троянд в Грузії, Помаранчева Революція. Було видно, що ці народи, колись пов’язані з Росією політично, мають іншу думку, обрали для себе інший шлях. Також було помітно, і це було неймовірно, це було дуже цікаво, що Росія не хоче це зрозуміти. Але як так? Адже ми брати. Росія не могла зрозуміти, що не всі хочуть братніх стосунків, що країни, народи, які мають сумніви щодо сусідства з Росією, не мають бажання з нею ще більше зближуватися, хотіли б послабити ці відносини. І це все було цікаво. Росія в ті часи була трохи шалена, але вже тоді було помітно, що закручуються гайки. Я з цікавістю спостерігав, що все менше прислухаються до  людей, яких я неймовірно поважав, які бували у мене вдома, таких як Сергій Ковальов (царство небесне). З людей, які були демократами та вважали, що Росія могла б мати інший вигляд, робили божевільних, зрадників. Таке відбувалося, але це теж було цікаво, це не був різкий процес, це відбувалося крок за кроком. А найцікавішим було те, що люди, яких я знав, теж змінювалися. Звісно, ці зміни були дуже повільними, та я міг їх помітити.Свою книгу я писав майже все життя, але у мене в голові вона добре повкладалася якраз в ту ніч у Києві, після повернення з Бучі, коли я почав помічати речі, які я не хотів би помічати, як почали змінюватися люди. Я тоді почав усе аналізувати, пазли зійшлися. У цій книзі багато чого переплітається, є ретроспектива Росії і розповідь про війну, про вторгнення в Україну, про те, що я бачив, бо я був в багатьох місцях під час цього вторгнення, не лише в Бучі й Ірпені, а й у Лисичанську, Сіверськодонецьку, Вугледарі. Багато міст, які я називаю: Часів Яр, Бахмут - не можна назвати містами, це вже згарища насправді. Водночас вони є демонстрацією того, що означає той "рускій мір", і що означає братнє рукостискання, рукостискання з Москвою. І воно не раз уже повторювалося. Це вже було. Наприклад, із Грозним. Але для чого це росіянам? Всі ці українські знищені міста, які Ви перелічили - Ви вірите в те, що вони їх відбудують. У Вас в книзі є фрагмент, де Ви розмовляєте зі своєю подругою про Курильські острови і про те, нащо вони Росії. Чи це щось подібне?Я вважаю, що ця історія має сенс.  Це повторюється і повторюється у 20 столітті, у 21-му. Росія така є. Я також описую свою подорож з Владивостоку до Москви транссибірською магістраллю. Дорога потягом займає 7 днів і 7 ночей. Після неї тебе хитає наче на кораблі. Виходжу я на вокзалі, і мій друг, який зараз є емігрантом, який ще до анексії Криму, або одразу після покинув Росію, (потім жив в Україні, допомагав, зараз у Фінляндії) зустрічає мене на пероні і каже: "Слухай – це цікаво, я ніколи так не їздив. А можеш мені розповісти про свою подорож? Я задумався, а потім кажу: "Можу описати цю мандрівку одним словом, і це слово – пустка”.7 днів і 7 ночей пустки?Так. Звичайно, упродовж подорожі відбувається різне, потяг проїжджає Байкал.  Але в цілому, якщо описати це одним словом, то це – порожнеча. У мене також був цікавий досвід, бо я випадково взяв з собою у  потяг книгу "Острів Сахалін" Чехова, який мандрував тією ж дорогою, коли ще не було залізниці, тільки в протилежний бік - від Москви на Сахалін, на Далекий Схід. І, щиро кажучи, у мене було враження, що те, що я бачу за вікном, і те, що він описував, дуже схоже! Тобто минуло стільки років, а за великим рахунком, я в книзі Чехова читаю про те ж, що бачу за вікном: якесь болото, руїни, відмінність лише в тому, що з’явилися електроопори. І в той момент у мене з’являється така рефлексія: "Люди, якщо у вас є так багато всього, але ви не дбаєте про це, то навіщо вам ще більше".Власне, це Ви запитали у своєї подруги щодо Курильських островів, для чого?ТакІ що вона відповіла?Це була розмова у неділю. Кінець вихідних. Завтра на роботу. Ми дивилися телевізор. І я спитав М.: "Може ви б віддали якийсь там острів на Курильських островах японцям? Настав би мир, підписали б якісь торговельні відносини?", на що вона обурилася, що "Ми не віддамо жодного острову, жодного шматочка землі". Я сказав: "Чому?" Вона ж відповіла: "Бо там проливалася кров наших предків!" "Але ж це гори!” - апелював я. Втім, вона стояла на своєму твердо:  “Нікому нічого не віддамо!” Те, що вони нікому нічого не віддадуть, - це один пункт програми, але те, що хочуть ще більше. Адже Путін ще в 2021 році сказав, що він має на думці, і там була не тільки Україна, а набагато більше. Україна була тільки початком, ще б мало бути витіснення військ НАТО з таких країн, як, наприклад, Польща. Тобто, якби там не було військ НАТО, то утворилася б така сіра зона. Але для чого він хоче створити таку сіру зону? Не вірю в те, що Литва, Латвія, Естонія і Польща нападуть на Росію, бо у нас є цікавіші справи, так само, як в  українців є цікавіші справи, ніж напад на Росію. Це така ідея, щоб нас ослабити, розбити єдність Заходу і зробити наступний крок. Я абсолютно впевнений, абсолютно – абсолютно, що путінська Росія не зупиниться на Україні, що Україна – це лише певний етап. Я знайшов таку метафору, в романі братів Стругацьких про злу планету, яка існує тільки для того, щоб пожирати інші планети. То Росія трохи у мене з цим асоціюється. Знаючи історію Росії, то їм постійно мало, постійно хотіли б ще. Я думаю, що вони почнуть себе почувати в безпеці тільки тоді, як з одного боку буде Атлантичний океан, а армія буде розташована в Португалії, а потім будуть говорити, що з іншого боку океану ще є такий острів, який називається Сполучені Штати, і теж нам загрожує. Якщо керуватися такою логікою, то на всьому світі буде тільки одна велика Росія. А потім вони почнуть окуповувати космос. Тому я вважаю, що Україна не може програти в цій війні, це була би величезна трагедія! Я вважаю, що Україна повинна бути в НАТО, повинна отримати гарантії безпеки! Українська армія, яка показала, що може роками захищати свою країну, від, не будемо приховувати, значно більшої армії, краще оснащеної, повинна бути включена до системи безпеки всіх демократичних країн, і не тільки Захід повинен дати гарантії Україні, але Україна повинна бути частиною цих гарантій безпеки.Ви їздите на український фронт,  бачите все на власні очі, але чи всі Ваші співвітчизники так зараз думають? На початку повномасштабного вторгнення Польща дуже допомагала українцям. Але нинішні настрої серед поляків, зважаючи навіть на недавні вибори, видаються нам антиукраїнськими.  Чому так?Я дуже пишаюся поляками, що вони повели себе так добре, коли наші друзі – сусіди були у великій біді, коли на них напали. Зараз з’явився  політичний чинник. Я вважаю, що, на жаль, польська політика дуже змінилася. Політики замість того, щоб задавати суспільні настрої, вони роблять дослідження, які показують, що поляки можуть чогось побоюватися. І замість того, щоб зменшувати такі настрої, вони їх підносять, і кожен хоче на цьому отримати більше відсотків. Я вважаю, що це дуже погано, що є такі висловлювання, що Україна не повинна бути в НАТО. Це чи нерозуміння політичної ситуації в Польщі, чи якась майже зрада. Я не песиміст, хоча з фактами не посперечаєшся. Коли бачиш ентузіазм в підтримці України і українців на початку російського вторгнення і зараз, то звичайно зараз ця підтримка менша. Але з іншого боку, так, українці вдячні, але через це розсипання зерна, через такі історії, настрої змінилися. Колись ми мали максимум довіри, а зараз інші країни нас випередили і це не добре, це знецінює суспільний настрій, і настрій країни. Адже, треба сказати, що не лише суспільство допомагало українцям, але й на державному рівні теж було багато потрібних і відповідних рішень - наприклад, надання доступу до навчання, до системи охорони здоров’я. Це все було в порядку! І що ми бачимо зараз? Те, що українці дуже потрібні польській економіці! Згідно з  деякими дослідженнями, їхній вплив на зростання ВВП у Польщі може становити навіть 1 відсоток. Це люди, які працюють, які не простягають руку за соціальною допомогою, які платять податки, які хочуть інтегруватися, інвестувати. Вони не тільки винаймають, але й хотіли би купувати житло. Це ідеальна міграція! Така міграція зміцнює Польщу, але, на жаль, послаблює Україну. Я дуже сподіваюся, що коли весь цей жах закінчиться, то зникнуть кордони між Польщею і Україною, ви будете в Європейському Союзі, і буде такий непомітний кордон між Польщею. Я сам із західної Польщі, то у нас там був був кордон, заставлений пунктами пропуску. Нещодавно моя кузина там їхала, помилилася дорогою і каже: "Знаєш, я їду, їду, якась незнайома місцевість, а я їду додому, і раптом бачу: всі написи німецькою, зрозуміла, що  мушу повертатися". Ось такий тепер кордон з Німеччиною, тобто його немає. Сподіваюся, що ми дочекаємося, коли будемо так їздити в Україну. І  українська економіка буде пришвидшувати польську, а польська – українську. Українська мова дуже популярна на вулицях Польщі, скрізь можна зустріти українця або українку, і з ними співпрацювати, можна зустріти в магазині, в лікарні, познайомитися. Отже, я думаю, що поляки бачать, що це класні люди, і як можна не любити когось, хто від ранку до вечора працює, усміхнений, незважаючи на те, що пережив жах, намагається збудувати своє життя, допомагає своїй країні. На рівні людей маємо дуже позитивні приклади. Я не чув, щоб хтось на щось скаржився, на такому побутовому рівні. Звісно, в інтернеті ситуація виглядає, на жаль,  по-іншому. Власне, про пропаганду. Чи лише в ній причина в сьогоднішньому ставленні поляків до українців - про це ми поговоримо після короткої паузи. Пане Павле, чи це російська пропаганда, або ж якісь внутрішні сили в Польщі намагаються посварити поляків і українців? І навіщо їм це?Напевно, російський слід там помітний, щодо цього немає сумнівів. Звісно, найпростіше все звалити на Росію, але я б не перебільшував її роль у цьому. Я навіть досліджував, як, наприклад почали з’являтися історії, так майстерно складені, що хтось пише, що знайома знайомого мені розповідала, ніби це історія з життя, а потім ідентична історія з’являється у Вроцлаві, в Кракові, в Гданську, аж важко повірити, що одна й та сама ситуація могла  відбутися в стількох місцях. Або ж інша бувальщина “гуляла” соцмережами,  що жінку з України взяла до себе родина, бо їй не було, де жити, вона втекла від війни. І от ця українка закохує в себе чоловіка, а бідна нещасна полька плаче і залишається сама. Я думаю, що серцю не накажеш і така історія могла би статися, але ж не одночасно у стількох містах. Тому зрозуміло, що це вигадка, бо деталі збігаються, відрізняються тільки назви міст. Інша історія, яка дуже часто повторюється в інтернеті, абсолютно абсурдна, мовляв, поляк із дитиною, яка задихається, йде до лікарні, а медик каже, що не може його прийняти, бо начебто приймає тільки українців. Навіть я чула цю історію.Ось бачите. Це такий абсурд! Це важко уявити, що дитина не може дихати, а лікар ось так відповідає. Немає таких лікарів, а навіть, якщо і є, то це самогубці, бо зрозуміло, що наступна розмова буде вже з прокурором. Але ця історія була дуже поширена. Її перевірили, і помітили, що вона розповсюджується з якихось російських сайтів. Абсурд. Однак, якщо навіть до Вас ця історія дійшла, то дійсно вона розійшлася.Я це прочитала і подумала "Боже, що за нісенітниця?!". Але як журналістка вирішила подивитися на профілі людей, які писали про цю та інші історії в своїх коментарях. Звісно, шо були реальні користувачі, але було й багато ботів з порожніми сторінками.Так. А скільки ще таких вигаданих історій пішло в люди – невідомо. Це одна справа. Також я вважаю, що хтось хотів з цього отримати політичну вигоду, думаю партії, політики, скоріш за все праві, ніж ліві, які мають більше почуття національної гордості, не знаю, може хотіли заробити якісь політичні дивіденди. На мою думку, це не має сенсу. У нас є велика спільна справа з українцями і це – безпека. Звичайно, є речі, які нас відрізняють, і будуть нас відрізняти.А які?Велике занепокоєння в Польщі викликає можливість відкриття ринків для сільськогосподарських товарів з України. В Україні великі площі сільськогосподарських земель, кращий ґрунт, у цілому це все на іншому рівні, тому нашим фермерам важко з цим конкурувати, і це викликає занепокоєння. Був контекст ввезення збіжжя, думаю, що зараз не ввозиться, адже його немає, але треба думати про те, що, якщо Україна стане членом  Європейського Союзу, то треба думати, як це узгодити. На мою думку, можна домовитися, щоб це було вигідно і для одних, і для інших. Схожа ситуація була, коли Польща приєднувалася до Європейського Союзу, то французькі фермери теж дуже непокоїлися, і мали аргументи. Але все це можна обговорити. Інша справа, яка поляків непокоїть, - це історичні суперечки, серед яких вбивства на Волині. Було дуже незрозуміло, коли Україна не погоджувалася на ексгумацію останків жертв Волинської трагедії. Але зараз це зрушило з місця, і знаєте - це чудово. І я сподіваюся, що Польща також відповість приязно, бо знаю, що є проблема з таблицею на горі Монастир. Я сподіваюся, що буде так, що українці будуть задоволені тим, який вигляд матиме та таблиця, і що це вдасться вирішити. Натомість те, що міністр Сибіга домовився з польським інститутом закордонних справ, знайшли якийсь вихід – це чудово. Знаєте чому? По-перше, це треба зробити, а по-друге, це позбавить аргументів людей, які з якихось причин не прихильні до нормальних, класних, добрих, дружніх відносин між Польщею і Україною. Я абсолютно переконаний, що це треба зробити якомога швидше, адже це не робиться проти когось. Я знаю, що під час війни це нелегко, також я знаю, що, коли а Тернопільській області відбувалася ексгумація, то була пересторога, щоб, не дай Боже, росіяни там не поцілили якоюсь ракетою, бо була б ще одна велика трагедія. Я знаю, що є багато чинників, які непокоять, але я сподіваюся, що це зрушить із мертвої точки, що це все закінчиться так, що пам’ять про всіх буде вшанована належним чином, і що ми зможемо йти далі, що це не буде лежати якимось важким тягарем, який буде нам заважати йти вперед, і говорити про майбутнє. Ви знаєте росіян, знаєте вже українців, і знаєте поляків, бо Ви поляк. Чи ми схожі між собою?  Росіяни завжди переконують, що вони слов’яни, українці заперечують, що ті - радше монголи. У чому ми схожі, а чим відрізняємося?Мені здається, що поляки і українці дуже між собою схожі, мають такий дух, що поєднує анархію і демократію. Отже, думаю, що це схоже. Звичайно, колись ваш експрезидент написав книгу, що Україна – не Росія, це мене дуже потішило. Ну, і справді, ці дві країни і ці два суспільства не можна сплутати, це точно. Точно знаю, приїжджаючи багато років до України, викладаючи тут, знаючи цю країну, і маючи російський досвід, то ні.Але росіяни говорили, що ми – брати, один народ.Ну так, знаю.Отже, на Ваш погляд, що відрізняє українців і росіян?Мені здається, що українці, наприклад, ніколи б не погодилися з диктатурою. Диктатура, тиранія може бути насаджена українцям силою, але вони будуть викручуватися як той в’юн, будуть боротися, будуть намагатися цього позбутися. Я не можу собі уявити, щоб Україною почав керувати диктатор. Навіть в цій політичній ситуації, яка не є такою очевидною, бо у нас війна.У нас воєнна цензура.У вас війна, воєнна цензура, телемарафон, багато обмежень.  З іншого боку, коли у українців запитують, чи вони хочуть зараз вибори, то говорять: "Ні, давайте зачекаємо". Традиції Запорозької Січі були такі, що то була така дуже демократична, анархічна спільнота, але коли справа доходила до війни, то вони обирали отамана, який міг робити все, але коли війна закінчувалася, то той отаман мав понести за все відповідальність, а якщо програв, то тим більше. Отже, я вважаю, що і у поляків, і у українців є неймовірна жага до свободи. І це без пафосу. Навіть інколи.Це не йде на користь, так?Так. Аж занадто. Однак, в Росії я мав таке враження… Так, там добре жилося, якщо у тебе паспорт іншої країни, тож ти завжди можеш виїхати. Але  Росія мені нагадувала в'язницю. В'язницю для свого народу. В Україні я ніколи не відчував нічого схожого, навіть в складні часи шаленої корупції, не було так, що людина, побачивши українського поліцейського,  хотіла перейти на інший бік вулиці. А там, якщо комусь це було вигідно, то з тебе могли зробити і дилера наркотиків, ким завгодно. В Росії було задушливо.А до Вас прискіпувалися російські міліціонери?Знаєте, у мене були різні пригоди в Росії, навіть одного разу мене сильно побили російські спецслужби. Це була така історія дуже відома, пов’язана також і з польсько-українськими відносинами, бо польсько-російські відносини дуже погіршилися, і ніколи вже не покращувалися, після того, як президент Квасневский з дипломатом Кучковським взяли участь в Помаранчевій Революції, з метою якось налагодити комунікацію між політиками, президентами Кучмою, Ющенком і Януковичем. Квасневський звичайно підключився до цього, а Росії це не подобалося. Як завжди.Так, як завжди. Чесно кажучи, Польща підключилася на прохання президента Кучми, який дуже не хотів кровопролиття, що відрізнялося від позиції президента Януковича, який призвів до кровопролиття. Але! Відтоді відносини дуже охололи. Коли я працював у Москві як журналіст, то в Польщі сталася така історія: хулігани побили дітей російських дипломатів і вкрали у них мобільні телефони. Троє дітей були побиті. Владімір Путін сказав, що Росія дасть пропорційну відповідь, і тоді почали бити польських дипломатів. Але тих їм трохи забракло, оскільки посольство запровадило заходи безпеки, дипломатам заборонили виходити на вулицю по одному. Втім, російські спецслужби мали будь-що виконати. І оскільки третього дипломата для побиття знайти не могли, то вирішили побити польського журналіста.О Боже!Так, і побили мене в підземному переході на Кутузовському проспекті, недалеко від мого житла. Але що ж. Загоїлося. От така була Росія. Було зрозуміло, грщо щось подібне може статися. Зараз я вже не поїхав би до Росії, бо велика вірогідність, що мене звинуватять у  шпигунстві, як багато іноземців, а особливо журналістів. Або звинуватять в продажі наркотиків, або в чомусь ще гіршому - наприклад, розповсюдженню дитячої порнографії. Вони можуть зробити все! І мушу сказати, що це відчувалося. Там було добре, поки у тебе був польський паспорт, і можна було поїхати в аеропорт і сказати "Відчепіться, у мене є квиток". Я мав таку пригоду. Оскільки редакція відправляла мене в різні відрядження, то я мав   багаторазову візу для іноземних журналістів. Цю візу треба було отримувати раз на рік. І я як раз був на відпочинку, повернувся до Росії з одноразовою візою, і мав піти, щоб мені поставили багаторазову, але якраз почалася Революція Троянд в Грузії, і редакція каже: "Знаємо, що ти щойно приїхав, але поїдь до Тбілісі". Ну добре, я взяв рюкзак, сказав "вау, летимо до Тбілісі". І я поїхав в аеропорт, а там кажуть, що я не можу виїхати. Питаю: "Чому? Я не є громадянином Росії", а вони кажуть, що у мене є тільки віза для в’їзду, і немає візи на виїзд. Виявилося, що я не можу виїхати. Маю Вам сказати, це було досить травматично, бо я подумав, що гарна розвага, поки ти  спостерігач, але коли ти вже учасник, то це дуже погано.Чому росіяни не хочуть з цього ув’язнення, як Ви описали Росію, втекти, або зробити так, щоб перетворити цю вʼязницю на нормальну країну?Мустафа Джемілєв сказав мені під час інтерв’ю, що Росія, - а він знає і Росію, і Радянський Союз, був дисидентом, відсидів роки, людина, яку я дуже поважаю, - сказав мені, що Росія може змінитися тільки тоді, коли програє цю війну, коли розпадеться на частини, або коли її окупують інші демократичні держави. Чи росіяни не хочуть? Мені здається, що переважна більшість не хоче, є поодинокі випадки, люди, які виїхали, які чинять опір, я знаю таких, вони живуть у Варшаві. Але навіть ті, хто виїхав, чесно кажучи, я співпрацюю з журналістами з "Тhе Іnsіdеr", інколи пишемо разом тексти, вони справляють на мене велике враження, вони реально вистежують агентів КГБ, які гуляють Європою, викрадають людей, вбивають їх якимись "Новачками" і Доброхотов і ціла команда дбають про те, щоб їх було менше. І це чудово. Я з великою повагою ставлюся до них. Натомість, я замислююся над тим, чому на українському боці в цій війни воює так мало росіян? Чому є різні легіони, але немає легіону, наприклад "Демократична Росія"?Але якийсь є.Але це не те. Я сподівався наНа більшу кількість?Так! Я сподівався, що Курську область будуть звільняти самі росіяни. Бо Україні не дуже потрібна Курщина, а їм якраз має бути потрібна, вони могли би створити там міні демократичну квазі-країну і там розмножуватися. Але у них немає такого бажання. Немає також такого, щоб в Західній Європі був оголошений великий набір до міграційних сил вільної Росії, це би означало, що все серйозно. Розмови про демократію, права людини, про те, що Росія має змінитися, є, але оскільки триває війна, і Росія атакує інші країни, скоює військові злочини, то може варто би було поборотися з тією диктатурою не лише на словах, а й зі зброєю в руках.Може справа в тому, що це і є російська душа? Така, яку не можна зрозуміти.Я не знаю, чи її неможливо зрозуміти.А можна? Що таке російська душа?Мені здається, що після цих трьох років війни …Великої війни, бо вона почалася в 2014 році.Так, після вторгнення, після Криму, після Чечні, і після суспільної реакції на це, я можу сказати, що я підозрюю …Що вони не мають душі?Так, скоріше не мають душі. Дуже шкода. Часто це кажу, у мене є одна з найважливіших книг, це, як Томас Манн виступав для своїх співгромадян, які жили в Третьому Рейсі, він з Америки читав їм свої фейлетони, розмови, і це дійсно важлива книга для мене, бо це було зібрано і видано в Польщі. Його головним посланням було, він кричав до них з-за океану: "Рятуйтесь! Бо те, що ви вдаєте, що ходите в кінотеатри, театри, вдаєте, що те, що відбувається, насправді не відбувається, це вас вбиває, забирає у вас людяність, душу". Він мав надію, що його хтось там почує, але його скоріше за все ніхто не почув, і  Але німці змінилися, тому що вони програли, були окуповані, і їм треба було показати фотографії з Аушвіцу, Треблінки, з усіх жахливих місць і сказати їм: "Ні-ні, це ви, ваші батьки, сини, матері, це ви катували всіх цих людей, і нічого вас не врятує, ані ваша література, ані ваша музика, ви - вбивці".Ну добре. Є росіяни, які живуть в Росії, в своїй вʼязниці - хтось свідомо, хтось ні. Є росіяни, які виїхали з Росії і не хочуть погоджуватися з цим режимом, але є також росіяни, які виїхали з Росії, давно живуть, до прикладу, в Польщі, Литві, Естонії, вже мають паспорти Європейського Союзу, але щороку 9 травня вони виходять на вулиці європейських країн з червоними прапорами з серпами і молотам і викрикують, що можуть повторити. Як це зрозуміти? Де-юре вони вже європейці, але де-факто залишаються русскомірівцями.Кілька років тому я би сказав, що це мине, але зараз видно, що не дуже минає. Я думаю, що це велика проблема в таких країнах, як країни  Балтії, де ця меншість є суттєва. Я розумію, що загроза не в тому, що якісь дідусі вийдуть з прапорами і щось покричать, але загроза полягає в тому, що Росія може там збудувати якусь п’яту колону. Питання полягає в тому, що з цим робити, як дотримуватися демократичних стандартів. І це велике питання. Як протистояти Росії, не лише російській пропаганді, але і таким гібридним атакам. Оскільки ми демократичні країни, оскільки Європа – це еклектичний організм, а вони – диктатура, перш ніж ми ухвалюємо якесь рішення, минають тижні, місяці, а там приходить диктатор і говорить, що робити, і ніхто йому не скаже, що він зійшов з глузду, "Чому ми скидаємо бомби на Харків, в якому ще на минулому тижні ми були і робили покупки, в якому живуть наші знайомі". А тільки говорять "Ура! Скидаємо бомби на Харків, це правильно, бо Харків на нас напав". І це велика проблема: як боротися з диктатором, як боротися з кимось, хто знехтував всіма правилами, в той же час намагаючись їх не порушувати. Це великий виклик. Немає сил. Якщо ми не будемо протистояти, то історія з російською окупацією повториться ще раз.Коли ця війна закінчиться. А ми сподіваємося, що вона закінчиться і, звісно, хотілося б, щоб перемогою України. Чи Ви зателефонуєте тоді своїм друзям з Росії? Знаєте вже, що скажете їм?  Я б не телефонував.Взагалі?Просто не дзвонив би. Я не знаю, напевно, не дзвонив би. Я вважаю, що було достатньо часу, щоб розплющити очі. З багатьма, на жаль, мені нема про що говорити. І скоріше за все, вже ніколи не буде, про що поговорити. Так, я думаю, що з людьми, які були мені близькі, мені не було б цікаво вже говорити, хоча сам процес, з точки зору журналіста, дуже цікавий: спостерігати, як людина змінюється: коли показують фотографії з Аушвіцу, і ти не можеш відвернутися, не можеш вдавати, що цього не було! Тому хотів би побачити їхню реакцію. Але не хотів би.

Про нову загрозу з боку Придністров’я майже одночасно попередили прем’єр-міністр Молдови Дорін Речан і президент України Володимир Зеленський. Це сигнал не тільки для регіону, а й для всієї Європи: Москва знову грає за знайомим сценарієм, але намагається діяти швидше і підступніше.План Кремля зрозумілий. Спочатку — виграти парламентські вибори в Молдові. Потім руками нового проросійського уряду відкрити шлях для перекидання російських військ у Придністров’я. А далі — створення плацдарму для можливого удару по півдню України, передусім по Одесі.Звучить абсурдно? Але ми вже бачили, як "абсурдні" плани Кремля ставали реальністю — від захоплення Криму до повномасштабної війни проти України.Придністров’я насправді є давньою прелюдією російського імперіалізму. Саме тут ще наприкінці 1980-х Москва вперше протестувала сценарій дестабілізації під виглядом "захисту російськомовного населення".І хоча Радянський Союз уже доживав останні роки, Горбачов і Єльцин почали процес розчленування Молдови, який триває й досі. Інструментом стала присутність радянського, а згодом російського військового контингенту в Тирасполі — "столиці" так званої Придністровської Молдавської Республіки.Протягом багатьох років ми неправильно визначали цю реальність — говорили про "сепаратистський регіон", хоча насправді йдеться про окуповану територію. Таку саму, як сьогодні Мелітополь чи Бердянськ. Просто тоді світ не був готовий називати речі своїми іменами.Чому Росія, яка втратила мільйон убитими та пораненими в Україні, продовжує триматися за клаптик землі біля Дністра? Бо це частина довгострокового плану — мати важіль впливу на регіон. Навіть у слабкому стані російський контингент у Придністров’ї змушує Україну тримати там частину сил, що відволікає ресурси від інших ділянок фронту.І ось прем’єр Молдови заявляє: Кремль хоче перекинути до 10 тисяч російських військових у регіон. Це в сім разів більше, ніж є зараз. Проблема лише в одному — як перекинути? Придністров’я замкнене між Україною та Молдовою. Але історія показує: навіть після анексії Криму російські військові пересувалися через Кишинів звичайними рейсами. І це можливо, якщо до влади повернуться проросійські сили.Восени 2025 року в Молдові — парламентські вибори. І Кремль готується до "спецоперації" з електорального перевороту. Цього разу — під виглядом мирної "революції в джинсах". Гібридне Придністров’я — стара гаряча точка, яка знову загоряється? й сценарій передбачає використання цивільних агентів впливу, які прибудуть у Кишинів "під прикриттям".Кремль уже призначив куратора — Сергія Кирієнка, досвідченого технократа, який спеціалізується на соціальній інженерії. Саме він стоїть за багатьма російськими інформаційними й політичними кампаніями в Україні, Грузії, Молдові.Дехто запитує: чому Україна просто не розв'яже питання Придністров’я військовим шляхом? Відповідь проста: ми — не Росія. Ми діємо за міжнародним правом. І введення українських військ можливе лише на запрошення молдовської влади. Майя Санду поки що не робила такого запиту. Причини — як тактичні, так і стратегічні. І це її право як лідерки суверенної держави.Замість силових рішень Україна має сконцентруватися на іншому: забезпеченні вільних і чесних виборів у Молдові. Бо саме на це буде спрямована нова атака Росії. Кремль уже витрачає на підтримку своїх кандидатів сотні мільйонів доларів. І це лише початок.Що можемо зробити? Багато чого. І частина цього вже відбувається. Молдовська влада запускає контркампанії, Україна та Румунія — тримають периметр. Але потрібно більше. По-перше, створити Європейський центр протидії виборчому втручанню. По-друге, активізувати стратегічний трикутник: “Україна — Молдова — Румунія”. І по-третє — говорити вголос, називати речі своїми іменами.Бо Придністров’я — це лакмусовий папір для майбутнього Європи. Якщо Росії вдасться закріпитись там — завтра ми захищатимемо не тільки Одесу, а й Бухарест.Україна, Молдова, Румунія — три країни, які зараз тримають рубежі демократії. І мають перемогти не тільки на фронті, а й на виборчих дільницях, в інформаційному просторі та в серцях людей, які не хочуть повернення імперій.Джерело:  

В ніч на святу неділю, та в перший день літа Служба безпеки України провела спеціальну таємну операцію, аналогів якої немає у військовій історії. До дальніх і "недосяжних" аеродромів російської авіації, відразу в кількох регіонах, приїхали "вулики" на колесах, з яких вилетіли бойові бджоли і знищили понад 40 стратегічних літаків. Особливо важливо, що цілком знищені та виведені з ладу відразу два А-50. Це літаки ДРЛО (дальнього радіолокаційного виявлення), вартістю сотні мільйонів доларів. Їхня відсутність робить і протиповітряну оборону і стратегічну авіацію - "сліпими". У Росії немає можливості відновити ці літаки. За деякими даними, в них взагалі залишився лише один такий борт. Дроновий удар - колосальна ганьба для Путіна і російського командування... Дроновий удар - колосальна ганьба для Путіна і російського командування - написала Dіе Wеlt. Видання також пише про сором в російських військових колах і паніку в регіональних адміністраціях, які не були готові до такої глобальної інфільтрації. В України є "козирі", всупереч всім твердженням Дональда Трампа - пише Тhе Теlеgrарh. Недосяжних об'єктів в Росії більше не існує, включно з силами ядерної "тріади". А 3 червня Служба безпеки України провела ще одну унікальну операцію. До Керченського мосту, під водою, було доставлено більше тонни вибухівки. О 4.44 ранку перший вибуховий пристрій був активований. Підводні підпірки опор сильно пошкоджені на рівні дна. Фактично, міст перебуває в аварійному стані. І це попри те, що міст охороняють майже так само ретельно, як і самого Путіна. Ці успіхи українських спецслужб можуть змінити стратегічний характер війни. А досвід українських сил неодмінно увійде у підручники з основ військової майстерності у всіх країнах світу. Чергові українсько-російські перемовини в Стамбулі закінчилися тим, чим і мали закінчитися: нічим! Чергові українсько-російські перемовини в Стамбулі закінчилися тим, чим і мали закінчитися: нічим! За інсайдерською інформацією, на окремих переговорах між спецпредставником Путіна Мединським та міністром оборони України Умеровим Росія запропонувала Україні відмовитися від прозахідної орієнтації та піти шляхом Грузії і Білорусі. Тобто шляхом повільного і добровільного узалежнення. За це нам обіцяли дати дешевий газ і коробку пряників. Не на тих напали. На всі свої забаганки Росія отримала однозначну й категоричну відмову. Україна наполягає на негайному припиненні вогню без всяких попередніх умов. Але Росія не бажає припинення вогню. І це вже зрозуміло всьому світові, навіть тугодумній адміністрації 47-го президента США. Радник постпредства США при ООН Антон Йонгенейл на засіданні Радбезу сказав: "Кожен член Радбезу розуміє, що Україна не є перешкодою для припинення вогню&hеllір; Це Росія! Саме Росія!". Ми ж чекаємо від Білого дому обіцяних серйозних висновків щодо Кремля. Зокрема, вбивчого пакету санкцій за авторством сенатора Ліндсі Грема. Однак Дональд Трамп все ще перебуває в "хорошому діалозі" з Путіним. Про це він навіть написав пост у власній соціальній мережі, в якому зазначив, що "розуміє російського диктатора у його бажанні помститися за знищені стратегічні бомбардувальники". Потім Трам пост видалив, бо, очевидно, хтось із оточення таки наважився сказати, що він виглядає як закінчений довбень. Загалом справи у "найуспішнішого президента в історії Америки" - так собі. Ядерної угоди з Іраном, скоріше за все, не буде Загалом справи у "найуспішнішого президента в історії Америки" - так собі. Ядерної угоди з Іраном, скоріше за все, не буде. Китай купляє літаки Аіrbus, а не Воеіng. Комп'ютерні чіпи Пекін згоден надати Європі, але не США. Мита на американську продукцію зростають. А восени в Штатах вибори, які для республіканців можуть закінчитися дуже погано. До всього іншого, Трамп брутально посварився з Маском. Скінчилася і любов, і дружба. Маск натякнув, що має компромат на президента. Зокрема, йшлося про можливі його зв'язки з одіозним сексуальним злочинцем Джефрі Епштейном та про співучасть у секс-торігівлі. У п'ятницю Маск видалив аккаунт Трампа з соціальної мережі Х. А Трамп сказав, що хоче продати свою "Теслу", яку він придбав після виборів. Таке враження, що спостерігаємо не за реальною політикою в найпотужнішій державі світу, а дивимося чергову серію "Чорного дзеркала". Буде весело, коли за наказом Трампа Маска депортують до Південної Африки. А ще недавно казали, що Маск - можливий наступник діда Дональда. Сік транзіт глорія мунді&hеllір; Через цю сварку акції "Тесли" обвалилися вщент: мінус 150 мільярдів впродовж одного дня. У четвер Збройні Сили України в координації з СБУ завдали результативного удару по пускових комплексах "Іскандер" на Брянщині. Ворог цілився на Київ. Це - також дуже крута операція. Бо збивати "іскандери" може лише "Петріот", яких у нас мало. А тут - знищено відразу три ворожі пускові, на землі, і ще до пусків. До цього ще варто додати, що виявити на землі таку ціль, як пускові "іскандерів", майже неможливо. В ніч на п'ятницю Росія атакувала Україна чотирма ТУ-шками. Раніше було по 15-ть. Цікаво, куди вони поділися? Нідерланди передадуть Україні великий пакет військової підтримки у сфері морської безпеки, до якого входять кораблі, катери та морські безпілотники. Про це повідомив міністр оборони країни Рубен Брекельманс. Німеччина виділяє новий пакет на 5 мільярдів, до якого ввійде фінансування далекобійного озброєння, що вироблятиметься в Україні. ...європейські члени НАТО та Канада вже покривають близько 60% усієї західної військової допомоги... 350 мільйонів фунтів надасть Британія на виробництво ста тисяч дронів. Від Бельгії - протимінні кораблі. А ще окремі пакети - від Норвегії та Канади. Генерал Бундесверу Крістіан Фройдинг, який очолює Оперативний штаб допомоги Україні, заявив, що європейські члени НАТО та Канада вже покривають близько 60% усієї західної військової допомоги, й за наявності політичної волі здатні фактично повністю компенсувати навіть повне зникнення підтримки США. На президентських виборах у Польщі перемогли "не наші". Вірніше - не наш. Новим главою держави з мінімальною перевагою обрано Кароля Навроцького, значна частина виборчої кампанії якого була побудована на антиукраїнській риториці. Його ще іноді називають "польським Трампом". Втім, нічого аж такого драматичного в цьому немає. Якщо новий президент Польщі і не проукраїнський, то вже точно й не проросійський. Цікаво, що відразу після оголошення результатів виборів, міністерство внутрішніх справ РФ проголосило нового президента Польщі в розшук. Таким був ще один тиждень 2025-го року. Перший тиждень цього літа. А завтра - свята Трійця, велике свято для всіх християн. Пора йти по клечання, яким можна прикрасити оселю: любисток, чабрець, аїр, полин, м'ята, меліса. У нас красиві свята. І ми - красиві! Тримаймося!

Міжнародна спільнота не має дієвого механізму, щоб зупинити російську агресію, і західна стратегія потребує перегляду. Про це заявив колишній спецпредставник США з питань України Курт Волкер під час 17-го Київського безпекового форуму, організованого фондом Арсенія Яценюка "Відкрий Україну". "Світ шукає відповіді, як змусити Путіна припинити війну, але їх досі немає. Україна і США неодноразово пропонували безумовне припинення вогню, але Кремль відповідав агресією. Навіть у періоди, оголошені як паузи, тривають удари, під час яких гинуть мирні жителі - як нещодавно в Сумах", - сказав Волкер. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Сирський: Кремль не погоджується навіть на базове припинення вогню Він наголосив, що Заходу слід менше покладатися на дипломатію з агресором і натомість зосередитися на посиленні стримування та протидії Росії. Серед практичних кроків дипломат підтримує ідею ленд-лізу для України - у форматі, який передбачає взаємовигідні кредити, що з часом можуть бути повернуті. Також Волкер закликав до впровадження вторинних санкцій проти тих держав і компаній, які продовжують співпрацювати з Росією. Коментуючи спроби окремих західних політиків, зокрема адміністрації Дональда Трампа, налагодити відносини з Путіним через поступки, Волкер висловив критику. "Ідея дати Путіну пряники і запросити назад до G8 - це хибне уявлення про його наміри. Кремль не хоче партнерства. Він хоче імперії", - сказав він. За словами дипломата, російський лідер діє в рамках імперської ідеології й вважає, що має право на території не лише України, а й Грузії, Молдови та інших країн. У цьому контексті говорити про справжні мирні наміри Москви недоречно. "Мир не входить у порядок денний Кремля. Саме тому наша стратегія повинна базуватися на стримуванні, а не на ілюзіях", - підсумував Волкер. Україна сподівається, що президент США Дональд Трамп зможе покласти край війні з Росією. Однак російський диктатор Володимир Путін, найімовірніше, не погодиться на припинення війни, вважає ексспецпредставник Державного департаменту США з питань України Курт Волкер. "2024 рік був схожий на рік очікування. У нас були вибори, ми відволікалися, адміністрація Джо Байдена говорила то "так", то "ні". 2025 рік виглядає як рік дій. Ми нарешті рухаємося. Думаю Трамп зателефонує Путіну і скаже йому припинити війну. Я думаю, Путін не погодиться. А команда Трампа зрозуміє, що вони повинні продемонструвати силу. Проявити більше рішучості. І викласти все на стіл", - заявив Волкер, підкресливши, що наступні тижні стануть вирішальними як для Києва, так і для Москви.

У Грузії опозиція ініціює плебісцит щодо дострокових виборів до парламентуОпозиція Грузії пропонує провести плебісцит про дострокові парламентські вибори одночасно з місцевими виборами в жовтні. Це має стати інструментом для розрядки політичного протистояння.

Хоча рішення Трампа посилюють так звану комерційну дипломатію, та з його оточення йде представник великого бізнесу. Перші кадрові зміни в адміністрації сталися на 102-й день каденції президента США. Ситуація розвивалася стрімко: близько опівночі за київським часом Білий дім підтвердив, що Майк Волтц з радника президента йде на посаду представника США в ООН. Це є підвищення - запевняв віце-президент Девід Венс. Одночасно було повідомлено про те, що тимчасово виконувати обов'язки радника з нацбезпеки буде держсекретар Марко Рубіо. Американські медіа зазначили - Трамп запрошував на цю посаду Стіва Віткоффа та той категорично відмовився. Нова американська амбасадорка Якщо рокіровка у безпековому блоці Білого дому виглядає несподіваною і спонтанною, то призначення посла США в Україні таким бути ніяк не може. Однак саме у "ніч кадротрусу" нова американська адміністрація назвала Джулі Девіс своєю представницею в Україні. Білий дім не пояснив причин цих кадрових перестановок. З'явилися припущення - від конфліктного характеру Майка Волтца - до незадоволення Дональда Трампа скандалом із месенджером Sіgnаl. Об'єктивно є цікаві збіги: за кілька годин до зміни посади Майк Волтц публічно говорив про гарну близьку перспективу угоди між Україною та РФ, американські ЗМІ повідомили про ще дві підписані угоди у пакеті з Угодою про надра між Україною і США, Білий дім призначає посла США у нашій країні, Трамп офіційно оголошує 8 травня Днем перемоги Сполучених Штатів Америки у Другій світовій війні. Тому ми можемо припустити, що без України тут не обійшлося. Шукайте у надрах Підписання Угоди про надра потребувало повноправного посла США в Україні, тому, скоріш, кандидатура Джулі Девіс була погоджена заздалегідь. Її послужний список промовистий. Вона представляла США на Кіпрі, котрий і досі розділений між двома державами: Республікою Кіпром (членом ЄС) і самопроголошеною Турецькою Республікою Північного Кіпру. До того Девіс була спеціальною посланницею у справах Білорусі у Вільнюсі, заступницею постійного представника місії США при НАТО, заступницею держсекретаря США з питань Західної Європи та ЄС. Також вона має досвід роботи у посольству США у Росії, Грузії та - в Україні, вільно володіє французькою і російською мовами. Плутанина, яка спершу виникла з її статусом, теж могла бути спричинена реакцією американської сторони і на підписану угоду, і на те, як її тлумачать в Україні. З одного боку, зі США надійшли сигнали про роздратування: повідомлення у ЗМІ про три угоди, вимога прискорити ратифікацію. Народна депутатка з фракції "ЄС" Ірина Геращенко повідомила про екстрене засідання Верховної Ради наступного тижня. Її колега по фракції Олексій Гончаренко уточнив - засідання відбудеться 8 травня щоб ратифікувати Угоду про надра. З іншого, призначення тимчасової повіреної замість повноправної амбасадорки було би дуже явним негативним сигналом від Білого дому, котрий намагається утримати нейтралітет. Неймовірний Марко Але є сумніви, що Дональд Трамп високо цінує статус "над бійкою". Призначення Марко Рубіо тимчасовим радником президента США з нацбезпеки означає, що він замикає дипломатичну роботу на собі. Останнім часом Трамп схвально відгукувався про Рубіо як про "неймовірного Марко", котрий, коли йому дзвонить президент із проблемою, "вирішує її". "Проблема - рішення" є формулою, котрій Дональд Трамп у другій президентській каденції надає перевагу. Саме Марко Рубіо першим заявив про можливий вихід США з переговорів по Україні. До того він неодноразово робив аванси Росії щодо відмови нашої країни від претензій на тимчасово окуповані території, Крим тощо. Він та Віткофф є прибічниками результативної дипломатії, у тому числі, через комерцію. Його підвищення означає лише одне - чинний господар Білого дому зацікавлений не у справедливому, а у швидкому мирі. На доказ версії - оголошення 8 травня Днем перемоги США у Другій світовій війні. Дональд Трамп хоче протиставити Путіну із його 9 травня - свою дату. Рішення цілком у стилі Рубіо. Як стверджують американські ЗМІ, Волтц якраз і втратив посаду за те, що опонував Трампу. Тому Рубіо має єдиний стиль - стиль Трампа. І якщо "неймовірний Марко" замикає бере на себе всю дипломатичну зовнішньополітичну роботу, йдеться не про перемогу його підходу, а про тріумф підходу Трампа. Який же він, цей підхід? Доцільність VS лояльність У Тhе Аtlаntіс (головного редактора цього видання Майк Волтц додавав у закритий чат посадовців у Sіgnаl) вважають, що усе просто - лояльність до чинного президента США. У виданні вказують на перестановки у Раді нацбезпеки США з подачі Лори Лумер, котра не обіймає офіційної посади у Білому домі, але має прямий доступ до Дональда Трампа. З Ради пішли ті, хто, як і Волтц, надавав перевагу експертному підходу до проблеми. Замість них свої позиції посилили радник Трампа Стівен Міллер (прибічник масових жорстких депортацій) і спецпредставник Стів Віткофф, котрі дедалі частіше говорять чинному президенту США те, що він хоче чути. У СNN застерігають, що посилення позицій Марко Рубіо є верхівкою процесу заміщення реальної дипломатії, складної зовнішньополітичної роботи по врегулюванняю конфліктів тими методами, котрі до смаку Трампу. У Тhе Аtlаntіс звертають увагу на підхід чинного президента США до єменських хуситів: не треба глибоко вдаватися у деталі, щоб збалансувати інтереси, кілька ударів - і готово. У таких питаннях як Китай чи Україна трампівська адміністрація відчутно грузне. Тектонічний процес чи хвилі по воді Чинний президент США може ігнорувати експертний підхід із ретельним вивченням питання і тривалим балансуванням інтересів саме тому, що не має часу. Реакція на його перші сто днів каденції була достатньо чіткою: планетарного свята не сталося, чимало проблем, котрі він обіцяв здолати, досі не вирішені, демократи посилюють критику. Тарифи не стали чарівною паличкою, світ вистояв. З огляду на це, Дональд Трамп погано жартує про амбіції стати Папою Римським, хоча для американських католиків (важливий сегмент електорату республіканців) жарт занадто цинічний. До того ж, наближаються вибори у Конгрес. Оскільки Республіканська партія замкнена на Трампі, від його рейтингу залежить і рейтинг політсили, а отже - кількість місць у новому Конгресі. З огляду на падіння популярності чинного президента, республіканцям треба вживати екстрених заходів. Команда Трампа вже відчутно знизила публічність керівника DОGЕ, мультимільярдера Ілона Маска. Він може стати наступним кандидатом "на виліт". На останньому засіданні уряду чинний президент дуже дякував Маску за роботу, що скидалося на люб'язності перед звільненням. Девід Венс анонсував: Маск залишається в уряді, просто рідше з'являтиметься там. "Для мене було честю працювати з вами, дякую за все", - сказав Маск. Якщо відставки і не станеться найближчим часом, активність мільярдера піде на спад. З огляду на чутливість Трампа до порад республіканської правої активістки Лори Лумер, він позбавиться найближчим часом усіх, хто дратує американських виборців, щоб вивести на вибори Республіканську партію з позитивним рейтингом. На продовження "кадтртрусу" натякають і в Роlіtісо. Отже, Дональд Трамп переформатовує команду під вибори. А оскільки йому потрібен результат, можемо припустити посилення тиску на Україну і, можливо, на Росію.

The "Come Back Alive" Foundation is close to the Ukrainian military. The front line of the Russian-Ukrainian war is not only the front. It is where the war for Ukraine is going on. In hospitals, in warehouses, landfills, in mass media, in offices. We supply and repair equipment, train soldiers and officers, help transform the Armed Forces, provide first-hand accounts of war and stem the flow of propaganda and disinformation. Provides the Ukrainian army with the most important tactical advantage.

Таке запевнення партія зробила з нагоди 13-ї річниці заснування, інформує "Эхо Кавказа".Зокрема, "Грузинська мрія" заявила, що наразі вона діє згідно з національними інтересами Тбілісі, "ніколи не піде на компроміс за рахунок цих інтересів", а також їй "ніхто більше не диктує і не може змусити уряд ухвалювати рішення, що суперечать інтересам країни".Також керівна партія запевнила: Грузія до 2030 року буде готова до вступу в ЄС, а "відчутні досягнення на шляху до євроінтеграції" держава отримала завдяки нинішній владі."Саме після 2012 року країна підписала Угоду про асоціацію та Угоду про вільну торгівлю, отримала безвізовий режим. Ми також домоглися отримання статусу кандидата, який недоброзичливці Грузії та підпорядкована їм європейська бюрократія розглядали як інструмент шантажу проти Грузії", - йдеться у заяві.Водночас партія висловила сподівання, що до 2030 року, коли Грузія буде готова вступити в Євросоюз, "сьогоднішня брюссельська бюрократія буде замінена гідною, незалежною та орієнтованою на майбутнє політичної еліти Європи та ЄС"."Сьогодні в Грузії захищаються права людини, країна має демократичну конституцію, проводяться чесні вибори, викорінені тортури й нелюдське поводження, бізнес вільний як ніколи раніше, забезпечена незалежність судової влади, гарантований медіаплюралізм", - заявила "Грузинська мрія".Також партія додала, що вона змогла зберегти "стійкий мир", попри "надзвичайно складну геополітичну ситуацію". Прем'єр-міністр Грузії 28 листопада заявив, що країна відмовляється від перемовин щодо вступу в ЄС до 2028 року. Після цього в країні спалахнули протести.Зокрема, парламент "Грузинської мрії" 1 квітня остаточно ухвалив новий закон про "іноагентів", розроблений на основі американського закону FАRА, проте аналог Тбілісі спрямований проти незалежних ЗМІ та громадських організацій.

Росія, безумовно, спробує втручатись у виборчий процес. Як свідчить досвід виборів у Румунії, Молдові та Грузії, для цього у неї є безліч інструментів

Про це повідомляє Nеws Gеоrgіа.Вона закликала опозиційні партії об'єднатися навколо вимоги провести нові парламентські вибори та звільнити затриманих демонстрантів."Я запропонувала і сьогодні публічно оголошую про створення Платформи опору за участю проєвропейського політичного спектра. Головний принцип цієї Платформи в тому, що вона відкрита для всіх проєвропейських партій і груп, які готові відкинути політичні несумісності та поділяють головні цілі протесту: провести нові чесні вибори та звільнити в'язнів совісті", - заявила Зурабішвілі.За її словами, нині грузинському суспільству протистоїть "Грузинська мрія" - "одна людина і невелика група, які перебувають на службі іноземних сил, які служать тільки для захисту своїх власних грошей і вузьких інтересів".Зурабішвілі підкреслила, що хоча важко спрогнозувати тривалість боротьби за повернення Грузії на демократичний шлях, важливо, щоб демонстранти не здавалися. Водночас вона акцентувала, що протест має залишатися мирним і конституційним, а зміни в країні мають відбуватися через вибори.7 березня у Тбілісі та інших містах Грузії відбулись марші та мітинги з нагоди 100 днів від початку антиурядових протестів у країні.

Еспресо розповість про суспільне невдоволення та протести в Туреччині, що важливо знати та чи може це призвести до зміни багаторічного лідера країни. Хронологія та причина протестівЕкрем Імамоглу — турецький політик, мер Стамбула., Фото: Gеtty ІmаgеsНаприкінці березня Туреччина опинилася в епіцентрі політичної бурі, коли 19 числа влада затримала Екрема Імамоглу, мера Стамбула й одного з найвизначніших опозиційних лідерів країни. Цей крок став іскрою, що запалила багатотисячні протести по всій Туреччині. Екрему Імамоглі 54 роки, він виходець з чорноморського регіону, поруч Трабзона, закінчив Стамбульський університет, де здобув освіту в галузі управління. У політику прийшов у 2008 році, приєднавшись до Республіканської народної партії (РНП). У 2014–2019 роках був мером району Бейлікдюзю, а з 2019 року — мером Стамбула, здобувши неочікувану розгромну перемогу над кандидатом від партії Ердогана. Тож, коли 19 березня поліція затримала Екрема Імамоглу, звинувативши його в корупції та зв’язках з терористами, опозиція одразу назвала це політичним переслідуванням. Адже арешт стався перед праймеріз РНП, де він мав балотуватись у президенти, а за день до цього Рада з вищої освіти Туреччини ще й анулювала диплом Імамоглу, який є обов’язковим для кандидатів у президенти. Тому вже ввечері тисячі протестувальників, в основному молодь, студенти та середній клас, вийшли на вулиці Стамбула, Анкари й Ізміра, скандуючи гасла проти Ердогана.За даними Сеmааt.mеdіа, у Стамбулі правоохоронці з автоматами розвертали людей їхати додому, а не на роботу, навіть громадський транспорт зупинився. Та це не зупинило протестувальників, бо у наступні дні натовпи ще більше зросли, особливо, коли суд заарештував Імамоглу. Почалися сутички протестувальників з поліцією. Правоохоронці застосували проти людей водомети й сльозогінний газ, влада запровадила заборону на мітинги та обмежила соцмережі. На цих вихідних протести сягнули піку: у Стамбулі зібралося близько 20 тисяч людей, поліція масово затримувала активістів і журналістів. Загалом заарештували понад 1100 осіб, за даними МВС постраждали також понад сто поліціянів через каміння, палиці, фаєри та "коктейлі Молотова", які використовували протестувальники.Протести в Туреччині, фото: Вікіпедія24 березня арештованого мера Стамбула Імамоглу все ж обрали кандидатом від РНП на наступні президентські вибори, що відбудуться у 2028 році. Досі не відомо, чи 71-річний Ердоган знову балотуватиметься, хоча конституція обмежує його, але є припущення, що він може обійти це положення. Як відзначив в етері Еспресо директор Центру близькосхідних досліджень Ігор Семиволос, Ердоган може провести позачергові вибори та знову піти на посаду президента. Сам же президент Туреччини звинуватив опозицію у спробах порушити спокій у країні та назвав ці протести "рухом насильства". Протестувальники, своєю чергою, називають Ердогана диктатором, опозиція вимагає звільнення Імамоглу та проведення дострокових президентських виборів. Адже за даними СNN деякі опитування показують, якщо він балотуватиметься в президенти проти Ердогана, Імамоглу отримає більше голосів.У будь-якому випадку, ці події стали наймасштабнішими протестами в Туреччині з часів виступів на площі Таксім у 2013 році, що ставить питання про стабільність влади Ердогана та зростаючу силу опозиції. Історичний контекст: сто років змін влади у ТуреччиніЩоб зрозуміти сучасну кризу, варто нагадати історію Туреччини за останні сто років. Турецька Республіка була заснована у 1923 році Мустафою Кемалем Ататюрком на уламках Османської імперії. Він став героєм нації, який об’єднав турків і створив світську державу з сильною централізованою владою, де армія відігравала роль "гаранта" республіканських принципів. До середини ХХ століття країною правила Республіканська народна партія (до якої належить затриманий Імамоглу), заснована Ататюрком, але в 1950 році до влади прийшла Демократична партія на чолі з Аднаном Мендересом, що стало першим демократичним переходом влади.Проте політична історія Туреччини була бурхливою: військові перевороти у 1960, 1971 та 1980 роках свідчили про нестабільність цивільного правління. Після перевороту 1980 року армія встановила жорсткий контроль, але в 1983 році до влади повернулися цивільні політики, зокрема Тургут Озал, який лібералізував економіку та послабив світські обмеження. Цей період заклав підґрунтя для зростання ісламських рухів, які зрештою привели до влади Партію справедливості та розвитку (ПСР) Ердогана у 2002 році.Ердоган, спочатку прем’єр-міністр (2003–2014), а потім президент (з 2014 року), поступово трансформував Туреччину. Після референдуму 2017 року країна перейшла від парламентської до президентської республіки, що значно посилило повноваження президента. Його правління триває вже понад 22 роки, що є найдовшим періодом перебування при владі одного лідера в історії сучасної Туреччини. Відповідно, позиція звинувачує його в авторитаризмі та небажанні демократично передавати владу. Як Ердоган створив авторитарну системуРеджеп Ердоган, Фото: rеutеrsЕрдоган прийшов до влади на хвилі популярності, обіцяючи економічний розвиток і повернення до релігійних цінностей, що резонувало з консервативною частиною населення. У перші роки його правління Туреччина справді демонструвала швидке економічне зростання (ВВП на душу населення виросло з $3 до 10 тис.), яке дозволило Ердогану почати консолідувати владу довкола себе. Після протестів у парку Гезі 2013 року та спроби державного перевороту у 2016 році Ердоган посилив репресії проти критиків, включаючи журналістів, активістів і політиків. Тисячі людей були заарештовані, а медіа поставлені під контроль влади. Референдум 2017 року скасував посаду прем’єр-міністра, передавши виконавчу владу виключно президенту, і послабив парламентський контроль. Ердоган використовував соціальні виплати та інфраструктурні проєкти для утримання підтримки попри інфляцію (до 58% у 2021 році) та падіння ліри. Він вдало розігрував карту національної гордості, втручаючись у конфлікти в Сирії, Лівії, Іраку, Ізраїлі що відвертало увагу від внутрішніх проблем.Таким чином ці дії зробили Туреччину країною з "гібридним режимом", де вибори формально проводяться, але більшою мірою демократія не працює через контроль влади над судами, ЗМІ та силовими структурами. За індексом демократії, Туреччина у 2024 році перебувала на 103 місці (Україна на 91).Сила опозиції: чи може вона кинути виклик ЕрдогануЕкрем Імамоглу — турецький політик, мер Стамбула., Фото: Gеtty ІmаgеsОпозиція в Туреччині, очолювана РНП та її лідерами, такими як Екрем Імамоглу (мер Стамбула) та Мансур Яваш (мер Анкари), останніми роками набирає сили. Перемога опозиції на місцевих виборах 2019 року у Стамбулі та Анкарі стала першим серйозним ударом по позиціях Ердогана. У 2023 році кандидат від об’єднаної опозиції Кемаль Киличдароглу набрав 44,9% у першому турі президентських виборів, але програв Ердогану у другому (47,8% проти 52,2%). На місцевих виборах 2024 року РНП знову здобула перемогу, послабивши позиції Партії справедливості та розвитку.Сьогодні Імамоглу вважається головною надією опозиції завдяки своїй харизмі, популярності серед молоді та здатності об’єднувати різні верстви суспільства. Його арешт лише підігрів протестні настрої, але опозиція залишається роздробленою. Наприклад, Курдська Народно-демократична партія має значну підтримку в Туреччині через велику кількість курдів, але вона не завжди координується з РНП через складність курдського питання. Зрозуміло, що сила опозиції залежить від здатності організувати протести та мобілізувати ресурси. Поки що демонстрації у Туреччині носять спонтанний характер, а їхній масштаб значно поступається подіям 2013 року, коли сотні тисячі людей виходили на мітинги впродовж кількох місяців. Проте втома суспільства від Ердогана зростає через економічну кризу, тому "закручування гайок" владою може призвести до нових витків проблеми. Як зауважують у Тhе Guаrdіаn, між Ердоганом та Імамоглу існує цікава історична паралель. Хоча їхні політичні ідеології різняться, але президент Туреччини також раніше був мером Стамбула і його також ув’язнили після того, як він здобув популярність своїми діями та словами. "Ми знову переживаємо політичні драми 1990-х років, коли Ердоган був ціллю держави, але цього разу Ердоган став державою. Тепер же Імамоглу — новий Ердоган", — сказав біограф Ердогана та аналітик Вашингтонського інституту близькосхідної політики Сонер Чагаптай. Як відзначають у Вlооmbеrg, наразі Ердоган робить ставку на те, що світ "заплющить очі" на протести в Туреччині. Адже Захід не поспішає засуджувати дії президента, в тому числі й через ситуацію в Україні."Турецький президент і командувач другої за чисельністю армії НАТО робить ставку на те, що світ потребує його більше, ніж для участі в боротьбі за демократію у країні. США та Європа стурбовані проблемами безпеки, а Ердоган позиціонує себе як сильного міжнародного гравця та ключового посередника від російсько-української війни до зон конфліктів на Близькому Сході та в Африці", - пишуть у виданні.Справді, війна в Україні зробила Європу все більш залежною від Туреччини, чий військовий потенціал і оборонні можливості роблять її цінним союзником, тим більше коли президент Трамп переглядає військові зобов’язання США щодо безпеки в Європі та хоче дружити з Кремлем. Тому Захід не хоче сваритися з Ердоганом, відповідно, опозиція Туреччини може покладатися лише на себе. Читайте також: Новий щит і меч: як Україна та Європа можуть вистояти разом без США. Аналітика Консорціуму оборонної інформаціїДля української влади нестабільність у Туреччині також не є вигідною, оскільки Ердоган вже зарекомендував себе посередником між Києвом та Москвою, до того ж він відстоює територіальну цільність України та готовий відправити свої війська у вигляді миротворців. Тому Київ також утримується від засудження протестів. Наразі, як відзначає ВІLD, є три сценарії розвитку теперішньої ситуації в Туреччині: найімовірніше – протести придушать силою правоохоронців (цього хоче Ердоган і він все для цього зробить знайшовши чи створивши привід), також імовірно, що протести самі затихнуть (люди можуть просто втомитися щодня ходити на демонстрації, як це сталось у Грузії), а найменш імовірно – влада випустить Імамоглу (тоді він стане народним героєм і це може стати кінцем для Ердогана, тому з цим він точно не поспішатиме).Читайте також: Що об'єднує Ердогана і Путіна, та чи можуть турки пропустити військові кораблі РФ у Чорне море

Про це повідомила кореспондентка Еспресо в європейських інституціях Тетяна Висоцька.Перші вступні слова керівництва конгресу також були присвячені Україні, вшануванню сили української армії та українського народу, який бореться за свою свободу та незалежність.   Перед початком сесії Тетяна Висоцька поспілкувалася з генеральним секретарем конгресу Матьє Морі. Він розповів, на яких сферах співпраці з Україною конгрес концентрує свою увагу."Ми тут, щоб супроводжувати Україну на шляху до відновлення. У конгресі ми працюємо над кількома темами. Це тема концепції децентралізації після війни. Також працюємо в партнерстві з Парламентською асамблеєю Ради Європи та Венеціанською комісією над тим, як провести вибори, коли прийде час. Окрім того, працюємо над питанням доступу до фінансів для місцевої влади", – зазначив Матьє Морі.Він висловив сподівання, що на конференції з відновлення України, яка відбудеться в липні в Римі конгрес зможемо представити, яку роботу Інвестиційний банк Ради Європи може провести разом з місцевою владою в Україні. "Ми також працюємо над питанням реєстру збитків. Рада Європи створила цей інструмент для того, щоб зібрати дані про всі збитки, яких зазнала Україна і її громадяни під час війни. Наша роль як конгресу полягає в тому, щоб місцеві органи влади знали про існування цього реєстру, вносили до нього інформацію і могли пояснити громадянам України, що цей реєстр є важливим інструментом, яким вони можуть користуватися", – наголосив Матьє Морі.  Сьогодні в порядку денному конгресу – дебати та резолюція "Агресивна війна Російської Федерації проти України. Відновлення України". Питанням відновлення України конгрес опікується на регіональному рівні.У середу, 26 березня, відбудуться дебати та голосування за резолюції щодо ситуації з місцевою та регіональною владою у Грузії, а також дискусія щодо зовнішнього втручання у виборчі процеси на регіональному рівні. У четвер конгрес за терміновою процедурою розгляне ситуацію зі звільненням мерів міст у Туреччині.Зазначимо, напередодні, 24 березня, було підписано меморандум про взаєморозуміння між конгресом місцевих і регіональних влад Ради Європи та Всеукраїнською асоціацією об’єднаних територіальних громад. Документ закладає основу для співпраці в рамках Плану дій Ради Європи для України на 2023–2026 роки "Стійкість, відновлення та відбудова".Конгрес Ради Європи зобов'язався сприяти демократичним реформам, забезпечувати обмін досвідом між українськими та європейськими громадами, підтримувати адвокацію децентралізації та місцевого самоврядування. Українська сторона планує впроваджувати європейські цінності місцевої демократії, зміцнювати права людини на місцевому рівні, сприятиме залучати до управління громад молодь і громадян, а також підтримувати ініціативи щодо інтеграції внутрішньо переміщених українців.

Про це він сказав в етері телеканалу "Еспресо"."Стосовно Саакашвілі і його повернення до Грузії, хочу нагадати, що він повертався у 2021 році під час муніципальних місцевих виборів, коли "Грузинська мрія" пообіцяла Шарлю Мішелю та Європейському Союзу, а потім порушила цю угоду. Зокрема, було обіцяно, що якщо партія не набере 45%, то будуть проведені позачергові вибори. І тут є дуже полярні оцінки", - зауважив Копчак.За словами керівника Південно-Кавказької філії Центру досліджень армії, конверсії та роззброєння, наразі немає єдиної думки щодо повернення Саакашвілі, але сама ідея повернення до Грузії з метою бути заарештованим, на перший погляд, здається хибною, хоча насправді це не так. Вона стала хибною лише на етапі реалізації. Тут спрацював фактор особистості Саакашвілі. Тому що, якби його затримали не на під'їзді в Тбілісі, а вже на сцені в Руставелі, як було задумано, то у 2021 році натовп на вулиці був би не меншим, ніж зараз."Є й полярна думка, що повернення Саакашвілі під в'язницю було ледь не спецоперацією російських служб. Зміна або скасування режиму "Грузинської мрії" автоматично означає вихід Саакашвілі з в'язниці. Але цікавий момент: поки ця боротьба триває, ані влада, ані левова частина політичної опозиції в Грузії не зацікавлені в його звільненні", - додав Копчак.У січні правляча партія Грузії "Грузинська мрія" анонсувала створення слідчої комісії з розслідування так званих злочинів уряду Міхеїла Саакашвілі.Суд у Грузії засудив колишнього президента країни Міхеїла Саакашвілі до дев'яти років ув'язнення. Його визнали винним у розтраті бюджетних коштів у великому розмірі.17 березня суд у Грузії визнав винним колишнього президента Міхеїла Саакашвілі у незаконному перетині державного кордону. Його засудили ще на 4,5 року в'язниці.

Звичні спроби Кремля посилити свої позиції на Кавказі можуть призвести до серйозного і кривавого спалаху насилля на багато років. Чому ця загроза набагато реальніша і страшніша за поразку у війні з Україною, розповідає Gаzеtа.uа. У Дагестані, котрий є суб'єктом Російської Федерації, тривають протести через перебої з водо- та електропостачанням, у регіоні панує напруга серед працівників бюджетної сфери. Дагестанська влада намагається применшити масштаб протестів. Спікер парламенту Заур Аскендеров назвав мітинги свідомими провокаціями. Протести не припиняються другий тиждень поспіль. Приводи різні. Наприклад, кілька тижнів тому понад 500 осіб вшанували пам'ять примусово депортованих вайнахів. У лютому 2025 року також двічі протестували вчителі, в основному, через звільнення чи відсторонення керівників шкіл. Центральна дагестанська влада пояснює шкільні протести конфліктами із місцевою владою. Розпад розпочнеться з Дагестану? Але у медіа з'явилися уривки нібито доповіді однієї з владних структур Росії про вибухонебезпечну ситуацію у Дагестані. Дагестан - суб'єкт РФ, в якому стрімко наростають ісламістські настрої. Як стверджується у "доповіді", чиновники намагаються не доповідати Путіну про загрози, натомість пояснюють заборони носити релігійний одяг дотриманням принципу рівності для всіх народів федерації. А також просувають на керівні посади у Дагестані "ветеранів СВО". 23 червня минулого року у Дагестані стався масштабний теракт, попередньо, на релігійному ґрунті, коли атаковані церкви та синагоги. Однак глава Чечні Рамзан Кадиров і лідер Дагестану Сергій Меліков заявили, що це не мусульмани, бо вони "не вчиняють терактів". Напругу в Дагестані опосередковано підтверджує блокування з 7 березня застосунку Теlеgrаm у Дагестані та у сусідній Чечні. Рішення ухвалювалося на федеральному рівні за представлення правоохоронних органів, пояснив міністр цифрового розвитку Дагестану Юрій Гамзатов, бо "його часто використовують недруги". Кремлівські фішки А друзі - шантажують кіловатами. Першого березня 2025 року в Абхазії відбувся другий тур президентських виборів, на яких переміг Бадра Гунба. За кілька днів його приймав у Кремлі Володимир Путін. Гунба назвав чинного господаря Кремля "головним стратегічним союзником" і подякував за підтримку. І виклав свої побажання: гуманітарний перетік електроенергії, паспортизацію абхазців, спрощення перетину кордону на власних автомобілях. Путін пообіцяв надати все потрібне. Гунба у російських ЗМІ висловив вдячність. З огляду на помітну роль Росії в абхазских виборах, не виключено, що вона стосувалася підтримки Москви у перегонах. Обличчя різні, позиція одна Справді, кремль не був байдужим до перегонів у самопроголошеній республіці. Нагадаємо, дострокові вибори були призначені у результаті переговорів тодішньої владної команди з опозицією, котра змогла очолити народний протест і захопити урядові будівлі. Президент Аслан Бжанія достроково подав у відставку. 15 лютого 2025 року відбувся перший тур перегонів, за результатами якого, у другий тур (1 березня) вийшли Бадра Гунба і Артур Ардзінба. Обидва мали досвід роботи у владі. Гунба з 2020 року обіймав посаду віцепрезидента і був тимчасово виконуючим обов'язки президента після відставки Бжанії, Ардзінба - з 2015 по 2002 роки був віцепрем'єром з економіки. Але російська сторона активно підігрувала Гунбі між першим і другим туром: шкільні автобуси, переговори з російським мінекономіки, візит міністр охорони здоров'я до Сухумі. Бадра Гунба є соратником Аслана Бжанії, проти котрого виступала опозиція у листопаді 2024 року. Тому в Абхазії не виключають, що реальним керівником республіки залишиться Бжанія. Розкол у силі Причиною збурення восени 2024 року був проєкт інвестиційного договору, згідно з яким Росія могла отримати у власність абхазькі порти. Документ не пройшов ратифікацію у парламенті. Перемога Гунби де-факто повернула політичну ситуацію до осені 2024 року. Про це свідчать і результати виборів. Якщо Гунба зібрав понад 54.73%, то й Ардзінба відстав не набагато - його результат 41,54%. Кампанія Гунби була багато в чому побудована на критиці конкурента за схильність до Туреччини і "проросійськість". На відміну від Гунби, Ардзінба визнавав необхідність відстоювати інтереси Абхазії у контактах із Росією. Грузинська позиція Не змовчала і Грузія. На безпекових переговорах у Женеві 4-5 березня грузинська делегація засудила вибори в Абхазії, котрі є підготовкою до анексії. Заступник міністра закордонних справ Грузії Лаша Дарсалія зажадав від Москви забезпечити повернення біженців і висловила стурбованість незаконною мілітаризацією Абхазії. Йдеться, зокрема, про будівництво російської морської бази в Очамчирі та відновлення аеропорту в Сухумі. У відповідь на це російська сторона заявила про наміри радикальної опозиції силоміць повернути території, котрі вважає своїми. Йдеться про Абхазію і Південну Осетію, котрі, за грузинським законодавством, є частиною Грузії. Кірієнко "порєшав" Тому Гунба й полетів якомога швидше до Москви за "підтвердженням мандату". Електроенергію Москва відімкнула Абхазії восени минулого року, після відставки Бжанії, але після поїздки Бадра Гунби до Кремля (до виборів) і, за непідтвердженими джерелами, зустрічі із неофіційним куратором Абхазії та Південної Осетії Сергієм Кірієнком електроенергія почала постачатися знову, хоча і не в повному обсязі. До цього Кірієнко відвідав Абхазію і, вочевидь, домовився з Гунбою, оскільки після того російська сторона і почала активно сприяти його передвиборчій кампанії. Власне, абхазьким елітам залишено мало простору для маневру, оскільки країну визнає кілька держав, найвпливовіша з них - Росія. І хоча впливовим абхазам вибачили невизнання Криму російським і непідтримку війни Росії в Україні, періодичні спроби звільнитися від міцних російських обіймів призводять до зміни куратора з Москви - або до посилення грузинської загрози. Тому варіантів небагато. Але вони є. Артур Ардзінба заявив про створення на базі Республіканського громадського обєднання (РГО) "Абхазький народний рух" потужного опозиційного фронту, котрий не проти співпраці з Росією. Запобіжники Москви Про серйозність свідчить той факт, що двох соратників Ардзінби нещодавно позбавили російських паспортів. Оскільки Абхазію не визнає більша частина світу, тільки російські паспорти дозволяють абхазам вільно їздити світом. Ті, хто має внутрішні абхазькі паспорти, фактично замкнені у кордонах самопроголошеної держави. Російські прокремлівські ЗМІ оцінили перемогу і візит Гунби до Мокви як стратегічну перемогу Путіна. Мовляв, господар Кремля подолав турецький вплив у регіоні. Заради зміцнення російських позицій Гунбі навіть дозволили публічно відмовитися від інвестиційної угоди, котра стала приводом для збурення в Абхазії восени 2024 року. Новий президент Абхазії аргументував - людям не пояснили суті та вигоди угоди. Таким чином, він обнулив дратівливий документ. Гіпертонічний криз владного заручника Одночасно з тріумфальним візитом Гунби до Кремля у сусідній Південній Осетії також змінився президент. Але не через вибори. Алан Гаглоєв був госпіталізований із гіпертонічним кризом до лікарні. Хоча останні повідомлення про стан його здоров'я позитивні, політик залишається в лікарні. Тимчасово обов'язки президента виконує прем'єр Костянтин Джуссоєв. У цій медичній історії є цікава деталь: Гаглоєв перебуває у лікарні на території РФ (Владикавказ, столиця Північної Осетії). Тому телефонний дзвінок Гунби міг бути як виявом підтримки та співчуття, так і мати політичний сенс. На додачу, Гаглоєва відвідав лідер Північної Осетії Сергій Міняйло. Перед госпіталізацією Гаглоєв проводив колегію Комітету нацбезпеки Південної Осетії, де звернув особливу увагу на необхідність "нейтралізації загроз безпеці, пов'язаних із підривною діяльністю західних партнерів і провокаціям з боку Грузії". Він також закликав посилити роботу з вияву і припинення діяльності осіб, спрямовані на дестабілізацію громадсько-політичної ситуації. Приблизно місяць тому прем'єр Південної Осетії Джуссоєв приймав російську делегацію, котрій подякував за підтримку. З огляду на ситуацію в Абхазії, у Гаглоєва були підстави для занепокоєння. Нині він опинився у стані заручника, котрий має гарантувати лояльність підвладної території. Ця версія має вагомі підстави, адже російські силові структури вважають Кавказ наступною "гарячою точкою".

Про це інформує NеwsGеоrgіа.Протестний день пройшов під гаслом "До кінця". Основною вимогою мітингувальників залишаються дострокові парламентські вибори, а також звільнення близько 50 активістів, проти яких розпочали кримінальні справи через протести.У Тбілісі учасники збиралися на різних локаціях із різними гаслами. Студенти та викладачі Тбіліського державного університету імені Джавахішвілі прийшли, щоб заявити, що "грузинська освіта в небезпеці". Читайте також: У Грузії співачку Ніно Катамадзе оштрафували через акцію протесту біля дому суддіВодночас біля Громадського мовника сотні людей протестували під гаслом "Свободу в'язням совісті".Мітинг в Тбілісі був анонсований заздалегідь у соцмережах. У рамках цієї акції протестувальники планували пройти маршем до парламенту. У другій половині дня в центрі міста почали збиратись правоохоронці. Крім Тбілісі, акції проходять також у Зугдіді, Батумі, Кутаїсі та Телаві. 7 лютого грузинський "парламент", який не визнають опозиція і частина грузинського суспільства, у третьому, остаточному читанні, в прискореному порядку схвалив законодавчий пакет посилення правил проведення зборів і маніфестацій.

Путін наголосив, що вибори у сепаратистському регіоні начебто відбулись в «умовах вільного народного волевиявлення»

Країни Балтії, Польща, Румунія можуть стати нашою новою опорою, каже Володимир Огризко, дипломат Чому Росія напала на Україну і чому це сталося саме 2022 року? &еnsр;Невеличке уточнення Росія напала на Україну 2014-го, понад 10 років тому. Причин було декілька. Головна полягала в тому, що на Заході не захотіли розуміти, що Росія незмінна і за своєю суттю є імперською державою. Друга причина те саме не хотіли розуміти й у нас. Таке ставлення породило в Росії відчуття безкарності. Не було реакції світу на те, що вона робила на своїй території влаштовувала геноцид чеченців під час другої російсько-чеченської війни. Не було реакції, коли Росія 2008-го напала на Грузію. Були сподівання, що з Путіним можна домовитися. У підсумку отримали спочатку 2014-й, а потім 2022 рік. Авторитарні режими роблять лише те, що їм дозволяють. І все-таки чому початком повномасштабної війни став 2022 рік, а не, скажімо, 2019-й або 2014-й, коли наша армія була не готова? &еnsр;Російська армія тоді так само не готувалася до великої війни. Агресія у Грузії чітко це продемонструвала. 2014-го Росія ще не була готовою до повномасштабної війни. Захопити Крим і розпочати війну на Сході України їй вдалося через те, що, по-перше, ми були психологічно не готові до спротиву, а по-друге на нас тиснули наші західні партнери, закликаючи не провокувати Путіна ще більше. Російський диктатор скористався цією ситуацією і відрізав український півострів. А 2022 рік став можливим тому, що Путін побачив: після захоплення частини України Захід почав накладати санкції на Росію, але ці санкції були примарні. Серйозної реакції на його дії не було йому дозволили робити те, що він хотів. Путін продовжував провокувати Захід, насамперед Німеччину, природним газом. Він наповнив Європу шпигунами й корисними ідіотами. І після років підготовчої роботи вирішив, що час настав і що знову не буде ніякої серйозної реакції з боку Заходу. Інших причин немає Путін зрозумів, що може йти далі, і пішов. Якщо шукати аналогії в історії, чи можна порівняти ситуацію 2022-го з обставинами 1938 року, які дали Гітлеру змогу розчленувати Чехословаччину? &еnsр;Я проти історичних аналогій у сучасній політиці, бо вони завжди хибують. Ті чи ті події відбувалися за різних історичних умов, були різні політичні гравці й інтереси. Спроба накласти одне на інше викривлює реальність. 1938-го ще не було Гельсінського заключного акта, підписаного 1975-го. Цей акт чітко та ясно задекларував, що віднині питання про кордони в Європі знімається з порядку денного. 1938 року ситуації була геть інша, тому й таке порівняння не підходить. Ми живемо у своїй політичній реальності, Німеччина жила у своїй. Єдине, що тут збігається, це боягузтво наших західних партнерів як тоді, так і тепер. Путін зрозумів, що може іти далі, і пішов Чи можна було цієї війни уникнути? Хто мав би найдужче до цього докластися Україна чи Захід? &еnsр;І Україна, і Захід мали б однаково докластися. Частина відповідальності лежить і на нас не слід забувати, що в України було стратегічне партнерство з Росією. Українці так само не хотіли бачити, що Росія це монстр, який чекає слушної нагоди, для того щоб знову показати свої пазурі. Не хотіли цього бачити й на Заході, тому що вірили у вигадану ними ж казку, ніби Росія може бути демократична. Демократія і Росія це дві паралельні прямі, що не перетинаються і ніколи не перетнуться. В російській історичній традиції демократії немає місця і ніколи не буде, допоки вся ця величезна територія буде об'єднана під московським проводом. Тому ця війна це спільна помилка, наша й західна. Якби на Заході дивилися на Росію без рожевих окулярів, то побачили б, що вона знову прямує в бік імперськості. Але не захотіли побачити. А в нас спрацювала та сама корупційна складова, яка давала Росії купувати і продавати українські активи оптом і вроздріб. Тому ми теж винні в тому, що ця війна стала можливою. Але чи був шанс уникнути війни або принаймні уникнути її переростання в повномасштабну? &еnsр;Єдиний шанс полягав у тому, щоб здатися і лягти під Росію, як Білорусь. Але українці собі такого шансу не малювали ніколи, бо наш національний характер відрізняється від російського. Поняття свободи для нас є визначальним. Можливо, зіграла роль зміна влади 2019 року? &еnsр;Не думаю, що це мало якесь принципове значення для Путіна. Він побачив, що попри зміну прізвищ президентів Україна розвертається й іде в бік Заходу і рано чи пізно цей рух пришвидшиться. Для Росії це принципово важливо, бо якщо Україна стане частиною Заходу, це буде заперечення імперськості самої Московії її історична назва, яку ми забули. Без України в неї немає псевдовеличі та псевдоісторії тих опор, на яких тримається російський міф. Московитська недоімперія завжди сприймала Україну як свою "окраїну". Іншої долі вони нам ніколи не прописували. Тому ця війна для Путіна стала останнім шансом повернути колесо історії назад. Та він обламав зуби. Але в режиму Путіна досі лишився запас міцності. Наскільки вистачить цього запасу? &еnsр;Запас міцності вимірюється кількома факторами економічною спроможністю країни, військовою міццю і настроями суспільства. Якщо брати перші два фактори тут тенденція для Росії є очевидно негативною. Незалежні експерти, які реально оцінюють стан російської економіки, роблять висновок, що коли санкції будуть збережені, а тим паче посилені, то 2025 рік стане для неї рубежем небезпечного етапу, на якому економіка припинить розвиватися. Наслідком економічної стагнації стане те, що можливостей фінансувати війну в Росії буде значно менше. А військовий фактор свідчить про те, що всі намагання Росії утриматися на цьому рівні війни не дають результатів. Комічний, але показовий приклад це віслюки на полі бою. Це сигнал того, що так звана друга армія світу перетворюється на армію віслюків. Третій фактор настрої суспільства залежить від перших двох. Пропаганда забиває мізки громадянам РФ постійно й успішно. Але коли політична ситуація для пересічних росіян стане нестерпно поганою хоча вони звикли жити в багні, це теж їхня історична традиція коли певну межу буде перейдено, тоді зміняться і настрої суспільства. Тому якщо ми говоримо про перспективи Росії як держави, яка ще начебто на плаву, то у світлі спільної позиції України й Заходу зовсім недалекі її перспективи є доволі сумними. Треба вести потужну дипломатичну роботу Що потрібно Україні для перемоги над Росією? Військова міць, дипломатична активність, єдність суспільства? &еnsр;Безумовно, всі ці фактори важливі. Якщо ми матимемо достатньо зброї і ця зброя надходитиме швидко й у великих обсягах, то ми буквально впродовж кількох місяців зможемо остаточно винищити військово-промисловий потенціал Росії на її європейській частині. Тоді вона втратить свою матеріальну базу в цій війні. Для цього треба вести потужну дипломатичну роботу. На неї мають бути націлені зусилля на всіх рівнях від президента до найнижчого чиновника. А єдність суспільства це запорука того, що ми не прокинемося одного дня знов у ситуації внутрішньополітичних чвар. Яку роль грають США на цьому етапі війни? Хто такий новий президент Дональд Трамп союзник, посередник чи людина, що переслідує власні інтереси? &еnsр;Відповідь на це запитання ми отримаємо найближчими тижнями. Поки що відповідати на нього неможливо й передчасно. Заява міністра оборони Рустема Умерова щодо готовності України до переговорів викликає серйозні запитання. На мою думку, ця позиція неадекватна. Цілісної картини дій нового американського президента поки що немає. Коли ми побачимо, що запропонує Трамп, для того щоб зупинити цю війну, поступитися агресору чи покарати його, буде зрозуміла його політична позиція. Обрання Трампа це рішення американського народу. Ми не можемо казати, що американці помилилися чи вчинили неправильно. Ми маємо прийняти цей вибір, бо він є результатом демократичного процесу. А вже виходячи з конкретних дій нової адміністрації, ми розумітимемо, наскільки ці дії відповідають нашим національним інтересам. Я завжди був прихильник наступальної логіки, яка нав'язує партнеру те, що є важливим для нас. Інше питання наскільки це можна реалізувати. Щонайменше слід вести активну зовнішню політику й намагатися просувати свої національні інтереси, доводити, що є принципи, яких треба дотримуватися, це азбука дипломатії. Якою Україна вийде з цієї війни? Як війна змінить Україну і світ? &еnsр;Поки що рано про це говорити. Ми нині на етапі, коли формується позиція адміністрації Трампа, а від неї багато залежить. Очевидно, що прихід нового американського президента запускає нові тенденції, які, на мою думку, є непоганими для України. Трамп відверто говорить Європі, частиною якої ми є: "Ваша безпека у ваших руках". Треба думати про те, яким чином об'єднана Європа, а це третій у світі економічний гравець із населенням 500 мільйонів людей може консолідуватись і стати потужним фактором міжнародних відносин. Усі чомусь забувають, що після Другої світової війни утворився Західноєвропейський союз. Щоправда, Північноатлантичний альянс перехопив ініціативу, після падіння соціалістичної системи в нього вступили всі європейські країни. Тому було вирішено, що існування двох паралельних структур зі схожими функціями непотрібне. Якщо нині американці демонструють, що вони не хочуть грати надзвичайну роль у російсько-українській війні, треба думати про інший спосіб захисту своїх інтересів. Це має бути потужна європейська військова одиниця. Західноєвропейський союз був прообразом Євросоюзу це була добре продумана, структурована організація, яка, щоправда, не розвинулась у щось подібне до НАТО. Але якщо нині історичні обставини змусять, то цю структуру можна буде взяти за зразок. На території Європи в України, що матиме одну з найпотужніших і найнасиченіших армій світу, будуть стратегічні партнери країни Балтії, Польща, Румунія, що можуть стати нашою новою опорою. Інші підтягнуться це питання національної безпеки. Не можна бути успішним, якщо ти постійно перебуваєш під загрозою. Цей тренд може призвести до появи потужної європейської системи безпеки, до певної міри автономної, але такої, що не буде втрачати зв'язку з Америкою. Трансатлантична солідарність має грати свою роль. Після закінчення війни Європу чекає новий порядок, як це було після Другої світової? Можливо, створення нової міжнародної організації на базі Організації Об'єднаних Націй, що віджила своє? &еnsр;На базі ООН нічого не можна створювати це організація, яка продемонструвала свою нежиттєздатність та імпотентність. Тому має постати нова структура, яка найперше охоплюватиме цивілізовані демократичні країни й базуватиметься на зрозумілих принципах дії. Мають бути чітко прописані як правила набуття членства, так і його позбавлення. Бо з теперішніх ЄС і НАТО неможливо вигнати країну, яка грає на користь агресора. Це треба переосмислити. Наступний великий етап європейської історії має стати часом самопізнання на новому витку розвитку. Без цього Європа не втримається. Що буде з післявоєнною Росією? Чи збереже вона цілісність, чи перетвориться, як СРСР, на ряд нових держав? Чи зникне російська загроза для України? &еnsр;Це питання нині стає актуальним. Щоб жити у спокої, треба усунути загрозу. Загроза в особі цілісної Росії, навіть із псевдодемократами на чолі, все одно зрештою виродиться в чергову недоімперію. Запитайте будь-якого російського демократа чи ліберала, який нині сидить на Заході, що вони думають про право на самовизначення народів, які живуть на території Російської Федерації? І ви почуєте, що такого права вони не повинні мати. Їхній світогляд мало чим відрізняється від путінського. Імперськість у головах московитів не може бути вивітрена нічим, окрім як розпадом самої конструкції під назвою "Росія". Коли ця конструкція під вагою власних проблем завалиться, а щодо цього в мене немає жодних сумнівів, тоді виникне нова історична реальність. Бо це найбільша за площею країна світу, це величезна територія, і коли на ній виникнуть нові держави, в наших західних партнерів постане питання: "Що з ними робити?" Знову буде реактивна політика замість креативної, бо для колективного Заходу розумніше й вигідніше мати план Б план контрольованого роз'єднання народів, що живуть у межах РФ, замість плану А "зачекаємо та подивимося, що станеться". Коли ж усе пустити за течією, це може мати неприємні наслідки. Якщо ж думати наперед, у перспективі а це якраз величезна проблема для західних політиків, бо вони живуть періодом чотирьох років, не більше, то очевидно, що коли замість одного ядерного монстра на величезній території буде нехай кільканадцять держав, вільних від ядерних амбіцій, що працюватимуть для власного добробуту й не створюватимуть загрози для інших, то від цього виграють усі. На жаль, для західних лідерів це вища математика. Не можна бути успішним, якщо ти постійно перебуваєш під загрозою Чи зможемо ми переконати Захід у правильності саме нашого погляду що нові демократичні держави на теренах імперії були би благом для всіх? &еnsр;З власного досвіду контактів із багатьма людьми, що себе зараховують до інтелектуально-політичної еліти Заходу, в мене складається враження, що вони не готові це прийняти. Для багатьох значно важливішим є питання: як утриматися при владі чи щонайменше не зробити неправильного кроку, щоб потрапити під приціл опозиції. Особисті інтереси беруть гору над системним баченням, над тим, що лежить на поверхні, але потребує інтелектуальних і практичних зусиль. Тому ситуація з Росією відсувається на задній план, а на перший виходять парламентські вибори. Це робить наших західних партнерів політично короткозорими, вони не хочуть бачити жодної перспективи. На жаль, це проблема всієї сучасної демократії. Яким є ваше бачення післявоєнної України? Як вона має розвиватися, в який бік рухатися? &еnsр;Напрямок руху України визначений у нашій Конституції це Європейський Союз і НАТО, або нова система європейської безпеки. Водночас Україна має озброїтися до зубів, щоб за будь-яких обставин дати відсіч агресору. Після того, що відбувається тепер, іншого варіанта немає. Наше членство в західних структурах ЄС і НАТО залежить від багатьох факторів. Якщо в Америці візьме гору та лінія, що Україна в Альянсі це загроза для Росії, а з Росією треба дружити, тоді ми не зможемо найближчими роками досягти цієї мети. Якщо ж гору візьме перспективне бачення, що Росія це загроза, якої треба нарешті позбутися, то ситуація буде зовсім інша. Щодо Європейського Союзу шансів увійти туди в нас значно більше, хоча сьогодні існують проросійські режими в Угорщині та Словаччині, які можуть довго чинити нам перепони на шляху до членства в ЄС. Бо без ратифікації парламентами цих країн воно буде неможливе. Але позиції і Фіцо, і Орбана не настільки потужні, і наступні вибори можуть змінити владу в цих двох країнах на адекватну і проєвропейську. Тоді шлях у ЄС для України буде відкритий. Передплатити журнал "Країна"

Ми бачимо, що зараз відбувається у США, чули віцепрезидента Венса в Мюнхені, читаємо Тwіttеr Трампа, спостерігали за зустріччю американців з представниками РФ в Ер-Ріяді – від цього всього у нас на головах волосся стає дибки. Whо іs Мr. Тrumр? Чого він хоче?Містер Трамп явно не цікавиться історією і не розуміє її значення, так само, як і віце-президент Джей Ді Венс. Якби вони знали історію, то ніколи б не дозволили собі робити такі заяви, як під час промови  Джей Ді Венса, коли він стверджував, що найбільша загроза для Європи походить не від Росії чи Китаю, а зсередини самої Європи. Виголосити таку промову в Мюнхені – це фактично акт умиротворення. Так само й заяви Трампа або його дописи у соціальних мережах сприяють умиротворенню російської агресії.Без перебільшення, Трамп є політиком-умиротворителем. Як магнат нерухомості, він демонструє повне нерозуміння історії та критичної ролі трансатлантичного альянсу у стримуванні російських загарбницьких амбіцій щодо України, Польщі, країн Балтії та всієї Східної Європи.Зрештою, як бізнесмен, він видається прагматиком, для якого моральні принципи є другорядними, а стратегічні інтереси Сполучених Штатів не становлять особливої цінності.Цікаво, а в нього є ця фундаментальна стратегія чи вона міняється залежно від його настрою, від того, що почув чи того, що йому запропонували ті самі росіяни або зможуть запропонувати китайці? Розуміємо, в наскільки складній ситуації ми можемо опинитися. Президент Трамп дуже різко окреслив свою позицію, яка ще не повністю виразилася, але він назвав президента Зеленського де-факто диктатором, звинуватив українську владу в масових розкраданнях, звісно, разом з адміністрацією Байдена. У мене є відчуття, що Трамп зараз шукає приводи, шукає крайнього та винного, очевидно, це буде наша держава, щоб потім він вийшов до американських виборців і сказав: «Ви бачите, я робив все, що міг, але Україна та її влада настільки погана, що мені доводиться застосувати санкції не проти Путіна, а проти України». Це дещо фантасмагоричний сценарій, але такі можуть бути реалії.Я не став би заходити так далеко в цьому питанні. Цілком можливо, що Трамп може запровадити санкції проти України, але його головне занепокоєння, як ви зазначили, полягає в уникненні відповідальності за власні помилки, невдачі чи поразки. Саме тому він намагався узурпувати результати виборів 2020 року, а тепер стверджує, що Байден робить те саме. Він програв тоді, і йому було соромно. Він програє й цього разу. На мою думку, ймовірність того, що Україна прийме якусь домовленість між Путіним і Трампом, подібну до тієї, про яку починають говорити, дорівнює нулю. Якщо Трамп продовжить наполягати на такій згубній угоді, яка стане катастрофою не лише для України, а й для всієї трансатлантичної спільноти, Україна й надалі боротиметься.За оцінками, які прозвучали сьогодні, Україна, ймовірно, має достатньо зброї та боєприпасів, щоб утримувати оборону щонайменше пів року без підтримки США, а європейські партнери залишатимуться залученими та продовжуватимуть надавати допомогу. Тому, якщо вдасться деескалувати ситуацію та переконати Зеленського і Трампа утриматися від взаємних звинувачень у соцмережах, це могло б сприяти стабілізації ситуації. Хоча, на мою думку, президент Зеленський мав право відповісти на слова Трампа, який назвав його диктатором і звинуватив Україну у війні. Якщо вдасться знизити напруженість, а Путін буде чітко сприйматися як ініціатор війни, може з’явитися можливість для реальних переговорів.Зрештою, є ймовірність, що Трамп звинуватить Путіна в маніпуляціях, коли стане очевидним, що Росія не має наміру припиняти бойові дії. Проте в короткостроковій перспективі Трамп, найімовірніше, продовжуватиме перекладати провину на Зеленського, спотворюючи реальність і стверджуючи, що його слід обрати демократичним шляхом, хоча саме так він і був обраний, та намагаючись подати його як диктатора.Проте я не вважаю, що Трамп зможе довго наполягати на цьому аргументі, адже навіть деякі з його найближчих республіканських союзників у Сенаті вже заявляють: "Ні, ні, це зайшло надто далеко". Очевидно, що Зеленський не є диктатором, і що  саме Путін, а не Зеленський, розпочав цю війну. Тож межа абсурдності, яку Трамп намагається просувати, рано чи пізно стане очевидною.Поділіться вашими думками стосовно того, що відбулося в Ер-Ріяді. Понад чотири години спілкувалися делегації США та РФ. Розуміємо, що там були представники російських спецслужб, міністерства закордонних справ РФ в особі Лаврова, а також – пан Кирило Дмитрієв, який відповідає за макроекономічні проєкти, інвестиції. Слід зазначити, що у Києві відкинули оферту Трампа щодо використання родовищ корисних копалин в Україні. Паралельно Дмитрієв склав російську оферту, запросивши американських підприємців використовувати російські надра. Зрозуміло, що росіяни зараз пропонуватимуть такі речі, що великі американські бізнесмени будуть не в стані відмовитися. Можливо, росіяни хочуть купити позицію теперішньої адміністрації США, звісно, не в прямий спосіб?Так, безумовно. Дмитрієв був першим, хто публічно розіграв своєрідну психологічну гру, коли дав інтерв’ю СNN у день переговорів 18 лютого в Ер-Ріяді. Він заявив, що Росія не хоче, щоб санкції були зняті. На мою думку, це була спроба психологічного маніпулювання делегацією Трампа та водночас підвищення вимог Росії. Вони розраховували, що коли Трамп почує, що Москва нібито не зацікавлена у скасуванні санкцій, він змінить свою позицію і запропонує більше. Тоді Дмитрієв знову заявив, що їх не цікавить просто скасування санкцій — вони прагнуть більшого. Це частина ширшої психологічної гри, в яку грають Ушаков, Лавров, сам Путін і представники російських спецслужб. Їхня мета — переконати Трампа, що вимоги Путіна нібито відповідають інтересам бізнесу, а отже, вигідні і для нього, і для американської економіки. Але насправді ця стратегія вигідна лише Росії. Вони намагаються зняти санкції з єдиного сектору своєї економіки, який має міжнародний потенціал — сектору природних ресурсів. Москва прагне подати це так, ніби американські компанії отримають вигоду, щоб зробити угоду привабливою для Трампа. Насправді ж це ні що інше, як спроба врятувати російську економіку від санкційного тиску.І, звісно, як ви вже згадували, пане Борковський, це також відволікає увагу від вимоги Трампа, яку висловив його міністр фінансів Бессент. По суті, ця пропозиція, оформлена в неоколоніальному дусі, передбачає, що США отримають контроль над 50% критично важливих мінеральних ресурсів і металів України, а решта залишатиметься у власності України, проте половина прибутків від них також діставалася б США. Як зазначає Тhе Теlеgrарh у статті, опублікованій цього тижня, такі умови навіть жорсткіші за ті, що були нав’язані Німеччині на Версальській конференції та закріплені у Версальському договорі, які, як вважається, спричинили економічний колапс і зіграли значну роль у приході до влади нацистів. Тож Трамп вимагає того, на що Україна ніколи не погодиться.І тепер, через Дмитрієва, Росія висунула зустрічну пропозицію, заявивши, що якщо українці не збираються надавати те, чого хочуть США, то це зробить Росія. Вони запевняють, що це буде вигідно і американським, і російським компаніям. Це вишукана психологічна гра, і Трамп навіть не усвідомлює, наскільки ним маніпулюють. Ми бачимо побудову принципово нового глобального світу за допомогою військової та економічної агресії, а також відповідного тиску. З урахуванням того, що озвучив віцепрезидент США Венс в Мюнхені, у мене є побоювання, що Трамп хотів би бачити суцільну альтернативу для цілого світу, новий лад, про який говорить чимало людей з його оточення. А росіяни в даній геополітичній комбінації можуть бути Трампу, на превеликий жаль, активним партнерами.Я думаю, що все навпаки. Саме Путін мріє про порядок часів холодної війни, коли Москва і Вашингтон визначали більшу частину світових справ. Саме цього він насправді прагне. Не думаю, що у Трампа є чітке бачення або стратегія. Усі, хто працював із ним безпосередньо, кажуть одне й те ж. У нього немає ні ідеології, ні далекоглядного плану — лише власний інтерес і переконання, що світ можна структурувати через бізнес-угоди. Він вважає, що кожен має свою ціну, так само як і він сам. Він або купує когось, або ж, зрештою, купують його. Жодної ідеології для нього не існує. Трамп не сприймає концепцію спільних інтересів, які протягом останніх 70 років після Другої світової війни об’єднували трансатлантичну спільноту, створюючи найбільш стабільний період миру між великими державами в один із найнебезпечніших часів. Не думаю, що він розглядає це всерйоз. Він радше вважає, що повинен перемогти, нав’язуючи свою версію миру.Під час нашої останньої розмови ми обговорювали його інавгурацію. У своїй промові він заявив, що має намір досягти мирної угоди, але для цього Україна повинна бути сильною. Однак за останні тижні ситуація дещо змінилася. Перші зрушення стали помітними приблизно тиждень тому, коли міністр оборони Гегсет, перебуваючи в Європі, ймовірно, у Брюсселі, публічно оголосив про поступки, яких Росія домагалася ще до початку переговорів. Він заявив, що США не вважають, що Україна може або повинна вступити до НАТО, а також що вона навряд чи зможе повністю повернути всі свої території, окуповані Росією. Ця заява стала сигналом про зміну підходу. Попередня позиція Трампа, згідно з якою Україна має бути сильною для ведення переговорів, фактично поступилася місцем новій стратегії.Зараз його головна мета – змусити Україну до капітуляції за будь-яку ціну, що фактично означає капітуляцію перед Росією. Він прагне виставити себе миротворцем, не зважаючи на спільні цінності та ігноруючи історичну реальність, яку ми добре знаємо. Історія вже продемонструвала, що спроби умиротворення агресора на кшталт Путіна, як це було у Грузії в 2008 році чи в Криму та на Донбасі у 2014 році, лише провокують його на подальшу агресію. Сьогодні, коли Трамп своїми останніми заявами та виступами колег в Мюнхені фактично заспокоює Путіна, це лише підштовхує його до нових атак – потенційно на Молдову, країни Балтії чи навіть до спроби підірвати НАТО. Я впевнений, що Трамп цього не усвідомлює. Не думаю, що він свідомо прагне співпрацювати з Путіним, щоб розділити світ, але саме цього хоче Путін. А Трамп цього просто не розуміє, бо не усвідомлює історичних закономірностей. Є певне відчуття, що Путін не буде торгуватися, буде проводити свою лінію, яку ми побачили під час так званих Стамбульських домовленостей. Слід нагадати, що відбувалося у 1944-45 роках, коли президент США Франклін Рузвельт, прем'єр-міністр Великої Британії Уїнстон Черчилль та керманич СРСР Йосип Сталін спробували формувати вигляд Центральної Європи та як Рузвельт і Черчилль намагалися зберегти суверенітет Польщі. Сталін зробив хитріше – вимагав проводити вибори під своїм контролем, НКВД та радянських військ, зберігаючи водночас оболонку польської державності, але контролюючи її повністю. Черчилль та Рузвельт в силу певних причин були змушені поступитися Сталіну. Коли ми говоримо про певні плани, які можуть походити з Ер-Ріяда, в мене є побоювання, щоб росіяни не намагалися продати Трампу таку модель, яку Сталін змусив купити Рузвельта і Черчилля.У цьому й полягає моя головна думка. Це те, що я вже зазначав у попередній відповіді і не раз наголошував під час нашої сьогоднішньої дискусії. Головна проблема полягає в тому, що Дональд Трамп не знає історії і не цікавиться нею. Через це він не розуміє, що насправді намагається зробити Путін. Я, як гордий американець польського походження, знаю цю історію. Я пам’ятаю, як у 1989 році, коли тільки починав свою дипломатичну кар’єру в Польщі, щодня чув від поляків розмови про Ялту та почуття зради, яке вони досі відчували. Вони згадували Ванду Василевську та інших польських комуністів, які працювали на СРСР. Трамп не просто не знає про це – йому байдуже. Йому взагалі немає діла до України. Йому не цікаві ні "криваві землі", ні трагедії, які пережила Центральна та Східна Європа. Оскільки Гітлер напав не на Росію, а спочатку на Польщу та Україну. Саме Україна зазнала найбільших втрат від нацистської окупації. Після цього настала радянська окупація, масові депортації з Естонії, Латвії, Литви, Польщі та інших країн у період холодної війни. Трамп не знає всього цього. Йому байдуже. І саме через це він став корисним ідіотом у руках Путіна.Якщо ви не знаєте історії, то приречені її повторити. Мій улюблений керівник, амбасадор Ден Фрід, допоміг мені усвідомити це ще глибше. Під час роботи з ним ми часто обговорювали історичні уроки, які мають визначати політику США. Варто віддати належне президенту Джорджу Бушу та держсекретарці Кондолізі Райс — вони справді цінували історію. Спочатку були наївні спроби побудувати стратегічне партнерство з Росією, політика "перезавантаження" почалася за Обами, але зусилля в цьому напрямку робилися ще раніше. Однак після того, як Буш заявив, що "побачив душу Путіна" під час зустрічі в Любляні, вони переглянули свої підходи. Вивчивши історичні уроки, адміністрація Буша змінила курс, коли стало очевидним, що Путін стає все більш маніпулятивним. Натомість Трамп не знає історії, що робить ситуацію набагато небезпечнішою. Як бізнесмен, який пишається своїм умінням укладати угоди, він, можливо, зрештою усвідомить, що домовленість із Путіним є провальною, оскільки Україна продовжує чинити опір. Тоді він може розсердитися на Путіна, але цілком можливо, що натомість він спрямує свій гнів на Україну. Просив би вас проаналізувати всі ризики та загрози, які могли б міститися у тих документах, які будуть готувати у Кремлі, та будуть просити підписати президента Трампа або, точніше, щоб Трамп намагався нав'язати їх Києву.Я не думаю, що існує якийсь чіткий план. Так, завжди є підготовлені брифінгові матеріали, але, як ми обговорювали кілька хвилин тому, Трамп кардинально змінив свій підхід до України всього за останній тиждень. До заяви Гегсета і виступу Джей Ді Венса в Мюнхені Трамп стверджував, що єдиний спосіб припинити російську війну в Україні — це мир через силу, що передбачає необхідність надання Україні військової підтримки. Можливо, ви навіть пам’ятаєте, що приблизно під час інавгурації він говорив: "Гаразд, я не підтримую вступ України до НАТО, але ми повинні забезпечити її значною військовою допомогою, щоб у майбутньому стримати Росію від нового нападу".А Кіт Келлог, хоча його початкова пропозиція була малопривабливою для України — адже заморожування лінії фронту на поточних позиціях означало б, що Росія збереже контроль над значною частиною української території, а Україна не вступить до НАТО, — все ж передбачала гарантії безпеки та припинення бойових дій. Тепер навіть це здається надто великою поступкою для Трампа. Схоже, що він фактично хоче отримати від України фінансову компенсацію в обмін на допомогу, надану Сполученими Штатами. Це радикальний відхід навіть від його власної зовнішньої політики, не кажучи вже про історичний підхід США до міжнародних відносин. Гадаю, це стало несподіванкою навіть для його власної команди.Він не включив Келлога до команди, яка веде переговори з Путіним, що, на мою думку, символізує відхід від підходу "мир через силу", який відстоював Келлог і який ще тиждень тому був чинною політикою. Тепер він більше не застосовується. Не думаю, що було достатньо часу для формулювання нової стратегії чи створення будь-яких важливих стратегічних документів. Путін і надалі намагатиметься отримати від Трампа якомога більше. Ми знаємо його цілі: ліквідувати Україну як суверенну державу, змусити НАТО вивести всі американські війська з позицій, зайнятих після попереднього російського вторгнення у 2014 році, та витіснити сили НАТО з країн-членів, що приєдналися на початку 2000-х років. Тому Путін, ймовірно, і надалі пропонуватиме США вигідні поступки, допоки Трамп дотримується свого нового підходу — звинувачення України у війні та спроби витиснути з неї фінансову вигоду. Це новий вектор його зовнішньої політики, який ще не набув чіткої форми.Зараз настав критичний момент для сенаторів-республіканців, європейських союзників та самої України, щоб переконати Трампа, що ця нова стратегія приречена на провал.І ще одне зауваження. Підхід Трампа зараз зводиться до руйнування. Це єдина його характеристика, яку я не згадав у відповіді на ваше перше запитання. Він прагне ламати усталені правила, щоб максимізувати власну владу. У США він неодноразово заявляв, що має намір ліквідувати значну частину урядових бюрократичних структур і звільнити тисячі чиновників. Днями він заявив, що тільки президент і генеральний прокурор мають юридичні повноваження тлумачити американські закони. Це неправда – найвища судова влада належить Верховному суду. Трамп свідомо намагається послабити американську систему зсередини, щоб розширити свої повноваження. Зараз він використовує аналогічний підхід і на міжнародній арені, намагаючись зруйнувати глобальний порядок через руйнівну тактику, спрямовану на зміцнення власної влади та збагачення. Це не стратегія, а хаотичний нігілізм, яким Путін уміло маніпулює. Що саме Путін пропонує Трампу, поки невідомо. Але його кінцеві цілі очевидні – він не лише не приховує їх, а й відкрито про них заявляє.Якщо розглянути варіант, коли ми у Києві скажемо «Ні» тому чи іншому сценарію, чи піде Трамп на серйозні рестрикції проти України? Адже запропонований сценарій може бути настільки небезпечний для нас, що ми скажемо пану Трампу: «Ні, дякуємо». Франція, Велика Британія не проти нам допомагати грішми, але вони не готові воювати та постачати таке озброєння, щоб локалізувати агресію РФ. Наміри Путіна прозорі – він готовий воювати попри втрати свого особового складу, адже такою є російська військова тактика, яка себе дуже часто виправдовувала в захопленні певних територій та народів.Типова російська тактика, в якій людські життя не мають значення, адже розглядаються як витратний матеріал. Згідно з цитатою, яку приписують Сталіну: "Смерть однієї людини – це трагедія, смерть мільйонів – це статистика". Єдиний шлях для України – чітко сказати "ні" і відкинути будь-яку угоду, яка підриває її фундаментальну безпеку, майбутнє процвітання та право на гідне життя. Я вважаю, що Україні варто подати це з позиції стратегічної жертви — жертви історії та наївності, уникаючи прямих згадок про президента Трампа, але водночас як нації, яка не лише легітимна, а й горда, сильна, яка нині протистоїть російській агресії. Замість того, щоб втягуватися в риторику образ, Україна повинна зайняти тверду позицію і заявити: "Це несправедливо. Звичайно, ми не можемо на це погодитися. Це зруйнувало б майбутнє нашої країни і зупинило б наш розвиток. Наші діти та онуки ніколи не матимуть гідного життя за таких умов". Відтак Україна має вибудовувати співпрацю з європейськими союзниками на гідних засадах.Україна повинна твердо, але виважено дати зрозуміти, що вона не стане колонією Росії. Вона має відстоювати свою ідентичність, союзників і право на боротьбу за виживання та гідність стільки, скільки буде потрібно. Але робити це потрібно так, щоб зберігати моральну й історичну перевагу. Згодом можна сподіватися, що Трамп зрозуміє провал своєї стратегії. Поки він бачить поступки з іншого боку, він залишатиметься агресивним — так само, як і Путін. Однак коли Трамп усвідомлює, що зазнає поразки, він змінює курс. Згадайте його погрози запровадити тарифи проти Канади та Китаю. Коли Джастін Трюдо і Клаудія Шейнбаум у відповідь оголосили про значні контрзаходи та пояснили, як це зашкодить американській економіці, Трамп відступив. Він неперевершений задирака, але поступається, коли стикається з реальною відсіччю. Тому Україна повинна чинити опір з гідністю, чітко показуючи несправедливість вимог Трампа та те, як у довгостроковій перспективі вони приведуть до стратегічної катастрофи не лише для України, а й для Сполучених Штатів та їхніх союзників.

Про це йдеться на сайті МЗС.Там наголосили, що Україна не визнає ці "вибори" та розглядає їх як системне намагання РФ "легітимізувати проросійський сепаратистський режим на окупованій грузинській території"."Лише консолідовані зусилля світової спільноти, зокрема військова підтримка України та чітке дотримання санкційних режимів проти Росії, здатні стати на заваді агресивним планам Москви з відновлення імперії шляхом розв'язання воєн та етнічних чисток на територіях суверенних країн", – додали у відомстві.У Міністерстві також зазначили, що Україна незмінно підтримувала та підтримуватиме суверенітет і територіальну цілісність Грузії у межах її міжнародно визнаних кордонів та не визнає так званої "незалежності" окупованих Абхазії та Цхінвальського регіону/Південної Осетії.Про "вибори" в  самопроголошеній АбхазіїУ суботу, 15 лютого, в самопроголошеній Абхазії проводять так звані "дострокові президентські вибори". Основними "фаворитами президентських перегонів" вважають провладного Бадра Гунба та опозиціонера Адгура Ардзінба, пише "Ехо Кавказа". Загалом є п'ять "кандидатів у президенти".Під час передвиборчої кампанії російські та провладні абхазькі медіа під неодноразово виставляли Ардзінба провідником "протурецьких" інтересів, зазначили у виданні. Зокрема, російський канал Rеаdоvkа стверджував, що в разі перемоги Ардзінба розірве зв'язки з Росією на користь Туреччини і перетворить Абхазію на "новий осередок турецького впливу в Закавказзі".Відомо, що Ардзінба дотримується позиції, що РФ – це союзник Абхазії, з яким потрібно зміцнювати відносини, проте пріоритетом мають бути інтереси абхазького народу.Водночас Бадра Гунба, як пише "Ехо Кавказа", завжди прагнув до зміцнення зв'язків із Росією і не виступав проти законопроєктів та угод, які важливі для Кремля, але викликають невдоволення значної частини абхазького суспільства. Аби перемогти на "виборах" одному з кандидатів потрібно набрати понад 50% голосів від загальної кількості проголосованих. Якщо жоден із кандидатів не набере необхідних голосів, то для тих, хто набрав більшість, буде оголошено другий тур.Біля парламенту Абхазії 15 листопада 2024 року почались протести проти ратифікації інвестиційної угоди між Сухумі та Москвою.Пізніше президент Аслан Бжанія заявив, що готовий піти у відставку після того, як протестувальники залишать будівлю адміністрації президента.Зрештою 19 листопада Бжанія написав заяву про відставку.

Україна не визнає "вибори" в Абхазії, росія має звільнити окуповані території - МЗСМЗС України засуджує проведення "дострокових президентських виборів" на окупованій території Абхазії 15 лютого 2025 року. Україна підтримує територіальну цілісність Грузії та вимагає звільнення окупованих територій.

У Міністерстві закордонних справ України рішуче засудили проведення 15 лютого так званих "дострокових президентських виборів" на окупованій території Абхазії в Грузії і заявили про їх невизнання.