Search trend "Башар Асад"

Сирія повністю відновить підключення до міжнародної платіжної системи SWІFТ "протягом кількох тижнів". Це ознаменує повернення країни до глобальної економіки після 14 років війни та санкцій, які зробили її ізгоєм на міжнародній арені, повідомляє Fіnаnсіаl Тіmеs. "Повернення до SWІFТ - це перший вагомий крок у рамках лібералізації сирійської економіки новим урядом. Це також сигнал про те, що нова влада діє швидко, аби залучити міжнародну торгівлю та інвестиції після того, як минулого місяця США зняли санкції", - йдеться в статті. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: США скасують санкції проти Сирії, які діяли понад 20 років Глава Центробанку Абдулкадер Хусріє прагне повернути іноземні інвестиції, зняти бар'єри для торгівлі, стабілізувати валюту та реформувати банківський сектор. "Ми прагнемо посилити бренд країни як фінансового хабу, враховуючи очікувані прямі іноземні інвестиції у відбудову та інфраструктуру - це критично важливо", - сказав Хусріє. Сирія була відрізана від глобальних ринків з 2011 року, коли тодішній президент Башар Асад жорстоко придушив народне повстання, що переросло у повномасштабну громадянську війну. В грудні минулого року економіка країни перебувала в стані вільного падіння, а державна скарбниця була спустошена. Режим Асада утримував владу в Сирії протягом 53 років і зазнав краху після того, як 12-денний наступ повстанців на чолі з ісламістським бойовим угрупованням "Хаят Тахрір аш-Шам", або "Організація визволення Леванту", 8 грудня завершився захопленням Дамаска - столиці країни. Клан Асадів міг "викачати" з країни до $12 мдрд завдяки державним монополіям, торгівлі наркотиками та частково реінвестиціям.

Башар Асад утік до Москви після повалення його режиму наприкінці 2024 року

Судно з пшеницею прибуло до порту Латакії у Сирії. Це стало першим таким постачанням після того, як колишній президент Башар аль-Асад був скинутий повстанцями в грудні 2024 року. Повний текст новини

До сирійського порту Латакія прибуло перше судно з пшеницею після того, як колишній президент Башар Асад втік з країни у грудні минулого року на тлі антиурядового повстання.

Судно з пшеницею прибуло до сирійського порту Латакія, що стало першою поставкою такого роду після того, як колишній президент Башар Асад був повалений повстанцями в грудні.

Перед тим як його режим зазнав краху, сирійський лідер Башар Асад встиг скористатися приватним літаком, щоб вивезти з країни великі суми готівки, цінності та документи. Про це повідомляє Rеutеrs із посиланням на чотирнадцять джерел. Інформаторами були колишні розвідники, працівники аеропорту, охоронці президента та бізнесмени з оточення Асада. Підготовкою втечі займався Ясар Ібрагім, який був найближчим економічним радником диктатора. Саме він організував оренду літака. На борту вивозили майно, співробітників, наближених та членів родини. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Родина Асада могла втекти через секретні тунелі - ЗМІ Використовували літак Еmbrаеr Lеgасy 600. Протягом двох діб він здійснив чотири рейси між Сирією та Об'єднаними Арабськими Еміратами. Останній вилетів 8 грудня з російської авіабази Хмеймім. У той же день Асад також залишив країну, вирушивши до Росії з тієї ж бази. Очевидці повідомили, що борт був заповнений сумками без позначень. У них було не менше ніж $500 тис. готівкою. Окрім грошей, літак вивіз важливі документи, комп'ютери та цифрові носії. У вивезених матеріалах містилася інформація про джерела прибутків, корпоративні записи, реєстрацію компаній, об'єкти нерухомості, а також зв'язки з офшорними юрисдикціями та рахунками. Російський диктатор Володимир Путін прийняв рішеннянадати притулок у РФБашару Асаду, скинутому з посади президента Сирії внаслідок блискавичного наступу повстанців. Перед тим ЗМІ повідомляли, що сирійський диктатор Башар Асад, ймовірно, міг загинути в авіакатастрофі. Його літак прямував "дивним" курсом та раптово зник із радарів.

Башар Асад після повалення його режиму втік до Росії та отримав у цій країні політичний притулок.

У сирійській провінції Латакія прихильники колишнього президента країни Башара Асада напали на патрулі – загинули щонайменше 13 поліцейських, є поранені. Про це пише Аssосіаtеd Рrеss з посиланням на місцеву владу. Сирійський центр моніторингу за дотриманням прав людини, що базується в Лондоні, повідомив про загибель під час атаки 16 поліцейських, 28 прихильників Асада та трьох мирних жителів. За словами директора Департаменту загальної безпеки Латакії Мустафи Кнефаті, прихильники Асада атакували кілька контрольно-пропускних пунктів, а також патрулі у районі міста Джебла. Внаслідок нападу «багато солдатів» загинули та отримали поранення, повідомив Кнефаті без уточнення деталей. У містах Латакія і Тартус, повідомляє сирійська агенція Sаnа, оголошено комендантську годину, поліцейські почали «масштабне прочісування міст і сіл у пошуках ополченців Асада». Місцевим жителям рекомендовано залишатися вдома та повідомляти про будь-які «підозрілі пересування». У Тартус введені війська. Усунутий сирійський диктатор Башар Асад і його сім’я втекли з країни 8 грудня 2024 року і перебувають у Москві, де отримали притулок, як заявили в Кремлі. Представники влади Росії, давнього союзника Асада, заявили, що він «вирішив піти у відставку» після «переговорів» із «низкою учасників збройного конфлікту» і залишив посаду, «даючи вказівки щодо мирної передачі влади».  

Тимчасовий лідер Сирії Ахмед аль-Шараа є, схоже, тим міцним горішком, на якому Кремль ризикує зламати зуби. З одного боку він каже, що Росія є важливою країною для Сирії і було б небажано, щоби вона скоротила свою присутність в Сирії до нуля. Але з іншого цей самий нуль уже зараз маячить на обрії. Двом країнам, які були союзницями за Асада, нині непросто будувати стосунки. Передусім Москва і Дамаск так і не змогли досягти домовленості щодо долі російських військових баз. А тому, як повідомляє СNN, 6 лютого російські транспорті судна із завантаженою на них військовою технікою взяли курс на Гібралтарську протоку, а далі на Європу. Ймовірно, судна прямують до Калінінграду. Якщо це так, то російські кораблі послали за адресою "чемодан причал Россия", і саме цим маршрутом вони і рухаються. Але що це означає для сирійсько-російських стосунків в цілому? Про це Gаzеtа.uа розпвідає далі. "Сторони домовилися домовлятися" Наприкінці січня до Сирії прибула російська урядова делегація. До її складу входив заступник міністра закордонних справ Росії Михайло Богданов та уповноважений Путіна у справах Сирії Олександр Лаврентьєв. З ними прилетіли і представники Об'єднаної зернової компанії та компанії "СТГ Інжиніринг". Важливо, що це був перший візит росіян на такому рівні після повалення режиму Башира Асада. Зустрічали гостей згадуваний вище Ахмед аль-Шараа, міністр закордонних справ Асаад аль-Шибані та міністр охорони здоров'я Махер аль-Шараа. Перемовини тривали три години, і хоча Богданов і зазначив, що "зустріч пройшла конструктивно", а "атмосфера була гарною", в перекладі з езопової мови на людську це означає, що ніхто ні до чого не домовився. Власне, сам Богданов визнав, що "ситуація складна". Росіяни прагнули зберегти за собою два великих військових об'єкти, розташовані у Сирії А складна вона тому, що спроба всидіти на двох стільцях простою не буває. Росіяни прагнули зберегти за собою два великих військових об'єкти, розташовані у Сирії: військово-морський порт у Тартусі та авіабазу Хмеймім неподалік міста Латакія. А сирійці просили за це небагато всього лише колишнього диктатора Асада, який знайшов притулок у Москві. Але обміну "баш на баш" не вийшло, і, як написало агентство Вlооmbеrg, ситуація зайшла у глухий кут. Втім, справа, виявляється, не тільки в Асаді. У гру вступає Євросоюз Перед тим, як російським судам дозволили пришвартуватися в Тартусі та завантажити військове обладнання, їх примусили чекати декілька тижнів. Сирійці дали росіянам гучного ляпаса, але останні тільки втерлися та зробили вигляд, що все гаразд. "Бикувати" у звичному для себе стилі вони не можуть не ті часи. Москва прагне зберегти бодай щось з ознак свого колишнього впливу у Сирії. Зазначимо, що Тартус був для Росії тим єдиним перевалочним пунктом в Середземномор'ї, де можна було дозаправитися та відремонтувати судна під час операцій на Близькому Сході та в Африці. Хмеймім відігравав аналогічну роль, це була база забезпечення для діяльності Росії у названих регіонах. Хоча чому, власне, була? База існує і по цей час, от тільки присутність там росіян наразі обмежена. І це при тому, що у 2017-му Росія та Сирія підписали угоду терміном на 49 років, протягом яких Дамаск дозволяв РФ використовувати Тартус та Хмеймім для власних потреб. Нова влада Сирії скасувала всі старі угоди Хто ж міг знати, що режим Асада не протягне до 2066-го? Це, звісно, жарт, хоча, можливо, сам Башар збирався повторити досвід Джиммі Картера і дожити до ста років&hеllір; В кожному разі, нова влада Сирії скасувала всі старі угоди. У той же час вона нібито була готова укласти інші, вже від свого імені, але&hеllір; Але у справу втрутився Євросоюз, який почав дружити з Сирією проти Москви. До Дамаску полетіли міністри закордонних справ Німеччини та Франції, а слідом за ними і президент Французької республіки Емманюель Макрон провів телефонну розмову з Ахмедом аль-Шараа. Макрон став першим європейським лідером, яким вийшов на контакт з главою тимчасової сирійської адміністрації. На додачу на цього очільниця Євросоюзу із закордонних справ та безпекової політики Кая Каллас оголосила, що міністри закордонних справ ЄС погодили дорожню карту з ослаблення санкцій проти Сирії. Тим часом росіяни розпочали евакуацію свого угрупування військ із сирійського порту Тартус. Санкції проти зерна Так, Євросоюз розуміється на тому, як розмовляти з колишніми диктатурами. Санкції й справді є больовою точкою сирійців. В обмін на їх скасування сирійців схиляють відмовитися від будь-яких нових угод з Росією. І військових в тому числі. Тож недарма переговори щодо подальшої долі баз у Тартусі та Хмеймімі, котрі активізувалися у середині грудня, застопорилися станом на кінець січня початок лютого. Сирія може стати транспортним коридором та постачати нафту і газ, приміром, з Саудівської Аравії та Катару до європейських країн. Що, власне, збирається запропонувати Росія Сирії? Газ і нафту? Після падіння Асада Сирія може стати транспортним коридором та постачати нафту і газ, приміром, з Саудівської Аравії та Катару до європейських країн. А це, в свою чергу, може вплинути на зниження вартості цих продуктів та підвищення їх доступності на ринку. Не забуваймо і про те, що Туреччина просто мріє про магістральний газопровід та нафтопровід із Саудівської Аравії через Сирію, а також про створення великого турецького енергетичного хабу. Недарма окрім Макрона, з Ахмедом аль-Шараа вже переговорив президент Туреччини Реджеп Тайїп Ердоган. І не просто переговорив, а запросив до себе в Анкару, куди тимчасовий лідер Сирії прибув зі своєю другою половинкою Латіфою аль-Шараа, вперше продемонструвавши світу нову першу леді Сирії. Але повернемося від прекрасних леді до впливових джентльменів. Отож, газ та нафта цікавлять Сирію, але трохи не так, як цього хотілося б Росії. Чим іще Москва може обдарувати Анкару? Зброєю? З російською зброєю у Сирії складаються вельми непрості стосунки. Адже саме російські літаки бомбардували опозиційні сили, коли ті боролися з режимом Асада. Можна, звісно, усе пробачити і забути, але навіщо? Тим паче, що проти збереження російських військових баз у Сирії активно виступає Туреччина, а з нею Ахмед аль-Шараа вже почав рух на зближення&hеllір; Залишається один чинник впливу на сирійців зерно. Так, Росія є основним постачальником зерна по всьому світу, але й Україна не стоїть осторонь цієї ситуації. Ми вже поставили до Сирії 500 тонн пшениці, а далі "будуть нові постачання, а також поглиблення взаємовигідної співпраці в багатьох сферах", як сказав президент Зеленський. Україна готується замінити Росію на ринку Сирії. Наші виробники зможуть постачати продовольство до цієї країни принаймні, таку амбіцію має український уряд. Пошуки вигоди До слова, окрім пшениці, Україна надіслала у Дамаск і міністра закордонних справ України Андрія Сибігу. Він побував там іще 30 грудня, доповівши згодом, що "зустрівся з керівником сирійської адміністрації Ахмедом Аль-Шараа і передав послання сирійському народу: ми з вами і готові допомогти у відновленні нормального життя, стабільності та продовольчої безпеки". Сибіга наголосив: офіційний Київ відносить нинішню Сирію до числа країн, які поважають суверенітет та територіальну цілісність України. А це вже прокладає шлях до відновлення дипломатичних стосунків між двома країнами. Слід зазначити, що дипломатичні відносини між Україною та Сирією проіснували від 1992-го до 2022-го, тобто до моменту, коли Асад вирішив визнати проросійські маріонеткові утворення "ДНР" та "ЛНР". Тепер Асада немає, а отже, дипломатія може запрацювати знову. Щоправда, аль-Шараа поки продовжує повторювати, що "Росія вважається другою за потужністю в світі", а тому на неї як мінімум варто зважати. Він обіцяє розпустити озброєне угрупування "Хаят Тахрір аш-Шам", яке, власне, й привело його до влади, посприявши падінню режиму Башара Асада. "Хаят Тахрір аш-Шам" організація, яка визнана терористичною, а відтак і забороненою у багатьох країнах, зокрема, й у США та Росії. Але на її розпуск тимчасовий лідер Сирії готовий піти не для того, щоб сподобатися Путіну зрештою, Росія визнала своїм союзником "Талібан", то чому б і не "Хаят Тахрір аш-Шам"?.. Ахмед аль-Шараа буцімто цілком серйозно націлений на демократичний шлях розвитку принаймні, так каже він сам. Щоправда, це дещо протирічить секуляризації освіти, котра розпочалася вже за нової влади. Нинішні урядовці міняють підручники та втокмачують школярам, що не теорією еволюції Дарвіна, а волею Аллаха слід пояснювати виникнення життя на Землі та розвиток біологічних видів. Хай там як, а у Сирії вже заанонсовані вільні вибори, котрі, однак, відбудуться не надто скоро аж за чотири роки. За їхнім перебігом та результатом можна буде судити про те, наскільки серйозні наміри щодо сирійської "перебудови" має аль-Шараа та його команда. До речі, останній, як інформує Тhе Wаshіngtоn Роst, наголошує на прагматичному підході свого уряду, який створює нові альянси і переглядає старі, створені за колишнього режиму. Це вдарить по інтересах Росії, яка втратить ще одного свого союзника Альянс із Росією належить, звісно, до старих зв'язків. Відносини з Україною, з іншими державами демократичного світу до нових. Не те, що б Сирія була нашим найважливішим партнером, у якому Україна зацікавлена насамперед, але перетягнути її на "сторону добра" було б гідною місією. Гідною та важливою хоча б тому, що це вдарить по інтересах Росії, яка втратить ще одного свого союзника. Тому стосунки з Сирією дійсно варто розвивати. Не відмовляючи собі у задоволенні споглядати за тим, як вони руйнуються між нею та Москвою. Що поробиш, прагматизм є прагматизм, а бумеранг є бумеранг. Росія нині пожинає плоди свого невсипущого бажання мати своїх проксі у всіх куточках планети. Ідея фікс, пов'язана з всесвітнім пануванням, неодмінно згубить цю країну. Рано чи пізно&hеllір;

Сирія відкрита для того, щоб дозволити Росії зберегти військово-повітряну і військово-морську бази на узбережжі Середземного моря. Це можливо доки будь-яка угода з Кремлем відповідатиме інтересам країни. Таку заяву зробив міністр оборони Сирії Мурхаф Абу Касра, пише Тhе Wаshіngtоn Роst. "Коли Башар Асад вирішив поїхати в Росію, він думав, що нам не вдасться домовитися з росіянами... Можливо, стосунки з ними буде відновлено так, щоб це насамперед відповідало інтересам Сирії, а потім їхнім інтересам", - зазначив Абу Касра. За словами очільника російської делегації Михайла Богданова, угода про російську військову присутність "потребує додаткових переговорів". "Поки що нічого не змінилося... Ми домовилися продовжити більш глибокі консультації", - додав Богданов. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Нова влада Сирії вимагає від Росії компенсації збитків та видачі Асада - ЗМІ За словами сирійських чиновників, минулого місяця Сирія розірвала контракт із російською компанією на управління комерційною частиною порту Тартус, але майбутнє російської військової присутності залишається незрозумілим. Туреччина, Сирія, Ірак і Йорданія створять спільну платформу для боротьби з ІДІЛ. Першу зустріч планують провести в Йорданії.

Сирія відкрита для того, щоб дозволити Росії зберегти військово-повітряну і військово-морську бази на узбережжі Середземного моря. Це можливо доки будь-яка угода з Кремлем відповідатиме інтересам країни. Таку заяву зробив міністр оборони Сирії Мурхаф Абу Касра, пише Тhе Wаshіngtоn Роst. "Коли Башар Асад вирішив поїхати в Росію, він думав, що нам не вдасться домовитися з росіянами... Можливо, стосунки з ними буде відновлено так, щоб це насамперед відповідало інтересам Сирії, а потім їхнім інтересам", - зазначив Абу Касра. За словами очільника російської делегації Михайла Богданова, угода про російську військову присутність "потребує додаткових переговорів". "Поки що нічого не змінилося... Ми домовилися продовжити більш глибокі консультації", - додав Богданов. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Нова влада Сирії вимагає від Росії компенсації збитків та видачі Асада - ЗМІ За словами сирійських чиновників, минулого місяця Сирія розірвала контракт із російською компанією на управління комерційною частиною порту Тартус, але майбутнє російської військової присутності залишається незрозумілим. Туреччина, Сирія, Ірак і Йорданія створять спільну платформу для боротьби з ІДІЛ. Першу зустріч планують провести в Йорданії.

Останнім часом Іран міг стримувати геополітичних супротивників і вести війну переважно методами "сірої зони". Однак провал цієї стратегії був помітний ще тоді, коли проіранська "Хезболла" була сильною, а при владі в Сирії перебував Башар Асад.

Таку думку висловив сходознавець, кандидат історичних наук, науковий співробітник сходознавчого відділення Фрайбурзького університету Михайло Якубович в етері Еспресо.Зокрема він зауважив, що угоди між Росією та КНДР та Росією й Іраном відрізняються. "Пхеньян і Тегеран - абсолютно різна реальність. Тегеран намагається все ж таки зберегти можливість рукостискань зі світовими лідерами. Тегеран намагається зменшити санкції. Тегеран намагається умовно вдавати притомного і того гравця, який здатен на перемовини. Що, до речі, багато в чому так і є, враховуючи історію відносин їхню із, наприклад, Сполученими Штатами, і з європейськими країнами. Ну, з Пхеньяном інша історія. По-друге, там в договорі питання територіального його якогось захисту чи взаємних військових зобов'язань, воно не дуже добре прописане. Є відповідні умовності, про які вже відзначають аналітики, що нібито Іран не підтримує в даному випадку російську анексію певних територій України, що десь так і є, бо Іран в ООН, ми знаємо, голосує, або проти взагалі будь-якого осуду Росії, але з іншого боку говорить, що він за завершення конфлікту на умовах територіальної цілісності. Зрозуміло, що це лицемір'я іранського режиму, але, питання в тому, що цей договір кому дає, кому він більше дає, іранцям чи росіянам", - сказав він. Михайло Якубович зауважив, що Іран готується до перемовин із Трампом. І співпраця з Москвою буде для Тегерану аргументом у цих переговорах."І тут можна дуже легко зважити ці дві шальки терезів. Для росіян це додатковий засіб тиску на Захід, що у них є співпраця з Тегераном, і що ця співпраця може навіть передбачати ядерний компонент, хоча навряд це можливо найближчим часом, та і Китай не буде вочевидь за. Для іранців це можливість отримати ще більше доступу до космічних технологій, модернізувати свої газотранспортні системи. Ну і так само розвивати далі різного роду технології пов'язані із освоєнням ядерної енергії. Зараз по суті Іран готується до перемовин із Трампом. Тобто Трамп нібито завжди робить такі голосні заяви проти Ірану, що Іран буде ледь не ворогом номер один, буде потужний тиск. Ми бачимо, що Трамп говорить одне, його радники потім інтерпретують це зовсім інакше, тобто тиск буде зберігатися, але судячи з усього для Ірану ось ця співпраця із Росією, це буде один із таких аргументів, що “якщо ви не знімете з нас санкцій, не буде можливості продавати нафту в дедалі більше країн, то ми можемо ще далі працювати з Москвою", - зазначив сходознавець.На його думку, Іран може дати задній хід у співпраці з Росією за умови зняття санкцій. "Іранці не будуть такими для росіян, як був Башар Асад, чи яким став Пхеньян, ну, можливо, Пхеньян ще контролюється Китаєм. Тобто це буде союзник ситуативний, враховуючи їхні історично проблемні відносини, але це той договір, яким вони будуть вимахувати перед Трампом і говорити, що: “Ми можемо дати задній хід і договір це передбачає, якщо з нас знімуть санкції, якщо з нами будуть далі спілкуватися”. І як в даному випадку будуть говорити Сполучені Штати - питання. Але іранські аналітики, навіть близькі до режиму, в принципі наразі налаштовані все ж таки на перемовини. І оскільки, тим більше, проксі Ірану, ті ж самі хусити, та ж сама Хезболла, той ж самий Хамас перебуває не в найкращому становищі для продовження атак проти Ізраїлю. Власне, тому зараз для них добре мати ще один додатковий аргумент, але чи спрацює - це велике питання", - вважає Михайло Якубович. Російський диктатор Володимир Путін та президент Ірану Масуд Пезешкіан 17 січня підписали договір про "всеосяжне стратегічне партнерство" між країнами терміном на 20 років

Переобраний президент США Дональд Трамп прокоментував ситуацію в Сирії, де минулого місяця був скинутий диктатор Башар Асад. Він похвалив Ердогана за "захоплення" Сирії у момент послаблення Росії та Ірану. Повний текст новини

Після державного перевороту у Сирії та втечі диктатора Башар Асад новий лідер Ахмед аль-Шараа заявив про готовність підтримувати відносини із цивілізованим світом. Він вже зустрічався із журналістами ВВС та очільником МЗС України Андрієм Сибіром. Повний текст новини +Відео

Поразка росіян у Сирії підіймає настрій, та чи отримає держава Україна якісь реальні вигоди від цього демаршу? Чи навпаки?Поразка в Сирії клану асадинів є епохальною подією в регіоні Близького Сходу. В далекому 1971 році Хафез Асад у результаті військового перевороту захопив владу в цій країні, а у 2000 році його син Башар Асад успадкував президентство та продовжив тоталітарне правління ще на довгих 24 роки. І тут напрошується цікава паралель. Асад-молодший прийшов до влади майже одночасно з Путіним. То ж чи не є це знаменням того, що Росія програла війну в Сирії, а тепер наступною буде поразка російського диктатора в Україні?Падіння асадівського режиму в Сирії має стати уроком для всіх диктаторів у світі: влада, котра ґрунтується на методах насилля над народом, ніколи не буває вічною. Особливо це стосується російського правителя Путіна, як би він сам і його оточення воліли уникати навіть думати про це.Сирійці героїчними зусиллями припинили геноцид, котрий здійснював проти власного народу злочинний клан Асадів. Зараз важко навіть уявити, скільки невинних людей було вбито, ув’язнено та постраждало для того, тільки щоб Башар Асад залишався й далі у владі.Читайте також: Росія та Іран готують ядерну угодуТепер світ може довідатись і про всі злочини Москви, які вона здійснювала в Сирії від 2011 року. У цьому сенсі російська військово-морська база в Тартусі та авіабаза "Хмеймім" можуть виявитися джерелами надважливої розвідувальної інформації для західних спецслужб, якщо повстанці зможуть досить швидко захопити ці об’єкти, а потім дозволити Заходу отримати до них доступ.Коли почалося нове повстання сирійського народу, Путін мусив визначити для себе, що для нього важливіше – Сирія чи Україна. Адже Сирія стала для Москви воротами на Близький Схід. Але в Кремлі вирішили, що інтенсивну війну на два фронти, за нинішнього економічного стану речей в Російській Федерації, їм не потягнути. І було прийнято рішення зосередити свої зусилля на спробі знищення української державності.Крім того, варто пам’ятати не тільки про геополітичну, а й про економічну складову військової участі Російської Федерації у війні в Сирії. Від самого початку приватна військова компанія "Вагнер" була водночас і воєнною, і промисловою силою. Адже "вагнери" заробляли там не лише для себе, а й для Кремля.Також інтерес Москви до Сирії підігрівався й тим, що там знаходяться багатющі родовища газу. Путіна спонукає до прийняття рішень втручання у внутрішні справи інших країн не просто бажання допомогти дружнім режимам, він завжди шукає у всьому свої економічні вигоди та меркантильні інтереси.Затіваючи свою сирійську операцію, в Кремлі мали на меті не тільки утримати на плаву злочинний режим Башара Асада. Не менш важливим завданням, яке поставили перед собою росіяни, було нейтралізувати вплив Туреччини у близькосхідному регіоні. Тепер Туреччина відігралася, допомагаючи сирійським повстанцям. В Анкарі відчули слабину Росії, адже її виснажила довготривала війна з Україною.Читайте також: Сирійський та путінський режими як аномаліїІ тут напрошується одна дуже цікава історична паралель. Коли Франція втратила Гаїті, Наполеон Бонапарт продав Луїзіану і відмовився від своїх планів в Америці, щоб зосередитися на своїй війні в Європі, яку він також програв. Хочеться сподіватися, що те саме станеться і з Путіним.Втім, можливий і інший варіант. Коли СРСР програв в Афганістані, це незабаром поклало край і самому репресивному Радянському Союзу. Що дозволило націям, яких силоміць тримали вкупі, знову стати вільними. Тому цього разу існує велика ймовірність, що Російська Федерація повторить долю своєї радянської попередниці.Може статися геополітичний ефект доміно – поразка Путіна в Сирії потягне за собою поразку Москви в Україні, а потім настане розпад і самої Російської імперії. Саме через побоювання такого розвитку подій диктатор вирішив припинити допомогу Асаду.Адже глобальні геополітичні рівняння складалися просто й логічно: Росія+Північна Корея = продовження війни в Україні, а от Росія+Сирія = гарантована поразка в Україні. Путін викинув Сирію з порядку денного, одночасно відмовившись від усіх зобов’язань, які його пов’язували з режимом Асада.На допомогу Асаду також не прийшли Іран та "Хезболла", ослаблені інтенсивними бойовими діями в Газі та Лівані. Адже Ізраїль знищив 70 відсотків ракетних запасів "Хезболли" в Лівані та Сирії, тож терористам знадобиться щонайменше 5 років, щоб спробувати повернути свій колишній вплив у близькосхідному регіоні, і то за сприятливих обставин.Читайте також: Віктор Хафезович Янукович і Башар Федорович АсадНаразі важливим в падінні режиму асадинів став і турецький фактор. Оскільки Туреччина роками підтримувала озброєні опозиційні рухи на північному заході Сирії. Курдські райони й дотепер підконтрольні сирійському крилу курдської партії РКК, історичному противнику Анкари. Таким чином, існує процес зближення місцевих і регіональних інтересів. Та головний інтерес Туреччини полягає в тому, щоб протистояти можливому створенню незалежної курдської держави, що може мати для неї далекосяжні негативні наслідки. Адже це б могло спровокувати населення турецького Курдистану на активізацію боротьби за свою незалежність.І після зміни влади в Сирії турецький президент Реджеп Ердоган робитиме все, що тільки зможе, аби прикордонні райони сирійського Курдистану залишалися ізольованими від турецького Курдистану. Особливо враховуючи, що проксі-війна між Іраном та Ізраїлем здатна переформувати баланс сил в цьому регіоні.Проте сирійська поразка Путіна матиме далекосяжні наслідки для майбутньої розкладу сил не тільки в близькосхідному регіоні, але й загалом у світі. Після падіння клану Асадів позиції Туреччини на Близькому Сході різко посиляться, що дає можливість Анкарі стати більш впливовим гравцем в цьому регіоні. Для турецької сторони сирійське питання залишається життєво важливим, як проблема безпеки, міграції та регіональної стабільності.Щоб краще зрозуміти можливий розвиток подій в Сирії та сподівання Туреччини, котра планує використати на свою користь шанси, що виникають, необхідно оцінити поточну ситуацію та ймовірну політику глобальних і регіональних гравців. Анкара традиційно не задоволена тим, що Сполучені Штати використовували курдську партію РКК для створення протидії колишній сирійській владі.Турки були незгодні з тим, що Америка підтримувала стосунки з РКК. Тепер у президента Реджепа Ердогана вважають, що виникає вікно можливостей, яким потрібно неодмінно скористатися. Сподіваючись, що після того, як Дональд Трамп знову стане президентом у січні 2025 року, він не буде перейматися сирійським питанням і американці вийдуть із Сирії.А це може відкрити Туреччині такі перспективи:1. Втрата курдською партією РКК підтримки США здатна посилити позицію Туреччини в боротьбі з сепаратизмом.2. Можливість вироблення спільного з американцями рішення щодо Сирії, поліпшивши відносини зі Сполученими Штатами.Також Туреччина готується виробити скоординовану позицію з арабськими країнами проти політики США щодо підтримки інтересів Ізраїлю. Одночасно продовжуючи транскордонні операції для забезпечення безпеки кордону та перекриття логістичних каналів для унеможливлення контактів і співпраці між сирійськими та турецькими курдами.Не менш важливим питанням для Туреччини стає керування потоками мігрантів та створення безпечних територій для їхнього розміщення. Щоб забезпечити повернення понад 4,5 мільйона сирійських іммігрантів з Туреччини, необхідно створити безпечні зони на півночі Сирії та здійснити інвестиції в інфраструктуру.Читайте також: Усі російські війни — це війни за газ. В Україні та Сирії тежПадіння режиму Асада може перекрити шляхи транспортування російського газу. Адже навіть московські експерти визнають: якби Росія не увійшла в Сирію і не втримала режим Башара Асада, то у них ще понад 10 років тому гостро постало б питання виживання російського бюджету. Адже в такому разі, вся арабська нафта пішла б до Європи, а в Росії нічого не купували б. А так росіяни перекрили постачання газу відразу з кількох близькосхідних країн. Тому війну в Сирії самі путінські пропагандисти визнають війною Газпрому. Але тепер ця газова синекура для Путіна закінчилася.Як поразка васалів Москви в Сирії здатна позначиться на російсько-українській війні? Тепер можна сказати, що Російська Федерація і Башар Асад припустилися стратегічної помилки, коли вирішили заморозити конфлікт та погодили з Туреччиною окупацію Північної Сирії.Проте, крім суто військових чинників, існує низка політичних причин, які призвели до початкового розпорошення військ Асада. Через потреби війни в Україні, Росія значно скоротила свій військовий контингент у Сирії, що супроводжувалося суперечливими кадровими рішеннями. Та мало хто очікував, що Москва, як вклала протягом останніх десятиліть великі кошти в підтримку режиму Башара Асада, в критичний момент відмовиться прийти йому на допомогу.Не можна точно сказати, чи після поразки в Сирії Кремль ухвалить рішення про пришвидшення переговорів з Україною. Попри вразливу внаслідок сирійських подій позицію, Москва не знижує своєї абсолютно абсурдної планки вимог: 4 українські області – конституційно їхня територія, а Крим взагалі не обговорюється. І поки путінська терористична армія не зазнає поразки на полі бою, доти вони не відмовляться від своїх абсурдних вимог.Після падіння режиму Башара Асада Путін готовий визнати лише свою напівпоразку, і тепер захоче відігратися в Україні, що може підштовхнути його до активізації наступальних дій армії окупантів на наших теренах. Росія відмовилася від Сирії, проте Путін не має жодного наміру відмовлятися від своєї ідеї фікс – повної окупації українських земель.Російський диктатор буде вичікувати до інавгурації нового-старого президента США Дональда Трампа 20 січня 2025 року. Однак з російського боку не надходило жодного сигналу про те, що і після вступу Трампа на посаду – перемовини між Кремлем та Банковою стануть можливими. Після поразки Москви у Сирії російсько-українська війна вступає у нову фазу. Трамп уже заявив про наміри скоротити допомогу Україні, тож у нових реаліях нам варто покладатися лише на міць власної армії та підтримку НАТО і Європи.ДжерелоПро автора. Віктор Каспрук, журналістРедакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.

Про це й не тільки писали світові ЗМІ станом на ранок 1 січня.Кремль втратив ще один важіль впливу на ЄвропуЧи не всі провідні медіа написали про припинення Україною постачання російського газу з 1 січня після закінчення п’ятирічної транзитної угоди. "Закриття одного з найстаріших газових маршрутів Росії до ЄС було очікуваним і відбулося в той момент, коли війна Москви в Україні невдовзі вступає в четвертий рік. Міністерство енергетики України заявило, що розірвало угоду "в інтересах національної безпеки", - відзначають у СNN. Також у виданні додають, з моменту початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну, Європейський Союз намагався диверсифікувати своє енергопостачання та зменшити свою залежність від Росії. За даними Європейської ради, імпорт трубопровідного газу до Європейського Союзу з Росії різко скоротився, впавши з понад 40% у 2021 році до приблизно 8% у 2023 році.Після закриття маршруту через Україну у Росії залишиться лише один спосіб доставлення газу по трубах до Європи: через газопровід "Турецький потік", який проходить через Туреччину до Болгарії.У Rеutеrs зауважують, що Росія та колишній Радянський Союз витратили півстоліття на створення значної частки європейського газового ринку, яка на піку становила близько 35%, але війна майже знищила цей бізнес для Газпрому. У виданні нагадують, що газопровід Ямал - Європа через Білорусь також був закритий, а маршрут Nоrd Strеаm через Балтійське море до Німеччини був підірваний у 2022 році.У 2023 році Росія поставила через Україну близько 15 млрд кубометрів газу, що менше порівняно з 65 млрд кубометрів, коли останній п’ятирічний контракт почався у 2020 році.У ВВС додають, що Росія все ще може відправляти газ до Угорщини, а також Туреччини та Сербії газопроводом "Турецький потік" через Чорне море."Припинення транспортування через Україну означає кінець ери дешевого російського газу в ЄС. Словаччина постраждала найбільше, тоді як Європейська комісія каже, що вплив буде обмеженим завдяки ретельному плануванню та альтернативним поставкам. Однак стратегічний і символічний вплив для всієї Європи є величезним. Росія втратила важливий ринок, але її президент Володимир Путін каже, що країни ЄС постраждають найбільше", - пишуть британські журналісти. Європейська комісія також заявила, що газова система континенту є "стійкою та гнучкою" і має достатню потужність, щоб впоратися з припиненням транзиту через Україну.Хоча у Тhе Guаrdіаn кажуть, що експорт припиняється на Новий рік зимою, коли Європа очікує різкого похолодання і має більші, ніж зазвичай, проблеми з падінням газових резервів. "Можливо, Україна зможе задовольнити свій власний попит на газ після відключення за нормальних погодних умов, покладаючись на власне виробництво та зберігання викопного палива, але Міжнародне енергетичне агентство заявило, що холодніша за середню зима може збільшити кількість газу, необхідного Україні. Різке похолодання цього тижня вже виглядає як одне з найважчих випробувань для європейських газових ринків за останні роки після періоду, коли запаси спалювалися найшвидшими темпами з початку енергетичної кризи", - відзначають у виданні. Однак у виданні також наголошують на тому, що це "момент геополітичного значення", як сказав незалежний аналітик ринку газу Том Марзек-Мансер, бо припинення транзитної угоди закриває головну газову артерію, що з’єднує російські запаси газу з Європою. "А це може означати, що країни Східної Європи імпортуватимуть більше газу з ринків північно-західної Європи", - додав експерт. У Dеr Sріеgеl зауважують, що Словаччина, яка межує з Україною, масово протестувала проти рішення Києва зупинити потік російського газу. Також там кажуть про складну ситуацію в Молдові. "Ліворадикальний прем'єр-міністр Роберт Фіцо, якого критики звинувачують у проросійській позиції, пригрозив припинити поставки електроенергії зі Словаччини в Україну", - пишуть німецькі журналісти. Та у Роlіtісо відзначають, що Україна називає блефом заяву влади Словаччини. Міністр енергетики України Герман Галущенко також каже, що Київ може купувати електроенергію в Румунії та Польщі, якщо втратить постачання з Братислави.Путін хвалиться 25-річним правління, але насправді ситуація у РФ стає все гіршою Володимир Путін, Фото: gеttyіmаgеs У Тhе Nеw Yоur Тіmеs написали, що виступаючи з нагоди 25-ї річниці свого правління, керівник РФ Володимир Путін "виступив з оптимістичним і розпливчастим передноворічним посланням, у якому не говорилося про жертви в Україні чи зростання інфляції вдома". Американські журналісти відзначають, що через 25 років після приходу до влади президент Росії Володимир Путін у передноворічному зверненні заявив, що країна долає виклики та рухається вперед. Проте він не уточнив, куди саме прямує Росія, залишивши поза увагою війну в Україні, економічні проблеми та дипломатичні невдачі. Попри вшанування "захисників Батьківщини" та проголошення 2025 року їхнім роком, Путін уникав згадок про причини та наслідки війни. "Звернення підкреслило суперечності його керівництва: заклики до мобілізації суспільства поєднувалися з намаганнями зберегти ілюзію нормального життя. У промові не було згадано ні України, ні навіть звичного евфемізму "спеціальна військова операція", що свідчить про намагання приховати реальні проблеми. Тим часом Росія стикається з тривалою війною, економічними труднощами та втратою міжнародного статусу, які кидають виклик оптимістичним заявам Путіна", - наголошують у Тhе Nеw Yоur Тіmеs.У Wаshіngtоn Роst теж пишуть, що насправді "позиція Москви хитка", попри показний оптимізм. Адже Росія опинилася у значно складнішому становищі, ніж демонструє риторика Путіна. "Хоча війська РФ повільно просуваються в Україні, війна, яка триває майже три роки, забрала життя або поранила сотні тисяч російських військових, за оцінками НАТО. Українські сили контролюють частину Курської області, використовуючи її як важіль у потенційних переговорах. Економіка країни зазнає серйозного тиску через санкції, інфляція наближається до 10%, а Центробанк зберіг високу процентну ставку на рівні 21%", - відзначають у виданні.Також американські журналісти нагадують, що Росія втрачає вплив на Близькому Сході: сирійський диктатор Башар аль-Асад утік до Москви, змусивши Кремль скорочувати військову присутність у Сирії. Додатково ситуацію ускладнила катастрофа азербайджанського літака в Казахстані, що, за версією західних офіційних осіб, могла бути спричинена російською ППО.Читайте також: Чого досягли Україна та Росія у 2024 році: підсумки для фронту та перспективи миру. Пояснюємо

Дякую, що ви разом із нами весь цей час і будете в майбутньому, я впевнена. Тим паче, що у нас для вас є насправді багато заготовлених доволі цікавих проєктів. Але, знаєте, журналістська класика, інтерв'ю - це те, до чого ми завжди будемо повертатися. Тим паче, коли людина, в якої ти береш це інтерв'ю, направду викликає суспільний інтерес. Це так дуже м'яко сказано. А сьогодні у нас є нагода говорити із Віталієм Портниковим, людиною, яку ви всі добре знаєте, яку, ну, я не знаю, є майданчики, де Вас ще можна не побачити в хорошому сенсі слова. В хорошому сенсі, сподіваюся, що немає, але є майданчики, які не в хорошому сенсі слова існують в нашій країні. Але я думаю, що вони мріяли би, щоб ви на них з'явилися. Тож, Віталій Портников публіцист, журналіст і аналітик реальності. Можна, я скажу так? Можна. Але я думаю, що реальність у нас така складна, що журналісти мають давати інтерв'ю. Це абсолютно, чесно кажучи, ненормальна ситуація, тому що це взагалі моя праця. Те, що я обирав колись, коли вчився і коли почав займатися цією професією, що інтерв'ю маю брати я. І що я маю бути хорошим інтерв'юером. Я намагався це довести, починаючи зі студентських років. І тепер, коли я сам даю інтерв'ю, я думаю, що я знаходжуся в невластивій професійній ситуації. Що це якась, знаєте, змінена реальність, в якій я знаходжуся. Вона з багатьох питань змінена, але з цього також. А Ви знаєте, багато ваших колег, таких мастодонтів журналістики… Наших колег. Ми з вами обидва журналісти.Так, домовилися. Вони якраз таки думають, що поганий той солдат, який не мріє стати генералом. Поганий той журналіст, який починає, як журналіст, і не мріє, щоби потім його, як оглядача, питали про аналітику реальності, що Ви вважаєте?Ну, я думаю, що в журналістиці стати генералом - це стати головним редактором. У журналістиці стати генералом - це дійсно бути оглядачем, який висловлює свої думки. Але давати інтерв'ю своїм колегам - це не те, що стати генералом. Це означає, так би мовити, потрапити в іншу армію. Цікаво. Тобто Ви б хотіли, власне, і надалі залишатися людиною, яка бере інтерв'ю, і хто у Вас викликає зараз найбільший інтерес? Це все ще політики, це люди мистецтва, це люди в Україні чи за її межами? Що цікавить Віталія Портникова? Ви знаєте, коли я вирішив, що буду займатися цією професією, ще в шкільні роки, я взагалі не хотів займатися журналістикою як такою. Це була радянська журналістика. Треба було писати якісь тексти про соціалістичне змагання між фабриками, заводами і навіть санаторіями. Пам'ятаю, я був на журналістській практиці в Латвії в газеті “Юрмала”. І я мав доручення зробити статтю про соціалістичне змагання між двома санаторіями, яку я так ніколи і не написав, тому що я не міг зрозуміти, як це, як це відбувається. І тому для мене питання в тому, чи хочу займатися журналістикою, було абсолютно однозначним - ні, не хочу, я не хочу в такому брати участь. Але я вважав, що ця професія дає мені можливість знайомитися з тими людьми, з якими я інакше ніяк не можу поговорити. І які будуть сприяти моєму розвиткові як людини. І дійсно, треба сказати, що це виправдалося. Ось я брав інтерв'ю у Олеся Гончара. Я не знаю, яким чином інакше я міг би з ним познайомитися. Можна, звичайно, було б підійти десь там на пляжі в цій самій Юрмалі і сказати: "Добрий день, я Віталій, я студент університету" - ну, якось це дивно, так? А от коли ти журналіст і приходиш поговорити від імені видання, то з тобою можуть більш серйозно говорити. І так, я, до речі, познайомився з багатьма людьми, з якими я саме хотів познайомитися. Які б, дійсно, могли відповісти для мене на якісь важливі питання сьогодення. Я зростав серед таких людей. Ось Олесь Ганчар - це такий приклад. Іван Драч. Я, до речі, з Іваном Драчем познайомився вперше, коли я брав у нього інтерв'ю для московської газети "Книжное обозрение". Я спеціально домовився, що мені замовлять інтерв'ю з Іваном Федоровичем як із класиком української поезії. Хоча самі росіяни катастрофічно його не розуміють.Ну, так, я тут це і намагався пояснити: давайте, ми спробуємо зрозуміти. Дмитро Павличко, теж це було знайомство шляхом інтерв'ю. Це я вам називаю тільки якихось людей з української культури. Всі мої перші політичні знайомства на з'їзді народних депутатів Радянського Союзу теж були пов'язані з тим, що я був там парламентським кореспондентом. Я так познайомився з Юрієм Щербаком. Я так познайомився з, вже покійним, на жаль, Володимиром Черняком, якого ми тут в Києві обрали народним депутатом Радянського Союзу.Тобто було дуже багато таких можливостей. Тепер, коли, здавалося б, абсолютно інша ситуація, професійна, коли журналістика інша. Я теж думаю, з ким я можу поговорити, щоб якось розвинутись. І тут є відповіді. От я розмовляв з Петросяном і Уривським. Це зараз найбільш, я б сказав, цікаві для публіки режисери в українському театрі. Для мене це дуже важливо, тому що я хочу бачити, як це розвивається, яка у людей візія, як вони дивляться на театр. Для мене це більш важливо, ніж політика. Коли я розмовляю з політиком, то це відбувається обмін думками. І ми обидва прекрасно розуміємо, що нам потрібно для того, щоб потрапити у реальність, в якій нам обом буде легше спілкуватися, виключити софіти. Тому що реально політичні розмови відбувається при виключених мікрофонах. І ми це обидва знаємо. І я це теж знаю з 90-х років ще. Я це просто засвоїв. А от розмова на тему культури, літератури, музики, театру, суспільного життя - вона може відбуватися і коли софіти включені. Тому що людям немає що, скажімо так, не те, що приховувати від публіки, є в політиці якісь складні категорії, які важко пояснити без власних іміджевих проблем. Кожний політик про це думає. На превеликий жаль, я не бачив ще іншого політика. Якщо є інший політик, то це поганий політик, а я намагаюся говорити з політиками, які є для мене, дійсно, якимись фігурами, які впливають на політичні процеси. В політиці теж були люди, які мене розвивали. Дуже різні, але, знову таки, це було…Раніше.Раніше. І це були дуже різні люди. Це політики були особистісно вищого рівня, інтелектуально, можливо, чи якісь інші причини? Чому раніше було цікавіше? Чи у вас ще були якісь незакриті особистісні запити, які станом на зараз Віталій Портников для себе закрив?Я хотів зрозуміти, як це працює. В різних суспільствах по-різному. І хотів зрозуміти, як це працює на політичному рівні. Тобто я би сказав, що от президент України Леонід Кравчук мене багато чому навчив. Саме у такому от спілкуванні в тому числі і коли ми робили інтерв'ю, і коли ми в принципі спілкувалися. Президент Казахстану Нурсултан Назарбаєв мене багато чому навчив, дуже багато чому. І під час особистого спілкування, і під час такого спілкування в інтерв'ю. Президент Узбекистану Іслам Карімов багато чому мене навчив. Президент Туркменістану Сапармурат Ніязов, але я зараз вам називаю прізвища диктаторів. Останні три прізвища. І мені було моторошно дивитися, як люди, яких я знав партійними працівниками, а Назарбаєва і Карімова - ще як сильних керівників своїх республік, перетворювалися просто у чудовиськ. Вам це і було, напевно, цікаво.Ну так, але я перестав спілкуватися. Я перестав спілкуватися, тому що я зрозумів, що мені вже це не є цікаво. Ну, знову таки, але я побачив, коли ти наближаєшся до таких людей на досить коротку відстань, ти розумієш, як відбуваються такі політичні процеси. І, до речі, я назавжди запам'ятав, як Леонід Макарович мені говорив: "Моєю головною задачею на посаді президента України була можливість вийти на вулицю після того, як перестану бути президентом, і спокійно прогулятися Хрещатиком", - оце задача, яку перед собою не ставили ані Назарбаєв, ані Карімов, ані Ніязов. І це найважливіша задача в політиці. Насправді, щоб ми розуміли, щоб людина, яка була очільником держави, не боялася після втрати влади вийти на вулицю. Ну, тобто до неї можуть по-різному ставитися, але вона співгромадянин. А коли ти диктатор, от Башар Асад, так? Ти нікуди вже не вийдеш. Ну от, президент Північної Македонії Кіро Глігоров. Це теж для мене була серйозна школа. Мілован Джилас, колишній член політбюро Центрального комітету компартії Югославії ще в часи Маршала Тіта і Сталіна, який потім став головним дисидентом. Володимир Буковський - теж відомий радянський дисидент. В'ячеслав Чорновіл. Це була ціла плеяда людей, з якими в мене були різні стосунки, людські, але які мене могли навчити, принаймні, так би мовити, позиції в поведінці. Чорновіл не єдина така людина Горинь, Левко Лук'яненко, Степан Хмара. Я вперше познайомився з Чорноволом і Горенем на квартирі у Михайла Горбаля через кілька тижнів після того, як їх випустили з таборів. Теж, до речі, я приїхав брати інтерв'ю для московських видань, тому що в Києві ніхто не збирався з ними розмовляти. І я собі в Москві знайшов видання, яке погодилося це надрукувати. Якось навіть дивно собі це уявити. Київ не хоче, а в Москві знайшли.Звичайно, тому що все було навпаки. В Києві можна було друкувати інтерв'ю з московськими, якимись дисидентами, з Андрієм Сахаровим, наприклад. Перше інтерв'ю з Андрієм Сахаровим вийшло тут в газеті "Молодь України". А в Москві ще довгий час я не міг навіть подумати про такі речі. Тобто я надрукував у Києві інтерв'ю Сахарова, перше в Радянському Союзі. Його перекладали всіма мовами і читали на Радіо Свобода. Тому що це було єдине джерело радянське. От уявіть собі, але з Чорноволом - ні, не тут. І я був дуже здивований, коли мені В'ячеслав Максимович при знайомстві сказав: "Віталій, ти знаєш сюрреалізм нашого знайомства? Ми, коли сиділи в таборі, ми виписували радянські газети, і от уяви собі, ми отримуємо "Молодь України" з твоїм інтерв'ю з Сахаровим, а ми знаходимося в ув'язненні. І ми не розуміємо навіть, як це може все бути”. От такі були часи. І я думав: "Боже, це вони, значить, прочитали оцей текст там, і це для них був як ковток свіжого повітря". Всі люди, яких Ви зараз назвали, і той досвід, яким ви зараз поділилися, це все про важливі періоди і важливі персоналії в історії. Але Ви продовжуєте зараз займатися журналістикою. Ви не тільки людина, у якої беруть інтерв'ю, але навіть на Еспресо ви людина, яка все ж таки бере інтерв'ю. А якщо припустити, за вашими словами, що раніше Ви займалися журналістикою, ну, скажімо так, трошки в меркантильних якихось своїх цілях саморозвинутися, то зараз, коли ви Віталій Портников, і давайте не будемо кривити душею, всі ми розуміємо, з ким ми зараз тут говоримо. Я продовжую розвиватися, я вважаю, це теж меркантильна ціль. Я хотів би розвиватися далі. Я вважаю, що людина працює, поки вона розвивається, і розвивається, поки діє. Є ще причини, я не знаю, можливо, патетично буде звучати: для країни зараз це потрібно. Є люди, яким потрібно вкотре почути більше реальності, ніж занадто песимістичних чи оптимістичних речей, і Ви це їм даєте. Якісь такі мотиви Ви для себе переслідуєте? Чи це побічний ефект? Дивіться, коли я в принципі вирішив, що я буду цим займатися, я вважав, знову таки, що журналістика - це не моя професія. Я вважав, що за допомогою журналістики я можу швидше досягти певних політичних цілей, при тому, що я ніколи не хотів займатися практичною політикою. Я можу сказати, якими були ці політичні цілі, умовно кажучи, накінець 80-х - початок 90-х років. Їх було три. Кожна з них була для мене важливою. Перша мета - це була незалежність України. І це моя ідея була за шкільних часів. І це, якщо хочете, це єврейська ідея, тому що я виростав вже тоді, коли держава Ізраїль була, а України не було. Я розумів, що таке національна держава для людини, що вона як останній притулок. Я дивився на своїх ровесників, як на сиріт. Ось, що в мене є, хай не тут, але в такому державницькому сенсі - батьки, а в них нікого немає. Вони в приймах, тому що той уряд, який в Москві, це не їхній уряд. А цей уряд, який в Києві, це не уряд, який взагалі може ухвалювати якісь конкретні речі. Для них. І я точно знав, що в критичний момент історії виявляється, що те, що ти вважав своїм, і це прекрасний єврейський досвід до Голокосту, насправді чуже, ніхто про тебе не дбає. Ти не знаєш, куди тобі взагалі піти, коли мова йде про смертельну загрозу. Ми ж знаємо всі ці описи як там люди місяцями чекали на якісь уругвайські чи аргентинські візи в якісь там Франції чи Бельгії ще до їхньої окупації гітлерівцям. От це - це жахливе життя. Має бути свій уряд, своя держава. І для мене це було питання справедливості. От питання мого власного розуміння справедливості: допомогти українцям отримати незалежну державу. Значить, потрібно що? Знищити Радянський Союз. Професор Вітаутас Лансбергіс, коли ми з ним ще до проголошення Незалежності Литви обговорювали десь на прогулянці в Олександрівському саду в Кремлі наміри руху "Саюдіс" проголосити незалежність Литви, відповів мені на питання досить просте. Коли сказав, що: "Ми проголосимо незалежність", я йому сказав: "Професоре, для того, щоб Литва була незалежною, треба не просто проголосити незалежність Литви, а зруйнувати Радянський Союз". І він мені сказав: "Ми зруйнуємо Радянський Союз". І для мене це теж стало зрозумілим. Це правильна позиція: якщо ти хочеш незалежність своєї батьківщини, ти маєш зруйнувати імперію, не просто так. І третє - я вважав, що незалежність України і руйнація Радянського Союзу створює нові можливості для радянських євреїв. Вони зможуть, якщо вони захочуть зробити такий вибір, репатріюватися на землю своїх предків до Ізраїлю, куди їх не пускав радянський уряд. І це три мої, три проблеми, що я хотів працювати для країни, в якій я народився, для свого народу, щоб дати йому вільне право вибору і проти імперії. Нічого особливо не змінилося. Просто, можливо, єврейське питання тут вирішене в позитивному сенсі, тому що кожна людина, яка є людиною єврейського походження, вона має право, як на репатріацію, так і на те, щоб бути вільним громадянином держави, де її поважають. І не задають їй питання щодо її походження. Це її вибір - бути українським євреєм або бути ізраїльтянином, скажімо. Це те, що ми створили тут демократичну державу. А все інше залишається таким, яким було в 90-і роки. Нам потрібно руйнувати імперію, нам потрібно зберегти незалежність України. А журналістика, так чи інакше, допомагає втілювати в життя ці принципи. Якщо б я бачив щось більш ефективне, може. як інструмент для себе саме, я можу займатися чимось іншим. Я думаю, що для мене це ефективний інструмент. Хтось ефективно може саме в практичній політиці це втілювати в життя. Кожний володіє своїм медичним інструментом, якщо ти не хірург, скажімо, терапевт - ти можеш ставити діагнози і призначати таблетки. Якщо ти знаєш, як оперувати і вмієш оперувати - ти оперуєш, ну от і все. Віталій Едуардович, ну дивіться, в кількох інтерв'ю, я не знаю, жартома, може, напівжартома, а, може, абсолютно серйозно, Ви зауважили, що бути депутатом Європарламенту - це десь так осяжно для вас і в принципі десь, може, з Вашими бажаннями збігається. Депутат Європарламенту - це просто кульмінація того факту, що кожний громадянин України може стати частиною європейських структур влади, в тому числі і я. І все. В мене немає мети стати депутатом будь-чого. Я просто пояснюю, що якщо в мене буде можливість бути депутатом Європейського парламенту, це значить, що я досяг того, що Україна стала частиною, ми всі досягли, але я також, що Україна стала частиною єдиної демократичної Європи. Ви скористаєтеся цією опцією, якщо така з'явиться, і коли така з'явиться, хотілося б вірити? Це буде залежати від того, якими будуть взагалі обставини життя в нашій країні, в Європі, як це все буде виглядати. Наскільки ефективним буде моє перебування в тому чи іншому органі влади, і наскільки воно буде відповідати моїм творчим завданням на той момент. Тобто я не думаю про це зараз, в принципі, тому що я вважаю, що до інтеграції України в Європейський Союз ще довгі роки. І мені може бути 70 років, коли це відбудеться, скажімо. Може, в мене буде абсолютно інше уявлення про те, як я маю провести час між 70 і 80 роками. У нас же зараз інша задача, нам потрібно зберегти Україну. Нам потрібно зберегти українську національну присутність на українській землі. Нам потрібно зберегти українську демократію в разі, якщо ми збережемо державу. А вже потім це питання європейської інтеграції. Це четверте питання. Держава, нація, демократія і вже потім Європа. Тому що без демократії не буде ніякої Європи. Ми пишемо це інтерв'ю на кінець року. Ви застерігали, що 2024 рік буде складним роком, описували різні варіанти розвитку подій. Як на мене, збулися не найоптимістичніші для України, якщо ми кажемо про події міжнародної площини, виборчі процеси, загалом політичні процеси в країнах-партнерах. Тим не менш, як ви зараз оцінюєте загалом всі ці застереження, які ви мали щодо 2024-го і всі ці, можливо, сподівання, які ви на нього покладали? Що збулося, що не збулося? Ну, до прикладу, Сирія, наскільки очікувано/неочікувано для вас це було? Те, що зараз відбувається між Сирією і Ізраїлем, до прикладу, і в яку ситуацію це ставить Україну, чи ставить взагалі? От такі от речі. Ну, я не можу сказати, що для мене історія з Сирією була очікуваною. Ну, я не можу сказати, що для мене історія із Сирією була очікуваною. Я думаю, що для багатьох це був сюрприз. А найголовніше - для Башара Асада. Але для мене це був урок, який абсолютно я інакше розглядаю. Я розглядаю цей урок, як урок, з якого нам потрібно робити висновки. Тому що стрімкий крах сирійського режиму після багатьох років того, як він утримував владу, говорить про те, що якщо ти доживаєш до моменту повної дезорієнтації власних прихильників і повної відсутності допомоги союзників, на якій ти базуєш своє виживання, ти втрачаєш позицію. Це те, про що українці мають просто думати. Я б це так подивився, не з точки зору геополітики і таке інше. А це для нас важливий урок. Нам потрібно, щоб суспільство було мотивованим. З демотивованим суспільством і демотивованою армією неможливо виграти війну. І нам потрібно, щоб допомога союзників продовжувалася. Якщо ми хочемо бути, так би мовити, на боці переможців, а не на боці переможних. Тому що крах Башара Асада - це приклад того, як це відбувається. Щоб у союзників все було стабільно в політичному сенсі, так, щоб вони притримувалися тих засад, на яких вони будують свою державу. Щоб ми могли ціннісно відповідати тим задачам, які взагалі ми перед собою ставили, коли 2013 року вирішили, що Україна має бути європейською демократичною державою. Ви зауважували також всі ці роки великої війни в Україні, що Путін навряд чи розраховував воювати так довго і так інтенсивно з нашою державою. Він робив ставку на те, що змінить тут політикум, він буде абсолютно маріонетковим, і цього буде достатньо для того, щоб Україна стала черговою союзною державою для Російської Федерації по шаблону з Білоруссю. Ми зараз наприкінці 2024 року є свідками того, як в прямому сенсі вже неприкрито активізуються такі проросійські сили, персоналії, риторика. Вони фактично зараз готують свій електорат, який, можливо, спав весь цей час, до того, що щось може відбуватися найближчим часом. Чи означає це, що попри те, що у Путіна зараз є успіхи, об'єктивно є успіхи на фронті, він все-таки розуміє, що так довго продовжуватися не може. Військово тиснути на Україну з такою силою він не може, тому активізує свій першочерговий план. Я думаю, що можуть бути просто варіанти. Можна діяти по-різному, можна з одного боку думати про довгу війну, а з іншого боку думати, що якщо замороження конфлікту буде визнано вигідним, на певний час, готувати можливості для посилення проросійських сил, так званої партії миру. Так що це абсолютно, я вважаю, не заперечує іншого, ми не знаємо, який варіант обере президент Росії. А чи означає це, що ми зараз маємо як суспільство, боротися за право боротися? Тому що дуже багато всіляких мирних ініціатив, замирення, і це майже ніколи не про інтереси нашої держави, якщо ми говоримо. Я думаю, що питання мирних ініціатив стосуються не того, за що боремося ми, а того, що збирається робити в Росія. Президент Трамп чітко сказав президенту Зеленському, що для танго потрібні двоє. Я не бачив в особі президента Путіна людини, яка збирається з кимось танцювати якесь танго. Тому я думаю, що це все якраз розмови абсолютно зайві і взимку 2025 року ми в цьому переконаємося.Я не думаю, що якщо президент Путін погодиться на якесь припинення вогню, нам вдасться запобігти такому варіанту розвитку подій. Тоді припинення вогню буде. Це питання в тому, на яких умовах це припинення відбудеться, тобто що зможуть запропонувати в Білому домі як гарантії невідновлення війни. Але якщо у президента Путіна не буде ніякого бажання заморожувати конфлікт і припиняти вогонь, війна буде продовжуватися і наступними роками. Це все абсолютно зрозуміло, і це залежить від однієї людини, а не від двох інших, не від Трампа і не від Зеленського, а від оцінки президентом Путіним потенціалу своєї армії, економіки на найближчі роки. Ну і, пане Віталію, ще таке запитання про безпеку. Як Ви її персонально зараз відчуваєте? Чи почуваєтеся Ви безпечно зараз в державі, яка бореться за своє існування, де Ви є людиною, яка має певний суспільний капітал і яка резонує багатьом українцям? Чи є у Вас певні застереження в цьому аспекті, і що Ви з цим будете робити найближчим часом? Нічого не буду робити. Я вважаю, що в державі, яка воює, у кожної людини є небезпека. Абсолютно. І це не персональна проблема. Це проблема виживання кожного, хто зустрічається з ракетами і “шахедами”. Коли в 2014 році фактично до мене ломилися в двері тітушки, і за мною стежила СБУ Януковича. І тоді фактично було полювання за активістами, ви пам'ятаєте? Так.То я відчував особисту небезпеку, якої могли не відчувати мільйони людей по периметру. Навіть люди, які збиралися на Майдані, не були індивідуальними цілями. А я був індивідуальною ціллю режиму і його російських покровителів. В цей момент я міг думати про свою особисту безпеку. Я про це дбав. Я навіть на кілька тижнів виїжджав з України і спеціально це робив, сподіваючись, що моя заява про те, що мені тут небезпечно, зупинить тиск на інших журналістів. Ну, в мене була така, може, наївна думка, тому що я вважав, що влада українська тодішня ще рахується з суспільством, із західним тиском і таке інше. Але зараз це колективна небезпека. Я не вважаю, що моя особиста, так би мовити, ситуація в Україні зараз якимось чином відрізняється від ситуації будь-якої іншої людини на вулиці. Що людина йде і може потрапити під бомбардування. В її будинок можуть влучити ракети. Ми ж знаємо з вами як я був у Львові під час цього обстрілу Кинжалами. І будинок, в якому знесли два перших поверхи, на сусідній вулиці. І це точно ні за ким особисто не полювали. Ви знаєте цю історію з цим будинком на Міхновського, де загинула ціла сім'я, а дідусь, відомий львівський фотохудожник, помер нещодавно від серцевого нападу, не пережив смерті своєї дочки і онучок. Це особиста небезпека, чи що? Це ми в одному човні.В одному човні, але тим не менш на початку широкомасштабного вторгнення була інформація, що якщо Путіну вдається провернути зміну політичного режиму тут, то першими втратять свої голови з пліч, як то кажуть, люди, які справді є проукраїнськими і суспільно цінними. Ну, це звичайно. Я пам'ятаю, що мені 25-го, здається, 25 лютого зателефонував один мій хороший знайомий, який в хороших стосунках з американськими дипломатами тощо. Він сказав мені: "В мене є дві новини, одна хороша, а одна погана". "Яка хороша", - запитав я. "Ну, давай почнемо з поганої, - сказав він, - і ти, і я, ми є у російському списку на знищення на перших місцях". Ну, я сказав: "Це не новина. Ми з тобою обидва під санкціями, що ти хотів від росіян?" "А друга, - сказав він, - це величезні списки, в них тисячі людей, десятки тисяч по всіх регіонах, невже ти думаєш, що вони всіх знищать?"Це от списки, які вдалося американському розвідним службам, я так розумію, доступ до них мати. І я йому сказав: "Так, я знаю росіян, я впевнений, що вони саме це і збираються робити. Це не буде точечне знищення. Це не те, що вони знищать 25 осіб. Ні. В них є перелік людей по кожному регіону для очищення його від того, що колишній президент Медведєв називає українськістю. Ну і заодно знищити певну кількість бізнесменів, які можуть бути не проукраїнськими, просто, щоб пограбувати їхнє майно. Це ж як всі ми любимо, як кажуть ці російські".- Розкуркулення.- Розкуркулення, так. Як вони люблять. Але це абсолютно інше. Це не означає, що треба зустрічатися з російською окупацією, якщо ти не військовий, і в тебе немає зброї, якою ти можеш захищати своє життя. Очевидно, що люди, які думають про майбутнє, не мають бути в Україні, якщо вони не збираються бути там партизанами, умовно кажучи, чи виконувати якісь спеціальні завдання. Це ясно, що тоді ти стаєш першою жертвою окупанта. Ну це питання здорового глузду вже, а не безпеки. Чому запитала про безпеку, мала досвід спілкування із європейцями, зокрема з іспанцями, які до кінця не розуміють, чому би зрештою не сісти і не домовлятися про щось, адже величезна кількість українців гине. А цінність демократії в тому, що важливе кожне життя. І якщо можна це життя врятувати, а не відправляти на фронт для того, щоб протистояти Росії, то, можливо, варто було би якось замирити агресора. От чи можемо ми сказати, що зараз демократія попала у власну пастку? Цінність людського життя - це те, що взагалі ніяк не дискутується, це апріорі. Але тим не менш, дуже часто цією цінністю оперують люди, які кажуть: "Не треба боротися, збережете більше". Тут треба запитати у іспанців, що вони отримали в 30-ті роки, коли відбулася поразка з прихильників республіки в громадянській війні. Як там було з домовленостями? І так кожний європейський народ. Але я абсолютно не можу не погодитися з тим, що безумовно цінність людського життя є головною ознакою демократичної держави. Багато хто на мене ображався, коли я сказав, що продовження боротьби України так чи інакше буде пов'язане із зниженням цінності людського життя, тому що у росіян вона нульова. Якщо у вас висока цінність людського життя, ви, як правило, в боротьбі з агресором приходити до цієї самої думки. Може, потрібно зупинитися? Тому що, якщо він суне і суне і готовий заплатити будь-яку ціну, а ви думаєте, що у вас головне цінність людського життя. Тоді ви рано чи пізно програєте.Але тут же є інша проблема. Не про те, що у нас цінність людського життя вища ніж у росіян, а про те, що росіяни не залишають простору для домовленостей. Росіяни ж не говорять: "Ви знаєте, ми хочемо домовитися про українські території, як багато хто вважає на Заході. Ми хочемо зупинити війну на територіальних питаннях, а ви, значить, все знищуєте своє життя заради Криму і Донбасу".Ні, вони говорять: "Демілітаризація, денацифікація", - правда? Вони ж ніколи не говорили, що: "Ми просто хочемо, щоб ви відмовилися від цих регіонів, просто тому, що нам вдалося їх захопити". Вони завжди говорять, що: "Нам потрібно набагато більше. Нам потрібно, щоб ви були підкореною державою". Як тут домовитися про цінність людського життя? Ось в 20-ті роки 20-го сторіччя це за великими рахунками відбулося. Так. А потім ми отримали 30-ті. Оце питання. Тобто, тому ми і говоримо, ми можемо зупинитися. І я теж завжди казав, що це не війна за територію, коли всі казали: "Наша перемога в тому, що ми дійдемо до кордонів 91-го року". Я ніколи так не казав, я казав: "Наша перемога, якщо українська держава взагалі залишиться на мапі світу". Це і є питання перемоги, тому що метою росіян не є Донецька чи Луганська, чи Херсонська область, а метою росіян є знищення української держави. Якщо українська держава в якійсь формі, в формі якихось областей буде існувати далі - це перемога. Все інше - це поразка. Якщо не буде України - не буде кому боротися за територіальну цілісність. Якщо не буде української національної присутності в Україні - не буде кому боротися за національну цілісність, територіальну цілісність. Значить, що головне? Це держава і нація. Тоді ми говоримо про гарантії безпеки. Ми переходимо до головного пункту. Якщо ми зупиняємося у війні, якщо раптом, яким чудом, не ми це вирішуємо, ще раз повторю, це Путін вирішує. Вирішується питання зупинки воєнних дій. То ми маємо отримати гарантії безпеки, які унеможливлять повторення війни в найближчому майбутньому, чи навіть не в найближчому. Все. І тоді українська держава існує на тих територіях, які українцям вдасться відстояти. Ми не знаємо цих територій. В українців два важливих моменти були, два важливих іспити були з початку 90-х років. Перший - це взагалі, чи є вони державотворчим народом. Другий, не менш важливий, - чи може українська держава зберегтися у тих кордонах, в яких її було проголошено. Не обов'язково важливо позитивно відповісти на обидва. Це може бути історично неможливо на даному етапі, але важливо відповісти хоча б на один - на можливість державотворення. 

Злочинний режим Асада мав важкі наслідки не тільки для сирійців, а й для сусідів Сирії.

Організація журналістських розслідувань ОССRР вважає, що скинутий диктатор Сирії Башар Асад є найбільшим у світі корупціонером у 2024 році. Про це у вівторок, 31 грудня, повідомили на сайті організації.