Search trend "женева"

Про це глава держави сказав під час пресконференції за підсумками зустрічі із канцлером Німеччини Фрідріхом Мерцом. Зеленський зазначив, що в контексті можливих переговорів між Україною та Росією триває активне обговорення з партнерами, зокрема, з Європейським Союзом та Сполученими Штатами. "Щоденно багато говоримо про це, і готові. Тобто, догмою не є майданчик, догмою є результат – закінчення війни. Ось що ми хочемо. Тому ми відкриті щодо будь-якого формату для того, щоби Росія в черговий раз не сказала: "А ось ми не дуже хочемо". Зараз бачите, які закиди. "Ми не дуже хочемо, щоби це був нав'язаний західними країнами Ватикан або Женева, а може, знову Стамбул, а може, не Стамбул?", - зазначив Зеленський. Він також висловив думку, що у Росії й надалі намагатимуться знаходити приводи, аби уникати завершення війни. "Хоча, якщо чесно, виглядає не дуже серйозно. Вони не хочуть в нейтральну Женеву, хочуть в натівську країну, в Туреччину. Тобто, бачите? Тобто питання не в тому, що це за країна і в якому вона альянсі. Питання виключно в Путіні, виключно в їх відтермінуванні. Постійно шукають причини, щоб відтермінувати формат, в якому можна закінчити війну. І всі хочуть хоча б припинення вогню, як перший крок. Давайте це зробимо. Я думаю, що тільки через тиск. По-іншому вони просто не хочуть нічого робити. І ми дуже чекаємо на санкційні кроки. Ми дійсно чекали на те, що вони скажуть адженду з їх боку, що їм потрібно…Ми чекали це до обміну, потім вони сказали адженда або меморандум...Після обміну ми не дочекалися", - сказав Зеленський. Глава держави додав, що після масштабного обміну полоненими, українська сторона вже зв’язувалася із російською, однак відповіді не отримала. "Міністр оборони дзвонив російському пану Мединському. Так, вони сказали, буде, буде. Але ми так і не дочекалися. Ніхто не дочекався. Ми запитали Сполучені Штати Америки, вони також чекають. Всі чекають. Треба не чекати, напевно, робити більш серйозні кроки", - резюмував Зеленський.Раніше прессекретар російського диктатора Дмитро Пєсков заявив, що зустріч Володимира Путіна і Володимира Зеленського можлива, але має стати підсумком конкретних домовленостей. Також він каже, що робота над російським проєктом "меморандуму" перебуває на завершальній стадії.

Таку думку вона висловила в етері Еспресо."Щодо обрання держави та міста як майданчика для можливих переговорів, то відповідь криється й у візиті турецької сторони до Москви, і також у розгляді Швейцарії, Женеви, де відбувається найбільша кількість перемовин. А Ватикан відкидається, мені здається, через те, що зараз новий Папа, амбітний, який показує сьогоднішній стан речей. Однак є питання: чому Стамбул був прийнятий до розгляду РФ як майданчик для перемовин, хоча є Меккою іншої ідеології – мусульманства? Напевно, це більше відхід до Візантії, тим самим росіяни собі пояснюють, що Стамбул – місце, де може відбуватися такий переговорний процес", - прокоментувала експертка.За її словами, Женева – класичне місце, яке завжди охоче приймає різні делегації та сторони. Слід згадати й Мінські перемовини, частина з яких відбувалася в Женеві."На мій погляд, саме тому обирається не Ватикан, а пропонується Женева та Стамбул. Не думаю, що інші міста чи столиці будуть звучати найближчим часом. Адже з ідеологічної точки зору Близький Схід не завжди є зрозумілим для РФ, навіть для внутрішньої аудиторії їм буде важко пояснити, чому саме там відбуватимуться перемовини. Я більше буду дотримуватися теорії, що Стамбул розглядається історично як Візантія, а Женева – місто, яке завжди приймало перемовини високого рівня щодо припинення війн, хоча не завжди успішно. На мою думку, Росія буде наполягати на цих двох містах", - зауважила Вікторія Вдовиченко.21 травня Папа Римський Лев ХІV у розмові з прем'єр-міністеркою Італії Джорджією Мелоні заявив, що готовий прийняти у Ватикані наступні переговори між Україною та РФ.23 травня міністр закордонних справ РФ Сергій Лавров висловив скептицизм щодо проведення майбутніх переговорів з Україною у Ватикані. Він назвав такий варіант "нереалістичним".27 травня міністр закордонних справ Туреччини Хакан Фідан під час візиту до Москви  запропонував Стамбул, як майданчик для проведення нового раунду переговорів між Росією та Україною. Лавров погодився на пропозицію Туреччини прийняти в Стамбулі новий раунд переговорів між РФ і Україною. 

Сполучені Штати отримали від України перелік умов для досягнення миру і наразі очікують аналогічного документа від Росії. Про це в ефірі Fох Вusіnеss повідомив Кіт Келлог. За його словами, США мають намір продовжувати тиск на Москву, аби змусити її погодитися на переговори з Києвом. Келлог зазначив, що під час розмови Трампа з Володимиром Путіним російська сторона заявила про намір підготувати власний меморандум. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Росіяни під час переговорів в Стамбулі відхилили пропозицію безумовного припинення вогню - Кислиця "Ми вже отримали документ з боку України й тепер чекаємо на відповідь від Росії. Як тільки обидва тексти будуть на руках, відбудеться ще один раунд обговорень", - зазначив Келлог. Він також додав, що потенційною локацією мирного саміту може стати Женева, хоча початково американська сторона пропонувала Ватикан - однак Росія цю пропозицію відхилила. "Можливо, саме в Женеві зустрінуться три ключові фігури - Путін, Зеленський і Трамп - для узгодження умов миру та підписання відповідної угоди", - припустив Келлог. 16 травня у Стамбулі під час мирних переговорів між Росією та Україною росіяни заявили, що безумовне припинення вогню в Україні для них категорично неприйнятне. Перший заступник українського міністра закордонних справ Сергій Кислиця не вважає, що в директивах російської делегації була позиція, яка передбачала б можливість досягнення домовленості про припинення вогню.

Про це він сказав в ефірі Fох Nеws.Кіт Келлог заявив, що США отримали документ з умовами для мирної угоди від української сторони. Він згадав про розмову Трампа з Путіним, під час якої російська сторона заявила про намір підготувати меморандум. Наразі Вашингтон очікує від РФ "перелік умов щодо того, як можна досягти миру".Спецпредставник зазначив, що, після того як Сполучені Штати матимуть обидва документи, вони зможуть їх порівняти та організувати наступну зустріч для мирних переговорів."Ми хотіли б провести її у Ватикані, але росіяни не захотіли туди їхати. Тож Женева може стати наступною зупинкою, де зустрінуться всі три головні лідери - Путін, президент Зеленський і президент Трамп -  і напрацюють усе це, і підпишуть який-небудь документ, щоб покласти край цій війні", - сказав Келлог.Він додав, що Дональд Трамп - "єдиний хлопець", який може досягти мирної угоди між Росією та Україною, та необхідно продовжувати тиснути на Москву, аби вона сіла за стіл перемовин.19 травня Дональд Трамп після телефонної розмови з Володимиром Путіним заявив, що Україна та РФ негайно розпочнуть мирні переговори.20 травня речник Кремля Дмитро Пєсков повідомив, що жодних часових рамок для підготовки меморандуму про мир і припинення вогню не існує і не може існувати.22 травня російське МЗС заявило, що Володимир Зеленський не має законних повноважень для підписання мирного меморандуму з Росією й Україна повинна обрати нового президента.27 травня міністр закордонних справ Туреччини Хакан Фідан запропонував провести новий раунд перемовин між РФ та Україною у Стамбулі. 

25 лютого 1871 року у Новоград-Волинському на Житомирщині народилася Лариса Косач, що стала відомою під псевдонімом Леся Українка. Вона писала прозу, поезію, драматургію та публіцистику. Збирала фольклор. Леся Українка видала поетичні збірки "На крилах пісень", "Думи і мрії", "Відгуки". Написала п'єси "Лісова пісня", "Камінний господар", "Бояриня". До дня народження Лесі Українки Gаzеtа.uа зібрала дев'ять цікавих фактів про неї. 1. Походить з українського дворянського роду Косачів. Родина зі Стародубу. Це місто входило до Гетьманщини. Зараз воно у складі РФ. Члени роду вважали себе нащадками боснійського намісника Стефана Вукчича Косача. У Середньовіччі він правив Герцогством Святого Сави на Балканах. Воював із сусідніми сербськими правителями. 2. У 19 років Леся Українка написала для своєї молодшої сестри Ольги підручник "Стародавня історія східних народів". Описала там історію Єгипту, Індії, скіфів та інших східних цивілізацій. Пізніше планувала опублікувати працю, але не встигла. Сестра зробила це 1918-го. 3. Мати була проти її заміжжя з Климентієм Квіткою. "Він жебрак, який зазіхає лише на гроші Косачів", - казала Олена Пчілка. Квітка був молодший від Лесі на 9 років. Пара повінчалася 7 серпня 1907 року у Вознесенському храмі на Деміївці у Києві. Гостей та рідню не запрошували, лише свідків. 4. Знала українську, російську, англійську, французьку, німецьку, польську, болгарську, італійську, давньогрецьку та латинську мови. Французьку знала краще, ніж російську. Бралася за вивчення грузинської, шведської та іспанської. Перекладала твори Гомера, Миколи Гоголя, Івана Тургенєва, Адама Міцкевича, Жоржа Санда та інших. 5. Відвідала понад 30 міст. Серед них Берлін, Відень, Венеція, Тбілісі, Женева. Жила в Єгипті. Там заробляла викладанням мов. 6. Брала участь в експедиції Філарета Колесси на Наддніпрянську Україну для запису кобзарів. Для цього використовували фонограф, який записував звук на воскові валики. Її голос теж записали на валик. Вона виконала пісню, щоб перевірити механізм. Встановити, що саме виконувала, неможливо. Воскові валики за час попсувалися. Вони зберігаються у приватному архіві академіка Філарета Колесси у Львові. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Леся Українка в Єгипті, Криму, Італії, на Кавказі - рідкісні фото поетеси облетіли мережу 7. В останні роки життя очі Лесі змінили свій колір. Вони з темно-сірих стали насичено-блакитними. Це дивувало знайомих поетеси. Про цей факт згадує у листах її мати, яка була з дочкою до її останніх хвилин. 8. Першу поетичну збірку "На крилах пісень" Леся Українка опублікувала 1893 року у Львові. Надіслали рукопис поету і письменнику Івану Франку. Той розпорядився надрукувати вірші у друкарні Наукового товариства ім. Шевченка. Пізніше Франко називав її "єдиним мужчиною в українському письменстві". 9. В Україні встановили 70 пам'ятників та пам'ятних дошок Лесі Українці. За кордоном облаштували 20 пам'ятних місць. Є скульптури у США, Канаді та Грузії. Львівська письменниця Наталка Малетич написала нонфікшн книжку про Лесю Українку "Леся. Мандрівний клубочок". Видання для підлітків 1116 років. Вийде в лютому в київському видавництві "Портал" до 150-річчя від дня народження Лесі Українки.

Міська рада Женеви оголосила про надзвичайну допомогу місцевим неурядовим організаціям, які позбулись фінансування після заморозки іноземної допомоги США.

Я просто відчуваю: ми з вами починаємо нашу розмову, а в Сполучених Штатах відбуваються паралельні процеси. І поки ми з вами будемо оцінювати одну ситуацію, буквально за п'ять хвилин з'явиться якщо не Марко Рубіо, так Ді Венс, а можливо, канцелярія Трампа опублікує ще чергову геополітичну «нєтлєнку». Аж страшно стає жити, хоча, знаєте, і без Трампа було непросто.Російсько-українських перемовин немовби й бути безпосередньо не може, але ми відчуваємо «трампівський вітер», Трампу потрібна перемога - перемога Трампа, можливо, навіть не перемога України. Він готовий нас підтримувати для того, щоб «пошатати» і китайців, і китайських союзників у Кремлі. І, звісно, Трамп узагалі збирається перебудовувати світову архітектуру безпеки і всерйоз «побрити» наших європейських друзів. Путін немовби готовий іти на контакт - і немовби ті контакти відбуваються.Ось із чого варто почати, щоб зрозуміти, що відбувається, шляхом аналізу: усе суперечливе та неоднозначне, що лунає з Вашингтона, викликане тим, що Москва не збирається домовлятися не на своїх умовах. Саме тому там борються дві тенденції. Одна полягає в тому, щоб продовжувати тиснути на Москву, змусити її піти на переговори та укласти мир через перемир’я, через прийняття умов, які передбачає американський план. Очікується, що цей план буде озвучений на Мюнхенській конференції в середині лютого.З іншого боку, є група, яка каже: навіщо нам тиснути на Москву, якщо це складно й, можливо, безперспективно? Вони пропонують тиснути на Київ, змусити його прийняти кабальні умови. Адже Трамп під час виборчої кампанії обіцяв завершити цей конфлікт. Та він його й завершив — погляньте, гармати мовчать, люди не гинуть. А от на яких умовах - то вже деталі, які потребують доопрацювання. І якщо поступок буде більше, ніж вимагають інтереси України, то нічого страшного.Хтось може сказати, що це абстрактна схема. Але як тоді розцінювати заклики провести вибори в Україні до 2025 року? Адже всім зрозуміло, що як би не ставитися до влади в Україні, бути противником чи прихильником чинної влади, - реально провести чесні вибори під час війни саме в Україні неможливо.Тому що близько 9 мільйонів людей перебувають за межами країни - для них потрібно організувати голосування. Частина території окупована, звідти люди втекли, не тільки в РФ. До речі, в РФ також будуть дільниці створюватися? Москва, ймовірно, на це розраховує. Дільниці потрібно створювати й усередині України.Яким би не був результат виборів, у Москві точно, а й у Вашингтоні, можливо, теж, розраховують на зміну влади в Україні, що прийдуть ті, з ким можна буде домовитися. Я таких не бачу й не розумію, як вони можуть прийти в країні, де понад мільйон людей у військовій формі, на передовій сотні тисяч. Чи можливо привести до влади політиків, готових підписати капітуляцію перед Москвою?Отже, заяви Келлога та деяких осіб із команди Трампа – для чого вони зроблені? А тут ключова історія в тому, хто згенерував. Політ Трампа над гніздом зозулі: Гренландія, Панамський канал, торгова війна з Канадою і так далі - і тут вибори в Україні. Якби він хотів знести Спаську вежу одним прицільним пострілом «томагавку» - це одна історія, а от вибори, значить, хтось згенерував, хтось запропонував і хтось наполіг.Я не вірю в те, що Трамп буде танцювати по цій партитурі, але це лягає в російський сценарій, Тому що в Путіна особиста ненависть, зокрема, і до Зеленського. Тобто до всього українського політикуму, але до Зеленського персонально.На кого Трампу простіше тиснути і від кого добиватися результату? Він досягає успіху від тих, хто є частиною західної спільноти. Він добивається поступок від Мексики, Канади, хоча це може бути виправдано питанням боротьби з наркотрафіком, фентанілом тощо. Але тиснути на своїх простіше, неважливо, чи це Колумбія, Гренландія, точніше Данія, чи вже Україна. На них тиснути простіше, добиватися результатів легше. А ти спробуй натиснути на Пекін або Москву. Це значно складніше, ніж змушувати європейських союзників виконувати певні умови. Наприклад, щодо збільшення оборонних витрат у Європі. Ніхто не заперечує, що це необхідно. Але методологія, яку застосовують,  працює щодо союзників, тих, хто є слабшим відносно Вашингтона і не хоче сваритися з Вашингтоном через можливі економічні та інші наслідки.Але вибори в Україні, безперечно, в інтересах Москви. Чому? Бо Зеленський їх не влаштовує. Та й загалом українська державність їх не влаштовує - в особі Зеленського, Залужного, Порошенка, Тимошенко, та будь-кого. Їх влаштовує лише Медведчук або хтось подібний.Так, тільки Медведчук, це очевидно. Але які в нього шанси не просто посісти президентський пост, а навіть вижити? Тому Вашингтон у цьому питанні певною мірою діє відповідно до вимог Москви.Москва ставить питання: з ким ми будемо домовлятися? З ким підписувати угоду? Де легітимна влада? Але чому взагалі Москва бере на себе право оцінювати легітимність української влади? А легітимність влади в самій Москві - там хоча б коли-небудь відбувалися реальні вибори президента? Ні, таких не було. У 1990-х ще можна дискутувати, але у 2000-х виборів не було взагалі – навіть не йдеться про сфальсифікований результат, просто виборів не було. В Україні ж влада змінювалася: лише Кучма був два терміни, всі інші президенти йшли після першого, а на їхнє місце приходили опоненти.Якщо Вашингтон виходить із того, що з кимось іншим буде легше домовлятися, ніж із Зеленським, - це ілюзія. Це спроба Москви внести хаос в український політикум через підтримку і Вашингтона також. Щоб люди займалися не війною, а виборами. Але для Путіна також непросто спілкуватися з Зеленським. Водночас Кремль може зірвати будь-які перемовини.Путін використовує різні інструменти, щоб домогтися перемир’я на своїх умовах, тобто капітуляції України та знищення її суверенітету. Він тестує різні напрями: вибори, рішення РНБО про заборону переговорів із ним, ультиматуми щодо територій. Його тези «на землі» означають, що Росія наступає й може все захопити, то вимагає їй віддати навіть ті території чотирьох областей, які ще не окуповані.Стамбульські так звані домовленості, про які він говорить, передбачали скорочення армії, русифікацію через нав’язування російської мови. Це не питання мови – це питання суверенітету України. Денацифікація, демілітаризація – це прагнення деукраїнізувати Україну. Це все пропонується у вигляді різних способів, щоб не було демілітаризованої зони, не було членства в НАТО України. Ідеться про збереження російської військової присутності в Україні через окупацію областей, навіть якщо вони юридично визнаються тимчасово окупованими, перебувають під контролем Москви й Україна поки не має достатньо сил для їхнього звільнення. В підсумку Москва прагне встановити в Україні владу, яка буде підконтрольна їй, за тим же сценарієм, що і в Грузії, де вже повністю маріонеткова, підконтрольна Москві, встановлена й підтримувана Москвою влада.Кінцева мета цього сценарію – повне захоплення української політичної системи, її влади, а згодом і всієї України. Вони рухаються до цього поступово, поетапно, і їх не лякає, що це забере час. Тобто сценарій рухається поетапно. Як вони почали у 2014 році зі спроби окупувати Крим, так і далі по накатаній.Проблема Трампа в тому, що він не бачить у цьому небезпеки. Він не хоче втрати суверенітету України. Він не хоче продовження війни, це очевидно. Але через різні причини, зокрема через власні зобов’язання, він опинився у складній ситуації. Він пообіцяв, що завершить війну за 24 години. Хоча б за 100 днів, але завершить.Він став заручником своїх обіцянок. Він має виконати їх за будь-яку ціну, тому що дав слово під час передвиборчої кампанії, а він людина, яка вважає себе людиною слова. Якщо пообіцяв припинити війну у Східній Європі й Україні – значить, зроблю це будь-якими методами. Це дуже спокусливо для нього - показати, що він здатний вирішити те, чого не змогли інші.Але якою буде ціна за швидкість і поступки? Якщо задекларують поступки, такі як відмова від демілітаризованої зони з європейськими, натівськими контингентами всередині, це буде серйозна поступка, навіть небезпечніша за територіальні втрати чи мораторій на вступ України до НАТО.Це означатиме, що війна може розпочатися знову, коли Москва цього забажає. Вибори пройшли «погано», знову обрали Зеленського - Москва просто відновлює бойові дії. У цьому немає сумнівів. Мусить бути реальна військова, політична та економічна перешкоди для нового вторгнення. Щоб його неможливо було розпочати, і щоб у разі атаки жертвами стали не лише українці, а й британці, французи, німці й інші. Але не американці, так? Америка потрошечку виходить з Європейського континенту. І це дуже серйозно, це серйозніше, ніж вихід американських військ із Сирії. Це навіть серйозніше, ніж дуже дивна конструкція Трампа стосовно так званої палестинської автономії. Це дуже небезпечно, і поки всі ще обговорюють лайтовіші сценарії про американські гроші, але зміна sоftроwеr американської - ось вона, на поверхні, тобто заморозка старих класичних програм. І це програми не тільки демократів. Це програми ще і старих республіканців часів молодшого Буша.  От в USАІD взяли і приїхали ревізори.Безумовно, хоча варто підкреслити, що є певна різниця між тим, як Трамп діє на Близькому Сході (я схвалюю його політику, вона ефективна), і тим, як він діє в Європі, зокрема у війні в Україні.Наприклад, щодо палестинської автономії, сектору Гази під час останнього візиту прем'єр-міністра Нетаньягу Трамп заявив, що США беруть на себе відповідальність. Це означає аж навіть до введення військ у сектор Гази. Він про це сказав: ми беремо відповідальність. Не арабські країни, не Саудівська Аравія – вони всі по черзі відмовляються, не хочуть брати на себе цей тягар. Там він готовий брати відповідальність, а тут, у демілітаризованій зоні на території України – чомусь ні.Хтось може сказати: ну, ти порівняв - ядерну Росію, великомасштабну війну в Україні і сектор Гази, локальну операцію на Близькому Сході. Хоча зараз охоплений вогнем увесь Близький Схід, ці осередки загрози гасяться і в Сирії, і в Лівані, і в інших місцях. Подивимося, що буде з хуситами, що буде з Іраном. А тут масштаб інший, але проблема не в цьому, а в методах.Якщо в одному випадку Трамп ставить жорсткі умови, то чому він цього не робить у випадку з Україною? Наприклад, щодо Близького Сходу він заявив: "Не віддасте заручників – я вам влаштую пекло", звертаючись до ХАМАСу. Було укладено мирну угоду, хоч і далеко не ідеальну, але все ж таки укладено. Він попередив Іран, що якщо той не піде на умови Вашингтона, то війна можлива. У листопадовому інтерв’ю журналу Тіmе йому прямо поставили запитання: чи можлива війна з Іраном? Він відповів: можлива.А що він говорить про Москву? "Я хочу допомогти своєму другу Путіну, я йому роблю послугу, у нього погана економіка, нехай укладе вигідну угоду". Він каже, що слово за Москвою, що Зеленський готовий. Саме це він заявив після 20-го числа.Чому ж він не ставить такі ж ультиматуми Москві? Чому не каже: припиняйте це безумство, інакше ми запускаємо «томагавки» та вмикаємо режим повного ембарго на ваші вуглеводні? Було б цікаво подивитися, як цей механізм спрацював би. Самі ж декларують принцип миру через силу. Але мир через силу – це не порятунок режиму Путіна через укладення вигідної йому угоди щодо України та збереження його влади. Це означає встановлення чітких умов: досить, ви вже вбили сотні тисяч людей, захопили території, занурили Європу в хаос з мігрантами, з ринками. Досить, або ми застосуємо механізми, які коштуватимуть вам удесятеро більше, навіть без безпосереднього втягування США у війну - як на Близькому Сході, у секторі Гази, де американські війська не беруть безпосередньої участі, але результат досягається швидко.Але чомусь цього не робиться. Хтось скаже: це страх. Можливо. А можливо, небажання сваритися з Путіним. Можливо, це просто інше ставлення до опонентів. До Китаю також - замість 25% мита, як для Канади чи Мексики, запровадили лише 10%, хоча й відклали ці заходи на 30 днів. Але тут тактика інша у взаєминах із сильними суперниками – Москвою та Китаєм, тут набагато обережніше діють Трамп і його адміністрація, ніж з Іраном чи іншими опонентами США. Саме через відсутність єдиної політичної лінії ці конфлікти лише розпалюються. Якби Вашингтон мав єдину методологію, то результати були б досягнуті значно швидше, а через поступки чи тиск на Київ результату досягти не вийде, це вже випробувано - ось у чому проблема. Тобто, наскільки я розумію, хімія між Трампом і Зеленським на порядок менша, ніж могла би бути, і ця історія може тягнутися з часів старої образи, яка була пов'язана з першим трампівським імпічментом. Тоді з'явилася нечесна, недобра пропозиція - щоб в Україні почали полювати в слідчий спосіб за сином президента Джозефа Байдена, Гантером Байденом. Тут, можливо, є ще якісь особистісні моменти між Трампом і Зеленським.Ні, вони точно є. Не можна робити велику політику заручником особистих відносин - ось у чому суть. До речі, Трампа дуже легко образити. Він навіть на Нетаньягу ображався, коли той у 2020 році привітав президента Байдена з перемогою на виборах. Трамп сприйняв це як особисту образу, як певне приниження. Але він це подолав – і ось перший державний візит до Вашингтона здійснив саме прем'єр-міністр Ізраїлю Нетаньягу.Це ж означає пріоритети американської зовнішньої політики. Тож теоретично Трамп може долати такі речі.  Сьогодні президентом є Зеленський. Якщо завтра буде хтось інший –  з ним теж доведеться вибудовувати відносини. Це стосується і Банкової, президента Зеленського та його адміністрації. Був Байден – тепер Трамп.Зрештою, державна політика має бути послідовною. Саме в цьому її сутність – вона не повинна залежати від особистих симпатій, компліментарності, якоїсь особливої теплоти у стосунках. Якщо все ґрунтуватиметься лише на особистих уподобаннях, далеко не заїдеш. Я не допомагатиму, бо мені не подобається Зеленський? Добре, але що як він знову виграє вибори в Україні - що з цим робити? Тому зараз це, безумовно, впливає, але цілком можливо, що цю проблему буде подолано.Зрештою, відносини між країнами-союзниками будують не лише на взаємодії Трампа та Зеленського, не лише на образах чи старих рахунках через справу "Бурісми", Гантера Байдена тощо. Вони формуються у співпраці адміністрацій, міністерств, відомств, військових структур. Наприклад, якщо в Умєрова та нового глави Пентагону складуться хороші відносини, що це змінить? Це може стати навіть важливішим фактором, ніж особисті відносини між президентами.Так, головні питання вирішуються на найвищому рівні, але це комплекс відносин. І якщо Трамп не має особливої симпатії до Зеленського, це не є нездоланною перешкодою. Чотири роки – це лише чотири роки. За цей час потрібно досягати результатів, а не чекати зміни влади в Україні чи намагатися стимулювати цей процес. Тим більше що з огляду на війну це не буде швидким процесом.Тому я вважаю, що цю проблему буде подолано. Це точно не стане головною перепоною. Тим більше що Україна перебуває в залежному становищі, і Зеленський не стане свідомо дратувати Трампа чи його адміністрацію. Навіщо це робити, якщо Україна потребує підтримки США?За багатьма ознаками можна судити, що цей бар’єр уже долається. Адже військову допомогу Україні відновлено – її ж не скасували повністю. Так, можливо, її обсяги недостатні, необхідні нові засоби. Але це точно не буде залежати лише від особистих відносин між Трампом і Зеленським. Скоріше за все, з цим якось упораються. Повертаючись до параметрів – тих, які висуватиме Кремль, тих, на які можуть погодитися у Вашингтоні, і тих, які відповідають нашим інтересам, - цей трикутник не складається. Відповідно, можуть тиснути на нас шляхом ненадання нам певної допомоги - фінансової чи військової. Наприклад, по-тихому її скоротити. Але, якщо вірити кільком аналітикам-блогерам, адміністрація Байдена теж трошки зекономила і далеко не все, що вона обіцяла, було виділено Україні. Це також така собі не надто порядна арифметика. Але тиснутимуть на нас.І якщо брати, наприклад, Кремль і опозицію, вони, в принципі, були готові вступати в перемовини з Вашингтоном. Але вони будуть намагатись продавлювати свою лінію, чи купувати свою лінію. Торгова позиція: ви нам можете поступитися в українському питанні, а ми віддамо вам ваші права на Панамський канал. Це я надто грубо формулюю. Але  це питання торгів, так? І ось питання: як нам правильно озвучити нашу позицію і продавлювати нашу позицію? Тому що ми не можемо собі дозволити сваритись із Вашингтоном, але якщо ми не будемо активними, тоді Кремль буде просто продавлювати чи купувати  конкретні переговірні ситуації. Тому що для Путіна війна з Україною - це екзистенційна історія. Це не про гроші, не про вплив. Путін живий завдяки агресії проти України. І це може тривати нескінченно.По-перше, чи має Москва торгову позицію? У цьому є великі сумніви. Москва ніколи не торгує чимось реальним. Навіть раніше вона не пропонувала жодних реальних поступок. Це завжди були фантомні пропозиції.Я поясню, про що це. Москва завжди пропонує щось нематеріальне, якесь «повітря». Наприклад, ви віддаєте їй Україну, а вона обіцяє не просуватися далі в Європу, не йти в Сувальський коридор, Гельсінкі, Жешув, країни Балтії тощо. Але нічого реального ніколи не пропонувалося.А що Москва може реально запропонувати? Не втручатися в Арктику? Але там її можливості обмежені – і фінансові, і військові, і технологічні. Дотримуватись угод, з яких вона давно вийшла? Навіть Вашингтон, якщо говорити про ДРСМД, його вже не дотримується. Чим Москва може торгувати зараз? Близьким Сходом? Але там вона все втратила. Іранський союзник - у кризі, і невідомо, чим це закінчиться. «Хезболла» більше не є самодостатньою силою, ХАМАС у підвішеному стані, невідомо, чи він взагалі залишиться. Проксі-угруповання, які Москва вважала союзниками, зокрема хусити, також у складному становищі.Чим Москва може торгувати? Що вона може запропонувати? Бази в Тартусі вже нема, «Хмейміма» може скоро не бути. Москва не має жодного реального ресурсу для торгу. Вона продає лише фантоми.Вона заявляє, що агресивно налаштована й має плани повернути всі пострадянські території під свій контроль – Молдову, Грузію, Україну, можливо, країни Балтії, а також інші країни НАТО, що межують із Росією. Вони наполягатимуть на виконанні меморандуму Путіна – того, що він запропонував у грудні 2021 року, коли вимагав демілітаризації країн, які вступили в НАТО після 1997 року. Тобто фактично скасування членства цих держав у Північноатлантичному альянсі.Москва торгує лише обіцянками не робити чогось. Вона ніколи не пропонує щось натомість, якщо це вимагатиме від неї реальних жертв. Наприклад, якщо їй запропонувати розірвати відносини з Китаєм, як хоче Трамп. Але це точно не відбудеться. Це наївне та недалекоглядне припущення. Москва та Пекін тісно пов’язані, і Москва не може погодитися на такий розрив із Китаєм, щоб його геополітично огороджувати від Вашингтона і його союзників. І Москві доводиться пропонувати лише фантомні речі.Щодо України, вона може пропонувати рідкісноземельні метали, розробку сланцевої нафти, інвестиційні проєкти, співпрацю в рамках плану Маршалла після війни. Але це другорядне. Головним активом є повне інтегрування України в західне співтовариство.Втрата України стане для Заходу стратегічною катастрофою. Це найбільша країна Східної Європи, яка до війни мала 40 мільйонів населення. Зараз, можливо, 25 мільйонів. Але все одно це не можна просто так віддати. Це єдиний геополітичний буфер, який відділяє Європу від Росії. Без нього Європа залишиться беззахисною перед східною загрозою.Якщо Україна буде поглинута, а Білорусь уже фактично окупована, тоді три найбільші східнослов’янські народи опиняться під контролем Москви. Це стане серйозною загрозою для країн Балтії, Польщі та інших держав.Тому для України не потрібно нічого вигадувати. Якщо Захід не зрозуміє, що існування України – це питання його власної безпеки, то жодні аргументи вже не допоможуть. Якщо не буде України, загроза прийде безпосередньо до них.У Європі це вже розуміють. У США – менше, бо вони за океаном, вони «острів». Але в Європі все частіше говорять, що війна з Росією можлива через рік чи два. Вони вже розуміють реальність конфлікту з Москвою, намагаються готуватися: змінюють законодавство, повертаються від контрактних армій до призову - у Німеччині цей процес уже триває, у Франції поки що добровільний.Європа збільшує витрати на оборону, військовий бюджет. Раніше був мінімум 2% ВВП, зараз говорять уже про 5%. Хоча це відбувається під тиском Вашингтона, не всі країни можуть собі це дозволити, але дискусія вже йде, уже розглядають ці нормативи для забезпечення обороноздатності Європи.Але поки не буде України як редуту проти Москви, всі ці зусилля марні. Якщо Європа хоче захиститися від загрози зі сходу, без України вона цього не може зробити. Та ключова проблема – це непередбачуваний Дональд Трамп. Якщо брати ті самі параметри, так сказали, що не буде в нас «Мінська-3». І «Стамбула-2» чи «Стамбула-3» також не буде. Може бути Женева, якийсь Лісабон чи Ер-Ріяд. Стосовно нашого членства в євроатлантичній спільноті американці сказали, що це далеко не факт, а може, і ні.Другий момент - ядерна зброя. Відразу після того як Зеленський згадав про неї, одразу почали: о ні, вірогідність мінімальна або навіть від'ємна. Відповідно, що нам залишається? Виведення російських окупантів з наших територій - так наразі ніхто нічого не спростовував.Я би сказав, що жоден із цих пунктів не знімається з порядку денного.Щодо ядерної зброї – це відкрите питання. Незважаючи на те що й Україна декларує свою відданість без'ядерному статусу та не має офіційних планів щодо його перегляду, ситуація може змінитися та розвиватися радикально. Україна, напевно, не закриває для себе цей шлях. Зеленський недаремно про це обмовився.У вересні 2024 року, наприкінці Генеральної Асамблеї ООН, під час зустрічі з Трампом він сам себе цитував: "А який у нас вихід? Або членство в НАТО, або ядерна зброя". І Трамп, за словами Зеленського, навіть погодився, що це логічно. Якщо Вашингтон не приймає Україну в НАТО, вводить мораторій на 20 років або щось подібне, то має бути щось взамін.Гарантії безпеки, які Україна укладала раніше, або ж розміщення військового контингенту, який не дозволить відновити війну в демілітаризованій зоні, – це фактично майже НАТО. Якщо 100 000 військових європейських контингентів НАТО опиняться на території України, це буде майже аналогічно членству в Альянсі, не повністю, але все ж таки дуже близько, адже це суттєві сили, які, прибувши в Україну, вже ніколи не підуть.І Москва це розуміє, тому буде всіма силами перешкоджати, аби ці контингенти не з'явилися. Інакше заради чого вона воювала? Це піррова перемога, це означає, що решта, 80% України ніколи не буде під контролем Москви. У військовому сенсі точно, а питання суверенітету випливає з військової безпеки України, що також очевидно.Україна може втратити ще більше територій, якщо їй взамін запропонують щось конкретне, а не абстрактне. Єдиною реальною пропозицією може бути тільки військова допомога, втручання або постійна військова присутність на її території, що гарантуватиме захист від відновлення війни та збереження суверенітету. Усе інше – фікція.Москва може в певний момент піти на маневр - погодитися на демілітаризовану зону, не заперечувати проти військових контингентів, але не НАТО. Вона може пропонувати присутність військ М'янми, Північної Кореї, Білорусі чи інших союзників, щоправда, невідомо, хто на це пристане. Гутерреш особисто приїде в касці миротворця на розмежувальну лінію фронту. Але очевидно, що це не розв’яже проблему, а лише зробить відновлення війни неминучим. І питання не буде розв’язане з появою лояльних до Москви чи союзних їй армій, казахстанської наприклад.Тому Москва буде опиратися до останнього, аби не допустити військової присутності НАТО в Україні під будь-яким мандатом. І питання зведеться до того, чи готові Вашингтон та європейські країни самостійно реалізувати гарантії безпеки, розмістити війська на території України, що є абсолютно законним - якщо український уряд і народ на це погоджуються, ніхто не може цьому завадити. Також можливо створення безпольотної зони над Україною, щоб ці війська НАТО не зазнавали авіаударів. Це логічно.Це безальтернативне рішення. Коли Вашингтон і НАТО зважаться на це? Ймовірно, коли стане очевидним, що Путін не збирається домовлятися й іти на жодні поступки. Він хоче всього. Його маневри, заяви про готовність до переговорів – лише слова, які нічим не підкріплені. А реальні дії – це продовження наступу, нарощування військового виробництва, залучення північнокорейських військових.Отже, слід чекати тупикової ситуації в мирному процесі, коли всім стане зрозуміло, що з Москвою домовитися неможливо. Ось такою є моя оцінка ситуації.  

Російські хакери атакували кантон Шаффгаузен на півночі Швейцарії та міста Женева і Сьєр, паралізувавши їхні вебсайти вранці у середу під час проведення Всесвітнього економічного форуму у Давосі.

Серед  світової класики  український колектив виконав Симфонію № 9 або "З Нового світу" Антоніна Дворжака, "Катання на санчатах" Леопольда Моцарта та спільно із солістом, відомим українським скрипалем, Марком Комоньком – Концерт для скрипки з оркестром Фелікса Мендельсона. "Попередньо анонсована музична програма називалася Різдвяним концертом, тому виконання справжнього символу Різдва й українського духу – "Щедрика" Миколи Леонтовича, в обробці сучасного українського композитора Івана Небесного з циклу "Різдвяні симфонізми", стало істинним довершенням події та додало цієї особливої атмосфери, -  зазначає Михайло Сосновський, директор симфонічного оркестру. - Ми надзвичайно пишаємося, що український твір прозвучав для близько 2500 слухачів. Виступати у цьому залі – для нас велика честь, а тим паче представляти Україну, підіймати синьо-жовтий стяг".Концерт у Франкфурті відбувся в межах гастрольного туру оркестру Німеччиною, був третім та завершальним із серії запланованих подій. Оркестр Львівської національної філармонії, представляючи Україну за кордоном, виступав у таких концертних залах як Саrnеgіе Наll, Rаdіо Сіty Мusіс Наll (Нью-Йорк, США), Stосkhоlm Коnsеrthusеt (Стокгольм, Швеція), Веrlіnеr Рhіlhаrmоnіkеr (Берлін, Німеччина), Тhе Vісtоrіа Наll (Женева, Швейцарія), Саdоgаn Наll (Лондон, Англія) тощо.